Жанрова своєрідність

роману «Марія» Уласа

Самчука як роману-
хроніки
 Творчий шлях У. Самчука, періодизація творчості. Особливості його
01 аналітико-реалістичної стильової манери, традиціоналізм і новаторство..

«Марія» У. Самчука як аналітико-психологічне буття українського

02 селянства. Нове трактування теми землі. Мотив праці, любові, страждання.
Зображення антинародної суті більшовицької влади.

Система персонажів. Символічність образу Мири, роль біблійних

03 символів у висвітленні її постаті. Порівняльна характеристика Гната і Корнія,
засоби змалювання їх характерів.

Художні тропи, стильові прикмети роману, колоритність мови твору,

04 місце роману-хроніки «Марія» У. Самчука в історії української літератури.
Роман в оцінці критики.
 Творчий шлях У. Самчука,
періодизація творчості.
Особливості його
аналітико-реалістичної стильової
манери, традиціоналізм і
новаторство.
Улас Самчук дебютував як український літератор у
міжвоєнні часи. Навіть якщо не йменувати дебютом
твору кременецького гімназиста в рукописному журналі
«Юнацтво» (16 лютого 1922 року), то все-таки варто
пам’ятати назву його публічного первістка — «Не любити
не можу свою я країну...»
Вона по-юнацьки декларативна, але й симптоматична.
Декларація підтвердилась життям і всією творчістю
прозаїка, що вже посів помітне місце в історії української
літератури і відіграв вагому роль у суспільному рухові
нації, до якої належав. Місце помітне, роль вагома. Але з
якої перспективи і за якими критеріями,— про це
сперечалися вже сучасники У. Самчука, полемізують і
його нащадки.
Після 1991 року амплітуда ідеологічних розходжень в
оцінці громадянської позиції і поведінки автора «Волині»
та «Марії» поступово зменшується, а ступінь порозуміння
українців підвищується. Що ж до естетичних вимірів його
письма — то до консенсусу ще далеко і навряд чи варто
такого сподіватися. Зрештою, час покаже...
Традиціоналіст, неонародник, представник аналітико-
реалістичної стильової течії в українській прозі, речник
«великого стилю» — ці та подібні означення все частіше
сприймаються як оцінні кліше, що не стимулюють
зацікавлення нових поколінь читачів текстами У.
Самчука. Молодші сучасні дослідники також не дуже
активні. Досі в Україні не перевидані друга трилогія
письменника «Qst», роман «На твердій землі», рання мала
проза, численна газетна публіцистика, щоденникові
записи, хоча зроблено для ознайомлення з його
доробком чимало.
Художній світ Уласа Самчука в його романних жанрових
виявах складає, як мовили древні, єдність
різноманітності. Джерелом і причиною такої структури
художнього світу не можуть бути окремо взяті ні
життєвий матеріал (об’єктивний чинник), ні духовний
лад, світобачення автора (суб’єктивний фактор).
Зрозуміло, що У. Самчук у центр своєї світобудови
постійно ставив батьківщину (Дермань — Тилявку —
Волинь) і Батьківщину-Україну в колі слов’янських
народів. Відповідно система його персонажів
розросталася в міру того, як сам автор віддалявся від
отчого порогу, рідного села, волинського краю,
українських теренів; знову повертався до них та й,
зрештою, повторно і назавжди залишав їх як фізичні
величини, несучи їх образ у душі.
 Це по-своєму визначало горизонтальну динаміку
художнього простору, хронологічні вектори художнього
часу його творів і вертикальну шкалу письменницької
аксіології: рідна земля — під нами, а Бог — над нами —
вони й творять силове поле, що дає віталістичну
енергетику композиціям романів «Марія», «Волинь»,
«Чого не гоїть огонь» (з Дерманським центром тяжіння).
Але подібним чином виявляє конструктивно єднальну
потенцію у хаосі революцій і воєн морозів хутір —
канівська земля — вся Україна в трилогії «Ost» і
канадському романі «На твердій землі».
У метатексті волинських творів віталістична енергія діє
через таких героїв, як Матвій та Володько Довбенки,
Корній Перепутько, Яків Балаба (Троян); у другому —
постають духовно сумірні з ними Григор та Іван Морози,
Павло Данилів та інші.
Певна співвідносність життєвих шляхів, досвіду Самчука
та художнього світу (хронотопу, системи персонажів)
романів, створених ним, не вкладається в парадигму
«відображення» як образного, конкретно-чуттєвого
відтворення об’єктивного світу, а художньої семантики —
як концентрованого узагальнення його сутності в
індивідуалізованій формі.
Структура художнього світу, засади його творення, поетика
вираження авторської свідомості — все в У. Самчука свідчить про
те, що митець не «відображав» існуючу реальність, а моделював
свій візійний світ, який поставав інобуттям ідеальних, духовних
сутностей. Предметно-образні виміри такого світу, що спиралися
на пластику чуттєвого досвіду, не дають підстав сплутувати
фікційність і фіктивність художнього світу, в якому домінує і
порядкує оречевлена, ословлена духовість як думка- пафос, що
осягається реципієнтом тільки за умови, коли той зауважує
щонайрізноманітніші вияви тотального відношення людина —
довкілля, конечне — безкінечне, конкретне — трансцендентне.
Улас Самчук, як літератор з «Божою іскрою», писав постійно,
за будь-яких умов. Характерною особливістю його творчого
методу (чи технології письма) було те, що він, по- перше,
одночасно працював над кількома творами, по-друге, кілька
разів повертався до подій, в яких брав участь, розробляючи
на цьому матеріалі різні теми в неоднакових жанрових
структурах.

Наприклад, протягом 1931 — 1937 років уривками, частинами чи в

завершеному вигляді оприлюднювалися в пресі романи «Кулак» (1931,
1937), «Волинь» (1932 — I ч. ; 1935 — II ч. ; 1937 — III ч. ), «Марія»
(завершено 1933, опубліковано 1934) і «Гори говорять» (1934).
Художні типи в художньому світі Самчука умовно складають третій
рівень цього світу і виражають персоналістичну візію письменника,
зумовлюючи також особливості наративно-стильового — четвертого
рівня. Вони духовно багаті, але маломовні: всім своїм єством
відчуваючи довкілля, свою злитість зі світом, типові герої Самчука про
це не говорять. Про такі явища мають обов’язок промовляти
священики, проповідники, політики, письменники. У системі
персонажів письменника їх не бракує. Однак ця функція цілковито
передана Самчуком його нараторові, який може тонко вжитися в
духовний світ будь-якого персонажа й омовити плин цього світу,
виводячи такий крихко-інтимний процес за межі мовлення персонажа,
може доформулювати його передчуття, його ембріони думки.
 «Марія» У. Самчука як
аналітико-психологічне буття
українського
селянства. Нове трактування
теми землі. Мотив праці,
любові, страждання.
Зображення антинародної суті
більшовицької влади.
Твір У. Самчука «Марія» писався у страшні для України роки —
1932 — 1933, коли лютував голод, штучно влаштований з метою
винищення селянства, тих Матвіїв-господарів, котрі годували
народ, були найпершими носіями української ментальності,
волелюбного духу. Голод забрав мільйони життів невинних жертв
сваволі та безчинства. Свіжими слідами цих страшних подій
пішов і автор.

Він присвячує твір «Матерям, що загинули голодною смертю на

Україні в роках 1932-1933». Вже у 1934 році «Марію» було
видруковано окремою книжкою у Львові. Перед читачем постала
жорстока правда про становище українського селянства після
революції 1917 року.
Твір має підзаголовок: «Хроніка одного життя». Загальний
стиль викладу цілком відповідає жанрові хроніки — про
Маріїне життя розповідається в чіткій часовій
послідовності.
Композиція твору — зі своєрідним кільцевим
обрамленням: вже у перших рядках ідеться про
завершення земного буття Марії: «Коли не рахувати
останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять
шість тисяч двісті п'ятдесят вісім днів. Стільки разів
сходило для неї сонце, стільки разів переживала
насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо,
запах сонячного тепла й землі.» Такий урочисто-
піднесений, якоюсь мірою підсумковий зачин налаштовує
на сприймання всього життя Марії через призму вищого
сенсу.
Вся історія життя головної героїні розділена на три
періоди, які вкладаються в розділи — «Книга про
народження Марії», «Книга днів Марії», «Книга про хліб».
Кожен з них є також розповіддю про певний етап у житті
українського селянства.

Події у творі розгортаються протягом цілого людського

життя. У романі — три сюжетні лінії: лінія Марії, лінія
Гната Кухарчука, лінія Корнія Перепутьки.
Проблеми, які автор підняв у творі:

• батьків і дітей;
• любові та сімейного щастя;
• добра і зла;
• достатку і праці на землі;
• духовності та віри в Бога;
• голодомору і репресій;
• національної свідомості та гідності.
Мотив праці. Праця — невід'ємна частина існування селянина.
Вона показана в романі не тільки як основа активного діяння,
життя взагалі. Праця є потужною рушійною силою не лише
матеріального буття, а й духовного наповнення людини. Завдяки
їй людина міцно стоїть на ногах, впевнена у завтрашнім дні, має
повагу, авторитет. Це можна простежити на прикладах образів
Марії, Корнія, Максима, Заруби.

Мотив любові. Палке кохання Марії до Корнія перебороло все на

своєму шляху: довгу семилітню розлуку, обтяжливий шлюб із
Гнатом, душевну порожнечу, яка гнітила, забирала сили. Навіть
діти, народжені з Гнатом, не змогли заповнити її. Всі діти
повмирали. ї. народження не освячене коханням.
Мотив страждання. Цей мотив чи не найбільше пов'язаний з
образом Гната. Все його життя минуло в самотині, в даремному
чеканні свята душі. Цього свята він так і не діждався. Страждання
очистило душу Гната, оживило її, зробило чутливішою до горя
інших. Корній почав відчувати душевні муки тоді, коли став
господарем. Йому заболіло, коли забрали коня, зневажили чесне
ім'я селянина. Корній страждає, коли не в змозі нагодувати
доньку, дружину, внучку.
Мотив образу Божої Матері. Пресвята Діва Марія — особлива
постать у всесвітній історії людства і в свідомості багатьох
поколінь. Закономірно, що свою героїню Улас Самчук назвав
Марією. Ім'я це в давньоєврейській мові означає «піднесення». У
такий спосіб ним підкреслюється типовість образу Марії,
водночас він є уособленням материнства, основи життя на землі,
уособленням самої України. Мати Божа — заповітний острівець у
духовному житті людини. До Марії, Святої Матері, радить
звернутися героїні священик під час похорону первістка,
звернутися за підтримкою в такому тяжкому горі. Як найдорожчу
реліквію забирає Марія ікону Божої Матері з собою, коли йде від
Гната. Згодом не раз стоятиме перед дорогим образом,
молитиметься і в годину печалі, і в сонячний день.
Мотив зла. Втіленням зла та руйнації є більшовицька ідеологія. У
побут працелюбного і заможного у своїй більшості українського
селянства вдирається радянська влада зі своїми антинародними
порядками, диктатурою нероб і злодіїв. У. Самчук аналізує
першовитоки цих стосунків: прагнення селян до власності — і
гасло «грабуй награбоване» у дії. До влади прийшли не господарі,
а дармоїди. Бачимо це на прикладі образу Максима, який деградує
як людина, відмовляючись од своєї родини у газеті, виганяючи
батьків з рідної хати. Найбільшим виявом зла у романі є
спровокований антинародною владою голод.
Мотив страждання. Цей мотив чи не найбільше пов'язаний з
образом Гната. Все його життя минуло в самотині, в даремному
чеканні свята душі. Цього свята він так і не діждався. Страждання
очистило душу Гната, оживило її, зробило чутливішою до горя
інших. Корній почав відчувати душевні муки тоді, коли став
господарем. Йому заболіло, коли забрали коня, зневажили чесне
ім'я селянина. Корній страждає, коли не в змозі нагодувати
доньку, дружину, внучку.