Knigha Nastroyiv Iak Ia Pribor - Lorien Martin

Книга настроїв
Lauren Martin
THE BOOK OF MOODS

How I Turned My Worst Emotions
Into My Best Life
Grand Central Publishing
New York · Boston · 2020

Лорен Мартін
КНИГА НАСТРОЇВ
Як я приборкала негативні емоції
та повернула собі радість життя
Переклала з англійської
Альона Крупка
Київ · 2021
УДК 316.613.4-029:821
М29
Перекладено за виданням:
The Book of Moods: How I Turned My Worst Emotions into My Best Life by Lauren Martin. — New
York : Grand Central Publishing, 2020.
ISBN 978-1-5387-3362-2
Мартін Лорен
М29 Книга настроїв: Як я приборкала негативні емоції та повернула собі радість
життя / Лорен Мартін; пер. з англ. Альона Крупка. — Київ : Yakaboo Publishing,
2021. — 256 с.
ISBN 978-617-7933-15-0
Скільки разів у житті ви ловили себе на тому, що, попри сприятливі обставини,
настрій у вас не дуже? Чи відчували тільки-но після пробудження, що день уже не
залагодився? Лорен Мартін пропонує нам глибше зануритися в це почуття й ре-
тельніше дослідити чинники, що провокують поганий настрій. Ще п’ять років
тому Лорен була впевнена, що з нею щось не так. Вона мала чудову роботу
в Нью-Йорку, комфортне житло в Брукліні, нареченого, однак кожного дня боро-
лася з відчуттям неповноцінності, тривоги і дратівливості. Після розмови з ча-
рівною незнайомкою, яка зізналася, що теж відчуває подібне, Лорен здійснила
дивовижне відкриття: чимало жінок відчуває подібне, байдуже, успішні вони чи
ні. Це спонукало її дослідити своє життя та розібратися, чому жінки схильні до
емоційних гойдалок. Крізь призму власного сприйняття, залучаючи літературу,
філософію, гумор та науку, авторка розбирається в причинах перепадів настрою
та показує спосіб, як приборкати негативні емоції та повернути радість життя.
УДК 316.613.4-029:821
Усі права застережено. Жодну частину цієї книжки не можна використовувати, відтворювати, публікувати
уривки без письмового дозволу автора та видавництва.
©L auren Martin, 2020

This edition published by arrangement
with Writers House LLC and Synopsis
Literary Agency.
ISBN 978-617-7933-15-0 (укр.) © Yakaboo Publishing,
ISBN 978-1-5387-3362-2 (англ.) видання українською мовою, 2021
Зміст
Передмова · 15
Що таке настрій? · 19
Як формується настрій? · 25
Що псує мені настрій:

минуле і майбутнє
Картина настрою · 30
Про що свідчить зіпсований настрій · 33
Згадувати письменниць · 38
Свайп ліворуч · 42
Змиритися з найгіршим · 45
Розглядати минуле як історію · 51
Розглядати стрес як нову перспективу · 55
Нова картина настрою · 60

краса
Навідайся до бабусі · 69
Ти насправді не знаєш, який маєш вигляд · 73
Любити не тільки себе · 78
Годі дивитися в дзеркала · 81
Ти не така ж гарна, як вона. Ти така ж гарна, як ти · 86
робота
«Вибачте, але я не можу» · 101
Регулярно балуй себе · 105
Звузити асортимент вибору · 113
Змінити наратив · 118

друзі
Будь собою, знайди власну течію · 134
Відмовити — не конче відцуратися · 141
Усі ми трохи вар’яти · 147
Робити те, чого не хочеться · 152

сім’я
Усвідомити, хто яку роль виконує · 166
Спілкуватися ще не означає порозумітися · 171
Зрозумій, що ти нічогісінько не розумієш · 181
Навчитися просити пробачення · 186
тіло
Почути власні ритми, пізнати власні цикли · 200
Лягай спати, коли справді хочеться · 206
Організм любить режим · 213

непередбачувані обставини
Нові пір’їни до твого вінця · 231
Цінувати те, що маєш · 238
У тебе може бути інший шлях · 240
Не забувай: щоб високо злетіти, треба низько впасти · 244
Подяки · 250
Описані в цій книжці події не є документально
точними, хронологічна послідовність і деякі подробиці
були видозмінені задля зв’язності оповіді. В діалогах
відтворюється суть розмов, а не дослівні цитати. Імена
та особисті характеристики деяких персонажів були
змінені.
Присвячується Джею, який любив мене разом із моїми
настроями й іншими джмелями в голові.
Хоч як крути, а в житті забагато залежить від настрою.
РЕНАТА АДЛЕР, SPEEDBOAT
Що (колись) псувало мені настрій:
Мамині коментарі
Гуркіт вантажівок
Невдале фото
Незнайомі люди, які кажуть, що я схожа на Клер Дейнс
Запізнення на поїзд
Затримка рейсу
Важкий день на роботі
Агресивний тон імейлів
Сторіз в інстаграмі
Моє обличчя
Моє волосся
Моя фігура
Галасливі компанії в маленькому ресторані
Повідомлення без відповіді
Передмова
Ця книжка — к олекція всіх відтінків поганого настрою, які

тільки в мене бували. Кожна сварка, кожен зрив, кожна змар-
нована мить. Карта всіх місць, де я втрачала контроль над
собою через якусь дрібницю, як-от погляд, слово, думка. Пе-
релік усіх ночей, змарнованих на сльози, стрес, ненависть,
осуд; перелік згайнованих ранків — к оли я не раділа сходу
сонця, ароматові кави, теплим чоловіковим обіймам, бла-
женному факту пробудження — бо мені здавалося, наче щось
не так. Це колекція всіх тих моментів, усіх тих емоцій, усіх
дріб’язкових, незначних чинників, від яких у мене псувався
настрій; і уроки, які я винесла з усього цього.
Минуло п’ять років, книжку написано, сотні (тисячі?)
пляшок вина випито, а я досі та сама жінка з мінливим
настроєм. Жінка, яка глибоко все переживає — з ауваження
ранять мене, важкий день тисне тягарем, невдале фото про-
низує гострим болем. Я така ж запальна, вразлива й іноді на-
віть крихка. Мені досі хочеться повернути минуле, кричати
в порожнечу, в пориві гніву зруйнувати життя, яке я збу-
дувала. Різниця полягає в тому, що ці почуття, ці імпульси,
ці думки більше не керують мною. Я більше не та жінка, що
нею керують настрої.
Я більше не та жінка, що ладна вибухнути будь-якої миті.
Жінка, яка спершу приписує поганий настрій іншим, а по-
тім поглинає його й видає назовні як власний. Жінка, яка ре-
агує, мститься й заново прокручує сценарії, наче стару ка-
сету. Ні. Я вже не така. Тепер я вільна. Я променію. Я живу
15
далі. Я знаю свої погані настрої — що їх провокує, що змі-

нює, що вгамовує. І завдяки цим знанням умію перетворю-
вати їх. На любов. На співчуття. На добрий гумор. На при-
ємні миті, з яких і складається щасливе життя.
П’ять років тому, коли я була молодша, білявіша і дума-
ла, начебто чудово знаю, як усе має бути, моє життя не було
прекрасним. Воно ніяк не лагодилося, принаймні мені так
здавалося, аж поки пів року тому, коли ця книжка була вже
майже дописана, я сиділа собі на ліжку в нашій квартирі
в Брукліні й раптом зрозуміла, що ми з чоловіком не свари-
лися вже понад рік. Маю на увазі, не сварилися по-справж-
ньому, як то було раніше, коли я сприймала все як загрозу й
захищалася, бовкаючи щось недоречне, але таке дошкульне.
Аж дивно, що він тоді мене не покинув. А ще до мене дійшло,
що я більше не мордуюся годинами через повідомлення без
відповіді або через новий прищик на підборідді. Що на свій
двадцять дев’ятий день народження я з’їздила до батьків і на
зворотному шляху не терзалася через якусь мамину репліку.
На це знадобився час, бо я мусила пройти через кожен на-
стрій, дізнатися, що він означає, випробовувати його зно-
ву й знову, щоб навчитися опановувати. Зрештою мені вда-
лося. І от я сиджу тут і насолоджуюся тим, що пізнала себе,
насолоджуюся почуттями, що вібрують у мені. Проте з го-
лови не йде одна думка: я б не досягла цього, якби не одне
знайомство в барі.
***
Ми зустрілися випадково. Це був холодний вогкий січневий
вечір. Мені — двадцять чотири, ми з моїм хлопцем (ниніш-
нім чоловіком) нещодавно переїхали у Нью-Йорк, і я почу-
валася жалюгідно. Це не був сум чи депресія. Мене розпі-
кала тривога. Якесь сум’яття в глибині душі. Щось уп’ялося
мені в серце й не хотіло відпускати.
Я не могла прийти додому в такому стані. А надто маючи
досвід тижневої давності, коли мене так само щось гнітило,
і я, оповита грозовими хмарами, після приїзду додому на-
кричала на Джея через посудомийку. Я заявила: «Ти занад-
16
Передмова
то грубо витягаєш посуд!». Минуло заледве три місяці, від-

коли ми з’їхалися, а я вже заходилася все руйнувати. Та що ж
зі мною не так? Чому я не можу просто бути щасливою? Ось які
питання мучили мене, коли я вийшла з освітленої флуорес-
центними лампами підземки й пірнула в темряву бруклін-
ських вулиць. Треба було знайти якусь розраду, позбутися
незрозумілих лещат, які стискали мене. На думку тоді спа-
дало лише одне — а лкоголь. Єдиний бар, який я на той час
знала, розташовувався за п’ять кварталів від нашої кварти-
ри. Я проминула наш будинок, зіщулившись від холоду і хо-
ваючи очі, — бракувало ще наткнутися на Джея чи знайомо-
го консьєржа. Невдовзі я відчинила важкі металеві двері під
неоновою вивіскою й побачила її.
Мідне волосся, коротке й кучеряве. Бузкова спідниця,
чорні туфлі. Вона сиділа сама і смакувала мартіні. Її краса
зовсім не відповідала традиційному нью-йоркському ша-
блону супермоделі. Я взагалі не пригадую, які в неї риси
обличчя. Єдине, що достоту пам’ятаю, — я не могла віді
рвати від неї погляд. Вона мала те, що люди називають
аурою. Вона — о дна з тих жінок, які після перебіжної зу-
стрічі в натовпі застрягають у твоїй свідомості, й ось уже
ти уявляєш себе на її місці, в її світі. Її розкішний дім. Її
красеня-чоловіка. Її ідеальне життя. «Сто відсотків, вона
ніколи не почувається, наче лайно, — подумала я. — Сто
відсотків, вона приходить додому, де на неї чекає коханий,
і лагідно запитує, як минув його день. Вона пурхає квар-
тирою, і її зовсім не обходять сповіщення про нові робо-
чі імейли. Сто відсотків, вона нічим не переймається. Чужі
коментарі, повідомлення, міркування відскакують від неї,
як горох від стіни».
Вона сиділа коло бару, за кілька стільців від мене, та коли
я дістала книжку й почала вдавати, що читаю, мені почулося,
ніби вона щось сказала. Я вирішила, що це не до мене, і про-
ігнорувала репліку. Та ніхто інший теж не відповів, а коли
я підвела погляд, вона дивилася на мене. Вона, дівчина-зірка.
«Хороша книжка», — п овторила вона, усміхаючись. Я хутень-
ко пересіла ближче, вона так само, й ось нас розділяє лише
17
один стілець і ми вже базікаємо. Її звати Джоанна, вона віце

президентка відділу продажів у одній великій компанії на
Мангеттені. Мало пригадую, що вона розповідала про себе,
бо я не так слухала, як роздивлялася її. Вона така впевнена
у собі, весела, досить голосна, коли доходить до кульміна-
ції оповіді, проте безапеляційно чарівна. І ця її чарівність
утворює особливий магнетизм. А магнетизм утворює непов-
торну вишуканість. Це немов кришталева посудина, напов-
нена сонячним світлом. І разом усі деталі утворюють без-
доганну гармонію.
Після двох коктейлів ми перейшли до більш особистих
тем. Зокрема, де і як я познайомилася зі своїм нинішнім
хлопцем. Яких авторів читаю, яка моя улюблена книжка.
І чому я сама в барі увечері в понеділок п’ю вже третє по-
двійне віскі. Джоанна пояснила, що дозволила собі випити
на честь підписання вдалої угоди. А я відсьорбнула ще ковток
і зізналася, що просто не могла піти додому. Що я сама себе
не впізнаю. Мовляв, це дуже важко пояснити. І коли вона ска-
зала: «А ти спробуй», — я не витримала. Можливо, пора вже
пояснити все принаймні собі. Тож я виклала їй свої думки:
що за минулі кілька років у мене з’явилося все, чого я хоті-
ла: квартира, коханий, робота в Нью-Йорку, — о т тільки я не
почуваюся щасливою. І хай би як старалася, однак постійно
зриваюся, вибухаю, руйную все довкола. І що мені здається,
наче з віком я дедалі менше контролюю себе. І як мене все
бісить, коли фактично біситися нема через що. І як нервую-
ся, хоча насправді нервуватися немає з чого. Що я постійно
роздратована, невдоволена і напружена, хоча у мене в жит-
ті все добре. І що я тупо не розумію, чому все так.
Коли я закінчила цю тираду, жодного разу не пригубив-
ши віскі, вона просто сиділа там і дивилася на мене, тримаю-
чи вже наполовину порожню склянку. В моїй голові роїлися
думки. Певно, вона подумала, що я ненормальна? Я нагово-
рила зайвого? Я налякала її?
— Зі мною теж таке буває, — нарешті мовила Джоанна.
— Яке «таке»? — не зрозуміла я.
— Перепади настрою.
18
Передмова
Оце і все? Ті почуття, яких я не могла позбутися? Ті мо-

менти напруги, відчаю, вразливості? Вона не сказала, що
в мене це все через стрес. Не сказала, що мені слід знайти
іншого хлопця або змінити роботу. Не сказала, що я боже-
вільна. З нею теж бувало те саме, що й зі мною. Вона мене
розуміла. Промінь світла в простих словах: зі мною теж таке
буває. Здоровий глузд у простому діагнозі. Від цих двох про-
стих істин у мені щось змінилося, немовби хтось підкру-
тив гвинтика — і той перестав бряжчати. У мене просто пе-
репади настрою. І це ствердження, а не припущення. Мені
було байдуже, чи є слушність у Джоанниних словах. Бай-
дуже, якщо вона психічно хвора, а мені просто пощастило
застати її в період ремісії. Йшлося взагалі не про неї. А про
те, що вона уособлює. Надію. Шанс. Зміни. Щось таке, що
можна виміряти. Щось таке, що його можна спостерігати,
змінювати, контролювати. Я виходила з бару, сп’яніла від
віскі й несподіваного одкровення. Саме там і тоді я вирі-
шила: присвячу себе дослідженню моїх власних перепа-
дів настрою.
Що таке настрій?
Моїм життям немов керують два потоки електричного
струму — радісно-позитивний заряд і відчайдушно-
негативний. І котрий із них надходить певної миті —
той і панує в моєму житті.
СИЛЬВІЯ ПЛАТ
Навіть дрібна, незначна фраза може змінити все твоє життя.

У п’ятому класі Марла Коген зауважила, що в мене, цитую,
«якісь дивні брови». Це спостереження, озвучене на лавці
під їдальнею, попід барвистими літерами абетки, настільки
змістило мою площину існування, що тепер усе життя, ди-
влячись на людину, я розглядаю її брови. Ніколи не зможу
19
нормально подивитися телек, не звертаючи уваги на фор-

му, вигин і посадку брів кожнісінької людини в кадрі. Ніко-
ли не зможу подивитися в дзеркало, не думаючи про власні
брови. Я завжди стежу за бровами. За бровами, а тепер іще
й за настроями.
Хтось інший не надав би жодного значення Джоанниним
словам, промовленим тоді в барі. Проте в мені вони пробу-
дили якусь несвідому частку єства, що я ніколи її не розу-
міла або ж не помічала. Але тепер, як ото і брови, я лише її
й бачила. То ось чому моя сестра буває така озлоблена й ци-
нічна? Це в неї просто настрій такий? А якщо так, чи розуміє
вона це? І коли її «перемкне»? Коли в телефонній розмові
з начальницею звучали дивні нотки роздратування чи на-
пруги, мені ставало цікаво: це в неї поганий настрій? Коли
в «Старбаксі» бариста доброзичливо теревенив, а тоді зво-
див спілкування до односкладової ввічливості, а відтак зно-
ву приязно гомонів — і ці стани змінювалися швидше, ніж
готується кава, — м ені ставало цікаво: це тому, що я зали-
шаю мало чайових, чи, як у всіх простих смертних, у нього
просто перепади настрою?
Я завжди дуже тонко відчувала енергію людей і місць дов-
кола мене; завжди реагувала на найменші її коливання, так
само, як на мінімальні перепади температури. Тепер же моє
розуміння себе у стосунках зі світом змінилося. Усе стало
легшим і простішим. Це як нарешті вивчити слова пісні, яку
я все життя співала неправильно. Усе набуло сенсу. Усвідом-
лення того, що настрої інших такі ж неконтрольовані й не-
передбачувані, як і мої власні, значно полегшило процеси
взаємодії. Уперше в житті до мене дійшло, що я ніяк не при-
четна до чужого настрою.
Це зовсім не означає, що в мене перестав змінюватися
настрій. Що більше уваги я приділяла настроям, то краще
бачила, яким потужним є цей чинник. Як настрої перетіка-
ють від людини до людини. Як вони нависають у повітрі. Як
найменший перепад настрою в однієї людини здатен зміни-
ти настрій іншої. Я спостерігала, як поганий настрій просо-
чується з мене й отруює всіх довкола. Як невидима отруйна
20
Передмова
хмара мого поганого настрою огортає Джея й затягує його

в таку саму понуру трясовину. Як його кепський настрій по-
тім передається телефонними дротами і заражає його матір.
Ось як це відбувається, подумала я собі. Ось як світ заражає сам
себе. По одній дозі поганого настрою за один прийом.
З іншого боку, я бачила чарівну дію мого хорошого на-
строю. Як люди відкривалися мені, коли я була в доброму гу-
морі. Як інших тягнуло до мене, так само, як мене притягнуло
до Джоанни того доленосного вечора в барі. Як я могла на-
повнити приміщення світлом і енергією, несучи в собі якусь
іскру. Як хороший настрій кружляв, розростався й зміню-
вав не лише мене, а й усіх навколо мене. Як Джей закохував-
ся в мене знову і знову, коли я була в доброму гуморі. Я зна-
ла: хороший настрій робить мене найкращою версією себе.
А коли я перебуваю в найкращій версії себе, я завжди на
правильному шляху. В найкращій версії себе я чинила пра-
вильно, робила добро собі й усім навколо мене. Я могла ходи-
ти в спортзал, харчуватися здоровою їжею, уважно слухати,
бути чуйною. Та в поганому гуморі з мене вилазили всі най-
мерзенніші демони. Я була похмура, озлоблена й чорноро-
та. Відірвана від реальності, замкнута в собі, або ж виявляла
нездорову активність. Я поширювала пітьму, наповнювала
простір навколо себе стражданнями. Занадто гостро реагу-
вала, діяла імпульсивно, неправильно все розуміла, відштов-
хувала тих, кого люблю, і завжди прокидалася з жовчно-
гірким запитанням: «Нащо я так вчинила?».
Попри всі зусилля, я однак не розуміла природи погано-
го настрою. Я не знала, як описати те, що відбувається, коли
мені не хочеться щось робити, кудись іти, якось поводитися
лише тому, що я була не в гуморі. Досі не знала, що коїться,
коли хороший настрій раптом зникає й тягарем навалюється
поганий. Це не були просто емоції. Ці відчуття були глибші,
насиченіші та складніші, ніж почуття на кшталт суму чи гні-
ву. Це було щось проміжне, неначе післядія від емоцій. За-
ряд, що завис у повітрі після вибуху бомби.
Нейробіологи довели, що емоційна реакція триває лише
60–90 секунд, а отже, з технічного погляду, настрій — ц е
21
те, що людина почуває після тих дев’яноста секунд. У книзі

«Чого мене навчив інсульт: історія з перших вуст» (My Stroke
of Insight: A Brain Scientists Personal Journey) нейробіоло-
гиня, докторка Джилл Болті Тейлор пише: «Одразу після
запуску реакції виділена мозком хімічна речовина хвилею
прокочується усім тілом, викликаючи певний фізіологічний
досвід. Протягом 90 секунд після запуску хімічна складо-
ва гніву повністю розкладається й виводиться з крові, тож
на цьому автоматична реакція закінчується. Якщо ж мину-
ло понад півтори хвилини, а я й далі гніваюся — це означає,
що я сама продовжую підживлювати цей ланцюг». Буддійська
монахиня Пема Чодрон теж вважає, що емоція, яка триває
довше ніж півтори хвилини, — ц е вже не автоматична реак-
ція, а свідомий вибір знову й знову розпалювати в собі якусь
думку чи емоцію. Чодрон запевняє: якщо не заважати емо-
ції проіснувати дев’яносто секунд, вона вичерпається, пе-
регорить. Усі поради від учених і буддистів зрештою зво-
дяться до простого правила: щоб настрій не зіпсувався, дайте
волю емоції, а потім відпустіть її. Вичерпайте переживання й жи-
віть далі. Але на ділі все не так просто. Ба більше, все знач-
но складніше. Мені здавалося, емоції виникають на рівно-
му місці, й не встигала я усвідомити, що саме почуваю, як
ставало запізно — настрій уже був зіпсований.
А ще я не розуміла, чому в Джея практично не буває та-
ких проблем із настроєм, як у мене. Що довше ми жили ра-
зом, то міцнішим ставало моє переконання, що перепади
настрою — це суто жіноча історія. Можна сказати, жінки
від природи мають таку схильність. Під час сканування моз-
ку в жінок і чоловіків було виявлено, що коли учасників до-
сліду просять ні про що не думати, певна ділянка мозку ак-
тивується лише в жінок. Ця ділянка, знана як паралімбічна
кора, відповідає за фільтрацію емоційних реакцій на чинни-
ки довкілля. З цього виникло припущення, що навіть коли
жінка перебуває в стані повного спокою, її мозок реєструє
й намагається опрацьовувати різні емоційні відомості. Де-
які вчені вважають, що це і є фундамент феномену жіночої
інтуїції. Мовляв, ми, жінки, насправді ніколи не перестає-
22
Передмова
мо засвоювати зовнішню інформацію. Ми насправді ніко-

ли не буваємо в стані спокою.
Плюс той факт, що відповідно до материнських потреб
функції жіночого мозку в процесі еволюції розвивалися
інакше, ніж у чоловіків. Наша здатність до емоційної прив’я-
заності й сприйняття чужих емоцій допомагала захищати
своїх дітей і посприяла розмноженню виду. А ще зробила
нас більш схильними до депресії і тривожності. Нейробіо-
логи підтвердили, що в жінок спогади виразніші й яскраві-
ші, ніж у чоловіків, а ще ми швидше й активніше за чоловіків
їх віднаходимо і відтворюємо. Можливо, саме тому жінки
вдвічі частіше страждають від депресії й посттравматич-
ного стресового розладу.
А ще я почала помічати відтінки настроїв у всьому, що
читала про жінок. Здавалося, за кожною цитатою, в кож-
ній історії, в кожному інтерв’ю криється суцільна емоцій-
на нестабільність. Зі спогадів Інґрід Берґман: «Пам’ятаю,
якось я сиділа біля басейну й раптом залилася сльозами.
Я досягла успіху. Я міцно стояла на ногах. Але цього було
недостатньо. Всередині мене все розривалося». Я її чу-
дово розумію, бо почувалася так само. Слухаючи, як Сті-
ві Нікс наспівує: «Бо я не штиль, не синя гладь морська /
Я нестримна, як той шторм», — я зрозуміла, що повсякчас-
ні зміни настрою — це не якась там рідкісна хвороба, від
якої страждаю лише я. Перепади настрою — ц е невід’єм-
на частина жіночого буття.
Знаю це не лише з жіночих розповідей, а й із відгуків про
жінок. Журналіст Жан-Поль Ентовен так описує французь-
ку кінозірку Франсуазу Дорлеак: «вродлива, молода, тала-
новита, жартівниця, завжди оточена ореолом тривожно-
сті». Френсіс Скотт Фіцджеральд писав дружині: «Якби я не
кохав тебе так сильно, твої перепади настрою не ранили б
мене так глибоко». Режисер Вільям Фрай так відгукувався про
Бетті Девіс: «як і більшість видатних акторів, вона — к лубок
протиріч. Іноді вона була сварлива і примхлива грубіянка,
яка ретельно плекає в собі несосвітенну впертість і сіє зер-
на ненависті. Але якщо ви належите до дюжини людей, які
23
їй подобаються, — з вами вона буде ніжна й чутлива жінка,

яка щиро дбає про ваше здоров’я й щастя».
Саме тоді починається історія сайту «Слова жінок» (Words
of Women). Мені треба було десь записувати все, що я зна-
ходила, дізнавалася, все, що допомагало мені. У пору най-
глибшого відчаю я завела власний блог. Закуток, щоденник,
сховище для зберігання всіх тих слів, які мене розраджували.
Принаймні так я пояснювала собі причину заснування блогу.
Але, гадаю, я ще й шукала товариства. Бо самотність завжди
страшенно гнітила мене. Не зовнішня самотність, а самот-
ність глибоко в душі, за власним вибором. Насправді, бай-
дуже, який був істинний мотив. Мені хотілося поділитися
своїми знахідками. Пам’ятаю, як почувалася, коли зустріла
Джоанну й зрозуміла, що я не самотня, бо хтось інший ска-
зав: «Зі мною теж таке буває».
Я приглядалася й шукала тільки жінок, бо знала, що таке
знайоме лише жінкам. Цитуючи Віллу Катер, «лише Жінка,
божественна, може зрозуміти всі жіночі страждання». Упер-
ше в житті я відчула, що мене розуміють. Усі ці жінки, пре-
красні, видатні, успішні, — з ними всіма бувало те саме, що й
зі мною. Ось чому я зрештою назвала свій блог «Слова жінок».
(І ось чому більшість цитат у цій книжці належить жінкам.)
У блозі я ділилася не лише цитатами чи висловлюваннями.
Я ділилася історіями кожної жінки. Бо саме контекст особи-
стої історії надає цитаті сенсу й змісту. А потім почала роз-
повідати, як та чи та цитата допомогла мені, як заповнила
внутрішню порожнечу, вгамувала страх і полегшила тягар
самотності. Коли почала ділитися найпотаємнішими почут-
тями, я вже знала, що це переросте в дещо більше, ніж од-
ноосібний шлях. Я допомагала іншим жінкам розібратися
в їхніх почуттях. Я вривалася в їхні інстастрічки, наповне-
ні топмоделями та яскравою рекламою, і показувала дещо
справжнє, непідробне; щось знайоме, щось таке, що відгу-
кується в кожній. Я не публікувала рецептів печива і порад
про догляд за шкірою. Я писала про невдалий день, тривож-
ність, переживання через те, що пишу; підбирала цитати, які
допомагали мені впоратися з цим.
24
Передмова
Що більше читала, бачила і чула про жінок, то дужче пере-

конувалася, що жіночий настрій — це водночас і дар, і про-
кляття. Хороший настрій — ц е сяйво, магнетизм, аура, що
притягує так само сильно, як поганий настрій — відштовхує.
Дві сторони однієї медалі. Для мене позбутися перепадів на-
строю означало би втратити обидві — і блискучу, і тьмяну.
Я б стала ніякою, порожньою, як оті жінки-сірі-миші, в яких
немає ні іскри, ні тепла, ні наснаги. І я зрозуміла, що не хочу
позбутися мінливого настрою. Я хочу лише приборкати його.
Як формується настрій?
Пробач за всі ті випадки, коли мене переповнювала
злість і ненависть; за всі ті прикрощі, що я їх тобі
завдала, замість того щоби бути щасливими разом.
ЗЕЛЬДА ФІЦДЖЕРАЛЬД, ІЗ ЛИСТА ДО Ф. С. ФІЦДЖЕРАЛЬДА
Здавалося, хороший настрій — ц е мій природний стан, ре-

жим «за замовчуванням». Щасливою я була собою. А в кеп-
ському гуморі я була іншою людиною. Хороший настрій мала
завжди однаковий, а от поганий — щораз інакший, із різни-
ми присмаками, тяжкістю, ступенями. Наприклад, окремий
перепад настрою, коли в інстасторіз я бачила, як мої дру-
зі десь тусуються без мене. Оте найменше коливання, змі-
на в мені, спровокована такою дрібницею, як звичайнісінь-
ка світлина. Окремий відтінок настрою, коли за різдвяним
столом тітка коментувала мою худорлявість. Слова впива-
лися мені в душу й обтяжували по-різному. А ще окремий
настрій, що виникав у другій половині робочого дня, коли
в мене вже очі вилазили від монітора, а від згадки про дорогу
додому в переповненому метро починало тіпати. Записуючи
всі ці зміни настрою, я помітила дещо спільне. Закономір-
ність, шаблон. Ці почуття й погіршення настрою — ї х завж-
ди щось та й провокувало. Фотографія. Думка. Фраза. Якщо
25
хороший настрій — це мій природний стан, тоді поганий

виникає тоді, коли щось виводить мене з природного стану.
Мене завжди вчили, що в житті остерігатися варто сер-
йозних речей, як-от смерті, хвороби, бідності. Мовляв, вони
завдають болю, страждань і горя. Вони можуть зруйнувати
життя. І ніхто ніколи не казав, що варто пильнувати за де-
талями, як-от затримка рейсу, щоденні поїздки підземкою,
прищі в дорослому віці. Агресивний тон імейлів, хамські
зауваження. Фотки, невдалий ракурс у дзеркалі, думки про
день вчорашній і день завтрашній. Усі ті дрібниці, які без-
перервно ятрили мене так, аж рани не встигали загоїтися
й зарубцюватись. Багато років по тому я почала розуміти.
Річ не в перепадах настрою. А в тому, що їх провокує. Моїх
власних тригерах.
Мої власні тригери — це унікальний перелік чинників,
здатних вивести мене із себе. Якщо уникати цих чинників,
можна уникнути й емоцій, що вони їх ініціюють. Якийсь
час я намагалася уникати всього, що псувало мені настрій.
Видалила свої акаунти в соцмережах. Рідше телефонува-
ла матері. Змінила місце роботи. Змінила зачіску. Але вте-
ча від одного тригера лише призводила до появи іншого.
Що менше часу я збувала в соцмережах, то більше стала
помічати красивих дівчат у барах, журналах, на білбордах.
Що менше спілкувалася з мамою, то більше мене дратува-
ли слова Джея, начальниці, друзів. Що менше часу прово-
дила в дорозі на роботу, то більше мене нудило від пере-
бування вдома.
Я збагнула, що тригерів неможливо уникнути. Будь-які
чинники — це невід’ємні складові самого життя. Їх не змі-
нити, не переінакшити, не оминути. З погляду психології,
тригери — це події, що викликають у людини повторне пе-
реживання травматичного досвіду. Вчені, психологи і фахів-
ці в царині вивчення настроїв описують настрій як реакцію
на почуття, спровоковані певною подією. Навіть коли зни-
кає чинник, який ініціював певну емоцію, настрій залиша-
ється. Перепади настрою стосувалися не лише моїх емоцій,
а й тригерів, що їх спровокували.
26
Передмова
Нарешті я зрозуміла, що настрої формуються не на рів-

ному місці. Що всі мої гризоти, тривожність, гнів, страх,
біль — усе це не виникає десь у темному закутку всередині
мене, а приходить іззовні, від дрібних буденних чинників.
І це не тригери робили мене нещасною, а мої реакції на них.
Я ніяк не могла зарадити, коли затримувався літак. Ні-
чого не могла вдіяти з переповненим метро. Не могла дати
ради з прищем, який вискочив у день весілля. Єдине, що мог-
ла контролювати, — ц е моє власне сприйняття й реакції на
неждані-негадані обставини. Бо я не в змозі зупинити все,
що зі мною відбувається. Життєві події — н адто непередба-
чувані, невизначені, непереборні. Мої власні тригери були
мені наукою. Нагадуваннями. Сиреною, яка спрацьовувала,
коли я зачіпала в собі щось таке, що потребувало уваги. Го-
стрим ножем, яким я ранилася й ранилася, аж поки навчи-
лася ним користуватися.
На відміну від Елізабет Ґілберт чи Шеріл Стрейд, мій шлях
пролягав не через індійські храми * й безлюдні гірські хреб-
ти **, а через Нью-Йорк. П’ять років поневірянь брудними,
прозаїчними розколинами реальності. Суто жіночий дос-
від. На цьому шляху я наражалася на незліченні дурниці,
що завдавали болю, зачіпали за живе, ранили мене. Уїдли-
ві коментарі, повідомлення без відповіді, суперечки, при-
щі, зруйновані плани. Усе, що тригерить мене в цьому житті.
Ця книжка — м оя особиста подорож глибинами власних
емоцій задля викриття прихованого значення й потаємної
істини за кожним із настроїв, який заважав мені жити ща-
сливо, жити на повну. Кожен із семи розділів присвячений
певній миті за минулі п’ять років. Певній миті, коли я засту-
кувала себе в якомусь паскудному настрої. Коли якась по-
дія, якась мізерна, на перший погляд, незначна річ зачіпала
мене, і мені вдавалося це запримітити, записати і зрозумі-
ти настільки, щоб дати їй визначення. Потім днями, тижня-
*
Йдеться про сюжетну лінію в «Їсти, молитися, кохати» Е. Ґілберт. — Тут
і далі примітки перекладачки.
**
Сюжет мемуару «Дика: небезпечна подорож як шлях до себе» Ш. Стрейд.
27
ми, місяцями я її вивчала. Розтинала й препарувала. Прово-

дила досліди. Тренувалася. Бо навіть якщо той конкретний
випадок минув, рано чи пізно станеться подібний. Я випро-
бовувала прийоми й методики, щоб застосувати їх наступ-
ного разу, коли аналогічний тригер викличе аналогічні по-
чуття і спровокує аналогічний настрій. Я запозичала поради
лікарів, психологів і сотень жінок, про яких читала. І хочу
поділитися з вами порадами, які стали мені самій у приго-
ді, які я застосовую й сьогодні, які точно діють, які напевно
здатні відвадити поганий настрій ще до його зародження.
За минулі п’ять років я вийшла заміж, втратила друзів,
знайшла нових, влаштувалася на нову роботу, переїхала
в іншу квартиру і сварилася з нареченим посеред універ-
магу Bloomingdale’s *. Проте в усіх цих ситуаціях я була як
ніколи пильна, я була насторожі. Спостерігала за власним
болем, переживаючи його. Аналізувала свої реакції, шкоду-
ючи про них. Віддавалася поганому настрою, занотовуючи
цей факт. Усвідомлене спостереження за перепадами на-
строю й за почуттями, що повсякчас переповнювали мене,
дало дещо досі незнане — вміння дистанціюватися. А див-
лячись на все звіддаля, я могла вивчати себе.
Раніше я просто давала волю емоціям і упивалася пере-
падами настрою. Бувало, прокидалася в абсолютно паскуд-
ному гуморі. А тепер я немов стояла збоку і ретельно до-
сліджувала зміни настрою. Так, думала я собі, я це почуваю. Але
чому? Що цей настрій намагається сказати мені? Ставлячи запи-
тання до того, що я колись вважала природною реакцією на
типові почуття, мені вдалося докопатися до першопричи-
ни. Неочевидної, глибоко вкоріненої проблеми. Проблеми,
яка проявлятиметься в різних подобах, аж поки її не зала-
годжу. Через багато років, безліч змін настрою, безліч уро-
ків дистанціювання й роботи я перетворилася з чутливої,
закомплексованої, примхливої жінки на таку, яка вміє бо-
ротися, долати й приймати найгірші моменти життя, обер-
таючи їх на знання, силу і спокій.
*
Американська мережа універмагів преміум-к ласу.
минуле і майбутнє
Симптоматика: внутрішні суперечки,

сплутаність думок, постійне повторення
фрази «У мене стрес».
Картина настрою
Наче я маю весь час ходити в шорах, щоб подумки

не озиратися в минуле чи на всі боки.
КАРСОН МАККАЛЛЕРС, THE HEART IS A LONELY HUNTER
Ти забагато всього пам’ятаєш,

Якось зазначила матір.
Нащо за те все триматись? А я відповіла:
І куди ж мені все це подіти?
ЕНН КАРСОН, THE GLASS ESSAY
Озиратися в минуле — це суцільне страждання.

Я не пригадую нічого веселого й радісного. Я пам’ятаю
лише те, що воліла б забути, — помилки, смуток, біль.
МАРТА ҐЕЛЛГОРН
Вівторок після Дня пам’яті *. Ми з Джеєм, уже трохи засмаг-
лі, щойно вибралися з підземки посеред Брукліну, тягнучи
за собою величезні валізи. Було тепло, свіжий вітерець до-
носив прощальні зітхання зими й пахощі перших квітів упе-
ремішку зі смородом бруду й поту Нью-Йорка, створюючи
незрівнянне поєднання. Запах нових можливостей. Я не-
щодавно почала писати цю книжку, і попри те, що не мала
ні агента, ні договору, ні сподівання, що вона вийде у світ,
майбутнє простягалося переді мною, неначе морська гладь.
Тільки я забула, що мій настрій мінливий, як погода на морі.
Перепади настрою, наче ті шторми, налітали навіть у дні
повного штилю.
Дорогою додому ми вирішили купити трохи продуктів на
вечерю: молока, стейків, помідорів. Джей зголосився зай-
ти в магазин, пройти лабіринт полиць і витерпіти чергу до
каси, поки я почекаю на вулиці, охороняючи наші валізи.
Пам’ятаю, біля мене два чорні дорожні чемодани, а я стою
собі, опершись дупою на пожежний гідрант, і думаю-гадаю,
як же мені пощастило. Пощастило жити в Нью-Йорку. По-
щастило знайти хлопця, готового сходити в магазин, поки
я байдикую надворі. Пощастило, що я молода, кохана й за-
кохана, маю змогу вдихати пахощі весни.
*
День пам’яті (англ. Memorial Day) — національне свято США, відзначається
щорічно в останній понеділок травня. Цей день присвячений пам'яті аме-
риканських військовослужбовців, що загинули у всіх війнах і збройних
конфліктах, у яких США брали участь.
31
Що псує мені настрій
Завібрував телефон. Дістала його з кишені рюкзака й

натиснула на іконку нового вхідного імейла. Я працюва-
ла в маркетинговому агентстві, й попри святкові вихідні
начальниця надумала поцікавитися, коли буде готова до-
ручена мені презентація, запланована на наступний тиж-
день. У повідомленні було не більше десятка слів. Буквально
одне речення. Але той агресивний тон, не питання, а рад-
ше вимога, — він уже натиснув на мій перемикач. Якийсь
маленький важіль усередині мене привів у дію проєктор
думок, які швидко замерехтіли, немов у німому кіно. По-
думала, як не хочеться завтра виходити на роботу. Як ро-
бочі будні вкупі з поїздками в метро, імейлами і зборами
напалмом випалять ті паростки внутрішнього спокою, що
проросли в мені за вихідні. Згадала мою останню зустріч із
клієнтом і презентацію проєкту. Як у мене спітніли доло-
ні, як клієнт дивився на слайди, немов баран на нові воро-
та. Як Беккі, моя колежанка, привселюдно вказала на орфо-
графічну помилку в моїй презентації. Беккі — т а ще сучка.
А може, й ні. Може, саме через мої огріхи в тексті жоден
літературний агент так мені й не передзвонив. Може, ця
книжка — н ікчемний задум.
Поява Джея перервала мій транс. Цілих п’ятнадцять
хвилин я намагалася зберігати невимушену позу й ви-
промінювати енергію безтурботності, я повернулася до
магазину якнайвигіднішим боком, щоб Джей, коли вийде,
замилувався й згадав, чому в мене закохався. Але у водо-
верті думок я геть забула про цей план, і коли Джей на-
решті показався з-за розсувних дверей, то побачив згорб
лену й перекособочену мене, зі спотвореним вищиром
замість усмішки.
— Дякую, що почекала, матінко Терезо, — пожартував він.
— Ага, завжди рада. Багацько людей там? — Я нічого не
могла вдіяти зі своїм тоном — н еживим, наче я зачитувала
сценарій п’єси, в якій не хотіла грати.
— Так, не приведи Господи. Здається, все місто виріши-
ло потусуватися в міжряддях «Хол Фудз», — Джей спробу-
вав мене розсмішити.
32
Минуле і майбутнє
— Я так і думала. — З
атамувала подих, та замість того, щоб
замовкнути, вичавила з себе: — М оже, ми нарешті підемо до-
дому? У мене ще мільйон справ.
Судячи зі скорботного відчаю на Джеєвому обличчі, він
був заскочений і вмить вирваний із піднесеного стану.
— Господи, — м овив він, — яка муха тебе вкусила?
— Я просто хочу додому, — роздратовано огризнулась
я, поводячись кардинально протилежно до того, як плану-
вала. Але вже не могла зупинитися. Не могла змінити курс.
— На щастя, ми майже на місці, — з ауважив Джей, дивля-
чись не на мене, а в напрямку будинку за п’ять кварталів, де
й розташовувалася наша квартира.
Я знала, про що він думає. Що з бісової матері сталося?
Як так, що він зайшов у магазин, а коли вийшов, застав на
тому ж місці геть іншу людину? Як менше ніж за п’ятнад-
цять хвилин мій спокій перетворився на стрес? Власне, ні-
чого не сталося. Нічого, крім звичайнісінького імейлу, про-
те все стало інакшим.
Про що свідчить зіпсований настрій

Я так само не знала, що сталося. Ще дві хвилини тому все
було чудово. Нарешті настала справжня весна. Я, щаслива
й задоволена, поверталася додому, а навколо квітнули де-
рева. Щаслива, що кохаю. Щаслива, що живу в Нью-Йорку.
Щаслива, що здобула все, чого так довго прагнула. І потім,
раптово, все накрила пітьма. Весняні пахощі розвіялися, моя
любов до Джея змарніла, а виднокрай мрій і нових можли-
востей обернувся безкрайньою пустелею, яку мені нізащо
не перейти. Життя, таке тяжке й несправедливе, затягну-
лося вузлом навколо шиї.
Поки ми дісталися додому, я заявила, що вже не маю сил
готувати їжу. Натомість гепнулася на диван, машинально
ввімкнула Нетфлікс і почала шукати щось, що могло б від-
волікти від цунамі думок, яке накривало мене гнівом і обу-
33
ренням. Але було запізно. Чари спокою, начакловані триден-

ними вихідними, розсіялися, і я пікірувала в темне провалля.
Будь-яка думка так чи так породжувала ще одну думку про
те, що я мушу зробити.
Що я мушу зробити:
• Влаштувати ідеальне весілля — а дже гості попри-

їжджають і поприлітають з усіх куточків країни.
• Народити потомство — а
ле не завагітніти просто
зараз.
• Бути успішною — але на такій роботі, де мені да-

дуть оплачувану декретну відпустку в разі вагіт-
ності.
• Бути здоровою — а ле не витрачати забагато на ор-

ганічні продукти.
• Бути красивою — а
ле не витрачати всю зарплату
на косметику.
• Кинути пити — а
ле активніше підтримувати друж-
ні зв’язки.
• Відповісти на всі робочі імейли — і не допускати

переповнення електронної скриньки.
• Заощаджувати гроші — ч и принаймні менше

тринькати.
• Оплатити оренду — яка мені влітає в копієчку.
• Забрати призначені ліки — і видалити голосові по-

відомлення від мережі аптек Walgreens.
34
• Придбати будинок — а ліпше повітряний замок,

з огляду на те, скільки я щомісяця плачу за цю квар-
тиру.
Думки хвилями накочувалися одна на одну, внутрішня

напруга зростала, а я ламала голову над тим, кого б у всьо-
му звинуватити, — я намагалася cписати кожен помисел,
кожен болісний спогад, кожну теоретичну майбутню про-
блему на когось або на щось. Я б так не переживала через
імовірність завагітніти, якби кілька років тому мама нор-
мально поговорила зі мною, по-жіночому. Я б так не пе-
реймалася через зовнішність, якби суспільство не зму-
шувало мене почуватися потворою. Я б не мусила стільки
платити за квартиру, якби Джей обрав не такий елітний
район. Але всі мої аргументи тріщали по швах. Я взагалі
не там шукала винного. Це життя, і тут немає нічиєї про-
вини. Коли запас сплутаних думок вичерпавсь, я залиши-
лася наодинці з собою й усвідомленням того, що це про-
сто був мій кепський настрій відтінку «у мене стрес через
усе на світі».
Я вже бачила, як цей настрій поглинає маму — зазвичай,
коли ми саме збиралися кудись поїхати. Її заклинювало на
тому, який безлад коїться вдома, скільки ще всього їй тре-
ба зробити і що дорогою до аеропорту ми точно потрапи-
мо в затор і спізнимося на літак. Ми звикли ігнорувати цей
її стан, просто замикалися в собі й трималися подалі, коли
її голос ставав сухим і неприродним. Ми не наважували-
ся запропонувати допомогу, бо досвід навчив, що вона на-
справді її не потребує, та й хоч би що ми робили — завжди
все було не так і ставало тільки гірше.
Натомість ми міцніше притискали до себе рюкзаки або
вчавлювалися в автомобільні сидіння, спостерігаючи, як
у татка багряніє обличчя, аж нарешті він викрикував: «Жін-
ко, охолонь!». Але вона не могла або ж не хотіла, і тепер уже
обоє батьків були в жахливому настрої. Лежачи на дивані
в нашій бруклінській квартирі, поки Джей розбирав продук-
ти, я з гіркотою усвідомила, і вже не вперше (те саме бувало,
35
коли гиркала на людей не своїм голосом — чужим і водно-

час знайомим), що перетворююся на свою матір.
Проте на відміну від мами мене накривало наприкінці
поїздок, а не на початку. От тільки вона не могла пережи-
ти це без шипіння й бризок слини, а я не могла переключи-
тися без стусана (в переносному значенні). Хай там як, ми
обидві не могли дати собі раду. Не могли без стресу й напру-
ги сприймати зміну локацій, подій, миттєвостей. Ми нена-
че застрягали на власному шляху, шпорталися й затиналися
від власних думок. І лише багато років по тому я дізналася,
що цей стан називається тривога.
Американська психологічна асоціація дає таке визначен-
ня тривоги: «емоційний стан, що характеризується напру-
гою, тривожними думками і фізичними виявами». Відчут-
тя, наче щось може статися. Що неодмінно щось станеться.
«Аж смішно, — якось сказала Сімона де Бовуар, — як вона за-
здалегідь чогось боїться — б оїться несамовито, по-справж-
ньому». Дослідження показують, що жінки хвилюються вдві-
чі більше, ніж чоловіки, тому ми, жінки, маємо вдвічі більшу
схильність до тривожності. Ба більше, жінки частіше прово-
дять зв’язок між поганими подіями в минулому і ймовірни-
ми неприємними подіями в майбутньому — ц е когнітивне
упередження має назву «якорування». Історія Барбри Стрей-
занд якнайкраще ілюструє цей феномен.
Рік 1967, Барбра Стрейзанд на вершині слави. Вона щой-
но відіграла головну роль у фільмі «Смішна дівчина» і виру-
шила в концертний тур на підтримку свого нового альбо-
му. Під час виступу в Сентрал-парку забула слова пісні й на
мить закам’яніла перед 150‑тисячним натовпом. Помітили це
чи ні, а концерт продовжився, і незабаром Барбра отрима-
ла п’ятдесят дві золоті, тридцять одну платинову і тринад-
цять мультиплатинових нагород, завдяки чому стала єдиною
жінкою в переліку «10 найуспішніших артистів усіх часів».
Але все це не мало ніякого значення. Вона почувалася
настільки засмученою, розбитою і приниженою через той
епізод у Сентрал-парку, що після того майже тридцять ро-
ків відмовлялася від концертної діяльності. В інтерв’ю Діані
36
Соєр співачка зізнавалася: «Я двадцять сім років відмовляла-

ся співати для людей саме через той вечір у Сентрал-парку.
Весь час думала собі: Господи, а що як я знову забуду слова?».
1994 року Стрейзанд оголосила, що готова повернутися
на сцену, і квитки на її концерт розкупили за кілька годин,
а сама виконавиця заробила понад десять мільйонів доларів
за один вечір. Проте й досі Барбра стверджує, що тривожні
спогади про виступ у Сентрал-парку не дають вирушити на
гастролі, принаймні поки їй страшенно не закортить щось
придбати — я к це було з картиною Модільяні, яку вона так
сильно хотіла купити, що погодилася на спеціальне турне
на замовлення Нетфлікс. «Я не можу працювати заради гро-
шей. Я повинна працювати задля об’єкта пристрасті».
Як і багатьох із нас, Барбру сковує страх. Отже, вона пам’я-
тає лише про невдалий виступ і настільки боїться, що це
може повторитися, аж вирішила взагалі уникати виступів
до кінця своїх днів. Ця фіксація на минулому, ця породжена
страхом тривога — ц е прокляття всього жіноцтва. Минуле
й майбутнє так сильно тиснуть на нас, що не лише віддаля-
ють від реальності, а й позбавляють ясності розуму. В тако-
му стані ми не можемо нормально діяти. У такому стані ми
гайнуємо власне життя. Перебуваючи в тривозі, ми не жи-
вемо по-справжньому. Ми виживаємо. Якось тримаємося,
чекаючи, поки тривожність мине, і втрачаємо дорогоцінні
хвилини, години й навіть дні життя.
А рішення було таке просте й очевидне: припинити дума-
ти про майбутнє й більше не терзатися через минуле. Триво-
га — ц е, власне, і є думки. Бурхливий, неконтрольований пе-
ребіг думок. І дарма, що я роками відвідувала майстер-класи
з опанування себе, лекції про користь усамітнення й курси
медитації — я знала, що насправді мені ніколи не вдасться
реально перестати думати про щось. Мій мозок завжди зуміє
забрести в найтемніші спогади минулого й згаяти час у чер-
зі до каси чи до лікаря, або ж улаштувати мені безсонну ніч-
ку, припасовуючи давні сценарії до уявного майбутнього.
Минуле — з анадто важкий тягар, а майбутнє — з анадто
сильний тиск, тому по-справжньому втекти від них немож-
37
ливо. Натомість я мусила навчитися мандрувати простора-

ми і закутками розуму, туди-сюди поміж трьома континен-
тами — минулим, теперішнім, майбутнім — з упевненістю
бувалого моряка, який уміє осідлати підступні хвилі.
Згадувати письменниць
Я щиро вірю: всього, що варто знати про життя, можна
навчитися, намагаючись завзято і постійно писати.
ДЕНІ ШАПІРО, STILL WRITING
Щоб дослідити цей настрій, мені не треба було зумисне шу-

кати ситуації, які спричиняють тривогу. Не треба було ви-
чікувати, аж поки щось станеться. Не треба було вистежу-
вати кожен випадок, щоб повправлятися. Я вже переживала
найтривожніший період життя.
Я швидко з’ясувала, що написання книжки — мій найко-
ротший шлях до тривоги. Роками сидіти в порожній кімнаті,
наодинці з власними думками, минулим і майбутнім. Коли
ця мрія щойно зародилася, я й близько не думала про біль,
що супроводжуватиме процес написання. У мене був лише
ентузіазм і радісне передчуття. Однак три місяці по тому
я опинилася посеред океану: побивалася, захлиналася й то-
нула в темних водах страху. Ще ніколи в житті не зазнавала
такого сильного розчарування, болю й тривоги, як тоді, коли
сиділа в порожній кімнаті над порожніми аркушами і з по-
рожньою поштовою скринькою. Я ридала, приймаючи душ;
у мене сіпалося праве око; причепилася нова огидна звич-
ка — ж увати пасмо волосся. Я не зможу, думала собі. Я стіль-
ки всього не знаю, стільки всього не розумію. Почувалася, як Джо-
ан Дідіон під час написання «Шкандибаючи до Вифлеєма»
(Slouching Towards Bethlehem): «Біль не давав мені спати
вночі, тому по двадцять, а чи й по двадцять одній годині на
добу я пила джин із гарячою водою, щоб притлумити його,
38
а потім приймала декседрин, щоб заглушити джин, і писа-

ла ще один уривок».
От тільки я не писала ще один уривок. Я по кілька го-
дин поспіль сиділа перед чистою сторінкою, не написав-
ши й слова.
Щоразу, коли я сідала писати, мене охоплювала тривога.
А що, як книжку ніхто не купить? А що, як я не допишу її? А що, як
мені взагалі не варто писати? Я по три години просиджувала
перед білим аркушем, не надрукувавши ані букви, і виходи-
ла з кімнати лише задля того, щоб налити собі віскі. Майбут-
ня доля книжки і мої минулі невдалі проби пера, як-от під-
літкові оповідання, написані під час навчання в коледжі, й
відверто жахливі статті для інтернет-сайтів, — усе це нава-
лювалося й розчавлювало мене. Це був той самий параліч,
ота самокритика, що не давала мені спати. Той самий страх
і сумніви, через які я крутилася й вертілася, поки Джей міц-
но спав поруч. Я не могла писати в такому стані. У такому
стані я заледве могла жити.
Мусила намацати твердий ґрунт під ногами. Щось таке,
що врятувало б мене від самої себе. Тож, наливаючи віскі од-
нією рукою, іншою я лазила в інтернеті. Я вдалася до давньо-
го перевіреного способу — дізнатися, як із цим давали раду
інші жінки. Я заповнювала блокнот цитатами письменниць,
лідерок, мисткинь. Дивилася інтерв’ю з лауреатками Пуліт-
церівської й Нобелівської премій. Читала літературний жур-
нал Paris Review і тижневик The New Yorker, шукаючи в стат-
тях поради, натхнення й відповіді на питання: як ці жінки
втрималися на плаву в океані невідомого? Як вони не опу-
скали рук перед лицем незвіданого майбутнього?
Виявилося, поради щодо письменництва — це просто
життєві поради. Я мушу підходити до життя так само, як
письменники підходять до порожнього аркуша.
39
Письменниці про боротьбу з тривожністю
Спершу вибудувати куточок. Ось що роблять люди, які

вміють складати пазли. Вони ігнорують пістряву купу
деталей різної форми й просто відбирають елементи
з прямими сторонами. Вони зосереджуються на побудові
одного маленького куточка.
ДЕНІ ШАПІРО, STILL WRITING
Щоб у майбутньому вийшло щось хороше, вам доведеться

дивитися просто у вічі сьогодення.
СІМОНА ДЕ БОВУАР, LES MANDARINS
Коли я сідаю працювати, то просто намагаюся якнайкра-

ще виписати кожен найменший елемент тексту.
ДЕБОРА АЙЗЕНБЕРҐ
Забудьте про безмежний світ і всі тривоги. Просто пи-

шіть, слово за словом.
ЕНН ЕНРАЙТ
Ніколи не забувай, хто ти, де ти і що ти робиш.

КЕТРІН ЕНН ПОРТЕР
Очевидно, що всі одностайно сходяться на одному: жити те-

перішньою миттю. Проживати те, що просто перед тобою,
тут і зараз. Не бігти поперед себе, не перейматися розвит-
ком дії й кінцівкою, а просто зосередитися на тій сторін-
ці, де ти зараз. Із-поміж усіх письменниць, із тисяч цитат
40
Сильвії Плат, Патті Сміт і Агати Крісті, найкраще все роз-

тлумачила Джейн Смайлі, авторка чотирнадцяти книжок
і лауреатка Пулітцерівської премії за художню книгу. «Пи-
сати книжку означає щоразу писати по одному слову. Не-
можливо одночасно описати мільйон подій. Нехай навколо
тебе й у твоїй голові відбувається купа всього, але коли пе-
ред очима постає чиста сторінка, ти пишеш слово-два, по-
тім іще кілька слів, а якщо пощастить, пишеш ціле речен-
ня, а то й абзац».
Усе так просто й водночас ґрунтовно. Так очевидно, а про-
те досі непомічене. Одне слово. Одне речення. Одна книж-
ка. Аналогічно до структури життя. Одна мить. Один день.
Одне життя. Книжка складається зі слів, життя складається
з митей. Слово, над яким я зосередилася, приведе мене до на-
ступного слова. Мить, яку я проживаю тут і зараз, увіллєть-
ся в моє майбутнє.
Коли я знову взялася писати, помітила: якщо зосереджу-
юся над одним конкретним реченням, усі страхи й гризоти
щодо решти змісту книжки розвіюються. Те саме відбува-
лося, коли я повністю поринала в теперішню мить. Власне,
коли зосереджувалася на моменті «тут і зараз», відбувалося
дві речі: по-перше, мені не вистачало часу й розумових зу-
силь, щоб перейматися через майбутнє; по-друге, оскільки
всю увагу я приділяла тільки теперішньому, майбутнє зала-
годжувалося саме собою. Позаяк майбутнє — результат те-
перішнього, то коли я на повну проживала кожну нинішню
мить, мені більше не доводилося так сильно перейматися
тим, що може бути. Якщо я вже взялася за посудомийку за-
раз, мені не треба буде приділяти цьому час пізніше. Якщо
я добре провела презентацію, мені не треба непокоїтися
через прискіпливість начальниці й ризик бути звільненою.
Якщо я зосередилася над цим розділом, мені не треба мор-
дуватися й нервуватися через наступний. І саме тоді я по-
чала довіряти собі так, як ніколи доти. Я довірила собі мож-
ливість жити теперішнім так, щоб моє майбутнє складалося
саме собою. І що більше довіряла собі, то менше непокоїла-
ся через майбутнє.
41
Свайп ліворуч
Я відпускаю все, що не можу перетворити на прекрасне.
АНАЇС НІН
Уміння зауважити мить, коли я випадала з теперішнього, ста-

ло важливим кроком у подоланні цього настрою. Так само,
як наркоман стежить за підступами своєї залежності, я му-
сила стежити за поневіряннями власного мозку й підстері-
гати, коли саме він збивається на манівці, щоб, чого доброго,
не піти за ним услід тією стежиною пітьми. Але важко було
помічати те, на що я не звикла звертати уваги. Як можна під-
стерегти те, що мій мозок чинить автоматично?
Поки людина не спить, 47 % часу умовної бадьорості її
думки блукають і розбігаються, а мозкова активність у лобо-
вій частці спалахує щоразу, коли ми намагаємося відпочити.
Наша пам’ять, пізнавальні здібності й здатність навчатися —
всі вони розташовуються саме в тій частині мозку, яка вми-
кається, щойно ми намагаємося вимкнутися. Так звана ме-
режа пасивного режиму роботи мозку — це завдяки їй мозок
починає автоматично відтворювати кадри з минулого, поки
ви йдете вулицею або ж у дýші згадуєте, що іще треба було
купити. Крім того, доведено, що принаймні третина спро-
дукованих мозком думок — це думки негативні. Досліджен-
ня показали, що люди щасливіші, поки перейняті чимсь не-
приємним, наприклад, коли стирчать у заторі або чекають
у черзі, аніж тоді, коли нічого не роблять і дозволяють ро-
зумові блукати.
Але якщо мозок здатен збитися з курсу, це означає, що
його можна повернути і на правильний шлях. Дані МРТ-ска-
нування свідчать: нам потрібно всього дванадцять секунд,
щоб перенаправити увагу, якщо ми помічаємо, що розум блу-
кає манівцями. Люди, які систематично медитують, здатні
змінити напрямок думок іще швидше. Завдяки нейроплас-
тичності мозку певні дії, якщо їх повторювати регулярно,
42
стають звичками, а з часом мозок перелаштовується від-

повідно до цих звичок та їхніх передознак. Якщо ви бага-
то років вправлялися в мистецтві медитації, ваш натрено-
ваний мозок завжди насторожі, він миттєво помічає, коли
думки починає кудись заносити, і значно швидше повер-
тає вас до тями.
Утім, я ненавиділа ці факти про медитацію. Мене вже
нудило від самої згадки. Медитація допомагає знизити рівень
стресу. Медитація допомагає покращити здоров’я. Мене біси-
ло, що запорукою міцного фізичного і психічного здоров’я
було те, що мені ніколи не вдавалося. У мене ніколи не ви-
ходило виконати найпростіші, на перший погляд, дії: пере-
кинутися колесом, заплести косу, помедитувати. Я купува-
ла ароматичні свічки, завантажувала застосунки, годинами
розглядала полицю «Езотерична література» в книгарні. Але
щоразу, коли намагалася всістися на дивані й глибоко диха-
ти, в цьому відчувалося щось не те. Це не моє. Я так не можу.
Це неправильно.
Тож я знову звернулася до моїх письменниць, і кілька тиж-
нів по тому Дені Шапіро підказала мені відповідь. У книж-
ці «Досі пишу» (Still Writing) вона порівнює письменництво
з медитацією, цитуючи Шерон Залцберґ та її припущення,
що «в медитації найвища майстерність полягає в тому, щоб
навчитися помічати, коли думки занесло».
Одне-єдине речення відкрило переді мною нове розу-
міння медитації. Цю концепцію, таку практичну й логічну,
я могла застосовувати в житті. І для цього мені не потрібен
був спеціальний мобільний застосунок. Не треба було що-
ранку сидіти по десять хвилин на самоті в спальні. Мені слід
було лише пильнувати й помічати. Замість того щоб злити-
ся на себе за хаотичний потік думок, можна використовува-
ти їх як умовний сигнал.
Я дізналася, що для того, аби завважувати свої думки, ко-
рисно навчитися завважувати все інше. Цю пораду я зна-
йшла колись давно серед письменницьких настанов: «У кож-
ній кімнаті чи приміщенні, де ви опиняєтеся, вистежуйте очима
принаймні один предмет, якому там не місце, і поясніть собі, чому
43
його там не мало би бути». Мені цей метод припав до душі, бо

це ж весело. Це захоплює. Це нагадувало всі інші базові на-
вчальні прийоми, з якими я вже стикалася. Вивчення абет-
ки — з а допомогою пісеньки. Освоєння іспанської — у формі
гри. Запам’ятовування столиць штатів — завдяки мнемоніч-
ним правилам.
І ось що я зробила: я перетворила відстеження тривож-
них думок на гру. Я постійно чатувала й щоразу, коли роз-
думи починало заносити, накидалася на негативну думку
й грюкала по ній. Усе як у грі «Вбий крота» *. Жахливий спогад
про те, як я розкарячилася посеред бару в Пунта-Кані. Геп! Рап-
това тривожна думка про те, що я можу захворіти на рак і помер-
ти. Геп! Гірке передчуття, що я ніколи не вийду заміж, не народ-
жу дітей і все життя буду самотня. Геп! Я не переймалася тим,
щоб зупинити потік думок чи якось впоратися з ним, голов-
ний намір полягав лише в тому, щоб помічати, коли погані
думки вигулькують. А помічаючи їх, я усвідомлювала, на-
скільки ж вони безглузді. Що майбутнє залежить не лише
від мене, а минуле взагалі більше мене не стосується. Я пе-
рестала занурюватися в погані спогади і тривожні сценарії,
натомість почала розцінювати такі думки лише як об’єкти
для удару молотком.
Якось увечері розповіла про це Джеєві, а він зауважив, що
діє майже так само, тільки в тіндері. «Відколи це ти зареє-
струвався в тіндері?» — напівжартома запитала я.
«Як можна здогадатися, це було давним-давно», — від
казав Джей. Цікаво, що основний принцип користування за-
стосунком — свайп ліворуч, свайп праворуч — т ак запам’я-
тався йому, що тепер Джей так само розправлявся з власними
думками. «Якщо мені не подобається те, про що я думаю,
я просто роблю свайп ліворуч». Мені страшенно сподоба-
лася простота його інтерпретації. Дуже схоже на поради
від письменниць, але значно простіше для розуміння, тлу-
мачення, осмислення.
*
Популярна в США гра Whack-a-Mole, де треба стукати молотком крота, що
вигулькує зі щораз іншого отвору на ігровому полі-місті.
44
Що більше я вправлялася в цьому, то легше мені все вда-

валося, аж поки зрештою стало звичкою. І що більше я прак-
тикувала цю звичку, то менше мені доводилося думати про
сам процес. Звісна річ, іноді я забуваю застосувати прийом.
І часом заскакую себе на тому, що сиджу на дивані, відклю-
чена від реальності, занурена в якісь кошмарні спогади, а по-
тім повертаюся до реальності, роздратована і змордована.
Та навіть коли так стається, це лише невеличкий раунд гри.
Так, його я програла, але переможу в наступному.
Змиритися з найгіршим
Головне в житті — вижити. Життя достоту буде
складне, ставатимуться жахливі речі. Твоє завдання —
йти далі, не здаватися і триматися стійко.
КЕТРІН ГЕПБЕРН
Коли я справді почала пильнувати, коли почала чітко фік-

сувати, що мій розум подався в мандри, то почала й більше
звертати уваги на те, куди саме його заносить. Коли думки
поринали в щось приємне, то були мрії. Коли вони забрі-
дали в темні закутки — п сувався настрій. А ці темні закут-
ки — ц е глухі кути в моєму особистому лабіринті з назвою
«А що, як?..». А що, як наше весілля стане катастрофою?
А що, як я зганьблюся перед усіма? А що, як літак запіз-
нюватиметься? А що, як мене раптом звільнять? А що, як
я більше ніколи не знайду нормальної роботи? Коренем
усіх оцих «а що, як» є біль. Біль неприйняття. Біль прикро-
щів. Біль невдачі. Біль, якого я боялася. Біль від найгіршо-
го сценарію «а що, як».
У жінок дуже цікаві стосунки з болем. Ми народжуємо-
ся й живемо в очікуванні фізичного болю, ми готові до по-
штовхів, судом і болісних переймів, коли настане час. Та
коли йдеться про біль іншого характеру, не тілесний, біль,
45
що його завдають зради, сором, втрати, — й ого ми боїмося

з дитячим трепетом.
1948 року лікарі хотіли створити шкалу вимірювання
болю, щоб зрозуміти, як правильно визначати його силу.
В експерименті брали участь вагітні жінки на початку поло-
гів. У перервах між переймами лікар прикладав до руки жінки
термопістолет і просив порівняти біль від високої темпера-
тури з болем при переймах. Так званий долориметр * вимі-
рював інтенсивність болю. Умовною одиницею вимірювань
слугував дол. У згаданому експерименті шкала сягнула по-
значки 10,5 дол, коли одна жінка дістала опіки другого сту-
пеня тяжкості. Наукова спільнота досі сперечається щодо
точності долориметра як інструмента вимірювання болю,
позаяк жінка не відсмикнула руку попри опіки другого сту-
пеня. Експериментатори не змогли виміряти всього діапа-
зону болю, не завдавши тяжкої фізичної шкоди учасницям
досліду. Можна сказати, що шкала долориметра уриваєть-
ся на показнику 10,5, проте біль, якого зазнає жінка при по-
логах, значно сильніший.
Це просто не вкладалося мені в голові: як же так вихо-
дить, що ми спокійно живемо в очікуванні неминучого фі-
зичного болю й здатні впоратися з болісними тілесними
муками, зате від самої думки про невдале побачення або на-
валу справ нас охоплює паніка. Як ми боремося з чудовиська-
ми, проте верещимо з переляку, побачивши мишу? Можли-
во, річ у тім, що ми нічого не можемо вдіяти з болем, якого
нам судилося зазнати, тому так зациклюємося на болю, яко-
го, як ми гадаємо, можна уникнути. Можливо, втрата конт
ролю над власним тілом виявляє себе в потребі контролю-
вати весь навколишній світ.
Ребекка Солніт стверджує: «Переживання — ц е такий спо-
сіб вдавати, наче ти щось добре знаєш або контролюєш, хоча
насправді це не так». Ступінь занепокоєння через непев-
ність — це і є ступінь тривоги. А от намагання контролюва-
ти невизначеність часто-густо призводить до марнування
*
Назва приладу походить від латинського dolor — біль.
46
життя. Усі ті випадки, коли ми цілими днями непокоїмося

й нервуємося через те, чого ніколи не буде, — все це втра-
чені миті, принесені в жертву на олтар страху перед болем.
Ми так сильно боїмося болю, що завдаємо собі інших страж-
дань, аби лишень його уникнути.
А що буде, як просто змиритися з неминучістю болю й жити
далі? Уявіть, що ви так само непохитно змирилися з болем від
невідомого, як прийняли біль відомого. Ця концепція є фун-
даментальним постулатом стоїцизму — ф ілософії, що прак-
тикувалася в Давній Греції й Римі, і її вважають однією з під-
валин буддизму. Слово «стоїчний» має багато значень, але всі
їх об’єднує спільний сенс — « бути байдужим до болю». Я ще
чула визначення «героїчне прийняття». Такий варіант мені
подобається найбільше. Напрацьована стійкість, щоб зми-
ритися з будь-яким болем. Сила характеру й виняткова відва-
га — п роживати кожен день життя, будучи готовим до болю.
Цю філософію найкраще описує історія з життя філосо-
фа Сенеки. Приблизно 65 р. н. е. Сенека отримав листа від
друга. Той писав, що потрапив у біду. Він щойно дізнав-
ся, що проти нього подали судовий позов, і він боїться, що
цей інцидент зруйнує його репутацію, підірве авторитет
або ж на нього чекає в’язниця чи вигнання. Як і будь-хто ін-
ший на його місці, друг Сенеки запанікував. Сенека напи-
сав у відповідь кілька порад. Змирися з вигнанням. Змири-
ся зі зреченням. Змирися з приниженням. Змирися з тим, що
станеться найгірше. Якщо ти програєш у цій судовій справі,
що гірше може статися з тобою, ніж вигнання чи ув’язнен-
ня? Головний сенс листа полягав не в тому, щоб заспокоїти
друга й відігнати його найпохмуріші думки, а щоб змуси-
ти його примиритися з цими думками. «Сподівайся на гра-
ничну справедливість і готуйся до граничної несправедли-
вості», — порадив філософ товаришеві.
Я хотіла стати однією зі стоїків, щоб дивитися на світ так
само раціонально й спокійно. Незабаром мені випала якнай-
краща нагода повправлятися в стоїчному мисленні — коли
вперше реально дуже облажалася на роботі. Сталося це че-
рез кілька тижнів після того випадку, коли я отримала імейл
47
від начальниці, стоячи навпроти «Хол Фудз». Презентація,

про яку вона тоді запитувала і через яку я весь наступний
тиждень згорала від нервів, минула успішно, і ми підписали
угоду з клієнтом. Усе було добре, аж поки тиждень по тому
мені на стіл виклали свіжонадруковані флаєри.
Я працювала в маркетинговій компанії менеджеркою по
роботі з клієнтами, тож до моїх посадових обов’язків вхо-
дила праця над дизайном проєктних матеріалів. Це був по-
важний і перспективний клієнт, і навіть така дрібниця, як
створення флаєрів для музичного фестивалю на його за-
мовлення, — була величезною нагодою. Коли рахунки були
оплачені, дизайн затверджений і перезатверджений, коли
досхочу награлися зі шрифтами, перебрали всі можливі фор-
мулювання, змінили кольорову гаму — я була дуже рада, що
нарешті все готово й ось-ось я передам всю цю радість у руки
клієнтові. Я одним оком глянула на листівку-зразок, примо-
тану зверху коробки, і викликала кур’єра, щоб він доставив
усе це замовнику. Там було тисяч десять флаєрів, тож викли-
кати довелося фургончик, а не велокур’єра.
Минуло дві години, і мене викликали в кабінет началь-
ниці. У її голосі вчувалась навіженість, якої мені ще не до-
водилося чути.
— Ти затвердила дизайн флаєрів? — запитала керівниця.
Я завагалася, не знаючи, як відповідати. Це якийсь жарт
чи що?
— Так, — зрештою мовила я.
— І ти нічого не помітила?
— Не помітила що? — з апитала я, відчуваючи, як у мене
підвищується кров’яний тиск.
— Що замість Денвер написано Довер. Ми надрукували й
відправили десять тисяч флаєрів, на яких написано, що ло-
кація фестивалю — Довер, штат Колорадо!
— Курва мать, — узагалі-то це мало прозвучати лише
в моїй голові, але якось вирвалося вголос.
— Не те слово, — погодилася розлючена начальниця.
Опустивши голову, я вийшла з кабінету, прошмигнула
повз ряди столів і допитливих колег, прямуючи до вбираль-
48
ні з єдиною метою — виревітися. Сидячи в кабінці, посеред

рулонів туалетного паперу й освіжувачів повітря, я думала
про те, наскільки все жахливо. Уявляла, як мене звільнять. Як
клієнт подасть позов на компанію. Як хтось пронюхає-таки
цю історію про горе-менеджерку, яка надрукувала десять ти-
сяч флаєрів із помилкою в назві міста, і я стану чорною вів-
цею в царині маркетингу. Ніхто більше не візьме мене на
роботу. Але ж я просто людина! Хіба я можу за всім угледі-
ти? Це був насичений місяць, і, окрім тих довбаних флаєрів,
у мене були ще сотні завдань від дюжини інших клієнтів. Але
від цих виправдань мені не полегшало. Я розуміла: ось вона,
одна з тих дорослих помилок, про які я чула, але сама такої
ще не припускалася. Одна з тих ситуацій, у яких немає ава-
рійної кнопки «Катапультуватися». Тут мене не порятує ані
мама, ані коханий, ані чорна магія. І тоді я згадала про сто-
їцизм. Настав час випробувати цей підхід. У тодішній си-
туації на горизонті вже майорів найгірший сценарій, тож
я могла або змиритися з цим, або боротися з обставинами.
І я змирилася. Спершу зробила все можливе, зокрема й
те, до чого взагалі не звикла, — взяла на себе відповідаль-
ність. Я просила вибачення й допомоги. У процесі електро-
нного листування з асистентом друкарні щодо можливого
повернення коштів і після непростої телефонної розмови
з клієнтом щодо цієї прикрої ситуації я раптом зрозуміла,
що половина болю від помилки — ц е небажання визнати цю
помилку. Ми настільки боїмося визнати власну провину, що
ладні на все, аби тільки уникнути цього зізнання. А роблячи
так, ми обираємо тернистий і довший шлях. Але спостеріга-
ючи за собою, за тим, як я вибачаюся, без виправдань і спроб
перекласти провину, я помітила, наскільки легше визнати
й сприйняти свою помилку. Коли я визнала вину і взяла на
себе відповідальність за цю оказію, люди радо зголосилися
допомогти мені. Ніхто не гаяв часу на пошуки винуватця —
бо я вже дала добровільне зізнання, — тому в нас було біль-
ше часу на те, щоб подолати кризу.
До кінця поточного робочого тижня я зробила все мож-
ливе — в изнала провину, розкаялася, вибачилася, попроси-
49
ла про помилування, заспокоїлася й підготувалася до най-

гіршого. Я змирилася з тим, що мене звільнять. Змирилася
з тим, що той клієнт розірве угоду про подальшу співпра-
цю. Прийняла факт, що моїй кар’єрі кінець. І змирившись
із такою долею, замість того щоб заперечувати неминуче
або намагатися його уникнути, я перестала так тривожи-
тися. І знаєте, що потім сталося? Якось вранці мене розбу-
див імейл від менеджера з тієї друкарні — там готові були
надати мені знижку на передрук. Проте в цьому вже не було
потреби, бо за кілька днів до того одному зі стажерів спало
на думку закреслити літеру «о» в слові «Довер» і зверху над-
писати «ен». І це мало збіса кльовий вигляд у стилі ретро!
За справу взявся весь офіс, і ми вручну виправили написи
на десятьох тисячах листівок, та ще й встигли розповсюди-
ти їх перед фестивалем. Навіть попри те, що після цього ми
втратили важливого клієнта і ще кілька місяців на мене гні-
валася начальниця, мене це не хвилювало. Адже я вже зми-
рилася з найпохмурішим сценарієм, тому все інше видава-
лося мені благословенням.
Коли ви приймаєте неминучість болю і труднощів, які
несе майбутнє, ви здатні відпустити страх перед невизначе-
ністю. Непереборний ураган припущень — а наскільки бо-
ляче буде, а коли буде боляче, а яким буде той біль — о
сь що
сковує нас і викликає внутрішню напругу. А якщо змирити-
ся з найгіршим припущенням, решта варіантів автоматич-
но відвалюється, відтак напруга спадає.
50
Розглядати минуле як історію

Бо якщо я розповім історію, я зможу вас розсмішити,
і краще, щоб ви з мене посміялися, аніж поспівчували.
Бо якщо я розповім історію, мені вже не так болітиме.
Бо якщо я розповім історію, я зможу жити далі.
НОРА ЕФРОН, HEARTBURN
Потім мені стало легше змиритися з майбутнім. Я збагну-

ла, що майбутнє — ц е лише вигадка. Уявлення про те, як усе
може (або й не може) бути. Майбутнє, як і мрії, — ц е не біль-
ше ніж витвір моєї уяви, щось таке, що я можу змінювати й
перероблювати, як мені заманеться. А от минуле таким плас-
тичним не було. Минуле — в оно вже відбулося, закарбувало-
ся й укорінилося. Моє минуле — це скриня, яку намагалася
зайвий раз не відкривати й узагалі запроторила в найдаль-
ший кут. Я б і надалі відхрещувалася від тієї скрині, прива-
лювала б додатковими тягарями, щоб, чого доброго, кришка
не зірвалася. Але Нора Ефрон навчила мене, що мені ніза-
що не стати письменницею, хорошим другом, успішною лю-
диною, якщо я не візьмуся за ту скриню й не виверну весь її
вміст на підлогу.
Нора Ефрон була моїм кумиром. Спершу я знала лише її
фільми — «Коли Гаррі зустрів Саллі» (When Harry Met Sally),
«Вам лист» (You’ve Got Mail), «Несплячі в Сіетлі» (Sleepless
in Seattle), «Джулі та Джулія» (Julie & Julia). Я вважала, що
в цієї жінки ідеальне життя, ідеальна кар’єра, ідеальний ро-
зум. Я так гадала, аж поки не дізналася, що якби не її аж ніяк
не безхмарне минуле, вона б ніколи не написала жодної
книжки і не зняла б жодного фільму. І дізналась я це, живу-
чи в Нью-Йорку, одержима власними письменницькими не-
вдачами і гризотами.
1979 року, через три роки після весілля й переїзду до Ва-
шингтона, Нора була вдруге вагітна, коли дізналася, що її
чоловік, лауреат Пулітцерівської премії, журналіст Карл
51
Бернстін зраджує їй із Марґарет Джей — ж інкою, яку сама

Нора описувала так: «у неї шия тонка і довга, немов рука, а її
ніс такий же довгий, як великий палець на руці». Той жахли-
вий, важкий період, коли вона повернулася в Нью-Йорк і са-
мотужки дбала про немовля, був найпохмурішим в її житті.
Чотири роки по тому він стане найяскравішим.
Режисер Майкл Ніколс пояснює: «Власне, що вона зроби-
ла — у відчаї переїхала в будинок Ґоттлібів, пів року ридала,
а потім описувала це, от тільки описувала з гумором. Саме
завдяки жартівливому тону вона виграла. Зраджені жінки
з усього світу розуміли її й сміялися крізь сльози». Її «Рев-
нощі» (Heartburn) — це вилитий на папері досвід, книга-
зізнання, що стала не лише міжнародним бестселером, а й
послугувала сходинкою в Нориній режисерській і письмен-
ницькій кар’єрі.
Проте для Нори не було нічого нового в тому, щоб розці-
нювати минуле як веселу історію. Батьки-письменники змал-
ку навчили її, що варто завжди все записувати, адже будь-
яка прикрість, ганебна ситуація, будь-яка найгірша подія
в житті — це лише сировина для чудової історії.
Згадуючи минуле, ви потрапляєте на територію «тих ча-
сів». Коли людей просять пригадати минуле, третина спога-
дів — н егативна. У людській свідомості вкоренилися смуток
і болісні спогади. Подумки повертаючись у минуле, ми ви-
мушені пригадувати речі, що їх воліли б забути. Як-от той
випадок у старшій школі, коли я пішла з другом Джиммі та
його батьками в басейн і вважала, що матиму збіса крутий
вигляд, ластівкою пірнаючи з трампліна, аж нарешті Джиммі
сказав, що його рідні просили передати, що в мене купаль-
ник просвічується. Або як тоді, коли я в коледжі назвала-
ся іншим іменем й імітувала британський акцент. Або коли
прибрехала собі зайву тисячу балів за екзамен SAT*, або коли
по-дебільному відреагувала на дебільне зауваження одно-
класників щодо моєї дебільної спідниці. Бачте, «ті часи» —
це найгірше, що може бути.
*
Стандартизований тест для вступу в коледжі США.
52
Пригадуючи «ті часи», ми пригадуємо лише біль. Ганьбу,

смуток, їхні причини. Зазвичай, ми не пам’ятаємо, чого нас
навчила та чи та ситуація, не пам’ятаємо, який досвід здо-
були, не пам’ятаємо історії. Не згадуємо, що саме той випа-
док навчив нас не одягати білий купальник шестирічної дав-
ності (а викидати його). Пам’ятаємо, що не варто називатися
вигаданим іменем, бо вже дізналися: рано чи пізно хлопець
на побаченні вивідає справжнє. І що ваш удаваний британ-
ський акцент — просто нікчемна пародія, а зрозуміли ви це,
коли поспілкувалися зі справжнім британцем. Ми будемо
пам’ятати, що бали SAT не грають ніякої ролі в житті, а до-
бра половина сказаного і зробленого зрештою забувається.
Потрібно почати нагадувати собі, що всі наші конфузи,
ніякові ситуації, незручні спогади — ц е зовсім не щось по-
гане, а всього лише безневинні складові нас самих, що утво-
рюють яскраву барвисту історію нашого життя. Треба на-
гадувати собі, що трапляються жахливі речі, але ми здатні
вижити й пережити їх, і цей досвід робить нас сильнішими,
мудрішими чи принаймні кумеднішими.
2006 року в спецвипуску «An Audience with…» * гуморист-
ка Джоан Ріверз розповідає історію про те, як її чоловік на-
клав на себе руки. Його смерть завдала особливого болю
їхній 15‑річній доньці Мелісі, що першою дізналася про тра-
гедію від копів, які подзвонили їй, коли знайшли тіло. У пер-
ший тиждень після похорону родина дотримувалася обряду
шив’а **, і Джоан просто не знала, як підступитися до донь-
ки. Заливаючись сльозами на сцені, Ріверз продовжує опо-
відь: коли шив’а завершився, вона повезла доньку пообідати
в Беверлі-Гілз, сподіваючись, що зможе налагодити зв’язок.
Але спілкування не клеїлося. Джоан уже боялася, що після
тієї жахливої ситуації Меліса змінилася назавжди, що їхні
стосунки ніколи не будуть як раніше. Коли вони сіли в роз-
*
Британське розважальне телешоу, в якому знаменитий гість виступав пе-
ред зірковими глядачами.
**
Шив’а — в єврейській традиції період глибокого трауру протягом 7 днів
після похорону. Не плутати з Шивою — індійським божеством.
53
кішному ресторані й розгорнули меню, Ріверз-старша мо-

вила: «Мелісо, погодься, якби татко був живий і побачив їхні
ціни, він би знову вкоротив собі віку». І донька засміялася.
І саме тоді, каже Ріверз, моя донечка повернулася до мене.
Ріверз розбудувала кар’єру, говорячи про те, що зазвичай
замовчують, не обговорюють. 1967‑го на «Шоу Еда Салліва-
на» (The Ed Sullivan Show) вона жартує про аборти. «Я перша
наважилася пожартувати про це. Лише сміючись над чимось,
ви здатні поглянути болю у вічі й здолати його. Більше не
треба уникати цієї теми або ж тільки перешіптуватися про
це. Коли ви про щось говорите пошепки, ця проблема лиша-
ється завеликою, вам нізащо не залагодити її. А я чиню саме
так — говорю вголос, щоб угамувати біль».
Щодо найболісніших спогадів, тих, які неможливо пере-
творити на анекдот чи кумедну історію, тих, що ми їх ви-
ношуємо в собі, немов отруту, — що ж, саме такі спогади
найміцніше поєднують нас з іншими. А коли ми знаходи-
мо мужність поділитися ними — с аме це й робить нас людь-
ми. Як стверджує Ґрейс Пейлі, «іноді виявляється, що дещо
найсокровенніше — воно водночас найсильніше поєднує
тебе з іншими».
Ми пережили все, що з нами ставалося. Добре це чи по-
гано, ми щоразу зустрічали новий день, знову і знову. Та ми
однак сумніваємося у власних силах. Як письменниця я раз по
раз звертаюся до знаменитого висловлювання Нори Ефрон:
«Усе на світі — лише матеріал для сценарію». Суть у тому,
що з найжахливіших подій народжуються найкращі історії.
Лише пізніше, переповідаючи, як затопило квартиру, чи як
ви облажалися з презентацією, чи як гепнулися, послизнув-
шись на банановій шкірці, — л ише тоді усвідомлюємо, на-
скільки незначними, несуттєвими і смішними були насправ-
ді ті ситуації, які ми вважали щонайменше кінцем світу.
«Усе на світі — л
ише матеріал для сценарію» — ц
е моя нова
мантра для випадків, коли я розмірковую над минулим із його
помилками й бентегами. Дотепна історія має значно більшу
цінність, аніж приємний досвід. Цікаві історії — ось за що
люди люблять спілкуватися з вами. Ось я цікавими історія-
54
ми заробляю на життя. Я більше не переймаюся ситуаціями,

які не можу контролювати. Я не нервуюся через те, що ко-
лись сказала або вчинила. Навпаки, я процвітаю завдяки моїм
провалам і промахам. Іноді я навіть потай сподіваюся на них.
Розглядати стрес як нову

перспективу
Я все життя чогось страшенно боялася, проте жодного
разу це не завадило мені зробити те, що я хотіла.
ДЖОРДЖІЯ О’КІФ
Якщо ми здатні розглядати минуле як цікаву історію, а май-

бутнє — як неминучу пригоду, тоді останньою віхою три-
вожності як настрою є наше сприйняття стресу. Особисто
для мене стрес завжди був тригером. Те, що для нормаль-
них людей просто безневинна подія, для мене — справжній
стрес: вечеря в колі друзів, перше знайомство з Джеєвими
батьками, потреба взяти вихідний через хворобу. Стресові
ситуації супроводжують нас — у минулому, теперішньому,
майбутньому. На жаль, стрес — ц е невід’ємна складова життя.
Одного разу мене по роботі відправили на конференцію
в Лас-Веґас. Сказали, що разом зі мною поїде ще одна спів-
робітниця компанії, Сандра. Я ніколи доти її не бачила, бо
вона жила в Сан-Дієґо й працювала дистанційно.
— Яка вона людина? — запитала я в начальниці.
— Вона просто чудова.
— А скільки їй років? — не вгавала я, намагаючись уяви-
ти, з ким мені доведеться провести цілих п’ять днів у місті-
оазі посеред пустелі Мохаве. Їй близько тридцяти? А діти є?
Давно в нас працює? Може, їй ледь за двадцять, її нещодав-
но прийняли на роботу, а мене відправляють, щоб я з нею
няньчилася?
55
— Їй сімдесят п’ять, — відповіла начальниця.

Тиждень по тому, вже напередодні конференції, я че-
кала на Сандру в ресторані, де ми домовилися зустрітися.
Прийшла трохи завчасно, гадаючи, що запросто впізнаю
її. Зрештою, хіба так багато 75‑річних розгулює вулицями
Лас-Веґаса? Я витріщалася на вхідні двері, коли вона пі-
дійшла збоку і скромно відрекомендувалася. Я так старан-
но видивлялася якусь літню пані, що просто не помітила,
як до мене прямує мініатюрна блондинка з великими бла-
китними очима.
— Напевно, ти Лорен? — п роворкотіла незнайомка, про-
стягаючи руку.
Після двох «маргарит» я зізналася, що мені кортить дещо
їй сказати:
— Бути такого не може, що вам — сімдесят п’ять!
— Повір, дівчинко, так і є, — усміхнулася Сандра.
— Вигляд у вас бомбезний. Просто не віриться, що у вас
уже внуки є!
Сандра від моїх слів анітрохи не зашарілася й навіть не
здивувалася. Схоже, таке вона чула вже мільйон разів.
— Тобі сімдесят п’ять лише тоді, коли ти хочеш, щоб тобі
було сімдесят п’ять, — мовила Сандра.
— А якщо серйозно, у чому ваш секрет? — поцікавилась я.
Вона подивилася мені просто у вічі.
— Життя без стресу, — на цьому Сандра відсьорбнула ще
«маргарити».
— Що значить «без стресу»?
— Це значить, у мене не буває стресу. Я так живу вже ро-
ків сорок. Одного прекрасного дня в мені просто щось пе-
ремкнулося. Наприклад, відтоді я сприймаю нові завдання
не як обов’язок, а як нагоду.
Усі постійно повторюють, що від стресу утворюються
зморшки. Що стрес — головна причина старіння. Я завж-
ди вважала, що це просто ще один спосіб засмутити жінку.
Уникай стресу, бо станеш бабою-жабою. Виявляється, жінка,
яка відкрила взаємозв’язок між стресом і процесом старіння,
отримала за це Нобелівську премію. Йдеться про Елізабет
56
Блекберн, дослідницю й біологиню. Її теорія про теломери

та їхній вплив на старіння започаткувала цілу нову галузь
досліджень і новий погляд на розуміння процесу старіння.
Щоб збагнути, чому стрес є однією з причин старіння, не-
обхідно розуміти, як функціонує організм людини, зокрема
як працюють теломери. Тіло складається з мільярдів клітин.
У кожній клітині є хромосоми, в яких розташовується ДНК. На
кінчику кожної хромосоми є своєрідна покришечка — т ак зва-
на теломера. Теломера захищає хромосому так само, як плас-
тикові еглети захищають кінчик шнурівки. Проте наші кліти-
ни постійно відтворюються. Щоразу, коли клітина ділиться,
її ДНК копіюється в новій клітині. Але в механізмі копіюван-
ня ДНК іноді виникає глюк. При поділі клітини частина ДНК
пошкоджується й коротшає. Зрештою теломера, захисна по-
кришечка хромосоми, стає занадто коротка і відпадає. Після
цього клітина перестає ділитися й відтворюватися.
Оці клітини, які вже відмирають, — саме вони додають
вам віку й підвищують схильність до захворювань. Волос-
ся сивіє, бо згаслі клітини не виробляють пігменту. Утво-
рюються зморшки, бо такі клітини не можуть продукува-
ти колагену. Людина частіше хворіє, бо виснажується запас
імунних клітин. Але у вченні про теломери є промінь надії.
Ми можемо частково контролювати темпи скорочення те-
ломер. Блекберн відкрила особливий фермент під назвою
«теломераза» — він додає фрагменти ДНК до теломери на
кінчику хромосоми, щоб сповільнити або навіть нівелюва-
ти процес старіння. Блекберн стверджує, що людина здат-
на напряму впливати на теломеразу й теломери — і в ре-
зультаті прискорювати або вповільнювати процес старіння.
Спільно з Елісою Епель, психологинею з багаторічним
досвідом вивчення впливу хронічного стресу на психічне
і фізичне здоров’я, вони намагалися зрозуміти, що відбу-
вається з теломерами в постійно стресованих людей. Епель
вивчала групу жінок, зокрема матерів, у яких дітки мають
хронічні захворювання.
Блекберн і Епель виявили: що довше мама доглядає хво-
ру дитину, незалежно від її власного віку, то коротші в неї
57
теломери. А якщо вона сприймає це становище як стресо-

ве, то її теломери ще коротші. Проте в деяких матерів, по-
при необхідність роками постійно піклуватися про хвору
дитину, теломери зберегли довжину. На відміну від інших
матусь із групи, їхні теломери не вкоротилися, хоча вони
мають таке ж стресове становище. Коли Епель заходилася
шукати пояснення такої різниці, відповідь виявилася дуже
проста: ці жінки не сприймали ситуацію в родині як стре-
сову, вони сприймали її як завдання.
Якщо ви зазвичай мислите негативно, то здебільшого
й на стресову ситуацію реагуєте як на загрозу. Наприклад,
коли вас викликають у кабінет начальниці, ви одразу ж ду-
маєте, що вас зараз виженуть з роботи. Ваші кровоносні су-
дини звужуються, рівень кортизолу (гормону стресу) під-
скакує і тримається на високих показниках — навіть якщо
потім виявляється, що керівництво просто цікавилося, як
ваші справи. Постійно високий рівень кортизолу з часом
руйнує теломеразу — той самий фермент, що запобігає вко-
роченню теломер. З іншого боку, якщо ви зазвичай сприй-
маєте стресову ситуацію як нове завдання, яке просто слід
розв’язати, кров приливає до серця й мозку, в тілі відбува-
ється короткочасний стрімкий викид кортизолу. І він взага-
лі не загрожує вашим любеньким теломерам. Сприймаючи
стрес як завдання, а не як загрозу, ви даруєте своїм тело-
мерам многії й щасливії літа.
Ця невеличка зміна кута зору з часом укорінюється в сві-
домості, як і нова мова. Ось що намагалася сказати мені
Сандра, пояснюючи, що вона розцінює нове завдання не як
обов’язок, а як нагоду.
Пригадую, якось у неділю прокинулася й відчула, як мої
нутрощі вузлом стягує від страху — це тому, що на цей день
я запланувала сісти й писати. Розуміння того, що я цілісінь-
кий день мушу працювати над чорновиком, який уже й ба-
чити не хотілося; жах від усвідомлення того, скільки ще ро-
боти попереду; гіркота від думки про цілковито нездарну
вчорашню писанину — в середині мене точилася нескінчен-
на війна. Я намагалася якнайдовше уникати роботи — о біця-
58
ла собі, що лишень подивлюся одненьку серію «Справжніх

домогосподарок», а ще прогуляюся, а ще пообідаю, а ще по-
дрімаю, але потім уже точно сяду писати. Я ухилялася від
роботи, бо боялась її. Мої страхи і тривоги лише нароста-
ли, коли я намагалася відволіктися, спостерігала, як на го-
диннику змінюються хвилини й години, аж поки в кімнату
заглядав Джей і питав, як успіхи. «Я ще не починала», — ми-
мрила я. «Чому?» — «Бо мені страшно».
Але я мусила закінчити книжку, байдуже, страшно мені чи
ні. Тож замість того щоб і надалі уникати ситуації, я зміни-
ла ставлення до неї. Прокидаючись уранці, змушувала себе
повторювати: «Я радію, що можу писати. Я щаслива, коли
пишу». В процесі мене підбадьорювали й надихали цитати,
поради та історії життя авторок, про яких я читала. Вони на-
гадували мені, чому я полюбила писати. Навіть якщо писати
важко, це не значить, що писати має бути страшно. Я поча-
ла сприймати це як нагоду впоратися з якимось завданням.
Слова, які потрібно дібрати. Історії, які слід розповісти. По-
волі до мене повернулася любов писати, а порожні аркуші
перетворилися з довічного вироку на нескінченну пригоду.
59
Нова картина настрою
Здається, мені стало краще. Я по-іншому дивлюся на

світ. Замість того щоб сподіватися на все й одразу
і впадати у відчай, отримуючи менше, тепер я, навпаки,
ні на що не розраховую, а коли отримую бодай щось,
я більш ніж щаслива.
СЬЮЗЕН ЗОНТАҐ
Коли щось минуло, його більше немає. З ним покінчено.

КЕТРІН МЕНСФІЛД, JE NE PARLEPAS FRANÇAIS
Забудь про минуле і про скоєне, бо має значення лише твій

наступний учинок.
АЙРІС МЕРДОК
краса
Симптоматика: дратівливість, схильність

драматизувати, загострена чутливість,
патологічна реакція на інстаграм.
Я не хотіла, щоб мене фотографували, інакше б

розплакалася. Хтозна, чому мені хотілося плакати, але
я знала: якщо хтось заговорить до мене чи занадто
пильно на мене подивиться, з очей моїх хлинуть сльози,
а з горла вирветься голосіння, і я ридатиму цілісінький
тиждень.
СИЛЬВІЯ ПЛАТ, «ПІД СКЛЯНИМ КОВПАКОМ»
Я почуваюся глибоко самотньою, відкинутою,

непривабливою… Здається, я не варта любові.
СЬЮЗЕН ЗОНТАҐ
— Мені весь час болить.

— Де саме?
— Усередині. Це неможливо пояснити.
КЛАРІСЕ ЛІСПЕКТОР, «ЧАС ЗІРКИ»
Суботній ранок, а в мене вискочив прищ. Я заплатила шіст-
десят баксів дерматологу, щоб мені зробили укол кортизо-
ну (в мене такий тип прищів, які не можна просто взяти й
видавити), і ось три дні по тому цей клятий прищ знову ви-
ліз — червоний, велетенський, такий ніякою тоналкою не
зашпаклюєш. Мені спало на думку подзвонити дерматоло-
гові й вимагати ще один укол, цього разу безкоштовно, але
це означало б, що доведеться знову вийти з дому, а я була
геть не в тому гуморі, щоб показуватися на людях.
Учора вранці я вже ладна була збрехати про хворобу, тіль-
ки б не їхати на роботу. Та все ж довелося збути дев’ять не-
скінченних годин в офісі — я всіляко ухилялася від будь-яко-
го спілкування з колегами, уникала зорового контакту
і щопівгодини бігала до вбиральні, щоб перевірити, чи не
обліз маскувальний крем. Пам’ятаю, як їхала в метро, моля-
чись, скоріше б моя зупинка. Кожна хвилина тривала вічність.
Удома я нарешті змогла зішкребти тонну консилера, одягну-
ти стару розтягнуту футболку і спокійно побути потворою.
Це був жахливий день. Я не могла б іще раз таке повторити.
Але Джей хотів поїхати в гості, а саме до свого друга Дже-
ремі, який влаштовував вечірку на даху квартири в Квінзі.
Я чудово все уявила: яскраве денне світло, я чотири години
поспіль «невимушено» прикриваю пластиковим стаканчи-
ком своє прикрашене прищем підборіддя. Від самої думки
мені закололо в грудях. Нізащо. Я нікуди не поїду. Тільки не
це. Мені погано. Я захворіла. Мені хотілося згорнутися кала-
63
чиком під ковдрою й забути про власне існування. Я була за-

смучена. І водночас зла. Зла на себе, бо я далеко не Жізель
Бюндхен. Зла на свого довбаного дерматолога. Зла, що мар-
ную ще одну суботу через усе це лайно.
Увесь ранок я пробула в ступорі — це такий особливий
стан заціпеніння, що межує з непритомністю або запамо-
роченням. Уявіть спущену повітряну кульку, яка має чутли-
вість надутої. До початку вечірки залишалося дедалі мен-
ше часу, а я не знала, що сказати Джею: що я не поїду через
прищ чи через зіпсований прищем настрій? Очевидно, і те,
і те — правда, але яке з пояснень принаймні менш жалюгід-
не? Я заявила, що не поїду, бо в мене нема настрою. Джей
зараз же спитав, чи пов’язане це з прищем.
— Ні, але я рада, що ти збрехав мені, кажучи, що він уза-
галі непомітний, — відповіла я, відчуваючи, як саме зву-
чання слова на літеру «п» миттю виводить мене з мовчаз-
ного заціпеніння.
— Господи, та його взагалі не видно! Я просто знаю, що ти
завжди така, коли в тебе вилазить довбаний прищик!
— Така — яка?! — підвищила тон я.
— Нещасна!
— Може, я б не була така нещасна, якби ти не збрехав мені,
коли я вперше спитала, чи сильно видно той прищ! —Я піш-
ла в наступ, прекрасно усвідомлюючи, що мої претензії не
мають ніякого сенсу (ще один побічний ефект зіпсованого
прищем настрою — втрата здорового глузду).
Зрештою Джей сам поїхав до Джеремі, але перед виходом
устиг зробити контрольний постріл мені в самісіньке серце,
мовивши: «Знаєш, оце вже реально жахливо». Я впевнена, що
під «оце» він мав на увазі мою самозакоханість.
Я хотіла щось відповісти, пояснити, що це зовсім не са-
мозакоханість. Невже він не розуміє?! Те, з якою одержи-
містю я зазираю в дзеркала, постійно поправляю волосся,
влаштовую істерику через прищик, — ц е зовсім не тому, що
я так сильно люблю себе, а якраз навпаки. Що прищик — ц е
просто фізичний вияв ненависті до себе, яка тече в моїх жи-
лах так само невпинно і стабільно, неначе кров. Хіба мог-
64
Краса
ла я пояснити, що в дні, коли я була не в гуморі, а він не

міг з’ясувати чому, найчастіше причиною зіпсованого на-
строю було те, що мені не сподобалося побачене в дзерка-
лі відображення?
Я не могла. Навіть якби й могла, він би однак сказав, що
мені просто пора перестати вважати себе пупом землі. Ска-
зав би, що моя одержимість зовнішністю — б айдуже, вважаю
я себе красунею чи потворою, — ц е однак одержимість. Ска-
зав би, що стільки ґвалту через нещасний прищик — це деше-
ва драма. І він мав би рацію. Я вважаю, саме звідси і ростуть
ноги цього особливого відтінку настрою — із постійного
шарпання від крайнощів до крайнощів: від переконання,
що не варто так перейматися через якусь дрібницю, до на-
магання не поїхати дахом через неї ж.

Не існує більшої муки, ніж почуватися некрасивою. Жоден
біль не зрівняється з гіркотою невдалого фото. Лише одна
мить — і світ стає жорстоким, непривітним середовищем.
І ось ти — немов покинута на вулиці дитина — тобі хочеть-
ся ридати і щоб хто-небудь, байдуже хто, забрав тебе додо-
му, туди, де тепло, затишно й гостинно. Але тобі не можна
плакати. Не можна нікому розказувати, що сталося, інакше
тебе знову вишпурнуть надвір і плюнуть тобі в спину. Ти ви-
гадуєш собі проблему. Самозакоханість — це гріх.
Натомість, якщо тебе спитають, що сталося, куди поді-
лася та весела дівчинка, якою ти була, перш ніж побачила
те фото, — ти від сорому опустиш голову, насунеш окуля-
ри якомога ближче до наповнених сльозами очей і мовиш:
«Вибачте, просто настрій дивний». Або ж: «Нічого, просто
почуваюся недобре». І якщо ці люди з тобою не дуже близь-
ко знайомі, вони на додачу поцікавляться, чи ти, бува, не
захворіла. А ти відмахнешся: «Ні-ні, не думаю. Нічого сер-
йозного. Просто не виспалася сьогодні». Та насправді тобі
65
хочеться зірватися й нарешті заволати: «Я потворна, і мені

хочеться здохнути».
На відміну від фізичного болю, цей біль соромно визна-
вати. Тому ти терпиш його день за днем, він перетворюєть-
ся на ледь відчутне тупе ниття, аж поки щось таки перепов-
нить цю чашу терпіння — д жинси, в які ти більше не влазиш,
нова сексапільна колежанка, винятково неслухняне волос-
ся, — і тоді все тіло пронизує такий гострий біль, що ти пла-
чеш, кричиш, обвинувачуєш у всьому першого-ліпшого, бо
не знаєш, як упоратися з тим болем. Після цього ти так-сяк
залатуєш прорвану дамбу уявною ізострічкою, перепрошу-
єш людей, перед якими щойно зганьбилася, зневажаєш себе
за цю нікчемність і дріб’язковість та намагаєшся поверну-
тись до звичайного життя, знову долучитися до розваги. От
тільки тобі вже зовсім не весело. Твоє небо вкрите свинце-
вими хмарами, все видається сірим і похмурим.
Жодній жінці не вдається прожити життя, не пізнавши
цієї пітьми. Я знаю це достеменно, бо 2016 року компанія
Dove провела дослідження, щоб визначити, чи існує зв’язок
між жіночою тривожністю і сприйняттям тіла.
В опитуванні взяли участь понад 10,5 тисяч жінок із три-
надцятьох країн світу. На сьогодні «Звіт про красу й впев-
неність» * — ц е наймасштабніше дослідження жіночої
самооцінки, і його результати викликають серйозне зане-
покоєння. Виявилося, що в Японії 92 % жінок не подобається
їхнє тіло. У Великій Британії цей показник становить 80 %.
Крім того, 85 % учасниць опитування зазначили, що часто
відмовляються від важливих речей, як-от участь у команд-
ному конкурсі чи дозвілля з коханими людьми, якщо вони
не впевнені в своєму зовнішньому вигляді.
І я їх чудово розумію. Так багато в моєму житті залежа-
ло від того, наскільки впевненою я почуваюсь; а впевне-
ність у собі формувалася залежно від того, наскільки гар-
ний у мене, на мою ж думку, вигляд. Рідко таке бувало, щоб
я глянула в дзеркало о шостій ранку і побачила, що шкіра
*
The Dove Global Beauty and Confidence Report.
66
Краса
моя сяє, волосся переливається, та й фігура нічогенька. А на-

віть коли таке траплялося і я виходила з дому, переповнена
впевненістю в собі, у тому ж вагоні метро неодмінно їхала
яка-небудь Емілі Ратаковскі *.
А якщо я не бачила красивих жінок у метро, це ставалося
на коктейльній вечірці, на занятті з йоги, у фреш-барі Juice
Generation, у черговому серіалі на НВО. Здавалося, я не можу
прожити й дня, не зазнавши почуття неповноцінності. Хоч
би як добре почувалася, неодмінно настане момент, коли
мені нагадають, що є й красивіші. Хіба ж тут не зіпсується
настрій? Почуваєшся добре, аж раптом натикаєшся на якесь
нагадування про власні недоліки — і ось уже ти падаєш у яму
відчаю. А падати ой як боляче. Співачка Флоренс Велч ** так
описує цей феномен: «Буває, я йду зі сцени під гучні оплески,
а потім ховаюся десь на самоті з телефоном у руках і гортаю
стрічку новин, аж доки побачу вдосталь всього, що зробить
мене глибоко нещасною. Світлинам із максимально невда-
лими ракурсами вдається це якнайкраще».
За даними Міністерства охорони здоров’я і соціальних
служб США, незадоволеність зовнішнім виглядом може бути
однією з причин, через які жінки частіше страждають від де-
пресії, ніж чоловіки. Шокує, але не дивує. Ми знаємо, капі-
талізм процвітає завдяки тому, що жінки ненавидять себе.
Знаємо, що якби ми не бачили супермоделей і бездоганно
причепурених актрис на білбордах, у журналах, у реклам-
них роликах, телешоу й на вебсайтах, ми б не розцінювали
зовнішність як щось аж таке важливе.
Ми знаємо, що ЗМІ рідко коли демонструють нам роз-
маїття зросту, ваги, кольору й типу шкіри, текстури волос-
ся та інших фізичних рис, щоб змусити купувати продукти,
які допоможуть наблизитися до єдиного, однотипного уяв-
лення про красу. Нам відомі всі сумні факти й гірка правда.
На жаль, ця правда не здатна звільнити жінок від пут.
*
Американська модель, акторка.
**
Фронтвумен гурту Florence and the Machine.
67
А що ж здатне? І взагалі, чи може жінка відірватися від

свого зовнішнього вигляду? Чи справді можна взагалі не
перейматися своїм відображенням у дзеркалі? Краса — по-
няття настільки абстрактне, що дістати однозначну відпо-
відь практично неможливо. Утім, одне дослідження вселило
в мене надію. 2015 року професор Вірен Свамі з Англійського
університету Раскіна й група академіків із Римського універ-
ситету Ла Сап’єнца запитали в 484 італійок, половина з них
уже були матусями, якої вони думки про себе і власне тіло.
69 % жінок, які не мали дітей, висловили незадоволеність
розміром грудей — цей симптом пов’язують із перфекціо-
ністською самопрезентацією. Цікаво, що після опитуван-
ня жінок, які мали дітей, аналогічного результату не було.
У жінок, які вже народили, була вища самооцінка щодо
грудей і нижчий ризик перфекціоністської самопрезентації.
І причина не в тому, що в них під час вагітності збільшили-
ся груди. Професор Свамі вважає: «Найважливіша причи-
на в тому, що жінка, яка стала мамою, а надто пізнала дос-
від грудного вигодовування, може зосередити свою увагу
на функціях молочних залоз, а не на естетичних критеріях
грудей і всього тіла».
Пам’ятаю, як, читаючи цю статтю, я подумала собі: якщо
ці жінки перестали страждати через розмір чи форму грудей
після того, як усвідомили, для чого груди призначені, можли-
во, я теж зможу перестати засмучуватися через власний зов-
нішній вигляд, якщо зрозумію, для чого я прийшла на цей світ.
Кілька тижнів по тому хтось надіслав мені статтю з New
Yorker про те, як лікарі експериментували, даючи невиліков-
ним онкохворим контрольовані дози ЛСД, щоб приборка-
ти їхній страх смерті. За словами одного з дослідників, під
упливом галюциногенів пацієнти «виходять за межі свого
первинного ототожнення з тілом і переживають стан свобо-
ди від его… після цього вони повертаються з іншим бачен-
ням і глибоким прийняттям [ситуації]». Після спілкування
із хворими було виявлено одну важливу спільну особливість,
характерну для всіх наркотичних тріпів, — т ілесні обмежен-
ня зникали разом із самоусвідомленням індивіда.
68
Краса
Як і багато випадкових, здавалося б, несуттєвих епізодів

у житті, ця стаття в поєднанні з моїм власним дослідженням
відчинила двері до тієї частини розуму, куди я так довго не
могла достукатися. Після багатолітніх страждань і впадан-
ня в легку депресію від невдалої фотографії, ненависного
прищика, невигідного ракурсу в дзеркалі — нарешті ключ
клацнув. Я була рабинею своєї особистості. Моє его трима-
ло мене в путах самоненависті. І якщо я мала намір прибор-
кати цей паскудний настрій, то мусила позбутися залежно-
сті від власного его, а не лише від зовнішності.
Навідайся до бабусі
О, як же я шкодую, що цілісінький рік не носила бікіні,
коли мені було двадцять шість. Якщо ти молода
і читаєш це, негайно піди вдягни бікіні й не знімай,
аж поки тобі виповниться тридцять чотири.
НОРА ЕФРОН, I FEEL BAD ABOUT MY NECK
Приблизно в цей час, коли мені було двадцять п’ять років,

я дійшла висновку, який водночас жахав і давав полегшен-
ня: насправді я ніколи не збиралася змінювати зовнішність.
Звісно, спроби були: я витрачала по двісті баксів на меліру-
вання, потім, коли волосся відростало, викидала ще дві сот-
ні — тепер уже на балаяж, потім фарбувалася в «молочний
шоколад», вистригала чубчик, чубчик відростав, я знову йшла
на мелірування за двісті доларів — але глибоко в душі зна-
ла, що ніяке мелірування, креми для обличчя й нові брон-
зери насправді нічого не змінять.
Змиритися з цим було найважче, та щойно я це зроби-
ла, як змогла по-справжньому взятися до роботи. Я шукала
способи прийняти себе, і перший крок до прогресу стався,
коли поїхала провідати бабусю. Як хороша онука, намага-
лася принаймні раз на рік обов’язково з’їздити до неї у Фло-
69
риду на кілька днів, бабуся ж, як завжди, панькалася зі мною.

Не встигла я ступити на поріг, аж вона почала нахвалюва-
ти, яка я красунечка і сяю, як сонечко, і рівних мені немає.
Потім бабуня повела мене до своїх подружок. Ми сту-
кали в двері, віталися, і мене засипали дифірамбами — яка
красива шкіра, яке пшеничне волосся, яка я висока й струн-
ка. Раніше, коли бабуся мене водила на цей променад і пред-
ставляла як свою, цитую, «прекрасну онуку», я лише відма-
хувалася. Усі ці компліменти звучали з уст людей, які живуть
у світі ходунків, старечої гіперпігментації й титанових крі-
плень у стегнах. Ясна річ, їм я видавалася справжньою кра-
сунею — як і будь-яка інша молода дівчина. А потім мене
перемкнуло. Хіба має значення, чому вони вважають мене
красивою? З якого дива я знецінюю їхню похвалу? Чому не
розумію, що вони намагаються до мене донести: байдуже, що
в мене прищ на підборідді чи що я набрала пару кіло; вони ж
бачили, що в мене є найпрекрасніша річ, те, чого в них уже
немає, — молодість.
Я змарнувала стільки років, відхрещуючись від їхньої му-
дрої поради, замаскованої під похвалу. Старі люди не просто
казали мені, що я красива, вони наказували мені насолод-
жуватися. Насолоджуватися, бо саме зараз я найпрекрасні-
ша. Насолоджуватися, бо попри зайву вагу, прищі, болотя-
ний відтінок волосся я однак прекрасна, бо молода. І цього
разу я дозволила бабусі та її подружкам нагадати мені про
це. Цього разу нарешті зрозуміла, що саме вони намагалися
втовкмачити мені. Те ж саме говорила й 75‑річна Бетті Девіс
в інтерв’ю з Джонні Карсоном.
ДЖОННІ КАРСОН: Чи жорстко ти себе критикуєш, коли ди-

вишся на себе?
БЕТТІ ДЕВІС: Я ненавиджу себе. Мені ніколи не подобалось
те, що я зробила.
ДЖОННІ КАРСОН: Але ти маєш пишатися своєю працею.
БЕТТІ ДЕВІС: Тепер, коли я на пенсії, я іноді дивлюся стріч-
ки, в яких знімалася. Звісно, я ненавиділа своє обличчя.
70
Краса
І це лише один пункт із переліку. Режисери не давали

мені переглядати відзнятих епізодів, інакше я б ціли-
ми днями депресувала.
ДЖОННІ КАРСОН: Чим тобі не подобалося власне обличчя?
БЕТТІ ДЕВІС: Я вважала себе потворною! Дивитися на себе
не могла. Зате тепер, коли постаріла й дивлюся ці філь-
ми, у мене не виникає жодних сумнівів, що я була най-
красивіша на світі жінка.
Концепція «цінуй те, що маєш» аж ніяк не нова. Фундамен-

тальний принцип буддизму й основа всіх тих мобільних
застосунків для медитації — навчитися сповна жити тут і за-
раз. Знайти гармонію в кожній миті. Як каже буддійський
монах Тхіть Нят Хань, «миючи посуд, просто мий посуд».
Хань вважає, що ми ненавидимо миття посуду, лише якщо
по-справжньому не віддаємося цьому заняттю. Переваж-
но причиною дискомфорту є наша нездатність повноцін-
но віддатися й цінувати теперішню мить такою, яка вона є.
Якби ми навчилися вповні проживати кожну мить, якби не
дозволяли думкам блукати і відволікатися від моменту, коли
ми стоїмо біля мийки, ми б з’ясували, що миття посуду при-
носить задоволення. Тому що процес миття тарілок, зану-
рення рук у теплу мильну воду, дзюркотіння води з крана,
очищення посуду від залишків смачних і поживних страв —
усе це приємний людський досвід. Чудово, якщо ви зуміє-
те так себе налаштовувати. Тоді навіть миття посуду стане
процесом медитації.
Але ми не здатні так міркувати, бо надто заклопотані ін-
шими думками. Думаємо про посудомийну машину. Мріємо
про покоївку. Уявляємо, що краще відкласти цю справу на
завтра. Міркуємо про що завгодно, але тільки не про тепе-
рішню мить. А потім, коли ця мить мине, коли минуть роки
і ти більше не зможеш самостійно помити після себе таріл-
ку через старість або хворобу, чи коли митимеш посуд лише
після себе, а все життя мила після двох людей, тоді ти мрі-
ятимеш, щоб ця мить повернулася. Та золота мить, коли ти
71
стоїш у себе вдома, бовтаючи руками в теплій воді, сповне-

на здоров’я й сил, і все життя попереду, а ти собі повільно
і ретельно миєш посуд.
Здається, ми немов оті діти — х
очемо лише того, чого ді-
стати не можна. Хочемо повернути зовнішність, яку втра-
тили. Сумуємо за молодістю, коли вона минула. Побиває-
мося за минулим, опинившись у майбутньому. Скільки ще
разів треба повторити «цінуй те, що маєш», щоб до тебе на-
решті це дійшло? Скільки жінок намагалося допомогти нам,
силкуючись достукатися до байдужої, глухої аудиторії, щоб
передати цю істину? Скільки ще разів ми проґавимо суть?
Знайди свою фотографію, зроблену два, чотири, п’ять ро-
ків тому. Я серйозно: піди і знайди таку фотку просто зараз.
Подивись на світлину і спробуй лиш сказати, що не милу-
єшся собою. Скажи, що не бачиш, яка ти була красива і мо-
лода. Скажи, що не шкодуєш про те, що змарнувала ту ча-
стину життя, вважаючи себе потворною.
Ідеться не про оспівування молодості чи прагнення мати
талію як у двадцять три роки. Це вправа на майбутнє. Йдеть-
ся про те, щоб по-новому подивитися на все, що ви зараз
сприймаєте як належне й саме собою зрозуміле. Здоров’я,
свобода, можливості. Дуже часто поганий настрій зумов-
лений нашою неспроможністю приймати мить такою, яка
вона є. Або ж, цитуючи Фланнері О’Коннор, «цінувати світ
у ту ж мить, коли борешся з ним». Урок, що його мені дала
бабуся, змусив по-іншому подивитися на теперішнє піс-
ля того, як я зазирнула в майбутнє. Майбутнє, де я усвідом-
люю, що змарнувала найкращі роки життя, чи принаймні
найкращі роки молодості, на геть несуттєві дурниці. Май-
бутнє, в якому я озираюся назад і вже не пригадую прищів,
пришелепкуватої стрижки і зайвої ваги, а пам’ятаю лише те,
що я була молода і зовсім не цінувала цього.
72
Краса
Ти насправді не знаєш,
який маєш вигляд
Людина так звикає до власної зовнішності, що забуває,
наскільки вона красива в очах незнайомця.
АВТОР НЕВІДОМИЙ
Лише коли я прийняла той факт, що ніколи не буду молод-

шою, ніж зараз, і що ніколи не матиму кращий вигляд, ніж
зараз, я раптом усвідомила, що, власне, навіть не знаю, який
у мене вигляд. Я собі вважала, наче знаю, та насправді то
було лише нечітке, спотворене уявлення, картинка, скла-
дена з усіх можливих недоліків, які тільки можна поміти-
ти в дзеркалі.
Дивлячись у люстерко, я не бачила своїх очей — я бачила,
що треба вищипати брови. Я не бачила, які в мене вуста, —
бачила тільки занадто тонкі губи. Бачила не обличчя, а лише
сукупність недоліків. Потім я відходила від дзеркала і повер-
талася до буденних справ. То який же в мене вигляд? Я й гад-
ки не мала. Зате могла докладно перелічити, що в мені не так.
Кожна жінка може озвучити цей перелік. Кожна жінка ви-
ношує в собі цілий список із назвою «Що б я хотіла змінити
в собі». Він завжди напоготові, варто комусь лише спитати
про це. В інтерв’ю з журналістом Девідом Гартменом Одрі
Гепберн абсолютно чітко і без запинок перелічує, що саме
вона б хотіла змінити в собі.
ДЕВІД ГАРТМЕН: Тобі приємно бачити себе на екрані?

ОДРІ ГЕПБЕРН: Страшенно неприємно. І так було завжди.
Я завжди ходила передивитися відзнятий матеріал, бо
відчувала, що мушу це зробити, адже, можливо, побачу,
що можна виправити. Але я страшенно вимоглива до
себе. Мені не подобається те, що я бачу. Ось чому для
73
мене це якесь диво — якщо я така успішна, отже, гляда-

чі бачать щось таке, чого не бачу я.
ДЕВІД ГАРТМЕН: Якби ти могла щось у собі змінити, що б
це було?
ОДРІ ГЕПБЕРН: Я б хотіла, щоб у мене був менший розмір
ноги. Ненавиджу свої величезні лапи. У всіх моїх подруг
такі гарнюні мініатюрні ніжки, тож вони можуть носити
витончені туфельки.
Ми настільки звикли не лише до свого обличчя, а й до на-

стирливих ідей, непозбувних прагнень і пов’язаних із ними
недоліків, що в нас уже немає чіткого, неупередженого уяв-
лення про власний зовнішній вигляд. Ми приймаємо влас-
ні затьмарені думки за дійсність, проте світ довкола нас ба-
чить геть іншу картину. Втім, я не усвідомлювала цього аж
до знайомства з Валері.
Ми з Валері колись працювали разом. Знайомлячись із
колективом у мій перший робочий день, я не показала, що
вже знаю Валері, бо свого часу ми вчилися в одному універі.
Уперше помітила її на одній із тих небагатьох студент-
ських вечірок, на яких побувала. Я сиділа собі на зламано-
му підлокітнику трухлявого дивана, посьорбувала вже теп-
ле пиво і розмірковувала, чи є серед хлопців, які вже грають
в УПДД * («Упитися пивом догори дриґом»), хтось теоретич-
но придатний для стосунків.
Аж раптом побачила її. Хлопці, що стояли довкола ба-
рильця, підкинули її ледь не до стелі й на піднятих руках
хвилею понесли над гостями, немов давньогрецьку богиню.
Помаранчеві спортивні штани з низькою посадкою вигід-
но оголювали плаский засмаглий животик, сережка в пупку
виблискувала, віддзеркалюючи світло лампи. А волосся яке!
Довге, каштанове, лискуче.
*
Вільний переклад на основі оригінального keg stand — традиційно сту-
дентська алкогольна гра, коли гравець виконує стійку на руках, спираю-
чись на барильце пива, й намагається якомога більше випити пива, стоячи
догори дриґом.
74
Краса
Коли її нарешті поставили на підлогу, я роздивилася її ма-

ленький носик, високі вилиці, бездоганний вигин брів. Пам’я-
таю, як мені захотілося негайно піти звідти. Вийти з примі-
щення, де перебуває ота абсолютно ідеальна дівчина. І я пішла,
от тільки уїдливі думки й надалі роїлися в моїй голові: «Напев-
но, вона така щаслива. Стовідсотково, вона така щаслива».
Минуло п’ять років, і коли я побачила Валері в свій пер-
ший день на новій роботі, мене накрили ті самі думки.
Хто б сумнівався, що вона тепер у Нью-Йорку. Напевно,
їй так солодко живеться. Стовідсотково, вона ходить на най-
крутіші вечірки. У неї найприязніші сусіди. І найромантич-
ніші побачення з найгалантнішими чоловіками.
Тепер, замість сексуально-зухвалого спортивного костю-
ма, на ній були чорні вельветові брюки й білосніжна блузка
з комірцем, яка бездоганно підкреслювала її розкішне шов-
ковисте каштанове волосся до плечей з ніжно-карамельними
пасмами досконало природного мелірування. Яка елегант-
ність. Який витончений смак. Тож коли вона після завершен-
ня робочого дня запросила мене на коктейль, я з радістю
погодилася, сподіваючись дізнатися більше про прекрас-
не життя цієї красуні. Погодилася навіть не від заздрощів,
а суто з цікавості.
Перший шок у мене стався, коли ми заскочили до неї до-
дому за пальтом. Обіцяні п’ять хвилин розтягнулися на п’ят-
десят. Валері бігала туди-сюди (з ванної до спальні й навпа-
ки), поки я сиділа з телефоном у руці й спостерігала, як вона
перевдягається, міняючи шовкову зелену спідню майку на
шовкову блакитну спідню майку. «Щаслива година» в барах
ось-ось закінчиться, тож мені уривався терпець.
— Валері? — г укнула я в бік спальні.
— Вибач, вибач! Просто не можу вирішити, що вдягнути.
Ненавиджу все це ганчір’я. Я жирна і некрасива.
— Що?! Ти, мабуть, збожеволіла. Тобі навіть не варто було
перевдягати діловий костюм. Ти в ньому просто бомба!
Валері вичавила з себе неприродний смішок.
— Це ти божевільна, — мовила вона. — Я сьогодні вбра-
лася в офіс, як опудало. Ще п’ять хвилиночок, чесне слово!
75
Минуло ще десять хвилин. Нарешті Валері обрала чорну

шкіряну спідницю й білосніжну кофтинку з комірцем.
Ми зайшли в бар, запримітили два вільні стільці й поква-
пилися їх зайняти. Неподалік сиділо четверо хлопців. Ми
обидві були самотні, тож я подумала, як мені пощастило, що
поруч Валері. Ми запросто підчепимо двох красенів. Я че-
кала, поки вона почне діяти, дозволяючи чоловікам крадь-
кома поглядати на неї.
— Привіт, дівчата, — пролунало позаду.
Я озирнулася й побачила спітнілого засмаглого хлопця
років двадцяти з гаком, у чорній тісній майці, з вирізу якої
виднівся кущик волосся. З-під повернутої козирком назад
бейсболки випиналися чорні кучері.
— Привіт, — одночасно відгукнулися ми.
— Дайте вгадаю, піарниці? — В ін нахилився ближче, усміхаю-
чись так, наче це був найдотепніший жарт у всій історії людства.
— Гм, ні. Я письменниця, а вона — редакторка, — ображе-
но відповіла я, сподіваючись, що він це допетрає.
— Але цілком могли бути й піарницями, — з ауважила Ва-
лері й усміхнулася тому хлопцю.
Гм, що? Я розвернулася на стільці, щоб глянути на неї,
сподіваючись побачити в її очах хоч якийсь натяк на те, що
це вона просто жартує.
— Я так і думав, — він нахилився ще ближче.
Від нього добряче несло горілкою з тоніком і чипсами
начос. «Ааа, тепер ясно. Вона просто хоче розкрутити його, щоб
він пригостив нас випивкою. Гаразд, даю йому ще п’ять хвилин», —
сказала я собі.
Минуло ще п’ять хвилин, вони теревенили, коктейлів
нам так ніхто й не замовив. Тим часом Валері вже давала
йому свій номер. Залицяльник отримав бажане і пішов геть.
А я не встигла навіть спитати Валері, що це взагалі було, аж
вона замовила шот текіли й заходилася порпатися в сумоч-
ці, шукаючи помаду.
Тримаючи в одній руці люстерко, а іншою підмальову-
ючи губи, Валері заговорила до мене, неначе ми з пелюшок
найліпші подружки:
76
Краса
— Минулого тижня я побачила на вулиці найкрасивішу

в світі дівчину. Після цього в мене три дні тупо була депре-
сія, — В
алері сховала люстерко.
— Що?! — витріщилась я й подумала, що, мабуть, недо-
чуваю. «Хіба бувають жінки, красивіші за тебе?» — подумки
спитала я.
— Я вже давно збираюся збільшити губи, — п родовжувала
Валері, — і, звісна річ, груди теж, коли будуть гроші.
— Що?! На біса?! — Це вже вголос.
— Я просто ненавиджу себе, — пояснила вона.
І це була не так відповідь на моє запитання, як безапеля-
ційна заява. Немов вона тільки й чекала нагоди, щоб висло-
витися і скинути з серця тягар. Мені відібрало мову. Що?! Ва-
лері ненавидить себе? Але як таке може бути, якщо я ладна
душу дияволу продати, тільки б мати таку ж, як у неї, зов-
нішність?!
Я досі витріщалася, намагаючись скласти якусь раціо-
нальну картину з її слів. Ну добре, в неї не такі губи, як в Андже-
ліни Джолі, і вона не Бріжіт Бардо, але ж однак красуня. Якщо чес-
но, я взагалі не звернула уваги на її маленькі груди і нібито
тонкі вуста — я бачила Валері як єдиний цілісний образ, як
Валері-красуню з високими вилицями, красивою шкірою й
карими очима.
Поки я подумки все перетравлювала, Валері замовила
другий шот текіли. Годину по тому я посадила її в таксі й усві-
домила, що глибоко помилялася в усьому щодо себе і щодо
краси.
Якщо Валері не може адекватно себе оцінити, можливо,
жодна жінка на це неспроможна. А може, Валері просто не-
сповна розуму. А може, ми всі такі. А може… та яке це має
значення?! Раптом я зненавиділа себе за те, що так багато
про це думаю. Яка різниця, красива я чи ні? Мені хотілося
без угаву кричати.
77
Любити не тільки себе

Я вже давно змирилася з тим, що і лестощі, і критика
зрештою ведуть у те саме болото. Це прозріння дало
мені свободу.
Мені байдуже. Потім — не байдуже. Потім знову байдуже.

Потім я здуру купую в Sephora * нову тональну основу й олі-
вець для очей за тридцять баксів, бо це ж саме те, чого мені
не вистачало для істинної краси. Потім мені знову начхати
на все, і я тиждень не мию голову. Потім мене знову пере-
микає, цього разу я хочу мати вигляд француженки. Тож із
дурного розуму купую дорогезний берет від Шанель. Берет,
який роками валятиметься в гардеробі, бо він на мене навіть
не налазить. Потім я злюся на себе, що витратила купу гро-
шей на сраний берет, і вуаля, настрій безнадійно зіпсований.
Вибух стається, коли напруга між двома протилежними
судженнями стає занадто висока. Коли мозок намагається
тебе переконати, що не варто так зациклюватися на чомусь
тривіальному, поверховому, і водночас страшенно прагне
цього. Коли гнів і розчарування в собі досягають некерова-
ного рівня.
Буддисти стверджують, що це почуття породжене себе-
любством, а себелюбство — це корінь всіх страждань. Лю-
бити себе — ц е добре, але іноді це переростає в одержимість
собою. Це особливий світогляд, сформований на фундамен-
ті віри в те, що ти є центром усесвіту і що твої конкретні ба-
жання, цілі й прагнення найважливіші. У книжці «Як змінити
своє життя: благословенна подорож» (How to Transform Your
Life: A Blissful Journey) буддійський монах Келсанг Г’яцо так
описує себелюбство: «Спершу ми плекаємо думку “Я важли-
*
Велика мережа парфумерно-косметичних магазинів. Має власний
інтернет-магазин і численні точки продажу по всьому світу.
78
Краса
вий/важлива”, і через це виникає враження, що здійснення

саме наших бажань має першорядне значення… Потім ми
прагнемо заволодіти тим, що нас приваблює, — так розви-
вається залежність; ми почуваємо огиду до того, що вида-
ється нам непривабливим, — т ак зароджується гнів; ми ста-
ємо байдужими до того, що видається нейтральним, — т ак
поширюється невігластво».
Занадто переймаючись собою, власним виглядом, тим,
що в нас є і чого немає, ми придушуємо й обмежуємо себе.
Ми створюємо цю напругу, це недоладне самочуття, які за-
важають нам діяти й рухатися вперед. Ми зациклюємося
на зовнішньому «я» і втрачаємо справжню сутність. Такий
стан постійної фіксації змушує нас вдаватися до мільйонів
трюків, тільки б утішити себе і почуватися краще. Ця одер-
жимість запроторює нас у замкнуте коло невдоволеності.
І йдеться не лише про пунктики щодо зовнішності. Це
стосується всього, що, на нашу думку, даруватиме щастя й
позбавить від неприємних почуттів, як-от сором, страх, не-
повноцінність. Це круті тачки, всілякі тренінги, бездоганні
фотки в інстаграмі, над якими ми шаліємо і на які накидає-
мося, щоб зрештою опинитися в глибокій ямі, де ще більше
підписників, більше боргів, більше речей.
Це через себелюбство в мене псувався настрій щоразу,
коли помічала новий прищик. Прищ ставав на заваді моє-
му прагненню досконалості. Я була певна, що мушу мати
бездоганну шкіру, і щоразу, коли щось нагадувало мені, що
це не так, я сатаніла. Моя проблема полягала не в ґанджі на
шкірі, а в тому, які почуття він у мене викликав. Неповно-
цінність, сором, страх. Проте ці почуття були лише побіч-
ними продуктами моєї зацикленості на собі.
Буддисти вважають, що протиотрутою до себелюбства й
егоїзму слугує самозречення й альтруїзм. Якщо зосередити
увагу на чужих потребах, ми зможемо позбутися влади на-
ших власних егоїстичних бажань. «Тонґлен» тибетською оз-
начає «давати» (тонґ) і «отримувати» (лен). Тонґлен — ц ілю-
ща практика, яка поступово пробуджує вміння співчувати
і зрештою розривати замкнуте коло самозакоханості.
79
Ця техніка спершу використовувалася в медитації, про-

те багато вчителів адаптували її для використання будь-
де і будь-коли, щоб навчити учнів дивитися в корінь їхніх
страждань і розкривати душу. Інструкція дуже проста: з кож-
ним вдихом ви берете на себе чужий біль, а з кожним видихом
надсилаєте полегшення стражденним. Коли ви починаєте
жаліти себе, коли бачите, що ваші бажання не здійснюють-
ся, коли віч-на-віч ви стикаєтеся зі стражданнями, ви вди-
хаєте біль, і не лише власний, а й біль всіх, хто, на вашу дум-
ку, теж страждає. Вдихаєте біль, неначе дим, а видихаєте вже
благословення. Молитву. Хороші помисли про всіх, кому ви
бажаєте зцілення.
Суть практики тонґлен у тому, щоб обернути егоїстичну
одержимість на емпатичний зв’язок. Використати страждан-
ня як сигнал прийняти біль і перетворити його на співчуття.
Пробудити чуття навколишнього світу. Нагадати собі, що
ніхто не самотній, у радості чи в горі, і що завдяки зв’язку
з іншими людьми наші проблеми не відрізають нас від світу.
Коли в мене виникало відчуття, буцім я некрасива — з о-
крема коли дивилася в дзеркало й ненавиділа своє масне во-
лосся і вкрите вуграми лице, — я більше не відверталася від
свого відображення. Я думала про всіх знайомих жінок, які
почувалися так само. Усіх жінок, які дивляться на свої роз-
тяжки, рубці та шрами, і вдихала їхній біль. Вдихала так гли-
боко, як лише могла, і затримувала дихання якомога довше —
немов що глибше і довше я затамовувала подих, то більшої
кількості жінок могла сягнути. І лише коли терпіти ставало
несила, я видихала з полегшенням. Я видихала надію, що ці
жінки віднайдуть у собі спокій і красу. Я видихала прими-
рення, співчуття і впевненість. Я видихала все, чого бажала
собі, і віддавала це їм.
Я дедалі активніше практикувала тонґлен і помітила гли-
бокі зміни в собі. Я стала менш дратівлива. Я не почувала-
ся такою самотньою в своїх гризотах. Нарешті, як і обіця-
ли буддисти, помітила, що роблю цю вправу не лише тоді,
коли мені самій болить, а й коли бачу чужий біль. Коли по-
серед велелюдного ресторану в Брукліні заходилося пла-
80
Краса
чем немовля, я вже не осуджувала матір, яка приперла груд-

не дитя в модний заклад. Натомість вдихала в себе її стрес
і видихала побажання миру.
У певному сенсі це була практика матеріалізації. Надси-
лаючи у всесвіт благословення для інших, я збільшувала кон-
центрацію хорошої енергії довкола себе. Я перетворювала
негативне на позитивне. Перетворювала почуття потвор-
ності, неповноцінності, сорому на почуття прекрасного.
Годі дивитися в дзеркала

Буває, людина має фантастичний вигляд наживо,
а на світлинах виходить невдало.
ЛОРЕН ГАТТОН
Хочу вдатися до експерименту. Я вже все спланувала. Зали-

шилося придбати безлюдний острівець, на якому не буде
жодного дзеркала. Знаю, «власний острів» звучить трохи
ексцентрично, але іншої ради просто немає, я вже давно
все зважила. Вам коли-небудь вдавалося відвідати громад-
ську вбиральню й не подивитися в дзеркало? Пройти повз
лискучий автомобіль, не позираючи на своє відображення
в склі? Проїхатися в ліфті, не дивлячись на дзеркальні стін-
ки і/або стелю? Місія неможлива.
Мій план: прожити рік без будь-яких дзеркальних об’єктів.
Без згаслого екрана телефону, без скляних бізнес-центрів,
без посріблених кранів, без кришталевих джерелець тощо.
Без жодної речі, в яку я можу на себе подивитися. Зокрема й
без людей. Я не хочу прийти в бар і казитися від виявів уваги
чи, навпаки, ознак байдужості того хлопця за сусіднім сто-
ликом, залежно від того, приваблива я сьогодні чи ні. Не
хочу подумки оцінювати, що можуть означати погляди пе-
рехожих; не хочу під час розмови з людиною перейматися
думкою: «Цікаво, чому він / вона так витріщається? У мене
81
півні на голові чи козуля на носі?». Не хочу бачити своє ві-

дображення в чужих очах. Узагалі не хочу бачити себе. І край.
Тоді я була впевнена, що досягну вивищення над зем-
ними клопотами, такого собі стану трансцендентності, де
мої думки, більше не обтяжені ношею зовнішності й краси,
зможуть собі вільно ширяти. Де я позбудуся самосвідомості
й пізнаю присутність. Де я буду сама собою. Не та я, в якої
перепалене волосся. Не та я, в якої проблемна шкіра. Не та
я, в якої брови нещипані.
За рік, після повної ізоляції, я повернуся до нормально-
го життя й вперше за 365 днів подивлюся на себе в дзеркало.
І вперше в житті побачу, що я прекрасна. Я побачу себе так,
як мати дивиться на своє дитя — н а унікальний, неповтор-
ний дар. Я побачу всі прекрасні риси, що їх досі не помічала,
бо всю увагу зосереджувала на так званих недоліках. Я по-
бачу, що означає «бути прекрасною».
Звісно, реалізація плану з особистим островом потребує
величезних коштів і зусиль, тож я тим часом розробила план
«Б»: як уникати іншого типу дзеркал — соцмереж.
Якщо вже хочеш позбутися власного его, можливо, до-
ведеться видалитися з інстаграму. Знаю-знаю, це звучить
так само, як «правильно харчуйся» або «займайся спортом».
Чути — ч ули, знати — знаємо, що робимо — забиваємо.
Але не можна далі так жити, сподіваючись на зміни аж
такі радикальні, що просто не існує мислимого способу їх
втілити. І якщо ви не збираєтеся ходити в спортзал (я цього
не роблю), не медитуєте (тут і коментувати в дужках немає
чого, про мої стосунки з медитацією ви вже начиталися), не
їсте щодня лососину (це б’є по гаманцю), вам потрібне інше
рішення. І мені здалося, що найпростіший вихід — просто
якнайменше публікувати всілякого в соцмережах.
Власне, у мене завжди було невиразне відчуття, що сел-
фі, яке я опублікувала, як каже Сьюзен Зонтаґ, відбирає ча-
сточку душі. Але кураж від вдалої зачіски й ідеального освіт-
лення завжди діє як наркотик. А незабаром після наркотиків
починається ломка. Щойно я завантажувала фото, як мене на-
кривала хвиля тривожності: скільки людей поставлять впо-
82
Краса
добайки, чи поставлять їх «правильні» люди, чи достатньо

невимушений у мене вигляд на фото, чи я все-таки переста-
ралася з природністю. А якщо я зараз видалю публікацію — ц е
буде надто дивно? Світлина, яку я опублікувала, бо думала, що
я на ній така класна, — т
епер ця сама світлина викликає про-
тилежний ефект. І, як з’ясувалося, не лише в мене такі джмелі.
Дженніфер С. Міллз, Сара Мусто, Ліндсі Вільямс і Маріка
Тіґеманн 2018 року провели дослідження, що мало на меті
визначити, як фотографування й публікація селфі вплива-
ють на жіночий настрій і уявлення про власне тіло. Дослід-
ниці обрали 110 студенток Йоркського університету в То-
ронто (Канада) й розподілили учасниць на три окремі групи.
Група 1. Сфотографуватися й опублікувати

фото без графічного редагування
Учасниць попросили сфотографувати своє обличчя фрон-
тальною камерою лабораторного айпада, а потім заванта-
жити світлину на свою сторінку в соцмережі (на вибір: фейс
бук або інстаграм).
Група 2. Сфотографуватися й опублікувати

відретушоване селфі на власний вибір
Учасниць попросили зробити один чи декілька знімків на
фронталку лабораторного айпада, а потім скористатися фо-
торедактором і на власний розсуд відретушувати селфі, від-
так опублікувати в себе на сторінці.
Група 3. Не публікувати ніяких селфі

Учасниці отримують лабораторний айпад, проте їх просять
прочитати коротку статтю із сайту новин, що має нейтраль-
ну тематику, не пов’язану із зовнішністю (наприклад, попу-
лярні туристичні маршрути для студентів), і потім відпові-
сти на кілька запитань щодо прочитаного.
83
До і після експерименту було оцінено настрій учасниць.

Як і сподівалися, жінки з перших двох груп, які опублікува-
ли селфі, повідомили про посилення тривожності, знижен-
ня впевненості, почуття своєї фізичної непривабливості —
на відміну від жінок, яким не довелося нічого публікувати.
Якщо говорити мовою фактів, наприкінці випробування
середній рівень тривожності зріс на 10 % у жінок, які поши-
рили невідретушоване селфі, і на 5,5 % у жінок, які опублі-
кували відредаговану світлину. А в третій групі, яка чита-
ла статтю й відповідала на запитання, рівень тривожності
знизився на 5 %.
Крім того, рівень упевненості в собі впав на 15 % у першій
групі й на 7 % у другій групі. Дослідниці переконані: так від-
бувається, бо зазвичай жінки, бачачи свою фотографію, по-
чувають незадоволення через власну зовнішність.
Ну а як інакше?! Цілими днями в соцмережах ми бачимо
стільки лайна, чи то пак «краси», що нам не лишається іншого
вибору, крім розчарування в собі. Фотомодель, якась гаряча
штучка з університетської пори (щоразу питаєш себе: коли
і навіщо я на неї підписалася?), знову фотомодель, тістеч-
ка, супермодель, малюк, малюк, модель, твоя однокласниця-
красуня під фільтром Crema.
Соцмережі — це мініатюрна версія життя. Це концентро-
ване поєднання всіх наших ілюзій, сподівань, мрій, тривог
і страхів. Але якщо ти постійно бачиш лише топмоделей, фо-
торепортажі із заручин та бездоганно відретушовані світли-
ни друзів, які десь тусуються без тебе, — твій світ звузиться
до таких самих дріб’язкових масштабів.
У якийсь момент моя стрічка в інстаграмі стала джере-
лом тривожності. Коли я натискала на іконку інстаграму
чи фейсбуку, у мене починало калатати серце. Чому? Бо
весь контент, який я там споживала, змушував мене нена-
видіти себе. Але я не була готова навідріз відмовитися від
цих ресурсів. Адже там я спілкувалася з людьми. Підтри-
мувала соціальні зв’язки. Мені стало несила гортати стріч-
ку оновлень, і водночас забракло сил назавжди покинути
онлайн-світ.
84
Краса
І тоді я зареєструвала акаунт в інстаграмі, який би при-

носив мені задоволення. Це була моя особиста тихенька ре-
волюція, саботаж стрічки новин. Я мала намір публікувати
зображення настільки змістовні, що жінки завмирали б над
ними. А завоювавши хвилинку уваги, я б давала їм якийсь
урок чи показувала істину — т аку потужну, прекрасну й чес-
ну, що вони вмить забували би про тривожність. Я б виво-
дила їх із заціпеніння й повертала в реальний світ, а радше
у світ, що має сенс.
Я публікувала все, і завдяки цьому почувалася краще,
все, що змушувало мене по-новому на щось подивитися
й забути про свої гризоти, полюбити себе і зрозуміти себе.
Там були історії про жінок, завдяки яким я почала пишати-
ся, що народилася жінкою. Нагадування, настанови, по-
ради, мудрі цитати. Я подумала: а що, якби ми всі постій-
но бачили подібний контент — присвячений не жіночій
зовнішності, а жіночим історіям успіху, дивакуватості,
ерудиції, досвіду, чесності, порядності, — може, ми б за-
були про одержимість красою й зосередилися на пошуку
таких рис у собі.
Започатковуючи блог Words of Women, я ще не знала, що
нашому мозку властиве негативне упередження. Що ми ви-
будовуємо, зміцнюємо й укорінюємо нейронні зв’язки з ша-
блоном «соромитися себе», «ненавидіти себе». Я не знала,
що наш мозок краще запам’ятовує й надає пріоритет пога-
ним спогадам. І якщо не працювати над собою, ці негативні
думки зрештою керуватимуть усім життям. Коли я про все
це дізналася, то зрозуміла, що Words of Women має ще ва-
гоміше призначення.
Суть не лише в тому, щоб дати жінкам можливість відчути
щось приємне, поки вони гортають інсту. Суть у тому, щоб
допомогти їм змінити ставлення до всього, що вони там ба-
чать. Ішлося про запровадження нового способу мислення,
інакшого існування. А маючи достатньо часу, ілюстрацій,
розсилок, статей, вдосталь інформації, ми могли б перена-
лаштувати наш мозок у такий спосіб, аби бачити в сприят-
ливішому світлі не лише себе, а й усе своє життя.
85
Ти не така ж гарна, як вона.

Ти така ж гарна, як ти
Є така приповідка про двох жінок у протилежних кутках
кімнати. Дивлячись на іншу жінку навпроти, ти думаєш:
«Яка ж вона вишукана, яка довершена». А з її погляду, це
ти — ота бездоганна жінка навпроти.
ДІАНА ФОН ФЮРСТЕНБЕРҐ
Чому ми пам’ятаємо лише все погане? Чому, отримуючи дю-

жину компліментів і одне критичне зауваження, ми запам’я-
товуємо лише негативний коментар? Чому я не можу при-
гадати жодного прикладу, коли хтось назвав мене красунею,
зате дослівно пам’ятаю жовчний псевдокомплімент Ребек-
ки з бухгалтерії щодо моїх нових туфель?
А все тому, що мозок людини працює на основі прадав-
ніх, закладених за часів рептилоїдів шаблонів, запрограмо-
ваних на запам’ятовування загрози й негативного досвіду.
За словами професорки психології Елізабет Кенсінґер, коли
в нас виникає емоційна реакція на якусь негативну подію —
розлучення, пограбування, смерть, — м и чітко запам’ято-
вуємо всі найменші подробиці, тому що «в мозку активу-
ється емоційна мікросхема, яка посилює процеси обробки
в типовій мережі пам’яті таким чином, що вона працює на-
віть ефективніше й продуктивніше». Ми зберігаємо в над-
рах пам’яті всі негативні моменти, аби винести з них якийсь
урок, щоб надалі розпізнавати небезпеку й уникати загроз-
ливих ситуацій.
Ось чому ви ніколи не забудете першого хлопця чи дів-
чину, які вас переслідували. Коли щось подібне відбуваєть-
ся вперше, ви закарбовуєте це в пам’яті. А що ви цього ні-
коли не забудете, то, знайомлячись наступного разу, будете
пильні. Ви вже знатимете, яких сигналів слід остерігатись.
Такі моменти й погані спогади формують і зміцнюють
природжене негативне упередження. Мозок людини склада-
86
Краса
ється зі стежок, схожих на струмочки: що частіше цими стру-

мочками користуватися, то ширшим і потужнішим стає по-
тік. Щоразу при обробці якогось досвіду процес проходить
або по негативному, або по позитивному руслу, наприкін-
ці виливаючись у нашу особисту інтерпретацію.
У дев’ятьох випадках із десяти нашу дійсність, яка склада-
ється з коментарів, думок, спостережень, затягує у вир нега-
тивного потоку, бо він сильніший. Коли доводиться обира-
ти, як сприймати ту чи ту репліку, реакцію, зустріч — у нас
насправді немає вибору. Негативний потік потужний, не-
впинний, нестримний.
Окрім того, що ми щодня пропливаємо цим потоком, ро-
блячи його ще глибшим і ширшим, також існує еволюційний
чинник і первісні людські установки. У нашому мозку й досі
є частини, що функціонують точнісінько так само, як і в тва-
рин. У нас досі є реакція «бий або тікай» — ш
аблон, успадко-
ваний від далеких пращурів.
І ця частина мозку намагається захистити нас, постій-
но акумулюючи негативні спогади. Ось чому ми пам’ятає-
мо один прикрий коментар, а не сотню приємних відгуків.
Ось чому ми іноді не можемо заснути, подумки перебирає-
мо в голові всі погані спогади й ситуації з минулого, зовсім
не пригадуючи щасливих моментів.
Але еволюція також дала нам нові частини мозку, щоб ми
могли користуватися розумовими здібностями як інстру-
ментом для протистояння рептилячому світогляду. Один із
таких інструментів — у свідомлення власних психічних про-
цесів: слід пильнувати і зауважувати, коли спрямовуєш дум-
ки, відгуки, спогади в негативне русло, й активно протидія-
ти цьому напрямку мислення. Слід спрямувати думки в інше,
позитивне русло. День у день працювати над поглиблен-
ням і розширенням берегів вузенького русла позитивного
потоку, щоб він став не менш потужний, аніж негативний.
Корисним для зміцнення позитивного потоку стане його
підкріплення позитивними твердженнями. Свого часу лише
одне речення змінило мій спосіб мислення: «Ти не така ж
гарна, як вона, — ти така ж гарна, як ти». Не пам’ятаю, де й
87
коли я вперше це прочитала, але ці слова, як і багато інших

цитат, вразили мене й засіли в голові. Засіли настільки, що
я записала їх на стікері. А стікер приклеїла до задньої кришки
смартфона. І цей стікер рятував мене, коли я заходила в ме-
тро й бачила дуже красиву дівчину. Я привчила себе дивити-
ся на стікер, щойно мене починало накривати, щойно мене
на автоматі заносило в роздуми про те, що є в неї й чого не-
має в мене. Ти не така ж гарна, як вона. Ти така ж гарна, як ти.
Дивлячись на стікер, я почувалася краще. Я думала про
всіх, хто мене любить. Про все хороше, що казали про мене.
Думала про свої унікальні риси. Таланти. Неповторну красу.
Я так багато разів прочитала, обдумала і повторила напис,
що коли купила новий телефон і загубила той стікер, у мене
більше не було потреби клеїти новий. Я винесла урок. Тепер
усе діяло автоматично. Ця думка виникала в голові щора-
зу, коли мені на очі траплялися красиві жінки: на білбордах,
по телеку, на вулиці. Ці слова не лише лікували, а й від
учили мене від осуду. Я навчилася цінувати красу інших жі-
нок і власну красу без протиставлення і взаємовиключення.
88
Перший феміністичний жест — це сказати: «Окей,

вони дивляться на мене. Але ж і я дивлюся на них». Акт
вирішити подивитися — це прийняти рішення, що світ
визначається не тим, як інші бачать мене, а тим, як
я бачу їх.
АНЬЄС ВАРДА
Наскільки простим стає життя, якщо забути про

дзеркала.
ДАФНА ДЮ МОР’Є, FRENCHMAN’S CREEK
Не обов’язково народитися красивою, аби бути достобіса

привабливою.
ДІАНА ВРІЛАНД
робота
Симптоматика: тривожність, неспокій,

бажання переїхати на Багамські острови
і продавати саморобні браслети.
Я прокинулася втомлена і засмучена. День ще не почався,

а я вже фізично виснажена й знову хочу спати.
АНАЇС НІН
Виявилося, що я втомилася бути людиною.

СЬЮЗЕН ЗОНТАҐ, I, ETCETERA
Цілий день усередині мене вирує ураган.

Це був теплий липневий ранок четверга. Здавалося, вибра-
тися з ліжка просто неможливо. Ноги заплуталися в прости-
радлі, обличчя під ковдрою — щ об сховатися від яскравого
денного світла, яке лилося з вікна. Це Джей щойно розсу-
нув штори — п ісля того, як заварив каву, приготував смузі
й, напевно, відповів на кілька імейлів. Іноді мені здавало-
ся, що він робот — так легко й невимушено прокидається.
З якою бадьорістю забігає в душ, потім одразу заскакує в шта-
ни. Завжди на підйомі, завжди готовий до справ. У мене ж
усе навпаки: ще нічого не починала робити, а вже втоми-
лася. Мені важко було знайти сили й енергію, щоб підняти-
ся з ліжка, а того ранку це потребувало надлюдських зусиль.
О сьомій тридцять я змушувала себе вилізти з-під ковдри.
Вставала, потягувалася, йшла у ванну, виконувала щоденні
дії. В автоматичному режимі чистила зуби, вмивалася, нано-
сила дезодорант під пахви. От тільки сьогодні я намагалася
уникати Джея, бо не мала сил поводитися нормально і мати
щасливий вигляд. На той момент наші стосунки трималися
на тонкій кризі, і я добре знала: якщо він відчує, що зі мною
щось не так, це неминуче призведе до великого скандалу.
Це й мало призвести до великого скандалу, бо я не повин-
на бути в кепському настрої, принаймні тепер. Бо ще не ми-
нуло й двох місяців, як я звільнилася з маркетингової компа-
нії, що, як мені видавалося, була причиною моїх страждань,
і влаштувалася на пів ставки помічницею в татовій фірмі.
Це я заявила Джеєві, що якби мала більше часу на роботу
93
над книжкою, то не була б весь час така роздратована. А ще

я сказала, що якби в мене не йшла година на дорогу, то піс-
ля приїзду додому я не була б така виснажена. Аргументу-
вала, що це питання мого психічного здоров’я. На що Джей
зауважив, що психічно здорова людина зроду-віку не влази-
тиме в сімейний бізнес. Та зрештою він погодився оплачува-
ти мою частку орендної плати, щоб тільки я була щасливіша.
Але того липневого ранку я зовсім не почувалася щасливою.
Щойно зачинилися вхідні двері, я глибоко вдихнула і взя-
лася до праці: помила блендер, розвантажила і заново заван-
тажила посудомийку, застелила ліжко, підрівняла подушки
на дивані. Передбачалося, що я вестиму побут, тож попри
те, що нібито мала працювати менше, вийшло так, що я до-
датково взяла на себе обов’язки кухарки і прибиральниці.
Завершивши ранкові хатні клопоти, я підготувалася до
роботи, себто поставила на кухонний стіл-острів свій ноут-
бук. Відкривши його, я відчула, що нутрощі затягнулись
у вузол — добре знайоме відчуття, та сама добіла розпече-
на лють, яка виникала, коли я сідала до роботи в компанії,
з якої нещодавно звільнилась. Та сама огида й презирство до
всього. От тільки тепер об’єктом ненависті була наша квар-
тира. І будівельний майданчик за вікном. І сморід зі сміттє-
вого кошика біля столу.
Я почала розмірковувати, як же ненавиджу працювати
вдома. Що не бачити жодної живої душі протягом восьми
годин — це якось неприродно. Що мені навіть ніхто не по-
співчуває. Раніше в мене принаймні були колеги, на яких
можна було понарікати. Тепер же моїм босом був мій рідний
батько. Востаннє, коли спробувала на щось йому поскаржи-
тися, мені незабаром подзвонила мама і сказала, що я мушу
«поводитися інтелігентніше», якщо мені справді потрібне
це робоче місце. Отже, я не могла поспілкуватися ані з ко-
легами — бо їх у мене не було, ані з матір’ю — бо відтоді ми
з нею перестали говорити.
Я безперервно пропрацювала до першої, зробивши лише
коротку паузу на приготування сандвіча й обхід кварти-
ри в пошуках пульта від кондиціонера. Близько другої дня
94
я закінчувала працювати на тата й бралася за іншу робо-
ту — н аписання книжки. Я переїхала з кухонного столу за
стіл у спальні. Минуло три години, я написала менше двох
сторінок. На сьогодні досить. Уже майже п’ята, мені треба
встигнути сходити в продуктовий магазин і якось покращи-
ти собі настрій до Джеєвого приїзду. Але настрій не просто
не покращувався — в ін погіршився ще дужче.
Магазин «Хол Фудз» був ущерть набитий людьми. Я зби-
ралася приготувати курку, аж тут з’ясувалося, що чотирьох
інгредієнтів із рецепту в супермаркеті немає. Готувати щось
інше? Чи спробувати обійтися без тих складників? А що як пі-
дібрати щось на заміну? Туалетного паперу купити чи вдома
ще є запас? У голові нуртували безкінечні запитання, утво-
рюючи водоверть гніву. Як же я ненавиджу «Хол Фудз». Як
же я ненавиджу себе за те, що постійно щось забуваю купи-
ти. Ненавиджу це нестерпне тяжке життя, хоча й знаю, що це
неправда. Ненавиджу, коли в мене такий паскудний настрій.
Зрештою я купила зайвий блок туалетного паперу й забу-
ла взяти курку. Я зрозуміла це вдома, зазираючи й буквально
засунувши голову в холодильник. З очей бризнули сльози. Га-
рячі, густі сльози, які переросли в ридання й здригання. Го-
лосіння. Давній добрий спосіб — п роревітися. Ось воно, по-
думала я, зараз виплачуся й мене попустить. От тільки коли
я виплакалася, витерла очі туалетним папером і роздивля-
лася себе в дзеркалі (як це завжди буває після добрячого ре-
вища), я не почувала полегшення. Вузол, який затягнувся
ще вранці, нікуди не зник. А вечеря досі не готова. Я поду-
мала написати Джею, щоб він купив курку дорогою додому.
Але ми так зовсім не домовлялися. Ба більше, поки він при-
їде, буде майже сьома. Отже, я накинула пальто, ще раз здо-
лала відстань у п’ять кварталів до «Хол Фудз» і з червоними
запухлими очима купила ту кляту курку.
Коли я вийшла з магазину, пішов дощ. Теплий літній дощ
із ароматом розпеченого асфальту. Брела додому й мені зда-
валося, що з кожним кроком я наближаюся до безодні. Гля-
нула на телефон і побачила сповіщення про кілька нових ро-
бочих імейлів. Знала, що на сьогодні моя праця закінчилася,
95
але в грудях стиснулось від обурення. Як вони посміли писа-

ти мені в такий час? Як вони посміли вимагати щось після завер-
шення мого робочого дня? Я знала, що не зобов’язана відпові-
дати на листи до завтра, але думка про те, що вони чекають
на мої відповіді, доводила мене до відчаю. Поганий настрій,
який вранці розпочався з маленького щільного клубка, тепер
розрісся до чорної діри, і я стояла на її краю. Один підозрі-
ливий погляд Джея — і я впаду. Ще один імейл по роботі —
і в мене почнеться істерика. Останньою краплею міг стати
навіть гуркіт вантажівки. Подумки я перебирала всі можли-
ві варіанти, як позбутися цього жахливого настрою. Відчай-
душні зусилля. Напийся. Накурися. Закричи. Заплач. Біжи
в нікуди. Подивись телевізор. Будь-що, що завгодно, тіль-
ки б заспокоїтися, нейтралізувати себе. Але жоден із варіан-
тів не видавався доречним. Я хотіла всього і нічого.
— Щось не так? — с питав Джей через п’ять хвилин після
того, як переступив поріг.
Напевно, відчув щось неладне в тому, як я вичавила
з себе «привіт», коли він зайшов. Удавати радість і невиму-
шеність — ц е те саме, що намагатися підняти 50‑кілограмову
гирю. А може, помітив, як нервово я розмішувала маринад.
А може, прочитав усе по очах, по моєму навіженому погляду.
— Нічого, — відповіла я. — Просто важкий робочий день.

Це все справді через роботу? Хіба це був важкий день? Авжеж,
це не був день мрії, проведений біля басейну на Амальфі-
танському * узбережжі, але ж нічого жахливого насправді не
сталося. Просто кілька надокучливих імейлів. Просто кіль-
ка походів у продуктовий. Просто клопоти з приготуванням
курки. Річ не лише в тому, що насправді все було гаразд — б
а
більше, я ж позбулася всього, що буцімто псувало мені жит-
*
Південне узбережжя півострова Сорренто, Італія.
96
Робота
тя на минулій роботі. Важка дорога. Довгий робочий день.

Необхідність сидіти в офісі рівно до п’ятої тридцять, навіть
якщо я закінчила всі справи о четвертій. Усе це залишилося
в минулому. Чому ж сьогодні в мене був такий самий похму-
рий настрій, як і тоді, коли доводилося робити все згадане?
Я спробувала описати цей стан. «Виснажена. Роздрато-
вана. Напружена». Облиш, сказала я сама собі. У мене не зо-
сталося сил, щоб писати. Я жбурнула блокнот і ручку назад
у шухляду й допила пляшку вина, щоб якнайшвидше виру-
битися. Це був жахливий день, і я досі не знала, в чому річ.
Знадобилося чимало часу, щоб зрозуміти, про що свід-
чить цей настрій. Така історія повторювалася щонайменше
ще зо п’ять разів, аж поки кілька тижнів по тому я випадко-
во прочитала статтю, яка по факту не стосувалася роботи,
але докладно описувала все, що я почувала з цього приводу.
У статті йшлося про силу волі, самоконтроль і психологіч-
ну теорію з назвою «виснаження его».
Теорія стверджує, що сила волі — це ресурс обмежений,
вичерпний. Так само як запаси енергії — щ о більше завзяття
ми використовуємо, то менше його залишається. Ось чому
людині важче змусити себе піти в тренажерку після робо-
ти. Ось чому на початку робочого тижня ти бадьора й врів-
новажена, а під кінець — дратівлива й агресивна. Ось чому
наприкінці періоду гостювання батьків у тебе дедалі мен-
ше терпіння, навіть якщо вони читають моралі й бідкають-
ся не більше, ніж зазвичай.
Уперше теорію виснаження его висунули соціальні пси-
хологи Рой Баумейстер і Марк Муравен. Вони провели кілька
досліджень, щоб виміряти самоконтроль у людей після ви-
конання певних завдань, які потребували сили волі. В од-
ному з дослідів учасники кілька хвилин перераховували все,
що спадало на думку. Але одній групі дозволили думати про
все, крім білого ведмедя. Після цієї вправи піддослідні му-
сили розгадати низку анаграм *. Насправді ці анаграми не
*
Головоломка: необхідно переставити літери в слові таким чином, щоб
утворилися нові слова (наприклад, ікра — ріка).
97
мали розв’язку, але метою Баумейстера було визначити, як

довго учасники намагатимуться знайти рішення, перш ніж
здатися. Група людей, яким довелося пригнічувати думки
про білого ведмедя, здалася значно швидше, ніж група, яку
не змушували обмежувати політ думок.
Дослідники провели аналогічний експеримент із вимі-
рювання завзяття після спротиву. Учасники, яких посадили
в кімнату й наказали не їсти печива з тарілки на столі, ви-
тратили лише вісім хвилин на спроби розгадати анаграму;
натомість учасники, перед якими тарілки печива не ставили,
змогли шукати відповідь аж двадцять одну хвилину. У цьо-
му є очевидна закономірність: що інтенсивніше ми приду-
шуємо те, чого хочеться, і робимо те, чого не хочеться, то
менше самоконтролю в нас залишається.
Уяви, що твоя завзятість і самовладання — це бак бен-
зину. Коли бак повний, у тебе оптимальна продуктив-
ність, ти добра, терпляча, цілеспрямована людина, якою
й хочеш бути. Повний бак дозволяє відвідувати спортзал,
ти ж бо собі дала обіцянку. Він (повний бак) допомагає не
визвірятися на колег — хай би як тебе розізлили, ти усві-
домлюєш, що дружний і лояльний колектив — найбіль-
ша цінність. Він утримує від стихійних набігів на «Мак-
дональдз» — бо ти добре знаєш, що здорове харчування
воздасться сторицею.
До середини тижня 2/3 бензину витрачено, ти вже почи-
наєш почувати певну напругу. Мотивація ходити в спортзал
вичерпалася. Клієнти і колеги дратують тебе чимраз більше.
Стає дедалі важче не заволати, їдучи на роботу в перепов-
неному метро. Зрештою бак порожніє — с ил немає, бобік
здох. Цілком логічно, що, доволікши себе додому і подивив-
шись на недоїдки в холодильнику, ти нізащо не стримаєш-
ся, щоб не налити собі чарку міцної й не замовити піцу. По-
тім тобі стає нудно в квартирі, адже ці вечірні години були
заплановані для спортзалу, чи ведення щоденника, чи ін-
ших здорових і корисних звичок, які ти пообіцяла вироби-
ти. Тому йдеш у найближчий бар і пиячиш, тільки б забути
про все, що ти мала робити.
98
Робота
У цьому барі ти зустрічаєш Джима, який подарує тобі ча-

рівну усмішку й, як ти дізнаєшся пізніше, хламідіоз. Але річ
не в цьому. Річ у тому, що виснаження его — це суть ірра-
ціональної поведінки більшості жінок — байдуже, працю-
ємо ми з дев’ятої до п’ятої чи ні.
Причиною цього кепського настрою була не робота, його
причиною було виснаження. Наслідок безперервної діяль-
ності й примусового пригнічення. Не мало значення, де
я працюю — бо річ не в самій роботі, а в тому, скільки зу-
силь потребує щоденне буття. Обсяги моєї наснаги не змі-
нилися — з мінилися лише виконувані завдання. Замість того
щоб добиратися на роботу, я прибирала в квартирі. Замість
сидіти за робочим столом — я стовбичила в черзі до каси
в «Хол Фудз». Коли я була виснажена, я інакше сприймала
і ставилася до навколишнього світу, неначе була в іншому
емоційному стані. Коли я була виснажена, життя видавало-
ся значно тяжчим.
Усьому причина — виснаження его
Людина поводиться примхливо, коли вона стомлена

А ви коли-небудь замислювалися, чому ми такі вередливі,
коли втомлені? Насправді це не втома призводить до не-
вдоволення. Втома означає, що ви не виспалися, а це, своєю
чергою, означає, що ви не поповнили запасів завзятості —
і тепер змушені проживати день, маючи менше завзяття,
тому кожне завдання видається важчим, кожен сигнал —
пронизливішим, а кожне судження — неоднозначним. Мо-
зок затьмарений, затуманений — бо він працює в стані вис-
наження.
Людина не може приборкати шкідливих звичок

У кожної шкідливої звички є свій тригер. Вам коли-небудь
ставало цікаво, чому, навіть якщо ви кинули курити, на вда-
лій вечірці не можете не затягнутися цигаркою? Річ у тім,
99
що алкоголь, мегаполіс, бари, інші сигнали — все це прово-

кує звичну реакцію: бажання закурити. Коли сили волі вдо-
сталь, ми можемо активно протистояти тригерам. Ми здатні
розтлумачувати приховану суть сигналів і позбутися пога-
ної звички. Та коли людина виснажена, в неї недостатньо
сили волі боротися з автоматичними звичками, що прово-
кують певні сигнали.
Людина приймає дебільні рішення

Коли людина виснажена, вона менше часу приділяє тому,
щоб оцінити ситуацію. Найбільших помилок ми припуска-
ємося переважно саме тоді, коли «вигоріли» і не змогли на-
лежно вивчити стан речей. Джонатан Левав зі Стенфорд-
ської вищої школи бізнесу і Шай Данзіґер із Університету
Бен-Ґуріона продемонстрували це в одному дослідженні за
участі інспекторів з умовно-дострокового звільнення. На
початку дня, коли інспектори мали більший запас енергії,
вони більше часу й зусиль приділяли розглядові чергової
справи. Наприкінці робочого дня службовці витрачали мен-
ше часу на ознайомлення з матеріалами й перегляд справи.
Дослідники Левав і Данзіґер проаналізували рішення в по-
над 1100 справ, розглянутих за рік, і виявили, що ув’язнені,
чиї справи переглядалися в першій половині дня, отри
мували умовно-дострокове звільнення в 70 % випад
ків, натомість ті, чиї слухання припадали на другу по
ловину дня, отримували УДЗ менше ніж в 10 % випадків.
Виснаження означало дефіцит чогось. Що більше я це по-

мічала, то дедалі чіткіше розуміла, наскільки неправиль-
но ставилася до нього. Замість того щоб шукати способи
поповнення запасів енергії — я вичавлювала з себе все до
останньої краплі. Замість того щоб брати на себе менше —
я брала більше. Замість того щоб робити перерви — я вико-
ристовувала кожну вільну хвилинку для виконання якихось
доручень. Я лікувала біль болем. Так само, як тіло казало
мені, що воно втомилося, в спортзалі, так і цей настрій сиг-
100
Робота
налізував про низький запас енергії, завзяття, сили волі. То

було попередження, що я наближаюсь до нуля й мені необ-
хідне відновлення. Якщо цей настрій обумовлений висна-
женням, то щоб змінити його на краще, потрібно було зна-
ти, як заправити бак.
«Вибачте, але я не можу»

Я відновлююся лише на самоті.
МЕРИЛІН МОНРО
Приказка «ранок покаже, що вечір не скаже» виникла недар-

ма, адже сон — один із науково перевірених методів віднов-
лення запасів сили волі, завзяття. Але я не могла дозволи-
ти собі розкоші лягати спати щоразу, коли мені треба було
відновитися. Довелося шукати способів, як уникнути висна-
ження за денної пори. Я швидко збагнула, що один із них —
якомога частіше казати «ні».
Раніше я була царицею приймання запрошень. При-
ставала на всі запрошення. Не лише офіційні. Запрошен-
ня на дівич-вечірки, вечері, скляночку-другу після роботи.
Запрошення на бранчі з людьми, яких я терпіти не могла.
Запрошення зустрітися з кузенами під час їхнього несподі-
ваного приїзду в Нью-Йорк, щоб показати їм місто. Навіть
якщо насправді мені хотілося відмовитись, я завжди каза-
ла «так». Коли я казала «ні», мені робилося погано. Я бояла-
ся підвести інших, і цей страх пересилював моє власне ба-
жання просто лягти і полежати.
Я не розуміла, що сказати «ні» й потім відчувати прови-
ну набагато краще, аніж сказати «так» і потім поводитись
як психопатка. Сказати «ні» після важкого робочого тиж-
ня і присвятити суботній день собі або ж зірватися на крик
у чоловічому відділі Bloomingdale’s — ось що було на шаль-
ках терезів. (Як по правді, це сталося буквально через кіль-
101
ка днів після того, як усвідомила, що в мене виснаження

его, — і тоді я наївно вважала, що виснаження буває лише
в робочі дні. До мене ще не дійшло, що сили вичерпують-
ся й на вихідних.)
Розказую. Суботній ранок, позавчора у мене був той
сумнозвісний катастрофічний четвер. І хоча цей робочий
тиждень видався непростим, я погодилася поїхати з Джеєм
йому по костюм. Не просто костюм, а весільний костюм.
Обов’язково з Bloomingdale’s, бо там працював наш друг
і він міг вибити нам хорошу знижку. Але було одне «але» —
Bloomingdale’s розташований посеред Мангеттену, тобто
від нас, із Брукліну, туди добиратися годину на метро, ще й
з пересадкою на Юніон-сквер.
Весілля було заплановане на вересень, тож придбати ко-
стюм слід було не пізніше кінця липня. Мало того, цей липень
був найспекотніший за всю історію спостережень; і вишень-
ка на торті — н а бруклінській лінії саме велися ремонтні ро-
боти, тож поїзди курсували з інтервалом у двадцять хвилин.
Коли за годину ми дісталися до Bloomingdale’s, я насолод-
жувалася прохолодним кондиціонованим повітрям і тимча-
совим полегшенням від того, що невеликий напад тривожно-
сті, який я відчула в метро, наразі стихав. Ми зайшли у відділ
костюмів. Почали обирати. Джей приміряв. Я дивилася, ко-
ментувала, приносила інший розмір, коли він просив. Я чу-
дова наречена, подумала я про себе. Доросла серйозна жінка.
Не знаю, чи отримують продавці в Bloomingdale’s якісь
комісійні, але старенька приязна продавчиня-консультантка
вирішила супроводжувати нас, нагадуючи, що на них вона
і розраховує. Мені було шкода її, бідолашна, вона ж цілісінь-
кий день на ногах. А їй уже років сімдесят. Я старалася бути
максимально приязною, показувала їй фотки моєї весільної
сукні, теревенила з нею, поки Джей був у примірочній. На-
справді я хотіла, щоб вона від нас відчепилася, але подума-
ла, що можу порадувати цю стареньку щедрими комісійни-
ми або ж принаймні привітним спілкуванням.
Потім ми обирали черевики. Попросили приміряти три
різні моделі. Крім трьох пар із цінового діапазону, який
102
Робота
ми обумовили, продавчиня принесла ще одну, дуже доро-

гу, на яку б ми зазвичай і не дивилися. Але вона сказала, що
саме Ferragamo — для особливих подій. Я зауважила, що
Ferragamo дорогуваті. Старенька відповіла, що якісний то-
вар вартий грошей.
— Логічніше витратити більше на костюм чи на череви-
ки? — с питала я в Джея.
— На костюм, хіба ні? — Джей уже розгубився.
— Ні, — втрутилася консультантка. — В зуття — це дзер-
кало стилю й статусу людини.
— Ваша правда, — п огодилась я.
Тепер ми мусили знайти дешевший костюм.
Коли ми таки обрали дешевший костюм, почалися пошуки
сорочки. Святкової сорочки. Джей спитав, яку модель краще
взяти — слім чи класичну. Я не знала, яка між ними різниця.
— Не сильно в плечах облягає? — запитав Джей.
— Чи не байдуже, якщо зверху буде піджак? — закотила
очі я.
Ми вже дві години тут лазимо. У мене починали боліти
ноги, тож ступінь облягання Джеєвих плечей білою сороч-
кою під піджаком цікавив мене дедалі менше.
Коли ми нарешті прийшли до каси, виявилося, що про-
давчиня взяла не ту сорочку. Їй довелося потупцяти назад,
по ту, яку ми обрали. Мої ноги вже гули від болю. Я гляну-
ла на телефон. Три години, як ми приїхали, і чотири, відко-
ли вийшли з дому. Це моя особиста межа будь-яких справ
у вихідний.
Нарешті наша консультантка принесла «правильну» со-
рочку. Мені здалося, її не було хвилин двадцять.
— У вас є картка Bloomingdale’s? — запитала вона.
— Ні, — в ідповіла я, простягаючи Джеєву кредитку й де-
монструючи, що я знаю весь блаблабла-сценарій, але відпо-
відь на все одна — ні.
— О, вам обов’язково варто її оформити. Я зараз швидень-
ко все влаштую, — зраділа продавчиня, ігноруючи мої сиг-
нали.
— Не треба, в мене достатньо кредитних карт. Дякую.
103
— О, та це ж не кредитка. Це лишень картка постійного

покупця. Для цього знадобиться лише ваш телефон, елек-
тронна адреса і…
— Ні, спасибі! Чи можете просто розрахувати нас, щоб ми
нарешті могли піти? — підвищила голос я.
Чоловік, який складав сорочки ліворуч від нас, озирнувся,
але мені було начхати. Напруга наростала, продавчиня від-
клала формуляр картки лояльності й заходилася сканувати
покупки. Лише зараз з’ясувалося, що в них немає потрібного
розміру брюк, тож їх треба дозамовити. «Мені треба записати
ваші контактні дані для доставки», — повідомила старенька.
Я спостерігала, як вона друкує одним пальцем. У назві
нашої вулиці дванадцять літер.
— Ви знущаєтеся? Скільки нам іще чекати? — закричала
я, забувши, хто я і де я.
У продавчині на чолі виступив піт. Проте мені тепер було
байдуже, скільки їй років і яка вона приязна.
— Майже готово, — спробувала втішити мене консуль-
тантка.
Я потилицею відчувала на собі Джеїв погляд, в якому чи-
талося «заспокойся». Аж тут старенька виявила, що замови-
ла черевики не того розміру.
Черевики були останні в чеку. Але ж вона вписала не той
розмір, і тепер це замовлення в повному обсязі відправлять
на нашу адресу, а тим часом я намагаюся втовкмачити їй, що
вона записала «квартира 1Е», а має бути «1В».
— Так, «1В», «ве», Віктор, — прошипіла я крізь зуби.
— Гаразд, гаразд, — бідолашна продавчиня реально вкри-
лася потом. — Дозвольте ще раз усе перевірити. Яка, ви ка-
жете, адреса?
— Ну все, з мене годі. До сраки костюм! Бляха, я більше не
можу! — заволала я й вибігла з Bloomingdale’s — прямісінь-
ко в спекотну душогубку Мідтауну.
Ми з Джеєм поїхали додому, знову година на метро, з пере
садкою. Всю дорогу мовчки. Нічого не купили. Змарнували
п’ять годин вихідного дня. Я осоромилася, знову. Якщо Анаїс
Нін має рацію й саме в моменти емоційної кризи проявля-
104
Робота
ється істинне єство людини, то моє справжнє «я» було про-

сто мерзенним. Я намагалася зробити щось для інших, і ця
затія була приречена на сцену істерики. Я зіпсувала прекрас-
ну суботу, бо не змогла контролювати себе. Тепер я розумію:
так сталося, бо я не контролювала свій рівень виснаження.
Відтоді я вирішила почати говорити «ні», якщо вважаю,
що запропоноване заняття вичерпає мої сили, або ж коли
знаю, що не можу щось зробити, бо я вже на межі виснажен-
ня. Ну, добре, не завжди категоричне «ні», а, наприклад, «ін-
шим разом». Бо мені осточортіло, що я руйную своє життя
в моменти виснаження. Я переконалася, що емоційна зрі-
лість означає розуміння власних меж. Це вміти сказати «ні»,
коли мені це потрібно. Уникати того, що точно не попов-
нить моїх запасів енергії. Розуміти, коли слід побути на са-
моті, а коли мені потрібна компанія. Якби я дослухалася до
себе, проконтролювала свою «батарейку» і залишилася вдо-
ма, я б могла уникнути того скандалу в Bloomingdale’s. Або
ж, якщо на момент виходу з дому я не розуміла, що виснаже-
на, то могла б перепросити тоді, коли відчула, що вичерпу-
юся, і сказати Джеєві, що почекаю його в кав’ярні або в юве-
лірному відділі, й тихо-любо перезарядитися.
Регулярно балуй себе

Один із секретів життєвого щастя — це постійні
маленькі радощі.
АЙРІС МЕРДОК, THE SEA, THE SEA
На жаль, у житті є ситуації, коли не можна просто сказати

«ні». Інколи в суботу доводиться виконувати якісь прохан-
ня, справи, і не завжди можна передбачити момент повно-
го виснаження, як сталося зі мною у Bloomingdale’s. Або ж
допомагати дітям із домашкою після виснажливого робочо-
го дня в офісі. Або ж закінчити той звіт на п’ятнадцять сто-
105
рінок, який тобі доручили в останню хвилину. Поїхати на

Різдво до свекрухи. У таких випадках, коли не можеш зачи-
нитися вдома і вимкнути телефон, ти мусиш виявити якнай-
більше самовладання й сили волі. Але як? Як продемонстру-
вати терпіння, якщо воно ось-ось урветься?
Психологи провели численні дослідження, присвячені
тому, як відновити самоконтроль, коли немає часу на його
відновлення через відпочинок і релакс. Найшвидший і най-
простіший спосіб перезарядити свій внутрішній акумуля-
тор — ц е дещо таке, в чому я вважала себе експерткою, та
насправді нічогісінько в цьому не тямила: вміння себе по-
балувати.
У книжці мемуарів «Їсти, молитися, кохати» Елізабет Ґіл-
берт говорить, поміж іншим, і про важливість ритуалів як
способу пригнічення негативних емоцій, обробки пережи-
того за день досвіду і вміння залишити його позаду. «Ось
для чого потрібні ритуали, — пише авторка. — Ми, люди,
проводимо священні обряди, щоб створити безпечне міс-
це спочинку для наших найзаплутаніших почуттів — ра-
дості чи болю, для того, щоб не волочити їх усюди в собі як
важку ношу».
Ритуали — це невеличкі буденні обряди в вашому роз-
порядку дня, які дарують почуття спокою й оновлення. Як-
от прогулянка під час обідньої перерви. Манікюр у салоні.
Купівля нової книжки, яку читатимеш у метро. Ванна в не-
ділю ввечері.
Що вас виснажує, а що наснажує? Що дарує щастя? Що
покращує настрій, коли здається, ніби все несеться в прір-
ву? Гадаю, ми всі забули, що таке пригальмувати й пораду-
вати, потішити, подбати про себе. Ми так звикли перебува-
ти в стані стресу і виснаження, що нам уже некомфортно
з нього виходити. Але якби протягом дня в нас було більше
приємних моментів, ми б мали наснагу впоратися з непри-
ємними й болісними.
Нещодавні дослідження показують: позитивний на-
стрій або емоції здатні протидіяти виснаженню его. Зву-
чить підозріло просто, але ж поміркуйте, наскільки важко
106
Робота
перемкнутися на хороший настрій, коли він у вас кепський.

А це вже пастка‑22 *, розставлена виснаженням его: люди-
на перебуває в стані стресу і занепокоєння, бо її сила волі й
наснага вичерпані, але єдиний спосіб відновити силу волі —
це позитивні емоції, от тільки в людини немає сили волі їх
продукувати. Саме в таких ситуаціях слід неодмінно поба-
лувати себе.
У рамках одного дослідження учасники виконували
завдання, яке вимагало самоконтролю, а потім або дивили-
ся комедійне шоу, або отримували подарунок, або нічого
не робили. Після цього фахівці оцінювали, наскільки добре
учасники виконували інше завдання, яке теж потребувало
самоконтролю. Ті, що переглянули комедійний відеоролик
або отримали подарунок, показали кращі результати, ніж
піддослідні, які нічого не робили в перерві між завданнями.
Фактично вони самостійно регулювали наступне завдання,
так само, як і «свіженькі» учасники (група, якій не довелося
виконувати першого завдання взагалі).
Приділити час для того, щоб насолодитися приємними
миттєвостями, — це не егоїстично, а конче необхідно для
відновлення сил. Якщо ти знаєш, що саме допоможе тобі
поліпшити настрій, коли ти на межі зриву, або ж якщо вмі-
єш розпоряджатися власними силами так, щоб не вигорати
за тиждень, — це ознака зрілості.
У свої тридцять чотири Сьюзен Зонтаґ була королевою
ведення списків і вважала, що речі не мають жодної цінно-
сті, якщо вона не виявляє до них інтересу. «Якщо я не під-
тримую щось (з огляду на власний інтерес або потенційний
інтерес), цього не існує». Вона була переконана: щоб речі іс-
нували, потрібно принаймні записати їхні назви. Це її пе-
реконання переросло в екстравагантні й красномовні пере-
ліки «подобається» й «не подобається».
*
Логічна пастка, парадоксальна ситуація, якої неможливо уникнути через
суперечливість і взаємовиключність правил. Наприклад: Як я можу отри-
мати доcвід роботи, якщо мені постійно відмовляють у прийомі на роботу,
бо я не маю такого?».
107
Вступне слово в щоденнику Сьюзен

Зонтаґ, 21 лютого 1977 року
Що мені подобається: вогнища, Венеція, текіла, захід сон-
ця, немовлята, німе кіно, висота, сіль крупного помелу, ци-
ліндри, великі довгошерсті собаки, моделі кораблів, кориця,
ковдри з гусячого пуху, кишенькові годинники, аромат сві-
жоскошеної трави, полотно, Бах, меблі Людовика XIII, суші,
мікроскопи, великі кімнати, підйоми, чоботи, пити воду, цу-
керки з кленового сиропу.
Що мені не подобається: спати самій у квартирі, холод-

на погода, парочки, футбольні матчі, плавати, анчоуси, вуса,
коти, парасольки, коли мене фотографують, смак лакри-
ці, мити голову, носити годинник на зап’ясті, читати лек-
ції, сигари, писати листи, приймати душ, Роберт Фрост, ні-
мецька кухня.
Ґретхен Рубін у книжці «Проєкт щастя» цілий розділ при-

свячує витребенькам і забаганкам. Вона пише: «Я щаслива,
коли витрачаю гроші на те, що ціную я, — а це вимагає дис-
ципліни і глибокого розуміння себе, щоб з’ясувати, чого ж
саме хочу я, а не мавпувати чужі бажання». І далі продов-
жує: «Якщо гроші мають підкріплювати щастя, то витрача-
ти їх слід саме на ті аспекти життя, які приносять щастя вам».
То що ж ощасливлює мене? Які невеличкі ритуали я можу
запровадити у власній буденності? У Сьюзен Зонтаґ це була
філіжаночка кави. У Ґертруди Стайн — література. У Керрі
Бредшоу — т уфлі. Я знайшла свою відраду у флакончику пар-
фумованої води Bvlgari. Це був безкоштовний тестер, який
я забрала з готелю, де ми з Джеєм колись зупинялися. Щой-
но відкривала цю крихітну пляшечку рідини, її аромат пе-
реносив мене в іншу епоху й інше місце. Місце, де мені не
доводилося працювати, де я не зазнавала стресу, де не тре-
ба було прибирати в квартирі. Якесь прекрасне місце. Десь
108
Робота
у Парижі чи Римі, там, де м’яке світло і чоловіки в білих ру-

кавичках відчиняють переді мною двері. Нотки аромату
в цьому манюнькому флакончику наповнювали мене енер-
гією, і щоразу, коли почувалася знесиленою й розчарованою,
я інстинктивно прямувала до ванної, щоб нанести кілька ря-
тівних крапель на зап’ястя й за вухами. Здавалося б, така дур-
ничка, але перебування в хмаринці цих пахощів допомага-
ло мені підзарядитися, оновитися, жити далі.
Кулінарія теж стала моїм ритуалом. Можливо, річ у тім,
що я працювала вдома й мала більше часу, а може, мені по-
трібно було кудись відводити несамовиту енергію тривож-
ності. Так чи так, я захопилася корисним проведенням часу,
як-от замішування, перемішування і приготування страв.
Згодом це ненароком стало моїм ритуалом. Один із небага-
тьох моментів упродовж дня, коли помічаю, що мої думки
втихомирилися — і я не думаю ні про що інше, крім поточ-
ного завдання. Я вирішила, що мої ритуали стануть місцем,
де я кидаю все і цілком поринаю в процес. Час, коли дозволяю
собі відкинути все, що мушу, і відновлююся через те, що хочу.
Можна назвати безліч інших простих і приємних ритуа-
лів, як-от розпалювати щовечора свічки. Вправне підпалю-
вання сірника, символічна природа горіння — ц ього достат-
ньо, щоб стати цілим обрядом, церемонією в храмі вашого
життя. Місце, де ви спалюєте день, що минув. Або ж це може
бути чашечка чаю перед сном. Лискучий пузатий чайник,
свист, клуби гарячої пари. Це теж може стати вашим риту-
алом. Тієї миті, коли вуста торкаються чаю, ви відпускаєте
важкий день.
Пізніше я знайшла ще більше власних ритуалів: похід на
прем’єру в улюблений кінотеатр, ручки японського бренду
Muji, максимально брудне мартіні *, призахідні прогулянки
Брукліном, шматочок чорного шоколаду, новенька книжеч-
ка. Це невеличкі, іноді дуже особисті способи покращити
собі настрій, коли здається, що день — суцільна катастро-
*
Мартіні з додаванням розсолу з оливок.
109
фа. Вони ж віддзеркалюють вашу неповторність. Вони ж —

ваша joie de vivre, радість життя.
Ритуали видатних жінок
Лі Радзівілл
«Є в мене одна екстравагантна й абсурдна примха. Якщо
бачу орхідею, надзвичайно дорогу, я неодмінно її купую.
Воно того варте з однієї простої причини — це приносить
мені задоволення».
Одрі Гепберн
«Після обіду вона їла шоколад, гіркий кулінарний шоко-
лад. А на ніч випивала трохи віскі, на палець-два в склянці».
Роберт Волдерс, чоловік Одрі Гепберн
Джорджія О’Кіф
«Я люблю прокидатися на світанку. Собаки гавкають і лі-
зуть гратися; я розпалюю камін, іноді заварюю чай, а тоді
сиджу на ліжку й дивлюсь, як сходить сонце. Ранок — най-
кращий час, бо довкола немає людей. Я люблю світ, у яко-
му більше нікого немає».
Джоан Дідіон
«Перед обідом мені потрібна годинка на самоті й склян-
ка випивки».
Коко Шанель
«Я п’ю шампанське лише у двох випадках — коли закохана
і коли не закохана».
Елізабет Тейлор
«Я люблю відвідувати рок-концерти. Люблю губитися на ве-
летенській хвилі ритму і гарячих тіл, відчувати єдину пуль-
сацію».
110
Робота
Якщо вам важко визначитися з невеличкими і здорови-

ми (не шкідливими для здоров’я) ритуалами, які дозволять
побалувати себе, в наступних абзацах я виклала кілька про-
стих порад, які допоможуть поліпшити настрій.
Обідня перерва — н
е гріх
Я завжди почувалася винною, коли обідала на роботі, — т ак,
наче коли б не бігла в Chipotle * і потім не давилася їжею, си-
дячи на робочому місці й намагаючись вкластися в двадцять
хвилин, я ставала поганою працівницею. Неначе я зловжи-
вала добротою начальства. Неначе гралася з вогнем. Тепер
я розумію, наскільки сміховинно поводилася. Ніхто за мною
не стежив. Ніхто не дивився. Усім було байдуже. Я була хо-
рошою фахівчинею й добре виконувала свою роботу. Яка
різниця, якщо я витрачу пів години і пообідаю не в офісі?
Не відкладати радість на потім

Про свою колишню колежанку Мелані я ніколи не забуду
двох фактів. Факт перший: вона жила в Челсі й винайма-
ла квартиру-горище спільно з чотирма іншими дівчатами.
Якось сусідки влаштували квартирне віче, щоб висловити
претензії до Мелані. «Ти занадто гучно кохаєшся! — заяви-
ли дівчата. — В
чора Софі довелося провести ніч на балконі,
під дощем, бо ви занадто голосно трахалися!»
Наступного дня, на роботі, Мелані крізь сльози перепо-
віла мені цю історію. «Я не розумію, ну хіба вона не могла
просто ввімкнути телевізор? І тепер, виходить, я винна, що
вона босоніж простовбичила на балконі й дістала запален-
ня легень?» — г олосила Мел.
Факт другий: після подібних сповідей Мелані йшла на ма-
нікюр, просто посеред робочого дня. Сорок п’ять хвилин по
тому вона поверталася в офіс, життєрадісно щебетала і за-
*
Мережевий ресторан швидкого харчування, в меню — с трави мексикан-
ської кухні.
111
питувала, як нам її новий колір нігтів. Пам’ятаю, як я тоді

думала: Господи, яке марнування часу і грошей. Подумки пере-
лічувала всі можливі раціональні й практичні речі, на які
можна було витратити п’ятнадцять баксів. Проте сьогодні
я розцінюю цю її п’ятнадцятидоларову забаганку як вигід-
ну ціну за збереження психічного здоров’я. Манікюр був її
тихою гаванню, способом відновитися після емоційної на-
пруги мегаполіса, від сусідок і роботи.
Не треба чекати суботи, щоб побалувати себе. Власне,
будь-який дієтолог скаже вам, що краще дозволяти неве-
личкі частування протягом тижня, ніж морити себе голодом
заради одноразового набігу на «Макдональдз». Годі відкла-
дати всі приємні миттєвості на вихідні. Вихідні чудові вже
самі по собі. А от що потрібно нам усім — це приємніші ві-
вторки і середи.
Очікувати, а не дожидатися
Я знала, що сон і хороший настрій відновлюють мої запа-
си наснаги. А чи є щось таке, що запобігає виснаженню сили
волі? Якщо моя сила волі — це батарейка, то що можна за-
мінити в житті так, щоб воно не потребувало споживання
заряду?
Джойс Маєр писала: «Терпіння — це не вміння чекати,
а вміння зберегти хороший настрій під час очікування». Я ні-
коли не була терплячою. Затримки в метро. Очікування на
лінії під час дзвінка в службу підтримки AmEx. Черги в бан-
ку. Все це вимагало забагато самоконтролю. Марнування
часу виснажувало мою силу волі, й коли мені потрібна була
наснага, її вже не лишалося. Уже згодом я відкрила для себе
The New Yorker *. Щотижня він надходив до моєї поштової
скриньки, неначе подарунок від всесвіту. Він став моїм по-
путником, моїм прихистком, моїм пундиком. Річна перед-
*
Американський тижневик, який публікує репортажі, коментарі, крити-
ку, есе, художні твори, гумор, комікси та поезію. Виходить приблизно раз
на тиждень (47 чисел на рік). Видається з 1925 року.
112
Робота
плата за дев’яносто дев’ять доларів перетворювала кожну

чергу, кожну затримку, кожну поїздку на роботу на можли-
вість почитати. Тепер я могла просто насолоджуватися чер-
говим випуском The New Yorker замість того, щоб витрача-
ти силу волі й випробовувати власне терпіння.
Якщо ви не любите читати, оформте передплату на под
касти NPR * або купіть додаткове місце на iCloud, щоб за-
вантажити всі сезони «Анатомії Ґрей» (Grey’s Anatomy) або
улюблені треки. Повірте, це окупиться сторицею, якщо вбе-
реже вас від чергового нервового зриву.
Звузити асортимент вибору

Виявилося, що мені легше взагалі відмовитися від чогось,
ніж отримувати потроху. Я не звикла жити на пів сили.
Хоч би про що йшлося — я хочу всього і по максимуму.
ЕЛЕЙН СТРІТЧ
Минуло кілька тижнів після сцени в Bloomingdale’s. Я почу-

валася краще. Принаймні, трималася довше. Балувати себе —
річ легка і приємна. Мені подобалося знаходити нові й нові
способи себе потішити. Аж раптом, ні з того ні з сього, я за-
йшла в глухий кут. Вечір після важкого виснажливого дня,
я відкисаю у повній ванні. Приходить есемес від Джея.
«Що ти хочеш на вечерю?»
«Мені не принципово, візьми щось на власний розсуд». Можна
подумати, що я виявила королівську поблажливість, але на-
справді в мене просто не було сил щось вигадувати.
«Нічого не спадає на думку. Тому я й написав тобі».
Ясненько, подумала я, Джей явно не в гуморі. Я знала: пробле-
ма буде залагоджена, якщо я просто напишу щось конкретне.
*
National Public Radio — найбільша некомерційна мережа радіостанцій
у США.
113
От тільки не знала, чого хочу. І не хотіла загадати щось таке,

що зрештою нам обом не сподобається, ще й потім я почу-
ватиму провину за витрачені дарма гроші. Знаю, Джей теж
не хотів брати на себе відповідальність вибору з цієї ж таки
причини. Він казав, що я балувана. Я починала нервувати-
ся. Для нас це болюча тема. Я бачила схожі сцени у фільмах
і ток-шоу, але ніколи не розуміла, як таке може бути. Пари
сваряться через таку банальщину як вибір страви на вечерю.
От тільки проблема полягає не в самій їжі, а в тому, кому ж
доведеться обрати. Я збагнула: вибір — ц е ще один тригер
виснаження.
Докторка Енн Торндайк, лікарка Массачусетської поліклі-
ніки, зрозуміла силу вибору і захотіла перевірити, чи зможе
вона використати її для покращення харчових звичок пер-
соналу лікарні та відвідувачів, не впливаючи на їхню силу
волі або мотивацію. Торндайк помітила, що вони щодня роз-
куповують нездорову кількість газованих напоїв, і спробу-
вала змінити рішення покупців, не змінюючи їхнього спо-
собу мислення.
Енн Торндайк провела своєрідне піврічне дослідження
з метою змінити «архітектуру вибору» в лікарняному кафе-
терії завдяки простій зміні розташування продуктів і на-
поїв. Однією зі змін стало додавання пляшок води в холо-
дильник, де досі були самі лише газовані напої. Також вона
порозставляла кошики з водою по всьому буфету. За три мі-
сяці продажі газованки знизилися на 11,4 %, а продажі бути-
льованої води зросли на 25,8 %.
Це дослідження яскраво продемонструвало глибинні
причини, що лежать в основі процесу прийняття рішення,
і підтвердило, що на людський вибір впливає не лише асор-
тимент продуктів, а і їхнє розташування. Людина не конче
хоче печива, але з’їсть його, якщо воно перед очима. Одна
з причин, чому ми не п’ємо більше води, — б о ми просто не
бачимо таких стимулів навколо себе.
Протягом дня ми сотні й тисячі разів робимо якийсь ви-
бір. А якщо виникає нагода уникнути вибору — мозок його
уникатиме. Замість того щоб подумати, чи варто повер-
114
Робота
нутися по воду, адже вона значно корисніша, ніж газован-

ка, покупець бере содову, бо вона просто стоїть ближче до
каси — відповідно, не треба приймати ніяких рішень і до-
кладати зайвих зусиль.
Вибір — це найбільша затрата нашої сили волі. Множин-
ність вибору потребує, щоб людина думала, зважувала, ар-
гументувала і вирішувала. Йти на роботу чи взяти лікарня-
ний? Що вдягнути сьогодні? Що взяти з собою в лоточку на обід? Чи,
може, замовити щось готове? Чи краще зекономити? Йти ввече-
рі в спортзал чи просачкувати? Відповісти чи промовчати? Усі ці,
навіть незначні, рішення потребують сили волі, і впродовж
дня наш мозок стає неначе той бідолашний «Крихітка Паро-
возик» * — з єдиною відмінністю, що він не може, він уже не
вивозить. Наш гіпокамп — д ілянка, що контролює хорошу
поведінку, раціональне мислення й емоції, — в ідключається.
За словами Джона Тірні з New York Times, «втома від при-
йняття рішень допомагає пояснити, чому нібито адекват-
ні й розумні люди зляться на колег і сім’ю, витрачаються на
дороге ганчір’я, купують фастфуд у супермаркетах і нездат-
ні опиратися пропозиції захистити нове авто від іржі. Бай-
дуже, наскільки раціональним і розсудливим ти намагався
бути — не можна приймати рішення за рішенням, не роз-
платившись за тарифами біології».
Зірка Бродвею й лауреатка «Еммі» Елейн Стрітч боролася
із силою вибору, коли йшлося про випивку. «Тобі страшно —
ти п’єш — т обі не страшно», — т ак вона пояснювала багато-
річну пристрасть до алкоголю. Спиртне надавало їй впевне-
ності виходити на сцену до повної зали або на знімальний
майданчик із увімкненими камерами. Елейн вдавалася до ви-
пивки впродовж усієї кар’єри, аж поки на піку успіху вона
опинилася на одній бучній вечірці в Парижі, в оточенні зна-
менитостей, де в неї стався зрив. Прозріння після перебору
з джин-мартіні спонукало її кинути пити й опанувати себе.
Ну, не зовсім кинути. Елейн пообіцяла собі, що випива-
тиме лише дві склянки на день. Перша мала надавати їй смі-
*
Little Engine Thah Could — «Крихітка Паровозик» в українській озвучці.
115
ливості перед виходом на сцену, друга — д опомагати все це

пережити.
«Дві склянки на день. Дві склянки на день. Дві склян-
ки на день! Чорта з два! Чорта з два, коли тобі хочеться
видудлити одинадцять, або коли в Bloomingdale’s дивиш-
ся на вази і приміряєшся, котра з них згодиться як келих
для вина», — зізналася вона в телевізійному моноспекта-
клі «Свобода Елейн Стрітч» (Elaine Stritch at Liberty), від-
значеному премією Еммі. Елейн зірвалася. Лише інцидент
на вечірці Вуді Алена, де вона випила одинадцять коктей-
лів і в неї стався діабетичний криз, змусив її знову зав’яза-
ти з випивкою — ц ього разу без жодних поблажок у вигля-
ді двох склянок на день. Наступні двадцять років Елейн не
вживала спиртного, відвідувала Клуб анонімних алкоголіків
і до глибокої старості насолоджувалася успішною кар’єрою.
Я не кажу, що добре розуміюся на біологічних і психоло-
гічних аспектах, які лежать в основі наркозалежності й алко-
голізму. Проте я точно знаю: коли йдеться про відмову від
чогось, значно легше навідріз зректися, ніж дозволити собі
трішечки і потім зупинитися. Значно легше не їсти картоплі
фрі взагалі, ніж з’їсти одненький шматочок. Значно легше не
пити вина взагалі, ніж випити «лише ковточок». Коли нема
спокуси перед носом — з начно легше оминути власні вади.
Єдиний спосіб зберегти силу волі й енергію протягом
дня — це усунути всі зайві ситуації вибору, так само, як уни-
каєш небажаних занять.
За словами автора книжки «Атомні звички» Джеймса Клі-
ра, «легше уникнути спокуси, ніж протистояти їй». Важко
буде не випити вина в понеділок, якщо після виснажливо-
го робочого дня ще з порогу запримітиш пляшку на полич-
ці. Це ж як слон у кімнаті — тепер неможливо про нього не
думати. У тебе або забракне сили волі боротися з потягом,
або ж ти витратиш залишки наснаги й відмовишся від вина,
але пожертвуєш купанням дітей чи корисною вечерею. То
навіщо цей зайвий вибір? Може, слід у неділю звечора про-
сто заховати пляшку, щоб назавтра, в понеділок, не зазна-
вати мук вибору «випити чи не випити»? Контроль над си-
116
Робота
лою волі зводиться до скорочення щоденної необхідності

робити вибір.
Хоч як це дивно, ліквідація зайвих потреб вибору дала
неймовірне полегшення. Я почала розглядати варіанти, як
небажаних гостей на весіллі. Які альтернативи не варті моєї
уваги? Які рішення життєво необхідні? Які не пішли мені на
користь? Через що не слід нервуватися, картатися, боятися?
Ми з Джеєм провели експеримент: не залишили в квартирі
ніякого алкоголю, щоб принаймні місяць поспостерігати, чи
можемо не пити після роботи. З’ясувалося, коли вдома не-
має спиртного, все дуже просто. А коли комусь несамовито
хотілося випити, хтось мусив пхатися в магазин і купува-
ти — а ле ж ні в кого не було на це ані найменшого бажання.
Коли справа дійшла до вибору страв на вечерю — пе-
кельної теми, що призводила до скандалів, — ми виріши-
ли скласти перелік із трьох ресторанів, їжа з яких нам обом
подобалася, і погодили, що ніхто не буде проти такої вече-
рі в будь-який день тижня. І коли хтось із нас мав замовля-
ти доставку готових страв, питання полягало лише в тому,
щоб обрати з-поміж грецької, індійської або тайської кухні.
Три варіанти вибору не так жахають і виснажують, як тися-
чі опцій на Seamless *.
Насамкінець я позбулася дечого, що роками виснажувало
мене. Я не усвідомлювала цього, аж поки не влаштувала ін-
вентаризацію всього, що займало місце в моїй голові. Тоді
я й помітила, скільки енергії щодня витрачаю на пережи-
вання. Занепокоєння — це теж мій вибір. Я обирала занепо-
коєння через слова мами або начальниці. Я обирала триво-
гу через те, що сказала чи зробила сама. Я обирала неспокій
через те, як відповіла на імейл, і завчасно хвилювалася че-
рез можливий зворотний лист. Я могла обирати: перейма-
тися чи ні. Я могла просто відпустити все і навіть не дума-
ти про це. По суті, я обрала можливість завжди пускати все
на самоплив.
*
Американський онлайн-сервіс замовлення доставки їжі.
117
Змінити наратив
Твоє слово — твій жезл. Твої слова вибудовують твою
власну долю.
ФЛОРЕНС СКОВЕЛ ШІН, WRITINGS OF FLORENCE SCOVEL SHINN
Пригадую, як усвідомила, скільки сили волі потрібно було

мені, щоб їхати на роботу, працювати весь день і повертати-
ся додому. Всі ці зусилля дорого мені коштували — н адвечір
у мене був препаскудний настрій. Коли ж я почала балувати
себе, запровадила приємні ритуали в буденну рутину й по-
прощалася з тим, на що не хотіла витрачати наснаги, я з по-
дивом виявила, що можу прожити робочий тиждень, маючи
вдвічі більші запаси енергії й удвічі менше нервових зривів.
Проте залишалося дещо, чого я ще не опанувала. Дещо
особливе, пов’язане не з роботою, а радше з думкою про ро-
боту: недільна бентега.
Якщо виснаження — ц е причина кепського настрою піс-
ля роботи, то недільна бентега диктує настрій ще до почат-
ку праці. Неділі в мене минали так: скрутившись клубочком,
я валяюся на дивані й дивлюся найтупіші програми по телеку,
тільки б заглушити тривожний голос у голові. Мені остогид
той факт, що я поводжуся з Джеєм грубо і відсторонено че-
рез те, що мене відволікають уявні проблеми й припущен-
ня, «що може піти не так наступного тижня». Я хотіла, щоб
у мене неділя була така ж, як субота. А чому б ні? Якщо в мене
два законні вихідні, чому я насолоджуюся лише одним?
Аж потім я згадала дещо. Один із численних, запилюже-
них і захоронених спогадів про минуле. Та історія нібито й
не мала значення тоді, в минулому, але тепер випромінюва-
ла яскраве світло сенсу. Непересічно похмура неділя кілька
років тому, за кілька місяців до розриву стосунків із Роксан.
Після трьох років спільного життя в цьому місті ми з нею
роз’їхалися й почали бачитися зо два рази на тиждень, а по-
тім і взагалі — лише на вихідних.
118
Робота
Ми залишалися близькими подругами, проте обидві змі-

нювалися й переростали в дорослі версії себе з такою швид-
кістю, що іноді я заледве впізнавала Роксі. З роками відстань
між орендованими квартирами дедалі збільшувалася, а по-
тім міст між Брукліном і Мангеттеном, здавалося, став но-
вим символом нашого відчуження.
А коли ми й бачилися, в нас ставало чимраз менше спіль-
ного, теми для розмов швидко закінчувалися. Історія нашої
дружби й спільні спогади — о сь єдина тонка ниточка, на якій
трималися наші стосунки, але й вона мала ось-ось обірва-
тись. Я не хотіла собі в цьому зізнаватися, але вже була не
впевнена, подобається мені Роксан чи радше ні.
Вона досі була така ж весела, відкрита, сповнена енергії,
за яку я її полюбила, але за згустком енергії крилася пітьма.
Вона кохалася з чоловіками, з якими мені гидко було б пере-
бувати на одному гектарі. Вона так само жила нічним життям
і спала цілими днями; її квартира була завалена порожніми
пляшками з-під бухла, задавненими рахунками й останка-
ми життя, якого я вже не бажала — ні собі, ні їй.
Я тужила за неділями, які ми разом проводили в Сентрал-
парку, розпивали вино, закушували дорогими сирами, насо-
лоджувалися нашим новим життям у новому місті — занад-
то захоплені й щасливі, щоб думати про понеділок.
Скільки разів бувало: прокидаюся в ліжку Роксан, у мене дике
похмілля, і почуваюся я… жалюгідно? Що я тут роблю? Чому
в неї так брудно? Хто той бугай на дивані у вітальні? Я завалю-
валася назад у її ліжко і з головою накривалася простирадлом.
Я не могла дозволити собі так переводити неділю. Я хотіла по-
чуватися в безпеці. Мені потрібне було денне світло, а не ця
бридка темна печера. Треба було припинити марнувати субо-
ти на всіляке таке, чого в неділю я навіть не могла пригадати.
«Святі угодники, Лорен, ти чого? Усе нормально. Тебе
просто нагрібає від похмілля!» — кричала на мене Роксан,
коли я будила її і вмовляла опанувати себе, бо це вже занад-
то, в мене дах їде.
Усе нормально, тебе просто нагрібає від похмілля. Ці сло-
ва пролунали в моїй голові, коли я спускалася потовченими
119
коричневими сходами до станції метро Юніон-сквер. Так

просто і так влучно. Це не депресія. Усе нормально. Про-
сто я виснажена, втомлена, з похмілля.
Наша дружба тривала недовго, проте ідея, яку Роксан
втовкмачила мені, прижилася й пустила коріння. Вияви-
лось, я повторюю собі ті слова щоразу, коли прокидаюся й
мені недобре чи тривожно після вчорашньої гульні. Муки
похмілля нагадували: моє сприйняття світу спотворюєть-
ся через неміч тіла і мозку, а не через якісь буцімто зміни.
Під час одного особливо тяжкого нападу недільної бен-
теги я подумала, а чи можна використати цю саму техніку
«недільного похмілля», щоб нагадувати собі, що насправ-
ді все нормально, що це лише передчуття нового робочо-
го тижня. «Спокійно, — с казала я собі. — У
се нормально. Це
просто неділя».
От тільки це не допомогло. Відчуття тривоги нікуди не
поділося. Мотивацію немов вітром здуло. Я змирилася, що
проведу ще один день, передивляючись «Реальний світ: Кан-
кун» (The Real World: Cancun).
З’ясувалось, я цілком могла використовувати цю фра-
зу, щоб змінити свою емоційну реакцію на недільну бенте-
гу. Треба було просто добрати інші слова. Кілька тижнів по
тому, коли я скаржилася лікарці на те, що страшенно нерву-
юся через майбутнє відрядження, вона спитала:
— Ви нервуєтеся? Чи, може, ви заінтриговані?
— Нервуюся.
— А що, як ви просто скажете собі, що ви заінтриговані?
Що, як ви обдурите свій мозок, щоб перетворити вир три-
воги на зграйку метеликів?
— Можна спробувати, — відповіла я. — Я не нервуюся.
Я заінтригована.
Щойно я це промовила, мені стало краще. Вузол всереди-
ні мене ослаб, думка про поїздку вже не жахала. Лікарка по-
яснила: переоцінка тривожності — це когнітивна хитрість,
заснована на уявленні про те, що слова здатні викликати
емоції. Так само, як музика і запахи, слова тісно пов’язані
зі спогадами й асоціаціями. Слово «інтригувати» викликає
120
Робота
інакші емоції, ніж «тривожити». Думка про неділю виклика-

ла в мене тривогу, бо я називала неділю днем бентеги і жаху.
Щоб змінити власні відчуття, мені слід було розпочати зі
зміни лексикону, яким я послуговувалася, щоб їх описувати.
Зазвичай, коли в неділю я сиділа на дивані й тушкувала
себе на повільному вогні гризот (переживала за наступний
тиждень, хвилювалася через нескінченний потік імейлів, на-
кручувала себе через побіжне зауваження від начальниці),
я думала про те, як же сильно нервуюся, і водночас умовля-
ла себе заспокоїтися.
Більшість із нас намагається підмінити поняття «триво-
га» поняттям «спокій». Але це не спрацьовує, бо «спокій» не
викликає ніяких емоцій. А от заінтригованість, зацікавле-
ність, як і тривога, викликає певну емоцію. Зацікавленість
пришвидшує серцебиття, підвищує рівень кортизолу, го-
тує тіло і мозок до дії. Але заінтригованість породжує по-
зитивні емоції, на відміну від негативних емоцій, породже-
них тривогою.
За словами Елісон Вуд Брукс, професорки Гарвардської
школи бізнесу, перехід від негативного стану активності
до стану спокою вимагає значно більше зусиль, ніж перехід
від негативного до позитивного стану активності. Примх-
ливі жінки мене зрозуміють. Легше перемкнутися з радості
на смуток (чи зі смутку на радість), аніж від будь-якої емо-
ції перескочити на режим «сніжинка». Ми не в холодильни-
ку живемо.
Щоб проілюструвати цю концепцію, Брукс провела низ-
ку експериментів. В одному з них вона попросила учасників
заспівати Don’t Stop Believin* перед невеличкою аудиторією.
Перш ніж співати, добровольців попросили сказати «Інтри-
гуюча затія» або «Я трохи нервуюся», або не казати нічо-
го. Як показало комп’ютеризоване вимірювання гучності й
висоти тону, «заінтригована» група заспівала краще. Коли
учасників попросили виголосити двохвилинну промову, ре-
зультат був такий самий. «Заінтригована» група виголошу-
*
Сингл «Не переставай вірити» американської рок-групи Journey, 1981 рік.
121
вала довше і видавалася переконливішою, впевненішою й

наполегливішою.
Професори маркетингу Джуліано Ларан і Кріс Янишев-
ський провели подібне дослідження феномену виснажен-
ня его, щоб зрозуміти механізми самоконтролю й уплив
виснаження на поведінку. Вони виявили взаємозв’язок між
тим, як людина сприймає пов’язані з роботою завдання, і тим,
наскільки вона виснажена. Коли ми вважаємо, що те чи те
завдання буде легким, ми не лише витрачаємо на нього мен-
ше часу, а й менше виснажуємося.
Заміни «Заспокойся» на «Це інтригує».
Заміни «Я не хочу» на «Я маю нагоду».
Заміни «Мені страшно» на «Мені аж дух перехоплює».
Окрім зменшення кількості виборів, які я робила щодня, я ви-

явила, що справді можу змінити ставлення до тих ситуацій
вибору, уникнути яких неможливо. Так я змогла перестати
боятися того, що мусила зробити, і частіше нагадувала собі,
що маю нагоду взятися до тих чи тих справ. Будь-яка діяль-
ність виснажує лише в тому разі, якщо я вважаю, що вона
мене виснажить; будь-які стресові ситуації жахають лише
за умови, якщо я вважаю їх жахливими. Понеділок був пре-
поганий, тільки якщо я його таким вважала.
Те, як ти йдеш по життю, залежить від того, якої ти думки
про нього. Людський розум — п отужний, але має слабкі міс-
ця. Ми ж можемо обернути його вразливість собі на користь.
Можна обдурити його, переконуючи себе, що посилене сер-
цебиття, спітнілі долоні й викид адреналіну — ц е величезна
зацікавленість, а не тривожність. Усілякі ритуали й хитрощі,
немов чари, допоможуть уникнути виснаження. Цілковита
протилежність роботі — це розваги. А якщо ми навчимо-
ся додавати більше елементів розваги в життя, перестане-
мо так серйозно сприймати кожнісінький імейл, перешкоду
чи проблему, ми наблизимося до обітованої землі спокою.
122
Дбати про себе — це не забаганка, а заходи

самозбереження.
ОДРІ ЛОРД, A BURST OF LIGHT
Нестерпне — це стартова точка траєкторії радості.

ДЖУНА БАРНС, NIGHTWOOD
Роблю, плюндрую, перероблюю.

ЛУЇЗА БУРЖУА
друзі
Симптоматика: ізоляція, параноя, нездорова

одержимість сповіщеннями «Прочитано».
Чого я прагнула тієї миті, то це не любові, не романтики,

не нового життя, а простого спілкування, знайти яке не
так уже й легко.
МЕЙВІС ҐАЛЛАНТ, VARIETIES OF EXILE
Потребувати людей і водночас боятися їх — ось що мене

доконає.
ДЖАНІС ҐЕЛЛОВЕЙ, THE TRICK IS TO KEEP BREATHING
О, іноді мені здається, що немає сенсу заводити друзів.

Вони швидко зникають із твого життя, залишаючи по
собі біль, гірший за ту порожнечу, що була до їхньої появи.
ЛЮСІ МОД МОНТҐОМЕРІ, «ЕНН ІЗ ЕЙВОНЛІ»
Я чекала на неї кілька тижнів. Коли одного суботнього ран-
ку її нарешті доправили, я була вдома сама і навіть не відра-
зу помчала по неї, бо мала на собі поношені спортивки і не
встигла помити голову. Думала собі, що не можна в такому
вигляді отримувати таку особливу посилку. За годину я по-
вагом перетнула яскраво освітлене фоє й попросила Тома-
са, чергового на рецепції, видати мені посилку. Пакунок був
величенький і важкий. Коли несла його додому, була підне-
сена і схвильована, наче перед побаченням наосліп.
Поклала посилку на велику сіру мармурову стільницю
і знайшла ножиці, щоб розрізати стрічку. Всередині короб-
ки була ще одна: темно-синя, недешева на вигляд. Я розв’я-
зала великий білий бант, зняла кришку й витягла акуратно
згорнутий чохол для одягу. До торбинки кріпився конверт.
Намагаючись сповна насолодитися моментом, я зазирнула
в нього, як ото дітлахи зазирають у шкарпетки під різдвя-
ною ялинкою. У конверті була маленька біла листівка з ро-
жевим рукописним текстом:
Вітаємо, ви отримали свою неповторну, індивідуально поши-
ту весільну сукню.
Інструкції з користування:
1. Перед приміркою ретельно змийте макіяж.
2. Не забудьте запросити на примірку вашу найкращу по-
другу — хтось же має застібнути ці важкодоступні ґу-
дзики на спині.
127
Я прикипіла поглядом до листівки, аж поки перестала

розрізняти літери, а слова перетворилися на набір карлю-
чок. Потім дістала з коробки чохол, підійшла до шафи й
повісила його в найдальшому кутку, поруч із новенькими
сукнями, які так ні разу і не вдягала, і зі старими поплямо-
ваними светрами. Я навіть не розстібнула змійку на чох-
лі. Не хотіла бачити її, оту сукню. Відчувала: мене знудить,
якщо гляну на неї. Я зненавиділа її. Байдуже, яка вона. Я не
хотіла її бачити.
Про це я не подумала. Про те, що коли прийде сукня, мені
знадобиться чиясь допомога, щоб її застібнути. Можливо,
ці думки були десь у моїй підсвідомості, адже я сама кон-
струювала сукню на сайті, замість того щоб ходити по ве-
сільних магазинах із подружками й рідними, як це зазвичай
роблять усі наречені. Я мала б передбачити, що мені нізащо
не вдасться відбути весілля, уникнувши цього відтінку на-
строю. Бо насправді все почалося далеко не з листівки. Лис-
тівка стала спусковим механізмом, але сам цей настрій за-
кипав десь насподі вже багато років. Либонь, від середньої
школи. Чи, може, зі старших класів. І однозначно від часів
Роксан. Або радше з моменту розриву з Роксан. Ми вісім ро-
ків були нерозлийвода, та наша дружба закінчилася двома
есемесками, такими інфантильними і дебільними, що від са-
мої згадки про це мене колотить. Хай би як по-дитячому це
звучало, ми й до того сварилися, казали одна одній жахливі
речі, ранили одна одну словами, але завжди просили про-
бачення й забирали свої слова назад. А тут минуло вже три
роки, як наше спілкування урвалося на тих двох злощас-
них есемесках, і в жодної з нас не стало сміливості написа-
ти нові, інакші рядки.
«Не хочу більше нічого від тебе чути».
«Не переживай, не почуєш».
До того теплого паркого літнього ранку, коли прийшла
сукня, я почувалася прекрасно. У мене був наречений, ко-
леги, родина, сякі-такі друзі. Я нагадала собі, скільки ночей
мріяла про все це. Скільки разів прагнула такої самотності,
коли жила з Роксан у нашій першій квартирі в Верхньому Іст-
128
Сайді. Наприклад, уявляла, як приходжу додому і, не вмика-
ючи світла, наливаю собі келих вина, зручно, божественно
зручно вмощуюся на канапі, закутавшись у ковдру, і дивлю-
ся телевізор у вітальні. Натомість я мусила тулитися в своїй
кімнатчині без вікон і зі спертим повітрям, зачинятися там
і задихатися, витріщаючись у холодне синє світло моніто-
ра. Бо вона завжди поверталася, рано чи пізно. Я чула п’я-
не дзеленчання ключів, що навпомацки шукають шпарину,
або чиргикання її підборів потрісканим лінолеумом, коли
вона приваландувалася з якимось новим або давнім знайо-
мим, і навіть якщо я була в халаті чи в спортивному костю-
мі, то почувалася немов потвора в кунсткамері.
Тепер у мене було все, чого я прагнула. Хлопець, кварти-
ра, заручини; все склалося так легко. У мене було те, про що
інші лише мріють. От тільки тепер, три роки по тому, я хо-
тіла мати те, що є в усіх інших. Я хотіла мати те, що вважа-
ється передумовою самого жіночого буття — бранчі, вече-
рі, спільні чатики. Але пошуки всього цього видавалися мені
якимись неприродними, примусовими. Силуваними. Штуч-
ними. Я поверталася додому з каменем на душі, занадто при-
скіпливо аналізувала кожнісіньке слово, речення, паузу. Що
активніше я намагалася встановити якісь дружні зв’язки, то
більше почувалася сторонньою.
Я вважала, що моє життя буде не таке. Уявляла, що на мо-
єму весіллі буде ціла зграя подружок нареченої, старша дру-
жка, море друзів і подруг із різних етапів життя. А тепер же
мені здавалося, що це весілля — я скравий символ непоправ-
ного краху, якого я зазнала. Доказ, що ніхто мене не любить,
ніхто не хоче зі мною дружити.
Я вже не була така впевнена в собі, як то було колись, як
я була молодша. Наче жінка після тяжкого розриву стосун-
ків, я стала безвольною параноїчкою. Після останньої свар-
ки з Роксан перестала спілкуватися з усіма нашими спільни-
ми друзями, вважаючи, що вони автоматично стануть на її
бік, адже вони довше і ближче знайомі. Інші ймовірні узи
дружби — однокашники зі старшої школи, однокурсники
з Іспанії, нові знайомі з табору, колеги з роботи — видава-
129
лися трухлявими ниточками, які нізащо не зав’язати, хоч як

старайся.
За минулі три роки я стала упереджена, дратівлива і втра-
тила всяку надію. Думала собі, що з віком моє коло спілку-
вання дедалі ширшатиме, та насправді все складалося з точ-
ністю до навпаки. Я була самотня. Ця самотність постійно
переслідувала мене. Я відчувала, як вона насміхається наді
мною — з екрана телевізора, дорогою на роботу, коли я йду
повз дівчат, які снідають разом у кафе на розі вулиць. А най-
гірше те, що мені було соромно. Мені ж майже тридцять,
я вже не повинна шукати друзів. У такому віці люди вже це-
ментують давні дружні взаємини, стаючи свідками на весіл-
лях і хрещеними батьками. Здавалося, мій поїзд пішов. Я по-
ставила все на Роксан і програла.
Тієї миті я була навіть рада, що Джей кудись поїхав у спра-
вах. Рада, що мала цілу порожню квартиру — п лацдарм для
моїх страждань. Мені потрібне було місце, де можна віль-
но оплакувати себе. Цілий вечір я шпигувала за Роксаниним
інстаграмом, зрідка позираючи на телек (там показували
«Ґрейс і Френкі») й ігноруючи одне-єдине повідомлення, яке
мені хтось та й написав. Я була не в гуморі, щоб випити з ко-
лишньою колежанкою. Я була в тому настрої, коли хочеться
повністю ізолюватися й упиватися абсолютною самотністю.

Спершу я намагалась обвинувачувати в усьому Роксан. По-
тім Нью-Йорк. Тоді роботу. Переконувала себе, що мені по-
добається самотність. Що в мене немає часу на друзів. Але
сама реальність суперечила моїм спробам самонавіювання:
для мене кожен новий допис в інстаграмах колишніх друзів
був наче удар під дих. Кожна відмова на пропозицію зустрі-
тися — як особиста образа. Що більше я віддалялася від то-
вариства, то більше часу збувала в стані заціпенілої нена-
висті до себе після того, як погортаю фейсбук.
130
Друзі
Але далі відкладати не було куди. Наше весілля змусило

мене виборсатися з власноруч сплетеного кокона прості-
сінько в реальний світ. Курс на зіткнення з дійсністю, якої
я роками уникала. Примарний фініш, який я або перетну, або
здамся, не досягнувши міражу. Кожен крок на цій дистанції
ставав тригером. Обираючи квіти для букета, я думала про
те, що мені ж нема кому його кидати. Купуючи туфлі, я ду-
мала про те, що в мене нема кому їх застібнути. Роздивля-
ючись весільні зачіски на Pinterest, я згадувала, що мені не-
має з ким порадитися.
Через кілька тижнів після доставки сукні мої рідні не-
сподівано влаштували для мене дівич-вечір. Мама знала,
що я взагалі нічого не хочу, тому вечірка була скромна і не-
формальна. Замість традиційних весільних подарунків мама
попросила принести улюблені книжки. Посиденьки закін-
чились, я напилася й розридалася, бо серед гостей було так
мало моїх подружок. Наступного ранку я розпаковувала по-
даровані книжки, що лежали стопкою на столі в батьківській
вітальні. Серед них була одна насичено-рожева з білим під-
писом «Про нову психологію жінок». А що я постійно шука-
ла цікавий контент для свого блогу Words of Women, то при-
хопила видання з собою, щоб почитати. Прочитавши, я не
знайшла нічого для Words of Women, зате знайшла пояс-
нення болю, який уже кілька тижнів пронизував моє життя.
Авторка, докторка Джин Бейкер Міллер, психіатриня й
психоаналітикиня, надавала абсолютно нове тлумачення
жіночих стосунків і припускала, що в жінки самосприйнят-
тя обертається навколо її здатності зав’язувати і підтриму-
вати стосунки. І що для багатьох жінок розрив таких сто-
сунків — це не просто втрата взаємин, а щось на кшталт
цілковитої втрати себе.
Це одне-єдине речення підсумовувало те, як я почувала-
ся. Втрачена. Розгублена. Неповноцінна. Мені немов браку-
вало якоїсь дуже важливої деталі. Неначе я постійно стояла
на межі повного самовідчуження й мені ніколи не дозво-
ляли повернутися до дружнього кола. Я й без цієї книжки
знала, що жіночу ідентичність формують дружні зв’язки.
131
Що жінкам потрібні міцні взаємини, щоб відчувати безпе-

ку й підтримку. Але без рожевої книжки я б не дізналася, що
відбувається, коли в тебе цих дружніх стосунків немає. Що
відбувається, коли подруга, з якою, як ти вважала, не розлу-
чатимешся до скону, виходить заміж, народжує дітей, пере-
їжджає, стає тобі не більше ніж хорошою знайомою? Що від-
бувається, коли друзі зі старшої школи, з якими ви клялися
дружити довіку, виростають і змінюються, й незалежно від
того, як часто ви тепер бачитеся, відмінності й розбіжно-
сті між вами відчуваються ледь не фізично? Що відбуваєть-
ся, коли твоя найближча подруга-колега, змінивши місце
роботи, перестає тобі телефонувати, а ти як навіжена сте-
жиш за нею в інстаграмі й думаєш, чи не примарилася тобі
взагалі вся ця історія дружби?
Докторка Міллер стверджує, що ці переміни в дружніх
стосунках, ці втрати завдають болю. Це боляче — т ак само,
як від розлучення або ж від опіку. Соціальне відторгнення
сприймається як фізичний біль. Коли від нас відвертаються
близькі або навіть ігнорують незнайомці — наш мозок за-
пускає ті самі нейронні зв’язки, які обробляють інформа-
цію про фізичну травму. В мозку досі функціонують давні,
сформовані еволюцією шаблони, які колись накладалися на
людські взаємозв’язки задля безпеки. А загроза соціальної
ізоляції активує автоматичну реакцію «бийся-або-тікай».
І попри те, що наші соціологічні структури змінилися, ця
реакція лишається незмінною. Подальші дослідження також
виявили: якщо в дитинстві нас відштовхують, коли ми на-
магаємося з кимось подружитися, цей епізод неприйняття
закарбовується в мигдалині — ділянці мозку, яка опрацьо-
вує емоції, —і навіть у дорослому віці прагнення встанови-
ти взаємини для нас асоціюється з відторгненням.
Такі ситуації застрягають в нас, як скалки. Додати ще не-
зліченні зради, повільне згасання спілкування, відчуження —
і так у нас закладається спотворене сприйняття навколиш-
нього світу. Коли ти бачиш фотографії, як тусуються твої
друзі, або отримуєш незрозумілого змісту повідомлення, ти
помилково тлумачиш цю інформацію як негативну. Припу-
132
Друзі
скаєш, що вони зустрічаються без тебе, бо недолюблюють

тебе. Що тебе навмисно не покликали. Що вони більше не
хочуть із тобою знатися. Тобі ввижається, що тон повідом-
лення грубий і неприродний, що тобі просто намагають-
ся донести щось таке, що їм бракує сміливості сказати в очі.
І ти настільки віриш у власну хибну версію подій, що реа-
гуєш так, ніби вона справді існує в реальному світі. Викрес-
люєш цих людей зі свого життя, перш ніж вони викреслять
тебе. Перестаєш їм писати. Відгороджуєшся від світу, вибу-
довуючи натомість дійсність, якої так боялася.
Я роками дивилась на все через цю призму негативу. Піс-
ля Роксан я вчинила так із декількома друзями, які в мене
лишалися. У нас із Роксан було чимало спільних приятелів,
адже познайомилися ми всі в коледжі. І я вважала, що кож-
на їхня спільна фотка з Роксан — це пряме свідчення, що їх
вибір на стороні Рокс, а мені в їхньому житті більше місця
немає. Я проєціювала на них біль, якого мені завдала Роксан.
Перестала писати їм, боячись, що мені не відповідатимуть.
Зрештою, не запросила на весілля, остерігаючись їхньої
відмови. І не запросивши їх, я матеріалізувала власну хиб-
ну версію історії, якої так боялася. Я діяла на основі припу-
щень, які не відповідали дійсності, але мої власні дії пере-
творили їх на реальність.
У психології таке самовтілюване пророцтво знане як пе-
редрікання сприйняття. Цей феномен показує: якщо люди-
на сподівається на схвалення і сприйняття, вона поводить-
ся відкрито і дружньо, що й спонукає інших прийняти цю
людину. Якщо ж вона очікує на відмову, то поводиться сухо
й непривітно, внаслідок чого її можуть не прийняти. Ми
вибудовуємо свою дійсність на ґрунті власних переконань
і власними ж діями матеріалізуємо ці переконання.
Але реальне життя сильно відрізняється від психологіч-
ного експерименту. Ніхто тобі не звітує про те, подобаєшся
ти комусь чи ні. Людина мусить визначати це на основі під-
казок, натяків. А більшість таких підказок — це лише проєк-
ція твоєї самооцінки. Негативна самооцінка створює нега-
тивні проєкції — я к-от моя реакція на просту білу листівку
133
з посилки. Уся тривога, сором і страх, які я почувала, були

породжені моєю власною невпевненістю, але ж я проєцію-
вала їх на все, що мене оточувало. Усе завдавало мені болю.
Усе сприймалося як особиста образа. Усе видавалося нега-
тивним або я дивилася крізь призму негативу.
Ця невеличка біла листівка стала для мене тригером
і водночас прозрінням. Адже попри мою заяву, що не хочу
ніякого весілля, насправді підсвідомо я хотіла його. Я сама
заварила цю кашу, бо мені потрібен був якийсь поштовх.
Якби я могла подолати це негативне сприйняття, якби мог-
ла змінити власні звички і проєкції, мені б удалося вряту-
ватися від цього похмурого настрою й ізольованості, яку
він породжував. І щойно я змінила ставлення до себе, змі-
нилося моє бачення навколишнього світу. Щойно я зміни-
ла власне сприйняття, життя заграло новими барвами, про
які я й не мріяла.
Будь собою, знайди власну течію

Найважливіші в житті стосунки — це стосунки з самою
собою.
ДІАНА ФОН ФЮРСТЕНБЕРҐ
За словами докторки Джин Міллер, емоційне потрясіння —

це завжди результат порушення зв’язку, хай то буде зв’язок
з іншими людьми, із собою чи з ширшою спільнотою. Зда-
валося, в мене порушені зв’язки з усіма трьома категорія-
ми. І найкращий спосіб їх поновити — це розпочати з себе.
Адже десь на цій дистанції, впродовж минулих трьох, а може
й тринадцятьох років, мене перестала задовольняти я сама й,
відповідно, мої взаємини з іншими. Я стала така незахище-
на, така відокремлена, що не знала, як знайти спільну мову
з собою, не кажучи вже про інших. Я зрозуміла: річ не в тому,
яких друзів хочу мати я, а в тому, який я друг.
134
Друзі
Вважала, що я — х ороший друг. Я вмію веселитися. Ніко-

ли не запізнююся, поводжуся ввічливо, намагаюся не ска-
совувати в останню секунду планів. Визнаю, я могла хиль-
нути зайвого. Бувала дратівлива. Любила судити-гудити.
Іноді пліткувала. Гаразд, частенько пліткувала. І навіть не
зрозуміла навіщо. Як того разу в барі у Вест-Вілледжі. Я зу-
стрілася з давньою шкільною приятелькою, яка несподі-
вано написала мені й запропонувала випити вдвох і пого-
моніти. Після двох келихів білого вина ми розговорилися
з двома хлопцями, які сиділи поруч коло бару, і в процесі
розмови з’ясувалося, що в нас є спільна знайома. Точніше,
в мене з отим високим блондином є спільна знайома. Теж
письменниця. Авторка, що її книжка мені дуже сподобала-
ся. Та коли блондин запитав мою думку про ту книжку, я по-
глумилась над нею.
— Нічого видатного, — в ідповіла я.
— Гм, а я вважав, вона чудова, — зауважив мій співроз-
мовник.
— Це вже дивлячись із чим порівнювати, — відрізала
я, шкодуючи про кожнісіньке вимовлене слово.
І наступні два тижні я діймала Джея питаннями, чи, на
його думку, до тієї письменниці докотяться чутки про те,
що я бовкнула.
— Не варто через це так перейматися, — повторював
Джей. — Мене одне цікавить: чому ти так відгукнулася про
неї?
Бо я невпевнена в собі. Бо я не вважаю себе хорошою пись-
менницею, тож мені доводиться проєціювати на інших свій
страх перед невдачею. Бо я не контролюю себе.
Джеєві я відповіла, що не знаю чому. Зате я точно знала,
що не хочу бути такою людиною. А ще знала, що мої шан-
си подружитися з кимось тепер іще менші. Я зруйнувала
підмурки дружби, перш ніж вони були закладені, показавши
і тим хлопцям у барі, і шкільній приятельці таку свою сто-
рону, якої сама цуралася.
Я проєціювала власні тривоги і невпевненість на тих,
хто мене оточує, вдаючи, що терпіти не можу інших, хоча
135
насправді терпіти не могла себе. «Що сильніше ми люби-

мо себе, — казала Луїза Гей, — т о менше проєціюємо влас-
ний біль на світ». Я ж мимоволі проєціювала енергію, що її
джерела починалися в осерді найгострішого болю. Огор-
нувши себе непевністю й тривогами наче панциром, я вже
не почувалася невимушено, природно й легко. Знала, що зі
мною вже не так весело, як колись — у старшій школі й ко-
леджі. У кожному моєму виході в люди було щось силуване,
так, ніби я примушувала себе діставати задоволення, нато-
мість реальний світ, вечірка, розваги — в се це відбувалося
десь у паралельному світі, й мені потрібно було чотири-п’ять
коктейлів, щоб туди перенестися. Мені потрібен був алко-
голь, щоб освоїтися, почуватись, як у давні добрі часи, щоб
зруйнувати стіни між собою й іншими людьми.
Мені було сумно, а іншим, відповідно, не було весело зі
мною. Я застрягла в замкнутому колі. Мені боліло, бо почу-
валася вигнанкою, тому проєціювала негативну енергети-
ку, а вона віддзеркалювалася на мене, і цей факт я тлумачила
як підтвердження свого відчуження. До нас повертається та
сама енергія, яку ми випромінюємо назовні. У цьому я ані-
трохи не сумнівалася. Знала це достоту, бо щоразу, як ви-
ходила з дому, ставалося лише одне з двох: світ був або за
мене, або проти мене. Бували такі чарівні дні в Нью-Йорку,
коли місто вібрувало, коли кожен перехожий на вулиці й
кожен відвідувач бару був потенційним новим другом, не-
знайомцем із унікальною історією життя. У такі дні я згаду-
вала, чому переїхала в це місто — в осьмимільйонний мега-
поліс, — т ак, заради цього, заради цієї енергетики. Та іноді
Нью-Йорк був заклятим ворогом. Коли консьєрж провод-
жав тебе якимось дивним поглядом, незнайомці поводилися
грубо, а люди в барах — зверхньо і відчужено. Але все місто
не може прокинутися в поганому настрої. Не буває такого,
щоб вісім мільйонів людей водночас просто вирішили сьо-
годні бути хорошими, а післязавтра — злими. Місто було
віддзеркаленням мене самої.
Біхевіористка Ванесса Ван Едвардс, яка багато років до-
сліджувала людські почування й поведінку, виявила, що лю-
136
Друзі
дина вловлює емоції. А емоції, які ми вловлюємо від когось

іншого, спонукають нас вподобати ту людину або ж, навпа-
ки, незлюбити. А реакції цих людей створюють енергію, яку
ми відчуваємо навколо себе. На думку Ван Едвардс, «ладні
ми визнати це чи ні, але вже в перші секунди зустрічі з но-
вою людиною ми вирішуємо, чи подобається нам ця люди-
на, чи довіряємо ми їй і чи хочемо зав’язати з нею стосунки».
Згадати хоча б, як у Джея завжди псується настрій, коли
я не в гуморі. Едвардс з’ясувала, що наша мікроміміка, зокре-
ма щира усмішка, силувана усмішка, розгублений вигляд, на-
ляканий вигляд, пригнічений вигляд, помітний стрес або ж
тривожність — усі ці вирази спричиняють такі самі почут-
тя в інших. Навіть коли вважаєш, нібито чудово прихову-
єш почуття, — з най: лицева мікроміміка виказує тебе з го-
лови до ніг. Ось чому мене вибішує своєрідний мамин тон,
коли вона відповідає на дзвінок. Ось чому починає колоти-
ти, коли помічаю найменшу тінь на обличчі начальниці. Ось
чому щоразу, коли приходжу додому й намагаюся вдавати,
що в мене хороший настрій, Джей одразу ж палить контору.
Утім, неможливо постійно бути щасливими. Ніхто й ні-
коли не повинен ставити собі це за мету. Натомість нам усім
слід намагатися весь час любити себе. Адже на відміну від
щастя любов до себе не є швидкоплинною, але так само, як
і щастя, вона притягує й випромінює хорошу енергію. Не-
хай це прозвучить банально, але любити себе означає просто
менше себе осуджувати й критикувати. Менше перемивати
собі кістки, менше себе гудити. У буддизмі це називається
майтрі. Одна з чотирьох буддистських чеснот, майтрі пере-
кладається як «дружба», «доброзичливість». Той, хто вчить-
ся розвивати майтрі, той навчився сприймати себе і здатен
плинути світом у стані незворушної рівноваги. Буддійська
монахиня Пема Чодрон повчає: «Єдина причина, з якої ми
не відкриваємо свого серця й думок іншим, полягає в тому,
що вони викликають у нас сум’яття, ми не почуваємося до-
статньо відважними чи мудрими, щоб мати з ними справу.
І лише сприймаючи себе чітко і сердечно, ми будемо почу-
ватись упевнено й не боятимемося подивитися в очі іншим».
137
У багатьох із нас виникають проблеми з любов’ю до себе,

бо її пересилюють наші автоматичні думки. Автоматичні
думки — це думки, що спонтанно виникають одразу після
неприємних подій. Зазвичай наші автоматичні думки спо-
творені. Ці спотворені думки мелькають так швидко, що ми
їх практично не помічаємо, не кажучи вже про те, щоб по-
ставити під сумнів їхню істинність. Але саме ці думки фор-
мують наш настрій. Кожна ситуація — це насправді лише те,
що ми про неї подумали. Якщо ми навчимося думати інак-
ше, навчимося змінювати перебіг наших автоматичних ду-
мок, то зможемо змінити не лише власне бачення світу, а й
власний спосіб життя в ньому.
5 шляхів до спотворення думок
1 Припущення. Крихта доказів призводить до розлогих

висновків.
Наприклад: Схоже, твоя начальниця не в гуморі, отже,
ти автоматично доходиш висновку, що це через тебе,
ти десь напартачила.
2 Наслідування. Відмінності породжують порівнювання.

Наприклад: Твоя подружка — с міхотунка, отже, тобі теж
варто би бути сміхотункою.
3 Архіузагальнення. Окрема поодинока подія призво-

дить до масштабних тлумачень.
Наприклад: Ваша з N дружба закінчилася, отже, в тебе
більше ніколи не буде друзів.
4 Персоналізація. Приписувати собі те, що ніяк тебе не

стосується.
Наприклад: Твоя донька покинула коледж, отже, ти по-
гана мати.
138
Друзі
5 Перетворення почуттів на факти. Твої суб’єктивні по-

чуття — мірило і дзеркало істини.
Наприклад: Тобі стало тривожно, і на це точно має бути
якась причина. Напевно, ти щось накоїла.
Усвідомлення цих спотворених думок є першим кроком, щоб

їх виправити. Я могла б навчитися стежити за ними, підмі-
чати, коли думка розвивається за одним із негативних ша-
блонів, і своєчасно змінювати наратив. Звісно, перехід від
багаторічного самобичування до любові до себе відбувся
не за один день. Але щоразу, коли виправляла спотворений
перебіг думок, я відчувала, що росту. Втім, докорінна змі-
на в моїй енергетиці, в моєму потоці сталася тільки тоді,
коли я навчилася заміщувати спотворені думки дечим осо-
бливим, тим, чого досі не могла й припустити, — любов’ю.
Я просто не розуміла, що любов до себе слід практикувати
так само завзято й інтенсивно, як і будь-яку іншу нову звич-
ку. Як і більшість уроків у моєму житті, цей урок я отримала
від незнайомця в еластановому комбінезоні.
Мабуть, із незнайомцем я переборщила. Це був наш ін-
структор віньяса-йоги в фітнес-клубі Equinox. Ми викону-
вали асану «собака мордою вниз» уже хвилин із п’ятнадцять,
в мене боліли й дрижали руки, я розглядала інших учасників
заняття, поглядом шукаючи тих, котрі вже прийняли «позу
дитини», аж із темряви пролунав його голос. М’який, ніжний
голос наказував нам: «Стерпіть біль. Знайдіть власну точку
порозуміння». Після переходу в зручнішу позу він розповів
нам історію про попередню групу, яку він навчав. Він помі-
тив, що одній учениці важко даються заняття. Було очевид-
но, що вона дуже засмучена і ладна все покинути, тому ін-
структор зупинив її на виході з зали і запитав, що сталося.
Учениця пояснила, що в неї був виснажливий робочий тиж-
день, і вона прийшла сюди, щоб розслабитися, але неспро-
можність виконувати асани просто добиває її. Вчитель ска-
зав нам, що багато кому важко практикувати йогу не через
139
відсутність досвіду чи слабку гнучкість, а через те, як ми

спілкуємося самі з собою.
З роками в нас укорінюється звичка картати себе, коли
нам щось не вдається. Ми злі на себе, навіть агресивні, і цей
негатив просочується й наповнює нас, заважаючи розкри-
ти власний потенціал. Ось чому нам не вдається виконувати
пози або розвиватися далі. Ми переконуємо себе, наче не-
здатні на щось, а потім ще й осуджуємо себе за це.
Інструктор попросив нас повправлятися говорити з со-
бою інакше. Замість того щоб докоряти собі, коли ми не
здатні щось зробити (дотягнутися до пальців ніг, утрима-
ти положення тощо), він порадив знайти свою точку поро-
зуміння — момент милосердя й любові до себе. Пояснив, що
точка порозуміння — це мить, коли ти усвідомлюєш, де ти
є, чому протистоїш, і просиш себе докласти ще одне мале-
сеньке зусилля, потерпіти біль іще трішечки. Замість того
щоб нервуватися чи злитися на себе, коли відчуваєш, що руки
підгинаються, а ноги тремтять, ти визнаєш красу того, що
робить твоє тіло, і з вдячністю просиш його потерпіти ще
трохи. І саме в цій вдячності й любові до себе ми знайшли
додатковий заряд енергії й сили. Ми інакше заговорили до
себе, по-новому себе підбадьорювали й надихали, і ці змі-
ни допомогли знайти власний потік.
Якщо вийти за межі йоги, точка порозуміння — ц е ситуа-
ції, коли ти хочеш осудити себе, намагаєшся суворо себе кон-
тролювати, а натомість маєш поступитися собі. Як тоді, коли
я страшенно переживала перед одним конференц-дзвінком.
Треба було поспілкуватися з клієнтом під наглядом началь-
ниці. Я завжди ненавиділа такі дзвінки. Як ліпше: бути на по-
зитиві й більше жартувати? Чи, навпаки, говорити серйозно
й лише по суті? Натомість я подумала про власну точку поро-
зуміння й вирішила просто бути собою — п оводитися макси-
мально невимушено й природно. Висловлювати власну дум-
ку, не критикуючи себе за це. Не зациклюватися на кожному
сказаному слові. Поважати себе за те, що я відповідальна за
цей дзвінок, за те, що маю роботу, цінувати власні здібності
й дякувати за них. Здавалося б, нічого особливого, от тільки
140
Друзі
тривожність минула, тягар спав. А після дзвінка начальни-

ця написала мені: «Ти молодчина! Так тримати!». Ба більше,
потім відбулося дещо безпрецедентне — в она завела мову
про життя-буття. Запитала, як триває підготовка до весілля,
чи я вже обрала сукню, хто мій наречений. Я відповідала, не
ламаючи голову над кожним реченням, і зрештою зрозумі-
ла: коли я була собою, то не переймалася, чи матиму схва-
лення, адже я вже його отримала.
Відмовити — не конче відцуратися

Ми боїмося виявити забагато турботи, думаючи, що
іншим на нас узагалі начхати.
ЕЛЕОНОРА РУЗВЕЛЬТ
Після інциденту з листівкою до весільної сукні я пообіця-

ла собі докладати більше зусиль. Сказала: дарма, якщо не
знайду більше найкращої подружки, зате я можу розвива-
ти стосунки з іншими, нехай і менш близькими друзями.
На думку одразу спала Люсі — подруга, з якою ми втратили
зв’язок після закінчення старшої школи, але іноді бачили-
ся, бо обидві жили в Нью-Йорку. Я побувала на святкуван-
ні її дня народження, в Кроун-Гайтсі, хоча поїздка туди на
таксі влетіла мені в тридцять баксів; відвідала з нею виста-
ву на Таймс-сквер, двічі під дощем зустрічалася з нею випити
після роботи; а що вона п’ять місяців тому переїхала в Не-
ваду, то я навіть говорила з нею телефоном.
Під час однієї з таких телефонних розмов Люсі повідо-
мила, що зможе приїхати до мене на весілля. Так вдало скла-
лося, що її кузина має народжувати саме того тижня, що
й наше весілля. Я не стала запитувати, чи приїхала б вона,
якби її кузина не народжувала. Потім Люсі зазначила, що
нещодавно говорила з Теддою — щ е однією нашою шкіль-
ною подругою. Люсі й Тедда підтримували близькі стосун-
141
ки, натомість я хіба що вигулькувала десь на периферії їх-

нього кола спілкування.
— Як у неї справи? — поцікавилась я.
— Усе чудово, недавно її підвищили.
— Бомбезно! Треба зв’язатися з нею і привітати! — зра-
діла я.
Подумала було надіслати Тедді повідомлення, але відко-
ли Люсі переїхала, ми трохи віддалилися. Хоча ми з Теддою
вже сто років знайомі, наші стосунки охолонули, бо поруч
більше не було Люсі, яка завжди організовувала наші зустрічі.
Востаннє я спілкувалася з Теддою місяців зо три тому, коли
вона запропонувала якось потусуватися вдвох. Але ми так
і не побачилися, бо вона постійно в роз’їздах і не може спла-
нувати конкретну дату. А я не наважувалася більше зачіпати
цієї теми, знаючи, що Тедда завжди зайнята. Річ не в тому,
що я більше не хотіла її бачити, — я краз навпаки. Мені бра-
кувало її присутності, її уваги, бо вона постійно проводить
час з іншими друзями. Міґнон Маклофлін із фотографічною
точністю описує такий тип людей, до якого належала й Тед-
да: «Час від часу ти зустрічаєш людину, яка буквально про-
меніє зсередини й вабить до себе; і тебе тішить, що ця люди-
на тебе обожнює, аж нарешті усвідомиш, що вона обожнює
геть усіх, — і саме в цьому таємниця її сяйва і принадності».
У Тедди дуже багато друзів. Табун друзів із коледжу, дру-
зів із літнього табору, друзів із роботи. Друзів, у яких є бу-
диночки на озері, котеджі в горах і бунгало на морі. Мені
здавалося, спроби підтримувати з нею дружбу ні до чого
не приведуть. У неї вже є купа друзів, тому на мене просто
не знайдеться часу. Значно легше зустрічатися принагідно,
коли Люсі приїжджає в Нью-Йорк. Ось чому для мене став
таким болісним ударом той випадок, коли буквально через
кілька тижнів після телефонної розмови з Люсі я несподі-
вано наткнулася на вчорашню фотку в інстаграмі, де вони
з Теддою попивають «апероль-спритц» у барі за кілька квар-
талів від нашого будинку.
Чому Люсі не повідомила, що приїздить у Нью-Йорк?
Чому не запросила мене зустрітися втрьох, із Теддою? Я їх
142
Друзі
обох на весілля покликала, а виявляється, ми не настіль-

ки близькі, щоб випити разом по коктейлю?! Мене накрило
хвилею болю. Пішла у вітальню, де Джей, сидячи на дива-
ні, грав у якусь відеогру, тож коли я заговорила, він не віді
рвав очей від екрану.
— Тедда й Люсі вчора ввечері зависали в барі неподалік, —
мовила я тоном працівниці нижньої ланки, яка мусить по-
відомити керівництву дещо дуже неприємне.
— Он як. А тебе з собою не кликали?
— Ні.
Я розвернулася й попленталася в спальню, сподіваючись,
що добре вдаю байдужість і нудьгу, тільки б не спровокува-
ти продовження розмови на цю тему. Бо по щоках уже по-
текли сльози, а я не хотіла зізнаватися Джеєві (як і собі), що
реву, немов якась школярка, бо друзі не запросили її сісти
разом у їдальні. І ось двері за мною зачинилися, Джей ли-
шився в блаженному невіданні про чорторий болю й мор-
дування, що розбуявся в мені. Подібно стадіям горя, я пере-
живала етапи відмови.
Стадія перша: зневіра.

А може, це зовсім і не в Брукліні. Може, це якесь містечко
десь у Неваді. Може, то не Люсі на фотці. А може, вона про-
сто запостила якусь стару спільну фотку.
Стадія друга: жалощі до себе.

Тепер усе очевидно, вони мене недолюблюють. Люсі всього
на один день приїжджає в Нью-Йорк і не кличе мене зустрі-
тися. Вони собі вдвох любенько домовилися про зустріч без
мене, бо я бридка, нудна, огидна і нікому нафіг не потрібна.
Стадія третя: гнів.

Та що вони, бляха-муха, за люди такі? Я оце кілька місяців
намагаюся вицупити Тедду, минулого тижня ми перепису-
143
валися й вона сказала, що зараз у відрядженні. І що я, бля-

ха, бачу?! Що вона в Брукліні, тусується з Люсі! Якого лисо-
го не покликали мене? Я їй що, у чай насцяла?!
Я довела себе до несамовитого відчаю.

— Зараз я їй напишу, — з аявила я, заскочивши у вітальню.
— Якщо тобі від того полегшає — пиши на здоров’ячко, —
Джей незворушно витріщався в екран, клацаючи білим джой-
стиком «Іксбокс».
— От візьму і напишу, — гаркнула я, знову зачиняючись
у спальні.
Привіт, Теддо, не зрозумій мене неправильно, просто хочу
поцікавитися, що я зробила не так? Бо в мене склалося вражен-
ня, що я місяцями намагаюся зустрітися з тобою, і мені, зна-
єш, боляче бачити, що ти нещодавно зависала в бруклінському
барі з Люсі.
Я дивилася на чернетку повідомлення, великий палець
застиг над кнопкою «Відправити», але останньої миті я від-
клала телефон, щоб ще трохи поміркувати і з’ясувати: чи мої
висновки — це віддзеркалення дійсності, чи лише автома-
тичний спотворений хід думок? Я знову взяла в руки теле-
фон і спробувала уявити себе на місці Тедди, яка буцімто
щойно отримала-таки це повідомлення. Я прокрутила діа-
лог вище, до нашої останньої переписки. Дивлячись на неї,
побачила ситуацію очима Тедди. Саме вона перша пішла на
контакт після тримісячного мовчання. Вона зазначила, що
в будні постійно кудись їздить по роботі, але вільна на ви-
хідних. Це я ніколи не робила конкретних пропозицій щодо
зустрічі. Це я місяцями не писала їй ані єдиного повідом-
лення. З чого я взяла, що це Тедда повинна про все подба-
ти? Я весь час вичікувала, щоб вона перша заводила розмо-
ву, надсилала привітання і смішні мемчики. От тільки вона
це й так робила. А я могла б і сама час від часу писати їй
першою. Запропонувати зустрітися якось на вихідних. Але
я цього не робила.
Я так і не відправила повідомлення. Інакше можна було б
подумати, наче в мене дах поїхав. Я сприйняла ситуацію че-
144
Друзі
рез призму негативу, хоча це не відповідало реальній кар-

тині поведінки Тедди. Це нагадало мені випадки, коли я ка-
зала Джею, що наш пес якийсь сумний.
— Та ніякий він не сумний, просто набігався і втомився, —
заперечував Джей.
— Ні, він точно засмучений, — наполягала я.
— Чим він може бути засмучений? Лежить собі, відпочиває.
Ми з Джеєм дивилися на одне й те саме, але я бачила все
в негативному світлі. Дослідження показали, що люди, які
страждають від депресії, вбачають смуток і печаль в облич-
чях інших, попри те, що насправді їм показують нейтральні
вирази. Цей феномен відомий як ефект негативного упере-
дження. Депресії в мене не було, але на світ я дивилася так
само. Лише я розцінювала людські вчинки як погані чи зло-
вмисні, коли вони були нейтральні. Інтерпретувала чужі від-
повіді, репліки, поведінку як ворожу й агресивну, хоча люди
поводилися цілком нормально. Якщо хтось невеселий — в ін
засмучений. Якщо хтось не пише — в ін злиться на тебе. Якщо
хтось тебе не запросив — ти вигнанець.
Мені пригадалися слова Фреї Старк: «Часто люди вважа-
ють, що прихильність — це величина фіксована, а не щось
мінливе, наче море з постійними припливами й відплива-
ми, але ж море продовжує існувати. Я вірю, що неспромож-
ність урахувати ці припливи й відпливи — це причина до-
брої половини розірваних стосунків».
Усе зводилося до сподівань. Я розраховувала, що люди
поводитимуться певним чином. Розраховувала, що дру-
зі казатимуть і робитимуть те, що казала б і робила для
них я. А коли вони так не чинили, я почувалася зрадже-
ною. Якщо хтось відповідав не так, як я сподівалась, я по-
чинала підозрювати злий намір і викреслювала цю люди-
ну з життя. Або ж принаймні викреслювала доти, доки ця
людина не ступить правильний крок назустріч. Але я ні-
защо не наважувалася написати / подзвонити першою.
Принаймні донині, до цієї ситуації з Теддою. Я виріши-
ла: цього разу я не ховатимуся в мушлі, я відважно подив-
люся в очі обставинам.
145
Я стерла те істеричне повідомлення й написала нове. Спи-

тала Тедду, чи вона в місті й чи має можливість зустрітися
наступного тижня. Вона щиро зраділа, і ми зрештою домо-
вились про день і час зустрічі. Ми не обговорювали питан-
ня, кликати Люсі чи ні, бо йшлося не про неї. Це стосувалося
лише нас двох. І коли я почала розуміти, що плани, які я бу-
дувала, ніколи не зачіпали й не стосувалися людей, які в ці
плани не входили, то перестала сприймати кожне неотри-
мане запрошення й чужий спільний пост в інстаграмі як
особисту образу і свідчення того, що від мене відцуралися.
А потім я дізналась іще більше. Коли кілька тижнів по тому
ми з Теддою зустрілися за вечерею, я наважилася на безпре-
цедентний для мене крок. Після кількох коктейлів зізнала-
ся, що недавно бачила їхню з Люсі спільну фотку з бару, і це
дуже мене зачепило, бо я б залюбки приєдналася до їхньої
компанії. «Господи! — сплеснула руками Тедда. — Мені це й
на думку не спадало». Вона розповіла, що тоді вони навіть
не домовлялися про спільні посиденьки, а зустрілися ви-
падково. Тедда засідала в тому барі разом із колегами — це
було своєрідне святкування її нещодавнього підвищення;
а в Люсі, як з’ясувалося, там було побачення з якимось дав-
нім нью-йоркським кавалером. «Як по правді, вона трохи пе-
ребрала і плакалася мені, як їй самотньо», — сказала Тедда.
Мене наче осяяло. Як же я помилялася. Цілковито, глибо-
ко, категорично помилялася. Усе було зовсім не так, як мені
здавалося. І якщо ця ситуація з Люсі й Теддою про щось та й
свідчила, то це про те, що мені точно слід переглянути всі
попередні висновки. Я раз і назавжди вирішила для себе:
відтепер щоразу, як мені ввижатиметься, наче від мене від-
хрещуються, це слугуватиме нагадуванням, що слід актив-
ніше йти на контакт і спілкуватися.
146
Друзі
Усі ми трохи вар’яти

Вона зрозуміла, що так і починаються дружні стосунки:
хтось викриває свою дивакуватість, а інший вирішує
просто вислухати, а не кепкувати з цього.
МЕҐ ВОЛІТЦЕР, THE INTERESTINGS
Міцна дружба між Джоан Ріверз і принцом Чарльзом видава-

лася досить ексцентричною, але й цілком закономірною. Як
зазначала сама Ріверз, це була дружба між представниками
достоту різних світів. Щоразу на Різдво принц Чарльз над-
силав Джоан якийсь подарунок. Кілька разів це був комплект
із двох химерних чашок. Джоан відповідала у своєму стилі,
надсилаючи лист подяки з фотокарткою, де вона стоїть біля
ялинки з цими двома чашками, і запитанням: «Навіщо ти
надсилаєш мені дві чашки, якщо я живу сама?». Наступно-
го року вона надіслала ще одну листівку з фотографією ча-
шок. Цього разу на кладовищі. Підпис: «Попиваю чай у то-
варистві найкращого друга!».
Але й після другої листівки Джоан не отримала від-
повіді. Він ніколи не зізнається! Ніколи не скаже при зустрі-
чі: «Ой, дуже, дуже смішно!». Вона вирішила, що образила
його тими листівками, і написала ще одну: традиційну,
ввічливу, без жартів і світлин. Незабаром після тієї лис-
тівки Ріверз випадково зустрілася з їхнім спільним дру-
гом, який повідомив, що недавно був у Чарльза і той ска-
зав, що йому страшенно кортить отримати цьогорічну
різдвяну картку від Джоан.
Чому Чарльз не зізнавався Джоан, що йому до душі її лис-
тівки? Може, йому було ніяково. Може, тому що він член ко-
ролівської родини і це позначається на всіх його діях. Може,
він засоромився. На те був мільйон можливих причин, але
Джоан вбачала в усьому щось глибоко особисте, таке, що не-
одмінно стосується її самої. Так королева нецензурного гу-
мору сама себе піддала цензурі.
147
Скільки разів у житті я чинила так само? Скільки разів

я обмежувала себе або відмовлялася від того, що хотіла ска-
зати насправді, лише через страх наразитись на реакцію,
якої я не передбачила? Скільки разів я помилково тлумачи-
ла мовчання як гнів? Скільки разів накручувала себе лише
тому, що хтось відповів мені не так, як я сподівалась? Бу-
квально кілька тижнів по тому я досягла своєї точки непо-
вернення на шляху до змін.
Салют, Лорен! Як воно, життя-буття?
Я працювала над книжкою, тому не бачила повідомлен-
ня від давньої подружки з коледжу, з якою ми не спілкували-
ся вже кілька місяців. Якщо чесно, останнім часом ми спіл-
кувалися так рідко, що в мене зародилися сумніви, чи ще
можна називати це дружбою. Вона жила в Бостоні, тому ми
вряди-годи бачилися, коли вона іноді бувала в Нью-Йорку.
Помітивши повідомлення кілька годин по тому, я відчула
себе дитиною, яка проґавила стрибки дельфінів у аквапарку.
Негайно надрукувала відповідь: «Привіт! Вибач, не чула пові-
домлення. У мене все добре. А ти як?». Відправила. Дописала ще
речення: «Як твої успіхи в Бостоні?».
Мене трохи попустило, я ж бо надолужила пропущене.
Минуло п’ять годин, вона відповіла: «Усе чудово». Я сподіва-
лася побачити три крапки в кінці. Надіялася, що вона щось
запитає або напише, що скоро приїде в Нью-Йорк, або дасть
іще якусь інформацію, яка прояснить мені, чому вона рап-
том написала саме сьогодні. Я зачекала ще кілька хвилин,
нове повідомлення від неї так і не надійшло. Подумала, що
варто про себе нагадати. Може, вона заклопоталася й забу-
ла відписати. Тож я написала: «Круто! Що нового розповіси?».
Минуло ще три дні, а я досі не дізналася, чому ж вона на-
писала першою, бо вона так і не відповіла. Дарма, що вона
перша вийшла на зв’язок — я однак почувалася покинутою.
Цілі вихідні розмірковувала і накручувала себе, уявляючи,
що за ті три години між її першим повідомленням і моєю
запізнілою відповіддю вона дізналася про мене щось жах-
ливе і мерзенне, тому й вирішила, що більше зі мною і зна-
тися не хоче. А може, вона взагалі написала мені випадково,
148
Друзі
переплутавши вікно чату. А може, не така вже вона й хоро-

ша подруга, як я собі думала. А може, як зазначив Джей, вона
просто трохи дивакувата.
Може, вона така ж дивакувата, як Карлсон, мій колиш-
ній колега, з яким ми років зо три не спілкувалися, аж рап-
том він надіслав мені привітання з новою роботою (на яку
я влаштувалася, між іншим, два роки тому). Я відписала: «О,
дякую, Карлсоне! А в тебе як справи?». Але відповіді так і не от-
римала, бо Карлсон той іще дивак.
Або Карлі, з якою ми домовилися пообідати разом, по-
тім вона скасувала цю домовленість, ми узгодили інший час,
і вона запізнилася на двадцять хвилин. Карлі, для якої я, зда-
валося, була другосортною подругою, адже навіть коли вона
відповідала на повідомлення й ми нарешті могли зустрітися,
вона ніколи не спромагалася принаймні вчасно прийти на
зустріч. А все тому, що вона страшенно посварилася з бать-
ками — б атьками, які, на її думку, не люблять її, тож тепер
вона мусить ходити до мозкоправа за двісті баксів на годину,
а що послуги мозкоправа такі недешеві, їй доводиться про-
сити грошей у батьків, унаслідок чого вона почуває прови-
ну й проєціює її на них, — і ось на цьому пункті все вийшло
з-під контролю, тому вона й запізнилася на двадцять хвилин.
Раніше я завжди вважала, що Карлсонове мовчання й по-
стійні запізнення Карлі — ц е ознаки того, що щось не так зі
мною. Цілими днями морочила собі голову, вгадуючи, що ж
я таке могла ляпнути чи утнути, що тепер вони так дивно
поводяться. Мені й на думку не спадало просто осмислити
й змиритися з гіпотезою, що мене це, либонь, узагалі жод-
ним чином не стосується. Може, в них теж життя б’є ключем
(і теж часто по голові). І вони не відповідали не тому що не-
навидять мене, а тому що (так само, як частенько і я) просто
були заклопотані й забули чи прогледіли моє повідомлення.
В одному давньому голлівудському анекдоті Деббі Рей-
нольдз розповідає про Бетті Девіс: «Коли вона не хотіла го-
ворити з кимось по телефону, то видавала себе за іншу. Уявіть
цю сцену! Дзвониш, а на тому кінці дроту її голос:
— Міс Девіс немає вдома. А хто телефонує? Хвилинку.
149
Чути кроки, за кілька секунд вона поверталася до апара-

ту і продовжувала:
— Алло, Деббі, дорогенька, це ти? У мене сьогодні не всі
вдома».
Якби я була на місці Деббі й моя подруга Бетті власним
голосом сказала мені, що її немає вдома, але вона неодмінно
повідомить про цей дзвінок, наступні тижнів зо два я про-
вела б у тривожній гарячці. Що значить, не всі вдома? Чому вона
не хоче зі мною говорити? Нащо вона прикидалася? Вона мене геть
за дурепу має? Чи це був такий дебільний жарт? І саме Джей зу-
мів би зупинити цю центрифугу психозу, цілком спокійно,
холоднокровно й раціонально зауваживши, що Бетті Девіс
просто ще одна вар’ятка.
Ти не знаєш, що відбувається в чужому житті. Не можеш
знати достовірно. Ти можеш вважати, що знаєш, адже з то-
бою поділилися якимись подробицями, та насправді це кра-
пля в морі. Ти ніколи не дізнаєшся, про що мовчить кожен із
нас. Які гризоти, переживання і клопоти напосідають на лю-
дину, через що вона поводиться так або так. Дебора Таннен,
експертка з комунікації і стосунків, запевняє, що будь-який
акт взаємодії з іншими — це плід твоєї особистої життєвої
історії. Що ти кажеш і як ти це кажеш — у се це твій власний
стиль мовлення, напрацьований за роки взаємодії з людьми.
Те, як у твоїй родині спілкуються і виявляють любов, згодом
стане твоєю власною манерою спілкування й вияву любові.
І саме тут виникає конфлікт. Ти вважаєш, що чудово розу-
мієш співрозмовника, та насправді лише сприймаєш його
через власні фільтри тлумачення.
Ми зможемо перестати так сильно непокоїтися через кож-
ну взаємодію й почати просто кайфувати від людей навко-
ло тільки тоді, коли зрозуміємо, що наша особиста інтер-
претація чужих слів і дій дуже часто є неточною, хибною.
Якби я спокійніше до всього ставилася, якби зрозуміла, що
кожен по-своєму вар’ят, кожен по-своєму дивний, із влас-
ними джмелями і вибриками, якби приймала людей таки-
ми, які вони є, я б менше нервувалася й непокоїлася через
те, якої вони про мене думки. А якби я менше нервувалася
150
Друзі
й непокоїлася через те, хто і що сказав чи мав на увазі, я б ви-

промінювала хорошу енергетику і розвивала міцніші друж-
ні стосунки.
Усі ми вар’яти
Кей Томпсон, авторка славнозвісної серії дитячих книжок

Eloise, коли нервувалася або їй ставало нудно, починала
говорити немов чотирирічна дівчинка.
Таллула Бенкхед називала всіх «сегденько», бо дуже по-
гано запам’ятовувала імена. Один особливо яскравий при-
клад — випадок, коли вона відрекомендувала подружку як
Мартіні. Подружку насправді звали Олів.
Коли в Марґарет Вайз Браун запитували, котра година,
вона відповідала: «А котра вас влаштовує?».
Під час зйомок акторка Керол Ломберд неодмінно влаш-
товувала вафельну вечірку й усіх пригощала вафлями, які
випікала просто на знімальному майданчику на металевій
вафельниці. Коли її запитували, у чому секрет такої смако-
ти, вона відповідала: кукурудзяне борошно, лимонна рико-
та, полунично-ревеневий компот. Хоч насправді цих ком-
понентів у тісті й близько не було.
Відкинути всі сподівання щодо інших і просто прийма-

ти людей такими, які вони є, — ц е надзвичайне відчуття, яке
звільняє від тягаря, дає свободу, заряджає енергією. Прийма-
ти людей такими, які вони є, — щоб вони дивували, навчали,
повсякчас нагадували, що кожен із нас — у нікальний, непо-
вторний і особливий. І це прекрасно. Сімона Вейль якось ска-
зала: «Увага — це найрідкісніша форма щедрості». Але я те-
пер вважаю, що найрідкісніша форма великодушності — це
прийняття. Втім, може, увага і прийняття — ц е одне і те саме.
Я хочу тебе бачити — це те саме, що і я приймаю тебе.
151
Робити те, чого не хочеться

Як для зустрічей потрібен час, так і дружба вимагає часу.
Якщо занадто розслабитися й дозволити всім робити й ка-

зати все, що їм заманеться, то маю щодо цього певні засте-
реження. Так, я впевнена: найкраще жити з гаслом «чому
бути — того не минути». Але також я знаю, що дружба не
клеїтиметься, якщо всі перейдуть на такий режим. На від-
міну від долі, дружба потребує зусиль і уваги.
Я ніколи не вміла приділяти увагу. Приймати — о так; ви-
являти — е ні, даруйте. Активно виявляти увагу — ц
е завжди
першою йти назустріч, узгоджувати спільні плани, першою
надсилати повідомлення, цікавитися, як у когось справи.
Я таке ніколи не робила. Я лише приймала сигнал. Радісно
відповідала, коли хтось виходив на зв’язок зі мною. Воруши-
лася лише тоді, коли вже поворушився хтось інший, бо я зви-
кла до самотності. Занадто звикла. Для мене було не просто
нормою пробути суботу і неділю на самоті — з а багато ро-
ків я так звикла до ізольованості, що зрештою це перерос-
ло в залежність. Що більше я відгороджувалася й замикалася
в собі, то дужче мене лякав зовнішній світ. Що більше часу
я збувала вдома, то важче мені давалася взаємодія з реаль-
ним оточенням. Мої соціальні навички взялися іржею, і що
рідше я ними послуговувалася, то щораз тяжче було їх від-
найти, коли цього потребувала.
Після розриву з Роксан такі-сякі стосунки в мене скла-
далися переважно лише з колегами по роботі. Будувалися
вони на спільних інтересах — я кщо можна назвати інтере-
сом те, як ми ненавидимо цю роботу / начальство / інших
колег. Ось уже пів року ми проводили разом по вісім годин
щодня, і Френсіс запропонувала сходити кудись удвох. Ми
зайшли в перший-ліпший бар за рогом. Але з’ясувалося, що
там поїсти ми не могли, бо Френсіс не вживає глютену.
152
Друзі
— Ой, а я й не знала, — зітхнула я.

— Ага, як на те пішло, формально алергії в мене немає,
але відчуваю, що скоро буде. Тому відмовилася від глюте-
ну заздалегідь.
— Ясно, — м овила я. — А бар тебе влаштовує?
Френсіс зазирнула в меню:
— У них немає «Корони». Це єдине пиво, яке мені можна.
Тож ми пішли в інший бар. Але це було зовсім не схоже на
те, як свого часу ми з Роксан перебігали з бару в бар у пошу-
ках найкращого місця для посиденьок. А з Френсіс усе було
навпаки. Це були механічні пошуки задовільного меню й
абсолютне ігнорування атмосфери закладу. Зрештою ми
опинилися в мексиканському ресторанчику з характерним
кислотно-флуоресцентним освітленням. Я запропонува-
ла замовити тако. Вона нагадала про свою нібито алергію
на глютен. За годину, коли ми перемили кісточки всьому
колективу, поскаржилися одна одній, як же задовбала ця
робота, ми досягли того етапу спілкування, коли пора шу-
кати нові точки дотику. Я спитала, чи дивилася вона «Ко-
рону» * — Френсіс відповіла, що не дивиться телевізор і не
ходить у кіно. Єдине, що вона дивиться час від часу, — ц е
«Друзі», бо лише цей серіал не викликає в неї тривожності.
Коли я повернулася додому, Джей запитав, як усе минуло.
Я розповіла, що Френсіс не любить серіалів і кіно.
— І що з того? — здивувався Джей.
— А про що нам іще тоді говорити? — щ е більше здиву-
валась я.
— Про щось інше.
— Мені більше нічого на думку не спадає, — зітхнула я.
— Могли б обговорити іншу спільну тему — т ривожність.
Джей тоді жартував, та коли я пізніше обмірковувала
його слова, то подумала, що він, можливо, мав рацію. Ми
справді могли б поговорити про це. Ми ж обидві боремо-
ся зі спільним ворогом — тривожним розладом. Цей факт
*
Англ. The Crown — історичний драматичний телесеріал виробництва
Нетфлікс про правління британської королеви Єлизавети ІІ.
153
міг би створити міцний зв’язок між нами. Натомість після

звільнення з тієї роботи я урвала зв’язок із Френсіс. Згаду-
ючи наші взаємини, почуваю докори сумління. Я так швид-
ко викреслила її з життя. Так швидко знехтувала всіляким
шансом на дружбу. Попри те, що ми добре ладнали на робо-
ті, я чомусь вирішила: якщо спілкування поза професійним
середовищем дається не так легко і природно, то не варто
його й продовжувати. Я не розуміла, що іноді слід доклас-
ти зусиль, якщо не одразу все клеїться. Іноді варто пробу-
ти з людиною більше часу, зустрітися принаймні кілька ра-
зів, аж поки зникне відчуття дискомфорту і ніяковості. Не
завжди дружба зароджується й лине, немов дзвінкий стру-
мочок. Іноді потрібен час і терпіння, іноді доводиться ро-
бити те, чого не хочеться.
Усе це було занадто складно. Здавалось, якщо дружба не
розвивається так само природно, як було з Роксан, то воно
того не варте. Нічого не вийде. Та якщо чесно, що спіль-
ного було в нас із Роксан? Нехай ми мали схожі погляди на
життя, але хіба відмінності не були ще вагоміші? Зрештою,
хіба не через ці відмінності наші дороги розійшлися? Ми
дружили, бо мали спільне минуле, спільні спогади, спіль-
но прожиті роки. Хіба мої стосунки з Роксан не є доказом
того, що саме час встановлює зв’язки між двома абсолют-
но різними людьми?
Психологічна теорія з назвою «ефект знайомства» під-
тверджує цю думку. Люди схильні виявляти симпатію до
тих, із ким знайомі. Наприклад, психологи з Університету
Пітсбурга провели такий експеримент: вони попросили чо-
тирьох жінок відвідати лекції з психології. Жінки з різною
регулярністю приходили на ті лекції, але ніколи не спілку-
валися зі студентами чоловічої статі. Коли студентам по-
казували фотографії однокурсниць, вони виявляли більшу
симпатію до тих представниць жіночої статі, яких частіше
бачили на спільних лекціях. Що більше ми бачимо людину,
то дужче вона нам подобається. Що ближче ми людину пі-
знаємо, то сильніше їй довіряємо. А довіра — ц е вже фун-
дамент дружби.
154
Друзі
В іншому дослідженні з’ясовували, скільки часу знадо-

биться студентам-першокурсникам, щоб знайти нових дру-
зів. Результати показали, що необхідно:
• 50 годин взаємодії, щоб перейти з категорії «зна-

йомі» до категорії «приятелі»
• 90 годин, щоб перейти від «приятелів» до «друзів»
• більше 200 годин, щоб стати «найкращими друзями»
Усе зводиться до того, що потрібно йти на контакт — знову

і знову. Слід змиритися з фактом, що дружба не виникає на
рівному місці, а є результатом спілкування, спільного про-
ведення часу, пошуку спільних інтересів, і що ближче позна-
йомитися з кимось не так уже легко і просто. Знайте: докла-
дені зусилля й затрачений час дадуть свої плоди. Буде круто!
***
За місяць до весілля я наткнулась на фотку давньої подруги
Кайли. Ми з Кайлою й Роксан були близькими подружками
в коледжі, але, припинивши спілкуватися з Роксан, я урва-
ла зв’язок і з Кайлою. Кайла ні в чому не була винна, нічо-
го такого не сказала й не вчинила. Я сама вирішила: якщо
вона дружить із Роксан, то вже не хоче дружити зі мною. Що
більше я бачила світлин, як вони тусуються удвох, то силь-
ніше вірила у власну теорію. Але після всього цього, коли
я місяцями аналізувала всі свої дружні стосунки — н аявні й
втрачені, всі хибно витлумачені слова і вчинки, я подума-
ла, що Кайла, ймовірно, не ставала ні на чий бік. Можливо,
ми з нею перестали спілкуватися лише через мою різку від-
мову йти на контакт. Так, вона теж могла б хоч раз написати
чи подзвонити. Але ж вона могла почуватися так само, як і я.
Може, вона вирішила, що це я більше не хочу з нею знати-
ся. Можливо, виміркувала, що мені буде ніяково в цій ситуа-
ції. То може, подумала я, пора мені нарешті набратися хо-
робрості? Затамувавши подих, я написала Кайлі. Вона вмить
155
відповіла. Тиждень по тому ми зустрілися в барі, і я попро-

сила пробачення. Пояснила їй, що кілька років вірила ка-
зочкам, які сама ж собі втовкмачувала, і тому жодного разу
не вийшла на зв’язок. І саме тому не запросила її на весіл-
ля. А потім дістала запрошення. Сказала, що зрозумію, якщо
вона не зможе прийти, бо все це розгортається в останню
хвилину. Та хочу, щоб вона знала: мені приємно було би ба-
чити її серед гостей, бо я дуже ціную нашу дружбу. Вона не
змогла прийняти запрошення, бо на ту саму дату вже пообі-
цяла піти на інше весілля. І я не сприйняла це як особисту
образу. Саме в цьому і полягає різниця між тим, хто я зараз
і ким була три роки тому. Я більше не мордувалася питан-
нями, чи прийшла б вона на наше весілля, якби в неї не було
інших планів. Мене не марудило від думки, а чи не збреха-
ла вона про інше весілля. Мене не терзало припущення, що
таке виправдання — звичайнісінька банальна відмовка. Я не
сприйняла її відмову як відкидання мене. Уперше в житті
я бачила все таким, яке воно є насправді. Кайла просто вже
має інші плани, і це ніяк не стосується ані мене, ані нашої
дружби, ані її ставлення до мене.
Насамкінець я наважилась ось на що. За два дні до весіл-
ля я написала Роксан. Трохи захмеліла від двох кухлів пива,
випитих на вокзалі, я мусила порушити цю тишу. Мені хоті-
лося змити ганебну пляму нашого останнього діалогу.
Привіт. Знаю, ми не спілкуємось, але я лише хочу сказати, що
мені тебе не вистачає. Знаю, мені є за що вибачатися перед тобою,
і я неодмінно це зроблю. Та я впевнена, що перепрошувати слід осо-
бисто, а не в листуванні. Отже, якщо захочеш якось випити разом
по келиху, дай мені знати.
Роксан не відповіла, і вперше на моїй пам’яті я не парила-
ся через це. Утім, минуло три дні, і вона таки написала. На-
писала, що теж сумує за мною, і що так, вона б залюбки зу-
стрілася за келихом білого сухого.
Ми й досі не зустрілися. Я досі шукаю її очима, опиняю-
чись у районі, де вона жила; досі приглядаюся до кожної мі-
ніатюрної блондинки, сподіваючись, що це Роксан іде мені
назустріч; я досі прокручую в голові давні спогади, немовби
156
Друзі
переглядаючи улюблений фільм. Але жодна з нас не продов-

жила спілкування, бо в глибині душі ми обидві знаємо: по-
при те, що ці двері нарешті прочинилися, минулого не по-
вернути, все навіки змінилося й уже не буде таким, як колись.
Те, що було між нами, не можна повторити і віднайти. Ми
з Роксан перестали дружити, бо, як таке часто буває з дру-
зями, обидві виросли і стали різними людьми, а коли в тебе
з’являються інші знайомства, стосунки, робота, переїзди,
сім’я й діти — прірва між вами стає дедалі ширша і глибша.
Але тепер, принаймні після того короткого листування, нові
слова змили бруд трирічної давності, тож ми немов набли-
зилися до логічного завершення й нарешті зможемо пере-
горнути цю сторінку життя. А найважливіше те, що тепер
я знаю: наші стосунки урвалися не через мою неспромож-
ність підтримувати зв’язок. Більше не було ніяких запитань,
запізнілих думок, недомовленості й сумнівів. Я могла за-
вершити цей розділ і зосередитися на пошуку нових друзів.
157
Іноді виявляється, що саме найсокровенніше

щонайміцніше поєднує тебе з іншими.
ҐРЕЙС ПЕЙЛІ
Я здригнулася від думки про те, як же легко помилитися

щодо людини, побачивши якусь дрібницю і прийнявши її
за цілу сутність.
ЛОРЕН ОЛІВЕР, «ПОКИ Я НЕ ВПАЛА»
Головне — щиро прагнути спілкування. У цьому весь

секрет.
ЕНН СЕКСТОН
сім’я
Симптоматика: почуття осуду, гнів,

розчарування, істерика через індичку.
Одна-однісінька ситуація могла довести мене

до вбивства — і я маю на увазі сімейне життя, ідею
згуртованості.
ПАТРИЦІЯ ГАЙСМІТ
Ми не сварилися. Нічого не сталося. Утім, якась безіменна

тривога забарвлювала емоційний заряд між мною
та місцем, звідки я прибула.
ДЖОАН ДІДІОН, SLOUCHING TOWARDS BETHLEHEM
Але я вважаю, що іноді, коли хтось поводиться,

немов людина другого сорту, так само, як я повелася
за сніданком, тоді в своєрідному саморуйнівному шоку
ця людина бере й учиняє щось справді другосортне. Ніби
щоб довести власну другосортність.
ЕЛІСОН ЛУРІ, REAL PEOPLE
Це сталося на Різдво, через кілька місяців після весілля. Фо-
тографії надруковані й розвішені на стінах, листівки зі сло-
вами вдячності розіслані, а я не бачилася з ріднею достатньо
довго, щоб у мене зажевріло бажання знову зустрітися. За
півтори години дороги з Нью-Йорка до Філадельфії я втов-
кмачила собі, що цього року все буде інакше. Я подорослі-
шала, стала більш зрілою й тепер уже знаю, від чого мене
може накрити і що може стати спусковим гачком. Більше ні-
яких зривів, сварок, дорікань. Я заприсяглася, що цьогоріч-
не Різдво буде не таким, як усі попередні.
Я забула, що поїздка додому, до батьків — це як похід
у гори. Повітря розріджене, мозок ослаблений, зате почут-
тя й відчуття загострені. Я забула весь родинний анамнез,
усі помилки і напівтони, які аж хрустіли під ногами. Забула,
як важко там акліматизуватися.
Проте цього разу все розпочалося досить непогано. Я пе-
режила Святвечір: сімейне застілля, церковну службу, по-
їздки в авто. Пережила різдвяний ранок, різдвяний обід, та
щойно подумала, що я в безпеці і вже завтра вранці колиса-
тимуся в поїзді, маючи за плечима три бездоганні дні в ро-
динному колі, як усе полетіло коту під хвіст.
Було близько четвертої пополудні, сонце сідало, кели-
хи наповнювалися напоями, з динаміків лунав різдвяний
альбом Майкла Бубле, аж вхідні двері розчинилися навстіж,
в дім увірвався подих крижаного вітру, а в мене дрижаки
пішли по спині: приїхала тітка Лінда, привезла своє ще те-
161
пле фірмове святкове печиво і завжди гарячу порцію пере-

судів, огуди й докорів.
Я не кажу, що не люблю тітку Лінду. Ця неприязнь біль-
ше схожа на таку собі приховану ворожнечу з підлою одно-
класницею, яка на людях завжди тобі всміхається й щебече
соловейком. Наймолодша з чотирьох татових сестер, вона
аж випромінює самовпевненість, відточену роками чирлі-
дерства, потім очолення університетської жіночої спілки,
а тепер — ч ленства в заміському клубі закритого типу. Жи-
телька передмістя, матуся двох діточок, вона досі оточена
аурою крутої дівки, з якою можна завжди попліткувати за
келишком вина; вона наелектризовує, притягує до себе всю
увагу, а щойно ти, загіпнотизована, втрачаєш пильність,
умить заганяє тобі у спину ножа.
Гості ввійшли в дім. Чоловік тітки Лінди галантно допоміг
їй зняти пальто, моя мати забрала в неї з рук тацю з печивом,
сестра відразу ж наповнила її келих вином, після чого тітка
підсіла до мене. Спершу ми позгадували моє весілля. Потім
обговорили плани на майбутнє, роботу, житло. Зрештою тіт-
ка Лінда захотіла переказати драму, що розгортається в домі,
звідки вони щойно приїхали в рамках цього різдвяного тур-
не по родичах. Отже, в іншої тітки якісь негаразди. Я поціка-
вилася, що саме сталося. Лінда розповіла: відколи моя двою-
рідна сестра вийшла заміж (а сталося це тиждень тому), вдома
в них виникла якась нездорова і напружена атмосфера. У день
весілля кузина поводилася грубо й агресивно і навіть довела
рідну матір до сліз. Старша сестра тітки Лінди, мати цієї ку-
зини, має слабкий характер, тож не змогла поставити донь-
ку на місце, зате тітка Лінда залюбки втрутилась у сімейний
конфлікт. Вона заявила кузині, що та все весілля поводилась
як невдячна паскуда, а тепер ще й Різдво псує. Під час оповіді
я то сміялась, то виявляла глибокий подив і навіть шок — у се
за сценарієм емоційної бесіди. Наприкінці я мовила:
— Ого, оце так божевілля! Яка муха її вкусила?
На що тітка Лінда відповіла:
— Гадаю, тобі видніше. До речі, я чула, ти й сама на весіл-
лі поводилась як те стерво.
162
Сім’я
Звичайнісінька репліка. Типове «до речі, блаблабла». Ні-

хто не чув, як у мене задзвеніло у вухах, перед очима все по-
плило, кров із відкритого вогнепального хлинула на підлогу.
Безжальний постріл. Куля увійшла в тіло й пронизала душу.
Стріляли не з дрібнокаліберного пістолета, е ні, стріляли
з дробовика, який лишає по собі велетенську зяючу рану. Не-
вже ніхто не помітив? Я піднесла до рота келих, кубики льо-
ду зрадливо брязнули об скляні стінки.
— Овва, цікаво, хто тобі таке сказав? — с питала я, точно
знаючи, що утнути це могла єдина людина на планеті.
Помітивши, як моя мати вмить пополотніла, тітка Лін-
да вгатила по гальмах:
— Ой, забудь, це я переплутала тебе з іншою племінницею.
Звісно, було вже пізно, рану завдано. Мене нагрібало, все-
редині наростала буря, біль просочував кожну клітину тіла,
наче те червоне вино, що його я в дев’ятому класі розлила
на білий диван у родинній вітальні.
Я відчула прилив люті й сорому, в глибині душі ці два
потоки переплітались і зливалися в бурхливу ріку. Те саме
я почувала, коли брат заціджував мені ногою в живіт або
коли хтось врізався в мене на футболі. То ось якої про мене
думки рідна мати? Ось за кого вона мене має? Стерво? Через те,
що я розплакалася в готелі, бо візажистка не приїхала? Через це
мене можна називати стервом? І обов’язково переказувати все це
тітці Лінді?
Я обернулась до матері. «Як ти могла таке сказати? Та ще
й тітці Лінді?! Чому ти гудиш мене позаочі?»
Мати досі була бліда як свічка, рот напіврозтулений, по-
гляд розгублений, немов її висмикнули з теплої пінистої
ванни. Вона відповіла, що не казала такого, а тітка додала,
що всі наречені такі стервозні. Словесна баталія тривала,
аж поки мати зрештою дорікнула: «Не буває диму без вог-
ню», — і тут уже зірвалась я. Мені захотілося розридатись,
але ж я не могла так принижуватися перед ними. Натомість
я почала кричати. Я кричала, що більше ноги моєї в цьому
домі не буде. Кричала тітці, що вона всюди пхає свого носа.
Кричала матері, що я таке стерво, бо в неї ж уродилася, і вза-
163
галі, це вона мене тоді вивела. Що вона неврівноважена,

хвора на голову, і я до кінця життя з нею не спілкуватимусь.
Потім я випила ще три джин-тоніки, зачинилася в спаль-
ні й цілий вечір плакалася Джеєві. Я злилася на себе. Зли-
лася, що мене розізлили. Злилася, що попри багаторічну
роботу над собою я так і не навчилася контролювати себе
в оточенні рідні. Немовби весь прогрес, якого досягла в ре-
альному світі, пішов прахом, щойно я переступила поріг
батьківського дому. Я повинна була стати кращою версією
себе, а не зірватися з ланцюга після першого ж докору з уст
тітки Лінди. Якщо вважати зустріч із нею випробуванням
на емоційну зрілість, упевненість у собі, віру в себе — то
я ганебно провалила цей екзамен. Але чому? Що такого
було в моїй сім’ї, що могло спровокувати такий перепад
настрою?

Немов божевільний скульптор, ти постійно виліплюєш
із когось той образ, якого прагнеш, якого потребуєш,
бажаєш і любиш, — зазвичай усупереч дійсності, всупереч
натурі тієї людини, а наприкінці незмінно розчаровуєшся,
бо виліплений образ тій людині зовсім не пасує.
АНАЇС НІН
З усіх людей на землі лише татко допоміг мені по-новому

поглянути на цю ситуацію. Наступного ранку він віз мене
на вокзал, і дорогою я не стрималась, щоб не порушити цієї
теми. «Уяви собі, як тітка Лінда могла таке бовкнути?» — з а-
стогнала я. Розуміла, що зараз не час і не місце для цієї сце-
ни: тато мене не жалітиме не лише тому, що тітка Лінда —
його рідна сестра, а насамперед тому, що він — чоловік.
— Тю, та це ж Лінда, — мовив тато. — Вона завжди така.
— Така — я ка? Підла? Груба?
164
Сім’я
— Та ні, не перегинай. Просто характер такий, така нату-

ра. А на що ти сподівалася?
— Я сподівалася, що рідна тітка буде по-людському до
мене ставитися.
— Нормально вона до тебе ставиться. Вона так з усіма по-
водиться. Єдина різниця в тому, що ти чомусь сподіваєшся
від неї чогось іншого. А інші просто звикли та й по всьому.
— Навряд чи я коли-небудь звикну до такого, — пробур-
мотіла я.
— А все-таки ліпше тобі звикнути, бо Лінда вже точно не
зміниться.
Ось воно. Іще одне нагадування, що я намагалася зміни-
ти тригер, а не адаптуватися до нього. Ба більше, цього разу
я намагалася змінити людину. Я сподівалася, що вона пово-
дитиметься певним чином, і була спантеличена, коли тітка
повелася інакше. Я припустила: якщо я ніколи не казала їй
нічого подібного, вона теж мені такого не скаже. Поклада-
ла на неї великі надії, а коли вона їх не виправдала, я розлю-
тилася. Весь цей гнів, біль, паскудний настрій — н асправді
все це було лише моїм розчаруванням.
На думку психологів, гнів часто є реакцією на розчару-
вання. Гнів — це простіша емоція, ніж печаль або сором,
тому її легше показати. Отже, ми приховуємо розчаруван-
ня під покровом люті. Філософиня Марта Нуссбаум вважає:
«Сила гніву пропорційна почуттю невпевненості в собі або
нездатності контролювати той аспект твоєї мети, який за-
знав критики. Що більше ти прагнеш чи сподіваєшся на пов-
ний контроль, то дужче гніваєшся. Гнів спрямований на по-
вернення втраченого контролю й часто досягає принаймні
ілюзії його відновлення».
Зіпсований настрій, усе, що я нині почувала до рідні, було
просочене гнівом. Я лютувала, коли вони відповідали мені не
так, як я сподівалась. Я лютувала, коли телефонувала батькам,
щоб поділитися новиною про підвищення, але замість щи-
рих привітань чула: «Тобі це письмово повідомили чи лише
на словах?». Лютувала, коли мама спілкувалася зі мною не
так, як інші матері спілкуються з доньками. Насправді «не-
165
навиджу тебе» — це завжди лише зашифроване «я розчаро-

вана», хіба ні?
Причина зіпсованого настрою крилася лише в мені са-
мій, ніхто, крім мене, до цього не причетний. Це я, дякуючи
кінематографу і власній бурхливій уяві, роками пропису-
вала сценарії поведінки й ролі для інших, вигадувала, хто
і як мусить чинити. Уклала кодекси «Як має поводитися хо-
роша родина», «Як має поводитися хороший друг», «Як має
поводитися хороший чоловік», і щоразу, коли хтось від-
ходив від мого сценарію, я гостро реагувала. А що, як ро-
зірвати до біса той сценарій? Від цієї думки мені на мить
полегшало. Як легко було б усе відкинути. Зірвати завісу.
Уперше за двадцять вісім років життя я відкинула всі упе-
редження, уявлення й відомості про моїх рідних і вирі-
шила по-новому подивитися на кожного. Прості ліки від
цього настрою — приймати людей такими, які вони є, а не
такими, якими я б хотіла їх бачити. Звісна річ, це має по-
чинатися з осмислення ролей, які я приписувала всім, зо-
крема й собі.
Усвідомити, хто яку роль виконує

Люди… не змінюються, вони лише розкриваються.
ЕНН ЕНРАЙТ, THE GATHERING
Перш ніж навчитися сприймати інших такими, які вони є,

я мусила ретельно придивитися до себе. Чи я теж поводжуся
за певним шаблоном? Які надії покладаю на себе як на донь-
ку, сестру, дружину?
Психотерапевтка Вірджинія Сатір присвятила кар’єру ви-
вченню стосунків між членами сім’ї. Вона вважала: у кож-
ній родині є певний розподіл ролей, і ці ролі, навіть попри
можливу деструктивність або невідповідність, глибоко вко-
рінені в динаміці сім’ї.
166
Сім’я
Наші ролі — це стилі спілкування і способи взаємодії

з родиною, які ми засвоїли і до яких звикли. Ці ролі забезпе-
чують своєрідну гармонію — так, щоразу, коли ви розмовля-
єте з мамою або сестрою, співрозмовниця сподівається, що
ви належно виконуватимете свою роль. А якщо ви діятиме-
те не за сценарієм, їм доведеться імпровізувати — а імпрові-
зацію не любить ніхто, крім учасників театрального гуртка.
Сатір стверджувала, що є п’ять стилів спілкування, які
найчастіше застосовуються в родині. Відкидаючи можли-
вість поводитися щиро і природно, кожен член сім’ї так чи
так удається до однієї з п’ятьох ролей і взаємодіє з іншими на
основі цінностей і звичок, характерних для обраної функції.
Обвинувачі: «Я одночасно гірша і краща, ніж ви вважаєте».

СИЛЬВІЯ ПЛАТ
Найчутливіші й найжвавіші члени сім’ї. Обвинувачі перші

стануть на твій бік, якщо ти потребуєш допомоги, і перші
вгризуться тобі в горлянку, якщо їм видасться, що їх зради-
ли, зневажили, знехтували. Завжди насторожі, вичікують
коливань і дисбалансу, обвинувачі — це слухняні доньки,
матері та сестри, які щосили стараються, але завжди зри-
ваються й показують свій найгірший бік, коли їм видається,
наче щось неправильно або нечесно. Загалом досить при-
ємні люди, але їхня репутація заплямована агресивною ре-
акцією на образу / біль.
Відволікачі: «Якби в моєму житті не було нічого кумед-

ного, в ньому б залишилася сама реальність — а це просто
неприйнятно».
КЕРРІ ФІШЕР
Відволікачі — це жартівники в родинному колі. Вони рад-

ше ухиляться від ситуації, ніж втрутяться в неї. Швидко пе-
реводять тему розмови якнайдалі від «занадто серйозного»
167
і «болісного», використовують гумор для гіперкомпенсації

того, чого вони воліли б не відчувати. Відволікачі добре вмі-
ють знімати напругу в атмосфері, та коли їх змушують по-
водитися серйозно, вони нестабільні й мінливі.
Комп’ютери: «Хай там що, а я відвертаюсь. Я дедалі біль-

ше відриваюся від дійсності».
МАРТА ҐЕЛЛГОРН
Комп’ютери відмовляються досліджувати глибинний емо-

ційний простір і, намагаючись захистити себе, піддають си-
туацію інтелектуальному аналізу. Коли їх проймає біль чи
охоплює злість, для захисту вони застосовують холодний
розум. Чіпляючись за раціональність і факти, вони прихову-
ють біль за логічними аргументами і відмовляються відклю-
чити логіку, щоб взаємодіяти з іншими на рівні людського.
Догоджальники: «Я не знала, хто я збіса така. Я була тим,

ким мене хотіли бачити інші».
НАТАЛІ ВУД
Догоджальники — н ейтральні особи, які заперечують влас-

ні почуття й потреби, повністю зациклені на чужих. У роди-
ні саме вони завжди намагаються зробити так, щоб усі були
щасливі й ніхто не сварився. Але так вони не лише підтри-
мують напругу, а й пригнічують власні емоції.
Вирівнювачі: «Не ображаюся на всі ті жарти про тупих

блондинок, бо знаю, що я не тупа… І я навіть не блондинка».
ДОЛЛІ ПАРТОН
Якщо й існує хоч одна золота роль, то це вирівнювач. Це

той стиль взаємодії, на який нам усім варто рівнятися. Ви-
рівнювачі — емоційно зрілі особистості, які не бояться по-
168
Сім’я
казувати власну вразливість заради миру чи прогресу. Го-

ворять прямо, але не войовниче. Емоційні, але їхні емоції
не однобокі. Вирівнювачі поводяться природно і відверто,
не вдаються до подвійних сенсів і двояких почуттів. Завжди
відкриті до чесного спілкування і критики, вміють її сприй-
мати. Роблять усе, щоб інша людина відчула, що все гаразд,
її почули і зрозуміли.
Цілком очевидно, що в родині я граю роль обвинувача. Коли

мама спитала, чому я не зізналася про штраф за перевищен-
ня швидкості, отриманий в шістнадцять років, у перші ж дні
за кермом, я сказала, що боялася її скаженого крику. Коли
зайшла мова про «стервозну поведінку» на весіллі, я обви-
нуватила маму, що це вона мене тоді довела до зриву. Я пе-
реводила стрілки на неї, замість того щоб визнати власні
помилки і невдачі. Така автоматична реакція виникала тому,
що в мене виробилась відраза до розчарувань. Як і всі обви-
нувачі, я радше ладна була вибухнути гнівом, аніж проде-
монструвати власні недоліки. Уся моя роль вибудовувалася
на ухилянні й запереченні дійсності — тільки б не відчува-
ти болю розчарування.
Те саме відбувалося під час взаємодії з Джеєм. Коли він
спитав, чому я не зателефонувала, аби попередити, що спіз-
нююсь, я відгавкнулася: «Якщо тобі було цікаво, міг би й сам
подзвонити і спитати». Усі ці імпульсивні реакції диктува-
ла набута роль обвинувача. Щойно я усвідомила персона-
жа, на якого раз по раз обертаюсь, то стала підмічати, коли
саме входжу в цю роль. Ба більше, я почала помічати і роз-
різняти ролі, що їх беруть на себе інші, й намагалася спіл-
куватися з ними на тому рівні, який є доступний і прийнят-
ний, а не дратує і злить.
Минуло кілька місяців після сумнозвісного Різдва, вся
родина знову зібралася разом — ц ього разу на честь дев’я-
носторіччя бабуні. І я наживо побачила, як розігруються ці
ролі — д остоту наче вистава на Бродвеї. Ми сиділи в тьмя-
но освітленому ресторанчику, я щойно замовила другий
169
джин-тонік, аж тут моя сестра ні з того ні з сього згадала,

як я в роки навчання у коледжі завела собаку, але потім за-
лишила її в батьків, бо не могла належно дбати про тварину.
Щодо ролі сестри немає жодних сумнівів: вона була й завжди
буде комп’ютером, адже все, що каже, ґрунтується на «фак-
тах», навіть якщо цей факт абсолютно нікого не цікавить.
Я відчула себе жертвою підступного нападу, хотілося крізь
землю провалитися. Якого лисого вона вчепилася в мене?
Попри те, що з вуст сестри не прозвучало нічого нового для
батьків, бо та собачка й досі живе у них і вони її обожнюють,
я відчула, що знову розчарувала їх. Тому огризнулась у від-
повідь і зауважила, що я принаймні закінчила коледж. Що
вона б і не знала про собаку, якби не жила з батьками. На
цій ноті вже втрутився татко — він пожартував, що одна-
ково сильно любить і собаку, і сестру, бо вони обидві — ті
ще сучки. Цієї миті мені розвиднилося. Переді мною чітко
і виразно оприявнилися наші ролі.
Уже таке бачила: інші декорації, та сама п’єса. Уже знала,
що буде далі: якщо я не заткнуся — в се буде так само, як під
час нашої останньої родинної відпустки, коли сестра щось
бовкнула, я відгавкнулася, втрутився тато, ми його проігно-
рували, продовжили словесний двобій і гаркалися, аж поки
татко грюкнув кулаком по столу і вийшов. На цьому мама,
типова догоджальниця, спробувала всіх нас угамувати, а по-
тім на самоті у ванній плакала, що її доньки ніколи не мо-
жуть помиритися.
Розгадавши ролі, я могла переписати фінальну сцену, щоб
усе закінчилося інакше. Немає сенсу відповідати на сестрині
зауваження — в она наводитиме нові й нові аргументи, ви-
копуючи з пам’яті чимраз більше курйозних фактів. Нато-
мість ліпше скористатися татовим жартом як першим сиг-
налом тривоги. Його персонаж подавав сигнал, щоб я не
вгрузала в болото конфлікту і не брала все близько до сер-
ця — з аради миру та спокою. Усвідомлення ролі сестри теж
принесло мені полегшення. Немає сенсу боротись і свари-
тися з комп’ютером, а що йому (точніше їй) дев’ятнадцять,
то й подорослішає вона нескоро. Єдине, що я могла вдіяти, —
170
Сім’я
прийняти її такою, яка вона є, або навіть краще — виявити

розуміння і співчуття, попри всі черстві факти, які вона не-
скінченно видавала.
Коли ти розумієш власні мотиви, імпульси і тригери, ти
можеш краще адаптуватися до чужих рушійних сил. Усвідом-
лення того, що я виконую роль обвинувача, змусило мене
переосмислити, навіщо й чому я неодмінно реагую на чиїсь
слова й обов’язково кажу щось у відповідь. А завдяки розу-
мінню того, що моя сестра — к омп’ютер, мене стали менше
зачіпати її висловлювання. Зрозумівши, хто яку роль грає,
побачивши чужі ролі так само чітко, як і власну, я змогла зо-
середитися на зміні методів комунікації з іншими.
Спілкуватися ще не означає
порозумітися
Мене завжди дивувало, як люди послуговуються мовою
лише для того, щоб не висловлювати власної думки.
ҐРЕТА ҐЕРВІҐ
Чимало сподівань, та й цей похмурий настрій, були переваж-

но зумовлені моїми методами комунікації з оточенням: що
я хотіла почути від інших, що надіялася почути, і зрештою,
що чула насправді.
На початку 1900‑х ікона моди Діана Вріланд писала в що-
деннику: «Ми з мамою сперечаємося буквально через усе на
світі… Сьогодні вранці я плакала. Та й зараз мені хочеться
плакати. Я не знаю, що вдіяти. Це несправедливо щодо мами.
Якби ж я лишень знала, що робити. Я не знаю, як виправи-
ти ситуацію, я лише сперечаюся й суперечу матері, але це
мусить припинитися. Так, це жахливо, але я нічого не можу
з собою вдіяти. Наразі це одна з найбільших проблем у мо-
єму житті. Я не можу поговорити з мамою. Просто не знаю,
що їй сказати».
171
Мене трохи заспокоїв той факт, що така проблема є не

лише в мене. Незалежно від століття і країни, жінки зазна-
вали цієї драми. Коли я дізналася, що свого часу головна
редакторка Vogue почувала той самий біль і незахищеність
у стосунках з родиною, то зрозуміла: я не самотня в цій біді.
Мені, як і місіс Вріланд, здавалося, що є ціле море тем, яких
моя сім’я ніколи не обговорювала. Усілякі неприємні події
і прикрі ситуації, що ми їх пережили, але так ніколи й не пе-
ретравили, не осмислили й не залишили в минулому. Стало
зрозуміло: я не зможу впоратися з цим настроєм, аж поки
не відкопаю їх, витру пил і похороню в належному місці,
а не покину в обгородженій біло-червоною стрічкою зоні.
Одна з найганебніших історій, яку я не змогла своєчас-
но пропрацювати й похоронити, сталася багато років тому,
коли я навчалася в Іспанії, а мама, сестра, тітка Ґеббі й ку-
зина Ніна приїхали навідати мене.
За кілька тижнів до їхнього приїзду я познайомилася з од-
ним чоловіком. Я сиділа на літній терасі кав’ярні й працювала
над домашнім завданням, аж до мене підійшли двоє — ч оло-
вік і жінка. «Пардоньте, — м овив чоловік, — м ожна позичи-
ти стільчик?» Зуб даю, він перейшов на англійську, ледве гля-
нувши на мене. Вигляд я мала категорично не іспанський:
занадто яскраве мелірування й велюрові спортивки волали,
що я з Америки. Проте в мене був грайливий настрій, тож
відповіла йому іспанською. Не знаю, що саме так потішило
його — ч и то моє знання іспанської, чи то бісики в очах — а ле
він передумав позичати стілець, натомість запитав: «Мож-
на підсісти до вас?».
Звали його Роберто, сорокарічний дантист, проживає
в районі Ла-Латина * (щось на кшталт нью-йоркського Іст-
Вілледжу **). Його супутниця, приваблива блондинка, вия-
вилася репетиторкою французької. Принаймні він так мені
*
Район у самому серці Мадрида. Історичний центр міста, відомий числен-
ними пам’ятками, музеями, атмосферними ресторанчиками. Популярний
серед туристів і містян.
**
Історичний центр Мангеттену, відомий вінтажною архітектурою й актив-
ним культурним життям.
172
Сім’я
сказав. Розмова скоро перейшла на флірт, а коли репетитор-

ка пішла до вбиральні, Роберто взяв у мене номер телефону.
Кілька днів по тому ми зустрілися знову — т епер уже на
побаченні. Цього разу Роберто мав не такий привабливий
вигляд, як минулого. Брудно-масне темне волосся і прили-
зані гелем пасма взагалі не пасували до його віку і статусу.
На чолі кілька глибоких зморшок, надміру відбілені зуби аж
засліплюють. Але в нього була така особлива зухвала впевне-
ність, якої я ще не бачила, принаймні в американців. (Прав-
ду кажучи, мені й порівнювати не було з чим. Мій досвід осо-
бистого життя містив позначки «самотня» в старшій школі
і «нікчемно-самотня» в коледжі, тому побачення з Робер-
то були моїм першим кроком у світі реальних стосунків.)
Він сказав, що я схожа на Ханну Монтану. Мене це образи-
ло, одначе після вечері я поїхала до нього. Два тижні ночу-
вала в його холостяцькій берлозі з дорогим ремонтом і свя-
то увірувала, що Роберто — мій хлопець.
Я, Лорен Мартін, двадцятиоднорічна студентка, спала
з чоловіком, удвічі старшим за мене. Не з абияким чолові-
ком, а з дантистом, у якого є власна квартира в центрі Ма-
дрида й новенький «рендж ровер» 2011 року випуску. Дарма,
що він присвистував услід всім дівчатам, ніколи не підвозив
мене до університету, навіть коли бачив, що я запізнююсь,
а метро в цей час переповнене, тож на дорогу піде більше
звичних сорока хвилин. Дарма. Мій, він був мій.
Отож, коли прибула моя рідня, коли мама з тіткою по-
пивали міцненькі коктейлі у фоє готелю, а сестра з кузи-
ною сьорбали лимонад, мені кортіло розповісти їм про мої
«стосунки».
І коли тітка нарешті запитала, як справи на особистому
фронті, я радісно відповіла:
— Відмінно! Зустрічаюся з одним чудовим хлопцем.
— Отакої! Він теж студент? — поцікавилася тітонька.
— Ні, він стоматолог.
Мама з тіткою перезирнулися.
— А скільки йому років? — п ерше, що запитала мама.
— Сорок, — в певнено відрізала я.
173
Мама з тіткою знову обмінялися багатозначними погля-

дами.
— Як славно. Може, ми навіть познайомимося з ним, —
усміхнулася тітонька.
Тітка Ґеббі завжди мене підтримувала. Мама ж не промо-
вила більше ані слова, і в мені почало закипати оте відчут-
тя. Те, що я завжди почувала в її присутності. Немовби все
не так. Немовби в житті нема нічого хорошого, нічого при-
ємного. Вона щойно прилетіла в Іспанію, ми три місяці не
бачились, а вона навіть не могла вдати, що її щось цікавить.
— Як навчання? — нарешті запитала мати.
— Добре, справляюся.
— А чи не пора нам прогулятися містом? — з апропонува-
ла тітка, коли помітила, що Ніна, моя кузина, вже сьорбає
талий лід із дна склянки.
Усі розійшлися по своїх номерах, щоб перевдягнутися,
а я залишилась у фоє й відправила Роберто есемеску.
Коли ми виходили з готелю, тітка на мить затримала мене
в проході й прошепотіла:
— Мама переймається, чи ти приймаєш протизаплідні.
— Звісно, приймаю! А взагалі, це не має значення. У нас
із Роберто все серйозно.
Я хотіла показати, що я сильна й незалежна жінка, але
мені було дуже боляче. Чому єдине, що її цікавить, — ц е те,
чи користуюсь я контрацепцією? Така постановка питан-
ня скидалася не на турботу чи піклування, а радше на докір,
обвинувачення. Чергове нагадування, що вона — м ати, а я
й досі дитя сопливе. Я жила в іншій країні, володіла інозем-
ною мовою, за законом уже досягла повноліття, мала право
вживати алкоголь, однак мамі вдавалося показати, наче я по-
няття зеленого не маю, що роблю. Чому вона сама нічого не
спитала про Роберто, але залюбки перемила мені кісточки
позаочі, обговорила з тіткою таку інтимну і непросту тему,
як вживання протизаплідних? Хіба вона не могла обговори-
ти це зі мною наодинці, особисто?
Для мене це побіжне зауваження свідчило лиш про одне:
байдуже, що мені двадцять один рік, ми з мамою не стане-
174
Сім’я
мо подружками в осяжному майбутньому. Я не могла їй до-

віритися й щиро поділитися переживаннями. Щоразу, коли
в мене були хороші новини, мама змушувала мене в цьо-
му засумніватися. А що тоді я не розуміла розподілу ролей
у сім’ї, то традиційно вдавалася до тієї своєї ролі, яка завж-
ди завдавала ще більшого клопоту.
Після прогулянки найпопулярнішими туристичними
маршрутами ми вирушили в «Ель Меркадо» — мій новий
улюблений ресторан, куди Роберто запросив мене на наше
перше побачення. Так уже зорі стали, що того ж таки вечо-
ра Роберто теж прийшов туди, щоправда, з іншою.
Коли я побачила, як вони — т
очнісінько як у всіх мильних
операх — тримаються за руки, моє серце завмерло і каме-
нем провалилось у прірву. Я задихáлася. Це ж він, мій Робер-
то. Сидить за тим самим столиком, де нещодавно ми сиділи
вдвох, а навпроти — інша дівчина, за типажем — м оя точна
копія. Я так довго витріщалася на Роберто, що він зрештою
звів очі. Та щойно наші погляди перетнулись, я відвернула-
ся. Мене ледь не знудило. Господи, яка ж я дурепа.
Але ж я була занадто гордовита, щоб зізнатися тітці, не
кажучи вже про маму, що мої «серйозні стосунки» були саме
тим, про що всі й подумали: підстаркуватий огидний іспа-
нець просто наліво й направо пригощає своїм хамончиком мо-
лодих наївних американських студенточок. Відтак ми з ма-
мою, тіткою й сестрами сіли неподалік, дарма що я ледь не
корчилася від болю.
А що робить людина, щоб придушити гнів, образу і со-
ром? Правильно, п’є. Але мені не хотілося напиватися на
самоті, тож я покликала з собою п’ятнадцятирічну кузину
Ніну, ми вешталися мадридськими барами, я напоїла її те-
кілою, а о другій ночі приволокла, п’яну й оббльовану, в тіт
чин готельний номер. Потім я завалилася в наш номер (де ще
ночували мама й сестра) і спробувала влаштувати стриптиз
(не питайте навіщо, це була моя перша й остання псевдо-
спроба еротичних танців). І, як завжди, о четвертій ранку
я прокинулася від болісного і пронизливого питання, що
лунало в свідомості: що я накоїла?
175
Кілька годин по тому мені стало геть зле. Не лише фізич-

но, а й психологічно. Безперечно, похмілля скрутило моє
тіло, а докори сумління терзали душу. Що сталося? Чому
біля ліжка стоїть тазик? Чому я гола?
Близько дев’ятої, коли я лежала сама в кімнаті, силкую-
чись зібрати думки докупи, в номер заглянула сестра.
— А де всі? — спитала я.
— Снідають.
Мені затягнуло вузлом нутрощі.
— Що сталося вночі?
— Ти танцювала голяка, а мама змушувала мене заплющи-
ти очі, щоб не бачити! — сестра гучно розсміялася.
Боже правий.
— А як там Ніна?
— Її нудить цілий ранок, тому тітка наказала їй не вихо-
дити з номера.
Боже правий.
— Мама сильно злиться?
Відповідь я знала наперед.
— Не те слово! — сестра знову засміялася й вийшла з кім-
нати.
Ой нелегко мені буде. Мало того, що я розізлила маму,
так іще й напевне засмутила улюблену тітоньку. Напоїла
її п’ятнадцятирічну доньку, а ще ж лише Богові відомо, що
я могла наговорити їм усім, коли була налигана як чіп. Коли
нарешті спустилася до їдальні, де вони снідали, я й сісти не
сіла, а вже заходилася палко перепрошувати. Поклялася тіт-
ці відшкодувати моральні збитки. Сказала мамі, що щиро
шкодую про скоєне. Пообіцяла поводитися достойно, поки
вони гостюють у мене в Іспанії.
Я так і не розповіла їм про Роберто. Не пояснила, що на-
пилася, бо мені було соромно зізнатися собі (і їм) у тому, чим
обернулися мої «серйозні стосунки». Не сказала мамі, що за
вечерею я була така пригнічена не лише через Роберто, а й
через зауваження щодо протизаплідних, яке вона передала
чужими вустами. І що мені боліло через те, що ми з нею не
були достатньо близькі, щоб обговорити таку тему без посе-
176
Сім’я
редників. Я нікому не зізналася, що мені важко, сумно і са-

мотньо в чужій країні.
Єдине, що сказала на те мама: «Тобі варто ще раз вибачи-
тися перед тіткою». Ось і все. Назавтра ми полетіли в Бар-
селону і взяли тур двоповерховим автобусом з місцями на
горішньому поверсі, без даху. Пішов дощ — і ще одна лиха
прикмета. Усе йшло своїм звичаєм, от тільки не так, як хо-
тілося б.
Як письменниця я мала би обернути цей інцидент на ці-
каву історію, пов’язати красивим бантом, непомітно вплести
її в картину тривожності, яку я почувала в родинному колі.
Але, гадаю, мені радше слід було позбутися сорому і збен-
теження восьмирічної давності. Я носила цей тягар у собі,
бо так і не змогла перетравити його, поховати, покінчити
з ним на власних умовах.
Це стало зрозуміло торік, на Різдво, коли тітка Ґеббі тро-
хи випила і спитала Джея, чи знає він про «іспанську приго-
ду», а я цієї миті зіщулилась і спробувала змінити тему. Я не
могла разом із тіткою посміятися над цим спогадом, бо мені
досі було соромно. Цілком очевидно, що тітонька давно
все пробачила — т епер вона сміялася, згадуючи ту пригоду.
Але мені не було смішно: той жарт засвідчив, що тітка досі
пам’ятає, що тоді сталося. А як пам’ятає вона, то мама й по-
готів. Але чому мене досі так непокоїть те, що я утнула ві-
сім років тому? Чому я не можу залишити все це в минулому?
Тому що я так і не дала ради з тією ситуацією. А якщо не
подивитися правді у вічі й не з’ясувати все раз і назавжди, ти
нізащо не зможеш перегорнути сторінку.
Я дізналася, що всілякі дрібні й грандіозні епізоди в сім’ї
не минають просто так. Якщо не проговорити їх уголос, вони
в’їдатимуться ще глибше. Припускатися помилок, ганьби-
тися на очах у близьких і коханих людей, проходити ета-
пи дорослішання й розвитку, які часом більше скидаються
на деструктивну поведінку, — все це нормально і природ-
но. Ненормально — це ніколи не наважитися проговори-
ти якусь тему. І саме тому рідня може спровокувати навіть
найбільш холоднокровних, спокійних і розважливих — бо
177
саме члени сім’ї знають тебе найдовше, саме вони бачили

найбільше твоїх похибок, провалів і недоліків. Гадаю, най-
більше нез’ясованих питань повисло саме між родичами. Ти
можеш легко порвати стосунки з людьми, які тебе розчару-
вали чи образили, але ти не можеш (принаймні буде знач-
но тяжче) урвати зв’язки з родиною — навіть якщо саме рід-
ня найбільше нагадує про найганебніші моменти життя, які
тобі хотілося б навіки забути.
Є така приказка: мовчання й таємниці — н айпідступніші
вбивці. А в нашому випадку її слід підправити: неприємні
сімейні спогади повсякчас псують тобі настрій.
Конфлікти і спілкування — це невід’ємна складова життя.
Твій підхід до конфліктних ситуацій, розгляд і залагоджен-
ня їх — о сь у чому засвідчується твій характер. Усі люди (на-
віть твої родичі) поважають чесність і відвертість. Цитую-
чи Маріанну Мур, «коли людина щира, сама її присутність
дарує радість».
Я не проговорила з рідними «іспанської пригоди» (але
тепер неодмінно це зроблю), зате почала відкрито говори-
ти на інші теми — незручні, складні, напружені. Як-от те,
що я не бажаю працювати в сімейному бізнесі. І те, що мені
неприємні мамині зауваження щодо моїх коханців, друзів
і кольору волосся.
Якщо я й винесла якийсь урок з «іспанської пригоди», то
це те, що конфлікти лише поглиблюються, якщо не з’ясува-
ти і не обговорити все відверто. Краще відразу наважитися
на щиру душевну розмову, ніж наступні вісім років уника-
ти будь-яких тем щодо стоматології, Іспанії або текіли —
бо ти знаєш, що від самої згадки в тебе серце падає в п’яти.
Я не стверджую, що мені завжди легко даються такі роз-
мови. Якщо чесно, я їх боюсь як вогню. Та я винайшла декіль-
ка методів, які послаблюють тривогу і допомагають вирі-
шити, чи варто взагалі піднімати ту чи ту тему. На будь-яку
розмову, як і на текілу, має бути свій час і місце. А ще в кожній
розмові є такий рівень, коли все йде добре, і певна критична
точка, коли все може полетіти шкереберть. Міркуючи, чи слід
починати розмову, я ставлю собі кілька простих запитань:
178
Сім’я
• Який найкращий із ймовірних результатів, якщо

я наважуся на цю розмову?
• Який найгірший із ймовірних результатів, якщо

я наважуся на цю розмову?
• Який найкращий із ймовірних результатів, якщо

я не наважуся на цю розмову?
• Який найгірший із ймовірних результатів, якщо

я не наважуся на цю розмову?
Тепер, коли мені доводиться вести непросту розмову — б удь

із ким, не лише з членами сім’ї, — я краще розумію й більше
пильную, як і що говорю, щоб донести своє повідомлення.
Тепер знаю, наскільки я чутлива і вразлива, а ще знаю: якщо
збираєшся обговорити з кимось неприємну тему, на цьому
шляху слід уникати зайвих травм.
Ось кілька порад, які не лише допоможуть вам орієнту-
ватися в складних діалогах із рідними, а й стануть у приго-
ді, щоб завоювати прихильність будь-якого співрозмовника
(навіть якщо це шеф, або офіціантка в Fig & Olive, або клі-
єнти, або орендодавці):
• Уникайте висловлювань, які вас компрометують

або принижують. Починаючи розмову зі слів на
кшталт «Можливо, я помиляюся» або «Може, я за-
надто близько беру все до серця», ви нівелюєте влас-
не повідомлення й налаштовуєте іншу сторону на
негатив або ж вручаєте їй важелі маніпуляції, мов-
ляв, справді, ти просто занадто близько береш усе
до серця. Якщо ви хочете розповісти комусь, що на-
справді почуваєте, не дискримінуйте себе.
• Використовуйте звороти, що починаються з «я»,

а не «ти». Говорячи про чиюсь поведінку, яка вас не-
покоїть, повністю перебудовуйте речення. Типові
179
фрази, як-от «Ти вічно запізнюєшся», провокують

агресивний захист з боку співрозмовника. А от ка-
жучи «Я засмучуюся, коли доводиться так довго че-
кати», ви висловлюєте власну позицію, не дискре-
дитуючи іншу сторону. Адже тепер ідеться не про
те, що ця людина зробила щось не так, а про те, що
її вчинок засмучує вас.
• Кажіть «Дякую» замість «Вибачте». Цей простий

маневр цілковито змінив моє життя. Коли ви по-
стійно вибачаєтеся й перепрошуєте, ви ставите
в центр уваги себе, а не людину, якій завдали болю.
«Вибачте, що запізнилася» звучить як чергова недо-
луга відмовка, такий-сякий фокус, щоб позбутися
почуття провини. «Дякую за очікування» перево-
дить акцент із виправдання на визнання. Кажучи
«дякую», ви засвідчуєте, що визнаєте і цінуєте те,
що хтось зробив для вас, і ви вдячні за це. Людям
подобається, коли їх цінують і визнають. Ви зди-
вуєтеся, наскільки швидко просте «дякую» змінює
перебіг думок.
Якщо ви навчитеся доступно висловлювати й доносити саме

те, що справді хочете донести, і робити це так, аби інші від-
чували, що їх розуміють і цінують, то побачите позитивні
зміни в усіх напрямках взаємин. Адже примхлива жінка завж-
ди достойна любові, навіть якщо вона утнула якусь дурницю.
180
Сім’я
Зрозумій, що ти нічогісінько
не розумієш
Зазирни в чуже життя. Зазирни в життя першого-
ліпшого. Там неодмінно є якийсь кошмар.
МЕЙ САРТОН, THE BRIDGE OF YEARS
Рік 1963, Елізабет Тейлор щойно вчетверте розлучилась і грає

головну жіночу роль у «Клеопатрі», де її партнером на зні-
мальному майданчику є Річард Бертон, на той момент одру-
жений. Через рік вони зіграють пишне весілля в Монреалі,
в готелі «Рітц». Слава, яку принесла їм стрічка «Клеопатра»,
примножена драматичністю їхнього особистого життя, зро-
бить їх чи не найвідомішою парою на світі.
Немов у Кім і Каньє *, їхнє життя було сповнене мар-
нотратства й ексцентричності. Протягом 1960‑х вони ра-
зом заробили $88 мільйонів, а витратили $65. Купили ці-
лий автопарк «роллс-ройсів», повністю викупили поверхи
в кількох готелях класу люкс, придбали приватний літак, ге-
лікоптер і яхту за кілька мільйонів. А 1969 року ледь не кож-
на американка зомліла, коли Річард Бертон купив дружині
діамант вагою 69 карат за $1,1 мільйона (враховуючи інфля-
цію, на сьогодні це близько $7 мільйонів).
Це був не лише найдорожчий, а й найзнаменитіший діа-
мант на світі. На аукціонних торгах Бертон спершу програв
ювелірному дому Cartier (ставка грецького мультимільйоне-
ра Аристотеля Онассіса теж тоді програла). Бертон змирив-
ся з тим, що йому доведеться викласти ще більше, ніж його
початкова ставка в 1 мільйон, і уклав угоду з Cartier, щоб ви-
купити діамант за 1 050 000 доларів.
Для Cartier бізнес — понад усе, тож вони погодилися.
Всього за один день вони отримали 50 000 доларів прибут-
ку (на сьогодні це близько 342 000) й прописали в угоді ще
*
Кім Кардашьян і Каньє Вест — епатажна й скандальна голлівудська пара.
181
один хитрий маркетинговий крок — щ о перстень зі знаме-

нитим діамантом спершу буде виставлений у бутіках Cartier
в Нью-Йорку і Чикаґо, а вже потім вирушить до нового влас-
ника. Протягом короткочасного перебування діаманта у віт-
рині Cartier понад шість тисяч людей вичікувало в черзі,
щоб хоч краєм ока глянути не лише на камінець, а й на сим-
вол найпалкішої пристрасті, якої вони ніколи не спізнали.
Що таке діамант за мільйон баксів? Для багатьох жінок
це втілення самої любові. Це символ усього, про що вони
мріють, — символ голлівудської історії кохання. Але див-
лячись на мерехтливі грані камінця, жодна людина в черзі
не знала правди про те, чому ж Бертон купив дружині най-
коштовніший на світі діамант.
Кілька тижнів тому пара відпочивала в Італії. Вони си-
діли в ресторанчику, Річард захмелів і поводився дещо гру-
бо й агресивно. Елізабет спробувала втихомирити його, по-
просила, щоб Бертон взяв її за руку. Та чоловік відвернувся
й мовив, що йому огидні її велетенські, недоладні, мужи-
куваті руки.
— Ти ба, гадаю, у такому разі тобі доведеться купити мені
такий величезний діамант, щоб завдяки йому мої велетен-
ські руки видавалися мініатюрними, — відповіла Елізабет.
Пізніше Бертон напише в щоденнику: «Я скривдив її, і це
мені дорого обійдеться».
І шість тисяч людей, що вишикувалися в чергу подиви-
тися на перстень Елізабет Тейлор за мільйон доларів, ніко-
ли не дізнаються, що це не стільки символ вірності й кохан-
ня, скільки символ каяття. Що діамант ознаменував загибель
стосунків, став відблиском наркотичної й алкогольної за-
лежності, внаслідок чого Елізабет зрештою продала кош-
товний камінь за 3 мільйони доларів (нині еквівалент 9
мільйонів), щоб профінансувати політичну кампанію сво-
го шостого чоловіка *.
*
Йдеться про Джона Ворнера, члена Республіканської партії, сенатора від
штату Вірджинія в 1979–2009 рр.
182
Сім’я
Навіщо я розповідаю цю притчу з життя Елізабет Тейлор?

Бо хочу, щоб наступного разу ви добряче подумали, перш ніж
тлумачити чиїсь учинки. Я хочу, щоб ви згадували цю оповідь
щоразу, як уважатимете, буцімто точно знаєте, чому щось
сталося й чому хтось зробив те і се. Я хочу, щоб історія про
діамант нагадувала вам: ми бачимо щось одне, а найчасті-
ше виявляється, що насправді все геть інакше.
Ми постійно щось вигадуємо, постійно. Подруга не від-
повіла на повідомлення, отже, вона тебе недолюблює. Мама
зауважила щось про твій новий купальник, отже, вважає тебе
шльондрою. Сестра забула, як звати твого хлопця, — а вжеж,
вона зненавиділа його від першого знайомства.
А тепер пригальмуй і подивися на все з іншого боку. Може,
подруга не відповіла, бо заклопотана. Може, мама сказала
щось про твій новий купальник, бо сама вже не почуваєть-
ся такою звабливою в бікіні. Може, сестра забула, як звати
твого нового залицяльника, бо в неї зараз складний період
у стосунках, тож її голова забита іншими думками.
Здебільшого настрій людини визначають її думки. А де-
які думки виникають із непорозуміння, хибного уявлення
й помилкової інтерпретації чиїхось слів або вчинків. Річ
у сприйнятті. Зіпсувати собі настрій чи уникнути цього — з а-
лежить від того, як ми сприймаємо ситуацію, діалог, подію.
За словами доктора Браяна Боксера Вохлера, перцеп-
тивний * інтелект (РІ) відповідає за розрізнення дійсності
й ілюзії. Людина ніколи не сприймає світ напряму, безпо-
середньо. Ми дозволяємо спогадам і емоціям спотворюва-
ти сприйняття подій, звідки й виникають непорозуміння.
Як вимоглива дівчина, яка вважає себе безтурботною й
уважливою, я гадала, що маю дуже високий перцептивний ін-
телект. Відчувала, коли люди гніваються, засмучуються, по-
чуваються ніяково, і швидко скеровувала свої дії на те, щоб
заспокоїти й ощасливити цих людей. Але я не усвідомлю-
вала двох украй важливих моментів: по-перше, ніхто мене
не просив усіх ощасливлювати; по-друге, далеко не завжди
*
Від англ. perception — сприйняття.
183
людина бувала аж така засмучена чи розгнівана, як мені зда-

валось. Іноді я мала рацію, а іноді лише проєціювала на ко-
гось власні емоції, а потім сама ж створювала собі проблеми.
Я мрійниця. Джей каже, у мене жива уява. І моя уява
частенько грає проти мене — наприклад, я завжди уявляю
найгірші сценарії. Якось ми з колегою побували на одній
діловій зустрічі: я вийшла звідти пригнічена, а колежанка
пурхала на сьомому небі.
— Що з тобою? — с питала колега.
— Хіба ти не чула, що вони сказали про наші макети? Що
вони нікудишні!
— Ніхто такого і близько не казав! Замовники були в за-
хваті й хотіли побачити решту варіантів.
— Ага, а це означає, що сьогоднішні макети — п овне лайно.
— Та ні, це означає, що вони задоволені нашою роботою
і їм кортить побачити більше.
Очевидно, що в колежанки позитивний світогляд,
а в мене — негативний. Цілий тиждень у неї був чудовий
настрій, вона натхненно й завзято розробляла нові варіан-
ти. А я цілісінький тиждень провела в тривозі, у стані стре-
су і максимальної напруги. Зрештою, байдуже, що мали на
увазі ті клієнти. Те, як ми рухалися вперед, як ми сприйняли
інформацію і як використали її, щоб дати клієнтам те, чого
вони бажали, — ось що формувало наш досвід від ситуації.
Моя колежанка почула відгук, а я почула лише осуд.
Мені потрібно було щось таке, що допомогло б змінити
негативний світогляд, аби я перестала сприймати всі но-
вини і події як погані й несприятливі, аби перестала всюди
вбачати завуальовану або й відверту критику.
Марія Коннікова, авторка книжки «Видатний розум: мис-
лити як Шерлок Голмс», дає поради, як об’єктивніше погля-
нути на ту чи ту ситуацію: «Корисна вправа: опишіть ситу-
ацію від самого початку, опишіть вголос або письмово, до
того ж описуйте її так, немов адресатом оповіді є незнайо-
мець, людина, яка не знає жодних подробиць, так наче Шер-
лок Голмс уголос викладає власні припущення докторові
Ватсону. Коли Шерлок таким чином висловлює спостере-
184
Сім’я
ження, на поверхню вмить спливають недоліки й прогали-

ни, які досі не були очевидні».
Є й інший спосіб, як змінити перебіг думок. Якось я зні-
чев’я гортала тематичні журнали в приймальні психотера-
певта і випадково знайшла цікаву табличку. Я сфотографу-
вала її на телефон, а згодом внесла деякі незначні правки
і назвала цю схему «Підготовка до сприйняття».
Опиняючись у якійсь ситуації, я нашвидкуруч креслю й
заповнюю таку табличку. В ній чотири стовпчики. У першо-
му викладаєте зміст прикрої ситуації. Нещодавно я вносила
туди «Ми з мамою посварилися». У другому стовпчику запи-
шіть свої автоматичні думки щодо цієї ситуації, наприклад:
«Я погана донька. Рідна мати мене ненавидить». У третьому
стовпчику запишіть докази на користь ваших автоматичних
висновків: «Вона верещала. Я кинула слухавку. Здавалося,
вона дуже розгнівалась». А в останній стовпчик внесіть до-
кази «проти»: «Конфлікти — це нормальне явище. Ми з нею
не раз сварилися, але завжди мирилися».
Ситуація Що спадає Фактичні Фактичні

мені докази «за» докази
на думку «проти»
Таблиця не залагодить ситуації, проте допоможе краще її

зрозуміти. У цьому конкретному випадку я пізніше зателе-
фонувала мамі й вибачилася. А це відразу зекономило купу
185
часу, яку раніше б я змарнувала на повільне самонагнітан-

ня. Зазвичай я годинами маринувалася в пригніченні, по
сто разів переказувала зміст суперечки чоловікові або по-
другам, марно запитувала, чи є якась панацея, завдяки якій
я перестану бути поганою донькою / дружиною / подругою.
Таблиця допомагає розглянути ситуацію об’єктивно. Ага,
ну погиркалися ми. І що далі? Я телефоную й вибачаюся, все
стає на свої місця. Звичайнісінька сварка, нічим не гірша за
всі попередні. Але, щоб навчитися просити вибачення й ви-
знавати власну провину, знадобився час.
Навчитися просити пробачення

А якщо забаришся з вибаченнями, то потім на це дедалі
важче наважитися, аж поки стане геть неможливо.
МАРҐАРЕТ МІТЧЕЛЛ, «ЗВІЯНІ ВІТРОМ»
Історія, яку я зараз розповім, зовсім не має на меті розвінча-

ти вашу любов до принцеси Діани. Чесне слово, ні. Та коли
вже зайшла мова про помилки, в біографії Діани їх ціла низ-
ка. Так, вона назавжди залишиться народною принцесою,
але це не означає, що вона завше була ідеальною дружиною,
сестрою, невісткою.
Я це знаю, бо 1999 року американська письменниця й фа-
хівчиня з біографій видатних осіб Саллі Беделл Сміт взяла
інтерв’ю в 150 людей, які добре знали Леді Ді, й опубліку-
вала один із небагатьох об’єктивних життєписів принцеси.
У книжці «Діана в пошуках себе: портрет проблемної
принцеси» (Diana in Search of Herself: Portrait of a Troubled
Princess) Сміт демонструє те, про що ми здебільшого й не
здогадувалися: принцеса Діана кохала принца Чарльза. Вона
хотіла вийти за нього заміж. Власне, він так сильно їй по-
добався, що Діану не збентежив навіть той факт, що на мо-
мент їхнього першого знайомства 1977 року принц зустрі-
186
Сім’я
чався з її старшою сестрою, Сарою Спенсер. А коли стало

зрозуміло, що Чарльз і Сара — а ж ніяк не пара, саме юна й
завзята шістнадцятирічна Діана твердо вирішила, що одно-
го дня вийде заміж за принца Чарльза.
Три роки по тому шляхи Чарльза і Діани перетнулися зно-
ву, і вони почали зустрічатися. Минуло лишень тринадцять
побачень, і Чарльз запропонував Діані руку й серце. Ще через
пів року вони побралися. Але потім у стосунках пішли пер-
ші тріщини. Діана, на дванадцять років молодша від Чарль-
за і мало знайома з писаними та неписаними правилами Бу-
кінгемського палацу, заходилася показувати характер. Вона
ревнувала, комплексувала, вважала, що Чарльз любить її не-
достатньо сильно. А британська жовта преса лише підкидала
хмизу в вогонь: постійно з’являлися статті про те, що Чарльз
насправді давно й палко закоханий у Каміллу Паркер Боулз.
З часом становище лише погіршувалося: Діана става-
ла дедалі загонистою і пригніченою. Вона вимагала від
Чарльза доконечної уваги, а його заклопотаність титуль-
ними обов’язками сприймала як особисту образу й погор-
ду. Близький друг Діани, дизайнер інтер’єру Ніколас Гес-
лем, згадує, як вона постійно під’юджувала себе і нагнітала
емоції: «Діана зациклювалася на власних нібито недоліках,
згадувала колишні зради і вигадувала майбутні, була одер-
жима думками про ворогів — реальних і уявних. Часто сама
себе доводила до сліз, розробляла плани помсти. У такі хви-
лини вона приймала найгірші рішення».
Одне з них — ю
ридично завірене рішення записати низку
інтерв’ю з журналістом, який хотів видати своєрідну книжку-
сповідь про життя принцеси. Діана роками почувалася при-
ниженою, ображеною, знехтуваною, вважала, що таблоїди
і газети спотворюють її репутацію, тож вирішила, що пу-
блікація «всієї правди» про її шлюб і королівську родину до-
поможе подивитися на все це її очима й у вигідному світлі
представить її перед широким загалом. На думку Саллі Сміт,
«те, що вони подали як найщирішу правду, насправді було
викривлене Діаниною емоційною призмою сприйняття по-
дій — сприйняття, сформованого під упливом психотера-
187
пії, астрологічних довідників, гороскопів та інших альтер-

нативних учень, які підкріплювали її намагання перекласти
вину на інших». Провідна нав’язлива ідея Діани — викрити
шури-мури між Чарльзом і Каміллою, показати народу влас-
не бачення і її шлюбу, і цієї історії. У липні 1992 року Ендрю
Мортон видає книжку «Діана: її правдива історія».
Якщо навіть я так сильно переживала через «іспанську
пригоду» і боялася, що моя мадридська пиятика зіпсує й без
того хисткі стосунки з рідною матір’ю, то можна лише уяви-
ти, якої шкоди завдала Букінгемському палацу ота «книжка-
сповідь» про королеву та її сина, записана з вуст самої май-
бутньої королеви. Коли книжка зрештою вийшла друком,
ніхто не міг у це повірити. У певному сенсі навіть сама прин-
цеса Діана достоту не могла в це повірити. Вона заходилася
брехати собі, а потім усім, хто заводив про це мову.
Ви ж розумієте, про який самообман ідеться. Коли ти в та-
кому шоку від власноруч скоєної дурниці, що тобі повірити
важко у власну причетність до неї. Звісна річ, королівській
родині, а надто принцові Чарльзу, хотілося вірити в щось
інше. Вони попросили Діану підписати заяву, яка осуджує
книжку Мортона як таку, що сфабрикована і недостовір-
на. От тільки Діана не могла підписати цієї заяви. Це супе-
речило закону.
Друзі Діани казали, що вона тижнями плакала. Коли
Чарльз прочитав у газеті перший уривок «Правдивої істо-
рії», він спробував поговорити з дружиною, але вона розри-
далась і втекла до Лондона. Перестала спілкуватися з усіма,
з ким раніше радилася щодо цієї книжки. Замкнулася в собі
й ізолювалася від світу. Божеволіла, бо нікого було винува-
тити, окрім самої себе. «Я скоїла велику дурницю. Я дозво-
лила написати і видати цю книжку. Мені здавалося, це була
чудова ідея, що вона все прояснить, але тепер я бачу, що це
колосальна дурість, яка призведе до ще гірших проблем», —
плакалася Діана своєму другові Девіду Паттнему на благо-
дійному вечорі.
Проте в життєписі авторства Саллі Сміт ніде нема й сло-
ва про вибачення. Свого часу принц Філіп написав низку
188
Сім’я
листів до невістки, в яких докори й нотації перегукували-

ся зі сподіваннями достукатися до серця Леді Ді, зокрема
він писав, що розуміє: шлюб — річ непроста, і що в Чарль-
за є недоліки. На що Діана лише наїжачилася й найняла ад-
воката для написання відповідей. Через пів року після ви-
ходу скандальної книжки прем’єр-міністр Джон Мейджор
в офіційній заяві від імені королівської родини оголосив
«рішення про окреме проживання Чарльза і Діани за вза-
ємною згодою».
Якби Діана наважилася взяти на себе відповідальність за
книжку, вибачитися за все сказане і скоєне, визнати власні
помилки і вчинки, продиктовані мінливим настроєм, можли-
во, вона б змогла загладити провину і врятувати шлюб, а ще,
безумовно, не стала б наступати на ті самі граблі, коли чо-
тири роки по тому дала аналогічне інтерв’ю BBC Panorama,
яке призвело до ще більшого скандалу, а королева Єлизаве-
та звеліла синові розлучитися.
Вибачатися — важко. Коли людина почуває біль, обра-
зу, провину, то зазвичай вона відступає, не в змозі поди-
витися правді у вічі. Проте саме вміння визнавати власні
помилки визначає, будуть наші стосунки успішними чи за-
знають краху.
1986 року професори Джон Ґоттман і Роберт Левенсон
провели лабораторний експеримент на базі кампусу Уні-
верситету Вашингтона. Вони запросили кількасот подруж-
ніх пар і попросили залагодити конфлікт за п’ятнадцять
хвилин. На основі спостережень за взаємодією в парах до-
слідники припустили, які пари залишаться в шлюбі, а які
розлучаться. Дев’ять років по тому Ґоттман і Левенсон зв’я-
залися з учасниками експерименту і виявили, що їхні перед-
бачення справдилися на 90 %.
Ґоттман стверджує: неможливо уникнути сварок у роди-
ні. Але міцність шлюбу визначає те, як саме відбувається кон-
флікт. Причиною руйнування стосунків є не сам гнів, а те,
як ми його виявляємо. «Гнів має руйнівний уплив на шлюб
лише тоді, коли він висловлюється впереміш зі зневагою чи
критикою або ж є агресивним самозахистом».
189
Серед пар, які розлучилися, переважній більшості зна-

добилося значно більше часу на залагодження нещодавньої
суперечки, ніж тим, які й досі разом, бо перші зазвичай за-
лишали одне одного на самоті й дозволяли годинами або й
цілими днями маринуватися у власних роздумах. А от пари,
які зберегли шлюб, навпаки, обговорювали конфлікт одра-
зу ж після того, як він виник.
На думку Ґоттмана, «зрозумівши це, ви будете готові до
однієї з найдивовижніших істин щодо шлюбу: більшість по-
дружніх суперечок неможливо розв’язати. Пари роками намага-
ються змінити думку одне одного, але це неможливо. Річ
у тім, що більшість розбіжностей полягає у фундаменталь-
них відмінностях в поглядах на життя, цінностях й особи-
стих орієнтирах». Говорячи мовою цифр, Ґоттман виявив,
що 69 % проблем у шлюбі — це проблеми «одвічні».
На збереження стосунків і розлучення впливає безліч
чинників.
Ґоттман виділяє шість головних відмінностей між па-
рами, які розлучилися, і парами, що їхній шлюб триває.
Одна з таких відмінностей — вміння «латати». Сам Ґотт-
ман описує «латання» так: «будь-яка фраза чи дія — п ри-
шелепкувата або, навпаки, серйозна, яка запобігає втраті
контролю над потоком негативу». Подружжя, що залиши-
лися в шлюбі, добре знають, як своєчасно «залатати» про-
ріху. Пари, що розлучилися, не знали, як правильно «ла-
тати» дірки, або ж ніколи не намагалися цього зробити.
«Латання» настільки важливе, що шлюб міг витримати ще
чотири загрози розлучення, та якщо пара не вміє «залату-
вати» — пиши пропало.
Шлюб, як і сім’я, базується на вмінні спілкуватися. Вір-
джинія Сатір поклала в основу класифікації моделей ро-
дини здатність подружжя спілкуватися. Все пов’язане між
собою і все — необхідне. Якщо ви навчитеся просити про-
бачення у своєї пари, правильно взаємодіяти й комунікува-
ти, тоді ви зможете використовувати цю навичку в стосун-
ках з іншими людьми, що контролювати їх іще важче, ніж
взаємини в шлюбі.
190
Сім’я
На відміну від дружби і шлюбу, людина не обирає собі біо-

логічну родину. Це чиста лотерея: ти неждано-негадано на-
роджуєшся в якійсь першій-ліпшій сім’ї й принагідно опи-
няєшся в колі людей, з якими в тебе схожий генофонд, і на
цьому спільні риси іноді вичерпуються.
Ось чому родина — ц е головне випробування на добро-
пристойність. Усе життя ти намагаєшся знайти спільну мову,
уживатися й контролювати себе в оточенні людей, які про-
буджують усі найбільші страхи, найгірші спогади, найпа-
скудніший настрій. Ти ростеш, воюючи з людьми, які, зда-
ється, уособлюють усе, чому ти чиниш опір; людьми, яких,
кажуть, треба любити, але ти в пубертатному віці здебіль-
шого терпіти їх не можеш.
Але настане мить, коли слід відмовитися від такої динамі-
ки, якщо хочеш мати хороші, конструктивні стосунки з чле-
нами сім’ї. Не можна дозволити, аби біль минулого і триво-
ги теперішнього диктували твою поведінку в колі рідних.
Сім’я завжди буде поруч. Ти можеш залишити рідню на да-
лекій периферії, на задвірках свого життя, і щоразу триге-
ритися на традиційних сімейних сходинах, а можеш скори-
статися емоційною насиченістю цих стосунків, надавати
їм нових форм і не лише показати себе як класну й бомбез-
ну жінку, якою тебе знають інші, а ще й пізнати найкраще
в кровних родичах. Коли ти навчишся контролювати влас-
ні реакції, швидко визначати свою й чужі ролі, передчува-
ти пастки, спілкуватися відверто і щиро, ти зможеш відкри-
ти для себе їхні приховані риси — риси, що їх вони так само
сильно хочуть показати тобі.
191
Ім’я, яке ти обираєш для себе, належить тобі більше, ніж

ім’я, дане тобі при народженні.
КЕНДІ ДАРЛІНҐ
Я така, яка є, і я повинна прийняти себе такою; я така

народилася, народилася в цьому місті, з цим діалектом
і без гроша; я віддам усе, що можу віддати, я візьму все, що
можу взяти, я витримаю все, що доведеться витримати.
ЕЛЕНА ФЕРРАНТЕ, «ІСТОРІЯ НОВОГО ІМЕНІ»
Розуміння — це початок зцілення.

САНДРА CІСНЕРОС, WOMAN HOLLERING CREEK
тіло
Симптоматика: важкість, заніміння,

внутрішній хаос, непереборне бажання випити
вина.
Із ним, дорослим жіночим тілом, стільки всього можна

зробити й стільки всього може піти не так, аж я вже
собі думала, що краще було б обійтися без нього.
МАРҐАРЕТ ЕТВУД, «ЗАПОВІТИ»
Скільки ще воно тлітиме…

ЕНН КАРСОН, LINES
Хіба вони не знали, що бути жінкою — означає бути на

війні?
КЕСЕРІН ЛЕЙСІ, THE ANSWERS
Винятково жахлива ніч посеред кількамісячної чорної смуги.
Мало мені безсоння, то в мене ще й апетит пропав. Я схуд-
ла до нещасних сорока кіло, а від стресу через втрату ваги,
помноженого на стрес через відсутність апетиту, їсти не
хотілося взагалі. Друга ночі, я й очей не стулила, верчуся
в ліжку, в голові по колу вирують тривожні думки. Помил-
ки, спогади, втрачені можливості — в се це прокручувалося
перед очима, немов трешове кіно. Спершу я молилася, аби
нарешті настав світанок, але вилізла з ліжка лише о пів на
дев’яту — винен в усьому «Ксанакс» *, який я з відчаю при-
йняла о третій ночі. Коли нарешті зібралась на силі й уста-
ла, то почвалала до ванної, рефлекторно прикриваючи груди
рукою, коли потягнулася до вимикача і підійшла до дзер-
кала, щоб оцінити свій сьогоднішній вигляд. Угу, сьогодні
все жахливо. Не варто було й перевіряти. Я сходила до вби-
ральні, відтак побрела на кухню, налила кави. День похму-
рий, небо сіре — і це мене цілком влаштовувало. Принайм-
ні погода до пари моєму настрою.
У глибині душі щось муляло. Я відчувала це так само, як
рибалки тонко відчувають — к лює. Вийшла надвір, перетну-
ла Метрополітен-авеню, звичним маршрутом попрямувала
до метро. Неподалік проїхала вантажівка. Потім іще одна.
Ревіння двигунів скидалося на приглушений дитячий лемент.
*
Лікарський засіб з розряду транквілізаторів. Найпоширеніший седатив-
ний препарат у США.
195
Я затулила вуха, хоч інші перехожі байдуже йшли собі, наче

нічого й не було. Це стривожило мене ще дужче. Це те саме,
що почувала Джин Ріс, пишучи: «Мені слід бути обережні-
шою, сьогодні-бо вийшла з дому без броні»?
Яке полегшення: коли я відчинила скляні двері офісу, на
рецепції (в нас це великий шмат білого мармуру) нікого не
було. На відміну від моїх колег Сема і Кендри, ми з Шер-
рі, секретаркою, не були аж такі близькі, а сьогодні від са-
мої думки про вимушений обмін люб’язностями мене кида-
ло в жар. Мене й так завжди теліпало, коли посеред липня
я виходила з метро в джинсах і светрі з довгими руками — бо
мені остогидло чути, яка я худюща. Занадто гучно, занадто
грубо, занадто нав’язливо. Я почувалася слабкою і крихкою,
сподівалася, що ніхто не звертатиме на мене уваги, і вод-
ночас жадала, аби хтось запитав «Щось не так?», і я б могла
розтектися по підлозі, а з рота, немов багнюка, хлинули б
три слова: «Усе не так».
Зовсім не дивно, що після зборів Кендра, яка сиділа на-
впроти мене, запитала, що зі мною. Авжеж, коли мені так
кепсько, я буквально змінююся на лиці. Я завжди маю такий
вигляд, коли всередині мене точиться війна. Виснажений
погляд, вибалушені баньки. На вигляд — як стара. Почува-
юся — як стара. Неначе я безнадійно зістарилася. Та водно-
час усередині нуртувала новонароджена лють і несамови-
тість, нуртувала невгамовно, немов дитячий запал до бійки.
Та коли після роботи Сем вирішив поїхати разом зі мною
маршрутом «L» до Брукліну, з’ясувалося, що моя внутрішня
дитина просто чекала нагоди виплакатися. Поголосити —
відчайдушно, тужливо, досхочу. Ми стояли у вагоні, трима-
ючись за вертикальні поручні.
— Ви вже вирішили, чи поїдете на медовий місяць? — по-
цікавився Сем.
— Бозна, іще нічого конкретного, якось немає на це часу, —
байдуже пробурмотіла я.
— А дітей плануєте заводити? — спитав Сем.
Я ніколи не дізнаюся, чому він почав цю розмову: чи хо-
тів докопатися до істини, чи в ньому говорила банальна не-
196
Тіло
далекість двадцятидворічного менеджера середньої ланки.

Хай там як, та коли я відповіла: «Можливо, в майбутньому», —
він мовив «Цікаво», роздивляючись рекламні оголошення,
і зробив багатозначну паузу, відтак продовжив:
— Просто Шеррі каже, ти така худюща, що в тебе мо-
жуть бути певні проблеми, е, там, — додав Сем, вказуючи
на кістляву рейку, якою було моє тіло.
— Передай Шеррі, нехай іде в сраку! — відповіла я.
Щоправда, «сраку» прозвучало зовсім не так красномов-
но, як мені б того хотілося, бо я залилася слізьми, пасажи-
ри почали озиратися, а в Сема був такий вираз обличчя, що
якась логічна, раціональна частка мене розуміла: він справ-
ді не хотів, щоб розмова отак-от обернулася. Але слово — н е
горобець, тож буря в глибині душі набирала сили.
Чоловік, над яким я стояла й оросила його книжку сльоза-
ми, люб’язно запропонував мені сісти. Сем продовжував ви-
бачатися. «Я зовсім не це мав на увазі, я не хотів тебе скривди-
ти», — б ез кінця-краю повторював він. Та я була переконана,
що якраз-таки хотів. Напад, удар у серце — і все це на рів-
ному місці. Боліло дужче, ніж мало б: неначе ледь видимий
поріз краєчком аркуша. Ми їхали мовчки, точніше, я сиді-
ла й ридала, а Сем стояв поруч і витріщався в темінь за ві-
кном, аж поки потяг прибув на станцію Бедфорд і я нареш-
ті вийшла. Пройшла іще сім кварталів, теж плачучи. Гарячі,
густі сльози. Я рюмсала, але раділа, що все це скінчиться.
Але я помилялася. Наступного ранку прокинулася з тим
самим тягарем на душі. На якусь мить мені полегшало, коли
зрозуміла, що сьогодні субота й мені не доведеться бачи-
ти Сема, втім, короткочасна полегкість минула, а всереди-
ні мене й надалі стискало невидимим вузлом. Небо досі сіре
й похмуре. Мене не покидало гнітюче відчуття, якому я не
могла знайти ані причини, ані пояснення. Аж поки пішла
в туалет і побачила таку знайому червону цівку.
197

Стоп, у мене ж нещодавно були місячні? Може, річ у тім, що
я не вела календар, а може, в тому, що мені й досі не вірило-
ся, що моє тіло щомісяця самовільно кровоточить — т ак чи
сяк, мені завжди було важко відстежувати менструальний
цикл. Але раніше це мене мало непокоїло. А коли я нареш-
ті почала вести календар, стало ясно, чому я щоразу так то-
ропію. «Червоні дні» в мене двічі на місяць.
Два місяці по тому я сиділа в приймальні гінеколога-
поляка в Ґрінпоїнті. Така зелена будівля з тентом, біля
польської пекарні. У приймальні — помаранчевий килим,
флуоресцентні лампи. Троє чоловіків у білих халатах по-
всякчас снували туди-сюди, а коли з дверей вигулькнув мо-
лодий високий блондин із точеним вольовим підборіддям,
я почала подумки молитися. Мої молитви були почуті —
невдовзі вісімдесятип’ятирічний дідуньо без жодного на-
тяку на нижню щелепу люб’язно покликав мене до кабіне-
ту. Чесно, ще тільки красеня-гінеколога мені бракувало для
повного щастя.
Ми сіли по різні боки столу. Я подала лікарю склянку з се-
чею, він опустив туди білу смужечку. Я розповіла, що в мене
місячні двічі на місяць, він запитав, як давно це триває. Я зі-
зналася, що вже, напевно, кілька місяців. Вочевидь, минуло
три хвилини, бо лікар дістав білу смужку, поклав її на білий
паперовий рушник і констатував, що я не вагітна. (Це й сло-
ну зрозуміло, у мене ж місячні двічі на місяць.) Потім я ляг-
ла на гінекологічну кушетку, лікар запнув картату жовто-
червону фіранку і пояснив, що немає підстав для серйозного
занепокоєння. Просто в мене дефіцит прогестерону — тобто
мій організм не продукує достатньої кількості цього гормо-
ну, внаслідок чого моя спантеличена репродуктивна систе-
ма, пропускаючи деякі стадії, виробляє аж дві яйцеклітини
на місяць. Гінеколог зазначив, що це, найімовірніше, є на-
слідком стресу, але завдяки курсу медикаментів можна все
відрегулювати. Це, мовляв, нормальне явище.
198
Тіло
Але я так не вважала. Ніяке воно не нормальне. Це просто

остання крапля. Знову медикаменти? Знову лікарський наг-
ляд? Знову місячні? Здавалося, я не можу впоратися з влас-
ним тілом, змусити його належно функціонувати. У моє-
му житті й так нічого не клеїлося, а тепер іще й власне тіло
розклеїлося. А може, в житті не все гаразд, бо не все гаразд
із тілом?
Адже все взаємопов’язане, хіба ні? Психологічний стрес
має фізичні, тілесні вияви. Це циклічний, симбіотичний
взаємозв’язок. Я не могла спати через стрес, внаслідок чого
в мене двічі на місяць йшли місячні, порушився гормональ-
ний баланс, який призводив до ще більшого стресу і напру-
ги, тому я не могла нормально спати. Я вже уявляла, як хо-
дитиму по цьому замкненому колу до самісінької смерті. Усе
пов’язане між собою. Тіло. Розум. Настрої. Не можна пола-
годити щось одне, оминувши решту.
Американська нейробіологиня й фармакологиня Кен-
діс Перт знана як авторка праці про єдність тіла і розу-
му. Одне з найвідоміших її відкриттів — о піатні рецепто-
ри мозку — клітинні ділянки зв’язування ендорфінів. На
думку Перт, емоції не є винятково продуктом діяльності
мозку — вони висловлюються, переживаються і зберіга-
ються в так званій «тілесній підсвідомості». Усі болісні спо-
гади, невдачі, розчарування, страждання, втрати — в сі ці
емоції приховані або пригнічені в тілесній пам’яті. Їх мож-
на вивільнити, перетравити, звільнитися від них, а можна
проігнорувати і залишити в катакомбах підсвідомості, де
вони будуть гноїтися і провокувати фізичні недуги й не
зрозумілі тілесні зміни.
У книжці «Молекули емоцій: наукове підґрунтя психосо-
матики і психонейроімунології» (Molecules of Emotion: The
Science Behind Mind-Body) Кендіс Перт обстоює холістичний
підхід до медицини і стверджує, що психічне та фізичне здо-
ров’я людини тісно пов’язані. Усе, що відбувається в голові,
неодмінно дається взнаки в тілі. На думку Перт, «майже всі
захворювання, навіть не психосоматичні за своєю сутністю,
мають певний психосоматичний компонент».
199
Я зрозуміла: моє тіло так само потребує уваги, як і пси-

хіка. Багато років я ігнорувала власне тіло, не усвідомлюю-
чи, що воно є продовженням усіх думок і почуттів, які я так
відчайдушно намагалася осягнути.
Буває, що причина поганого настрою не стосується іншої
людини, невиправданих сподівань чи неприємної події. Не
стосується минулого або майбутнього. Причина в мені са-
мій. Мені знадобилося найбільше часу, щоб розтлумачити
цей відтінок настрою, попри те, що цей аспект мав би бути
найбільш очевидним. Але ситуація не була така очевидна,
адже я просто ігнорувала її. Мені було соромно зізнатися, що
я так мало про себе знала. Що так погано контролюю влас-
не тіло. Що не можу змусити власний організм нормально
спати, нормально їсти, нормально менструювати.
Настала пора подорослішати. Настав час зазирнути під
капот автівки. «Тіло, — пише Марта Ґрем, — це священні
шати. Це твоє перше й останнє вбрання. Це те, в чому ти
приходиш на цей світ і в чому його покидаєш. До нього слід
ставитися шанобливо». Пошана — це саме те, чого в мене
ніколи не було, або ж я давним-давно її загубила, але тепер
мала твердий намір повернути.
Почути власні ритми,

пізнати власні цикли
Собаки — мудрі створіння. Вони забиваються в тихий
закуток, де зализують рани, і не показуються на білий
світ, аж поки все загоїться.
АҐАТА КРІСТІ, «ПЕРСТ ПРОВИДІННЯ»
Щоб місячні йшли як належить, себто раз на місяць, я му-

сила приділити увагу своєму тілу. Лікар говорив трохи ту-
манно, як і всі лікарі, вважаючи, що я знаю про жіночу ана-
200
Тіло
томію стільки ж, як і він. Це ж я живу у власному тілі, отже,

маю розуміти його краще за інших. От тільки я його не ро-
зуміла. Мені майже тридцять, а я взагалі його не розуміла.
Коли дізналася, що відбувається в жіночому тілі протя-
гом одного-єдиного календарного місяця, мені згадалися
слова Бренни Туї: «Що таке жіноча природа, якщо не витри-
валість? Подумайте, як жінки витримують те, що, здавало-
ся б, витримати неможливо». Мої настрої й емоції були під
владою тіла, у якому відбуваються складні процеси, але я не
терпіла їх, а навпаки — активно опиралася.
Гадаю, ми всі трохи на це грішимо. Ми, жінки, рефлек-
торно заперечуємо власну жіночність, боячись, що всі по-
мисли, емоції й почуття будуть знівельовані й затавровані,
мовляв, «у неї гормони розгулялися». Ми відмовляємося ви-
знати, що під час менструації почуваємося інакше, бо історія
навчила, що нас не сприйматимуть всерйоз. Тож ми відхре-
щуємося від цього всього. Ми категорично це заперечуємо.
Справді, є люди, які намагатимуться використати це проти
нас, але люди, які так чинять, просто не розуміють жіночої
природи. Якби ми зрозуміли себе, якби були чесні з собою,
ми б дізналися, що жіноче тіло — це надзвичайно складний
і дивовижний організм, і, відповідно, це має наслідки. Це
наше Богом дане право.
На відміну від чоловічого, жіноче тіло щомісяця про-
ходить цикл гормональних змін. Саме через цей мінливий
цикл жінки рідше беруть участь в медичних дослідженнях:
річ у тім, що дуже важко передбачити тривалість метабо-
лізму препарату в жіночому організмі, адже тіло жінки по-
стійно переходить від однієї стадії до іншої. То чи є щось
погане в тому, аби визнати, що деякі стадії минають тяжче,
ніж інші? Майже пів року в мене були місячні двічі на мі-
сяць, і донедавна я не замислювалася, що й ПМС у мене теж
двічі на місяць.
Визнати в себе ПМС — це визнати, що зубний біль — оз-
нака карієсу, а поколювання в боку — апендициту. Тобто це
певний стан тіла, такий же реальний, як будь-який інший
вид болю. Жіночі гормони так сильно коливаються протя-
201
гом менструального циклу, що фахівці виокремлюють два

або й чотири різні фізіологічні стани організму жінки. Крім
вагітності, людський організм більше ніколи не зазнає та-
ких радикальних змін. За тиждень до менструації наповнена
рецепторами естрогену шкіра жінки реагує на сильні коли-
вання рівнів естрогену і прогестерону. На поверхні шкі-
ри накопичується надлишок ліпідів і жирів, шкіра набуває
тьмяного й масного вигляду, утворюються прищики. Ти по-
чуваєшся іншою людиною, бо ти і є інша людина — що все-
редині, що назовні.
За тиждень до початку менструації зростає загальна до-
бова витрата енергії, а ще збільшується інсулінорезистент-
ність — р азом із посиленням апетиту й потягом до солодень-
кого. Цей тиждень перед менструацією має назву «лютеїнова
фаза овуляції». Опитування свідчать, що в цей період 75 %
жінок мають ПМС.
Зазвичай у цей час ми чутливіші до негативних упливів
і маємо вищу фізіологічну реактивність, ніж на будь-якій ін-
шій фазі циклу. Дослідження когнітивних здібностей також
показали, що в лютеїновій фазі жінки демонструють нижчу
продуктивність, виконуючи завдання, що потребують зо-
середження уваги і пильності. Крім того, жінки під час цієї
фази припускалися більшої кількості помилок, але це може
бути пов’язане з тим, що вони відповідали швидко і неуваж-
но, що свідчить про певну імпульсивність.
Бажання дертися на стіну, загострений емоційний стан,
невгамовність — усе це природно для жінки під час мен-
струації. Вдаючи, що нічого такого нема, я заперечувала
очевидні істини. Згодом же усвідомила, що я так і маю по-
чуватися. Це неодмінні явища, які супроводжують ці дні ка-
лендаря.
Немає нічого поганого в тому, щоб визнати, що іноді пе-
репади настрою й вир почуттів зумовлені елементарними
гормональними коливаннями. Чому ми так уперто прихо-
вуємо від усіх, зокрема і від себе, що справді почуваємося
інакше? Що кілька днів на місяць наша дратівливість — це,
зрештою, і є зміни хімічних структур у тілі? Чому постій-
202
Тіло
но боремося з цим фактом, замість того щоб опиратися на

нього?
Опиратися на нього означало б насамперед поважати
його. Я занадто доросла щомісяця дивуватися менструації.
Занадто розумна — бути такою наївною. Лікар розробив
план лікування, покликаний поновити нормальний мен-
струальний цикл. Я мусила розпочати прийом призначених
препаратів в останній день наступних місячних. Справжніх
наступних місячних, а не другої менструації, яка може ви-
никнути за два тижні. Це потребувало уваги. Пильнування,
покупка календарика і ведення записів започаткували но-
вий розділ у нашому з тілом житті. Порушення природного
менструального циклу підштовхнуло пробудитися. Я біль-
ше так не облажаюся. Обіцяю серйозно ставитися до того,
що я — ж інка.
Завантажила спеціальний застосунок, який значно по-
легшив процес відстеження менструацій. Те, що я можу
чітко бачити власні цикли і як вони працюють, немов го-
динник, допомогло мені заново відкрити в собі диво жіно-
чої сили. Цей механізм діє, хоч я того і не помічаю. Але він
може зламатися, якщо не дбатиму про нього. Він робитиме
те, що мусить, лише як я даватиму йому те, чого він потре-
бує. Якщо наступні місячні розпочиналися точнісінько тоді,
коли мали, — м ене аж розпирало від гордості. Я змогла осід-
лати цю хвилю, а не розбивалася об неї. Мій організм здо-
був власний ритм, власний розпорядок. Розпорядок — ось
чого мені бракувало в житті.
Розпорядок давав розуміння, що і чому відбувається. Я пе-
рестала боятися відчуттів і почуттів, які досі не вміла роз-
тлумачити. Коли мене раптово охоплювала тривога або ж
починалися емоційні гойдалки, я могла зазирнути в кален-
дарик і швидко з’ясувати, що так воно і має бути. Що все
це — природні симптоми неминучого процесу. А зрозумів-
ши розпорядок власного тіла, змогла створювати йому ком-
фортні умови.
Цього мене навчила Розаріо. За ті пів року, що жила в її
мадридській двокімнатній квартирці під час мого навчан-
203
ня за кордоном, я мало що дізналася про її життя. Просто

вона не говорила англійською, а я заледве розуміла одне
з п’яти слів іспанською, тож наші діалоги важко було назва-
ти справжнім спілкуванням. Як я зрозуміла, їй сорок п’ять,
не заміжня, але пізнала велике кохання — щ оправда, нічо-
го не склеїлося, бо він за натурою яблуко, а вона — апель-
син (принаймні так казала Розаріо). Ще я дізналася, що вона
покинула сімейний бізнес і тепер вивчає право — ч ерез ві-
сім місяців складатиме іспит, який покаже, окупилися роки
її навчання або ж доведеться підібгати хвоста і повертати-
ся до родинної справи.
Я помітила, що Розаріо — доволі небагатослівна і замкну-
та в собі. Але чим вона вирізнялася, то це самодисципліною.
Жила точно за розкладом. Ніколи не запізнювалася, ніко-
ли не скакала поперед батька в пекло. Через тонку міжкім-
натну стінку я чула, як щоранку о шостій у неї дзвонить бу-
дильник. Лише один короткий гудок. Без другого гудка, без
відкладання на «ще п’ять хвилиночок».
Поки я змушувала себе виповзти з ліжка, сніданок уже
був готовий. Щоранку незмінне меню: скибка хліба, варені
яйця, джем. А поки я доходила до кухні, Розаріо вже сиділа
в імпровізованому кабінеті в кутку вітальні й навчалася. Її
потужна внутрішня жага витісняла все — с пілкування, ви-
пивку, прокрастинацію. Від її самовідданості мені завжди
робилося соромно, коли я в червоній мінісукні намагалася
вислизнути з квартири й гайнути у клуб «Капітал» або якийсь
миршавий бар у Ла-Латина. Розаріо щоразу відривалася від
книжки і материнським тоном запитувала, куди я, а потім
зауважувала, що я змерзну в такій коротенькій сукні. Коли
наступного ранку я поверталася на квартиру, Розаріо сиді-
ла за робочим столом, точнісінько там, де я востаннє бачи-
ла її напередодні.
Але одного дня «в кабінеті» її не застала. Я приїхала з кур-
сів, щоб перекусити і скористатися правом сієсти, по теле-
візору (увімкнутому вперше за моєї пам’яті) йшла якась іс-
панська мильна драма, Розаріо лежала на дивані, на колінах
у неї — ч
ашка гарячого чаю, а поруч — н апівпорожня короб-
204
Тіло
ка печива. «La regla», — м

овила вона, я кивнула, вдаючи, що
зрозуміла, а сама тим часом пішла в кімнату, щоб заґуґлити
ще одне невідоме слівце.
Мене дуже зацікавив той факт, що іспанською «менстру-
ація» й «закон, розпорядок» — ц е те саме слово, regla. І Ро-
заріо суворо його дотримувалася. Закону її тіла. Упродовж
пів року я бачила це шість разів. Та сама іспанська мильна
драма. Той самий чай. Те саме печиво. Той самий коментар.
«La regla» — немов якесь офіційне свято.
Вона сповна віддавалася йому, без сорому і докорів сум-
ління. Це були по-справжньому її червоні дні календаря.
Ніяка самовідданість і жага не зрівняється з фізіологічни-
ми потребами жінки. Власне, для Розаріо місячні були на-
годою пригальмувати, перепочити; це була перерва, якою
вона навчилася користуватися. Її історія нагадала мені, що
я колись читала про індіанське плем’я юрок: жінки з вищих
кіл общини ритуально святкують місячні разом. Для них
це період очищення. Цікаво, подумала я, а іспанки теж так
спільно відзначають менструацію, як і жінки племені юрок?
А може, це приходить з віком. Напевно, потрібен час, щоб
навчитися поважати власне тіло.
Лише коли я зрозуміла і прийняла те, на що здатне моє
тіло, то почала поважати і те, що йому не під силу. Лише коли
визнала, що моє тіло — це надзвичайно складне біологічне
диво, я наважилася також визнати, що через це я така крихка
і тендітна. Жінки розплачуються кров’ю за те, що вони —
жінки. Тож перед битвою слід потішити себе.
Я не можу на п’ять днів покинути роботу, облишити
обов’язки, але я цілком можу дозволити собі паузу. Коли мені
сумно, тривожно, неспокійно, я нагадую собі, що ці почут-
тя — щ е одне випробування жіночої природи, і я його витри-
маю. Пам’ятаю, що заховатися вдома і зализувати рани — ц е
нормально. Нормально, що іноді я занадто різка, нервова
і нестерпна. Закон мого тіла наказує, щоб я попіклувала-
ся про себе і повернулася в білий світ, коли відновлю влас-
ну цілісність.
205
Лягай спати, коли справді хочеться

Для мене гарний день — це ніч. Я не люблю денного світла.
Я не жайворонок. І навіть не лелека.
ФРЕН ЛЕБОВІЦ
Зі сном у мене були такі ж складні стосунки, як і з місячними.

Я не могла спати — н ормально, невимушено, природно — я к
усі адекватні люди. Коли світло золотистим каскадом проли-
валося у вікно, мене пронизувало збентеження і сором. Бі-
сило, що світ поринає в сон, покидаючи мене. Мені страш-
но було лежати в темряві. Кожна ніч тягнулася цілу вічність.
У мене завжди були проблеми зі сном. Ще зі старшої шко-
ли ввійшло у звичку засинати з ноутбуком. Після переїзду
в Нью-Йорк помітила, що хвороба прогресує, бо ноут біль-
ше не допомагав. Тепер уже мені були потрібні пігулки.
Джей засинає легко і без жодних зусиль. Чого аж ніяк не
скажеш про мене. Щойно простягалася на матраці, і моє
тіло починало чинити спротив, воно струмувало енергією.
Я десь вичитала, що чоловіки засинають швидше, ніж жінки,
бо вони менше нервуються протягом дня. Це спадало мені
на думку щоразу, коли дивилася, як Джей спить без задніх
ніг. Мене принижував і ображав той факт, що Джей так лег-
ко відключається. Так швидко вирубається.
Тепер зрозуміло, чому дорослі постійно запитують одне
одного: «Як тобі спалося?». Те, як тобі спалося, може стати
вирішальним чинником твого самопочуття сьогодні. Якщо
спалося добре, то кожна сьогоднішня проблема має власну
причину. Якщо ж спалося погано — ц е корінь усіх проблем.
У більшості жінок, яких я знаю, були такі самі складні стосун-
ки зі сном, як у мене. Я помічала таке за мамою. Коли вночі
проходила повз батьківську спальню, мама сиділа перед си-
зим екраном телевізора. Вона чатувала, коли ми навшпинь-
ки пробиралися додому о другій ночі. І постійно нарікала,
що взагалі не спить. Я завжди думала, що це через наш, жі-
206
Тіло
ночий, особливий зв’язок із Місяцем. Хоч і кажуть «місяць-

місяченько», та я й досі впевнена, що Місяць — жіночого
роду, і він пов’язаний із нами так само, як із припливами.
Проте я знаю, що цьому є й наукове пояснення: жіночий мо-
зок запрограмований таким чином, що ми довше засинаємо.
Джим Горн, експерт із сомнології, вважає, що внаслідок
жіночої схильності до багатозадачності (про дітей подба-
ти, робота горить, порядок у домі навести, про комунальні
рахунки не забути, з родичами зв’язок підтримувати, з по-
дружками зустрітися тощо) мозок перевантажується й по-
требує більше часу для цілковитого вимкнення. Така бага-
тозадачна поведінка створює сильнішу інерцію, отже, нам
потрібна довша злітно-посадкова смуга, щоб сповільнитися.
Саме тому жінкам зазвичай важче заснути, ніж чоловікам. За
статистикою, жінки наражаються на цю проблему вдвічі ча-
стіше. А під час передменструальної фази в нас підвищуєть-
ся рівень кортизолу — т ого самого гормону, що виділяється
під час стресу, — і він «допомагає» всю ніч не склепити очей.
Я розуміла, що такий режим сну негативно на мене впли-
ває, але не знала, як його виправити. Я не могла спати, бо
переймалася через потенційні наслідки того, що не можу
нормально спати.
Саме на цій іронії й ґрунтується безсоння. Гарвардський
професор психології Деніел Мертон Веґнер вважав, що без-
соння спровоковане неспроможністю мозку перестати ду-
мати про себе. І що більше людина непокоїться через те, що
не може заснути, то дужче опирається мозок. Цей феномен
був перевірений на групі добровольців, яких попередили:
їх оцінюватимуть на здатність якнайшвидше розслабити-
ся. Коли людина починає думати про те, щоб розслабитися,
тіло ще активніше контролює себе й унеможливлює розсла-
блення. Коли йдеться про сон, проблема щоночі погіршу-
ється, бо ви зазнаєте дедалі більшого стресу через необхід-
ність поспати.
Шарль Морі, професор психології Університету Лаваля
в Квебеку, понад десять років вивчав методи модифікації по-
ведінки при безсонні. У центрі його досліджень — розгляд
207
когнітивно-поведінкової терапії (КПТ) як методу лікування,

оскільки професор вважає, що причиною безсонних ночей є
страх перед неспокоєм, отже, зцілення залежить не від зовніш-
ніх чинників, а, як і в більшості ситуацій, від внутрішніх від-
повідей. Перш ніж застосовувати модель КПТ, Морі попросив
пацієнтів дослідити їхню гігієну сну: особливості режиму дня
й підготовки до сну, які можна підкоригувати, щоб краще спа-
ти. Харчування, фізичні вправи, температура й освітлення —
усе це можна самостійно контролювати задля кращого сну. На
думку професора Морі, ці чинники слід неодмінно врахувати
і відрегулювати, перш ніж переходити до серйозніших заходів.
Уявіть, що починаєте все з чистого аркуша. Немає сенсу нама-
гатися допомогти людям вилікувати безсоння, поки вони не
знають про найдрібніші зміни, які здатні внести самі і в такий
спосіб позбутися глибинних причин безсонних ночей. Звісно,
про все це я вже читала й усе це випробувала на собі.
Ніякої кави після десятої ранку. Ніякого алкоголю. Біль-
ше фізичної активності. Не брати ноутбук у ліжко. Але не-
вдовзі відбувалося те саме, що і з кожною новою дієтою чи
спробою навести лад у житті: кілька днів я дотримувала-
ся нововведень, а потім поверталася до давніх звичок. Ані
найтемніші штори, ні аудіодоріжки білого шуму, ні техні-
ки медитації не могли заколисати мене й занурити в забут-
тя. Моя проблема полягала не в середовищі, вона крилася
в моїй голові. Навіть якщо блакитне світіння екрана ноут-
бука заважало мені заснути, я не наважувалася його вимкну-
ти, бо мені було страшно спати без цього світла. Я не могла
покращити гігієну сну, не виправивши більшої проблеми —
породженого страхом неспокою. Я боялася власних думок.
Боялася самотності. Боялася знову зазнати невдачі в тому,
що я від природи повинна вміти.
Дослідження показали, що КПТ руйнує хибні уявлення
про сон. До хибних уявлень належать нереалістичні споді-
вання від сну (неодмінно слід спати по вісім годин щоночі),
перебільшення наслідків недосипання (я завдаю непоправної
шкоди здоров’ю і скоро помру, бо погано сплю), помилкове
тлумачення причин неспроможності заснути (генетичні чин-
208
Тіло
ники, приховані проблеми зі здоров’ям). Саме ці страхи тер-

зають тебе і не дають заснути в цьому замкненому колі без-
соння. Тобі не вдається заснути, бо тобі страшно від того, що
ти не можеш заснути. Я мусила впоратися з власними стра-
хами, щоб усунути проблеми зі сном. І лише коли викинула
«Ксанакс» і «Найквіл» та наважилася залишитися наодинці
з темрявою, змогла зрозуміти, що це за страхи і як їх здолати.
Сни — ц
е чорнороби
Одна з причин, чому я ненавиділа засинати, — н ічні кошма-
ри. Мені не подобалося, що я не можу контролювати фільм,
який прокручується в моїй голові. Мені не подобалося, що,
заплющивши очі, з великою ймовірністю опиняюсь у неба-
жаному сценарії. А головне — мене бісило, що потім цілий
день (або й не один) доводиться волочити на собі, наче ста-
ру спортивну сумку, тягар поганого сновидіння.
Запам’ятовує людина власні сни чи ні — залежить від ба-
гатьох чинників. Дослідження показують, що люди, які за-
пам’ятовують сни, більше схильні до творчого мислення,
мрійливості й самоаналізу. А люди, які снів не запам’ятову-
ють, більш зосереджені на реальних, зовнішніх подіях і мен-
ше живуть у фантазіях. Крім того, одне дослідження пока-
зало, що люди з порушеннями режиму сну можуть раптово
прокидатися під час фази швидкого сну (фаза циклу сну, коли
ми бачимо сни), і саме тому відбувається запам’ятовування
сновидіння. Якби я не запам’ятовувала своїх снів, напевно,
це взагалі не мало б значення, але ж я належу до тих, хто за-
пам’ятовує. І змінити цей факт неможливо.
Але змінилося моє ставлення до сновидінь — б о я дізналася,
що сни й не мають конче бути приємними. Сновидіння зовсім
не для того, щоб розважати тебе і переносити в чарівний світ,
наповнений улюбленими речами. Сни мають інше завдання —
емоційно опрацьовувати події замість і задля тебе, зменшувати
емоційний тягар, із яким ти не можеш дати ради протягом дня.
За день людина переживає сотні подій і взаємодій, зокре-
ма й конфузи, стрес, конфлікти, різні емоції. Проте зазви-
209
чай ти не можеш одразу ж сісти й обробити всю цю інфор-

мацію. Цю роботу за тебе виконують сни. Дослідниця сну
Розалінд Д. Картрайт вважала: «Так сновидіння нейтралізу-
ють емоційний заряд події й готують людину, яка спить, до
того, щоб вона прокинулася й побачила все в позитивному
світлі, і розпочала новий день».
Сновидіння й не повинні бути чарівними. Сни — ц е опів-
нічна бригада, яка приходить поприбирати безлад. Плями
бруду, бризки фарби, гори побутово-емоційного сміття —
усі ті крихітні рани й удари, яких ти зазнаєш протягом дня.
Намагаючись відтворити спогади, сновидіння прагнуть поз-
бутися нерозв’язаних емоційних конфліктів. Проте мозок
ніколи не може відтворити точного спогаду, тому проду-
кує нову картинку, яка дає таке саме відчуття.
Наприклад, ти не проколювала шин у чоловіковій автів-
ці, але сталося щось інше, що мало рівноцінний ефект або ж
змусило тебе так відреагувати. Можливо, ти ранила когось
словами, а вві сні мозок замінив слова на ніж, бо він досто-
ту не пам’ятає фрази, але пам’ятає, що ті слова були гострі й
завдали болю. Або ж інший важливий у твоєму житті чоло-
вік завдав тобі болю, але ти не встигла чи не змогла відпо-
вісти або помститися. І тоді прокидаєшся вранці з дивним
відчуттям, хтось або щось не виходить тобі з голови, і цієї
ноші нелегко позбутися.
Раніше я думала, що підсвідомість мене зраджує. Я бо-
ялась її. Боялась усіх монстрів і терзань, що їх мозок про-
дукував уві сні і які заставали мене зненацька, беззахисну
і беззбройну. Тепер же розумію, що сновидіння намагаються
мені допомогти. Вони з’являються, щоб навести лад в емоці-
ях, спогадах і почуттях, з якими я не хочу морочитися.
Так, мені снилися кошмари — вони сняться всім дітям.

Зрештою, щоб звикнути до життя, потрібен час. А як
іще, якщо не уві сні, подивитися на світ, прихований за
сліпучим денним світлом?
ДЕБОРА АЙЗЕНБЕРҐ, ALL AROUND ATLANTIS
210
Тіло
Перестаньте себе силувати

Раніше я обвинувачувала Джея в своїх безсонних ночах. Ми
були разом уже п’ять років, коли я заявила йому, що мрію про
квартиру з двома спальнями, щоб у мене був власний про-
стір. Навіть запропонувала, що можна жити, як Фріда Кало
й Дієґо Рівера, — у двох окремих будинках, сполучених мі-
сточком. Я вичитала в одній статті, що подружні пари з ок-
ремими спальнями краще знаходять спільну мову і довше
зберігають шлюб. Особливості сну наших партнерів — те,
що вони перекидаються, хроплять, метаються, — можуть
заважати нам спати, і ми несвідомо обвинувачуватимемо
їх у власному безсонні.
Окрім того, що Джей крутився й вертівся уві сні, я припу-
скала, що не можу нормально спати ще й тому, що він зму-
шує мене рано вкладатися. Джей — типовий жайворонок,
а я — нічна істота. Мені не хотілося спати, я воліла робити
власні справи з увімкненим світлом. А Джей перешкоджав
моєму природному ритму.
А потім він почав їздити у тривалі відрядження, і ця тео-
рія зазнала краху. Я однак залазила в ліжко по дев’ятій вечо-
ра, заходила на Нетфлікс… й о першій ночі ловила себе на
тому, що досі не сплю, зате подивилася цілий сезон «Ґрейс
і Френкі». Кімната, ліжко і ніч цілковито належали мені, про-
те заснути я не могла.
Професор Шарль Морі пояснив би це так: причина в тому,
що я лягала о дев’ятій і буквально змушувала себе заснути.
Так, я знала, що — сова, та однак вимикала світло і запуска-
ла серіал, сподіваючись, що засну в той же час, коли заси-
нає Джей. Але неможливо змусити себе заснути за наказом.
Ба більше, коли людина силує себе до сну, це дає зворотний
результат. Коли я перестала примушувати себе влягатись
о дев’ятій вечора, до мене повернулася дещиця колишньої
любові до ночі.
211
Настання ночі — це насолода

Коли Джей повернувся з відрядження, я сказала: «Коханий,
річ не в тобі, я просто хочу спробувати спати на дивані».
Я вирішила спати на дивані, щоб не тривожити Джея. Завдя-
ки цьому одразу ж зменшився тягар, із яким, як з’ясувалось,
я щовечора лягала в ліжко, — т ягар провини, що я заважаю
Джеєві нормально спати. Щоразу, коли він сіпався чи вер-
тівся, я хвилювалася, що це через мене.
Сидячи самотою у вітальні, згадала, чому ж я сова. Знову
почала запалювати свічки, слухати джаз, писати в щоденни-
ку, читати. Цей час належав лише мені. Що більше вечорів
минало в такому ритмі, то менше я нервувалася, коли сіда-
ло сонце. Байдуже, завалюєшся ти в ліжечко чи поринаєш
у власні нічні справи — слід радіти цьому, тішитися, яка це
розкіш. Цей час належить тобі. Ніякого стресу. Ніякого тис-
ку. Лише ти і твоя постіль — і лише тоді, коли будеш гото-
ва. Можна згорнутися клубочком і дивитися улюблене шоу.
Я відбудувала свої стосунки з темрявою, свій зв’язок із Міся-
цем. Я перестала боятися ночі й почала радіти її настанню.
Інший погляд на діагноз «я погано сплю»

Коли я знову почала радіти настанню ночі, то зуміла позбу-
тися наростання тривоги, яка виникала від думки про те, що
я завдаю непоправної шкоди здоров’ю, лягаючи спати о та-
кій пізній порі. Я зрозуміла, що переживання через те, що не
сплю, значно небезпечніші, ніж сам факт того, що я не маю
щоночі повноцінного восьмигодинного сну. Шарль Морі та
інші дослідники дійшли висновку, що тривога через недо-
сипання — це головний чинник безсоння.
Коли вважаєш, що причиною всіх проблем є недосипан-
ня, ти не можеш нормально спати через тягар усіх цих гри-
зот. Але твердження про «належну» тривалість сну, як і про
червоне м’ясо, швидкі вуглеводи й інші явища, які нібито
вбивають людство, — дуже відносне. Є люди, які все життя
сплять по чотири-шість годин на добу — і нічого. А дехто
212
Тіло
цілий день почувається виснаженим навіть після десяти-

годинного сну. Вчені вважають, що на індивідуальну нор-
му тривалості сну і наслідки її порушень головним чином
впливає спадковість. Комусь треба спати більше, комусь —
менше. Безумовно, сон впливає і на настрій, але він — не
каталізатор усіх проблем.
Я стоїчно змирилась із власною долею. Краще вже по-
мру молодою через те, що пізно засинаю, ніж проживу довге
і нещасне життя в темряві безсоння. Якщо вже щось мусить
мене вбити, воно мене вб’є. З усіх імовірних вад — н
едоси-
пання точно не найгірша. Я змирилася з цим, пішла до ві-
тальні з оберемком книжок, гігабайтами фільмів і стосами
паперів, готова до того, що не спатиму до другої, третьої
ночі, а то й до четвертої ранку… І вирубилася ще до оди-
надцятої вечора.
Організм любить режим

Як щодня робити те саме, тієї самої пори і протягом
того самого відтинку часу, можна уникнути багатьох
проблем. Режим — це запорука виживання.
ФЛАННЕРІ О’КОННОР
Мушу сказати, проблеми зі сном сильно підживлювали мою

пристрасть до алкоголю; а коли я стала краще спати, то поча-
ла менше випивати. Мені так хотілося в це вірити, що я уро-
чисто оголосила Джеєві, що ставлю перед собою виклик:
«сухий закон» на весь січень. Новорічна ніч — ц
е мій остан-
ній ковток алкоголю (якщо вже зовсім чесно — моя остання
безбожна пиятика). Тепер, коли я могла нормально засну-
ти, мені більше не потрібен був алкоголь, аби вирубатися.
От тільки виявилося, що алкоголь потрібен мені за бага-
тьох інших ситуацій. Важкий день на роботі, нерви, розваги,
спілкування з друзями. Минуло десять днів, а я вже крадь-
213
кома перехиляла чарчину або видудлювала два келихи вина,

поки Джей іще був на роботі. Я гадала, коли стану краще спа-
ти й менше піддаватимуся стресу, до мене повернеться здо-
ровий апетит. Але цього не сталося. Потім повернувся-таки,
на один день. Два дні по тому — с трашні спазми в животі.
Потім — здуття. Після того зовсім не хотілося їсти. Чи то зі
мною щось було не так, і тому виникали ці симптоми і стрес,
чи це стрес досі так впливав на мій організм?
Клер, моя подружка, вважала, що це моє тіло так впливає
на мозок. Мовляв, у неї теж таке буває. Вона відвідала лікаря
й попросила провести всі аналізи крові — думала, в неї ане-
мія або щонайменше алергія на глютен, пшеницю чи пилок.
Щось точно було не до ладу, і вона хотіла знати, що саме.
З’ясувалося, всі аналізи крові — в нормі. Проте лікарка
порадила їй відмовитися від цукру.
— І як, — запитала я, — тобі покращало відтоді?
— Знаєш, минуло лише кілька тижнів, але я однозначно
відчуваю, що настрій у мене покращився. А може, це все
тільки психосоматика.
— А що, — мовила я, — як мозок і тіло пов’язані, то хіба
буває щось інше, крім психосоматики?
Психосоматика: від давньогрецьких слів ψυχή — душа
і σῶμα — тіло. Термін «психосоматика», здебільшого затав-
рований стереотипом про «вигадані» хвороби, насправді
стосується фізіологічного зв’язку між мозком і тілом, і цей
зв’язок стає дедалі посутнішим і незаперечним.
З’являється чимраз більше свідчень, що мікроби всере-
дині людського організму впливають на роботу мозку. Ви-
явлено певний зв’язок між порушенням балансу мікробі-
ому кишківника і депресією, тривожністю й перепадами
настрою. Мікробіолог і нейробіолог Рорі Робертсон уже
багато років вивчає взаємозв’язок між кишківником і моз-
ком, зокрема вплив кишківника і мікробів, які його насе-
ляють, на фізичне й психічне здоров’я людини. Під час цих
досліджень Робертсон виявив, що в людини не один мозок,
а радше два. Народжуючись, немовля проходить через по-
логові шляхи материного організму, внаслідок чого його
214
Тіло
тіло вкривається невидимим шаром бактерій. Ці бактерії

ростуть і утворюють всередині товстого кишківника неви-
димий півторакілограмовий орган — т ак званий мікробіом.
Це і є другий мозок людини, адже він контролює фізичні та
психічні функції незгірше головного мозку, який, що ціка-
во, теж важить півтора кіло.
Мікробіом — це всі різноманітні бактерії, віруси і гриб-
ки, які населяють організм. Від крихкого балансу і розмаїт-
тя мікробіому залежить здоров’я людини, імунна система
і загальне функціонування організму. На думку Робертсо-
на, певні типи бактерій всередині тіла можуть контролюва-
ти спосіб мислення й почуття.
Видатний науковець Ілля Мечников, який жив на зла-
мі XIX–XX століть, стверджував: мікрофлора кишківника,
або ж кишкові бактерії, відіграє украй важливу роль у здо-
ров’ї людини, а правильний баланс мікробів захищає нас від
хвороб. Наприкінці XIX століття він вивчав групу довгожи-
телів зі Східної Європи. Біолог помітив, що ці люди щодня
вживали кисломолочні продукти. Мечников і собі почав пити
бактеріально-ферментовані продукти і дожив до сімдесяти
одного року, тимчасом як середня тривалість життя стано-
вила тоді лише сорок.
Мікробіом людини — це ключова ланка нашої імунної
системи, отже, порушення кишкової флори може зініцію-
вати найдрібніші імунні реакції по всьому тілу, що за умови
тривалої дії може вплинути на здоров’я мозку. Деякі нейро-
медіатори, як-от серотонін, теж продукуються в кишків-
нику. Ба більше, 90 % всього серотоніну виробляється саме
в кишківнику. Якщо мікробіом не діє або ж кишківник по-
гано реагує на деякі харчові продукти, це відобразиться на
настрої людини. Мечников стверджував: спосіб життя й ра-
ціон аж так сильно впливають на здоров’я, що, наприклад,
низький вміст клітковини в раціоні може підвищити ризик
хронічних захворювань і схильність до стресу. Опублікова-
не 2011 року дослідження «Зв’язок між довготривалими ша-
блонами харчування й кишковими мікробними ентеротипа-
ми» (Linking Long-Term Dietary Patterns with Gut Microbial
215
Enterotypes) показало, що виражена зміна складу мікробі-

ому спостерігається вже за добу. Зміну помітили в осіб, які
різко відмовилися від цукру та швидких вуглеводів і відчу-
ли себе емоційно стабільнішими.
Коли я пішла до лікаря й попросилася здати всі можли-
ві аналізи крові, він мені відмовив. Точніше, спочатку по-
годився, але потім запитав, чи ладна я заплатити кількасот
доларів за всі ці аналізи, як ото Клер. А тоді пояснив: най-
кращий спосіб з’ясувати, чому я ніяк не набираю вагу і чи
справді є якісь проблеми зі здоров’ям, — с першу почати ве-
сти журнал. Це дасть нам масив інформації, з яким уже мож-
на працювати далі: перевірити наявність алергій на продук-
ти харчування з мого раціону, а також відкинути такі теорії,
як-от глисти і недокрів’я. Крім того, лікар хотів відстежити,
скільки калорій я споживаю щодня. Якщо проблема в тому,
що я банально недоїдаю, ми могли б розробити такий раці-
он, який би надолужив нестачу поживних речовин.
Я мусила вести журнал принаймні два тижні, і для цього
мені довелося значно уважніше стежити, що і коли я їм. Бу-
квально відразу помітила кілька моментів: я їла лише тоді,
коли вже відчувала, що ось-ось знепритомнію, або коли аж
злилася від голоду. Відповідно, в такі миті я зовсім не кон-
тролювала, що їм і котра зараз година. У моєму режимі хар-
чування не було жодної послідовності, власне, це й не був
режим. Я швидко допетрала, чому мені ніколи не хочеться
повечеряти, — бо я обідала о другій пополудні. Зате о деся-
тій вечора шлунок починав скавчати і буркотіти, не лише
не даючи мені заснути, а й змушуючи тягнутися до пончи-
ків або лапші швидкого приготування. Я ігнорувала снідан-
ки або ж з’їдала вранці один банан і називала це «здоровим
харчуванням». Коли два тижні по тому прийшла на повтор-
ний прийом до лікаря й очікувала в приймальні, мені захоті-
лося скасувати візит, покликаючись на «невідкладні справи»,
щоб роздрукувати порожні бланки журналу і заново його
заповнити — тільки б він був схожий на журнал харчуван-
ня нормальної людини. Я б не прибріхувала, ні, лише тро-
хи навела марафет, щоб усе було як годиться. Але для чого
216
Тіло
тоді здалась уся ця затія? Я ж хотіла з’ясувати, що було не так,

а не ще глибше прикопати правду. Журнал не брехав. Жур-
нал оголив всю правду про мене, і в ній не було ніякого ме-
дичного феномену.
«Ви їсте, — с казав лікар, — а ле їсте погано. Якщо ви пове-
черяли салатом, це ще не означає, що це була хороша вече-
ря. Від салату ви не отримуєте достатньо калорій, необхід-
них для компенсації спаленої протягом дня енергії». Лікар
порадив вживати щодня по дві столові ложки насіння льо-
ну — це легкий спосіб набрати додаткові двісті кілокало-
рій. Наприклад, лляне насіння можна додавати в смузі на
сніданок. Також він порекомендував споживати більше ба-
гатих на жирні омега-кислоти продуктів, як-от лосось і йо-
гурт. Я записала всі вказівки і вийшла з клініки з відчуттям
нового сенсу в житті.
Вам знайоме таке почуття, коли, купивши дорогу блузку
або дизайнерські штани, хочеться враз повикидати все старе
лахміття й повністю оновити гардероб? Те саме я почувала,
думаючи про цю нову дієту. Я хотіла цілковито контролю-
вати свій раціон. Хотіла почати все з чистого аркуша і дава-
ти собі лише найкраще. Хотіла сяяти зсередини.
Я купила блендер, пачку лляного насіння, кокосове мо-
локо, грецький йогурт, капсули риб’ячого жиру і вітамін D;
почала раніше прокидатися, щоб встигати приготувати сму-
зі. Йдучи на роботу, брала з собою протеїновий батончик —
як додатковий сніданок. (Далебі, на мене ще чекало знайом-
ство з голодною вовчицею, яка вискакує з ліжка о шостій
ранку.) Стала щодня брати з собою обід і заздалегідь доби-
рати рецепти для недільної вечері, з радістю ходила купува-
ти продукти. Так приємно було дбати про себе. Так приємно
більше не перейматися тим, що б його зжерти за найближ-
чої нагоди. Проблема з вагою (точніше з її дефіцитом) вже
мене не обтяжувала. Нарешті я змогла відпустити її й вод-
ночас стати на шлях повернення до норми.
Попри те, що метою журналу харчування було змусити
мене пильнувати, що й коли я їм, зрештою це мало зворот-
ний ефект. Завдяки записам приймання їжі стало елементом
217
стабільного режиму — так само, як сон і менструації, — тож

мені більше не доводилося цим перейматися. А що правиль-
не харчування стало частиною життя — невід’ємною й чіт-
ко окресленою, мені більше не видавалося, що я женуся за
чимось невловимим.
Гонитва — це те, до чого зводиться настрій, описаний
у цьому розділі. Неначе уроборос — міфічний змій, який
кусає себе за хвіст, — м
и пожираємо себе. Коли нас несе вир
подій, коли в житті немає сталого графіку, розпорядку, коли
кінця-краю не видно клопотам — людина поринає в хаос.
А в стані хаосу так легко все втратити — к
лючі, гаманець, мі-
сячні, сон, вагу. Через ці втрати людину охоплюють дедалі
сильніші тривога і безлад, вона й надалі втрачає вагу і нор-
мальний сон, все йде по колу, знову і знову.
Я чомусь завжди вважала, що одноманітність — гірше
смерті. Проте, цитуючи Фланнері О’Коннор, режим — це
умова виживання. Режим повертає тобі твердий ґрунт під
ногами.
Ще до того, як я це вичитала, почала дотримуватися роз-
порядку дня. Щоранку вставала в один і той же час, давала
собі годинку на те, щоб повністю прокинутися (чого досі
ніколи собі не дозволяла), щоб крокувати вперед і зустрі-
чати новий день на свіжу голову. Я була сувора до себе, тож
дозволяла випити вина не раніше середи. Ба більше, тепер
і вино смакувало дужче. (Зокрема, і тому, що я пила менше,
отже, на зекономлені гроші могла купувати кращу марку.)
Коли в мене несподівано змінювався настрій, коли виника-
ли незрозумілі почуття — я раділа цьому, адже знала — це
так наближаються місячні. Раділа, адже могла купити улю-
блений шоколад і з’їсти цілу плитку за переглядом улюбле-
них телешоу — мій ритуал, запланований на «ці дні». Тепер
усе в моєму житті мало якусь мету, видавалося таким осо-
бливим, здавалося, що все на своїх місцях і так воно й має
бути. Наводячи лад у житті, я привела до ладу і власне тіло.
218
Шанувати себе, не долати життєвих припливів

і відпливів, а поступитися їм — ось що слід було зробити.
Зусилля й потуги були найбільшою помилкою.
КЕТРІН МЕНСФІЛД, AT THE BAY
А тепер я нарешті подбаю про себе.

ЖУЛЬЄТ ДРУЕ
Ніщо так добре не збереже тілесного здоров’я, як свіжа

голова і хороший настрій.
ЕНН БРОНТЕ, AGNES GREY
непередбачувані обставини
Симптоматика: гнів у дорозі, нервові зриви

в аеропортах, нестримне бажання волати, що
життя несправедливе.
Я втомилася від обмежень, контролю, правильних учинків.

Якась частка мене хотіла щось пошматувати і вовком
вити!
МЕЙ САРТОН, RECOVERING: A JOURNAL
Мені совісно за себе, адже моя боротьба — ніщо

в порівнянні з боротьбою, що її ведуть інші, проте мені
однак болить.
МЕЛІССА БРОДЕР, I DON’T FEEL BAD ABOUT MY NECK
З нею щось не так. Вона на межі. Найменше потрясіння

може підштовхнути її до краю.
МАРҐАРЕТ ЕТВУД, GERTRUDE TALKS BACK
Це сталося на мій двадцять восьмий день народження. За
кілька днів до того, коли Джей запитав, які в мене плани,
гадаю, він очікував, що я скажу: «Ніяких». Власне, спершу
я так і відповіла: «Ніяких». Але п’ятнадцять хвилин по тому
придріботіла до спальні, стала в одвірку і заявила, що хочу
сходити на коктейль. А саме — на коктейль у барі готелю
«Плаза». Я хотіла вдягнути сукню, колготи, намалювати-
ся червоною помадою, доїхати на метро до П’ятої авеню,
проминути ріг Сентрал-парку, пройти повз кіптяву, яка ча-
дить із яскраво-жовтих вагончиків із хотдогами, через ву-
лицю з кінними екіпажами, від яких мені завжди стає сумно,
і ступити на вкриті червоним килимом сходинки «Плази».
Цей діалог відбувся в середу, а до ранку суботи я зрозумі-
ла, що мені не просто хочеться цього — мені це необхідно.
То був холодний і похмурий лютневий ранок; мертвий пей-
заж за вікном відповідав моєму внутрішньому стану. Всьому
цьому передував важкий грудень і ще важчий січень — ц і два
місяці я протовклася в чотирьох стінах квартири, практично
не вилазячи з пошарпаних спортивних штанів. Іноді нава-
жувалася сходити в продуктовий або ж в аптеку чи заскочити
в бар — і ця територія радіусом п’ять кварталів видавалася
мені не знайомим районом, а тюремним подвір’ям. Камера —
прогулянка — камера — прогулянка. Сірий бетонний тро-
туар під сірим свинцевим небом. Мені необхідно було ви-
братися з Брукліну. Вирватися з рутини. Неначе безкрайня
пустка, простягалися переді мною останні тижні зими, а бу-
223
дівля «Плази» дедалі яскравіше променіла теплим світлом,

яке могло повернути мене до життя. А що ми не могли гай-
нути перезарядитися на якийсь тропічний острів, то «Пла-
за», як на мене, була найкращим варіантом. Маленький піт-
стоп заради продовження руху.
Хтось любить Діснейленди, а я люблю готелі. Для мене
це якісь магічні фортеці, де мені спокійно і затишно, немов
удома. Коли я тільки-но переїхала в Нью-Йорк, коли в мене
не було ані хлопця, ані друзів, ані постійної роботи, коли
була самотня до кісткового мозку, — я частенько кидалася
в гостинні обійми нью-йоркських готелів. Немов загіпно-
тизована, запливала через обертові двері в прохолодні мар-
мурові вестибюлі, кидала рюкзак на плюшевий оксамитовий
диван і просто відпочивала. Гомінкий потік щасливих сіме-
йок у рукавицях і шарфах відносив геть усі мої турботи, біль
і страхи. Аромати жасмину і накрохмаленої білизни напов-
нювали мене, очищували мій дух, а м’яке світло, що лилося зі
стелі просто на букет живих квітів, немовби шепотіло: «По-
чувайся як вдома». Я могла годинами так сидіти, і ніхто мене
не займав, не випитував, чи потрібен мені окремий столик,
випивка, номер. Єдине, що знав персонал, — що я лиш іще
одна гостя, й годиться, щоб гість почувавсь як удома.
З-поміж усіх нью-йоркських готелів найбільше я лю-
била готель «Плаза». Мені подобався його мідний дах, що
набув м’ятно-зеленого відтінку, такого характерного для
Нью-Йорка. Мені подобалося, як він височіє на розі Сентрал-
парку й П’ятої авеню — т акий величний, урочистий, вишу-
каний. Мені подобалося, що по той бік обертових дверей
коїлося божевілля, таксисти бібікали, галасливі екскурсо-
води закликали поїхати з ними, проте всередині була пов-
на тиша. Мені подобалося, що хай там що відбувається зна-
двору, всередині все воно не має ніякого значення. Тут усе
незмінне. Скидалося на те, що ти опиняєшся в іншому світі,
де життя таке легке і прекрасне, і згадуєш, чому саме Нью-
Йорк тебе привабив. І чого варті були всі ті важкі часи, хаос
і біль. Вони того варті, бо існують отакі місця. Бо люди з рюк-
заками, торбами й картами з’їжджаються сюди з усіх куточ-
224
Непередбачувані обставини
ків світу відвідати місце, яке ти називаєш домівкою. Без пе-

ребільшення можна сказати, що «Плаза» відроджувала мою
віру — не лише у Нью-Йорк, а й у життя, — коли мені зда-
валося, що воно насміхається з мене.
Власне, коктейль взагалі не був головною метою ве-
чора. Бар розташовувався в іншій частині готелю, такий
собі плюшевий пурпуровий закуток із приглушеним світ-
лом, де я могла замовити точнісінько таке саме мартіні, як
і в будь-якому іншому барі міста. Але йшлося не про кок-
тейль і не про бар. Я хотіла насолодитись моментом. Хоті-
ла пережити те особливе почуття. Ми піднімалися сходин-
ками з червоним килимом, вітер роздував поділ моєї сукні
й краї Джеєвого пальта… Але на мене чекало зовсім інше
почуття, коли чоловік у чорному кашкеті й піджаку засте-
режно підняв руку й сказав, що «Плаза» тимчасово зачине-
на на ремонт.
Я відразу розпізнала це почуття. Хвиля люті й страху.
Неправдоподібне зіткнення з реальністю. Ця реальність
вигулькує нізвідки і приголомшує, збиває з ніг. Так само
я почувалася, коли в аеропорту оголошували, що мій рейс
затримується. Так само почувалася, коли подруга останньої
миті скасовувала зустріч, якої я з нетерпінням чекала. Ті самі
лють, біль і гнів, які накривають, коли ти страшенно щось
хочеш, і воно так близенько, аж можна достоту доторкну-
тися, — а воно несподівано вислизає з рук. Уїдливе дитин-
не почуття: життя несправедливе.

Поки ми стояли на сходах готелю, Джей теревенив із портьє,
намагаючись розвідати більше, а я відчула, як по тілу про-
котилася хвиля жару. Мені що, пороблено?! Ми пхалися через пів
міста — і заради чого? Єдине, що я хотіла, — в ипити тут довба-
не мартіні, та навіть цього отримати не можу?! Я знала, що це
невелике діло. Знала, що це дрібний недолік у неосяжній
225
схемі життя, але ж для мене цей променад так багато важив.
Це була лише вершина айсберга.
У тім-то й річ, що йшлося зовсім не про коктейль. І на-
віть не про «Плазу». Річ у тім, що все в моєму житті було не-
доладно. І ситуація на порозі готелю стала останньою кра-
плею в наповненій по вінця чаші терпіння. Невже все це
відбувається зі мною? Я й досі не продала книжку. Я й досі
працювала на татка. Я й досі жила в тій самій однокімнат-
ній квартирі в Брукліні, що й п’ять років тому. Я так багато
працювала, так давно переїхала в Нью-Йорк, а мені й досі
здавалося, що ніяких змін на краще не буде. Звичайнісінь-
кі посиденьки в барі «Плази», звичайнісіньке мартіні — на-
віть це виявилося недосяжною мрією.
Коли Джей договорив із портьє і спустився сходами до
мене, я стовбичила, уп’явшись поглядом у закляклі кістяки
дерев Сентрал-парку. Щойно Джей торкнувся мене, мої вну-
трішні шлюзи прорвало і сльози хлинули рікою. Він обняв
мене, а я ридала дедалі гучніше й сильніше, вишмаровую-
чи Джеєве пальто соплями і слізьми. «Ходімо знайдемо ін-
ший бар», — мовив Джей, ведучи мене за руку по П’ятдесят
дев’ятій. Було дуже вітряно і холодно, я понуро волочилася
позаду Джея, згорблена під тягарем поразки.
«Заскочмо сюди і складімо новий план дій», — запропо-
нував Джей, пригальмувавши біля першого-ліпшого бару із
зеленими неоновими вогнями. Коли ми зайшли всередину,
мій настрій тільки погіршився. Цьому бару до «Плази» як до
неба рачки. Коли я озирнулася, щоб глянути на гурт, що грав
наживо, ліворуч щось буквально прогриміло. Ага, ясно, вечір
кантрі. А в протилежному кутку зали транслювався якийсь
матч. Юрба чоловіків у хокейних светрах волала, скандува-
ла й обмінювалася рукостисканнями. Джею вдалося знайти
з-поміж них вільний стілець. Він підсунув його мені, а сам
став позаду, розмовляючи телефоном.
— Зараз забронюємо столик у якомусь іншому хорошому
готелі, — з апевнив Джей.
— Мені байдуже, — схлипнула я. — Усе коту під хвіст.
Поки я чекала на порцію віскі, жаль до себе переріс у гнів.
226
— Невже ти не міг завчасно все перевірити? Єдине моє ба-

жання — випити по коктейлю в «Плазі», це все, чого я про-
сила. А ти навіть не спромігся дізнатися, чи вони працюють?
Джей багато що міг стерпіти, але це вже було занадто
навіть як на мій день народження. Для нього, як і для будь-
якої нормальної людини, це була невеличка неприємність
у вирі прекрасного життя. Молода, красива, здорова жінка,
яка живе в Нью-Йорку зі своїм чоловіком і просто не має
можливості випити саме там, де їй прикортіло.
— Ти ба, яка Галя балувана! — в ідповів Джей. — Ти — роз-
пещена коза, що не вміє себе опанувати! Вважаєш, отак я хо-
тів провести суботній вечір? Дивлячись, як ти рюмсаєш че-
рез той триклятий бар?
— Річ зовсім не в тому барі! — скрикнула я. — У тому-то
й річ, що зі мною завжди таке лайно. Хоч би скільки стара-
лась, нічого з того не виходить.
— Еге ж, життя несправедливе! Несправедливе до всіх!
Давно пора з цим змиритися! — п рогорлав Джей і прожогом
вилетів з бару, а я лишилася, щоб випити ще подвійного віскі
й помізкувати, чому я сприймаю такі дрібниці за кінець світу.
Як завжди, я відреагувала занадто бурхливо. Дозволи-
ла мізерній проблемці перетворитися на суцільний Арма-
геддон. Іще один змарнований вечір. Іще один зіпсований
спогад. Але я й досі лютувала. Чому це так сильно зачіпало
мене? Чому найменші негаразди я сприймала як винятко-
ву ворожість, що її засвідчувала проти мене доля? Як з’ясу-
валося пізніше, йшлося не про самі негаразди, а про те, як
я на них реагувала.
У процесі експерименту, націленого вивчити чинники,
що призводять до неспівмірних емоційних реакцій, уче-
ні виявили чотири базові причини, які змушують занадто
бурхливо реагувати. Це несправедливість, зневага, удар по
самооцінці та неприйняття. Яке відчуття може виникнути
в людини:
Несправедливість — коли через чиїсь дії або якісь по-

дії виникає враження, що ти спіймала облизня. Або
227
коли хтось порушує соціальні норми, яких ти, на твою

думку, дотримуєшся. Наприклад, коли виникає бажан-
ня звільнитися з роботи, бо твого колегу, який знач-
но менше пропрацював у цій компанії, підвищили,
а тебе — дзуськи.
Зневага — це коли вважаєш, наче хтось не виявив до

тебе шанобливого ставлення, на яке ти маєш повне
право. Коли твій чоловік чи дружина не миє посуду,
хоча сьогодні не твоя черга. Коли рідні діти спершу не
відповідають на твої дзвінки, а потім іще й демонстру-
ють характер або просять грошей. Коли шеф нав’язує
брудну роботу, нижчу твоєї гідності. А якщо ти зреш-
тою вибухаєш, це аж ніяк не єдине, про що всі поду-
мали, — це кульмінація всієї зневаги, в якій тебе туш-
кували.
Удар по самооцінці — к оли хтось або щось суперечить

твоєму уявленню про себе. Наприклад, виходиш уве-
чері з дому, вважаючи себе королевою краси, а в барі
ніхто не звертає на тебе уваги. Або коли розрахову-
єш на похвальну грамоту від керівництва за виконан-
ня проєкту, а натомість дістаєш догану або несхваль-
ні зауваження.
Неприйняття — коли за певних обставин видається,

наче тебе забракували. Наприклад, коли дізнаєшся, що
всі друзі десь відпочивали без тебе, або коли тебе не
відзначили в першому відборі до магістратури, тож
виникає нестерпне відчуття, що тебе не обрали, не за-
просили, не допустили.
У цьому разі зіпсований настрій цілком залежить від суб’єк-

тивного судження. Наскільки справедливою або несправед-
ливою ти вважаєш певну ситуацію. Реакція на ситуацію обу-
мовлена тим, як ти її сприймаєш. Професори психології Ед
Дінер та Ренді Ларсен стверджують, що відмінності емоцій-
228
ної поведінки тісно пов’язані з відмінностями в баченні си-

туації різними людьми. У рамках дослідження, опублікова-
ного згодом у «Журналі психології особистості й соціальної
психології» (Journal of Personality and Social Psychology), фа-
хівці спершу попросили учасників вести щоденник і протя-
гом тижня записувати всі емоційні реакції, а потім показу-
вали піддослідним тривожні світлини, щоб визначити їхню
схильність драматизувати.
Дослідники помітили закономірність: ті учасники, які
протягом тижня задокументували більше (кількісно і якіс-
но) емоційних реакцій і вважалися дуже емоційними особа-
ми, переважно зосереджували увагу на негативних аспектах
продемонстрованих фотографій. Крім того, ці емоційніші
учасники зазвичай розглядали зображену ситуацію особи-
сто, приплітали її до себе, а не оцінювали об’єктивно. Коли
емоційнішим особам показували фото безхатченка, вони
бачили не просто людину, що не має житла, а повну карти-
ну суспільства і того, яке воно жахливе. Світлина нагаду-
вала їм, що вони належать до покоління, яке не має ніяких
соціальних гарантій. Що одного дня кожен може опини-
тися на вулиці. На думку Деніела Ґоулмана, автора статті
«Інтенсивність емоцій пов’язана зі сприйняттям і мислен-
ням» (Intensity of Emotion Tied to Perception and Thinking)
у New York Times, «люди, життя яких наповнене інтенсив-
нішими емоціями, мають складніше бачення себе і, на від-
міну від людей, що їхні емоції менш інтенсивні, схильні все
ускладнювати».
Стоячи в заторі, ти думаєш не лише про те, що на двад-
цять хвилин запізнюєшся на роботу, а також про те, що й так
уже два місяці перебуваєш під прицілом начальства (відко-
ли спізнилася минулого разу), тому сьогоднішнє запізнен-
ня стане останньою краплею в переліку твоїх провин, що
його тишком-нишком веде шеф, і він викличе тебе до себе
в кабінет і звільнить. Затор — це вже не про дороги, тут уже
йдеться про твою нікчемну кар’єру. Затримка рейсу — ц е не
просто затримка рейсу, це втрачені шість годин, які мож-
на було побути з рідними. Зламаний кондиціонер — це ще
229
одна причина, чому ти ніколи не зможеш виплатити сту-

дентський кредит. Щоразу коли щось стається — хтось ку-
дись запізнився, на пошті загубили твою посилку, тобі не
відповідають на повідомлення, адміністратор не підтвер-
див бронювання — тебе тригерить не сама ця подія, а твоє
судження про неї. Яка несправедливість. Яка зневага. Які
жахливі наслідки це матиме.
Усі живі, нікому не діагностували смертельну хворобу.
Інші навіть уваги б на таке не звернули. А я була жінкою, яка
не може впоратися з життєвими обставинами. Жінкою, яка
могла всю відпустку журитися через таку банальну дрібни-
цю, як негода. «Про людину багато можна дізнатися з того,
як вона реагує на три речі: дощ у вихідний, загублений багаж
і сплутана гірлянда» — то що вже казати про мене?
Моє життя — ц е довга низка надмірно бурхливих реакцій
на другорядні, незначні речі. Кожен затор, кожне «Ваш або-
нент поза зоною досяжності», кожна дрібниця видавалася
особистою образою. Навіть легкий вітерець міг зіпсувати
мені настрій, не кажу вже про такі серйозні речі, як втрата
роботи чи повінь. Я більше не хотіла бути такою. Я хотіла
бути однією з тих сильних жінок, що гідно дають собі раду
з кризами і невдачами. Я хотіла бути жінкою, яка, загубивши
багаж, каже: «Пусте! Буде нагода оновити гардероб».
Якщо ти можеш контролювати себе в наймасштабніших
ситуаціях, то зможеш впоратися і з дрібними казусами. При-
щик на лобі, ніякові родинні сходини, будь-який відтінок
зіпсованого настрою можна сприймати як нашу неспро-
можність подужати непередбачувані обставини, що їх нам
підсовує життя. Гадаю, можна сказати, що будь-яка перемі-
на настрою розпочинається й закінчується тим, як ти роз-
цінюєш її тригери. Невже той прищ аж такий величезний?
Невже родинна сварка така серйозна? Невже він саме це
має на увазі?
Кульмінація настала на мій двадцять дев’ятий день на-
родження, коли я вже дописувала цю книжку. Тригером ста-
ла проблема, яка не мала негайного вирішення. Знаєте, є
така категорія проблем — як-от несподіваний візит свекру-
230
хи, дощ у день весілля, скорочення на роботі, — з якими не-

можливо нічого вдіяти, лише змиритися. Ситуація, якої я не
створювала, не хотіла і не просила, але мусила в ній опини-
тися. І я могла пройти через неї волаючи і ридаючи, або ж —
гідно, стримано і достойно. Ситуацію не змінити, змінити
можна лише мою реакцію на неї.
Затримка рейсу — ц е або зіпсована поїздка, або нагода
випити ще один коктейлик в аеропорту. Неочікуваний ві-
зит свекрухи — це або зіпсовані вихідні, або нагода пока-
зати чоловікові, як ти його кохаєш.
Концепція «життя несправедливе» ніколи мені не допо-
магала. Вона не розраджувала мене, коли здавалося, що все
нечесно і летить шкереберть. Якщо життя й дало мені якийсь
урок, то це був урок того, що завжди є промінь надії — т
реба
лише дочекатися, коли він розітне темряву. Життя неспра-
ведливе, але в усьому є свої переваги — в арто лише захоті-
ти їх розгледіти. А що я не могла проковтнути твердження
«в житті трапляються всілякі негаразди», то вирішила поди-
витися на це під іншим кутом. Змусити себе знайти інший
сенс, а отже, розуміння, чому так стається. І лише коли мені
це вдалось, я навчилася перетворювати найгірші моменти
життя на значущі.
Нові пір’їни до твого вінця

Якщо знаєш, як долати дрібні проблеми — повільно,
поступово, сантиметр за сантиметром, — ти будеш
напоготові, коли перед тобою постануть великі завдання.
КЕТРІН ДАНЕМ
Історію про іменини в «Плазі» не розповіси на вечірці. Біль-

шість дрібних негараздів, що трапляються в житті, не на-
стільки вагомі, щоб їх можна було звірити психотерапевтові.
Навіть друзям такого не розкажеш. А потім я вскочила у ве-
231
летенську халепу, халепу, яка показала мені, що найгірші си-

туації в житті — ц е випробування, і якщо ти гідно долаєш їх,
вони перетворюються на трофеї, які можна повісити на стіні.
Це сталося за три місяці після мого дня народження. Усе
почалося з того, що якась жінка на ім’я Джина надіслала мені
повідомлення через мережу LinkedIn*. «Я в захваті від Words
of Women, — п исала вона. — Я юристка у великій юридичній
фірмі й могла б допомогти Вам, якщо Ви захочете розшири-
ти діяльність платформи». Її звернення неабияк мене заці-
кавило. Я відповіла, що не можу оплатити її послуги і зов-
сім не знаю, як розвивати цю справу, та якщо вона має ідеї,
я залюбки вислухаю.
Ми зустрілися за кавою, і вона мене цілком полонила.
«Я впевнена, що ви — талант, самородок! — щебетала Джи-
на. — І вірю, що на Words of Women чекає велике майбутнє».
Сказала, що я гарненька, надзвичайно гарненька. Я зашарі-
лася й пояснила, що, імовірно, колись я б хотіла мати прибу-
ток від Words of Women, але поки що це лише моє захоплен-
ня. Єдиний майданчик для всіх ідей, що їх я шукала для моєї
книжки. Це лишень мій маленький блог. А я зовсім не бізнес-
леді й однозначно не маю чим їй платити. «Це пусте, — мо-
вила Джина. — Мене задовольнить частка в капіталі».
Як юристка вона запропонувала оформити папери. А я й
не заперечувала, бо не хотіла витрачати триста баксів на по-
слуги моєї адвокатки. Єдина вимога, яку я висунула: Джина
може мати 25 % від капіталу Words of Women, якщо знайде
джерела фінансування. Я собі так подумала: оскільки Words
of Women — ц е лише хобі, то якщо Джина знайде гроші, вона
може отримати відсоток. Джина погодилася й регулярно пи-
сала мені солоденькі повідомлення про те, яка вона рада пра-
цювати над цим проєктом і про всіх інвесторів, яких вона
знає. Потім прислала імейл із цілою розвідкою про компа-
нії, на які ми могли б рівнятися. Знаю, що Джина — хороша
юристка, позаяк її тактика спрацювала. Тож коли угода з’я-
вилася в моїй поштовій скриньці, мене переповнювало без-
*
Соціальна мережа для пошуку й встановлення ділових контактів.
232
ліч ідей, обіцянок і планів на майбутнє, я ширяла у хмарах,

радісна і захоплена, — тому з текстом угоди не ознайоми-
лася. Швиденько підписала все й відправила Джині.
Я навіть не збиралася читати угоду на сорок сторінок.
Адже Джина була така мила, така люб’язна. Вона стала мені
найкращою подругою. Ба більше, Джинин хлопець подру-
жився з Джеєм, тобто в мене не просто з’явилася нова подру-
га — ми тепер дружили парами. Здавалося, все складається
бездоганно. Аж якось Джина напилася. Точніше, напилася й
зізналася, що хоче написати книжку.
— Я вважала, ти хочеш допомогти розвивати Words of
Women? — здивувалась я, сидячи з нею в тьмяно освітле-
ному барі в Мідтауні, неподалік юридичної фірми, де Джи-
на працювала.
— Авжеж хочу, а ще я хочу написати книжку, — Джина
відсьорбнула ще мартіні. — Гадаю, я могла б написати хо-
рошу історію про те, як це — б ути жінкою-юристкою. Зна-
єш, в оточенні всіх оцих впливових альфа-самців. Я такого
лайна в житті набачилася, — п робубоніла вона мені на вухо.
— О, можу собі уявити. Це цілком логічно. Так, дуже ці-
кавий задум, — я намагалася симулювати ентузіазм, але на-
справді дратував той факт, що тепер Джина надумала утну-
ти те саме, що роблю я, коли я хотіла, щоб вона займалася
тим, що спершу пообіцяла.
— Ти не проти, якщо я ознайомлюся з пітчем * твоєї книж-
ки? — з апитала Джина.
— О, ні, звісно ні. Він іще не повністю готовий, але якщо
хочеш, я надішлю тобі чернетку.
Я так легко повелась на її чари. А ще подумала: коли вона
побачить п’ятдесят сторінок, то облишить цей задум і візь-
меться за інші справи.
*
Пітч книжки — у загальнена репрезентація книжки, в якій висвітлюються
головні ідеї та пояснюється, чому цю книжку варто прочитати. Пітчинґ
може відбуватися як в усній формі (наприклад, на зустрічі з літературним
агентом), так і в письмовій (у форматі листа-звернення). Своєрідне «сва-
тання» книжки.
233
За два тижні ми зустрілися знову: я з Джеєм і Джина зі

своїм хлопцем.
— Я написала пітч для моєї книжки! — п ропищала Джина,
поки наші хлопці в іншому кутку кабінки обговорювали до-
кументалки про Другу світову.
— Ого, як швидко! Чудово! Вітаю! — я старанно вдава-
ла радість.
— Я хочу, щоб ти теж його почитала. Джулієн казав, що не
варто надсилати тобі той текст, але якого біса він тут розко-
мандувався?! — кінцівку речення вона прошепотіла.
— Авжеж, надсилай, — погодилась я. Але мені хотілося
змінити тему розмови. Як їй вдалося написати пітч за два
тижні, якщо в мене на це пішло пів року?!
Наступного дня мені стало нудно на роботі, тож я вирі-
шила проглянути пітч майбутньої Джининої книжки. Файл
був прикріплений до імейлу, який вона мені надіслала. Ці-
каво, кому ще вона його надсилала? Я прогортала вниз, щоб
побачити початковий варіант листа. Спершу Джина наді
слала його агентові САА * — однієї з найбільших у світі аген-
цій із роботи з талановитими кадрами, агенції, до якої я й
не наважувалась підступитися. У листі тому агентові Джи-
на написала, що вона — співвласниця платформи Words of
Women і написала книжку. Мені потемніло в очах. Напевно,
це якась помилка. Зрештою я відкрила прикріплений файл
і все стало ясно як білий день. Переді мною була майже до-
слівна копія мого власного пітчу, підписана іменем Джини.
Керована емоціями, я надіслала Джині листа. «Джино, при-
віт. Щойно прочитала твій пітч. Мушу зізнатись, я трохи спан-
теличена тим, що ти вказуєш себе як співвласницю Words of Women.
Ми ж домовилися, що ти матимеш відсоток, якщо знайдеш інвес-
торів. І навіть якби ти знайшла джерело фінансування, то однак
би не стала співвласницею. Я працюю над Words of Women уже по-
над чотири роки, а з тобою ми знайомі заледве три місяці».
Відповідь надійшла за дві години. «Угоду почитай. Мені на-
лежить 25 % компанії Words of Women. Ти ж сама все підписала…
*
Йдеться про Creative Artists Agency LLC.
234
Забула?» І в неї ще вистачило нахабства поставити напри-

кінці тексту смайлик «закочені очі», так, наче її дратувало,
що вона мусить знову все мені розжовувати.
Захлинаючись солоними сльозами і шмарклями, я кину-
лася писати моїй адвокатці. «Можете, будь ласка, пояснити,
що я підписала?» За пів години вона передзвонила і розтлу-
мачила, що документ, який я підписала, — це не проста уго-
да, а затвердження поправок до умов діяльності мого ТОВ,
і ці правки передбачають, що відтепер Джина — співвлас-
ниця компанії.
У голові мелькали спогади про наші з Джиною розмови.
Джулієн казав, не варто надсилати тобі той файл… Мене задоволь-
нить частка в капіталі. Адвокатка повідомила, що нічим не
може допомогти, бо угода укладена за законами штату Нью-
Йорк, які відрізняються від законодавства штату Каліфорнія,
де вона здійснює адвокатську практику. І навіть якщо я ствер-
джую, буцімто не знала, що підписую, справу має розгляда-
ти нью-йоркський суд. Суд?! Вона надіслала мені контактні
дані її знайомої юристки з Нью-Йорка. Я негайно зателефо-
нувала за наданим номером і дізналася, що вона візьме за цю
справу $6000. Я подякувала, сказала, що подумаю, поклала
слухавку і знову залилася слізьми. Я ридала, захлиналася га-
рячим солоним потоком. Але якоїсь миті мені здалося, наче
я бачу себе збоку. Я дивилася на себе звіддаля, повторюючи,
ніби мантру, слова Вірджинії Вулф: «Мене чекають нелегкі
часи. Це буде пора, сповнена пригод і боротьби».
Ось він, момент випробування. Я знала, що рано чи пізно
може статися щось серйозне — н ехай не смерть, хвороба чи
злидні, але точно невелика катастрофа. Це мій перший жит-
тєвий іспит, і якщо його не складу, мені нізащо не впорати-
ся з іншими, ще складнішими екзаменами. Відтак зібрала всі
заощадження, ще раз подзвонила нью-йоркській адвокатці й
таки повернула те, що належить мені. Це був болісний і за-
тратний процес, я б хотіла, щоб усе це виявилося лише по-
ганим сном. Але це відбувалося насправді, і я рада, що так
сталося, інакше б ніколи не засвоїла урок: «Ніколи нічого не
підписуй, поки не прочитаєш від А до Я».
235
Кілька тижнів по тому, коли рана вже загоїлася і спра-

ву було залагоджено, я за обідом переповідала всю цю істо-
рію подрузі. Проте цього разу не плакала. Я гіперболізува-
ла, сміялася, вдавалася до драматичних пауз в оповіді, а вже
за два дні після того до мене звернулася знайома тієї подру-
ги, що з третіх уст почула цю історію й тепер просила кон-
тактні дані адвокатки, до якої я зверталась. Вона опинила-
ся в подібній ситуації й просила моєї поради. Бо в мене вже
була така пір’їна на капелюсі.
Цей вислів належить індіанцям — корінному населен-
ню Америки. Вбиваючи ворога, індіанець вставляв іще одну
пір’їну в свій головний убір. Що масивніший і густіший ві-
нець із пір’їн — т о вищий статус має його власник. Згодом
цю традицію перейняли мисливці: той, хто перший застре-
лить здобич на полюванні, прикріплює до капелюха пір’ї-
ну — щоб показати іншим, хто тут найкращий. Пір’їна сим-
волізує честь, перемогу.
Так само накопичується життєвий досвід. Усе починаєть-
ся з проблем, що їх, на перший погляд, нізащо не здолати.
Нізащо не пережити. А потім виявляється, що ті негаразди
додають тобі сили. Минуло трохи більше року, і тепер для
мене Джина — ц е лише пір’їна на капелюсі. Проблема, з якою
я впоралася, яку пережила — і байдуже на синці й криваві
рани. Не кривлячи душею можу сказати, що на сьогодні це
найгірше, що траплялося в моєму професійному житті. Мені
довелося мати справу з адвокатами, судовими засіданнями,
а ще з гірким усвідомленням того, що дехто намагатиметь-
ся завдати тобі болю, маючи вкрай егоїстичні мотиви. Реаль-
ність дала мені ляпаса, дуже болісного. Проте завдяки цій
історії я багато в чому випередила своїх друзів. Тих, що на
їхню долю теж зрештою випали власні випробування, скан-
дали і помилки, які дорого коштують. Коли з кимось щось
ставалося, вони зверталися до мене, бо я знала хорошу адво-
катку. Я могла дати пораду. Я вже скуштувала дьогтю. Я пер-
шою пройшла такий іспит і тепер могла навчити цього інших.
Стати сильною жінкою — т е саме, що стати мільйонером
власними силами, таке стається не за один день. Це роки
236
і роки тяжкої праці, долання труднощів і знову праці. Це

не відбувається раптово, під звуки фанфар і оплесків. Воно
мов артрит або ж мудрість — твориться з часом, поступово,
після незліченних подій і миттєвостей, яких було так багато,
що ти зрештою не можеш достоту сказати, коли ж воно ста-
лося. Просто тепер ти сильніша. Ти навчилася чекати в чер-
зі. Ти просиш те, що хочеш. Ти легко і впевнено розпоряд-
жаєшся життям. Ти не здригаєшся від кожної несподіванки,
не ніяковієш, не панікуєш.
Ти сильна, бо вже все це пережила. Ти стільки простоя-
ла в чергах, щоб зрозуміти: роздратування ніяк не допома-
гає. У тебе стільки разів спускала шина, що тепер ти знаєш —
ААА* точно приїде (а якщо природа обдарувала тебе мізками
і руками, ти й сама заміниш колесо). Ти стільки разів ганьби-
лася, аж тепер тобі байдуже, що подумають про тебе люди.
Щоб опанувати навичку, потрібно десять тисяч годин прак-
тики. Так само потрібно десять тисяч негараздів, щоб здо-
бути силу. А якщо ти можеш розцінити кожну затримку як
нагоду потренувати терпіння, а кожен розрив стосунків —
як момент насолодитися самотністю, ти почнеш розгляда-
ти навіть найжахливіші, найнеприємніші, найнепередбачу-
ваніші обставини в житті як миттєвості, що їх слід зібрати
в колекцію й додати до особистого арсеналу мудрості, знань
і розвитку. Або ж, як каже Дженні Гольцер, «коли тобі почи-
нає подобатися біль, життя стає значно цікавішим».
*
American Automobile Association — Асоціація автомобілістів Америки, на-
дає, зокрема, допомогу при поломці в дорозі.
237
Цінувати те, що маєш

Мені вкрай важливо сповна насолодитися перебуванням
у так званих переходóвих місцях. Автобусні зупинки,
потяги, таксі, зали очікування в аеропортах —
це найкращі місцини, бо тут ти повністю віддаєшся
в руки долі, з тобою може статися будь-що.
МАРИНА АБРАМОВИЧ
Далеко не всіма подіями можна хизуватись, як пір’їною на

капелюсі. Деякі ситуації видаються дріб’язковими, дражли-
вими і постійно псують настрій. Наприклад, як того разу,
коли ми з Джеєм були у Філадельфії, доглядаючи собаку за
відсутності моїх батьків, і якось ввечері вирішили сходити
в кіно. Було це в п’ятницю, наприкінці виснажливого робо-
чого тижня. Ідеальна нагода переглянути хороший фільм —
а це одне з наших найулюбленіших занять.
Але ж ми в чужому місті, і тамтешній кінотеатр для нас
чужий. Тому коли GPS озвучив, що ми й досі за десять хви-
лин від кінотеатру, а в квитках зазначалося, що саме за де-
сять хвилин розпочнеться сеанс, я відчула, як від пальців ніг
і вгору по тілу підіймається неспокійна хвиля жару. Жару,
який пронизує мене щоразу, коли мені починає видавати-
ся, наче я не контролюю ситуацію. У голові прокручували-
ся чимраз виразніші різноманітні сценарії. Найбільше гні-
тила мене думка, що треба похапцем забігати в зал, шукати
вільні місця й, безперечно, всі нормальні вже будуть зайня-
ті, а нам доведеться сісти на два єдині вільні сидіння в пер-
шому ряду. А я не можу так висидіти дві години. Чому маю
витягувати шию, неначе страус?
— Ти що, не можеш знайти оту довбану парковку? — за-
верещала я.
— Я вперше в житті в цьому районі! Чому тебе завжди за-
носить?
— Нікуди мене не заносить!
238
Коли ми припаркувалися, Джей мовчав. Він не кричав, не

скандалив. Просто похитав головою:
— Я гадав, ти змінилася на краще. Але тепер бачу, що ти
така сама, як і була.
— У мене зараз немає часу вислуховувати моралі, — ве-
реснула я. — Хочеш знову сидіти в першому ряду?
— Це тобі не Нью-Йорк! Тут не буде такий переповне-
ний зал, як у нас.
— А звідки ти знаєш?! — о бурювалась я, нервово крокую-
чи за два метри попереду.
Коли ми зайшли до Кінозали № 2, я почервоніла як рак.
Мені соромно було глянути на Джея. Натомість спостері-
гала, як він холоднокровно прямує до сотень вільних місць.
Коли ми сіли, я спробувала вибачитися, щоправда, у влас-
ному стилі, манівцями.
— Справді, ти мав рацію. Тут аж ніяк не Нью-Йорк.
Джей лише хмикнув.
— Знаю, я тобі осточортіла.
— Ти мені не осточортіла, — м овив Джей. — П росто мені
не подобається, як ти іноді поводишся. Але я мав би вже дав-
но вивчити, яка ти.
— І яка ж я?
— Неспроможна ні з чим упоратися.
— З усім я можу впоратися.
— Ні, ти сприймаєш усе так, наче це кінець світу.
Джей казав правду. Ми сиділи в порожньому кінотеатрі,
що, як я гадала, буде переповнений, і я відчула, як між мною
й Джеєм виникла тріщинка. Я буквально бачила, що він став
кохати мене трохи менше. Та навіть якби тут було повно лю-
дей і нам довелося сісти на гірші місця, яке це взагалі мало
значення? Пам’ятаєш, яка ти була щаслива, коли мала нагоду про-
сто посидіти з ним у автівці? Пам’ятаєш, як ти так сильно раділа
побаченню з ним, що тобі було байдуже, де ви зустрічаєтеся? Чому
тобі тепер недостатньо просто бути разом?
Цього було достатньо. Просто я про це забула. Я так зви-
кла до Джея, до того, що він завжди поруч, що перестала це
цінувати. Перестала цінувати його любов. Але ж його лю-
239
бов — ц е єдине, чого я справді хотіла і потребувала. Фільм

не мав ніякого значення. Місця в залі не мали ніякого зна-
чення в загальній схемі наших стосунків. То чому ж я псу-
вала кожну проведену разом хвилину, переймаючись через
усілякі тупі дрібниці?
Мені пригадалось, як завжди каже мама, коли стається
щось таке, що ми сприймаємо його за кінець світу. Було б здо-
ров’я, а все інше — н
аживемо. Здоров’я — це єдине, що має зна-
чення. Лише втрачаючи здоров’я, людина усвідомлює, на-
скільки другорядні й незначущі є всі інші негаразди.
Іноді я замислююся: а чи не задля того з людьми стають-
ся всілякі неприємності, щоб по-новому подивитися на жит-
тя після того, як усе полетить шкереберть? Здається, існує
якийсь невидимий мур, на який ми всі наштовхуємося, коли
перевищуємо допустиму швидкість. І цей мур не дозволяє
зірватись у прірву, допомагає опуститися на землю.
Кожна втрата — це ще й нагода переглянути цінності.
Оплакуючи чиюсь смерть, ми дужче цінуємо життя. Наріка-
ючи на божевілля світу, ми більше дорожимо нашими рід-
ними. Коли стається найгірше, ми відчайдушно чіпляємося
за те хороше, що в нас залишається. І це хороше стає знач-
но ціннішим. Критичні моменти і втрати для того й потріб-
ні, щоб ми пригальмували і почали цінувати те, що маємо.
У тебе може бути інший шлях

Найкращий спосіб подолати перешкоди — використати
їх як сходинки. Смійтеся з них, сміливо ступайте по них,
і нехай вони приведуть вас до чогось кращого.
ЕНІД БЛАЙТОН, MR. GALLIANO’S CIRCUS
Безперечно, я стала краще справлятися з життєвими нега-

раздами. Ба більше, почала навіть отримувати своєрідне за-
доволення від подолання, протистояння й залагодження
240
проблем. Але деякі ситуації й досі мене бентежили, зокрема

коли здавалося, що через виникнення незручностей я щось
втрачаю. Я могла терпляче чекати в черзі, але й досі почува-
ла прилив ненависті, коли мужик, який став на якихось п’ять
секунд раніше за мене, забирав останній квиток на прем’єру.
Я могла спокійно стояти в заторі, та лише як не мала нагаль-
ної потреби поквапитися додому. Мені було важко контро-
лювати настрій, якщо на шляху виникали якісь перешкоди
і я відчувала, що втрачаю щось важливе.
Якось по обіді, не маючи натхнення писати, я зачитала-
ся статтями про Джулію Ендрюс. У мережі тоді поширюва-
лося нечітке чорно-біле відео, на якому було зафільмоване
вручення «Золотого Глобусу» 1964 року. Я сама передивила-
ся цей ролик тричі. Щоправда, наполовину мене привабила
найщиріша радість, що її випромінювала Джулія, піднімаю-
чись на сцену, а наполовину — ц ікавість і нерозуміння, чому
це відео стало таким популярним. Звичайнісінька промова
лауреатки нагороди. Ніякого політичного підтексту. Нічо-
го скандального. Буквально кілька речень. Дякую тобі, ґуґ-
ле, що за результатами пошуку я швидко знайшла істинний
сенс, який пояснював цю несподівану популярність відео.
А контекст історії такий: 1963, за рік до тієї церемонії на-
городження, Джулія Ендрюс пройшла кастинг на роль Елай-
зи Дулітл в екранізації бродвейського мюзиклу «Моя чарівна
леді». Попри те, що це мала бути її перша роль у кіно, Джу-
лія вже понад шість років грала Елайзу на сцені Бродвей-
ського театру й отримала шість премій «Тоні» *, тому такий
виток у кар’єрі видавався ідеальним.
Проте коли Джек Ворнер, очільник Warner Bros., при-
дбав права на екранізацію мюзиклу, він вирішив узяти на
головну роль іншу акторку. Як це часто буває в житті ак-
трис, Ендрюс мусила поступитися іншій. Цією іншою була
Одрі Гепберн. І хоча вона не володіла вокальними даними,
необхідними для кіномюзиклу, тож довелося переозвучува-
*
Премія «Тоні» (англ. Tony Award) — популярна американська премія, яку
щорічно присуджують за досягнення в царині американського театру.
241
ти її партії, Ворнер вважав, що у стрічці має зіграти відомі-

ша зірка, ніж Ендрюс.
Ми не знаємо, як Ендрюс сприйняла цю новину. Немає
жодних письмових підтверджень, які б засвідчили нам, що
по завершенні розмови з продюсерами Джулія подзвонила
мамі й гірко плакала в слухавку. Або пішла в бар заливати
горе. Або зв’язалася зі своїм агентом і повідомила, що поки-
дає кіноіндустрію. Хай там як, але ми точно знаємо, що дов-
го вона не побивалася. Бо того ж року Волт Дісней запросив
Джулію на роль Мері Поппінс в однойменному фільмі, який
стане легендою, шедевром кіностудії Діснея й отримає три-
надцять «Оскарів», зокрема й за «Найкращу жіночу роль».
На відео, яке ширилося мережею, була задокументована
промова Джулії Ендрюс на врученні нагороди «Золотий Гло-
бус» 1964 року. Ролик був такий зворушливий не лише тому,
що в ньому молода й трудолюбива акторка зрештою отри-
мує заслужену нагороду, а ще й тому, як усе склалося і що
привело її на цю сцену. Історія особистої драми, пов’яза-
ної з відмовою в ролі у «Моїй чарівній леді», миттю обле-
тіла весь Голлівуд. Тож коли Ендрюс піднялася на сцену
виголосити промову, розливаючись вдячністю перед усі-
ма причетними, зал на мить затамував подих, а потім ви-
бухнув сміхом й аплодисментами, коли акторка закінчила
виступ словами: «Насамкінець хочу висловити подяку чо-
ловікові, який зняв прекрасну кінострічку і найбільше до-
лучився до того, щоб я опинилася на цій сцені, — м істеро-
ві Джеку Ворнеру».
Це один із тих знакових епізодів у історії Голлівуду, які
ми всі так любимо, бо він нагадує, що найвидатніші події
дуже часто стаються саме тому, що їм передувало щось по-
гане. Кому як не акторам це знати — а дже як є на світі щось
несправедливіше за життя, то це ставлення до жінок у Гол-
лівуді. Раз по раз вони піднімаються на сцену, щоб розпо-
вісти історію, як те, чого не сталося, привело до того, чому
судилося відбутись. І як низка вчинків, які видавалися по-
милкою, привели до найкращих результатів. Ось де творить-
ся магія — у проміжках між тим, чого нам нібито хочеться,
242
і тим, що ми зрештою маємо. Тоді, коли доля примушує нас

піти шляхом, на якому б ми нізащо не опинилися, якби все
склалося так, як ми сподівалися спершу.
Багато митців створюють найкращі роботи саме в най-
скрутніші часи, так само і життя викладає шлях до найкра-
щих моментів через болото негараздів. І якщо за таких умов
зуміти відкритися назустріч долі, а не замикатися в собі —
саме тоді станеться магія.
Щоб навчитися цього, я почала записувати все, що зі
мною сталося внаслідок подій, які не відбулися. Як вияви-
лося, це дуже дієвий метод. Які болісні інциденти передува-
ли тому чи тому яскравому і солодкому моменту мого життя?
Що привело мене сюди, перш ніж я встигла зрозуміти, куди
прямую? Я заснувала Words of Women, бо не могла знайти
літературного агента, видавця й роботу. Зустріла свого чо-
ловіка — ч удового, доброго, чуйного Джея, бо мій колишній,
Кевін, потайці зустрічався з іншою. Працюю в галузі мар-
кетингу, і ця праця одного прекрасного дня допоможе мені
розвивати і просувати власну справу, а отримала я ту робо-
ту після п’яти відмов на інших співбесідах.
Коли я почала обмірковувати власне життя, послуговую-
чись такими категоріями, то побачила, що запізнення, черги
і дзвінки без відповіді відкривають переді мною нові можли-
вості. Я не отримала того чи того, бо має статися дещо інше.
Наш рейс затримується, бо я повинна прилетіти в Маямі на
дві години пізніше. Можливо, завдяки цьому я не стовби-
читиму в заторах і заощаджу пів сотні на таксі. Можливо,
я маю випадково когось зустріти. Щось скеровує мене на ін-
ший шлях, і на те є вагомі причини.
Потім у моєму щоденнику стало менше записів про ми-
нуле й побільшало про теперішнє. Я почала записувати всі
події, які відбувалися тоді, коли я цього не планувала. Що
спадає мені на думку, поки я стою в довжелезній черзі в ап-
теку? Які нові можливості відкриваються переді мною, якщо
мене не взяли на бажану вакансію, — пусте, мені ж нема що
втрачати? З ким я познайомилася, коли була не в своїй та-
рілці на заході, на який не хотіла йти?
243
Зали очікування стали доленосними роздоріжжями. За-

тори — нагодою побути на самоті й поміркувати. Усе пе-
ретворилося на експеримент із мільйонами ймовірностей.
Я заінтриговано чекала на несподіванки, які мають статися
після чогось неприємного. Я почала всюди носити з собою
щоденник — брала його у відрядження, в дорогу, на зустріч
із друзями, які завжди спізнюються. Я не хотіла забувати.
Хотіла спостерігати за витівками долі. Хотіла повноцінно
жити на межі між знаним і невідомим.
Не забувай: щоб високо

злетіти, треба низько впасти
Але якби все завжди точилося гладко і рівно, ти б
занадто звик до цього, розумієш? Час від часу необхідні
невеликі потрясіння. Інакше ти ніколи не спізнаєш
насолоди від того, що все добре.
САРА ДЕССЕН, THE TRUTH ABOUT FOREVER
Дописуючи цю книжку, я почувалася сильнішою, ніж будь-ко-

ли. Відчувала, що за ці п’ять років я пережила всі мислимі пе-
репади настрою й нарешті розгледіла найневловніші й ав-
томатичні зміни. Я наче доплітала останній рядок светра
і мені кортіло швидше витягнути спиці й приміряти обнов-
ку. Тепер у мене було те, чого я завжди хотіла, — т ерпіння.
Я стала спокійніша, щасливіша. Ми планували переїхати
у Філадельфію, щоб бути ближче до родини. Наші з Джеєм
стосунки були найпрекрасніші за всі п’ять років, а ще ми при-
дбали квартиру. Ця квартира дісталася нам не без завершаль-
них видатків, несподіваних комісійних зборів і регулярно-
го стресу, але я навіть не здригнулася. Я змінилася. Я стала
сильніша. А потім поглянула на себе в новенькому светрі й
помітила дірочку. Пропущена петля. Невеличкий, але брак.
244
Зателефонувала моя подруга Сильвія. Востаннє ми спіл-

кувалися місяців вісім тому, коли вона переїхала до Франції.
До того вона намагалася підкорити Нью-Йорк, але не скла-
лося. Я сказала їй, що вважаю переїзд правильним вибором.
Чудово уявляла собі, як вона носить французькі беретики,
сидить у кав’ярнях і співає в хмарі диму, підсвіченій синіми
вогнями. Я не сказала, що боюся за неї. Що намір переїха-
ти до іншої країни прирікає її на самотність і важку ношу,
а шанс, що їй таки пощастить, — один на мільйон.
Сильвія — о дна з тих людей, що в їхньому житті нічого не
відбувається. Роками вона намагалася потрапити на Брод-
вей, вісім років прожила в Нью-Йорку, та зрештою виріши-
ла податися в Париж, бо там живе її тітка й, гадалося, в Єв-
ропі їй пощастить більше. Крім того, нещодавно її покинув
хлопець, з яким вони зустрічалися десять років. Бідолашна
Сильвія. Коли вже в неї все владнається? Коли вона обли-
шить ту мрію? Скільки це ще триватиме?
За кілька місяців після її переїзду в Париж ми говорили по
телефону. Сильвія розповіла, що працює офіціанткою в по-
пулярній забігайлівці на Єлисейських полях. «Мені трид-
цять три, — з ітхала вона, — а я й досі працюю офіціанткою.
Щоправда, тепер я працюю офіціанткою у Франції». Мина-
ли місяці, ми дедалі рідше спілкувалися, зате я стежила за
нею в соцмережах. Сильвія жила в тьмяній тісній студійці
на околиці міста. Я помічала пляшки вина на порожньому
столі. «Напевно, їй дуже самотньо там, — думала я. — Ско-
ро вона повернеться в Штати».
Ще за кілька місяців я вже й не думала про Сильвію. Моє
життя стояло на мертвій точці, у якомусь болоті, де я вдихала
власні отруйні випари. Я забула, що в цього настрою є зво-
ротна, невидима сторона. Протилежністю до всіх незручно-
стей і труднощів є уїдлива порожнеча. Невизнання. Нездійс-
нені мрії. Доля так і не усміхнулася мені. Я вміла спокійно
стояти в черзі й знала, як не впадати в паніку, якщо протік
кондиціонер. Але я не знала, як впоратися з цим настроєм,
коли зсередини підточує думка, що нічого в мене не вийде.
Я навчилася контролювати всі перепади настрою, нарешті
245
отримала все, що бажала, але прокидалася з почуттям, яко-

го досі не зазнавала, — із сумнівом. Що буде далі? Чому все
видається таким недосяжним? Чого сподіватися від життя?
Якщо не рахувати поодиноких повідомлень, ми з Сильвією
давненько не спілкувалися. Востаннє вона написала, що має
важливу новину. Завдяки її інстаграму я вже знала, що в неї
з’явився хлопець. Від спільної знайомої чула, що його нази-
вають французьким Майклом Бубле. Ця сама спільна знайо-
ма розповіла, як вони познайомилися: один місцевий при-
ятель Сильвії прийшов до ресторану, де вона працювала, із
цим своїм другом-співаком, і того вечора Сильвія саме ви-
ступала для гостей. Вони познайомилися, разом пішли на
вечірку, а тепер зустрічаються. Я щиро раділа за Сильвію.
Багато років вона була одинока, а тепер нарешті зустріла
достойного супутника. Наступні кілька місяців я спостері-
гала, як її життя вирує в міражах люксових вечірок, поїздок
у Рим, Барселону й Венецію, романтичних ночей у паризь-
ких ресторанах, про які ми всі хоч раз мріяли.
А потім Сильвія подзвонила мені. Я, як завжди, сиділа
в кухні за столом-островом, у новій квартирі, яка тепер ви-
давалася мені старою, жувала бутерброд і працювала над
останніми розділами цієї книжки. Аж раптом на екрані мо-
більного засвітилось її ім’я. «Бонжур, Сильвіє!» — п ровор-
котала я, щосили вдаючи радість. «У мене чудова новина!
Пам’ятаєш мого французького Майкла Бубле? Він познайо-
мив мене зі своїм агентом, і мені запропонували контракт.
Я запишу демо для одного французького лейблу, дарма, що
невеличкого, але ж лейблу!» І вона не вихвалялася. Не роз-
пускала хвіст, як павич. Вона просто розповіла цю передіс-
торію, щоб порадитися. Чи не зарано їм жити разом? — « ні»;
і «так» — я приїду на вечірку на честь її першого альбому.
Минуло кілька хвилин після завершення розмови, як я за-
йшлася плачем. Я була рада за Сильвію, але сама почувала-
ся такою нещасною. Я почувалась нещасною, порівнюю-
чи себе з нею. Порівнюючи власне життя і її. Цей дзвінок
став іще одним нагадуванням, що всі йдуть уперед, окрім
мене. Що в людей щось змінюється в житті, а в мене — ні.
246
Що я роками працюю, а зі мною нічого не відбувається. Рік

тому Сильвія не мала нічого — а ні хлопця, ані кар’єри, ані
розкішної квартири в Шостому окрузі * Парижа. Тепер у неї
було все. Буквально за один день, за одну мить її життя до-
корінно змінилося.
Ця остання думка подарувала мені промінчик надії. Твер-
дий ґрунт, на якому можна встояти. Усе може змінитися за
якусь єдину мить. Я вхопилася за цю думку, притримала в собі,
дозволила їй розкрутитися. У моєму житті було безліч та-
ких моментів. Як я зустріла кохання всього життя. Як упер-
ше приїхала в Нью-Йорк. Як заснувала Words of Women. Усе
це сталося зі мною, поки Сильвія заледве зводила кінці з кін-
цями. Усе це відбулося зі мною, а мені й досі здавалося, наче
я щось впускаю.
Мені спало на думку, що таке воно і є, наше життя. Як хви-
лі. Як злети і падіння. Вершини й западини. Ритм життя —
це не пряма стабільна лінія висхідного імпульсу, — т ак би
ми згоріли. Натомість у нашому житті є безліч миттєвостей.
Сплески магії. Світлі смуги успіхів, перемін, нових можли-
востей. А потім ми спокійно крокуємо далі. Повертаємося
до роботи, прагнень і мрій. А коли починає здаватися, що ні-
чого не зміниться, що нова мрія або нова мета — недосяж-
на, що чари дворічної давності розвіялися й ніколи не по-
вернуться — в они повертаються.
Ось як воно буває. Роками в тебе нікого немає, а потім
несподівано ти зустрічаєш когось особливого. Гадаєш, що
ніколи не знайдеш роботу, аж ось одна компанія, про яку
навіть не мріялося, пропонує тобі вакансію. Минають дні,
минають тижні, сповнені буденності й сірості, аж раптом
з’являється промінь світла. Знайомство, підвищення, ви-
датне досягнення.
Це універсальне правило: щойно ти перестаєш непокої-
тися і примиряєшся з тим, де ти є і що робиш, усе змінюєть-
ся. А поки твій обов’язок — п ідтримувати вогник віри. Ра-
*
Розкішний і заможний адміністративний округ Парижа. Тут розташовані
найстаріші частини міста й найвидатніші історичні й архітектурні пам’ятки.
247
діти за тих, хто просто зараз на підйомі, кому пощастило,

і завжди пам’ятати, що твоя пора знову настане.
Якщо хтось зараз читає ці рядки, то нехай знає: моя пора
зрештою настала. День, коли ця книжка вийшла друком, став
для мене найсвітлішим святом — п ісля багатьох років пра-
ці без впевненості, віри без розуміння, мрій без сподіван-
ня. Ця книжка — це доказ, що все змінюється, як і настрій.
На місце поганого настрою неодмінно приходить хороший.
Мій час настав і настане знову — через рік, два, можливо,
через п’ять років. Коли здається, що все втрачене, що життя
зупинилося й завмерло, що мрія більше не осяює твого шля-
ху — п ам’ятай, так воно і має бути. Але скоро, дуже скоро на-
стане і твоя пора. Тільки не втрачай запалу, щоб її дочекатися.
248
Не можна завжди перекладати відповідальність

на інших — на батьків, на державу, на світ, на
суспільство, на расу, на релігію. У сиву давнину все можна
було списати на богів. Якби ми взяли на себе хоч частку
цієї відповідальності, ми б негайно відкрили в собі велику
силу.
АНАЇС НІН
Важкі часи допомогли мені краще зрозуміти, яке

нескінченно насичене та прекрасне життя в усіх
його виявах і барвах і що багато ситуацій, через які
я переймалася, насправді не мають ані найменшої ваги.
ІСАК ДІНЕСЕН
Якщо правильно поглянути на ситуацію, вона стає

нагодою…
ГЕЛЕН ШУКМАН, A COURSE IN MIRACLES
Подяки
Я все життя про це мріяла. Нарешті зможу сказати, що ви-

конала обіцянку, записану на розвороті випускного альбо-
му (до речі, з цитатою із «Сексу у великому місті»). І зможу
чорним по білому висловити подяку, на яку заслуговує так
багато людей.
По-перше, вже зрозуміло, що цією книжкою, як і моїм пси-
хічним здоров’ям, я завдячую моєму чоловікові, Джерріду-Лі
Менді. Ба більше, проєкт Words of Women не став би таким,
який він є, якби не Джеєва постійна підтримка, невичерпне
терпіння і вміння підбадьорити. Моє щастя й мій успіх — ц е
понад усе твоя заслуга.
Дякую Б’янці Салвант за те, що вона дослухалася до ін-
туїції й познайомила мене з Йоганною Кастілло — н айкра-
щою літературною агенткою, про яку може мріяти пись-
менниця. Йоганно, без тебе нічого б не вийшло. Спасибі
за те, що віриш у мене, скеровуєш мене і повсякчас умов-
ляєш не перегинати палку. Ти даруєш мені впевненість,
сповнюєш віри у здійснення мрій — навіть найпришеле-
пкуватіших.
Дякую видавництву Grand Central Publishing, видавни-
чій групі Hachette та всім талановитим і працьовитим лю-
дям, які посприяли втіленню цього задуму. Карен Костоль-
ник, спасибі, що повірили в мою ідею. Лі Міллер, спасибі,
що дали шанс — мені і цій книжці. Завдяки вашому терпін-
ню й настановам цей задум набув масштабів, яких я навіть
уявити собі не могла. Величезне спасибі Медді Колдвелл, яка
250
Подяки
пройшла зі мною цей шлях до кінця. Я й не мріяла про таку

прекрасну редакторку.
На особливу подяку заслуговує моя добра подруга Крі-
сті Бавіелло, яка не лише читала цей рукопис, коли він іще
не тримався купи й навіть сторінки не були пронумеровані,
а й була найвідданішою прихильницею й захисницею ідеї
Words of Women, відколи ми вперше познайомилися. Слі-
пу віру в майбутнє Words of Women і сотні пляшок вина по-
дарувала мені Кайла Інґліма — і за це я вдячна тобі. Дякую
Ґріффін Рошер, моїй чудовій сусідці, подрузі й порадниці.
Дівчата, обіцяю, ми ще добряче гульнемо в якомусь клубі.
Низький уклін моїм батькам, які виростили мене й пере-
жили все, що увійшло до цієї книжки. Дякую, що дали мені
все необхідне для здійснення мрії. А найбільша вдячність за
те, що терпите таку примхливу доньку.
Насамкінець хочу подякувати моїй другій родині —
спільноті Words of Women. За минулі п’ять років так багато
жінок писали мені, ділилися історіями, підтримували і роз-
раджували, терпіли нескінченні публікації з усіма помилка-
ми і хибними посиланнями. Ви всі мені як рідні, й ця книжка
народилася не лише завдяки вам, а й заради вас.
Наші книги ви можете знайти тут:
«Книгарня бестселерів Yakaboo»
м. Київ, вул. Хрещатик, 22,

1‑й поверх (Головпоштамт)
Популярне видання
МАРТІН Лорен
Як я приборкала негативні емоції
та повернула собі радість життя
Головна редакторка Наталія Демерс

Літературна редакторка Вікторія Стах
Коректорка Олена Семенко
Технічна редакторка Наталія Коваль
Верстальниця Вікторія Шелест
Художня редакторка Оксана Гаджій
Дизайнерка обкладинки Оксана Драчковська
Відповідальна редакторка Олена Пархомець
Відповідальний секретар редакції Анастасія Шимкович
Підписано до друку 30.07.2021 р.

Формат 60x90/16
Цифрові шрифти Leksa, Leksa Sans
Друк офсетний
Наклад 1500 прим.
Зам. № Н_424
Видавець ТОВ «Якабу Паблішинг»

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи
ДК №5243 від 08.11.2016
04073, м. Київ, вул. Кирилівська, 160, літ. Ю
Адреса для листування: 04070, м. Київ, а/с 88
publishing@yakaboo.ua
www.yakaboo.ua
Віддруковано ПП «КОЛО»
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи
ДК №498 від 20.06.2001
82100, м. Дрогобич, вул. Бориславська, 8, пов. 2
www.kolodruk.com
Мартін, Лорен
М29 Книга настроїв: Як я приборкала негативні емоції та повернула собі радість
життя / Лорен Мартін; пер. з англ. Альона Крупка. — Київ: Yakaboo Publishing,
2021. — 256 с.
ISBN 978-617-7933-15-0
Скільки разів у житті ви ловили себе на тому, що, попри сприятливі обставини,
настрій у вас не дуже? Чи відчували тільки-но після пробудження, що день уже не
залагодився? Лорен Мартін пропонує нам глибше зануритися в це почуття й ре-
тельніше дослідити чинники, що провокують поганий настрій. Ще п’ять років
тому Лорен була впевнена, що з нею щось не так. Вона мала чудову роботу
в Нью-Йорку, комфортне житло в Брукліні, нареченого, однак кожного дня боро-
лася з відчуттям неповноцінності, тривоги і дратівливості. Після розмови з ча-
рівною незнайомкою, яка зізналася, що теж відчуває подібне, Лорен здійснила
дивовижне відкриття: чимало жінок відчуває подібне, байдуже, успішні вони чи
ні. Це спонукало її дослідити своє життя та розібратися, чому жінки схильні до
емоційних гойдалок. Крізь призму власного сприйняття, залучаючи літературу,
філософію, гумор та науку, авторка розбирається в причинах перепадів настрою
та показує спосіб, як приборкати негативні емоції та повернути радість життя.
УДК 316.613.4-029:821

Knigha Nastroyiv Iak Ia Pribor - Lorien Martin

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Knigha Nastroyiv Iak Ia Pribor - Lorien Martin

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Книга настроїв

THE BOOK OF MOODS

Grand Central Publishing

New York · Boston · 2020

©L auren Martin, 2020

Що псує мені настрій:

Що псує мені настрій:

Що псує мені настрій:

Що псує мені настрій:

Що псує мені настрій:

Ця книжка — к ​ олекція всіх відтінків поганого настрою, які

далі. Я знаю свої погані настрої — ​що їх провокує, що змі-

то грубо витягаєш посуд!». Минуло заледве три місяці, від-

один стілець і ми вже базікаємо. Її звати Джоанна, вона віце­

Оце і все? Ті почуття, яких я не могла позбутися? Ті мо-

Навіть дрібна, незначна фраза може змінити все твоє життя.

нормально подивитися телек, не звертаючи уваги на фор-

хмара мого поганого настрою огортає Джея й затягує його

те, що людина почуває після тих дев’яноста секунд. У книзі

мо засвоювати зовнішню інформацію. Ми насправді ніко-

їй подобаються, — з​ вами вона буде ніжна й чутлива жінка,

Що більше читала, бачила і чула про жінок, то дужче пере-

Здавалося, хороший настрій — ц ​ е мій природний стан, ре-

хороший настрій — ​це мій природний стан, тоді поганий

Нарешті я зрозуміла, що настрої формуються не на рів-

ми, місяцями я її вивчала. Розтинала й препарувала. Прово-

Симптоматика: внутрішні суперечки,

Наче я маю весь час ходити в шорах, щоб подумки

Ти забагато всього пам’ятаєш,

Озиратися в минуле — ​це суцільне страждання.

Завібрував телефон. Дістала його з кишені рюкзака й

Про що свідчить зіпсований настрій

ренням. Але було запізно. Чари спокою, начакловані триден-

• Влаштувати ідеальне весілля — а​ дже гості попри-

• Бути успішною — ​але на такій роботі, де мені да-

• Бути здоровою — а ​ ле не витрачати забагато на ор-

• Відповісти на всі робочі імейли — ​і не допускати

• Заощаджувати гроші — ​ч и принаймні менше

• Оплатити оренду — ​яка мені влітає в копієчку.

• Забрати призначені ліки — і​ видалити голосові по-

• Придбати будинок — ​а ліпше повітряний замок,

Думки хвилями накочувалися одна на одну, внутрішня

коли гиркала на людей не своїм голосом — ​чужим і водно-

Соєр співачка зізнавалася: «Я двадцять сім років відмовляла-

ливо. Натомість я мусила навчитися мандрувати простора-

Щоб дослідити цей настрій, мені не треба було зумисне шу-

а потім приймала декседрин, щоб заглушити джин, і писа-

Письменниці про боротьбу з тривожністю

Спершу вибудувати куточок. Ось що роблять люди, які

Щоб у майбутньому вийшло щось хороше, вам доведеться

Коли я сідаю працювати, то просто намагаюся якнайкра-

Забудьте про безмежний світ і всі тривоги. Просто пи-

Ніколи не забувай, хто ти, де ти і що ти робиш.

Очевидно, що всі одностайно сходяться на одному: жити те-

Сильвії Плат, Патті Сміт і Агати Крісті, найкраще все роз-

Уміння зауважити мить, коли я випадала з теперішнього, ста-

стають звичками, а з часом мозок перелаштовується від-

його там не мало би бути». Мені цей метод припав до душі, бо

Що більше я вправлялася в цьому, то легше мені все вда-

Коли я справді почала пильнувати, коли почала чітко фік-

що його завдають зради, сором, втрати, — й ​ ого ми боїмося

життя. Усі ті випадки, коли ми цілими днями непокоїмося

від начальниці, стоячи навпроти «Хол Фудз». Презентація,

©L auren Martin, 2020

Ця книжка — к олекція всіх відтінків поганого настрою, які

далі. Я знаю свої погані настрої — що їх провокує, що змі-

один стілець і ми вже базікаємо. Її звати Джоанна, вона віце

їй подобаються, — з вами вона буде ніжна й чутлива жінка,

Здавалося, хороший настрій — ц е мій природний стан, ре-

хороший настрій — це мій природний стан, тоді поганий

Озиратися в минуле — це суцільне страждання.

• Влаштувати ідеальне весілля — а дже гості попри-

• Бути успішною — але на такій роботі, де мені да-

• Бути здоровою — а ле не витрачати забагато на ор-

• Відповісти на всі робочі імейли — і не допускати

• Заощаджувати гроші — ч и принаймні менше

• Оплатити оренду — яка мені влітає в копієчку.

• Забрати призначені ліки — і видалити голосові по-

• Придбати будинок — а ліпше повітряний замок,

коли гиркала на людей не своїм голосом — чужим і водно-

що його завдають зради, сором, втрати, — й ого ми боїмося

ні з єдиною метою — виревітися. Сидячи в кабінці, посеред

Бернстін зраджує їй із Марґарет Джей — ж інкою, яку сама

кішному ресторані й розгорнули меню, Ріверз-старша мо-

— Їй сімдесят п’ять, — відповіла начальниця.

мене це якесь диво — якщо я така успішна, отже, гляда-

Мені байдуже. Потім — не байдуже. Потім знову байдуже.

Перший феміністичний жест — це сказати: «Окей,