Експресіоністичний

дискурс драматичних
творів
Миколи Куліша
01 Микола Куліш – основоположник нової української драми. Біографія драматурга.

02 Трагічний літопис загибелі українського села у драмі «97».

Розкриття абсурду радянського бюрократично-партократичного

03
життя в трагікомедії «Народний Малахій» (1927) М. Куліша.

Філологічна комедія «Мина Мазайло» (1928) М. Куліша – сатира на

04
повну тоталізацію сутності людського існування.

05 Трагедійність ідейного фанатизму у драмі «Патетична соната».

 Микола Куліш –
основоположник нової
української драми.
Біографія драматурга.
Новаторський підхід до драматургічного мистецтва,
сміливе експериментаторство, пошуки оригінальних
форм сценічного вираження конфліктів, образів, ідей,
вічних загальнолюдських, не підвладних епохам
проблем, свідчать – це «талант світового масштабу», - як
слушно зазначив Ю. Смолич.
У своїй мистецькій діяльності М. Куліш визначав
естетичний напрям, що «драматургія мусить весь час
непокоїти, збуджувати, загострювати, навіть за іншого
разу занадто загострювати деякі проблеми і ніколи не
пристосовуватись до міщанських смаків глядача».
Куліш стає однією з центральних постатей літературно-
художнього процесу в Україні й провідним українським
драматургом 1920-х – початку 1930-х років. П’єси
майстра ставилися театрами різних стилів та уподобань.
Навколо його творів спалахували дискусії – завзяті,
емоційні, різкі. Його персонажі виходили за межі суто
літературних образів і осмислювалися сучасниками як
символи доби українського Ренесансу.
Драматургія Миколи Куліша відзначається
інтелектуальною насиченістю, художніми
експериментами, філософською заглибленістю. Г.
Семенюк наголошує на унікальності його драматургічного
таланту: «Микола Куліш – найтрагічніша постать в
українській літературі. Він був одним із найвизначніших
речників національного ренесансу театру й драматургії
20-х – початку 30-х років в Україні»
Трагічний літопис
"97
загибелі українського села
у драмі «97»
П’єса «97» принесла письменникові і щастя першого
творчого успіху, і гіркоту розчарувань. Постійно
працюючи над твором, драматург переробив його «на 60
процентів» (із листа до П. Зенкевича). Але не це було
головним і найтрагічнішим. Боячись звинувачень в
«ідеологічній невитриманості», хтось із режисерів
самостійно переробив фінал п’єси.
П’єса «97» принесла письменникові і щастя першого
творчого успіху, і гіркоту розчарувань. Постійно
працюючи над твором, драматург переробив його «на 60
процентів» (із листа до П. Зенкевича). Але не це було
головним і найтрагічнішим. Боячись звинувачень в
«ідеологічній невитриманості», хтось із режисерів
самостійно переробив фінал п’єси.
Ось що писав про це Куліш 20 грудня 1924 р. в листі до І.
Дніпровського: «.-я виношував в собі «97», аж поки вони
стали теплі, живі, засміялись, заплакали. І тоді я їх
переклав на папір. Фінал може бути тільки один —
загибель комнезаможу на селі під добу голоду. І коли
хтось там тепер переробив фінал, то як би він його не
переробив — внутрішня будова п’єси буде порушена». Але
до слів автора ніхто не дослуховувався.
Перевага при зіставленні двох варіантів фіналу завжди
віддавалася переробленому: один за одним помирають
незаможники, неминучою здається загибель Мусія
Копистки від рук розлюченого натовпу селян, але в
найвирішальніший момент з’являється Сергій Смик, який
привозить рятівні 97 пудів хліба.
Як і попереджав Куліш, така надумана фальшиво-
оптимістична розв’язка цілковито порушувала
надзвичайно органічну структуру твору,
позбавляла його життєвої сили і переконливості.
Розкриття абсурду
радянського
бюрократично-
партократичного життя в
трагікомедії «Народний
Малахій» (1927) М.
Куліша.
У березні 1929 року на театральному обрії з’явилася п’єса
«Народний Малахій», яка й сьогодні іноді звучить
пророче. Визначена письменником як трагедійна драма,
вона відзначалась художньою новизною, наближаючись
розв’язанням головної ідеї до жанру трагікомедії.
Куліш продовжив одну з тем світової драматургії –
неопророка-людини, місія якого – змінити світ,
зруйнувати стару модель життя й витворити нову. П’єса
була непростою для сприйняття. Вульгарно-соціологічна
критика, намагаючись з’ясувати, наскільки тотожними
були ідейні позиції М. Куліша з його героями, почала
звинувачувати його в націоналізмі та пропаганді
лівацько-троцькістських теорій, а твір оголосила
пасквілем на радянську дійсність.
Саме з цієї п’єси, поставленої на сцені
«Березоля», і почалися цькування Леся
Курбаса і Миколи Куліша.
Твір Миколи Куліша «Народний Малахій» присвячений
осмисленню проблеми духовності та спотворень у
людській свідомості. Драматург показує багатовимірний
образ головного героя твору, який претендує на роль
проповідника у постреволюційний час – його ім’я –
Малахій – відсилає до Книги малих пророків зі Старого
Заповіту. Микола Куліш показує формування психології
псевдопророка, свідомість якого, роз’їдену страхом,
поглинає фанатична ідея.
Етапи шляху від заляканого революцією листоноші, який
замурувався у комірчині, до фальшивого реформатора, що
проповідує у божевільні і домі розпусти, відображають внутрішню
взаємозумовленість. Придушений страх у героя трагікомедії
перетворився на фанатизм. Драматург показав, що страх, який
змусив Малахія замуруватись від революції, був утечею від
реальності.

У такому стані неприйняття реальності і неприйняття власного

страху він переживає трансформацію, яка продовжує заперечення
дійсності, але вже у формі фанатизму, і повністю переносить героя у
світ ілюзій. Власні нездорові думки, які стали результатом
перемішування релігійних ідей із більшовицькими, сформували його
ілюзорну реальність.
Філологічна комедія
«Мина Мазайло» (1928)
М. Куліша – сатира на
повну тоталізацію
сутності людського
існування.
Творчість М. Куліша – це не тільки драматургія
характерів, сцен, ідей, це також і драматургія мови. Він
надавав неабиякого значення мовній відшліфованості,
мовно-тропеїчним якостям своїх п'єс. Слово в
драматургії М. Куліша характеризувалося влучністю,
образністю, асоціативністю, інтелектуальністю.
Особливо яскраво в його п'єсах подано народну мову,
якою дихає ледь не кожна з них.
«Мина Мазайло»

(1929 р. - видана окремою книжкою)

Жанр: Куліш визначив п’єсу як сатиричну комедію, але у творі має

місце трагічність становлення української мови й зацькованого
народу, тому - трагікомедія.
Тема (проблема): «міщанство і українізація».
Конфлікт політичний. Ставлення персонажів до мови лягло в
основу конфлікту, що у творі розгортається у формі дискусій, які
породжують комічні ситуації,
визначають основні сюжетні лінії: Мина - Мокій, Уля — Мокій, тьотя
Мотя – дядько Тарас та ін.
Особливості сюжету

В основу твору покладено начебто анекдотичну історію

про те, як харківський
службовець «Донвугілля» з Н-ської вулиці Холодної Гори
Мина Мазайло вирішив поміняти своє прізвище, у якому
вбачав причину своїх життєвих і службових поразок, на
престижніше - російське Мазєнін. Але Суперечка з
приводу цього факту поступово переходить у сімейну
дискусію і виходить на рівень національної проблеми.
Ідея
Засобами гротеску і разючої сатири автор викриває суспільні антиукраїнські
явища наприкінці 20-х років XX ст., висміює носіїв великодержавного
шовінізму.

Особливості п’єси «Мина Мазайло»:

- драму не можна перекласти: втрачається обігрування українських і
російських
прізвищ;
- немає позитивних персонажів (навіть дядько Тарас половинчастий у своїх
думках і вчинках, надто легко здає свої позиції; Мокій не патріот: українська
мова цікавить його більше з наукової точки зору);
- у творі містяться досить прозорі натяки на облудність насильницької
радянської українізації;
- фіаско для Мини можливе тільки в літературному творі, бо в той час
більшовики підтримували перевертнів.
Трагедійність ідейного
фанатизму у драмі
«Патетична соната».
«Патетична соната» М. Куліша – одна із знакових п’єс
славетного драматурга. Це твір із непростою історією із
багатьма варіантами, п’єса, що розкриває складні
революційні перипетії 1917-1918 рр. У драмі вишукано
поєдналися лірика, музика, а також драматизм
зображення переломного соціального етапу. М. Куліш
великого значення надавав цій п’єсі, оскільки вважав її
перехідною від «однієї лінії творчості до іншої».
Осібно у творчості драматурга стоїть п’єса «Патетична
соната» (1929) – своєрідна спроба сплаву слова з рухом і
музикою, здійснена на основі принципів
експресіоністичної драми, що є справді винятковим
явищем в історії українського театру.
Її тема – змалювання подій, які мали місце в Україні після
Лютневої революції 1917 року та в період громадянської
війни, висвітлення ролі інтелігенції на першому етапі
революції. Цей твір – суворий присуд життю серед
руйнації та крові – стверджує: немає в світі ідей, за які
можна було б заплатити людським життям.