Історія

9КРПІНИ
матеріали до навчального підручника

1 0 - 1 1 клас
 ІСТОРІЯ
УКРАЇНИ
СКАНУВАННЯ

AmurivDM

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ УЧНІВ 10-11 КЛАСІВ

Львів

Л
Т
ІЕ
РА
ТТТ
ТУ
РР
НМ
АА1Д
АГЕНЦЯ
А І

2012
ББК ТЗ (4Ук)Я72
УДК 94 (477) (75.3)

Б. Галайко, В. Голубко, А. Козицький, Ю. Михальчишин, О. Пагіря,

О. Тучковський, І. Федик, І. Хома.
Історія україни: посібник для 10-11 класів / Під ред. А. Козицького. -
Львів: JIA «Піраміда», 2012. - 256 с. + ілюстрації.
ISBN 978-966-441-277-0

СКАНУВАННЯ

AmdrivD/A

ББК ТЗ(4Ук)Я72
УДК 94 (477) (75.3)

Видавець Василь ГУТКОВСЬКИЙ

© Під ред. А. Козицького, 2012

ISBN 978-966-441-277-0 © JIA «Піраміда», 2012
 ВСТУП
Вивчення історії свого народу і своєї країни є неодмінною
умовою формування повноцінного громадянина. Від найдавніших
часів володіння знаннями про минуле рідної землі вважалося однією
із головних прикмет цивілізованої людини. Історія дає нам не прос-
то набір фактів та уявлення про розвиток історичного процесу, але й
відчуття нерозривної єдності з минулими поколіннями, розуміння
історичної долі та історичного призначення своєї нації.
Сумним наслідком бездержавного існування для українців
тривалий час була відсутність об'єктивної та виваженої картини
історичного минулого, брак власного варіанту історії, який би пред-
ставляв погляд на неї очима українців. Утім, незважаючи на спро-
тив окупаційних режимів різних імперій, завдяки зусиллям окремих
подвижників, вже від середини XIX ст. почала формуватися укра-
їнська національна історіографія. Особливо активний розвиток істо-
ричних студій в Україні відбувався в останні два десятиліття, - після
здобуття нашою державою Незалежності.
Водночас, слід відзначити той факт, що навіть у незалежній
Українській державі існують політичні середовища, які уперто нама-
гаються викривити історичну перспективу сприйняття нашого
спільного минулого, а коли це не вдається - замовчувати найбільш
складні та трагічні сторінки історії України. Одним із елементів
такої антиукраїнської політики стали зміни у шкільних підручни-
ках з історії. Упродовж 2010-2011 pp. з навчальних посібників були
вилучені важливі для розуміння історичного розвитку теми, а частина
подій отримала нове неадекватне історичним реаліям трактування.
Пропонований увазі читача посібник покликаний принай-
мні частково заповнити пробіли, які виникли у нових шкільних
підручниках. До написання книги були залучені викладачі серед-
ньої та вищої школи. Усі вміщені у виданні теми передбачені у
затвердженій як Рівень стандарту Програмі для середньоосвітніх
навчальних закладів «Історія України. 10-11 класи».
Авторами розділів книги є: Богдан Галайко (10 клас. Теми 4.1
та 4.2), Віктор Голубко (10 клас. Теми 2.1 та 2.2), Андрій Козицький
(10 клас. Теми 3.1 та 3.2), Олександр Пагіря (10 клас. Тема 4.3),
Орест Тучковський (10 клас. Тема 1.1; 11 клас. Тема 1.1), Ігор Федик
(11 клас. Теми 1.2 та 2.1), Юрій Михальчишин (11 клас. Тема 3.1),
Іван Хома (10 клас. Тема 1.2; 11 клас. Тема 3.2)*.
У книзі використані ілюстрації з особистих збірок авторів,
а також світлини українських військових одностроїв, які створив
Богуслав Любів.
* У змісті в дужках вказано номер теми відповідно до Рівня стандарту Програми
для загальноосвітніх навчальних закладів «Історія України. 10-11 класи».
З
а
4
10 клас

4 Т Е М А 1(2)
Л\

Україна в роки Першої світової війни

D
4 Початок Української революції
Щ/ Легіон Українських Січових Стрільців
'D
4
Січові Стрільці
 ЛЕГІОН УКРАЇНСЬКИХ
СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ
Наприкінці XIX ст. у Галичині з'явилася
низка громадських організацій, що поставили
собі за мету відродження національної свідо-
мості галицьких українців, розвиток української
мови і культури загалом. Аналогічні цілі пере-
слідували й перші на західноукраїнських зем-
лях українські політичні партії, що діяли у
1890-х pp. Частина українських політиків вже на
початку XX ст. роздумували над шляхами будів-
ництва української держави.
Лідери галицьких політичних партій розу-
міли, що у майбутній боротьбі за українську
державу не обійтись без своєї армії, а особливу
роль відіграють патріотично налаштовані війсь- Кирило Трильовський
кові кадри. Оскільки австрійська влада не дозво-
ляла створювати національних мілітарних
(військових) організацій, було вирішено обійти
урядову заборону в легальний спосіб. Ідею того,
як створити національні військові кадри, галицькі
українці запозичили у чехів та поляків, що вже
тривалий час розвивали національні військово-
спортивні рухи.
Наприкінці XIX ст. українці почали ство-
рювати молодіжні спортивні (як тоді говорили -
руханкові) і пожежно-спортивні товариства.
Першим таким товариством став «Сокіл»,
заснований з ініціативи Василя Нагірного ще
у 1894 р. Станом на 1914 р. у майже тисячі філій
цього товариства вишкіл пройшли близько 70 тисяч
юнаків та дівчат. У1900 р. було створено товариство
«Січ», яке очолив Кирило Трильовський. Незва-
жаючи на активну протидію з боку поляків, які
працювали в місцевій австрійській адміністрації,
до 1914 р. у Галичині вже діяло 916 «Січей»,
які об'єднували десятки тисяч молодих україн-
ців. Заходами Івана Чмоли, сина Каменяра Петра
Однострій військово-
Франка, Олени Степанів, Романа Сушка та ін. спортивного
у 1911 р. було створено українську скаутську товариства «Січ»
 організацію «Пласт», яка вже через три роки
мала 34 філії та налічувала близько двох тисяч
CllfPllV СЛАВІ членів. Хоча члени товариств «Сокіл» та «Пласт»
БНШЕРТИПП
41 ш і не носили зброї, вони мали наближені до війсь-
СоШЛЬСЬКІЇІ кових статути, чіткі структури підпорядкування,
ЛАТ?] проводили фізичні вишколи тощо.
ВІД НАС ТЬКЛШ,
Наступний етап розвитку українського
СоКІЛ-БАТЬКО військово-спортивного руху розпочався у березні
1913 p., коли було створено військове товарис-
тво «Січові Стрільці». На відміну від попередніх
товариств, члени цього об'єднання мали право
придбати стрілецьку зброю та легально вчитися
€ * нею володіти. Кількість осередків українських
Меморіальна таблиця, військово-спортивних товариств швидко зростала,
встановлена 1934 р.
уЛьвові з нагоди 40-ліття їх відділки були в багатьох містах та селах по
товариства «Сокіл-Батько» всій Галичині, а також й на Буковині. У лютому
1914 р. члени товариства «Січових Стрільців»
створили спеціальний «Воєнний фонд», гроші
Члени товариства з якого планувалося використати на закупівлю
«Сокіл-Батько» зброї. До кінця літа 1914 р. у Галичині вже
на Шевченківському здвизі
28 червня 1914 р.
налічувалося 96 українських стрілецьких това-
уЛьвові риств, що нараховували 8 200 активних членів.
 Згідно із сучасними підрахунками, станом
на червень 1914 р. на західноукраїнських зем-
лях налічувалося 2 166 стрілецьких, січово-
сокільських та пластових організацій, у яких
було загалом 120 177 членів.
Здобутий українською молодцю військо-
вий вишкіл невдовзі придався. 1 серпня 1914 р.
почалась Перша світова війна. Вже у перші
тижні війни Росія розгорнула масштабний від знака Українського
наступ на українських землях, що тоді перебу- Січового Союзу
вали у складі Австро-Угорщини. Царські стра-
теги зосередили свій головний удар проти
Галичини, намагаючись захопити землі, які вже
тривалий час уважалися «розплідником укра-
їнського сепаратизму». Російський уряд не
приховував свого наміру окупувати Галичину й
приєднати її до своєї імперії, завершивши тим
самим «збирання Руських земель», яке Москва
провадила від середини XIV ст.
Стурбовані таким розвитком подій, пред-
ставники чільних українських галицьких партій
зібрались у Львові, де 1 серпня 1914 р. створили
спільний політичний орган - Головну Українську
Раду, яку очолив Кость Левицький. Галичани
добре усвідомлювали, що захопивши Галичину,
Росія почне нищити тут все українське, як це Олена Степанів
вже відбувалося раніше на підвладній Москві в однострої Легіону УСС
території Великої України. Для збройного захисту
українства галицькі політики вирішили ство-
рити національний військовий Легіон, що в
майбутньому мав стати осердям української
національної армії. Для реалізації цього задуму
4 серпня 1914 р. у Львові було створено
Українську Бойову Управу, яка почала працювати
над створенням Легіону Українських Січових
Стрільців УСС. Бійців Легіону згодом почали
називати «усусами».
Українська Бойова Управа діяла за погод-
женням із австрійською владою, яка мала влас-
ний інтерес у тому, аби мобілізувати українське Відзнака Української
БойовоїУправи
населення Галичини до боротьби проти
російської агресії. Щоправда, аби не пере-
7
 шкоджати проведенню урядової мобілізації,
австрійці поставили вимогу брати до Легіону
УСС тільки тих добровольців, кому ще не випов-
нилося 18 років або вже минуло 40 (себто людей,
на яких не поширювалася мобілізація до авст-
рійського війська).
6 серпня 1914 р. Головна Українська Рада
видала маніфест до українського народу, в якому
закликала молодь вступати до лав Українських
Січових Стрільців. Це викликало значний енту-
зіазм, упродовж кількох днів до українського
підрозділу зголосилось 28 тисяч добровольців.
Це був справді «цвіт української нації»: молодь
із сімей інтелігенції, родин священиків, а також
прості сільські хлопці, патріотизм яких був
виплеканий в «Соколах», «Січах» та «Пласті».

Символіка
Легіону УСС.
Художник
Олекса Новаківський

Доброволець Легіону
Українських Січових
Стрільців, озброєний
гвинтівкою системи
Верндля моделі 1867-77 pp.,
охороняє залізничну станцію
 Через розгортання воєнних дій у Гали-
чині, не всі бажаючі вступити до української
військової формації змогли дістатись до збір-
ного пункту. У перших числах вересня 1914 р.
до Стрия, де збирали добровольців, з'їхалось
близько 10 тисяч українців, які виявили
бажання служити у Легіоні. Такий ентузіазм
насторожив австрійську владу, і вона дозволила
набрати до підрозділу тільки дві тисячі стрільців.
Після довгих перемовин, які вели укра-
їнські галицькі політики, австрійці погодилися
збільшити чисельність українського добро-
вольчого формування до двох з половиною
тисяч бійців. Із них було сформовано Легіон Гуцульський Хрест.
Військова відзнака
Українських Січових Стрільців, що складався Легіону УСС
із двох куренів та одного півкуреня, які поділя-
лися, своєю чергою, на десять сотень. Крім
цього, в Легіоні були також й тилові та допо-
міжні підрозділи. Хоча формування й нази-
валося Легіоном, за військовою силою воно
дорівнювало лише одному полкові австрійсь-
кого війська. Австрійці озброїли українських
стільців однозарядними гвинтівками застарі-
лої системи Верндля моделі 1867-77 років,
які на той час вже були зняті з озброєння в
австрійському війську.
У серпні 1914 р. Легіон очолив Теодор Рожан-
ківський, але вже за два тижні його замінив
Михайло Галущинський, що командував
стрільцями до січня 1915 р. Для того, щоб під-
креслити український характер формування,
стрільці окремо склали військову присягу
українському народові. Наприкінці літа 1914 р.
новобранці від'їхали на Закарпаття для війсь-
кового вишколу. Тим часом російська армія Відзнака Легіону УСС

стрімко просувалася західноукраїнськими зем-

лями. Упродовж вересня 1914 р. царське військо
захопило Львів, Галич та вийшло до Карпат.
Наприкінці вересня 1914 р. у Карпатах дві сотні
Легіону УСС пройшли перше «бойове хре-
щення»: їм довелося захищати Ужоцький
перевал. У цих боях стрільці втратили 10 осіб
 убитими, 11 - пораненими, а ще 8 доброволь-
ців потрапило у полон. Це були перші бої між
регулярними українськими формуваннями та
російським військом від часів битви 1709 р. під
Полтавою.
Упродовж суворої зими 1914-1915 pp. бійці
Легіону несли важку службу в горах. Укра-
їнські стрільці ходили у стежі (розвідку), брали
участь в коротких, але завзятих боях. Зважаючи
на те, що підрозділ добре себе зарекомендував,
австрійці почали змінювати до нього своє став-
лення. Бійцям Легіону УСС видали сучасну
Меморіал полеглим воякам
Легіону УСС на Маківці
зброю та кращі однострої.
Навесні 1915 р. Українські Січові Стрільці
взяли участь у запеклих боях за гору Маківка.
Бої за цю гору були першою воєнною опера-
цією, у якій Легіон діяв як самостійна одиниця,
виконуючи окреме завдання. Гора Маківка мала
ключове значення для оборони широкої ділянки
фронту. Через неї російські війська мали
намір пробитися у долину Тухлі та Славська.
Саме під час найбільш активної фази боїв за
Маківку до Галичини приїхав російський цар
Микола II Романов, тож царські генерали мали
намір порадувати його успішною операцією.
Найзапекліші бої за Маківку тривали від
28 квітня до 2 травня 1915 р.
У боях на Маківці Українські Січові Стрільці
здобули перемогу, яка, втім, була оплачена доро-
гою ціною. У боях на горі Маківка 42 стрільці
загинуло, 76 було поранено, 35 потрапило у
полон. Російські війська втратили у цих боях
значно більше людей, лише одними полоненими
понад дві сотні. На місці запеклих боїв на горі
Маківка, де поховані українські стрільці, зве-
дено величний пантеон. Щорічно на початку
травня тут відбувається урочисте вшанування
полеглих героїв.
Сень Гору к. У червні 1915 р. російські війська почали
Художник Осип Курилас відступ з Галичини. Разом з австро-німецькими
військами, що перехопили ініціативу, наступав
і Легіон УСС. Українські Січові Стрільці брали
10
участь в боях за Болехів, Вікторів, Галич.
Першою 28 червня 1915 р. у давню столицю
Галичини увійшла сотня Дмитра Вітовського.
Стрільці підняли над Галичем синьо-жовтий пра-
пор, чим викликали великий ентузіазм місцевого
населення. Хоча стрільці Легіону УСС й воювали
у складі австро-ушрської армії, галицькі українці
вважали їх справжнім національним військом,
влаштовували для них урочистості та різні свят-
кування. Головною причиною такого зростання
симпатій до УСС була політика російської оку-
паційної адміністрації. За короткий період сво-
го панування, що на більшій частині території
Листівка УСС
Галичини тривав від осені 1914 до літа 1915 pp.,
російські окупанти спромоглись налаштувати
проти себе майже все місцеве населення. Царська
окупаційна адміністрація закривала українські
газети та часописи, нищила бібліотеки, заборо-
нила діяльність українських політичних партій
і громадських організацій. Багатьох українців
вивезли з Галичини до Росії як заручників. Серед Старшини сотні
репресованих царською адміністрацією були Дмитра Вітовського
в Карпатах

11
 навіть галицькі москвофіли, - представники
: галицької культурно-політичної течії, які постійно
Ч1 |
Y* • •.^Л' декларували свої симпатії до Москви.
І ^^Н На початку червня 1916 р. російська
і армія почала масовий наступ на Волині. Цей
наступ отримав згодом назву «Брусиловського
прориву». Коли росіяни прорвали австрійський
я м фронт, частини Легіону УСС саме перебували на
лінії р. Стрипа на Галицькому Поділлі. Під час
запеклих боїв серпня-вересня 1916 р. за гору
Лисоня біля Бережан, Українські Січові Стрільці
ЩШк
зазнали важких втрат, хоча й утримали свої
позиції. У боях на Лисоні Легіон УСС втратив
Гриць Коссак. майже увесь особовий склад. Сотні українських
Художник Осип Курилас старшин та стрільців загинули або потрапили
у полон. Після боїв у строю залишилося тільки
16 старшин і 150 стрільців. Підрозділ дове-
лося вивести у тил, де його поповнили ново-
бранцями. Боєздатність підрозділу була від-
новлена у березні 1917 р.
Протягом 1915-1918 pp. Українськими
Січовими Стрільцями почергово командували
Г^иць Коссак, Антін Варивода, чех за поход-
женням Франц Кікаль, Мирон Тарнавський
та Осип Микитка. Українське стрілецьке
військо мало свої однострої, які відрізнялися
від австрійської військової форми. Характер-
ною ознакою стрільців були шапки-мазепинки,
які своїми стилізованими відворотами нагаду-
вали гетьманські шапки XVII-XVIII ст. Також
УСС мали власні кокарди та нагрудні відзнаки.
У Легіоні УСС вживалися українські військові
звання, систему яких розробили на основі
козацьких: четар, хорунжий, сотник, отаман та
ін. Команди віддавалися українською мовою.
Навесні 1918 р. у Бресті-Литовському
Центральні держави (Австро-Угорщина, Німеч-
чина, Болгарія та Туреччина) уклали з Росією
та Українською Народною Республікою мирну
угоду. Згідно з умовами цієї угоди, підрозділи
УСС, разом з австро-німецькими військами,
Осип Букшований увійшли на територію Наддніпрянщини.
На Великій Україні підрозділи УСС перебували
до осені 1918 р. У жовтні 1918 р. стрілецьке
військо було переведено на Буковину, де його
застав розпад Австро-Угорської імперії.
Ті відділи УСС, що перебували на Буко-
вині, стали основою Української Галицької
Армії, сформованої під час українсько-польської
боротьби за Галичину 1918-1919 pp. У перших
числах листопада 1918 р. «усуси» прибули до
Львова, де стали на захист Західно-Української
Народної Республіки. У січні 1919 р. підрозділи
Українських Січових Стрільців були перефор-
мовані в Першу бригаду УСС, що складалася із Юрій Шкрумеляк
одного, а пізніше двох полків піхоти УСС, кінної
сотні УСС, гарматного полку УСС і допоміжних
підрозділів. Командантом Першої бригади УСС
був отаман Осип Букшований.
Історія Легіону УСС та його бойовий
шлях часів Першої світової війни відобразились у Вояки Легіону УСС
галицькому фольклорі. Багато хто зі стрільців самі на могилі І.Тобілевича

13
 складали пісні, які одразу ж ставали популярними; співають їх і сьогодні.
Стрілецькі пісні - це цілий пласт в українській культурі, яскраве явище в
національному культурному просторі. Авторами стрілецької музики й віршів
були талановиті митці, які в подальшому стали відомими письменниками,
поетами, композиторами: Лев та Бощан Лепкі, Роман Купчинський,
Микала Голубець, Юрій Шкрумеляк, Михайло Гайворонський та
багато інших. Такі пісні, як «їхав стрілець на війноньку», «Ой, видно село»,
«За рідний край», «Накрила нічка», «Пиймо, друзі», «Зажурились галичанки»,
«Журавлі» та багато інших увійшли в золотий фонд української пісенної
творчості. Серед стрільців було немало художників та фотографів, які уві-
ковічнювали батальні сцени, побут і відпочинок УСС. Частина митців, які
воювали в складі Легіону УСС, були членами «Пресової Квартири», що
стала своєрідним культурно-освітнім центром формування. «Пресова Квар-
тира» займалась видавничою діяльністю, створила бібліотеку, театраль-
ний гурток, хор та духовий оркестр. Під час відпочинку Легіону УСС на
Волині, куди підрозділ вивели 1916 p., Українські Січові Стрільці створи-
ли там 46 українських початкових шкіл.

Легіон У С С був першою українською військовою форма-

- цією, створеною в Україні після часів Козаччини. Багато старшин
і стрільців У С С ніколи не припиняли своєї участі у національно-
: визвольній боротьбі, воювали у лавах Української Галицької
Армії, а під час Другої світової війни - Української Повстанської
Армії. Саме у середовищі колишніх старшин У С С влітку 1920 р.
: було створено Українську Військову Організацію, яка через
дев'ять років стала основою для формування Організації
Українських Націоналістів. Відвага, жертовність, глибокий патріо-
тизм Українських Січових Стрільців стали прикладом для нас-
тупних поколінь борців за Українську Державу.
 СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ

Січовими Стрільцями називають військову

формацію, яка була створена в Києві у листо-
паді 1917 р. і проіснувала у складі армій УНР
та Української Держави до грудня 1919 р. Іноді,
аби відрізнити це формування від галицького
Легіону Українських Січових Стрільців, його
називають Куренем Київських Січових Стрільців.
До складу підрозділу увійшли колишні
українські військовополонені, які воювали
у складі Легіону УСС та австрійської армії й
потрапили у полон до росіян 1915-1917 pp.
Відзнака Січових Стрільців
Після Лютневої революції 1917 р. у Росії їх
було звільнено з таборів. Більшість засновників
Січових Стрільців були колишніми вояками
Легіону Українських Січових Стрільців.
Ідея створити військовий підрозділ із
полонених галичан виникла в Києві ще у липні-
серпні 1917 р. На той час в українській столиці
при Галицько-Буковинському комітеті жертвам
війни зібралася значна кількість колишніх війсь-
ковополонених із Галичини. Задум вдалося реалі-
зувати лише восени 1917 р., після часткової зміни
ставлення Української Центральної Ради до про-
блем військового будівництва, зокрема, проголо-
шення наміру підтримувати не українізовані, а
наново створені національні частини. Наказ про
створення Галицько-Буковинського куреня Січо-
вих Стрільців було видано 12 листопада 1917 р.
Цей курінь став першою національною одини-
цею Армії УНР.
Утвердження куреня як найбоєздатнішої
€вген Коновалець
частини Армії УНР нерозривно пов'язане з
діяльністю на посту його командира полковника
Євгена Коновальця, який очолив підрозділ
у першій декаді січня 1918 р. Є. Коновалець
провів реорганізацію куреня, застосувавши
при цьому ідейні та організаційні засади
Легіону УСС. Водночас, бажаючи підкреслити
15
 загальноукраїнський а не суто регіональний
характер підрозділу, полковник наполіг на офі-
ційній зміні його назви на 1-й курінь Січових
Стрільців. Тоді ж до підрозділу були включені й
наддніпрянці.
У грудні 1917 р. - лютому 1918 р. курінь
відзначився у бойових діях першого етапу
російсько-української війни. Січові Стрільці
діяли проти більшовицьких загарбників на
Лівобережжі, а також брали активну участь у при-
душенні більшовицького повстання в Києві на
заводі «Арсенал». Чисельність підрозділу на той
час становила близько 700 стрільців.
Андрій Мельник
Після повернення на початку березня
1918 р. до Києва, за куренем закріпився симво-
лічний статус гвардії Армії УНР. Після мобілі-
зації та поповнення куреня особовим складом,
частину перетворено на 1-й полк Січових Стріль-
ців, чисельність якого на середину квітня 1918 р.
сягнула 3 тис. стрільців. На той момент близько
75% складу полку походило із західноукраїн-
Січові Стрільці у Києві ських земель. Командир полку Євген Коновалець

16
та начальник штабу Андрій Мельник отримали
звання полковників. Основним завданням полку
Січових Стрільців була охорона українських
державних інституцій, а також підтримка право-
порядку в Києві та околицях.
Ситуація підрозділу змінилася з геть-
манським переворотом, який усунув від влади
Українську Центральну Раду. Полк був заблокова-
ний у казармах союзними гетьману Павлу Скоро-
падському німецькими військами. Не бажаючи
доводити справу до збройного конфлікту, геть-
ман 29 квітня 1918 р. особисто запропонував
Є. Коновальцеві разом із полком прийняти присягу
на вірність і продовжити службу в армії Українсь-
кої Держави. Після наради Січові Стрільці прий-
няли рішення відмовитися і розформувати полк.
Після того, як німецькі війська зняли бло-
каду стрілецьких казарм, 1 травня 1918 р. полк
склав зброю. Частина стрільців повернулася
додому до Галичини, а інші залишилися у Києві,
або ж, виїхавши з міста, приєдналися до селянсь-
ких повстанських загонів. Приблизно третину
особового складу колишнього полку переведено
до 2-го полку Запорізького корпусу. Серед
Січових Стрільців виникла ідея організовано по-
вернутися на службу до Легіону УСС, який саме Павло Скоропадський
у той час перебував на півдні України. Однак,
тогочасне командування Легіону УСС не виявило
бажання підтримати таку ідею.
Наприкінці травня 1918 р. Є. Коновалець
був обраний головою Головної ради галицьких,
буковинських та угорських українців. Це обрання
суттєво зміцнило його особистий авторитет не
лише як військового, але й політичного лідера.
Низка опозиційних до влади гетьмана сил, які
вважали політику Павла Скоропадського надто
проросійською, почали пов'язувати свої плани
на захист державного суверенітету України саме
із Січовим Стрілецтвом та особисто з Є. Коно-
вальцем. Разом з тим, Дмитро Донцов та Дмитро
Дорошенко, які представляли в оточенні гетьма-
на проукраїнську фракцію, розглядали стріле-
 цтво як головну противагу російським монархіч-
ним силам, що намагалися повернути Україну в
орбіту Москви. З цією метою згадані політики
розпочали переговори про умови, на яких мало
б відбутися відновлення діяльності формування
Січових Стрільців. Зрештою, 23 серпня 1918 р.
гетьман видав наказ про створення в Білій Церкві
Окремого загону Січових Стрільців на чолі з
Є. Коновальцем. Проти формування загону
виступило проросійське оточення Павла Скоро-
падського. Бажаючи завадити планам віднов-
лення Січових Стрільців, проросійські сили
інспірували арешт Є. Коновальця та близько
ЗО стрільців, який відбувся 6 вересня 1918 р.
у штабі Окремого загону, що тимчасово діяв у
Києві. Після нетривалого утримання під вартою,
затриманих звільнили. Є. Коновалець та інші
галичани виїхали з Києва. Станом на поча-
Меморіальна таблиця,
встановлена у Львові на ток листопада 1918 р. Окремий загін Січових
честь командира артилерії Стрільців нараховував 1 187 стрільців та
Січових Стрільців 59 старшин.
Романа Дашкевича
Працюючи над відновленням боєздатності
Січові Стрільці слухають думу свого підрозділу, Є. Коновалець водночас вста-
про Сагайдачного

.8
 І,
новив таємні контакти із лідерами блоку опозицій-
них до гетьмана сил - Українським національ-
ним союзом. Лідери союзу, акцентуючи увагу на
невирішених гетьманським урядом соціаль-
них та національних питаннях, почали схиляти
Є. Коновальця до участі в антигетьманському
повстанні. Остаточну згоду підтримати анти-

/
гетьманське повстання Є. Коновалець дав
14 листопада 1918 p., після того, як Павло Ско-
ропадський офіційно проголосив про свій намір
укласти федеративну угоду між Українською
Державою та небільшовицькими військово-
Федь Черник -
політичними силами Росії. Гетьманська декларація сотник Січових Стрільців,
фактично означала повернення України до складу який загинув у бою
Російської держави. У ніч на 16 листопада 1918 р. під Мотовилівкою
у Білій Церкві почалося повстання проти влади
гетьмана. Вирішальним успіхом Січових Стріль-
ців стала переможна битва 18 листопада 1918 р.
під Мотовилівкою, унаслідок якої було відкрито
шлях на Київ. Уже в ході повстання Окремий
загін Січових Стрільців було реорганізовано в
1-у дивізію Січових Стрільців. З грудня 1918 р.
було створено Осадний корпус, до складу якого
увійшли дивізія Січових Стрільців разом із
Чорноморською і Дніпровською дивізіями.
Загальна чисельність корпусу склала близько
50 тис. вояків. Січові Стрільці
 15 грудня 1918 p. сили Осадного корпусу вступили до Києва.
У другій декаді січня 1919 р. Є. Коновалець виступив одним із організато-
рів запрошення до Києва політиків ЗУНР, які згодом підписали Акт Злуки
двох українських держав.
На початку 1919 р. сили Осадного Корпусу взяли участь у боях
проти більшовицьких військ на Лівобережній Україні. Наприкінці січня
1919 р. штаб корпусу, який було перейменовано на корпус Січових
Стрільців, розпочав організацію оборони Києва, евакуацію державних ін-
ституцій та мешканців. Останні підрозділи Січових Стрільців залишили
столицю 5 лютого 1919 р.
15 травня 1919 р. Корпус Січових Стрільців, який залишався най-
боєздатнішою частиною армії УНР, було реорганізовано у Групу Січових
Стрільців. Група діяла у складі двох дивізій.
Упродовж травня-липня 1919 р. частини Січових Стрільців безпе-
рервно брали участь у боях проти більшовиків. Окремі підрозділи Січо-
вих Стрільців перейшли на територію Галичини, де в складі Української
Галицької Армії воювали проти поляків. У жовтні-листопаді 1919 р.
Січові Стрільці вели бойові дії проти частин російської Добровольчої ар-
мії генерала Антона Денікіна.
Після того, як уряд УНР оголосив про перехід до партизанської фор-
ми боротьби, 6 грудня 1919 р. Стрілецька Рада прийняла рішення розфор-
мувати та демобілізувати Групу Січових Стрільців. Особисто для Є. Коно-
вальця та його найближчого оточення це рішення не означало припинення
національно-визвольної боротьби. Усього через півроку Є. Коновалець
створив Українську Військову Організацію, яка підпільними методами
продовжила боротьбу за українську незалежність.

ВисноекиІ
Січові Стрільці були одним із найбоєздатніших підрозді-
л і в Української Народної Республіки. Спочатку підрозділ був
я сформований із колишніх військовополонених - галицьких
і українців, які воювали у складі Легіону УСС та австрійської
армії й потрапили у полон до росіян у 1915-1917 pp. Згодом
- формування поповнили й наддніпрянці. Підрозділ, який
було сформовано у листопаді 1917 р. як курінь, упродовж
наступного року суттєво чисельно зріс й на початку 1919 р. був
; перетворений на Корпус Січових Стрільців. Формування стало
наочним утіленням ідеї соборності українських земель, сим-
волом єдності українського народу. Січові Стрільці вирізняли-
ся високим рівнем національної свідомості, багато вихідців із
цього підрозділу згодом продовжували боротьбу за Українську
державу у складі українського підпілля на західноукраїнських
землях, служили в українських військових формуваннях часів
Другої світової війни.
20
 Т Е М А 2 (3)
к
Українська державність
0 у 1917-1921 роках
Російсько-українська війна
Д) 1917-1920 років
Другий зимовий похід армії УНР
 РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА
1917-1920 років
Кокарда Армії УНР
Володимир Ульянов-Ленін,
лідер російських більшовиків
Відродження української державності у
період 1917-1920 pp. супроводжувалося безперер-
вною збройною боротьбою Росії (як радянсь-
кої, так і почасти білогвардійських формувань
під керівництвом генерала Антона Денікіна)
проти зусиль українських національних урядів
вивести Україну поза російську сферу впливу й
перетворити її у суверенну державу. Збройний
конфлікт розгортався в основному між Українсь-
кою Народною Республікою (УНР) та Російсь-
кою Радянською Федеративною Соціалістичною
Республікою (РРФСР), що тривав з грудня 1917 р.
по листопад 1920 р. З боку УНР війна мала оборон-
ний, справедливий характер. Натомість РРФСР
виступила в цьому конфлікті у ролі агресора.
Українсько-російська війна 1917-1920 pp.
поділяється на три періоди, які відрізняються
внутрішньою динамікою, характером перебігу
подій, інтенсивністю впливу зовнішньополітич-
них факторів тощо. Перший з періодів цієї війни
тривав із грудня 1917 р. по квітень 1918 p.; дру-
гий припав на грудень 1918 р. - грудень 1919 p.;
третій - грудень 1919р.- листопад 1920 р.
і
Початок та перший період
російсько-української війни
Українсько-російська війна розпочалася
17 грудня 1917 р. із проголошенням російсь
ким більшовицьким урядом у Москві - Радою
Народних Комісарів (РНК) - ультиматуму
Українській Центральній Раді. У цьому ультима-
тумі більшовики формально визнали право УНР
на самостійність, але водночас висунули вимоги,
виконання яких, по суті, означало ліквідацію
української незалежності. Після деяких вагань
уряд УНР відкинув ультиматум, унаслідок чого
опинився у стані війни з урядом комуністичної
Росії. Слід зазначити, що воєнні дії проти УНР
російські більшовики розпочали ще до формаль-
ного проголошення ультиматуму - наприкінці
листопада - на початку грудня 1917 p., коли
силами анархізованих частин колишньої царської
армії зробили спробу завдати удару по Києву.
Головною ареною бойових дій першого
етапу українсько-російської війни стало Пра-
вобережжя України. Спочатку перевага була
на боці українців: 1-й український корпус під
командуванням генерала Павла Скоропадсько-
го роззброїв біля Жмеринки ударну більшо-
вицьку силу - 2-й гвардійський корпус, що мав
намір захопити Київ. 11 грудня 1917 р. укра-
Герб Української
їнські війська ліквідували спробу більшовиць- Народної Республіки
кого заколоту в Києві, а 14 грудня того ж року
придушили спробу комуністів захопити владу в
Одесі. Українським частинам вдалося вста-
новити контроль над фронтовими та більшістю
армійських штабів Південно-Західного та
Румунського фронтів. Важливим успіхом стало
роззброєння значної частини тих військ, які
більшовики намагалися використати проти
уряду УНР. Значну кількість роззброєних сол-
дат колишньої царської армії український уряд
вислав за межі України, проте на Правобережжі
ще залишилися підрозділи Південно-Західного
та Румунського фронтів.
На початковому етапі війни виділилися
два стратегічні райони України, на теренах яких
українські війська вели активні бойові операції
проти більшовиків. Перший - на Правобережжі,
де простягалися Південно-Західний та Румунсь-
кий фронти, у частинах яких зосереджувалися
значні російські сили. Другий був розташова-
ний на сході України між Харковом і Донецько-
Криворізьким басейном. Зазнавши поразки на
Правобережжі, у другій половині грудня 1917 р. -
на початку січня 1918 р. більшовики вирішили Михайло Грушевський,
інтенсифікувати свої дії у другому районі. Кому- перший президент УНР
 ністичний уряд у Москві надавав йому особли-
вого значення, оскільки контроль над ним давав
змогу ізолювати область Війська Донського, де
саме почав формуватися російський антикому-
ністичний рух. Тоді ж більшовики почали зосе-
реджувати сили на Півночі України, переважно
на Чернігівщині. Звідси комуністи готувалися
завдати удару на Бахмач та далі на Київ.
Бойові дії між українськими і російсь-
кими військами не були позиційними, відзна-
чалися високою мобільністю і зазвичай відбу-
Олександр Греков
валися вздовж залізничних шляхів, оскільки для
створення позиційних фронтів у жодної зі сторін
не було достатньої кількості військ.
Поворотний пункт першого періоду війни
наступив після 25 грудня 1917 p., коли в
контрольованому більшовиками Харкові було
створено маріонетковий український радянський
уряд - Народний Секретаріат. Від імені цього
уряду, який перебував під повним контролем
Москви, російські більшовики розгорнули
широкомасштабну агресію проти УНР.
Для оборони країни український Генеральний
штаб розділив Армію УНР на три ударні групи:
Правобережну під командуванням генерала
Павла Скоропадського, Лівобережну на чолі
з полковником Юрієм Капканом і Київську з
командувачем генералом Олександром Глековим.
Стратегічна мета більшовицького командування
полягала у концентричному блокуванні київсь-
кого плацдарму, де зосереджувалися головні
українські сили. У першій половині січня 1918 р.
проти військ УНР активізували бойові дії біль-
шовизовані частини Окремої, VII і VIII армій,
що були дислоковані на Правобережжі. Укра-
їнські війська перейшли у наступ, захопили
Шепетівку, Здолбунів, Сарни, завдяки чому ото-
чили Окрему армію, що перебувала під контро-
Радянський лем більшовиків. Не досягнувши успіху, біль-
пропагандистський плакат шовицьке командування перенесло бойові дії
на Лівобережжя, де розраховувало на підтримку
російськомовного пролетаріату великих промис-
лових центрів. Додатковим чинником, який схи-
лив російських комуністів перенести бойові дії
на лівий берег Дніпра, була відсутність на цих
територіях значних українських сил.
Згідно з оперативним планом більшовицького
штабу, російські частини під загальним команду-
ванням В. Антонова-Овсієнка мали зосередитися
у трикутнику Гомель-Бахмач-Брянськ. Звідти во-
ни мали провадити наступ у напрямках: Брянськ-
Бахмач-Конотоп (червоногвардійський загін під
командуванням С. Кубинського), Харків-Полтава-
Ромодан-Київ (червоногвардійці під команду-
Володимир
ванням підполковника М. Муравйова, який був Антонов-Овсієнко
одночасно і начальником більшовицького штабу),
Гомель-Бахмач (загін Р. Берзіна). Загальна кіль-
кість більшовицьких військ становила майже
ЗО тис. чоловік, на озброєнні яких було 60 гар-
мат і 10 бронепотягів.
Зважаючи на те, що на Лівобережжі укра-
їнські сили чисельно дуже поступалися загарб-
никам, ініціатива у веденні бойових дій пере-
йшла до супротивника. Упродовж 9-20 січня
1918 р. більшовики захопили Лозову, Катеринос-
лав, Олександрівське, Конотоп, Глухів і Полтаву. Кокарда Червоної армії
Розгортання українсько-більшовицької війни
докорінним чином вплинуло на державницьку
концепцію Української Центральної Ради.
Зважаючи на той факт, що більшовики нама-
галися подати війну як внутрішньополітичний
конфлікт в Україні, де відбувається протибор-
ство двох концепцій соціального розвитку країни,
українські політики зважилися проголосити
22 січня 1918 р. самостійність УНР. Цей крок мав
продемонструвати, що конфлікт між Українською
Центральною Радою і більшовиками мав міждер-
жавний та значною мірою міжнаціональний харак-
тер, а також той факт, що Україна обороняла свій
суверенітет від агресії з боку РРФСР.
Михайло Муравйов
Загальний наступ російських більшовиць- (третій праворуч)
ких військ на Київ розпочався 27 січня 1918 р. з російськими
Для наступу були залучені сили двох ударних революційними солдатами
груп: 1-ї під командуванням О. Єгорова, що
рухалася у напрямку залізничної колії Харків-
 Полтава-Київ, і 2-ї під командуванням Ремньова
на Курськ-Бахмач-Київ. Загальне керівництво
операцією було покладене на М. Муравйова.
Армія УНР на Лівобережжі зосереджувалася
у двох ударних групах - Полтавській і Бахмаць-
кій. На полтавському напрямку ворожий наступ
вдалося стримати, натомість на бахмацькому ста-
новище чимраз погіршувалося. 26-27 січня 1918 р.
більшовицькі частини зайняли Кролевець і Конотоп.
Зважаючи на безпосередню загрозу сто-
* лиці, 26 січня уряд УНР оголосив про запрова-
Олександр Єгоров дження стану облоги і вислав на фронт усі наяв-
ні сили. Серед підрозділів, які тоді вирушили на
фронт, був студентський курінь Січових Стріль-
ців (300 чоловік), який разом з юнкерами 1-ї
Української військової школи (250 чоловік) мав
зайняти оборону біля станції Крути.

Бій під Кругами має особливе значення

новітній історії України. Оцінюючи цей бій, зазви-
чай окремо виділяють суто військовий та симво-
лічний аспекти подій. Бій відбувся 29 січня 1918 p.,
у той час, коли тривав перший період війни біль-
шовицької Росії проти Української Народної
Республіки. Уряд УНР виявився цілковито не
готовим до протидії агресії зі сторони російсь-
ких більшовиків. Провідні позиції в українсь-
кому уряді на той час мали соціалістичні пар-
тії, які послідовно та принципово виступали
проти створення регулярних національних зброй-
Значок
них сил. Відтак, відчуваючи неприховану воро-
«Пам'ятай про Крути» жість з боку власного уряду, українізовані війсь-
кові частини, що восени 1917 р. налічували
сотні тисяч солдатів і офіцерів, стихійно почали
розпадатися.
На початку 1918 р. особливо загрозливе
становище для української сторони склалося на
бахмацькому напрямку. Тут енергійний наступ
26
вели російські війська під командуванням
колишнього підполковника царської армії
Михайла Муравйова. їм протистояло невелике
угруповання українських військ під проводом
штабс-капітана Федора Тимченка. До складу
українського угруповання входили юнкери 1-ї
Української військової школи, які займали обо-
рону в районі Бахмач-Конотоп. Цей відділ три-
валий час перебував на фронті безперервно.
Особовий склад був виснажений численними
дрібними сутичками з ворогом та саботажниками
з числа прибічників більшовиків. Під впливом Григорій Пипський -
учасник бою під Кругами
більшовицької агітації частина юнкерів вирішила
вернутися до Києва й там зажадати від уряду
допомоги. На фронті залишилася усього одна со-
тня з командою школи і два панцерні потяги.
З метою формування допомоги українсь-
ким частинам, що перебували на фронті, київська
газета «Нова Рада» 24 січня 1918 р. опублікувала
відозву до молоді, яку закликали записуватися
до «Куреня Січових Стрільців». Створення
цього підрозділу саме розпочалося в Києві із
студентів Університету Святого Володимира
та Українського народного університету. Крім
студентів, до підрозділу також записувалися й
Бій під Крутами 1918 р.
учні старших класів київських гімназій. Упро- Художник А. Климко
 довж 21-26 січня 1918 p. добровольці, які
виявили бажання захищати свою країну, збира-
лися у казармах колишнього Костянтинівського
військового училища. Там відбувався почат-
ковий військовий вишкіл. Часу для того, щоб
вправно оволодіти зброєю і тактичними навич-
ками, було надто мало, тому студенти отримали
тільки найелементарніші знання. Загалом до
куреня записалося 300 осіб. Командування над
ним обійняв сотник Омельченко.
Наприкінці січня 1918 р. ситуація на бах-
Микола Божинський - мацькому напрямку була настільки серйозною,
учасник бою під Крутами
що військове командування вирішило вислати
зі столиці на фронт усі наявні сили. 27 січня за
наказом команди школи куреню видали зброю
та обмундирування. Зранку 28 січня потяг, у якому
був студентський Курінь Січових Стрільців
і частина юнкерів, що перед тим повернулися з
фронту, виїхали з Києва у напрямку на Бахмач-
Конотоп. Цілу ніч ешелони були в дорозі, і тільки
вдосвіта 29 січня прибули на станцію Крути,
Бій на станції Крути.
Малюнок Л. Перфецького
розташовану за 130 кілометрів на північний схід
від Києва. Оскільки ворог уже увійшов у безпо-
середній бойовий контакт з українськими від-
ділами, що захищали Крути, командування від-
дало наказ негайно облаштувати оборонну лінію.
Співвідношення сил було не на користь
українців. Українські частини на станції Крути
нараховували близько 600 осіб. Більшовицькі
сили, що їм протистояли, складалися із 3 тис.
військовиків та червоногвардійців, себто воло-
діли п'ятикратною перевагою. Безпосереднє
керівництво українськими відділами в бою здійс-
нював поручник Аверкій Гончаренко. Аверкій Гончаренко

Студенти та юнкери вирили окопи по оби-

два боки залізничної колії. Праворуч від насипу
зайняли оборону юнкери, а ліворуч - студенти
і гімназисти. Зранку 29 січня 1918 р. більшо-
вицькі війська розпочали наступ на українські
позиції. Більшовики просувалися від станції
Пліски. Щільний кулеметний вогонь змусив їх
відступити, однак опівдні червоні сили поновили
наступ. Головний удар був спрямований на праве
крило українських позицій. Командир куреня
сотник Омельченко був поранений, що надалі
ускладнило координацію дій обох флангів
План бою під Кругами

їх ХУТІР

, 0

у- ....--^AYt і!
к M t f p f < УМОВНІ 5ИАКИ1
- украі^х! иа^тинч.
^ — (одvaoUiЧАСТНИЦ
jfrft^obf tynCKwr.
\Jir О* - frfOnlAOTK
twl/o»*.
Піні
Сотни* t Горлико.
29
 української оборони. Користаючись чисельною
перевагою, більшовицькі війська зуміли ще
більше розтягнути лінію свого наступу із тим,
аби обійти фланги оборонців й оточити стан-
цію. Наступ відбувався при підтримці артилерії.
Попереду наступали матроси Балтійського флоту.
Згідно зі спогадами учасників бою, частина ма-
тросів йшла у бій п'яними.
У розпорядженні української сторони була
лише одна гармата, яка припинила вогонь у най-
більш складний момент бою. У багатьох студен-
Пам'ятник студентам тів та юнкерів закінчувалися набої. Близько 17-ї
під Крутами години, коли почало сутеніти, сотник А. Гонча-
ренко віддав наказ про відступ. Через поганий
зв'язок наказ про відступ не отримав студентсь-
кий курінь на лівому фланзі оборони. Коорди-
нація дій була порушена, й студенти потрапили
в оточення. З великими втратами частині куреня
вдалося вирватися з рук ворога. На той момент
уже зовсім стемніло. Група із 35 студентів і гімна-
зистів, які відстали від головних сил та не знали,
що Крути вже зайняті ворогом, вийшла на стан-
цію. Усі вони після короткої сутички потрапили
Похорон студентів, до більшовицького полону. Кількох зі студен-
які загинули під Крутами,
у Києві
тів матроси одразу закололи багнетами. Над
полоненими довго знущались. На другий день
27 студентів розстріляли, а тіла викинули у
неприкриту яму. Місцевим селянам більшовики
заборонили хоронити трупи замордованих під
карою розстрілу. Семеро поранених студентів
згодом відправили в Харків на лікування.
Незважаючи на заборону, місцеві меш-
канці потай поховали тіла убитих під Крутами
українських студентів. Згодом частину героїв
перепоховали в українській столиці. Величний
похорон загиблих під Крутами відбувся у Києві
19 березня 1918 р. В одній із траурних промов
хтось порівняв загиблих із спартанськими героями
Фермопіл. Бій під Крутами не зміг переломи-
ти стратегічний перебіг українсько-російської
війни, однак він має непересічне морально-
політичне значення. Після повстання гетьмана
Івана Мазепи початку XVIII ст. це був перший
відкритий збройний виступ наддніпрянських
українців за незалежність своєї Вітчизни від
московського поневолення.

Наприкінці січня 1918 р. більшовики

підійшли до Києва. Столицю обороняли Гай-
дамацький кіш Слобідської України під коман-
дуванням Симона Петлюри та Курінь Січових
Стрільців Євгена Коновальця, які були на
той час найбоєздатнішими частинами Армії
УНР. Також в обороні Києва взяв участь курінь
київського вільного козацтва під командуван-
ням Михайла Ковенка. Для послаблення обо-
рони міста, 29 січня 1918 р. комуністи вла-
штували заколот на заводі «Арсенал». Щоб Печатка вільних козаків
м. Києва
ліквідувати заколот, довелося відкликати із
фронту частину українських військ.
Боротьба за Київ тривала з 29 січня по
8 лютого 1918 р. Українські частини, що боронили
столицю, майже у три з половиною рази посту-
31
 палися за чисельністю більшовицьким військам
(5 тис. українських військ супроти 16 тис. біль-
шовицьких під командуванням М. Муравйова,
до яких приєдналося 2 тис. київських червоно-
гвардійців).
Більшовицькі частини захопили Київ
9 лютого 1918 р. Одразу ж у місті почалася кри-
вава розправа над його мешканцями. Більшо-
вицькі сили спробували продовжити свій наступ
із Києва на Правобережжя. їм вдалося захопити
Проскурів, Жмеринку, Козятин, Бердичів, Рівне,
Шепетівку, проте опанувати сільську місцевість
Симон Петлюра
російські комуністи не змогли. Тут проти них
успішно оперували напіврегулярні загони віль-
ного козацтва, які підтримували уряд УНР.
У середині лютого 1918 р. регулярні від-
діли Армії УНР зайняли частину Волині, обо-
роняючи позиції по лінії Житомир-Коростень-
Сарни. Вони були зведені у 1-й Запорізький
загін під командуванням генерала Костянти-
на Прісовського і Гайдамацький кіш Слобідсь-
кої України Симона Петлюри.
Тим часом, суттєво змінилася зовніш-
Козаки ньополітична ситуація. Уряд УНР уклав
Першої Української дивізії 9 лютого 1918 р. з країнами Четверного союзу
сірожупанників арміїУНР

32
Берестейський мирний договір. На додачу до
нього, 18 лютого 1918 р. з Німеччиною і Австро-
Угорщиною підписано військову конвен-
цію, на підставі якої українські, німецькі та
австрійські війська розпочали спільні бойові
дії проти більшовиків. Варто підкреслити, що
українські сили почали наступ на більшовиків
20 лютого 1918 р. самотужки, кількома дня-
ми раніше, аніж до бойових дій включилися
24 лютого німецькі та 27 лютого - австрійські
війська. Українські війська наступали трьома
ударними групами. Перша група, основою
якої був Запорізький загін, завдала удару у Костянтин Прісовський
напрямку Житомира і 24 лютого захопила його,
розгорнувши подальший наступ на Бердичів-
Фастів-Київ. Друга група, що складалася із
Гайдамацького коша і Куреня Січових Стріль-
ців, повела наступ у напрямку Сарни-Корос-
тень-Київ. Третя група просувалася по шосе
Житомир-Київ.
Із вступом у воєнні дії німецьких і австро-
угорських військ, більшовицькі частини на
Україні почали панічно відступати. Злякавшись
розгортання повномасштабної війни з Німеччи-
ною, комуністичні чільники поспішили підписати
З березня 1918 р. у Бресті-Литовському мир-
ний договір з Німеччиною і Австро-Угорщиною.
Ратифікувавши 15 березня 1918 р. цей договір,
російський більшовицький уряд змушений був
визнати незалежність УНР.
Упродовж березня-квітня 1918 р. німецько-
австрійські й українські війська звільнили від
більшовицьких військ усю територію України.
1 березня 1918 р. передові українські відділи всту-
пили до Києва. Чисельність Армії УНР за цей час
зросла із 15 до 40 тис. солдатів і старшин. Разом
із особовим складом гарнізонів у тилу, чисель-
ність збройних сил УНР сягнула 56 тис. осіб.
Українська делегація
17 березня від більшовиків було звільнено Лубни, підписує мирний договір
22 березня - Ромодан, 29 березня - Полтаву. з Німеччиною
Наступальні операції велися у напрямках: Київ- та Австро-Угорщиною
Бахмач-Ворожба-Курсые; Київ-Полтава-Харків;
південно-східний напрямок Правобережжя.
 На півдні України переважно діяли німецькі
й австро-угорські війська, у складі яких перебу-
вали частини Легіону Українських Січових
Стрільців. їх наступ пролягав через Козятин-
Бобрянське-Знаменку-Катеринослав і вздовж Чор-
номорського узбережжя по лінії Одеса-Миколаїв-
Херсон-Ольвіополь-Вознесенка. 14 березня час-
тини УСС спільно з австрійцями зайняли Одесу,
17 березня - Миколаїв, 20 березня - Херсон.
Незважаючи на формальне визнання біль-
шовицьким урядом Москви УНР, в окремих
місцях комуністи не поспішали відводити свої
війська, унаслідок чого відбувалися збройні
сутички. Після запеклого бою, 8 квітня 1918 р.
українські і німецькі частини вступили до Хар-
кова. 2-й Запорізький загін під командуван-
ням полковника Петра Болбочана вирушив
з Харкова на південь, звільнивши від більшо-
виків Донецький басейн. За наказом військового
міністра УНР Олександра Жуковського,
Петро Болбочан очолив спеціально сформований
п'ятитисячний загін, який мав захопити Крим.
20 квітня цей загін прорвав Сивашські укріплен-
ня і розгорнув наступ углиб півострова. 24 квітня
українські війська під командуванням П. Болбо-
Олександр Жуковський
чана захопили Сімферополь і Бахчисарай, лік-
відувавши створену більшовиками Радянську
соціалістичну республіку Тавриду. Включення
Кримського півострова до складу УНР викли-
кало протести з боку німецького командування,
яке претендувало на оволодіння Чорноморським
флотом. Щоб уникнути конфлікту з німцями,
уряд УНР вивів українські війська з Криму.
Наприкінці квітня 1918 р. бойові дії між
УНР та РРФСР припинилися. Формальним
закінченням першого періоду війни можна вважати
підписання 12 квітня 1918 р. прелімінарного
(попереднього) мирного договору між Україною
і РРФСР, що передбачав створення між кордо-
нами обох країн так званої «нейтральної зони» і
встановлення дипломатичних відносин.
 Наступний період українсько-російської
війни припав на грудень 1918 р. - грудень
1919 р. Підготовку до нападу на Україну російські
більшовики розпочали ще під час існування ре-
жиму гетьмана Павла Скоропадського. Від агре-
сивних дій Москву стримувало перебування на
Україні німецьких та австрійських військ. Того
самого дня, коли 11 листопада 1918 р. Німеч-
чина підписала перемир'я з країнами Антанти,
уряд РРФСР видав директиву військовому ко-
мандуванню про «надання термінової військо-
вої допомоги трудящим України». 13 листопада
РРФСР в односторонньому порядку анулювала
Брест-Литовський мирний договір із Німеччи-
ною та Австро-Угорщиною. Тим самим уряд у
Москві відмовився від визнання незалежності
України.
Як і роком раніше, російські більшовики
спробували замаскувати свою агресію проти
України, видаючи її за міжусобну боротьбу.
З цією метою 17 листопада 1918 р. у Москві
був створений Тимчасовий робітничо-селянсь-
кий уряд України, під прикриттям якого розпо- Однострій
чалася друга російська більшовицька агресія. Чорного Запорожця
Як і перша, вона розгорнулася без формаль-
ного оголошення війни. Її особливістю було те,
що вона проходила на фоні громадянської
війни в Україні - антигетьманського повстан-
ня, піднятого Директорією УНР проти уряду
Павла Скоропадського. Ситуація додатково була
ускладнена й тим, що недружні дії проти УНР на
той час чинили й інші політичні сили: Польща,
підрозділи Добровольчої армії генерала Анто-
на Денікіна, а також країни Антанти, які виса-
дили на півдні України збройний десант.
Плацдармом для вторгнення на терито-
рію УНР Червоної армії стала «нейтральна зона»,
де більшовики сформували дві «українські
радянські дивізії», Групу військ курського нап-
рямку, а також угруповання в районі Мозиря.
Червоні війська, що розпочали наступ
на чернігівському і харківському напрямках,
налічували 75 тис. піхоти, 1,4 тис. кінноти,
мали на озброєнні 170 гармат, 427 кулеметів,
15 літаків. 4 січня 1919 р. на їхній базі створено
«Український фронт», що номінально підпоряд-
ковувався Тимчасовому робітничо-селянському
урядові і мав на меті оволодіти Лівобережжям
України.
На півночі - в районі Мозиря - зосереди-
лося десятитисячне угруповання Червоної армії
для наступу у напрямку Коростень-Житомир.
Загальна чисельність військ Радянської
Росії, які на початку 1919 р. вторглися в
Україну, становила 86 тис. бійців. Директорія
УНР намагалася залагодити конфлікт з РРФСР
дипломатичними засобами. До Москви було
скеровано чотири дипломатичні ноти (31 грудня
1918 p., З, 4 і 9 січня 1919 p.). Український уряд
вимагав від уряду РРФСР припинити просу-
вання червоних військ вглиб української тери-
торії. Лише 16 січня 1919 р. Директорія УНР
оголосила РРФСР війну, яка, фактично, вже
тривала місяць.
Армія УНР на той час нараховувала
66,5 тис. піхоти, 6,3 тис. кавалерії, мала на
озброєнні 60 гармат та 5 бронепотягів. На про-
тибільшовицькому фронті українські частини
зосереджувалися у двох армійських групах -
лівобережній під командуванням полковника
Петра Болбочана і північній під командуван-
ням отамана Володимира Оскілка. їх особо-
вий склад нараховував 45 тис. бійців.
Тим часом, у січні 1919 р. Червона армія
розгорнула наступ на трьох напрямках, нама-
гаючись захопити Харків, Бахмач-Конотоп,
а також Овруч-Коростень-Житомир. Значна
перевага червоних військ, а також диверсії,
влаштовані більшовиками в тилу Армії УНР
змусили українські сили упродовж січня 1919 р.
з боями відступити з Лівобережжя України на
лінію Дніпра. 5 лютого 1919 р. більшовики за-
хопили Київ і продовжували наступ на Правобе-
режжя, вийшовши на лінію Коростень-Бердичів-
Козятин-Цвіткове. На початку березня 1919 р.
Армія УНР займала позиції на лінії Сарни-
Рівне-Проскурів-Могилів.
Червоним військам з мозирського плац-
дарму вдалося витіснити українські частини
з-під Коростеня, захопити Житомир і підійти до
Рівного, щоб відсікти їх від Галичини, де діяла
проти поляків Українська Галицька Армія (уряд
Москви допускав можливість об'єднання сил
галичан і наддніпрянців). У стратегічному плані
наступ мав відкрити більшовикам дорогу до
Румунії, через територію якої російські комуніс-
ти мали намір прорватися до Угорщини, де саме
була проголошена комуністична республіка.
У середині березня 1919 р. Армія УНР
перейшла у контрнаступ. Унаслідок запеклих
боїв в районі Бердичева, Рівного, Козятина і
Житомира українські сили зуміли наблизитися до
Києва, до якого залишалося усього 25 кіломе-
трів. Цей стратегічний маневр українських військ
Матвій Григор'єв (ліворуч) та
зірвав спроби керівництва РРФСР перекинути
Володимир Антонов-Овсієнко
свої війська через Україну в Румунію, а далі в
Угорщину на допомогу комуністичному режимові
Бели Куна. Щоб втримати Київ, більшовицьке
командування зосередило проти Армії УНР
значні сили, які перед тим оперували проти
військ Антанти на півдні України. Фатальні
наслідки мав вчинок отамана Матвія Григор'єва,
який, невдоволений нерішучою політикою
Директорії УНР щодо Антанти, перейшов разом
зі своїми партизанськими військами на сторону
більшовиків. Розгромивши десант Антанти,
сили М. Григор'єва 9 березня 1919 р. захопили
Херсон, 12 березня - Миколаїв, 6 квітня - Одесу.
Завдяки переходу на їх бік військ
М. Григор'єва, більшовики змогли вивільнити
значні сили, й на початку квітня 1919 р. завдати
37
 сильного удару українським військам з району
Жмеринки. Прорвавши фронт, Червона армія
відрізала Південну групу українського фронту
від решти Армії УНР. Щоб уникнути розгрому,
16 квітня 1919 р. частини Південної групи були
змушені перейти ріку Дністер на румунську
територію. Румунська сторона зажадала, аби
українські військові здали усю зброю та
амуніцію, й лише після цього дозволила їм
у травні 1919 р. повернутися через Галичину
Олександр Удовиченко
до складу Армії УНР.
Суттєві проблеми для антибільшовицького
фронту створила спроба командувача Північ-
ної групи військ отамана В. Оскілка 29 квітня
1919 р. вчинити переворот. Наслідком цих
подій став вихід більшовицьких військ на лінію
Коростень-Бердичів-Житомир-Жмеринка.
Наприкінці квітня 1919 р. Армія УНР
утримувала у своїх руках лише частину Волині
і північного Поділля. Фактично, українські сили
розпалися на окремі загони, позбавлені центра-
лізованого керівництва. Загальна кількість осо-
бового складу армії не перевищувала ЗО тис.
Літак українського чоловік, які мали на озброєнні близько 350 куле-
військового
летунства метів та 120 гармат. Додаткову проблему ство-

38
рював той факт, що із заходу до району розташу-
вання українських військ наближалися польські
сили, які від осені попереднього року вже вели
війну проти Української Галицької армії. Головні
сили Армії УНР зосередилися вздовж залізнич-
ної колії Броди-Здолбунів. 12 травня 1919 р.
польські війська завдали сильного удару по тилах
наддніпрянців, захопивши у наступні дні Луцьк.
Основна частина амуніції Армії УНР, зосеред- Печатка українського
женої в районі Броди-Тернопіль-Волочиська, бронепотяга
«Чорноморець»
потрапила у польські руки. Неочікувані дії
поляків дали можливість більшовикам зайняти
Дубно і Броди. Щоб уникнути повного розгрому,
українське командування 24 травня 1919 р. підпи-
сало з поляками перемир'я.
1 червня 1919 р. Армія УНР перейшла у
загальний наступ проти більшовицьких військ
на фронті шириною 140 кілометрів. До середини
червня 1919 р. українське військо оволоділо пів-
денно-західним Поділлям разом із Кам'янцем-
Подільським. Проте, наприкінці червня - на
Гайдамаки біля українського
початку липня 1919 р. Червона армія підтягнула панцерника «Швидкий»
1

39
 резерви й здійснила потужний контрудар, знову
наблизившись до Кам 'янця-Подільського,
де перебував уряд УНР. Великими зусиллями
всіх сил, українські війська зуміли утримати
місто та частину Поділля. Станом на середину
липня 1919 р. під контролем Армії УНР пере-
бувала територія, обмежена річками Дністер на
півдні та Збруч на заході, а також лінією Городок-
Ярмолинці-Бар-Вапнярка на північному сході.
Контрольована урядом УНР територія про-
стягалася приблизно на 70 кілометрів углиб та
300 кілометрів ушир.
На територію, яка перебувала в руках
Армії УНР, 16-17 липня 1919 р. відступила із
Галичини Українська Галицька Армія. Обидві
армії були об'єднані під єдиним командуванням,
у них разом налічували майже 100 тис. бійців,
серед яких 25 тис. було повстанцями з нерегу-
лярних підрозділів. Армія мала на озброєнні
1 100 кулеметів, 335 гармат, 9 бронепотягів,
6 бронеавтомобілів.
Об'єднаним українським силам проти-
стояли 12-та й окремі частини 14-ї більшовиць-
ких армій, що спільно нараховували близько
33 тис. піхоти, 3 тис. кавалерії й мали на озбро-
єнні 700 кулеметів і 150 гармат. Основні сили
Головний командир УГА Червоної армії в Україні на той момент були
Мирон Тарнавський зосереджені на фронті проти Добровольчої
очолював галицькі війська
під час спільного з армією армії генерала А. Денікіна. Скориставшись цим,
УНР наступу на Київ українське командування 2 серпня 1919 р. розпо-
у серпні 1919 р. чало наступ на Київ та Одесу. Протягом серпня
від більшовиків було звільнено майже всю Пра-
вобережну Україну. 31 серпня українські війська
вступили до Києва. Проте, того самого дня до
міста увійшли передові відділи Добровольчої
армії. У центральній частині місґа відбулося
кілька сутичок; щоб уникнути подальших інци-
дентів, українське командування наказало своїм
частинам залишити Київ.
Упродовж вересня 1919 р. Армія УНР
продовжувала бойові дії проти червоних
військ лише на Волині - в районі Корос-
40
теня. Уже наступного місяця в українській
армії почалася епідемія тифу. Кількість хво-
рих у жовтні 1919 р. була настільки великою,
що більшість підрозділів утратили бойову вар-
тість. Через розходження між командуванням
Армії УНР і УГА щодо перспектив продов-
ження боротьби, галичани підписали 6 лис-
топада 1919 р. сепаратний договір з білогвар-
дійцями про спільну боротьбу проти Червоної
армії. Унаслідок цих подій майже усе Право-
бережжя України окупувала Добровольча армія
А. Денікіна. 16 листопада 1919 р. уряд УНР
змушений був залишити Кам'янець-Подільський.
Коли наприкінці 1919 р. Червоні війська
розпочали новий наступ, витісняючи з Пра-
вобережжя добровольчі частини, Армія УНР,
не вступаючи у бої з більшовиками, відійшла
на Волинь, зосередившись у районі Любара-
Острополя. Там українські сили були заблоковані
з трьох боків більшовиками, денікінцями та
поляками. На той час бойовий стан Армії УНР
налічував не більше 4-5 тис. бійців.
Зважаючи на критичний стан війська, на
спільній нараді уряду УНР і військового команду-
вання, що відбулася у Чорториї 4 грудня 1919 p.,
було вирішено припинити регулярну збройну
боротьбу і перейти до партизанських дій проти
окупантів. Ті сили, які ще залишалися у строю,
мали прорватися у тил до червоних та денікінсь-
ких військ. Відтак, другий період українсько- Однострій синьожупанника
АрміїУНР
російської війни закінчився.
Г? ГУ

шт
Останній період російсько-української
війни тривав з грудня 1919 р. до листопада
1920 р. Він суттєво відрізнявся від попередніх
періодів тими методами боротьби, які застосову-
вало українське військо, комбінуючи дії парти-
занських і регулярних формувань. Зважаючи на
41
брак сил, українське командування вже не мало
змоги самостійно планувати і проводити страте-
гічні операції фронтового масштабу. Вирішаль-
ний вплив на перебіг багатьох подій мали зов-
нішньополітичні чинники.
6 грудня 1919 р. Армія УНР вирушила
у партизанський рейд в тил ворога. Цей рейд
згодом отримав назву Першого зимового
походу, хоча й тривав до пізньої весни наступного
року - 6 травня 1920 р. Українські сили у цьо-
му поході налічували не більше 3-3,5 тис. бійців.
Військами командував генерал Михайло Оме-
лянович-Павленко. Спочатку наддніпрянські
сили зосередилися у східній частині плацдарму
Шепетівка-Миропіль-Любар, звідки пройшли
через розташування частин УГА, вдаривши по
тилах Добровольчої армії. У бойові зіткнення з
Червоними військами Армія УНР не вступала. На
той час Червона армія займала фронт Новоград-
Волинський-Житомир-Бердичів й намагалася
захопити Київ, що перебував у руках білогвар-
дійців. 16 грудня 1919 р. більшовикам вдалося це
зробити, їх сили ввійшли до української столиці.
На початку 1920 р. Армія УНР опинилася
в тилу більшовицьких військ на Єлисаветград-
щині (нині Кіровоградська обл.) та Лівобережжі
України у районі Золотоноші. Українські війська
почали бойові дії проти Червоної армії, а у квітні
1920 р. прорвалася назад на Правобережжя, де
саме відновлені частини УНР спільно з поляками
почали наступ проти Червоної армії.
 Основою для військового союзу з Польщею
став підписаний 21 квітня 1920 р. Симоном Пет-
люрою та Юзефом Пілсудським Варшавський
договір. Війська УНР, що наступали разом з
поляками, були реорганізовані у дві дивізії - 3-ю
Залізну (командир О. Удовиченко) і 6-у Січову
(командир М. Безручко). Загальна кількість їх
особового складу налічувала 12 тис. піхотин-
ців, 900 кавалеристів. На озброєнні українських
частин перебувало усього 12 гармат. Після /
об'єднання з частинами, що повернулися із Відзнака 6-ї Січової
Зимового походу, Армія УНР зросла до 20 тис. Стрілецької дивізії армії УНР
чоловік. В оперативному відношенні україн-
ські сили підлягали польському командуванню,
яке зосередило їх на південному крилі польсько-
радянського фронту в районі річки Дністер -
місті Нова Ушиця.
Загалом польсько-українські сили, що насту-
пали, налічували 72 тис. солдатів і офіцерів. їм про-
тистояв Південно-Західний фронт більшовицьких
військ під командуванням О. Єшрова чисельністю
55 тис. бійців при 1 200 кулеметах і 236 гарма-
тах. Українсько-польський наступ розпочався
25 квітня 1920 р. Уже наступного дня польські вій-
ська зайняли Хмільник, Коростень і Житомир, ще
через день - Козятин і Бердичів. 7 травня 1920 р.
українські та польські частини ввійшли у Києв.
На початку червня 1920 р. Червона армія
перейшла у контрнаступ на київському нап-
рямку. Головною ударною силою стала 1-а Кін-
на армія під командуванням Семена Будьонного,
яка 5 червня прорвала фронт 6-ї польської армії.
Радянські війська швидко просувалися на захід.
Щоб уникнути оточення, Армія УНР 13-14 лип-
ня відступила на правий берег ріки Збруч. Про-
тягом другої половини липня - початку серпня
1920 р. українські війська перебували в Галичині.
Починаючи з 31 серпня 1920 р. вони взяли участь
у новому наступі проти більшовиків. 14 вересня
українські війська вийшли на рубіж ріки Збруч, а Залізний Хрест УНР
21 вересня вступили на Поділля, зайнявши фронт
по лінії Яруга-Шаргород-Бар-Літин. Подальші
43
 військові операції тимчасово були припине-
ні 18 жовтня 1920 p., оскільки польська сторона
підписала сепаратне перемир'я з більшовиками.
Армія УНР самотужки продовжила боротьбу
проти Червоної армії. Загальна чисельність
українських сил на той момент зросла до
40 тис. чоловік, що мали на озброєнні 675 куле-
метів, 74 гармати, 8 бронеавтомобілів, 2 броне-
потяги, 3 літаки. Станом на середину листопада
1920 p., українські сили займали фронт довжи-
ною 120 кілометрів від Могилева-Подільського
через Ялтушків до району Літина. Війська було
розділено на три ударні групи. Було вирішено
11-12 листопада 1920 р. розпочати загальний
наступ, однак задум не вдалося реалізувати, оскіль-
ки 10 листопада більшовики здійснили потуж-
Марко Безручко ний удар по українських силах. Значна перевага
ворогів змусила Армію УНР відступити. 20 лис-
топада 1920 р., за наказом командувача генерала
М. Омеляновича-Павленка, українські сили відій-
шли, зосередившись у районі Волочиськ. Сюди
ж прибув уряд УНР, який ухвалив евакуювати
армію та державні установи на територію Польщі.
21 листопада 1920 р. за Збруч відступили остан-
ні частини Армії УНР. Близько 26 тис. чоловік
були роззброєні та інтерновані у спеціальних
таборах. Вищий державний провід УНР на чолі із
Головним Отаманом С. Петлюрою розмістився у
місті Тарнув неподалік Кракова.
Висновки!
Російсько-українська війна 1917-1920 pp. завершилася
^ поразкою української сторони. На більшій частині українських
земель була встановлена більшовицька диктатура. Водночас,
слід зазначити, що боротьба за національну незалежність усе
ж мала для українців позитивні наслідки. Зважаючи на той факт,
що українці тривалий час чинили впертий опір загарбникам, біль-
шовики змушені були модифікувати свою попередню політику
щодо України. Зокрема, це стосувалося більш поміркованого
ставлення до національного питання. Крім цього, жертовність
та мужність, яку виявили українські вояки під час війни 1917-
1920 pp., стали прикладом до наслідування для наступних по-
. колінь бррціЕіза ерлю України.
 ДРУГИЙ ЗИМОВИЙ ПОХІД
АРМІЇ УНР
Українське керівництво все ще сподівалося
на можливість реваншу у війні з більшовицькою
Росією, а тому розгорнуло активну діяльність
з підготовки нового збройного виступу Страте-
гічний план продовження боротьби був розро-
блений взимку 1920-1921 pp. Його суть зводи-
лася до того, щоб на території Польщі та Румунії,
котрі, побоюючись територіальних претензій з боку
радянської Росії, виявляли певну прихильність
до еміграційного уряду УНР, організувати з інтер-
нованих вояків Українську Повстанчу Армію й
провести рейд на територію радянської України.
Українська Повстанча Армія повинна була
стати ядром, навколо котрого мали б об'єдна-
тися розрізнені повстанські загони, що тоді
діяли в Україні. За задумом українських війсь-
кових, вступ на територію України регулярних
сил УНР мав стати сигналом для загально-
національного повстання проти російської оку-
пації. Найактивніше підготовка до рейду розгор-
нулася у Польщі, де перебувало вище політичне
та військове керівництво УНР, а у таборах інтер-
нованих на початку 1921 р. налічувалося близько Юрко Тютюнник
10 тис. вояків колишньої Армії УНР.
У січні 1921 р., за сприянням польських
військових, які допускали можливість повторного
польсько-українського антибільшовицького походу,
у Тарнові при Головній Команді військ УНР роз-
почалося формування Українського Партизансько-
Повстанського Штабу. Його командиром став
генерал-хорунжий Юрко Тютюнник, який від-
значився під час Першого Зимового походу і
мав значний авторитет серед повстанців в Укра-
їні. Начальником штабу повстанських сил став
полковник Юрій Отмарштейн. Місцем осідку
Українського Партизансько-Повстанського Штабу
став Львів, де українським військовим виділили
будинок на вул. Парковій.
45
 Інформація про підготовку до походу на
територію України стала відома радянській роз-
відці, яка навіть змогла заслати свою агентуру
до штабу українських повстанців. Тим часом, на
початку 1921 р. польська сторона змінила своє

t
ставлення до планів українських військових.
Побоюючись дати підставу для агресії з боку
Радянської Росії щодо Польщі, поляки почали
наполягати на тому, аби повстання в Україні по-
чалося не біля тогочасного кордону польської
держави, а у глибині України. Польська сторо-
на запропонувала перенести основний осередок
повстання у район Одеси і на Полтавщину.
Хрест Симона Петлюри, На практиці це означало, що повстанські групи,
встановлений у 1932 p.
для відзначення ветеранів які перетнуть польсько-радянський кордон,
визвольних змагань змушені будуть тривалий час прориватися з
боями далеко на схід, втрачаючи зв'язок з
базами постачання. Такі ідеї робили успіх опе-
рації надто примарними.
Була й інша причина, що зумовлювала
бажання поляків перенести осередок українського
повстання якнайдалі від польського кордону, -
настрої українського населення Волині, серед
якого поширювалися чутки, що саме тут має
розпочатися антибільшовицький рух. В одному
з донесень польської розвідки ішлося про те,
Юрій Отмарштейн що ці чутки «погано впливають на настрій насе-
лення, але зарадити цьому не можна з огляду на
конечність дотримання таємниці про підготовку
повстання за кордоном... Населення по селах
майже не криється зі своїми самостійницькими
поглядами». Таким чином, цілком несподівано
для поляків підготовка повстання проти більшо-
виків викликала загрозу вибуху самостійниць-
кого руху на українських землях, що опинилися
під владою Польщі.
Незважаючи на прохолодне ставлення зі
сторони поляків, українські військові продо-
вжували готуватися до повстання. 29 жовтня
партизанський штаб на чолі з Ю. Тютюнником
виїхав зі Львова до Рівного. Звідси він прибув
на терени, де завершувалось формування ядра
майбутньої Української Повстанчої Армії.
Призначені для рейду українські сили склада-
лися із трьох груп: Волинської - під команду-
ванням генерал-хорунжого Юрка Тютюнника,
Подільської - під командуванням підполков-
ника Миколи Палієнка і Бессарабської групи
генерала Андрія Гулого-Гуленка. Разом усі
три групи налічували близько 2-х тис. бійців.
Повстанцям суттєво бракувало зброї та
боєприпасів. Станом на 2 листопада 1921 р.
Подільська група, чисельністю 700 козаків і
старшин, мала на озброєнні лише 200 рушниць
і 10 тис. набоїв до них, 5 кулеметів і 4 куле-
метні стрічки. Волинська група, що налічувала Андрій Гулий-Гуленко
900 осіб, була озброєна 417 рушницями, 34 куле-
метами, 300 шаблями і 600 гранатами. Лише
35 відсотків козаків Української Повстанчої
Армії мали справне взуття, заледве половина -
шинелі. Найбільшою проблемою був брак коней,
яких обіцяла, але так і не надала польська сто-
рона. Польські військові передали українським
повстанцям лише кілька десятків коней для
штабу і розвідувальної групи.
Незважаючи на брак озброєння та спо-
рядження, рейд все-таки розпочався. Першою Зимовий похід

47
 вирушила Подільська група, яка 25 жовтня
1921 р. перетнула радянський кордон в райо-
ні Гусятина. Група мала завдання пройти По-
діллям і вийти на Київщину. У наступні півто-
ра місяці українські війська Подільської групи
здійснили 1500-кілометровий рейд окупованою
ворогом територією. Але оскільки групі не вда-
лося з'єднатися з Волинським угрупованням,
щоб розпочати масштабніші військові операції,
6 грудня 1921 р. вона змушена була повернутися
назад до кордону, де знову зазнала інтернування.
Бессарабська група генерала А. Гулого-
Гуленка була найменшою і мала на меті відверну-
ти увагу більшовицького командування від дій
українських військовиків на Поділлі та Волині.
Виконати свою місію у запланованому обсязі
Пам'ятник старшинам УНР - група не змогла. Повстанці перейшли кордон
уродженцям Києва 19 листопада 1921 р. в околицях міста Бен-
дери, але вже через кілька днів змушені були
повернутися назад через чималі втрати в особо-
вому складі.
Найбільші надії українське команду-
вання покладало на Волинську групу генерала
Ю. Тютюнника, яка перетнула радянсько-польсь-
кий кордон 4 листопада 1921 р. Уже через три
дні повстанці здобули місто Коростень. Однак,
під натиском переважаючих сил ворога втри-
мати місто не вдалося. Більшовицьке коман-
дування кинуло проти Волинської групи кін-
ну дивізію Григорія Котовськош чисельністю
близько 2 тис. шабель. Втративши надію на
з'єднання з Подільською групою, Ю. Тютюн-
ник вирішив повернути назад на контрольовану
поляками територію. Під час відступу до кордону,
17 листопада 1921 р. під селом Малі Миньки в
районі містечка Базар, Волинська група потра-
пила в оточення. Лише 120 учасникам походу,
у тому числі Ю. Тютюннику, вдалося вирватися
з оточення і 20 листопада добратися до польсь-
Григорій Котовський кого кордону.
Оточена в районі Базару частина Волинсь-
кої групи, якою командував інспектор Української
48
Повстанчої Армії полковник М. Гаєвський, від-
мовилася здатися, вчинивши несамовитий
опір. Під час запеклого бою майже 400 українсь-
ких вояків загинуло, чимало, щоб не потрапити
до рук ворога, підірвалися гранатами. Кілька
сотень українських військовиків, у яких закін-
чилися набої, потрапили в більшовицький
полон. Полонених українських вояків зачинили
у сільській церкві в Малих Миньках. Оскільки
місцеве населення співчувало повстанцям і було
вороже налаштоване щодо більшовиків, останні
побоювалися, що полонених спробують звіль-
нити. Захоплених у полон українських військо-
виків перевези до містечка Базар, де під час Пам'ятник воїнам армії
допитів з ними почали проводити індивідуальні УНР біля м. Базар
бесіди, схиляючи до переходу на бік комуністів.
Жоден із полонених не погодився піти на зраду.
Під час допиту козак Степан Щербак заявив:
«Ми знаємо, що нас чекає, і ми не боїмося смерти,
але до вас служити не підемо. Коли ж ви повби-
ваєте нас, то знайте, що за нас вам помстить
весь український народ!»
Зважаючи на поставу українських війсь-
кових, більшовики вирішили їх знищити.
21 листопада 1921 р. під Базаром 359 учасників
Другого Зимового походу були розстріляні із куле-
метів та поховані у великій братській могилі. Під
час розстрілу полонені українці співали українсь-
кий національний гімн «Ще не вмерла Україна».

Висновки!
Другий зимовий похід був останнім виступом Армії УНР про-
ти російської більшовицької окупації України. У листопаді 1921 р.
завершилась збройна боротьба УНР за незалежність. Проте,
з точки зору міжнародно-правових відносин уряд УНР ніколи не
визнавав окупації України комуністичною Росією і не підписував
жодного документу, котрий би скасовував стан війни між обома
країнами. З юридичного погляду українсько-російська війна, що
почалася наприкінці 1917 p., тривала аж до припинення діяль-
ності уряду УНР, який передав свої повноваження урядові неза-
лежної України 24 серпня 1992 р.
^ Т Е М А 3 (6)
Л
ці
v
Закріплення радянської влади в Україні
А
ц) Перехід до колективізації. Розкуркулення
^ Голодомор 1932-1933 pp. - геноцид
j українського народу
ш Масштаби та наслідки Голодомору
 ПЕРЕХІД ДО КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ
РОЗКУРКУЛЕННЯ
Незважаючи на віддалену часову пер-
спективу, історія голоду 1932-1933 pp. в Україні
продовжує залишатися складним та суспільно
болючим питанням. Через зумисну політику
комуністичного режиму, який існував в Україні
до 1991 p., об'єктивні оцінки трагедії українсь-
кого голоду 1930-х pp. досі не знайшли собі
місця в «колективній пам'яті» помітної частини
українського народу. На превеликий жаль,
спроби заперечити зумисний характер голоду
1932-1933 pp. досі є інструментом політичної
боротьби. Свого часу радянський уряд свідомо
вдався до масштабної історичної фальсифікації,
унаслідок чого велика кількість людей не змогла Пам'ятник жертвам
отримати усієї повноти інформації про траге- Голодомору в Києві

дію голоду 1932-1933 pp. в Україні. Довгий

час комуністичний режим взагалі заперечував
сам факт голоду та його надзвичайні масштаби.
Навіть тепер, коли під тиском неспростовних
доказів подальше заперечення голоду 1932—
1933 pp. та його велетенських жертв уже немож-
ливе, усе одно існують люди, які твердять, що
Голодомор не мав зумисного характеру та ніяк
не був пов'язаний із антиукраїнською політикою
більшовиків. Особливо гострі дискусії, у тому
числі й на міжнародному рівні, до сьогодні 1 іlültTflECITA М І N Кия
ГОПОйОіОМ 8 У К Р А 1 Я
викликають питання причин, винуватців та від- І " »
повідальності за ці події, а також кваліфікації
голоду 1932-1933 pp. як геноциду.
Противники визнання українського Голо-
домору актом геноциду намагаються пропагу-
вати тезу про те, що голод не був запланованою
метою комуністичної влади, а лише став побіч-
ним наслідком колективізації та індустріаліза- '; 7Г пп П О Ш Т А
/D.ÜU України £]і <
ції, а також результатом неефективного господа-
рювання у радянських колгоспах. Однак, низка
Українська поштова марка
фактів свідчить про те, що вище керівництво присвячена шістдесятій
СРСР свідомо та зумисне спричинило голод в річниці Голодомору
С КАЖДЫМ ДНЕМ ВСЕ РАДОСТНЕЕ ЖИТЬ!
«Усе радісніше жити Україні. Докази на користь такої версії зафіксо-
з кожним днем!» вані в документальних джерелах. Це, насампе-
Радянський
пропагандистський плакат ред, урядові рішення проводити хлібозаготівлі у
вже голодуючих районах, вилучаючи при цьому
навіть зерно з насіннєвого фонду; оголошення
блокади сіл, які не виконали визначених їм
показників здачі хліба; запровадження «нату-
ральних штрафів» й нарешті - намагання збе-
регти голод у таємниці, зумисне дезінформу-
вання міжнародної спільноти, відмова прийняти
допомогу для голодуючих, тривале заперечення
самого факту голоду 1932-1933 р.
Голод у країні, де було зібрано великий
врожай хліба, в принципі не може мати жод-
ного іншого, аніж штучний, характеру. Немає
особливого значення, що відіграло більшу роль
у спричиненні цього голоду: непрофесійність
представників радянських владних установ,
неефективність колгоспної системи господарю-
вання, чи, зрештою, свідомий умисел найвищого
керівництва СРСР, котре віддало розпорядження,
незважаючи ні на що, забирати хліб від населення.
Відомий український дослідник Голодомору
1932-1933 pp. професор Станіслав Кульчицький
влучно висловився з цього приводу:
 «Будь-який голод, навіть під впливом при-
родної стихії, є в кінцевому підсумку справою
людських рук. Адже ефективно діюча адмініст-
рація ніколи не допустить, щоб населення вми-
рало наглою смертю».
На позначення голоду в Україні 1932—
1933 pp. використовують термін Голодомор,
який вперше ужив 1963 р. в передмові до свого
роману «Жовтий князь» український письмен-
ник із США Василь Барка. Слово Голодомор
було зафіксовано в «Етимологічному словнику
української мови» Ярослава Руцницького. У широ-
кому значенні слово Голодомор вживають для
спеціального позначення власне українського
голоду 1932-1933 pp., на відміну від голоду
1932-1933 pp., що мав місце в інших регіонах
СРСР. Крім цього, існує й вужче поняття Голодо-
мору. На пропозицію професора С. Кульчицького,
терміном Голодомор позначають також найваж-
чий період голоду в Україні, який припав на лис-
топад 1932 р. - серпень 1933 p., коли більшовицькі
чільники СРСР провадили зумисну політику, скеро-
вану на виморювання голодом українських селян. Василь Барка

* * *

Вихідним пунктом розвитку подій, що,

зрештою, призвели до гігантської трагедії
голоду 1932-1933 pp. в Україні, стало бажання
радянського керівництва здійснити протягом
першої п'ятирічки (1929-1933) форсовану
індустріалізацію країни, збудувати потужний
військово-промисловий комплекс. Не менш важ-
ливе завдання, яке ставили перед собою лідери
СРСР, полягало у вирішенні внутрішньополітич-
них проблем, зокрема, придушенні антиурядо-
вих настроїв та досягненні морально-політичної
єдності всередині країни.
На думку сучасного російського історика
Михайла Мельтюхова, вирішальну роль у при-
йнятті рішення про форсовані темпи індустріа-
лізації відігравала «військова тривога» 1927 р.
Хибно оцінивши міжнародну ситуацію весни-
53
 літа 1927 р. як реальну загрозу військового зіт-
кнення із західними державами, більшовицькі
керівники СРСР усвідомили технічну відста-
лість та економічну слабкість своєї країни. Вище
керівництво радянської держави наочно пере-
коналося, що існуюча військова промисловість
та армія не здатні забезпечити ані ефективної
оборони країни, ані тим більше ведення сучас-
ної наступальної війни. Крім цього, під час
погіршення відносин із західними країнами, уліт-
ку 1927 р. всередині СРСР поширилися настрої
непевності, частина селян почала саботувати
«Хай живе робітничо- заготівельну кампанію. Підсумовуючи уроки,
селянська Червона армія - отримані радянським режимом того року, Йосиф
вірний вартовий Сталін заявив: «Ми відстали від передових країн
радянських кордонів!»
Радянський на 50-100 років. Ми повинні пробігти цю відстань
пропагандистський плакат за 10 років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть».
Оговтавшись від пережитого шоку, більшо-
вицькі поводирі СРСР на VI конгресі Комінтерну
1928 р. прийняли програму поширення комуніз-
му в глобальних масштабах. Першим кроком на
цьому шляху було створення потужного військо-
во-промислового комплексу та великої і добре
Радянські танки на озброєної армії. Навіть у той час, коли в СРСР
військових навчаннях. вже почався голод, і сотні тисяч людей вмирали
Фотопоч. 1930-х pp.
від виснаження, радянський уряд не відмовився
від жодного зарубіжного контракту на постачання
до СРСР техніки та обладнання.
У роки першої п'ятирічки великі обся-
ги фінансування поглинали військові програми
випуску зброї. Лише впродовж 1932 р. у СРСР
було випущено 3 032 танки та танкетки. Для по-
рівняння варто зауважити, що упродовж 1918—
1935 pp. французькі військові підприємства
випустили близько 280 танків, у Великій Бри-
танії за той самий період зібрано 80 танків та
325 танкеток, а в Німеччині, де діяли накладені
Версальським договором обмеження, таємно
склали менше десятка експериментальних гусе-
ничних броньованих машин. Аналогічні масш-
таби мала й програма радянського військового
авіабудування, завдяки якій упродовж 1932 р.
було випущено 2 490 літаків. Усі програми роз-
витку військової промисловості та виробни-
цтва зброї вимагали великих фінансових витрат.
До прикладу, один лише Харківський парово-
зобудівний завод ім. Комінтерну (військовий
завод № 183) упродовж 1932-1933 pp. випустив
620 танків БТ-2, собівартість кожного з яких коли-
валася в межах 60 тисяч рублів, що разом склало
37,2 млн. рублів. Для порівняння варто зауважити, «На оборону СРСР!»
що за гроші, витрачені на випуск цих танків, Радянський
пропагандистський плакат
можна було б купити (за державними цінами
1932-1933 pp.) 148,8 тисяч тонн (8,96 млн. пудів)
борошна, що дало би змогу годувати мільйон
осіб впродовж майже п'яти місяців.
Єдиним способом заробити гроші для інвес-
тування промисловості та розбудови збройних
сил залишилася посилена експлуатація селян-
ства. У свою чергу, для того, щоб забезпечити
стабільність заготівлі і як наслідок - фінансо-
вих надходжень від експорту сільгосппродукції,
радянський уряд вирішив вдатися до суцільної
колективізації сільського населення. У такий спосіб
режим мав намір убезпечити себе від повторення
ситуації 1927 p., коли селяни не виявляли бажання
здавати державі хліб за невигідними їм цінами.

Найбільший у Європі
елеватор, який радянська
влада збудувала в 1930-х pp.
у Миколаєві
Потрібно підкреслити, що увесь час існу-
вання радянської влади був часом диспропор-
ційного розвитку села та міста, несправедливого
розподілу матеріальних ресурсів між селянами
та мешканцями міст. До початку суцільної
колективізації «викачування» ресурсів із сіл від-
бувалося шляхом створення «цінових ножиць»,
які виникали унаслідок занижених цін на
сільгосппродукцію та завищених - на промислові
товари, які були потрібні селянам.
Світова економічна криза, яка почалася
у 1929 p., сильно знизила світові ціни на хліб.
Це означало, що для того, аби отримати заплано-
вані раніше валютні надходження, потрібно було
додатково збільшити експорт хліба. Україна - як
основний постачальник зерна - займала в цих
планах більшовиків особливе місце.
Не менш важливим завданням, яке ставили
перед собою більшовики, плануючи суцільну
колективізацію, було подолання антирадянсько-
го спротиву українського села.
Французький історик Алан Безансон ще на
початку 1990-х pp. звернув увагу на той факт, що
представники комуністичного руху традиційно
демонстрували зневагу та презирство щодо
селянства. Зневажливі заяви про «ідіотизм»
сільського життя робив свого часу Карл Маркс.
Не краще ставилися до селян й інші західно-
європейські марксисти, які, протиставляючи
колективістським інстинктам «робітників-проле-
тарів» індивідуалістичні нахили селян, заявляли
про потенційну контрреволюційність села.
На рубежі 1920-1930-х pp. українське село
продовжувало залишатися акумулятором націо-
нального духу, приховано, а подекуди й явно
Юрій Пятаков -
антикомуністичною силою. У другій половині перший керівник
1920-х pp. в українських селах один комуніст компартії України
припадав на понад як тисячу безпартійних, при
тому, що значна кількість сільських комуністів
не були українцями за походженням. Потрібно
зазначити, що комуністам українського походження
більшовицький режим не довіряв повністю. Нечис-
ленний український національний елемент всере-
дині КП(б)У значною мірою був представлений
вихідцями з лівих партій національного табору:
Української соціал-демократичної робітничої
партії та Української партії соціалістів-рево-
люціонерів «боротьбистів», що згодом змінила
назву на Українську комуністичну партію
(боротьбистів). Станом на 1920 p., серед 37 958
членів компартії в Україні власне українці
складали тільки 20,1%, у 1924 р. чисельність
етнічних українців в КП(б)У сягнула 29,8% від
загальної кількості республіканської партор-
ганізації. Українців майже не було у керівних
органах КП(б)У, перший етнічний українець
очолив партію лише 1953 p., вже після смерті
Й. Сталіна. У період 1918-1953 pp. посади
перших секретарів КП(б)У займали переважно
етнічні євреї та росіяни.
Комуністична ідеологія довгий час не могла
завоювати тривких позицій в українському Серафима Гопнер -
селі. У резолюції «Про сільське господарство другий керівник
компартії України
України та про роботу на селі», прийнятій на
листопадовому пленумі 1929 р., ЦК КП(б)У
 визнавав, що на 25 млн. українських селян при-
падає лише близько 25 тисяч комуністів, зайня-
тих у сільському господарстві. Переважаючу
більшість серед згаданих 25 тисяч комуністів
складали керівні кадри, агрономи, вчителі та
інші спеціалісти, що лише мешкали в селах, але
не були справжніми селянами. Як і загалом в
КП(б)У, значна частина цих сільських комуністів
була неукраїнського походження.
Станом на 1929 р., у багатьох місцевос-
тях півдня України продовжували діяти анти-
комуністичні партизанські загони. Великий
партизанський загін діяв 1927-1928 pp. у Лебе-
динському районі на Сумщині. Особливо силь-
ними позиції партизанів були на Черкащині.
Свідченням масовості збройного руху спротиву
є офіційні дані радянської таємної поліції Дер-
жавного політичного управління (ДПУ) про
кількість конфіскованої у населення зброї.
Упродовж 1927-1929 pp. каральні органи віді-
брали у мешканців України 3 474 одиниці вог-
непальної та 27 296 одиниць холодної зброї, а
також 76 204 штук боєприпасів. За цей же час
внжозах- в Україні було зафіксовано 1 804 інциденти, які
БОПЬШЙЯ ПИЛЯ
И СТАЛИН влада кваліфікувала як «терористичний акт».
Ще більше повстанський збройний рух активі-
«Жінки у колгоспах -
велика сила. Й. Сталін». зувався на початку 1930 р.
Радянський Механізмом, за допомогою якого біль-
пропагандистський плакат шовицький режим мав намір «викачати» з
українського села хліб, повинні були стати кол-
госпи. Станом на 1926 р., на 5 млн. українсь-
ких селянських господарств членами колгос-
пів були тільки 267 тисяч осіб. На той момент
в Україні існувало близько 12 тисяч колгоспів,
серед яких 9 тисяч складали товариства спіль-
ного обробітку землі, у яких основних засобів
виробництва не усуспільнювали. Переважна
більшість українських селян залишалися одно-
осібниками. Слушно остерігаючись, що еконо-
мічно самостійне населення не бажатиме доб-
ровільно здавати хліб державі за заниженими
закупівельними цінами, керівники радянського
уряду зробили ставку на примус. Колективізація
українського села супроводжувалася кампанією
проти найбільш заможних та економічно само-
стійних господарів, яких влада оголосила «кур-
кулями». Про наміри «ліквідувати куркульство
як клас» більшовицький лідер Й. Сталін оголо-
сив у доповіді, виголошеній на науковій конфе-
ренції аграрників-марксистів у грудні 1929 р.
Низка документів вказує на те, що підготовка до
наступу на заможне селянство велася вже рані-
ше. Ще 21 травня 1929 р. Рада народних коміса-
¥
рів (РНК) СРСР видали постанову «Про ознаки
куркульських господарств, на яких повинно при- «Комсомольці -
на ударну посівну!»
кладати Кодекс законів про працю». Аналогічну Радянський
постанову 13 серпня 1929 р. ухвалила РНК пропагандистський плакат
УСРР. Визначальними ознаками, які, на думку
авторів постанови, визначали куркульський
характер господарства, були:
«Систематичне використання найманої
праці; наявність млина, олійниці, круподерні,
просорушки, вовночухральні, сушарні, цегельні;
коли здає в найм сільгоспмашини або займа-
ється торгівлею, лихварством, комерційним
посередництвом, у тому числі служники релі-
гійних культів».
11 січня 1930 р. газета «Правда» опублі-
кувала передовицю «Ліквідація куркульства
як класу стає на порядок денний». ЦК ВКП(б)
30 січня 1930 р. прийняв постанову «Про захо-
ди по ліквідації куркульських господарств у райо-
нах суцільної колективізації», після чого почалася
кампанія конфіскації майна та виселення людей
з України. Виступаючи в червні 1930 р. на
XVI з'їзді ВКП(б), Й. Сталін відкрито говорив
про арешти та заслання як про метод боротьби
проти куркулів.
Станом на 1929 р. у списки офіційно
«Товаришу, йди до нас
визначених владою куркулів на Україні було
у колгосп!»
внесено 71,5 тисячу господарств, що складало Радянський
менш ніж 1,4% усіх селянських господарств. пропагандистський плакат
Реальна кількість ліквідованих господарств була
принаймні втричі вищою - на 1932 р. комуністи
 розорили близько 200 тисяч господарств, а їх
власників разом із сім'ями вивезли на поселення
в райони Крайньої Півночі та Сибіру. Багатьох
селян, особливо тих, які підозрювалися у націо-
налістичних настроях, розстрілювали в Україні.
До кінця 1932 р. певна частина українсь-
ких селян, яких примусово вивозили з України,
наважувалася тікати із спецконвоїв і влашто-
вуватися в містах. За деякими оцінками, таких
було аж до 20%. Однак, ця можливість порятунку
була перекрита після запровадження у грудні
1932 р. паспортів із пропискою. Селяни паспор-
тів не отримували, вони не мали права на вільне
пересування країною та вільне працевлаштування.
У містах України проводили масові облави,
а виловлених осіб без паспортів та без прописки
висилали за межі республіки.
У багатьох місцевостях реакцією на кам-
панію з «розкуркулення» стали масові вияви
Розкуркулена родина біля протесту українських селян, які з часом поде-
свого будинку в с. Удачне куди почали переростати у збройні виступи.
Гришинського району
Виступи селян почалися улітку 1929 р. Селяни
Донецької області

60
протестували проти несправедливо високого
оподаткування, завищених норм заготівлі, при-
мусу щодо вступу до колгоспу. У грудні 1929 р.
одночасно в кількох районах України почалися
збройні сутички між повстанцями та представ-
никами влади. Органи ДПУ зафіксували в груд-
ні 1929 р. - лютому 1930 р. 85 терористичних
актів, вчинених в українських селах. У допо-
відній заступника ДПУ УРСР Карла Карлсона
повідомлялося, що на початку березня 1930 р.
«антирадянські заворушення» відбувалися у
18 округах та 110 районах України, що, згідно з
тогочасним адміністративним поділом, складали
третину її території. Голова ДПУ УСРР, інфор-
муючи керівництво компартії про становище в
Тульчинській окрузі на Вінниччині, констатував
виступи у 153 селах, при тому, що в 50 селах
«повністю вигнана радянська влада та актив», а
«замість сільрад переважно вибирають старост».
У багатьох місцевостях незадоволені при-
мусовим створенням колгоспів та «розкуркулю-
ванням» українські селяни розганяли сільські
ради, ліквідовували партійні та комсомольські
осередки, вбивали висланих на село уповнова- бальшЕВИстскаму
жених з проведення колективізації, здійснювали урожаю
спроби відбити арештованих владою повстан- «Ударний збір -
ців. Навколо деяких із сіл повсталі мешканці більшовицькому врожаєві!»
копали окопи та влаштовували оборонні позиції. Радянський
пропагандистський плакат
11-12 березня 1930 р. українські повстанці
утримували у своїх руках містечко Мурафа.
До повсталих приєдналися селяни сіл Травна,
Слобода, Заячівка, Клекотин, а також багато
мешканців сіл та хуторів Поділля. Для при-
душення повстання вислали кавалерійський
загін із Шаргорода.
Повстання, яке несподівано почалося
17 березня 1930 р. у Павлоградському районі
Дніпропетровської області, очолив молодший
командир Червоної армії, який, прибувши до
рідного села у відпустку, був обурений прове-
денням примусового виселення. Створений ним
загін упродовж п'яти днів чинив опір підрозділам
 регулярної армії. Командир повстанців загинув
у бою, багатьох полонених карателі розстріляли.
У березні 1930 р. бої українських селян проти
карателів відбувалися в селах Горячковка та
Олынанка (відтепер Вільшанка Крижопольського
району), Баланівка (Бершадський район), Муховці
(Немирівський район) на Поділлі, на Київщині,
Білоцерківщині, Криворіжчині, Дніпропетров-
щині, Черкащині та ін.
Хоча повстанці мали незначну кількість
вогнепальної зброї, а більшість з них була
озброєна косами, вилами та сокирами, карателі
зазнали в боях проти них значних втрат. За даними
Дії У, тільки в 13 округах України у боях проти
повстанців загинули 107 чекістів. Для порівняння,
за півроку до того, під час збройного конфлікту
між СРСР та Китаєм, який тривав півтора місяці
із застосуванням важкої артилерії, авіації, танків
та річкових військових кораблів, втрати радянсь-
кої сторони склали 143 особи вбитими.
За даними ДПУ, тільки з 20 лютого до
2 квітня 1930 р. в Україні відбулося 1 716 «масо-
вих антисовєтських селянських виступів», 15 з
яких кваліфіковано як «збройні повстання».
Значок «10 років органам За даними радянської спецслужби станом на кві-
ВНК-ОДПУ»
тень 1930 р., по одному збройному партизансь-
кому загонові діяло в околицях Бердичева та
Харкова, два - біля Ромен, три - біля Тульчина,
а в Шепетівській окрузі зафіксовано аж одинад-
цять партизанських загонів. Загалом, упродовж
1930 р., за даними ДПУ, в Україні відбулося
4 098 селянських виступів, у тому числі 3 208 зі
встановленою кількістю учасників. У цих остан-
ніх взяли участь 956 587 осіб. Як тривожний
сигнал влада відзначала, що під час деяких із
цих виступів проявлялися елементи організова-
ності, що полягали у спільних виступах кількох
сіл, створенні збройних загонів тощо.
Для боротьби проти українських повстан-
ців влада застосувала підрозділи ДПУ, загони,
створені з партійних працівників, а подекуди
й регулярні частини Червоної армії. В окремих
62
операціях влада використовувала оперативні
^агони, створені із західноєвропейських комуніс-
тів, які проходили навчання в СРСР. Такі підроз-
діли вважали більш надійними, ніж створені з
місцевих жителів. Зокрема, про боротьбу проти
вкраїнських селян у складі «інтернаціонального
^агону» на початку 1930-х pp. оповідав у своїх
погадах відомий згодом активіст компартії
Югославії Мілован Джилас.
Опір створенню колгоспів та селянські
ловстання радянська влада намагалася пояснити
снуванням у сільській місцевості «націоналіс- «Батраки і комсомольці,
тичного» підпілля. Згідно зі звітом радянської на трактор!»
Радянський
пецслужби, у період від 1 лютого до 15 березня
пропагандистський плакат
.930 р. ДПУ УСРР ліквідувало в сільській міс-
цевості 36 «контрреволюційних організацій»
та 256 «контрреволюційних куркульських і
терористичних груп». У ході цих дій працівники
адянських спецслужб розстріляли 656 осіб,
673 людини відправили до концтаборів, а ще
580 виселили «в адміністративному порядку».
Бажаючи посилити базу для насильниць-
кого тиску на село, ВКП(б) вислала протягом
930 р. в Україну 23 тисячі робітників-кому-
ІІСТІВ («двадцятип'ятитисячників»), які мали
лаглядати за ходом колективізації та боротися «Жінки у колгоспах -
з виявами антикомуністичних настроїв. велика сила. Й. Сталін».
Радянський
хДвадцятип'ятитисячники» мали стати головами пропагандистський плакат

63

Конфіскація майна розкурку-
леного селянина П. Масюка.
Село Удачне Гришинського
району Донецької області
новостворюваних колгоспів. У переважній біль-
шості ці люди не мали агротехнічної освіти, не
зналися на сільському господарстві, а тому не
могли ефективно керувати. У наступні роки прак-
тика скеровування комуністів в українське село
продовжилася. Згідно з підрахунками українсь-
кого дослідника Голодомору Володимира Ма-
няка, протягом 1929-1933 pp. в Україну було
скеровано 112 тисяч комуністів, які безпосеред-
ньо займалися виселеннями «куркулів», ство-
ренням колгоспів, а під час Голодомору - прове-
денням насильницьких конфіскацій хліба.
Моральний рівень та ділові якості висла-
них в українське село для «посилення» партій-
ної роботи кадрів часто-густо були невисокими.
Від призначених на керівні посади комуністів не
вимагали самостійного мислення чи ініціатив-
ності, для більшовицького режиму набагато важ-
ливішою була здатність безоглядно застосовувати
насильство щодо селян та виконувати накази
зверхників.
 У лютому 1931 р. ЦК компартії СРСР прийняв положення «Про осе-
редок ВІШ(б) в колгоспах», згідно із яким сільські осередки компартії в
обов'язковому порядку мали бути перетворені в колгоспні. Це означало
негайне створення колгоспів у всіх тих селах, де існували комуністичні осе-
редки. Водночас швидкими темпами збільшувалась кількість комуністів-
вихідців із селян. Якщо в 1929 р. в компартію прийняли лише 4 тис. селян,
то в 1932 р. - вже 39,6 тис. сільських мешканців. У першу чергу в ком-
партію приймали найбідніших селян, таких які не мали власного майна
чи землі, а отже й не володіли фаховими навиками самостійного господа-
рювання.
Голодомор 1932-1933 років.
Сучасний український плакат

Ышъ Фі
Висновки!
«Ліквідація куркульства як класу» позбавила українське
село його природної провідної верстви - найзаможнішого, а
як найчастіше траплялося - й найосвіченішого населення.
Село втратило своїх провідників, які б могли організувати опір
подальшому наступу комуністів. В економічному плані наслідком
колективізації стали безгосподарність та зниження обсягів
виробництва продукції сільського господарства. В умовах зростання
кількості міського населення та постійного експорту зерна за
кордон, це призвело до труднощів із продуктами харчування.
 ГОЛОДОМОР 1932-1933 pp. -
ГЕНОЦИД УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ.
МАСШТАБИ ТА НАСЛІДКИ
ГОЛОДОМОРУ

Заготівельні кампанії 1930-1932 pp.

в українському селі

Дезорганізація виробничого процесу, яка

є іманентною (внутрішньо притаманною) прик-
метою комуністичного господарського апарату,
суттєво посилюється в період структурних
реформ. Колективізація не стала винятком.
Радянська пропаганда називала весну
1930 р. «першою колгоспною весною», відповідно й
урожай 1930 р. став першим «колгоспним» уро-
жаєм, який зібрали в українському селі.
Хлібозаготівлі в українському селі відбува-
хлібоза готі вел ь і
в українському селі хліб
лися Jу ^формі
r виконання продовольчої
^ vрозверстки.
г
Уперше політика продрозверстки була застосо-
вана радянською владою у 1918-1921 pp. в умо-
вах громадянської війни, зважаючи на що її зго-
дом оголосили «тимчасовим» та «вимушеним»
заходом. Між тим, продрозверстска й була прак-
тичним втіленням ленінського бачення суспільно-
економічних відносин на селі. Згодом, у роки
НЕПу, від продовольчої розверстки відмовилися.
Радянські керівники спробували повернутися
до неї у 1927-1928 pp., коли її знову оголосили
«надзвичайним» й тимчасовим заходом. Проте,
від 1930 р. визначення «надзвичайні заходи»
перестали вживати, а продрозвестку подавали
як звичайний рутинний захід продовольчої
політики держави.
Влада примушувала селян здавати хліб,
погрожуючи оголосити непокірних «куркулями»,
унаслідок чого до таких господарів могли бути
застосовані найрізноманітніші санкції, аж до
конфіскації усього майна та примусового виве-
зення за межі України.
Від 1930 р. вільний продаж хліба на ринку
був остаточно заборонений, а продрозверстку
встановлено для всього сільського населення
країни. Хоча держава і вживала термін «товарні
лишки», насправді їх розмір встановлювався не
«Виконаємо план
самими виробниками, себто тими, хто здавав хлібозаготівель
державі хліб, а накидувався згори. Здачі визна- повністю
і в строк!»
ченої норми заготівлі не міг уникнути жоден
Радянський
сільський господар. пропагандистський плакат
Держава встановлювала план здачі зерна
для кожного колгоспу. Окремі плани (у формі
контрактаційних карток) визначали для кожного
із одноосібників. Встановлення норми здачі
хлібозаготівлі визначалося згідно із постановою
РПО СРСР, яка передбачала здачу від чверті до
третини валового збору урожаю. Норми здачі
зерна для одноосібників зазвичай завищували.
У такий спосіб додатковою функцією продроз-
верстки щодо одноосібних господарств стало
здійснення на них економічного тиску. Норма
продрозверстки для одноосібників встановлюва-
67
 лася так, аби зробити їх господарювання нерен-
табельним й змусити вступити до колгоспу.
Заготівельний план від урожаю 1930 р. для
України був визначений у 440 млн. пудів, але
згодом його збільшили до 472 млн. пудів хліба.
Такі завищені цифри хлібопоставок було затвер-
джено, незважаючи на те, що згідно з прогно-
зами Укрзерноцентру урожай мав скласти лише
425-430 млн. пудів хліба.
Вимога здати 472 млн. пудів зерна була
нереальною. Хлібозаготівлі в українському селі
сильно затягнулися. Станом на 25 січня 1931 р.
недовиконання плану склало 34 млн. пудів.
«Вибивання» хлібопоставок з урожаю 1930 р.
у багатьох місцевостях України тривало аж до
червня 1931 р. На початку 1931 р. особистим
рішенням Й. Сталін дозволив знизити визна-
чені для України показники на 9 млн. пудів,
водночас оголосивши лютий 1931 р. місяцем
ударної здачі зерна хлібозаготівлі. Однак і ці
знижені цифри хлібопоставок не були виконані.
У травні 1931 р. генерального секретаря КП(б)У
Станіслава Косіора викликали в Москву, де
В'ячеслав Молотов оголосив йому, що план
поставок хліба з урожаю 1930 р. для України зно-
ву збільшено, цього разу до рівня 490 млн. пудів
(навіть на 18 млн. пудів більше, ніж передбачав
минулий надоптимістичний план).
Для виконання вказівок із Москви керівники
КП(б)У прийняли спеціальну постанову про
проведення з 20 травня по 15 червня 1931 р.
ударної кампанії доздачі хліба з минулорічного
урожаю. Але й цього разу встановлених показ-
ників досягнути не вдалося. Реально станом на
1 червня 1931 р. Україна здала 477 млн. пудів, у
тому числі 393 млн. пудів у селянському секторі
(колгоспи та одноосібники, без хліба, зданого
радгоспами). Попри формальне невиконання
плану хлібозаготівлі, обсяги зданого державі
В'ячеслав Молотов хліба насправді були дуже великими. Для порів-
няння, 1929 р. у республіці було здано державі
на 167 млн. пудів (у 1,5 рази) менше.
68
 У кінці червня 1931 p. почалося форму-
вання нового плану заготівлі з очікуваного
урожаю 1931 р. Питання формування норм
здачі хліба по окремих регіонах розглянули
20-25 червня 1931 р. на пленумі ЦК КП(б)У.
Частина керівників української компартії зму-
шені були визнати, що минулого року плани
заготівлі для окремих районів формувалися без
врахування реальних можливостей хлібоздачі.
Під час обговорення цих питань керівник укра-
їнських комуністів Станіслав Косіор прямо
заявив, що в багатьох випадках цифри норм
заготівлі брали «зі стелі», без жодних розра-
хунків. За підсумками обговорення на пленумі
ЦК КП(б)У прийнято рішення зобов'язати Нар-
комат постачання Української СРР зібрати ста-
тистичну інформацію по районах республіки
про фактичну кількість жителів, поголів'я
худоби, засіяні площі. На основі цих відомос-
тей мали складатися норми здачі хліба з урожаю
1931 р. Остаточні норми мали бути встановлені
в кінці липня.
Планований обсяг урожаю 1931 р., за оцін-
ками Укрколгоспцентру, мав скласти 845 млн.
пудів хліба. Для колгоспників та одноосібних
Олександр Розанов
господарств план заготівлі на 1931 р. встановили (Аврам Розенбрандт)
у розмірі 47% від прогнозованого урожаю - у 1932-1933 pp. очолював
ДПУ Київської області
434 млн. пудів (на 41 млн. пудів більше, ніж
і був одним із творців
фактично здано минулого року). Загальні плани штучного голоду
заготівлі для України, включаючи те, що плану-
вали зібрати в радгоспах, склали 510 млн. пудів.
Повністю здача хлібної продрозверстки мала
бути завершена до 15 листопада 1931 р.
Атмосфера, в якій відбувалося складання
документів про очікувані розміри врожаю
1931 p., відзначалася винятковою нервозністю. .CKAR
Документи про розміри посівних площ та пла- АшіуЬМ
новану урожайність у кожному з районів мали
підписувати місцеві секретар районної партій-
ної організації, голова райвиконкому, голова
районної контрольної комісії, начальник рай-
земвідділу і начальник райвідділу ДПУ. Остан-
 ній мав контролювати всіх інших. Незважаючи
на великий ризик, у деяких випадках ці посадові
особи йшли на свідому фальсифікацію, занижу-
ючи подані до зверхників дані про засіяні площі
та урожайність. У такий спосіб вони намагалися
полегшити виконання накладених розверсток.
Такі випадки подачі неправдивої інформації, як
згодом виявилося, були в Синельниківському,
Скадовському, Чаплинському районах Дніпро-
петровської та Херсонської областей.
Як і під час попередньої кампанії заго-
тівлі, дотриматися запланованого терміну не
вдалося: здача розверстки урожаю 1931 р. не
завершилась восени того року, а тривала аж
до пізньої весни 1932 р. Станом на 1 грудня
1931 р. Україна виконала тільки 74% встанов-
леного для неї плану заготівлі. У грудні 1931 р.
до Харкова виїхав В. Молотов, який на місці
контролював хід заготівлі.
Згідно з даними Комітету заготівель СРСР,
станом на 25 червня 1932 р. із урожаю 1931 р. на
Україні загалом було заготовлено 440 млн. пудів
хліба, себто на 37 млн. менше, ніж попереднього
року. Відповідно до встановленого державою
плану, селянський сектор недодав 39 млн. пудів,
хоча в абсолютних цифрах село здало навіть на
• * 2,5 млн. пудів більше, ніж попереднього року.
На час проведення заготівлі урожаю 1931 р.
впроваджено заборону на перевезення держав-

І* ним транспортом приватного зерна. У сере-

дині травня 1932 р. народний комісар шля-
хів сполучень СРСР своїм наказом обмежив
вагу продуктів, яку дозволено було перевозити як
багаж державним транспортом. Обмеження
встановлено на рівні 10 кг. У потягах проводили
обшуки й відбирали в селян продукти, якщо
ч їхня вага перевищувала встановлену норму.
Ізраїль Леплевський був
На сільських дорогах влаштовано спеціальні
заступником керівника «загороджувальні загони», що мали перешко-
ДПУ УРСРу 1932-1933 pp. джати селянам дістатися до міських ринків.
У такий спосіб влада пробувала припинити
приватну торгівлю хлібом. Водночас, ці заходи
70
мали на меті здійснення тиску на селян з тим,
щоб вони, не маючи змоги вільно продавати
хліб, здавали його державі.
Восени 1931 р. в українському селі було
запроваджено систему оплати праці на трудодні.
Зароблене селянами обліковувалося, а реальний
розрахунок колгосп проводив лише кілька разів
на рік.
Запроваджені на селі норми заготівлі
призвели до того, що в багатьох місцевостях
люди втратили мотивацію до якісної праці.
За час першої п'ятирічки ринкові ціни на про-
дукцію сільського господарства зросли у серед-
ньому в ЗО разів. Водночас, закупівельні ціни,
за якими держава купувала хліб у селян в 1927—
1928 pp., до 1933 р. майже не змінилися. Здаючи
державі вирощений хліб за мізерними цінами,
селяни не отримували взамін адекватної винаго-
роди за свою працю. Природним наслідком такої
ситуації стало швидке зниження продуктивності
праці, яке додатково посилювалося через недої-
дання, спричинене попередніми хлібозаготівлями. Пропагандистська «червона
валка» із конфіскованим в
Через перманентну кампанію із заготівлі
українських селян зерном.
з урожаю 1931 р., у першій половині 1932 р. Одещина. Фото 1932 р.

71
 в окремих місцевостях України серед селян
почалося голодування, а подекуди й справ-
жній голод. Заборона на перевезення та про-
даж хліба не змогла покращити ситуацію з
харчуванням на селі за рахунок тих районів,
де було зібрано кращий урожай, зокрема -
за рахунок Криму, який на той час адміністра-
тивно входив до складу РРФСР. У лютому
1932 р. начальники районних відділів ОДПУ в
Криму отримали вказівки відреагувати на по-
яву на півострові «мішочників» з України та
Кубані, які скуповували хліб. Особливу ува-
гу приписано звернути на «північні ділянки»
кримської залізниці - Джанкойську, Ішунську
та Євпаторійську. Органи правопорядку отри-
мали вказівку відбирати хліб у тих людей, які
намагалися вивезти з Криму понад пуд зерна,
незалежно від того, які документи на цей хліб
вони зможуть подати. У директиві радянської
спецслужби в Криму від 26 лютого 1932 р.
містився прикметний пункт, який вказував,
що вивозити з Криму по одному пуду зерна
мають право тільки робітники та держслужбовці,
«які надають документи про своє соціальне
походження». Вказана директива недвозначно
запроваджувала дискримінаційні обмеження
Юрій Перцов - саме проти українських селян.
керівник Одеського ДПУ
в 1932-1933 pp.
Хоча кампанія заготівлі з урожаю 1931 р.
була офіційно припинена у березні 1932 p.,
у багатьох випадках це вже не могло покращити
ситуації голодуючих селян, у яких забрали май-
же весь хліб. В окремих регіонах у селян
відібрали до 80% зібраного хліба. Виконання
завищених планів заготівлі у багатьох райо-
нах позбавило селян запасів продовольчого
і фуражного зерна, тому харчуватися дово-
дилося усілякими сурогатами, а часто й пад-
линою. Через відсутність фуражу, на початку
1932 р. у колгоспах масово почали гинути
коні. Голодуючим довелося їсти їхні трупи.
Спеціальна комісія Зінов'ївського місь-
кого комітету КП(б)У 16 березня 1932 р.
72
звітувала партійному секретареві міського
комітету про голод у приміських селах. Обсте-
живши 12 сіл району, комісія зробила висно-
вок про те, що «вживання падлини у їжу в
обстежених селах стало масовим явищем», а
«в настроях колгоспників панує основний мотив:
«помремо від голоду». У листі, який у квітні
1932 р. написав до Й. Сталіна мешканець Києва
П. Смірнов, йшлося:
«На селі нещастя, люди голодують, коні
дохнуть і вже люди з голоду почали вмирати,
зерна немає навіть на 50% посівних площ, та й
загалом все в повному розоренні.
Раджу Вам, виїдьте самі в село й поди-
віться - на село не в Росії, а от тут на Україні,
хоча б в Київській області. Я два дні тому приїхав
зі села, я там своїми очима бачив всі ті нещастя,
як через кожні 2-3 сажні по дорозі лежать здохлі
коні і їх селяни ріжуть шматками і їдять. Боляче
дивитися на цих нещасних дітей і жінок, які про-
падають із голоду, чекаючи, що з Москви батько
привезе один-два буханці хліба, бо всі їдуть в
Москву, Ленінград, Мінськ за хлібом».
Голод у багатьох районах України у квітні-
травні 1932 р. спричинив збільшення кількості
захворювань та зростання смертності. Особливо
швидкими темпами голод почав поширюватися
у травні 1932 р. У переважній більшості випад- Значок
«15 років органам ВНК-ДПУ»
ків люди вмирали від викликаного голодуванням
загострення хронічних хвороб, а також через
отруєння сурогатною їжею, котрою намагалися
тамувати голод. У містах зросла кількість дітей,
які жебракували.
Потрібно підкреслити, що на цьому етапі
голод в українському селі став незапланованим
наслідком більшовицької політики. Вище керів-
ництво СРСР ставило перед собою мету зібрати
якомога більше хліба, традиційно не цікавлячись
реальною ситуацією на селі та не дбаючи про
можливі наслідки своєї політики.
Влада володіла інформацією про ситуацію
в українському селі. Державні органи стежили
73
 за розгортанням голоду в сільській місцевості.
Згідно з повідомленням ДПУ, у Тростянецькому
районі на Сумщині в травні 1932 р. голодували
950-1000 осіб, було багато опухлих від голоду,
загинуло від недоїдання 19 осіб. У листі від
16 червня 1932 р. спецкор газети «За харчову
індустрію» повідомляв народного комісара зем-
леробства СРСР Якова Яковлева (Епштейна)
про голод у Вінницькій області. За словами
автора листа, в Уманському районі голодували
36 сіл із 39, а в Бабанському голод охопив усу-
ціль всі села. Від голоду на той час опухла тре-
тина людей, багато селян померло. У с. Черпо-
води, де було 800 дворів, померло 152 людини,
у с. Рижавка (909 дворів) від голоду загинуло
80 сімей. Згідно з інформацією секретаря
Вінницького обкому ЦК КП(б)У М. Алєксєва,
яку той надіслав секретареві ЦК КП(б)У
С. Косіорові, у травні 1932 р. в Уманському
районі голодували від 35% до 50% населення,
«виявлено багато випадків приготування їжі з
падлини, що викликало захворювання дизен-
терією та сибірською виразкою». Рятуючись
від голоду, селяни виходили на поля й шукали
там буряки, які залишилися з попередньої осені.
«Пам'ятай!»
Поширилися крадіжки, а подекуди й грабежі.
Знак жертвам
Голодомору в Ромнах З червня 1932 р. керівник Київського обласного
управління ДПУ повідомляв про випадки людоїд-
ства в Буцькому районі області.
Усвідомлюючи той факт, що голодуючі
люди не матимуть достатніх сил, щоб працювати
в полі, радянський уряд видав розпорядження
підгодувати частину селян. У кінці квітня 1932 р.
для потреб окремих українських колгоспів влада
передала 15 тисяч тонн кукурудзи та 2 тисячі
тонн пшениці, які раніше були приготовані до екс-
порту. Згідно з рішенням РНК СРСР від 3 травня
1932 p., зупинено експорт з українських портів
35 тисяч тонн пшениці, яку передали для потреб
голодуючих. У червні 1932 р. центральне керів-
ництво СРСР додатково надало для допомоги
голодуючим на Україні 57,6 тисяч тонн зерна.
74
Цього зерна вистачило для харчування близько
8 млн. осіб лише упродовж тижня. Допомога,
надана голодуючим в Україні, була мізерною,
запізнілою та неефективною. Для порівняння варто
зауважити, що лише впродовж серпня-вересня
1932 р. з двох українських портів, Херсона та
Миколаєва, на експорт було вивезено 343 тисячі
тонн зерна, яке продали до Франції, Італії, Німеч-
чини, Голландії, Єгипту та Греції.
Крім зерна та кукурудзи, у травні 1932 р.
частина із голодуючих на Україні отримала
сушену рибу та крупи. У тих колгоспах, де
централізовано намагалися підгодовувати селян,
із наданого державою зерна найчастіше готували
затірку, яка на Півдні України отримала власну
назву «шліхта», від імені наркома землеробства
Олексадра Шліхтера.
Прикметно, що урядова допомога навесні
1932 р. була надана тільки частині голодуючих,
насамперед у тих районах, де люди були надто
знесилені, аби працювати в полі на посівній.
У тих випадках, коли місцеві керівники не отри-
мали вказівок підгодовувати голодуючих селян,
представники влади зазвичай навіть не намага-
лися полегшити долю людей.
Зафіксований у другій половині 1932 р. в
Україні рівень смертності був вищим за звичай-
ний. Упродовж восьми місяців (березня-жовтня)
1932 р. органи ЗАГСУ зареєстрували в Україні
386 518 (згідно з іншими даними - 385 616)
тисяч померлих. Для порівняння, за весь 1928 р.
в Україні померло 495,7 тис. осіб. Загалом упро-
довж 1932 р. в Україні було офіційно зареєстро-
вано 527 134 смертей.
Комуністичний режим володів інформа-
цією про голод, який навесні 1932 р. вразив
українське село, й усвідомлював його можливі
наслідки. Про це свідчить низка заяв радянських
чільників (лідери СРСР заявляли, що винуват-
цями голоду є самі селяни, які допустили значні
втрати урожаю попереднього року), а також той
факт, що в обмеженому обсязі голодуючим усе ж
 г

«Пильно охороняй соціалістичний врожай».

Радянський пропагандистський плакат

була надана продуктова допомога. Голод весни

1932 р. став наслідком жорсткої кампанії заготівлі,
яку провела влада. Водночас, існують вагомі під-
стави вважати, що на цьому етапі комуністичний
режим ще не мав наміру здійснити організований
терор голодом; зростання смертності від голоду
в українському селі було опосередкованим нас-
лідком реалізації внутрішньополітичного курсу
СРСР.
• і, Щі ЩЩ 1 \ , [Щі if | | g | | : "жй

.I f Щ
-'"'^лавеснінвосени vh^

План заготівлі з урожаю 1932 р. для

України було затверджено на засіданні Політ-
бюро ЦК КП(б)У та Третій всеукраїнській
партійній конференції, що відбулися в один
день - 6 липня 1932 р. Комуністичні очільники
запланували, що Україна повинна здати 356 млн.
пудів хліба. На конференції у Харкові були при-
сутніми висланці Москви Лазар Каґанович та
В'ячеслав Молотов, які, власне, і запропонували
цифру, котру вже попередньо визначила для
України постанова РНК СРСР та ЦК ВКП(б).
Українським партійцям довелося погодитися із
тим обсягом заготівлі, який затвердили у Москві.
У ході обговорення на засіданні Політбюро
ЦК КП(б)У планованих показників, окремі
українські комуністи, зокрема, народний комі-
сар освіти Микола Скрипник, висловили стур-
бованість темпами колективізації та розміра-
ми заготівлі, запропонувавши знизити норми
здачі хліба, посилаючись, зокрема, на те, що
за час посівної з різних причин відбувся недо-
сів на площі 2,2 млн. га, а на площі 0,8 млн. га
втрачено озимі. Однак, представники Москви
не дозволили цього зробити. JI. Каганович та
В. Молотов різко виступили проти «м'якості
та безпринципності», наполягаючи на тому, що
українське село має приховані резерви до здачі
хліба, й потрібно лише ліквідувати «розбазарю-
вання», аби виконати норму.
Зважаючи на те, що виконання розвер-
стки урожаю 1932 р. вже традиційно відбува-
лося з великими труднощами, згодом план за-
готівлі для України все ж довелося зменшити.
17 серпня 1932 р. Політбюро ЦК ВКП(б)
... Зібраний в українському
вирішило скоротити плани заготівлі в Україні
 на 40 млн. пудів «як виняток» для частини
районів, перелік яких було спеціально затвер-
джено 28 серпня 1932 р. Колгоспникам, які
мешкали у вказаних районах, раніше визначені
плани хлібопоставок зменшили на половину,
одноосібникам - на третину. Однак і ці плани
селяни виконати не могли.
Лазар Каґанович На нараді Політбюро ЦК КП(б)У 29-
30 жовтня 1932 р. заплановані розміри хлібопос-
тавок для України вдруге знижено, цього разу
до 282 млн. пудів. Нові показники передбачали,
що колгоспи повинні здати державі 224,1 млн.,
одноосібники - 36,9 млн., а радгоспи - 21 млн.
пудів хліба.
Здача хліба державі з урожаю 1932 р. від-
бувалася ще повільнішими темпами, аніж це
було рік назад. Упродовж липня 1932 р. заготов-
лено тільки 2 млн. пудів хліба, у той час як в липні
попереднього року вже було здано державі
16,4 млн. пудів. Таку ситуацію вищі чільники
СРСР сприйняли як ознаку саботажу. На думку
вищого радянського керівництва, в Україні відбува-
лося розкрадання зібраного урожаю, тому Москва
вирішила вдатися до загострення покарання за роз-
крадання державного та колгоспного майна.
На думку вищих радянських чільників,
селяни крали зерно з метою спекуляції. Бажа-
ючи посилити тиск на селян-одноосібників,
які наважувалися продавати частину зібраного
урожаю, 2 серпня 1932 р. Всесоюзний цент-
ральний виконавчий комітет (ВЦВК) та РНК
СРСР прийняли постанову «Про боротьбу зі
спекуляцією». Згідно із цим державним актом,
покаранням за спекуляцію було визначено
ув'язнення в концтаборі терміном від 5 до
10 років без права скорочення строку за амніс-
тією. Хоча постанова не була декларативною,
Соломон Мазон - керівник
а її положення активно застосовували, вище
Економічного управління комуністичне керівництво виявило незадово-
ДПУ УРСР у 1932-1933 pp. лення її «ліберальністю». У січні 1933 р. Й. Сталін
нарікав на «особливу м'якість» норм цієї поста-
нови, яка нібито не забезпечувала ефективного
покарання «спекулянтів», якими радянський квлхвзкях
режим уважав всіх, хто наважувався продавати •ХРАНЯ

власноручно вирощене зерно ще до того, як були

виконані норми заготівлі.
Ще одна постанова ВЦВК і РНК СРСР
«Про охорону майна державних підприємств,
колгоспів, кооперації та зміцнення суспіль-
ної (соціалістичної) власності» була прийнята
7 серпня 1932 р. Цей законодавчий акт різко
посилював відповідальність за «розкрадання
соціалістичної власності». Зважаючи на специ- sp ежам
фіку свого застосування в Україні, ця постанова
«Колгоспнику, охороняй свої
отримала назву «закону про п'ять колосків». поля від класових ворогів -
У Росії її називали «указом сім-вісім». Прикметно, злодіїв та нероб,
що українська народна назва, на відміну від які розкрадають
соціалістичний врожай!»
російської, прямо пов'язує застосування репре- Радянський
сивних норм згаданої постанови з сільським госпо- пропагандистський плакат
дарством («колосками»). Більш нейтральна російська
конотація не демонструє такої пов'язаності.
Згідно з постановою від 7 серпня 1932 p.,
крадіжка «соціалістичної власності» каралася
розстрілом, а за пом'якшуючих обставин - деся-
тилітнім ув'язненням. Від імені Верховного
суду СРСР та ОДПУ СРСР 13 вересня 1932 р.
була видана таємна інструкція у справі застосу-
вання постанови від 7 серпня 1932 р. Інструкцію
підписали Голова Верховного суду СРСР Олек-
сандр Винокуров, прокурор Верховного суду
СРСР Петро Красіков, заступник голови ОДПУ
Іван Акулов. Деталізуючи механізм застосування
Советский *
постанови, інструкція, зокрема, приписувала ИхрШІШМЙ И ГОСУЗДРСТЯСММЫЙ %
im ш *
застосовувати суворі покарання не тільки за кра- НА. АКУЛОВ ;
діжки колгоспного майна або хліба, але й за най- * 4k A Л) А

Поштова марка СРСР,

т 4» А А A J

менше псування сільськогосподарського реманенту. присвячена Іванові Акулову

Принциповим положенням було надання цією
інструкцією зворотної сили «закону про п'ять
колосків». 5 листопада 1932 р. керівник «Надзви-
чайної комісії» в Україні В'ячеслав Молотов та
секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич вислали
обкомам компартії директиву, якою вимагали
ширшого застосування постанови про захист
соціалістичної власності, «з обов'язковим і
швидким проведенням репресій і нещадної роз-
прави із злочинними елементами у правліннях
колгоспів». Станом на початок 1933 p., згідно
з положеннями «закону про п'ять колосків»
було засуджено понад 54,6 тисяч осіб, серед
яких 2 тисячі розстріляно.
На пленумі ЦК ВКП(б) у січні 1933 р.
народний комісар юстиції Микола Криленко
обурювався діями несвідомих судців, які згідно
із «законом про п'ять колосків» не хотіли вино-
сити смертних вироків. Головний радянський
юрист був обурений тим, що Верховний суд від-
мінив деякі смертні вироки, а президія ВЦВК
помилувала низку засуджених до смерті. За сло-
вами М. Криленка щодо закону від 7 серпня
1932 p.: «Доводиться стикатися з прямим неба-
жанням жорстоко застосовувати цей закон. Один
народний суддя мені прямо сказав: «У мене не
піднімається рука, щоб на 10 років закатати
людину за крадіжку чотирьох колосків». Тут ми
маємо справу з глибоким, всотаним із молоком
матері забобоном та традиціями старих форм
буржуазної правової думки, що ось так не можна;
що обов'язково судити, виходячи не з політичних
вказівок партії та уряду, а з міркувань «вищої
справедливості».
Таким чином, народний комісар юстиції
наполягав, що тих, хто порушує «закон про п'ять
колосків», судити треба згідно з «вказівками партії».
Ідеологічно-пропагандистський супровід
кампанії проти «розкрадання хліба» забезпечила
радянська преса. Провідна газета комуністичного
режиму «Правда», яка видавалася в Москві, у
серпні 1932 р. виступила із закликом почати
кампанію викриття селян, які розкрадають та
ховають зерно. Згідно з твердженнями радянсь-
кої пропаганди, у двотижневій кампанії, яку іні-
ціювала газета, взяли участь 100 тисяч «удар-
ників преси» - добровільних позаштатних
кореспондентів, які ініціювали у своїх селах
пошуки прихованого зерна. Гаслом кампанії стали
пошуки «підземного хлібного міста», про яке
писали газета й у якому нібито зберігався схова-
ний таємними ворогами радянської влади хліб.
До жовтня 1932 р. в рахунок заготівлі
Україна здала 136 млн. пудів хліба. Станом на
5 жовтня 1932 p., серед 23 270 українських кол-
госпів річний план заготівлі виконали тільки
1 403 колективні господарства.
Розчароване тими обсягами заготівлі, які
вдалося зібрати, вище керівництво СРСР вирі-
шило вдатися до екстраординарних засобів тиску
на село. Причиною такої політики стало переко-
нання про те, що повільна здача хліба є наслід-
ком зумисного саботажу у винятково широких
масштабах. Постанова Політбюро ЦК ВКП(б) від
30 жовтня 1932 р. містила твердження про те, що:
«Головною причиною цього зриву заго-
тівлі є майже повне припинення боротьби за хліб
в переважній більшості районів України, пану-
вання в більшості парторганізацій партійних та
радянських кадрів демобілізаційних настроїв у
ставленні до заготівлі в період посівної кампанії».
Водночас, на засіданні Політбюро ЦК
ВКП(б) 30 жовтня 1932 р. плани заготівлі для сдадин ХЛЕЬ \
України вдруге було знижено, цього разу на ГОСУДАРСТВУ \
{ШМШЬЮШ№
70 млн. пудів. Однак, разом з цим пролунала
вимога виконати цей зменшений план негайно. «Колгоспники
та одноосібники!
Того ж дня Політбюро створило спеціальну комі- Здамо хліб державі
сію під керівництвом В. Молотова та JI. Кагановича, згідно зобов'язань
яка мала стежити за ходом заготівлі в Україні. повністю й у строк!»
Рядянський
Стежити за ходом здачі хліба мав створе- пропагандистський плакат
ний 21 листопада 1932 р. спеціальний орган -
«трійка» - при РНК Української СРР. В облас-
тях цьому органу підпорядковувалися спеці-
альні комісії у складі секретарів обкомів, голів
обласних контрольних комісій та прокурорів
областей. У районах відповідальними за вико-
нання директив Москви були дільничні групи у
складі прокурорів, народних суддів та слідчих.
Групи створювали судово-слідчі бригади й вла-
штовували виїзні сесії народних судців. У грудні
1932 р. в Україні діяло вже 700 таких судово-
слідчих бригад.
 Згідно зі встановленою радянським режи-
мом практикою, зароблений в колгоспі на тру-
додні хліб роздавали колгоспникам тільки після
того, як господарство розраховувалося з хлібо-
поставками. Таким чином, усе зерно, яке зна-
ходили в селян до завершення хлібопоставок,
вважали краденим. У статті, вміщеній у «Вістях
ВУЦВК», секретар ЦК КП(б)У Мендель Хата-
євич твердив, що колгоспне зерно крадуть від
85 до 90% колгоспників.
Для безпосередніх пошуків хліба в селянсь-
ких господарствах залучали тих місцевих жите-
лів, які погодилися допомагати представникам
влади. У тих селах, де існували осередки моло-
діжного відгалуження КП(б)У - комсомолу, саме
Активісти «буксирної комсомольці найчастіше ставали організаторами
бригади» із відібраними загонів, які забирали в людей хліб. Такі загони
в селян колосками. радянська пропаганда назвала «буксирними бри-
Донецька область.
Фото 1932 р. гадами», сугеруючи, що вони лише допомагають

82
тим колгоспам, котрі з якихось причин не вико-
нують норм заготівлі («тягнуть їх на буксирі»).
За свою діяльність члени «буксирних бригад»
отримували харчі та матеріальну винагороду,
якою часто-густо ставали речі, відібрані у тих
місцевих жителів, які не виконали норм заготів-
лі. Багато членів «буксирних бригад» належали
до сільських бідняків, які болісно переживали
марґінальність свого соціального становища.
Зважаючи на це, важливим мотивом їх співпраці
з владою часто ставало бажання помститися
заможнішим сусідам, відплатити за справжні або
ж уявні кривди, завдані у минулому. У переваж-
ній більшості випадків, матеріально зацікавлені
місцеві бідняки, які складали головну частину
комсомольсько-партійного активу, запопадливо
виконували накази влади.
Науковці зафіксували низку народних назв
сільських активістів, які займалися пошуками
та відбиранням зерна у селян. Серед таких назв:
«обходчики», «відбирачі», «комізани» (від -
«комітет незаможників»), «штирхачі» (від спе-
ціальних стрижнів, якими «штирхали» землю,
шукаючи сховані продукти) та ін. Більші групи
таких активістів радянська пропаганда називала Меморіал жертвам
«червоними валками». Голодомору в Києві
Мешканець села Рижавка Уманського
району на Черкащині Дмитро Каленик згадував
про діяльність сільських активістів, які відбирали
у своїх сусідів хліб:
«Частину награбованого активісти забирали
собі. Якщо Іуда продав свого вчителя Христа за
ЗО срібляників, то за тисячі своїх земляків вони
взяли значно менше. Наприклад, Поробанюк як
премію за мученицьку смерть односельців отри-
мав годинник і светр».
Галина Павлуй зі села Киселівка Носівсь-
кого району на Чернігівщині оповідала:
«Батька нашого посадили, бо не виплатили
всі налоги. Мати осталася з чотирма дітьми,
просила милостиню. Мати в колиску малого
Гаврила, под ряднину всипала трохи зерна.
Найшли і забрали... Обстукали своїми палками
вони всі стіни, поли».
Пошуки прихованого хліба супроводжува-
лися моральними та фізичними знущаннями над
селянами, а часто й зумисним нищенням їх майна
або навіть руйнуванням помешкань. Члени «бук-
сирних бригад» розвалювали печі, руйнували стіни
селянських хат та господарських будівель, роз-
кидали солом'яні стріхи, перекопували подвір'я
тощо. Ці дії пояснювали тим, що в такий спосіб
шукають таємні сховки із хлібом. Крім цього,
активісти забирали або розбивали жорна, а також
рубали ступи, так, аби завадити людям самостійно
обробляти зерно. Після того, як в кінці 1932 р.
почався терор голодом, члени «буксирних бри-
гад» вже не тільки шукали хліб, але й просто
нищили будь-яку знайдену в селянських хатах їжу.
Про поведінку «буксирних бригад» на
Харківщині Олександр Карпенко оповідав:
«У селі Мала Рогозянка [Золочівського
району Харківської області] заготівлями хліба
керував «уполномочений» Потапов. Спасало
людей те, що він майже зранку до вечора був
п'яний ... У сім'ї покійної матері було семеро
дітей. У 1933 році, зимою, всі були пухлими і
стояли на порозі смерті. А господин Потапов
частенько заходив до хати і питав мою бабушку:
"Почему это вы, такую вашу мать, еще живые?
Чем ты их кормиш?"».
Під час пошуків хліба ніхто не дотримував-
ся навіть мінімальних вимог законності. «Труси»
відбувалися без жодних ордерів на обшук, без
свідків, протоколів про вилучення, рівно ж як і
описів забраного ніхто не складав. Сільські активіс-
ти влаштовували самоуправні допити, вдавалися до
тортур. Фізичне насильство проти селян, у тому
числі й проти дітей, стало в українському селі
1932-1933 pp. щоденною справою. Селян часто
били, позбавляли сну, залишали роздягненими
на холоді.
Селяни не мали ніякого правового захисту,
а зважаючи на знесиленість через голод, не могли
дістатися до органів влади за межами свого села,
щоб принаймні усно поскаржитися на свавілля.
Після запровадження паспортів та прописки, у
селян узагалі зникли легальні шанси вибратися
до міста, щоб там знайти захист від пересліду-
вань місцевої сільської влади. Згідно із запро-
вадженим порядком, селянин, який вирушав
до міста, мав отримати у сільраді довідку, яка
засвідчувала, куди, з якою метою й на який час
він прямує. У деяких сільських районах були
запроваджені спеціальні книги, які вели облік
тимчасово відсутніх у селі мешканців.
Як свідчать спогади очевидців, відчуваючи
таку безкарність, «буксирні бригади» у багатьох
селах перетворювались на справжні банди гра-
біжників. Члени «буксирних бригад» морально
знущалися над селянами, забирали в них одяг,
рушники, рядна, дрібний сільськогосподарський
реманент, будівельні матеріали тощо. Трапля-
лися випадки, коли сільські активісти вбивали
селян. З метою психологічного тиску профану-
вали або й руйнували християнські храми.
Діяльність «буксирних бригад» у теорії мали
контролювати представники місцевої влади.
Однак, у переважній більшості випадків дер-
жавні чиновники та керівники колгоспів також
вдавалися до явного перевищення своїх владних
повноважень. Одну із таких історій оповідає
лист, написаний на початку 1932 р. на адресу
Й. Сталіна одеським робітником, колишнім ко-
мандиром Червоної армії К. Бартком:
«Прошу розглянути й взяти до уваги. Мій
батько живе в селі Мачухи Брацлавського району
УСРР, Бартко Архип, до революції був бідня-
ком. Тепер колгоспник та інвалід. Одержав від
колгоспу врожаю всього 35 пудів усіх куль-
тур. З них віддано державі 22 пуда і на насіння
9 пудів, залишилося їсти 4 пуди. Сім'я з чоти-
рьох чоловік - батькові 60 років, матері 58, сестрі
18 років, братові 9. Незважаючи на це, місцева
влада вдруге обклала батька - 28 пудів, зна-
ючи, що хліба нема, прийшли і останніх 3 пуди
 зерна забрали. Залишилося 20 фунтів гороху,
хотіли забрати, але батько не давав, так вони
його назвали злісним неплатником і заарешту-
вали, посадили на 4 дні і написали папірця
такого: «Я - злісний контрактант Бартко Архип,
сховав свій хліб у ямі і не хочу здавати Раддер-
жаві». При цьому додаю цю записку, яку писав
представник району товариш Шафір. І багато
таких фактів робиться. А тому прошу вжити на це
відповідних заходів».
Документ не потрапив на стіл до Й. Сталіна,
він залишився в архіві ВУЦВК, опублікував
його 1991 р. професор С. Кульчицький. На
висловлену в листі скаргу відреагували, імовір-
но, зважаючи на військове минуле К. Бартка,
який скаржився на владні зловживання. Про-
ведене слідство виявило, що уповноважений
райвиконкому із хлібозаготівлі Гайсинського
районуН. Шафірдійсноперевищувавсвоїповнова-
ження та немилосердно знущався над селянами.
За даними слідства, він наклеював на одяг
селян папірці з образливими написами і в такому
вигляді водив їх по селу, тримав людей на морозі
роздягненими, погрожував розстрілом тощо.
Н. Шафіра звільнили з роботи й виключили
Монумент жертвам
Голодомору в Калгарі із партії. На його місце була призначена нова
у Канаді людина. Характерно, що першим завданням
новопризначеного уповноваженого стало про-
ведення роз'яснювальної роботи й завершення
виконання заготівлі, яку так і не було скориго-
вано в бік зменшення.
Разом з тим, частина місцевих керівни-
ків низового рівня намагалася полегшити ста-
новище своїх односельців. Коли голод став
нестерпним і селяни почали втікати із сіл, разом
з ними почали виїжджати й місцеві комуністи.
Головним мотивом таких втеч було побоювання
репресій за невиконані хлібопоставки, але іноді
й небажання відбирати в односельців останню
їжу й прирікати їх на голодну смерть. За даними
ДПУ, лише впродовж грудня 1932 р. - січня
1933 р. із сіл Донецької області втекло 67 кому-
ністів та кандидатів у члени КПРС і 64 комсо-
мольці, які мали організовувати збір хлібопос-
тавок. За той самий період у Харківській області
було зафіксовано 10 випадків самострілів, які,
імітуючи замах на своє життя, вчинили сільські
активісти. ДПУ кваліфікувала всі ці випадки як
спроби звільнитися від роботи з хлібопоставок.
Крім «буксирних бригад», пошуками хліба
в селянських господарствах займалися спеціальні
групи ДПУ та міліції. Як свідчить офіційний звіт,
лише упродовж грудня 1932 р. - січня 1933 р.
ці групи вилучили в українських селян 1 718,5
тисяч пудів хліба. Загалом, «Надзвичайна комі-
сія» на чолі з В. Молотовим, яка діяла в Україні,
зуміла упродовж листопада 1932 р. - січня
1933 р. додатково вилучити в селян 90 млн.
пудів хліба.
Для того, аби виконати завищені норми
заготівлі, керівники деяких господарств вдава-
лися до жахливих методів. Газета «За соціаліс-
тичну перебудову» повідомляла, що в листопаді
1932 р. керівництво колгоспу «Перемога» Бар-
вінківського району Харківщини вислало під-
літків та дітей на розкопування мишачих нір.
Така робота була проведена на площі 120 га.
Діти викопували з мишачих гнізд зерно, яке
туди наносили шкідники. Якщо вірити газеті,
то в кожній із нірок було виявлено від 2 до 6
кілограмів зерна, а загалом колгосп додатково
отримав 17 центнерів «доброякісного зерна, що
побувало в защічних мішках гризунів». Газета
пропонувала розповсюджувати цей досвід, що,
на думку радянського кореспондента, мало б
«поліпшити харчування колгоспників».

Сільські активісти
забирають схований
селянами хліб

87
 ВСІМ ПОПРОБОВАТЬ ПОРА БЫ Для підтримки морального стану радянсь-
КАК ВКУСНЫ И
НЕЖНЫ КРАЕМ ких чиновників, яким, виконуючи вказівки ви-
щого партійного та радянського керівництва,
доводилося проявляти жорстокість і безжаліс-
ність до своїх співвітчизників, було встанов-
лено спеціальні норми продуктового забезпе-
чення. Чиновники вищого рангу під час голоду
отримували покращені продуктові пайки. РНК
Української СРР 2 листопада 1932 р. прийняла
закриту (таємну) постанову «Про поліпшення
.
ГЛАВРЫВА НАРКСМПИЩЕПРСМ СССР матеріально-побутових умов керівних район-
«Усім час спробувати, які
них робітників». У кожній з областей УСРР
смачні та ніжні краби!»
Радянський складено списки осіб, які надалі мали отриму-
пропагандистський плакат вати покращене харчування. Для прикладу, у
Вінницькій області до такого списку внесено
4 283 особи, у тому числі 2 470 членів родин
керівних працівників. їм визначалися наступні
норми індивідуального постачання: хліба пе-
ченого на день 800 г, крупи на місяць - 2 кг,
макаронів - 1 кг, риби - 2 кг, цукру - 1 кг, кон-
сервів - 1 банку, олії - 0,5 літра, сиру - 1 кг,
кондитерських виробів - 1 кг, мила прос-
того - 2 куски, туалетного - 1 кусок. На чле-
нів родини працівників керівної ланки вида-
вали 400 г хліба на день та ще приблизно
половину від місячної норми, визначеної для
самого номенклатурника. Крім продовольчих
пайків, відповідальні працівники партійних
СКАНУВАННЯ та державних органів отримали можливість
харчуватися в спеціальних, закритих для
AmorivDA інших людей їдальнях.
Перманентна кампанія заготівлі різко
погіршила становище українських селян, які
восени 1932 р. знову почали голодувати. Цього
разу голод був набагато страшнішим, аніж
навесні того ж року, суттєво більшими були і його
територіальні рамки. На відміну від квітня-1
травня 1932 p., коли частина голодуючих отри-
мала продуктову допомогу, тепер держава не
надавала жертвам голоду жодної підтримки,
а навпаки, практично позбавляла можливості
врятуватися самотужки.
 Селяни отримують продукти
за трудодні в с. Удачне
Гришинського району
І ^ Ї : :
' • ' ^ Г Е Р О Р Г О Л О Д О М • •' Донецької області.
Фото 1933 р.
Ii'''' ••••..•
^äirÖÜwILl . . .-
Важливим складником дискусій про характер
голоду 1932-1933 pp. в Україні є питання про те,
чи в радянського керівництва існували зазда-
легідь сформульовані плани знищити мільйони
українських селян голодом, чи такі плани стосу-
валися виключно українських селян, й зрештою,
чи взагалі вищі радянські чільники знали про УКРАЇНА ПАМЯ
' ТАЄ-СВІТ ВИЗНАЄ!
масштаби голоду та могли оцінювати його мож-
ливі наслідки.
Тривалий час СРСР категорично запере-
чував сам факт голоду 1932-1933 pp. Представ-
ники комуністичної влади, а згодом і партійні
історики твердили, що оскільки голоду в Україні
не було, то не могло й існувати будь-яких
зумисних намірів вчинити терор голодом супро-
ти українських селян. Однак, після розпаду СРСР Г С Л О Д О М О Р - Г Х В О Ц И Д УКРАЇНСЬКОГО Н А Р О Д У

та часткового відкриття архівів вдалося виявити «Голодомор - Геноцид

українського народу.
цілу низку свідчень, які підтверджують версію
Україна пам'ятає -
про те, що вище керівництво більшовицького світ визнає!»
режиму вирішило використати голод, який Емблема поминальних
почався в українському селі у 1932 р., для заходів
реалізації власних планів. Восени 1932 - навесні
1933 pp. комуністичні чільники не тільки не
надали допомоги голодуючим, але й здійснили
низку заходів, що мали на меті штучно посилити
голод в Україні. Існують вагомі підстави вважати,
що наміри свідомо та зумисне використати
голод в Україні для винищення українських
селян з'явилися серед керівної верхівки СРСР
влітку-восени 1932 р.
Свідченням про наміри радянського керів-
ництва у справі знищення людей голодом є низка
заяв вищих керівників СРСР, з яких можна зро-
бити висновок про те, що вони не тільки знали
про голод та спричинену ним смертність,
але й навмисно використовували терор голо-
дом для боротьби із українськими селянами та
«українським сепаратизмом».
Важливими свідченнями, які підтверджу-
ють саме такий перебіг подій, є покази високо-
поставленого чиновника ДПУ Генріха Люшкова,
який восени 1932 р. разом з іншими керівниками
радянської спецслужби входив до складу делега-
ції, котра під керівництвом JI. Кагановича діяла
на Північному Кавказі. У червні 1938 p., побою-
ючись репресій, Г. Люшков утік до Маньчжурії й
здався японцям. Японська контррозвідка здійснила
низку допитів, які було запротокольовано. На цих
допитах радянський чиновник розповів про досвід
своєї роботи в каральних органах та про спілку-
вання з представниками вищого керівництва СРСР.
Даючи свідчення про події 1932-1933 pp. на Північ-
ному Кавказі, чекіст навів слова JI. Кагановича, який
на початку листопада 1932 р. нібито заявив, що
«навіть якщо якісь колгоспники й помирають,
вони розплачуються за власні помилки [...]
Якщо вони голодують, то самі винні. Немає сенсу
рятувати цих помираючих. Що треба зробити
натомість, то це змусити колгоспників ударно пра-
цювати і відчути владу уряду. Якщо дозволити
двом-трьом сотням померти, це буде добрим уро-
ком для решти».
Американський дослідник Гіроакі Куромія
з Університету Індіяни в Блумінґгоні, який за-
провадив у науковий обіг це важливе свідчення,
водночас висловив обережний сумнів у їх автен-
тичності, зважаючи на те, що Г. Люшков робив
їх, перебуваючи в руках японської контррозвідки.
Утім, існують й інші вагомі підстави вва-
жати, що рішення про застосування щодо укра-
їнського села екстраординарних заходів, які мали
на меті посилити голод і тим самим чинити тиск
на українських селян, вище керівництво СРСР
прийняло під час заготівельної кампанії 1932 р.
Принципові положення, які проливають
світло на розуміння більшовицькими чільниками
ситуації в Україні, а також на національну складову
урядової політики Москви щодо українських
селян, містяться в листі Й. Сталіна до Л. Кагановича
від 11 серпня 1932 р. Торкаючись у цьому листі
українських справ, радянський лідер писав:
«Найголовніше зараз Україна. Справи на
Україні йдуть геть погано. Погано по партій-
ній лінії. Кажуть, що в двох областях України
(здається, в Київській та Дніпропетровській)
близько 5 райкомів висловилися проти плану
заготівлі, визнавши його нереальним. В інших
райкомах справи йдуть, як стверджують, не
краще. На що це подібно? Це не партія, а пар-
ламент, карикатура на парламент. Замість того,
щоб керувати районами, Косіор увесь час манев-
рував між директивами ЦК ВКП та вимогами
районів, і ось - доманеврувався до ручки. Пра-
вильно казав Ленін, що людина, яка не має муж-
ності піти в потрібний момент проти течії, - не
може бути справжнім більшовицьким керівником.
Погано по радянській лінії. Чубар - не керівник.
Погано по лінії ДПУ. Реденсу не до снаги керува-
ти боротьбою із контрреволюцією в такій великій
та своєрідній республіці, як Україна.
Якщо не візьмемося вже зараз за виправ-
лення положення на Україні, Україну можемо
втратити. Майте на увазі, що Пілсудський не
спить, і що його агентура на Україні в багато
разів сильніша, аніж думає Реденс чи Косіор. Станіслав Реденс
Майте також на увазі, що в Українській компартії
(500 тисяч чоловік, хе-хе) крутиться немало
 (так, немало!) гнилих елементів, свідомих та
несвідомих петлюрівців, нарешті - прямих аген-
тів Пілсудського. Щойно справи підуть гірше, ці
елементи не завагаються відкрити фронт всере-
дині (і назовні) партії, проти партії. Найгірше,
що українська верхівка не бачить цих небезпек.
Так далі продовжуватися не може. Потрібно
[...] поставити собі за мету перетворити Укра-
їну в найкоротший час у справжню фортецю
СРСР, у справді зразкову республіку. Грошей на
це не жаліти.
Без цих і подібних заходів (господарське
та політичне зміцнення України, у першу чергу -
її прикордонних районів і т. ін.), повторюю -
ми можемо втратити Україну».
Переломний момент, який розпочав свідому
урядову політику організованого зумисного
голоду в Україні, настав у середині листопада -
грудні 1932 р. У цей період влада видала низку
розпоряджень, які мали на меті посилити голод
в українському селі й позбавити селян останніх
можливостей порятунку.
Початком організації штучного голоду в
Україні можна вважати 18 листопада 1932 p.,
коли ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про
заходи із посилення заготівлі». Цей доку-
мент де-факто означав початок прямого терору
голодом у тих місцевостях, де не було виконано
«Голод-геноцид в Україні
плану заготівлі. Інструментом урядової політики
1932-1933 pp.»
Знак жертвам стали санкціоновані постановою «натуральні
Голодомору у Вінздорі штрафи» - конфіскації будь-яких продуктів хар-
чування, насамперед картоплі та м'яса. Штраф
картоплею встановлювався в обсязі річної норми
здачі, а м'яса - 15-місяної норми. Виконуючи
рішення вищого партійного керівництва, РНК
УСРР 20 листопада 1932 р. прийняв постанову,
яка визначала технічний порядок стягнення
«натуральних штрафів». У пункті 9 цієї поста-
нови передбачалося:
«До колгоспів, які припустили розкра-
дання колгоспного хліба і злісно зривають план
заготівлі, застосувати натуральні штрафи поряд-
ком додаткового завдання з м'ясозаготівель у
розмірі 15-місячної норми здавання даним кол-
госпом м'яса як усуспільненої худоби, так і
худоби колгоспників».
Один із пунктів цієї постанови стосувався
селян, які володіли посівами зерна на присадиб-
них ділянках. Таким селянам влада наказувала
зарахувати все отримане ними з присадибних
ділянок зерно в рахунок належної їм платні за
працю в колгоспі як оплату трудоднів, а над-
лишки вилучити на виконання плану заготівлі.
Тим самим держава відмовилася заплатити за
працю тим людям, які у вільний від роботи в
колгоспі час виростили хліб на власних приса-
дибних ділянках. Більше того, вилучення «над-
лишків» приватно вирощеного врожаю було
неприхованим грабежем.
Постанову про «натуральні штрафи»
активно застосовували. Згідно з відомостями, Пам'ятник жертвам
Голодомору в Едмонтоні
зібраними ДПУ, станом на 5 грудня 1932 р. за
невиконання хлібопоставок «натуральними
штрафами» було обкладено 327 колгоспів та
5 631 одноосібне господарство. Найбільше при-
ватних господарств - 3 362 - оштрафували на
Харківщині.
Активним прихильником застосування
натуральних штрафів став керівник українсь-
кої компартії С. Косіор. У листі до Й. Сталіна
від 8 грудня 1932 р. він писав, що натуральні
штрафи є найкращим засобом тиску на селян.
У якості додаткового покарання керівник КП(б)У
пропонував забирати в селян присадибні
ділянки. Перший секретар Харківського обкому
і міському КП(б)У Роман Терехов запропону-
вав у тих випадках, коли селянам усе ж якимось
дивом вдавалося внести визначений «натураль-
ним штрафом» обсяг картоплі та м'яса, накла-
дати м'ясний штраф повторно, себто відбирати
домашню худобу. У повоєнний час Р. Терехов
поширив про себе інформацію про те, що на
особистому прийомі в И. Сталіна він нібито
намагався розповісти про голод в Україні та
 домогтися покращення становища українських
селян. Хоча незалежного підтвердження цього
факту не було, некритично сприйнявши цю опо-
відь, чимало істориків записали одіозного пар-
тійного функціонера в захисники українського
народу.
Крім «натуральних штрафів», постанова
від 18 листопада 1932 р. наказувала негайно
відібрати весь хліб, який був призначений для
громадського харчування, а також забороняла
будь-яке використання «усіх натуральних фон-
дів, створених у колгоспах», що мали бути пере-
дані в рахунок заготівлі.
Яскравим свідченням того, що, починаю-
чи з листопада 1932 p., хлібозаготівлі в Україні
перестали виконувати свою початкову функцію,
а, натомість, були інструментом терору, стала
практика конфіскації нетоварних запасів зерна.
Багато селян намагалися вберегти приватні
запаси хліба від конфіскації, доводячи зерно до
Вартовий біля комори
із зерном артілі нетоварного стану, змішуючи його з землею або
ім. Г. Петровського соломою, після чого розкидали на присадибній
Ольшанської сільради.
ділянці, подвір'ї чи в господарських приміщен-
Харківська область.
Фото 1933 р. нях. Розрахунок полягав у тому, що представники
влади такого зерна забирати не стануть, а самі
господарі, згодом перебравши хліб зернина за
зерниною, очистять його й використають у їжу.
Однак така тактика не рятувала від конфіскації.
Виконуючи волю свого керівництва позбавити
селян будь-яких запасів харчів, члени «буксир-
них бригад» та робітничі бригади з міст забирали
навіть таке «нетоварне» зерно. Цей факт є
неспростовним доказом того, що головною метою
більшовицького режиму було покарання українсь-
кого села голодом, а не звичайна хлібозаготівля,
оскільки конфісковане в селян нетоварне зерно
неможливо було ані продати, ані використати
для випікання хліба чи годування худоби.
Відібране у селян змішане зі сміттям зерно
звозили у спеціальні місця, де охороняли в
той самий спосіб, що й товарні запаси хліба.
Великі залежі такої суміші були зібрані біля станції
Любогин, що за 22 км від Харкова. Територія, на
яку звозили «нетоварне» зерно, була обгороджена
колючими дротами з вартовими вежами. Коли голод
став нестерпним, доведені до відчаю люди почали
ночами пробиратися до мішанки і красти її. Вар-
тові стріляли в людей, були вбиті та поранені.
Оскільки використати відібране в людей «нето-
варне» зерно держава не могла, після того, як
воно перезимувало й остаточно зіпсувалося, його
разом зі сміттям розкидали по полях.
Іншим моментом, який свідчив про зміну Меморіал жертвам
в листопаді 1932 р. урядової політики щодо Голодомору в Обухові
українського села, стало зумисне нищення
продуктів харчування. Починаючи з осені
1932 р., у багатьох випадках представники
влади та «буксирні бригади» не лише конфіс-
ковували сховане зерно, але й відбирали або
нищили усі продукти харчування, які знахо-
дили в селян. За спогадами тих, хто пережив
голод, члени «буксирних бригад» знайдену
в селян рідку їжу виливали на землю, а інші
продукти топтали ногами, кидали у вогонь,
збирали у великі купи й обливали відібраним
у тих же ж селян гасом тощо.
 Крім запровадження «натуральних штра-
фів», постанова від 18 листопада 1932 р. перед-
бачала й інші дії, що мали посилити контроль за
голодуючими районами. Під постійний контроль
ЦК КП(б)У було взято «роботу 22 газет найваж-
ливіших заготівельних районів», а також наказано
«негайно здійснити чистку низки сільських
парторганізацій, які явно саботують виконання
планів заготівлі та підривають довіру до партії
серед трудящих». 19 листопада 1932 р. секретар
ЦК КП(б)У М. Хатаєвич видав розпорядження
«Сталін-творець створити додаткові спеціальні бригади чисель-
Голодомору». ністю 600 осіб для посилення заготівлі. Ці бри-
Сучасний український плакат
гади мали бути створені у великих промисло-
вих центрах із «свідомих, стійких більшовиків,
що мають стаж партійної роботи та проявили
себе ударним виконанням політичних кампаній».
На час заготівлі мобілізованим зберігали платню
за основним місцем роботи, а на селі їх мали
утримувати за рахунок заготівельних органів.
Безпосередні виконавці конфіскацій хліба
та стягнення «натуральних штрафів» одразу від-
чули зміну урядової політики щодо українського
села. Кількість випадків моральних та фізичних
знущань із селян, які самовільно чинили комуніс-
тичні активісти та представники влади, швидко
почала зростати у листопаді-грудні 1932 р.
Українських селян, які не виконали хлібопоста-
вок, били, ув'язнювали, піддавали моральним та
фізичним тортурам. Восени 1932 р. траплялися
випадки, коли радянські «активісти» закопували
людей живцем у землю. В Арбузинському районі
Одеської (тепер Миколаївської) області вислані з
міста робітники-уповноважені разом з місцевими
активістами ґвалтували селянок, цинічно оголо-
сивши це покаранням «у порядку натурального
штрафу». Найчастіше порушення законності
представниками комуністичного режиму та міс-
Монумент жертвам цевими активістами залишалися безкарними.
Голодомору в Луганську Остерігаючись зростання селянського опору,
який міг посилитися після початку прямого
терору голодом, більшовицький режим вдався
до низки заходів, які мали спростити механіз-
ми застосування репресій проти невдоволених.
З метою спрощення процедури винесення смерт-
них вироків у позасудовому порядку, 21 листо-
пада 1932 р. В'ячеслав Молотов, Влас Чубар,
Василь Строганов і Мойсей Калманович звер-
нулися до Й. Сталіна із проханням дозволити
створення спецкомісії ЦК КП(б)У, яка б мала
повноваження на період заготівлі вирішувати
питання про застосування смертної кари. До
складу комісії мали увійти генеральний секре-
тар ЦК КП(б)У, голова ДПУ УСРР і представник
Центральної контрольної комісії. Така спецкомі-
сія була сформована.
«Терпен ь, пухкутень,
На місцевому рівні також були створені смертень 1933...»
спеціальні органи, що мали повноваження при- Сучасний український плакат
скореного судочинства. Згідно з постановою
Політбюро ЦК КП(б)У від 5 грудня 1932 р., на
обласному рівні було сформовано спеціальні
комісії, до яких входили перші секретарі обко-
мів, керівники місцевого ДПУ та прокурори
областей. Розгляд судових справ, пов'язаних
із хлібозаготівлями, мав відбуватися під нагля-
дом цих спеціальних комісій у термін не довше
4-5 днів. Окремим наказом від 11 грудня 1932
р. аналогічні за призначенням позасудові «трій-
ки» було створено в обласних відділеннях ДПУ.
Сучасний український дослідник Василь Мароч-
ко виявив дані про діяльність таких спеціальних
органів у Дніпропетровській області, де лише в
грудні 1932 р. за невиконання заготівлі арешту-
вали 1 062 особи, 59 з них розстріляли. Спе-
ціальна «трійка» при колегії ДПУ УСРР за той
самий час засудила до розстрілу 97 осіб.
Незважаючи на жорстокі репресії, у бага-
тьох випадках окремі члени низових ланок ко-
муністичної партії та відповідальні працівники
усе ж відважувалися саботувати вказівки своїх «Не дамо згасити свічу
пам'яті!»
зверхників, намагаючись тим самим полегшити Емблема меморіальних
становище людей, що голодували. За такі вчинки заходів
та за іншими звинуваченнями лише від 1 лис-
топада до 20 грудня 1932 р. загалом по Україні
97
 арештовано 862 комуністи, 342 голови колгос-
пів, 108 голів сільрад, 19 керівників радгоспів і
МТС. 13 осіб серед арештованих засуджено до
розстрілу. Як можемо припустити, жертвами
цих репресій також ставали й ті керівники, які
не виявляли надмірної активності у проведенні
заготівлі.
На початку зими 1932 р. влада прийняла
низку рішень, які мали посилити голод в укра-
їнському селі. 1 грудня 1932 р. РНК УСРР при-
йняла постанову про заборону торгівлі картоплею
в тих районах, де не були виконані плани її здачі
державі. Більше того, постанова приписувала від-
бірати у селян ту картоплю, яку вони отримали
як платню на трудодні за роботу в колгоспах.
10 січня 1933 р. постанова була застосована до
Буринського (тепер Сумська область), Іваниць-
кого, Понорицького, Прилуцького, Кролівецького,
Городнянського та Сновського районів кольшньої
Чернігівської області.
Черговий крок у кампанії терору голо-
дом було зроблено постановою РНК УСРР і ЦК
Ювілейна монета, випущена КП(б)У від 6 грудня 1932 р. «Про занесення на
з нагоди 75-річчя
Голодомору чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаго-
тівлі». Цією постановою щодо колгоспів, занесе-
них на «чорну дошку», приписувалося вживати
такі заходи:
«а) негайно припинити цілковитий довіз
краму в кооперативну та державну торгівлю.
Припинення торгівлі провести у спосіб цілкови-
того вивозу з відповідних крамниць усього наяв-
ного краму; б) цілковито заборонити колгоспну
торгівлю й для колгоспників, і для одноосібни-
ків; в) припинити всяке кредитування та дотер-
міново стягнути раніше видані кредити і інші
фінансові зобов'язання цих колгоспів, колгосп-
ників та одноосібників».
Занесення на «чорну дошку» проводи-
лося постановою облвиконкому. Автором ідеї
«чорних дошок» був JI. Каганович, який впер-
ше вжив цей вислів у своєму щоденнику під час
поїздки на Кубань. Водночас із «чорними
98
дошками», запроваджувалися й «червоні дошки»,
куди мали заносити села, які вчасно розрахува-
лися з хлібопоставками.
Вже на початку грудня 1932 р. на «чорну
дошку» рішенням ЦК КП(б)У і РНК СРСР
було занесено 6 сіл, а також ще 400 сіл - поста-
новами облвиконкомів. Першими українськими
селами, які потрапили на «чорну дошку», стали:
Гаврилівка (тепер Вишгородського району
Київської області) району та Вербки Павло-
градського району Дніпропетровської області,
Лютенька Гадяцького і Кам'яні Потоки Кре-
менчуцького районів (тепер Кам'яні Потоки)
Харківської області, Піски Баштанського району
Одеської (тепер Миколаївської) області.
Виконуючи розпорядження ЦК КП(б)У,
органи місцевої влади припинили постачання
продовольства до 82 районів Дніпропетровської,
Чернігівської, Одеської, Харківської і Доне-
цької областей, територія котрих склала майже
третину тогочасної території УРСР. Райони, Розкуркулення селянина
. . . П. Ємця. Донеччина,
де найгірше виконували заготівліні поставки, Фото 1930-х рр

99
 повністю заблоковували підрозділи армії та час-
тини ДПУ. Загалом під час голоду 1932-1933 pp.
на «чорні дошки» було занесено 735 окремих
населених пунктів та районів України.
Фатальним за наслідками стало рішення
Політбюро ЦК ВКП(б) від 29 грудня 1932 p.,
яким схвалено текст директивного листа до
обкомів та райкомів партії з розпорядженням
протягом 5-6 днів вивезти із сіл насіннєві фон-
ди, які мали бути зараховані в загальний обсяг
виконання поставок хліба з тих колгоспів, які
ще не виконали визначених їм норм хлібоздачі.
Лист завершувався прямою погрозою: «Будь-яку
затримку у вивозі цих фондів ЦК буде розгля-
дати як саботаж з боку районного керівництва і
вживе відповідних заходів».
Усвідомлюючи масштаби голоду та побою-
ючись подальшої реакції українців, які могли
бути доведені до крайності, вище партійне
керівництво СРСР вирішило здійснили кадрову
чистку у владних структурах Української СРР.
Негативну оцінку надійності українських кому-
ністів Й. Сталін дав ще в листі 11 серпня 1932 р.
до JI. Каґановича. Усунення із відповідальних
посад етнічних українців, запідозрених у спів-
Пам'ятний знак жертвам
чутті до своїх земляків, мало посилити контроль
Голодомору в Сумах
за республікою. Офіційну заяву про потенційну
неблагонадійність українських комуністів було
зроблено у постанові ЦК КП(б)У «Про заходи із
посилення заготівлі» від 18 листопада 1932 p.:
«Оскільки в низці сільпартоганізацій, особ-
ливо в період заготівлі, виявилася змичка цілих
груп комуністів й окремих керівників партійних
осередків з куркульством, петлюрівщиною і т.п.,
що на ділі перетворює такого роду комуністів й
парторганізації в агентуру класового ворога і є
наглядним доказом повного відриву цих осеред-
ків й комуністів від бідняцько-середняцьких мас,
ЦК й ЦКК КП(б)У постановляє негайно провести
чистку низки сільських парторганізацій, які явно
саботують виконання плану заготівлі і підрива-
ють довіру до партії в рядах трудящих».
 Ще різкіші звинувачення на адресу керів-
них кадрів Української СРР були у постанові
ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про хлібозаготівлі на
Україні, Північному Кавказі та у Західній області»
від 14 грудня 1932 р. У постанові стверджува-
лося, що в керівній ланці багатьох українських
колгоспів присутні «колишні куркулі, офіцери
і петлюрівці», які й саботують хлібозаготівлі.
На думку авторів постанови, ці ворожі елементи
мали бути викорінені «шляхом арештів, умі-
щення в концтабір на тривалий строк, не зупи-
няючись перед застосуванням найвищої міри
покарання до найбільш злісних із них». З метою
боротьби з уявним спротивом хлібозаготівлі, в
одній з українських станиць на Кубані, постано-
ва приписувала:
«У найкоротший термін виселити
у північні області СРСР зі станиці Полтав-
ської (Північний Кавказ), яка є найбільш
контрреволюційною, всіх жителів, за винят-
ком тих колгоспників та одноосібників, хто
дійсно відданий радвладі й не замішаний у
саботажі хлібозаготівлі, й заселити цю станицю
добросовісними колгоспниками-червоноармій-
цями, що працюють в умовах малоземелля та
на незручних землях у інших краях, передавши
їм всі землі та озимі посіви, будівлі, інвентар та
худобу виселених».
24 січня 1933 р. Політбюро прийняло важ-
ливі кадрові рішення стосовно вищих керівників
Української СРР. Зокрема, було прийнято рішення
«Про зміцнення парторганізації ЦК КП(б)У».
Звинувативши партійну організацію республіки
в нездатності забезпечити визначені плани хлібо-
заготівлі, більшовицькі чільники призначили дру-
гим секретарем ЦК КП(б)У Павла Постишева,
водночас призначаючи його на посаду першого
секретаря Харківського обкому компартії. Осо-
бливий статус П. Постишева був підкріплений
тим, що із призначенням в Україні він зберіг за
собою посаду секретаря ЦК ВКП(б). Це створю-
вало химерну ситуацію, яка полягала в тому, що
 формальний керівник П. Постишева в Україні
С. Косіор був його ж підвладним на загальносо-
юзному рівні.
Водночас із призначенням в Україну
П. Постишева, було змінено перших секрета-
рів обкомів Дніпропетровщини В. Строганова
та Одещини М. Майорова (Бірермана), яких
замінили, відповідно, М. Хатаєвич та Є. Вегер.
Тоді ж, на січневому об'єднаному пленумі ЦК і
ЦКК ВКП(б) прийнято рішення про створення
політвідділів при Машинно-тракторних стан-
ціях (МТС). Ці партійні структури були неза-
лежними від місцевих органів влади і напряму
підпорядковувалися вищому керівництву СРСР
в Москві. Політвідділи при МТС отримали
широкі повноваження з нагляду за колгоспни-
ками та одноосібними господарствами. Ство-
ренням політвідділів при МТС вище радянське
керівництво формувало «резервну» паралельну
систему влади, яка мала виконати функції про-
відника союзної політики в українському селі
у тому випадку, якби місцеві партійні органи
виявили б непокору. Упродовж 1933 р. в селах
ятний знак жертвам України створено 643 політвідділи при МТС та
Голодомору 302 політвідділи радгоспів. Близько 10 тисяч
в Запоріжжі комуністів було вислано на роботу в колгоспи,
у тому числі майже три тисячі з них призна-
чено головами та секретарями колективних
селянських господарств.
Формально підпорядкований першому
секретареві КП(б)У С. Косіору, П. Постишев
діяв в Україні цілком самостійно і навіть усу-
нув місцевих керівників від ведення справ. На
прохання П. Постишева до України було скеро-
вано значну кількість партійних та радянських
керівників з інших республік СРСР. Тільки в
першій половині 1933 р. до України прибуло
понад 100 партійних чиновників вищого ешелону
з інших регіонів Радянського Союзу. Упро-
довж десяти місяців П. Постишев призначив на
керівні посади в республіці 1 340 нових людей,
змінив 237 секретарів райкомів, 249 секретарів
райвиконкомів, 158 представників райконтроль-
комісій. Тривав також процес укріплення комуніс-
тичних кадрів безпосередньо в українському селі.
Водночас зі змінами у керівній ланці Укра-
їнської СРР, у січні 1933 р. продовжилося цьку-
вання України в пресі - газета «Правда» роз-
містила статтю з критикою українців за зрив
поставок хліба, а місцевого українського керів-
ництва - за потурання куркулям та націоналіс-
там. Для формування серед міського населення
та мешканців інших республік негативного став-
лення до українських селян, урядова пропаганда
розпочала кампанію, метою якої було створити
стійкий стереотип про тотожність образів селян-
українців та «спекулянтів», які нібито спричи-
нили в країні проблеми із продовольством.
З метою зміцнення контролю над Украї-
ною було змінено керівництво місцевого ДПУ.
На місце Станіслава Реденса був призначений
Всеволод Балицький. Новий керівник спец-
служб одразу ж дав розпорядження посилити
роботу безпосередньо на селі. 5 грудня 1932 р.
було видано наказ по ДПУ УРСР у справі
викриття і розгрому контрреволюційного
повстанського підпілля. На той момент в опе-
ративній розробці було 436 груп (2 117 осіб),
учасників яких підозрювали в антиурядовій Меморіал жертвам
діяльності. Крім цього, велося стеження за Голодомору на Горі Зажури
поблизу Мгарського
1 308 «контрреволюціонерами-одинаками». Спасо-Преображенського
Запланована операція мала одночасно відбу- монастиря на Полтавщині
тись у 243 районах України на початку 1933 р.
Підсумки виконання цієї операції підби-
то оперативним наказом від 13 лютого 1933 р.
«Про чергові завдання агентурно-оператив-
ної роботи органів ДПУ УРСР». Судячи зі
звіту, станом на 25 січня 1933 р. у справах,
пов'язаних із антирадянськими групами та
елементами, у селах арештовано 37 797 осіб.
Додатково наказ підкреслював важливість забез-
печення весняної сівби. У сільську місцевість
мали бути відправлені працівники зі спеціаль-
ними повноваженнями, до великих радгоспів -
 працівники економвідділів ДПУ. Спецслужба
мала завдання виявляти саботажників посів-
ної, нелегальні запаси зерна, підпільні млини
та приватні жорна, запобігати виїзду селян із
сільської місцевості. Уже наперед було визна-
чено перелік націоналістичних організацій,
які мали бути викриті. У наказі містилося
твердження про те, що в Україні існував план
загального антирадянського повстання, яке ма-
ло бути підняте навесні 1933 р.
Інтенсивність роботи ДПУ можна про-
стежити на прикладі Чернігівської області,
де працювала каральна експедиція на чолі із
заступником голови ДПУ X. Леонюком. Лише
впродовж січня 1933 р. на Чернігівщині було
«викрито» 34 контрреволюційні організації,
заарештовано 7 861 особу, виключено з партії
129 комуністів, виявлено 2 125 ям із зерном,
528 підпільних млинів тощо.
Найбільшого розголосу в ході кампанії
переслідування «винуватців зриву хлібопоставок»
Монумент жертвам набрала так звана «Оріхівська справа», яка
Голодомору
полягала в тому, що керівництво Оріхівського
в Старокостянтинові
району на Дніпропетровщині дозволило кол-
госпам залишити в себе насіннєві фонди й не
вивозити їх із сіл. Свою увагу на ці події звер-
нув навіть Й. Сталін. 7 грудня 1932 р. він
написав таємного листа, в якому згадав про
«Оріхівську справу». Оголосивши керівників
району, які спробували зберегти у селах при-
наймні частину хліба, замаскованими ворогами,
влада здійснила суворі репресії. Старшого
агронома райземуправління Оріхівського району
засудили до розстрілу, ще п'ятьох керівників -
до 10 років концтаборів, п'ятьох інших - до
восьми років, двом визначено покарання по
п'ять років ув'язнення.
Створивши штучну ситуацію, коли украї-
нські селяни втратили усі можливості самостійно
себе прогодувати, влада вжила заходи для того,
аби завадити українцям виїжджати з районів,
уражених голодом. Масові втечі з українських
сіл почалися навесні 1932 р. Незадоволення
фактом утеч українських селян у листі від
18 червня 1932 р. до JI. Кагановича висловив
Й. Сталін. За його словами, українські селяни
своїми скаргами та наріканнями на голод «роз-
кладають колгоспи» поза межами України. При-
кметно, що в цьому листі лідер СРСР прямо
згадав про голод, не намагаючись у якийсь спо-
сіб завуалювати цього факту. Для того, аби
завадити українським селянам шукати їжу за
межами своєї республіки, на кордонах Укра-
їнської СРР було встановлено загороджувальні
загони. Зі збільшенням кількості українських
селян, які намагалися перейти кордон із Білору-
сією, 14 липня 1932 р. наказом ОДПУ чисель-
ність прикордонної охорони на території Біло-
руської РСР збільшено на 3 тисячі осіб.
З метою суворого контролю за пересу-
ванням населення, 27 грудня 1932 р. у СРСР
запроваджено паспортний режим та встанов-
лено прописку. Згідно з новими правилами,
людина могла мешкати тільки в певній місцевості
та саме там працевлаштовуватися. Усі селяни
були позбавлені права отримувати паспорти,
через що не могли вільно пересуватися країною.
У тих випадках, коли селянин залишав своє село й Хліб урожаю 1933 року
вирушав до міста, він мав отримати спеціальну
довідку, яка вказувала куди саме, на який час та
з якою метою він вирушає.
22 січня 1933 р. Й. Сталін та В. Молотов
вислали до радянських та партійних органів і
підрозділів держбезпеки спеціальну директи-
ву РНК СРСР та ЦК ВКП(б) «Про відвернення
масового виїзду голодуючих селян України і
Північного Кавказу». Ця директива наказувала
місцевим органам влади та правоохоронцям не
допускати виїзд мешканців України та Північ-
ного Кавказу в інші регіони СРСР. Наступного
дня, 23 січня 1933 p., аналогічний директив-
ний лист за підписом М. Хатаєвича і В. Чубаря
видали ЦК КП(б)У та РНК УРСР. У цьому листі
йшлося:
105
 «За прикладом минулого року, з деяких
районів України почалися масові виїзди селян
до Московської, Західної області, ЦЧР [Централь-
ного Чорноземного району], Білорусі «по хліб».
Мають місце випадки, коли села залишають
майже всі одноосібники і частина колгоспників.
Поза всяким сумнівом, подібні масові виїзди
організовуються ворогами Радянської влади,
есерами та агентами Польщі з метою агітації
«через селян» у північних районах СРСР проти
колгоспів, проти Радянської влади. Торік пар-
тійні, радянські та чекістські органи України
проґавили цю контреволюційну витівку ворогів
радянської влади. Цього року повторення цієї
помилки не повинно бути. ЦК КП(б)У і РНК
УСРР пропонують:
1. Негайно вжити в кожному районі рішу-
чих заходів щодо недопущення масового виїзду
одноосібників і колгоспників, керуючись розі-
сланою по лінії ДПУ директивою Балицького.
2. Перевірити роботу всіляких вербуваль-
ників робочої сили на вивіз за межі України, взяти
її під суворий контроль із відстороненням від цієї
роботи та усуненням усіх підозрілих контррево-
люційних елементів.
«8 ООО ООО жертв голоду 3. Розгорнути широку роз'яснювальну
на Україні». роботу серед колгоспників та одноосібників
Листівка, видана проти самовільних виїздів із залишенням госпо-
з нагоди 15-річчя Голодомору
дарства і застерегти їх, що в разі виїзду в інші
райони їх там буде заарештовано.
4. Вжити заходів для припинення про-
дажу квитків за межі України селянам, які не
мають посвідчень РВК про право виїзду, або
промислових та будівельних державних органі-
зацій про те, що вони завербовані на ті чи інші
роботи за межі України. Відповідні вказівки дані
по лінії УпНКШС та транспорту ДПУ.
5. Повідомте не пізніше 6 годин вечора
24 січня коротко про фактичний стан із масовим
виїздом селян у вашій області».
Блискавично відреагувавши на партійні
вказівки, органи ДПУ вже вночі 24 січня 1933 р.
106
здійснили облави та перевірки на десяти най-
більших залізничних вузлах Харківщини. Під
час цієї операції затримали 442 особи. Після
цього керівництво спецслужби дало вказівку
усім районним відділкам ДПУ періодично здійс-
нювати такі перевірки на залізничних вокзалах.
Крім цього, виконуючи вказівки вищого
державного керівництва, на початку 1933 р.
органи ДПУ та міліція перекрили на внут-
рішніх адміністративних кордонах України
ґрунтові дороги та встановили заслони на за-
лізничних вокзалах. Діяли рухомі оперативні
групи, які патрулювали місцевість у пошуках
втікачів з України. Для затриманих створе-
но фільтраційні табори. Незважаючи на це,
втечі продовжувалися. У довідці ДПУ УСРР
від 2 лютого 1933 р. про масові втечі селян
з України, було вказано, що «масовими ви-
їздами із сіл та колгоспів охоплені 215 райо-
нів» (не враховуючи території Молдавської
АРСР), найбільше людей залишило Київську,
Харківську та Дніпропетровську області. Згідно
з даними ДПУ, було «зареєстровано окремі села,
з яких утекли всі дорослі та працездатні
чоловіки», а «в деяких селах виїжджали тільки
голови родин». Чоловіки, які залишали свої «1932-1933».
села, пробували дістатися до великих промис- Сучасний український
плакат
лових центрів та на новобудови, де можна було
заробити гроші та отримати харчі.
Упродовж кінця січня - середини березня
1933 р. влада затримала 219,5 тисяч утікачів-
селян. Серед них на території України впіймали
38 тисяч, на Північному Кавказі - 47 тисяч,
в Центральному Чорноземному районі -
44 тисячі, в Західній області - 5 тисяч, на
залізницях - 65 тисяч. З-поміж затриманих
186,5 тисячі відправили за місцями їх проживання,
З тисячі засудили, решта чекали вироків судів
або результатів слідства у фільтраційних та-
борах. Для порівняння варто відзначити, що
у Третьому Райху, де 22 березня 1933 р. було
створено перший концтабір у Дахау, до кінця
107
 того ж року в ньому ув'язнили лише кількасот
осіб. У всіх німецьких концтаборах станом на
1937 р. нацисти утримували близько 7,5 тис.
в'язнів, у тому числі й кримінальних злочинців.
Характеризуючи ситуацію, яка складалася
в українському селі у першій половині 1933 p.,
відомий американський дослідник Голодомору
Джеймс Мейс охарактеризував її так:
«По суті, це було безпрецедентне загарбання
української території. Ціла армада озброєних
до зубів сталінських емісарів рушила проти
країни, яка помирала в голодних корчах. Це
була тотальна агресія, вона не мала нічого
спільного із економічними мотивами».
Усвідомлюючи тісну взаємозалежність
рівня національної свідомості від рівня роз-
витку національної культури, вище радянське
керівництво розпочало підготовку показових
процесів проти представників української твор-
чої інтелігенції. Упродовж 1933 р. тривало сте-
ження за низкою українських письменників та
громадських діячів, відбувалося їх цькування
в пресі, остаточно згорнуто освітні програми
«українізації». 13 травня 1933 р. вчинив само-
губство один із чільних ідеологів «українізації»
Микола Хвильовий. У червні 1933 р. на пле-
нумі ЦК КП(б)У П. Постишев виступив із кри-
тикою народного комісара освіти Української
РСР Миколи Скрипника. Хоча М. Скрипник
відгукнувся на критику покаянною промовою,
його продовжували переслідувати. Наркома освіти
звинуватили у тому, що за його потуранням в
народному комісаріаті освіти «окопалися ухиль-
ники, шкідники, контрреволюціонери», а освітні
заходи останніх років об'єктивно послаблювали
радянську владу в Україні. Серед низки звину-
вачень, які прозвучали на адресу М. Скрипника,
були й такі екзотичні, як наприклад, те що ви-
користання букви «ґ» служить анексіоністським
планам польських панів. Зрештою, М. Скрипника
усунули з посади, а 7 липня 1933 р. він наклав на
Микола Скрипник себе руки. Проведення «українізації» було оголо-
шено «націоналістичним ухилом», а згодом, за
існуючою в СРСР традицією таврувати ідеоло-
гічних противників, усю кампанію українізації
назвали «скрипниківщиною».
У два етапи в Україні провели чистку
партії: від червня по грудень 1933 р. вона від-
булася в Київській, Донецькій, Одеській та Він-
ницькій областях, а з травня 1934 р. по січень
1935 р. - у Харківській, Дніпропетровській та
Чернігівській. Загальна кількість виключених з
партії в Україні сягнула 112 тисяч осіб.
З метою виправдання широкої хвилі
репресій, радянські спецслужби сфабрикували
вигадану «Справу Української Військової
Організації», за уявну приналежність до якої
було арештовано 148 осіб, у тому числі пись-
менників Олеся Досвітнього, Сергія Пилипенка
та Остапа Вишню. Сфабрикований спецслужба-
ми судовий процес проти «членів УВО» почався
З березня 1934 р. у Харкові, дев'ятеро підсудних
(у тому числі О. Досвітнього та С. Пилипенка)
розстріляли. Характеризуючи ситуацію в Україні,
італійський консул у Харкові Серджіо Ґраденіґо
15 травня 1934 р. писав у листі до Риму:
«Загалом можна сказати, що знову лютує
антиукраїнський наступ на людей, яких підоз-
рюють у таємних сепаратистських переконан-
нях, бо щодня доходять чутки про зниклих
людей».
Згідно з підрахунками професора С. Куль-
чицького, упродовж 1934-1938 pp. було репре-
Сергій Пилипенко
совано 97 членів та кандидатів у члени Спілки
письменників України, що склало більш ніж по-
ловину від числа зареєстрованих на першому
письменницькому з'їзді осіб. Загалом в Україні
репресій зазнали понад 500 письменників, пере-
важаюча більшість серед яких була українцями.
СКАНУВАННЯ
У вересні 1932 р. секретний працівник
ДПУ УСРР рапортував своїм зверхникам про AnörivDM
настрої, які поширюються серед української
інтелігенції. За словами аґента, упродовж дру-
гої половини 1932 р. стала помітною тенденція
до втечі з України науковців та літераторів, що
виїжджали у глибинні райони Росії або інші
національні республіки СРСР. У розмові із сек-
ретним працівником на цю тему письменник
 Борис Антоненко-Давидович сказав: «Ми надто
примелькалися на Україні. За нами стежать
невідступно, не дають ні жити, ні працювати, ні
спілкуватися з потрібними людьми». На думку
Б. Антоненка-Давидовича, найкраще було б
виїхати до Грузії, де місцеве населення симпати-
зує українцям.
Переслідування представників української
культури та освіти 1932-1933 pp. відбувалися
не тільки в Україні, але й загалом на всій тери-
торії СРСР, насамперед на Північному Кавказі.
Борис Згідно з даними перепису 1926 p., лише на
Антоненко-Давидович
Кубані мешкали 915 тисяч українців (62% всьо-
го населення), серед яких 729 тисяч розмовля-
ли українською мовою. Загалом на Північно-
му Кавказі налічувалося 3,106 млн. українців.
У деяких з районів Кубані українці складали 80%
і навіть 90% місцевих жителів, там діяли укра-
їнські школи та виходила газети українською
мовою. У 1931-1932 навчальному році 80%
українських учнів на Кубані навчалися у школах
рідною мовою. Освітні програми «українізації»
на Кубані фінансували з бюджету УСРР.
Згадана вже постанова ЦК ВКП(б) та
РНК СРСР від 14 грудня 1933 р. «Про хлібо-
заготівлі в Україні, на Північному Кавказі та в
«Червона валка» везе хліб, Західній області», поряд із іншим, наказувала
забраний у селян перевести діловодство та всю пресу в заселе-
с. Інженерного них українцями районах Північного Кавказу на
Пологського району
російську мову, приписувала ліквідувати еконо-
Дніпропетровської області.
Фото 1932 р. мічні та культурні підстави українізації.
 Аналогічним документом, який засвід-
чує тісний зв'язок між організованим владою
Голодомором та наступом на українство, стала
постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про укра-
їнізацію в Далекосхідному краї, Казахстані,
Середній Азії, Центральному Чорноземному районі
та інших районах СРСР» від 15 грудня 1932 р.
На момент видання цієї постанови, чисельність
українського населення Курської області складала
понад 300 тисяч осіб, Воронезької - 1 млн., на
Далекому Сході, в Сибіру та Середній Азії меш-
кало по 600 тисяч українців. Посилаючись на
небезпеку того, що «буржуазно-націоналістичні
елементи, які, будучи вигнаними з України
як шкідливі елементи, проникають у нові укра- «1932-1933.
Створений владою
їнізовані райони та ведуть там розкладницьку
Голодомор забрав життя
роботу», постанова приписувала негайно «при- мільйонів українців».
зупинити подальшу українізацію в районах, Сучасний український плакат
перевести всі українізовані газети, засоби друку
та видання на російську мову й до осені 1933 р.
підготувати перехід шкіл на викладання російсь- Розкуркулені мешканці
кою мовою». Донеччини йдуть до міста
у пошуках хліба
 під час голоду та стратегії виживання

SIX MILLION PERISH IN SOVIET FAMINE

Восени 1932 - навесні 1933 pp. українські
Crop* tojerf. fitey end Their Атлшк Star
селяни гинули не тільки від голоду та виснаження,
але також й від хвороб (зокрема, епідемії тифу),
кишково-шлункових отруєнь сурогатами, якими
намагалися замінити їжу. Через психічні роз-
лади, які викликав голод, та фрустрацію, люди
вчиняли самогубство. Непоодинокими були ви-
падки, коли перед тим, як накласти на себе руки,
батьки вбивали своїх дітей.
Автор укладеного 2003 р. спеціального
словника сурогатних замінників їжі в умовах
Повідомлення про голод Голодомору Олекса Різників (Різниченко) подав
в Україні
в американській газеті
у своїй праці понад 300 назв «страв», які готували
голодуючі українські селяни у 1932-1933 pp.
Словник було укладено на основі оповідань, спо-
гадів, свідчень осіб, що пережили Голодомор. Су-
дячи із частотності згадок, мешканці вражених
голодом сіл найчастіше вживали в їжу бур'ян,
кропиву, кукурудзяні качани, макуху, полову та
деревну кору. З лободи, тертих жолудів та бруньок
липи пекли млинці. Доведені до відчаю люди їли
траву, листя, коріння, цвіт акації, коли був, то й
жмих. На полях вибирали посіяне зерно, викопу-
вали посаджену картоплю та горох. «Делікатес-
ною» їжею в часи голоду вважалися лушпайки
від картоплі, котрі варили або їли спеченими на
плиті.
Голодуючі люди вживали в їжу собак,
котів, щурів та мишей, байбаків, їжаків, диких пта-
хів, равликів, а часто навіть й комах. У багатьох
випадках в їжу йшла здохлятина. Повідомлення
про вживання у їжу м'яса неїстивних тварин та
«Жити стало краще, жити стерва зафіксовані у документах. У скерованій
стало веселіше.
Й.Сталін. 1932-1933».
до партійного керівництва Донеччини 4 березня
Сучасний український 1933 р. «Інформації про скрутне продовольче
плакат становище в окремих селах Новопсковського
району», зокрема, згадувалося, що селяни села
Шапарського тільки упродовж лютого 1933 р.
«розібрали для їжі 12 здохлих коней». Аналогічні
випадки вживання в їжу кішок, собак та здохлих
коней документально зафіксовано в Ровенецькому
та Біловодському районах Луганщини. Ситуа-
ція в Донбасі ускладнювалася тим, що саме
в цей час тривала епідемія кінського сапу, а
голодні люди розкопували стервиська. Унаслі-
док цього, згідно зі свідченнями голови Рове-
нецької КК Робітничо-селянської інспекції Кузь-
міна, у районі склалися умови для «поширення
[...] сапу не тільки на худобу, але і на людей».
У травні 1932 р. до британського посоль-
ства в Москві надійшов анонімний лист, у якому
повідомлялося про страшний голод в околицях
містечка Златопіль (тепер частина міста Ново- THEY WILL NOT BE ГОЯЩГЕИ
миргород на Київщині). Автор листа писав: J-MlülüN
«Населення зраділо би стерву, та його не
можна знайти. Люди їдять жаб, трупи коней, що
здохли від сапу, вбивають і поїдають один одного,
викопують мертвяків і їдять їх. Все це може під-
твердити будь-хто у Златопільському районі».
Нелюдські умови життя спричинили низку
випадків людожерства. Перші такі випадки
Пам'ятний знак
почали траплятися навесні 1932 р. У квітні- на вшанування
травні 1932 р. два випадки канібалізму були жертв Голодомору
зафіксовані в Уманському районі Черкась- в Нью-Йорку

кої області. В обох випадках злочини вчинили

доведені до відчаю люди, у яких через голод
потьмарилась свідомість. Випадки, коли люди
свідомо вдавалися до канібалізму, були менш
поширеними. Значного розголосу набрало вик-
риття у травні 1932 р. групи людожерів, які
діяли в с. Молодецькому Буцького району.
Упродовж кількох місяців ця група вбила та
з'їла сімох людей. Злочин виявили односельці
злочинців, проте вдалося затримати лише одного
із людожерів, а решта втекла.
Кількість випадків людожерства різко збіль-
шилася в кінці 1932 - на початку 1933 pp.
Начальник Харківського обласного відділу ДПУ
УСРР Зиновій Кацнельсон в червні 1933 р.
інформував В. Балицького про те, що від лютого
113
 до травня в Харківській обласні виявлено
221 випадок вживання у їжу людського м'яса та
споживання м'яса трупів. Випадки людожер-
ства, зокрема, відзначено в Красноградському
(14 випадків), Новосанжарському (7 випадків)
та Балакліївському (2 випадки) районах об-
ласті. У зверненні керівників Київського об-
лвиконкому до голови РНК УСРР В. Чубаря
повідомлялося, що в лютому 1933 р. зафіксовано
випадки людожерства у Білоцерківському,
Богуславському, Володарському, Ставищенсь-
кому, Тетіївському районах Київської, а також
Смілянському та Уманському районах Черкась-
кої областей. У переважній більшості випад-
ків голодуючі люди вирізали і їли м'ясо людей,
які померли від голоду. Вбивства для того, аби
потім з'їсти жертву, траплялися рідше. Най-
більше випадків людожерства влада виявила у
Білоцерківському (13) та Уманському (9) райо-
нах Київщини. Жертвами людожерства найчас-
тіше ставали малі діти або підлітки, подекуди
члени власних родин.
Слідчі СБУ, які 2009-2010 pp. провели
офіційне розслідування масової загибелі людей
1932-1933 pp. в Україні, виявили в архівах
1 022 кримінальні справи вказаного періоду,
Всеволод Балицький заведені за фактами людоїдства та трупоїдства в
різних областях України.
Згідно з дослідженням американського
соціолога Пітіріма Сорокіна, на певній стадії
голоду людина перестає контролювати себе, а
зважаючи на часті галюцинації, вбиваючи та
поїдаючи інших людей, вона не розуміє, що саме
чинить. Український голод 1932-1933 pp. не був
у цьому плані винятковим. Масове людожерство
мало місце в обложеному німцями під час Дру-
гої світової війни Ленінграді. У грудні 1941 р.
за канібалізм у Ленінграді арештовано 26 осіб, у
січні 1942 р. - 366, а за перші п'ятнадцять днів
лютого - майже 500. У блокадному місті людське
м'ясо та вироблені з його використанням субпро-
дукти продавали на ринках.
114
 Ті селяни, які мали більше сил, йшли до
міст, де намагалися купити чи виміняти продукти.
Продаж харчів у містах відбувався на картки й
був обмеженим, сільських мешканців у містах
переслідувала міліція. Тому, за щасливого збігу
обставин, голодуючі могли купити чи виміняти
собі їжу лише на міських базарах або ж у крам-
ницях мережі «Торгсин» (від рос. «торгівля з
іноземцями»).
Марія Губенко, яка пережила голод 1932-
1933 pp. у селі Лебедин Шполянського району
Київської (тепер Черкаської) області згадувала:
«Ми вижили завдяки батьку, який правдами
й неправдами їздив кудись до Росії; усе яке в
мами було придане та все, що було і її батьків:
золоті сережки, обручки, скатертину, ковдру та
ще якусь одежину, - виміняв на два пуди зерна».
Переважна більшість селян не мала гро-
шей, тому пробувала виміняти на міських база-
рах їжу, пропонуючи взамін принесені зі собою
речі. Найчастіше це були сорочки-вишиванки,
вишиті скатертини, постіль тощо. Під час голоду
у містах поширився новий вид ошуканства, про-
даж некондиційних, а подекуди й підроблених
продуктів. Найчастіше обман полягав у тому,
що селянам продавали торбинку із чимось не- Меморіал жертвам
їстівним, в якій тільки зверху було насипано Голодомору в Харкові
трохи круп, зерна або борошна. У такий спосіб
шахраї продавали торбинки з кукілем, попелом
та ін. Подекуди міські шахраї продавали селянам
фальшивий хліб - виліплену із глини нібихлібину
обмазували тонким шаром тіста й у такому
вигляді випікали. Отриманий продукт ззовні
виглядав як справжній хліб. Марія Кравець із
с. Малі Крушлинці на Вінничині згадує, що тра-
плялися випадки, коли селянам у містах прода-
вали фальшиві хлібини із запеченим всередині
ганчір'ям, а одного разу голодуючі селяни ви-
явили в хлібі згорнуту шапку радянського війсь-
кового зразка - «будьонівку».
Частими були випадки, коли на міських
базарах продавали страви, приготовані з м'яса
115

Чоловік, Щ О помер В І Д Г О Л О Д У
на вулиці Харкова.
Фото 1933 р
неїстівних тварин та здохлятини. Органи Робіт-
ничо-селянської інспекції зафіксували в квітні
1933 р. таку ситуацію:
«На базарах спостерігаються зараз випадки
торгівлі спекулянтами гарячими стравами з дох-
лої конятини та собачого м'яса (Рокитнянський
та Павлоградський райони). 17 березня цього
року на базарі в Рокитному, наприклад, прода-
вали холодець з м'яса котів та котлети з соба-
чого м'яса, як це встановлено експертизою. На
базарі в селі Венцетівка (Рокитнянський район)
спекулянти продавали пиріжки з сурогатами
муки з приміссю бур'яну, стручків та горошку, і
всі, хто купував ці пиріжки, - отруїлися (ЗО чо-
ловік)».
Михайло Горинович, який пережив голод
1932-1933 pp. на Київщині, згадував, як в
Боярці поблизу залізничної станції ватага людей
вчинила самосуд над жительками Боярки, які
торгували пиріжками із людським м'ясом.
Невелика частина селян пробувала здо-
бути їжу у крамницях мережі «Торгсин», де
товар відпускали в обмін на спеціальні бони
А Б О дорогоцінні метали чи коштовне каміння,
0 . .
Задумана як спеціальна мережа для торгівлі з

116
іноземними громадянами, що тимчасово пере-
бували на радянській території, мережа крам-
ниць від кінця 1931 р. почала обслуговувати
також і громадян СРСР. Спочатку представництво
«Торгсину» було лише в Харкові. На початку
січня 1932 р. магазини цієї мережі відкрили в
Одесі, Києві, Маріуполі, Херсоні, Миколаєві,
Вінниці, Шепетівці, Бердичеві, Житомирі та
Бердянську. Навесні 1932 р. в 36 українських
містах діяли вже 50 магазинів системи «Торг-
син». У них працювали 187 штатних співробіт-
ників, серед яких 99 євреїв, 56 українців, 40 ро-
сіян. Вищу освіту мали тільки 3 працівники
української мережі. У міру розгортання голоду,
кількість магазинів зростала, сягнувши в серпні
1933 р. 256 одиниць.
Згідно з дослідженнями українського істо-
рика В. Марочка, який детально вивчав діяль-
ність «Торгсинів», саме 1932-1933 pp. були
найбільш сприятливими у плані викупу коштов-
них металів у населення. За ці роки система
«Торгсину» виручила в Україні 39 млн. валют-
них карбованців. За здані коштовності мережа
ЧЄРГЗ П
крамниць розраховувалася переважно харчами, <^оргсКГн>ГНИЦЄЮ
які у 1932 р. складали 89%, а в 1933 р. - Фото1930-хрр.
 навіть 92-94% торгового обороту торгсинівсь-
ких магазинів. Голодуючі люди віддавали останні
коштовності для того, щоб купити трохи їжі.
Переважну більшість зданих коштовностей
складали золоті хрестики, обручки, меншою мі-
рою золоті монети старого карбування.
Система «Торгсинів» давала змогу опла-
чувати товари для мешканців СРСР їх родичам
за кордоном. Перебуваючи за межами СРСР,
можна було внести певну суму, на яку згодом
родина в Україні могла отримати продукти.
Проте, для таких трансакцій ціни на продукти
були суттєво завищені, подекуди в півтора рази
і більше, шляхом несправедливого обмінного
курсу іноземної валюти.
Селян, які приходили до міст у пошу-
ках їжі, виловлювала міліція, часто за спри-
яння місцевих жителів. Упійманих тимчасово
ув'язнювали, а потім відправляли назад в охоп-
лені голодом райони. З часом, коли голод став
Оголошення про заборону сильнішим, а голодуючі селяни, які діставалися
самовільних поховань до міст, стали більш виснаженими, їх просто ви-
жертв Голоду
1932-1933 D. возили за міста, де кидали напризволяще.
 Італійський дипломат Серджіо Ґраденіґо,
який працював у Харкові, 10 липня 1933 р. пові-
домляв міністерство закордонних справ у Римі:
«Картина, яку являє сьогодні Україна,
дуже жахлива. За винятком районів, безпосе-
редньо прилеглих до міст в радіусі п'ятдесяти
кілометрів, і великих міст, країна охоплена голо-
дом, тифом, дизентерією; кажуть ще про холеру і
навіть чуму, яка досі траплялася спорадично [...]
Голод знищив половину сільського населення.
Це пояснює люту жорстокість, з якою міліція
виловлює селян (я помітив, що міське населення,
чи то з неусвідомленош почуття самозахисту,
чи то під впливом спритної пропаганди або
неподоланого інстинкту чинити катування, охоче
співпрацює у цьому полюванні на селян). Коли
з вантажівок, якими їх транспортують до поліції
в місця концентрації, хтось намагається тікати,
завжди знаходяться десятки городян, готових
наздогнати, побити і передати його міліціянтам.
Це пояснює й розпорядження, які забороняють
медикам лікувати селян в місті.
Вдень тут збирають дві тисячі цих бідо-
лах, а вночі вивозять [їх] подалі. Цілі родини, які
Сільські активісти
прибули в місто з останньою надією уникнути та працівник ДПУ затримують
голодної смерті, безжалісно запроторюють на селянина, який зрізає
один-два дні у концентраційні пункти, а потім на полі колоски.
Сучасний малюнок
вивозять, зазвичай голодних, за 50 і більше
кілометрів від Харкова й викидають у приярки.
Багато нездатних рухатися там помирають,
іншим вдається вибратися звідти, а деякі знов
повертаються в місто, де часто жебракують [...]
Від деяких лікарів я дістав підтвердження, що
смертність у селах часто сягає 80 відсотків, але не
[буває] нижче 50 відсотків. Найбільше уражені -
Київська, Полтавська, Сумська області, про які
можна говорити як про знелюднені [...]
В усякому разі, я отримав такі відомості
щодо патології, пов'язаної з недоїданням. Ті, хто
не має змоги отримували хліб (дуже чорний, з
різними домішками), втрачають сили поступово
і гинуть від паралічу серця без ознак якоїсь хво-
119
 роби. Тим часом у тих, хто споживав лише овочі
і трохи молока, повільно опухають суглоби, ноги;
вони також помирають від паралічу серця.
Частими є випадки галюцинацій, коли дітей
приймають за тварин, ріжуть і їдять. Ті ж, хто
зміг відновити свої сили, використовуючи цю
їжу, не пам'ятали, що хотіли з'їсти власних дітей,
і заперечували, що могли мати такі наміри».
Багато голодуючих селян вмирали просто
на вулицях міст, куди вони діставалися з остан-
ніх сил. Начальник Харківського обласного від-
ділу ДПУ УСРР 3. Кацнельсон 5 червня 1933 р.
інформував свого зверхника В. Балицького,
що в Харкові різко зросла кількість тих, хто вмер
від голоду просто на вулиці. Загалом, упродовж
лютого-травня 1933 р. з міста вивезли 2 589 тру-
пів осіб, які вмерли від голоду. Найбільше вмирало
людей в травні та червні. 3. Кацнельсон рапор-
тував, що тільки за три дні червня на вулицях
тогочасної столиці України знайшли 196 трупів.
Звітуючи керівникові КП(б)У С. Косіорові, нар-
ком
^ н а ^ у З землеробства УСРР Олександр Одинцов
Фото 1933 р. писав про те, що з вулиць Києва в січні 1933 р.

120
зібрали 400, в лютому - 518, а за десять днів бе-
резня - 248 трупів людей, що вмерли від голоду.
Коли голод став нестерпним, частина меш-
канців вражених голодом районів почала ви-
їжджати в інші регіони України та в Росію, де
мала надію купити чи виміняти продукти. Упро-
довж жовтня-грудня 1932 р. лише в Харківській
області із сіл утекли 49 250 селян. Згідно з
довідкою, підготовленою секретно-політичним
відділом ОДПУ, станом на середину липня
1932 р. з окремих районів України виїхала
половина населення, загалом 21 район залишили
116 тисяч осіб. Екстраполюючи ці дані на
загальну кількість районів тогочасної України,
яких налічувалося 484, професор С. Кульчиць-
кий припустив, що загальне число біженців від
голоду в Україні могло сягнути 3 мільйонів осіб.
Ситуація із харчами в Росії була порів-
няно кращою, аніж в Україні. Принципову
відмінність ситуації українського села в порів-
нянні із селянськими районами Центрально-
чорноземного регіону Росії у травні 1933 р.
зафіксував у звіті для свого уряду генераль-
ний консул Польщі в СРСР. Польський дипло-
мат писав про те, що околиці Курська і Орла Пам'ятний знак жертвам
(Росія), які він відвідав після поїздки Украї- Голодомору в Кракові
ною, створювали враження, наче він «приїхав
із Країни Совєтів до Західної Європи». У той
час коли в Україні панував голод, в сусідніх з
нею російських областях становище з харчами
було помітно кращим. Аналогічні враження ви-
ніс із поїздки до СРСР в червні 1932 р. япон-
ський дипломат Танака.
Масштаби голоду в Україні були такими
великими, що комуністичне керівництво почало
побоюватися, що в селах взагалі нікому буде
працювати. Особливо гостро це питання постало
напередодні посівної кампанії 1933 р. Саме тоді
влада здійснила спробу «підгодувати» частину
вцілілих селян, так, аби вони змогли вийти
у поле. З відповідною ініціативою до вищого
партійно-державного керівництва в Москві звер-
 нувся П. Постишев. Реагуючи на його лист,
19 лютого 1933 р. Й. Сталін санкціонував ви-
ділення із державних запасів хліба 3 млн. пудів
зерна, які передали як продовольчу допомогу
голодуючим в Україні. Зважаючи на невели-
кі розміри цієї допомоги та неспівмірні з ними
масштаби голоду, вище керівництво УСРР вирі-
шило надати допомогу насамперед тим, хто ще
був здатен відновити свої сили. Ті, хто був надто
виснажений, допомоги не отримали, й багато з
них померло. У постанові ЦК КП(б)У від 31 бе-
резня 1933 р. про перебіг підготовки до весня-
ної сівби Київському обкому компартії було
рекомендовано розділити всіх госпіталізованих
голодуючих на дві категорії («хворих» та «оду-
жуючих»), й насамперед забезпечити поліпшене
харчування останніх, так щоб «якомога швидше
випустити їх на роботу».
Ситуація з голодуючими селянами цікави-
ла радянське керівництво винятково у контексті
того, як вона могла вплинути на виконання сіль-
ськогосподарських робіт. Рапортуючи в червні
1933 р. керівництву про те, що голод вразив 59 із
64 районів Харківської області, в яких «захво-
рювання і смертність через виснаження набра-
ли загрозливих розмірів», селяни їдять відходи,
«Пам'ятай! Голодомор -
це геноцид українців!» насіння бур'янів, кішок, собак, м'ясо здохлих
Сучасна українська листівка тварин й зафіксовано сотні випадків людожер-
ства, начальник Харківського обласного відділу
ДПУ 3. Кацнельсон зробив висновок про те, що
«подальше зростання продтруднощів створює
пряму загрозу успішному виконанню чергових
господарсько-політичних кампаній на селі -
жнив і прополювання».
Згодом факт надання обмеженої продук-
тової допомоги голодуючим був використаний
комуністичною пропагандою як доказ піклу-
вання комуністичного режиму про українців та
заперечення штучного характеру голоду 1932-
1933 р. в Україні. Однак, потрібно наголосити,
що надання продуктової допомоги мали суто
прагматичний характер - забезпечити прове-
дення сезонних сільгоспробіт. Прикметним є
гой факт, що, незважаючи на масштаби голоду,
радянське керівництво не вдалося до постачан-
4я зерна із стратегічного резерву країни.
Підготовка до посівної кампанії обер-
лулася для українських селян черговим актом
тоагедії. Для проведення весняної сівби 1933 р.
факувало насіннєвого матеріалу. Ще 23 верес-
ня 1932 p., розглядаючи питання про насіннєву
лозику селянам, спільне засідання ЦК ВКП(б)
га РНК СРСР з ініціативи Й. Сталіна прийняло
рішення не надавати такої позики ні для озимого,
ні для ярового посіву. У цій ситуації 4 люто-
го 1933 р. П. Постишев виступив з ініціативою Дівчинка, що прийшла
зібрати зерно для ярового посіву через хлібо- у пошуках хліба до Харкова.
Фото 1933 р.

123

Британський історик
Роберт Конквест привернув
увагу громадськості Заходу
до історії Голодомору
Джеймс Мейс -
американський дослідник
Голодомору, діяльність якого
сприяла визнанню
Голодомору актом геноциду
на міжнародному рівні
заготівлі, відбираючи його в самих людей.
Оскільки хліба в селах майже не залишалося,
влада оголосила про встановлення винагороди
для тих, хто виказуватиме влаштовані сусідами
схованки з хлібом. Від 10 до 15% знайденого
завдяки доносам зерна дозволено було віддава-
ти донощикам. Пропозиції П. Постишева були
затверджені урядовою постановою 17 лютого
1933 р. Таким чином, напередодні посівної кам-
панії 1933 р. влада черговий раз вдалася до не-
прихованого грабунку українських селян.
Противники «національної інтерпретації»
голоду 1932-1933 pp. наголошують на тому, що
поряд із українськими селами Голодомор вра-
зив також й села, у яких мешкали національні
меншини України (німці, шведи, євреї). Утім,
існують підстави вважати, що ситуація націо-
нальних меншин усе ж була кращою за стано-
вище, в якому опинилися етнічні українці. Тоді,
коли українські селяни взагалі не мали шансів
апелювати до міжнародної спільноти, представ-
ники національних меншин часто отримували
таку можливість. Побоювання реакції зі сторо-
ни урядів інших країн змушувало більшовиків
краще ставитися принаймні до частини націо-
нальних меншин України.
Прикметний документ виявив сучасний
український дослідник В. Марочко. 13 берез-
ня 1933 р. Політбюро КП(б)У видало таємний
циркуляр, який стосувався єдиного в Україні
поселення етнічних шведів. Зважаючи на той
факт, що про голодування шведського поселен-
ня в Україні стало відомо у Швеції, комуніс-
тичні чільники вирішили здійснити кроки, які
мали би «виправити» ситуацію. У документі,
зокрема, йшлося:
«Про с. Старошведське. а) Запропонувати
Одеському обкому негайно вжити заходів для
повної ліквідації випадків голодування в селі
Старошведському. б) Доручити тов. Балиць-
кому вжити заходи для недопущення проник-
нення відомостей про випадки голодування в
селі Старошведському за кордон».
 Становище німців в Україні також було
дещо кращим, аніж місцевого українського
населення. Ще під час першого етапу голоду,
28 травня 1932 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухва-
лило рішення виділити для селян, які мали
німецьке громадянство та мешкали в уражених
голодом районах, 200 млн. рублів. За даними
італійського консула в Харкові С. Ґраденіґо, на
початок 1930-х pp. близько тисячі родин німець-
ких колоністів зберігали німецьке громадянство.
Користуючись цим, вони почали виїжджати з Волтер Дюранті -
України. Коли в середині 1932 р. радянські органи американський журналіст,
влади почали чинити перепони у виїзді, втрути- який, співпрацюючи з
більшовицьким режимом у
лося німецьке консульство, яке помогло німцям Москві, запевняв Захід, що
покинути голодуючу Україну. ніякого Голодомору
в Україні не було
У повідомленні німецького консульства
в Харкові до Міністерства закордонних справ у Українська делегація
у Карла Теодора
Берліні від 16 червня 1933 р. консул Карл Валь-
Іннітцера, який активно
тер писав, що завдяки допомозі з-закордону та сприяв поширенню
можливостям еміграції, у заселених німцями інформації про Голодомор

125
 селах України смертність від голоду не пере-
вищує 10%, у той час, як в українських селах
вимерло від 40 до 80% їх мешканців. Виконувач
обов'язків начальника особливо відділу ОДПУ
в Криму Казаков 1 серпня 1933 р. рапортував
своїм зверхникам, що за його даними щоденно
в німецьке консульство в Одесі звертається по
кількадесят осіб, які просять матеріальної допо-
моги або сприяння у виїзді за кордон. За слова-
ми Казакова, німецький консул вже звертався до
місцевих органів влади із проханням дозволити
ввезення хліба, який мали роздати німецьким
колоністам. У проханні консулові було відмовлено.
Для українців таких шляхів до порятун-
ку практично не існувало. Єдиною можливістю

\
легально залишити Україну під час голоду було
отримання спеціального дозволу на об'єднання
з родичами, які мали внести значний грошо-
вий викуп. Систему викупу для своїх грома-
»л дян радянський уряд запровадив наприкінці
4
1932 р. Закордонні родичі могли заплатити за
ц виїзд своїх близьких, що мешкали в СРСР та
4 мали радянське громадянство. Для отримання
* дозволу на виїзд робітника потрібно було
заплатити 250 доларів, для представника інте-
\V • лігенції - 500 доларів. Про селян у «розцінках»
Гарет Джонс - валійський радянського урядового рекету взагалі не згаду-
журналіст, який приклав
багато зусиль для поширення валося. До лютого 1933 р. таким способом за-
правди про Голодомор лишити УРСР побажали скористатися 124 осо-
би, 58 з яких випустили, а решту затримали
до часу надходження грошей. Утім, слід зазна-
чити, що такий спосіб порятунку не був надто
поширеним, насамперед через високу вартість
викупу, який вимагав комуністичний режим за
життя людей. Селяни зазвичай не мали родичів
за кордоном, а у тих випадках, коли такі родичі
існували, у них рідко були необхідні кошти.

126
 Висновки!
Голод 1932-1933 pp. в Україні став наслідком ціле-
спрямованої та послідовної політики комуністичного режиму
С Р С Р щодо українського села. Економічну складову цієї
політики потрібно розглядати у тісному взаємозв'язку із націо-
нальною політикою більшовицького режиму. Потрактувавши
відмову українських селян здавати державі хліб за заниже-
ними цінами як вияв непокори та зародок антидержавного
виступу, найвище керівництво СРСР вирішило застосувати
до України політику, яку британський історик Р. Конквест
визначив як «терор голодом». Штучний голод в Україні влада
організувала одночасно з розгортанням політичних репресій
супроти української інтеліґенції та запідозрених у націоналіс-
тичних настроях державних чиновників УСРР.
Особливість українського голоду 1932-1933 pp., у порів-
нянні з перебігом голоду в інших регіонах СРСР, полягала у
його інструменталізації як засобу боротьби з національними
настроями. У той час, коли в Росії порівняно м'якший терор го-
лодом був засобом боротьби проти антирадянських настроїв,
в Україні набагато жорстокіша політика, що призвела до Голо-
домору, слугувала цілям боротьби з національними настроями
та уявним сепаратизмом українських комуністів. Якщо в інших
регіонах СРСР (крім Казахстану) радянська влада здійснювала
репресії голодом за соціальною ознакою, то в Україні від лис-
топада 1932 р. такі репресії відбувалися вже за національною
ознакою й були скеровані насамперед проти українців.
Наслідком Голодомору 1932-1933 pp. для України стала
смерть принаймні 3,5 млн. людей, або, згідно із іншими оцін-
ками, й значно більшої кількості осіб. Комуністична влада
чітко дала зрозуміти, що головними своїми ворогами вва-
жає людей з національною самосвідомістю; серед наступних
поколінь українців з'явився специфічний психологічний меха-
нізм самозбереження, який полягав у більшою або меншою
мірою щиро декларованій байдужості до національної куль-
тури, традицій, мови. Така постава мала продемонструвати,
що особа, яка її дотримується, психологічно роззброїлася
перед владою й не належить до потенційних ворогів режиму,
якими є свідомі українці.
У психологічному плані Голодомор викликав сильний
постгеноцидний синдром, який українське суспільство так і
не змогло подолати. Головними наслідками цього синдрому
є історична амнезія, відсутність громадської солідарності,
байдужість до питань збереження та розвитку національної
історії і культури, які значна частина українців демонструє
навіть на понатку ХХІ ст.
^ ТЕМА 4 (7)
V9
f
L Західноукраїнські землі
Ц у 1921-1939 роках
Ї
Розгортання українського
<Ц націоналістичного руху
W Утворення ОУН та її діяльність
h у 1929-1939 роках
•Ц Карпатська Україна
 РОЗГОРТАННЯ УКРАЇНСЬКОГО
НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО РУХУ

Унаслідок агресії кількох сусідніх держав та

воєнних дій 1919-1920 pp., Україна втратила дер-
жавність. Більшість земель Великої України
(Наддніпрянщини) було включено до складу
Української Радянської Соціалістичної Республіки,
що перебувала під контролем Москви. Румунія захо-
пила Буковину, до Чехословаччини ввійшло
Закарпаття. Унаслідок українсько-польської війни
с з а ш а
— • •tOS'S'CX.h-L, і
&кР«імс*ноі ШЛсьнотоі Огґміяаціі.

1918-1919 pp. та дипломатичних маневрів Варшави, ч а—« Д

З Имсічень
ям Рмим. І W»

під владою Польщі опинилися Галичина, Холмщина,

Підляншія, західні частини Волині й Полісся.
Загальна площа захопленої поляками тери-
торії склала 132,2 тис. кв. км, на ній про-
живали 10,2 млн. мешканців, з яких близько
6,5 млн. (64%) були українцями. Значна час-
тина українських жителів земель, що опини-
лися під владою Польщі, негативно поста-
вилася до ліквідації ЗУНР та приєднання їх
територій до Польської держави. Проте, в укра- Журнал Української
їнському політичному середовищі не було Військової Організації
єдності щодо бачення шляхів подальшого роз- «Сурма»
витку українського національного руху та його
перспектив. На початку 1920-х pp. сформувалися
три основні напрями українського політичного
руху. Перший, який в основному представляли
еміграційні діячі УНР, схилявся до ідеї союзу з
Польщею, за підтримки якої планувалося вести
боротьбу проти більшовицького режиму на Над-
дніпрянщині. Другий напрямок, який гуртувався
довкола еміграційного уряду ЗУНР та частини га-
лицьких політичних партій, сповідував легальні
методи політичної діяльності. Сподіваючись на
міжнародне право і політичну чесність дер-
жав Заходу, представники цього політичного
129
 напрямку очікували, що за столом перегово-
рів вони зможуть здобути дозвіл на створення
суверенної Галицької республіки, яка, своєю
чергою, мала стати початком відродження
Української держави. Третій напрям творили
представники українських військовиків, ради-
кальна частина студентства та інтелігенції,
що ставили ідею державності та соборності
України понад усе, декларуючи намір вико-
ристовувати всі методи боротьби за віднов-
лення Української держави. Цей напрямок
очолив полковник Євген Коновалець.
Представники двох перших напрямків
української політичної думки не змогли досяг-
Євген Коновалець нути суттєвих результатів ані у переговорах
з польською стороною, ані у спробах знайти
розуміння у країнах Заходу. Незважаючи на від-
вертий спротив українців польській окупації,
численні ноти протесту еміграційного уряду
ЗУНР, що перебував у Відні, 14 березня 1923 р.
Рада амбасадорів країн Антанти визнала Східну
Галичину частиною Польщі.
У цій ситуації відбулося природне поси-
лення позицій третього напрямку українського
політичного руху, який отримав перші організа-
ційні форми одразу ж після завершення зброй-
ного етапу боротьби за Українську державність.
Ще на початку 1920 р. полковник Є. Коновалець
оголосив про намір створити осередок Січових
Стрільців за кордоном, що слугував би органі-
заційним центром для подальшого українського
визвольного руху. Значні надії полковник покла-
дав на можливість використати у боротьбі з
більшовиками галицьку бригаду підполковника
Антона Вариводи, що на той час перебувала
на території Чехословаччини в таборі для інтер-
нованих. Для зміцнення бригади її планували
поповнити українськими військовиками, які
силою обставин опинилися у різних країнах
Антін Варивода Європи. Згідно із задумом полковника Є. Коно-
вальця, українські війська повинні були захо-
пити частину української території біля Одеси
й створити там базу для розгортання в Україні
повстанського руху. У перспективі планувалося
об'єднатись із повстанською армією генерала
Михайла Омеляновича-Павленка, яка, здійсню-
ючи Перший Зимовий похід, вела бої на Наддні-
прянщині.
Однак цих планів реалізувати не вдалося,
насамперед через підписання Симоном Петлю-
рою та Юзефом Пілсудським 21 квітня 1920 р.
Варшавської угоди, одним із пунктів якої стало
визнання урядом УНР польських претензій на
Галичину, а також через поглиблення конфлікту
між українськими урядами УНР та ЗУНР.
У липні 1920 p., коли Червона армія, зав-
давши кількох поразок польсько-українським Листівка Української
Військової Організації
військам, вела бойові дії проти поляків на тере-
нах Східної Галичини та Західної Волині, у
Празі відбулося останнє засідання Стрілецької
Ради. На ньому було ліквідовано Січово-стрі-
лецьку організацію, а стрільців закликано повер-
нутися з еміграції в Галичину. Збройна бороть-
ба мала трансформуватися в нові організаційні
форми. Саме на цих засіданнях було закладено
організаційні основи нової підпільної структури -
Української Військової Організації (УВО).
Кількох членів Стрілецької Ради улітку
1920 р. Є. Коновалець скерував до Львова з
метою налагодження контактів із місцевим полі-
тичним середовищем. На той момент у місті вже
стихійно почалося формування осередків само-
організації колишніх українських військовиків,
виникли зародки кількох таємних військових
організацій. Один із таких осередків колишніх
старшин УГА очолив Юліан Головінський. До
організації під назвою «Воля» входили О. Сеник,
І. Паславський, І. Ришавий, Ф. Яцура, І. Грищак
та ін. Група Ю. Головінського у повному складі
увійшла до УВО.
Зібравши відповідних людей, українські
військовики почали створення організаційних Юліан Головінський
структур підпільного руху. Територія Галичини
була поділена на округи, а ті, у свою чергу, на
 повіти. Для розгортання підпільної боротьби на
Наддніпрянщині, за дорученням Є. Коновальця
були скеровані сотники М. Опока та І. Андрух,
поручники В. Романишин та Нерослик, хорун-
жий Решетуха та ін.
У місцях скупчення української еміграції за
кордоном УВО створювала свої представництва
(експозитури). Найбільш активні осередки орга-
нізації діяли у Вільному місті Данціїу (Ґданську),
Чехословаччині, Литві та Німеччині.
Керувала УВО Начальна команда, очолю-
Ольга Басараб вана Начальним командантом Є. Коновальцем.
Наприкінці 1922 p., після виїзду полковника
Є. Коновальця зі Львова за кордон, було ство-
рено Крайову команду УВО, яка діяла аж до
1931 р. Крайового команданта завжди призначав
Начальний командант. Крайовий командант сам
підбирав собі співробітників, в оперативному
плані керував організацією, однак усі найваж-
ливіші рішення мав погоджувати з Є. Коно-
вальцем. Загалом, організаційна структура УВО
виглядала так: Начальна команда - Крайова
команда - окружні команди - повітові команди -
низові осередки («п'ятки» і «трійки»).
Кадровий осередок УВО складали випро-
бувані старшини і стрільці українських армій,
а подальше контрольоване поповнення кадрів
мало відбуватися з молодшого покоління.
Крайовими командантами УВО були:
Юрій Полянський (1922-1923), Петро Бакович
(1923), Андрій Мельник (1923-1924), Ярос-
лав Індишевський (1924), Юліан Головінський
(1924-1926), Богдан Гнатевич (1926-1927), Ро-
ман Сушко (1927-1929), Омелян Сеник (1929),
Юліан Головінський (1930). Упродовж 1930-
1932 pp. обов'язки Крайового команданта УВО
виконував Богдан Гнатевич.
Провідною політичною метою УВО було
проголошено «створення власної національної
Ярослав Індишевський самостійної і єдиної держави». Своїм головним
завданням УВО спочатку вважала збереження
кадрового потенціалу української збройної сили.
132
Керівники організації сподівались, що у відпо-
відний момент можна буде вдатися до активних
підпільних дій, а згодом, піднявши повстання,
відновити Українську державність.
Керівники УВО не виключали можливості
застосовування проти окупантів актів саботажу
та індивідуального терору, однак не розгля-
дали їх як самостійне завдання. Такі дії мали:
по-перше, турбувати ворога-окупанта, щоб
він не почував себе господарем і сувереном
на тимчасово захопленій українській землі, а
по-друге - продемонструвати народу й закордону,
що боротьба з окупантом триває далі. Підпільне видання
Попри революційність декларованих мето- Української Військової
дів боротьби УВО, її політична ідеологія не мала Організації - газета «Метеор»

екстремістського характеру. До середини 1920-х pp.

програма Організації зводилася до гасла «суве-
ренна самостійна соборна незалежна українська
держава». Під нею засновники і керівники УВО
розуміли державу національно-демократичного
характеру капіталістичного типу з парламентсь-
ким ладом на зразок ЗУНР. Зважаючи на це, УВО
доволі успішно співпрацювала з представниками
українських легальних політичних партій. На
початках діяльності УВО її таємні наради нерідко
відбувалися на приватних квартирах поважних
українських галицьких політиків.
У перші роки свого існування УВО нама-
галася підтримувати ближчі контакти з урядом
ЗУНР, який очолював Євген Петрушевич, та з
багатьма українськими політичними партіями
Галичини, від яких Організація отримувала
фінансову допомогу.
Починаючи від весни 1923 p., керівниц-
тво УВО почало пошуки підтримки у вороже
налаштованих до Польщі країн-сусідів - Німеч-
чини, Чехословаччини та Литви. Виявом цього
стало перенесення головного штабу УВО до
Берліна. Така зміна політичного курсу була
*ґ
пов'язана з тим, що Франція та Великобританія,
які раніше оголосили про намір «справедливо» Євген Петрушевич
вирішити питання приналежності Галичини, стали
в українсько-польській суперечці на бік Варшави.
 Виникнення і розбудова підпільної Укра-
їнської Військової Організації пожвавила укра-
їнське суспільно-політичне життя в Галичині.
Члени новоствореної УВО зазвичай поєднували
підпільну діяльність із легальними формами
роботи. Керівництво українського підпілля
видало прямий наказ про те, аби підпільники
якомога активніше долучались до роботи укра-
їнських культурно-освітніх і господарських
організацій та установ. Члени УВО відіграли
значну роль в українському молодіжному сере-
довищі Галичини. Керівниками багатьох сту-
дентських та молодіжних організацій були
Снування підпільники: «Академічну поміч» очолив
Михайло Матчак, «Український спортовий
союз» - Осип Навроцький, бібліотекарем «Ака-
демічної громади» став Володимир Марганець.
Коли восени 1921 р. відновило свою діяльність
спортивне товариство «Україна», його головою
обрали Дмитра Палива. Секретарем «Укра-
їнського горожанського комітету» працював
Володимир Целевич. Головами «Українського
Присяга молодих
Студентського Союзу» були визначні члени
українських підпільників.
Фото 1920-х pp. УВО - Ярослав Чиж, а згодом Дмитро Паліїв.

134
Активістами студентського життя були й інші
підпільники: Василь Кучабський, Богдан Гна-
тевич, Євген Зиблікевич, Роман Зелений та ін.
Члени УВО організовували шкільництво, госпо-
дарське життя краю та відроджували духовно-
культурне життя українців загалом. УВО спри-
чинилася до заснування військово-історичного
видавництва «Червона Калина», відновлення 4МЙ1
журналу «Літературно-науковий вістник». «ffil Я
.A fhО
НІВ HРH
ГйгіЬП
АСІ
У 1924 p., після ухвалення польським сеймом - о й гистоПАДоьдг
антиукраїнських шкільних законів, УВО почала ЖИВ J ЦЬОМУ БУДИНКУ
35 1930P Р
>/Г\Л УПРАВ,. ПАРТ
приділяти пильну увагу діяльності товариства РР< НТ НАЦІОНАЛЬНОЇ
ІВИДАьНЬ.
«Рідна школа», яке здійснювало організацію БАТЬКІВЩИНА

українського шкільництва.
Військова організація спричинилася й до Меморіальна таблиця,
військово-патріотичного виховання української встановлена у Львові
на честь Дмитра Паліїва
молоді у рамках легальних молодіжних това-
риств і організацій, передусім таких, як «Сокіл»,
«Луг», «Пласт». Так, колишній полковник
Українські пластуни.
Другий праворуч у першому ряду - Роман Шухевич

vt
/мкТЭУ

Печатка організації «ЛУГ»

Відзнака пластового куреня

«Лісові Чорти»

135
 Січових Стрільців Роман Дашкевич намагався
відновити у Галичині мережу довоєнної січової
організації. Незважаючи на спротив польських
органів влади, він у 1925 р. заснував нову моло-
діжну організацію «Луг», яка займалася фізич-
ним та патріотичним вихованням молоді. «Плас-
том» в цей час керував Іван Чмола, ще один
довголітній військовий соратник керівника УВО
Є. Коновальця.
Українську молодь було залучено до участі
у русі охорони воєнних могил. Це сприяло ста-
новленню громадсько-патріотичного руху, який
отримав популярну назву «Культ героїв». Цей
рух виник у червні 1921 р. у Львові, де було ство-
Іван Мицик-
рено Крайовий комітет охорони воєнних могил
бойовик УВО на чолі з ветераном визвольних змагань та одно-
часно членом УВО Б. Гнатевичем. Товариство
виявляло, впорядковувало та доглядало могили
полеглих у національно-визвольних змаганнях
українських вояків. Вшануванню пам'яті геро-
їв присвячувалися найрізноманітніші популярні
у молодіжних колах заходи. Урочисто проходи-
ли вечори «Листопадове свято», «День Злуки
українських земель», «День Української Галицької
Армії», «Вшанування загиблих під Крутами» тощо.
За окремим завданням проводу УВО були
створені підпільні гуртки української молоді
в гімназіях. Найбільш відомою серед них була
Організація вищих кляс українських гімназій,
що виникла 1924 р. Члени підпільних гуртків
організовували бойкот святкування польських
державних свят у гімназіях, розповсюджували
серед школярів антидержавні листівки, збирали
гроші на Бойовий фонд УВО тощо.
Багатьма молодіжними гуртками, які мали
тісний зв'язок з УВО, керували майбутні про-
відники українського національно-визволь-
ного руху. Від 1921 р. учнівським гуртком у
Станиславівській гімназії керував Степан Лен-
кавський, гурток у філії Академічної гімназії
Степан Ленкавський м. Львова у 1923 р. очолив Роман Шухевич,
молодіжним гуртком у Стрийській гімназії
керував Степан Бандера.
136
 Велику увагу Українська Військова Орга-
нізація звертала на пропаганду своїх ідей серед
українського населення, донесення до нього
своєї мети та завдань. У 1921 р. за сприяння
УВО з'явився часопис «Наш шлях». Від жовтня
1923 р. у Львові коштом організації почала ви-
ходити легальна газета «Новий час», головним
редактором якої був член Крайової команди УВО
Д. Паліїв. У другій половині 1920-х pp. Війсь-
кова організація почала видавати власний неле-
гальний журнал «Сурма», який друкували за
кордоном. Окремим засобом агітації УВО були
різноманітні листівки, відозви, брошури тощо.
Для всіх нових членів керівництво Органі-
зації влаштовувало спеціальні навчальні курси
(вишколи). На них викладали методи підпільної
боротьби, основи конспірації, навчали вмінню
поводити себе в поліції після затримання тощо.
Завдяки налагодженню стосунків з німецькими
військовими колами, Є. Коновальцю вдалося
організувати спеціальні навчання в Німеччині
(1923, 1924) та Вільному місті Данциг (1925).
Окремі вишколи проводилися влітку в Карпатах
(1927-1929), а також і у Львові (1929).
З утворенням Української Військової Орга-
Підшивка журналу «Сурма»
нізації, у її складі відразу виник спеціальний
відділ, який відповідав за збір інформації про
військові сили ворогів - реферат розвідки. Для
здобуття інформації потрібно було налагодити
сильну розвідувальну мережу. Вчасні і об'єктивні
дані про становище у ворожому таборі давали
можливість здійснювати успішні акції, удоскона-
лювати методи й принципи подальшої боротьби
проти окупаційної влади. Частину розвідувальної
інформації постачали німецьким та литовським
військовим колам в обмін на фінансову та дипло-
матичну підтримку українського підпілля.
У відповідь на силові дії зі сторони польсь-
кого уряду, УВО періодично вдавалася до захо-
дів активного супротиву. Першою резонанс-
ною акцією такого характеру був замах, який
учинив бойовик УВО Степан Федак «Смок»
137
 25 вересня 1921 р. на життя львівського воєводи
Казимира Грабовського та керівника Польської
держави Юзефа Пілсудського. Замах відбувся
на львівській площі Ринок перед входом до
ратуші. Польський воєвода був поранений,
Юзеф Пілсудський уцілів.
Улітку 1922 р. на з'їзді окружних коман-
дантів УВО у Львові було вирішено підтримати
масовою саботажною акцією заходи уряду
Є. Петрушевича, спрямовані на визнання ЗУНР
міжнародною спільнотою. Крім цього, упродовж
1922 р. члени УВО вчинили низку нападів на
т. зв. «хрунів» (зрадників, що співпрацювали
з окупантами). Найбільшого розголосу набуло
вбивство кандидата у посли сейму С. Твердохліба,
який з початком польської окупації українських
земель пропагував лояльність українців до Польсь-
кої держави. Замах вчинили 15 жовтня 1922 р.
молоді члени УВО - Іван Пасіка та Володимир
Садовський поблизу Кам'янки-Струмилової.
ЗО серпня 1924 р. підпільники вбили директора
української гімназії в Перемишлі Софрона Мат-
віяса, який відзначався особливим вислугову-
ванням перед поляками.
5 листопада 1924 р. молоді члени УВО
Теофіль Ольшанський та Микола Ясінський
Учасники українського спробували вбити президента польської держави
підпілля. Третій праворуч
стоїть Крайовий провідник Станіслава Войцеховського під час його візиту до
Степан Охримович Львова. Хоча замах і був невдалим, після нього

138
аж до кінця існування Другої Речі Посполитої
жоден керманич Польщі не наважувався офіційно
відвідати Львів чи Східну Галичину.
Значним та голосним актом індивідуаль-
ного терору як протесту української молоді
проти полонізації було вбивство польського
шкільного куратора Станіслава Собінського,
який активно проводив заходи для знищення
українського шкільництва. Акцію здійснили
19 жовтня 1926 р. у Львові молоді члени
УВО - Роман Шухевич та Богдан Підгайний.
Основними джерелами фінансування УВО Станіслав Собінський

були матеріальна допомога з-за кордону, яку нада-

вали українська діаспора та уряди Німеччини і
Литви, а також кошти, здобуті під час експро-
пріаційних акцій (т.зв. «ексів»). УВО суворо
дотримувалася принципу, згідно з яким метою
експропріацій було вилучення винятково держав-
них грошей. Отримані в результаті «ексів» гроші
використовували для потреб визвольної боротьби.
Для проведення «ексів» Крайовий коман-
дант УВО Ю. Головінський створив спеціальну
групу бойовиків - «Летючу бригаду». До складу
останньої входили досвідчені вояки: сам
Ю. Головінський як керівник, Іван Паславський
та Омелян Сеник - як заступники керівника,
Федір Яцура - піротехнік групи, Микола Кова-
лисько, Володимир Моклович, Прокіп Матійців,
Василь Атаманчук, Микола Бігун, Антін Стефа-
нишин, Михайло Вербицький, а також молоді
підпільники: Микола Ясінський, Роман та Ярослав
Барановські. Серед найвідоміших акцій «Летю-
чої бригади»: напади на поштові транспорт
під Калушем ЗО травня 1924 р., Богородчанами
29 липня 1924 p., Дунаєвом біля Поморян у жовтні
1924 р. та ін. У 1925 р. було експропрійовано
28 тис. злотих під час нападу на поштовий уряд
міста Сьрем на Познанщині. Особливо блискуче
проведено акцію 27 березня 1925 p., коли без Ярослав Барановський після
жодного пострілу було вилучено гроші з пошто- арешту польською поліцією
вого автомобіля у дворі головної пошти Львова
(за офіційними даними забрали 32 540 злотих).
 Останньою гучною акцією «Летючої бригади»
було викрадення 18 липня 1925 р. з повітової
каси в Долині 6 800 злотих. Загалом, протягом
1924-1925 pp. бойовики УВО здобули близько
200 тис. злотих. Згідно з тогочасним курсом,
це складало приблизно 40 тис. американських
доларів, що було тоді чималою сумою.
Керівництво Військової організації наголо-
шувало, що «ми є далекі від возвеличування
терору... Терор - це лише частина боротьби.
Кожний терористичний акт мусить найти відпо-
відний відгук серед власної суспільности. Він
не сміє бути актом пімсти одиниці, навіть хоч
би був і спонтанним ділом, але мусить стати
немов висловом засуду, що його видав весь
нарід». Обґрунтовуючи силові методи діяльності
(терор, бойкот, саботаж тощо), українські під-
пільники постійно покликалися на міжнародну
практику. Аналогічні форми боротьби трива-
лий час використовували у своїй національно-
визвольній боротьбі ірландський, польський,
македонський та інші національні рухи.
Бойовики УВО
Василь Атаманчук Бойові акції УВО були найяскравішим
Михайло Вербицький виявом протесту проти окупаційної влади, вони
були доказом того, що існує невидима укра
їнська сила, яку треба зміцнювати і якій треба
допомагати. Організовані акти спротиву переко-
нували більше, ніж протести й петиції легальних
партій. Вони й більше відповідали нахабному
стилеві польських цькувань, зрівноважували їх
відповідною мовою.
Час до часу українське підпілля проводило
масові акції, які були розраховані на значний
пропагандистський ефект. Серед таких акцій
УВО особливо виділяються події 1 листопа-
да 1928 р. Того дня українці Львова відзначали
десяту річницю «Листопадового зриву». У ніч
проти 1 листопада українські підпільники вста-
новили українські національні прапори з напи-
сами «У.В.О.» на будинках польських державних
установ, зокрема на ратуші, а також на пагорбі
Люблінської Унії (сучасному Високому Замку).
 Тої ж ночі молодий увіст та пластун Ю. Старосольсысий вивісив жовто-
блакитний прапор на будівлі Львівського університету імені Яна Казимира,
що в центрі міста. Вранці українська молодь розкидала по місту відозви
УВО, які закликали українську громаду до подальшої боротьби.
Удень, після панахиди в соборі св. Юра, Михайло Колодзінський
розгорнув перед багатотисячним натовпом, що зібрався на горі св. Юра,
синьо-жовтий прапор з літерами «У.В.О.». Після цього почалася багатоти-
сячна демонстрація. Коли польська поліція спробувала розігнати демон-
странтів, то озброєні члени УВО, що були серед мітингуючих, відкрили
вогонь. Лише прибуття підмоги допомогло поліції придушити виступ.
Масова акція 1 листопада 1928 р. засвідчила зростання політичного
впливу УВО.

Діяльність Української військової організації була важли-

вою складовою української національно-визвольної боротьби
XX ст. УВО будувала свою діяльність на основі досвіду анало-
гічних революційних бойових організацій, що діяли в інших кра-
їнах, виборюючи незалежність. Протягом 1920-х pp. Організа-
ція у відповідь на жорстокі дії окупаційного польського режиму
4
здійснила низку заходів активного та пасивного спротиву.
Поставивши за мету побудувати на українських землях
одноцілу самостійну державу, УВО вважала придатними для
цього всі засоби - від політичних до збройного повстання.
Індивідуальний терор, саботаж, експропріаційні акти та інші
силові методи вважали ефективними засобами протидії коло-
нізаторській політиці польського уряду і стимулами радика-
лізму для українського населення. Революційна практика УВО
імпонувала прагненням української молоді, у середовищі якої
з'явилося чимало її послідовників.
Діяльність УВО заклала організаційні початки для
об'єднання усіх націоналістичних організацій, утворення, роз-
витку, діяльності ОУН та подальшої боротьби за українську
державність.
Молоді кадри, які керівництво УВО залучало до свідомої
організаційної роботи, згодом стали на чолі Крайової екзеку-
тиви ОУН на західноукраїнських землях, а в роки Другої сві-
тової війни перебрали провід національно-визвольним рухом,
створили та очолили Українську Повстанську Армію.
 УТВОРЕННЯ ОУН ТА її ДІЯЛЬНІСТЬ
У 1929-1939 роках
Упродовж 1920-х pp. у Галичині та на тери-
торії Чехословаччини, де перебувало багато
представників української політичної еміграції,
виникла низка організацій націоналістичного
спрямування. Зокрема, українські гімназисти
Галичини створили Організацію вищих кляс
українських гімназій, студенти Українського таєм-
ного університету у Львові - Групу української
державницької молоді. У 1926 р. обидві ці орга-
нізації об'єдналися у Спілку української націо-
налістичної молоді (СУНМ). У Чехословаччині
Печатка Проводу у 1922 р. була створена Група української націо-
Українських Націоналістів нальної молоді (ГУНМ), до якої увійшли молоді
емігранти-галичани. У 1925 р. на основі злиття
наддніпрянських емігрантських організацій
Чехословаччини виникла Легія Українських
Націоналістів (ЛУН).
Наприкінці 1920-х pp. з'явилася ідея
об'єднати окремі групи в єдину потужну націо-
Учасники Першого Конгресу налістичну організацію. Ініціатором об'єднання
українських націоналістів,
на якому було створено ОУН виступила УВО, яка мала найбільш розгалужену

142
мережу та найбільшу кількість активних членів
та симпатиків. Спочатку відбулося кілька уста-
новчих конференцій, а в період від 28 січня по
З лютого 1929 р. у Відні було проведено уста-
новчий Конгрес (Великий збір) українських
націоналістів. У роботі Конгресу взяли участь
представники УВО, СУНМ, ГУНМ та ЛУН, які
проголосили утворення Організації Українських
Націоналістів (ОУН). Головою керівного органу -
Проводу українських націоналістів - одного-
лосно було обрано Є. Коновальця.
У політичному плані ОУН не стала ідеоло-
гічною надбудовою до УВО, як це заявляв дехто
Емблема ОУН
з противників націоналістів, а навпаки, з часом
повністю поглинула її. УВО була перетворена на
бойову референтуру (відділ) ОУН, яка вирішувала
спеціальні завдання бойової діяльності. Проте
УВО не припинила одразу свого існування. Під-
пільники тривалий час підтримували поголоски
про те, що УВО продовжує існувати як авто-
номна структура всередині ОУН. Метою поши-
рення такої інформації було бажання заплутати
польську поліцію.
Головною політичною метою ОУН заснов-
ники організації оголосили відновлення неза-
лежної соборної національної держави на всій
українській етнічній території. Це завдання
планувалося реалізувати шляхом національної
революції. ДнитмД#НЦ€1,
Ідеологія ОУН ґрунтувалася на засадах
нового «чинного націоналізму», системні основи
якого заклав Дмитро Донцов ще 1926 р. у праці
«Націоналізм». «Чинний націоналізм» прого- Нщіонщи
лошував націю абсолютною цінністю і вимагав
повного підпорядкування їй інтересів окремої
особи, підкреслював роль провідника і націо-
нальної еліти, що мали уособлювати «волю
нації». Прихильники ідеології Д. Донцова відки-
Книга Дмитра Донцова
дали демократичні та ліберальні принципи як «Націоналізм».
такі, що руйнують національну єдність. Еконо- Видання 1926 р.
міку майбутньої Української держави планува-
лося будувати на основі поєднання приватної,
 націоналізованої та кооперативної форм влас-
ності. ОУН відкидала будь-який партійний чи
класовий поділ та представляла себе як доміну-
ючу силу українського суспільного життя як на
українських землях, так і за кордоном.
У певний період ідеологічна платформа
ОУН зазнала впливу італійського фашизму,
який наприкінці 1920-х pp. викликав інтерес у
багатьох європейських політиків як своєрідна
антитеза «дикому капіталізму» та більшовиць-
кій ідеології. Однак, слід підкреслити, що між
фашистами та українськими націоналістами
існувала принципова розбіжність: на відміну
від західноєвропейського фашизму, український
націоналізм був ідеологією бездержавної, при-
гнобленої нації. Характерним є той момент,
що чільні діячі ОУН критично ставились до
німецького націонал-соціалізму, особливо до
його расової доктрини. Обмежена співпраця
з німецькою стороною, до якої вдалася ОУН
у 1930-х pp., мала винятково прагматичний
характер. Українські націоналісти очікували,
що Німеччина надасть допомогу у створенні
Української держави.
Поява на політичній арені ОУН та її активна
діяльність викликала критику з боку легаль-
них українських партій. На адресу ОУН поси-
палися звинувачення у тому, що вона є прово-
каційною силою та діє на користь іноземних
держав і розвідок. Залежно від своєї політич-
ної орієнтації, українські легальні партії повто-
рювали сфабриковані у Москві та Варшаві
звинувачення. Прорадянські політики твердили,
що ОУН насправді буцімто створили німці і
що організація нібито діє винятково на користь
Німеччини. Українські політики із пропольського
табору заявляли, що ОУН було створено за під-
тримки радянської держави з бажанням нашко-
дити Польщі.
Степан Бандера ОУН мала свої структури на території
кількох країн. Найбільшою активністю вона від-
значалася на теренах Західної України, де укра-
144
їнські підпільники розгорнули пряму боротьбу
проти польського режиму. У відповідь на різно-
манітні утиски українського населення органі-
зація вчиняла т. зв. «акції прямої дії революцій-
ної боротьби»: атентати, саботаж, експропріації,
напади на польські державні установи тощо.
У ході боротьби проти польського режиму
ОУН виробила власну тактику боротьби, яка

т
була оформлена у вигляді концепції «перманент-
ної революції». Суть цієї концепції, заснованої
на класичній оцінці політики як балансу сил,
1
полягала в тому, що український народ зможе Ш?ШШ^ІА
Емблема Організації
здобути свободу лише шляхом безперервного Українських Націоналістів
силового тиску на ворога. Розробниками ідей
українського варіанту «перманентної рево-
люції» були підпільники молодого покоління:
Степан Бандера, Степан Ленкавський, Ярос-
лав Стецько, Ярослав Старух, Зенон Коссак,
Михайло Колодзінський та Роман Шухевич.
Діяльність ОУН викликала репресії з боку
польської влади. Прикметно, що переслідувань
зазнавали не лише підпільники, але й значно
ширше коло українських діячів, часто абсо-
лютно не причетних до нелегальної роботи.
Зокрема, у відповідь на велику акцію саботажу
улітку 1930 p., коли підпільники вчиняли у
Галичині підпали майна польських землевлас-
ників, польська влада відповіла погромами укра-
їнських установ - «Просвіти», «Рідної Школи»,
«Сільського Господаря» та ін. Діючи згідно
з принципом колективної відповідальності,
польська поліція та військо не намагалися шукати
безпосередніх виконавців підпалів, а застосу-
вали терор проти активних у громадському
житті українців загалом.
Особисто відповідального за «пацифіка-
цію» міністра внутрішніх справ Польщі Броніс-
лава Перацького українські підпільники вбили в
1934 р. у Варшаві.
У 1934 р. польська поліція заарештувала Михайло Колодзінський
кількох провідних діячів ОУН, у тому числі
Крайового провідника С. Бандеру. Під час двох
145
 Бойовики ОУН тривалих судових процесів С. Бандеру засудили
Дмитро Данилишин,
Василь Білас до страти, яку через суспільний резонанс проце-
та Мар'ян Жураківський сів замінили на довічне ув'язнення. Безкомпро-
під час судового процесу місна патріотична позиція, відстоювання укра-
у Львівському
повітовому суді їнських інтересів на судових процесах зробили
С. Бандеру відомим серед усіх українців та
справжнім національним героєм.
Окрім бойових акцій, ОУН проводила масові
заходи. Найвідомішим серед них стала «шкільна
акція», спрямована на захист українських нав-
чальних закладів та права українців навчатися
рідною мовою. Крім цього, підпільники провели
акції, скеровані на боротьбу з пияцтвом та тютю-
нопалінням, кампанію з пропаганди вшанування
пам'яті українських героїв, що полягли у боротьбі
за незалежну Українську державу.
Паралельно з діяльністю у Західній Укра-
їні, ОУН намагалась поширити свій вплив і на
терени Радянської України. Однак, на відміну
Броніслав Перацький - від Галичини, на Великій Україні не створювали
вбитий ОУН за проведення єдиної підпільної мережі - цього не дозволяв
пацифікації та організацію
розгрому українського характер більшовицької окупації. Контакти
культурного життя з невеликими українськими групами опору з
Наддніпрянщини підтримував безпосередньо
полковник Є. Коновалець. Із розсекречених
146
документів НКВД відомо, що прихильники
УВО-ОУН були у найближчому оточенні відо-
мого українського письменника Миколи Хви-
льового та ідейного комуніста Миколи Скрип-
ника. Під час судових процесів, які відбулися
на Наддніпрянщині над «Спілкою визволення
України» та «Спілкою української молоді», були
оприлюднені факти, які свідчать, що підсудні
були знайомі з програмними документами ОУН.
У середині 1930-х pp. стало очевидним, що
чисельність та впливи ОУН зросли настільки,
що організація почала становити загрозу вже
не лише для Польщі, але й для СРСР. Тому
з особистого наказу більшовицького лідера
Йосифа Сталіна було проведено таємну спец-
операцію. Агент НКВД Павло Судоплатов
23 травня 1938 р. в голландському місті Роттер-
дам вбив Є. Коновальця. Головною метою цього
замаху було бажання позбавити ОУН вищого керів-
ництва і тим домогтися розколу серед націоналістів.
Смерть полковника Євгена Коновальця стала
важким ударом для національно-визвольного
руху, наслідки якого відчувались ще довгі роки.
Зі смертю провідника обірвалися контакти з
мережею ОУН у Наддніпрянській Україні. Окрім
того, різко загострилось протистояння в самій
організації. Новим провідником ОУН було обрано
Андрія Мельника, довголітнього соратника
Коновальця, який представляв середовище вете-
ранів організації, що перебували за кордоном.
Члени ОУН старшого покоління, які гуртувалися
довкола А. Мельника, не змогли знайти спіль-
ної мови з молодими підпільниками, які діяли
в Галичині і яких очолював Степан Бандера.
У кінцевому результаті це призвело до розколу
ОУН на дві фракції, одна із яких підтримала
А. Мельника, а інша - С. Бандеру. Однак, незва-
Павло Судоплатов -
жаючи на це, обидві фракції змагали до єдиної
за наказом своїх зверхників
мети - відновлення Української держави. Укра- у 1938 р. вбив
їнські націоналісти обох фракцій вважали, що Євгена Коновальця
такий шанс з'явиться лише із початком світового
збройного конфлікту.
 КАРПАТСЬКА УКРАЇНА
Територія Закарпаття під офіційною назвою
«Підкарпатська Русь» увійшла до складу Чехос-
ловацької республіки (ЧСР) після завершення
Першої світової війни. Згідно з умовами Сен-
Жерменського мирного договору, що був укла-
дений 10 вересня 1919 р. між країнами-пере-
можницями та Австрією, мешканці Закарпаття
мали отримати від чехословацького уряду права
автономії з найширшими прерогативами у сфері
самоврядування. Однак празький уряд протягом
майже усього міжвоєнного періоду свідомо зво-
Президент Карпатської лікав з наданням автономії Підкарпатській Русі.
України Авґустин Волошин Прага побоювалася, що це може викликати зрос-
тання українського національно-визвольного руху
на Закарпатті та посилення у краї відцентрових
тенденцій.
Одним із головних ідейних натхненників
та лідерів українофільського руху на Закарпатті
у міжвоєнний період був греко-католицький
священик, багаторічний директор Ужгородської
учительської семінарії Авґустин Волошин. Він
був послом (депутатом) до чехословацького пар-
ламенту, а в 1933 р. заснував Руську Християнську
Народну партію, що обстоювала проукраїнські
позиції.
Українофіли наголошували на етніч-
ній, мовній та культурній єдності місцевого
населення Підкарпатської Русі з рештою укра-
їнського народу по інший бік Карпат і активно
працювали на ґрунті підвищення рівня націо-
нально-культурного розвитку мешканців Закар-
паття. Велику роль у становленні української націо-
нальної ідентичності на Закарпатті відіграли
культурні та спортивні товариства: «Просвіта»,
«Пласт» і «Січ».
Опонентами українофільства в краї висту-
Міністр уряду Карпатської пали русофільські політичні організації, які мали
України Юліан Ревай
покровителів у сусідніх столицях. Головною
ідейною платформою русофілів було визнання
148
приналежності корінного населення краю до
«великого російського народу». Русофільство
на Закарпатті не було однорідним і, відповідно
до зовнішньополітичних орієнтацій, поділялося
на три основні течії: мадярофільську, очолювану
лідером «Автономного Земледільського Союзу»
(АЗС) Андрієм Бродієм, що виступала за повер-
нення краю до складу Угорщини; полонофільську,
представлену «Русской Национально-Автоном-
ной Партией» («РНАП») під головуванням
Степана Фенцика, що фінансувалась Польщею;
чехофільську, представниками якої були депу-
тати празького парламенту Леонід Бачинський
та Іван П'єщак. Прага, Будапешт і Варшава ак-
тивно підтримували русофілів як ідейно-полі-
тичних опонентів українофільської течії.
Восени 1938 р. Чехословаччина пере-
жила складну політичну кризу, кульмінацією
якої стала Мюнхенська конференція за участі
райхсканцлера Німеччини Адольфа Гітлера та
прем'єр-міністрів: Італії - Беніто Муссоліні,
Великобританії - Невілла Чемберлена і Франції -
Едуарда Даладьє. На цій конференції лідери ве-
ликих держав вирішили, що Чехословаччина
повинна передати Німеччині заселену етнічни-
ми німцями Судетську область. Під впливом Бер Андрій Бродій
Угорщина та Польща також висунули свої тери-
торіальні вимоги до Праги.
Втративши значну частину території своєї
країни, чехословацька влада вирішила убезпечи-
тися від імовірних внутрішніх конфліктів і пішла
на поступки вимогам словаків та українців.
11 жовтня 1938 р., на вимогу політичних сил
Підкарпатської Русі, Прага призначила пер-
ший автономний уряд, який очолив русофіл
Андрій Бродій. Туди увійшло четверо пред-
ставників русофільського (А. Бродій, С. Фенцик,
Е. Бачинський, І. П'єщак) і двоє українського
(Ю. Ревай та А. Волошин) напряму. Керівництво
на чолі з А. Бродієм проіснувало недовго - всього
15 днів. Так сталося тому, що очільник уряду вів
таємні перемовини з Будапештом щодо приєд-
149
 нання краю до Угорщини. Про це стало відомо
чеській владі, яка звинуватила його у державній
зраді і 26 жовтня 1938 р. заарештувала.
Зрада Бродія викликала недовіру народу до
русофільського руху. Новим прем'єр-міністром
був призначений А. Волошин - лідер україно-
фільського напряму, який того ж дня склав при-
сягу на вірність Чехословацькій республіці.
Щойно новий уряд Підкарпатської Русі роз-
почав свою діяльність, як зазнав першої кризи.
2 листопада 1938 р. відбувся перший Віденсь-
кий арбітраж за участю Німеччини та Італії, за
рішенням якого Чехословаччина була змушена
передати Угорщині південні округи автономних
Словаччини та Підкарпатської Русі, заселені
переважно угорцями. Закарпаття втратило понад
12% своєї території (1 523 км2), на якій було
97 населених пунктів, зокрема найбільші міс-
та: Ужгород, Мукачеве, Берегове. Там мешкало
близько 175 тис. осіб, серед них - понад 33 тис.
українців. Це була важка втрата для автономного
краю, особливо з економічної точки зору. Відпо-
Засідання президії Сейму
Карпатської України
відно до ухвал Віденського арбітражу, евакуація

150
державних установ і майна з територій, які пере-
давалися Угорщині, повинна була завершитися
до 10 листопада 1938 р. Підкоряючись рішенню
арбітражу, уряд А. Волошина був змушений
перенести свою канцелярію з Ужгорода до Хуста,
який став столицею автономного українського
краю у складі федеративної Чехо-Словацької
республіки.
22 листопада 1938 р. Національні збори у СТАВАЙТЕ
в РЯДИ
Празі ухвалили конституційні закони про авто-
, КАРПАТСЬКОЇ
номію Словаччини та Підкарпатської Русі.
Чехо-Словаччина офіційно перетворилась на
МЛ CJLMXLl
Пропагандистський плакат
федеративну республіку. Тричленний кабінет Під- Карпатської Січі
карпатської Русі був визнаний складовою части-
ною центрального уряду у Празі. У найближчі
п'ять місяців передбачалось провести вибори до
представницького законодавчого органу укра-
їнської автономії - Сойму Підкарпатської Русі.
Останній мав право змінити назву території
краю та запровадити офіційну мову урядування.
Однак кабінет А. Волошина не бажав зволікати
з важливими для народу рішеннями. Вже 25 лис-
топада 1938 р. він видав розпорядження про
запровадження на території краю української
(малоруської) мови, а наприкінці грудня роз-
пустив земський (крайовий) уряд у Хусті й офі-
ційно дозволив вживати поряд із назвою «Під-
карпатська Русь» також назву «Карпатська
Україна». Виконавча влада в краї перейшла до уряду
А. Волошина. Пріоритетним напрямом його
політики стала законотворча діяльність, покли-
кана наповнити реальним змістом статус авто-
номного краю як суб'єкта федерації у складі
Чехо-Словацької республіки.
9 листопада 1938 р. в Хусті була створена
напіввійськова структура під назвою «Органі-
зація Народної Оборони Карпатська Січ»
(ОНОКС). Її очолив Дмитро Климпуш, колиш-
ній підстаршина австро-угорської армії та керів- Пропагандистський плакат
ник спортивно-пожежного товариства «Січ». Карпатської Січі
У статуті організації зазначалось, що ОНОКС не
є партійним утворенням. Її метою була оборона
151
державних інтересів Карпатської України. Чле-
нами Карпатської Січі могли стати всі гро-
мадяни автономії, які досягли 18-тьох років.
Січовики мали право носити військовий одно-
стрій, відзнаки та легку зброю. Керівним орга-
ном «Карпатської Січі» стала Головна команда.
Окремо було створено Генеральний військо-
вий штаб, який очолив полковник Михайло
Колодзінський. Його ядро сформували члени
Організації Українських націоналістів із Гали-
чини. Восени 1938 р. галицькі добровольці
поодинці або озброєними групами переходили
польсько-чехо-словацький кордон для вступу
до Карпатської Січі.
До лав Карпатської Січі записувалися пред-
ставники національно свідомої частини мешкан-
ців краю: вихідці з інтелігенції - вчителі, лікарі,
дрібні службовці; молодь - студенти, гімназисти,
семінаристи; робітники та селяни. В окремих
населених пунктах вступ до війська набув масо-
вого характеру. Інколи до складу організації
включали чи не все чоловіче населення села.
Дуже швидко Карпатська Січ перетворилась у
загальнокрайову організацію Карпатської України.
В ОНОКС було чимало вихідців із Волині,
Буковини та Наддніпрянщини, що надавало їй та-
ким чином загальноукраїнського характеру.
Січовики проходили військову та бойову
підготовку в гарнізонах. Вишколом та органі-
зацією охоронців краю як військового форму-
вання займались 22 офіцери чехо-словацької та
колишніх українських армії УНР і УГА. Зокрема,
в Хусті перебували генерал-хорунжі армії УНР
Микола Капустянський та Всеволод Петрів.
Січовиків залучали до боротьби проти
польських та угорських диверсійних загонів,
які нападали на територію Карпатської України.
Угорці проводили акти саботажу, диверсій на
комунікаціях (пошкодження мостів, пошти,
телеграфу, залізниці, автошляхів), убивали пред-
ставників влади, чехо-словацьких жандар-
мів, прикордонників, військових, поширювали
антиукраїнську пропаганду та готували ґрунт
для приєднання краю до Угорщини. Загалом, на
10 лютого 1939 р. відділи Карпатської Січі взяли
участь у 22-х боях і сутичках з угорськими теро-
ристами на території Карпатської України.
Найбільш боєздатні частини Карпатської
Січі розташувалися в столиці Карпатської Укра-
їни - Хусті. До складу Хустського коша на чолі
зі Степаном Сулятицьким входило 5 сотень
(близько 720-740 осіб). Найбільш вишколеними,
озброєними та обмундированими в особливий
спосіб були січовики 1-ї та 2-ї його сотень, які
разом нараховували близько 320 чол. їх навіть
називали «спеціальною гвардією».
Одним із напрямків діяльності Карпатської
Січі у 1938-1939 pp. стала широко розгорнута
культурно-просвітницька робота серед українсь-
кого населення, участь у відзначенні національ-
них і релігійних свят у Карпатській Україні,
проведення демонстрацій та мітингів, передви-
борної кампанії. Карпатська Січ випускала пла-
кати, відозви, летючки, організовувала регулярні
пропагандистські заходи. Вояки Карпатської Січі

153
 Цією діяльністю займалася створена у
C I U . січні 1939 р. «Летюча естрада» на чолі з пись-
менником та режисером Миколою Чирським.
-^jjjjj Загальне керівництво здійснювало художньо-
j ІЯ^ИЯУїД мистецьке товариство Карпатської України
Г
«Говерля», до якого належали провідні письмен-
ники, поети, художники та митці Карпатської
г*% України. Ця пересувна група відвідала у січні -
на початку лютого 1939 р. міста і містечка
Закарпаття з драматичними виставами, свят-
ковими концертами, масовими політичними
акціями, намагаючись підвищити рівень націо-
нальної та політичної свідомості українського
Книгарня Карпатської Січі
населення краю.
З просвітницькою метою при Головній
Команді ОНОКС у Хусті на вул. Румунській, 1
було засновано січову книгарню, бібліотеку та
музей національно-визвольної боротьби.
1 січня 1939 р. була створена «Жіноча
Січ». Її очолили Стефанія Тисовська та Марія
Химинець. Окрім медичної служби та функцій
Червоного Хреста, січовички виконували від-
повідальні ролі зв'язкових та розвідниць, пере-
давали вказівки й накази Головної команди в
окружні та місцеві осередки Карпатської Січі.
Багато дівчат працювало на радіотелеграфній і
телефонній службі, забезпечуючи зв'язок між
командами ОНОКС. Інколи січовичкам дово-
дилося виконувати надзвичайно відповідальні і
важкі завдання розвідувального характеру, здо-
буваючи інформацію про розташування чехо-
словацьких військових частин та плани військо-
вого командування у краї.
Жіночі відділи брали активну участь у
громадсько-політичному та національно-куль-
іурному житті Карпатської України. Зокрема,
вони організовували різноманітні вечори, свята,
панахиди в пам'ять за загиблими січовиками,
урочисті походи, брали участь у мітингах,
Членкині Жіночої Січі демонстраціях, передвиборній кампанії. Січо-
вички також проводили активну культурно-про-
світницьку роботу, поширювали українську
154
іітературу та пресу, збирали кошти на потреби
карпатської Січі, надавали соціальну допомогу
іідним родинам. «Жіноча Січ» також займалася
пошиттям січових одностроїв, виготовленням
національних і січових прапорів, мистецьким
»формленням залів для зібрань. Особливо важ-
кою була праця медичного персоналу, який у
надзвичайно складних умовах надавав допомогу
пораненим воякам.
Основною проблемою Карпатської Січі
ула нестача зброї. Правовий статус організації
ле був закріплений жодним законом автономії,
~ому не було легального способу оснащувати
зідціли січовиків. Напруга на кордонах автономії
змушувала воєнне керівництво до пошуку аль-
тернативних шляхів озброєння.
16 січня 1939 р. Прага призначила міні-
тром внутрішніх справ автономії чеського гене-
рала-русофіла Лева Прхалу. Призначення на цю Штаб Карпатської Січі

155

БАТЬКУ И H A N O I
Ми українські діти npoctmo Teöe, Батькч-, Мамо'
шоб Ви довададяи усіх «усиль де сйороии ft ptiaf>y-
ЖОйи кеш«! » t f l n i o f Кяривтскої У к р а ї н и .
Иехочемо жити рабами та слу-
гами чужих, хочемо на своїй
землі бути самі своїми панами!
Батьку не ш'ір тих, ц ю « » кусок сала і30
с?РЄер«якій хочуть щоб Ти продає пае
М И » ' 6 t i " а и в е »«ичирі
f ßopt
Піти Кар пате к ої України
к о ч е н о виростати на сао-
бідкмй українській земні!
Т a t w не забудь, ш. о
І О у І еже насио
с в о ю Карпатську Україну.
Тату» н е а а б у я і» що 12, .іютиго
(фебрукрй) будемо голосувати «а У И.
О. Скаж« і мамі, шоб дала свШ голос.
Тату не забуль. що аисту веде
пр*»ар>»ііистер
Др. Августин В о л о ш и н
ЮЛІЯМ Р е п а й
Уданий^.«joft »»
^«уар&ітзи -'т ай І :
Передвиборчі листівки,
випущені з нагоди
виборів до
Сейму Карпатської України
важливу посаду неукраінця викликало масові
акції протесту, на які вийшли січовики з гаслами
«Січі - зброю!».
У лютому 1939 р. особовий склад Кар-
патської Січі становив майже 15 тисяч зареє-
строваних членів. Проте через брак кваліфіко-
ваних інструкторів та нестачу зброї військовий
вишкіл встигли пройти лише 2 тисячі січовиків.
Унаслідок Віденського арбітражу 2 лис-
топада 1938 р. було втрачено найбільш промис-
лово розвинуті південні землі краю. Карпатська
Україна позбулась майже всіх залізничних кому-
нікацій, що фактично паралізувало інші галузі
промисловості та ускладнило зв'язок з Прагою.
Уряд А. Волошина намагався вирішити проб-
лему сполучення, розгорнувши програми будів-
ництва залізничних та автомобільних шляхів.
Він також робив кроки щодо покращення роботи
пошти, телефонних і телеграфних ліній, елек-
трифікації краю.
Найбільшими господарськими пробле-
мами, з якими стикнувся автономний уряд Кар-
патської України, були безробіття, інфляція та
продовольча криза, а розвитку закарпатського
села головним чином перешкоджали безземелля
та малоземелля. Основним багатством краю
залишався ліс, однак його вирубування та про-
даж уповільнила економічна блокада сусідніх
Угорщини та Польщі.
Першочерговим завданням уряду Кар-
• - патської України було забезпечити населення
продуктами харчування. Особливо гостро ця
проблема відчувалась у гірських та важкодос-
тупних місцевостях. 24 лютого 1939 р. у Празі
між Карпатською Україною та Румунією було
укладено торговельний договір, відповідно до
якого Бухарест зобов'язувався постачати куку-
рудзу за низькими цінами. Це частково розв'язало
проблему продовольчого забезпечення закарпатців.
Уряд А. Волошина став домагатися запро-
вадження в усіх школах, державних та інших
установах Карпатської України обов'язкової
української мови. Одночасно розширилася
мережа українських навчальних закладів: були
відкриті гімназії з українською мовою навчання
в Білках, Рахові та Ракошині, понад 50 нових
міських і сільських народних шкіл; обговорюва-
лося питання про відкриття народного універси-
тету і перенесення з Праги до Хуста Українсько-
го вільного університету. Активну діяльність на
освітянській ниві здійснювало товариство «Учи-
тельська громада», членами якого було близько Патріотична маніфестація
2 тисячі представників нової української учи- в Карпатській Україні
тельської генерації.
Завдяки приїзду в Карпатську Україну відо-
мих діячів та їхньої співпраці з урядом у краї
активізувалося українське культурне життя. Хуст
відвідали відомі українські поети та письменники
Олександр Олесь, його син Олег Кандиба (Оль-
жич), Юрій Горліс-Горський, Улас Самчук, з ініці-
ативи яких було створено літературно-мистецьке
товариство «Говерля». Діяв державний театр «Нова
Сцена» (режисер Ю. Шерегій), розпочалися
роботи зі створення першої в Закарпатті кіностудії
«Terra-film». Уряд А. Волошина проводив досить
активну політику в галузі релігії: підтримуючи
насамперед греко-католицьку церкву, вірними якої
була переважна більшість українського населення
Закарпаття, він водночас пішов на зближення з
керівництвом православної церкви, запобігаючи Передвиборча агітація за
Українське Національне
виникненню міжконфесійних конфліктів у краї. Об'єднання
 22 січня 1939 р. Хуст урочисто відзначив
20-у річницю проголошення Акту Злуки УНР та
ЗУНР, що стало символом загальноукраїнських
соборницьких прагнень Карпатської України.
Найважливішим етапом у становленні
автономії Карпатської України стали вибори
до Сойму, призначені на 12 лютого 1939 р.
18 січня 1939 р. урядовим декретом була створена
партія «Українське Національне Об'єднання»,
яка згуртувала українофілів. 27 січня провід
Об'єднання сформував список кандидатів у
посли (депутати) до Сойму Карпатської України
з 32 осіб на чолі з Авґустином Волошиним.
За підсумками виборів партія «УНО» здобула
масову підтримку у населення - 92,4%.
6 березня 1939 р. президент Чехо-Словач-
чини Еміль Гаха провів реорганізацію карпатоу-
країнського уряду, звільнивши з посади міністра
Юліана Ревая та призначивши на його місце
Степана Клочурака. Генерал Лев Прхала повторно
був призначений міністром внутрішніх справ
Карпатської України. Е. Гаха довго відтягував
дату проведення першого засідання Сойму Кар-
патської України, побоюючись повторення сло-
вацького варіанту подій.
Генерал Лев Прхала Протягом 13-14 березня 1939 р. у Хусті
та його околицях відбулись збройні сутички між
карпатськими січовиками та чехо-словацькими
військами. Хто перший розпочав стрілянину,
встановити неможливо.
Збройний конфлікт між чехо-словацькими
військами та Карпатською Січчю у Хусті в ніч
з 13 на 14 березня 1939 р. був не лише епізо-
дом суто військового протистояння, але й про-
явом українсько-чеського конфлікту інтересів.
З одного боку, командування східної групи
чехо-словацької армії на чолі з Л. Прхалою,
дислоковане в автономних Словаччині та Кар-
патській Україні, намагалось не допустити
озброєння Карпатської Січі та відокремлення
краю від республіки, а з іншого - автономна
влада Карпатської України була схильна до
158
меншої залежності та збереження номінального
підпорядкування Празі.
Після Віденського арбітражу Угорщина
не відмовлялась від своїх претензій на решту
території Закарпаття, де угорці не становили
більшості. Її підготовка до вторгнення на тери-
торію Карпатської України не припинялася ні
на мить. 23 лютого 1939 р. Угорщина вступила
до Антикомінтернівського пакту, чим втягнула
себе у сферу впливу Третього Райху. Останнє
слово у розв'язанні проблеми Карпатської Укра-
їни належало Німеччині, яка певний час прихо-
вувала свої справжні наміри і стримувала агре- Міністр господарства,
сію Угорщини. Наприкінці 1938 - на початку промисловості та торгівлі
Карпатської України
1939 р. у дипломатичних і громадських колах Степан Клочурак
європейських держав усталилася думка, що Тре-
тій Райх підтримує Карпатську Україну з метою
гарантування її незалежності і використання
як П'ємонту для об'єднання навколо неї всіх
українських земель. Галас, здійнятий із цього
приводу європейською пресою, трохи насто-
рожив Угорщину й Польщу, а також викликав
саркастичну реакцію Й. Сталіна на XVIII з'їзді
ВКП(б), що засвідчило незацікавленість СРСР
в існуванні Карпатської України. Він заявив:
«Звичайно, цілком можливо, що в Німеччині є
божевільні, які мріють приєднати слона, себто
Радянську Україну до комашки, тобто до так
званої Карпатської України».
6 березня 1939 р. німецький рейхсканцлер
А. Гітлер ухвалив рішення про остаточну ліквіда-
цію Чехо-Словаччини. 12 березня 1939 р. угорський
уряд отримав згоду Берії на окупацію Карпатської
України. Наступного дня регент Угорщини адмірал
Міклош Горті надіслав Гітлеру листа, у якому подя-
кував фюреру «за багату ресурсами провінцію», що
мала для Угорського королівства «життєве значен-
ня», і зазначив, що 16 березня 1939 р. відбудеться
Інспектор Міністерства
прикордонний інцидент, що випередить на два дні освіти Карпатської України
вторгнення угорської армії. Володимир Бирчак
У той час події розвивалися з надзвичай-
ною швидкістю. 14 березня 1939 р. парламент
159
 у Братиславі проголосив незалежність Словач-
чини. Зв'язок між Карпатською Україною та Пра-
гою почав бути проблематичним. Ставало зрозу-
міло, що це остаточний крах ЧСР. Під впливом
цих подій, увечері того ж дня А. Волошин про-
голосив Карпатську Україну незалежною дер-
жавою. Одночасно було названо склад нового
уряду: прем'єр - д-р Авґустин Волошин, закор-
донні справи - Юліан Ревай, внутрішні справи -
д-р Юрій Перевузник, господарство - Степан Кло-
чурак, фінанси й комунікації - д-р Юлій Бращайко,
Будинок, у якому був здоров'я і соціальна опіка - д-р Микола Долинай.
розташований штаб
Карпатської України
Після цього до Бер була відправлена телеграма:
«Від імені уряду Карпатської України прошу
Вас прийняти до відома проголошення нашої
самостійності під охороною Німецького Райху.
Прем'єр-міністр доктор Волошин. Хуст».
Окремі підрозділи угорських військ тим
часом вже перейшли кордони Карпатської
України, а відповіді з райхсканцелярії не було.
Вранці 15 березня уряд Волошина ще раз
звернувся до Бер з конкретним запитанням:
чи віддала Німеччина Карпатську Україну
Угорщині? Лише після цього відомство

t
і кого посла В. Карра про проголошення неза-
Міністр культів, шкільництва
і народної освіти Карпатської
України Август Штефан
Ріббентропа через свого консула в Хусті пора-
дило А. Волошину «не чинити опір угорському
вторгненню, бо німецький уряд у даній ситуа-
ції, на жаль, не може взяти Карпатську Україну
під протекторат».
Після невдачі з отриманням протекторату
від Німеччини, уряд А. Волошина апелював до
демократичних держав. Ще 14 березня 1939 р.
офіційний представник хустського уряду в Празі
Вікентій Шандор поінформував американсь-
лежності Карпатської України. 16 березня
1939 р. міністр закордонних справ Юліан Ревай,
перебуваючи в Берліні, передав через фран-
цузьке посольство телеграму до уряду в Парижі
з проханням дипломатичного втручання у Буда-
пешті з приводу угорського вторгнення на тери-
торію Карпатської України. Однак французьке
Міністерство закордонних справ мовчало.
Одночасно зондували позицію сусідньої Румунії,
яка була союзницею ЧСР по Малій Антанті і
єдина підтримувала Карпатську Україну в часи
автономії. Однак під час розпаду Чехо-Словач-
чини Бухарест висунув власні територіальні
претензії на східну частину краю.
У такій безвихідній ситуації того ж дня після
обіду в Хусті розпочала свою роботу перша
і остання сесія Сойму Карпатської України.
Протягом трьох годин відбулося шість окре-
мих засідань, на яких було ухвалено документи
історичної ваги. Зокрема, таємним голосуван-
Однострій бійця
ням Сойм обрав президента новоствореної
Карпатської Січі
української держави - А. Волошина, а також
ухвалив два закони, які мали статус консти-
туційних і визначали форму нового держав-
ного утворення. Вони підтверджували, що
Карпатська Україна є незалежною державою -
республікою на чолі з президентом, обраним
Соймом. Державною мовою Карпатської України
проголошувалася українська. Державним пра-
пором затвердили національний синьо-жовтий
прапор, а державним гербом - сполучення кра-
йового герба (ведмідь у лівому червоному колі
й чотири сині та три жовті смуги у правому
півколі) з національним (тризуб Володимира
Великого з хрестом на середньому зубі). Дер-
жавним гімном Карпатської України оголосили
національний гімн «Ще не вмерла Україна».
Сойм також уповноважив уряд за згодою пре-
зидента Карпатської України видавати розпоря-
дження, що матимуть силу закону.
Утім, уряду новоствореної незалежної
Карпато-Української Республіки так і не суди-
лося приступити до виконання цих ухвал Сойму.
Того ж дня, 15 березня 1939 p., угорські війська
розпочали загальний наступ на всій території Добровольці, які
щойно проголошеної української держави. Уряд зголосилися на службу
Карпатської України разом із новообраним пре- до Карпатської Січі
зидентом А. Волошиним змушені були залишити
свою країну та емігрувати в Європу.
161

Заступник керівника
Карпатської Січі Іван Рогач
162
Уранці 15 березня 1939 р. військовий
міністр уряду Карпатської України Степан Кло-
чурак видав наказ про створення збройних сил
незалежної держави - Національної Оборони
Карпатської України на чолі з полковником
Сергієм Єфремовим. Одночасно було призна-
чено Генеральний військовий штаб у складі
11 чоловік на чолі з Михайлом Колодзінським.
Того ж дня оголосили мобілізаційне звернення до
населення Карпатської України, яке транслю-
вали щопівгодини протягом 15 березня 1939 р.
«Карпатська Січ» стала базою для формування
збройних сил краю.
До команд Національної Оборони зго-
лосилось близько 2-3 тис. чол. Серед них
були селяни, старші учні гімназій і студенти
учительських семінарій, пластуни, січовики,
українці чехо-словацької армії, прикордон-
ної охорони та жандармерії, українські емі-
гранти. Озброєних новобранців та січовиків
у складі невеликих відділів відправляли на
угорський фронт.
Одним із найважливіших напрямків угорсь-
кого наступу став східний напрям Берегівської
військової групи, спрямований на столицю
Карпатської України. Угорське командування
планувало якнайшвидше захопити Хуст, арешту-
вати членів українського уряду, не допустити
відкриття Сойму Карпатської України. Найбільш
кровопролитні бої відбулися на Севлюсько-
Хустському відтинку фронту, кульмінацією яких
став бій на Красному полі. Тут карпатські січо-
вики разом з українцями чехо-словацької армії
і студентська молодь зі Севлюської учительсь-
кої семінарії організували оборону під керів-
ництвом поручика І. Чучки та професора семі-
нарії Я. Голоти. Проти слабоозброєних вояків і
студентів-семінаристів виступала регулярна
угорська армія з танками, літаками, артилерією і
важкою зброєю. Героїчна і самовіддана оборона
січовиками Севлюша, розташованого за 25 км
від Хусту, забезпечила проведення історичної
сесії Сойму Карпатської України, що уконститу-
ювала створення нової незалежної держави.
За угорськими даними, у боях на Красному
полі загинуло 230 січовиків, українських вояків
чехо-словацької армії та добровольців - пере-
важно семінаристів і пластунів. Окрім цього,
мадяри захопили в полон 450 оборонців краю,
серед яких було багато вихідців з Галичини.
Втрати угорців вбитими становили 160 осіб і
близько 400 бійців отримали поранення.
О 16.00. до Хуста увійшли перші підрозділи
угорської армії, що рухалися на велосипедах.
За ними прибули угорські піхота та артилерія.
Січовики, які не встигли відступити із головними
силами, організували опір у місті.
Невелика група січовиків під команду-
ванням Михайла Колодзінського та Зенона Кос-
сака продовжила відступ у рахівські гори, споді-
ваючись там організувати партизанську боротьбу
проти угорських окупантів. Однак поблизу Солот-
вина вона змушена була вступити у нерівний бій
з угорськими терористичними групами. Відсту-
паючи, до полону потрапили М. Колодзінський та
3. Коссак, які 19 березня 1939 р. були розстріляні
MOQ&PC*MO -/rasscMWt? //er

/ю^ьщо ГГОАГІСЛЖ/

5
$ \ - - Карта з позначеними
9\ і ^ ,оw^< .r C 4"A c o f / H P a t » -J напрямками наступу
\У і Je*»с f угорських та польських сил
9* S* Л С* на Карпатську Україну
руг
Шговм/ JA/crxtt:
ßC

CSS3
ваті mt*r4.**>mt
» V ^ e v w j »
ЛТА***?»?***' «uMwe.

163

Олександр Блестів
Польський прикордонник
та угорські гонведи біля тіл
розстріляних січовиків на
Татарському перевалі
угорськими терористами в Солотвинських
копальнях.
Загалом, за час окупації території Закар-
паття угорськими військами збройні сили Кар-
патської України провели близько 22 великих
і малих боїв. Утрати січовиків у них становили
від 1 до 1,5 тис. осіб убитими і зниклими безві-
сти. 4,5 тис. патріотів стали жертвами угорського
терору після поразки Карпатської України, решта
залишила окуповану територію рідного краю або
розпочала партизанську боротьбу. За офіційною
статистикою, угорська армія під час боїв у Кар-
патській Україні втратила 72 вбитих, 163 пора-
нених, 4 зниклих безвісти і 2 полонених. Однак ці
дані були свідомо занижені.
18 березня 1939 р. територію Карпатсь-
кої України окупували угорські війська, які на
всіх карпатських перевалах дійшли до польсь-
кого кордону. Тут під час зустрічі угорських та
польських військ влаштовували святкування
на честь встановлення спільного міждержав-
ного рубежу.
На території Закарпаття було запрова-
джено військовий стан і встановлена військова
адміністрація на чолі з генералом Бейлою Нова-
ковичем. Після цього угорські каральні органи
за підтримки активістів із місцевого угорського
населення взялись за «очищення» території
краю від небажаних елементів.
 Жертвами угорських репресій стали різні категорії місцевого населення,
однак найбільш жорстокого переслідування зазнали січовики, національно
свідома інтелігенція, колишні державні і партійні службовці Карпатської
України, представники греко-католицького духовенства. Для полонених
створили тюрми і концтабори у Тячеві, Великому Бичкові, Кривій, Рахові,
Сваляві, Великому Березному. Після допитів і тортур їх вивозили поромом
на Тису і там розстрілювали. Один з керівників хустських січовиків Олек-
сандр Блестів («Гайдамака»), перебуваючи у хустській в'язниці, перед смертю
шпилькою проколов собі палець і кров'ю написав записку: «Я, Олександр
Блестів, 22-річний з Хуста, іду на смерть за те, що любив свою рідну Україну».
У середині квітня 1939 р. близько 1200 в'язнів із Закарпаття було перевезено
до угорського концтабору в с. Вор'юлопош біля Ніредьгази, де тортури, по-
биття і знущання над ними тривали до липня 1939 р.
Частину захоплених у полон січовиків-галичан угорські військові та
жандарми передали польським прикордонникам, які розстріляли бійців окре-
мими групами на Верецькому перевалі. Інша група галичан (30-40 осіб) була
розстріляна польськими прикордонниками та угорськими солдатами, жандар-
мами і терористами на Яблунецькому (Татарському) перевалі поблизу с. Ясіня
23 березня 1939 р. Польща проявила вкрай вороже ставлення до «українського
іредентизму» на Закарпатті і сприяла Угорщині в окупації території Карпатської
України у березні 1939 p., висунувши власні війська до кордону ЧСР.

Висновки!
Паросток української держави, створений на Закарпатті
у березні 1939 р. у вкрай складних міжнародних обставинах,
був залишений на поталу Угорщині. Опір, який чинили бійці
Карпатської України угорським військам, був безпрецедентним
прикладом збройного виступу проти планів союзниці гітлерівської
Німеччини Угорщини - у ході територіальних змін у Центрально-
Східній Європі напередодні Другої світової війни. Оборона Кар-
патської України отримала широкий міжнародний розголос у світо-
вій пресі.
Бойовими діями проти регулярної угорської армії в трагічні
березневі дні 1939 р. карпатські січовики перед усім світом про-
демонстрували незламну волю українського народу до створення
власної незалежної держави і готовність покласти своє життя на ,
вівтар свободи рідного краю. Участь січовиків у обороні незалеж-
ної Карпатської України стала прикладом високого патріотизму
і героїзму молодих людей, які, не маючи озброєння, чинили
запеклий опір окупантам і вмирали зі словами «Слава Україні!».
Захист молодої української держави в березні 1939 р. став першим
у Центрально-Східній Європі збройним виступом проти агресивних
планів Третьоїр Ре0ху та його союзниці - гортиської Угорщини. ]
, 11 клас
f __
Ö TEMA 1(1)
Щ
Д Україна в роки Другої світової війни
W (1939-1945 роки)
^ Партизанський рух в Україні
w Діяльність Української Повстанської Армії
 ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ.
ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ
ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ
Друга Світова війна принесла українському
народові страшне лихо, численні втрати та
нелюдські страждання. Тривалий час на тери-
торії України відбувалися запеклі бої. Багато-
мільйонні людські жертви, знищення економіки
і соціальної інфраструктури, насильницькі
депортації в Німеччину та Росію - ось неповний
перелік того, що пережила наша держава в роки
Другої світової війни.
Водночас із тим, в умовах боротьби двох
тоталітарних імперій, якими були нацистський
Третій Райх та більшовицький Радянський
Союз, в України з'явився хай невеликий, але «Воля народам!
усе ж таки реальний шанс вибороти свою Воля Людині!»
Пропагандистський малюнок
незалежність. Цим шансом спробувала скорис-
українського підпілля.
татись Організація Українських Націоналіс- Художник Ніл Хасевич
тів, яка у 1942 р. створила одне з найпотужні-
ших і найбільш дієвих підпільних формувань
повсталих народів - Українську Повстанську
Армію (УПА).
У роки Другої світової війни на території
України діяли не тільки українські повстанці -
УПА, але й польські - Армія Крайова (АК),
а також і радянські партизани. Зрозуміло, що
кожна з цих формацій переслідувала свої цілі.
Поляки боролись за відновлення Речі Посполи-
тої в кордонах 1939 p., себто включаючи укра-
їнські Галичину та Волинь. Радянські партизани
воювали за Радянський Союз, який також вва-
жав українські землі своїми. Лише Українська
Повстанська Армія боролась за створення Само-
стійної Соборної Української Держави.
Після того, як нацистський Третій Райх та
Ідеолог українського
більшовицький Радянський Союз розв'язали Другу
повстанського руху
Світову війну, Польща була розділена між цими Петро Федун
агресорами. Тому польське збройне підпілля «Полтава»

Польські партизани 50-го
полку піхоти 27-ї Волинської
дивізії Армії Крайової
бере свій початок ще з кінця 1939 р. Назву
Армія Крайова польські підпільники прийняли
лише у лютому 1942 р. після кількох реоргані-
зацій своїх таємних структур. Армія Крайова
підпорядковувалась польському еміграційному
уряду в Лондоні. Діяльність цієї армії поши-
рювалась на всю територію довоєнної Польщі,
включаючи Волинь і Галичину. Армія Крайова
отримувала допомогу у вигляді фінансів, зброї
та амуніції від Англії й інших країн-союзниць за
антигітлерівською коаліцією.
На певному етапі українське підпілля
спробувало розпочати переговори з Армією Кра-
йовою, щоб надалі координувати свої дії проти
спільного ворога, яким був нацистський окупа-
ційний режим. Однак досягнути порозуміння не
вдалося. Загостренню конфлікту між українцями
та поляками таємно сприяли нацисти та біль-
шовики. Наслідком українсько-польського кон-
флікту 1942-1947 pp. стало криваве протисто-
яння, найбільш трагічними подіями якого було
знищення тисяч мирних українців на Холмщині
та Закерзонні і загибель тисяч поляків на Волині.
Перші зашни радянських партизанів з'явилися
на українських землях ще наприкінці 1941 р.
Ці загони виникали, як правило, на основі груп
колишніх червоноармійців, що потрапили в ото-
чення. Такі партизанські групи не мали контак-
тів із місцевим населенням, а тому німці їх легко
ліквідовували. З середини 1942 р. в Україні
почали з'являтися більш чисельні та організо-
вані радянські партизанські загони. Основою
нових партизанських загонів ставали дивер-
сійні групи НКВС, які більшовики закидали
у німецький тил. Радянський уряд активно допо-
магав їм і постійно займався організацією
нових з'єднань. Транспортна авіація постачала
партизанам зброю, харчі, амуніцію, гроші та ін.
Як наслідок, радянський партизанський рух
поширився на Чернігівщині, правобережному
Поліссі та в Криму. На кінець 1942 р. в Укра-
Сидір Ковпак, командир
їні діяло кілька тисяч червоних партизан. найбільшого з'єднання
20 червня 1942 р. було створено Український радянських партизанів
штаб партизанського руху з центром у Луганську.
Згодом цей штаб діяв у Москві.
У кінці 1942 р. - на початку 1943 р.
радянські партизани почали здійснювати рейди
в Західну Україну. Метою цих рейдів була не
стільки боротьба із нацистами, як спроба роз-
громити УПА. Цивільне населення Волині та
Галичини зустріло червоних партизанів вороже.
За спогадами багатьох очевидців, радянські пар-
тизани часто займалися грабунками та маро-
дерством. Бажаючи збурити ситуацію в Захід-
ній Україні, червоні партизани умисно діяли у
такий спосіб, аби викликати лють німецьких
окупантів проти цивільного українського насе-
лення та стягнути на його голову репресії.
На думку радянських стратегів партизанського
руху, це у відповідь мало викликати зростання
серед українців антинімецьких настроїв. У деяких
випадках більшовики вдавалися до прямих про-
вокацій, вчиняючи напад на німців у такий спо-
сіб, щоб нацисти у відповідь репресували укра-
їнців із націоналістичного середовища.
У травні-жовтні 1943 р. відбувся рейд
радянських партизан через Волинь в Карпати.
Партизанське з'єднання, яке здійснило цей
похід, очолювали Сидір Ковпак і політрук
 Олександр Руднєв. З'єднання зазнало важких
втрат у боях проти німців та УПА.
Згідно із сучасними оцінками, найбільша
кількість радянських партизан на території
України була в 1944 p., коли їх налічувалося
близько 30-40 тисяч осіб.
Зі вступом німецьких військ до Львова
ЗО червня 1941 p., провід ОУН за власною
ініціативою проголосив «Акт відновлення
Української держави». Тоді ж було сформо-
вано уряд - Державне Правління, яке очолив
Ярослав Стецько. Німецька влада аж ніяк не
сподівалась таких дій від українців. Спершу
вони намагались переконати Степана Бандеру
та інших провідників відкликати цей Акт. Але
Бандера рішуче заявив, що про це не може
бути й мови. Тоді нацисти вдалися до репресій.
Було арештовано прем'єр-міністра Я. Стецька і
більшість міністрів з його уряду, багатьох з них
розстріляли. Почались переслідування всіх чле-
нів ОУН та причетних до них. На початку липня
1941 р. нацисти арештували С. Бандеру. Згодом
його відправили до концентраційного табору
Заксенгаузен, де він просидів майже до кінця війни.
Незважаючи на німецькі репресії, ОУН
висилало в Центральну і Східну Україну
похідні групи для облаштування української
адміністрації та пропаганди ідеї української
Меморіальна таблиця, державності. За різними оцінками, кількість
встановлена у Львові учасників цих груп сягала 5-7 тисяч осіб.
для вшанування Похідним групам доводилось працювати в
Акту відновлення
Української держави умовах підпілля, зазнаючи жорстоких переслі-
ЗО червня 1941 р. дувань з боку нацистів. Так героїчно загинули
видатні українські підпільники: поетеса Олена
Теліга, поет Олександр Ольжич та сотні інших
борців. По всій Україні нові окупанти влашто-
вували терор та репресії, накладали на сільське
населення важкі побори - «контингенти», про-
водили масові облави на молодих українців з
метою вивозу їх на роботи в Німеччину.
З огляду на це, ОУН на Першій Конферен-
ції у вересні 1941 р. вирішило перейти до зброй-
ної боротьби проти нацистів. Було вирішено
посилити пропагандистську роботу, збирати та
складувати зброю, проводити військові вишколи
провідних кадрів для визвольної боротьби. Після
створення Крайового Військового Штабу, який
очолив Дмитро Г]рицай, організовуються збройні
боївки, що переростають у мережі Кущових
Відділів Самооборони (КВС) та Української
Національної Самооборони (УНС). А вже з осені
1942 р. на Волині та Поліссі починають діяти
перші збройні загони Української Повстанської
Армії (УПА). Очолив цю роботу член Проводу
Дмитро Клячківський
ОУН Дмитро Клячківський (псевдо - Кпим «Клим Савур»
Савур). Першими командирами повстанських
загонів під проводом ОУН були Сергій Качинсь-
кий (Остап), Василь Івахів (Сонар, Сом) та Іван
Перегійняк (Довбешка, Коробка). Кількість
повстанців швидко зростала, з'являлися все нові
та нові сотні, які об'єднувалися в курені. Умов-
ною датою створення УПА прийнято вважати
14 жовтня 1942 р.
На той час, коли Організація Українських
Націоналістів під проводом С. Бандери почала
створення збройних повстанських підрозділів, на
Волині вже діяли українські партизани. Перші
українські військові підрозділи на Поліссі
та Волині під проводом Тараса Бульби-Бо-
ровця були організовані ще влітку 1941 року.
Загони Т. Бульби-Боровця спочатку мали назву
«Поліська Січ», а згодом почали називати себе
Поліська Українська Повстанська Армія. Згодом
вони отримали назву Українська Національно-
Революційна Армія. Ці загони захищали місцеве
населення від нападів радянських партизан та
воювали проти німецьких карателів. Отаман
Т. Бульба-Боровець підпорядковувався емігра-
ційному уряду УНР і вважав дії своїх загонів
продовженням боротьби армії УНР.
На Поліссі та Волині також існували Нагрудна відзнака
боївки, створені іншим крилом ОУН - «мель- Стрільця УПА
никівцями». Логіка боротьби вимагала єдиного
фронту, об'єднання зусиль. Переговори, що їх
 ініціювала ОУН «бандерівців» не дала бажа-
ного результату. Амбіції керівників не дозво-
лили здійснитися добровільному об'єднанню.
І» " / * і. •"Т.'-4'
Тоді сильніша сторона провела примусове
об'єднання. У серпні 1943 р. курінь УПА (ОУН
«бандерівців») «Заграва» роззброїв загони
Т. Бульби-Боровця, а також боївки, підпорядко-
вані А. Мельнику. Деякі командири, у тому числі
отаман Т. Бульба-Боровець, чинили супротив,
але більшість стрільців цих формувань пере-
йшли в УПА добровільно і в її рядах продовжу-
вали боротьбу за українську державу.
У 1943 р. загони УПА настільки зміцнилися
Срібний Хрест
й зросли кількісно, що змогли поширити свою
Заслуги УПА діяльність на всю Західну Україну, а почасти
на Центральні й Південні регіони українських
земель. На той час відділам УПА доводилося вою-
вати з радянськими партизанами, загонами Армії
Українські повстанці
підрозділу «Леви»,
Крайової, але найбільше - з нацистами. Українські
які охороняли Великий повстанці здійснюють сміливі напади на німецькі
Збір Української Головної склади зброї, на тюрми, звільняючи бранців, під-
Визвольної Ради
поблизу с. Сприня
ривають залізничні шляхи, звільняють молодь, яку
на Львівщині німці вивозили до Німеччини на роботи. Об'єднані

172
партизанські курені вдало атакують навіть районні
містечка, як от Горохів, Берестечко, Володимирець
та ін. На Волині та Поліссі з'являються досить
великі райони, звільнені від окупантів, відомі як
«повстанські республіки». Найвідоміша з них -
«Колківська республіка». На території повністю
звільненої від нацистів та більшовицьких парти-
зан «Колківської республіки» було створено укра-
їнську адміністрацію, налагоджено економічне
життя, відновлено роботу фабрик, майстерень,
лікарень тощо. Безземельні та малоземельні селяни
справедливо отримали земельні наділи.
Спостерігаючи за зростанням сил та авто-
Медаль УПА
ритету УПА, німецька влада спробувала дискре- «За боротьбу в особливо
дитувати українських повстанців, називаючи їх важких умовах»
спільниками Москви, запроданцями більшовиків.
З пропагандистською метою німці надрукували
брехливі листівки, які з літаків розкидали над
українськими селами. Розуміючи, що такі методи
малоефективні, нацисти кинули в бій проти УПА,
крім військ гестапо та поліції, фронтові частини
вермахту. Німці навіть створили окремий Штаб
«ББ» для боротьби з бандерівцями.
Одну з найбільших акцій проти повстанців
очолив генерал фон дем Бах-Залевський. Масова-
ний наступ на УПА почався літом 1943 р. Нацисти
застосовували проти українських партизанів танки,
літаки, важку артилерію. Але навіть такі потужні
заходи не змогли приборкати повстанський рух,
ЗА іде ЮМСТЬСЯ УНРАТіКЬЖ nSKTAflliff
німецькі війська зазнали кількатисячних втрат
живої сили, не досягнувши своєї мети.
У липні 1944 р. в Карпатах на горі Лопа-
та відбулася одна з найбільших битв УПА проти
нацистів. Під час цієї битви дві німецькі дивізії і
один угорський полк намагалися оточити та зни-
щити кілька куренів УПА, що налічували близько
2,5 тисячі повстанців. У ході кількаденного бою
курені УПА, очолювані легендарним командиром
«За що боряться
Василем Андрусяком (Грегот-Різун), розгромили українські повстанці?»
німецькі частини і успішно вибралися з оточення. Карикатура
Причини успіхів повстанців полягали у
тому, що УПА підтримував народ. На відміну
 від інших партизанських рухів, що діяли на
українських землях у роки Другої світової війни,
українські партизани не отримували допомоги
від жодної держави, жодного уряду. І тільки
завдяки масовій підтримці місцевого населення
УПА могла так довго і успішно боротись як
проти нацистського Третього Рейху, так і проти
більшовицького СРСР.
Українська Повстанська Армія склада-
лась з трьох великих частин: УПА-Північ,
УПА-Захід, УПА-Південь. Кожна з них поді-
лялась на військові округи, а ті - на тактич-
ні відтинки. До тактичних відтинків вхо-
Головний командир УПА дили курені, які поділялись на сотні. Своєю
Роман Шухевич (ліворуч)
чергою, сотні ділилися на чоти та рої. Най-
більшої чисельності УПА досягнула на зламі
1943-1944 pp. Деякі дослідники вважають, що
в цей час в УПА налічувалося 90-100 тис. стріль-
ців та командирів. Наприкінці 1943 р. Головним
командиром УПА став генерал-хорунжий
Роман Шухевич (Тарас Чупринка).
Після того, як до Галичини повернулася
Червона Армія, УПА змінило бойову тактику.
З метою кращого маневрування під час прохо-
дження фронту, великі повстанські відділи роз-
ділилися на менші. У цей час біля села Гурби
на Крем'янеччині відбулися найбільші і найза-
пекліші бої УПА з більшовиками. У боях біля
села Гурби з більшовицького боку взяло участь
близько 30 тисяч солдат і офіцерів, а також важ-
ка артилерія, танки та авіація. Підрозділам Чер-
воної армії протистояли не більше 5 тисяч укра-
їнських повстанців. Після запеклих боїв сили
УПА перегрупувалися й раптовим ударом про-
рвалися з оточення в напрямку волинських лісів.
Повернувшись у 1944 р. на західно-
Художник Ніл Хасевич,
воював в УПА протягом українські землі, радянська влада відновила
1943-1952 pp. репресії проти мирного населення. Знов поча-
лись арешти, розстріли, вивози в Сибір, пере-
слідування греко-католицької церкви тощо.
Бандерівці рішуче стали на захист українського
населення. Партизани перешкоджали депортаціям
174
в Сибір, рятували з тюрем в'язнів, не давали заганяти людей в колгоспи, зри-
вали проведення псевдовиборів, вели широку пропагандистську кампанію.
Найзапекліше збройне протистояння між УПА та радянською
владою у 1944-1949 pp. відбувалося в Прикарпатті. У Карпатах до 1946 р.
існували райони, які повністю контролювали українські партизани.
На боротьбу з повстанцями радянська імперія кидала десятки і сотні
тисяч добре озброєних бійців Міністерства держбезпеки, влаштову-
вала масштабні облави, застосовувала масовий терор Радянські спец-
служби знищували цілі села, примусово переселяли їх мешканців,
отруювали колодязі, підкидали повстанцям отруєні харчі та медикаменти.
З метою дискредитації українського повстанського руху, радянські спец-
служби створювали спецбоївки - переодягнені в однострої УПА загони
більшовицьких агентів, які під виглядом повстанців чинили злочини і
звірства щодо місцевого населення. Діяльність спецбоївок мала налашту-
вати місцеве населення проти УПА.
Незважаючи ні на що, УПА продовжувала боротьбу, а цивільні меш-
канці Західної України всіляко підтримували свою армію. Тисячі народних
месників - хлопців і дівчат - героїчно боролися, віддаючи своє життя за
свободу України. У рядах повстанської армії воювало багато інтелігенції,
творчих людей. Серед бійців УПА були: письменники Іван Липа, Петро Фе-
дун (Полтава), Осип Дяків (Горновий), Дмитро Маївський (Петро Дума),
художник Ніл Хасевич та ін.

Збройний Рух Опору проти радянської окупації тривав

в Україні до середини 1950-х pp. Окремі сутички українських
повстанців із червоними окупантами були зафіксовані навіть
на початку 1960-х pp. Надзвичайними зусиллями більшовиць-
кій владі вдалось подолати збройний рух українських патріотів,
загнати його в глибоке підпілля. Однак Українська Повстанська
Армія не програла своєї боротьби. УПА ніколи не склала зброї
та не була офіційно розпущена чи у інший спосіб ліквідована.
Останні повстанці, які ніколи не припиняли боротьби, легалізу-
валися тільки після проголошення Незалежності України 1991 р.
Розбурхані революційною стихією, патріотичні почуття про-
довжували жити в серцях українців. Приклади героїчної боротьби
УПА залишилися в пам'яті нових поколінь, у піснях, що їх співали
у родинах та колі близьких друзів з надією і вірою у відродження
Незалежної України.
 УКРАЇНЦІ НА ФРОНТАХ ДРУГОЇ
СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Коли почалася Друга світова війна,
український народ не мав своєї держави, тому
українцям довелося воювати у складі армій
чужих держав, переважно тих, які поневолювали
Україну. Наприкінці 1930-х pp. землі України
були поділені між СРСР, Польщею й Угорщиною.
Значна кількість українців мешкала у Словач-
чині, яка лише навесні 1939 р. проголосила свою
незалежність. Українці служили у складі армій
усіх цих країн.
Друга світова війна почалася на світанку
1 вересня 1939 р. нападом нацистської Німеч-
«Шлюб з розрахунку». чини на Польщу. На той момент понад 160 ти-
Карикатура на союз
А. Птлера та Й. Сталіна
сяч українців з Галичини, Волині, Холмщини та
1939-1941 pp. інших українських земель перебували на службі
у польському війську. У складі Війська Польсь-
кого вони взяли участь у війні проти Німеччини.
Кілька тисяч українців загинуло у ході боїв,
понад 60 тисяч - потрапило у полон до німців,
20 тисяч - в полон до Червоної армії, решта
розійшлася по домівках після того, як польська
армія припинила організований опір. Українцем
був командир 29-ї бригади Війська Польського
полковник Павло Шандрук, який відзначився
як один з останніх польських старшин, що ще
чинили опір після того, як здалася Варшава, а
польський уряд виїхав за кордон. Майбутній
командувач Української Національної Армії
разом із залишками свого підрозділу оборо-
няв Польщу до 23 вересня, й лише поранений
потрапив у німецький полон. У 1965 р. польсь-
кий еміграційний уряд нагородив Павла Шан-
друка орденом за військову доблесть.
Після розгрому Польщі, на території Фран-
ції були наново сформовані кілька польських
Павло Шандрук військових підрозділів. У них служили поляки,
а заразом і тисячі українців, що дісталися до
Західної Європи через Румунію та Югославію.
 'країнці, що служили у складі польської Окре-
мої бригади підгалянських стрільців, уже навесні
.940 р. взяли участь у бойових діях на тери-
торії Норвегії, зокрема, у запеклих боях за
порт Нарвік. Протягом травня-червня 1940 р.
нші польські підрозділи брали участь у боях
лроти німців, головно в Ельзасі та Лотарингії.
Після поразки Франції, вояки Війська Польського
малими групами пробивалися в Іспанію, де були
стерновані в Мірандо-ель-Ебро, або добиралися
ло Великої Британії. Разом із поляками відступали
і українці.
Тим часом, на початку 1941 р. з ініціативи
Організації Українських Націоналістів (ОУН)
яа окупованих німцями територіях почали фор-
муватися Дружини Українських Націоналіс-
тів, відомі згодом як батальйони «Нахтігаль» та
<Роланд». Вишкіл українські вояки проходили на
Відзнака Дружин
території Польської Силезії та Австрії. Командиром Українських Націоналістів,
<Нахтігалю» був призначений Роман Шухевич, яку носили вояки батальйо-
іатальйон налічував 330 стрільців. У «Роланді» нів «Нахтігаль» і «Роланд»
служило близько 300 українців, якими команду-
вав Євген Побігущий. Обидва підрозділи німці
биралися використати під час війни проти
СРСР. Українці, які служили у цих батальйонах,
мали власні плани щодо майбутньої війни проти
більшовизму.
Наприкінці червня 1941 p., з початком
Вояки батальйону
німецько-радянської війни батальйон «Нахтігаль» «Нахтігаль» у Львові.
вирушив на фронт. Український підрозділ Фото липня 1941 р.

177
 наступав через Ряшів-Краковець-Яворів
на Львів. Зі Львова українські вояки рушили
на схід, де в районі Браїлова на Поділлі взяли
участь у запеклих боях проти Червоної армії. На
початку серпня 1941 р. бійці батальйону «Нахті-
галь» дізналися, що німці приєднали Галичину
до польської Генеральної губернії, а український
уряд Ярослава Стецька заарештувало гестапо.
Після цього українські вояки відмовилися вою-
вати. Пізніше дев'ятеро старшин «Нахтігаля» та
«Роланда» вступили в ряди Дивізії «Галичина»,
сім - в Українську Повстанську Армію, а Роман
Шухевич став її головнокомандувачем.
Наприкінці вересня 1941 р. до Києва при-
був ще один український військовий підроз-
діл, що був сформований в основному з буко-
винців, а тому мав назву Буковинський курінь.
Підрозділ, що налічував понад 2 тисячі вояків,
створила Організація Українських Націоналіс-
тів. Очолив курінь колишній офіцер румунської
армії Петро Войновський. Невдовзі нацисти
почали розправлятися з вояками Буковинського
куреня за їх приналежність до ОУН. Багатьох
українських військовиків розстріляли, а сам
Буковинський курінь розформували, створивши
Петро Войновський на його основі два батальйони за номерами 115
і 118. Деякий час українські вояки цих баталь-
йонів боролися проти радянських партизанів,
а потім німці, боячись, щоб українці не пішли
в підпілля, перекинули батальйони у Францію.
Перебуваючи у Франції, українці встановили
контакти з французьким Рухом Опору. У 1944 р.
понад 490 українських вояків колишнього Буко-
винського куреня перебили німецьких офіцерів
і, покинувши табір у Волдані неподалік Безан-
сона, перейшли до французьких партизанів.
Українці хоробро билися під Понтарльє, Пон де
Руад, Бемоном та в інших місцях. Після завер-
шення війни більшовики почали вимагати від
Франції видати українців, які колись служили
у Буковинському курені. Французьке команду-
вання не проявило твердості волі і не відмовило
більшовикам прямо, проте і не видало українців.
Для того, аби здобути французьке громадянство,
більшість українських військовиків вступила в
Іноземний легіон.
Загалом у рядах французьких партизанів
воювало ще кілька підрозділів, що складалися з
українців. Званням Національний герой Франції
у 1964 р. був відзначений колишній лейтенант
Червоної армії українець Василь Порик, який
у липні 1944 р. загинув у боротьбі з нацистами
поблизу Арраса.
Під час Другої світової війни багато укра-
їнців було мобілізовано до лав Червоної армії, і Василь Порик

саме там їх найбільше загинуло. Особливо багато

українців служило в радянських збройних
силах на початковому та на завершальному пері-
одах війни. Станом на кінець 1941 р. у Червоній
армії служили 3 184 726 вихідців із України.
Під час найзапекліших боїв літа 1941 р. понад
половину особового складу Південно-Західного
та Південного фронтів складали українці.
У 1944-1945 pp. в частинах 1-го Українсько-
го фронту українці складали від 60% до 80%
особового складу, а в підрозділах 2-го і 3-го
Українських фронтів - принаймні половину.
Бажаючи створити видимість «українізації»
армії, у лютому 1944 р. більшовики навіть ство-
рили Міністерство оборони УРСР, яке очолив
генерал-українець Василь Герасименко.
Однак більшовицький режим настільки Встановлений восени 1943 р.
боявся українського націоналізму, що так і не орден Богдана Хмельницького
був єдиною
відважився дати дозвіл на створення окремих радянською нагородою,
українських підрозділів у складі Червоної армії. напис на якій зроблено
Загалом у роки війни в Червоній армії українською мовою
служило майже 7 млн. українців. За виявлену в
боях відвагу та мужність понад 2,5 млн. серед
них були відзначені орденами та медалями. Між
народів СРСР, які воювали проти нацистсь-
кої Німеччини, українці займають друге місце
за кількістю наданих їм військових нагород,
зокрема найвищого в СРСР звання Герой
Радянського Союзу. Серед 115 осіб, які під
 час війни двічі були відзначені званням Героя
Радянського Союзу - 35 українців, а український
льотчик-винищувач Іван Кожедуб є одним із
трьох тричі Героїв Радянського Союзу.
Чимало українців перебували на високих
командних постах Червоної армії. Серед коман-
дувачів фронтами було 9 українських генера-
лів і маршалів. Найвідомішими українськими
воєначальниками на радянській службі були
Йосип Апанасенко, Андрій Єрьоменко, Фе-
дір Костенко, Кирило Москаленоко, Михайло
Кирпонос, Семен Тимошенко, Яків Череви-
ченко, Іван Черняхівський та ін.
Українець Олексій Берест був одним
із тих трьох радянських військовиків, які
30 квітня 1945 р. встановили прапор на даху
райхстагу в Берліні, що символізувало остаточ-
ну перемогу над нацизмом. У повоєнний період
участь українця в піднятті прапора над райхста-
гом з політичних міркувань замовчували.
Водночас, значна кількість українців во-
ювала в рядах німецького вермахту. З перших
днів окупації України, у відповідності до расо-
вої теорії Адольфа Гітлера, німецька влада по-
чала шукати серед українців юнаків, що були
«расово» наближені до арійців. Німецькі «вчені»
стверджували, що таких українців найбільше на
Покутті і Гуцульщині. Там було набрано майже
800 українських юнаків, котрих після вишколу
відправили воювати у німецькій армії. Так
само чимало українців в Галичині було насильно
забрано у вермахт, і вони воювали в німецькій
армії до самого закінчення війни.
Критична ситуація, що склалася для Тре-
тього Райху на всіх фронтах, примусила німців
вишукувати нові резерви живої сили, щоб попов-
Генерал армії нити нею великі втрати, особливо на східному
Іван Черняхівський
був наймолодшим
фронті. У 1943 р. німецьке командування вирі-
командувачем фронту шило залучити юнаків 14-17 років до протиле-
за всю історію СРСР тунської артилерії, а дорослих вояків відіслати
на фронти. Спочатку мобілізація дітей відбува-
лася в Німеччині, а далі цю акцію німці поши-
180
рили і на Україну. У 1944 р. до Львова прибув
високопоставлений гітлерівець Гауптман, який
разом зі своєю командою почав нібито «до-
бровільно» набирати хлопців з України. Згід-
но з пізнішими підрахунками, у німецькі сили
ППО було набрано 10 тисяч хлопців з України.
У деяких випадках серед українських зенітників
на німецькій службі траплялися навіть 12-річні
хлопці. Українська молодь до кінця війни несла
службу на протилетунських батареях, що від-
бивали нальоти важкої авіації західних союз-
ників на Німеччину.
На боці Німеччини воювали й кілька інших
українських підрозділів. Українці вступали у
військові підрозділи, які творили німці, оскільки
Українські юнаки на службі
в багатьох людей було переконання, що невдовзі в протилетунській обороні
повториться ситуація, яка склалася наприкінці Німеччини
Першої світової війни. Багато хто вважав, що
Німеччина зуміє спинити наступ Червоної армії
на Східному фронті, але німці неминуче про-
грають війну на Заході. Таким чином знову
з'явиться шанс відновити Українську держав-
ність, а для цього будуть потрібні національні
військові формування.
З усіх українських військових формацій,
що воювали на боці німецької армії, найкраще
висвітлена історія Дивізії «Галичина». Ство-
рення підрозділу почалося на теренах Гали-
чини 28 квітня 1943 р. За короткий час до неї
записалося майже 82 тисячі чоловік, але війсь-
кові комісії вибрали лише 27 тисяч рекрутів.
Українська національно свідома молодь зго-
лошувалася до Дивізії, щоб здобути вишкіл і
боротися далі за волю України. Після вишколу
німці відправили дивізію під Броди, де вона в Нарукавний шеврон дивізії
липні 1944 року в жорстоких боях з радянськими «Галичина»
військами понесла великі втрати. Чимало уці-
лілих вояків поповнили лави УПА. Після пере-
формування і вишколу вояки Дивізії воювали в
Словаччині та Словенії, де билися проти парти-
занів. В останні місяці війни «Галичина» вела
бойові дії проти радянських військ на території
 Урочиста інавгурація дивізії
«Галичина» перед Оперним
театром у Львові
18 липня 1943 р.
Дмитро Паліїв у однострої
дивізії «Галичина»
182
Австрії. Наприкінці війни вона була реоргані-
зована в 1-у Українську Дивізію Української
Національної Армії. Очолив її генерал Павло
Шандрук.
У лютому 1945 р. німці створили 1-у Укра-
їнську Протипанцерну Бригаду «Вільна Україна»,
яку очолив полковник Петро Дяченко. Бригаду в
основному формували з полонених українців та
примусових робітників, що їх нацисти вивезли
до Німеччини. Бригада полковника Дяченка на-
лічувала 1200 вояків. Вояки бригади «Вільна
Україна» воювали на території Силезії. В останні
дні війни частина бригади зуміла прорватися за
лінію р. Ельба, щоб здатися військам західних
країн. В останніх боях бригада зазнала величез-
них втрат, частина її вояків потрапила в радянсь-
кий полон і була знищена.
Менше дослідженою є історія Українського
Визвольного Війська (УВВ), що воювало на
боці Німеччини. За деякими даними, чисель-
ність УВВ наближалася до 200 тисяч вояків.
Відділи УВВ діяли під час війни на території
України, Польщі, Румунії, Хорватії та ін.
Наприкінці 1942 року розпочалося ство-
рення Української Повстанської Армії (УПА),
що стала національною збройною силою України
у Другій світовій війні. Протягом 1942-1945 pp.
у лавах цієї армії воювало близько 100 тисяч
українців. УПА була народною армією, і саме
завдяки підтримці цивільного українського насе-
лення повстанці зуміли воювали аж до середини
1950-х pp. Тисячі українців, що перебували в
лавах УПА, віддали своє життя за волю України.
Чимало українців воювали у складі націо-
нальних збройних формувань поляків та чехів,
які були створені на радянській території протя-
гом 1942-1944 pp.
Під тиском західних союзників, у 1942 р.
на території СРСР почалося створення польсь-
кого військового корпусу. Командувачем корпусу
став польський генерал Владислав Андерс. Осо-
бовий склад військового з'єднання набирали
серед поляків, які сиділи в радянських концта-
борах або перебували на засланні. Щоб вирва-
тись із радянських таборів, у цей корпус почали
записуватися й українці, особливо вихідці з
Галичини, що потрапили в радянський полон
після «Визвольного походу» Червоної армії У Українські партизани
 вересні 1939 року. За різними оцінками, у складі
сил генерала Андерса воювало від 3 до 10 тисяч
українців, значна частина серед яких вдавала
з себе поляків. Це було спричинене тим, що
польське командування ставилося до українців
упереджено, їх постійно переслідували. Власне
поляки складали лише дві третини корпусу, крім
українців до їхніх лав зголосилося багато євреїв.
Із території СРСР корпус перебазувався на Близь-
кий Схід, а потім в Італію. Навесні 1944 р. під-
розділ взяв участь у важких боях за монастир
Монте-Касино.
Українці складали переважаючу більшість
Чехословацького війська, яке було створене у
Золотий Хрест Заслуги УПА 1942-1943 р. на території СРСР. Більшість сол-
дат Чехословацького корпусу, організованого на
початку 1942 р. на Волзі, були закарпатськими
українцями. Згідно із підрахунками сучасних
істориків, у середині 1943 р. у складі корпусу
було 344 євреї, 307 чехів, 19 словаків та 7 260
закарпатських українців. Українці становили
понад 90% особового складу корпусу, що був
чехословацьким лише за назвою.
Понад 200 українських добровольців слу-
жило матросами на катерах та інших плавзасо-
бах Хорватського морського легіону, який від
вересня 1941 р. базувався в порту Генічеськ на
півдні України. Згодом Легіон перебазували у
Маріуполь, хорватські катери з українськими
екіпажами діяли проти радянського військового
флоту в Чорному морі до травня 1944 р.
Певна кількість українців із Марамо-
рощини служила у румунській армії. Під час
насильницької румунізації 1920-х pp. румунська
влада оголосила їх румунами, тому точніше
вказати, скільки українців носили румунські
мундири, складно.
Українці зі США та Канади воювали
Степан Вайда - український у складі збройних сил цих країн. Багато сол-
танкіст чехословацького
датів та офіцерів українського походження
Війська, Герой Радянського
Союзу, член Організації із США та Канади отримали високі урядові
Українських Націоналістів нагороди. Американські та канадські українці
 воювали на Тихому океані, в Північній Африці,
Італії, Франції та на інших фронтах. Микола
Міньо з Картарету, що в штаті Нью-Джерсі, був
посмертно нагороджений Медаллю Пошани
Конгресу за відвагу, виявлену навесні 1943 р.
у боях в Тунісі. Згодом Медаллю Пошани Кон-
гресу були відзначені Микола Орешко, Ентоні
Кротяк, Іван Дутко та ін.

Медаль Пошани
Конгресу США.
За роки Другої світової війни
цю найвищу нагороду США
отримало шестеро українців

Висновки!

Українці, що воювали на усіх фронтах Другої світової війни,

виявили себе мужніми вояками та справжніми борцями проти будь-
якого рабства. Могили українських героїв розсіяні по всьому
світу. Трагічна доля українських вояків Другої світової війни
переконливо продемонструвала, що народ, який не має влас-
; ної держави, змушений проливати кров за чужі інтереси.
Головною національною збройною силою України у Другій
Світовій війні стала Українська Повстанська Армія. Стрільці та
старшини УПА боролися водночас і проти радянських, і проти
нацистських загарбників. Хоча боротьба українських повстан-
ців й не увінчалася успіхом, - вона не була марною. Мужність
і відвага українських героїв стали символом жертовності та
любові до Батьківщини для прийдешніх поколінь.

сканування
ANOftjybM
п> ТЕМА 2 (2)
v
Україна в перші повоєнні роки
^ (1945 - початок 1950-х років)

^ Ліквідація Української
Греко-Католицької Церкви

ч)
4

1
<Г\

/я
V9
 ЛІКВІДАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ
ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ
Вищі духовні ієрархи та священики
Української Греко-Католицької Церкви тради-
ційно виконували в Галичині роль духовних
провідників народу. У першій чверті XX ст. греко-
католицькі священики та клерикальні організації
є.
стали у галицькому суспільстві поважною впли-
І ^
вовою силою. УГКЦ перетворилася в цементуючу
І
силу нації, яка оберігала українців від впливів не
тільки інших релігійних конфесій, але й різно-
манітних, в основному не українських, полі-
тичних середовищ. Керівництво УГКЦ на чолі
з митрополитом Андреем Шептицьким і все
священство разом з галицькими громадсько- Митрополит
J
Андрей Шептицький
політичними організаціями зуміли консолідувати
українство Галичини, укріпити у своєму народі
тверду і непохитну віру в майбутнє України.
Зважаючи на ці обставини, політичні чіль-
ники СРСР різко негативно оцінювали УГКЦ,
небезпідставно вбачаючи у ній ту силу, яка
послідовно обстоює збереження національної
ідентичності української нації.
Перший етап репресій проти представників
УГКЦ більшовицький режим розпочав вже
наприкінці 1939 p., після того, як Галичину
зайняла Червона армія. Упродовж 1939-1941 pp.
відбувалися переслідування, арешти і заслання
священиків та вірних УГКЦ. Особливу увагу
радянські каральні органи приділили митропо-
литові Андреєві Шептицькому, на якого таємно
було заведено карну справу. Такі самі таємні
слідчі справи завели на ректора Богословської
академії у Львові Йосифа Сліпого, інших вла-
дик та священиків УГКЦ. За ними встановили
Йосиф Сліпий
цілодобовий нагляд, у найближчому оточенні очолив Українську Греко-
церковних ієрархів почали вербувати донощи- Католицьку Церкву
ків. Перебуваючи під постійним тиском з боку після смерті
Андрея Шептицького
радянської влади та усвідомлюючи імовірні
наслідки дій радянських спецслужб для усієї
187

Замордовані більшовиками
в'язні тюрми
на вул. Лонцького у Львові.
Фото липня 1941 р.
188
церкви, митрополит Андрей Шептицький звер-
нувся із посланням «До духовенства», що було
опубліковане у «Львівських Архієпархіальних
відомостях» за вересень 1939 р. У цьому
посланні митрополит закликав духовенство бути
розважливими і зберігати спокій.
Як можна судити зі збережених документів,
митрополит Андрей Шептицький не виключав
того, що більшовики його арештують й, мож-
ливо, стратять. Митрополит звернувся до
Папи Римського з проханням уповноважити
його на смерть заради віри і церковної єдності.
Побоювання Андрея Шептицького були небез-
підставними. Ієрархія УГКЦ, зрештою, як і
більшість галичан, добре знали, яким чином
більшовики знищили Українську Автокефальну
Православну Церкву, фізично ліквідувавши всіх
її владик.
Однак, в умовах наближення конфлікту
із гітлерівською Німеччиною Йосиф Сталін не
відважився на негайну ліквідацію УГКЦ. Такі
події могли збурити галицьких українців, спо-
нукати їх до посилення антирадянських настроїв,
що було небажаним для комуністичних чільни-
ків Москви.
 Наприкінці липня 1944 p. більшовики
вдруге вступили в Галичину і зайняли Львів.
У порівнянні із 1939-1941 pp., політична
ситуація суттєво змінилася. Масові роз-
прави із безневинними людьми, які вчинили
комуністи у тюрмах Галичини у червні 1941 p.,
продемонстрували справжню сутність радянського
режиму. Українські мешканці краю втратили
будь-які ілюзії щодо тоталітарного характеру
радянської влади. За роки німецької окупації
виник потужний український підпільний та пар-
тизанський рух, який продовжив боротьбу проти
нових окупантів. Зважаючи на усі ці обставини,
радянська каральна система надалі могла не кри-
тися зі своїми справжніми намірами.

®
Тим часом, митрополит Андрей Шептиць-
кий 7 вересня 1944 р. виступив на урочистій
сесії Львівського Архиєпархіального Собору з
промовою «Про ставлення УГКЦ до Радянсь-
кої влади». У своїй промові ієрарх закликав
священиків та вірних поставитися до повер-
нення більшовицької влади із толерантністю.
Одночасно церква почала готувати спеціальну
делегацію, яка мала відбути до Москви, щоб
там спробувати домовитися про умови діяль-
ності УГКЦ та основи її взаємовідносин із ра-
дянською владою. Однак завершити підготовку
делегації Андрей Шептицький не встиг. 1 лис-
топада 1944 р. митрополит помер, його наступ-
ником став Йосиф Сліпий. Климентій Шептицький,
брат митрополита
Після смерті Андрея Шептицького Андрея Шептицького.
радянська влада розгорнула пропагандистську Був арештований
більшовиками і загинув
кампанію, суть якої полягала у тому, аби зви-
на засланні
нуватити покійного митрополита у колаборації
із нацистами, наданні підтримки Українській
Повстанській Армії та ін. Для поширення цих
звинувачень було активно використано усі
засоби масової інформації, у трудових колек-
тивах відбувалися примусові збори, на яких
виступали агітатори, що тиражували абсолютно
неймовірні вигадки. Невдовзі почалося система-
тичне переслідування священиків УГКЦ.
189
 Бажаючи залагодити конфлікт, до Москви
зі Львова виїхала делегація УГКЦ, яку очолив рід-
ний брат митрополита - Климентій Шептиць-
кий. Перебуваючи у Москві, він заразом передав
для потреб Червоного Хреста СРСР 100 тисяч
рублів, які зібрали греко-католики. На перемо-
винах у Москві делегація УГКЦ отримала запев-
нення про те, що радянська влада з належною
повагою буде ставитися до церкви. З радянського
боку перемовини вів уповноважений у справах
релігії І. Полянський.
Тим часом, з метою детального вивчення
церковних відносин в СРСР, більшовики ство-
рили Раду у справах Російської Православної
Лаврентій Берія
Церкви. Прикметно, що цей орган очолив пол-
ковник держбезпеки Г. Карпов. У Києві та у
Львові місцеві органи влади і працівники таєм-
них спецслужб почали збирати різноманітний
матеріал про діяльність УГКЦ, а також про кож-
ного греко-католицького священика персонально.
Використовуючи погрози та шантаж, пра-
цівники спецслужб здійснювали вербування
агентів і секретних співробітників, діяльність
яких скеровували на те, аби фабрикувати комп-
рометуючі матеріали проти кліру УГКЦ. Особ-
ливу увагу звертали на міжнародні контакти
Собор св. Юра
уЛьвові
церкви, зокрема, відносини з Ватиканом.

190
 План ліквідації УГКЦ у Західній Україні
було доручено розробити Г. Карпову, який на
той момент вже отримав звання генерал-майора
державної безпеки. Перший проект плану лік-
відації УГКЦ Г. Карпов подав на затвердження
Й. Сталіну, В. Молотову та JI. Берії 15 березня
1945 р. Ознайомившись з доповідною запискою
та планом ліквідації УГКЦ, Й. Сталін зробив
на документі приписку: «Товаришеві Карпову.
З усіма заходами погоджувався. Й. Сталін».
Судячи із розсекречених сьогодні докумен-
тів, вже наприкінці 1944 - на початку 1945 pp.
Москва дала вказівку прокомуністичним силам
Польщі, Румунії та Чехословаччини також
готувати ґрунт для одночасної ліквідації струк-
тур УГКЦ у всіх цих країнах.
Важлива роль у ліквідації УГКЦ відво-
дилася Російській Православній Церкві (РПЦ),
яка на той момент перебувала під майже повним
контролем комуністичної держави. Ієрархи РПЦ
почали активну діяльність з підготовки лікві-
дації УГКЦ. Зокрема, у Львові було створено
єпархію РПЦ, яку очолив архиепископ Макарій.
Судячи із документів, у справі ліквідації УГКЦ
православний ієрарх активно співпрацював з
радянськими спецслужбами.
Для створення інформаційного супро-
воду кампанії проти УГКЦ радянська влада
використала галицького письменника і публі-
циста Ярослава Галана, який походив із
москвофільської родини і відзначався винят-
ково сильними прокомуністичними настроями.
8 квітня 1945 р. львівська газета «Вільна
Україна» надрукувала його статтю «З хрес-
том чи з ножем», яка була підписана псевдоні-
мом Володимир Росович. Після цього місцеві
органи влади отримали вказівку влаштувати
публічні обговорення цієї статті. У своїй статті
Я. Галан-Росович звинувачував ієрархію Укра-
їнської Греко-Католицької Церкви в антиросійській
і антиряданській діяльності, служінні німецькому
фашизмові, наданні допомоги українським
 націоналістам. У статті дуже часто згадува-
лося ім'я митрополита Андрея Шептицького,
було брутально перекручено його перед-
смертну волю, яку публіцист витлумачив як
намір повернутися до православ'я. Крім того,
Я. Галан-Росович зобразив покійного митро-
полита Шептицького у цілковитому проти-
ставленні його наступникові Йосифу Сліпому.
Іншим напрямком підготовки ліквідації
УГКЦ стало створення так званої ініціативної
групи з підготовки і проведення Львівського
Єпископ Никита Будка собору, що мав офіційно оголосити про скасу-
вання Берестейської унії, ліквідацію УГКЦ та
передачу її майна РПЦ. Жоден із владик УГКЦ
не погодився вступити до цієї групи. Відважна
постава церковних ієрархів позбавила режим
можливості імітувати легальний характер лікві-
дації УГКЦ.
Наштовхнувшись на непоступливість у
справі організації ліквідації церкви з боку греко-
католицьких ієрархів та великої частини духо-
венства, Москва дала вказівку почати масштабні
арешти керівників УГКЦ та її вірних. У такий
спосіб людей хотіли залякати.
Масштабні арешти відбулися 11 квітня
1945 р. у Львові. Цього дня собор св. Юра і
митрополичі палати щільно оточили війська
НКВС, після чого у всіх церковних приміщен-
нях відбулися обшуки. Водночас спецслужби
арештували багатьох священиків. Митрополита
Йосифа Сліпого перевезли до в'язниці на
вул. Лонцького, а вже наступного дня під поси-
леною охороною відправили потягом до Києва,
де посадили до слідчої тюрми. Крім митропо-
лита, 11 квітня 1945 р. також були заарештовані
владики Н. Будка та М. Чарнецький, крилошани
Куницький та Ковальський, низка священиків.
Тоді ж у Станіславові (тепер Івано-Франківськ),
Ікона Блаженного
Священномученика заарештовано владику Г. Хомишина та його
Миколая Чарнецького помічника - єпископа І. Лятишевського.
Протягом квітня 1945 р. численні арешти
відбулися по всій Галичині. Режим ув'язнив тих
192
священиків, які відмовилися служити комуніс-
тичній владі й перейти до РПЦ. Майже у пов-
ному складі арештовано викладацький склад
Богословської Академії у Львові і духовних
семінарій, що існували у Галичині.
Органи радянської влади та працівники
спецслужб чинили сильний психологічний тиск на
греко-католицьке духовенство. Діючи методами
шантажу та залякування, владі вдалося змусити
частину духовенства погодитися на співро-
бітництво, а також перейти в лоно РПЦ. Утім,
зробила це лише невеличка група священиків.
Зрештою радянські та партійні органи влади
зуміли створити Ініціативну групу. Головою цієї
групи був призначений настоятель Преображенсь-
кої церкви у Львові отець Гавриїл Костельник,
людина із близького оточення митрополита
Андрея Шептицького, відомий проповідник
і поет. Також до ініціативної групи увійшли:
генеральний вікарій Перемиської ієрархії, парох Організатори Львівського
Нижанкович отець Михайло Мельник, декан псевдособору 1946 p.
Гусятинськош деканату, парох Копичинець отець Зліва направо:
о. Євген Юрик,
Антін Пельвецький; секретарем ініціативної групи о. Гавриїл Костельник,
з підготовки возз'єднання УГКЦ з РПЦ призначили о. Антін Пельвецький,
Сергія Хруцького. До ініціативної групи включи- Патріарх
Алексій (Симанський),
ли і частину нижчого духовенства, але основну о. Михайло Мельник,
роботу виконували згадані вище священики. о. Іван Лоточинський
 Зважаючи на персональний склад Ініціа-
тивної групи, собор, який руками духовен-
ства збиралися провести більшовики, не міг
бути визнаний правомірним. Причиною
неканонічності заходу була відсутність на
соборі митрополита та інших владик, які були
заарештовані або відмовилися від пропозицій
співпрацювати з режимом. Бажаючи надати
більшої правдоподібності собору, радянська
влада організувала висвячення отців Мельника
та Пельвецького у сан єпископів. Двозначність
ситуації полягала у тому, що обряд здійснили
представники РПЦ, які на той момент навіть
юридично не мали права це чинити. Висвя-
чувати Г. Костельника у сан єпископа влада
не наважилася, оскільки той був одруженим.
Як свідчать документи, про хід підготовки
Львівського собору чи не щоденно доповідали
Микиті Хрущову та Йосифу Сталіну.
Від Львівщини на псевдособор влада
визначила делегатами 68 священиків та 12 світсь-
ких осіб. Серед вірян, яких призначили деле-
гатами, були професор філологічного факультету
Львівського університету Василь Щурат та відо-
мий історик Іван Крип'якевич. Збір делегатів на
собор у Львові відбувався таємно, їх привозили у
закритих авто та автобусах, оскільки побоювалися
Протопресвітер
нападів з боку українського підпілля. Тих, хто
Гавриїл Костельник
прибув з-поза меж Львова, поселили у готелі.
Усіх делегатів попередили про режим секрет-
ності заходу. За кожним із учасників встановили
нагляд, делегатам не дозволили зустрітися на-
віть із рідними.
Для харчування делегатів собору влада ви-
ділила значні запаси провіанту, включно із алко-
гольними напоями. Зокрема, горілки для деле-
гатів було виділено 208 літрів, вина - 624 літри,
пива - 650 літрів. Столувалися делегати в
одному з найпрестижніших ресторанів тогочас-
ного Львова - «Брістолі». Укластися у кошторис
не вдалося, тож вже після завершення собору за
харчування «ліквідаторів» влада мала доплатити
ресторану «Брістоль» понад 23 тис. рублів.
 Спланований і повністю відрежисований
собор відбувався 8-10 березня 1946 р. у Львові в
приміщенні собору св. Юра. Серед 2950 греко-
католицьких священиків Галичини та Закарпаття
на соборі були присутні лише 216 священиків
та 19 світських делегатів. З великою доповіддю
виступив голова Ініціативної групи отець
Г. Костельник. Уже першого дня роботи собору,
8 березня 1946 p., була прийнята постанова про
ліквідацію Берестейської унії 1596 р. про роз-
рив із Ватиканом та про возз'єднання з РПЦ.
Наступного дня собор вирішив звернутися до
духовенства і вірних УГКЦ у Західних облас-
тях України із спеціальним закликом. Крім цих
«Я безбожник».
постанов, делегати собору прийняли тексти ві- Радянський
тальних телеграм, що були скеровані до лідера атеїстичний плакат
СРСР Йосифа Сталіна, секретаря Комуністичної
партії (більшовиків) України Микити Хрущова,
Вселенського Патріарха Максимоса, Патріарха
Московського і Всія Русі Алексія.
Для того, аби імітувати «всенародну під-
тримку», у багатьох містах і селах Галичини
місцеві органи влади оперативно організовували
групи підтримки, які вислали на адресу псевдо-
собору вітальні листи та телеграми з подякою
за розрив з Ватиканом і щасливе возз'єднання
із Російською Православною Церквою. Усі при-
сутні на соборі священики греко-католицької
церкви (216 осіб) прийняли православ'я. Варто
відзначити, що, поспішаючи провести ліквіда-
цію УГКЦ, більшовики не стали рахуватися із
чинним у той час церковним правом Російської
Православної Церкви, яке чітко та недвознач-
но не визнавало ієрейських свячень «уніатів».
З канонічної точки зору, прямий перехід греко-
католицьких священиків до Російської Пра-
вославної Церкви був грубим порушенням
Пам'ятник митрополитові
існуючого церковного права, але ніхто із пра-
Андреєві Шептицькому
вославних ієрархів не відважився пояснити біль- у Львові, який зруйнувала
шовикам неможливість такого кроку. радянська влада
Усі документи, що стосувалися ходу під-
готовки і проведення Львівського псевдособору,
були засекречені. Доступ до них більше ніж пів-
століття був закритим.
Псевдособор дав поштовх до переходу на
православ'я частині тих священиків УГКЦ, які
відмовлялися це зробити раніше. Загалом на
православ'я перейшло 1111 священиків: 532 із
Львівської, 203 - із Перемиської, 277 - зі Ста-
ніславської єпархії, а також 99 священиків з
інших єпархій. Влада створила спеціальні списки
священиків та монахів, які відмовилися підкори-
тися рішенню псевдособору. Згідно з цими спис-
ками, близько 1,6 тис. священиків УГКЦ було
заарештовано або зазнало інших репресій.
Значна частина греко-католицького духовенства
загинула в радянських концентраційних таборах.
Група священиків та монахів відважилися
на прямий виступ проти рішень псевдособору.
Восьмеро осіб із найближчого оточення митро-
полита Андрея Шептицького, яких очолили
архімандрит Климентій Шептицький та кан-
цлер архидієцезії Микола Галянт, зібравши
62 підписи священиків, надіслали протест
В. Молотову. Заявивши, що вони відмовляються
визнавати повноваження Ініціативної групи,
священики заперечили проти ліквідації УГКЦ
і приєднання її до РПЦ. Більшість цих свяще-
ників було репресовано.
Частина духовенства УГКЦ пішла у під-
пілля. У деяких випадках вияви непокори гру-
бому втручанню влади у церковні справи були
відкритими. Незважаючи на неймовірні заляку-
вання, понад 30 сіл Львівщини відмовилися пе-
реходити у лоно РПЦ.
Запровадження у життя рішення Львівсь-
кого псевдособору 1946 p. призвело до ліквідації
усіх трьох єпархій УГКЦ в Галичині, а пізніше -
Мукачівської і Пряшівської. Крім цього, ліквідо-
вано усіх апостольських адміністраторів.
Заарештовані владики церкви були засуд-
жені до тривалих термінів ув'язнення в концен-
траційних таборах. Митрополит Йосиф Сліпий
відсидів у радянських тюрмах і таборах 18 років.
Тривале ув'язнення відбув Володимир Стернюк.
Загинули під час ув'язнення та заслання єпископи
Іван Лятишевський, Йосафат Коциловський,
Микола Чарнецький, Григорій Хомишин,
Григорій Лакота, архімандрит Климентій Шеп-
тицький. Єпископа Теодора Ромшу 1947 р. біль-
шовицькі агенти отруїли.
Репресії проти українських греко-като-
ликів відбувалися також і в Чехословаччині,
Польщі та Румунії. У чехословацькій тюрмі
Леопольдово загинув єпископ Павло Гойдич,
його помічник, владика Василь Гонко, за вка-
зівкою з Москви був заарештований. Жорстокі
репресії проти українських греко-католиків
відбулися у Румунії. У тюрмах цієї країни
померли владики Іван Сучу, Іван Балан,
Валеріян Траян Френчу, Олександр Ручу; довго
сидів у тюрмі владика Олександр Гросу. Три-
валі терміни тюремного ув'язнення отримали
й інші владики УГКЦ: П. Гопко, Й. Федорик,
О. Хіра, В. Величковський.
До моменту ліквідації УГКЦ нараховувала
2 913 парафій. Після 1946 р. було передано РПЦ
або знищено переважаючу їх більшість - 2 672.
Діяти продовжували лише ті греко-католицькі
парафії, які перебували на території країн Захід-
ної Європи, США та Канади. У складі УГКЦ до
Львівського собору 1946 р. було 4 488 церков
та 203 монастирі. Частину цих храмів передали
РПЦ, а решту перетворили на складські примі-
щення, спортивні зали, магазини та клуби.
Мартирологія Українських Церков на-
водить відомості про близько 300 священиків
УГКЦ, які були замордовані комуністичними
режимами СРСР, Польщі, Румунії та Чехосло-
ваччини. Серед знищених греко-католицысих
священиків - парох с. Залуж на Лемківщині
Петро Андрійчук (1880-1945), парох с. Березка,
декан Бірчанського деканату на Перемищині
Олексій Білик (1892-1945), секретар Галицької
провінції Чину Святого Василія Великого Євти-
мій Бобрецький (1892-1944), парох с. Ліщини на
 Львівщині Михайло Козак (1885-1947) та багато
інших. Винищуючи греко-католицьке духовенство,
більшовики мали намір позбавити українських
мешканців Західної України духовного проводу,
насадити атеїзм, бездуховність, виплекати аполі-
тичних безбатченків-манкуртів.
Особисту відповідальність за ліквідацію
УГКЦ та репресії проти її духовенства та вірних
несуть вищі керівники Радянського Союзу, чільні
функціонери партійних органів та радянських
спецслужб: Й. Сталін (голова Ради народних
комісарів СРСР, секретар ЦК ВКП (б)), В. Мо-
лотов (народний комісар закордонних справ,
перший заступник голови Ради народних Комі-
сарів), Л. Берія (очільник НКВС), М. Хрущов
(секретар ЦК Комуністичної партії (більшови-
ків) України, голова Ради народних комісарів
УРСР), Г. Карпов (голова Ради у справах РПЦ),
І. Полянський (голова Ради у справах релігій-
них культів при Раді народних комісарів СРСР),
І. Грушецький (перший секретар Львівського
обкому Комуністичної партії (більшовиків)
України), Воронін (начальник управління НКГД
у Львівській області), Грушко (начальник управ-
ління НКВС у Львівській області), Ходченко
Йосиф Сліпий (уповноважений Ради у справах РПЦ при Раді
облаченні кардинала
народних комісарів УРСР), Митрин (секретар
ЦК Комуністичної партії (більшовиків) України
з пропаганди та агітації), Вишневський (уповно-
важений Ради у справах РПЦ при Раді народних
комісарів СРСР у Львівській області), Кучеря-
вий (уповноважений Ради у справах релігійних
культів у Тернопільській області), Сердюценко
(уповноважений Ради у справах релігійних куль-
тів у Станіславській області), Катунін (заступ-
ник Уповноваженого Ради у справах РПЦ при
РНК СРСР в УРСР), Вільховий (уповноважений
Ради у справах релігійних культів при РНК
УРСР), Козирєв (голова Львівської обласної
ради), Алексій (Патріарх Московський і Всієї
Русі), Іоан (екзарх України РПЦ), Макарій (архі-
єпископ Львівський та Тернопільський РПЦ).
 Прикметною була подальша доля керівників Ініціативної групи, тих
греко-католицьких священиків, які погодилися провести у 1946 р. псевдо-
собор та виступити із закликом ліквідувати УГКЦ. Гавриїл Костельник, який
отримав сан митрофорного протоієрея, восени 1948 р. був убитий у Львові
неподалік Преображенської церкви. Тривалий час радянська пропаганда
стверджувала, що Гавриїл Костельник загинув від рук українських
націоналістів, хоча переконливих доказів цьому ніколи не надали. Існують
вагомі підстави вважати, що зі священиком могли розправитися самі більшовики,
особливо якщо зважити на той факт, що смерть Гавриїла Костельника була
використана для посилення антиукраїнських репресій. Через кілька років після
Львівського собору загадково померли під час лікування Станіславський єпис-
коп Антоній Пельвецький і Дрогобицький єпископ Михаїл Мельник.
Насильницьку ліквідацію УГКЦ засудив Ватикан. Апостольська
столиця не визнала рішень Львівського псевдособору. Зважаючи на це,
структури УГКЦ продовжували існувати у підпіллі, а також у діаспорі.
Підпільні структури греко-католиків отримали назву катакомбної церкви.
У період 1944-1990 pp. радянська влада жорстоко переслідувала катакомбну
УГКЦ, проте ліквідувати її повністю так ніколи і не змогла.
Під тиском світової громадськості та Святішого Престолу, у 1963 р.
комуністичний режим звільнив із концентраційного табору очільника УГКЦ
митрополита Йосипа Сліпого. Митрополитові дозволили виїхати до Вати-
кану, але перед тим, як залишити територію СРСР, він таємно висвятив кіль-
кох єпископів підпільної церкви.

Зі зміною політичної ситуації в CPCR у другій половині 1980-х pp.

УГКЦ почала активно домагатися легалізації. Священики та
вірні церкви організовували масові заходи, здійснили масове
* голодування протесту тощо. У 1990 р. Українська Греко-Като-
лицька Церква остаточно вийшла з підпілля. Церква вистояла
і виграла битву з безбожницьким режимом. Із проголошенням
незалежності Української держави, Українська Греко-Католицька
І Церква відкрила нову сторінку своєї діяльності.
Під час пастирського візиту до України, виступаючи з про-
повіддю у Києві 25 червня 2001 р., Папа Римський Іван Павло II
наголосив: «У цю особливу хвилину бажаю вшанувати тих, які
випередили вас у вірі і, незважаючи на перенесені величезні
випробування, зберегли священну традицію. Нехай їхній світлий
приклад заохочує вас не боятися. Сповнені Духом Христовим, ста-
ранно будуйте ваше майбутнє згідно з його заповіддю любові».
Ö TEMA 3 (6)
у
h
\4 Україна в умовах незалежності

/ Державний розвиток Незалежної України

{ А Розвиток української освіти і культури

V9
 ДЕРЖАВНИЙ РОЗВИТОК
НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Проголошення Незалежності України ста-

ло можливим завдяки активному розвитку націо-
нально-демократичного руху, який здійснював
значний вплив на суспільно-політичне життя
України від середини 1980-х pp., а також спри-
ятливому для українців розвитку зовнішньополі-
тичної ситуації. Основу українського національно-
демократичного руху кінця 1980-х - початку
1990-х pp. складали структури Товариства укра-
їнської мови ім. Т. Шевченка та Народного руху
України. Динамічно розвивалися молодіжний
та націоналістичний рухи. Центральна влада
в Україні залишалася в руках комуністичної
номенклатури, яка отримувала вказівки з
Ігор Юхновський
Москви, але націонал-демократи шляхом учас-
ті у місцевих виборах зуміли встановити на по-
чатку 1990 р. контроль над місцевими органами
влади в Галичині та частково у Києві.
На виборах до Верховної ради Української
РСР, які відбулися у березні 1990 p., національно-
демократичні сили зуміли здобути близько
чверті депутатських мандатів. У парламенті
було сформовано об'єднання Народна рада
(голова Ігор Юхновський), яке налічувало тро-
хи більше сотні депутатів. Народній раді проти-
стояла група виразних прихильників збереження
України у складі Радянського Союзу, що скла-
далася із 239 осіб (голова Олександр Мороз).
Вибори 1990 р. продемонстрували, що Комуніс-
тична партія втратила свою монополію на владу.
Незважаючи на чисельну перевагу у парламенті
комуністів, націонал-демократи володіли ініці-
ативою, періодично змушуючи більшість йти Олександр Мороз
на поступки. Значним пропагандистським та
моральним успіхом стало проголошення Верхо-
201
 вною радою Української РСР 16 липня 1990 р.
Декларації про державний суверенітет України,
яка не оголошувала негайної незалежності, але
засвідчила наміри України набути низки ознак
суверенної держави. У Декларації містився пункт
про те, що її положення будуть використані
при укладенні нового союзного договору.
Наступного удару комуністичний режим
зазнав у жовтні 1990 p., коли Українська сту-
дентська спілка та Студентське братство Львова
організували акцію масового голодування сту-
дентів у Києві, яка отримала назву Революції на
граніті. Назва виникла через те, що голодуючі
розбили свій табір на пл. Жовтневої Революції
(тепер Майдан Незалежності), викладеній граніт-
2 жовтня 1990 p. ними плитами. Голодування тривало два тижні
розпочалася студентська
Революція на граніті (2-16 жовтня 1990 p.), студентів масовими

202
демонстраціями підтримали кияни, акція завер-
шилася перемогою національних сил. Парламент
змушений був прийняти головні вимоги сту-
дентів: відставка прем'єр-міністра, проведення
нових виборів на багатопартійній основі,
націоналізація майна комуністичної партії та її
молодіжного відгалуження комсомолу, військова
служба для українців в Україні, непідписання
нового союзного договору.
Щоправда, невдовзі виявилося, що партійна
номенклатура лише із тактичних міркувань при-
йняла вимоги студентів, але не збиралася їх
виконувати. Комуністичні сили в Україні вели
гру, намагалися затягнути час, очікуючи, що зре-
штою Москва дасть чітку вказівку припинити
"ігри у демократію" й придушить національно-
демократичний рух силою. Демонтаж пам'ятника
В. Леніну в Сокалі
Ситуація в Україні різко змінилася напри- на Львівщині
кінці літа 1991 p., коли комуністична номенкла-
тура вирішила скористатися ідеями національно-
патріотичних сил. Це сталося після того, як
19-21 серпня 1991 р. частина найбільш кон-
сервативно налаштованих керівників Комуніс- Бойові машини десанту на
вулицях Москви під час спро-
тичної партії Радянського Союзу, радянської би державного перевороту
армії та спецслужб спробували вчинити у 19 серпня 1991 р.
 Москві державний переворот. Цей переворот,
згідно із задумом його організаторів, мав при-
звести до встановлення у СРСР жорсткого авто-
ритарного режиму та згортання усіх демокра-
тичних процесів, які розпочалися у країні після
приходу до влади 1985 р. Михайла Горбачова.
Завдяки рішучій поставі мешканців російської
столиці переворот зазнав невдачі.
Михайло Горбачов
Під час спроби перевороту прокомуніс-
тичні сили в Україні виявили обережну, але
виразну прихильність до заколотників. Нато-
мість націонал-демократи закликали українців до
опору диктатурі, почали готуватися до загаль-
ного страйку та акцій громадянської непокори.
Злякавшись відповідальності за свою поставу
19-21 серпня 1991 p., яка повинна була квалі-
фікуватися як державна зрада, комуністична
верхівка Верховної ради вирішила не чинити
опору, коли на сесії парламенту 24 серпня 1991 р.
представники Народної ради запропонували про-
голосити незалежність України. Під час обгово-
рення цього питання навколо будинку парламенту
зібрався багатотисячний мітинг прихильників
Мітинг на підтримку
незалежності. За проголошення Незалежності
Незалежності України у Києві.
Фото 1991 р. України проголосували 346 депутатів, проти -

204
один. Для того, аби підтвердити бажання меш-
канців України жити в окремій державі, на
1 грудня 1991 р. було призначено референдум.
Водночас із референдумом, 1 грудня 1991 р.
відбулися вибори першого президента України.
Головними кандидатами на цю посаду стали
номенклатурний функціонер комуністичної пар-
тії Леонід Кравчук та один із чільних лідерів
національно-демократичного табору В'ячеслав
Чорновіл. На виборах переміг Леонід Кравчук,
який набрав 61,6% голосів. Понад 90% тих, хто
взяв участь у виборах, проголосували за Неза- В'ячеслав Чорновіл

лежність України.
Одним із перших кроків Л. Кравчука на
посту президента України стало підписання
8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі (Білорусь)
із лідерами Росії Борисом Єльциним та Білорусі
Станіславом Шушкевичем угоди, яка поклала
край існуванню СРСР. Протягом наступних
місяців в Україні почалося створення власних
Леонід Кравчук, Станіслав
державних структур, фінансової системи, армії,
Шушкевич та Борис Єльцин
правоохоронних органів тощо. на зустрічі в Біловезькій пущі
 Період президентства Леоніда Кравчука
(1991-1994) позначився загостренням еконо-
мічної кризи, яка невдовзі переросла у кризу
політичну Витоки важкої економічної кризи,
яка вразила економіку України, були закладені
ще в роки існування СРСР. Ситуацію ускладнив
розрив економічних зв'язків із підприємствами
інших республік колишннього Радянського
Союзу, однак головна причина колапсу укра-
їнської економіки полягала у відсутності наймен-
ших намірів реформувати неефективне сільське
Леонід Кравчук, господарство та винятково енергозатратну й кон-
перший президент України курентнонеспроможну економіку. Український
уряд, сформований зі старих кадрів радянських
часів, виявився геть безпорадним перед склад-
ними економічними викликами, й восени 1992 р.
Верховна Рада відправила його у відставку.
Новим прем'єр-міністром, який публічно
пообіцяв здійснити швидку та радикальну про-
граму ринкових реформ, у жовтні 1992 р. став
колишній директор військового заводу "Пів-
деньмаш" Леонід Кучма. На початку 1993 р. пар-
ламент надав йому надзвичайні повноваження
терміном на шість місяців, які мали допомогти
реформувати економіку (згодом ці надзвичайні
повноваження продовжили). Діяльність Л. Кучми
на посту керівника уряду виявилася неефектив-
ною, очевидним свідченням чого стала гіперін-
фляція - упродовж 1993 р. українська грошова
одиниця, якою тоді були "купони", знецінилася
Купон номіналом 500 000 більш ніж у сто разів. Середньомісячна платня
українських карбованців в країні складала близько 10 доларів. Зростан-
ня цін випереджало зростання заробітної платні
приблизно у п'ять разів.
Заявивши, що реформи не вдалося провес-
ти через особистий конфлікт із оточенням пре-
зидента Л. Кравчука, прем'єр-міністр Л. Кучма
взяв участь у виборах президента України, які
відбулися протягом червня-липня 1994 р. Свою
виборчу кампанію Л. Кучма побудував на обі-
цянках більш тісного союзу із Росією і надання
російській мові статусу другої державної.
206
JI. Кравчук, який також не міг похвалитися
економічними успіхами, почав позиціонува-
ти себе як захисника української ідентичності.
Вибори літа 1994 р. стали першими в історії не-
залежної України, які продемонстрували поділ
виборців країни на два консолідовані табори.
Захід і Центр України проголосували переважно
за Л. Кравчука (набрав у другому турі 45,6%),
натомість Схід і Південь - за Л. Кучму (52,1%).
Зважаючи на те, що чисельність населення у
східних промислових регіонах України є трохи
більшою, аніж на заході країни, другим прези-
дентом України став Леонід Кучма (1994-2004),
який втримався при владі два президентські тер-
міни, вигравши за сумнівих обставин прези-
дентські перегони 1999 р.
На початку свого першого президентсько-
го терміну Л. Кучма оголосив про намір розпо-
чати економічні реформи. З цією метою Україна
налагодила у 1994-1995 pp. тісні відносини із
Міжнародним валютним фондом і Світовим бан-
ком, які почали позичати Києву гроші, що мали
бути використані на структурну перебудову еко-
номіки країни. Завдяки цим грошам, а також
жорсткій монетарній політиці, яка головною Леонід Кучма -
мірою полягала у тому, що працівникам бюджет- другий президент України
ної сфери почали затримувати заробітну платню,
наприкінці весни 1995 р. вдалося частково прибор-
кати інфляцію. Стабілізації було досягнуто ціною
неймовірного зубожіння переважаючої більшості
мешканців України. У багатьох галузях економіки
людям не платили заробітної платні по півроку.
З ініціативи Л. Кучми, улітку 1995 р. в
Україні розпочалася велика приватизація,
наслідком якої стала поява в країні кількох
потужних олігархічних груп. Користуючись сво-
їми знайомствами в уряді чи адміністрації пре-
зидента, порівняно невелике коло осіб за безцінь
скупило переважаючу більшість промислового
потенціалу країни.
Бажаючи покращити зовнішньополітичний
імідж країни, адмінстрація Л. Кучми відмови-
207
 лася від розташованої на території України
ядерної зброї, що раніше належала Збройним
силам СРСР, віддала або знищила важкі страте-
гічні бомбардувальники, підписала з Росією уго-
ду про непропорційний поділ Чорноморського
флоту, одним із елементів якої став дозвіл
російським військовим утримувати в Криму до
2017 р. велику військово-морську базу в Севас-
тополі. У роки президентства JI. Кучми у якості
зовнішньополітичної доктрини утвердилася кон-
цепція «багатовекторності», яка полягала у тому,
що стратегічними партнерами України є вод-
ночас Росія та США. На практиці ця політика
полягала у балансуванні держави між Росією та
країнами Заходу.
Зважаючи на те, що економічне станови-
ще України наприкінці 1990-х pp. залишалося
Пам'ятник складним, а багато людей висловлювали своє
В'ячеславові Чорноволу
уЛьвові незадоволення неефективністю та корумпованістю
кланово-олігархічного режиму, що виник у кра-
їні, адміністрація JI. Кучми вирішила вдатися до
політики «загвинчування гайок», що мало забез-
печити перемогу на чергових президентських
виборах. У країні почалися утиски свободи слова,
непропорційно розбудовано правоохоронні
органи. За загадкових обставин у березні 1999 р.
загинув найбільш авторитетний лідер опозицій-
ного руху В'ячеслав Чорновіл. Восени 1999 р.
в Україні відбулися президентські вибори, на
яких переміг Л.Кучма, за якого проголосувало
56% виборців. Незалежні спостерігачі висловили
велику кількість застережень щодо порушень, які
влада допустила під виборчих перегонів й самого
голосування.
Друга президентська каденція Л. Кучми
(1999-2004) супроводжувалася постійними полі-
тичними кризами та скандалами. Найбільшого
Георгій Гонгадзе розголосу отримала справа викрадення та вбив-
ства 16 вересня 2000 р. українського опози-
ційного журналіста Георгія Гонгадзе, оскільки
невдовзі після його смерті були оприлюднені
матеріали, які свідчили про причетність до
208
цієї справи президента JI. Кучми. Навесні
2001 р. в Україні виник масовий демократичний
рух «Україна без Кучми!», який владі, хоча із
труднощами, але усе ж вдалося придушити.
Водночас, Україна потрапила в міжнародну
ізоляцію через повідомлення про наміри укра-
їнського уряду продати сучасні системи озбро-
єння диктатору Іраку Садаму Хусейну, щодо
режиму якого було встановлено міжнародне
ембарго. Скориставшись бойкотом з боку країн
Заходу, в Україні посили свої позиції проро-
сійські сили та орієнтовані на Росію фінансово-
олігархічні групи.
Чергову внутрішньополітичну кризу Україна
пережила восени-узимку 2004 p., коли в країні
відбулися чергові президентські вибори. До
другого туру цих виборів вийшли два колишні
прем'єр-міністри Віктор Ющенко та Віктор
Янукович. Передвибочі перегони відбувалися в
атмосфері великого напруження, з численними
скандалами та провокаціями. Згідно із твер-
дженням В.Ющенка, під час виборчої кампа- Помаранчева революція.
нії було вчинено замах на його життя, політика Протестуючі на
Майдані незалежності.
спробували отруїти діоксином. Водночас,
Фото 2004 р.
 політичні консультанти з Росії, яких винайняв
передвиборчий штаб В.Януковича, зробили ставку
на розкол країни, залякуючи мешканців Сходу та
Півдня України «бандерівським» режимом, який
нібито має намір встановити в Україні після своєї
перемоги В.Ющенко. Прихильники В. Ющенка
використовували символіку помаранчевого
кольору, тому їх називали «помаранчевими».
Другий тур виборів відбувся у листопаді 2004 р.
із численними порушеннями процедури та фаль-
сифікаціями; незважаючи на це, Центральна
виборча комісія поспішила проголосити третім
президентом України В. Януковича.
Обурення людей, які відмовилися сприймати
сфальсифіковані результати виборів, вилилося у
Майдан - перманентний мітинг, який, розпочав-
шись 22 листопада 2004 p., тривав на Майдані
Незалежності у Києві аж до початку наступного
року. У більшості українських міст виникли свої
Майдани. Люди, які виступили проти фальсифі-
кації результатів виборів, поводилися підкреслено
Помаранчева революція. толерантно й цивілізовано, усі виступи були
Протестуючі виключно мирними. Ці події увійшли до історії
на Майдані незалежності.
Фото 2004 р.
під назвою Помаранчевої революції.

210
 Протягом усього часу існування Майдану
тривали перемовини між працівниками вибор-
чих штабів В. Ющенка та В. Януковича. За посе-
редництвом керівництва парламенту було досяг-
нуто домовленості, яка полягала у тому, що
взамін за згоду на переголосування В. Ющенко
погодиться на значне зменшення своїх прези-
дентських повноважень, що й було реалізовано
через Конституційну реформу 8 грудня 2004 р.
Верховний суд України, до якого звернулася
"помаранчева" сторона, прийняв рішення про-
вести переголосування другого туру виборів. Віктор Ющенко,
Під час цього переголосування 26 грудня 2006 р. третій президент України
більшу кількість голосів громадяни України від-
дали за В. Ющенка (51,2%), який став наступ-
ним президентом країни.
Час президентства Віктора Ющенка
(2005-2010) був суперечливим та неоднознач-
ним періодом в історії Незалежної України.
Головними здобутками цього періоду стало різке
збільшення закордонних інвестицій в українську
економіку, деяке покращення соціальних стан-
дартів життя українців, успішна політика пам'яті,
наслідками якої стало повернення до суспільного
обігу багатьох забутих раніше подій національної
історії. Президент В. Ющенко заявив, що Україна
у подальшому має намір вступити до НАТО та
Європейського союзу.
Водночас, 2005-2010 pp. позначилися
неймовірно гострим особистим конфліктом між
президентом В. Ющенком та прем'єр-міністром
Юлією Тимошенко, уряд якої перебував при владі
з лютого до вересня 2005 р. Відправивши у
вересні Ю. Тимошенко у відставку, президент
призначив прем'єр-міністром ЮріяЄханурова
(2005-2006), а згодом й свого колишнього Юлія Тимошенко
політичного супротивника Віктора Януковича
(2006-2007). Після дочасних виборів парламенту
у вересні 2007 р., на яких найбільшу кількість
мандатів здобула політична сила Ю. Тимошенко,
президент В. Ющененко змушений був знову
призначити її прем'єр-міністром (2007-2009).
211
 Головними конкурентами на президентсь-
ких виборах, що відбулися у січні-лютому 2010 р.
були лідер Партії Регіонів Віктор Янукович на
Юлія Тимошенко. Лейтмотивом своєї виборчої
риторики В. Янукович обрав критику економіч-
них невдач уряду, які були посилені світовою
економічною кризою 2008-2009 pp. Особливістю
виборчих перегонів стала позиція президента
В. Ющенка, який, не маючи мінімальних шансів
перемогти на цих виборах, закликав виборців з
національно-демократичного табору не обирати
"менше зло", а скористатися можливістю про-
Віктор Янукович,
голосувати проти обох учасників другого туру
четвертий президент України
виборчих перегонів. Виборча кампанія заверши-
лася перемогою В. Януковича, за якого проголо-
сували 48,95% виборців. Ю. Тимошенко набрала
на виборах 45,47% голосів. Проти обох кандида-
тів проголосували 4,36% виборців.
Вже перші кроки адміністрації новообра-
ного президента Віктора Януковича проде-
монстрували його бажання кардинально змінити
парадигму цивілізаційного розвитку Української
держави. На вищі державні посади були призна-
чені особи, які у попередні роки не приховували
своїх українофобських настроїв; відбулося згор-
тання багатьох освітніх та культурних проек-
тів, започаткованих президентом В. Ющенком.
Реформування судової системи вилилося у ство-
рення повністю підконтрольної адміністрації
президента судової влади. Особливе обурення
опозиції викликало скасування через суд восени
2010 р. Конституційних реформ, які були прий-
няті наприкінці 2004 р. Сформована у парламенті
пропрезидентська більшість оголосила про
позаблоковий статус України, відмовившись тим
самим від курсу країни на вступ до НАТО.
У квітні 2010 р. президент В. Янукович
підписав із президентом Росії Дмитром Мєдвє-
Протести проти дєвим Харківські угоди, які передбачають про-
Харківських угод довження базування російського флоту в Україні
до 2042 р. з автоматичним продовженням на
5 років, якщо у сторін не виникне застережень.
212
Значний резонанс у світі викликали арешти та судові процеси над членами
попереднього уряду Ю. Тимошенко й Юрієм Луценком. За сумнівних
обставин Юлію Тимошенко та низку інших урядовців засудили до тюрем-
ного ув'язнення. Репресії проти опозиції викликали гостру реакцію з боку
країн Заходу. Навесні 2012 р. лідери переважаючої більшості країн Європи
оголосили бойкот Саміту голів держав Центральної Європи, що мав від-
бутися у Ялті.
На початку липня 2012 р. контрольований пропрезидентською біль-
шістю парламент, порушуючи регламент, спробував прийняти неконститу-
ційний закон, який у випадку свого запровадження надавав російській мові
в Україні невиправдані привілеї.
Спроба запровадити другу державну мову викликала різкий спро-
тив патріотичних сил. У Києві почалося голодування кількох депутатів
Верховної ради України. Спроби міліції розігнати голодуючих заверши-
лися невдачею, оскільки на захист людей виступили члени Всеукраїнсько-
го об'єднання «Свобода», партій «Батьківщина», «Фронт змін», «Удар» та
інших патріотичних сил. Незважаючи на протести, президент В. Янукович
підписав закон, щоправда, пообіцявши внести згодом до нього правки, які
мали б захисти українську мову.

V Висновки!
Проголошення Незалежності України улітку 1991 р. поклало
початок процесам державного будівництва. Вже у перші
роки існування Української держави були створені інституції, які
є неодмінною ознакою суверенної країни. Складніше відбувалось
формування системи демократичних правових та вільнорин-
кових економічних відносин. Причиною цього було те, що зі змі-
ною вектора політичного розвитку країни, на початку 1990-х pp.
не відбулася зміна політичних еліт, які були сформовані у напів-
колоніальні часи комуністичного режиму. Протягом свого дер-
жавного існування сучасна Україна пережила кілька гострих
політичних та економічних криз, які позначилися на головних
формах політичного життя та суспільної поведінки громадян
країни. Головною проблемою, яка гальмує поступальний розви-
ток Української держави, є відсутність повноцінного громадянсь-
кого суспільства, що виявляється у нездатності значної частини
мешканців країни до самоорганізації та позитивної взаємодії.
Водночас, слід відзначити, що переважна більшість українців
категорично не сприймає авторитарних методів керівництва, які
демонструють посткомуністичні політичні сили країни. Це дає
підстави оптимістично оцінити перспективи подальшого роз-
витку країни.
РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ
ОСВІТИ І КУЛЬТУРИ
Проголошення 24 серпня 1991 р. держав-
ної незалежності України започаткувало но-
вий етап розвитку української культури. Адже
після хвилі національного піднесення, певної
ейфорії Україна поринула у складний і трива-
лий процес подолання тоталітарної спадщини,
утвердження державної незалежності та сувере-
нітету. Не оминуло це й українську культуру, яка
на тлі економічної нестабільності фінансується
за залишковим принципом, є заручницею склад-
ного історичного минулого, що в своїй основі ві-
дображається в культурній відмінності регіонів.
І мова тут не стільки про етнографічне різно-
барв'я, яке насправді не несе якихось загроз,
скільки про сприйняття національних цінностей.
Саме тому перед державною політикою у
сфері культури і громадськими інститутами сто-
їть завдання відродження і збереження багатої
духовної і матеріальної спадщини, її популяри-
зація, утвердження національних цінностей та
пріоритетів, виховання почуття гордості та праг-
нення ідентифікувати себе з нею, забезпечення
сприятливих умов розвитку та інтеграції у світо-
вий культурно-історичний процес. Не менш важ-
ливою складовою є розширення функціонування
державної мови.
Попри проблеми політичного, економіч-
ного та історичного характеру, загальний баланс
культурного розвитку все-таки виглядає як пози-
тивний, хоча його і важко сприймати однозначно.
Нагромаджений за століття культурний потенціал
в основному вдалося зберегти: це унікальні музей-
ні зібрання та бібліотечні фонди, самобутні творчі
колективи й дитячі мистецькі школи і студії, без-
цінні твори народних майстрів, пам'ятки архітек-
тури тощо. Труднощі з фінансуванням не призвели
до закриття жодного театру, концертної зали чи
філармонії. Навпаки, у вересні 1999 р. у Полтаві
було урочисто відкрито нову виставкову залу -
галерею сучасного українського мистецтва. Отри-
мали нові приміщення Київський дитячий
музичний театр, Київський театр ляльок. Здо-
були державний статус львівські театри
«Воскресіння» та молодіжний ім. Леся Курбаса.
Створено муніципальний театр «Хортиця»
у Запоріжжі. Відбудовано Михайлівський
Золотоверхий собор у Києві, реставровано
Золочівський замок, Палац Розумовських
у Батурині, Одеський національний акаде-
мічний театр опери та балету і багато Засновниктеатру
інших. «Воскресіння»
Це хоч і поодинокі приклади на фоні Ярослав Федоришин

десятків пам'яток архітектури, які потребують

втручання держави у їх відбудову чи реставра-
цію, але досить показові.
Найбільшим набутком культурного життя
стало ліквідування відкритих чи прихованих
перепон на шляху розвитку національної куль-
тури. Суспільство звільнилося від ідеологічних
штампів марксизму-ленінізму, вперше за багато Михайлівський
Золотоверхий собор
десятиліть набуло вільного доступу до надбань у Києві

215
 світової культури. Закладено основи для відро-
дження історичної пам'яті, повернення забутої
або забороненої культурної і мистецької спад-
щини, вивільнення творчої ініціативи, розгор-
тання широкого спектру стильових напрямів,
активізації культурного життя в регіонах, підне-
сення народної творчості тощо.
Хоча реальністю є і те, що представники
культури, намагаючись вижити в умовах ринку,
створюють комерційно виграшні, але низько-
пробні, розраховані на невибагливий смак куль-
турні проекти. Засоби масової комунікації у
гонитві за рекламним часом та шпальтами газет
практикують показ відвертого кітчу, антикуль-
тури, насаджують низькі культурні стереотипи.
Суперечливі, іноді шкідливі тенденції роз-
витку української культури на початку нового
тисячоліття - характерна ознака перехідного сус-
пільства, культура якого впродовж майже всього
XX ст. перебувала в полоні тоталітаризму.
Безумовно, що подолання негативних і закріп-
Одеський національний лення позитивних наслідків розвитку укра-
академічний театр опери
та балету
їнської культури залежать від наполегливої й
цілеспрямованої праці як держави, так і всього
суспільства, кожного громадянина. Запорукою
успіху в досягненні цієї мети є як могутній куль-
турний потенціал нації, унікальний у європейсь-
кому та світовому вимірі, так і життєдайні процеси
демократизації українського суспільства.
У цьому контексті значна частина укра-
їнського суспільства бачить потребу сформувати
новий національний проект. Це проект молодого
амбітного посттоталітарного суспільства, яке
переросло період хуторянства, провінційності і
Ліна Костенко
прагне розвивати якісно новий культурно-істо-
ричний вимір. Це не просто зміна поколінь, це
передусім зміна пріоритетів, ментальна перебу-
дова - процес звільнення від одних стерео-
типів і вироблення інших. Адже за словами
Ліни Костенко, «живемо в постійному відчутті
негараздів, психологічного дискомфорту, викрив-
леної істини». Відповідно проблеми України для
світу неактуальні, за нею тягнеться шлейф істо-
ричних упереджень, багато з яких не спростовані
й досі. На думку поетеси, треба постати від-
криттям для світу, а не морально придушеним
народом. Розвиваючи цю тему, Л. Костенко пише,
що ефективне не те, що заперечує чуже, а те,
що утверджує своє. Золочівський замок

217
 Перед нами стоїть непростий і нелегкий
шлях модернізації, переосмислення української
національної культури, її позиціонування у сві-
товому культурному просторі як самобутньої та
самодостатньої системи. Системи, яка має всі
підстави стати активним гравцем цього культур-
ного простору, не тільки як споживач культур-
них продуктів, а й як виробник і партнер світо-
вого культурного обміну.
У зв'язку з цим, ключове місце відводиться
освіті, яка від часу проголошення незалежності
Головна брама перебуває у стані експериментів, вироблення
Луцького замку
державних стандартів, реформ тощо.
Чинне законодавство гарантує молоді здо-
буття обов'язкової повної загальної середньої
освіти.
В Україні загальноосвітні навчальні заклади
поділяються на три ступені: І ступінь (початкова
школа); II ступінь (основна школа); III сту-
пінь (старша школа). Загальноосвітні навчальні
заклади всіх трьох ступенів можуть функціону-
вати інтегровано або самостійно.
Палац Розумовських
 Для розвитку здібностей, обдарувань і
талантів дітей функціонують спеціалізовані школи,
гімназії, ліцеї, колегіуми, а також різні типи на-
вчально-виховних комплексів, об'єднань.
Для задоволення мовних потреб осіб інших
національностей у 2008/2009 н.р. в Україні з
20047 загальноосвітніх навчальних закладів -
1 199 із навчанням російською мовою (у них
здобувають освіту 403 719 учнів), 1628 шкіл -
із навчанням українською і російською мовами
(російською мовою навчаються 368594 учні).
Працюють також школи з навчанням трьома
мовами (українською, російською і кримсько-
татарською; українською, російською та ру-
мунською; українською, російською та болгарсь-
кою; українською, російською та молдавською)
та двома мовами (українською та угорською,
українською та польською). Російську мову як
предмет вивчали 1292 518 учнів, а як факульта-
тив або в гуртках - 165 544 учні.
Таким чином, кількість російських шкіл в
Україні на 2010 р. становила 5,9% від загальної
їх кількості (для порівняння, у 1991/1992 н.р. їх
було 3 364, що становило 15,9% від загальної
кількості). Разом з тим, можна стверджувати, що
в Україні створено найкращі умови для задово-
лення МОВНИХ потреб Представників національ- Студенти на заняттях
них меншин, а також українців за національніс-
тю, які рідною мовою вважають російську.
У цей же час, стан загальноосвітніх
навчальних закладів характеризується наро-
щуванням складних проблем. Особливо це
пов'язано із складним матеріально-технічним
забезпеченням шкіл. У першу чергу від цьо-
го потерпають сільські школи, які потребують
капітальних ремонтів, а часто і будівництва но-
вих приміщень, оновлення матеріально-техніч-
ної бази, долучення до сучасних інформаційних
систем, забезпечення засобами навчання, посіб-
никами, навчальною літературою тощо. Складні
економічні процеси та демографічна криза при-
звели до закриття багатьох сільських шкіл.
До системи загальної середньої освіти
належать також позашкільні навчальні заклади,
міжшкільні навчально-виробничі комбінати,
професійно-технічні навчальні заклади, вищі
навчальні заклади І-ш рівня (вищі професійно-
технічні навчальні заклади і технікуми) та П-ш
рівня (коледжі) акредитації. Ці заклади освіти
забезпечують здобуття повної загальної середньої
освіти кваліфікації, освітньо-кваліфікаційного
рівня молодший спеціаліст (навчальні заклади 1-го
рівня акредитації) та бакалавр (навчальні заклади
ІІ-го рівня акредитації).
Станом на 2009 р., в Україні діяло 876 про-
фесійно-технічних навчальних закладів та
511 закладів І-ІІ рівня акредитації. Зокрема, у
професійно-технічних закладах України на
січень 2009 р. 393 тис. учнів оволодівали 526 ро-
бітничими професіями. 63,8% учнів одночасно
з професією здобувають повну середню освіту.
На базі ПТУ здійснюється навчання тимчасово
безробітних, перепідготовка та підвищення ква-
ліфікації робітників.
У сфері вищої освіти України в останні роки
здійснено кроки щодо подальшого скорочення
і впорядкування мережі вищих навчальних
закладів I-IV рівнів акредитації. У 2009/2010 н.р.
чисельність цих закладів зменшилася з 881 до
861. З них - 350 навчальних закладів III—IV рівня
акредитації. До цього переліку відносяться і
відомчі навчальні заклади. Для порівняння, у
1991/1992 н.р. в Україні працювало 910 вищих
навчальних закладів (754 - І-ІІ рівня акредитації,
156 - III—IV рівня акредитації).
Слід зазначити, що така тенденція в
основному не пов'язана із закриттям навчаль-
них закладів II рівня акредитації, а з оптимі-
зацією цієї ланки вищої школи, досягненням Логотип Східноукраїнського
національного університету
III—IV рівня акредитації тощо. Відповідно, ми
спостерігаємо відкриття нових вищих навчаль-
них закладів III—IV рівня акредитації.
Як приклад, у рамках такої політики було
створено: на базі Рівненського державного
педагогічного інституту, Рівненського дер-
жавного інституту культури, Дубенського та
Сарненського педагогічних коледжів, а також
Рівненського музичного училища та Дубенсь-
кого училища культури Рівненський держав-
ний гуманітарний університет; на базі
Луганського машинобудівного інституту та де-
кількох вищих навчальних закладів Луганська
і Луганської області - Східноукраїнський Головний корпус
Рівненського державного
державний університет, який у 1996 р. отри- гуманітарного університету

221
 Києво-Могилянська
мав IV рівень акредитації, а в 2000 р. - статус
академія
національного.
До III—IV рівня акредитації в Україні від-
носяться інститути, консерваторії, академії та
університети, у яких здійснюється підготовка
фахівців за напрямами освітньо-кваліфікаційного
рівня бакалавра, спеціальностями освітньо-
кваліфікаційних рівнів спеціаліста, магістра.
Втім, у державах Західної Європи, і не тіль-
ки, магістр - це не освітньо-кваліфікаційний
рівень, а науковий ступінь.
У перші роки незалежності України особ-
ливо помітним стало відкриття університетів
«Києво-Могилянська академія» (офіційне
Острозька академія
відкриття 24 серпня 1992 р., а у 1994 р. -

222
надання статусу Національний університет
«Києво-Могилянська академія») та «Острозька
академія» (відкриття у 1994 р., а в 2000 р.
Острозька академія отримала статус національ-
ного університету - Національний університет
«Острозька академія»).
У 1989 р. на освітній карті УРСР з'явився
навчальний заклад - Міжрегіональна акаде-
мія управління персоналом, який сьогодні є
найбільшим недержавним вищим навчальним
закладом України III—IV рівня акредитації, у сті-
нах якого навчається понад 40 тис. студентів.
Чисельність студентів вищих навчаль-
них закладів станом на 2009/2010 н.р. стано-
вила 354,2 тис. у вищих навчальних закладах
І—II рівня акредитації та 2245,2 тис. - III—IV рів-
нів акредитації.
Відповідно до закону «Про вищу освіту»,
в Україні діють такі освітні рівні: неповна вища
освіта — молодший спеціаліст, базова вища освіта — Головний корпус
бакалавр, повна вища освіта - спеціаліст, магістр. Міжрегіональної академії
управління персоналом
 Українська вища школа відзначається
високим потенціалом. Реформи, які було роз-
почато від часу проголошення незалежності,
стосувались збереження досягнень минулого й
одночасно приведення системи освіти у відпо-
відність до соціально-економічних вимог часу,
процесів державотворення, забезпечення умов
для перспективного розвитку вищої освіти на
шляху входження України в систему міжна-
родної освітньої системи.
Відповідно до законодавства, державному
вищому навчальному закладу III—IV рівня акре-
дитації може бути надано статус національного.
За даними національної бібліотеки України
ім. В. Вернадського, в Україні на 2010 р. діяв
91 вищий навчальний заклад зі статусом
національний.
У свою чергу, національний ВНЗ, що має
вагомі наукові здобутки, проводить дослідницьку
й інноваційну діяльність, забезпечує інтеграцію
Головний корпус освіти та науки з виробництвом, бере участь у
Львівського національного реалізації міжнародних проектів і програм, може
університету
імені Івана Франка отримати ще й статус дослідницького.

it» «8t?<*H

224
 На середину 2010 р. статус дослідниць-
кого надано: Національному технічному уні-
верситету України «Київський політехніч-
ний інститут», Національному університету
«Львівська політехніка», Київському національ-
ному університету ім. Шевченка, Національ-
ній юридичній академії України ім. Ярослава
Мудрого, Львівському національному універ-
ситету ім. І. Франка, Національному універ-
ситету «Острозька академія», Національному
університету «Києво-Могилянська академія», Логотип
Національному гірничому університету Укра- Національного університету
«Львівська політехніка»
їни, Національному університету біоресурсів і
природокористування України, Національному
технічному університету «Харківський політех-
нічний інститут», Харківському національному
університету ім. В. Н. Каразіна, Київському
національному економічному університету
ім. В. П. Гетьмана, Національному авіаційному
університету, Східноукраїнському національно-
му університету.
Шлях входження України в міжнародний Головний корпус
Національного університету
освітній простір передбачає перехід на якісно «Львівська політехніка»
нові стандарти. Саме з цією метою пов'язане
приєднання України до європейської реформи,
створення спільної зони європейської вищої
освіти - Болонського процесу.
Очевидною проблемою всієї українсь-
кої системи освіти є те, що вона масово готує
кадри для репродуктивної та алгоритмічної пра-
ці, тоді як усі тенденції світового розвитку й
посилення конкуренції потребують творчого під-
ходу й ініціативи в усіх сферах економічної ді-
яльності. Завчені студентом книжки й кон-
спекти без творчих здібностей, ініціативи та
практичного досвіду виявляються непотрібними
у сучасних умовах.
У сфері науки вищою державною науко-
вою організацією України є Національна ака-
демія наук України. Важливими осередками
науки виступають провідні ВНЗ, особливо ті, що
мають статус дослідницьких.
На початок XXI ст. науковий комплекс
України включав понад 1,4 тис. наукових орга-
нізацій. Науково-технічні роботи виконували
113 тис. спеціалістів. В Україні була створена
національна система атестації наукових кадрів.
 В Україні збережено попередню систему
підготовки педагогічних та наукових кадрів
вищої кваліфікації (кандидатів та докторів наук).
Формами підготовки науково-педагогічних та
наукових кадрів вищої кваліфікації є аспірантура
і докторантура, які відкриваються при вищих
навчальних закладах III—IV рівня акредитації,
і прирівняних до них закладах післядипломної
освіти та наукових установах.
Не позбавлена наукова сфера і чималих
проблем. Фінансування наукових досліджень
залишається недостатнім. Якщо на початку
1980-х pp. для потреб науки держава виділяла
4,6-4,8 % національного доходу, то в 1994 р.
асигнування на науку становили менше 1%,
а в наступні роки - 0,5 %. Національна наука
потерпає від обмеженого доступу до новітньої
наукової інформації та має слабку матеріальну
базу. Як результат - і далі спостерігається від-
плив учених з наукових установ країни. Вели-
кою популярністю в розвинених державах
користуються українські генетики, фізіологи,
біохіміки, фізики-теоретики, програмісти.
Очевидним є те, що наука не потребує Студентки Львівського
вітчизняного виробника,
1 прикладні
1 1розробки
1 національного університету
IMOUI oaua ҐПпаиі/з

227
 НАНУ та провідних ВНЗ, за рідкісним винят-
ком, лягають на архівні полиці. Державний сек-
тор економіки практично знищено, а приватна
власність, що виникла з надр держави, не довела
свою ефективність та інноваційність.
Ніхто не заперечує, що українській науці є
чим пишатися. Проте імена українських вчених у
світовій літературі згадуються все рідше і рідше.
Ми самі у цьому винні, бо ніде в Інтернеті не зна-
йти оригінальні роботи наших корифеїв. Адже в
світі вже виросло нове покоління вчених, які вва-
Погруддя О. Мишуги жають, що того, чого немає в Інтернеті, немає ніде.
у Львівському театрі Ці та ряд інших проблем свідчать, що є по-
опери та балету
треба змінити політику держави у сфері науки,
зупинити дію руйнівних чинників, які станов-
лять серйозну загрозу інтелектуальному потен-
ціалу як гаранту динамічного розвитку, прести-
жу й безпеки України.
Не оминули проблеми перехідного періоду
і мистецтво незалежної України. Незважаючи на
матеріально-фінансові негаразди, державі таки
вдалось зберегти існуючі установи та заклади
культури, просвіти, мистецтва тощо. Як резуль-
тат - культурно-мистецьке життя з року в рік
стає все більш насиченим.
Виявом нової соціально-культурної ситуації
є сплеск театрального життя. За даними Мініс-
терства культури України, діє: три націо-
нальні академічні драматичні театри (Наці-
ональний академічний драматичний театр
ім. І. Франка (м. Київ, художній керівник
Б. Ступка), Національний академічний драма-
тичний театр ім. М. Заньковецької (м. Львів,
художній керівник Ф. Стригун), Національний
академічний театр російської драми ім. JI. Укра-
їнки (м. Київ, художній керівник М.Рєзніков);
Міністр освіти 2005-2007 pp. 99 державних, обласних, міських, приватних театрів;
Станіслав Ніколаєнко
починав свою педагогічну
7 театрів опери і балету, з них 5 національних ака-
кар'єру на посаді демічних (Київ, Львів, Одеса, Донецьк, Харків).
директора ПТУ Засновано багато нових мистецьких колек-
тивів, театрів, студій комунальної та приват-
ної власності. Театральний репертуар постійно
228
поповнюється новими постановками. У театр
приходять фахівці, менеджери, продюсери, які
вміють працювати в умовах ринкової економіки.
Загалом, на 2009 р. в Україні діяло 136 про-
фесійних театрів (державних, обласних, місь-
ких, приватних) і 77 концертних організацій,
які відвідало 10 млн. чоловік. Помітним є ско-
рочення відвідуваності цих закладів культури.
Так, у 1990 р. діяло 125 професійних театрів
і 44 концертних організацій, які відвідало
32,6 млн. чоловік.
Циркове мистецтво України представ-
ляють один національний цирк, 11 державних
цирків, державне підприємство «Державна
циркова компанія України», державне підприєм-
ство «Цирковий творчий колектив "Зірки Украї-
ни"», українська дирекція з підготовки циркових
атракціонів та номерів, харківське державне ху-
дожньо-виробниче підприємство, дирекція пере- «Останній гречкосій» -
сувних циркових колективів України. вистава Національного
Розвиток національної кінематографії є академічного українського
драматичного театру
одним із найважливіших системних факторів, ім. М. Заньковецької
 як і театральне мистецтво, формування духо-
вних цінностей українського народу. Як свідчить
світовий досвід, передові позиції у розвитку
індустрії кіно займають ті держави, де створені
належні правові, організаційні, фінансові та тех-
нологічні умови, що активно використовуються
для розвитку національного кіновиробництва,
розбудови кіномережі, забезпечення доступу
глядачів до споживання національних мистець-
ких вартостей.
Український кінорежисер
На 2010 р. спостерігалось збільшення кіль-
Юрій Іллєнко кості відвідувань кіносеансів, зростання вало-
вих надходжень від кінопоказів, інвестування у
будівництво та переоснащення кіномережі. Ста-
ном на кінець 2009 p., з 2,4 тис в Україні діяло
понад 275 кінозалів, оснащених найсучасні-
шою апаратурою. У великих містах продовжу-
ється будівництво мегамаркетів з багатозальни-
ми кінотеатрами.
Особлива увага приділялася утверджен-
ню статусу української мови у кіномережі. На
початок 2010 p., від часу введення в дію рішення
Конституційного Суду України (20 грудня
2007 p.), Державною службою кінематографії
України видано для кіно-театрального показу
328 державних посвідчень на право розпо-
всюдження і демонстрування фільмів, з них:
154 фільмів дубльовано державною мовою;
51 фільм озвучений державною мовою; 94 фільми
субтитровані державною мовою; 29 фільмів арт-
хаузного кіно з синхронним перекладом держав-
ною мовою під час демонстрації.
Незважаючи на зростання кількості від-
відувань кінотеатрів середньостатистичним
жителем України, пропозиція у сфері кінооб-
слуговування не відповідає запитам суспіль-
ства. На сьогодні значення такого показника,
як забезпечення сучасними кінотеатрами в
Плакат до фільму розрахунку на 100 тисяч міських жителів в
«Залізна сотня» Україні складає 0,5. Це у 15 разів менше, ніж у
Франції, та вдесятеро, ніж в інших європейсь-
ких країнах.
230
 У складних фінансово-матеріальних і нор-
мативно-правових умовах розвивається і музейна
сфера. У 2008 р. працювало 478 музеїв держав-
ної та комунальної власності. У них зберігається
майже 12 мільйонів музейних предметів дер-
жавної частини музейного фонду України, проте
експонується лише десять відсотків цього багат-
ства. Загалом в Україні, враховуючи державні та
комунальні, діє близько п'яти тисяч різноманіт-
них музеїв та виставок.
За останні роки наймасштабнішим музей-
ним проектом є спорудження в Києві культурно-
мистецького та музейного комплексу європейсь-
кого рівня «Мистецький арсенал». Цей
проект - вікно в Україну для світу і вікно у світ
для України. Помітною подією також стало від-
криття у м. Коломиї музею «Писанка».
Однією з ключових проблем музейної сфери
є відсутність органу, який би займався розшуком
і поверненням культурних цінностей України
з-за кордону.
Крім музеїв, збереженням культурної та
наукової національної спадщини займаються
архіви України. Сучасна система державних
архівних установ України, підпорядкованих
Державному комітету архівів України, вклю-
чає 709 установ (13 центральних, 25 обласних Музей «Писанка»
у місті Коломия

Національна бібліотека
України ім. В. Вернадського
232
та в Автономній Республіці Крим, 2 - у міс-
тах Києві та Севастополі, 488 архівних відді-
лів райдержадміністрацій, 168 архівних відділів
міських рад та 13 галузевих архівів). У складі
Національного архівного фонду - понад
56,5 мільйонів одиниць зберігання (не менше
5 мільярдів документів, 50 мільярдів арку-
шів). За мінімальними оцінками, сукупна
грошова вартість документів Національного
архівного фонду складає не менш як 500 мільяр-
дів грн.
Сучасні вимоги до діяльності архівів
передбачають оцифровування документальних
архівних фондів. Однак, через брак фінансуван-
ня, створення інформаційного цифрового про-
стору архівів проходить дуже повільно.
Центрами збереження та розвитку націо-
нальної культури виступають бібліотеки. Ста-
тистичні дані свідчать, що кількість масових
універсальних бібліотек у порівнянні з 1990 р.
(25,6 тис.) скоротилась до 20,6 тисяч у 2008 р.
Втім, збережено та забезпечено розвиток всім
провідним бібліотекам України: 16 загальнодер-
жавного рівня, 26 обласних, 22 багатогалузеві.
До найбільших бібліотек відноситься Націо-
нальна бібліотека України ім. В. Вернадського
(Київ), Державна науково-технічна бібліотека
(Київ), Львівська наукова бібліотека ім. В.Сте-
фаника, Національна парламентська бібліотека
(Київ). В Україні працює 28 бібліотек з більш як
150-літньою історією.
Релігійне життя України характеризується
надзвичайною інтенсивністю, динамічністю і
водночас конфліктністю. Його прикметною
рисою стало стрімке зростання різноманітних
конфесій і культів. Станом на 2003 р., в Україні
існувало багато конфесійних напрямків, серед
яких є нетрадиційні для нашого суспільства,
наприклад, кришнаїти або мормони. Загальна
кількість релігійних громад усіх конфесій зросла
з 10, 8 тис. у 1991 р. до 27, 5 тис. у 2003 р.
 Найглибші історичні корені в Україні має
християнство. За приблизними оцінками, кіль-
кість християн перевищує 34 млн., але практи-
куючих віруючих серед них не більше 12 млн.
осіб. Усі вони поділяються на три напрями -
православні, католики і протестанти.
Зростає прагнення до створення єдиної
національної церкви. Втім, за існуючої політич-
ної ситуації ця мрія є нездійсненою.
Насамкінець звернемо увагу на сучасну
українську літературу, яка існує у вільному сус-
пільстві, де кожен може писати й читати те, що
йому подобається. У ній розвиваються масові
жанри - детектив, трилер, еротична повість, М. Матіос. Солодка Даруся.
мелодрама, порнографічна література, містика. Видавництво «Піраміда».
2005 р.
Дослідниця Р. Харчук, яка найбільш цілісно
систематизувала сучасну українську літературу,
виділяє такі її напрямки: неопозитивізм у
сучасній українській прозі; неомодерний стиль
як компенсація розгромленого українського
модернізму; літературний андеграунд; «Станіс-
лавський феномен» - найпомітніше явище
українського постмодернізму; особливості жіно-
чого письма; альтернатива як спосіб самовира-
ження молодих українських письменників.
Представники неопозитивізму акцентують
на тому, що літературний твір не можна розгля-
дати відірвано від історичного контексту, тра-
диції тощо. До представників цього напрямку,
яких Р. Харчук називає поколінням «батьків»,
відносять В. Дрозда (1939-2003, останній роман
«Листя землі»), Є. Гуцала (1937-1995, останній
роман «Блуд. Україна: розпуста і виродження»),
Р. Іваничука, як автора традиційних для укра-
їнської літератури історичних романів та інших. Валерій Шевчук

У рамках цього напрямку, але як митців, які поєд-

нують інші стильові тенденції, аналізує творчість
В. Шевчука та М. Матіос (новела «Нація»,
історико-психологічний роман «Солодка Даруся»
тощо). Між іншим, В. Шевчук, який є од-
ним із моральних авторитетів шестиде-
сятників, вважається головним авторитетом
для нової української прози - неомодерністів
і посмодерністів. До останніх його романів
233
відносяться «Привид мертвого дому» (2005)
та «Сон сподіваної віри» (2007). Крім того,
В. Шевчук є фахівцем з історії української
літератури («Із вершин та низин: Книга
цікавих фактів із історії української літератури»,
«Муза роксоланська: Українська література ХШ-
XVIII століть. Ренесанс і Бароко» та інші).
Неомодерністи надають українській тради-
ції суб'єктивності, міфологізують та створюють
«високу літературу». Представниками неомодер-
ного напрямку є В. Медвідь, Є. Пашковський,
О. Ульяненко та С. Процюк. Перші троє у
1990-х pp. входили до групи «Нова література»,
а С. Процюк був учасником літературної групи
«Нова дегенерація».
Літературний авангард представляють
В. Діброва - письменник «задушевного поко-
ління», Б. Жолдак - автор прози, написаної сур-
жиком, Л. Подерев'янський - «творець мінус-
культури», Ю. Винничук - батько «чорного»
гумору в українській літературі.
Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, Т. Прохасько -
найбільш відомі представники «станіславського
феномену» в літературі. Найхарактернішою озна-
кою постмодерного дискурсу є виразне «західни-
цтво» і різке неприйняття традиційних ціннос-
тей - як соцреалістичних, так і неонародницьких,
неопозитивістських. У постмодерній літерату-
рі переважає іронія, гра, а не сатира, сарказм чи
гротеск. Постмодернізм апелює до жанрів ма-
сової літератури - детективу, трилеру, анекдоту,
інтерв'ю, але це не означає, що вона стала масо-
вою у прямому сенсі слова. Звертаючись до масо-
вих жанрів, ця література намагається говорити
про складні речі доступною мовою. Між іншим,
Ю. Андрухович - засновник відомого літератур-
ного угруповання «Бу-Ба-Бу» (бурлеск, балаган, Юрій Андрухович
буфонада), яке виникло у Львові у 1985 р. і стало
втіленням карнавального необарокового мислен-
ня, притаманного метаісторичній карнавальній
культурі людства. Соціальним фундаментом мета-
історичного карнавалу в Україні став підсвідомий
масовий синдром зламу, що супроводжував роз-
пад імперії і викликав дві метапсихічні складові:
суспільну депресію і масову карнавальну сміхову
рефлексію на катаклізм системи. Апофеозом
«Бу-Ба-Бу» став фестиваль «Вивих-92».
Окреме місце займають твори, на-
писані жінками, а саме ті, які представля-
ють феміністичний дискурс сучасної україн-
ської прози. Основними представниками є:
О. Забужко (авторка романів «Польові дослі- Українські школярі

235
 дження українського сексу» (1996), «Сестро, сестро» (2003, 2005) та інших
літературних праць) та Є. Кононенко (найбільший успіх у критики мав
дебютний роман «Імітація», який побачив світ у 2001 p.).
До молодих письменників відносяться С.Жадан - «Вічний під-
літок», І. Карпа - дівчинка, яка не бажає бути скромною, JL Дереш,
С. Поваляєва та Т. Малярчук. Головним ворогом «альтернативи», зрозу-
міло, є «нормальний» світ, який уособлюють не тільки традиційні «сірі»
громадяни й громадянки, тобто міщанство, нові українці, псевдоінтелек-
туали, усі без винятку політики, масова і провінційна культура, зокрема,
глянцеві журнали, тупе телебачення й попса, а й українське герантокра-
тичне суспільство, яке традиційно продовжує ігнорувати молодь, трима-
ючи час у муміфікованих руках.
Однак, поки що про повноцінну масову літературу в українському
варіанті говорити не доводиться. Це спричинено відсутністю українського
книжкового ринку й української книжкової індустрії. У цьому контексті
показовою, а одночасно і оманливою, є статистика. У сфері книговидання,
за даними Книжкової палати, станом на 15 червня 2009 р. українською
мовою в країні було видано 6457 назв накладом 11170 тисяч примірників, а
російською - 2460 книжок накладом 8341,2 тисячі примірників. За даними
Міністерства юстиції, на сьогодні в Україні зареєстровано 25933 україно-
мовних, 3659 російськомовних та 17690 україно-російськомовних газет та
журналів.

Висновки! Z
Таким чином, можна із упевненістю стверджувати, що попри ;
р історичні, економічні, політичні, правові та організаційні труднощі, |
І українська національна культура в незалежній державі Україна усе ^
І ж успішно розвивається в усіх сферах та напрямках.
І Упродовж 1990-х pp. українська культура та освіта пережили
fe складну системну кризу, однак вже на початку XXI ст. у сфері куль- І
р турного розвитку відбулися принципові ЯКІСНІ ЗМІНИ. Свідченням І
|1 цього стало зростання престижності українського культурного j
t продукту Особливо успішними для розвиту національної культури л
ї були 2005-2009 pp. На превеликий жаль, після зміни 2010 р. в Укра- |
їні політичної влади умови розвитку культури погіршилися. Разом із І
: тим, існують достатні підстави стверджувати, що, незважаючи на бай- 1
: дужість, а подекуди й пряму протидію зі сторони офіційної влади, $
культурне життя в Україні розвивається згідно з європейською І
цивілізаційною парадигмою. Таким чином, поступальний розви- j
ток української культури є не лише важливим чинником зміцнення |
; національного суверенітету, але й дієвим засобом, який сприяє ||
^ в е р н щ і ю ^ ^ ^ ^ ^ f вропейської сім'ї народів^ . ^
ДОКУМЕНТИ

237
 ГОЛОВНА УКРАЇНСЬКА РАДА
ДО ВСЬОГО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ!

Гряде великий час, вибила слушна година! Здіймається пожежа війни,

в якій тріснуть кайдани, що давили поневолені народи. В сій пожежі кується
будучність України.
Однодушним рішенням Головна Українська Рада з'єднала начальні
управи всіх досі в нас існуючих стрілецьких і руханкових організацій в Укра-
їнську Боєву Управу.
Українська Боєва Управа стає одинокою старшиною організації українсь-
ких добровольців, яка одержує назву Українських Січових Стрільців. Тому
взиваємо весь Український Нарід дати Українській Боєвій Управі силу, яка
потрібна, щоб викувати будучність України. Взиваємо всіх, хто тільки здат-
ний, молодих і старших, інтелігенцію, селян, міщан і робітників, - наскільки
вони не обняті мобілізаційним наказом ц. і к. армії, - ставати однодушно в
лави Українських Січових Стрільців під прикази Української Боєвої Управи.
Український Народе! З оружжям в руці постоїмо за наші права, честь і
будучність! Стрічаймо великий час, як ялося Великому Народові. Нехай же
через весь край котиться наш поклик! Нехай пориває до бою всіх, і тисячі
нехай стануть в ряди Українських Січових Стрільців!

Бо пора се великая єсть!

У завзятій важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб славу і волю і честь,
Рідний Краю, здобути Тобі.

Львів, 6 серпня 1914 р.

ГОЛОВНА УКРАЇНСЬКА РАДА

Президія: Д-р Кость Левицький - голова; Михайло Павлик,
Микола Ганкевич - заступники голови; д-р Степан Баран - секретар.

НАКАЗ АВСТРІЙСЬКОЇ КОМАНДИ 55 ДИВІЗІЇ З НАГОДИ ПЕРЕМОГИ УСС НА МАКІВЦІ

Денний наказ: 77
Ц.ІК.55І. Т.Д.
Ч. 122/2.
До 130 Бригади, Укр. бат. 1. і 2., в місці постою.
Місце постою, 2 травня 1915.

238
 ІЗ СПОГАДІВ УЧАСНИКА БОЮ
ЗА СТАНЦІЮ КРУТИ
МИХАЙЛА МИХАЙЛИКА

«Мені видно було три чорні, густі лави матросів, що йшли в наступ.
Затріскотіли скоростріли, рушниці... Видно було, як падали на снігу чорні
постаті матросів, але насувалися вони все ближче й ближче...
Наближався рішучий момент!
Густі лави сірих і чорних постатей ішли у весь зріст. З окопів тріскотіли
до сорока наших скорострілів, рушниці трьох сотень юнаків та частини Сту-
дентського Куріня. Падали чорні постаті, за ними йшли нові, падали й знову
йшли, одні за другими і чорні, і сірі лави... Наші окопи, станція і потяги кріп-
ко засипалися ворожими стрільнами і кулями, але кріпко трималися наші...
Саме тоді прийшла вістка про від'їзд штабного поїзду. Викликало це
гнітюче вражіння.
Але грізні вістки - «нема набоїв!», «псуються скоростріли» - пролетіли
по окопах!.. А тут чорні постаті знялися!
Крики «ура» і «слава». І все перемішалося! Стріляли один одного. Обли-
валися кров'ю багнети... Але вдесятеро більше ворогів - перемогли!»
Бій під Крутами. Напровесні великих днів!//Героїка трагедії Крут.-
Київ: ПП Сергійчук М. /., 2008. - С. 33.

239
 УХВАЛА УКРАЇНСЬКОЇ
НАЦІОНАЛЬНОЇ РАДИ З ДНЯ
З СІЧНЯ 1919 Р. ПРО ЗЛУКУ
ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ
РЕСПУБЛІКИ З УКРАЇНСЬКОЮ
НАРОДНОЮ РЕСПУБЛІКОЮ

Українська Національна Рада постановила:

Українська Національна Рада, виконуючи право самоозначення
Українського народу, проголошує торжество з'єднання з нинішним днем
Західно-Української Народної республіки з Українською Народною Республі-
кою в одну одноцільну, суверенну Народну Республіку.
Зміряючи до найскорішош преведення сеї злуки Українська Національ-
на Рада затверджує передвступний договір про злуку, заключений між Західно-
українською Народною Республікою і Українською Народною Республікою
дня 1 грудня 1918 у Хвастові, та доручає Державному Секретаріятови негай-
но розпочати переговори з київським правительством для сфіналізування
договору про злуку.
До часу, коли зберуться установчі збори з'єдиненої Республіки, зако-
нодатну владу на території бувшої Західно-Української Народної Республіки
виконує Українська Національна Рада.
До того ж самого часу цивільну і військову адміністрацію на згаданій
території веде Державний Секретаріат, установлений Українською Націо-
нальною Радою, як її виконуючий орган.
За Виділ Української Національної Ради:

Д-р. А. Горбачевський
Д-р. Петрушевич

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921.

Видавництво «Прометей». 1950.-С. 167.

240
 З РАПОРТУ ГЕНЕРАЛА
Ю. ТЮТЮННИКА НА ІМ'Я
ГОЛОВНОГО ОТАМАНА
С. ПЕТЛЮРИ ПРО ПОЧАТОК
ЗБРОЙНОГО РЕЙДУ
ВІД 2 ЛИСТОПАДА 1921 р.
Зараз, 2 листопада 1921 року, в 13 годин Партизансько-Повстанський
Штаб перебуває в селі Балашівці 18 верст від кордону і в ніч з 3 на 4 разом з
Київською дивізією має перейти польсько-большевицький кордон і розпочати
збройну акцію.
Окремо треба сказати про стан взуття і одягу тих старший і козаків,
що відбули на повстання. Взуття: 35% цілком роззуті (босі), а решта в дуже
кепському стані. Одяг: 50% без шинелів, одяг решти старшин і козаків старий
і подертий. Великий брак відчувається у білизні. Для налагодження справ із
взуттям прийняті Партизансько-повстанським Штабом такі міри: для босих
закуповуються постоли (ликові), старе взуття по мірі моги полагоджується...
Рахую, в разі успіху через тиждень мого переходу через кордон
решта дивізій армії УНР мусить бути готова для постепенного пересування на
терен України, для організації захоплення території.
Незважаючи на тяжкі умови, в яких доводиться проводити повстання,
настрій старшин і козаків, що відбувають на Україну, є цілком задовольняючий
і гарний. Загартовані в боротьбі з ворогами своєї Батьківщини - московськими
окупантами, вони з твердою вірою в успіх сміло йдуть вперед на рішучий бій,
відчуваючи історичну правду і святість своєї справи.

Шатайло О. Генерал Юрко Тютюнник. -

Львів: Світ, 2000. - С. 81-82.

241
 З ПРОТОКОЛУ ЗАСІДАННЯ НАДЗВИЧАЙНОЇ
КОМІСІЇ ПО РОЗГЛЯДУ СПРАВИ РОЗГРОМУ
ПОВСТАНСЬКОГО ЗАГОНУ Ю. ТЮТЮННИКА
БІЛЯ СЕЛА МАЛІ МИНЬКИ
Зарубано в бою більш як 400 чоловік й захоплено до полону 537 чоло-
вік, у тому числі й поранені. В момент бою деякі особи з вищого команду-
вання, бачачи безвихідність становища, самі себе розстрілювали й підривали
бомбами.
Усього перед Надзвичайною комісією (п'ятіркою) постало 442 чол.,
решта померли відразу до приходу комісії або перебували в тяжкому стані й
були залишені до видужання.
Керуючись велінням революційної совісті та щоб запобігти подіб-
ним злочинам і показати всьому капіталістичному світові та його наймитам,
що Влада Рад нещадно карає всякого, хто спокуситься порушити її мирну
працю, - надзвичайна п'ятірка постановляє:
1. Перелічених у прикладенім до цього списку осіб, у кількості 359 чоло-
вік, як злісних і активних бандитів, розстріляти.
2. Осіб вищого командного складу й цивільного управління, що знахо-
дилися при штабі армії Тютюнника, в кількості 41 чоловіка, відправити для
додаткового допиту слідчими установами.
3. Колишніх червоноармійців, які потрапили до полону в 1920 році й
приєдналися до банди з метою вирватися з полону, в кількості 42 чоловік,
відправити до особливого відділу КВО для перевірки.
Протокол підписали: голова Надзвичайної комісії Гаркавий, члени:
Аівшіц, Іванов, Котовський, Фріновський і секретар Літвінов.

м. Базар, 22 листопада 1921 р.

Наказ про розстріл підписали командувач військами округу Якір, член

Революційної Військової Ради округу Затонський, начальник штабу округу
генштабу Паука.
Другий зимовий похід, або Листопадовий рейд/Упорядник О. Веремійчук. -
Київ: Вид-во імені Олени Теліги, 2006. - С. 106-107.

242
 Свідчення про Голодомор
Петровської Поліни Іванівни, 1919 р. нар.,
мешкає в смт Котовськ Одеської обл.
Голод 1932-1933 pp. пережила в с. Красноставка
(тепер присілок с. Добра Маньківського району)
Черкаської області.
Інтерв'ю записано 27 травня 2003 р.
"Народилася я в селі Красноставка Черкаської області. Навколо нашого
села було з вісімсот гектарів плавнів. У селі було десь зо 170 дворів. Наша
родина мала сорок десятин землі та корови, тож діда уважали за куркуля, а
мого тата - за куркульського сина. Батько мав сіножатку й мав одного коня
на два двори, до спілки зі своїм братом. У 1920-х pp. в нас почали організову-
вати артілі, куди вступати селян примушували насилу. Батько теж вступив до
артілі, але через це ми мусили виселитися зі своєї хати до родичів. Жили в хаті
тітки. Потім нам наказали поселитися в хату селянина Передрія, якого влада
збиралася вислати зі села. Так батькові наказав зробити бригадир, але Пере-
дрій не гнівався та прийняв нас, хоча й сам мав багатодітну родину. Потім
нас знову переселили, цього разу в село Кашпирівку Тетіївського району.
Батько працював на тракторі, який до нас прислали з Умані. Якось під час
роботи трактор перекинувся, батько та ще одним чоловік при цьому трохи
постраждали. Той лихий на батька чоловік доніс владі, нібито батько спе-
ціально трактора перекинув. Батька арештували. Хотіли розстріляти, але
зрештою засудили на десять років. Про батька навіть у газеті писали, нібито
він хотів підірвати соціалістичний лад. Після суду всю родину вигнали із хати
просто на сніг. Нас забрав до себе брат батька, дядько Федір. Разом із дядько-
вою родиною ми повернулися до села Красноставка. Дядько мусив годувати
шестеро дітей: нас трьох та ще стільки ж своїх. Голова місцевого колгоспу
Яків Роїк сказав дядькові, щоб той поселився в хаті Федота і Марії Надьо-
жиних. У цієї сім'ї було своїх шестеро дітей, але вони всіх нас прийняли.
Надьожини мали дві корови, але за зиму 1933-го року їх мусили зарізати,
щоб якось прогодувати дванадцятеро дітей. У голод наша господиня робила
закваску із старих буряків. Шкіри із корів, які лишилася, вимочувала і з них
їжу варила.
Коли в 1933 році зі села позабирали всі продукти, село їло самий бур'ян.
А коли в селі весь бур'ян скінчився, тоді за ним ходили на хутір. Шукали там
"кінське копито". Хто мав силу, ще ходив до плавнів, де ріс очерет і лепеха.
Взагалі будь-яке соковите бадилля рвали і їли.
 Діти ходили по селі та шукали собі їжу по чужих дворах. Якось до
наших господарів зайшов сілький хлопчик Максимко, на городі де росло
жито він зірвав і з'їв три колоски. Дядько Федір так його побив, що хлопець
на другий день помер.
Від голоду в Красноставці вмерла третина села. На вулиці імені
Воровськош, де ми жили, померли родини Ковбасюків, Качухів, Чеховсысих.
Від голоду в людей ноги пухли, шкіра на них репала і текла сукровиця.
Посеред голоду, як хто просив чогось у сусідів, то відмовляли, бо й собі не
вистачало. Бувало й так, що жінка, щоб врятувати дітей від голодної смерті,
відмовляла в залишках харчів навіть своєму чоловікові.
Селяни вмирали від голоду щодня. Кожного дня селом їздив чоловік
возом, щоб забрати мерців. Він просив дітей, щоб помагали йому складати
трупи на воза, бо сам був дуже знесилений. Якось ми з сестрою Лідою допо-
магали йому тягти одну покійницю на віз. Деколи на віз разом із мертвими
брали й ще живих, які ледь дихали, так щоб вони вмирали вже на цвинтарі.
Коли одного такого чоловіка зі села, що мав на ім'я Макар, ще живим при-
везли на цвинтар й поклали на купу мерців, він повзком вибрався з цвинтаря
й дістався до річки, де сховався у очереті. Макар зумів вижити, але в селі його
називали "Неживим". Помер він аж 1973 р.
На цвинтарі людей просто закопували, без панахиди, без свічок та хрес-
тів навіть не ставили.
Наша родина вижила, бо я змогла заробити трохи харчів. Я мала більше
сил за інших, тож коли в 1933 р. почалася посівна, пішла працювати до кол-
госпу в сусіднє село Кривень (тепер с. Кривня). Там, тих хто працював, году-
вали. Коли мені щось давали, я сама усьш не їла, а відкладала, щоб принести
своїм додому. Якось мені дали галушок, я всіх не з'їла, а сховала в пазуху, щоб
своїм додому принести. Так і носила, аж ті галушки мені до тіла приклеїлися.
Місцеві трактористи мене пожаліли, й коли приїхав їх голова колгоспу, вони
попросили, щоб той виписав мені буханець хліба на мою родину. Бог над нами
змилосердився, голова колгоспу за мою роботу виписав мені не одну, а чотири
хлібини, чотири кілограми круп та літру олії. Цього провіанту нам вистачило
надовго. За харчами стежив дядько Федір. Сестра Ліда пробувала сама все
з'їсти, тож їй доводилося руки рушником зв'язувати. У сусідньому із нами селі
Кніцині були випадки людоїдства. Там за селом були великі ліси, де можна було
б збирати ягоди, але люди з Кшцина чомусь до тих лісів не добиралися.
Батька зі заслання ми так й не дочекалися. Але Бог нас порятував від
голодної смерті"

Наукові зошити історичного факультету. Львівський національний університет імені

Івана Франка. Bun. 10/Відп. ред. А. Козицький. Львів, 2009. - С. 296-298.
244
 СПОГАДИ ПРО ГОЛОДОМОР
ВИСОЧИН ЄВДОКІЯ РОМАНІВНА, 1924 р. н.
(с. КАМ'ЯНКА НОВОПСКОВСЬКОГО р-ну
ЛУГАНСЬКОЇ обл.)
У тридцять третьому голодали і вмирали, це я добре пам'ятаю. Колись
пішли ми на кладбище до діда і до баби, а там женщина прийшла із «Колоса» -
сусіднього колгоспу. І вона отак на гроб сіла, обняла хрест, там і вмерла. Вона
прийшла просто на могилу до своїх батьків, лягла і вмерла. І лежала вона там
хтозна-скільки, ми ще й боялись надвір виходить.
Знаю, як тоді люди вмирали, валялися по вулицях, тоді їх збирали і на вози
кидали. А тоді яму велику копали і ховали. І знаю, як одного діда беруть, а він
каже: «Братці, та я ще живий!». А йому кажуть ті, шо забирають: «Та однаково
ти вмреш, а тоді ще за тобою завтра їхать!». Вкинули і того діда, і поховали.
А їли все чисто: ходили збирали жабуриння таке зелене, варили його і їли,
збирали щирицю, у неї зернечко таке дрібненьке, так його збирали і варили.
Людей у нас померло багато. А один у нас дід отам жив, так умер. Жінки
пішли його ховать. А воду тоді гріли в чавунах у печі. Кинулись вони до печі
вигрібать, а там дитячі кісточки - він поїв двох своїх дітей. Оце я знаю.
Наша мамка ходили у Вороніж - міняли рушники, сорочки, шарахвани, а
відтіля буряки привозили, картошку, зерно чи муку - хто шо давав. Ті вижили,
шо ходили міняти.
У нашій сім'ї було 14 чоловік, троє вмерло в голодовку. Корова в нас була,
вона нас врятувала.
Помню, приїхали до нас два мужики і женщина, вони чи партійні? Вобщім,
комуністи вони були. І ото ходили вони по хатах, штрикали, де хто шо поховав.
Вони і знають, шо тут зерна немає, а ходили штрикали все чисто. І все забирали -
і платки, і шарахвани, і все. Тоді платки були, шалі великі такі - зелені, красні, і
по їх хрести білі чи чорні, і ото вони все забирали і виносили. І стіни штрикали -
зерно там було поховано. У нас був піджачок якийсь дитячий, один на всіх. Як
куди йти, так надівали. І те забрали. По горищах, по погрібах лазили, у клуні,
сараї. Оце на горище залізуть, порозкидають - і поїхали...

245
 СПОГАДИ ПРО ГОЛОДОМОР
МАМАЙ МАРІЇ ПАНТЕЛІЇВНИ, 1915 р. н.,
(с. ТИШКІВКА МАРКІВСЬКОГО р-ну
ЛУГАНСЬКОЇ обл.)
У нашій сім'ї тільки один хлопчик маленький помер. Нам Господь дав, шо
ми якось вижили, і то вже пухлі були. А по дворах - кажен день вивозили повні
брички. Везуть - ноги висять. Чорбулах у яму общу - і всьо!
Люди вимирали - пусті хати були. Оце Олексієнки всі померли, тоді Миро-
ненки померли всі, це на нашій вулиці, усі чисто, до душі померли, тоді Клименки
померли, Мироненки. У них такий парень був, Ваня, красавець! На балабайку
грав. Ой, Боже! Уже дивлюсь - везуть, уже вмер! Тоді Мідвіді тоже вимерли, одна
душа осталася. Та в нас душ триста умерло з голоду! Сусідні села - оце рядом
Скородна, і далі - всі повимирали.
Хто зробив голод? Сталін! На Вкраїну він шось був злий - чи дуже умні
люди були тут, працьовиті... Самі робили, все було своє.
Одна жінка дітей їла своїх. Я питала в сусідки: «Як Параска поїла дітей?».
А вона розказує: в неї хлопчик був такий, жирненький, так вона його в піч
положила, спекла ще живого і з'їла. Прибігла дівчинка (їх троє було) та питає в
старшенького: «А де Серьожка?». А він каже: «Мама його з'їла!». А мати взяла
та і його з'їла, а дівчинка втекла. Ото вже вона «потірялася» (збожеволіла).
Страх Божий, шо було! Я ж кажу: везли, і везли, кажен день везли. Хто вже
лежав, не піднімався - і того вкидали і везли, забирали і кидали в яму. Це все на
моїх глазах було.

246
 СПИСОК ПАРТІЙНИХ І РАДЯНСЬКИХ
КЕРІВНИКІВ, КЕРІВНИХ СПІВРОБІТНИКІВ
ОДПУ ТА ДПУ УРСР, ЯКІ НЕСУТЬ ГОЛОВНУ
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ОРГАНІЗАЦІЮ
В УКРАЇНІ ГОЛОДОМОРУ
ТА ПОЛІТИЧНІ РЕПРЕСІЇ
1. Сталін (Джугашвілі) Йосип Віссаріонович, Генеральний секретар ЦК
ВКП(б)
2. Вінокуров Олександр Миколайович, Голова Верховного суду (ВС) СРСР
3. Ягода Генріх (Єнох) Григорович (Гершенович), Заступник Голови ОДПУ
4. Балицький Всеволод Аполонович, Повноважний представник
ОДПУ по УСРР, заступник Голови ОД11У, очолював комісію з введення
паспортів у СРСР
5. Прокоф'єв Георгій Євгенович, Заступник Голови ОДПУ СРСР
6. Реденс Станіслав Францович, Голова ДПУ УСРР
7. Карлсон Карл Мартинович (Едуард Іванович), Заступник Голови ДПУ
УСРР
8. Леонюк Хома Акімович, Заступник Голови ДПУ УСРР
9. Миронов (Каган) Лев Григорович, Начальник Економічного управління
(ЕКУ) ОДПУ
10. Салинь Едуард Петрович, Повноважний представник (ПП) ОДПУ по
Криму
11. Тимофеев Михайло Михайлович, Начальник Харківського облвідцілу
ДПУ УСРР
12. Кацнельсон Зиновій Борисович, Начальник Харківського облвідцілу
ДПУ УСРР
13. Камінський Яків Зельманович, Заступник начальника Одеського обл-
відцілу ДПУ УСРР
14. Козельський (Голованівський) Борис Володимирович, Т.в.о. начальни-
ка Секретно-політичного відділу (СПВ) ДПУ УСРР
15. Пустовойтов Сергій Аполонович, Т.в.о. начальника 2-го відділення СПВ
ДПУ УСРР
16. Букшпан Михайло Маркович, Начальник Обліково-статистичного відді-
лу ДПУ УСРР
17. Друскіс Франц Семенович, Начальник Транспортного відділу (ТВ) ДПУ
УСРР
18. Кривець Юхим Хомич, Начальник СПВ ДПУ УСРР
19. Іванівський (Гібшман) Ізраїль Давидович, Начальник EKB ПП
ОДПУ в Криму

247
 СПИСОК КЕРІВНИКІВ І СПІВРОБІТНИКІВ
МІСЦЕВИХ ОРГАНІВ ДПУ УРСР, ЯКІ НЕСУТЬ
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ОРГАНІЗАЦІЮ
В УКРАЇНІ ГОЛОДОМОРУ
ТА ПОЛІТИЧНІ РЕПРЕСІЇ
1. Буланов Георгій Георгійович, Начальник Пирятинського районного від-
ділення Харківського обласного відділу ДПУ УСРР
2. Готліб Арон Якубович, Начальник Новобузького районного відділення
Одеського обласного відділу ДПУ УСРР
3. Задорожний (відомості про ім'я та по-батькові відсутні), Начальник
Недригайлівського районного відділення Чернігівського обласного відділу
ДПУ УСРР
4. Самофалов Іван Нестерович, Начальник Краснопільського районного
відділення Харківського обласного відділу ДПУ УСРР
5. Труфанов (відомості про ім'я та по-батькові відсутні), Начальник Коно-
топського районного відділення Чернігівського обласного відділу ДПУ
УСРР
6. Хасюк Лев Ілліч, Заступник начальника Політичного відділу Осіновської
машинно-тракторної станції (МТС) Ново-Псковського району Донець-
кої області
7. Романов (відомості про ім'я та по-батькові відсутні), Оперативний упов-
новажений Особливого відділу Чернігівського обласного відділу ДПУ
УСРР
8. Ніколаєв (відомості про ім'я та по-батькові відсутні), Районний уповно-
важений Марковського районного відділення Донецького обласного відді-
лу ДПУ УСРР
9. Скуридін (відомості про ім'я та по-батькові відсутні), Районний уповно-
важений Ново-Миколаївського районного відділення Дніпропетровського
обласного відділу ДПУ УСРР
10. Богомаз (відомості про ім'я та по-батькові відсутні), Уповноважений
Пирятинського районного відділення Харківського обласного відділу ДПУ
УСРР
11. Логвинов Петро Дмитрович, Уповноважений Ново-Миколаївського
районного відділення Одеського обласного відділу ДПУ УСРР
12. Мозговой (відомості про ім'я та по-батькові відсутні), Уповноважений
Новобузького районного відділення Одеського обласного відділу ДПУ
УСРР
13. Новиков (відомості про ім'я та по-батькові відсутні), Уповноважений
Недригайлівського районного відділення Чернігівського обласного відділу
ДПУ УСРР
14. Прохоренко (відомості про ім'я та по-батькові відсутні), Уповноважений
Конотопського районного відділення Чернігівського обласного відділу
ДПУ УСРР
15. Брюховецький (відомості про ім'я та по-батькові відсутні), Помічник упо-
вноваженого Марковського районного відділення Донецького обласного
відділу ДПУ УСРР
 СПИСОК СПІВРОБІТНИКІВ РАЙОННИХ
ВІДДІЛЕНЬ ВІННИЦЬКОГО ОБЛАСНОГО
ВІДДІЛУ ДПУ УСРР, ЯКІ НЕСУТЬ ВІДПОВІ-
ДАЛЬНІСТЬ ЗА ОРГАНІЗАЦІЮ В УКРАЇНІ
ГОЛОДОМОРУ ТА ПОЛІТИЧНІ РЕПРЕСІЇ
1. Антонюк Іван Вікторович, Начальник Муровано-Куриловецького район-
ного відділення Вінницького обласного відділу ДПУ УСРР
2. Куховаренко (відомості про ім'я та по-батькові відсутні), Начальник
Тульчинського районного відділення Вінницького обласного відділу ДПУ
УСРР
3. Маков (відомості про ім'я та по-батькові відсутні), Начальник Липовець-
кого районного відділення Вінницького обласного відділу ДПУ УСРР
4. Писаревка Максим Якович, Начальник Брацлавського районного відді-
лення Вінницького обласного відділу ДПУ УСРР
5. Зінченко (відомості про ім'я та по-батькові відсутні), Районний упов-
новажений Джулинського районного відділення Вінницького обласного
відділу ДПУ УСРР
6. Король Григорій Іванович, Районний уповноважений Станіславчиксь-
кого районного відділення Вінницького обласного відділу ДПУ УСРР
7. Пьоришко (відомості про ім'я та по-батькові відсутні), Районний упов-
новажений Оратівського районного відділення Вінницького обласного від-
ділу ДПУ УСРР
8. Бойко (відомості про ім'я та по-батькові відсутні), Уповноважений Муро-
вано-Куриловецького районного відділення Вінницького обласного відді-
лу ДПУ УСРР
9. Михайлов (відомості про ім'я та по-батькові відсутні), Уповноважений
Оратівського районного відділення Вінницького обласного відділу ДПУ
УСРР
10. Новиков (відомості про ім'я та по-батькові відсутні), Уповноважений
Джулинського районного відділення Вінницького обласного відділу ДПУ
УСРР
11. Кац (відомості про ім'я та по-батькові відсутні), Помічник уповноваже-
ного Липовецького районного відділення Вінницького обласного відділу
ДПУ УСРР
12. Польовий (відомості про ім'я та по-батькові відсутні), Помічник упов-
новаженого Брацлавського районного відділення Вінницького обласного
відділу ДПУ УСРР
13. Пастущак (відомості про ім'я та по-батькові відсутні), Співробітник
Тульчинського районного відділення Вінницького обласного відділу ДПУ
УСРР

249
 УРИВОК СПОГАДІВ АДВОКАТА
СТЕПАНА ШУХЕВИЧА ПРО СТРАТУ
ПОЛЯКАМИ ЧЛЕНІВ ОУН
ДМИТРА ДАНИЛИШИНАІ ВАСИЛЯ БІЛАСА:
Місце страчення було освітлене електричною лампою; зрештою, над-
ворі було ще зовсім темно. Нараз на початку довгого переходу між шпи-
талем і сусіднім муром у відблиску світла, що падало від місця страчення,
на тлі темних в'язничних мурів появилися темні тіні. Одну з них перебігала
згори додолу ясна смуга. Це був отець Липський в яснім єпітрахилі. Решти
осіб ще не можна було розпізнати. Тіні посувалися помалу, поважним кроком,
наче б отець Липський хотів хвилю страчення пересунути якнайдальше. Коли
наблизилися, ми впізнали Данилишина, що йшов праворуч отця Липського,
а за ним поступали два дозорці. Переходячи коло нас, Данилишин крикнув до
нас: "Щиро прощаю вас! Хай живе Україна!". В'язничний сторож кинувся,
щоб долонею закрити уста Данилишина. Доктор Старосольський в страшно-
му поденервованні з цілої сили закричав: "Не рушати нещасного!". Дозорець
зняв руку, але Данилишин вже більше ні слова не сказав. Підпроваджено
його під шибеницю і там поставлено лицем до нас. Доктор Мостовскі пома-
лу ще раз відчитував присуд. Помалу, аби тортурувати Данилишина. Кат уста-
вився за Данилишиним і тримав петлю над його головою ... Данилишин гля-
дів пильно в мої очі. Доктор Мостовскі сказав: "Вирок виконаць". Тоді кат
закинув Данилишинові петлю через голову на шию, ногою вибив з-під його
ніг низенький стільчик, помічник тягнув за другий кінець довгого шнура, а
два в'язничні дозорці держали його за руки і ноги. Данилишин до послідньої
хвилини глядів мені в очі...
Отець Липський з дозорцями удався по Василя Біласа. Він мав бути стра-
чений як другий; це значили, що його признано більш обтяженим. Тим часом
зачало вже займатися на світ. Доктор Старосольський сказав до мене тремтя-
чим чулим голосом: "Слухайте як пташки співають!". Дійсно безліч пташок
щебетали в повітрі свою пісню. Наче б вони прилетіли, аби попроїдати наших
добрих хлопців. Від св. Юра, Волоської церкви і прочих церков лунали відго-
мони дзвонів. Гудів старий Кирило з Корняктівської вежі.
У проході знову з'явилися тіні. Але надворі вже було ясніше, і здалека
можна було пізнати Василя Біласа. Йшов поважно. Біля нас повторив ті
самі слова, що й Данилишин, але ніхто вже не важився затикати йому уст.
Повторила та сама огидна сцена, що з Данилишиним. Коли кат закидав на шию
Біласа петлю, не потрапив на шию, тільки петля спинилася на бороді, а тим
часом помічник потягнув за шнур. Яку хвилину потривало зісування петлі.
Коли кат і його помічники опустили Біласа, і він сам висів на шибениці,
тоді доктор Мостовскі з капелюхом-мельоником набакир приступив ближче
до шибениці, щось шепнів катові, а той почав помалу крутити Біласа від лівої
до правої сторони. Мостовскі заложив монокля до правого ока і пильно при-
глядався трупові...
Я не міг нічого говорити і пішов домів. Коли я входив до кам'яниці
НТШ, стрінув у воротах сторожа з-під 26 числа. Той плакав і проклинав тих,
що повісили наших прегарних хлопців. Тоді в дійсності ціла українська сус-
пільність плакала. Вдома оповіда мені жінка, що була з дітьми у Волоській
церкві, яка була переповнена. Так само були відчинені всі церкви Львова, в
них горіло світло, люди наповнили церкви вщерть і молилися, а дзвони гули і
несли в світ відомість про смерть двох молодих українців, що стратили життя
для ліпшого майбутнього рідної землі. У цілій Східній Галичині запанував
сум - важкий сум.

Шухевич С. Моє життя. Спогади / Степан Шухевич. -

Лондон: Українська Видавнича Спілка; 1991С. 455-456.

251
 УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕННЯ ПРО ДІЯЛЬНІСТЬ
І СИТУАЦІЮ АЙНЗАЦГРУП
ПОЛІЦІЇ БЕЗПЕКИ ІСД № 8
31 грудня 1941 р.
Секретна справа Райху!
Поліція безпеки і СД.
(...)

V. Діяльність групи Бандери.

Айнзацгрупи поліції безпеки і СД приділяють особливу увагу розсліду-

ванню і боротьбі проти тенденцій опору серед населення окупованих тери-
торій. У зв'язку з цим встановлено, що крім групи ОУН Бандери на Україні не
існує жодної організації опору, яка була б здатна становити серйозну небезпеку.
З цієї причини розслідування проти групи Бандери особливо активізовано.
Встановлено, що група Бандери розгорнула свою діяльність у Криму,
де вона займається пропагандою і намагається створити міцну організа-
цію. Шість груп по шість осіб кожна спрямовані зі Львова, щоб здійснити це
завдання. Одного члена групи, що направлена в район Сімферополь, уже
арештовано.
Айнзацкоманда поліції безпеки і СД недавно затримала недалеко від
Житомира чотирьох членів ОУН, що прибули зі Львова (...)
Висловлювання одного з арештованих ясно показують, в якій мірі
ці плани (ОУН Бандери) з самого початку були відверто спрямовані проти
Німецького Райху...
Члени ОУН отримали завдання розшукати російську зброю і боєпри-
паси та їх заховати, щоб вони не потрапили до рук німецького вермахту. Коли
настане сприятливий момент, вибраний керівництвом ОУН, і коли будуть
сформовані групи партизанів, відбудеться наступ проти німецьких окупацій-
них військ. (...)

I / R 7 0 SU/31 f. 132-133.

252
 ЗМІСТ
10 клас
Тема 1 (2)
УКРАЇНА В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
ПОЧАТОК УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
Легіон Українських Січових Стрільців 5
Січові Стрільці 15

Тема 2(3)
УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ У1917-1921 РОКАХ
Російсько-українська війна 1917-1920 років 22
Другий Зимовий похід армії УНР 45

Тема З (6)
ЗАКРІПЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
Перехід до колективізації. Розкуркулення 51
Голодомор 1932-1933 pp. - геноцид українського
народу. Масштаби та наслідки Голодомору 66

Тема 4 (7)
ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У1921-1939 РОКАХ
Розгортання українського
націоналістичного руху 129
Утворення ОУН та її діяльність у 1929-1939 роках 142
Карпатська Україна 148
 11 кяас
Тема 1 (1)
УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939-1945 роки)
Партизанський рух в Україні.
Діяльність Української
Повстанської Армії 167
Українці на фронтах другої світової війни 176

Тема 2 (2)
УКРАЇНА В ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ
(1945 - ПОЧАТОК 1950-х років)
Ліквідація Української
Греко-Католицької Церкви 187

Тема 3 (6)
УКРАЇНА В УМОВАХ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Державниий розвиток Незалежної України 201
Розвиток української освіти і культури 214

Документи 237
М А Т Е Р І А Л И ДЛЯ У Ч Н І В 1 0 - 1 1 КЛАСІВ

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Видавець Василь Гутковський

Науковий редактор Андрій Козицький
Літературний редактор Наталія Троян
Дизайн та верстка Уляна Огоноченко

Літературна аґенція «ПІРАМІДА»

Україна, 79006, а/с 10989. м. Львів, вул. Промислова, 45.
тел./факс: +38 (032) 242-31-30
e-mail: piramidabook@ukr.net
www.piramidabook.com

Здано на складання 06.03.2012 р.

Підписано до друку 26.04.2012 р.
Формат 70x100/16. Папір офсетний.
Гарнітура «Times». Друк офсетний.
Умовн. друк. арк. 20,82. Обл.-вид. арк. 25,42.
Наклад - 3000
Замовлення № 425.
 А®

А
ПІРАМІДА

Надруковано з готових діапозитивів у друкарні JIA «ПІРАМІДА»,

свідоцтво державного реєстру: серія Д к № 356 від 12.03.2001 р.
Б. Галайко, В. Голубко, А. Козицький, Ю. Михальчишин, О. Пагіря,
О. іучковський, І. Федик, L Хома.
Історія україни: посібник для 10-11 класів / Під ред. А. Козицького. - Львів:
ЛА «Піраміда», 2012. - 256 с. + ілюстрації.

ISBN 978-966-441-277-0 ББК ТЗ (4Ук)Я72

у д к 94 (477) (75.3)