Міністерство освіти і науки України

Департамент освіти і науки Івано-Франківської облдержадміністрації

Івано-Франківське обласне відділення МАН України

Відділення історії
Секція: «Етнологія»

МІКРОТОПОНІМІКОН СЕЛА ТОМАШІВЦІ:

ГІПОТЕТИЧНИЙ ЕТНОЛОГІЧНИЙ ВИСЛІД

Роботу виконав:
Дзямба Олексій Дмитрович,
учень 11 класу
Калуського ліцею
ім. Дмитра Бахматюка
Калуської міської ради

Науковий керівник:
Півторак Віталій Романович,
учитель української мови
і літератури, спеціаліст вищої
категорії, вчитель-методист,
керівник гуртка фольклористики
Івано-Франківського обласного
відділення МАН, краєзнавець

2024
 2

МІКРОТОПОНІМІКОН СЕЛА ТОМАШІВЦІ: ГІПОТЕТИЧНИЙ

ЕТНОЛОГІЧНИЙ ВИСЛІД
Анотація
Автор: Дзямба Олексій Дмитрович, учень 11 класу Калуського
ліцею ім. Дмитра Бахматюка Калуської міської ради.

Науковий керівник: Півторак Віталій Романович, учитель

української мови та літератури, спеціаліст вищої категорії,
вчитель-методист, керівник гуртка фольклористики
Івано-Франківського обласного відділення МАН.

Секція: “Етнологія”.

У наш час не надто багатьох співвітчизників цікавить походження назв тих чи

інших рідних місць. Занурені в буденність, більшість забуває, що найменування її
території – це не що інше, як наслідок зародження й тривкості історії рідного краю.
Матеріал цього дослідження свідчить про історичну, культурну та ментальну
спорідненість галичан з різними етносами Європи, що було і є на часі, зокрема в
контексті сучасної російсько-української війни.
У першому розділі описана джерельна та наукова база дослідження, короткий
історико-географічний нарис с. Томашівці.
У другому розділі розглядаються теорії походження топоніма “Томашівці” від
антропоніма “Томаш”.
У третьому розділі представлена авторська гіпотеза галльського походження
топоніма “Томашівці” та мікротопонімікону цієї місцевості.
Впевнені, що продовження досліджень топонімів та археологічних розкопок
на території Галичини та Європи може дати багато несподіваних відповідей на
питання: “Xто ми? Яка наша праісторія? Як формувалася наша неповторна
національна ідентичність, державницька ідея, що сягає своїми витоками в глибину
тисячоліть та збереглася в діалектах, говірках, топонімах нашої Батьківщини?
 3

Основний хід виконання роботи:

1) опрацювання наукової літератури та виокремлення існуючих гіпотез
походження назв “Томашівці” на території Європи;
2) історико-аналітична характеристика гіпотез, їх формування у праісторичні та
новітні часи;
3) узагальнення та формування авторської історичної концепції на основі
сучасної методології.
Об’єктом дослідження є топоніми “Томашівці” й пов’язана з ним
історико-культурна європейська джерельна та археологічна база.
Предметом — мікротопонімікон топоніма “Томашівці” Галичини, його генеза
та формування гіпотез.
Новизна роботи полягає у тому, що результати дослідження претендують на
історичну об’єктивність щодо походження мікротопонімів Томашівського
Європейського ареалу. Дослідження проводилось з використанням джерел не тільки
вітчизняної, а й світової історичної науки. Розглядається походження не просто
типових найменувань локальної території, а й спільних праісторичних витоків, що
побутують серед європейських етносів тисячі років та передаються нащадкам
методом усної історії.
Методологічна база роботи ґрунтується на методах: історичному –
опрацювання джерел та літератури як на паперових, так і електронних носіях;
анкетному — опитування сучасних мешканців села, знавців історії та побуту рідного
краю; польовому дослідженню; історико-генетичному – спроби вивести назви
території за проблемно-хронологічною послідовністю історичних подій.
Практичне значення дослідження полягає у відновленні освідомленості
населення щодо походження назв своєї малої батьківщини, історичному доведенні
української належності до етносів Європи. Зібраний у роботі фактичний матеріал,
зроблені авторами висновки та узагальнення можна використовувати під час
підготовленні спеціальних і загальних курсів з історії України.
 4

ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………………..5
РОЗДІЛ 1. ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА, ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИЙ НАРИС
ТОМАШІВЦІВ…………………………………………………………………………….8
1.1. Опис використаних джерел…………………………………………...……………8
1.2. Історико-географічний нарис с. Томашівці……………………………………...10
1.3. Культурно-освітня сфера………………………………………………………….11
РОЗДІЛ 2. ТЕОРІЯ ПОХОДЖЕННЯ ТОПОНІМА ВІД ІМЕНІ………........................13
2.1. Томашівська легенда ……………………………………………………………..13
2.2. Поширення спільнокореневих назв топонімів територією Центральної
Європи…………………………………………………………………………………….14
2.3. Пояснення та контраргументи гіпотези……….………………………………....17
РОЗДІЛ 3. ТЕОРІЯ ГАЛЛЬСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ ТОПОНІМІВ………………..18
3.1. Народи Заходу України до н.е………….………………………………………...18
3.2. Народи Прикарпаття, що сформували Балканський анклав…………………....22
3.3. Археологічні докази присутності народів Балкано-Дунайської колиски на
Прикарпатті………………………………………………………………………………24
3.4. Галльське походження назви села………………………………………………..26
3.5. Хорватська топонімічна аналогія………….……………………………………..28
3.6. Войнилів — столиця та металургійний центр галлів Босні. Галльське
походження мікротопонімів села Томашівці…………………………………………...30
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………………...39
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………………..42
ДОДАТКИ………………………………………………………………………………...46
 5

ВСТУП
Актуальність дослідження полягає в недостатній обізнаності сучасного
населення села Томашівці та краєзнавців щодо справжньої історії та походження
назв своєї малої батьківщини, що може призвести до втрати розуміння власної
культурної ідентичності, комплексу територіальної та економічної меншовартості.
Дослідження топонімів, на перший погляд, може здатись марною та
специфічною роботою, особливо коли об’єктом є невелике село, що входить до
Войнилівської ТГ Калуського району на периферії Івано-Франківської області.
Населений пункт буквально знаходиться між автошляхами національного значення
H09 та H10 (ведуть до чи не найпотужнішого логістичного та культурного хабу
Заходу України — міста Львова), що, на жаль, виключає потребу якісного
асфальтового покриття цих доріг.
Насправді село Томашівці — “ветеран” та “старожил” серед своїх сусідів.
Більше як пів тисячоліття з дати першої писемної згадки про його заснування
промовляє до нас багатством історичного минулого цього краю. Зрозуміло, що за
такий довгий проміжок часу було б майже неможливо зберегти та передати в
цілісності культурну спадщину цього населеного пункту. Протягом кількох століть
змінювались його влада та адміністрація, палали архіви, а з ними й зникали
первозданні топоніми, поступово змінюючи свою транскрипцію, написання, мову
оригіналу і втрачали сенс, який так старанно вкладали в них наші предки. В
дослідженні доведеться розглянути походження й самої назви поселення, яке, на
диво, чи не єдине зберегло своє прадавнє коріння. Сумно усвідомлювати, що усі 22
найменування вулиць не мають нічого спільного зі своїми “предтечами” й, таким
чином, не в змозі “похвалитись” прихованим практичним сенсом та, на жаль, зовсім
не цікавлять громадськість. Проте не варто хвилюватись, що в дослідженні,
розрахованому на викриття походження топонімів не буде їх. Топонімами таки
послуговуватимемося. Папір з управлінських канцелярій ніколи не збереже тієї
інформації, яку надійно “стережуть” уста жителів цієї направду загадкової території,
 6

що передають істинні топоніми з покоління в покоління. Саме про них і над ними
буде проведене дослідження, щоб пояснити, звідки така назва й чому нам слід її
зберігати. Автори вірять в щасливе та багате майбутнє с. Томашівці як туристично та
історично важливого пункту “зупинки” для вітчизняних та іноземних інвестицій чи
людських ресурсів.
Метою роботи є дослідити та перевірити гіпотези походження топонімів села
Томашівці Войнилівської ТГ Івано-Франківської області та, використовуючи
“топонімічний слід” цієї території провести деякі праісторичні аналогії з
Європейськими етносами.
Мета передбачає вирішення таких завдань:
1) пошук гіпотез, що існують на сьогодні, про походження назв території села
Томашівці на Галичині;
2) перевірка гіпотез на достовірність інформації, що міститься у їхньому змісті;
3) утвердження єдиних історико-понятійних тверджень на основі кількох
перевірених гіпотез;
4) опрацювання джерельної бази з теми науково-дослідницької роботи.
Об’єктом дослідження є топонім “Томашівці” й пов’язана з ним
історико-культурна європейська джерельна археологічна база.
Предметом — мікротопонімікон топоніма “Томашівці” Галичини, його генеза
та формування гіпотез.
Новизна роботи полягає у тому, що результати дослідження претендують на
історичну об’єктивність щодо походження мікротопонімів Томашівського
Європейського ареалу, що утворилися за допомогою використання джерел не тільки
вітчизняної, а й світової історичної науки. Розглядається походження не просто
типових найменувань локальної території, а спільні праісторичні витоки, що
побутують серед європейських етносів тисячі років та передаються нащадкам
методом усної історії.
 7

Структура роботи. Наукова робота складається зі вступу, трьох розділів,

висновків, списку використаних джерел, додатків.
Для вирішення поставлених у роботі завдань використовувалися такі методи:
● історичний — опрацювання джерел та літератури як на паперових, так і
електронних носіях;
● анкетний — опитування сучасних мешканців села, знавців історії та
побуту рідного краю;
● польове дослідження — огляд культурно та історично важливих локацій,
створення фото, геолокаційне маркування;
● історико-генетичний — спроби вивести назви території за
проблемно-хронологічною послідовністю історичних подій.
Практичне значення дослідження полягає у відновленні освідомленості
населення щодо походження назв своєї малої батьківщини, історичному доведенні
української належності до етносів Європи. Зібраний у роботі фактичний матеріал,
зроблені авторами висновки та узагальнення можна використовувати під час
підготовленні спеціальних і загальних курсів з історії України.
 8

РОЗДІЛ 1. ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА, ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИЙ НАРИС

ТОМАШІВЦІВ

1.1. Опис використаних джерел

Український народ упродовж своєї тисячолітньої історії розвинув свою

наукову думку, сформулював систему поглядів на історію України і зарубіжних
країн. Історична думка України і її давніх земль, в тому числі й Галичини – надбання
світової спільноти. Доказовою базою даного дослідження стали археологічні та
етнологічні матеріали з академічного історико-культурологічного видання
“Прикарпаття. Спадщина віків” [7] за редакцією М. Кугутяка та П. Меленя, котрі
очолили авторський колектив. Провідні науковці Івано-Франківщини –
Б. Остафійчук, І. Олійник, П. Арсенич, В. Бурдуланюк, В. Грабовецький, С. Кобута,
М. Паньків, Б. Томенчук, С. Пушик, В. Качкан присвятили сотні розвідок з етнології,
дослідження наскельних написів, петрогліфів, малюнків та гротів тощо. Окремої
уваги заслуговують праці Т. Короля “Світ східних галлів” [5] та М. Кугутяка
“Скельні святилища сокільських вершин” [8].
У роботі використано географічні дані з таких ресурсів: “Каталог річок
України” [4] С. Левченка, Г. Швеця, Н. Дрозда; “Словник гідронімів України” [12]
ред. кол.: А. П. Непокупний, О. С. Стрижак (заст. голови), К. К. Цілуйко (голова);
“Google Maps”, “Google Earth” для складання мап; “Słownik geograficzny Królestwa
Polskiego i innych krajów słowiańskich” [29]; “Географічна енциклопедія України”
[24] редкол.: О. М. Маринич та ін.; сайт статистики ініціалів “Forebears”;
мультимедіа вчительки історії Наталії Шкіри-Федорів. Доказами гіпотези
походження топоніма від імені слугують такі історичні матеріали: “Історія міст і сіл
Української РСР” [15] за загальною редакцією П. Тронька; праця Niesiecki K. “Про
Корону Польську” [26]; “Ян Замойський: гетьман і політик” [25] видання Leśniewski
S.; “Трибунал коронний в Любліні” [20] Dobrowolska M.; “Історія Українського
народу” [10] Семенюк С.; “З історії польських крилатих гусарів” [11] Сікора Р;
 9

“Метричні книги” [23; 28] УГКЦ. Напрям роботи визначили краєзнавчі праці
томашівського краєзнавця Т. Короля та його публіцистичні розвідки: “Що було, те
було. Образки з життя галичан” [6], “Унікальні печери в Томашівцях засипані
сміттям і склом” [16], “Таємниця печери в Томашівцях” [13] та ін.
Хорватську аналогію в роботі доводять матеріали міжнародної конференції,
що відбулася в Удіне, 15–18 травня 2008 р. в Ліоні: “Кургани в Хорватії: ландшафти
безперервності та трансформації. В: Родовий краєвид. Кургани в епоху міді та
бронзи (Центральна та Східна Європа — Балкани — Адріатика — Егейське море,
4–2 тис. до н. е.)” [27], а також “The illyrians” J. Wilkes [31], “Археологічні культури
Покуття та їх етнічна ідентифікація” В. Великочого [2]; “Червона Русь і Біла
Хорватія” О. Гуцуляка [3]. Для перевірки перекладів топонімів із галльської,
давньофранцузької, бретонської, латинської застосовувався сайт “Cambridge
Dictionary” [19], існування кожного ойконіма підтверджене теперішніми й
колишніми місцевими жителями: родиною Король, Ткачук (родина автора
дослідницького проєкту), Іваськів (сім’я автора роботи).
Над дотичними темами працювали чи досліджували Томашівський ареал:
Верхньодністрянська археологічна експедиція Національної академії наук України
під керівництвом Ореста Корчинського (Стільське городище); Л. Крушельницька
(Бовшів); В. Баран (Бовшів); Т. Легоцький та ін. (Галіш Ловачка); Ф. М. Потушняк
(Верхні Ратівці); Т. Сис (Михалківський скарб); М. Гімбутас (Вучедол —
індоєвропейці); протошумерську давність Карпат дослідив орієнталіст-шумеролог
А. Кифішин; Карпатська історико-археологічна експедиція Інституту історії,
етнології і археології Карпат Прикарпатського національного університету імені
Василя Стефаника в складі М. Кугутяка, Б. Томенчука, Б. Хруслова, Р. Кобильника;
підтримували галльську теорію походження історик-краєзнавець Василь Лаба та
В. Грабовецький; Казакевич Г. М.; краєзнавець В. Мельник; археологиня М. Вуянко;
заслужений журналіст України І. Крайній; краєзнавець В. Фіцак;
краєзнавець-любитель Т. Король; професор О. Малярчук.
 10

1.2. Історико-географічний нарис с. Томашівці

Томашівці — село у Войнилівській громаді Калуського району

Івано-Франківської області України, яке навпіл ділить річка Болохівка (сучасні дані)
(Додаток А) [4; 12; 24].
“На теренах села знайдено крем’яні сокири та бронзовий меч доби бронзи,
наявні 14 курганів і печера. Перша письмова згадка належить до 19 січня 1439 року.
Село було королівською власністю, однак перед 1469 роком було виміняне
Бучацькими. У 1515 році в цьому поселенні оброблялося 3 лани (близько 75 га), ще 3
лани були вільними. У 1890-х рр. утворені польські колонії Дубина, Сиглів, Нові
Томашівці, Грушка й Перебісна” [23, 1835–1907]. “Австрійська армія конфіскувала в
серпні 1916 р. в томашівській церкві 6 давніх дзвонів діаметром 70, 40, 38, 33, 33 см,
вагою 155, 29, 27, 22, 20 кг і ще 4 — у церкві в Кам’яному діаметром 42, 38, 32, 31,
вагою 32, 30, 15, 14 кг. Після війни польська влада отримала від Австрії компенсацію
за дзвони, але громаді села грошей не перерахувала. Після окупації
Західноукраїнської Народної Республіки поляками в 1919 році в селі був осередок
постерунку поліції та ґміни Томашовце Калуського повіту” [28]. “У 1939 році в селі
проживало 3800 мешканців (1950 українців, 1570 поляків, 200 латинників, 60 євреїв і
20 інших національностей). 10 квітня 1944 року окружною боївкою разом з відділом
"Гайдамаки" чисельністю 110 осіб здійснили акцію проти польської колонії Нові
Томашівці, в ході якої ліквідовано 40 осіб і спалено 300 господарств. Причиною акції
було гніздування польської боївки, яка вела антиукраїнський терор та вбила двох
членів ОУН з с. Голинь. За часів СРСР до складу Томашівців включено село Нові
Томашівці. Жителі села боролися за волю в рядах ОУН, УПА” [15] [9].

1.3. Культурно-освітня сфера

У селі є дві християнські культові богослужбові споруди: церква Покрови

Пресвятої Богородиці збудована в 1884 р. в присілку Кам’яне — пам’ятка
архітектури місцевого значення № 791, а в центрі села збудована 1906 р. церква
 11

Введення в Храм Пречистої Діви Марії. Народний дім знаходиться на вул. Лесі
Українки (зведений у 1930 році). Томашівська гімназія (раніше — школа І–ІІ
ступенів на 320 учнівських місць розташовується на тій же вулиці поблизу штучного
озера (Додаток Б). В приміщенні гімназії також працює дитячий садок. Загалом у
селі нараховується 440 дворів, 1359 мешканців. На цій території є археологічна
пам’ятка — “Томашівська печера”. “На лівому березі Малого потоку поле
називається Чертіж, а в кількох сотнях метрів південніше у високому крутому березі
— печера, яку в селі називають Скала” (Додаток В) [6, с. 234]. “Вона — не малих
розмірів. Складається з двох камер. Одна — велика. На дальній стіні — заглиблення
у формі лежанки. Справа зала переходить у меншу продовгувату бічну печеру.
Перше, що тут впадає у вічі, — симетрія. Печера є коридором довжиною 18 і
шириною 2 м, який розділено перегородкою з отвором для дверей. Якщо ці розділені
приміщення умовно назвати кімнатами, то перша має довжину 10 метрів і
розпочинається з великої зали за 7 м від головного входу. Уздовж лівої стіни першої
кімнати, по всій її довжині на висоті 60 см від підлоги в камені видовбана лава
(можливо, лежанка) шириною 50 см. Справа, навпроти лави, на висоті 30 см
ретельно видовбані ніші, приблизно однакового розміру й із однотипними
перегородками між ними, які між нішами є однаковими, у формі трапеції, що
звужується назовні. У другому, дальньому від входу до печери, приміщенні бокового
коридору такі ж ніші видовбані вже по обидва боки коридору. Візуально всі ці ніші
нагадують кам’яні крісла для сидіння (Додаток В)” [16]. Дослідженням печери
займались: У лютому 2005 року Карпатська історико-археологічна експедиція
Інституту історії, етнології і археології Карпат Прикарпатського національного
університету імені Василя Стефаника; археологиня М. Вуянко, краєзнавець Т.
Король та ін. На основі попередніх досліджень цей об’єкт занесено до історичного
літопису археологічних старожитностей історико-культурного видання
“Прикарпаття. Спадщина віків”. Висновок фахівців: “Знайдене дозволяє припустити,
що печера могла використовуватися ще у дохристиянські часи (як житло племені чи
 12

роду або як сховок під час набігів ворогів). У середньовіччі від татарських навал в
печері переховувалося майже усе населення Кам’яного, також, імовірно, печера та
видовбані в ній сидіння у язичницьку епоху мали ритуальне значення” [16].
 13

РОЗДІЛ 2. ТЕОРІЯ ПОХОДЖЕННЯ ТОПОНІМА ВІД ІМЕНІ

2.1. Томашівська легенда

Серед представників старшого населення побутує легенда, що назва села

походить від якогось Томаша, який в середні віки оселився тут, на горбах, а назва
Кам’яне – від слова “камінь”. Вона виникла через те, що на цьому місці з гори над
потоком виступає камінь (за півкілометра на північ від церкви св. Покрови)
(Додаток В). Але це тільки видима частина жовтого пісковика, який починається на
рівні русла потоку і здіймається догори на 4–5 метрів. Невидима, прихована його
частина, набагато більша й займає сотні гектарів: камінь простягається від села
Протеси, через Томашівці та Дубовицю і знову виходить на поверхню в селі
Середня.
За своєю структурою цей пісковик є нещільним та крихким, тому пісок,
видобутий з нього, селяни здавна використовували для посипання глиняних долівок
у своїх житлах. За кілька метрів від видимої брили каменя, вище за течією струмка,
на лівому його березі, на висоті 5 метрів від рівня потоку, знаходиться майже
невидимий знизу вхід до просторої печери. Її первісним призначенням століттями
ніхто не цікавився, але відомо, що до 70-х років минулого століття селяни з
Томашівців регулярно навідувалися сюди за піском. До речі, про цю печеру тривалий
час у селі побутувала легенда. Мовляв, колись дуже давно невідомі прокопали
тунель від Томашівець до Дубовиці та Середнього. Але його так і не знайшли, тому
згодом вже почали говорити, що тунель засипаний. А в останні десятиліття, коли
добробут селян став поліпшуватися і потреба в піску для посипання долівки відпала,
про скелю та печеру в ній і зовсім забули [13].
Як би там не було, легенди повинні базуватися на достовірних фактах, що й
буде зроблено в наступних підрозділах цього розділу.
 14

2.2. Поширення спільнокореневих назв топонімів територією Центральної

Європи

Цей (Додаток Г) є списком населених пунктів Центральної Європи, назви яких

містять корінь “Томаш”. Для глибшого розуміння схожості назв кожен топонім має
свій відповідник із мови оригіналу. Коротко описано тип поселень, їхнє
розташування та дата заснування. Дані взяті з застосунків Google Maps [18] та
Google Earth [22].
Загалом виявлено 30 спільнокореневих топонімів (Додаток Ґ). Найстаріше
поселення засноване в 1240 р., наймолодше — приблизно в 1800 р, дата заснування
17-х населених пунктів невідома, замість дати заснування більшою мірою
використовувалась дата першої писемної згадки. На території сучасної України
розташовано 9 топонімів. У Білорусі — 2, в Польщі — 8, у Словаччині — 2, в
Хорватії — 7, у Сербії — 1, у Боснії і Герцеговині — 1. Найбільша концентрація
топонімів зосереджена в Хорватії та Польщі. Вік поселень зменшується із заходу на
схід з деякими винятками.
Легенда (див. підрозділ 2.1) свідчить про походження назви селища від імені
Томаш, а частинку “івці” пояснюють як збірну назву дітей першопоселенця. Нібито
мешканці сіл поряд так у середньовіччя кликали своїх сусідів. Хто ж тоді такий пан
Томаш і чи існував він узагалі?
“Грамотою короля польського від 26 березня 1579 року канцлеру й коронному
гетьману Яну Замойському передавалися у власність пустельні землі на півдні від
Брацлавщини до "диких степів". Ян Замойський був одним із найбільших польських
власників землі в Україні. Для заселення території князь Замойський почав будувати
поселення. У 1585 році звів Шаргород, в 1593 р. — Ямпіль. До 1620 р. до
Замойського перейшла фортеця Рашків і поселення навколо Рашкова на річці
Дністер, які утворили Рашківський ключ, куди входили й землі Кодимщини, в тому
числі територія, де буде засноване поселення Пирожна. Томаш Замойський (син Яна
Замойського) віддав землі Кодимщини й усі поселення, які були засновані на той час
 15

на річках Кодима й Савранка князю Олександру Конецпольському як придане за

дочкою Варварою. Отже, власником майже усього правобережжя України в період з
1579 по 1605 рр. був Ян Замойський, а згодом Томаш Замойський” [32].
“Біографія Замойських пояснює походження кількох позначених на створеній
нами карті топонімів. Місто Томашів засноване в 1590 р. Яном Замойським на честь
сина Томаша. Що стосується самого Томаша Замойського, він був більшим
самолюбом, ніж його батько, тож заснував містечка Томашпіль (сучасна
Вінниччина), Томашів-Любельський у Руському воєводстві І Речі Посполитої
(сучасна Польща), Томашівка (сучасна Брестська область Білорусі). Був власником
Тернополя, Рівного після одруження з Катериною Острозькою — донькою князя
Олександра Острозького. Вклав кошти в розбудову замку Тернополя (1621 р. тут
приймав королевича Владислава IV Вазу); Шаргорода, де сприяв діяльності монахів
ордену місіонерів. Томаш – староста книшинський, сокальський, новоторзький,
рабштинський, калуський, ґоньондзький і річицький, що є неспростовним доказом
приналежності с. Томашівці до його володінь” [10; 11; 25; 26]. За аналогією можна
припустити, що назва села, яке досліджуємо, також пішла від самолюбних амбіцій
Томаша називати все на свою честь, якби не той факт, що перша писемна згадка про
цей населений пункт датується 1439 р., тобто ще за менш ніж 200 років до його
існування. Навряд чи великий канцлер коронний хотів би організувати своє постійне
місце проживання в периферійному селі, де навіть зараз немає жодних натяків на
існування хоч якихось укріплень: фортифікаційних споруд чи валів. Крім того, ще у
XX ст. село називали Тумашівцями, а дехто з сусідніх населених пунктів продовжує
його так називати й сьогодні. “У XV ст. при переписі польською владою сіл і міст
Галичини село Тумашовце було записано в книгах як Томашовце. Під такою назвою
в XVII ст. наніс село на свою карту подорожуючий Галичиною відомий географ
Целларіус” [29].
Як висновок, Томаш Замойський був засновником численної кількості сіл та
містечок на території правобережжя України, а також на Сході Польщі, його ім’я
 16

стало коренем більшості топонімів, але ця особистість не мала нічого спільного з

походженням назв с. Томашівці, Томашгорода, сіл Хорватії, Словаччини та інших
топонімів на півдні Польщі чи Півночі Балкан.
До прикладу, назва міста Томашгород (на кордоні з Білоруссю) заснованого на
початку XX століття походить від імені зовсім іншого Томаша Гиса, урядника
кількох навколишніх сіл (інформація з сайту селищної ради).
“Село Томашівка в свою чергу було засноване в другій половині 17 ст. і
назване на честь керівника загону повстанців ще одного Томаша, який загинув в цих
місцях в битві зі шляхтичами. Землі, на яких виникла Томашівка, належали вже в
1580-х рр. Київському православному митрополиту Онисифору Петровичу
Дівочому, який отримував із лісових угідь, що знаходилися тут, половину всього
того, що вироблялося – з рубки лісу, полювання звіра, виловлювання риби,
бджільництва” [14].
Хоч джерелами для створення коренів топонімів виступають різні особи з
різних країн, часових проміжків, конфесій та протилежних політичних поглядів, усе
ж тенденцію до назви поселень за іменем Томаш на території Польщі, України,
Білорусі неможливо приховати. З цього приводу слід перевірити статистику
популярності імені чи прізвища з коренем “Томаш” на території згаданих раніше
країн (Додаток Д, Е, Є) [21].
Польща: більше ніж 1 300 000 носіїв спільнокореневих імен та прізвищ за
минулі 100 років.
Сполучене Королівство: не менше 5000 носіїв спільнокореневих імен та
прізвищ за минулі 100 років.
США: понад 9000 носіїв спільнокореневих імен та прізвищ за минулі 100
років.
Німеччина, Франція, Іспанія, Норвегія, Швеція: 2000+ носіїв спільнокореневих
імен та прізвищ за минулі 100 років.
 17

Білорусь: до 2000 носіїв спільнокореневих імен та прізвищ за минулі 100

років.

2.3. Пояснення та контраргументи гіпотези

Досить легко пояснити саме такий вигляд поширення кореня “Томаш” в

іменуваннях людей. Найбільше кількість носіїв згадується у Польщі та країнах, що
за останні 100 років були хостами для польських емігрантів. У першу чергу, це:
США, Велика Британія, Німеччина, Франція. Для країн Північної Європи та Ірландії
корінь “Томаш” в іменах є дещо традиційним. Число носіїв у Білорусі — наслідок
близького кордону з Польщею та спільного історичного минулого. У решти країн
усього світу можна спостерігати лише поодинокі випадки, пов’язані з жвавою
еміграцією, глобалізацією та відкритими економіками держав. Усі ці факти, звісно ж,
не є актуальними для XV ст., але усім добре відомо, що такі банальні речі, як
антропоніми (імена та прізвища людей) є майже незмінними протягом тисячоліть,
так само, як і стійка їхня популярність для культури носіїв. Насправді мапи
поширення імен та прізвищ є ще одним невдалим доказом теорії походження
топоніма “Томашівці”. Головний контраргумент — відсутність пояснення
походження спільнокореневих топонімів Хорватії, Словаччини та Північних Балкан,
де розташована друга за щільністю їхня концентрація. Кількість жителів цих
регіонів не помічена на мапі популярності імені чи прізвища на корінь “Томаш”. У
них не було довгого спільного історичного минулого з Польщею. Україна також не
“засвітилась” на мапі, хоча мала вагомий привід — спільний кордон та історія з
країною крилатих гусар.
 18

РОЗДІЛ 3. ТЕОРІЯ ГАЛЛЬСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ ТОПОНІМА

3.1. Народи Заходу України до н.е.

“Археологи, лінгвісти й антропологи вважають, що останніми носіями єдиної

ще індоєвропейської спільноти була ямна культурно-історична спільність
(ХХХ–ХХІII ст. до н. е.). Найбільша концентрація пам'яток ямників спостерігається
на просторі від Дунаю до Дону. Особливий інтерес у зв'язку з цим становить
територія нижнього Подніпров'я, Західного Причорномор'я, Подністров’я, Карпат і
Подунав'я. З цієї ймовірної прабатьківщини в першій половині III тис. до н. е.
вирушила хвиля індоєвропейців (майбутні хети, лувійці й палайці), які заселили
Анатолію. В кінці III - на початку II тис. до н. е. з цього ж регіону вирушає чергова
хвиля народів, майбутніх германо-балто-слов’ян. Через карпатські перевали
рухались пракельто-іллірійці. На думку В. Томашека, П. Кречмера і Е. Мейєра, з
Карпато-Пруто-Дністровського регіону в цей час на Балкани вирушають
прафракійці, які згодом проникли аж до Егейського моря і в Малу Азію й заселили
величезну територію”[8, с. 10–12].
“Про галлів у світі написано багато книг. Про них створені кінофільми. Багато
народів Європи переконані, що вони мають спільні корені з кельтами. Оскільки
кельти вміли добувати сіль, а СІЛЬ мовою греків означала ГАЛ, то ще у III ст. до н.е.
римляни кельтів називали галлами. Про це також писав римський імператор Цезар.
Галли не лише видобували сіль, але й торгували нею по всій Європі. Попри все,
історики не завжди розрізняють кельтів і галлів. Вони найдавніше їх царство
розміщують між Верхнім Рейном, Ельбою і Дунаєм. З віками кельти заселяють ще й
Іллірію, Північну та Західну Іспанію, давні землі Чехії, частково Угорщини, Болгарії
та частину Британських островів” [5].
Однак В. Великочий трактує галльське розселення трохи по-іншому.
“Племена кельтів формувалися на території Чехії й Австрії і звідти почали у
VIII–VII ст. до P.X. проникати до Франції, на Британські острови і Піренейський
півострів. Їхньою вторинною батьківщиною, де етнос зміцнів і набув своїх
 19

класичних рис, стали землі Східної Франції і Південної Німеччини. Звідти на зламі
V – ІV ст до Р.Х. почалася масова міграція, у ході якої освоювалися все нові краї –
Закарпаття, Прикарпаття, Покуття (с. Бовшів, 11 км від сучасного Галича середина II
ст. – друга чверть І ст. до Р.Х.) Пн. Буковина. Отже, кельти – прийшлий етнос на
українських землях, в тому числі і на Покутті. Правда, тут їх називали галлами (в
перекладі зі старофранцузької "гали" – воїни, тобто найбільш войовничі племена
кельтів, ті, що несли прикордонну військову службу на рубежах володінь кельтів). А
той факт, що і етнос кельтів перейняв ряд притаманних місцевим мешканцям
традицій, є свідченням обопільного впливу асиміляційних процесів. Таким чином,
географічне положення Подністров'я обумовило його роль в етнокультурній історії
як однієї з активних контактних зон Східної Європи. Це був своєрідний "коридор",
яким рухалися давні племена з півдня на північ і з півночі на південь, і до якого
прямували також східні та західні народи. Часті зміни культур, незавершеність
етнічних процесів є характерними рисами культурного розвитку регіону впродовж
кількох тисячоліть” [2].
“Галли прибували на Прикарпаття протягом кількох століть. Якщо перше їх
переселення на Прикарпаття у IV ст. до н.е. було добровільним, бо з перенаселеної
галлами південно-західної Європи вони й справді приходили по своїй волі, то в
наступні віки галли вже тікали зі своїх споконвічно рідних земель, переслідувані
римлянами.
Коли через 100 років після перемоги над Римом галли рушили на грецьке
місто Дельфи, щоб завоювати та пограбувати його, то удача виявилася не на їхньому
боці, бо під час бою стався великий землетрус і перелякані галли залишили Дельфи,
загубивши на полі бою 20 тисяч воїнів. Звідти частина галлів пішла на Близький
Схід, де розкололася. Одні їх ватаги оселилися в місцевості сучасної Туреччини й
заснували провінцію Галатію. Інші подалися в Палестину до своїх галілейських
одноплемінників. Друга частина війська галлів також розкололася. Одна пішла на
 20

Британські острови, на Закарпаття і Прикарпаття, доповнюючи галльські спільноти,

які осіли тут в минулі роки.
Отже, в III ст. до н.е. був другий наплив галлів на Прикарпаття.
Третя хвиля галльського народу прибувала на Прикарпаття в кінці III і на
початку II століть до н.е., коли вони тікали від могутнього Риму, який в ті часи
завоював більшість їх земель. Ця хвиля галлів-переселенців відрізнялася від уже
закорінених протягом довгих років у Прикарпатську землю їх одноплемінників
войовничістю, яку вони набули у лавах римського війська і в частих сутичках з
римською окупаційною владою. Тому вони без вагань пустилися на Поділля і
Подніпров'я освоювати нові терени, на яких зустріли, сильно відсталих в
суспільному розвитку, з примітивним укладом життя, мирних русів, українців і
войовничих скіфів” [5].
“Після розгрому гето-дакійців Римом у 106 р. вони емігрували в
Покутсько-Буковинські Карпати, у верхів'я Пруту та в Подністров'я. Їхніми сусідами
були беси і карпи. Останніх М. Смішко ототожнив з культурою карпатських курганів
(III – IV ст. н. e.), які були асимільовані слов'янами і стали предками літописних
хорватів. Найбільша концентрація пам'яток культури карпатських курганів
спостерігається у верхів'ї Пруту. В. Вакуленко дотримується думки, що у
формуванні культури карпатських курганів брали участь гето-дакійці (мали спільну
мову) й слов'яни, які згодом витіснили перших” [8 с. 10–12].
“Четвертий і останній наплив галлів на Прикарпаття, Поділля та Карпатський
регіон відбувся в першій половині II ст. до н. е. в основному з Іллірії. Звідти вони
також тікали від влади Риму, який у 202 році вщент розбив військо карфагенського
полководця Ганнібала, на боці якого з надією на швидке визволення від ненависного
Риму воювали пригноблені галли-іллірійці [5, c. 20–21].
Давні письменники детально описували життя народів, які сиділи на південь
від Карпат. Про події, що відбувалися у Прикарпатті і Поділлі, вони подавали
суперечливі відомості. Одними з галльських племен, діяльність яких мала великий
 21

вплив на розвиток цивілізації народів, що населяли землі Праукраїни, були іллірійці.

Про походження іллірійців полеміка у світі істориків і народознавців ведеться до
цього часу, бо одні вважають, що вони були самодостатнім на нікого не подібним
народом, інші кажуть, що іллірійці були споріднені з албанцями. Але оскільки вони
розмовляли мовою галлів і мали з ними спільні вірування, то треба, мабуть, їх
відносити до цього народу, бо наступне багатовікове їх спільне проживання з
галлами на Закарпатті і Прикарпатті та Подніпров’ї показало, що вони нічим не
відрізнялися від своїх попередників, хіба що тим, що іллірійці були
неперевершеними в Європі металургами. Залізодобувною справою вони успішно
продовжували займатися на нових землях, знайшовши на прирічкових долинах
багаті поклади болотної залізної руди. Давні письменники галлів - металургів
називали котінами, але, на думку багатьох, вони кудись зникли і їх сліди шукають
досі. Насправді вони на зовсім не щезли, бо ще в II ст. до н. е. переходили на
Закарпаття, на Прикарпаття та на Поділля. Але тут вони були відомі вже під іншими
іменами. Подолавши Карпатські перевали, галли заселяли басейн верхнього Дністра
і на пагорбах, які домінували над рівнинами, закладали свої гради.
Римський сенатор та історик Корнелій Тацит у I ст. н. е. вивчав племена, що
сиділи між Дунаєм і Карпатами і виявив там котінів, які розмовляли галльською
мовою. Тацит і Птолемей знали котінів як найбільших в Європі спеціалістів по
видобуванню заліза. Найперше котіни прийшли на ліве Придунав’я і Притисся з
Іллірії, звідки їх потіснили римляни, які намагалися підкорити волелюбних
металургів. З іллірійцями, які проживали на материковій дузі Адріатики, подалися у
мандри подалі від немилосердних римлян їх сусіди і одноплемінники ільмерці, які
проживали переважно на прибережних островах і в основному займалися
рибальством. “Культурі індоєвропейців були притаманні монументальна кам'яна
антропоморфна і зооморфна скульптура, ідоли і фалічні менгіри, підкурганні
поховання, скіпетри, булави, сокири, шнур, вохра, зображення солярних символів
(хрест, коло, круг), стопи” [8]. Іллірійці – яскравий приклад одного з ряду
 22

індоєвропейських народів, що використовували кургани та підкурганні камерні

поховання з трупопокладенням чи спаленням. Назви Іллірія і Ільмерці походить від
галльських слів Іль (ile) – острів, лі (lie) – веселий, рія (ria) – довга вузька бухта і мер
(mere) – море. Звідси довідуємося, що іллірійці й усі галли вважали себе веселунами
і жартівниками, проживали на прибережних островах і на материковій бухті нині
Далматинського побережжя. Ільмерці займалися рибальством і проживали лише на
островах у морі. Котіни були одним із тих племен іллірійців, які розумілися на
металургії заліза. Античні джерела повідомляють про діяльність у північно-східних
Карпатах населення, яке спеціалізується на добуванні заліза, але глибокі
дослідження територій, де творили давні металурги, не проводилися. І лише у
новітні часи в Закарпатському Притиссі неподалік Виноградова в околицях с.
Клинова археологи виявили велике виробництво заліза, сировиною для якого
слугувала залізна болотна руда. Тут знайдено домниці — горна, в яких давні
металурги виплавляли залізо, і численні кузні, де з того заліза ковалі кували різні
предмети для вжитку наших предків.

3.2. Народи Прикарпаття, що сформували Балканський анклав

“В останні століття до н. е. в Карпато-Дністровському регіоні проживали

гето-фракійські племена. Крім них, згадуються також сармати, германці й бастарни.
Від імені останніх римські історики називали Покутсько-Буковинські Карпати Alpes
Bastarnice. Етнічне походження бастарнів до кінця не з’ясоване. Полібій старший,
Плутарх, Тит Лівій, Діодор називали бастарнів гето-фракійцями, сарматами,
германцями, галатами, або галлами, тобто кельтами. На кельтському походженні
бастарнів наголошує відомий український історик кінця XIX ст. О. Партицький.
Сучасні дослідники відносять бастарнів до поїнешти-лукашівської археологічної
культури, яка сформувалась на грунті гето-фракійських племен (В. Козак,
Г. Федоров). М. Романовська допускає, що, крім гето-фракійців, в етногенезі
бастарнів могли брати участь і слов’яни” [8, с. 10–12].
 23

“Потомки бастарнів — босняки і хорвати, яких римляни називали склавенами,

— з II століття намагалися відвоювати свої прадавні землі на Балканах. Довго успіх
був не на їх стороні. Але в VI ст. вони, зібравши всі сили, у важких і виснажливих
боях ці землі відвойовують. У 551 р. із-за Карпат більшість їх піде з сім’ями й уже
більше не повернеться. Не всі босняки і хорвати вийдуть на Балкани. Залишаться ті,
для яких Прикарпаття, Поділля і Подніпров’я стало найріднішим краєм: хтось із них
мав родичів серед дулібів, русів, українців і поляків, хтось був немічним або хворів,
а ще хтось мав великі статки й не хотів з ними розлучатися, бо прикипів до них
навіки. Покинені хорватами й босняками гради на просторах від Збруча до Дону
будуть застеляти анти, і саме вони “розчинятимуть” тих хорватів і босняків, які
залишилися. Через кілька століть вже набуватимуть рис відмінних від своїх кровних
братів на Балканах. Балканські хорвати донині впевнені, що на сучасних українських
землях вони залишили 300 градів, хоч насправді їх було значно більше. Закарпатські
босняки і хорвати на Балкани будуть переселятися спорадично, так що переважна
більшість їх назавжди залишиться на Закарпатті та на землях нинішніх Словаччини і
Чехії” [6, c. 20–21].
“У V–VII ст. формуються територіально-племінні об'єднання слов’ян. На
думку ряду вітчизняних і зарубіжних дослідників, y ІХ–Х ст. у верхів’ї Пруту і
Середнього Дністра існувало Галицьке хорватське князівство, яке згодом було
приєднане до Київської Русі. Словацький дослідник Р. Ірша на основі лінгвістичного
аналізу слів “хорват” і “горват” твердить, що останнє означає житель Карпатських
гір. Прямими нащадками хорватських племен були русини-українці” [8 с. 10–12].
“У VIII–ІХ ст. проходить процес консолідації різних союзів
східнослов'янських племен, які згадуються в “Повісті минулих літ”. Зокрема, на
Подніпров’ї — полян, на Східній Волині — древлян, у Західній Волині — волинян
(бужан), у Пруто-Дністровському межиріччі — тиверців, на Прикарпатті —
хорватів. Історичні джерела свідчать про короткочасне входження окремих груп
прикарпатських хорватів до складу таких ранньодержавних утворень, як Велика
 24

Моравія і Болгарське царство. У кінці IХ — на початку Х ст. літописні хорвати, як і

інші східнослов'янські племена, в процесі першого зовнішнього одержавлення, який
проводився великокнязівською владою за Олега і Ігоря, були включені до складу
Київської Русі. У середині Х ст., у період тимчасового послаблення тут впливу
Київської Русі, утворюється “Велика Біла нехрещена Хорватія”. Її столицею,
очевидно, став Галич на Дністрі, залишками якого є Крилоське городище. В цей час
формується і Галицька земля. У кінці Х – на початку ХІ ст, землі Великої Білої
Хорватії після русько-хорватської війни (992 р.) за Володимира Святославича знову
увійшли до складу Київської Русі” [7, с. 70–79].
Як висновок, численні кельтські (галли, бастарни, котіни та ін.) та балканські
народи (іллірійці, фракійці, гети, даки та ін.) кілька разів мігрували через Покуття,
жили тут та виховували свої традиції. Піддаючись потужним асимілятивним
процесам через прикордонний та трансєвропейський характер Карпат, вони й самі
доклали зусиль до кровозмішення населення Прикарпаття, часом чи не стаючи його
етнічною основою. Та у VI ст. н. е. одна частина цих народів повернеться на Балкани
чи Західну Європу, інша ж підкориться молодій та перспективній Київській Русі.

3.3. Археологічні докази присутності народів Балкано-Дунайської колиски на

Прикарпатті

“В першій половині ЇЇ тис. до н. е. Прикарпаття населяють праслов'янські

племена комарівської культури. Цікавим у зв'язку з цим є твердження лінгвіста Б.
Горнунга, історика Б. Рибакова, археолога С. Березанської та інших про
праслов'яно-фракійський зв'язок ще в кінці III – на початку II тис. до н.е.,
етнокультурним виявом якого була комарівська група тшинецької культури. В кінці
ІІ тис. до н. е. з-за Карпат сюди проникають фракійські племена, зокрема носії
розвиненої культури Ноа, які активно займались бронзоливарною справою і
виробництвом солі. В XII ст. до н.е. Карпатський регіон заселили племена
гето-фракійців. За своїми численними пам'ятками на початку ХХ ст. вони одержали
назву українського, а згодом фракійського гальштату (ХII–VI ст. до н.е.).
 25

Нa рубежі пізньобронзового і ранньозалізного віку (кінець II–І тис. до Хр.) на

територію Прикарпаття та Верхнього Подністров'я з-за Карпат проникають племена
прафракійського, праіллірійського походження – провідники Балкано-Дунайських
впливів. Ранні племена (з ХII ст. до Хр.) належали до культури Ноа. Пам'ятки цієї
культури трапляються в Молдові і румунській Молдові, а також в Україні — в межах
Івано-Франківської та Чернівецької областей, На Прикарпатті досліджувалися
поселення (поблизу сіл Чортовець (Назаренкове) та Острівець) Городенківського
району, поховальні пам'ятки – могильники цієї культури (поблизу села Острівець
Городенківського і Бовшів Галицького районів), скарби бронзових речей (с. Олешів
Тлумацького району), місця, пов'язані з солеварінням (с. Лоєва Надвірнянського
району). З появою в Подністров'ї племен гальштатської культури на рубежі XII–XI
ст. до н. е. пам'ятки культури Ноа зникають. Пам'ятки культури фракійського
гальштату: залишені північною групою фракійських племен, які в часи пізнього
бронзового віку – початку раннього залізного віку займали територію Карпатського
регіону. Пам’ятки цієї культури на західноукраїнських землях отримують назву
українського і пізніше фракійського гальштату. До цієї назви додають іншу —
голіградський тип за відомою на Тернопільщині пам’яткою Голігради. У межах
Івано-Франківської області відомо досить багато пам'яток цієї культури. З них
досліджені розкопками поселення Бовшів, Завалля, Городниця, Лоєва, Стецева,
Текуча, Хом'яківка, Чортовець тощо. Окремі поселення пов'язані із солеварінням,
зокрема, в селах Лоєва Надвірнянського та Текуча Косівського районів.
Господарство мало землеробсько-скотарський характер.
У кінці II ст. дo Xp. на Прикарпатті відомі окремі поселення кельтів-галатів
(бойів, теврісків). Клавдій Птолемей розміщував в карпатському регіоні окремі міста
кельтів: Карродуном, Маетоніум, Клепідава, Карсбідава, Патрідава, окремі з яких
могли знаходитися на Прикарпатті. Кельти взяли тут під свій контроль знамениті
карпатські мідні, срібні, золоті копальні і солеварні та транс'європейські шляхи. Це
засвідчують знахідки латенських виробів, Зокрема в похованні липицької культури
 26

поблизу села Колоколин Рогатинського району було знайдено кельтський сакральний

столик. А на поселенні поблизу села Бовшів Галицького району, знайдено
землянкове житло із кельтською керамікою. У ці останні століття на Нижньому
Дунаї та на Прикарпатті, за свідченням античних авторів, вкоренилися нові племена
германо-дакійського походження під назвою бастарни. В цей час в Карпатах
(Трансільванія) гето-дакійські племена об'єднались у могутній союз під
керівництвом Буребісти, а пізніше Децибала, який здійснював колонізаційні рухи і
на територію сусідніх північних земель. В 106 р. дако-римська війна закінчилась
перемогою імператора Траяна, і Дакія стала римською провінцією. Карпати стали
границею-лімесом Римської імперії (106–271). Частина дакійців була змушена
емігрувати у верхів'я Пруту і далі за Дністер. Це були, зокрема, дакійські племена
костобоків (Сусідів карпів і бесів). Першу пам'ятку костобоків – великий могильник
з тілоспаленнями – виявлено в с. Верхня Липиця Рогатинського району, що й дало
назву всій липицькій культурі, яка існувала у I – початку III ст. до Хр.. Поселення
цієї культури знайдені також у Бовшеві Галицького Незвисько Городенківського
районів, а поховання в Колоколині на Рогатинщині” [7, с. 70–79].
Отже для індоєвропейських народів на Прикарпатті та Балканських
одноплемінників характерними були такі археологічні культури: Шнурової кераміки,
Підкарпатських курганів, Гальштатська, Гава-голіградська, Латенська, Бойових
сокир, Зарубинецька, Поєнешти-лукашівська, Баденська, Цетинська, Вучедольська.

3.4. Галльське походження назви села

Глибинна історія Томашівців (детально див. Додатки Ж, З).

“Багатими на поклади болотної залізної руди були й долини річки Болохівки. В
сучасному селі Томашівцях Калуського району Івано-Франківської області також
виявлено кілька прирічкових урочищ, де в давнину копали залізну руду. Особливо
багатими на поклади дернової залізної руди були урочища Вагонні Ниви і Стави.
Територія останнього примикає до негівських залізорудних прірв. На Ставах
виявлено кілька давніх копанок болотної руди. На урвищах річки Болохівки, що
 27

протікає поряд, між двома шарами сивого нанесеного останніми льодовиками глею,
ще й нині видніються залягання червонуватої грудкуватої руди. Сучасне село
Томашівці майже навпіл ділить річка Болохівка, але в давнину ця назва стосувалася
лише правобережної частини села. В його околицях прибулі за кілька століть до н.е.
галли виявили високі могильники на місці стоянок носіїв підкарпатської культури
шнурової кераміки (підтверджено В. Грабовецьким). Ці давні люди були пастухами і
проживали в межиріччі Болохівки, Сівки і Свічі ще в другій половині 3 тисячоліття
й першій половині 2 тисячоліття до нової ери. Вони займалися рибальством,
полюванням, збиральництвом і гончарством. На місці розкопаних археологами
деяких їх стоянок виявлено кістки тварин, риб і оздоблену шнуровим орнаментом
кераміку. Між селами Томашівцями, Негівцями й Копанками ще й донині
видніються залишки восьми прадавніх могильників, одні з яких були місцями
стоянок людей, а інші — похованнями померлих. Яку назву носило поселення
фракійців до приходу галлів, невідомо. Галли усю місцевість, на якій стояли
прадавні високі кургани-могильники, називали Тумашовче. Походить ця назва від
тума (tumeo) — могильник, курган, шовче (souche) — родоначальник, походження,
початок. Отже, в околицях курганів прибулі галли надибали поселення роду якогось
племені. Цих курганів доби культури шнурової кераміки на полях села Томашівців
донині збереглося вісім. Вони сягають у висоту не більше 1 м, а в діаметрі до 25 м.
Ще в першій половині XX століття вони височіли над навколишніми полями, але
колгоспні плуги ці кургани, які простояли 4 тисячі років, розтягнули по полях усього
за 40 років. Сучасні плуги орють глибше і розносять материк могильників по полях
ще дальше” [5, c. 377–379].
Несподіваним співпадінням є існування томашівської групи трипільської
культури. Ця назва походить від села Томашівка Уманського району (помічена на
карті топонімів Центральної Європи). Виділенню окремої групи археологічної
культури на честь цього населеного пункту послугувала археологічна розвідка
західної частини Черкащини І. І. Артеменка. “На території села знайдено кургани – 3
 28

скіфо-сарматської доби VII ст. е. – III ст. н.е., №1 – на південь, №2–3 на захід від
села” [17]. “Є дані про черняхівське поселення – в селі на правому березі ріки
Ятрань, довжина понад один кілометр; черняхівське поселення – за селом на
правому березі Ятрані поблизу її витоку, довжина біля чотирьохсот метрів;
черняхівське поселення – на лівому березі глибокого яру, який впадає з північного
сходу в Ятрань, на полі біля південно-західної околиці села; трипільське поселення –
в південній частині села на мисі між правим берегом ріки Ятрань і лівим берегом її
правої притоки. Майже вся площа поселення (біля 150 гектарів) зайнята сучасною
забудовою села” [1].

3.5. Хорватська топонімічна аналогія

Для розуміння аналогії слід поглянути на мапу (Додаток И). Можливо, група
Будіняк, розташована на західному хорватському кордоні на північ від Яподського
регіону, є доречною ілюстрацією такого процесу. Це демонструє дуже тісний зв’язок
із Доленською (Нижньою Крайною) групою в сусідній Словенії, але найважливішою
характеристикою цієї групи є величезна варіація похоронного ритуалу, який було
класифіковано на десять загальних типів, які відображають хронологічну еволюцію
поховального ритуалу від проявів культури урнових полів доби пізньої бронзи
(поховання з одиночними кремаціями в урнах на рівній поверхні) до пізніх етапів
скелетних поховань ранньої залізної доби на рівній поверхні. Кургани домінують у
центральній частині цієї хронологічної схеми в різноманітних поєднаннях:
поодинокі та множинні поховання з кремацією, поєднання кремації та скелетних
поховань, поодинокі та, нарешті, множинні скелетні поховання. Остання форма є
найближчою до великих родових курганів Нижньої Крайні, які можуть містити
кілька десятків поховань, але ніколи не досягають такої кількості поховань. Здається,
що в даному випадку ми маємо справу з певним соціальним обмеженням, яке
завадило цій спільноті піти на крок далі від цих, так званих, родинних курганів, що
досягають повномасштабних кланових курганів, таких як ті з Нижньої Крайні.
 29

Крім Будіняка, рання поява курганів у рамках раннього залізного віку

спостерігається лише в районі Карловаца. Кілька курганів на місці Дугої Гори
містять численні скелетні могили (наприклад, ті, що знаходяться в Будіняку або
Нижній Крайні), за важливим винятком однієї урнової могили та скелетної могили
під тим самим курганом.
З іншого боку, могильники групи Каптол, розташовані далі на північ і схід від
групи Будіняк, у Славонії та Північно-Західній Хорватії, з земляними курганами, що
покривають кремаційні поховання, з’являються в повністю визначеній формі в
розвинену фазу раннього залізного віку. Хоча вони добре вписуються в загальні
рамки культури Східного Гальштату, вони демонструють деякі особливості. Розмір
цих курганів коливається від справді гігантських розмірів (курган Ґоміла в Ялжабеті
(Додаток І) є одним із найбільших курганів такого роду в Центральній Європі) до
діаметром ледве кількох метрів. Спалені людські останки інколи клали в урни, а в
інших випадках просто складали серед поховання. Схоже, що в більшості випадків
могильний інвентар і людські останки поміщали в якусь дерев’яну труну, розмір якої
міг варіюватися від великих ящиків до дуже складних, монументальних камер. Ці
ящики/камери в деяких випадках могли бути покриті більш-менш складними
кам’яними конструкціями (Додаток Ї), таким чином формуючи внутрішню
конструкцію кургану, яку потім засипали землею. Більшість курганів
споруджувалися для одиночних поховань, але є випадки підтверджених
багаторазових поховань. Незалежно від розміру споріднених поселень (і, відповідно,
чисельності населення), могильники цієї культури відносно невеликі (30–40
курганів). Це достойна ілюстрація ексклюзивності цієї форми поховання, яка
більшою чи меншою мірою наявна в усіх громадах раннього залізного віку в цьому
регіоні Європи. Незважаючи на те, що кургани вважаються однією з найбільш
відмінних рис Гальштатської культури, ритуал поховання, який практикує переважна
більшість населення, залишаються невідомими. Хоча кургани каптольської групи
зазвичай містять різноманітні, а іноді й багаті набори поховань, вони не можуть
 30

забезпечити чітке визначення виняткової групи людей, похованих під ними. Ці

могили не є простим відображенням соціальної структури. Очевидно, семантичне
значення предметів, похованих у цих могильниках, набагато складніше.
Систематичний аналіз показує, що принаймні деякі категорії об’єктів, виявлених у
цих могилах (посуд для ткацтва, зброя, спорядження для коней тощо), ймовірно,
діють більше на символічному рівні, ніж як функціональні об’єкти, що належали
померлому [27, с. 172–181].
Хорватська аналогія полягає в належності або близькому розташуванні
курганів на території спільнокореневих топонімів. Як висновок, назва с. Томашівці
має найтісніші зв’язки з такими ж топонімами у Хорватії. Вони взаємопояснюють
походження одне одного, що є найвагомішим доказом теорії галльського
походження.
3.6. Войнилів — столиця та металургійний центр галлів Босні. Галльське
походження мікротопонімів села Томашівці
Найпотужнішим металургійним центром на Прикарпатті, дослідженим у кінці
XX і початку XXI ст., виявилася територія між ріками Дністра, Лімниці й Свічі. Тут,
на хребтах вододілів Дністра та його правої притоки Болохівки, Лімниці та Сівки,
виявлено сотні металургійних горнів і десятки вуглярок. Кілька давніх вуглярок
донині одиноко височать серед лісів у вигляді невеликих могильників. Не у всіх
могильниках випалювали вугілля, бо деякі з них служили коморами для зберігання
готового до спалювання в домницях і кузнях вугілля. Такі склади будувалися на
сухих підвищеннях і, щоб запобігти просочуванню дощових і талих вод, їх стіни із
середини обмазувалися глиною й обпалювалися до легкої керамізації стінок. Уся
влада управління металургійним комплексом була зосереджена навколо заснованого
в кінці II та на початку I ст. до н.е. града, який первісно виник на пагорбах в кількох
кілометрах на захід від давньої столиці фракійського царя — теперішнього села
Середня Калуського району Івано-Франківської області. Саме місто первинно було
засновано на невеликій, але добре захищеній яругами й оборонними стінами горі,
 31

яка нині зветься Погоріла. Тут збереглися такі топоніми як Великі Воротищі, які
стояли на в’їзді до міста, Лазищі, які були потаємним виходом за оборонну стіну, і
Висока, звідки велося спостереження за навколишньою місцевістю. Як називали
своє поселення фракійці до приходу галлів-котінів — не відомо.
Галли їх град назвали Се Регне, тобто Це Царське, а свій град, що первісно був
закладений на горі, яка нині зветься Погоріла (Додаток Й), вони назвали Войнилов.
Такий комплекс мікротопонімів розташований також на Черкащині: коло села
Томашівка знаходяться такі населені пункти, як Погоріла, Серединка, Березівка
(Додаток М).
В околицях древнього Войнилова ще в кінці І ст. до н.е. діяв своєрідний
хімічний цех, у якому виробляли складники для воронування заліза. В результаті
воронування на поверхні залізного виробу утворювалася щільна і гладка чорно-синя
емаль, яка захищала залізо від іржі.
Українське слово воронувати походить від назви птаха ворона, у якого колір
пір’я був дуже подібний до кольору емалі на галльських мечах і шоломах. за те, що
ворон був передвісником усіх боїв і поїдав трупи полеглих в бою, галли цього птаха
називали воранес, бо вора (vorace) — ненажерливий, ненаситний і нес (nez) —
передчуття (бою). Про злодійську вдачу сірих ворон знають усі селяни, бо ці птахи
кожної весни крадуть молодняк птиці з їх обійсть. Саме тому давні руси називали
злодія вор. Крім того, українською коня з чорною чи темно-синьою шкірою
називають вороним.
Про масштаби металургії (Додаток Ж) давніх галлів можна судити з того, що
для 150 горнів, кожен з яких важив приблизно 100 кг, потрібно було 30 000 кг
залізної руди і стільки ж вугілля. З цих печей виплавляли до 3000 кг криці, яку
проковували у кузнях до стану, придатного для виробництва різних предметів.
Добуте залізо в давні часи було величезним скарбом, бо лише зі 1000 кг заліза ковалі
могли викувати 1300 серпів або 570 сокир чи понад 700 кіс, 550 мечів (див. рис. 3.3),
500 наральників для плугів, 200 ковадел, 160 молотів. Йшли роки, навколо
 32

Войнилова на пагорбах виникали своєрідні давні металообробні цехи. Свідченням

цьому є назва урочищ Гута, Жолобата, Камінне і Жаки (Додаток З). Тут, на Гутах,
стояли залізоплавильні домниці, з яких день і ніч курився дим від численних горнів
— камінусів. в урочищі жолобата, назва якого походить від давньогалльських слів
жалі (jaillir) — сипатися (іскри) і батуо (batuo) — бити, гримати (молотами), стояли
численні кузні, які дивували приїжджих купців і подорожуючих гриманням пами
іскор, що сипалися від розпеченого заліза. неподалік кузень кували мечі,
наконечники стріл і списів, а перед воронуванням їх гострили на численних точилах
(Додаток К), з яких також сипалися снопи іскор.
На межі сіл Томашівців та Діброви Калуського району Івано-Франківської
області трохи північніше урочища За Жолобатою є урочище вовчі ями. Його назва не
має нічого спільного з тваринами вовками, бо останні в ямах ніколи не живуть. В
ямах ховаються та виводять молодняк лише лисиці та борсуки. Галли словами вовші
ямбаж деколи називали домниці для виплавки криці, які закладали у верхів’ях ярів.
Такі домниці мали глиняне склепіння, яке при високій температурі перетворювалося
у надтверду, подібну до каменя, цеглу. Дно домниці викладали камінням. Тому назва
топоніму вовчі ями походять від галльських слів вовшi (voussoir) — склепіння та
ями (jambage) — фундаментні камені.
Торгівля залізними виробами і збір мита з подорожуючих приміським шляхом
збагачували міську казну. Населення града з кожним роком збільшувалося і
потребувало одягу, взуття, їжі і жител, які міщани вже будували за оборонними
стінами. Навколо міста засновувалися спеціалізовані поселення, у яких вироблявся
лише якийсь один вид продукції. Так виникали прообрази перших цехів.
Металургійний цех Войнилова був найбільш прибутковим, бо залізні зброя і
знаряддя праці були великою рідкістю на ринках Європи. Той, хто мав можливість їх
купити чи виміняти, враз ставав набагато сильнішим і багатшим від сусідів, які лише
знали бронзу й вироби з неї. Войнилівські залізні вироби успішно продавалися на
ринках далеких і близьких сусідів галлів і тим рухали прогрес і цивілізацію на
 33

величезних просторах від Рейну до Волги і від Балтики до Кавказу. Їх благотворний

вплив на ці землі був надзвичайно високим ще й тому, що галли єдині серед багатьох
народів володіли досконалим латинізованим письмом, бо, крім них, письмо в Європі
мали лише греки й римляни.
На основі заліза у північній околиці міста, в місцевості Жаки, виник цех по
виробництву кольчуг, бо назва жаки (jaque) означає кольчуга. Всім воїнам кольчуг,
напевно, не вистачало, і перед боєм їх одягали лише командири військових
підрозділів. Цю еліту галльського війська в кольчугах називали вожаки і
підтвердженням цього є те, що слово вожак складається з галльських слів вой —
воїн і жак (снаquе) — кольчуга. Прості воїни-солдати для захисту від поранень
одягали жакети з бичачої шкіри [2, c. 349–354].
Залізну болотну руду рудокопи Прокопів добували по обох берегах річки
Сівки. Свідченням є томашівський топонім лужани. Про Лужани в Томашівцях ще
пам’ятали на початку XX століття. Але колгоспна система і радянська картографія
змінили багато давніх назв урочищ, від чого назва Лужани пропала і з’явилася
замість неї відома нині в селі назва коло мурина за іменем Михайла Безрукого, мати
якого в дівоцтві носила прізвище Мурин. Лужанами називалося село, у якому
проживали робітники, в обов’язки яких входило великими ковшами черпати з прірв
воду, яка постійно підходила і заважала робітникам копати руду. Назва лужани
походить від слова луж, луш (louche) — ківш, черпак і слова ане (ane) — осел.
Аналогічний топонім розташований у Хорватії, у Бродсько-Посавській жупанії в
складі громади Орловаць (Додаток Н).
Західніше Лужан, під пагорбом, галли побачили хижини роду якогось давнього
племені і назвали його магаліце. походить ця назва від слів магалі (magalia) —
халабуда і ці, тобто ці халабуди. Цікаво, що село зі схожою назвою Магала
знаходиться в Чернівецькій обл. і є яскравим дослідженим археологічним прикладом
культури фракійського Гальштату (більшість Хорватських курганів належить до
Гальштатської культури) і Голіградів, Трипілля.
 34

Галли невисоку гору називали це напівгора, а тому невисокий правий берег

болохівки назвали кемпи. Походить слово кемпи від ке (се) — це, мі... — напів... і пи
(puy) — гора. В селі побутує легенда, що мешканці Могилиць переселилися в
давнину в цю місцевість із надрічкового поселення Лужани, що малоймовірно.
Південно-східна околиця Томашівців називається сигла. Тут в межиріччі річок
Сівки та її притоки Кропивника на родючих нивах галли вирощували пшеницю та
жито. Жито вони, мабуть, сіяли частіше, бо назва цього просторого урочища
походить від сиґала (segala) — поле, засіяне житом, або сиґле (seigle) — жито,
більше 1 м, а в діаметрі до 25 м.
Лівобережна частина Томашівців, що називається кам’яне, виникла за II ст. до
н.е., в епоху, коли галли-котіни заснували свій головний град Войнилов. Первісно
Кам’яне виникло як поселення винокурів, гончарів, ковалів і стельмахів і було
південно-західною околицею града Войнилова. В північній околиці Кам’яного
близько 2 тис. років назад стояли численні кузні з високими для тяги повітря
димоходами-коменами. Тут ковалі нагрівали виплавлену в домницях крицю,
проковували її і робили придатною для виготовлення з неї різних залізних виробів. У
кузнях, що стояли поряд, інші ковалі з заліза кували мечі, наконечники списів і стріл,
щити і шоломи, коси, лемеші плугів і багато чого цінного, що мало велику вартість
не лише в середині держави галлів, але й на ринках інших земель і народів. Назву
села Кам’яне багато хто донині називає Каміне. Вони мають рацію, бо ця назва
походить від давньогалльського кеміне (cheminee), що означало димохід, витяжна
труба (залізоплавильних горнів і кузень).
Розлога прирічкова долина Болохівки на усій її протяжності від села Негівці до
Томашівець називається стави. Тут по всьому руслі ріки галли набудували дамб та
утворили величезні стави, у яких вирощували рибу.
На високому лівому березі Болохівки нині є два топоніми, які розташовані
поряд і називаються На Горбі і Марцелі. Переклад цих назв з давньогалльської мови
розказує, що в урочищі Марцелі рибалки в’ялили виловлену у ставах і в річці
 35

Болохівці рибу. Назва марцелі походить від марцео (marceo) — в’ялити (рибу). В
урочищі На Горбі проживали рибалки, бо його назва перекладається як горбі (gourbi)
— хатина, схованка. Галли на всіх релігійних церемоніях та під час свят вживали
вино.
Купувати його у приїжджих купців було надто дорого. Тому в південній
околиці града Войнилова, що нині належить до с. Томашівців і називається за
винницив, на руслі потужного джерела вони заклали власну винокурню. Чиста і
якісна вода потрібна була винокурам для промивання ягід і бочок, у яких бродив сік.
Минуло багато століть, але обриси берегів, що повторювали периметр винокурні,
добре зберігся до нині. В наступні віки хтось скористався вже готовим ложем
давньої винокурні, насипав дамбу і в ставку, що утворився, вирощував форель, яка і
справді до середини XX століття водилася у потоці, в який вливається струмок з
винниці. Вирощений в умовах Прикарпаття виноград містив мало цукру, а тому до
його соку перед зброджуванням додавали сік солодких плодів яблук, груш та слив,
ягід черешні, малини, ожин та суниць. При виробництві вина ніхто нічим не курив,
бо слово ВИНОКУР походить від галльських слів вино (vinee) — урожай винограду і
кур (cour) — двір, подвір’я, на якому виготовляли вино. Слово винокурня походить
від вже відомого слова вино та слова курня, яке виникло від перефразованого курант
(courant) — потік, течія, бо й справді усі давні винокурні закладалися на потічках.
Тих, хто вирощував виноград, галли називали винник. Тих, хто вирощував і збирав
ягоди черешень називали черешній, а хранителів вина — хайрац. назва хайрац
походить від слів хай (снаі) — винний склад і рац (race) — комірник.
Давньогалльські професії виноробів у навколишніх із давнім Войниловим селах
збереглися донині. У Довгому Войнилові, Негівцях та Перекосах нині проживають
люди з прізвищами винник. У лівобережній частині Томашівець — Кам’яному, що
примикало до столиці Босні, збереглися Черешнії і Хайраци. Ідентичний топонім
(Виниця) може бути знайденим в Вараждинській жупанії Хорватії (Додаток О).
 36

У західній околиці Томашівців, на межі з селом Протеси Львівської

області,знаходиться урочище Березина. Тут в давні часи забавлялася войнилівська
молодь, бо назва березина складається зі слів бере (beare) — веселитися і зайн (sein)
— груди, пазуха. Українці галльський вислів березайн зрозуміли по-своєму, бо
говорять бере за груди, а дівчата при спробі хлопців проникнути рукою у їх пазуху
говорять не займай, бо май походить від майн (main) — рука.
Із релігією давніх галлів пов’язане урочище стариці річки Болохівки, яке
називається Давидівка. Тут ранні галли один раз у рік приносили в жертву своїм
богам молоду дівчину, якій перед затопленням давали пити якесь задурманююче
свідомість зілля і придушували (давили). Назва давидівка походить від галльських
слів даві (davier) — давити, мучити і діва — дівчина. Комплекс згаданих раніше
топонімів можна побачити на околицях Львова (Додаток П).
Невідомо, чому жителі приміського поселення Кам’яного не святкували день
літнього сонцестояння на березі річки Болохівки, зате відомо, що вони свято Купало
проводили в живописній місцині біля потічка, який витікає в околиці лісного масиву
Помнйиркі і впадає в Болохівку. Нині ця околиця між Дубовицею і Томашівцями
зветься Коло Соснового. Тут мав хутір господар Яців Василь на прізвисько
Сосновий. До його поселення це урочище називалося літовинське. Це означало, що
давні галли тут святкували свято Купало, яке на ранніх стадіях розвитку суспільства
галлів називалося літо (lito) — приносити в жертву. Третій склад слова літовинсько
він (vin) - означає вино, без якого не обходилося ні одне святкування, а два останні
склади походять від се — це та кі — тут. Тобто це тут приносять жертву богам літо,
веселяться та п’ють вино.
На пограниччі Томашівець з селом Протеси, на горбі, який по висоті домінує
над навколишніми полями, є урочище з історичною назвою Висока. Ця гора входила
до дитинця давнього Войнилова. Тут на вежі завжди стояв вартовий, який
спостерігав, що діється на території від Калуша до Бурштина та від Галича до
Чертіжа. При появі чорного диму на якійсь далекій від міста вежі, який був сигналом
 37

про навалу ворога, за наказом короля мешканці навколишніх поселень покидали

працю та разом з кіньми і худобою спішили сховатися за міськими стінами.
Закривалися лази та воротищі. Місто готувалося до бою. Під великими чанами зі
смолою розпалювали вогнища, а до баліст підвозили великі камені, які кидалися на
голови атакуючого ворога. На стіни виходили з довгими жердинами-фальчами ті, хто
мав ними скидати ворожі драбини, і воїни з луками, мечами та списами. назва
висока походить від слів висо (viso) — роздивлятися, спостерігати та ка (са) — тут.
Тут збереглися також топоніми з назвами Лази, які були таємними проходами у
оборонній стіні та Жолобата, де стояли міські кузні.
На лівому березі Малого потока забавлялася міська молодь, бо називається це
урочище гаі (gai) — весело.
Галли не любили селитися на рівнинах і похилих берегах річок, а тому свої
гради закладали на високих пагорбах, де завжди було сухо й тепло на відміну від
прирічкових долин, де місто було легше захистити від ворогів крутими урвищами й
оборонними стінами. Галльські металурги, солевари й гончарі свої житла також
будували на пагорбах, а тому їх називали босні, бо походить ця назва від галльських
слів бос (bosse) — пагорб і нід (nid) — житло. Такий топонім наявний у Хорватії
недалеко від с. Томашичі.
На північній гористій околиці лівобережної частини села Томашівці, яке
називається Камінне, донині зберігся в первісному звучанні чи не єдиний в Україні
топонім босні, а жителів цієї найпівнічнішої околиці села, де селилися і працювали
давні металурги войнилова, донині звуть босняками.
У давні часи більшість території Карпат і Прикарпаття була покрита
дрімучими лісами, які акумулювали в собі дощові й талі води, поповнюючи басейни
водойм. Річка Болохівка, що протікала через приміське село Томашівці, також була
такою повноводною, що її вбрід можна було перейти хіба лише у посушливі роки.
Для переправи через Болохівку на її лівому березі владою града Войнилова були
засновані два невеличкі поселення демня і кондради. У Демні був брід, через який
 38

проїздили з Калуша до Войнилова. Біля поселення Кондради мандрівників через

Болохівку переправляли поромом. Назва Демня походить від галльського слова
демена (devena) — перевізник на ріці, а слово кондради походить від кондр
(conduire) — вести, управляти і ради (radeau) — пором” [5, c. 379–383].
 39

ВИСНОВКИ

Метою нашого пошукового проєкту було дослідити та перевірити гіпотези

походження топонімів села Томашівці Войнилівської ТГ Івано-Франківської області
та, використовуючи “топонімічний слід” цієї території, провести деякі праісторичні
аналогії з Європейськими етносами. Сміливо заявляємо, що цієї цілі досягнуто.
У ході роботи ми виконали усі поставлені завдання. Перш за все, було
організовано кілька експедицій до досліджуваного нами села Томашівці. Ці
відрядження відзначались неабияким успіхом, бо, крім ознайомлення з культурою,
населенням та природою цього краю, ми записували перші згадки топонімів
(Камінне та Босні – найпопулярніші ойконіми), опитували місцеве населення про
локальні назви урочищ, відправлялись на пошуки ґроту, печери, Скали, Малого
потоку та успішно знаходили ці об’єкти, позначаючи їх згодом на мапі, нашою
"навігацією" були мешканці цього населеного пункту. Мотивуючою стала зустріч із
місцевим краєзнавцем Т. Королем, що присвятив своє життя дослідженню
минувшини нашої Батьківщини. У цього краєзнавця ми отримали частину базової
літератури з теми. Саме він зібрав усі відомі топоніми села та сформулював свою
версію галльського походження локальних найменувань. На цьому етапі ми
здійснили перше завдання - пошук гіпотез. Їх ми роздобули у кількості двох та
одразу ж розпочали працю над заглибленням у їхній зміст, особливої уваг надавши
перевірці фактів, що містились у ядрі цих припущень-формулювань. Наступним
завданням ми визначили утвердження єдиних історико-понятійних тверджень на
основі кількох уже перевірених гіпотез. На цьому етапі широко застосовувались
численні інтернет-джерела, сайти, інтерактивні мапи, бази даних, рисунки,
словники. Для організації доказової бази ми ґрунтовно попрацювали в краєзнавчому
відділі Івано-Франківської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Івана
Франка, де отримали кілька акредитованих наукових історичних джерел, що дало
нам змогу знову ретельно перевірити зібрані гіпотези. Завдання з опрацювання
джерельної бази з теми науково-дослідницької роботи було виконане уповні.
 40

Доказом цього є досить великий обсяг опрацьованої літератури, багаточисленні

покликання у тексті роботи на джерела та додатки.
Наші висновування є доволі лаконічними, сенсаційними, новітніми,
актуальними.
С. Томашівці та 21 мікротопонім цієї території мають 2 гіпотези походження.
Гіпотеза походження від польського імені Tomasz відкидається за недостатністю
доказової бази та неможливістю достатньо аргументувати такі явища, як-от:
хорватська аналогія, поширення таких топонімів на територіях, де згадане ім’я не є
популярним, відсутність історичних зв’язків між країнами, що містять такі топоніми,
різниця у вимові та записаним польським варіантом у переписі населення 1439 р.,
відсутність згадок про назву на честь когось (типовий варіант у більшості населених
пунктів заходу України).
Гіпотеза галльського походження, навпаки підтримується авторами роботи.
Вона пояснює походження кожного топоніма наявністю численних кельтських та ін.
народів Заходу та Балкан, що (археологічно підтверджено) населяли територію
Прикарпаття з 2 тис. до н. е. до початків масованих еміграцій назад на свої рідні
землі чи становлення Київської Русі-України. Сліди цих народів залишились у
вигляді топонімів, галицькому діалекті (найкраще зберіг галльську /
давньофранцузьку мову) традицій, язичницьких мотивів у нашому християнстві,
Білої Хорватії, племен білих хорватів, численних топонімічних аналогіях
Правобережжя. Основним доказом цієї гіпотези є хорватська аналогія та топонімічні
чи курганні паралелі України, незліченні співпадіння в археологічних культурах.
Одним із прикладів виведення походження топоніма є сама назва села Томашівці,
яке літні жителі називають Тумашівці (Tumachouce) — з галльської Ці красиві / милі
кургани (підтверджена наявність курганів на півдні села).
Провідними мотивами для створення окремих назв певних районів були роди
занять, що проводилися на тій чи іншій території. Кожна назва несла в собі сенс та
була орієнтиром для “туристів” часів до н.е. Десь будувались “халабуди”, ще деінде
 41

диміли кузні та точили знаряддя праці чи зброю. В одному місці квітли сади та гаї, в
іншому ловили рибу та засаджували поля. Назва існує тільки тоді, коли несе в собі
важливу інформацію, бо лише так вона стає популярною, що доводить гіпотеза
галльського походження та вся робота загалом.
Сьогодні сучасні історики несміливо говорять про потужний кельтський чи
балканський вплив на західні території України, називають його історичним міфом
чи конструктом, спираючись на дані карт поширення різних народів чи культур,
кордони яких майже не співпадають з українськими, та археологія і недавні розкопки
їх давно випередили, а картографи просто-на-просто не встигають малювати нові.
Як би там не було, кельтський вплив — це те, що колись “дістали з-під столу” для
створення потужної економічної коаліції — Європейського союзу, а зараз це в свою
чергу може допомогти нам “євроінтегруватись”. Та, як колись сказав історик та
шумеролог А. Кифішин (не дослівно) : “Не варто пропагувати україноцентричність,
навіть якщо для цього є підстави”. Ми ж, підтримуючи рівність внеску кожної
цивілізованої держави в світову історію, підписуємось під цими словами та
стараємось зберігати максимальну наукову об’єктивність.
 42

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Археологія та стародавня історія Уманського району. (б.р.). Українські замки
і фортеці. URL:
https://www.zamky.com.ua/cherkaska-oblast/arheologiya-ta-starodavnya-istoriya-umansko
go-rajonu/ (дата звернення: 15.01.2024).
2. Великочий В. Археологічні культури Покуття та їх етнічна ідентифікація:
нариси до загального ескізу // Ямгорів : літ.-краєзн. і мист. альм. Число 26. –
Городенка, 2015.
3. Гуцуляк О. Червона Русь і Біла Хорватія // Ямгорів : літ.-краєзн. і мист. альм.
Число 26. – Городенка, 2015.
4. Каталог річок України / ред.: S. H. I та ін. Київ, УРСР : Вид-во Акад. наук
Укр. РСР, 1957. 191 с.
5. Король Т. Світ східних галлів. Брошнів-Осада : МПП “Таля”, 2010. 500 с.
6. Король Т. Що було, те було / ред. В. Щеглюк. Брошнів-Осада : МПП “Таля”,
2021. 271 с.
7. Кугутяк М. Прикарпаття. Спадщина віків: пам'ятки природи, історії,
культури, етнографії. Л. : Манускрипт-Львів, 2006 . – 567 с.
8. Кугутяк М. Скельні святилища сокільських вершин / ред. Я. Довган.
Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2008. 127 с.
9. Наталія Шкіра-Федорів. с. Томашівці, Калуський р-н, 2017. YouTube. URL:
https://www.youtube.com/watch?v=5MfaB5AfgXM (дата звернення: 22.10.2023).
10. Семенюк C. Історія Українського народу. Львів : Апріорі, 2010. 608 с.
11. Сікора Р. З історії польських крилатих гусарів. Київ : Дух і літера, 2012. 97
с.
12. Словник гідронімів України / ред.: А. П. Непокупний, О. С. Стрижак,
К. К. Цілуйко. Київ : Наук. думка, 1979. 784 с.
13. Таємниця печери в Томашівцях. Дослідження печери в рідному селі провів
історик-любитель. На черзі – її // ВІКНА. Новини Калуша та Прикарпаття. Vikna.
 43

URL: https://vikna.if.ua/news/category/articles/2005/03/03/1528/view (дата звернення:

28.10.2023).
14. Томашівська громада Фастівського району Київської області. Історичні
відомості. URL: https://tg.gov.ua/pro-radu-16-57-12-28-12-2016/.
15. Тронько П. Історія міст і сіл Української РСР. Київ, 1973. Т. 18 : Історія міст
і сіл Української РСР : Ровенська область. 2360 с. URL:
http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=ELIB&P21DB
N=ELIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=brief_elib&C21COM
=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21SRW=nz&S21P02=0&S21P0
3=T=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Історія%20міст%20і%20сіл%20Укр
аїнської%20РСР.
16. Унікальні печери в Томашівцях засипані сміттям і склом. ФОТО | ВІКНА.
Новини Калуша та Прикарпаття. Vikna. URL:
https://vikna.if.ua/news/category/kl/2020/04/17/109274/view (дата звернення:
28.10.2023).
17. Beket.com.ua. (б.р.). Томашівка, Черкаська область. URL:
https://beket.com.ua/cherkasskaja/tomashovka/ (дата звернення: 15.01.2024).
18. Bevor Sie zu Google Maps weitergehen. Google. URL:
https://www.google.com.ua/maps/@49.0776167,24.3771986,12z?entry=ttu (дата
звернення: 28.10.2023).
19. Dictionary C. I. Cambridge international dictionary english: (cambridge low
price editions). Cambridge University Press. 1784 с.
20. Dobrowolska M. Trybunał koronny w Lublinie 1578-1794. Люблін, 1994.
21. Forebears. URL: https://forebears.io/about/name-distribution-and-demographics
(дата звернення: 29.10.2023).
22. Google Планета Земля. Google Earth. URL:
https://www.google.com.ua/intl/uk/earth/ (дата звернення: 28.10.2023).
 44

23. Greek Catholic Church. Tomaszowce (Wojniłów). Metrical books, 1835-1907.

Family Search. URL:
https://www.familysearch.org/search/catalog/1283577?availability=Family%20History%2
0Library (дата звернення: 14.01.2024).
24. Heohrafichna ent͡s︡yklopedii͡a︡ Ukraïny: v trʹokh tomakh / ред.: B. F. S, M. O.
Mefodiĭovych. Kyïv : “Ukraïnsʹka rad. ent͡s︡yklopedii͡a︡ im. M.P. Baz͡h︡ana”, 1989.
25. Leśniewski S. Jan zamoyski: hetman i polityk. Warszawa : Bellona, 2008. 179 с.
26. Niesiecki K. Korona Polska przy Złotey Wolnosci Starożytnemi Rycerstwa
Polskiego y Wielkiego Xięstwa Litewskiego Kleynotami, Naywyższymi Honorami,
Heroicznym Męstwem y odwagą, Wytworną Nauką a naypierwey Cnotą, Pobożnością y
Swiątobliwością Ozdobiona [...]. 3-тє вид. Львів : Drukarnia Jezuitów, 1740. 1000 с.
URL: https://dbc.wroc.pl/dlibra/publication/13195/edition/11701?language=pl.
27. Potrebica Hrvoje. Burial Mounds in Croatia: Landscapes of Continuity and
Transformation. In: Ancestral Landscape. Burial mounds in the Copper and Bronze Ages
(Central and Eastern Europe – Balkans – Adriatic – Aegean, 4th-2nd millennium B.C.)
Proceedings of the International Conference held in Udine, May 15th-18th 2008. Lyon :
Maison de l'Orient et de la Méditerranée Jean Pouilloux, 2012. c. 171-184. (Travaux de la
Maison de l'Orient et de la Méditerranée. Série recherches archéologiques, 58) URL:
www.persee.fr/doc/mom_2259-4884_2012_act_58_1_3460.
28. Roman Catholic Church. Tomaszowce (Wojniłów). Metrical books, 1906-1928.
Family Search. URL:
https://www.familysearch.org/search/catalog/1583310?availability=Family%20History%2
0Library (дата звернення: 14.01.2024).
29. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich / ред.:
S. F. 1843-1885, C. B. 1846-1918. Warszawa : Nakł. F. Sulimierskiego i W. Walewskiego;
skł. gł. w red. Wędrowca [etc.], 1880.
30. Tomasz Zamoyski z Zamościa h. Jelita. URL:
https://www.sejm-wielki.pl/b/11.70.395.
 45

31. Wilkes J. J. The illyrians. Cambridge, Mass., USA : B. Blackwell, 1992. 351 с.
32. XVI – XVII століття. Землі польських магнатів. “Історія міст і сіл
Української РСР”. URL:
https://ukrssr.com.ua/odeska/kodimskiy/pirizhna/zemli-polskih-magnativ (дата
звернення: 28.10.2023).
 46

ДОДАТКИ
Додаток А
 47

Додаток Б
 48

Додаток В
Томашівська печера (на фото Т. Король)
 49

Рукотворний ґрот (авторські фото)

Виступ каменя (авторське фото)

50
 51

Додаток Г
Список населених пунктів Центральної Європи, назви яких містять корінь “Томаш”
Томашов (словац. Tomášov) — село, громада округу Сенець, Братиславський
край, південно-західна Словаччина, засноване у 1240 році.
Томашовиці (пол. Tomaszowice) — село в Польщі, у гміні Велька Весь
Краківського повіту Малопольського воєводства, дата заснування невідома.
Томашів-Мазове́цький (пол. Tomaszów Mazowiecki) — місто в центральній
Польщі на річці Пілиця. Адміністративний центр Томашівського повіту
Лодзинського воєводства, засноване у 1363 р.
Томашково (пол. Tomaszkowo, нім. Thomsdorf) — село в Польщі, у гміні
Ставіґуда Ольштинського повіту Вармінсько-Мазурського воєводства, дата
заснування невідома.
Томашів (пол. Tomaszów Lubelski, Томашів-Любельський) — місто у східній
Польщі, над річкою Солокія. Адміністративний центр Томашівського повіту
Люблінського воєводства, засноване у 1590 р.
Томаші́вка — село в Україні, адміністративний центр Томашівської сільської
громади Фастівського району Київської області. Перша письмова згадка датується
1676 роком.
Томаші́вка — село в Україні, у Ярмолинецькій селищній громаді
Хмельницького району Хмельницької області, засноване у 1726 р.
Томаші́вка — село в Україні, в Новодунаєвецькій селищній територіальній
громаді Кам'янець-Подільського району Хмельницької області. Поселення відоме з
XVIII століття.
Томашпі́ль — селище міського типу на східному Поділлі, над річкою
Томашпількою (притока Русави). Входить до складу Тульчинського району
Вінницької області, перша згадка 1616 р.
Томашгород — селище міського типу в Україні, у Рокитнівській селищній
громаді Сарненського району Рівненської області, дата заснування 1800 р.
 52

Томаші́вка — село в Україні, у Паланській сільській громаді Уманського

району Черкаської області. Розташоване на обох берегах річки Ятрань (притока
Синюхи) за 17 км на південний захід від міста Умань. Імовірно село засновано в
середині 18 століття. За адміністративними поділами — із ХVI ст. Брацлавський
повіт, із ХІХ ст. — Уманський повіт, ХХ ст. — Уманський район.
Томаші́вка — село в Україні в Ічнянському районі Чернігівської області,
засноване у 1600 р.
Томаші́вка — село в Україні в Роменському районі Сумської області, перша
згадка 1720 р.
Томашниця (хорв. Tomašnica) — населений пункт у Хорватії в Карловацькій
жупанії у складі міста Озаль, дата заснування невідома.
Томашковиці (пол. Tomaszkowice) — село в Польщі, у гміні Біскупиці
Велицького повіту Малопольського воєводства, дата заснування невідома.
Томашовиці (пол. Tomaszowice) — село в Польщі, у ґміні Ясткув
Люблінського повіту Люблінського воєводства, дата заснування невідома.
Томашичі (хорв. Tomašići) — населений пункт у Хорватії в Карловацькій
жупанії у складі громади Генеральський Стол, дата заснування невідома.
Томаш (хорв. Tomaš) — населений пункт у Хорватії, в
Б’єловарсько-Білогорській жупанії у складі міста Б’єловар, дата заснування
невідома.
Томашевець (хорв. Tomaševec) — населений пункт у Хорватії в Загребській
жупанії у складі міста Светий Іван-Зелина, дата заснування невідома.
Томашевці (хорв. Tomaševci) — населений пункт у Хорватії, в Загребській
жупанії у складі громади Жумберак, дата заснування невідома.
Томашевець (хорв. Tomaševec) — населений пункт у Хорватії в
Крапинсько-Загорській жупанії у складі міста Кланєць, дата заснування невідома.
 53

Томашевац (серб. Томашевац; угор. Tamáslaka) — село в Сербії. Розташоване в

муніципалітеті Зренянин, в окрузі Центральний Банат провінції Воєводина, дата
заснування невідома.
Томашівка (біл. Тамашоўка, Tamašoŭka, рос. Томашовка, пол. Tomaszówka,
укр. Томашівка) — село в Брестському районі Брестської області Білорусі, дата
заснування — 1900 р.
Томашки (англ. Tomashki) — населений пункт Жабинського району Брестської
області Білорусі, дата заснування невідома.
Томашув-Болеславецький (пол. Tomaszów Bolesławiecki, нім. Thomaswaldau)
— село в Польщі у ґміні Варта-Болеславецька Болеславецького повіту
Нижньосілезького воєводства, дата заснування невідома.
Томашувек (пол. Tomaszówek) — село в Польщі у ґміні Славно Опочинського
повіту Лодзинського воєводства, дата заснування невідома.
Томашанці (хорв. Tomašanci) — населений пункт у Хорватії в
Осієцько-Баранській жупанії у складі громади Горяни, дата заснування невідома.
Томашиця (хорв. Tomašica) — населений пункт у Хорватії в
Б’єловарсько-Білогорській жупанії у складі міста Гарешниця, дата заснування
невідома.
Томашица (Tomašica) — село в Боснії та Герцеговині, у складі муніципалітету
Прієдор Республіки Сербської, дата заснування невідома.
Томашіково (словац. Tomášikovo) — село в окрузі Ґаланта Трнавського краю
Словаччини, дата заснування — 1646 р..
 54

Додаток Ґ

Карта спільнокореневих топонімів

 55

Додаток Д

Карта популярності імені Томаш (пол. Tomasz) за минулих 100 років

1 300 000 випадків у Польщі
 56

Додаток Е

Карта популярності прізвища Томашевський (пол. Tomaszewski) за минулих 100

років
46 000 випадків у Польщі
 57

Додаток Є

Карта популярності прізвища Томашевич (біл. Томашевич) за минулих 100 років

2000 випадків у Білорусі
 58

Додаток Ж

Древній Войнилів і схема металургійної промисловості галлів

 59

Додаток З

Карта мікротопонімів с. Томашівці

 60

Додаток И

Карта розповсюдження курганів на півночі Хорватії

 61

Додаток І

Курган Гоміла біля Ялжабету (вид з розкопки кургану) (Фото: М. Шимек)

 62

Додаток Ї

Розкопки княжого кургану 6 на Каптолі-Градці (Фото: Г. Потребіца)

 63

Додаток Й

г. Погоріла
 64

Додаток К
 65

Додаток Л

Комплекс топонімів Дуга Гора (курган), Босанці (Хорватія, Карловацька жупанія,

громада Босилєво) та Виниця (Словенія, община Чрномель) коло с. Томашичі
(Хорватія, Карловацька жупанія, громада Генеральний Стол)
 66

Додаток М

Комплекс топонімів коло с. Томашівка (Черкаська область, Уманський район)

 67

Додаток Н

Лужани (населений пункт у Хорватії, у Бродсько-Посавській жупанії у складі

громади Орловаць)
 68

Додаток О

Виниця — населений пункт і громада в Вараждинській жупанії Хорватії.

 69

Додаток П

Комплекс споріднених топонімів на околицях Львова

 70

Додаток Р
Тематичні уривки зі “Світ Східних Галлів” та “Що було, те було” краєзнавця Т.
Короля
Кельти були високі ростом, зі світлим або русявим волоссям, яке вільно
спадало до шиї. Вони голили бороди, проте усі чоловіки носили вуса. Віками галли
від змішування з іншими народами ставали світлошкірі та смуглі, круглоголові та
вузькоголові. Серед них траплялися і низькі ростом. Та в усі часи вони зберігали
расові й психічні характеристики. Кельтам притаманна була пихатість, надмірний
гонор, балакучість, різка схвильованість, різка зміна настрою. У них сильно була
розвинена уява, а тому добре вчилися у школах друїдів. Вони були романтиками та
мрійниками. Риси їх характеру переходили з покоління в покоління. Кельти понад
усе любили свою родину й батьківщину. Їх релігійність межувала з фанатизмом, а
тому в пізніші часи з них були добрі християни. Кельти — добрі вершники: із кіньми
проводили більшу частину свого життя. Вони були прекрасними хліборобами, але
ще кращими воїнами, тому що війни проводили часто й успішно. Вони другими
після греків у Європі освоїли процес видобутку заліза, з якого навчилися виробляти
не лише плуги та борони, але й зброю, яку вміло застосовували в бою. Ще у IX–VIII
ст. до н.е. кельти вже виробляли тканини та вичиняли шкіру, з якої шили одяг і
взуття. Як посуд для пиття використовували роги тварин. Головні убори воїнів та
знаті виготовляли зі шкіри, а для людей з нижчої верстви — з березової кори.
Археологи у похованнях знатних кельтів знаходили дуже багато бронзових та
золотих прикрас, а в похованні їх правителя, який помер у 530-му р. до н.е., знайшли
масивні, виконані на дуже високому рівні, золоті прикраси, а також вози, колеса до
них та величезний посуд. Віз кельтів складався з більш як 1000 деталей, що набагато
більше, ніж їх є у возі сучасних українців. Кельти були добрими хліборобами, вони
знали кілька сортів жита й пшениці, урожайність яких досягала до 1 тонни зерна з
1-го акра (1 акр = 0, 405 га). Також були вправними гончарами, солекопами та
солеварами. У побуті кельтів відчувався грецький вплив. Історики мають докази, що
 71

за 600 років до н.е. греки заснували в Марселі колонію і вели там торгівлю вином,
яке кельти дуже полюбляли, вживаючи його при кожній нагоді та при відправленні
релігійних ритуалів. Були випадки, коли за келих вина кельт віддавав раба. На місці
їх давніх поселень археологи знаходили чани для вина місткістю 500 л, висотою 1,5
м та вагою 200 кг. Залізні речі в побуті кельтів з’являються у середині 1 тис. до н. е.,
але золото в їх житті продовжує бути основним металом для виготовлення прикрас
та фігур богів, які мали вигляд напівлюдей-напівтварин або птахів. Уява та
майстерність древніх кельтських художників та ювелірів приголомшують тих, хто
хоч раз глянув на ці шедеври. Та золота на всіх не вистачало, і кельти роблять набіги
на поселення сусідніх, близьких і далеких племен. Кельти були добрими
мандрівниками й торговцями. В пошуках ринків збуту своїх товарів і в пошуках
золота вони, де мирно, де з боями, проникали на північні та східні від них землі та
заполонювали їх. Так у IV ст. кельти проникають на північ від Карпат і освоюють
терени від Одри до Дністра та Південного Бугу. За 400 років до н.е. на Апеннінах
ставала на ноги та набирала міць молода Римська республіка, яка в союзі з
етрусками пробувала протистояти навалі кельтів, але була розбита і жорстоко
пограбована. За 300 років до н.е. в кельтську імперію входили Галлія, Північна
Італія, Бельгія, Голландія, частина Німеччини й Австрії. У ці часи римляни племена
кельтів вже називали галлами. Галли обирали королів. Їх жерці — друїди вселяли
галлам почуття національної гордості. Та міцної імперії галли не створили тому, що
були розсіяні на значних територіях і між собою часто сварилися. Користаючи з
цього, римляни часто нападали на землі галлів, розбивали їх, одних перетворювали у
рабів, а інші переселялися на північ від Карпат, на Поділля та Середнє Подніпров’я.
За 400 років до н.е. галли були такі сильні, що розбили та пограбували Рим, але
нічого немає вічного, і не вічною була сила галлів. На арену у стародавньому світі
виходили нові народи, яким галли програвали не так в силі, як в організованості й
дисципліні. Високих ростом і сильних галльських чоловіків Рим силоміць забирав
до війська, ставив їх в перші шеренги когорт і легіонів, де вони першими падали від
 72

тисяч стріл і списів противника. Неслухняних галлів перетворювали у рабів і їх

чекала смерть від виснажливої праці. На території сучасної України залізні предмети
вперше з’явилися у кіммерійців, ще у IX ст. до Р. Х. Про походження залізних
предметів же у скіфів є кілька версій. Одні пишуть, що скіфи знали секрети
добування заліза, а інші вважають, що їх залізна зброя і знаряддя праці мають
грецьке походження, що більш ймовірно. У стоянах фракійських племен, що сиділи
по обидва боки Карпат і на Західному Поділлі задовго до приходу сюди кельтів,
археологи також знаходили залізні предмети і припускали, що фракійці ще в
середині першого тисячоліття до н. е. вміли добувати залізо. На початку III ст. до Р.
Х. на Закарпатті і Прикарпатті розповсюджується так звана латенська культура,
назва якої походить від місцевості Ла-Тен в Швейцарії. Її носіями були кельти, яких
римляни називали галлами. Ця культура виникла ще у V ст. до н. е., але
розповсюдження її по всій Європі від Ла-Маншу до Карпат, від Балтики і до
південних схилів Альп датується IV ст. до н.е.. Особливістю латенської культури
були: високий рівень технічної майстерності, розвиток ремісництва, виготовлення
високотехнічного інвентаря. Це сприяло переходу багатьох племінних об’єднань
галлів на прогресивні форми господарювання. Суспільство галлів не було монолітне.
Складалося з багатьох племен. Кожне з них мало великі досягнення в якійсь галузі.
Одні були добрими землеробами, інші рибалками, лісорубами і солеварами, але
окремі племена галлів, серед яких були іллірійці, розумілися на металургії заліза і це
вивищувало їх серед інших племен. Металургія заліза дала різкий поштовх розвитку
землеробства, бо рала з залізними наральниками, залізні серпи і коси різко
збільшували продуктивність праці землероба. Самостійними галузями ставали
ковальство, гончарство, склоробна, деревообробна і каменерізна справа. У цю
історичну добу у суспільстві галлів розпочинається перехід від родової демократії до
держави, основою якої була військова демократія. Залізна зброя дозволяла
завойовувати нові землі без значних зусиль і людських втрат. Виробивши запаси
болотної залізної руди, яка була основною сировиною в металургії заліза,
 73

закарпатські металурги галли-котіни звідти кудись вибралися й їх сліди шукають

донині. Тим часом котіни нікуди не пропадали, бо продовжуючи виробництво заліза
у Закарпатті, вони розсилали своїх шукачів руди черчиків далеко від земель
Закарпаття. Ті, що проникли через карпатський хребет на Прикарпаття, знайшли в
болотистих долинах приток Дністра багаті родовища залізної болотної і дернової
руди, яку сучасні геологи називають лімонітом. Галли свої шляхи ніколи не
прокладали на заболочених або посічених численними річками місцевостях. Їх
вози-каміони, уникаючи трясовин і річкових переправ, пересувалися по відносно
рівних і завжди сухих річкових вододілах, а ріки вони долали лише для того, щоб
перебратися на сухий вододіл інших водойм. Шлях котінів від Карпатського
перевалу продовжувався по стокілометровому гірському кряжі, який серповидно
тягнувся по вододілу рік Стрия і Сукелі, проходив околиці нинішніх Болехова й
Моршина, опускався до переправи, де Сукель зливається з Свічею, піднімався на
вододіл Дністра й Болохівки, перетинався р. Сівкою, повертав на південь і
закінчувався в околицях нинішнього Калуша. Основним заняттям галлів - котінів
було добування заліза. Оселялися вони на пагорбах. Це підтверджує назва племені
металургів. На мові галлів слово котіни походить від галльського коти (coteau) -
пагорб, косогір. Про котінів писав також і грецький географ Клавдій Птолемей. У
пізніші часи ім’я котінів на теренах між Дунаєм і Карпатами зникає остаточно і
археологи світу донині шукають їх сліди, щоб визначити їх етнічну приналежність, а
також давні центри металургії заліза. Ті хорвати, що залишилися на Прикарпатті,
також з усіма тими одноплемінниками, що перейшли на Балкани, ходили у походи на
візантійські землі, грабували там, а повернувшись додому, за господарство не дуже
дбали, бо їх знову і знову манили багаті краї, де за короткий час силою можна було
взяти те, на що треба тяжко працювати кілька років. Якщо тих хорватів, що
відвоювали на римських ґрунтах рідні землі своїх пращурів, римляни називали
склавенами — злими прибульцями, то хорватів, які й надалі проживали на
Прикарпатті та на Поділлі, але періодично здійснювали розбійницькі забіги на
 74

околиці візантійських земель, римляни назвали бєло хорватами, тобто войовничими,

бо слово бєло (bello) на латиниці означає воювати, вести війну. Очевидно в тих
набігах белохорвати були не одинокі, бо з ними в походи ходили також і їх близькі
сусіди та одноплемінники прикарпатські поляки — гуралі. Їх римляни називали
белополяце. Ті східні галли, які протягом двох тисяч літ населяли Прикарпаття,
Закарпаття, Буковину та Поділля, в різні віки називалися бастарнами, карпами,
бойками, певкінами, бесами, хорватами, русинами і українцями, хоч історично до
Русі й України вони протягом віків мали лише опосередковане відношення. Нині
можна ствердно сказати, що первісно держава Боснія виникла не на Балканах, а в II
ст. до н.е. на Прикарпатті, в межиріччі Дністра, Лімниці й Опору, де по
серповидному гірському кряжі особливо щільно стояли такі боснійські гради, як
Болехов, Болохов, Плацков, Войнилов, Прокопів і Калуш. Скориставшись занепадом
Риму, тиснені кочівниками зі сходу прикарпатські босняки в VI ст. в більшості
покинули Прикарпаття й із боями переселилися на відвойовані в Риму землі, які до
II ст. до н.е. належали їх пращурам. Будучи неперевершеними металургами, босняки
на Балканах продовжували займатися металургією. Навіть перебуваючи в складі
Югославії, вони у XX ст. добували для неї 99 % усієї залізної руди і виплавляли 50 %
чавуну і сталі. Топоніми Польщі й України розказують, що босняки мали свої гради
й на землях цих держав, бо тут біля високих пагорбів поблизу давніх копалень
залізної руди, гут і центрів металообробки надибуємо видозмінені від назви Босні
села та урочища з наймкнуваннями Бохня, Бухни, Бохоники, Базники, Базниківка,
Базникувате та багато інших подібних назв. Назви Базники й Базникувате з’явилися
від того, що в суспільстві галлів був поділ на два основні стани. До одного стану
відносилися босняки-ремісники: металурги, солевари і гончарі, а до другого стану
— хорвати-землероби, скотарі й рибалки. Між обома суспільними станами галлів
явної ворожнечі не було, бо послуговувалися вони одною мовою, культурою,
релігією і звичаями. Але хорвати вражали босняків нижчими від себе, при кожній
нагоді кепкували з них і називали їх зневажливо базники, тобто голодранці, бо слово
 75

баз (bas) — нижчий, голодранець, а ники (nique) — посміх, глузування. Насправді

більшість були багатими, бо продукт їх праці високо цінувався на ринках, але вони
не мали таких великих, як у хорватів, стодол зі збіжжям, стад худоби й великих
ставів із рибою, а проживання їх у сяких-таких хижчинах біля домниць і тяжка
праця на болотистих рудниках справляли гнітюче враження на хорватів, які також
тяжко працювали від ночі до ночі, але мали тепле житло, хліб і до хліба. Хорватів у
Західній Європі називають КРОАТ, і ця назва є первісною, бо походить вона від
галльського слова кроїт (croit) — приплід худоби або слів кройт (croitre) — рости,
збільшуватися, або крот (сrotte) — гній, послід, вимазаний, обшмарований. Усі три
наведені слова характеризують людину, яка вирощує тварин і має справу з гноєм, без
якого в епоху відсутності міндобрив неможливо було виростити добрий врожай.
Назва хорвати могла виникнути від того, що галли-бастарни своє життя
супроводжували співами й хороводами. Перед боєм вони пританцьовували та
голосно співали героїчні пісні й цим спантеличували ворога, який, не вступаючи в
битву, часто тікав з поля бою. Слово хорвати, мабуть, утворилося від латинського
слова хор (chore) — хореографія (танці) і вати (va-ten) — солдати.
Отже, хорвати — співаючі солдати. Босняки жили поруч із хорватами, знали їх
побут і рід занять, тому їх лайки на адресу хорватів були не менш в’їдливими, бо
вони називали хорватів кротами, які постійно риються в землі, й дурнями. Сучасний
галичанин в ситуації, коли йому щось не вдається або в разі бзапального вияву
незадоволення вигукує з пересердя “крот патинки”, але в давнину цей вираз був
образою, бо означав “хорват-дурень”, бо слово патинки є не що інше як галльське
патате (patate) — дурень і ники — посміх, глузування. Незважаючи на незначні
побутові суперечки між босняками й хорватами, їх суспільство на межі старої та
нової ер було найбільш цивілізованим і найрозвиненішим на просторах Східної
Європи. Їх вплив на народи цього краю відчувається і до сьогодні. З розвитком
металургії заліза град Войнилів бурхливо розростався і займав територію по обидва
боки давнього торгового шляху, що проходив із Придунав’я через Карпати та на
 76

Поділля. У Войнилові зі свитою сидів король галлів-котінів, який видавав закони для
свого народу. У східній околиці міста стояли численні кузні, в яких кували залізні
зброю та знаряддя праці. Тут гострили та воронували мечі. Про походження назви
Войнилів (Додаток К) є різні версії. Та в написаних латиницею давніх документах
Войнилів пишеться Воінловіа (Voinlovia). Насправді ця назва виникла на межі старої
і нової ер і первісно записувалася Войнилови (Voienlovie). З віками Войнилови вже
звучало як Войнилов і ця назва дійшла до новітніх часів. Походить вона від
галльських слів вой (voie) — шлях (бо місто стояло на шляху) і нилє (nille) —
рукоять точила або нилє (nielle) — воронувати (залізні вироби), лой (loi) — закон за
яким жили громадяни краю і слова ви (vie) — життя, бо у Войнилові проживала
влада округи, града та багато ремісників, жерців і купців. Важко сказати, чи друге
слово, яке утворило назву Войнилов, походило від воронування чи точила, але
достеменно відомо, що в епоху, коли металурги не знали секретів покриття залізних
виробів цинком, нікелем і хромом, єдиним способом захистити залізні предмети від
руйнування їх іржею було воронування. Віз для галла — джерело достатку. Галли
дбали, щоб вози були зручні й міцні, бо в часи відсутності інших видів сухопутного
транспорту вони цінилися дуже високо, а стельмахи разом із ковалями були дуже
шанованими спеціалістами в їх суспільстві. На межі старої і нової ер галльський віз
був найкращим у Європі і складався більше як зі 1000 деталей. Урочище камінне
дістало свою назву від димоходів, які височіли над кузнями і домницями, бо на мові
галлів слово каміне (cheminee) — означає димохід. Південніше Жолобатої стояли
численні майстерні, у яких стельмахи виробляли великовагові купецькі вози
каміони, вози-гари середньої вантажопідйомності для використання у полі і стайнях
і зовсім легкі — плетені з пруття верболозу васонки, якими їздили в гості й
використовували на весіллях. Слово каміон (camion) перекладається як
важковаговий віз, слово гара (gara) — хлів, стайня, а васонок складається зі слів васе
(vase) — ваза, посудина і нок (noce) — весілля. Та все ж усі види возів галли
найчастіше називали фіре (faire), що означало тягнути. В Галичині донині слово фіра
 77

знає кожний, бо так тут називають всякий гужовий колісний транспорт. Однак,
мабуть, найчастіше галли фірою називали бойову колісницю, бо з латинської фіра
(fira) — та, що вбиває. Нині в Галичині ослів не розводять. В давнину вони, як і коні,
були тут звичними робочими і в’ючними тваринами і могли використовуватися для
витягання води з копанок. В Томашівцях та у Войнилові кілька родин носять давні
прізвища андрухів. На мові галлів воно звучало як ah (ane) — осел, дру (dru) —
сильний і хов (chou) — милий, гарний.