Самостійна робота

Самостійна робота №1
Тема 1. Метали та їх сплави у техніці. Застосування металів.

Мета: ознайомити здобувачів освіти зі значенням металів та сплавів у техніці; стимулювати
пізнавальну діяльність; розвити здатність працювати як самостійно, так і у групах засобами
індивідуальної роботи, узагальнити та систематизувати знання про метали та сплави.
Література:
1. М.Л.Глінка. Загальна хімія. Л.: «Хімія», 1977р.
2. В.С.Телегус, О.І.Бодак та ін. Основи загальної хімії. Львів «Світ», 2000р.
3. М.С.Ахметов. Неорганічна хімія. М.:, «Вища школа», 1975р.
4. Ф.Коттон, Дж.Уілкінсон. Сучасна неорганічна хімія. Т.1-3. М.: «Світ», 1975р.
5. Б.В.Некрасов. Основи загальної хімії, т.1-2. М.: «Хімія», 1973р.
6. Г.Ремі. Курс неорганічної хімії, т.1-2. М.: «Світ», 1963-1966рр.
Довідкова:
7. Хімія: завдання та тести. Посібник – довідник. М.Ю. Корнілов, Г.Г. Резнікова та ін..
К.:Генеза, 1993р.
8. М.Л.Глінка. Завдання та вправи з загальної хімії. Л.: «Хімія», 1978р.
Додаткова:
9. Л.Полінг. Загальна хімія. М.: «Світ», 1974р.
10. С.А.Щукарьов. Неорганічна хімія, т.1-2, М.: «Вища школа», 1970-1974рр.
План
1. Теорія сплавів, загальні положення.
2. Метали та сплави в техніці.
Завдання для самостійної роботи:

1. Опрацюйте рекомендовану літературу з теми. Випишіть у словник значення термінів.
2. Дайте письмові відповіді на запитання:
Чому в техніці використовують саме сплави металів, а не самі чисті метали?
Якими властивостями метали і сплави відрізняються?
Як ви вважаєте, які властивості сплавів є особливо важливими для сучасної техніки?
3. Напишіть рівняння реакції відновлення титану з його сполуки – титан (ІV) хлориду
магнієм.
Методичні рекомендації
1. Теорія сплавів, загальні положення.
Сплавами називаються системи, що складаються з двох і більше металів, а також
металів і неметалів. Властивості сплавів дуже різноманітні і відрізняються від властивостей
вихідних компонентів. Так, наприклад, сплав, що складається з 40 % кадмію (т. пл. 321 °С) і
60 % бісмуту (т. пл. 271°С), плавиться при температурі 144°С. Сплав золота із сріблом
характеризується значною твердістю, в той час як самі ці метали порівняно м’які.
Хімічний зв’язок у сплавах металічний. Тому вони мають металічний блиск,
електричну провідність та інші властивості металів.
Сплави добувають змішуванням металів у розплавленому стані, вони тверднуть при
наступному охолодженні. При цьому можливі такі типові випадки.
1. Розплавлені метали змішуються між собою в будь-яких співвідношеннях,
необмежено розчиняючись один в одному. До них належать метали, які кристалізуються в
однотипних решітках і мають близькі за розмірами атоми, наприклад Ag—Cu, Cu—Ni, Аg—
Au та ін. Під час охолодження таких розплавів утворюються тверді розчини. Кристали
останніх містять атоми обох металів, чим зумовлюється їх повна однорідність. Порівняно з
чистими металами тверді розчини характеризуються вищою міцністю, твердістю і хімічною
стійкістю; вони пластичні і добре проводять електричний струм.
2. Розплавлені метали змішуються між собою в будь-яких співвідношеннях, однак під
час охолодження твердий розчин не утворюється. При твердненні таких сплавів утворюється
маса, що складається з найдрібніших кристаликів кожного з металів. Це характерно для
сплавів Pb—Sn, Ві—Cd, Ag—Pb та ін.
3. Розплавлені метали при змішуванні взаємодіють один з одним, утворюючи хімічні
сполуки — інтерметаліди. Наприклад, сполуки утворюють мідь і цинк (CuZn, CuZni2,
Cu3Zn2), кальцій і стибій (Ca3Sb2), натрій і свинець (Na2Pb, Na2Pb5, Na4Pb) та ін. Деякі сплави
розглядають як суміші вихідних металів з продуктами їх взаємодії — інтерметалідами.
Нині деякі сплави готують методом порошкової металургії. Беруть суміш металів у
вигляді порошків, пресують її під великим тиском і спікають при високій температурі у
відновлювальному середовищі. Таким способом отримують надтверді сплави.
Значний внесок у вивчення сплавів вніс М. С. Курнаков (1860—1941). Він розробив
новий метод дослідження сплавів — так званий фізико-хімічний аналіз. За допомогою цього
методу встановлено залежності між складом і властивостями багатьох сплавів, відкрилася
можливість добувати сплави з наперед заданими властивостями: кислототривкі, жароміцні,
надтверді та ін.
2. Метали та сплави в техніці
Нині залізо та його сплави, безперечно, є основними технічними матеріалами. Без них
не обходиться жодна галузь. Із чорних металів виготовляють верстати й автомобілі, кораблі і
мости, арматуру для залізобетонних конструкцій і жерсть для консервних банок, дахове
залізо і сільськогосподарські машини, труби та інструменти, побутові вироби тощо.
Алюмінієві сплави посідають друге місце серед конструкційних матеріалів. Вони
стійкі до атмосферної корозії, порівняно дешеві, просто добуваються та обробляються.
Алюмінієві сплави застосовують у ракетній техніці, авіа-, авто-, судно- та приладобудуванні.
Далеко позаду стоять магній і титан. Основна галузь застосування магнію –
виготовлення на його основі легких сплавів, для яких характерні значні твердість, міцність і
стійкість до корозії. Магнійтермічним способом добувають деякі метали, зокрема титан.
Магній широко застосовують у синтезі багатьох органічних сполук. Суміші порошку
магнію з окисниками використовують для виготовлення освітлювальних і запалювальних
ракет.
Титан, який має винятково високу стійкість до корозії, що перевищує стійкість
неіржавної сталі, використовують для виготовлення хімічної апаратури та в різних галузях
машинобудування, оскільки він не набагато важчий за алюміній, але втроє міцніший від
нього. Висока жаростійкість титану та його сплавів робить їх дуже цінними матеріалами для
літако- і ракетобудування. Крім того, сплави титану добре сумісні з живою тканиною, тому з
них виготовляють медичні інструменти.
Проте, як засвідчує періодична таблиця Д. І. Менделєєва, у природі існує ще близько 70
металів. Можна вважати, що найближчим часом жоден із них за масштабами виробництва і
застосування не зрівняється із залізом і алюмінієм. Разом з тим майже всі метали більшою чи
меншою мірою вже роблять свій внесок у технічний прогрес.
Це стосується не лише важких металів, які людина з давніх-давен знає і використовує
(мідь, олово, свинець, цинк, нікель), а й таких, які лише нещодавно зацікавили вчених та
інженерів, наприклад цирконій, тантал тощо.
Цирконій Zr зовні схожий на сталь. Він дуже стійкий до дії кислот. За цією
властивістю він перевершує титан та високолеговані сталі. За міцністю він не поступається
конструкційним сталям. Із цирконію виготовляють оболонки паливних елементів для
ядерних реакторів. Він не тільки стійкий до корозії та механічних навантажень, а й
практично «прозорий» для нейтронів. Цирконій використовують як ефективну легуючу
добавку до сталей: він надає їм в'язкості і запобігає крихкості за низьких температур.
Тантал Та також застосовується як легуюча добавка до спеціальних сталей: вони
стають ще більш тугоплавкими. Адже температура плавлення танталу досягає 3000 °С. Для
сплавів танталу характерні висока міцність і надзвичайна стійкість до впливу хімічного
агресивного середовища. Тому його використовують у хімічній промисловості для
виготовлення теплообмінників та інших апаратів, у електроніці – як конструкційний
матеріал.
Чистий тантал добре «уживається» з біологічними тканинами. Він з ними хімічно не
взаємодіє і не викликає подразнення у м'язах і кістках. Ось чому хірурги для скріплення
кісток і м'яких тканин використовують танталові пластинки, дріт, стержні, шурупи.
Нові металеві матеріали у таких галузях техніки, як сучасні машинобудування,
електроніка, медична, ядерна, космічна техніка, взагалі незамінні.
Отже, завдяки своїм властивостям метали мають широке застосування.
Нині важко знайти таку галузь науково-технічної діяльності виробництва чи побуту, де
метали не відігравали б суттєвої ролі. Вони належать до числа найпоширеніших матеріалів,
які людина використовує для забезпечення своїх життєвих потреб.
Тема 2. Захист від корозії та захисні поверхневі покриття металів, сплави та
матеріали з антикорозійними властивостями
Мета: ознайомити учнів з методами захисту від корозії; стимулювати пізнавальну
діяльність; розвити здатність працювати як самостійно, так і у групах засобами
індивідуальної роботи, узагальнити та систематизувати знання про метали та сплави;
сформувати світогляд та сприяти екологічному вихованню.
6. Г.Ремі. Курс неорганічної хімії, т.1-2. М.: «Світ», 1963-1966рр.
7. Довідкова:
10. Додаткова:
12. С.А.Щукарьов. Неорганічна хімія, т.1-2, М.: «Вища школа», 1970-1974рр.
План
1. Корозія металів;
2. Причини корозії металів;
3. Механізм електрохімічної корозії металевої поверхні;
4. Способи запобігання корозії.
2. Підготувати доповідь на одну з перелічених тем в плані.
1. Корозія металів.
Корозією зазвичай називають мимовільне руйнування металів у результаті їхньої хімічної
й електрохімічної взаємодії із зовнішнім середовищем та перетворення їх у стійкі сполуки
(оксиди, гідроксиди, солі).
Власне кажучи, корозія являє собою сукупність окисно-відновних процесів, які
відбуваються при контакті металів з агресивним середовищем, що призводить до руйнування
металевих виробів. Під агресивним середовищем мають на увазі окисну атмосферу
(присутність кисню в атмосфері Землі робить її окисною), особливо в присутності води або
розчинів електролітів.
За механізмом процесу розрізняють хімічну та електрохімічну корозію металів. Хімічна
корозія являє собою звичайну хімічну реакцію між атомами металів і різних окисників.
Прикладами хімічної корозії є високотемпературне окиснення металів киснем, окиснення
поверхні алюмінію на повітрі, взаємодія металів із хлором, сіркою, сірководнем H2S тощо.
Електрохімічна корозія протікає в розчинах, тобто, в основному, при контакті металів з
розчинами електролітів, особливо у тих випадках, коли метали перебувають у контакті з
менш активними металами. Швидкість корозії істотно залежить від активності металів, а
також від концентрації й природи домішок у воді. У чистій воді метали майже не піддаються
корозії, а в контакті з більш активними металами навіть у розчинах електролітів не
кородують.
2. Причини корозії металів
Багато металів, зокрема й Ферум, перебувають у земній корі у вигляді оксидів. Перехід
від металу до оксиду — енергетично вигідний процес, інакше кажучи, оксиди більш стійкі
сполуки, ніж метали. Для того щоб провести зворотний процес і добути метал з руди,
необхідно затратити багато енергії, тому залізо виявляє тенденцію перетворюватися знову в
оксид — як кажуть, залізо іржавіє. Іржавіння — це термін для позначення корозії, тобто
процесу окиснення металів під дією навколишнього середовища.
Кругообіг металів у природі можна зобразити за допомогою такої схеми:
Металеві вироби іржавіють тому, що сталь, з якої вони зроблені, реагує з киснем та
водою, котрі містяться в атмосфері. При корозії заліза або сталі утворюються гідратовані
форми ферум(ІІІ) оксиду різного складу (Fe2О3 ∙ хН2О). Оксид проникний для повітря та
води й не утворює захисного шару на поверхні металу. Тож корозія металу продовжується й
під шаром іржі, що утворилася.
Коли метали контактують із вологим повітрям, вони завжди підлягають корозії, однак на
швидкість іржавіння впливає дуже багато факторів. З-поміж них можна назвати такі:
наявність домішок у металі; присутність кислот або інших електролітів у розчинах, що
стикаються з поверхнею заліза; кисень, який міститься в цих розчинах.
3. Механізм електрохімічної корозії металевої поверхні
У більшості випадків корозія являє собою електрохімічний процес. На поверхні металу
утворюються електрохімічні комірки, в яких різні ділянки діють як області окиснення та
області відновлення.
Нижче наведені дві напівреакції окисно-відновного процесу іржавіння:
Сумарне рівняння реакції корозії заліза можна записати так:
Схематично процеси, які відбуваються на поверхні заліза або сталі при контакті з водою,
можна подати так:
Концентрація кисню, розчиненого в краплі води, визначає те, які області на поверхні
металу є місцем відновлення, а які — місцем окиснення.
По краях краплі, де концентрація розчиненого кисню вища, кисень відновлюється до
гідроксид-іонів.
Необхідні для відновлення кисню електрони переміщаються із центра краплі, де вони
вивільняються при окисненні Феруму й де концентрація розчиненого кисню мала. Іони
Феруму переходять у розчин. Вивільнювані електрони по поверхні металу переміщаються до
країв краплі.
Сказане вище пояснює, чому корозія найбільшою мірою проявляється в центрі краплі
води або під шаром фарби: це області, в які надходження кисню обмежене. Тут утворюються
так звані «раковини», в яких Ферум переходить у розчин.
Іржа як така виникає в результаті послідовності вторинних процесів у розчині, куди
дифундують із поверхні металу іони Феруму та гідроксид-іони. Захисний шар на поверхні не
утворюється.
Активність протікання реакції відновлення Оксигену залежить від кислотності
середовища, тому в кислому середовищі корозія прискорюється. Будь-які примісні солі,
наприклад, натрій хлорид у бризах морської води, сприяють утворенню іржі, оскільки
збільшують електропровідність води.
Можливо, проблему корозії ніколи не вдасться розв’язати повністю, і найбільше, на що
можна розраховувати,— це уповільнити її, але не зупинити.
На сьогодні існує кілька способів запобігання корозії.
Відокремлення металу від агресивного середовища — фарбування, змащування маслами,
покриття неактивними металами або емаллю (І), Приведення поверхні металів у контакт із
більш активними металами (II). Використання речовин, що сповільнюють корозію
(інгібітори корозії), та сплавів, стійких до корозії (III).
I. Найпростіший спосіб захистити сталь від корозії — це ізолювати метал від
атмосферного повітря. Це можна зробити за допомогою масляного, жирового змащування
або нанесення захисного шару фарби.
Зараз широко застосовують захисні покриття з органічних полімерів. Покриття можна
робити різних кольорів, і це досить гнучке розв’язання проблеми корозії. Навіть побіжний
погляд на речі, які оточують нас у побуті, дає масу прикладів такого розв’язання:
холодильник, сушарка для посуду, піднос, велосипед тощо.
II. Іноді залізо покривають тонким шаром іншого металу. Деякі виробники виготовляють
кузови автомобілів зі сталі з гальванічним цинковим покриттям. При такій обробці
утворюється міцно зчеплений з основою шар цинк оксиду, і якщо гальванічне покриття не
ушкоджене, воно добре захищає від іржі.
Навіть якщо таке покриття має вади, сталевий корпус машини все ж таки захищений від
швидкого руйнування, тому що в цій системі переважно кородує цинк, а не залізо, оскільки
цинк більш активний метал, аніж залізо. У даному разі цинк приносять у жертву. Одна з
найперших пропозицій щодо використання протекторних («жертовних») металів була
зроблена в 1824 році для захисту від корозії металевої обшивки корпусів морських човнів.
Сьогодні цинкові блоки використовують для захисту від корозії нафтовидобувних
платформ у морях: корозія з дорогих складних сталевих конструкцій переводиться на
шматки металу, які легко замінити. У чому ж полягає принцип такого захисту?
Проілюструємо його за допомогою схеми.
Через певні проміжки вздовж усієї опори, що перебуває в морі, прикріплені цинкові
блоки. Оскільки цинк активніший, аніж залізо (розташований лівіше в електрохімічному ряді
напруг), то переважно окислюється цинк, а залізна поверхня переважно залишається
недоторканою. У принципі, будь-який метал, розташований лівіше заліза в електрохімічному
ряді напруг, може бути використаний для захисту сталевих виробів.
Аналогічний принцип використовують для захисту залізобетонних конструкцій житлових
будинків, в яких усі залізні прути з’єднані один з одним і з’єднуються зі шматком магнію,
заритим у землю.
III. Дуже розповсюдженим розв’язанням проблеми захисту від корозії є використання
іржостійких сплавів. Багато зі сталевих виробів, використовуваних у побуті, особливо ті, що
перебувають у постійному контакті з водою: кухонний посуд, ложки, виделки, ножі, бак
пральної машини тощо — виготовлені з іржостійкої сталі, яка не вимагає додаткового
захисту.
Іржостійку сталь винайшов у 1913 році хімік із Шеффілда Гаррі Бріарлі. Він досліджував
швидке зношування нарізки збройових стволів і вирішив спробувати сталь із високим
вмістом хрому, щоб подивитися, чи не можна в такий спосіб продовжити життя зброї.
Зазвичай при проведенні аналізу сталі зразок розчиняли в кислоті. Бріарлі, проводячи
такий аналіз, зіштовхнувся з несподіваними труднощами. Його сталь, із високим вмістом
хрому, не розчинялася. Він також помітив, що залишені в лабораторії зразки зберігали
первісний блиск. Бріарлі відразу ж зметикував, що він винайшов сталь, стійку до корозії.
Винахід Гаррі Бріарлі наштовхнувся на деякі забобони. Один з головних виробників
металевого посуду в Шеффілді вважав саму ідею Бріарлі такою, «що суперечить природі», а
інший заявив, що «стійкість до корозії — не таке вже й велике достоїнство ножів, які за
своїм призначенням вимагають чищення після кожного використання». Сьогодні ми
сприймаємо як належне те, що посуд зберігає свій блиск і не піддається дії кислот, які
містяться в їжі.
Іржостійка сталь не піддається корозії тому, що на її поверхні утворюється плівка
хром(ІІІ) оксиду. На відміну від іржі, на цей оксид не діє вода, і він міцно зчеплений з
металевою поверхнею. Маючи товщину всього кілька нанометрів, оксидна плівка невидима
для неозброєного ока й не приховує природний блиск металу. При цьому вона непроникна
для повітря та води й захищає метал. Більше того, якщо зішкребти поверхневу плівку, вона
швидко відновиться.
На жаль, іржостійка сталь дорога, і ми змушені зважати на це при виборі сталі для
використовування. У сучасній техніці найчастіше використовують іржостійку сталь такого
складу: 74% заліза, 18% хрому, 8% нікелю.
Оскільки використання іржостійкої сталі не завжди економічно виправдане, як і
використання захисних шарів змазок та фарб, то сьогодні досить часто використовують
покриття залізних виробів тонким шаром цинку (оцинковане залізо) або олова (луджене
залізо). Останнє дуже часто використовують при виготовленні консервів.
Метод захисту консервів покриттям внутрішньої металевої поверхні оловом
запропонував англієць Пітер Дюранд. Із таким захистом консерви впродовж тривалого часу
залишаються придатними для їжі. На жаль, виробництво продуктових консервів та напоїв не
позбавлене труднощів. Різні продукти створюють усередині банки різне середовище, яке по-
різному діє на метал і може спричинити корозію.
На початку XX століття стали випускати баночне пиво. Однак новий продукт не мав
блискавичного успіху, і причиною цього було те, що банки кородували зсередини. Тонкий
шар олова, що ним покривали банки, дуже рідко виходив суцільним. Найчастіше він мав
незначні вади. У водному розчині залізо окислюється швидше, ніж олово (через більш
високу активність). Іони Феруму Fe2+ розчинялися в пиві (яке загалом є непоганим засобом
від анемії) і надавали напою присмаку металу, а крім того, зменшували його прозорість. Це
знижувало популярність баночного пива. Утім, виробникам вдалося подолати цю проблему
після того, як вони стали покривати внутрішність банок спеціальним інертним органічним
лаком.
У банках з консервованими фруктами є органічні кислоти, наприклад лимонна кислота. У
розчині ці кислоти сприяють зв’язуванню іонів Стануму Sn2+ і тим самим збільшують
швидкість розчинення олов’яного покриття, тому в консервованих фруктах (персиках тощо)
переважно кородує олово. Іони Стануму, які потрапляють у такий спосіб у їжу, нетоксичні.
Вони не змінюють суттєво смакові якості консервованих фруктів, хіба що надають їм
гоструватого присмаку. Однак якщо таку банку зберігати занадто довго, можуть виникнути
проблеми. Тонкий шар олова, який окислюється, зрештою зруйнується й під впливом
органічних кислот почне досить швидко кородувати залізний шар.
Тема 3. Одержання чавуну. Хімічні реакції доменного процесу. Переробка чавуну на
сталь.
Мета: ознайомити учнів з сплавами заліза доменним процесом та теорією сплавів; розвити
навички складання хімічних реакцій; розвити здатність працювати як самостійно, так і у
групах, узагальнити та систематизувати знання про метали, зокрема, про залізо.
6. Г.Ремі. Курс неорганічної хімії, т.1-2. М.: «Світ», 1963-1966 рр.
12. С.А.Щукарьов. Неорганічна хімія, т.1-2, М.: «Вища школа», 1970-1974 рр.
План
1. Виробництво заліза;
2. Хімічні реакції при виплавці чавуну із залізної руди;
3. Виробництво сталі;
4. Застосування як конструкційних матеріалів сплавів заліза;
5. Хімічні властивості заліза та його сполук.

2. Дайте письмово відповідь на питання:
Які сплави заліза вам відомі? Які з них поширені в Україні?
Закінчіть рівняння реакцій:
Fe + HCl →
Fe + O2 →
Fe + Cl2 →
Fe + S →
Здійсніть перетворення:
а) Fe(OH)2 → FeO → Fe;
б) Fe → FeO → FeCl2.
1. Виробництво заліза
Одержання заліза із залізної руди проводиться в дві стадії. Воно починається з
підготовки руди-подрібнення і нагрівання. Руду подрібнюють на шматки діаметром не
більше 10 см. Потім подрібнену руду прожарюють для видалення води і летючих домішок.
На другій стадії залізну руду відновлюють до заліза за допомогою оксиду вуглецю в
доменній печі. Відновлення проводиться при температурах порядку 700 ° С:
Для підвищення виходу заліза цей процес проводиться в умовах надлишку карбон (IV)
оксиду СО2.
Чадний газ СО утворюється в доменній печі з коксу і повітря. Повітря спочатку
нагрівають приблизно до 600 ° С і нагнітають в піч через особливу трубу-фурму. Кокс згорає
в гарячому стислому повітрі, утворюючи діоксид вуглецю. Ця реакція екзотермічну і
викликає підвищення температури вище 1700 ° С:
Вуглекислий газ піднімається вгору в печі і реагує з новими порціями коксу,
утворюючи карбон (ІІ) оксид. Ця реакція ендотермічна
Залізо, що утворюється при відновленні руди, забруднено домішками піску і глинозему
(див. вище). Для їх видалення в піч додають вапняк. При температурах, що існують у печі,
вапняк піддається термічному розкладанню з утворенням оксиду кальцію і вуглекислого газу
Оксид кальцію з'єднується з домішками, утворюючи шлак. Шлак містить силікат
кальцію і алюмінат кальцію.
Залізо плавиться при 1540 ° С. Розплавлене залізо разом з розплавленим шлаком
стікають в нижню частину печі. Розплавлений шлак плаває на поверхні розплавленого заліза.
Періодично з печі випускають на відповідному рівні кожен з цих шарів.
Доменна піч працює цілодобово, в безперервному режимі. Сировиною для доменного
процесу служать залізна руда, кокс і вапняк. Їх постійно завантажують у піч через верхню
частину. Залізо випускають з печі чотири рази на добу, через рівні проміжки часу. Воно
виливається з печі вогненним потоком при температурі близько 1500 ° С. Доменні печі
бувають різної величини і продуктивності (1000-3000 т на добу). У США існують деякі печі
нової конструкції з чотирма випускними отворами і безперервним випуском розплавленого
заліза. Такі печі мають продуктивність до 10000 т на добу.
Залізо, відлив у доменній печі, розливають в пісочні виливниці. Таке залізо називається
чавун. Вміст заліза в чавуні становить близько 95%. Чавун являє собою тверде, але крихке
речовина з температурою плавлення близько 1200 ° С.
Зварювальне залізо являє собою найбільш чистий форму технічного заліза. Його
отримують, нагріваючи неочищена залізо з гематитом і вапняком в плавильній печі. Це
підвищує чистоту заліза приблизно до 99,5%. Його температура плавлення підвищується до
1400 ° С. Зварювальне залізо має більшу міцність, ковкість і тягучість. Однак для багатьох
застосувань його замінюють низьковуглецевої сталлю (див. нижче).
2. Хімічні реакції при виплавці чавуну із залізної руди
В основі виробництва чавуну лежить процес відновлення заліза з його оксидів карбон
(ІІ) оксидом.
Відомо, що карбон (ІІ) оксид можна отримати, діючи киснем повітря на розпечений
кокс. При цьому спочатку утворюється вуглекислий газ, яка при високій температурі
відновлюється вуглецем коксу в чадний газ.
Fe2O3 → Fe3O4 → FeO→ Fe
Швидкість цих реакцій зростає з підвищенням температури, із збільшенням в руді
вмісту заліза і зі зменшенням розмірів шматків руди. Тому процес ведуть при високих
температурах, а руду попередньо збагачують, подрібнюють, і шматки сортують за
крупністю: у шматках однакової величини відновлення заліза відбувається за одне і те ж час.
Оптимальні розміри шматків руди і коксу від 4 до 8-10 см. Дрібну руду попередньо спікають
(агломеріруют) шляхом нагрівання до високої температури. При цьому з руди видаляється
більшість сірки.
Залізо відновлюється окисом вуглецю практично повністю. Одночасно частково
відновлюються кремній і марганець. Відновлене залізо утворює сплав з вуглецем коксу.
кремнієм, марганцем, і з'єднаннями, сірки та фосфору. Цей сплав-рідкий чавун. Температура
плавлення чавуну значно нижче за температуру плавлення чистого заліза.
Порожня порода і зола палива також повинні бути розплавлені. Для зниження
температури плавлення до складу «плавильних» матеріалів вводять, крім руди і коксу,
флюси (плавні) - здебільшого вапняк СаСО3 і доломіт CaCO3 × МgСО3. Продукти
розкладання флюсів при нагріванні утворюють з речовинами, що входять до складу пустої
породи і золи коксу, сполуки з більш низькими температурами плавлення, переважно
силікати і алюмосилікати кальцію і магнію, наприклад, 2CaO × Al 2O3 × SiO2, 2CaO × Mg0 ×
2Si02.
Хімічний склад сировини, що надходить на переробку, іноді коливається в широких
межах. Щоб вести процес при постійних і найкращих умовах, сировину «усереднюють» за
хімічним складом, тобто змішують руди різного хімічного складу в певних вагових
відносинах і отримують суміші постійного складу. Дрібні руди спікають разом з флюсами,
отримуючи «офлюсований агломерат». Застосування офлюсованого агломерату дає
можливість значно прискорити процес.
3. Виробництво сталі
Стали поділяються на два типи. Вуглецеві сталі містять до 1,5% вуглецю. Леговані
сталі містять не тільки невеликі кількості вуглецю, але також спеціально вводяться домішки
(добавки) інших металів. Нижче докладно розглядаються різні типи сталей, їх властивості та
застосування.
Киснево-конвертерний процес. В останні десятиліття виробництво сталі
революціонізувало в результаті розробки киснево-конвертерного процесу (відомого також
під назвою процесу Лінца-Донавіца). Цей процес почав застосовуватися в 1953 р. на
сталеплавильних заводах у двох австрійських металургійних центрах-Лінці і Донавіце.
У киснево-конвертерному процесі використовується кисневий конвертер з основною
футеровкой (кладкою). Конвертер завантажують в похилому положенні розплавленим
чавуном з плавильної печі і брухтом, потім повертають у вертикальне положення. Після
цього в конвертер зверху вводять мідну трубку з водяним охолодженням і через неї
направляють на поверхню розплавленого заліза струмінь кисню з домішкою
порошкоподібного вапна (СаО). Ця «киснева продування», яка триває 20 хв, призводить до
інтенсивного окислення домішок заліза, причому вміст конвертера зберігає рідкий стан
завдяки виділенню енергії при реакції окислення. Утворюються оксиди з'єднуються з вапном
і перетворюються в шлак. Потім мідну трубку висувають і конвертер нахиляють, щоб злити з
нього шлак. Після повторної продувки розплавлену сталь виливають з конвертера (в
похилому положенні) в ківш.
Киснево-конвертерний процес використовується головним чином для отримання
вуглецевих сталей. Він характеризується великою продуктивністю. За 40-45 хв в одному
конвертері може бути отримано 300-350 т сталі.
В даний час всю сталь у Великобританії і велику частину стали у всьому світі
отримують за допомогою цього процесу.
Електросталеплавильний процес. Електричні печі використовують головним чином
для перетворення сталевого і чавунного металобрухту у високоякісні леговані сталі,
наприклад у нержавіючу сталь. Електропіч являє собою круглий глибокий резервуар,
викладений вогнетривкою цеглою. Через відкриту кришку піч завантажують металобрухтом,
потім кришку закривають і через наявні в ній отвори опускають в піч електроди, поки вони
не прийдуть в зіткнення з металобрухтом. Після цього вмикають струм. Між електродами
виникає дуга, в якій розвивається температура вище 3000 ° С. При такій температурі метал
плавиться і утворюється нова сталь. Кожне завантаження печі дозволяє отримати 25-50 т
сталі.
Сталь виходить з чавуну при видаленні з нього здебільшого вуглецю, кремнію,
марганцю, фосфору і сірки. Для цього чавун піддають окисної плавки. Продукти окислення
виділяються в газоподібному стані і у вигляді шлаку.
Так як концентрація заліза в чавуні значно вище, ніж інших речовин, то спочатку
інтенсивно окислюється залізо. Частина заліза переходить на ферум (ІІ) оксид:
Si +2 FeO = SiO2 +2 Fe
Mn + FeO = MnO + Fe
C + FeO = CO + Fe
Перші дві реакції екзотермічні. Особливо багато тепла виділяється при окисленні
кремнію.
Переділ чавуну в сталь здійснюється в даний час різними способами. Більш старим,
застосованим вперше в середині XIX ст. є спосіб Бессемера.
Спосіб Бессемера. За цим способом переділ чавуну в сталь проводиться шляхом
продування повітря через розплавлений гарячий чавун. Процес протікає без витрати палива
за рахунок тепла, що виділяється при екзотермічних реакціях окислення кремнію, марганцю
та інших елементів.
Мартенівський спосіб. Основним способом переділу чавуну в сталь в даний час
мартенівський. Тепло, необхідне для проведення процесу, виходить за допомогою
спалювання газоподібного або рідкого палива. Процес отримання сталі здійснюється в
полум'яній печі - мартенівської печі.
Сталеплавильні печі всіх типів - бесемерівський конвертери, мартенівські та електричні
- є апаратами періодичної дії. До недоліків періодичних процесів відносяться, як відомо,
витрата часу на завантаження і розвантаження апаратів, необхідність змінювати умови в міру
перебігу процесу, трудність регулювання та ін Тому перед металургами стоїть завдання
створення нового безперервного процесу.
4. Застосування як конструкційних матеріалів сплавів заліза.
Деякі d-елементи широко використовуються для виготовлення конструкційних
матеріалів, головним чином у вигляді сплавів. Сплав-це суміш (або розчин) будь-якого
металу з одним або кількома іншими елементами.
Сплави, головною складовою частиною яких служить залізо, називаються сталями.
Вище ми вже говорили, що всі стали поділяються на два типи: вуглецеві і леговані.
Вуглецеві сталі
Тип стали Зміст вуглецю,% Застосування
Низьковуглецева 0,2 Загальне
машинобудування: корпусу
автомашин, дріт, труби,
болти і гайки
Середньовуглецевих 0,3-0,6 Балки і ферми, пружини
Високовуглецева 0,6-1,5 Свердла, ножі, молотки,
різці
Леговані сталі. Такі стали містять до 50% домішки одного або декількох металів,
найчастіше алюмінію, хрому, кобальту, молібдену, нікелю, титану, вольфраму і ванадію.
Нержавіючі сталі містять як домішки до заліза хром і нікель. Ці домішки підвищують
твердість сталі та роблять її стійкою до корозії. Остання властивість обумовлена утворенням
тонкого шару оксиду хрому (III) на поверхні сталі.
Інструментальні сталі підрозділяються на вольфрамові та марганцевистих. Додавання
цих металів підвищує твердість, міцність і стійкість при високих температурах
(жароміцність) сталі. Такі стали використовуються для буріння свердловин, виготовлення
ріжучих крайок металообробних інструментів і тих деталей машин, які зазнають великого
механічного навантаження.
Крем'янисті стали використовуються для виготовлення різного електрообладнання:
моторів, електрогенераторів і трансформаторів.
Тема 4. Залізо та його сплави у сучасній техніці. Застосування сполук заліза.
Мета: ознайомити із загальними властивостями заліза та його комплексних сполук; розвити
навички складання хімічних реакцій; розвити здатність працювати як самостійно, так і у
групах, узагальнити та систематизувати знання про метали, зокрема, про залізо.
План
1. Сплави заліза;
2. Виробництво чавуну;
3. Виробництво сталі;
4. Хімічні властивості заліза та його сполук;
5. Комплексні сполуки заліза.
2. Дайте письмово відповідь на питання:
Поширення заліза в Періодичній системі, будова атома;
Фізичні та хімічні властивості заліза;
Поширення у природі.
Установіть відповідність між неметалічними елементами та електронними формулами їхніх
атомів:
Елемент: Електронні формули:
1. Фосфор а) 1s22s22p63s23p2
2. Силіцій б) 1s22s22p63s23p3
3. Хлор в) 1s22s22p63s23p4
4. Сульфур г) 1s22s22p63s23p5
д) 1s22s22p63s13p3
Здійсніть перетворення:
а) Fe(OH)2 → FeO → Fe;
б) Fe → FeO → FeCl2.
1. Сплави заліза
Залізо є основою чорної металургії, тому його видобувають у величезних кількостях.
Нова програма розгорнутого будівництва комунізму передбачає в 1980 р виробництво 250
млн. Т сталі. Це в 3,8 рази більше, ніж в 1960 р
Залізо майже ніколи не застосовується в чистому вигляді, а тільки у вигляді сплавів.
Найважливішими сплавами заліза є його сплави з вуглецем – різні чавуни і сталі. Основна
відмінність чавуну від сталі в змісті вуглецю: в чавуні міститься більше 1,7% вуглецю, а в
сталі – менше 1,7%.
Чавун і сталь – це сплави на основі заліза. Цикл чорної металургії включає в себе:
– чавунно-доменне виробництво;
– виробництво сталі та феросплавів;
– виробництво прокату та інших виробів.
2. Виробництво чавуну
Чавун виплавляють в основному в доменних печах за високих температур (2000 °С).
Чавун – це зазвичай крихкий став заліза з вуглецем (2,14-6,67 %), який містить домішки
Силіцію, Мангану, Фосфору та Сульфуру (сума їхніх масових часток перевищує 8 %), а іноді
й легувальні елементи (Алюміній, Хром, Ванадій, Нікол тощо).
У домну завантажують залізну руду (гематит Fe2О3, магнетит FeO · Fe2О3), кокс (С) і
флюси (вапняк), що необхідні для зв’язування пустої породи (піску), яку містить будь-яка
руда. Кокс згорає:
Кальцій карбонат розкладається:
Кальцій оксид реагує із силіцій оксидом:
Кальцій силікат легко відокремлюється у вигляді легкоплавкого шлаку2.

Вуглекислий газ відновлюється до СО:
Процес відновлення оксидів Феруму проходить у кілька стадій:
Оксиди низки елементів (Мангану, Сульфуру, Фосфору) також відновлюються до

неметалів:
Частина відновленого заліза реагує з коксом і карбон(ІІ) оксидом, утворюючи ферум

карбід Fe3C (цементит):
Утворений чавун крихкий, не піддається ковці та прокату.

3. Виробництво сталі
Сталь – це сплав заліза з вуглецем (з масовою часткою вуглецю від 0,022 до 2,14 %), що
робить її твердішою і менш в’язкою, ніж залізо, і пластичнішою, ніж чавун. Сталь
виплавляють із чавуну трьома основними методами: киснево-конверторним (63 % світового
виробництва сталі), варкою сталі в електропечах3 (більше 30 %) та мартенівським (2,2 %)4 .
Через розплавлений чавун продувають кисень, домішки вигорають, їх видаляють у вигляді
шлаку5:
Кисень, який надходить до печі, окислює також і частину заліза:
Утворений оксид, відновлюючись, окислює домішки, які містяться в чавуні:
Ці оксиди утворюють шлаки.

Леговані сталі можуть містити інші – металічні та неметалічні – домішки (до 50 %).
Вони значним чином впливають на властивості сплаву.
1. На заміну йому приходять значно дешевші методи прямого відновлення заліза з руди
за допомогою синтез-газу (суміші карбон(ІІ) оксиду і водню): отримують губчасте залізо, яке
йде в електричну піч для виплавки сталі.
2. Потужне металургійне виробництво (Україна посідає 6-те місце у світі з виробництва
чавуну) накопичує величезні кількості шлаку у відвалах. Шлаки та інші відходи чорної та
кольорової металургії, різноманітних гірничо-збагачувальних комбінатів, електростанцій
можуть вкривати значні території навколо цих підприємств, створюючи серйозну екологічну
проблему, зокрема, стають джерелом токсичного, радіоактивного забруднення грунту,
грунтових вод і водойм, атмосфери.
3. Існує два методи: дуговий та індукційний. Обидва цінні тим, що виплавку сталі
можна проводити в будь-якій атмосфері (або у вакуумі), що відповідно відбивається на
властивостях кінцевого продукту. На початку 60-х років у Києві у Всесоюзному інституті
електрозварювання ім. Є. О. Патона було розроблено спосіб електрошлакової переплавки
сталі (а кілька років потому співробітниками Центрального НДІ чорної металургії ім. І. П.
Бардіна – ще простіший та ефективніший).
4. 3 1970 p. у світі нові мартенівські печі не будують. В Україні цим методом
виплавляють більше 40 % сталі (2008 p.).
5. Томасшлак (приблизний склад – Са3(РО4)2 · СаО) – цінне мінеральне добриво,
продукт взаємодії фосфор оксиду Р2О5 з вапном СаО. Утворюється у вигляді шлаку під час
конверторного добування сталі:
Р2О5 + 3СаО = Са3(РО4)2
Велике практичне значення мають феросплави (сплав заліза з кремнієм), ферохром
(сплав заліза з хромом), феромарганець (сплав заліза з марганцем). Феросплави – це чавуни,
що містять більше 10% заліза і не менше 10% відповідного компонента. Крім того, в них є ті
ж самі елементи, що і в чавуні. Феросплави застосовуються в основному при «раскислении»
стали і як легуючі домішки.
Серед чавунів розрізняють лінійні і переробні. Ливарний чавун використовується для
виливків різних деталей, переробний-переплавляється на сталь, оскільки володіє дуже
високою твердістю і не піддається обробці. Переробний чавун білого кольору, а ливарний –
сірого. Переробний чавун містить більше марганцю.
4. Хімічні властивості заліза та його сполук
1. Взаємодія з киснем
а) Нагріте до високої температури воно горить в кисні і на повітрі, перетворюючись на
залізну окалину: 3Fe + 2O2 = Fe3O4 (або FeO • Fe2O3);
б) при окисненні в присутності парів води утворюється Fe2O3: 4Fe + 3O2 = 2Fe2O3;
в) при повільному окисненні в сухому повітрі утворюється FeO: 2Fe + O2 = 2FeO.
2. Взаємодія з неметалами
Залізо безпосередньо реагує з більшістю неметалів (галогенами, сіркою, азотом,
фосфором, вуглецем та ін.). Багато з цих процесів екзотермічні, проте для початку реакції
залізо треба дуже нагріти.
а) З хлором і сіркою взаємодіє при слабкому нагріванні: 2Fe + 3Cl2 = 2FeCl3 (ферум(ІІІ)
хлорид), Fe + S = FeS (ферум(ІІ) сульфад);
б) при високій температурі з іншими неметалами: 3Fe + C = Fe3C (карбід заліза), 2Fe +
N2 = 2FeN (ферум(ІІІ) нітрид), 2Fe + Si = Fe2Si (ферум силіцид), 3Fe + 2P = Fe3P2 (ферум(ІІ)
фосфід).
3. Взаємодія з водою
У розпеченому стані залізо реагує з водяною парою: 3Fe + 4H2O = Fe3O4 + 4H2,
утворюючи змішаний оксид.
4. Взаємодія з кислотами
а) Під час взаємодії з хлоридною та розведеною сульфатною кислотами воно витісняє
водень з утворенням солей, ступінь окислення Феруму в яких +2: Fe + 2HCl = FeCl2 + H2;
Fe + H2SO4(P) = FeSO4 + H2;
б) залізо за звичайної температури не взаємодіє із концентрованою сульфатною та
нітратною кислотами тому, що на поверхні утворюється нерозчинна плівка з його сполук.
Тому ці кислоти можна зберігати в залізних посудинах. Розбавлена нітратна кислота на
холоді розчиняє залізо: 4Fe + 10HNO3 = 4Fe(NO3)2 + NH4NO3 + 3H2O;
в) при нагріванні з концентрованими сульфатною і нітратною кислотами утворюються
солі Fe3+ і в залежності від концентрації кислоти можуть утворитися відповідно SO2(S),
нітроген оксиди або вільний азот: 2Fe + 6H2SO4(к) temper Fe2(SO4)3 + 3SO2 + 6H2O, Fe +
4HNO3(к) temper Fe(NO3)3 + NO + 2H2O.
5. Взаємодія з солями
Із розчинів солей залізо легко витісняє всі метали, що стоять у ряду напруг правіше від
нього, утворюючи сполуки Феруму із ступенем окиснення +2: Fe + Pb(NO 3)2 = Fe(NO3)2 + Pb;
Fe + CuSO4 = FeSO4 + Cu.
6. Взаємодія з лугами
У подрібненому стані залізо взаємодіє з концентрованими розчинами гарячих лугів з
утворенням комплексних солей: Fe + 2NaOH + 2H2O = Na2Fe(OH)4 (тетрагідроксиферрат(ІІ)
натрію) + H2.
Добування
Чисте залізо можна добути відновленням ферум(ІІІ) оксиду воднем: Fe2O3 + 3H2 = 2Fe
+ 3H2O.
5. Комплексні сполуки заліза
Перші речовини, віднесені до комплексних сполук, застосовувалися берлінськими
художниками як фарби – це турнбулева синь і берлінська блакить (рис. 1).
Рисунок1 – Комплексні сполуки: а) турнбулева синь Fe3[Fe(CN)6]2

Fe3[Fe(CN)6]2 б) берлінська блакить Fe4[Fe(CN)6]3
Спочатку турнбулеву синь одержали випадково (а потім і використовували для
фарбування тканин) на заводах Турнбуля при дії на солі феруму(ІІ) червоної кров’яної солі
(рис.12.2):
3Fe2++2[Fe(CN)]3−→Fe3[Fe(CN)6]2↓
Берлінську блакить отримано теж випадково – берлінським майстром Дисбахом, який
виготовляв фарби для художників на основі дуже отруйної жовтої кров’яної солі (рис.12.2):
4Fe3++3[Fe(CN)]4−→Fe4[Fe(CN)6]3↓
4Fe3++3[Fe(CN)]4−→Fe4[Fe(CN)6]3↓
Рисунок 2 – Кристали кров’яної солі: а) червоної К3[Fe(CN)6] б) жовтої К4[Fe(CN)6]

Ці речовини набули важливого значення в аналітичній хімії як якісні реагенти для
розпізнавання та ідентифікації сполук, що містять катіони Fe2+
. Природна металоорганічна речовина гемоглобін, , – також комплексна сполука заліза:
Тема 5. Оксид та гідроксид алюмінію, одержання, амфотерні властивості.
Застосування сполук алюмінію.
Мета: розглянути положення алюмінію у Періодичній системі, будову атома; ознайомитися
з поширенням алюмінію у природі, його добуванням, властивостями та застосуванням.
План
1. Загальна характеристика алюмінію;
2. Поширення алюмінію;
3. Хімічні властивості;
4. Застосування алюмінію.
1. Підготувати реферат на тему «Застосування алюмінію».
1. Загальна характеристика алюмінію.
Алюміній — металічний елемент головної підгрупи ІІІ групи 3 періоду періодичної
системи хімічних елементів. Електронна конфігурація зовнішнього енергетичного рівня його
атома 3s23p1. При хімічних взаємодіях у збудженому стані він здатен утворювати три
ковалентних зв’язки або повністю віддавати свої три електрони, проявляючи у своїх
сполуках ступінь окиснення +3. Отже, Алюміній є активним відновником.
2. Поширення алюмінію.
Алюміній по поширеності займає третє місце серед інших елементів. Масова частка
Алюмінію в земній корі становить 8,5 %. У природі він зустрічається тільки у вигляді
сполук. Він входить до складу алюмосилікатів, до яких належать: глини, слюди, польові
шпати, зокрема каолін. Промислово важливою алюмінієвою рудою є боксит Al2O3 · nН2О.
Алюміній входить до складу мінералу корунду, який є кристалічним алюміній оксидом
Al2O3. Різні домішки здатні надавати корундові різних кольорів. зеленого, жовтого,
жовтогарячого, фіолетового та інших кольорів й відтінків. Його синій різновид називають
сапфіром, а червоний — рубіном. І рубіни, і сапфіри є коштовними каменями.
Проста речовина алюміній — блискучий сріблясто-білий метал. Він має високу
здатність відбивати світлові та теплові промені, а також високі тепло- та електропровідність.
Температура плавлення алюмінію 660 °С. Це досить легкий і пластичний метал. З нього
можна виробляти тонкий дріт і фольгу.
3. Хімічні властивості алюмінію
Хімічно алюміній дуже активний. На повітрі він швидко окиснюється і вкривається
тонкою плівкою алюміній оксиду. Оксидна плівка є досить міцною й зумовлює корозійну
стійкість алюмінію. При нагріванні на повітрі чи в кисні алюміній згоряє, утворюючи також
алюміній оксид:
4Al + 3O2 = 2Al2O3.
Алюміній активно реагує з іншими неметалами. За звичайних умов він взаємодіє з
хлором і бромом, утворюючи солі, наприклад, алюміній хлорид:
2Al + 3Сl2 = 2AlСl3.
Реакція алюмінію з йодом відбувається, якщо до суміші алюмінієвого порошку з йодом
додати кілька крапель води, яка виконує роль каталізатора:
2Al + 3I2 = 2AlІ3.
При нагріванні алюміній реагує з сіркою, азотом, вуглецем, наприклад:
2Al + 3S = Al2S3.
У звичайному стані алюміній покритий захисною оксидною плівкою і є стійким до дії
води навіть при нагріванні. Якщо плівка алюміній оксиду буде зруйнована, то алюміній буде
активно реагувати з водою з виділенням газуватого водню:
2Al + 6Н2О = 2Al(ОН)3↓ + 3Н2↑.
Алюміній реагує з розчинами кислот з утворенням солей і водню, наприклад:
2Al + 6НСl= 2AlCl3 + 3Н2↑.
Концентровані сульфатна і нітратна кислоти пасивують алюміній, тобто збільшують
міцність оксидної плівки. Таким чином, алюміній з ними не реагує.
Оксидна плівка легко розчиняється в лугах і алюміній реагує з розчинами лугів з
виділенням водню:
2Al + 2NaOH +6Н2O = 2Na[Al(OH)4] + 3Н2↑.
Алюміній відновлює метали з їхніх оксидів при нагріванні (алюмінотермія), наприклад:
Fe2O3 + 2Al = 2Fe + Al2O3.
Алюміній добувають шляхом електролізу глинозему розчиненого в розплавленому
кріоліті Na3[AlF6].
4. Застосування алюмінію
Широке застосування алюмінію зумовлене його властивостями. Поєднання легкості
з достатньо високою електропровідністю дозволяє застосовувати алюміній як провідник
електричного струму. Алюміній і його сплави використовують практично у всіх галузях
сучасної техніки: в авіаційній й автомобільній промисловості, залізничному і водному
транспорті, машинобудуванні тощо. Завдяки високій корозійній стійкості алюміній широко
застосовують при виготовленні апаратури для виробництва харчових продуктів та деяких
хімічних речовин. З полірованого алюмінію виготовляють дзеркала та поверхні нагрівальних
і освітлювальних рефлекторів. Алюміній використовують як розкисник сталей та інших
сплавів. Ним відновлюють метали з їхніх оксидів.
Тема 6. Мідь та сплави на її основі у сучасні електротехніці
Мета: розгляд і вивчення основних властивостей міді, сплавів на її основі та їх застосування
в промисловості і техніці.
План
1. Мідь та сплави на її основі;
2. Нікель та сплави на його основі;
3. Мідно-нікелеві сплави.
Підготувати реферат на тему «Застосування міді».
1. Мідь та сплави на її основі
Мідь – пластичний метал червонуватого кольору. Вона, як золото і срібло, в надрах
землі зустрічається в самородках. Але незважаючи на те, що в земній корі її небагато
(0,01%), мідь не розсіяний метал і концентрується в рудах.
Густина міді 8,9 г/см3, температура плавлення 1083oC, комірка ГЦК, поліморфні
перетворення відсутні. Твердість міді 85 – 115 НВ.
За властивостями мідь близька до срібла і золота. На повітрі вона майже не
окислюється, має високу пластичність, електро- і теплопровідність. Тому майже половина
міді використовується в електрорадіотехніці для виготовлення провідників – монтажного і
обмоточного дроту, струмонесучих деталей приладів та апаратів тощо.
Електропровідність міді дуже залежить від домішок. Навіть незначний вміст домішок
різко зменшує електропровідність міді. Якщо в мідь внести метал з більшою провідністю
(наприклад, срібло), то електропровідність зменшиться. Тому мідь, яка використовується для
виготовлення провідників, повинна бути надзвичайно чистою. Очищають її шляхом
електролізу. Тому чисту мідь називають електролітичною.
Шкідливими домішками в міді є вісмут, свинець, сірка і кисень.
Вісмут і свинець з міддю утворюють легкоплавкі евтектики, які розташовуються по
границях зерен і спричинюють руйнування при обробці тиском в гарячому стані.
Допускається в міді вісмуту до 0,002%, а свинцю до 0,005%.
Сірка і кисень знижують пластичність міді. Крім того, кисень при певних умовах може
привести до «водневої хвороби» міді. Кисень з’єднується з міддю, утворюючи оксид міді,
який зосереджується на границях зерен. Якщо з такої міді виготовити деталь, яка буде
працювати в нагрітому стані та присутності водню, то водень проникає на границю зерен і
взаємодіє з оксидом міді, утворюючи пари води, які створюють тиск, достатній для
розтріскування поверхні деталі.
Мідь високої чистоти позначають МОО (99,99%), МО (99,95%), технічної – М1, М2,
МЗ, М4 (99,9; 99,7; 99,5; 99%).
Властивості міді значною мірою залежать від попередньої обробки деформуванням,
теплом (відпалена) тощо. Проте, в усіх випадках мідь має малу міцність. Тому в техніці
частіше використовують не мідь, а її сплави – латунь і бронзу.
Латунь – це сплав міді з цинком. В системі мідь-цинк (рис. 26) утворюється 6 фаз: α, β,
γ, δ, ε, η.
Практичне значення мають латуні з вмістом цинку 42 – 43%. При такому вмісту цинку
досягається найбільша пластичність та міцність (рис. 27).
При вмісті цинку до 39% латуні однофазні, до 46% – двофазні.

З рисунка видно, що із збільшенням цинку спочатку міцність і пластичність ростуть (до
30% цинку). Далі пластичність зменшується, а міцність продовжує рости, але до 45% цинку.
Потім і вона різко падає. Це обумовлене появою (при 39% цинку) – β-фази.
Вироби з однофазної латуні (гільзи для снарядів, прокладки тощо) виготовляють
методом глибокої штамповки з листового матеріалу. Вони відрізняються високою
корозіостійкістю у воді та сухій парі. При збільшенні вмісту цинку зменшується вартість
латуні, покращується міцність, однак, різко зменшується корозіостійкість. Вилежування
деформованої латуні у вологому середовищі (особливо при наявності аміаку) приводить до
руйнування виробів (сезонне розтріскування).
Двохфазні латуні добре оброблюються тиском при температурі 700oC, коли структура
стає однофазною (β). Такі латуні мають хороші ливарні властивості. Із двохфазних латуней
виготовляють дрібні деталі – гайки, втулки, штуцери, трійники тощо.
Легуючі елементи (олово, алюміній, марганець, залізо, кремній) змінюють структуру та
властивості латуней.
За технологічними ознаками латуні, як і всі сплави кольорових металів, розділяються
на ливарні та деформовані. Ливарні латуні використовуються для виготовлення фасонних
відливок. Деформовані латуні виготовляють у вигляд простих латуней, наприклад Л90
(томпак), Л80 (напівтомпак) та складних латуней ЛАЖ60-1-1, ЛС63-3 та ін. Маркують прості
латуні буквою Л та цифрами, які показують вміст міді у відсотках: Л96, Л70 тощо.
Бронзи – це сплави міді з оловом, алюмінієм, кремнієм, марганцем, свинцем, берилієм
тощо. В залежності від введеного елементу бронзи називають олов’яними, алюмінієвими і
т.д.
Маркуються бронзи буквами Бр і буквами, якими позначаються елементи, що входять
до неї. Після букв стоять цифри, які у відсотках показують кількість цих елементів.
Наприклад, марка БрОЦС5-5-5 означає, що бронза вміщує олова, свинцю і цинку по 5%.
Олов’яні бронзи – використовувались ще в давні часи (бронзовий вік) для
виготовлення предметів праці та побуту. Пізніше із них відливали гармати, дзвони тощо.
Діаграма мідь-олово показана на рис. 28.
Структура олов’яних бронз унаслідок ліквації не завжди відповідає діаграмі. Так, при
вмісту олова 10 – 12% повинна бути однофазна α -структура. Але в реальних умовах
охолодження вона двохфазна α + β. Відновити однофазність можна деформацією та
відпалом.
Залежність властивостей олов’янистої бронзи від вмісту олова показана на рис. 29.
З рисунка видно, що вже при 5 – 6% олова пластичність бронз різко падає. Міцність же
росте аж до 25% олова, а потім швидко зменшується. Це треба мати на увазі при
використанні олов’янистих бронз. Олов’янисті бронзи підлягають термічній обробці. Так,
деформовані бронзи для підвищення пластичності відпалюють при 700 – 750oC (з наступним
швидким охолодженням), а відливки для зняття внутрішніх напруг відпалюють при 550oC.
Олов’янисті бронзи з вмістом олова біля 10% мають високі антифрикційні якості, тому
їх широко використовують для виготовлення підшипників ковзання. Крім того, з
олов’янистих бронз виготовляють парову та водяну арматуру, фасонні відливки тощо.
Для здешевлення в олов’янисті бронзи додають 5 – 10% цинку. Він розчиняється в міді
і суттєво не змінює структуру.
Для кращої оброблюваності в бронзу добавляють 3 – 5% свинцю, що спричинює
подрібнення стружки.
Фосфор вводять в бронзу для її розкислення.
Однак олово дефіцитний елемент, тому олов’яниста бронза, навіть з добавками інших
елементів, дорога.
Більш дешевою і з непоганими технологічними та механічними властивостями
є алюмінієва бронза.
При нормальній температурі в міді може розчинятись біля 9% алюмінію і утворити
однофазний α-твердий розчин. Тому на практиці використовуються алюмінієві бронзи з
вмістом алюмінію 9 – 11%. Бронзи, які мають більше 10% алюмінію, гартують з нагріванням
до 900oC. Після гартування ут ворюється орієнтована структура з голками, подібними до
мартенсітних у сталі. Це спричинює зростання міцності та твердості бронзи, однак, падає
пластичність.
Алюмінієві бронзи часто легують залізом, нікелем, марганцем тощо. Це покращує
механічні властивості алюмінієвих бронз.
Із алюмінієвих бронз виготовляють зубчаті колеса, сальники, деталі турбін,
електропровідні пружини тощо. Вони добре працюють в умовах зносу, підвищеного тиску і
навіть підвищених температурах. Бронзи з вмістом заліза є найбільш міцними. Поєднання
міцності, високої хімічної стійкості та антифрикційних властивостей робить їх цінними
матеріалами для виготовлення різних втулок, сідел клапанів, шестерень, тобто
відповідальних деталей.
Марганцеві бронзи мають порівняно невисокі механічні властивості, але добре
протистоять корозії.
Свинцеві бронзи відрізняються високою корозіостійкістю і теплопровідністю (в чотири
рази більшою, ніж у олов’яних бронз). Застосовуються для високонавантажених
підшипників з великим питомим навантаженням.
Берилієві бронзи після термообробки мають високі механічні властивості – велику
межу пружності, хорошу корозіостійкість та теплостійкість.
Берилієву бронзу використовують в приладобудуванні для виготовлення
відповідальних пружин, мембран тощо. Крім того, вона є іскронебезпечною, тому з неї
виготовляють електричні контакти та ударний інструмент, яким можна працювати у
вибухонебезпечних середовищах. Однак, її використання обмежується дороговизною
берилію.
Кремнієві бронзи використовують замість дорогих берилієвих. Їх властивості дещо
нижчі, ніж у берилієвих, але вищі ніж у олов’янистих.
Із кремнієвих бронз виготовляють відповідальні деталі, які працюють у важких умовах
температури і тертя. Із них виготовляють полоси, прутки, втулки, клапани, плоскі та круглі
пружини.
Особливі властивості мають міднонікелеві сплави — куніали, нейзильбери, мельхіори,
копелі, манганіни, константани та ін.
Куніали (мідь – нікель – алюміній) використовують для виготовлення деталей
підвищеної міцності, пружин та інших електротехнічних виробів.
Нейзильбери (мідь – нікель – цинк) мають колір близький до срібла. Вони добре
протистоять атмосферній корозії. Їх використовують в приладобудуванні та при виробництві
годинників.
Мельхіори (мідь – нікель та незначна кількість добавки заліза і марганцю) дуже
корозієстійкі, навіть у морській воді. Їх використовують для виготовлення теплообмінних
апаратів, ювелірних виробів тощо.
Копелі (мідь – нікель (43%) – марганець (0,5%)) – спеціальний термоелектричний сплав
для виготовлення термопар.
Манганін (мідь – нікель (3%) – марганець (12%)) – спеціальний сплав з високим
питомим електричним опором.
Використовується для виготовлення електронагрівальних елементів.
2. НІКЕЛЬ І ЙОГО СПЛАВИ
Металевий нікель був відомий в Китаї ще до нашої ери. З особливого нікелевого сплаву
пактонга карбувалися давньокитайські монети. Збереглися древнеперсидские (бактрийского)
монети, що відносяться до II ст. до н. е., також зроблені з нікелевого сплаву. Спочатку
застосування нікелю було пов'язано головним чином з ювелірним і монетним виробництвом.
Нікель як хімічний елемент був відкритий у 1751 р, проте у виробництві художніх виробів
він став застосовуватися тільки в самому кінці XVIII і початку XIX ст.
Нікель - метал сріблясто-білого кольору, з сильним блиском, що не тьмяніє на повітрі.
Щільність нікелю 89; температура плавлення +1455 ° С; він кипить при 3075 ° С, має
магнітні властивості; при температурі 360 ° С магнітні властивості зникають. Чистий нікель,
що не окислюється під впливом атмосферного повітря. В розбавлених сірчаної та соляної
кислоти він розчиняється повільно, а в азотної дуже швидко. У концентрованої азотної
кислоти він пасивний.
Нікель має велику хімічну стійкість, тугоплавкостью, міцністю і пластичністю. Він належить
до малопоширені в природі металів і в самородному стані в земній корі не зустрічається;
однак його виявили в метеоритах.
Чистий нікель позначається марками Н-1 Н-2 Н-3 і Н-4. У нікелі завжди знаходяться різні
домішки: кобальт, залізо, мідь, марганець і кремній, які присутні в ньому в невеликих
кількостях; вони не вважаються шкідливими домішками, так як не роблять поганих впливів
на його механічні властивості.
До шкідливих домішок нікелю відносяться вуглець, сірка і кисень. Вони погіршують
властивості нікелю - пластичність і міцність. Вуглець допустимо в межах до 03-04%; при
більш високому змісті він починає виділятися у вигляді графітових включень і
унеможливлює прокатку нікелю в листи. Присутність сірки понад 002% викликає
красноломкость нікелю при температурі 625 ° С. Тому нікель з підвищеним вмістом сірки
непридатний для гарячого штампування. Чистий нікель добре штампується, прокочується і
тягнеться в дріт, але погано відливається, так як в розплавленому стані він сильно поглинає
гази і виливки виходять пористими. Нікель добре полірується і тонується.
В області художніх виробництв нікель застосовується головним чином для нікелювання -
декоративних і антикорозійних покриттів, а також для приготування різних сплавів, які
вигідно відрізняються срібло в посудній, галантерейному, ювелірному виробництвах, і в
монетному справі. Останнім часом значна частина видобутого нікелю йде на легування так
званих нержавіючих сталей, які, в свою чергу, мають застосування в художній
промисловості.
На нікелевої основі виготовляється значна кількість спеціальних сплавів, застосовуваних у
самих різних галузях народного господарства, - ніхром, константан, нікелін, манганин, мідь,
хромель і ін. Ці сплави застосовують для приготування високоомній дроту; сплав інвар (
«незмінний»), що складається з 36% нікелю і 64% заліза, застосовується для еталонів
лінійних заходів, так як його коефіцієнт лінійного розширення дорівнює всього 00000001.
Своєрідними властивостями відрізняється сплав платинит, що містить 50% нікелю і 50%

заліза. Коефіцієнт розширення цього сплаву дуже близький до коефіцієнта розширення скла.
Тому він з успіхом застосовується для вичинки оправ до стекол в тих випадках, коли виріб
піддається нагріву. Іноді деталі з платинита запаюють в скло. Свою назву «платинит» він
отримав завдяки схожості його за зовнішнім виглядом з платиною.
в області художньої промисловості - в ювелірів галантерейному і посуд-му 'виробництві -
застосовуються сплави, що імітують срібло. Найбільш древнім з них, як уже зазначалося, є
пакт він г-біла китайська мідь, до складу якої входить 404% міді, 254% цинку, 316% нікелю і
26% заліза.
Древній персидський нікелевий сплав складався з 78% міді, 20% нікелю, а також 10% заліза і
близько 05% кобальту та інших домішок і застосовувався для карбування монет.
З середини XVIII і особливо в XIX в. широке застосування отримав сплав мельхіор. Він
твердіше срібла, добре полірується, має сірувато-білий колір. Залежно від призначення
мельхіору його склад різний. За змістом елементів можна виділити такі різновиди цього
сплаву:
1) 60% міді, 20% цинку і 20% нікелю - сплав, що застосовувався для відливання різних
декоративних предметів: свічників, канделябрів і ін .;
2) 50% міді, 25% цинку, 25% нікелю - сплав, найбільш схожий на срібло; має білий колір,
досить ковок і пластичний;
3) 50% міді, 20% цинку, 30% нікелю - цей сплав дуже ковок, добре полірується;
4) 505% міді, 255% цинку, 315% нікелю, 25% заліза - трохи змінений китайський сплав -
пактонг;
5) 55% міді, 16% цинку, 24% -нікеля, 3% олова, 2% заліза-так званий білий метал,
застосовуваний для вичинки ложок, виделок і т. П..
Ці сплави, крім мельхіору, називалися також «новим сріблом», аргентаном і альфенілом (до
складу останнього входило до 2% срібла). Вони широко застосовувалися в Західній Європі і
Росії Для виробництва різних художніх виробів.
В даний час в Радянському Союзі проводиться два нікелевих сплаву, що застосовуються в
художній промисловості:
1) мельхіор (НМ 81), що містить 81% міді і 19% нікелю;
2) нейзильбер ( НМЦ 65-20), що містить 65% міді, 20% цинку і 15% нікелю.
Обидва цих сплаву володіють достатньою корозійну стійкість, міцність і пластичністю. Вони
добре прокочуються в листи, карбуються, штампуються і поліруються; легко приймають
красиву різноманітну обробку і різні відтінки при впливі розчинів гіпосульфіту натрію і
оцтовокислого свинцю.
3. Мідно-нікелеві сплави
Мі́дно-ні́келевий сплав або купроні́кель (англ. cupronickel) — однофазний сплав на
основі співмірних кількостей міді (Cu) й нікелю (Ni) та може містити у невеликих кількостях
інші компоненти такі як кремній, залізо, алюміній або марганець.
Мідно – нікелеві сплави
Мідно-нікелеві сплави характеризуються високими міцністю, жаротривкістю а
також, стійкістю до корозії у прісній та морській воді, сухих газах та атмосфері. Із
зростанням вмісту нікелю корозійна стійкість та міцність сплавів зростають. Вони добре
обробляються у холодному і гарячому стані. Сплави характеризуються великим електричним
опором. Колір від світло-сріблястого до м'якого золотаво-рожевого, обумовлений
співвідношенням у сплаві міді й нікелю.
Мідно-нікелеві сплави постачаються як продукт оброки тиском у вигляді: бляхи, дроту,
прутків, смуг і труб. Вимоги до складу сплавів групи мідно-нікелевих сплавів
регламентуються міждержавним стандартом ГОСТ 492–2006[1].
Мідно-нікелеві сплави поділяються на:
 Мельхіор (двоскладниковий) (купронікель двоскладниковий) — МН95-5 (за
стандартами ISO CuNi5), МН16 (сплав ТБ), МН19 (CuNi19) i МН25 (CuNi25), що
використовуються для карбування монет та виготовлення спеціальних виробів (посуду,
творів мистецтва тощо).
 Мельхіор (залізо-марганцевий купронікель) — МНЖ5-1 (CuNi5FeMn),
МНЖМц10-1-1 (CuNi10FeMn) i МНЖМц30-1-1 (CuNi30MnFe), що знайшли застосування
для виготовлення трубопроводів для хімічно агресивних рідин у приладобудуванні та
конденсаторних труб, маслоохолодників, трубних систем кондиціонерів.
 Марганцевий купронікель — МНМц40-1,5 (CuNi40Mn, константан) й
МНМц43-0,5 (CuNi44Mn, копель) — для термопар та компенсаційних
провідників, резисторів та при виготовленні електровакуумних ламп.
 Куніаль (купронікель алюмінієвий) — МНА13-3 (CuNi13Al3, куніаль А),
МНА6-1,5 (CuNi6Al2, куніаль Б) — для виробів підвищеної міцності у машино- та
суднобудуванні.
 Нейзильбер (купронікель цинковий) — МНЦ15-20, МНЦ18-20, МНЦ18-27 —
для виготовлення пружних елементів.
 Монель-метал — НМЖМц28-2,5-1,5 (NiCu30) — для виготовлення
корозієстійких детал
Тема 7. Метали VI групи. Хром та його сполуки: поширення у природі, добування,
застосування.
Мета: ознайомитися із металами VI групи; хромом та його сполуками, поширенням у
природі, добування та застосування.
План
1. Загальна характеристика хрому;
2. Хімічні властивості;
3. Застосування;
4. Кисневі сполуки хрому (III);
5. Хромовий ангідрид і хромові кислоти.
На основі електронної будови атома Хрому вказати його можливі ступені окиснення.
Охарактерізувати кислотно-основні властивості оксидів та гідроксидів хрому при
переході від нижчих ступенів окиснення до вищих .
1. Загальна характеристика хрому
Хром був відкритий Л. Н. Вокленом у 1797 р.
Перебування в природі. Природні сполуки хрому: хромистий залізняк FеО·Сr2О3 і
свинцева червона руда РbСrО4. Великі поклади хромових руд зустрічаються на Уралі.
Фізичні властивості. Хром - білий блискучий метал, що відрізняється твердістю і
тендітністю, з густотою 7,2 р/см3, температурою плавлення 1903С и температурою кипіння
біля 2570С. На повітрі поверхня хрому покривається оксидной плівкою, що охороняє його
від подальшого окислювання. Добавка вуглецю до хрому ще більше збільшує його твердість.
2. Хімічні властивості.
Хром на холоду дуже інертний. При нагріванні він взаємодіє з киснем, галогенами,
азотом, вуглецем, сіркою й ін.:
4 Cr + 3 O2 = 2 Cr2O3
2 Cr + 3 Cl2 = 2 CrCl3
2 Cr + 3 S = Cr2S3
2 Cr + N2 = 2 CrN
Сульфід хрому може існувати тільки в сухому виді. При контакті з водою, навіть із її
парами, він цілком гідролізується:
Сr2S3 + 6 Н2О = 2 Сr(ОН)3 + 3 Н2S
При нагріванні хром розчиняється в соляною і сарною кислотах:
Сr + Н2SО4 = СrSO4 + Н2
Сr + 2 HСl = СrСl2 + Н2
Сполуки хрому (II) хитливі і легко окисляються до сполук хрому (III):
4 СrСl2 + O2 + 4 НСl = 4 СrСl3 + 2 Н2О
У нитратній кислоті і царській горілці на холоду хром зовсім не розчиняється, а при
кип'ятінні розчиняється дуже слабко. Це пояснюється тим, що нитратна кислота пасивує
хром. Хром пасивується й іншими сильними окислювачами.
Отримання. У промисловості одержують як чистий хром, так і його сплав із залізом
(ферохром). Чистий хром одержують відновленням його оксиду алюмінієм:
Сг2О3 + 2 Аl = 2 Сr + Аl2O3
Ферохром буває двох видів: що містить і вуглець, що не містить. Перший одержують
відновленням хромистого залізняка коксом:
FеО·Сr2О3 + 4 С = Fе + 2 Сr + 4 СО
другий - відновленням хромистого залізняка алюмінієм:
3 FеО·Сr2О3 + 8 Аl = 3 Fе + 6 Сr + 4 Аl2O3
3. Застосування. Хромом покривають залізні і сталеві деталі й інструменти, що
використовуються в промисловості. Хромування деталей здійснюється електролітичним
методом.
Найбільша кількість хрому застосовується в металургії для одержання хромистих
сталей, що відрізняються великою твердістю і тривкістю, тому використовуються для
виготовлення інструментів, шарикоподшипників і деталей машин, що несуть велике
навантаження. Добавка хрому до бронзи, латуні й інших сплавів значно підвищує їхню
твердість. Сплав хрому з нікелем і залізом (нихром) має високий електричний опір і
застосовується для виготовлення спіралей електронагрівальних приладів.
4. Кисневі сполуки хрому (III).
Оксид хрому (III) Сr2О3 є амфотерним. У звичайних умовах це порошок зеленого
кольору. Він не розчиняється у воді, дуже слабко розчиняється в кислотах і лугах, а при
сплавці з лугами або карбонатами лужних металів утворює розчинні у воді солі хромистої
кислоти - хроміти:
Сг2О3 + 2 NаОН = 2 NаСrО2 + Н2О
Сr2О3 + К2СО3 = 2 КСгО2 + СО2
Оксид хрому (III) при сплавці з лугами при кисню повітря може окислятися
до хроматів:
2 Сr2О3 + 8 КОН + 3 O2 = 4 К2СгО4 + 4 Н2О
У лабораторних умовах оксид хрому (III) можна одержати термічним розкладанням
дихромата амонію:
(NН4)2Сr2O7 = Сr2О3 + N2 + 4 Н2О
У промисловості оксид хрому (III) одержують відновленням дихромата калію коксом
або сіркою:
2 К2Сr2О7 + 3 С = 2 Сr2О3 + 2 К2СО3 + СО2
К2Сr2О7 + S = Сr2О3 + К2SO4
Оксид хрому (III) застосовується для одержання хрому, а також для виготовлення
масляних і акварельних фарб. Хромові фарби стійкі до дії вологи і нагріванню. Солі хрому
(III) застосовуються в промисловості для одержання хромової шкіри.
При дії лугів на розчини солей хрому (III) випадає осад гидроксида хрому (III)
Сr(ОН)3 сірувато-блакитного цвіту. Гидроксид хрому (III) має амфотерні властивості. На
відміну від оксиду гидроксид хрому легкорозчинним як у кислотах, так і в лугах:
2 Сr(ОН)3 + 3 Н2SO4 = Сr2(SO4)3 + 6 Н2О
Cr(ОН)3 +3 NаОН = Nа3[Сг(ОН)6].
тому його можна осадити, тільки якщо не добавляти надлишку лугу. При нагріванні
гидроксид хрому (III) утрачає воду, перетворюючись в оксид:
2 Сr(ОН)3 = Сr2О3 + 3 Н2О
Більшість солей хрому (III) добре розчиняється у воді, але легко піддається гидролізу.
Сульфат хрому разом із сульфатами розжарюємо, амонію, рубидію або цезію
викристалізовується у виді квасцов Ме2SO4·Сr2(SO4)3·24Н2О або МеСг(SO4)2·12Н2О,, де Ме -
катіон калію, амонію, рубидію або цезію.
5. Хромовий ангідрид і хромові кислоти
Хромовий ангідрид і хромові кислоти - сполуки, у яких хром утримується у вищому
валентному стані: +6. Триоксид хрому СгО 3 - кислотний оксид, що взаємодіє з водою,
основними оксидами й основами:
СrО3 + Н2О = Н2СrO4
2 СrО3 + Н2О = Н2Сr2О7
СrО3 + СаО = СаСrО4
СrО3 + 2 КОН = К2СrО4 + Н2О
Хромовий ангідрид може утворювати як хромову, так і двухромову кислоти і їхньої
солі. Стан рівноваги
2 СrО42 + 2 Н  2 НСrО  Cr2О72 + Н2О
залежить від кислотності середовища: у кислому розчині основна маса хрому
знаходиться у виді дихромата, а в лужному, де концентрація іонів водню дуже мала, - у виді
хромата.
Хромовий ангідрид - дуже сильний окислювач. Реакції його з деякими органічними
речовинами при сірчаної кислоти протікають із вибухом:
8 СrО3 + 3 СН3СОСН3 + 12 Н2SО4 = 4 Сr2(SО4)з + 9 СО2 + 9 Н2О
Хромовий ангідрид можна одержати дією концентрованої сульфатної кислоти на сухі
хромати або дихроматы:
K2CrO4 + H2SO4 = K2SO4 + CrO3 + H2O
K2Cr2O7 + H2SO4 = K2SO4 + 2 CrO3 + H2O
Хромовий ангідрид застосовується як окислювач при різноманітних органічних
синтезах.
Солі лужних металів і амонію хромових кислот добре розчинні у воді. Солі інших
металів розчиняються важко. Дихромат калію К2Сг2О7, (хромпик) широко застосовується як
окислювач у лабораторній практика і хімічної технології. Дія хроматів і дихроматів як
окислювачів виявляється в кислому середовищі:
К2Сг2О7 + 6 FеSO4 + 7 Н2SO4 = К2SО4 + Сr2(SO4)3 + 3 Fе2(SO4)3 + 7 Н2О
При додаванні розчину залізного купоросу до розчину дихромата калію жовтогаряче
фарбування зникає і з'являється зеленим, обумовлена утворенням гидратированих іонів Сг 3.
Броміии і йодиди окисляються дихроматом калію до вільних галогенів:
К2Сr2О7 + 6 КI + 7 Н2SO4 = Сr2(SO4)3 + 3I2 + 4 К2SO4 + 7 Н2О
При взаємодії дихромата калію з йодоводневої і бромоводневої кислотами подкисляти
розчин не потрібно, тому що необхідну кислотність створюють самі відновлювачі, що є
сильними кислотами:
К2Сr2О7 + 14 НВr = 2 КВr + 2 СrВr3 + 3 Вr2 + 7 Н2О
йод , що виділяється , або бром маскує перехід жовтогарячого фарбування розчину в
зелену.
У аналітичній хімії реакція окислювання хроматом або дихроатом калію різноманітних
іонів використовується для їхнього визначення. Цей метод аналізу
називається хроматометрією.
Розчин дихромата калію в концентрованої сульфатній кислоті називається хромовою
сумішшю і використовується в лабораторній практицідля миття посуду. Він легко видаляє
жир з поверхні скла, окислюючи його хромовим ангідридом, що утвориться, і змиваючи
концентрованою сульфатною кислотою.
В їх атомах добудовуються (n-1)d-підрівні. У зв’язку з тим, що електронна
конфігурація d5, яка відповідає наполовину заповненому d-підрівню, є стійкою, d-елементи
відповідних періодів прагнуть досягти цього стабільного d5 –стану. У Хрому і Молібдену
спостерігають проскок одного електрона з ns- на (n-1)d-підрівень. У Вольфрама під
зовнішнім ns- та перед зовнішнім (n-1)d-підрівнями, на яких містяться валентні електрони,
знаходиться завершений 4f14 – підрівень. Цей підрівень стабілізує стан атомів без проскоку
електрона.
На відміну від р-елементів у d-елементів не спостерігається закономірної зміни енергії
іонізації. Так, у ряді Сr—Мо—W збільшуються перший потенціали йонізації, що зумовлює
послаблення металічних властивостей від Хрому до Вольфраму. Атомні та іонні радіуси
Молібдену і Вольфраму близькі внаслідок лантоїдного стиску. Тому вони схожі за
фізичними та хімічними властивостями, але істотно відрізняються від Хрому.
Згідно з номером групи, в багатьох своїх сполуках Хром, Молібден та Вольфрам
знаходяться у ступені окиснення +6, який особливо типовий для Молібдену та Вольфраму.
Крім ступеня окиснення +6, Хром має стійкі сполуки у ступені окиснення +2 та +3.
Як і інші d-елементи, Хром, Молібден та Вольфрам утворюють комплексні сполуки з
координаційним числом 6 (рідше 4). У нижчому ступені окиснення для них більш характерні
катіонні комплекси [Сr(Н2О)6]2+, на проміжному – катіонні та аніонні [Сr(Н2О)6]3+,
[Сr(ОН)6]3-, а у вищому ступені окиснення – тільки аніонні СrО42-, [МоF8]2-.
У природі хром та його аналоги зустрічаються виключно у зв’язаному стані. Із
мінералів найбільше значення мають FеО·Сr2О3 – хромистий залізняк, РbСrО4 – крокоіт,
МоS2 – молібденіт.
Чистий Хром одержують відновленням Сr2О3 алюмінієм:
Сr2О3 + 2Аl = 2Сr + Аl2О3.
Молібден та Вольфрам відновлюють воднем з їх оксидів:
МоО3 + 3Н2 = Мо + 3Н2О.
Хром, Молібден та Вольфрам – білі блискучі метали. Вони дуже тверді та тугоплавкі.
Вольфрам – найбільш тугоплавкий з металів, його температура плавлення +3395°С.
Хоча Сr, Мо та W знаходяться у ряді напруг перед воднем і їх стандартні електродні
потенціали мають від’ємне значення, вони у хімічному відношенні досить інертні, за
звичайних умов стійкі по відношенню до води та кисню повітря, мало піддаються корозії
завдяки утворенню на поверхні тонкої, але щільної оксидної плівки. Хімічна природа
оксидної плівки значно впливає на взаємодію цих металів з кислотами. Хром реагує з
розведеними НСl та H2SO4, оскільки оксидна плівка Сr2О3 має амфотерні властивості і під
впливом кислот поступово руйнується:
Сr + 2НС1(розб.) = СrС12 + Н2↑;
Cr + 2H2SO4 (розб.) = CrSO4 + Н2↑.
Молібден та Вольфрам у кислотах-неокисниках не розчиняються. Це пояснюється тим,
що пасивуючі плівки на їх поверхні складаються з кислотних оксидів (МоО3, WО3).
У концентрованих H2SO4 і HNO3 переходить у пасивний стан.
Молібден повільно реагує з HNO3 і концентрованою H2SO4, активніше з царською
водою, сумішшю HNO3 і HF. Вольфрам розчиняється тільки в суміші HNO3 і HF.
Під час розчинення Мо в гарячій концентрованій H2SO4 відбувається реакція
Мо + 5H2SO4(конц.) = H2[MoО2(SО4)2] + 3SO2↑ + 4Н2О.
Розчинення вольфраму в суміші HNO3 і HF відбувається з утворенням міцного
фторокомплексу:
W + 8HF + 2HNO3 = H2[WF8] + 2NO↑ + 4Н2О.
За високих температур Мо і W здатні взаємодіяти з розплавами лугів за наявності
окисників з утворенням молібдатів і вольфраматів:
2Мо + 2Na2CO3 + 3О2 = 2Na2MoO4 + 2СО2;
W + 3NaNO3 + 2NaOH = Na2WO4 + 3NaNO2 + H2O.
При нагріванні порошкоподібний Сr, Мо та W легко згоряють у кисню:
4Сr + 3О2 = 2Сr2О3,
2Мо + 3О2 = 2МоО3,
2W + 3О2 = 2WО3.
Слід зазначити, що при цьому хром окислюється до Сr2О3, а Мо таW утворюють
оксиди у вищому ступені окиснення +6.
У сполуках з оксисеном Хром виявляє ступені окиснення +2, +3, +4, +6 і утворює
відповідні оксиди СrО, Сr2О3, СrО2, СrО3.
СrО2 нерозчинний у воді, важко розчиняється в кислотах та лугах. Гідроксид який йому
відповідає невідомий.
СrО – основний оксид, нестійкий, навіть при незначному нагріванні диспропорціонує:
3СrО = Сr2О3 + Сr
Солі хрому (ІІ), утворені сильними кислотами, розчинні у воді. Взаємодією СrСl 2 з
лугами у без кисневому середовищі утворюється осад хром (ІІ) гідроксиду жовтого кольору:
СrС12 + 2NаОН = Сr(ОН)2 + 2NаС1.
Сr(ОН)2 – виявляє основні властивості, тому легко розчиняється у кислотах з
утворенням катіона гексааквахрому (ІІ):
(жовтий)Сr(ОН)2 + 2НСl + 4Н2О = [Сr(Н2О)6]Сl2(синій)
Сполуки Хрому (ІІ) сильні відновники. Сr(ОН)2 легко окислюється киснем повітря, а
СrС12 подібно до активних металів, здатний відновлювати Гідроген навіть із води і кислот не
окисників:
2СrС12 + 2Н2О = 2СrОНС12 + Н2↑,
2СrС12 +2НС1 = 2СrС13 + Н2↑.
Хром (ІІІ) оксид Сr2О3 – амфотерний оксид є порошком темно-зеленого кольору,
нерозчинним у воді, розведених розчинах кислот та лугів. Як амфотерний оксид, Сr 2О3 у
дрібнодисперсному стані розчиняється у сильних кислотах і концентрованих розчинах лугів.
Сr2О3 + 3НС1 + 9Н2О = 2[Сr(Н2О)6]3+С13;
Сr2О3 + 6NaOH + 3Н2О = 2Na3[Cr(OH)6]3-.
При сплавлені з оксидами лужних металів та лугами Сr2О3 утворює мета хроміти
зеленого кольору:
Сr2О3 + 2NaOH = 2NaСrO2 + Н2О.
Хром (ІІІ) гідроксид – амфотерний, добувають його під дією лугів на розчинні солі
хрому (ІІІ):
СrСl3 + 3NaOH = Сr(OН)3 + 3NaСl.
Свіжодобутий Сr(OН)3 добре розчиняється в кислотах і лугах:
Сr(ОН)3 + 3НС1 + 3Н2О = [Сr(Н2О)6]С13;
Сr(ОН)3 + 3NaOH = Na3[Cr(OH)6].
Аквакомплекс [Сr(Н2О)6]3+ має синьо-фіолетове забарвлення, як і кристалогідрати
солей Хрому(Ш).
Знаходячись у проміжному ступені окиснення, сполуки хрому (ІІІ) мають окисно-
відновну двоїстість. Так, з сильними відновниками Сr2О3 виявляє окисні властивості:
2Аl + Сr2О3 = Аl2О3 + 2Сr.
В окисно-відновних реакціях солі хрому(Ш) можуть виступати як відновники, що
найкраще виявляється в лужному середовищі:
Cr2(SO4)3 + 3Вr2 + 16NaOH = 2Na2CrО4 + 6NaBr + 3Na2SO4 + 8H2O.
Внаслідок окиснення солей Хрому(ІІІ) утворюються хромати — солі хроматної кислоти
Н2СrО4. Цю кислоту модна добути під час розчинення кислотного оксиду СrО3 у воді.
Водний розчин Н2СrО4 – це кислота середньої сили. Хроматна кислота Н2СrО4, як і
дихроматна Н2Сr2О7, відома лише в розчині. У водних розчинах вони перебувають у стані
рівноваги:
2Н2СrО4 Н2Сr2О7 + Н2О.
Хромати лужних та лужноземельних металів, магнію, амонію, талію, плюмбуму мають
жовте забарвлення, дихромати — оранжеве. Розчинними у воді є лише солі лужних металів,
магнію і кальцію. В кислих розчинах, як правило, утворюються дихромати, в лужних —
хромати.
Із солей хрому (VІ) найбільше значення має дихромат калію К2Сr2О7. На відміну від
жовтого хромату він забарвлений у червоно-оранжевий колір і краще розчиняється у воді.
Розчини дихроматів мають кислу реакцію середовища, що пояснюється їх гідролізом:
Сr2О72- + Н2О 2НСrО4- 2Н+ + 2СrО42-
Наведена рівновага у кислому середовищі зміщена ліворуч, у лужному – праворуч.
Таким чином можна здійснити взаємні перетворення хроматів підкисленням у дихромати,
дихроматів підлужненням у хромати:
2К2СrО4 + H2SO4 = К2Сr2О7 + K2SO4 + Н2О,
К2Сr2О7 + 2КОН = 2К2СrО4 + Н2О.
Сполуки Хрому (VІ) — сильні окисники. У сухому вигляді хромати гірше вступають в
окисно-відновні реакції, ніж у розчині. Сухий дихромат амонію під час нагрівання
розкладається, що також є наслідком відновлення хрому (VІ):
(NH4)2Cr2О7 = Сr2О3 + N2↑ + 4H2O↑
Під час відновлення дихроматів у кислому середовищі утворюються похідні катіонного
комплексу [Сr(Н2О)6]3+:
К2Сr26+О7 + 4H2SO4 + 3Nа2S4+O3 = Сr23+(SO4)3 +3Nа2S6+O4 + К2SO4 + 4Н2О;
у нейтральному середовищі – гідроксид хрому (ІІІ):
К2Сr26+О7 + 3(NH4)2S2- + Н2О = 2Сr3+(ОН)3↓ + 3S°↓ +6NН3↑ + 2КОН;
У лужному середовищі – похідні аніонного комплексу [Сr(ОН)6]3-:
К2Сr26+О7 + 3(NH4)2S2- +4КОН + Н2О = 2К3[Сr3+(ОН)6] + 3S°↓ +6NН3↑.
Найбільшу окислювальну активність хромати виявляють у кислому середовищі. Тому
дихромат калію в суміші з концентрованою сульфатною кислотою використовують для
миття хімічного посуду (хромова суміш - К2Сr2О7 + H2SO4).
Сполуки Мо і W з нижчими ступенями окиснення цих елементів ще менш стійкі, ніж
відповідні сполуки Хрому і легко окислюються.
Найбільш типовим ступенем окиснення Молібдену і Вольфраму є +6.
СrО3, МоО3 і WО3 – це типові кислотні оксиди, яким відповідають кислоти: Н2СrО4 –
ароматна, Н2МоО4 – молібденатна, Н2WО4 – вольфрамат на.
Кислотна функція їх знижується в ряду Сr—Мо—W. МоО3 і WО3 на відміну від СrО3, у
воді не розчиняються, а відповідні їм кислоти слабкі.
Кислотна природа МоО3 і WО3 виявляється при розчинені їх у лігах:
МоO3 + 2КОН = K2МоO4 + Н2О,
WO3 + 2КОН = K2WO4 + Н2О.
Тема 8. Метали VII групи. Манган та його сполуки.
Мета: розглянути метали VII групи (Манган Мn, Технецій Тс і Реній Re); ознайомитися з
хімічними та фізичними властивостями мангану та його сполук, їх застосування.
План
1. Загальна характеристика металів VII групи;
2. Манган, Технецій та Реній.
Написати повідомлення на тему: «Застосування металів VII групи»
1. Загальна характеристика металів VII групи
До побічної підгрупи VII групи належать елементи Манган Мn, Технецій Тс і Реній Re, які
є повними електронними аналогами з конфігурацією валентних електронів (n - 1)d5ns2.
Наявність у зовнішньому електронному шарі їхніх атомів лише двох електронів визначає
металічну природу цих елементів.
Атоми Мангану та його аналогів утворюють хімічні зв'язки за рахунок орбіталей як
зовнішнього, так і передостаннього електронного шару. Максимальна ковалентність
Мангану, Технецію і Ренію дорівнює 9.
Для мангану характерні ступені окиснення +2, +4 і +7. Крім цього, існують сполуки
мангану зі ступенями окиснення +3 і +6. Для ренію і технецію найхарактернішим є ступінь
окиснення +7.
В елементів підгрупи Мангану, як і в елементів інших побічних підгруп, від Мn до Re
збільшується стійкість сполук, у яких ці елементи виявляють вищі ступені окиснення.
Зі зростанням ступеня окиснення мангану та його аналогів тенденція до утворення цими
елементами аніонних комплексних сполук зростає, а катіонних комплексних сполук —
зменшується. Хімічна активність простих речовин у ряду Мn—Тс—Re послаблюється.
Манган – один з найпоширеніших елементів на Землі. Важливіша природна сполука
Мангану – піролюзит МnО2·nН2О. Технецій в природі не зустрічається, його одержують
штучно за допомогою ядерних перетворень з Урану. Реній самостійних родовищ не утворює.
Він міститься як домішка у рудах різних металів.
Манган одержують відновленням із оксидів карбоном чи кремнієм:
МnО2 + Sі = Мn + SіО2,
МnО2 + 2С = Мn + 2СО.
У зв’язку з тим, що Мn головним чином використовують як додаток до різних сортів
сталі, звичайно одержують не чистий Мn, а фероманган.
Реній виділяють із відходів переробки руд Молібдену. Для цього одержаний пер ренат
калію нагрівають у струмені водню:
2КReО4 + 7Н2 = 2Re + 2КОН + 6Н2О.
2. Манган, Технецій та Реній — сріблясто-білі метали, тверді, стійкі проти дії води і
повітря, тугоплавкі.
За хімічними властивостями Манган помітно відрізняється від Технецію та Ренію. У
ряду електрохімічних потенціалів Манган розміщується до водню (між магнієм та цинком), а
Технецій і Реній – після нього.
Манган досить активно взаємодіє з розбавленими розчинами кислот-неокисників (НСl,
Н2SО4) з виділенням водню і утворенням солей мангану (ІІ).
Мn + 2НС1 = МnС12 + Н2↑.
Під час взаємодії з розбавленим розчином нітратної кислоти манган як активний метал
відновлює HNO3 до амоній нітрату:
4Мn + 10НNО3(р) = 4Мn(NО3)2 + NН4NО3 + 3Н2О.
Концентровані кислоти – сульфатна і нітратна на холоду пасивують Мn, а під час
нагрівання розчиняють його:
Мn + 2Н2SО4 = МnSО4 + SО2↑ + 2Н2О.
Технецій і Реній в розбавлених розчинах кислот не розчиняються, розчиняються тільки в
кислотах-окисниках з утворенням сполук, де ці елементи виявляють найвищі ступені
окиснення. Під час розчинення Тс і Re в НNО3 утворюються відповідні перренатна та
пертехнецатнакислоти:
3Re° + 7НN5+О3(р) = 3НRe7+О4 + 7N2+О↑ + 2Н2О.
3Тс° + 7НN5+О3(р) = 3НТс7+О4 + 7N2+О↑ + 2Н2О.
Манган утворює такі оксиди: МnО, Мn2О3, МnО2, Мn2О7. Найстійкішим з них є МnО2,
який існує в природі.
Манган (ІІ) оксид МnО одержують відновленням МnО2:
МnО2 + Н2 = МnО + Н2О.
МnО основний оксид, погано розчинний у воді, добре – у кислотах:
МnО + 2НСl = МnСl2 + Н2О.
Солі мангану (ІІ) в кислому середовищі стійкі, у лужному – легко окислюються.
Під дією лугів на солі Мангану (ІІ) виділяється гідроксид Мn(ОН)2, осад білого кольору,
який на повітрі швидко окислюється:
2Мn(ОН)2 + 2Н2О + О2 = 2Мn(ОН)4.
Мn(ОН)2 — основа середньої сили, дещо розчинна у воді.
Мn(ОН)2 при взаємодії з кислотами легко утворює відповідні солі. До погано розчинних
солей належать карбонат, фосфат, фтори, сульфід.
Під дією сильних окисників солі мангану (ІІ) можуть окиснюватись як до МnО 2, так і до
МnО4-:
Mn(NO3)2 + PbO2 = MnO2 + Pb(NO3)2;
2MnSO4 + 5PbO2 + 6HNO3 = 2HMnO4 + 3Pb(NO3)2 + 2PbSO4 + 2H2O.
Остання реакція використовується в аналітичній хімії для виявлення сполук мангану,
оскільки в результаті утворюються йони МnО4- з характерним фіолетовим забарвленням.
Манган (ІІІ) оксид Mn2O3 добувають нагріванням на повітрі піролюзиту до 800°С.
4MnO2 = 2Mn2O3 + О2.
Mn2O3 – основний оксид, погано розчинний у воді і кислотах.
Манган (ІІІ) гідроксид Мn(ОН)3 погано розчинний у воді, виявляє слабкі основні
властивості. Солі Мангану (ІІІ), як правило, нестійкі.
MnO2 – в чистому вигляді можна добути термічним розкладанням манган (ІІ) нітрату:
Mn2+(NO3)2 = Mn4+O2 + 2N4+O2↑.
Манган (ІV) оксид MnO2 – тверда речовина, яка має забарвлення від темно-сірого до
чорного і зустрічається в природі у вигляді мінералу піролюзиту. Його амфотерність
виявляється слабо. На холоді манган (ІV) оксид не реагує з більшістю кислот. При нагріванні
MnO2 з концентрованою сульфатною кислотою відбувається виділення кисню:
2МnО2 + 2Н2SО4(к) = 2МnSО4 + О2↑ + 2Н2О,
а з концентрованою хлоридною кислотою відбувається виділення хлору:
МnО2 + 4НС1 = МnС12 + С12↑ + Н2О.
Кислотний характер МnО2 виявляється тільки при його прожарюванні з оксидами металів
чи лугами з утворенням манганатів складу Ме2МnО3 і Ме4МnО4:
МnО2 + ВаО = ВаМnО3,
МnО2 + 4 NаОН = Nа4МnО4 + 2Н2О.
Мn(ОН)4, як і відповідний йому оксид, з хімічної точки зору є амфотерним гідроксидом.
Формула манган (ІV) гідроксиду Мn(ОН)4 є умовною, гідрат оксиду, який йому відповідає,
має вигляд МnО2·nН2О. Гідратованому діоксиду мангану відповідають дві кислоти –
метаманганітна Н2МnО4 та ортоманганітна Н4МnО4, яким відповідають солі – манганіти.
МnО2 і Мn(ОН)4 – сильні окисники. МnО2 широко застосовується як дешевий окисник у
техніці і в лабораторії.
Сильні окисники переводять МnО2 у похідні Мангану (VІ) (манганати) і мангану (VІІ)
(перманганати).
3МnО2 + КС1О3 + 6КОН = 3К2МnО4 + КС1 + 3Н2О;
2МnО2 + 3РbО2 + 6HNO3 = 2HMnO4 + 3Pb(NO3)2 + 2Н2О.
Манган (VІ) оксид МnО3, а також його гідрат Н2МnО4 у вільному стані не добуто.
Солі Мангану (VІ) – манганати – добувають нагріванням сполук Мn (ІІ) і Мn (ІV) у
лужному середовищі при наявності окисників:
3Мn4+С12 + 2КС15+О3 + 12КОН = 3К2Мn7+О4 + 8КС11- + 6Н2О;
Мn4+О2 + 2КОН + КN5+O3 = К2Mn7+O4 + КN3+O2 + Н2О.
Манганати - сполуки яскраво-зеленого кольору, зумовленого йонами MnO42-. Манганати
стійкі лише у лужному середовищі, у нейтральному та кислому середовищі
диспропорціонують, як і відповідна їм манганатна кислота (Н2MnO4):
3Н2Mn6+O4 = Мn4+О2 + 2НMn7+O4 + 2Н2О,
3К2Mn6+O4 + Н2О = Мn4+О2 + 2КMn7+O4 + 4КОН.
Дією сильних окисників манганати окислюються у перманганати:
2К2Мn6+О4 + С12° = 2КМn7+О4 + 2КС11-.
f) Mn(OH)2 + O2 + H2O
Самостійна робота №9, 10

Тема 9.Оксиди, класифікація, номенклатура, одержання, застосування. Одерження
оксидів. Основи, їх класифікація.
Тема 10. Кислоти, класифікація, номенклатура, одержання, застосування.. Солі,
класифікація, одержання.
Мета: сформувати уявлення про загальну класифікацію неорганічних речовин на підставі
отриманих раніше знань про прості та складні речовини; розкрити суть понять «оксид»,
«основа», «кислота», «сіль»; розвивати вміння й навички розрізняти класи сполук за їх
складом та формулами.
План
1. Класифікація класів неорганічних сполук;
2. Характеристика класу солей;
3. Характеристика класу оксидів;
4. Характеристика класу кислот.
Запишіть формули основ та визначте валентність металічного елементу:
Cu(OH)2 KOH Al(OH)3 Cr(OH)3
Складіть формули за валентністю:
Na(OH)Х Ba(OH)Х FeІІІ(OH)Х
Самостійно підберіть до формули основи відповідний оксид і назвіть його
LiOH, Ca(OH)2, CuOH, Al(OH)3
1. Класифікація класів неорганічних сполук
Відомі сотні тисяч неорганічних сполук. Щоб простіше було орієнтуватись, їх
розподіляють за різними ознаками на класи.
Класи сполук – це група речовин, що об’єднується за будь-якою спільною ознакою. За
складом неорганічні сполуки поділяються на чотири класи: оксиди, основи, кислоти, солі
(згадуємо якісний та кількісний склад речовин).
Ми зустрічалися з класом оксиди в процесі вивчення хімії. Унаслідок згоряння різних
речовин у кисні утворюється продукт їх взаємодії — оксид (записуємо рівняння реакції).
Отже невід’ємна частина будь-якого оксиду — Оксиген.
Поняття оксид формується учителем разом із учнями.
Оксиди — це складні речовини (сполуки), що складаються з атомів двох хімічних
елементів, один із яких — Оксиген. ЕmOn (робота з таблицею).
2. Характеристика класу основ
Основи — це складні речовини (сполуки), що складаються з катіонів металічного
елемента та гідроксид-аніонів –ОН- (згадуємо поняття йон). Me(OH)m (робота з таблицею).
Наприклад: Са(ОН)2, Mg(OH)2, NaOH, Fe(OH)3
Властивості основ
Основи Арреніуса є твердими речовинами. Деякі з них, зокрема NaOH і KOH, у
термічному відношенні досить стійкі: їх можна нагрівати до температури плавлення і навіть
кипіння, і вони не розкладаються. Проте більшість основ нестійкі і при нагріванні легко
розкладаються з утворенням оксидів і виділенням води.
Наприклад:
 Ca(OH)2 = CaO + H2O
 2Fe(OH)3 = Fe2O3 + 3H2O
Більшість основ Арреніуса нерозчинні у воді. Добре розчинними є тільки основи
лужних і лужноземельних металів, тобто луги. Серед лугів практично найбільш вживаними є
NaOH, KOH, Ca(OH)2 і Ba(OH)2. Водні розчини їдких лугів мають їдкий мильний смак. Вони
легко руйнують рослинні і тваринні тканини. Через це їх називають ще їдкими лугами.
Розчини їдких лугів мають здатність змінювати забарвлення індикаторів. Так, у лужному
середовищі фіолетовий колір лакмусу змінюється на синій, помаранчевий колір
метилоранжу — на ясно-жовтий, а безбарвний розчин фенолфталеїну стає фіолетовим.
Лужні властивості розчинів основ обумовлюються наявністю в розчині гідроксильних іонів.
Хімічні властивості основ Арреніуса визначаються їх відношенням до кислот,
ангідридів, амфотерних оксидів і солей. Найбільш характерною властивістю основ є їх
здатність вступати в хімічні реакції з кислотами. Причому з кислотами взаємодіють як
розчинні, так і нерозчинні основи.
Реакції взаємодії основ з кислотами називають реакціями нейтралізації. Суть реакцій
нейтралізації полягає в тому, що кислотний водень кислоти і гідроксид основи утворюють
воду, а катіони металу основи і кислотні залишки утворюють сіль:
 Ba(OH)2 + 2HCl = BaCl2 + 2H2O
 Ca(OH)2 + H2SO4 = CaSO4 + 2H2O
Основи вступають у хімічні реакції також з ангідридами і амфотерними оксидами:
 2NaOH + CO2 = Na2CO3 + H2O
 2KOH + SO2 = K2SO3 + H2O
 2KOH + PbO = K2PbO2 + H2O
Розчини їдких лугів взаємодіють і з розчинами солей, утворюючи нерозчинні основи:
 CuCl2 + 2NaOH = Cu(OH)2↓ + 2NaCl
 Fe2(SO4)3 + 6NaOH = 2Fe(OH)3 ↓ + 3Na2SO
Отримання основ
Основи Арреніуса можна добути різними способами.
 Безпосереднім сполученням основних оксидів з водою.
Цим способом можна користуватися в тих випадках, коли основний оксид
безпосередньо взаємодіє з водою. Наприклад:
Na2O + H2O = 2NaOH
CaO + H2O = Ca(OH)2
 Взаємодією їдких лугів, з розчинами солей. Цим способом користуються в
лабораторіях, коли відповідний оксид з водою безпосередньо не взаємодіє, а
гідроксид нерозчинний.
Наприклад:
CuSO4 + 2KOH = Cu(OH)2 ↓ + K2SO4
FeCl3 + 3NaOH = Fe(OH)3 ↓ + 3NaCl
 Взаємодією найактивніших металів (K, Na, Ca, Ba) з водою.
Наприклад:
2Na + 2H2O = 2NaOH + H2 ↑
Ca + 2H2O = Ca(OH)2 + H2 ↑
 Для технічного одержання NaOH і KOH широко використовують спосіб
електролізу водних розчинів NaCl і KCl.
3. Характеристика класу кислот
Кислоти — це складні речовини (молекулярні сполуки), що складаються з атомів
Гідрогену й кислотних залишків. (Гідроген у кислотах записується перед кислотним
залишком). НnА або НmЕOn, де А або ЕOn — кислотний залишок (робота з таблицею).
Частину молекули кислоти, сполучену з атомом (атомами) Гідрогену, називають кислотним
залишком.
Наприклад: HNO3, H2SO4, Н3РO4, H2SO3
Назви кислот найкраще виводити від міжнародних назв кислотних залишків. При
цьому для кисневих кислот у випадку проявлення кислотоутворюючим елементом найвищої
можливої валентності назва кислоти має закінчення -атна, наприклад:
HNO3 — нітратна кислота (азотна)
Н2SO4 — сульфатна кислота (сірчана)
Н3РО4 — ортофосфатна кислота (фосфорна)
НРО3 — метафосфатна кислота
Н2СО3 — карбонатна кислота (вугільна)
Н3ВО3 — боратна кислота (борна)
Якщо ж кислотоутворюючий елемент проявляє в молекулі даної кислоти нижчу
позитивну валентність, то назва кислоти має закінчення -итна або -ітна. Наприклад:
HNO2 — нітритна кислота (азотиста): Н2SO3 — сульфітна кислота (сірчиста)
Назви безкисневих кислот у таких випадках мають закінчення -идна або -ідна.
Наприклад:
HCl — хлоридна кислота (хлороводнева, або соляна): HI — йодидна кислота
(йодоводнева): HBr — бромідна кислота (бромоводнева): H2S — сульфідна кислота
(сірководнева)
Властивості кислот
Деякі кислоти при звичайних умовах являють собою рідини, наприклад нітратна HNO 3
і сульфатна Н2SO4 кислоти, а деякі — тверді речовини, як фосфатна кислота Н3РО4, боратна
Н3ВО3 і ін. Більшість кислот добре розчиняється у воді, але деякі практично не розчиняються
(наприклад, силікатна кислота H2SiO3). Водні розчини кислот відзначаються кислим смаком,
руйнують рослинні і тваринні тканини і змінюють забарвлення індикаторів, зокрема
забарвлюють лакмус у червоний колір. Ці спільні властивості усіх кислот обумовлюються
наявністю в їх розчинах іонів водню.
Хімічні властивості кислот визначаються їх відношенням до основ і основних оксидів.
Найхарактернішою властивістю їх є здатність вступати з основами в реакції нейтралізації.
Наприклад:
HCl + NaOH → NaCl + H2O
3H2SO4 + 2Al(OH)3 → Al2(SO4)3 + 6Н2О
З основними і амфотерними оксидами кислоти теж утворюють солі:
2HNO3 + MgO → Mg(NO3)2 + H2O
3H2SO4 + Al2O3 → Al2(SO4)3 + 3H2O
Крім того, кислоти взаємодіють і з активними металами (що стоять в електрохімічному
ряду напружень лівіше від водню) з утворенням солі і виділенням водню (з нітратної кислоти
водень не виділяється). Наприклад:
2HCl + Zn → ZnCl2 + H2 ↑
3H2SO4(розбавлена) + 2Al → Al2(SO4)3 + 3H2 ↑
Одержання[ред. | ред. код]
Кислоти, як і основи, можна добувати різними способами.
1. Безпосереднім сполученням ангідридів з водою:
SO3 + Н2О → Н2SO4
N2O5 + Н2О → 2HNO3
Цим способом можна одержувати кислоти тільки в тому випадку, коли ангідрид
безпосередньо взаємодіє з водою. При цьому слід мати на увазі, що при одержанні деяких
кислот залежно від умов одна молекула ангідриду може реагувати з одною, двома і більше
молекулами води. Внаслідок цього молекула утворюваної кислоти може містити різну
кількість атомів водню і кисню, хоч валентність кислотоутворюючого елементу залишається
тою ж самою. Якщо кислота утворюється внаслідок взаємодії одної молекули ангідриду з
одною молекулою води, то до назви кислоти додається префікс мета-, а коли на одну
молекулу ангідриду припадає дві або три молекули води, то додається префікс орто-.
Наприклад:
Р2О5 + H2O → 2НРО3 метафосфатна кислота: Р2О5 + 3Н2О → 2Н3РО4 ортофосфатна
кислота
2. Взаємодією кислот з солями. Цим способом можна користуватися тоді, коли
одержувана кислота є леткою або нерозчинною. Наприклад:
Н2SO4 + 2NaCl → Na2SO4 + 2HCl ↑ (при нагріванні): H2SO4 + Na2SiO3 → Na2SO4 +
H2SiO3
3. Безкисневі кислоти можна одержувати як їх витісненням з солей іншими кислотами,
так і безпосереднім сполученням елементів з наступним розчиненням одержуваних кислот у
воді.
Наприклад:
FeS + 2HCl → FeCl2 + H2S ↑
Н2 + Cl2 → 2HCl
В техніці для добування хлоридної кислоти користуються останнім способом.
4. Характеристика класу солей

Солі – складні речовини (сполуки), що складаються з катіонів металічного елемента й
аніонів кислотного залишку. МmАn або Мm(ЕOn)р, де А або ЕOn — кислотний залишок
(робота з таблицею).
Наприклад: K2SO4, CuSO4, MgSO4
Властивості
Усі солі являють собою тверді кристалічні речовини. Щодо нагрівання деякі солі є
досить стійкими. Наприклад, NaCl, KCl, Na2SO4 та деякі інші можна нагрівати до
температури їх плавлення і навіть кипіння, і вони не розкладаються. Інші ж солі є нестійкими
й при нагріванні вони розкладаються, не плавлячись. Наприклад:
 CaCO3 = CaO + CO2 ↑
За розчинністю у воді солі поділяють на добре розчинні, малорозчинні й практично
нерозчинні. Добре розчинними є всі солі нітратної й ацетатної кислот, а також майже всі солі
натрію, калію й амонію. До практично нерозчинних солей належать хлорид срібла AgCl,
сульфат барію BaSO4, всі силікати (за винятком Na2SiO3 і K2SiO3) та ін.
Хімічні властивості солей визначаються їх взаємодією з кислотами, основами,
металами та іншими солями.
1. Солі можуть взаємодіяти з кислотами лише в тому випадку, коли реагуюча кислота
сильніша за ту, від якої походить дана сіль. Наприклад:
 FeS + 2HCl = FeCl2 + H2S ↑
 Na2SiO3 + Н2SO4 = Na2SO4 + H2SiO3 ↓
2. Солі можуть взаємодіяти з лугами, коли внаслідок реакції утворюється нерозчинна
основа або нерозчинна сіль. Наприклад:
 FeCl3 + 3NaOH = 3NaCl + Fe(OH)3 ↓
 K2CO3 + Ba(OH)2 = 2KOH + BaCO3 ↓
3. Розчини солей можуть взаємодіяти з металами, коли даний метал в електрохімічному
ряду напруги стоїть лівіше від металу солі. Наприклад:
 CuSO4 + Fe = FeSO4 + Cu
 HgCl2 + Cu = CuCl2 + Hg
4. Багато солей у розчинах можуть взаємодіяти одна з одною, коли одна з солей, що
утворюється внаслідок реакції, є нерозчинною. Наприклад:
 Na2CO3 + CaCl2 = 2NaCl + CaCO3 ↓
 FeSO4 + BaCl2 = FeCl2 + BaSO4 ↓
5. Характеристика класу оксидів

У залежності від своїх властивостей оксиди діляться:
- солетворні;
- несолетворні.
Несолетворними оксидами називаються такі оксиди, які не взаємодіють ні з
кислотами, ні з лугами і не утворюють солі.
Солетворними називаються такі оксиди, які взаємодіють з кислотами або з основами і
мають здатність утворювати сіль і воду.
У свою чергу солетворні оксиди діляться на основні, амфотерні і кислотні оксиди.
Давайте з вами разом поглянемо на слайд.
* Утворення основних оксидів- характерне для лужних металічних елементів, Mg і
лужноземельних металічних елементів, а також для елементів побічних підгруп
(валентність І та ІІ, за виключенням Zn).
* Утворення амфотерних оксидів – для металічних елементів з валентністю ІІІ та ІV
та Zn, Be.
* Утворення кислотних оксидів - для неметалічних елементів з валентністю ІІІ і вище
і металічних елементів побічних підгруп (валентність V і вище).
* Утворення несолетворних оксидів - для неметалічних елементів з валентністю І і ІІ
Несолетворні Солетворні
CO, N2O, NO Основні
K2O, MgO, CuO
Амфотерні
Al2O3, ZnO, PbO
Кислотні
CO2, P2O5, Mn2O7
Основні оксиди – це оксиди, яким незалежно від того, взаємодіють вони з водою чи ні,
відповідають основи.
Кислотні оксиди - це такі оксиди, яким незалежно від того, взаємодіють вони з водою
чи ні, відповідають кислоти.
Амфотерні оксиди - це оксиди, що проявляють властивості й кислотних, і основних.
«Практична теорія» Учні розглядають зразки оксидів в запаяних ампулах, на яких написані
формули оксидів та їх назви, розділяють їх на три групи:
Оксиди основні Оксиди кислотні Амфотерні оксиди
СаО, СuО, FeO, K2O SiO2, P2O5, SO2 Al2O3, ZnO, Fe2O3
Оксиди є досить поширеними в природі сполуками. Вони зустрічаються у всіх трьох
оболонках нашої планети. Назвіть найпоширеніші оксиди.
Оксиди відіграють важливу, хоча й двояку роль у житті людини. Вони утворюють на
металах «оксидну плівку», яка захищає (алюміній та цинк оксид). Негашене вапно, яке
використовують на будівництві – кальцій оксид. Пісок (силіцій (ІV) оксид) використовують
для виготовлення скла, на будівництві. Карбон (ІV) оксид – суха крига, яку використовують
для охолодження, у вогнегасниках, тощо.
Навчальна таблиця 1
№ з/п А Б В Г Д E
1 S Ca(OH)2 K2SO4 Вr2 FeCl2 CO2
2 HNO3 Li Ag2O CuSO4 H2SO4 CaO
3 NaCl Na2O Sr(OH)2 Na2SiO3 Hg NaOH
4 C4H10 H2SO3 Mg FeCl3 C6H12O6 Al2O3
5 К2 O MgSO4 ZnO BaCl2 FeS SnO2
6 FeS2 Fe BaSO3 C3H8 N2 LiOH
7 К3РO4 Cr2O3 P2O5 Cu(OH)2 Rb SnF4
8 HI NaCl H2SO4 CO KMnO4 H3PO4
9 Fe(OH)3 P O2 PbS Mg(OH)2 CaCO3
10 LiCl K2ZnO2 Fe2O3 AgCl N2O5 Cl2
Навчальна таблиця 2
№ ВАРІАНТИ
I II III IV V VI
1 CuCl2 CO2 SO2 H2S Al2O3 NaBr
2 KOH BaSO4 ZnCl2 Mg(OH)2 Zn(NO3)2 MgO
3 HBr Ca(OH)2 HI N2O5 MgCl2 HNO3
4 Zn(OH)2 HCl NaOH MgO CaO CO2
5 CaO FeCl2 H2CO3 CaCl2 HF ZnSO4
6 P2O5 H3PO4 CuO Ba(OH)2 SO3 HgO
7 Hg(NO3)2 SiO2 MgSO4 NaNO3 KOH HCl
8 Fe2O3 KNO3 Al(OH)3 KBr H2SiO3 Ca(OH)2
9 H2SO4 Cu(OH)2 PbS H2SO3 Fe(OH)3 K3PO4
10 AgCl Li2O Ag2O Cu2O H2SO4 Cr(OH)3
Валентність кислотного залишку дорівнює кількості атомів Гідрогену (n) у кислоті.
Робота з таблицею
Кислотний
№ з/п Хімічна формула Валентність Назва кислоти
залишок
1. HCl Cl I Хлоридна, соляна
2. HI I Іодидна, йодоводнева
3. HBr Бромідна
4. H2S Сульфідна, сірководнева
5. H2SО4 SО4 ІІ Сульфатна, сірчана

6. H2SО3 ІІ Сульфітна, сірчиста
7. HNО3 NО3 Нітратна, азотна

8. HNО2 Нітритна, азотиста
9. H3РО4 Ортофосфатна
10. H2SiО3 Силікатна
11. H2CО3 Карбонатна, вугільна
Назва
Назва за
Формула Тривіальна назва кислотного
номенклатурою
залишку
НF Флуоридна Флуороводнева, плавікова Флуорид
HCI Хлоридна Хлорводнева, соляна Хлорид
HI Іодидна Іодоводнева Іодид
HBr Бромідна Бромводнева Бромід
HCN Ціанідна Ціановоднева Ціанід
H2S Сульфідна Сірководнева Сульфід
H2SO4 Сульфатна Сірчана Сульфат
H2SO3 Сульфідна Сірчіста Сульфіт
HNO3 Нітратна Азотиста Нітрат
HNO2 Нітрітна Азотиста Нітріт
H2CO3 Кабонатна Вугільна Карбонат
H2SiO3 Силікатна Кремнієва Силікат
H3PO4 Ортофосфатна Ортофосфорна Ортофосфат
H PO3 Метафосфатна Метафосфорна Метафосфат
Сучасні назви кислот — сульфатна, фосфорна, карбонова — вперше були

запропоновані французькими хіміками Лавуазье, Бертолле, Фуркуаї де Морво.
У 1792 р. Лавуазье у своїй доповіді Паризькій академії наук від імені всіх хіміків
сказав: «Для назв різних кислот ми завжди брали похідне від позначень вихідного елемента.
Так, кислоту, отриману із сірки, ми назвали сульфатною кислотою замість купоросної, з
вугілля — карбонатною замість повітряної». А в Росії ці назви стали використовувати лише
через 100 років. Хоча ще довгий час обговорювалося питання про назви: вчені намагалися
дати такі назви, щоб сполучення слів нагадували російські прізвища й по-батькові.
Наприклад, для хлоридної кислоти пропонувалося – „водень хлорович”, а для сульфатної –
„водень сіркович чотирикислов”. Сучасна назва кислот відповідає назві кислотних залишків,
це необхідно пам’ятати, щоб добре засвоїти назви солей.
Самостійна робота №11, 12, 13
Тема 11. Полімерні матеріали.
Тема 12. Властивості та застосування поліетилену, полістиролу та полівінілхлориду.
Тема 13. Роль полімерних матеріалів у металургії
Мета: дати поняття про реакції полімеризації і поліконденсації як способів добування
полімерів; з’ясувати вплив полімерних матеріалів на здоров’я людини і довкілля, звернути
увагу на проблеми утилізації полімерів і пластмас в контексті сталого розвитку суспільства;
формувати в учнів уявлення про високомолекулярні речовини; ознайомити зі складом,
властивостями і застосуванням пластмас.
План
1. Полімерні матеріали;
2. Термопластичні та термореактивні пластмаси;
3. Властивості та застосування поліетилену, полістиролу та полівінілхлориду;
4. Добування пластмас;
5. Застосування полімерних матеріалів.
Проект на вибір:
Перспективи одержання і застосування полімерів із
наперед заданими властивостями.
Дослідження маркування виробів із полімерних матеріалів і пластмас.
Виготовлення виробів із пластикових пляшок.
1. Полімерні матеріали
Нові матеріали на основі органічних сполук дуже різноманітні. Наприклад, підґрунтям
для створення новітніх матеріалів можуть бути високомолекулярні сполуки — полімери.
Полімери — природні та штучні сполуки, молекули яких складаються з великого числа
повторюваних однакових або різних за будовою атомних угруповань, сполучених між собою
в довгі лінійні або розгалужені ланцюги.Полімери дуже різноманітні за своїм складом,
методами одержання і властивостями. Саме це й визначає швидке впровадження їх у різні
галузі. Одним із видів полімерів є пластмаси.
Пластичними матеріалами називають велику групу матеріалів, що в період переробки у
вироби мають пластичні властивості, але за звичайних умов являють собою тверді та пружні
речовини.
Пластмаси формують за підвищеної температури, коли вони мають високу
пластичність.Сировиною для отримання полімерів є нафта, природний газ, кам’яне вугілля,
сланці.
Поширенню пластмас сприяють їх мала густина, що значно зменшує масу деталей,
висока корозійна стійкість, широкий діапазон властивостей. Добрі антифрикційні
характеристики багатьох пластмас дають можливість з успіхом застосовувати їх для
виготовлення підшипників ковзання. Високий коефіцієнт тертя деяких пластмас дозволяє
використовувати їх для гальмових пристроїв. Певні пластмаси мають специфічні
властивості: високі електроізоляційні характеристики, велику прозорість та ін.
Важливою перевагою пластмас є можливість їх переробки у вироби найбільш
продуктивними способами з коефіцієнтом використання матеріалу 0,9-0,95 — литтям,
видавлюванням тощо.
Водночас пластмасам притаманні й деякі недоліки: невисока міцність, твердість і
жорсткість, велика повзучість, особливо у термопластів, низька теплостійкість (більшість
пластмас має робочу температуру не вищу від 200 °С, і лише деякі можуть працювати за
температури 300-400 °С), низька теплопровідність (у 500-600 разів менша, ніж у металів),
здатність старіти (втрачати властивості під впливом тепла, світла, води та інших факторів).
Під час старіння зменшується еластичність і міцність пластмас, збільшується їх
жорсткість і крихкість. Під еластичністю розуміють здатність матеріалу до великих
зворотних деформацій. Цей термін за фізичним сенсом аналогічний пружності, але перший
уживається для аморфних, а другий — для кристалічних тіл.
Більшість полімерів перебуває в аморфному (склоподібному) стані. Такі полімери
називають смолами. У пластмасах може бути наявна певна кількість кристалічної фази, яка
підвищує міцність, жорсткість і теплостійкість полімеру. У виробництві пластмас
використовують, в основному, синтетичні смоли.
Крім полімерів пластмаси можуть містити наповнювачі, пластифікатори та спеціальні
добавки, що надають пластмасі певних властивостей.
Наповнювачами (зміцнювальними компонентами) можуть бути органічні або неорганічні
речовини у вигляді порошків (графіт, деревне або кварцове борошно), волокон (паперових,
бавовняних, азбестових, скляних) або листів (тканина, папір, деревний шпон). Наповнювачі
підвищують міцність, зносостійкість, теплостійкість та інші властивості пластмас. Їх частка у
пластмасі може досягати 40-80 %.
Пластифікатори вводять для підвищення пластичності й еластичності пластмас (гліцерин,
касторова або парафінова олія).
Добавками можуть бути:
• стабілізатори — речовини, які вповільнюють старіння (сажа, сірчані сполуки,
феноли);
• мастильні матеріали — речовини, що усувають прилипання матеріалу до прес-форми,
збільшують його текучість, зменшують тертя між частинками композиції (віск, стеарин,
олеїнова кислота);
• барвники — речовини, що надають пластмасовим виробам декоративного вигляду
(охра та ін.);
• каталізатори — речовини, що прискорюють твердіння пластмаси (уротропін, оксиди
металів);
• антипірени — речовини, які зменшують горючість полімерів (наприклад, сполуки
сурми);
• антистатики — речовини, які перешкоджають виникненню й накопиченню
статичного електричного заряду у виробах з полімерних матеріалів;
• пороутворювачі — речовини, які розпадаються під час нагрівання, виділяючи гази,
що спінюють смолу, внаслідок чого утворюються поро- та пінопласти з пористою
структурою.
Залежно від властивостей смоли пластмаси поділяють на термопластичні й
термореактивні.
2. Термопластичні та термореактивні пластмаси
Термопластичні пластмаси (термопласти) — це такі, що під час нагріву
розм’якшуються, переходять у в’язко-текучий стан, а під час охолодження тверднуть, і цей
процес повторюється в разі повторного нагрівання. Тобто такі пластмаси допускають
повторну переробку. Зазвичай їх робоча температура не перевищує 90 °С.
Термореактивні пластмаси (реактопласти), нагріваючись, розм’якшуються, але за
певної температури відбувається полімеризація, внаслідок якої смола переходить у твердий
стан і повторна переробка таких пластмас неможлива. Теплостійкість їх вища — до 200-
370°С.
Сьогодні полімери завдяки своїм унікальним характеристикам використовуються у
багатьох сферах діяльності людини. Це будівництво, машинобудування, авіації і
космонавтика. Без полімерів складно представити новітні військові розробки та медичні
досягнення.
Розрізняють три основних види таких матеріалів як полімери. По-перше, це органічний
полімер. До цього виду відносяться такі полімери, у складі яких містяться атоми вуглецю,
водню, сірки, азоту, галогенів. Яскравим прикладом органічного полімеру може служити
каучук. Однак натуральний каучук – це дуже недешевий матеріал. І його вирішили добувати
хімічним шляхом.
По-друге, це неорганічні полімери, що містять силікати або поліфосфати натрію
замість атомів вуглецю.
Синтетичні полімери здешевили виробництво багатьох товарів. Синтетичні полімери
поділяються на термореактивні і термопластичні.
3. Властивості та застосування поліетилену, полістиролу та полівінілхлориду
До синтетичних полімерів відноситься поліетилен, полівінілхлорид, а також полістирол
та інші матеріали.
Назва та формула полімеру Властивості Застосування
Поліетилен-мономером є Термопласт; прозорий, Для виробництва плівок,
етен: термопластичний матеріал, труб та ємкостей, деталей
п СН 2 =СН 2→ хімічно стійкий, погано електротехнічних виробів,
(-СН2-СН2-СН2-СН2-.)п проводить тепло і тепло- та електроізоляційних
електрику. матеріалів, як анти-
корозійне покриття.
Полістирол- Термопласт; твердий, Одноразовий посуд іграшки
мономером є стирол: жорсткий, аморфний для дітей, упаковка. У
полімер. Він розчинний у будівництві полістирол
кетонах, ароматичних використовують як
вуглеводнях, альдегидах і теплоізоляційний матеріал.
ефірах, але не розчиняється
в спиртах, дуже стійкий до
кислот, лугів і воді.
Поліпропілен-мономером є Термопласт; білого Для виробництва волокон,
пропен: кольору, легший за воду, плівок, труб, деталей машин,
пСН2=СН-СН3→ міцний, стійкий до побутових виробів,
(-СН2-СН-СН2-СН-…)п агресивних середовищ, ємкостей, високоміцної
Ι Ι набухає в органічних ізоляції.
СН3 СН3 розчин-никах. Висока
стійкість до багаторазових
вигинів та стирання.
Полівінілхлорид–мономером Термопласт; не Для електроізоляції дротів та
є вінілхлорид: розчиняється у воді, кабелів, виробництва труб,
пСН2=СНСІ → спиртах, вуглеводнях, плівок, штучної шкіри,
стійкий у розчинах кислот, волокна,
(.-СН2-СН-СН2-СН-…)п лугів та солей. пінополівінілхлориду.
Ι Ι
СІ СІ
Політетрафлуорете́н Термопласт; білого Для виробництва хімічної
(тефлон) – мономером є кольору, непрозорий, апаратури, тепло–та
тетрафлуоретен: механічно- та хімічно електроізоляції,
пСF2=CF2→ стійкий, не горить, антипригарного покриття.
(-СF2-CF2-СF2-СF-…)п діелектрик.
4. Добування пластмас
В основі синтезу високомолекулярних сполук (полімерів) лежать реакції полімеризації
та поліконденсації.
Полімеризація — це послідовне сполучення однакових молекул у більші. При цьому
утворюється високомолекулярна сполука (полімер) шляхом з'єднання одна з одною молекул
вихідної низькомолекулярної сполуки (мономера). Під час полімеризації подвійні зв'язки у
мономера «розкриваються», і за рахунок вільних валентностей, що утворюються, ці
молекули з'єднуються між собою.
nCH2=CH2→(-CH2-CH2-)n
Реакція поліконденсації
Конденсацією називається реакція, що приводить до ускладнення карбонового
скелета й виникнення нового карбонового зв'язку, причому з двох або більше відносно
простих молекул утворюється нова, більш складна молекула. Зазвичай у результаті реакції
конденсації виділяється молекула води або іншої низькомолекулярної речовини (спирт,
хлороводень або аміак).
Поліконденсація лежить в основі біосинтезу целюлози, нуклеїнових кислот і білків.
5. Застосування полімерних матеріалів
Полімерні матеріали мають комплекс характеристик, які при умілому їхньому
використанні забезпечують ефективні експлуатаційні властивості виробів та рентабельність
їхнього виробництва. До основних переваг полімерів відносять:
висока технологічність, завдяки якій з виробничого циклу можна вилучити трудомісткі
та коштовні операції механічної обробки виробів;
мінімальна енергомісткість обумовлена тим, що температура переробки цих матеріалів
становить, як правило, 150—250 °C, що значно нижче ніж у металів та кераміки;
можливість отримання за один цикл формування відразу декілька виробів, у тому числі
складної конфігурації, а при виробництві погонажних виробів вести процес на великих
швидкостях;
практично всі процеси переробки автоматизовані.
У наслідок перелічених особливостей полімери отримали виключно широке
розповсюдження та ефективно використовуються практично в усіх галузях світового
господарства.
Основними виробниками полімерів є США, Японія, Німеччина, Корея, Китай.
Близько 90 % усього виробництва полімерних матеріалів приходиться на декілька
різновидів великотоннажних полімерів. Випуск поліолефінів, поліетилену низької та високої
щільності (ПЕНЩ та ПЕВЩ) та поліпропілену (ПП), становить від 35 до 45 % загальної
кількості об'єму виробництва, від 11 до 20 % — частка полівінілхлориду (ПВХ), 9- 13 %
припадає на полістирольні полімери, від 2 до 7 % — на поліаміди. До 4 % характеризується
частка епоксидних смол, ненасичених поліефірів, поліетилентерефталата (ПЕТФ),
полікарбонату (ПК), поліацеталей.
У гірничій справі і дотичних галузях полімерні реаґенти застосовують при флокуляції,
збагаченні корисних копалин, заводненні родовищ нафти, підготовці бурових розчинів,
спеціальних тверднучих речовин в'яжучих матеріалів тощо.

Самостійна робота

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Самостійна робота

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Самостійна робота №1

Тема 1. Метали та їх сплави у техніці. Застосування металів.

Завдання для самостійної роботи:

Сумарне рівняння реакції корозії заліза можна записати так:

Завдання для самостійної роботи:

Кальцій карбонат розкладається:

Кальцій оксид реагує із силіцій оксидом:

Кальцій силікат легко відокремлюється у вигляді легкоплавкого шлаку2.

Оксиди низки елементів (Мангану, Сульфуру, Фосфору) також відновлюються до

Частина відновленого заліза реагує з коксом і карбон(ІІ) оксидом, утворюючи ферум

Утворений чавун крихкий, не піддається ковці та прокату.

Кисень, який надходить до печі, окислює також і частину заліза:

Утворений оксид, відновлюючись, окислює домішки, які містяться в чавуні:

Ці оксиди утворюють шлаки.

Рисунок1 – Комплексні сполуки: а) турнбулева синь Fe3[Fe(CN)6]2

Рисунок 2 – Кристали кров’яної солі: а) червоної К3[Fe(CN)6] б) жовтої К4[Fe(CN)6]

При вмісті цинку до 39% латуні однофазні, до 46% – двофазні.

Своєрідними властивостями відрізняється сплав платинит, що містить 50% нікелю і 50%

Самостійна робота №9, 10

4. Характеристика класу солей

5. Характеристика класу оксидів

5. H2SО4 SО4 ІІ Сульфатна, сірчана

7. HNО3 NО3 Нітратна, азотна

Сучасні назви кислот — сульфатна, фосфорна, карбонова — вперше були

You might also like