Ознайомлення десятикласників

з історичною драматургією Михайла Старицького

http://myrefs.org.ua/index.php?view=article&id=1324&titles=%D0%9C.
%20%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%86%D1%8C
%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%83%D1%80%D0%BE
%D0%BA%D0%B8%2010%20%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D1%81
Вивчення творчості корифея українського демократичного національного
театру та драматургії Михайла Старицького можна спланувати так:

Перший урок. Життя, віддане народові.

Другий урок. Тематика, зміст, художні особливості п'єс Старицького про село
("Не судилось", "У темряві", "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці").

Третій урок. Тема інтелігенції у творчості драматурга ("Талан", "Запретний

плод", "Крест жизни").

Четвертий урок. Особистість і суспільство в історичній драматургії

письменника ("Богдан Хмельницький", "Оборона Буші", "Маруся Богуславка",
"Остання ніч").

Зважаючи на те, що історична драматургія письменника несе в собі могутній

виховний заряд, рекомендуємо виділити на її опрацювання останній урок, який буде
уроком пізнання героїчної історії українського народу, а водночас і своєрідним
підсумком вивченого на попередніх заняттях.

Такий урок доцільно, думаємо, провести методом оглядової шкільної лекції з

елементами бесіди. Перед вивченням нової теми вчитель поставить кілька вузлових
запитань, відповіді на які допоможуть з'ясувати рівень засвоєння попереднього
матеріалу учнями і підвести їх до сприймання нової теми. Наводимо орієнтовні
запитання.
Іван Франко назвав М.Старицького "батьком українського театру". Вмотивуйте ці
слова видатного українського критика.

Як ви розумієте слова М.Старицького про те, що "сцена має велике суспільне

значення"?

Назвіть і коротко схарактеризуйте образи правдошукачів, створених

драматургом у п'єсах "Не судилось", "В темряві". У чому виявилися їхні хиби? Що
традиційне і що новаторське у п'єсах М.Старицького, присвячених зображенню
демократичної інтелігенції?

Прокоментувавши й доповнивши учнівські роздуми, вчитель перейде до нової

теми.
 Михайло Старицький, - скаже словесник, - належить до тієї когорти
письменників, чия доля стала невід'ємною часткою долі народу, а твори - голосом його
совісті й думки. Без глибокого осмислення їхньої творчості неможливо уявити
визначальні етапи літературного процесу і усвідомити закономірності розвитку
дійсності. У цьому плані особливою сторінкою творчої спадщини Старицького є його
історична драматургія, в якій він високо підніс ідею самовідданого служіння Вітчизні,
благородного подвигу в ім'я народу. Драми цієї тематики розкривають глибокий
трагізм історії України, героїзм наших хоробрих предків, які в багаторічній жорстокій
боротьбі за своє соціальне й національне визволення звершували безприкладні
подвиги, йшли на самопожертву.

З часів Т.Г.Шевченка історична українська драматургія відігравала важливу

роль у пробудженні соціальної і національної свідомості народу. У другій половині
Д1Д століття вона досягла значних успіхів, розвинулась історіографія, а фольклорні
джерела часто ставали історичним матеріалом для драматургів. Так, у 1856-1857 роках
цю традицію реалізує П.Куліш у "Записках Южной Руси".

Історичні пісні та думи лягли в основу драм І.Нечуя-Левицького, І.Карпенка-

Карого, Панаса Мирного, М.Старицького.

Дума чи народна пісня щодо тлумачення подій є найвірогіднішим історичним і

неповторним поетичним джерелом творчого натхнення для драматургів, які художньо
осмислювали той чи інший період героїчного минулого України. Елементи народної
творчості в драматичних творах часто виступають у вигляді цілих епізодів і картин
героїчного, казково-фантастичного чи сатирично-гумористичного характеру. Такі
картини зустрічалися ще у шкільній драмі у вигляді інтермедійних сцен розважального
характеру, а в ХІЛ столітті, коли фольклор живлющим потоком вливається у п'єси
багатьох українських драматургів, ці сцени вже стають складовими компонентами
твору (сцена вечорниць у драмі Т.Шевченка "Назар Стодоля", сцена сватання у п'єсі
Г.Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці", численні епізоди із "Різдвяної ночі",
"Сорочинської ярмарки", "Утопленої" М.Старицького, "Вія" М.Кропивницького та ін.).
Іноді історична пісня, дума чи казка є основою п'єси і підпорядковує своїй структурі
увесь розвиток подій. За цим принципом у дожовтневий період створено значну
кількість класичних п'єс ("Сава Чалий" І.Карпенка-Карого, "Маруся Богуславка"
М.Старицького та ін.).

Розквіт історичного жанру в драматургії пов'язаний з епохою революційного

передгроззя, якою були 90-900 -ті роки XES століття. Саме в цей період такі видатні
письменники, як Старицький, Франко, Карпенко-Карий, Грінченко, Кропивницький,
Панас Мирний створюють понад десяток таких драм. Ці художники слова
відзначалися самобутністю, передовим демократичним світоглядом і чіткими
політичними поглядами.

Яскраву сторінку в українську історичну драматургію вписав М.П.Старицький.

Передусім він поглибив філософське начало у творі: вождь і народ, сенс людського
життя, людина-громадянин як така. Ці філософські проблеми письменник майстерно
розв'язав у драмах "Богдан Хмельницький", "Оборона Буші", "Маруся Богуславка", у
драматичній поемі "Остання ніч". Франко історичні драми М.Старицького розглядав
як продовження його соціально-побутових п'єс і водночас як "поворот ... від
сценічного ремесла до щиро артистичної творчості"1.

Історична драматургія М.Старицького відкриває славні сторінки життя

українського народу - його боротьбу проти татаро-монгольського нашестя та
визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького проти польської шляхти.
Першій темі присвячена героїко-романтична драма "Маруся Богуславка", другій
- цикл драматичних творів: "Богдан Хмельницький", "Оборона Буші", "Остання ніч".
"Богдан Хмельницький" - одна з кращих п'єс української класичної драматургії.
Прочитавши її, І.Карпенко-Карий записав: "Радуюсь, що наша бідна література має
тепер таку величаву трагедію". П'єса написана на основі глибокого вивчення
історичних та фольклорних матеріалів, у ній майстерно використані народні перекази,
історичні пісні та думи про Хмельницького. У часі твір охоплює кілька років боротьби
українського народу за своє національне визволення з-під гніту польської шляхти і
завершується символічною картиною -   "Переяславська рада".  Переплітаючись із
соціальними,  особисті мотиви відіграють у творі неабияке значення: особиста драма
Ганни, яка таємно й безнадійно закохана в Богдана, Богуна, що так само безнадійно
кохає Ганну; облудлива й честолюбна Єлена, яка заграє то з Богданом, то з його сином
Тимком, то з Чаплінським. Художня сила драми полягає в тому, що в ній головні герої
й інші персонажі - носії патріотичної ідеї визвольної боротьби - наділені рисами не
тільки визначних, а й водночас звичайних реальних людей. Історичні події драматург
висвітлив крізь призму особистої драми головного героя - Богдана Хмельницького,
переважно через його внутрішній світ. При всій складності й суперечливості постаті
гетьмана як державного діяча, що став на чолі українського народу в один з найтяжчих
періодів його героїчної історії, він змальований Старицьким правдиво, з любов'ю і
щирою симпатією.

З прогресивних поглядів свого часу трактує драматург і проблему взаємин

вождя і народу. На початку п'ятої дії, у сцені, що відбувається в Смілянському замку,
після підписання Зборівського миру, в промові перед старшиною, козацтвом та
іноземними послами Богдан Хмельницький говорить не про свої власні заслуги, а про
роль народу у вирішальній перемозі над ворогами України:

Але не я те чудо сотворив:

Я тільки був слугою щиро-вірним
Громадській волі, підвелась вона,
Полинула на ворогів неситих —
І пала враз надломана пиха!                                                      
Вам — слава й честь! А нам — служить довіку

Моїй землі і возвеличить вкрай Укохану і славну нашу неньку! 3

Драма написана переважно неримованим ямбом. У ній майстерно використано мотиви
й поетику народних дум, історичних пісень, легенд, переказів. Віршована мова твору
цілком відповідає життєвим ситуаціям та настроям героїв, надає тексту особливого
звучання. Велика кількість персонажів (а їх у драмі 43), високі сценічні вимоги п'єси
створювали значні труднощі у її постановці. Однак трупа Миколи Садовського
неодноразово зверталася до твору і в передреволюційні і в двадцяті роки, і п'єса
завжди користувалася незмінним успіхом у глядачів.

Драма "Богдан Хмельницький" стала не лише серйозним іспитом і важливою

віхою творчого шляху Михайла Старицького, а й значним кроком уперед в освоєнні
історичного жанру в українській класичній драматургії. У листі до К.Білиловського
(жовтень 1897 року) письменник повідомляє: "Привітайте мого "Богдана" не злим, а
теплим словом; він на превелику силу побачив світ..." (8; 572). Але радість була
недовгою. У видрукованому примірнику було "багато друкарських помилок,
порушивших в деяких місцях навіть музичну мову вірша... Та ще жаль, - ну це вже від
цензури, - що вирвала цілком мій епілог і винудила замінити лише картиною живою"
(8; 578).

Але вже те, що навіть у спотвореному вигляді драма Старицького побачила

світ, стало визначною подією в історії вітчизняної драматургії, бо в українській
літературі вперше з'явилася серйозна історична драма, якій була присуджена перша
премія на конкурсі, влаштованому трупою М.Кропивницького. Українська культурно-
освітня діячка Софія Русова писала, що "грандиозное историческое содержание
драмы, искусно использованное автором, производит на зрителя очень сильное
впечатление... Из его драм лучшею навсегда останется "Богдан Хмельницкий"4.
Правдивість відтворення історичних обставин і подій, характерів персонажів, зокрема
відомих діячів, грандіозність народних сцен, вірність духові часу відзначалося в
багатьох публікаціях та відгуках про п'єсу.

Героїчна боротьба українського народу проти національного поневолення

породила величезну кількість пісень і дум, сповнених справжньої поезії життя і
боротьби. На жаль, тривалий час (аж до ДY11I століття) ці зразки народного
мистецтва не записувалися. Тільки в AIД столітті громадські діячі та літератори,
зокрема М.Максимович, М.Костомаров, М.Драгоманов, О.Потебня та багато інших,
звернулися до невичерпних скарбів народної мудрості, використовуючи їх як у своїх
наукових студіях, так і в художніх творах. Фольклорні твори привернули до себе увагу
й українських драматургів. Вони почали опрацьовувати сюжети народних дум та
історичних пісень для сценічного втілення. Микола Костомаров створив драму "Сава
Чалий", на цю ж тему і під такою ж назвою написана одна з кращих в українській
класичній драматургії трагедія І.Карпенка-Карого. Марко Кропивницький поклав
народну думу про Олексія Поповича в основу своєї однойменної п'єси, І.Карпенко-
Карий використав сюжет народної думи про Бондарівну для історичної драми
"Бондарівна".

До творів, побудованих на фольклорному матеріалі, належить і драма

Старицького "Маруся Богуславка" (1897). Дума про дівчину з Богуслава була
використана багатьма українськими письменниками, з усіх переосмислень її
найбільшої популярності набула драма Старицького, яка успішно обійшла провідні
сцени українського театру та й нині користується успіхом у глядача. Блискучий
знавець театру, Старицький створив захоплююче сценічне видовище, насичене
неповторною красою української народної пісні й танцю. Стрункість побудови цієї
драми й окремих її частин, природність і напруженість ситуацій, романтична
піднесеність подій і вчинків героїв, глибока насиченість дії людськими пристрастями -
усе це наближає образи твору до рівня поетичних образів народної героїки.

У драмі "Маруся Богуславка" Старицький змалював ряд правдивих картин з

історії українського народу, пов'язаних з його боротьбою проти турецьких загарбників,
які, нападаючи, грабували, вбивали, спалювали цілі села, брали в рабство величезну
кількість людей. Турецький паша та його підручні жорстоко поводилися з
полоненими, примушували їх непосильно працювати, морили голодом, намагались
обернути на покірних і мовчазних рабів. Але це їм не вдавалося, захоплені в неволю не
корилися.

Один з таких епізодів і відтворює Старицький у драмі. Він уславлює боротьбу

повсталих невільників, гостро осуджує зрадників вітчизни. У трагічній розв'язці твору,
висловлена думка: той, хто зрадить батьківщину, заради особистого добробуту
зречеться рідного, як це зробила Маруся, мусить загинути. У драмі М.Старицького
широко використані народні пісні про брата, що продає свою сестру в неволю, про
матір, яка шукає свою дочку-бранку, тощо.

Образ головної героїні Марусі у драмі дуже складний і психологічно глибокий.

Це ніжна, лірична і водночас сповнена бурхливих драматичних переживань жінка.
Ставши дружиною Прея, Маруся на певний час заспокоюється, переконуючи себе в
тому, що коріння її вже "в турецькій землі". Але це лише зовнішній, показний спокій,
бо душа жінки все ж належить Україні, яка постійно кличе її до себе. Крик змученої
душі мав колись вирватися назовні. І ось до Марусі долітає невольницька пісня "Ой у
полі два явори". Це остання крапля, що переповнює серце і дощенту руйнує її
примарне щастя. Почуття любові до рідної землі спалахнуло новим всеочищаючим
полум'ям, зруйнувало особистий спокій і віру героїні в зрадливого пашу:
Маруся (несамовито).

Рятуй!
Рятуй мене од пекла, милий боже !
Я проклята... я грішниця тяжка...
Нема мені між людом рідним місця...
Віки минуть - мене клястиме люд,
Кісткам моїм не буде супокою !
З-за ласощів я віру продала,
З-за ласощів забула край свій любий,
З-за тих розкош потурчилась навік... (4; 264).

Без вагань іде Маруся до невільників. Любов до України повела її на подвиг, на

муки в ім'я свободи братів. Народна дума обминає питання про подальшу долю
героїні, бо надто тяжка її провина. У драмі дія продовжується, доля героїні доведена
до завершення. Маруся звільняє з рабства козаків і сама хоче повернутися на Україну.
Але це для неї стало неможливим, бо вона - мати дітей, народжених у чужій стороні.
Ось чому своєму колишньому нареченому Сахрону, який пропонує їй залишити дітей і
плисти на Україну, вона з болем каже:
Ні, ні!
Нема снаги... немає в мене сили!
Розшарпані — і серце, і життя!
Не можу дать тобі я щастя, втіхи:
Тут діточки... тут батько любий їх...
Там мати, люд, дружина, край коханий... (4; 290).

Героїню розривають сумніви, вона не може вибрати щось одне і помирає на руках у
матері та Сахрона. її тіло і двох малих синів рідні та друзі забирають з собою на
Україну.
У фіналі драми - яскрава сцена: "Червона заграва. Палац і тюрма валяться в огні.
Невдовзі розлягається гук гармат" (4; 291).

І остання репліка Сахрона:

О мій підбитий цвіте!
Клянусь ховать твій заповіт повік,
Твоїх дітей любить, як найрідніших,
Украйні й їм — віддати все життя! (4; 291).

На початку 1898 року драматург розпочав працювати ще над однією п'єсою з

героїчного минулого українського народу часів боротьби з польською шляхтою. Події
цього періоду були спочатку відтворені у повісті "Оборона Буші", видрукуваній у
Львові 1894 року. Згодом на матеріалі повісті Старицький створює однойменну
героїчну драму, яка побачила світ 1899 року на сторінках "Киевской старины" (кн.3-
4,1899 р.). В основу сюжету драми ліг відомий історичний факт. У листі до Панаса
Мирного від 20 квітня 1898 року драматург повідомляє: "А тепера от розпочав драму
"Облога Буші", хочеться довести до кінця, щоб вийшла краща за "Богдана". І ЗО
червня до того ж адресата: "Я оце знов написав історичну драму "Облога Буші" (за
часи Хмельниччини: геройська оборона твержі жінотою). Написав її білими віршами,
як "Богдана" і "Марусю Богуславку", тепер обробляю, вивершую" (8;596). Але
сценічне життя п'єси розпочалось лише в 1902 році після тривалої цензурної тяганини.
Історично правильний демократичний погляд на розв'язання проблеми українсько-
польських відносин та слов'янського єднання, який виявив у драмі автор, свідчить про
те, що він був послідовним продовжувачем Шевченкових традицій. Рідко в якій
українській драмі народ представлений так широко, як в "Обороні Буші". Сім перших
яв першої дії - це масові народні сцени і тільки з восьмої яви починають діяти головні
персонажі твору. Це значною мірою драма колективного героя, де в невеличкому за
обсягом, але ідейно наснаженому епізоді представлений один з трагічних моментів
боротьби українського народу проти шляхетсько-польських загарбників уже після
Переяславської ради.

Цей епізод давно цікавив М.Старицького, і він розробив його так, що перед
глядачем постала широка панорама народного героїзму. П'єса наснажена могутнім
пафосом справжнього народного патріотизму, любові до своєї вітчизни, бо ж сам
народ бере найактивнішу участь у подіях: усі знають, що йдуть на вірну смерть, але
ніхто й не вагається, бо треба будь-що затримати ворога, прийняти удар на себе, щоб
дати змогу з'єднатись силам Хмельницького і Богуна. У переконливому показі
готовності свідомо йти на жертву в ім'я свободи України - могутній оптимістичний
заряд героїчної драми "Оборона Буші".

Є одна характерна особливість творів Михайла Старицького, яка виразно

виступає в його історичних п'єсах. На почесне місце в житті суспільства письменник
ставить українську жінку. Вона - герой і борець, що приймає на свої слабкі плечі
значну долю тягаря збройної боротьби з іноземними поневолювачами, без нарікань
терпить злигодні, без вагань іде на смерть. Такі героїні і в романтико-героїчній драмі
"Оборона Буші".

Мар'яна Завісна - палка патріотка своєї вітчизни. Трагедія дівчини починається

тоді, коли вона дізнається, що її коханий Антось перейшов у табір ворогів. Покинути
свій народ у горі - це для дівчини найпідліша зрада . Своїм героїчно-піднесеним
пафосом образ Мар'яни нагадує Франкову Предславу, для якої інтереси народу також
переважають над особистими. Автор прагнув створити символічний образ жіночого
героїзму. У драмі немає побутових деталей, панує атмосфера піднесеності, граничної
напруженості. Усе це створює особливо високе й вагоме громадянське звучання твору.
П'єсу Старицький присвятив І.Франкові, про що й повідомляв у листі до нього: "Тепер
я прошу дозволу у Вас, вельмишановний добродію, присвятити Вам тільки що
викінчену нову мою драму "Облога Буші" (8; 601).

П'єса М.Старицького стала цінним внеском в українську драматургію. Вона й

досі не втратила своєї актуальності як визначний твір, що розкриває одну із славетних
сторінок героїчної історії українського народу, вчить нас бути гідними своїх предків.