Практичне заняття № 

5
Основні поняття
Реалі́зм (від лат. realis — «суттєвий», «дійсний») — стиль і напрям у літературі та мистецтві,
які ставили метою правдиве відтворення дійсності в її типових рисах. Панування реалізму слідувало
за добою романтизму і передувало символізму. Термін «реалізм» вперше вжив французький
літературний критик Жюль Шанфльорі в 50-х роках XIX століття для позначення мистецтва, що
протистоїть романтизму і академізму. Шанфльорі і Дюранті – теоретики реалізму. Представники:
Стендаль, Бальзак, Діккенс, сестри Бронте.
Класичний (критичний) реалізм – художній метод прогресивного мистецтва і літератури
буржуазного суспільства, який полягав у глибоко правдивому відображенні життя і розкритті
протиріч суспільної дійсності.
Рома́н (фр. roman — «романський») — літературний жанр, найпоширеніший у XVIII–XX
століттях; великий за обсягом, складний за будовою первежно епічний твір, у якому широко
охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів.
Реалістичний роман – жанр художнього твору, в якому в якому зображений типовий
характер (герой), в типових ситуаціях.
Рома́н філосо́фський — великий епічний твір, в якому безпосередньо викладається
світоглядна або етична позиція автора. Як окремий жанр сформувався в епоху Просвітництва
(Вольтер — «Кандід, або Оптимізм», «Простодушний», «Мікромегас»; Дені Дідро — «Жак-фаталіст
та його господар»), виник з необхідності популяризації філософії раціоналізму, сатиричного
зображення суспільних норм, законів і політичних подій.
Рома́н детекти́вний, або криміна́льний (англ. detective novel, від detektive — слідчий; нім.
Kriminalroman, від лат. criminalis — злочинний, той, що стосується вивчення злочинів) — один із
видів детективної літератури (іноді виділяється як різновид пригодницького роману). Характерна
ознака детективного роману — надзвичайна динамічність сюжету: події розгортаються швидко, з
великим напруженням. Найчастіше це пошуки і встановлення справжнього злочинця. Класичними у
такому розумінні вважаються детективні романи А. Конан-Дойля, Вілкі Коллінза, Агати Крісті,
Жоржа Сіменона, Федора Достоєвського. У другій половині 20 ст. виник новий різновид
детективного роману — так званий «чорний» американський роман, де увага зосереджується не на
пошуках злочинця, а на його вчинках. Детективний роман, сформувавшись у 19 ст., став одним із
найпопулярніших серед різновидів такої літератури.
Авантюрний роман — великий за обсягом, переважно прозовий твір з гострим динамічним
сюжетом, з пригодницькими ризиковими ситуаціями. Відомий під назвами середньовічного
лицарського та крутійського романів (зокрема, про лицарів Круглого Столу). Зверталися до цього
жанру Даніель Дефо, Ж. Берн, Редьярд Кіплінг, Дж. Конрад та ін.
Памфле́т (от англ. pamphlet — брошюра, буклет) — разновидность художественно-
публицистического произведения, обычно направленного против политического строя в целом или
его отдельных сторон, против той или иной общественной группы, партии, правительства и т. п.,
зачастую через разоблачение отдельных их представителей. Специфика. Это стремление показать
определенную человеческую фигуру приближает памфлет в известной мере к художественной
литературе, работу памфлетиста — к работе писателя, создающего «типический характер», причем в
отличие от художественного обобщения Памфлет имеет в виду именно определенное, конкретное
лицо, конкретные факты (то есть прежде всего устраняет элемент художественного вымысла).
Естественно, что памфлет определенного класса характеризуется теми литературно-
художественными особенностями индивидуализации персонажа, которые присущи художественно-
литературному стилю этого класса. Негативная направленность, которая характеризует памфлет, —
его установка на отрицание, разоблачение, осмеяние, — роднит памфлет с сатирическими видами
художественной литературы: памфлет ироничен, полемичен. Отсюда художественная манера
памфлетиста усложняется ещё и особенностями художественно-литературной сатиры, различными
видами иронии, гиперболизации и т. п. Таким образом памфлет является видом политически
насыщенной, публицистической по преимуществу (иногда философской, научной и т. п.)
литературы, который в некоторых отношениях близок к художественно-литературной сатире. Вместе
с тем памфлетность может иметь место и в художественной литературе, т. e. введение в
художественно-литературное произведение персонажа, представляющего в той или иной мере
портретную характеристику внешности, поведения и т. п. какого-либо определенного лица
(например образ Кармазинова в «Бесах» Достоевского). Таким образом отношение памфлета и
художественной литературы весьма многоразлично и определяется данными историческими
условиями. Отсюда вопрос о памфлете является одним из частных вопросов проблемы
взаимоотношения публицистики и художественной литературы, их взаимопереходов в тех или иных
конкретно-исторических условиях (см. «Публицистика»).
Уто́пія (грец. ού + τόπος — «місце, якого немає») — фантазія, вимисел, мрія, що не збудеться.
Поняття «утопія» вперше з'явилось у творі Томаса Мора «Утопія» (так в його творі називався острів,
на якому було створено ідеальне суспільство). Сьогодні «утопія» — літературний жанр, наближений
до наукової фантастики. Для нього характерне те, що автор має неабияку переконаність в
бездоганності проголошеної ним ідеї. Протилежним до утопії є жанр — антиутопія («451 градус за
Фаренгейтом» Рея Бредбері, «1984» Джорджа Орвелла, «Прекрасний новий світ» Олдоса Гакслі та
інші).
Мотив (лат. moveo — «двигаю») — простейшая составная часть сюжета. Фольклорно-
мифологический мотив (по Ю. Е. Берёзкину) — образ или эпизод и / или совокупность образов и /
или эпизодов, встречающиеся более чем в одном фольклорно-мифологическом тексте. Примером
может служить мотив сбивания лишних солнц с неба. Есть и другие определения. Б. В. Томашевский
в своей работе «Теория литературы. Поэтика» определяет мотив так: «Тема неразложимой части
произведения называется мотивом. В сущности — каждое предложение обладает своим мотивом.» И
определение А. Н. Веселовского, данное им в его «Поэтике сюжетов»: «Под мотивом я разумею
простейшую повествовательную единицу, образно ответившую на разные запросы первобытного ума
или бытового наблюдения». «Признак мотива — его образный одночленный схематизм; таковы
неразлагаемые далее элементы низшей мифологии и сказки».
Полифония (от греч. polys - много и phone - слово) – особая форма авторского видения мира
и человека, реализованная в полифоническом романе (термин исследователя творчества Ф.М.
Достоевского М.М. Бахтина). П. - музыкальный термин. В П., в отличие от гармонии, нет деления на
мелодию и аккомпанемент, все голоса (музыкальные инструменты) равноправно ведут свои партии.
М. М. Бахтин применил термин П. прежде всего к творчеству Ф.М. Достоевского, имея в виду
структурный принцип его романов. Под полифоническим романом Бахтин понимал тот факт, что, в
отличие от других писателей, Ф.М. Достоевский в своих главных произведениях "ведет" все голоса
персонажей как самостоятельные партии. Борьба и взаимное отражение сознаний и идей составляет,
согласно Бахтину, суть поэтики (см. поэтика) писателя. Его герой, пишет Бахтин, "более всего
думает о том, что о нем думают и могут думать другие, он стремится забежать вперед чужому
сознанию, каждой чужой мысли о нем, каждой точке зрения на него. При всех существенных
моментах своих признаний он старается предвосхитить возможное определение и оценку его другим,
угадать смысл и тон этой оценки и старается тщательно сформулировать эти возможные чужие слова
о нем, перебивая свою речь воображаемыми чужими репликами". При этом неотъемлемой чертой
полифонического романа Бахтин считает то, что голос автора романа не имеет никаких преимуществ
перед голосами персонажей. В отличие от "монологического" романа, где носителем высшего,
конечного знания о мире является автор (Л.Н. Толстой "Война и мир"), в полифоническом каждый из
героев наделен собственным голосом, "знанием о мире", которое может не совпадать с авторским,
при этом "индивидуальность" правды героя полностью сохраняется. Другая особенность
полифонического романа заключается в том, что герои, обрастая чужими голосами, приобретают
идеологических двойников. Так, двойниками Раскольникова в романе "Преступление и наказание"
являются Свидригайлов и Лужин, Ставрогина в "Бесах" - Кириллов и Шатов.
Си́мвол (англ. symbol символ) (загальне поняття) — знак, сутність, яка позначає іншу
сутність. Знаком можуть виступати об'єкт, зображення, написане, слово, що заміняє собою деяке
інше поняття, використовуючи для цього асоціацію, подібність або домовленість (наприклад
матеріальний об'єкт може використовуватись для позначення абстрактного поняття). Символи
вказують (або слугують як знак) на ідеї, поняття або інші абстракції. Прикладами символів можуть
бути символи, що використовуються на картах, щоб позначити місця, варті уваги: перехрещені шаблі
для позначення поля бою; цифри є символами що позначають числа.
Си́мвол (з грец. знак) (літературознавство) — умовне позначення якого-небудь предмета,
поняття або явища; художній образ, що умовно відтворює усталену думку, ідею, почуття. В
українських піснях наявні традиційні уснопоетичні народні символи: сонце, місяць, зіроньки, човен,
терен, верба, весна та ін. Символ дав митцеві можливість сконцентрувати в образі широке коло
життєвих явищ, дозволяє гранично «згущати» і перебільшувати зображуване (Поезія і революція,
1956, с. 277).
Антипо́ди (грец. Αντι — проти і πους, ποδος — нога) — в загальному розумінні те, що
розташоване протилежно до іншого. Термін має кілька значень у різних дисциплінах. У переносному
значенні може застосовуватися до будь-яких протилежних предметів, наприклад до людей із
протилежними поглядами. Термін «антипод» був запроваджений і використовувався
давньогрецькими географами, фізиками та філософами.
У мистецтві (приклади):
1. Аліса (персонаж казки Л. Керролла), падаючи в кролячу нору, злякалася, що потрапить в
країну антиподів, де все догори дриґом і їй доведеться стояти на голові.
2. Володимир Висоцький написав «Пісню про антиподів» для музичного альбому «Аліса в
країні чудес» за однойменною казкою Л. Керролла.
Внутрішній монолог — різновид монологу, в якому передаються внутрішні переживання
персонажа замість опису зовнішніх реальних подій, ситуацій, що викликають ці переживання.
Завдання
№ 2. Охарактеризуйте естетичні погляди Ф. М. Достоєвського. – окремо.
№ 3. Скласти конспект другої глави «Герой і позиція автора по відношенню до героя в
творчості Достоєвського» монографії М. М. Бахтіна «Проблеми поетики Достоєвького» (2-е
изд. – М., 1963. – С. 62-103).
Глава вторая. Герой и позиция автора по отношению к герою в творчестве достоевского
Основные тезисы, изложенные в прошлой главе: самостоятельность героя в условияx
полифонического замысла, особая постановка идеи и новые принципы связи, образующие целое
романа. Разберём подробнее героя. Достоевский изображает не «бедного чиновника», но
самосознание бедного чиновника (Девушкин, Голядкин, даже Прохарчин). Мы видим не кто он есть,
а как он осознает себя. Гоголевский герой становится героем Достоевского, но мир в первыx
произведенияx Достоевского всё ещё остаётся гоголевским.
Вся художественная конструкция романа Достоевского направлена на раскрытие и уяснение
слова героя. Своего рода моральные пытки, которым подвергает своих героев Достоевский, чтобы
добиться от них слова самосознания, доходящего до своих последних пределов, позволяют
растворить все вещное и объектное, все твердое и неизменное, все внешнее и нейтральное в
изображении человека в сфере его самосознания и самовысказывания.
Главный пафос всего творчества Достоевского есть борьба с овеществлением человека,
человеческих отношений и всех человеческих ценностей в условиях капитализма.
 Сознание творца полифонического романа постоянно и повсюду присутствует в этом романе
и в высшей степени активно в нем.
Автор вступает в некую полемику с героем.
План
1. Ідеї філософа-індивідуаліста Макса Штирненра і їх відображення в романі. Народження
культу «надлюдини», проголошеного невдовзі Ніцше. Творча історія роману. Еволюція
ідейного задуму.
Макс Штірнер (1806–1856), псевдонім Каспера Шмідта, — німецький філософ-ідеаліст,
засновник анархічного індивідуалізму, примикав до младогегельянців.
В 1845 видав книгу «Єдиний і його власність», в котрій розвинув систему анархізму. Єдина
реальність, за Штірнером, — це «Я», его, а весь світ — його власність. Поняття моралі, права,
закону, суспільства і т. д. відкидаються і оголошуються «примарами». Штірнер вважав, що цим він
звільняє індивідуальне сприйняття від «соромлячого лушпиння». Кожен сам є джерелом моралі і
права. Керівництвом для індивіда має бути принцип «нема нічого вищого за мене». Приватна
власність, за Штірнером, має бути збережена тому, що в ній виражається самобутність «Я».
Суспільний ідеал Штірнера — «союз егоїстів», в якому кожен бачить у іншому лише засіб для
досягнення власної мети. Дивлячись на історію як на продукт ідей, Штірнер вважав, що, долаючи
пануючі поняття, можна змінити суспільні відносини. Штірнер критично виступав проти комунізму і
революційної боротьби пролетаріату. За зовні «бунтарськими» лозунгами Штірнера приховані
інтереси дрібного буржуа, що прагне зберегти своє майно. Маркс і Енгельс у «Німецькій ідеології»
піддали всебічній критиці ідеалізм Штірнер, показавши його відірваність від реальних суспільних
відносин.
Перша книга Штірнера потрапила на прилавки тільки завдяки тому, що саксонський
цензурний комітет визнав твір результатом нездорового розуму автора, те ж саме трапилось і з
книгою Прудона, дозволеною Луї Наполеоном до друку лише як зразок публічного божевілля.
Погляди обох довго і помилково виводили з творчості Вільяма Годвіна, який сформулював у 1820-х
роках антитезу «суспільство плюс мораль проти держави і права». Але Годвін свій анархізм
сприймав як послідовно доведену до логічного фіналу ліберальну ідею, а Пудон і Штірнер (з різних
причин) були антилібералами.
Суспільний лад, сучасний Штірнер, він оцінював як «диктатуру одержимих». «Одержимі» —
взагалі найчастіший епітет, споживаний Штірнером у відношенні до сучасників. Поведінка
одержимих має винятково ролеву, наслідувальну природу, вона ні на чому всерйоз не заснована,
головним двигуном такої поведінки є конкуренція. В міжособовій конкуренції Штірнер бачить одну
із головних проблем, що отруюють сучасність, доводячи що конкуренція особистостей насправді
неможлива, а значить можлива лише конкуренція їх капіталів. Таким чином, за Штірнером,
особистість сьогодні більше не є особистістю і може реалізуватись лише як форма фінансового,
інтелектуального, фізичного чи психологічного капіталу, оціненого на суспільному ринку
необхідними інститутами конкуренції. Соціальна самооцінка одержимого як громадянина, сім'янина,
і платника податків нічим не відрізняється від самооцінки іншого одержимого, що називає себе
«японським імператором» чи «святим духом». Здоровий глузд нормального громадянина і
маніакальне марення психічнохворого не мають ніякої видової різниці, крім масовості
розповсюдження. І те і інше є наслідком одержимості, що породжує пануюче самовідчуження
любого окремого «я». Причина одержимості — роздвоєння індивіда, протиставлення одних аспектів
своєї винятковості іншим і їх неминуче зіткнення, що веде до психодрами, яку Штірнер назвав
«самовідчуженням».
«Нас вигнали із самих себе», — стверджуючи це, Штірнер докладно поз'яснив як механіка
самовідчуження дублюється суспільством. По-перше за допомогою інституцій — держава,
принижуючи тебе; сім'я, відтворююча роль держави; приватна власність, та що володіє тобою і
використовує тебе як охоронця і посередника. По-друге через трансльовані інституціями
«беззаперечні» поняття — обов'язок, право, мораль, суспільна думка і ін., призванні загіпнотизувати
більшість, що піддається і мінімізувати протест одинаків, перетворивши їх у «демонів» для масової
свідомості.
Культ унікальності, котрому служив Макс Штірнер, так гостро висміяний Марксом в
«Святому Максі», не підвів першого німецького «персоналіста», перервавши його життя самим
незвичайним чином. Штірнер помер від укусу отруйної тропічної мухи, що невідомо як опинилася у
центрі Європи в 1856 р., з тих часів і дотепер подібних випадків смерті в Німеччині більше не було
зареєстровано.
Фрідріх Ніцше:
Надлюди́на (нім. Übermensch) — концепція, сформульована в творчості німецького філософа
Фрідріха Ніцше як мета, до якої повинна прагнути людина в своєму розвитку. Єдиного розуміння
точного значення терміну не існує. Ніцше говорить про надлюдину вперше у «Веселій науці», тема
надлюдини є однією з центральних у філософській повісті «Так казав Заратустра».
Цей світ на противагу потойбічності . Концепція надлюдини запроваджена Ніцше як
заперечення християнської ідеї потойбічності: Заратустра проголошує надлюдину значенням землі й
велить своїм слухачам забути про тих, хто проповідує потойбічні надії, щоб відірвати їх від землі.
Пошуки щастя в іншому світі витікає з незадоволення життям, що змушує людину створювати
вигаданий світ, де ті, хто змушував її страждати, будуть страждати самі. На противагу надлюдина не
втікає з цього світу в інший.
Заратустра проголошує, що християнська втеча з цього світу в інший вимагає також вигадки
безсмертної душі, відмінної від тіла, яка переживе тілесну смерть. Звідси виникає зневага до свого
тіла та його умертвіння, аскетизм. Надлюдина Заратустри тілесна, а її душа є лише одним із аспектів
тіла.
Під критику Ніцше потрапляє й інша потойбічність, пов'язана із метафізикою платонізму. Ідеї
істини та сутності є ще одним засобом втечі від світу. Відповідно, надлюдина вільна від цих
забобонів.
Надлюдина як мета. В очах Заратустри надлюдина — мета, яку повинно поставити перед
собою людство. Сенс життя теперішнього покоління людей — рух у напрямку до нового покоління.
Антитезою людини Ніцше бачить останню людину егалітарної моралі. Надлюдина і остання людина
несумісні, й на думку Ніцше остання людина повинна бути подолана.
Надлюдина як проміжний етап розвитку від людини до боголюдини
З погляду деяких сучасних досліджень, надлюдина — це реалізована людина. Ознаками
реалізації є:
 здорова плоть (відсутність хвороб, висока працездатність, фізична краса);
 чиста, гармонійна психіка, бадьорість, спроможність навчатися, відсутність ненависті,
заздрості, страху, гордині та іншого інформаційного бруду;
 гармонійний простір подій, гарні стосунки з ближніми, ясний світогляд, вільне життя, цікава
творча робота, спроможність втілювати задуми.
(додатково)Філософія Фейєрбаха є завершальним етапом класичної німецької філософії,
представленої Кантом, Гегелем, Шеллінгом і Фіхте, і початком епохи матеріалізму як в німецькій,
так і в світовій філософії. Багатство, яскравість ідей і його дотепність дивним чином поєднуються з
нестійкістю його поглядів. Сам про себе він говорив, що його першою думкою був бог, другий –
розум, а третьою і останньою – людина. Він пережив три фазиси філософії, які проглядаються у всій
історії людства, і зупинився на останньому.
У центрі уваги Фейєрбаха знаходиться людина, душа і тіло якого єдині. При цьому більше
уваги філософ приділяв саме тілу, яке, на його думку, і становить сутність «Я». Критикуючи
ідеалістів, їх трактування пізнання і абстрактне мислення, Фейєрбах звертається до чуттєвого
споглядання. Він вважає, що єдине джерело пізнання – це відчуття-зір, дотик, слух, нюх, які
володіють справжньою реальністю. Саме з їх допомогою і пізнаються психічні стани.
Він відкидав надчуттєву реальність і абстрактне пізнання за допомогою розуму, яке вважав
ідеалістичної спекуляцією. Така антропологічна філософія Фейєрбаха свідчить про нову
інтерпретації поняття «об’єкт». На думку Фейєрбаха, він формується при спілкуванні людей, тому
об’єкт для людини – це інша людина. З внутрішнього зв’язку людей виникає ЛЮДИНОЛЮБНА
альтруїстична мораль, яка повинна замінити людям ілюзорну любов до бога.
Останню він називав відчуженої і помилкової формою любові.
Твори видатного російського письменника Ф. М. Достоєвського характеризуються
філософськими та психологічними міркуваннями, увагою до найбільш складних і неоднозначних
питань своєї епохи. У романі "Злочин і кара" гостро поставлене моральне питання відповідальності
людини за злочин — і не лише перед законом, але й, у першу чергу, перед самою собою, перед своєю
совістю. Центральним персонажем роману "Злочин і кара" є Родіон Раскольников, носій теорії про
"надлюдину", яка спроможна на все, якій все дозволено.
Раскольников поділяє усіх людей на два типи: на "матеріал" і на "незвичайних" людей, які
здатні сказати нове слово в історії. Він зазначає, що "незвичайних" людей дуже мало, і що вони
мають право влади над іншими. Незвичайні люди, на думку Родіона, можуть навіть переступити
закон, як, наприклад, Наполеон, Магомет,Лікург. Такі люди не зупиняться ані перед маленьким
злочином, ані перед пролиттям крові задля втілення своїх намірів. Герой переконаний, що "надлюди"
мають право на злочин, на заперечення будь-яких законів.
Теорію Раскольникова про "вищих" та "нижчих" породжують соціальна несправедливість,
безвихідність, духовні поневіряння. Страждання його рідних, бідність, тяжке становище сестри та
матері штовхають героя на злочин. Але він не вважає себе злочинцем. Родіон почув розмову, в якій
висловлювались схожі думки, отже, їх можна сміливо втілювати у життя.
Герой Достоєвського настільки впевнений у справедливості своєї теорії, що зважується
перевірити, до якого типу людей належить сам. Для цього він вирішує вбити стару лихварку, від
якої, на його думку, люди бачать лише зло. А її гроші зможуть допомогти його сім'ї. Здається, Родіон
Раскольников керується благородними мотивами, але слідчий Порфирій Петрович, який веде справу
Родіона у суді, одразу зазначає: "...небезпечний цей подавлений, гордий ентузіазм у молоді!".
Чим же небезпечна теорія Раскольникова? Родіон — добра, чесна, чутлива натура, здатна
сприймати чужий біль і готова прийти на допомогу. Але згубна теорія зближує його з такими
злодіями, як Лужин та Свидригайлов, у серці яких немає ані краплини людяності. Звісно, близькі
вони не характерами, не способом життя, а думками, теоріями, ідеями.
Лужин — підприємець середньої руки, раптово збагатіла "маленька людина", якій дуже
хочеться стати "великою" людиною, перетворитися з раба на хазяїна життя. Його теорії
виправдовують експлуатацію людей задля власної вигоди.
Свидригайлов позбавлений совісті та честі, у ньому розкриваються глибини морального
падіння, він став на шлях злочину через душевну спустошеність. Найжахливішим є те, що
Свидригайлов — яскраве втілення того, що чекає на самого Родіона Раскольникова після скоєння
злочину. Раскольникова Свидригайлов і лякає, і притягує одночасно — адже він зміг переступити
закон і жити далі, насолоджуватися цим життям. Родіонові цікаво, як рецидивіст може продовжувати
спокійно жити. А, може, це підтвердження його теорії. Раскольников, на жаль, не розумів головного:
Свидригайлов був пустою людиною, позбавленою моральних цінностей та співчуття до інших.
Духовний світ Раскольникова зовсім інший.
Міркування Лужина та його засоби досягнення мети — свідчення його ницості. А
Свидригайлов відлякує Родіона тим, що не має ніяких заборон. Так само, як і Лужин, герой
Достоєвського вважає себе "надлюдиною"; так само, як і Свидригайлов, готовий піти на злочин.
 Достоєвський показує, що будь-який злочин веде до наступного злочину. Так сталося із
Родіоном Раскольниковим: він був змушений вбити Лизавету, випадкового свідка першого злочину.
Це випадкове вбивство лише підкреслює сутність скоєного.
Якщо б герой був цілком схожим на своїх двійників — Лужина і Свидригайлова, — його б не
мучила совість. Цього не сталося, Раскольников знаходиться на межі нервового зриву. Він уже не
той, яким був до злочину. Разом зі старою він вбив свою власну душу. "Я не стару вбив, я себе вбив",
— каже він Соні Мармеладовій, розуміючи, що від цих мук вже нікуди не втекти. Думки про скоєне
вбивство будуть переслідувати його усе життя, роз'ятрюючи його душевну рану.
Трагічний експеримент героя призвів не до тих наслідків, яких він очікував. Родіон відчуває,
що сам ніби ножицями відрізав себе від інших людей, від своїх близьких. Згідно його теорії, і Соня, і
його мати, і Дуня, і Катерина Іванівна належать до розряду "звичайних" людей. Отже, може знайтись
такий самий Раскольников, рука якого підніметься на них.
Зображуючи зіткнення одержимого вкрай злочинною теорією героя з реальним життям, автор
спростовує цю теорію. Адже хто зможе заступитися за беззахисних людей, хто зможе допомогти їм?
Теорія, спрямована проти справжніх потреб людей, позбавлена високої гуманності, не здатна
вирішити ці питання, впевнений Достоєвський. Усе своє життя письменник намагався шукати шляхи
до "широкого" та вільного існування людей.
Роман "Злочин і кара" застерігає світ від повторення помилок героя. Письменник упевнений,
що лише моральне відродження людства може зробити абсурдними злочинні теорії, допоможе
знайти вихід із життєвих проблем.
Творча історія роману. «Злочин і кара», задуманий спочатку у формі сповіді Раскольникова,
випливає з духовного досвіду каторги. Саме там Ф. М. Достоєвський зіткнувся вперше з сильними
особистостями, що стоять поза морального закону, саме на каторзі почалося зміна переконань
письменника. «Видно було, що ця людина, - описує Достоєвський в« Записках з Мертвого дому
»каторжника Орлова, - зміг керувати собою, безмежно зневажав всякі муки і покарання, не боявся
нічого на світі. У ньому ви бачили одну нескінченну енергію, спрагу діяльності, спрагу помсти, жагу
досягти намічену мету. Між іншим, я був вражений його дивним зарозумілістю ".
Але в 1859 році «сповідь-роман» не було розпочато. Виношування задуму тривало 6 років, за
які Ф. М. Достоєвський написав «Принижені і ображені», «Записки з підпілля». Головні теми цих
творів - тема бідних людей, бунту і тема героя-індивідуаліста-синтезувалися потім у «Злочин і кару".
У листі журналу «Російський Вісник», розповідаючи про свою нову повість, яку хотів би
продати редакції, Достоєвський так описував свою повість: "Ідея повісті не може, скільки я можу
припускати, ні в чому суперечити Вашому журналу, навіть навпаки. Це - психологічний звіт одного
злочину. Дія сучасне, в нинішньому році. Молодий чоловік, якого виключено зі студентів
університету, що живе в крайній бідності, легковажності, по шатость в поняттях, піддавшись деяким
дивним, недокінченим ідеям, які носяться в повітрі, вирішив разом вийти зі свого становища. Він
вирішив вбити одну стару, титулярний радника, дає гроші під відсотки. Стара дурна, глуха, хвора,
жадібна, бере жидівські відсотки, зла і заїдає чужий вік, мучачи у себе в робітниць свою молодшу
сестру. "Вона нікуди не годна", "для чого вона живе?", "Чи корисна вона хоч кому-небудь" і так далі
- ці питання збивають з пантелику молодої людини. Він вирішує вбити її, обібрати, з тим, щоб
зробити щасливою свою матір, яка живе в повіті, позбавити сестру, яка живе в компаньйонка в одних
поміщиків, від люблять розкоші домагань цього поміщицького сімейства - домагань, що загрожують
їй загибеллю, - докінчити курс, їхати за кордон і потім усе життя бути чесним, твердим, неухильним
у виконанні "гуманного боргу до людства" - що вже, звичайно, очиститься злочин, якщо тільки
можна назвати злочином цей вчинок над старою глухий, дурною, злий, хворий, яка сама не знає, для
чого живе на світі, і яка через місяць, може бути, сама собою померла б.
Незважаючи на те, що подібні злочини страшенно важко відбуваються - тобто майже завжди
до грубості виставляють назовні кінці, докази та ін. і страшенно багато залишають на долю випадку,
який завжди майже видає винного, йому - абсолютно випадковим чином - вдається зробити свій
злочин і скоро, і вдало.
Майже місяць він проводить після того, до остаточної катастрофи, жодних на нього підозр
немає і не може бути. Тут-то і розгортається психологічний процес злочину. Нерозв'язні питання
встають перед убійником, неподозреваемие і несподівані почуття мучать його серце. Божа правда,
земний закон бере своє, і він закінчує тим, сто змушений сам на себе донести. Примушений, щоб,
хоча загинути в каторзі, але приєднатися знову до людей, почуття разомкнутости і роз'єднаності з
людством, яке він відчув відразу ж після здійснення злочину, замкнуло його. Закон правди і людська
природа взяли своє, вбили переконання, навіть без опору. Злочинець вирішує сам прийняти муки,
щоб спокутувати свою справу. Втім, важко мені роз'яснити мою думку.
У повісті моїй є, крім того, натяк на ту думку, що накладається юридична покарання за злочин
набагато менше лякає злочинця, що думають законодавці, почасти тому, що він сам його морально
вимагає.
Це я бачив і навіть на самих нерозвинених людей, на самій грубій випадковості. Висловити
мені це хотілося саме на розвиненому, на нового покоління людину, щоб була яскравіше і
обов'язковіша видно думку. Кілька випадків, що були у самий останній час, переконали, що сюжет
мій зовсім не ексцентричний, саме що вбивця розвиненою і навіть хороших нахилів молодий
чоловік. Мені розповідали минулого року в Москві (вірно) про одне студентського історії, - що він
зважився розбити пошту і вбити листоноші. Є ще багато слідів в наших газетах про незвичайну
шатость понять, рухатися на жахливі справи. Одним словом, я переконаний, сто сюжет мій частково
виправдовує сучасність ».
В основі сюжету роману - задум про «ідейному вбивці», який розпадався на дві нерівні
частини: злочин і його причини та, друга, головна частина, - дія злочини на душу злочинця. Ця
двучастность задуму відіб'ється в остаточній редакції заголовка роману - «Злочин і кара» - і на
особливостях структури: з шести частин роману одна присвячена злочину і п'ять - впливу цього
злочину на сутність Раскольникова і поступового зживання їм свого злочину.
Глави нового роману Достоєвський відправив у середині грудня 1865 року в «Російський
вісник». Перша частина вже з'явилася в січневому номері журналу за 1866 рік, проте повністю роман
ще не був закінчений. Робота над подальшим текстом тривала весь 1866 рік.
Перші дві частини роману, надруковані в січневій та лютневої книжках «Русского вестника»
принесли Ф. М. Достоєвському успіх.
У листопаді та грудні 1866 були написані остання, шоста частина та епілог. Журнал у
грудневій книжці 1866 закінчив публікацію роману.
Збереглися три записні зошити з чернетками та нотатками до «Злочином та карою», тобто три
рукописні редакції: перша (коротка) - "повість", друга (широка) і третя (остаточна) редакція, що
характеризують собою три стадії, три етапи роботи: Вісбаденської (лист до Каткова), Петербурзький
етап (з жовтня по грудень 1865 року, коли Достоєвський почав "новий план") і, нарешті, останній
етап (1866 рік). Всі рукописні редакції роману тричі опубліковані, причому дві останні зроблені на
високому науковому рівні.
Отже, у творчому процесі виношування задуму «Злочину і покарання», в образі Раскольнікова
зіткнулися два протилежні ідеї: ідея любові до людей і ідея презирства до них. Чорнові зошити до
роману показують, як болісно Ф. М. Достоєвський шукав вихід: або залишити одну з ідей, або
скоротити обидві. У другій редакції є запис: «Головна анатомія роману. Неодмінно поставити хід
справи на справжню точку і знищити невизначеність, тобто так чи сяк пояснити всі вбивство і
поставити його характер і відносини ясно ». Автор вирішує поєднати обидві ідеї роману, показати
людину, в якому, як каже Разуміхін про Раскольникова в остаточному тексті роману, "два
протилежних характери почергово змінюються".
 Так само болісно шукав Достоєвський фінал роману. В одній з чорнових записів: "Фінал
роману. Раскольников застрелитися йде ". Але це був фінал тільки для "ідеї Наполеона". Письменник
намічає фінал і для "ідеї любові", коли сам Христос врятує розкаявся грішника.
Але який кінець людини, що з'єднав в собі обидва протилежні начала? Ф. М. Достоєвський
чудово розумів, сто така людина не прийме ні авторського суду, ні юридичного, ні суду власної
совісті. Лише один суд прийме над собою Раскольников - вищий суд, суд Сонечки Мармеладової,
тієї самої Сонечки, в ім'я якої він і підняв свою сокиру, тієї самої приниженої та ображеної, які
завжди страждали, з тих пір, як земля коштує.
Ідейний задум роману «Злочин і кара». Аналіз поведінки і психологічного стану
Раскольникова, таким чином, показує, як ідея про соціальну несправедливість отримала збочене
розвиток і в підсумку привела героя до злочину. Зло, навіть якщо воно відбувається в ім'я добра, не
має права на існування - до цієї думки підводить читача автор.
Герой роману «Злочин і кара» вирушає на каторгу. Він ще тільки на шляху переосмислення
того, що скоїв, однак можна припустити, що моральне очищення і відродження героя все ще
можливо. А істинним покаранням для нього стали моральні муки, викликані усвідомленням того, що
він так і не зміг переступити через себе.
Творческая история романа. Эволюция идейного замысла. Роман «Преступление и
наказание» знаменует начало наиболее зрелого и позднего этапа творчества Достоевского и
появление нового типа романа в мировой литературе. Идеологизм – важнейшее художественное
качество поздних романов Федора Михайловича Достоевского.
Истоки «Преступления и наказания» восходят ко времени каторги Достоевского. 9 октября
1859 года он писал брату из Твери: «В декабре я начну роман… Не помнишь ли, я тебе говорил про
одну исповедь-роман, который я хотел писать после всех, говоря, что еще самому надо пережить. На
днях я совершенно решил писать его немедля… все сердце мое с кровью положится в этот роман. Я
задумал его в каторге, лежа на нарах, в тяжелую минуту грусти и саморазложения…».
«Преступлении и наказания», задуманное первоначально в форме исповеди Раскольникова,
вытекает из духовного опыта каторги, где Достоевский впервые столкнулся с «сильными
личностями», стоящими вне морального закона.
В 1859 году роман-исповедь не был начат. Вынашивание замысла продолжилось шесть лет. За
эти шесть лет Достоевский написал «Униженные и оскорбленные», «Записки из Мертвого дома» и
«Записки из подполья». Главные темы этих произведений – тема бунта и тема героя-индивидуалиста
– синтезировались затем в «Преступлении и наказании».
«Преступление и наказание» в какой-то мере продолжает тему «Записок из подполья». Очень
рано Достоевскому открылось таинственное противоречие человеческой свободы. Весь смысл и
радость жизни для человека именно в ней, в волевой свободе, в «своеволии» человека.
Возникновению замысла романа также способствовало и проживание в Европе. С одной
стороны, Достоевского вдохновлял могучий дух и высокие идеалы европейской культуры, а с другой
— она вызывала у него тревожные мысли и чувства: он узнал и «вторую» Европу, полную
корыстных побуждений, усредненных стандартов, мельчающего вкуса, самоубийственного
позитивизма. Все чаще в его душе стали находить живой отклик вопросы о человеке и истории,
человеке и идее. Вопросы эти стали волновать Достоевского сильнее, когда в конце 50-х — начале
60-х годов в Россию пришли идеи и теории М. Штирнера, Т. Карлейля, Ф. Ницше о «культе героев»,
«сверхчеловеке» — идеи, которые завоевали популярность среди молодежи и увлечение которыми
пережил он сам. .
Жизненный опыт, постоянные размышления о соседстве добра и зла в душе человека,
страстное желание найти объяснение странным и порой необъяснимым поступкам человека
натолкнули Достоевского на написание романа «Преступление и наказание».
 В центр системы персонажей нового романа выдвигаются герои-идеологи: Раскольников и
Свидригайлов. «Принципом чисто художественной ориентировки героя в окружающем является та
или иная форма его идеологического отношения к миру»[i], - писал Б.М. Энгельгардт, которому
принадлежит терминологическое обозначение и обоснование идеологического романа Достоевского.
По-мнению В.В. Розанова, в «Преступлении и наказании» впервые и наиболее обстоятельно
раскрыта идея абсолютного значения личности.
2. Злочин як основна сюжетна лінія роману. Принципова відмінність «Злочина і кари» від
традиційного кримінально-авнтюрного роману. Соціально-психологічний аспект розкриття
теми злочину і покарання.
Роман Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання» є соціально-психологічним. У ньому
автор ставить важливі соціальні питання, що хвилювали людей того часу. Своєрідність цього роману
Достоевського полягає в тім, що в ньому показана психологія сучасної авторові людини, що
намагається знайти рішення насущних соціальних проблем. Достоєвський разом з тим не дає готових
відповідей на поставлені питання, але змушує читача задуматися над ними. Центральне місце в
романі займає бідний студент Раскольников, що скоїв вбивство. Що його привело до цього
страшного злочину? Відповідь на це питання Достоєвський намагається знайти шляхом ретельного
аналізу психології цієї людини. Хто такий Раскольников? У чому він був прав і в чому помилявся?
Злочин Раскольникова виявився реакцією на умови російської дійсності того часу. Петербург
показаний у романі як брудне місто, де панують убогість і розпуста, де на кожному куті місця для
пиття. Це світ принижених і ображених. Не дивно, що в таких умовах народжується злочин.
Раскольников так говорив Соні: «А чи знаєш, що низькі стелі й тісні кімнати душу й розум
тіснять!». Раскольников розуміє, що таке життя не можна назвати нормальним. Він хоче зрозуміти,
яким чином можна вирватися із соціального дна, як стати «владарем» над «тремтячою твариною»,
над «юрбою». Раскольников не хоче відносити себе до тих, хто не здатний змінити своє життя, і
тому, задаючись питанням « чи воша я, як всі, або людина», він вирішує перевірити себе на ділі. Я
вважаю, що, засуджуючи людей безпомічних, що не вирішуються змінити своє життя, герой роману
був прав. Його правда й у тім, що він сам намагався знайти шлях, що приведе до змін до кращого. І
Раскольников знайшов шлях. Він вважає, що цей шлях — злочин. Чому ж саме злочин, тим більше
вбивство? У Раскольникова зріє індивідуалістичний бунт, що виявився наслідком його теорії
надлюдини. Відповідно до цієї теорії, всі люди розділяються на «звичайних» і «незвичайних», за
словами Раскольникова «…на матеріал, що служить єдино для зародження собі подібних, і властиво
на людей, тобто тих, що мають дарунок або талант сказати в середовищі своєму нове слово». По
переконанню головного героя, щоб принести людству користь, «незвичайні» люди мають право
«переступити… через інші перешкоди, і єдино в тому випадку, якщо виконання… ідеї того зажадає».
Раскольников вважав, що ці люди «повинні, по природі своєї, бути неодмінно злочинцями». Тим
самим він виправдував злочин, якщо він буде скоєний заради якої-небудь шляхетної мети. На основі
цієї теорії у головного героя роману став зароджуватися і задум злочину. Раскольников задавався
питаннями: « чи насмілюся я переступити або не зможу! Чи тварина я тремтяча або право маю…» І
він зважується на злочин. Він дозволяє собі вбити «дурну, безглузду, незначну, злу, хвору…
бабусю», взяти її гроші і загладити цей «крихітний злочин тисячами добрих справ».
Раскольников — вбивця по теорії. У своєму злочині він був глибоко не правий. Насамперед
помилковою була сама теорія цієї людини. Але, на мою думку, самим головним, у чому помилявся
Раскольников, було те, що, вже скоївши вбивство, він не вважав його злочином, він виправдував себе
і не відчував почуття провини. Визнаючись Соні Мармеладової, він говорить: «Я адже тільки вошу
вбив, марну, бридку, злобливу». А після він додає: «Старушонку цю чорт вбив, а не я». Раскольников
говорить так тому, що не старушонка його хвилює, не Лізавета, про яку він згадував тільки пару раз,
— його хвилює те, що він «себе вбив». Сам же злочин він продовжує розглядати як щось незначне,
називає його «просто незручністю». І про це свідчать слова Раскольникова, звернені до сестри: «І все
ж таки вашим поглядом не стану дивитися: якби мені вдалося, то мене б увінчали, а тепер у капкан!».
Вчинивши злочин, Раскольников протиставив себе навколишнім. І, я вважаю, він був прав у тім, що
зізнався у вбивстві. Іншого виходу у нього не було, і він почував це. У своєму романі «Злочин і
покарання» Ф. М. Достоєвський засуджує і карає теорію надлюдини, одночасно викриваючи і ідеї
Раскольникова, і умови російської дійсності, що викликали ці ідеї до життя.
Проблема злочину й кари не випадково зазначена вже у назві роману, бо саме її дослідженню
присвятив Ф. Достоєвський свою розповідь.
Уперше письменник розповідає про історію злочину, подаючи її з боку злочинця. Навіщо?
Аби викликати співчуття до вбивці? Тут дещо складніше. Родіон Раскольников не банальний
грабіжник, який вирішив вбити й пограбувати стару жінку, аби мати зиск. Його мотиви складніші й
трагічніші. Замислившись над несправедливістю світу, герой вирішив усе виправити сам. Але чи
вистачить у нього сили стати Наполеоном, аби силою влади зробити світ добрішим і
справедливішим? Щоб з'ясувати це, він зважується на вбивство. Злочин стався. Але Раскольников і
не підозрював, що це так важко - вбити людину і жити з цим. Він картає себе через те, що виявився
саме таким, як більшість людства, а не "надлюдиною". Та сам він боїться зізнатися й самому собі, що
справа набагато складніша. Намагаючись силою розуму пояснити все, він не міг не побачити в теорії
ненависного йому Лужина продовження власної ідеї. Та й у словах Свидригайлова про те, що вони
"одного поля ягоди", він побачив страшну правду про себе. Виявляється, просто самих намірів
вчинити добро замало. А якщо це добро має здійснитися за будь-яку ціну, то воно перетворюється на
свою протилежність. Захищаючи Дуню, Соню, матір від Лужина, Свидригайлова та подібних,
Раскольников опинився ніби на їх боці. І це найгірша кара. Він не до кінця розуміє, чому карається, і
просто виконує прохання Соні зізнатися у злочині. Може, Родіон Раскольников сподівався, що йому
буде легше, коли зізнається. Але ні. Совість і душа нормальної людини не даватимуть йому жити
спокійно, і саме це найстрашніша кара. Адже від себе не втечеш. Родіон Раскольников переймається
спочатку зовсім не тим, у чому винен насправді. Та терплячість і любов Соні допомагає йому
зрозуміти, що справжня кара за злочин - це переживання руйнації морального закону в собі,
усвідомлення гріха. І шлях до морального одужання лежить через спокуту.
У чому відмінність "Злочину і кари" від детективних романів? Насамперед у тому, що
автор досліджує не обставини злочину, а його мотиви, і доходить найглибших філософських
висновків, довівши, що ідея права сильної особистості може виникнути тільки на неблагополучному
соціальному тлі, в умовах несправедливого суспільного устрою, що ця ідея, фашистська за своєю
суттю, нелюдська. Головні питання, що ставить роман, - не що, не як, а чому.
У детективному романі головне - сюжет, а в "Злочині і карі" - неспокійно пульсуюча думка
гуманіста і філософа, що шукає шлях до загальнолюдської правди.
Поєдинок між слідчим Порфирієм Петровичем і Раськольниковим - один із самих
напружених сюжетних ліній в оповідної канві роману. З цієї точки зору "Злочин і кара" представляє
елементи кримінально-авантюрного роману. Через весь твір проходить історія кохання Соні і
Раскольникова. У цьому сенсі "Злочин і кара" може бути віднесено до жанру любовно-
психологічного роману. Дія його розгортається на тлі жахливої бідності мешканців горищ і підвалів
аристократа-Петербурга. Громадське середу, описана художником, дає підставу назвати "Злочин і
кара" соціально-побутовим романом.
3. Роль статті в ідейній підготовці до злочину. Філософсько-етичне обґрунтування «теорії»
Раскольникова. Процес наростання «бунту Раскольникова» і «багатоступеневість» мотивів
його злочину.
В романе "Преступление и наказание" говорится о том, что за несколько месяцев до
совершения убийства Раскольников написал статью и отдал ее на печать в газеты. К удивлению
Раскольникова, его статью напечатали в одной их петербургских газет. На эту публикацию
натолкнулся следователь Порфирий Петрович. Об этой статье Порфирий Петрович расспрашивал
Раскольникова во время их первой встречи. Эта статья, среди прочих вещей, натолкнула следователя
Порфирия Петровича на мысль о том, что Раскольников - преступник.
История статьи Раскольникова. Статья Раскольникова в романе "Преступление и наказание"
называлась очень незамысловато - "О преступлении". По словам Раскольникова, статья была
написана по поводу одной книги. Он написал статью полгода назад, когда бросил учебу в
Университете.
Раскольников отнес тогда свою статью в газету «Еженедельная речь», Но эта газета
закрылась. Закрываясь, «Еженедельная речь» объединилась с другой газетой - «Периодической
речью». Раскольников не предполагал, что его статью могут напечатать. Но, к удивлению
Раскольникова, в результате, его статья была опубликована два месяца назад. Раскольников об этом
не знал. О публикации своей статьи он узнал от следователя Порфирия Петровича при их первой
встрече. Краткое содержание статьи Раскольникова Текст статьи в романе, к сожалению, не
приводится. Но вместо этого в романе приводится разговор Порфирия Петровича и Раскольникова
об этой статье. Собеседники пересказывают содержание статьи Раскольникова другими словами. На
основе этого обсуждения и можно понять, о чем же была сама статья. Текст диалога полностью
можно посмотреть здесь.
Теория Раскольникова. Не секрет, что именно теория Раскольникова стала причиной его
преступления. По словам Раскольникова, он описал в статье "психологическое состояние
преступника в продолжение всего хода преступления". В этой статье Раскольников изложил суть
своей теории. Эта теория - о том, что существуют: "низшие", то есть обыкновенные люди,
"материал" "собственно люди", которые двигают мир Эта теория и легла в основу преступления
Раскольникова. Раскольников решил проверить эту теорию на практике. Но теория дала сбой.
Раскольников оказался "обыкновенным"человеком в своих глазах и от этого так страдал. Вот как
Раскольников пересказывает статью и объясняет свою теорию:
"...Я только в главную мысль мою верю. Она именно состоит в том, что люди, по закону
природы, разделяются вообще на два разряда: на низший (обыкновенный), то есть, так сказать, на
материал, служащий единственно для зарождения себе подобных, и собственно на людей, то есть
имеющих дар или талант сказать в среде своей новое слово. "
"...первый разряд, то есть материал, говоря вообще, люди по натуре своей консервативные,
чинные, живут в послушании и любят быть послушными."
"...Второй разряд, все преступают закон, разрушители, или склонны к тому, судя по
способностям. Преступления этих людей, разумеется, относительны и многоразличны; большею
частию они требуют, в весьма разнообразных заявлениях, разрушения настоящего во имя лучшего.
Но если ему надо, для своей идеи, перешагнуть хотя бы и через труп, через кровь, то он внутри себя,
по совести, может, по-моему, дать себе разрешение перешагнуть через кровь, — смотря, впрочем, по
идее и по размерам ее, — это заметьте. В этом только смысле я и говорю с моей статье об их праве
на преступление..."
"...Первый разряд всегда — господин настоящего, второй разряд — господин будущего.
Первые сохраняют мир и приумножают его численно; вторые двигают мир и ведут его к цели. И те, и
другие имеют совершенно одинаковое право существовать. Одним словом, у меня все равносильное
право имеют, и — vive la guerre eternelle, — до Нового Иерусалима, разумеется!".
Із переказу твору:
1. Чтобы узнать о судьбе заложенных у убитой вещей, а на самом деле — рассеять подозрения
некоторых знакомых, Родион сам напрашивается на встречу с Порфирием Петровичем,
следователем по делу об убийстве старухи процентщицы. Последний вспоминает о недавно
опубликованной в газете статье Раскольникова «О преступлении», предлагая автору
разъяснить свою «теорию» о «двух разрядах людей». Получается, что «обыкновенное»
(«низшее») большинство всего лишь материал для воспроизводства себе подобных, именно
 оно нуждается в строгом моральном законе и обязано быть послушным. Это «твари
дрожащие». «Собственно люди» («высшие») имеют другую природу, обладая даром «нового
слова», они разрушают настоящее во имя лучшего, даже если понадобится «переступить»
через ранее установленные для «низшего» большинства нравственные нормы, например,
пролить чужую кровь. Эти «преступники» затем становятся «новыми законодателями». Таким
образом, не признавая библейских заповедей («не убий», «не укради» и др.), Раскольников
«разрешает» «право имеющим» — «кровь по совести». Умный и проницательный Порфирий
разгадывает в герое идеологического убийцу, претендующего на роль нового Наполеона.
Однако у следователя нет улик против Родиона — и он отпускает юношу в надежде, что
добрая натура победит в нем заблуждения ума и сама приведёт его к признанию в содеянном.
2. Действительно, герой все больше убеждается, что ошибся в себе: «настоящий властелин <…>
громит Тулон, делает резню в Париже, забывает армию в Египте, тратит полмиллиона людей
в московском походе», а он, Раскольников, мучается из-за «пошлости» и «подлости»
единичного убийства. Ясно, он «тварь дрожащая»: даже убив, «не переступил» через
нравственный закон. Сами мотивы преступления двоятся в сознании героя: это и проверка
себя на «высший разряд», и акт «справедливости», согласно революционно-
социалистическим учениям передающий достояние «хищников» их жертвам.
3. (на початку твору) 60-е годы XIX в. Бедный район Петербурга, примыкающий к Сенной
площади и Екатерининскому каналу. Летний вечер. Бывший студент Родион Романович
Раскольников покидает свою каморку на чердаке и относит в заклад старухе процентщице
Алене Ивановне, которую готовится убить, последнюю ценную вещь.
4. (на початку твору) На следующее утро Раскольников получает из провинции письмо от
матери с описанием бед, перенесённых его младшей сестрой Дуней в доме развратного
помещика Свидригайлова. Он узнает о скором приезде матери и сестры в Петербург в связи с
намечающимся замужеством Дуни. Жених — расчётливый делец Лужин, желающий строить
брак не на любви, а на бедности и зависимости невесты. Мать надеется, что Лужин
материально поможет её сыну кончить курс в университете. Размышляя о жертвах, которые
приносят ради близких Соня и Дуня, Раскольников укрепляется в намерении убить
процентщицу — никчёмную злую «вошь». Ведь благодаря её деньгам от незаслуженных
страданий будут избавлены «сотни, тысячи» девушек и юношей. Однако отвращение к
кровавому насилию вновь поднимается в душе героя после увиденного им сна-воспоминания
о детстве: сердце мальчика разрывается от жалости к забиваемой до смерти клячонке.
5. Последний тем временем, вновь ощутив мучительное отчуждение от близких, приходит к
Соне. У неё, «переступившей» заповедь «не прелюбодействуй», ищет он спасение от
невыносимого одиночества. Но сама Соня не одинока. Она принесла себя в жертву ради
других (голодных братьев и сестёр), а не других ради себя, как её собеседник. Любовь и
сострадание к близким, вера в милосердие Бога никогда не покидали её. Она читает Родиону
евангельские строки о воскрешении Христом Лазаря, надеясь на чудо и в своей жизни. Герою
не удаётся увлечь девушку «наполеоновским» замыслом о власти над «всем муравейником».
6. Родион и Соня уходят к ней на квартиру, где герой признается девушке в убийстве старухи и
Лизаветы. Та жалеет его за нравственные муки, на которые он себя обрёк, и предлагает
искупить вину добровольным признанием и каторгой. Раскольников же сокрушается только о
том, что оказался «тварью дрожащей», с совестью и потребностью в человеческой любви. «Я
ещё поборюсь», — не соглашается он с Соней.
 Теорія Раскольникова грунтується на суворому життєвому досвіді, на його «правді», як вона
зрозуміла молодою людиною. На своєму особистому неблагополуччя, на невлаштованості, на правді
про митарства рідних, на правді про недоїдають дітей, які співають заради шматка хліба в трактирах
і на площах, на нещадної реальності мешканців багатонаселених будинків, горищ і підвалів. У
подібних жахливих реаліях справедливо шукати соціальні причини злочину-бунту проти буржуазної
дійсності, які спочатку втілювалися лише в умоглядних побудовах героя.
Але, подумки заперечуючи існуюче зло, він не бачить, не хоче бачити того, що протистоїть
йому, заперечує не тільки юридичне право, але й людську мораль, переконаний у марності
благородних зусиль: «Не зміниться люди, і не переробити їх нікому, і праці не варто витрачати ».
Більш того, герой переконує себе в хибності всіх суспільних підвалин і намагається на їх місце
поставити придумані ним самим, «головні» встановлення, на кшталт гасла: «Хай живе віковічна
війна!» Невіра, підміна цінностей – інтелектуальний витік теорії та злочини героя-ідеолога.
Сучасний світ несправедливий і незаконний в уявленні Раскольникова. Але герой не вірить і в
майбутнє «загальне щастя». Ідеал соціалістів-утопістів представляється йому недосяжним (позиція
письменника тут збігається з позицією головного героя, як і з поглядами Разумихина на соціалістів
взагалі). «Я не хочу чекати« загального щастя ». Я і сам хочу жити, а то краще вже й не жити ».
Цей мотив хотіння, що виник в «Записках з підпілля» (перша згадка героя-ідеолога), в
«Злочин і кару» буде повторюватися («Я адже одного разу живу, я ж теж хочу …»),
переростаючи в мотив норовитості, самоствердження будь-якою ціною. «Самолюбство
непомірне», властиве герою, народжує культ абсолютного свавілля. У цьому психологічне
підстава теорії злочину.
Сама теорія викладається в статті Раскольникова, надрукованій за півроку до злочину, і
переказується двома учасниками однієї зустрічі: слідчим Порфирієм Петровичем і Раскольниковим.
Діалог після вбивства на квартирі слідчого – найважливіший, кульмінаційний в ідейному розвитку
конфлікту епізод. Головна думка, в яку вірить (!) Раскольников, виражена лаконічно: «Люди, за
законом природи, поділяються взагалі на два розряди: на нижчих (звичайних), тобто, так би мовити,
на матеріал, службовець єдино для зародження собі подібних, і власне на людей, тобто мають дар чи
талант сказати в своєму середовищі нове слово ».
Отже, матеріал – і люди. Одні – для розмноження, інші – для нових ідей. Вже сама думка
Раскольникова як би розділила, розколола суспільство. (Чи не звідси ще один сенс прізвища героя?)
У формулюванні її – ідея елітарності (обраності), презирство до основної частини людства.
 Підкріпити теорію покликані імена видатних особистостей, історичних діячів, приклади з
всесвітньої історії. Образ Наполеона з фігури конкретної, історичної перетворюється в голові
Раскольникова в символічну. Це втілення абсолютної влади і над людьми, і над ходом історії, а
головне – над кардинальними законами життя, це символ безумовної «дозволеності».
У хід йдуть і міркування про закони природи, і роздуми про рух людства до мети, про зміну
справжнього майбутнім. Раскольников, навіть викладаючи статтю усно, вміло вдається до
хитромудрим, демагогічним доводам, спирається і на філософські закони, і на точні життєві
спостереження. Теорія в переказі автора статті, схвильованого і натхненного (вже після скоєного ним
вбивства!), Виглядає в інших місцях навіть привабливою. Адже дійсно, нове – ворог
консервативного, в масі звичайних людей народжується неповторний геній, одні люди живуть
сьогоденням, інші наближають майбутнє, і, звичайно, незвичайні люди найчастіше сприяють
прогресу.
Але в цій демагогії таїться прихована пастка, страшна небезпека. Адже аргументи покликані
переконати в тому, що матеріал, маса, нижчі зобов’язані бути слухняними, а незвичайні –
руйнівники цього в ім’я кращого (а чи так це ?!) мають право переступити через будь-які перешкоди:
«через труп, через кров». Виникає ключова фраза: «Право на злочин».
Достоєвський домагається мети: читач починає з жахом розуміти суть «нового слова».
Раскольников намагається самовладно скасувати те, що, погано чи добре, але зберігало людство від
самознищення: міститься в релігійних заповідях, писаних або неписаних законах, моральних
заборонах вето на злочин, як би історично мінливе не було це поняття. «Я принцип вбив», –
самовпевнено і цинічно заявляє герой після кривавої розправи над беззахисними. Перепони, що
відокремлюють моральний вчинок від аморального, гуманний від антигуманного, не раз стримуючі
людей біля краю безодні, на переконання Раскольникова, «забобони, тільки страхи напущені, немає
ніяких перешкод».
Стає ясно: одним з провідних мотивів конкретного злочину стала спроба затвердити саме
право на вседозволеність, «правоту» вбивства. М. М. Бахтін говорив про випробування ідеї в романі:
герой-ідеолог експериментує, практично прагне довести, що можна і треба переступати, «якщо ви
люди скільки-небудь талановиті, трохи навіть здатні сказати що-небудь новеньке».
Звідси випливає другий найважливіший мотив злочину: перевірка власних сил, власного
права на злочин. Саме в цьому сенсі слід розуміти слова, сказані Раскольниковим Соні: «Я для себе
вбив». Роз’яснення гранично прозоро: перевірити хотів, «тварь я тремтяча або право маю …».
Одержимий непомірним марнославством, герой хотів звільнитися від «забобонів»: совісті,
жалості («Не шкодуй, тому – не твоє це діло!»), Встати «по той бік добра і зла». Невже з самим
Богом хоче зрівнятися Раскольников? Не зовсім так. Проти Бога і влаштованого їм світу він бунтує,
руйнуємо його, незважаючи на заяви, що вірує, вірує і в Бога, і в Новий Єрусалим (тобто в остаточне
встановлення Царства Божого). Згадаймо, до речі: Порфирій Петрович натякає Раскольнікову на
несумісність його вчення і істинної віри.
Амбіції Раскольникова іншого роду (зауважимо, амбіції – одне з улюблених слів
письменника). У теорії його втілилися поволі набирають силу уявлення про особливі якості і права
особистості, чиї можливості чи не перевершують земні межі. У художній формі роману
Достоєвський передбачив ідеї часу, які парили в інтелектуальній атмосфері реальної – не роман –
Європи. Мине десять – двадцять років, і німецький філософ Фрідріх Ніцше створить поетичну
теорію, майже міфічна вчення про ідеальний надлюдину, звільненому від «рабської моралі»,
покликаному знищити всі брехливе, хворобливе, вороже життя. У європейській культурі виникне
культ сильної особистості, індивідуаліста, що долає все на своєму шляху завдяки власній волі і без
оглядки на мораль. Раскольникова з відомою часткою справедливості можна назвати ніцшеанцем до
Ніцше. Але якщо німецький філософ буде оспівувати надлюдини, перетворивши його в поетичний
культурний міф, то Достоєвський – попереджати про небезпеку, яку несе з собою нігілізм і
волюнтаризм (від лат. Voluntas – воля), такі популярні в умах деяких його сучасників.
Ця небезпека найбільш наочно виражена в останньому, каторжному сні (у тексті роману –
«снах») Раскольникова: маси людей, впевнених в одноосібному володінні істиною, «вбивали один
одного в якійсь безсилій люті», вбивали безтрепетно і нещадно.
Нічні кошмари каторжанина Раскольникова – остання фаза покарання. Суть його полягає в
хворобливих переживаннях скоєного, в муках, що доходять до межі, за якою лише два
взаємовиключних результату – руйнування особистості або душевне воскресіння.
Покарання, як і злочин, що не одномотівно. Воно багатолике, багатоскладних, воно – поза
Раскольникова і всередині його. Щоб розібратися в ньому, повернемося до тієї композиційної точці,
яка знаменує його початок.
Відразу ж після вбивства, прокинувшись у власній комірчині, Раскольников відчуває
фізичний жах від того, що він скоїв. Лихоманка, остовпіння, важке забуття, відчуття, що він
божеволіє, – письменник не скупиться на характеристику ненормального стану, стану явного
нездоров’я. Це покарання (страждання), яке сама природа неминуче накладає на того, хто повстає
проти неї, проти живого життя, якої б малої і непроявленої вона не здавалася.
Неминучим виявляється і відчуження, відчайдушне самотність навіть в колі найближчих,
рідних йому («Мати і Дуня кинулися до нього … Але він стояв, як мертвий.» «Я не можу їх обійняти,
– промайнуло, як блискавка, в його голові »). «О, якби я був один,» – вигукує герой-індивідуаліст,
все ж відчуває відповідальність перед сестрою, матір’ю, іншому за власні вчинки, за свою і їхню
долю. Зробивши найтяжчі гріхи, Раскольников розуміє, що «ножицями відрізав себе від людей». А
адже людині, суті суспільному, нестерпний повний розрив із собі подібними. Це і було «болісне
відчуття з усіх». Це було покарання Раскольникова, обумовлене соціальною сутністю всякого
людини.
4. Система «двійників» Раскольникова (Лужин, Свідригайлов, Лебезяткинов) як форма
полеміки автора з героєм. «Варіанти» теорії Раскольникова. Елементи памфлетності у
зображенні «двійників».
Для того, щоб показати теорію Раскольникова з усіх сторін, Достоєвський дає нам можливість
побачити її за допомогою інших персонажів роману. Вони по-своєму втілили теорію «права мають»
в життя. Це є так звані психологічні двійники Раскольникова. Але на початку необхідно визначити
коло осіб, які підпадають за категорію двійників, бо на перший погляд люди не мають жодного до
неї відношення, виявляються при найближчому розгляді завзятими її прихильниками і теологами.
І. Двоїстість - характерний прийом зображення у Достоєвського. (Двоїстість реалізується, по-
перше, через роздвоєність свідомості героя. У ньому ніби живе двоє: один за інстинктом прагне
допомагати, рятувати принижених і потерпаючих людей, а другий, розсудливий, цинічно аналізує
вчинки першого й піддає їх критиці. По-друге, в романі ціла низка героїв, які так чи інакше
інтерпретують обидві названі сторони особистості Раскольникова. їх умовно називають
"двійниками" й "антиподами" головного героя).
ІІ. "Двійники" Раскольникова. ("Двійниками" є Лужин, Свидригайлов і Лебезятников. Вони
відображають окремі сторони, прояви його "теорії", темного боку його особистості).
1. Лужин. (Лужин, на відміну від Раскольникова, не піде вбивати, але не через високі моральні
якості, а через те, що звик усе робити чиїмись руками, зберігаючи бездоганний моральний вигляд і
респектабельність. За його "економічною" теорією, можна піти на будь-що заради власної вигоди,
зиску. Не випадково Раскольников одразу відчув: якщо довести до логічного кінця міркування
Лужина, то вийде, що людей і вбивати можна. Отже, виходить, цей Лужин живе за його теорією про
виняткову особистість, Наполеона, якому все дозволено).
2. Свидригайлов. (Свидригайлов, почувши сповідь Раскольникова перед Сонею, зазначив, що
вони з Родіоном "одного поля ягоди". Але, на відміну від Раскольникова, Свидригайлов не мучився
питанням про те, чи справді так влаштований світ нерівності. Він жив за теорією про вседозволеність
для тих, хто має гроші і владу. І тільки рішуче "ні" Дуні та її постріл змусили побачити: не все можна
купити. Більше того: те, що продається, автоматично стає несправжнім. Так перед ним розкрилася
прірва, до якої давно впало його життя, може, тому він і вчинив самогубство).
Исследуя идею Раскольникова, создавая ее живой, полнокровный образ, желая показать ее со
всех сторон, Достоевский окружает Раскольникова системой двойников, каждый из которых
воплощает в себе одну из граней идеи и натуры Раскольникова, углубляют образ главного героя и
смысл его нравственных переживаний. Благодаря этому, роман оказывается не столько судом над
преступлением, сколько (и это главное) судом над личностью, характером, психологией человека, в
которых отразились черты русской действительности 60-х годов прошлого века: поиски правды,
истины, героические стремления, «шатания», «заблуждения».
Памфлетность в романе – это прием введения в произведение персонажей, представляющих в
той или иной мере портретную характеристику внешности, поведения главного героя. Этими
персонажами становятся двойники Раскольникова.
Духовными двойниками Раскольникова являются Свидригайлов и Лужин. Роль первого —
убедить читателя в том, что идея Раскольникова ведет к духовному тупику, к духовной смерти
личности. Роль второго — интеллектуальное снижение идеи Раскольникова, такое снижение,
которое окажется морально невыносимым для героя.
Аркадий Иванович Свидригайлов – самая мрачная и вместе с тем самая противоречивая
фигура в романе. В этом персонаже сочетаются грязный потаскун и чуткий ценитель нравственных
достоинств; шулер, знавший побои партнеров, – и волевой весельчак, безбоязненно стоящий под
дулом наведенного на него револьвера; человек, всю жизнь носивший маску самодовольствия, – и
всю жизнь недовольный собой, и чем сильнее разъедает его недовольство, тем глубже старается он
загнать его под маску.
В Свидригайлове, поправшему нравственные и людские законы, Раскольников видит всю
глубину возможного для себя падения. Их объединяет то, что оба они бросили вызов общественной
морали. Только один сумел вполне освободиться от мук совести, другой не может. Видя мучения
Раскольникова, Свидригайлов замечает:«Понимаю, какие вопросы у вас в ходу: нравственные что
ли? Вопросы гражданина и человека? А вы их побоку: зачем они вам теперь-то? Хе, хе! Затем, что
все еще гражданин и человек? А коли так, то и соваться не надо было: нечего не за свое дело
браться»[lv]. В романе нет прямого указания на злодеяния Свидригайлова, о них мы узнаем от
Лужина. Лужин рассказывает о якобы убитой Марфе Петровне («Я уверен, что он был причиной
смерти покойницы Марфы Петровны»[lvi]), о доведенных до самоубийстве лакее и глухонемой
девочке («… глухонемая, девочка лет пятнадцати и даже четырнадцати… была найдена на чердаке
удавившеюся… явился, однако, донос, что ребенок был жестоко оскорблен Свидригайловым»,
«слышали тоже об истории с человеком Филиппом, умершим от истязаний, лет шесть назад, еще во
время крепостного права… принудила, или лучше сказать, склонила его к насильственной смерти
беспрерывная система гонений и взысканий госпидина Свидригайлова»). Раскольников, узнав это о
Свидригайлове, не перестает думать: вот каким может стать человек, переступивший все законы!
5. Антиподи Раскольникова (Порфірій Петрович, Разуміхин, Соня Мармеладова). Сутність
суперечок Расккольникова з ними. Їх контраргументи. Композиційно-ідейне значення образу
Соні.
"Антиподи" Раскольникова. (До "антиподів" відносять Разуміхіна, Порфирія Петровича та
Соню. Усі ці образи відображають різні сторони світлого в головному герої.)
1. Разуміхін. (Разуміхін - друг Раскольникова, який цінував у ньому доброту, працелюбність,
талант. Це свого роду можливий шлях розвитку й життя головного героя. Не випадково саме його
обирає Дуня, сестра Раскольникова, собі до пари.)
 2. Порфирій Петрович. (Порфирій Петрович - слідчий, який веде справу про вбивство Альони
Іванівни, - людина розумна, як і сам Раскольников. Не випадково їхні роздуми збігаються, вони
мають однакову логіку. Але Порфирій Петрович оцінює факти з точки зору закону, яким керується в
житті. Це можлива кар'єра самого Раскольникова, якби він обрав шлях Порфирія Петровича.)
3. Соня. (Соня - не просто по-іншому повторює злочин Раскольникова. її злочин проти моралі
- це і злочин проти себе, своєї душі. От тільки, на відміну від Раскольникова, вона це точно знає і
благає Бога простити їй, бо вона це робить не заради себе, а для порятунку близьких. Соня - це
втілення християнської моралі, яка має керувати життям людини за будь-яких обставин. Тільки тоді
людина не схибить, не піддасться на викладки "лукавого розуму людського". Саме Соня рятує
Раскольникова великою силою християнської любові.)
(про значення образу теж) Соня Мармеладова – антипод Раскольникова. Она считает, что
человек никогда не может быть «дрожащей тварью, и «вошью». Именно Соня прежде всего
олицетворяет собой правду Достоевского. Если одним словом определить натуру Сони, то это слово
будет «любящая». Деятельная любовь к ближнему, способность отзываться на чужую боль
(особенно глубоко проявившаяся в сцене признания Раскольникова в убийстве) делают образ Сони
пронзительно христианским образом. Именно с христианских позиций, а это и позиции
Достоевского, в романе и произносится приговор над Раскольниковым.
Для Сони Мармеладовой все люди имеют одинаковое право на жизнь. Никто не может
добиваться счастья, своего или чужого, путем преступления. Грех остается грехом, кто бы и во имя
чего бы его не совершил. Личное счастье нельзя ставить себе целью. Самопожертвованной любовью,
смирением и служением достигается это счастье. Она считает, что нужно думать не о себя, а о
других, не о том, чтобы властвовать над людьми, а о том, чтобы жертвенно служить им.
Страдания Сонечки – это духовный путь человека, пытающего найти свое место в
несправедливо устроенном мире. Ее страдания и дают ключ к сочувственному пониманию чужих
страданий, чужого горя, делают его нравственно более чутким и жизненно более опытным и
закаленным. Соня Мармеладова чувствует, что и она виновата в преступлении Раскольникова,
принимает это преступление близко к сердцу и разделяет с «переступившим» его судьбу, так как
считает, что каждый человек ответственен не только за свои поступки, но и за всякое зло,
совершающееся в мире.
В разговоре с Соней Раскольниковой сам начинает сомневаться в свой позиции, - недаром ему
так хочется получить утвердительный ответ на его не совсем ясно выражённое утверждение –
вопрос, можно ли жить, не обращая внимания на страдания и гибель других.
Да, сам Раскольников страдает, страдает глубоко. «Превосходнейшее расположение духа»
развеивается как туман при первом же соприкосновении с действительностью. Но он сам обрёк себя
на страдания – Соня же страдает безвинно, расплачивается нравственными муками не за свои грехи.
Значит, она неизмеримо выше него морально. И оттого его особенно сильно тянет к ней – он
нуждается в ее поддержке, он устремляется к ней «не по любви», а как к провидению. Этим и
объясняется его предельная искренность.
« И не деньги, главное, нужны мне были, Соня, когда я убил; не столько деньги нужны были,
как другое… Мне другое надо было узнать, другое толкало меня под руки: мне надо было узнать
тогда, и поскорее узнать, вошь ли я, как все, или человек? Смогу ли я переступить, или не смогу?
Осмелюсь ли нагнуться и взять, или нет? Тварь ли я дрожащая, или право имею?
- Убивать? Право имеете? – всплеснула рукам Соня».
Мысль Раскольникова приводит ее в ужас, хотя всего несколько минут назад, когда он
признался ей в убийстве, она была охвачена горячим сочувствием к нему: «Как бы себя не помня,
она вскочила и, ломая руки, дошла до комнаты; но быстро воротилась и села опять подле него, почти
прикасаясь к нему плечом к плечу. Вдруг, точно пронзенная, она вздрогнула, вскрикнула и
бросилась, сама не зная для чего, перед ним на колени.
 - Что вы, что вы над собой сделали! – отчаянно проговорила она и, вскочив с колен, бросилась
ему на шею, обняв его, и, крепко сжав его руками».
В яростном споре Раскольникова и Сони заново звучат идеи самоутверждения Катерины
Ивановны и самоуничижения Семена Захарыча.
Сонечка, тоже «преступившая» и загубившая свою душу, та самая униженная и оскорбленная,
которыми были, есть и будут всегда, пока мир существует, осуждает Раскольникова за презрение к
людям и не принимает его бунта и топора, который, как казалось Раскольникову, был поднят и ради
нее, ради спасения ее от позора и нищеты, ради ее счастья. Соня, по мысли Достоевского, воплощает
народное христианское начало, русскую народную стихию, православие: терпение и смирение,
безмерную любовь к Богу и человеку.
«- Есть ли на тебе крест? – вдруг неожиданно спросила она, точно вдруг вспомнила…
- Нет, ведь нет? На, возьми вот этот, кипарисный. У меня другой остался, медный,
Лизаветин».
Столкновение атеиста Раскольникова и верующий Сони, мировоззрение которых
противопоставлены друг другу как идеологическая основа всего романа, очень важно. Идея
«сверхчеловека» неприемлема для Сони. Она говорит Раскольникову: «Пойди сейчас, сию же
минуту, стань на перекрестке, поклонись, поцелуй сначала землю, которую ты осквернил, а потом
поклонись всему свету, на все четыре стороны, и скажи всем, вслух: «Я убил!» Тогда Бог опять тебе
жизни пошлет». Только православный народ в лице Мармеладовой Сони может осудить
атеистический, революционный бунт Раскольникова, заставить его подчиниться такому суду и пойти
на каторгу «страдание принять и искупить себя им».
Именно благодаря всепрощающей любви Сонечки и Евангелия раскаивается Раскольников.
Она способствовала окончательному крушению его бесчеловечной идеи.
6. Моральна катастрофа Раскольникова. Тема покарання (кари) в інтерпретації
Достоєвського. Душевна боротьба героя. Ідейно-символічна роль снів Раскольникова.
Трагизм катастрофы теории Раскольникова. «Преступление и наказание» сформировался у
Достоевского из двух замыслов, движимых идеями художника. А идеи были подсказаны как всей
социальной сферой, окружавшей писателя, так и личными его воспоминаниями и переживаниями.
Мы, в созревании и оформлении идеи романа участвовало много побудительных сил,
таящихся в душе и мыслях художника. Но главная задача оформилась чрезвычайно четко - дать
отпор заветам романа Чернышевского «Что делать?», Развенчать тупиковую и аморальную
социалистическую теорию, взяв ее проявление в крайнем варианте, в крайнем развития, дальше
которого уже нельзя идти. Это понял критик Н. Страхов, утверждал, что цель романа - развенчать
«несчастного нигилиста" (так Страхов назвал Расколышкова). Противовесом «безосновательным»
идеям Чернышевского - Раскольникова должна стать православная христианская идея, которая
должна указать выхода Свету из теоретических тупиков главного героя.
Итак, перед Достоевским в 1865 году предстали два замысла, две идеи; один замысел - это
мир «бедных людей», где настоящая жизнь, реальные трагедии, реальные страдания; другой замысел
- «теория», надуманная лишь при помощи разума, оторванная от реальной жизни, от реальной
морали, от «божеского» в человеке, теория, созданная «расколе» (Раскольников) с людьми и потому
чрезвычайно опасная, ибо где форуме божеского , ни человеческого - есть сатанинское.
Следует отметить, что советское литературоведение напрочь отказывало теории
Раскольникова в жизненности и самого Раскольникова объявило надуманной. Здесь явно видно
социально-партийный заказ – отвести «теорію» Родиона Раскольникова от идей социализма (иногда
взгляды Раскольникова трактовались как мелкобуржуазные), а самого героя как можно дальше
поставить от Чернышевского с его «особым человеком».
 Отправным моментом своеобразного «бунта» Родиона Раскольникова против существующего
социального уклада и его морали было, безусловно, отрицание страданий человеческих, и мы в
романе своеобразный апофеоз этих страданий в исполнении судьбы семьи чиновника Мармеладова.
Но нельзя не заметить сразу, что само восприятие страданий у Мармеладова и Раскольникова
отличается друг от друга. Дадим слово Мармеладову: «Жалеть! зачем меня жалеть! - Вдруг закричал
Мармеладов ... - Да! меня жалеть не за что! Меня распять надо, распять на кресте, а не жалеть! Но
распни, судия, распни и, распяв, пожалей его!., Потому веселья жажду, а скорби и слез! …»
В словах Мармеладова мы не замечаем ни тени богоборчества, ни тени социального протеста
- он все вину берет и себе подобных. Но здесь есть и другая сторона вопроса – образ свой и
страдания своей семьи Мармеладов воспринимает как нечто неизбежное; в его самобичевании,
христианском раскаянии нет желания начать новую жизнь «по-божески», отсюда его смирение
выступает лишь как стремление прощения и не содержит в себе резервов самосовершенствования.
Неслучайно исповедь спившегося чиновника вызывает у Раскольникова сначала презрение и
мысль, что человек - подлец. Однако дальше возникает идею более глубокая; «А когда я соврал, -
воскликнул он вдруг невольно, - когда действительно не подлец человек, весь вообще, весь род то
есть человеческий, следовательно, другое все - предрассудки, одни только страхи налущенные, нет
никаких преград, и так тому и следует быть !,. »
О чем здесь? Если повреждена человек вины, когда он не подлец, то все внешнее по
отношению к нему (что позволяет страдать и страдание) – предрассудки. Социальные законы,
мораль - предрассудки. И тогда Бог - тоже предрассудок. То есть - сам себе господин и его все
дозволено.
В отличие от того же Мармеладова Раскольников начинает искать причину страданий
человека не в нем самом, а во внешних силах. Как не вспомнить рассуждения В. Г. Белинского о том,
что он, не получив ТАМ вразумительного ответа на вопрос, почему страдает маленький человек,
вернет билет в царство Божие обратно, а сам стремглав бросится вниз.
Бывшие размышления Раскольникова о «самом деле», которое все не решаются сделать «с
трусости», страха «нового шага», начинают подкрепляться ростом в его теоретических построениях
идеи самоценности человеческой личности.
Однако христианские нормы никак не вписываются в утверждавшуюся Раскольннковым
«новую мораль». Разделение на которые виновных в страданиях проводится человекобога без учета
христианского права на спасение каждого грешника, и Божий суд подменяется земли судом
озлобленного страданиями Человекобога.
«Позволь, - говорит студент своему собеседнику, - я тебе серьезный вопрос задать хочу ...
смотри: с одной стороны, глупая, бессмысленная, ничтожная, злая, больная бабушка, никому не
нужная и, напротив, всем вредная, которая сама не знает , зачем живет ... »
Но почему порочность теории Раскольникова? С определенной точки зрения он прав - разум
всегда оправдает жертву ради всеобщего счастья. Но как понимать счастье? Оно не заключается в
накоплении или перераспределении материальных благ, нравственные категории вообще не
поддаются рационализированное).
М. И. Туган-Барановский предлагает именно под этим углом рассматривать трагедию
Раскольникова: «...Он хотел логически обосновать, рационализировать то, по самому своему
существу не допускающее такого логического обоснования, рационализирования. Он хотел вполне
рациональной морали и логическим путем пришел к ее полному отрицанию. Он искал логических
доказательств нравственного закона - и понимал, что нравственный закон не требует доказательств,
нет, может быть доказано - поскольку он получает свою верховную санкцию не извне, а из себя ».
Далее логика рассуждения утверждает христианскую мысль, что Родиона Раскольникова
именно в нарушении нравственного закона, во временной победе разума по воле и собственной
совестью. Почему личность каждого человека есть святыню? Никакого логического основания всего
этого привести нельзя, как нельзя привести логического основания для того, что существует
собственной своей силой, независимо от нашей воли. Факт тот, что сейчас моральное сознание
непреодолимое утверждает нам святость человеческой личности; такой нравственный закон. Каково
было происхождение этого закона, он такой же реально существует в душе и предполагает своего
нарушения, как и любой закон природы. Раскольников попробовал его нарушить - и упал.
С отвлеченной теорией, рожденного с помощью только мыслительной работы, вступил в
борьбу жизнь, пронизанная божественным светом любви и добра, рассматриваемая Достоевским как
определяющая сила трагедии героя, соблазненного голыми соображениями
Можно, конечно, рассуждать о том, что причинами появления теорий социалистического
толка, вроде философских построений Раскольников, или, скорее, не причина, а питательной средой
мог явиться упадок религиозности в обществе, как считал С. А. Аскольдов. Но практическая цель,
вытекающая из теории Раскольникова, вполне ясна - получение власти над большинством,
построение счастливого общества путем замены человеческой свободы материальными благами.
Нельзя не согласиться с рассуждениями С. А. Аскольдова том, что в целом ряде
произведений, в частности в «подростки», Достоевский категорически осуждает мысли о
«добродетели без Христа»: «Конечно, это добродетель не личной жизни, именно как общественного
служения». Достоевский как не верит ей, но видит в ней самый соблазн и принцип разрушения.
Общественное благо, если оно основано не на заветах Христа, непременно и роковым превращается
в злость и вражду, и благо человечества становится лишь соблазняющей маской по существу злой и
основанной на вражде общественности.
К чему могут привести неизбежное падение этой маски и торжество зла, она прикрывала,
хорошо предусмотрено Достоевским в пророческом сне Родиона Раскольникова в эпилоге
«Преступления и наказания». Нужно вспомнить его: «Ему грезилось в болезни, будто весь мир
осужден в жертву какой-то страшной, неслыханной и невиданной моровой язве, идущей из глубины
Азии на Европу. Все должны были погибнуть, кроме некоторых, весьма немногих, избранных ».
Появились какие-то новые трихины, существа микроскопические, вселявшиеся в тела людей. Но эти
существа были духи, одаренные умом и волей. Люди, приняв в себя, становились тотчас же
бесноватыми и сумасшедшими ...
Это причины, а далее - следствия этой бесноватости: «Но никогда, никогда люди не считали
себя так умными и непоколебимыми в истине, как считали зараженные.
Никогда считали непоколебимее своих приговоров, своих научных выводов, своих
нравственных убеждений и верований ... »Следующий этап бесноватости - внедрение теории в
жизнь, в головы« тварей дрожащих »:« Целые селения, целые города и народы заражались и
сумасшествовали. Все были в тревоге и не понимали друг друга, всякий думал, что он в одном и есть
истина, и мучился, глядя на других, бил себя в грудь, плакал и ломал руки ... »
Разъединение людей, потерявших общие нравственные принципы в божьей морали,
неизбежно приводит к социальным катастрофам: «Не знали, кого и как судить, не могли согласиться,
что считать злом, что добром. Не знали, кого обвинять, кого оправдывать. Люди убивали друг друга
в какой-то бессмысленной злобе ... »
Далее у Достоевского - глубочайшая мысль о стирании в периоды революционных
потрясений разницы между «своими» для революции "и" чужими ". Революция начинает« поглощать
собственных детей »:« Собирались друг на друга целыми армиями, но армии, уже в походе, вдруг
начинали сами терзать себя, ряды расстраивались, воины бросались друг на друга, кололись и
резались, кусали и ели друг друга.
Тема вины и наказания. Федор Михайлович Достоевский (1821–1881) — один из знаменитых
и самых читаемых русских писателей в мире. Он родился 2 ноября 1821 года в семье врача
Московской Мариинской больницы для бедных. Учился в 1838–1843 годах в Петербургском военно-
инженерном училище, окончив которое, поступил в инженерный департамент. Ф.М. Достоевский в
1844 году вышел в отставку и занялся литературной деятельностью. В 1845 году вышла первая его
книга «Бедные люди». Благодаря повести он сблизился с великим критиком В.Г. Белинским. В
других произведениях 40-х годов — «Двойник» (1846), «Белые ночи» (1848) возникает тема
психологической двойственности человека. В 1847 году становится участником кружка М.В.
Петрашевского и в 1849 году они оба арестованы и приговорены к смертной казни, которая была
заменена 4-летней каторгой. С 1850 по 1854 годы, отбыв заключение в Омской каторжной тюрьме,
писатель зачислен рядовым в сибирский линейный батальон в Семипалатинске. В 1859 году Ф.М.
Достоевский возвращается в Петербург и возобновляет литературную деятельность. Опубликовал
повести «Дядюшкин сон» (1859), «Село Степанчиково и его обитатели» (1859), романы «Униженные
и оскорбленные» (1861), «Записки из мертвого дома» (1861–1862). Вместе с братом в эти годы издает
журналы «Время» и «Эпоха». В 1860–1870 годы Достоевский создает крупнейшие романы
«Преступление и наказание» (1866), «Идиот» (1868), «Бесы» (1871–1872). В романе «Идиот» писа-
тель стремился создать характер идеально прекрасного человека в лице князя Мышкина. В 1875 году
появляется роман «Подросток». В 1879–1880 годах появляется роман «Братья Карамазовы». 28
января (9 февраля) 1881 года Достоевский умер в Петербурге. Роман «Преступление и наказание»
напечатан в 1866 году. Данный роман приносит мировую известность Ф.М. Достоевскому. Он
многопроблемен. Сам автор хотел «перерыть» в нём все вопросы. Это, прежде всего, роман о
современности. В нём изображены противоречия города Петербурга, тяжесть и трагизм людей из
низов. Достоевский в романе ставит вопрос о праве человека на бунт против существующих
порядков, о нравственном перевоспитании человека путем религиозного смирения и «страдания».
Осуждается писателем действенный протест борьбы. Проблема нравственности в среде молодёжи,
морали рассматривается им в связи с вопросом политики. Автор также откликнулся на тему
индивидуализма, на появление в обществе разночинцев. Но у Достоевского создан тип мыслящего
индивидуалиста, далекого от борьбы. Размышлял писатель и на тему разъединения людей. В 60-е
годы имела широкое общественное значение уголовная тема, злободневная в эпоху развития
капитализма в России и роста преступности. Достоевский сам еще признавался, что его роман —
отчёт одного преступления. Роман «Преступление и наказание» задуман на каторге. Достоевский
интересовался уголовной хроникой, общался с ростовщиками. В процессе работы он обращался к
Пушкину (поэма «Цыганы») и к Бальзаку («Отец Горио»). В романе «Преступление и наказание» мы
видим глубину проникновения в человеческую духовную жизнь. Поэтому роман можно назвать
психологическим. Он написан от третьего лица. В нём много героев, несколько главных, насыщен
действиями. События в книге происходят в течение 9 суток. Ф.М. Достоевский рисует Петербург 60-
х годов. Сам город является героем произведения. Это город бедных и богатых, униженных и
оскорбленных. Сильна власть денег, медных грошей для утоления голода. На фоне Петербурга
показаны судьбы бедных людей: Мармеладовых, Сони, Екатерины Ивановны, её детей, Расколь-
никовых. Мармеладов — чиновник, пытается осмыслить причины страданий. Ф.М. Достоевский
передаёт трагизм положения низшей социальной среды. Действие происходит в трактирах, каморках
бедняков, на улицах. Сильна в описании деталь (жилище Мармеладовых, Раскольникова). Петербург
город дельцов, их представляют в романе Лужин и Свидригайлов. Для Лужина имеет значение
только личный интерес. Он желает жениться на Дуне, так как это выгодно для него. Свидригайлов
развратный и праздный человек. В нём уживаются добро и зло. Свидригайлов чувствует любовь к
Дунечке Раскольниковой. В основе сюжета лежит конфликт — столкновение теорий Раскольникова
о двух разрядах людей с действительностью, обнаружение её порочности. В романе три сюжетных
линий: 1. Преступление Раскольникова и обнаружение этого преступления; 2. Поединок между
следователем Порфирием Петровичем и Раскольниковым; 3. История любви Сони Мармеладовой и
Раскольникова. Раскольников также наделён высокими человеческими качествами. Он заботится о
семье Мармеладовых. Его возмущает, что сестра Дуня собирается выйти замуж за Лужина, чтобы
помочь семье, тем самым унижая себя. Достоевский также подчёркивает близость Раскольникова к
бедным людям (задавлен бедностью, демократичен по своему положению). Ему свойственен
демократический протест и эгоистическое самоутверждение. Раскольников теоретически
осмысливает жизнь, способен перейти через крови, хотя и ради высокой цели. В этом отношении он
близок Свидригайлову и Лужину. Теория Раскольникова — это поиски ответа на вопрос: к какой
группе людей он относится? К тем, кто подчиняется порядку, покорным (обычным), или же к
необычным, способным навязать свою волю другим, обществу. Что же явилось причиной
преступления бедность или теория? Д.И. Писарев в статье «Борьба за жизнь» писал о бед- ности,
грязном болоте, из которого надо было вырваться Раскольникову. Ф.М. Достоевский пытается
доказать, что преступление — это следствие новых, социалистических идей. Сам же герой это
отрицает. Писатель ставит в своем романе «Преступление и наказание» тему вины и наказания,
воскресения душ. Совершив преступление, герой теряет покой. Самое тяжкое и страшное наказание
— это душевные муки человека. Писатель-психолог против людей, преступающих законы. Он
противопоставлял им покорных и смиренных людей. Соня Мармеладова советует Родиону принять
страдание и искупить свою вину. В финале романа мы видим героя иным. Отбывая каторгу, он
находит спокойствие духа, читает Евангелие и начинается его перерождение. «Он даже и не знал
того, что новая жизнь не даром же ему достаётся, что её надо ещё дорого купить, заплатить за неё
великим, будущим подвигом… но тут уж начинается новая история, история постепенного
обновления». Соня воплощает в себе высокую моральную силу, помогает Раскольникову прийти к
возрождению. Роман Достоевского противоречив, но писателю удалось одному из первых в мировой
литературе изобразить новый тип молодого человека, пережившего отношения между протестом и
преступлением. С.В. Белов убедительно показывает, что при изучении романа «Преступление и
наказание», где имеет значение буквально все: и числа, и имена, и фамилии, и петербургская
топография, и время действия, и различные ситуации, и даже отдельные слова, — лишь медленное
чтение ро- мана даст возможность читателю постигнуть весь его замысел и понять редчайшее
искусство мысли Достоевского. Значительными критическими отзывами о романе Ф.М.
Достоевского «Преступление и наказание» являются статьи Д.И. Писарева «Борьба за жизнь» (1867–
1868) и Страхова «Наша изящная словесность» (1867). Критик Писарев настаивает на том, что
преступление Раскольникова — это прямое следствие безвыходной нищеты, в которую повергают
героя общественные условия, и причем «теория» главного героя не имеет ничего общего с
революционно-демократическими идеями. В итоге «весь антинигилистический пафос романа
сводится на нет». А другой критик Страхов видит в романе Достоевского то, что «главный смысл
произведения в отражении идей демократической молодежи 60-х годов XIX века». Достоинство
романа «Преступление и наказание» Ф.М. Достоевского в том, что писатель исследовал глубинные
истоки нигилизма как трагического явления, как искажения души, сопровождаемого жестоким
страданием. XX–XXI вв. — это время признания знаменитого писателя Ф.М. Достоевского. Его
произведения переведены на десятки языков мира и читаются с неослабевающим интересом,
который, прежде всего, вызван разворачивающейся здесь новой концепцией человеческой личности.
В США книга Ф.М. Достоевского «Преступление и наказание» в переводе на английский язык был
опубликован в 1886 году. За рубежом, в частности в США, интерес к писателю повысился после
выхода в свет на английском языке 12-томного собрания сочинений (1912–1920). Высокую оценку на
творчество писателя дали Э. Хемингуэй, У. Фолкнер, Ю. О'нил, А. Миллер, Р. Пенн Уоррен, М.
Пьюзо.
Значення снів Раскольникова. У композиції роману Ф.М. Достоєвського «Злочин і кара»
сни Раскольникова займають найважливіше місце, будучи невід'ємною частиною побудови твору.
Сни в романі - це відображення внутрішнього світу героя, його ідей, теорій, думок, прихованих від
його свідомості. Це важлива складова роману, яка дає читачеві можливість проникнути у внутрішній
світ Раскольникова, зрозуміти саму сутність його душі.
 Сни в психології. Вивчення особистості людини - дуже тонка наука, що балансує між
точними установками та філософськими висновками. Психологія часто оперує такими загадковими і
неоднозначними категоріями, як "свідомість", "несвідоме", "психіка". Тут для роз'яснення вчинків
людини чільним є його внутрішній світ, прихований часом навіть від самого пацієнта. Свої
аморальні думки і почуття він заганяє глибоко всередину, соромлячись зізнатися в них не тільки
оточуючим, але навіть самому собі. Це викликає душевний дисбаланс, сприяє розвитку неврозів і
истерий. Сон як прийом психоаналізу в романі
злочин і покарання сон раскольникова
Достоєвський - дуже тонкий психолог. Він немов вивертає навиворіт душі своїх героїв перед
читачем. Але робить це не явно, а поступово, як би малюючи перед глядачем картину, на якій кожен
повинен побачити особливі візерунки. У творі "Злочин і кара" сон - це спосіб розкриття
внутрішнього світу Раскольникова, його переживань, емоцій і дум. Тому так важливо визначити
зміст снів Раскольникова, їх смислове навантаження. Також це необхідно для того, щоб розібратися
як у самому романі, так і в особистості героя.
Церква і шинок. Протягом усього твору Родіон Романович бачить сни п'ять разів. Точніше,
три сну і два напівмарення, що відбуваються на межі свідомості і нереальності. Сни Раскольникова,
короткий зміст яких дозволяє вловити глибинний зміст твору, дозволяють читачеві відчути
внутрішні протиріччя героя, його «важкі роздуми». Так відбувається у випадку з першим сном, в
якому в якійсь мірі йде внутрішня боротьба героя. Це дуже важливий момент. Це сон перед
вбивством старої лихварки. На ньому необхідно загострити увагу. Це системоутворюючий епізод,
від якого, як від каменя, пущеного в воду, розходяться хвилі по кожній сторінці роману.
Перший сон Раскольникова - породження хворобливої уяви. Він бачить його у своїй
«кімнатці» після того, як зустрів п'яну дівчинку на бульварі. Сон повертає Родіона в далеке
дитинство, коли він жив у своєму рідному містечку. Життя там настільки проста, звичайна і нудна,
що навіть у святкові дні ніщо не в змозі розбавити «сіреньке час». Причому сон Раскольникова
Достоєвським зображувався в похмурих, відразливих тонах. Контраст створює лише зелений купол
церкви да червоні і сині сорочки, які належать п'яним чоловікам.
У цьому сні є два місця, які є протиставленням один одному: шинок і церкву на кладовищі.
Церква на цвинтарі є певним символом: як життя починає свою людина в церкві, так і закінчує її там
же. А шинок, в свою чергу, асоціюється у Родіона зі злістю, ницістю, закостенілість, пияцтвом,
брудом і розбещених його мешканців. Веселощі мешканців шинку як у оточуючих, так і у самого
маленького Роді викликає тільки страх і огиду.
І два цих центру - шинок і церкву - не випадково знаходяться на невеликій відстані один від
одного. Цим Достоєвський хоче сказати, що людина, який би він не був огидний, може в будь-який
момент припинити низьку життя і звернутися до всепрощаючого Богу. Для цього лише треба почати
нову, «чисту» життя, життя без гріхів.
Старий дитячий кошмар. Звернемося тепер не до символів цього сну, а до самого Родіону,
який уві сні поринув у світ свого дитинства. Він знову переживає кошмар, свідком якого був в
ранньому дитинстві: Родіон разом з батьком направляється на цвинтар, щоб відвідати могилу
маленького брата, який загинув у 6-місячному віці. А шлях їх пролягав через шинок. У шинку стояла
ломовий кінь, яка була запряжена у віз. З шинку вийшов п'яний господар коня і став запрошувати
своїх приятелів прокотитися на возі. Коли стара кінь не зрушила з місця, Микола став шмагати її
батогом, який він потім змінив на брухт. Після кількох ударів кінь помирає, а Родіон, бачачи це,
кидається на нього з кулаками.
Аналіз першого сну. Саме цей у романі «Злочин і кара» сон є найважливішою складовою
всього роману. Він дозволяє вперше побачити читачам вбивство. Тільки вбивство не задумане, а
реальне. У першому сні закладений сенс, який несе величезну смислове і символічне навантаження.
Він наочно демонструє, звідки у героя розвинулося почуття несправедливості. Це почуття -
породження шукань і ментальних страждань Родіона.
Всього лише один у творі «Злочин і кара» сон Раскольникова - це тисячолітній досвід
гноблення і поневолення людьми один одного. Він відображає жорстокість, яка і управляє світом, і
ні з чим не порівнянну тугу по справедливості та людяності. Цю думку з вражаючим майстерністю і
ясністю Ф.М. Достоєвський зміг показати в настільки короткому епізоді.
Другий сон Раскольникова. Цікаво, що після того, як Раскольников побачив перший сон, він
довгий час більше не бачить снів, крім відвідав його перед вбивством бачення - пустеля, в якій є
оазис з блакитною водою (це символ: блакитний - колір надії, колір чистоти). Те, що Раскольников
вирішує напитися з джерела, говорить про те, що ще не все втрачено. Він ще може відмовитися від
свого «досвіду», уникнути цього жахливого експерименту, який повинен підтвердити його навіжену
теорію про те, що вбивство "шкідливого" (поганого, підлого) людини неодмінно принесе полегшення
суспільству і зробить життя хороших людей кращим.
На межі несвідомого. У гарячковому припадку, коли герой мало що тямить через марення,
Раскольников бачить, як господиню його квартири нібито б'є Ілля Петрович. Не можна виділити цей
епізод, що відбувся у другій частині роману, в окремий сон, так як це більшою мірою «марення і
слухові галюцинації». Хоча це в якійсь мірі говорить про те, що герой передчуває, що буде
«відщепенцем», «ізгоєм», тобто на підсвідомому рівні знає, що його чекає покарання. Але також,
можливо, це гра підсвідомості, яке говорить про бажання знищити ще одну «тварь тремтячу»
(господиню квартири), яка так само, як і стара лихварки, не гідна, за його теорії, жити.
Опис чергового сну Раскольникова. У третій частині твору Родіону, який вже розправився з
Альоною Іванівною (також убивши при цьому безневинну Лизавету Іванівну), сниться ще один сон,
поступово переходить в маячня. Чергове сновидіння Раскольникова подібно до першого. Це кошмар:
стара лихварки уві сні жива, і на безплідні спроби вбити себе вона відповідає Раскольникову сміхом,
сміхом «зловісним і неприємним». Раскольников намагається вбити її повторно, але гомін натовпу,
яка налаштована явно недоброзичливо і злобно, не дозволяє йому зробити справу. Достоєвський цим
показує муки і метання головного героя.
Психоаналіз автора. Цей сон повністю відображає стан героя, який був «надламаний», так як
його експеримент показав йому, що він не здатний переступати через людські життя. Сміх старої - це
сміх над тим, що Раскольников виявився не «Наполеоном», який з легкістю може жонглювати
людськими долями, а нікчемним і смішним людиною. Це своєрідне торжество зла над які не зуміли
знищити в собі совість Раскольніковим. Чисто композиційно цей сон є продовженням і розвитком
роздумів Раскольникова над своєю теорією, за якою він ділив людей на "тварин тремтячих" і тих, хто
"право має". Ця його нездатність переступити через людину і підведе Родіона до межі, до
можливості надалі «відродитися з попелу».
Останній сон. Останній в романі "Злочин і кара" сон Раскольникова є ще одним своєрідним
півсні-полубреду, в якому потрібно шукати надію на можливість переродження героя. Цей сон
позбавляє Родіона від сумнівів і пошуків, так мучавших його весь час після вбивства. Останній сон
Раскольникова - це світ, який повинен зникнути через хворобу. Наче в цьому світі є духи, які
наділені розумом, які володіють волею, здатної підкоряти людей, роблячи з них маріонеток,
біснуватих і божевільних. Причому самі маріонетки після зараження вважають себе істинно
розумними і непохитними. Заражені люди вбивають один одного, як павуки в банці. Після третього
кошмару Родіон зцілюється. Він стає морально, фізично і психологічно вільним, зціленим. І він
готовий слідувати пораді Порфирія Петровича, готовий стати «сонцем». Він наближається тим
самим до порога, за яким криється нове життя.
У цьому сні Раскольников дивиться на свою теорію зовсім іншими очима, тепер він бачить,
що вона нелюдська, і розцінює її вже як небезпечну для людського роду, для всього людства.
 Зцілення. Таким чином, Раскольников переосмислив все своє життя, круто змінивши свій
світогляд. Головне досягнення Раскольникова - це його відмова від неспроможною теорії. Його
перемога в тому, що він зміг звільнитися від помилок. Герой поступово наблизився до духовному і
моральному досконалості, тобто пройшов шлях, хоч важкий, хворобливий і наповнений
стражданнями, але все ж очисний і духовно відроджує. Саме страждання у Достоєвського - це шлях
до справжнього щастя.
Заключний акорд. У статті були викладені сни Раскольникова коротко і стисло, але
максимально точно, без втрати важливих моментів. Ці сни дуже важливі в змісті твору. Вони, немов
нитка, пов'язують події в романі. Саме опису снів сприяють тому, що читач гранично концентрується
на сюжетних перипетіях, на системі образів, які вводить автор. Мрії героя готують читача до
подальших сценам і мають велике значення для розуміння основних ідей роману. Вони також
значимі для твору в художньо-образотворчому плані.
Крім цього, сни дуже важливі тим, що допомагають визначити психологічний стан Родіона,
його почуття та емоції. Автор допомогою мрій головного героя проводить важливий психологічний
аналіз. Сон Раскольникова, в якому він бачить себе дитиною, дозволяє нам зрозуміти його душевне
самопочуття. Він тоді намагався зіставити свою відразу до вбивства коні з відчуттями від реального
вбивства, яке задумав. Можливо, якби він прислухався до своїх відчуттів, то зміг би уникнути
внутрішнього розколу, який і став для нього жахливою трагедією. До того ж перший сон явно дає
зрозуміти читачеві, що Раскольников - не пропала людина, що йому притаманні співчуття і бажання
захистити слабшого. Це дозволяє подивитися на "підлого вбивцю" під іншим кутом.
Сни в романі мають свої окремі функції і настрої в кожному конкретному епізоді роману, але
їх загальне призначення незмінно. Значення снів Раскольникова полягає в тому, щоб розкрити
основну ідею твору. Ідею, яка говорить нам про те, що кожна людина - це цінність, не можна ділити
людей на "вошей" і "корисних". Ідею, яка показує, що ніхто "права не має" вершити людські долі.
Ідею, яка свідчить про те, наскільки важкі муки совісті.
Багато письменників використовували сни в своїх творах, але мало хто зміг домогтися того,
чого добився Ф.М. Достоєвський. Те, як він тонко, глибоко і разом з тим яскраво описав за
допомогою сну психологічний стан персонажа, вражає не тільки обивателя, але й справжніх знавців
літератури.
7. Духовне переродження Раскольникова і його прихід до «Сончиної правди». Епілог роману.
Протирічність і утопічність позитивної програми Достоєвського.
У творчій майстерні письменника складається складний сюжетний задум, що містить у собі
наболілі питання сучасної моралі, філософії. Про задум роману «Злочин і покарання» у вересні 1865
року Достоєвський сповіщає редактор журналу «Російський вісник» М. Н. Каткова, повідомляючи
його в листі повний план задуманого добутку: «Дія сучасне, у нинішньому році. Парубок,
виключений зі студентів університету, міщанин по походженню, і живучий у крайній бідності, по
легкодумству, по хиткості в поняттях, піддавшись деяким дивним «недокінченим» ідеям, які
носяться в повітрі, зважився разом вийти з кепського свого положення. Він зважився вбити одну
бабу, титулярну радницю, що дає гроші на відсотки». Майже місяць він проводить після вбивства до
остаточної катастрофи. Ніяких підозр немає й не може бути. Отут — Те й починається весь
психологічний процес злочину. Нерозв’язні питання встають перед убивцею, несподівані почуття
мучать його серце. Божия правда, земний закон бере своє, і він кінчає тим, що примушено сам на
себе донести. Примушено, щоб, хоча загинути на каторзі, але повернутися знову до людей; почуття
роз’єднаності з людством, що він відчув по здійсненні злочину, замучило його. Закон правди й
людська природа взяли своє… Злочинець сам вирішує прийняти борошна, щоб надолужити свою
провину
Зміст страждань Родіона в тім, що совість і розум вступили в боротьбу між собою. Розум
судорожно відстоює можливість для Раскольникова бути людиною «вищої породи». Герой цілком
покладається на свій розум, на свої «теоретичні опори». Але його подавлений ентузіазм трагічно
вгасає, і герой роману, рішуче не совладавший із собою в момент здійснення злочину, усвідомить,
що він не старушонку вбив, а «самого себе». Совість виявилася набагато сильніше розуму й,
потрібно сказати, що ще до вбивства процентщицы вона робила на його поводження великий вплив.
Згадаємо хоча б міркування Раскольникова після «підготовчого» візиту до Алене Іванівни: він
вийшов від її в зніяковілості, кілька разів зупинялася на сходах і вже на вулиці викликнув: «Про
боже! як це все огидно! І невже, невже я… ні, це дурниця, це безглуздість! — додав він рішуче. — И
невже такий жах міг прийти мені в голову? На який бруд здатно, однак, моє серце! Головне: брудно,
капосно, паскудно, паскудно!..»
Так де ж справжній Розкольників — до або після вбивства? Сумнівів ніяких бути не може: і
теорія, і спроба її здійснення — це тимчасова омана Раскольникова. Цікаво, що підвищена тяга до
«справи» у нього з’явилася після листа матері, де вона розповідає про намір його сестри вийти заміж
за Лужина. Наприкінці листа вона запитує: « чиМолишся ти богові, Родячи, як і раніше й чи віриш у
доброту творця й искупителя нашого?» У листі матері Раскольникова загалом визначається ідея
провини й відплати, що в остаточному підсумку являє собою питання — з Богом ти чи ні? І звідси
вже визначається шлях героя — вина, відплата, каяття, порятунок
Достоєвський шукає резерви зцілення свого героя не тільки в зовнішньому впливі на нього
(Соня, Разумихин, сестра, Порфирій Петрович), але й у ньому самому, у його життєвому досвіді, у
тому числі й релігійному, що сформувало його совість і моральність
Після страшного сну про звіряче вбивство коня п’яними мужиками він звертається до Бога зі
справжньою молитвою: «Боже! — викликнув він, — так невже ж, невже ж я в самій справі візьму
сокиру, стану бити по голові, размозжу їй череп… буду сковзати в липкою, теплої крові, зламувати
замок, красти й тремтіти; ховатися, весь залитий кров’ю… із сокирою… Господи, невже?» І в цьому
ж внутрішньому монолозі трохи далі він знову волає до Бога: «Господи! — молив він, — покажи
мені шлях мій, а я відрікаюся від цієї проклятої… мрії моєї».
Ставши вбивцею, Розкольників відчув себе роз’єднаним з людьми, оказавшимся поза
людством. Він насторожено й навіть винувато дивиться в очі людям, а іноді починає їх ненавидіти.
Убивство, якому він хотів додати ідейний вид, відразу ж після його здійснення стало перед ним як
досить звичайне, і він, занедужавши всіма звичайними тривогами й забобонами злочинців (аж до
їхнього притягання до того місця, де зроблений злочин), починає гарячково переглядати свої
філософські викладення й перевіряти міцність своїх моральних опор. Його напружені внутрішні
монологи з нескінченними «за» і «проти» не освіжають і не заспокоюють його, психологічний
процес здобуває в ньому величезне розжарення
Достоєвський через страждання олюднює героя, будить його свідомість. Розкольників
знайомиться з Лужиным і Свидригайловым, бачить на їхньому прикладі можливий шлях свого
морального розвитку, виявися він сильною особистістю, і нарешті письменник направляє
Раскольникова на шлях більше близький його душі — знайомить із Сонею Мармладовой,
носителькою світового страждання й ідеї Бога
В. С. Соловйов дає в одній зі статей про Достоєвського чітку психологічну схему духовної
еволюції Раскольникова, з огляду на вплив на героя багатьох зовнішніх і внутрішніх факторів: «Але
от раптом та справа, що він уважав тільки порушенням зовнішнього безглуздого закону й сміливим
викликом суспільному забобону, — раптом воно виявляється для його власної совісті чимсь набагато
більшим, виявляється гріхом, порушенням внутрішньої моральної правди».
Страждання злочинної совісті в Родіона Раскольникова — це величезна рушійна сила, вона
веде його до Бога. Причому в цей же час енергія самозахисту в нього висихає. З дивною
майстерністю Достоєвський розкриває цю подвійність душі героя, додаючи всі нові й нові ознаки
перемоги совісті над розумом
 Будь — яке спілкування з людьми ранить його усе більше й більше, але усе сильніше його
тягне до Бога. Після відвідування Разумихиным Розкольників викликує: «Господи! скажи ти мені
тільки одне: знають вони про всім або ще не знають? А ну як уже знають і тільки прикидаються,
дражнять, покуда лежу, а там раптом увійдуть і скажуть, що всі давно вуж відомо й що вони тільки
так… Що ж тепер робити? От і забув, як навмисно; раптом забув, зараз пам’ятав!..»
Після знайомства із Сонею Мармеладовой почався новий етап у духовному розвитку
Раскольникова. Не відмовившись від своєї «ідеї», він став усе більше й більше поринати в атмосферу
божественного жалю, самозречення, чистоти, уособленням і носителькою чого була Соня. Згадаємо
кілька епізодів з роману, що происшли з Раскольниковым після поминок Мармеладова, де
відбувалося його перше спілкування Ссоней.
«Він сходив тихо, не кваплячись, весь у лихоманці й, не усвідомлюючи того, повний одного,
нового, неосяжного відчуття раптом прихлынувшей повного й могутнього життя. Це відчуття могло
походити на відчуття присудженого до страти, якому раптом і зненацька повідомляють прощення».
Це сьогодення початок воскресіння Раскольникова. Соня повернула йому віру в життя, віру в
майбутнє. Розкольників уперше одержав урок безкорисливої християнської любові, любові до
грішників. Уперше якийсь час він жив божественною стороною своєї натури. Остаточна духовна
перебудова Раскольникова ще спереду, ще багато разів йому потрібно стикнутися з такою любов’ю,
освітленої божественним світлом. Правда, щиросердечне просвітління героя тривало недовго —
розбуджена життєва енергія пішла в тьму його оман. От реакція Раскольникова на все що происшли:
«Досить! — вимовив він рішуче й урочисто, — ладь міражі, ладь напускні страхи, ладь
примари!.. Є життя! Хіба я зараз не жив? Не вмерло ще моє життя разом зі старою бабою! Царство їй
небесне й — досить, матінка, пора на спочинок!»
Після знайомства Раскольникова із Сонею Мармеладовой її образ стрімко виростає у своїй
моральній яскравості. Драма неправильної думки поступово завершується надією на спокуту й
заспокоєння совісті ціною страждання. Справжньою героїнею роману стає Соня — носителька
істинно християнських ідей милосердя, любові, смиренності й святості страждання. Велика релігійна
думка ховається в цій «знедоленій» дівчині із блідим і худеньким личком
И що надзвичайно важливо, що визначає подальшу долю Родіона Раскольникова й що єдино
могло позбавити його теоретичних ідей і гнітючої найчастіше влади розуму над ним — спілкування
із Сонею. Воно надалі змушує Раскольникова дивитися на свій злочин не як на предмет юридичного
розгляду, не як на реалізацію соціально — філософських вигадок, а як на порушення моральних
норм, порушення божественних установок. Поступово відбувається своєрідне «обеззброювання»
бесівського раціонального початку в героя
Потрібно сказати, що Розкольників двойственно ставився до жертовності Соні. Логіка його
міркувань була проста — Соня понапрасну вмертвила себе, її жертва й віра в допомогу Бога зовсім
безглузді. Але в процесі діалогу на цю тему в Раскольникова виникає відчуття, що Соня знає щось
таке, чого йому не зрозуміти, його своєрідну зловтіху із приводу її життя й релігійних подань бути
потрібно йому самому — це його опір духовному впливу Соні, його прагнення відстояти свої
колишні позиції, але раптом, можливо, зненацька для нього самого відбувається якась непояснена
«здача позицій»:
«Він усе ходив взад і вперед, мовчачи й не взглядывая на неї. Нарешті підійшов до неї; ока
його блискали. Раптом він весь швидко нахилився й, припавши до підлоги, поцілував її ногу…
— Що ви, що ви це? Переді мною! — промурмотала вона, сполотнівши, і боляче — боляче
стисло раптом їй серце. Він негайно ж устав
— Я не тобі поклонився, я всьому стражданню людському поклонився…»
Поклоніння стражданню людському — це вже християнський рух душі, поклоніння «тварини
тремтячої» — це вже не колишній Розкольників. Найбільш значимим епізодом «Злочину й
покарання» є той, у якому Соня Мармеладова читає Раскольникову опис одного з головних чудес,
зроблених Христом, описуваних у Євангелії, — про відродження Лазаря. «Ісус сказав їй: Я є
воскресіння й життя; віруючий у Мене, якщо й умре, оживе, і всякий живучий і віруючий у Мене не
вмре вовек. Чи віриш сему?» Соня, читаючи ці рядки, думала про Раскольникове: «И він, він — теж
осліплений і невіруючий, — він теж зараз почує, він теж увірує, так, так! Зараз же, тепер же».
Розкольників, що зробив злодіяння, повинен увірувати й покаятися
Це й буде його духовним очищенням, «воскресінням з мертвих». Тремтячи й холодіючи,
повторювала Соня рядка з Євангелія; «Сказавши це, воззвал голосним голосом: Лазар, іди геть. І
вийшов померлий». Саме після цього епізоду Розкольників пропонує Соні «іти разом», робить
покаяння на площі, є сповинной.
Тільки на каторзі Родіон Розкольників знайшов «свою віру» у рятівній для людства любові й
уже звідси — у необхідності й рятівничості духовного вдосконалювання кожної окремої людини.
Любов привела його до Бога. От цей епізод, що містить шлях Раскольникова зі злочинного
сьогодення в нове майбутнє: «Як це трапилося, він і сам не знав, але раптом щось як би підхопило
його і як би кинуло до її ніг. Він плакав і обіймав її коліна. У першу мить вона жахливо злякалася, і
вся особа її змертвіло. Вона підхопилася з місця й, затремтівши, дивилася на нього. Але негайно ж, у
ту ж мить вона все зрозуміла. В очах її засвітилося нескінченне щастя; вона зрозуміла, і для неї вже
не було сумніву, що він любить, нескінченно любить її й що настала ж нарешті ця мінута…»
Достоєвський «переборює» час у момент каяття й початку переродження Раскольникова, коли
сім років каторги, великий строк, робляться короткою миттю чекаючи волі й новой життя
Таким чином, поетика роману підкоряється одному головному і єдиному завданню —
воскресінню Раскольникова, рятуванню «надлюдини» від злочинної теорії й прилученню його до
миру інших людей
Як досвідчений провідник, що знає єдину й вірну дорогу, веде Достоєвський читачів через
лабіринт совісті Раскольникова. І треба бути гранично уважним і духовно видючим при читанні
«Злочину й покарання», звертаючи увагу буквально на всі, щоб побачити наприкінці ту свічу, що
тримає Достоєвський
Достоєвського давно немає в живі. Але всі їм написане залишається надбанням людства.
Світова Література немислима без Достоєвського, багато чого в його творчості звернена в майбутнє,
до духовного відродження всього людства
Эпилог романа «Преступление и наказание» имеет важное значение для понимания
произведения. В эпилоге Достоевский показывает, что в будущем Раскольникова воскресит любовь
Сонечки, принятая от нее вера и каторга. «Они оба были бледны и худы; но в этих больных и
бледных лицах уже сияла заря обновленного будущего, полного воскресения в новую жизнь. Их
воскресила любовь, сердце одного заключала бесконечные источники жизни для другого… он
воскрес, и он знал это, чувствовал вполне все обновившемся существом своим…»[lxxvi].
Известно, что Достоевский часто наделял своих героев собственным духовным опытом. В
Раскольникове на каторге много от Достоевского, его каторжного опыта. Каторга стала спасением
для Раскольникова также, как в свое время она спасла Достоевского, так как именно там началась
для него история перерождения убеждений. Достоевский считал, что именно каторга дала ему
счастье непосредственного соприкосновения с народом, чувство братского соединения с ним в
общем несчастии, дала знание России, понимание правды народной. Именно на каторге Достоевский
сложил себе символ веры, в котором все для него было ясно и свято.
Спасительный путь от атеизма и безверия к народной истине во имя Христа пройдет и
Раскольников в эпилоге романа, ведь «под подушкой его лежало Евангелие»[lxxvii], а в сознании
светом надежды засияла мысль о Соне: «Разве могут ее убеждения не быть теперь и моими убежде-
ниями? Ее чувства, ее устремления по крайней мере...»[lxxviii]. Соня, эта каторжанская богородица,
поможет Раскольникову примкнуть опять к людям, ведь чувство разомкнутости и разъединенности с
человечеством замучило его.
 На каторге умирает та сторона Раскольникова, что была одержима тщеславием,
заносчивостью, самолюбием и неверием. Для Раскольникова «начинается новая история, история
постепенного обновления человека, история постепенного перерождения его, постепенного перехода
из оного мира в другой, знакомство с новою, доселе совершенно неведомою
действительностью»[lxxix].
В эпилоге последний суд над Раскольниковым совершает русский народ. Каторжники
возненавидели его и напали однажды на Раскольникова, обвинив его «Ты безбожник!». Народный
суд выражает религиозную идею романа. Раскольников перестал верить в Бога. Для Достоевского
безбожие неизбежно оборачивается человекобожием. Если нет Бога, я сам бог. «Сильный человек»
возжаждал освобождения от Бога – и достиг его; свобода оказалось беспредельной. Но в этой
беспредельности его ждала гибель: свобода от Бога раскрылась как чистый демонизм; отречение от
Христа – как рабство року. Проследив пути безбожной свободы, автор подводит нас к религиозной
основе своего мировоззрения: нет другой свободы, кроме свободы во Христе; неверующий во
Христа подвластен року.

8. Поліфонічні та монологічні первні в структурі роману. Самоаналіз героя і роль

внутрішнього монологу як важливого засобу в розкритті характеру Раскольникова.
М.М. Бахтин заметил, что Достоевский создал особый тип художественного мышления –
полифонический (поли – много, фон – голос). Роман Достоевского «Преступление и наказание»
можно считать полифоническим, т.е. многоголосным. Герои романа находятся в поисках
справедливости, они ведут горячие политические и философские споры, размышляют над
проклятыми вопросами русского общества. Писатель дает высказаться с полной откровенностью
людям с самыми разными убеждениями, с самым различным жизненным опытом. Каждый из этих
людей движим своей правдой, своими убеждениями, порой абсолютно неприемлемыми для других.
В столкновении разных идей и убеждений автор стремится найти ту высшую правду, ту единственно
верную идею, которая может стать общей для всех людей.
Говоря о полифоничности романа, мы имеем в виду не только то, что в них получают право
голоса люди с самыми различными убеждениями, но и то, что мысли и поступки действующих лиц
романа существуют в тесном сцеплении, взаимопритяжении и взаимоотталкивании, каждый
персонаж выражает тот или иной ход или оттенок авторской мысли, каждый нужен писателю в его
поисках единственной верной идеи. Проследить развитие авторской мысли невозможно без
пристального внимания к каждому из действующих лиц романа. Герои Достоевского раскрывают
ход мысли автора во всех ее поворотах, а мысль автора делает единым изображаемый им мир и
высвечивает главное в идейно-нравственной атмосфере этого мира.
Монологическое также прослеживается в структуре романа. Это авторская мысль, которая
выражается в идеологической позиции героев.
Кроме того, монологическое прослеживается в одиноких монологах-размышлениях
Раскольникова. Здесь он укрепляется в своей идее, попадает под ее власть, теряется в ее зловещем
порочном круге. После совершения преступления это монологи, в которых его мучает совесть, страх,
одиночество, озлобленность на всех.
Внутрішній монолог. Каждый человек — это целый мир», — утверждал Федор Михайлович
Достоевский, гениальный русский писатель-психолог XIX в. И каждый человек — это еще и тайна, в
особенности русский человек. Не случайно во всем мире говорят о загадочной русской душе, и
каждый из нас часто повторяет базаровское: «Может быть, точно, всякий человек — загадка».
«Русские люди вообще широкие люди… широкие, как их земля», — говорит один из героев романа
Ф. М. Достоевского «Преступление и наказание». Загадочные, широкие, неоднозначные, внутренне
противоречивые… Таков и Родион Раскольников — главный герой романа. Писатель мастерски
включил в композицию романа внутренние монологи, в которых передал духовную жизнь Родиона
Романовича в непрерывной смене его мыслей, чувств, воспоминаний. «Ну зачем теперь я иду? Разве
я способен на это?» — рассуждает Раскольников по пути к дому старухи-процентщицы. «О боже, как
это всё отвратительно! И неужели такой ужас мог прийти мне в голову? На какую грязь способно,
однако, мое сердце! Главное: грязно, пакостно, гадко!» — говорил он, выходя от нее. Находясь в
распивочной, сам себе противоречит: «Всё это вздор… и нечем тут было смущаться». Что же толкает
Родиона Раскольникова на такие размышления, а затем и на преступление? В три последних дня
перед убийством его мысли и душа особенно близко сталкиваются с трагедией жизни в страшном и
жестоком мире. Сколько боли и горечи звучит в монологе Родиона после посещения семьи Мар-
меладовых. За судьбой Сони, вынужденной продавать себя ради жизни близких людей, перед
Раскольниковым встает судьба человечества и человека униженного, оскорбленного и доведенного
до нищеты. По его мнению, подло и мерзко это существование, когда жизнь покупается такой ценой:
«Ай да Соня! Какой колодезь, однако ж сумели выкопать! и пользуются! Вот ведь пользуются же! И
привыкли. Поплакали, и привыкли. Ко всему-то подлец — человек привыкает!» Но герой вдруг
задумывается. И ход его мыслей меняется. Он уже сомневается в своих выводах и приходит к
противоположному утвержде- нию: «…Коли действительно не подлец человек, весь вообще, весь
род то есть человеческий, то значит, что остальное всё — предрассудки, одни только страхи
напущенные, и нет никаких преград, и так тому и следует быть!» Если согласиться с
Раскольниковым, что такое состояние жизни не подлость, то и поступок Сони можно оправдать, так
как «неразрешимость» ситуации зависит не от нее, а от состояния окружающего мира. В чем же
виновата эта девушка, которая пожертвовала собой ради спасения сестер и брата? В чем же виноваты
эти дети? За какие грехи наказаны такой страшной судьбой? Нет, бедствия человечества порождены
не извечной подлостью, людской, а скорее всего покорностью большинства насилию немногих.
Значит, и спасти человечество способен властитель, который желает добра людям и поведет их к
счастью, даже нарушая нравственные законы. Примерно так движется мысль Раскольникова:
обретение власти, защита «униженных и оскорбленных» от насилия насилием, но с благой целью —
так путем, долгих раздумий рождается его теория. И в монологах-размышлениях, после чтения
письма матери, встречи с пьяной девочкой на бульваре вновь живая боль за человека перекликается с
мыслью: «Так тому и следует быть!» Постоянно сознание Родиона Раскольникова как бы
раздваивается: он всё время спорит сам с собой. В этом и заключается своеобразие внутреннего
монолога героев Достоевского — его диалогичность. «На какое дело покуситься и в то же время
каких пустяков боюсь!» Но если Родион Раскольников не понимает бесчеловечности своей теории,
то Достоевский всем содержанием романа опровергает идею главного героя душой и мыслями
самого Родиона, его совестью. Весь месяц от убийства до признания — это напряженный
внутренний монолог, не прекращающийся ни на секунду. Муки совести, леденящий душу страх
сознание бессмысленности совершенного злодеяния — всё это ложится невыносимым гнетом на
душу Родиона, помогает раскрыть одну из главных идей романа — идею раскола, которая находит
свое воплощение и в фамилии героя — Раскольников. Внутренние монологи помогают также понять,
почему Родион пришел с повинной, хотя был убежден в правоте своей теории. Он пришел к людям, к
жизни. И его внутренний монолог подтверждает это: «Довольно! Прочь миражи, прочь напускные
страхи, прочь провидения!.. Есть жизнь! Не умерла еще моя жизнь вместе со старою старухой!» Да,
жизнь Родиона Раскольникова не умерла! Создавая характер своего героя, Ф. М. Достоевский,
обладавший как художник-психолог редчайшим, исключительным даром видеть и чувствовать, с
помощью внутреннего монолога поразительно чутко передал многомерность и неисчерпаемость
человеческой души, ее способность обновления и перерождения. И я, так долго бывшая свидетелем
напряженной борьбы рассудка и совести Родиона Раскольникова, его мучительных сомнений,
колебаний, страданий, рада нравственному очищению души героя в результате смирения и покаяния,
веры в жизнь. В сознании Родиона Романовича вырабатывается что-то другое. «…он воскрес, и он
знал это, чувствовал вполне обновившимся существом своим…».