“Записки українського самашедшего” - напевно, найбільш контроверсійний зразок

сучасної української літератури. Однак прочитання роману сьогодні у багатьох, скоріш

за все, кардинально відрізнятиметься від його сприйняття читачами, критиками та
іншими українськими письменниками дванадцять років тому. Роман-рефлексія,
роман-щоденник, роман-”памфлет”, як його назвав поет Юрко Кучерявий, сьогодні
приймає форму дещо депресивного передбачення-попередження. Але наскільки вдалим
було це передбачення? І що воно каже про еволюцію українського суспільства?
Поговоримо про це у сьогоднішньому спільному дописі з Тупочитай.

Слайд 1
В “Записках” Ліна Костенко крізь думки і слова головного героя передає власний
досвід переживання соціально-політичних подій в Україні 1999-2004 років. Герой
роману — звичайний киянин розпливчасто-комп’ютерної спеціальности з легкою
тривожністю і хронічними проблемами в родині. Словом, середньостатистичний
українець початку нульових.

Слайд 2
“Вона вигадує персонажа. Наша сучасна проза переповнена персонажами-поетами… І
Ліна Василівна розуміє, що її персонаж у жодному разі не повинен бути поетом. Але
ким він може бути? Він може бути програмістом. Це дуже сучасна професія…”
Віктор Неборак

Слайд 3
На перших же сторінках Костенко задає тон всьому сюжету. На сторінках нас
невідривно супроводжують Чорнобиль, Ґонґадзе, “плівковий скандал”, олігархат…

“Третій місяць тягають те “таращанське тіло”, то кажуть, що воно може бути

сином Лесі Ґонґадзе, то не може… Потім виявляється, що у нас не президент, а
директор заводу, що він не може не матюкатися, бо він звик… І я кажу:
“Нормально”, — і відчуваю, що не нормально, і хтось із нас божевільний, вони чи я”.

Слайд 4
“Таращанське тіло”, найтемніший і найхимерніший епізод в історії української
журналістики, маріє привидом крізь увесь роман, символізуючи кучмівський період
стагнації. Безкінечні експертизи, перевірки, аналізи, судові справи і спекуляції
відображають лімб, в якому перебуває Україна на межі тисячоліть. І поки країна в
образі тіла Георгія Ґонґадзе повільно розкладається серед сонму хаотичних подій,
український народ, немов відтята голова, шукає собі місце в новій реальності.

Слайд 5
І в цій новій реальності, з перспективи героя, немає надії на позитивне майбутнє. Усе,
що його оточує (або чим він сам себе оточує), це катастрофи, теракти, вибухи, війни,
скандали — і саме воно формує його бачення світу.

“Але звик читати газети… Це як у дитинстві калейдоскоп. Струснеш — і нова

картинка. Струснеш — і нова. Тільки картинки щораз страшніші”.

Слайд 6
В цьому світі герой не бачить місця для України, вкрай критично і з глибоким болем
висловлюючись про політичну апатію суспільства. Усі дев’яності країна бореться за
життя, а “лінію оборони тримають мертві”.

“У суспільства ретроградна амнезія. Воно уже все забуло. Воно навіть не робить
зусиль пригадати. Через те з цим суспільством можна зробити що завгодно…
Схаменеться, коли вже пізно”.

Слайд 7
Ми знаємо про Революцію Гідности, про Помаранчеву революцію, про Революцію на
граніті, однак мало хто пам’ятає про буремні події в Києві у 2000-2001 роках під час
акцій за відставку Президента Кучми. Саме тоді Україна небезпечно наблизилась до
побудови авторитарно-олігархічного режиму, коли тисячі міліціонерів і “беркутівців”
займались побиттям протестуючих та відловлювали людей на станціях метро за
антикучмівську символіку і навіть за українську мову.

Слайд 8

"Ну, події 9 березня. Теж мені, здивували світ. Такі-сякі націоналісти, на міліцію з
камінням пішли. Не витримали, то й пішли. Нарешті розсердились. Бо коли спецназівці
били людей на Софійській площі при розверзтій могилі Патріарха, — страшно було за
націю, що вона це стерпіла. Пам’ятаю, одна жінка простягала руки до омонів,
благала: — Хлопці, невже ви не любите Україну? — А вони їй іржали в обличчя:
«Любім, только без украінцев»"

Слайд 9
Однак саме ці протести, хоч і не досягли своєї мети, дали поштовх для виникнення
нового покоління свідомої української нації. Головного опозиціонера кучмівської
влади, Віктора Ющенка, герой називає просто “наш кандидат”, спочатку підсвідомо, а
потім і відкрито асоціюючи себе з тим суспільством, яке почало формуватися на зламі
тисячолить.

“Все одно за владу буде соромно, за будь-яку владу час від часу буває соромно. А от за
Україну соромно вже не буде, і моє місце серед цих людей”

Слайд 10
Об’єднуючи покоління небайдужих українців у боротьбі за спільне майбутнє, це нове
суспільство, на думку героя, має шанс на спокуту — як не зараз, то в майбутньому.

“Але це вже історія. Не з бромом а з помаранчем.

Сторінку можна видерти. Історію — ні.

От і настав наш День Гніву.

Лінію оборони тримають живі.”