Теоретико методологічні проблеми психології

1
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Львівський національний університет імені Івана Франка
Кафедра психології
Н.П.Гапон
Методичні вказівки
до курсу та опорний конспект лекцій
«ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ПСИХОЛОГІЇ»
для студентів 5 курсу
напрямів підготовки 8.03010201
за спеціальністю «Психологія»
та для студентів заочної форми навчання
2014
2
ЗМІСТ
1.Мета та завдання навчальної дисципліни…………………………………………….….3

2. Навчально-тематичний план курсу…………………………………………………………....…4
Опорний конспект лекцій……………………………………………………………….…5–32
Тема 1. Методологія та теорія як система принципів наукового дослідження………...5
План семінарських занять, завдання для самостійної роботи, література……………….8
Тема 2. Принципи, методи та категорії психології……………………………………..…9
Тема 3. Теоретичні та методологічні проблеми особистост………………………………16
тема 4. Методологічні проблеми психології ххі століття………………………………...28
План семінарських занять, завдання для самостійної роботи, література……………… 32
Система поточного та підсумкового контролю роботи студентів ………………………33
Рекомендована література…………………………………………………………………..34
Контрольні питання до курсу……………………………………………………………….35
Додатки. Тексти літературних джерел для самостійної роботи………………………….38
3
Мета курсу «Методологічні та теоретичні проблеми психології» полягає у створенні

умов для забезпечення методологічної та теоретичної грамотності студентів-магістрів, що
відображається у розумінні ними специфіки методології науки та психологічній практики, її
цілей та функцій, її співвідношення з філософською гносеологією, епістемологією та
філософією науки.
Завдання курсу
1. засвоєння студентами основних понять методології науки та загальним
категоріальним апаратом психології;
2. засвоєння зразків та оволодіння навичками методологічного та теоретичного
мислення професіональних психологів
У результаті вивчення даного курсу студент повинен
знати:
– сутність і структуру психологічних теорій;
– структуру і рівні методологічного знання;
– категоріальний лад сучасної психології;
– провідні тенденції розвитку психологічної науки;
– причини методологічних криз, їх ознаки та шляхи подолання;
– психологічні системи та інтегративні концепції психіки та особистості;
– принципи психологічних досліджень: детермінізму, системності, розвитку,
суб’єктності та ін.;
– категоріально-поняттєве дерево психологічної науки;
– персональний внесок видатних учених в розкриття предмету і конструювання
методів дослідження психології;
–– інтегративні науково-психологічні персонологічні теорії, методологічні принципи і
труднощі міждисциплінарної комунікації;
– ідейно-раціоналістичні засади методологічного синтезу та відомі спроби його
реалізації.
– програмовий матеріал, розглянутий на лекційних заняттях й опрацьований
самостійно;
– ключові поняття, категорії та методи академічної та практичної психології;
– закономірності й тенденції розвитку психологічної науки в проекції на певні типи
раціональності;
– напрями і основні здобутки розвитку вітчизняної психологічної науки в історичному
вимірі, а також напрацювання прикарпатських наукових шкіл;
– світовий і міждисциплінарний контекст розвитку психологічної науки.
вміти:
– диференціювати теоретичний, методологічний та парадигмальний аспекти
психологічних досліджень;
– моделювати концептуальну основу і методичну базу конкретних психологічних
досліджень;
– визначати внутрішні суперечності в логіці теоретичного знання, підбирати
адекватний предмету дослідження психологічний інструментарій.
4
Навчально-тематичний план
“МЕТОДИКА ВИКЛАДАННЯ У ВИЩІЙ ШКОЛІ”
для студентів для студентів 5 курсу
Тема заняття К-сть годин

Лек Прак
1 Модуль 1. Тема 1. Методологія та теорія як система 2
. 2
принципів наукового дослідження.
2 Тема 2. Принципи, методи та категорії психології 4 2
.
За 1 модуль 6 4
3 Модуль 2. Тема 3. Теоретичні та методологічні 2 2
проблеми особистості
4 Тема 4. Методологічні проблеми психології ХХІ 2 2
.
століття
Разом за семестр:18 год. 10 8
Навчально-тематичний план
“МЕТОДИКА ВИКЛАДАННЯ У ВИЩІЙ ШКОЛІ”
для студентів для студентів 6 курсу заочної форми навчання
Тема заняття К-сть годин

Лек Прак
1 Модуль 1. Тема 1. Методологія та теорія як система 1
. 2
принципів наукового дослідження.
2 Тема 2. Принципи, методи та категорії психології 2 1
.
3 Модуль 2. Тема 3. Теоретичні та методологічні 2 1
проблеми особистості
4 Тема 4. Методологічні проблеми психології ХХІ 2 1
.
століття
Разом за семестр: 36 год. 8 4
5
МОДУЛЬ 1
Змістовий модуль 1. Методологія та теорія: загальні характеристики
ТЕМА 1. Система методології психології та компоненти наукового пізнання. – 2

год
План:
1. Поняття методології.
2. Методологія науки. Наукова парадигма. Теорія як складова наукового пізнання.
3. Методологія психології. Методологічний підхід у психології (особистісний, віковий,
індивідуальний, діяльнісний, системний).
Література:
1. Бондаренко Л.В. Методологічні та теоретичні проблеми вивчення

психології //Методологічні та теоретичні проблеми вивчення психології”. Опорний
конспект лекцій. – Рhttp://shr.receptidocs.ru
2. Петровский А.В. Основы теоретической психологии / А. В. Петровский,
М. Г. Ярошевский. – М. : ИНФРА – М., 1999. – 528 с.
1. Поняття методології.
Отже, методологія - це вчення про засади, з яких повинен виходити дослідник психічної природи
людини, про правила, яких він повинен дотримуватися в дослідженні, та про засоби, якими він має
користуватись. Методологія базується на своєрідності предмета науки. Методологія також поділяється на
технічну та філософську.
Технічна методологія вивчає зовнішні та спеціальні ознаки явищ, які потребують спеціальних прийомів
дослідження. Технічна методологія психології визначає процедурні особливості як методик психологічного
дослідження, так і методик психологічного впливу.
Філософська методологія пізнає загальні широкі властивості та співвідношення явищ, які взагалі
відрізняють одну науку від інших. Філософською методологією психології є філософія людини (філософська
антропологія). Вона виявляє себе у принципах побудови психологічного дослідження - тобто висхідних
положеннях, які обумовлюють наукову взаємодію психолога із психологічно-змістовними явищами світу.
2. Методологія науки Як відзначалося раніше, методологія поділяється на загальну та конкретну.

Розглядаючи цю тему, необхідно виділити загальні підходи до самої науки і конкретні методи та процедуру
організації наукового знання і наукової діяльності .Завдання науки – отримати нове знання на підставі критерію
істинності.
Виходячи з цього завдання, можна сформулювати основні методологічні принципи науки - це
постійний розвиток самої науки та критерій істинності. Людина опановує навколишній світ, а наука відображує
рівень цього опанування в процесі людської практики.
Наукова парадигма та теорія . Всі види наукових результатів можливо розмістити по шкалі:
“емпіричне - теоретичне”, а саме дослідження відбувається в такій послідовності: одиничний
факт, емпіричне узагальнення, модель, закономірність теорія. В результаті наукового дослідження
відбувається опис реальності, пояснення та прогноз процесів або явищ у вигляді графічної залежності, тексту,
схем, формул тощо. В ідеалі має відбутися відкриття законів та теоретичне пояснення дійсності. У науковому
дослідженні використовуються певні методи, тобто сукупність прийомів та операцій, за допомогою яких
відбувається практичне та теоретичне опанування дійсністю, причому кожні методи мають бути визнані
науковим співтовариством.
Парадигма. Визнаний еталон наукового дослідження, який включає закон, теорію, метод, обладнання
та практичне застосування називається парадигмою. Загалом парадигма (див.-гр. παράδειγμα, paradeigma —
приклад, зразок). У сучасній філософії науки – система теоретичних, методологічних і аксіологічних установок,
які взяті за зразок розв'язування наукових задач і які поділяють всі члени наукового співтовариства.
Термін «парадигма» у філософію науки уперше впровадив позитивіст Густав Бергман, однак
справжній пріоритет у його використанні і поширенні належить Томасу Куну. У своїй книзі «Структура
наукових революцій» (1962). Кун розглянув можливості виділення двох основних аспектів парадигми:
епістемічного й соціального. У епістемічному плані парадигма— це сукупність фундаментальних знань,
6
цінностей, переконань і технічних прийомів, що виступають як зразок наукової діяльності. У соціальному –

згідно з Куном, парадигма – це те, що об'єднує членів наукового співтовариства і, навпаки, наукове
співтовариство складається з людей, які визнають певну парадигму. Як правило, парадигма фіксується в
підручниках, працях учених і на багато років визначає коло проблем і методів їх вирішення в тій чи іншій
галузі науки, науковій школі.
Існування парадигми, на думку Куна, пов'язане з періодами нормальної науки, у рамках яких вони
виконують проективно-програмувальну і селективно-заборонну функції. Зміну парадигми здійснюють за
допомогою наукових революцій, що пов'язано зі своєрідним ґештальт-перемиканням наукового
співтовариства на нову систему світогляду й цінностей. Критика надмірного соціологізму і психологізму в
розумінні парадигма спонукала Куна конкретизувати свою позицію за допомогою введення поняття
«дисциплінарної матриці», синонімічного епістемічному контекстові парадигми. Структура дисциплінарної
матриці містить:
1. символічні узагальнення, що становлять формальний апарат і мову, характерну для конкретної
наукової дисципліни;
2. метафізичні компоненти, що визначають найфундаментальніші теоретичні і методологічні
принципи світорозуміння;
3. цінності, що задають панівні ідеали і норми побудови й обґрунтування наукового знання.
Вчені, які підтримують конкретну теорію, працюють в певній парадигмі. Однак теорія – це тимчасова
споруда, з розвитком життєдіяльності кожна теорія має бути спростованою і замінена новою теорією
Теорія (у широкому розумінні) – комплекс поглядів, уявлень, ідей, спрямованих на трактування та
пояснення певного явища; (у вузькому розумінні) – вища форма організації наукового знання, яка дає цілісне
уявлення про закономірності та існуючі зв’язки певної сфери дійсності – об’єкта даної теорії. Якщо теорією
називається спеціальна форма систематизації наукового знання, то систематизація гуманітарного знання,
отриманого в процесі соціокультурної, правової, політичної, інтелектуальної практики, називається концепцією.
Теорії бувають : якісні ( які формулюються без математики, наприклад ,теорії А.Маслоу або
З.Фрейда); формалізовані ( з математичними розрахунками, наприклад, особистісні конструкти теорії Келлі,
теорія мотивації К.Левіна, інтелекту Ж.Піаже та інші); тохастичні (тобто вірогідні теорії), їх небагато
(наприклад теорія Д.Раша).
Кожна наука починається з наукової проблеми. Але звідки береться проблема? Проблема починається
з дефіциту інформації. Саме коли з”являється “біла пляма”, починається пошук проблеми, тобто питання, на яке
повинен дати відповідь сам науковець. Тоді висувається ГІПОТЕЗА, або наукове передбачення існування самих
явищ, зв’язку між явищами та їхні причини. Гіпотези формулюються у вигляді двох альтернатив. Вона може
бути або спростована або підтверджена, але ніколи не може бути остаточною.Перш ніж почати наукове
дослідження, необхідно визначити ОБ’ЄКТ ( тобто хто або що вивчається), потім уточнюється ПРЕДМЕТ - це
частина реальності в самому об’єкті, яка досліджується. Наприклад, якщо об”єктом дослідження є група
підприємців певної сфери діяльності, то предметом може бути їх мотивація підприємницької діяльності.
Організація дослідження передбачає глибоке і послідовне вивчення наукової літератури з означеної
проблеми, співставлення різних точок зору, а потім необхідна організація дослідження самого емпіричного
матеріалу. Для цього використовуються різні форми спостереження, моделювання, діагностика, експеримент. В
психології використовуються як експериментальні так і неекспериментальні емпіричні методи. Результат
наукового дослідження може бути як позитивним, так і негативним. Слід враховувати, що на хід дослідження
впливають також психологічні характеристики суб”єкта та об”єкта дослідження. Звичайно, кожна наука має
свої особливості наукового дослідження, але для всіх наук існує основний методологічний принцип: “Ідея
народжується необов’язково і випадково, але вмирає неминуче і закономірно.”
Природничі основи психології (до яких можна віднести еволюційну теорію Ч. Дарвіна, вчення І. М.
Сєченова про рефлекси головного мозку та І. П. Павлова про вищу нервову діяльність) довгий час існували у
якості рівних по значенню теоретичним і методологічним основам. Психологія, щоб утвердитись як серйозна
наука, вимушена була спиратися на факти фізіології, навіть коли мала достатньо власне психологічних фактів.
Підкреслювати матеріальність предмету психології - а це було ідеологічно необхідно - дозволяло посилання на
зв'язок психіки із діяльністю нервової системи. Цей зв'язок дійсно існує, але коли він перетворюється на
ототожнення, психологія тим самим перетворюється на фізіологію центральної нервової системи - бо втрачає
власний об'єкт вивчення - психічну реальність.
Методологія ( буквально: “вчення про метод”) - це система принципів, засобів організації та побудови
теоретичної та практичної діяльності, а також вчення про таку систему.
В ХХ столітті в умовах розвитку науки та техніки перед людством виникли глобальні проблеми
екології, демографії, урбанізації, освоєння космосу та інші. Почала розвиватися методологія як вчення про сам
процес пізнавальної діяльності, про його істинність та практичну ефективність. Виникла необхідність
системного аналізу, системного підходу до явищ навколишнього світу і самої людини.– зазначає В. Бондаренко
[ 1]. В межах психології виділяють загальну методологію, згідно якої розглядаються можливості людини
осмислити світ, проблеми суті та існування самої людини. Методологія базується на нових досягненнях науки,
що дає можливість використати ці досягнення для наукового пояснення окремих психологічниїх явищ.
Незважаючи на розгалуженість науки та наукового знання, між науковими системами існує певний Зв’язок,
7
існує також єдине інформаційне поле і сама система наукового знання дозволяє використовувати досягнення
науки для пояснення окремих явищ. Це і є загальна методологія .На його погляд, для вивчення психології
мають методологічне значення досягнення теоретичної фізики, квантової механіки, теорії відносності. Так
сучасна наука теоретично подолала розрив між хвилею та часткою, а теорія єдиного поля допомогла зрозуміти,
що в основі єдиного світу лежить енергія, яка несе в собі інформацію. Завдяки цим досягненням науки стають
зрозумілими пояснення єдності матеріальних часток і свідомості – зазначає мікропсихоаналітик С.Фанті.
Поняття ентропії (закону розповсюдження та перетворення енергії – другого закону термодинаміки) робить
відносним розуміння часу. В активності енергії, в процесі взаємозв’язку та взаємопереходу Порядок змінюється
Хаосом. Споглядаючи світ, людина здатна приписувати всім явищам деякі об’єктивні властивості, в тому числі
і поняття часу.
Теорія єдиного поля, поняття ентропії, голографічна природа світу дозволяють пояснити психічні
процеси, на які спирається трансперсональна психологія. С.Гроф в праціі “За межами мозку” ( 1992, стор. 35 –
36) пише: “Є модуси психоделічних переживань, в яких час здається уповільненим або надзвичайно
прискореним, тече в зворотньому напрямі або повністю трансцендує і припиняє течію. Він може виглядати
таким, що йде по колу або по колу і лінійно відразу, може прямувати по спіральній траєкторії… минуле,
теперішнє і майбутнє по суті накладаються одне на друге і співіснують в теперішньому моменті”.
Як пише В.Налімов в роботі “Реальність нереального” (1995), світ носить спонтанний характер, а
взагалі існує вірогідна онтологія вірогідного світу, психологічний час – це відчуття нашого діяння, а життя,
позбавлене можливості Діяння – це просто стояння в черзі в очікуванні смерті. Взаємодія із світом та іншими
людьми відбувається через семантичне поле за допомогою слів та символів. Квантова механіка виявила, що
мислення впливає на імпульс та енергію частки. Досягнення математики можна використати в аналізі
фізіологічних основ поведінки, сама ж психологія свідомості і особливо безсвідомого залишаються нематема-
тизованими.
Поняття ентропії використовується також для пояснення соціально - психологічних явищ, в тому числі
явищ культурно-психологічних властивостей етносу тощо. Звичайно, треба враховувати, що кожне наукове
знання не носить абсолютного характеру і обов’язково буде спростоване в ході подальшого наукового пошуку.
Методологія психології - теоретичні основи (вихідні теоретичні положення, позиції, категорії)

наукового пізнання та практичної діяльності у психології. Методологія як вищий рівень теоретичного знання
визначає вихідні теоретичні засади, шляхи і методи побудови знань і процесу досягнення результату, в якості
якого в науці виступають теорія, закон, закономірності, а в практиці – позитивні зрушення в предметному світі
та житті людини.
Методологічний підхід у психології – теоретична позиція щодо вивчення психічного явища, його
інтерпретації, впливу на нього. У психології використовуються підходи: особистісний (в т.ч. індивідуальний та
віковий), діяльнісний, системний.
Особистісний підхід полягає в тому, що вивчення, інтерпретація та вплив на психічне явище людини
має здійснюватися в контексті особистості як цілісного утворення.
Віковий підхід полягає в тому, що у дослідженні та навчально-виховній роботі необхідно враховувати
особливості становлення у людини окремих складових психіки та психофізичного розвитку в цілому на
певному віковому етапі, тобто вікові особливості розвитку.
Індивідуальний підхід полягає в тому, що у дослідженні та навчально-виховній роботі необхідно
враховувати індивідуальні властивості людини, які визначають її індивідуальність, неповторність.
Діяльнісний підхід використовується до розуміння 1) суті психічного, форми його існування,
походження, призначення, прояву; 2) формування, розвитку, корекції психічного. Відповідно, до розуміння
психічного потрібно підходити як до того, що: а) існує у формі діяльності (говоримо про психічну діяльність,
що має структуру зовнішньої діяльності); б) породжується в діяльності з метою регуляції цієї діяльності; в)
проявляється (та вивчається) в діяльності; г) формується (розвивається, коригується) в діяльності
(найефективніше - за умови її спеціальної організації).
Системний підхід полягає в тому, що до вивчення психічного явища необхідно підходити як до
системи, тобто цілісної структури, яка складається з елементів, що перебувають у певних зв’язках та
відношеннях.
8
ПЛАН СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ
ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1
Тема 1. Система методології психології як науки
Семінарське заняття - 2 год.

План
1. Дайте визначення: методологія , наукова методологія, парадигма, теорія.
2. Основні елементи теорії. Зміст та співвідношення понять: теорія, ідея (концепція),
принцип, поняття, категорія, судження, умовивід (висновок). Суть та співвідношення
понять “наукове пізнання”, “теорія”, “методологія”.
3. Сутність особистісного підходу: визначення;етапи використання;складові як
методологічного інструмену;особистісно доцентрованої та особистісно відцентрованої
тенденцій;індивідуального та вікового підходів як компонентів особистісного підходу.
Зміст діяльнісного підходу. Сутність системного підходу:визначення;рівні вивчення
психічного явища;етапи системно-струкурного аналізу психічного явища.
Самостійна робота –6 год.

Завдання:
1. Опрацювати лекційний матеріал за конспектом.
2. Підготуватися до семінарського заняття, використавши лекційний матеріал та
законспектувавши рекомендовані до теми літературні джерела.
3. Використовуючи лекційний матеріал та інформацію з літературних джерел з теми,
схематично зобразити співвідношення понять “наукове пізнання”, “теорія”, “методологія”.
4. Підготуватися до модульного контролю №1.
Література зі списку рекомендованої до дисципліни: 1, 2,3,4.

а також додаткова:
– Гордеева О.В. Проблема структуры сознания в трудах Л.С.Выготского // Мир
психологии. – 1999. - №1. – С.111-118.
– Карпенко Л.А. Категориальный анализ понятий общение и коммуникация // Мир
психологии. – 2006. - №4. –С.77-85.
- Максименко С.Д. Структура особистості//Практична психологія та соціальна робота. –
2007. - №1. – С.1-13.
– Маланов С.В. К вопросу о теории сознания в культурно-историческом и
деятельностном подходах к объяснению психических явлений //Мир психологии. – 2003. -
№2. – С.95-104.
–
– Чуприкова Н.И. Система понятий общей психологии и функциональная система
психологической регуляции поведения и деятельности // Вопросы психологии. – 2007. - №3.
– С.3-15.
9
Тема 2. Принципи, методи та категорії психології

1.Принципи психології.
2. Кількісні та якісні методи в психології.
3. Категорії психології.
1. Методологічні та теоретичні проблеми психології: навчальний посібник/ М.С.

Корольчук, Ю.Л. Трофімов, В.І. Осьодло та ін. – К.: Ніка-Центр, 2008. –336 с.
2. Татенко В.О. Сучасна психологія: теоретико-методологічні проблеми: навч. посіб. / В.
О.Татенко. – К.: Вид-во Нац. авіац. ун-ту «НАУ-друк», 2009. – 288 с.
3. Ткаченко О.М. Принципи та категорії психології.-К.: Гол.вид.ВО «Вища школа», 1979.-
198с.
Найбільш повний виклад тих методологічних принципів, що були розроблені у

радянській психології (які хоча й розроблені на засадах філософії діалектичного
матеріалізму, але певним чином відповідають і вимогам західної академічної психології,
побудованої на принципах позитивізму) дає український психолог О. М. Ткаченко. Згідно
автора, суб'єкт (людина) взаємодіє з об'єктом (дійсністю) на трьох основних
рівнях: організму, індивіда, особистості. Ці рівні стають визначальними у тлумаченні
методологічних принципів: детермінізму, відображення, єдності свідомості та діяльності,
розвитку, системно-структурного.
Принцип детермінізму був запропонований С. Л. Рубінштейном у формулюванні
«зовнішнє через внутрішнє» (тобто зовнішні причини впливають на людину, лише
заломлюючись крізь внутрішні умови); О. М. Леонтьєв його переформулював як «внутрішнє
через зовнішнє» (тобто внутрішнє, суб'єкт, діє крізь зовнішнє, й тим себе змінює); О. М.
Ткаченко прийняв обидва формулювання як такі, що складають діалектичну єдність.
• У формулюванні Рубінштейна головне те, що за внутрішнім як суб'єктом визнається
влада самодетермінації (внутрішньої причинної обумовленості психічних явищ); внутрішнє
корегує зовнішні впливи, а значить, воно не повністю залежить від зовнішнього, воно має
власну сутність, розвивається за власною логікою. Самий принцип був необхідним, щоб
вказати на інший тип детермінації у гуманітарному знанні порівняно зі знанням
природничонауковим, де детермінізм є прямим.
• У формулюванні Леонтьєва важливим виявляється вже не те, що внутрішнє (суб'єкт)
діє, а те, що через зовнішнє; тут підкреслено, що діяльність слугує засвоєнню індивідом
соціально вироблених засобів діяльності, соціалізації особистості.
• Ткаченко також не акцентує момент самодетермінації суб'єкта (як чисто психічної
детермінації): у нього діє біопсихічна детермінація (на рівні організму, якому притаманний
реактивний характер організації поведінки); соціопсихичічна (на рівні індивіда - суб'єкта
суспільних відношень у процесі засвоєння готового соціального досвіду); окремий підрівень
соціопсихічної (на рівні особистості, котра досягла спроможності до творчості нового
соціального досвіду).
Принцип відображення (він походить безпосередньо з ленінської теорії відображення), у
найбільш жорсткій формі стверджує, ніби психічне не є саме по собі об'єктивним буттям, а
просто віддзеркалює у свідомості буття зовнішнього світу. Згідно цьому принципу всі
психічні функції за своєю природою є відображувальними; психічне відображення має
сигнальний характер (повідомляє суб'єкта про значущі для нього об'єкти за допомогою
нейтральних подразників). Жодної внутрішньої (сутнісної) єдності у такій відображувальній
системі не передбачено; послідовне застосування цього принципу веде до функціоналізму
(напряму, котрий розглядає психіку-свідомість як засіб адаптації організму до умов
середовища, що змінюються. Цей принцип також можна розглянути на різних рівнях
суб'єкта. На рівні організму психічне відображення забезпечує життєдіяльність суб'єкта, на
10
рівні індивіда - привласнення соціального досвіду, на рівні особистості - творчість соціально

значущих продуктів. Чогось значущого не біологічно або соціально, а просто індивідуально-
психічно психічне відображення не дає, бо віддзеркалює воно тільки щось зовнішнє суб'єкту.
Принцип єдності психіки та діяльності (належить він С. Л. Рубінштейну, але у нього
мова йшла про єдність із діяльністю не психіки, а саме свідомості). Згідно цьому принципу
психіка являє собою внутрішній план діяльності (життєдіяльності, засвоєння соціального
досвіду, його виробництва - відповідно рівням суб'єкта).
У С. Л. Рубінштейна принцип єдності свідомості та діяльності не зводиться до того, що
свідомість виступає внутрішнім планом діяльності, повторює її всередині суб'єкта (ідея
інтеріоризації); він принципово відрізняє свідомість від діяльності. Єдність їх - це не
тотожність. Ця єдність витікає з належності як свідомості, так і діяльності свідомому і
діючому суб'єкту. Особистість стає підставою зв'язку свідомості та діяльності, саме в
особистості й особистістю цей зв'язок реалізується (тобто зв'язок свідомості та діяльності
виявляється особистісно опосередкованим). Це особистісне опосередкування зв'язку
свідомості і діяльності долає функціоналізм: психічні процеси не мають самостійних ліній
розвитку, а розвиваються в процесі розвитку особистості.
Якщо в Рубінштейна центральною категорією в розумінні єдності свідомості й діяльності
виступає суб'єкт (особистість), то в Леонтьєва на його місце підставлена діяльність;
особистісне опосередкування замінене діяльнісним. В Рубінштейна особистості як суб'єкту
належить і свідомість, і діяльність; в Леонтьєва і свідомість, і особистість належать до
діяльності.
Принцип розвитку в діалектико-матеріалістичному тлумаченні є таким: кожному рівню
детермінації відповідає свій тип розвитку (як організм суб'єкт розвивається у процесі
визрівання психофізіологічних своїх підструктур, як індивід - у процесі діяльнісного
привласнення, як особистість - у процесі перетворюючої діяльності. Разом з тим мається на
увазі, що організм, індивіда й особистість також пов'язує між собою певна лінія розвитку - як
три послідовні якісні стадії. Цей розвиток не нагадує саморозгортання психічної сутності,
воно виявляється похідним від розвитку біологічної та соціальної систем.
Системно-структурний принцип бере психіку як систему взаємопов'язаних елементів;
особливий акцент робиться на відкритість системи: взаємодія із біологічною системою (на
рівні організму); із соціальною системою (на рівні індивіда); із культурно-історичними
цінностями суспільства (на рівні особистості). Застосування даного принципу в радянській
психології має ряд особливостей, похідних з певної позитивістської настанови на
первинність соціальної системи по відношенню до індивідуальної психіки (котра набуває
системних якостей ніби саме від суспільства). Л. С. Виготський (чия ідея про «динамічні
смислові системи» спричинила згадану тенденцію), отримав цю настанову, коли вивчав
психічні особливості мовлення. Через структурну лінгвістику Ф. де Соссюра він отримав
уявлення про мову як про систему знаків, кожен з яких отримує певне значення лише
завдяки цілісній системі (котра існує у певний момент у суспільній свідомості). Наслідком
стало уявлення про те, що і свідомість і особистість людини походить від її прилучення до
актуальної соціальної системи.
Згаданий перелік принципів не є єдино можливим! Сучасна онтологічно-
орієнтована психологія, засновником якої є С. Л.Рубінштейн, користується іншими
принципами побудови психологічного дослідження. Найбільш повний перелік цих
принципів наведений київським вченим І. П. Манохою: об'єктивності психологічного
дослідження, багатомірного і багаторівневого існування предмета психології, дослідження
психічних явищ у їх розвитку, творчої самодіяльності, організації розвиваючих та
формуючих психологічних впливів.
Принцип об'єктивності психологічного дослідження вирішує проблему об'єктивного і
суб'єктивного у науковому пізнанні. Цей принцип стверджує, що індивідуальний світ «Я»
людини (предмет психології) існує об'єктивно. Він є цілісним і завершеним у своїй сутності, а
тому немає потреби пояснювати психічне через інші («більш об'єктивні») рівні реальності -
11
біологічне або соціальне. Психічне постає як об'єктивне явище, зміст якого завжди є
суб'єктивним.
Принцип багатомірного і багаторівневого існування предмета психології вказує на те,
що визначення сутності предмета психологічного дослідження можуть стосуватись різних
рівнів його існування, але вони мають бути спорідненими і перебувати в певній ієрархії,
залежно від змістової ієрархії самих рівнів існування даного явища. Дотримання цього
принципу є необхідним у синтетичних дослідженнях на перетині різних галузей науки:
філософії, психології, лінгвістики, соціології та ін.
Принцип дослідження психічних явищ у їхньому розвитку базується на розумінні
індивідуального світу «Я» особистості (предмета психології) як динамічного явища, яке
постійно перебуває у стані зміни. На відміну від принципу розвитку у попередньому
переліку, даний принцип передбачає, що психічне явище розгортається з власної сутності, а
не є пасивним об'єктом вирішальних для розвитку впливів зовні - з біологічної природи або
соціуму.
Принцип творчої самодіяльності (С. Л. Рубінштейн) вказує на основну рушійну силу
розвитку індивідуального світу «Я» людини (предмета психології) та на змістовий напрям
динаміки психічних явищ. Цей принцип вимагає визнання взаємозалежності буття світу і
людини, що утворюються одним і тим же актом творчої самодіяльності, яким особистість
включається в світове ціле, яке її охоплює. І. П. Маноха виділила п'ять основних положень,
що складають у єдності зміст даного принципу:
• про необхідність включення в об'єктивне буття, котре становить модель
конструктивного цілого, елементу творчої конструктивності;
• про те, що об'єктивність суб'єктивного психічного змісту залежить не від того, що він
створений об'єктивними факторами, а від того, чи замикається він в самостійну цілісність;
• про визнання акту творчої самодіяльності таким, що має в якості об'єкту самостійний
світ (об'єктивне буття) й таким, що вибудовує перед суб'єктом світ у цілісності й
завершеності;
• про те, що суб'єкт в актах творчої самодіяльності не лише виявляє себе, але й
створюється, визначається;
• про визначення створюваною суб'єктом діяльністю не тільки завершеного її продукту,
але й багатства самого суб'єкта.
Творча самодіяльність (як шлях розвитку людини, пов'язаний із внутрішньою
детермінацією) альтернативна соціалізації, вирішальному впливу суспільства.
Принцип організації розвиваючих та формуючих психологічних впливів визначає умови, за
яких вплив психолога на психічне явище може дійсно вважатися розвиваючим. Головною
умовою для здійснення такого впливу є «змістове співнастроювання» з предметом, з його
сутністю, з індивідуальною логікою його розвитку. Також цей принцип визначає необхідний
і очікуваний ефект взаємодії психолога із предметом свого дослідження й перетворення.
Теоретичні основи психології утворюють пояснювальні моделі. Ці моделі можуть бути
різного рівня узагальнення. Вони можуть охоплювати психічний світ в цілому, або
стосуватись лише певних класів психічних явищ. Методи теоретизації, які застосовуються
під час створення цих моделей, повинні узгоджуватись із методологічними принципами (не
обов'язково з усіма викладеними вище й тільки з ними - але чітка методологічна
визначеність теоретику необхідна). Психологічні теорії мають зворотній вплив на
методологію. Коли знайдений пояснювальний принцип виявляється більш широким, ніж
теоретичні рамки, в яких його створено, він може поширитися далі й утворити парадигму -
принцип, який домінує в науці протягом якогось часу і набуває в цей час методологічного
значення. Прикладом парадигми може вважатися, наприклад, ленінська теорія
віддзеркалення, яка заперечувала існування психіки як світу, наділеного самостійною
сутністю.
Кількісний та якісний аналіз психічних фактів

12
Кількісний і якісний аналіз дає змогу вивчати особистість, вдаючись до певного методу
дослідження. Кількісний, або варіаційно-статистичний, аналіз полягає в обчисленні коефіцієнтів
правильного розв'язування завдань, частоти повторювання відзначеного психічного явища.
Для порівняння результатів досліджень з різною кількістю завдань або різним кількісним
складом групи користуються не абсолютними, а відносними, здебільшого відсотковими,
показниками.
Здійснюючи кількісний аналіз результатів дослідження, найчастіше обчислюють середнє
арифметичне показників усіх досліджень того чи іншого психічного процесу чи індивідуально-
психологічної особливості. Щоб робити висновки про вірогідність середнього арифметичного,
обчислюють коефіцієнт відхилень від нього окремих показників.
Чим менші відхилення показників окремих досліджень від середнього арифметичного, тим
більш показовим це є для психологічної якості досліджуваної особистості.
Якісний аналіз здійснюється на базі кількісного аналізу, але до нього не зводиться. Якісний
аналіз з'ясовує причини високого чи низького рівня показників, залежність їх від вікових та
індивідуальних особливостей особистості, умов життя та навчання, стосунків у колективі,
ставлення до діяльності тощо.
Кількісний та якісний аналіз результатів дослідження є підставою для психологічної
характеристики людини та висновків про застосування до неї певних виховних або навчальних
заходів.
Психологія особливо чутлива до методологічних проблем.

Психолог стикається з декількома класами психічних феноменів, які уперто
відмовляються підкорятися природничонауковій логіці. Позначимо основні проблеми методу
в психології.
1. Розроблення власного методологічного апарату, вибір наукових методів,
виокремлення принципів дослідження.
2.Проблема адаптації методів, привнесених з інших наук.
3.Проблема адаптації зарубіжних психодіагностичних методик до власного
культурного середовища.
4.Проблема об'єктивності.
5.Проблема етики психологічного дослідження.
13
6.Проблема підвищення психологічної освідченості населення і швидкого

застарівання діагностичних методик.
3. Категорії у психології – найбільш загальні та фундаментальні поняття, які

відображають суттєві, найзагальніші властивості та відношення явищ дійсності й пізнання.
До базових психологічних категорій відносяться категорії відображення, діяльності,
спілкування, особистості.
Відображення – загальна властивість матерії, яка полягає у здатності об’єкта
відтворювати з різною мірою адекватності властивості, структурні характеристики та
відношення інших об’єктів. Психічне відображення, яке здійснюється завдяки діяльності
головного мозку, відтворює властивості об’єктів, що мають сигнальний характер, та
забезпечує адекватність поведінки особи, її регуляцію. Психічне відображення відбувається
на рівнях: сенсорно-перцептивному, уявлення, мисленнєво-мовленнєвому.
Свідомість - вища, притаманна лише людині, форма доцільного ідеального
відображення дійсності, її об’єктивних сталих властивостей, що виконує регулятивну
функцію щодо поведінки, діяльності, спілкування. У психічному плані свідомість виступає
для людини як процес усвідомлення – розуміння та вербалізації суті усвідомлюваного.
Особистість – соціально-психологічна сутність людини, яка формується в результаті
засвоєння нею суспільного досвіду людства (соціалізації) та становлення самосвідомості.
Особистість – це саморегульоване системне утворення, що складається з соціально
значущих психічних властивостей, які забезпечують вибірковість відношень та регуляцію
поведінки людини як поведінки суб’єкта активності.
Діяльність – специфічно людська форма активності людини, що регулюється
усвідомленою метою перетворення навколишньої дійсності. Категорія діяльності охоплює
відношення “суб’єкт-об’єкт”.
Спілкування – форма активності людини, результатом якої є не перетворена
навколишня дійсність – матеріальний чи ідеальний предмет (як у діяльності), а відношення
(стосунки), взаємодія з іншою людиною чи людьми. Категорія спілкування охоплює
відношення “суб’єкт-суб’єкт”.
Намагання зробити з науки загально вживаний і остаточний постулат приводить до
висновків, які не витримують випробування часом. Так, наприклад, сталося з марксистською
ідеологією, яка прагнула дотримуватись марксистського матеріалістичного погляду на всі
явища, в тому числі і на пояснення психіки. Це призвело до хибного пояснення суті людини,
її свідомості, можливостей пізнання, мотивації поведінки, проблем творчості і таке інше.
Існує також приватна методологія як система конкретних методів дослідження
психіки людини і окремих психічних явищ. Історія розвитку методів дослідження в
психології свідчить про використання самоспостереження (інтроспекції), психометрії,
психофізики. Розвиток наукової психології пов’язаний їз застосуванням експериментальних
методів, в тому числі, тих же математичних розрахунків, теорії поля, теорії ймовірності.
Використання математичних методів в аналізі психічних явищ показує, з одного боку,
можливість обчислювання, розрахунків, прогнозів при вивченні поведінки людини, при
розробці управлінських рішень, при аналізі особливостей психіки. З другого боку, саме
математичні методи, використання теорії ймовірності приводять до висновку, що поведінка
людини носить вірогідний характер, а значить, остаточно непередбачувана. Конкретні
методи дослідження психіки не можуть охопити всіх її проявів, тому для пояснення
поведінки людини, особливостей її психіки існує багато методик, в тому числі і проективних,
за допомогою яких при аналізі раціональних та іраціональних особливостей можливо
аналізувати її вірогідну поведінку.
З розвитком наукового знання методологічні принципи змінюються. Так, наприклад,
соціалістична психологія використовувала як основний методологічний принцип, крім
матеріалізму, ще принцип діяльності, за допомогою якого пояснювалося все в психіці
людини. При цьому зовсім відкидався аналіз поведінки по суто ідеологічних мотивах,
14
оскільки поведінкою займалися біхевіористи. Зараз принцип діяльності не розповсюджується

на всі прояви психіки людини, але спостерігається і зовсім неконструктивне ставлення до
цього поняття, коли замість діяльності розглядається тільки активність ( див. “Введение в
психологию” за ред. А.В.Петровського).Зміна наукової парадигми, зміна наукової
методології вимагають критичного підходу, щоб, як казали класики, разом із водою не
викинути і дитину.
ПЛАН СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ.

Тема 2. Принципи та категорії психології

План
1. Сутність основних загальнопсихологічних принципів а) у загальновизнаному
трактуванні, б) за О.М.Ткаченком:принцип детермінізму, принцип відображення,
принцип єдності психіки та діяльності, принцип розвитку, принцип системності.
2. Кількісні та якісні методи дослідження.
3. Категорії психології : відображення у психології:рівні;форми;регуляція дій,
діяльності.Свідомість як ідеальна форма відображення.Категорія діяльності у
психології:визначення, ознаки;структура.Категорія спілкування у
психології:визначення;форми;функції;структура. Категорія особистості у
психології:розкриття суті (на основі співвідношення понять “індивід”, “особистість”,
“індивідуальність”, “суб”єкт і об”єкт” впливів, врахування системної детермінації
розвитку особистості);структура особистості за А.Г.Ковальовим, К.К.Платоновим.
Дискусія на семінарському занятті
Чи завжди застосування методів дослідження повинне ґрунтуватися на певних принципах?
Чи згодні ви з думкою, що неспроможність самоспостереження як методу наукового

дослідження виявляється тільки в суб'єктивізмі тлумачення його результатів?
Чи згодні ви з думкою, що експеримент як метод може бути застосований для дослідження

будь-яких психічних явищ?
Чи можна за допомогою методу тестів досліджувати психологічні закономірності?
Чи всі сфери психіки людини дають можливість вивчати метод аналізу продуктів діяльності?
Чи згодні ви з думкою, що поділ методів на головні і додаткові ґрунтується переважно на

їхніх можливостях охоплювати вивченням більше або менше коло психічних явищ?

Завдання:
законспектувавши рекомендовані до теми літературні джерела.
3. 4. Підготуватися до модульного контролю №1.
Запитання для самостійної роботи
1. Що таке метод наукового дослідження?

15
2. Які методи належать до групи головних?

3. Які методи належать до групи додаткових?
4. Якими є вимоги до застосування методу спостереження?
5. У чому полягає суть методу експерименту?
6. У чому полягає суть методу тестів?
7. У чому полягає суть методу соціометрії?
8. Що для з'ясування сутності психічних явищ дає кількісний аналіз результатів
дослідження?
9. Що для з'ясування психічних явищ дає якісний аналіз результатів дослідження?
Завдання та проблемні ситуації
У чому полягає головна відмінність природного експерименту від спостереження? У чому

виявляються позитивні аспекти першого та другого методу?
Сформулюйте головні вимоги до проведення методу бесіди та анкетування, яких необхідно

дотримуватися, щоб забезпечити об'єктивність і надійність результатів дослідження.
У чому полягає коректність тлумачення результатів, отриманих внаслідок застосування

тестів?
Які величини необхідно визначати при кількісній обробці даних досліджень і що вони
характеризують?
Література зі списку рекомендованої до дисципліни: 1, 2,3,4.

а також додаткова:
1. Блейхер В. М., Бурлачук Л. Ф. Психологическая диагностика интеллекта и личности. -
К.: Вища школа, 1978.
2. Гордеева О.В. Проблема структуры сознания в трудах Л.С.Выготского // Мир
психологии. – 1999. - №1. – С.111-118.
3. Карпенко Л.А. Категориальный анализ понятий общение и коммуникация // Мир
психологии. – 2006. - №4. –С.77-85.
4. Кравцов Г.Г. Категория деятельности в психологической науке // Мир психологии. –
2006. - №3. – С.41-50.
5. Максименко С. Д. Проблема метода в науке. - К.: Знание, 1982.
6. Маноха І.П. Психологія потенціалу індивідуального буття людини: онтологічно
орієнтований підхід: Автореф. дис... д-ра психол. наук / І. П. Маноха; Київ. нац. ун-т
ім. Т.Шевченка. - К., 2003. - 48 с.: рис. - укp. – анотувати на семінарі
7. Маланов С.В. К вопросу о теории сознания в культурно-историческом и
деятельностном подходах к объяснению психических явлений //Мир психологии. –
2003. - №2. – С.95-104.
8. Маркин В.Н. Личность в категориальном ряду: индивид, субъект, личность,
индивидуальность (психолого-акмеологический анализ) // Мир психологии. – 2007. -
№1. – С.45-54.
9. Разорина Л.М. К определению содержания понятия «личность» в советской
психологии // Вопросы психологии. – 2005. - №1.
10. Чуприкова Н.И. Система понятий общей психологии и функциональная система
психологической регуляции поведения и деятельности // Вопросы психологии. – 2007.
- №3. – С.3-15.
16
ТЕМА 3. Теоретичні та методологічні проблеми особистості

План
1. Визначення особистості
2. Структура особистості
3. Типологія особистості
Література
Гапон Н.П. Категорія досвіду в модерній та постмодерній психологічній науці /Н. П. Гапон
// Антропологічні проблеми людини: колективна монографія; за заг. ред. д-ра філос. наук,
проф.Мельника В.П. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2012. – С. 132-150.
Максименко С.Д. Теоретико–методологічні проблеми психології особистості// Збірник
наукових праць КПНУ імені Івана Огієнка, Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН
України, 2010. – Випуск 7 – С.3.-18. http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pspl/2010_7/3-
18.pdf
Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. Основные положения, исследования и применение ;
пер. С.Меленевской и Д.Викторовой. 3 издание. – СПб: Питер, 1997. Глава 1.
http://psylib.org.ua/books/hjelz01/txt00.htm
Особистість — одна з базових категорій психологічної науки. Щоб зрозуміти, що таке
особистість, і виділити основні властивості, дозволяють описати психічний склад
особистості, розглянемо це поняття у низці «індивід - суб'єкт діяльності – особистість
індивідуальність» у запропонованій Б. Р.Ананьевим класичній тріаді понять, що описують
ґенезу особи загалом.
Людина як надскладна істота живе у складному світі, точніше, в багатьох світах.
Юрген Хабермас, видатний соціальний філософ, виокремлює: власне фізичний світ,
соціальний світ («перед людством», світ, в якому разом зі мною живуть інші люди),
внутрішній світ («мій світ», індивідуальність і неповторність «мого» існування).
Сьогодні немає єдиного, узвичаєного визначення особистості. Одне з видатних
дослідників проблем теорії особистостіГ.У.Оллпорт (1897—1967) виділив різні аспекти
розгляду особистості: теологічний, філософський, юридичний, соціологічний, поведінковий
та власне психологічний. Вочевидь, кожен авторка у рамках поділюваної їм дисциплінарної
матриці вибирає ту чи іншу уявлення стосовно особи. Так, юристові головний атрибутом
особистості буде відповідальність за скоєні діяння, для теолога — то, наскільки конкретна
людина здатний втілити божественний задум, для соціолога — ті функції, які люди
виконують у суспільних процесах. Неоднорідність психологічного знання призводить до
того, як і всередині наша наука особистість розуміють по-різному. Безліч існуючих теорій
особистості
В радянській психології активно розроблялася складна теоретична проблема
співвідношення категорій «особистість», «індивід», «індивідуальність», «суб'єкт діяльності».
Вона розроблялася в соціально-біхевіористському ключі. Наприклад, радянські науковці
вважали, що індивід утотожнює загальні властивості людини як організму. Індивідуальність
утотожнює специфіку окремої людини, причому специфіка ця може носити спадковий чи
випадковий характер. Натомість, особистість – результат процесу виховання і
самовиховання. «Особистістю не народжуються, а стають», як вважав А.Н. Леонтьєв. Діти не
мають особистості, оскільки відповідальність за їх вчинки ставиться їхнім батькам. На думку
Л.І. Божович, можна виділити два критерії особистості, що сформувалася:
1. Людину можна вважати особистістю, якщо в її мотивах існує ієрархія в одному
певному сенсі, а саме якщо вона здатна долати власні спонукання заради чогось іншого. У
таких випадках кажуть, що суб'єкт здатний до опосередкованої поведінки. При цьому
передбачається, що мотиви, по яких долаються безпосередні спонуки, соціально значущі.
17
2. Здатність до свідомого керівництва власною поведінкою. Це керівництво

здійснюється на основі усвідомлених мотивів-цілей і принципів. Особистість — це індивід,
який усвідомлює свою індивідуальність.
Категорія «індивід» найчастіше позначає біологічну сутність людини. Іноді,
всоциально-философском контексті, індивід сприймається як громадське істота. Вкрай рідко
поняттям «індивід» позначають окремої людини, «особина».
Поняття «індивідуальність» передбачає якусь особливість людини, його на відміну від
іншим людям, й у сенсі індивідуальні відмінності є предметом диференціальної психології. У
багатьох концепціях(С.Л. Рубінштейн, Б. Р. Ананьєв) індивідуальність тлумачать як вищий
рівень розвитку особистості. Іноді поняття «індивідуальність» сприймається як інтегративну
структуру будь-якої особи (В.С. Мерлін).
Найбільш знаним визначенням особистості є визначення Рубінштейна: особистість є
сукупність внутрішніх чинників, через які переломлюються всі зовнішні впливи.Або:
особистість є те, чого хоче людина (це звана спрямованість як мотиваційно-потребова
система особистості, цінності, установки, ідеали); що може людина (це її здібності, нахили
здатності та обдарування), ким є вона сама (установки і навички поведінки,які закріпилися у
характері).
Проблемі особистості присвячено дуже багато досліджень. Усі вони умовно можна
розділити на три великі групи. Перша група робіт присвячена вивченню методологічних і
загальних теоретичних проблем особистості. Це розробка методологічних принципів, і
проблем: принципу єдності свідомості людини та діяльності, особистісного принципу,
проблем детермінації особистості, співвідношення біологічної та соціальної, індивідуального
й суспільного в особистості, проблема суб'єкта, реалізація підходу тощо.
До загальнотеоретичних проблем психології особистості можна віднести
проблему структури особистості, типології, динаміки, розвитку особи і т.д.
Другу групу досліджень становлять емпіричне вивчення конкретних структурних
складових особи і особистісних феноменів. Це, наприклад, вивчення мотивационно-
потребностной сфери особистості, агресивності, тривожності, характеру та інших.
Третю групу робіт з вивченню особистості утворюють цілісні авторські теорії
особистості. Це, наприклад, теорії Фрейда, Юнга, Рубінштейна, Платонова.
Усі групи досліджень особистості взаємопов'язані. Так, розробка проблем дозволяє
методологічно вірно побудувати емпіричне дослідження. У авторських концепціях,
безумовно, знаходять рішення деякі методологічних проблем, а підставою теорії нерідко
слугує емпіричне вивчення окремих аспектів особистості. У той самий час багато конкретні
вирішення питаньсопоставляются з такими відомими авторськими теоріями.
Поліпарадигмальний характер сучасної психології не дозволяє нам із упевненістю
сказати, яка з теорій особистості «вірна». Скоріше, можна вважати, що кожна з теорій задає
своє особисте питання про невичерпное багатство буття людської особи, і в такий спосіб
схоплює цікавий для неї аспект.
Виходячи з цього, можна надати таке робоче визначення особистості: Особистість —
це унікальна динамічна система психологічних і фізіологічних властивостей людини, у якій
втілюється універсальна сутність індивідуума як представника людського роду, що
реалізовуватиме свій індивідуальний життєвий шлях у певному соціокультурному просторі.
Проведення теоретичних досліджень у сфері психології особистості має давню
історію.Вирізняють три періоду розвитку психології особистості:
- філософсько-літературний;
- клінічний;
- експериментальний.
Перший період досліджень розпочався з робіт древніх мислителів і тривав на початок
в XIX ст. Основними проблемами психології особистості філолофсько-літературний період
з'явилися питання моральної та соціальній природі людини. Перші визначення особистості
18
були досить широкими. Вони включали у собі усе те, що є у людині й що може назвати
своїм, особистим: його біологію, психологію, майно, поведінка, культури і т. п. Таке
розуміння особистості почасти збереглося й на більш пізня година. Для психології, де існує
інших, відмінних особистості понять і наукових категорій, наповнених конкретним змістом,
це визначення є надто широким.
У перші десятиліття в XIX ст. поруч із філософами проблемами психології
особистості почали займатися фахівці в царині психіатрії. Альтенативний до них погляду на
особистість( деаіантність, психічне здоров'я, сексуальніст) запропонував М.Фуко. Згодом
було встановлено, що чимало виявлених ними особливостей є в усіх здорових людей, але
вони мають ці особливості виражені помірковано, а й у хворих, зазвичай, гіпертрофовані. Це
стосується, наприклад, діапазону станів неспокою та ригідності, загальмованості і
збуджуваності. У перші десятиліття XX в. особистість стали вивчати психологи. Оскільки
початок XX в. характеризувалося бурхливим розвитком експериментальних досліджень, у
психології, була запроваджена практика математико-статистичної обробки даних із метою
точної перевірки гіпотез й отримання достовірних фактів.
Проблемі особистості присвячено дуже багато досліджень вітчизняної, і зарубіжної
науки. Усі вони умовно діляться на три великі групи.
Перша група робіт присвячена вивченню методологічних і загальних теоретичних
проблем особистості (номотетический підхід) Це розробка методологічних принципів, і
проблем: принципу єдності свідомості людини та діяльності, особистісного принципу,
проблем детермінації особистості, співвідношення біологічної та соціальної, індивідуального
й суспільного в особистості, проблема суб'єкта, реалізація підходу тощо. До
загальнотеоретичних проблем психології особистості можна віднести проблему структури
особистості, типології, динаміки, розвитку особи і т.д.
Другу групу досліджень становлять емпіричне вивчення конкретних структурних
складових особи і особистісних феноменів (ідеографічний підхід). Це, наприклад, вивчення
мотиваційно-потребової сфери особистості, агресивності, тривожності, характеру та інших.
Тут підкреслюється унікальність, неповторна цілісність особистості, а основними методами
виступають рефлексія і опис «окремих випадків», дані яких теоретично узагальнюються і
інтерпретуються.
Третю групу робіт з вивчення особистості утворюють цілісні авторські теорії
особистості. Це, наприклад, теорії Фрейда, Юнга, Рубінштейна, Платонова.
Усі групи досліджень особистості взаємопов'язані. Так, розробка проблем дозволяє
методологічно вірно побудувати емпіричне дослідження. У авторських концепціях,
безумовно, знаходять рішення деякі методологічні проблеми, а підставою теорії нерідко
слугує емпіричне вивчення окремих аспектів особистості. Емпіричне дослідження особистих
властивостей стало розвиватися лише у останнє десятиліття. Зарубіжна психологічна наука,
навпаки, має колосальний досвід вивчення.
Докладніше зупинимося на деяких найвідоміших концепціях і теоріях особистості, на
їхній класифікації.
Таблиця 1. Класифікація теорій особистості.
Підстава для Теорії та концепцію особистості
класифікації
Основна Особистість як психофізіологічне істота (концепція
конститутуююча ознака З.Фрейда).
Особистість як інтелектуальне істота (концепціяЖ.Пиаже).
Особистість як моральне істота (концепція Л. Колберга).
Особистість - людина як носій свідомості
(концепціяК.К.Платонова).
Особистість як духовне істота (концепціяВ.А.Богданова).
Комплексний підхід до розгляду людини
19
(концепціїБ.Г.Ананьева, В.С.Мерлина).
Спосіб пояснення >Психодинамічні (описують особистість і пояснюють
поведінки поведінка людини виходячи з її психологічних, чи внутрішніх,
характеристик).
>Соціодинамічні (головну роль детермінації поведінки
грають зовнішні ситуації, у теоріях такого типу не надається
істотного значення внутрішнім властивостями особистості).
>Інтеракціоністські (засновані на принципі взаємодії
внутрішніх та зовнішніх чинників під управлінням актуальними
діями людини).
Спосіб отримання Експериментальні (побудовано на аналізі та узагальненні

даних стосовно особи зібраних дослідним шляхом даних).
Неекспериментальние, умоглядні (теорії, автори яких
спираються на життєві враження, спостереження та досвід
минулого і роблять теоретичні узагальнення, не звертаючись до
експерименту).
Статичний чи Структурні. (До структурних відносять теорії, котрим
динамічний підхід головною проблемою є з'ясування структури особи і системи
понять, з допомогою яких вона повинна переважно описуватися).
Динамічні. (>Динамическими називають теорії, основною
темою яких — перетворення, зміна у розвитку особистості, т. е. її
динаміка).
Джерело розвитку >Гомеостатические.
>Гетеростатические.
Характер Конфліктні.
взаємодії. Бесконфликтние.
Акцент на Теорії особистості розглядають внутрішні властивості, риси і
внутрішнє чи зовнішнє забезпечення якості особистості.
Теорії особистості розглядають поведінку і вчинки
особистості.
Сенсо-змістовний Теорії особистості фрейдизму інеофрейдизма.
та історичний аспекти Гуманістичні теорії особистості.
(>Зейгарник) Теорії особистості екзистенціальної психології.
Теорії особистостігештальтпсихологии.
Теорії особистості діяльнісною парадигмі.
Теорії особистості французької соціологічною зі школи і ін.
>Психоаналітичний напрямок у психології особистості виник межі XIX — XX ст.
Його засновником був 3. Фрейд. Більше 40 років він досліджував несвідоме і заклав першу
всеосяжну теорію особистості. Головними розділами теорії особистості Фрейда були
проблеми несвідомого, структура психічного апарату, динаміка особистості, розвиток,
неврози, методи вивчення особистості. Згодом багато відомих психологи (Хорні, Р. Саллівен,
Фромм, А. Фрейд, М. Кляйн, Еріксон, Ф. Александер та ін.) розробляли, поглиблювали і
розширювали саме ці аспекти його теорії.
У психоаналітичної теорії виділяються дві основні групи людських інстинктів:
еротичні інстинкти, чи інстинкти життя, і інстинкти смерті, чи руйнівні інстинкти. Енергія
інстинктів життя називається «лібідо». Інстинкти життя містять у собі голод, спрагу, секс і
передано зберегти особини і виживання виду. Інстинкти смерті — деструктивні сили,
можуть бути як всередину індивіда (мазохізм чи самогубство), і зовні (ненависть і агресія).
Інстинкти містять всю енергію, з якої діють три структури особистості, описані Фрейдом. Це
20
Ід, яка постійно виборює інстинктивне задоволення і керується принципом задоволення (у

ній розташовуються вроджені несвідомі потягу). Его, яка прагне виконувати інстинктивні
вимоги Ід з урахуванням принципу реальності (розташовується як і свідомому шарі, і у
несвідомому).Супер-Эго, яка представляє вплив батьків та моралі. Ця структура формується
у життя дитини при ідентифікації з близьким дорослим своєї статі. У процесі ідентифікації в
дітей віком формується також Едипів комплекс (в хлопчаків) і комплекс Електри (в дівчат).
Це комплекс амбівалентних почуттів, яких зазнає дитина об'єкта ідентифікації. Его
особистості визначають світ, Ід іСупер-Эго, часто що пред'являють несумісні вимоги. Там,
коли Его піддається занадто сильному тиску, виникає стан, яке Фрейд назвав тривогою. Его
вибудовує йому своєрідні перепони проти тривоги — захисні механізми.
Фрейд однією з першихпсихологов-теоретиков проаналізував розвиток особи і
зазначив на вирішальній ролі раннього дитинства у формуванні базові структури
особистості. Він вважає, що це особа багато в чому триває до кінцю п'ятого роки життя, а
наступному відбувається розвиток базової структури. Під розвитком особистості
психоаналітичної концепції розуміється оволодіння новими способами редукції напруги.
Джерелами напруги може бути процеси фізіологічного зростання, фрустрації, конфлікти і
загрози для. Існують дві основні методу, з яких індивід навчається вирішувати напруга —
ідентифікація зсув. Дитина свого розвитку проходить рядпсихосексуальних стадій. Кінцева
організація особистості пов'язана з тим, що привнесено усіма стадіями.
Іншим значним напрямом у психології особистості є біхевіоризм. Інтроспективній
психології, яка була панівною на початку XX в., американський учений Дж. Вотсон
протиставмв об'єктивну психологію. Предметом вивчення біхевіоризму стала поведінка
людини, а психологія розглядали як експериментальне напрям природознавства, мета якого
— пророцтво контроль поведінки.
Формування навичок, згідно Вотсону, розпочинається на ранніх етапах життя.
Системи основних навичок:
1) вісцеральна чи емоційна;
2) мануальна;
3)ларингальна чи вербальна.
Особистість Вотсон визначив як похідне систем навичок.
Усі наступні етапи дослідження Вотсона були спрямовані на вивчення відносин
«стимул — реакція». Інший відомий американський вчений Б.Ф.Скіннер спробував вийти
далеко за межі цієї формули, щоб враховувати вплив оточення на організм після прояви
реакції. Він створив в теорію оперантного навчання. Скіннер вважав, що є дві основні типи
поведінки, притаманні особистості: респондентна поведінка, основою якої є класичне
обумовлювання, і оперантна поведінка, яка обумовлена і контрольована підкріпленням.
Скіннер детально досліджував проблему підкріплення: його види, режими, динаміку.
Результати цих досліджень знайшли широке використання у практиці організації навчання
дітей і психотерапії.
Третій напрям в психології особистості — гуманістичний — сформувався як
конфронтуючий до психоаналізу і біхевіоризму. Воно не оформилося на єдину теоретичну
школу, а складається з низки шкіл, підходів, теорій:персонологічного, гуманістичного,
екзистенціального, феноменологічного та інших напрямів. Характерною рисою,
об'єднуючою усі ці напрями гуманістичної психології, є розгляд людини як унікальної
цілісності, відкритої світу і здатної до вдосконалення. Основними представниками цього
напряму прийнято вважати Р.Олпорта, А. Маслоу, До.Роджерса. У 1962 р. було засновано
товариство гуманістичних психологів. У нього увійшли Ш.Бюлер, До. Гольдштейн,
Р.Хартман, Дж.Бугентал. Головними ознаками гуманістичного підходу Бугентал проголосив
такі: 1) цілісний (холістичний) підхід до людини; 2) психотерапевтичний аспект піклування
про людині; 3) первинність суб'єктивного аспекти; 4) домінуюче значення понять та
матеріальних цінностей особистості; 5) підкреслення позитивного в особистості; 5)
підкреслення позитивного вичности, дослідження самоактуалізації процес формування
21
вищих людських якостей; 6) обережне ставлення додетерминирующим чинникам

особистості, що містить минуле; 7) гнучкість дослідницьких методів і прийомів, вкладених у
вивчення особистості нормальних чи видатних діячів, а чи не на приватні процеси психічно
хворих або тварин.
Діяльнісний підхід є теорія, розглядає психологію як науку про породження,
функціонування структур психічного відображення у процесах діяльності індивідів
(А.Н.Леонтьев). Діяльність, яка реалізує суспільні відносини людини у світі, є субстанцію
особистості. «Особистість є спосіб існування». Діяльність є динамічною, саморазвиваючою
ієрархічною системою взаємодій людини навколишнім світом. Аналіз системи діяльностей,
що зреалізовує особа у суспільстві, призводить до формування такого багаторівневого
системного поняття як особистість.
3. Структура особистості
Є низка стратегій вивчення структури особистості загальної психології:
-Конституційна-антропометрична. Об'єкт вивчення – врождені нахили, отожнювані з
темпераментом як ядром особистості. Виявлення типів характеру, характер дорівнює
темпераменту.Кречмер,Шелдон, Конрад.
- Факторная” стратегія. Отримала своє назва через застосування факторного аналізу.
Об'єкт аналізу: риси особистості, зафіксовані у мові, за вибором яких судять про структуру
особистості. Структура особистості як набір чорт.Кеттелл,Айзенк, Гілфорд. Позиція
“доопрацювання” вродженого з боку середовища
-Мотиваційно-динамічна. Зараз провідна. Аналіз проявів 1. потреб, потягу і
інстинктів, 2. мотивів і трьох. емоцій, суб'єктивних переживань, і установок. Маслоу,
Роджерс,Олпорт, Левін,Макдугалл, Мюррей. Метод: використання опитувальників і
проективних методик.
-Поведінково-інтеракціоністська. “Елемент” організації особистості – компонент
взаємодії між організмом і середовищем. Ідея ієрархії будівлі особистості, іиндивидні
властивості в якості основи особистості. Маслоу, Гілфорд, Обухівський.
У багатьох найрізноманітніших психологічних визначень особистість постає як
«сукупність», «сума», «система», «організація» тощо., тобто. як певна єдність певних
елементів, як певна структура. І на зарубіжної психології різних напрямів, й у вітчизняної ми
можемо зустріти безліч конкретних розробок структур особистості (3. Фрейд, К.Г. Юнг,
Р.Олпорт,К.К. Платонов, В.С. Мерлін та інших.). Разом про те осмислення проблеми
структури особистості з загальнотеоретичних позицій, і наступний облік найважливіших
моментів при побудові власної концепції трапляється так часто. Прикладами таких розробок
можуть бути структури особистості, створеніК.К. Платоновим, Р.Айзенком.
Платонов, проаналізувавши філософське і психологічну розуміння структури,
визначає її як взаємодія справді наявного психічного явища, взятого за ціле (зокрема,
особистості), та її підструктур, елементів та його всебічних зв'язків. Результатом такого
структурного аналізу стала динамічна, функціональна структура особистостіК.К. Платонова.
Воно складається з чотирьохрядоположенних підструктур: 1) підструктура спрямованості і
стосунків особистості; 2) знання, навички, вміння, звички, тобто. досвід; 3) індивідуальні
особливості окремих психічних процесів; 4) типологічні, вікові, статеві властивості
особистості, тобто.биопсихические. Платонов виділяє також підструктури характеру і
здібностей, як накладені чотирма основні підструктури.
Важливе значення і розробити проблеми структури особистості вітчизняної
психології мали ідеїС.Л. Рубінштейна й В.М. М'ясищева, хоча конкретні структури було
створено їх послідовниками.
О.Г. Ковальов виділяє такі компоненти структури особистості: спрямованість
(система потреб, інтересів, ідеалів), здібності (ансамбль інтелектуальних, вольових і
емоційних властивостей), характер (синтез відносин також способів поведінки), темперамент
(система природних властивостей).
22
В.С. Мерлін створив теорію інтегральної індивідуальності, він описує дві групи
індивідуальних особливостей. Перша група — «властивості індивіда» — включає дві
підструктури: темперамент і індивідуальні якісні особливості психічних процесів. Друга ж
група — «властивості індивідуальності» — має три підструктури: 1) мотиви й стосунку; 2)
характер; 3) здібності. Усі підструктури особистості взаємопов'язані завдякиопосредующему
ланці — діяльності.
>.Г. Ананьєв використовував ширшу категорію «людина», що включає всього спектра
приватних категорій, як-от індивід, особистість, індивідуальність, суб'єкт діяльності. Їм
запропонована загальну структуру людини. Кожен із елементів цієї структури має
власнуподструктуру. Так було в структурі людину, як індивіда два рівня, й у неї
включенівозрастно-половие властивості,индивидуально-типические
(конституціональні,нейродинамические особливості та інших.), психофізіологічні функції,
органічні потреби, задатки, темперамент. Власне особистість організована щонайменше
складно: статус, ролі, ціннісні орієнтації — це первинний клас особистісних властивостей;
мотивація поведінки, структура суспільну поведінку, свідомість та інших. — вторинні
особистісні властивості.
У зарубіжній психології під час розгляду проблем особистості також чимало уваги
приділяється проблемі структури.
Однією із найвідоміших є структура особистості 3. Фрейда. У концепції До. Р. Юнга,
у якій особистість, як і і в Фрейда, постає як система, вирізняються такі важливі її
підструктури: Его, особисте несвідоме та її комплекси, колективне несвідоме та її архетипи,
персона,анима, анімус і. У межах глибинної психології до проблеми структури особистості
зверталися також Р. Мюррей, У. Райх та інших.
Велика група зарубіжним дослідникам як структурних одиниць особистості розглядає
риси. Серед перших у цьому напрямі працював Р.Олпорт. Його теорія особистості і
називається — «теорія рис».Олпорт виділяє такі види: риси особистості (чи спільні риси) та
особисті диспозиції (індивідуальні риси). І всі, та інші — це нейропсихічні структури,
змінюють безліч стимулів і що зумовлюють безліч еквівалентних реакцій у відповідь. Але
риси особистості містять у собі будь-які характеристики, властиві якомусь кількості людей
межах даної культури, а особисті диспозиції — такі характеристики індивіда, які
припускають перевірки на інших людей, роблять людини унікальним. Особливу
увагуОлпорт зосередив на вивченні особистих диспозицій. Вони своє чергу поділяються
втричі типу: кардинальні, центральні і вторинні. Кардинальна диспозиція — найзагальніша,
вона обумовлює майже всі вчинки людини. На думкуОлпорта, ця диспозиція порівняно
незвичайна, можна побачити яку можна в багатьох. Центральні диспозиції — яскраві
характеристики індивідуальності, її будівельні блоки, та його легко можуть побачити
оточуючі. Кількість центральних диспозицій, основі яких не складно розпізнати особистість,
невелика — від п'яти до десяти.Вторичная диспозиція більш обмежена в прояві, менш стійка,
менш узагальнена. Усі риси особистості перебувають у певних відносинах, але щодо
незалежні друг від друга. Риси особистості існують реально, а чи не є лише теоретичним
вигадництвом, вони — рушійний (мотивуючий) елемент поведінки. Згідно Олпорту, риси
особистості об'єднує у єдине ціле специфічний конструкт, так званий пропріум.
Риса — базисна категорія й у теорії особистості Р.Кеттелла. На його думку, щоб
отримати знання стосовно особи, можна використовувати три основних джерела: дані
реєстрації реальних життєвих фактів (>L-данние), дані самооцінки під час заповнення анкет
(>Q-данние) і такі об'єктивних тестів (>Т-данние).Кеттелл і його працівники протягом
кількох десятиліть проводили масштабне обстеження представників кількох вікових груп у
різних країнах. Ці дані понеслифакторному аналізу, щоб виявити глибинні чинники, що
визначають або що контролюють варіації поверхневих змінних. Результатами цього
обстеження стало розгляд особистості як складною і диференційованої структури чорт.
Риса — це гіпотетична психічна структура,обнаруживающаяся поведінці і що
зумовлює схильність надходити однаково у різних обставин і з часом.
23
Риси можна класифікувати з кількох підставах. Центральним є розрізнення між

поверхневими рисами і вихідними рисами.
>Поверхностная риса — це ряд супутніх одна одній поведінкових характеристик
особистості (до медицини це і називається синдромом). Вони мають єдиної основи та
непостійні.
Більше важливі — вихідні риси. Це певні об'єднані величини чи чинники. Саме вони
сьогодні визначають сталість поведінки людини є «блоками будинку особистості».Исходних
чорт, за підсумками факторного аналізуКеттелла, 16. Для їх виміру використовується
опитувальник «16 особистісних чинників» (16РР). Це чинники: чуйність — відчуженість,
інтелект, емоційна стійкість — нестійкість, домінантність — підпорядкованість,
розважливість — безтурботність та інших.
Вихідні риси можна, своєю чергою, розділити на два виду залежно від своїх
походження: риси, відбивають спадкові ознаки, — конституціональні риси; є результатом
соціальних і фізичних умов оточення — риси, сформовані довкіллям. Вихідні риси можна
розрізняти з погляду модальності, з якої вони виражаються. Черти-способности пов'язані з
ефективністю досягнення жаданої мети; риси темпераменту — з емоційністю, швидкістю,
енергійністю реакцій; динамічні риси відбивають мотиваційну сферу особистості. Динамічні
риси поділяються втричі групи:аттитюди,ерги і почуття.Кеттелл розглядає складні взаємодії
цих підструктур, особливе значення цьому він надає «чільному почуттю» — почуттю Я.
Теоретично Р.Айзенка особистість також представленій у вигляді ієрархічно
організованою структури рис. Насправді загальному рівні Айзенк виділяє три
типи:екстраверсію —інтроверсию, нейротизм — стабільність, психотизм — сила Супер-Эго.
На наступному рівні риси — це поверхневі відображення основного типу. Наприклад, основу
екстраверсії лежать такі риси, як товариськість, жвавість, наполегливість, активність,
прагнення успіху. Нижче розташовуються звичні реакції; внизу ієрархії — специфічні
реакції чи реально бачимо поведінка. Для кожної з супер рис Айзенк встановлює
нейрофизиологическую основу.Вираженность тій чи іншійсуперрис можна оцінити з
допомогою спеціально розроблених опитувальників, найбільш відомий у нашій країні
«Особистісний опитувальникАйзенка».
Також, як і Р.Айзенк,Дж.П. Гілфорд розглядав особистість як ієрархічну структуру
рис одним із перших вивчав її з допомогою факторного аналізу. Б особистості він виділяє
сферу здібностей, сферу темпераменту,гормическую сферу, клас параметрів патології. У
сфері темпераменту, наприклад,факториально виділено десять чорт: загальна активність,
домінування,социабельность, емоційна стабільність, об'єктивність, схильність до роздумів та
інших. аналізу їх взаємозв'язків в цілісної концепції особистості.
4. Типологія особистості
Проблема типології було висунутоК.Г. Юнгом у фундаментальній праці
«Психологічні типи». Вирішуючи цієї проблеми, ми маємо опорні погляду доведення
«хаотичного надлишку індивідуального досвіду до певного порядку». З іншого боку,
типологія особистості надає ключі до фундаментальним розбіжностям в психологічних
теоріях. І, нарешті, типологія — «істотне засіб визначення особистісного рівняння
практичного психолога».
Нині проблема типології залишається щонайменше важливою для психологічної
науки, як і в часи Юнга, але з більш розробленої. На жаль, не створено єдиної
загальновизнаною типології особистості, хоча кількістьтипологий із найбільш різним
підставах, безумовно, збільшилося. Як справедливо зазначаєК.А.Абульханова-Славская,
«типологічні дослідження можна розділити на дві основні напрями, які у остаточному
підсумку виявляться нерозривно взаємопов'язаними: одне з яких має своєю метою побудова
типології (за тими або іншим суб'єктам апріорним підставах) й те —теоретико-
феноменологическое виявлення і узагальнення що у реальності типів».
24
Ключовими проблемами у разі є висування і опис підстави класифікації, тобто.

певного ознаки. Так само важливо обгрунтувати вибір саме цієї ознаки (чи ознак). Взірцями
таких досліджень може бути роботи Юнга чиАйзенка.
>Типологии відрізняються залежно від цього, яке завдання вирішується:
Власне дослідницька, пояснювальна. Пошук зв'язку характеру з тілесними
особливостями.Кречмер,Шелдон.
>Эмпирико-описательная. Описати якнайбільше типів. Опис прикордонних
форм.Ганнушкин (психопатію), Личко (крайні ступеня норми у підлітків),
акцентуаціїЛеонгарда.
Власне терапевтична. Типологія Юнга: А) Виділення різного спрямування (>екстра-
интроверт), типологія як картина рівноваги. Б) Виділення домінуючою функції. У)
розширення кількості функцій.
Чим привабливе типологічне мислення:
Універсальність – будь-якої людини можна підвести під скільки завгодно типів
Простота – віднесення людини до типу рятує від необхідності впізнавати людини далі
Недоліки типологий:
>Типологизация зупиняє подальше пізнання.
У типології не враховуються зміни, які можуть виникнути з людиною.
Категоричність типологічних позначень. Або лівий, або правий. Ні проміжних стадій.
Оцінковість: більшості типологічних характеристик
властиваположительнаяотрицательная оцінка.
Штучність: тип полягає в одному ролі особистості, якому надається важливого
значення, інші якості мало враховуються.
Віднесення людини до типу не пізнанням людину як таку, а пізнанням того, як і
співвідноситься з якимись нашими завданнями.Типологии мають практичного значення.
Існуюче розмаїття наукових типологий особистості можна умовно розділити сталася
на кілька груп.
1. Найбільш древніми є гуморальние теорії. Вони пов'язують тип особистості з
властивостями тих чи інших рідких середовищ організму. За відправну точку тут є типологія
Гіппократа, за якою існує чотири виду рідини — кров, жовч, чорна чи жовта слиз. Переважна
більшість однієї з цих видів впливає тип темпераменту:сангвинистический,
холеричний,флегматический, меланхолійний. У Галена таку ж типи темпераменту
зумовлюються взаємовідносинами артеріальною і венозної крові. З якісними особливостями
крові пов'язує тип особи і І. Кант. Він ділить темпераменти на: 1) темпераменти почуттів
(>сангвинистический — темперамент людини веселі на вдачу, меланхолійний —
темперамент людини похмурого вдачі) і 2) темпераменти діяльності (холеричний —
темперамент людини було запального,флегматический — темперамент холоднокровного
людини). Вітчизняний ученийП.Ф.Лесгафт розглядав традиційні типи темпераменту як вияв
особливостей системи кровообігу і швидкості обміну речовин.
2. У морфологічних теоріях як ознаки класифікації особистості використовуються
особливості будівлі тіла людини. Ще Ф.Галль, активно розробляючифренологию,
символізував зв'язок між типами черепа і рисами характеру. Найбільш розробленими
варіантами морфологічнихтипологий є типології Еге. Кречмера і У. Шелдона.Кречмер
описав три основних конституційних типу статури: астенічний,пикнический і атлетичний, і
ще дві великі групи темпераментів.
>Шелдон розвинув систему Кречмера, емпірично отримавши три
основнихсоматотипа й формує відповідні типи темпераменту:ендоморфному типу
відповідаєвисцеротонический темперамент,мезоморфному типу —
соматотонический,ектоморфному —це-ребротонический.
3. Наступна группа типологий особистості то, можливо умовно позначена як
психофізіологічна. Тут головною ознакою класифікації є психофізіологічні характеристики
суб'єкта, переважно — типологічні властивості нервової системи людини. Яскравим
25
прикладом подібнихтипологий є типології особистості роботах І.П. Павлова,Б.М. Теплова,

В.Д.Небилицина.Павловские чотири типи вищої нервової діяльність у поведінкових проявах
відповідають чотирьом гіппократівським типам темпераменту. Однак у останніх роботах
Павлов вказував, що можливих комбінацій основних типологічних властивостей нервової
системи (сили, врівноваженості, рухливості, порушення та гальмування) може більше, по
крайнього заходу — 24. Відповідно збільшується кількість типів особистості, було
переконливо доведено на роботах його послідовників.
4.Психиатрические типології засновані на різноманітнихпатопсихологических
ознаках й закони використовують переважно у клінічної практиці. Найвідомішими тут є
типологіїакцентуаций До.Леонгарда і А.Є. Личко. Так, Личко описує 12 можливих
типівакцентуаций
характеру:лабильнийциклоид,истероидний,психастенический,епилептоидний,шизоидний,сен
зитивний, конформний та інших.
5. Біля самої численної групи типологий особистості основними ознаками
класифікації є власне психологічні, особистісні характеристики, що завжди однак
стосуються відносин особистості коїться з іншими людьми, і тому цю групутипологий
умовно назвемосоциально-личностной. Зокрема,А.Ф.Лазурский вважав свою типологію
психосоціальної й у основу поклав принцип активного пристосування особистості до
навколишньому середовищі. Усі розмаїття людських індивідівЛазурский ділить з двох
підставах: по психічному рівню — втричі послідовноповишающихся рівня, і з психічному
змісту — до цілого ряду різних типів та його різновидів. Типологія Юнга є також однієї з
найбільш визначних акторів і важливих питань у групісоциально-личностнихтипологий.
Юнг описує дві основні установки особистості —екстравертированную
іинтровертированную. З іншого боку, він виділяє чотири основних психічні функції:
мислення, емоції, відчуття і інтуїцію. Якщо в суб'єкта звично панує одне з цих функцій, то
з'являється відповідний тип. Тому різняться розумовий, емоційний, сенсорний і інтуїтивний
типи. Кожен з цих типів, ще, то, можливоинтровертированним чиекстравертированним. Юнг
докладно та цікаво описує кожен із восьми можливих типів особистості.
Менш відома типологія Еге.Шпрангера, джерело якої в домінуванні в особистості тій
чи іншій системи життєвих цінностей. Їм виділяються шість основних типів особистості:
теоретичний, економічний, естетичний, соціальний, політичний, релігійний.
6. До соціально-психологічних типологій можна віднести типології за фаховими
ознаками. Наприклад, розподіл керівників за стилем керівництва на авторитарних,
демократичних і ліберальних.
Прикладом сучасних розробок проблеми типології особистості можуть бути
дослідження Э.А.Голубевої, А. І.Крупнова, Б. З.Братуся та інших. Так само десятиріччя тут
проводять дослідження проблеми типології особистості під керівництвом
К.А.Абульхановой-Славской. Їх характерною рисою є новий підхід до порівняльному
аналізу під час створення типології: порівнюються непоодинокі особистості, а аналізується
співвідношення «особистість — життєвий шлях». Як підстави особистості розглядається
активність, має типологічна характер. Були отримані типології ініціативи, відповідальності,
семантичного інтеграла активності особистості, особистісної здатність до організації часу,
соціального мислення та низку інших.
5.Я-концепция
Хоча це одне із найдавніших филофсько-психологічних понять, його категоріальний
статус не визначено. Поняття “Я” співвідносять те з особистістю, те з самосвідомістю.“Я” –
непросто особистість, а особистість, розглянута зсередини. А самосвідомість може бути
груповим. Поняття “Я” двоїсте, як ще зауважив Кант, “Я” – це суб'єкт мислення,
рефлексуюча “Я” і водночас об'єкт сприйняття й внутрішнього почуття. У психології перше
називають чинним,субъектним, екзистенціальним “Я”, а друге – “Я-концепцией”..
Еріксон виділяє “Его-ідентичність”, визначаючи то як “усвідомлене почуття
індивідуальної ідентичності”, те, як “несвідоме прагнення послідовності особистої вдачі”, те,
26
як “критерій мовчазної діяльності Его-синтеза”. Неправильно, що образ “Я” зводиться від

суми самовідчуттів. Особистісний підхід дає змогу проаналізувати поняття “Я”. Проблемою
є те, що поняття суб'єктивності, діалогічність та найвищої цінності “Я” не укладаються у
звичну логіку експериментальної науки, побудованої на зразок природознавства, яка
орієнтована вивчення безособових процесів. Обмеженість можна подолати лише на рівні
філософського синтезу. Допомога у вирішенні проблеми “Я” психологам надають суміжні
гуманітарні науки:етнокультурология і історична психологія. Також цінним джерелом є
літературознавство:художественно-образное пізнання старше науково-теоретичного.
Яку роль відіграє Я-концепция у житті особистості?Я-концепція відіграє, сутнісну
роль життя особистості: вона сприяє досягненню внутрішньої узгодженості особистості,
визначає інтерпретацію її досвіду і є джерелом очікувань. Друга функціяЯ-концепции у
тому, що вона визначає характер інтерпретації індивідом його досвіду. Я-концепция діє і як
свого роду внутрішній фільтр, що визначає характер сприйняття людиною будь-який
ситуації. Третя функція Я-концепции у тому, що вона визначає ще й очікування індивіда,
тобто. уявлення, що має відбутися. Люди, впевнені у власній значимості, очікують, що інші
ставитимуться до них також і, навпаки, люди, сумнівається у власному цінності, вважають,
що вони нікому що неспроможні подобатися, і починають уникати будь-яких соціальних
контактів.
Висновок. Загалом нині поняття особистості використовується для позначення

особливостей, якостей, станів індивіда, обумовлених його предметної банківською
діяльністю та спілкування з на інших людей. Поняття людини ширше поняття особи і
позначає суб'єкта пізнання, спілкування, і діяльності. Термін "індивід" застосовується у тому
випадку, коли людину розглядають як однієї з багатьох представників деякою спільності
(групи, колективу, виду) без свідчення про особливі якості й умови діяльності. Поняття
"індивідуальність" позначає сукупність унікальних, неповторних особливостей, які у своєму
своєрідному поєднанні утворюють характер людини, який відрізняє його з інших людей.
Відповідно згідно С.Л. Рубінштейну, "властивості особистості неправильно зводития до її
індивідуальних особливостей. Особистість включає й загальне, і особливе, і одиничне.
Предметом психології особистості є людина, взята у системі стійких соціально обумовлених
психологічних характеристик, яка виявляється у громадських зв'язках, і відносинах, що
визначають вчинки, дії, які регулюють і зумовлюють психічні процеси.
ПЛАН СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ.

Тема 3. Теоретичні та методологічні проблеми особистості – 2 год

Запитання
1.У кожного з нас є робоче визначення поняття "особистість" . Яке воно у вас ? Чи містить
воно небудь особливий погляд на поведінку людини?
2 . Які переваги вивчення особистості строго в рамках наукової психології? Які можливі
незручності або обмеження такого підходу?
3 . Що таке теорія особистості і які її основні функції? Якби теорії особистості не було , до
яких наслідків це призвело б ?
27
4 . Опишіть основні теми або питання, що стосуються поведінки людини, відповіді на які
повинна прагнути отримати загальна теорія особистості .
5 . Коротко обговоріть шість критеріїв, які використовуються персонологов для пояснення,

чому одна теорія краще за іншу. Який критерій ви вважаєте найбільш відповідним для
оцінки загального гідності теорії? Поясніть .
6 . Тепер , коли ви вивчили дев'ять основних положень про природу людини, назвіть їх. Які
ваші власні думки (ставлення) щодо них? Поясніть.
7 . Обгрунтуйте свою позицію щодо положення «свобода – детермінізм». Чи можна вважати,

що люди по суті є або вільними або невільними? Чи є варіанти вирішення цього питання на
основі сучасних наукових знань?
8 . Чи думаєте ви, що психологія з часом відкриє все, про природу лособистості? Якщо ні, то
яка цінність проведеного сьогодні вивчення особистості? Висловіть свої міркування.
9. Висловіть своє ставлення до погляду М. Фуко про модерн психологію, з її розумінням

знання й ролі психолога в суспільстві.

Завдання:
законспектувавши рекомендоване до теми літературне джерело Максименко С.Д.
Теоретико–методологічні проблеми психології особистості// Збірник наукових праць КПНУ
імені Івана Огієнка, Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України, 2010. – Випуск 7 –
С.3.-18. http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pspl/2010_7/3-18.pdf
3. Використовуючи лекційний матеріал та інформацію з літературних джерел з теми,
підготувати окремо до кожного з пунктів 1, 2, 3, 4 презентацію. Кількість виконавців – 4
особи (по 2 слайди).
4.Підготувати окремо по підрозділах глави 1 (за працею Хьелл Л., Зиглер Д.Теории
личности. Основные положения, исследования и применение ; пер. С.Меленевской и
Д.Викторовой. 3 издание. – СПб: Питер, 1997. Глава 1.
http://psylib.org.ua/books/hjelz01/txt00.htm) слайди для презентації . Кількість виконавців 6
осіб (по 2-3 слайди).
5.Підготуватися до питань дискусії за опорним конспектом лекції т.3. та літературою.
Додаткова:
1. Максименко С.Д. Структура особистості//Практична психологія та соціальна робота.
– 2007. - №1. – С.1-13.
2. Гапон Н.П. Особистість в психотерапії: конфігурації професійного досвіду. – Львів:
Основа, 1999. – 198 с.
3. Мадди С. Р. Теории личности: сравнительный анализ / Пер.с англ. - СПб.:
Издательство "Речь", 2002 – 539 с.
4. Маноха І.П. Психологія потенціалу індивідуального буття людини: онтологічно
орієнтований підхід: Автореф. дис... д-ра психол. наук / І. П. Маноха; Київ. нац. ун-т
ім. Т.Шевченка. - К., 2003. - 48 с.:
5. Фуко М. Наглядати і карати. – К.: Основи, 1998. – 392 с.
6. Фуко М. Історія сексуальності. – Т. 3: Плекання себе. – Х.: ОКО, 2000. – 264 с.
7. Фуко М. Археологія знання. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2003. – 326 с.
28
ТЕМА 4. МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ПСИХОЛОГІЇ ХХІ СТОЛІТТЯ

План
1. Психологія в час постмодерності.
2. Криза в психології та її форми.
3. Ознаки методологічної кризи психології
4. Предмет психології : необхідність « нового погляду»
1.Рождественський А.Ю. Методологія дослідження психічної реальності: сучасний стан та

способи переосмислення.– Режим доступу http://vuzlib.com/content/view/853/94/
2. Татенко В.О. Сучасна психологія про душу, дух і, звичайно, про психіку // Соціальна
психологія,. 2008 – . № 4. – С. 3-16.
Психологія в час постмодерності. Для сучасної психології характерний процес

диференціації, що породжує значну розгалуженість галузей психології, які незрідка вельми
далеко розходяться і істотно відрізняються один від одного, унаслідок того що різні гілки
психології тяжіють до різних суміжних наук (соціології, техніці, зоології, медицині і т. д.,
між якими, природно, мало загального), хоча і зберігають загальний предмет дослідження -
факти, закономірності і механізми психіки. Диференціація психології доповнюється
зустрічним процесом інтеграції, в результаті якої відбувається, по-перше, стиковка
психології з суміжними науками (через інженерну психологію - з технікою, через
педагогічну психологію - з педагогікою і т. д), по-друге, усередині самої психологічної науки
виявляються можливості об'єднання раніше не зв'язаних між собою галузей.
Психологія змінюється в час постмодерних зрушень. Постмодернізм - епоха
культурного розвитку Європи (90-х рр. ХХ ст..), що змінила епоху модернізму і здатна , як
очікується, радикально трансформувати уявлення про психологію людини . Передбачається ,
що акцент з вивчення внутрішнього світу людини може в західній психології зміститися у
бік досліджень різних аспектів її практичної діяльності ( епістеміологіі , політики ,
професійного знання та ін.) .Сучасна психологія має очевидні здобутки, адже стали
досліджуваними багато психологічних процесів. Психологи навчилися описувати та
прогнозувати поведінкові, емоційні та розумові процеси. Сучасною проблемною цариною
залишаються проблеми надсвідомого : творчість та інтуїція. З одного боку, існує цілісний
підхід до психіки (див. А.В. Петровський , М.Г. Ярошевський). Але з іншого боку, ці та інші
роботи в галузі створення єдиної психологічної системи страждають детерміністською
редукцією , що є наслідком бажання загнати складні психологічні процеси в систему , яка ,
по суті своїй , вже давно себе пережила.
Отже, психологія має позбутися біологічного редукціонізму, розпочати розробку
теорії над свідомих психічних процесів (творчості та інтуїції).
Криза в психології та її форми. На початок XXI ст. з'явилися судження про чергову
кризу в психології. Парадоксально, але такі заяви про кризу психології вже звуали раніше в
60- их рр.. ХХ ст.. Тоді чергову методологічну кризу, що виникла у радянській психології
пов’язували з новою соціальною і внутрішньо психологічною ситуацією (зокрема, внаслідок
широкого розповсюдження психоаналізу, психотерапевтичної практики та ідей
гуманістичної психології) » [28 , с. 126 ] .
З тим , що в сучасній російській психології існують «гострі теоретичні та
методологічні труднощі і протиріччя » , згоден і В. В. Давидов [ 10 , с. 127 ] ; про це ж
29
писали в останні роки К. А. Абульханова [ 2] , А. В. Брушлінський [ 4] , В. П. Зінченко [ 12] ,

О. К. Тихомиров [ 25] та багато інших. ін Криза в психології а й зарубіжними авторами [36 ,
8 та ін.]. У цьому зв'язку пригадується також знаменита «відкрита криза » в психології ,
описана і проаналізована К. Бюлером [ 35] і Л. С. Виготським [ 7] , К. Левіним [ 38] і С. Л.
Рубінштейном [22 , 23].
Якщо йти в глибину історії , то виявиться , що дати виникнення кризи збігаються з
часом самого становлення наукової психології. Про це писав ще в 1914 р. М. М. Ланге : «
Хто знайомий з сучасної психологічної літературою , з її напрямами і тенденціями , особливо
щодо принципових питань , не може , я думаю , сумніватися , що наша наука переживає нині
важкий , хоча і вкрай плідний , криза . Ця криза характеризується , взагалі двома рисами :
по-перше , загальною незадоволеністю тієї колишньої доктриною або системою, яка може
бути названа сенсуалістичною психологією , і , по-друге , появою значної кількості нових
спроб поглибити сенс психологічних досліджень[16 , с. 69]. Ланге визначив і основну ознаку
кризи: (« відсутність загальноприйнятої системи в науці »; психологія не має «основи» , «
фундаменту » )
За сорок років до цього Ф. Брентано у роботі « Психологія з емпіричної точки зору»
(1874 ) писав: « Не стільки в різноманітності й ширині думок , скільки в єдності переконань
має сьогодні психологія гостру потребу. І тут ми повинні прагнути до того, чого вже досягли
математика , фізика , хімія , фізіологія ; нам потрібно ядро визнаної усіма істини. На місце
психології ми зобов'язані поставити психологію » [3 , с. 11]. Ймовірно , під цими словами
могли б підписатися багато наукові психологи і на початку третього тисячоліття. Якщо
принципово ситуація не змінилася за сто тридцять років (для науки термін чималий), то це
можна розглядати як симптом внутрішнього неблагополуччя в психології .
Сучасні американські автори цілком обґрунтовано стверджують , що «сьогодні
психологія ще більш неоднорідна , ніж сто років тому , і здається , ми як ніколи далекі від
того , що хоч як-небудь нагадувало б згоду стосовно сутності психології .У ХХІ ст. ще немає
ніякої єдиної системи, жодних єдиних принципів для визначення психологічної дисципліни і
проведення досліджень. Психологія представляє собою не єдину дисципліну , а синез
декількох різних гілок . Американська психологія розділена на ворогуючі фракції » [29 , с.
33].
Таким чином, нинішня криза в психології – глобальна . В Україні вона теж
переживається в силу особливостей соціокультурної ситуації. Прояви кризи можна угледіти
в самих різних площинах. Які ж основні , найбільш суттєві прояви кризи? Їх науковці
окреслюютьяк глибоку дисоціацію (буквально: «роз'єднання » , «поділ » ; термін, широко
використовуваний нині в різних школах психіатрії та психотерапії). Виявляється, коли
відсутній єдиний підхід: немає основи, об'єднуючого початку. «Психологій багато, але немає
психології». Йде боротьба між психологією об'єктивною й суб'єктивною, пояснювальною і
розуміючою, матеріалістичною та спіритуалістичною , поведінковою та психологією
свідомості і т.д. На даний момент вона найбільш яскраво виражається в протистоянні
природничо-наукового і германевтичного ( гуманістичного ) підходів [18].
По-друге , спостерігається протиставлення наукової ( академічної ) психології та
психотехнік ( практичної психології) (див. докладніше [ 6] ) : психологічна практика
найчастіше виходить з яких завгодно «теорій » , але тільки не з концепцій наукової
психології . Розрив між теорією і практикою в психології , що існував у двадцяті роки (про
це писав Л. С. Виготський в 1927 році ), нині заглибився і перетворився на глибоку прірву - в
першу чергу, унаслідок багаторазового збільшення масштабів психологічної практики .
По-третє, спостерігається розрив між науковою психологією і техніками,
орієнтованими на поглиблене самопізнання (від містики й езотеричних навчань до сучасної
трансперсональної психології тощо ) . Людина , цікавиться пізнанням Я , шукає свій
духовний шлях , звертається не до наукової психологічної літературі , – ця «ніша» зайнята
фахівцями, далекими від наукової психології . і література , і поезія і філософія дадуть у
цьому відношенні істотно більше , ніж наукові психологічні праці.
30
По-четверте , повніше окреслюється відмінність між психологією західною та

східною. Дійсно східні практики в XX столітті стали постійною складовою інтелектуального
життя західного суспільства. Але на наукову , академічну психологію вони не зробили
практичного впливу . Східна психологічна думка : трансперсональна психологія й досі
практично не визнана офіційною наукою .
У результаті цих дисоціації (перелік можна продовжити) «постраждалою » стороною
виявляється саме наукова психологія , так як відбувається поступове звуження її простору , а
багато проблемних полів перебирають «практичні психологи», які часто не мають
ґрунтовної психологічної підготовки. Таким чином , наукова психологія не йде по тому
шляху , на який колись вказав творець гуманістичної психології А. Маслоу. Він пропонував
психологічній науці освоювати предметні області, які традиційно відносяться до сфери
мистецтва і релігії.
Про це також зазначав психіатр та філософ К. Ясперс в праці «Духовна ситуація
нашої епохи». Він вважає, що протистояти явищу психологічного типологізування може
лише індивідуалізований суб’єкт, який пережив примежові стани. Для того, щоб життя не
втратила сенс, необхідно переглянути наш світогляд. Погляди на науку вимагають рішучого
перегляду. Незважаючи на те, що тут багато зроблено,люди не здатні збагнути навіть
найпростіші результати сучасного наукового дослідження. Треба підвищувати психологічну
культуру людей.
Не викликає ентузіазму пропозиція перетворити психологію в психотехніку , перейти
від « дослідження психіки » до «роботи з психікою » : це просто позбавить психологію
можливості стати в майбутньому фундаментальною наукою , основою для наук про людську
психіку . Якщо скористатися термінологією К. Д. Ушинського , то в цьому випадку
психологія взагалі перестане бути наукою і перетвориться на мистецтво. Все ж психологія
поза сумнівом є наукою .
На початку XXI століття стало цілком зрозуміло, що жодна з дисоціації не може бути
подолана «силовим» шляхом, за допомогою «логічного імперіалізму» .. Це відзначають Л.
Гараї і М. Кечку : експансія природничої логіки призводить до того , що дослідження все
частіше « буде натикатися на недолугості ... Не подає більше надії також і зворотний
прийом , коли спільним знаменником декларується не позитивістська логіка природничих
наук, а, герменевтична логіка історичних наук » [8 , с. 90 - 91 ] .
. Щоб подолати дисоціацію психології треба переглянути розуміння предмета
психологічної науки , оскільки зазначені вище дисоціації мають одну причину – занадто
вузьке , обмежене його розуміння . Ситуація посилюється тим, що вітчизняна психологія
стрімко змінюється , намагаючись асимілювати досягнення зарубіжної науки , від яких з
відомих причин протягом багатьох років була ізольована. Для подолання кризи потрібно
методологічна робота – її « першим пунктом » має бути уточнення розуміння предмета
психологічної науки , його неоднорідності і багатоступеневості .
Ознаки методологічної кризи психології
Спроби побудувати в радянській психології універсалістську теорію у 70-их рр. XX
ст., що приймається всіма психологами і покликаної об'єднати психологічну науку, не
виправдалися : психологія сьогодні ще більш мозаїчна і несхожа на природничі науки , ніж
раніше.Симптоми кризи: 1) відсутність єдиної науки , дефіцит сталого знання , велика
кількість альтернативних моделей розуміння і вивчення психічного ; 2) поглиблюється
розкол між дослідницькою і практичною психологією , 3) конкуренція з боку паранауки ,
виникнення прикордонних між наукою і не - наукою систем знання. « У цій дисципліні
відсутні загальні правила побудови та верифікації знання ; різні психологічні школи або , як
їх називав А. Маслоу , «сили» представляють собою «держави в державі» , які не мають
нічого спільного , крім кордонів; психологічні теорії навіть не конфліктують , а, як
парадигми несумірні одна з одною ; те, що вважається фактами в рамках одних концепцій ,
не визнається іншими; слабо відчутний прогрес у розвитку психологічної науки, оскільки
йде обростання психологічних категорій взаємно суперечливими уявленнями. Це важко
31
вважати прогресом..» [33, с. 4]. А. В. Юркевич безсумнівно правий, коли стверджує, що

невдалі спроби бути схожою на природничі науки викликали прагнення обґрунтувати
виняткове становище психології. Самовизначення психології найчастіше здійснюється за
допомогою поняття «парадигма». А. В. Юревич аналізує різні позиції щодо методологічного
статусу психології і приходить до висновку про те , що їх можна представити таким чином :
1) психологія являє собою допарадигмальну область знання, 2) психологія є
мультипарадигмальною наукою , 3) психологія – позапарадигмальна область знання . На
його думку, визначення методологічного статусу психології на основі третьої позиції
дозволяє психології подолати комплекс несхожості на точні науки .
Головну причину кризи психології автор бачить у загальній кризі раціоналізму , яка
охопило всю західну цивілізацію. «В умовах загальної кризи раціоналізму кордони між
науковою психологією і системами знання, які ще недавно вважалися несумісними з
наукою , вже не є непроникними » [3, с. 9].
Використовуючи важливі поняття « соціодигми » і « метадигми » , А. В. Юревич
пише: « Дослідницька ж і практична психологія , володіючи всіма відмінностями ,
характерними для різних парадигм , розвиваються до того ж різними спільнотами , і тому їх
слід було б позначити не як конкуруючі парадигми , а як різні соціодигми » [ там же , с. 7].
Метадигми пов'язані з виділенням таких систем ставлення до світу , як західна наука ,
традиційна східна наука , релігія тощо ; вони спираються на різні типи раціональності . « Ці
системи носять більш загальний характер , ніж парадигми і навіть соціодигми, і, розвиваючи
дану термінологію, їх можна назвати метадигмами, відвівши їм відповідне місце в ієрархії
когнітивних систем» [ там же , с. 9]. Наука , згідно з А. В. Юревич , залежна від суспільства
не тільки соціально , але і когнітивно, вбираючи і включаючи до складу наукового знання
породжені іншими метадигмами і поширені в суспільстві уявлення.
Безсумнівно , що криза психології може бути подолана тільки цілеспрямованою
спільною роботою психологічного спільноти , тобто соціальним шляхом. Але її
першопричина лежить , на нашу думку , саме в когнітивної площині і полягає в
неадекватному розумінні психологічної наукою свого предмета.
Предмет психології : необхідність « нового погляду»
Визначення предмета психології здійснює ряд важливих функцій перше , він виконує
роль осереддя, який би дозволяв реально співвідносити результати досліджень, що
проводяться в рамках різних підходів та наукових шкіл . По-друге , пердмет не повинен бути
« штучно » сконструйованим , а існувати реально і вказувати на предмет науки в
справжньому сенсі слова . По-третє , йому слід бути внутрішньо досить складним , щоб
утримувати в собі сутнісне , що дозволяти виявляти власні закони існування та розвитку.
Звідси випливає необхідність теоретичних досліджень в області предмета психології.
Зауважимо , що у вітчизняній психології існувала традиція саме змістовної методології на
історичній основі (Н. Н. Ланге , В. Н. Іванівський , Л. С. Виготський , С. Л. Рубінштейн , а в
більш пізній період ці проблеми інтенсивно розроблялися К. А. Абульханова [ 1] , А. В.
Брушлінський [ 4] , Б. Ф. Ломов [ 17] та ін.) По-четверте , розуміння предмета повинно
дозволяти розробляти науку за власною логікою, не зводячи розгортання психологічних
змістів до чужої для психології логіці природного або герменевтичного знання.
Це, мабуть, має бути методологія на історичній основі , плюралістична, вільна від
ідеології , орієнтована не тільки на завдання пізнання, а й на практику. У ній повинні бути
представлені пізнавальний , комунікативний і практичний блоки (див. докладніше [ 18 , 39 ]).
Важливо, щоб методологія давала можливість максимально широкого розуміння предмета .
Це необхідно в першу чергу для того , щоб з'явилася можливість реального , а не
декларативного співвіднесення результатів досліджень , отриманих при різних підходах .
В даний час маємо дослідження, виконані в розбіжних методологічних традиціях,
психологи схильні бачити все що завгодно, тільки не методологічні відкриття. Історія
психології дає безліч свідчень, що за роботами А. Адлера , К.- Г. Юнга , А. Маслоу та ін.
сучасники з готовністю і з легкістю визнають ті чи інші конкретні досягнення , але «
32
паростків » нової методології вони намагаються «не помічати» . Методології , яка життєво
необхідна нашій науці , бо без неї неможливо наблизитися до вирішення проблеми
співвідношення психологічної науки і життя. Проблема досі не вирішена , хоча зараз , на
початку XXI століття , це одна з основних умов існування наукової психології
У своїх працях М.Фуко презентує постнекласичний погляд на модерн-науку . Він
зазначає, що вагомим важелем реалізації влади є знання. Це не тільки засіб, який
використовується людьми для встановлення свого панування, а і владне ставлення знаючого
до того, кого він пізнає, забезпечуючи утримання цього панування. Однак владі необхідно
лише таке знання, що допомагає відтворенню встановленого нею порядку. Звідси
напруження, що виникає між інтелектуалами і представниками владних структур у
суспільстві. Згідно з М. Фуко, процес виробництва знання — це процес інноваційний. Владні
ж структури заохочують лише тих інтелектуалів, що допомагають за допомогою знань,
переведених у технології, підтримувати і розширювати кордони існуючої влади. Знання
іншого плану витісняються на периферію панівної культурної парадигми; їх породження і
поширення щонайменше не заохочується, якщо не придушується. Таким чином, і тут влада
встановлює свої норми, мораль, уявлення про девіації.
Нове розуміння предмета психології відкриє нові перспективи . Таке розуміння стане
також основою для розробки методології психології: змістовної , на історичній основі , що
допускає плюралізм , деідеологізованої , орієнтованої не тільки на дослідження , а й на
практику. Принципово важливо , що в психології виникне можливість відмовитися ,
нарешті , від відтворення або природничонаукових , або герменевтичних логічних схем і піти
власним шляхом. У цьому випадку науки про психічне складуть особливий клас наукових
дисциплін зі своєю логікою і своїми методами, а всередині психології виявиться можливим
співвіднести досягнення природничо психолог , з одного боку , і розуміючої, герменевтичної
, гуманістичної , трансперсональної психології - з іншого. Саме для цього необхідна нова
комунікативна методологія психології [ 3].
ПЛАН СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ. ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

. ТЕМА 4. МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ПСИХОЛОГІЇ ХХІ СТОЛІТТЯ
План дискусії:
Психологія в час постмодерності.
Криза в психології та її форми.
Ознаки методологічної кризи психології
Предмет психології : необхідність « нового погляду»
Завдання 1. Письмово виконайте завдання й завершіть речення.
Постмодернізм в психології…..
Дисоціації в психології – це….
Нова комунікативна методологія психології дозволить…..

Завдання:
Опрацювати лекційний матеріал за конспектом.
Підготуватися до семінарського заняття, використавши лекційний матеріал
Занотувати літературу з теми .
Література :
Давыдов В. В. Исчерпала ли себя естественнонаучная парадигма в психологии? //
Вопросы психологии. –1997.– N 3. С.– 127 — 128.
33
Методологические проблемы психологии в начале XXI века// Психологический журнал,

2006. –№1 (январь)– С.56-59. Мазилова В. А. Методологія психологічної науки. –
Ярославль , 2003. – 89 с.
Система поточного та підсумкового контролю

роботи студентів денної форми навчання
Умови визначення рейтингу з курсу
Вид К-сть Максимум Разом

навчальної балів за 1 бали
роботи
Практ.заняття 4 (оцінка „5”– 5 15

бали,
„4”– 4 бали,
„3”– 3 бали, „2”-
0 балів)
Самостійна 2 5 15
робота*
Конспект 4 5 20
джерела
Разом 50
Іспит 4 2,5 бали 50
тестові запитань
запитання
Разом 100 балів
*Примітка. Можна виконати максимально дві самостійні роботи не більше разом 15 балів.
(за вибором види робіт ).
Види самостійної роботи:
1. Реферат
Ця форма самостійної роботи надає можливість студентам не лише переповідати думки авторів, а й висловлювати власні,
тобто передбачає критичний аналіз різних точок зору. Обсяг – 10 сторінок, план, список літератури (не менше 3 джерел ).
Максимальний бал – 15.
2. Аналіз монографій
Ця форма самостійної роботи передбачає вміння критично аналізувати оригінальний текст і зробити власні висновки щодо
його актуальності. Обсяг – 3 сторінки.
3. Психологічний аналіз твору мистецтва : повісті, роману, віршів, кінофільму тощо.
Виконуючи цю роботу, можна послуговуватися не лише науковим стилем, а й емоційно-образно висловловити своє
ставлення до тієї чи іншої психологічної проблеми. Обсяг – 3 сторінки.
4. «Лист до автора твору»

Ця форма самостійної роботи передбачає написання твору вільним стилем, у якому можна висловити своє наукове та
емоційне ставлення до конкретного автора книги (статті), зокрема до тієї чи іншої наукової праці. Обсяг – до 3 сторінок.
34
Рекомендована література
Базова
Методологічні та теоретичні проблеми психології. Навчальний посібник/ М.С. Корольчук, Ю.Л.
Трофімов, В.І. Осьодло та ін. – К.: Ніка-Центр, 2008. –336 с.
Татенко В.О. Сучасна психологія: теоретико-методологічні проблеми: навч. посіб. / В.
О.Татенко. – К.: Вид-во Нац. авіац. ун-ту «НАУ-друк», 2009. – 288 с.
Ткаченко О.М. Принципи та категорії психології.-К.: Гол.вид.ВО «Вища школа», 1979.-198с.
Бондаренко Л.В. Методологічні та теоретичні проблеми вивчення психології //Методологічні та
теоретичні проблеми вивчення психології”. Опорний конспект лекцій. – Рhttp://shr.receptidocs.ru
Гапон Н.П. Категорія досвіду в модерній та постмодерній психологічній науці /Н. П. Гапон //
Антропологічні проблеми людини: колективна монографія; за заг. ред. д-ра філос. наук,
проф.Мельника В.П. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2012. – С. 132-150. – 1, 5 д. арк. ..(розділ
кол.монограф.)
Гапон Н. Толерантність як засадничий принцип методологічних підходів у вітчизняних ґендерних
дослідженнях / Н. Гапон // Толерантність як соціально-культурний феномен: світоглядно-
методологічний аспект: колективна монографія/ [Ф.С.Бацевич, С.Л.Грабовська, О.В.Дарморіз та ін.];
за заг. ред. д-ра філос. наук, проф.Мельника В.П. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2012. – С. 82-99. –
1,0 д. арк. .(розділ кол.монограф.).
Допоміжна
Гапон Н.П. Особистість в психотерапії: конфігурації професійного досвіду. – Львів: Основа, 1999.
– 198 с.
Рибалка В.В. Методологічні питання наукової психології. - Київ, 2003
Велитченко Л., Подшивалкіна В. Методологічні та теоретичні проблеми психології. Програмний
конспективний довідник. – Одесса, 2009. – 278 с.
Ковалев Г.А. Три парадигмы в психологии – три стратегии психологического воздействия.- 1987.-
№3.- 41-49
Костюк Г.С. Принцип развития в психологии// Методологические и теоретические проблемы
психолоии.- М.: Наука, 1969.- С.118-152
Курт Левин. Закон и эксперимент в психологии (окончание) //Психологический журнал. Том 22,
№3, 2001
Левин К. Конфликт между Аристотелевским и Галилевским способами мышления в современной
психологии // История психологии ХХ века. Хрестоматия.- М., 2003
Мадди С. Р. Теории личности: сравнительный анализ / Пер.с англ. - СПб.: Издательство "Речь",
2002 – 539 с.
Максименко С.Д. Теоретико–методологічні проблеми психології особистості// Збірник наукових
праць КПНУ імені Івана Огієнка, Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України, 2010. – Випуск
7 – С.3.-18. http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pspl/2010_7/3-18.pdf
Максименко С.Д. Структура особистості//Практична психологія та соціальна робота. – 2007. -
№1. – С.1-13.
Хьелл Л., Зиглер Д.Теории личности. Основные положения, исследования и применение ; пер.
С.Меленевской и Д.Викторовой. 3 издание. – СПб: Питер, 1997. Глава 1.
http://psylib.org.ua/books/hjelz01/txt00.htm
Какабадзе В.Л. Теоретические проблемы глубинной психологии.- Тбилиси: Мецниереба, 1982.-
184 с.
.Петренко В.Ф. Конструктивистская парадигма в психологической науке // Психологический
журнал Том 23, №3, 2002
Моросанова В.И.. Нужна ли смена методологических парадигм в психологии? (по поводу статьи
А.В.Юревича) Психологический журнал. Том 22, №5, 2001
Мазилов В.А. Методология психологической науки. - Ярославль, 2003
Юревич А.В.Психология и методология // Психологический журнал, 2000, N 5, с. 35-47.
35
Юревич А.В.Методологический либерализм в психологии // Вопросы психологии, 2001, N 5, с. 3-

18.
Юревич А.В.Структура психологических теорий // Психологический журнал, 2003, N 1, с. 5-13
36
Контрольні питання до курсу

„ Теоретико-методологічні проблеми психології ”
для студентів денної форми навчання
1. Поняття методології. Формальне та змістовне розуміння методології.

2. Рівні методології: загальнонаукова методологія, методологія конкретних галузей знання,
часткові теорії.
3. Методологічний підхід у психології (особистісний, віковий, індивідуальний, діяльнісний,
системний).
4. Особистісний методологічний підхід у психології.
5. Віковий методологічний підхід у психології.
6. Індивідуальний методологічний підхід у психології.
7. Діяльнісний методологічний підхід у психології.
8. Системний методологічний підхід у психології.
9. Сутність наукового пізнання.
10. Поняття парадигми в праці Куна «Структура наукових революцій»
11. Теорія як складова наукового пізнання.
12. Класифікація методологічних принципів у праці О. М. Ткаченка та їхня характеристика:
детермінізму, відображення, єдності свідомості та діяльності, розвитку, системно-
структурний.
13. Проблема методу в психології: кількісні та якісні методи в психології.
15. Психічне відображення, його рівні.
16. Категорія свідомості.
17. Категорія діяльності.
18. Категорія особистості.
19. Категорія спілкування.
20. Кількісний і якісний аналіз психічних фактів
21. Проблеми методу в психології
22. Проблема розроблення методологічного апарату, вибір наукових методів, виокремлення
принципів дослідження.
23. .Проблема адаптації методів, привнесених з інших наук.
24. Проблема адаптації зарубіжних психодіагностичних методик до власного культурного
середовища.
25. Проблема об'єктивності.
26. Проблема етики психологічного дослідження.
27. Проблема неадекеватності діагностичних методик соціокультурним змінам особистості.
28. Проблема підходів дослідження особистості. Недоліки типологій. Невизначеність
категоріального статусу Я-концепції.
29. Аналіз теорій особистості, які пояснюють сутність особистості в дихотомії «свобода –
детермінізм».
30. Аналіз теорій особистості, які пояснюють сутність особистості в дихотомії
«раціональність – ірраціональність».
31. Аналіз теорій особистості, які пояснюють сутність особистості в дихотомії «холізм –
елементалізм»
«конституціоналізм – інвайронментализм»
37

«змінюваність – незмінність»
«суб'єктивність - об'єктивність»
«проактивність – реактивність»
36. Аналіз теорій особистості, які пояснюють сутність особистості в дихотомії «гомеостаз –
гетеростаз»
«пізнаванність – непізнаваність»
38. Критерії оцінки теорій особистості. Верифікованість
39. Критерії оцінки теорій особистост. Еврістична цінність
40. Критерії оцінки теорій особистості.Внутрішня економність й узгодженість.
41. Критерії оцінки теорій особистості. Ширина охоплення.
42. Критерії оцінки теорій особистості. Функціональна цінність
43. Методологічні проблеми психології ХХІ століття
44. Зміни психології в час постмодерних зрушень.
45. Особливості класичної методології. Цілісність індивідуальності як предмет психології.
Праця К. Ясперса «Духовна ситуація нашої епохи» в контексті теоретико-методологічних
проблем психології
46. Біхевіоризм та його роль у розвитку природничої методології у психології.
47. Гуманістичній напрямок у психології та його методологічні особливості.
48. Особливості постнекласичної методології. Альтернативні погляди на знання, владу,
психологію М.Фуко
49. Постмодернізм і методичні проблеми психологічного дослідження.
Контрольні питання до курсу

„ Теоретико-методологічні проблеми психології ”
для студентів заочної форми навчання
1. Поняття методології. Формальне та змістовне розуміння методології.

2. Рівні методології: загальнонаукова методологія, методологія конкретних галузей
знання, часткові теорії.
3. Методологічний підхід у психології (особистісний, віковий, індивідуальний,
діяльнісний, системний).
4. Особистісний методологічний підхід у психології.
5. Віковий методологічний підхід у психології.
6. Індивідуальний методологічний підхід у психології.
7. Діяльнісний методологічний підхід у психології.
8. Системний методологічний підхід у психології.
9. Сутність наукового пізнання.
10. Поняття парадигми в праці Куна «Структура наукових революцій»
11. Теорія як складова наукового пізнання.
12. Класифікація методологічних принципів у праці О. М. Ткаченка та їхня
характеристика: детермінізму, відображення, єдності свідомості та діяльності,
розвитку, системно-структурний.
13. Проблема методу в психології: кількісні та якісні методи в психології.
15. Проблеми методу в психології
38
16. Проблема розроблення методологічного апарату, вибір наукових методів,

виокремлення принципів дослідження.
17. .Проблема адаптації методів, привнесених з інших наук.
18. Проблема адаптації зарубіжних психодіагностичних методик до власного
культурного середовища.
19. Проблема об'єктивності.
20. Проблема етики психологічного дослідження.
21. Проблема підвищення психологічної письменності населення і швидкого старіння
діагностичних методик.
22. Проблема підходів дослідження особистості. Недоліки типологій. Невизначеність
категоріального статусу Я-концепції.
23. Аналіз теорій особистості, які пояснюють сутність особистості в дихотомії «свобода –
детермінізм».
«раціональність – ірраціональність».
25. Аналіз теорій особистості, які пояснюють сутність особистості в дихотомії «холізм –
елементалізм»
«конституціоналізм – інвайронментализм»
«змінюваність – незмінність»
«суб'єктивність - об'єктивність»
«проактивність – реактивність»
30. Аналіз теорій особистості, які пояснюють сутність особистості в дихотомії «гомеостаз
– гетеростаз»
«пізнаванність – непізнаваність»
32. Критерії оцінки теорій особистості. Верифікованість
33. Критерії оцінки теорій особистост. Еврістична цінність
34. Критерії оцінки теорій особистості.Внутрішня економність й узгодженість.
35. Критерії оцінки теорій особистості. Ширина охоплення.
36. Критерії оцінки теорій особистості. Функціональна цінність
37. Методологічні проблеми психології ХХІ століття
38. Зміни психології в час постмодерних зрушень.
39. Особливості класичної методології. Цілісність індивідуальності як предмет
психології. Праця К. Ясперса «Духовна ситуація нашої епохи» в контексті теоретико-
методологічних проблем психології
40. Біхевіоризм та його роль у розвитку природничої методології у психології.
41. Гуманістичній напрямок у психології та його методологічні особливості.
42. Особливості постнекласичної методології. Альтернативні погляди на знання, владу,
психологію М.Фуко
43. Постмодернізм і методичні проблеми психологічного дослідження.
39
ДОДАТКИ
Література для самостійного опрацювання. Тема 2.
Гапон Н. Толерантність як засадничий принцип методологічних підходів у вітчизняних ґендерних

дослідженнях / Н. Гапон // Толерантність як соціально-культурний феномен: світоглядно-
методологічний аспект: колективна монографія/ [Ф.С.Бацевич, С.Л.Грабовська, О.В.Дарморіз та ін.]; за
заг. ред. д-ра філос. наук, проф.Мельника В.П. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2012. – С. 82-99. – 1,0 д.
арк. .(розділ кол.монограф.).
Ґендерні дихотомії „маскулінне/фемінне” в українському культурологічно-літературознавчому

дискурсі. Толерантність є засадничим принципом демократії, прав людини, загалом сучасного культурного
розмаїття. Саме це ствердила Декларація принципів толерантності, підписана усіма державами - членами
ЮНЕСКО в середині 90-х рр. ХХ ст. Толерантність передбачає терпимість до відмінностей серед людей, а
також миролюбність – уміння співіснувати з іншими, не порушувати прав і свобод інших. Цей стан
постфілософської культури, де толерантність як вагомий принцип авторського підходу набуває своєї ваги
відображають філософські, культурно-антропологічні, літературознавчі дискусії1.
Проблема статі, яка з’явилася у вітчизняному філософському дискурсі наприкінці минулого сторіччя
може завдячувати тодішньому станові постфілософської культури та „гібридним дискусіям”, що провадились
філософами, культурологами, літературознавцями, теоретиками ґендеру. У цих дискусіях, порівняно з 60-80 рр.
ХХ ст., толерантність поволі стає засадничим принципом наукових розвідок, своєрідним індикатором якості
методологічних підходів, оскільки увиразнює те, наскільки вони утверджують диверситивність культури та
різноманіття форм самовиявлення людської індивідуальності.
Відтак з 90-х рр. ХХ ст. українські дослідники одразу оперлись на поширену в західному науковому
світі концепцію ґетерогенної інакшості, яка виявилась доволі плідною в новому теоретизуванні про стать.
Першочергово дослідники мали на меті переосмислити модерністську дихотомну структуру філософсько-
культурологічних уявлень, в якій міркування про „чоловіче” та „жіноче” породжувало стереотипні смислові
ряди: душа/тіло, культура/природа, активне/пасивне тощо. Ґендерні дослідження також передбачали пошуки
нових підходів у відображенні чоловічого та жіночого культурного досвіду, суб’єктивності та способів
суб’єктивації, в розумінні проблеми взаємодії характеру і статі, мови та статі тощо.
Методологія ґендерних досліджень 90-х рр. переважно виходила із принципу симетричного
моделювання чоловічого та жіночого досвіду у соціокультурі, залишивши в минулому радикально-
феміністську, нетолерантну концепцію бінарної опозиційності функціонування статей. У виборі
методологічних засад українські автори звернулися до постмодерністського дискурсу, напрацьованого за
останні десятиріччя у Західній Європі та США. Постмодерністська методологія ґендерних досліджень увібрала
у себе низку критичних напрямів: культурно-соціологічний, соціопсихоаналітичний, постструктуралістський та
ін. Відтак ґендерна проблематика розвивалася на межі різних підходів. Ці постмодерністські візії
суб’єктивності, що продукувалися радше дискурсивно, проникали в український культурний простір і подекуди
входили в суперечність із уявленнями дослідників ґендеру, зацікавлених в українській культурній та історичній
перспективі.
В постмодерністському дискурсі загалом відстежується закономірне бажання мислити себе суб’єктом
власного життя, соціокультурних практик. Це теоретизування не повинно опиратися на модерністську
стратегію – виключення ґендеризованого іншого, іншості. Саме тому філософські дослідження ґендеру
виходять із принципу симетричного моделювання чоловічого та жіночого первнів у соціокультурі. 1990-і роки
позначилися активним пожвавленням розробки ґендерної проблематики у вітчизняному дискурсі, яка у своїх
філософських аспектах формувала нове знання про непрості взаємовідносини соціокультури та статі. Філософи
та соціологи (І.Жерьобкіна, Т.Булавіна, В.Фесенко, О.Луценко та ін.) здійснили критику сучасної суб’єктивації
української жінки та основних практичних результатів жіночих „політик ідентифікації” в Україні. Інші
філософи увійшли в коло постмодерністських дискусій про специфіку репрезентацій чоловічих та жіночих
образів у вітчизняній культурі, мистецтві (В.Суковата), окреслили актуальну проблематику філософії ґендеру
(Н.Чухим), проаналізували зміщення у філософській епістемології, пов’язані із відкриттям нового знання про
ґендер (В.Гайденко) та зробили спроби осмислення онтології чоловічого /жіночого української постсучасності
(Н.Хамітов, О.Забужко, С.Жерьобкін). Літературознавці (Н.Зборовська, Т.Гундорова, В.Агеєва та ін.)
1
Гапон Н. Ґендер. Суб’єктивність. Ідентичність: філософські дискусії другої половини ХХ сторіччя. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені
Івана Франка,2009. – С.350.
40
звернулись до українського літературного дискурсу, який увиразнював специфіку ґендерного буття. Критика
ґендерних дихотомій, які містив сучасний літературний дискурс видавалась цим авторам необхідною
складовою демократичних соціокультурних перетворень, утвердження толерантних відносин між статями.
У своїй книзі „Слова і речі. Археологія гуманітарних наук” М.Фуко розмірковує про знання як
історично ситуативну соціальну практику, що є невіддільною від владних відносин. Дискурс як спосіб говорити
про ту чи іншу тему на певній мові (політичній, філософській, психоаналітичній, літературній), як спосіб
конструювання деякого погляду на проблему, відтак наперед задає й саму проблему. Іншими словами, через
опис реальності дискурс впливає на саму реальність. Скориставшись ідеєю Фуко, літературу можна розглядіти
як дискурсивну формацію, яка не лише відображає „реальні” відмінності між людьми, зокрема ґендерні, а й
створює їх. Якщо ці літературні істини про соціальні типи людей переходять в ранг наукових класифікацій, то
стають повноправними концептами знання, підґрунтям соціальних класифікацій, здатними оперувати
бінарними протиставленнями чоловічий/жіночий, наше/не-наше та посилювати нетолерантне сприйняття та
взаємини. Мобілізуючи та інкорпоруючи ці класифікаційні системи, філософська антропологія вивчає ці
відмінності через їх репрезентації в літературі.
З середини ХІХ ст. філософська антропологія була зв’язана з певними відносинами влади (імперія і
колоніальна експансія), і тому приречена на нерівні за статусом контакти, сутність котрих С.Холл визначив як
„Захід і Решта (Інше)”. В цьому випадку дискурс можна розуміти як особливий спосіб репрезентації відносин
Заходу і Іншого, тобто те як Інший поводить себе в стосунку до Заходу і навпаки (С.Ортнер) 2. З 1990-х рр.
українські автори отримали змогу познайомитися зі змістом цих репрезентацій в антропологічних працях
закордонних колег (Р.Гортон, П.Бурд’є, Д.Річардсон, М.Соломон, Е.Андерсен, Дж.Губер). Переглядаючи ці
праці, вітчизняні дослідники рефлектували над соціокультурною реальністю, порівнювали та ідентифікували
ситуації з тим, що запропоновано в дискурсі. Колоніальний дискурс завжди характеризувався патерналізмом і
фемінізацією чужої, підневільної культури. Приписування українській культурі фемінності – це прийом
достатньо популярний в ідеологічних схемах і позитивістських вимірах соціального життя. Існують теж
варіанти інтерпретації українського як жіночого в психоаналітичній репрезентації національної літератури й
культури загалом.
Звернемося до особливостей філософського інтертекстуального прочитання ґендерних дихотомій
„маскулінне/фемінне” в українській культурі. Літературознавець Н.Зборовська зауважує, що ситуація
маскулінної домінації у національному світі була нетиповою, хоча й символічною у творчості літературних
класиків. Дослідниця також відстежила, що критика „фемінності” української вдачі визначила літературні
модерні стратегії ХХ ст. „Фемінна” особливість українського патріотизму була критикована літературною
течією „Бу-ба-бу” у 90-х рр. ХХ ст. „Відторгнення” жертовного, плачевного материнського образу України тут
здійснюється через деструкцію „родового мислення” й означає „…своєрідний чоловічий авторський бунт проти
прошевченківської українськости з культовими ознаками фемінного начала” 3. Ґендерний аналіз творів
представників постмодерністської літератури (наприклад, „Московіада” (1992), „Переверзія” (1996)
Ю.Андруховича) відкриває використання чоловічих/жіночих дихотомій, які увиразнюють маловартісне
зображення жіночого. Характерна для бубабістських літераторів, іронічність щодо жіночих вартостей у світі та
їх несуттєве значення для чоловічості можливо й провокувала феміністичні позиції українських культурних
студій кінця ХХ ст. – Т.Гундарової, О.Забужко, Н.Зборовської та ін. Адже впродовж ХІХ ст. у літературному
дискурсі переважали жіночі образи „покритки”, „кріпачки”, що втілювали українську ситуацію немочі та й
загалом національну підневільно-чоловічу самоідентифікацію.
Ґендерний аналіз творчості неотрадиціоналістів дозволяє Н.Зборовській відстежити в окремих їх
творах „матріархальний стан” героїв. Стан позбавляє героя необхідної для життя активності, породжує страх
перед жінкою-не матір’ю як виявом страшної вітальності. Роман „Вільхова кров” (1996) М. Бабака дав
аналітикам унікальний матеріал для міркувань на цю тему і спровокував до „...критичної розмови про те, що є
український народ, український чоловік і український письменник...” 4. Значну частину „Вільхової крові”
займають документальні матеріали, екскурси у трагічні події ХХ ст., зокрема голодомор. Страхіття голодомору
в українській літературі, – звертає нашу увагу Н.Зборовська, – подане „в жахливих материнських образах” 5.
П.Тичина, зображує у своїй поезії (“Загупало в двері прикладом…”) матір-вбивцю. М.Куліш також звертається
до образу збожеволілої матері-людоїдки (“97”). Подібно зображається жіночий образ Ю.Тарнавського у книзі
„6х0”(1998), філософський аналіз якої здійснила Т.Гундорова. Можна погодитись з думкою аналітиків, що
існують полюсні патерни сприйняття жіночості: через поклоніння, коли йдеться про жертовну материнську
любов і через містичний страх, коли йдеться про відступ від такого священного материнства і абсолютної
любові. У ситуації Великого Голоду жінка-матір ніби опиняється “винною” у зреченні своєї священної ролі,
недотриманні обов’язку оберігання життя роду. Акцент на негативній фемінності з її різнобуттєвістю та
невизначеністю, в противагу сучасній цивілізації із сильними чоловічими традиціями влади та державності стає
2
Ortner S. Theory in Anthropology since the Sixties // Comparative Studies in Society and History, 1984. – № 26 (1). – P.66-126.
3
Зборовська М., Ільницька М. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. – Львів: Літопис, 1999. – С.85.
4
5
41
проблемою українського літературного дискурсу 90-х рр. ХХ ст. Окремі автори, окреслюючи духовно-
історичне тло генези української світоглядної свідомості, зауважують матріархальність та історично-соціальний
інфантилізм. Саме це „зумовлює нерозвиненість потенцій етносу як цілісності; відсутність здатності
відартикулювати національну ідею та наснажуватися нею задля духотворчості та історичного самоздійснення” 6.
Інтертекстуальне прочитання теоретиками ґендеру вітчизняного постмодерністського та
неотрадиціоналістського літературних дискурсів 90-х років ХХ ст. увиразнює необґрунтоване побутування
думки про те, що саме фемінний характер національного типу є головною причиною неспроможності
структуруватися по-державницькому й по-європейському та визначає специфічне буття України у світі між
Сходом і Заходом. Дискурс також показує, що позиція сучасного автора-літератора є інколи контроверсійною,
оскільки він протиставлений жіночому суб’єкту, який він прагне пізнавати й мислити під знаком модерного,
утверджуючи бінарні ґендерні опозиції. Тому окреслюється нова філософська площина запитальності: як
переосмислити й усунути дискурсивну проблему соціального нетолерування фемінного загалом й показати як
життєздатну категорію?
Приписування культурі фемінності чи маскулінності через аналіз літературних текстів є постановкою
хибної, на наш погляд, проблеми. Однак вона залишається дискусійною темою в межах літературознавчих
ґендерних студій. Саме тому окремі літературні тексти утримують когнітивну напругу між дискурсивною
реальністю та ґендерною теорією. Це й не дивно, оскільки ґендер є однією із базових характеристик
особистості, який визначає психологічний та соціальний розвиток людини. Ґендерна ідентичність
взаємозалежна з іншими видами ідентичностей, тому прагне до інтеграції та цілісності з ними. Саме інтеграція
ґендерної ідентичності з іншими (етнічною, національною, професійною тощо) є запорукою цілісності Я-
ідентичності людини, дієвості її соціальної постави. Слабка зінтегрованість ґендерної ідентичності з етнічною,
яка несе у собі певний етнопсихологічний код чоловічого (батьківського) та жіночого (материнського) роду
засвідчує кризові стани людини. Зінтегрованість ґендерної ідентичності з національною є соціалізаційною
результуючою величиною, яка пов’язана з певним контекстом соціокультурних репрезентацій, традицій та
конвенцій, які так чи інакше відображає літературна творчість, текстуальність.
Ґендерна структура української культури, зокрема літератури наприкінці ХХ ст. відображає
розщеплення національного чоловічо-жіночого еросу (чоловічості та жіночості). Література творчість не є
самоціллю, а тим шляхом свідомої авторської суб’єктифікації, який провадить до процесу творчості
національного чоловічого та жіночого характеру. Саме так проблему об’єктивної місцерозташованості творчого
індивіда та суб’єктивного плану його трансформацій як психоісторії його роду розглядає Н.Зборовська у праці
"Код української літератури"(2006). Історія літератури, як слушно заявляє авторка, це матеріал, який
"вербалізує все, що відбувається з національним характером" 7. Адже у недрах психіки нації, у її підсвідомості
приховані всі попередні спроби творення суб’єкта на основі його родової доброчинності, втілення
”аристократичного національного характеру”. Щоб виявити це психологічний аналіз може поєднуватися з
різними психоаналітичними стратегіями (Фройд, Лакан, Юнг, Фромм, Фанті та ін.), структурним аналізом,
деконструкцією, соціологічним, політичним аналізом тощо. Психологічний аналіз літературної творчості дає
змогу виявити особливості художнього мовлення як імперського творчого суб'єкта, заґрунтованого на
гетерогенній сутності вбирання у себе різних національних суб'єктів, так і національного творчого суб'єкта, що
містить органічний код родової доброчинності та йде шляхом націєтворчості.
Постколоніальна літературна "драматургія" 90-х рр. ХХ ст. є доволі пронизаною естетикою
(карнавалізації, театралізації) імперського суб’єкта кризової епохи. Остання є тим перехідним періодом, на
думку Н.Зборовської, коли триває "боротьба за виживання ослабленого імперського суб'єкта й активізованого
національного суб'єкта, замість безпосереднього, душевного прояву жіночості формується театралізований,
демонстративний прояв сексуальності у феміністичному письмі, що віддзеркалює нарцистичну "драматургію"
статево маркованого письма"8.
Соціокультурні сценарії ґендерної ідентичності. У вітчизняній „постмодерністській філософській
культурі” окремі аспекти проблематизації ґендеру виявилися, з одного боку, найбільш цікавими та
конфліктними, з іншого –такими, що повинні набути свого толерантного змісту. Зокрема такою є проблема
деконструкції традиційних символів та образів жіночого у вітчизняному культурологічно-літературознавчому,
філософсько-політологічному дискурсах 90-х рр. ХХ ст. Ця проблема співвіднесеності ґендерної, соціальної та
національної ідентичності розглядається у тісному зв’язку із соціокультурними міфами та символічними
образами. На думку ґендерних дослідників Харківського центру (І.Жерьобкіної, О.Луценко, Т.Булавіної)
розвиток ґендерної ідентичності, нової української жінки в пострадянському українському суспільстві не
повинен здійснюватися з опорою на символічні жертовні образи. Формулюється гіпотеза про те, що традиційні
образи (Берегиня, Мати-Вітчизна тощо) є або архаїчними, націоналістичними, або зужитими радянською
6
Чорний І., Рошкулець Р., Турко О. Історія філософії в Україні. – Чернівці: Рута, 2003. – С. 3.
7
.Зборовська Н.В. Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури. Монографія. – Київ: Академвидав,
2006. – С. 10.
8
Зборовська Н.В. Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури. Монографія. – Київ: Академвидав,
2006. – С. 400.
42
ідеологією. Ці образи буцімто несуть семантичне навантаження мовчазного, соціально та політично пасивного
жіночого суб’єкта. Відтак вирішення проблеми формування нового жіночого типу повинно здійснюватись
через деконструкцію цих образів, якими маніпулює влада, маскуючи свою незацікавленість проблемами
жіночого буття.
Іншої точки зору дотримувались дослідники київської школи ґендерних досліджень (С. Павличко,
Т.Гундорова, Н.Зборовська). Вони вважали, що опора на символічні образи фемінного відповідає програмі
національно-культурного відродження, і не може бути перешкодою для формування нового типу української
жінки. Опора на національні вартості також, на їх думку, сприятиме побудові демократичного суспільства.
Становлення українського громадянського суспільства, на думку окремих дослідників, вимагає деякого
джерела леґітимації та соціальної інтеґрації, яким у західноєвропейській історії часто слугував міф. Останній
постає способом ідентифікації головних європейських націй, оскільки надає ідеї нації естетичної форми
спільної вистражданої долі та героїчної боротьби народу. „Міфічні Греція та Рим відіграли роль джерела
національної спільноти та історії, відродження якого забезпечувало націям енергію солідарності та образ
колективної ідентичності. Тому міф поєднує обидві ці функції – ідентифікацію та соціальну інтеграцію:
створюючи образ нації, він згуртовує індивідів” – пише філософ Н.Амельченко 9. Тут дефініція міфу не має
нічого спільного з його вульгарним образом, сконструйованим просвітницьким метанаративом – міф як
подолання неістинного знання та архаїчної форми життя.
У сучасній філософії міф дефінюється як образ і спосіб існування тих „послаблених” реальностей,
смислів і цінностей, які утримує культура. Відтак міф спроможний через продукований ним символ впливати
на колективну солідарність та ідентичність, посилюючи або послаблюючи її. Прийшло розуміння, що
демократія у своїх перевагах інституційно-правового втілення (прав і свобод) зіткнулася з проблемою, яку
можна назвати „нестерпністю демократії, яку складно уявити” (за Ж.-Л.Нансі). Іншими словами, якщо
демократія не має символічної образності мистецтва та міфу, то не може бути сильним інструментом
солідарності та ідентифікації.
У закордонному та вітчизняному філософському дискурсі окреслилися основні напрями, в межах яких
відбувалися дискусії про зв’язок символічного і реального. До їх змістового аналізу, так чи інакше, зверталися
зарубіжні та вітчизняні філософи Н.Фрезер, Р.Брайдотті, Дж.Батлер, Н.Хамітов, О.Забужко, Н.Зборовська,
І.Жерьобкіна, Н.Амельченко тощо. Однак надалі проблема функціонування символічного образу як джерела
ґендерної та колективної ідентифікації, а також специфіки використання символічних образів владною
ідеологією у вітчизняному філософському дискурсі потребує свого осмислення.
Представниця філософсько-політологічного напрямку ґендерних досліджень, філософ І.Жерьобкіна у
вступі редагованої нею збірки „Femina postsovietika. Украинская женщина в переходной период: от социальных
движений к политике”(1999) зазначає, що найбільш значимим для Східної Європи виявилось те, що люди
значно більше ідентифікуються з фантазійним сценарієм бажання і з тими травматичними детермінаціями,
навколо яких вони формують свою ідентичність, ніж з ідеями ліберальної демократії. До таких „травматичних
детермінацій” вона відносить – націю, стать, клас. На її думку, літературний текст фіксує ці „фантазійні
сценарії бажання”, міфічно витворюює та утримує пасивні, мовчазно-жертовні жіночі образи, котрі в сучасних
соціокультурних умовах через зчеплення з символічним можуть отримати політичну реанімацію 10. Дослідниця
вважає, що національна література архетипним чином містить у собі політичний символізм. У її феміністській
візії це означає, що критики потребують всі міфологеми й патріархатні образи, які кореспондують сучасну
жінку до громадських бездіяльних та безмовних суб’єктів, до своєрідних несвідомих „нерефлективних машин
бажання”. Такими на думку І.Жерьобкіної є образи жінок у Шевченкових творах, які вона порівнює із
жіночими образами у творах російських поетів-романтиків. В останніх жіночі персонажі живуть у світі
морального сумління, а шевченківські героїні не задумуються, не сумніваються, не відчувають провину, бо
уподібнені речам, нерефлективним тілесним машинам бажання. Зіставляючи жіночі образи з творів російських
поетів та Шевченка авторка, як влучно підмітила Н.Зборовська не розрізняє різну міру їх „романтизму”. Якщо
алегоричне тлумачення міфу, подане у російському класицизмі, перетворювало міф на естетичну форму
громадянських чеснот і тим самим надавало моральним суспільним ідеалам репрезентативної форми, то в
українській романтично-символічній інтерпретації міф набував значення глибинного змісту та „духу” народу на
противагу зовнішнім глузовим формам – етиці та праву.
На відміну від філософсько-політологічного напрямку вітчизняних досліджень, опертих на методології
соціального конструктивізму з його нечутливістю до національної традиції, Київська школа ґендерних
досліджень ґрунтується на постструктуралістській філософії. Шевченкові жіночі образи авторами
прочитуються як такі, що символізують фемінний український соціокультурний світ, загрожений маскулінною
цивілізаційною імперськістю. Охарактеризувати символічні жіночі образи як безмовні, „машини бажань”,
означало не бачити тих сил, які витворюють підневільний жіночий суб’єкт. Український поетичний націоналізм
робить романтичну спробу зняти „матріархально-патріархальну” суперечність. Шевченко виразив цю
9
Амельченко Н. Міф та нація – переплетення філософського та політичного дискурсів // Філософська думка. – 2003. – № 6. – С. 51.
10
Жеребкина И. Женское политическое бессознательное: Проблема гендера и женское движение в Украине. – Харьков : ХЦГИ, 1996. –
С.274-275.
43
суперечність „в душевно-родовій жіночій стихії” як протиставлення „матріархальної” родової свідомості

бездушній – цивілізаційній11. У Шевченкових творах ця суперечність розв’язується через синтез чоловічо-
жіночої соборності як родової єдності духовно сильної матері і праведного сина, що є ідеалом „оновленої
землі”.
Отож. проблематизація ґендеру, який одночасно є результатом та прогнозом соціокультурного
розвитку відкривається в руслі культурологічно-літературознавчого напрямку вітчизняних досліджень.
Зокрема, напрацьований постструктуралістською філософією метод інтертекстуальності увиразнює для
вітчизняних дослідників спільність існування тексту та ідей у мережі суспільних відносин. Українська класика,
в ґендерному прочитанні теоретиків Київського центру ґендерних досліджень (С.Павличко, В.Агєєвої,
Т.Гундаревої, Н.Зборовської тощо) дозволяє побачити складну картину поданого в творах чоловічого та
жіночого буття. Передусім це вияв ілюзорної ґендерної „рівності” як загальної безправності, зумовленої або
національним пригнобленням, або матріархальними традиціями в українському селянському світі (це
ілюструють твори Нечуя-Левицького), або навпаки загальне домінування чоловічого права як вияв
цивілізаційної імперськості світу (творчість Шевченка).
Побудова громадянського суспільства зовсім не передбачає неминучості деконструкції національних
символів та образів жіночого, які містить література як „галузь” ідеології. Інша справа, яким кредитом довіри
користується влада, яка артикулює та тиражує ці національні символи. Ґендерна дилема громадського та
приватного не може вирішуватися шляхом відсічення національно-культурних міфологем з онтологічного
простору та заміною їх соціально-конструктивістськими цивілізаційними міфологемами. Перед сучасними
українськими дослідниками ґендеру постає непросте питання: яку методологічну основу обрати для побудови
ґендерної концепції? На нашу думку, заземлення дослідників на епістемологічних засадах фундаменталістських
концепцій (наприклад, соціального конструктивізму) рівнозначне втраті екзистенційних аспектів ґендеру,
багатства й висоти чоловічого й жіночого образу, духовних (релігійних, національних) аспектів ґендерного
буття. Тоді в межах яких концепцій та концептуальних зв’язків доречно досліджувати особливості дії
символічного образу жінки в сучасній соціокультурі? Які перспективи для вирішення цієї проблеми відкриває
постструктуралістська епістемологія?
Методологічні підходи дослідження ґендеру: опозиційність чи толерантність? Вітчизняні ґендерні
дослідження впродовж 1990-х рр. сконденсовано пройшли всю історію закордонних досліджень. Нагадаємо, що
у 1970-80-і рр. закордонні дослідження ґендеру характеризуються своєю емпіричністю. Цей етап був увінчаний
критикою раціоналістської методологічної площини філософії. Відзначається однобічність традиційної
(„андроцентричної”) епістемології та обґрунтовується необхідність розширення інтелектуального потенціалу
філософських теорій та входження до них фемінної проблематики. Подібні завдання вирішувалися в
українських (соціологічних, історичних, психологічних) ґендерних студіях на початку 1990-х рр. Вітчизняні
ґендерні дослідження проходять і притаманний для закордонного дискурсу (80-х рр. ХХ ст.) етап
концептуалізму, який виявився у зосередженні ґендерних теоретиків на проблемі відмінностей чоловіків та
жінок у суспільстві, яка вирішувалася різними концептуальними засобами стать/ґендер, приватне/громадське,
особисте/політичне тощо. Концепція статі тут опирається на марксистський фемінізм та конструктивізм
Т.Парсонса, теорію, яка була головною в розбудові американського суспільства з кінця 60-х рр. ХХ ст. В
середині 1990-х рр. американська ретроспектива була резонуючою для окремих впливових вітчизняних шкіл,
передусім була схвально сприйнята представниками Харківського центру ґендерних досліджень. Якщо статево-
рольові стереотипи, норми і ідентичність „конструюється” суспільством, вважали прихильники цієї концепції,
то все це можна і деконструювати, щоб побудувати нове. Опершись на цю методологічну площину теоретики
Харківського центру ґендерних досліджень, акцентували на принципі узгодженості чоловічих та жіночих
інтересів, а не на культурно-історичних вартостях. Відтак громадянське суспільство розглядалося ними в
поняттях солідарності, інституційної структури та правової держави, а не в термінах ціннісної національної
єдності.
Зрозуміло, що важко дати визначення демократії через певний ціннісний образ, водночас чуттєво-
раціональний та узагальнений, який давав би демократичним правам і свободам жінок та чоловіків заряджений
енергетикою суспільний смисл діяльності. Зрозуміло також, що смисл життєдіяльності людей у його
ціннісному вимірі оживає тільки за допомогою національних символів. Соціальний конструктивізм
утверджувався на східноєвропейських дослідницьких полях у своєму механістичному баченні
соціокультурного світу та ґендерних стосунків. Теоретична конструкція під назвою „соціальна структура”
вимагала вміння узагальнити і допасувати, побачити подібне і тотожне – і тим самим „перетворюється у сітку із
занадто великими чарунками”12. Соціокультурна реальність ґендеру у його національній специфіці не
„схоплювалася”, як би „проковзувала” через сітку соціально-конструктивістської та феміністської стратегій
епістемологічного „відсіювання”.
11
Зборовська М., Ільницька М. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. – Львів: Літопис, 1999. – С. 42.
12
Пушкарева Н. Гендерные исследования и исторические науки // Гендерные исследования. – Харьков: ХЦГИ, 1999. – № 3. – С.175.
44
Впродовж останніх років ХХ ст. вітчизняний філософський дискурс в цілому та ґендерний

дискурсивний напрямок зокрема відчули вплив чергового „епістемологічного” зміщення в гуманітарному
знанні від соціального конструктивізму – до філософії постструктуралізму. Щоправда не всі дослідницькі
напрямки прагнули зауважити цю зміну світоглядових установок, волівши залишатися в межах зужитих
методологічних рамок. В руслі нової постструктуралістської епістемології соціокультурну реальність вдається
визволити від нежиттєдайних, механічних структур мислення та уподобити до живої істоти, яку не можна,
позбавити духовно-душевного виміру. Постструктуралістська ґендерна концепція розташовує в одній орбіті
проблеми ґендеру, національного та громадянського, не протиставляючи одне іншому. Особливо чутливим до
взаємозвязаності національного та громадянського виявився закордонний постколоніальний дискурс кінця 80-х
рр., який посилив згадану епістемологічну кризу соціального-конструктивізму та фемінізму. Серед
малочисельних філософських досліджень культурного перетину національних та ґендерних аспектів помітними
є доробок культурного антрополога Ф.Фенона, який обговорювався зарубіжними дослідниками ґендеру. Е.Мак
Клінток зауважує, що одним із важливих моментів трансформування національної держави в громадянське
суспільство є аналіз „ґендерного розподілу влади”, бо інакше національна держава залишиться вмістилищем
чоловічих надій та привілеїв”13.
Наведені міркування теоретиків постколоніального наприкінці 90-х рр. по-різному сприймаються
вітчизняними аналітиками ґендеру. Вони беззастережно розділяються філософами Харківського центру
ґендерних досліджень, які у збірці „Femina postsovietika. Украинская женщина в переходной период: от
социальных движений к политике”(1999) ратують за ріст політичного учасництва українських жінок,
розглядаючи в якості бар’єрів не лише вплив владних механізмів на стаґнацію соціальної активності жінок, а й
усю культурну (національну) традицію, буцімто просякнуту багатовіковою колоніальністю. Харківська школа,
– як зауважує В.Чернецький, – „виросла з філософсько-соціологічного дисциплінарного дискурсу і
дотримується погляду на фемінізм та націоналізм як конкуруючі, ворожі один одному дискурси” 14. З іншої
позиції підходять представники культурологічно-літературознавчого напрямку, теоретики Київського центру
ґендерних досліджень (В.Агеєва, О.Забужко, Т.Гундорова, Н.Зборовська). Вони теж опираються на
методологію закордонних теоретиків постколоніальності, однак, на відміну від харківських колег, розглядають
минулу українську дискурсивну культуру (літературу) не як стаґнований продукт колоніальності, а як важливе
джерело сучасного соціокультурного розвитку. Відтак українську ментальність, проблеми чоловічого-жіночого
світу вони розглядають в аналогії не до східного світу, а до західного, європейського.
Тут дослідниками зауважується існування особливої специфіки традиційного українського
світосприйняття у порівнянні до такого самого традиційного європейського світогляду. Філософ Я.Козьмук,
зазначає, що в найбільш узагальнених формах ця специфіка існує в раціонально-ірраціональних сферах
світогляду. Романтично-екзистенційна домінанта традиційної української ментальності не характеризує її як
антираціоналістичну і, відповідно, антизахідну. Її онтологічні виміри якраз достатньо раціональні, без
функціональності яких, мабуть, неможливо було би достатньо надійно структурувати спосіб уособленого буття
підневільної української людини. Раціональний фактор знаходить своє практичне застосування в „мікросвіті”
людського соціального простору – в межах сімейно-родинних маєтностей. Для українця як для того „полісного
елліна” (О.Шпенґлер) життя наповнювалося сенсом в межах простору, який він „здатен охопити поглядом з
висоти кріпосної стіни”. Тобто, для історичного українця раціоналізація нерозумного „макросвіту” була
абсурдною. Раціональність української людини „не мала соціального запиту, характерного для державно
структурованих європейських націй, особливо в період модерну з його культом буржуазної раціоналістичної
культури”, а тому залишалася тіньовим чинником народної „душі”. Така „локальна” раціональність у межах
господарчих маєтностей, носієм якої був українець-чоловік, органічно поєднувалася з ірраціональним началом
романтично-екзистенціального характеру української жінки”15. Визначаючи цілісність (ірраціонально-
раціональну спорідненість) української ментальності неможливо її протиставляти західному світосприйняттю,
оскільки масова свідомість західної спільноти різко змістилася від „раціонально-сцієнтичних до ірраціонально-
раціональних поліваріантних моделей розвитку”16.
Значна увага українських дослідників ґендеру була зосереджена на еґалітарних рисах традиційної
української родини. Дослідники Київського центру ґендерних досліджень в 90-х рр. здійснили прочитання
творів української літературної класики (Т.Шевченка, Л.Українки, О.Кобилянської, Н.Кобринської та ін.). Їх
філософування характеризувалася спробами застосувати постструктуралістські та постколоніальні підходи для
аналізу літературного дискурсу, центруючись на ідеї національно-культурного відродження. Виникає
запитання, чому саме епістемології концептуалізму, а не постструктуралізму віддає перевагу Харківська
ґендерна школа? Адже заземлення на соціальному конструктивізмі з домішками лібералізму, означає
повернення на ті позиції, які активно в середині 90-х рр. критикувалися закордонними теоретиками філософії
13
McClintock A. Loger in a Future Heaven: Nationalism, Genderand Race // Imperial Leather: Race, Gender and Sexuality in the Colonial Context. –
New York: Routledge, 1995. – P.385.
14
Чернецький В. Протистоячи травмам: ґендерно та національно маркована тілесність як наратив та видовище у сучасному українському
письменстві // Ґендерні перспективи / Упоряд. В.Агеєва. – К.: Факт, 2004. – С.223.
15
Козьмук Я.Р. Розп’ята ментальність // Науковий вісник Чернівецького університету. Філософія. – 2003. – Вип. 148-149. – С.83.
16
Козьмук Я.Р. Розп’ята ментальність // Науковий вісник Чернівецького університету. Філософія. – 2003. – Вип. 148-149. – С.83.
45
постструктуралізму та постколоніального. Західна ж постструктуралістська епістемологія кінця 90-х рр. ХХ ст.

видається цілком придатною для пізнання колективних та національних форм суб’єктивності. Але, якщо у
передмові збірки „Femina Postsovietika. Украинская женщина в переходной период: от социальных движений к
политике” (1999) стверджується про те, що українська пострадянська ідеологія конструюється за принципом
„націоналізм проти громадянства”, то зрозуміло що для засновків такого штибу відповідником є соціально-
конструктивістська епістемологія з акцентом на різноманітних (лібералістських, психоаналітичних,
марксистських) концептах.
У згаданій збірці О. Луценко аналізує особливості сучасного жіночого руху в Україні. Вона пише, що
національно-просвітницька орієнтація продовжує домінувати серед низки організацій („Союз Українок”,
„Жіноча Громада”, Товариство імені Олени Теліги). Образ Берегині, у її візії, також має настільки недобру
перспективу ідентифікації для української жінки, що віра в нього, нібито, може обернутися посиленням „міфу жіночої
меншовартості”. Натомість, не зрозуміло, який же символічний образ твориться і пропонується феміністськими
теоретиками для колективної реєстрації взамін „патріархального” образу Берегині? До символічного, яке є
сконденсованим як психічний згусток національної історії, слід віднестися більш уважно. Як пише Дерріда: „Врешті-
решт, чи то буде концепт історії чи будь-який інший, запросто й миттєво видозмінити його або викреслити якесь слово
з словника неможливо...Необхідно здійснити нову концептуалізацію, ... даючи собі звіт в тому, що ця концептуалізація
як така здатна знову притягти за собою те, що нам хотілося „критикувати”17.
Для сучасних теоретиків ґендеру важливо уважно поставитися до вибору адекватних методів аналізу. У своїх
працях ми критично віднеслися до намагання окремих авторів застосовувати психоаналітичний патографічний метод
до аналізу ґендеру як соціокультурного феномену18. Для побудови сучасної гендерної концепції, яка повинна мати
солідаризуючий сенс та орієнтувати на толерантні взаємини чоловіків та жінок, більш розливальною, на наше
переконання, є орієнтація на повноту життєвого світу людини, ніж патографічна археологічна „розкопка”. Однак, це не
перекреслює перспективність актуалізуючого психоаналізу, який оформився за останнє десятиліття у вітчизняній
психотерапевтичній практиці на підґрунті екзистенційної антропології та метаантропології (Н.Хамітов). Актуалізуючий
психоаналіз – це психотерапевтична стратегія спілкування на рівні світоглядного діалогу, що сприяє розкриттю
внутрішніх, глибинних можливостей людини у творенні власного життя. Аналіз проблем внутрішньої самотності
чоловіків та жінок стає вельми актуальним у час соціокультурних трансформацій, міґраційних процесів.
В межах постмодерної практичної філософії вже напрацьовані важливі для сучасної ґендерної епістемології
принципи (ґендеровимірність, рефлексивність, етизація науки, орієнтація дослідження на дію ) та іноваційні методи
дослідження. Опора на ці принципи дозволить дослідникам подолати типову характеристику сучасного ґендерного
аналізу – гіноцентризм. Орієнтація на цей принцип означає повернення до опозиційних дихотомій андроцентризм /
гіноцентризм, які позначають конфліктні пізнавальні установки, авторські позиції, а відтак і відсутність діалогу.
Важливим методологічним аспектом сучасних ґендерних підходів є застосування інноваційних методів, які
відображають закономірне бажання їх авторів створити новий образ ґендерного світу, показати інший ракурс
проблеми. Постмодерна практична філософія відмовилась від радикальних методів, які утверджують гіноцентризм чи
андроцентризм дослідницького дизайну та породжують нетолерантні репрезентації жіночого й чоловічого світів. Їм на
зміну приходять такі самобутні методи як драма, „зростання свідомості”, генеалогія чоловічих та жіночих взаємин,
автобіографія, опис „поліфонічного потоку свідомості”, наратив тощо.
Окремі напрацювання постколоніального дискурсу, на нашу думку, можуть слугувати надійним підґрунтям
для „національно чутливих” вітчизняних ґендерних підходів. Однак багато закордонних феміністських підходів
зберігають своєрідний імперський „логоцентр”, тому їх застосування у вітчизняних ґендерних підходах до аналізу
українських соціокультурних реалій робить дослідника нечутливим до багатьох явищ та феноменів, які є символічними
згустками національної пам’яті та історії. Оконтурюючи свій методологічний простір досліджень, філософ О.Забужко
зауважувала: ”Моїм предметом не є колоніалізм, а національна чуттєвість – конкретно, чуттєвість народу, за плечима
якого понад два століття (в термінах людського життя це акурат біблійних „сім колін”!) колоніальної історії” 19. Ґендерні
дослідження 90-х рр. містять чимало прикладів збереження національного „фоноцентру”.
Отже, філософія постстструктуралізму в силу своєї зорієнтованості на антропологізацію пізнання видається
перспективною в якості методологічної основи для побудови сучасної ґендерної концепції, заснованої на толерантній
репрезентації статей. Постструктуралістська ґендерна концепція має шанс розташувати в одній орбіті проблеми
ґендеру, національного та громадянського, не протиставляючи одне іншому. Найприкметнішою рисою
постструктуралістської ґендерної епістемології є здатність розглядати мову та дискурс як заступників символічної
соціальної солідарності, яка могла б сформувати внутрішню ідентичність українського суспільства. І тут потрібні
громадські ініціативи та рухи, які б не дозволяли їй застрягати на рівні риторики влади. Також перспективним
методологічним підґрунтям толерантного вирішення проблеми статі (ґендеру) є метаантропологія, яка з’ясовує
причини внутрішньої самотності чоловіка та жінки і можливість гармонії між ними на рівні духовно-душевної
взаємодії. Слід сподіватися, що теоретики ґендеру здатні зосереджуватись не лише на „деконструкції” символічних
17
Дерріда Ж. Позиції / Пер. з фр. А.Ситника. – К.: Дух і Літера, 1994. – С.94-95.
18
Гапон Н. Патографічний дискурс: перспективи ґендерного діалогу // Науковий вісник Чернівецького університету. Філософія. – 2003. –
Вип. 148-149. – С.94-99.
19
Забужко О. За що ми любимо Лесю? Українська жінка як культурний герой : стать і тілесність // Гендерна перспектива / Упор. В.Агеєва.
– К.: Факт, 2004 . – С.40.
46
образів української культури, яка посилюватиме екзистенційну спустошеність національної людини, а й на умінні
побачити у міфосимволічному образі вектори проблематизованого українського світу, у його почуваннях та прагненнях
до громадянської ідентичності й солідарності.
1. Амельченко Н. Міф та нація – переплетення філософського та політичного дискурсів // Філософська думка. – 2003. – № 6. –
С.50-75.
2. Гапон Н. Ґендер. Суб’єктивність. Ідентичність: філософські дискусії другої половини ХХ сторіччя. – Львів: Видавничий центр
ЛНУ імені Івана Франка,2009. – С.350.
3. Гапон Н. Патографічний дискурс: перспективи ґендерного діалогу // Науковий вісник Чернівецького університету. Філософія.
– 2003. – Вип. 148-149. – С.94-99.
4. Дерріда Ж. Позиції / Пер. з фр. А.Ситника. – К.: Дух і Літера, 1994. – 160 с.
5. Жеребкина И. Женское политическое бессознательное: Проблема гендера и женское движение в Украине. – Харьков : ХЦГИ,
1996. – 336 c.
6. Забужко О. За що ми любимо Лесю? Українська жінка як культурний герой: стать і тілесність // Гендерна перспектива / Упор.
В.Агеєва. – К.: Факт, 2004 . – С.36-107.
7. Зборовська М., Ільницька М. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. – Львів: Літопис, 1999. – 336 с.
8. Зборовська Н.В. Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури. Монографія. – Київ:
Академвидав, 2006. – 504 с.
9. Козьмук Я.Р. Розп’ята ментальність // Науковий вісник Чернівецького університету. Філософія. – 2003. – Вип. 148-149. – С.80-
87.
10. Пушкарева Н. Гендерные исследования и исторические науки // Гендерные исследования. – Харьков: ХЦГИ, 1999. –
№ 3. – С.166-187.
11. Чернецький В. Протистоячи травмам: ґендерно та національно маркована тілесність як наратив та видовище у
сучасному українському письменстві // Ґендерні перспективи / Упоряд. В.Агеєва. – К.: Факт, 2004. – С.218-234.
12. Чорний І., Рошкулець Р., Турко О. Історія філософії в Україні. – Чернівці: Рута, 2003. – 136 с.
13. McClintock A. Loger in a Future Heaven: Nationalism, Genderand Race // Imperial Leather: Race, Gender and Sexuality in the
Colonial Context. – New York: Routledge, 1995. – P.352-389.
14. Ortner S. Theory in Anthropology since the Sixties // Comparative Studies in Society and History,
1984. – № 26 (1). – P.66-126.
15.
Література. Тексти для самостійного опрацювання. Тема 2.

Текст статті : Гапон Н.П. Категорія досвіду в модерній та постмодерній психологічній
науці /Н. П. Гапон // Антропологічні проблеми людини: колективна монографія; за заг. ред.
д-ра філос. наук, проф.Мельника В.П. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2012. – С. 132-150. –
1, 5 д. арк. ..(розділ кол.монограф.)
1. Особистісний досвід : поняття, перспективні підходи аналізу

2. Інтерпретація психологічного досвіду в постмодерністському контексті науки
3. Критеріальні пошуки персонології: особистість та досвід
Особистісний досвід : поняття, перспективні підходи аналізу
Соціокультурна ситуація у XXI ст., її постмодерністський світоглядний контекст, спонукає людство ще

раз осягнути свій досвід у минулому часовому вимірі, осмислити свої поразки та здобутки з тим, щоби віднайти
більш гідну долю та сенс свого існування. По-новому осмислений минулий досвід здатний перенестися у
майбутню поведінку, надати їй нових стимулів та розширити її змістовні межі. Одначе те, що відбувається з
людиною в соціокультурі нелегко інтерпретувати, оскільки інтерпретація може постати штампом,
поквапливим та необдуманим. Адже сенс життя, його особистісний зміст та досвід знаходяться у складних
відношеннях, доступ до осягнення одного може блокувати осягнення іншого. Через пошуки змістовності життя
та прагнення віднайти його сенс, через скерованість у майбутнє людина часто не зауважує процесуального
характеру свого життя. Бо ж не сам сенс, а спроби його пошуку є “найціннішим скарбом” життєвого шляху
людини (М.Бубер). По суті, смислоутворення є епіфеноменом, що надає руху заскорузлому досвіду, а тому –
способом нового усвідомлення людиною самої себе у світі. Через те, пошуки смислоутворюючих чинників
необхідні для оформлення та змістовного наповнення певної особистісної підструктури, що йменується
досвідом.
Доля досвіду в модерній психологічній науці є особливою. Досвід як інтегративна характеристика
особистості, переважно інтерпретувався в когнітивному аспекті як скарбниця знань, умінь, навичок. В
контексті ж персонологічного аналізу категорія досвіду нечасто зауважувалася дослідниками, висковзувала як
цілісність з площини наукових теорій та гіпотез. Розібравши особистість на елементи, через детальний аналіз
психічних процесів та станів, академічна психологія повільно просувалася до її цілісного розуміння. Після
подібного дисоціаційного академічного теоретизування про особистість, перед очима психолога-початківця
психологічна модель особистості поставала у вигляді невротика із дисоційованими субособистостями, котрі
розтягнули в різні боки досвід особистісної цілісності.
47
Неувага до досвіду як до психологічної категорії співмірна із втратою для особистості цілісного я-

буття-в-світі. Драматизм цієї психологічної ситуації, в якій опинилася особистість “без досвіду”, тому без “я”
спонукає по-новому осмислити людську цілісність через якісні характеристики її досвіду – знання,
переживання, сприйняття, ставлення. Конфігурації елементів досвіду, їх домінування один над одним в
особистісній підструктурі та їх переструктуювання й визначає динаміку людського досвіду, міру його
життєвості та цілісності.
Розгляд коніфгурації досвіду, на нашу думку, має здійснюватися шляхом аналізу розширення його меж,
висхідних та низхідних шляхів його формування. Конфігурації особистісного досвіду ми розуміємо як якісні
зміни поєднання елементів (знання, переживання, сприйняття, ставлення) які не лише характеризують людську
цілісність та інтегрованість, але й можуть засвідчувати її втрату. Зосередження особистості на одній із
складових досвіду (наприклад, на знаннях) призводить до втрати динаміки усіх інших частин досвіду. У цьому
контексті ми вважаємо низхідним шляхом досвіду його рух до невротичних та психотичних станів. Проте сам
невротичний стан як особистісна криза може не зауважуватися в соціальній поведінці людини, але становити її
первинну онтологічну незахищеність. Остання переживається та зауважується безпосередньо самою людиною.
У цьому плані доречно звернутися до мікропсихоаналізу, який розглядає невроз на рівні його психічного
грунту як самопереривання особистісного досвіду. Тимчасова дезінтегрованість особистості, яку обумовлює,
наприклад, невротична криза, спонукає людину до змін самої себе, до пошуку шляхів віднайдення власної
цілісності та, врешті-решт, постає реальністю психотерапевтичного зцілення.
Висхідні шляхи досвіду охоплюють в меншій мірі індивідуально типологічні невротичні розлади, тобто
психічне підгрунття досвіду. Висхідний шлях досвіду, з одного боку, пов’язаний із кризами духовного росту та
особистісного самоосягнення, з іншого – із феноменами соціалізації, позитивними та негативними. Тому
висхідний шлях досвіду також таїть у собі певну небезпеку особистісної дезінтегрованості та вимагає
психотерапевтичного впливу.
Відтак особистісний досвід, в нашому розумінні, виступає як неповторне поєднання внутрішнього
(індивідуального) та зовнішнього (соціокультурного) світів. Єдність елементів досвіду та зміни його
конфігурацій й визначає цілісність внутрішнього світу, наповненість індивідуального буття – “онтологічну
захищеність людини”. Розгляд конфігурацій досвіду зазвичай здійснюється в модерністській психологічній
науці не тільки в контексті традиційного розуміння досвіду як знань, умінь, навичок. Особистісний досвід нами
розглядається як підсумок мультисистемного патерну (гештальту) психіки. У свою чергу це передбачає
теоретичне розширення категоріального аналізу особистісного досвіду. Динаміка досвіду прослідковується за
різними критеріями та на різних рівнях його особистісної інтеграції. Зокрема, досвід аналізується за порівневим
критерієм (несвідомий інстинкт спроб, перинатальний, психодинамічний, трансперсональний), за якісним
критерієм його генези (психотичний, психосоматичний тощо), за критерієм детермінованості чи причинної
обумовленості (спадковий та індивідуально набутий, соціотипний), за критерієм усвідомлювання (несвідомий
досвід сімейного сценарію), за критерієм початку (ініціацією творення), тобто як феномен психотерапевтичного
моделювання. Низхідні та висхідні шляхи особистісного досвіду, запропоновані нами в монографії, охоплюють
зміни конфігурацій його патерну та визначають особливості як досвіду невротичного чи психотичного стану
(С. Фанті, Р. Лейнг, Ф. Перлз) так і досвіду самоактуалізації (А.Маслоу) та самоосягнення (Р. Ассаджолі) 20.
У дослідника може виникнути враження, що у своїй боротьбі когнітивний (усвідомлювання, пізнання,
знання), емоційний (переживання) чи соціально-перцептивний досвід (сприйняття та ставлення) індивіда
перемагають один одного, створюють нові маски, відтак і ролі, через які проявляється особистість у світі.
Різноманітні елементи гештальту досвіду (згадані як когнітивний, емоційний, соціально-перцептивний) не слід
розуміти як антагоністичні утворення, що борються за панування над особистісним Я, його поведінкою та
життєвою скерованістю. Досвід не панує над особистісною структурою, він, швидше, визначає її специфіку та
особливості.
Тому, в найменшій мірі, ми схильні розглядати особистісний досвід як вершину сенсоутворення чи як
заскорузлий набір соціально обумовлених стереотипів, що, без сумніву, може також становити предмет
окремого дослідження. Аналізуючи досвід не треба забувати про неусвідомлені модулі досвіду (так як робить
це мікропсихоаналіз), які є важливими елементами мультисистемного репертуару людської психіки. Також,
доречно зауважувати різноманітні особливості досвіду (як зовнішнього, так і внутрішнього), без з’ясування
сутності їх детермінованості. Крім того, досвід доречно розглядати як переживання особистістю різноманітних
аспектів Я-буття-в-світі, які призводять до трансформації старих та об’єднання нових психічних структур.
Подібний розгляд конфігурацій особистісного досвіду передбачає опору на різноманітні теоретичні та
психотерапевтичні напрямки, котрі моделюють шляхи для віднайдення особистістю свого неповторного
гештальту досвіду.
Перспективною для подальших теоретичних досліджень видається проблема аксіології особистісного
досвіду, її соціально-когнітивних конструктів, які б дозволили досліднику вийти за межі аналізу “зачарованого
кола” досвіду психотичних та невротичних особистісних станів. Хоча, самі по собі, ці детермінанти й
визначаєть цінність та значущість для окремої людини. Тому, невротична чи психотична особа прагне зберегти
20
Гапон Н. Особистість в психотерапії: конфіґурації професійного досвіду. – Львів: Основа, 1999. – С. 5 – 6.
48
свій досвід, котрий переживається нею як єдино ціннісний та значущий спосіб буття-в-світі, що дозволяє інколи
ввійти в поле творчості. Проте невротичний досвід не може розглядатися еквівалентом особистісної творчості.
Ввійти в творчість чи віднайти у ній сенс життя, для особистості, є лише миттю, отож статичтичною
характеристикою процесу буття. Визначальною для людини виявляється динаміка життєвого творення, якість
особистісних процесів, котрі дозволяють їй не лише ввійти в творчість, але й утриматись та перебувати в ній 21.
Саме межі універсально-творчого, типологічно-спотвореного та психологічного опису досвіду людини
обумовлюють філософський, психологічний та психіатричний полілог. Підсумком цього полілогу в науці,
можливо, постане відкриття нових конфігурацій досвіду як особистісного, так і психотерапевтичного. Останній
буде спроможний надавати надзвичайний ритм між розумом і переживаннями, гуманністю та технікою,
особистим горизонтом та соціальним.
Віднайдення метамови для полілогу з психічним, дозволить переміститися людині в менш ідеалізовану
як для XXI століття ситуацію: вільного розпорядження людиною собою у вільному від розпоряджень нею світі.
Але й у часі нинішньої ситуації наука віднаходить перспективний простір руху, без застрягання на минувшині
людського досвіду. Саме таке образне сприйняття науки та реалістичного бачення людей науки віднайдемо у
теоретика “соціальних уявлень” Сержа Московічі: “Наука – як півень, котрий кричить, коли навколо нього ще
ніч: вона належить свому часу, своєму моменту, тільки якщо вона йому передує. Саме це надає їй цінності і для
практика, здатного випередити своїх неосвідчених та більш прихильних до традиції суперників, і для
дослідника, що шукає нові області, щоби застосувати свій талант і свою допитливість” 22.
Інтерпретація психологічного досвіду в постмодерністському контексті науки

На початку ХІХ століття психологія розумілась як певне явище культури, характерне для західного
світу – тим монолітним постулатом, котрий був визначений людиною модерністської епохи, але який визначав і
її саму. Бо людське буття не характеризується через деяке ставлення до істини, але наділене притаманному
йому та лише йому, відкритою назовні та одночасно потаємною власною істиною. Парадокс “позитивної”
психології ХІХ ст. полягав у тому, зазначає М.Фуко, що сама можливість її закладена в моменті цілком
негативному; психологія особистості буде відштовхуватися від її роздвоєності, психологія пам’яті - від амнезії,
психологія мови - від афазії, психологія розуму та розуміння - від розумової відсталості. Істина людини
висловлює себе лише в момент свого зникнення, а з’являється лише тоді, коли стає іншою, відмінною від
самої себе. “Простежимо за мовою в її вільній течії,– запрошує Фуко, – і ми неминуче прийдемо до того, що
людина в психології homo psychologicus – це прямий нащадок homo mente captus”23.
Оскільки психологія того часу говорила на мові відчуження, то постала єдино можливою в рамках
критики людини чи самокритики. Вона завжди, за самою своєю природою, знаходилася розгубленою на
перехрестках наукових манівців (фізики, біології, математики, астрономії, історії, філософії). Одначе,
психологія все ж таки мала вчинити вибір. Вона могла або ж “… заглибитися в негативність людини … і
прийти врешті-решт до філософування молотом. Або ж, вправляючись у нескінченних повторюваннях, вона
буде прагнути узгодити один з одним суб’єкт та об’єкт, внутрішнє та зовнішнє, елементи пережитого та
елементи наукового знання”24. За своїм походженням психологія не могла не прийняти швидше другий
напрямок, щобільше зрікаючись питань буття. Тому вона неминуче присутня в діалектиці сучасної людини, яка
нездатна примиритися із своєю істиною. Або ж, іншими словами, психологія залишається невичерпною на рівні
істинного знання.
На історично ранніх етапах становлення “точного” природознавства вивчались стійкі стани психіки чи
матерії, які в науці мають назви стабільних чи близьких до врівноважених систем. У природничих науках, це
були, наприклад, стабільні сузір’я, зміни фаз місяця тощо. В психології об’єктами вивчення постали основні
психологічні процеси мислення, пам’яті, відчуття, сприймання і т.п., з яких й укладалася стабільна система
людського Я. Відносна стабільність об’єктів була своєрідною умовою дієвості та успіху домінуючого в ХІХ ст.
наукового методу – описовості та спостереження. В психології такими стабільними об’єктами розглядалися
основні психологічні одиниці – відчуття та сприймання, пам’ять та емоції, воля та мислення. Мислення як
об’єкт психологічної науки зайняв чільне місце у критеріальному та типологічному визначені людини. Тому в
психології епохи модерну особистісний досвід постав не в усіх можливих вимірах, а насамперед – у
когнітивному “мислення-научіння” (знання, вміння, навички). “Мислення-научіння” за логікою просування
модерн епохи неминуче переходило в “знання-влада”, де особистість розглядалась підсумком соціальних
стосунків, а особистісний досвід розчинився в тенетах соціального порядку. Згідно модерністського погляду
науковця від психології – особистісний досвід все більше “вибирався” із тенет безпросвітної індивідуальної
периферійності, із таємничих закутків неврівноваженого его й просувався до того зовнішнього горизонту, який
поки що, без лячності, найменувався великодосвідченістю чи соціалізацією особистості. Соціалізація
21
Гапон Н. Ґендер.Ідентичність.Суб’єктивність: філософські дискусії другої половини ХХ сторіччя. – Львів:
Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2009. – С. 34.
22
Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс. – М.: ЦПП, 1996. – C. 454.
23
Фуко М. История безумия в классическую эпоху. – СПб: Университетская книга, 1997. – С. 516.
24
Там само. – С. 516-517.
49
особистості й постала гарантом стабільності емпіричного об’єкту, де неврівноважений індивідуальний досвід

переростав у стабільний порядок скарбниці знань-умінь-навичок.
Зазначимо, що лише в середині минулого сторіччя до уваги творців науки потрапило багато таких
багатоликих, невловимих, але фундаментально важливих станів і процесів далеких від рівноваги (стабільності,
жорсткої детермінованості). Зіставляючи такі реалії світу навколо нас як “техносфера”, “антропосфера”,
“біосфера”, ”культура”, “психіка”, еволюціонуючий Всесвіт, теоретики вистежили, що кожну із згаданих реалій
можна розглядати як підсумок сумісного буття числених стихій, які суперничають між собою. Природа
конкретних реалій може бути різноманітною: фізичною, хімічною, біопсихологічною, соціопсихологічною,
соціокультурною, ментальною і т.п. Вивчення динамічних процесів із врахуванням їхньої конкретної природи –
найважливіше завдання відповідних галузей природничих, гуманітарних і технічних наук. Це те, що Ф. Капра
називає значним “проривом” у науковому світогляді25. Поняття “система, близька до рівноваги” є
узагальнюючим уявним образом процесів з математичної точки зору, що відбуваються з нульовими
швидкостями та прискореннями (це стійкі рівноважні стаціонарні процеси або ж квазірівноважні). Поняття
“система, далека від рівноваги” – ідеалізація, яка відображає процеси з гігантськими швидкостями та
прискореннями, тобто далекими від нульових. Конкретна природа динамічної системи, в обох випадках, може
бути будь-якою. Наука про динамічні системи, що далекі від рівноваги, не зважаючи на її видатні успіхи у ХХ
сторіччі перебуває. на думку І. Пригожина, у “дитячому віці” 26. Так звані темпоральні процеси, виникнення
спонтанних порядків, морфогенезу, автогенезу, катастрофних та біфуркаційних змін гомеостазу та інші,
сьогодні відіграють роль не тільки у фізиці, а й у біології, психології, соціології, культурології тощо.
Все, що не входило до поняття системи близької до рівноваги, в епоху наукового модерну вважалося
відхиленням від норми, патологічним об’єктом і не більш фундаментальним ніж системи, близькі до рівноваги.
Здавалося, що “перебування поблизу рівноваги” – це непохитний закон буття для будь-якої динамічної системи.
Наслідком опори на картезіанське “cogito”, що розділило світ на дві рівноважні половини ( клас суб’єктів та
клас об’єктів), постав паралельний розвиток двох типів “психологій”, чужих одна одній. З одного боку, це
психологія знеособлених психічних процесів, механізмів та функцій (де воля “регулювала”, пам’ять
“пам’ятала”, мислення “мислило”); знеособлена “психологія психіки” як замкненої системи (З. Фрейд);
десуб’єктивізована наука про поведінку (Д. Уотсон, Б. Скіннер і інші) чи гештальтів сприймання (М.
Вертгаймер, К. Кофка та ін.) – все це прагнення до полюсу наук про об’єкти, до природничонаукового пізнання
людини як природньої “речі”. З іншого боку, це психологія суб’єктивних переживань, “психологія особистості”
замкнена в собі (“розуміюча” психологія В.Дільтея, Е.Шпрангера), що відображала прагнення до полюсу
гуманітарного знання, наук про суб’єкти. Результатом виходу за межі “лінійної” системи “об’єкт-суб’єкт” в
аксіологічну систему екзистенціоналізму, феноменології та стуктуралізму ХХ ст. постало формування нової
парадигми*, пов’язаної з іменами К.-Ґ. Юнга, Е. Еріксона, Е. Фрома, К. Горні, А. Маслоу, С. Грофа, Р. Лейнга,
К. Роджерса, Ф. Перлза.
Дисциплінарна матриця, або парадигма за Т. Куном є багатокомпонентним утворенням й укладається:
1) із символічних узагальнень, тобто виразів, яким можна надати логічної форми (формалізувати,
математизувати) і, які становлять інструментальний взірець формальних засобів дисципліни;
2) ієрархії різних концептуальних моделей (навіть специфічно еврістичних);
3) численних конкретних розв’язань проблем дисципліни, професійних “зразків” розвитку, які
слугують засобом комунікації вчених і на яких вчаться ті, хто приходить у дану галузь працювати;
4) аксіологічної системи, яка віддзеркалює сенс діяльності на всіх рівнях та ділянках дисципліни,
співвідносить його з іншими видами людської діяльності в інших сферах суспільства (необов’язково
наукових)27. Монолітні, заскорузлі вчення починають змінюватися саме з аксіологічної системи, бо всі решта
компоненти жорстко підпорядковані аксіологічній структурі, не дають можливості бачити щось нове у її
пізнавальному просторі, поки ця структура не зміниться. Саме так, в психологічній науці, через зміну
аксіологічної системи постала можливість формування нового бачення homo psychologicus. Сучасна експансія
тих наукових теорій, що базуються на семантиці мови “систем, далеких від рівноваги”, формування культури
нелінійного теоретичного мислення, яка проникає за межі природознавства загалом, – аж ніяк не випадкова в
культурі постіндустріальної цивілізації. До систем, далеких від рівноваги, належать ті фізичні об’єкти,
універсум яких у новітній теоретичній фізиці прийнято називати “світом великого більярду”. Фазові стани цих
систем є індетерміністичні, швидко втрачають стійкість, і майже не зберігають пам’яті про початкові умови
руху (наприклад, біологічні, соціальні системи). Прогноз поведінки подібних систем можна здійснити лише з
певним ступенем імовірності та у межах скінченного “темпорального обрію”.
Чи можна уявити собі психіку як систему далеку від рівноваги? “Можливо, це патологічна система, яка
продукує психічні захворювання,”- саме так схильний міркувати представник наукового модернізму.
Постмодерністська ситуація у науці викликала до життя нові для психології напрямки. Один з них – соціоніка,
яка так і залишилась “нерідною дитиною” для академічної психології. Психологічна система в соціоніці (А.
25
Капра Ф. Разговоры с замечательными людьми. – М.: Изд-во Трансперсонального Института, 1995. – С. 204.
26
Пригожин И. Философия нестабильности // Вопросы философии. –1991. –№6. – С. 46 – 52.
27
Кун Т. Структура научных революций. – М.: Наука, 1977. – С.228.
50
Аугустинавічуте, В.Гуленка) розглядається як система “стійка”, бо утворює стійкий комплекс

характерологічних якостей людини (в різних авторів – від 3 до 12). Соціотипна ж система розглядається
наближеною до стійкої. Вона є складною системою переробки інформації, природа якої використовує шлях
надіндивідуальної спадкової передачі. Таким є колективне несвідоме, відкрите К.- Ґ. Юнгом. Саме там
локалізується соціотип. Соціотип – це структура колективного несвідомого, що управляє взаємодією фізичного,
психологічного, соціального та інформаційного проявів особистості. Відтак соціотип можна сприймати як суму
потенційних енергій особистості, яка реалізується на будь-якому з чотирьох рівнів особистісного простору. Всі
вони становлять сліди типу. Одначе тип можна розуміти не як структуру, а як процес підтримки рівноваги
людини із середовищем. Тоді соціотип – це нестійкий стан динамічної рівноваги індивіда із середовищем, в
якому інтенсивність енергообміну між ними максимальна. Чому нестійкий стан? Оскільки відомо, що
енергообмін буває стійким та нестійким. Тип може бути лише нестійким, бо стійка рівновага – це межа
розвитку, динаміка якого мінімальна. При максимальних енерговиділеннях, тобто при повному розкритті
особистості потенційна енергія повністю переходить в кінетичну чи енергію дії. Друга частина визначення
соціотипу ніби ілюструє положення А. Маслоу про тенденцію особистості до самоактуалізації.
Представник соціонічної теорії В. Гуленко вважає, що соціотип, з одного боку, статичний, стійкий, з
іншого боку, є динамічним та життєвим28. В процесі розвитку соціотипу, коли потенційна енергія переходить в
кінетичну, одні функції посилюються, а інші послаблюються: виникають різні психофізичні стани особистості,
які можна назвати функціональними. Ці стани в соціоніці є детерміновані (наприклад, у дитячому віці найбільш
наповнені сенсорні функції, у молодшому – етичні, у зрілому - логічні, у більш старшому - інтуїтивні).
Детерміновані віком соціонічні функції окреслюють патерн особистісного досвіду, який переживає різні
конфігурації: із сенсорного переходить до етичного, морального, згодом до когнітивного, пізніше починається
період здобування інтуїтивних елементів досвіду, які визначають його структуру і т.д.
Надалі соціонічні функції наповнюються так званим “нелінійним” змістом, оскільки є індивідуальними.
Це означає, на думку В. Гуленка, що кожна людина обробляє інформаційний потік певними психологічними
функціями. Якщо говорити не лише про людське сприйняття, а й про комунікацію між будь-якими системами,
будь-якої природи - ці функції можуть бути названі соціонічними. В соціонічному аналізі, очевидне
використання поняття “нестійкої” системи, як елементу постмодерністського наукового мислення. Одначе ці
зміни категоріального та когнітивного вимірів у соціоніці (нестійка система, енергія, інформаційний потік) не
змогли повністю ввійти в світ нелінійного мислення, в світ індетермінованих психосоціальних явищ.
Суперництво соціоніки та академічної психології, по суті, пов’язане не з окремими концептуальними
відмінностями якісно нового наукового осмислення психічної системи. Творці соціоніки просто зіштовхнулися
із модерністського науковою традицією психології, завдання якої полягало захищати системну “стійкість”
свого емпіричного об’єкту, відстояти “неспонтанний порядок” системи психіки.
Детермінованість досвіду соціонічними функціями є очевидною для творців соціоніки. Це розуміння
особливостей психічного досвіду в соціоніці проглядається через опис дихотомних соціонічних функцій.
Перша дихотомія “експресивні-імпресивні” функції. Експресивні стани породжують активність скеровану на
світ. Імпресивні стани ведуть до відчуження, до переважання долі індивідуального над колективним, до
самопізнання. Спосіб оформлення досвіду через експресивні функціональні стани вимагає групової
включеності, колективних взаємодій. Досвід тут викристалізовується лише через площину оцінювання
особливостей сприйняття іншими. Навпаки, імпресивні функції формують рефлексивний досвід особистості,
здатність поглиблення власного внутрішнього світу.
Друга дихотомія “дискретні-континуальні” функції приводить до врівноваження процесів накопичення
інформації без обмежень та її відбору за певними критеріями. Дискретні функції (етика емоцій та відносин,
ділова та структурна логіка) породжується раціональними установками свідомості та раціональним досвідом.
Континуальні функції (сенсорика волі та відчуттів, інтуїція часу та можливостей) пов’язується із
ірраціональними установками свідомості та різновидами ірраціонального досвіду. Відомо, що дихотимії є
завжди опозиційними. Дана соціонічна опозиція відповідає культурно-історичному протистоянню Захід-Схід та
підкреслює цю різницю між заходом, де всі об’єкти та явища конкретизуються й найменуються, та сходом, де
панує прагнення до злиття. Можливо тому існують народи чи країни без імен та усвідомлених меж. Тому
народження досвіду через наближення згаданих функцій виглядає проблемним. Недоцільним є об’єднання в
одну систему науки та релігії чи, наприклад, об’єднання європейського світогляду з азіатським, так як привиття
східних культур на західному грунті породжує антисистеми, які ослаблюють, в кінцевому результаті, обидва
підходи (Л. Гумільов). Подібні думки висловлював у своїй праці К.- Ґ. Юнг 29.
Третя дихотомія - “динамічні-статичні” функції. Динамічні функції (етика емоцій, ділова логіка,
сенсорика відчуттів, інтуїція часу) дають продовжній зріз інформаційного потоку та формують процесуальний
28
Гуленко В.В. Исчезнуть, чтобы появиться вновь // Соционика, ментология и психология личности. – 1995. –
№3. – С. 23.
29
Юнг К.Г. Проблемы души нашего времени. – М.:Академический Проект, 2007.
51
досвід змін. Статичні функції (структурна логіка, етика відносин, інтуїція можливостей, вольова сенсорика)
перешкоджають змінам, формують досвід самозбереження та самості.
Четверта дихотомія “наближені-віддалені” функції, відмінність між ними полягає, наприклад, у
комунікативній дистанції, на якій вони реалізуються. Наближені функції (ділова та структурна логіка, інтуіція
часу та можливостей) максимально втілюється в рамках установки на соціальний вид діяльності. Віддалені
функції (етика відносин та емоцій, сенсорика волі та відчуттів) знаходить повне втілення в рамках перебування
індивіда в субкультурній групі. Наближені функції відкривають досвід соціальної творчості, віддалені ж
функції сприяють досвіду індивідуального творення.
П’ята дихотомія “емпліцитних-імпліцитних” функції. Емпліцитні (дійсні) функції (ділова та
структурна логіка, сенсорика волі та відчуттів) та емпліцитні стани формують когнітивний досвід людини, яка
легко диференціює інформаційний потік та передає інформацію іншим. Імпліцитні (приховані) функції (етика
емоцій та відносин, інтуїція можливостей та часу) окреслюють еврістичні стани, емоційні піднесення, віщі сни
та перевтілення людини. Імпліцитна функція пов’язана із породженням інтуїтивного досвіду людини.
Шоста дихотомія “цільових-виконавських” функцій. Цільові функції (етика емоцій, структурна логіка,
інтуїція можливостей, сенсорика відчуттів) та виконавська (ділова логіка, етика відносин, вольова сенсорика,
інтуїція часу) в соціальному розумінні еволюційного процесу визначають квадри Просвітителів та
Реформаторів й визначають досвід усвідомлення-втілення.
Сьома дихотомія “рухові-інерційні” функції. Рухові функції (етика емоцій, структурна логіка, вольова
сенсорика, інтуїція часу) та інерційні (ділова логіка, етика відносин, інтуїція можливостей, сенсорика відчуттів)
визначають квадри Втілювачів (досвід самореалізації) та Вдосконалювачів (досвід самоактуалізації).
Навіть поверхневий аналіз дихотомій соціонічних функцій та варіантів породженого ними досвіду
ілюструє наближення наукового знання до розуміння психіки як системи ”далекої від рівноваги”. По-перше,
дихотимні опозиції, які хоча й засвідчують модерністську наукову позицію, все ж таки позбуваються
привілеїзації одного із полюсів та водночас зведення одного полюсу до статусу фікції, чи патології.
Конфігурація досвіду (як лівого так правого полюсів дихотимій) демонструють його потенційність та
багатоплановість. На одному полюсі функціонального спектру часто розкошує той спосіб детерміністичного
існування, який описується принципами традиційної психології. На іншому – спосіб індетерміністського
існування, який підпорядковується законам інформативних “неврівноважених” систем. На думку філософів
абсолютизація в науці пізнавальної ролі поняття “система, близька до рівноваги” неминуче перероджує
філософію науки в “метафізику стабільності”. Оскільки, психіка є нелінійною системою, то порушити її
рівновагу можуть і відносно невеликі (за маштабами глобальних процесів) антропогенні впливи. В руслі
сучасних уявленнь у філософії природознавства існує занепокоєність досягненнями квантопольової фізики, чи
штучної генетичної гібридизації і т. п., котрі дають змогу залучити до інтегрального процесу самовиробництва
людства гігантські речово-енергетичні та біосоціальні ресурси. Минулий досвід людства мав би загострити
почуття відповідальності тих творців науки, яка десакралізує зразки існування людини у світі. Тому
відбувається заміна модерністської мети гуманітарних наук та природознавства, а саме досягнення панування
над суб’єктивним світом людини та силами глобального еволюціонізму – на постмодерністську, яка вказує на
необхідність скерованості наукового пошуку в сферу творення нових цілісних взаємостосунків людини та світу.
Отже, психологам треба не відкидати як «непсихологічні» відкриття соціоніків в царині досвіду особи.
Детермінованість досвіду соціонічними функціями, їхній опис відкриває нове розуміння інваріантів досвіду як
психічної системи динамічної рівноваги. Відтак нова конфігурація досвіду людини є результуючою подолання
особою психічної нестабільності та захитаної рівноваги. Подальші інтерпретації людського досвіду власне й
визначаються почуваннями постмодерністського світосприйняття. Перше з них те, що антропосфера – не
конструкція, що існує споконвічно за гармонійним зразком вищого розуму, а один із відносно стабільних
порядків, який спонтанно виникає й еволюціонує у суперництві з іншими спонтанними порядками,
породженими глобальною фізико-космічною еволюцією Всесвіту. Іншою обставиною для потенційного
розвитку науки є відмова від легітимації будь-якої одної із сфер людського досвіду, наприклад, когнітивної. На
думку філософів, надання когнітивній сфері статусу привілейованої цінності, яка підкорює всі сфери, неминуче
призводить до того, що така сфера починає претендувати на створення імперативів, котрі з часом набувають
статусу владних структур. Вони містять небезпеку методологічної тиранії. Це може стосуватися раціональних
критеріїв оцінки різноманітних теорій в рамках психологічної науки, зокрема в персонології, на аналізі яких ми
надалі зупинимось.
Критеріальні пошуки персонології: особистість та досвід
Модерністська тенденція розвитку психології призвела до перебільшення значення раціональних

критеріїв в оцінюванні особистісних теорій. Досвід як важлива підструктура особистості, як її інтегруюча
особливість, з одного боку, почала непомітно висковзувати із теоретичних конструктів різних шкіл та
психологічних напрямків. З іншого боку, особистісний досвід почав розглядатися виключно за раціональними
критеріями, як деяка стійка сума знань, умінь та навичок. В руслі розуміння психіки як стійкої, лінійної (нехай
навіть ієрархічної) системи – це було цілком закономірно. Дана ситуація в теоретичних уявленнях про
особистість, зокрема ігнорування чуттєвих (переживання, емоції) та перцептивних (відношення) сфер досвіду
52
призвело до спрощеного погляду на людину. Лише гуманістичний та феноменологічний напрямки розвитку

науки проклали новий шлях її глибокого розуміння.
Одначе звернемося до прикладів, існуючих й надалі, тих критеріїв оцінки особистісних теорій, що
можуть сприяти спрощеному розумінню особистості, а також її досвіду. Актуальний науковий статус кожної із
теорій персоналогами здійснюється із врахуванням низки критеріїв: верифікованість, еврістична цінність,
внутрішня узгодженість, економність, ширина охоплення, функціональна цінність (Див. табл.1).
Табл. 1.
Критеріальні позиції персонологів (за Л.Хьйоллом та Д.Зіглером) для оцінки теорій особистості
Критерії Низький рівень Середній рівень Високий рівень

відповідності теорії відповідності теорії відповідності теорії
критерію критерію критерію
Верифікованість Фрейд, Маслоу Скіннер, Бандура, Роджерс
Олпорт, Адлер,
Келлі, Еріксон
Еврістична цінність Олпорт Адлер, Маслоу, Фрейд, Бандура, Скіннер,
Еріксон Роджерс
Внутрішня - Фрейд, Олпорт Адлер, Келлі, Еріксон,
узгодженність Маслоу, Скіннер, Роджерс,
Бандура
Економність - Фрейд Адлер, Олпорт, Келлі,
Еріксон, Маслоу, Скіннер,
Роджерс, Бандура
Ширина охоплення - Еріксон, Олпорт, Фрейд, Адлер, Роджерс
Скіннер, Келлі,
Бандура, Маслоу
Функціональна Олпорт, Келлі Адлер, Еріксон, Фрейд, Маслоу, Скіннер,
цінність Бандура Роджерс
Критерій верифікованость вимагає, щоби теорія містила концепції, котрі ясно та чітко визначені,
логічно пов’язані між собою та піддаються емпіричній перевірці. У встановлених дослідниками (Л.Хьйолл,
Д.Зіглер) межах позиції Б. Скіннера (біхевіоральний напрямок персонології), А. Бандури (соціально-когнітивна
теорія) та К. Роджерса (феноменологічна теорія особистості) за верифікованістю оцінені як високі. Зокрема, К.
Роджерс сформулював теоретичні концепції для пояснення низки складних феноменів (наприклад, “я”, ріст
особистості, впливи психотерапії на особистісні зміни) - концепції, які безліч раз емпірично перевірялися та
підтверджувалися. Позиції З. Фрейда, А. Адлера (психодинамічна теорія особистості), Е. Еріксона
(психосоціальна теорія особистості), Г.Олпорта (диспозиційна теорія особистості) та Дж. Келлі (когнітивна
теорія особистості) лише в незначній мірі задовільняють критерію верифікованості. Вони укладені із
глобальних конструктів (наприклад, структурні концепції Фрейда; творче “я” Адлера; епігенетичний принцип
Еріксона; пропріум Олпорта; основний постулат Келлі), яким важко дати робочі визначення. У зв’язку з цим
виникає запитання: що дає перевірка теоретичних концепцій емпіричним шляхом, окрім розчарування. Адже
еврістично цінні та функціонально значущі теорії часто не витримують критерій верифікації.
Критерій еврістичної цінності дозволяє прослідкувати той факт, наскільки теоретичні гіпотези
витримували перевірку практикою та стимулювали дослідницьку діяльність в межах широкої області вивчення
особистості. Теорії Фрейда, Скіннера, Бандури та Роджерса досить добре відповідають критерію еврістичної
цінності. Тисячі досліджень в різноманітних наукових галузях були підказані теоретичними твердженнями
Фрейда. Теорії Адлера, Еріксона, Маслоу отримали середню оцінку за даним критерієм. Теорія Маслоу
слугувала стимулом для дослідження самоповаги, вершинних переживаннь та самоактуалізації. Теорія Маслоу
вплинула на дослідження не лише в галузі персоналії, але й у сфері освіти, менеджменту, медицини. Як далі
зазначають Л.Хьйолл та Д.Зіглер: ”Хоча ми захоплюємся еврістичною цінністю робіт Маслоу, але факт
залишається фактом: багато його концепцій сформульовані нечітко, тому складні для перевірки” 30. Теорії ж
Олпорта та Келлі мають досить низьку еврістичну цінність в наші дні. Жодна з цих теорій не дала приводу до
сучасних емпіричних досліджень в сфері особистості,- постулують вищезгадані автори.
Критерій внутрішньої узгодженості передбачає, що теорія повинна логічно, послідовно пояснювати ті
феномени, які розглядає. Крім цього окремі компоненти теорії повинні відповідати один одному. За цим
критерієм теорії Адлера, Еріксона, Скіннера, Бандури, Келлі, Маслоу та Роджерса отримують високу оцінку.
Позиції кожного з цих теоретиків викладені в системі теоретичних концепцій, які пояснюють поведінку
особистості інтелектуальним чином. І навпаки, найменш цьому критерію відповідають теорії Фрейда та
Олпорта. Їх краще оцінювати як такі, що мають помірковану внутрішню узгодженість.
30
Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности.– СПб.: Питер, 2009. – С. 583.
53
Критерій економності виходить з ідеї, що позитивне теоретичне пояснення психічних явищ повинно
вимагати як найменше концепцій. Чим менше концепцій в теорії, тим вона є економнішою. Критерій
економності також вміщує у себе простоту - чим простіше теоретичне пояснення, тим більш економніша теорія.
В персонологічній науці добре задовільняють критерію теорії Адлера, Еріксона, Скіннера, Бандури, Олпорта,
Келлі, Маслоу та Роджерса. Остання теорія виявляється аж надто економною. Можливо тому, що Роджерс
включив усі мотиви в один мотив досягнення досконалості (тенденція актуалізації) та об’єднав усі можливі
захисні стратегії в дві основні форми захисту (спотворене сприйняття та заперечення). Одначе теорія Фрейда
оцінюється як така, що помірно відповідає критерію економності. Хоча багато аспектів конфлікту людини
можна пояснити в термінах взаємодії ід-его-супер-его. Все ж на фоні сучасної психології, – на думку
персоналістичних аналітиків, – теорія Фрейда виглядає досить складною через його зусилля дати пояснення
фактично усім без винятку аспектам особистості людини. Це саме можна було б зазначити про
мікропсихоаналітичну теорію С. Фанті. Незважаючи на те, що С. Фанті переконливо пояснює особистісну
динаміку через єдину категорію інстинкту спроб, він також розширює її на пояснення усіх психічних явищ, в
тому числі й на психопатологію та соматичні захворювання31.
Критерій ширини охоплення відноситься до діапазону та різноманітності явищ, що вміщує теорія.
Зрозуміло, що чим більш різнобічною є теорія, тим більше аспектів вона зачіпає. Але аналітики персонології
вводять цей критерій в науковий обіг, зазначаючи про так звану “розумну ширину охоплення” 32. Теорії Фрейда,
Адлера, Роджерса можна оцінити як такі, що задовольняють критерій всеохоплення. Хоча, на думку Хьелла та
Зиглера, різнобічність останньої теорії (Роджерса) обмежена відсутністю детального опису того, як культурні
фактори впливають на аномальний та нормальний розвиток особистості. А теорія Маслоу, виявляється, слабо
відповідає даному критерію. Вона не дає точних перемінних, які контролюють появу та модифікацію явищ
самоактуалізації. Теорія також не дає основи для інтерпретації різноманітності аномальних явищ. В результаті,
аналітики персонології роблять висновок про те, що “…гуманістичний напрямок Маслоу дещо обмежений, в
діапозоні, різноманітності психологічних процесів, котрі він може вмістити у свою структуру”33.
Критерій функціональної значущості дозволяє з’ясувати відповідність теорії для пояснення реальної
поведінки людини у повсякденному житті. Якщо теорія здатна допомогти людям, щоб зрозуміти чи подолати
свої проблеми, то вона набуває популярності серед представників інших спеціальностей. В свою чергу це
незважаючи на інші наукові недоліки та переваги, підвищує її цінність як в психології, так і в філософії,
культурології і т.д. Теорії Фрейда, Маслоу, Роджерса, Скіннера мають винятково високу прикладну цінність.
Позиції Адлера, Еріксона, Бандури мають помірковану функціональну цінність. Позиції ж Олпорта та Келлі
оцінюються як такі, що слабо задовільняють критерію функціональної значущості. Хоча їх деякі концепції
видаються дуже “прикладними” (наприклад, концепція рис особистості та саморозвитку в теорії Олпорта), вони
практично не використовуються за межами психології.
Розглянуті критерії, за якими здійснюється аналіз теорій особистості є ніщо інше як спроба підкорення
схематизмові “чистого” розуму. Показовою є думка персоналістичних аналітиків про те, що “хороша” теорія
повинна містити перевірені гіпотези про взаємозв’язок між феноменами (при чому це припущення
розповсюджується на екзистенційні та феноменологічні напрямки). Тому “поганою” є психодинамічна теорія
Фрейда, бо має низький показник верифікованості. Одначе з табл. 1 видно, що теорія Фрейда має високу
функціональну значущість. Виходить, що її недосяжність для, так званої, наукової психологічної перевірки,
означає неабияку популярність цієї теорії для інших наук. Напрошується висновок: те що є верифікованим – є
“хорошим” і залишається в рамках психології, а що є неверифікованим постає предметом “меншої гордості”
для психологічної науки та набуває популярності в інших науках (філософія, медицина тощо). Це проміжне
становище “неприйнятої” теорії, вказує на менторські модерністські традиції психології. Прикладом також
може постати наукова оцінка теорії Маслоу. Низькі та середні оцінки, які отримала за “надійними” науковими
критеріями теорія Маслоу свідчать ні про що інше, як про згадану тенденцію розвитку науки.
Творці критеріїв оцінки персонологічних теорій вважають, що “…теорія, котру неможливо підтвердити
чи відкинути,- це погана теорія. Вона є непотрібною для будь-якої практичної мети” 34. Ці уявлення в
найбільшій мірі відображають сутність модерністського світогляду. Абсолютизація недосконалих наукових
критеріїв, за якими оцінюється будь-яка еврістична теорія та сам факт подібної критеріальної оцінки може
означати раціональну тенденцію її руйнування. Оцінювання за подібними критеріями феноменологічних,
екзистенційних, гуманістичних теорій є свідченням своєрідного “раціоінженеринґу” модерністської традиції.
Зазначена вузькість категоріального аналізу приводить до штучних лімітацій духовної творчості.
Ця тенденція постала більш помітною з часу постмодерністського зрушення в філософії. Поглиблюючи
модерністську критику розуму, раціональність науки філософи (Дж. Батай, Ж. Лакан, М.Фуко, Ж. - Ф. Ліотар,
М. Гайдеґґер, Х. Ортега-і-Гассет, Ж. Дарріда, Ж. Бордіяр і ін.) дотримувались спільної думки про те, що
науковий розум, постав надто самовпевненим в епоху модерну. Замість того, щоби служити “ключем до
31
Фанти С. Микропсихоанализ. – М.: “Ц П П”, 1997. – С. 117.
32
Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности.– СПб.: Питер, 2009.– С. 584.
33
Там само. – С.586.
34
Там само. – С.36.
54
істини” він часто видає “наклепи на світ” через аналіз різноманітних теорій та усунення з них будь-якої
нерозумності, нелогічності, безпосередньості, вітальності. Намагаючись перетворити науку про психічний світ
у тотальну впорядкованість, (через відповідність-невідповідність певним критеріям) подібний аналіз піддає
жорсткій раціональній регламентації, лімітації життєвий світ людини. Сутність постмодерну є не в
нігілістичному запереченні модерну, а в неприйнятті будь-яких догматично-диктаторських амбіцій
модернкультури, у тому числі претензій на привілейований статус філософії, науки, культурології, які
сформувалися у її надрах.
В психологічному плані йдеться про той конструктивний альтернативізм, який запропонований
Дж.Келлі. Можливо тому модерністські аналітики вказують на низьку верифікованість, еврістичну цінність та
функціональну значущість його теорії 35(див. табл.1). Згідно Келлі, ніяка точка зору не має права над іншими,
необхідна різноманітність підходів, оскільки кожний з них породжує новий аспект, що дозволяє наблизитись до
розуміння особистості. Конструктивний альтернативізм постає важливою стороною постмодерністського
відгоміну в психології. Позитивний стосунок до людини, прощення та сенсорика волі, своєрідна
“конструктивна амнезія”- як здатність забувати погане й тамувати страх перед майбутнім - вивільнює потенціал
“емпатичного розуму” дослідника. Саме відкриття шляхів цього потенціалу у науковому коловороті може
постати важливим завданням нової психологічної генерації епохи постмодернізму.
Цей шлях дозволить увійти в психологічну науку найрізноманітнішим теоріям, які не поставатимуть
загрозою її стійкості. З часу їх входження, “стійкість” можливо перестане бути вирішальною ознакою
психічного. Натомість, допустимо, що становлення, самоорганізація багатовимірної нелінійної онтодинамічної
системи психіки буде характеризуватися такими поняттями як “непередбаченість”, “мультиморфність”,
“плюральність”, “синергійність”, “темпоральність” тощо. Можна припустити, що основний гештальт людської
психіки – досвід перестане інтерпретуватися лише за раціональними критеріями як знання, вміння, навички.
Особистісний досвід ввійде в теоретичне та практичне поле психології як синергійне явище, як феномен
взаємодії когнітивних, емоційних, соціально-перцептивних процесів психіки.
Розгортання багатопланового руху психологічної думки (Роджерс, Маслоу, Гроф, Перлз, Фанті та ін.),
яка опирається на феноменологію, екзистенціалізм, неоструктуралізм, постмодернізм укріплює віру в те, що
психіка є не лише складною ієрархічною, а й синергійною (здатною до самоорганізації) системою. Синергетику
в філософії природознавства вже прийнято фундаментальною ідеєю необоротньої історії системи (не лише
психологічної), котра актуалізує структуйовану групу категорій: порожнеча, хаос, порядок, історія,- а також
фундаментальною ідеєю розвитку як самоорганізації системи через самодію. З останньою співвідносяться дві
категоріальні структури, що охопили категорії: а) якісний стрибок (ентропійний вибух, який визначив наступну
еволюцію Всесвіту (Т. де Шарден, В. Вернадський); б) розвиток та подальша організація психоматеріальної
пустоти (хаос-порядок на рівні “bulling’y”) (С. Фанті); в) частина, ціле, дія, самодія (К. Роджерс).
Впродовж десятиріч категоріальні структури, втілені у фундаментальній психологічній теорії, її
наукові критерії визначали тенденцію розвитку науки, у межах якої пізнавалася й усвідомлювалася істина.
Прихильники філософії стабільності визначали, наприклад, психіку та внутрішній світ індивіда як жорстко
детерміновані процеси. Індетерміністи розглядали їх як спонтанні процеси з набором порівняно стабільних
траєкторій. Прихильники філософії нестабільності, схиляються в розумінні внутрішнього світу, до його
детермінованості хаосом. Вони переконані, що світ розвивається саме проміжними, серединними законами, а
закони жорсткого детермінізму і стохастизму - суть граничні варіанти. В контексті нелінійного світорозуміння,
поняття стабільності, порядку та стохастичності (як композиційних сил внутрішнього світу) не постають
антиподами. Хаос і порядок, можуть, зокрема, безперервно трансформуватись один в одного при зміні
параметрів системи. Не буде перебільшенням, якщо сказати, що не буває ні абсолютного порядку, ні ситуації
абсолютного хаосу – це лише граничні ситуації. Кожна реальна система перебуває у деякому проміжному стані,
і потрібно оцінювати наближеність цього стану до одного з граничних, тобто до абсолютного порядку, чи
повного безпорядку .
А.Маслоу книзі “До психології буття” описав синергійну установку окремої людини як поєднання
егоїстичної та альтруїстичної мотивації. Це певна єдність між думкою та дією, яка часто визначає
феноменальне поле людського досвіду. Одначе, досвід, який породжується в межах відповідності думки
(раціонального) та дії, постає перед Маслоу, сумним та поверхневим з точки зору його глибини та яскравості.
“Недовіра до мислення (окрім його холістичного виду) та дії як визначальних елементів людського досвіду
приводить його до трансперсональної психології. Без трансценденції до трансперсонального ми стаємо
апатичними чи гнівливими, нігілістичними чи позбавленими надії або хворими”, – зазначає А. Маслоу 36 .
Дослідження сфери примежових здібностей та можливостей людини, тих особливостей досвіду, які не
знайшли собі місця у звичайних психологічних уявленнях зачіпило вивчення релігії та релігійного досвіду.
Уявлення про граничні людські можливості, внутрішній досвід, історично формулювались перш за все в
релігійних термінах, і більшість психологів не бажали приймати ці області серйозно через ненаукову,
догматичну чи містичну форму опису. Поглиблення взаємної толерантності між такими сферами менталітету як
магія, релігія, міфологія, наука, гуманітарна та природнича наукова думка дозволяє розширити горизонти
35
Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности.– СПб.: Питер, 2009.– С. 584.
36
Маслоу А. Психология бытия. – К.: PSYLIB, 2003. – С.134.
55
розуміння психіки, внутрішнього світу та особистісного досвіду. Маслоу вказує на необхідність

“ресакралізації” науки, необхідність віднайдення духовності. Безоціночна наука займається десакралізацією,
пропонує знеціненні, позитивістські образи речей. Вона бачить в речах лише те, що може розглянути, а саме
факти, що доступні органам відчуттів. А. Маслоу так окреслив призначення трансперсональної психології: “Я
повинен також сказати, що вважаю гуманістичну психологію, психологію третьої сили, – перехідною,
підготовчою до ще більш “високої” четвертої психології, трансперсональної, трансгуманістичної, центрованої
на космосі, а не на людських потребах та інтересах, що виходить за межі людського амовизначення,
самоактуалізації тощо”37.
Трансперсональна психологія вміщує багато понять, які розвивав Маслоу: “пік-переживання”, буттєві
цінності, мета-потреби, мета-мотивація і т.п. Ці поняття постають певними орієнтирами людського досвіду.
Трансгуманізм відчиняє двері цінностям та переживанням в скарбницю людського досвіду. Маслоу виявив, що
самозвіти людей, котрі переживали самоактилізування, нерідко перекликаються із висловлюваннями великих
містиків. Досвід людей, що йшли шляхом самоактуалізації набуває духовного “виміру”. “Декількома віками
раніше вони сприймались би як люди, що йдуть Шляхами Господніми, Божі люди”. Автор теорії
самоактуалізації виявив, що “пік-переживання” часто є вражаючими прикладами мислення, яке проривається
через дихотимії, в яких люди здебільшого сприймають реальність. У таких випадках часто розповідають про
переживання єдності минулого, теперішнього й майбутнього, життя та смерті, добра і зла. Містичний досвід не
приводить автоматично до трансцендентної самоактуалізіції. Багато людей, котрим доступні містичні
переживання, не володіють психічним здоров’ям та продуктивністю, сутєвими властивостями
самоактуалізованих. І навпаки, на думку Маслоу, існує багато трансцендуючих людей серед творчих
особистостей. Адже самоактуалізація – це не “річ”, яку можна мати чи не мати. Це процес, що немає завершеня.
Це спосіб життя, спосіб роботи та творчого стосунку до світу, а не поодиноке досягнення. “Вершинні-
переживання” є перехідними моментами самоактуалізації. Вони символізують нову спробу інтеграції
особистісного досвіду, що грунтується на усвідомленні свободи від внутрішніх конфліктів та тривог та є новим
способом усвідомлення себе та світу.
Отже, творець психологічної науки епохи постмодерну – це людина “щвейцерівської волі до життя”,
вона прагне не стільки пізнати світ, не стільки допасувати свій особистісний досвід до досвіду соціального, не
стільки розтотожнити чи утотожнитися в ньому, скільки самоусвідомити себе в світі. Усвідомлення психічної
“синергії”, “нелінійності” психічного розвитку, уявлення про “нестійкісь” та нестатичність особистісного
досвіду пов’язані із сучасним поглибленням взаємної толерантності між наукою, релігією, магією та
міфологією, із розгортанням багатопланового руху гуманітарної, соціально-філософської думки (таких як
феноменологія, екзистенціалізм, постструктуралізм тощо). Це дає можливість осмислення традиційного в
науковому психологічному знанні та розширення способів віднайдення внутрішнього досвіду особистістю у
психотерапії. Осмислення людського досвіду як особливої підструктури психічного, що визначає
інтегрованість особистості, цілісність я-буття-в світі породжує певні міркування та висновки для
психотерапевтичної теорії та практики. Важливим видається пошук теоретичних концептів та універсалій, котрі
могли б відобразити трансформації та нове творення конфігурацій особистісного досвіду в поліфонічній
культурі психотерапії.
 Гапон Н. Особистість в психотерапії: конфіґурації професійного досвіду. – Львів: Основа, 1999. – 176
с.
 Гапон Н. Ґендер. Ідентичність.Суб’єктивність: філософські дискусії другої половини ХХ сторіччя. –
Львів: Видавн. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2009. – 378 с.
 Гуленко В.В. Исчезнуть, чтобы появиться вновь // Соционика, ментология и психология личности. –
1995. – №3. – С. 23 – 36.
 Капра Ф. Разговоры с замечательными людьми. – М.: Изд-во Трансперсонального Института, 1995. –
234 с.
 Кун Т. Структура научных революций. – М.: Наука, 1977. – 328 с.
 Маслоу А. Психология бытия. – К.: PSYLIB, 2003. – 298 с.
 Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс. – М.: ЦПП, 1996. – 374 с.
 Пригожин И. Философия нестабильности // Вопросы философии. –1991. –№6. – С. 46 – 52.
 Фанти С. Микропсихоанализ. – М.: “Ц П П”, 1997.
 Фуко М. История безумия в классическую эпоху. – СПб: Университетская книга, 1997. – 567 с.
 Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности.– СПб.: Питер, 2009. – 607 с.
 Юнг К.Г. Проблемы души нашего времени. – М.:Академический Проект, 2007. – 288 с.
37
Там само. – С. 135
56
Хьелл Л., Зиглер Д.Теории личности. Основные положения, исследования и применение ; пер. С.Меленевской и
Д.Викторовой. 3 издание. – СПб: Питер, 1997. Глава 1. http://psylib.org.ua/books/hjelz01/txt00.htm
КОМПОНЕНТЫ ТЕОРИИ ЛИЧНОСТИ
Как мы уже отмечали, основные функции теории сводятся к объяснению того, что уже известно, и
предсказанию того, о чем пока не известно. Кроме объяснительной и предсказательной функций теории, есть
еще и стержневые вопросы и проблемы, которые ставит сама теория. О чем в действительности рассуждает
теория? Какие основные компоненты она в себе содержит, и как эти компоненты должны быть
структурированы, чтобы стало возможным последовательное и логичное объяснение поведения человека?
Вопросы, подобные этим, пытливые студенты задают, когда приступают к изучению психологии личности. При
обсуждении значения теорий, представленных на страницах книги, уместно рассмотреть, какое развитие
получали наиболее серьезные вопросы, которые вставали перед всеми теоретиками. Проще говоря, теория
личности состоит из многих "минитеорий", каждая из которых фокусируется на отдельных вопросах или темах,
рассматриваемых психологией. В этом разделе мы обсудим шесть вопросов, которые должна стремиться
разрешить полная теория личности. Эти темы составляют концептуальную область теории личности – они
раскрывают содержание теории и границы ее приложения.
1. Структура личности
Основным признаком любой теории личности являются структурные концепции, имеющие дело с
относительно неизменными характеристиками, которые люди демонстрируют в различных обстоятельствах и в
разное время. Эти стабильные характеристики выполняют роль основных строительных блоков человеческой
психики. В этом смысле они аналогичны таким понятиям, как атомы и клетки в естественных науках. Однако
структурные концепции строго гипотетичны по своей природе. Их невозможно увидеть под микроскопом, как,
скажем, нейроны мозга.
Для объяснения того, что представляют собой люди, персонологи предложили некую мозаику,
составленную из концепций. Один из наиболее популярных примеров структурных концепций – это
концепция черт личности. Черта рассматривается как устойчивое качество или склонность человека вести себя
определенным образом в разнообразных ситуациях. Здесь есть некоторое сходство с определениями,
даваемыми непрофессионалами, когда они рассуждают о наиболее характерных поведенческих реакциях
других людей. Распространенные примеры черт личности – импульсивность, честность, чувствительность и
робость. Гордон Олпорт, Рэймонд Кеттел и Ганс Айзенк, трое ведущих авторитетов в области изучения черт
личности, полагали, что структуру личности лучше всего схематически представить в терминах гипотетических
качеств, лежащих в основе поведения.
На другом уровне анализа структура личности может быть описана при помощи концепции типа
личности. Тип личности описывается в виде совокупности множества различных черт, образующей
самостоятельную категорию с четко очерченными границами. По сравнению с концепциями, имеющими дело с
чертами личности, подобные концепции подразумевают более постоянные и более обобщенные поведенческие
характеристики. Поскольку люди наделены многими чертами, выраженными в разной степени, их обычно
описывают как принадлежащих к тому или иному типу. Например, Карл Густав Юнг придерживался мнения,
что люди разделяются на две категории: интровертов и экстравертов. С этой точки зрения любая личность –
непременно либо одно, либо другое.
Теории личности различаются в зависимости от концепций, используемых при описании структуры
личности. Некоторые теоретики выдвигают в высшей степени сложные и тщательно разработанные
построения, множество составных частей которых связаны друг с другом мириадами путей. Предложенное
Фрейдом разделение личности на три уровня – Оно, Я и Сверх-Я служит иллюстрацией необычайно сложного
описания структуры и ее организации. Другие теоретики, наоборот, предлагают более просто организованные
системы, с ограниченным набором составных частей и малым количеством связей между ними. Примером
может служить концепция личностных конструктов, предложенная выдающимся теоретиком когнитивной
психологии Джорджем Келли для объяснения относительно постоянных измерений структуры личности.
Итак, любой подход к личности, если он претендует на полезность, должен так или иначе
рассматривать вопрос: что представляют собой стабильные, неизменные аспекты поведения человека.
Проблема структуры и, что более важно, природа ее организации и влияние на функционирование
индивидуума является ключевым компонентом во всех теориях личности.
2. Мотивация
57
Целостная теория личности должна объяснять, почему люди поступают так, а не иначе. Концепции
мотивации, или, другими словами, процессуальные аспекты функционирования индивидуума, фокусируются
на динамических, изменяющихся особенностях поведения человека. Вот примерный тип вопросов,
относящихся к этому второму компоненту теории личности: "Почему люди ставят перед собой те или иные
цели и стремятся их достигать?", "Какие специфические мотивы заставляют человека действовать и
направляют его поступки?"
Усилия, сопряженные с попытками понимания преходящих, текущих аспектов поведения, привели к
множеству теоретических находок. В некоторых теориях высказывается предположение, что все личностные
процессы – от сексуальной разрядки до чувства юмора – происходят от попыток индивидуума уменьшить
напряжение. Так называемая редукционистская модель мотивации, первоначально описанная Фрейдом,
предполагает, что физиологические (биогенные) потребности индивида создают напряжение, и это заставляет
его искать разрядки путем удовлетворения данных потребностей. Многие виды основных жизненных
потребностей, такие как голод, жажда, потребность в сне, в половых отношениях, укладываются в объяснение
мотивации человека с позиции редукции напряжения. В противоположность редукционистским, другие теории
делают основной упор на стремление человека овладевать окружающей средой и на жажду получения нового
опыта с целью наслаждения. Приверженцы этой точки зрения утверждают: по мере того как человек взрослеет,
его поведение все чаще направляется на приобретение навыков и умений в основном для того, чтобы повысить
компетентность или эффективно взаимодействовать с окружением, и все реже его поведение бывает
направлено исключительно на уменьшение напряжения.
Конечно, мы не должны ограничиваться ни редукционистской моделью мотивации человека, ни
моделью мотивации компетентностью. Маслоу, выдающийся теоретик в области мотивации, полагал, что в
какие-то моменты индивидуумом движет дефицит потребности и тогда он стремится уменьшить напряжение. В
другое время его ведут за собой возрастающие потребности, и тогда он стремится усилить напряжение,
пользуясь этим как средством осуществления возможностей своей личности. Хотя подобный обобщенный
взгляд и кажется правдоподобным, все же большинство теоретиков склоняются к использованию одной из этих
двух моделей при объяснении мотивации поведения человека.
3. Развитие личности
Если рассматривать личность как совокупность стабильных, длительно существующих характеристик,
понимание того, как они развиваются, приобретает характер чего-то большего, чем праздное
любопытство. Концепции развития фокусируются на вопросе о том, как мотивационные аспекты
функционирования личности меняются от младенчества до зрелости, а потом в старости. Объяснение этих
изменений является ключевым компонентом в теории личности.
Личностное развитие происходит на протяжении всей жизни. Соответственно, некоторые теоретики
предложили стадийную модель для понимания фаз роста и развития в жизни человека. Теория Фрейда, в
которой формирование личности представлено в виде последовательности стадий психосексуального развития,
является одним из примеров этого подхода. В качестве другого примера можно назвать концепцию восьми
стадий развития Я, сформулированную Эриксоном. В противоположность упомянутым авторам, многие
ученые-теоретики подчеркивают роль взаимоотношений между родителем и ребенком как значимого фактора в
понимании проблемы развития. Карл Роджерс, например, придавал особое значение тому, как формируется Я-
концепция индивидуума – и в ракурсе познания, и в эмоциональном отношении – под влиянием родительских
установок и поведения на этапе формирования личности.
Личностный рост обусловлен множеством внешних и внутренних детерминант. К внешним, или
детерминантам окружения, относятся: принадлежность индивидуума к определенной культуре, социально-
экономическому классу и уникальной для каждого семейной среде. С другой стороны, внутренние
детерминанты включают генетические, биологические и физиологические факторы. Дальнейшее описание
множества изменений, сопровождающих наше развитие – физических, социальных, интеллектуальных,
эмоциональных, моральных и т.д., – показывает, какой сложной является проблема развития человека.
Принадлежность к той или иной культуре приводит в конце концов посредством социализации к
нормативным моделям в мышлении, эмоциях и поведении. Сознаем мы это или нет, культурная среда
формирует у нас образ себя, форму отношений с другими людьми, потребности и способы их удовлетворения, а
также цели, к достижению которых мы стремимся. Точно так же принадлежность к определенному социально-
экономическому классу оказывает влияние на ценности, установки и стиль жизни. В сущности, очень
незначительное количество аспектов нашего развития может быть понято без учета групп, к которым мы
принадлежим. Даже в таком плюралистическом обществе, как наше, принадлежность к социальному классу
часто определяет наш индивидуальный статус, участие в социальной жизни, привилегии и возможности,
которыми мы обладаем. Факторы, обусловленные принадлежностью к определенному социальному классу,
оказывают значительное влияние на то, в каких наиболее типичных стрессовых или конфликтных ситуациях
мы оказываемся, а также как мы справляемся с ними. Есть даже доказательства того, что вероятность
заболевания некоторыми формами психических расстройств коррелирует с принадлежностью к тому или иному
социальному классу. Исследования (Myers et al., 1984), проведенные среди 10 000 американцев в пяти общинах,
показали: у тех, кто получил среднее образование, гораздо меньше проблем с психическим здоровьем, чем у не
58
закончивших среднюю школу. Данные также говорят о том, что психические расстройства преобладают в
группах бедных чернокожих американцев, живущих в городах (Gould et al., 1981).
Влияние семейного окружения также ощутимо сказывается на развитии индивидуума. Особое значение
здесь имеет форма родительского поведения, убеждений и целей. Родители служат моделью для подражания и,
посредством собственных поступков, оказывают влияние на детей, сохраняющееся на протяжении дальнейшей
их жизни.
Генетические факторы – это тот род влияния на поведение, который передается от родителей к детям
благодаря механизмам наследственности. Наряду с окружающей средой они играют ключевую роль в
обусловливании развития личности. Так, исследование, проведенное на близнецах, предоставляет надежное
доказательство того, что эмоциональная устойчивость, экстраверсия, альтруизм, застенчивость и робость
устойчиво передаются по наследству (Rose et al., 1988; Rushton et al., 1986). К другим личностным
особенностям, которые имеют, как минимум, умеренно выраженный генетический компонент, относят
отчужденность, агрессивность, стремление к достижениям, лидерство, воображение и чувство благополучия
(Tellegen et al., 1988).
Оживленные дебаты по поводу относительной значимости генетических и средовых факторов (то есть
противопоставление природы и воспитания) недавно дали толчок развитию новых теоретических
представлений. Речь идет о понимании того, каким образом должны упомянутые факторы взаимодействовать,
чтобы это привело в итоге к появлению определенных характеристик поведения. Теоретики, занимающие
такую интеракционистскую позицию, считают, что любой индивид вырастает, испытывая на себе воздействие
окружающей среды, и развивается под влиянием генетической одаренности. Иначе говоря, согласно этой точке
зрения, наследственность налагает ограничения на диапазон развития тех или иных характеристик, но, тем не
менее, в пределах этого диапазона дальнейшее развитие характеристик определяется факторами окружающей
среды (Scarr, Carter-Saltzman, 1982; Scarr, McCartney, 1983).
Теории личности расходятся в том, какое значение в них придается вопросам развития и изменения в
течение жизни; в описании факторов, ответственных за каждодневное развитие, а также в признании
относительной роли генетических и средовых факторов, влияющих на развитие личности. Тем не менее полная
теория личности должна объяснять развитие структур и процессов, лежащих в основе поведения человека.
4. Психопатология
Еще одна проблема, с которой сталкивается всякая теория личности, заключается в необходимости
объяснения причин того, почему некоторые люди оказываются не в состоянии приспособиться к требованиям
общества и эффективно функционировать в нем. На самом деле, каждый персонолог уделяет внимание вопросу
о том, почему некоторые люди демонстрируют патологические или неадекватные стили поведения в
повседневной жизни. Этиология – изучение и объяснение причин ненормального функционирования –
является центральной темой этого компонента теории личности.
Необходимость объяснения причин патологического поведения привела к развитию различных
подходов. Например, теоретики, придерживающиеся психодинамической ориентации, убеждены, что
конфликты, не нашедшие разрешения в детстве, могут приводить к патологическому поведению в зрелом
возрасте. Сами эти конфликты возникают в результате одновременного существования противоречивых
желаний в отношении секса и агрессии. Конфликты приводят к развитию болезненных симптомов. Далее,
поскольку эти конфликты не осознаются и человек не понимает, что послужило причиной появления
симптомов, последние усиливаются, тем самым усугубляя страдания. Бихевиоральное направление, наоборот,
само поведение рассматривает как проблему. Ученые, стоящие на подобных позициях, полагают: чтобы
объяснить ненормальное поведение, нет необходимости в построении гипотез и тщательном исследовании
глубинных, недоступных наблюдению механизмов. Вместо этого следует проанализировать, как произошло
научение отклоняющемуся поведению в прошлом и благодаря каким обстоятельствам окружения индивидуума
это поведение сохранилось в настоящем.
Некоторые теоретики предполагают, что поведение людей – как нормальное, так и ненормальное –
несет на себе отпечаток семейного окружения, общества и культуры. Все мы являемся частью социального
каркаса семьи, друзей, знакомых и даже незнакомых людей; некоторые виды взаимоотношений с
окружающими, в которые мы вовлекаемся, могут усиливать отклонения в поведении и даже стать причиной их
возникновения. Приверженцы социокультурной модели психической патологии утверждают, что стрессы и
конфликты, которые люди переживают в повседневном взаимодействии, могут вызывать и поддерживать
патологические формы поведения.
Необходимость анализа причин психических расстройств привела за относительно короткую историю
теории личности к появлению множества различных подходов. Те из них, что приведены в этой книге,
рассматривают не только причины появления отклоняющегося от нормы поведения, но также предлагают
принципы лечения. Важно признать, однако, что полная теория личности должна содержать обоснованный
анализ причин того, почему некоторые люди ощущают жизнь такой напряженной и не могут выработать
эффективные навыки решения проблем.
5. Психическое здоровье
Пытаясь учесть многообразие аспектов поведения человека, надежная теория личности должна
предложить критерии оценки здоровой личности. Вопрос состоит в том, что именно входит в понятие
59
здорового образа жизни. Поставленный теоретиками личности, он является важным компонентом их наиболее
общих концептуальных моделей. Дуэйн Шульц задавался этим вопросом: "Многие психологи думают, что
первостепенной задачей психологии должно быть изучение здоровой личности; какая другая дисциплина
исследует обстоятельства жизни? Какая сущность обладает большим могуществом в изменении мира к
лучшему или к худшему, чем личность? И что оказывает большее влияние на содержание нашей жизни, чем
уровень психического здоровья, с которым мы подходим к нашим проблемам?" (Schultz, 1977, р. 5).
В большинстве теорий личности рассматривается вопрос о том, из чего складывается психологическое
благополучие. Например, Фрейд полагал, что функционирование зрелой личности характеризуется
способностью продуктивно работать и поддерживать удовлетворительные межличностные отношения. И, хотя
этот критерий психического здоровья может на первый взгляд показаться слишком глобальным и
неспецифичным, при более внимательном рассмотрении здесь напрашиваются важные выводы. Так, согласно
Фрейду, способность работать предполагает способность ставить перед собой долговременные отдаленные
цели и достигать их, а также справляться с тревогой таким образом, чтобы это не отражалось негативно на
поведении. Сходным образом, акцент на удовлетворительные социальные отношения предполагает
способность наслаждаться широким спектром эмоций без чувства угрозы, а также привносить созидательные
элементы в удовлетворение половых и агрессивных побуждений.
Психическое здоровье можно также определить в терминах теории социального научения. Например,
Бандура уделяет особое внимание понятиям, отражающим нашу способность удовлетворять требованиям
жизни (Bandura, 1982). В его понимании самоэффективность, или осознание собственной способности
выбирать именно те виды поведения, которые необходимы для достижения цели, является важнейшей
особенностью приспособления. Более того, Бандура утверждает, что люди, оценивающие сами себя как
сильных личностей, ставят перед собой более трудные задачи, затрачивают больше усилий и в результате могут
быть более успешными в достижении своих целей.
Некоторые персонологи уделяют большое внимание созданию психологического портрета здоровой
личности и основных составляющих здорового образа жизни. Наиболее очевидная иллюстрация в этом случае –
теория самоактуализации Маслоу, базирующаяся на иерархии потребностей. По Маслоу (Maslow, 1987), для
нормального личностного роста требуется сдвиг относительной значимости потребностей от наиболее
примитивных (физиологические и потребности безопасности) к наиболее возвышенным или наиболее
"человеческим" (в истине и красоте). Маслоу также изучал людей с проявленной потребностью в
самоактуализации и сформулировал результаты своих наблюдений в терминах личностного профиля, куда
вошли такие качества, как эффективное восприятие реальности, потребность в уединении и частной жизни, а
также принятие себя и других.
Бесспорно, критерии оценки психического здоровья – центральный вопрос для любой исчерпывающе
полной теории личности. Подавляющее большинство теорий, которые мы будем обсуждать, содержат
обоснования и предложения относительно понятия психологической зрелости.
6. Изменение личности с помощью терапевтического воздействия
Поскольку теории личности дают определенную информацию для понимания причин психопатологии,
отсюда естественным образом вытекает, что они также предлагают пути коррекции отклоняющегося от нормы
поведения. Шестой и последний вопрос имеет решающее значение для теоретических рассуждений о личности.
Это вопрос о том, как помогать людям повышать свою компетентность, уменьшать проявления недостаточно
адаптивного поведения и достигать позитивных личностных изменений.
Во многих теориях личности были достаточно подробно разработаны клинические, или
консультативные, аспекты. Поэтому вряд ли стоит удивляться тому, что мы наблюдаем почти столько же
терапевтических направлений, сколько существует самих теорий. Различия между ними заключаются не только
в методах лечения, но также и во взглядах их создателей на личность в целом. На одном полюсе находится
психодинамическая теория, придающая первостепенное значение неосознанным конфликтам и опыту научения
в детстве, рассматриваемым как доминирующие факторы в контроле поведения. Поэтому психодинамическая
модель терапевтического воздействия фокусируется на том, чтобы оказывать людям помощь в выявлении
вытесненных из сознания причин и источников конфликтов детского возраста, а также в понимании того, как
эти конфликты влияют на их жизнь в зрелости. На другом полюсе лежит бихевиористская теория,
придерживающаяся того взгляда, что поведение в значительной степени обусловлено жизненными событиями
и окружающей средой. Теоретики, стоящие на этих позициях, предполагают, что люди с нарушенной
адаптацией или в свое время не смогли научиться навыкам, необходимым для того, чтобы соответствовать
требованиям повседневной жизни, или приобрели недостаточные или дефектные навыки, которые закрепились
у них под воздействием некоторых форм подкрепления. Соответственно, бихевиоральный подход к лечению
ставит задачу помочь людям обучиться новым формам поведения вместо старых, дефектных или избавить их от
недостаточно адаптивных поведенческих реакций.
С помощью терапевтического воздействия у человека появляется возможность переоценить и изменить
многие аспекты своей личности и поведения: представление о себе, стиль межличностных отношений,
познавательные процессы, эмоциональные реакции, ценности, жизненные цели, способы структурирования
времени – и это далеко не полный перечень. В свою очередь, тщательное изучение личностных особенностей
60
помогает выбирать средства, с помощью которых могут быть модифицированы нежелательные формы
поведения, так чтобы данный индивидуум мог перейти к более эффективным способам функционирования.
Существует множество различных теоретических подходов к пониманию личности. Несмотря на все их
разнообразие, теории личности имеют общую концептуальную основу, каркас, состоящий из шести основных
блоков: структура, мотивация, развитие, психопатология, психическое здоровье и изменение личности
вследствие терапевтического воздействия. Совокупность концепций, выдвигаемых теорией с целью объяснить
каждый из этих блоков, говорит нам об основном содержании данной теории личности. Способы решения этих
концептуальных вопросов дают возможность понять наиболее общие перспективы каждой теоретической
позиции.
КРИТЕРИИ ОЦЕНКИ ТЕОРИИ ЛИЧНОСТИ
Как при наличии огромного количества альтернативных теорий личности оценивать относительные
достоинства каждой из них? Как, не затрагивая вопроса об их объяснительной и прогностической функции,
решать, благодаря чему одна теория лучше другой? Для систематизированной оценки теорий личности
используются шесть основных критериев. В научном сообществе достигнут консенсус относительно оценки
теории личности: она может быть оценена положительно в том случае, если удовлетворяет каждому из
перечисленных ниже критериев. В заключительной главе мы предпримем сравнительный анализ всех
обсуждавшихся в книге теорий в соответствии с данными критериями.
Верифицируемость
По данному критерию теория оценивается позитивно в той степени, в какой ее положения открыты для
проверки, осуществляемой независимыми исследователями. Это означает, что теория должна быть
сформулирована таким образом, чтобы содержащиеся в ней концепции, предложения и гипотезы были
определены ясно и недвусмысленно и логически связаны друг с другом. При таком изложении теории ее
эмпирические заключения легко обосновываются логически и проверяются в формальном исследовании. Для
иллюстрации этого правила представим себе, что мы хотим обосновать утверждение Альфреда Адлера (глава 4)
о том, что у детей-первенцев, когда они становятся взрослыми, сильнее выражена мотивация достижения, чем у
родившихся по счету вторыми, третьими и далее. Первой ступенью в обосновании гипотезы будет подбор
соответствующей группы субъектов для проведения исследования. Далее, мы должны будем попросить
каждого обследуемого сообщить, каким по счету ребенком в семье он родился. Гораздо сложнее измерить
такую переменную, как достижения. Скажем, мы можем просто предложить испытуемым оценить уровень их
интеллектуальных достижений по показателям академической успеваемости. Или можно понаблюдать за их
стремлением к успеху во время учебы. Можно также предложить им составить самоотчет, что позволит нам
оценить индивидуальные различия в мотивации достижения. При всем многообразии возможностей
необходимо отметить следующий момент: хорошая теория должна вырабатывать проверяемые гипотезы. Чем
более точным языком изложена теория, тем легче выполнить это условие.
Хотя это требование так легко уяснить, персонологам оказывается чрезвычайно трудно обеспечить
даже умеренную эмпирическую поддержку своих теоретических позиций. Это не означает, что теории
личности не способны порождать проверяемые гипотезы, но большинству теоретических концепций все же
недостает критического эксперимента. Тем не менее, хорошая теория должна содержать проверяемые гипотезы
о взаимосвязях между феноменами. Теория, которую невозможно подтвердить или опровергнуть, – это плохая
теория. Она оказывается бесполезной для любой практической цели.
Эвристическая ценность
Для психолога эмпирической ориентации вопрос о том, в какой степени теория стимулирует ученых
проводить дальнейшие исследования, имеет первостепенное значение. Теории личности чрезвычайно сильно
различаются по своей способности удовлетворять этому требованию. Некоторые из наиболее спорных
теоретических определений личности, такие, например, как гуманистическая теория Эриха Фромма и теория
личностных конструктов Джорджа Келли, дают минимальный импульс для дальнейшей исследовательской
деятельности внутри самой психологии. Подобное положение дел обычно является результатом того, что
теоретик не сумел дать рабочее определение своим концепциям, то есть не установил, с помощью каких
операций они могут быть измерены или с какими наблюдаемыми характеристиками поведения они
соотносятся. Конечно, компетентные последователи выдающегося теоретика могут повысить эвристическую
ценность теории путем перевода базисных концепций в такую форму, которая даст толчок исследовательской
активности.
Внутренняя согласованность
В этом критерии заключено следующее условие: теория должна быть свободна от внутренних
противоречий. То есть хорошая теория должна объяснять несхожие между собой феномены, следуя внутренне
логичному методу. Заслуживающая внимания теория также должна состоять из положений и определений,
которые последовательно согласуются друг с другом. В целом, теории личности вполне удовлетворяют этому
стандарту, и в тех случаях, когда обнаруживаются противоречащие друг другу предсказания, их истоки обычно
можно проследить в недопонимании исследователем исходных положений теории. Имея ряд гипотез о природе
человека, вполне возможно вывести теорию личности, концепции и положения которой логично согласуются
между собой.
Экономность
61
Теорию также можно оценивать с позиции количества концепций, требуемых для описания и
объяснения событий в пределах сферы охвата данной теории. Согласно принципу экономности, более простые
и более четкие объяснения предпочтительнее более сложных. Иначе говоря, чем меньшее количество
концепций и предположений требуется данной теории для объяснения какого-либо феномена, тем она лучше. И
наоборот, при прочих равных условиях, теория, содержащая избыточное количество концепций и
предположений, рассматривается, в целом, как неудачная. Следующий пример поможет лучше понять важность
этого критерия. Предположим, проведя бессчетное количество наблюдений, мы пришли к заключению, что,
находясь в состоянии депрессии, люди:
 обычно оценивают себя негативно;
 пессимистически оценивают свое будущее;
 имеют тенденцию интерпретировать жизненный опыт как негативный.
В этой связи мы можем выдвинуть гипотезу, согласно которой низкая самооценка является
первопричиной депрессии. Наша гипотеза кратко суммирует (в противном случае несравнимые) результаты
огромного количества исследований людей в состоянии депрессии. Этот метод обеспечивает более
экономичный путь для объяснения не связанных между собой фактов и наблюдений над людьми, страдающими
депрессией.
К сожалению, не существует простых и однозначных правил оценки экономичности теории.
Экономичность – субъективный критерий, поскольку имеющийся на сегодняшний день объем знаний о
различных аспектах личности далеко не полон. Более того, теория, выглядящая сегодня экономичной, может
оказаться неспособной объяснить будущие открытия. Тем не менее, хорошая теория не должна содержать
избыточного теоретического багажа.
Широта охвата
Этот критерий относится к широте и разнообразию феноменов, охваченных теорией. Чем более
многосторонней является теория, тем на большую сферу поведенческих проявлений она распространяется.
Таким образом, всесторонняя теория предпочтительнее узкой и ограниченной. Еще одно достоинство
всесторонней теории состоит в том, что она может быть использована как логический каркас для объединения и
включения в себя новых, разрозненных фактов, установленных в наблюдении или эксперименте. В то время как
некоторые персонологи создают широкомасштабные теории, другие уступают им в этом отношении. Опора на
определенный ряд положений о природе человека помогает обеспечить внутреннюю согласованность, но в то
же время приводит к сужению сферы научного интереса теоретика до ограниченного диапазона поведенческих
реакций. Персонологи, чьи теории представлены в этой книге, при объяснении поведения человека придают
наибольшее значение биологическим, генетическим, эмоциональным, когнитивным, социальным или
культурным факторам. Каждый из этих подходов к личности неизбежно ведет к ограничению теории по
критерию широты охвата. В то же время следует признать, что ни одна из существующих теорий не может
объяснить всех аспектов человеческого функционирования. Таким образом, в каждом случае следует решать,
являются ли феномены, получившие объяснение в одной теории, такими же важными и играют ли они такую
же существенную роль в понимании человеческого поведения как феномены, на которые акцентирована другая
теория. К сожалению, не существует лакмусовой бумаги, позволяющей установить относительную значимость
каждой теории, поскольку зачастую не ясно, насколько основополагающим на самом деле является данный
феномен для понимания поведения. Сегодняшние исследования по внешне простым проблемам могут породить
новые смелые догадки в будущем. Соответственно, мы должны с известной осторожностью судить о
достоинствах теории личности, если в качестве критерия оценки используется только одна широта охвата.
Функциональная значимость
Последний из критериев определения хорошей теории состоит в ее способности помочь людям понять
их повседневное поведение. Теория должна также помогать людям решать их проблемы. Вполне естественно,
что фактически всех нас привлекает возможность узнать как можно больше о себе и об окружающих нас
людях. Действительно, основная ценность теории личности для непрофессионала заключается в ее способности
пролить свет на него самого и на его межличностные отношения. Знание внутренних и внешних
закономерностей, полученное нами от исследователей личности, может существенно обогатить наше
понимание и оценку нюансов человеческих поступков. Мы надеемся, что читатели найдут в каждом
теоретическом направлении, представленном в книге, что-то действительно важное для себя.
Приведенные выше критерии – верифицируемость, эвристическая ценность, внутренняя
согласованность, экономность, широта охвата и функциональная значимость – составляют основу для оценки
каждой теории личности, а также дают возможность понять, почему одна теория предпочтительнее другой. При
сравнении достоинств и недостатков теорий следует, однако, решить два вопроса. Вопрос первый: идет ли речь
в сравниваемых теориях об одних и тех же феноменах? Каждая из двух теорий, адресованных к одним и тем же
формам поведения, может быть оценена с позиции шести вышеперечисленных критериев. В то же время нам не
надо непременно выбирать одну из двух, поскольку обе могут в будущем стать источником плодотворных
идей. Существует также возможность того, что обе теории могут со временем оказаться включенными в
единую, более общую теорию. Вопрос второй: находятся ли обе сравниваемые теории на одинаковых стадиях
своего развития? Новая и все еще развивающаяся теория может оказаться не в состоянии объяснить многие
феномены, в то время как старая и устоявшаяся теория способна пролить свет на многие вопросы и проблемы,
62
встающие при изучении личности. Тем не менее, новая теория может внести ощутимый вклад в разработку
ранее не изучавшихся областей и стать более разносторонней в будущем. В конечном счете, теории личности
следует оценивать на основании того, насколько хорошо они трактуют известные нам события и в то же время
оставляют ли они нам свободу для осмысливания еще не изученных заманчивых возможностей.
Теперь давайте обсудим различные исходные положения, на которые опираются персонологи. Эти
положения имеют решающее значение для понимания и оценки любой теории личности; они будут играть
важную роль при рассмотрении каждого теоретического направления, включенного в эту книгу.
ОСНОВНЫЕ ПОЛОЖЕНИЯ, КАСАЮЩИЕСЯ ПРИРОДЫ ЧЕЛОВЕКА
Все мыслящие люди имеют определенные аксиоматические представления относительно человеческой
природы. Теоретики личности не составляют исключения из этого правила. Представления о природе человека,
возможно, коренятся в их собственном личном опыте. Такие базисные положения глубоко и основательно
влияют на восприятие людьми друг друга, на их взаимоотношения, а в случае ученого-персонолога – на
создание теорий о себе и о других. Сами по себе положения могут или признаваться, или не признаваться
индивидуумом, в том числе и теоретиком.
В этом разделе мы рассмотрим каждое из основных положений, касающихся природы человека. Мы
убеждены, что все значительные теоретики личности в своих построениях занимали ту или иную позицию по
этим положениям, и ни одна сколько-нибудь выдающаяся теория не может быть полностью и правильно
понятой безотносительно к ним. В некотором смысле различия между теориями отражают более
фундаментальные различия между их создателями в отношении данных положений.
Основные положения о природе человека можно представить в виде следующих полярных понятий:
1. Свобода – Детерминизм
2. Рациональность – Иррациональность
3. Холизм – Элементализм
4. Конституционализм – Инвайронментализм
5. Изменяемость – Неизменность
6. Субъективность – Объективность
7. Проактивность – Реактивность
8. Гомеостаз – Гетеростаз
9. Познаваемость – Непознаваемость
Вышеперечисленные положения представляют собой относительно постоянные биполярные шкалы, и
любой персонолог может обозначить свою позицию в виде определенной точки между этими крайними
полюсами. Другими словами, каждое положение представлено в виде континуума с двумя крайними полюсами
(например, свобода расположена на одном полюсе первого континуума, а детерминизм на противоположном
полюсе этого же континуума). С точки зрения философии, категории, образующие эти положения, следовало
бы рассматривать скорее как два противоположных друг другу класса, чем в виде континуума (например, люди
или свободны, или управляемы). Однако среди персонологов имеются большие различия относительно того, в
какой степени каждое исходное положение характеризует человека. Скажем, ученый А полагает, что люди
более свободны, чем считает ученый Б. Таким образом, желательно рассматривать исходные положения в виде
континуума, благодаря чему будет легче устанавливать существенные различия между самими теоретиками.
Далее следует краткое обсуждение каждого из основных положений.
Свобода – детерминизм
Один из самых главных вопросов, имеющих отношение к человеческой природе, касается той степени
внутренней свободы, которой люди обладают в выборе направления своих мыслей и поступков, а также в
осуществлении контроля над своим поведением. В какой степени участвует субъективно переживаемое чувство
свободы в принятии решений конкретными людьми? До каких пределов их поведение детерминировано
факторами, которые частично или полностью находятся за пределами осознания? Философы и другие
мыслители обсуждали этот вопрос на протяжении столетий. Поэтому не удивительно, что он никоим образом
не безразличен современной психологии (Deci, Ryan, 1985).
Совершенно очевидно, что ведущие теоретики личности отличаются друг от друга в отношении такого
исходного положения о природе человека, как свобода-детерминизм. Например, Карл Роджерс утверждал, что
"человек не просто обладает характеристиками машины, он не только заключен в тиски бессознательных
мотивов, но он является личностью в процессе создания самого себя, личностью, творящей смысл своей жизни
и олицетворяющей степень субъективной свободы" (Shlien, 1963, р. 307). Скиннер, наоборот, утверждал, что
"самодеятельный человек – это изобретение, используемое для объяснения того, что мы не в состоянии
объяснить никаким другим образом. Он возник в результате нашего невежества и по мере того, как растет наше
понимание, исчезает сам материал, из которого он создан" (Skinner, 1971, р. 200). В этом смысле ни одну из
приведенных позиций ученых нельзя считать строго фактически доказанной. Скорее, они представляют собой
философские представления о природе человека.
Если данный теоретик личности, основываясь на своем личном опыте и множестве факторов,
оказавших влияние на его интеллектуальное развитие, допускает, что люди обладают подлинной свободой
выбора, это окажет существенное воздействие на его теорию. Вероятнее всего этот автор сформулирует
теорию, в которой люди рассматриваются изначально ответственными за собственные действия и, по крайней
63
мере, в некоторой степени способными преодолевать влияние различных факторов своего окружения. В этой
теории будет просматриваться тенденция расценивать свободный выбор как квинтэссенцию всего того, что
подразумевается под понятием человек. С другой стороны, если персонолог склоняется к детерминизму, в его
теории поведение человека будет описано как контролируемое теми или иными факторами. В этом случае на
ученого будет возложена задача точного определения упомянутых факторов, и ее решению будет посвящена
значительная часть теории. Детерминистски ориентированные теории личности заметно различаются в
объяснении природы факторов, влияющих на поведение. Например, поведение человека может определяться
неосознаваемыми мотивами, внешними подкреплениями, опытом ранних лет жизни, физиологическими
процессами, генетической предрасположенностью, культурными влияниями, и каждый из этих факторов может
быть интерпретирован различным образом. Тем не менее, основным источником согласованности между
перечисленными подходами является положение о том, что поведение человека детерминировано.
Позиция, занимаемая персонологом в отношении свободы-детерминизма, сильно влияет на характер
его теории и следующие из нее выводы о сущности человеческой природы. Это в равной степени верно и в
отношении других основных положений. Теория личности отражает конфигурацию позиций, занимаемых
теоретиком в отношении основных положений о природе человека.
Рациональность – иррациональность
В основе измерения рациональность-иррациональность лежит вопрос о том, в какой степени сила
нашего разума способна оказывать влияние на наше каждодневное поведение? Являются ли люди по своей сути
рациональными существами, чье поведение направляется рассуждениями, или ими управляют иррациональные
силы? Несмотря на то, что ни один теоретик личности не придерживается убеждения о людях как
исключительно "рациональных" или исключительно "иррациональных" существах, между ними наблюдаются
отчетливые различия по этому исходному положению. Например, Келли в своей теории личности сделал
акцент на рациональных процессах в функционировании людей (Kelly, 1963). Он предполагал, что каждая
личность – это "ученый", исследователь, и интеллектуальные процессы имеют первостепенное значение для
понимания поведения человека. Полную противоположность представляет теория Фрейда, основная доктрина
которой сводится к тому, что психические процессы по своей сути неосознаваемы. Фрейд придерживался
убеждения, согласно которому "только вследствие нашей завышенной самооценки мы отказывается признать
возможность того, что можем не быть непререкаемыми хозяевами во владениях собственного разума" (Kohut,
Seitz, 1963, p. 118). Являемся ли мы разумными хозяевами своей судьбы, капитанами судов своего поведения,
или мы находимся под контролем глубинных иррациональных сил, о самом существовании которых и не
подозреваем?
Позиция персонолога по этому спорному вопросу влияет на расстановку акцентов в его теории.
Например, если теоретик предполагает, что человеческий разум – чрезвычайно могучая сила, то его теория
личности будет описывать поведение, в значительной степени управляемое когнитивными процессами. Более
того, весьма вероятно, что данная теория, по крайней мере до некоторой степени, будет касаться характера,
разнообразия и развития этих когнитивных процессов. Если же персонолог тяготеет к противоположному
мнению, его теория скорее всего будет описывать поведение как изначально побуждаемое иррациональными
силами, которые личность частично или полностью не осознает. В зависимости от содержания теории,
отношения между сознаваемыми, рассудочными и неосознаваемыми, иррациональными процессами могут
быть изображены в виде айсберга, вершину которого образуют сознаваемые, рациональные побуждения, а
колеблющаяся ватерлиния отделяет надводную часть от неосознанных глубин. Центром этой теории будет как
содержание подводных сил, так и их влияние на поведение человека. Поскольку "рационально-
ориентированные" и "иррационально-ориентированные" теоретики могут расходиться во мнении о природе
"рациональных" или "иррациональных" факторов личности, различие между ними по базисному положению
рациональности-иррациональности ведет к противоположным взглядам на человека.
Холизм – элементализм
Сторонники холистического положения утверждают: человеческая природа такова, что поведение
можно объяснить только путем изучения индивида как единого целого. Элементалистическая позиция,
наоборот, предполагает, что природа человека и поведение как ее результат могут быть объяснены только
путем исследования каждого фундаментального аспекта поведения отдельно, независимо от остальных.
Ключевым научным вопросом в этом случае является уровень и единица анализа, применяемого при изучении
индивидуумов. Какой путь является наилучшим: изучать индивидуумов как целое или исследовать каждую
характеристику отдельно? Разногласия среди персонологов по этому спорному вопросу отражают более
существенные различия между ними по основному положению холизм-элементализм.
Согласно холистическому подходу, личность можно понять только в качестве целостной сущности.
Сторонники этого подхода утверждают, что объяснение элементов еще не объясняет результирующей
функциональной структуры (или гештальта). Холисты утверждают: чем на большее количество фрагментов
разделить организм, тем с большей вероятностью мы будем иметь дело с абстракциями, а не с живым
человеком. Как заметил один персонолог: "Половина кусочка мела все еще является кусочком мела, только
более коротким; половина дождевого червя – это половина дождевого червя, но все еще червь по сути;
половина человека – отнюдь не человек" (Shlien, 1963, р. 305). Таким образом, убежденные холисты пытаются
описывать и изучать личность как единое целое.
64
Сторонники элементализма доказывают, что систематическое понимание поведения человека может

быть достигнуто только посредством детального анализа его составных частей. Элементалисты убеждены: так
же как изучение анатомии не отрицает реальность существования и необходимость изучения клеточных
структур, нельзя отрицать и значимость изучения отдельных факторов, образующих основу целостного
поведения людей. Элементалисты долгое время утверждали, что положения, выглядящие по сути
неопределенными и непроверяемыми на уровне общего поведения, доступны проверке на уровне более
элементарном. Поэтому, с их точки зрения, истинно научный подход к изучению личности должен опираться
на четкие, легко проверяемые и элементалистические представления. В области теории личности
элементалисты пытаются создавать и изучать именно подобные типы концепций.
Конституционализм – инвайронментализм
Студенты, изучающие личность, часто задают вопрос: "В какой степени то, что называется личностью,
представляет собой результат действия генетических факторов, а в какой степени она – продукт окружающей
среды?" Проблема "природа или воспитание"* обсуждалась в разных ракурсах с древнейших времен. Она и
сегодня стоит перед нами: незаметно вкрадывается она в размышления современных теоретиков личности, и
влияние ее бывает настолько ощутимым, что сказывается на их представлениях о природе человека, а
следовательно, на их концепциях структуры личности и личностного развития.
* В отечественной психологической терминологии: биологическое-социальное. (Прим. науч. ред.)
У конституционализма (положение о наследовании черт) длинная история в психологии. Еще
Гиппократ и Гален высказывали мнение о том, что темперамент индивидуума обусловлен уникальным
соотношением (балансом) четырех соков организма. Их единомышленники – ученые XX века создали
сложнейшие методики для установления влияния наследственности на диспозиции, или темперамент (Buss,
Plomin, 1984). Кроме того, в разработанных Кеттелом и Айзенком теоретических направлениях (глава 6)
подчеркивается значимость генетической предрасположенности и физической конституции в развитии
основных черт личности. В некоторых наиболее значительных теориях личности важным фактором считается
также биологический субстрат индивидуума. Такова, например, фрейдовская концепция Оно, представленного
в виде унаследованного базисного компонента личности, закрепленного в конституции данного индивидуума.
Инвайронментализм – тоже не новая идея в психологии. Уотсон делал упор на основных процессах
обусловливания, основываясь на исходной предпосылке о том, что окружающая среда имеет определяющее
значение в формировании поведения человека. В самом деле, исследование научения считают таким важным
именно потому, что научение – психологический процесс, посредством которого окружающая среда формирует
поведение. Этой точки зрения придерживались многие видные психологи; у них было большое число
последователей, каждый из которых сделал свои теоретические выводы из положений предшественников. Эти
выводы, важные для психологии личности, просматриваются наиболее явно в современной бихевиористской
теории научения, хотя бихевиоризм и не обладает монополией на инвайронментализм. Черты
инвайронментализма можно найти практически во всех теориях личности.
Каковы могут быть последствия того, что персонолог опирается на один из крайних полюсов оси
конституционализм-инвайронментализм? Теоретик, склоняющийся к конституционализму, будет вероятнее
всего рассматривать личность человека как продукт внутренних физических сил, а не как результат влияния
внешних факторов (например, Джейн и Джон очень агрессивны, потому что у них сильное Оно или потому что
агрессия – наследуемая черта). Даже если теоретик признает определенные внешние влияния на поведение, в
его личностных концепциях будут, тем не менее, отражены положения о конституциональной
предрасположенности. Напротив, теоретик, придерживающийся инвайронментализма, будет рассматривать
природу человека как в гораздо большей степени подвластную прихотям окружающей среды (например, Джейн
и Джон очень агрессивны, потому что таким был их прошлый опыт научения – по существу, их сделало такими
окружение). Персонолог, склоняющийся к инвайронментализму, будет выстраивать свои доводы с этих
позиций и, вдобавок, сфокусируется на процессах научения, посредством которых среда влияет на развитие
личности.
Наконец, следует признать, что почти все современные психологи по данному положению
занимают интеракционистскую позицию (Blass, 1984; Kihlstrom, 1987; Magnusson, 1981). С этой возобладавшей
над другими точки зрения, поведение человека рассматривается неизменно как итог взаимодействия
конституции и окружающей среды. Это значит, что данный конституциональный фактор проявляется по-
разному в разных условиях среды, а влияние среды будет давать различный эффект в зависимости от
конституции данного человека. Однако для наших целей будет полезным отделить конституцию от
окружающей среды. Благодаря этому концептуальному разделению нам станет более понятен личный вклад
каждого ученого-теоретика.
Изменяемость – неизменность
Суть вопроса, содержащегося в этом положении, такова: до каких пределов индивидуум способен
фундаментально меняться на протяжении жизни? Проще говоря, насколько действительно может изменяться
основной склад личности? Является ли глубинное изменение необходимым компонентом эволюции или
развития личности? Являются ли поверхностные изменения, которые мы наблюдаем у себя и других людей,
только внешними, в то время как лежащая в основе поведения структура личности остается стабильной и
65
незатронутой изменениями? Как и в случаях других основных положений, несхожесть позиции персонологов в
отношении изменяемости – неизменности также приводит к разной расстановке акцентов в их теориях.
Как отмечалось раньше, в большинстве определений личности основной упор делается на историю
жизни или историю развития или перспективы развития. Положение изменяемости-неизменности выливается в
вопрос: сколько фундаментальных изменений может претерпеть личность в течение жизни? Даже в русле
одной и той же широкой традиции в персонологии можно обнаружить разногласия между учеными по этой
проблеме. Например, и Фрейд и Эриксон, представляющие психодинамическую традицию в теории личности,
основательно расходятся по этому основному положению.
Эриксон (Erikson, 1982) допускал изменяемость личности гораздо в большей степени, чем Фрейд.
Подчеркивая, что жизнь – это постоянные изменения, Эриксон описывал личность, как обязательно
проходящую в своем развитии определенные стадии, каждая из которых отмечена особым психосоциальным
кризисом. Изменения личности продолжаются в благоприятном или неблагоприятном направлении в
зависимости от того, каким способом люди разрешают эти кризисы. Совершенно противоположным образом
Фрейд (Freud, 1925) представляет базисную структуру характера человека такой, какой она устанавливается
под влиянием переживаний в детстве. С точки зрения Фрейда, несмотря на поверхностные изменения в
поведении человека на протяжении жизни, основная структура его характера остается в значительной степени
неизменной. Существенные же изменения личности могут быть достигнуты в лучшем случае с большим
трудом и то только в результате длительного и очень болезненного процесса психоаналитической терапии.
Персонологи, убежденные в изменяемости человеческой личности, могут по-разному обнаруживать это
в своих теориях. Например, их теории могут:
 содержать концепцию стадийного развития на протяжении всей жизни индивидуума;
 быть сфокусированы на силах, вызывающих изменения в поведении;
 содержать гипотезы, объясняющие, как людям удается не соприкасаться со своим прошлым;
 ставить акцент на дальнейших перспективах развития личности.
Независимо от ориентации той или иной конкретной теории, в ней будет выражено исходное
положение о том, что значимые личностные изменения могут происходить и действительно происходят, и
поэтому им следует дать объяснение на языке теории.
Персонологи, склоняющиеся к положению неизменности, скорее всего, утвердят его в виде теории о
некоторых неизменных структурах, составляющих ядро личности и определяющих поведение индивидуума на
всем протяжении его жизни. Они подчеркнут уместность подобных структур; выделят конституциональные
или средовые факторы, ответственные за их становление, а также способ, посредством которого эти структуры
с необходимостью характеризуют поведение индивида в течение жизни.
Субъективность – объективность
Верно ли то, что люди живут в сугубо личном, субъективном мире опыта, и этот мир оказывает
решающее влияние на их поведение? Или на их поведение влияют прежде всего, если не исключительно,
внешние, объективные факторы? В этом заключается суть положения о субъективности-объективности.
Персонологи занимают различные позиции по отношению к этому положению, что отчетливо видно в их
теориях. Основная причина столь острых расхождений кроется, возможно, в философских расхождениях между
бихевиоризмом и феноменологией в современной психологии. Проиллюстрируем это предположение.
Карл Роджерс, чья теория представляет феноменологическое направление в теории личности,
утверждал: "Внутренний мир индивидуума, видимо, оказывает более существенное влияние на его поведение,
чем внешние стимулы окружающей среды" (Rogers, 1964, р. 124). Для Роджерса (и для феноменологии) имеет
первостепенное значение система субъективных эталонов человека, и его наблюдаемое поведение всегда будет
непонятным без ссылки на нее. В этом случае, как и во многих других, мнение Скиннера – прямо
противоположное. Скиннер, наиболее влиятельная фигура в современном бихевиоризме, утверждал: "Задача
научного анализа – объяснить, каким образом поведение субъекта как физической системы соотносится с
условиями, в которых эволюционирует человек как вид, а также с условиями, в которых индивид живет"
(Skinner, 1971, р. 14); и далее: "Мы можем следовать путем, проложенным физикой и биологией, изучая связь
между поведением и окружающей средой напрямую, и можем пренебречь положением о промежуточной роли
сознания" (Ibid, p. 15). Для Скиннера (и частично для современного бихевиоризма) поведение человека
является в значительной степени результатом воздействия внешних, объективных факторов – именно эти
закономерные взаимосвязи между данными факторами и поведением организма должна изучать наука
психология.
Теория, созданная персонологом, тяготеющем к субъективности, будет касаться природы
субъективного опыта индивидуума. По сути, теоретик такого типа скорее всего будет считать наиболее важной
частью психологии изучение человеческого опыта. И наоборот, персонолог, тяготеющий к объективности, с
наибольшей вероятностью создаст теорию, касающуюся прежде всего объективных поведенческих реакций и
закономерных взаимосвязей поведения с измеряемыми факторами окружающей среды. Такому теоретику
психология представляется истинной наукой о поведении, а субъективным переживаниям индивидуума как
таковым в ней будет уделено очень мало внимания.
Проактивность – реактивность
66
Вопрос проактивности-реактивности имеет непосредственное отношение к локусу причинности в

объяснении поведения человека. Иными словами, где следует, искать истинные причины поведения человека?
Порождают ли его внутренние факторы, или оно представляет собой просто серию ответов на внешние
стимулы? Суть проактивного взгляда выражена в убеждении, что истоки всех форм поведения находятся
внутри самой личности. Люди скорее совершают поступки и действуют, чем реагируют. Персонологи,
принявшие положение проактивности, твердо верят, что поведение человека обусловлено внутренними
факторами. Маслоу выразил проактивный взгляд на человека следующим образом: "Будущее человека
находится внутри него, и оно в данный конкретный момент динамически активно" (Maslow, 1961, р. 59).
Персонологи, занимающие позицию проактивности, формулируют теоретические концепции с целью
объяснения того, каким образом люди инициируют свои поступки.
С позиций реактивности поведение интерпретируется в основном как реакция на стимулы из внешнего
мира. Действительные причины поведения рассматриваются в этом случае в качестве исключительно внешних
по отношению к субъекту. Положение реактивности ясно выразил Скиннер: "Не суть важно, что происходит
внутри тела человека; независимо от того, насколько полно мы знаем это, мы сможем объяснить поведение
человека" (Skinner, 1989, р. 18). Персонологи реактивной ориентации особенно высоко ценят концепции, в
которых отражены взаимосвязи типа стимул-ответ и/или поведение-окружающая среда. Они полагают, что
истоки поведения человека лежат в окружающей среде, в которой это поведение проявляется.
Гомеостаз – гетеростаз
Положение гомеостаз-гетеростаз в своей основе имеет отношение к мотивации человека. Движет ли
индивидуумом прежде всего (или исключительно) необходимость уменьшения напряжения и сохранения
состояния внутреннего равновесия (гомеостаз)? Или основная его мотивация направлена на развитие, поиск
новых стимулов и самопроявление (гетеростаз)? Персонологи, придерживающиеся разных точек зрения по
этому вопросу, высказывают диаметрально противоположные взгляды на мотивационный фундамент
поведения. По словам Бюлер: "Невозможно одновременно верить в гомеостаз и в самоосуществление как в
конечную цель" (Buhler, 1971, р. 383).
В середине нашего столетия Джон Доллард и Нил Миллер отстаивали позицию гомеостаза. Они
полагали, что личностные характеристики приобретаются посредством научения, которое всегда предполагает
взаимосвязь между факторами побуждения (например, голод) и подкрепления (в данном случае пища) (Dollard,
Miller, 1950). Согласно теории Долларда и Миллера, подкрепление всегда уменьшает силу первоначального
побудительного стимула. Люди являются такими, какие они есть, потому что они приобрели стабильные
свойства, благодаря которым становится возможным снижать напряжение побудительного мотива и сохранять
состояние внутреннего равновесия. Без гомеостатической основы мотивации, по Долларду и Миллеру, развитие
личности не представляется возможным.
Примерно в то же самое время, когда Доллард и Миллер впервые обосновывали принцип гомеостаза,
Маслоу и Роджерс выдвинули совершенно иную концепцию мотивации человека (Maslow, 1987; Rogers, 1951).
Эти теоретики гетеростаза считали, что основой мотивации людей является непрерывный поиск личностного
роста и самоосуществления. Человек живет не только благодаря редукции потребности. Вместо того, чтобы
направлять свое поведение на удовлетворение потребности, а значит, на уменьшение напряжения, люди,
согласно своей природе, постоянно ищут новые стимулы и возможности испытать свои силы, чтобы проявить
себя. Благодаря этой мотивационной тенденции и происходит развитие личности.
Это базисное положение породило множество логических построений. Теории личности, созданные
убежденными сторонниками гомеостаза, могут предлагать в качестве предмета исследования содержание и
разнообразие основных потребностей человека или его инстинктов; различные личностные механизмы,
которые вырабатываются у индивидуумов с целью снижения напряжения, создаваемого потребностями; а
также процессы, обеспечивающие становление механизмов понижения напряжения. А в теориях личности
гетеростатной ориентации будут подчеркиваться интеграция мотивов человека, подчиненная задачам
самопроявления, устремленности в будущее, а также различные средства, с помощью которых люди достигают
личностного роста и самоосуществления.
Познаваемость – непознаваемость
Уильям Джеймс, великий американский психолог и философ, писал: "Наша наука – это капля, наше
неведение – море" (James, 1956, р. 54). В этом суть проблемы познаваемости – непознаваемости в отношении
природы человека. Является ли человек в конечном счете полностью познаваемым наукой или в его природе
есть нечто, превосходящее потенциал научного познания? Очевидно, что в настоящее время персонологи не
знают о человеке всего, и вопрос состоит только в том, смогут ли они достичь этого когда-нибудь в будущем.
Теоретики личности резко расходятся в мнениях относительно познаваемости-непознаваемости. До
некоторой степени эти разногласий связаны с позицией, которую они занимают по другим базисным
положениям. Например, сторонник детерминизма и объективности будет рассматривать человеческую
личность как доступную научному познанию; в сущности, эти два положения потенциально помещают
поведение человека в традиционную сферу научного анализа.
Джон Б. Уотсон исторически олицетворяет собой познаваемость как философское положение. Уотсон
был абсолютно убежден в том, что систематическое наблюдение и научный эксперимент помогут открыть
принципы, лежащие в основе поведения человека (Lundin, 1963). Используя этот подход, психологи-
67
бихевиористы, начиная с Уотсона, выдвигали соответствующие концепции личности. Так, в бихевиористском

подходе к личности у Скиннера индивиды рассматриваются как максимально познаваемые в рамках науки. На
другом полюсе континуума познаваемости-непознаваемости располагается феноменологическая теория
Роджерса. В своей книге "Центрированная на клиенте терапия" Роджерс доказывал, что каждый индивидуум
живет в постоянно меняющемся мире субъективного опыта, являясь его центром (Rogers, 1951). Он развил это
представление дальше на основе убеждения, что личный мир опыта является конфиденциальным, частным, и
может быть познан в подлинном или полном смысле только самим субъектом. Каким бы полным знанием о
личности мы ни обладали в будущем, данный взгляд с необходимостью подразумевает, что индивидуумы не
могут быть познаны наукой (в данном случае наукой психологией, занимающейся людьми).
Если персонолог убежден, что индивидуумы в конечном счете познаваемы средствами науки, он будет
продолжать развивать и проверять свою теорию методологически тщательно, убежденный в том, что благодаря
своему подходу постигнет человеческую природу. То, что это может и не произойти при его жизни, не является
препятствием, потому что он уверен: его труд значительно ускорит продвижение психологии к конечной цели.
С другой стороны, если теоретик допускает непознаваемость индивидуума научными методами, он будет более
расположен выйти за пределы науки в поисках способов понимания людей. Практически он может поддаться
соблазну включить в свою теорию концепции, традиционно считающиеся "ненаучными" и/или активно
настаивать на новом определении психологии как науки, чтобы подобные концепции стали более приемлемыми
для психологов. В любом случае его теория и методология будут отражать его убеждение в том, что природа
человека непознаваема средствами современной психологии.
Несколько слов об основных положениях
Глубокий анализ рассмотренных выше основных положений показывает, что они до некоторой степени
концептуально пересекаются. Например, трудно вообразить себе теоретика, который допускал бы реактивность
без обязательной соотнесенности с объективностью. Одной из граней уверенности в том, что поведение
человека представляет собой реакции на внешние факторы, является убеждение, согласно которому эти
внешние факторы обладают первостепенной важностью. Однако эти девять положений все же достаточно
обособлены друг от друга, и этим оправдано рассмотрение их как самостоятельных единиц. Возможность
данного подхода подтверждают противоположные полюса упомянутых двух положений – проактивность и
субъективность. Проактивность связана с вопросом о мотивации – являются ли сами люди творцами своего
поведения? Субъективность связана с опытом – как влияет субъективный опыт на поступки людей?
Главная причина обращения к каждому из девяти положений в отдельности состоит в том, что с их
помощью можно устанавливать релевантные различия между теоретиками. В конкретной рассматриваемой
теории одни из них будут выступать более явно, чем другие, а степень влияния того или иного положения
будет варьировать от теории к теории. Если, например, позиция персонолога четко не определена на одном из
двух полюсов оси субъективность-объективность, это положение будет играть относительно незначительную
роль в его теоретических построениях. Другой теоретик может занять совершенно определенную позицию
вблизи одного из двух крайних полюсов, и тогда фактор субъективность – объективность будет доминирующей
темой в его рассуждениях. В дальнейшем мы проясним позиции ведущих теоретиков относительно каждого
положения, чтобы отчетливо понять внутренние соотношения между базисными положениями и теорией.
Наконец, имеет смысл обратиться к истокам этих основных положений и выяснить, откуда они берут
начало. Мы убеждены, что они являются одной из граней мировоззрения самого ученого – в них находит свое
отражение его склад личности. Предположения теоретика о природе человека – это неотъемлемая часть его
индивидуальности, наряду с другими глубоко укоренившимися убеждениями, основополагающими ценностями
и установками. Таким образом, исходные положения приобретаются и развиваются так же, как и другие
убеждения теоретика об устройстве мира.
Из этого утверждения следуют очень глубокие выводы. Характерно, что концепции о человеческом
поведении в значительной степени отражают то, что персонологи думают о себе и об окружающих. Для
некоторых из них данное заключение является неизбежным – разбирая их теории, мы легко можем узнать
многое о них самих и об их воззрениях на личность. В этом ракурсе биографические очерки, включенные в
каждую главу, приобретают дополнительное значение: изучая обстоятельства жизни исследователя-теоретика,
мы получаем дополнительную возможность проследить личные истоки его теоретических убеждений.
68
Рождественський А.Ю. Методологія дослідження психічної реальності: сучасний

стан та способи переосмислення.– Режим доступу http://vuzlib.com/content/view/853/94/
Розглядаючи методологічні питання сучасної психологічної науки, перед дослідником неодмінно
постають дві найпотужніші наукові течії. В першу чергу мова йде про, так званий “західний” напрямок
розвиток психологічної науки у вивченні й емпіричному дослідженні психологічних феноменів і “радянський”.
У сьогоднішній західній теоретичній психології провідне положення займає методологія соціального
конструкціонізму, що розглядає будь-яку теорію, та й будь-яке поняття, не стільки як відображення об'єкта
опису, скільки як конструкцію, що вибудовується в процесі роботи з ним у певному соціальному контексті і
цим контекстом обумовлена. Такий підхід до психологічних явищ унеможливлює побудову загальної
психологічної теорії, яка, вочевидь, не має спиратися на конкретні умови її застосування, і призводить до так
званого плюралізму методологічних парадигм. Проте, все таки можна виокремити найрозпосюдженіші в
“західній” психологічній науці, принаймні три, групи теоретичних поглядів, які слугують методологічним
орієнтиром для емпіричних досліджень. Так, серед операціональних або клінічно орієнтованих теорій
особистості, яка є носієм психічної реальності, найбільшою популярністю, за ступенем їх пояснювального
потенціалу, можна зазначити різні версії екзистенціальної психології особистості. Це і буттєвий аналіз Л.
Бинсвангера і М. Боса - учнів, з одного боку, 3. Фрейда, М. Хайдеггера - з іншого. Це і, загальновідома,
логотерапія В. Франкла, яка набула загальноєвропейського масштабу, завдяки, насамперед, широким
застосуванням методів емпіричного вивчення смисложиттєвих феноменів. Інші версії були розроблені на
американській землі - це теорія особистості, в рамках гуманістичного напрямку психології, Р. Мэя. Також, в
руслі сучасної академічної психології особистості маємо відзначити ще два напрямки, зокрема, соціально-
когнітивний бихевіоризм Дж. Роттера і А. Бандури, та, з досліджень каузальної атрибуції і навченої
безпорадності, потужний напрямок вивчення когнітивних факторів і механізмів самодетермінації - систем
переконань, що визначають мотивацію і регулюють поведінку людини, який умовно позначається як
соціограматичний. Ключовим стрижнем якого є твердження про споконвічну включеність особистості в соціум,
у якому діє певна “граматика” (правила і норми) поведінки, одним з основних аспектів розвитку особистості,
згідно зазначеного напрямку психологічних досліджень, є засвоєння із соціального оточення цих правил,
розучування соціальної граматики [5, 11, 12, 16].
На противагу “західній” методології психологічних досліджень, “радянська” спиралася, здебільшого на
культурно-історичний підхід до дослідження і вивчення становлення й розвитку особистості, розроблений Л.С.
Виготським. В культурно-історичній теорії психіки Л. Виготського підкреслюється важливість історичного
підходу до вищих психічних функцій людини. Базовий постулат - культура, і особливо мова, відрізняє людей
від тварин, адже крім елементарних психічних функцій особистість наділена вищими психічними функціями:
мисленням, увагою, пам'яттю тощо. За допомогою культурних знаків, найкращим проявом яких є значення
мови, особистість вступає у спілкування та завдяки інтеріоризації цих знаків набуває своєрідного внутрішнього
інструментарію, що дає їй можливість усвідомлено й довільно керувати власною психікою [4].
Однією з визначальних позицій культурно-історичної психології є закон розвитку вищих психічних
функцій, згідно з яким вищі психічні функції виникають спочатку як форма колективної поведінки та співпраці
з іншими людьми, і лише згодом вони переростають у внутрішні індивідуальні функції самої дитини.
Невід'ємними ознаками стадіального розвитку вищих психічних функцій, які формуються прижиттєво й
утворюються в результаті оволодіння спеціальними знаряддями, засобами, виробленими упродовж історичного
розвитку, називаються опосередкованість, усвідомленість, довільність і системність. Отож, за Л. Виготським,
психічний розвиток дитини відбувається шляхом привласнення історично вироблених форм і способів
діяльності. На відміну від цього біологічний тип розвитку відбувається в процесі пристосування до природи,
шляхом успадкування властивостей виду і/або шляхом накопичення індивідуального досвіду. У людини немає
природжених форм поведінки в середовищі, тому її розвиток відбувається шляхом привласнення історично
вироблених форм і способів діяльності. Рушійною силою психічного розвитку є навчання. У той же час на
кожній фазі життєвого шляху, як підкреслював Л.С. Виготський, складаються певні соціальні ситуації розвитку
як своєрідне відношення дитини до навколишньої соціальної дійсності. По Л.С. Виготському, соціальна
ситуація розвитку “визначає цілком і повністю ті форми і той шлях, слідуючи якому дитина здобуває нові
властивості особистості, черпаючи їх із соціальної дійсності як з основного джерела розвитку, той шлях, згідно
якому соціальне стає індивідуальним” [4, с 258-259].
69
На підставі детального аналізу соціальної ситуації як фактичного визначення соціально-психологічних

домінант і детермінант становлення особистості певного віку обґрунтовуються особливості розвитку в
стабільний період (гармонія між середовищем і ставленням дитини до неї) та критичний період (дисгармонія і
суперечності). Характеризуючи феномен вікової кризи, Л. Виготський підкреслював, що розвиток дитини
набуває бурхливого, стрімкого, інколи катастрофічного характеру й нагадує революційний перебіг подій як за
темпом, так і за смислом змін [4].
У критичні періоди розвитку упродовж досить короткого проміжку часу (іноді кілька місяців, рік або
найбільше два) відбуваються різкі й кардинальні зміни і зміщення в особистісному становленні дитини.
Основним визначальним фактором психічного розвитку, на відміну від еволюційного, слід вважати ту ключову
обставину, що розвиток вищих психічних функцій відбувається без зміни біологічного типу людини, що є
змістом еволюції. Якраз ця риса і складає своєрідність історичного розвитку людини як біосоціальної істоти.
Згідно поглядів Л. Виготського, зона найближчого розвитку є потенціалом становлення особистості. Зона
найближчого розвитку трактується як відстань між рівнем актуального розвитку дитини і рівнем можливого
розвитку, що визначається за допомогою завдань, які вирішуються під керівництвом дорослих.
Загалом, культурно-історична школа тлумачить процес розвитку як саморух суб'єкта завдяки його діяльності
з предметами, а факти спадковості і середовища -це лише умови, які визначають не суть процесу розвитку, а
лише різні варіації в межах норми, від яких залежить індивідуальна неповторність особистості [4].
Складний процес становлення людської особистості здійснюється як „саморух", якому, на думку Г. Костюка,
властива єдність зовнішніх і внутрішніх умов [9]. Зовнішні умови визначаються природним і суспільним
середовищем, необхідним для існування індивіда, його життєдіяльності, навчання, праці, розвитку.
Загальновідомою формулою детермінації, яку запропонував С. Рубінштейн, є визнання того, що зовнішні умови
впливають на процес розвитку через внутрішні умови, які містяться в самому індивіді [14].
Співвідношення зовнішнього і внутрішнього, об'єктивного і суб'єктивного, соціального і психічного
змінюється на різних етапах розвитку особистості, набуває індивідуальних особливостей та специфічних рис і
форм прояву. Якраз суперечність між зовнішнім і внутрішнім стає джерелом та основною причиною
„саморуху", психічного розвитку індивіда і становлення його як особистості.
Зовнішнє, об'єктивне, соціальне засвоюється індивідом і стає внутрішнім, суб'єктивним, психічним, яке
визначає систему його нових взаємин і ставлень до зовнішнього світу. Згідно з поглядами Л. Виготського, П.
Гальперіна, В. Давидова, С. Максименка та ін., механізмом такого засвоєння визнається інтеріоризація як
перетворення, вростання зовнішніх практичних дій у внутрішні розумові дії. Завдяки цьому формується
здатність до оперування об'єктами в образах, думках, їх перетворення, продукування нових об'єктів. Зовнішнє
стає внутрішнім, психічним, зазнаючи певних змін, перетворень. За допомогою протилежного процесу
екстеріоризації здійснюється об'єктивація внутрішнього, його перехід у зовнішній план діяльності [4, 6, 8, 13].
Внутрішні суперечності, що виникають у житті людини, спонукають до активності, спрямованої на їх
подолання. Водночас постають нові суперечності, які знову виступають як внутрішні спонуки до
вдосконалення особистості, її діяльності та поведінки [8].
Стверджується, що організм постійно намагається досягнути рівноваги із середовищем, але стан рівноваги є
тимчасовим, тому процес пошуку цього стану стає постійним. Зовнішні суперечності часто переходять у
внутрішні, тому суперечність дитини між власними потребами і вимогами дорослих може перерости у
протиріччя між власними потребами і власними переконаннями. Суперечності виникають в емоційній, вольовій
та інтелектуальній сферах і мають суттєвий вплив на розвиток психічних властивостей [6].
Процесуальна природа розвитку характеризується фазовою нерівномірністю (прискорення-уповільнення) і
гетерохронністю (прискорення одних параметрів та уповільнення інших), а також надбудовою одних структур
над уже існуючимим й утвореними. Виникнення нових структур відбувається через диференціацію як
виокремлення певних елементів і завдяки інтеграції як їхньому новому об'єднанню.
Специфічна якість психічних новоутворень особистості детермінується соціумом, насамперед побутово-
фаховими умовами життя. Водночас вроджені безумовно-рефлекторні структури лежать в основі психічних
функцій та властивостей, але остаточно і домінантно не визначають їхнього складу і змісту. Спектр
новоутворень вибудовується за певними взірцями, які пропонує суспільство, завдяки чому психічний онтогенез
перебігає у соціогенетичному ключі і набуває конкретно-історичного характеру. Тому дитина, народившись
природною істотою, має спроможність до перетворення в осуспільненого індивіда, зокрема за допомогою і на
основі навчання. Вектор особистісного розвитку відбувається у прогресуючому напрямку: від первинної
зустрічі з елементарним предметним, речовим світом до використання ментального і духовного суспільно-
історичного досвіду всього людства. Отож навчання і виховання зумовлюють розвиток психіки як визначальної
і рушійної сили у становленні особистості [4, 8, 13].
До того ж навчання і виховання сприяють не лише успішному подоланню життєвих суперечностей,
численних перепон біосоціального характеру, але й призводять іноді до їх виникнення. Тому в процесі
постановки нової мети, яка усвідомлюється і приймається індивідом на когнітивно-емоційному, вольовому та
інших рівнях, можуть виникати розбіжності між власне метою та наявним і доступним рівнем домагань і
досягнень людини. Якраз тут зауважується складна діалектика розвитку, знання якої необхідне для оволодіння
процесом розвитку, передовсім для встановлення основних стадій і з'ясування всієї архітектоніки
онтогенетичного становлення і формування психіки. Своєрідним концентрованим результатом онтогенезу Г.
70
Костюк називає становлення індивідуальних особливостей, які насамперед проявляються у функціональній

специфіці нервової системи, розумових, емоційних, моральних, вольових якостях, потребах, інтересах,
здібностях, характерологічних рисах особистості [9].
Теоретичні постулати генетичної психології стають своєрідним філософсько-психологічним обрамленням для
численних емпіричних ліній і дають змогу сформулювати нові нестандартні підходи до організації та
проведення психолого-педагогічних досліджень на різних рівнях [3, 8, 12, 16]. Зокрема, системно-генетичний
підхід до аналізу психічних явищ (Л. Виготський, В. Давидов, Г. Костюк, С. Максименко), оперуючи
основними принципами історизму, аналізу за одиницями, проектування, моделювання та ін., висувається як
універсальна методологічна рефлексія найскладніших психологічних феноменів [8, 16].
Методологія генетичної психології як сукупність основних концептуальних змістово-семантичних і
структурно-функціональних положень відображає гносеологічні шляхи формування й аналізу наукового знання
про феноменологію соціально-психологічного становлення особистості. Водночас вона є певною системою
методів наукового пізнання складних перипетій психічного розвитку людини, найвідомішим з яких є
експериментально-генетичний метод, який часто використовується у багатьох дослідницьких практиках.
Одним з потужних теоретичних досягнень генетичної психології є врахування принципів синергетики як
цілісних фрагментів теорії самоорганізації, що описує виникнення і становлення впорядкованості в нелінійному
хаотичному середовищі. Розвивальними й багатоаспектними пояснювальними можливостями синергетичних
підходів є насамперед спроможність твердити про зміну картини світу, парадигмальних засад духовності,
ресоціалізаційних змін тощо. Синергетика суттєво змінює уявлення про світ, тому динамічність, усталеність,
повторюваність, циклічність починають сприйматись як крайні випадки нестійкості, нестабільності,
стохастичності та інших фундаментальних особистісних станів і вимірів.
Очевидно, без задіяння термінологічного апарату синергетики дуже важко пояснити складність тих
індивідуально-психологічних змін, що відбувається на мікрорівнях внутрішньо психологічного світу
особистості. Переструктурація соціальної психіки громадян нашого трансформаційного суспільства може бути
відстежена й проаналізована завдяки врахуванню синергетичних принципів, які дозволяють поєднати наші
знання про природу і людину, матерію і дух, створюючи тим самим нові картини світу й розширюючи
інтерпретаційні площини [10, 20]. Генетична психологія дає змогу різнобічного теоретико-методологічного
аналізу й експериментального вивчення розвитку особистості та її діяльності у найширшому соціокультурному
контексті. Крізь призму культурно-історичного підходу онтогенез особистості трактується в генетичній
психології, як такий, що відбувається за посередництвом соціально заданих зразків нормовідповідної
поведінки. Вітчизняними вченими зауважується, що генетична психологія значною мірою детермінує розвиток
багатьох психологічних шкіл, стимулюючи втілення активних та інноваційних підходів і проектів (В.
Васютинський, Ж. Вірна, Д. Гошовська, Я. Гошовський, 3. Карпенко, В. Медведев, Ю. Рождественський, М.-Л.
Чепа, Т. Щербан, С. Яковенко, Т. Яценко та ін.).
Загалом, генетичній психології притаманний мультідисциплінарний характер, оскільки в різних сферах
науково-психологічного пізнання дійсності активно використовуються її концептуальний апарат і методичний
інструментарій (загальна, соціальна, вікова, педагогічна, медична, експериментальна, юридична психологія та
інші галузі) [1, 7, 8, 10, 12, 13, 21]. С.Д. Максименко відзначає, що на відміну від статичного формально-
логічного розуміння системи експериментально-генетичний метод утверджує систему, яка розвивається, а вона
в свою чергу також потребує побудови адекватної системи предметно-перетворювальних дій, виконання яких
формує в особистості відповідну систему психологічних новоутворень. Тобто експериментально-генетичний
метод містить у собі різноманітні способи побудови вищих психічних функцій, які присвоюються суб'єктом у
процесі перетворення ним певного змісту. Водночас саме перетворення поєднує у собі генетичний та
структурно-функціональний моменти об'єктивної реальності й задає тим самим подібні структури самому
психічному, які здебільшого реалізуються як способи аналізу. Завдяки механізмам інтеріоризації способи
перетворення виступають психологічними механізмами предметної діяльності суб'єкта. Отож психічні процеси
як регулятори діяльності та поведінки людини дають підстави інтерпретувати закономірності психічного
розвитку як необхідний і логічний наслідок даної лінії процесу формування, передбаченого експериментально-
генетичним методом [13].
В той же час сучасна психологічна наука не позбавлена і певних методологічних проблем. Однією з
яких постає проблема рівня сформованості категоріальної системи, яка визначає зрілість науки, а її єдність є
показником цілісності й системності наукового знання. Категорії як стійкі інваріанти науки виконують
інтегруючу функцію, забезпечують формування системи психології, визначають завдання і орієнтири
наукового пошуку, є важливими опорними крапками в поясненні й розумінні наукової феноменології.
В XX столітті у вітчизняній психологічній науці історично зложилася унікальна ситуація: була
розпочата спроба створення парадигмальної області знання, що спирається на єдину методологічну основу -
систему принципів, понять і категорій, що верифікують основні положення теорії пізнання. Цим пояснюється
традиційно велика увага вітчизняної психології до аналізу категорій як одному з базисних компонентів
методолого-теоретичного каркасу науки. У зв'язку із цим загострюється методологічна рефлексія, що включає
переосмислення системи категорій - як усталених, так і тих, місце яких у структурі психологічного знання ще
потребує свого обгрунтування
71
Рождественський А.Ю. Методологія дослідження психічної реальності: сучасний стан та способи

переосмислення.– Режим доступу http://vuzlib.com/content/view/853/94/
Татенко В.О. Особистісне зростання і гуманізація стосунків між поколіннями в світлі суб’єктно-
вчинкового підходу // Наук. студії із соц. та політ. психології: Зб. ст. – К., 2007. – Вип. 16 (19). – С.127-140.
Скорик М.М. Проблема методологічного плюралізму в соціально-психологічному пізнанні // Наук.
студії із соц. та політ. психології: Зб. ст. – К.: Міленіум. 2003. - Вип..7(10). – С.43-54.
Слюсаревський М. М. Поведінковий підхід у політичній психології: термінологічний тезарус, основні
напрями і проблеми // Соціальна психологія. – 2010. – №1 (39). – С. 3–17.
Р. Вудвортс
Історія психології як ґрунт для взаєморозуміння і творчого використання чужих ідей
Американський психолог Р. Вудвортс служив своїй науці понад 70 років — як експериментатор,

викладач, автор підручника і видавець. Учився разом із В. Джемсом у Гарварді і Р. Кеттеллом у
Колумбійському університеті. Очолював асоціацію психологів цього університету до самої своєї смерті.
Переглянув фізіологічну психологію Ледда (1911). Був прихильником динамічної психології (1917), вивчив
динаміку взаємодії мотивації та перцепції, навчання, мислення.
Історико-теоретична думка в психології мала декілька форм. Це були суто історичні праці. Це були
також спроби з'ясувати сучасні напрями психології, що, зокрема, досить кваліфіковано із залученням
належного за обсягом матеріалу здійснив Вудвортс. Це були, нарешті, спроби розібратись у сучасних
психологічних теоріях за допомогою своєрідних тематичних хрестоматій з теоретичних проблем. Всі ці форми
досліджень доповнюють одна одну, показують широкий спектр наукових пошуків у перебігу від історії науки
до її теорії.
"Позитивна" психологія, що накопичувала свій науковий вантаж без трансцендентальних почувань і
потягів, мала "ступати, як слон" (за висловом О. Герцена). Але все одно звільнитися від наукової теорії вона
була неспроможна і пропонувала навіть свій концептуальний апарат (по-філософськи). Таку систему в
психології створив Вудвортс. Спираючись на позитивно-мстодологічні засади, він запропонував об'єктивний
огляд під назвою "Сучасні школи а психології" (1931 рік — перше видання, 1951— восьме, відтворюване шість
разів. У Великій Британії ця праця вийшла в 1965 році, коли автор працював уже в Колумбійському
університеті. Співавторкою Вудвортса була Мері Шиен, його колишня студентка. Останнє видання вийшло
посмертно, нею перероблене).
Вудвортс зазначає істотне зростання напрямів і шкіл на початку XX століття: функціональна,
структурна психологія, асоціанізм, включаючи теорію умовних рефлексів, психоаналіз, цільова, або гормічна,
психологія, біхевіоризм, гештальтпсихологія; напрями гуманістичної психології Вудвортс не помічає. Ідея
психологічних шкіл, на його думку, вимагає ортодоксальності, послідовників, єдиних теоретичних засад,
багаторічних дебатів, живих аргументів, що приводять до взаємної згоди.
На початку XX століття кожна школа починалась як заперечення існуючих наукових настановлень та
усвідомлення своїх історичних коренів. Декарт, Гоббс перекреслювали психологію давніх греків і
середньовічних схоластів і здійснили рух у стильових рисах сучасної психології. Не відриваючи психологію від
філософії, нові творці психології инели її до спілки з новими намаганнями природничих наук. І Іостали широкі
предметність і проблемність у вивченні дітей, тварин, психічно хворих, встановлювались зв'язки з іншими
науками. Асоціанізм як характер тлумачення психічних феноменів Вудвортс вважає на той час пройденим
етапом.
Натомість почалося вивчення поведінки — більше, ніж свідомості. Психоаналіз тут запропонував свої
аргументи. На тлі безлічі психологічних спрямувань Вудвортс зазначає прагнення науковців до їхнього синтсіу,
Ідо забезпечило б значний поступ цієї дисципліни. Вихідною засадою такого синтезу він бачить певну
послідовність шкіл: функціональна, структурна, асоціанізм, біхевіоризм (ранній і пізній), гештальтпсихологія,
психоаналіз та співвідносні йому теорії.
За межі встановленого логічного та історичного поділу Вудвортс виносить праці з мотивації та єдності
особистості. У заключному розділі згаданого дослідження під назвою "Посередині дороги" мова йде про
підсумки розвитку психології на середину XX століття.
Вудвортс виявляє певну толерантність до різних шляхів пошуку та творчих інтересів психологів,
показуючи, як ця толерантність в об'єктивному ході науки сприяла ЇЇ творчим здобуткам. Школи у психології
пов'язані із своєрідністю проблем: біхевіористи вивчають навчання, гештальтисти — перцепцію,
психоаналітики — мотивацію. Людська індивідуальність, яка проходить найважливішим предметом через усі
проблеми, утримує разом різні групи психологів. Вудвортс вважає очевидним відновлення дружніх стосунків
між психологами різних спрямувань. Це приводить до перехрещення наукових інтересів і плідних наслідків.
Таким чином постають "когнітивне" і "суб'єктивне" причісування біхевіоризму тощо.
Психологія 50 — 60-х років на відміну від першої половини століття звертає велику увагу на проблему
перцепції, пов'язану з мотивацією, навчанням, особистістю (Брунер, Мерло-Понті, сам Вудвортс та ін.).
Біхевіористичне, функціоналістичнє* психоаналітичне тлумачення так чи інакше співвідносяться з питанням
72
перцепції. Вудвортс прагне відновити надію на відкриття більш точних корелятів поведінки, оживляючи ідею
редукціонізму. Молярні аспекти людської поведінки, "плани", "структури", ставлення до соціального оточення,
унікальність мотивації, самоідснтифі-кація — ось деякі з проблем, які не можуть бути зрозумілими вказівкою
лише на відповідні поляу нервовій системі.
Вудвортс (обабіч груп серединної дороги дослідження) зазначає математичну орієнтацію теоретиків-
психологів. ЗО — 50-ті роки — період виникнення логічного позитивізму та гіпотстично-дсдукгивного методу,
яким властиві "малорухомі формули" для розвитку дійсної психологічної теорії.
Разом зі швидким технологічним поступом у другій половині XX століття у суспільстві постав
відчутний запит на використання психологів у сферах індустрії та урядового керівництва. Як пише Вудвортс, у
цей же період зростання життєвих стресів висунуло питання: що психологія могла б зробити для збільшення
толерантності у стосунках між людьми, поліпшення їхнього психологічного здоров'я? Дисбаланс між
академічною і спрямованою до конкретних життєвих потреб психологією вже позначився загрозою для
серйозного наукового поступу.
Ставало очевидним, що наукові дослідження мають бути більше зверненими до свого джерела —
звичайних ситуацій реального життя. Лише за цієї умови можна говорити про вирішення проблеми "людського
фактора" — своєрідна термінологія, що її вже в наступний час використовували по обидва боки ідеологічного
бар'єру. Головна мета досліджень людського фактора — звести до мінімуму сферу людських помилок. А може,
вказати на дійсне значення людини як центру Всесвіту? Та це залишалося поки що ріа desideria для психології
та її істориків.
Вудвортс вказує на провінціалізм психології США, яка так чи інакше ігнорує досягнення інших
важливих центрів світової психологічної думки. Правда, він зазначає і певні зрушення в цьому плані. Справа не
в наповненні бібліотек відповідною літературою, адже її вдосталь. Справа у ставленні до іншомовної
літератури, у можливості осягти її справжні здобутки, включити у світовий обіг оригінальні психологічні ідеї
різних регіонів земної кулі.
Момент ігнорування досягнень у психології інших народів можна побачити майже в усіх країнах у
зв'язку з різними ідеологічними настановами. Мова йде не тільки про зарозумілість свідому, а й про певну
трудність осягти психологію іншої культури, інше психологічне мислення в кількісному і якісному сенсі.
Існують певні бар'єри відчуження між психологами. Хоча всесвітні конгреси ставлять своєю метою взаємо-
обізнаність і взаєморозуміння, проте виголошення таких гасел ще не означає творчого їх використання іншими
фахівцями у своїй праці.
У зв'язку з такою ситуацією Вудвортс зауважує: ''Думка про те, що історія психології може стати базою
для взаєморозуміння між психологами різних поколінь, епох, країн, культур, має бути визнана апріорно". Мова
йде не стільки про взаємну обізнаність, скільки про творче використання "чужих" ідей. Тоді саме особливості
— національні, регіональні, індивідуальні, а також особливості різних шкіл — є належною підставою для
здійснення загального світового руху психологічної думки у своєрідних її вираженнях.
У цьому й полягає головний сенс співставлення пошукових досягнень психології різних народів, які зі
свого боку будуть збагачуватися за рахунок світової "бісоціації" ідей.
Постмодерні трансформації психологічного знання

Протягом останніх двох десятиліть у західних країнах виник не зовсім чіткий за своїм ідейним
спрямуванням культурний напрям. Хоч перша згадка про постмодернізм датується 1917-м роком, лише
наприкінці 60-х років набув своїх виразних форм і значень, спочатку в архітектурі, а далі — в мистецтві в
цілому, в літературі зокрема. Це поняття стали застосовувати також при визначенні явищ технологічного та
соціального порядку.
Французький філософ Ж.-Ф.Ліотар (нар. 1924) повернув це поняття до вирішення філософських
проблем. Саме щодо філософії з'явилися сумніви в її здатності висвітлити питання світогляду в чіткій
структурній єдності.
Постмодерністи вважають, що в науці недоцільно будувати жорсткі замкнені системи — в суспільних,
політичних, економічних, мистецьких науках. У зв'язку з чим відкидаються традиційні опозиції "суб'єкт —
об'єкт", "ціле — частина", "зовнішнє — внутрішнє", "реальне — уявне" тощо.
З боку некласичної філософії та психології (психоаналіз, структуралізм) критикується також класична
наукова та загальнокультурна парадигма. Ідею суб'єкта відкинуто — саме як центр теоретичних міркувань.
Виникає філософствування без суб'єкта ("скандальна ситуація"). Замість категорій суб'єктивності,
інтенціональності, рефлексивності постають терміни "потік Бажання", "позаособистісні швидкості", "інтуїтивні
інтенсивності"; мова йде про "деструкцію" повноти смислу, тотальності, яка не терпить порожнеч. Відкидається
можливість відгуку первісних феноменів, що виражається в деривативних формах; окрема подія вже не
пов'язується з першосмислом як своїм джерелом. На противагу цьому головна увага постмодернізму
зосереджується на дисконтинуумі. Подія має розглядатися сама в собі, в її самодостатності. Відходить назад
лінгвістичний аспект бачення предмета. Останній переходить у площин)' "подібності" і "тілесності". Постають
"філософія зінгулярності" (Віриліо), "мислення спокуси" (Бодріяр), "мислення інтенсивності" (Ліотар),
"філософія Бажання" (Дельт та Гваттарї).
73
Постмодернізм ліквідовує межу між науковою та буденною свідомістю. Наголос робиться не на творі, а
на конструкції. Здійснюється перехід від творчості до компіляції та цитування, до колажу. Наявний відхід від
опозицій "руйнування — творення", ''серйозність — гра" тощо. Будь-які сигніфікації умовні, тому їх треба
ставити в лапки.
Представниками постмодернізму виступають М. Серр, Ж. Батай, Блалшо, Лапу-Лаббарт (Франція), О.
Марквард, Д. Кампер (Німеччина), Дж.Ваттімо (Італія), Рорті (США) та ін. До непримиренних критиків
постмодернізму належить Ю. Габермас — німецький філософ і соціолог.
У постмодернізмі є щось середнє між барокко і позитивізмом. Якщо цей напрям відкидає
протилежність між явищем і сутністю, субстанціональним та атрибутивним, ставить подію на перше місце, то
саму подію і слід розуміти як учинок.
Інше важливе питання, що випливає з постмодернізму, є можливість і неможливість побудови наукової
системи знань. Це має безпосередній стосунок і до системи психології. Інакше як викладати психологічні
знання? Протягом останніх тридцяти років структуралісти і постструктуралісти зробили досить вагомий внесок
у розуміння людської природи. Лееі-Стросс, Лакан, Дерріда, Фуко, Делъоз, Ліотар виконали вражаючу за
обсягом працю. Хоч структуралізм і пост-структуралізм доволі відрізняються між собою (остання теорія,
наприклад, не використовує структурну лінгвістик}' у своїх побудовах), обидва мають критичне спрямування.
Постала критика ідей людської суб'єктивності. Було підкреслено, що термін "суб'єкт" істотно
відрізняється від схожого терміна "індивідуальність". Останній термін існує ще з часів Ренесансу і передбачає,
що людина є вільним, інтелектуальним діячем і що мислительні процеси не залежать від історичних і
культурних обставин. Ця позиція Розуму виражена в Декартовых філософських працях. Розважте таку фразу:
"Я мислю, отже існую". Декартове "Я" стверджує себе цілком свідомим і сповненим знання. Воно не тільки
автономне, а й зв'язане, і думка щодо іншої психічної території на противагу свідомості не може бути мислима.
Декарт кваліфікує нас оповідниками, які уявляють, що розмовляють без одночасного буття у говорінні.
Леві-Стросс, провідний структураліст, називає людський суб'єкт — центр буття — "виродком
філософії, який псується". Він стверджує, що остаточною метою наук про людину має бути не конституювання
людини, а поділ її на частини, при якому втрачається головне — цілісність. Це є підставою для формулювання
гасла структуралізму. Провідний філософ лівого гатунку Альту есер виступає проти Сартрового волюнтаризму,
що розглядає суб'єкт у дусі реінтерпретації марксизму як теоретичного антигуманізму.
Поступ структуралізму, будучи далеким від нового прочитання мар ксизму, був, проте, під його
впливом. Після подій 1968 р. (мається на увазі окупація Чехословаччини) структуралізм намагався
пристосувати свою теорію до велінь часу, але в цілому він так і не розвинув цих ідей. Як наслідок, стався
поступовий розклад альтуссеріанського марксизму в середині 70-х років. Постструктуралісти, такі як Фуко,
прагнули деконструювати концепти, за допомогою яких було досить глибоко осягнено людину. Термін
"суб'єкт" допомагає нам зрозуміти людську реальність як конструкцію, котра є культурно специфічною і взагалі
несвідомою. Категорія суб'єкта вводить у питання ствердити "Я" як синонім усвідомленості; суб'єкт
"децентрує" свідомість. Постструктуралістй, отже, також прагнуть розкласти суб'єкт; слід сказа-ти, що Дерріда
і Фуко не мають теорії суб'єкта. Винятком є Лакан, який визнає суб'єкт у зв'язку з гегелівською філософською
схемою і психоаналізом. Найбільше в цих теоріях не можна зрозуміти того, що "структура" і "суб'єкт"
виступають як незалежні категорії. Поняття стабільної структури реально залежить від суб'єктивної відмінності
від неї. Широкомасштабна атака на суб'єкт у дійсності прив'язана до підриву поняття структури як такої.
Структуралізм і постструктуралізм здійснюють критику історицшму. Вони відкидають думку про
існування загального взірця в історії. Відомим ^прикладом у цьому плані є критика Леві-Строссом
сартрівського "дикого розуму". Леві-Стросс нападає на сартрівську позицію "історичного матеріалізму" та його
твердження, що сучасне суспільство є вищим відносно минулих культур. Фуко також не знаходить в історії
прогресу, Дерріда заперечує конечну ціль в історії.
Існує також критика значення. В той час як філософія (зокрема у Великій Британії) перебувала під
сильним впливом теорії мови протягом перших років XX ст., структуралізм як мовну проблему було
знехтувано у французькій філософії. Соссюр підкреслив уже відому різницю між знаком і означуваним.
Звуковий образ, створений словом "яблуко", є знак, а концепт яблука є означуване. Структуральне відношення
між цими поняттями утворює лінгвістичне значення, а мова походить із цього джерела. Лінгвістичний знак —
це посередник, його вживання не є необхідним. Соссюр наголошує на тому, що кожний знак отримує свою
семантичну цінність тільки за цінності його диференціальної позиції у структурі мови. У цій концепції існує
випадковий баланс між знаком і означеним.
У постструктуралізмі означене віддалено, а знак стає домінантним. Це свідчить про відсутність точної
відповідності між твердженням і реальністю. Лакан, зокрема, пише про "безперервні сковзання означуваного
під знак". Дерріда пропонує систему плаваючих знаків з недстермінованою кореляцією до певних
позалінгвістичних відношень з предметним світом.
Постструктуралізм здійснив своєрідну критику філософії. У своїй ранній праці Альтуссер писав про
"теоретичну практику" і доводив, що марксистська філософія була наукою. Він встановив чітку різницю між
юним Марксом, який писав у дусі гегелівської ідеологічної проблематики, І зрілим Марксом, який, з
його розумінням економічних понять і процесін був великим ученим. Мовна проблема, проте, захоплювала
французьку' думку антифілософським чином. Це було, зокрема, у раннього Дюркгейма.
74
Говорячи про схожість і наступність між структуралізмом і пост-структуралізмом, слід вказати і на

різницю між ними. Структуралізм бачить істину поза або всередині тексту; постструктуралізм підкреслим
взаємодію між читачем і текстом як продуктивну.
Читання перестає бути пасивним актом. Постструктуралізм є досить критичним щодо єдності
стабільного знака. Підкреслюється своєрідність означеного і знака; здійснюється вічне повернення на дорогу
істини, яка втрачала певний статус або фінальність. Постструктуралісти критикували картезіанську концепцію
унітарного суб'єкта — суб'єкта-автора як пород-жувача свідомості, автора значення та істини. Було
підтверджено, що людський суб'єкт не може мати уніфікованої свідомості і структурується за допомогою мови.
Постструктуралізм здійснює також критику метафізики t її поняттями каузальності, ідентичності, суб'єкта та
людини.
В літературі звертають увагу більше на наступність між структуралізмом і постструктуралізмом, не
знаходячи її між структуралізмом і феноменологією. Лакан як психоаналітик вивчав Гуссерля і Гайдеггера.
Історичні екскурси Фуко грунтувалися на філософських посиланнях, взятих у Ніцше.
Лакан, Дерріда і Фуко дотримувалися філософської позиції, несумісної з концепцією структури, але
виступили з радикально антисцієнтистським настановленням. Вони порушили питання про статус науки як
такої, про можливість об'єктивності певної мови при описі або аналізі. Вони відкидають твердження, що
містяться в соссюрівській моделі лінгвістики, на засадах якої неоструктуралізм і було засновано. Предметом
його інтересу були: психоаналіз, природа і роль мови, "Я" і бажання, деструкція, піднесення інструментального
розум}', експансія апаратів соціального контролю, взаємозв'язок між знанням і силою.
Слід сказати про досягнення '"молодої генерації" постструктуралізму — Дельоза і Гваттарі, Ліотара та
інших ("Нові філософи"). Чимало характеристик, властивих постструктуралістам, мають своє коріння в
ніцшеанській думці. Певний інтерес для історії психології мають ідеї французьких феміністок (Гелен Сіксу,
Люсі Ірігарі та Юлія Крістева). Вони перебувають під впливом лаканівського психоаналізу, досліджують
знання, суб'єктивність, мову, трансформацію. Ліотар вивчає зміну природи знака в комп'ютеризованих
суспільствах. Бодріяр — від його ранніх марксистських творів до сучасних постмодерністських текстів —
досліджує використання масової комунікації, головні риси сучасної культури. Постмодерністські ідеї вплинули
на архітектуру, живопис, кіно, телебачення, відео тощо.

Теоретико методологічні проблеми психології

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Теоретико методологічні проблеми психології

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

1

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

1.Мета та завдання навчальної дисципліни…………………………………………….….3

Мета курсу «Методологічні та теоретичні проблеми психології» полягає у створенні

Тема заняття К-сть годин

Тема заняття К-сть годин

ТЕМА 1. Система методології психології та компоненти наукового пізнання. – 2

1. Бондаренко Л.В. Методологічні та теоретичні проблеми вивчення

2. Методологія науки Як відзначалося раніше, методологія поділяється на загальну та конкретну.

цінностей, переконань і технічних прийомів, що виступають як зразок наукової діяльності. У соціальному –

Методологія психології - теоретичні основи (вихідні теоретичні положення, позиції, категорії)

ПЛАН СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ.

Семінарське заняття - 2 год.

Самостійна робота –6 год.

Література зі списку рекомендованої до дисципліни: 1, 2,3,4.

Тема 2. Принципи, методи та категорії психології

1. Методологічні та теоретичні проблеми психології: навчальний посібник/ М.С.

Найбільш повний виклад тих методологічних принципів, що були розроблені у

рівні індивіда - привласнення соціального досвіду, на рівні особистості - творчість соціально

Кількісний та якісний аналіз психічних фактів

Психологія особливо чутлива до методологічних проблем.

6.Проблема підвищення психологічної освідченості населення і швидкого

3. Категорії у психології – найбільш загальні та фундаментальні поняття, які

оскільки поведінкою займалися біхевіористи. Зараз принцип діяльності не розповсюджується

ПЛАН СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ.

Тема 2. Принципи та категорії психології

Чи завжди застосування методів дослідження повинне ґрунтуватися на певних принципах?

Чи згодні ви з думкою, що неспроможність самоспостереження як методу наукового

Чи згодні ви з думкою, що експеримент як метод може бути застосований для дослідження

Чи можна за допомогою методу тестів досліджувати психологічні закономірності?

Чи згодні ви з думкою, що поділ методів на головні і додаткові ґрунтується переважно на

Самостійна робота –6 год.

1. Що таке метод наукового дослідження?

2. Які методи належать до групи головних?

Завдання та проблемні ситуації

У чому полягає головна відмінність природного експерименту від спостереження? У чому

Сформулюйте головні вимоги до проведення методу бесіди та анкетування, яких необхідно

У чому полягає коректність тлумачення результатів, отриманих внаслідок застосування

Література зі списку рекомендованої до дисципліни: 1, 2,3,4.

ТЕМА 3. Теоретичні та методологічні проблеми особистості

2. Здатність до свідомого керівництва власною поведінкою. Це керівництво

Спосіб отримання Експериментальні (побудовано на аналізі та узагальненні

Ід, яка постійно виборює інстинктивне задоволення і керується принципом задоволення (у

вищих людських якостей; 6) обережне ставлення додетерминирующим чинникам

Риси можна класифікувати з кількох підставах. Центральним є розрізнення між

Ключовими проблемами у разі є висування і опис підстави класифікації, тобто.

прикладом подібнихтипологий є типології особистості роботах І.П. Павлова,Б.М. Теплова,

як “критерій мовчазної діяльності Его-синтеза”. Неправильно, що образ “Я” зводиться від

Висновок. Загалом нині поняття особистості використовується для позначення

ПЛАН СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ.

Тема 3. Теоретичні та методологічні проблеми особистості – 2 год

5 . Коротко обговоріть шість критеріїв, які використовуються персонологов для пояснення,

7 . Обгрунтуйте свою позицію щодо положення «свобода – детермінізм». Чи можна вважати,

9. Висловіть своє ставлення до погляду М. Фуко про модерн психологію, з її розумінням

Самостійна робота –6 год.

ТЕМА 4. МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ПСИХОЛОГІЇ ХХІ СТОЛІТТЯ

1.Рождественський А.Ю. Методологія дослідження психічної реальності: сучасний стан та

Психологія в час постмодерності. Для сучасної психології характерний процес

писали в останні роки К. А. Абульханова [ 2] , А. В. Брушлінський [ 4] , В. П. Зінченко [ 12] ,

По-четверте , повніше окреслюється відмінність між психологією західною та

вважати прогресом..» [33, с. 4]. А. В. Юркевич безсумнівно правий, коли стверджує, що

ПЛАН СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ. ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Самостійна робота –6 год.