37. Постмодернізм як культурний феномен кінця 20 ст.

Інтертекстуальність,
ключові поняття літературознавства кінця 20 ст.

Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що виник та існує за епохи

постмодерну. Відлік його існування зазвичай ведеться від 1960-70 років, коли він
виникає в США та Західній Європі. Передумовами появи постмодернізму стало
розчарування в ідеалах модернізму: безповоротності прогресу, вирішенні наукою
й технікою глобальних проблем людства, цілісності світу, існуванні
загальнолюдських цінностей. Для постмодернізму характерні розмиття меж
мистецьких жанрів і напрямів, усунення відокремленості масової культури від
елітарної, автора від глядача (читача), проголошення відносності істини та
цінностей, недовіра до авторитетів, деконструкція, гра та іронія.
Постмодернізм, хоча здебільшого протиставляється модернізму, також виступає
його спадкоємцем. Почавшись із досить вузького кола митців і філософів,
постмодернізм завоював культуру, оскільки нівелював відстань між масовим і
елітарним споживачем. Якщо модернізм був націлений на обмежену аудиторію,
здатну його сприйняти, в силу своєї новизни, то постмодернізм від початку
вторинний, використовує існуюче до нього, тому доступний широкому загалу.

Інтертекстуальність — це явище співвідношення літературних творів за

допомогою таких засобів, як цитата, центон, ремінісценція, алюзія, пародія,
плагіат, стилізація, пастиш, переспів тощо.

З часом означення інтертекстуальності змінювалось, оскільки розширювався

зміст поняття, вкладеного у нього. Спільне в усіх дефініціях — вихід за межі
тексту, відношення «текст — тексти — система». Для такого відношення
необхідним є поняття «архітекст» (логічне поняття текстової сукупності в
дистрибутивнім розумінні) та «прототекст» (більш ранній текст).

Розрізняють такі види інтертекстуальності:

генетична — зауважує лише ті прото-, архітексти, які брали участь у виникненні

літературного твору;
інтенціональна — спланована автором, усвідомлена ним;
іманентна — визначена чи навіяна самим літературним твором;
рецепційна — та, яка може бути виявлена емпірично різними реципієнтами.
Інтертекстуальність проявляється в таких ситуаціях:

текст вказує (прямо чи опосередковано) на свій прототекст («Енеїда» І.

Котляревського — на «Енеїду» Вергілія, «Дума про братів неазовських» Ліни
Костенко — на народну думу «Втеча трьох братів із города Азова з турецької
неволі»);
прототекст ліквідує неясності семантичного порядку (назва твору О. Гакслі
«Сліпий в Газі» є уривком цитати з трагедії Дж. Мільтона «Самсон — борець»);
прототекст збагачує чи модифікує семантичне й естетичне сприйняття тексту
(«Чотири броди» М. Стельмаха та ін.).
У своєму широкому розумінні інтертекстуальність охоплює не лише художні
тексти, а й літературно-критичні, театральні вистави, музичні твори, твори
образотворчого та кіномистецтва.