НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра теорії держави та права

ЗАТВЕРДЖУЮ
Завідувач кафедри
теорії держави та права
кандидат юридичних наук, доцент
підполковник поліції

Максим ПЕНДЮРА

31.08.2023

ПЛАН-КОНСПЕКТ
проведення лекційного заняття з навчальної дисципліни
«НОРМОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ»

ТЕМА № 5
ТЛУМАЧЕННЯ ЯК ЕЛЕМЕНТ НОРМОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Навчальний час 2 години

для здобувачів другого (магістерського)

рівня вищої освіти,
для денної та заочної (дистанційної)
форми навчання
за спеціальністю 081
«ПРАВО»
Обговорено та ухвалено на засіданні
кафедри 31.08.2023,
протокол № 2

Київ 2023
 Вид лекції: Інформаційна
Дидактичні цілі:
Навчальна мета: оволодіти знаннями про основні відомості щодо
тлумачення норм права, його поняття та основних етапів, з'ясувати причини,
процес та способи. Також, розглянути види тлумачення норм права, зокрема за
суб'єктом та обсягом, а також функції та акти тлумачення.
Виховна мета: сприяти формуванню наукового світогляду,
правосвідомості, моральних, етичних та інших якостей особистості слухачів, а
також становленню високого рівня професійної правової культури.
Розвивальна мета: розвивати вміння орієнтуватись у системі правових
актів, що регламентують питання нормотворчості та нормопроектувальної
техніки, застосовувати навички і знання для підготовки проектів нормативно-
правових актів публічного управління; аналізувати типові помилки, що
виникають у процесі нормотворчої діяльності. Удосконалювати здібності щодо
творення юридичних актів з огляду їх призначення та видів. Набуття вмінь і
навичок юридично грамотного висловлювання своїх думок.
Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:
Забезпечуючі дисципліни: теорія держави та права, юридична логіка,
теорія управління, соціологія, психологія, філософія права.
Забезпечувані дисципліни: адміністративна діяльність, кримінальне
право, адміністративне право, конституційне право, цивільне право і цивільний
процес.
Навчально-методичне забезпечення лекції:
Наочність: викладення матеріалу забезпечується мультимедійним
супроводженням з використанням схем, таблиць та ключових тез.
Технічні засоби навчання: відеопроектор, інтерактивна дошка,
комп’ютерна техніка та відповідне програмне забезпечення.

ПЛАН ЛЕКЦІЇ
Вступ
1. Загальна характеристика (поняття, види, способи офіційного
тлумачення) юридичного тлумачення.
2. Процес юридичного тлумачення: елементи, стадії.
3. Тлумачення і конкретизація як стадії нормотворчої діяльності.
Інтерпретаційний акт
Висновки
Рекомендовані джерела
1.Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. //
Відомості Верховної Ради України. - 1996.- №30. - Ст. 141 https://iportal.rada.gov.ua
2. Про нормативно-правові акти: Проект Закону України від 21 січня 2008 рокур. 1343-1 -
[Електронний ресурс]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2369-14
 3. Про Комітети Верховної Ради України: Закон України від 4 квітня 1995 № 116/95-ВР. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/116/95-вр
4. Про Регламент Верховної Ради України: Закон України від 10.02.2010 № 1861-VI. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/1861-17#n720
5.Про доступ до публічної інформації: Закон України від 13 січня 2011 року № 2939-IV//
Відомості Верховної Ради України. 2011. № 32. Ст. 314
6.Про внесення зміни до статті 15 Закону України "Про доступ до публічної інформації" щодо
зменшення строку оприлюднення проектів нормативно-правових актів, рішень органів місцевого
самоврядування: Закон України від 15.09.2020 № 890-IX. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/890-
20#Text
7. Про затвердження Регламенту Кабінету Міністрів України: Постанова Кабінету Міністрів
України від 18.07.2007 № 950. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/950-2007-%D0%BF/conv#Text
8. Деякі питання документування управлінської діяльності : Постанова Кабінету Міністрів
України від 17.01.2018 № 55. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/55-2018-%D0%BF
9. Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів: Постанова Кабінету Міністрів
України від 20 травня 2013 року № 8.
10. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя: Постанова Пленуму
Верховного СудуУкраїни від 1 листопада 1996 URL: № 9 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-
96

Основна література:
1. Правозастосування: навч. посіб. /О. А. Назаренко та ін./ За заг. ред. С.Д. Гусарєва. Київ :
НАВС, ФОП Маслаков, 2020. 160 с. URL: http://elar.naiau.kiev.ua/handle/123456789/17786
2. Мельник-Томенко Ж. М. Застосування практики Європейського суду з прав людини при
тлумаченні загальних принципів адміністративногосудочинства: дис. канд. юрид. наук : 12.00.07.
Дніпро, 2020. 234 с.
3.Зверєв Є. О. Тлумачення міжнародних договорів національними судами : європейський
досвід та українська практика : дис. канд. юрид. наук : 12.00.01. Київ, 2015. 227 с.
4. Балинська О.М. Методологічні засади герменевтики та прагматизму у процесі тлумачення
норм права // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ : збірник
наукових праць / Львівський державний університет внутрішніх справ. Львів, 2017. Вип. 2. С. 3-12.
https://www.library.univ.kiev.ua/ukr/elcat/new_nonjs/result.php3
5. Лепіш Н.Я., Проць І.М. Забезпечення результативності актів тлумачення норм права
Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ, Львів, 2018. Вип. 3. С. 37-
45.
6.Костюк О.М. Реалізація права на нормативне тлумачення судовими органами влади України
. Держава і право Київ, 2016. Вип. 74. С. 26-38.
7. Горбатюк В.Л. Багатоаспектна процедура тлумачення правових норм. Інформація і право.
Київ, 2016. № 1 (16). С. 79-84.
8.Мінченко О. В. Правова аргументація: необхідність переосмислення підходу до розуміння.
Вісник національної академії прокуратури України. 2018. № 4 (56). С. 81–93.
Додаткова література:
1. Косцова І.П. Герменевтичний метод тлумачення норм права: історична та юридична
дивергенція. Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Львів, 2015. № 827. С. 153-
158.
2. Федіна Н.В. Формування навичок та вмінь неофіційного тлумачення норм права у процесі
правової освіти. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Львів,
2016. Вип. 3. С. 32-41
3. Шутак І.Д. Юридична техніка тлумачення норм права. Науково-інформаційний вісник
Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького. Івано-Франківськ, 2015.
Вип. 11. С. 18-25.
4. Кривошин І. Тлумачення норм права на основі філософських поглядів Іммануїла Канта
(четверта - заключна частина). Юридична Україна. Київ, 2015. № 10/12 (154/156). C. 24-30.
 5. Майданик Р. Ліберальне вчення про судове тлумачення норм права України (крізь призму
"добудови" права). Право України. Київ, 2016. № 7. С. 69-78
6. Котенко М.В. Системні звязки норм права: поняття види, значення для процесу тлумачення.
Актуальні питання реформування правової системи України : зб. матеріалів XII Міжнар. наук.-практ.
конф. (м. Луцьк, 26-27 черв. 2015 р.) / Східноєвроп. нац. ун-т ім. Лесі Українки. Луцьк : Вежа-Друк,
2015. С. 31-33
7. Шевиріна Т. Автономні концепції як інструмент тлумачення Конвенції про захист прав
людини та основоположних свобод європейським судом з прав людини. Слово Національної школи
суддів України. Київ, 2017. № 1 (18). С. 49-81
8. Мінченко О. В. Загальнотеоретичні та методологічні засади системи юридико-лінгвістичних
знань : монографія / Нац. акад. внутр. справ. Київ : Нац. акад. прокуратури України, 2019. 384 с.

ІНФОРМАЦІЙНІ РЕСУРСИ
1. Сайт Міністерства внутрішніх справ. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/index.
2. Сайт Асоціації українських моніторів дотримання прав людини в діяльності
правоохоронних органів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://umdpl.info/
3. Сайт кафедри теорії держави та права НАВС [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.naiau.kiev.ua/zagalnoakademichni-kafedri/kafedra-teoriyi-derzhavi-ta-prava.html
4. Бібліотека Інституту Поглиблених Правничих Студій. Велика Британія
http://www.ials.sas.aс.uk/library/library.htm
5. Наукова бібліотека ім. М.Максимовича Київського національного університету ім.. Тараса
Шевченка http://www.library.univ.kiev.ua/ukr/title4.php3
6. Українська правнича фундація http://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/REF0010079
7. Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського http://www.nbuv.gov.ua/
8. Національна бібліотека імені Ярослава Мудрого https://nlu.org.ua/

ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ

Знання законів полягає не у тому

аби пам’ятати їх слова,
а у тому, щоб розуміти їх зміст
Цицерон
Закон є те, що ми роз’яснюємо
Давньоримські юристи
Вступ.
Логіка наукового дослідження передбачає рух думки дослідника від
відомого до невідомого, від загального до часткового, від того, що вже
досягнуто попередниками, до власних умовиводів. Тому, починаючи
дослідження різних аспектів юридичного тлумачення , неможливо залишити без
уваги питання про те, що варто розуміти (або що традиційно розуміється) під
юридичним тлумаченням узагалі. Метою юридичного тлумачення є
встановлення не «волі законодавця» (оскільки законодавець не є творцем права,
усе значення його волі вичерпується тим, що завдяки цій волі закон одержує
юридичне життя) і не «волі закону» (закон, як форма зовнішнього вираження
права, не має волі у власному розумінні цього слова), а встановлення
справжнього, дійсного змісту нормативних розпоряджень, що містяться в
законі.

1.Поняття, загальна характеристика юридичного тлумачення.

Існує велика кількість наукових підходів до визначення тлумачення. Одні
автори розглядають тлумачення як особливий розумово-пізнавальний процес,
спрямований на розкриття змісту норм права, інші – як різновид юридичної
діяльності із встановлення змісту правових приписів, ще інші – як особливий
різновид юридичної практики.
Неоднозначно розуміють сфери застосування тлумачення. Одні
пов’язують його виключно з правозастосовним процесом, інші вважають, що
тлумачення властиве також процесу підготовки і ухвалення законів та інших
нормативних актів. Недостатня визначеність має місце щодо об’єкта та
суб’єктів тлумачення, його видів тощо .
Зокрема, як зазначає І. О. Настасюк ґрунтовно аналізуючи теоретичну
спадщину західних вчених, вважає, що тлумачення правових норм – це
діяльність державних органів, різних організацій та окремих громадян,
спрямована на з'ясування та роз'яснення змісту обов’язкової волі суспільства
вираженої в нормах права. Як окремий вид юридичної практики, тлумачення
припускає наявність суб’єкта (діяча), результат діяльності і сукупність
раціональних прийомів діяльності, покликаних забезпечити належний
результат. Також, при цьому автор зазначає, що тлумачення норм права є
невід’ємною частиною процесу реалізації норм права, насамперед застосування
їх державними органами та посадовми особами.
 Говорячи словами Б.С. Ебзєєва, «в основу існуючих концепцій
тлумачення права покладений юридичний догмат волі, що, незважаючи на усю
свою умовність і в силу цього спірність, вдало переборов усі перипетії
соціального розвитку і залишається наріжним каменем вітчизняної правової
доктрини»
При тлумаченні встановлюється воля законодавця, закріплена у
конкретній нормі права. Тлумачення права означає переклад його абстрактних
велінь на більш зрозумілу і доступну мову конкретних понять і висновків.
Отже, юридичне тлумачення – це пізнавальний (інтелектуальний)
процес, діяльність зі з’ясування або роз’яснення змісту (смислу) юридичної
норми з метою правильного її застосування та реалізації.
Поняття тлумачення права охоплює єдність двох процесів: усвідомлення
(з’ясування) і роз’яснення змісту правової норми. Усвідомлення – це внутрішній
інтелектуальний процес суб’єкта зі встановлення змісту правової норми, що не
виходить за межі його свідомості, тобто тлумачення, з’ясування змісту норми
для себе
Роз’яснення - це з’ясування змісту правової норми для інших осіб, тобто
тлумачення, виражене назовні вербально або документально (письмово).
З погляду А. Піголкіна тлумачення – це з'ясування внутрішнього
розумового процесу, що не виходить за рамки свідомості самого інтерпретатора
Так, С. В. Прийма визначає такі основні риси тлумачення норм права: 1) Є
різновидом юридичної діяльності; 2) має пізнавальний (інтелектуально-
вольовий характер; 3)має цільовий характер; 4) здійснюється різними
суб’єктами; 5) ґрунтується на певних принципах).
До причин, що зумовлюють необхідність тлумачення норм права, слід
віднести:
1) норми права, що містяться в нормативно-правових актах та інших
формах (джерелах) права, виражаються за допомогою слів і певних їх
формулювань і щоб зрозуміти їх смисл і значення, а також логічний зв’язок між
ними, необхідна розумова діяльність;
2) норми права мають загальний і абстрактний характер, а застосовуються
до конкретних фактів та ситуацій. Складність і багатоманітність останніх
викликають у процесі вирішення юридичних справ різноманітні питання, що
відносяться до змісту норм права;
3) особливості формулювання норм права: їх стислість, лаконічність,
можливість неспівпадіння тексту статті та смислу норми, використання різної
спеціальної, зокрема юридичної, термінології, відсилок до інших норм;
4) недосконале та неадекватне використання законодавчої техніки,
відсутність якісної, точної і зрозумілої мови нормативно-правового акта, що
викликає неконкретність та/або неоднозначність формулювань тексту норми
права;
5) норми права регулюють суспільні відносини лише у взаємодії одна з
одною, тобто в системі, де дія однієї норми з необхідністю викликає дію іншої.
Щоб зрозуміти дійсний зміст правової норми, необхідно розкрити і дослідити її
смислові зв’язки з іншими нормами права.
Саме тому тлумачення норм права об’єктивно необхідне. До нього
звертаються вже на стадії законодавчої ініціативи при розробці законопроекту.
Тлумачення постійно супроводжує процес застосування норм права при
вирішенні конкретних справ. Без тлумачення норм права неможливо уявити і
його вивчення. Важливість тлумачення норм права у справі формування юриста
та його професійних якостей не підлягає ніякому сумніву, оскільки знання цих
положень і вміння використовувати їх на практиці підвищує теоретичний і
загальний кругозір юриста, сприяє росту його професійної майстерності та
додержання законності в його діяльності.
Тлумачення норм права є одним з центральних етапів у процесі
застосування права – під час аналізу норм права, юридичної кваліфікації та
винесення рішення. З цієї точки зору кожний акт застосування права є і
результат його тлумачення. Саме у тлумаченні норм права, як у фокусі,
проявляється зв’язок юридичних знань в їх співвідношенні з життям та
юридичною практикою.
Юридичне тлумачення є тією діяльністю, яка з практичного боку
пов’язана із завершенням регулювання життєвих обставин правом. Юридичні
норми в результаті тлумачення стають готовими до реалізації та практичного
здійснення. Проте не менш важливе й інше.
У тлумаченні норм права поєднуються, сходяться воєдино і юридичні
знання, і правова культура, і юридичне мистецтво. Слід згадати про таку науку
(сферу знань) як правова герменевтика (від грец. «тлумачити»). Етимологію
слова «герменевтика» пов’язують з іменем бога Гермеса – у давньогрецькій
міфології посланця богів і того, хто тлумачив їхню волю. Метою герменевтики є
не лише усвідомлення змісту норми, але й переведення цього сенсу на мову
більш конкретних висловлювань наближених до практичних ситуацій
настільки, щоб не виникало сумнівів у їх належності нормі, яка тлумачиться, і
тим самим полегшувати її застосування. З цієї точки зору, юридична
герменевтика, тобто наука та мистецтво тлумачення юридичних термінів і
понять є вершиною юридичної майстерності, кульмінаційним пунктом
юридичної діяльності та діяльність, яку іноді називають юридичним аналізом,
по суті справи, і полягає в юридичному тлумаченні.
Причому тлумачення охоплює всі рівні або ступені юридичного аналізу, в
тому числі:
– аналіз буквального тексту, тобто «букви» закону або іншого
нормативно-правового акта, зовнішнього, словесно-документального
викладання його змісту;
– догматичний аналіз, тобто аналіз юридичних особливостей норм,
правових принципів, їх техніко-юридичної своєрідності (ці особливості умовно
називають формою права);
– соціально-історичний (метаюридичний) аналіз моральних, економічних
та інших передумов нормативно-правових актів.
У теорії правової науки і в практиці часто виникає питання про те, чи всі
норми права потребують тлумачення, чи, можливо, є такі, що викладені просто
і дохідливо, і такого тлумачення не потребують. До здійснення тлумачення
з’ясувати це питання неможливо. Лише тоді, коли суб’єкт, що вирішує
конкретну справу повністю з’ясував, що в ній закріплено та в чому сутність її
правила. Таким чином, таких норм права, які не потребують свого тлумачення,
не буває.
В контексті загальної характеристики юридичного тлумачення як
елементу нормотворчої діяльності слід згадати про способи тлумачення,
зокрема про квартет Савіньї (нім правознавець і державний діяч), який ще на
початку 19 ст. зазначав, що «Закон (будь-який юридичний текст) завжди є
обмеженим порівняно з необмеженими випадками і можливостями життя», тому
«тлумачення – це дослідження і відтворення того, що, виходячи зі здорового
глузду, мав на увазі законодавчий орган. Ф.К. фон Савіньї визначив чотири
методи (способи) тлумачення, які дістали назву «Квартет Савіньї (ориг.
Savignysche Quart)».
В сучасних наукових дослідженнях способи (методи) тлумачення – це
сукупність прийомів аналізу правових норм, розкриття їх змісту (значення) з
метою практичної реалізації.
Розрізняють такі найбільш поширені способи (методи) тлумачення:
1) філологічне (граматичне, текстове, мовне) тлумачення – це
з'ясування змісту норми права через граматичний аналіз її словесного
формулювання з використанням законів філології; ґрунтується на правилах
граматики, лексики і припускає аналіз слів, пропозицій, словесних
формулювань юридичних норм. Передусім установлюють значення кожного
слова і виразу, вжитих у нормативному розпорядженні. Потім переходять до
аналізу граматичної форми іменників і прикметників, способів дієслів, виду
дієприкметників і т.д. Далі усвідомлюють граматичну структуру пропозицій.
Окремі слова і вирази, розділові знаки недопустимо трактувати як зайві. В
результаті граматичного тлумачення виявляється буквальний зміст норми
права, на підставі якого далеко не завжди можна зробити достовірний
висновок;
2) системне тлумачення – це з'ясування значення норми через
встановлення її системних зав’язків з іншими нормами. Сутність його полягає
в тому, що норма зіставляється з іншими нормами, встановлюються її місце і
значення в даному нормативному акті, галузі права, всій правовій системі. Всі
норми потребують системного тлумачення, особливо норми відсилочні і
бланкетні, які побудовані так, що можуть розглядатися лише у сукупності з
нормами, до яких зроблено відсилання;
3) історико-політичне тлумачення (в тому числі історико-
порівняльне) – це з'ясування значення норм права на підставі аналізу
конкретних історичних умов їх прийняття; з'ясування цілей і завдань,
закладених законодавцем. Важливим є урахування соціально-економічних і
політичних факторів, які обумовили ініціативу і саму появу акта, процесу його
обговорення – парламентського слухання першого, другого, постатейного
тощо, зокрема доповіді і співдоповіді про проект прийнятого нормативно-
правового акта. Істотне значення в історико-політичному тлумаченні мають
альтернативні проекти, їх порівняння, публікації в пресі під час обговорення
законопроекту, дебати в парламенті, внесені поправки, підстави їх прийняття
або відхилення. Самі по собі історико-політичні дані не можуть бути джерелом
розуміння закону і стати основою для прийняття юридичних рішень.
Історичне тлумачення необхідне, зокрема, при науковому дослідженні
законів далекого минулого. Є. Васьковский приводить приклади того, як зміст
визначених термінів і виразів може залежати від конкретного часу. Так, у
повсякденній мові й у літературній мові під «сплатою», точно так само, як і під
«платежем», розуміється будь-яке задоволення грошового зобов'язання. Тим
часом у дореволюційному російському законодавстві містилось положення,
відповідно до якого «якщо боржником сплачена позикодавцеві частина суми, то
таке задоволення називається сплатою». Ще один приклад: в одному з
дореволюційних законів говориться про «право в'їзду в ліси». Сьогодні можна
було б подумати, що тут мається на увазі право в'їжджати в ліс для якої-небудь
потреби, наприклад, для полювання. Однак насправді виявляється, що «право
в'їзду в ліси полягало в користуванні будівельним і дров'яним лісом з чужих
дач». На основі вищевикладеного можна стверджувати, що особливістю
розглянутого способу тлумачення є те, що інтерпретатор звертає свою увагу до
правових норм, що уже не є частиною діючої системи права. У зв'язку з чим Б.
Спасів писав, що коли правові норми застарівають і не можуть уже служити
розвиткові суспільних відносин, то вони або скасовуються, або змінюються
новими, що стають носієм актуальної інформації. Але навіть і після того, як
правові норми застарівають і скасовуються, їхнє інформаційне значення не
зникає, воно лише набуває історичного сенсу. Ці норми можуть
використовуватися для порівняльно-правових досліджень або для історико-
правових аналізів і висновків .
Також, у рамках історичного тлумачення використовуються так звані
«зовнішні джерела», тобто матеріали, що ніколи і не мали нормативного
значення: первісний текст проекту нормативно-правового акта, альтернативні
проекти, пояснювальні записки, доповідь при прийнятті акта, виступи депутатів
і т.п. П. Недбайло вказує на те, що «встановлення змісту нових правових норм у
ряді випадків вимагає вивчення компетенції органу, що видав відповідний акт, у
порівнянні з його колишньою компетенцією, що у свою чергу може бути
пов’язане зі зміною місця і ролі даного органу в механізмі держави». Він
відзначає: «Історичне тлумачення пов'язане не тільки із з'ясуванням ситуації
видання закону, але і з вивченням практики його застосування під час видання і
за увесь час його дії. Це має особливо важливе значення тоді, коли сам закон не
змінився, але змінилися умови його застосування».
В літературі виділяють ще логічне і спеціально-юридичне тлумачення.
Логічне тлумачення – це з'ясування змісту норми права через
використання законів і правил формальної логіки; дозволяє розкрити зміст
юридичних норм, який іноді не збігається з буквальним значенням через
невдалий вибір законодавцем словесних форм. При логічному тлумаченні
аналізуються не слова і вислови, а поняття, які вони відображають. За
допомогою логічних операцій, які включають аналіз і синтез, побудову
силогізму (логічного умовиводу, який складається з двох посилань і висновку)
і т.д., з нормативних розпоряджень, «розкиданих» по тексту законодавчого
акта, формулюється норма права, що тлумачиться.
Спеціально-юридичне тлумачення – це з'ясування значення норми, яке
ґрунтується на досягненнях юридичних наук; такі досягнення можуть
міститися в самому тексті закону – дефініції понять, а також у роз'ясненнях
судових інстанцій і наукових коментарях. Тлумачення права юристом-
професіоналом є компетентним внаслідок того, що юрист використовує в
процесі тлумачення спеціальні юридичні знання. Тому спеціально-юридичне
тлумачення посідає центральне місце серед інших способів тлумачення.
Слід зазначити, що логічний підхід є притаманним кожному способу
тлумачення, оскільки він містить загальнозначущі форми (поняття, міркування)
і засоби визначення думки, необхідні для раціонального пізнання. Логічне
(логіко-правове) і спеціально-юридичне тлумачення виділяються не тому, що
вони мають якесь особливе «зовнішнє» значення. Навпаки, специфіка цих двох
способів тлумачення полягає в тому, що вони складають внутрішню
професійно-ціннісну сторону інтерпретатора. Однак без цих якостей
інтерпретатора не відбудуться інші способи тлумачення – філологічне,
систематичне, історико-політичне. Тому логічний і спеціально-юридичний
аналізи – це скоріше не прийоми аналізу правових норм, а фундаментальні і
якісні характеристики інтерпретатора, і як такі вони входять до системи його
інтелектуальної діяльності, є її основою. Інакше: це внутрішній ціннісний зріз
професійної правової культури.
Отже, виділення логічного і спеціально-юридичного аналізу правових
норм як спеціальних «зовнішніх» способів (методів) тлумачення не є
обов'язковим.
Своє власне місце серед способів тлумачення займає і так зване
телеологічне тлумачення. Як писав А. Шляпочников, «телеологічне тлумачення
закону глибше систематичного тлумачення, тому що з його допомогою ми
проникаємо в саму сутність закону». Варто сказати, що подібну точку зору
розділяють не всі автори. Деякі вчені вважають, що для виділення
телеологічного тлумачення в особливий спосіб немає підстав, до того ж його
використання може бути засобом перекручування змісту закону, відходу від
точного дотримання його вимогам. На це, зокрема, звертав увагу А. Піголкін,
говорячи, що «ціль закону інтерпретатор у будь-якому випадку може тлумачити
таким чином, як це вигідно пануючому класові на конкретному етапі
історичного розвитку. У даному випадку класова приналежність інтерпретатора,
а не буквальне значення правової норми буде головним, вирішальним фактором
для висновків про зміст цієї норми». Виходячи з цього, можна заперечити, що
вихід за межі закону, його перекручування не є тлумаченням. Як вказує П.
Недбайло, «з'ясування змісту норми відповідно до її мети в якості одного із
способів юридичного тлумачення правомірне лише, якщо ціль норми
встановлюється на підставі правового акта, а не довільно на розсуд особи, що
застосовує право, хоча б остання суб'єктивно і прагнула шляхетної мети» .
Таким чином, телеологічний спосіб тлумачення є самостійним і досить
важливим способом, оскільки «відповідна мета мотивує створення юридичного
нормативного акта, що дає підставу визначити її як керівний початок при
встановленні вольового змісту цього акту, при поясненні змісту правових
нормативних розпоряджень». Можливо погодитись з Ієрінгом, який вважав, що
«ціль – творець усякого права». Великий внесок у розробку теорії
телеологічного способу тлумачення зробила Т. Насирова, що обґрунтувала
правомірність використання даного способу тим, що:
а) право являє собою цілеспрямовану систему;
б) єдність правової системи забезпечується і з урахуванням цілей
діючих нормативно-правових актів у всій правозастосовчій діяльності;
в) мета має велике значення для забезпечення стабільності і
функціонування правової системи;
г) цілі складають цілісну ієрархічну систему, якій властива визначена
стабільність, і це дозволяє установити ціль аналізованої норми;
д) з'ясування цілей закону охоплюється призначенням процесу
тлумачення права і входить у його основні функції;
е) мета – один з найважливіших критеріїв тлумачення змісту правових
норм;
ж) без пізнання цілей закону не може бути плідною практична робота з
його реалізації.
Якщо говорити про сучасне використання телеологічного тлумачення, то
слід зазначити, що в США головним методом тлумачення є метод, що базується
на з'ясуванні дійсних намірів законодавця. Англійські суди частіше виходять з
мети законодавчого акта, аніж з його букви. Арбітражний Суд Бельгії, що
виступає органом конституційної юрисдикції, використовує телеологічне
тлумачення при розмежуванні «тіньових ділянок», що виникають між сферами
повноважень держави, громад і регіонів.
На практиці можуть виникати труднощі з використанням даного способу
тлумачення, які випливають через те, що не завжди ціль того або іншого акта
чітко викладена. Часто для з'ясування мети акту необхідно провести аналіз
усього його тексту. В інших випадках ціль може бути встановлена при
дослідженні преамбули нормативно-правового акта. Варто також враховувати,
що закони можуть переслідувати не одну, а кілька цілей. Мова може йти про
кінцеву, проміжну і безпосередню, про основну і субсидіарну цілі. Із розвитком
суспільства мета того або іншого акту може змінюватися. Це можна
прослідкувати на законах, прийнятих за часів СРСР, так, наприклад, відповідно
до Закону «Про правонаступництво України», закони зберігають свою силу,
якщо вони не суперечать Конституції і законам України, але застосовуватися
вони повинні відповідно до мети соціально-економічного і політичного
реформування України, формування цивільного суспільства і правової держави.
У правозастосовчій діяльності не завжди є необхідність використовувати
весь арсенал прийомів і способів тлумачення, але при офіційному тлумаченні, з
огляду на його соціальну значимість, необхідно використовувати всі ці способи.
Ігнорування окремих способів тлумачення може привести до серйозних
прорахунків, як це було у справі про тлумачення ч. 1 ст. 58 Конституції України
(справа про зворотну дію законів і інших нормативно-правових актів),
відповідно до якої Конституційний Суд України прийшов до висновку, що дана
норма відноситься тільки до фізичних осіб. Однак троє суддів Конституційного
Суду України висловили по даній справі окрему думку, і їхні доводи, на наш
погляд, є більш аргументованими, аніж ті, котрі були наведені в рішенні
Конституційного Суду України. Так, М. Козюбра відзначив, що в процесі
ухвалення рішення варто було б застосувати не тільки системний, але й
історичний метод тлумачення, оскільки принцип «закон зворотної сили не має»
у процесі історичного розвитку істотно змінився. Протягом сторіч він
відносився винятково до кримінального закону, і, оскільки суб'єктом
кримінальної відповідальності визнається тільки фізична особа, то даний
принцип погоджується з правами і свободами людини і громадянина. Н.
Савенко підкреслив, що Конституційний Суд України при розгляді даної справи
повинен був застосувати також граматичний, логічний і функціональний
способи тлумачення. Зокрема, він вказує, що предметом регулювання норми,
закріпленої в ч.1 ст. 58 Конституції України, є дія норми права в часі, а не за
колом суб'єктів. Під поняттям «особа» у контексті даної норми не можна
розуміти тільки фізичних осіб, оскільки закони й інші нормативно-правові акти
регулюють широке коло суспільних відносин, суб'єктами яких є як фізичні, так і
юридичні особи. У теорії права і юридичній науці юридичні особи визнаються
такими ж суб'єктами права, як і фізичні особи. Особливо це стосується суб'єктів
цивільно-правових відносин. Тому термін «особа» у зазначеній статті охоплює
всіх суб'єктів правовідносин – фізичних та юридичних осіб.
Таким чином, при тлумаченні, особливо офіційному, всі способи
юридичного тлумачення повинні використовуватися у сукупності. А метою
юридичного тлумачення є встановлення не «волі законодавця» (оскільки
законодавець не є творцем права, усе значення його волі вичерпується тим, що
завдяки цій волі закон одержує юридичне життя) і не «волі закону» (закон, як
форма зовнішнього вираження права, не має волі у власному розумінні цього
слова), а встановлення справжнього, дійсного змісту нормативних
розпоряджень, що містяться в законі.
Види та функції тлумачення норм права. Процес тлумачення норм
права в контексті нормотворчої діяльності стає більш зрозумілим після
визначення окремих видів тлумачення. Виходячи з мети навчальної
дисципліни « Нормотворча діяльність», важливим є звернення до тлумачення
за суб'єктами зокрема, офіційного.
Офіційне тлумачення – це тлумачення правової норми, яке здійснюються
компетентними органами і є формально обов’язковими для всіх суб’єктів її
застосування і реалізації.
 Офіційне тлумачення, у свою чергу поділяється на нормативне і
казуальне.
Нормативне тлумачення норми права характеризується
загальнообов’язковістю, поширенням дії на всі випадки застосування, реалізації
роз’яснюваної норми .
Існують два види нормативного тлумачення:
- автентичне – це тлумачення, здійснене тим самим органом, що
встановив дану норму;
- легальне – це тлумачення органу, який є спеціально уповноважений
законом давати її загальнообов’язкове роз’яснення.
Загальне тлумачення розраховано на будь-який прояв регулювання
правовою нормою суспільних відносин незалежно від його одиничних
конкретних особливостей та поширюється на поведінку всіх можливих
учасників цих відносин. Його часто називають «нормативним тлумаченням».
Нормативне (загальне) офіційне тлумачення не веде до створення
правових норм, у процесі його з'ясовується і роз'яснюється зміст існуючих
правових норм. Нормативне тлумачення стосується всіх випадків, які
потрапляють у сферу регулятивного впливу норми. Воно дає відповідь на
питання, які особи можуть виступати суб'єктами даних правовідносин, які риси
характеризують зазначений у нормі юридичний факт або у яких формах він
може виявлятися у реальному житті та тягнути за собою правові наслідки тощо.
Казуальне тлумачення – це таке тлумачення, яке розраховане і стосується
конкретного випадку, з приводу якого і дається роз’яснення даної правової
норми.
Казуальне тлумачення буває:
- судове – тлумачення судом правової норми у зв’язку з розглядом
конкретної справи, яке знаходить своє закріплення в рішенні чи вироку суду з
конкретної справи;
 - адміністративне – тлумачення, яке здійснюється вищими
адміністративними органами при розгляді конкретного питання, пов’язаного з
адміністративною діяльністю.
Офіційне тлумачення здійснює компетентний орган чи посадова особа
внаслідок службового обов'язку і має юридичне значимі наслідки.
Воно може бути автентичним, легальним та відомчим.
Автентичне тлумачення проводиться тим органом, яким було створено
норму права. Воно є найбільш компетентним і авторитетним, оскільки орган, що
створив правову норму, може найточніше розкрити її зміст.
Легальне тлумачення правових норм дає спеціально уповноважений на те
орган.
Відомче тлумачення здійснює керівництво центральної установи того чи
іншого відомства, коли дає офіційну відповідь на запити підвідомчих організацій
і підприємств з приводу трактування і застосування окремих нормативних
положень. Його сила обмежується сферою діяльності певного відомства.
При всіх цих різновидах офіційного тлумачення оформляються відповідні
юридичні документи – акти тлумачення. Ці акти нових норм не створюють, а
служать своєрідним додатком до нормативного акта, норми якого тлумачаться.
У межах компетенції інтерпретатора вони мають загальнообов'язкову силу в тих
сферах, на які поширюються.
Офіційне казуальне тлумачення це:
- роз'яснення, що відображається у правозастосовчому акті, є
обов'язковим для учасників конкретних суспільних відносин, з приводу яких
виноситься правозастосовне рішення (вирок, постанова та ін.);
- роз'яснення осіб, які є офіційними учасниками правозастосовчого
процесу. Рішення фіксуються у матеріалах правозастосовчого процесу, мають
юридичне значення для всіх учасників даного процесу.
Тлумачення за обсягом може бути адекватним, обмежувальним та
поширювальним.
1. Адекватне (буквальне) – тлумачення, за якого зміст і письмовий
виклад норми права збігаються.
2. Обмежувальне (звужене) – тлумачення, за якого зміст норми права
сприймається вужче її буквального значення.
3. Поширювальне (розширене) – тлумачення, за якого зміст норми
права сприймається ширше його буквального значення .
Вказані види тлумачення належать до роз’яснення правових норм. До
видів з’ясування, або усвідомлення правових норм належать:
1) виявлення співвідношення між текстуальним виразом правової
норми і її дійсним змістом, тобто тлумачення норми права з точки зору обсягу її
змісту. Воно поділяється на:
- буквальне – тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми
розуміється у повній відповідності з її текстуальним виразом;
- розширене – тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми
розуміється ширше його буквального текстуального виразу;
- обмежене – тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми
розуміється вужче його текстуального виразу.
Тлумачення норм права виконує такі функції:
– пізнавальну, що витікає з самого змісту, сутності тлумачення, в ході
якого суб’єкти пізнають право, зміст норм права;
– конкретизаційну, що означає конкретизацію, уточнення норм права з
урахуванням конкретних обставин (особливо при функціональному тлумаченні
норм права);
– регламентуючу, оскільки тлумаченням у формі офіційного роз’яснення
якби завершується процес нормативної регламентації суспільних відносин. Це
означає, що всі суб’єкти, які застосовують право, повинні керуватися не стільки
юридичними нормами, але і актами їх офіційного тлумачення;
 – правозабезпечуючу, сутність якої полягає у виданні актів тлумачення
для забезпечення єдності й ефективності правозастосовної практики.
Прикладом можуть стати роз’яснення Центральної виборчої комісії про
порядок застосування норм Закону України «Про вибори Президента України»;
– сигналізаційну, коли тлумачення нормативно-правових актів дозволяє
виявити їх недоліки технічного та юридичного характерів. Це є «сигналом» для
законодавця про необхідність вдосконалення відповідних норм права.
В юридичній літературі висловлено думку про проспективне
(перспективне) тлумачення норм права, в ході якого здійснюється
тлумачення, інтерпретація норм права на стадії їх розробки.
У кінцевому підсумку тлумачення як юридична діяльність слугує меті
забезпечення законності та підвищення ефективності правового регулювання.
У сучасних умовах його актуальність значно зросла. У цих умовах тлумачення
норм права повинно відіграти свою роль як один із найважливіших
інструментів пізнання, реалізації та вдосконалення права.
Для одержання обов’язкового характеру результати офіційного
тлумачення норм права повинні бути формально закріплені. Для цього існують
інтерпретаційні акти (акти тлумачення норм права), які можна визначити
як правові акти компетентних державних органів, які мають результат
офіційного тлумачення.
У першу чергу слід відмітити, що ці акти є правовими. Вони видаються
компетентними державними органами або іншими уповноваженими
суб’єктами, мають обов’язковий характер, формально закріплені, їх реалізація
забезпечується державою. У цьому полягає їх схожість з іншими правовими
актами (нормативно-правовими і правозастосовними). За іншими ж ознаками
вони суттєво відрізняються один від одного.
Так, нормативно-правовий акт містить норми права, а інтерпретаційний –
лише тлумачить, роз’яснює ці норми. Тобто тлумачення не може «творити»
нові норми, а інтерпретатор не може замінити суб’єкта правотворчості. Не
маючи норм права, інтерпретаційний акт невіддільний від нормативно-
правового акта, що тлумачиться.
Вони поділяють спільну долю: при набранні нормативно-правовим актом
юридичної сили, набирає значення й інтерпретаційний акт. Від
правозастосовного акта інтерпретаційний відрізняється тим, що перший
пов’язаний з рішенням конкретної справи, а останній має загальний характер.
В юридичній науці неодноразово ставилось питання про юридичну
природу актів офіційного тлумачення, проте, чи містять вони норму права
(наприклад, постанови пленуму Верховного Суду). Однак судові органи не
мають правотворчої компетенції. Їх акти – це акти тлумачення, оскільки
судовий прецедент у нашій країні не є формою (джерелом) права. У науці це
знайшло вирішення таким чином, що правила загального характеру, які
містяться в актах офіційного тлумачення, слід вважати не нормами права, а
правоположеннями, що мають юридичне значення. Останнє проявляється в
тому, що правозастосовні органи (наприклад, суди), повинні при вирішенні
конкретних питань враховувати зміст правоположень. Однак правоположення,
оскільки вони не є юридичними нормами, не можуть складати основу
правозастосовних рішень. У свою чергу правозастосовні органи повинні
слідкувати за правозастосовною практикою та оперативно вносити зміни в
чинне законодавство, будуючись на правоположеннях, що сформувались.
Оскільки інтерпретаційні акти є правовими, вони мають форму свого виразу і
публікуються в офіційних джерелах (Верховного Суду, Конституційного Суду
України).

2.Процес юридичного тлумачення: елементи та стадії

Процес тлумачення норм права можна розкрити через такі елементи:
суб’єкт, об’єкт, предмет і результат тлумачення.
 Суб’єктом тлумачення можуть бути особи або група осіб, певний орган,
тобто ті, від кого виходить акт тлумачення норм права. У залежності від
суб’єкта тлумачення норм права буває офіційним та неофіційним і
відрізняється один від одного ступенем загальнообов’язковості.
Так, можна окреслити коло суб’єктів офіційного тлумачення норм права в
Україні.
Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні.
Такий статус закріплений за нею в ст. 75 Конституції України від 28 червня
1996 року. В зв’язку з цим, Верховна Рада України має право на офіційне
автентичне тлумачення норм права. Повноваження Верховної Ради України на
офіційне тлумачення були закріплені в п. 19 ст. 97 Конституції України від 20
квітня 1978 року та в п. 1 ст. 17 Конституційного Договору від 8 червня 1995
року. Проте згідно з ст. 147 Конституції України від 28 червня 1996 року та п. 4
ст. 13 Закону України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996
року, повноважен5 ня з надання офіційного тлумачення норм права віднесені
до компетенції Конституційного Суду України та виключені з повноважень
Верховної Ради України. Ці положення призвели до незгоди точок зору на той
факт, чи має право Верховна Рада України надавати офіційне тлумачення норм
права. На наш погляд, делегування повноважень на офіційне тлумачення норм
права Конституційному Суду України Верховною Радою України не свідчить,
що Верховна Рада втратила своє право на надання офіційного тлумачення.
Навпаки, це свідчить про те, що Верховна Рада України лише відмовилась від
використання права на офіційне тлумачення на користь Конституційного Суду
України. Підтвердження цьому можна знайти в п. 6 перехідних положень
Конституції України від 28 червня 1996 року, де Верховна Рада України
залишає за собою повноваження на здійснення офіційного тлумачення норм
права до створення Конституційного Суду України.
Офіційне тлумачення, яке надає Верховна Рада України, не обмежене
предметною компетенцією, і може надаватись з будь-яких питань чинного
законодавства України. Таке тлумачення має загальнообов’язковий характер
для всіх суб’єктів права, в тому числі і для Верховної Ради України; таке
тлумачення відзначається також більш високою юридичною силою у
порівнянні з тлумаченням інших суб’єктів права.
Офіційне тлумачення норм права Верховною Радою України
здійснюється для більш правильного застосування норм права до конкретних
справ, для правильного використання чи врахування норм права в наступній
правотворчій діяльності, для правильного використання суб’єктами своїх прав
та виконання обов’язків, додержання обмежень та заборон і т. д. Офіційне
тлумачення норм права Верховною Радою України формально виражене в її
постановах.
Делегування Конституційному Суду України повноважень щодо
офіційного тлумачення Конституції та законів України затверджені вперше в
чинній Конституції України. Тлумачення норм права Конституційним Судом
України є офіційним легальним видом тлумачення. Хоч, ураховуючи той факт,
що делегувавши свої повноваження по офіційному тлумаченню норм права
Конституційному Суду, сама Верховна Рада України відмовилась від їх
використання, можна зробити висновок, що легальне офіційне тлумачення
Конституційного Суду України має однакову юридичну силу з автентичним
тлумаченням, яке надавала Верховна Рада України. Козюбра М. І. зазначає:
“Загальнонормативними є також рішення щодо тлумачення конституції, хоча
воно не є виключною прерогативою зазначених судів, а здійснюється також
іншими державними органами, в тому числі парламентами. Проте особливість
тлумачення конституції, яке дається Конституційним Судом, полягає в тому,
що воно є, висловлюючись звичайною для нас термінологією, офіційним, тобто
обов’язковим для всіх суб’єктів права, в тому числі парламенту”1.
1
Козюбра М. І. Конституційний Суд в системі органів державної влади // Матеріали науковопрактичної
конференції “Державноправова реформа в Україні”. — К. — 1997. — С. 20 — 25.
 Разом із можливістю надавати нормативне тлумачення, Конституційний
Суд України може надавати і казуальне тлумачення норм права. Казуальне
тлумачення Конституційний Суд проводить при наданні висновків у справах
щодо конституційності законів та інших правових актів, відповідності
Конституції України міжнародним договорам, додержання процедури
розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в
порядку імпічменту. Можливість здійснювати таке тлумачення закріплена в ст.
ст. 150, 151 Конституції України та в п. п. 1, 2, 3 ст. 13 Закону України “Про
Конституційний Суд України”.
Предметом казуального офіційного тлумачення Конституційного Суду
України можуть бути норми права, що містяться в Конституції України,
законах та інших актах Верховної Ради України, актах Президента України,
Кабінету Міністрів України, правових актах Верховної Ради Автономної
Республіки Крим, міжнародних договорах України. Предметом нормативного
офіційного тлумачення Конституційного Суду України є виключно норми
права, які містяться в Конституції України та в законах України.
Тлумачення норм права Конституційним Судом України формально
закріплюється у вигляді висновків та рішень Конституційного Суду України.
Президент України може надавати офіційне казуальне роз’яснення норм
права, що містяться в Конституції України, законах України, актах Президента
України та Кабінету Міністрів України, правових актах Верховної Ради та Ради
Міністрів Автономної Республіки Крим, міжнародних договорах. Ці
повноваження Президента України логічно випливають із п. п. 16, 29, 30 ст. 106
Конституції України від 28 червня 1996 року. Повноваження Президента
України по наданню офіційного нормативного тлумачення норм права в чинній
Конституції України не закріплені.
Казуальне тлумачення змісту норм права, яке надає Президент України,
формально викладене у вигляді указів та розпоряджень Президента України.
 Згідно з п. 10 ст. 116 та п. 7 ст. 119 Конституції України від 28 червня
1996 року, перелік повноважень Кабінету Міністрів України та місцевих
органів виконавчої влади не є вичерпним і може доповнюватись Конституцією
України, законами України та актами Президента України. А це значить, що
Кабінет Міністрів України та інші органи виконавчої влади можуть
надавати офіційні нормативні роз’яснення норм права, що містяться в законах
України або в актах Президента України, за умови, що їм будуть делеговані
такі повноваження безпосередньо в законах України та актах Президента
України.
Формою викладу тлумачення змісту норм права Кабінетом Міністрів
України є постанови або розпорядження, залежно від загального чи
індивідуального характеру призначення цих актів. Інші органи виконавчої
влади здебільшого видають накази.
Повноваження судових органів України щодо тлумачення норм права
випливають із п. 1 ст. 129 чинної Конституції України, де зазначено, що однією
з головних засад судочинства є законність. Законність полягає у точному та
неухильному додержанню та виконанню законів усіма державними органами,
організаціями та установами, суспільними об’єднаннями і громадянами, а
також у слідування приписам, які містяться у всіх нормативних актах держави.
Для цього судовим органам України необхідно правильно та однаково розуміти
дійсний зміст норм права, доводити його до інших суб’єктів, що безпосередньо
передбачає тлумачення норм права.
Повноваження судових органів України на офіційне тлумачення норм
права закріплюються також в ст. ст. 39, 44, 47, 55 Закону України “Про
судоустрій України” від 7 лютого 2002 року. Судові органи України
уповноважені на надання офіційного казуального роз’яснення норм права в
процесі правозастосування. В таких випадках роз’яснення надається судовим
органом і є обов’язковим стосовно конкретного казусу. Як правило, казуальне
тлумачення міститься в мотивувальній частині судового рішення.
Спірною є точка зору про можливість судових органів України
здійснювати офіційне нормативне тлумачення норм права. Велика група
науковців (Ходунов М. С., Каменська В. І., Вільнянський С. Й. та ін.)
підтримують дану точку зору і вказують на наявність права судових органів
здійснювати офіційне нормативне тлумачення норм права і навіть закріплюють
за а цими органами правотворчі функції. Інші, наприклад Авдюков М. Г.,
заперечують проти цього і вказують, що тлумачення норм права судовими
органами мають характер необов’язкових рекомендацій.
Судові органі України, згідно з чинним законодавством, не мають
правотворчих функцій, проте було б невірним взагалі заперечувати
обов’язковий характер нормативних роз’яснень цих органів. На наш погляд,
судові органи України все ж мають право займатись офіційним нормативним
тлумаченням змісту норм права, але тут необхідно чітко визначити обсяг і зміст
цього права. Згідно зі ст. 47 Закону України “Про судоустрій України” від 7
лютого 2002 року Верховний Суд України дає судам роз’яснення з питань
застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу
судової статистики, подібні повноважен5 ня надані також і вищим
спеціалізованим судам України (ст. 39 вищевказаного закону). Такі роз’яснення
є обов’язковими для судів, інших органів та службових осіб, що застосовують
норми права, щодо яких надано роз’яснення. Таким чином, вищі судові органи
можуть роз’яснювати лише ті норми права, які застосовують судові органи при
розгляді справ. Разом з тим, згідно з ст. 124 чинної Конституції України,
юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у
державі. Теоретично вищі судові органи мають право на надання офіційного
нормативного роз’яснення будь-яких норм права, але фактично роз’ясненню
підлягають лише норми, що практично застосовуються у судовій діяльності при
розгляді справ. Крім того, обов’язковий характер тлумачення норм права, що
надають вищі судові органи, формально поширюється лише на суди та інші
органи і на службових осіб, що застосовують норми права. Проте ст. 124 та п. 9
ст. 129 чинної Конституції України вказує на те, що судові рішення
ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій
території України2
Суб’єктами казуального адміністративного тлумачення є: −
адміністративні комісії при виконавчих комітетах сільських, селищних, міських
рад; − виконавчі комітети (а в населених пунктах, де не створено виконавчих
комітетів, – виконавчі органи, що виконують їх повноваження) сільських,
селищних, міських рад та їх посадові особи; − органи Національної поліції,
органи державних інспекцій та інші органи або їх посадові особи (органи
Державної прикордонної служби України, центральний орган виконавчої
влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за
додержанням законодавства про пожежну і техногенну безпеку, органи
залізничного транспорту, центральний орган виконавчої влади з питань
цивільної авіації, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну
політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про
працю, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у
сфері охорони праці, органи державного фінансового контролю та податкові
органи, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у
сфері лісового господарства, Центральний орган виконавчої влади, що реалізує
державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері
охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання,
відтворення і охорони природних ресурсів, органи Пенсійного фонду України,
центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері
стандартизації, метрології та метрологічної діяльності і технічного
регулювання, Національний банк України, Національна комісія з цінних

2
Притченко Р.С. Суб’єкти тлумачення права в Україні// Правова держава №5, 2002. С.189-192
паперів та фондового ринку, органи Антимонопольного комітету України та
інші суб’єкти, уповноважені розглядати справи про адміністративні
правопорушення)3.
Слід відзначити, що суб’єкти тлумачення мають розбіжні розумові
здібності, рівень професійної підготовки, обсяг індивідуального досвіду,
правосвідомості, особисті ціннісні орієнтації, а також різний лінгвістичний
рівень, обсяг словникового запасу, обізнаність із нормами мови тощо.
У сучасному правознавстві є різні погляди щодо об’єкту та предмету
тлумачення. В. Лазарєв називає об’єктом тлумачення «нормативні правові акти
та їх сукупність», предметом тлумачення – «історичну волю законодавця
(нормодавця), виражену в законі (нормативному акті)». Воля законодавця з часу
застосування закону також враховується, оскільки в актах, прийнятих після
тлумаченого, можуть міститися норми, які прямо або опосередковано змінюють
його зміст. Н. Гранат звертає увагу на те, що об’єктом тлумачення є закони і
підзаконні нормативні правові акти. Крім того, важливе значення мають не
тільки сформульовані в них норми, але й преамбули законів, інші правові
положення, які в них містяться. В. Тихий вважає, що об’єктом офіційного
тлумачення є чинна Конституція України та закони України, прийняті і до, і
після набуття чинності Конституцією України 4. Ю. Власов називає об’єктом
тлумачення «волю законодавця, виражену в тексті норми права», «тлумаченням
виступає сама норма права, її текст, тексти пов’язаних з нею правових та
неправових джерел». Прихильники так званої суб’єктивної теорії тлумачення
вважають, що під час тлумачення норм права має встановлюватися лише
історична «воля законодавця», яка є незмінною, і завдання суб’єкта тлумачення
– встановити цю волю. Інші вчені підтримують об’єктивну теорію тлумачення,
суть якої зводиться до того, що прийнята норма не залежить від законодавця, і
3
Ліпинський В.В. Суб’єкти тлумачення адміністративно-деліктних правових норм// Юридичний науковий
електронний журнал №2, том 2/2020, С.36-40
4
Тихий В. Захист конституційних прав і свобод Конституційним Судом України за зверненнями фізичних та
юридичних осіб / В. Тихий // Вісник Конституційного Суду України. – 2001. – № 2. – С. 67–71.
тому під час тлумачення треба встановлювати «волю закону», яка може
змінюватись мірою розвитку економічного базису та суспільних відносин.
Названі теорії мають певні недоліки і недостатньо точно відображають сутність
тлумачення. Справді, «воля законодавця» у відриві від норми права, у якій вона
матеріалізована, не може бути об’єктом тлумачення, тому що його завдання –
встановити зміст того, що законодавець фактично вклав у норму права, а не те,
що він розумів або бажав виразити. Думки законодавця, якщо їх відірвати від
об’єктивованого результату – норми права, можуть мати невизначений зміст і
призвести до довільного його тлумачення та, як наслідок, порушення
законності. «Воля закону» також не може бути об’єктом тлумачення, тому що
поза волею законодавця вона не існує. За кожною нормою права завжди
потрібно бачити відповідні вимоги законодавця як представника певних
соціальних сил, які зумовлюють його волю. Тлумачення «волі закону» може
призвести до довільного тлумачення, пристосування норми права до фактичних
умов життя, відходу від її дійсного змісту і, як наслідок, до порушення
законності. Існування вказаних теорій походить із соціально-політичної сфери
буття права і гносеологічної природи тлумачення, яке має об’єктивний і
суб’єктивний характер5. Щоб воля законодавця могла регулювати суспільні
відносини, вона має набути зовнішнього вираження, що виявляється в мові.
Формулюючи норму права, законодавець використовує правила тієї мови, якою
він видає цю норму. Отже, за допомогою мови воля законодавця
матеріалізується в нормі права (це друга визначальна ознака об’єкта
тлумачення)6. Оскільки правові норми закріплюються та виражаються ззовні в
нормативно-правових актах та інших джерел права, безпосереднім предметом
інтерпретації права виступає юридичний текст, який міститься у відповідних
джерелах права (нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах,
5
[Власов Ю. Л. Проблеми тлумачення норм права: монографія / Ю. Л. Власов. – К.: Ін-т держави і права ім. В.
М. Корецького НАН України, 2001. – 180 с.
6
Настасяк І. Ю. Тлумачення правових норм: навч. посібник / Ірина Юріївна Настасяк. – Львів: ЛьвДУВС, 2009.
– 336 с
правових прецедентах тощо). Безпосереднім предметом тлумачення можуть
бути і нормативно-правові акти або інші форми права загалом, і окремі правові
приписи (статті, пункти, абзаци нормативно-правового акта тощо). У деяких
випадках предметом правотлумачної діяльності виступають і відповідні
матеріали, пов’язані з виданням і функціонуванням тих чи інших форм права
(тести законопроектів, програми політичних партій, стенограми засідань, на
яких було ухвалено відповідні юридичні акти, матеріали практики тощо). Вони
дозволяють зробити обґрунтований висновок щодо дійсного змісту норм права,
втілених у відповідному юридичному тексті, визначити не тільки «букву», а й
«дух» закону чи іншого акта, що підлягає тлумаченню 7. На процес реалізації
правових приписів впливає багато чинників. Відповідно, їх варто враховувати
під час тлумачення. Отже, у процесі тлумачення зміст правових норм осягається
через посередництво знання мови, якою вони сформульовані, знання про
системні зв’язки норм права, знання про їх походження.
Таким чином, об’єктом тлумачення є воля суб’єкта правотворчості. При
тлумаченні з’ясовується те, що сказано в законі, витікає з його формулювання, а
не те, чого хотів або мав на увазі законодавець. Відхід від його волі, підміна її
власним розумінням, інтересами доцільності або необхідності недопустимі ні за
яких обставин. Неможливо підміняти букву закону його духом, оскільки дух
закону витікає саме з його букви, невіддільний від неї. Недотримання цього
правила може мати своїм наслідком порушення законності й єдине розуміння
законності буде втрачене.
Дослідниця Я.С. Вольфовська пропонує розмежовувати поняття об’єкт та
предмет тлумачення. Об’єкти – це також ті правові явища, процеси та стани на
які спрямована діяльність суб’єкта. Предмет тлумачення - це та частина
об’єкта, що підлягає безпосередньому тлумаченню ( оцінюванню,

7
Загальна теорія держави і права: підруч. для студ. юрид. ВНЗ / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та
ін.; за ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України
О. В. Петришина. – Х.: Право, 2009. – 584 с.
усвідомленню) в кожному окремому випадку. Тобто певна норма права або
увесь нормативно-правовий акт, що тлумачать є об’єктом, а предметом
тлумачення є конкретна форма (джерело) права (закон, указ, постанова тощо)
або окрема її частина, конкретна стаття нормативно-правового акта, її частина.
Результатом тлумачення є ті висновки, які одержав суб’єкт
тлумачення в результаті з’ясування та роз’яснення волі суб’єкта
правотворчості. Результати тлумачення повинні співпадати з волею суб’єкта
правотворчості, відповідати змісту нормативно-правового акта та ні в якому
разі довільно не розширювати, не звужувати волі суб’єкта правотворчості.
Одним з критеріїв правильності/результативності тлумачення норми
права називають «внутрішнє переконання інтерпретатора». Внутрішнє
переконання інтерпретатора - це сувора і свідома впевненість, відсутність
сумнівів в правильності висновків з дослідження нормативного акта,
впевненість у тому, що все необхідне враховано при встановленні його змісту.
Із приводу визначення змісту тлумачення норм права в юридичній
літературі існують різні точки зору.
Термін «тлумачення» вживається у трьох різних, хоча і пов’язаних між
собою, значеннях.
По-перше, тлумаченням називається усвідомлення смислу і значення
норми права особою, яка застосовує її (тлумачення за способом).
По-друге, тлумаченням іменують прийняття актів державними органами і
висловлювання окремих осіб з метою роз’яснення змісту норми права
(тлумачення за суб’єктом).
По-третє, тлумаченням також називається інтерпретація, тобто з’ясування
співвідношення об’єкта норми права, що тлумачиться, з об’єктом (буквальним
смислом) її тексту.
Тлумачення як розумовий процес складається із двох взаємозв’язаних між
собою етапів/стадій – з’ясування та роз’яснення. Якщо з’ясування може існувати
самостійно й незалежно від роз’яснення норм права, то останнє неможливе без
попереднього з’ясування змісту норм права.
Розглядаючи питання процесу тлумачення -роз’яснення, насамперед, слід
звернути увагу на той факт, що в навчальній літературі воно практично не
висвітлюється, однак має надзвичайно важливе практичне значення, адже дає
певне уявлення про природу офіційного тлумачення норм права, про етапи його
здійснення.
Процес роз'яснення норм права Ю. Власов визначає як систему
пов'язаних між собою в логічній послідовності відносно відокремлених
інтелектуально-вольових дій суб'єкта тлумачення, що спрямовані на розкриття
дійсного змісту правових норм через його з'ясування і подальше роз'яснення
третім особам. Інтелектуально-вольові дії, враховуючи послідовний характер їх
здійснення, на думку автора, можна поділити на стадії офіційного тлумачення.
Оскільки правом офіційного тлумачення норм права, як правило, наділені
суб’єкти правотворчості, цілком обґрунтованим буде припущення про певну
аналогію між стадіями правотворчості та стадіями офіційного тлумачення норм
права.
Першою стадією є правороз'яснювальна ініціатива, з якою суб'єкти
суспільних відносин звертаються до уповноваженого на офіційне тлумачення
суб'єкта за роз'ясненням дійсного змісту норм права. Уповноважений суб'єкт
теж має право започаткувати процес роз'яснення за власною ініціативою. В
цьому разі перша стадія починається з узагальнення існуючої юридичної
практики та з'ясування необхідності в наданні роз'яснень.
Друга стадія – це узагальнення суб'єктом тлумачення існуючої юридичної
практики та перевірка необхідності в наданні роз'яснення дійсного змісту норм
права.
Третя стадія правороз'яснювального процесу полягає у з'ясуванні
суб'єктом офіційного тлумачення дійсного змісту норми права, отриманні
результату з'ясування, його перевірці на адекватність волі законодавця,
вираженій у нормі права, що роз'яснюється.
Четверта стадія складається з розробки й обговорення суб'єктом
тлумачення проекту роз'яснення дійсного змісту норм права. На цій стадії
викладають результат з'ясування дійсного змісту норми права, відзначають
випадки неправильного її розуміння й реалізації.
П'ята стадія полягає в прийнятті або затвердженні суб'єктом тлумачення
проекту роз'яснення дійсного змісту правової норми.
Шоста стадія правороз'яснювального процесу – опублікування акта
роз'яснення норм права.
На завершення розгляду цього питання слід зазначити, що вказані стадії з
усією очевидністю виявляються лише тоді, коли існує спеціальна мета на
роз'яснення. В інших випадках, наприклад коли тлумачення суб'єкт здійснює в
процесі правозастосовної діяльності, чітко окреслити стадії
правороз'яснювального процесу майже неможливо.

3.Тлумачення і конкретизація як стадії нормотворчої діяльності

Одними з основних засобів для досягнення зрозумілості та однозначності
законодавства виступають правотлумачна діяльність та конкретизація норм
права, що здійснюються офіційними уповноваженими на те суб’єктами. Саме
така інтерпретація та конкретизація правових норм є найбільш прийнятними з
огляду на процес їх реалізації та фактичного втілення у життя усіма суб’єктами
правовідносин. При цьому треба відрізняти одну діяльність від іншої, оскільки,
хоча вони і мають низку спільних ознак, але ототожнювати їх недоцільно.
Неодноразово питання тлумачення права, у тому числі офіційного, та правової
конкретизації ставало предметом наукових пошуків вітчизняних та зарубіжних
вчених правознавців. Так, зокрема правову конкретизацію досліджували:
О. Андрущакевич, Ю. Гаврилова, М. Гамідов, О. Гордієнко, Й. Леге,
Р. Циппеліус, В. Фікенчер, а тлумачення права – Ю. Белоно, В. Горбань, О.
Черданцев, М. Молибога, М. Козюбра, В. Галунько та ін.
Історія поняття «тлумачення», як вже зазначалося, сягає ще античних
часів, коли грецькі та римські оратори використовували його у своїй діяльності.
Протягом своєї історії юридичне тлумачення пережило різні періоди – як
піднесень (зокрема, в часи становлення і розквіту римського права та його
відродження після тривалого занепаду в епоху Просвітництва) так і спадів, аж
до повної заборони (в часи панування в юриспруденції ортодоксального
юридичного позитивізму). Із крахом падінням тоталітарного режиму у
вітчизняній юриспруденції почався новий етап піднесення юридичного
тлумачення.
Під офіційним тлумаченням традиційно прийнято розуміти роз’яснення
змісту і цілей правових норм, яке здійснюється компетентними державними
органами і має загальнообов’язковий характер для всіх суб’єктів, які реалізують
ці норми права. З огляду на розбіжності у наукових позиціях вчених щодо
розуміння юридичної природи офіційного тлумачення та його співвідношення з
іншими правовими явищами, треба зазначити, що більшість правознавців
сходиться в тому, що до його основних (необхідних і достатніх) ознак
відноситься:
- викладення результатів у відповідному правовому акті (акті тлумачення
або інтерпретаційному акті);
- здійснення компетентними, уповноваженими на те, законом органами
державної влади та посадовими (службовими) особами;
- носить загальнообов’язковий характер для всіх суб’єктів права;
- направлене на одноманітне розуміння змісту норми права;
- чітко визначена процедура здійснення тлумачення;
- юридична сила тлумачення тотожна юридичній силі тих норм, які
тлумачаться, попередньо невизначена у часі та безпосередньо пов’язана з
чинністю цих норм8.
Власне ці характерні риси дозволяють відрізнити офіційне тлумачення
від споріднених та інших правових явищ, як зокрема, конкретизації права. У
порівнянні з офіційним тлумаченням норм права дещо спірними та
малодослідженими залишаються проблеми наукового осмислення
конкретизації права, а у наявній юридичній літературі викладено різноманітні
підходи вчених до його розуміння. Одні автори (Г. Шмельова, Ю. Гаврилова)
пов’язують конкретизацію норм права з процесом розкриття їх змісту, що
певною мірою споріднює її з офіційним тлумаченням норм права, інші (М.
Гамідов) з правотворчістю як її видом, треті (О. Безіна, В. Лазарєв) з процесом
застосування норм права. Зокрема, М. Гамідов вказує, що конкретизація
здійснює коригуючий вплив на зміст та реалізацію норм права та визначає її як
техніко-юридичний метод уточнення вихідного змісту норми права, що
реалізується уповноваженим суб’єктом шляхом правотворчого,
правозастосовного або інтерпретаційного звуження об’єму окремих ознак чи
елементів структури для досягнення їх визначеності, яка забезпечує об’єктивну
відповідність цілей та результатів правореалізації, а також обмежує
дискреційність поведінки адресатів
Подібної думки дотримується О. Черданцев, який розглядає це правове
явище як одне із важливих розумових актів, що сприяє розкриттю змісту норми
права, а також Ю. Гаврилова, яка зазначає, що «поняття конкретизації права
має розглядатися як процес розгортання змісту наших знань про норму права,
як прийом осмислення матеріалу, що полягає в поясненні загальних правил та
положень прикладами, ілюстраціями Дещо іншу наукову позицію має А.
Ноздрачов, який визначив цю правову категорію як родове поняття, що означає
встановлення розпоряджень, роз’яснюючих або розвиваючих вихідні норми
законів та підзаконних актів, та націлене на таку регламентацію суспільних
8
Шевчук С. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні / С. Шевчук. – К. : Реферат, 2007. –
640 с. 39
відносин, при який досягається повнота регулювання, єдність суспільних
відносин визначеного виду. При цьому, автор розглядає конкретизацію як засіб
розвитку законодавства, заповнення прогалин правового регулювання9.
Близьку наукову позицію займає Г. Шмельова, яка розглядає
конкретизацію крізь призму процесу правотворчості та правозастосування,
причому в рамках останнього досліджується співвідношення конкретизації
юридичних норм та їх офіційного тлумачення.
Поняття конкретизації досліджувалось також О. Безіною та В. Лазарєвим,
які підкреслювали в конкретизації її багатозначність та можливість
використання цієї категорії як в сфері правосуддя, так і в процесі
правореалізації, а її сутність бачили у привнесенні нового елементу, який був
відсутній раніше в нормативно-правовому акті10.
Найбільш широким є розуміння конкретизації надане В. Бєлоносом, який
вбачає конкретизацію як діяльність, спрямовану на забезпечення найбільш
визначеного, детального застосування правового припису, але такий підхід до
розуміння конкретизуючої діяльності не дає чіткого її відмежування від
офіційного тлумачення норм права.
Звертаючи свою увагу на представників європейської школи права, варто
відзначити, що вони (Р. Циппеліус, Й. Леге, В. Фікенчер, Ф. Мюллер, К. Енгіш)
досліджують питання конкретизації у порівнянні із субсумацією. Відтак, вчені
пропонують здійснювати конкретизацію норм права на конкретну дійсність,
тобто встановити й за потреби уточнити обсяг норми права, беручи до уваги
реальну ситуацію. При цьому сферу застосування норми права уточнюють з
огляду на те, що потрібно досягти справедливого вирішення цієї конкретної
ситуації. Ті юристи, які використовують інституційні категорії права,
підкреслюють близькість норм права і реальної дійсності, яку покликані
9
Андрущакевич Ю. В. Конкретизація правових норм: поняття та природа / Ю. В. Андрущакевич // Часопис
Київського університету права: Український науково-теоретичний часопис. – 04/2011. – № 2. – С. 39 – 44.
10
Андрущакевич Ю. В. Конкретизація правових норм: поняття та природа / Ю. В. Андрущакевич // Часопис
Київського університету права: Український науково-теоретичний часопис. – 04/2011. – № 2. – С. 39 – 44.,
регулювати ці норми. Також у цьому випадку слід зважати на сферу життя, що
урегульована відповідними нормами11. У такому випадку, конкретизація
частково переплітається із таким видом тлумачення як казуальне, яке може
бути надано судом щодо окремої справи із урахуванням відповідних життєвих
обставин.
Як зазначає В. Фікенчер норму права «треба певним чином підготувати
для зіставлення з конкретною ситуацією». На його думку, необхідна «якомога
детальніша конкретика нормативного з огляду на елементи ситуації, її
обставини», слід «конкретизувати верхній рядок (норму права)…доти, доки не
виникне можливість зіставити його з відповідними обставинами» 12. Однак, на
наше переконання, у такому випадку норма права постійно буде перебувати у
стані переробки та доповнення, скільки, по-перше, суспільні відносити завжди
перебувають у динаміці, по-друге, процес законотворення є доволі складним та
потребує забагато часу, що у кінцевому результаті може призвести до
недоотримання заявленої мети та цілей.
Таким чином, можемо стверджувати, що у сучасній теорії права склалося
чотири підходи до визначення конкретизації.
Відповідно до першого (О. Овчинніков), конкретизація є виключно
елементом правотворчого процесу. Представники другого підходу (М.
Горбань), вважають, що такий вид діяльності проявляється як у правотворчості,
так і в правозастосуванні, виступає властивістю правової системи, правового
регулювання в цілому, об’єктивною необхідністю і закономірністю правового
регулювання. У третьому випадку, вчені розповсюджують конкретизацію
права й на правотлумачну діяльність (Г. Шмєльова, Ю. Гаврилов), а четвертий
підхід (Р. Циппеліус) стверджують, що конкретизація має здійснюватися на
основі субсумації, тобто із співставленням норми права та кожного
конкретного випадку.
11
Методика правозастосування / Р. Циппеліус. – К.: ТОВ «ВО «Юснітіан»», 2016. – 192 с.
12
Fikentscher, Wolfgang, Methoden des Rechts, Verlag Mohr Siebeck, Tubingen Bd. IV 1997, Р. 191.
 Отже, на основі глибокого аналізу наукових розумінь офіційного
правотлумачення і конкретизації норм права, можемо дійти висновку щодо
наявності низки спільних ознак цих правових явищ, зокрема:
- є специфічною діяльністю уповноважених на те органів або посадових
осіб;
- мають на меті правомірну реалізацію та застосування норм права;
- виступають як елементи правового регулювання.
Попри сказане, у цих правових явищах наявні й відмінні риси, що дають
змогу стверджувати, що ці правові явища є різними за своїм змістовним
наповненням.
Відтак окрім заявлених вище, до ознак офіційного тлумачення можна
віднести:
- направленість на розкриття змісту і цілі правової норми;
- забезпечення єдиного розуміння і застосування норм права;
- закріплення результатів в спеціальному акті тлумачення норм права;
- наявність особливого порядок здійснення правороз’яснювального
процесу 13.
У свою чергу правовій конкретизації притаманні наступні ознаки:
- об’єктивно необхідна для забезпечення ефективного правового
регулювання;
- вносить елемент новизни в суспільні відносини, що регулюються в
результаті конкретизації;
- здійснюється компетентними державними та іншими уповноваженими
органами
- об’єктом виступають юридичні норми, що мають значний рівень
загальності та абстрактності;

13
Теорія держави та права : Підручник / Мін-во освіти і науки України, молоді та спорту; НАБС; Є. О. Гіда, Є.
В. Білозьоров, А. М. Завальний, А. О. Осауленко, Ю. В. Кривицький, Д. О. Тихомиров. – К.: Видавець О. С.
Ліпкан, 2011. – 575 с.
 - є передумовою одноманітного застосування та реалізації юридичних
норм, що є засобом забезпечення законності;
- в процесі конкретизації передбачається переробка змісту правової
норми;
- логічний механізм здійснення конкретизації права полягає в обмеженні
обсягу понять;
- результатом конкретизації є відносно нове правило поведінки, яке має
більш вузьку галузь застосування;
- конкретизації підлягають лише ті відносини, які не відображені в
емпірично фіксованих ознаках вчинків та подій і не можуть бути безпосередньо
втілені у поведінку таким чином, щоб її можна було перевірити на
відповідність правовим вимогам14.
Порівнюючи окреслені ознаки цих двох правових явищ треба зазначити,
що між офіційним тлумаченням та конкретизацією права більше спільного, ніж
відмінного, а своєрідністю конкретизації права є спрямованість на зміну
(деталізацію), або створення нових норм права, що їм не протирічать. В процесі
пізнання та порівняння даних явищ доцільно звернутися й до етапів або стадій
їх здійснення, що дасть змогу співвіднести їх як правову діяльність та з’ясувати
їх взаємодію в процесі правового регулювання.
Отже, офіційне правотлумачення, як процес, має наступні стадії як:
- правороз’яснювальна ініціатива суб’єктів суспільних відносин;
- узагальнення практики і перевірка необхідності роз’яснення норм права;
- розробка та обговорення тексту (проекту) роз’яснення норми права;
- прийняття або затвердження проекту роз’яснення норми права;
- публікація акту роз’яснення норм права.
Звертаючи увагу на конкретизацію права, варто на нашу думку зазначити,
що виходячи із різних підходів її розуміння, питання щодо її стадій є досить
14
Андрущакевич Ю. В. Конкретизація правових норм: поняття та природа. Часопис Київського університету
права: Український науково-теоретичний часопис. 04/2011. № 2. С. 39 – 44.
дискусійним. Дослідники намагаючись розкрити сутність даного явища,
визначають наступні елементи даного процесу як: уточнення, деталізація
(доповнення, зміна, розвиток), які можуть розглядатися як засоби, за
допомогою яких досягається необхідна конкретизація правової норми.
Отже, уточнення – це перший етап конкретизуючої діяльності, на якому
компетентний суб’єкт робить більш детальним зміст правової норми шляхом
конкретизації її текстуального формулювання, уточнення об’єму лексичного
значення термінів і таке інше. Другим етапом можна виокремити деталізацію,
під якою розуміється переважно процес логічного виведення більш конкретних
норм права із загальних норм. Так, Г. Шмельова відмічає, що при розгляді
питання про конкретизацію правових норм у процесі правотворчості виникає
необхідність у її обмеженні, доповненні і деталізації норм права. Автор
стверджує: «доповнення та конкретизація, які є способами похідної
правотворчості, опосередковують розвиток права. Однак такий розвиток
проходить за допомогою різних логічних механізмів та у різних напрямках:
конкретизація передбачає розвиток основної норми в глибину; при доповненні
ж правове регулювання, що опирається на первісну норму, розвивається у
ширину»
Загалом в юридичній науці можна зустріти різні думки з приводу
співвідношення конкретизації і тлумачення:
1) Тлумачення ототожнюється з конкретизацією юридичних норм;
2) Конкретизація поглинається тлумаченням;
3) Тлумачення поглинається конкретизацією і розглядається як форма
конкретизації
4) Конкретизація і тлумачення співвідносяться як мета і засіб;
5) Право на конкретизацію слідує із права на тлумачення;
6) Тлумачення і конкретизація розглядаються як самостійні поняття,
тісно пов’язані між собою
 В залежності від стадії правового регулювання, на якому здійснюється
конкретизація виділяють правотворчу, праворозяснювальну
(правоінтерпретаційну), правозастосовчу конкретизацію.
Відповідно в ході правотворчої\нормотворчої конкретизації можуть
створюватися нові норми права, завдяки цьому виду конкретизації уточняються
і доповнюються уже існуючі норми, тлумаченню не властива нормотворчість.
Однак, здійснення правотворчої конкретизації є можливим після використання
тлумачення- вивчення уже існуючого законодавства з окремого питання.
Деякі дослідники виділяють термінологічну (понятійну) конкретизацію.
Вивчення матеріалів правотворчої, правозастосовної та інших різновидів
юридичної практики показує, що дуже часто доповнення як необхідний
тактичний прийом вносить саме максимальну визначеність, зрозумілість,
чіткість і точність у правове регулювання суспільних відносин, знижує рівень
загальності й абстрактності юридичних приписів та є засобом конкретизації
права.
Таким чином, на підставі аналізу характеристик офіційного тлумачення
та конкретизації права, а також порівняння їх змістовного наповнення та
процесів їх здійснення, вбачається за доцільне зробити наступні висновки:
1) офіційне тлумачення норм права є загальною умовою і засобом, за
допомогою якого здійснюється їх конкретизація. Без тлумачення норм права
конкретизація неможлива, але у той же час вони мають й незалежні (автономні)
форми існування;
2) конкретизацію норми права варто розглядати у чотирьох аспектах: - у
першому розумінні конкретизація є виключно елементом правотворчого
процесу; - у другому – такий вид діяльності проявляється як у правотворчості,
так і в правозастосуванні, виступає властивістю правової системи, правового
регулювання в цілому, об’єктивною необхідністю і закономірністю правового
регулювання; - у третьому випадку, вчені розповсюджують конкретизацію
права й на правотлумачну діяльність; - у четвертому – стверджують, що
конкретизація має здійснюватися із співставленням норми права та кожного
конкретного випадку.
3) спільними ознаками для обох правових явищ є: - здійснюється
компетентними державними та іншими уповноваженими органами; -
об’єктивно необхідна для забезпечення ефективного правового регулювання; -
має юридичну силу та обов’язкове для реалізацію;
4) на відміну від офіційного тлумачення, конкретизації норм права може
бути реалізована різними шляхами, зокрема у правотворчості та застосуванні.
Вона направлена на переробку норми права, а в процесі правотлумачення не
створюється нових норм, а тільки роз’яснюється зміст існуючих. Також треба
вказати, що в результаті конкретизації відбувається звуження змісту щодо
сфери застосування норм права, на противагу тлумачення може бути як
звужувальне так і розширювальне.
Найбільш важливими правотворчими засобами конкретизації норм права
є уточнення, доповнення, деталізація та диференціація нормативних приписів.
Висновки. Отже, юридичне тлумачення як елемент нормотворчої
діяльності являє собою перш за все інтелектуальну діяльність суб'єктів
уповноважених на його здійснення та складається з двох основних етапів:
з’ясування та роз'яснення. Відповідно етап роз’яснення має певні стадії.
Нормотворча діяльність характеризується такими стадіями як офіційне
юридичне тлумачення яке здійснюється за допомогою певних способів, а також
конкретизацією, яка полягає в усуненні або зменшенні
(скороченні)невизначеності нормативних приписів в процесі правотворчості та
правозастосування .