1

Поема Ярослава Сайферта «Пісня про Вікторку» була опублікована у 1949 р., у
період коли у літературному процесі відбулася певна зміна клімату: у
чехословацькому суспільстві почали проявлятися, під впливом принципів та
практики ждановської культурної політики, сектантські підходи, які суттєво
звужували уявлення про літературу. Я. Сайферт не був здатен ототожнити себе
і свою творчість із цією новою програмою, практикованою в Чехословаччині.
Адже письменник вийшов з комуністичної партії ЧС ще у 1929 р. А отже,
«Пісня про Вікторку», яка була тематичним продовженням поезій автора,
написаних у період ІІ Світової війни, стала своєрідним виразом нерозуміння
такого розвитку літературного процесу та відходу від нього. І не було б нічого
дивного, якби у тодішній ситуації цей твір Сайферта зазнав критики, яка б
базувалася на ново встановлених нормах. Та спосіб, у який поема була
засуджена, був неадекватний і непослідовний. Це була реакція на публічний
виступ Я. Сайферта та його друга – поета Владіміра Голана, коли письменники
відкрито порівнювали сучасну радянську та французьку поезію. Сайферт
нібито сказав, що він радше буде дивитися, як блюють французькі поети, ніж як
російські поети пишуть вірші. (Pešát, s. 179). Після цього інциденту два
комуністичні письменники – Іван Скала та Міхал Седлонь – виступили з
гострою політичною критикою поезії Я. Сайферта і назвали його «ворогом
соціалізму».
Так «Пісня про Вікторку», попри успіх попередньої збірки Сайферта – «Йшов
художник убого у світ», та наступної – «Матуся», на якийсь час стала
забороненим твором. І це відбулося, незважаючи на те, що у цій поемі автор не
висловлював «небажаних» думок. Але й те, що Сайферт не вклав у свій твір
«бажані» ідеї, вочевидь, відіграло певну роль.
Як я згадувала раніше, тематично поема продовжує творчість поета з періоду ІІ
Світової війни, а саме ідеться про збірку Сайферта «Віяло Божени Нємцової»
1940 р. У 30-40-ві роки, в часи окупації митці звернулися до образів патріархів
чеської літератури – Б. Нємцової та К. Г. Махи. Так з’явилися цілі збірки
поетичний творів Я. Сайферта та Ф. Галаса, присвячених життю і творчості
 2

видатної письменниці. І Я. Сайферт пішов ще далі: його поема «Пісня про

Вікторку», написана до 130-ї річниці з дня народження Б. Нємцової, присвячена
як самій письменниці, так і персонажу її легендарного роману «Бабуся» –
Вікторці.
Так само, як у збірці «Віяло Божени Нємцової», творчий інтерес поета
викликали декілька незначних дрібниць – дзеркальце, гребінець і пара шпильок
до волосся, схованих «у покинутому будиночку на узбіччі», тобто йдеться про
речі, які асоціюються з особистим життям письменниці. Поема складається із
сімох частин, розділених неримованими, радше прозовими інтермеццо. Твір
розповідає історію сумнозвісної Вікторки – епізодичного персонажа роману Б.
Нємцової «Бабуся». В ключових моментах автор так лірично висвітлює історію
Вікторки, щоб на її фоні постійно залишався прихованим натяк на паралельні
долі героїні та її творчині, головно – щоби проявилося те, що їх зближує, тобто
життєдайна та руйнівна сила кохання. Такий тон Я. Сайферт задає із перших
рядків поеми, коли говорить про два імені прекрасні, безнадійні, які він вигукує
до темряви. Власне, темрява є одним з ключових образів поетичного твору –
темрява як забуття, якому письменник намагається запобігти. В інтермеццо між
першою та другою частинами поеми саме про це поставлене завдання говорить
автор: «Однак тиша навколо цих речей була тією найсумнішою поезією на
світі, яку мені коли-небудь співали.» Так, Я. Сайферт продовжує у своїй
творчості тему, розпочату у збірці «Рука і полум’я»: поет намагається подолати,
здавалось би, незворотню силу забуття – і подарувати безсмертя достойним
особистостям.
По-своєму, головним героєм поетичного твору є кохання, у ньому можна
розгледіти володаря людських доль, а в одному інтермеццо автор викриває
кохання як природнє диво, яке перевершує людину – він порівнює його з
холодним місяцем, який притягує до себе сновид без їхньої волі.
Поетичний твір побудований у формі звернення автора до головної героїні:
поза тим, що він, як оповідач, передає читачеві хід подій, від його імені
постійно звучать тривожні застереження на адресу Вікторки. Так із самого
 3

початку у поемі присутнє відчуття фатальності. Лірична кульмінація твору –

діалог закоханих, що возз’єдналися: вони говорять, повторюючи слова одне
одного так, що виникає враження, наче звучить луна і наче вони не чують одне
одного, і це також має наштовхнути читача на думку про безнадійний кінець
«Пісні про Віторку». За любов платять найвищу ціну: нещасна Віторка, яка
збожеволіла від зради коханого, не уникає страшної долі – і гине від блискавки
в бурю.
Неочевидно і, можливо, навіть несвідомо Я. Сайферт у своєму ліро-епічному
творі віддає належне не тільки Б. Нємцовій. Адже видатна письменниця є
одним з центральних персонажів поеми, в якомусь сенсі її ліричним героєм і,
без сумніву, натхненницею. «Пісня про Вікторку» генетично пов’язана з іншим
твором – ліро-епічною поемою «Май» К. Г. Махи, який є центральною фігурою
чеського романтизму.
Як і «Май», поема Сайферта написана новочеським ямбом – розміром, який
впровадив до чеської поезії К. Г. Маха (для чеської мови ямб – нехарактерний
розмір через сталий наголос на перший склад). В обох поемах основна дія
розділена за допомогою інтермеццо. «Пісня про Вікторку» починається
словами «Noc tenkrát byla bezmála» − «Ніч була вже майже», які перегукуються
з першим рядком поеми «Май»: «Byl pozdní večer, první máj» − «Був пізній
вечір, ранній травень». Вікторка – типова романтична героїня, яка втрачає
розум від нещасливого кохання. Вілем – головний герой поеми «Май» −
складніший персонаж, але також постійно балансує на межі божевілля. Обидві
трагічні історії списані з доль реальних людей. І обидві поеми мають ще й ту
спільну рису, що у тексті постійно відчутна присутність автора.
Я. Сайферт починав як поет-модерніст у напрямку поетизму в 20-их рр. ХХ ст.
Але у 30-40-их рр. загальні тенденції у чеській поезії досить різко змінилися:
якщо у 20-ті рр. було необхідно писати про технічний прогрес, кольорові візії
майбутнього, то у 40-і рр. було характерним повернення до основ, тобто до
творчості, навіяної народним мистецтвом чи творами класиків чеської
літератури. Збірки поезії для дітей, які написав у цей час Я. Сайферт, та поема
 4

«Пісня про Вікторку» власне і були зразком такої зміни творчого підходу. Вони
виділялися на фоні загального характеру тогочасного літературного процесу і
стали черговим поворотом на шляху творчого становлення Я. Сайферта.