Лекція № 2

Тема лекції: «Перiодичний закон і періодична система хімічних елементів Д. І.

Менделєєва у світлі теорії будови атома. Основні класи неорганічних сполук»
План лекції
1. Періодична система елементів
3. Ранні уявлення про складність структури атома
4. Типи хімічного зв'язку
5. Класифікація неорганічних сполук
Література
1. Басов В.П., Родіонов В.М., Юрченко О.Г. Хімія: навчльний посібник для
самопідготовки до іспитів: К.: Каравела, Львів: Піча Ю.В.,2003.-280с.
2. Буринська Н.М., Величко Л.П.. Хімія, 11 кл.: Підручник для серед. загальноосвіт.
Шк.. – Київ; Ірпінь: ВТФ «ПЕРУН», 2003. – 176 с.
3. Буринська Н.М., Величко Л.П.. Хімія, 10 кл.: Підруч. для загальноосвіт. навч. закл. –
К.; Ірпінь: ВТФ «ПЕРУН», 2004. – 192 с.
4. Білокопитов Ю.В. ,. Гаєвська Т.А,.Спаська О.А,.Іванов С.В .Органічна хімія К.:
«НАУ-друк», 2011р.- 342 с.
5. Варавва Н.Е. Хімія в таблицях і схемах. – Х.:Навчальна література, 2016. – 96с.
Величко Л.П., Буринська Н.М.,. Хімія, 11 кл.: Підручник для загальноосвіт. навч. закладів
профільний рівень.. – К.: Школяр, 2013. – 384 с.: іл.
Зміст лекції
1. Періодична система елементів
Періодична система хімічних елементів – це конкретизований (табличний) вираз
періодичного закону. Відомо багато варіантів періодичної системи.
Часто користуються так званим «довгоперіодним» варіантом, в якому великі періоди не
поділяються на парний і непарний ряди, а записуються в один ряд. У цьому разі подібні
елементи (аналоги) іноді сполучають прямими лініями (за Б.В. Некрасовим), суцільними
лініями сполучені елементи, що мають однотипні електронні оболонки за будь-яких
валентностей; штриховими лініями – елементи, подібні за всіх валентностей, крім
максимальної; штрих пунктирними лініями – елементи, подібні лише за валентності, що
відповідає номеру групи періодичної системи.
Слід зазначити, що менделєєвський варіант періодичної системи, який виявився
найбільш довговічним і досконалим, включав не тільки відомі елементи, а й ті, що ще мали
бути відкриті в майбутньому.
Існує дві основні структурні одиниці періодичної системи: період і група. Період – це
ряд хімічних елементів, розміщених за зростанням їхніх протонних чисел і який розпочинається
з лужного металу (перший період – з Гідрогену) і закінчується інертним газом. Є сім періодів:
один найменший (він складається з двох елементів – Гідрогену і Гелію), два малих (по вісім
елементів), два великих (по вісімнадцять елементів), шостий період найбільший (32 елементи),
а останній період – незакінчений.
У періодах простежується поступове послаблення металічних властивостей елементів і
наростання неметалічних з переходом до інертних газів, що наочно можна показати на прикладі
елементів другого періоду. Період розпочинається з Літію – одновалентного елемента з
властивостями металу, що енергійно розкладає воду з утворенням лугу та водню. За Літієм
розміщений Берилій – двовалентний елемент з властивостями металу, що повільно розкладає
воду за звичайної температури. За Берилієм іде Бор – тривалентний елемент із слабко
вираженими неметалічними властивостями, а далі розміщуються Карбон – чотиривалентний
неметал, Нітроген – елемент з досить різко вираженими неметалічними властивостями, Оксиген

1
– типовий неметал, Флуор – найактивніший з неметалів. Період закінчується інертним газом –
Неоном.
Порівнюючи елементи великих періодів, можна помітити деяку непослідовність зміни
їхніх властивостей: спочатку їхні металічні властивості послаблюються, потім дещо наростають
і знову послаблюються з переходом до елементів неметалічної природи. Так, у п’ятому періоді
металічні властивості, які різко виявлені в Рубідію, послаблюються від елемента до елемента і
найпасивніші метали цього періоду – Рутеній, Родій, Паладій за пасивністю нагадують інертні
елементи. Елементи цього періоду, що розміщені за Паладієм (Аргентум, Кадмій, Індій, Станум
тощо), виявляють вищу металічну активність; від Кадмію до Телуру металічні властивості
елементів значно послаблюються; Телур – неметал, Йод – активний неметал, період
закінчується інертним газом Ксеноном.
Отже, п’ятий період (як і всі великі періоди) поділяється на два ряди: один починається з
Рубідію і закінчується Паладієм, інший починається з Аргентуму і закінчується інертним газом
– Ксеноном. Причому у другому ряду чіткіше, ніж у першому, виявляється поступовий перехід
від металу через неметали до інертного газу.
Другою важливою структурною одиницею періодичної системи є група – ряд
(вертикальний стовпчик) подібних елементів, що належать до різних періодів. Кожна група є
ніби природною родиною елементів. Всього в періодичній системі є вісім груп елементів.
До кожної групи входять по одному елементу з малих періодів, по два елементи – з
великих, оскільки великий період складається з двох рядів, і з кожного з них до тієї чи іншої
групи повинен входити один елемент. Кожна група складається з двох підгруп: головної і
побічної. Це можна пояснити тим, що елементи, які входять до даної групи з двох рядів
(парного і непарного) одного й того самого періоду, не цілком подібні за своїми властивостями.
До головної підгрупи належать типові елементи (Д.І. Менделєєв називав типовими
елементи малих періодів) і подібні до них елементи великих періодів. Решта елементів даної
групи належить до побічної підгрупи. Так, до головної підгрупи першої групи належать типові
елементи – Літій, Натрій і подібні до них Калій, Рубідій, Цезій, Францій (всі вони є лужними
металами); до побічної підгрупи першої групи належать Купрум, Аргентум, Аурум.
Крім груп і підгруп у періодичній системі є ряди подібних елементів, які розміщені в
одній і тій самій групі і в одному періоді (за винятком платинових металів). Ці ряди елементів
називаються родинами. Так, до родини Феруму належать Ферум, Кобальт і Нікол; до родини
платинових металів входять шість елементів (Rи, Rп, Рd, Оs, Іг, Рt); до родини лантаноїдів –
елементи з протонними числами 57 – 71, які дуже подібні між собою, родина актиноїдів містить
чотирнадцять елементів з протонними числами 90 – 103, що йдуть за Актинієм і дуже подібні
між собою за властивостями.
Лантаноїди та актиноїди здебільшого виносять у самостійні ряди, які розміщують унизу
періодичної таблиці елементів.
Встановлюючи місце елемента в періодичній таблиці, Д.І. Менделєєв керувався всією
сукупністю його властивостей. Хоч у своїх працях він прямо не говорив про порядковий номер
як фундаментальну характеристику хімічного елемента, але це відчувалось у кожній його праці,
де йшлося про періодичний закон. Пізніші дослідження показали, що розміщення Д.І.
Менделєєвим елементів у періодичній системі є правильним і відповідає будові їхніх атомів.
Отже, в періодичній системі властивості елементів, їхні атомні маси, валентність,
хімічний характер змінюються як у групах, так і в періодах у певній послідовності. Знаючи
положення елемента в таблиці, можна досить точно визначити його властивості, оскільки місце
елемента в таблиці визначається його властивостями.
3. Ранні уявлення про складність структури атома
Періодичний закон і періодична система елементів Д.І. Менделєєва відіграли і
відіграють велику роль у розвитку хімічної науки. Вони допомагають хімікам орієнтуватись у
безлічі фактів. Однак подальші успіхи науки не можна було б уявити без розкриття фізичного
змісту періодичного закону.
В період відкриття періодичного закону і в більш пізні часи хімічні елементи
розглядались у тісному зв’язку з поглядами про неподільність атомів Проте уявлення про

2
неподільність атомів не давало змоги зрозуміти внутрішню причину періодичності та
послідовності зміни властивостей елементів залежно від їхніх протонних чисел. Атом справді
не ділиться під час перебігу всіх хімічних реакцій. Принцип неподільності атомів відіграв
позитивну роль у розвитку науки; незмінність, стабільність маси атома була однією з вихідних
ідей Д.І. Менделєєва. Проте досить закономірно, що після завершення побудови атомістики на
фундаменті неподільності атома виникла проблема його внутрішньої структури. Діалектика
розвитку науки привела до заперечення того, що становило лише одну із стадій пізнання. Разом
з тим пізнання будови атома було б неможливим, якби не існувало атомістичної теорії, що
виходила з принципу неподільності атома. Саме періодичний закон і відкрив шлях до пізнання
надр атома, і систематизація нових фактів (відкриття радіоактивності, електрона, теорія Бора
тощо) набула логічної основи після того, як була зіставлена з періодичним законом.
Ще в 1886 р. великий російський вчений О.М. Бутлеров висловив думку про те, що атом
подільний. Аналогічні думки майже одночасно з О.М. Бутлеровим висловлював російський
вчений М.О. Морозов. Проте ці припущення в той час не могли бути підтверджені
експериментальними даними.
В кінці минулого століття було встановлено ряд фактів, які свідчили про складність
будови атомів. Це, насамперед, відкриття електрона англійським фізиком Дж. Томсоном у 1897
р., встановлення факту, що електрони можна вилучити з будь-якого елемента, їх випускають
багато речовин під час нагрівання, освітлення, рентгенівського опромінювання, а також того,
що електрони є переносниками електричного струму в металах. Отже, електрони є в атомах
усіх елементів.
Електрон – це елементарна частинка з найменшим негативним електричним зарядом,
який тільки може існувати (1,602•10-19 Кл); маса електрона дорівнює 9,11•10-31 кг. Атом
електронейтральний. Отже, крім електронів в атомах повинні бути позитивно заряджені
частинки.
Велику роль у розвитку теорії будови атома відіграло відкриття явища радіоактивності,
вперше виявленого у сполук Урану французьким фізиком А. Беккерелем у 1896 р. А в 1898 р.
Марія Кюрі-Склодовська та П’єр Кюрі відкрили в уранових рудах два нових радіоактивних
елементи – Полоній і Радій, які мали більшу радіоактивність, ніж Уран і Торій.
Радіоактивність – це явище випромінювання деякими елементами невидимого проміння,
здатного проникати крізь різні речовини, в тім числі й метали, засвічувати фотоплівку,
йонізувати гази.
У вивченні радіоактивності велика заслуга видатного англійського фізика Е. Резерфорда,
який у 1899 р. довів, що радіоактивне випромінювання неоднорідне – під дією магнітного поля
воно поділяється на три пучки: α-, β- і γ-промені. Ці промені відрізняються за проникною
здатністю, а також за здатністю до взаємодії з електричним полем.
а-Промені – це потік позитивно заряджених частинок, маса яких дорівнює масі атома
Гелію, а заряд цих частинок вдвічі більший, ніж заряд електрона.
β -Промені – це потік електронів, швидкість їх руху близька до швидкості світла.
у-Промені – жорсткі електромагнітні коливання, подібні до рентгенівських променів,
вони мають дуже велику проникну здатність.
Вивчення радіоактивності підтвердило складність будови атомів.
У 1903 р. англійський фізик Дж. Томсон запропонував модель будови атома. Згідно з
цією моделлю атом складається з позитивного заряду, рівномірно розподіленого по всьому
об’єму атома, та електронів, що коливаються всередині цього заряду.
Видатний англійський фізик Е. Резерфорд з метою перевірки гіпотези Дж. Томсона
виконав серію дослідів з розсіювання а-частинок тонкими металевими пластинками.
Схему дослідів Е. Резерфорда наведено на рис. 1.1. Препарат радію 2, що служив
джерелом α-випромінювання, вміщували у свинцевий кубик з висвердленим каналом, що
давало змогу дістати спрямований потік α-частинок що поширюються у певному напрямку.
Потрапляючи на екран 4, вкритий сульфідом цинку, α-частинки викликали його світіння
(окремі спалахи, які можна полічити). Між джерелом випромінювання α-частинок і екраном він
розміщував тонку металеву пластинку б, проходячи крізь яку α-частинки розсіювались, тобто
відхилялись від початкового напрямку руху. Більшість α-частинок не змінювала свого

3
напрямку (див. рис. 1.1, поз. 7), деякі (5) відхилялись на невеликі кути або різко змінювали
напрямок свого руху на протилежний. Однак таких частинок було дуже мало. Тільки одна з 10
000 пропущених крізь пластинки з срібла, золота, платини α-частинок відкидалася назад, ніби
наштовхнувшись на масивну перешкоду. Це навело Е. Резерфорда на думку, що в атомі є важке
ядро, яке займає дуже малу частку простору і в якому зосереджена переважна частина всієї
маси атома; воно повинно мати позитивний заряд, оскільки відштовхує однойменно заряджені
α-частинки.

Рис. 1.1. Схема досліду Е. Резерфорда з розсіювання α-частинок

Виходячи з цих міркувань, Е. Резерфорд у 1911 р. запропонував так звану ядерну
(планетарну) модель будови атома, згідно з якою атом складається з позитивно зарядженого
ядра, в якому зосереджена майже вся маса атома, та електронів, які обертаються навколо ядра.
Сумарний негативний заряд електронів чисельно дорівнює позитивному заряду ядра. Діаметр
ядра у 10 000 – 100 000 разів менший, ніж діаметр атома в цілому.
Е. Резерфорд обчислив також і заряд ядра. З його дослідів виходило, що заряд ядра
(виражений в одиницях заряду електрона) чисельно дорівнює протонному числу елемента в
періодичній системі. Пізніше (1913 р.) це підтвердив Г. Мозлі (закон Мозлі), виявивши простий
зв’язок між довжинами хвиль певних ліній рентгенівського спектра елемента і його протонним
числом: корінь квадратний із обернених значень довжин хвиль (тобто частот певних ліній
спектра) однакових серій характеристичного рентгенівського спектра перебуває в лінійній
залежності від протонного числа елемента.
Закон Мозлі давав змогу визначати точні значення протонних чисел маловивчених і ще
не відкритих елементів і тим самим сприяв розвитку періодичного закону.
Англійський вчений Д. Чедвік у 1920 р. за розсіюванням а-частинок з великою точністю
визначив заряди атомних ядер деяких елементів. Зроблені ним обчислення показали, що заряди
ядер атомів різних елементів в усіх випадках збігаються з величиною 2 у формулі закону Мозлі.
Протонне число є дуже важливою характеристикою елемента, воно виражає позитивний
заряд ядра його атома. Виходячи з електронейтральності атома, можна дійти висновку, що й
число електронів, які обертаються навколо ядра, дорівнює протонному числу елемента. Отже,
заряд атомного ядра є тією основною величиною, від якої залежать властивості елемента і його
розміщення в періодичній системі. Тому періодичний закон Менделєєва слід формулювати так:
властивості елементів, а також утворених ними простих і складних речовин перебувають у
періодичній залежності від величини зарядів ядер атомів елементів.
2. Типи хімічного зв'язку
Розрізняють три основні типи хімічного зв’язку: ковалентний, іонний і металічний.
Необхідною умовою виникнення хімічного зв’язку є часткове перекривання електронних
оболонок атомів, які вступили у взаємодію. Хімічний зв’язок здійснюється валентними електронами. Це
такі електрони, які при хімічних реакціях відщеплюються від атома або беруть участь в утворенні
ковалентного зв’язку. (Ковалентність – об’єднання, спільне оволодіння).
Хімічний зв’язок, який здійснюється узагальненими електронними парами, називається атомним
або ковалентним.
Є три різновидності ковалентного зв’язку: полярний, неполярний і донорно-акцепторний.
Полярний ковалентний зв’язок виникає між атомами різних елементів з різною відносною
електронегативністю, наприклад, НСI, Н2О, Н2S, NН3 та ін. Електронна хмара зміщується до більш
електронегативного елемента (поляризація зв’язку).
Неполярний ковалентний зв’язок виникає між атомами одного і того ж елемента, або між атомами
різних елементів, які мають однакову електронегативність, наприклад: H2, F2, Cl2, O2, PH3 та ін.
4
 З’єднуюча електронна хмара розподіляється симетрично між ядрами обох атомів і ядра однаково
діють на неї.
Якщо між атомами виникає одна загальна електронна пара, то зв’язок одинарний, якщо дві –
подвійний, якщо три загальних електронних пари – потрійний.
Донорно-акцепторний (координаційний) ковалентний зв’язок виникає за рахунок
двохелектронної хмари одного атома і вільної атомної орбіталі іншого атома, наприклад:

Атом, який дає для зв’язку двохелектронну хмарину, називається донором або нуклеофільним
атомом. Атом, який дає вільну атомну орбіталь, називається акцептором або електрофільним атомом.
Сполуки, які містять хоча б один ковалентний зв’язок, утворений за донорно-акцепторним механізмом,
називаються комплексними.
Якщо атоми, що взаємодіють між собою, дуже відрізняються величинами відносних
електронегативностей, то з’єднуюча електронна хмара переходить повністю до атома з більшою
електронегативністю і виникає іонний зв’язок – це гранична поляризація ковалентного зв’язку.
Між іонами натрію і хлору виникають сили електростатичного тяжіння, у результаті якого
утворюється сполука NaCl. Іонні сполуки складаються із молекул тільки у пароподібному стані, а у
інших станах – із закономірно розташованих позитивних і негативних іонів.
Металічний зв’язок обумовлюється внутрішньою структурою металів, які на зовнішньому
енергетичному рівні містять небагато електронів (від одного до трьох) і мають багато вільних орбіталей.
Це дозволяє електронам близько підходити до позитивного ядра у любій частині кристалу. Із-за низької
енергії іонізації електрони втрачають зв’язок з окремими атомами, легко узагальнюються, утворюється
“електронний газ” – сукупність вільних електронів, які рухливі і нелокалізовані. Сили тяжіння між іонами
і узагальненими електронами створюють зв’язок, який називається металічним.
Водневий зв’язок – це своєрідний міжмолекулярний і внутрімолекулярний хімічний зв’язок. Він
виникає між молекулами, до складу яких входить водень і дуже електронегативний елемент (F, O, N, Cl,
S), в 15-20 разів слабкіший від ковалентного і позначається крапками. Загальна електронна пара від
водню зміщується до електронегативного елемента, а позитивний заряд його сконцентрований у малому
об’ємі і такий протон взаємодіє з неподіленою електронною парою іншого атома або іона, узагальнюючи
її, і через водень утворюється другий, більш слабкий зв’язок – водневий.
Цей зв’язок обумовлює асоціацію молекул води, спирту, оцтової кислоти. Особливо
розповсюджений цей зв’язок у молекулах білків, нуклеїнових кислот та інших біологічно важливих
сполук.
Під час утворення сполук з елементів, значення електронегативностей яких дуже різняться,
спільні електронні пари повністю зміщуються до більш електронегативного атома. У результаті
утворюються іони. Наприклад, під час горіння натрію в хлорі неспарені електрони s-орбіталі атома
натрію та р-орбіталей атома хлору утворюють спільну електронну пару, яка повністю зміщується до
атома хлору, тобто атом натрію віддає електрон, атом хлору приєднує цей електрон. Внаслідок цього
виникають натрій-іон Nа+ та хлорид-іон СІ-.
Йони - заряджені частки, на які перетворюються атоми в результаті втрати або приєднання
електронів, називаються іонами.
Заряд негативного іона (аніона) дорівнює числу електронів, які атом приєднав, заряд позитивного
іона (катіона) — числу електронів, що атом втратив. Протилежно заряджені іони притягуються один до
одного і утворюють іонні сполуки.
Іонна сполука та «іонний зв'язок». Сполуки, які утворюються з іонів, називаються іонними.
Зв'язок між йонами — це іонний зв'язок.
Процес віддачі електронів називається окисленням приєднання — відновленням.
Таким чином, іонний зв'язок виникає за рахунок електростатичного притягання протилежно
заряджених іонів, які утворилися внаслідок процесів окислення та відновлення атомів.
5. Класифікація неорганічних сполук
Неорганічні сполуки поділяють на декілька класів за подібністю властивостей та
хімічної будови. Віднесення тієї чи іншої сполуки до певного класу буде найправильнішим
5
тоді, коли ґрунтуватиметься на зіставлянні хімічних властивостей сполук, які, в свою чергу,
визначаються складом та природою хімічного зв’язку між відповідними атомами.
Класифікація неорганічних сполук, як і будь-яка класифікація в науці, не може бути
досконалою. Проте вона допомагає робити узагальнення, передбачення, систематизує і
полегшує вивчення великого обсягу фактичного матеріалу.
Усі речовини, згідно з номенклатурними правилами ІЮПАК, поділяються на прості і
складні.
Прості речовини складаються з одного елемента, і, в свою чергу, включають метали і
неметали.
Складні речовини поділяються на класи за складом (двохелементні, або бінарні, і
багатоелементні) або за функціональними ознаками.
До бінарних сполук належать оксиди, галогеніди, нітриди, карбіди, гідриди тощо, до
тринарних – НNO3, NaОН тощо.
Найважливішими класами неорганічних сполук за функціональними ознаками є оксиди,
кислоти, основи, амфотерні гідроксиди, солі.
Оксидами називаються бінарні оксигеновмісні сполуки, в яких Оксиген виявляє
негативний ступінь окиснення. Отже, до оксидів належать майже всі бінарні сполуки елементів
з Оксигеном, крім сполуки Оксигену з Флуором – ОF2. Цю сполуку слід віднести до фторидів, а
не до оксидів, оскільки Оксиген в ній має ступінь окиснення +2 (електронегативність Флуору
(4) вища за електронегативність Оксигену (3,5)).
За хімічними властивостями оксиди поділяють на солетворні і несолетворні.
Солетворні – це такі оксиди, які в разі перебігу певних хімічних реакцій здатні
утворювати солі. Наприклад:
С02 + Са(ОН)2 = СаСОз + Н20;
СаО + 2НС1 = СаС12 + Н20.
Несолетворні – це такі оксиди, які не здатні утворювати солі. Наприклад: N0, СО, SіО
тощо (таких оксидів відомо мало). Однак несолетворні оксиди беруть участь в інших реакціях,
наприклад:
2NO + O2 = 2NO2.
Солетворні оксиди, в свою чергу, поділяються на основні, кислотні та амфотерні.
Основними оксидами називаються оксиди, гідрати яких є основами. До основних
оксидів, як правило, належать оксиди металів (не всі): Lі2О, Na2О, К2О, МgО, МnО, Мn2О3, СrO,
La2О3, ВаО, СаО тощо. Основні оксиди здатні реагувати з ангідридами кислот та кислотами і не
реагують з основними оксидами та основами. Більшість основних оксидів не вступає у
взаємодію з водою, з нею реагують тільки оксиди лужних та лужно-земельних металів і оксид
талію(І) з утворенням лугів. Наприклад, оксид кальцію СаО реагує за рівнянням
СаО + Н2О = Са(ОН)2.
За агрегатним станом основні оксиди – це тверді тіла.
Кислотними оксидами називаються оксиди, які з водою утворюють кислоти. Тому
кислотні оксиди часто називають ангідридами кислот. До кислотних оксидів належать: N2О3,
NO2, N2О5, SО3, СrO3, V205 тощо.
Оксиди типових неметалів мають кислотний характер. До кислотних належать також
оксиди деяких металів, що мають ступінь окиснення п’ять і більше (V2О5, СrO3, МnО3, Мn2О7
тощо). Кислотні оксиди не взаємодіють між собою і з кислотами, вступають у реакції з
основними оксидами та основами.
Наприклад:
Са(ОН)2 + N2O3 = Са(NO2)2 + Н2О;
SО3 + СаО = СаS04.
В результаті таких реакцій утворюються солі.
Більшість кислотних оксидів реагує з водою безпосередньо. Наприклад:
SО3+ Н2О = Н2SО4.
Кислотні оксиди бувають переважно в газоподібному і рідкому, а іноді – в твердому
стані.

6
 Амфотерні оксиди одночасно виявляють властивості кислотних і основних оксидів: у
разі дії на них кислот або ангідридів вони ведуть себе як основні, а в разі дії основних оксидів
або основ – як кислотні. Наприклад, амфотерний оксид цинку ZnО з гідроксидом натрію і
сульфатною кислотою реагує за рівняннями реакцій
ZnО + 2NaОН = Na2ZnО2 + Н2О;
ZnО + Н2SО4 = ZnSО4 + Н2О.
До амфотерних оксидів належать: А12О3, ZnО, Сг2О3, ВеО, SnО, SnО2, РbО, РbO2, МпО2,
UO3 тощо. Амфотерні оксиди утворюють переважно метали. Вони, як і основні оксиди, за
звичайних умов перебувають у твердому стані. Амфотерні оксиди у воді не розчиняються.
Слід пам’ятати, що деякі амфотерні оксиди (Сг 2О3, АІ2О3, ТіО2 тощо) дуже стійкі проти
різних впливів: вони не розчиняються ні в водних розчинах лугів, ні в кислотах. Перевести їх у
розчини можна лише сплавлянням з твердими лугами, карбонатами, гідрогенсульфатами (або
К2S2О7). Реакції відбуваються за такими рівняннями:
А12О3 + 6КНSО4 = ЗК2SО4 + А12(SО4)3 + ЗН2O;
АІ2О3 + ЗNа2СО3 = 2Na3АlO3 + ЗСО2;
А12О3 + СаСО3 = Са(АlO2)2 + СО2.
Якщо метал утворює декілька оксидів, то основними, як правило, бувають ті, що
виявляють нижчий ступінь окиснення металу. Оксиди з проміжними ступенями окиснення
металів здебільшого амфотерні, а оксиди металів із ступенями окиснення 5, 6, 7 майже завжди
кислотні. Так, Манган утворює оксиди МnО, Мn2О3, МnО2, (МnО3) і Мn2О7. Перші два з них –
основні, МnО2 – амфотерний, а два останніх – кислотні.
Найчастіше оксиди добувають безпосереднім окисненням елементів киснем, термічним
розкладанням основ, кислот і солей, які містять Оксиген. Прикладами можуть бути такі реакції:
S + О2 = SО2;
Сu(ОН)2 = СuО + Н2О;
Н2SО4 = SО3 + Н2О; СаСО3 = СаО + СО2.
Оксиген здатний утворювати сполуки, які називаються пероксидами.
Ступінь окиснення Оксигену в пероксидах може бути -1, а в супероксидах – 1/2 (Na2О2-
1, КО2-1|2). Деякі пероксиди за походженням можна віднести до класу солей (від кислоти –
пероксиду гідрогену Н2О2). Зокрема, пероксиди Na2О2, СаО2 виявляють властивості солей
пероксиду гідрогену Н2О2.
Існує декілька номенклатурних правил оксидів.
Якщо елемент утворює кілька оксидів, то в їхніх назвах, згідно з номенклатурними
правилами ІЮПАК, зазначають ступінь окиснення електропозитивного елемента римською
цифрою в дужках після назви сполуки. Наприклад, FеО – оксид феруму (ІІ), Fе2О3 – оксид
феруму (Ш), СuО – оксид купруму (ІІ), Сu2О – оксид купруму(І) тощо.
Крім того, розрізняють оксиди за допомогою грецьких числівників, які вказують на
кількість атомів Оксигену, що припадає на один атом елемента (-гемі-, моно-, сескві-, ді- (ди-),
геміпента-, три-, гемігепта-, тетра- тощо). Якщо елемент утворює лише один оксид, його
називають просто оксидом, не зазначаючи ступеня окиснення елемента. В назвах пероксидів
вживають префікси пер- і супер-. Наприклад, ВаО2 – пероксид барію, КО2 – супер-оксид калію.
Основами називаються сполуки, до складу яких входять атом металу і гідроксильні
групи – ОН. Число гідроксильних груп у молекулі основи відповідає валентності металу і
визначає кислотність основи. Наприклад, NаОН – однокислотна основа, Са(ОН)2 – двокислотна
і т. д.
З точки зору теорії електролітичної дисоціації основи – це електроліти, що дисоціюють у
розчині з утворенням гідроксид-іонів ОН-:
NаОН = Nа+ + ОН-.
З хімічної точки зору для основ характерна взаємодія із сполуками кислотної природи.
Завдяки наявності у складі основ гідроксид-іонів – активних донорів електронів, ці
сполуки відповідають також визначенню поняття «основи» за Бренстедом. Згідно з теорією
Бренстеда, основам властиве зв’язування йонів Гідрогену.
За розчинністю у воді основи поділяються на розчинні і нерозчинні. Розчинні у воді
основи називаються лугами.

7
 За силою основи поділяються на сильні (NaОН, КОН, Ва(ОН)2, СsОН), середні
(Мg(ОН)2, ТІОН, Са(ОН)2) і слабкі (Т1(ОН)3, Ві(ОН)3).
Слабкі основи і більшість середніх погано розчиняються у воді. Розчинними є основи,
утворені лужними і лужноземельними металами, амонієм, талієм і комплексними катіонами
типу [Сu(NН3)4,]2+, [Zn(NH3)4]2+ тощо.
Добувають основи декількома методами.
Розчинні основи (луги) у виробництві добувають електролізом водних розчинів їхніх
солей (NаСІ, КС1 тощо), а також дією на розчини їхніх карбонатів гашеним вапном. Наприклад:
Nа2СО3 + Са(ОН)2 = 2NaОН + СаСО3.
У лабораторних умовах луги можна добути також дією на воду лужними і
лужноземельними металами або їхніми оксидами. Наприклад, під час взаємодії металічного
кальцію або його оксиду з водою відбуваються реакції, що описуються рівняннями
Са + 2Н2О = Са(ОН)2 + Н2;
СаО + Н2О = Са(ОН)2.
Нерозчинні основи добувають дією розчинних основ на солі того металу, основу якого
потрібно добути. Наприклад, під час взаємодії розчину сульфату купруму (ІІ) з розчином
гідроксиду натрію утворюється нерозчинна основа – гідроксид купруму (ІІ) за рівнянням
реакції
СuSО4, + 2NaОН = Nа2SО4 + Сu(ОН)2.
Основи характеризуються різною стійкістю проти нагрівання, що зумовлено різною
міцністю зв’язку атомів Оксигену з атомами металу та атомами Гідрогену в молекулі основи.
Наприклад, такі гідроксиди, як АgОН, Сu(ОН)2 і Са(ОН)2, розкладаються на відповідні оксиди і
воду за кімнатної температури, температури, вищої за 85 °С, і за температури 580 °С
відповідно. Гідроксиди лужних металів киплять і переганяються без розкладання.
Основи взаємодіють з кислотами та кислотними оксидами з утворенням солей:
Са(ОН)2 + 2НСl = СаСl2 + 2Н2О;
Са(ОН)2 + SО3 = СаSО4 + 2Н2О.
За номенклатурними правилами ІЮПАК речовини, які містять ОН-групи, називаються
гідроксидами. Якщо елемент утворює декілька гідроксидів, то в його назві позначають ступінь
окиснення металу римською цифрою в дужках після назви гідроксиду. Наприклад: Сu(ОН)2 –
гідроксид купруму(П); Fе(ОН)2 – гідроксид феруму(ІІ); Fе(ОН)3 – гідроксид феруму(Ш) тощо.
За іншою поширеною номенклатурою гідроксиди, утворені одним металом, розрізняють
за допомогою префікса, що означає грецьку назву відповідного числа. Наприклад, Fе(ОН)2 –
дигідроксид феруму; Fе(ОН)3 – тригідроксид феруму тощо.
Кислотами називаються сполуки, що містять у молекулах атоми Гідрогену, здатні
заміщуватися на атоми металу з утворенням солей.
З точки зору теорії електролітичної дисоціації кислоти – це сполуки, які під час
дисоціації здатні відщеплювати катіони лише одного типу – йони Гідрогену. Це визначення
узгоджується з теорією Бренстеда, згідно з якою кислоти є донорами йонів Гідрогену.
Кількістю атомів Гідрогену у кислоті, здатних заміщуватися на метал, визначається
основність кислоти. Наприклад, НСl– одноосновна кислота, Н2SO4 – двохосновна, Н3РO4 –
трьохосновна і т. д.
У деяких кислотах не всі атоми Гідрогену здатні заміщуватись на метал. Наприклад,
Н3РО2 – одноосновна кислота, Н3Р03 – двохосновна.
За силою кислоти поділяються на три групи: сильні (HNО3, Н2SО4, НСlO4, НІ, НВг, НСl
тощо), середні (Н3РО4, Н2SО3, НSСN тощо) і слабкі (Н3ВО3, Н2СО3, НСN, HNО2, Н2S тощо).
Часто кислоти поділяються за їхньою окислювальною здатністю на кислоти-окисники
(НNО3, НСlO3, НСlO2, НСlO, НNO2, концентрована Н2SО4, концентрована НClO4 тощо) та
кислоти-неокисники (НС1, НВг, НІ, Н3РО4, розбавлена Н2SО4, розбавлена НСlO4 тощо).
За складом кислоти поділяються на безоксигенні (НСІ, Н 2S, НСN), оксигеновмісні прості
(НNO3, Н2SО4, Н3РО4 тощо), ізополікислоти (Н2S2О7, Н2В4О7 тощо) та гетерополікислоти
(Н3[Р(Мо3О10)4], Н4[Sі(W3О10)4]).
Частина молекули кислоти після відщеплення від неї йона Гідрогену називається
кислотним залишком. Його валентність дорівнює числу атомів Гідрогену у молекулі кислоти.

8
Наприклад, для кислот НNO3, Н2СО3 і Н3РО4 відповідно кислотними залишками будуть:
одновалентний нітрат-іон NO3-, двовалентний карбонат-іон СО32- і тривалентний фосфат-іон
РО43- .
Водень з кислот витискується багатьма металами. Під час перебігу цієї реакції
виділяється вільний водень і утворюються відповідні солі:
Zn + 2НС1 = ZnСІ2 + Н2.
Кислоти здатні взаємодіяти з основними оксидами, основами і солями з утворенням
солей, наприклад:
2НNO3 + СаО = Са(NО3)2 + Н2О;
2НС1 + Ва(ОН)2 = ВаСІ2 + 2Н2О;
Н2SО4 + ВаС12 = ВаSО4 + 2НСІ.
Кислоти добувають декількома методами. Більшість оксигеновмісних кислот
утворюється під час взаємодії їхніх ангідридів з водою
SО3 + Н2О = Н2SО4.
Деякі кислоти добувають, діючи на їхні солі сильнішими кислотами:
2NаС1 + Н2S04 = Na2S04 + 2НС1.
Хлороводень НСІ у техніці добувають синтезом з водню і хлору:
Н2 + С12 = 2НС1.
Кислоти, як і основи, по-різному ведуть себе під час нагрівання. Наприклад, кислоти
Н2СО3, Н2SО3 та інші настільки нестійкі, що у вільному стані не добуті – відомі тільки їхні водні
розчини, а для розкладання Н2SО4, НСІ, Н2S тощо їх слід нагріти до досить високої
температури, (НРО3)n кипить і переганяється без розкладання.
У науковій та навчальній літературі кислоти називають за міжнародними
номенклатурними правилами: назви оксигеновмісних кислот утворюють від кореня латинської
назви кислотоутворювального елемента, суфіксів -ат- (вищий ступінь окиснення) або -ит-
(нижчий ступінь окиснення), закінчення -на та слова «кислота». Якщо елемент може виявляти
більш ніж два ступені окиснення в оксигеновмісних кислотах, то вживають префікси гіпо-
(найнижчий ступінь окиснення) і пер- (найвищий). У полікислотах число атомів
кислотоутворювального елемента позначається грецьким префіксм. Назви безоксигенних
кислот містять суфікс -ид-.
Якщо елемент з певним ступенем окиснення здатний утворювати кілька кислот, що
відрізняються між собою за числом молекул води, то їх розрізняють за префіксами в назві
кислоти: до назви найбагатшої на воду кислоти додають префікс орто-, до назви найбіднішої –
мета-. Наприклад, НР03 – метафосфатна кислота, Н3Р04 – ортофосфатна.
Деякі кислоти мають поширені побутові (тривіальні) назви, наприклад НС1 – соляна
кислота, НNО3 – азотна, Н2S04 – сірчана, Н2С03 – вугільна.
Амфотерним оксидам відповідають амфотерні гідроксиди: Zn(ОН) , А1(ОН)3, Сг(ОН)3,
2

Рb(ОН)2, Ве(ОН)2, Sn(ОН)2 тощо.

Амфотерними називаються такі гідроксиди, які під час дисоціації одночасно утворюють
йони Гідрогену Н+ і гідроксид-іони ОН-.
Амфотерні гідроксиди не розчиняються у воді. Під час взаємодії з кислотами і
кислотними оксидами вони виявляють властивості основ, а під час взаємодії з основами й
основними оксидами – властивості кислот. Добувають амфотерні гідроксиди, діючи лугами на
солі відповідних металів, причому надлишок лугу повинен бути незначним:
А1(NO3)3 + ЗКОН = А1(ОН)3 + ЗКNO3;
ZnС12 + 2NaОН = Zn(ОН)2 + 2NаСІ.
Амфотерні гідроксиди, згідно з теорією Бренстеда, залежно від природи другого
реагента можуть бути і донорами, і акцепторами йонів Гідрогену, тобто основною ознакою
амфотерних гідроксидів є їх взаємодія як з кислотами, так і з основами;
Zn(ОН)2 + Н2S04 = ZnS04 + 2Н20;
Zn(ОН)2 + 2NaОН = Na2[Zn(ОН)4].
Назви амфотерних гідроксидів утворюються подібно до назв основ: Zn(ОН)2 – гідроксид
цинку, Сu(ОН)2 – гідроксид купруму(П) тощо.

9
 Солі можна розглядати як продукти повного або часткового заміщення атомів Гідрогену
у кислотах на атоми металів, або як продукти повного чи часткового заміщення гідроксильних
груп в основах на кислотні залишки.
З точки зору теорії електролітичної дисоціації солі – це речовини, які під час дисоціації
розпадаються на катіони металів та аніони кислотних залишків: Nа3Р04 = 3Na+ + РО43-.
Розрізняють такі типи солей: нормальні, або середні, кислі, основні, подвійні, змішані та
комплексні.
Нормальні солі – це продукти повного заміщення атомів Гідрогену на атоми металу в
молекулах кислот (К2S04, Na2С03, К3Р04 тощо).
Кислі солі – це продукти неповного заміщення атомів Гідрогену на атоми металу в
молекулах кислот (NаНС03, КНS04, Na2НР04 тощо).
Кислі солі можна добути неповною нейтралізацією багатоосновних кислот основами,
дією відповідних кислот на середні солі, гідролізом солей, утворених слабкими
багатоосновними кислотами:
Н3РO4 + КОН = КН2РO4 + Н2O;
К2SO4 + Н2SO4 = 2КНSO4;
Nа2СO3 + НОН = NаНСО3 + NaОН.
Кислі солі виявляють властивості кислот – незаміщений атом Гідрогену в них може
заміщуватися з утворенням нормальних солей. Наприклад, під час дії на гідрогенкарбонат
натрію NаНСО3 лугу NaOH відбувається реакція за рівнянням
NаНСОз + NаОН = Nа2СО3 + Н2O.
Основні солі – це продукти неповного заміщення гідроксильних груп у молекулі
багатокислотної основи або амфотерного гідроксиду на кислотні залишки (Мg(ОН)С1,
Zn(ОН)С1, Сu(ОН)2, SO4 тощо).
Основні солі добувають неповною нейтралізацією багатокислотних основ або
амфотерних гідроксидів кислотами, дією основи на сіль цієї самої основи, гідролізом солей,
утворених слабкими багатокислотними основами:
Ві(ОН)3 + НС1 = Ві(OН)2С1 + Н2O;
МgС12 + Мg(ОН)2 = 2Мg(ОН)С1;
СuС12 + НОН = Сu(OН)С1 + НС1.
Основні солі подібно до основ здатні реагувати з кислотами з утворенням нормальних
солей. Наприклад, під дією на основний хлорид магнію Мg(OН)С1 хлоридної кислоти НС1
утворюється хлорид магнію МgС12 за рівнянням реакції
Мg(ОН)С1 + НС1 = МgС12 + Н2O.
Основні солі під дією нагрівання або з часом здатні втрачати воду. Солі, що
утворюються внаслідок цього, називаються оксосолями. Наприклад:
Ві(ОН)2Вг = ВiOВг + Н20.
Оксосолі можна перетворити на середні солі дією відповідних кислот:
ВіОВг + 2НВг = ВіВг3 + Н20.
Подвійні солі – це продукти заміщення атомів Гідрогену в молекулах кислот на атоми
двох металів (КА1(SO4)2, NаКSO4 тощо).
Змішані солі – це середні солі, в молекулах яких атом металу сполучений з двома
різними кислотними залишками. Прикладом такої солі може бути хлорне вапно – кальцієва сіль
хлоридної і гіпохлоритної кислот:
СІ – Са – ОСІ.
Подвійні солі можна добути нейтралізацією будь-якої багатоосновної кислоти двома
основами:
Н2S04 + NаОН + КОН = КNaS04 + 2Н20
або під час одночасної кристалізації різних солей:
КС1 + МgС12 + 6Н2O = КМgС13 • 6Н2O.
Залежно від природи солі, останні можуть реагувати з іншими солями, кислотами,
основами, ангідридами, металами та іншими речовинами, з якими солі утворюють нові
сполуки, наприклад:
ВаС12 + Na2S04 = ВаS04 + 2NaСІ;

10
 ВаС12 + Н2S04 = ВаS04 + 2НС1;
СuSО4 + 2NaОН = Сu(ОН)2 + Na2S04;
СаСО3 + Sі02 = СаSіО3 + С02;
СuSО4 + Fе = FеSО4 + Сu.
Способи добування солей:
1. Взаємодією кислот з основами (реакція нейтралізації) або амфотерними гідроксидами:
Са(ОН)2 + 2НNO3 = Са(NO3)2 + 2Н2O;
Zn(ОН)2 + 2НС1 = ZnС12 + 2Н2O.
2. Взаємодією кислот з основними або амфотерними оксидами:
МgО + Н2SО4 = МgSО4 + Н2О;
ZnО + 2НNО3 = Zn(NО3)2 + Н2О.
3. Взаємодією кислот з металами (кислоти-неокисники взаємодіють лише з активними
металами з виділенням водню, кислоти-окисники – з активними і неактивними, крім золота і
деяких платинових металів, без виділення водню):
Zn + Н2S04 = ZnS04 + Н2;
Сu + 4НN03 (конц.) = Сu(NO3)2 + 2NO2 + 2Н20.
4. Взаємодією кислот з іншими солями:
Н2S04 + ВаС12 = ВаS04 + 2НС1.
5. Взаємодією кислотних оксидів з основними або амфотерними оксидами:
N2O5+ СuО = Сu(NO3)2;
S03 + ZnО = ZnSО4.
6. Взаємодією кислотних оксидів з основами або амфотерними гідроксидами:
Р2О5 + 6NaОН = 2Na3РО4 + ЗН2О;
N2О5 + Zn(ОН)2 = Zn(NO3)2 + Н2О.
7. Взаємодією кислотних оксидів із солями:
СаСО3 + SіО2 = СаSіО3 + СО2.
Такі реакції відбуваються лише в тому разі, коли оксид, яким діють на сіль, менш
леткий, ніж той, що виділяється внаслідок реакції.
8. Взаємодією сильних основ з амфотерними основами:
Ва(ОН)2 + Рb(ОН)4 = Ва[Рb(ОН)6].
9. Взаємодією основ із солями:
FеSО4 + 2КОН = Fе(ОН)2 + К2SО4.
10. Взаємодією солей із солями:
2К3РО4 + ЗСаС12 = Са3(РО4)2 + 6КС1.
11. Взаємодією солей з металами, що мають вищу активність, ніж метали, які входять до
складу солей:
СuSО4 + Fе = Сu + FеSО4.
12. Взаємодією металів з неметалами:
Zn + С12 = ZnС12.
13. Взаємодією активних неметалів з лугами:
С12 + 2NаОН = NaС1 + NаСlO + Н2О;
3S + 6КОН = 2К2S + К2SО3 + ЗН2О.
14. Термічним розкладанням солей:
2КNO3 = 2КNO2 + О2;
2КСlO3 = 2КС1 + 3О2.
15. Взаємодією металів, що утворюють амфотерні оксиди, з водними розчинами лугів:
Zn + 2NaОН = Nа2ZnО2 + Н2.
За міжнародними номенклатурними правилами назва солі складається з назви металу та
латинської назви кислотного залишку. Наприклад: Nа2S04 – сульфат натрію, Са(NO3)2 – нітрат
кальцію, СuС12 – хлорид купруму (II), FеS – сульфід феруму (П), Сг2(S04)3 – сульфат хрому (Ш),
Ва(СlO2)2 – хлорит барію тощо.
У назві кислих солей до латинської назви аніона додають числівник, що відповідає числу
атомів Гідрогену у молекулі кислоти і слово гідроген-, наприклад: Na2НРO4 – гідрогенфосфат
натрію, NaН2Р04 – дигідрогенфосфат натрію тощо. Аналогічно до назви катіона основної солі

11
додають слово гідроксо-, наприклад: Ві(ОН)(NO)3)2 – нітрат гідроксобісмуту(Ш), Ві(ОН)2(NO)3–
нітрат дигідроксобісмуту (Ш) тощо.
Безводні основні солі можна називати двояко. Наприклад, сполука ВіОСІ – це хлорид
оксобісмуту(Ш), або хлорид бісмутилу (йон ВіО+ називають бісмутилом); ТhS04 – сульфат
оксоторію(ІV), або сульфат торилу (Тh02+ – торил).
Подвійні і змішані солі слід називати так, щоб за назвою можна було встановити їхній
склад, тобто потрібно зазначати всі прості йони: Са(ОС1)С1 – хлорид-гіпохлорит кальцію;
КNаS04 – сульфат калію-натрію.
Питання для самоконтролю
1. Охарактеризувати будову атома, будову ядра атома (визначення, склад, заряд, маса).
Визначити правило Хунда та принцип Паулі.
2. Охарактеризувати залежність властивостей елементів від положення в періодичній системі.
Значення періодичного закону та періодичної системи елементів Д.І. Мендєлєєва.
3. Дати визначення і охарактеризувати фізичні величини: кількість речовини, стала Авогадро,
молярний об’єм.
4. Дати характеристику хімічній символіці: знаки хімічних елементів, хімічні формули (види
хімічних формул).
5. Дати визначення основним поняттям: прості та складні речовини, алотропія.
6. Визначити ковалентний полярний і неполярний зв'язок. Навести приклади.
7. Охарактеризувати механізм утворення донорно-акцепторного ковалентного зв’язку.
8. Визначити механізм утворення йонного зв’язку. Охарактеризувати механізм утворення
водневого зв'язку. Навести приклади.
9. Охарактеризувати металічний зв'язок. Навести приклади.
10. Дати визначення: «оксиди». Охарактеризувати номенклатуру, класифікацію, хімічні та
фізичні властивості, способи добування оксидів. Навести приклади.
11. Дати визначення: «кислоти». Охарактеризувати номенклатуру, класифікацію, хімічні та
фізичні властивості, способи добування кислот. Навести приклади.
12. Дати визначення: «основи». Охарактеризувати номенклатуру, класифікацію, хімічні та
фізичні властивості, способи добування гідроксидів. Навести приклади.
13. Дати визначення: «солі». Охарактеризувати номенклатуру, класифікацію, хімічні та фізичні
властивості, способи добування солей. Навести приклади.

Література: Л.1.(с.6-81), Л.2 (с.96-154), конспект лекції №2

12