Практичне заняття No 9

Тема: ТВОРЧІСТЬ МИКОЛИ КУЛІША (1892 – 1937)

Мета: виявити ідейно-тематичну та образно-стилістичну своєрідність

драматичних творів провідних українських драматургів 1920-30-х рр.

План

1. Микола Куліш і театр “Березіль”.

Народився Микола Гурович Куліш 5 грудня 1892 року в селищі

Чаплинка Херсонської області в сім’ї бідняка. Тож і дитячі року сина
степу минули в крайній нужді, а то ї злиднях.
У 1901 році Микола вперше переступив поріг Чаплинської народної
школи. Вчився залюбки, хоча й постійно терпів матеріальну скруту.
Енергійний, дотепний, гострий на язик хлопчик став душею товариства.
На здібного учня відразу ж звернули уваги й наставники. Під час канікул
наймитував. Якийсь час жив в родині народного вчителя – няньчив
дітей.
 А після закінчення початкової школи чаплинські вчителі, зібравши
в складчину близько сотні карбованців, відвозять надзвичайно
обдарованого вихованця в Олешківське1 міське училище.
Замість омріяного університету – фронт. Розпочалася перша світова
війна Куліша призивають в армію, посилають в Одеську школу
прапорщиків. Невдовзі молодого офіцера відправляють в окопи
передової лінії. Протягом 1915-1917 років побував на віленському та
волинському фронтах, був кілька разів поранений.
Повернувшись на початку 1918 року в Олешки, Микола Куліш поринув
у вир громадсько-політичного життя. Був призначений головою
першої міської Ради робітничих, селянських та солдатських депутатів.

Наприкінці 1922 року Микола Гурович залишає містечко своєї

юності, переїжджає в Одесу, де з 1924 року працює завідувачем
губернського відділу соцвиху.
Влітку 1919 року Микола Куліш вступає до КП(б)У. Від травня до
червня – член Дніпровського виконкому й завідувач відділом народної
освіти. Під час другого наступу Денікіна разом із Червоною Армією "з
боями відступає на північ України, але, не бажаючи опинитися на
еміграції в Росії, іде в денікінське запілля".
У червні 1924 року Куліш завершив роботу над першим варіантом
п’єси "97".
Роботу над комедією "Мина Мазайло" Микола Куліш завершив
наприкінці 1928 року. Після Нового року рукопис прочитав у
театрі "Березіль". Режисер Лесь Курбас й актори були в
захопленні. Ніхто в багатонаціональній літературі ще так
нещадно не оголював й не висміював задавлені пухлини
зловісного, войовниче наступального великодержавного
шовінізму.
Популярність Куліша-драматурга зростала. 22 березня 1929 року
прем’єра комедії "Мина Мазайло" відбулась у Дніпропетровському
театрі імені Тараса Шевченка. Й місяця не минуло – світло рампи п’єса
побачила у славетному "Березолі". Через п’ять днів її вже грають
франківці. Того ж 1929 року комедія ставиться в театрах Одеси, Вінниці,
Херсона, Житомира, Маріуполя…
Коли ж розпочалися сталінські репресії, Микола Куліш був
репресований. Спершу виключений з лав Комуністичної
партії. Обгрунтування: "за те, що писав антипартійні
націоналістичні п’єси". 8 грудня 1934 року під час похоронку Івана
Дніпровського був заарештований просто на вулиці. Крім "участі" у
міфічній групі "терористів", Кулішеві ще приписувалося членство в ОУН.
Разом з великою групою "націоналістів" драматург потрапив на
Соловки. Вирок: десять років ув’язнення. Тримали Миколу
Гуровича в спецізоляторі як особливо політично небезпечного злочинця.
"Особлива трійка" УНКВС Ленінградської області постановою № 83
від 9 жовтня 1937 року винесла Миколі Кулішу смертний вирок;
сталінські кати розстріляли драматурга через двадцять чотири дні.
Реабілітований посмертно за відсутністю складу злочину.

2. Соціально-політичні, морально-етичні та філософські

питання у трагікомедії М.Куліша “Народний Малахій” (1927).
Трагічне і комічне у п’єсі. Новизна конфлікту, посилена увага
до духовного світу “маленької людини”, втілена в образі
Малахія Стаканчика. Символізм, метафоричність твору,
оригінальність поєднання реалізму й елементів театру абсурду.

Микола Куліш, наш український драматург початку XX

століття, він створив новітню українську драму та заснував
український театр абсурду.

У своїх творах він відображав епоху, до якої сам належав, і життя

людини, яка повірила фальшивій ідеології цієї епохи. Його п'єса
«Народний Малахій» написана 1927 року - це є глибоко
новаторський твір .

Двоє начал поетики «театру абсурду»: гротеску та парадоксу,

які наявні у драмі.

На сторінках цієї п'єси ми як раз і зустрічаємо вияви гротеску:

· внутрішні суперечності головного героя Малахія;

· конфлікт;
· образ Малахія;
· гротескно деформовані життєві явища.
Також можемо відзначити парадокси, що трапляються у творі:

· прагнення Малахія переробити суспільний лад цілої держави та

байдуже ставлення до власної сім'ї;
· поєднання непоєднуваного: християнської віри (яка засуджує
насилля) і комуністичної ідеології (яка засуджує релігію);
· ідея оновлення України з духовним центром у Москві;
· божевільна людина з об'єктивним сприйняттям дійсності;
· самотність завжди оточеного людьми Малахія.

Схематичність образів

Риса «абсурдної драми» використовується задля передачі певної ідеї.

Саме такі образи проглядаються у п'єсі «Народний Малахій». Перший
образ - символ -- це Кум Малахія Стаканчика. Він є наче
виразником традиційної моралі. Кум уособлює собою сильну
особистість, оскільки довго та наполегливо намагався не дати
другові покинути рідне місто. Проте він не належить до тих, що
йдуть за лжепророками (Оля) чи плюндрують повністю власне життя
(Любуня). Кум є одним із двох персонажів, який спромігся не лише на
повноцінний діалог із Малахієм, а й навіть піддав критиці політично-
моральні погляди Стаканчика.

У п'єсі Миколи Куліша можна знайти пояснення тим, хто йде за

пророками. Михайло Кудрявцев вважає, що слід визнати чіткі життєві
реалії: «стомлені й змучені будуть сприймати й розуміти бажане, а
значить, і провісників цього бажаного, заради здійснення якого
покладуть на карту все, будуть намагатися випередити час,
ігноруватимуть історичні закономірності, морально-етичні
принципи, сутність людської природи, як такої»

Образ Малахія Стаканчика, який також є гротескним. Для

досягнення гротескності образу Микола Куліш використовує такі
парадокси:

· відстороненість головного героя від дійсності і в той же час

критичне її бачення;
 · невиправдання жертв заради високої мети.

Якщо аналізувати перший парадокс, то ми можемо зазначити, що у його

образі зосередилось чи не найбільше рис, притаманних течії «театру
абсурду». Поперше, це риси, які «театр абсурду» запозичив у
екзистенціалістів: ізольованість людини від зовнішнього світу,
індивідуалізм і замкненість, недосяжність для людини поставленої мети,
непереможність зла, беззмістовність активних дій.

Отже драму можна умовно розділити на такі частини:

· перебування вдома;
· візит до раднаркомів;
· «Сабурова дача»;
· відвідини заводу;
· перебування у квартирі Аполінари.

Завдяки такому розподілу можемо класифікувати дані пункти, де

спинявся Малахій, за способом сприйняття дійсності головним героєм.
Вдома дійсність була для Стаканчика нереальною. Про це свідчить
велика кількість його реплік, де переважали ідеї, саме завдяки яким він
прагнув «реформувати людину».

Трагедiя «Народний Малахiй» вiдображала не тiльки найсуттєвiшi

питання суспiльного існування, а й стала iстотним зрушенням в художнiй
практицi української драми. Сконцентрувавши увагу на духовному
конфлікті, драматург використав нові засоби пластичного
увиразнення образу-характеру, в якому тісно сплелися трагічне з
комічним - усі великі задуми Народного Малахія витікали в дивні і не
зовсім зрозумілі вчинки.

Однією з голових рис поетики абсурду є перевантаження

змістом і алюзіями певних образів. Знову спостерігаємо паралелі,
проведені автором у майбутнє, адже майже кожна радянська людина
була зачинена, вона жила без вікон і дверей, коли навколо йшло життя,
вона зачитувалася книгами, де майоріла червоним прапором лише одна
ідея.
 Саме у цій драмі автор, використовуючи промовисті символи,
елементи пророчої п'єси, форманти модерної драми, критико-
аналітичний підхід до розв'язання найважливіших питань сучасності
(політичних, філософських, соціальних, морально-етичних), зміг
донести високу ідею та поставити ряд актуальних і навіть
майбутніх проблем, зародження яких, драматург бачив уже тоді.
Також надзвичайної ваги фактом є наявність чистих рис поетики
«театру абсурду» у п'єсі «Народний Малахій». Найцікавішим є те, що
Микола Куліш використав ці елементи абсурдної драми задовго до її
появи в європейському літературному дискурсі.

Гостра і безжалісна сатира на пореволюційну дійсність у радянській

Україні, глибокий і трагічний дисонанс між гаслами революції та
реальними наслідками — характеризують твір Миколи Куліша.
Ім'я головного героя, Малахія, означає «пророк, посланець Божий», що
вказує на основну проблему п'єси — проблему фальшивого
самопроголошеного месії. Автор наголошує на неможливості втілення
в життя утопічної ідеології та утвердження гуманістичних
цінностей шляхом утиску індивідуальної свободи та людських жертв.
Загалом п'єса тяжіє до реалізму в зображенні подій та орієнтована на
стару драматургічну школу через використання старосвітського
гумору, проте в ній можна виділити певні модерністські риси: по-
перше, модерністський сюжет із неоромантичною колізією зіткнення
ідеалістичних уявлень з реальністю — історія божевілля, втрати
зв'язку з дійсністю; по-друге, синкретизм мистецьких засобів — спроба
запровадження в драматичний твір музики як органічної складової;
по-третє, напрочуд емоційно та функціонально насичена мова не
тільки персонажів, а й автора (ремарки у п'єсі слугують для ліризації
та епізації подій, часто вони мають оцінний характер та складно
реалізуються у постановках). Ці риси дозволяють назвати
«Народного Малахія» межовим текстом між реалістичною та
модерністською традиціями.

3. Лірична драма “Патетична соната” (1929) – найбільше

досягнення нової української драматургії. Зображення подій
національно-визвольної революції 1917 року. Оригінальність
композиції й сюжету, поєднання музики зі словом.
«Патетична соната» — п'єса українського письменника Миколи
Куліша, написана 1929 року, зображає типову для Кулішевих п'єс
опозицію потворної дійсності та високої мрії, при чому мрії заздалегідь
приреченої на крах.

«Патетична соната» – органічне поєднання слова й музики –

написана від першої особи, що нетипово для драматургії. Матеріалом
для п’єси послужили бурхливі події 1917–1919 років.

Сам автор, виступаючи на диспуті 1931 року, підкреслював, що

«Патетична» – це експериментальна робота, це спроба
сконденсованого драматичного образу, стислої сцени, стислого слова,
це спроба запровадження в драматичний твір музики як органічної
складової частини, а не як супроводу, це спроба ритмічної будови п’єси
од початку до кінця, це спроба збудувати твір на органічному
пов’язанні слова, ритму, руху, світла, музики, це боротьба, шукання …
нової драматичної техніки».

Особливості побудови
«Патетична соната» — унікальний за формою текст через ускладнену
просторово-часову організацію, наявність вставних сцен інтермедійного
характеру, присутність наратора та специфічний характер ремарок.
П'єса написана від першої особи (нетипово для драматургії). Таким
чином письменник прагнув завуалізувати власні переконання і
вберегти текст від цензури. Ілько одночасно виступає і як персонаж, і
як коментатор подій. При прочитанні здається, що головним героєм є
Ілько Юга, хоча зрозуміло, що ідейним центром у творі є саме Марина.
Це зокрема підтверджується її мученицькою смертю наприкінці. Такою
хитрістю Кулішеві вдалось провести не лише цензорів, а й відомих
театральних діячів, зокрема театрального режисера Таїрова: у виставі
актриса А. Коонен, яка грала Марину мусила тримати за спиною
пістолет, зізнаючись у коханні поету. Це мало знизити привабливість
героїні для глядача, хоч і суперечило здоровому глузду: Марина в це й
час була під арештом, тож зброї у неї бути не могло. Взагалі для Куліша
характерно вкладати в уста негативних, хоча б не перший погляд, героїв
правдиві слова. Опозиція ліризованого начала в образі Ілька (відповідає
оповідна структура, ремарки) та дієвого образу Марини (драматична
структура) відсилає до поєднання епічного та драматичного компонентів
у тексті. Ремарки у творі насичені тропами, образні, їх можна розглядати
як прозовий текст, попри те, що звернені вони тільки до читача, а не
глядача. Слово у Куліша емоційно наснажене, а ремарки явно не несуть
утилітарного навантаження.

Проблематика
Марина не зважується піти за покликом серця і обрати поета, а зробила
вибір на користь, як їй здавалось, загального блага, національної ідеї,
обравши корнета, який міг би принести користь у відбудові України. Її
вину спокутує він, прощений другом-революціонером, неосуджений,
прирікає себе на ще страшніші мука — своїми руками вбиває свою мрію,
а, значить, і поета в собі. У помилковому виборі Марини простежується
паралель з вибором України, яка пішла не за Грушевським та
Винниченком, а за імперськими силами, хоч і в новому обліку, які
пообіцяли селянам землю. У сцені в камері Марина, свідома своєї вини у
тому, що кохання до неї в душі Ілька загинуло, розуміє й те, що він
прийшов скоріше заради себе самого, ніж заради неї. Саме перед
неминучою гибеллю їй відкриваються справжні цінності, а не примарні
ідеали, хоч нічого уже не зміниш. У цьому епізоді Марина вивищується
над Ільком, хоч на початку інколи й виникає враження, що вона не варта
його такого кохання.
Біблійний підтекст
На християнських алюзіях побудована власне симовліка «Патетичної
сонати»: «ходіння по муках» Марини, її мученицька смерть.
Інколи християнський підтекст застосовується для творення
комічного:

«Я тільки тепер зрозуміла, як він, бідненький, зрадів, коли воскрес!».

Комічними видаються і роздуми батька Марити Ступая про

Бога: чи потрібен український Бог? Якщо так, то тільки свій, щоб не
зрадив.

4. Засоби комічного у п’єсі “Мина Мазайло”.

«Мина Мазайло» — п'єса українського письменника Миколи Куліша.

За визначенням автора п'єса є сатиричною комедією, але у творі має
місце трагічність становлення української мови й зацькованого народу,
тому твір є трагікомедією. Тема твору — «міщанство і
українізація».

Ідея твору полягає у тому, що засобами гротеску і разючої

сатири автор викриває суспільні явища українізації наприкінці
20-х років XX ст., висміює носіїв українського та
російського шовінізмів. Водночас побіжно висміюється і
мрійництво, відірваність від життя та невміння робити
правильний вибір українських націоналістів.

Микола Гурович Куліш обрав для свого твору жанр комедії, бо що, як не
сміх, може найдошкульніше вдарити по Мазайлах, які роду свого
цураються. Твір іскрометний, пересипаний такими мовними перлами,
що запам’ятовуються надовго. Разом із тим не можна не відчути того
болю й смутку автора, який прозирає між рядками, адже саме серед
українців знаходяться найзапекліші вороги української мови,
національної історії.

У літературі є багато засобів зображення комічного.

Найчастіше використовуються такі:

· прагнення дійової особи показати себе не тим, ким вона є

насправді;
· несподівані ситуації;
· надання предмету зображення невластивих йому рис;
· сполучення в реченні слів, які означають різнорідні поняття;
· неправильне розуміння персонажем якогось предмета чи явища;
· іронія — художній засіб, комічна сутність якого полягає в
невідповідності між прямим змістом висловлювання і його
справжнім (прихованим) значенням, що легко вгадується;
· використання або розуміння метафоричних фразеологізмів у
прямому значенні;
· гра слів, побудована на використанні народної лексики;
· уживання гіперболи з метою висміювання зображеного;
· використання пестливих слів з метою висміювання;
· використання політичних термінів для зображення побутової події
чи буденної роботи;
 · використання вульгаризмів;
· парадокс — сполучення несумісних понять;
· гротеск — сатиричний художній прийом у літературі та засіб
типізації, в основі якого лежить художня деформація зображуваних
предметів і явищ, нарочито карикатурне їх спотворення з метою
гострішого виявлення суті.

Наприклад:

1. Несподівана ситуація.

Намагання Рини вплинути на брата за допомогою його кохання до

подруги.

2. Використання народної лексики:

«Хтось одвів мене до дверей. Все — як у тумані. Не знаю, де я, чого

прийшов. Серця вже не чую. І раптом воно тьох! — перед очима якесь
писане оповіщення. Немов не я, немов хтось інший за мене чита —
(серце!).

Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінервина

Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн Шмуель-Калман-Беркович на
Вершиних Самійла Миколайовича — читаю; Засядь-Вовк на Волкова,
читаю. Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все прояснилось. Я зрозумів, де я
і чого прийшов, повернувся назад…».

Література:

1. Кузякіна Н. П’єси Миколи Куліша. – К., 1970.

2. Танюк Л. Драма Миколи Куліша // Куліш М. Твори: У 2 т. – К., 1990. –

Т.1. – С.3-35.

3. Когут О. Концепція новочасного месії у драмі Куліша “Народний

Малахій” // Дивослово. – 2002. – No 1. – С.6-7.

4. Працьовитий В. Жанрово-стильові особливості трагікомедії

“Народний Малахій” М.Куліша // Сучасний погляд на літературу. – К.,
2000. – Вип. 4. – С.91–108.
5. Жила С. Особливості розгляду п’єси “Патетична соната” М.Куліша //
Дивослово. – 2001. – No 7. – С.47–51.

6. Кудрявцев М. Драма Куліша “Патетична соната” // г.Укр. мова та літ. –

2000. – Ч.20. – С.9, 10–13.

7. Лавріненко Ю. Микола Куліш // Укр. слово. – Кн.1. – К., 1994. – С.623–

636.

8. Панченко В. Арки і шибениці // Дивослово. – 1996. – No11. – С.3–11.

9. Жила С. Аналіз п’єси Микола Куліша “Мина Мазайло” // Всесвітня

література і культура в навчальних закладах України. – 2006. - No 9. –
С.28-34.

10.Чешуріна Т. Художнє відтворення проблеми українізації в п’єсі

Миколи Куліша “Мина Мазайло” // Всесвітня література та культура в
навчальних закладах України. – 2006. - No 9. – С.35-37.