перше питання

Як досліджують астрономи. Основними методами досліджень в астрономії є спостереження та

теорія. Основою спостережень є вивчення випромінювання від небесних світил, за якими можна
встановити основні характеристики світила (внутрішню будову, вік, температуру, хімічний
склад, відстань до світила тощо). Теоретичні дослідження в астрономії ґрунтуються на законах
теоретичної фізики, з використанням математичного апарату, комп’ютерного моделювання та
обчислення.

Оптичні телескопи. За конструкцією телескопи можна поділити на три групи: рефрактори, або
лінзові телескопи (лат. refractus — заломлення), рефлектори, або дзеркальні телескопи, (лат.
reflectio — відбиваю) та дзеркально-лінзові телескопи,

Вивчаючи небесні світила, використовують фотографічні знімки, які одержують з

допомогою астрографів.

Піонери астрофотографії пройшли через великі труднощі. Так, наприклад, під час
сонячного затемнення в 1887 році німецький астроном Фогель збирався фотографувати
Сонце на "мокрих" пластинках, які перед самою зйомкою заливав розчином хлористого
срібла. За декілька хвилин до початку затемнення Фогель залив пластинки колодієм, але в
того гак обірвалась частин стелі і зйомки були зірвані.
В наш час використовують астрографи не телескопи, які призначені спеціально для
фотографування або великих ділянок неба в малому масштабі, або малих ділянок неба у
великому масштабі.

Блиск зір і його зміни у змінних зір вимірюють з допомогою фотоелектричних фотометрів. У
них світло зорі, зібране телескопом, подає по фотоелемент, викаючи в ньому дуже слабий
електрострум, сила якого пропорціональна інтенсивності освітлення.

Такий фотометр пригвинчують до кінця телескопа замість окуляра.

Уявлення про небесні тіла та їх системи надзвичайно збагатились після того, як стало
можливим вивчати їхнє радіовипромінювання. Для цього створено радіотелескопи різних
систем. У них радіохвилі збирає у фокусі металеве дзеркало.
Методом, що дає цінні і найрізноманітніші відомості про небесні світила, є спектральний
аналіз. Він дає змогу визначити якісний і кількісний хімічний склад світила, його
температуру, наявність і напруженість магнітного поля, швидкість руху.

Око людини є унікальним органом чуття, за допомогою якого ми отримуємо

понад 90% інформації про навколишній світ. Оптичні характеристики ока
визначаються роздільною здатністю та чутливістю.

Роздільна здатність ока, або гострота зору, — це спроможність розрізняти

об'єкти певних кутових розмірів. Установлено, що роздільна здатність ока
людини не перевищує Г (одна мінута дуги; рис. 6.3). Це означає, що ми можемо
бачити окремо дві зорі (або дві літери в тексті книги), якщо кут між ними а > Ґ,
а якщо а < 1', то ці зорі зливаються в одне світило, тому розрізнити їх
неможливо.

Ми розрізняємо диски Місяця та Сонця, бо кут, під яким видно діаметр цих
світил (кутовий діаметр), дорівнює близько 30', у той час як кутові діаметри
планет і зір менші за 1', тому ці світила неозброєним оком видно як яскраві
точки. З планети Нептун диск Сонця для космонавтів буде мати вигляд яскравої
зорі.

Чутливість ока визначається порогом сприйняття окремих квантів світла.

Найбільшу чутливість око має у жовто- зеленій частині спектра, і ми можемо
реагувати на 7—10 квантів, які потрапляють на сітківку за 0,2 — 0,3 с. В
астрономії чутливість ока можна визначити за допомогою так званих видимих
зоряних величин, які характеризують яскравість небесних світил. Чутливість
ока також залежить від діаметра зіниці — у темряві зіниці розширюються, а
вдень звужуються. Перед астрономічними спостереженнями треба 5 хв
посидіти в темряві, тоді чутливість ока збільшиться.

ДРУГЕ ПИТАННЯ
Атмосфера Землі пропускає світло, радіохвилі короткого діапазону, частину інфрачервоного
випромінювання

Сонце та зорі випромінюють електромагнітні хвилі різноманітної довжини.

Планети та їхні супутники відбивають сонячне світло й самі випромінюють
інфрачервоні промені й радіохвилі. Розріджені газові туманності випромінюють
електромагнітні хвилі чітко визначеної довжини.
Випромінювання небесних тіл, що не доходить до поверхні
ЗемліВипромінювання, яке проходить крізь земну атмосферу досліджують
безпосередньо з поверхні Землі. ШСЗ Наукові орбітальні станції АМС.

ШСЗ: Шту́ чний супу́ тник — об'єкт, поміщений на орбіту Землі чи іншого небесного тіла
зусиллям людини. Інколи називається просто супутник, однак в такому випадку слід відрізняти
від природних супутників, таких як Місяць.

Для чого запускають штучні супутники Землі?

Ці космічні апарати служать для розв’язання різноманітних задач: забезпечення зв’язку,

проведення наукових досліджень, прогнозування погоди чи спостереження за заданою
областю інтересу. Сфера застосування космічних апаратів визначає їхні розміри, тип
орбіти та загальну конфігурацію. Попри відмінності, у космосі всі штучні супутники
Землі підкорюються одним і тим самим законам фізики та математичним розрахункам.

Розрізняють п’ять основних висот, на яких штучні супутники обертаються навколо

Землі:
 низька навколоземна орбіта (LEO);
 середня навколоземна орбіта (MEO);
  геостаціонарна орбіта (GEO);
 сонячно-синхронна орбіта (SSO);
 геостаціонарна перехідна орбіта (GTO).

АМС: Автоматична міжпланетна станція ( АМС ) - безпілотний космічний апарат ,

призначений для польоту в міжпланетному космічному просторі (не по геоцентричній орбіті ) з
виконанням завдань з дослідження об'єктів Сонячної системи та космічного простору. Космічні
обсерваторії (телескопи), виведені за межі геоцентричної орбіти, але призначені головним чином
для досліджень за межами Сонячної системи, до АМС не належать [2] .
У той час як держав, що мають навколоземні супутники , багато десятків, складні технології
міжпланетних станцій освоїли небагато: СРСР (і його спадкоємець Росія ), США , члени ЄКА (22
країни Європи ), Японія , Індія , Китай та ОАЕ (крім цього, місію до Місяця відправляв Ізраїль , але
він закінчився невдачею). Цілями більшості місій є Місяць , Марс , Венера та навколоземні
астероїди , а до зовнішньої Сонячної системи (тобто за головний пояс астероїдів) місії
відправляли лише США та ЄКА . Нині діють понад 20 місій.
АМС зазвичай призначається до виконання комплексу завдань, починаючи науково-дослідними
проектами і закінчуючи політичними демонстраціями. Типовими об'єктами для дослідницьких
завдань є інші планети , карликові планети , їх природні супутники , комети , астероїди , а
також Сонце та космічний простір. При цьому зазвичай робиться фотографування, сканування
рельєфу; вимірюються поточні параметри магнітного поля , радіації , температури ; хімічний
склад атмосфери іншої планети, ґрунту та космічного простору поблизу планети; перевіряються
сейсмічні властивості планети.

Накопичені вимірювання періодично передаються Землю з допомогою радіозв'язку. Більшість

АМС мають двонаправлений радіозв'язок із Землею, що дає можливість використовувати їх як
дистанційно керовані прилади. На даний момент як канал передачі даних використовують
частоти в радіодіапазоні. Досліджуються перспективи застосування лазерів для міжпланетного
зв'язку. Великі відстані створюють істотні затримки під час обміну даними, тому рівень
автоматизації АМС прагнуть максимально збільшити. Сучасні АМС мають великий ступінь
автономності і використовують бортові комп'ютери для самостійної роботи протягом тривалих
проміжків часу

ТРЕТЄ ПИТАННЯ
Спектральний аналіз ґрунтується на тому, що складне світло при переході з одного
середовища в інше, наприклад з повітря в скло, розкладається на складові частини. Світло
поширюється у вигляді електромагнітних хвиль. Кожному кольору відповідає певна довжина
електромагнітної хвилі. Довжина хвилі в спектрі зменшується від червоних променів до
фіолетових приблизно від 700 до 400 ммк. За фіолетовими променями спектра лежать
ультрафіолетові промені.
Нерідко, в ультрафіолетовому світлі багато те, що оком не видно. Наприклад, темні плями на
знімках Венери, велика кількість туманностей, які світяться. Одна з них зайняла все сузір’я
Оріона. Ультрафіолетова туманність, яка огортає спілу – головну зірку сузір’я Діви. Ще
коротшу довжину хвилі мають рентгенівські промені, що застосовуються в медицині.

За червоними променями спектра лежать інфрачервоні промені.

Зовсім інакше б виглядав Всесвіт, якщо спостерігати за ним в "інфрачервоному" світлі.

Зникли б з неба такі сузір’я, як Велика Медведиця або Оріон.

Для вивчення спектрів застосовують прилад, що називаються спектроскопом і

спектрографом.
Астрономічні дослідження проводяться в наукових інститутах, університетах, обсерваторіях.
Пулковська обсерваторія біля Санки-Петербурга існує з 1839, є ще Кримська (поблизу
Сімферополя), Голосіївська (під Києвом) в нас на Україні.

Особливість астрономічних спостережень: полягає в тому, що спостереження пасивні й

іноді потребують дуже тривалих строків. Ми не можемо активно впливати на небесні тіла,
ставити досліди, як це роблять у фізиці, в біології. Тільки космонавтика дала в цьому
відношенні деякі можливості.
Особливість. Ми спостерігаємо положення небесних тіл та їх рух з Землі, яка теж перебуває
в складному русі. Наприклад, коли у нас зимовий день, у Південній Америці літня ніч, і
навпаки.

Особливість. Під час спостережень виконуються кутові вимірювання, і вже з них роблять
висновки про лінійні відстані і розміри тіл. Усі світила настільки далекі від нас, що ні на око,
ні в телескоп не можна визначити, яке з них ближче, яке далі. Всі вони здаються однаково
далекими. Діаметри Сонця і Місяця в кутовій мірі для нас однакові – 1/2о, а в лінійних мірах
сонце більше, ніж місяць, за діаметром приблизно в 400 раз, але воно у стільки ж разів від
нас далі.

Вимірювання висоти, кутової відстані предмета або світила від горизонту виконують за
допомогою теодоліта.

Абсолю́ тно чо́ рне ті́ло — ідеалізоване тіло, яке цілком поглинає весь потік
електромагнітного випромінення, що падає на його поверхню, незалежно від температури
цього тіла.
Поглинальна здатність (відношення випромінення, яке поглинається, до випромінення, яке
падає) абсолютно чорного тіла однакова за випромінення усіх частот, напрямків поширення
та поляризацій. Основною особливістю абсолютно чорного тіла є те, що густина енергії та
спектральний склад випромінення не залежать від природи випромінного тіла, а
визначаються лише його температурою. Випромінення абсолютно чорного тіла може
перебувати в термодинамічній рівновазі із речовиною, і тоді спектральний розподіл густини
цього випроміненння описується законом випромінення Планка, а повна густина
випромінення для всіх довжин хвиль визначається законом Стефана — Больцмана.
Поняття абсолютно чорного тіла введено 1859 Г. Кірхгофом, який установив зв’язок між
випромінною та поглинальною здатностями тіла, що перебуває в рівновазі з випроміненням
за певної температури (див. Кірхгофа закон випромінення). Абсолютно чорного тіла у
природі немає, однак найточнішим наближенням до нього є тіло з порожниною й малим
отвором, внутрішня стінка якого нагріта до температури Т. Промінь S, потрапивши крізь
отвір A в порожнину, зазнає багаторазового відбивання, частково поглинається під час
кожного з них і практично не повертається звідти. Усередині порожнини встановлюється
майже повна рівновага випромінення з речовиною, і густина енергії випромінення, що
виходить з отвору, дуже мало відрізняється від рівноважної. Абсолютно чорне тіло
використовують в оптичній пірометрії для вимірювання високих температур, а також як
світлові еталони.

ЧЕТВЕРТЕ ПИТАННЯ
Головним приладом астрономії є телескоп. Телескоп з об’єктивом із лінз називається
рефрактором, а телескоп з об’єктивом з угнутих дзеркал – рефлектором.
Переваги телескопа:
 збільшення кута зору, під яким можна бачити небесні об’єкти;

 збирає більше світла, щоб виявляти слабкі джерела випромінювання.

Кількість зібраного світла пропорціональна площі об’єктива. Чим більше світла зібрав
телескоп, тим слабші зорі в нього видно і тим більше зір в нього можна побачити.

Масштаб зображення. Що його дає об’єктив телескопа, пропорційний фокусній відстані

об’єктива, тобто відстані від об’єктива, який збирає світло, до тієї точки, де виходить
зображення світила. Зображення небесного об’єкта фотографують або розглядають в
окуляри.
Телескоп дає збільшення зображення Місяця і планет, збільшує видимі в нього кутові
відстані між зорями. Самі зорі навіть у дуже сильний телескоп видно як світлі точки через
велику від нас віддаленість.

У телескопі виходить перевернуте зображення. Та це не істотно, бо в космосі, поза Землею,

немає ні верху, ні низу.

При спостереженнях у телескоп рідко використовують збільшення понад 500 раз. Причина
цього – повітряні течії, що викривляють зображення.

Серед оптичних систем рефлекторів можна виділити декілька основних груп:

1. Рефлектори прямого фокуса. Ця система однодзеркальна; приймальну
апаратуру розміщено у фокусі дзеркала.
2. Система Ньютона. Вона однодзеркальна, головне дзеркало — параболічне,
плоске дзеркало поблизу головного фокуса використовується для відхилення
фокальної площини вбік.
3. Система Кассегрена. Ця система дводзеркальна, головне дзеркало —
параболічне; вторинне — гіперболічне, розміщене перед фокальною площиною
головного дзеркала і створює нову фокальну площину в його отворі.
4. Система Ґрегорі. Вона дводзеркальна, головне дзеркало — параболоїд; вторинне
— увігнуте еліптичне дзеркало, установлене за фокальною площиною головного.
Якість зображення цієї системи вища, ніж системи Кассегрена, але труба такого
телескопа має набагато більші розміри.
5. Система Річі—Кретьєна. Ця система дводзеркальна, головне й вторинне
дзеркала — гіперболічні, форма головного дзеркала компенсує кому, вторинного —
сферичну аберацію, а введення спеціального коректора усуває астигматизм.
6. Система куде. У ній, крім головного й вторинного, використовуються два плоских
дзеркала, що спрямовують промені всередину полярної осі телескопа, утворюючи
нерухомий фокус, де зазвичай розміщено громіздку апаратуру для спектрометрії.
7. Система Несміта. У схему телескопа Кассегрена вводиться діагональне
дзеркало, щобвивести пучок світла у вісь схилень. Це дає змогу досягти
непорушності окулярноговузла й системи кріплення при зміні осі схилень.
Чим більший розмір головного дзеркала телескопа, тим більше світла воно збере і
тим слабші об’єкти стають доступними для спостережень. Виготовлення
високоякісного великого дзеркала — складне технологічне завдання, що вимагає
дуже досконалих технологій у галузі оптики й точного приладобудування.

П’ЯТЕ ПИТАННЯ
Нейтринний детектор (англ. Neutrino detector) — це комплекс, збудований для
вивчення нейтрино. Через природу слабкої взаємодії, яка притаманна для взаємодії нейтрино з
іншими елементарними частинками, розмір детектора має бути дуже великим та спроможним
спіймати значну кількість нейтринних частинок. Переважна кількість нейтринних детекторів
збудовані під землею з метою запобігти впливу космічного випромінювання та будь-яких інших
джерел природного радіаційного фону[1]. Нейтринна астрономія, як самостійна галузь все ще
знаходиться на початковому етапі свого розвитку, і має лише декілька відомих близьких
іншопланетнних джерел нейтрино. Це Сонце та наднова SN 1987A. Нейтринні обсерваторії
«відкриють для астрономів нове бачення для вивчення Всесвіту»[2].
Використовують велику кількість методів детектування нейтрино.
Нейтри́ но — стабільні нейтральні лептони з напівцілим спіном, що беруть участь лише
в слабкій і гравітаційній взаємодіях — надзвичайно мляво взаємодіють з речовиною: довжина
вільного пробігу нейтрино з енергією 1 МеВ у свинці становить ~ 1018 м (~ 100 світлових років).
Розрізняють електронне, мюонне і тау-лептонне нейтрино. Нейтрино й відповідні
їм антинейтрино відіграють велику роль у перетвореннях елементарних частинок, у глобальних
космогонічних процесах. Маса нейтрино значно менша, ніж інших відомих елементарних
частинок. У Стандартній моделі елементарних частинок масу спокою нейтрино покладено
нульовою (вони завжди перебувають у русі). Проте осциляції нейтрино (перетворення одних
нейтрино на інші) передбачають наявність у нейтрино маси спокою, і, у разі їх підтвердження,
модель потребуватиме відповідних змін.

ШОСТЕ ПИТАННЯ
Детектор гравітаційних хвиль (гравітаційний телескоп) — пристрій, призначений для
реєстрації гравітаційних хвиль. З 1960-х років створювалися і постійно вдосконалювалися різні
види детекторів гравітаційних хвиль. Сучасне покоління детекторів досягло необхідної чутливості
для виявлення гравітаційних хвиль від астрономічних джерел, таким чином
започаткувавши гравітаційно-хвильову астрономію.
Перше пряме спостереження гравітаційних хвиль було здійснено у вересні 2015 року
обсерваторіями LIGO, виявивши гравітаційні хвилі з довжиною хвилі в кілька тисяч кілометрів
від подвійної чорної діри зоряної маси. У червні 2023 року чотири колаборації масивів таймінгу
пульсарів представили перші переконливі докази гравітаційно-хвильового фону із довжиною
хвилі в світлові роки, скоріш за все, від багатьох подвійних надмасивних чорних дір[1].
Типи детекторів
Безпосереднє виявлення гравітаційних хвиль ускладнюється надзвичайно малим ефектом, який
хвилі справляють на детектор. Амплітуда сферичної хвилі зменшується як обернено пропорційно
відстані від джерела. Таким чином, хвилі навіть від таких високоенергійних подій, як злиття
чорних дір, досягаючи Землі, зменшуються до дуже малої амплітуди[2].

Резонансні детектори
Найбільш поширені два типи детекторів гравітаційних хвиль. Один з типів, вперше реалізований
Джозефом Вебером (Мерілендський університет) в 1967, являє собою гравітаційну антену — як
правило, це металева масивна болванка, охолоджена до низької температури. Розміри
детектора при падінні на нього гравітаційної хвилі змінюються, і якщо частота хвилі збігається з
резонансною частотою антени, амплітуда коливань антени може стати настільки великою, що
коливання можна детектувати. У піонерському експерименті Вебера антена являла собою
алюмінієвий циліндр довжиною 2 м і діаметром 1 м, підвішений на сталевих тросах; резонансна
частота антени становила 1660 Гц, амплітудна чутливість п'єзодатчиків — 10-16 м. Вебер
використовував два детектора, які працювали на збіги, і повідомив про виявлення сигналу,
джерелом якого з найбільшою ймовірністю був центр Галактики. Однак незалежні експерименти
не підтвердили спостережень Вебера. З діючих останнім часом детекторів за таким принципом
працює сферична антена MiniGRAIL (Лейденський університет, Голландія), а також
антени ALLEGRO, AURIGA, EXPLORER та NAUTILUS

Лазерні інтерферометри

В іншому типі експериментів з детектування гравітаційних хвиль вимірюється зміна відстані між
двома пробними масами за допомогою лазерного інтерферометра Майкельсона. У двох довгих
(довжиною в кілька сот метрів або навіть кілометрів) перпендикулярних один одному вакуумних
камерах підвішуються дзеркала. Лазерний промінь розщеплюється, йде по обох камерах,
відбивається від дзеркал, повертається назад та знову з'єднується. У «спокійному» стані довжини
підібрані так, що ці два промені після з'єднання в напівпрозорому дзеркалі гасять один одного
(деструктивно інтерферують), і освітленість фотодетектора виявляється нульовою. Але варто
лише якомусь із дзеркал зміститися на мікроскопічну відстань (причому йдеться про відстань на
порядки менше світлової хвилі — тисячні частки розміру атомного ядра), як компенсація двох
променів стане неповною та фотодетектор вловить світло.
Останнім часом гравітаційні телескопи такого типу працюють в рамках американо-
австралійського проекту LIGO (найбільш чутливий), німецько-англійського GEO600,
японського TAMA-300 та франко-італійського VIRGO.

Масиви таймінгу пульсарів[ред. | ред. код]

Докладніше: Масив таймінгу пульсарів

Інший підхід до виявлення гравітаційних хвиль використовується масивами таймінгу пульсарів,

такими як EPTA[3], NANOGrav[4] і Parkes Pulsar Timing Array[5]. Ці проєкти намагаються виявляти
гравітаційні хвилі за їхнім впливом на сигнали від масиву з 20–50 добре відомих мілісекундних
пульсарів. Коли гравітаційна хвиля стискає простір в одному напрямку і розширює в іншому, час
прибуття сигналів пульсарів з цих напрямків зміщується. Вивчаючи набір пульсарів по всьому
небу, ці масиви здатні виявляти гравітаційні на частотах порядку наногерц. Сигнали на таких
частотах можуть випромінюватись, наприклад, подвійними надмасивними чорними дірами[6].
У червні 2023 року чотири вищезгадані колаборації масивів таймінгу пульсарів представили
незалежні, але подібні докази гравітаційно-хвильового фону наногерцевих гравітаційних хвиль.
Джерело цього фону поки не вдалося визначити

Пошук проявів гравітаційних хвиль в реліктовому випромінюванні

Реліктове випромінювання може містити відбиток гравітаційних хвиль з дуже раннього Всесвіту.
Поляризація реліктового випромінювання може бути розділена на дві складові, які
називаються E-модами та B-модами, по аналогії з електростатикою, де електричне поле (E) має
нульовий ротор, а магнітне поле (B) має нульову дивергенцію. E-моди можуть бути створені
багатьма різними процесами, але B-моди можуть бути створені лише за
допомогою гравітаційного лінзування, гравітаційних хвиль або розсіювання на космічному пилу.
17 березня 2014 року астрономи з Гарвард-Смітсонівського астрофізичного центру оголосили
про виявлення відбитків гравітаційних хвиль у реліктовому випромінюванні за допомогою
інструменту BICEP2. Це відкриття могло б підтвердити моделі інфляції та Великого вибуху[11][12][13]
[14]
. Однак 19 червня[15][16][17] і 19 вересня 2014 року[18][19] було повідомлено про зниження рівня
довіри до отриманих результатів. Нарешті, 30 січня 2015 року Європейське космічне
агентство оголосило, що сигнал можна повністю пояснити пилом в Чумацькому Шляху

ВОСЬМЕ ПИТАННЯ

Застосування в телескопобудуванні досягнень техніки і технологій. Протягом ХХ ст.

прогресивні дослідження в галузі астрономії стикалися із серйозним обмеженням розмірів
телескопів. Зазвичай дзеркала для телескопів виготовляли товстими, щоб уникнути деформації
відображення на їхній поверхні, але ці дзеркала були дуже важкими. Саме тому телескопи
тривалий час були великими, важкими і дорогими пристроями.

Сучасні технологічні досягнення в телескопобудуванні дозволили значною мірою усунути ці

недоліки. Активна оптика, комп'ютерне управління формою дзеркал телескопа дозволяють
використовувати тонкі, легкі, а також «гнучкі» або сегментовані дзеркала (рис. 3.1, 3.2). Також
тонкі дзеркала швидше охолоджуються в темряві й забезпечують більш чіткі зображення.
Високошвидкісні комп'ютери дозволили астрономам будувати нові гігантські телескопи з
унікальним дизайном. Європейська Південна обсерваторія побудувала високо у горах Анд, на
Півночі Чилі телескоп Very Large Telescope (VLT) (рис. 3.3). Він складається з чотирьох
телескопів-веж з комп'ютером, що контролює рух дзеркал діаметром 8,2 м і лише 17,5 см
завтовшки. Кожен із чотирьох телескопів може працювати самостійно або поєднувати своє
світло з іншими, щоб працювати як єдиний велетенський телескоп.
Італійські та американські астрономи побудували в штаті Аризона (США) Large Binocular
Telescope (Великий Бінокулярний телескоп), який тримає пару дзеркал діаметром 8,4 м на
одному кріпленні.

Телескоп Gran Telescopio, розташований на вершині вулкана Пік на Канарських островах, тримає
сегментоване дзеркало діаметром 10,4 м.

Сучасні комп'ютери здійснили революційний прогрес в конструюванні й управлінні

телескопами. Майже всі великі телескопи керуються астрономами і техніками з контрольної
кімнати, а деякі навіть можуть використовуватися астрономами, які перебувають за тисячі
кілометрів від обсерваторії. Деякі телескопи повністю автоматизовані і здатні здійснювати
спостереження взагалі без постійного нагляду. Це надало можливість проводити масштабні
спостереження одразу за мільйонами космічних об'єктів і на хвилях різної довжини. Інформацію,
що збирають сучасні телескопи, астрономи аналізуватимуть ще впродовж кількох наступних
десятиліть.

Із початком космічної ери настає новий етап вивчення Всесвіту за допомогою штучних
супутників Землі (ШСЗ) та АМС. Космічні методи мають суттєву перевагу перед наземними
спостереженнями, тому що значна частина електромагнітного випромінювання зір і планет
затримується в земній атмосфері. З одного боку, це поглинання рятує живі організми від
смертельного випромінювання в ультрафіолетовій та рентгенівській частинах спектра, але з
іншого — воно обмежує потік інформації від світил.

Космічний телескоп «Габбл» (рис. 3.4) — американський оптичний телескоп, розташований на

навколоземній орбіті з 1990 р. Він є спільним проектом NASA і Європейського космічного
агентства (ЄКА). Телескоп названо на честь Едвіна Габбла. Це унікальна багатоцільова
орбітальна обсерваторія, найбільша серед запущених у космос у XX ст. Телескоп є першим
апаратом із серії «Великі обсерваторії», за його допомогою здійснено багато важливих
спостережень.
Інші видатні космічні телескопи із серії «Великі обсерваторії»: «Комптон», «Чандра», «Спітцер»
(рис. 3.5).

ДЕВ’ЯТЕ ПИТАННЯ

У наш час функціонує багато обсерваторій, які реєструють та аналізують випромінювання всіх
діапазонів — від радіохвиль до гамма-променів. Найбільші серед них:

• Обсерваторія Джеміні (Близнюки) (рис. 3.6), має два восьмиметрові телескопи у різних місцях,
на Гаваях та в Чилі. Інфрачервоний телескоп Південний Близнюк (Gemini South) розташований
на висоті 2740 м в Андах (Чилі), а його брат Північний Близнюк (Gemini North) — на вершині
заснулого вулкану Мауна-Кеа, Гаваї. Потужні обсерваторії належить сімом країнам.

• Єркська обсерваторія — астрономічна обсерваторія у Чиказькому університеті. У цій

обсерваторії встановлено телескоп-рефрактор із діаметром головної лінзи 102 см (40 дюймів),
виготовлений Елвіном Кларком; це був найбільший телескоп у світі до створення Маунт-
Вілсоновського рефлектора.

• Маунт-Вілсон — астрономічна обсерваторія на горі Вільсон, на північний захід від Лос-

Анджелеса, Каліфорнія.

Великий внесок у вивчення Всесвіту зробили також українські вчені: М. П. Барабашов, Ю. М.

Кондратюк, М. К. Янгель та багато інших (рис. 3.7). За їхньою участю були створені перші
космічні апарати, які почали досліджувати не тільки навколоземний простір, а й інші планети.
Автоматичні міжпланетні станції серії «Луна», «Марс», «Венера» передали на Землю зображення
інших планет із такою роздільною здатністю, яка в тисячі разів перевищує можливості наземних
телескопів. Людство вперше побачило навіть панорами чужих світів із дивовижними пейзажами.
На цих АМС була встановлена апаратура для проведення безпосередніх фізичних, хімічних та
біологічних експериментів