2. Французьку літературу XIX століття неможливо уявити без Віктора Гюго.

Творчість Гюго, найвидатнішого французького романтика, вождя

французького романтизму, його теоретика, вражаюче багатогранна й
розмаїта: він великий поет, прозаїк, драматург, до того ж літературний
критик і бойовий, темпераментний публіцист.

3. Віктор Гюго народився 26 лютого 1802 року в Безансоні. Батько Гюго,

котрий народився в сім'ї майстра столярного цеху, за часів Наполеона став
генералом. Мати письменника, навпаки, ненавиділа Наполеона й була
роялісткою. Сім'я Гюго часто переїжджала, деякий час вони жили в Іспанії.
Після падіння Наполеона, перебуваючи в Мадриді, де батько був
губернатором, сім'я розпалася. Віктора виховувала мати.

4. 1811 року він зі своїм братом Євгеном вчиться в релігійному закладі

Мадрида, Коледжі для дворян. 1813 року він поселився в Парижі з матір'ю,
яка розлучилася з його батьком. У липні 1816 року, в 14-річному віці, Віктор
написав у своєму щоденнику: «Я хочу бути Шатобріаном або ніким».

5. 1817 року він взяв участь у конкурсі літературної академії в Тулузі. Через
два роки він став лауреатом цієї академії. 1819 року він здобув Золоту лілію
за «Оду» на честь встановлення статуї Генріх IV і 1820 року одержав
Гвоздику як заохочувальний приз за іншу оду: «Мойсей на Нілі».

6. Перша збірка молодого поета «Оди й різні вірші» (1822) сподобалася королю Людовику XVIII:
Віктор Гюго був нагороджений щорічною рентою в 1200 франків, що дало йому змогу одружитися
з Адель. 1823 року він видав свій другий роман «Ган ісландець», написаний у річищі «готичної»
традиції. Це означало зближення з романтизмом, що відбилося і в літературних зв'язках: друзями
Гюго стали Альфред де Віньї, Шарль Нодьє, Еміль Дешан і Альфонс де Ламартін. Незабаром вони
утворили групу Сенакль при журналі «Мюз франсез», який мав яскраво виражену романтичну
спрямованість. Особливо теплими були стосунки між Гюго і Шарлем Сент-Бевом, що опублікував у
ще одному романтичному виданні — журналі «Глоб» — хвалебну рецензію на «Оди й балади»
(1826).

7. 1827 року Віктор Гюго випустив п'єсу «Кромвель», яка виявилася дуже довгою для постановки
на сцені, проте її відома «Передмова» стала кульмінацією всіх тодішніх суперечок у Франції про
принципи драматичного мистецтва. Віддавши захоплену хвалу шекспірівському театру, Гюго
повалився на класицистські єдності часу, місця та дії, виступив на захист поєднання піднесеного з
гротеском і висунув вимогу використовувати гнучкішу систему віршування, відмовившись від
александрійського дванадцятисложника. Ця п'єса, а також пройнята гуманістичними ідеями
повість «Останній день засудженого» (1829) і поетична збірка «Східні мотиви» (1829) принесли
Гюго славу.

8. Період з 1829 по 1843 роки виявився для Гюго надзвичайно продуктивним. 1829 року з'явилася
п'єса «Маріон Делорм», заборонена цензурою через невтішне зображення Людовика XIII. Менше
ніж за місяць Гюго написав свою другу драму — «Ернані». За скандальною постановкою 25 лютого
 1830 року були інші, такі ж гучні. «Битва за Ернані» завершилася не тільки тріумфом автора п'єси, а
й остаточною перемогою романтизму. Не менший резонанс мали і наступні п'єси, зокрема
«Король бавиться» (1832) і «Рюи Блаз» (1838).

9. Після державного перевороту 2 грудня 1851 року письменник зник у Брюсселі, звідти
перебрався на острів Джерсі, де провів три роки, а в 1855 — на острів Гернсі. За час довгого
вигнання Віктор Гюго створив найбільші свої твори. 1852 року була опублікована публіцистична
книга «Наполеон Малий», а 1853 з'явилися «Відплати» — віршована сатира з нищівною критикою
Наполеона III і всіх його поплічників.

10. Після краху режиму Наполеона III 1870 року, на самому початку Франко-прусської війни, Віктор
Гюго повернувся до Парижа в супроводі вірної Жульєтт. Протягом багатьох років він втілював
опозицію імперії та перетворився на живий символ республіки. Нагородою йому стала оглушливо
урочиста зустріч. Маючи можливість залишити столицю перед наступом ворожих військ, він волів
залишитися в обложеному місті.

11. Обраний у Національну Асамблею 1871 року, Гюго незабаром склав з себе депутатські
повноваження на знак протесту проти політики консервативної більшості. 1872 року
Віктор видав збірник «Грізний рік», що свідчить про втрату ілюзій щодо Німеччини, до
союзу з якою він закликав Францію починаючи з 1842 року.

1874 року Гюго, абсолютно байдужий до нових віянь в прозі, знову звернувся до
історичного роману, написавши «Дев'яносто третій рік». Незважаючи на безліч точних
відомостей про революційної Франції, в романі знову переважає романтична символізація:
один з героїв втілює нещадність до контрреволюціонерів, а другий — милосердя, яке
вище всіх цивільних чвар; революцію ж письменник іменує «очисним горнилом», де
паростки нової цивілізації пробиваються крізь хаос і морок.

12. У 75-річному віці Віктор Гюго видав не тільки другу частину «Легенди століть», але і
збірник «Мистецтво бути дідом», на створення якого його надихнули онуки Жорж і Анна.
Завершальна частина «Легенди століть» вийшла 1883 року. У тому ж році Жульєтта Друе
померла від раку, і ця втрата підкосила сили Гюго.

Після смерті Віктор Гюго вшанувався державним похороном, і його останки були
поміщені в Пантеон — поруч з Вольтером і Руссо.

13. Останнє бажання

Як останню волю Гюго залишив п'ять речень, які він попросив опублікувати:

Я залишаю 50 000 франків для бідних.

Я хочу бути похованим у їхньому катафалку.
Я відмовляюсь від промов усіх церков [на похоронах].
Прошу молитися за всі душі.
Я вірю в Бога.

14.
 Англійський письменник Вальтер Скотт 1823-го опублікував роман "Квентін Дорвард" — про Францію
ХV ст. "Після живописного, але прозаїчного роману Вальтера Скотта залишається ще створити роман в
іншому жанрі, витонченіший і більш закінчений, — писав 21-річний Віктор Гюґо в журналі "Французька муза".
— Це має бути водночас і роман, і драма, і епопея. Звісно, живописний, поетичний, дійсний".
Гюґо взявся вивчати середньовічний Париж. Зацікавився першим вікарієм головного храму міста,
собору Паризької Богоматері — абатом Еґже. Він був автором містичних творів, які церква згодом визнала
єретичними. Еґже став прототипом одного з головних героїв майбутнього роману письменника. Й ось 5
червня 1830-го він укладає договір із видавцем Ґосленом: до 30 грудня має написати роман, інакше
виплатить великий штраф.
Перші рядки роману Гюґо написав 25 червня 1830 року. Та через два дні в Парижі вибухла революція.
Вона зупинила письменника на шостій сторінці. Гюґо покидає свою квартиру, де за вікном ішли бої, і
переселяється до тестя на спокійнішу вулицю. При цьому втрачає зошит із попередніми записами. Видавець
з огляду на цю обставину дав письменникові останню відстрочку — до 1 лютого 1931 року.
"Треба було встигнути вчасно, — згадувала дружина Гюґо Адель. — Він купив собі пляшку чорнила й
величезну куфайку із сірої вовни, в якій тонув із голови до п'ят. Зачинив на ключ свою кімнату, щоб не
піддатися спокусі вийти на вулицю, і ввійшов у свій роман, як у в'язницю. Відтепер він покидав свій робочий
стіл тільки для їжі та сну. Єдиною розвагою була годинна післяобідня бесіда з друзями, які приходили його
провідати. Їм він читав іноді написане за день".
Гюґо писав, навіть не відчуваючи холоду: у грудні працював із відчиненими вікнами. Пляшка чорнила,
яку письменник придбав першого дня роботи, закінчувалася. Останній рядок роману Віктор Гюґо написав
останньою краплею чорнила. Був день 14 січня 1831 року.
Роман "Собор Паризької Богоматері" вийшов у світ 16 березня 1831-го. До кінця року він витримав
сім видань — так читачі вподобали середньовічну оповідь про драматичне кохання дзвонаря-горбуна
Квазімодо і священика Клода Фролло до танцівниці-циганки Есмеральди. Це був перший історичний роман
французькою мовою.

15. Жанр: Історичний роман – роман, який будується на історичному сюжеті,

відтворюючи у художній формі певну епоху, певний період історії. В
історичному романі поєднані історичні факти з фактами та особами
вигаданими.

16. Тема. Тема краси (людина і мистецтво) і творчості. Тема кохання. Тема
народу. Показ середньовічної Франції на порозі доби Відродження.

Проблематика. В.Гюго показав, як кохання і краса, собор вплинули на душі

Клода Фролло і Кавзімодо. Загальнолюдські проблеми: кохання, смерть,
зрада, відданість.
Ідея / Ідейний зміст. Антиклерикальна ідея роману. Боротьба між Добром і
Злом.
Основний конфлікт. Конфлікт між Добром і Злом (філософський,
моральний). Конфлікт короля з феодалами (політичний).
17. Сюжет і  композиція. Сюжетна побудова роману романтична. В ній
виявляються закономірності епохи, її уявлень і традиції. Ці дивні пригоди
можливі, хоч і не буденно звичайні. Роман складається з 11 книг. Перші шість
– розгорнута експозиція. Гюго знайомить читача з місцем подій, наводить
історичні й архітектурні подробиці. Ми знайомимося з головними героями
твору. Усі події в експозиції відбуваються протягом трьох днів на початку
січня 1482 року. З нагоди дня Богоявлення і свята блазнів на Гревському
майдані Квазімодо обрано «королем блазнів»; П’єр Гренгуар  у Палаці
правосуддя ставив свою містерію; юна красуня Есмеральда танцює на площі
зі своєю кізкою Джалі. Того ж вечора Квазімодо затримали жандарми і
засудили до покарання біля ганебного стовпа за те, що переслідував
Есмеральду. Розділ IV «Сльоза за краплю води» книги 5-ої є зав’язкою
наступних подій. Книги VII – X широко представляють розвиток подальшої дії.
Головна увага прикута до квазімодо: як вплине доброта, проявлена
Есмеральдою до дзвонаря Собору, на його долю. Есмеральда покохала
красеня ротмістра Феба, який врятував її від Квазімодо, але де Шатопер мріє
одружитися з шляхетною Фльорделіс. Танцівницю ненавидить Гудула зі
«щурячої нори» (в неї вкрали цигани дитину) і архідиякон Клод Фролло, який
закохався в Есмеральду, але це почуття руйнувало його душу, він
перетворювався на демона. Саме він шукав привід звести Есмеральду на
шибеницю за чаклунство. А пізніше її звинуватили у вбивстві Феба де
Шатопера з вини Клода Фролло. Проте Квазімодо врятував Есмеральду від
шибениці, сховав у Соборі. Народ штурмує Собор, щоб врятувати дівчину.
Король з «лиса перетворився на гієну». Він злякався цього нападу.
Архідиякон хитрістю вивів Есмеральду з Собору і знову поставив її перед
вибором: він або смерть. Дівчина вибрала смерть. XI книга -  заключна
частина роману, це і кульмінація, і розв’язка подій.

18. Центр роману – грандіозне спорудження, собор на о-ві Ситі – Собор Паризької
Богоматері. У передмові до роману говориться про те, що автор зайшовши в Нотр Дам
розглянув на стіні слово “Доля”. Це дало поштовх до розгортання сюжету

Образ собору багатозначний. Це сверхлицо. Це не тільки місце дії, але пам’ятник

матеріальної й духовної культури.
  19. Будівництво храму тривало майже два століття;

 Одна із стародавніх легенд свідчить, що в будівництві брав участь сам

диявол. Більше того, він увічнив себе в образі химери, що прикрашає
собор;

 В соборі зберігається одна з найбільших реліквій християнства –

Терновий вінець Ісуса Христа;

 У Соборі Паризької Богоматері вінчалася Марія Стюарт з Франциском

ІІ, а в 1804 році Наполеон одягнув корону імператора;

 Нотр – Дам де Парі, як і раніше готовий прийняти у своїх стінах понад

дев’ять тисяч осіб;

 Щорічно собор відвідують 14 мільйонів осіб;

 Саме біля собору знаходиться так званий «Нульовий кілометр», від

якого ведуть відлік усі відстані у Франції;

 Цікаво, що в соборі немає жодної стіни. Весь простір займають

стовпи, з’єднані арками. В отворах арок – вітражі.

20. Собор Паризької Богоматері у романі це:

 Символ духовного життя народу, складного і розмаїтого;

 Символ християнської віри, світла;

 Символ вічної архітектурної краси;

 Символ невідворотного фатуму долі;

 Символ вічності мистецтва.

21. найкращі екранізації:

1. 1956 рік, Франція «Собор Паризької Богоматері»;

2. 1982 рік, США, Великобританія «Горбун із Нотр – Дам»;

3. 1996 рік, студія Дисней мультфільм «Горбун із Нотр – Дам»;

4. 1997 рік, Англія «Горбун із Нотр – Дам»;

5. Балет «Есмеральда»;
 6. 1998 рік, мюзикл «Нотр – Дам де Парі»

22.

Щирий демократизм, послідовна антифеодальна і антикатолицька

спрямованість і зробили перший зрілий історичний роман В.Гюго вершиною
цього жанру як у французькій. Так і у всій зарубіжній літературі епохи
романтизму. В «Соборі Паризької Богоматері» на повну силу звучать «великі
імпульси гуманності, милосердя, соціальної справедливості», які, за
висновком І.Франка, властиве всій творчості великого французького
письменника-демократа і гуманіста.