Для нас Земля безмежно дорога, бо на ній є той малесенький клаптик, де ми робили свої

перші кроки, де ми відкривали для себе навколишній світ, повний несподіванок. Тут нам
уперше забриніли звуки рідної мови, завдяки якій ми усвідомили самих себе і відчули гордість
від того, що можемо думати. Тут ми навчилися відповідати усмішкою на усмішку і співчуттям на
чужий біль.
Образ батьківської хати, де б ми не були, що б не переживали: щастя, горе чи
розчарування, — скрізь супроводить нас. Обрамлена кронами вишень, біліє вона на земній
кулі, ніби маяк серед неозорого моря, завжди готова дати відпочинок і розраду, завжди
сповнена ніжності й тепла.
Навесні вона дарує нам веселе дзюрчання струмків, що пустотливими зграйками біжать
із-під снігу. Над нею у бездонній блакиті неба жайворонки розсипають для тебе радісну, зіткану
з променів сонця пісню. В одне вікно до неї зазирає гілка яблуні, обліплена блідо-рожевими
квітками-метеликами, а під другим — духмяніє бузок, палахкотять півонії.
Настає літо, і, розлившись нестримною повінню, хату затоплює зелень: здіймаються
темно-зелені хвилі кукурудзи, водоспадами ллється витка квасоля, пливуть, задумливо
погойдуючись, ясночолі соняшники. Зачудовано зорять з-поміж зеленого шумовиння гвоздики і
півники, чорнобривці й гладіолуси, спинаються довкола кручені паничі і королевий цвіт.
Прилітають до тебе леготи, напоєні медвяними пахощами поля.