Суспільство: сутність та специфіка пізнання

Проблемно-пошукові питання:

1. Назвіть основні сфери суспільного життя. Охарактеризуйте їх, покажіть

взаємозв'язок та взаємообумовленість.

2 Чим обумовлюються конфлікти? Дайте оцінку концепцій соціального

конфлікту. Виявіть їх методологічний потенціал.

3. Що виступає основним соціальним мотивом розвитку продуктивних сил

суспільства:
а) прагнення змінити природу;
б) розвиток науки, постійне розширення знань;
в) характер виробничих сил;
г) економічні інтереси, що випливають з певного ставлення до власності?

4. Яке твердження є вірним:

а) спосіб виробництва відбувається на основі взаємодії людини і
виробництва;
б) спосіб виробництва розвивається на основі розвитку техніки;
в) спосіб виробництва розвивається на основі розвитку продуктивних сил
та виробничих відносин;
г) спосіб виробництва розвивається на основі пануючих виробничих
відносин?

5. Проаналізуйте діалектику взаємодії продуктивних сил та виробничих

відносин в історії України. Виділіть основні етапи перетворень виробничих
відносин та прослідкуйте, як вони пов'язані зі змінами в техніці та
технології виробництва.

6. У чому полягає специфіка законів розвитку суспільства порівняно з

законами розвитку природи?

7. Суспільство - частина природи. Закони загального діють на його складові

частини. Чому законів природи недостатньо для функціонування та
розвитку суспільства? Назвіть закони, котрі визначають суспільний
розвиток.

8. Що таке «нація»? Проілюструйте єдність її територіальних, етнічних,

економічних, загальнокультурних та психологічних засад.
9. Чим викликана актуальність формування громадянського суспільства?
Назвіть його основні інститути та позначте перспективи їх розвитку в
сучасному українському суспільстві.

10. У чому сутність «громадянського суспільства»? Визначте його основні

якісні характеристики та інститути.

11. Проаналізуйте еволюцію поглядів на природу. Чим обумовлюються

глобальні екологічні проблеми та які можливості їх розв'язання?

12. Розкрийте сутність концепцій «географічного детермінізму» та

«геополітики». В чому полягають методологічні вади цих концепцій?

13. Дайте характеристику основних концепцій історії, розкрийте їх

світоглядне та методологічне значення для суспільствознавства.

14. Що за К. Ясперсом є основою єднання людей?

15. Якими чинниками обумовлюється специфіка національних відносин?

Чому тлумачення нації як політичного, громадянського утворення
вважається більш гуманістичним, продуктивним в методологічному
відношенні, ніж її розуміння як етнічного утворення?

16. Визначте структуру суспільної свідомості. Виявіть відмінності буденної

та теоретичної свідомості, ідеології та суспільної психології.

17. Дайте характеристику основних форм суспільної свідомості, розкрийте

механізми їх взаємовпливу та взаємообумовленості.

18. Покажіть еволюцію соціальних спільнот через діалектику категорій:

«рід», «плем'я», «сім'я», «громада», «народність», «нація».

19. Як співвідносяться поняття «цивілізація» і «формація»?

Охарактеризуйте особливості цивілізаційних етапів в історії людства.
Дайте характеристику суспільно-економічних формацій.
Відповіді:
1. Основні сфери життя - економічна, соціальна, політична, духовна.
Економічна сфера включає в себе виробництво, розподіл, обмін і
споживання матеріальних благ. Це сфера функціонування виробництва,
безпосереднього втілення в життя досягнень науково-технічного прогресу,
реалізації всієї сукупності виробничих відносин людей, у тому числі
відносин власності на засоби виробництва, обміну діяльністю і розподілу
матеріальних благ.
Соціальна сфера - це сфера взаємовідносин наявних у суспільстві
соціальних груп, у тому числі класів, професійних і соціально-демографічних
верств населення (молоді, осіб похилого віку та ін.), а також національних
спільнот з приводу соціальних умов їхнього життя і діяльності.
Політична сфера є простір політичної діяльності класів, інших соціальних
груп, національних спільнот, політичних партій і рухів, різного роду
громадських організацій. Їх діяльність відбувається на ґрунті сформованих
політичних відносин і спрямована на здійснення їхніх політичних інтересів.
Духовна сфера - це сфера відносин людей з приводу різного роду духовних
цінностей, їх створення, розповсюдження та засвоєння всіма верствами
суспільства. При цьому під духовними цінностями маються на увазі не
тільки, скажімо, предмети живопису, музика або літературні твори, але також
знання людей, наука, моральні норми поведінки і т.д., словом, все те, що
складає духовний зміст суспільного життя або духовність суспільства.

В основі взаємодії цих сфер лежить діяльність, як специфічна форма

активного ставлення людини до навколишнього світу, змістом якої є його
цілеспрямована зміна й перетворення. Діяльність є основою єдності
матеріального й духовного в житті людей. Діяльність - це джерело
суспільного прогресу і вона виступає як предметно-енергетичний та
інформаційний зв'язок у системі взаємовідносин між сферами суспільного
життя.

Гармонійна взаємодія між сферами суспільного життя забезпечує цілісність

суспільства.

2. Причинами виникнення конфлікту є: недостатня узгодженість та

суперечність між цілями груп чи окремих осіб; застарілість організаційних
структур, нечітке розмежування прав та обов’язків працівників; обмеженість
ресурсів; різне ставлення до членів трудового колективу; суперечність між
функціями та видом трудової діяльності; різниця у стилі поведінки та
життєвому досвіді; невизначеність перспектив зростання; несприятливі
фізичні умови; недостатність доброзичливого ставлення з боку менеджера;
психологічний феномен; недостатній рівень професіоналізму.

Р.Дарендорф писав, що соціальні конфлікти оздоровлюють суспільство, не

дають йому перетворитись на болото, зривають закостенілість, сприяють
інноваціям. Р.Дарендорф назвав свою загально соціологічну концепцію
"теорією конфлікту".

Представники теорії конфліктів дійшли висновку, що останні зароджуються і

розвиваються як всередині суспільства, так і поза ним. Якщо суспільству
загрожує небезпека зовні, внутрішньо-суспільні конфлікти, як правило,
затихають, і воно інтегрується, тобто основну небезпеку суспільство вбачає
для себе з боку зовнішніх факторів.
3. Б, Г)
4. В)
5. Виробничі відносини, перебуваючи в діалектичній єдності з
продуктивними силами, не пасивні щодо останніх, а впливають на розвиток
продуктивних сил. Більше того, нові, прогресивні виробничі відносини, що
відповідають у певний момент часу характерові та рівневі розвитку
продуктивних сил, виступають головним джерелом і вирішальним рушієм
матеріального виробництва.
Якщо ж виробничі відносини застаріли, не відповідають рівневі розвитку
продуктивних сил, то вони уповільнюють, а то й гальмують, значною мірою
розвиток останніх. Ця сторона взаємозв'язку між продуктивними силами і
виробничими відносинами відображається в загально-соціологічній тенденції
— відповідності виробничих відносин характерові та рівневі розвитку
продуктивних сил.
Знаряддя праці — це все те, що людина використовує у процесі взаємодії між
собою та природою, що слугує їй для передачі своїх дій на предмет праці, для
полегшення та прискорення цих дій. Для первісної людини такими
знаряддями праці служили палиця, каміння, сокира, пізніше — лук, стріли.
В сучасних людей знаряддями праці є різні інструменти: верстати, машини,
наукомісткі технології, мікропроцесорна техніка, біотехнологія, ядерна
енергетика тощо. За допомогою цих знарядь праці люди ведуть обмін
речовин між собою і природою, контролюючи та регулюючи цей обмін.
Знаряддя праці відіграють найважливішу роль в історії розвитку
виробництва. Ступінь досконалості знарядь праці виступає показником
розвитку людської робочої сили, показником влади людини над природою.
Саме за останками знарядь праці вивчаються зниклі соціально-економічні
формації; економічні епохи відрізняються одна від одної не тим, що
виробляється, а тим, якими знаряддями праці воно виробляється.

6. 1)  суспільство на відміну від природи являє собою систему не тільки

матеріальних, але і духовних відносин, що складаються між людьми в
процесі їхньої спільної діяльності;
2) центральним елементом будь-якої соціальної системи є людина, що має
свідомість, діє у відповідності зі своїми бажаннями і прагне до визначених
цілей, що додає розвитку суспільства значний ступінь невизначеності, а,
отже, і непередбачуваності;
3) сама людина є складною системою й існує як система в системі. Інші
елементи суспільства також є системними формами й утворюють певні
автономні системи (держава, економіка, політика, право  і т.д.);

4)  розвиток суспільства підкоряється як загальним законам, так і

специфічним соціальним законам, що діють тільки в соціальному
середовищі;

5) соціальна система являє собою узгодженість елементів і водночас їхню

неузгодженість, наявність гармонійних тенденцій і конфліктної взаємодії.
Таким чином, суспільство – це жива суперечлива система, що розвиває себе
сама.

7. Класифікація соцiальних законів:
За сферою дії:
а) соціологічні закони – це ті закони, що фіксують істотні зв'язки і
відносини суспільства як єдиного цілого. Вирізняють такі соціологічні
закони: закони структури, закони функціонування, закони розвитку;
б) закони окремих сфер життя суспільства – економічні, політичні,
соціальні і т.д.
За тимчасовою ознакою:
а) загальноісторичні (загальні закони) –    це ті закони, що які
поширюються на весь історичний період і об’єднують в єдине ціле всі сфери
суспільного життя;
 б) частково історичні (специфічні закони) – закони суспільства, що
поширюються на певні етапи розвитку.
За місцем у суспільному житті:
а) основні – ті закони, що відіграють вирішальну роль у суспільному
житті;
б) неосновні – закони, які мають другорядне значення в
суспільному   розвитку.
Розглянуті проблеми дозволяють зробити кілька висновків:
1.   Суспільство, яке є підсистемою об'єктивної реальності, істотно
відрізняється від інших, природних систем як біологічних, так і соціальних.

2.   Структура суспільства містить безліч різноманітних елементів, серед яких

основними є: суб'єкти суспільства (людина, люди  і їхні об'єднання),
взаємини між людьми, соціальні інститути і діяльність.
3.         До основних сфер чи галузей громадського життя належать:
економічна, духовна, політична і соціальна. Усі ці сфери громадського життя
взаємозалежні  і їх необхідно розглядати в єдності.

8. На́ція — спільнота людей, об'єднана певною назвою, символами,

географічним та етносоціальним походженням, історичною пам'яттю,
комплексом духовно-культурних і політичних цінностей.
Народ консолідується в націю опосередкованою дією й тиском насамперед
зовнішніх щодо себе чинників. При цьому постала нація, як і народ
є утворенням поліетнічним. Говорячи про націю як про реально поліетнічне
утворення, є сенс разом з тим говорити й про поліетнічну державу, тобто
таку, на території якої водночас і поряд проживають кілька етносів.

Народ, що має соціальну державу й державність, базовану на титульний

етнос, а відтак – політичні кордони, митні установи, армію, службу безпеки,
власну конституцію, власну грошову одиницю, а головне – систему
реального місцевого самоврядування, громадянське суспільство, – такий
народ і є типовою, сучасною, демократичною європейською політичною
нацією.

Слід зазначити, що народ, який склався з кількох відносно рівновеликих

етносів (бельгійський, швейцарський тощо), міг формуватися як цілісність,
як один народ лише на базі створеної власної державності, водночас
конституюючись і як нація.

Разом з державою-нацією виникає таке явище, як державна мова. Причому

нація може мати не одну державну мову.

Хоч би як це було парадоксально, нації можна визначити лише в термінах

епохи націоналізму, а не навпаки, як цього можна було б очікувати. Не варто
думати, що "епоха націоналізму" є лише механістичним поєднанням
пробудження і політичного самоствердження певної нації. Це радше той
випадок, коли загальні суспільні умови породжують необхідність у
стандартизованих, однорідних культурах, підтримка яким забезпечується
централізовано; ці культури охоплюють усе населення, а не елітарні
меншості — тоді виникає ситуація, коли чітко окреслені, санкціоновані
освітою та уніфіковані культури утворюють майже єдиний тип спільноти, з
яким люди так охоче і часом так пристрасно ототожнюють себе. Тепер
культури постають як цілком природні депозитарії політичної легітимності.
Лише з цього часу починає здаватися, нібито будь-яка розбіжність
культурних кордонів з межами політичних одиниць є скандалом.
Саме за цих і лише за цих умов нації можна визначити на засадах
солідарності та культури і на основі злиття цих принципів з політичними
одиницями. За таких умов люди згодні політично об’єднуватися з усіма тими
і лише тими, хто належить до однієї культури. Відповідно, політичні одиниці,
держави, прагнуть охопити своїми кордонами межі своїх культур, захищати і
насаджувати їх у цих кордонах. Поєднання солідарності, культури і держави
стає нормою, яку не можна легко і часто порушувати. (Колись її безкарно
порушували майже повсюдно, не помічаючи цього.) Ці умови не стосуються
організації людства загалом, як такої, а мають силу лише в її індустріальному
варіанті.

9. Однією з головних умов забезпечення соціально–політичної стабільності є

належний розвиток громадянського суспільства. Саме тому згідно із Законом
України “Про основи національної безпеки України” створення
громадянського суспільства віднесено до пріоритетних національних
інтересів. Це означає, що розв’язання проблеми інтенсифікації процесів його
становлення як одного із ключових чинників забезпечення суспільно–
політичної стабільності є досить актуальним завданням, на що звертає увагу
чимало дослідників.
До інститутів громадянського суспільства віднесено: громадські організації,
професійні та творчі спілки, організації роботодавців, благодійні і релігійні
організації, органи самоорганізації населення, недержавні засоби масової
інформації та інші непідприємницькі товариства і установи, легалізовані
відповідно до законодавства.
Таким чином, уперше в історії державотворення та правотворення
незалежної Україні інститути громадянського суспільства перестали бути
виключно філософською чи політологічною категорією, а були унормовані
як система суб’єктів, наділених правами і обов’язками щодо відстоювання
своїх легітимних інтересів у процесі подальшої розбудови громадянського
суспільства в Україні та участі в управлінні державними справами, зокрема, у
формуванні та реалізації державної правової політики.
10. Громадянське суспільство — це організація людей, які об'єдналися
навколо самостійно обраних цілей і функціонують на постійній основі.
Саме громадянське суспільство гарантує кожній людині вільний вибір свого
економічного життя, стверджує пріоритет прав людини, виключає монополію
однієї ідеології, єдиного світогляду, гарантує свободу совісті. Громадянське
суспільство повинно ґрунтуватися на волі, рівних правах, самоорганізації і
саморегулюванні.
Інститутами громадянського суспільства є:
добровільні суспільні організації і суспільні рухи, а також партії на перших
етапах свого існування, поки вони не задіяні в механізмах здійснення влади;
незалежні засоби масової інформації;
громадська думка як соціальний інститут;
вибори і референдуми, якщо вони допомагають формувати і виявляти
громадську думку і захищати групові інтереси;
залежні від громадян елементи судової і правоохоронної системи (суд
присяжних, народні загони міліції і т.п.).
Громадянське суспільство — це не тільки сфера, але і тип взаємодії, певна
модель соціальної організації з властивими їй якісними характеристиками, а
саме:
суб'єктами взаємодії в громадянському суспільстві виступають вільні і рівні
індивіди, які вірять в свою здатність вирішувати проблеми;
для них не є чужими колективні проблеми і вони зорієнтовані на суспільні
справи:
індивідуалізм і конкурентність в їхній діяльності поєднуються з відносинами
взаємної довіри і співпраці, здатністю йти на компроміси, зваженістю і
толерантністю.

11. Сучасна екологічна ситуація складалась стихійно в ході діяльності

людей, спрямованої на задоволення їхніх потреб. Людина досягла висот
сучасної цивілізації завдяки тому, що постійно змінювала природу у
відповідності зі своїми цілями. Люди досягали цілей, на які розраховували,
але одержували наслідки, яких не чекали.
Науково-технічна революція змінює стосунки людини з природою, створює
нові умови її існування, помітно впливає на спосіб її життя і праці.
Використовуючи сучасні засоби виробництва, людство впливає на природу в
планетарному масштабі. Різке збільшення масштабів такого впливу
загострило проблему передбачення наслідків людської діяльності.
Екологічне прогнозування стало необхідною умовою оптимізації процесу
взаємодії суспільства і природи.
Тому важливо мати еколого-економічну оцінку науково-технічного прогресу.
Ця суперечливість пов'язана з нерівномірністю розвитку різних галузей
виробництва, науки і техніки. Подальше вдосконалення техніки має
здійснюватись із врахуванням її негативного впливу на стан природного
середовища. В умовах структурної перебудови економіки України, заміни
застарілої техніки і технології новими відкриваються широкі можливості для
помітного зменшення негативного впливу виробничої діяльності на природу.
12. Географічний детермінізм зародився в античні часи. Думки, що
пов'язують ступінь розвитку держав і цивілізацій з особливостями їх
географічного положення, клімату та ґрунтів, знаходимо у працях Платона,
Арістотеля, Демокріта, Епікура, Гіппократа, Фукідіда.

Цілком сформовані географічно-детерміністичні концепції розвитку

суспільства висловлювали Ж. Боден, Ш. Монтеск'є,

А. Тюрго, Г. Бокль, Л. Мечников, Е. Реклю та інші. В їхніх працях

географічне середовище розглядалось як найважливіший фактор формування
і розвитку особистості, суспільств, цивілізацій, держав тощо. Варто, однак,
зауважити, що більшість детерміністів не розглядали особливості
географічного простору як абсолют, визнаючи вплив також і інших факторів,
які трактували як похідні від нього або другорядні. Найбільш відомими серед
теорій географічного детермінізму є наукові концепції Г. Бокля та Л.
Мечникова.

Г. Бокль, досліджуючи історію людства, звернув увагу на сталі взаємодії між

природою та людиною, які, на його думку, є взаємними. Аналізуючи
природне оточення людини, у праці "Історія цивілізації в Англії" (1861), він
стверджував, що найважливішими його елементами є клімат, ландшафт,
ґрунти та їжа, якість і кількість якої прямо впливають на розвиток людини.

Ландшафт, на його думку, визначально впливає на особливості фізичного

розвитку людини, її мислення та опосередковано — на рівень розвитку
людської спільноти. Велич природи пригнічує людину, робить її пасивною та
безпомічною перед стихією, тоді як люди, котрі живуть у помірній зоні,
змушені бути активними й боротися за існування, що робить їх творчими та
сприяє накопиченню розумового "капіталу".

Усі інші елементи — клімат, ґрунт, їжа зумовлюють соціальну

диференціацію та визначають особливості політичних і суспільних відносин.
Деяка суворість клімату та бідність ґрунтів у Європі призводить до
обмеженості запасів їжі, збільшення яких можливе лише за умови
раціональнішого використання агрокліматичних ресурсів. У країнах зі
сприятливим кліматом та ґрунтами, наприклад, у Єгипті та Індії, існує
надлишок запасів їжі, що не стимулює активність і здатність людей до
творчої діяльності та важкої фізичної праці. Надлишок їжі спричиняє високу
народжуваність і зайві "робочі руки". Тому в таких країнах соціальне
розшарування суспільства є значно більшим, ніж у Європі, а політичний
режим — деспотичний. Із цієї концепції випливає, що розвиток держав та
їхні активні взаємовідносини визначаються комплексом природних
елементів, що зумовлюють рівень їх суспільного розвитку, соціальну
структуру» активність і прагнення суспільних груп і держав.

13. У XVII – XVIII столітті в Європі  настає епоха промислових і соціально-

політичних революцій, що призвела до затвердження буржуазної
індустріальної цивілізації і прискорення суспільного розвитку. Величезну
роль у формуванні поглядів мислителів Нового часу стали відігравати
природничі науки. Вплив природознавства на розвиток суспільних наук тоді
був таким великим, що історію вони також намагалися пояснити з
природничо-наукових позицій.
Саме в цей період і виникають натуралістичні концепції  філософії
історії,  що дістали цю назву від латинського слова «naturalis» – природний.
Їх прибічники розглядали природу як універсальний принцип пояснення
всього сущого, у тому числі й історичного процесу. Оскільки поняття
«натуралізм» вони тлумачили по-різному, то і напрямки, в руслі яких вони
йшли, називалися по-різному:  географічний натуралізм (Шарль
Луї Монтеск'є, Йоганн Гердер та ін. суспільні явища розуміли як вплив
природного середовища); демографічний (Томас Мальтус історичні процеси
пояснював дією “природного закону народонаселення”); ідеалістичний
(Клод Гельвецій, Жан-Жак Руссо зміни в суспільстві
пов’язували,  насамперед,  з волею, розумом людини).
Значний вплив на розвиток історичної самосвідомості мали також
роботи Вольтера (1694–1778), який у своїх дослідженнях наголошував на
філософському осмисленні історії як особливої предметної реальності,
пов’язаної з еволюцією і розвитком розумної природи людини,  Марі Жана
Кондорсе (1743–1794), який одним з перших обґрунтував ідею історичного
прогресу, та інших філософів.
Новий крок в осмисленні своєрідності суспільного розвитку з позиції
об'єктивного ідеалізму був зроблений Г. В. Ф.  Гегелем (1770–1831). Він
розглядав історію як єдиний закономірний процес, у якому кожна епоха є
неповторно різноманітною, але водночас – це наступний щабель у розвитку
людства. Цей розвиток має дещо інший характер, ніж той, який має сфера
природної закономірності. Історичні закони тут реалізуються за допомогою
свідомої діяльності людей, але разом з тим в історії здійснюється певна
об’єктивна логіка, тому історичний процес – лише нескінченний
саморозвиток, саморозгортання світового розуму, абсолютної ідеї.
Значний внесок у розвиток філософії історії цього періоду внесли
німецькі мислителі Карл  Маркс (1818–1883) і Фрідріх Енгельс (1820–1895),
які створили діалектико-матеріалістичне вчення. В ньому були розвинені
раціоналістичні і діалектичні ідеї Гегеля. Однак, марксистська філософія
історії істотно відрізняється від філософії історії Гегеля. Зокрема, К. Маркс
значно розширює сферу дії матеріалізму і поширює його на сферу суспільних
явищ. 

14. Ідея К. Ясперса є простою і зрозумілою: дійсну основу єднання людей

становить дух, а не родова, природна чи економічна спільність. Саме він
забезпечує цілісність цивілізації, єднає людей у спільному прагненні до
свободи, застерігає від раціоналістичних утопій, що претендують на
створення земного раю але лише руйнують моральні і культурні засади
існування, втягують людей у пекло братовбивчих воєн.

15. Державна етнонаціональна політика України - органічна складова

внутрішньої і зовнішньої політики держави, являє собою сукупність
послідовних рішень і дій органів державної влади і органів місцевого
самоврядування, спрямованих на задоволення соціальних, політичних та
культурних потреб етнічних спільнот та окремих громадян, що належать до
них, на утвердження у суспільстві атмосфери міжетнічної толерантності, на
зміцнення загальнонаціональної єдності.
Об'єкти державної етнонаціональної політики - етнічні спільноти, на яких
спрямована етнонаціональна політика держави, а також окремі громадяни,
які до них належать. Водночас етнічні спільноти є суб'єктами у стосунках з
державою, коли виступають ініціативною стороною в питанні забезпечення
своїх прав і потреб.
Етнічна спільнота - стала сукупність людей, об'єднаних спільними
ідентифікуючими ознаками - походженням, мовою, культурою, релігією,
здатна до демографічного самовідтворення. Етнічними спільнотами, що є
об'єктами державної етнонаціональної політики України, визначаються
національна більшість, корінні народи, національні меншини, етнічні групи,
репатрійовані етнічні спільноти (репатріанти), українська діаспора.
Національна більшість - сукупність громадян України, які відносять себе до
чисельно домінуючого українського етносу (титульної української етнічної
нації) - провідного суб'єкта державотворення.
Національна більшість включає в себе традиційний етнічний масив українців,
окреслений етнічними кордонами, та його субетнічні (етнографічні) групи,
які відрізняються деякими рисами культурної і діалектної самобутності.
Субетнічними (етнографічними) групами національної більшості є русини,
гуцули, бойки, лемки, поліщуки, пінчуки.
Меншина в меншині - частина національної більшості, яка проживає в місцях
компактного проживання національної меншини і становить меншість
населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

16. Суспільна свідомість являє собою багатогранний динамічний процес,

підтримуваний активністю індивідуальних свідомостей
У суспільній свідомості утримуються стійкі уявлення, зв'язані з деякою
системою норм і принципів, теорії, які намагаються узагальнити особливості
різних сторін громадського життя.
Розкриття сутності людини, сутності світу і його буття показує, що людина
виступає як суб'єкт соціальної діяльності, що, свідомо і цілеспрямовано
впливаючи на світ і на саму себе, не просто пристосовується до умов життя, а
активно змінює їх, перетворює природне і соціальне середовище у
відповідності зі своїми потребами і інтересами. Людина є змістообразуючим
початком у цій складній системі взаємозв'язків "людина-світ". У цьому
зв'язку важливого значення набуває розкриття сутності і структури
суспільної свідомості.
Питання про природу свідомості і її ролі в життєдіяльності людини
безпосередньо зв'язане з питанням про природу і сутність людини, про
природу і сутність світу, про граничні підстави їхнього буття. З рішенням
основного питання філософії, як відзначалося, зв'язаний поділ філософів на
матеріалістів і ідеалістів. Якщо ідеалізм виходить з визнання ідеального як
граничної підстави буття світу і людини, то матеріалізм, виходячи з визнання
первинності матерії, акцентує увагу на питанні про обумовленість зізнання
буттям, про походження свідомості, про його сутність, про роль в
життєдіяльності суспільства й особистості.
Такою є структура буденної свідомості. Вона — складова цілісної суспільної
свідомості. Тому було б неправильно уявляти буденну свідомість тільки
"привілеєм" неосвічених, затурканих, убогих духом і безкультурних людей, а
її зміст — тільки помилковим. Без буденної свідомості не буває ні
індивідуальної, ні суспільної свідомості.

Разом з тим буденна свідомість — це лише тимчасовий супутник у справах.

Об'єктивна потреба суспільної свідомості полягає у позбавленні від
забобонів, старих звичок, негативних звичаїв і негідних традицій. Вона
розвивається в напрямі теоретичного оновлення.

Теоретична свідомість відображає суспільне буття в його істотних зв'язках і

закономірностях, виявляється у науці та інших формах свідомості. Якщо
буденна свідомість формується стихійно, то теоретична — свідомо і
цілеспрямовано. її основу становлять діалектико — матеріалістична
філософія і дані науки, а структуру — природничо-наукові знання та
ідеологія.

17. Суспільна психологія — стійкий феномен. Зі зміною суспільного буття

психологія людей змінюється не відразу. Тому під час прийняття будь-яких
рішень урахування особливостей психології їх виконавців обов'язкове.
Психологічний фактор є ґрунтом, на який "падають" ідеї та політичні гасла і
який живить їх емоційно, допомагає їх сприйняттю і здійсненню.

Ми вступаємо в діалог із суспільною свідомістю, і це конфронтуюча нам

свідомість є реальність, така ж, як, наприклад, держава або закон. Ми
можемо збунтуватися проти цієї духовної сили, але так само, як і у випадку з
державою, наш бунт може виявитися не тільки безглуздим, але і трагічним,
якщо ми не будемо враховувати ті форми і способи духовного життя, що нам
об'єктивно протистоять. Щоб перетворити історично сформовану систему
духовного життя, потрібно нею спочатку опанувати.
Суспільна свідомість виникла одночасно й у єдності з виникненням
суспільного буття. Природі в цілому байдужне існування людського розуму,
а суспільство не могло б без нього не тільки виникнути і розвиватися, але і
проіснувати жодного дня і години. У силу того, що суспільство є об'єктивно-
суб'єктивна реальність, суспільне буття і суспільна свідомість як би
“навантаженні” один одним: без енергії свідомості суспільне буття статичне і
навіть мертво.
Свідомість реалізується в двох іпостасях: відбивній і активно-творчій
здібностях. Сутність свідомості в тому і заключається, що вона може
відбивати суспільне буття тільки за умови одночасного активно-творчого
перетворення її. Функція випереджального відображення свідомості
найбільше чітко реалізується у відношенні суспільного буття, що істотно
зв'язано зі спрямованістю в майбутнє. Це неодноразово підтверджувалося в
історії тією обставиною, що ідеї, зокрема соціально-політичні, можуть
випереджати наявний стан суспільства і навіть перетворювати його.
Суспільство є матеріально-ідеальна реальність. Сукупність узагальнених
уявлень, ідей, теорій, почуттів, норовів, традицій і т.п., тобто того, що
становить зміст суспільної свідомості й утворює духовну реальність,
виступає складовою частиною суспільного буття, тому що воно дане
свідомості окремого індивіда.

18. Рід – це група певних родичів, що ведуть своє походження по одній із

ліній (материнській чи батьківській), які усвідомлюють себе нащадками
спільного предка і мають спільне родове ім’я. Рід виник із первісного
людського стада на зламі нижнього і верхнього палеоліту як осередок
суспільного життя та регуляції шлюбних відносин. → Плем’я кількісно
охоплює декілька родів, якісно визначається спільністю території,
економічною характеристикою, відносинами одноплемінників, єдиною
племінною мовою, культурою, традиціями, самосвідомістю. → Сім'я́ —
соціальна група, яка складається з людей, які зазвичай перебувають у шлюбі,
їхніх дітей (власних або прийомних) та інших осіб, поєднаних родинними
зв'язками з подружжям, кровних родичів, і здійснює свою життєдіяльність на
основі спільного економічного, побутового, морально-психологічного укладу
→ Громада – стійка, здатна до самовідтворення форма соціальної організації
людей, для якої характерні (різного ступеня) колективна власність на засоби
вир-ва, історично сформований тип самоврядування, суспільна та ідеологічна
єдність (спільні збори, обряди, культові споруди та ін.), а також функції
захисту, регулювання землекористування й виробничо-матеріальних
відносин. → Народність — це форма спільноти людей, яка історично
виникає за родоплемінною спільністю і формується на певній території при
натурально-господарчій діяльності у процесі злиття, консолідації
різних племен або етносів завдяки створенню
єдиної мови, культури, традицій, обрядів. → На́ція — спільнота людей,
об'єднана певною назвою, символами, географічним та етносоціальним
походженням, історичною пам'яттю, комплексом духовно-культурних і
політичних цінностей.
19. І формація, і цивілізація являють собою особливий зріз розвитку
суспільства. Формація — соціоекономічна категорія, цивілізація —
соціокультурна, але обидві вони пов'язані з поняттям соціуму і включаються
в опис законів його розвитку. На цьому перетинаються матеріальне і
позаматеріальне в складному процесі розвитку нерівноважної системи, якою
є людське суспільство в його цілісності.
І формація, і цивілізація можуть перекривати одна одну » часі, можуть бути
віддаленими за рівнем на значній відстані. З погляду ефективності, і
формація давніх греків, і формація сучасних нащадків завойовників Австралії
є оптимальною в конкретний час і в конкретних умовах. Але їхню культуру
не можна порівнювати за складністю і впливом на розвиток
загальнолюдської цивілізації.
Поняття формації стає базовим тоді, коли ми говоримо про соціально-
економічний і політичний розвиток суспільства. Формацію можна розглядати
як системотвірне начало суспільства, що розуміється як сукупність
економічних, соціальних і політичних зв'язків. Класифікація формацій
традиційно проводиться за панівними формами власності, хоча розподіл
Маркса зараз визнаний спрощеним і таким, що це відповідає історичним
фактам. Змінюваність формація, обумовлена розвитком продуктивних сил,
зміною природних умов, появою нових матеріальних можливостей для
людської діяльності або втратою колишніх, а також спрощенням суспільно-
економічних структур у результаті катастроф як політичного, так і
природного характеру.