МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний авіаційний університет

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

В. О. ІВАНОВ, Є. І. ГАБРУСЕНКО, Л. В. СІБРУК

ТЕОРІЯ ЕЛЕКТРОМАГНІТНОГО ПОЛЯ

За редакцією В. О. Іванова

Затверджено
Міністерством освіти і науки України
як підручник для студентів
вищих навчальних закладів

навчальних закладів

Київ
Видавництво Національного авіаційного університету
«НАУ- друк»
2015
УДК 537.8(075.8)
ББК В 315.2я7
І201
Ттиражувати
без офіційного дозволу НАУ забороняється

Рецензенти:
В. С. Дем’янчук - д-р техн. наук, проф.
(Державне підприємство обслуговування повітряного руху України)
О. І. Стасюк - д-р техн. наук, проф.
(Державний економіко-технологічний університет транспорту)
В. В. Пілінський - канд. техн. наук, проф.
(Національний технічний університет України
«Київський політехнічний інститут»)

Гриф надано Ученою радою Національного авіаційного університету…….

Іванов В. О.
Теорія електромагнітного поля : підручник /
В. О. Іванов, Є. І. Габрусенко, Л. В. Сібрук; за ред. В. О. Іванова. -
К. : Вид-во Нац. авіац. ун-ту «НАУ-друк», 2015. … с.

Обґрунтовані основні поняття теорії електромагнітного поля і система

основних рівнянь, на яких вона заснована. Розглянуті висновки з загальної
теорії електромагнітних полів і можливості їх практичного застосовування
для створення каналів зв’язку, функціональних вузлів у діапазоні надвисо-
ких частот, розв’язування проблем, яки виникають при поширенні радіох-
виль в атмосфері Землі, тощо.
Всі розділи мають загальну методологічну основу, що призводить до
сприйняття студентами окремих питань з єдиних наукових позицій.
Для студентів вищих навчальних закладів України, які навчаються
за напрямом підготовки «Електронні пристрої та системи».

УДК 537.8(075.8)
ББК 315.2я7
І201

© Іванов В. О., Габрусенко Є. І.,

Сібрук Л. В., 2015
© НАУ, 2015
Навчальне видання
 ІВАНОВ Володимир Олександрович
ГАБРУСЕНКО Євген Ігорович
СІБРУК Леонід Вікторович

ТЕОРІЯ ЕЛЕКТРОМАГНІТНОГО ПОЛЯ

Підручник

Редактор ………
Технічний редактор ……….
Художник обкладинки …….
Верстка …….

Підп. до друку ……..2015. Формат 6084/16. Папір офс.

Офс. друк. Ум. друк. арк. ……. Обл.-вид. арк. …...
Тираж …… пр. Замовлення № .
Видавництво Національного авіаційного університету «НАУ-друк»
03680, Київ-58, просп. Космонавта Комарова, 1

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру ДК № 977 від 05.07.2002

М
 ПЕРЕДМОВА
Підручник з дисципліни «Теорія електромагнітного поля» призначається
для студентів, які навчаються за напрямом 6.050802 «Електронні пристрої та
системи».
Побут та трудова діяльність сучасної людини назавжди пов’язані із за-
стосуванням засобів радіозв’язку, телебачення, комп’ютерної техніки, офіс-
ного електро- і радіотехнічного обладнання, радіоапаратури спеціального
призначення та чисельних електроприладів. Функціонування зазначених
сучасних і перспективних технічних засобів ґрунтується на законах приро-
ди, яким підпорядковуються електричні, магнітні та електромагнітні поля
природного і штучного походження в засвоєному діапазоні частот (майже
до 3∙1012 Гц, що відповідає довжині хвилі 10-4 м), а також явища, яки
пов’язані з існуванням цих полів. Фізична сутність цих явищ і можливість
їх практичного застосування досліджуються в науковому напрямку, який
зветься електродинамікою або теорією електромагнітного поля.
Електромагнітне поле характеризується енергією та скінченою швидкі-
стю розповсюдження у будь-якому середовищі. Це є свідоцтвом наявності
у нього маси – фундаментальної ознаки матеріальності об’єкту. Таким чи-
ном електромагнітне поле є однією з двох звісних форм існування матерії
(інша форма - речовина).
Науково-технічні аспекти загальної теорії електромагнітного поля ви-
значають можливості практичного застосовування енергії електромагніт-
них полів штучного походження для отримання реальних корисних резуль-
татів у будь-який момент часу у вищеозначених сферах побуту та трудової
діяльності сучасної людини. Безпосереднє сприйняття людиною електро-
магнітного поля як фізичної субстанції неможливо з-за відсутності у люди-
ни відповідних органів чуття. Ця обставина утруднює процедури, яки
пов’язані з виявленням особливостей електромагнітного поля як форми
існування матерії. Тому при дослідженнях та навчанні зоровий вигляд
простіших типів електромагнітних полів формалізується у вигляді просто-
рової сукупності відповідних силових ліній, а кількісні оцінки інтенсивно-
сті поля отримують на основі математичних моделей та шляхом відповід-
них вимірювань.
Мета викладання навчальної дисципліни «Теорія електромагнітного по-
ля» полягає в тому, щоб допомогти студентам здобути конкретні знання,
уміння та навички з розв’язування практичних задач на визначення енерге-
тичних, частотних та просторових характеристик електромагнітних полів і
хвиль, що збуджуються й поширюються в різних середовищах та в навко-
лоземному просторі, ознайомити їх із конструктивними особливостями та
принципами роботи пристроїв надвисоких частот, ліній передачі енергії
електромагнітних та світлових хвиль, антенних пристроїв.
Завдання вивчення навчальної дисципліни полягають у формуванні у фа-
хівців ґрунтовних знань з основних закономірностей, яким підпорядкову-
ються електромагнітні поля у вільному просторі та в різноманітних напря-
мних системах, в елементах, з яких складаються окремі пристрої та радіо-
технічні системи.

3
 Місце навчальної дисципліни в системі професійних знань визначається
тим, що фахівець стає здатним усвідомити принципи функціонування елект-
ротехнічних та радіотехнічних апаратів у діапазонах від низьких до надви-
соких частот із загальних позицій; з’ясувати особливості застосування кон-
трольно-вимірювального обладнання надвисоких частот, оцінити електро-
магнітну обстановку, яка виникає в промисловому середовищі та в місцях
мешкання і трудової діяльності людини, усвідомити механізм впливу на її
організм електромагнітних полів різної інтенсивності і частоти.
Основою підручника є навчальний посібник «Електродинаміка та пристрої
надвисоких частот», виданий авторами у 2009 році. Змінення назви обумовле-
но відповідними коректуваннями навчального плану підготовки студентів.

4
 ВСТУП
Загальна теорія електромагнітних явищ і процесів, що існують або мо-
жуть існувати в будь-яких середовищах, становить зміст наукового напрямку,
який називається теорією електромагнітного поля.
Навколишня об’єктивна реальність і кожний із нас матеріальні. Матеріаль-
ність Всесвіту виявляється у вигляді різноманітних речовин та електромагніт-
них полів. Електромагнітне поле - одін з видів існування матерії, але воно не
має властивостей речовини. Однак деякі речовини та електромагнітні поля
можуть взаємодіяти і за певних обставин переходити з однієї форми існування
матерії в іншу. Людина не може виявити наявність електромагнітного поля
безпосередньо. Для цього їй необхідні спеціальні технічні засоби. Технічні
засоби людина застосовує і для спеціального збудження елек-
тромагнітних полів, наприклад при здійсненні радіозв’язку. Теорія збудження,
існування, поширення, застосування електромагнітних полів штучного похо-
дження є предметом навчальної дисципліни, яка залежно від навчального пла-
ну має назви: «Теорія електромагнітного поля», «Технічна електродинаміка»,
«Електродинаміка та пристрої надвисоких частот», «Електродинаміка та
поширення радіохвиль».
Електромагнітне поле є матеріальним наслідком існування позитивної або
негативної електрики, тобто електричного заряду, розподіленого по будь-
якому фізичному тілу, що є носієм цього заряду. Власне електричний заряд є
тим природним фактором - властивістю речовин або їхніх частинок, що визна-
чає електричну, або кулонівську (на відміну від гравітаційної, тобто ньютонів-
ської), силу взаємодії електризованих тіл. Носієм елементарного електричного
заряду є електрон - одна з основних структурних складових будь-якої речови-
ни. Його електричний заряд qe   1,60219 10 19 Кл. Заряди всіх електризова-
них тіл кратні абсолютній величині цього елементарного електричного заряду.
Електромагнітне поле визначається двома взаємозалежними явищами -
електричним і магнітним. Електричне явище проявляється у вигляді електрич-
ного поля, яке є наслідком наявності електричних зарядів будь-якого знака.
Магнітне явище проявляється у вигляді магнітного поля і виникає за наявності
електричних зарядів, що рухаються впорядковано, тобто створюють електрич-
ний струм. Оскільки основу обох факторів становить електричний заряд, то
змінні електричні і магнітні поля взаємозв’язані у просторі та часі, тобто елек-
тричне поле є вторинним джерелом магнітного поля, і навпаки.
Магнітних зарядів у реальній природі не існує. Тому не існує й магнітних
струмів та зумовлених ними явищ. Однак фіктивні магнітні заряди і магнітні
струми іноді впроваджують у математичні моделі електромагнітних процесів
навмисне для створення формальних аналогій або тотожностей при дослідженні,
наприклад, властивостей елементарних збуджувачів електромагнітних полів.
Якщо характеристики поля змінюються з часом, воно є динамічним. Фізи-
чні процеси, числові характеристики яких не залежать від часу, називаються
статичними.
Нерухомі та незмінні у часі електричні заряди (електризовані тіла), збу-
джують у просторі постійні поля, які називаються електростатичними.

5
 Якщо величина заряду q змінюється в часі t за лінійним законом, то елект-
dq
ричний струм i  , що при цьому виникає, є постійним. Постійні електричні
dt
струми збуджують постійні магнітні поля, які за аналогією з полями нерухо-
мих електричних зарядів називають магнітостатичними полями.
Вочевидь, електростатичні і магнітостатичні поля є частинними випадками
змінних електромагнітних полів.
Підрозділи теорії електромагнітного поля, в яких досліджуються елект-
ро- або магнітостатичні поля, називаються відповідно електростатикою
та магнітостатикою.
Оскільки електромагнітні поля не мають властивостей речовини, то дослі-
джуються вони на математичних моделях або шляхом експериментів. У мак-
росвіті загальною математичною моделлю електромагнітного поля є основні
рівняння електродинаміки, відомі як система рівнянь Максвелла. Усі інші
співвідношення є їхнім розвитком за конкретних умов та обставин. Співвід-
ношення, які характеризують електростатичні та магнітостатичні поля, не є
винятком із цього правила. Однак вивчення теорії електромагнітного поля
доцільно розпочинати з розгляду саме електростатичних і магнітостатичних
полів як незалежних фізичних явищ. При цьому згідно з історичними етапами
розвитку теорії і практикою збудження та застосування електромагнітних по-
лів обґрунтовано вводяться основні їхні характеристики, поняття та визначен-
ня, виводяться важливі розрахункові співвідношення.
В електродинаміці формулюються та розв’язуються задачі двох типів:
пряма та обернена. Сутність прямої задачі полягає в обчисленні кількісного
значення характеристики поля - його напруженості у певній точці простору,
якщо відомі параметри джерела поля (електричні заряди, електричні струми)
та їхнє просторове місцезнаходження. Задача розв’язується на основі інтег-
ральних співвідношень, оскільки необхідно врахувати внесок кожного джере-
ла в результуюче значення напруженості поля в точці спостереження. Сутність
оберненої задачі полягає в обчисленні просторового розподілу зарядів та
струмів, якщо закон розподілу напруженості поля заздалегідь відомий. Воче-
видь, така задача розв’язується на основі певних співвідношень у диференцій-
ній формі. Тому практично всі основні рівняння електродинаміки, тобто мате-
матичні моделі електромагнітних полів, мають дві взаємозумовлені форми
запису - інтегральну та диференційну. Пряму та обернену задачу ще називають
відповідно задачею аналізу характеристик електромагнітного поля, що збу-
джується, та синтезу, тобто виявлення необхідного просторового розподілу
параметрів первісних джерел електромагнітного поля.
Електромагнітні поля штучного походження, які поширюються у просторі
і внаслідок цього застосовуються для перенесення інформації з однієї точки
простору в іншу, називаються радіохвилями. Радіохвилі збуджуються у прос-
торі спеціальними пристроями - антенами (радіо - від латинського слова
radiare - випромінювати). Ефективно випромінюють, тобто збуджують елект-
ромагнітні поля, антени, геометричні розміри яких сумірні до довжини хвилі
λ електромагнітного поля, менші або більше від неї, але такі, що припускають
технічну реалізацію. Тому до радіохвиль відносять електромагнітні поля шту-
чного походження з довжинами хвиль від 0,1 мм до 100 км, що відповідають
значенням частот f від 3,0 ТГц до 3,0 кГц відповідно.

6
 Галузями застосування електромагнітних полів штучного походження є,
наприклад, такі: радіозв’язок та передавання даних, телебачення та радіомов-
лення, радіолокація і радіонавігація, дистанційне радіоуправління процесами
та об’єктами, неруйнівний контроль стану речовин та виробів; промислове,
медичне, охоронне, офісне та побутове обладнання.
Необхідно також зазначити, що інтенсивні електромагнітні хвилі штучного
походження можуть негативно впливати на стан здоров’я людини. Тому існу-
ють науково обґрунтовані санітарно-гігієнічні норми на їхні припустимі рівні
в місцях можливого перебування людини або її помешкання. Ці рівні залежать
від частотного діапазону електромагнітного поля. Зі зростанням частоти зна-
чення припустимих рівнів напруженості поля зменшуються.
Розрахунки значень напруженості електричної або магнітної складової
електромагнітного поля, яке збуджується, наприклад, антеною радіолокатора,
для зіставлення їх із припустимими санітарними рівнями на прилеглій терито-
рії належать до розв’язування прямої задачі електродинаміки, тобто задачі
аналізу. Але, наприклад, визначення необхідної геометричної форми дзеркала
антени радіолокатора за заданою її просторовою діаграмою спрямованості є
типовою задачею синтезу.
Зауважимо, що у дисципліні, яка буде вивчатися, розглядаються електро-
магнітні поля та хвилі тільки технічного, тобто штучного, походження, що
навмисне створюються людиною у просторі та лініях передачі. Природні
електромагнітні поля вивчають у відповідному розділі загальної фізики.
Підбиваючи підсумки сказаного, нагадаємо узагальнені визначення основ-
них понять електромагнетизму.
Електромагнітне поле - особливий вид матерії, яка відрізняється непе-
рервним розподілом у просторі (електромагнітні хвилі) і виявленням дискрет-
ної структури (фотони), характеризується здатністю поширюватися у віль-
ному просторі (за відсутності сильних гравітаційних полів) зі швидкістю,
близькою до 3∙108 м/с, і яка чинить силовий вплив на заряджені частинки за-
лежно від їхнього заряду та швидкості руху.
Електричний заряд - властивість частинок речовин або тіл, яка характе-
ризує їхній взаємозв’язок із власним електромагнітним полем і їхню взає-
модію із зовнішнім електромагнітним полем, має два види, що відомі як
позитивний заряд (заряд протона, позитрона та інші) та негативний заряд
(заряд електрона); його величина кількісно визначається за силовою взаємо-
дією заряджених тіл.
Електричне поле - один із двох компонентів електромагнітного поля,
зумовленого електричними зарядами та магнітним полем, що змінюється.
Електричне поле характеризується силовою дією на заряджені частинки та
тіла і виявляється за силовим впливом на них.
Магнітне поле - один із двох компонентів електромагнітного поля, зу-
мовленого електричними струмами та змінним електричним полем. Магні-
тне поле діє з певною силою на заряджені частинки, що рухаються, і вияв-
ляється за силовим впливом на них у напрямі, нормальному до траєкторії
їхнього руху.

7
 РОЗДІЛ 1

ЕЛЕКТРОСТАТИЧНІ ПОЛЯ
1.1. Точковий електричний заряд
Всі первинні електричні явища, незалежно від форми їхнього
проявлення, обумовлені існуванням у природі нерухомих та рухо-
мих носіїв електричних зарядів. Між тим елементарного електрич-
ного заряду, як фізичного об’єкту, ніхто ніколи не бачив тому, що за
своїм визначенням електричний заряд не є речовиною, а є властиві-
стю деяких елементарних часток речовини взаємодіяти між собою
без механічного контакту, а через поле, яке називається електрич-
ним полем. Однак у процесі вивчанні особливостей будови атомів
різних речовин з успіхом застосовують планетарні моделі Резерфор-
да, в яких носії елементарних зарядів - електрони подаються у по-
добі точкових об’єктів, що обертаються округ ядра атома за визна-
ченими орбітами. Така штучна точкова візуалізація електронів, яки
у подальшому асоціюють з елементарним електричним зарядом,
значно полегшує процес вивчання особливостей молекулярної стру-
ктури речовини тому, що людині природніше мислити конкретними
образами, ніж абстрактними категоріями. Заряд електрона надається
у кулонах і є від’ємною величиною Кл. Маса елек-
трона Кг.
За аналогією з точковою моделлю електричного заряду доцільно
застосувати візуальну подобу електричного поля нерухомого точко-
вого заряду, наприклад, у вигляді свічення якого-небудь кольору,
яке існує округ окремого заряду. Інтенсивність цього свічення
ослаблюється при збільшені відстані від заряду до точці нагляду.
Таке «уречевлювання» електричного поля усуває його неявну подо-
бу, наближаючи модель поля до об’єктивної реальності, яка може
сприйматися зоровим органом чуття, яким природа наділила люди-
ну.
Нерухомий електричний заряд, кількісна характеристика якого
не змінюється у часі, називається статичним. Електричне поле, яке
завжди існує округ статичного заряду, називається електростатич-
ним полем.
Електростатичні заряди, від’ємні або позитивні за знаком, мо-
жуть виникати та накопичуватися на певних фізичних тілах унаслі-

8
док їх електризації, наприклад у результаті тертя. До електризації
схильні, наприклад, корпуси літальних апаратів під час їхнього руху
в атмосфері Землі, корпуси заправників палива у процесі заливання
або зливання відповідної рідини. Ці явища можуть привести до не-
гативних наслідків. В інших випадках електризацію тіл створюють
штучно у при виконанні деяких технологічних процесів, наприклад,
напилюванні однієї речовини на іншу, або при дослідженнях деяких
властивостей органічних та неорганічних речовин, тощо.

1.2. Закон Кулона

Згадаємо з повсякденної практики, що наелектризовані тіла здат-

ні відштовхуватись або притягуватись, тобто взаємодіяти одне з од-
ним з деякою силою. Що це за сила і яке її значення? На це запитан-
ня допоможе відповісти експериментально виявлений закон Кулона,
який описує взаємодію нескінченно малих заряджених тіл - точко-
вих електричних зарядів.
Сутність закону Кулона полягає у наступному. Два точкові елект-
ричні заряди q1 і q2 взаємодіють один з одним із силою, яка напря-
млена по прямій, що сполучає ці заряди, пропорційна до кількісних
значень цих зарядів і обернено пропорційна до квадрата відстані
між ними та залежить від електричних властивостей навколишнього
середовища.
Сила, з якою діє один заряд на другий, визначається співвідно-
шенням [1- 4]:
qq
F 1,2  1 2 3 r1,2 ,
4 r
а сила, з якою діє другий заряд на перший, - співвідношенням:
q1q2
F 2,1 = r2 ,1   F 1,2 ,
4πεr 3
де r1,2 та r2,1 — вектори, які чисельно дорівнюють відстані r між
зарядами і напрямлені відповідно від q1 до q2 та від q2 до q1 ; ε -
абсолютна діелектрична проникність середовища, Ф/м.
Нерухомі та незмінні за часом електричні заряди, що перебува-
ють у деякій області простору, створюють електростатичне поле.
Якщо в це поле внести деякий пробний точковий електричний за-
ряд, то на нього діятиме сила, що дорівнює рівнодійній усіх сил,
яких пробний заряд зазнає від кожного з інших зарядів.

9
 1.3. Характеристики електричного поля
Напруженість електростатичного поля — це векторна величи-
на, що характеризує силову дію цього поля на електричні заряди.
Додатним напрямом дії сили прийнято вважати напрям від позитив-
ного заряду — джерела поля до точки розташування пробного елек-
тричного заряду або напрям від більшого заряду до меншого.
Визначимо напруженість електростатичного поля E , створеного
точковим зарядом q , що міститься в точці з координатами
xq , yq , zq , у точці спостереження а з координатами xa , y a , z a , в якій
міститься пробний електричний заряд q  , Кл. Відповідно до закону
Кулона на пробний заряд q  з боку точкового заряду q діє сила
qq ' 0
F r ,
4r 2
де значення відстані r, м, визначається таким співвідношенням:
r  ( xq  xa )2  ( yq  ya )2  ( zq  za )2 ,
а r 0 — одиничний безрозмірний вектор.
Тоді напруженість, В/м, електростатичного поля визначимо як
силу, що діє на пробний електричний заряд:
F q q
E  r r0, (1.1)
q 4πεr 3
4πε r 2

де r = r 0 r — радіус-вектор.
Вектор E напрямлений у бік зменшення заряду. У співвідно-
шенні (1.1) параметр  свідчить про залежність E від властивостей
середовища. Це призводить до того, що на межі поділу двох середо-
вищ напруженість поля стає розривною функцією відстані. Для усу-
нення цього ефекту при математичному аналізі доцільно перейти до
іншої характеристики поля:
D  εE .
Вона називається вектором електричної індукції, або вектором
електричного зміщення D , Кл/м2. З урахуванням співвідношення
(1.1) маємо:
q q
D= r= r0.
4π r 3
4π r 2

10
 Отже, вектор D не залежить від  . Він визначається тільки аб-
солютною величиною електричного заряду q і відстанню до точки
спостереження. Очевидно, що в однорідному ізотропному середо-
вищі вектори E та D завжди матимуть один і той самий напрям.
Електростатичні та магнітостатичні поля не відчуваються люди-
ною безпосередньо, тому при їх дослідженні доцільно використову-
вати графічне відображення за допомогою відповідних силових лі-
ній векторів. Силовою лінією вектора є така крива, дотична до якої
у будь-якій точці співпадає з вектором за величиною та напрямом.
Наприклад, силові лінії електростатичного поля позитивного точко-
вого електричного заряду можна графічно відобразити умовною кі-
лькістю променів, що виходять з цього заряду. Якщо заряд знахо-
диться всередині певного реального або умовного об’єму, обмеже-
ного відповідною замкненою поверхнею площею S, то промені пе-
ретинатимуть її, створюючи потік N відповідних векторів. Змінення
потоку при змінах величини заряду можна відображати перетинан-
ням поверхні S силовими лініями, умовна кількість яких змінювати-
меться відповідно.
Розглянемо поле точкового заряду q та визначимо кількість
умовних силових ліній, які перетинають деяку сферичну поверхню
радіуса r із центром у точці розташування заряду. У будь-якій точці
такої сфери вектори E та D перпендикулярні до елемента її поверх-
ні. З огляду на те, що кількість ліній векторів E або D , які перети-
нають елемент поверхні сфери, відповідає числовому значенню E
або D , загальну кількість ліній через усю сферичну поверхню, тоб-
то потік вектора E , визначають так:
q q
N E  E  4 r 2  4 r 2  .
4 r 2

Аналогічно визначають потік вектора D :
q
N D  D  4 r 2  4 r 2  q .
4 r 2
Отже, кількість силових ліній E або D не залежить від радіуса r
сфери, і ці лінії мають властивість неперервності. Додатними вважають
такі лінії, які беруть початок з об’єму, а від’ємними — ті, які входять в
об’єм, обмежений замкненою поверхнею. При цьому кількість ліній
D , що перетинають довільну замкнену поверхню, дорівнює алгебрич-
ній сумі зарядів, які містяться всередині об’єму, обмеженого цією по-

11
верхнею. При переході з одного середовища в інше вектори E зміню-
ються стрибком, а вектори D залишаються незмінними.
На основі здобутих співвідношень для E та D можна зробити
формальний висновок про те, що при значенні r = 0 напруженість
поля E = . Але це суперечить фізичному змісту, оскільки ніяка фі-
зична величина не може набувати нескінченних значень. Річ у тім,
що поняття «точковий заряд», тобто заряджене тіло з «нульовими»
розмірами, є умовним. Реальне фізичне тіло завжди має скінченні
розміри, які потрібно враховувати при малих відстанях до точки
спостереження. Тому в наступному підрозділі розглянемо співвід-
ношення для напруженості електричного поля зарядів, розташова-
них усередині замкненої поверхні.

1.4. Рівність Гауса - Остроградського в інтегральній формі

Нехай вектор D перетинає нескінченно малу
dS D площинку dS (рис. 1.1). Як елемент поверхні S
вона є плоскою та характеризується певною орієн-
тацією в просторі. Це означає, що елементарну
площинку dS необхідно задати як значенням її
площі, так і положенням у просторі, тобто визначи-
ти як векторну величину. Вектор dS , що напрямле-
Рис. 1.1. Елемент
поверхні
ний перпендикулярно до поверхні dS і чисельно
дорівнює її площі, називається вектором-площин-
кою. Напрям вектора-площинки dS прийнято пов’язувати з напрямом
її обходу та визначати згідно з правилом правого гвинта. Кількість си-
лових ліній D , які перетинають деяку поверхню, називається потоком
N вектора D . З рис.1.1. випливає, що потік вектора D крізь векторну
площадку dS визначається їх скалярним добутком. Відповідне співвід-
ношення має вигляд [9 - 2]:
  
dN  D  dS  DdS cos  D, dS  (1.2)
 
Нехай існує замкнена поверхня S довільної форми, яка охоплює
точковий заряд q . Потік вектора D через вектор-площинку dS , що
належить фрагменту замкненої поверхні, зображеному на рис. 1.2,
визначається на підставі (1.2) співвідношенням:


 
dN  D  dS  D dS cos D, dS  q
dΩ
4
.

12
 dS
D

d
q

Рис. 1.2. Фрагмент поверхні

Тут dΩ - елементарний тілесний кут, під яким площинку dS
видно з точки розташування заряду q .
Потік вектора D через усю замкнену поверхню S можна визна-
чити відповідним інтегруванням:
1
N   D dS   qd   q . (1.3)
S
4  

Нехай тепер в об’ємі V , обмеженому замкненою поверхнею S , є

сукупність (множина) зарядів q1 , q2 , q3 ,... qn . Згідно з принципом
суперпозиції для лінійних середовищ результуюче значення вектора
D рeз  D1  D 2  D 3  ...  D n ,
де D1 , D2 ,..., Dn — вектори індукції, створені зарядами
q1 , q2 , q3 ,... qn у точці спостереження.
Тому потік результуючого вектора індукції через замкнену по-
верхню S :
N   D1 dS   D 2 dS  ...   D n dS .
S S S
Тут кожний доданок згідно з виразом (1.3) дорівнює значенню
qi , де i  1, 2, 3,... . Тоді
n
N  q1  q2  ...  qn   qi  q ,
i 1

13
тобто потік вектора D через замкнену поверхню S набирає вигляду
 D dS  q . (1.4)
S
Співвідношення (1.4) є рівністю Гауса - Остроградського в ін-
тегральній формі. Воно свідчить про те, що потік вектора елект-
ричної індукції через замкнену поверхню довільної форми дорів-
нює алгебричній сумі зарядів q , які містяться в об’ємі, обме-
женому цією поверхнею. Ця рівність дає змогу визначити характе-
ристики поля D та E за відомими алгебричними сумами електрич-
них зарядів, тобто розв’язати пряму задачу електростатики.
Тепер може постати запитання: якщо співвідношення (1.4) дає
змогу визначати характеристики поля за відомою кількістю зарядів,
то чи не можна скористатися цим самим рівнянням Гауса -
Остроградського в інтегральній формі для розв’язування оберненої
задачі, тобто для знаходження розподілу заряду у просторі за відо-
мими характеристиками поля D та E в ньому? Але при уважному
розгляді формули (1.4) відповідь на це запитання цілком очевидна:
за допомогою цієї рівності не можна знайти заряду q в конкретній
точці об’єму, більш того, неможливо навіть установити, чи є взагалі
заряди всередині даного об’єму, оскільки алгебраїчна сума зарядів
може дорівнювати нулю при однаковій кількості зарядів протилеж-
них знаків у цьому об’ємі.
Приклад 1.1. Електричний заряд Q рівномірно розподілений по об’єму
діелектричної кулі радіуса R, яку виготовлено з матеріалу, що має абсолю-
тну діелектричну проникність ε . Куля перебуває у вільному просторі, аб-
солютна діелектрична проникність якого дорівнює ε 0 109 / 36 Ф/м. Ви-
значити залежність напруженості електричного поля Е на відстані r від
центра кулі.
Р о з в ’ я з а н н я . Задача належить до прямих задач електростатики.
Тому для її розв’язання застосуємо співвідношення (1.4):

 D dS  q
Sr
 . (1.4')

Поточна точка спостереження міститься на елементі dS , який нале-

жить замкненій поверхні, наприклад сферичної форми, площею Sr  4π r 2 .
При цьому співвідношення (1.4') спрощується, і його можна подати у ви-
гляді D  q / Sr .
Всередині сферичних поверхонь радіусів 0  r  R , які обмежують
об’єми Vr , сумарні заряди визначаються співвідношенням

14
 Q Q
q1  Vr  3 r 3 .
VR R
Тому
Q Q
D 1 r ; D 1 r;
4 R 3
4 R 3
Q Q
E 1 r ; E 1 r,
4 ε R 3 4 ε R 3
де r  r0 r . Поза кулею, тобто на відстанях R  r  , сумарний заряд усе-
редині відповідних сферичних поверхонь не залежить від значення r, тобто
q2  Q . Тому
Q Q Q
D2  ; D 2 r r0 ;
4 r 2
4 r 3
4 r 2
Q Q
E 2 ; E 2 r.
4 ε 0 r 2
4 ε 0 r 3
Таким чином, напруженість електричного поля всередині сфери пропо-
рційна до поточної відстані r, а поза кулею - обернено пропорційна до
квадрата відстані до точки спостереження.

1.5. Рівність Гауса - Остроградського

в диференціальній формі
Нехай у прямокутній системі координат існує обмежений об’єм
V (рис. 1.3). Необхідно визначити розподіл у ньому електричних
зарядів. Для цього можна було б застосувати рівняння (1.4) до не-
скінченно малого об’єму V . Проте тоді дістаємо, що потік вектора
5 2 D через нескінченно малу поверхню є
z dV нескінченно малою величиною третьо-
го порядку мализни. Тому для
розв’язування оберненої задачі доціль-
4 но розглядати не сам потік, а його від-
a 3 ношення до малого об’єму.
Визначимо наявність електричного
6 заряду в деякій точці а (рис. 1.3) усере-
1 дині об’єму V , обмеженого поверх-
x y нею S . Потік вектора D через за-
мкнену поверхню S
Рис. 1.3. Елементарний об’єм
із розподіленим зарядом

15
 N  D dS   q . (1.5)
S
Алгебрична сума зарядів усередині об’єму V
 q   ρdV ,
V

де   dq / dV - об’ємна густина зарядів.

Для визначення густини заряду в точці a за відомим значенням
потоку N потрібно зменшувати об’єм V , стягуючи поверхню S в
точку a , і, поділивши обидві частини виразу (1.5) на об’єм, перейти
до границі:
 D  dS q
lim ΔS
 lim . (1.6)
ΔV 0 V ΔV  0 V
У (1.6) права частина - об’ємна густина зарядів  , а ліва - границя
відношення потоку N через замкнену поверхню S до об’єму V ,
обмеженого цією поверхнею, за умови, що об’єм прямує до нуля. Ця
границя називається дивергенцією вектора D [9 -12], тобто
 DdS q 
ΔS
lim  lim . (1.7)
ΔV 0 V ΔV 0 V

Згідно з (1.6) маємо:

divD = ρ . (1.8)
Співвідношення (1.8) називається рівністю Гауса - Остроградсько-
го в диференціальній формі.
Визначимо дивергенцію вектора D у прямокутній системі коор-
динат (див. рис. 1.3). Нехай точка a міститься всередині нескінчен-
но малого паралелепіпеда. Обчислимо потік D через його поверх-
ню. Інтеграл від вектора D по поверхні паралелепіпеда зведеться до
суми потоків через усі шість його граней. Потік через грань 1:
N1  Dx(1) dy dz ,
де Dx(1) - проекція вектора D на вісь x у точці, яка визначає поло-
ження грані 1.
Аналогічно потік вектора D через грань 2:
N2   Dx(2) dy dz ,

16
де знак «мінус» показує протилежний напрям зовнішніх нормалей
до граней 1 та 2. Загальний потік N через грані 1 і 2:
q   ρ dV ,
V

де різниця D  D
x
(1)
x
(2)
є приростом D x унаслідок зміни x на вели-
чину dx , при цьому
Dx
Dx(1)  Dx(2)  dx .
x
Тоді:
Dx
N12  dxdydz .
x
Аналогічно визначаються потоки вектора D через решту граней.
Тоді потік вектора D через усю поверхню паралелепіпеда
 D Dy Dz 
dN   x    dxdydz .
 x y z 
При цьому в прямокутній системі координат дивергенція D ви-
значається співвідношенням
D Dy Dz
div D  x   . (1.9)
x y z
На основі виразів (1.8) і (1.9) дістаємо:
Dx Dy Dz
  =ρ. (1.10)
x y z
Співвідношення (1.8) і (1.10) дають змогу розв’язувати обернену
задачу електростатики - знаходження заряду в конкретній точці,
якщо відомі характеристики поля. Проте ці співвідношення немож-
ливо використати для розв’язування прямих задач у загальному ви-
гляді, оскільки в цьому разі кожне з них містить три невідомі скла-
дові вектора D .
Приклад 1.2. Визначити об‘ємну густину електричного заряду ,
якщо вектор електричної індукції заданий рівнянням D  i 3x 2  j 2 x  k c
в точці з координатами x = 3, y = 2, z = 1.
Розв’язок. На підставі рівності Гауса-Остроградського в диферен-
ційній формі, для дивергенцій вектора електричної індукції запишемо:

17
 divD  ρ , тобто   Dx  Dy  Dz  6  x3 = 18 [Кл/м3].
x y z

Приклад 1.3. Визначити сумарний заряд q, який міститься в одно-

рідній діелектричній кулі радіусу R = 1 см, і потік вектора електричної
індукції D крізь поверхню кулі, якщо його проекції: Dx = 3x, Dy = 2y, Dz =
z.
Розв’язок. На підставі рівності Гауса-Остроградського в диферен-
Dx Dy Dz
ціальній формі, запишемо:   div D     3  2 1  6
x y z
[Кл/м3].
Тоді при рівномірному розподілу густини заряду по об’єму визна-
чимо алгебраїчну суму заряду:
q   ρdV  ρV  6 Кл/м3 х 4,2 х 10-6м3 = 25,2х10-6 [Кл].
V
Далі, на підставі інтегральної формі рівності Остроградського-
Гауса, саме цій величині дорівнює потік вектора електричної індукції:


N D  D  dS  q  25,2  106 .
S

1.6. Теорема Гауса - Остроградського

Для об’єднання інтегральної (1.4.) та диференціальної (1.8) форм
рівності Гауса - Остроградського використаємо зв’язок сумарного
заряду q в деякому об’ємі V з об’ємною густиною зарядів ρ . Як-
що об’ємна густина зарядів
ρ = d q / dV ,
то сумарний заряд можна знайти інтегруванням  по об’єму V :

q   ρ dV .
V
Тоді рівність (1.4) можна переписати у вигляді

 D  dS   ρ dV .
S V

Але оскільки згідно з (1.8)

ρ = divD ,

18
то
 D dS   div DdV . (1.11)
S V
Здобуте співвідношення (1.11) є теоремою Гауса - Остроградсь-
кого [1- 4; 9 - 12], яка пов’язує поверхневий інтеграл з об’ємним,
даючи змогу змінювати порядок інтегрування відповідним чином
при розв’язуванні деяких задач.

1.7. Робота сил та потенціал електростатичного поля

Нехай в електростатичному
полі точкового заряду q по де-

якій траєкторії  переміщується а rb
пробний заряд q0 (рис. 1.4). Оці- rа
нимо роботу, яка виконується по-
лем при переміщенні цього заряду
[1- 4; 9 - 12]. E
Сила F, яка діє на заряд q0 з q

боку заряду q , за законом Кулона

подається у вигляді:
q q0
F r.
4πε r 3 Рис. 1.4. Траєкторія переміщення
заряду
Робота сили F на ділянці d
шляху  :


dA  F  d 
q q0
4πεr 3 
r d cos r , d 
q q0

4πεr 2
d .
Повна робота сил поля з переміщення заряду q0 із точки a в
точку b визначається інтегруванням dA на ділянці ab :
b
q q0  1 1 
A  F d    . (1.12)
a
4πε  ra rb 
Зі здобутого співвідношення випливає, що робота сил електрос-
татичного поля не залежить від форми шляху, а визначається
найкоротшою відстанню між початковою і кінцевою точками.
Цей висновок зроблено для поля точкового заряду електростатично-
го поля.

19
 Розглянемо роботу сил електроста-
E тичного поля з переміщення пробного

b заряду q0 по замкненій траєкторії (рис.
1.5). За визначенням, силою, яка вико-
a
c нує роботу, є вектор E . У даному ви-
падку робота розраховується інтегру-
ванням E по замкненому контуру  :
d
A   E d .
Рис. 1.5. Замкнена 
траєкторія заряду Такий інтеграл називається цирку-
ляцією вектора E . Із рис. 1.5 бачимо,
що
A   E d   E d   E d .
 abc cda

На ділянці abc поле витрачає енергію з переміщення заряду q0 ,

а на ділянці cda - навпаки, заряд віддає енергію полю. Оскільки
робота на ділянці шляху не залежить від форми траєкторії, то мож-
на стверджувати, що

E d    E d ,
abc cda
оскільки відстань між початковою та кінцевою точками в обох ви-
падках одна й та сама. Таким чином, робота сил по замкненому кон-
туру, або циркуляція вектора E , визначається співвідношенням

A   E d  0 (1.13)

Цей результат очевидний, оскільки він випливає із закону збере-
ження енергії.
З огляду на те, що робота з переміщення заряду є лише функцією
найкоротшої відстані між початковою та кінцевою точками, можна
ввести скалярний параметр поля — його потенціал. Різниця потен-
ціалів між двома точками дорівнює взятій із протилежним знаком
роботі сил електростатичного поля при перенесенні одиниці елек-
тричного заряду з однієї точки простору в іншу:

20
 b a
U a  U b   E  d   E  d . (1.14)
a b

Уявімо тепер, що точка b міститься на нескінченно великій відс-

тані, а отже, потенціал у ній дорівнює нулю. Тоді потенціал поля
U в точці a є роботою сил поля з переміщення пробного заряду
q0 з нескінченності в дану точку:
U   E  d  C , (1.15)
де C — стала інтегрування, яка враховує початкові умови, тобто є вже
відомим значенням потенціалу в деякій точці інтервалу інтегрування.
Наприклад, на відстані r = ∞ від точкового заряду q згідно з (1.1)
маємо Е = 0, тому U1r = ∞ = C = 0.
За одиницю потенціалу в системі одиниць СІ узято один вольт
[В]. Для поля сукупності точкових зарядів потенціал відповідно до
принципу суперпозиції дорівнює сумі окремих потенціалів:
     
U   E1  d  C1   E 2 d  C2  ...   E n  d  Cn .
Таким чином, електростатичне поле визначається як векторами
E та D , так і скалярною величиною U (1.15), яка є неперервною
функцією координат.

1.8. Еквіпотенціальні поверхні. Градієнт потенціалу

Оскільки електростатичне поле характеризується скалярною не-
перервною функцією — потенціалом, то у просторі завжди можна
виділити геометричне місце точок з рівними потенціалами. У три-
вимірному просторі така сукупність точок являє собою поверхню,
яку називають еквіпотенціальною поверхнею. Тому електростатичне
поле можна подати як сукупність еквіпотенціальних поверхонь.
Щоб з’ясувати положення цих поверхонь, а також їхню орієнтацію
відносно силових ліній поля E , використаємо поняття градієнта
потенціалу — важливу характеристику поля, яка визначає зв’язок
між E та U . Як відомо з математики, у загальному випадку граді-
єнт - це вектор, який характеризує просторову швидкість зміни ска-
лярної величини і напрямлений у бік її збільшення. Тому градієнт
потенціалу (grad U ) електростатичного поля - це вектор, який за мо-
дулем дорівнює швидкості зміни потенціалу і напрямлений у бік
його найшвидшого зростання. Тепер неважко уявити, що оскільки
найшвидша зміна потенціалу відповідає найкоротшій відстані між ек-

21
віпотенціальними поверхнями S1 , S2 (рис. 1.6), то вектор grad U
перпендикулярний до дотичної еквіпотенціальної поверхні в конк-
ретній точці і напрямлений у бік поверхні з більшим потенціалом.
Згідно з означенням градієнт потенціалу можна записати так:
U 0
grad U  n ,
n
де n 0 - одиничний вектор уздовж нормалі n .

n grad U
n
E

–q 
+q

U U+U grad U

Рис. 1.6. Визначення напряму градієнта потенціалу

Для визначення градієнта потенціалу в прямокутній системі ко-

ординат розглянемо спочатку похідну потенціалу U вздовж довіль-
ного напряму  .
Прирости відстаней n і  (див. рис. 1.6) пов’язані між собою
очевидним співвідношенням:
Δn
Δ  
.
cos n ,  
Відношення приросту потенціалу U до приросту відстані 

ΔU ΔU
Δ

Δn
cos n , ,  
а в нескінченно малих величинах цей вираз перетворюється на по-
хідну за напрямом 

22
 
U U


n
cos n , .  
Останнє співвідношення визначає проекцію вектора gradU на
довільний напрям  :
U
grad  U  . (1.16)

Таким чином, якщо замість напряму  вибирати напрями конк-
ретних координатних осей, дістанемо таке загальне співвідношення:
gradU  igrad xU  jgrad yU  kgrad zU ,
або
U U U
gradU  i j k . (1.17)
x y z
Згідно з (1.16) модуль вектора grad U
2 2 2
 U   U   U 
grad U          . (1.18)
 x   y   z 
Для визначення зв’язку напруженості поля E з потенціалом U
згадаємо співвідношення (1.14), згідно з яким при зменшенні відс-
тані ab в границі маємо:
U   E  . (1.19)
З порівняння виразів (1.16) і (1.19) дістаємо загальне співвідно-
шення
E  grad U . (1.20)
Це співвідношення свідчить про те, що вектор напруженості поля
E визначається скалярною величиною — розподілом потенціалу
електростатичного поля U .
На початку попереднього підрозділу зазначалося, що для
розв’язування прямої задачі електростатики рівняння Гауса - Остро-
градського в диференціальній формі було недостатньо. Тепер на ос-
нові здобутих співвідношень (1.12) - (1.20) можна створити переду-
мови для розв’язування прямої задачі електростатики - знаходжен-
ня характеристик поля за заданим розподілом зарядів.

23
 1.9. Рівняння Пуассона - Лапласа
Розв’язати пряму задачу неможливо доти, доки не визначено три
невідомі проекції вектора E , а саме: E x , E y , E z . Так, діставши до-
даткові відомості про характеристики поля у вигляді співвідношень
(1.16) - (1.20), можна обчислити проекції вектора E як узяті з про-
тилежним знаком проекції вектора grad U [1 - 4]:
U U U
Ex   ; Ey   ; Ez   .
x y z
Підставляючи ці співвідношення у вираз (1.10), дістаємо:
 2U  2U  2U ρ
   , (1.21)
x 2
y 2
z 2 ε
або в загальному випадку, замінюючи у виразі (1.18) E на gradU зі
знаком «мінус», маємо:
ρ
div grad U   . (1.22)
ε
Співвідношення (1.22) є загальною формою запису рівняння Пуас-
сона, а (1.21) - рівняння Пуассона в прямокутній системі коорди-
нат. З курсу математики відомий розв’язок рівняння Пуассона у
вигляді об’ємного інтеграла:
1 ρ
U  dV ,
4 V r
(1.23)

де r - відстань між елементом dV та точкою спостереження.

Далі за відомим потенціалом U згідно з виразом (1.20) визнача-
ється напруженість поля E , що і є розв’язком прямої задачі.
Якщо в певній області простору зарядів немає, то рівняння (1.21)
і (1.22) набирають вигляду :
 2U  2U  2U
   0, (1.24)
x 2 y 2 z 2
або
divgrad U  0 . (1.25)
Рівняння (1.24) або (1.25) називають рівнянням Лапласа. Воно засто-
совується для розрахунку полів в області простору, вільній від зарядів.

24
 Розв’яжемо рівняння Лапласа в такій послідовності. Подамо
розв’язок (1.24) у вигляді добутку, в якому кожний співмножник є
функцією лише однієї змінної:
U  x, y, z   X  x Y  y  Z  z  . (1.26)
Підставимо цей умовний розв’язок у початкове рівняння (1.24):
2 X  2Y 2Z
YZ  XZ  YX 0.
x 2 y 2 z 2
Перетворимо здобутий вираз таким чином, щоб кожний доданок
у ньому залежав від однієї змінної:
1  2 X 1  2Y 1  2 Z
   0. (1.27)
X x 2 Y y 2 Z z 2
Співвідношення (1.27) є рівнянням із трьома невідомими. При-
родно, що воно має розв’язок тільки за наявності еквівалентної сис-
теми з трьох рівнянь. Тому доцільно припустити, що рівняння
(1.27) має розв’язок лише за умови, що кожний доданок, який вхо-
дить у нього, є постійною величиною. Щоб дістати еквівалентну
систему з трьох рівнянь, кожне з яких є функцією тільки однієї
змінної, виконаємо такі дії.
Диференціюємо вираз (1.27) за змінною x . Бачимо, що здобутий
диференціал дорівнює нулю. Це означає, що перший доданок у
(1.27) є сталою величиною. Позначимо її через K x2 .
Диференціюючи вираз (1.27) за у та за z , доходимо висновку, що два
інші доданки у (1.27) - також сталі величини, які позначимо, наприклад,
K y2 та K z2 . При цьому згідно з виразом (1.27) виконується рівність
K x2  K y2  K z2  0 .
Таким чином, дістали систему трьох рівнянь, кожне з яких має
лише одну невідому. Перепишемо перше рівняння цієї системи з
урахуванням виразу (1.27) у вигляді
1 2 X
 K x2
X x 2
та помножимо його на X :
2 X
 K x2 X  0 .
x 2
Це канонічне рівняння розв’язується в показових функціях.

25
 Зведемо здобуте рівняння до такої канонічної форми, щоб його
розв’язок подавався через гармонічні функції. Оскільки позначення
K x2 , K y2 , K z2 введено довільно, то змінимо їхні знаки на протилежні.
Тоді останнє рівняння набере вигляду:
2 X
 K x2 X  0 .
x 2
Його розв’язок буде таким:
X  A1 cos  K x x   A2 sin  K x x  . (1.28)
У співвідношенні (1.28) A1 , A2 - деякі сталі, значення яких визна-
чаються на основі початкових умов, відомих для конкретної задачі.
Аналогічно записуємо решту рівнянь здобутої системи:
 2Y
 K y2Y  0 ;
y 2
2 Z
 K z2 Z  0
z 2

та їхні розв’язки:
Y  B1 cos  K y y   B2 sin  K y y  ; (1.29)
Z  C1 cos  K z z   C2 sin  K z z  , (1.30)
де B1 , B2 , C1 , C2 - деякі сталі.
Підставимо вирази (1.28), (1.29) і (1.30) у (1.26) та розв’яжемо рів-
няння Лапласа. Для цього із введених коефіцієнтів два будемо виби-
рати довільно, тоді третій буде пов’язаний з цим вибором. Нехай
K x2 та K y2 - додатні натуральні числа. Тоді
K z2    K x2  K y2  ,
або
K z  j K x2  K y2 .
Ця уявна величина входить в аргументи тригонометричних фун-
кцій - синуса та косинуса. Тоді розв’язок (1.30) записується через
гіперболічні косинус та синус:
Z  C1 ch  K z z   jC2 sh  K z z  .

26
 Надалі постає потреба у визначенні коефіцієнтів А1, А2, В1, В2, С1,
С2, які відповідають єдиному розв’язку рівняння Лапласа. При цьо-
му необхідно розглянути поводження вектора напруженості елект-
ростатичного поля при переході через поверхню поділу двох сере-
довищ. Єдиному розв’язку конкретної задачі відповідатиме такий
розв’язок рівняння Лапласа із множини інших, який водночас задо-
вольняє як саме рівняння, так і деякі граничні умови, що виконують-
ся на поверхні об’єму, в якому зосереджено електричні заряди — дже-
рела електричного поля.

1.10. Граничні умови електростатики

Якщо силові лінії вектора E або вектора індукції D перети-
нають межу поділу двох середовищ із різними значеннями ε , то E
або D можна подати відносно цієї межі як геометричну суму двох
складових: тангенціальної (дотичної) і нормальної (перпендикуляр-
ної). Тангенціальна складова - це проекція вектора на межу поділу
середовищ, а нормальна складова - це проекція вектора на нормаль
до межі. Розглянемо поводження нормальних складових E n і Dn ,
тангенціальних складових E  і D , а також потенціалу U електро-
статичного поля на межі поділу двох середовищ [4; 9 - 12].

1.10.1. Граничні умови для тангенціальних складових вектора E

Нехай силова лінія E перетинає межу поділу двох середо-

вищ зі значенням діелектричної проникності ε1 , ε 2 (рис. 1.7). Еле-
мент поверхні межи обирається таким малим, щоб можна було знех-
тувати його кривиною. Графічне зображення E виконуємо поки що
формальним, аби згодом уточнити його. Дослідимо вектор E на
наявність вихору, тобто знайдемо циркуляцію E по контуру. Як
відомо, від форми контура циркуляція не залежить, тому для зруч-
ності вибираємо контур у формі прямокутника abcd , сторони якого
нескінченно малі, а напрям його обходу - за годинниковою стрілкою.
Циркуляція E в цьому разі є сумарною роботою сил поля по кожній
зі сторін. За означенням маємо

27
  E d  0 ,

тобто сума робіт по кожній зі сторін контура дорівнює нулю :

 E d   E d   E d   E d  0 .
ab bc cd da

n
E
n0E1n
a
b
   E1
0


0E2
d c

n0E2n

Рис. 1.7. Тангенціальні складові вектора

Спрямовуємо до нуля довжини сторін bc і da . Тоді другий і че-
твертий доданки також прямують до нуля і вираз набирає вигляду

 Ed
ab
  E  d  0.
cd

У цьому співвідношенні перший доданок характеризує E в пер-

шому середовищі, а другий — у другому. Сторони ab і cd дорів-
нюють нескінченно малій величині ділянки контура d , у кожній
точці якого можна вважати E  const . Тоді

 E d
ab
 E1  ab;  Ed
cd
 E2  cd ,

28
де E1 і E2 - вектор напруженості електричного поля на поверхні
поділу відповідно першого і другого середовища. При цьому
 

  
E1 ab cos E1 , ab  E2 cd cos E 2 , cd  0 , 
або, ураховуючи, що ab  cd  d , дістаємо:
 

   
E1 cos E1 , ab  E2 cos E 2 , cd  0 .
Тут замість знака «плюс» з’явився знак «мінус» унаслідок того,
що вектори ab і cd протилежно напрямлені. Розглядаючи здобуту
рівність, можна побачити, що перший доданок є не що інше, як тан-
генціальна складова E1 , а другий - тангенціальна складова E2  . То-
ді гранична умова для тангенціальних складових набирає вигляду
E1  E2  0 ,
або
E1  E2  , (1.31)
тобто тангенціальні (дотичні) складові вектора E рівні між собою
за значенням і збігаються за напрямом із двома сторонами поверхні
поділу середовищ.

1.10.2. Граничні умови для нормальних складових вектора E

Нехай вектор D  ε E перетинає межу поділу двох середовищ із
параметрами ε1 та ε 2 (рис. 1.8), причому ця межа є поверхнею, яка
q
характеризується поверхневою густиною зарядів σ = , де q -
S
сумарний заряд ; S - одиниця площі цієї поверхні.
Відповідно до рівняння Гауса - Остроградського потік вектора D
визначається як  D dS  q Σ .
S
Побудуємо циліндричну поверхню, що перетинає поверхню по-
ділу двох середовищ (див. рис. 1.8).
Нехай площа поперечного перерізу циліндра - S , нижньої ос-
нови - S 1 , а верхньої - S2 . Твірна циліндра паралельна нормалі

29
n . На площинці S існує заряд q . Тоді потік вектора D є сумою
парціальних потоків:

 D  dS   D  dS   D  dS  qΣ .
Δ S1 Δ S2 Δ Sз

Оскільки заряд зосереджений на поверхні S , то висоту цилінд-

ра можна змінювати без шкоди для загального результату. Зменшу-
ємо її до нуля. Тоді третій доданок перетворюється на нуль. Тому

 D  dS   D  dS  qΣ  σΔS ,
Δ S1 Δ S2

оскільки S1  S2  S . Очевидно, перший доданок характеризує

вектор D у першому середовищі, другий - у другому. Зменшуємо

n
D1

S1 n0D1n

q
0D2 0D1

S
D2  

n0D2n
S2

Рис. 1.8. До визначення потоку вектора D

через циліндричну поверхню S

30
величину S настільки, що в кожній її точці вектор D  const . При
цьому
D1  S1  D1  S 1  σS .
Далі, ділячи обидві частини цієї рівності на величину
S1  S2  S , маємо:
 

   
D1 cos D1 ,ΔS 1  D2 cos D 2 ,ΔS 2  σ ,
де перший доданок — нормальна складова D1n ; другий — нормаль-
на складова D2n . При переході від ΔS 1 , ΔS 2 до ΔS знак в остан-
ньому виразі змінюється на протилежний , оскільки векторні пло-
щинки ΔS 1 , ΔS 2 протилежно напрямлені. Тоді гранична умова для
нормальних складових вектора D запишеться так:
D1n  D2 n = σ . (1.32)
Вираз (1.32) свідчить про те, що нормальні (перпендикулярні)
складові вектора D при переході через межу поділу двох середовищ
зазнають стрибка на значення поверхневої густини зарядів . Для си-
лових ліній вектора E маємо:
1E1n  2 E2n = σ . (1.33)
Очевидно, що при σ  0 D1n  D2n , а E1n і E2n будуть різними
внаслідок нерівності 1  2 .
Отже, на межі поділу двох середовищ тангенціальні складові си-
лових ліній E незмінні, тоді як нормальні змінюються стрибком. Це
приводить до ефекту заломлення силових ліній вектора напружено-
сті електричного поля.
Приклад 1.4. У середовищах, що межують між собою, вектори елект-
ричної індукції D1 і D2 визначаються відповідно співвідношеннями, які
наведено у прикладі 1.1. Визначити просторовий розподіл джерел відпові-
дних електричних полів, тобто об’ємну густину електричних зарядів
  x, y, z  , ураховуючи, що у прямокутній системі координат
r = i x + j y + k z , а r  x2  y 2  z 2 .
Ро з в’ я за н ня . Оскільки дана задача є оберненою задачею електроста-
тики, то розв’язується вона на основі диференціального співвідношення
(1.10):

31
 D1x D1 y D1z Q Q
ρ1 = div D1    = … =3  ,
x y z 4  R VR
3

тобто у першій області простору заряди рівномірно розподілені по об’єму

діелектричної кулі радіуса R. Загальний заряд кулі

q1   1 dV 1VR  Q .
VR

У суміжній області простору

D2 x D2 y D2 z
ρ 2 = div D2    =…=
x y z

 r 2   x 2  y 2  z2   = 0.
3Q
= 5  
4 r
Таким чином, зазначені електричні поля збуджуються електрич-
ним зарядом, рівномірно розподіленим по об’єму кулі радіуса R.

1.10.3. Граничні умови для потенціалу електричного поля

Раніше було показано, що вектор E пов’язаний з потенціалом
поля U . Розглянемо поводження потенціалу поля на межі поділу
двох середовищ. Згадаємо співвідношення (1.20) gradU   E , яке
поєднує E та U , і в разі плоскої межі вважатимемо, що
U U
i  j  i E x  jE y .
x y
Тоді дістанемо:
U U
Ex   ; Ey   . (1.34)
x y
Виберемо напрям координатних осей таким чином, щоб вісь x
лежала в поверхні поділу середовищ, а вісь y збігалася з напрямом
нормалі до поверхні поділу середовищ - граничної поверхні (рис. 1.9).
Тоді згідно з граничними умовами (1.31) і (1.33) запишемо:
E1x  E2 x ; 1E1 y  2 E2 y  σ .
Очевидно, що розглянуті явища на межі поділу двох середовищ
викликають заломлення вектора E .

32
 U U
За аналогією з виразом (1.34) маємо E    ; En   . От-
 n
же, на межі поділу двох середовищ при y  0 ( див. рис. 1.9) маємо:
U1 U 2
 .
 

y E1
j E1y

 i E1x
x

i E2x
j E2y E2

Рис. 1.9. До визначення граничних умов потенціалу

Зі здобутої рівності на основі граничних умов для тангенціаль-

них складових вектора E , вираженого через відповідні значення U ,
дістаємо співвідношення:
U1 y 0
 U 2 y 0 , (1.35)

яке свідчить про те, що потенціал на межі поділу середовищ стрибка

не зазнає. Для нормальних складових вектора E , вираженого через
відповідні значення потенціалу U , маємо:
U1 U 2
1  2 =σ. (1.36)
n n
Отже, здобуті співвідношення (1.31) - (1.36) описують пово-
дження електростатичного поля при переході з одного середовища в

33
інше. Практичний інтерес становить частинний випадок, коли одне
із середовищ - провідник.
1.10.4. Граничні умови на поверхні ідеального провідника
Як відомо, провідник відрізняється від діелектрика наявністю
вільних електронів - негативних зарядів. Ідеальний провідник - це
таке середовище, в якому кількість вільних зарядів в одиниці об’єму
нескінченно велика. При внесенні ідеального провідника в електро-
статичне поле в провіднику відбувається перерозподіл зарядів. Не-
гативні заряди нагромаджуються на тому боці його поверхні, в який
входять силові лінії зовнішнього поля, а позитивні заряди індуку-
ються на протилежному боці. При цьому всередині провідника
утворюється електричне поле, силові лінії якого напрямлені назу-
стріч силовим лініям зовнішнього. Перерозподіл зарядів триватиме
доти, доки внутрішнє поле не компенсує зовнішнього в межах
об’єму провідника.
Отже, ідеальний провідник - це такий провідник, який має доста-
тню кількість вільних зарядів для компенсації зовнішнього поля в
межах усього об’єму провідника. Таким чином, результуюче поле
всередині ідеального провідника дорівнює нулю.
У загальному вигляді граничні умови для тангенціальних скла-
дових подаються так:
E1  E2  .
Проте оскільки всередині ідеального провідника поля немає
( E2   0), то E1r  0 . Для нормальних складових вектора E у за-
гальному випадку маємо:
1E1n  2 E2n = σ ,
але за умови ідеальності провідника другий доданок дорівнює нулю,
σ
тому 1 E1n = σ , або E1n  .
1
Здобуті співвідношення є формою запису граничних умов, які
виконуються на поверхні ідеального провідника: силові лінії век-
тора напруженості електростатичного поля завжди надходять
до поверхні ідеального провідника перпендикулярно. Усередині
ідеального провідника електростатичне поле відсутнє.

34
 ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. В якій ситуації у просторі виникає електростатичне поле?

2. В якій ситуації у просторі збуджується стаціонарне елект-
ричне поле?
3. Яким показником характеризується електричне поле в будь-
якій точці середовища? Наведіть одиницю величини цього показ-
ника.
4. Яка характеристика електричного поля не залежить від вла-
стивостей середовища? Назвіть одиницю величини характерис-
тики.
5. Сформулюйте пряму та обернену задачі електростатики і
назвіть особливості математичного апарату, який доцільно за-
стосувати при розв’язанні кожної з них.
6. На основі яких функціональних зв’язків між джерелами елект-
ричного поля і його характеристиками розв’язується пряма задача
електростатики?
7. На основі яких функціональних зв’язків між джерелами елект-
ричного поля і його характеристиками розв’язується обернена за-
дача електростатики?
8. Який показник електростатичного поля визначається його
роботою з перенесення електричного заряду з однієї точки прос-
тору в іншу? Як він пов’язаний з джерелами і характеристиками
електростатичного поля? Назвіть одиницю величини цього показ-
ника.
9. Як пов’язані значення складових вектора напруженості елек-
тростатичного поля на поверхні поділу двох різних діелектриків?
10. Як поводиться потенціал на межі поділу двох середовищ? Чи
змінюються його значення стрибком, подібно до напруженості
електростатичного поля?
11. Якими є граничні умови електростатики на поверхні ідеаль-
ного провідника?
12. Запишіть рівність Гауса - Остроградського в інтегральній
формі та поясніть його фізичний зміст. Який елемент формули міс-
тить точку, де визначається напруженість електричного поля?
13. Запишіть рівність Гауса - Остроградського в диференційній
формі у загальному вигляді та поясніть його фізичний зміст. За-
пишіть це рівняння у прямокутній системі координат.
14. Яку з двох форм запису рівність Гауса - Остроградського за-
стосовують при розв’язуванні прямих або обернених задач елект-
ростатики? Відповідь поясніть.
15. Дайте визначення градієнта потенціалу електростатично-
го поля. Поясніть його зв’язок із вектором напруженості поля і
джерелом цього поля.
16. Установіть просторову орієнтацію градієнта потенціалу
відносно еквіпотенціальної поверхні будь-якої форми.

35
 17. Запишіть рівняння Пуассона — Лапласа в загальному вигля-
ді та в прямокутній системі координат. Який фізичний зміст має
кожна складова в останньому запису?
18. Запишіть формальний розв’язок рівняння Пуассона. Пояс-
ніть, спираючись на відповідний рисунок, фізичний зміст усіх еле-
ментів підінтегральної функції в запису формального розв’язку.
19. Визначте загальну послідовність (алгоритм) розв’язування
рівняння Лапласа у прямокутній системі координат.
20. Яким чином розв’язок рівняння Пуассона — Лапласа можна
використати для розв’язування прямих або обернених задач елек-
тростатики?

ЗАДАЧІ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО

РОЗВ’ЯЗУВАННЯ

1. Проекції вектора електричної індукції D : Dx = 2x, Dy = 5x,

Dz = C. Визначити вектор D , його модуль, ротор та дивергенцію.
Яким є закон розподілу у просторі об’ємної густини електричного
заряду  - джерела електростатичного поля?
2. Вектор електричної індукції заданий рівнянням
D  i 3x  j5 y  k 7 z . Визначити: проекції вектора, його модуль,
ротор, дивергенцію та об‘ємну густину електричного заряду .
3. Проекції вектора електричної індукції: Dx = x, Dy = 2y, Dz =
3z. Визначити сумарний заряд q, який міститься у діелектричної
кулі радіусу R = 1 см, і потік вектора D крізь поверхню кулі.
4. По об’єму діелектричної кулі радіусу R = 1м рівномірно
розподілено заряд q = 1 Кл. Діелектрична проникність речовини кулі
ε = 10 -10 Ф/м , а проникність зовнішнього середовища - ε0 = 10 -11
Ф/м. На основі рівності Гауса-Остроградського в інтегральній фор-
мі розрахувати значення вектора електричної індукції D та вектора
напруженості електричного поля E на відстанях r = 2R; r = R ; r =
0,5R і r = 0 від центру кулі та побудувати відповідні графічні залеж-
ності.
5. По об’єму діелектричної кулі радіусу R = 0,1 м рівномірно
розподілений електричний заряд об’ємною густиною  = 1 Кл/м3.
Абсолютна діелектрична проникність речовини кулі ε = 10 ε0, де ε0
= 10 -11 Ф/м - діелектрична проникність зовнішнього середовища.
Використовуючи рівність Гауса-Остроградського в інтегральній

36
формі, розрахувати значення вектора електричної індукції D та ве-
ктора напруженості електричного поля E на відстанях r = 2R; r =
R ; r = 0,5R і r = 0 від центру кулі та побудувати відповідні графічні
залежності.
6. Потенціал електростатичного поля розподілений в прос-
торі за законом  = x2 – 2y2 – 3z3. Визначити проекції градієнта по-
тенціалу  , проекції вектора напруженості електричного поля E , та
його модуль в точці з координатами x=5, y=3, z=1.
7. Потенціал електростатичного поля заданий функцією  =
3x + 4y + 2z. Визначити об‘ємну густину електричного заряду , що
створює поле, і потенціал  у середовищі з діелектричною проник-
ністю ε = 10 -10 Ф/м .
8. По об’єму кулі радіусу R =0,1м і діелектричною проник-
ністю  = 10 - 8 / 36 Ф/м розподілено питомий заряд  = 3 10 - 8
r/R Кл/м3 . На основі відомого розв’язку рівняння Пуассона визна-
чити електричний потенціал  в будь-якій точці кулі r  R та побу-
дувати графік залежності потенціалу від відстані  (r) для точок r =
0 , r = 0,2R , r = 0,5R , r =0,7 R.
9. Вектор напруженості електричного поля заданий рівнян-
ням E  i 2 x3  j3 y 2 . Визначте дивергенцію градієнта потенціалу 
та об’ємну густину електричного заряду  в середовищі з абсолют-
ною діелектричною проникністю  в точці з координатами x=2, y=3.
10. Зобразити профіль половини сферичної поверхні радіусу
R0, яка виконана з ідеального провідника. Розмістити позитивний
електричний заряд вище або нижче фокальної лінії на відстані R >
R0. Враховуючі граничні умови, провести силові лінії векторів
E від заряду до провідної поверхні в точки, що знаходяться вище та
нижче фокальної лінії. Пояснить характер викривлень силових ліній
векторів E .

37
 РОЗДІЛ 2
МАГНІТОСТАТИЧНІ ПОЛЯ
2.1. Магнітне поле постійного струму. Закон Біо - Савара
Основною характеристикою електричного поля є вектор напру-
женості E (1.1). Аналогічну характеристику необхідно ввести й для
магнітного поля. Але ж у природі магнітних зарядів, на відміну від
електричних, не існує. Природа обійшлася без них. Однак такі заря-
ди, фіктивні за своєю сутністю, можна ввести формально. Це суттєво
спрощує введення головної характеристики магнітного поля - його
напруженості H . Підставою для такої дещо некоректної дії є ре-
зультати експерименту, сутність якого полягає в такому. Скільки б
не зменшували розміри природного або штучно намагніченого тіла,
у нього завжди існуватимуть два полюси. Але для побудови теорії
магнітостатики за аналогією з електростатикою доцільно хоча б фо-
рмально отримати магнітний заряд одного знака. Це можна зробити,
якщо магнітний стрижень (рис. 2.1) помістити в металеві ошурки.
Останні будуть стягнені до полюсів намагніченого тіла тим силь-
ніше, чим більша довжина стрижня  і менша його товщина a .
Припустимо, що a  0,    . При цьому взаємодія полюсів S і
N стане настільки малою, що нею можні знехтувати, тобто магнітні
заряди будуть формально розділеними. Утворену таким чином не-
скінченно тонку і нескінченно довгу магнітну «спицю» названо маг-
нітною масою взаємодіючих полюсів, або кількістю магнетизму [4; 18],
а рознесені на нескінченну відстань полюси магніту при цьому форма-
льно являють собою відокремлені магнітні заряди протилежних зна-
ків. Значення будь-якого з них входить у співвідношення, на основі
якого й вводиться вектор напруженості магнітного поля [1- 4; 9]:
m
H r0, (2.1)
4πμr 2
де m - точковий фіктивний магнітний заряд (фіктивна магнітна ма-
са);  - абсолютна магнітна проникність середовища, Г/м; r - відс-
тань до точки спостереження; r 0 - одиничний вектор.


N S a

Рис. 2.1. Магнітний стрижень

38
 Напруженість магнітостатичного поля H залежить від магнітної
проникності середовища μ . Для усунення цієї залежності введемо іншу
характеристику магнітостатичного поля - вектор магнітної індукції
B = μH . (2.2)
Одиниця магнітної індукції є тесла (Т).
Як уже зазначалося, початковими джерелами магнітних полів є
рухомі електричні заряди, тобто електричні струми.
У визначенні характеристик магнітостатичного поля за заданим
значенням і відомим розподілом у просторі постійного електрично-
го струму полягає сутність прямої задачі магнітостатики. В основу
розв’язування цієї задачі покладено закон Біо - Савара, відкритий
експериментальним шляхом.
Розглянемо нескінченно тонкий провідник довжиною  із пос-
тійним струмом I (рис. 2.2). Виділимо елемент довжини провідни-
ка d , при цьому добуток Id являє собою вектор і називається
елементом струму. Він збуджує в точці спостереження А елемента-
рне магнітостатичне поле напруженості dH , А/м, яке визначається
за законом Біо — Савара векторним добутком:
Id  r 0
dH  , (2.3)
4πr 2
де r 0 - одиничний вектор, який характеризує напрямок на точку A ;
r - відстань від елемента струму до точки спостереження A .


I d
dH
r
+
r0 A
I
Рис. 2.2. Провідник зі струмом
Закон Біо - Савара свідчить про те, що напруженість магнітоста-
тичного поля, яке збуджується елементом постійного струму, прямо
пропорційна до абсолютної величини цього елемента, обернено
пропорційна до квадрата відстані до точки спостереження і зале-
жить від напряму до неї. При цьому добуток Id є вектором і спіль-
но з r 0 визначає модуль і напрям елемента dH . Для переходу від

39
dH до H необхідно співвідношення (2.3) інтегрувати по довжині
провідника  . Розкриваючи у співвідношенні (2.3) векторний добу-
ток і враховуючи те, що модуль r 0 дорівнює одиниці, дістаємо:


dH 
4πr 2
Id

sin Id , r  , 
звідки напруженість магнітного поля

Id
dH  
4πr 2
sin Id , r 0 .  (2.4) 
Розглянемо приклад практичного застосування закону Біо - Са-
вара для визначення напруженості постійного магнітного поля,
створюваного прямолінійним нескінченно довгим і нескінченно
тонким провідником з електричним струмом I . Позначимо: R - най-
коротша відстань від точки спостереження A до провідника дов-
жиною  (рис. 2.3); r - відстань від точки A до елемента струму
Id ;  - кут, який характеризує напрямок на точку A ;  - кут між
нормаллю до провідника і напрямом на точку A ; d ψ - проекція d
на нормаль до r 0 .

Іd r
R

d
dH
 d 

r0 A
Рис. 2.3. Визначення магнітного поля
прямолінійного провідника зі струмом
Тоді згідно зі співвідношенням (2.4) модуль вектора напружено-
сті магнітного поля набирає вигляду
I 
sin 
H 
4π  r 2
d .

40
 Скориставшись введеними позначеннями, визначимо елемент
d   d sin  (див. рис. 2.3). Оскільки d - нескінченно мала, то від
кінця і від початку вектора Id до точки A однакові й дорівнюють
r . При цьому d   r sin d  rd .
Отже, переходячи від інтегрування по довжині  до інтегруван-
ня по куту  , дістаємо:


I 2
d
H 
4   r
. (2.5)
2
Виражаючи відстань r до точки A через величину R як
R
r і підставляючи її у вираз (2.5), маємо:
cos 

I 2 I
H 
4R  
cos  d  
2R
. (2.6)
2

Співвідношення (2.6) свідчить про те, що лінія вектора H пря-

молінійного провідника зі струмом має вигляд кола радіуса R .
Застосування закону Біо - Савара для аналізу поля провідника
скінченної товщини або всередині його супроводжується трудно-
щами інтегрування по об’єму, оскільки цей закон справджується
лише для нескінченно тонких провідників. Тому є необхідність у
розробці на основі закону Біо - Савара способу розрахунку магніт-
ного поля «товстого» провідника з постійним струмом. Такий спосіб
ґрунтується на законі повного струму, який розглянемо далі. Інтег-
ральну форму цього закону застосовують для розв’язування прямої
задачі магнітостатики.

2.2. Закон повного струму в інтегральній формі

Розглянемо магнітостатичне поле нескінченно тонкого провідни-
ка зі струмом I , напрямленим «від нас» (рис. 2.4). При цьому крива,
яка в кожній точці має дотичну, що збігається з вектором H за на-
прямом, є силовою лінією напруженості магнітного поля. На
рис. 2.4 її позначено пунктиром. У даному випадку сім’я силових
ліній векторів напруженості магнітостатичного поля являє собою
концентричні кола, а напрям силових ліній визначається правилом
правого гвинта з поступальним рухом у напрямі струму I .

41
 H dR

d
R
d
+ d
I

Рис. 2.4. Контур, що охоплює струм

Для розв’язування прямої задачі магнітостатики необхідно оці-

нити роботу сил магнітостатичного поля з переміщення пробного
заряду уздовж замкненої траєкторії  . Ця робота визначається в
загальному випадку інтегралом по замкненому контуру  довільної
форми (рис. 2.4) :
A   H d

і називається циркуляцією вектора H . Контур  може охоплювати
струм I , а може й не охоплювати його. Проаналізуємо обидва ви-
падки [9].
Випадок 1. Контур  охоплює струм I (див. рис. 2.4). Позначи-
мо через R відстань від провідника до елемента контура d , а через
d R і d  — відповідно проекції відрізка d на напрям R і на нор-
маль до нього. Циркуляцію вектора H можна подати сумою інтег-
ралів:

 H d   H d R   H d  , (2.7)
  
оскільки геометрична сума векторів d R і d  дорівнює d . Розк-
риваючи в підінтегральних виразах правої частини (2.7) скалярні
добутки векторів і враховуючи, що кут між векторами H і d до-
рівнює нулю, дістаємо такі співвідношення:

42
  H d   Hd  cos 0  Hd  ,
 
 (2.8)
 H d R  Hd R cos 90  0 


Згідно з рис. 2.4 d   R sin d  Rd . Тому на основі виразів
(2.6), (2.7) і (2.8) маємо:
2π
I I
 H d   H d   
2πR 
Rd   ,
2πR 0
 
звідки
 H d  I

Це означає, що циркуляція вектора H визначається значенням сили
струму, охопленого контуром  . Якщо контур  охоплює i провідників
зі струмами I i , то згідно з принципом суперпозиції циркуляція сумарно-
го магнітного поля H дорівнюватиме алгебричній сумі цих струмів:
n n
 H d    H і d   I i  I Σ
  i 1 i 1
Випадок 2. Контур  не охоплює струму І (рис. 2.5). Проведемо
від провідника до контура дві прямі, які дотикаються до нього в точ-
ках 1 і 2. При цьому замкнений контур  буде поділений на дві тра-
єкторії 1a2 і 2b1 . Тоді циркуляцію вектора H можна подати у ви-
гляді суми:
I I
 H d  2π  d  2π  d ,
 1a 2 2b1
в якій перший інтеграл є робота поля з переміщення пробного маг-
нітного заряду по траєкторії 1а2, а другий — по траєкторії 2b1.
Оскільки кути 1а2 та 2b1 мають одне й те саме за абсолютною вели-
чиною значення, але протилежні за знаком, то
I I
 H d  2π  d  2π  d  0 .
 1a 2 1b 2

43
 а

1 2
b

H
I

Рис. 2.5. Струм поза контуром

Отже, якщо контур  не охоплює струму, то робота, що її вико-

нує поле з переміщення вздовж контура пробного магнітного заря-
ду, дорівнює нулю.
Об’єднуючи результати розгляду обох випадків, сформулюємо
закон повного струму в інтегральній формі: циркуляція вектора
H по замкненому контуру  чисельно дорівнює алгебричній
сумі струмів, охоплених цим контуром:

 H d  I Σ (2.9)

На основі цього закону можна розв’язувати пряму задачу магні-
тостатики — за відомими значеннями електричних струмів знаходи-
ти напруженість створеного ними магнітостатичного поля.
Однак існує ще й обернена задача — за відомими параметрами
магнітостатичного поля необхідно знайти в просторі розподіл елек-
тричних струмів, які є джерелами цього поля.
За допомогою (2.9) не можна відповісти на питання про наяв-
ність струму всередині контура, оскільки алгебраїчна сума струмів
може дорівнювати нулю і за їх наявності, якщо існуючий сумарний
струм одного знака всередині контура дорівнює сумарному струму
протилежного знака. Але ж при розв’язуванні оберненої задачі не-
обхідно знайти значення струму в кожній точці простору. Тому не-
обхідно перейти до нескінченно малої частини області простору,
тобто до закону повного струму в диференціальній формі.

44
 Приклад 2.1. На осердя тороїдної форми, виконане з матеріалу, що ха-
рактеризується абсолютною магнітною проникністю μ , накручено шар з N
витків тонкого дроту з електричним струмом І. Поперечний переріз осердя
має форму квадрата зі стороною a , тоді b - відстань від поздовжньої осі
осердя до центра його поперечного перерізу. Визначити магнітний потік
Ф=  B  dS , який збуджується в осерді, якщо S - площа його поперечного
S
перерізу, а вектор магнітної індукції B відповідає (2.2).
Ро з в’ я за н ня . Задача належить до прямих задач магнітостатики. Тому
для її розв’язування застосуємо співвідношення (2.9). Якщо побудувати
відповідний рисунок, то можна побачити, що силові лінії векторів напру-
женості магнітного поля H охоплюють вертикальні складові струмів І.
Тому віртуальні контури l , яким належать елементи dl , тобто точки, в
яких визначається напруженість магнітного поля, можна взяти у вигляді
кіл радіуса r . При цьому виявляється, що права частина співвідношення
a a
(2.9) не дорівнює нулю тільки при b   r  b  , тобто магнітне поле й
2 2
відповідний магнітний потік зміститься лише в магнітному осерді. При цьому
загальне співвідношення (2.9) спрощується, і його можна подати у вигляді
NI
H ,
2 r
а відповідний магнітний потік
a a a
b
b
N I 2 2
dr dy NI

2π  a r  ...  2 a ln a2 .
b
a
 b
2 2 2
Тоді індуктивність системи визначається так:
a
 N b
L  a ln 2,
I 2 b
a
2
що свідчить про незалежність індуктивності L від сили струму I.

2.3. Закон повного струму в диференціальній формі

Розглянемо область простору, в якій присутнє магнітостатичне
поле . Необхідно визначити значення сили струму в певній точці.
Для цього замкнений контур  , в якому міститься точка, зменшує-
мо, «стягуючи» його до неї. Площа контура при цьому прямуватиме
до нуля. Коли виявиться, що в цьому разі циркуляція H не дорів-

45
нює нулю, то це означає, що в точці, яка нас цікавить, є електричній
струм, а якщо циркуляція H дорівнює нулю, то струму в цій точці
немає. Розбиваємо площину S , обмежену контуром  , на нескінченно
малі площинки площею ΔS , обмежені контурами  (рис. 2.6). Усе-
редині контура  може виявитись струм ΔI Σ . Тоді згідно з вира-
зом (2.9) запишемо:

 H d  ΔI Σ .
Δ

Н

S

S I

I

Рис. 2.6. Виділення елемента контура

Інтеграл у лівій частині як математичний оператор має назву

циркуляції, а права частина виражає частку сумарного струму, що
підлягає дослідженню [4; 9 - 12].
Віднесемо обидві частини цієї рівності до величини S n і перей-
демо до границі за умови, що S n  0 :

 H d ΔI Σ
Δ
lim  lim . (2.10)
ΔS 0 ΔS n ΔS 0 ΔS n

Ліва частина виразу (2.10) є циркуляцією H на одиниці поверх-

ні S n і проекцією ротора вектора H на нормаль n до елементар-
ної площинки S , а права частина — проекцією вектора густини
струму провідності j на ту саму нормаль. Тому rot n H  j n .
Оскільки вектор n можні сумістити з будь-якою координатною віс-
сю, то в загальному вигляді маємо:

46
 i rot x H  j rot y H  k rot z H  i jx  j j y  k jz
або
rot H  j . (2.11)
Розглянемо докладніше диференціальний оператор rot H . Нехай
вектор j є довільно орієнтованим відносно координатних площин,
але перетинає площину хOу, як показано на рис. 2.7.
х
Н rotH
j
n

Sn

y n0jn

n0rotnH
n
Рис. 2.7. До визначення оператора «ротор»

Навколо струму виникає магнітостатичне поле, проекцію сило-

вих ліній якого на площину хOу зображено пунктиром. Суцільною
лінією зображено проекцію  n контура  на площину хOу. Ця
проекція обмежує елементарну площинку Sn . Згідно зі співвідно-
шеннями (2.10) і (2.11) вектори rot H і j збігаються за напрямом.
На рис. 2.7 через n позначено нормаль до координатної площини
хOу. На ній позначено проекції rot n H і jn , пов’язані співвідношен-
ням (2.11). Ротор H як вектор можна подати як суму проекцій на
координатні осі у вигляді rot H  i rot x H  j rot y H  k rot z H . Таким
чином, ротор вектора H - це вектор, проекція якого на нормаль до
довільної площини дорівнює границі відношення циркуляції H по
замкненому контуру до площі, обмеженої цим контуром, при її пря-
муванні до нуля.

47
 На основі викладеного раніше, застосовуючи математичну фор-
му запису оператора «ротор» у прямокутній системі координат, діс-
таємо співвідношення
 H H y   H x H z   H y H x 
rot H  i  z   j  k     j , (2.12)
 y z   z x   x y 
яке відображає закон повного струму в диференціальній формі: ро-
тор вектора напруженості магнітостатичного поля визначається
густиною електричного струму, що створює це поле. У цьому
співвідношенні перший доданок є проекцією rot x H , другий -
проекцією rot y H , а третій - проекцією rot z H . Таким чином, обер-
нена задача магнітостатики розв’язується диференціюванням за осями
координат проекцій відомого вектора напруженості H і подальшим
обчисленням за формулою (2.12) густини струму, що його утворив.
Приклад 2.1. Проекції вектора напруженості магнітного поля H :
Hx = 2z А/м, Hy = 3x А/м, Hz = 4y А/м. Визначити модуль вектора густини
електричного струму j , який відповідає наданому вектору H .
Розв’язок. На підставі диференційної форми закону повного стру-
му rot H  j запишемо:
H z H y H x H z
jx    4 [А/м ];
2
jy    2 [А/м2];
y z z x
H y H x
jz    3 [А/м ].
2

x y
Тоді модуль густини струму j  42  22  32  29 А/м2.

2.4. Теорема Стокса

Між інтегральною і диференціальною формами закону повного
струму існує взаємозв’язок, установлений теоремою Стокса.
Теорема Стокса пов’язує інтеграли різного порядку подібно до
теореми Гауса - Остроградського в електростатиці. Вона дає змогу
оперативно переходити від лінійного інтеграла до поверхневого і
навпаки, що в ряді випадків, наприклад при розв’язуванні прямої задачі
магнітостатики, суттєво полегшує практичні розрахунки [9 - 12].
Інтегральна (2.19) і диференціальна (2.12) форми запису закону
повного струму такі:

48
  H d  I Σ ; rot H  j .

Значення сумарного струму I  обчислюється за допомогою його
густини через інтеграл по поверхні: I Σ   j dS . Підставляючи цей
S
вираз в інтегральну форму закону повного струму, дістаємо:

 H d   j dS .
 S
У правій частини цієї рівності виразимо j через rotH відповід-
но до закону повного струму в диференціальній формі і дістанемо
математичний запис теореми Стокса в такому вигляді :

 H d   rot H dS
 S

тобто циркуляція вектора H по довільному замкненому конту-

ру дорівнює потоку його ротора через поверхню, обмежену цим
контуром. У лівій частині маємо інтеграл першого порядку, а в пра-
вій — другого, що дає змогу здійснювати перехід між ними.

2.5. Оператор Гамільтона

При розв’язуванні прямої задачі магнітостатики в загальному ви-
гляді кінцевий результат має бути поданий у формі функціональної
залежності вектора H від густини струму j x,y,z  . Для досягнення
цієї мети одного співвідношення (2.12) недостатньо, оскільки в ньо-
му містяться три невідомі проекції H x , H y , H z вектора H , які під-
лягають визначенню. Для розв’язування цієї задачі можна скориста-
тися невідомою поки що проміжною функцією, яка пов’язує між
собою H і j . Для обґрунтованого введення цієї функції слід фор-
малізувати операції обчислення градієнта, дивергенції і ротора. Ці
операції являють собою диференціювання за просторовими коорди-
натами. Символом такого диференціювання є оператор Гамільтона,
який позначається грецькою буквою  (набла) [4]. Оператор Гаміль-
тона розглядається як формальний вектор   i  x  j y  k  z , до
якого застосовні всі правила дій із векторами. Кожна проекція век-
тора  символізує операцію диференціювання за відповідною про-
сторовою змінною, тому має вигляд:

49
   
i  j k .
x y z
Розглянемо приклади використання вектора  для обчислення
деяких операцій.
1. Множення вектора  на скалярну функцію U x, y,z  :
U U U
U  i  xU  j yU  k  zU  i  j k . (2.13)
x y z
Якщо скалярній функції U надати зміст потенціалу, то, порів-
нюючи співвідношення (2.13) та (1.17), доходимо висновку, що
U  gradU ,
тобто при здійсненні проміжних перетворень операція диференцію-
вання скалярної функції U x, y, z  за координатами може бути замі-
нена еквівалентною алгебричною операцією U .
2. Скалярний добуток векторів  і D .
На підставі правила скалярного множення векторів маємо:
D x D y D z
  D   x Dx   y D y   z Dz   . (2.14)
x y z
Порівнюючи співвідношення (2.14) і (1.9), доходимо висновку,
що скалярний добуток   D еквівалентний операції дивергенції над
вектором D або будь-яким іншим фізичним вектором, тобто
  D=div D . (2.15)
Розглянемо скалярний добуток двох векторів  :
2 2 2
     x x   y y   z  z     2 .
x 2
y 2
z 2

Оператор  2 має зміст операції диференціювання другого по-

рядку і називається оператором Лапласа. Добуток вигляду
 2U  2U  2U
 2U   
x 2 y 2 z 2
збігається за змістом з операцією типу divgradU    U   2U .
Тому рівняння Пуассона - Лапласа, наприклад, можна подати у
вигляді

50
  
 ;
 2U   
 0.
3. Векторний добуток векторів   H .
Використовуючи правила векторного добутку двох векторів, діс-
таємо таке співвідношення:
i j k
  H  x y z 
Hx Hy Hz
 i   y H z   z H y   j  z H x   x H z   k  x H y   y H x  

 H z H y   H x H z   H y H x 
 i     j
    k     rotH . (2.16)
 y z   z x   x y 
Це означає, що обчислення ротора будь-якого вектора можна замі-
нити формально алгебраїчною операцією загального вигляду   H .
4. Обчислення операцій вигляду div rot A .
Записуємо дану функцію через  -оператор, починаючи з внут-
рішньої її частини. На основі виразів (2.15) і (2.16) маємо таке:
 
div rot A     A . За означенням, результатом добутку   A є
третій вектор, наприклад B , перпендикулярний до площини розта-
шування векторів  і A . Тому вектори  і B взаємно перпенди-
кулярні. При цьому скалярний добуток   B  div B  0 , тоді
div rot A  0 .
Звідси випливає важливий висновок: якщо дивергенція будь-
якого вектора, наприклад B , дорівнює нулю, то існує такий
вектор, наприклад A , ротор якого дорівнює початковому век-
тору B . Таким чином, якщо
div B  0 ,
то
B  rot A . (2.17)
5. Обчислення функцій вигляду rot grad  . Через  - оператор має-
мо:

51
 
rot gradψ     ψ    ψ sin  , ψ   0 . (2.18)
За означенням, градієнт будь-якої скалярної функції ψ є векто-
ром, наприклад E . Зі співвідношення (2.18) випливає ще один важ-
ливий висновок: якщо ротор будь-якого вектора, наприклад E ,
дорівнює нулю, то існує скалярна функція , градієнт якої до-
рівнює початковому вектору. Таким чином, якщо
rotE  0 ,
то
E  grad . (2.19)
Якщо при цьому   U , де U - потенціал електростатичного
поля, то вираз (2.19) перетворює на відоме співвідношення (1.17):
E  gradU .
6. Обчислення функцій вигляду rot rotH .
Запишемо цю функцію через оператор  . Починаючи з внутрішньої
її частини і застосовуючи правила алгебри, послідовно дістаємо:
rot rotH      H       H   H      
= grad divH  2 H . (2.20)
Усі виведені щойно співвідношення буде використано надалі для
спрощення математичних дії та розкриття фізичного змісту склад-
них явищ.

2.6. Розв’язання прямої задачі магнітостатики

в загальному вигляді
Установимо зв’язок між густиною струму j  x, y, z  і напруже-
ністю створеного ним магнітного поля H . Вектор H визначається
трьома проекціями H x , H y , H z , тому для розв’язування прямої за-
дачі потрібна система з трьох рівнянь. Першим рівнянням такої си-
стеми є співвідношення (2.11)
rotH  j .
Магнітне поле існує в конкретному середовищі, яке характери-
зується параметром  . Тому другим рівнянням є рівність (2.2)
B  μH .

52
 Третє рівняння даної системи є аналогом рівності Гауса - Остро-
градського для електростатики (1.3)

 B dS  m Σ ,
тобто потік вектора магнітної індукції дорівнює сумарному магніт-
ному заряду m в досліджуваній області простору S. Однак оскіль-
ки магнітні заряди у природі відсутні, то m =0. Тому третє рівняння
шуканої системи має вигляд
 B dS  0 . (2.21)
На основі визначення дивергенції запишемо диференціальну
форму рівності (2.21)
div B  0 . (2.22)
Зі співвідношення (2.22) випливає, що існує такий вектор A , ро-
тор від якого (2.17) дорівнює початковому вектору B . Таким чином,
рівність (2.22) зумовлює нову рівність:
B  rot A ,
звідки з урахуванням (2.2) дістаємо
1
H rotA , (2.23)
μ
де A - векторний потенціал магнітостатичного поля.
Встановимо залежність A від густини струму j . На основі рів-
1 
нянь (2.11) і (2.23) запишемо: rot rot A   j , або rot rot A  μ j .
μ 
Ураховуючи співвідношення (2.20), маємо
grad divA  2 A  j . (2.24)
Оскільки B  rot A , то rot A  0 , тобто вектор A має вихровий
характер. Тому, як раніше було доведено, div A  0 , тобто диверген-
ція будь-якого вихору завжди дорівнює нулю. При цьому співвід-
ношення (2.24) набирає вигляду  2 A  μj . Тепер подамо його у
проекціях на координатні осі:
 2 A x  μj x ,
 2 A y  μj y ,

53
  2 A z  μj z .
Ці співвідношення є аналогами рівняння Пуассона (1.22). Тому
їхні розв’язки згідно з виразом (1.23) мають вигляд:
μ jx
2 Ax   dV ;
4π V r
μ jy
2 A y   dV ;
4π V r
μ jz
2 Az   dV .
4π V r
Помноживши проекції вектора A на координатні осі на відпо-
відні одиничні вектори (орти) i , j, k і підсумувавши їх, дістанемо
вираз для векторного магнітного потенціалу
 j
4 V r
A dV , (2.25)

де r — відстань від елемента струму до точки, в якій досліджуєть-

ся магнітне поле.
Установивши таким чином зв’язок векторного потенціалу магні-
тостатичного поля A з густиною струму j , на основі виразу (2.23)
дістанемо співвідношення
1  μ j 
H
μ
rot   dV  ,
 4π rV
або
1 rot j
H 
4π V r
dV ,

яке дає змогу розв’язувати пряму задачу магнітостатики в загально-

му вигляді, виражаючи напруженість магнітостатичного поля H
через густину струму в просторі.
Усі здобуті співвідношення можуть застосовуватися для аналізу
магнітостатичних полів у конкретних середовищах з певним зна-
ченням магнітної проникності . Але при аналізі поля на межі поді-
лу двох середовищ вони не дадуть однозначного розв’язку задачі.
Отже, необхідно розглянути граничні умови.

54
 2.7. Граничні умови магнітостатики
Уявімо, що силова лінія магнітостатичного поля перетинає плос-
ку межу поділу двох середовищ, одне з яких характеризується зна-
ченням 1 , а друге -  2 . Проекцію H на поверхню поділу назива-
ють тангенціальною (дотичною) складовою H  , а проекцію H на
нормаль до поверхні - нормальною (перпендикулярною) складовою
H n . Розглянемо функціональні зв’язки між тангенціальними і нор-
мальними складовими вектора H по обидва боки поверхні поділу
цих середовищ згідно з [9].
2.7.1. Граничні умови для тангенціальних складових вектора H
Нехай вектор напруженості магнітного поля H перетинає межу
поділу двох середовищ. Елемент вектора H зобразимо поки що
формально у вигляді прямої (рис. 2.8). Знайдемо циркуляцію векто-
ра H по контуру abcd .

nH2n H
n0H1n

a b
1  H1
0 b

2 0H2
d c
0
n H2n

Рис. 2.8. Тангенціальні складові вектора H

Від форми контура циркуляція не залежить, тому вибираємо

прямокутний контур, сторони якого нескінченно малі. Напрям об-
ходу контура здійснюємо за годинниковою стрілкою. Циркуляція
H при цьому є сумарною роботою сил поля по кожній зі сторін
контура. Згідно із законом повного струму в інтегральній формі ви-
раз (2.9) можна записати в такому вигляді:

55
 b c d a
 H d   H d   H d   H d   H d  I Σ .
 a b c d
Тут сума другого і четвертого доданків дорівнює нулю, але неза-
лежно від цього розміри сторін da і bc спрямовуємо до нуля, ос-
кільки необхідно дослідити явища на межі поділу. Розміри сторін
ab і cd (рис. 2.8) зменшуємо до нескінченно малих значень так,
щоб на них можна було вважати H = const. Тоді маємо:
b d
 H  d  H 1 ab ,
 H  d  H 2 ab ,
a c
де H 1 і H 2 - значення H відповідно в першому і другому середо-
вищі. При цьому:
 

  
H 1 ab cos H 1 , ab  H 2 cd cos H 2 , cb  I  .
Тут елементи замкненого контура ab і cd напрямлені проти-
лежно один до одного (див. рис. 2.8), а ab  cd  Δ . Тоді добуток


 
H 1 cos H 1 , ab - проекція вектора H 1 на межу поділу, тобто вона є
тангенціальною складовою H 1 вектора H1 . Величина



H 2 cos H 2 , cd  є проекцією вектора H 2 на межу поділу, тобто
тангенціальною складовою H 2 .
На підставі щойно викладеного дістаємо граничні умови для тан-
генціальних складових вектора H :
I
H 1  H 2   ,

або
H1τ  H 2τ  j , (2.26)
тобто тангенціальні складові вектора H на межі поділу двох сере-
довищ змінюються стрибком на значення густини струму провідно-
сті уздовж межі поділу.

56
 2.7.2. Граничні умови для нормальних складових вектора H
Нехай вектор магнітної індукції B  μ H перетинає межу поділу
двох середовищ з різними значеннями 1 і  2 . Виділимо нескін-
ченно малу ділянку поверхні поділу S , таку, щоб можна було знех-
тувати її кривиною. Побудуємо циліндр із поперечним перерізом
S , твірні якого паралельні нормалі n до поверхні поділу. На
рис. 2.9 використано такі позначення: S1 і S2 - відповідно нижня
і верхня основа циліндра; Sб - його бічна поверхня.

B1
n0 B1n
S1


2B2 2B1
S 
B2 

Sб
n0B2n
S2

Рис. 2.9. Нормальні складові вектора B

Потік вектора B через замкнену поверхню циліндра згідно з ви-

разом (2.21) запишемо як  B dS  m Σ  0 . Оскільки весь умовний
магнітний заряд усередині замкненої поверхні зосереджений на
площинці S , то без втрати для загального результату можна спря-
мувати до нуля довжину твірної, а отже, значення Sб циліндра.
Площу поверхні S вважаємо нескінченно малою. Тому в її межах
можна вважати B  const .

57
 Ураховуючи протилежну спрямованість векторів ΔS 1 і ΔS 2
(див. рис. 2.9), можна записати, що  B dS  B1 ΔS 1  B 2 ΔS 2  0 .
ΔS
Скоротимо скалярні добутки на величину S 1  S 2  S :
 

   
B1 cos B1 , Δ S 1  B 2 cos B 2 , Δ S 2  0 .

У здобутому співвідношенні перший член є нормальною складо-

вою B1n . Тому вираз, який описує граничні умови для нормальних
складових вектора магнітної індукції B , набере вигляду:
B1n  B2 n  0 ,
тобто нормальна складова вектора B при переході через межу поді-
лу двох середовищ не змінюється.
Отже, для вектора H можна записати
1H1n  2 H 2 n  0 ,
або
1
H 2n  H1n , (2.27)
2
тобто нормальні складові вектора H по обидва боки межі поділу

відрізняються в 1 раз.
2
У загальному випадку нормальні і тангенціальні складові вектора
H на межі поділу двох середовищ змінюються стрибком. Це приз-
водить до заломлення силових ліній магнітного поля на межі поділу.
2.7.3. Граничні умови на поверхні ідеального провідника
Розглянемо тепер випадок, коли одне середовище - ідеальний
провідник, а друге - діелектрик.
Оскільки в ідеальному провіднику магнітостатичне поле відсут-
нє, то, скориставшись прийнятими раніше позначеннями і рисунка-
ми, зробимо такі викладки.
1. Для тангенціальних складових згідно з виразом (2.26)
H1  H 2   j ,

58
але, оскільки всередині ідеального провідника поля немає і H 2   0 ,
то H1  j  0 . Отже, існує відмінна від нуля дотична складова век-
тора H до межі поділу діелектрик - провідник.
2. Нормальні складові вектора H згідно з виразом (2.27)
пов’язані співвідношенням 1 H1n  2 H 2 n  0 , де H 2n - магнітне
поле всередині провідника, але ж H 2 n  0 . Тому і H1n  0 . Це визна-
чає, що на межі поділу діелектрик - провідник нормальна складова
вектора H відсутня.
З усього цього випливає, що силові лінії магнітного поля на межі
поділу середовищ діелектрик - провідник орієнтуються тільки
вздовж дотичної до поверхні ідеального провідника, а силові лінії
електричного поля, як випливає з підрозділу 1.9, напрямлені до іде-
ального провідника за нормаллю. Отже, здобуті відомості дають
змогу розв’язувати пряму і обернену задачі магнітостатики як в од-
норідних, так і у складних середовищах.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. У якому випадку у просторі збуджується магнітостатичне

(стаціонарне) поле?
2. Яким показником характеризується магнітне поле в будь-якій
точці середовища? Наведіть одиницю цього показника.
3. Яка характеристика магнітного поля не залежить від влас-
тивостей середовища? Назвіть її одиницю.
4. Який зміст вкладається у поняття «елемент струму» ? Яке
поле збуджує елемент струму? Подайте відповідне співвідношення.
Яку назву воно має? Для розв’язування прямої чи оберненої задачі
магнітостатики його застосовують? Якими факторами обмежу-
ються можливості його практичного застосування?
5. Який зміст вкладається в поняття циркуляція вектора?
6. Яке співвідношення дає змогу визначати значення основної
характеристики магнітостатичного поля в разі «товстого» про-
відника з постійним струмом? В яких одиницях подаються величи-
ни, що містяться в лівій та правій частинах цього співвідношення, і
як воно називається?
7. Якої математичної форми запису надають цьому співвідно-
шенню, якщо необхідно розв’язати протилежну задачу?
8. Яким є функціональний зв’язок між лівими частинами двох
форм подання цього співвідношення, а також між правими їхніми
частинами?
9. З якою метою і як вводиться параметр, який називають
векторним потенціалом магнітного поля?

59
 10. У чому полягає сутність процедури розв’язання прямої зада-
чі магнітостатики в загальному вигляді? Подайте послідовність,
тобто алгоритм її розв’язування.
11. Як пов’язані складові основних характеристик магнітоста-
тичного поля на поверхні поділу двох середовищ із різними значен-
нями магнітної проникності? Сформулюйте відповідні граничні
умови.
12. Який зміст мають граничні умови, якщо одне із середовищ є
ідеальним провідником?
13. Сформулюйте та запишіть закон Біо - Савара, подайте від-
повідний рисунок. З рисунка визначте напрям вектора напруженос-
ті магнітостатичного поля в точці, що міститься у площині рису-
нка. Яку форму має силова лінія вектора напруженості поля, якщо
провід зі струмом є прямолінійним?
14. Запишіть закон повного струму в інтегральній формі та по-
ясніть його фізичний зміст. Який елемент формули містить точ-
ку, в якій визначається напруженість магнітостатичного поля?
15. Запишіть закон повного струму в диференціальній формі в
загальному випадку та поясніть фізичний зміст лівої та правої ча-
стин відповідного співвідношення. Запишіть це співвідношення у
прямокутній системі координат.
16. Яку з двох форм запису рівності закону повного струму за-
стосовують при розв’язуванні прямих або обернених задач магні-
тостатики? Відповідь поясніть.
17. Запишіть теорему Стокса і прокоментуйте її. Що поєднує
теорему Стокса і теорему Гауса - Остроградського в математи-
чному, тобто формальному аспекті?
18. Визначте одиниці виміру лівої і правої частин теореми Стокса.
19. Як векторний потенціал магнітостатичного поля пов’яза-
ний із густиною електричного струму, з одного боку, та з напру-
женістю поля — з другого?
20. На основі яких властивостей оператора Гамільтона скоро-
чуються процедури визначення результатів диференціювання ска-
лярних та векторних функцій за просторовими змінними? Наведіть
приклади.

ЗАДАЧІ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО

РОЗВ’ЯЗУВАННЯ

1. Проекції вектора напруженості магнітного поля H : Hx =

ay, Hy = bx, Hz = cz. Визначити: вектор H у прямокутної системі
координат, його модуль, дивергенцію та ротор. Визначити густину
електричного струму j , яка відповідає наданому вектору H .

60
 2. За наданим вектором магнітної індукції B  i y 2  jx 2 на
основі закону повного струму в середовищі із абсолютною магніт-
ною проникністю  визначити густину електричного струму j в
точці x=5, y=3.
3. Існує циліндричний прямолінійний нескінчений дріт ра-
діусу R з постійним електричним струмом І, що рівномірно розподі-
лено по його перерізу. На основі закону повного струму, наданого в
інтегральній формі, визначити:
- модуль напруженості магнітного поля H на відстані r від
вісі дроту;
- величину сумарного струму І , що охоплюється контуром
радіусу r  R;
- величину сумарного струму І, що охоплюється контуром
радіусу r  R;
- значення Н в точках r = 0, r = 0,5R i r = R;
- значення Н в точках r = R, r = 2R i r = .
4. Визначте густину електричного струму j в точці з коор-
динатами x=5 y=3, якщо відповідний до нього вектор напруженості
магнітного поля H має наступну залежність проекцій від коорди-
нат:
а) H  i 2 y 2  j3x 2 ;
б) H  i 2 y 2  k 3x 2 .
5. Визначте густину електричного струму j , якщо вектор
магнітної індукції B в середовищі з абсолютною магнітною прони-
кністю  = 410-7 Гн/м надається співвідношенням:
 
B  2π  107  i y  jx .
6. На основі закону Біо-Савара визначте напруженість маг-
нітного поля, яке збуджує тонкий прямолінійний нескінченно дов-
гий дріт з електричним струмом І = 1 А на відстанях r = 1,5 м та r
= 10 м від нього.
7. Надайте загальний закон, на основі якого, після перетво-
рення математичній форми його запису стосовно прямолінійного
циліндричного нескінченного дроту зі струмом І, можна отримати
розрахункове співвідношення для визначення напруженості магніт-

61
 I
ного поля: H  . Яку геометричну форму і який напрям мають
2π r
силові лінії магнітного поля, як вона розташована у просторі відно-
сно напряму струму І ?
8. Надайте наочні приклади форм силових ліній магнітного
поля для випадків:
а) дріт прямолінійний;
б) дріт спіральний (шаг спіралі значно менший радіусу віт-
ка);
в) дріт - кругова замкнена спіраль.
9. Надайте математичну форму запису теореми Стокса. Вка-
жіть розмірність всіх окремих елементів, що містяться в формулі.
Визначте загальну розмірність лівої та правої частин співвідношен-
ня, що надаються у вигляді інтегралів. Надайте висновок про фізич-
ний зміст кожного з інтегралів.
10. Нарисуйте відрізок прямої, що підходить під кутом 45
до ідеально провідної поверхні. Чи збережеться геометрична форма
цього відрізку лінії, якщо він є фрагментом силової лінії магнітного
поля H (також - силової лінії електричного поля E )? Якщо ні, то
як деформується лінія в кожному із вказаних випадків? На яких під-
ставах ґрунтуються Ваші відповіді? Надайте відповідний математи-
чний запис.

62
 РОЗДІЛ 3
ЗМІННІ ЕЛЕКТРОМАГНІТНІ
ПОЛЯ ТА ХВИЛІ
3.1. Вступ до теорії змінних полів
У цьому підрозділі у стислій формі наведено основні відомості
про електро- та магнітостатичні поля, які було викладено у двох по-
передніх розділах. Подані тут співвідношення можна застосовувати
як довідкові та опорні при переході до вивчення змінних електрома-
гнітних полів, тобто полів, характеристики яких змінюються в часі.
Відомо, що електростатичне поле є наслідком наявності нерухо-
мого постійного електричного заряду та виявляється за силовим
впливом на пробний заряд. Джерелом магнітостатичного поля є пос-
тійний електричний струм. Визначається воно за силовою дією на ру-
хомий електричний заряд. Обидва поля будуть залишатися статичними
доти, доки параметри їхніх джерел залишаються незалежними від часу.
Далі вважатимемо, що параметри джерел полів змінюються в ча-
сі. Спочатку вивчимо, що відбувається при зміні абсолютної вели-
чини електричного заряду певного тіла [5 - 7].

3.2. Закон збереження електричного заряду

Розглянемо обмежений замкненою поверхнею S об’єм V, усере-
дині якого є заряди (рис. 3.1).

j
.. . …… dS
. . . .. .
.. … … .
…
q
..
.. … . ….
..
…
….
.. . …
S
….
. . .
…

Рис. 3.1. Область простору із зарядами

Нехай у момент часу t1 кількість зарядів дорівнювала q1 , а в мо-
мент часу t 2 дорівнює q2  q1  q . На основі закону збереження

61
матерії доходимо висновку: якщо зарядів стало менше, то вони не
зникли безслідно, а залишивши межі об’єму V , утворили потік еле-
ктричних зарядів, тобто електричний струм. Тоді зміну зарядів q
подамо у вигляді частинної похідної за часом. При цьому сила елек-
тричного струму
q
I  , (3.1)
t
а сила струму через одиницю поверхні - густина електричного струму
I
j . (3.2)
S
Зі співвідношення (3.2) знайдемо електричний струм
I   j dS .
S
Тут права частина характеризує потік електричних зарядів через за-
мкнену поверхню S . На основі виразів (3.1) та (3.2) запишемо спів-
відношення
q
j dS  
t
,
S
яке являє собою інтегральну форму закону збереження заряду:
будь-яка зміна зарядів із часом усередині деякого об’єму супро-
воджується виходом рівної кількості зарядів через поверхню,
яка обмежує цей об’єм.
Тепер слід з’ясувати, що відбувається в конкретній точці об’єму
V при зміні заряду. Користуючись теоремою Гауса - Остро-
градського (1.11), підвищимо порядок інтегрування:

 j dS   div j dV .
S V
Загальний заряд q визначається через густину електричного за-
ряду ρ як q   ρdV . Тоді, узагальнивши викладене, запишемо:
V

 ρ
 div j dV   t  ρ dV   t dV .
V V V
Тут у ліву та праву частини запису входять інтеграли одного по-
рядку. Але якщо вони рівні між собою, то рівні між собою і підінте-
62
гральні вирази, тому здобути вираз можна переписати в такому ви-
гляді:
ρ
div j   . (3.3)
t
Останнє співвідношення виражає закон збереження електрично-
го заряду, поданий у диференційній формі: дивергенція густини
електричного струму дорівнює швидкості зміни об’ємної густи-
ни електричного заряду в конкретній точці простору, узятій із
протилежним знаком.
Припустимо тепер, що у співвідношенні (3.3) об’ємна густина
електричного заряду ρ = const. Тоді
div j  0 . (3.4)
Це означає, що векторна сума густин електричних струмів у точці їх
сходження дорівнює нулю. Очевидно, що відомий із теорії електри-
чних кіл перший закон Кірхгофа є наслідком співвідношення (3.4).
Кількість вільних зарядів в одиниці об’єму характеризує провідні
властивості середовища. Тому означений ними електричний струм
називається струмом провідності I пр . Відношення (3.3) свідчить
про те, що лінії густини струму провідності починаються і закінчу-
ються в точках зі змінною густиною електричних зарядів. Співвід-
ношення (3.4) вказує на вихровий характер постійних струмів і свід-
чить про те, що для їх існування електричне коло має бути непере-
рвним. Кола змінного струму, як свідчить вираз (3.4), припускають
розрив кондуктивних (гальванічних) зв’язків, але в цьому випадку
крім струмів провідності мають існувати й струми іншої фізичної
природи, які збуджуються тими самими електричними зарядами.
Поки що ми розглядали електростатичні і магнітостатичні поля,
яки не пов’язані одне з іншим. Якщо ж джерела електричних і маг-
нітних полів стануть залежними від часу, то на підставі співвідно-
шення (3.3), виявиться функційний зв’язок між цими полями, бо
першоджерелами як електричних (3.1), так і магнітних полів (3.4) є
електричні і заряди. Очевидно, характеристики електричних і магні-
тних полів та їхніх джерел взаємозв’язані через систему рівнянь.
Цих рівнянь повинно бути шість, оскільки у тривимірному просторі
кожний з невідомих векторів E і H задається трьома проекціями.
Ці рівняння є основними у загальної теорії електромагнітного поля.
Вони називаються рівняннями Максвелла (в 1873 році англ. фізик
Дж. Кларк Максвелл об’єднав наукові результати в галузі електри-
ки і магнетизму, яки були отримані Гаусом, Фарадеєм, Ампером та

63
іншими дослідниками, в єдину систему загальних рівнянь) [4, 5] . Ро-
зглянемо кожне з цих рівнянь роздільно і у сукупності.

3.3. Перше рівняння Максвелла

Перепишемо рівняння (3.3) з урахуванням (1.8):
 D
div jпр   div D   div . (3.5)
t t
D E
Величину ε , яка згідно з виразом (3.5) має одиницю
t t
виміру густини струму, визначимо символом jзм та назвемо густи-
ною струму зміщення (густина струму в діелектриках). Об’єднаємо
ліву та праву частини співвідношення (3.5) і запишемо його так:
div  jпр  jзм   0 . (3.6)
Відомо, що коли дивергенція будь-якого вектора дорівнює нулю,
то існує новий вектор, ротор якого дорівнює початковому вектору,
тобто вектору j  jпр  jзм . Очевидно, що цей новий вектор повинен
мати одиницю виміру вектора напруженості магнітного поля H .
Тому зі співвідношення (3.6) випливає, що
rotH  jпр  jзм . (3.7)
Співвідношення (3.7) - це перше рівняння Максвелла, записане в
D E
диференційній формі. У ньому jзм  ε - густина струму
t t
зміщення, а jпр  g E - густина струму провідності (це закон Ома в
диференціальній формі), g - питома провідність середовища. Оче-
видно, що співвідношення (3.5) - частинний випадок рівняння (3.7),
відомого як узагальнений закон повного струму.
Нехай jпр = 0, тоді співвідношення (3.7) набирає вигляду
E
rotH  ε , (3.8)
t
тобто струм зміщення, як і струм провідності, породжує вихрове
магнітне поле. Знак рівності в (3.8) свідчить про однакову спрямо-
ваність E та вектора rotH . Оскільки вектор rot H є перпендикуля-

64
рним до вектора H за означенням, то вектори E та H також взає-
мно перпендикулярні.
Перше рівняння Максвелла в диференційній формі пов’язує
струм у конкретній точці з проекціями H . Сам вектор H може
бути виражений через повний струм шляхом інтегрування відно-
шення (3.7) по замкненій поверхні S :

 rot H  dS   j пр
dS   jзм  dS . (3.9)
S S S
У лівій частині (3.9) за теоремою Стокса (3.6) понизимо порядок
інтегрування. Тоді (3.15) матиме вигляд

 H d  I пр  I зм .

Цей вираз є інтегральною формою першого рівняння Максвелла:
циркуляція H по замкненому контура  дорівнює повному стру-
му, що його охоплює цей контур. Струми провідності та струми
зміщення є повноправними джерелами вихрового магнітного поля.

3.4. Друге рівняння Максвелла

З курсу фізики відомий закон електромагнітної індукції - закон
Фарадея: електрорушійна сила в замкненому провідному конту-
рі дорівнює швидкості зміни магнітного потоку, але з проти-
лежним знаком:
Φ
e , (3.10)
t
тобто ЕРС протидіє зміні магнітного потоку
Φ   B  dS .
S

Максвелл узагальнив цей закон для будь-якого контура, а не

тільки для провідного.
За визначенням, ЕРС - це робота з переміщення заряду з однієї
точки в іншу через джерело збудження. Але цю роботу можна розг-
лядати як різницю потенціалів, тобто ЕРС можна пов’язати з харак-
теристиками електричного поля.
У співвідношенні (3.10) подамо ЕРС у вигляді роботи, тобто ци-
ркуляції вектора E по замкненому контура  :

65
 Φ
 E d   t
,

або, з урахуванням змісту лівої частини як магнітного потоку, маємо:
B
 E d    t
dS . (3.11)
 S
Для лівої частини (3.11) застосуємо теорему Стокса:
B
 rot E  dS    t dS ,
S S
тоді
B
rot E   ,
t
або
H
rot E  μ . (3.12)
t
Співвідношення (3.12) - це друге рівняння Максвелла, записане в
диференційній формі: електричне поле, утворене магнітним по-
лем, яке змінюється з часом, має вихровий характер.

3.5. Повна система рівнянь Максвелла

Рівняння Максвелла описують електромагнітне поле як форму
існування матерії.
Перше рівняння - узагальнений закон повного струму в диферен-
ціальній формі

rot H  jпр  jзм  jпр  
t
або в інтегральній формі
E
 H d  I пр  I зм  I пр    t
dS .
 S
пов’язує електричні та магнітні поля, що змінюються з часом.
Друге рівняння - узагальнений закон електромагнітної індукції в
диференційній формі

66
 H
rot E  μ ,
t
або в інтегральній формі
Φ
 E d   t
,

де Φ   B dS - магнітний потік, що визначає зміну електричного
S
поля в просторі через зміну магнітного поля з часом.
Третє рівняння є рівністю Гауса - Остроградського в диферен-
ційній формі
div D  ρ
або в інтегральній формі

 D dS  q Σ ,
S

яке свідчить про те, що джерелом безвихрового (потенціального)

електричного поля є електричні заряди.
Четверте рівняння в диференційній формі
div B  0
або в інтегральній формі
 B dS  0
S
свідчить про відсутність джерел безвихрового магнітного поля, тоб-
то вільних магнітних зарядів.
П’яте та шосте рівняння
D  εE ,
B  μH
є матеріальними, тобто пов’язують між собою характеристики поля
та параметри середовища, в якому це поле існує.
При аналізі електромагнітних явищ зручною може бути комплек-
сна форма подання рівнянь Максвелла, яка дає змогу формально
звільнитися від параметра «час».

67
 3.6. Рівняння Максвелла в комплексній формі
Нехай усі функції часу в рівняннях Максвелла змінюються за га-
рмонічним законом:
A  t   Am cos  ωt   ,
який у комплексній формі набирає вигляду:
A  t   Am cos  ωt    i sin  ωt     Am eit ,
де Am  Am ei — комплексна амплітуда з початковою фазою  .
Миттєве значення A  t  з відомою комплексною амплітудою A m
відтворюється як
A  t   Re  Am eit   Re  Am ei  t    Am cos  t    .
З урахуванням викладеного раніше перше рівняння Максвелла
набере вигляду

rot H m eit  gE m eit  


t
E e  .
m
it

Диференціюючи показову функцію і скорочуючи на неї ліву та

праву частини цього співвідношення, дістаємо:
rot H m  gE m  i E m  jпр  jзм .
Це співвідношення можна записати компактніше:
rot H m  i E m ,
g
де     i — комплексна діелектрична проникність середовища,

уявна частина якої залежить від частоти сигналу.
Діючи аналогічно, запишемо інші рівняння Максвелла у вигляді
rot Em  iμH m ;

divDm  m ;

divBm  0 ;

Dm  εEm ;

68
 Bm  μH .
Основні диференційні вирази, які тут дістали, можна звести до
алгебраїчної форми запису, застосувавши оператор Гамільтона:
  H m  i Em ;

  Em  i μH m ;

D  ρ m ;
Bm  0 .
Далі при необхідності будемо використовувати ту чи іншу форму
запису рівнянь Максвелла.
Отже, для шести невідомих - трьох проекцій вектора H та трьох
проекцій вектора E маємо шість рівнянь, які описують електричну
та магнітну складові змінного поля.

3.7. Класифікація середовищ за провідністю

Класифікуємо середовища за співвідношенням між значеннями
сил струмів провідності jпр та струмів зміщення jзм. Будемо називати
середовище провідним, якщо в ньому jпр  jзм , діелектричним,
якщо jпр  jзм , та напівпровідним, якщо jпр  jзм . Напівпровідне
середовище називають також діелектриком із втратами. З першого
рівняння Максвелла в комплексному вигляді випливає, що в середо-
вищі з фіксованими значеннями g та  співвідношення між стру-
мами jпр та jзм залежить від частоти сигналу ω . Отже, при деякій
частоті може бути забезпечена точна рівність jпр  jзм . Таку частоту
називають граничною частотою г. Згідно з раніше викладеним
gE  г Е ,
звідки
g
г  .

Таким чином, гранична частота є параметром середовища. При
  г маємо jпр  jзм і середовище є провідним. Якщо   г ,
то jпр  jзм і середовище стане діелектричним. При jпр  jзм сере-
довище буде діелектриком із втратами. Таке середовище називають
69
також напівпровідниковим. При забезпеченні радіозв’язку втрати в
середовищі необхідно зробити мінімальними, тому робочі частоти
слід вибирати з умови   г , забезпечуючи нерівність jзм  jпр .
Проте в разі дослідження відбиття хвиль можуть виявитись корис-
ними провідникові властивості певної поверхні.
Перше рівняння Максвелла в комплексному вигляді свідчить про
те, що вектор jпр збігається за фазою з вектором E , а вектор jзм
перпендикулярний до вектора E . Утворений при цьому на ком-
плексній площині кут δ (рис. 3.2) називається кутом діелектрич-
них втрат, тангенс якого є параметром середовища
jпр g
tg    ,
jзм ωε
jзм залежним від частоти поля  . Для діеле-
ктриків tg прямує до нуля, а для провід-
jпр  ників - до нескінченності.
Виникнення електромагнітного поля в
конкретному середовищі зумовлене наяв-
ністю в деякій його точці відповідного
j = jпр + jзм джерела. Поле здатне виконувати роботу,
тому що має відповідну енергією. Необ-
Рис. 3.2. Векторна хідно з’ясувати, на що витрачається енер-
діаграма струмів гія джерела поля. Відповідь на це запи-
тання має принципове значення.

Приклад 3.1. Визначити частоти, на яких середовище, що характеризуєть-

ся параметрами g = 0,1 1/Ом·м; ε = 60 ε 0 , де ε 0 = 10–9/36π Ф/м, набуває влас-
тивостей діелектрика, провідника, напівпровідника.
Р о з в ’ я з а н н я . Насамперед визначаємо граничну частоту середовища
g
fг   30 МГц.
2 ε
Із цього випливає, що на частотах f << 30 МГц середовище набуває вла-
стивостей провідника, а на частотах f >>30 МГц воно стає діелектричним.

70
 3.8. Закон збереження енергії електромагнітного поля.
Теорема Умова – Пойнтінга
Нехай у деякому замкненому об’ємі V існує джерело електро-
магнітного поля (рис. 3.3). Розглянемо, на що втрачається його ене-
ргія W. Питома енергія електромагнітного поля складається з пито-
мої енергії WE електричного поля та питомої енергії WH магнітного
поля. Таким чином в одиниці об’єму, повний запас електромагнітної
енергії визначається сумою:

WE , H  WE  WH (3.13)
Розкривши вирази для питомих
dV
енергій WE та WH , перепишемо
V
співвідношення (3.13) у такому
вигляді:
W E 2 H 2
= P +Q WE , H  
t .
2 2
Для визначення кількості елек-
тромагнітної, енергії зосере-
Рис. 3.3. Область простору дженої в усьому об’ємі, інтег-
з джерелом енергії руємо останнє співвідношення
за об’ємом V . Дістанемо таке:

  E 
1
W dV   H 2 dV .
2
E,H (3.14)
V
2 V
З’ясуємо, на що використовується енергія W з часом. Для цього
від обох частин виразу (3.14) візьмемо частинні похідні:
WE , H 1 
 dV   (E  H 2 )dV .
2

V
t V
2 t
Тепер за допомогою рівнянь Максвелла поєднаємо параметри
простору та часу. Перше рівняння Максвелла виражає зміну магніт-
ного поля у просторі через зміну електричного поля з часом. Пере-
пишемо його таким чином:
E
 =rot H  g E . (3.15)
t

71
 Друге рівняння Максвелла виражає зміну електричного поля у
просторі через зміну магнітного поля з часом. Подамо його у вигляді
H
=rot E . (3.16)
t
Співвідношення (3.15) помножимо на E , а (3.22) - на H , тоді ді-
станемо:
  E 2 
  E rotH  gE 2 ;   H 2 
    H rotE .
t  2 
 t  2 
Ліві та праві частини цих рівностей додамо почленно:
  E 2 H2 
  E rotH  H rotE  gE 2 .
  (3.17)
t  2 2 

Тут ліва частина - це питома енергія WE , H , а права є дивергенці-
єю векторного добутку E  H . Тоді з виразу (3.17) маємо:
WE , H
t
 
 div E  H  gE 2 .

Векторний добуток E  H є третім вектором, орієнтованим пер-

пендикулярно до них. Він характеризує випромінювання енергії з
нескінченно малого об’єму за одиницю часу. Цей вектор називаєть-
ся вектором Умова - Пойнтінга Π  E  H . Тепер в остаточному
вигляді теорема Умова — Пойнтінга в диференційній формі запи-
шеться так:
WE , H
 =div  gE 2 . (3.18)
t
Знак «мінус» у лівій частині свідчить про зменшення енергії в
одиниці об’єму. У правій частині перший доданок є потоком векто-
ра  через одиницю поверхні і характеризує процес випроміню-
вання електромагнітної енергії з об’єму dV . При цьому площина, в
якій лежать вектори E та H , називається фронтом хвилі. Другий
доданок правої частини (3.18) є добутком g E  E , тобто
gE 2  j пр  E . Це теплова енергія - джоульова теплота в одиниці
об’єму, яка зумовлюється протіканням струму густиною jпр й ви-
значає теплові втрати.

72
 Отже, співвідношення (3.18), яке виражає теорему Умова - Пой-
нтінга в диференційної формі, свідчить про те, що енергія джерела
електромагнітного поля в одиниці об’єму витрачається на ви-
промінювання через поверхню, яка обмежує цей об’єм, та на те-
плові втрати в цьому об’ємі.
Тепер поширимо здобутий висновок на об’єм V , інтегруючи
співвідношення (3.24) по всьому об’єму:


t
W E,H
dV   divΠ dV   gE 2 dV .
V V V

Тут перший доданок характеризує потужність випромінювання

P з об’єму V , а другий — теплові втрати Q в цьому об’ємі. Ліва
частина — це потужність електромагнітного поля, яке існує в
об’ємі V . Таким чином, теорема Умова - Пойнтінга в інтегральній
формі набирає вигляду:
W

 PQ.
t
Із цього співвідношення випливає, що зміна з часом енергії еле-
ктромагнітного поля в деякому об’ємі супроводжується випро-
мінюванням частини електромагнітної енергії у вільний прос-
тір, а решта її йде на теплові втрати в цьому об’ємі. Теорема
Умова - Пойнтінга є законом збереження енергії електромагнітно-
го поля. Енергія, що випромінюється з об’єму, може передаватись
електромагнітними хвилями, які поширюються у вільному просторі.
Тепер необхідно з’ясувати, яким закономірностям підпорядкову-
ється процес передачі енергії електромагнітного поля у вільному
просторі, тобто процес поширення електромагнітної хвилі. Для цьо-
го слід розглянути поводження векторів E та H з часом та в прос-
торі, наприклад у прямокутній системі координат x, y, z . Це дає змогу
на основі рівнянь Максвелла дістати хвильові рівняння. Вони є про-
міжною стадією в розв’язуванні рівнянь Максвелла і встановлюють
залежність напруженостей електричного і магнітного полів від
параметрів середовища, у якому електромагнітне поле збуджується і
поширюється.

73
 3.9. Хвильові рівняння
Розглянемо перші два рівняння Максвелла:
 E
rot H  g E   ,
t

rot E     H .
 t
При розв’язуванні цієї системи доцільно скористатися методом
підстановки. З цією метою до другого рівняння застосуємо оператор
«ротор»:
  E 
rot rot E   rot H    gE   .
t t  t 
Ліву частину цього виразу запишемо у вигляді:
rot rot E =grad div E 2 E ,
а у правій його частині rotH замінимо, скориставшись першим рів-
нянням Максвелла. У результаті дістанемо:
E 2 E
grad div E  E   g2
  2 . (3.19)
t t
Об’єднаємо третє та п’яте рівняння Максвелла:
ρ
div E  .
ε
Тоді згідно з рівнянням (3.19) дістанемо хвильове рівняння для
вектора E :
2 E ρ E
 2 E   = grad
, g (3.20)
t 2
 t
відоме як рівняння Гельмгольца. Його ліва частина описує хвильо-
вий процес у просторі, а права — зміну вектора E з часом.
Аналогічно, застосовуючи оператор «ротор» до обох частин дру-
гого рівняння Максвелла, дістаємо хвильове рівняння для вектора H
2 H H
 H  ε μ  μg , (3.21)
t 2
t

74
яке описує зміну вектора H у просторі та часі.
Загальний вигляд хвильових рівнянь спрощується, якщо їх пода-
ти в комплексних амплітудах. Запишемо миттєве значення вектора
E t  у комплексній формі:
E  t   Em e ,
i t

тоді перша та друга похідні за часом набирають вигляду:

E it 2 E
 iEm e ;  2 Em eit .
t t 2

Підставляємо ці похідні у вираз (3.20) і після скорочення на e it

маємо:
 g ρ
 2 E m  ω2 μ  ε  i  E m  grad . (3.22)
 ω ε
Вираз у дужках другого доданка являє собою комплексну діелек-
тричну проникність середовища  . Тепер (3.22) набуде вигляду
ρ
 2 E m  ω2 ε μ E m  grad . (3.23)
ε

Аналогічно можна дістати комплексну форму хвильового рів-

няння для вектора H :
2 H m  2  H m  0 . (3.24)
Комплексна форма рівнянь необхідна для докладного дослі-
дження амплітуд і фаз електромагнітних хвиль з урахуванням пара-
метрів середовища.

3.10. Класифікація електромагнітних хвиль.

Поняття про однорідні плоскі хвилі
З рівнянь Максвелла випливає, що вектори E та H взаємно пе-
рпендикулярні. Тому не існує такого електромагнітного поля, в яко-
му одночасно були б присутні по три проекції кожного з них. Неод-
мінно має бути відсутньою принаймні одна складова будь-якого
вектора вздовж напряму поширення хвилі, тобто вздовж вектора
Умова - Пойнтінга Π . Координатну вісь, паралельно якій орієнту-
ють Π , називають поздовжньою, а дві інші ортогональні осі — по-
перечними. У прямокутній та циліндричній системах координат поз-
довжньою вважають вісь z, а у сферичній - вісь r. Класифікацію еле-

75
ктромагнітних хвиль здійснюють за наявністю або за відсутністю
поздовжніх складових векторів E та H . Тому можливі лише такі
три типи електромагнітних хвиль:
- якщо відсутні проекції Ez (Er) та Hz (Hr), то поле називається
поперечним електромагнітним (рис. 3.4) і позначається симво-
лом «Т» (від грецького слова transversus - поперечний);
- якщо присутня проекція Hz (Hr), то неодмінно відсутня Ez (Er) і
поле називається поздовжньо-магнітним; позначається символом
«Н» (таке поле називають також поперечно-електричним і познача-
ють символом «ТЕ»);
- якщо присутня проекція Ez (Er), то неодмінно відсутня Hz (Hr) і
поле називається поздовжньо-електричним; позначається симво-
лом «Е» (таке поле називають також поперечно-магнітним і по-
значають символом «ТМ» ).

Е
jHy

jEy
H iEx
H
E kz
y jHy

jEy iEx
iHx
H
kz
0
z
–iHx

Рис. 3.4. Фронт електромагнітної хвилі

76
 Поля типу «Т» існують у необмежених середовищах, двопрово-
дових і коаксіальних лініях передавання електромагнітної енергії, а
поля типів «Е» та «Н» - у радіохвилеводах і об’ємних резонаторах.
Розглянемо докладніше деякі інші особливості поперечної елек-
тромагнітної хвилі .
Замкнена поверхня, усередині якої розташоване джерело хвилі
«Т» і в кожній точці якої вектори E ( H ) мають однакову фазу, на-
зивається фазовою поверхнею, або фронтом хвилі. Оскільки вектори
E і H лежать на фазовій поверхні, то вектор Π завжди перпенди-
кулярний до фронту хвилі. Якщо при переході від однієї точки фро-
нту хвилі до іншої значення поперечних проекцій векторів напру-
женості поля не змінюються, то хвиля є однорідною. Якщо на знач-
ній порівняно з довжиною хвилі відстані від джерела поля в деякому
тілесному куті фрагмент фронту хвилі є елементом сферичної (ци-
ліндричної) поверхні, то хвилю типу «Т» іноді називають сферич-
ною (циліндричною) хвилею. У тому разі, коли в межах тілесного ку-
та кривиною фронту хвилі можна знехтувати, хвилю типу «Т» нази-
вають плоскою хвилею.
У прямокутній системі координат однорідна плоска хвиля в загаль-
ному випадку має чотири складові (проекції) векторів E і H , що
утворюють такі пари: Ех та Ну, Еу та Нх (рис. 3.4). Якщо хвиля є од-
норідною, то вектори E та H в усіх точках її фронту не змінюють
своїх значень та напрямів. При цьому маємо частинні похідні:
E y Ex E y Ex
 0;  0;  0;  0;
x x y y
H y H x H y H x
 0;  0;  0;  0.
x x y y
З урахуванням зроблених припущень для плоскої однорідної
хвилі значно спрощуються хвильові рівняння відносно E та H .

77
 3.11. Поляризація однорідних плоских хвиль
Припустимо, що фронт однорідної плоскої хвилі, яка поширю-
ється здовж вісі z , міститься у площині x0y, а вектор E з віссю зна-
чень x утворює кут поляризації . Площина, в якій міститься вектор
напруженості електричного y
поля E та вектор Умова - E
jEy
Пойнтінга Π , називається
площиною поляризації (рис.
3.5) .
Необхідно з’ясувати, як H
поводиться вектор E з ча- 
сом та в просторі при зміні x
співвідношень між його про- 0 iEx
екціями E x та E y . Для хви-
лі, утвореної змінним стру- kz
мом, значення E змінюється z
з часом за гармонічним за- Рис. 3.5. Площина поляризації
коном:
E  t   iEx  jEy  iEmx cos  t  1   jEmy cos  t  2  ,
де Emx та Emy — амплітудні значення E x та E y .
Розглянемо частинні випадки цього співвідношення.
1. Нехай початкові фази 1  2   . Тоді модуль вектора E

E  Ex2  E y2  Emx
2
 Emy
2
cos  t  
залежить від часу, а кут поляризації
 Ey 
θ  arctg  

E
 x
від часу не залежить, і така поляризація називається лінійною.

2. Нехай 1  2   , Emx  Emy  Em . Тоді модуль вектора E
2
E  Em i cos t  j sin t ,
або
E  Em cos2 t  sin 2 t  Em  const

78
від часу не залежить, а кут поляризації
  arctgtgt   t ,
як бачимо, залежить від часу. Кінець результуючого вектора при
цьому описує коло, і поляризація називається коловою.

3. Нехай Emx  Emy , 0  1  2  . При цьому модуль вектора E
2
та кут поляризації θ є функціями часу. Така поляризація називаєть-
ся еліптичною.
Таким чином, назва виду поляризації відповідає геометричній
фігурі, яка описується в часі кінцем вектора E у площині x0y. Елек-
тромагнітні хвилі завжди поширюються в конкретному середовищі.
Раніше, розглядаючи класифікацію середовищ за провідністю, ми
з’ясували, що одне і те саме середовище для хвилі однієї частоти
може бути провідним, а для хвилі іншої частоти - діелектричним.
Виведемо тепер співвідношення для кількісної оцінки параметрів,
що характеризують поширення хвиль у різних середовищах.

3.12. Хвильові рівняння для однорідних плоских хвиль

Припустимо, що у просторі відсутні заряди, тобто ρ  0 . При
цьому хвильове рівняння (3.29) для вектора E спрощується:
2 Em  2   Em  0 . (3.25)

Оскільки вектор E m заданий сумою проекцій, то рівнянню (3.25)
відповідає система трьох рівнянь:
 2 Emx  2   Emx  0;
 2
 Emy     Emy  0;
2
(3.26)
 2
 Emz     Emz  0 .
2

Використовуючи ознаки однорідних плоских хвиль, систему

(3.26) запишемо у вигляді
  2 Emx
 z 2     Emx  0;
2

 2 . (3.27)
  Emy  2   E  0 .
 z 2 my

Аналогічно змінимо хвильове (3.27) рівняння відносно складових

вектора H :
79
   2 H mx
 z 2     H mx  0;
2

 2 (3.28)
  H my  2   H  0 .
 z 2 my

Рівняння (3.27) та (3.28) мають однакову структуру і однакові за-

гальні розв’язки. Це однорідні диференціальні рівняння другого
порядку. Їхні елементи - комплексні амплітуди - містять показникові
функції. Тому загальні розв’язки хвильових рівнянь доцільно вира-
зити також через показникові функції. Отже, перед другим додан-
ком рівнянь (3.27) і (3.28) необхідно знак «плюс» змінити на «мі-
нус». Позначивши k 2  2  , дістанемо:
k  i  . (3.29)
Рівняння (3.27) та (3.28) наберуть вигляду
 2 Emx
 k 2 Emx  0; (3.30)
z 2
 2 Emy
 k 2 Emy  0; (3.31)
z 2
 2 H mx
 k 2 H mx  0; (3.32)
z 2
 2 H my
 k 2 H my  0 . (3.33)
z 2

Розв’язки цих рівнянь визначають проекції векторів E та H у

будь-якій точці осі z у будь-який момент часу t . Якщо серед рів-
нянь (3.27) і (3.28) будуть взаємозв’язані пари, то тоді можна
розв’язувати тільки два рівняння. Зв’язок між векторами E та H
встановлюється першим та другим рівняннями Максвелла. Викори-
стаємо перше:
rot H  iEm .
Урахувавши те, що вектори E та H задаються геометричною
сумою своїх проекцій, та скориставшись записом ротора в декарто-
вій системі координат, запишемо перше рівняння Максвелла у ви-
гляді сукупності трьох скалярних рівнянь:

80
  H mz H my
   iEmx ;
 y z
 H mx H mz
   iEmy ; (3.34)
 z x
 H my H mx
   iEmz .
 x y
Узявши до уваги ознаки однорідних плоских хвиль, спростимо
вирази (3.33):
 H my
  iEmx ;
z
 (3.35)
 H mz  iE .
 x my

Отже, проекція E mx пов’язана з H my , а рівняння (3.30), (3.33) та

(3.35) характеризують горизонтально-поляризовану хвилю. Рівняння
(3.30) - (3.32) описують навскісно-поляризовану хвилю.

3.13. Поширення однорідних плоских хвиль

у напівпровідникових середовищах
Розв’язки кожного з рівнянь (3.30) - (3.35) відомі з курсу мате-
матики [4]. Розглянемо, наприклад, розв’язок рівняння (3.30)
 
E  E e k z  E ek z .
mx 1x 2x (3.36)

Комплексний коефіцієнт k (3.29) маємо у вигляді

k    i . (3.37)
Тоді зі співвідношення (3.36) дістаємо:
E m x  E1x e  α z å iβ z  E 2 x e z ei β z . (3.38)
Перейшовши до миттєвих значень, зведемо (3.38) до вигляду
Ex  t   E1x ez cos  t  z  1   E2 x ez cos  t  z  2  . (3.39)
z
Оскільки E1x  E1x e , то перший доданок характеризує хвилю,
яка відходить від початку координат, тобто пряму чи падаючу хви-
лю з амплітудою E1x , що зменшується зі збільшенням z залежно
від значення коефіцієнта α . Отже, α - коефіцієнт загасання.

81
 Коефіцієнт  характеризує відставання повної фази залежно від
z , тому  називається коефіцієнтом фази. Таким чином, величина
k (3.37) характеризує комплексний коефіцієнт загасання хвилі.
Розглянемо другий доданок (3.39). Оскільки E2 x  E2 x ez , то він
характеризує хвилю, яка рухається до початку координат, тобто це
зворотна, або відбита, хвиля. Значення 1 та 2 - початкові фази
падаючої та відбитої хвиль.
Розв’язування рівнянь (3.31) - (3.33) аналогічне розв’язуванню
рівняння (3.39). Наприклад, із (3.33) випливає, що
H my  H1 y ez eiz  H 2 y ez eiz , (3.40)
або для миттєвих значень
H y  t   H1 y ez cos  t  z  1  
 E2 y ez cos  t  z   2  . (3.41)
Тепер з’ясуємо залежність H y  t  від Ex  t  . Зв’язок між ними ви-
значається співвідношенням (3.35), тому підставимо в нього значен-
ня E x (3.36) та H y (3.40) з урахуванням (3.41). Після диференцію-
вання та згрупування подібних членів, дістанемо:
 kH1 y  iE1x  e kz   kH 2 y  iE2 x  ekz  0 . (3.42)
Для будь-яких значень ця рівність виконується тільки в тому ра-
зі, коли кожний множник у круглих дужках дорівнює нулю, тобто
(3.42) розкладається на рівняння:
kH1 y  iE1x  0 ; (3.43)
kH 2 y  iE2 x  0 . (3.44)
Зі співвідношення (3.43) випливає, що комплексні амплітуди E1x
та H 1 y пов’язані між собою комплексним коефіцієнтом пропорцій-
ності W1 , який називається хвильовим опором:
E1 x k
W1   .
H1 y i
Використовуючи (3.41), дістаємо:

W1  .

82
 Враховуючи, що величина  визначається співвідношенням
(3.22), дістаємо ще кілька форм запису хвильового опору -у декар-
товій та полярній системах координат. У декартовій системі:
μ i ωμ ωμ
W1     2 2 β  i α   X  iY .
ε k α β
Таким чином, дійсна частина хвильового опору визначається
співвідношенням

X  ,
 
2 2

а уявна - співвідношенням

Y .
 2  2
У полярній системі координат
E1 x ei 1
E1 x
W1  iψ1
 ei      W1ei .
1 1

H1 y e H1 y
При цьому модуль та фаза хвильового опору набирають вигляду

W1  X2 Y2  ;
 2  2
Y 
  arctg =arctg .
X 
Значення модуля W характеризує відношення амплітуд E1x та
H1y , а фаза Φ - зсув за фазою між миттєвими значеннями E1x та
H1y падаючої хвилі.
Аналогічно на основі виразу (3.44) встановлюємо зв’язок між
E2 x та H 2 y :

E2 x 
W2     W1  W .
H2 y 
Таким чином, хвильові опори для падаючої та відбитої хвиль од-
накові за модулем, але протилежні за фазою. При цьому співвідно-
шення (3.41) можна надати у вигляді:

83
 E1x
H y t   e z cos  t  z  1    
W
E2 x
 ez cos  t  z  2      .
W
Розподіл миттєвих значень E x t  (3.39) і H y t  (3.41) у просторі
можна подати графічним зображенням. На рис. 3.6 наведено епюри
миттєвих значень E1x t  (3.39) та H1y t  (3.41) падаючої хвилі в
момент часу t1 , в який фаза хвилі в будь-якій точці z1 відстає від
фази на початку координат на величину  z , а амплітуда хвилі в цій
точці менша, ніж амплітуда на початку координат, у e z раз.
У наступний момент часу t 2 фаза хвилі в усіх точках зміниться
на величину  t2  t1  , а амплітуда залишиться незмінною. Тому на
рис. 3.6 зображено епюру хвилі, що біжить у напрямі вектора Умова -
Пойнтінга вздовж осі z . Швидкість поширення хвилі можна знайти,
дослідивши повну фазу, наприклад, падаючої хвилі.

H1y
-x
e

E1x

y -x
e
x

0 z

Рис. 3.6. Миттєва епюра електромагнітної хвилі

84
 Нехай у момент часу t1 в точці z1 повна фаза  , тобто аргумент
при косинусі, визначається як
  t1  z1  1 .
З’ясуємо, в який момент часу t2  t1 в точці z2  z1 повториться
та сама фаза. Оскільки фази в обох випадках рівні між собою, то
  z2  z1  z2  z1
t2  t1   t1  .
 /
Оскільки одиниця виміру другого доданка є час, то швидкість
поширення хвилі, або фазова швидкість, набирає вигляду

u= .

Тепер можна визначити довжину хвилі, що поширюється. Нехай
t2  t1  T - період гармонічної функції. Тоді довжина хвилі
 2
  T  T .
 
Тепер потрібно вивести розрахункові співвідношення для коефі-
цієнтів  та  . Цю задачу можна розв’язувати, порівнюючи вираз
(3.29) для коефіцієнта поширення k , який визначається параметра-
ми середовища, із виразом для цього самого коефіцієнта, який пода-
ється через  та  (3.37). Підносячи до квадрата ці рівності та при-
рівнюючи їх, маємо:
2   2  i 2  2 ,
де
g
    i .

Останнє співвідношення еквівалентне системі двох рівнянь з
двома невідомими  та  :

 2  2  2  ;

2  g .

85
 Розв’язуючи цю систему та враховуючи, що  - додатна дійсна
величина, маємо:

  
2
 g 
  1     1 ; (3.45)
2 
    

  
2
 g 
  1     1 . (3.46)
2 
    
У цих співвідношеннях
g
= tg  ,

де  - кут діелектричних втрат, тому (3.45) та (3.46) можна запи-
сати у вигляді:
 
 1  tg 2   1 ; (3.47)
2  

 
 1  tg 2   1 . (3.48)
2  
Таким чином, дістали вирази, що описують залежність коефіці-
єнтів загасання та фази від параметрів середовища  ,  , g та час-
тоти сигналу  в загальному випадку незалежно від співвідношення
між струмами провідності та зміщення. На практиці часто трапля-
ються середовища, в яких jпр  jзм - провідні, а також середовища,
де jпр  jзм - діелектричні. Усі здобуті співвідношення справджу-
ються і для них, проте формули (3.45) і (3.46) для цих випадків мо-
жна спростити без погіршення точності. При цьому виявляються
особливості поширення хвиль у провідниках та діелектриках [4 -
11; 13 - 15].
7
Приклад 3.2. У середовищі з параметрами   100 , μ  4π  10 Ф/м,
g = 0,05 см/м поширюється хвиля частотою f = 108 Гц з амплітудою 180 В/м
у початку координат. Визначити швидкість поширення фронту хвилі та
амплітуду її електричної складової на відстані r = 2,5 м від початку коор-
динат.

86
 Р о з в ’ я з а н н я . З аналізу умови задачі виливає, що середовище є на-
півпровідниковим. Для цього випадку швидкість поширення фронту хвилі
визначимо за поданою в табл. 3.1 формулою V  ω / β , де з цієї самої таб-
лиці коефіцієнт фази визначається співвідношенням

  2 
βω  εμ  1   g   1  7,172 рад/м.
 2   ωε  
  
При цьому значення швидкості фронту
V   /   8,761107 м/с.
Для визначення амплітуди електричної складової обчислимо коефіцієнт
загасання з табл. 3.1:

  2 
αω  εμ  1   g   1  2,752 м–1.
 2   ωε  
  
При цьому шукана амплітуда електричної складової

E (r )  E0 eα r  0,179 В/м.

3.14. Поширення однорідних плоских хвиль

у діелектричних та провідних середовищах
Діелектричне середовище характеризується нерівністю
jпр  jзм , тому
g
tg   1 .

При цьому у співвідношеннях (3.45) та (3.46) величиною tg
можна знехтувати, тоді   0;     , тобто в ідеальному діелек-
трику електромагнітна хвиля поширюється без теплових втрат.
Провідне середовище характеризується нерівністю jпр  jзм ,
при цьому в (3.45) та (3.46) можна знехтувати одиницею порівняно з
tg . Тоді     g . Спрощені основні співвідношення, необхід-
ні для розрахунків характеристик хвиль, що поширюються в діелек-
триках та провідниках, наведено в табл. 3.1.
87
 Таблиця 3.1
ОСНОВНІ ПАРАМЕТРИ ЕЛЕКТРОМАГНІТНОЇ ХВИЛІ

Пара- Середовище
метр напівпровідне діелектричне провідне
tg  1 tg << 1 tg >> 1




2
 1  tg   1
2
0
g
2
 

2
 1  tg   1
2
  
2

g
2
W   
2
  2  g

  
arctg 0
 4
  
 
X
2
 2  2g
 
 
Y 0
2 2
 2g
 1 2
V c
  g
 2 c 2
2
 f g

Для повітря або вакууму

109
 Ф/м,   4  107 Гн/м,
36
тоді модуль хвильового опору W  120   377 Ом, а швидкість
v  c  3 108 м/с дорівнює швидкості світла.
Розглядаючи співвідношення, наведені в табл. 3.1, можна дійти
таких висновків:
- у діелектричному середовищі хвиля поширюється без теплових
втрат, фаза хвильового опору дорівнює нулю;

88
 - у провідному середовищі теплові втрати пропорційні до g ,
фаза хвильового опору дорівнює 45о а довжина хвилі певним чином
залежить від частоти джерела та параметрів середовища.
При цьому очевидно, що найбільш сприятливі умови для поши-
рення радіохвиль забезпечуються в діелектричному середовищі.
У провіднику скінченних розмірів спостерігається явище «витіс-
нення» електромагнітного поля та змінного струму до його поверх-
ні, яке в ряді випадків використовується на практиці.

3.15. Поверхневий ефект у провідниках

Нехай на відрізку плоского півобмеженого провідника тече змін-
ний струм I t   I m sin t (рис. 3.7). Проаналізуємо, як в його тов-
щині вздовж осі z розподіляється електричне поле та електричний
струм, що його створив [9; 13].
kEz
E

0 iEx(0)
x

e–z
jпр(t)

jHy
iEx(z)
о
315
y

kz
z
Рис. 3.7. Фрагмент провідника зі змінним струмом

Навколо струму утворюється магнітне поле, причому вектор H

перпендикулярний до струму I і напрямлений по осі y , тобто
H  jH y . Якщо провідник ідеальний, то на кожному його відрізку
різниця потенціалів дорівнює нулю і вектор E розміщений верти-
кально. Але якщо, як це зазвичай буває, провідник неідеальний і на

89
будь-якому його відрізку різниця потенціалів не дорівнює нулю, то
з’являється поперечна складова Ex (див. рис. 3.7).
При цьому результуючий вектор E напрямлений похило до по-
верхні поділу з провідним середовищем, але перпендикулярно до
вектора H . Унаслідок цього вектор Умова - Пойнтінга Π  E  H
має складові
iΠ x  kEx  jH y ;
(3.49)
kΠ z  iEx  jH y .
Складова kΠ z характеризує поширення поля в напрямі осі z ,
тобто всередину провідника. Амплітуда в будь-якій точці z від-
носно z = 0 визначається як Ez  z   Ez  0  ez , тобто зменшується за
експоненціальним законом. Співвідношення (3.49) множимо на про-
відність g і враховуємо, що gE - густина струму провідності jпр .
При цьому розподіл амплітуди струму визначається виразом
jx  z   jx  0  ez ,
тобто струм і утворене ним поле зменшуються за експоненціальним
законом при збільшенні z . Знайдемо глибину проникнення поля та
струму в провідник - відстань z 0 , на якій поле зменшується в e z
раз. Для цього візьмемо співвідношення
Ex  0 
 e z ,
Ex  z 
z0
звідки e  e . Тоді шукана відстань визначатиметься формулою
1 2
z0   . (3.50)
 g
Із (3.50) випливає, що чим кращий провідник, тобто чим більша
провідність g , тим менша глибина проникнення в нього поля. От-
же, чим кращий провідник та більша частота, тим більша частина
струму тече по поверхні провідника.
Покажемо практичну значущість цього явища. Згадаємо теорему
Умова - Пойнтінга: енергія електромагнітного поля в деякому
об’ємі витрачається на випромінювання з нього та на теплові
втрати у ньому, причому значення втрат пропорційне до провід-
ності середовища g . Але поверхневий ефект призводить до того,
що струми витісняються з товщі провідника до його поверхні, на-
90
приклад антени або стінки хвилеводу. При цьому зменшується
об’єм провідника, що зайнятий струмом. При g   цей об’єм
прямує до нуля. Отже, чим вище значення g провідника, з якого
зроблено, наприклад, антену, тим менші теплові втрати в ній. Тому
у випадках, які вимагають мінімізації теплових втрат, поверхню
провідника покривають плівкою провідника з високою провідністю
(срібло, золото).
Отже, ми розглянули динамічний опис електромагнітних хвиль,
особливості їх поширення в різних середовищах. Але хвилі зо-
бов’язані своєму виникненню конкретним джерелам енергії. Тому
необхідно з’ясувати, яким чином параметри поля пов’язані з пара-
метрами джерел. Так, у розділі «Електростатика» для зв’язку пара-
метрів електростатичного поля з його джерелом служить електрич-
ний потенціал поля. Відповідно в динаміці існують поняття про
електродинамічні потенціали. За їх допомогою досліджують випро-
мінювальні системи.

3.16. Електродинамічні потенціали

Проміжною функцією при розв’язуванні задач електростатики є
потенціал електростатичного поля U . З одного боку, він пов’язаний
з об’ємною густиною зарядів рівнянням Пуассона [4]
 2U  2U  2U ρ
 2U     ,
x 2
y 2
z2

розв’язок якого
1 ρ
U  dV ,
4 r V

де r  x 2  y 2  z 2 . З другого боку, потенціал U пов’язаний з на-

пруженістю поля E :
U    E  dr  const .

Таким чином, за відомим значенням ρ можна знайти E та,

навпаки, за E можна визначити ρ .
При розв’язуванні задач магнітостатики таку саму роль виконує
векторний потенціал A , пов’язаний Із густиною струму jпр такою
формулою [1 - 4; 9; 12]:

91
 μ jпр
A  r
dV ,
4π V

а з напруженістю магнітного поля - співвідношенням

1
H rot A .

Таким чином, за відомою густиною струму j можна знайти век-
тор H .
Наведені співвідношення стосуються статичних полів. Знайдемо
тепер аналогічні проміжні функції U  t  та A  t  , які описують ди-
намічне поле. Припустимо, що джерелами полів є струми провіднос-
ті та заряди, яки називають сторонніми. Ці струми та заряди не за-
лежать від напруженості поля, оскільки створюються під впливом
сторонніх джерел енергії.
Введемо векторний електродинамічний потенціал A . Для цього
скористаємося четвертим рівнянням Максвелла у вигляді
div B  t   0 . З теорії поля відомо таке: якщо дивергенція деякого
вектора, наприклад B , дорівнює нулю, то існує певний вектор,
наприклад A , такий, що його ротор дорівнює початковому век-
тору B :
B  rot A . (3.51)
Використовуючи матеріальне рівняння B   H , перетворюємо
вираз (3.51):
1
H  rot A , (3.52)

де H (3.52) та A - функції часу. Таким чином, векторний потенці-
ал A дає змогу знайти напруженість магнітного поля H .
Тепер знайдемо напруженість електричного поля E . Для цього
скористаємося другим рівнянням Максвелла
H  t 
rotE  t    .
t
Урахувавши співвідношення (3.52), це рівняння можна записати
в такій формі:

92
  1  A
rot E    rot A   rot .
t    t
Оскільки ротор вектора є операція диференціювання за коорди-
натами, то останнє співвідношення еквівалентне такому:
 A 
rot  E 
  0.
 t 
З векторного аналізу відомо, що коли ротор вектора дорівнює
нулю, то існує скалярна функція, наприклад Ψ , градієнт якої до-
рівнює початковому вектору, тобто
A
E  grad  .
t
При A  t   const маємо  A/ t  0 , і тоді останнє співвідношення
збігається з відомим (1.20), якщо   U . Тому скалярну функцію
 замінимо функцією  U  , тобто на вибір знака немає вимог. У
результаті останнє відношення набере вигляду
A
E  gradU  . (3.53)
t
Звідси випливає, що в динамічному процесі на відміну від статич-
ного напруженість E визначається не тільки електричним потенці-
алом U , а й векторним потенціалом магнітного поля A .
Тепер установимо зв’язок електродинамічних потенціалів A та
U з параметрами першоджерел поля. У перше рівняння Максвелла:
 E t 
rot H  t   j  t   
t
підставимо H та E , які визначаються співвідношеннями (3.52) та
(3.53):
1   A 
rot  rot A   j    gradU  . (3.54)
  t  t 
Скориставшись оператором Гамільтона, зведемо вираз (3.53) до
вигляду:

93
 2 A  U 
 2 A    grad    div A   j . (3.55)
t  t 
2

Це рівняння має нескінченну множину розв’язків, оскільки міс-

тить дві невідомі величини: A та U . Його можна звести до рівнян-
ня з одним невідомим, якщо накласти такі вимоги, щоб вираз у дуж-
ках співвідношення (3.55) дорівнював нулю:
U

 div A  0.
t
Це співвідношення між A та U називається калібрувальним пе-
ретворенням Лоренца. При цьому вираз (3.55) спрощується:
2 A
 2 A  
 j . (3.56)
t 2
Зі співвідношення (3.56) випливає, що векторний потенціал A
визначається густиною струму j . При  A / t  0 дістаємо рівняння
для статики. Оскільки співвідношення (3.56) відрізняється від ста-
тичного, то буде відрізнятися і його розв’язок.
Тепер встановимо зв’язок потенціалу U з густиною зарядів ρ .
Для цього в третє рівняння Максвелла div D  t   ρ  t  підставимо
значення E (3.53):
 A  ρ
div   gradU    .
 t  ε
Перепишемо це співвідношення у вигляді

t
 div A   div gradU   .
ρ
ε
(3.57)
Ураховуючи, що
U
div A   ,
t
а
divgradU  2U ,
перетворюємо співвідношення (3.57):

94
  2U ρ
 2U    . (3.58)
t ε 2

Знайдемо розв’язки рівнянь (3.56) та (3.58), які називаються рів-

няннями Даламбера [4]. Розглянемо останнє. Його розв’язок буде
найпростішим у разі точкового заряду. При цьому потенціал U у
сферичній системі координат не залежить від кутів і визначається
лише відстанню r від заряду до точки спостереження. При цьому
перший доданок (3.58) набирає вигляду:
 2U 2 U
 2U  , 
r r r 2

а рівняння Даламбера перетворюється на таке:

 2U 2 U  2U ρ
    . (3.59)
r 2
r r t 2
ε
Спростимо ліву частину рівняння (3.59). Для цього введемо нову
функцію   Ur . Диференціюючи за змінною r , дістаємо:
U 1  
  ; (3.60)
r r r r2
 2U 1  2 2  
 . 
(3.61) 2
r r r
2
r r r3 2 2

Підставляючи значення (3.61) і (3.62) у співвідношення (3.59), ді-

стаємо хвильове рівняння:
 2  2 ρ
   .
r 2
t 2

Це неоднорідне диференціальне рівняння другого порядку в час-
тинних похідних. Припустимо, що ρ =0. Тоді це рівняння перетво-
рюється на однорідне
2  2
  0,
r 2 t 2
формальний розв’язок якого має вигляд
  t   U1  t  r / c   U 2  t  r / c  .

95
 Тут у дужках виділено аргументи відповідних функцій:
c  1/  - швидкість поширення процесу в напрямі r . Але оскільки
U   / r , то цей розв’язок еквівалентний співвідношенню
U1  t  r / c  U 2 t  r / c 
U t    . (3.62)
r r
Звідси випливає, що аргументи функцій U1 і U 2 зсунені в часі
відносно аргументу функції U t  на величину r / c . Хвильові про-
цеси U1 та U 2 поширюються зі швидкістю c у протилежних напря-
мах, зберігаючи однакові значення в усіх точках r  const при зміні
просторових координатних кутів. Таким чином, розв’язок рівняння
(3.62) описує дві сферичні хвилі, одна з яких U 1 відходить від центра в
нескінченність, а друга U 2 рухається з нескінченності до центра.
У необмеженому однорідному середовищі існують тільки хвилі,
які розходяться від джерела, - прямі, або падаючі, хвилі. Тому далі
вважатимемо, що U 2 t  r / c   0 і
U1  t  r / c 
U t   , (3.63)
r
де U1  t  r / c  - поки що невідома функція часу. З електростатики
відомо, що потенціал U пов’язаний зі значенням точкового заряду
q за законом Кулона
q
U . (3.64)
4 r
Порівнюючи вирази (3.63) та (3.64), помічаємо, що розмірність
лівої та правої їхніх частин буде одна й та сама, якщо
q t  r / c 
U1  t  r / c   ,
4
тому електричний потенціал змінного струму
q t  r / c 
U t   .
4
Таким чином, потенціал U t  , що реєструється на відстані r у
момент часу t , визначається значенням заряду q в попередній щодо
спостереження момент часу t  r / c  . Іншими словами, U t  загаю-
96
ється щодо стану заряду на час t   r / c . Причиною створення по-
тенціалу є заряд. Потенціал - це наслідок наявності заряду. Наслідок
завжди відстає від причини на величину, яка визначається відстан-
ню r та швидкістю c поширення процесу. Тому стан, яким харак-
теризується потенціал у момент часу t , зумовлюється станом заряду
в попередній момент часу. З огляду на це електродинамічні потенці-
али називають загаяними.
Тепер від точкового заряду перейдемо до об’ємного з густиною
ρ . У загальному випадку маємо
1 ρ t  r / c 
U t    dV , (3.65)
4 V
r
де r - відстань від елемента об’єму dV , що містить об’ємний заряд
t  r / c  , змінюваний із часом, до точки спостереження, в якій
визначається значення U t  .
Аналогічно записується розв’язок рівняння (3.56) для загаяного
векторного потенціалу:
 j t  r / c 
At    dV .
4
r V

У ряді випадків може виявитися корисною комплексна форма за-

пису A та U . Нехай, наприклад t  r / c    m cos t  r / c  , тоді
комплексна форма запису має такий вигляд:
  t  r / c   m ei r ei t ,
де β   / c — коефіцієнт фази.
Урахувавши, що ліва частина (3.65) змінюється за гармонічним
законом, скоротимо її на e it :
1 ρ
 e
 i r
Um  dV .
4 r V

Аналогічно маємо
 j ir
A m   e dV . (3.66)
4 V r
Зі здобутих співвідношень випливає, що потенціали U та A від-
стають за фазою від відповідних значень  та j на величину β r ,

97
яка визначає час загоювання t   β r / ω  r / c  r εμ . Практичне зна-
чення розглянутих питань полягає в тому, що здобуті знання явля-
ють собою апарат для аналізу електромагнітних полів, збуджуваних
за допомогою спеціальних випромінювальних технічних систем, які
називаються антенами. В основі численних видів антен лежить
елементарний електричний вібратор — найпростіший випроміню-
вач (збуджувач) енергії електромагнітного поля.

3.17. Елементарний електричний вібратор

Елементарний електричний вібратор (диполь Герца) - це ко-
роткий порівняно з довжиною хвилі  відрізок провідника довжи-
ною  , по якому тече електричний струм. Зазначеному вібратору
притаманні такі обмеження [9]:
- відстань r від точки спостереження до будь-якої точки є вели-
чина незмінна;
- розподіл струму по довжині вібратора - рівномірний;
- фаза струму, який тече по вібратору, у кожній його точці в
будь-який момент часу одна й та сама.
Нехай електричний вібратор розміщений відносно початку коор-
динат так, як показано на рис. 3.8.

z 0
k Amz
  Am
0

 0
r Amz

j y
 m

x 

Рис. 3.8. Елементарний електричний вібратор

98
 Напруженість поля, яке він збуджує в будь-якій точці простору,
можна визначити за таким алгоритмом:
- за густиною струму j m , який тече по вібратору, на основі вира-
зу (3.56) можна знайти A ; m
- за потенціалом A m згідно з рівнянням (3.52) знайдемо H m
у будь-якій точці простору;
- використовуючи перше рівняння Максвелла, за відомим H m
визначимо напруженість E m .
Припустимо, що навколишній простір - необмежений ідеальний
діелектрик, в якому відсутні струми провідності та заряди. Згадаємо,
що густина стороннього струму j m у диполі та відповідний йому
векторний потенціал A паралельні. Оскільки j збігається з віссю
m m

z (див. рис. 3.8), то вектор A m має лише одну проекцію:

 jm
Amz 
4
 r
e  i r dV . (3.67)
V

Ураховуючи, що об’єм елемента диполя dV  S dz , де S — пло-

ща поперечного перерізу, а j m  I m / S , (3.66) спрощується:
 Im
Amz 
4
 r
e  i r dz , (3.68)

де Im - комплексна амплітуда струму вібратора.

При обмеженнях, сформульованих раніше, підінтегральна функ-
ція співвідношення (3.68) для будь-якої точки вібратора є сталою.
Тому

Amz  I m e  i r .
4r
Електричний вібратор досліджуємо у сферичній системі коорди-
нат r , ,  . Тоді, як випливає з рис. 3.8, для складових векторного
магнітного потенціалу дістанемо:

Amr  Amz cos   I m e  i r cos  ; (3.69)
4r

99
 
Amθ   Amz sin    I m e  i r sin  ;
4r
Am  0 . (3.70)
Далі визначимо проекції вектора H m . Згідно з рівнянням (3.52)
маємо:
1
Hm  rot Am .

У сферичній системі координат це співвідношення набирає тако-
го вигляду:
 1 r0 A 
r 0 H mr   0 H m θ  0 H m 
 
  r sin    
 Am sin    m  
 
  1 Amr     A 
 rAm   mr   .
0 0

    r Am    
r  sin   r  r  r  
З огляду на те, що обидві частини записано відносно одних і тих
самих проекцій, та з урахуванням співвідношень (3.69) і (3.70)
дістаємо:
H mr  0 ; (3.71)
H m  0 ; (3.72)
1  A  I  1
H m    r Am   mr   m  i  2  ei r sin  
 r  r   4  r r 

2  i r
     
2

 Im e i    sin  . (3.73)
4  2 r  2 r  
Отже, магнітне поле електричного вібратора має лише азимута-
льну складову H  . Знайдемо тепер складові електричного поля. Для
цього скористаємося першим рівнянням Максвелла в комплексному
вигляді з урахуванням того, що для ідеального діелектрика g = 0:
rot H m  iEm ,
Звідси
i
Em   rotH m ,

100
а через проекції
 i  r0 H m 
r 0 Emr   0 Em   0 Em  
 
  r sin    
 H m sin   
 


 0  1 H mr   0   H 
    r H m      rH m   mr   .
r  sin   r  r  r   
Підставивши в здобуте співвідношення відповідні значення про-
екцій вектора H m (3.71) - (3.73) та виконавши диференціювання,
дістанемо:
Im 3  i r
   2    3 
Emr  e    i   cos  ; (3.74)
2  2 r   2 r  

Im     
2
  
3

Em  3 e  i  r  i   i   sin  ; (3.75)
4  2r  2 r   2 r  
Em  0 . (3.76)
Таким чином, складові вектора Em містяться у площинах, перпе-
ндикулярних до вектора H m , незалежно від кута  . Кожна складова
поля має кілька компонентів. Одні компоненти синфазні зі струмом
I m , інші - зсунені відносно нього за фазою на 90о. Залежно від відс-
тані r одні компоненти зменшуються швидше, інші повільніше.
У зв’язку з цим простір, що оточує вібратор, можна умовно поділи-
ти за геометричною ознакою на зони, в кожній з яких поле має спе-
цифічні особливості. Область простору, обмежену значеннями
r   , називають близькою зоною вібратора; область простору,
обмежену значеннями r   , називають далекою зоною; область
простору, для якої r   , називають проміжною зоною.
Розглянемо особливості електромагнітного поля вібратора в
кожній зоні і виведемо відповідні аналітичні співвідношення.

3.17.1. Близька зона

Скориставшись ознакою близької зони електричного вібратора
( r   ), спростимо співвідношення (3.73) - (3.76), знехтувавши в
них доданками нижчих степенів у квадратних дужках. Крім того,
візьмемо до уваги, що e ir  e 2r /   1. При цьому дістанемо такі
співвідношення для проекцій векторів напруженості електричного
та магнітного полів у сферичній системі координат:
101
 - азимутальна складова вектора напруженості магнітного поля
Im
H m  sin  ; (3.77)
4r 3
- радіальна складова вектора напруженості електричного поля
Im
Emr  i cos  ; (3.78)
2r 3
- меридіанна складова напруженості електричного поля
Im
Em  i sin  . (3.79)
2r 3
Звідси випливає, що силові лінії магнітного поля у близькій зоні
охоплюють струми I m вібратора. Співвідношення (3.77) і (3.78)
охоплюють собою закон Кулона для вібратора. Із нього випливає,
що вектор Em  r 0 Emr  0 Em починається та закінчується на полю-
сах вібратора. Таким чином, структура електромагнітного поля у
близькій зоні має вигляд, як це зображено на рис. 3.9, де суцільною
лінією позначено вектор E , а пунктиром - вектор H .
Електричну та магнітну складові поля вібратора індуковано
струмами I та зарядами на його кінцях. З огляду на це близьку зону
називають зоною індукції.
r
z
E

 H

y


Рис. 3.9. Структура поля у близький зоні елементарного вібратора

102
 Зі співвідношення (3.77) випливає, що складова H m змінюється
у фазі зі струмом I m , а зі співвідношень (3.78) та (3.79) випливає, що
складові Emr та Em зсунені за фазою відносно I m на 90о.
Таким чином, між електричним та магнітним полями вібратора в
зоні індукції також існує фазовий зсув на 90°. Отже, якщо магнітне
поле змінюється з часом за законом косинуса, то електричне — за
законом синуса (рис. 3.10).

Е Н

t
0

Рис. 3.10. Амплітуди компонентів поля близької зони

При цьому вектор Умова - Пойнтінга Π , який характеризує гус-

тину потоку потужності, змінюється в часі з подвоєною частотою за
законом синуса, а середнє його значення за один період дорівнює
нулю. Отже, у близькій зоні відбувається періодичний обмін енергі-
єю між електричним та магнітним полями без переміщення енергії у
просторі, тобто спостерігається коливальний процес. Тому близьку
зону називають ще й зоною коливань.

3.17.2. Далека зона

Скориставшись геометричною ознакою далекої зони ( r   ),
спростимо співвідношення (3.75)—(3.79), знехтувавши у квадратних
дужках доданками вищих степенів. Дістанемо такі співвідношення
для проекцій векторів E і H у сферичних координатах:
- азимутальна складова вектора напруженості магнітного поля
I
H m  i  m e  i r sin  ; (3.80)
4πr
103
 - радіальна складова вектора напруженості електричного поля
I m
Emr  2
e  i r cos  ;
2πεωr
- меридіанна складова вектора електричного поля
Im
Em  i 2 e  i r sin  . (3.81)
4πεωr
Порівнюємо між собою максимально можливі значення Emr  0
та
E m 
 :
2

Emr 
 1 .
2rEmθ
Отже, у далекій зоні значенням Emr порівняно з Em можна нех-
тувати. Таким чином, поле електричного вібратора в далекій зоні
практично містить лише складові Em та H m . При цьому фронт хви-
лі на відстані r можна вважати плоским, оскільки в обмеженому тілес-
ному куті його кривина настільки мала, що нею можна знехтувати. Си-
лові лінії магнітного та електричного полів у далекій зоні є замкнени-
ми кривими. Вони «відірвані» від електричного вібратора. Тому елект-
ромагнітне поле, що ними зображується, має можливість повільно по-
ширюватися у просторі як поперечна електромагнітна радіохвиля.
Структуру електричного та магнітного полів у далекій зоні елек-
тричного вібратора зображено на рис. 3.11.
z r

H

Im
y


x E

Рис. 3.11. Структура поля у далекій зоні елементарного вібратора

104
 Електричне поле, змінюючись із часом, визначає силу струмів
зміщення - силу струмів у діелектрику, навколо яких згідно з пер-
шим рівнянням Максвелла виникає вихрове магнітне поле, не
пов’язане з вібратором. Магнітне поле, у свою чергу, змінюючись із
часом, згідно з другим рівнянням Максвелла збуджує вихрове елек-
тричне поле, і т. ін. Таким чином, у далекій зоні виникає електро-
магнітне поле, збуджене вібратором, але надалі не пов’язане з ним, а
існує як хвильовий процес. Тому далеку зону називають хвильовою
зоною. З порівняння співвідношень (3.80) та (3.81) випливає, що в
далекій зоні вектори E та H за однакових умов синфазні. Отже,
модуль вектора Умова - Пойнтінга Π змінюється з часом, але вже
без зміни знака (рис. 3.12). Середнє за період значення модуля вектора
Π відмінне від нуля, що свідчить про процес перенесення енергії
уздовж напряму r .

t
0
Е
Н

Рис. 3.12. Амплітуди компонентів поля в далекій зоні

Тому далека зона, в якій відбувається перенесення енергії елект-

ромагнітної хвилі, називається також зоною випромінювання. Попе-
речні складові Em та H m пов’язані між собою хвильовим опором
Em    
W    .
H m   
Оскільки значення  та  завжди відомі, то при дослідженні
електромагнітного поля в далекій зоні достатньо дістати відомості
про складову Em (3.71). Із цього співвідношення випливає, що Em 
залежить від r ,  , але не залежить від  .

105
 Дослідимо залежність Em  від кута  при r  const . Для цього
введемо позначення
I ml
Emax  i2 e  ir
4r
і запишемо співвідношення (3.87) у вигляді:
Em  Emax  sin  .
Звідси знаходимо безрозмірну функцію
Em
F  ,     sin  ,
Emax
яка має назву нормованої характеристики спрямованості вібрато-
ра. Її об’ємне графічне зображення, яке називається нормованою
діаграмою спрямованості (ДС), наведено на рис. 3.13.
iEx(0 0о 45о
)

270о 90о

–1 1

225о 180о 135о

Рис. 3.13. Діаграма спрямованості
елементарного електричного вібратора
Нормована, тобто приведена до максимуму, ДС характеризує за-
лежність напруженості поля від напряму на точку спостереження
незалежно від відстані до неї. У горизонтальній площині незалежність
Em  від кута  визначає кругову форму ДС.

3.18. Елементарний рамковий вібратор

Якщо елементарний електричний вібратор, подібний до розгля-
нутого раніше, зігнути в кільце навколо осі z, то отримаємо елемен-
тарний рамковий (кільцевий) вібратор зі структурою поля, що збу-
джується струмом I (рис. 3.14, а) [9]. Із рис. 3.14, а випливає, що

106
при зазначеному просторовому положенні рамкового вібратора його
поле симетричне відносно осі z.
z Оскільки в точках з координата-
 ми  x   y напруженості елект-
r0 ричного поля однакові за модулем і
H
M протилежні за напрямом (знаком), то
E  в будь-якій точці на осі z при   0
0
результуюча напруженість E = 0, а
I y
0 при   90o результуюча напруже-
M' ність досягає максимального зна-
чення. Тому в будь-якому верти-
 кальному перерізі діаграма спрямо-
x
а
ваності має форму горизонтальної «ві-
сімки» (рис. 3.14, б), тобто
z  F ()  sin  , а в горизонтальному —
315o 45o 1,0 форму кола (рис. 3.14, в), тобто
0o
0,8 F ()  1 .
0,6 Таким чином, ДС рамкового віб-
270o 0,4 ратора має вигляд, подібний до зоб-
90o
раженого на рис. 3.13, при якому
0,2
рамка не випромінює вдовж осі z.
Тому рамковий вібратор можна роз-
225o 180o 135o глядати як умовний елементарний
електричний вібратор, що збуджу-
б ється гіпотетичним магнітним стру-
180o 1,0 мом I m . При цьому відносно диполя
0,8 Герца з електричним струмом у стру-
ктурі поля (рис. 3.14, а) силові лінії
0,6
E замінюються лініями H і, навпа-
0,4
270o 90o ки, силові лінії H замінюються на
0,2
лінії E на підставі властивості пере-
ставної двоїстості рівнянь Максвелла.
0 o Такий диполь зі струмом I m , еквіва-
x 
лентний за своєю дією елементарно-
в му витку з електричним струмом, на-
зивають магнітним диполем.
Рис. 3.14. Елементарний Основні співвідношення для ком-
рамковий вібратор понентів поля, що характеризують
рамковий вібратор, такі:

107
 I m l ei β r I m  S ei  r i  r
2
 l  e
H m   i sin θ  sin θ  I m   sin θ ;
4 r W 2 r  2  r
I l ei β r I  S W ei  r
Em   W H m   i m sin θ  m sin θ 
4 r 2 r
i  r
2
 l  e
 Im W   sin θ; (3.82)
 2  r
4 W S 2
4
l
P  I  10 S I  10   I 2 ;
2 4 2 2 2
(3.83)
12 
4
8 3 S2 2  l 
R   W 4  20   , (3.84)
3  
де S  R 2  l 2 / 4 — площа витка радіусом R та довжиною l.
З порівняння співвідношень (3.79) та (3.83) випливає, що за інших
однакових умов потужність випромінювання диполя Герца перевищує
потужність випромінювання елементарного рамкового вібратора в
 2 / l  рази. Наприклад, при l  0,1 або l  0,05 відповідні переви-
2

щення потужності випромінювання сягають 400 та 40 000 раз. Тому од-

новиткові рамкові антени доцільно використовувати лише як приймальні.

3.19. Елементарний щілинний вібратор

Якщо в необмеженому металевому

листі прорізати щілину з розмірами,
значно меншими за довжину хвилі, та
до її країв прикласти змінну напругу U,
то в розкриві щілини виникне змінне
електричне поле напруженістю E .
Далі на підставі першого та другого
рівнянь Максвелла що описують відпо-
відні фізичні явища у просторі, ство-
рюється власне електромагнітна хвиля.
Таким чином, можна отримати елемен-
тарний щілинний вібратор, еквівален-
том якого за структурою поля можна
вважати магнітний диполь, орієнтова-
ний удовж осі z. З розгляду рис. 3.15
випливає, в далекій зоні домінують
складові E та H θ , а нормована ДС
Рис. 3.14. Елементарний
щілинний вібратор
108
має форму тороїда, оскільки характеристика спрямованості щілини
F ()  sin , F ()  1 подібна до зображеної на рис. 3.12 та 3.13. Щі-
лина випромінюватиме, якщо вона перетинатиме лінії струмів провід-
ності в металевому листі, наприклад у стінці хвилеводу.

3.20. Елемент Гюйгенса

Елементарні вібратори, які вже розглянуто, характеризуються
симетричними двопелюстковими ДС типу F ()  sin  . Але в бага-
тьох практично важливих випадках необхідно мати системи з одно-
спрямованим випромінюванням (прийомом) радіохвиль. Вібраторну
систему з однопелюстковою ДС можна отримати при суміщенні двох
взаємно перпендикулярних вібраторів — диполя Герца та рамкового
вібратора, які розміщено в поперечній площині х0у (рис. 3.16, а, б). Тут
двопелюсткові ДС стосуються вібраторів, розміщених у площинах
рисунків, а ДС у вигляді кола - вібраторів, перпендикулярних до
площин рисунків.
Припускається [9], що відповідні струми в обох незалежних віб-
раторах такі, що напруженості полів у будь-якій точці далекої зони
однакові. При цьому сумарні нормовані ДС системи вібраторів ма-
ють форму кардіоїди F ()  0,5(1  cos ) , тобто така система є спря-
мованою з максимумом випромінювання в напрямі кута   0 .
z z z  EH
  Елемент H
2F()
E y
2F() Гюйгенса
E 
FE() FM() H
FM() FE() Вібратор I y
Im I I Im 0 r
x y x
I
1 Рамка
F ( ) 1  cos  
2
а б в
Рис. 3.16. Елемент Гюйгенса

Система є технічно реалізуємою, якщо в ній магнітний вібратор

із гіпотетичним магнітним струмом провідності I m замінити еквіва-
лентним йому за своєю дією виток із реальним електричним стру-
мом I. Таку систему зображено на рис. 3.16, в. З розгляду цього ри-
сунка випливає, що така система має максимум випромінювання
вздовж осі z (обидва струми співнапрямлені). У далекій зоні вектор

109
E паралельний струму I та породжує в тій самій точці простору ві-
дповідну перпендикулярну складову вектора H , а отже,
iEx  jH y  kПz . Нескінченно малий елемент уявної хвильової пове-
рхні, в якій містяться вектори E та H , називається елементом
Гюйгенса. Ці вектори є наслідками реальних елементарних струмів.
Елемент Гюйгенса є моделлю вторинного джерела хвилі і породжує
подібні до себе. Він випромінює тільки «вперед» і дає змогу створи-
ти наочну модель процесу поширення фронту хвилі у вільному про-
сторі.
Конструктивна сукупність реального електричного вібратора та
реальної рамки з електричним струмом є найпростішим прототипом
антени, ДС якої має чітко визначений нуль, наприклад у радіопелен-
гаторі, - системи визначення координат об’єкта, що випромінює ра-
діохвилі.
Ми ознайомилися з принципами електродинаміки, розглянули
основні закони статичних та динамічних полів, а також взає-
мозв’язок їхніх характеристик із параметрами відповідних джерел та
навколишнього середовища. Практична значущість курсу електро-
динаміки полягає в тому, що її законам підпорядковуються елект-
ричні, магнітні та електромагнітні процеси у просторі та колах за
наявності джерел і споживачів енергії.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Спираючись на закон збереження електричного заряду, обґру-
нтуйте неодмінність появи електричного струму з об’єму V, якщо
в ньому відбувається зміна заряду q з часом t.
2. Обґрунтуйте наявність функціонального взаємозв’язку між
змінними електричним E і магнітним H полями, використовуючи
для цього закон збереження електричного заряду.
3. Подайте повну систему рівнянь Максвелла у відомих вам формах
запису, поясніть фізичний зміст кожного з рівнянь і зміст їх системи в
цілому. Поясніть, чому система складається з шести рівнянь?
4. На основі рівнянь Максвелла обґрунтуйте можливість збу-
дження і поширення радіохвиль у довільному просторі, можливість
здійснення радіозв’язку.
5. Який фізичний зміст має поняття «тангенс кута діелектри-
чних втрат»? Від яких показників середовища і сигналу він зале-
жить? Як він пов’язаний із граничною частотою?
6. Якими фізичними процесами супроводжується зміна електро-
магнітної енергії всередині будь-якого фізичного об’єму або об’єму,
що виникає лише в думці?

110
 7. Запишіть теорему Умова - Пойнтінга в інтегральній та ди-
ференціальній формах. Установить одиниці величин у правих і лі-
вих частинах відповідних рівнянь. Як праві (ліві) частини різних
форм запису взаємозв’язані?
8. Зобразіть на рисунку вектори E і H . Визначте напрям поши-
рення фронту хвилі.
9. Запишіть у прямокутній системі координат хвильові рівняння
для миттєвих значень напруженості електричного і магнітного
полів, для їхніх комплексних амплітуд і в символічній формі. Виз-
начте позитивні особливості та недоліки кожної з форм запису.
10. Запишіть і прокоментуйте ознаки та відповідні їм назви ві-
домих вам типів електромагнітних хвиль.
11. До якого типу хвиль (див. попереднє питання) належать
так звані плоскі, сферичні, циліндричні хвилі? Запишіть у прямо-
кутній системі координат ознаки однорідної плоскої хвилі.
12. Запишіть у прямокутній системі координат рівняння еліп-
тично поляризованої хвилі. Як трансформується рівняння, якщо
хвиля є поляризованою по колу (лівого чи правого обертання) або
стає лінійно поляризованою? Зобразіть у системі координат годо-
графи вектора напруженості електричного поля для всіх видів по-
ляризації та їхніх підвидів.
13. Хвильові рівняння (див. запитання 9) спростіть відповідно до
плоскої однорідної вертикально (горизонтально) поляризованої хвилі.
14. Запишіть формальні (відомі) розв’язки спрощених хвильових
рівнянь, якщо хвиля поширюється в напівпровідному середовищі.
Подайте їх відповідну графічну інтерпретацію. Поясніть фізичний
зміст першої та другої складових у кожному з розв’язків.
15. Яким чином пов’язані амплітуди векторів напруженості
електричного і магнітного полів, а також їхні фази?
16. Як визначити загасання амплітуди напруженості поля та
зміну її фази при поширенні хвилі на відстань, що дорівнює одному
метру? Як оцінити відповідні зміни при поширенні хвилі на відстань
z? Від яких обставин залежить швидкість поширення хвилі в напів-
провідному середовищі?
17. Дайте відповідь на попереднє запитання, якщо електромаг-
нітна хвиля поширюється в діелектричному середовищі (у провід-
ному середовищі).
18. У чому полягає сутність поверхневого ефекту в провіднику?
В об’ємі якого — доброго чи поганого провідника теплові втрати
енергії нижчі, а втрати на її випромінювання вищі? Доведіть, що
ваша відповідь узгоджується з теоремою Умова - Пойнтінга, пода-
ною, наприклад, в інтегральній формі.
19. Спираючись на фізичну сутність рівнянь Максвелла і засто-
совуючи граничні умови на поверхні ідеального провідника, зобра-
зіть структуру електромагнітного поля у вигляді просторової су-
купності силових ліній векторів напруженості електричного і маг-
нітного полів, яке збуджується:
- елементарним електричним диполем (диполем Герца);
- елементарною рамкою з електричним струмом;

111
 - елементом Гюйгенса (технічна модель якого - сукупність еле-
ментарних електричного і рамкового вібраторів);
- щілинним вібратором.
20. Укажіть принципову відмінність між структурами електро-
магнітних полів у близької і далекої зонах будь-якого з елементар-
них випромінювачів, а також між фізичними процесами, що відбува-
ються у цих зонах.

ЗАДАЧІ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО

РОЗВ’ЯЗУВАННЯ

1. Миттєве значення електричного заряду q(t) = Q0 cos t. Визна-

чити силу відповідного електричного струму І та його густину j на по-
верхні кулі радіуса R = 0,1 м, якщо Q0 = 210–10 Кл, а частота f = 108 Гц.
2. З якою швидкістю змінюється об’ємна густина електричного
заряду, якщо густина електричного струму провідності
jпр  ( ix  jy  kz ) cos t, а частота f = 106 Гц ?
Визначити миттєве значення об’ємної густини (t) електричного
заряду, а також миттєве значення електричного заряду q(t), якщо він
рівномірно розподілений по об’єму кулі, радіус якої R = 0,1м.
3. Визначити миттєві значення напруженості Е електричного по-
ля і густини струму зміщення jзм на частоті f = 106 Гц, якщо в сере-
довищі із  = 10–9/36 Ф/м вектор електричної індукції D  i sin t .
4. Подати перше рівняння Максвелла в комплексних амплітудах.
Перетворити це рівняння для випадку поперечної (плоскої) горизон-
тально поляризованої однорідної хвилі. Визначте комплексну амплі-
туду електричної складової Em , якщо комплексна амплітуда відпо-
відної магнітної складової H m  H 0 cos  z .
5. Назвати ознаки поперечної (плоскої) вертикально поляризова-
ної однорідної хвилі. Перетворіть перше рівняння Максвелла, пода-
не в комплексних амплітудах, на рівняння для хвилі із зазначеними
ознаками. З результату перетворення формально визначити компле-
ксну складову напруженості електричного поля Em . Який додатко-
вий фазовий зсув між лівою та правою частинами рівняння визнача-
ється фазовим множником і (для відповіді застосувати формулу Ей-
лера еі = cos  + i sin  )?
6. Подати перше рівняння Максвелла в комплексних амплітудах
у формалізованій алгебраїчній формі (через оператор ) . На основі
112
цього запису визначити взаємну орієнтацію векторів E та H у
будь-якій точці простору і зробити висновок. Про що свідчить фазо-
вий множник і у правій частині рівняння? Подати ліву частину рів-
няння (векторний добуток двох векторів) у матричному вигляді (ор-
ти та формальні проекції векторів , H m ), а праву - через проекції
вектора Em . На основі матриці визначити формальні значення кож-
ної з проекцій комплексної амплітуди вектора E , тобто
Emx , Emy та Emz .
7. Подайте друге рівняння Максвелла в комплексних амплітудах.
Перетворити його для хвилі, яка є плоскою горизонтально поляри-
зованою та однорідною. Формально визначити комплексну ампліту-
ду складової вектора напруженості магнітного поля H m , якщо від-
повідна складова електричного поля Em  E0 sin z .
8. На основі рівнянь Максвелла для горизонтально поляризованої
хвилі:
H my Emx
 iEmx ;  iH my .
z z
записати хвильові рівняння для відповідних складових напруженос-
тей електромагнітного поля. Подайте формальні розв’язки цих рів-
нянь для комплексних амплітуд та миттєвих значень напуженостей.
9. У середовищі з параметрами  = 10–8 Ф/м,  = 10–5Гн/м,
g = 3 См/м на частоті f = 106 Гц поширюється гармонічна плоска
вертикально-поляризована хвиля, амплітуда якої в початку коорди-
нат Еmy(0) = 100 В/м. Визначити швидкість поширення фронту хвилі,
амплітуду і фазу відповідної складової магнітного поля на відстані
z = 10 λ від початку координат, миттєві значення полів у цій точці.
10. На поверхні х0у плоского провідника з питомою провідністю
g = 107 См/м амплітуда вектора напруженості електричного поля
Е(0) = 50 В/м, а частота f = 108 Гц. Якою буде амплітуда на відстані
z = λ від поверхні провідника? Визначте глибину проникнення поля
в провідник.

113
 РОЗДІЛ 4
ХВИЛІ В СПРЯМОВУЮЧИХ
СИСТЕМАХ
4.1. Структура та параметри електромагнітної хвилі
над плоскою ідеально провідною поверхнею
У попередніх розділах було з’ясовано основні закономірності,
яким підпорядковуються хвильові електромагнітні процеси в будь-
яких необмежених середовищах. Потрібно взяти до уваги, що елек-
тромагнітні хвилі, які розглядаються далі, створюються з метою пе-
реміщення інформації на певну відстань за допомогою спеціальних
систем та пристроїв. Тому в цьому розділі розглянемо процедури
збудження та поширення електромагнітних хвиль у спрямовуючих
системах різних типів.

4.1.1. Хвильові явища над ідеально провідною поверхнею

Припустимо, що у просторі існує межа поділу між ідеальним ді-
електриком та плоскою ідеально провідною поверхнею, яка збіга-
ється з координатною площиною y0z [9]. Нехай з боку діелектрика
на поверхню падає однорідна лінійно-поляризована поперечна елек-
тромагнітна хвиля (хвиля типу «Т»). Ознакою такої хвилі, як відомо,
є відсутність проекцій векторів E і H у напрямі її поширення, тоб-
то на вектор Умова - Пойнтінга П . Цей вектор завжди перпендику-
лярний до фронту хвилі, тобто до площини, в якій лежать вектори
E і H . Кут падіння хвилі на провідну поверхню позначимо через 
(рис. 4.1).
Пов’яжемо плоску межу поділу двох середовищ із координатною
площиною у0z. Тоді вісь x буде нормаллю до межі поділу. Площина,
в якій містяться вектор П і нормаль до межі поділу, називається
площиною падіння хвилі. Оскільки глибина проникнення поля в іде-
альний провідник дорівнює нулю, то падаюча хвиля відіб’ється під
тим же кутом , але в зворотному напрямі. Отже, над межею поділу
спостерігається процес, визначений присутністю двох плоских
хвиль, - падаючої П пад і відбитої Пвідб . Вектор Умова - Пойнтінга
результуючої хвилі П рез знаходимо як геометричну суму:
През  Ппад  Пвідб , в якій амплітуди падаючої та відбитої хвиль рів-
ні між собою. Зауважимо, що вектор П рез залишається паралельним

113
осі z незалежно від значення кута . Іншими словами, результуюче
електромагнітне поле завжди поширюється вздовж ідеально провід-
ної поверхні. При цьому зміна кута  супроводжується відповідною
зміною модуля П рез . Наприклад, при Δφ  0o П рез  0 , а при
Δφ  90o вектор П рез - максимальний. Звідси можна зробити висно-
вок про те, що при зміні кута  змінюється енергія електромаг-
нітного поля. Для аналізу цього явища розкладемо вектори Ппад і
Пвідб на складові по координатних осях:
Ппад   iПпад  kПпад = const ;
Пвідб   i П x відб  kП z відб  const .
х
рез

пад відб
 

у z
0
Рис. 4.1. Результуючий вектор Умова - Пойнтінга

Тоді при зменшенні кута падіння  змінюється співвідношення

між вертикальними та горизонтальними складовими відповідних век-
торів Ппад і Пвідб . Крім того, вертикальні складові двох хвиль на-
прямлені назустріч одна одній, тоді як їхні горизонтальні складові
напрямлені в один бік. Отже, умови перенесення енергії вздовж
осей х і у різні, а саме: в середньому за один період перенесення
енергії вздовж осі х відсутнє, а вздовж осі z існує. Режим, який ха-
рактеризується перенесенням енергії за період коливань, називаєть-
ся режимом біжучих хвиль. Режим, який характеризується відсут-
ністю перенесення енергії, називається режимом стоячих хвиль.
Таким чином, зменшення значення П рез при зменшенні кута  по-
яснюється перерозподілом енергії результуючого поля між двома
можливими режимами. При φ  0o значення П рез  0 , тобто вся енер-

114
гія зосереджується в полі стоячої хвилі, яка періодично переходить від
джерела до поля, і навпаки. Такий процес називають коливальним.
При φ  90o маємо  рез =  пад , тобто над площиною створюється
режим біжучих хвиль, і такий процес називають хвильовим.
Якщо кут  набуває значень від 0 до 90о, то в даній системі
створюється мішаний хвильовий режим, при якому існує як біжуча,
так і стояча хвиля. Зауважимо, що поняття «стояча хвиля» характе-
ризує не власне хвильовий процес, оскільки хвиля - це не рух, а ре-
зультат інтерференції падаючої та відбитої хвиль за наявності про-
відної площини.
4.1.2. Фазова і групова швидкості хвилі
Нехай у момент часу t фронт падаючої хвилі займав положення,
позначене на рис. 4.2 символом O , а через час t фронт змістився
в положення O . За визначенням, фронт однорідної хвилі є поверх-
нею рівних фаз [8]. Тому переміщення фронту хвилі еквівалентне
перенесенню деякого фазового стану з точки O в точку O зі швид-
кістю c  1/  у відповідному діелектрику. Цю саму швидкість
згідно з рис. 4.3 можна визначити як
1
c . (4.1)
t
x
l3
рез

пад відб

О

О
l1  
y z

O
l2
Рис. 4.2. До визначення фазової швидкості хвилі
Оскільки результуюча хвиля зміщується вздовж осі z, то знайде-
мо швидкість переміщення фазового фронту хвилі в тому самому
напрямі. Очевидно, що за час t фазовий фронт хвилі змістився

115
вздовж осі z на відстань l2 – l1, при цьому швидкість переміщення
фронту хвилі як поверхні рівних фаз визначається співвідношенням

vф  2
 1
. (4.2)
t t sin 
v

0 
90о

Рис. 4.3. Графіки залежності фазової та групової швидкості

від кута падіння хвилі

Швидкість перенесення фазового стану хвилі в заданому напрямі

називається фазовою швидкістю [8]. Зі співвідношення (4.2) випли-
ває, що vф у загальному випадку перевищує швидкість світла c і
змінюється залежно від кута  на проміжку , c  (рис. 4.3). Ця об-
ставина узгоджується із законами фізики, оскільки поняття фази не
пов’язане з процесами перетворення або руху енергії і матерії. Фаза —
це математична характеристика стану, яка може змінюватись з будь-
якою швидкістю, а також і миттєво, тобто з нескінченно великою
швидкістю за нульовий проміжок часу. Уявімо два крайні випадки:
кут φ  0o i кут φ  90o . Згідно із формулою (4.2) у першому випадку
vф   , а в другому - vф  c . Звернемося тепер до рис. 4.2: при φ  0o
фронт хвилі падає «сплощено» на площину, тобто дотикається до неї
одночасно всіма точками. У другому випадку при φ  90o фронт хвилі
рухається вздовж площини, а фазовий стан у довільній точці на пло-
щині змінюється зі швидкістю світла.
Розглянемо процес переміщення енергії вздовж осі z. Нехай у
момент часу t в точці O (див. рис. 4.2) фіксується певний запас енер-
гії поля. За час t ця енергія змістилась в точку O зі швидкістю с

116
(4.1). Однак уздовж осі на відстань  3 ця енергія змістилась з ін-
шою швидкістю
sin φ
vгр  3
 1
 c sin φ . (4.3)
Δt Δt
Швидкість переміщення енергії в заданому напрямі називається
груповою швидкістю. Ця швидкість, як випливає із формули (4.3),
не перевищує швидкості світла при жодних значеннях кута  , що й
проілюстровано на рис. 4.3. Групова швидкість (крива 1) і фазова
швидкість (крива 2) пов’язані між собою співвідношенням, що ви-
пливає із формул (4.2) і (4.3).
Отже, в півобмеженому просторі електромагнітна хвиля харак-
теризується трьома швидкостями:
vгр  vф  c2  const . (4.4)
Виходячи з наведеної формули, можна зробити висновок про те,
що швидкість світла у вакуумі є середнім геометричним між групо-
вою та фазовою швидкостями електромагнітної хвилі.
Розглянуті фізичні особливості хвильових процесів мають вели-
ке практичне значення. Наприклад, при прогнозуванні зон покриття
мобільного зв’язку в діапазоні 900....1800 МГц в усіх випадках від-
буваються хвильові явища над провідниковою площиною, оскільки
на таких частотах усі будівлі, гірничі породи та реальні гірські масиви
характеризуються великою електропровідністю та малими значеннями
діелектричної проникності. Тому в реальних умовах поширення деци-
метрових радіохвиль для аналізу амплітуди та повної фази хвилі в точці
спостереження необхідно враховувати розглянуті щойно явища.

4.1.3. Довжина стоячої та біжучої хвиль

Нехай у моменти часу t = 0 і t = T фронт падаючої хвилі займає
положення, позначене на рис. 4.4 відповідно через O і O . Якщо Т -
період гармонічного процесу, то відстань між точками O і O -
довжина хвилі  у вільному просторі.
За визначенням [8], довжиною хвилі називається мінімальна від-
стань між двома точками з однаковою фазою. Такі відстані можна ви-
ділити на осях x і z. Позначимо їх відповідно λ ст (довжина стоячої хви-
лі) і λ б (довжина біжучої хвилі). Із графічної побудови бачимо:
λ
λ ст  , (4.5)
cos 

117
а також
λ
λб  . (4.6)
sin 

O
O

O
б
Рис. 4.4. До визначення довжини хвилі
Характер зміни λ ст і λ б залежно від кута  ілюструється графіками
(рис. 4.5). Із розгляду залежностей на цих графіках випливає, що при
  0o довжина біжучої хвилі λ б   , а при φ  90o довжина стоячої хви-
лі λст   . Це означає, що при φ  0o відсутня біжуча хвиля, а при
φ  90o відсутня стояча хвиля .

б ст

кр
0 45о 90о 

Рис. 4.5. Графіки залежностей довжин

стоячої та біжучої хвиль від кута падіння
З розглянутих закономірностей доходимо висновку про те, що
для отримання в певній точці спостереження потрібного значення

118
амплітуди напруженості хвилі необхідно аналізувати всі параметри,
що характеризують поширення хвилі над ідеально провідною по-
верхнею.
4.2. Структура поля над ідеально провідною поверхнею
Структурою поля називатимемо просторову сукупність векторів
E і H результуючої хвилі. Необхідно виявити структуру поля
електромагнітної хвилі [8; 14] і встановити відповідні закономірно-
сті для двох незалежних вихідних передумов:
- вектор E падаючої хвилі перпендикулярний до площини па-
діння;
- вектор E падаючої хвилі лежить у площині падіння.
А) Розглянемо випадок, коли вектор Eпад в точці O перпендику-
лярний до площини падіння, тобто Eпад  j Eу пад . У цьому разі H пад
лежить у площині падіння (рис. 4.6), і його можна подати як
H пад   iH x пад  kH z пад .

Hвід
Eпад x3
іHвід
–kHzпад
О x2
О
Hпад пад Eвід
x1
від
–іHпад –kHzвід

l О

Рис. 4.6. Побудова структури поля над провідною площиною

Напрям вектора H пад при відомих напрямах Eпад і П пад визнача-

ється за правилом правого гвинта. Визначимо напрям векторів Eвідб і
H відб у точці O . Зауважимо, що падаюча і відбита хвилі підсумо-
вуються в будь-якій точці х координатної осі х. При цьому у відби-
тій лінійно-поляризованій хвилі вектори Eвідб і H відб мають ті самі

119
складові по координатних осях, що й у падаючій хвилі. Тому в будь-
якій точці х для результуючої хвилі виконується така умова:
Eурез  Eупад  Eувідб . (4.7)
Урахувавши граничні умови для тангенціальних складових век-
тора E на поверхні ідеального провідника (при x = 0), перепишемо
вираз (4.7) у вигляді
Eупад  Eувідб  0.
Отже, у точці O , віддаленій від точки О на відстань , вектор Eвідб
напрямлений назустріч вектору Eпад , тобто Eвідб  jEу відб . При цьому на-
прям вектора H відб визначається правилом правого гвинта, звідки
H відб   iH хвідб  kH z відб .
Значення E у рез , H x рез і H z рез можна визначити, підсумувавши
миттєві значення відповідних проекцій. Нехай у точці х = 0 миттєве
значення напруженості електричного поля падаючої хвилі зміню-
ється за законом
Еy пад  Eym cos ωt .
Тоді, за граничними умовами,
Ey відб (O)   Еym cos ωt .
Відповідно, в точці О
 2π 
E y відб (O)  Е ym cos  ωt  , (4.8)
 λ 
а в точці O
 2π 
E yвідб (O)   Е ym cos  ωt  . (4.9)
 λ 
Напруженість результуючого електричного поля в будь-якій то-
чці х визначається підсумовуванням значень, знайдених за співвід-
ношеннями (4.8) і (4.9). Таким чином,
2π
E y рез  2 Еm sin  sin ωt . (4.10)
λ
Оскільки   x cos  , то співвідношення (4.10) набере вигляду

 2πcos  
E y рез  2 Еm sin  x  sin ωt . (4.11)
 λ 

120
 У співвідношенні (4.11) група співмножників, що не залежать від
часу, визначає амплітуду результуючої хвилі:
 2π cos  
E y max  2 Еm sin  x . (4.12)
 λ 
Зі співвідношення (4.12) випливає, що амплітуда результуючого
поля залежить від координати х. На осі х є точки, в яких Ey max  0 .
Такі точки називаються вузлами. Крім того, існують точки, в яких
амплітуда максимальна і дорівнює 2 Em . Такі точки називаються
пучностями. Чергування вузлів і пучностей є прикметою режиму
стоячих хвиль у напрямі осі х. Епюри, які ілюструють режим стоя-
чих хвиль, зображено на рис. 4.6.
Визначимо координату xm будь-якого m-го вузла електричного
поля. Значення E y max перетворюються на нуль у будь-якій точці х,
для якої виконується співвідношення
2π cos 
xm  mπ ,
λ
де m = 0, 1, 2, 3, ... .
Звідси знаходимо
mλ
xm  . (4.13)
2cos 
Iз виразу (4.13) можна визначити довжину стоячої хвилі вдовж
координатної осі х:
λ
λ ст  2( xm 1  xm )  .
cos 
Здобуте співвідношення збігається зі співвідношенням (4.5).
Визначимо величину H урез таким чином. Як відомо, при дослі-
дженні поширення однорідних плоских хвиль в ідеальних діелект-
риках було встановлено кількісний зв’язок амплітуд векторів E і
H у вигляді E/H  W , де W  μ/ε - параметр середовища, який ді-
став назву хвильового опору.
Дістанемо аналогічне співвідношення для поперечних складових
падаючої хвилі, скориставшись рис. 4.6:
E yпад Епад W
    Rz , (4.14)
Н xпад  Н пад sin  sin 
де Rz  W sin  - характеристичний опір.

121
 За аналогією з формули (4.14) дістаємо співвідношення для від-
битої хвилі:
E yвідб Евідб W
   Rz . (4.15)
Н xвідб Н відб sin  sin 
Оскільки Rz - дійсна додатна величина, то вираз (4.15) свідчить
про те, що попередні складові електричного і магнітного полів як у
падаючій, так і у відбитій хвилі змінюються за одним і тим самим
законом. Отже, за одним і тим самим законом у просторі і часі змі-
нюються обидві поперечні складові результуючого поля. Тому згід-
но зі співвідношеннями (4.11), (4.14) і (4.15) значення H y рез можна
визначити однією з таких формул:
Em  2π cos  
Н урез  2 sin  x  sin ωt 
RZ  λ 
Em  2π cos  
2 sin  sin  x  sin ωt 
W  λ 
Em  2π cos  
2 sin  sin  x sin ωt =
W  λ 
 2π cos   Exрез
 2 HYm sin  x  sin ωt  sin ωt , (4.16)
 λ  Rz
де H ym  H m sin  - максимальне значення проекції вектора H на
вісь y як для падаючої, так і для відбитої хвилі. Проаналізувавши
співвідношення (4.16), неважко помітити, що амплітуда результую-
чої хвилі залежить від значень координати х.
Використовуючи граничні умови для тангенціальних складових
вектора H на межі поділу з ідеальним провідником, можна знайти
закономірність зміни H y рез у будь-якій точці осі х:
 2π cos  
H y рез  2 H m cos  cos  x  cos ωt 
 λ 
 2π cos  
 2 H zm cos  x  cos ωt , (4.17)
 λ 
де H zm  H m cos  .
Зі співвідношення (4.17) випливає, що перший максимум міс-
титься на межі поділу, тобто в точці х = 0. Зауважимо, що вихідне
електромагнітне поле взаємодіє з відбивальною поверхнею не тіль-
ки в точці z = 0, а й у будь-якій іншій точці на осі z. При заданому
122
значенні координати х поля в точках z відрізняються від полів у
точці z = 0 додатковим зсувом за фазою, значення якого визначаєть-
2π
ся як  z  z . Тому в загальному випадку співвідношення (4.11),
λ
(4.16) і (4.17) переписуємо у вигляді:
 2π cos 
E y ðåç   2 Em sin  x  sin ωt  β z  ; (4.18)
 λ 
 2π cos 
H y ðåç  2 H y m sin  x  sin ωt  β z  ; (4.19)
 λ 
 2π cos 
H z ðåç   2 H z m cos  x  cos ωt  β z  . (4.20)
 λ 
Як бачимо, складові Е yрез і H xрез , що визначають вектор П z рез ,
змінюються за фазою. Звідси випливає, що вздовж осі z спостеріга-
ється режим біжучих хвиль. Порівнюючи закономірності зміни
складових Е yрез і H z рез , що визначають вектор П x рез , бачимо, що во-
ни зсунені за фазою на 90о. Отже, уздовж осі х створюється режим
стоячих хвиль, при якому перенесення енергії не відбувається.
Співвідношення (4.18) - (4.20), в яких співмножники залежать від
х і z, визначають просторову структуру поля в будь-який момент часу t і
в будь-якій точці простору над ідеально провідною поверхнею.
Важливою особливістю досліджуваного поля є наявність складо-
вої вектора напруженості магнітного поля H z рез уздовж напряму
поширення результуючої хвилі, тобто вздовж осі z. Це є ознакою
поздовжньо-магнітної хвилі типу «Н». Таким чином, при падінні на
ідеально провідну площину хвилі типу «Т» у разі перпендикулярно-
сті вектора E до площини падіння утворюється хвиля типу «Н».
Очевидно, що в цій хвилі вектори E зорієнтовані вздовж осі y, а ве-
ктори H мають замкнений характер і розміщуються в площинах,
паралельних координатній площині х0z (рис. 4.7). На рис. 4.7 зо-
бражено структуру поля типу «Н» у момент часу t = 0.
На допоміжних осях х і z у вигляді епюр зображено співмножни-
ки, які входять у формули (4.18) - (4.20) і залежать відповідно від
значень х і z.
При побудові силових ліній електричного і магнітного полів
враховуються граничні умови, які виконуються на межі поділу з
ідеальним провідником.

123
 x x
E H
Hy

Ey
Hz
z

Hx(t)
y
y
Ey(t)
Рис. 4.7. Структура хвилі типу «Н»
Також слід враховувати періодичність досліджуваного процесу
по осях x і z. При перемноженні співмножників у будь-якій точці з
координатами x, z необхідно враховувати їхні знаки, які визнача-
ються напрямами штрихових ліній (див. рис. 4.7) відносно коорди-
натних осей. Зауважимо, що у вузлових площинах, розміщених на
відстанях x1 ,x2 , ...,xm , виконуються ті самі граничні умови, що й на
поверхні ідеального провідника.
Б) Вектор E лежить у площині падіння.
Розглянемо випадок, коли вектор Eвідб у точці O лежить у пло-
щині падіння, а вектор H - перпендикулярний до неї. Початкову
позицію і відбиту хвилю зображено на рис. 4.8.
x рез
пад Eвідб відб
iExпад Eпад іEхвідб
jHyпад kEzвідб jHхyвідб
O kEzпад

l l
 
O z

y
Рис. 4.8. До побудови структури поля
у разі збігу вектора E з площиною падіння
124
 Використовуючи граничні умови в точці O для тангенціальної
складової магнітного поля, установлюємо, що на поверхні ідеально-
го провідника магнітне поле характеризується пучністю. Тому век-
тори напруженості магнітного поля в точках O і O , які містяться
на однакових відстанях  від початку координат, рівні між собою за
значенням й напрямом. Очевидно, що в розглянутому випадку крім
поперечних складових результуючого електричного Eх рез і магніт-
ного H у рез полів з’являється поздовжня складова електричного поля
Ez рез паралельно вектору П z рез біжучої хвилі. Отже, у розглянутому
випадку падаюча і відбита хвилі є хвилями типу «Т» і створюють
над ідеально провідною поверхнею поздовжню електричну хвилю,
тобто хвилю типу «Е». Послідовність виявлення законів зміни ре-
зультуючих складових H у рез , Eх рез і Ez рез не відрізняється від щойно
викладеної. Проте ці закони можна отримати й без виведення, якщо
знати сутність вивчених раніше процесів.
Справді, у режимі стоячих хвиль пучність характеризується под-
воєною амплітудою, оскільки у вузлі поля амплітуда дорівнює ну-
лю, а закон збереження енергії має виконуватися. Крім того, на по-
верхні провідника згідно з граничними умовами H  0 , тому значення
H y рез перебуває в косинусної залежності від х. Таким чином,

 2π cos 
H y ðåç  2 H m cos  x  cos ωt  β z  . (4.21)
 λ 

Складова H y рез разом із Ex рез утворює вектор П z рез , напрямлений

у бік перенесення енергії результуючого поля. У режимі біжучих хвиль
поперечні складові мають змінюватись за одним законом. Отже,

 2π cos 
Ex ðåç   2 Em cos  x  cos ωt  β z  , (4.22)
 λ 
де Exm  Em sin  .
Складова Ez рез разом із H y рез утворює вектор П x рез , що характе-
ризує режим стоячих хвиль, при якому перенесення енергії в серед-
ньому за період відсутнє. Тому відповідні складові електричного і
магнітного полів мають змінюватись у часі зі зсувом за фазою 90 .
Отже, з урахуванням формули (4.21) і граничних умов для танген-

125
ціальних складових вектора E закон зміни Ez рез за аналогією з
(4.22) можна подати формулою:
 2π cos 
Ex ðåç   2 Ex m cos  x  sin ωt  β z  , (4.23)
 λ 
де Exm  Em sin  .
Із виразів (4.21) і (4.22) визначимо характеристичний опір для
хвилі типу «Е»:
Ex рез
Rz   W sin  . (4.24)
H y рез
Структура поля хвилі типу «Е» будується на основі співвідно-
шень (4.21) - (4.24) згідно з викладеною раніше методикою і за ана-
логією з рис. 4.8. Структуру електромагнітного поля такої хвилі над
ідеально провідною площиною в момент часу t = 0 зображено на
рис. 4.9.
x x
E H

Ex

Ez
z
Hy Ex Hy
z
y Ez
y

Рис. 4.9. Структура хвилі типу «Е»

Розглядаючи цю структуру, бачимо, що поле характеризується

періодичною зміною амплітуди вздовж осей х і z, але не залежить
від координати у. У площинах, розміщених від поверхні на відстані
x m , процеси не відрізняються від тих, які можна спостерігати без-
посередньо над провідною поверхнею. Зауважимо, що вузлові пло-
щини, які утворились для даного типу хвилі, є повним аналогом
провідних поверхонь, оскільки на них виконуються граничні умови.

126
Такий висновок є дуже важливим при конструюванні хвилевідних
спрямовуючих систем.

4.3. Хвилі в радіохвилеводах із поперечним перерізом

прямокутної форми
4.3.1. Поздовжньо-магнітні хвилі
Із аналізу структури поля хвилі типу «H», зображеної на рис. 4.9,
випливає, що у вузлових площинах, розміщених на відстані x m від
провідної поверхні, виконуються граничні умови. Тому на будь-якій
відстані, кратній x m , можна розмістити ще одну ідеальну провідну
плоску поверхню паралельно першій, виділивши таким чином певну
структуру поля між площинами. При цьому вздовж осі х поле харак-
теризуватиметься цілою кількістю m його варіацій або півхвиль.
Розвернемо координатну систему так чином, щоб на рис. 4.9 вісь
x стала горизонтальною, вісь y - вертикальною, а вісь z - поздовж-
ньою. Після цього в першу вузлову поверхню помістимо ще одну
ідеальну провідну плоску поверхню 2 (рис. 4.10). Виділимо поле з
однією варіацією, тобто півхвилею m = 1. Перпендикулярно до
площин 1 і 2 розмістимо ще дві ідеально провідні поверхні 3 і 4. На
цих поверхнях виконуються граничні умови.
y 4

b 2
x
x1 3 x2 x3
a
z

Hz
Ey, Hx

Рис. 4.10. Утворення прямокутного хвилеводу

127
 Таким чином, дістали спрямовуючу систему у вигляді металевої
труби з прямокутним поперечним перерізом, на стінках якої вико-
нуються граничні умови. У такій системі, яку називають прямокут-
ним радіохвилеводом, уздовж осі z існує режим біжучих хвиль, тоб-
то режим передавання енергії.
Поперечний розмір хвилеводу, орієнтований уздовж горизонталь-
ної осі х, позначається символом а, а поперечний розмір, орієнтова-
ний уздовж осі y - символом b. Кількість цілих стоячих півхвиль, що
характеризують поділ поля вздовж виміру а, позначається символом
m, кількість цілих стоячих півхвиль вздовж виміру b - символом n.
Якщо амплітуда поля вздовж будь-якого виміру не змінюється, то
цій обставині відповідає m = 0 або n = 0. У загальному випадку іс-
нуюча поздовжньо-магнітна хвиля у хвилеводі позначається як Hmn.
У розглянутому прикладі (див. рис. 4.10) вздовж виміру а спосте-
рігається одна півхвиля, а вздовж виміру b амплітуда поля не змі-
нюється. Ці ознаки відповідають хвилі типу Н10. Якщо, не змінюючи
положення хвилеводу в координатній системі, повернути в ньому
структуру поля на 90о, то в цьому хвилеводі існуватиме хвиля типу
Н01. У разі, якщо поверхню 2 (див. рис. 4.10) перемістити в точ-
ки з координатами x2 ,x3 , ...,xm , то у хвилеводі існуватимуть хвилі
вищих порядків Н20, Н30, ..., Нm0 . Очевидно, що це частинні випадки
хвиль типу Нmn з ненульовими індексами.
На прикладі хвиль типу Hmn розглянемо методику зображення стру-
ктури поля у хвилеводі з будь-якою формою поперечного перерізу.
При побудові структури поля у хвилеводах необхідно:
1) з’ясувати ознаки зображуваної хвилі (для хвиль типу Hmn та-
кими ознаками є Ez  0 i H z  0 );
2) визначити індекси m і n, виявити розподіл поля вздовж попе-
речних координатних осей;
3) пам’ятати, що в будь-якій точці простору вектори E і H зав-
жди взаємно перпендикулярні;
4) враховувати граничні умови на поверхнях провідних стінок
хвилеводів, згідно з якими вектор E завжди орієнтований по нор-
малі до стінки, а вектор H - по дотичній до неї;
5) взяти до уваги, що згідно з рівняннями Максвелла вектор E
завжди має вихровий характер, тобто замкнений сам на себе, а век-
тор E може бути як розімкнений (починатися і закінчуватися на
стінках хвилеводу), так і замкнений (залежно від порядку хвилі).
Побудову структури поля починають із зображення епюр на ос-
нові відомих значень індексів m i n та із силових ліній поля в попе-

128
речній площині хвилеводу. Так, для хвилі типу Нmn побудову струк-
тури поля починають із векторів E .
Нехай, наприклад, потрібно побудувати структуру поля хвилі
типу Н10. Для цього виділимо у хвилеводі (рис. 4.11) два допоміжні
перерізи, віддалені від торця і один від одного на відстань λ хв 2 , де
λ хв - довжина біжучої хвилі (4.6), яка дорівнює довжині хвилі у хви-
леводі. Зобразимо епюри вектора E , якщо m = 1 і n = 0. Вектор E
при цьому має розміщуватися в площині x0y і бути паралельним осі
y. Якщо вектор E зобразити паралельним осі х, то за умов n = 0 і E
= 0 він дорівнюватиме нулю, а якщо вектор E  jEу переміщувати
вздовж осі х, то в точках x = 0 і y = a при виконанні граничних умов
E = 0 він також перетвориться на нульовий. Згідно зі співвідношен-
ням (4.12) при x = а/2 він досягає максимального значення. Отже,
вектор E , підпорядковуючись законам електродинаміки, має мак-
симальну амплітуду всередині горизонтальної осі і мінімальну —
поблизу вертикальних стінок хвилеводу. На відстані половини довжини
хвилі від торця вздовж осі z фаза хвилі змінюється на протилежну. Ця
обставина зображується зміною напряму відповідних векторів.
Hx
y Hz

b
хв/2
n=1
хв/2

Ey a x
z
m=1

Рис. 4.11. Структура хвилі типу Н10 у прямокутному хвилеводі

Розглянемо тепер зображення вектора H . У базовому попереч-

ному перерізі проекція Нх перпендикулярна до проекції Еу. Далі
враховуємо граничні умови, згідно з якими H зорієнтований по до-
тичній до вертикальних стінок при наближенні до них. Тому скла-
дова Нх повертається вздовж осі z і проходить вздовж вертикальної
λ хв
стінки як Нz. Через у першому допоміжному перерізі фаза хвилі
2
129
змінюється на протилежну. Тому складова Нz переходить у складову
Нх у базовому перерізі. Далі враховуємо вихровий характер вектора
H і замикаємо його самого на себе. Аналогічно будуємо вектор H
в іншому допоміжному перерізі, ураховуючи періодичність струк-
тури поля. Вектори H розміщуються вздовж вертикального виміру
еквідистантно, чим і забезпечується умова n = 0. При цьому всере-
дині кожного «кільця» зображуються подібні концентричні замкнені
криві. Така картина відповідає формулі (4.16) і визначає синусоїд-
ний закон зміни Нх уздовж осі х та косинусоїдний закон зміни Нz
уздовж осі z (4.17). Отже, при вибраній орієнтації векторів E і H
хвиля, яку зображено, має рухатись у від’ємному напрямі осі z, ос-
кільки при цьому має виконуватись така умова: jEy  iH x  kП z .
Аналогічно зображуються хвилі інших типів. Нехай, наприклад,
потрібно зобразити структуру поля хвилі типу Н11. Методика побу-
дови вектора E ідентична попередній. Але в даному випадку він
«викривлюється», оскільки мають виконуватись
 як граничні умови,
так і вимога n = 1. Оскільки вектор E криволінійний, то й вектор
H , який має бути до нього перпендикулярним, також «викривлю-
ється» і має проекції на всі три координатні осі. На рис. 4.12 зо-
бражено основні фрагменти структури хвилі Н11, які дають про неї
цілісне уявлення. Аналогічно можна побудувати структури полів
хвиль вищих порядків. При цьому необхідно враховувати, що вуз-
лові площини структури результуючого поля можуть розглядатись
як повні аналоги ідеально провідних стінок, тобто на них мають ви-
конуватись граничні умови.
E
y
H

n=1 хв/2

a
x
z
m=1
Рис. 4.12. Структура хвилі типу Н11 у прямокутному хвилеводі
130
 4.3.2. Поздовжньо-електричні хвилі
Аналізуючи структуру поля хвилі типу «Е», зображеної на
рис. 4.10, бачимо, що, як і в попередньому випадку, у вузлових
площинах хm складових Ех або у площинах пучностей складових Ну
виконуються умови, тотожні граничним. Тому будь-яку з площин
можна замінити ідеально провідною поверхнею, паралельною пло-
щині хОz. Звідси випливає, що на цих площинах мають виконува-
тись граничні умови. Оскільки H n  0 , H τ  0 , то вектор Ну, який
проходить, наприклад, через точку х = 0, має, утворюючи складові
Нх, замикатися через складову Ну, яка проходить через точку х = х1.
Оскільки завжди E  H , то при появі складової Нх з’являється
складова Еу. Таким чином, у хвилеводі утворюється хвиля типу Еmn
унаслідок виконання граничних умов m  1 і n  1 .
Методика побудови структури поля хвилі Еmn (рис. 4.13) не відрі-
зняється від викладеної раніше. Особливість полягає в тому, що по-
будову силових ліній найдоцільніше починати із зображення векто-
ра H , усі складові якого містяться в поперечній площині. Справді,
це відповідатиме ознакам поздовжньо-електричної хвилі, оскільки
тоді для відповідних компонентів Ez  0 , H z  0 .

E
n=1
H хв/2

a x
z m=1

Рис. 4.13. Структура хвилі Е11 у прямокутному хвилеводі

Оскільки вектор H завжди вихровий, а для хвилі H mn він міс-

титься в поперечній площині, то в базовому перерізі зобразимо
замкнену криву у вигляді кільця. При цьому межові умови та вимо-
ги m = 1 і n = 1 виконуються автоматично. Вектори E починаються
і закінчуються на стінках хвилеводу, вони перпендикулярні до век-
торів H у кожній точці й утворюють поздовжню складову Еz. При-
131
родно, що Еz на стінках хвилеводу внаслідок граничних умов дорів-
нює нулю. Найбільша амплітуда Еz буде в центрі хвилеводу. За роз-
глянутою методикою з урахуванням періодичності структури поля
можуть бути зображені силові лінії для хвиль вищих порядків.

4.3.3. Структура струмів у стінках і порожнинах хвилеводу

З першого рівняння Максвелла у диференціальній формі
rot H  jпр  jзм
випливає, що поява вихрового магнітного поля зумовлюється наявніс-
тю струмів провідності і струмів зміщення. Густина струмів зміщення
визначається швидкістю зміни напруженості електричного поля [8]
E
jзм = ε .
t
Звідси випливає, що лінії густини струмів зміщення і векторів E
мають однакову форму. Між ними в одній і тій самій точці простору
і в один і той самий момент часу існує фазовий зсув на 90о, а в точ-
λ кр
ках, які відстають одна від одної на , у напрямі поширення хвилі
2
вони містяться у фазі. Знаючи структуру поля у хвилеводі, можна
побудувати і структуру ліній струмів зміщення.
y jзм Наприклад, для хвилі типу
Н10 (рис. 4.14) лінії густини
струмів зміщення розташову-
ються в центрі замкнених сило-
b вих ліній H , тобто магнітне по-
хв/2 ле виникає навколо цих струмів.
Напрям jзм можна визначити і за
хв/2
вектором H , скориставшись
Е Н
a x правилом правого гвинта. У стін-
ках хвилеводу існують струми
z провідності. Густина струмів
Рис. 4.14. Побудова структури струмів провідності j
у хвилеводі пр пов’язана з на-
пруженістю магнітного поля
кількісно і якісно. Справді, на основі граничних умов H  jпр і водно-
час, як випливає з першого рівняння Максвелла, H  jпр . Тому, будуючи

132
лінії векторів H і проектуючи їх на стінки хвилеводу, можна зо-
бражати лінії струмів провідності.
Проілюструємо це, зобразивши на рис. 4.15 розгортку хвилеводу із
хвилею Н10. Проаналізувавши отриману структуру густини струмів
провідності, можна зробити висновки про структуру поля у хвилеводі.
H jпр

a б a б
Рис. 4.15. Струми провідності у стінці хвилеводу для хвилі Н10

Так, на основі отриманої структури поля доходимо таких висновків:

- форма і напрям ліній густини струмів провідності і зміщення
однозначно пов’язані зі структурою хвилі у хвилеводі;
- поздовжні складові магнітного поля зумовлюють присутність у
стінках хвилеводу поперечних струмів провідності, а присутність
поперечних складових магнітного поля зумовлює появу в стінках
поздовжніх струмів провідності;
- лінії густини струмів провідності разом із лініями струмів
зміщення утворюють замкнені контури струму.
Знати розподіл струмів у стінках хвилеводу необхідно з метою
виготовлення хвилевідних щілинних антен, вимірювальних ліній та
інших технічних пристроїв, для реалізації яких у стінках хвилеводу
доводиться прорізувати випромінювальні або невипромінювальні
щілини. Нехай, наприклад, відомий розподіл струмів у будь-якому
фрагменті стінки хвилеводу (рис. 4.16).
Зобразимо на цьому фрагменті дві Е
щілини однакових розмірів і конфігура-
цій. Нехай одна щілина перетинає лінії
густини струмів, а друга розташована
паралельно їм. На краях щілини, яка пе-
ретинає лінії густини струму, утворю-
ються електричні заряди протилежних
знаків, між якими виникає змінне елект- jпр
ричне поле E . Згідно з рівняннями Ма- Рис. 4.16. Випроміню-
ксвелла, це поле збуджує вихрове маг- вальна та невипроміню-
вальна щілини
133
нітне поле, і при цьому виникає процес випромінювання енергії че-
рез щілину. У випадку, якщо щілина паралельна лініям густини
струмів, на її краях заряди практично відсутні і вона не випромінює
енергії. Таким чином, залежно від потреб у стінці хвилеводу можуть
бути прорізані як випромінювальні, так і невипромінювальні щіли-
ни. Випромінювальні щілини використовуються для конструювання
антен із високими показниками спрямованості та великою потужні-
стю, наприклад антенної системи допплерівського вимірювача шви-
дкості та кута зносу. Така антена містить велику кількість синфаз-
них випромінювальних щілин.
4.3.4. Основні співвідношення для хвиль у хвилеводі
Розглянемо процес передавання енергії електромагнітного поля у
хвилеводі. На ідеально провідну поверхню під кутом  падає хвиля.
Напрям поширення радіохвилі задається вектором Ппад (рис. 4.17).
Напрям поширення відбитої хвилі характеризується вектором Пвідб .
Якщо на відстані x = a від початкової поверхні розташована друга
провідна поверхня, то й від неї станеться відповідне відбиття. Таким
чином, поширення хвилі по хвилеводу полягає у послідовному пе-
ревідбитті від протилежних стінок.
x Розглянемо основні співвід-
ношення, які характеризують про-
цес поширення хвилі у хвилеводі
a на прикладі хвилі типу Нm0. При
пад
побудові хвилеводу координати
вузлових площин xm (4.13) фік-
  совані так, що xm = a, тоді
m
відб a  const .
z cos 
Звідси знаходимо
Рис. 4.17. До визначення
критичної довжини хвилі mλ
cos  . (4.25)
2a
Співвідношення (4.25) свідчить про те, що у хвилеводі із заданими
розмірами поперечного перерізу, на відміну від вільного простору, кут
 є функцією довжини хвилі джерела. Збільшення  супроводжується
зменшенням . Отже, можлива така ситуація, що при певному значенні
 = кр кут  зменшується до нуля і процес передавання енергії по хви-
леводу припиняється, тобто хвилі будуть перевідбиватися від проти-

134
лежних точок. Довжина хвилі джерела поля, при якому закінчується
передавання енергії хвилі по хвилеводу, називається критичною дов-
жиною хвилі. Для хвиль типу Нm0 критичну довжину хвилі кр, при якій
 = 0, можна визначити зі співвідношення (4.25):

λ к р  H m0  
2a
. (4.26)
m
Для хвиль типу Н0n аналогічно дістаємо:
2b
λ кр  H m 0   , (4.27)
n
а в загальному випадку для хвиль типу Нmn і Еmn значення кр можна
визначити співвідношенням, яке подаємо без доведення:
2
λ кр  . (4.28)
2 2
m n
   
a b
Зі співвідношень (4.26) - (4.28) випливає, що критична довжина
хвилі залежить від поперечних розмірів хвилеводу і порядку збу-
дженої хвилі, який позначають індексами m i n. Якщо у хвилеводі
одночасно збуджуються хвилі різних порядків, то такий хвилевід є
багатохвильовим. Однією з умов збудження хвиль у хвилеводі є за-
безпечення нерівності  < кр, при виконанні якої реалізується умо-
ва  > 0. З урахуванням співвідношень (4.26) - (4.28) формула (4.25)
набере вигляду
λ
cos   . (4.29)
λ кр
Визначимо тепер фазову і групову швидкості поширення хвилі по
хвилеводу. Згідно з формулами (4.2), (4.3) і (4.29) можна записати:
с
vф  (4.30)
1    /  кр 
2

vгр  с 1    /  кр 
2
(4.31)
Довжину біжучої хвилі вздовж поздовжньої осі хвилеводу зна-
ходимо із формул (4.6), (4.15), (4.24) і (4.29):

135
 λ
λ õâ  . (4.32)
1  λ λ êð 2  
При цьому характеристичний опір хвилеводу для хвиль Нmn
W
Rz  H mn   , (4.33)
1   λ λ кр 
2

а для хвиль Еmn

Rz  Emn   W 1   λ λкр  .
2
(4.34)
Закон зміни електричних і магнітних складових поля хвилі Нmо у
хвилеводі за формулами (4.18) - (4.20) і (4.25), (4.26) запишемо в та-
кому вигляді:
 mπ 
E y ðåç   2 Em sin  x  sin ωt  β âõ z  ; (4.35)
 a 
mπ
H х рез  2H уm sin x sin  ωt  β хв z  ; (4.36)
a
mπ
H z рез  2 H zm cos x cos  ωt  β хв z  ; (4.37)
a
2π λ
, H уm  H m 1   λ λ кр  , H zm  H m
2
де β õâ  .
λ õâ λ кр
Аналогічно можна дістати складові поля для хвиль типу Н0n.
Складові для хвиль вищих порядків можна визначити на основі ана-
лізу рівнянь Максвелла.

4.3.5. Середня потужність, що передається хвилеводом

Установимо залежність середньої потужності хвилі Рсередн, яка
передається вздовж хвилеводу через поперечний переріз з розміра-
ми a і b. За визначенням,
a b
1
Pñåðåäí  
200
Ï m dS . (4.38)

У співвідношенні (4.38) Ï m  Em  H m , а dS  k dxdy - векторна

площинка, яка належить поперечному перерізу хвилеводу. У зага-
льному випадку амплітудне значення вектора Умова - Пойнтінга

136
 Ï m 
 E m  H m  i E y m H z m  Ez m H y m  
  
j Ez m H x m  Ex m H z m  k Ex m H y m  E y m H x m  4.39
Спочатку проведемо дослідження для хвилі типу Нm0, а далі уза-
гальнимо здобуті результати для хвиль інших типів. Оскільки у
структурі хвиль Нm0 присутні тільки складові, які описуються спів-
відношеннями (4.35) - (4.37), то, скориставшись правилом векторно-
го множення ортів i , j, k , надамо співвідношенню (4.39) вигляду:
Ï m   k Ey m H xm , (4.40)
де згідно з (2.11)
mπ
E ym  2 Em sin x, (4.41)
a
E ym
H xm   . (4.42)
RZ  H m 0 
Підставляючи вирази (4.41) і (4.42) у співвідношення (4.40), а
далі - у (4.38), після інтегрування дістаємо:
2
Em2  λ 
Pсередн  H m 0  
ab 1    . (4.43)
4W  λкр 
Аналогічним співвідношенням визначається середня потужність
хвиль типів H 0n . Середня потужність хвилі типу H11
2
Em2   b 2   λ 
Pсередн  H11   ab 1     1    ,

8W   a    λ кр 
а для хвилі типу E11
2
Em2 λкр  λкр 
Pсередн  E11  
ab   1 .
8W λ  λ 
З цих співвідношень випливає, що за інших однакових умов се-
редня потужність хвилі, яка передається по хвилеводу, тим більша,
чим більше значення критичної довжини хвилі кр. Далі буде пока-
зано, що для хвилеводів виконується умова a > b. При цьому най-
більшою довжиною хвилі кр = 2a характеризується хвиля Н10. От-
же, максимальну потужність можна передати по хвилеводу, викори-
стовуючи хвилю Н10 .

137
 Приклад 4.1. Визначити амплітуду напруженості електричного поля
хвилі основного типу у прямокутному хвилеводі, що має поперечні розміри
a = 2,8 см та b = 1,4 см і який збуджується на хвилі довжиною λ =3,2 см при
середній потужності Pсеред н = 2 кВт.
Розв’язання. На підставі співвідношення (4.26) або (4.28) вираз (4.43)
записуємо у вигляді:
2
Em2  λ 
Pсередн  H10   ab 1    .
4W  2a 
Із цього співвідношення, ураховуючи хвильовий опір
μ
W 120 π  377Ом
ε
повітря або вакууму, що заповнює хвилевід, та наведені раніше дані, маємо
таке:
107 Pсередн кВ
Em   9,7 .
213 м
Здобуті дані показують, що напруженість поля всередині хвилеводу
прямо пропорційна до кореня з потужності.

4.3.6. Хвиля основного типу і хвилі вищих порядків

Хвилі основних та неосновних типів утворюються у хвилеводі за
рахунок перевідбивання від стінок та випромінювання неоднорід-
ностями у тракті. Вочевидь, неосновні хвилі у процесі передавання
інформації участі не беруть, тому вони небажані [9;11], оскільки не
переносять енергії в потрібному напрямі.
Відомо, що від порядку хвилі залежить значення критичної дов-
жини кр. Ураховуючи нерівність a > b, за формулою (4.19) побуду-
ємо шкалу розподілу кр. На рис. 4.18 стрілки показують, що для
збудження хвилі заданого типу довжина хвилі джерела  має бути

H10
H 20
H 01
E11 , H11
E21 ,H 21

2b a 2a
Рис. 4.18. Номограма хвиль вищих порядків
138
меншою від критичної кр. Хвилі, які характеризуються найбільшим
значенням кр у своєму класі, називають хвилями нижчих порядків.
Серед хвиль типу Нmn хвилею нижчого порядку є хвиля Н10, а се-
ред хвиль типу Еmn - хвиля Е11. Хвилі Нmn і Еmn, які характеризуються
однаковими значеннями кр, називаються виродженими хвилями.
Хвиля, яка характеризується найбільшим значенням кр, називається
хвилею основного типу в радіохвилеводі. Звідси випливає, що хви-
лею основного типу є хвиля Н10.
При збудженні у хвилеводі хвилі заданого типу робоча довжина
хвилі має вибиратися з умови [8]
кр(найближчої хвилі) <  < кр(хвилі, що збуджуються).
Наприклад, при збудженні хвилі Н10 робоча довжина хвилі згідно
з умовою кр (H20) <  < кр(H10) вибирається в такому діапазоні:
a <  < 2 a. Слід зазначити, що найчастіше за все використовується
хвиля саме типу H10.

4.3.7. Коефіцієнт поширення хвилі у хвилеводі

Процес поширення хвилі у хвилеводі характеризується комп-
лексним коефіцієнтом [8; 14]
k  α хв  iβ хв , (4.44)
дійсна частина якого ХВ має зміст коефіцієнта загасання, а уявна
 хв - коефіцієнта фази.
Установимо залежність хв від поперечних розмірів хвилеводу.
Нехай Е(0) — амплітуда в певному перерізі хвилеводу. Тоді на відс-
тані z від цього перерізу в бік поширення хвилі
α z
E  z   E  0  e хв ,
а середня потужність згідно з виразом (2.19)
2α хв z
Pсередн  z   Pсередн  0  e . (4.45)
У процесі поширення хвилі значення Pсередн зменшується за законом
Pсередн  z  2α XB Z
 2α хв  Pсередн  0   е  2α XB  Pсередн  z  ,
z
звідки
Pсередн  z  dz
α хв   . (4.46)
2 Pсередн  z 

139
 Швидкість зменшення потужності залежить від теплових втрат і
пропорційна до периметра хвилеводу з деяким коефіцієнтом пропо-
рційності:
Pсередн  z 
 K1  a  b  .
z
Середня потужність Pсередн  z  згідно зі співвідношенням (4.43)
пропорційна до площі поперечного перерізу з коефіцієнтом пропор-
ційності К2:
Pсередн  z   K2 ab .
При цьому з виразу (4.46) маємо:
a b
1 1
ab b K a .
α хв  K K
ab a b
З отриманого співвідношення випливає, що загасання у хвилево-
ді зменшується при збільшенні розмірів поперечного перерізу. Крім
того, загасання залежить від частоти f поля. На рис. 4.19 зображено
графік залежності хв від f, отриманий емпіричним шляхом. При частоті
f = fкр загасання хв = 0, оскільки при цьому кут падіння  = 0. Збі-
хв льшення частоти, тобто змен-
шення довжини хвилі, супро-
а1 воджується збільшенням кута
 (рис. 4.17), а отже, змен-
а2 шенням кількості точок від-
биття на одиницю довжини
хвилеводу. Це зумовлює змен-
0 fкр
f шення коефіцієнта загасання.
При подальшому зростанні
Рис. 4.19. Залежність загасання від частоти збільшуються вихрові
частоти та розміров хвилевода
струми в стінках хвилеводу та
пов’язані з цим теплові втрати, тому коефіцієнт загасання збільшу-
ється. Для двох хвилеводів з однаковими розмірами b, але з різними
розмірами a1 i a2 коефіцієнт хв буде різним.
Установимо тепер залежність коефіцієнта фази  хв від розмірів
поперечного перерізу хвилеводу за визначенням
β хв  2π/λ хв . (4.47)
Ураховуючи формулу (2.8), зводимо співвідношення (4.47) до
вигляду
140
 β хв  β 2  βкр
2
, (4.48)
де β  2π/λ - коефіцієнт фази у вільному просторі для довжини хви-
лі , а β кр  2π/λ кр - коефіцієнт фази у вільному просторі при кри-
тичній довжині хвилі.
Зі співвідношення (2.24) випливає, що при  < кр коефіцієнт фази є
дійсною величиною. При цьому коефіцієнт поширення (2.20) залиша-
ється комплексною величиною, що є умовою поширення хвилі. При
 > кр значення хв стає уявним, а коефіцієнт поширення (4.44) -
дійсним. При цьому поширення хвилі характеризуватиметься тим, що
коефіцієнт загасання зменшується за експонентою, причому навіть тоді,
коли теплових втрат у стінках хвилеводу не буде і хв = 0. Хвилеводи,
що збуджуються на довжинах хвиль  > кр, називаються позамежними
хвилеводами, або хвилеводами в режимі відсічки. Такі хвилеводи засто-
совуються у вимірювальній техніці для створення, наприклад, атенюа-
торів, що не потребують градуювання.
Приклад 4.2. У прямокутному хвилеводі на частоті f = 10 ГГц необ-
хідно збудити хвилю основного типу Н10. Обчисліть значення розмірів
поперечного перерізу хвилеводу.
Р о з в ’ я з а н н я : Частоті 10 ГГц відповідає довжина хвилі λ  3 см. Тоді
для хвилі основного типу Н10 ширина хвилеводу а має становити половину
довжини хвилі, тобто а   / 2  1,5 см.
Далі, щоб забезпечити стійкість площини поляризації, необхідно висоту
хвилеводу b узяти меншою за ширину. Проте з огляду на прямо
пропорційну залежність потужності хвилеводу від площі поперечного
перерізу, висоту хвилеводу слід узяти b  a . У підрозділі 4.3.8 наведено
такий критерій вибору висоти:
b  0,45  1,35 см.

4.3.8. Вибір поперечних розмірів хвилеводу,

що працює із хвилею основного типу
Основними вимогами, яким мають відповідати хвилеводи, є такі
[8; 14]:
- максимальна потужність, яка передається при мінімальних ро-
змірах поперечного перерізу;
- простота збудження;
- стійкість площини поляризації.
Перші дві вимоги задовольняє хвиля Н10. Справді, згідно з фор-
мулою (4.43) Pреальн тим більше, чим більше значення кр. Найбіль-
шим значенням кр характеризується хвиля Н10. Ця сама хвиля має

141
найпростішу структуру, а тому для її збудження можна використати
найпростіші засоби. Проте якщо b = a або b > a, то площина поля-
ризації хвилі може повернутися на 90. При цьому хвиля Н10 перет-
ворюється на хвилю Н01. Цього припускати не можна. Тому при
збудженні хвилі Н10 робоча довжина хвилі джерела має задовольня-
ти умову  > кр (Н01), тобто  > 2b. Звідси випливає, що вертикаль-
ний розмір хвилеводу має вибиратися з умови 0 < b < /2. Як пра-
вило, вибирають b ~ 0,45. Неприпустиме також збудження хвилі
Н20. Тому робоча довжина хвилі має задовольняти другу умову кр (Н20) <
<  < кр (Н10), якій можна надати вигляду a <  < 2а. Із цих нерів-
ностей випливає обмеження на вибір горизонтального розміру хви-
леводу /2 < a <  . Як правило, а = 0,9.
Таким чином, стійкість площини поляризації гарантується при
виконанні нерівності a > b.

4.3.9. Спеціальні види хвилеводів

Розмір широкої стінки хвиле-
у воду можна істотно зменшити,
якщо в порожнині хвилеводу роз-
b містити діелектричну пластинку
товщиною d (рис. 4.20). При цьому
зменшиться і довжина хвилі у
хвилеводі. Так, для випадку d = a
x довжину хвилі можна визначити
d a таким співвідношенням:
λ
Рис. 4.20. Діелектрична плас- λ хв  ,
тинка у порожнині хвилеводу ε відн   λ/λ кр 
2

де ε відн - відносна діелектрична проникність матеріалу пластинки.

Зменшення розміру a супроводжується і зменшенням розміру b.
Критична довжина хвилі для поля типу Н10 істотно зменшується при
d/a  0,1. Подальше збільшення відносної товщини діелектрика на
зменшення кр(Н10) практично не впливає. Водночас при малих зна-
ченнях d/a величина кр (Н20) практично не змінюється. Тому діелек-
трична пластинка, розміщена в центрі хвилеводу, забезпечує розши-
рення смуги, в якій може поширюватись тільки хвиля Н10. Якщо по
краях хвилеводу симетрично розмістити дві діелектричні пластинки,
то смуга робочих частот буде зменшена.
Поряд із хвилеводами прямокутного поперечного перерізу в тех-
ніці НВЧ використовують хвилеводи з перерізом складнішої форми,
наприклад П-подібної (рис. 4.21) та Н-подібної (рис. 4.22). Застосу-
142
вання таких хвилеводів супроводжується розширенням смуги частот
приблизно в п’ять разів. Їхній характеристичний опір нижчий за
опір прямокутних хвилеводів.
y y

x x
Рис. 4.21. Хвилевід із П-подібним Рис. 4.22. Хвилевід із Н-подібним
перерізом перерізом
Очевидно, що такі хвилеводи більш громіздкі, ніж звичайні, то-
му можуть застосовуватись лише у випадках, коли на габаритні ро-
зміри системи особливих вимог не накладається.

4.4. Хвилеводи з поперечним перерізом круглої форми

Поряд із прямокутними хвилеводами широко використовуються
хвилеводи з поперечним перерізом круглої форми. У них також збу-
джуються хвилі типів H mn (кр)
і Emn
(кр)
, але сутність індексів m і n тут ін-
ша. При дослідженні круглих хвилеводів використовується цилінд-
рична система координат, в якій положення досліджуваної точки
задається її радіусом-вектором r, кутом , що його утворює цей век-
тор-радіус із горизонтальною площиною, і відстанню z. Індекс m у
цьому разі характеризує кількість цілих стоячих хвиль, які вміщу-
ються на довжині кола поперечного перерізу радіусом R. Індекс n
визначається кількістю максимальних значень напруженості поля
вздовж радіуса поперечного перерізу R. Математичний аналіз по-
ширення хвиль у круглих хвилеводах значно складніший, ніж аналіз
поля в прямокутних хвилеводах, оскільки здійснюється із застосу-
ванням функцій Бесселя. Однак фізична сутність процесів у хвиле-
водах практично не залежить від форми їхніх поперечних перерізів.
Тому для дослідження структури поля в круглому хвилеводі вико-
ристовуємо викладену раніше методику.
Уявімо, що хвилевід круглого перерізу отримано внаслідок де-
формації стінок хвилеводу прямокутного перерізу. На рис. 4.23 про-
ілюстровано таке перетворення і показано відповідність хвилі Н10 у
прямокутному хвилеводі (рис. 4.23, а), хвилі H11(кр) у круглому хви-
леводі (рис. 4.23, б). Вектори E (суцільні лінії) хвилі H11(кр) мають
форму дуг, оскільки згідно з граничними умовами підходять до сті-

143
нок хвилеводу по нормалі. Вектори H (пунктирні лінії) при цьому
мають залишатись перпендикулярними до векторів E у будь-якій
точці. Форма силових ліній H при цьому також змінюється згідно з
умовою перпендикулярності до ліній E .
y H10 H11кр

x
а б
Рис. 4.23. Перехід від прямокутного до круглого хвилеводу
для хвилі типу «Н»

Для побудови структури поля у круглому хвилеводі необхідно:

- на початковому прямокутному хвилеводі зі збудженою в ньому
хвилею зафіксувати характерні точки, які визначають положення
уявно введених провідних поверхонь;
- перенести ці точки на круглий хвилевід, розбивши його на еле-
ментарні хвилеводи нестандартної форми;
- зобразити відповідні лінії векторів H і E ;
- підрахувати кількість цілих півхвиль на півколі або хвиль на
колі поперечного перерізу і визначити значення індексу m (у розг-
лянутому випадку m = 3);
- підрахувати кількість максимумів напруженості поля вздовж
радіуса поперечного перерізу і визначити значення індексу n (у роз-
глянутому випадку n = 1).
На рис. 4.24, а, б подано взаємну відповідність хвиль типів E11 і
E01 . Слід зазначити, що хвиля E01(кр) характеризується осьовою си-
(кр)

метрією і тому застосовується у хвилевідних трактах з обертальни-

ми зчленуваннями. Можна сказати, що будь-яка хвиля, збуджувана
в прямокутному хвилеводі, має аналог у круглому хвилеводі. Однак
обернене твердження неправильне (тобто хвиля, збуджувана у круг-
лому хвилеводі, не завжди має аналог у прямокутному хвилеводі).
У круглому хвилеводі може існувати особлива хвиля H 01(кр) , яка
не має аналога у прямокутному хвилеводі. Структуру поля такої
хвилі зображено на рис. 4.25. Звернемо увагу на такі обставини: ве-
ктор E має вихровий характер, як і лінії jзм ; лінії струмів зміщення

144
(рис. 4.26) пронизують площини, які обмежені векторами H біля
стінок, згідно з граничними умовами, і вони мають тільки поздовж-
ні складові. Відповідні векторам H лінії струмів провідності jпр
виявляються поперечними і самозамкненими.

y
E11 Е01кр

а б
Рис. 4.24. Перехід від прямокутного до круглого хвилеводу
для хвилі типу «Е»

y y
хв/2 хв/2

jпр
Jзм
z z
Н
x x Н
Е

Рис. 4.25. Структура поля Рис. 4.26. Структура струмів

для хвилі H 01
(кр)
для хвилі H 01
(кр)

Хвиля H 01(кр) - єдина серед хвиль усіх типів, при якій у стінках
хвилеводу немає поздовжніх струмів. Звідси випливає такий важли-
вий висновок: якщо круглий хвилевід із хвилею H 01(кр) перерізати по-
перечною щілиною, то вона буде не випромінювальною, а хвиля у
хвильоводі поширюється без втрат на випромінювання; водночас
інші типи хвиль, що можуть з’явитися як перешкоди, будуть значно
послаблені. Тому такий хвилевід має назву самофільтрувальний.
145
Крім того, зі збільшенням частоти монотонно зменшується загасан-
ня хвилі H (кр)
01 , оскільки при її поширенні вихрові струми Фуко від-
( кр )
сутні. Тому круглий хвилевід із хвилею H 01 застосовують для пе-
редавання енергії на порівняно великі відстані.
Розподіл критичних довжин хвиль для хвилеводів круглого по-
перечного перерізу радіусом R наведено на рис. 4.27.

H11 кр 
 кр 
Е01
H 01  , Е11
кр кр 

Е02 кр 

1,14 R 1,64 R 2,61 R 3,41 R

Рис. 4.27. Номограма хвиль вищих типів у круглому хвилеводі

У розглянутому випадку коефіцієнти при R визначаються відповід-

ними значеннями функції Бесселя. Із рис. 4.27 бачимо, що для хви-
( кр )
леводів круглого перерізу хвилею основного типу є хвиля H 01 .
4.5. Інші види ліній передавання
в діапазоні надвисоких частот

4.5.1. Двопровідна лінія передавання

Лінія передавання, виконана у вигляді двох паралельних провід-
ників, називається двопровідною. Така лінія виконується в радіодіа-
пазоні на частотах 3103 … 3106 Гц для передавання енергії на вели-
кі відстані [8]. Основним типом хвилі є поперечна електромагнітна
«Т»-хвиля. Для симетричної двопровідної лінії, зображеної на
рис. 4.28, D << , d < D, а хвильовий опір
120 2D
W ln ,
ε відн d

де відн - відносна діелектрична проникність середовища.

Провідники ліній можуть бути як круглими, так і стрічковими.
Двопровідну лінію, вміщену в діелектричну оболонку зі спеціально
підібраним значенням , називають двопровідним радіочастотним
кабелем (рис. 4.28).
146
 Зі збільшенням частоти втрати енергії на випромінювання в та-
ких лініях збільшуються. Тому на вищих частотах використовують-
ся інші види ліній передавання, більшість з яких базуються на двоп-
ровідної лінії.

H
E

Рис. 4.28. Двопровідна лінія

4.5.2. Коаксіальна лінія передавання

Коаксіальна лінія передавання виконується двома співвісними
провідниками, ізольованими один від одного спеціальним діелектриком.
Основним типом хвилі в такій лінії (рис. 4.29) є «Т» - хвиля, але мо-
жуть збуджуватись також хвилі ін-
ших типів [8]. Вочевидь, така лінія
потребує більших витрат матеріалів на H
виготовлення, але характерною рисою є
те, що для «Т» - хвилі критична довжи- E
на відсутня, оскільки електромагнітні
коливання можуть виникати на будь-
якій частоті.
Цей фактор дає змогу конструю- 2r
вати коаксіальні лінії з малими роз- 2R
мірами поперечного перерізу, але ці
розміри слід вибирати такими, щоб у Рис. 4.29. Коаксіальна лінія
лінії збуджувалася «Т» - хвиля. Якщо
врахувати, що критична довжина хвилі першого вищого типу Н11 у
коаксіальній лінії

147
 λ кр  ε від πR  r  ,
то вищі типи хвиль будуть відсутні при мінімальній довжині хвилі
робочого діапазону λ min  λ кр .
Як правило, min = (1,1...1,2)кр. За останнім співвідношенням
можна вибрати значення R або r, якщо задано один із радіусів.
Хвильовий опір коаксіальної лінії визначається співвідношенням
138 R
W ln .
ε відн r
Потужність коаксіальної лінії в режимі біжучих хвиль
Er2 ε відн R
P r 2 ln ,
120 r
де Er — напруженість поля біля поверхні центрального провідника.
Коаксіальні лінії можуть використовуватись на вищих частотах,
ніж двопровідні. Але зовнішній провідник збуджує навколо себе
поле, що при частотах, більших за 300 МГц, зумовлює значні втрати
потужності в лінії. Тому для частот, вищих від зазначеної, доцільно
використовувати смугові лінії.

4.5.3. Смужкові лінії передавання

Смужковою лінією передавання називається лінія, в якій провід-
ник прямокутного або круглого перерізу розміщений на деякій відс-
тані від металевої поверхні - основи (рис. 4.30). Провідники, як пра-
вило, розділені твердим діелектриком. Смужкові лінії технологічні
у виготовленні і сумісні з інтегральною технологією [8]. Застосову-
ють несиметричні (рис. 4.30, а) і симетричні (рис. 4.30, б) смугові
лінії.


t

t b
h

а б в
Рис. 4.30. Відкриті та закрита лінія передавання

148
 Основною є хвиля типу «Т», яка поширюється в області між
вузькою і широкою (екран) смугами. Випромінювання в навколиш-
ній простір можна позбутися, якщо в лінії використати діелектричну
пластину, з обох боків якої симетрично розташувати металеві смуги.
При цьому екрани мають створювати практично замкнену область
простору. Перші два види смугових ліній є відкритими, а останній
(рис. 4.30, в) - закритим, який характеризується найвищою доброт-
ністю.
Смужкові лінії передавання застосовують при порівняно малих
рівнях потужності сигналу. Втрати в них не набагато більші, ніж у
хвилеводах коаксіальних ліній. Лінії такого типу використовуються
при конструюванні мікромініатюрних вузлів у діапазоні НВЧ.
У відкритій несиметричній лінії ширина центрального провідни-
ка вибирається з умови   λ  / 2 , де λ Λ  λ min / ε відн - довжина хвилі
в лінії, що відповідає мінімальній довжині хвилі робочого діапазо-
ну. Ширина основи (екрана) a  3ν . Товщина діелектричного шару
t   λ min / 4 ε відн  1 ; при цьому стандартні значення t   0,25; 0,5;
0,75; 1,0; 1,5 мм.
λ λ
У відкритій симетричній лінії    , де λ Λ  min . Розміри a і
2 ε відн
b вибираються за умови a  ν  2b . Сигнали найбільшої потужності
можна передати по симетричній смужковій лінії, центральний про-
відник якої має округлені краї, а діелектриком служить повітря.
Якщо над екраном (рис. 4.31, а) або між двома екранами розміс-
тити пару провідників, то отримаємо несиметричну або симетричну
зв’язану смужкову лінію.

 S
t

а б в
Рис. 4.31. Зв’язані смужкові лінії

149
 Розрізняють несиметричні (рис. 4.31, б) та симетричні
(рис. 4.31, в) лінії з бічним - слабким - зв’язком і лицьовим -
сильним - зв’язком (рис. 4.32, а, б).
Можливі два варіанти збуджень таких ліній: парне збудження,
при якому через обидва провідника пропускають струми одного
знака (див. рис. 4.32, а), і непарне збудження, якщо струми в прові-
дниках мають протилежні знаки (див. рис. 4.32, б).

а б
Рис. 4.32. Збудження смужкових ліній

4.5.4. Загальні характеристики ліній передавання

За конструктивними особливостями лінії передавання можуть
бути регулярними і нерегулярними, однорідними і неоднорідними.
Якщо поздовжній напрям лінії і розміри її поперечного перерізу по
всій довжині залишаються незмінними, то лінія називається регуляр-
ною. Якщо властивості діелектрика по всій довжині незмінні, то лі-
нія називається однорідною. Поздовжня вісь лінії може змінювати
свій напрям, можуть з’являтися відгалуження, її поперечні розміри в
різних точках поздовжньої осі можуть бути різними, у лінію можуть
бути введені настроювальні елементи та елементи зв’язку із зовніш-
німи колами. У цьому разі лінія називається нерегулярною. Якщо
властивості діелектрика розподілені по поздовжній осі лінії нерів-
номірно, то така лінія називається неоднорідною. Якщо ж властиво-
сті середовища, яке оточує лінію передавання, не залежать від на-
пряму поширення енергії, то лінія передавання називається ізотроп-
ною, а в протилежному випадку - анізотропною.
Незважаючи на велику кількість різновидів ліній передавання,
усі вони можуть бути вивчені з одних позицій, якщо кожну з них ро-
зглядати як еквівалентну двопроводову лінію і для аналізу застосо-
вувати апарат лінійної алгебри, тобто використати єдину теорію кіл
НВЧ. Застосування точних методів електродинаміки для неоднорід-
них ліній призводить до дуже складних результатів, причому їх не
завжди можна використати. Але в більшості випадків необов’язково
знати структуру поля поблизу неоднорідності. Важливо визначити
150
лише реакцію деяких елементів НВЧ на певний вплив, тобто дослі-
дити їхні зовнішні характеристики, розглядаючи сам елемент як
«чорну скриньку». У межах регулярних ділянок лінії передавання,
які завжди можуть бути виділені в нерегулярній лінії, електромагні-
тне поле можна подати як суперпозицію падаючої і відбитої хвиль.
Активна потужність, яка переноситься кожною з них, не залежить
від присутності іншої хвилі.
Амплітуда напруженості електричного і магнітного полів у зага-
льному випадку залежить від поздовжньої координати z за законом
 
e  kz - для падаючої хвилі та за законом e kz - для відбитої хвилі, де
k    i - комплексний коефіцієнт поширення хвилі.
Значення активної потужності, перенесеної падаючою хвилею,
визначається інтегруванням вектора Умова - Пойнтінга за попереч-
ним перерізом лінії передавання:
Pпад   п  dS    E  H  dS ,
S S

яке в комплексних амплітудах можна записати у вигляді


  
  
Pпад = Re    E  H  dS  , (4.49)
S 
   

де E і Н комплексно-спряжені величини.
Для відбитої хвилі
 
 
  
Pвідб = Re    EB  H B  dS  . (4.50)

S    
При розробці конкретного елемента необхідно насамперед знати
коефіцієнт поширення, який складається з коефіцієнта загасання і
коефіцієнта фази, а також інші характеристики, що визначаються
ними, - коефіцієнти біжучої і стоячої хвиль, коефіцієнт корисної дії
тощо. Подробиці структури поля мають другорядне значення, і від
них можна абстрагуватися.
З огляду на сказане можна ввести досить просту математичну
модель для опису процесу передавання енергії за допомогою пада-
ючих і відбитих хвиль у будь-якій регулярній лінії передавання. Як
єдину міру інтенсивності електромагнітного поля замість Е і Н мо-
жливо ввести поняття нормованої напруги падаючої і відбитої
хвиль, яка визначається як потужність (4.49) і (4.50), що виділяється на
одиничному опорі:

151
 
  
  
U пад(відб)  Re    EB  H B  dS e kz
. (4.51)
S 
   
Вважають, що фаза нормованої напруги дорівнює фазі поперіч-
ної складової електричного поля в цьому перерізі. Оскільки в будь-
якій точці z лінії передавання існують падаюча і відбита хвилі, то
відношення їхніх амплітуд може характеризувати неоднорідність,
яка стала причиною появи відбитої хвилі. Відношення амплітуд по-
перечних складових електричного поля падаючої і відбитої хвиль в
одній і тій самій точці лінії передавання називається коефіцієнтом
відбиття [2]:
Eвідб
ГE  . (4.52)
Eпад
Оскільки нормовані напруги (4.51) пропорційні до Е і фази їхні рівні
між собою, то коефіцієнт відбиття нормованих напруг завжди збіга-
ється з величиною Г Е , тобто
U відб  0  ekz
Г  z   ГE  z    Г  0  е2 kz . (4.53)
U пад  0  e kz
За одночасної присутності падаючої і відбитої хвиль у розгляну-
тому перерізі активна потужність визначається різницею потужностей,
які переносяться через цей переріз падаючою і відбитою хвилями:
2
P  Pпад  Pвідб  U пад  U відб
2
 U пад
2
1  Г  . 2

У цьому перерізі повна нормована напруга визначається сумою

U  U пад  U відб  U пад 1  Г  , (4.54)

а неповний нормований струм — відповідно різницею напруг:

I  U пад  U відб  U пад 1  Г  . (4.55)
Зміст нормованої напруги (4.54) і нормованого струму (4.55) можна
з’ясувати, якщо врахувати, що коефіцієнт відбиття по електричному
полю має зсув на 180 відносно коефіцієнта відбиття по магнітному
полю:
H відб
Г E  Г H   .
H пад

152
 Тут знак «мінус» характеризує протилежний напрям векторів
Умова - Пойнтінга падаючої і відбитої хвиль. Тому вираз (4.55) можна
записати у вигляді
I  U п 1  Г H  ,

що відповідає повному магнітному полю, значення напруженості

якого визначається струмом.
Відношення повної нормованої напруги (4.53) і (4.54) до нормо-
ваного струму (4.55) визначає повний нормований опір:
U 1 Г
Z  r  jx   , (4.56)
I 1 Г
який є безрозмірною величиною, що відповідає коефіцієнту відби-
тої хвилі. Аналогічно визначається повна нормована провідність
I 1  Г
Y  g  ib   , (4.57)
U 1  Г
яка характеризує коефіцієнт біжучої хвилі. Звідси очевидно, що при
Г = 0 відбита хвиля відсутня.
Усі дослідження та розробки стосовно ліній передавання спря-
мовані на мінімізацію втрат. Для цього головним параметром лінії є
коефіцієнт відбиття, який визначає повний нормований опір та пов-
ну нормовану провідність.

4.6. Резонансні системи в діапазоні надвисоких частот

Основним видом коливальних або резонансних систем в діапазо-
ні НВЧ є пристрої, які називаються об’ємними резонаторами. Як
правило, вони являють собою системи з розподіленими параметра-
ми, в основі яких лежить конкретний вид ліній передавання [8].

4.6.1. Порожнисті об’ємні резонатори

Розглянемо хвилевід прямокутного перерізу, по якому поширю-
ється, наприклад, хвиля типу Н10. Помістимо з одного торця хвиле-
воду короткозамкнену стінку (рис. 4.33). Відповідно до граничних
умов від цієї стінки відбудеться відбиття падаючої хвилі, і при цьо-
му по нормалі до стінки вздовж осі z установиться режим стоячих
хвиль [8; 14]. На стінці утвориться вузол напруженості електрично-
го поля. Такі вузли будуть періодично повторюватися в будь-якій
точці d вздовж осі z. У точку d помістимо ще одну короткозамкнену
стінку, виділивши цілу кількість стоячих півхвиль.
153
 d

Eрез

z
t=2 t=1 0

Рис. 4.33. Утворення порожнистого резонатора

Позначимо символом  = 0, 1, 2, ... порядковий номер вузла

вздовж осі x, при цьому d - відстань від початку координат до цього
вузла. Оскільки граничні умови не порушуються, то за відсутності
теплових втрат у стінках всередині утвореного об’єму виникнуть
незгасаючі коливання типу Нmn або Е mn, які існують у режимі ре-
зонансу. Якщо ж другу стінку встановити на відстані z < d, то гра-
ничні умови будуть виконані автоматично, але амплітуда результу-
ючого коливання не досягне можливого максимуму, тому воно не
буде резонансним. Отримана система називається прямокутним
об’ємним резонатором з поперечними розмірами a, b i d. Очевидно,
можна зменшити довжину хвилі збудженого коливання таким чи-
ном, що в резонаторі вздовж виміру d буде вміщуватися дві, три і
більше цілих півхвиль. Отже, такий резонатор характеризується
дискретною множиною резонансних довжин хвиль. Вони назива-
ються власними довжинами хвиль резонатора 0, а відповідні їм
частоти f0 - власними частотами.
Установимо функціональну залежність власних довжин хвиль
резонатора від його геометричних розмірів і порядку коливань, які
збуджуються. Для цього спочатку знайдемо значення фазового зсуву
 між падаючою і відбитою хвилями в будь-якій точці осі z. Залежно
від номера вузла можна записати:
  2    (2  1) , (4.58)
а залежно від розміру d:
φ  2βхв d  π , (4.59)
де  хв - коефіцієнт фази хвилі у хвилеводі.
У співвідношеннях (4.58) і (4.59) додатковим фазовим зсувом 
враховується зміна напряму поширення падаючої хвилі при відбитті
від першої короткозамкненої стінки. Оскільки ліві частини у спів-
відношеннях (4.58) і (4.59) рівні між собою, то рівні і їхні праві час-
тини. Звідси
154
 β хв = π . (4.60)
d
При  = 0 коефіцієнт  хв дорівнює значенню, яке визначається
співвідношенням (4.48). Тоді
2
 2   2 
2

      . (4.61)

d   0    кр 
Підставляючи у формулу (4.61) значення кр, яке визначається
співвідношенням (4.28), маємо:
2
0  . (4.62)
2 2 2
 
m  
n  
     
 
a  
b d 
Таким чином, у прямокутному об’ємному резонаторі із заданими
поперечними розмірами можуть збуджуватись коливання різних по-
рядків на відповідних довжинах хвиль 0. Власні частоти такого ре-
зонатора визначаються співвідношенням
2 2 2
c 1 m n 
f0         , (4.63)
 0 2  a b d 
де  і  — відповідно абсолютна діелектрична та магнітна проник-
ність заповнення порожнини резонатора.
Приклад 4.3. Визначте розміри камери a = 2b = d прямокутного об’єм-
ного резонатора, в якому на частоті f0 = 2 МГц збуджуються коливання
типу Н101.
Ро зв’яза ння . Вираз (4.63) можна перетворити на рівняння відносно
розмірів резонатора:
2 2 2
m n  l  1
4 f           , або 16 1012 4 107  2 ,
0
2

 a  b d  2b
звідки b = 0,016 м, a = d = b/2 = 0,008 м.
Структуру поля коливань Нmn або Е mn можна бути визначити
при заданому значенні  за відомою хвилею у хвилеводі типу Нmn
або Еmn. Методика побудови структури поля в резонаторі така сама,
як і у випадку з хвилеводом, але є деяка відмінність, що полягає в
необхідності врахування граничних умов на всіх стінках резонатора.

155
 На відміну від хвильового процесу у хвилеводі, коливальний
процес у резонаторі характеризується фазовим зсувом 90 між попе-
речними складовими векторів E і H у будь-якій точці об’єму. Тому
при зображенні структури поля в об’ємному резонаторі доцільно:
- зобразити в прямокутному або круглому хвилеводі структуру
поля хвилі Нmn або Е mn ;
- на зображеній структурі зсунути лінії E відносно векторів H
на відстань хв / 4 вздовж напряму поширення;
- позначити вздовж осі z задану кількість  цілих півхвиль.
Для прикладу зобразимо структуру поля коливання Н101. Очеви-
дно, що в основі його лежить хвиля Н10. Далі дістаємо структуру ко-
ливання, наведену на рис. 4.34.

Ey
y Ey(z), Hz(z)

Hz

b d Hx(z)
Hx
0
x
Ey(x), Hx(x)
Hz(x)
z a

Рис. 4.34. Структура коливання Н101

Структурe густин струмів зміщення jзм і провідності jпр зобра-

жено на рис. 4.35. За структурою поля (див. рис. 4.34) можна дістати
співвідношення для його складових без будь-яких математичних ви-
ведень. Для коливань Нm01:
 mπ π
Г y max  iEm sin a x sin d z ;

 2 mπ
 Em  λ  π
 x max
H  1    sin x cos z ; (4.64)
 W  2a  a d
 E λ mπ π
 H z max   m cos x sin z .
 W 2a a d

156
 На рис. 4.36 зображено циліндричний об’ємний резонатор для
коливань Е010. Очевидно, що такий резонатор отримано на основі
круглого хвилеводу, в якому збуджується хвиля Е01(кр).
Оцінимо тепер кількість енергії електромагнітного поля коли-
вань, яка може бути збуджена в об’ємному резонаторі [8]. Зі спів-
відношення (4.64) випливає, що в об’ємному резонаторі відбуваєть-
ся періодичний обмін енергією між електричним і магнітним поля-
ми. Тому питома енергія електромагнітного поля в резонаторі може
бути визначена в одній із трьох форм:
E2 H 2 μ H m2 ε Em2
Wпит  ε μ   . (4.65)
2 2 2 2

y J
зм
jпр
jпр y

b d d
x
0 x
a
z z

Рис. 4.35. Структура струмів Рис. 4.36. Коливання Е010

коливання Н101 у циліндричному резонаторі

Перша форма запису явно потребує використання всіх складових

поля (4.64), друга форма - двох складових, а третя - тільки складової Еуmax.
Тому енергію W, нагромаджену в полі резонатора, визначимо так:
a b d a b d
εE y2max
Wпит     Wdxdydz    dxdydz .
0 0 0 0 0 0 2
Звідси після підставлення зі співвідношень (4.78) Еуmax і подаль-
шого інтегрування дістаємо:
εEm2
W abd , (4.66)
8
тобто за інших однакових умов енергія, яка нагромаджується в полі
резонатора, пропорційна до його об’єму V = abd .
Основною характеристикою об’ємного резонатора є його наван-
тажена добротність Qн, яка визначається відношенням нагрома-
дженої енергії W (4.66) до енергії втрат Wв. Остання складається з
157
енергії, яка розсіюється на стінках резонатора у вигляді теплоти W0
і енергії Wзовн , втраченої в зовнішніх колах зв’язку, тобто в наван-
таженні:
Wв  W0  Wзовн .
Тому навантажена добротність резонатора визначається формулою
W
Qн  2π .
Wе
Дослідимо величину, обернену до добротності, - загасання. За
визначенням
1 1 W0 1 Wзовн
  .
Qн 2π W 2π W
Тут перша складова характеризує власну добротність резонатора
W
Q0  2π , (4.67)
W0
не зв’язаного із зовнішніми колами. Друга складова визначає зов-
нішню добротність резонатора:
W
Qзовн  2π , (4.68)
Wзовн
яка характеризує втрати енергії в колах навантаження. Зв’язок трьох
видів добротності очевидний:
1 1 1
  .
Qн Q0 Qзовн
При зменшенні Qзовн навантажена добротність резонатора Qн
знижується. Власна добротність об’ємних резонаторів може досяга-
ти значень 103 — 104. Внаслідок зв’язку із зовнішніми колами наван-
тажена добротність Qн нижча за Q0 на порядок і більше.
Зі співвідношення (4.66) випливає, що нагромаджена в резонато-
рі енергія пропорційна до його об’єму з деяким коефіцієнтом про-
порційності k1:
W  k1V .
Втрати енергії в стінках резонатора визначаються поверхневим ефе-
ктом і залежать від площі S стінок із коефіцієнтом пропорційності k2:
W0  k2 S .
Тому власну добротність резонатора можна визначити співвід-
ношенням

158
 V
Q0  k ,
S
де k = k1/k2 .
Таким чином, при одному й тому самому об’ємі V власна доброт-
ність Q0 тим більша, чим менша площа стінок, які обмежують
об’єм V. Наприклад, найменшим значенням відношення площі по-
верхні до об’єму характеризується сфера. За інших однакових умов
найбільшу добротність має резонатор сферичної форми.

4.6.2. Коаксіальні об’ємні резонатори

Припустимо, що двопровідна лінія передавання довжиною  на-
вантажена за входом і виходом на комплексні опори Z1 і Z 2
(рис. 4.37) [2; 8].
Нехай Z1  Z1e 1 , а Z 2  Z 2 e 2 . Тоді умову резонансу в лінії мож-
i i

на записати у вигляді [8]:

1  2β  2  2nπ , (4.69) l

де  = 2/0, n = 1, 2,... .
Розглянемо перший частин-
ний випадок, коли  1 = ,  2 = 0. Z1 Z2
Умова 1 =  може бути технічно
реалізована при закорочуванні
входу двопровідної лінії, а умова Рис. 4.37. Навантажена
2 = 0 - при розімкнутому виході. двопровідна лінія
Для випадку, який розглядається,
співвідношення (4.69) перетворимо до вигляду

4 2n  1 . (4.70)
0
Розв’язуючи рівняння (4.70) відносно резонансної довжини хвилі
0, дістаємо формулу
4
λ0  ,
2n  1
яка визначає значення 0 в коаксіальній лінії довжини  . Якщо
співвідношення (4.70) записуємо відносно  , то маємо вираз
2n  1
 λ0 , (4.71)
4

159
який визначає геометричну довжину лінії з резонансною довжиною
хвилі 0.

При n = 1 маємо  min  0 . Така лінія називається чвертьхви-
4
льовим коаксіальним резонатором. Резонатор реалізується на базі
коаксіальної лінії передавання відповідної довжини, закороченої з
одного торця (рис. 4.38). У такому резонаторі може збуджуватись
коливання типу «Т» зі структурою поля, методика визначення якої
аналогічна розглянутим раніше випадкам. Недоліком чвертьхвильо-
вого коаксіального резонатора є відносно низька добротність, зумо-
влена втратами на випромінювання з боку відкритого виходу лінії.
Це випромінювання можна зменшити, збільшивши довжину зовні-
шнього проводу. При цьому продовження зовнішнього проводу
утворює круглий хвилевід, в якому хвиля типу «Т» не поширюється.
0/4

H E

z
Е(z) H(z)

Рис. 4.38. Коаксіальний резонатор

Розглянемо другий частинний випадок, при якому 1 = 2 = .

Очевидно, що технічно його можна реалізувати, закоротивши коак-
сіальну лінію передавання з обох боків (рис. 4.39).
0/2

E H

H E

Рис. 4.39. Коаксіальний півхвильовий резонатор

160
 Із співвідношення (4.69) знаходимо:
2
λ0  ;
n 1
 n  1 λ0
 . (4.72)
2
0
При n = 2 мінімальна довжина лінії min 
і отримана система
2
називається півхвильвовим коаксіальним резонатором. Оскільки в
нього обидва торці замкнені і випромінювання через них не відбу-
вається, то він має вищу добротність, ніж чвертьхвильовий резона-
тор. Виконавши одну зі стінок у вигляді торцевого плунжера, можна
забезпечити плавне регулювання 0 згідно з виразами (4.71) і (4.72).
Аналогічно можна отримати резонансні системи на базі симетрич-
них смугових ліній передавання.

4.6.3. Квазістаціонарні об’ємні резонатори

У техніці НВЧ крім розглянутих багаточастотних об’ємних резона-
торів застосовуються одночастотні - квазістаціонарні резонатори
[8; 14]. В основу їх конструкції покладено паралельний коливальний
контур, еволюцію якого в резонатор ілюструє на рис. 4.40. Резонансна
1
частота контура визначається формулою Томпсона f 0  .
2 LC

Рис. 4.40. Утворення об’ємного резонатора

161
 Для переходу в діапазон НВЧ необхідно знизити значення L i C.
Зменшення ємності забезпечується скороченням площі S обкладок
конденсатора і збільшенням відстані між ними. При досягненні тех-
нічно можливої межі для подальшого збільшення f0 слід зменшити
індуктивність L, з’єднавши витки котушки не послідовно, а паралель-
но. У результаті еволюції контура із зосередженими параметрами L і C
отримаємо контури із розподіленими параметрами, що є основою одно-
і багатокамерних резонаторів. Один із варіантів конструкції однокаме-
рного квазістаціонарного резонатора зображено на рис. 4.41.

Рис. 4.41. Однокамерний об’ємний резонатор

Його резонансна частота визначається за формулою Томсона, де

μ A S h
L h ln ; C  ε  4εhln .
2π a d d
Однокамерні резонатори використовуються у вимірювальних
приладах і генераторах діапазону НВЧ, які містять у собі клістрони
[9, 11].
При реалізації потужніших генераторів для збільшення значення
нагромадженої енергії необхідно застосовувати багатокамерні резо-
натори, які входять, наприклад, до складу магнетронів. Фрагмент
багатокамерного резонатора зображено на рис. 4.42. Кількість камер
для забезпечення неперервності структури поля має бути парною.
У вузькому плоско-паралельному проміжку шириною d зосередже-
но електричне поле, камери зв’язані між собою магнітним полем.
Резонансна частота всієї системи дорівнює резонансній частоті
окремої камери і визначається формулою Томсона. Зображений багато-
камерний резонатор служить анодним блоком магнетрона. В його по-
рожнині розміщується циліндричний катодний блок. У проміжку
між блоками обертається потік електронів.
162
 Ємність резонатора визначається ємністю щілинного зазору
(рис. 4.42) за формулою [8]:
h
C щ   ,
d
а також ємністю зазору між анодом і катодом
h D
Cа.к  2ε ln .
π d

Рис. 4.42. Багатокамерний об’ємний резонатор

Індуктивність щілини цього резонатора визначається формулою

d
Lщ  μ ,
2h  D
а індуктивність окремої резонансної камери
πD 2
Lк  μ .
2  2h  D 
Добротність багатокамерного резонатора за інших однакових
умов вища від однокамерного.
На багатокамерних резонаторах ґрунтується принцип дії магнетро-
нів, що застосовуються як генератори НВЧ на потужностях порядку
106 Вт, наприклад у системах радіолокації і телерадіометрії [8 - 14].

163
 ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Проаналізуйте та поясніть причини виникнення режимів
біжучої та стоячої хвиль над ідеально провідною поверхнею при
падінні на неї плоскої хвилі.
2. Подайте графічну інтерпретацію залежності від кута
падіння плоскої хвилі на провідну поверхню: результуючих век-
торів Умова - Пойнтінга в режимах стоячої та біжучої хвиль,
довжин біжучої та стоячої хвиль, їхніх групової та фазової
швидкостей.
3. Подайте графічне доведення того, що при деякій довжині
(частоті) хвилі джерела збудження передавання енергії удовж
хвилеводу припиняється. Як називається відповідна довжина
(частота) хвилі і від яких обставин залежить її значення?
4. Обґрунтуйте фізичну сутність та особливості процесу
виникнення поздовжньо-електричної хвилі (хвилі типу «Е») над
іде-ально провідною поверхнею.
5. Обґрунтуйте фізичну сутність та особливості процесу
виникнення поздовжньо-магнітної хвилі (хвилі типу «Н») над
ідеально провідною поверхнею.
6. Сформулюйте сукупність принципів, якими необхідно керу-
ватися при зображенні структури хвилі будь-якого типу у пря-
мокутному хвилеводі. Наведіть кілька прикладів. Назвіть техні-
чні пристрої, за допомогою яких можна збудити ці хвилі.
7. Сформулюйте сукупність принципів, якими необхідно керу-
ватися при зображенні структури струмів провідності та змі-
щення у хвилеводі. Наведіть кілько прикладів.
8. На основі зображеної структури поля хвилі Н10 запишіть
вирази для миттєвих значень її складових.
9. Якими особливостями характеризується режим роботи
хвилеводу, якщо його збуджувати на довжині хвилі, яка переви-
щує критичну?
10. Яка хвиля у прямокутному хвилеводі є найкращою, чому
саме так?
11. Чи всі хвилі, що можуть збуджуватися у хвилеводах круг-
лого перерізу, мають відповідні аналоги у прямокутних хвилево-
дах? Обґрунтуйте свою відповідь.
12. Зобразіть структуру поля хвилі, що поширюється вздовж
двопровідної навантаженої лінії передавання і визначте напрям
її поширення. До поля якого типу належить ця хвиля?

164
 13. Зобразіть структуру поля хвилі, що поширюється вздовж
коаксіальної лінії передавання і визначте напрям її поширення.
До поля якого типу належить ця хвиля?
14. Зобразіть структуру поля хвилі, що поширюється вздовж
смужкової лінії передавання і визначте напрям її поширення. До
поля якого типу належить ця хвиля?
15. Якою є процедура формального переходу від структури
поля у хвилеводі до структури поля в порожнистому об’ємному
резонаторі відповідної форми? Якою є принципова різниця між еле-
ктромагнітними процесами, що відбуваються у хвилеводі та резо-
наторі?
16. Від яких факторів залежить добротність (якість) по-
рожнистого об’ємного резонатора? Чи впливає навантаження
резонатора на його добротність?
17. Від яких обставин залежить власна частота (довжина)
хвилі порожнистого об’ємного резонатора? Коливання якого
типу характеризується мінімальною власною частотою?
18. Якою є принципова відмінність квазістаціонарного
об’ємного резонатора від порожнистого? Які конструкції одно-
камерних квазістаціонарних резонаторів вам відомі? Зобразіть
структуру електромагнітного поля у кожному з них.
19. Яку конструктивну особливість має багатокамерний ква-
зістаціонарний об’ємний резонатор і електромагнітне поле в
ньому? Чи впливає кількість камер на його резонансну частоту?
20. Якими є процедури формального переходу від структури
поля коаксіальної лінії передавання до структур полів у чверть-
хвильовому та півхвильовому об’ємних резонаторах? В якому з
них добротність більша? Відповідь поясніть.

ЗАДАЧІ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО

РОЗВ’ЯЗУВАННЯ
1. У прямокутному хвилеводі на частоті f = 10 МГц необхідно
збудити хвилю основного типу. Обґрунтувати допустимі значення
розмірів поперечного перерізу хвилеводу.
2. Застосовуючи дані попередньої задачі, визначити довжину
хвилі у хвилеводі, фазову та групову швидкості хвилі основного
типу.
3. Визначити пробивну потужність прямокутного хвилеводу із
поперечними розмірами a = 23 мм, b = 10 мм, в якому на частоті
f = 12 МГц збуджується хвиля типу Н10, якщо пробивна напруже-
ність електричного поля в ньому Епроб = 30 кВ/см.
165
 4. Відстань між провідниками двопровідної повітряної лінії
D = 10 мм, а діаметр окремого провідника d = 1 мм. Визначити
напруженість магнітного поля Н, якщо напруженість електричного
поля між провідниками Е = 30 В/м.
5. Визначити напруженість електричного поля Е у коаксіальній
лінії, якщо радіуси її центрального та зовнішнього провідників
дорівнюють відповідно r = 1 мм і R = 5 мм, а напруженість магніт-
ного поля в лінії Н= 10–3 А/м.
6. Визначте розміри камери a = 2b = d прямокутного об’ємного
резонатора, в якому на частоті f0 = 2450 МГц збуджуються коливан-
ня типу Н101. Чому дорівнює енергія електромагнітного поля в
камері резонатора, якщо напруженість електричного поля в ній
Em = 100 В/м ?

166
 РОЗДІЛ 5

ПРИСТРОЇ
НАДВИСОКИХ ЧАСТОТ
У цьому розділі розглянемо найпоширеніші елементи трактів
надвисоких частот, використовувані для узгодження джерел зі спо-
живачами енергії, для переходу з одного типу лінії на інший, кому-
татори діапазону надвисоких частот, а також пристрої для регулю-
вання певних параметрів хвилі при розв’язуванні специфічних задач
з обробки інформації або оптимізації параметрів сигналу.

5.1. З’єднання та зчленування елементів в трактах

надвисоких частот

Для здійснення складання та розбирання трактів окремі вузли й

обладнання надвисоких частот (НВЧ) устатковують спеціальними
з’єднувачами, які мають забезпечувати надійний електричний контакт
у місцях з’єднання провідників між собою. Загальні вимоги до
з’єднувачів полягають у збереженні узгодження та електричної міцнос-
ті трактів за мінімального послаблення потужності та за відсутності
паразитного випромінювання.
У високочастотних з’єднувачах для гнучких коаксіальних кабелів
контакти забезпечують за допомогою пружинних цанг (рис. 5.1, а) та
штекерів (рис. 5.1, б), що утримуються у з’єднанні за допомогою
зовнішніх гвинтових з’єднань або інших фіксуючих пристосувань.
Узгодження у високочастотних коаксіальних з’єднувачах значною
мірою залежить від обробки кабелю та в разі охайного виконання
контактів характеризується середньоквадратичним значенням КСХ
1,05…1,15 [2; 14].
Відрізки прямокутних хвилеводів з’єднуються за допомогою
фланців двох типів: контактних (рис. 5.2) та дросельних (рис. 5.3).
Контактні притерті фланці потребують старанної обробки та якомо-
га точнішої паралельності з’єднуваних поверхонь і можуть забезпечу-
вати високоякісне зчленування, яке, однак, швидко погіршується при
багаторазовому перескладанні тракту. Для поліпшення якості контакту
між фланцями на штифтах розташовують бронзову прокладку, яка має
ряд пелюсток, які прилягають до внутрішнього периметра поздовжньо-
го перерізу хвилеводів, яки з’єднують (див. рис. 5.2).

167
 1

2
а)

б)
Рис. 5.1. З’єднувач НВЧ

Рис. 5.2. Контактний фланець

0/4

0/4
Рис. 5.3. Дросельний фланець

168
 Захист зчленування від пилу та вологи здійснюється гумовими
ущільнювальними кільцями, які викладено в канавках на фланцях
по обидві боки від контактної прокладки.
У дросельному фланці контакт між хвилеводами здійснюється
через послідовний короткозамкнений шлейф довжиною хв/2, який
виконано у формі канавок та заглиблень усередині фланця. Чверть-
хвильова ділянка між точкою короткого замикання А та точкою ме-
ханічного контакту В є коаксіальним хвилеводом із хвилею типу
H11, а друга чвертьхвильова ділянка між точкою механічного конта-
кту В та точкою ввімкнення шлейфа у хвилевід С є відрізком радіа-
льної лінії передавання. Точка механічного контакту потрапляє у
вузол розподілення поверхневого струму J, і тому на опорі контакту
не відбувається помітного виділення потужності. Віртуальне корот-
ке замикання між зчленованими хвилеводами в точці С забезпечу-
ється тим, що сумарна довжина становить хв/2. Для захисту порож-
нини тракту від зовнішнього впливу використовують ущільнюваль-
ну прокладку, яку вміщують у додаткову концентричну канавку.
Дросельні фланці не критичні щодо якості механічного контакту з
невеликими перекосами в зчленуванні, не знижують електричної
міцності тракту. Їх недоліками є залежність якості узгодження від
частоти (довжини хвилі) та складність конструкції.
5.2. Хвилеводні переходи
З’єднання радіохвилеводів різних типів виконується у вигляді
плавних або ступінчастих переходів. Конструкцію плавних перехо-
дів для хвилеводів прямокутного перерізу ілюструє рис. 5.4, а, а
переходів із хвилеводу прямокутного перерізу до хвилеводу колово-
го перерізу - рис. 5.4, б [2; 14].
l
l

а б
Рис. 5.4. Хвилеводні переходи

Для забезпечення високоякісного узгодження хвилеводів, що

з’єднуються такими переходами, довжина переходу l має становити
не менш як 3-4 довжин хвиль.
При з’єднанні прямокутних хвилеводів різних поперечних розмі-
рів при хвилі типу Н10 у вузькому діапазоні частот доцільно викори-

169
стовувати чвертьхвильові трансформатори (рис. 5.5). Такий трансфор-
матор являє собою відрізок хвилеводу довжиною у чверть довжини
хвилі  / 4 , поперечні розміри якого задовольняють таку умову [2]:
bT bb
RZT  1 2 RZ 1 RZ 2 ,
aT a1 a2
де aT , bT - поперечні розміри хвилеводу; RZT - його характеристи-
чний опір.
У цьому співвідношенні індекси 1 та 2
відповідають позначенню хвилеводів на
b
рис. 5.5. Величина RZ  Re у теорії ра-
a
діохвилеводів відіграє таку саму роль, як і
1 характеристичний опір у теорії довгих
/4
ліній, і називається еквівалентним опо-
2
ром. Вочевидь, еквівалентний опір транс-
Рис. 5.5. Чвертьхвильовий форматора ReT є середнім геометричним
трансформатор
еквівалентних опорів хвилеводів, що уз-
годжуються: ReT  Re1Re 2 .
Без чвертьхвильового трансформатора з’єднання хвилеводів різ-
них поперечних розмірів надає тракту неоднорідних властивостей та
викликає великі втрати при відбиванні хвилі від цієї неоднорідності.
Проте використання чвертьхвильового трансформатора дає змогу
компенсувати відбиту хвилю. Це забезпечується тим, що відбита
хвиля проходить трансформатором двічі (у прямому та у зворотно-
му напрямах), завдяки чому в точці підімкнення 1 вона перебуває із
зсувом за фазою в половину довжини хвилі, тобто стає протифазною
щодо свого стану на вході трансформатора.
Основним недоліком чвертьхвильового трансформатора є залеж-
ність якості узгодження від частоти (довжини хвилі), оскільки при
змінах частоти генератора відносно довжини трансформатора по-
рушується умова компенсації відбитої хвилі.
5.3. Повороти та згини ліній передавання
Повороти та згини лінії передавання належать до тих нерегуляр-
ностей, які знижують якість узгодження та електричну міцність трактів
НВЧ. У кутових згинах будь-яких ліній передавання тією чи іншою
мірою збуджуються хвилі вищих типів, яким відповідає певний за-
пас електромагнітної енергії. Для мінімізації відбивань, що виника-
ють при цьому, конструкції згинів доповнюють різними узгоджува-
льними елементами. Наприклад, згин на 90 коаксіального тракту спо-

170
лучають із чвертьхвильовим ізолятором та додають невеликі канав-
ки на внутрішньому провіднику лінії (рис. 5.6, а). Добір розташу-
вання та розмірів канавки, а також правильний вибір довжини чвер-
тьхвильового ізолятора дозволяють зберегти добре узгодження тра-
кту в широкій смузі частот [2; 14].

l
l = 0/4

а б

в г д
Рис. 5.6. Повороти та згини ліній передавання
В області різких згинів хвилеводів також виникають відбиті хви-
лі, що знижує коефіцієнт корисної дії. Крім того, збільшення конце-
нтрації силових ліній поля знижує електричну міцність тракту. Пе-
релічені недоліки значною мірою усуваються в подвійних поворотах
(рис. 5.6, б, в) та у плавних згинах (рис. 5.6, г). У подвійних поворо-
тах дві нерегулярності розносять на відстань l, яка за поздовжньою
середньою лінією дорівнює в. Поліпшення узгодження при цьому
відбувається за двох обставин. По-перше, через зменшення коефіці-
єнта відбиття від кожної нерегулярності, оскільки кожний із двох
поворотів відбувається на кут, що дорівнює близько 135о замість
90о. По-друге, через компенсацію відбитої хвилі за рахунок того, що
вона проходить прямий шлях довжиною в, а потім такий самий -
зворотний, чим забезпечується умова протифазності відбитих хвиль
у точці повороту. Крім того, як випливає з рис. 5.6, б, в, подвійні пово-
роти доцільніше виконувати обома бічними стінками (рис. 5.6, в),
ніж однією (рис. 5.6, б), оскільки таким чином прямий кут повністю
замінюється двома тупими.
171
 Для більш високоякісного узгодження можуть застосовуватись
плавні згини тракту у площині вектора H (рис. 5.6, г) або в площи-
нах обох векторів E та H (рис. 5.6, д). Останній використовується
для зміни площини поляризації хвилі (типу хвилі). Високоякісне
узгодження потребує того, щоб довжина такого повороту становила
не менш як дві довжини хвиль, тому такі конструкції характеризу-
ється порівняно більшими габаритними розмірами та масою.
5.4. Обертальне зчленування
Деякі радіоелектронні пристрої, наприклад радіолокатори, мають
рухомі антенні системи. Тому виникає необхідність у таких вузлах
радіохвилевідних трактів, які забезпечують узгодження рухомих
частин із нерухомими. Такі вузли дістали назву обертальних зчлену-
вань. У них мають використовуватись електромагнітні поля із коло-
вою симетрією структури, тому їх виконують на основі хвилеводів
колового перерізу. При цьому слід врахувати, що абсолютна біль-
шість радіоелектронних систем працюють із хвилею типу Н10 у хви-
леводі прямокутного перерізу, тому конструкція обертального зчле-
нування має забезпечувати узгоджені переходи між хвилеводами
різних форм перерізу.
Обертальне зчленування для хвилевідного тракту прямокутного
1 перерізу зображено на рис. 5.7
[2; 14].
На рис. 5.7 позначено через
2 2
3 3 1 - хвилеводи прямокутного пе-
рерізу; 2 - відрізки хвилеводу
колового перерізу; 3 - колові
фланці, що забезпечують узго-
дження рухомої та нерухомої
1 частин при обертанні.
Рис. 5.7. Обертальне зчленування Для забезпечення колової
симетрії структури поля в тако-
к
му зчленуванні необхідно використовувати хвилю типу Е01 , оскіль-
ки вона характеризується найбільшим значенням критичної довжи-
ни хвилі серед інших хвиль із коловою симетрією. Це, у свою чергу,
дає змогу обрати розміри колового відрізка 2 таким чином, щоб за-
безпечити найбільш ефективне загасання небажаних хвиль вищих
порядків. Друга перевага зчленування такої конструкції полягає у
простоті пристроїв живлення та відбору енергії, оскільки вони мо-
жуть бути реалізовані звичайними щілинами.

172
 к
Недоліком застосування хвилі типу Е01 є наявність поздовжніх
струмів у стінках колового відрізка, оскільки це викликає необхід-
ність у забезпеченні електричної неперервності всього зчленування.
Для цього колові фланці 3 виконуються за дросельною конструкці-
єю, як це розглянуто в підрозд. 5.1 (див. рис. 5.3).
5.5. Розгалуження хвилеводів
Серед можливих видів розгалужень хвилеводів найбільший практич-
ний інтерес становлять трійники. Якщо розгалуження відбувається у
площині вектора E , то такий вузол називають Е-трійником (рис. 5.8),
а якщо у площині вектора H , - то Н-трійником (рис. 5.9) [2; 14].
2

і і
E2 3
1 і
E1 E3
а б
Рис. 5.8. Е-трійник
Припустимо, що хвиля основного типу Н10 надходить у Е-трійник
через плече 2 (рис. 5.8, а). При цьому даний трійник характеризуєть-
ся такими властивостями:
- хвилі у плечах 1 та 3 поширюються у протифазі;
- якщо у плечах 1 та 3 підімкнено однакові навантаження, то по-
тужність у них поділяється навпіл відносно вхідної;
- при живленні через одне з бічних плечей у двох інших плечах
хвилі перебувають у протифазі;
- при аналізі напряму поздовжніх струмів у широких (горизонта-
льних) стінках стає очевидним (рис. 5.8, б), що еквівалентною схе-
мою Е-трійника є послідовне з’єднання довгих ліній.
Протифазність хвиль у плечах 1 та 3 відносно плеча 2 можна по-
яснити, проаналізувавши миттєвий розподіл зарядів у місці
під’єднання плеча 2 (рис. 5.8, а). Додатні заряди на лівій стінці цьо-
го плеча індукують від’ємні заряди на протилежній стінці плеча 1, а
від’ємні заряди правої стінки плеча 2 індукують додатні заряди на
протилежній стінці плеча 3. Унаслідок цього виникає орієнтація ве-
кторів E1 та E3 , наведена на рис. 5.9, а.
Користуючись таким методом, можна встановити, що при жив-
ленні Е-трійника через бічне плече 1 або 3 хвилі в інших плечах
стають також протифазними.

173
 1 E1 і і1
E3 3

E2 і і2 1

і1
2 і2
2
а б
Рис. 5.9. Н-трійник

Властивості Н-трійника (рис. 5.9) такі:

- при живленні з боку плеча 2 хвилі у плечах 1 та 3 є синфазними;
- при однакових навантаженнях у плечах 1 та 3 потужність хвилі,
яка надходить через плече 2, поділяється навпіл;
- при живленні Н-трійника через одне з бічних плечей хвилі у
двох інших плечах є синфазними;
- еквівалентною схемою Н-трійника є паралельне з’єднання від-
різків довгих ліній (рис. 5.9, б).
Пояснення властивостей Н-трійника з урахуванням миттєвого
розподілу зарядів та поздовжніх струмів у широких стінках анало-
гічне аналізу властивостей Е-трійника.
Відмінності властивостей Е- та Н-трійників, що їх зумовлюють
різні еквівалентні схеми, є суттєвими для практичного використан-
ня. Наприклад, для того щоб не пропустити хвилю у плече 3
Е-трійника при живленні через плече 1, у плечі 2 необхідно забезпе-
чити режим розімкнення довгої лінії в точках її підімкнення. Для
аналогічних дій з Н-трійником необхідно забезпечити режим корот-
кого замикання лінії 2 (рис. 5.9, б). Розглянуті трійники можна за-
стосовувати для незалежного підімкнення двох навантажень до од-
ного джерела або двох джерел до одного навантаження. Наприклад,
в антенних перемикачах радіолокаційних станцій для автоматичного
перемикання однієї антени між виходом передавача та входом
приймача.
5.6. Хвилеводні мости
На основі Т-подібних трійників, які було розглянуто раніше, можна
створити такі мостові конструкції: подвійний трійник (подвійне
Т-подібне з’єднання), кільцевий розподільник, хвилевідно-щілинний
міст [2; 14]. При цьому мости мають працювати із хвилею основного
типу Н10, а їхні протилежні плечі виконуються однаковими.

174
 5.6.1. Подвійний хвилевідний трійник
Цей вид моста створюється суміщенням Н-трійника з Е-трійни-
ком (рис. 5.10). Плечі 1 та 3 називаються бічними, плече 2 - Е-пле-
чем, а 4 - Н-плечем.
При забезпеченні геометрич- 2
ної симетрії плечей з урахуван-
ням властивостей Н- та Е-трійни-
ків для хвилі основного типу Н10
розглядуваний подвійний трійник 1 3
характеризується такими власти-
востями:
- при живленні через плече 2
за умови рівності навантажень у 4
плечах 1 і 3 хвилі в цих плечах Рис. 5.10. Подвійний трійник
протифазні та рівні між собою за
амплітудою (енергією), а у плече 4 хвиля не проходить;
- при живленні через плече 4 за умови рівності навантажень у
плечах 1 та 3 хвилі в цих плечах синфазні та рівні між собою за ам-
плітудою (енергією), а у плече 2 хвиля не проходить;
- при живленні через плече 1 за умови рівності навантажень у
плечах 2 та 4 хвиля не проходить у плече 3 та навпаки.
У разі нерівності навантажень у плечах 1 та 3 плечі 2 та 4 будуть
зв’язані відбитими хвилями. Нехай у плече 1 ввімкнено узгоджене
навантаження, а у плече 3 - неузгоджене. Тоді при живленні через
плече 4 хвиля, відбита від навантаження у плече 3, пройде у плече 2,
оскільки плечі 2 та 3 завжди зв’язані одне з одним. А якщо у плечах
1 та 3 перебувають однакові неузгоджені навантаження, то відбиті
хвилі у плечах 2 та 4 будуть рівними за амплітудами та протифаз-
ними, тому вони компенсуватимуть одна одну. При живленні через
плече 2 ці хвилі на вході плеча 4 також компенсуватимуть одна од-
ну. При живленні через плече 4 на вході плеча 2 відбиті хвилі є син-
фазними, наводячи на широких стінках відрізка хвилеводу у плечі 3
однакові за абсолютною величиною та знаком заряди, при яких у
плечі 3 хвиля не виникає.
Розв’язання плечей 1 та 3 випливає з описаних вище властивос-
тей на підставі принципу взаємності.
Подвійні трійники застосовуються як антенні перемикачі в ра-
діолокаційних станціях, балансових змішувачах НВЧ діапазону, а
також у вимірювальній техніці.

175
 5.6.2. Кільцевий розподільник
Кільцевий розподільник являє собою згорнутий у кільце прямо-
кутний хвилевід із відгалуженнями у площині вектора Е (рис. 5.11)
[2; 14]. При цьому відстані по поздовжній осі між плечима 1 та 2, 2
та 3, 3 та 4 верхньої згідно з рисунком вітки становлять в / 4 , а між
плечима 1 та 4 нижньої вітки - відповідно 3 в / 4 .

2 в/4 3

в/4 в/4

1 4

3в/4
Рис. 5.11. Кільцевий розподільник

Якщо розподільник працює із хвилею основного типу Н10 та всі

його плечі ідентичні, то з урахуванням зазначених відстаней між
плечима він характеризується такими властивостями:
- протилежні плечі розв’язані при однакових навантаженнях у
двох інших плечах. Хвиля проходитиме лише у протилежні плечі
(наприклад, 1 та 3 при живленні через плече 2);
- при неоднакових навантаженнях у сусідніх плечах хвиля про-
ходить у протилежне плече.
Зазначені властивості пояснюються таким чином. При живленні,
наприклад, через плече 1 вхідна хвиля розгалужується на дві. Далі,
по верхній згідно з рисунком вітці між плечима 1 та 2 одна хвиля
проходить шлях в / 4 , а друга по нижній - 5 в / 4 , що зумовлює їх-
ню синфазність та відповідний зв’язок між зазначеними плечима. До
плеча 3 перша хвиля за верхньою віткою проходить шлях в / 2 , а
друга хвиля нижньою віткою - шлях довжиною  в , що зумовлює
протифазність цих хвиль та їхню взаємну компенсацію у плечі 3.
Отже, за зазначених умов плечі 1 та 3 виявляються розв’язаними.
Далі легко побачити, що обидві хвилі до плеча 4 проходять однако-
вий шлях, тому стають синфазними, а плечі 1 та 4 є зв’язаними.
176
Аналогічно чином можна проаналізувати функціонування кільцево-
го розподільника при живленні, наприклад, через плече 4. Отже,
розглянутий кільцевий розподільник має дві пари незалежних пле-
чей: 1- 3 та 2 - 4.
У разі неідентичності навантажень у плечах 2 та 4 при живленні
через плече 1 протифазні хвилі у плечі 3 будуть відрізнятись за амп-
літудою і умова їх компенсації порушуватиметься. За рахунок цього
у плечі 3 виникне хвиля, інакше кажучи - встановиться певний
зв’язок між тими плечима, які були розв’язаними при ідентичних
навантаженнях плечей 2 та 4. Виявляється, що ступінь зв’язку одних
плечей може регулюватись через параметри навантаження в інших
плечах. Це дає можливість забезпечувати керований зв’язок однієї
пари плечей шляхом регулювання навантаження другої пари плечей.
Розглянуті властивості кільцевого розподільника зумовлюють
його практичне застосування, наприклад як перемикального при-
строю в антенно-хвилевідних трактах діапазону НВЧ.
5.6.3. Хвилевідно-щілинний міст
Хвилевідно-щілинний міст являє собою систему з двох прямо-
кутних хвилеводів, що мають одну спільну стінку зі щілиною
зв’язку [2; 14]. Зазвичай довжина щілини дорівнює висоті хвилево-
ду. При живленні моста через плече 1 (рис. 5.12) хвилею типу Н10 у
перерізі AA водночас виникає хвиля Н20, оскільки в межах щілини
ширина хвилеводу подвоюється порівняно із плечем. Обидві хвилі в
цьому перерізі щодо плеча 1 мають однакові амплітуди і фази, а що-
до плеча 2 - зсунені за фазою на 180о.
l
A В
1 4

a b
H10
2 H20
3

A' В'
Рис. 5.12. Хвилевідно-щілинний міст

Оскільки фазова швидкість хвилі основного типу Н10 менша, ніж

хвилі вищого типу Н20, то з поширенням у межах щілини довжиною l
(рис. 5.12) хвиля Н20 випереджатиме за фазою хвилю Н10. При цьому

177
довжину щілини обирають таким чином, щоб у перерізі BB зазна-
чене випередження дорівнювало чверті періоду. Тоді на вході плеча
3 обидві хвилі виявляються зсуненими за фазою на –90о, а на вході
плеча 4 - на +90о. Унаслідок інтерференції в зазначених плечах
утворюються хвилі типу Н10, що рівні між собою за амплітудою і
зсунені за фазою на 90о. У плече 2 енергія не надходить, оскільки в
перерізі aA хвилі Н10 та Н20 взаємно компенсуються.
Хвилевідно-щілинні мости широко застосовуються як пристрої
комутації (перемикання), а також у пристроях із феритами, що буде
розглянуто далі.
5.6.4. Спрямований відгалужувач
Спрямовані відгалужувачі призначені для відведення частини
енергії хвилі, що поширюється хвилеводом, із метою забезпечення
процесів обміну енергією між кількома джерелами (споживачами)
або для здійснення певних вимірювань. Відгалужувачі мають різно-
манітні конструкції. Розглянемо найпростішу конструкцію двохдір-
кового відгалужувача, який використовується в більшості випадків
(рис. 5.13).

в/4

4 в
б
3 2

1
а г

Рис. 5.13. Спрямований відгалужувач

Ця конструкція відгалужувача являє собою дві секції прямокут-

ного хвилеводу зі спільною вертикальною стінкою. Секція 1 є час-
тиною основного хвилеводу. У допоміжну секцію 2 відгалужується
частина енергії від основного хвилеводу через отвори зв’язку 3.
Отвори мають однаковий діаметр і розташовані одне від одного на
відстані  в / 4 . Нехай хвиля поширюється основним хвилеводом за
стрілкою на рис. 5.13. При цьому в точках а та г послідовно відбу-
ваються два розгалуження, тому в точку в і, як наслідок, на вихід 5
надходять дві хвилі: одна шляхом абв, друга - шляхом агв. Різниця
їхнього ходу дорівнює нулю, тому у точці в та на виході 5 вони до-

178
даються у фазі. У напрямі точки б хвилі надходять у протифазі, оскіль-
ки різниця ходу між променями аб та агвб становить половину дов-
жини хвилі. Поглинач 4 знищує некомпенсований залишок, зумов-
лений неідеальністю виготовлення конструкції.
Хвиля, яка поширюється основним хвилеводом у зворотному на-
прямі (проти стрілки на рис. 5.13), у допоміжному хвилеводі поширю-
ватиметься лише в напрямі до поглинача 4, а на вихід 5 не надійде.
Якщо до виходу 5 приєднати вимірювальний пристрій, то його
покази будуть прямо пропорційними амплітуді основної хвилі у
хвилеводі 1. При цьому якщо напрям увімкнення відгалужувача від-
повідає зображеному на рис. 5.13, то вимірювальний пристрій пока-
же амплітуду падаючої хвилі, а якщо відгалужувач увімкнути у зво-
ротному напрямі, то вимірювальний пристрій показує амплітуду
відбитої хвилі (що поширюється у зворотному напрямі).
Основним недоліком двохдіркового відгалужувача є вузька смуга
робочих частот, оскільки відстань між отворами пов’язана із довжи-
ною хвилі. При зміні довжини хвилі щодо відстані між отворами
порушуються умови додавання або компенсації хвиль, а це погіршує
узгодження всього тракту. Ширшу смугу частот мають такі відгалу-
жувачі, в яких зв’язок між основною та допоміжною секціями (див.
рис. 5.13) забезпечується не двома, а кількома отворами або щіли-
ною. У таких конструкціях відносна ширина смуги робочих частот
становить 6 - 8 %.
Спрямовані відгалужувачі застосовуються в різноманітних вимі-
рюваннях у діапазоні надвисоких частот. Наприклад, їх можна за-
стосовувати при вимірюваннях потужностей падаючої та відбитої
хвиль, за різницею яких визначається корисна потужність, отримана
в навантаженні.

5.7. Узгоджувальні навантаження для ліній передавання

Одним із найпоширеніших елементів трактів є узгоджувальні на-
вантаження [8], призначені для поглинання НВЧ-потужності, що
передається по лінії. Узгоджувальні навантаження застосовуються
також як еквіваленти антен при налагодженні радіопередавальної
апаратури та як міра опору у вимірювальних НВЧ-пристроях.
Загальною електричною характеристикою узгоджувального на-
вантаження є модуль коефіцієнта відбиття  у смузі частот f на
частоті f 0 . На практиці можливе створення навантажень з  = 0,01
f
у відносній смузі частот  0, 2...0,3. Вважаючи значення  дос-
f0
татньо малим, вимог до фази коефіцієнта відбиття навантаження не
179
висувають, і ця фаза може мати будь-яке значення в інтервалі від 0
до 2. Важливою характеристикою навантаження є значення припу-
стимої потужності, що поглинається. Існують навантаження для ни-
зького (менше ніж 6 Вт) рівня потужності та навантаження, призна-
чені для високого рівня потужності.
Конструктивне виконання навантажень залежить від типу ліній
передавання, діапазону частот та рівня потужності. Розрізняють зо-
середжені та розподілені навантаження [2; 8 - 14].

5.7.1. Коаксіальне узгоджувальне навантаження

У коаксіальному тракті найпростішим навантаженням є зосере-
джений резистор з опором, що дорівнює хвильовому опору лінії пе-
редавання. Однак на сантиметрових хвилях розміри резистора ма-
ють той самий порядок, що й довжина хвилі, вхідний опір стає час-
тотно залежним, а якість узгодження значно погіршується. Для зни-
ження коефіцієнта відбиття та розширення робочої смуги частот
коаксіальні навантаження сантиметрового діапазону часто викону-
ють у вигляді відрізків нерегулярної
l лінії передавання з втратами. Поглина-
льні елементи в таких навантаженнях
можуть бути об’ємними або у вигляді
конуса (рис. 5.14). Добре узгодження в
цій конструкції досягається при довжині
поглинального елемента l  .
Поглинальний елемент призначено
для такого розсіювання енергії небажа-
Рис. 5.14. Коаксіальне узго-
джувальне навантаження них хвиль, при якому енергія в будь-
якому вигляді назовні не виходить.

5.7.2. Хвилеводні узгоджувальні навантаження

Хвилеводні узгоджувальні навантаження виконуються у вигляді
поглинальних вставок змінного профілю у відрізку короткозамкне-
ного хвилеводу. У малопотужних навантаженнях вставки мають ви-
гляд тонких діелектричних пластин, покритих графітовими або ме-
талевими плівками (рис. 5.15, а). Об’ємні поглинальні вставки
(рис. 5.15, б, в, г) з великою потужністю розсіювання виконують із
композитних матеріалів на основі порошків графіту, карбонільного залі-
за або карбіду кремнію. Для зменшення відбиття поглинальним вставкам
надають вигляду клинів або пірамід. Найменші відбиття в широкій смузі
частот забезпечуються від вставок, вхідна частина яких має форму екс-
поненціального клина у площині вектора Е (див. рис. 5.15, г).

180
 Для усунення відбиття від замикача вставка має вносити послаб-
лення 20…25 дБ. Для поліпшення тепловіддачі площу дотику встав-
ки зі стінками хвилеводу роблять максимальною, а зовнішню повер-
хню хвилеводу обладнують радіатором.

а) б)

в) г)
Рис. 5.15. Хвилеводні узгоджувальні навантаження

Таким чином, узгоджувальні навантаження забезпечують висо-

коякісну роботу тракту завдяки тому, що запобігають поширенню
небажаних хвиль, наприклад відбитих від будь-якої неоднорідності.

5.8. Елементи настроювання хвилеводних трактів

Поряд із паразитними неоднорідностями, що неминуче виника-
ють у процесі конструювання реального тракту (зчленування, пово-
роти, переходи і т. ін.) та погіршують його характеристики, у трак-
тах існують також корисні неоднорідності, які використовуються як
«будівельні» елементи при виконанні узгоджувальних пристроїв,
резонаторів, фільтрів та інших вузлів НВЧ. 1. Хвилеводні діафрагми
[8; 14].
Діафрагмами називають тонкі металеві перегородки, які частково
перекривають поперечний переріз хвилеводу. У прямокутному хви-
леводі найчастіше використовують симетричну індуктивну, симет-
ричну ємнісну та резонансну діафрагми (рис. 5.16 і 5.17).
В індуктивній діафрагмі (рис. 5.16, а) поздовжні струми на ши-
роких стінках хвилеводу частково замикаються через пластини, які
з’єднують ці стінки. При цьому для хвилі основного типу Н10 така
діафрагма збільшує концентрацію силових ліній магнітної складо-

181
вої, тому в точках розташування цих пластин збільшується магніт-
ний потік. Тоді за певної густини струму в разі зростання магнітного
потоку зростає індуктивна складова імпедансу ділянки тракту. Тому
схема заміщення індуктивної діафрагми являє собою котушку інду-
ктивності, яку ввімкнено паралельно лінії передавання.
dL

dc b

a a
а б
Рис. 5.16. Хвилеводні діафрагми
Нормовану реактивну провідність індуктивної діафрагми bL ви-
значають за формулою, що має вигляд
bL     хв / a  ctg 2  d L / 2a  ,
де хв - довжина хвилі у хвилеводі; a - розмір широкої стінки хвиле-
воду; dl - ширина зазору.
Ємнісна діафрагма (рис. 5.16, б) зменшує зазор між широкими
стінками хвилеводу, тому для хвилі типу Н10 між окрайками діафрагми
збільшується концентрація силових ліній електричного поля та ство-
рюється певний запас електричної енергії. Саме тому імпеданс такої
ділянки тракту набуває ємнісного характеру, а схемою її заміщення є
конденсатор, увімкнений паралельно лінії передавання.
Нормована реактивна провідність ємнісної діафрагми bс :
bc   4b/λb  ln cos ec  πdс / 2b  ,
де b - розмір вузької стінки хвилеводу; dc - ширина зазору діафрагми.
Ємнісна діафрагма значною мірою знижує електричну міцність
хвилеводу.
Резонансна діафрагма (резонансне вікно) - це металева пластин-
ка з отвором прямокутної або овальної форми (рис. 5.17), яка міс-
тить у собі елементи індуктивної та ємнісної діафрагм. Розміри
отвору резонансної діафрагми можна вибрати так, щоб на заданій ре-
зонансній частоті діафрагма
a'
не впливала на поширення
хвилі Н10 у хвилеводі, тобто
мала нульову провідність.
Схема заміщення резонансної
b'
b діафрагми має вигляд парале-
льного резонансного контура,
a 182
Рис. 5.17. Резонансне вікно
увімкненого паралельно лінії передавання, оскільки ємнісна та індук-
тивна діафрагми ввімкнені паралельно одна одній.
Наближено резонансну частоту цієї діафрагми визначають за умови
рівності хвильових опорів лінії передавання, еквівалентної хвилеводу.
При цьому розміри отворів діафрагми визначають за формулою:
b b
 .
a 1    хв / 2a  a 1    хв / 2a 
2 2

Можемо переконатись, що обраній резонансній довжині хвилі хв

у цій формулі відповідає велика кількість діафрагм з отворами різних
розмірів, починаючи з вузької щілини довжиною хв   та закінчуючи
повним поперечним перерізом хвилеводу. Ці резонансні діафрагми
мають різну зовнішню добротність, тобто добротність Q еквівалентно-
го коливального LC- контура QBH  Z BO / L / C з урахуванням впливу
узгодженої з двох кінців лінії передавання, в яку ввімкнено цей контур.
2. Реактивні штирі [2; 8; 14].
Індуктивний штир, який показано разом зі схемою заміщення на
рис. 5.18, а, б, являє собою провідник колового перерізу, установле-
ний у поздовжньому перерізі прямокутного хвилеводу в напрямі
силових ліній поля E та з’єднаний з обох кінців із широкими стін-
ками хвилеводу.
d
–JXB –JXB

2r
b
JXA

a
а б
Рис. 5.18. Індуктивний штир

Схема заміщення індуктивного штиря містить паралельно ввімк-

нену індуктивність L та два послідовні конденсатори С1, С2, що
враховують скінченну товщину штиря. Номінали елементів визна-
чаються формулами та графіками, які подаються у довідковій літе-
ратурі. Індуктивні штирі не знижують електричної міцності хвиле-
воду та прості у виготовленні.
Ємнісний штир (рис. 5.19 а, б) являє собою провідник, установ-
лений у напрямі силових ліній поля Е та з’єднаний одним кінцем із

183
широкою стінкою хвилеводу. Схема заміщення ємнісного штиря
містить послідовний LC-контур.
d

а б
Рис. 5.19. Ємнісній штир
При деякій довжині штиря, близькій до    провідність послі-
довного контура наближається до нескінченності, і хвилевід закоро-
чується. Коротші штирі мають ємнісну провідність, тоді як за вели-
ких довжин штиря провідність має індуктивний характер. Точний
розрахунок ємнісного штиря здійснюється за формулами, наведени-
ми в довідниках.
Реактивні штирі використовуються з такою самою метою, як і
реактивні діафрагми, а саме: для змін характеру реактивної складо-
вої імпедансу певної ділянки тракту, а також для надання цій ділян-
ці резонансних властивостей. При цьому, на відміну від діафрагм,
штирі легко забезпечують регулювання реактивних параметрів тра-
кту за рахунок їх переміщення відносно стінок хвилеводу.

5.9. Застосування феритів у техніці надвисоких частот

5.9.1. Гіромагнітні властивості намагнічених феритів
Для надання хвилі, що поширюється хвилеводом, корисних власти-
востей у порожнину хвилеводу розміщують феритові елементи [8].
Якщо намагнічений ферит розташувати у хвилеводі відповідним
чином, то можна забезпечити відмінність коефіцієнтів загасання і
фази для падаючої та відбитої хвиль. Це дає змогу розробити нові
конструкції хвидевідних вузлів - вентилі, розв’язки, перемикачі, фа-
зообертачі та ін. Для конструювання хвидевідних пристроїв із фери-
тами необхідно знати анізотропні властивості намагнічених феритів.
Розглянемо деякі з них.
У природі феромагнетизму головну роль відіграють магнітний
M та механічний K спінові моменти, пов’язані з обертанням елект-
ронів навколо власної осі. Електрон має певну масу m0 та електрич-

184
ний заряд e0. При обертанні електрона навколо власної осі його мо-
жна порівняти як із механічним гіроскопом, так і з провідниковим
витком, по якому тече електричний струм. Цей струм створює маг-
нітне поле, напрямлене по нормалі до площини витка. У результаті
електрон поводиться як намагнічений гіроскоп, тому він має так
звані гіромагнітні властивості.
Якщо такий гіроскоп розташувати в постійному магнітному полі
напруженістю H 0 (рис. 5.20), напрям якого не збігається з напрямом
власного поля [8], то виникає момент пари сил F - F , що намагаєть-
ся повернути вісь гіроскопа таким чином, щоб напрями цих полів
збігалися. Під дією цієї пари сил вісь обертання гіроскопа починає
здійснювати прецесійний рух навколо осі обертання. За рахунок
втрат енергії цей рух загасає, кут прецесії  зменшується, і гіроскоп
займає положення, при якому його власне магнітне поле за напря-
мом збігається із зовнішнім.

H0

Рис. 5.20. Електрон у постійному магнітному полі

Аналогічно поводиться електрон за наявності постійного магніт-

ного поля H 0 [8]. При цьому кутова частота прецесії  0 пропор-
ційна до амплітуди поля H 0 :

185
 0   H 0 ,
e00
де   — гіромагнітне відношення електрона.
m0
Нехай тепер окрім постійного магнітногополя на електрон діє
лінійно поляризоване високочастотне поле h0 з частотою  , яка
має той сами порядок, що й частота прецесії  0 . Будь-яке гармоніч-
не лінійно поляризоване поле можна подати у вигляді суми двох
рівних між собою полів із взаємно протилежною коловою поляриза-
цією — правогвинтовою h та лівогвинтовою h , які взаємодіють із

магнітним полем електрона по-різному. Припустимо, що вектор h0
розташований у площині, перпендикулярній до вектора H 0 (рис. 5.21).
Якщо діє лише поле H 0 , то після загасання прецесії магнітні моменти
всіх електронів M орієнтуються вздовж осі OO .
О

1

h

h
О'

Рис. 5.21. Електрон у змінному магнітному полі

186
 
За наявності змінного поля h0 на кожний електрон діє пара сил,
яка намагається
 повернути вісь обертання до збігу напрямів векторів
M та h0 . Через це електрони починають виконувати вимушену

прецесію навколо осі OO з певним кутом 1 , що залежить від h0 .
Надалі правогвинтова складова h , обертаючись із частотою, близь-
кою до частоти прецесії в одному напрямі з вектором M , взаємодіє
з власним магнітним полем електрона, віддаючи йому енергію та
збільшуючи кут прецесії 1 . Лівогвинтова складова h обертається
у протилежному
 напрямі. При цьому протягом однієї частини періо-
ду під дією 0 кут прецесії збільшується, а протягом другої - змен-
h

шується. Тоді в середньому за період взаємодія хвилі h0 із полем
електрона відсутня. У разі точного збігу частоти  0 з частотою
прецесії кут прецесії набуває значення  / 2 .
У реальному фериті при збільшенні кута прецесії збільшуються
втрати на так зване магнітне тертя у кристалічній решітці. Унаслі-
док цього енергія складової h зменшується, а енергія складової h
залишається практично без змін.
Анізотропність намагніченого фериту виявляється також у від-
мінності значення магнітної проникності для складових h та h .
Власний магнітний момент електрона M можна розкласти на два
компоненти: M 1 - такий, що розташований в одній площині з h0 , та
M 2 - перпендикулярний до цієї площини. Оскільки останній компо-

нент не змінюється з часом, то індукція b сумарного змінного поля у
фериті при дії h складається з індукції хвилі h у вакуумі. Модуль
M 1 можна вважати пропорційним до h
M 1  kh1 ,
тому  
b  ( 0  k )h ,
тоді як при хвилі h значення цієї індукції визначатиметься таким
виразом:
 
b   0 h .

187
  
При цьому з порівняння b та b випливає, що ферит відносно
правогвинтової хвилі поводиться як матеріал з магнітною проникні-
стю     0  k , а відносно лівогвинтової - із     0 . Тому нама-
гнічений ферит є анізотропним для хвиль із різними напрямами ко-
лової поляризації.
Розглянемо залежність магнітних проникностей   та  

(рис. 5.22) від напруженості постійного поля H 0 . Для насиченого
фериту без значень магнітних проникностей визначаються співвід-
ношеннями
  M0 
   0 1  ;
 0   
  M0 
   0 1  ,
 0   
де M 0 — магнітний момент одиниці об’єму фериту при досягненні
насичення.
Гіромагнітний резонанс настає при частоті   0 , тобто при ре-

зонансному значенні H рез  . Це явище полягає в різкому зростанні

втрат енергії хвилі h , унаслідок чого різко зростає значення   .

+ –

+

–
H0
Нрез

Рис. 5.22. Залежність магнітної проникності

від амплітуди магнітного поля

188
 У реальному фериті величина   не досягає нескінченного зна-

чення. Для реальних феритів залежність   від H 0 зображено на
рис. 5.22 пунктирною лінією.
5.9.2. Ефект Фарадея
Ефектом Фарадея називають явище обертання площини поляри-
зації хвилі, зумовлене анізотропними властивостями фериту, який
намагнічено [8]. Для вивчення сутності цього ефекту необхідно взя-
ти до уваги те, що нерівність значень   та   зумовлює нерівність
коефіцієнтів фази право- та лівогвинтової хвиль β  та β  , які мож-
на визначити такими співвідношеннями:
β  ω ε0 μ 
β  ω ε0 μ 
Унаслідок цього зазначені хвилі на одному шляху l зазнавати-
муть різних фазових зсувів   та   :
  β  l ,
  β  l .
Різниця фаз при цьому
  β   β  l ,
а площина поляризації обертається на кут

θ  β   β  l .
1
2
Тут виявляється, що напрям обертання площини поляризації не
залежить від напряму руху хвилі. При цьому площини поляризації
падаючої та відбитої хвиль, що проходять через намагнічений фе-
рит, обертаються в один бік. Цей факт покладено в основу принци-
пів дії таких хвидевідних вузлів, як циркулятори, ізолятори, фазоо-
бертачі.
5.9.3. Приклади використання намагнічених феритів
5.9.3.1. Циркулятор
Циркулятором називають пристрій, в якому здійснюється цикліч-
ний зв’язок між усіма його плечима в одному напрямі. На рис. 5.23
подано схему циркулятора з використанням ефекту Фарадея [8]. Він
має чотири плеча, спряжених із хвилеводом колового перерізу. Пле-

189
чі 1 та 2 виконано у вигляді плавних переходів від хвилеводу пря-
мокутного перерізу до хвилеводу колового перерізу, а плечі 3 та 4
являють собою відрізки стандартного хвилеводу прямокутного пе-
рерізу. У порожнині колового хвилеводу розташовано повздовжньо
намагнічений феритовий стрижень. Постійне магнітне поле та дов-
жину стрижня вибрано таким чином, що площина поляризації хвилі
всередині хвилеводу повертається на кут 45о незалежно від напряму
поширення хвилі. Хвилеводи, які утворюють плечі циркулятора,
розраховано на пропускання лише хвилі основного типу Н10.
4
Припустимо, що циркулятор жи-
2
виться через плече 1. Тоді плечі 3 та
4 будуть розв’язані, оскільки вектор
напруженості електричного поля хви-
3
лі, що поширюється, набуває такої
поляризації, яка в зазначених пле-
чах стає повздовжньо електричною
(неосновною для цих плечей). Пло-
H0
щина поляризації хвилі, що поши-
рюється по коловому хвилеводу, за
рахунок наявності феритового стриж-
1 ня повертається на кут 45о, унас-
лідок чого у плечі 2 збуджується
Рис. 5.23. Циркулятор
хвиля основного типу Н10.
Припустимо тепер, що циркулятор живиться через плече 2. У та-
кому випадку площина поляризації хвилі, що поширюється коловим
хвилеводом, повертається на кут 45о і в плечі 3 створюється хвиля
основного типу Н10. При цьому плечі 1 та 4 будуть розв’язані, оскі-
льки вони не розраховані на хвилі вищих порядків.
При живленні циркулятора через плече 3 створюються умови для
виходу енергії через плече 4, а плечі 1 та 2 будуть розв’язані з при-
чин, аналогічних щойно зазначеним.
При живленні циркулятора через плече 4 унаслідок додаткового
повороту на 45о площини поляризації хвилі, що поширюється уз-
довж фериту, у плечі 1 збуджується хвиля основного типу Н10, а
плечі 2 та 3 будуть розв’язані, оскільки в цьому разі вектор напру-
женості електричного поля буде поздовжнім щодо плеча 3 та пара-
лельним широкій стінці плеча 2.
Таким чином, циркулятор забезпечує послідовне передавання
енергії хвилі типу Н10 від плеча 1 до плеча 2, від плеча 2 до плеча 3,
від плеча 3 до плеча 4, а від плеча 4 до плеча 1.

190
 5.9.3.2. Ізолятор
Ізолятор - це пристрій, призначений для запобігання реакції не-
узгодженого навантаження на джерело електромагнітних коливань.
Схема ізолятора аналогічна схемі циркулятора, в якого відсут-ні
плечі 3 та 4 (рис. 5.24) [8].

1 2

H0
Рис. 5.24. Ізолятор

Принцип дії ізолятора полягає в тому, що площина поляризації

хвилі, яка поширюється вздовж фериту від плеча 1 до плеча 2, пове-
ртається на кут 45о та йде в навантаження. А площина поляризації
хвилі, що відбивається від навантаження, у свою чергу, повертаєть-
ся у тому самому напрямі на кут 45о. У результаті вектор електрич-
ного поля відбитої хвилі стає паралельним широкій стінці плеча 1, і
хвиля у ньому не збуджується.
5.9.3.3. Спрямований фазообертач
Далі розглянемо приклади застосування поперечно намагнічених
феритів у техніці надвисоких частот [8]. Припустимо, що у прямо-
кутному хвилеводі, в якому поширюється хвиля типу Н10 (рис. 5.25),
у точці А розташовано тонку феритову пластинку з поперечним на-
магніченням.
H0

Рис. 5.25. Спрямований фазообертач

191
 Підмагнічувальне поле H 0 напрямлене перпендикулярно до поз-
довжньої осі хвилеводу. При цьому магнітна проникність фериту
для хвиль протилежних напрямків поширення буде різною внаслі-
док протилежності напрямів магнітних складових полів цих хвиль.
Тому коефіцієнти фази хвиль, що поширюються хвилеводом у про-
тилежних напрямах, будуть також різними. Це дає змогу створити
пристрої з необертальним фазовим зсувом, пропорційним до довжи-
ни феритової пластини з перпендикулярним намагніченням.
Спрямований фазообертач - це пристрій, що створює додатковий
фазовий зсув  при поширенні хвилі в певному вибраному напря-
мі. У ньому реалізується зазначена раніше властивість поперечно
намагніченого фериту створювати необертальний фазовий зсув між
хвилями, що поширюються в протилежних напрямах. Конструкція
спрямованого фазообертача аналогічна наведеній на рис. 5.25. При-
стрій, в якому довжина феритової пластини забезпечує необерталь-
ний фазовий зсув 180о, називається гіратором.
5.9.3.4. Фазовий циркулятор
Розглянемо властивості вузла, що складається з двох послідовно
з’єднаних щілинних мостів (рис. 5.26). Припустимо, що хвиля Н10
надходить через плече 1. Тоді внаслідок властивостей щілинного
моста ця хвиля розпадається на дві хвилі типу Н10 рівних між собою
амплітуд, які в перерізах Aa та aA1 зсунені за фазою на кут 90о. Різ-
ниця ходу цих хвиль між перерізами АА1 та ББ1 дорівнює нулю, то-
му на цієї ділянці зміни фази не відбувається.
А Б
Н10  
1 4
а +
б
+
2  + /2 3
+
А1 Б1
Рис. 5.26. Щілинний міст

Хвиля, що поширюється від Aa та aA1 до ББ1, у свою чергу, роз-

падається на дві хвилі, зсунені за фазою на кут 90о.
У результаті у плече 4 надходять дві протифазні хвилі, що ком-
пенсують одна одну, а у плече 3 - дві синфазні хвилі, що додаються.
Таким чином, при живленні через плече 1 хвиля проходить у плече
3, а плечі 2 та 4 розв’язані.

192
 Аналогічно можна показати, що при живленні даного пристрою
через плече 3 хвиля проходитиме лише у плече 1, при живленні че-
рез плече 2 - у плече 4, а при живленні через плече 4 - у плече 2.
Для того щоб отримати фазовий циркулятор, необхідно у порож-
нині між двома мостами розташувати повздовжньо намагнічений
ферит, що створює необертальний фазовий зсув на 180о (гіратор).
Схему такого пристрою зображено на рис. 5.27, а. Припустимо, що
циркулятор живиться через плече 2, тоді у плече 3 надходять дві хвилі,
зсунені за фазою на 180о, які компенсують одна одну.
А Б

4 +
1 Н10  
+
а б
 + /2
2  + /2 3 +

А1 Б1
а

Б А

1  Н10   4

+
б а
2  + /2  + /2 3
 + /2

Б1 А1
б
Рис. 5.27. Фазовий циркулятор

При цьому у плече 3 надходять дві синфазні хвилі, що додають-

ся. Якщо хвиля надходитиме у циркулятор через плече 4 (див.
рис. 5.27, б), то гіратор не вноситиме фазового зсуву, а у плечі 2 від-
буватиметься додавання синфазних хвиль.
Аналогічно можна проаналізувати роботу циркулятора при жив-
ленні через плечі 3 та 4. У такому циркуляторі хвилі проходитимуть
у напрямі плечей 1 – 4 – 2 – 3 – 1. Слід зазначити, що крім необерта-

193
льного фазового зсуву (за рахунок магнітної властивості) ферит
вносить обертальний фазовий зсув за рахунок того, що він має пев-
ну діелектричну проникність. Для запобігання цьому явищу в дру-
гий канал циркулятора навпроти феритової пластини розташовуєть-
ся діелектрична пластина.
Фазові циркулятори використовуються як перемикачі, антенні
комутатори, модулятори. У техніці надвисоких частот існують інші
типи циркуляторів, наприклад такі, що їх виконано на базі хвидевід-
них трійників або Т-подібних мостів.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Обґрунтуйте сутність процедури узгодження хвилеводів

прямокутного перерізу при їх з’єднанні і подайте перелік най-
більш поширених технічних засобів, які для цього застосовують.
2. Обґрунтуйте властивості короткозамкненої та розімкне-
ної чвертьхвильової довгої лінії, якщо електричний струм та на-
пруга в ній є гармонічними. Подайте перелік пристроїв, в яких ці
власти-вості застосовують.
3. Обґрунтуйте властивості короткозамкненої та розімкне-
ної півхвилевої довгої лінії, якщо електричний струм та напруга в
ній є гармонічними.
4. Обґрунтуйте властивості дросельного з’єднання хвилево-
дів. Чому, на вашу думку, заглиблення в його фланці має форму
кола, а не прямої?
5. Обґрунтуйте можливість технічної реалізації ємнісної
про-відності в будь-якому перерізі хвилеводу.
6. Обґрунтуйте можливість технічної реалізації індуктивної
провідності в будь-якому перерізі хвилеводу.
7. Обґрунтуйте можливість технічної реалізації активної
провідності в будь-якому перерізі хвилеводу.
8. Обґрунтуйте властивості Е-трійника за електричним та
магнітним полем хвилі Н10 у ньому, подайте еквівалентну схему
трійника.
9. Обґрунтуйте властивості Н-трійника за електричним та
магнітним полем хвилі Н10 у ньому, подайте еквівалентну схему
трійника.
10. Обґрунтуйте властивості подвійного Т-подібного моста.
11. Обґрунтуйте властивості кільцевого моста. Чи зале-
жать вони від типів трійників, які його утворюють?

194
 12. Обґрунтуйте властивості хвилеводно-щілинного моста.
На які обставини впливає протяжність щілини? Яких властиво-
стей набуває пристрій, що складається з двох однакових мостів,
якщо їх з’єднати послідовно?
13. Обґрунтуйте принцип дії двоотвірного спрямованого від-
галужувача. Якими обставинами зумовлена його вузькосмуго-
вість? Чи є можливість послабити цій недолік?
14. За яких обставин виникає необхідність застосовування
чвертьхвильового трансформатора? На які параметри відбитих
хвиль впливають його довжина та значення еквівалентного опо-
ру?
15. Поясніть принцип дії атенюаторів з поглинальною плас-
тиною, яку можна переміщувати вздовж вертикальної або
вздовж горизонтальної осі прямокутного хвилеводу, в якому збу-
джується хвиля основного типу.
16. Яких властивостей набуває ферит при вміщенні його в
постійне магнітне поле? Як взаємодіють намагнічений ферит і
надвисоке електромагнітне поле?
17. За яких умов виникає ефект Фарадея і в чому полягає його
сутність? Яких властивостей він надає пристрою, що назива-
ється поляризаційним циркулятором?
18. Зобразіть конструкцію поляризаційного циркулятора, в
якому замість круглого застосовано хвилевід квадратного пере-
різу. Поясніть принцип його дії.
19. Зобразіть конструкцію фазового циркулятора і поясніть
принцип його дії. Сформулюйте його загальну властивість.
20. Яким чином на основі намагнічених феритів реалізуються
пристрої, які набувають властивостей ізоляторів і фазообер-
тачів?

195
 РОЗДІЛ 6

ВОЛОКОННО-ОПТИЧНІ
ЛІНІЇ ПЕРЕДАВАННЯ

6.1. Аналогія радіохвилеводів та світловодів

Як відомо, світло характеризується дуалістичною природою, тобто
має властивості електромагнітних хвиль і водночас за певних обста-
вин виявляє корпускулярні властивості потоку матеріальних части-
нок. Спираючись на хвильові властивості світла, можна використо-
вувати для них певні спрямовуючі системи на зразок радіохвилево-
дів. У [2; 8; 16] наведено приклади плоских діелектричних радіохви-
леводів, що виготовляються з матеріалу, діелектрична проникність яко-
го більша за одиницю. У діелектричній пластині можуть поширюва-
тись радіохвилі Е- та Н-типів, а при фіксованих значеннях частоти і
товщини пластини в ній може поширюватись певна скінченна кількість
радіохвиль. Основною є хвиля нижчого Е-типу, для якої на рис. 6.1 на-
ведено розподіл амплітуд компонентів хвилі вздовж поперечних осей.
x

2d z
Ex
Hy

Рис. 6.1. Розподіл амплітуди хвилі в перерізі пластини

Однохвильовий режим плоского діелектричного радіохвилеводу
 
здійснюється при товщині пластини d   / 4   1 . Слід зазначити,
що передавання багаточастотного (багатомодового) сигналу суттєво
розширює можливості хвилеводу, істотно сприяючи розв’язанню
питань щодо створення та використання волоконно-оптичних ліній
передавання.
Зі вступних зауважень випливає, що тема волоконно-оптичних
ліній передавання як спрямовуючих систем в оптичному діапазоні

196
хвиль є логічним продовженням теми ліній передавання надвисоких
частот. На практиці для передавання оптичних сигналів найчастіше
застосовують [2; 16]:
- плівкові світловоди;
- волоконні світловоди.
Розглянемо стисло кожний із зазначених типів світловодів, перш
ніж розпочати вивчення конструкції та елементів волоконно-оптич-
них ліній передавання.
Основу конструкції плівкового світловоду становить діелектрич-
на плівка товщиною t з параметрами діелектричної  пл та магнітної
 0 проникностей, яку вирощено на діелектричній підкладці товщи-
ною h із параметрами  1 ,  0 (рис. 6.2, а).
d1

h
d2
а б
Рис. 6.2. Плівковий та волоконний світловоди

Оптичні немагнітні середовища характеризуються коефіцієнтом

заломлення n  r , де  r — відносна діелектрична проникність
матеріалу плівки. При цьому вважається, що магнітна проникність
 0 в усіх середовищах однакова. Плівку можна розглядати як плоский
діелектричний хвилевід (рис. 6.1). Для поширення хвиль у ньому при
використанні явища повного внутрішнього відбивання необхідно, щоб
коефіцієнт n заломлення плівки був більшим, ніж у підкладки та на-
вколишнього середовища. Такий світловод використовується на малих
відстанях, наприклад у межах інтегральної мікросхеми.
Волоконний світловод складається з діелектричного осердя та обо-
лонки діаметра відповідно d1 та d2 (рис. 6.2, б). Коефіцієнт заломлення
осердя більший за коефіцієнт заломлення оболонки для забезпечення
явища повного внутрішнього відбивання на межі осердя — оболонка.
Поверхнева хвиля, що створюється у волоконному світловоді, поши-
рюється в оболонці. Тому енергія світлової хвилі зосереджується в
осерді та оболонці. При цьому якщо показник заломлення осердя є фу-
нкцією поперечної координати, то за таких умов у характеристиці зага-

197
сання можна отримати певні «вікна прозорості». Наприклад, кварцове
осердя з фосфорним покриттям характеризується залежністю погонно-
го загасання D від довжини хвилі  , графік якої наведено на рис. 6.3,
де 1 і  2 - середні довжини хвиль вікон прозорості; D1 і D2 - відповід-
ні значення погонного загасання лінії.
D, дБ/км
1,6

D1
1,2
D2
0,8
6

0,4

0 ,мкм
0,5 1,0 пр1 1,5 пр2 2,0
Рис. 6.3. Залежність погонного загасання від довжини хвилі
Як випливає з рис. 6.3, зазначений світловод має властивості
фільтра, що дуже важливе, коли йдеться про забезпечення багато-
модового режиму передавання. Крім того, волоконний світловод на
кожний кілометр довжини додає дуже мале загасання, порядку
1...1,2 дБ. Це дає змогу використовувати його на великих відстанях,
(принаймні в кілька десятків кілометрів).
Для захисту від дії зовнішніх чинників та запобігання втратам
енергії на перевипромінювання вторинних хвиль оболонкою на зов-
нішню поверхню оболонки наноситься полімерне покриття. Крім
того, таке покриття забезпечує механічну міцність конструкції.
Далі розглянемо основні типи та конструкції трактів волоконно-
оптичних ліній [2; 8; 16].
6.2. Обґрунтування конструкції
волоконно-оптичних ліній передавання
У волоконно-оптичних лініях передавання (ВОЛП) як носій ін-
формації використовуються світлові хвилі, джерелами яких є напів-
провідникові лазери або світлодіоди, а приймачами — фотодіоди [2;
8; 16]. Носійна світлова хвиля заданої частоти (кольору) у передава-
льному пристрої модулюється корисним сигналом за амплітудою
або частотою, подається на вхід ВОЛП, на виході якої підімкнено

198
приймальний пристрій. Останній здійснює приймання сигналу та
виділення (детектування) інформації.
Істотні переваги використання світлових хвиль для передавання ін-
формації та ВОЛП порівняно з лініями передавання НВЧ, такі [2; 8]:
- широкосмуговість;
- висока пропускна здатність;
- малі втрати потужності або енергії;
- висока завадозахищеність та завадостійкість;
- малі масо-габаритні параметри.
Завдяки зазначеним факторам ВОЛП використовують для переда-
вання високочастотних або широкосмугових сигналів (наприклад, пакет-
не передавання цифрової інформації) на великі (понад 100 км) відстані.
Подібно до радіохвилевідних та інших видів трактів НВЧ тракти
ВОЛП містять елементи узгодження, вводу-виводу енергії, розгалужува-
чі, перемикачі, фільтри тощо. Крім того, до трактів ВОЛП можуть вхо-
дити специфічні пристрої об’єднання сигналів різних частот - мультип-
лексори, та пристрої розподілення таких сигналів - демультиплексори.
Проте хоча за функціональними властивостями елементи ВОЛП подібні
до елементів трактів НВЧ, застосовувати останні в оптичному діапазоні
неможливо з огляду на малу довжину світлової хвилі.
Елементи трактів ВОЛП розробляються за методами та способа-
ми, аналогічними тим, що застосовуються в технічній оптиці. Елек-
тромагнітну хвилю подають у вигляді світлового пучка, що склада-
ється з певної кількості променів, кожний з яких несе певну частину
загальної енергії світлової хвилі. При цьому можливі такі варіанти
створення результуючої хвилі:
1) якщо джерелом хвилі слугує світлодіод, то промені будуть не-
когерентними, а такий пучок у цілому матиме рівномірний розподіл
амплітуд векторів напруженості поля E у площині, перпендикуляр-
ній до осі пучка;
2) якщо джерелом хвилі слугує лазер, то промені будуть когерен-
тними, а пучок у цілому матиме розподіл амплітуд, що характеризу-
ється законом Гаусса, тобто при збільшенні відстані від осі пучка
амплітуда вектора напруженості E зменшується за гаусівським ро-
зподілом (рис. 6.4).
При використанні лазера отриманий світловий пучок (або хвилю)
називають гаусівським. Він характеризується найбільшим звужен-
ням 2W0 та кутом розходження в далекій зоні 2 0 . При цьому якщо
через  позначимо довжину світлової хвилі в деякому середовищі,
  
то згідно з рис. 6.4 дістанемо: 0  2arctg  .
 W0 

199
 x
z1 z2 x

E(x)
20
Джерело хвилі
z

2W1 2W2

Рис. 6.4. Аналіз у потоці світла із гаусівським розподілом амплітуди

Для обробки світлових пучків у технічній оптиці застосовують

лінзи, призми, дзеркала, дифракційні решітки тощо. Наприклад, лін-
за перетворює гаусівський пучок шириною 2W1 у пучок шириною
2W2 (див. рис. 6.4). При цьому відстані z1 та z2 від лінзи до площин із
найбільшим звуженням пучків визначаються співвідношеннями
W1 W2
z1  F  F 2  F02 ; z2  F  ,
W2 W1 F 2  F02
де F0  2WW
1 2 / 2 ; F — фокусна відстань лінзи.
Для більшості пристроїв ВОЛП існує кілька можливих варіантів
конструктивної реалізації. Останнім часом все більше пристроїв ви-
готовляються мікрооптичними та інтегрально-оптичними способами,
тобто на основі інтегральної мікросхемотехніки. Для кожного конкрет-
ного пристрою з огляду на параметри хвиль, довжину лінії та її геомет-
ричні параметри необхідно обирати оптимальний варіант реалізації.
Як відомо [2; 8], діелектрична та магнітна проникність деяких ді-
електриків змінюється під дією електростатичного поля (електрооп-
тичний ефект), магнітостатичного поля (магнітооптичний ефект) або
механічного тиску (п’єзооптичний ефект). У разі впливу одного або
кількох зазначених факторів змінюватимуться й параметри світлової
хвилі, що можна використовувати для створення керованих оптич-
них пристроїв — перемикачів, модуляторів, подільників, атенюато-
рів, фазообертачів та ін. [16]. Для передавання електричних сигналів
на відстань найчастіше за усе використовується електрооптичний
ефект. Розглянемо його коротко.
Електрооптичний ефект найяскравіше виявляється в діелектри-
ках та напівпровідниках із кристалічною структурою. Такі речовини
характеризуються анізотропними властивостями, які виявляються в
200
тому, що коефіцієнт n заломлення залежить від напряму поширення
світлової хвилі. Нехай осі декартової системи координат збігаються
з головними осями кристала, тоді z
його оптичні властивості можна nz 
проаналізувати через зміни трьох
показників заломлення nx, ny, nz
(рис. 6.5). Вплив такого кристала на
поширення світлової хвилі аналізу- n2 nx x
ють за допомогою еліпсоїда показників
заломлення, що дістав назву оптичної ny y
індикатриси і подається рівнянням
такого вигляду:
2 n1
 x   y   z 
2 2

        1 .
 
 nx   n y   nz 
Нехай хвиля поширюється, як
показано на рис. 6.5. Площина, що Рис. 6.5. Оптична індикатриса
проходить через початок координат
перпендикулярна до вектора Умова-Пойнтінга  , перетне еліпсоїд
по еліпсу з півосями n1 та n2. При цьому якщо вектор Е такої хвилі
паралельний півосі n1, то коефіцієнт n заломлення кристала для та-
кої хвилі дорівнюватиме n1. Відповідно, у разі паралельності векто-
ра Е півосі n2 коефіцієнт заломлення кристала дорівнюватиме n2.
Під дією зовнішнього електростатичного поля в еліпсоїда змінюва-
тимуться довжини півосей та його орієнтація у просторі. За рахунок
цього коефіцієнт заломлення залежатиме від напряму поширення
хвилі, її поляризації та напруженості зовнішнього електростатично-
го поля E0. У загальному вигляді залежність значення n від E0 пода-
ється співвідношенням
1 1
2
 2  rE0  RE02 ,
n n0
де Е — напруженість електричного компонента світлової хвилі, В/м;
r — лінійний коефіцієнт Поккельса, м/В; R — квадратичний коефі-
цієнт Керра, м2/В2.
Зазначені коефіцієнти Поккельса та Керра є ваговими коефіцієн-
тами між коефіцієнтом заломлення n та модулем напруженості елек-
тричного компонента світлової хвилі Е. Їхні числові значення для
різних видів речовин наведено у відповідних довідниках [16].
Таким чином, ми дослідили основні питання щодо обґрунтуван-
ня принципів дії волоконно-оптичних ліній передавання. Розгляне-
201
мо далі основні елементи ВОЛП: засоби вводу-виводу енергії, поді-
льники, суматори, відгалужувачі.
Приклад 6.1. Довести, що в разі незалежності значення коефіцієнта n
заломлення від поздовжньої координати волоконно-оптичної лінії та на-
стільки малих втрат на зовнішнє випромінювання, що ними можна знехту-
вати, напруженість світлової хвилі залежить лише від співвідношення між
коефіцієнтами Поккельса r та Керра R.
Ро з в’ я за н ня : Напруженість Е0 хвилі в початковій точці можна знайти
як корінь рівняння:
1 1
  rE0  RE02 .
n2 n02
Узявши до уваги, що згідно з умовою даної задачі n = n0, перетворимо
це рівняння до вигляду
rE0  RE02  0 ,
звідки дістанемо два корені:
E01  0, E02  r / R ,
що й потрібно було довести.

Приклад 6.2. На якій відстані від лінзи з фокусною відстанню 0,003 м

буде досягнуто найбільшого звуження світлового пучка W = 0,05 мм для
червоного світла з довжиною хвилі   7 107 м, якщо пучки на вході та
виході лінзи мають однакову товщину?
Ро з в’ я за н ня : Основні розрахункові формули для відстані до найвуж-
чої точки пучка такі:
W1
z1  F  F 2  F02 ;
W2
W2
z2  F  ,
W1 F 2  F02
де F0  2WW
1 2 / 2 — оптичний параметр; F — фокусна відстань лінзи.
Оскільки за умовою даної задачі W1 = W2, то наведені формули спро-
щуються:
1
z1  z2  F  .
F  F02
2

При цьому оптичний параметр

202
 F0  2W 2 / 2 = 11,21·10–3.
Тоді шукана відстань z = 1,058·10–2 м.

6.3. Пристрої вводу-виводу енергії ВОЛП

Основні вимоги до пристроїв вводу-виводу енергії такі: малі
втрати, надійність, простота реалізації, низька вартість. Пристрої
вводу-виводу поділяються на два класи: нерознімні та рознімні [16].
Нерознімні характеризуються найменшими втратами, але недоліком
є зниження ремонтопридатності тракту в цілому. Реалізуються такі
з’єднання шляхом відокремлення частини оболонки та зрощуванням
осердя за допомогою зварювання, сплавлення (рис. 6.6). Корпус
з’єднувача 1, в якому розміщують металеві або керамічні відрізки 2,
забезпечує необхідну міцність. Рознімні з’єднання дають змогу
здійснювати багаторазові підімкнення та відімкнення різноманітних
пристроїв.

Рис. 6.6. Нерознімне з’єднання світловодів

Для забезпечення високоякісного рознімного контакту дотичні

поверхні відсікаються перпендикулярно до осі волокна. Вони мають
бути плоскими та якомога більш гладенько обробленими. Обидва
полюси рознімного з’єднання закріплюються у спеціальній армату-
рі, що забезпечує такі умови:
- відсутність зазору контакту;
- суміщення осей полюсів контакту (пунктир на рис. 6.6);
- відсутність зміни напрямку волокна.
Звичайно, що ідеально виконати такі умови неможливо, тому об-
ґрунтовано такі допуски (за умови, що коефіцієнт втрат контакту не
перевищує 0,5 дБ):
- радіальне зміщення для багатомодових ВОЛП - не більше як 5
мкм, для одномодових - не більше як 0,7 мкм;

203
 - кутова розбіжність полюсів (напряму) - не більше як 1о;
- відношення величини зазору до діаметра волокна z / 2 a (див.
рис. 6.6) - не більше як 0,7.
Одна з новітніх розробок у галузі з’єднань для ВОЛП полягає в
застосуванні мікролінз збирального типу на торцях полюсів у зазорі
Δz , що принаймні на порядок зменшує втрати на контактах.

6.4. Подільники та суматори потужності світлових хвиль

Для розподілу потужності світлової хвилі по кількох каналах ви-
користовуються подільники, а для об’єднання кількох сигналів у
спільному каналі — суматори [16].
Подільник потужності світлової хвилі, за аналогією зі смугови-
ми розгалужувачами (див. розділ 4), можна дуже просто реалізувати
у плівковому (планарному) та волоконному варіантах (рис. 6.7 і 6.8).

Рис. 6.7. Плівковий розглажувач Рис. 6.8. Волоконний розглажувач

Для зменшення втрат на перевипромінювання в обох варіантах

кут розгалуження  має бути не більшим за 2о, а довжина розгалу-
ження l не менша за 3...5 см.
Вхідний сигнал потужності P1 у разі ідентичності вихідних пле-
чей поділяється в них навпіл, тобто P2 = P3. Можна дістати будь-яку
пропорцію вихідних потужностей за рахунок конкретної пропорції
між площами перерізу вихідних плечей подільника.
Для створення багатоканальних подільників світлових хвиль ви-
користовується паралельна схема поділу потужностей.
На рис. 6.9 зображено волоконний багатоканальний подільник зі
змішувачем, який являє собою частину волокон, що розплавлені.
Для цього волокна перекручуються одне відносно одного та витя-
гуються, а місце скручування нагрівається до температури плавлен-
ня. Це місце виконує роль змішувача оптичних сигналів. Кількість ви-

204
ходів такого подільника може досягати N = 100, а загасання потужності
світлових хвиль, що вноситься при цьому, бути менш як 1 дБ.
Для поділу або змішування оптичних сигналів можна використо-
вувати спрямовуючі відгалужувачі, які буде розглянуто далі.

Рвх Рвих1

Рвих2
Рвих3
Рвих4
Рвих5

…
РвихN

Рис. 6.9. Волоконний багатоканальний подільник зі змішувачем

6.5. Спрямовуючі відгалужувачі та змішувачі

світлових хвиль

Принцип дії спрямовуючих відгалужувачів ґрунтується на обміні

енергією двох або кількох світлових хвиль, який може відбутись за
рахунок енергії поля поверхневих хвиль оболонки волокна [16]. Для
цього світловоди наближають один до одного доти, доки кожний з
них не опиниться в полі сусіднього. При цьому може бути забезпе-
чено будь-яке значення коефіцієнта взаємозв’язку, що характеризує
міру обміну енергією, аж до повного переходу енергії хвилі з одного
волокна в сусіднє. На рис. 6.10 наведено ескіз відгалужувача, в яко-
му для обміну енергією поверхневих хвиль у місці дотику волокон
вилучено частину оболонок.
Коли хвиля подається у відгалужувач через плече 1, то на виході
плечей 2 та 3 утворюються вихідні хвилі, а в плечі 4 хвилі немає.
Отже, плече 4 виявляється незалежним від плеча 1, де діє вхідна
хвиля. При цьому якщо у плече 4 подати другу вхідну хвилю зі сво-
їми параметрами, то на виходах плечей 2 та 3 можна отримати ре-
зультуючу хвилю як наслідок явища змішування вхідних хвиль.

205
 Рис. 6.10. Спрямовуючий відгалужувач
Нехай через плече 1 поширюється світлова хвиля з напруженістю
електричної складової E1  E1m exp  i1 z  , де   2 /  - коефіцієнт
фази; z - поздовжня координата поточної відстані від джерела (пле-
ча). У плече 2 при цьому поширюється друга світлова хвиля з на-
пруженістю E2  E2 m exp  i2 z  . В області зв’язку волокон, довжи-
на якої l (рис. 6.10), хвиля першого волокна є джерелом для другого,
а хвиля другого волокна - джерелом для першого. Тому результат
змішування хвиль можна записати у вигляді:
dE1 dE2
 i1E1 iK 2 E2 ;  i2 E2  iK1E1 ,
dz dz
де K1 і K2 - коефіцієнт зв’язку між волокнами відповідно для першої
та другої хвилі. Значення цих коефіцієнтів можна знайти згідно з
методикою, викладеною в [2; 16].
Вимоги до значення кута розгалуження та довжини прозорої ді-
лянки l такі саме, як і для подільників (див. підрод. 6.4, рис. 6.8).
Як випливає з наведених співвідношень, зміна напруженості
першої хвилі при проходженні відгалужувачем викликає зміни амп-
літуди другої хвилі, і навпаки. Тобто якщо обидві хвилі модульовані
інформаційною складовою, то в змішувачі відбувається перенесення
модуляції з першої хвилі на другу, а з другої - на першу. Крім того
бачимо, що на амплітуди відгалужених хвиль безпосередньо впли-
вають значення 1 та  2 , а отже через коефіцієнти фаз хвиль у світ-
ловодах можна змінювати амплітуди хвиль на виході відгалужувача.
Ця властивість використовується при конструюванні регульованих
оптичних відгалужувачів та перемикачів.

206
 6.6. Приклади застосування ВОЛП
в авіації та космонавтиці

Передавання інформації на відстань можна забезпечити за допо-

могою провідникових, коаксіальних або радіохвиліводних ліній пе-
редавання (розд. 4). Проте їхні можливості дедалі менше задоволь-
няють потреби користувачів. Однією з найактуальніших проблем є
мала завадозахищеність за сучасних умов щільного розташування у
певному об’ємі простору (на певній ділянці місцевості) різноманіт-
них електронних засобів. Найбільшу загрозу для передавання інфор-
мації становлять, наприклад, випадки проведення локальних мереж
обміну даними на борту сучасного літака, або глобальних інтернет-
мереж у промислових районах великого міста, де міститься дуже
багато електро- та радіотехнічного обладнання.
Волоконно-оптичні лінії передавання розробляються для поліп-
шення якості передавання певної інформації на певну відстань. Як
випливає з вивчення цього розділу на ВОЛП не впливають жодні
радіозавади та інші електромагнітні випромінювання. Крім того, з
огляду на зазначені в підрозділі 5.2 переваги ВОЛП порівняно з ін-
шими видами ліній передавання використання оптичного діапазону
значно підвищує швидкість та якість передавання інформації, що
вкрай важливо в режимах пакетного передавання даних або в інших
режимах передавання інформації в цифровому форматі.
В авіації та космонавтиці, як відомо, найважливіше значення має
якість та достовірність передавання інформації в різноманітних бор-
тових системах та електронних засобах. Наприклад, сучасний літак
Ан-148 повністю реалізовано за принципом «цифровий борт», тобто
всі бортові системи та електронне обладнання працюють в єдиному
комплексі під управлінням потужного бортового комп’ютера (БК),
що виконує обробку інформації від першоджерел і відповідно до
цього керує режимами польоту та відображає необхідну інформацію
на моніторах для членів екіпажу.
Першоджерелами для БК є давачі режимів роботи двигунів,
польотна інформація від навігаційного обладнання (висота, курс,
швидкість, поточні географічні координати і т. ін.). Ця інформація,
що в початковому вигляді має аналоговий формат, перетворюється в
цифровий формат спеціальними пристроями - інформаційно-вимі-
рювальними інтерфейсами. БК, здійснюючи аналіз цієї інформації,
виробляє сигнали керування для виконавчих пристроїв та механіз-
мів (керування режимами двигунів, курсу та висоти польоту тощо),
які забезпечують відповідність польотних параметрів технічному

207
польотному завданню. Параметри польотного завдання містяться в
пам’яті БК.
Відомо, що для нормальної роботи потужного БК необхідно за-
безпечити швидкість обміну даними до 20 Мбіт/с. Звичайні провід-
никові або радіохвилевідні лінії передавання через складне електро-
магнітне оточення на борту літака таку швидкість при необхідній
якості не забезпечуватимуть. Розв’язання проблеми якості обміну
даними в цьому разі (та в інших подібних, наприклад, коли йдеться
про бортові системи космічного корабля) полягає у використанні
ВОЛП та відповідних пристроїв і елементів тракту: з’єднувачів, пе-
ремикачів, відгалужувачів, змішувачів тощо. Тому одним з най-
більш перспективних напрямків технічної електродинаміки є науко-
ві дослідження та дослідно-конструкторські роботи в галузі викори-
стання світлових хвиль для передавання інформації на відстань.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Назвіть основні фізичні засади створення ліній пере-

давання енергії в оптичному діапазоні.
2. За яких умов у діелектричному плівковому світловоді
реалізується одночастотний режим?
3. Зобразіть ескіз плоского діелектричного світловоду
та назвіть умови поширення хвилі у ньому.
4. Зобразіть ескіз волоконного світловоду та вкажіть
умови поширення хвилі в ньому.
5. Обґрунтуйте можливість надання світловоду влас-
тивостей фільтра.
6. За яких умов світловод набуває властивостей багато-
час-тотної (багатомодової) ліній передавання?
7. Якого типу світловоди можуть використовуватись
лише на малих відстанях і чому саме?
8. Якого типу світловоди можуть використовуватись
на великих відстанях і чому саме?
9. Назвіть основні переваги світловодів перед лініями
передавання діапазону надвисоких частот.
10. Обґрунтуйте можливість створення когерентних
та некогерентних хвиль у ВОЛП.

208
 11. За яких умов у ВОЛП створюється хвиля з рівномір-
ним, а за яких — з гауссівським розподілом амплітуди на-
пруженості в поперечному перерізі світловода?
12. У чому полягає сутність електрооптичного ефекту
у світловоді?
13. У чому полягає сутність магнітооптичного ефекту
у світловоді?
14. У чому полягає сутність п’єзооптичного ефекту у
світловоді?
15. Якими недоліками та перевагами характеризуються
рознімні пристрої вводу-виводу енергії ВОЛП?
16. Якими недоліками та перевагами характеризуються
нерознімні пристрої вводу-виводу енергії ВОПЛ?
17. Назвіть основні вимоги щодо параметрів пристроїв
вводу-виводу енергії ВОЛП.
18. Обґрунтуйте можливість створення та зобразіть
ескіз подільника потужності світлових хвиль.
19. Обґрунтуйте можливість створення та зобразіть
ескіз відгалужувача потужності світлових хвиль.
20. Обґрунтуйте можливість створення та зобразіть
ескіз змішувача світлових хвиль.

ЗАДАЧІ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО

РОЗВ’ЯЗУВАННЯ

1. Яким має бути найбільше звуження W0 променя світла довжиною

хвилі 750 нм для того, щоб кут розходження 2 θ 0 становив 50 мкм?
2. Лінза з фокусною відстанню 12 мм перетворює гаусівський
пучок шириною 2W1 = 120 мкм у пучок шириною 2W2 = 75 мкм при
довжині світлової хвилі 725 нм (див. рис. 6.4). Якими при цьому бу-
дуть відстані z1 та z2 від лінзи до площин із найбільшим звуженням
пучків?
3. Рівняння оптичної індикатриси кристала має такий вигляд:
2 2 2
 x  y  z
        1 .
2  3 7
Обчислити значення показника заломлення цього кристала.

209
 4. Показати, що за відсутності втрат на зовнішнє випромінюван-
ня та за незалежності значення коефіцієнта заломлення n від поздо-
вжньої координати волоконно-оптичної лінії напруженість світлової
хвилі залежить лише від співвідношення між коефіцієнтами Покке-
льса та Керра.
5. При довжині світлової хвилі 700 мкм пучки на вході та виході
лінзи з фокусною відстанню 3 мм мають однакову товщину. На якій
відстані від лінзи буде досягнуто найбільшого звуження світлового
пучка W = 0,05 мм?

210
 РОЗДІЛ 7
АНТЕННІ ПРИСТРОЇ
7.1. Радіолінія та її особливості
Антена є технічним засобом, який перетворює енергію електрич-
ного кола (наприклад, фідера) в енергію електромагнітного поля, що
поширюється у просторі, та навпаки. Тому антени поділяються на
передавальні та приймальні. Фідери - це лінії, які з’єднують та узго-
джують антену з вихідним колом передавача або вхідним колом
приймача. Конструктивні особливості антен залежать від конкретної
тактичної задачі, що її розв’язує користувач каналу зв’язку. Струк-
турний склад каналу наведено на рис. 7.1. Із цього рисунка випли-
ває, що антени є невід’ємними елементами лінії зв’язку - специфіч-
ного електродинамічного об’єкта, що міститься між вихідними кле-
мами радіопередавача та вхідними клемами радіоприймача і має ос-
новним своїм наповнювачем електромагнітне поле штучного похо-
дження як носій інформації від джерела до утримувача.

Ан-
тена
(віб-
ра-
тор-
на)

Коаксільний
Хвилевід кабель
r
H10 j

Рис. 7.1. Структура радіолінії

На рис. 7.1 фідером передавальної антени є хвилевід із хвилею
типу H10. Плавне збільшення поперечних розмірів хвилеводу перет-
ворює його на пірамідальну рупорну антену. На підставі першого
рівняння Максвелла змінне електромагнітне поле з напруженістю
E в розкриві рупора збуджує у вільному просторі вихрове магнітне
поле напруженістю H , яке на підставі другого рівняння Максвелла
збуджує у просторі вихрове електричне поле E , і т. д. Біля приймаль-

210
ної антени, утвореної, наприклад, із двох коротких порівняно з дов-
жиною хвилі  відрізків циліндричного провідника з питомою про-
відністю g, виникає електричне та магнітне поле. Під впливом пара-
лельної провіднику складової електричного поля E у провіднику збу-
джується електричний струм густиною jпр   gE , а під впливом магні-
 = rot H . Зрозуміло, що
тного поля - ще один компонент струму jпр
результуючий струм густиною J пр  jпр   jпр
 містить таку самe ін-
формацію, що й електромагнітне поле.
Якщо антена радіопередавача є гіпотетично точковою, то потуж-
ність випромінювання P розподіляється у вільному просторі рів-
номірно в усіх напрямках. При сферичному фронті хвилі значення
густини потоку енергії (вектора Умова - Пойнтінга), випромінюва-
ної цією антеною Вт/м2, залежить від відстані R між антенами [2]
P
П  2 .
4 R
Крім того, поверхня приймальної антени, що дотикається до
сферичної поверхні фронту хвилі, дуже мала. Тому потужність, яка
розвивається в приймальній антені, може бути недостатньою для
високоякісної обробки прийнятого сигналу. Значення густини пото-
ку енергії П за незмінного значення P , можна збільшити, якщо для
антен існують напрями переважного випромінювання та прийому,
тобто коли антени характеризуються спрямованими властивостями.
Наприклад, зафіксуємо на рис. 7.1. проекцію будь-якого із зображе-
них векторів E на поздовжню вісь приймальної вібраторної антени.
Уявимо, що ця антена переміщується дугою радіуса R фронту хвилі
під деяким кутом . Тоді побачимо, що проекція вектора E на вісь
антени зменшиться. Відповідно зменшиться й сила струму, що інду-
кується в антені. Це означає, що передавальна (рупорна) антена ха-
рактеризується певною спрямованістю дії.
Оскільки антени виготовляються з реальних (не ідеальних) про-
відників, то частина підведеної з фідера енергії йде на теплові втра-
ти. Тому реальні антени характеризуються коефіцієнтом корисної
дії (ККД) , меншим від одиниці. Крім того, деяким значенням ККД
характеризується й власне фідерна лінія, що з’єднує вихід передава-
ча (вхід приймача) з антеною. Якщо на рис. 7.1 одну з антен розгор-
нути на деякий кут відносно поздовжньої осі лінії радіозв’язку, то за
інших однакових умов проекція вектора E на приймальну антену

211
зменшиться. Це свідчить про поляризаційні властивості антен, які
необхідно враховувати при реалізації каналу радіозв’язку.

7.2. Характеристики та параметри антен

З розгляду рис. 7.1 випливає, що незалежно від конструктивних
особливостей антенних пристроїв усі вони характеризуються спіль-
ними за фізичним змістом параметрами. Частина характеристик сто-
сується енергетичних властивостей антен, ще одна частина — просто-
рових характеристик. Існує ще й третя частина характеристик, що
визначає ефективність антени як перетворювача енергії фідера в
енергію електромагнітного поля. Згідно з таким поділом характеристи-
ки радіопередавальних антен наведено в табл. 7.1 [2; 8]. При аналізі
антен, що перебувають у режимі приймання, необхідно враховувати
деякі додаткові обставини. Фідер та вхідні кола радіоприймача є
комплексними навантаженнями Zн  Rн  iX н і можуть розцінюва-
тись як вхідний опір радіоприймача. Власне приймальна антена при
цьому розглядається як еквівалентне джерело деякої електрорушій-
ної сили (ЕРС)  з внутрішнім імпедансом
Z A  RA  iX A .
Під впливом ЕРС у навантаженні Z н виникає електричний
струм, який можна розцінювати як позитивний ефект від застосу-
вання каналу зв’язку.
Характеристика спрямованості (ХС) приймальної антени за на-
пругою (струмом) визначається як залежність амплітуди напруги U
(або струму І) у навантаженні антени, тобто - на вхідному опорі ра-
діоприймача) від напряму приходу хвилі у вертикальній () та гори-
зонтальній () площинах. Тому нормовану ХС або ДС приймальної
антени можна подати у вигляді:
U (, ) I (, )
F (, )   .
U max I max
Нормована ХС (ДС) приймальної антени за потужністю
F (, ) визначається як залежність потужності, що виникає на ак-
2

тивній частині Rн вхідного опору, від напряму приходу електромаг-

нітної хвилі.

212

ХАРАКТЕРИСТИКИ ТА ПАРАМЕТРИ АНТЕН
№ Енергетичні Просторові
з/п характеристики характеристики
1 PА  0, 5 I А RА 
2 F (, )  f (, ) / f max -
нормована характе-
 P  Pв ристика спрямованості
- потужність на вході (ХС) антени - залеж-
антени визначається ність напруженості
діючим значенням поля в рівновіддалених
струму в активній точках простору від
складовій RA її вхід- кутових координат, від-
ного імпедансу Z A несена до максималь-
ного значення напру-
женості поля. Графіч-
не зображення ХС є
діаграмою спрямова-
ності (ДС)
2 P - потужність ви-  (, ) - фазова ха-
промінювання є час- рактеристика спрямо-
тиною активної по- ваності (ФХС) - залеж-
тужності PА, що ви- ність фази поля від
трачається на ство- кутових координат.
рення поля. Характе- Графічне зображення
ризує енергію переда- ФХС є фазовою ДС.
вача, що перетворю- Центр сферичної по-
ється антеною в енер- верхні рівних між со-
гію електромагніт- бою фаз (фронту хви-
ного поля лі) є фазовим центром
антени
3 Pв - потужність втрат 2 (або 2 )
- це частина активної
- ширина ДС у верти-
потужності, що ви-
значає теплові втрати кальній (або горизон-
тальній) площині - це
в антені та навколиш-
ньому середовищі кутовий сектор, сто-
рони якого перети-
нають контур ДС на
рівні 0,707 від макси-
мальної напруженості
213
Таблиця 7.1
Якісні характеристики
  P / PA - коефіцієнт
корисної дії (ККД) - це
відношення потужнос-
ті випромінювання до
потужності на вході
антени
G  D - коефіцієнт
підсилення (КП) ви-
значає міру збіль-
шення потужності Р A 0
на вході ізотропної ан-
тени відносно потуж-
ності РA на вході ре-
альної антени, при яко-
му в точці приймання
напруженості полів
обох антен однакові
1
l
lд 
I
 I  l  dl
0
- діюча довжина анте-
ни - це довжина пря-
молінійного відрізка
провідника з рівномір-
ним розподілом стру-
му, який створює таку
саму напруженість по-
ля в певному напрямі,
що й реальна антена
 Закінчення табл. 7.1
№ Енергетичні Просторові Якісні характеристики
з/п характеристики характеристики

4 RA  2 PA / I A
2
D - коефіцієнт спрямо- Sд  Pmax / П   D / 4
2

ваної дії (КСД), це чис-

- вхідний опір (актив- діюча площа - це пло-
ло, що є мірою збіль-
на складова) антени є ща деякого розриву з
шення потужності
навантаженням фіде- рівноамплітудним си-
ізотропної антени P 0 нфазним розподілом
ра і визначається як
коефіцієнт пропор- відносно P реальної поля, що у точці прий-
ційності між потуж- мання створює таку ж
антени, при якому в напруженість, що й
ністю PA і квадратом точці приймання на-
ефективного значен- реальна антена
пруженості полів обох
ня сили струму в ан- антен однакові
тені IА

R  2 P / I A p (, , t ) - нормована Діапазонні властивості

2
5
- опір випромінюван- поляризаційна харак- визначаються шири-
ня є коефіцієнтом теристика визначає ною смуги робочих
пропорційності між просторове поло- частот f - це така
ження вектора напру- смуга, у межах якої
потужністю P і ква-
женості електричного жодний параметр анте-
дратом ефективного ни не виходить з допу-
значення сили струму поля E залежно від
поточного часу t сків. Відносна смуга:
в антені
f  100
f  
fСЕР
 10%  вузькосмугова
  10%  широкосмугова
 100%  широкодіапазонна

6 Rв  2 Pв / I A
2
E  PA max - гранична поту-
- опір втрат є коефіці- W   жність - це така поту-
H  жність на вході антени,
єнтом пропорційності
- хвильовий опір є при якій виникає елек-
між потужністю втрат
PВ і квадратом ефек- коефіцієнтом пропор- тричний пробій її еле-
тивного значення ційності між попереч- ментів або навколиш-
ними складовими век- нього середовища.
сили струму в антені
торів E та H у дале- Припустимо є таке
кій зоні, що визнача- співвідношення:
ється відношенням між PA  0, 25PA max
магнітної та діелект-
ричної проникностями
середовища

214
 Коефіцієнт спрямованої дії (КСД) приймальної антени є числом,
що вказує, у скільки разів потрібно збільшити потужність випромі-
нювання P радіопередавача, щоб у навантаженні приймальної антени
Rн виник струм такої самої сили, як і при прийманні на неспрямовану
антену. КСД характеризує виграш від застосування спрямованих антен
порівняно з неспрямованими (ізотропними) антенами.
Діюча довжина lд приймальної антени є розмірним коефіцієнтом
пропорційності між електрорушійною силою  і напруженістю еле-
ктричного поля Е в точці розташування антени. Тому при відомих
значеннях lд та E маємо:  = Е lд .
Приймальна антена є джерелом власних ненавмисних шумових
коливань, які обмежують чутливість приймача. Середньоквадратич-
ний рівень шумів визначається формулою Найквіста

eшА  4kTш RА f , а потужність шуму
2
1 ешА
PшА   k Tш f ,
2 R
де k = 1,38·10–23 Вт / (Гц·К) - стала Больцмана; Тш - шумова темпе-
ратура; f - ширина смуги робочих частот.
При безпосередньому підімкненні антени до входу радіоприйма-
ча, на його вході створюється сигнал потужністю
Pн    ( pпер  pпр )2 Pопт ,
де  - коефіцієнт узгодження антени з вхідним опором приймача,
4 R  Rн
 ,
(R   Rн )2  (     н )2
Pопт - оптимальна потужність, що виділяється приймальною антеною
на вході приймача,
lд2 S D 2 λ2
Ропт = 2/4R  E 2 (θ,φ)  E 2 (θ,φ) д  E 2 (θ,φ) ;
8R Σ 240π 960π 2
pпер і pпр - поляризаційний вектор відповідно передавальної та
приймальної антен.
За наявності фідера значення потужності на вході приймача
  ф Pопт ,
Pопт
де ф - ККД фідерної лінії.

215
 В основу конструкції будь-яких реальних антен покладено еле-
ментарні випромінювальні структури, яки розглядалися в парагра-
фах 3.17 - 3.20. Ефективність елементарних випромінювачів незна-
чна, оскільки амплітуда рівномірно розподіленого по довжині стру-
му є дуже малою часткою гармонічного струму певного відрізка
провідника, довжина якого сумірна з довжиною хвилі  .

7.3. Проводові антени

7.3.1. Симетричні вібраторні антени
Згідно з рівняннями Максвелла, первинними джерелами елект-
ромагнітного поля є змінні електричні струми та заряди, що існують
у провідниках. Тому відрізки проводів зі струмами високої частоти
та зарядами на кінцях можна використати для створення антенних
пристроїв різного призначення [11, 16].
Найпростішим антенним пристроєм є півхвильовий симетричний
вібратор (рис. 7.2, а). Джерело сигналу вмикається до точок, що міс-
тяться між його плечима довжиною l   / 4 кожне. У вібраторі
встановлюється стояча хвиля струму I(z) із пучністю Iп = 2Im в його
центрі та нулями на кінцях:
I ( z )  I п sin (l  z ) . (7.1)

2l 
y 2l = 1,25 y 2l >> 
2
y 2l = 2
y  z
z 
 z
z
x x x
а б) в) г)
Рис. 7.2. Проводові антени
Якщо кожне плече симетричного вібратора подати у вигляді су-
купностей диполів Герца з відповідними розподілами струмів, то на
підставі виразу (3.81) знайдемо в далекій зоні значення комплексної
амплітуди напруженості інтерференційного електричного поля та
пов’язаної з нею напруженості магнітного поля:
E  Eпmax f (, )ei , (7.2)
де
60 I A
Eп max  ; (7.3)
r sin l

216
 cos(l cos )  cos l
f (, )  . (7.4)
sin 
Таким чином, у даному разі ХН не залежить від кута :

(, )   r ; (7.5)
2
E
H  . (7.6)
W
У загальних співвідношеннях (7.1) та (7.6) позначено:
Eп max - максимальне амплітудне значення напруженості електрич-
ного поля на відстані r від ізотропної антени, що збуджується стру-
мом амплітудою IA  Iп sin l ;
f (, ) - амплітудна характеристика спрямованості симетрично-
го вібратора довжиною 2l =  / 2 ;
 (, ) - фазова характеристика спрямованості.
Зі співвідношення (7.4) випливає, що симетричний вібратор є не-
спрямованою антеною у площині, перпендикулярній до його поздо-
вжньої осі. У площині розміщення вектора E (вертикальній) на під-
ставі (1.20) маємо f (0, )  0 і
  l
f  ;    1  cos 2 . (7.7)
 2  
Отже, симетричний вібратор характеризується спрямовуючими
властивостями, які залежать від відношення l /  . Збільшення цього
відношення супроводжується звуженням пелюсток діаграми спрямова-
ності (рис. 7.2, а, б) та появою великої їх кількості (рис. 7.2, в, г).
Проте симетричний вібратор не випромінює вздовж своєї осі за
жодних обставин. Нормована ДС, як випливає із (7.4), описується
виразом
f (, ) cos( l cos )  cos l
F ()   . (7.8)
f max (1  cos l )sin 
Потужність випромінювання симетричного вібратора

P  30 I A2  f 2 ()sin  d  ,
0
а опір випромінювання

217
 2 P 2 P
R  2
 2
sin 2  l .
I п I A
Найбільш поширеними серед симетричних вібраторів є напівх-
вильові, довжина плеча яких l   / 4 , а відповідна резонансна дов-
жина хвилі  0  4l [2; 8]. Для такого вібратора на підставі (7.2) —
(7.8) можна дістати значення параметрів, наведених у табл. 7.1.
Наприклад:
- нормована ХС має форму тороїда (рис. 7.2, а)
cos(0,5 cos )
F ()  ; F ()  1 ;
sin 
- коефіцієнт спрямованої дії D  1,64 (за умови l  0,50 ,
D  2, 4 );
- ширина пелюстки ДС на рівні 0,5 - 2o0,5  80 , на нульовому рі-
вні - 2o0  180o ;
- активна складова опору випромінювання відносно пучності
струму R  73,1 Ом;
- реактивна складова опору випромінювання X   42,5 Ом;
- відносна діюча довжина вібратора lД / 2l  0,64 , тобто
lд  1,28l  0,320 ;
- діюча площа вібратора Sд  2,1l 2  0,1302 ;
- напруженість електричного поля на відстані r, км, від вібратора,
мВ/м:
7 PA
E ,
r
- напруженість магнітного поля H  E / W .
Тонкий симетричний вібратор (рис. 7.3, а) є вузькосмуговою сис-
темою. Відносна ширина його смуги пропускання

f  1,5 0 
 200 1  0,64 arctg (3,8lg ) ,
f0  d 
де d - діаметр проводу.
Із цього виразу випливає, що збільшення діаметра проводу су-
проводжується розширенням смуги робочих частот. Тому на прак-

218
тиці застосовують симетричні вібратори конічної або циліндричної
форми (рис. 7.3, б, в), а іноді - плоскі вібратори різної конструкції.
У декаметровому діапазоні радіохвиль застосовують «товсті»
симетричні широкосмугові антени [2; 8], плечі яких виконано з 6-8
тонких проводів, розміщених за твірними циліндра (рис. 7.3, в), радіус
якого a  0,5...0,75 м. Хвильовий опір антени сягає 200…400 Ом. Така
антена (диполь Надененка) підвищується над Землею на спеціаль-
них щоглах. Її конструкція забезпечує знижену вагу та зменшене
вітрове навантаження.
F(, )

2l 
2

I(z) z
z

а) б)
 І(z)
2l 
2 0
lш z
z
z кз

2l 
хх 2
в) г) д)
Рис. 7.3. Симетричні антени
Для ще більшого (п’ятикратного відносного) розширення діапа-
зону робочих частот використовують шунтовий вібратор, один із
варіантів якого зображено на рис. 7.3, г. Ефект досягається за раху-
нок взаємної компенсації реактивних складових короткозамкненого
шлейфа довжиною lш / 2 та розімкненої лінії в режимі холостого
ходу довжиною 0,5(2l  lш )  0,5(0,5  lш ) . Шунт довжиною lш мо-
же бути виконаний також у вигляді уявного П-подібного шлейфа.
Спільним недоліком розглянутих антен є їхній низький вхідний
опір RА, через що може бути недостатнім рівень потужності випро-
мінювання P . Для його підвищення необхідно збільшити RА при
фіксованому значенні IА (див. табл. 7.1). На рис. 7.3, д зображено
петльовий вібратор Пістолькорса, який характеризується підвищен-
ням вхідного опору майже в 4 рази. На схемі показано епюри розпо-
ділу струму I (z ) в елементах цієї антени.

219
 При резонансі в такій антені RA = 252 Ом [2; 8]. Оскільки в режимі
стоячих хвиль уздовж вібратора місця, де розташовуються пучності
струму та вузол напруги, збігаються, то в цій точці петльовий вібра-
тор може бути прикріплено безпосередньо до металевої щогли висо-
тою h над Землею або дахом будівлі.
Приклад 7.1. Визначити діючу довжину і діючу площу півхвиль-
ового електричного вібратора, відносну ширину його смуги пропускання та
напруженість електричного поля на відстані 10 км від нього, якщо довжина
плеча вібратора 0,1 м, а його діаметр 10–3 м, потужність на вході вібратора
дорівнює 0,5 Вт.
Розв’язання. Застосовуючи наведені співвідношення, обчислюємо:
- резонансну довжину хвилі вібратора λ 0 = 0,4 м, що відповідає значен-
ню резонансної частоти f0 = 750 МГц;
- діючу довжину вібратора lд = 0,128 м;
- діючу площу вібратора Sд = 0,021м2;
f
- відносну ширину смуги робочих частот = 43,7 %;
f0
- смугу пропускання вібратора f  0,437 f0 ≈ 328 МГц;
- напруженість електричного поля Е ≈ 0,5 мВ/м.
Аналогічно за допомогою наведених співвідношень можна обчислюва-
ти параметри складніших антенних систем.

7.3.2. Багатовібраторні антенні системи

У попередньому підрозділі було досліджено одновібраторні ан-
тени. Діаграми спрямованості таких антен у площинах, перпендику-
лярних до їхньої поздовжньої осі, є круговими. Проте в деяких
практичних випадках такі ДС не дають змоги розв’язувати тактичні
завдання, які потребують спрямованого випромінювання. Для фор-
мування таких ДС необхідна система принаймні двох вібраторів,
один з яких виконує функцію рефлектора (відбивача) хвилі, що її
формує другий вібратор. Конструктивні особливості одного з типів
таких антен ілюструє рис. 7.4. Активний петльовий резонансний
вібратор має довжину 2l  0,5 0 . Тому він створює хвилю з нульо-
вою початковою фазою. Довжина пасивного вібратора, розташова-
ного ліворуч від основного, становить 2lр  0,50 , тому його реактив-
ний опір має індуктивний характер, а струм у ньому за фазою випе-
реджає на 90о струм активного вібратора. При цьому інтерференцій-
не поле, що створюється як сума двох когерентних полів, поширю-
ється в напрямі загоювання фази, тобто в бік активного (більш корот-

220
кого) вібратора. Ширина ДС такої антени становить від 20 до 40о. Для
звуження головної пелюстки ДС праворуч від активного півхвильо-
вого вібратора розташовують е від 5 до 10 пасивних вібраторів (ди-
ректорів), довжина яких менша за довжину активного і становить
2lд  (0,45...0,48) . Реактивні складові опорів таких вібраторів ма-
ють ємнісний характер, тому струм у них відстає за фазою від стру-
му в основному вібраторі. При цьому результуюче поле поширюєть-
ся в бік директорів, внаслідок чого результуюча хвиля поширюється
в напрямі директорів. Така антена дістала назву «директорна», «хви-
льовий канал», або антени Уда - Ягі. Вхідний опір директорної антени з
основним вібратором Пістолькорса досягає 120…180 Ом. Ширина ос-
новної пелюстки ДС у площині вектора Е , тобто у площині розта-
шування вібраторів, звужується до 15о [2; 8].
Вібратори директорної антени є резонансними та відносно тон-
кими. Тому така антена є вузькосмуговою. Значне розширення сму-
ги робочих частот при однопелюстковій ДС забезпечують антени з
логарифмічно-періодичною структурою, які називають логоперіо-
дичними. Схематичне зображення однієї з багатьох конструкцій та-
ких антен подано на рис. 7.5.

(0,1…0,35)0 y F(, ) 

Ux z 2
LS n
()q S
 1 S+1
0  S–1
2lp d RS+1
L
()q RS
(0,1…0,2)0 RS–1
2l = 0,50

Рис. 7.4. Багатовібраторна Рис. 7.5. Директорна антена

антена

Особливостями зазначеної антени є такі фактори:

- усі вібратори активні;
- розміри вібраторів та відстані поміж ними пов’язані співвід-
ношенням ls / Rs  tg( / 2) ;
- співвідношення між геометричними розмірами, резонансними
довжинами вібраторів ls та резонансними довжинами хвиль  s

221
 створюють геометричну прогресію зі знаменником  , що визна-
чає структурну періодичність антени:
Rs l  f 1
 s  s  s  .
Rs 1 ls 1  s 1 f s 1 
Довжина хвилі настроювання s-го вібратора  s пов’язана з резо-
нансною довжиною хвилі 1 першого вібратора співвідношенням
ln  s  ln 1  (s  1)ln  . Звідси випливає, що технічні параметри ан-
тени залежно від  є періодичними функціями логарифма довжини
хвилі  s .
При зміні частоти генератора f найбільше збуджуються вібрато-
ри, довжина яких ls наближається до 0,5  s . Група з кількох збудже-
них вібраторів створює активну область, що зміщується залежно від
значення f. Діапазон зміщення активної області обмежується зна-
ченнями довжин хвиль
max  c / f min  4lmax та  min  c / f max  4l min .
Ці значення визначають значення коефіцієнта перекриття часто-
тного діапазону K f  l max / l min .
Із цього випливає, що логоперіодична антена є надширокосмуго-
вою, типовим є значення Kf = 10…20. Геометрична довжина антени
визначається співвідношенням L = Rs – R1, а мінімальне значення
кута при вершині (див. рис. 7.5) становить 10о. Випромінювання
хвилі здійснюється в бік найкоротшого вібратора.
7.3.3. Несиметричні вібраторні антени
Симетричні вібраторні антени застосовуються, як правило, для
створення горизонтально-поляризованих радіохвиль. Для створення
вертикально-поляризованих хвиль зручнішими є несиметричні вер-
тикальні вібраторні антени [2; 8]. У цих антенах одним із вібраторів
є, наприклад, корпус рухомого об’єкта або заземлення у ґрунті. На
рис. 7.6, а зображено вертикальний вібратор довжиною l   / 4 .
Роль другого вібратора виконує спеціальний диск або фрагмент ме-
талевої поверхні, на яку встановлюється антена. На рис. 7.6, б
зображено простішу петльову (одновиткову рамкову) антену. Діаг-
рами спрямованості таких вузькосмугових антен за формою набли-
жається до ДС відповідних елементарних вібраторів. Специфічними
є конструкція та діаграма спрямованості диско-конусної антени
(рис. 7.6, в). У цій антени нижній вібратор конусоподібний, а верх-
ній - дископодібний (результат «еволюції» конуса з кутом при вер-

222
шині 180о). Оскільки вібратори «товсті», то антена є більш широко-
смуговою, аніж несиметричний вібратор [2; 8] (рис. 7.6, а).
Е z
Е Е
Е І Е Е

Е Н Е 
Н

F(,)

а) б) в)
Рис. 7.6. Несиметричні антени
При оптимальних геометричних розмірах [1] антена забезпечує
майже п’ятикратне перекриття діапазону робочих частот. При цьому
максимальна робоча довжина хвилі max  3,6l , де l — твірна конічно-
го вібратора. Хвильовий опір диско-конусної антени 50 Ом.
У діапазоні метрових та довших хвиль застосовуються наванта-
жені вертикальні вібраторні антени, приклади конструкцій яких на-
ведено на рис. 7.7.
E
jзм =
t jпр

jпр r
r Ізолятор
h
jзм jпр г)
Полотно
Щогла

h
h
Зниження

h 1–2 м jпр
jпр
Заземлення (противага)

а) б) в) д)
Рис. 7.7. Навантажені вертикальні антени

Поодинокий вібратор висотою h (див. рис. 7.7, а) зі своїм дзерка-

льним відображенням у ґрунті за конфігурацією подібний до симетри-
чного двохплечового вібратора. Дзеркальне відображення його є

223
моделлю області відбиваючої поверхні, на яку його встановлено і
яка бере участь у формуванні результуючого поля.
По вібратору висотою h розподіляється стояча хвиля з густиною
струму jпр. Площа епюри густини струму визначає потужність ви-
промінювання антени. З метою збільшення цієї «площини струму»
до кінця вертикальної частини антени приєднують горизонтальну
частину довжиною lг. При цьому вузол густини струму зміщується
до кінцівки горизонтальної частини - навантаження вертикального
вібратора (див. рис. 7.7, б). Струми в горизонтальних частинах реа-
льної та віддзеркаленої антен протилежні за фазою. Тому в точках
спостереження, що містяться на відстанях, значно більших за  ,
електричні поля від горизонтальних частин взаємно компенсуються,
а лишається поле власне вертикальної (робочої) частини. Антена є
резонансною, якщо h  lг  0,24 .
Для розширення смуги робочих частот вертикальну та горизон-
тальну частини антени (навантаження) можна виготовити циліндро-
подібними з тонких проводів (див. рис. 7.7, г, д). Діюча довжина lд
навантаженої вертикальної антени та висота її вертикальної частини
h майже однакові. Горизонтальні і вертикальні вібраторні антени
збуджують відповідно орієнтовані лінійно-поляризовані хвилі. Тому
ці антени найбільш ефективні як приймальні, якщо їхні вібратори
будуть дотичними до вектора E радіохвилі в точці спостереження.
Для створення хвиль із круговою поляризацією застосовують ан-
тени, в яких вібратори взаємно перпендикулярні та збуджуються
рівноамплітудними струмами зі зсувом за фазою на 90о. Прикладами
таких антен є так звані турнікетні антени [2; 8].

7.3.4. Рамкова антена

Якщо обидва полюси проводової антени об’єднати, то дістанемо
одновиткову рамкову антену [2; 8]. За своєю геометричною формою
виток може бути кільцевим, квадратним, а також многокутним
S
(рис. 7.8). Якщо периметр рамки l  0,1 , тобто 2  0,01 , де S -

площа рамки, то вона вважається малою порівняно з довжиною хви-
лі. Електричний струм у такій рамці розподілений майже рівномір-
но. Її нормована діаграма спрямованості не відрізняється від ДС
елементарної рамки, зображеної на рис. 3.14. Вона має форму «вісі-
мки», тобто F ()  sin  , у площинах, перпендикулярних до площини
рамки, а у площині рамки - форму кола. Для збільшення напруженості
поля, що збуджується рамковою антеною, застосовують антени з N

224
 y
послідовно з’єднаних однакових витків. При
цьому електрорушійна сила , що індукуєть- h H E
ся в рамковій антені під впливом зовніш- x
нього магнітного поля H , зростає в N раз: 0   z
 m
  N , N
t
де  - магнітний потік, що перетинає 
площину рамки. Можна показати, що дію-
ча довжина N-виткової електрично малої Рис. 7.8. Рамкова антена
рамкової антени, розміри якої значно мен-
ше за довжину хвилі, становить lд  2 Т S /  . При цьому опір ви-
промінювання визначається співвідношенням
2
l 
2
 S 
R  800  д   3204 N 2  2  .
  
Оскільки для електрично малої рамки відношення S /  2 значно
менше від одиниці, значення опору випромінювання та потужності
стають дуже малими. Тому електрично малі рамкові антени застосо-
вують здебільшого як приймальні. Для суттєвого підвищення елект-
рорушійної сили, що збуджується в рамковій антені, витки намоту-
ють на феритові осердя з великим (до сотень тисяч) значенням маг-
нітної проникності. При цьому діюча довжина антени зростає в 
раз. Відповідно зростає електрорушійна сила.
Якщо периметр витка рамки збільшити до значень 0,5  l  2 ,
то рамка стає електрично великою. Розподіл амплітуди струму по її
периметру характеризується чергуванням вузлів та пучностей, тому
форма ДС стає багатопелюстковою.
Електрично мала рамкова антена реагує на магнітну складову ра-
діохвилі більше, ніж на електричну складову, а електрично велика
рамкова антена - навпаки. Тому приймальна мала рамка є менш чут-
ливою до електричних завад, що створюються, наприклад, високо-
вольтними лініями передавання, побутовим обладнанням тощо.

7.3.5. Спіральні антени

Однією з ознак корисного сигналу, за якою його можна вирізни-
ти з поміж інших, є вид поляризації. Електромагнітні хвилі з круго-
вою поляризацією створюються спіральними, циліндричними або
конічними антенами (рис. 7.9, а, б) [2; 8]. Один кінець спіралі є
вільним, а другий з’єднується з центральним проводом коаксіальної
лінії. Екран коаксіальної лінії з’єднується з металевим диском - реф-
225
лектором, який послаблює задні пелюстки ДС за рахунок компенса-
ції струму на зовнішньому боці лінії. Діаметр диск становить
0,65…0,8 .
 z
y

W x

b1
b2
а) б) в)
Рис. 7.9. Спіральні антени
Форма ДС циліндричної спіральної антени залежить від співвід-
ношення між довжиною хвилі  та довжиною витка спіралі
l  (2 a)2  2 . Тут через a і  позначено відповідно радіус та
шаг спіралі. Якщо l значно менша за  , то форма ДС наближається
до тороїдної. У такому режимі циліндричні спіральні антени засто-
совуються, наприклад, у сучасних стільникових телефонах, забезпе-
чуючи прийом сигналів із будь-якого напряму. Якщо довжина l знач-
но менша за  , то антена формує односпрямоване випромінювання
«вперед», подібно до директорної антени. При цьому ширина пелю-
стки ДС 20,5  30...40o , а на нульовому рівні - удвічі більша. При
l  2 форма ДС стає «лійкоподібною», тобто випромінювання
вздовж поздовжньої осі та поза нормаллю до неї немає. Коефіцієнт
перекриття частотного діапазону Kf = 1,7.
Для розширення діапазону робочих частот застосовують конічну
спіральну антену, яка залежно від частоти створює область най-
більш збуджених витків. При збільшенні частоти ця область пере-
міщується до кінця спіралі. Аналогічний ефект притаманний і лого-
періодичній антені.
Доволі широко використовуються плоскі спіральні антени (див.
рис. 7.9, в) [2; 8]. Характер спрямованості випромінювання - двох-
бічний із круговою поляризацією. Якщо спіраль розташовано над
провідниковою поверхнею, то характер випромінювання стає одно-
спрямованим. Принцип дії двохзаходової плоскої спіралі полягає в
тому, що в будь-якому напрямі від фазового центра довжини обох
спіралей неоднакові через геометричну різницю довжин окремих
стрічок. Тому струми в окремих перерізах зрівнюються у фазі та

226
ефективно збуджують електромагнітну хвилю. Струми в інших пе-
рерізах мають різні фази або є протифазними. Тому з відхиленням
від нормалі до площини спіралі результуюча хвиля послаблюється, а
для певного кута зменшується до нуля.

7.4. Апертурні антени

За незмінної потужності передавача збільшення інтенсивності
випромінювання потребує звуження головної пелюстки ДС. У діапа-
зоні сантиметрових та коротших хвиль таку
задачу можна розв’язати шляхом застосуван- js 
ня апертурних антен. Апертурою називають
Апертура
розкрив угнутої провідникової поверхні, на
якій під впливом спеціального випромінювача 
js
(наприклад, спірального) збуджуються елект-
ричні струми густиною js (рис. 7.10) [2; 8]. Ці Збуджувач
струми є вторинними джерелами хвиль в апе- Рис. 7.10. Апертура
ртурі антени, що забезпечує випромінювання антени
лише «вперед». Для формування односпря-
мованого випромінювання слід забезпечити синфазне функціону-
вання всіх елементів Гюйгенса в апертурі. Для цього криволінійній
поверхні апертури потрібно надати спеціальної форми та в особли-
вій спосіб розташувати збуджувач, або опромінювач. Розподіл амп-
літуд поля в апертурі антени впливає на форму ДС, а розподіл фаз
поля визначає просторове положення її пелюсток. Найпростішою
апертурною антеною можна вважати відкритий торець хвилеводу, в
якому збуджено, наприклад, хвилю типу H10.
Наприклад, на рис. 7.11 зображено фрагменти структури елект-
ромагнітного поля такої антени та діаг-
раму спрямованості F () у площині век- y
торів E і F () у площині векторів H . x
Якщо поперечні розміри хвилеводу опти-
мальні для хвилі основного типу a H
( a  0,71, b  0,32 ), то коефіцієнт
спрямованої дії не дуже високий, стано- z
вить не більше як D = 2,3 [2; 8]. Тому її
ДС виявляється доволі широкою. Крім E
b
того, хвилевід не є узгодженим із навко-
лишнім простором за значенням вихід- Рис. 7.11. Відкритий торець
ного імпедансу. Характеристичний опір хвилеводу
хвилеводу з хвилею типу Н10 перевищує

227
хвильовий опір вільного простору в 2 1  ( / 2a)2 = 1,41 рази [2], тобто
досягає 531 Ом. Тому в хвилеводі значна частина енергії перебуває в
режимі стоячих хвиль, а потужність випромінювання зменшується.
Для звуження ДС та забезпечення умов узгодження антени з навко-
лишнім простором необхідно плавно збільшувати поперечні розміри
хвилеводу, при цьому його торець набиратиме форми секторних або
пірамідальних рупорів (рис. 7.12). Якщо через l позначити найкоро-
тшу відстань від основи (апертури) рупора до умовної точки схо-
дження його ребер, то існують оптимальні розміри розкриву рупора
aр та bр, при яких він стає узгодженим із простором.

E
a
a
bp
H
b b
bp
ap H
ap
а) б)

L
x
a bp
E
H dp
z
b E
H
ap
H11
в) г)
Рис. 7.12. Рупорні антени

За таких умов забезпечуються максимальні значення коефіцієнта

D спрямованої дії для H-секторного (див. рис. 7.12, а), Е-секторного
(див. рис. 7.12, б) і пірамідального (див. рис. 7.12, в) рупорів. Крім
прямокутних існують і конічні рупорні антени, які створюються на
основі циліндричних хвилеводів (рис. 7.12, г). Рупорні антени є най-
більш широкосмуговими серед апертурних антен, прості за констру-
кцією, характеризуються високим значенням ККД. Ширина голов-
ної пелюстки ДС рупорних антен становить від 10 до 20о. Основні
їхні параметри подано в табл. 7.2.

228
 Таблиця 7.2
ПАРАМЕТРИ РУПОРНИХ АНТЕН

Тип рупора
Параметр Н-секто- Е-секто- Пірамідальний Конічний
ріальний ріальний
ap 3l a 3l 2,4( L  0,1)
bp b 2l 0,8ap 2,4( L  0,1)
D 8(apb /  2 ) 8(abp /  2 ) 6,2(apbp /  2 ) 5(d p / )2

20H,5 , …
о 80( / ap ) 68 ( / a) 80,2( / ap ) 70,3( / dp )

20E,5 , …
о
51( / b) 53( / bp ) 53,3( / bp ) 60( / dp )

Дзеркальні антени (рис. 7.13) формують ДС із шириною головної

пелюстки, що дорівнює одиницям градусів, або меншою у разі дуже
великих площ апертури порівняно з квадратом довжини хвилі. Тому
їх застосовують у радіолокації, радіонавігації, радіотелеметрії, ра-
діоастрономії [2; 8].
x
E  x
f
2  1 F''
H a
dp O dp
z
O' z
O F O
1 z F
0 x 2
y
h
f F' y F'

а) б) в)
Рис. 7.13. Дзеркальні антени
Дзеркальна антена складається з первинного джерела хвилі -
опромінювача 1 та рефлектора 2. Рефлектор формує вторинне поле,
він є основним елементом такої антени і називається дзеркалом. Йо-
го профіль, як правило, має форму параболи, для якої оптичні шляхи
від деякої точки фокуса F до апертури однакові:
FA  AB  FO  OO  const .
При цьому рівняння параболи має вигляд   2 f / cos  , де  —
радіус параболи; f - фокусна відстань;  — кут між оптичною віссю і
радіусом (рис. 7.13, а). Опромінювач розташовується у фокусі парабо-
ли і формує сферичну хвилю. Дзеркало антени перетворює її на плоску
хвилю. У будь-якій точці апертури дзеркала фази вторинної хвилі од-
накові внаслідок рівності оптичних шляхів, а широка ДС опромінювача
перетворюється на вузьку ДС параболічного дзеркала.
229
 Співвідношення для основних показників дзеркальної антени із
круговою апретурою наведено в табл. 7.3. Якщо глибина дзеркала h
більша за фокусну відстань f, то дзеркало є короткофокусним, а в
протилежному — довгофокусним. Оскільки діаметр розкриву dр знач-
но більший за  , то антена стає гостроспрямованою осьосиметрич-
ною із веретеноподібною ДС. Обмеження контуру дзеркальної ан-
тени овальною або прямокутною лінією (рис. 7.13, б, в) дає змогу
отримати листоподібну ДС, в якої ширина пелюстки в одній площи-
ні менша, ніж в іншій.
Таблиця 7.3
ПАРАМЕТРИ ДЗЕРКАЛЬНИХ АНТЕН
Параметри антени Кругова апертура Циліндрична апертура
dp 4 f h  4 f tg( 0 / 2)
 2 f /(1  cos )
D 5,5(d p / ) 2 10 (a p d p / 2 )
H
2θ0,5 , …о 69 ( / d p ) 51( / a p )
2θ E
0,5 , …о 74,5 ( / d p ) 73 ( / d p )

На рис. 7.13 ДС уздовж великої осі параболічного циліндра вуж-

ча, ніж уздовж його малої осі. Збуджувачем параболічного цилінд-
ричного дзеркала може бути й система точкових випромінювачів,
розподілених уздовж його фокальної осі паралельно осі Oу. Якщо
опромінювач антени з точки F зсунути, наприклад, на відстань x у
точку F  , то оптичні шляхи стають неоднаковими (рис. 7.13, в).
При фазі хвиль в окремих точках апертури антени стають різни-
ми, що буде супроводжуватись відхиленням пелюстки ДС від опти-
чної осі в бік, протилежний зсуву опромінювача.
Конструктивно дзеркала параболічних антен можуть бути су-
цільними або решітковими. В обох випадках до точності їх виготов-
лення висуваються високі вимоги.
Менш жорсткі вимоги до точності виготовлення стосуються діе-
лектричних лінзових антен (рис. 7.14), які до того ж характеризу-
ються спрощеною системою керування просторовим положенням
пелюстки ДС [2; 8].
Лінза - це пристрій, здатний фокусувати паралельні промені. Са-
ме ця властивість лінз застосовується для створення гостроспрямо-
ваних антен із робочими частотами понад 3 ГГц. Система складаєть-
ся з опромінювача і лінзи (оптичної або радіопрозорої). Опроміню-
вач [1] розташовується у фокусі опуклої (  0 ) або угнутої

230
 (  0 ) лінзи (рис. 7.14, а, б). Поверхня лінзи з боку опромінювача
освітлена, протилежна - тіньова. Радіус параболічної лінзи (рівняння
n 1
її профілю) визначається такою формулою:   f , де
n cos   1
n  вв — коефіцієнт заломлення речовини лінзи (n = 0,5…2).

a
x A' A'' x 2
0  E

 a
 
z z
O' O'' O H
F F
y 0 0
f
 < 0 t' t''
f F F
 < 0

а) б) в) г)
Рис. 7.14. Діелектричні лінзові антени

Оскільки величина n не залежить від частоти, то діелектричні лі-

нзові апертурні антени є широкосмуговими й до того ж нечутливи-
ми до зміни поляризації хвиль. Такі антени мають веретеноподібну
діаграму спрямованості, що дає змогу використовувати їх у
розв’язанні специфічних практичних завдань. Технічним різновидом
опуклої лінзи, для якої фазова швидкість хвилі менша за швидкість
світла, є металодіелектрична лінза (діелектрик із металевим запи-
ленням), для якої n  1 (рис. 7.14, в). Різновидом угнутої лінзи, що
створює хвилю з фазовою швидкістю, більшою за швидкість світла,
є металопластинчаста лінза (рис. 7.14, г). З метою зменшення тов-
щини лінзи її зонують - усувають зайві об’ємні фрагменти речовини
- матеріалу, з якого їх виготовлено.
Основні переваги апертурних лінзових антен такі:
- менш жорсткі вимоги до точності виготовлення профілю лінз;
- більша порівняно із дзеркальними антенами ефективна площа
апертури, оскільки вона не затінюється опромінювачем.
Недоліком лінзових антен є низький порівняно із апертурними
антенами ККД та невисокий коефіцієнт підсилення (див. табл. 7.1).

7.5. Антенні решітки

При організації радіоканалу звуження головної пелюстки ДС ан-
тени дає змогу пропорційно зменшувати вихідну потужність радіо-
передавача, що при розв’язанні деяких технічних завдань є доціль-
231
ним або принципово необхідним. Але формування гостроспрямова-
ної однопелюсткової ДС потребує застосування антени з вельми
значними поперечними розмірами апертури [2; 8].
Зазначене завдання розв’язується шляхом використання замість
однієї громіздкої антени просторово впорядкованої сукупності од-
нотипних антен прийнятних габаритних розмірів, тобто - антенної
решітки (АР).
Залежно від геометрії просторового розподілу окремих антен (еле-
ментів АР) антенні решітки можуть бути, лінійними (рис. 7.15, а), пло-
скими (рис. 7.15, б) та об’ємними (рис. 7.15, в).
Zz Zz
dx
Zz dz dx dz
 n  (n  1)
n
d  S  (s  1)
s s
O Yy O Yy O Yy
 2  
x 2
X 1  0 xX xX
1

ddyy
а) б) в)
Рис. 7.15. Антенні решітки

Розглянемо структуру і фізичний зміст формули, що визначає

комплексну характеристику спрямованості f (, ) антенної решітки
[2]. Комплексну напруженість електричного поля Es , що збуджу-
ється s-тим типовим елементом АР у точці спостереження M (r , , )
(рис. 7.16), формально можна подати виразом
Es  Ems (rs ) F (, ) ei (rs s ) (7.9)
де Ems - максимальне значення напруженості поля на відстані rs в
напрямі основного випромінювання і-го елемента; F (, ) - нормо-
вана характеристика спрямованості і-го елемента;  s - значення
фази s-го випромінювача.

232
 z Mr, , 

rs  r – rs
s, , 
r
s
s

rs = s cos s
0 y


x

Рис. 7.16. Визначення напруженості поля антенної решітки

Очевидно, що результуюче поле n когерентних випромінювачів

фазованої антенної решітки (ФАР) описується такою формулою:
n Ems (rs )
E  Em1F (, ) ei  r  ei ( rs  s )  Em1F (, ) f p (, ) , (7.10)
s 1 Em1 (r )
де: Em1 - напруженість базового антенного пристрою;
F (, )  F (, ) ei  r - комплексна нормована ХС окремого ан-
тенного пристрою в будь-якому вузлі ФАР.
Інтерференційний множник системи випромінювачів у співвід-
ношенні (7.10) визначається такою формулою:
n Em s (rs )
f p (, )   e i (  rs  s )  f p (, ) e i s . (7.11)
s 1 Em 1 (r )
Порівнюючи обидві останні формули, дістаємо вираз
F (, ) f p (, )  f (, ) , (7.12)
який є комплексною характеристикою спрямованості ФАР.
З останнього виразу (7.12) випливає амплітудна характеристика
спрямованості ФАР у вигляді
f (, )  F (, ) f p (, ) . (7.13)
Якщо F (, )  1 , то f p (, ) буде визначена як характеристика
спрямованості впорядкованої системи точкових ізотропних випро-
мінювачів, які містяться у вузлах АР. Співвідношення (7.13) є тео-
ремою множення характеристик спрямованості АР:

233
 ХС упорядкованої системи ідентичних випромінювачів
f (, ) є добутком ХС кожного з них F (, ) та характери-
стики спрямованості f p (, ) такої самої системи, але по-
будованої з неспрямованих (ізотропних) точкових випро-
мінювачів.
Функцію f p (, ) називають множником антенної решітки.
Звичайні ФАР містять багато випромінювачів. Тому множник реші-
тки визначає дуже вузьку порівняно з шириною F (, ) власну діаг-
раму спрямованості. Це означає, що ширина головної пелюстки ДС
ФАР визначається множником f p (, ) , а антенний пристрій, що
вста-новлюється у вузлах решітки, забезпечує необхідну геометрич-
ну форму головної пелюстки ФАР.
Орієнтація та форма головної пелюстки ДС множника решітки
f (, ) залежать від фази збудження кожного з випромінювачів та
відстаней між сусідніми вузлами.
Нехай в лінійній еквідистантній решітці (див. рис. 7.15, а) зі зро-
станням номера вузла s [від 1 до n] фази рівноамплітудного збу-
дження елементів зменшуються на величину  , тобто
 s  (s  1) . Тоді із (7.13) випливає [2], що f p (, ) є вісьосимет-
ричною функцією, в якій кутовий напрям 0 відповідає максимуму
головної пелюстки. Якщо d   / 2 , то значення 0 визначається
співвідношенням
0  arccos  / d  , (7.14)
В якому  d  2 d /  .
З виразу (7.14) випливає, що при   0 еквідистантна лінійна
решітка (див. рис. 7.15, а) стає синфазною, для якої 0  90o незалеж-
но від горизонтального кута  (див. рис. 7.16).
При цьому створюється система поперечного випромінювання з
максимумом у площині х0у і ДС набирає дископодібної форми
(рис. 7.17, а). Якщо 0    d , то головна пелюстка ДС набирає
«лійкоподібної» форми (рис. 7.17, б, в).
Розглядаючи рис. 7.17, можна простежити еволюцію геометрич-
ної форми головної пелюстки f p (, ) залежно від значень початко-
вої фази ψ збудження вузлів АР.
Прикладом ФАР є хвилевідно-щілинна антена, фрагмент одного
з різновидів якої зображений на рис. 7.18. Кожна окрема щілина пе-
ретинає лінію струму провідності jпр на широкій стінці хвилеводу

234
із хвилею типу Н10, і тому вона випромінює [2]. Щілина є типовим
випромінювачем для конкретних ФАР.
Якщо фазами окремих випромінювачів  s (7.14) керувати авто-
матично, то можна змінювати просторове положення головної пе-
люстки ДС ФАР, тобто отримати антену з автоматичним скануван-
ням без будь-яких механічних пристроїв.
  2d / 
20,5  108
61o  / nd
0    2d /  D  4nd / 
0 Z
z
20,5
0 , 5=51
51o  / nd Z 
D  22nd d / 
z
zZ  n  n
n
Головна S S
пелюстка S

Yу Yу Yу
3 3
Бічна
 2 2
пелюстка 2
хX хX
хX  
1 1 1

а) б) в)

Рис. 7.17. Залежність діаграми спрямованості

від фаз живлення елементів ФАР

B
в
у Y 
Bв 22
B 22
в
2
2
E
H Xх
Zz
Рис. 7.18. Фрагмент хвилеводно-щілинної антени

Існує багато специфічних типів ФАР [2; 8], але принципи їх по-
будови завжди зберігаються загальними. Такі антенні системи вико-
ристовуються в системах радіолокації та радіонавігації, наприклад у
допплерівських вимірювачах швидкості та кута зносу, у системах
активної локації між літаками та землею.
235
 ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. На підставі основних рівнянь електродинаміки обґрун-
туйте структуру електромагнітного поля між антенами лі-
нії радіозв’язку, зображеної на рис. 7.1. Як визначити напрям
поширення зображеної радіохвилі?
2. Подайте визначення характеристики спрямованості
антени та її діаграми спрямованості. З якою метою їх нор-
мують? Від яких просторових координат залежить нормова-
на характеристика (діаграма) спрямованості антени?
3. Між якими фізичними процесами розподіляється поту-
жність, що надходить на вхід антени радіопередавача? Яким
чином визначається коефіцієнт корисної дії антени?
4. Розкрийте сутність коефіцієнта направленої дії антени
та її коефіцієнта підсилення. Яким є взаємозв’язок цих коефі-
цієнтів?
5. Який фізичний зміст мають поняття: діюча довжина
антени, діюча площа антени?
6. Варіації яких геометричних параметрів проводових ан-
тен впливають на ширину їхньої смуги пропускання, на кіль-
кість пелюсток у діаграмі спрямованості? Наведіть кілька
прикладів.
7. На які показники багатовібраторних антен впливає кіль-
кість вібраторів?
8. Якими є характерні конструктивні особливості несиме-
тричних вібраторних антен?
9. Які типи антен збуджують хвилі з круговою поляризаці-
єю? Наведіть приклади кількох типових конструкцій.
10. Які антени належать до апертурних? На якому принципі
ґрунтується формування діаграми спрямованості апертурної
антени?
11. Зобразіть конструкції Е- і Н-секторних рупорних антен.
Чому їх так називають? У якому разі застосовують ту чи іншу
конструкцію?
12. В якому разі застосовують пірамідальний або конічний ру-
пор?
13. Зобразіть структури електромагнітних полів, що збу-
джуються у просторі рупорними антенами відомих вам
конструкцій і відповідні діаграми спрямованості.
14. У чому полягає принцип формування діаграми спрямо-
ваності у дзеркальній антені? З яких міркувань обирається
236
форма профілю дзеркала антени? Яким чином збуджується
дзеркальна антена?
15. Яким є принцип формування діаграми спрямованості в опу-
клій та угнутій лінзових антенах? Наведіть приклади відомих вам
інших конст-
рукцій лінзових антен, назвіть їхні характерні особливості.
16. В яких випадках замість окремої антени доцільно вико-
ристовувати антенну решітку?
17. На які параметри антенної решітки впливають кількість
однотипних елементів в окремій лінійці, відстані між окремими
елементами в ній, фазові співвідношення при збуджувані елемен-
тів, кількість лінійок у площині?
18. Поясніть фізичний зміст кожного множника у виразі,
що визначає амплітудну характеристику спрямованості фа-
зованої антенної решітки. Сформулюйте та поясніть на конк-
ретному прикладі сутність теореми множення характеристик
спрямованості антенної решітки.
19. Проясніть принцип дії хвилевідно-щілинної антенної
решітки, зображеної на рис. 7. 18.
20. Зробіть короткий критичний огляд відомих вам типів
антен і систем. Чим пояснюється їх велика різноманітність?

ЗАДАЧІ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО

РОЗВ’ЯЗУВАННЯ
1. Розрахувати та зобразити у прямокутній системі координат
нормовані діаграми спрямованості трьох симетричних вібраторів із
довжинами плеча l = 0,25 λ , l = 0,5 λ та l = λ, якщо λ = 1 м. Зробіть
висновки.
2. Урахувавши результати попередньої задачі, визначити потуж-
ності та опори випромінювання відповідних антен, якщо діюче зна-
чення струму в плечах ІА = 10 мА.
3. Обчисліть параметри пірамідального рупора (див. табл. 7.2),
якщо λ = 3 см, а l = 10 λ.
4. Розрахувати параметри параболічної антени із круговою апер-
турою (див. табл. 7.3), якщо довжина хвилі λ = 3 см, фокусна відс-
тань f = 25 λ, а  0 = 90о.
5. Визначити ширину головної пелюстки діаграми спрямованості
лінійних ФАР поперечного та осьового випромінювання (див.
рис.7.17) із рівноамплітудним збудженням елементів і лінійною змі-

237
ною фаз у них, якщо λ /d = 4, а кількість елементів n = 10 або
n = 30. Порівняйте здобуті результати.
6. Визначити значення коефіцієнтів спрямованої дії лінійних
ФАР поперечного та осьового випромінювання (див. рис. 7.17) із
рівноамплітудним збудженням елементів і лінійною зміною фаз у
них, якщо λ /d = 4, а кількість елементів n = 10 або n = 30. Порівняй-
те здобуті результати.

238
 РОЗДІЛ 8
ПОШИРЕННЯ РАДІОХВИЛЬ

8.1. Поширення радіохвиль в атмосфері Землі

8.1.1. Радіохвилі та їх поділ на піддіапазони
Можливість використання електромагнітного поля як носія ін-
формації з будь-якої точки простору в іншу випливає з основних
рівнянь електродинаміки. Електромагнітні поля, які збуджуються
для цього у просторі на частотах від 3 кГц до 3000 ГГц, називаються
радіохвилями. Процес передавання (приймання) інформації із засто-
суванням радіохвиль називається радіозв’язком (електрозв’язком).
Радіозв’язок може здійснюватися між об’єктами, які перебувають на
земній поверхні, понад або під нею. В усіх цих випадках умови по-
ширення радіохвиль неоднакові. Крім того, умови поширення ра-
діохвиль суттєво залежать від частоти, оскільки від неї, як відомо, за
інших однакових обставин, залежить радіопрозорість різних середо-
вищ. Тому рішенням Міжнародного союзу електрозв’язку (МСЕ) і
Міжнародної електротехнічної комісії (МЕК) рекомендовано всі ра-
діохвилі залежно від їх довжини  або частоти f поділити на окремі
піддіапазони.
Як нижні, так і верхні межі сусідніх піддіапазонів відрізняються
одні від одної в десять разів. Поділ радіохвиль на піддіапазони та
відповідні назви наведено в табл. 8.1. Кожному піддіапазону прис-
воєно відповідний номер для зручності використання та спілкування
фахівців. У табл. 8.1 наведено діапазони номерів від 4 до 12, оскіль-
ки радіохвилі інших діапазонів нині для реальних потреб практично
не використовуються.
Електромагнітні хвилі штучного походження, що належать 9 - 11
піддіапазонам, ще називають мікрохвилями. Їх умовно зведено в
окрему групу, оскільки їх поширення супроводжується специфіч-
ними явищами.

238
 Таблиця 8.1
ПОДІЛ РАДІОХВИЛЬ НА ПІДДІАПАЗОНИ
Номер Метрична ознака Частотна ознака
піддіа- Галузь
Межі під- Назва Межі під- Назва застосування
пазону-
діапазону діапазону радіохвиль
частот радіохвиль частот
Від 10 Міріаметрові Від 3 Дуже Радіонавігація,
до (наддовгі) до низькі радіотелеграфія,
4 100 км хвилі 30 кГц частоти передавання ме-
(ДНЧ) теозведень

Від Кілометрові Від 30 Низькі Радіотелеграфія,

1 до (довгі) хвилі до частоти радіотелефонія,
5
10 км 300 кГц (НЧ) радіомовлення,
радіонавігація
Від 100 Гектометро- Від 300 Середні Радіотелеграфія,
до ві (середні) до частоти радіотелефонія,
6
1000 м хвилі 3000 кГц (СЧ) радіомовлення,
радіонавігація
Від 10 Декаметрові Від 3 Високі Радіомовлення,
до 100 м (короткі) до частоти радіотелеграфія,
хвилі 30 МГц (ВЧ) радіотелефонія,
7 космічний радіо
зв’язок, радіоа-
маторський
зв’язок та ін.
Від 1 Метрові Від 30 Дуже Радіомовлення,
до 10 м (ультрако- до високі телебачення,
роткі) хвилі 300 МГц частоти радіолокація,
8
(ДВЧ) радіозв’язок,
радіонавігація
та ін.
Від 10 Дециметрові Від 300 Ультрави- Телебачення,
до хвилі до сокі часто- радіолокація,
100 см 3000 МГц ти (УВЧ) радіорелейний
9 зв’язок, косміч-
ний зв’язок, ра-
діонавігація та
ін.
Від 1 до Сантимет- Від 3 Надвисокі Радіолокація,
10 см рові хвилі до 30 ГГц частоти радіонавігація,
10 (НВЧ) радіорелейний
зв’язок, косміч-
ний зв’язок та ін.

239
 Закінчення табл. 8.1
Номер Метрична ознака Частотна ознака Галузь
піддіа-
Межі під- Назва Межі під- Назва застосування
пазону
діапазону радіохвиль діапазону частот радіохвиль
частот
Від 1 Мілімет- Від 30 Кончевисокі Радіолокація
11 до рові хвилі до 300 ГГц частоти та ін.
10 мм (КВЧ)
Від 0,1 Децимі- Від 300 Гіпервисокі Те саме
12 до 1 мм ліметрові до частоти
хвилі 3000 ГГц (ГВЧ)

8.1.2. Класифікація радіохвиль за видами поширення

Нехай енергія радіохвилі поширюється з однієї точки простору в
іншу за деякою траєкторією, яку вважатимемо променем. Вектор
Пойнтінга є дотичним до кожної точки траєкторії. Тому фронт радіох-
вилі перпендикулярний до цього променя. Форма траєкторії, тобто
променя, по якому енергія радіохвилі поширюється від джерела до
точки спостереження, залежить від ряду чинників [1;5 - 1; 15]. Ос-
новними з них є електричні параметри середовища та частота сиг-
налу. У необмежених однорідних ізотропних середовищах електро-
магнітні хвилі поширюються по прямій. Тому їх називають прямими
радіохвилями. Вони існують при радіозв’язку між двома об’єктами,
що перебувають, наприклад, у космічному просторі (рис. 8.1, про-
мінь 1). Радіохвилі, що поширюються в безпосередній близькості
від сферичної поверхні Землі, можуть огинати її, що є явищем диф-
ракції. Такі хвилі називають земними (поверхневими) радіохвилями.
Вони поширюються вздовж поверхні Землі на відстань 100 - 200 км
(промінь 2 на рис. 8.1). У середовищі з діелектричною проникністю,
що змінюється плавно, наприклад в атмосфері Землі, траєкторія
поширення радіохвилі може викривлюватися. Це явище називається
атмосферною рефракцією.
Атмосфера Землі є її газовою оболонкою, що обертається разом з
нею. У більшості практичних випадків радіохвилі, які використову-
ються людиною, поширюються в атмосфері. Фізичні параметри ат-
мосфери змінюються зі збільшенням відстані від поверхні Землі.
Тому залежно від впливу на поширення радіохвиль розрізняють три ха-
рактерні області атмосфери: тропосферу, стратосферу та іоносферу.
Тропосфера - область атмосфери, що є прилеглою до поверхні
Землі. Від стратосфери вона відокремлена порівняно тонким пере-
хідним шаром - тропопаузою. Залежно від пори року тропопауза

240
розташовується в екваторіальних широтах на висотах 16 - 8 км,
у помірних широтах - на висотах 10 - 12 км, а в полярних широтах - на
висотах 7 - 10 км. Тропосфера неоднорідна за висотою та здовж зе-
мної поверхні. Значення її діелектричної проникності й температури
залежать від метеорологічних умов.
1
Іоносфера
а0
55
Стратосфера 4

Тропопауза

Тропосфера
2 3

Рис. 8.1. Різновиди радіохвиль у довкіллі

Радіохвилі, поширюючись у тропосфері, зазнають розсіювання

та відбиття від її локальних неоднорідностей. Унаслідок цього вони
можуть бути зареєстровані на відстані 800…1000 км від радіопере-
давача. Зі збільшенням висоти відносно земної поверхні коефіцієнт
заломлення тропосфери плавно змінюється. Виникає ефект рефрак-
ції, що супроводжується викривленням траєкторії поширення радіо-
хвилі. Унаслідок тропосферної рефракції радіохвилі можуть поши-
рюватися на тисячі кілометрів від джерела випромінювання. Радіох-
вилі, на відстань поширення яких впливає тропосферна рефракція,
називаються тропосферними хвилями (промінь 3, рис. 8.1). Тропосфера
впливає на умови поширення радіохвиль, частота яких перевищує
30 МГц ( < 10 м).
Стратосфера досягає висот 50…60 км. Густина повітря в ній у
десятки-сотні разів менша, ніж у тропосфері. Температура стратос-
фери незмінна до висот 30…35 км, де дорівнює близько 270…290 К,
на висотах 50…60 км вона зростає до 320 К.
Далі температура знову знижується й на висотах 80 - 90 км дорі-
внює близько 200 К. Після цього другого мінімуму температура ат-

241
мосфери плавно зростає й на висотах 500…600 км, тобто вже в її іо-
носферній частині - екзосфері, досягає значень 1800…2000 К.
На поширення радіохвиль стратосфера впливає так, як тропос-
фера. Проте відповідні ефекти у ній виражені слабкіше.
Іоносфера - область атмосфери, розташована на висотах
60…10000 км. Вона характеризується надто малою густиною повіт-
ря, іонізованого так, що залежно від висоти в одному кубічному са-
нтиметрі міститься 103…106 вільних електронів. Наявність вільних
електронів надає іоносфері специфічних властивостей, що залежать
від частоти і поляризації радіохвилі, яка поширюється в іоносфері.
На частотах, нижчих за 30 МГц, радіохвилі відбиваються від іонос-
фери й можуть повернутися до земної поверхні. Такі радіохвилі на-
зиваються іоносферними (просторовими) хвилями. Повернення ра-
діохвилі до земної поверхні після одноразового відбиття від іонос-
фери може бути зареєстроване на відстані до 4000 км від радіопере-
давача. Радіохвиля, що повертається до земної поверхні, може від-
битися від неї і знову досягти іоносфери. Унаслідок багаторазових
послідовних відбиттів радіохвилі від іоносфери й земної поверхні
вона може поширюватися на будь-які відстані навколо зем-
ної кулі (промінь 4 на рис. 8.1). Іоносферні радіохвилі поширюють-
ся на частотах, нижчих за 30 МГц. На частотах понад 30 МГц іоно-
сфера набуває властивостей діелектрика й стає радіопрозорою. Хви-
лі, що поширюються на цих частотах, можуть бути віднесені до
прямих хвиль (промінь 5 на рис. 8.1).
Середовище між передавальною та приймальною антенами, в
якому поширюється радіохвиля, називається радіолінією (радіотра-
сою). У кінці радіолінії має бути забезпечено потужність радіохвилі,
достатню для нормального функціонування приймача інформації,
наприклад радіоприймального пристрою. Ця потужність визнача-
ється напруженістю поля в місці розташування приймальної антени.
Тому необхідно володіти методиками розрахунків напруженості по-
ля й потужності радіохвилі в точці спостереження з урахуванням
особливостей радіолінії.
Найпростішим є випадок поширення радіохвиль у необмеженому
ідеальному діелектрику з відносною діелектричною проникністю
r = 1 та відносною магнітною проникністю r = 1. Таке середовище
назвемо вільним простором. Формули, отримані для цього випадку,
є базовими. Співвідношення, що характеризують поширення радіо-
хвиль у реальних середовищах, дістають на основі базових формул,
в які вводяться коригувальні множники. Ці множники неоднакові
для земних, тропосферних та іоносферних радіохвиль, оскільки в
цих середовищах умови поглинання енергії радіохвиль різні.

242
 При поширенні земних радіохвиль значна частка їхньої енергії
поглинається товщею Землі. Тому лише деяка її частина поширю-
ється на порівняно невеликі відстані від радіопередавача.
При поширенні тропосферних (стратосферних) радіохвиль знач-
на частка їхньої енергії поширюється за межі атмосфери Землі. Час-
тина енергії, що залишається, розсіюється атмосферними неодно-
рідностями, решта повертається до земної поверхні внаслідок явища
тропосферної рефракції.
Іоносферні радіохвилі при поширенні зазнають значних втрат
енергії в напівпровідних іонізованих шарах атмосфери.
Розробка методів отримання коригувальних множників, які нази-
ваються множниками ослаблення, є одним із завдань теорії та прак-
тики найважливішого наукового напрямку, який вивчає особливості
поширення радіохвиль різних частотних діапазонів. При цьому суттєвим
є те, що на природні особливості поширення радіохвиль практично не
можна вплинути. Тому для збільшення ефективності радіолінії необхідно
ці особливості вивчати й раціонально їх використовувати.

8.2. Поширення радіохвиль у вільному просторі

8.2.1. Формула ідеального радіопередавання
Виведемо співвідношення, що дають змогу формально розраху-
вати значення напруженості далекого електричного поля Е в зоні
будь-якого випромінювача, розташованого у вільному просторі.
Припустимо, що випромінювач є ізотропним. Енергія радіохвилі,
яка збуджується випромінювачем, розподіляється рівномірно по по-
верхні уявної сфери радіуса r. Енергія W, що випромінюється за
W
одиницю часу, визначає потужність випромінювання PΣ  . Як-
t
що потужність випромінювання P відома, то в будь-якій точці да-
лекій, тобто, хвильової зони можна знайти середнє значення вектора
Умова - Пойнтінга Пср, який є потоком енергії, Вт/м2, що проходить
за одиницю часу через одиницю поверхні [1]:
PΣ
П ср  . (8.1)
4 π r2
Таке саме значення вектора Умова - Пойнтінга в точці прийому
радіохвилі можна визначити на підставі відомого співвідношення

243
 1 1 Em21
Пср = Em1 H m1  , (8.2)
2 2 W
μ0  109
де W   120π - хвильовий опір повітря;  ε 0  Ф/м і
ε0  36π


μ 0  4π 107 Гн/м - відповідно абсолютна діелектрична та магніт-
на проникність повітря; Em1 та Hm1 - амплітуда вектора напруженості
відповідно електричного і магнітного поля, створюваного ізотроп-
ним випромінювачем у точці спостереження. Прирівнюючи праві
частини співвідношень (8.1) і (8.2), дістаємо формулу ідеального ра-
діопередавання:
60PΣ
E m1  . (8.3)
r
На практиці ізотропні випромінювачі неможливо реалізувати.
Замість них застосовують антени, що формують поле, напруженість
якого E m (, ) (у сферичній системі координат r, , ) на одній і тій
самій відстані r залежить від просторових кутів  і  відповідно у
вертикальній та горизонтальній площині.
Нехай Em1 < Em (θ0 , 0 ) , де Em (θ0 , 0 ) - максимальна напруже-
ність поля, створюваного реальною антеною на відстані r від неї в
напрямі, що визначається кутами 0 і 0. Таку саму напруженість
поля на відстані r може забезпечити ізотропна антена, якщо її поту-
жність випромінювання збільшити в D раз. При цьому співвідно-
шення (8.3) можна скоригувати, надавши йому такого вигляду:
60 PΣ D(θ, )
Em1  . (8.4)
r
У співвідношенні (8.4) множник D - коефіцієнт спрямованої дії
(КСД) антени. Він показує, у скільки разів потрібно збільшити по-
тужність випромінювання ізотропної антени, щоб вона в необхідно-
му напрямі (, ) на відстані r створювала таку саму напруженість
поля, як і спрямована антена. Припустимо, що в напрямі кутів 0 і 0
антена створює максимальну напруженість поля. При цьому D(,)
набуває максимального значення D(0, 0) = Dmax. Функціональну
залежність D(,) від просторових кутів називають характеристи-
кою спрямованості (ХС) антени за потужністю. Нормована ХС ан-
тени за потужністю визначається так:

244
 D(θ, )
F 2 (θ, )  ,
Dmax
де F(, ) - нормована ХС антени за напруженістю поля.
Коефіцієнт спрямованої дії антени можна подати у вигляді
D(θ, )  Dmax F 2 (θ, ) . (8.5)
З урахуванням (8.5) запишемо співвідношення (8.4) у вигляді:
60 PΣ Dmax
Em1 (θ, )  F (θ, ). (8.6)
r
У реальних антенах потужність випромінювання PΣ менша за
потужність PA , що підводиться до антени. Втрати потужності вра-
P
ховуються коефіцієнтом корисної дії (ККД) антени η  Σ . Тому
PA
формула (8.6) для випадку, коли  = 1, стане більш коректною, якщо
в підкореневій вираз увести ще один співмножник . Тоді добуток
Dmax можна позначити символом
G = Dmax, (8.7)
який має зміст коефіцієнта підсилення (КП) антени. При цьому фор-
мулі (8.6) відповідатиме співвідношення, В/м:
60 PA G
Em0 (θ, )  F (θ, ), (8.8)
r
оскільки справджується рівність PD = PAG.
Якщо використати зручніші для практики одиниці для Р і r — відпо-
відно кВт та км, формула (8.8) набере вигляду, мВ/м, таким чином:
245 PA G
Em0 (θ, )  F (θ,φ) . (8.9)
r
Із формули (8.9) випливає, що Em0 (θ, ) визначається потужніс-
тю, яка підводиться до антени радіопередавача. У свою чергу,
Em0 (θ, ) визначає потужність Рпр, створювану електромагнітним
полем у точці розташування приймальної антени, яка перебуває на
відстані r від антени передавача. Виведемо співвідношення, що ха-
рактеризує цю потужність.
Нехай Sд — діюча (ефективна) площа приймальної антени. Її
можна тлумачити як ту частину площі фронту радіохвилі, що віддає
антені свою енергію [5—11; 15]. У теорії антен доводиться, що дію-

245
ча площа антени визначається відношенням максимальної потужно-
сті Рпр, що збуджується в антені, до Пср. Зрештою діюча площа ан-
тени визначається співвідношенням
Рпр Dпр (θ, ) 2
Sд   λ,
Пср 4π
де Dпр (, ) - КСД приймальної антени.
На основі цього співвідношення визначаємо потужність Рпр, що
збуджується у приймальній антені
Dпр λ2
Рпр  Sд Пср  . (8.10)
4π
Візьмемо до уваги, що для апертурних антен Sд  (0,6…0,8)S, де
S — геометрична площа розкриву антени. Для вібраторних антен,
λ
геометрична довжина яких   , діюча площа Sд  2,09l 2 . За ана-
2
логією з формулою (8.2) визначаємо середню густину потоку енергії
у вільному просторі:
Еm20 Em20
Пср   . (8.11)
2W 240π
Підставляючи у формулу (8.10) значення Пср з формули (8.11) і
враховуючи співвідношення (8.4), дістаємо:
2
 λ 
Pпр  РΣ   D(θ, ) Dпр (θ, ). (8.12)
 4πr 
Очевидно, що формулу (8.12) можна подати у вигляді
Em20  λ 2
Pпр    Dпр (θ,) .
960  π 
Коефіцієнт спрямованої дії Dпр (, ) приймальної антени можна
подати через максимальне значення Dпр max і нормовану характерис-
тику спрямованості за потужністю Fпр2 (, ) . За аналогією з форму-
лою (8.5) маємо
Dпр (θ, )  Dпр max (θ, ) Fпр2 (θ, ). (8.13)
Максимальний коефіцієнт підсилення приймальної антени згідно
з (8.7) набирає вигляду
Gпр  Dпрmax ηпр . (8.14)

246
 Ураховуючи (8.5), (8.7), (8.13) і (8.14), на підставі (8.12) визна-
чимо вихідну потужність приймальної антени, тобто потужність, що
розвивається на її узгодженому навантаженні:
2
 λ 
Pïð. âèõ  PÀ   G Gïð F 2 θ,   Fïð2 θ,   
 4π r 
2
(8.15)
 λ 
 PÀ   G θ,  Gïð θ,  
 4π r 
де
G(θ, )  G F 2 (θ, ); Gпр (θ, )  Gпр F 2 (θ, ).
У разі потреби праві частини співвідношень (8.12) та (8.15) можна до-
повнити співмножниками P(,) і Pпр(,), що враховують відповідно по-
ляризаційні властивості передавальної та приймальної антени.

8.2.2. Область простору, яка є істотною

при поширенні радіохвиль
Припустимо, що хвиля збуджується ізотропним випромінювачем
і поширюється з точки А до точки В (рис. 8.2). Згідно з принципом
Гюйгенса, кожна точка фронту хвилі є елементарним збуджувачем
сферичної хвилі, яка поширюється тільки «вперед» [5 - 11]. Таким
чином, у точці спостереження В додаються хвилі, що збуджуються
множиною окремих елементів Гюйгенса, розташованих на поверхні
фронту радіохвилі, що поширюється.
Виявимо область простору, яка є істотною для перенесення тієї
частини енергії, під дією якої збуджується приймальна антена, роз-
ташована в точці В. Між точками А і В виділимо фрагмент уявної
плоскої поверхні S, нехтуючи її кривиною. Слід цього фрагмента на
рис. 8.2, а зображено у вигляді прямої, перпендикулярної до лінії
АВ. Кожна точка фрагмента поверхні збуджує в точці В, яка міс-
титься на відстані rn , де n = 1,2,3,..., електричне поле, що характе-
ризується напруженістю En.
Відстань rn від точки А до відповідної точки, яка лежить на поверхні
S, разом із відстанню rn утворять шлях, який проходить елементарна
n-на хвиля від точки А до точки В. Відстань rn  rn виберемо таким чи-
λ
ном, щоб вона відрізнялася від відстані r0  r0 на n , тобто
2

247
 λ
rn  rn = r0  r0 + n (8.16)
2

R Rn R
rn rn 3
R2
r3 r3
r2 R1
r2 r1
r1

r0 r0
A B

1-ша зона
S 2-га зона
3-тя зона
n-на зона

а) б)
Рис. 8.2. Визначення зон Френеля

При цьому на уявній поверхні S можна виділити концентричні

кола радіусів R1, R2, ... Rn (див. рис. 8.2, б). На цьому рисунку R —
R
поточний радіус, а n  n . Ділянки поверхні, обмежені цими кола-
R
ми, називають зонами Френеля. Перша зона Френеля — це коло ра-
діуса R1. Зони вищих порядків - кільцеві. Ширина кілець визнача-
ється різницями Rn - Rn-1. Фази хвиль, збуджених у точці В суміжни-
ми зонами Френеля, уявно виділеними на поверхні S, відрізняються
на 180о. Тому в точці В відбувається їх часткова компенсація.
Визначимо радіуси Rn зон Френеля. На підставі рис. 8.2 можна
записати таке:

248
  2
r   r  1   Rn  ,
 n 0  r0 
 .
 R 
2

 rn  r0 1   n  .
  r0 
Згідно з (8.3) напруженості полів, збуджених елементами Гюй-
генса, які розташовано в зонах Френеля вищих порядків, значно ме-
нші за напруженості полів, збуджених зонами нижчих порядків,
оскільки rn  rn  r0  r0 . У зв’язку з цим можна припустити, що
справджуються такі нерівності: Rn<< r0 , Rn<< rn . Тому, розкладаючи
праві частини співвідношень (8.16) у ряд і зберігаючи в ньому перші
два доданки, дістаємо наближені рівності
1 Rn
rn  r0  ,
2 r0
1 Rn
r0  r0  ,
2 r0
з яких випливає, що відстань між точками А та В (див. рис. 8.2, а)
визначається співвідношенням
Rn2 r0  r0
rn  rn  r0  r0  . (8.17)
2 r0  r0
Порівнюючи формули (8.16) та (8.17), знаходимо радіус n-ї зони
Френеля:
r0 r0
Rn  nλ . (8.18)
r0  r0
Площі Sф усіх зон Френеля для поданого співвідношення між
відстанями r0 і r0 однакові й визначаються так
r0 r0
Sф  π( Rn2  Rn21 )  πλ = const ,
r
де r  r0  r0 - найкоротша відстань між точками А та В.
Приклад 8.1. Визначте радіус та площу першої зони Френеля на відста-
ні 0,4r від точкового випромінювача, якщо довжина траси r = 60 км, робо-
ча частота 50 МГц.
249
 Розв’язання.
З формули (8.18) при значенні номера зони Френеля n = 1 маємо:

r0  r0 c r0  r0

 3 10 6 24000  36000  93 м.
8
Rn  nλ  n
r0  r0 f r0  r0 50  10 60000
При цьому площа перерізу першої зони Френеля
S1  R12  3,14  932  27158 м2.

Через наявність зон Френеля напруженість поля Emax у точці В

має відрізнятися від напруженості поля E m 0 , розрахованої за фор-
мулою виду (8.4). Внесок кожної зони Френеля у процес формуван-
ня результуючого поля Emax у точці В можна оцінити таким чином.
Вважаємо, що на лінії S, яка зображає слід плоскої поверхні (див.
рис. 8.2), усі вектори E n - колінеарні. Тому в точці В відповідні на-
пруженості полів додаються алгебраїчно. З урахуванням 180-гра-
дусних фазових зсувів полів, які належать суміжним зонам Френеля,
амплітуду результуючого поля визначимо так
Emax   Emn  Em1  Em 2  Em3  Em4  (8.19)
n 1

Абсолютні значення Emn зменшуються зі зростанням n. На рис. 8.3

наведено орієнтовний графік залежності відносної зміни амплітуди
хвилі від радіуса зони Френеля [6].
E Em 0
a 2,0

1,5

1,0

0,5

0 n
1 2 3 4 5 6 7

Рис. 8.3. Зміна амплітуди хвиль у зонах Френеля

Співвідношення (8.19) можна подати у вигляді

250
 Em1  Em1 E  E E 
Emax    Em 2  m3    m3  Em 4  m5   (8.20)
2  2 2   2 2 
Оскільки амплітуди полів по обидва боки від межі сусідніх зон
Френеля однакові, то алгебраїчні суми ряду (8.20), які виділено ду-
жками, настільки менші за перший доданок, що ними в першому
наближенні можна знехтувати. Тоді результуюче поле в точці В ви-
значиться рівністю
E
Emax  m1  Em0 . (8.21)
2
Співвідношення (8.21) свідчить про те, що при формуванні поля
в точці В основний вклад належить першій зоні Френеля. При більш
точних оцінках напруженості електричного поля доцільно врахову-
вати вклад шести-восьми перших зон Френеля.
При переміщенні поверхні S уздовж напряму r, змінюється спів-
відношення між r0 і r0 . Радіуси Rn (8.18) спочатку зростають, дося-
гаючи при r0  r0 = 0,5r максимального значення Rn max  0,5 nr ,
а після цього знову зменшуються. При цьому кільцеві зони окрес-
люють у просторі еліптичні поверхні, фокуси яких розміщені в точ-
ках А і В. Це цілком природно, оскільки співвідношення (8.16) є рі-
внянням сім’ї еліпсоїдів із фокусами, розміщеними в тих самих точ-
ках. Частина еліпсоїда обертання, перерізи якого обмежені першими
зонами Френеля радіуса R1 (8.18), яка міститься між фокусами А і В,
є першою областю, що відіграє істотну у процесі передавання енер-
гії від випромінювача до споживача. Зі скороченням довжини хвилі
 еліпсоїди обертання стискуються. Справді, наприклад, на трасі
довжиною r = 50 км при  = 1,0 м максимальне значення радіуса
першої та шостої зон Френеля становить відповідно R1max (1)  112 м
та R 6max (1)  274 м, а при  = 0,1 м вони зменшуються до значень
R1max (0,1)  35 м і R 6max (0,1)  87 .

8.3. Вплив поверхні Землі на поширення радіохвиль

8.3.1. Особливості трас поширення земних хвиль
Радіохвилі, що поширюються в приземному шарі, збуджують у
повітрі ( ε r  1, μ r  1, g  0) струми зміщення, а в ґрунті залежно від
його питомої провідності g - не лише струми зміщення, а й струми
провідності [5 - 11]. Ці струми є вторинними джерелами електро-
магнітного поля. У товщі Землі частина енергії поля перетворюєть-

251
ся в теплоту, і хвиля згасає. Інша частина енергії перевипроміню-
ється у вільний простір. При цьому точки спостереження у вільному
просторі досягає не тільки пряма радіохвиля, а й вторинна хвиля,
яку можна розцінювати як відбиту від земної поверхні. Оскільки
пряма та відбита хвилі когерентні (різниця їхніх фаз в точках спо-
стереження незмінна), то вони інтерферують (підсумовуються) між
собою. У результаті інтерференції в окремих точках простору спо-
стерігається підсилення поля (хвилі додаються у фазі), а в інших то-
чках - його послаблення (хвилі додаються у протифазі). Значення
інтерференційних максимумів і мінімумів результуючого електро-
магнітного поля в окремих точках простору залежать від частоти
радіохвилі та електричних параметрів ґрунту ( ε r г , gг ). Модуль від-
носної комплексної діелектричної проникності ґрунту r г , який у
загальному випадку розглядаємо як напівпровідне середовище, можна
знайти на основі відомого співвідношення:
2
г g  g 
r г    r г  i г   2r г   г    2r г  (60  g г ) 2 . (8.22)
0  0   0 
Параметри ε r г ,  r г і g г для деяких видів покриву Землі, тобто
ґрунту [1; 5 - 11], наведено в табл. 8.2.
Ґрунт відносять до діелектричного середовища, коли в нього
значення тангенса кута діелектричних втрат відповідає такій умові:
gг 60λ g г 1
tg δ    .
ωε г εr г 3
Таблиця 8.2
ЕЛЕКТРИЧНІ ПАРАМЕТРИ ҐРУНТУ

εг μг
Вид покриву Землі εr г  μr г  gг
ε0 μ0
Морська вода 80 1 1…6
Прісна вода рік та озер 80 1 10-3…10-2
Вологий ґрунт 10…30 1 310-3…310-2
Сухий ґрунт , сухий пісок 3…6 1 10-5…510-3
Змерзлий ґрунт 3…6 1 10-3…10-2
Сніг (t = –10 C) 1 1 10-6
Лід (t = –10 C) 10 …10-1
-2
4…5 1

252
 Якщо tg δ  3 , ґрунт відносять до розряду провідного середови-
ща. Проміжні значення тангенса кута діелектричних втрат характе-
ризують ґрунт як напівпровідне середовище.
Напруженість поля земної радіохвилі залежить від співвідно-
шення між довжиною траси r і відстанню прямої видимості r0 [10;
12 - 14]. Відстань прямої видимості визначають як відрізок АСВ до-
тичної до сферичної поверхні Землі, довжина якого дорівнює відстані
між приймальною та передавальною антенами (рис. 8.4). Нехай h1 і h2 -
висота відповідно підвісу приймальної та передавальної антени,
a0 = 6370 км - геометричний радіус Землі. Тоді, згідно з рис. 8.4, ві-
дстань прямої видимості визначається формулою

 a0  h1   a0  h2 
2 2
r0   a02   a02 .

r0

1
B

A B
0,8r0
Освітлена Зона
h1 h2
зона напівтіні
a0 = 6370 км

1,2r0
Зона
тіні

Рис. 8.4. Поділ поверхні Землі на зони освітленості

Ураховуючи очевидні нерівності h12, 2  2a0 h1, 2 , спрощуємо це

співвідношення:
r0  2 a0  h1  h2 .  (8.23)

253
 Зазвичай висоту підвісу антен h вимірюють у метрах, а значення
a0 і r0 — у кілометрах. При цьому відстань прямої видимості (8.23)
визначається співвідношенням:
r0  3,57  
h1  h2 . (8.24)

З врахуванням кривини земної поверхні трасу радіозв’язку про-

тяжністю r поділяють на три зони: освітлену зону, зону напівтіні та
зону тіні (рис. 8.4) . Зона напівтіні є проміжною. Приймальна антена
розміщується в її центрі. Нижня та верхня межі зони визначаються
значеннями 0,8 r0 і 1,2 r0 (рис. 8.4). Цими значеннями визначаються
можливості використання розрахункових методик. При r  0,2 r0
земну поверхню вважають плоскою.

Вибір методів розрахунку напруженості поля в точці приймання

радіохвилі залежить від співвідношення між висотою h підвісу ан-
тен і довжиною траси r. Ці параметри визначають ступінь затіне-
ності просторових зон Френеля земною поверхнею. Так, при висо-
копіднятих антенах, коли h > , область, що є істотною при поши-
ренні радіохвиль, виявляється незатіненою і є еліпсоїдом обертання
з фокусами в точках А і В' (див. рис. 8.4).
У випадку низькорозташованих антен, коли h  , зони Френеля
можуть частково або повністю перекриватися будь-якими фрагмен-
тами земної поверхні. У цьому разі області простору, що є істотни-
ми при поширенні радіохвиль, обмежені поверхнями еліпсоїдів з
фокусами в точках А і В.
Особливості поширення земних хвиль ураховують комплексним
множником ослаблення V  V eiψv , який коригує розрахунок, що
здійснюється за формулами типу (8.6). При цьому комплексна амп-
літуда напруженості електричного поля в загальному випадку оці-
нюється за співвідношенням:
60 PΣ D(θ, )
Em  Em0 V  V. (8.25)
r
E
Множник ослаблення V  m оцінюється як відношення на-
Em 0
пруженості електричного поля Em на відстані r від передавальної
антени в реальних умовах до напруженості поля Em 0 в умовах віль-

254
ного простору. Вочевидь, модуль множника ослаблення в загально-
му випадку можна оцінити за співвідношенням:

Em П ср
VV   ,
Em 0 П ср.0
де Пср і Пср.0 - середні значення густин потоків енергії (модулів век-
торів Пойнтінга) за різних умов поширення радіохвиль.
Приклад 8.2. Приймальна та передавальна антени, які рознесено на від-
стань r  100 км, мають одну й ту саму висоту підвісу h1= h2= h = 16 м понад
підстилальною поверхнею (ґрунтом), що характеризується відносною діелект-
ричною проникністю ε r г  5 та питомою провідністю g г = 0,2 (Ом∙м)–1. Не-
обхідно визначити коефіцієнт послаблення радіохвилі V, якщо:
- довжина хвилі λ = 0,2 м;
- довжина хвилі λ = 200 м.
Р о з в ’ я з а н н я . При розв’язанні задачі для вибору методу оцінювання
V необхідно порівняти h та λ .
У першому випадку h > λ , тобто антени є високопіднятими. Тому для
визначення V можна застосувати співвідношення, яке міститься у формулі
(8.33) як співмножник:
h1 h 2 h2
V  4π  4π .
rλ rλ
Оскільки відстань прямої видимості (8.24) у нашому випадку
r0  28,56 км, то виконується нерівність:
0,2 r0 = 5,7 км < r = 100 км.

З огляду на це в наведеному щойно співвідношенні висоту h необхід-

но замінити зведеною висотою h (8.34), з урахуванням поправки (8.37):
r2
Δh  = 0,196 м ,
8a0
де a0 = 6370 км - радіус Землі.
При цьому h = 15,8 м, а V= 0,157, що відповідає значенню
V0  20lgV 16дБ .
У другому випадку h < λ , тому антени вважаємо низькорозта-
шованими і для оцінювання коефіцієнта послаблення V застосовує-
мо співвідношення (8.46) з урахуванням значення відстані ρ (8.47).
При цьому дістаємо: ρ = 0,654; V (ρ) = 0,755, або V0 (ρ) = –2,4 дБ.

255
 8.3.2. Область простору, яка є істотною
при відбитті радіохвиль
Розрахунок напруженості електричного поля високопіднятого
випромінювача (h > ) в освітленій зоні базується на методах геоме-
тричної оптики стосовно плоскої та гладкої поверхні [5]. Припусти-
мо, що випромінювач, який розташовано в точці А (рис. 8.5), є всес-
прямованим.
При цьому в точку В крім прямого променя АВ потрапляє також
промінь АСВ, відбитий від земної поверхні. У точці В відбувається
накладання двох радіохвиль, між якими існує фазовий зсув, залеж-
ний від різниці відстаней, що їх проходять пряма та відбита хвилі
від точки А до точки В, а також від електромагнітних властивостей
поверхні, яка відбиває промінь у точці С. Якщо зсуву за фазою між ко-
герентними прямою та відбитою хвилями не буде, то в точці В створю-
ється інтерференційний максимум напруженості електричного поля.
А якщо зсув за фазою буде дорівнюватиме 180о, то в точці В
утвориться інтерференційний мінімум напруженості електричного
поля. Такі максимуми та мінімуми чергуються залежно від зміни
просторових координат точки В.
r
r r B

A
 
h2
h1
h1 C

A

c c1 b1
a1 a1

Рис. 8.5. Істотна область простору

256
 Положення точки відбиття С, в якій виконується закон віддзер-
калення електромагнітних хвиль (перший закон Снелліуса), можна
знайти розглянувши дзеркальне джерело когерентного випроміню-
вання, розміщення в точці А на відстані h1 від внутрішнього боку
відбивальної поверхні. Це уявне джерело створює в точці В поле,
еквівалентне тому, яке збуджується в ній струмами, що індукуються
в точці С первинною, тобто падаючою хвилею. Точка перетину
променя АВ із земною поверхнею визначить положення точки С, в
якій кут  падіння хвилі дорівнює куту її відбиття.
Хвиля, що поширюється вздовж напряму АВ, є прямою. Для неї
можна виділити область, яка є істотною при поширенні радіохвилі у
вільному просторі й обмежена сім’єю еліпсоїдів обертання з фоку-
сами в точках А і В. Перерізи цих еліпсоїдів плоскою поверхнею
мають форму еліпсів, для яких an і bn - відповідно велика і мала вісь;
n — номер зони Френеля (див. рис. 8.5). Ділянки земної поверхні,
обмежені цими еліпсами, формують відбиті хвилі, які поширюються
в точку В. Тому їх називають областями, які є істотними при відбит-
ті радіохвиль. Першорядне значення при цьому має область земної
поверхні, яка відповідає першій зоні Френеля. Значення малої та ве-
ликої півосей відповідного еліпса для n = 1 (див. рис. 8.5) визнача-
ються співвідношеннями:
 r r 
b1  ,
 r
 b1r
a1  .
 4 b 2
 r 2
ctg 
 1

де r  і r  - відстані від антен до точки геометричного відбиття ра-

діохвилі.
Із рис. 8.5 бачимо, що кут падіння хвилі на плоску відбивальну
поверхню, визначається формулою
r h h
  arctg =arcctg 1 2 .
h1  h2 r
Оскільки на реальних трасах виконується нерівність h 1 h 2 << r,
то область, що є істотною для відбиття хвиль, витягнута вздовж на-
пряму r. У діапазонах дециметрових та сантиметрових хвиль велика
вісь 2an області, істотної для відбиття хвиль, може становити десят-
ки кілометрів, а мала вісь 2bn - лише десятки метрів.

257
 8.3.3. Напруженість поля в освітленій зоні
при високопіднятих антенах
Результуючу амплітуду напруженості електричного поля, збу-
дженого джерелом А в точці В (рис. 8.6), можна визначити як векто-
рну суму прямої E m пp та відбитої Em відб хвиль

Em  Em пр  Em відб , (8.26)
де
Em пр  r1 0 Em пр eiβr1 ,
Em відб  r20 Emвідб Rei (β r2 ψ r ) ,
де r10 , r20 - одиничні вектори, напрямлені відповідно від точок А і
А до точки В; r1 і r2 - відстані до точки В; R і  - модуль і фаза ком-
2
плексного коефіцієнта відбиття від земної поверхні;   - коефі-

цієнт фази хвилі.

B
r r1
r10
A
r2 h2
 
h1

h1  C
D
A r20
r

Рис. 8.6. Поширення хвиль в освітленній зоні

Залежно від поляризації хвилі коефіцієнти відбиття розрахову-

ють за формулами, відомими як коефіцієнти Френеля.
При обчислені Em (8.6) зробимо такі припущення:
- з огляду на виконання нерівності h1  h2 << r вважаємо, що
промені АВ і А’В паралельні, тобто r10 || r20 ;
- при обчисленні амплітуди результуючого поля в точці В вважа-
ємо, що r1 = r2 = r, а при обчисленні фазових зсувів між прямою та

258
відбитою хвилями в цій точці враховуємо різницю ходу між прямою
та відбитою хвилями
AD  r2  r1  r  2h1 cos  . (8.27)
Амплітуди падаючої En пад  Em пр  Em0 та відбитої Em відб  Em0
хвиль обчислюються за співвідношенням (8.24) з урахуванням на-
ближеної рівності відстаней, на які вони поширюються. Підставля-
ючи (8.26) і (8.27) у формулу (8.25) і враховуючи зроблені припу-
щення, дістаємо:
Em  Em 0 eiβ r1  Rei (β r2 ψR )   Em 0 ei β r1 1  R ei (β r2 ψ R )  
(8.28)
 Em 0 1  R ei (βΔr  ψR )  .
Порівнюючи здобуті співвідношення з формулою (8.24), дохо-
димо висновку, що співмножник, виділений у (8.28) квадратними
дужками, є комплексний множник ослаблення V  V ei ψv хвилі. Йо-
го модуль V і фаза v визначаються зі співвідношення (8.28):

V  1  R2  2R cos(βΔr  ψ R ) , (8.29)

R sin(βΔr  ψ R )
ψ v  arctg . (8.30)
1  2 R cos(βΔr  ψ R )
Зі співвідношень (8.29) і (8.30) випливає, що модуль множника
ослаблення залежно від різниці ходу r когерентних хвиль зміню-
ється не монотонно. Спостерігається чергування максимальних і мі-
німальних його значень (рис. 8.7). Тому V називають інтерферен-
ційним множником ослаблення. Модуль напруженості електричного
поля (8.28) можна записати так:

Em  Em0 1  R 2  2Rcos(βΔr  ψR ) . (8.31)

Це співвідношення називають інтерференційною формулою, з
якої випливає, що характеристика і діаграма спрямованості випро-
мінювальної системи типу «збуджував-відбивач» є багатопелюстко-
вими (рис. 8.8).
У реальних умовах висоти підвісу антен h1,2<< r, а тому кут 
падіння хвилі може досягати 90о. При цьому з точністю, достатньою
для практичних розрахунків, можна вважати R = 1 і R = 180.

259
 о о о о
0 20 30 40
о
10

50
о

о
V 60

о
70
1,0
о
80
о
90
Z 0,5 1,0
Рис. 8.7. Інтерференційний Рис. 8.8. Нерівномірність
характер множника ослаблення діаграми спрямованості

У розглянутому випадку різниця ходу між прямою та відбитою хви-

лями (8.27) визначається так:
Δ r  r2  r1  r 2   h 2  h 1   r 2  h 2  h 1  
2 2

  1  h  h 2   1 h  h 2   (8.32)
  2 1  h 2 h1 .
 r  1      1   
2 1
   2 .
  2  r    2  r    r

Ураховуючи, що косинус аргументу x можна подати у вигляді

степеневого ряду
x2 x4
cos x  1    ,
2! 4!
і обмежуючись його першими двома членами, дістаємо:
 1 
cos(βΔr  180o )   cosβΔr   1  β 2Δr 2  .
 2 
Тому модуль множника ослаблення з урахуванням співвідно-
шення (8.31) визначається так:

260
 h1 h 2
V  β Δ r  4π .
rλ
Тоді співвідношення (8.31) набирає вигляду
4π h 1 h 2
E m  Em 0 .
rλ
Ураховуючи значення Em 0 (8.4), дістаємо співвідношення, відо-
ме як формула Введенського [1- 3; 5 - 11; 15]:
4π 60 PΣ D(θ, ) h 1 h 2 60 PΣ D(θ, )
E m  2β h 1h 2 . (8.33)
r 2
λ r2
Експериментальні дослідження показують, що формулою Вве-
r
денського (8.33) можна скористатись, коли 0,95   1 ,
r0
2π h h
175    180 і 1 2
 π . При цьому висота підвісу приймаль-
λr 9
ної антени не може перевищувати положення у просторі першого
максимуму діаграми спрямованості передавальної антени.

8.3.4. Вплив сферичності Землі на напруженість

електричного поля високопіднятих антен
Вплив сферичності Землі на поширення радіохвиль необхідно
враховувати за умови r > 0,2r0 [1; 3, 5 - 11; 15].
Проведемо до поверхні Землі дотичну в точці С (рис. 8.9). Розмі-
стимо в точках А і В на висоті відповідно h1 й h2 над дотичною ви-
промінювальну та приймальну антени. З рисунка випливає, що фо-
рмули (8.31) і (8.33) придатні для розрахунку напруженості елект-
ричного поля в точці В лише в тому разі, коли висота підвісу кожної
антен відлічуватиметься від дотичної і становитиме
 h1  h 1  Δh 1 ,

 , (8.34)
h2  h 2  Δh 2.

Величини Δh1 , Δh2 називають зведеними висотами; Δh1 і Δh2 —
поправки до зведених висот.
Упровадження цих поправок зумовлене сферичністю Землі. Значен-
ня цих поправок можна знайти таким чином. Спочатку встановлюємо

261
залежність відстані A1C від Δh1 та відстані CB1 Δh2 . Повторюючи про-
цедуру відведення формули (8.24), дістаємо співвідношення:
 A C  2a Δh ,
 1 0 1
 (8.35)
 CB1  2a0 Δh2 .
B

A B1 h'2
C
A1 h2 h
2
h'1

h h1
1

a0
a0

0
Рис. 8.9. Хвилі над сферичною поверхнею Землі
Далі ці самі відрізки визначаються залежно від висот підвісу ан-
тен h1 і h2. Спрощення, які при цьому застосовуються, зумовлені ма-
лим значенням геоцентричного кута АОВ. При цьому в першому на-
ближенні можна використати схему взаємного розташування антен
над земною поверхнею, аналогічну зображеній на рис. 8.6. Із цієї
схеми випливають співвідношення
r A C CB 1
tgθ   1  ,
h 1 h 2 h1 h2
на підставі яких визначаються відстані A1C і CB1:
 h1
 A1C  r h  h ,
 1 2
 h
(8.36)
 CB  r 2
.
 1 h 
1 h2


262
 Прирівнюючи праві частини (8.35) і (8.36), знаходимо значення
поправок до зведених висот:
 r 2  h1 
2

 Δh 1   ,
 2a0  h 1 h 2
 2
(8.37)
 r 2
 h2 
Δh 2    .
 2a0  h 1 h 2 
Підставляючи значення h (8.37) у співвідношення (8.34), визна-
чаємо зведені висоти h1 і h2 , що використовуються у формулі
(8.33) замість реальних висот h 1 і h 2 .
Для того, щоб використати загальну інтерференційну формулу
(8.31), потрібно у множнику ослаблення (8.29) різницю ходу проме-
нів r і коефіцієнт відбиття R виразити як функції зведених висот
h1 і h2 . Згідно з (8.32) різниця ходу променів
h 1h2
r  2 . (8.38)
r
Залежність R від h1 і h2 пояснюється прямолінійним характером
поширення падаючої та відбитої хвиль (рис. 8.10).

A B
Sпл
Sсф

M1 N1

C N2
M2

Рис. 8.10. Хід променів падаючої та відбитої хвиль на земній сфері

Припустимо, що при плоскій земній поверхні промені, спрямо-

вані до точки В, відбиваються від точок M1 і N1 (суцільні лінії). При
263
сферичній поверхні вони відбиваються від точок M2 і N2 (пунктирні
лінії). У другому випадку розходження відбитих променів значно
більше, ніж у першому. Тому площа перерізу Sсф тілесного кута між
променями, які утворюються при відбитті від сферичної поверхні,
буде більшою, ніж площа перерізу Sпл тілесного кута, що утворю-
ється при відбитті від плоскої поверхні. У зв’язку з цим густина по-
току енергії радіохвилі в точці В при відбитті від сферичної поверх-
ні буде меншою за густину потоку енергії, відбитої від плоскої по-
верхні. Отже, у розглядуваному випадку коефіцієнт відбиття радіо-
хвилі за напруженістю поля знижується в K раз, де
Sпл
K . (8.39)
Sсф
Параметр K називається коефіцієнтом розходження променів.
Проектуючи на нормаль до осі СВ велику та малу осі еліптичних
зон, що є істотними при відбитті й містять точки M1 і N1, M2 і N2 піс-
ля громіздких перетворень та ряду припущень співвідношення
(8.39) подаємо як розрахункову формулу:
1

 2r 2 h1h2  2
K  1  3
. (8.40)
 a0 h1  h2  
Модуль коефіцієнта відбиття від сферичної поверхні визначаєть-
ся з урахуванням формули (8.40) співвідношенням:
Rсф  KR , (8.41)
де R - модуль коефіцієнта відбиття від плоскої поверхні.
Модуль (8.29) і фаза (8.30) множника ослаблення хвилі, які хара-
ктеризують інтерференційні ефекти (8.28) і (8.31) у точці спостере-
ження з урахуванням сферичності Землі, тепер визначаються спів-
відношеннями, які враховують r (8.28), Rсф (8.41) і K (8.40):
 hh 
Vсф  1  Rсф
2
 2 Rсф cos  4π 1 2  ψ R  , (8.42)
 λr 
 hh 
Rсфsin  4π 1 2  ψ R 
 λr  .
ψсф  arctg (8.43)
 h h  
1  2 Rсф cos  4π 1 2
 ψR 
 λr 
Співвідношення (8.42) і (8.43) можна використовувати при розрахун-
ках радіотрас довжиною r  r0, тобто в освітленій зоні поверхні Землі.
264
 8.3.5. Вплив нерівностей поверхні Землі
на умови поширення радіохвиль
Виявити зони, істотні для поширення радіохвиль, можна тоді,
коли вони частково перекриваються ділянками гладкої або горбис-
тої поверхні Землі. Відстань між прямою АВ, яка сполучає точки ро-
зміщення передавальної та приймальної антен, і найвищою точкою
земної поверхні називається просвітом Н (рис. 8.11). Просвіт є до-
датним, коли лінія АВ розташована над найвищою точкою траси.
Траса при цьому називається відкритою радіотрасою. Якщо лінія
АВ перетинає профіль траси, то просвіт від’ємний. Така траса нази-
вається закритою радіотрасою. До нерівностей земної поверхні ві-
дносять природні неоднорідності рельєфу (складки, кучугури, гори)
і штучні споруди (високі будинки, заводи, квартали міста).
Від нерівностей поверхні Землі радіохвилі відбиваються в різних
напрямах, зокрема й у бік випромінювача. Спостерігається розсію-
вання радіохвиль. Установимо критерій нерівності поверхні Землі
[1; 3; 5 - 11; 15].
Припустимо, що профіль рельєфу місцевості відповідає зобра-
женому на рис. 8.11. Нехай плоска хвиля відбивається від нерівнос-
ті, максимальна висота якої h. Частина падаючої хвилі вільно відби-
вається від вершини нерівності в точці D, а частина - від основи в
точці В. Можна вважати, що вплив нерівності на умови поширення
радіохвиль тим значніший, чим більший фазовий зсув між відбити-
ми променями в площині nn, перпендикулярний до них. Різниця
ходу променів у цих точках
2 AB  2BC  2h cosθ .

m n

  n'
m'
b D b'

A 
C
a a'
B
Рис. 8.11. До урахування нерівностей поверхні Землі

265
 Якщо в точках m і m фази променів однакові, то в точках n і n
фазовий зсув між ними
2π
Δ  2h cosθ .
λ
Вважають, що поверхня Землі є гладенькою, якщо фазовий зсув

  . При цьому максимальна висота h нерівності має задоволь-
2
няти умову

h . (8.44)
8cos
Співвідношення (8.44) називається критерієм Релея. Вплив нері-
вності поверхні Землі найбільш вагомий у діапазонах метрових, са-
нтиметрових і міліметрових хвиль. У цих діапазонах на трасах дов-
жиною 100…150 км, що проходять над гірськими хребтами, спосте-
рігається ефект «підсилення на клині». Сутність цього ефекту поля-
гає в тому, що вершина гори може стати природним перевипромі-
нювачем, тобто ретранслятором. Поле, має збуджувальний вплив на
вершину гори, складається з двох хвиль: прямої AC та відбитої A.
Хвилі дифрагують на гострій вершині гори, як на краю металевого
екрана. Унаслідок цього вони поширюються в область, яка містить-
ся за горою. При цьому в точку приймання B надходять два промені:
CB та CBВ. На ділянках радіотраси від точки A до точки C і від точ-
ки C до точки B хвилі поширюються в межах прямої видимості за
схемою, зображеною на рис. 8.12.
C

A B
B?
A?

Рис. 8.12. Клиноподібна перешкода

266
 Унаслідок цього напруженість електричного поля в точці В стає
значно більшою порівняно з випадком відсутності цього «клина»
при такій самій відстані від точки А. Результати численних експери-
ментів свідчать про те, що «підсилення на клині» електричного поля
може досягати 60—80 дБ, а це в 103—104 разі більше, ніж за відсутно-
сті «клина».
Велике місто можна розглядати як дуже нерівну місцевість.
У містах напруженість електричного поля через розсіювання від бу-
дівель зменшується в 3 - 5 раз порівняно з рівною поверхнею. Тому
значення Em1 , розраховані за формулою Введенського (8.33), потрібно
відповідним чином зменшити.

8.3.6. Напруженість електричного поля

низькорозташованих антен
У діапазонах кілометрових і гектометрових хвиль висота підвісу
наземних антен h < . Такі антени вважають низькорозташованими.
Конструктивно їх виконують як несиметричні вертикальні вібрато-
ри. Припустимо, що для розглядуваного діапазону хвиль поверхня
Землі є добре провідним середовищем. У цьому випадку вертикаль-
ний вібратор випромінює енергію лише у верхній півпростір понад
поверхнею Землі. Тому порівняно з вібратором, розташованим у віль-
ному просторі, потужність випромінювання вібратора збільшується у
два рази, а напруженість електричного поля зростає в 2 раз. У зв’яз-
ку з цим для низькорозташованого вібратора загальне співвідно-
шення, яке відповідає співвідношенню (8.4), записується так [11]:
120 PΣ D(θ, )
Em0 (θ, )  . (8.45)
r
Максимум випромінювання такої антени орієнтується вздовж
поверхні Землі, яка є провідною. Якщо земна поверхня характеризу-
ється комплексною діелектричною проникністю (8.21), тобто є на-
півпровідною, то частина енергії хвилі, збудженої вертикальним ві-
братором, проникає в товщу Землі. При цьому на поверхні Землі
окрім вертикальної складової вектора E утворюється й горизонтальна
складова. Наявність цієї складової дозволяє застосовувати для прийма-
льної антени не лише вертикальний, але й горизонтальний провід.
Однак горизонтальний вібратор є неефективним, оскільки в ньо-
му та в його дзеркальному відображенні струми провідності перебу-

267
вають у протифазі. Такі струми створюють електричні поля, вектори
напруженості яких практично взаємно компенсуються.
Через втрати в напівпровідному шарі земної поверхні напруже-
ність поля над нею менша, ніж понад провідною поверхнею. Це
зменшення враховується комплексним множником ослаблення V .
Модуль V  V формально можна визначити за порівняно складною
методикою, яка було розроблено німецьким фізиком А. Зоммерфель-
дом у 1909 р. [1]. Цю методику була вдосконалено та доведено до інже-
нерних розрахунків у 1923 - 1925 рр. російським ученим М. В. Шу-
лейкіним і голландським ученим Б. Ван-дер-Полем [1; 5 - 11]. Згідно
з цією методикою множник ослаблення визначається таким співвід-
ношенням:
2  0,3ρ
V ρ  . (8.46)
2  ρ  0,6ρ 2
У співвідношенні (8.46) коефіцієнт  називається числовою відс-
танню. Він залежить від комплексної діелектричної проникності r г
та провідності gг ґрунту таким чином:
πr πr
ρ  . (8.47)
λ εr г λ ε   60λg 2
2
rг г

Приклад 8.3. Приймальна та передавальна антени, які рознесено на від-

стань r  100 км, мають однакові висоти підвісу h1= h2= h = 16 м понад
підстилальною поверхнею (ґрунтом), що характеризується відносною діелект-
ричною проникністю ε r г  5 та питомою провідністю g г = 0,2 1/ Ом∙м. Не-
обхідно визначити коефіцієнт послаблення радіохвилі V, якщо:
- довжина хвилі λ = 0,2 м;
- довжина хвилі λ = 200 м.
Р о з в ’ я з а н н я . При розв’язанні задачі для вибору методу оцінювання
V необхідне порівняти h та λ .
У першому випадку h > λ , тобто антени є високопіднятими. Тому для
визначення V можна застосувати співвідношення, що міститься у формулі
(8.33) як співмножник:
h1 h 2 h2
V  4  4 .
r r
Оскільки відстань прямої видимості (8.24) у нашому випадку

268
r0  28,56 км, то виконується нерівність
0,2 r0 = 5,7 км < r = 100 км,
то у вищенаведеному співвідношенні висоту h необхідне замінити приведе-
ною висотою h (8.34), з урахуванням поправки (8.37):

r2
h  = 0,196 м ,
8a0
де a0 = 6370 км — радіус Землі.
При цьому h = 15,8 м, а V= 0,157, що відповідає значенню
V0  20lgV 16дБ .
У другому випадку h < λ , тому антени вважаємо низькорозташо-
ваними і для оцінки коефіцієнта послаблення V застосовуємо спів-
відношення (8.46) з урахуванням чисельної відстані ρ (8.47). При
цьому отримуємо: ρ = 0,654; V (ρ) = 0,755 або V0 (ρ) = – 2,4 дБ.
Помноживши праву частину виразу (8.45) на V(ρ) (8.46), дістанемо
співвідношення, відоме як формула Шулейкіна — Ван-дер-Поля:
120 PΣ D(θ, ) 2  0,3ρ
Em0  , (8.48)
r 2  ρ  0,6ρ 2
де  чисельна відстань, яка визначається на підставі (8.47).
Формулу (8.48) можна використати для практичних розрахунків
напруженості електричного поля при r  7 0,33 , де r подається у кі-
лометрах, а  - у метрах.

8.3.7. Загальні відомості про розрахунки напруженості

електричного поля в затіненій області простору
Розрахунок напруженості електричного поля в областях напівтіні
й тіні здійснюється на підставі результатів розв’язування задач диф-
ракції на сфері великого радіуса, збуджуваній джерелом, що відда-
леним від неї на відстань h1. У результаті порівняно складних мате-
матичних перетворень можна дістати співвідношення для модуля V
комплексного множника ослаблення V у вигляді ряду, що погано
сходиться для відстаней r < r0 і добре - при r >> r0.
Для практичних розрахунків напруженості поля в затіненій області
використовують графіки Міжнародного союзу електрозв’язку (МСЕ).
Установлено, що напруженість поля в затіненій області зменшуєть-

269
ся при збільшенні r за експоненціальним законом, тобто значно
швидше, ніж над плоскою поверхнею. Швидкість зменшення на-
пруженості поля зростає при зменшенні довжини хвилі. На інтенси-
вність поля в зоні затінення фізичні властивості поверхні Землі
впливають значно менше, ніж властивості тропосфери й іоносфери.

8.4. Вплив тропосфери Землі на поширення радіохвиль

8.4.1. Стисла характеристика тропосфери

як середовища поширення радіохвиль
Тропосфера, як уже зазначалося, є найближчим до земної повер-
хні шаром атмосфери. Товщина цього шару досягає 7…18 км.
У ньому міститься 0,8 всієї маси атмосферних газів і майже вся маса
водяних парів. За електричними властивостями тропосфера є надто
неоднорідною. Тому в ній спостерігаються викривлення траєкторії
радіохвилі та розсіювання радіохвиль на локальних неодноріднос-
тях. Для того щоб урахувати вплив тропосфери на поширення ра-
діохвиль, необхідно знати закономірності зміни її відносної діелек-
тричної проникності  r і питомої провідності g. Ці закономірності
визначаються фізико-хімічними властивостями газового середови-
ща, розподілом водяних парів за висотою та кліматичними умовами
[1; 5 - 11; 15].
Нормальною (стандартною) тропосферою називають таку гіпо-
тетичну тропосферу, властивості якої визначаються параметрами,
які відображають середній стан реальної тропосфери: тиск повітря
біля поверхні Землі p = 0,1013 МПа, температура Т = 288 K, віднос-
на вологість S = 60 %. Збільшення висоти на кожні 100 м супрово-
джується зниженням тиску повітря на 1,2 кПа і температури - на
0,55 К. Межею нормальної тропосфери вважають висоту 11 км. Від-
носна діелектрична проникність тропосфери (повітря) дещо більша
за одиницю і визначається співвідношенням
157 108  4800 pп 
εr  1   p ,
T  T 
де pп - абсолютна вологість повітря, Па.
Відносна магнітна проникність тропосфери μ r  1 . Коефіцієнт
заломлення тропосфери визначається значенням діелектричної та
магнітної проникності за такою формулою:

270
 n  ε r μ r  ε r  1  0,5  ε r  1 .
Біля поверхні Землі n = 1,00026…1,00046. Через те, що коефіці-
єнт заломлення мало відрізняється від одиниці, при розрахунках
зручно використовувати параметр, який називається зведеним пока-
зником заломлення тропосфери N = (n – 1)106. Біля поверхні Землі
N = 260 – 460.
Експериментальні дослідження тропосфери дали змогу створити її
спрощену математичну модель у вигляді графіка (рис. 8.13, крива 1).
Згідно із цією моделлю залежність показника заломлення N тропос-
фери від висоти h має шаруватий характер. Усереднена крива 2 доб-
ре апроксимується експонентою
N (h)  N0 ebh , (8.49)
де b - показник експоненти, що становить 0,1…0,14 км–1; N0 =
= 260…380 - зведений показник заломлення поблизу поверхні Землі.

h, км
8

7
1
6

5
2
4

1
N
| | |
0 100 200 300

Рис. 8.13. Залежність показника заломлення тропосфери від висоти

На висоті 2 - 3 км над її поверхнею частину експоненціальної

271
 кривої 1 можна апроксимувати відрізком прямої лінії
N (h)  N0  g h h ,
dN
де g h  - градієнт зміни N залежно від висоти.
dh
При зменшенні значень N зі збільшенням висоти h, градієнт змі-
ни N від’ємний. Для нормальної тропосфери g h  40км1 , що від-
dn
повідає = - 410–5 км –1. На висоті h = 10 км показник заломлення
dh
N = 93 - величина постійна протягом року. Відхилення значень N
(крива 1) від усередненої залежності (крива 2) характеризує окремі
шаруваті неоднорідності тропосфери. Товщина цих неоднорідностей
коливається від одиниць до сотень метрів, а протяжність - від сотень
метрів до сотень кілометрів. Шари тропосфери переміщуються під
впливом вітру зі швидкістю 2…30 м/с. Весь об’єм тропосфери запо-
внений дрібномасштабними неоднорідностями. При розрахунку ра-
діоліній, протяжність яких не перевищує відстані прямої видимості,
достатньо враховувати середню зміну зведеного показника залом-
лення N із висотою h.
Поширення радіохвиль у тропосфері супроводжується кількома
ефектами, серед яких:
- заломлення хвиль, обумовлене залежністю N від h;
- розсіювання енергії хвилі на локальних тропосферних неодно-
рідностях (див. рис. 8.13, крива 1);
- ослаблення напруженості поля в газах і водяних парах, що ма-
ють питому провідність g.
Далі розглянемо ці ефекти докладніше як такі, що суттєво вплива-
ють на процес поширення радіохвиль у реальних природних умовах.

8.4.2. Рефракція радіохвиль у тропосфері

Залежність показника заломлення тропосфери (стратосфери) від
висоти h супроводжується викривленням траєкторії поширення ра-
діохвилі згідно із законами Снелліуса, тобто законами геометричної
оптики. Припустимо, що тропосфера складається з тонких сферич-
них шарів товщиною h, у межах кожного з яких показник залом-
лення n залишається постійним, але змінюється від шару до шару на
величину n (рис. 8.14, а). Нехай хвиля з точки А падає під кутом 1
на шар із показником заломлення n1.

272
 а0

а)

A i+1
n +d n

 +   +d 


Ai Ci
n




О

б)

Рис. 8.14. До аналізу рефракції радіохвиль

273
 Припустимо, що значення показників заломлення наступних ша-
рів менші від попередніх значень. Тоді згідно з другим законом
Снелліуса:
sinθ 2 n1

sinθ1 n2
кути падіння на кожний наступний шар збільшуються ( 2  1 ) і
траєкторія хвилі викривлюється в бік земної поверхні. Ефект викри-
влення траєкторії руху хвилі називається рефракцією. Необхідно
встановити залежність радіуса  викривлення траєкторії поширення
радіохвилі від швидкості зміни показника заломлення, тобто від
dn dN
градієнта або .
dh dh
Розглянемо поводження траєкторії хвилі при переході від i-го
шару з показником заломлення n до (I + 1)-го шару з показником
n + dn (рис. 8.14, б).
Промінь, який падає на нижню межу (I + 1)-го шару, виявляється
повернутим відносно променя, що падає на i-й шар, на кут d, який
дорівнює куту, створюваному дотичними в точках Ai і Ai+1. Цей кут
дорівнює центральному куту з вершиною в точці O. Шуканий радіус
кривини  траєкторії радіохвилі визначається відрізком «прямої» Ai
Ai+1 та кутом d за такою формулою:
AA
ρ  dρ  i i 1 . (8.50)
sin(dθ)
У реальних умовах абсолютна більшість трас поширення радіох-
виль характеризується настільки малими значеннями кута d, що
ними можна знехтувати.
Ураховуючи мализну значення кута d і нерівність dρ  ρ , спів-
відношення (8.50) запишемо у вигляді
AA
ρ  i i 1 . (8.51)
dθ

Із трикутника Ai Ai+1Ci:
dh dh
Ai Ai+1=  .
cos(θ  dθ) cosθ
Тоді (8.51) перепишемо так:
dh
ρ . (8.52)
cosθ dθ
274
 На підставі другого закону Снелліуса
sin θ n  dn
 . (6.53)
sin (θ  dθ) n
Зі співвідношення (8.53) після простих тригонометричних перетво-
рень, нехтуючи складовими другого порядку мализни, знаходимо
sin θ dn
cosθ dθ   . (8.54)
n
Тоді згідно з (8.52) і (8.54) визначаємо
n
ρ . (8.55)
dn
 sin θ
dh
Для тропосфери без відчутного погіршення точності розрахунків
можна вважати, що n  1 . У цьому випадку співвідношення (8.55)
набирає вигляду
1
ρ . (8.56)
dn
 sin θ
dh
При поширенні земних хвиль кут  наближається до 90о. При
цьому співвідношення (8.56) спрощується:
1 106
ρ  . (8.57)
dn dN
 
dh dh
Зі співвідношень (8.56) і (8.57) випливає, що в приземному шарі
атмосфери радіус викривлення променя залежить не від абсолютно-
го значення n, а від його градієнта. Від’ємний знак диференціалів
виразів (8.51) - (8.55) означає, що радіус викривлення буде додатним
(промінь повертається до Землі). При цьому траєкторія променя ви-
явиться зверненою опуклістю догори лише в тих випадках, коли по-
казник заломлення зменшується зі збільшенням висот.
dN
У нормальній тропосфері при = const по всій її товщі траєк-
dh
торії радіохвиль набирають форм дуг кіл, радіус яких  = 25106 м.
Рефракція, що спостерігається в нормальній тропосфері, називаєть-
ся нормальною тропосферною рефракцією.

275
 8.4.3. Еквівалентний радіус Землі
Розрахунки напруженості електричного поля найпростіші тоді,
коли хвилі поширюються вздовж прямолінійних траєкторій. При
цьому як розрахункові використовують інтерференційні формули
типу (8.31). Для того щоб ці самі формули можна було використо-
вувати для криволінійних траєкторій, які визначаються умовами ре-
фракції, англійські вчені Скіллінг, Берроуз і Феррелл у 1933 р. за-
пропонували в розрахунках враховувати не геометричний a0, а екві-
валентний aе радіус Землі [5; 15]. Значення еквівалентного радіуса
Землі визначається з умови збереження постійності відносної кри-
вини між траєкторією хвилі і поверхнею Землі як у справжніх умо-
вах, так і в запропонованій еквівалентній схемі поширення радіохвиль.
В еквівалентних умовах траєкторія поширення хвилі має залишатися
прямолінійною, тобто радіус її кривини е =  . При цьому рівняння
постійності відносних різниць між  і a0, е і aе записується так:
ρ  a0 ρe  ae 1
  ,
ρa0 ρe ae ae
звідки еквівалентний радіус Землі можна визначити формулою
a ρ  ae
ae  0  e . (8.58)
1
a0 ρ e ae
ρ
З урахуванням (8.57) еквівалентний радіус Землі (8.58) визнача-
ється так:
a0 a0
ae   . (8.59)
1  a0 dN 10 6
1  a0 dn
dh dh
При нормальній тропосферній рефракції dN   4 102 м1 . Ура-
dh
ховуючи, що a0  6370 км, визначаємо з (8.59) коефіцієнт пропор-
ційності k між радіусами aе та a0 :
a 4
k e  . (8.60)
a0 3
Упровадження в розрахунки еквівалентного радіуса Землі дає
змогу використовувати всі формули, наведені в розділі 4, при заміні
в них a0 на aе. Наприклад, з огляду на вид тропосферної рефракції
відстань прямої видимості (8.23) визначається співвідношенням, яке
враховує (8.60):

276
 r0  2ka0  
h1  h2 . (8.61)

Для нормальної тропосфери на підставі (8.61) і (8.60) дістаємо


відому формулу r0  4,12 h1  h2 . 
Вплив стратосфери на умови поширення радіохвиль аналогічний
тропосферному, але виявляється меншою мірою.

8.4.4. Види тропосферної рефракції

Крива 1, яка зображена на рис. 8.14, свідчить про те, що зміни
показника заломлення N з висотою не є монотонною залежністю. На
окремих ділянках кривої при збільшенні висоти показник N знижу-
ється, на інших - зростає. Тому градієнт dN може бути як
dh
від’ємним, так і додатним. У зв’язку з цим розрізняють:
- від’ємну тропосферну рефракцію, при якій dN > 0;
dh
- додатну тропосферну рефракцію, при якій dN < 0.
dh
При від’ємній рефракції радіус кривини променя  < 0, еквіва-
лентний радіус Землі (8.55) aе < a0. У цьому разі криволінійна траєк-
торія руху хвилі звернена опуклістю донизу, радіохвиля віддаляєть-
ся від Землі і напруженість поля хвилі, що визначається співвідно-
шенням (8.32) з урахуванням (8.34) і (8.37), знижується. При додат-
ній рефракції  > 0 і траєкторія руху хвилі звернена опуклістю вго-
ру. Додатна рефракція залежно від градієнта dN та кривини траєк-
dh
торії радіохвилі, у свою чергу, поділяється на знижену, нормальну,
підвищену, критичну рефракцію та надрефракцію. Залежність виду
рефракції від ряду ознак ілюструється даними табл. 8.3. При крити-
чній рефракції радіус кривини променя  дорівнює радіусу Землі a0,
а еквівалентний радіус Землі aе дорівнює нескінченності. Можливі
випадки надрефракції, коли радіус кривизни променя  < a0. При
цьому еквівалентний радіус Землі є від’ємним a0 < 0, а відповідна
йому поверхня стає вгнутою. Під час надрефракції спостерігається
багаторазове відбиття радіохвилі від поверхні Землі і тропосфери.

277
 Таблиця 8.3
ВИДИ ТРОПОСФЕРНОЇ РЕФРАКЦІЇ
Вид dN 1 , м ае, м ae Справжня Еквівалентна
рефракції , K траєкторія траєкторія
dh м a0


Додатна >0 <0 < a0 <1
a0
aе < a0

Відсутність

рефракції 0  a0 = 6,37 106 1
277

a0 aе = a0

Додатна: <0 >0 < a0 >1

знижена –(0…0,04)  …2,5… 107 (6,37…8,5) 106 1…4/3
нормальна 0,04 2,5107 8,5106 4/3 a0
 aе > a0
підвищена –(0,04…0,157) (25…6,37) 106 4/3… 
8,5106… 

Критична -0,157 6,37 106  


a0
aе =

Надрефракція < –0,157 < 6,37 106 <0 <0

a0 
aе < 0

239
 Утворюється своєрідний тропосферний хвилевід та з’являються
умови для далекого поширення дециметрових і більш коротких хвиль.
Ефектом надрефракції пояснюються такі явища природи, як міражі.

8.4.5. Загальні відомості про відбиття й розсіювання хвиль

на неоднорідностях тропосфери
Як уже зазначалося, у тропосфері існують локальні рухомі обла-
сті, відносна діелектрична проникність r яких відрізняється від
проникності суміжних областей на малу величину r. Тропосферні
неоднорідності, показники яких змінюються залежно від висоти h
(див. табл. 8.3, рис. 8.14), є причиною появи розсіяного електромаг-
нітного поля. Розсіювання - це процес утворення вторинного елект-
ромагнітного поля, яке поширюється в напрямах, відмінних від на-
пряму поширення первинного поля. Відбиття - це окремий випадок
розсіяного поля, що виникає за наявності неоднорідності з різким
перепадом значень діелектричної проникності та з геометричними
розмірами, значно більшими, ніж розміри областей, які є істотними
при поширенні радіохвиль. Фронти прямої та відбитої хвиль пере-
тинаються.
Електромагнітне поле, яке утворюється під час розсіювання ра-
діохвиль, має багатопроменевий характер, бо в розсіюванні беруть
участь різні ділянки локальної неоднорідності і в точку спостере-
ження приходять кілька вторинних радіохвиль.
Розрізняють некогерентне та когерентне розсіювання. При неко-
герентному розсіюванні різниця фаз променів, які додаються в точці
прийому, залежить від часу за випадковим законом. Тому в цьому
разі додаються енергії радіохвиль, а потужність результуючого поля
дорівнює сумі потужностей окремих радіохвиль. При когерентному
розсіюванні різниця фаз окремих складових поля змінюється за де-
термінованим законом. Тому додавання окремих променів здійсню-
ється з урахуванням фазових співвідношень, а результуюче поле має
інтерференційний характер [1; 6 - 11; 15].
Унаслідок розсіювання радіохвиль на неоднорідностях спостері-
гається їх далеке тропосферне поширення (ДТП). Область тропос-
фери, яка бере участь у формуванні розсіяного поля, називається
ефективним розсіювальним об’ємом Vрозс . На лініях ДТП пункт
прийому радіохвиль завжди розташовується за лінією горизонту.
При цьому нижня межа тропосферної неоднорідності, що бере
участь в утворенні розсіяного поля, створюється площинами, дотич-
ними до поверхні Землі в точках А і В, в яких розміщено передава-
льну та приймальну антени (рис. 8.15). Діаграми спрямованості ан-

278
тен орієнтують вздовж дотичної до земної поверхні. Перетин діаг-
рам визначає розсіювальний об’єм Vрозс . Мінімальна висота розта-
шування нижньої межі розсіювального об’єму визначається як
r2
hmin  .
8aе

розс
Vрозс
hmin  

А В
r

aе

Рис. 8.15. До аналізу Рис. 8.15

тропосферної неоднорідності
При нормальній тропосферній рефракції для трас довжиною r =
200…600 км hmin = 0,6…5 км. Лінійні розміри розсіювального
об’єму пропорційні ширині діаграми спрямованості  і розрахову-
ються за формулою
 rα 
3

Vрозс  ,
4θ розс
r
де θ розс  - кут розсіювання, освітлений перетином осей діаграм
aе
спрямованості антен (рис. 8.15).
За зазначених умов  = 1,3…4 град. Тому об’єм Vрозс витягується
вздовж траси ДТП.
При ДТП в область тіні потрапляє дуже мала частка енергії, що
випромінюється передавальною антеною. Чимала частина енергії
проникає крізь товщу атмосфери й безповоротно втрачається. Рівень
сигналу в точці прийому тим більший, чим більші зміна діелектрич-
ної проникності r та кут розсіювання θ розс

279
 8.4.6. Поглинання енергії радіохвиль у тропосфері
Радіохвилі, довжина яких більша за 10 см, не зазнають ослаблен-
ня у тропосфері Землі. На довжинах хвиль, коротших за 5 см, ослаб-
лення хвилі у тропосфері стає помітним. Воно зростає зі скорочен-
ням довжини хвилі. Поглинання енергії радіохвиль спостерігається
в конденсованих водяних парах: у дощі, тумані й хмарах,
гідрометеоритах; снігу, граді, а також в атмосферних газах (кисень).
Ослаблення може мати резонансний і нерезонансний характер [1; 6 -
11; 15]. Резонансне поглинання енергії пов’язане з тим, що молекули
рідини здатні поглинати набори квантів енергії, які відповідають
власним частотам. Нерезонансне поглинання енергії викликається
витратами енергії на подолання сил тертя між молекулами, що ви-
никає при їхніх вимушених коливаннях, спричинених зовнішнім
електромагнітним полем, тобто полем радіохвилі. Цей вид втрат
енергії є тепловим. Поглинання радіохвиль має вибірковий харак-
тер. Найбільше поглинання радіохвилі зазнають у кисні при довжи-
нах хвиль 0,25 і 0,5 см, у водяних парах — при довжинах хвиль 0,18
і 1,35 см. Ці довжини хвиль не придатні для передавання сигналів у
тропосфері. Слід відзначити, що краплини дощу, туман, гідрометео-
рити діють на радіохвилі ще й як розсіювачі.

8.5. Поширення радіохвиль в іоносфері

8.5.1. Джерела іонізації атмосфери
Іоносфера - іонізований верхній шар атмосфери Землі, що почи-
нається на висотах, які перевищують 60 км. Процес іонізації атмос-
ферного повітря полягає у вириванні із зовнішньої оболонки атома
газу під дією сонячної радіації одного з електронів. У результаті
атом набуває позитивного заряду і стає іоном. Основний фактор іо-
нізації атмосфери - Сонце, яке є джерелом ультрафіолетового і рент-
генівського випромінювання. Довжина хвилі іонізуючого ультрафі-
олетового випромінювання не перевищує 10–4 мм, а рентгенівського
- 10–6 мм. Іонізуючу властивість має також корпускулярне випромі-
нювання Сонця. Іншим джерелом іонізації атмосфери є сукупний
вплив зірок. Іонізуюча властивість зоряної радіації становить одну
тисячну від іонізуючої властивості сонячної радіації. Космічне ви-
промінювання є основним іонізуючим фактором у нижніх шарах
атмосфери. Джерелами іонізації є також дрібні метеорити й косміч-
ний пил, що безупинно влітають в атмосферу Землі. У середньому
за добу в атмосферу Землі проникають 100 метеоритів масою 1 кг,
105 метеоритів масою 1 г і 108 метеоритів масою 1 мг. Метеорити в

280
атмосфері Землі випаровуються, залишаючи за собою метеоритний
слід - іонізовану область атмосферного простору.

8.5.2. Утворення іоносфери в реальній атмосфері

На великих висотах іонізуюча здатність джерел іонізації є знач-
ною. Проте внаслідок досить незначної густини атмосфери на цих
висотах іонізуватися практично нема чому.
При зменшенні висоти густина атмосфери зростає і починає про-
являтися ефект іонізації атмосфери - з’являються вільні електрони.
Спочатку їхня кількість в одиниці об’єму, тобто густина N, зростає,
але потім зменшується до нуля (рис. 8.16). Зменшення N пояснюєть-
ся тим, що після деякої висоти густина атмосфери стає такою знач-
ною, що енергії джерел іонізації вже не вистачає для створення ві-
льних електронів в атмосфері Землі [1; 6 - 11; 15].
h, км

103…106

електронів / см3
0 N max N,
Рис. 8.16. Розподіл вільних зарядів у іоносфері

Реально існує не один, а чотири атмосферні шари з максималь-

ною концентрацією вільних електронів в одиниці об’єму [11]. Їх по-
значають буквами D, E, F1, F2 (рис. 8.17). Наявність чотирьох мак-
симумів N можна пояснити тим, що атмосфера неоднорідна за висо-
тою і її властивості залежать від часу доби та пори року. Можна
припустити, що один із максимумів утвориться в області, однорід-
ній за своїм складом, другий — в області атомарного кисню і т. ін.
На появу максимумів впливають перепади температури на різних
висотах. Шар D розміщений на висоті 60…80 км і характеризується
об’ємною густиною вільних електронів N = 103 …104 у кубічному
сантиметрі. Цей шар відтворюється і існує тільки вдень, а вночі він
зникає через рекомбінацію електронів і позитивних іонів. Шар D
характеризується сильно вираженими поглинальними властивостя-
ми енергії радіохвиль гектометрового діапазону.
281
 h, км

300…400 км
F2 6·105 — 2·106 м3

200…230 км F1 2,5·105 — 4·105 м3

(вдень та тільки влітку)

100…140 км Е 1,5·105 см3

60…80 км D 103 ·104 см3

(тільки вдень)

N, електронів / см3
0

Рис. 8.17. Структура шарів іоносфери

Шар Е міститься на висоті 100…140 км. Об’ємна густина елект-

ронів в ньому змінюється від 5·103 (вночі) до 1,5·103 електронів / см3
(вдень). Шар утворюється під впливом ультрафіолетового випромі-
нювання Сонця й характеризується стабільністю своїх параметрів.
На висотах цього шару іноді виникають сильно іонізовані утворен-
ня, в яких значення N у кілька разів перевищують нормальну густи-
ну електронів шару Е. Такі утворення, що виникають в обмежених
областях іоносфери, називаються спорадичними шарами й познача-
ються ЕS. Спорадичний шар може з’явитися у будь-який час і проіс-
нувати кілька годин. Радіохвилі добре відбиваються від цього шару.
Шар F розташований на висотах 160…400 км. Густина електро-
нів у ньому максимальна і залежно від висоти зростає від 2,5·105
(вночі) до 2,5·106 електронів / см3 (опівдні). Улітку вдень шар F ро-
зщеплюється на два шари - F1 та F2. Нижній шар F1 існує тільки
вдень і розташований на висотах 200…230 км. За своїми властивос-
тями він схожий на шар Е, але відрізняється від нього більш знач-
ними змінами густини N, яка досягає максимуму в середині літа.
Протягом доби електронна густина шару F1 змінюється синхронно з
кутовою висотою Сонця й досягає максимуму опівдні. До заходу
282
Сонця шар F1 піднімається і об’єднується з шаром F2, розташованим
на висоті 250…400, км який характеризується найбільшою густи-
ною вільних електронів.
Стан іоносфери залежить від сонячної активності. Активність
Сонця змінюється протягом доби, року, одинадцятирічного періоду.
Приблизний графік, що ілюструє добовий хід електронної концент-
рації для шарів Е та F2, наведено на рис. 8.18. О дванадцятій годині
доби Сонце характеризується найбільшою активністю, чим і пояс-
нюється максимум іонізації опівдні. Мінімум іонізації для шару F2
спостерігається в передранішні години, коли нічна деіонізація закін-
чується через появу сонячного випромінювання [1; 6 - 11; 15].
N F2

Nср

Е
t
0 6 12 18 год
Рис. 8.18. Добові зміни стану іоносфери
Улітку шар F2 має два максимуми (рис. 8.19). Поява другого мак-
симуму пояснюється тим, що нагріті шари повітря піднімаються
вгору і збільшують концентрацію вільних електронів у шарі F2.
Рис. 8.20 ілюструє приблизний хід сезонних змін об’ємної густини
електронів в окремих шарах іоносфери.
Крім добових та сезонних змін стан іоносфери залежить від пері-
одичної одинадцятирічної сонячної активності. Зміна сонячної актив-
ності супроводжується появою на Сонці плям. Виявлено, що концен-
трація заряджених частинок у шарах іоносфери змінюється пропор-
ційно до кількості сонячних плям. Зменшення кількості плям супро-
воджується зниженням об’ємної густини заряджених частинок і, як
наслідок, погіршенням далекого зв’язку на декаметрових хвилях.
Останній максимум сонячної активності спостерігався в 2002 р.

8.5.3. Поширення радіохвиль в однорідному

іонізованому газі
Припустимо, що крізь простір, заповнений іонізованим газом,
поширюється плоска вертикально поляризована хвиля (рис. 8.21).
У початку координат

283
 Ey  Em cosωt . (8.62)
N F2

Nср
E

t
0 6 12 18 год

Рис. 8.19. Добові зміни стану шарів Е та F2 іоносфери

F2

F1

E D

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 міс.
Рис. 8.20. Сезонні зміни стану іоносфери

На кожний електрон іонізованого газу електричне поле радіохви-

лі впливає із силою
F  eEy  e Em cosωt ,
де e - заряд електрона.
Під дією цієї сили заряджені частинки прискорюються. Цю силу,
що діє на заряджену частинку, можна визначити як добуток її маси
m і прискорення a. Тоді:

284
 d2y
F  ma  m .
dt 2
y
x

Ey

z
O

Рис. 8.21. Епюра вертикально поляризованої хвилі

Тому
d2y e
 Em cosωt . (8.63)
dt 2 m
Інтегрувавши (8.62), знаходимо швидкість переміщення електро-
на в електричному полі
dy e Em
 sin t . (8.64)
dt m
Продиференціюємо (8.62) за часом t:
dEm
  Em  sin t . (8.65)
dt
На підставі (8.64) і (8.65) швидкість переміщення електрона
опишемо швидкістю зміни координати таким чином:
dy e dE y
 .
dt mω2 dt
Електрони, що переміщуються за одиницю часу крізь одиницю
поверхні вздовж осі y, визначають густину струму провідності:
dy Ne2 dEx
J пр  Ne  .
dt mω2 dt

285
 У змінному електричному полі крім струмів провідності вини-
кають ще й струми зміщення, густина яких визначається співвідно-
шенням:
dE
J зм  ε 0 x . (8.66)
dt
Повний струм визначається сумою
 Ne2  dE y
J  J пр  J зм  ε 0   . (8.67)
 mω2  dt
Порівнюючи (8.66) і (8.67), доходимо висновку, що іонізований
газ характеризується абсолютною діелектричною проникністю
Ne2
ε  ε0  .
mω2
Відносна діелектрична проникність іонізованого газу
 Ne 2
r   1 . (8.68)
0  0 m2
Підставляючи до (8.68) відповідні значення маси електрона m =
= 9,109·1031 кг, його заряду e = 1,602·10–19 Кл та абсолютної діелектри-
10 9 Ф
чної проникності вакууму  0 = , дістаємо таке співвідношення:
36 м
N
 r  1  80,8 , (8.69)
f2
де f - частота напруженості електричного поля (8.62).
На підставі співвідношення (8.69) можна зробити такі висновки:
- відносна діелектрична проникність іонізованого газу менша від
одиниці;
- діелектрична проникність іоносфери залежить від частоти на-
пруженості електричного поля;
- діелектрична проникність іонізованого газу залежить від кон-
центрації N електронів в одиниці об’єму;
- іонізований газ є дисперсним середовищем, оскільки в ньому
c
фазова швидкість хвилі Vф  залежить від частоти.
 r 0

286
 У реальному газі відбуваються постійні зіткнення між зарядженими
частинками. При кожному зіткненні втрачається частина їхньої енергії.
Це свідчить про те, що газ характеризується активним опором, на якому
розсіюється енергію електричного поля. Питома провідність газу
N
  2,82  108 , де  - кількість зіткнень в одиницю часу.
2

8.5.4. Явище гіромагнітного резонансу

Земля має власне постійне магнітне поле, модуль напруженості
якого НЗ = 40 А/м. Необхідно виявити вплив цього поля на процес
поширення радіохвиль в іоносфері [11; 15].
З безлічі вільних електронів, що містяться в одиниці об’єму, роз-
глянемо такий електрон, напрям теплового руху якого перпендику-
лярний до вектора H З . Зорієнтуємо вектор швидкості  руху елек-
трона і вектор H З так, як показано на рис. 8.22.
у

e
х
О

Рис. 8.22. Рух електрона при гіромагнітному резонансі

Електрон, що рухається в постійному магнітному полі H З , пере-

буває під впливом сили Лоренца. З урахуванням негативного заряду
електрона ця сила визначається вже відомим співвідношенням
FЛ  eμ   H З   eμ  H З   .

287
 Під дією сили Лоренца FЛ , перпендикулярної до напряму почат-
кового руху електрона, його траєкторія викривлюється й набуває
форми кола. Це коло розміщене у площині y0z так, що електрон
обертається навколо вектора H З (див. рис. 8.7). Радіус кола  можна
визначити з рівняння руху електрона, яке легко дістати, зрівноважи-
вши сили Лоренца FЛ відцентровою силою:
m2
eμH З  .
ρ
Звідси радіус траєкторії руху електрона визначається формулою:
m
ρ . (8.70)
eμH З
Ефект обертання електрона в постійному магнітному полі нази-
вається гіромагнітним резонансом. Період Tg обертання електрона
вздовж кола визначається співвідношенням, яке з урахуванням
(8.70) має такий вигляд:
ρ m
Т g  2π  2π .
 eμH З
Частота обертання електрона, що відповідає цьому періоду,
1 eμH З
fg   , (8.71)
Tg 2πm
називається частотою гіромагнітного резонансу. Підставляючи в
формулу (8.71) значення відомих фізичних сталих, установлюємо,
що частота гіромагнітного резонансу f g =1,4 МГц.
Якщо у формулу (8.71) ввести масу іона mi  me , то відповідна
частота буде в тисячі разів меншою за частоту гіромагнітного резо-
нансу електрона.
На електрон, що рухається паралельно вектору H З , сила Лоренца
не діє тому, що при цьому  H З = 0 і, відповідно, FЛ  0 .

8.5.5. Вплив магнітного поля Землі

на поширення радіохвиль в іоносфері
Припустимо, що в іоносфері поширюється лінійно поляризована
електромагнітна хвиля. Вектор напруженості електричного поля
хвилі E утворює з вектором H З довільний кут. У момент «ввімк-

288
нення» електричного поля електрони починають рухатися вздовж
вектора E під довільним кутом. Відносно вектора H З вектор E
може бути розкладений на паралельну E|| та перпендикулярну E
складові (рис. 8.23). Очевидно, аналогічні складові має й вектор
швидкості руху електрона
 = || +  . Оскільки ||  H з = 0, Е1
то на електрон, що рухається
V1
вздовж вектора H З , магнітне поле
V1
Землі не діє. Тому радіохвиля, в
якої вектор напруженості електрич-
ного поля E|| паралельний вектору
H З , при поширенні в іоносфері не V11 Е11
Н3
зазнає будь-якого впливу з боку Рис. 8.23. Проекції компонент
1 1

магнітного поля Землі. хвилі

Така радіохвиля називається
звичайною хвилею [11]. Можна показати, що для звичайної хвилі ві-
дносна діелектрична проникність іоносфери визначається співвід-
ношенням
ω2
ε  1  20 , (8.72)
ω
де
1
 Ne2  2
ω0     2π 80,8 N (8.73)
 me ε 0 
кругова частота Ленгмюра [5; 11], тобто така частота, при якій від-
носна діелектрична проникність іонізованого газу (8.69) дорівнює
нулю. Цю частоту ще називають власною частотою іонізованого газу.
На електрон, напрям початкового руху якого збігається з напря-
мом вектора E (див. рис. 8.23), діє сила Лоренца, яка викривлює
траєкторію його переміщення. Радіохвиля, на умови поширення якої
впливає магнітне поле Землі, називається незвичайною хвилею.
Відносна діелектрична проникність іоносфери для незвичайної хвилі:
 ω2g 
2 
 ωg  2 
ε r нзв  1  2  1  ω2  . (8.74)
 ω  ω 
  0
 ω2 

У цьому співвідношенні кутова частота ωg  2πf g .

289
 Припустимо, що лінійно поляризована радіохвиля проникає в
іоносферу з боку земної поверхні. Для її складових E|| і E значен-
ня діелектричної проникності (8.72) і (8.74) виявляються неоднако-
вими. Тому згідно з другим законом Снелліуса ця радіохвиля роз-
щеплюється на звичайну та незвичайну хвилі. Спостерігається ефект
подвійного променезаломлення. Його наявність пояснюється тим,
що при відомому куті падіння  радіохвилі кути заломлення звичай-
ної  зв та незвичайної  нзв хвиль будуть різними. Через нерівність
 зв та  нзв виявляються різними й фазові швидкості поширення
звичайної та незвичайної хвиль. Крім того, можна відзначити те, що
в іоносфері звичайна та незвичайна хвилі зазнають неоднакового
загасання. Незвичайна хвиля загасає більше, ніж звичайна хвиля.
Неоднаковість швидкостей загасання звичайної і незвичайної хвиль
призводить до того, що лінійно поляризована радіохвиля при поши-
ренні в іоносфері Землі перетворюється на радіохвилю з еліптичною
поляризацією.

8.5.6. Заломлення та відбиття радіохвиль в іоносфері

Реальна іоносфера являє собою неоднорідний за висотою іонізо-
ваний газ. Відносний коефіцієнт заломлення з урахуванням (8.69)
ε ioн N
n  ε r  1  80,8 2 .
ε0 f
З висотою змінюється N і коефіцієнт n так, що промінь переходить з
оптично більш густого середовища в менш густе (рис. 8.24). Уявимо,
що іоносфера складається з кількох смуг, в яких їхні коефіцієнти зало-
млення ni (i = 1, 2, 3, ... ) і коефіцієнти заломлення стратосфери при
n0 = 1 співвідносяться як n0 > n1> n2 >...> ni >... . Застосовуючи до кожної
межі поділу смуг закон Снелліуса [11; 15], дістаємо такі рівності:
n
n0 sinθ0  n1 sinθ1  ...  ni sinθn , або sin θ0  i sin θ n .
n0
Оскільки n0 = 1 і  n = 90о, то дістаємо співвідношення
N
sinθ0  ni  1  80,8
.
f2
Із цього співвідношення випливає, що для конкретних значень N
і кута падіння променя на нижню окрайку іоносфери існує деяка
гранична частота f, при якої промінь стає паралельним окрайці. При

290
роботі на цій частоті промінь повернеться до Землі, якщо кут па-
діння   0 , тобто за умови:
N
sinθ  1  80,8 .
f2

ni
n. 90o

n2


n1
1.> 0
n0 = 1

0
Рис. 8.24. Заломлення хвилі в іоносфері

Визначимо частоти, кГц, при яких промінь вже відбивається від

іоносфери в бік Землі:
80,8 N
f   80,8 N secθ . (8.75)
1  sin 2θ
Праву частину співвідношення (8.75) можна вважати специфічним
параметром іоносфери, який визначається концентрацією електронів в її
глибинному шарі й залежить від кута падіння радіохвилі на нижню
окрайку іоносфери. Цей параметр називається максимальною частотою
іоносфери і визначається співвідношенням, кГц:
80,8 N
f max   80,8 N secθ .
1  sin 2θ
Якщо частоту радіохвилі f узято меншу, ніж максимальна частота
іоносфери fmax , тобто виконується співвідношення (8.75), то промінь
відбивається в бік поверхні Землі. На частотах f > fmax промінь за-
ломлюється в іоносферу і радіозв’язок з об’єктом, що перебуває на
поверхні Землі, стає неможливим, але можливим стає радіозв’язок з
космічними об’єктами.

291
 Максимальна частота іоносфери набуває найменшого значення
при куті падіння  = 0 (вертикальне зондування). Така частота нази-
вається критичною і визначається співвідношенням [11], кГц:
f крит  80,8 N . (8.76)
Приклад 8.4. Визначити робочу частоту супутникового каналу зв’язку
при вертикальному зондуванні іоносфери при максимальному значенні
концентрації вільних зарядів N = 106 ел/см3.
Р о з в ’ я з а н н я . На підставі співвідношення (8.85) запишемо умову
поширення радіохвиль за межі іоносфери у вигляді:
80,8 N
f max   80,8 N  secθ , кГц.
1  sin 2θ
При вертикальному зондуванні кут падіння θ  0 , робоча частота має
відповідати максимальній, тобто

80,8 106
f   9  103 кГц.
1
Зауважимо, що критична частота (8.76) збігається з круговою ча-
стотою Ленгмюра (8.73). Очевидно, що
f max  fкрит secθ . (8.77)
Кут  обмежується значеннями  = 0 — при вертикальному па-
дінні променя на іоносферу і 90о — при випромінюванні у бік горизон-
ту (див. рис. 8.24). На підставі цього рисунка можна показати, що
a0
1
secθ г  h  a0 , (8.78)
a0 2h
1 2
h
де h - відстань до іоносфери; a0 - радіус Землі.
При цьому максимальна частота іоносфери (8.77) досягає найбі-
льшого значення, яке залежать від N і, з урахуванням (8.78), визна-
чається співвідношенням
f max  θг   fкрит secθг .
Оскільки об’ємна густина електронів N в іоносфері змінюється з
висотою, то радіохвилі будь-яких частот f відбиваються й поглина-
ються на різних висотах h. Для кожного іоносферного шару існує
своя критична частота (8.76), при якій у випадку нормального па-
діння хвилі ( = 0о на висоті h виникає ефект повного внутрішнього

292
відбиття (  заломлення = 90о. Порівнюючи (8.76) із (8.73) бачимо, що
критичні та власні частоти іонізованого газу, що його створює той
чи інший шар іоносфери, збігаються.
1
Для шару F2 при N ≈ 2  106 3 на підставі (8.76) f крит ≈ 13 МГц.
см
При куті падіння г, яким визначається випромінювання в бік гори-
зонту Землі, для того самого значення N на висоті 300 км згідно зі
співвідношенням (8.78) дістаємо значення максимальної частоти
f max  θг  ≈ 43 МГц. Таким чином, збільшення кута падіння радіох-
вилі на іоносферу супроводжується зростанням її максимальних ча-
стот, при яких виникає ефект повного внутрішнього відбиття. Тому
для встановлення радіозв’язку із земними об’єктами залежно від
кута  необхідно використовувати частоти, нижчі за 13…43 МГц, а
для встановлення зв’язку з космічними об’єктами - частоти, що їх
перевищують.
Зазначимо, що частоти, які було розраховано, практично повністю
належать до піддіапазону високих частот (декаметрові радіохвилі).

8.6. Особливості поширення радіохвиль

різних частотних діапазонів

8.6.1. Особливості поширення міріаметрових

і кілометрових радіохвиль
Здатність електромагнітних хвиль огинати перешкоди зростає зі
збільшенням довжини хвилі . Тому радіохвилі огинають земну по-
верхню, тобто дифрагують на ній. Оскільки на радіочастотах густи-
на струмів провідності для всіх видів ґрунту значно перевершує гус-
тину струмів зміщення, то поверхневі (земні) хвилі у ґрунті загаса-
ють незначно. Тому поверхневі хвилі можуть поширюватися на відстані
до 3000 км від радіопередавача. Такі відстані значно перевищують відс-
тані прямої видимості для реальних антен. Поверхневі радіохвилі поши-
рюються у приземному шарі, в якому ефект тропосферної рефракції ви-
являється тим сильніше, чим менша довжина хвилі .
Радіохвилі, які поширюються в бік іоносфери, добре відбивають-
ся вдень від шару D, а вночі - від шару E. Електронної густини цих
шарів достатньо для того, щоб на частотах від 3 до 300 кГц іоносфе-
ра набула властивостей провідника. Тому просторова (іоносферна)
хвиля з’являється на поверхні Землі в точках, віддалених від радіо-
передавача на відстань, що перевищує 300…400 км. На відстанях
700…1000 км амплітуди поверхневої та просторової радіохвиль

293
спільномірні. При цьому спостерігається ефект інтерференції - чер-
гування мінімальних і максимальних значень амплітуди результую-
чого поля.
На відстанях, які перевищують 3000 км, присутня тільки просторо-
ва хвиля. Ця радіохвиля може поширюватися на відстані до 20 000 км
через багаторазове послідовне відбиття від нижніх шарів іоносфери та
поверхні Землі, що створюють своєрідний сферичний хвилевід. У цьому
хвилеводі найкраще поширюються радіохвилі довжиною  = 25…30 км.
Позитивні властивості радіохвиль міріаметрового піддіапазону
такі [1; 6 - 11; 15]:
- порівняна стабільність напруженості електричного поля, тобто ві-
дсутність завмирань сигналу при його прослуховуванні;
- малі загасання радіохвиль як у товщі суходолу, так і в товщі
води;
- поширення на порівняно великі відстані.
До недоліків радіохвиль цих піддіапазонів відносять:
- малу частотну ємність;
- неможливість передавання високоякісних мовних сигналів, які
потребують порівняно широкої смуги частот;
- громіздкість антенних пристроїв і неможливість забезпечення
їхніх гостроспрямованих випромінювань;
- необхідність застосування радіопередавачів великої потужності;
- значний рівень атмосферних завад.
Радіохвилі міріаметрового і кілометрового піддіапазонів застосо-
вують для здійснення телеграфного зв’язку на великі відстані,
зв’язку з підземними та підводними об’єктами, для передавання
сигналів часу та метеозведень, у фазових системах радіонавігації,
спостереження за грозовою діяльністю в атмосфері Землі.
Розрахунок амплітуди вектора напруженості, мВ/м, електричного
поля у міріаметровому та кілометровому піддіапазонах можна здій-
снити на основі емпіричної формули Остіна [11; 15]:
r
245 PΣ D θ 0,0014
Em  e 0,6λ
.
r sin θ
У цій формулі r - відстань між передавальною та приймальною
антенами по дузі великого кола, км;  - центральний кут, що відпо-
відає відстані r;  - довжина хвилі, км.

8.6.2. Особливості поширення гектометрових хвиль

У діапазоні гектометрових хвиль ґрунт за своїми властивостями
наближається до напівпровідного середовища, і радіохвилі в ньому
значно ослаблюються. У тропосфері Землі хвилі зазнають ефекту

294
дифракції. Тому поверхнева хвиля частково огинає Землю, трохи
загасає в її ґрунті і поширюється на відстань до 500…700 км. На-
пруженість поля поверхневої хвилі в точці приймання можна розра-
хувати за формулою Шулейкіна - Ван-дер-Поля (8.48).
В іоносферному шарі D, який існує тільки вдень, відбувається
сильне поглинання енергії радіохвиль гектометрового піддіапазону.
Тому в денний час просторова хвиля відсутня і радіозв’язок здійс-
нюється тільки через поширення поверхневої хвилі. У нічний час
шар D відсутній, а шар E для гектометрових хвиль має властивості
провідника. Від нього радіохвилі відбиваються в бік поверхні Землі.
Таким чином, уночі крім поверхневої створюється й просторова ра-
діохвиля, яку можна зареєструвати на відстанях в кілька тисяч кіло-
метрів від радіопередавача. Напруженість електричного поля прос-
торової хвилі розраховують за графіками МСЕ, побудованими на
підставі формул, що враховують явища дифракції радіохвиль у зоні
тіні. У тих точках поверхні Землі, в які одночасно надходять поверх-
неві та просторові хвилі, виникає їхня інтерференція. Максимальна
відстань, на яку поширюється просторова хвиля, залежить від гус-
тини електронів у шарі Е. Тому різниця фаз поверхневої та просто-
рової радіохвиль, що інтерферують, змінюється випадковим чином,
що призводить до завмирань результуючого електричного поля.
У піддіапазоні гектометрових хвиль може виникнути ефект пере-
хресної модуляції, відсутній в усіх інших піддіапазонах. Сутність
цього ефекту така [3; 6]. Під впливом потужної амплітудно-модульо-
ваної радіохвилі в локальному об’ємі шару Е концентрація електро-
нів змінюється за законом обвідної цієї хвилі. Тому якщо крізь цей
об’єм одночасно проходить менш потужна хвиля іншої частоти, то від-
бувається її додаткова модуляція за законом модуляції сигналу потуж-
ної станції. При цьому глибина модуляції може досягати 5-8 %. Радіо-
приймач цю заваду не відокремлює від корисної інформації, вона
обробляється в ньому як корисний сигнал. Через наявність розгля-
нутого ефекту сигнал гектометрового радіопередавача при поши-
ренні може бути додатково промодельованим і потужним грозовим
розрядом.
До переваг гектометрових хвиль можна віднести [1; 6 - 11]:
- добре огинання ними нерівностей рельєфу поверхні Землі;
- наявність тропосферної рефракції, що призводить до збільшен-
ня відстані поширення радіохвиль.
До недоліків належать:
- мала частотна ємність піддіапазону;
- порівняно великі габарити антенних пристроїв радіопередавачів;
- наявність завмирань, середня тривалість яких може досягати
кількох секунд;
- залежність характеристик просторової радіохвилі від неліній-
295
них властивостей іоносфери, що призводять до виникнення ефекту
перехресної модуляції.
Хвилі гектометрового піддіапазону використовують для здійс-
нення радіомовлення, радіонавігації, радіотелефонного та радіотеле-
графного зв’язку.

8.6.3. Особливості поширення декаметрових радіохвиль

Радіохвилі декаметрового піддіапазону можуть поширюватися як
поверхневі, а також і як просторові хвилі. Поверхнева хвиля погано
огинає Землю і сильно згасає у ґрунті. Тому вона поширюється на
відстані, які не перевищують 100 км. Напруженість електричного
поля поверхневої радіохвилі на цих відстанях обчислюють за фор-
мулою Шулейкіна-Ван-дер-Поля. На відстанях понад 100 км напру-
женість електричного поля значно послабленої поверхневої хвилі, на-
приклад вертикально поляризованої, можна розрахувати за номогра-
мами, що дістали назву Берроуза, подібними до наведеного на
рис. 8.25 [1; 6 - 11; 15].
0,01 0,1 1 10 100 1000
1 2ρ
Vзм 60змλ>rзм

Вертикальна
60змλ<rз поляризація
0,1 м

0,01

0,001

Рис. 8.25. Криві Берроуза

Поширення радіохвиль на великі відстані здійснюється просто-

ровою хвилею, яка створюється внаслідок відбиття від шару F. Да-
леке поширення радіохвиль відбувається внаслідок їх багаторазово-
го послідовного відбиття від іоносфери та поверхні Землі. Таким
чином, просторова хвиля поширюється на тисячі кілометрів і може
огинати Землю.

296
 У шарах D і E радіохвиля зазнає часткового поглинання. Оскіль-
ки всі критичні частоти іоносфери перебувають у декаметровому
діапазоні, то для поширення просторової хвилі необхідно забезпечи-
ти такі дві умови. По-перше, робочі частоти мають бути меншими за
максимальні частоти (8.75) для відповідних кутів . Тому на підставі
формули (8.75) вводять поняття максимально застосовної частоти
(МЗЧ) [6], яка є верхньою межею робочого діапазону частот. По-
друге, напруженість поля в точці приймання має бути достатньою
для його реєстрації, тобто ослаблення радіохвилі в іоносфері не по-
винно бути значним. Ослаблення хвилі внаслідок теплових втрат
зростає при зменшенні частоти радіохвилі. Тому впроваджують по-
няття найменшої застосовної частоти (НЗЧ) [6], при якій у точці
приймання напруженість поля стає достатньою для здійснення ра-
діозв’язку.
Для забезпечення надійного радіозв’язку з об’єктами, розташо-
ваними на поверхні Землі, частоту радіопередавача f вибирають з
умов НЗЧ < f < МЗЧ. Оскільки об’ємна густина електронів у шарі F
залежить від часу доби, значення максимальних частот іоносфери
зазнають змін. Це призводить до необхідності відповідної зміни
МЗЧ і, отже, робочої частоти. З метою зменшення теплових втрат в
іоносфері робочу частоту наближають до МЗЧ. При цьому вводять
поняття оптимальної робочої частоти (ОРЧ) [6]:
ОРЧ = 0,85 НЗЧ.
Протягом доби значення ОРЧ вибирають із діапазону:
- удень 7,5…30 МГц (10…25 м),
- уночі 3…8,6 МГц (35…100 м).
Практично МЗЧ розраховують за спеціальними методиками, що
застосовуються на основі експериментальних даних, які регулярно
надходять зі спеціальних станцій спостереження за станом іоносфе-
ри [2; 3]. Напруженість електричного поля просторової хвилі можна
розрахувати, визначивши модуль множника ослаблення радіохвилі
за відомою, але порівняно складною методикою А. Н. Казанцева [1].
Поширення хвиль декаметрового діапазону супроводжується
низкою специфічних ефектів.
При роботі радіопередавача декаметрових хвиль на деякій відс-
тані навколо нього створюється кільцева область, в якій радіохвиля
відсутня. Ця область називається зоною мовчання. Внутрішній раді-
ус цієї зони визначається максимальною відстанню поширення по-
верхневої хвилі, а зовнішній радіус - початковою точкою приймання
просторової радіохвилі.
Значення зовнішнього радіуса, км, зони мовчання із достатньою
точністю можна визначити за формулою:
297
 2
 ζ 
  1
 f крит  .
r (км)  480
  2
 
ζ 
1  0,04     1 
  f крит 
 
 

У цій формулі параметр ζ є максимальною застосовною часто-

тою. При наближенні до зони мовчання з віддаленням від передава-
ча чутність сигналу зменшується, а згодом радіозв’язок припиняєть-
ся зовсім. Надалі зі збільшенням відстані радіозв’язок відновлюєть-
ся внаслідок появи просторової радіохвилі. Площа зони мовчання
зменшується в разі зростання потужності радіопередавача та відпо-
відного вибору робочої частоти.
Ефект завмирання радіохвиль у декаметровому піддіапазоні ви-
являється більшою мірою, ніж у гектометровому піддіапазоні
[1, 6 - 11; 15]. Тут існує кілька причин завмирання хвиль. Однією з
них є інтерференція просторових радіохвиль, що надходять у точку
приймання після одно- та багаторазового відбиття від іоносфери.
При цьому фазовий зсув між хвилями змінюється з часом відповідно
до зміни N, тобто фактично за випадковим законом. Іншими причи-
нами є інтерференція радіохвиль, які розсіюються на локальних не-
однорідностях іоносфери, а також інтерференція звичайних і незви-
чайних радіохвиль. За одну хвилину в точці приймання може
з’явитися 6 - 16 завмирань. Для зменшення глибини завмирань за-
стосовують приймання на дві антени, які відсунуті одна від одної і
розташовані на прямій, перпендикулярній до напряму на переда-
вальну антену. Відстань між приймальними антенами дорівнює
приблизно 10 (спосіб рознесеного приймання).
Ефективним засобом боротьби із завмираннями є приймання на
дві антени з ортогональними поляризаціями, а також - на антену з
вузькою діаграмою спрямованості.
Можлива ситуація, коли в точку приймання просторова хвиля
надходить найкоротшим шляхом, наприклад після одноразового ві-
дбиття від нижньої межі шару F, а потім надходить хвиля, яка від-
билася від вище розташованої області цього шару або після багато-
разового такого відбиття. При цьому другий сигнал, загаяний відносно
першого, називається радіолуною [6]. При підвищенні густини елек-
тронів у шарі F радіохвиля може багаторазово відбиватися від іоно-
сфери, обгинаючи земну кулю. При цьому другий сигнал загаюється
відносно першого приблизно на 0,1с. Спостерігається навколосвітня

298
радіолуна. Ефект радіолуни погіршує якість радіозв’язку, оскільки
може призвести до появи несправжніх імпульсів при передаванні
телеграфної або цифрової інформації, а також до виникнення ревер-
берації при радіотелефонії. Явище радіолуни зменшується при за-
стосуванні гостроспрямованих антен і відповідного вибору таких
робочих частот, при яких радіохвиля поширюється за більш довгою
траєкторією.
Просторова радіохвиля після відбиття від земної поверхні поши-
рюється в різних напрямах. При цьому частка енергії розсіяної хвилі
після повторного відбиття від іоносфери повертається до місця роз-
ташування радіопередавача і може бути зареєстрованою радіопри-
ймачем. Поява зворотно розсіяних радіохвиль називається ефектом
Кабанова [6]. Цей ефект може бути застосований, наприклад, для
загоризонтної радіолокації протяжних споруд та об’єктів.
До позитивних властивостей декаметрових хвиль можна віднести:
- незначне поглинання радіохвиль іоносферою Землі;
- можливість здійснення далекого радіозв’язку при відносно не-
великих габаритах антен і потужностях радіопередавачів;
- велику ємність піддіапазону.
До недоліків декаметрових хвиль відносять:
- залежність умов поширення від стану іоносфери;
- наявність глибоких завмирань;
- наявність зон мовчання;
- наявність радіолуни.
Радіохвилі декаметрового піддіапазону застосовують для ра-
діозв’язку між об’єктами, розташованими на поверхні Землі, з літа-
льними апаратами, для загоризонтної радіолокації.

8.6.4. Особливості поширення метрових радіохвиль

У піддіапазоні метрових і більш коротких хвиль усі види ґрунтів,
окрім води, характеризуються властивостями діелектриків. Тому
теплові втрати поверхневої хвилі, яка поширюється над сушею,
практично відсутні. Однак через малі довжини радіохвиль вони по-
гано огинають сферичну поверхню Землі. Тому поверхневі хвилі
поширюються на незначні відстані, які не на багато перевищують
відстань прямої видимості r0. На більші відстані метрові хвилі мо-
жуть поширюватися лише просторовою хвилею. Поява такої хвилі
залежить від стану іоносферного шару F. Для хвиль метрового діа-
пазону цей шар звичайною мірою характеризується властивостями ді-
електрика і є радіопрозорим, тобто не відбивальним середовищем. Од-
нак у період підвищеної сонячної активності об’ємна густина електро-
299
нів узимку вдень може досягати таких значень, що шар F стає відбива-
льним для хвиль довжиною 6…8 м. На цих довжинах хвиль можна
здійснити радіозв’язок на відстані 3500…4000 км. Дальній радіозв’язок
на відстані 1000…2500 км можливий і в разі появи нерегулярних спо-
радичних шарів іоносфери ES. Такі шари можуть з’являтися влітку
вдень на трасі між радіопередавачем і радіоприймачем [1; 6 - 11; 15].
Локальні неоднорідності іоносфери, які створюються у шарах D
(уночі) і E (удень) на висотах 70…90 км, призводять до розсіювання
радіохвиль метрового діапазону при  < 5 м. Якщо діаграми спрямо-
ваності антен передавача і приймача перехрещуються на цих висо-
тах, то внаслідок іоносферного розсіювання можливе здійснення
радіозв’язку на відстані від 900 до 2300 км.
Для радіозв’язку за рахунок іоносферного розсіювання необхідні
радіопередавачі з потужністю випромінювання не менш ніж 10 кВт і
антени з коефіцієнтом підсилювання 20…30 дБ.
Радіосигнали, які з’явилися внаслідок іоносферного розсіювання
радіохвиль, зазнають глибоких завмирань.
При розрахунках напруженості поля на відстанях r < 0,2r0 (5…6 км)
для високо піднятих антен використовують звісну інтерференційну
формулу (8.31) або формулу Введенського з урахуванням обмежень
її застосування. Якщо антени є низькорозташованими, то викорис-
товують формулу Шулейкіна - Ван-дер-Поля (8.48).
При розрахунках напруженості електричного поля на відстанях
0,2r0  r  0,8r0 (80…100 км) враховують еквівалентний радіус Землі
та ефект тропосферної рефракції.
До переваг радіохвиль метрового діапазону можна віднести такі
[1; 6 -11; 15]:
- можливість встановлення далекого радіозв’язку із наземними
об’єктами;
- можливість створення спрямованих антен прийнятних габарит-
них розмірів;
- порівняно велику ємність частотного піддіапазону.
Недоліком хвиль метрового піддіапазону є залежність умов їх
поширення в довгохвилевій його частині від стану іоносфери.
Радіохвилі метрового піддіапазону застосовують:
- для забезпечення регулярного зв’язку в межах прямої види-
мості між наземними об’єктами, з літальними апаратами і між ними;
- для здійснення далекого радіозв’язку;
- для радіолокації (застосовується короткохвильова частина під-
діапазону).

300
 8.6.5. Особливості поширення мікрохвиль
До мікрохвиль відносять радіохвилі дециметрового, сантиметро-
вого і міліметрового піддіапазонів. Поверхневі хвилі цих піддіапа-
зонів погано огинають сферичну поверхню Землі та протяжні нерів-
ності її рельєфу. Поширюються поверхневі мікрохвилі в межах пря-
мої видимості. Напруженість поля прямої хвилі в разі високо підня-
тих антен розраховується за інтерференційними формулами, а для
низькорозташованих антен — за формулою Шулейкіна - Ван-дер-
Поля. Земний ґрунт для мікрохвиль є діелектриком. Тому тип ґрунту
не впливає на поширення радіохвиль. На їх поширення істотно
впливають особливості рельєфу, а також штучні протяжні споруди.
Вони призводять до відбиття та розсіювання радіохвиль. Ці власти-
вості мікрохвиль застосовують для радіолокації різноманітних фізи-
чних об’єктів [11].
При організації каналів зв’язку в діапазоні мікрохвиль врахову-
ють особливості рельєфу місцевості й наслідки багатопроменевого
поширення хвиль. Ці наслідки виявляються як завмирання, які зумов-
лені тим, що до точки приймання надходить множина радіохвиль,
які відбиваються і розсіюються об’єктами, розташованими на по-
верхні Землі. Якщо перешкода перекриває лінію прямої видимості
між передавальною та приймальною антенами, то траса називається
закритою. Якщо траса не перекривається перешкодою, то вона на-
зивається відкритою. Напруженість електричного поля в точках
приймання як на закритій, так і на відкритій трасі залежить від роз-
міру та знака просвіту, тобто від відстані від верхнього краю переш-
коди до лінії прямої видимості, оскільки в цьому випадку відбува-
ється перекриття або затінення першої і наступних зон Френеля.
У діапазоні мікрохвиль на трасах протяжністю 100…150 км, які
проходять через гірські хребти висотою 1000…2000 м, стає можли-
вим ефект підсилювання сигналу через розсіювання його на клино-
подібній перешкоді з подальшим додаванням когерентних радіох-
виль, що надходять в точку приймання внаслідок багатопроменево-
го їх поширення. Іноді явище підсилювання на клині реалізують
штучно. Для цього на невеликих узгір’ях установлюють спеціальні
металеві екрани, які виконують функції пасивних ретрансляторів.
Велике місто є специфічним середовищем поширення мікрох-
виль. Його можна ототожнити з сильно перерізаною місцевістю, в
якій можливе багатопроменеве поширення радіохвиль. Якщо між
антенами існує пряма видимість, то висоти їх підвісу відлічуються
від середнього рівня дахів, а розрахунок напруженості електричного
поля виконують за інтерференційними формулами. Виявлено, що у
місті напруженість поля хвиль дециметрового та сантиметрового

301
піддіапазонів у 3 - 5 раз менша, ніж на відкритій місцевості. Це пос-
лаблення слід враховувати при корекції розрахунків, виконуваних за
стандартними методиками в разі відсутності прямої видимості між
передавальною та приймальною антенами. Ще більше знижується
напруженість поля всередині приміщень. Порівняно з напруженістю
поля над дахом у верхніх поверхах будинків напруженість поля
знижується до 3 - 7 %, а на нижніх - до 10 - 40 %.
На відстанях, які перевищують відстань прямої видимості, мік-
рохвилі поширюються, в основному, внаслідок тропосферної рефра-
кції та розсіювання на тропосферних неоднорідностях. Якщо стан
тропосфери такий, що існують умови, за яких можлива надрефрак-
ція, то дециметрові та сантиметрові хвилі поширюються в своєрід-
ному хвилеводі, однією зі стінок якого є поверхня Землі, а другою -
відповідний шар тропосфери. Виникнення тропосферного хвилево-
ду є епізодичним явищем, тому відповідний радіозв’язок є нестій-
ким і практично не використовується.
Але можливість появи тропосферних хвилеводів необхідно вра-
ховувати при оцінюванні електромагнітної обстановки з метою ви-
явлення можливих радіозавад у лінії радіозв’язку.
При поширені в атмосфері Землі мікрохвилі, які належать до різ-
них частотних піддіапазонів, зазнають різного загасання. Напри-
клад, хвилі, коротші за 3-5 см, сильно послаблюються в гідрометео-
ритах (дощ, сніг, туман). Загасання у водяних парах зазнають хвилі,
коротші за 1,35 см. Міліметрові хвилі зазнають сильного загасання в
кисні та водні, що входять до складу атмосфери.
Для мікрохвиль іоносфера є радіопрозорою, оскільки всі її критичні
частоти перебувають у декаметровому піддіапазоні. Тому мікрохвилі
використовують для радіозв’язку з космічними об’єктами та між ними.
Позитивні якості мікрохвиль такі [1; 6 - 11; 15]:
- велика ємність частотного піддіапазону;
- можливість створення малогабаритних гостроспрямованих антен;
- незалежність якості радіозв’язку від наявності атмосферних за-
вад;
- стійкість радіозв’язку.
Недоліки мікрохвиль такі:
- залежність умов поширення радіохвиль та якості радіозв’язку
від рельєфу місцевості та її покриття;
- наявність смуг частот, непридатних для практичного викорис-
тання через значне загасання радіохвиль у гідрометеоритах та атмо-
сферних газах.
Мікрохвилі використовують для здійснення:
- радіорелейного та тропосферного зв’язку;
302
 - радіозв’язку з літальними та космічними апаратами.
Таким чином, з’ясовано коло питань, що стосуються збудження,
поширення та використання радіохвиль. Практичне значення наве-
деного матеріалу полягає в тому, що за його допомогою можна
розв’язувати електродинамічні задачі з метою прогнозування про-
ходження радіохвиль різних частот у реальних природних умовах і
використання їх як носіїв інформації з однієї точки простору (антена
радіопередавача) в іншу (антена радіоприймача).

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. В яких випадках електромагнітні поля називають ра-

діохвилями? Для чого їх збуджують у просторі? Якими
пристроями?
2. Якою є структура атмосфери Землі? Які види поши-
рення радіохвиль в атмосфері Землі можливі?
3. Як розрахувати значення напруженості електричного
поля радіохвилі, що поширюється у вільному просторі?
4. Як залежить потужність, що виникає в приймальній
антені, від напруженості електричного поля в точці прий-
мання і від потужності випромінювання антени радіопере-
давача?
5. У чому полягає сутність механізму створення зон
Френеля, яким є їхній фізичний зміст?
6. Від яких обставин залежить площа окремої кільцевої
зони Френеля? В якому кількісному співвідношенні перебу-
вають площі зон Френеля різних номерів? Яку форму ма-
ють поверхні, які обмежують області простору, що є іс-
тотними при поширенні радіохвиль?
7. Як визначити контури ділянки поверхні Землі, яка бе-
ре участь у процесі відбиття радіохвиль у бік приймальної
антени?
8. За яких умов електричне поле в точці приймання на-
буває інтерференційного характеру? У чому полягає фізич-
ний зміст явища інтерференції радіохвиль над поверхнею
Землі і як він виявляється?
9. В який спосіб при розрахунках можна врахувати вплив
сферичності Землі на напруженість електричного поля при
високо піднятих антенах?

303
 10. Яким чином можна врахувати вплив ґрунту на на-
пруженість електричного поля земної хвилів разі низькоро-
зташованих антен?
11. Якими є параметри нормальної тропосфери і з якою
метою вони впроваджуються?
12. За яких умов градієнт коефіцієнта заломлення тро-
посфери від’ємним, а за яких — додатний? До чого це при-
зводить?
13. Від яких факторів і як залежить радіус кривизни
променя,
уздовж якого поширюється радіохвиля в тропосфері Землі?
14. З якою метою і яким чином упроваджується понят-
тя екві-валентного радіуса Землі? Визначте абсолютну ве-
личину цього радіуса.
15. Від яких факторів і яким чином залежать види ре-
фракції у тропосфері Землі? Зобразіть відносно криволі-
нійних променів для кожного виду рефракції сліди відповід-
них фронтів хвиль, що поширюються у просторі. Відсте-
жуючи рух фронту хвилі відносно сферичної поверхні Землі,
поясніть, до чого призводить явище тропосферної рефрак-
ції?
16. У чому полягає сутність явища гіромагнітного резо-
нансу в іоносфері Землі? Якими обставинами він спричиня-
ється? Чому гіромагнітний резонанс відсутній у тропос-
фері (стратосфері)? Чим відрізняються звичайні та незви-
чайні радіохвилі? До чого призводить їх наявність?
17. У чому полягає сутність механізму виникнення іоно-
сфери Землі і якими є її характерні особливості як середо-
вища поширення радіохвиль?
18. За яких умова і чому радіохвиля, яка збуджується на-
земним радіопередавачем, відбивається від іоносфери в бік
Землі або вже не повертається до неї?
19. Які специфічні проблеми виникають при застосуван-
ні радіохвиль у кожному з частотних піддіапазонів? Якими
обставинами вони зумовлені?
20. Які радіослужби доцільно розміщувати в тому чи
іншому
частотному діапазоні і чому?

304
 ЗАДАЧІ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО
РОЗВ’ЯЗУВАННЯ
1. Визначити амплітуди напруженості електричного поля, яке
збуджується у вільному просторі півхвильовим симетричним вібра-
тором на відстані r = 100 км від нього в межах тілесного кута, що
дорівнює 90о , якщо на вхід вібратора підводиться потужність
PA = 0,1 кВт.
2. Визначити радіуси та площі п’яти перших зон Френеля на від-
стані 0,3r від точкового випромінювача, якщо довжина траси r = 60 км,
довжина хвилі 30 м.
3. Приймальна та передавальна антени рознесені на відстань
r = 100 км і мають однакові висоти підвісу h1= h2= h = 16 м над зем-
ною поверхнею. Визначити коефіцієнт послаблення радіохвилі V при її
поширенні над поверхнею, яка характеризується відносною діелектри-
чною проникністю ε r г  5 та питомою провідністю g г = 0,2 См/м, як-
що довжина хвилі λ = 0,2 м (антена є високопіднятою).
4. Приймальна та передавальна антени рознесені на відстань
r = 100 км і мають однакові висоти підвісу h1= h2= h = 16 м понад
підстилальною поверхнею (ґрунтом). Визначити коефіцієнт ослаб-
лення радіохвилі V при її поширенні над поверхнею, яка характе-
ризується відносною діелектричною проникністю ε r г  5 та пито-
мою провідністю g г = 0,2 См/м , якщо довжина хвилі λ = 200 м (ан-
тена є низькорозташованою).
5. Визначити значення радіуса кривини траєкторії радіохвилі в
тропосфері, який відповідає значенню еквівалентного радіуса Землі.
6. Спираючись на рис. 8.17, визначити діапазони частот Ленгмю-
ра і діапазони критичних частот для кожного шару іоносфери.

305
 ПІСЛЯМОВА
Сподіваємось, що навчання за допомогою цього підручни-
ка надало вам можливість оволодіти фізичними і математич-
ними основами загальної електродинаміки, усвідомити прин-
ципи побудови численних структур електромагнітних полів,
що збуджуються і поширюються в
різноманітних типах ліній передавання сигналів, у вільному та
навколоземному просторі, а також сприяло розумінню прин-
ципів функціонування окремих елементів трактів надвисоких
частот та особливостей типів коливань в об’ємних резонато-
рах, допомогло розібратися в принципах перетворення енергії
певних електричних кіл в енергію радіохвиль і навпаки, тобто -
у принципах функціонування антенних пристроїв.
Розуміння цих базових для сучасного радіоінженера пи-
тань, незалежно від його вузької спеціалізації, допоможе вам
надалі професійно розв’язувати проблеми, пов’язані з практи-
чним застосуванням електромагнітних полів і хвиль будь-
якого частотного діапазону, питання забезпечення ра-
діозв’язку, радіомовлення, телебачення, а також задачі,
пов’язані з необхідністю забезпечення електромагнітної сумі-
сності радіоелектронних засобів, електромагнітної безпеки
людини. При цьому доцільно мати на увазі, що межа, яка ві-
докремлює сучасну побутову електронну апаратуру від про-
фесійної, є вельми умовною, оскільки побутова апаратура
останнього покоління доволі складна і кількість її постійно
зростає, а крім того – сьогодення характеризується дуже жор-
сткими вимогами до параметрів і характеристик електромагні-
тних полів у побутових умовах. Тому фахівці в галузі техніч-
ної електродинаміки будуть затребуваними завжди.

306
 СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Справочник по волоконно-оптическим линиям связи / Л. М. Андрушко,
В. А. Вознесенський, В. Б. Каток и др.. — К. : Техника, 1988. — 240 с.
2. Баскаков С. И. Электродинамика и распространение радиоволн /
С. И. Баскаков. — М. : Высш. шк., 1992. — 416 с.
3. Булах Є. Г. Основи векторного аналізу та теорія поля / Є. Г. Булах, В М. Шу-
ман. — К. : Наук. думка, 1998. — 360 с.
4. Вольман В. И. Техническая электродинамика / В. И. Вольман, Ю. В. Пи-
менов. — М. : Связь, 1971. — 487 с.
5. Гольдштейн А. Д. Электромагнитные поля и волны / А. Д. Гольдштейн,
Н. В. Зернов. — М. : Сов. радио, 1971. — 662 с.
6. Грудинская Г. П. Распространение радиоволн / Г. П. Грудинская. — М. :
Высш. шк., 1975. — 280 с.
7. Іванов В. О. Електростатика та магнітостатика: тексти лекцій / В. О. Іва-
нов, Є. І. Габрусенко. — К. : КМУЦА, 1999. — 64 с.
8. Іванов В. О. Змінні електромагнітні поля та хвилі: тексти лекцій /
В. О. Іванов, Є. І. Габрусенко. — К. : НАУ, 2000. — 62 с.
9. Іванов В. О. Лінії передачі та резонансні системи в діапазоні НВЧ /
В. О. Іванов, Є. І. Габрусенко. — К. : КМУЦА, 1999. — 48 с.
10. Іванов В. О. Поширення радіохвиль: Тексти лекцій / В. О. Іванов, Є. І. Габ-
русенко. — К. : НАУ, 2002. — 64 с.
11. Ільницький Л. Я. Антени та пристрої надвисоких частот: підруч. для
ВНЗ / Л. Я. Ільницький, О. Я. Савченко, Л. В. Сібрук; за ред. Л. Я. Ільниць-
кого. — К. : Укртелеком, 2003. — 496 с.
12. Марков Г. Т. Электродинамика и распространение радиоволн / Г. Т. Мар-
ков, Б. М. Петров, Г. П. Грудинская. — М. : Сов. радио, 1979. — 376 с.
13. Никольский В. В. Электродинамика и распространение радиоволн /
В. В. Никольский, Т. И. Никольская. — М. : Наука, 1989. — 544 с.
14. Петров Б. М. Электродинамика и распространение радиоволн / Б. М. Пет-
ров. — М. : Горячая линия-Телеком, 2003. — 560 с.
15. Пименов Ю. В. Техническая электродинамика / Ю. В. Пименов,
В. И. Вольман, А. Д. Муравцов. — М. : Радио и связь, 2000. — 536 с.
16. Радіотехніка: енциклопедичний навчальний довідник / За ред. Ю. Л. Ма-
зура, Є. А. Мачуського, В. І. Правди. — К. : Вища шк., 1999. — 838 с.
17. Сена Л. А. Единицы физических величин и их размерности / Л. А. Сена. —
М. : Наука, 1977.
18. Черенкова Е. Л. Распространение радиоволн / Е. Л.Черенкова, О. В. Чер-
нышов. — М. : Радио и связь, 1984. — 272 с.

307
 ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА ........................................................................................................... 3
ВСТУП ....................................................................................................................... 4
Р о з д і л 1. ЕЛЕКТРОСТАТИЧНІ ПОЛЯ ......................................................... 7
1.1. Точковий електричний заряд ........................................................................... 8
1.2. Закон Кулона ....................................................................................................... 6
1.3. Характеристики електричного поля.................................................................. 8
1.4. Рівність Гауса - Остроградського в інтегральній формі ............................... 10
1.5. Рівність Гауса - Остроградського в диференціальній формі ........................ 13
1.6. Теорема Гауса - Остроградського ................................................................... 16
1.7. Робота сил та потенціал електростатичного поля ......................................... 17
1.8. Еквіпотенціальні поверхні. Градієнт потенціалу ........................................... 19
1.9. Рівняння Пуассона -Лапласа ........................................................................... 22
1.10. Граничні умови електростатики .................................................................... 25
1.10.1. Граничні умови для тангенціальних складових вектора Е .............. 25
1.10.2. Граничні умови для нормальних складових вектора Е .................... 27
1.10.3. Граничні умови для потенціалу електричного поля ........................... 30
1.10.4. Граничні умови на поверхні ідеального провідника .......................... 31
Питання для самоконтролю .................................................................................. 32
Задачі для самостійного розв’язування ................................................................. 34
Р о з д і л 2. МАГНІТОСТАТИЧНІ ПОЛЯ........................................................ 36
2.1. Магнітне поле постійного струму. Закон Біо - Савара ................................. 36
2.2. Закон повного струму в інтегральній формі .................................................. 39
2.3. Закон повного струму в диференціальній формі ........................................... 43
2.4. Теорема Стокса ................................................................................................. 46
2.5. Оператор Гамільтона ........................................................................................ 47
2.6. Розв’язання прямої задачі магнітостатики в загальному вигляді ................. 50
2.7. Граничні умови магнітостатики ...................................................................... 52
2.7.1. Граничні умови для тангенціальних складових вектора Н ............... 53
2.7.2. Граничні умови для нормальних складових вектора Н ..................... 54
2.7.3. Граничні умови на поверхні ідеального провідника ............................ 56
Питання для самоконтролю .................................................................................. 57
Задачі для самостійного розв’язування ................................................................ 59
Р о з д і л 3 . ЗМІННІ ЕЛЕКТРОМАГНІТНІ ПОЛЯ ТА ХВИЛІ .................. 61
3.1. Вступ у теорію змінних полів .......................................................................... 61
3.2. Закон збереження електричного заряду ......................................................... 61
3.3. Перше рівняння Максвелла ............................................................................. 63
3.4. Друге рівняння Максвелла............................................................................... 65
3.5. Повна система рівнянь Максвелла .................................................................. 66
3.6. Рівняння Максвелла в комплексній формі ..................................................... 67
3.7. Класифікація середовищ за провідністю ........................................................ 69
3.8. Закон збереження енергії електромагнітного поля.
Теорема Умова - Пойнтінга ............................................................................. 70
3.9. Хвильові рівняння ......................................................................................... 73
3.10. Класифікація електромагнітних хвиль.

308
 Поняття про однорідні плоскі хвилі ............................................................. 75
3.11. Поляризація однорідних плоских хвиль ....................................................... 77
3.12. Хвильові рівняння для однорідних плоских хвиль ...................................... 78
3.13. Поширення однорідних плоских хвиль у напівпровідникових
середовищах ................................................................................................... 80
3.14. Поширення однорідних плоских хвиль у діелектричних
та провідних середовищах ............................................................................ 86
3.15. Поверхневий ефект у провідниках ................................................................ 88
3.16. Електродинамічні потенціали........................................................................ 90
3.17. Елементарний електричний вібратор............................................................ 97
3.17.1. Близька зона ...................................................................................... 100
3.17.2. Далека зона ........................................................................................ 102
3.18. Елементарний рамковий вібратор ............................................................... 105
3.19. Елементарний щілинний вібратор .............................................................. 107
3.20. Елемент Гюйгенса ........................................................................................ 108
Питання для самоконтролю ................................................................................ 109
Задачі для самостійного розв’язування ............................................................... 111
Р о з д і л 4. ХВИЛІ В СПРЯМОВУЮЧИХ СИСТЕМАХ ............................ 113
4.1. Структура та параметри електромагнітної хвилі над плоскою
ідеально провідною поверхнею ..................................................................... 113
4.1.1. Хвильові явища над ідеально провідною поверхнею ......................... 113
4.1.2. Фазова і групова швидкості хвилі ........................................................ 115
4.1.3. Довжина стоячої та біжучої хвиль ....................................................... 117
4.2. Структура поля над ідеально провідною поверхнею .................................. 119
4.3. Хвилі в радіохвилеводах з поперечним перерізом
прямокутної форми ........................................................................................ 127
4.3.1. Поздовжньо-магнітні хвилі ................................................................... 127
4.3.2. Поздовжньо-електричні хвилі .............................................................. 131
4.3.3. Структура струмів у стінках і порожнинах хвилеводу....................... 132
4.3.4. Основні співвідношення для хвиль у хвилеводі ................................. 134
4.3.5. Середня потужність, що передається хвилеводом ............................. 136
4.3.6. Хвиля основного типу і хвилі вищих порядків ................................... 138
4.3.7. Коефіцієнт поширення хвилі у хвилеводі ........................................... 139
4.3.8. Вибір поперечних розмірів хвилеводу, що працює
із хвилею основного типу ..................................................................... 141
4.3.9. Спеціальні види хвилеводів .................................................................. 142
4.4. Хвилеводи з поперечним перерізом круглої форми .................................... 143
4.5. Інші види ліній передавання в діапазоні надвисоких частот ...................... 146
4.5.1. Двопровідна лінія передавання ............................................................ 146
4.5.2. Коаксіальна лінія передавання ............................................................. 147
4.5.3. Смужкові лінії передавання .................................................................. 148
4.5.4. Загальні характеристики ліній передавання ........................................ 150
4.6. Резонансні системи в діапазоні надвисоких частот ..................................... 153
4.6.1. Порожнисті об’ємні резонатори ........................................................... 153
4.6.2. Коаксіальні об’ємні резонатори ........................................................... 159
4.6.3. Квазістаціонарні об’ємні резонатори ................................................... 161
Питання для самоконтролю ............................................................................... 164
Задачі для самостійного розв’язування .............................................................. 166

309
Р о з д і л 5. ПРИСТРОЇ НАДВИСОКИХ ЧАСТОТ .................................... 167
5.1. З’єднання та зчленування в трактах надвисоких частот ............................ 167
5.2. Хвилевідні переходи ...................................................................................... 169
5.3. Повороти та згини ліній передавання ........................................................... 170
5.4. Обертове зчленування .................................................................................... 172
5.5. Розгалуження хвилеводів ............................................................................... 173
5.6. Хвилевідні мости ............................................................................................ 174
5.6.1. Подвійний хвилевідний трійник........................................................... 175
5.6.2. Кільцевий розподільник ........................................................................ 176
5.6.3. Хвилевідно-щілинний міст ................................................................... 177
5.6.4. Спрямований відгалужувач .................................................................. 178
5.7. Узгоджувальні навантаження для ліній передавання .................................. 179
5.7.1. Коаксіальне узгоджувальне навантаження.......................................... 180
5.7.2. Хвилевідні узгоджувальні навантаження ............................................ 180
5.8. Елементи настроювання хвилевідних трактів.............................................. 181
5.9. Застосування феритів у техніці надвисоких частот ..................................... 184
5.9.1. Гіромагнітні властивості намагнічених феритів ................................. 184
5.9.2. Ефект Фарадея ....................................................................................... 189
5.9.3. Приклади використання намагнічених феритів .................................. 189
5.9.3.1. Циркулятор ................................................................................. 189
5.9.3.2. Ізолятор ....................................................................................... 191
5.9.3.3. Спрямований фазообертач ........................................................ 191
5.9.3.4. Фазовий циркулятор .................................................................. 192
Питання для самоконтролю ................................................................................ 194
Р о з д і л 6. ВОЛОКОННО-ОПТИЧНІ ЛІНІЇ ПЕРЕДАВАННЯ ................ 196
6.1. Аналогія радіохвилеводів та світловодів...................................................... 196
6.2. Обґрунтування конструкції волоконно-оптичних ліній
передавання ..................................................................................................... 198
6.3. Пристрої вводу-виводу енергії ВОЛП .......................................................... 203
6.4. Подільники та суматори потужності світлових хвиль ................................ 204
6.5. Спрямовуючі відгалужувачі та змішувачі світлових хвиль ........................ 205
6.6. Приклади застосування ВОЛП в авіації та космонавтиці ........................... 206
Питання для самоконтролю ................................................................................ 208
Задачі для самостійного розв’язування .............................................................. 209
Р о з д і л 7. АНТЕННІ ПРИСТРОЇ .................................................................. 210
7.1. Радіолінія та її особливості ............................................................................ 210
7.2. Характеристики та параметри антен ............................................................. 212
7.3. Проводові антени............................................................................................ 216
7.3.1. Симетричні вібраторні антени .............................................................. 216
7.3.2. Багатовібраторні антенні системи ........................................................ 220
7.3.3. Несиметричні вібраторні антени .......................................................... 222
7.3.4. Рамкова антена ....................................................................................... 224
7.3.5. Спіральні антени .................................................................................... 225
7.4. Апертурні антени ............................................................................................ 227
7.5. Антенні решітки ............................................................................................. 231
Питання для самоконтролю ............................................................................... 236
Задачі для самостійного розв’язування .............................................................. 237
Р о з д і л 8. ПОШИРЕННЯ РАДІОХВИЛЬ ................................................... 238
8.1. Поширення радіохвиль в атмосфері Землі ................................................... 238
8.1.1. Радіохвилі та їх поділ на піддіапазони................................................. 238

310
 8.1.2. Класифікація радіохвиль за видами поширення ................................. 240
8.2. Поширення радіохвиль у вільному просторі................................................ 243
8.2.1. Формула ідеального радіопередавання ................................................ 243
8.2.2. Область простору, яка є істотною при поширенні радіохвиль .......... 247
8.3. Вплив поверхні Землі на поширення радіохвиль ........................................ 251
8.3.1. Особливості трас поширення земних хвиль ........................................ 252
8.3.2. Область простору, яка є істотною при відбитті радіохвиль ............... 255
8.3.3. Напруженість поля в освітленій зоні при
високопіднятих антенах ........................................................................ 257
8.3.4. Вплив сферичності Землі на напруженість електричного
поля високопіднятих антен ................................................................... 261
8.3.5. Вплив нерівностей поверхні Землі на умови
поширення радіохвиль ......................................................................... 264
8.3.6. Напруженість електричного поля низькорозташованих антен .......... 266
8.3.7. Загальні відомості про розрахунки напруженості
електричного поля в затіненій області простору ................................ 269
8.4. Вплив тропосфери Землі на поширення радіохвиль ................................... 269
8.4.1. Стисла характеристика тропосфери як середовища
поширення радіохвиль .......................................................................... 269
8.4.2. Рефракція радіохвиль у тропосфері ..................................................... 272
8.4.3. Еквівалентний радіус Землі .................................................................. 275
8.4.4. Види тропосферної рефракції ............................................................... 276
8.4.5. Загальні відомості про відбиття й розсіювання
хвиль на неоднорідностях тропосфери ................................................ 277
8.4.6. Поглинання енергії радіохвиль у тропосфері...................................... 280
8.5. Поширення радіохвиль в іоносфері .............................................................. 280
8.5.1. Джерела іонізації атмосфери ................................................................ 280
8.5.2. Утворення іоносфери в реальній атмосфері ........................................ 281
8.5.3. Поширення радіохвиль в однорідному
іонізованому газі ................................................................................... 283
8.5.4. Явище гіромагнітного резонансу ......................................................... 287
8.5.5. Вплив магнітного поля Землі на поширення
радіохвиль в іоносфері .......................................................................... 288
8.5.6. Заломлення та відбиття радіохвиль в іоносфері ................................. 290
8.6. Особливості поширення радіохвиль різних частотних діапазонів ............. 293
8.6.1. Особливості поширення міраметрових
та кілометрових хвиль ........................................................................... 293
8.6.2. Особливості поширення гектометрових хвиль ................................... 294
8.6.3. Особливості поширення декаметрових радіохвиль ............................ 296
8.6.4. Особливості поширення метрових радіохвиль ................................... 299
8.6.5. Особливості поширення мікрохвиль.................................................... 301
Питання для самоконтролю .......................................................................... 303
Задачі для самостійного розв’язування ........................................................ 305

ПІСЛЯМОВА ......................................................................................................... 306

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ ....................................................................................... 306

311