1

Міністерство освіти і науки України

Управління освіти і науки Рівненської облдержадміністрації
Рівненська Мала академія наук учнівської молоді

Відділення: фізики та астрономії

Секція: аерофізика та космічні дослідження

Дослідження об’єктів на поверхні

Марса за даними мережі Інтернет

Роботу виконав:
Олекса Олексій Іванович,
учень 8 класу Костопільського ліцею №1
ім. Т.Г.Шевченка

Науковий керівник:
Семещук Ігор Лаврентійович, учитель
фізики та астрономії Костопільського
ліцею №1 ім. Т.Г.Шевченка

Рівне – 2022
ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………………...3
 2

РОЗДІЛ 1. Характеристика Марса …..……………………………………...5

1.1. Основні відомості та фізичні характеристики червоної планети ………….5
1.2. Супутники Марса ………………………………………………………….. 6
1.3. Атмосфера і клімат …………………………………..………………….…….7
1.4. Рельєф і геологічна будова планети …..…………………………….………..8
РОЗДІЛ 2. Дослідження Марса …………………………..……………….. 11
2.1. Відомості про червону планету у давнину…………………………………. 11
2.2. Дослідження у XVI – XVIII століттях……………………………………… 12
2.3. Спостереження за Марсом у XIX столітті…………………………………. 13
2.4. Вивчення червоної планети у XX – XXI століттях………………………... 16
2.5. Програми дослідження Марса у майбутньому…………………………….. 20
РОЗДІЛ 3. Оцінка розмірів Долин Марінера - найбільшого утворення
на поверхні Марса ………………………………………………………………. 22
ВИСНОВКИ………………………………………………………………………. 26
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………… 27
ДОДАТКИ………………………………………………………………………… 29

«Політ до Марса – важка справа.

Це не до бабусі в гості з’їздити.
 3

Ми зробили все, що могли.

Єдине, що ми не можемо зробити
– запобігти невдачі».
Едвард Вейлер, керівник
Управління космічної науки NASA

ВСТУП
Планета Марс відома людству з незапам’ятних часів. Спостерігаючи на
небі зірку криваво-червоного кольору, стародавні люди дали їй ім’я бога війни.
Астрологи вважали, що вплив Марса є фатальним на долі людей, які
народилися у вівторок або, якщо в зодіакальному сузір’ї при народженні була
присутня ця планета.
З початком космічної ери почався якісно новий етап вивчення червоної
планети. В ескізному проекті ракетно-космічних систем на базі легендарного
носія «Н-1», котрий Сергій Павлович Корольов затвердив 16 травня 1962 року,
серед завдань, які були поставлені перед цими системами, фігурують і такі:
«обліт екіпажем з 2-3-х чоловік Марса, Венери і повернення на Землю»,
«здійснення експедицій на поверхню Марса і Венери та вибір місця для
дослідницької бази», «створення дослідницьких баз на Марсі» і «здійснення
транспортних зв’язків між Землею та планетами».
Дослідження спектрографій, а згодом і пряма посадка на Марс зі всією
очевидністю підтвердили, що в даний час розумної форми життя на ньому не
може бути. Причина проста: відсутність кисню в атмосфері, мікроскопічні долі
водяної пари і озону, космічний холод. З іншого боку, виявлені сухі русла
стародавніх річок, ерозія ґрунту, характерна для великих потоків води, тому все
більше учених схиляється до версії, що багато мільйонів років тому на планеті
була щільніша атмосфера і, можливо, вода, а, отже, цілком могли існувати ті
або інші форми органічного життя. Відповісти на це питання і покликані
космічні експедиції до червоної планети, за допомогою яких досліджується
Марс.
 4

Актуальність питань, пов’язаних з дослідженням Марса космічними

апаратами та можливості мережі Інтернет щодо використання результатів
проведених досліджень для їх аналізу і обробки спричинили вібір нами теми
роботи: «Дослідження об’єктів на поверхні Марса за даними з мережі Інтернет»
Мета роботи: провести оцінку розмірів найбільших утворень на поверхні
Марса за їх зображеннями, розміщеними в мережі Internet.
Завданнями дослідження є:
- опрацювати теоретичний матеріал, що стосується дослідженням Марса
космічними апаратами;
- провести оцінку розмірів найбільшого утворення на поверхні Марса
«долинами Марінера» за їх зображеннями, отриманими з мережі Internet;
- порівняти отримані результати з існуючими даними.
Об’єкт дослідження: планета Марс.
Предмет дослідження: лінійні розміри вказаних космічних об’єктів.
Методи дослідження. У процесі дослідження використовувалися такі
теоретичні та емпіричні методи: аналіз джерел з проблеми дослідження;
дослідницько-пошукова робота автора; узагальнення й систематизація
отриманих результатів.
Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку
використаних джерел та додатків.

РОЗДІЛ 1. Характеристика Марса

1.1. Основні відомості та фізичні характеристики червоної планети.
 5

Марс - четверта за віддаленістю від Сонця (після Меркурія, Венери і

Землі) і сьома по розмірах (перевершує за масою і діаметром тільки Меркурій)
планета Сонячної системи. Маса Марса складає 10,7% маси Землі (6,423 · 1023
кг проти 5,9736 · 1024 кг для Землі), середній лінійний діаметр - 0,53 діаметра
Землі (6800 км).

Рис. 1.1. Марс

Середня відстань від Марса до Сонця становить 228 млн км (1,52 а. о.),
період обертання навколо Сонця дорівнює 687 земних діб. Орбіта Марса має
досить помітний ексцентриситет (0,0934), тому відстань до Сонця змінюється
від 206,6 до 249 200 000 км. Нахил орбіти Марса рівний 1,85°.
За лінійним розміром Марс майже вдвічі менший за Землю - його
екваторіальний радіус дорівнює 3396,9 км (53,2% земного). Площа поверхні
Марса приблизно дорівнює площі суші на Землі. Полярний радіус Марса
приблизно на 20 км менше екваторіального, хоча період обертання в планети
більший, ніж у Землі, що дає привід припустити зміну швидкості обертання
Марса з часом. Маса планети - 6,418 · 10 23 кг (11% маси Землі). Прискорення
вільного падіння на екваторі дорівнює 3,711 м/с² (0,378 земного).
 6

Рис. 1.2. Порівняння розмірів Землі та Марса

Період обертання планети - 24 години 37 хвилин 22,7 секунди (відносно
зірок), довжина середньої сонячної доби (так званий сол) складає 24 години 39
хвилин 35,24409 секунди, всього на 2,7% довше земної доби. Таким чином,
марсіанський рік складається з 668,6 марсіанських сонячних діб.
Марс обертається навколо своєї осі, нахиленої до перпендикуляру
площини орбіти під кутом 25,19°. Нахил осі обертання Марса забезпечує зміну
пір року. При цьому витягнутість орбіти призводить до великих відмінностей в
їх тривалості - так, північна весна і літо, разом узяті, тривають 371 сол, тобто
помітно більше половини марсіанського року. У той же час, вони припадають
на ділянку орбіти Марса, віддалену від Сонця. Тому на Марсі північне літо
довге і прохолодне, а південне - коротке і жарке.
1.2. Супутники Марса
Навколо планети  Марс  обертаються два природних супутники — Фобос 
і  Деймос. Після відкриття  Галілеєм  у  1610 році 4 супутників Юпітера 
астрономи вважали, що кількість супутників зростає вдвічі при переході до
більш далекої планети Сонячноі системи. Оскільки у Землі був відомий один
супутник — Місяць, а у Юпітера — 4, вважалося, що у Марса повинно бути 2
 7

супутники. Дивним чином ця безпідставна з наукової точки зору гіпотеза

справдилася.

Рис. 1.3. Супутники Марса

Супутники Марса були відкриті в  1877 році американським астрономом 
Асафом Голлом, і названі на честь давньогрецьких міфологічних богів Фобоса
та Деймоса, які уособлювали страх і жах, з огляду на їх незвичну форму.
Обидва супутника обертаються навколо своїх осей з тим же періодом, що
й навколо Марса, тому завжди повернуті до планети однією й тією же
стороною. Приливна дія Марса поступово сповільнює рух Фобоса, що врешті-
решт призведе до падіння супутника на Марс. Деймос, навпаки, віддаляється
від Марса.
1.3. Атмосфера і клімат.
Атмосфера Марса на 95% складається з вуглекислого газу, з невеликими
домішками азоту, аргону, кисню. Є невелика частина водяної пари. Виявлені
сліди метану, що свідчить про можливу наявність життєдіяльності на планеті,
так як діючих вулканів не виявлено. Варто відзначити, що, незважаючи на
сильну розрідженість, атмосфера Марса містить приблизно в 23 рази більше
вуглекислого газу, ніж земна.
Клімат на Марсі, хоча і малосприятливий для життя, все ж є найбільш
близьким до земного. Імовірно в минулому клімат червоної планети міг бути
 8

більш теплим і вологим, а на поверхні була присутня рідка вода і навіть йшли
дощі. Саме Марс є найбільш імовірним кандидатом для організації першої
пілотованої експедиції на іншу планету.
Середня температура на Марсі значно нижча, ніж на Землі, - близько -40°
С. При найбільш сприятливих умовах влітку на денній половині планети
повітря прогрівається до 20° С - цілком прийнятна температура для жителів
Землі. Але зимової ночі мороз може досягати до -125° С. При зимовій
температурі навіть вуглекислота замерзає, перетворюючись на сухий лід. Такі
різкі перепади температури викликані тим, що розріджена атмосфера Марса не
здатна довго утримувати тепло.
1.4. Рельєф і геологічна будова планети.
Рельєф Марса володіє багатьма унікальними рисами. Марсіанський
вимерлий вулкан гора Олімп - найвища гора в Сонячній системі, а долина
Марінер - найбільший каньйон. Крім цього, в червні 2008 року три статті,
опубліковані в журналі «Nature», представили докази існування в північній
півкулі Марса найбільшого відомого ударного кратера в Сонячній системі.
Його довжина - 10,6 тис. км, а ширина - 8,5 тис. км, що приблизно в чотири
рази більше, ніж найбільший ударний кратер, до того також виявлений на
Марсі, поблизу його південного полюса.
У потужний телескоп на поверхні Марса можна розрізнити лише великі
темні та світлі ділянки діаметром у сотні й тисячі кілометрів. Добре видно білі
полярні шапки Марса. Ще наприкінці XVIII століття видатний англійський
астроном Вільям Гершель помітив, що розміри білих полярних шапок
періодично змінюються зі зміною сезону. Улітку шапки випаровуються й
зменшуються в розмірах, причому одночасно з полярних ділянок у помірні
широти поширюється «хвиля потемніння» ділянок поверхні.
Під поверхнею Марса на окремих ділянках є шар вічної мерзлоти
товщиною кілька кілометрів. У таких районах на поверхні кратерів видно
незвичайні для планет земної групи застиглі флюїдизовані потоки, за якими
можна зробити висновок про наявність підповерхневого льоду. За винятком
 9

рівнин, поверхня Марса сильно кратерована. Кратери, здебільшого, виглядають

більш зруйнованими, ніж на Меркурії чи Місяці. Сліди вітрової ерозії можна
побачити всюди.
Обробка збурень в орбітальному русі космічних апаратів дозволили
отримати мапу ареоїда — рівневої поверхні Марса. Виявилося, що вона добре
корелює з рельєфом Марса, що свідчить про слабкий прояв ізостазії. Особливо
добре «видний» Олімп. Ареоїд оконтурює гору западинами глибиною від −300
м до −400 м. Усередині гори ареоїд піднімається до 500 м.

Рис. 1.3. Мапа ареоїда – рівневої поверхні Марса

Для поверхні Марса характерна глобальна асиметрія в розподілі

знижених ділянок — рівнин, — що становлять 35 % усієї поверхні, і
піднесених, вкритих безліччю кратерів районів. Значна частина рівнин
розташована в північній півкулі. Межа між ними в ряді випадків представлена
особливим типом рельєфу — столовими горами, складеними
плосковершинними гірками і хребтами.
Над горами Фарсиди, що мають висоту близько 9 км, на висоту до 17 км
піднімаються чотири гігантських згаслих вулкани. Найбільший серед них —
гора Олімп (додаток А, рис. 1), розташований на західній околиці гір Фарсида.
Він має основу діаметром 600 км і кальдеру на вершині поперечником 60 км.
 10

На Марсі знайдено більше 70 згаслих вулканів, але вони набагато менші як за

площею, так і за висотою.
У минулому на Марсі, як і на Землі, відбувався рух літосферних плит. Це
підтверджується особливостями магнітного поля Марса, місцями розташування
деяких вулканів, наприклад, в провінції Фарсида, а також формою долини
Марінер. Сучасний стан справ, коли вулкани можуть існувати набагато більш
тривалий час, ніж на Землі і досягати гігантських розмірів говорить про те, що
зараз даний рух скоріше відсутній. На користь цього говорить той факт, що
щитові вулкани зростають у результаті повторних вивержень з одного і того ж
жерла протягом тривалого часу.
Сучасні моделі внутрішньої будови червоної планети припускають, що
Марс складається з кори з середньою товщиною 50 км (і максимальної до 130
км), силікатної мантії завтовшки 1800 км і ядра радіусом 1480 км. (додаток А,
рис. 2)
Згідно зі спостереженнями з орбіти і аналізу колекції марсіанських
метеоритів поверхня Марса складається головним чином з базальту. Є деякі
підстави припускати, що на частині марсіанської поверхні матеріал є більш
кварцовмісним, ніж звичайний базальт і може бути подібний андезитному
камінню на Землі. Однак ці ж спостереження можна тлумачити на користь
наявності кварцового скла. Значна частина більш глибокого шару складається з
зернистою пилу оксиду заліза.

РОЗДІЛ 2. Дослідження Марса

2.1. Відомості про червону планету у давнину.
 11

Існування Марса як блукаючого об’єкта в нічному небі було письмово

засвідчено староєгипетськими астрономами в 1534 році до н. е. Ними ж було
встановлено ретроградний (назадній) рух планети і розрахована траєкторія руху
разом з точкою, де планета змінює свій рух відносно Землі з прямого на
назадній. Серед позначень Марса зустрічається назва «Він рухається у
зворотному напрямку», що відзначає інтервал позаднього руху. Інша назва
Марса, «Червоний Хор», безсумнівно вказує на те, що в основі назв лежать
спостереження. Марс був зображений на стелі гробниці Сеті I і Рамессеума
(поминальний храм фараона Рамзеса II), однак пропущений у карті зоряного
неба, створеній староєгипетським вченим і архітектором Сенмутом. Останнє
може бути пов’язане із з’єднанням Марса і Сонця в той час.
У період Нововавілонського царства вавилонські астрономи проводили
систематичні спостереження за становищем і рухом планет, вперше здійснили
часові виміри планетарного руху Марса і уточнили положення планети на
нічному небі.
Китайські записи про зовнішній вигляд і рух Марса вже з’являються в
період до заснування династії Чжоу (1045 рік до н. е.), також під час правління
династії Цинь (221 рік до н. е.). Китайські астрономи робили записи про
планетарні союзи планет, у тому числі про з’єднання з Марсом. У 375 році н. е.
було відзначено покриття Марса Венерою. Більш докладно період і орбіта руху
планети були обчислені під час династії Тан (618 рік н. е.).
Астрономія в Стародавній Греції розвивалася під впливом
месопотамської культури і знань. Через те, що вавилоняни ототожнювали
планету Марс з Нергалом - богом війни та епідемії, греки ототожнили планету
зі своїм богом війни - Аресом (Марсом у римлян).
Арістотель, учень Платона, в 365 році до н. е. спостерігав покриття Марса
Місяцем. Зі спостережень він зробив висновок, що Марс повинен знаходитися
далі від Землі, ніж Місяць. Він також вказував про інші подібні феномени:
затьмарення зірок і планет, які були відмічені у єгипетських і вавилонських
 12

астрономів. Арістотель використовував ці дані в підтримку грецької

послідовності планет в геоцентричній моделі Всесвіту.
У Римському Єгипті у другому столітті н. е. Клавдій Птолемей намагався
вирішити проблему орбітального руху Марса. Дослідження Птолемея з
астрономії були детально викладені в багатотомній праці «Альмагест», яка
стала авторитетним трактатом з астрономії в Західній Європі наступні
чотирнадцять століть.
У п’ятому столітті н. е. в давньоіндійському астрономічному трактаті
«Сурья-сіддханта» кутовий розмір Марса був оцінений як дві кутові хвилини, а
відстань від нього до Землі в 10433000 км. Тому діаметр Марса буде дорівнює
6070 км, і це значення має похибку в межах 11% від прийнятого в даний час
значення 6788 км.

2.2. Спостереження за Марсом у XVI – XVIII століттях.

Дослідження Марса у період XVI-XVIII ст.ст. визначались, насамперед,
роботами розрахункового та картографічного характеру. Так, саме у цей період
було створено першу карту червоної планети, було визначено, що Марс
обертається не за круговою, а по еліптичній орбіті, в одному з фокусів якої
розташоване Сонце, було визначено діаметр Марса.
Італійський учений Галілео Галілей був першою людиною, що
використав телескоп для астрономічних спостережень. У його записах
зазначено, що він почав спостереження Марса в телескоп у вересні 1610 року з
метою виявити у планети фази затемнення, аналогічні спостережуваним у
Венери і Місяця. Галілей у грудні 1610 року зазначив, що кутові розміри Марса
зменшилися.
Голландський астроном Христіан Гюйгенс першим склав карту поверхні
Марса, яка відображала багато деталей місцевості. 28 листопад 1659 року він
зробив декілька ілюстрацій Марса, на котрих були зображені різноманітні темні
області, пізніше зіставлені з морем Сирт і, можливо, однією з полярних шапок
(додаток Б, рис. 1).
 13

Перші спостереження про існування у Марса крижаної шапки на

південному полюсі були зроблені італійським астрономом Джованні Доменіко
Кассіні в 1666 році. У тому ж році він використовував при спостереженнях
Марса маркування поверхні, і визначив період обертання, рівний 24 години 40
хвилин (це відрізняється від правильного значення менше ніж на 3 хвилини).
У 1704 році франко-італійський астроном Жак Філіп Маральді провів
систематичні дослідження південної шапки і помітив, що вона зазнає змін з
обертанням планети. Це свідчить про те, що центр шапки не розташований в
полюсі планети. Також він зауважив, що шапки змінюються в розмірах з
плином часу.
Німецько-англійський астроном Вільям Гершель у 1781 році обчислив
два важливі параметри: період обертання Марса, рівний за його розрахунками
24 год. 39 хв. 21 с., і нахил осі планети від полюсів до площини орбіти, що
дорівнює приблизно 28,5°. Він зазначив, що Марс «великий, але з помірним
кліматом, так що його жителі, ймовірно, потрапляють в ситуації багато в чому
схожі на наші».
Між 1796 і 1809 роками французький астроном Оноре Фложерг зауважив
затьмарення Марса, вказавши, що «вуаль кольору охри» закрила поверхню.
Можливо, це перша доповідь про жовті хмари і пилові бурі на Марсі.

2.3. Дослідження червоної планети у XIX столітті.

На початку XIX століття підвищення розміру і якості оптики телескопів
значно позначилося на розвитку астрономії та інших наукових дисциплін.
Найбільш помітним серед цих удосконалень були двокомпонентні ахроматичні
лінзи з німецькою оптикою Йозефа Фраунгофера, які в порівнянні з
попередниками істотно усували кому - оптичний ефект, який спотворює
зовнішній край зображення. У 1812 році Фраунгоферу вдалося створити
ахроматичний об’єктив діаметром 190 міліметрів. Розмір головної лінзи є
основним чинником, що визначає здатність до фокусуванні світла і розширення
телескопа.
 14

У 1830 році під час протистояння Марса, два німецьких астрономи,

Іоганн Генріх фон Медлер і Вільгельм Беєр для детального вивчення планети
використовували 95-міліметровий рефрактор з оптичною системою
Фраунгофера. Під час своїх спостережень вони встановили, що більшість
особливостей поверхні Марса не змінюються в період обертання планети. У
1840 році Медлер скомбінував зображення, отримані за 10 років спостережень,
і склав більш точну карту поверхні. Замість того, щоб давати назву різним
маркерами, Беєр і Медлер позначали їх буквами; наприклад Меридіан-Бей
(Синус Меридіан) був позначений буквою «А».
У 1858 році, під час протистояння Марса, італійський астроном батько
Анджело Секкі, працюючи у Ватиканській обсерваторії, помітив на Марсі
великі трикутні особливості блакитного кольору, які він назвав «Блакитний
Скорпіон».
У 1862 році, під час опозиції Марса, голландський астроном Фредерік
Кайзер провів його картографування. Порівнюючи свої ілюстрації з
ілюстраціями Христіана Гюйгенса і Роберта Гука, він зміг уточнити період
обертання, що склав 24 год 37 хв 22,6 с.
У 1863 році Анджело Секкі створює перші кольорові ілюстрації Марса. У
1867 році, на основі креслень 1864 року англійського астронома Вільяма Р.
Дауеса, англійський астроном Річард Проктор створив більш докладну карту
Марса. Проктор назвав різні світлі і темні особливості рельєфу Марса на честь
астрономів минулого і сучасності, які внесли вклад в спостереження планети. У
тому ж десятилітті, французьким астрономом Камілем Фламмаріоном і
англійським астрономом Натаніелем Гріном було вироблено зіставлення різних
карт і номенклатур.
У Лейпцигському університеті в 1862-1864 роках німецький астроном
Йоганн Золлнер використовував для спостереження Марса спектроскоп,
розроблений для виміру відбивної здатності Місяця, планет Сонячної системи і
яскравих зірок, і отримав сумарне альбедо Марса, рівне 0,27. У 1867 році
французький астроном П’єр Жансен і британський астроном Вільям Хаггінс
 15

використовували спектроскоп для вивчення атмосфери Марса. Вони виявили,

що оптичний спектр Марса практично збігається зі спектром Місяця. В
отриманому спектрі не були виявлені лінії поглинання води, тому Жансен і
Хаггінс припустили, що в атмосфері Марса присутня водяна пара. Цей
результат був підтверджений у 1872 році німецьким астрономом Германом
Фогелем і в 1875 році англійським астроном Едвардом Маундером, але пізніше
він опинився під питанням.
У 1877 році положення Марса внаслідок протистояння було особливо
сприятливим для спостереження. Англійський астроном Девід Гілл використав
цю можливість, щоб з острова Вознесіння оцінити добовий паралакс Марса.
У серпні 1877 року американський астроном Асаф Холл, використовуючи
660-міліметровий телескоп військово-морської обсерваторії США, відкрив два
супутника у Марса – Фобос і Деймос.
У 1877 році, під час опозиції Марса, італійський астроном Джованні
Скіапареллі використовує 22-сантиметровий телескоп для складання детальних
карт планети. Зокрема, на цих картах у вигляді тонких ліній були вказані
канали (яким він дав імена відомих річок на Землі), однак згодом було
показано, що це оптична ілюзія (додаток Б, рис. 2).
У 1892 році французький вчений Каміль Фламмаріон пише про те, що ці
канали схожі на антропогенні, які представники розумної раси могли б
використовувати для перерозподілу води по вмираючому марсіанському світу.
Він виступає за існування таких жителів, і припустив, що вони можуть бути
більш розвиненими, ніж люди.
Герман Струве використовував спостережувані зміни орбіт супутників
Марса для визначення гравітаційного впливу планети. У 1895 році він
використовував ці дані для оцінки діаметра планети, і встановив, що
екваторіальний діаметр на 1/190 більше полярного діаметра (в 1911 році він
уточнив значення до 1/192). Цей результат був підтверджений американським
метеорологом Вулардом в 1944 році.
 16

2.4. Вивчення Марса у XX - XXІ століттях.

У 1926 році, шляхом вимірювання спектральних ліній червоного зсуву
орбітальних рухів Марса і Землі, американський астроном Уолтер Сідні Адамс
зміг безпосередньо виміряти кількість кисню і водяної пари в атмосфері Марса.
Він визначив, що «екстремальні умови пустелі» були широко поширені і на
Марсі.
У 1920-і роки французький астроном Бернар Ліо використовував
поляриметр для дослідження властивостей поверхні Місяця і планет. У 1929
році він зазначив, що поляризоване світло, що виходить від марсіанської
поверхні, дуже схоже на випромінювання Місяця, хоча і припустив, що деякі
його зауваження можуть бути пояснені холодом, або, можливо, рослинністю.
На підставі кількості сонячного світла, розсіяного в атмосфері Марса, він
оцінив товщину атмосфери Марса в 1/15 товщини атмосфери Землі.
Використовуючи інфрачервоний спектрометр, в 1947 році голландсько-
американський астроном Джерард Койпер виявив двоокис вуглецю в атмосфері
Марса. Він зміг оцінити, що кількість вуглекислого газу в атмосфері удвічі
більше, ніж на Землі.
Ґрунтуючись на спостереженнях поблизу Землі астероїда Ерос з 1926 по
1945 роки, німецько-американський астроном Євген Костянтинович Рабе
оцінив масу Марса.
Можливості космічного телескопа «Хаббл» були використані для
систематичного дослідження червоної планети, при цьому були отримані
фотографії Марса з найвищою роздільною здатністю з коли-небудь отриманих
на Землі. «Хаббл» може створити образи півкуль, що дозволяє промоделювати
погодні системи. Наземні телескопи, оснащені пристроями із зарядним
зв’язком, можуть зробити фотозображення Марса високої чіткості, що дозволяє
регулярно проводити моніторинг планети погоди в опозиції.
Рентгенівське випромінювання з Марса, вперше виявлене астрономами в
2001 році за допомогою космічної рентгенівської обсерваторії «Чандра»,
складається з двох компонентів. Перша складова пов’язана з розсіюванням у
 17

верхній атмосфері Марса рентгенівських променів Сонця, в той час як друга

виходить від взаємодії між іонами, в результаті чого відбувається обмін
зарядами.
З 1960-х років до Марса для докладного вивчення планети з орбіти і
фотографування поверхні були направлені декілька автоматичних
міжпланетних станцій. Крім того, продовжувалося дистанційне зондування
Марса із Землі в більшій частині електромагнітного спектру за допомогою
наземних і орбітальних телескопів, наприклад в інфрачервоному для
визначення складу поверхні, в ультрафіолетовому та субміліметровому
діапазонах проводилися спостереження за складом атмосфери, і в
радіодіапазоні проводилися вимірювання швидкості вітру.
Першим космічним апаратом, який досліджував Марс з пролітної
траєкторії став американський «Марінер-4». Першим здійснив посадку на Марс
спусковий апарат радянської автоматичної міжпланетної станції «Марс-3» в
1971 році. Перша працююча автоматична марсіанська станція була частиною
американського «Вікінга-1», яка після м’якої посадки у 1976 році передала
перші знімки з поверхні Марса, провела перші безпосередні дослідження
атмосфери і ґрунту.
Основними завданнями вивчення Марса з орбіти штучних супутників в
1970-і роки було визначення характеристик атмосфери і фотографування
поверхні. Було передбачено вивчення магнітного та гравітаційного полів
планети, її теплових характеристик, рельєфу і іншого, для чого були запущені
радянські автоматичні міжпланетні станції «Марс-2» і «Марс-3». У районі
посадки станції передбачалося визначення фізичних характеристик ґрунту
визначення характеру поверхневої породи, експериментальна перевірка
можливості отримання телевізійних зображень навколишньої місцевості.
Знімки, виконані на «Марсі-3» з великих відстаней, дозволили уточнити
оптичне стиснення планети (відмінне від динамічного), будувати профілі
рельєфу по зображенню краю диска на ділянках великої протяжності, отримати
 18

кольорові зображення диска Марса шляхом синтезування фотозображень,

зроблених з різними світлофільтрами.
Американські апарати «Вікінг» вивчали Марс протягом декількох років (з
1976 року) як з орбіти, так і безпосередньо на поверхні. Зокрема, були
проведені експерименти по виявленню мікроорганізмів у ґрунті, що не дали
позитивного результату. Вперше був зроблений хімічний аналіз ґрунту і
передані фотографії поверхні. Посадочні апарати тривалий час вели
спостереження марсіанської погоди, а за даними орбітальних модулів була
складена докладна карта Марса.
У 2001 році орбітальний зонд «Марс Одіссей» виявив, що під поверхнею
червоної планети є поклади водяного льоду. Пізніше це припущення було
підтверджено й іншими апаратами, але остаточно питання про наявність води
на Марсі було вирішене в 2008 році, коли зонд «Фенікс», що сів поблизу
північного полюса планети, отримав воду з марсіанського ґрунту. Також за
допомогою камери THEMIS (Thermal Emission Imaging System) була отримана
найточніша карта Марса, для складання якої вчені використали 21 000
фотографій, зроблених зондом за вісім років.
«Опортьюніті», або Mars Exploration Rover-B – другий марсохід
космічного агентства НАСА з двох запущених США в рамках проекту «Mars
Exploration Rover». На поверхню Марса опустився 25 січня 2004 року, трьома
тижнями пізніше першого марсохода «Спірит». Він знаходиться на відстані
9600 км від місця посадки першого апарата, в районі Плато Меридіану.
«Mars Reconnaissance Orbiter», MRO – багатофункціональна автоматична
міжпланетна станція (АМС) НАСА, призначена для дослідження Марса.
Апарат запущений 12 серпня 2005 року з космодрому на мисі Канаверал за
допомогою ракети-носія «Атлас V». Досягнувши Марса 10 березня 2006 року,
почав серію маневрів для виходу на потрібну орбіту, за допомогою так званого
аеродинамічного гальмування (гальмування у верхніх шарах атмосфери
планети дозволяє значно заощадити паливо). Орбітальні маневри і різні
перевірки і калібрування обладнання закінчилися в листопаді 2006 року, після
 19

чого апарат приступив до роботи. MRO містить цілий ряд наукових приладів,
які необхідні для аналізу рельєфу, стратиграфії, пошуку мінералів і льоду на
Марсі. Дослідження відкривають шлях для майбутніх космічних апаратів по
вивченню погоди Марса, поверхні, пошуку потенційних місць для посадки та
випробування нової телекомунікаційної системи. Телекомунікаційна система
MRO передає Землю даних більше, ніж всі попередні міжпланетні апарати
разом узяті. Крім того, MRO використовується в якості сильного супутника-
ретранслятора для інших дослідницьких програм.
«Mars Science Laboratory» («Марсіанська наукова лабораторія») – місія
НАСА, в ході виконання якої на Марс був успішно доставлений і
експлуатується марсохід третього покоління «Кьюріосіті». Марсохід являє
собою автономну хімічну лабораторію в кілька разів більшу і важчу попередніх
марсоходів «Спірит» і «Опортьюніті». Запуск «Кьюріосіті» до Марса відбувся
26 листопада 2011 року, м’яка посадка на поверхню Марса – 6 серпня 2012
року. Фахівці американського космічного агентства НАСА вирішили
відправити марсохід в кратер Гейла. У величезній воронці добре проглядаються
глибинні шари марсіанського ґрунту, що розкривають геологічну історію
червоної планети.

Рис. 2.1. Кратер Гейла на Марсі

Апарат за кілька місяців пройшов до 20 кілометрів і провів повноцінний
аналіз марсіанських ґрунтів і компонентів атмосфери.
 20

18 лютого 2921 року Марсохід американського космічного агентства

NASA Perseverance (Наполегливість) здійснив вдалу посадку в північній півкулі
Марса. Він   покинув Землю 30 липня 2020 року. Марсохід Perseverance
шукатиме ознаки існування в минулому Марса мікробіологічних форм життя.
Зокрема, він збере зразки грунту, а також вивчатиме клімат і погоду на
планеті. NASA та Європейська космічна агенція планують у 2026 році
запустити ще один марсохід, який має забрати пробірки зі зразками, які збере
Perseverance та доставити їх на Землю. На борту Perseverance є зразки
матеріалів, з яких планують робити скафандри для висадки людей на поверхню
Місяця і, в подальшому, Марса. Інженери перевірять, як на зразки вплине
марсіанська середовище.
12 вересня 2021 року перший китайський космічний апарат "Тяньвень-1",
запущений з острова Хайнань у липні 2020 року, також здійсний успішну
посадку на поверхню Марса. "Тяньвень-1" складається з орбітального модуля,
посадкової платформи та марсохода. Марсохід "Чжучжун" вивчатиме поверхню
та атмосферу планети. Крім того, він здійснюватиме пошуки життя, яке,
можливо, існувало на Марс, а також за допомогою георадара проведе розвідку
підземних запасів води та льоду.  

2.5. Програми дослідження Марса у майбутньому.

Перспективи дослідження Марса пов’язані з двома основними
напрямками: продовженням дослідження планети космічними апаратами і
здійснення пілотованого польоту на Марс (із можливою колонізацією в
подальшому). В планах НАСА, ЄКА, Роскосмосу є чимало проектів для
дослідження червоної планети. Вже найближчим часом плануються місії для
дослідження атмосфери Марса, по доставці марсіанського ґрунту на Землю, по
виявленню газу на червоній планеті.
Розробка пілотованого польоту на Марс ведеться ще з 1950-х років. В
СРСР розглядалися різні варіанти космічних кораблів для пілотованого польоту
на червону планету. Спочатку був розроблений проект марсіанського
 21

пілотованого комплексу. Тривалість експедиції повинна була бути 2,5 року.

Потім пішла розробка важкого міжпланетного корабля в ОКБ-1 (нині Ракетно-
космічна корпорація «Енергія» імені С. П. Корольова). 23 червня 1960 ЦК
КПРС був призначений день старту на 8 червня 1971 року з поверненням на
Землю 10 червня 1974 року, але потім пішла «місячна гонка», під час якої
закрили проект польоту на Марс.
Роскосмос планує здійснити пілотований політ на Марс приблизно 2035
року. Таку дату в листопаді 2010 року назвав глава Роскосмосу Анатолій
Пермінов. В рамках національної космічної програми до 2015 року на Землі
буде проводитися імітація марсіанського польоту під назвою «Марс-500».
Екс-президент США Джордж Буш на початку 2004 року представив для
НАСА довгостроковий план, основним завданням якого були пілотовані місії
на Місяць і Марс, що поклало початок програмі «Сузір’я». В рамках цієї
програми першим кроком повинно було стати створення до 2010 року
космічного корабля «Оріон», на якому космонавти могли б полетіти спочатку
на Місяць, а потім на Марс. Далі, з 2024 року, за планами НАСА, повинна
з’явитися постійно населена місячна база, яка стала б підготовкою для польоту
на Марс, і можлива подорож до Марса могло б відбутися, за оцінками НАСА, в
2037 році. 2 лютого 2010 року стало відомо, що місячний та марсіанський
пілотовані польоти США через скорочення бюджету не відбудуться.
Також з 2010 року Дослідницьким центром імені Еймса розробляється
проект «Столітній космічний корабель». Основна ідея проекту полягає в тому,
що б відправляти людей на Марс безповоротно. За розрахунками, послати на
Марс чотирьох астронавтів і повернути їх назад буде коштувати стільки ж,
скільки послати туди 20 чоловік і залишити їх там. Вся експедиція обійдеться в
750 мільярдів доларів. Її можна зменшити вдвічі, якщо астронавтів не буде
потрібно повертати на Землю.
РОЗДІЛ 3. Оцінка розмірів Долин Марінера - найбільшого утворення
на поверхні Марса
Постановка завдання.
 22

Зображення Марса сформовано з більше 100 зображень планети,

отриманих орбітальними апаратами «Вікінг» у 1970х роках. Добре видно
Великий Каньйон на Марсі, один з найбільш і вражаючих об'єктів на поверхні
планети. Знайдіть його довжину.

Рис. 3.1. Великий каньйон на Марсі (http://astronet.ru/db/msg/1250678)

Найбільший каньйон у Сонячній системі. Він називається Долини
Марінера. Він займає 600 кілометрів у поперечнику і досягає 8 кілометрів в
глибину.
Для порівняння, Великий каньйон в Арізоні (США) простягається на 800
кілометрів в довжину, 30 кілометрів в ширину і 1.8 кілометра в глибину.
 23

Ідея досліджень.
Великий Каньйон (Долини Марінера) лежить в площині, яка майже
проходить через центр Марса, – це полегшує виконання завдання. Якщо
визначити протяжність каньйону уздовж меридіана в градусах, тоді, знаючи
діаметр Марса, можна знайти довжину каньйону.

Рис. 3.2. Схема для ілюстрації ідеї дослідження

Скористаємося схемою (рис. 3.2). РАВР1 – велике коло, що проходить
через каньйон. А – один кінець каньйону, В – його інший кінець. Кути АОА1 і
ВОВ1 – широти двох кінців каньйону, їх сума – протяжність каньйону вздовж
меридіана.
1. Широта точки А: φ1 = АОА1,
sin φ1 = АА1/ AO = l1/ R
2. Широта точки В: φ2 = ВОВ1,
sin φ2 = BB1/ ВO = l2/ R
3. Протяжність каньйону по широті становить φ1 + φ2 = φ, що становить
частину кола, що дорівнює 360 : φ = k.
4. Довжина екватора планети: L = 2πR
 24

5. Протяжність каньйону: l = L : k.

Обчислювальний експеримент для проведення оцінки значення

протяжності каньону.

1. Знаходимо радіус планети на фото: ОD = 8,2см

2. Знаходимо відстані від кінців каньону до екватора планети на фото:
а) до точки А: 2,65 см,
б) до точки В: 6,55 см.
3. Знаходимо широту точки А:
sin φ1 = 2.65/ 8,2 = 0,3232; φ1 = arcsin 0,3232; φ1= 18o51′
4. Аналогічно знаходимо широту точки В: φ2 = ВОВ1,
sin φ2 = 6.75/ 8,2 = 0,967; φ2 = arcsin 0,967; φ2 = 55о24′
3. Таким чином, протяжність каньйону по широті становить
 25

φ1 + φ2 =74o15′ ,
а це становить частину кола, що дорівнює k = 360 o : 74o15′ = 360 o :74,25o
k = 4,848
4. Довжина екватора планети: L = 2πR = 6,28 • 3394 км = 21 314 км
R = 3394 км – радіус Марса.
5. Протяжність каньйону: l = L : k. l = 21 314 км : 4,848 = 4396 км

ВИСНОВКИ
В ході роботи над обраною проблемою ми опрацювати теоретичний
матеріал, що стосується дослідженням Марса космічними апаратами та провели
оцінку розмірів найбільшого об’єкту на поверхні Марса Долин Марінера за
зображенням, отриманим з мережі Internet.
 26

Обчислювальний експеримент для проведення оцінки значення

протяжності Долин Марінера дав результат:
l = 4396 км.
NASA дає наближене значення– 4500 км. Відхилення в значеннях
становить 2,3 %. Результат задовільний.
Таким чином, завдяки можливостям мережі Інтернет ми можемо бути не
лише свідками сучасних досягнень астрономії, але і долучитися до космічних
досліжень. Так, застосовуючи найпростіші наукові методи та використовуючи
доступний фотографічний матеріал можна самостійно проводити оцінку
числових значень величин, що характеризують космічні об’єкти.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Астрономічний енциклопедичний словник / За загальною редакцією
І.А. Климишина та А.О. Корсунь. – Львів: ЛНУ – ГАО НАНУ, 2003. - 547 с.
 27

2. Бакулин П.И. Курс общей астрономии: Учебник / П.И.Бакулин,

Э.В.Кононович, В.И.Мороз. – М.:Наука. Главная редакция физико-
математической литературы, 1983. – 560с.
3. Дагаев М.М. Лабораторный практикум по курсу общей астрономии.
Учеб. пособие для ин-тов./ М.М. Дагаев – М.:Высшая школа, 1972. – 424с.
4. Данлоп С. Атлас звездного неба. / пер. с англ. М.Я. Рутковской. –
М.:АСТ: Астрель, 2007. – 224 с
5. Пришляк М.П. Астрономія: Підручник для 11 класу
загальноосвітніх навчальних закладів. / М.П. Пришляк–
Харків:Веста:Видавництво «Ранок», 2005. – 144с.
6. Физика космоса: Маленькая энциклопедия. – М.:
Сов.энциклопедия, 1986. – 783с.

ДОДАТКИ
Додаток А
 28

Рис. 1. Гора Олімп на Марсі

Рис. 2. Внутрішня
будова Марса
Додаток Б
 29

Рис. 1. Порівняння зображень Марса у різні роки

Рис. 2. Карти Марса, виконані Джованні Скіапареллі