Л.М. Даценко Т.М.

Курач

ГЕОГРАФІЧНІ КАРТИ ТА
КАРТОГРАФІЧНИЙ МЕТОД
ДОСЛІДЖЕННЯ

ТОМ 3
КАРТИ СУСПІЛЬНИХ ЯВИЩ І ПРОЦЕСІВ

Київ 2021
 УДК 528.8(075)

Рецензенти:
д.геогр.н., Д.О.Ляшенко
к.геогр.н., І.Л. Дрогушевська

Затверджено вченою радою географічного факультету

Київського національного університету імені Тараса Шевченка
(протокол № 9 від 25.01.21)

Автори: Л. М. Даценко (розділ 4.2.6), Т. М. Курач (розділ 1.1 – 4.2)

Д
Географічні карти. Карти суспільних явищ і процесів: навчальний посібник
/ Л. М. Даценко, Т. М. Курач – К., 2021. т.3. – 175 с.

У навчальному посібнику викладено теоретико-методичні положення розробки та створення

карт суспільних явищ і процесів. Розглянуто загальні питання проектування, укладання й
редагування суспільно-географічних карт. Подано основні поняття, класифікації, показники,
принципи відображення об’єктів на всіх видах суспільно-географічних карт. Особливо детально
розглянуто зміст карт нової тематики з численним ілюстративним матеріалом.
Посібник розрахований для студентів і фахівців напряму підготовки у галузі картографії,
землевпорядкування, суспільної географії.

УДК528.8(075)

© Л. М. Даценко, Т. М. Курач, 2021

 ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………………………. 5
8
ЧАСТИНА І. СТАНОВЛЕННЯ СУСПІЛЬНОЇ КАРТОГРАФІЇ……………….
1.1 НАРИС З ІСТОРІЇ КЛАСИФІКУВАННЯ ТЕМАТИЧНИХ КАРТ…………… 8
1.2 ЕТАПИ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ КАРТОГРАФІЇ……….. 14
1.3 СУЧАСНИЙ СТАН СУСПІЛЬНОГО КАРТОГРАФУВАННЯ………………. 19
1.3.1 Класифікація суспільно-географічних карт. Особливості створення… 20
1.3.2 Джерела укладання суспільно-географічних карт……………………... 22
31
ЧАСТИНА ІІ. ПРОЕКТУВАННЯ, УКЛАДАННЯ ТА РЕДАГУВАННЯ
СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТ……………………………………………
2.1 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРОЕКТУВАННЯ ТА УКЛАДАННЯ 31
СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТ…………………………………………
2.2 ПРИНЦИПИ, ПРИЙОМИ ТА МЕТОДИ УКЛАДАННЯ СУСПІЛЬНО- 33
ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТ…………………………………………………………
2.3 СПОСОБИ КАРТОГРАФІЧНОГО ЗОБРАЖЕННЯ СУСПІЛЬНО- 36
ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТ…………………………………………………………
2.4 РЕДАГУВАННЯ СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТ…………………….. 43

49
ЧАСТИНА IІІ. КАРТИ ЕКОНОМІЧНИХ ЯВИЩ І ПРОЦЕСІВ……………….
3.1 КАРТИ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА, РИБАЛЬСТВА, МИСЛИВСТВА. 49
3.1.1 Загальні карти сільського господарства………………………………... 49
3.1.2 Карти рослинництва……………………………………………………… 56
3.1.3 Карти тваринництва……………………………………………………… 56
3.1.4 Карти рибальства і мисливства………………………………………… 59
3.2 КАРТИ ЛІСОВОГО ГОСПОДАРСТВА………………………………………... 61
3.3 КАРТИ ПРОМИСЛОВОСТІ ТА ЕНЕРГЕТИКИ………………………………. 68
3.3.1 Загальні карти промисловості……………………………………….. 68
3.3.2 Карти сировинних ресурсів промисловості………………………… 78
3.3.3 Карти паливно-енергетичної промисловості………………………... 80
3.3.4 Карти металургії ……………………………………………………… 84
3.3.5 Карти хімічної і нафтохімічної промисловості…………………….. 86
3.3.6 Карти машинобудування та металообробки………………………… 89

3
 3.3.7 Карти деревообробної та целюлозно-паперової промисловості ….. 90
3.3.8 Карти промисловості будівельних матеріалів………………………. 92
3.3.3.9 Карти будівельної індустрії…………………………………………... 94
3.3.10 Карти легкої та харчової промисловості…………………………….. 98
3.4 КАРТИ ТРАНСПОРТУ І ЗВ’ЯЗКУ……………………………………………... 101
3.4.1 Карти транспорту……………………………………………………….. 101
3.4.2 Карти зв’язку……………………………………………………………. 108
3.5 КАРТИ ФІНАНСІВ, ІНВЕСТИЦІЙ ТА ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ 111
ДІЯЛЬНОСТІ……………………………………………………………………...
124
ЧАСТИНА ІV. КАРТИ СОЦІАЛЬНИХ ЯВИЩ І ПРОЦЕСІВ………………….
4.1 КАРТИ НАСЕЛЕННЯ. ГЕОДЕМОГРАФІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ……………. 124
4.1.1 Карти розміщення населення і розселення…………………………… 124
4.1.2 Карти демографічних характеристик населення…………………….. 127
4.1.3 Карти етнографічних особливостей населення………………………. 136
4.1.4 Карти соціально-економічних характеристик населення……………. 139
4.2 КАРТИ ІНФРАСТРУКТУРИ……………………………………………………. 145
4.2.1 Карти виробничої і соціальної інфраструктури……………………… 145
4.2.2 Карти освіти…………………………………………………………….. 147
4.2.3 Карти науки та інноваційної діяльності………………………………. 149
4.2.4 Карти здоров’я населення……………………………………………... 153
4.2.5 Карти політико-адміністративного поділу і політики……………….. 156
4.2.6 Карти історії…………………………………………………………….. 160
ПІСЛЯМОВА…………………………………………………………………………. 169
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ…………………………………………………………….. 170
ДОДАТОК……………………………………………………………………………... 171

4
 ВСТУП

Британський географ П.Хаггет відмітив цікаву особливість географічної науки. У багатьох

науках вчені намагаються збільшити розміри об’єктів дослідження за допомогою телескопів,
мікроскопів тощо, а географи навпаки, намагаються стиснути простір до зручних розмірів
дослідження. Це традиційна і загальновідома процедура картографування. Карта є специфічною
моделлю дійсності і мовою географії. Переваги карти перед іншими джерелами інформації
полягають у її знаковості (умовні позначення на карті не прості знаки, а символи, коди, які в
сукупності розкривають і пояснюють явища, їх взаємодію з середовищем), інформативності (карта
вміщує величезні обсяги інформації, які можна порівняти лише з енциклопедичними виданнями),
синтетичності (подавати інтегральні показники, явище в цілому), оглядовості (властивості
передавати інформацію водночас на всю територію), тривимірності (можливості одночасної
передачі інформації у трьох вимірах – широті, довготі, висоті) та інше.
Тривалий час картографія займалась розробкою виключно загальногеографічних карт. Вони
відображали лише розміщення населених пунктів, адміністративний поділ, рельєф, гідрографічну
сітку і ін. Термін “спеціальні карти” використовували до кінця 50-х рр. ХХ ст. Такі карти мали
зміст в якому основне явище показувалось найбільш виразно. Приблизно з кінця 50-х рр.
з’являється термін “тематична карта” і відповідно “тематична картографія”. Не дивлячись на ці
різні терміни (спеціальні і тематичні) означають вони одне і теж – географічні карти на
топографічній (загальногеографічній) основі, на першому плані яких відображають ті або інші
характеристики, особливості одного або декількох, але логічно пов’язаних, елементів природи або
соціально-економічних об’єктів і явищ. Поняття “тематична картографія” досить широке за своїм
змістом: воно включає карти природи і економічні; населення і політичні; історичні і карти релігії,
зіркового неба і карти інших планет і ін.
У своєму розвитку тематична карта зазнала значних змін. У минулому головним завданням
тематичних карт була реєстрація фактів. У подальшому тематичні карти укладались не лише на
основі фактичних матеріалів отриманих при зніманні в полі, але і шляхом відповідного їх
перероблення, шляхом нових прийомів їх інтерпретації. З’явились нові карти оцінки природних,
трудових ресурсів, прогнозні, динамічні і ін.
Сучасна тематична карта – це фундаментальний дослідницький документ для вченого, і
необхідний посібник при розробці нових проектів освоєння територій і засіб пізнання оточуючого
нас світу. Можна виділити три основних шляхи використання карти для пізнання території.
Перший шлях самий простий. У цьому випадку картографія не збагачується новими ідеями
або методичними прийомами. Географічна карта є лише технічним засобом або картографічною
основою, за допомогою якої вчений викладає в графічній формі свої знання про територію.
Наприклад, в гляціології для вивчення льодовиків необхідно спочатку нанести на карту-основу
характеристики льодовика: морфологію, динаміку і ін.
Другий шлях застосування карти можна назвати науково-галузевим. У цьому випадку
кінцевим результатом для вченого є тематична карта, а для картографа виникають цікаві науково-
методологічні розробки у відповідних галузях, наприклад в геології, геоморфології і ін.
5
 Третій шлях застосування географічної карти в наукових дослідженнях почав формуватися
нещодавно. Це пов’язано із вирішенням проблем конструктивно-перетворювального характеру.
Використання карти у вирішенні цих завдань можна назвати комплексним, тому що при цьому
створюються умови для виникнення нових напрямів у тематичній картографії і наукових понять у
розвитку картографії. Один з таких напрямів, ресурсно-оцінний. Карта використовується для
показу явищ, як матеріальних об’єктів, необхідних для практичної діяльності людей. На сьогодні
чимало карт, що характеризують і оцінюють різні види природних ресурсів. Вони отримали назву
природничо-економічних.
Протягом тривалого часу тематичне картографування поділялось на два великих блоки:
природничий та соціально-економічний. Певною мірою такий розподіл зберігається і до тепер, але
термін «суспільна картографія» є більш широким і за об’єктом і за предметом дослідження.
Сучасна суспільна картографія – це потужний науковий напрям, що має власні теоретико-
методологічні основи, методику і важливий напрям практичного використання пов’язаний із
проектуванням і укладанням суспільно-географічних карт. Суспільна картографія - це наукова
дисципліна попередниками якої були економічна картографія і соціально-економічна картографія.
Суспільна картографія і суспільна географія мають один об’єкт дослідження - всю ландшафтну
оболонку. Але в конкретних дослідженнях об’єкт деталізується, наприклад:
 окремий компонент або його складова, наприклад чисельність населення міста чи села, як
складові об’єкта населення;
 сукупність компонентів ландшафтної оболонки, при цьому вивчають просторовий
розподіл кожного з них;
 цілісний комплекс компонентів, який називається геокомплекс;
 окрема геосфера – антропосфера, техносфера, соціосфера тощо;
 вся сукупність соціально-економічних геосфер.
У нашій країні суспільна географія утвердилась наприкінці 80-х років, як синтез економіко-
географічних та соціогеографічних напрямів географії з розширенням предмету за рахунок
вивчення просторової організації культурної, політичної, військової, медичної, екологічної та
інших сфер діяльності суспільства. Суспільна географія охоплює своєю предметною областю
суспільні системи безпосередньо і природні опосередковано. Їх раціональне поєднання та
взаємодія лишаються однією з головних і складних методологічних проблем суспільної географії.
Карти суспільних явищ і процесів – це карти, що відображають сукупність галузей
матеріального виробництва і нематеріальної сфери, механізми їх дії та форми прояву у
територіальних суспільних системах, що функціонують у просторово-часовому географічному
просторі. Карти матеріального виробництва відображають господарство країни, як складну
галузеву і територіальну організацію з ієрархічними, багаторівневими зовнішніми та внутрішніми
зв’язками. Картографуються окремі галузі господарства, територіальні та сільськогосподарські
комплекси, наука, культура освіта, об’єкти інфраструктури, історико-політичні події тощо.
Повнота картографічної характеристики суспільства різна і залежить від призначення, типу карт і
просторового охоплення.

6
 Методи, способи й прийоми створення суспільно-географічних карт, як просторово образно-
знакових моделей розміщення, властивостей, взаємозв’язків, динаміки господарства, населення,
соціальної сфери є предметом суспільної картографії. Завданням останньої є теоретичні
дослідження, розробка закономірностей, практичне укладання, читання й використання карт
територіальної організації суспільства, що представляє розміщення та просторові поєднання всіх
складових життєдіяльності людства – його природно-ресурсного середовища, населення,
виробничої та соціальної інфраструктури, виробництва, духовної діяльності.
Суспільно-географічна карта є предметом, засобом і результатом дослідження. Як предмет
дослідження карта, розроблена за методологією і методикою картографічної науки, відображає,
відтворює досліджувані об’єкти й явища суспільства в часі й просторі. Як засіб вивчення
суспільно-географічна карта є важливим інструментом опрацювання даних та отримання нової
інформації. Як результат – це поява нових знань із предметної галузі. Карта спроможна передати
величезний обсяг інформації, яку інші засоби інформації неспроможні передати. Картографування
дає можливість на практиці поєднувати географічні та економічні дослідження. На сьогодні сфера
використання карт надзвичайно розширилась. Будь-який галузевий напрям, що виникає в
картографії – реакція на потреби практики. У цьому й полягає значення картографії як прикладної
науки.

7
 ЧАСТИНА І

СТАНОВЛЕННЯ СУСПІЛЬНОЇ КАРТОГРАФІЇ

1.1. НАРИС З ІСТОРІЇ КЛАСИФІКУВАННЯ ТЕМАТИЧНИХ КАРТ

Картографія є однією з найдавніших наук на Землі. За час свого існування нею накопичено
величезну кількість картографічних творів, які різняться між собою розміром, оформленням,
способами виготовлення, зображуваною територією та іншими характеристиками. Необхідність
систематизації чи упорядкування різноманіття карт виникала на різних етапах розвитку
картографії, оскільки на кожному новому етапі з’являлися все нові й нові карти.
Географія на початку свого становлення мала описовий характер, і на давніх картах людина
відображала всі об’єкти на земній поверхні, тобто топографію місцевості. Перші географічні
описи та карти України знаходимо у працях давньогрецьких учених Геродота, Гіппократа,
Страбона і Птолемея. Інша характерна риса створюваних у різні часи карт, яка вирізняє їх
практичну спрямованість, – це відповідність карти потребам людини. Так, у народів
Стародавнього світу (Вавилон, Єгипет, Урарту) швидко розвивалось іригаційне землеробство, що
й зумовило появу відповідних картографічних малюнків. За часів колонізаційного руху
картографічні твори відображали нові колонії і їх територію та географічні об’єкти, такі як річки,
ліс, гірські масиви тощо. Коли виникла необхідність захищати й утримувати свої державні
території та колонії від загарбників, з’явилися карти для військових потреб з докладним описом
рельєфу та доріг.
Усі ці карти, говорячи сучасною мовою, є топографічними. Від кінця ХІІ ст. розвивається
мореплавство, для потреб якого стали складати компасні карти (портолани). Можна вважати, що
вже в той час відбувся розподіл всіх карт на карти суші та морські .
Використання карт у різних областях практичної діяльності спричинило їх поділ. Спочатку
це були описові карти, на яких замальовувалася оточуюча місцевість. З розвитком науки й
технічних засобів вимірювання землі підвищується якість і точність карт і їх вже поза всяким
сумнівом можна вважати топографічними. Інколи такі загальногеографічні карти доповнювались
спеціальними показниками.
У 1692 р. баскський географ і мореплавець Антоніо Газтанета сортував карти за такими
категоріями: 1) закриті (зберігали державні таємниці); 2) не згорнуті; 3) згорнуті; 4) такі, які
можна перебирати (тасувати) руками як окремі шари; 5) такі, що мають кольорові ознаки; 6) уявні;
7) бланки; 8) орієнтовані: 9) не орієнтовані; 10) ті, що можуть бути прочитані як книга; 11) ті, які
мають застарілий запах; 12) поширені серед віруючих; 13) такі, що піднімають військовий дух; 14)
додаткові копії [Wood, D.].
Описовий характер географічна наука зберігала до XVIII ст., поступово накопичуючи та
уточнюючи дані про місцевість або морські простори. Із зміцненням загальнонаціональної та
морської могутності держав стала розвиватися морська навігація, підвищуються вимоги до
безпеки мореплавання, вивчаються природні процеси, такі як припливи, відпливи, магнітні
8
схилення. У цей час керівник Ґринвіцької обсерваторії Е. Галлей створює нові фізико-географічні
карти вітрів (1686 р.), магнітних схилень (1701 р.), карту глибин Ла-Маншу (1701 р.) та інші, що
розширює сфери наукового і практичного застосування картографії. Е. Галлея вважають
першовідкривачем тематичних карт.
У Російській імперії створюється перша економічна карта “Креслення догляду лісів 1700
року“, що відображує результати господарської діяльності людини. Цінність даної карти полягає в
спеціальному, додатковому змісті - передусім це велика кількість пояснювальних підписів (38
стовпчиків), із зазначенням розміру масивів лісу, їх назв, а також відомостей про породний склад
дерев. Крім того, наявні на карті 23 кола відображують стан лісохімічної промисловості імперії
наприкінці ХVІІ ст. Кожне коло означає підприємство з перероблення лісу з вказівкою дати його
заснування та на скільки років вистачить запасів в околиці лісу [Кусов, В.С., 1983].
За дослідженнями М. П. Заруцької, першу наукову класифікацію карт запропонував на
початку XVIII ст. Григоріус. Вона передбачала поділ карт за масштабами [Харченко, А.С., 1974].
Такий поділ тримався у зарубіжній картографії до початку ХХ ст. Виділялися карти світу в цілому
(універсальні або загальні) та карти континентів, областей, країн (особливі). У 1730 р. Натан
Бейлі дав визначення таким картам, згідно з яким універсальні карти передавали вигляд усієї
земної поверхні або двох півкуль, а особливі карти показували специфічну їх частину. Ця
типологія карт за масштабами існувала з XVIІІ до ХІХ ст.
Російський вчений М. В. Ломоносов у 1759 р. у своєму зверненні до сенату обґрунтував
необхідність збирання економічних відомостей про населені пункти та губернії країни для
укладання карт. Він уводить в науковий обіг нові терміни – економічна картографія та економічна
ландкарта [Салищев, К.А., 1990].
Початок організаційного становлення картографії в Російській державі відносять до 1797 р.,
коли було створено Депо карт, до обов’язків якого входило повне державне архівування всіх
планів і карт та створення нових карт і атласів. При заснуванні цієї установи для занять і роботи в
ній залучалися військові офіцери з інженерного корпусу, квартирмейстерської частини та інших
видів військ. У 1822-1823 рр. видаються Правила для підписування планів і карт та умовні знаки
для використання на топографічних, географічних і квартирних картах та військових планах. Вони
виявилися важливими документами для свого часу. В них уперше в Росії описувалась система і
класифікація карт залежно від змісту та призначення. Карти поділялись на топографічні,
спеціальні, генеральні, хорографічні, семитопографічні (складені за матеріалами окомірних
знімань), квартирні, дорожні (маршрутні) і операційні [Папковский, П.П., 1983].
Топографічні карти включали будь-який район, частину міста з докладним відображенням
місцевих предметів (річок, озер, доріг, населених пунктів та ін.), що показувались у масштабі
плану. Масштаб знімальних оригіналів дорівнював 1:21 000, а для видання – 1:42 000. Карти
масштабу 1:26 000 та 1:210 000 також називалися топографічними.
Спеціальні карти губерній, областей, округів або повітів готувалися з великими
подробицями. На них відображувалися всі міста та інші поселення (без окремих дворів), всі
дороги, головні гірські хребти, гідрографія, ліса, болота й піски. Масштаб карт був 1:210 000.

9
 Генеральні карти відображували державу в цілому або її частину. На них показувалися міста,
містечка, інші важливі поселення, великі та середні дороги, межі губерній та держави. Масштаби
карт - 1:420 000 та 1:840 000. Однак карти таких масштабів розроблялись на окремі області й
губернії, а для країни в цілому використовували дрібніші масштаби – 1:1 680 000 та 1:4 200 000.
Карти квартирні, дорожні і операційні мали суто військове призначення: для дислокації
війська, його пересування і для проведення військових операцій і звітності про них. Назви
хорографічні й семитопографічні в подальшому зникли з обігу.
Великомасштабні плани розділялись на плани таборів і фортець у масштабі 1:4 200, плани
міст і поселень – у масштабі 1:8 400 та 1:12 600.
На території сучасних Росії та України здавна використовувалась система вимірювання
відстаней у верстах. Походження самого слова означає “поворот плуга” або “довжина борозни від
повороту до повороту”. Зазначимо, що довжина борозни у різних князівствах була різною, через
що складно визначити, якою була верста на території давньої Русі. Інші міри довжини складали:
мілі, поприще, стадія та сажень. Саженів також було з десяток: государів, друкований, береговий,
мостовий, дворовий і т.д. Найвитривалішим виявився косий сажень, що дорівнював 216 см. До
нього прирівнювалась міра довжини аршин (1 сажень – це 3 аршини). При Петрі І сажень був
укорочений до 213, 36 см і в такому вигляді він проіснував до введення в нашій країні метричної
міри в 1923 р. Наведемо найбільш використовувані масштаби до метричної міри: 50 саженів у
дюймі (1 : 4200); 100 саженів у дюймі (1 : 8400); 200 саженів у дюймі (1 : 16 800); 250 саженів у
дюймі (1 : 21 000); 1 верста в дюймі (1:42 000); 2 версти в дюймі (1:84 000); 3 версти в дюймі
(1:126 000); 10 верст у дюймі (1:420 000); 20 верст у дюймі (1:840 000). У деяких країнах існують
карти масштабів 1:63360 та 1:31 680, які називають відповідно однодюймовими та дводюймовими
[Кусов, В.С., 1983].
Необхідність укладання спеціальних карт вперше виникає в геології, кліматології,
океанографії, ґрунтознавстві тощо. У подальшому розвиток тематичного картографування тісно
пов’язаний з розвитком географії. На початку ХІХ ст. натхненний прикладами Карла Ріхтера і
Олександра фон Гумбольдта, Герман Берґгаус почав створювати карти клімату, гідрографії,
рослинності, антропології, етнографії та на інші теми. Їх було зібрано в атласі 1838 р., який
пізніше, у 1848 р., перевидав А. К. Джонстон як “Фізичний атлас”.
З метою зміцнення національної свідомості українців у 1896 р. Григорій Величко видав
“Народописну карту українсько-російського народу” в масштабі 1:1 680 000. Це перша етнічна
карта українських земель українського автора українською мовою. У своїй праці “Завдання
українського географічного інституту й його видавництв”, виданій у 1928 р. у Харкові, фундатор
української географії та картографії Степан Рудницький зазначає необхідність розробляти
картографію теоретично і практично, як найголовнішу ланку математичної географії. Описуючи
завдання картографії С. Рудницький поділяє карти на стінні та підручні, фізичні та
антропогеографічні . Цікавою виглядає пропозиція видавати “при кожній фізичній карті
картони: геологічний, тектонічно-морфологічний, кліматичний, біогеографічний й інші”. А “при
кожній антропогеографічній карті ось які картони: етнографічний густоти населення,

10
сільськогосподарської продукції, промисловості й торгівлі” [Новітня українська суспільна
географія, 2007].
На початку ХХ ст. всі карти стали поділяти на два види – загального та спеціального
призначення. Така класифікація карт підкреслювала розподіл праці видавців карт: технічний
персонал створював топографічні карти, а науковці створювали карти тематичні.
Макс Еккерт у своїй праці “Природа карти і логіка карти” в 1908 р. вдосконалив
категорування карт, розподіляючи їх на карти, що передають факти (як вони є в природі, як вони
розподілені по землі, по висоті) та на абстрактні карти, що передають у картографічній формі
результати наукової індукції та дедукції і дослідження вчених. У 1925 р. він витратив немало
зусиль на затвердження абстрактних карт як наукових [Wood, D.].
У радянській картографії класифікування карт почалося наприкінці 20-х років ХХ ст., і за її
основу було взято поділ карт за змістом. До 60-х років ХХ ст. вона використовувала термін
“спеціальні карти” стосовно теперішніх тематичних карт. На початку 60-х років О. І.
Преображенський та інші автори запропонували класифікувати спеціальні карти за рядом
параметрів: за змістом, за цільовим призначенням, за масштабами, за методикою складання, за
характером оформлення. За змістом всі спеціальні карти вони поділяли на сім груп: 1) політичні й
адміністративні карти; 2) економіко-географічні або економічні карти; 3) карти населення й
культури; 4) історичні карти; 5) фізико-географічні або карти природних явищ; 6)
палеогеографічні; 7) технічні карти. В окрему групу пропонувалось виділити карти навчальні
[Преображенский, А.И., 1961].
Ервін Райс у першому підручнику з картографії в Великій Британії (1938 р.) подає
відмінності між двома категоріями карт: загальними і спеціальними. У 1953 р. в газетній статті
Ніколаус Кройцберг вжив термін “тематична карта” відносно категорії спеціальних карт.
Пізніше Райс використав цей термін у своїй праці “Карти” (1962 р.), вказавши, що перша група
великомасштабних карт, які створюються у державних установах, мають визначені стандарти та
виготовляються на спеціальному устаткуванні. Друга група карт має дрібніший масштаб і вищий
рівень графічного оформлення. Цю групу він розбив так: 1) морські карти; 2) тематичні карти або
карти одного фактора; 3) карти землекористування; 4) карти міст; 5) карти транспорту; 6)
політичні або історичні карти; 7) карти різних наук; 8) карти для ілюстрацій і реклами; 9)
кадастрові карти [Wood, D.].
Обґрунтовуючи свою класифікації Е. Райс писав у 1938 р., що в процесі створення моделі
Землі є три фази: спочатку фахівець-землемір вимірює землю, картограф бере дані вимірювань і
створює карту, а географ інтерпретує факти за готовою картою. Артур Робінсон зазначив, що при
такому поділі мінімізується роль картографа, і запропонував лише два етапи виготовлення карт.
Спочатку створюється детальна великомасштабна топографічна карта, на основі якої складається
дрібномасштабніша спеціальна карта. Такі карти укладають географи, економісти, історики та
інші фахівці, а першу групу карт (топографічні) створюють урядові службовці. При цьому
картографи виступають як технічний персонал. Їх завдання - розроблення високоточних детальних
топографічних карт. До другої групи належать картографи-вчені, університетські науковці, які
інтерпретують суспільні й фізичні карти. Робінсон виділив і третю групу карт, які і не точні і не
11
наукові, а тому вважаються сумнівними за якістю. На основі такої типології виникли тематичні
карти, особливістю яких є базування на основній (топографічній) карті.
Згодом А. Робінсон розвинув класифікування карт на основі трьох характеристик –
масштаб, функціонування і предмет, виділивши три групи карт: загального і спеціального
призначення, тематичні [Wood, D.].
Найбільшого поширення в світі набула класифікація карт К. О. Салищева (1955 р.), яку він
постійно вдосконалював [Салищев, К.А., 1955]. Класифікація розроблена за такими ознаками: за
масштабом, територією, тематикою та призначенням. К. О. Салищев запропонував типологію
карт, згрупувавши їх за широтою теми (детальні та галузеві); за методами наукового дослідження
явищ картографування (аналітичні, синтетичні, комплексні); за ступенем узагальнення та
ступенем об’єктивності (документальні, карти-висновки, гіпотетичні, тенденційні,
фальсифіковані, видумані), за практичною направленістю (інвентаризаційні, оцінювальні,
рекомендаційні, прогнозні) [Салищев, К.А., 1955].
Першу загальну класифікацію карт, що охоплювала всі типи карт, включаючи географічні й
астрономічні, довідкові та навчальні, здійснив завідувач кафедри геодезії та картографії
Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка А. С. Харченко у 1956 році.
Класифікація базувалась на розподілі карт за трьома критеріями: 1) призначення карти; 2)
територіальне охоплення; 3) зміст карти. Наступною розробкою з охопленням всіх карт стала
класифікація А. Ф. Асланікашвілі (1968 р.), в якій основною ознакою поділу був зміст карт, однак
ця типологія не включала групи навчальних карт. У 1974 р. А. С. Харченко вдосконалив свою
класифікацію, використовуючи термін “тематичні карти” (уведений у науковий обіг групою
московських вчених) в класі яких окремо вказав карти природи та людського суспільства
[Харченко, А.С., 1974].
Існують й інші класифікації карт, однак принципово вони мало чим відрізняються від
вищенаведених. Наприклад, Л. С. Гараєвська наводить свою класифікацію спеціальних карт: 1)
фізико-географічні карти або карти природи, до яких належать загальні фізико-географічні,
геофізичні, геологічні, рельєфу земної поверхні, атмосферних явищ, гідросфери, ґрунтові,
ботанічні, зоогеографічні; 2) соціально-економічні карти включають карти населення, економіки,
культури, політико-адміністративні; 3) технічні, до яких відносять морські навігаційні, польотні,
землевпорядні, інженерні та інші. За призначенням можуть бути науково-довідкові, довідкові,
прикладні, учбові, агітаційно-пропагандистські. За охопленням – карти світу, материків,
крупних регіонів, країн та їх частин [Гараевская, Л.С., 1971].
Вперше концепцію реальних і віртуальних карт було введено наприкінці 70-х років ХХ ст.
Ґарольд Моеллерінг у своїй доповіді на 73-й щорічній зустрічі американської асоціації Географів
(Солт-Лейк-Сіті, штат Юта, 1977 р.) увів поняття реальних і віртуальних карт та інтерактивного
картографування. У подальшому ця концепція розширилась у проект з просторового відображення
даних, який був заснований Ґ. Моеллерінгом у 1986 р. і до сьогодні триває робота над ним.
У подальшому групування тематичних карт також виконували шерег зарубіжних
картографів – Едуард Імгоф, Ерік Арнберґер, Вернер Вітт, Артур Робінсон та інші. Джудіт
Тайнер у 1992 р. назвала три, вже відомі, групи карт загального і спеціального призначення й
12
тематичні, але вона віднесла до карт спеціального призначення геологічні, кадастрові та
навігаційні. До тематичних вона включила карти спеціальних наук, статистичні, розподілу та інші.
Вагомий вклад у питання класифікування карт вніс О. М. Берлянт (2003 р.), розвинувши
теорію і практику. Він розробив класифікації загальногеографічних, тематичних і спеціальних
карт, дав визначення поняття, обґрунтував принципи класифікації і типізації географічних карт
[Картоведение, 2003].
Цікаве трактування типології карт подали нідерландські автори М.-Я. Краак та Ф. Ормелінг
(2002 р.). Пов’язавши його зі способами картографування, вони виділяють дев’ять способів та як
їх результат дев’ять типів карт: хорохроматичні або мозаїчні карти; хороплети (відповідають
поняттю картограма); ізолінійні карти; номінальні характеристики точок; абсолютний
пропорційний метод; картодіаграми; точкові карти; спосіб ліній руху; статистичні поверхні. А
функціональний поділ карт голландці запропонували проводити за основними напрямами:
навігація, містобудування, прогнози, управління та освіта [Краак, М.-Я., 2005].
Інший підхід до класифікації карт продемонстрував у 1992 р. Ульріх Фрейтаг: “Класифікація
базується на характеристиках візуалізованих об’єктів з урахуванням їх геопросторового характеру,
масштабу, часу вимірювання і відповідних графічних змінних” [Краак, М.-Я., 2005].
Класифікацію проведено у вигляді матриці на основі комбінування графічних змінних.
Отримано такі типи карт: значкові карти; векторна діаграмна карта; карти використання
земель; номінальні лінії, значкові карти; площинна діаграма та інші. [Краак, М.-Я., 2005].
Кембриджська історична комісія розподілила карти на 10 категорій: 1) Карти Райсза; 2)
карти першого періоду реконструкції; 3) карти Ґарварда; 4) карти страхування; 5) карти бібліотеки
Конгресу; 6) Карти Санборна; 7) USGS Quad Maps – карти Геологічної служби США; 8) карти
адміністративних кордонів; 9) карти транзиту; 10) інші карти [Wood, D.].
Прихильники електронної картографії Ерл Шулер, Річ Гібон, Джо Уолт виділили дев’ять
видів картографування: 1) життя; 2) околиць; 3) світу; 4) веб-картографування; 5) за допомогою
технічного обладнання; 6) на “робочому столі”; 7) назви та місця; 8) просторове веб-
картографування; 9) картографування з іншими людьми (інтерактивне) [Wood, D.].
Джанет Абрамс і Пітер Хол (2006 р.) пропонують чотири класи картографування: 1)
відображення мереж; 2) відображення розмов; 3) відображення територій; 4) відображення карт
[Wood, D.].
На сьогоднішній день найповнішою є класифікація подана в Атласі вчителя [Атлас вчителя,
2010]. Її вирізняє найбільша кількість основ класифікації – 14: масштаб, тематика (зміст),
просторове охоплення, математична визначеність, призначення, широта теми, ступінь
інформативності, ступінь об’єктивності, практична спрямованість, спосіб використання,
оформлення, спосіб виготовлення, мова видання, формат.
Простеживши історію розвитку процесу класифікування карт, слід відзначити вагомий
внесок географів і картографів різних часів у становлення та еволюцію картографічної науки.
Розвиток картографії, розширення видів і типів карт пов’язано з потребами суспільства, розвитком
науки і технологій. Суперечливість і невизначеність понять стосовно загальної і тематичної карти
й взагалі класифікації карт у зарубіжній картографії досі стоять на порядку денному, вони лише
13
загострились із появою комп’ютерних технологій та електронних карт. Наукові розробки з
класифікування карт у вітчизняній картографії, яке ґрунтується на теоретичних розробках учених
радянських часів, відрізняються від закордонних глибиною наукового мотивування та
різноманітністю основ класифікації карт, широким охопленням видів тематичних карт і типів
географічних карт.

1.2. ЕТАПИ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ КАРТОГРАФІЇ

Уперше українські землі у друкованому вигляді були відображені в 1467 р. у болонському

виданні "Географії" К. Птолемея на Десятій карті Європейської Сарматії (рис. 1). Численні
перевидання «Географії» Птолемея містили сучасні карти відомого авторам світу. Зображення
українських земель на таких виданнях ставали більш точнішими і детальнішими. Так, на карті
«Польща і Угорщина» видання 1540 р. на території України знайшли відображення населені
пункти - Житомир, Дубно, Рогатин, Кам’янець. Було виділено Поділля, Покуття, Волинь і
підписано загальну назву – Русь.

Рис. 1. Карта «Європейська Сарматія» 1467 р. Клавдій Птолемей. Ніколаус Германус.

Оглядові карти України чи її окремих частин укладались німецькими, польськими,

литовськими, голландськими, французькими авторами. Подальше удосконалення картографічної
діяльності пов’язано з астрономічними і геодезичними вимірюваннями точних розмірів Землі.
Карти почали створюватися на більш точній основі, з використанням картографічних проекцій.
Новий етап картографування території України пов’язаний із ім’ям французького інженера,
архітектора і картографа Ґійома де Боплана (рис. 2).

14
 Подорожуючи землями України він особисто виконував топографічні
вимірювання для майбутніх карт. Він накреслив кілька загальних карт
України й окремих її частин. Це план Кодацької фортеці (1639 р.),
Українська географічна карта (1639 р.), Загальна карта України (1648 і
1660 рр.) (рис. 3), карти Дніпра (1662 р.), 12 карт-ілюстрацій до «Опису
України» (1652 р.). Основна праця Боплана - “Спеціальна карта України”
була надрукована у 1650 р. на 8 аркушах та містила значну кількість
населених пунктів. Вона була виконана на основі знімання території
спеціальними інструментами. На карті показаний Чорний
Рис.2. Гійом Левассер де Боплан
Шлях - стародавній розгалужений торговельний шлях, яким
користувалися тюркські народи Північного Причорномор'я для перекочівлі з Лівобережної
України на Запоріжжя (Січ), Поділля, Галичину. Чорний Шлях починався з Перекопського
перешийка і йшов на північ, через запорозькі степи, на верхів'ях річок Інгула, Інгульця і Тясмину,
повертав на захід та розгалужувався на декілька шляхів. У 1650 р. Боплан видав латинською
мовою книгу «Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від
кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення
воєн» і декілька середньомасштабних оглядових карт України та її окремих територій.
Оригінальною картою тих часів є «Чертеж украинским и черкаським городам от Москвы до
Крыма», на якій зображено міста й містечка, а також детально подано гідрографію і шляхи
сполучення. Завдяки картографічним творам Ґ. Боплана та їх численним переукладанням назва
"Україна" утвердилася в Європі.

Рис.3. Загальна карта України Ґ.Боплана. 1648 р.

15
 Унікальним джерелом історичних даних і пам’яткою європейського друку є видана
німецьким картографом і картовидавцем Й.Б.Гоманном у 1720 р. карта «Україна – земля козаків»
(рис. 4). На карті показано всі землі України із зазначенням історичних подій на той час.
З кінця XVIII ст. особливий розвиток отримала військова картографія. Топографічні
знімання території України того часу проводили австрійська та російська військово-топографічні
служби. Так, українські землі знайшли відображення на "Подробной карте Российской империи
…" (так звана Стоаркушева карта) в масштабі 1:840 000, виданій у 1801-1804 рр. Під керівництвом
військового картографа І.П. Стрельбицького з Полтавщини в 1871 р. видано перші аркуші
"Специальной карты Европейской России" масштабу 1:420 000. Вона охоплювала українські землі
у складі Російської та Австро-Угорської імперій. У 1873-1889 рр. надруковано "Нову спеціальну
карту Австро-Угорщини і окупованих областей" масштабу 1:75 000. Вся територія України, що
входила до складу Австро-Угорської монархії, була закартографована на 88 аркушах. Ця карта
неодноразово перевидавалася пізніше.

Рис. 4. Йоган-Баптист Гоманн. Карта «Україна – земля козаків», 1720 р

З кінця XVIII ст. видають поштові карти. Головним змістом цих карт було зображення
шляхів поштових станцій і відстаней між станціями.
Істотну роль у розвитку економічного картографування відіграли програми атласу
Європейської Росії І.Кирилова і словника-довідника «Економічний лексикон російських
продуктів» М.Ломоносова. До нього передбачалось додати низку «економічних ландкарт», про
товари які виробляються в Росії, якої якості як і куди розвозяться, в якій кількості, де і по чому
продаються. М.Ломоносову належала ідея економіко-географічного картографування всієї
території Росії.
З кінця ХVІІІ ст. службами Росії, Австрії, Польщі виконувались військово-топографічні
знімання в Україні. Було складено польську карту масштабу 1 : 700 000, австрійські карти в
масштабі 1 : 520 000, російську генеральну карту Європейської Росії у масштабі 1 : 840 000, на
16
яких зображено українські землі, що перебували у складі цих держав. Карти цього періоду не були
багатими на зміст. Більшість природних і соціально-економічних об’єктів на карти не наносилось,
а описувались окремо у письмових додатках. Отже, ці карти давали лише загальну характеристику
природи й господарства. Вони ж використовувались для створення «генеральних»
(дрібномасштабних оглядових) карт.
Потреба в картах виникає і зростає у зв’язку з розвитком суспільного виробництва. У другій
половині ХІХ ст. Україна переживає кризу кріпацько-феодальної системи і вступає в епоху
розвитку промислового капіталізму. У 1842 р. було видано першу велику економічну карту –
«Карта промышленности Европейской Росии», де була відображена більша частина території
України. У 1872 р. видається «Карта найважливіших галузей продуктивності Європейської Росії»
В. Семенова-Тян-Шанського. У цей час друкувались численні вузькогалузеві спеціальні
економічні карти. Одним з перших галузевих економічних атласів був «Господарсько-
статистичний атлас Європейської Росії», що видавався з 1851 р. чотири рази і характеризував
сільське господарство.
З середини XIX ст. з’являються карти різної тематики, на яких окремо зображувались
рельєф, клімат, ґрунти, ліси. З метою зміцнення національної свідомості українців у 1896 р. Г.
Величко видав “Народописну карту українського народу” в масштабі 1:1 680 000. Це перша
етнічна карта українських земель українською мовою.
Особливого розвитку набула українська економічна картографія у 20-х роках ХХ ст.
Використання географічних карт у практиці господарства України та зародження картографо-
геодезичної служби України простежимо з моменту проголошення 22 січня 1918 р. Самостійності
і незалежності Української Народної Республіки. При Військовому міністерстві 10 березня 1918 р.
створено Головну геодезичну управу, як інституцію загальнодержавного значення, що
знаходилась в Києві на вул. Бульварно-Кудрявській 18, там же містився головний склад
топографічних карт. Головна геодезична управа є знаною завдяки таким виданням, як:
“Спеціальна карта України” масштабу 1 : 1 050 000, “Карта України та частини суміжних держав”
масштабу 1 : 2 520 000”, план Києва з передмістями масштабу 1 : 2 100.
У листопаді 1918 р. на засіданні Фінансової комісії при Департаменті державної скарбниці
було затверджено статут Корпусу українських геодезистів та штати Головного геодезичного
управління. Головним завданням було оновлення 3-верстної топокарти на територію України і
розпочато роботи з укладання карти масштабу 1 : 1 000 000. У 1919 р. видано карту залізниць
України, в 1920 р. – карту сільськогосподарського районування Криму і перший регіональний
«Статистико-економічний атлас Криму». У 1928 р. вийшов друком «Геграфічний атлас України»
Л.Кльованого, що містить 32 карти, пояснювальний текст, довідкові цифрові матеріали. У цей час
виходять численні карти і атласи економічного змісту.
Проте подальший розвиток історичних подій в Україні не дозволив реалізувати плани
становлення національної картографо-геодезичної служби. Більша частина території України з
1922 р. входила до складу СРСР, тому відтоді картографування України визначалось рівнем
розвитку відповідних служб СРСР.

17
 У 1924 р. у Харкові було створено Українське геодезичне управління, яке на протязі років
реорганізувалось у різні картографо-геодезичні служби. У 1936 – 1941 рр. Південне АГП виконало
роботи з топографічного картографування, майже на всю територію України були укладені
топографічні карти масштабу 1 : 1 000 000.
Розвиткові картографії сприяли праці директора Інституту географії і картографії АН
України С. Рудницького. За його активної участі побачила світ перша фізична карта України в
масштабі 1:1 000 000 українською мовою. Видатною працею цих років став "Атлас України й
суміжних країв" В. Кубійовича (Львів, 1937 p.). Наприкінці XIX – поч. XX ст. видано низку
атласів Росії та світу, в яких, зокрема, подано і карти України (Атлас світу (1940), цього ж року
«Большой советский атлас мира» (БСАМ)).
Обсяги робіт з тематичного картографування у довоєнний період, що виконувалися
підрозділами державної картографо-геодезичної служби СРСР в Україні, були незначними. Можна
виділити лише видання політико-адміністративної карти України та окремих її областей.
Під час Другої Світової війни Харківська картфабрика була повністю знищена, тому в
березні 1944 р. приймається рішення про створення Київської картфабрики (нині ДНВП
“Картографія”). Для підготовки кадрів у 1944 р. організовано Київський топографічний технікум і
кафедру геодезії та картографії при географічному факультеті Київського університету. Перший
випуск якої відбувся у 1951 р.
У повоєнні роки у картографічних дослідженнях в Україні почали формуватися два напрями
– теоретичні й методичні розробки та практичне створення карт. У загальному вигляді розвиток
картографії за радянських часів можна представити як нарощування кількості, розширення
тематики карт і областей їх застосування, поглиблення змісту і вдосконалення теоретичних
розробок. Серед теоретичних питань в Україні розробляються: пізнавальна функція карт, теорія
мови карти, картографічна генералізація, системне картографування. Нового поштовху зазнало
картографування промисловості, зокрема її галузевої і територіальної концентрації. Дослідження
виробничо-територіальних і суспільно-територіальних комплексів базується на створенні серій
карт, що відображали їх структуру, особливості функціонування й різні види зв’язків.
Важливим завданням української соціально-економічної картографії у ХХ ст. були
теоретичні пошуки з метою дослідження компонентних (галузевих) систем реальних об’єктів і
територіальних геосистем, а також їх картографічних аналогів.
Основні картографічні твори території України:
1. «Атлас карт енергетики України» Харків. 1922.
2. Статистико-экономический атлас Крыма. Изд. Крымстатуправления и Крымиздата, 1922.
3. Етнографічна мапа Української РСР (м-б 1 :750 000). Харків, 1925.
4. «Кліматичний атлас України» Київ, 1927.
5. Географічний атлас України Л.Кльованого –Київ, 1928.
6. Економічна карта Харківської області (1: 300 000). М., 1935.
7. Атлас України й суміжних країв В.Кубійовича. – Львів, 1937.
8. Атлас сільського господарства УРСР 1958.
9. Економічні адміністративні райони УРСР (1 : 1000 000), 1960.
18
 10. Атлас Украинской ССР и Молдавской ССР. 1962.
11. Географія Київської області. Атлас. 1962.
12. «Агрокліматичний атлас Української РСР». Київ, 1964
13. Атлас сільського господарства Закарпатської області. 1964.
14. «Атлас составных теплового и водного баланса Украины». Ленинград, 1966.
15. Климатический атлас Украинской ССР. 1968.
16. «Атлас особливо небезпечних для сільського господарства гідрометеорологічних явищ
на території Української РСР». K., 1968.
17. Карта Украинской ССР. Размещение население. (1: 750 000), 1975.
18. Атлас природных условий и естественных ресурсов УРСР . 1978.
19. Україна. Природне середовище та людина. Серія карт 1 : 6 000 000. 1993.
20. Атлас. Автономна республіка Крим. 2003.
21. «Україна. Промисловість та інвестиційна діяльність: Атлас» 2003.
22. «Загальногеографічний атлас України». Київ, 2004.
23. «Комплексний атлас України». Київ, 2005.
24. «Україна на стародавніх картах. Кінець ХV – перша половина ХVІІ ст.». Київ, 2005.
25. «Політико-адміністративний атлас України», Київ, 2006.
26. Національний Атлас України, Київ, 2007.
27. Довідковий атлас світу. Київ, 2010 р.
28. Атлас вчителя. Київ, 2010 р.
29. «Атлас історії України», Київ. 2012.
30. Атлас «Україна. Хроніка історичних подій», Київ. 2016.

1.3. СУЧАСНИЙ СТАН СУСПІЛЬНОГО КАРТОГРАФУВАННЯ

Аналіз розвитку та сучасний стан української національної картографії дає підстави

стверджувати про існування національного картографування і картографічної інфраструктури.
Національне картографування – це картографування будь-якої незалежної держави за
державною програмою і фінансовою підтримкою, шляхом створення систем картографічних
творів з метою дослідження її історії, природних та соціально-економічних умов, ресурсів та для
повного забезпечення потреб у картографічній інформації [Сосса Р.І., 2007].
Картографічна інфраструктура – стійка система матеріальних елементів разом з їх
інституційно-правовим наповненням, узгоджене функціонування яких забезпечує суспільні
інтереси у картографічній інформації [Сосса Р.І., 2007].
Законом України (554-IX прийнятий 13.04.2020) визначено правові та організаційні засади
створення, функціонування та розвитку національної інфраструктури геопросторових даних,
спрямованої на забезпечення ефективного прийняття органами державної влади та органами
місцевого самоврядування управлінських рішень, задоволення потреб суспільства в усіх видах
географічної інформації, інтегрування у глобальну та європейську інфраструктури геопросторових
даних.

19
 Національна інфраструктура геопросторових даних - взаємопов’язана сукупність
організаційної структури, технічних і програмних засобів, базових та тематичних наборів
геопросторових даних, метаданих, сервісів, технічних регламентів, стандартів, технічних
специфікацій, необхідних для виробництва, оновлення, оброблення, зберігання, оприлюднення,
використання геопросторових даних та метаданих, іншої діяльності з такими даними.
Одним із основних завдань національного картографування є вдосконалення тематичного і
спеціального картографування, розробка методів тематичного картографування.
За останні роки значно розширились міжнародні зв’язки України у сфері геодезії та
картографії, укладено міжнародні угоди про співробітництво. Україна бере участь у роботі
багатьох міжнародних професійних організацій, а саме: Європейського комітету, який відповідає
за офіційне картографування (EvroGeografics), Міжнародної картографічної асоціації (ICA),
міждержавної ради з геодезії, картографії та дистанційного зондування Землі (FIG), Міжнародного
товариства фотограмметрії та дистанційного зондування Землі (ISPRS) і ін. Виконано низку
спільних проектів, у тому числі, із створення умов для впровадження національної інфраструктури
геопросторових даних, MapBSR – із створення цифрової карти для оцінки довкілля регіону
Балтійського моря, EvroGlobal Map (EGM) та Global Mapping (GM) – із створення базових наборів
цифрових геопросторових даних відповідно на територію Європи та на всю земну кулю.
Теоретичні розробки необхідні для відповіді на питання практики: як за допомогою карт
досліджувати реальну дійсність, її об’єктивну системну організацію, як приймати науково
обґрунтовані рішення в регулюванні та оперативному господарюванні.

1.3.1. Класифікація суспільно-географічних карт.

Особливості створення.

Суспільно-географічні карти класифікують за такими ознаками: призначенням, способом

використанням, масштабом, територією, змістом, тематикою. Класифікація суспільно-
географічних карт:
За призначенням: навчальні, довідкові, науково-довідкові, прикладні.
За способом використання: настінні, настільні, тактильні, аудіо, відео.
За масштабом: великомасштабні, середньомасштабні, дрібномасштабні.
За змістом: загальногалузеві, галузеві.
Залежно від напрямів і глибини картографування: аналітичні, комплексні, синтетичні,
типологічні.
Залежно від зображуваної території: карти світу, держав, регіонів, карти окремих
господарств і підприємств. У класифікації за територіальним охопленням суспільні карти
займають всі рівні.
Класифікація суспільно-географічних карт за тематикою є найбільшою. Тематика карт є
дуже різноманітною - вони відбивають явища соціального, політичного, культурного та
економічного життя. Орієнтовна класифікація карт така:

20
  економічні – сільського й лісового господарства, рибальства, мисливства,
промисловості, енергетики, транспорту, зв’язку, фінансів, інвестицій,
зовнішньоекономічної діяльності;
 соціальні – населення, природного руху, міграції, трудових ресурсів;
 інфраструктури – послуг, торгівлі, освіти, науки, культури, політики, історії, туризму.
Особливість суспільно-географічних карт:
1. Динамічність. Соціально-економічні процеси динамічні, вони більш рухливі ніж природні.
У природі прояв високої динамічності має циклічний або епізодичний характер (рух повітряних і
водних мас, землетруси). Природні системи відносно стійкі. Суспільні системи розвиваються зі
швидким переходом з одного стану в інший. Швидкий розвиток агресивної техногенної діяльності
людини має негативний вплив на оточуюче середовище, та викликає прискорену зміну природних
ландшафтів. Проблема охорони та відновлення природи складає особливий напрям
картографування, який тісно пов’язаний із суспільною географією. Існують різні підходи до
відображення динаміки суспільних явищ:
1) картографування у різні історичні епохи (старі карти);
2) картографування у різні моменти часу (оперативні карти, карти-реконструкції,
прогнози).
Динамічність соціально-економічних явищ – причина існування двох видів карт:
фундаментальних і оперативних. Фундаментальна карта відображає найбільш стійкі суспільні
об’єкти та відносини. Оперативні карти, навпаки, дають вибіркові характеристики окремих
об’єктів за певними найбільш динамічними ознаками. Дані на оперативній карті швидко старіють,
тому вона повинна бути створена і доведена до користувача у короткий термін.
2. Дискретність. Серед природних об’єктів є багато дискретних - вулкани, джерела, але в
більшості природа є безперервною, і будь-яка ділянка земної поверхні буде володіти низкою
природних ознак. Про соціально-економічні об’єкти такого не можна сказати, існують території де
діяльність людини не проявляється, а існують вузли де така діяльність максимально
сконцентрована. Важливо знати, що така реальна дискретність економіко-географічних об’єктів
не є перешкодою для їх картографування в безперервній формі. При укладанні карт виникають
ускладнення за рахунок нерівномірного розподілу соціально-економічних об’єктів за територією
та їх високої концентрації в окремих місцях.
Інша важлива особливість – це приналежність більшості суспільних явищ до певних
географічних пунктів. На відміну від природних процесів, де більше розвинене поширення явищ
за площею, в суспільному картографуванні воно притаманне сільському, лісовому господарству,
окремим галузям промисловості, частково розселенню і міграціям населення.
3. Джерелами інформації є, переважно, статистичні дані. На відміну від фізико-
географічних карт, отримання інформації для суспільних карт на основі натурних спостережень
виконується в окремих випадках. Зміст суспільних карт базується в основному на використанні та
обробленні даних державної статистики, картографічних джерел, економіко-географічної
літератури. При цьому одиниці картографування не завжди співпадають з одиничними
економічними об’єктами. Статистичні дані можуть бути узагальнені за одиницями
21
територіального поділу різних рівнів: глобальний (країна), регіональний (область, район),
локальний (населений пункт). При заміні реальних економічних об’єктів одиницями
територіального ділення знижується конкретність, точність та детальність карти, з’являються
елементи схематизму. Необхідно великий досвід, почуття міри, обґрунтований розрахунок, для
того щоб, із врахуванням особливостей призначення і змісту карти, обрати такий рівень
статистичного узагальнення, при якому буде найменша шкода якості карти.
4. Наступна особливість суспільних явищ – їх функціонування на різних рівнях: глобальному,
регіональному, локальному. Ця важлива особливість для відображення проявляється у відборі
різних способів зображення для одного і того ж явища на різних рівнях.
5. Необхідно відмітити, притаманну суспільним явищам, значну амплітуду між
мінімальними і максимальними значеннями характеристик, що значно ускладнює їх
картографування. Зокрема, складність виникає при розробленні кількісних шкал характеристик.
Неможливість відображення лінійної залежності вимагає додаткового математичного оброблення
даних.
6. Невиразність на місцевості їх безпосереднього стану. Дана властивість притаманна
об’єктам культури і їх діяльності, населенню і ряду аспектів соціальної сфери. Це впливає на
використання способів зображення, ступінь географічної визначеності зображення, умовність меж
ареалів дії і взаємозв’язків явищ.
Не дивлячись на різноманіття природних і суспільних карт слід відмітити важливі моменти,
які їх об’єднують. У процесі укладання карт використовують географічну основу, яка
розробляється на основі загальногеографічних і топографічних карт. Такі карти використовують
як остов для нанесення тематичного змісту. Інформація отримана різними шляхами для укладання
будь-якої карти повинна бути достовірною, науковою, точною, повною без пробілів. Для обробки
інформації застосовуються статистико-математичні методи і комп’ютерні технології. Для
створення карт ефективно використовують дані дистанційного зондування Землі.
Територіальні системи пунктів розміщення суспільних явищ заповнюють простір
неоднорідно, але мають чітко виражену концентрацію об’єктів, наприклад, у містах інтенсивного
розвитку. Такий характер розміщення впливає на вибір масштабів і способів картографічного
зображення.

1.3.2. Джерела укладання суспільно-географічних карт

Опрацюванням географічних даних нині опікуються різноманітні геоінформаційні системи.

Джерела просторових даних – це аналогові або цифрові дані, що можуть бути основою
інформаційного забезпечення ГІС або джерелами даних для карт. Існує різниця між поняттями
«інформація», «дані», «знання». Дані (від лат. «datum» факт) - це сукупність фактів, поданих у
формалізованому вигляді (кількісному або якісному виразі). Дані виступають у якості сировини
для отримання корисної «інформації» про географічні об’єкти. Знання – це відображення
змістових аспектів географічної реальності в мозку людини або в технічній системі. Географія
оперує з географічною інформацією. Геоінформація – це систематизована сукупність знань про

22
фактичні дані і залежності між ними для передачі, розподілу, перетворення, збереження або
безпосереднього використання.
Дані можуть бути первинними (неопрацьованими) і вторинними. Первинні дані одержують
шляхом польових знімань чи безпосередньо від приймачів, сенсорів, стаціонарних постів у
процесі збирання даних, наприклад у ході дистанційного зондування. Вторинні (похідні) дані є
результатом оброблення, наприклад, статистико-математичними чи цифровими методами.
Загальні властивості різних типів джерел інформації:
 просторове охоплення;
 масштаб;
 розрізненність;
 якість;
 форма реєстрації (аналогова чи цифрова);
 періодичність надходження;
 актуальність та можливість оновлення;
 умови і вартість отримування та перетворення у цифрову форму;
 доступність;
 формати представлення;
 відповідність стандартам тощо.
Джерелами створення суспільно-географічних карт є графічні, цифрові, текстові та інші
матеріали. Їх використовують для укладання та оновлення карт. За своїм змістом всі джерела
поділяють на астрономо-геодезичні, матеріали знімань, картографічні і тематичні джерела (рис. 5).

Рис. 5. Джерела для створення суспільно-географічних карт

Астрономо-геодезичні джерела необхідні для обчислення фігури Землі, створення основи
карти, її просторових координат. Для визначення точної інформації про місце розташування
об’єктів сьогодні використовують навігаційні або супутникові навігаційні системи. Супутникова
навігаційна система – це сукупність космічних і наземних електронно-технічних засобів для
визначення місця розташування (географічних координат і висоти) та характеристик руху
(швидкості й напрямку) наземних, водних і повітряних об’єктів.

23
 Рис. 6. Принцип дії супутникової навігаційної системи

Навігаційні системи складаються з двох складових: космічної та наземної. Для визначення

координат вимірюється відстань від об’єкта (від вбудованого в нього спеціального GPS-пристрою)
до супутників. Знаючи положення цих супутників навігаційна системи обчислює
місцезнаходження об’єкта, напрямок його руху та швидкість (рис. 6). GPS-пристрої (навігатори)
можуть розташовуватися на автомобілях, морських суднах, літаках, смартфонах. Це дає
можливість навігаційній системі визначати координати автомобіля чи людини і відображати його
положення на електронній карті. Далі навігаційна система може формувати найкращий маршрут
руху, враховувати особливості дороги. Глобальним супутниковим навігаційним системам
належить провідна роль у керуванні транспортними засобами і здійсненні контролю за їх
переміщенням у будь-якій точці нашої планети. Основні діючі супутникові навігаційні системи:
GPS (США), GELILEO (Євросоюз), ГЛОНАСС (Росія), BeiDou (Китай).
Матеріали знімань отримують після проведення польових знімальних робіт під час
географічного та геометричного вивчення місцевості, при проведенні землемірних робіт тощо.
Результатами таких знімань є схеми, топографічні плани і карти, статті про найрізноманітніші
карти, комплексні описи, щоденні записи. Це точкові дані, що виконуються в окремих населених
пунктах, на конкретних виробництвах, станціях, маршрутні - за вибраним напрямком по дорозі
або річці та площинні, які охоплюють ділянку території.
Польові спостереження часто проводяться при дослідженні соціальної інфраструктури міста:
це може бути перепис кількості клієнтів, відвідувачів того чи іншого соціального об'єкта
(магазина, парикмахерської, кафе тощо) за визначений час, підрахунок інтенсивності руху машин,
оцінка ефективності розміщення рекламних щитів у різних районів міста. При експедиційних
дослідженнях використовують метод еталонних ділянок, коли дослідження охоплює не всю
територію картографування, а лише характерні ділянки. У якості таких еталонів є типові, за
географічними параметрами, ділянки території або місця, де картографічні відомості мають
найбільший розвиток та поширення. Це може бути територія населених пунктів, у яких, шляхом
обстеження або анкетування, збираються статистичні дані, характеризується розселення,

24
відображається економіка та сфера обслуговування або ділянки з найбільш напруженою
екологічною ситуацією, де збираються геохімічні дані та вивчаються варіанти змін компонентів
природного середовища.
Залучаються матеріали про різнобічні характеристики ландшафтів як результат польових
досліджень та спостереження на стаціонарах із залученням унікальних методик, що проводяться
окремими експедиціями.
До знімальних робіт належать також повітряні (аеро-) та космічні знімання. Результати таких
знімань мають назву матеріали дистанційного зондування або дані дистанційного зондування.
До них відносяться всі матеріали отримані з космічних (штучні супутники Землі, пілотовані
космічні станції, автоматизовані міжпланетні станції) та повітряних літальних апаратів (літаки,
вертольоти, безпілотні літальні апарати). До безконтактних методів дослідження відносяться
також і наземні спостереження (фототеодолітне знімання, сейсмо- магніторозвідка, гідроакустичні
дослідження морського дна, геофізичне знімання). Матеріали дистанційного зондування
представлені у вигляді різноманітних знімків.
Знімок – це двовимірне зображення, отримане в результаті реєстрації технічними засобами
власного й відбитого випромінювання та призначено для знаходження, якісного й кількісного
вивчення об’єктів, явищ і процесів шляхом дешифрування, вимірювання й картографування.
Завдяки специфічним властивостям знімків їх успішно використовують для укладання
географічних карт.
Властивості космічних знімків:
1. Оглядовість знімків забезпечується охопленням великих площ. При цьому значні
регіони покриваються зйомкою одночасно за одних умов. У результаті є можливість
проводити дослідження в глобальному і навіть планетарному масштабах.
2. Комплексне відображення компонентів геосфери. На знімках одночасно
відображуються різні компоненти геосфери – літосфера, гідросфера, біосфера, що
дозволяє вивчати їх взаємодію й взаємоз’вязок.
3. Регулярна повторюваність зйомки. Інтервали між зйомками можуть складати роки,
місяці, години, хвилини, що є важливим при організації моніторингів.
4. Генералізація зображення полягає в значному узагальненні зображення. Характер
геометричного та тонового узагальнення рисунка залежить від ряду чинників, як
технічних (масштаб, роздільна здатність знімка, метод зйомки, спектральний діапазон),
так і природних (вплив атмосфери, особливості території).
5. Об’єктивність – кожний знімок подає портретне зображення місцевості. Підробити
космознімки не можливо, знімання ведеться різними компаніями і спроби змінення
даних легко відстежуються.
6. Оперативність – матеріали космознімання можливо отримати у короткі строки.
7. Масштабність – сучасні засоби дистанційного зондування дозволяють одночасно
знімати значні за площею території з високим ступенем деталізації.
8. Екстериторіальність – ділянки зйомки не привязані до державних чи будь-яких
кордонів і для проведення знімання не потрібно дозволи.
25
 9. Доступність – більшість даних ДЗЗ є відкритими.
Картографічні джерела – це різноманітні карти, плани, атласи, серії карт у паперовому і
електронному вигляді. Картографічні джерела складають основу будь-якої ГІС, через ряд переваг
серед яких можна назвати: територіально прив’язані атрибутивні характеристики, зображення
подається без пропусків у межах території картографування, наявність технологій переведення
зображення у цифрову форму. Серед картографічних джерел виділяють основні:
загальногеографічні карти, тематичні карти, серії карт та атласи. До блоку
загальногеографічних карт можна віднести і аеро- космофотокарти, що укладені за результатами
аеро- або космічного знімання з нанесеним поверх тематичним змістом. Їх часто використовують
як основу для укладання тематичних карт, що також є характерним для загальногеографічних
карт.
Загальногеографічні карти – відображають сукупність основних елементів місцевості,
показу яких приділяють однакової уваги. За масштабом поділяються на:
 топографічні - 1 : 200 000 і крупніше;
 оглядово-топографічні – 1 : 200 000 – 1 : 1 000 000;
 оглядові – дрібніші 1 : 1 000 000.
Тематичні – це карти, головний зміст яких визначається конкретною темою. Це найбільша
категорія карт природних і суспільних явищ. Класифікація тематичних карт здебільшого
будується відповідно структури наук про Землю та суспільства. Виділяють два великих блоки -
карти природи та карти суспільних явищ і процесів.
Окреме місце займають спеціальні карти, призначені для вирішення спеціальних задач і
використовуються вузьким колом спеціалістів. Це карти навігаційні, кадастрові (земельного,
водного, лісового кадастру), технічні карти (підземних комунікацій), проектні (меліоративні,
землевпорядні).
Серії карт та атласи представляють значну ланку різноманітних картографічних джерел.
Атласи класифікуються: за територією - атласи планет, континентів, океанів, країн, областей, міст
і ін.; за змістом - загальногеографічні, комплексні, які в свою чергу поділяються на фізико-
географічні, соціально-економічні, історичні і ін.; за призначенням - атласи науково-довідкові,
довідкові, популярні, учбові, туристські, військові і ін.
Сьогодні поряд із паперовими широко застосовують електронні атласи, веб-атласи, атласні
інформаційні системи. Окремо слід виділити національні атласи.
Національні атласи – це атласи країн, що містять різнобічну характеристику її природи і
ресурсів, населення, історії і культури, господарства і екологічного стану. Це престижне
національне видання, візитна картка країни.
В Україні топографо-геодезичні та картографічні роботи виконуються під егідою Державної
служби України з питань геодезії, картографії та кадастру і Інституту географії НАНУ. Основним
розробником і видавцем картографічної продукції є державне науково-виробниче підприємство
«Картографія». У 2007 р. вийшов друком перший в історії нашої держави Національний атлас
України. Він розроблений вченими та фахівцями державних та громадських організацій України.

26
Атлас вміщує 875 карт. Вони відображають географічні, господарські, культурні дані про Україну.
Атлас має паперовий та електронний формати.
Офіційний сайт Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру: land.gov.ua/

Сучасна картографія представляє різні картографічні твори - від традиційних паперових

до карт в мережі Інтернет. Використання комп’ютерних технологій дозволяє створювати нові види
картографічних зображень із рухомими елементами, об’ємністю, із зміною масштабу, ефектом
польоту над територією. У наш час створено картографічні інтернет-ресурси, які накопичують і
зберігають просторові дані. Такі ресурси використовуються для пошуку місця розташування
об’єктів, прокладання маршрутів, створення власних карт. Найпопулярнішими серед них є:
Google Maps, Bing Maps, OpenStreetMap та 2GIS (рис. 7). Кожне таке інтернет-джерело містить
електронну карту і космічні знімки земної поверхні. Наприклад, OpenStreetMap – міжнародний
проект мета якого - створення детальної карти світу у відкритому доступі. Будь-хто з його
користувачів може вносити дані про відомі їм вулиці, дороги, будинки. Таким чином, інформація
постійно розширюється та оновлюється.

Рис. 7. Відображення програми 2GIS на моніторі.

Картографічні інтернет-джерела: bing.com/maps , openstreetmap.org , 2gis.ua

Тематичними джерелами є дані вимірювань, лабораторних аналізів, статистичні дані,

різноманітні текстові матеріали (енциклопедії, словники, довідники). Серед різноманіття
статистичної інформації слід відзначити дані Державної статистики (Держкомстат), як найбільш
достовірної та офіційної, і головне, у цифровому вигляді. Основне її призначення – дати уяву про
зміни у господарстві, склад населення та його рівень життя, розвиток культури, науки та освіти
тощо. Держкомстат України впорядковує інформацію про економіку країни відповідно до КВЕД
(КЛАСИФІКАЦІЯ ВИДІВ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ чинний від 01.04.2006 р.).
27
 Залучаються у якості джерела інформації стаціонарно-спостережні мережі для отримання
гідрологічних та метеорологічних даних. Метеорологічні спостереження включають синоптичні
характеристики, значення тиску, температури, сумарна й відбита радіація, опади і ін. Гідрологічні
спостереження включають дані про рівень води, льодові явища на ріках, температура води, дощові
паводки і ін. Збір даних здійснюється за допомогою суден погоди, науково-дослідних суден,
плавмаяків, океанічних станцій.
Велике значення мають довідкові видання про окремі типи географічних об’єктів. Відмінна
особливість текстових матеріалів у тому, що вони водночас мають велику кількість фактичного
матеріалу, але він не є прив’язаним у просторі і досить часто не класифікований. Тому при
збиранні текстового матеріалу особлива увага приділяється створенню статистично-
інформаційних моделей, що дає змогу впорядкувати та систематизувати матеріали за різними
ознаками, наприклад, за роками, за придатністю, за повнотою тощо.
Просторові дані різняться за охопленням, масштабами, роздільною здатністю, якістю,
формою подання (аналогова – цифрова), періодичністю знімання або надходження, актуальністю і
поновлюваністю, умовами і вартістю одержання, придбання і трансформації в цифрову форму
(шифрування), доступністю, форматами подання, відповідальністю стандартам та іншими
характеристиками. Інформаційний бум зумовлює коректний опис кожної карти та масиву
просторових даних. Такі описи мають назву метадані.
Метадані – каталоги, довідники, реєстри, бази метаданих та інші форми опису
(метасупроводження) наборів цифрових і аналогових даних, що містять зведення про їх склад,
зміст, статус (актуальність та поновлюваність), походження (способи і умови одержання),
місцезнаходження, якість (повноту, несуперечність, вірогідність), формати і форми подання,
умови доступу, придбання і використання, авторські, майнові і суміжні з ними права на дані та
про їх інші датометричні характеристики. Крім того, просторові метадані можуть містити інші
характеристики, включаючи системи координат, просторову точність представлення,
розрізненність і рівень генералізації, масштаб, картографічні проекції, легенди тощо (рис. 8).
Тепер файли метаданих зберігаються також у форматі XML. Це дозволяє користувачу
створювати привабливі файли метаданих, які мають стандартний формат. Однією з груп, що
лідирує на шляху до стандартизації файлів метаданих, є Міжнародна Організація зі Стандартизації
(ISO), якою створено шаблони метаданих, які сполучаються з багатьма пакетами ГІС, що існують
на сьогодні. Дуже важливо створювати і підтримувати метадані для будь-яких баз даних, які
будуть використовуватись іншими людьми. Метадані можуть також бути важливими, коли ви
тимчасово або надовго закінчуєте проект збору даних – наступним користувачем, який одержить
користь від ваших метаданих, можете виявитися ви самі! Підтримуючи актуальні та повні
метадані ми можемо значно підвищити корисність будь-якої географічної бази даних.

28
 Рис. 8. Приклад таблиці для заповнення метаданих до картографічних зображень
у програмі ArcGIS

При виборі джерел для укладання карт необхідно визначити наукову цінність, повноту та
сучасність, економічну ефективність їх використання. Перед звертанням до будь-якого джерела
необхідно провести їх аналіз та оцінку, що дозволить визначити можливості, способи та характер
їх застосування в картографуванні суспільних явищ і процесів. Важливо перевірити повноту та
різнобічність інформації про об'єкти картографування, їх відповідність тематиці та змісту
створюваним картам, територіальну та змістову точність, сучасність, наукову обґрунтованість,
достовірність та надійність. Для картографічних та аерокосмічних джерел також важливо
проаналізувати їх масштаб або математичну основу в цілому, точність та деталізацію
характеристик та просторові параметри. Аналіз та оцінка джерел дозволяють вибрати з існуючих
матеріалів найкращі, а також уточнити зміст, генералізацію та способи зображення створюваних
карт.

29
 Запитання для самоконтролю:

1. Якими критеріями користувалися дослідники при класифікації географічних карт?

2. Що спричиняло необхідність поділу карт на категорії у різні історичні періоди?
3. Коли тематичні карти виокремилися з усієї множини географічних карт?
4. Який внесок зробив французький інженер де Боплан для України?
5. Праці яких науковців сприяли розвитку картографії у ХХ ст.?
6. Які, на вашу думку, пріоритетні напрями сучасного розвитку суспільного
картографування?
7. Назвіть ознаки класифікування суспільно-географічних карт.
8. У чому полягають особливості створення суспільно-географічних карт?
9. Назвіть загальні властивості різних типів джерел інформації для створення
суспільно-географічних карт.
10. Які є види джерел інформації за змістом?
11. У чому полягає корисність і необхідність метаданих?

30
 ЧАСТИНА ІІ

ПРОЕКТУВАННЯ, УКЛАДАННЯ ТА РЕДАГУВАННЯ

СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТ

2.1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРОЕКТУВАННЯ ТА УКЛАДАННЯ

СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТ

Створення соціально-економічних карт, в цілому, проходить так само, як і

загальногеографічних, і карт природи. Процес складається з редакційних, авторських, укладальних
і видавничих робіт, виконуваних фахівцями різних напрямків картографічної та географічної
підготовки.
Створення суспільно-географічних карт здійснюється двома шляхами:
 проведення експедиційних робіт, з метою отримання інформації на місцях;
 камеральне створення карт за джерелами (камеральне картографування) у середніх та
дрібних масштабах.
Камеральне картографування складається з оброблення матеріалів польових знімань чи
експедиційних досліджень, зведення й узагальнення великомасштабних карт і матеріалів
дешифрування знімків, синтезу експериментальних спостережень.
Проектування та укладання карт створює два основних етапи камерального створення карт.
Проектування полягає в розробленні концепції карти, необхідної документації для організації та
ефективного виконання всіх робіт. Укладання карт – комплекс робіт із виготовлення оригіналу
карти як просторової моделі дійсності. Укладання виконується у вибраній проекції, компоновці і
масштабі, прийнятій системі умовних позначень та із заданим рівнем генералізації.
Повний цикл зі створення карти включає ще два етапи – це підготовка до видання та
видання карт (табл. 1). Результатом останніх етапів є тиражування карти у друкованій
(поліграфічній чи комп’ютерній) формі. Поряд із основними етапами суцільним процесом на всіх
етапах створення карти є редагування карт.
Таблиця 1
Етапи створення карт
Етапи створення Види робіт Результат робіт
карт
Проектування Розроблення концепції Програма або технічний
картографічного твору проект карти
(формулювання призначення Редакційні
та вказівки
вимог), збирання та оцінка джерел,
вивчення явищ і території
картографування, підготовка
програми карти
Укладання Підготовка та оброблення джерел, Бази даних
підготовка основ для укладання, Картографічні основи
розроблення математичної основи Цифрові карти
31
 карти, розробка змісту карти і Оригінал карти
легенди, технічне укладання
оригіналу та проведення
генералізації, оформлення карти,
редагування і коректура на всіх
стадіях укладання
Підготовка до Виготовлення видавничого оригіналу Видавничі оригінали та
видання для забезпечення поліграфічних допоміжні макети
процесів, редагування і коректура
Видання Виготовлення друкованих форм, Друковані відбитки карти
штрихових та кольорових проб, друк
(тиражування) карти, редагування і
коректура

І етап – проектування та його зміст. На цьому етапі створюється концепція картографічного

твору – загальний задум, формулюється завдання на створення твору, визначається призначення та
вимоги до картографічної продукції.
На етапі проектування збираються джерела необхідні для укладання карт та проводиться їх
оцінка. Також вивчається територія та явища картографування з метою виявлення особливостей
розміщення явищ, географії місцевості та ін.
Район картографування вивчається за літературними і картографічними матеріалами з метою
встановлення типових рис і характерних особливостей регіону в цілому і окремих його ділянок,
виявлення картографічної забезпеченості, якості матеріалів щодо їх точності й достовірності,
повноти змісту, характеру умовних позначень, наявності необхідних характеристик, правильності
написів об’єктів.
Збір картографічних матеріалів проводиться до початку розробки редакційних вказівок чи
програми карти. Для карт суспільних явищ основними є матеріали державної статистики, які
обирають користуючись офіційними достовірними матеріалами державних статистичних установ
чи періодичних видань. Окрім основних матеріалів до укладання карт залучаються додаткові й
допоміжні матеріали, наприклад, морські карти, плани міст, географічні описи, літературні аеро- і
космічні матеріали. Після отримання матеріалів обов’язково проводиться їх оцінка на предмет
достовірності, повноти, відповідності призначенню, змісту та ін.
Основним результатом проектування – є створення документа, що встановлює призначення,
вид і тип карти, її математичну основу, зміст, принципи генералізації, способи відображення та
систему графічних символів, джерела і порядок їх використання, а також економічну технологію
виготовлення карти. Це може бути програма карти, технічний проект, редакційні вказівки.
Такий документ доповнюється технічними та економічними розрахунками, кошторисами, макетом
компоновки та ін.
ІІ етап – укладання карти та його зміст. На другому етапі проводиться підготовка
географічної основи для укладання карти. Географічною основою називають елементи
загальногеографічної карти, що входять у зміст тематичної або необхідні для її укладання.
Картографічну основу складають: математичні елементи – проекція, рамки, компоновка, сітка
меридіанів і паралелей; гідрографічна сітка, і в залежності від теми карти, – рельєф, елементи
32
ґрунтово-рослинного покриву, населені пункти, шляхи сполучення, політико-адміністративні
межі. Основи готують у двох видах: для авторських робіт (робочі основи) і для укладальних робіт
(типові основи).
Підготовка та оброблення джерел для укладання карт передбачає математико-статистичне
оброблення джерел та укладання електронних баз даних, переведення паперових матеріалів у
цифрову форму, конвертація у потрібні формати.
Тематичні суспільно-географічні карти укладають за окремими показниками. Кожний
показник картографування відображується своїм способом картографування, із відповідним
розбиттям шкал та стилем оформлення. Розробляється легенда карти, де показники вибудовуються
в логічній послідовності, формулюється назва кожного показника та одиниці картографування,
підбирається шрифтове та кольорове оформлення. Також укладається додаткове оформлення
карти: діаграми, таблиці чи графіки, пишеться текст до карти якщо він має місце, фото тощо.
На етапі укладання карти проводиться генералізація змісту карти поелементно. Обирається
необхідний вид генералізації чи їх сполучення.
Карта повністю оформлюється відповідно до поставлених вимог. Оформленню підлягає не
лише картографічне зображення, а й додаткові та довідкові компоненти карти, такі як графіки,
діаграми, тексти. Оформлюється загальний вигляд карти, її рамки, дається назва карти, автори й
місце видання тощо.
На ІІІ етапі виготовляються перші чорно-білі проби картографічної основи без шрифтів,
другі чорно-білі проби основи і спеціального змісту із шрифтами. Перша та кінцева кольорові
проби. На всіх етапах проводиться редакторський перегляд та коректура.
На ІV етапі йде друкування тиражу карти на поліграфічному обладнанні та редакторська
перевірка виданих картографічних творів.

2.2. ПРИНЦИПИ, ПРИЙОМИ ТА МЕТОДИ УКЛАДАННЯ

СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТ

Головні принципи розроблення та укладання економічних карт розроблено

А.І.Преображенським [А.И.Преображенский, 1953]:
1. Зміст карти повинен мати відповідну ідейно-політичну спрямованість.
2. Структура змісту та оформлення карти виконана на рівні найновіших досягнень науки і
техніки.
3. Відповідність змісту карти її цільовому призначенню.
4. Дотримання вимог єдності змісту, повноти і завершеності карти.
5. Точна графічна локалізація всього змісту карти залежно від масштабу, способів
картографування, характеру розміщення об’єктів.
6. Оптимальність змісту карти при одночасній виразності і чіткості його зображення.
7. Стисла, чітка й змістовна характеристика явищ та об’єктів на карті.
8. Забезпечення можливості порівнювання зображених об’єктів.

33
 9. Дотримання єдності часу при розкритті змісту карти (тобто всі характеристики
подаються на одну дату чи період).
10. Використання одних показників для характеристики на карті однакових об’єктів
картографування.
11. Повнота й однотипність первинних матеріалів, на підставі яких укладається карта
досліджуваної території.
12. Дотримання узгодженості в способах картографування та оформлення карти.
Зазначені принципи картографування є базовими для розробки програми (технічного
проекту) суспільно-географічних карт. Програма включає всі види робіт зі створення
картографічного твору від отримання завдання до публікації.
Методами та прийомами суспільно-географічного картографування вважається комплекс
дій для укладання карти. Перший метод, який широко застосовують при соціально-економічному
картографуванні є статистичний метод. Це укладання карт на підставі матеріалів, зібраних у
виробничих чи статистичних організаціях і відповідно опрацьованих. Наступним методом є
економіко-географічне знімання (спостереження), яке полягає у вивченні об’єктів
картографування і зборі інформації про них на місцях. При укладанні економічних карт дрібного
масштабу на основі великомасштабних застосовують метод генералізації.
Для розробки і укладання карти автор повинен мати чітку уяву про об’єкт та одиниці
картографування. Об’єкт картографування є носієм ознак, які підлягають зображенню на карті.
Елементи змісту карти, які картограф подає на карті, називаються об’єктами картографування.
Об’єкт картографування – це представлені на карті об’єкти і явища різного просторового
поширення. За характером поширення на території, що картографується розрізняють об’єкти:
точкові, лінійні та площинні. Точкові об’єкти мають невеликі розміри і розміщуються у
конкретних точках простору. Точковими є також об’єкти, у яких на дрібних масштабах не
відображується площа. Наприклад, населені пункти показані пунсонами. У лінійних об’єктів
ширина не відображається у масштабі карти, тому на картах показують тільки їх довжину. Лінійні
об’єкти, як правило, мають велику протяжність, такі як, річки, шляхи сполучення. Лініями
передають і уявні об’єкти – кордони, атмосферні фронти, фізико-географічні межі. Площинні
об’єкти поширені по території. Вони можуть мати обмежену площу. Наприклад, озера, льодовики,
пустелі. Є об’єкти суцільного поширення, такі як рельєф, клімат, ґрунт. Кожний з них має відмінні
ознаки, за якими їх розрізняють. Такі ознаки формують показники картографування та умовні
позначення.
Показники картографування – ознаки, за якими на карті подається об’єкт картографування
чи його складові. Показники картографування бувають якісними і кількісними. Якісні показники
відображають характерні риси, сутність об’єкта. Кількісні показники передають масу, міру, висоту
об’єктів тощо (рис. 9). Показники записуються у легенді, як назви об’єктів чи явищ Умовні
позначення створюються різними зображувальними засобами, такими як колір, штрихи, точки,
лінії.

34
 Рис. 9. Приклад легенди карти з різними показниками картографування

Об’єктом суспільного картографування можуть виступати як окремі галузі, так і загальна

характеристика господарства чи інфраструктури. Одиницею картографування, частіше,
виступають певні територіальні об’єднання, наприклад, промисловий район чи одиниці
адміністративно-територіального поділу. В окремих випадках за одиницю картографування
приймають суб’єкт діяльності (підприємство, установа, організація), що подає статистичну
звітність про своє функціонування.
Для відображення географічного розподілу просторових даних проводять групування
кількісних значень за деякою шкалою. Границі груп визначають за характерними точками
статистичного ряду вимірів атрибута. Існує п’ять загальновідомих підходів до групування:
 спосіб природних інтервалів, при якому встановлюють задану кількість класів (не
перевіряючи їх щодо якості), визначаючи границі інтервалів зміни їх атрибутів
безпосередньо за стовпчастими гістограмами;
 спосіб рівних класів (квантіль), коли ставлять умови, щоб кожен клас містив однакову
кількість об’єктів – рівновеликі класи (однак при невеликому числі об’єктів результати
виходять, як правило, незадовільні);
 спосіб рівних інтервалів припускає, що весь діапазон значень показників поділений на
рівні інтервали;
 спосіб рівних площ, який використовують при класифікації полігональних об’єктів,
коли атрибутом є значення площі – у цьому випадку розбивка статистичного ряду
виміряних площ здійснюється так, щоб загальна площа полігонів у кожному класі була
приблизно однаковою;
 спосіб стандартних відхилень, при якому визначають дисперсію розподілу показника і
стандартне відхилення, а границі класів установлюються із кроком 0,25; 0,5; по обидві
сторони від обчисленого середнього значення атрибута.
Розроблення легенди суспільно-географічних карт. Легенда карти - це систематизоване
зведення використаних на карті умовних позначень і текстових пояснень, що розкривають зміст
35
цих позначень. Змістовна структура легенди повинна чітко давати наукову класифікацію
елементів змісту карти з відповідною назвою тематичних блоків. Повинен бути послідовний
перехід від головного до другорядного. Логічна послідовність викладу передбачає розташування
на першому місці в легенді умовних позначень основного змісту карти, а на другому місці –
додаткових позначень, не головних, що доповнюють основний зміст карти. Послідовне і логічне
об'єднання всіх розділів забезпечує розкриття глибини, передачу структури і динаміки.
Для суспільно-географічних карт використовують усі види легенд: елементарні (для карт
вузької тематики, наприклад, карт врожайності зернових культур), елементарні комбіновані
(включають 2-3 елемента з їх характеристиками, наприклад, виробництво зерна і хлібозаготівельні
пункти), типологічні (для типів поселень, використання земель), типологічні комбіновані (для
оцінних карт), комплексні (загальноекономічні карти) і синтетичні (карти районування). Різні типи
легенд можуть комбінуватися. Іноді легенда обмежується одним рядком, наприклад: одна точка
відповідає 1000 га посівних площ цукрових буряків; іноді вона зводиться до однієї шкали з
коротким поясненням, наприклад: число підприємств громадського харчування на 1000 жителів.
Легенда ускладнюється в міру ускладнення змісту карт. Особливо різноманітні закони
побудови легенд синтетичних карт. Легенда такої карти повинна відобразити наукову
класифікацію картографуванню територіальної системи.
Форма подання легенди карти досить консервативна. Як правило, вона поміщається на
вільному просторі поля карти, бажано, але не обов'язково єдиним графічним блоком.
Прийомом картографування вважається комбінація способів зображення і зображувальних
засобів, яка найкраще відобразить об’єкт картографування.

2.3. СПОСОБИ КАРТОГРАФІЧНОГО ЗОБРАЖЕННЯ

СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТ

Суспільне картографування – це дослідження і відображення на карті територіальної

організації суспільства, механізмів її дії та функціонування, форм прояву в просторі й часі.
Зображення на карті створюється комбінацією ліній, точок, площ, кольорових тонів і
насиченості, художніх і символічних побудов, буквено-цифрових позначень, прямих вказівок,
векторів, скалярів, елементарних побудов, геометричних фігур тощо. Зображувальний засіб – це
комбінація елементів технічної і художньої графіки, що дозволяє реалізувати спосіб
картографування. При конструюванні умовних позначень карти можна використовувати обмежену
кількість зображувальних засобів. Зображувальні засоби об’єднуються в чотири групи: форма і
орієнтування; розмір; колір і світлота кольору; графічна детальність і світлота детальності.
Умовні позначення – це змістові символи для позначення на карті об’єктів та їх
характеристик. Графічний символ стає умовним позначенням лише тоді, коли йому надають
певного змістового значення. Умовні позначення відображені на карті умовно поділяють на три
групи:

36
  позамасштабні, чи точкові, які використовують для показу об’єктів, локалізованих у
пунктах. Позамасштабність знаків виявляється в тому, що їхні розміри завжди
перевершують наявні розміри об’єктів на місцевості (наприклад, нафтові родовища);
 лінійні застосовують для відображення лінійних об’єктів: рік, шляхів, границь,
тектонічних розломів і ін. Вони масштабні за довжиною, і позамасштабні за шириною;
 площинні, застосовують для об’єктів, що зберігають на карті свої розміри й абриси,
наприклад, озера, лісові масиви. Такі знаки звичайно складаються з контуру та його
заповнення, вони завжди масштабні та дозволяють точно визначати площу об’єкта.
Можливості комбінування різних графічний прийомів при побудові умовних позначень
залежать від того, чи передається об’єкт в масштабі чи поза масштабом. Існують об’єкти, які
відображаються на карті зі збереженням геометричних розмірів у двох вимірах, із збереженням
протяжності, форми, площі. Інші передаються лише із збереженням масштабу, лише в одному
вимірі, по довжині, другий вимір ширина, показується поза масштабом. Решта об’єктів зі
зменшенням масштабу карти можуть бути представлені тільки у вигляді точок, повністю поза
масштабом.
Якщо конструюються позамасштабні позначення, то виникає завдання вибору всіх графічних
характеристик: форми, орієнтування, розміру, кольору й детальності. При цьому елементи
детальності можуть бути розміщені як всередині знака так і зовні. Якщо на карті зберігаються
природні розміри об’єктів, то постає завдання вибору лише кольору, світлоти та детальності, при
незмінних формі, розмірах та орієнтуванні.
На стику картографії й семіотики, що досліджує властивості знаків і знакових систем,
сформувався особливий розділ картографічна семіотика (картосеміотика), у рамках якої
розробляється загальна теорія систем картографічних знаків, як мови карти.
Семіотика включає три основних розділи: синтактику, семантику й прагматику:
 картографічна синтактика – вивчає правила побудови та вживання знакових систем, їхні
структурні властивості, граматику мови карти;
 картографічна семантика – досліджує співвідношення умовних знаків із самими
відображуваними об’єктами і явищами;
 картографічна прагматика – вивчає інформаційну цінність знаків як засобу передачі
інформації й особливості їхнього сприйняття читачами карти.
Іноді в складі картографічної семіотики виділяють ще один розділ – картографічну
стилістику, що вивчає стилі й фактори, що визначають вибір образотворчих засобів відповідно
призначенню й функціям картографічних творів.
Мова карти – це використовувана в картографії знакова система, що включає умовні
позначення, способи зображення, правила їхньої побудови, вживання й читання при створенні та
використанні карт. Об’єкти і явища на тематичних картах подаються розробленими для цього
способами картографічного зображення.
Способи картографічного зображення – це сукупність прийомів і правил для відображення
на карті показників картографування. Прийоми і правила визначають вибір умовних позначень,
підбирання зображувальних засобів (колір, штрихування), відображення на території (суцільне,
37
обмежене, в межах контурів). Способи зображення: спосіб локалізованих значків, локалізованих
діаграм, знаків руху, лінійних знаків, якісного фону, кількісного фону, точковий спосіб,
картограми, картодіаграми, ізоліній, ареалів.
При картографуванні суспільних явищ обрання способів картографічного зображення має
свої особливості.
Спосіб локалізованих значків. Розрізняють три види значків:
 абстрактні геометричні значки – куля, квадрати, зірочки, ромби й ін.; розмір знака
відбиває кількісну характеристику, колір (штрихування) знака – якісні особливості, а
структура передає склад чи будову самого об’єкта;
 буквені значки – букви алфавіту, що позначають об’єкти, розмір букв може кількісно
характеризувати об’єкт;
 наочні значки (піктограми) – нагадують зображуваний об’єкт.
Усі картографічні об’єкти відображають окрім свого просторового положення (метричної
інформації) ще й змістовну (атрибутивну) інформацію. Для виявлення розподілу кількісних
показників при побудові значків використовують шкали показників:
1. Номінальна шкала відображає різноманітність об’єктів за їх назвами. У цьому випадку
не йдеться про порівняння якостей об’єктів.
2. Порядкова шкала дає порівняння об’єктів за їх якістю або можливістю використання з
певною метою.
3. Інтервальна або ступінчаста шкала. Використовується для більш точної оцінки і
вимірювання. Порівняння проводиться подібно до порядкової шкали, але з більшою
точністю. При цьому об’єкти розбиваються на групи, кожна з яких має своє значення або
знаходиться у певному інтервалі (шкала людності населених пунктів).
4. Абсолютна шкала відображає порівняння величини атрибутів об’єктів з певним
початком відліку.
Шкали застосовують для відображення об’єктів, які в масштабі карти представлені
дискретними точками і тому не володіють ні власними розмірами, ні формою. При виборі форми
значка слід дотримуватись традицій. Значки можуть бути геометричними, буквеними, наочними і
комбінованими. Кожна група має свої переваги. Для геометричних значків це простота побудови,
точність локалізації та зручність порівняння розмірів. Для буквених (можна брати дві перші
літери, або абревіатуру) – це легкість трактування значення. Наочні значки гарні за своєю
виразністю.
Розмір значка, як правило, використовується для характеристики абсолютного значення
об’єкта. На суспільно-географічних картах за допомогою значків показують людність, об’єм,
кількість і ін. Одиниці вимірювання можуть бути досить різноманітними: тони, кг, кубометри,
кінські сили, тисячі, гривні тощо.
Один із найбільш суттєвих моментів, що визначає якість шкали значків – це контрастність її
значень. Підвищення контрастності полегшує порівняння близьких значень економічного
показника. Однак при великій контрастності виникають ускладнення з розміщенням значків на

38
карті. Для зменшення контрастності переходять від лінійних значень до квадратного кореня або
логарифму, до площинних і об’ємних значків. Можна змінити абсолютну шкалу на відносну.
Все про що йшлося відноситься до значків, які за рахунок зміни розмірів передають значення
одного економічного показника. Можливе застосування на картах багатомірних значків, які
відображають одночасно два і більше показників, наприклад, двовимірних значків у вигляді
еліпсів і прямокутників чи квадратів, тривимірних об’ємних фігур - паралелепіпедів, конусів та
інших фігур. Для передавання економічних складних показників із
значною структурою використовують структурні значки, наприклад,
стовідсотковий квадрат. Динаміку явищ відображають наростаючими
значками (рис. 10).
Значки можна віднести до найбільш інформативних способів
картографічного зображення. Графічна детальність всередині і зовні
значка дозволяє ускладнити характеристику об’єкта (структурні значки,
Рис. 10. Приклад сумарні значки). Вони показують які частини і в яких пропорціях
застосування фігури – складають даний об’єкт.
100% квадрат Лінійні знаки на суспільно-географічних картах самостійного
значення не мають. До них можна віднести границі територіальних одиниць, економічних районів
тощо. У цьому варіанті вони лише фіксують відношення територіального сусідства, суміжності.
Цей спосіб використовується для зображення реальних чи абстрактних об’єктів, локалізованих на
лініях. Наприклад, берегова лінія, розломи, дороги. Різний малюнок і колір передають якісні і
кількісні характеристики об’єктів. Лінійний знак позамасштабний за шириною, але вісь його
повинна збігатися з реальним місцем розташування об’єкта. Малюнок і колір лінійних знаків
можуть передавати якісні відміни явищ, ширина знака – їх кількісні особливості. Іноді лінійними
знаками відображають зміни явищ у часі (зміни кордонів на різні дати).
Спосіб локалізованих діаграм можна розглядати як впорядкований набір значків.
Геометрична основа для побудови локалізованої діаграми може мати вигляд кола, напівкола,
прямокутника тощо. Форма значків залежить від геометричної основи: на колі це будуть сектори,
або лінійні відрізки, на прямокутниках це будуть паралельні відрізки. Локалізовані діаграми
можуть відображати циклічні явища. Локалізовані діаграми характеризують явища, що мають
суцільне чи ланцюгове поширення, за допомогою графіків і діаграм, що поміщають в пунктах
спостереження цих явищ. На карті завжди відзначають пункти, до яких віднесені графіки.
Якісний фон. Якщо при укладанні якісної характеристики приймаються до уваги дві або
більше ознак, систематизація виражається в класифікації або у виділенні типів явищ
картографування. Після того, як розроблена класифікація або типологія, кожній одиниці
класифікаційної послідовності ставиться у відповідність або певний колір, або певний вид
штриховки, а також буквений чи цифровий індекс. На карті можна сполучати дві класифікації
поєднуючи, наприклад, колір і штриховку.
Для класифікацій, при побудові яких використовуються дві ознаки, рекомендується
табличний або матричний вигляд легенди. На них подається перехресна характеристика об’єктів.
Спосіб якісного фону застосовують для показу якісної різниці явищ суцільного поширення за
39
виділеними районами, областями чи іншими одиницями територіального поділу. Цей спосіб
пов’язаний із класифікаційним поділом території, її диференціацією за якою-небудь ознакою, за
типологічним районуванням. У якості графічних засобів використовують кольоровий фон або
штрихування. Для зручності ідентифікації підрозділів якісного фону супроводжують індексами.
Кількісний фон. Спосіб кількісного фону застосовують для відображення кількісної різниці
явищ суцільного поширення в межах виділених районів. Подібно якісному фону, спосіб завжди
пов’язано з районуванням але за кількісною ознакою.
Ареали. Ареал – це область поширення. На карті умовне позначення ареалу показує, що дане
явище існує в певних межах. Ареали мають вибірковий характер, їх застосування не потребує ні
завершеної систематизації об’єктів, ні суцільного заповнення території. За оформленням ареали
«прозорі», вони накладаються один на одного так, що окремі місця карти належать одночасно
декільком ареалам. Площу ареалу прийнято розфарбовувати, штрихувати, заповнювати
мініатюрними геометричними фігурками, маленькими символічними рисунками, іноді підписами.
По межі ареалу будують лінії різної товщини, кольору, різного рисунку. Накладаючись один на
одного, ареали добре пристосовані для показу динаміки. Спосіб ареалів полягає у виділенні на
карті областей поширення будь-якого суцільного чи розосередженого явища. Розрізняють
абсолютні і відносні ареали. Абсолютним називають ареал, за межами якого дане явище зовсім не
зустрічається. Відносні ареали показують лише райони найбільшого зосередження явища.
Застосування границі, як графічного засобу має перевагу для абсолютних ареалів, а для відносних
– наносять лише кілька значків або дають напис без проведення границі, розташування якої на
місцевості невідомо. Ареали можуть супроводжуватися і деякими кількісними показниками, які
відображають сумарну величину або середню інтенсивність явища.
Точковий спосіб можна розглядати як розвиток ареалів. Роль точки грають мініатюрні
геометричні фігурки: кола, квадрати, прямокутники тощо. Кожна точка відображає певну, для
всіх точок однакову, кількість одиниць явища. Точки розташовуються в місцях дійсного
розташування зображувальних засобів. Показуючи область поширення, точковий спосіб зберігає
основну ознаку ареалів і додатково набуває нову властивість кількісної визначеності і
географічної конкретності при характеристиці розміщення. Точки при точковому способі
теоретичний, ідеальний об’єкт, який не існує в реальності. Точкова карта має велику пізнавальну
цінність. Вона дає можливість оцінювати розміщення об’єктів у цілому та деталізувати цю оцінку.
Вона показує закономірності розміщення, згущення, розрідження, дозволяє робити кількісні
визначення, виділяти зони різної щільності, дає матеріал для синтезу і для аналізу.
Застосовуючи точки різної форми і кольору, можна показувати якісну структуру і динаміку.
При оформленні точкових карт бажано використовувати розріджену основу, виконану в блідих
тонах. Іноді може виникнути ускладнення з розташуванням точок на карті, вихід – це рівномірне
розташування в межах певної площі. Інформативність карти при цьому знижується.
Існує й інший спосіб застосування точки, коли їй надається «вага». У такому разі, в легенді
зазначається вага точки, наприклад, • відповідає 10 кг. На суспільно-географічних картах
точковий спосіб використовують для відображення розміщення населення, посівних площ,
тваринництва. Цей спосіб застосовують для показу явищ масового, але не суцільного поширення
40
за допомогою безлічі крапок, кожна з який має визначену вагу, тобто позначає деяке число
одиниць даного явища. У якості графічних засобів застосовують точки, квадрати, багатокутники й
ін. Точкові карти добре передають реальні особливості розміщення явища: його кількість,
локалізацію, групування, концентрацію, структуру.
Ізолінії. Ізолінії – лінії однакових значень показника картографування. Спосіб ізоліній
застосовують для зображення безупинних, плавно змінюваних явищ, що утворюють фізичні поля.
Наприклад, зображення рельєфу, магнітної напруги, тиску, температури. Вони відображаються
відповідно горизонталями – ізогіпсами, ізогонами, ізобарами, ізотермами. Відомо, що для
побудови ізоліній на карті позначають точки з числовим значенням будь-якого показника. Після
вибору інтервалу між ізолініями виконується інтерполяція і між заданими точками
проставляються мітки, що відповідають обраним значенням ізоліній. Для побудови ізоліній
необхідно з’єднати мітки з однаковими значеннями. На карту наносять точки значень, потім за
допомогою інтерполяції проводять ізолінії. При цьому заздалегідь береться інтервал перерізу –
різниця значень двох сусідніх ізоліній. Завдяки ізолініям на карті можна визначати кількісні
характеристики: абсолютні й відносні значення, ухили і градієнти, ступінь розчленування й ін.
Для підвищення наочності проміжки між ізолініями зафарбовують, користаючись шкалою
пошарового фарбування. Застосовують загальне оформлення ізоліній: у розривах і на кінцях
підписують числові значення, кожну п’яту ізолінію потовщують.
Процедура побудови ізоліній перетворює дискретну інформацію в безперервну. Ізолінії на
карті виконують узагальнюючу функцію. Карта в ізолініях дає можливість отримати різноманітну
інформацію про закономірності територіального розміщення чи просторового поширення.
Існує суттєва різниця між ізолініями на картах природи і на економічних картах. Фізико-
географічні карти побудовані в ізолініях можна розглядати як аналоги відповідних природних
явищ. У даному випадку безперервність інформації на карті відображає реальну безперервність
природного явища: висоти, температури, тиску тощо. При побудові карт суспільних явищ,
наприклад, щільності населення, розрахунок ведеться для територіальних одиниць, а значення
щільності приписується одній точці, як правило центральній. Тобто, щільність розраховується для
площі, а приписується точці.
Псевдоізолінії. Ізолінії використовують також для характеристики об’єктів розосередженого
поширення, тобто таких, що відносяться до певних територіальних одиниць. Лінії побудовані
шляхом інтерполяції між такими точками, називають псевдоізолініями. Це ізолінії, що
відображають розподіл дискретних об’єктів. Наприклад, псевдоізолінії щільності населення.
Псевдоізолінії проводять на основі розрахункових статистичних показників, що не утворюють
суцільного поля. За допомогою псевдоізоліній створюється дуже зручна графо-аналітична
абстракція географічних розподілів, що дозволяє виявити головні закономірності зміни показника
в просторі.
Картодіаграма і картограма. Ці два способи використовуються для подання на картах
статистичних даних, що відносяться до одиниць територіального поділу. Часто два способи
сполучаються на одній карті. Спосіб картодіаграми – це зображення абсолютних статистичних
показників за одиницями адміністративно-територіального поділу за допомогою діаграмних
41
знаків. Картодіаграма передає сумарні показники в абсолютних значеннях. Картограма - лише у
відносних, які характеризують ступінь вираженості явища: щільність населення, врожайність,
густоту транспортної сітки тощо. Картодіаграми просторово локалізують статистичні дані, але
вони не показують як розміщено явище всередині територіальної одиниці.
Картодіаграму відображають у вигляді геометричних фігур, розмір яких розраховують у
прийнятому масштабі значень, що знаходиться в певній відповідності з величиною показника
картографування. Прийоми розрахунку масштабу значень для побудови картодіаграм аналогічні
значкам. Картодіаграма добре відбиває динаміку явищ. Графічними засобами слугують будь-які
стовпчасті, площинні, діаграмні знаки, що відносяться до районів чи областей. Вони можуть бути
структурними і показувати частку в загальному обсязі. Однак, за картодіаграмою не можна
визначити точне місцерозташування об’єкта, цим і відрізняється він від способу значків.
Картограма, як правило, має інтервальну шкалу, де інтенсивність кольору чи штрихування
убуває або зростає. Шкали на картах – це графічне зображення послідовності зміни (зростання /
убування) кількісних характеристик об’єктів, їх значимості, інтенсивності чи щільності. На картах
використовують абсолютні й відносні шкали. В абсолютних шкалах розмір значка
прямопропорційний величині зображуваного об’єкта. При великих значеннях, які неможливо
відобразити на карті, використовують умовні шкали. Вони відображають кількісну різницю в
умовному співвідношенні: знак великого міста буде набагато більше маленького, але не в сотні
разів. Шкали можуть бути безперервними й ступінчатими (інтервальними). У безперервній шкалі
розмір знака змінюється плавно відповідно до зміни кількісного показника. Ступінчата шкала дає
інтервали. При цьому ступені можуть бути однаковими (рівномірна, рівноінтервальна шкала) і
різними (нерівномірна шкала). Існує чотири варіанти ступінчатих шкал:
 шкала з рівними інтервалами;
 шкала, де всі інтервали на карті представлені рівними площами;
 шкала, інтервали якої змінюються за законами геометричної прогресії;
 шкала, інтервали якої встановлюються за статистичною кривою розподілу явища
картографування.
При оформленні картограми використовують колір, штриховку, крап. Шкала зі зростанням
сприймається краще, коли згущення кольору відповідає збільшенню кількісного значення
показника. Як правило, картограма передає значення показників за ступінчатою шкалою. У зв’язку
з чим постає питання вибору ступенів шкали. Спосіб картограми використовують для показу
відносних статистичних показників за одиницями адміністративно-територіального поділу. Це
завжди розрахункові показники. Іноді картограму будують за сіткою квадратів, обчислюючи такі
показники, як щільність населення, розораність та ін. Іноді статистичні дані, розраховані до всього
району, відносять тільки до ареалів їхнього поширення. Така картограма називається уточненою
або дазиметричним методом. У результаті картограма трансформується в карту своєрідних
кількісних ареалів.
Знаки руху і зв’язку. На суспільно-географічних картах ці способи мають значення, якщо
знаки можна віднести до об’єктів, які вони пов’язують. Графічні знаки, що показують рух і
зв’язок, оформлюються у вигляді ліній або пучка ліній, стрілок, масштабних смуг. Їх положення
42
на карті, в залежності від обставин, може точно або грубо, схематично показувати траєкторію
руху.
Зміст, який передається знаками руху та зв’язку, – це якісні та кількісні характеристики
явищ. Якісні показники відображаються кольором або малюнком ліній, смуг. Кількісні – шириною
смуг або їх кількістю. При відображенні величини потоків за допомогою смуг їх ширина
розраховується в певному масштабі значень на основі абсолютних (постійний масштаб) або
умовних (змінний масштаб) шкал значень. Знаки руху використовують для показу просторових
переміщень будь-яких соціальних чи економічних явищ. Можна використовувати знаки руху для
показу зв’язку між об’єктами (фінансові потоки й ін.). Розрізняють два види знаків руху:
 вектори руху – стрілки різного кольору, форми, товщини;
 смуги (стрічки) руху – смуги різної ширини, внутрішньої структури і кольору.

2.4. РЕДАГУВАННЯ СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТ

Редагування соціально-економічних карт складається з редакційних робіт на підготовчому

етапі, керівництва та контролю в процесі укладання, при підготовці до видання і під час видання
карт, редакційно-контрольної перевірки кольорових і штрихових проб, аналізу виданих карт.
Редакційно-підготовчі роботи з укладання тематичних карт, окрім проектування, включають:
 організаційно-підготовчі роботи, що виконують сумісно з науковими установами і
організаціями галузевого картографування;
 збір, систематизацію, аналіз і обробку картографічних і інших матеріалів необхідних для
укладання карт;
 проведення експериментальних робіт, пов’язаних із вдосконаленням карт, розробкою їх
нових видів і типів;
 розробку редакційних документів.
При створенні тематичних карт залучають до співробітництва спеціалістів відповідних
галузей знань та виробництва, наукових та освітніх установ. Вчені та фахівці залучаються в якості
авторів, співавторів та консультантів і рецензентів. У свою чергу, ці установи розробляють
основний зміст карти і передають оригінал (макет) на картвиробництво для редакційної
підготовки, укладання та видання. На картографічному виробництві організовується приймання
робіт, в окремих випадках виконуються спільні роботи з укладання тематичних карт. З метою
успішного проведення спільних робіт організація-замовник може узгоджувати з
картвиробництвом виконання робіт із самого початку. Картвиробництво у цьому випадку
розробляє редакційно-технічні матеріали зі створення карт, які стають загальними керуючими і
методичними матеріалами. Таким чином, редактори картвиробництва виступають в якості
консультантів, рецензентів і співавторів картографічних творів.
Поширеною формою співробітництва при створенні більшості тематичних карт є редакційні
колегії та комісії, які організуються із представників картвиробництва та інших організацій і
установ.

43
 На етапі редакційно-підготовчих робіт відбувається збір, систематизація, аналіз, оцінка та
обробка картографічних матеріалів, і загалом виконується аналогічно етапу редакційно-
підготовчих робіт для загальногеографічних карт, але і має свої особливості.
У зв’язку з різноманіттям тематики карт і необхідної вихідної інформації в планах
передбачається комплектація фондів підприємства необхідними матеріалами. Крім карт до них
відносяться: статистичні матеріали, географічна і спеціальна література, монографії, матеріали
наукових конференцій.
Особливим видом картматеріалів є аерокосмічні знімки. Вони можуть бути використані як
для створення так і для оновлення карт. У якості основних аерокосмічні матеріали
використовуються, коли немає сучасних картографічних матеріалів і за умови розробки елементів
змісту, які можна встановити з використанням показників, що встановлюються прямими
дешифрувальними ознаками. Для цілей тематичного картографування аерокосмознімки
використовують у растровому форматі в якості підкладки.
Тематичні карти, що використовуються як матеріали для укладання, досліджують і оцінюють
з точки зору географічної основи та тематичного змісту: повноту і детальність зображення,
прийняті класифікації, характер генералізації, достовірність, точність тощо. Також оцінюють
способи зображення і можливості їх перетворення. Установлюються нові критерії: наукова
цінність карти та обґрунтованість наукової концепції.
Редакційна робота з некартографічними джерелами є трудомістким процесом, методика
виконання залежить від типу карти, змісту і призначення. Важливим питанням є оцінка різних
матеріалів, які надаються картвиробництву іншими установами, перш за все, вихідних оригіналів
змісту і програм карт. Приймання цих матеріалів виконується з метою оцінки їх відповідності
вимогам нормативних документів.
Вихідний матеріал тематичного змісту використовується і безпосередньо для укладання
карти. Для цього ставиться вимога виготовлення таких оригіналів на типових географічних
основах, в масштабах видання і у відповідних проекціях. Тематичний зміст повинен бути
нанесений з максимальною точністю.
Одною з особливостей виконання редакційно-підготовчих робіт зі створення тематичних
карт є збільшення експериментальних і науково-методичних досліджень, що мають за мету
розробку нових методів та зображувальних засобів тематичних карт.
Види та зміст редакційних документів тематичних карт залежать від складності, тематики,
різного виду творів (окрема карта, серія, багатоаркушна, настінна тощо). На повноту, об’єм і зміст
редакційно-підготовчих робіт також впливає ступінь розробки матеріалів, що подаються до карт
виробництва.
Для створення тематичної карти розробляються загальні редакційні документи та редакційні
вказівки на окремі карти і аркуші карт. У програмах тематичних творів містяться відомості про
серію карт (атлас), їх структуру, загальні методичні вказівки із забезпечення наукової
достовірності, узгодження та єдності усіх карт. Визначаються принципи відображення
взаємопов’язаних явищ і показників, тематичного змісту і географічної основи. Даються основні
вказівки щодо редакційних документів окремих серій карт, встановлюються принципи і методи
44
узгодження карт, прийнятих технологічних рішень. До основних додатків до програми відносять
макет компоновки, таблиці умовних знаків, зразки генералізації на окремі елементи змісту, макети
і схеми відбору елементів змісту тощо.
На етапі авторської розробки програми (технічні проекти) карти участь і консультації
картографа можуть бути корисними і необхідними при вирішенні суто картографічних питань:
обґрунтування математичних елементів карти (масштаб, проекція тощо); відбір
загальногеографічних карт, як основи для нанесення тематичного змісту; забезпечення правильної
і точної локалізації змісту; вибір способів зображення; конструювання легенди; визначення
ступеня генералізації; розробка оформлення карти.
Головним завданням і основною особливістю є вивчення редактором явищ картографування,
їх сутності, особливостей їх географічного розміщення і розповсюдження, кількісних і якісних
характеристик, а також типових властивостей і характерних їх особливостей.
Розглядається стан самого об’єкта, характер його розвитку (динаміки). Виявляються зв’язки
між певними явищами, а також суттєві взаємозв’язки з іншими явищами. Вивчення відбувається за
довідковою спеціальною літературою, за матеріалами наукових досліджень за темою карти. У
якості самостійного джерела інформації використовують раніше видані карти аналогічної
тематики.
Особливістю використання джерел при редакційній підготовці тематичної карти є те, що всі
картографічні, довідково-статистичні, літературні джерела можуть застосовуватися у якості
основних і додаткових. При цьому в числі основних повинна бути загальногеографічна карта (або
типова географічна основа) або тематична з відповідним загальнонауковим навантаженням.
Аерокосмічна інформація залучається у якості додаткового джерела для вивчення
особливостей і стану району картографування, при оцінці якості й сучасності інших джерел, для
створення вихідних оригіналів тематичного змісту і в якості основи для локалізації об’єктів.
Важливе значення має рецензування вихідних оригіналів тематичного змісту на виробництві,
визначення необхідності їх доопрацювання з використанням додаткових матеріалів. Результатом
вивчення теми явищ картографування, аналізу і вибору картографічних джерел є текстові описи і
графічні документи.
Особлива увага приділяється редакційній перевірці і вдосконаленню легенди карти з точки
зору її повноти відпрацювання, системної побудови, логічного групування позначень, ясності й
чіткості пояснень, компоновки.
Основні дії при редагуванні легенди визначаються тим, що її зміст має бути фактично вірно і
легко зрозумілим користувачу. Основна увага приділяється питанням:
 включення в легенду всіх позначень, використаних на карті;
 системної побудови і логічного угрупування умовних позначень;
 ясності й стислості при поясненні значення картографічних символів;
 загальної компактності легенди і доцільності компонування, що забезпечує її розміщення
на вільних ділянках поля карти або розвороту атласу.
Точна термінологія необхідна для всіх легенд, а послідовний перехід від головного до
другорядного особливо важливий при укладанні суспільно-географічних карт, з огляду на
45
ієрархічність і співпідпорядкованість багатьох об'єктів картографування. Важливий також порядок
побудови легенди; від якісних характеристик - до кількісних, від точкових об'єктів - до
площинних. У легенді і на карті повинні бути, безумовно, одні і ті ж типи населених або
промислових пунктів, господарського освоєння території.
Окрема робота редактора - перевірка в легенді шкал кількісних показників картографування
явищ: доцільність їх побудови з того чи іншого принципу угрупування - з рівними інтервалами, по
наростанню, з розривами ряду тощо, правильність оформлення.
Особливістю створення тематичних карт є співробітництво редактора й автора. Сумісну
роботу картографа-редактора і автора карти називають картографічним забезпеченням авторських
робіт. Необхідно забезпечити авторів сучасним обладнанням, достовірними джерелами,
картографічними основами.
Під час підготовчих робіт редактор разом з автором (або авторським колективом) бере
участь у розробці загальної концепції карти, відповідаючи за наукову правильність формулювання
і відображення її тематики. Якщо редактор отримує готову карту - в паперовому або електронному
варіанті, - потрібна перевірка не тільки оригіналу, але і всіх матеріалів, покладених у його основу.
Редактор перевіряє джерела, ступінь географічної і картографічної вивченості явища, контролює
використання найбільш сучасних і інформативних матеріалів, включаючи новітню статистику.
Автору, що починає роботу над тематичною картою, необхідна робоча основа. Завдання
редактора – вибір і підготовка основи. Сумісна робота автора і редактора також може бути і на
стадії аналізу джерел для укладання карти. Особливе значення мають консультації з вибору
космічних знімків. При розробці автором програми карти, йому необхідна допомога в розробці
компоновки карти, її легенди.
Програма карти також перевіряється редактором, який вносить поправки і готує її до
використання в подальшій роботі. Обов'язкове відображення на суспільно-географічних картах
знань із географії та картографії, що визначає необхідність вже на стадії проектування карти
спільної роботи географів - фахівців по темі карти і картографів - редакторів і укладачів.
У процесі створення оригіналу карти автор часто працює відокремлено. Однак, автору
потрібна картографічна допомога, що забезпечить виконання вимог до карти. Картографічними
задачами є:
 розроблення математичної основи карти;
 розроблення компоновки карти з урахуванням розміщення легенди, необхідних
доповнень у вигляді врізок;
 підготовка джерел;
 забезпечення точної локалізації об’єктів;
 розробка зразків для складних карт (фрагментів);
 графічна побудова легенд;
 технічна допомога оформлення (дизайну).
При створенні складних карт на великі території, коли роботи виконують декілька авторів по
частинах, зведення авторських матеріалів в єдиний твір виконує редактор. При сумісній роботі на

46
редактора полягає відповідальність за достовірність і точність карти, за правильно проведену
генералізацію, узгодження оригіналу з іншими картами.
Після завершення авторських робіт проводять їх редагування – це основна стадія роботи
редактора. Автор подає наступні матеріали: авторський оригінал (макет, ескіз), легенду карти,
програму карти, пояснювальну записку, зразки оформлення карти або побажання до оформлення.
Авторські ескізи – нариси, що відображають загальний задум карти, щодо її змісту та
оформлення. У подальшому складанні карти, на основі ескізу, необхідне повернення до
першоджерел з метою уточнення системи умовних знаків, легенди та оформлення.
Авторські макети – це достовірні карти, але виконані без чіткого дотримання технічних
вимог, частіше в більш великому масштабі з можливо невисокою графічною точністю.
Авторським оригіналом називають точні карти, виконані в масштабі видання з високою
графічною якістю, необхідною точністю, повнотою та детальністю.
Редагування рукописного авторського матеріалу полягає в його детальній перевірці, шляхом
звірення з першоджерелами, аналогічними картами і загальногеографічними картами. Редактор
перевіряє повноту легенди, відповідність легенди і картографічного зображення на макеті,
правильність і логічність побудови легенди, розподіл позначень на групи, логічність розміщення
позначень легенди всередині груп, наявність і чіткість пояснювальних підписів розділів легенди.
Редактор перевіряє також точність нанесення об’єктів і границь, генералізацію, правильність
обрахування кількісних показників, редагує він і текст легенди, надаючи пояснювальним підписам
стислості та ясності, перевіряє застосовані терміни, іноді пояснюючи їх у примітках до легенди.
Для визначення сучасності карти та її загальної оцінки проводяться консультації спеціалістів і
рецензування.
Редакційне керівництво на етапі укладання карти включає в себе технічні аспекти
редагування карт. Редактор стежить за укладанням кожного елементу змісту, за принципами
відбору та узагальнення об'єктів, розміщенням назв і підписів, ув'язкою основних об'єктів і явищ
картографування з іншим змістом карти. Він вирішує такі питання, як, наприклад, зниження ваги
точки (умовного позначення), що дозволить правильніше показати розміщення того чи іншого
явища; дає вказівки з обробки статистичних та інших матеріалів, слідкує за кольоровим
оформленням окремих елементів зображення, за зміною розмірів умовних позначень,
поліпшенням читаності тощо.
З особливою ретельністю редактор перевіряє кількісні показники на картодіаграмах,
діаграмах, таблицях. Зайва деталізація ускладнює сприйняття даних, краще округляти значення до
цілих чисел - одиниць, десятків. Виняток становлять випадки, коли потрібно показати явище, що
має малий діапазон коливань (наприклад, динаміку зростання промислового виробництва по роках
- до десятих часток відсотка) і тільки тоді, коли це дає можливість отримати зіставні відомості про
зміну цього явища.
Способи картографічного зображення передають показники з відповідною географічною
деталізацією вихідної тематичної інформації: для характеристик населення – за окремими
поселеннями, для промисловості - за конкретними підприємствами і промисловими пунктами.

47
Необхідно дотримуватися відповідності способів зображення об'єктам і явищам, що подаються на
карті.
При редагуванні здійснюється перевірка наступних методичних вимог до карт.
1. Суспільно-географічні карти повинні створюватися в результаті глибоких
досліджень. Картографування суспільно-географічних явищ має передувати глибоке
осмислення їх з метою виявлення основних стійких закономірностей.
2. У наявності повинні бути джерела, що дозволяють розкрити тему карти в належній
якості й об'ємі фактичного матеріалу.
3. Повинна бути встановлена сумісність основних показників на окремій карті та на
групі однотипних карт (наприклад, галузей обробної промисловості):
а) цензова сумісність - показ явища в єдиній характеристиці (наприклад, обсяг
виробництва різних галузей сільського господарства за вартістю продукції або за кількістю
зайнятих);
б) хронологічна сумісність - показ явища в різні періоди (наприклад, в 1950 і 2020 рр.) в
порівнянних показниках;
в) структурна сумісність (наприклад, зображення одних і тих же галузей в Україні та
інших країнах).
4. Слід перевірити правильність генералізації галузей промисловості. Відбір галузей
промисловості повинен ясно характеризувати: зміст виробництв, включених в галузь,
кількісне (наприклад, за вартістю) і якісне (для району, країни) значення галузі.
5. При показі розміщення промислових районів, пунктів або підприємств, елементів
сільськогосподарського виробництва та інших не пов'язаних один з одним елементів ні в
якому разі не можна допустити їх механічне нагромадження без будь-якого узагальнення.
6. Слід обмежити застосування численних і різноманітних буквених значків, які сильно
ускладнюють читання спеціального змісту карти і змушує постійно вдаватися до легенди.
7. Повинно бути враховано, що чим більше вузькоспеціалізована тематика карти, тим
повніше і докладніше може бути охарактеризований об'єкт змісту.

Запитання для самоконтролю:

1. Які шляхи створення суспільно-географічних карт?

2. Якими є результати робіт після кожного етапу створення карти?
3. Назвіть складові картографічної основи географічних карт.
4. Назвіть головні принципи розроблення та укладання економічних карт.
5. Що є об’єктом картографування?
6. Чим відрізняються обєкт і показник картографування?
7. Які вимоги до розробки легенд тематичних карт?
8. У чому полягає особливість створення тематичних карт?
9. Які існують авторські матеріали?
10. Які методичні вимоги до суспільно-географічних карт?

48
 ЧАСТИНА ІІІ

КАРТИ ЕКОНОМІЧНИХ ЯВИЩ І ПРОЦЕСІВ

3.1. КАРТИ СІЛЬСЬКОГО ТА ЛІСОВОГО ГОСПОДАРСТВА,

РИБАЛЬСТВА, МИСЛИВСТВА.

3.1.1. Загальні карти сільського господарства

Сільське господарство – це складна система, яка сполучає природну і суспільну геосистеми, з

багатьма складовими і зв’язками між ними. Це природні умови і ресурси, населення, як трудові
ресурси економічного розвитку та соціально-економічна система (рис. 11). Кожна з виділених
груп на рисунку структури сільського господарства поділяється на підгрупи і представлена
окремими видами карт у залежності від конкретних сюжетів. Для розкриття змісту такої складної
системи застосовується системний підхід і системне картографування, що передбачає укладання
різних типів карт – від аналітичних до складних синтетичних із інтегральними показниками і
оцінками. За тематикою карти сільського господарства розподіляються на три великі групи:
карти загальної характеристики сільського господарства, галузеві карти і карти земельних ресурсів
та їх використання.

Рис. 11. Структура сільського господарства

49
 Карти сільського господарства відображають територіальну диференціацію сільського
виробництва, економічні й природні умови ведення і розвиток сільського господарства, дають
оцінку матеріальних і трудових ресурсів сільськогосподарського виробництва.
Картографування сільського господарства має свої особливості:
1. Різний підхід до велико- і дрібномасштабного картографування. Для
дрібномасштабного картографування у якості одиниць картографування
використовується адміністративний поділ, а для великомасштабного частіше
природні ареали. Зі збільшенням масштабу змінюються об’єкти картографування –
від галузей сільського господарства на дрібномасштабних картах до окремих ферм на
великомасштабних.
2. Застосування великої кількості різноманітних показників, оскільки сільське
господарство є складною територіальною системою.
3. Швидкоплинність зміни стану і характеристик об’єктів картографування (поява нових
культур, зміна призначення землі, оновлення матеріальної бази тощо).
4. До особливостей можна віднести переважну локалізацію об’єкта картографування на
площі.
5. Складність проведення генералізації.
Джерелами для створення карт сільського господарства є найрізноманітніші матеріали:
картографічні, статистичні, матеріали дистанційного зондування, польові дослідження. Серед
картографічних слід зазначити: матеріали землеустрою (плани і схеми землеустрою в масштабах
від 1: 5 000 до 1: 200 000), лісовпорядкування, топографічні карти (до масштабу 1: 200 000), карти
земельних угідь, які є базовими для укладання всіх інших сільськогосподарських карт.
Статистичні джерела представлені матеріалами Держкомстату для країни в цілому і для окремих
територіальних одиниць - зведені по районам, областям; річні звіти окремих
сільськогосподарських підприємств; дані земельних звітів, дані переписів обстеження сільського
господарства. Широкого використання набувають матеріали дистанційного зондування: знімки
високої розрізненності з супутників, які забезпечують укладання карт сільськогосподарських
угідь, земельно-кадастрових карт, фотопланів землекористування в масштабах до 1:50 000 і 1:25
000; знімки аеро- та знімання з безпілотних літальних апаратів забезпечують матеріалами для
укладання в масштабах топопланів – від 1:500 до 1: 10000. Польові дослідження
використовуються, в основному, при регіональному картографуванні сільського господарства - це
маршрутні і ключові обстеження господарств за спеціально розробленою програмою.
На картах загальної характеристики сільського господарства відображається:
спеціалізація, історія розвитку галузі, забезпеченість матеріально-технічною базою, трудовими
ресурсами, виробничі типи господарств та форми власності, різні види районування та ін. (див.
рис. 1). Галузева структура або спеціалізація сільського господарства може бути представлена
картою виробничих типів сільськогосподарських підприємств, де позначається спеціалізація
виробництва: за співвідношенням головних видів діяльності у кількості реалізованої продукції та
розмірами підприємств; за вартістю усієї товарної продукції (рис. 12). Наприклад, для обчислення
товарної продукції всі її види переводять у вартісні показники за однаковими закупівельними
50
цінами і обчислюють її загальний обсяг та визначають частку реалізації окремих видів продукції
галузей сільського господарства. При цьому виділяють дві три галузі, які визначають напрям
виробничої спеціалізації. Ця ознака передається способом якісного фону. На картах також
показують розміри підприємств за обсягом товарної продукції (спосіб картодіаграми) і соціальну
форму господарств (формою діаграмних фігур).

Рис. 12. Фрагмент карти з легендою загальної характеристики сільського господарства

Історичні карти сільського господарства характеризують господарське минуле території.

При наявності відповідних матеріалів, на картах важливо передати стан сільського господарства
на певний для даної території час. Слід враховувати, що методика обліку виробництва постійно
змінюється, тому, для визначення спеціалізації господарства в минулому, треба користуватись
лише натуральними показниками посівних площ, поголів’я худоби, чисельності сільського
населення. До історичних карт можна віднести карти трансформації галузевої структури
сільського господарства, динаміки виробництва продукції сільського господарства, динаміки
валової продукції сільського господарства, які відображають зміни на протязі певного періоду.
До карт загальної характеристики відносяться також карти чисельності зайнятих у
сільському господарстві, карти сільськогосподарських підприємств, фермерських

51
господарств, сільськогосподарських угідь, існуючи форми власності, матеріально-технічної
бази тощо.
Карти трудових ресурсів відображають чисельність працівників, зайнятих у сільському
господарстві. Цей показник може бути як абсолютним (особи, тис. осіб), так і відносним
(чисельність у розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь). Показники населення і
трудових ресурсів передають картину їх розміщення та використання. Серед найбільш
узагальнених показників наступні:
1) розподіл сільськогосподарських угідь по землекористувачам;
2) продукція сільського господарства і її структура за категоріями господарств;
3) посівні площі сільськогосподарських культур;
4) число селянських (фермерських) господарств;
5) питома вага сільського господарства в структурі ВВП;
6) густота сільського населення і людність поселень;
7) трудові ресурси та їх використання (по роках, по сезонах);
8) резерви робочої сили, працевлаштування;
9) трудові міграції;
10) підготовка, забезпеченість і використання спеціалістів;
11) структура сільськогосподарських кадрів;
12) організація виробничої структури (виробничих ланок).
Для відображення чисельності населення, кількості господарств використовують спосіб
картодіаграми або локалізованих значків, які можуть відображати і структуру об’єкта.
Стан матеріально-технічної бази розкривається на серії карт, з основними сюжетами: карти
основних виробничих фондів, енергозабезпеченості, забезпеченості сільськогосподарською
технікою, карти механізації, використання добрив і хімічних препаратів, карти будівельних і
ремонтних баз.
Карта основних виробничих фондів показує вартість фондів кожного господарства. Можна
відобразити в умовній чи абсолютній ступінчастій шкалі способом картодіаграми. Територіальні
відміни в забезпеченості основними виробничими фондами передається фоном (способом
картограми) за показником вартості основних фондів у розрахунку на 1 га сільськогосподарської
площі. Цей показник є головним у визначенні інтенсивності виробництва.
Карта енергозабезпеченості показує, як абсолютні розміри сумарних потужностей у
господарствах, так і енергетичні потужності, що припадають на одиницю площі
сільськогосподарських угідь. Найбільш обґрунтованим показником для території з високим рівнем
освоєння є показник розораності угідь, а для територій з переважанням тваринницької
спеціалізації – показник питомої ваги природних кормових угідь у загальній площі сільгоспугідь.
Крім цього, укладаються карти споживання електроенергії в розрахунку на одного
середньорічного працівника (спосіб картограми).
Карти забезпеченості основними видами сільськогосподарських машин відображають
рівень механізації різних видів робіт, враховуючи природні умови території, виробничий напрям
сільського господарства, провідні культури. На цих картах способом картограми показують
52
кількість машин, що припадає на площу, яка обробляється, або площу, що припадає на одну
машину. Для збиральних машин враховуються посівні площі відповідної культури, а для тракторів
– уся площа.
Завершальними в розділі є карти сільськогосподарського районування. Укладаються такі
карти на основі декількох аналітичних карт і використовують спосіб якісного фону.
Карти земельних ресурсів та їх використання показують земельні фонди країни та їх
використання. Найважливішими для сільського господарства є ґрунтові, кліматичні та водні
ресурси. Враховуючи це на картах відображають додаткові показники типів ґрунту,
температурних умов, зволоженості, вегетаційного періоду тощо.
Окремою групою можуть бути виділені агрокліматичні карти. За методами наукового
дослідження вони поділяються на аналітичні, типологічні, рекомендаційні та прогнозні. До
аналітичних відносяться карти із визначенням провідних ознак агрокліматичних і
агрогідрологічних ресурсів території. До типологічних відносяться - районування видів і сортів
сільськогосподарських культур із урахуванням основних факторів клімату, родючості ґрунтів і
рівня агротехніки. До рекомендаційних слід віднести карти оптимальних термінів обробки ґрунтів,
оптимальних термінів сівби, внесення мінеральних добрив тощо. Прогнозні карти вміщують
інформацію про потенційну врожайність культур за факторами клімату. До цього типу слід
віднести і карти імовірнісних характеристик важливих для сільськогосподарського виробництва
факторів (запасів продуктивної вологи, несприятливих явищ погоди). Виключно важливе значення
мають карти економічного стимулювання рослинництва залежно від агрокліматичних умов.
На характер виробництва істотно впливають склад ґрунтоутворюючих порід, наявність
гумусу в ґрунті, агротехніка, агрохімія, меліорація, еродованість земель, несприятливі процеси та
явища тощо. Відобразити всі ці показники на одній карті неможливо, тому застосовують два
варіанти. У першому укладають серію аналітичних карт. Наприклад, карта еродованості земель
(рис. 13). У другому розробляють синтетичну карту шляхом встановлення кореляційних зв’язків
між показниками і визначення синтетичного показника, який відображає потенціал природних
ресурсів.

53
 Рис. 13. Карта еродованості земель.

На картах економічних ресурсів необхідно позначати матеріально-технічну базу та

економічні умови розвитку галузей сільського господарства, земельні ресурси та їх використання,
а також основні фонди сільськогосподарських підприємств.
Серед ресурсних карт найважливішою є карта земельних ресурсів. На ній способом якісного
фону зображується розташування ділянок орних земель, багаторічних насаджень, сіножатей,
пасовищ, лісів та чагарників, непридатних земель для сільськогосподарського використання. Такі
карти укладаються у великому масштабі на основі великомасштабних планів землекористувань
різних категорій землекористувачів і топографічних карт. Такі карти є досить детальними, з
повним передаванням територіальних співвідношень, закономірностей розташування і
конфігурації контурів земель. На дрібномасштабних картах земельних ресурсів використовують
точковий спосіб або спосіб картодіаграми. Особливості розташування угідь по території добре
передається точковим способом: використовують точки однакової ваги, але різного кольору для
кожного виду угідь. Картодіаграмою в розрізі територіальних одиниць передається площа
земельних угідь та їх структура (рис. 14). Додатком до карти земельних ресурсів є діаграми і
графіки характеристики структури чи співвідношення угідь у країні в цілому.

54
 Рис. 14. Фрагмент і легенда карти сільськогосподарських угідь

Карта землекористування і сільськогосподарських підприємств дає загальне уявлення про

підприємства і показує розподіл земель за основними категоріями землекористувачів, включаючи
сільськогосподарські підприємства і організації (державні, кооперативні, фермерські
господарства, наукові та дослідні сільськогосподарські станції). На такій карті окрім границь
земель землекористувачів, зображених ареалами чи якісним фоном, передається економічна
потужність підприємств за обсягом продукції у вартісному виразі (способом значків чи
картодіаграми), а також низка закладів і організацій, що обслуговують сільське господарство.
Сільськогосподарське виробництво розподіляється на дві великі підгрупи: рослинництво,
тваринництво. За загальним класифікатором галузей господарства в цю групу окремо входить
рибне господарство. Галузеві сільськогосподарські карти відображають розміщення посівних
площ сільськогосподарських культур, щільність та поголів’я усіх видів скота, собівартість та
врожайність сільськогосподарських культур та продуктивність тваринництва. До загальних карт
сільськогосподарського виробництва слід віднести карти виробництва валової продукції
сільського господарства. На рис. 15 показано динаміку виробництва валової продукції сільського
господарства за областями України. Картограмою відображено виробництво продукції усіх
категорій господарств у розрахунку на одну особу у грн.

55
 Рис. 15. Карта динаміки виробництва валової продукції сільського господарства

3.1.2. Карти рослинництва.

Блок карт рослинництва традиційно підрозділяють на карти рільництва, садівництва та

виноградарства. Основними в таких підгрупах є карти розміщення посівів окремих
сільськогосподарських культур: зернових, картоплі, овочевих, баштанних, олійних і ін. (рис. 16).
Укладаються такі карти способом картограми або точковим (частка даної культури в посівах
зернових, технічних, кормових). Продовженням карт поширення посівів є карти врожайності,
які укладаються на підставі опрацювання багаторічних даних (за 5 – 10 років), бо показники
врожайності час від часу змінюються. Важливим для укладання карт врожайності є вилучення з
розрахунків маловрожайних років, які не бажано використовувати, оскільки ці дані є скоріше
винятковими і відображають екстремальні або граничні умови і показники. Основним способом
для відображення врожайності є картограма, але можна використовувати і картодіаграму,
наприклад, зростаючу для відображення динаміки врожайності на різні дати. Для картограми
необхідно ретельно продумувати шкалу градацій, якщо карта має високу точність обирається
детальна шкала з інтервалом в 1 ц/га. Отримана картограма співставляється з картами умов росту
сільськогосподарських культур і ландшафтною для виявлення закономірностей зміни врожайності
та її залежності від природних чинників.

56
 Рис. 16. Карти рослинництва

У цьому розділі можуть бути складені карти галузей землеробства, що характеризують

роль і місце галузей у сільськогосподарському виробництві. Вони укладаються у великому
масштабі і показують валовий збір певної культури або групи культур за господарствами
(картодіаграма), частку товарного продукту у валовому зборі і всій товарній продукції сільського
господарства (картограма). Значковим способом зображується розташування приймальних і
заготівельних пунктів.

3.1.3. Карти тваринництва.

Загальною картою тваринництва, яка має оглядовий характер може бути карта розміщення
усіх видів худоби. Вона показує розміщення та абсолютну чисельність поголів’я загалом та
окремих видів, для чого використовується точковий спосіб або спосіб ареалів. Для відображення
усіх видів на одній карті відповідні коефіцієнти поголів’я всіх видів худоби переводяться в
«умовні голови». Найпоширенішими є такі коефіцієнти: велика рогата худоба – 1; коні – 1; свині –
0,47; вівці та кози – 0,13; водоплавні птахи – 0,021; кури – 0,015; кролі – 0,02. Коефіцієнти
переводу в умовні голови різняться за природними зонами і господарськими регіонами.
Узагальнену характеристику дає також картограма щільності поголів’я худоби (в умовних
головах) у розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь.
Частка окремих видів худоби відображається на карті структури стада способом
картодіаграми та відображає територіальні відміни у структурі стада.
Карти окремих напрямів тваринництва: м’ясне та молочне скотарство, свинарство,
вівчарство і козівництво, птахівництво, конярство й ін., показують розміщення і чисельність
поголів’я окремих видів худоби. На таких картах для фону використовують спосіб картограми і
відображають щільність поголів’я окремих видів худоби в розрахунку на 100 га площі основних
для даного виду кормових угідь. Для відображення поширення окремих видів худоби чи
чисельності поголів’я часто застосовують точковий спосіб (рис. 17).

57
 Рис. 17. Карта поголів’я овець та кіз

На картах виробничого напряму галузі тваринництва передається характеристика її

продукції. Для великої рогатої худоби це співвідношення частки молока в товарній продукції
галузі (до 30 % - м’ясне, понад 70 % - молочне). Ці показники показують способом якісного фону.
Ареалами, значками, якісним фоном передають на картах породне районування. На картах
виробництва продукції тваринництва відображують кількість продукції на 100 га площі
основних кормових угідь (молока, м’яса, вовни – на 100 га сільськогосподарських угідь, свинини –
на 100 га ріллі, яєць – на 100 га зернових тощо) (рис. 18).

Рис. 18. Карти продукції тваринництва

58
 На картах закупівлі та заготівлі за окремими видами тваринництва позначають кількість
продукції в абсолютних одиницях у розрізі адміністративних одиниць або підприємств способом
картодіаграми.
Для всіх галузевих карт сільськогосподарського виробництва важливо показати зв’язки
різних рівнів: міжрегіональні і міжнародні, наприклад, збут і ввезення сільськогосподарської
продукції.
Економічні показники сільськогосподарського виробництва:
1) валовий збір сільськогосподарських культур;
2) врожайність сільськогосподарських культур;
3) поголів’я худоби за категоріями господарств;
4) структура поголів’я худоби за категоріями господарств;
5) виробництво основних продуктів тваринництва;
6) продуктивність худоби і птиці.

3.1.4. Карти рибальства і мисливства

Окремими картами сільськогосподарського виробництва є карти рибного господарства. На

цих картах відображують розведення, вирощування, вилов риби та її переробку на власних
потужностях. На картах рибного господарства показують розведення, вирощування, вилов риби,
добування морепродуктів та їх переробка. Вилов риби та добування морепродуктів показують
окремо для:
1) внутрішніх водойм;
2) риболовної зони України;
3) 200-мильних прибережних водах інших держав.
Основними одиницями картографування є підприємства рибного господарства - рибні
ферми, риборозплідники, виробничі рибогосподарські об’єднання, риболовецькі господарства,
рибоводно-меморативні станції, рибокомбінати. Окремо виділяють рибогосподарства – озерні,
ставкові, садково-басейнові. Основний спосіб картографування – це спосіб локалізованих значків
чи ареалів.
Вилов риби показують за видами: оселедці, сардини, кілька, вобла, хамса тощо. Другу групу
продукції становлять морепродукти і ракоподібні. Рибне господарство характеризують також за
виробництвом товарної харчової рибної продукції та рибних консервів. Економічні показники
підприємств рибного господарства включають чисельність персоналу основного виробництва,
кількість видобувних суден та обсяги продукції. Окремо зазначають вартість рибопосадкового
матеріалу.
До карт сільського господарства відносяться карти господарського управління та карти
обслуговування сільського господарства. Останні включають такі сюжети як експлуатація
іригаційних і меліоративних систем, ветеринарне обслуговування та інші сільськогосподарські
послуги. Господарське управління сільським господарством включають карти наукової
організації сільськогосподарського виробництва, що відображають насінне й племінне
господарство, дослідні та базові господарства, науково-дослідні заклади, станції лабораторії
59
тощо, що вивчають і розробляють методи й технологію управління та впровадження досвіду в
практику сільського господарства.
Карта сільськогосподарських районів виявляє території з переважним типом господарств
або з певними, закономірно повторюваними поєднаннями виробничих типів, яким властиві
загальні виробничі завдання і перспективи розвитку. В основу виділення типів
сільськогосподарських районів покладено спеціалізацію виробництва, рівень інтенсивності,
характер використання земель, форми землеробства й тваринництва. Основний спосіб
картографування – якісний фон.
Приклади показників для карт сільського господарства.
Показники забезпечення матеріально-технічної бази:
1) наявність і стан парку будівельної техніки;
2) виробництво мінеральних добрив, хімічних засобів захисту рослин;
3) внесення мінеральних і органічних добрив під посіви.
Показники галузей господарства:
1) природно-сільськогосподарське районування;
2) сільськогосподарське освоєння земель;
3) питома вага сільськогосподарських угідь в загальній площі регіону;
4) земельні угіддя;
5) структура земельних угідь;
6) площа орних земель на 1 жителя;
7) посівні площі культур;
8) структура культур;
9) питома вага посівів культур в посівній площі регіону;
10) структура стаду;
11) поголів’я на 100 га сільськогосподарських угідь або на 100 га зернових культур, або
на 100 га орної землі.
Показники, що характеризують продовольчу безпеку країни:
12) баланс зовнішньої торгівлі країн сільськогосподарською продукцією;
13) імпорт сільськогосподарської продукції;
14) виробництво зерна на душу населення;
15) самозабезпеченість зерном.
Перспективи розвитку картографування сільського господарства пов’язані з новітніми ГІС-
технологіями та цифровими технологіями оброблення матеріалів дистанційного зондування Землі.
Сьогодні ГІС (географічні інформаційні системи) дозволяють урізноманітнити на картах способи
зображення, змінювати стилі оформлення, використовувати ефекти комп’ютерного дизайну,
застосовувати анімацію і засоби мультимедіа. Поєднання ГІС та інтернет-технологій дозволяє
знаходити необхідні карти і далі працювати з ними в інтерактивному режимі, як зі звичайними
настільними ГІС. Використання сучасних глобальних навігаційних систем у сільському
господарстві забезпечує визначення точних координат місця перебування техніки в режимі
реального часу з точністю до 2,5 см, що відкриває широкі можливості для застосування
60
економічно ефективних і природоощадних технологій. Зокрема, рядкове внесення добрив,
ґрунтооброблення, точний висів й оброблення рослин обприскувачами, точну роботу комбайнів,
створення карт урожайності полів і багато інших технологічних операцій, які виконують якісніше
та з меншими витратами часу.
Використання ГІС-технологій дає можливість поєднувати просторові географічні дані, аеро-
і космічні зображення, тематичні дані сільськогосподарських параметрів, представлених у
картографічній чи табличній формах. Використовубчи технологію ГІС з комбінування шарів
просторової інформації можливо накладати на зібрану інформацію інші дані, наприклад, якість
ґрунту, умови зрошення, метеорологічні і дані супутникового моніторингу тощо. Комплексний та
системний підхід у картографуванні дасть можливість отримувати похідні карти для аналізу і
виявлення деградації рослинних культур, прогнозування врожаю, контролю розвитку
несприятливих природно-техногенних процесів (ерозії ґрунтів, опустелювання, підтоплення,
заболочування).
Сільське господарство впливає на природне середовище більше, ніж будь-яка інша галузь
господарства, в основному, через величезні площі освоєння. Актуальним напрямом розвитку
сільськогосподарського картографування є створення екологічних карт земель. Основні критерії
оцінки екологічного стану земель: визначення ступеня порушення ґрунтового покриву (ерозія і
дефляція); наявність забруднення територій привнесеними в процесі функціонування
промисловості і сільського господарства пестицидами, важкими металами і радіонуклідами;
широта застосування мінеральних добрив і отрутохімікатів, меліорація земель.
Для характеристики рівня впливу на стан земель використовуються наступні показники:
1) щільність навантаження (наприклад, техногенне навантаження пестицидів або худоби
на одиницю площі);
2) інтегральний індекс сільськогосподарського забруднення природного середовища (в
балах);
3) потенційна екологічна небезпека (наприклад, небезпека забруднення природного
середовища відходами тваринницьких комплексів).
Екологічна оцінка земель необхідна для виявлення умов життя населення і розвитку
сільськогосподарського виробництва. Комплексна карта подібного роду може бути створена
шляхом накладення ареалів різних антропогенних впливів на базову карту земельних угідь або на
ґрунтову карту.
Електронні атласи країн познайомлять вас із кліматичними, ґрунтовими та іншими умовами, що
мають значення для планування розвитку сільського господарства. «Сільськогосподарський
атлас Сполучених Штатів Америки» (National Agricultural Statistics Service, www.nass.usda.gov).
Електронний «Національний атлас Канади» (The Atlas of Canada) і електронний «Атлас Китаю»

3.2. КАРТИ ЛІСОВОГО ГОСПОДАРСТВА

Специфіка лісу, як об’єкта картографування полягає в тому, що він є об’єктом як природного

так і економічного картографування. Для створення природничих карт ліс розглядається як
природний ресурс. На таких картах відображається поширення лісів, переважний породний склад

61
дерев. У розділі економічного картографування ліс розглядається як об’єкт економічних відносин
у галузі лісового господарства.
Карти лісового господарства показують територіальну організацію галузі, яка займається:
вивченням, обліком і відтворенням лісів; охороною їх від пожеж, хвороб і шкідників;
лісооновленням і лісорозведенням; регулюванням лісокористування; підвищенням продуктивності
лісів.
Ліси та лісове господарство України має свої особливості. У першу чергу це відносно
низький середній рівень лісистості території країни, нерівномірне зростання лісів у різних
природних зонах, що мають істотні відмінності у лісорослинних умовах, методів ведення лісового
господарства, використання лісових ресурсів та корисних властивостей лісу. Більшість лісів має
екологічне значення та їх висока частка (до 50%) - обмежений режим лісокористування. Серед
позитивних особливостей слід назвати високий відсоток заповідних лісів (14,3%) який має стійку
тенденцію до зростання. В Україні історично сформувалась ситуація із закріплення лісів за
численними постійними лісокористувачами. Наслідком найбільшої техногенної катастрофи
людства (Чорнобильської аварії) маємо значну площу лісів, що зростають у зоні радіоактивного
забруднення. На сьогоднішній день половина лісів
України є штучно створеними і потребують
посиленого догляду. Загальна площа земель, на яких
здійснюється ведення лісового господарства в
Україні – 10, 8 млн га із яких вкрито лісовою
рослинністю – 9,7 млн га. Лісистість території
держави становить 15,7%. Ліси України сформовані
понад 30 видами деревних порід, серед яких
домінують сосна, дуб, бук, ялина, береза, вільха,
ясен, граб, ялиця. Хвойні насадження займають 42%
загальної площі, зокрема сосна – 33%.
Рис. 19. Діаграма породного складу лісів
України Твердолистяні насадження становлять 43%, зокрема
дуб і бук – 32%. У лісах України росте 200 деревних
і чагарникових порід: сосна, дуб, ялина, смерека, бук, граб, ясень, береза, вільха, осика, верба
тощо (рис. 19).
Серед завдань картографування лісового господарства слід зазначити такі:
 відображення ресурсного потенціалу лісового фонду;
 розробка принципів відбору показників для відображення специфіки лісового
господарства;
 зображення лісокористування і динаміки лісового фонду багатолісних регіонів;
 відображення захисно-регулюючих, рекреаційних рекомендацій та заходів із
обмеження лісокористування;
 відображення чинників негативного антропогенного, в тому числі техногенного,
впливу на стан земель лісового фонду (в тому числі відображення ділянок лісу,
забрудненого радіонуклідами);
62
  відображення заходів з охорони і захисту лісів;
 розширення тематики карт, зокрема, відображення біоекологічних особливостей лісів,
експлуатаційних запасів недеревних ресурсів лісу тощо;
 розроблення оціночних і оціночно-прогнозних карт для вирішення проблем
раціонального природокористування.
У якості джерел для укладання карт лісового господарства використовуються: таксаційні,
знімально-геодезичні та планово-картографічні матеріали колишнього лісовпорядкування,
матеріали інших вишукувальних та проектних робіт, плани земель сільськогосподарських
підприємств та інших землекористувачів, топографічні карти, дрібномасштабні лісові карти,
статистичні дані, матеріали дистанційного зондування. Основними джерелами отримання
інформації для картографування лісового господарства є тематичні природноресурсні карти лісів.
Для точної локалізації змісту при картографуванні залучають загальногеографічні та топографічні
карти. Ці карти є базовими для лісогосподарського картографування, тому що дають
характеристики лісоутворювальних порід. Одним із найінформативніших джерел є матеріали
дистанційних досліджень із природно-ресурсних супутників Землі (рис. 20).

Рис. 20. Приклади космознімків із зображенням лісів України

Елементарною одиницею картографування на картах лісового господарства виступають
лісництва і лісопарки – це найменші самостійні виробничі одиниці, за якими ведеться облік
лісових ресурсів та планування лісогосподарського виробництва.
У структурі галузі виділяються три напрями за якими проводиться картографування –
загальна характеристика лісового господарства, виробнича діяльність підприємств галузі та
обслуговування лісового господарства (рис. 21).

63
 Рис. 21. Структура лісового господарства
На карті лісового фонду показують територію поширення лісів способом ареалів та
породний і віковий склад лісів. Лісовий фонд – це територія усіх лісів і земель, покритих лісом, а
також деякі нелісові землі, які надані і використовуються для потреб лісового господарства. Для
відображення породного й вікового складу застосовують спосіб картодіаграми у разі виділення
інформації за територіальними одиницями та спосіб ареалів для відображення поширення
окремого складу лісу.
Лісоресурсні показники є одними з найбільш вживаними при тематичному картографуванні
лісового господарства. У деяких атласах вміщують схему лісотипологічного районування
території, даючи узагальнену характеристику лісорослинних умов. У деяких атласах карти лісових
ресурсів подаються у природничому розділі. З кількісних показників, що відображають наявність
деревних ресурсів, найпоширенішими є показники запасу та щорічного приросту деревини.
Частіше диференціюють їх за породами, віком насаджень або за лісокористувачами чи власниками
лісів. Залежно від способу відображення запаси та приріст деревини вимірюються в кубічних
метрах, гектарах, або дається приведена характеристика в куб м/га.
Показники, що характеризують ресурсний потенціал лісу:
 лісистість території;
 середній запас лісу на гектар;
 співвідношення площ лісфонду (покритих лісом, не покритих лісом, нелісових);
 розподіл покритої лісом площі за породами і віковими групами;
 середній річний приріст деревини на 1 га покритої лісом площі.
Важливим синтетичним показником є динаміка лісових ресурсів у часі і просторі під
впливом антропогенних і природних чинників. Для отримання інформації про стан лісового фонду
використовують космічні знімки, які дозволяють стежити за динамікою лісового фонду, визначати

64
гарі, недоруби, відстежувати стан і наявність лісових доріг тощо (рис. 22). Карта динаміки
лісового фонду - це відображення сумарного ефекту всіх видів господарського і природного
впливу на ліс. Якісним фоном доцільно показати зміни площі лісів регіону, використовуючи
шкалу з різким переходом кольору від холодних тонів (негативної динаміки) до теплих (динаміка
позитивна).

Космознімок Landsat-5, 1992 р. Космознімок Landsat-7, 2003 р.

Карти лісонасаджень Долинського району Івано-Франківської області

Рис. 22. Приклади використання космознімків для картографування лісонасаджень

Забезпеченість лісовими ресурсами характеризується показником лісистості (відношення

вкритої лісом площі до загальної площі регіону) та лісозабезпеченості (відношення запасів
деревини або площі лісів до кількості мешканців регіону).
65
 Картограмою зображують частку тимчасово невкритих площ (потребують
лісовідновлювальних заходів) на карті лісовідновлення і лісорозведення. Тут же картодіаграмою
показують співвідношення площ, на яких виконується лісовідновлення і щорічні вирубки.
На картах виробничих підприємств галузі подається інформація про діяльність виробничих
підприємств, територіальні відміни в характері та інтенсивності. Одиницею картографування є
первинне підприємство – лісництво, лісокомбінат тощо. Показниками їх діяльності є сума і
структура виробничих затрат на ведення лісового господарства по основних видах робіт. Для
позначення цих даних на карті застосовують спосіб картодіаграми, яким відображають в розрізі
господарств експлуатаційну діяльність за обсягом продукції в грошовому варіанті. Інтенсивність
лісового господарства передається картограмою за розмірами матеріальних і трудових затрат на
його ведення (у вартісному виразі на 100 га лісової площі).
До групи карт господарського використання лісів відносяться карти лісозаготівлі,
заготівель лісохімічної сировини, збирання диких і не деревинних лісопродуктів, полювання
(мисливство), відлов і розведення диких тварин та птахів і пов’язані з цим послуги (рис. 23).

Рис. 23. Фрагмент та легенда карти лісового господарства

На картах лісогосподарської діяльності показниками відображається:

 розміщення лісогосподарських підприємств;
 відсоток використання лісосіки;
 лісовідновлення;
 рубки головного користування та рубки догляду;
 лісосировинна база підприємств, що ведуть лісозаготівельні роботи і транспортування
деревини;
 основні види лісохімічної сировини.
66
 Найбільш вживаними з показників лісовідновлення є площа, склад та частка штучно
створених та запланованих до створення насаджень, а також заготівля та вирощування
посадкового матеріалу. Рідко зустрічаються в атласах карти охорони лісів та їх екологічного
стану. На картах відображують ареали розповсюдження рідкісних рослин та тварин, хоча доцільно
показувати більш інформативні показники.
Приклади показників на картах лісогосподарської діяльності та охорони лісів:
 антропогенну порушеність лісів;
 чинники та ступінь порушеності;
 охоронні території та відсоток заповіданих лісів;
 радіаційне забруднення лісів;
 втрати деревини внаслідок пожеж і комах-шкідників;
 лісові площі, пройдені пожежами;
 оцінку екологічного стану лісів;
 біорізноманітність, рідкісних та зникаючих видів біоти;
 залишки пралісів;
 заходи та перспективи щодо поліпшення стану лісів.
З економічних показників лісокористування найбільш популярними є щорічні обсяги
заготівлі деревини та її сортиментний склад, менш вживаними є ступінь використання
розрахункової лісосіки та потужність лісогосподарських підприємств. Наступний етап
лісогосподарського циклу – транспортування заготовленої деревини, що відображається як обсяги
перевалок та потужність вантажопотоків.
Крім заготівлі деревини, існує декілька видів, так званого, побічного лісокористування,
спрямованого на використання не деревних продуктів та властивостей лісу. Це наступні
показники: підсочування соснових лісів, збирання живиці, заготівля їстівних грибів, горіхів та
лікарських рослин.
Основою для відображення якісних та кількісних показників ведення лісового господарства є
карти лісогосподарського районування території способами якісного фону, карти територій
лісгоспів.
На картах мисливства відображують мисливські угіддя, час відкриття/закриття
мисливських сезонів, час на який заборонено мисливство та заповідні території. Найчастіше для
цих показників використовують спосіб ареалів. Окремою картою може бути карта відстрілу
дичини, на якій зображують види дичини та об’єми її відстрілу.

67
 3.3. КАРТИ ПРОМИСЛОВОСТІ ТА ЕНЕРГЕТИКИ

3.3.1. Загальні карти промисловості

Створенням економічних карт займаються наукові та науково-виробничі підприємства,

навчальні інститути, різні адміністративно-господарські організації. Відомо, що єдиної,
уніфікованої системи умовних позначень, методів, підходів, показників картографування не існує.
Тому, у процесі картографування керуються певним досвідом і традиціями картографування того
чи іншого об’єкту, наявними статистичними матеріалами, конкретним призначенням карти.
Найбільшого розвитку і наукового обґрунтування набуло дрібномасштабне картографування серій
карт господарства в національних та регіональних комплексних атласах.
Основні завдання сучасного картографування промисловості - показати:
 роль промисловості, окремих її галузей і територіальних поєднань в господарському
комплексі країни чи регіону;
 галузеву і територіальну структуру, а також функціонування промисловості;
 обсяги промислового виробництва за галузями і підгалузями;
 спеціалізацію окремих частин регіону і їх форм територіальної організації промислового
виробництва;
 рівень і темпи промислового розвитку регіону в цілому і його окремих частин;
 внутрішньорайонні і міжрайонні виробничі зв'язки території;
 перспективи розвитку промисловості.
Специфічна особливість розміщення промислових виробництв по території полягає в тому,
що вони розташовуються в конкретних точках – населених пунктах. Але головний акцент
припадає на вивчення не просто окремого підприємства, а просторових комбінацій і поєднань
різних підприємств, видів виробництв, галузей, їх внутрішніх зв’язків, функціональної,
технологічної та організаційно-економічної обумовленості. Територіальна організація
промислового виробництва – це складна системно-структурна категорія, що має багаторівневу
ієрархічну організацію. Класифікаційні форми територіальної організації промисловості (за
С.І.Іщуком) – промислові пункти, кущі, центри, вузли, агломерації, райони [С.І.Іщук, 1996].
Карти промисловості відображують географічне розміщення промислового виробництва,
фактори й умови його розвитку, взаємодію з оточуючим середовищем. На картах показують
окремі галузі виробництва (галузеві карти), комплексні характеристики промисловості
(загальнопромислові карти), промислове районування або історію розвитку промисловості.
У класифікації промисловості виділяють два напрями:
 організаційно-технологічний – з виділенням галузей;
 стадійно-виробничий – з поділом промисловості на першорядну (гірничодобувну за
видами добувної сировини) та другорядну, обробну (за галузями виробництва) [Берлянт
А.М., 2003].
Класифікація промисловості за виробничим принципом будується шляхом об’єднання видів
економічної діяльності в галузі промисловості (КЛАСИФІКАЦІЯ ВИДІВ ЕКОНОМІЧНОЇ
68
ДІЯЛЬНОСТІ ДК 009:2010) Подану Класифікацію видів економічної діяльності створено на
основі NACE (Rev. 2), упровадженої Регламентом (ЄС) Європейського парламенту та ради від 20
грудня 2006 року N 1893/2006.

На офіційному веб-порталі Верховної Ради України можна ознайомитися з текстом Класифікатора

видів економічної діяльності https://zakon.rada.gov.ua Наказ Держспоживстандарту України
11.10.2010 N 457 (v0457609-10)

Основне призначення КВЕД - визначати та кодувати основні та другорядні види економічної

діяльності юридичних осіб, відокремлених підрозділів юридичних осіб, фізичних осіб -
підприємців. Об’єктами класифікації в КВЕД є види економічної діяльності статистичних
одиниць (юридичних осіб, відокремлених підрозділів юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців
тощо), які на вищих рівнях класифікації групуються у галузі. За методологічними засадами,
принципами побудови та призначенням КВЕД є статистичною класифікацією, створеною як
інструментарій для систематизації та групування економічної та соціальної інформації у
стандартний формат, який дає змогу обробляти та аналізувати значні обсяги інформації.
В Україні основними статистичними одиницями є підприємства (чи інші юридичні особи) та
місцеві одиниці (структурно і топографічно відокремлені одиниці підприємства), які
ідентифікуються у Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України (ЄДРПОУ).
Також може застосовуватися нове поняття, яке введено європейським регламентом - одиниця за
видом економічної діяльності (ОВЕД), як частина підприємства, яка окремо не ідентифікується у
ЄДРПОУ, але має певну господарську та фінансову самостійність.
Одиницями картографування є промислові пункти та вузли різного типу, окремі
підприємства. Вибір одиниць картографування на картах промисловості залежить від масштабу
карти, обсягу її тематики, особливостей територіальної локалізації об’єктів. Одною з перших
ускладнень при укладанні карт промисловості є висока ступінь просторової концентрації об’єктів
картографування. Найкращою одиницею картографування вважається підприємство. Однак це є
досить ускладненим, оскільки в одному пункті можуть знаходитися до сотні різноманітних
підприємств. Для цього необхідна карта великого масштабу, якщо карта передбачена в середньому
чи дрібному масштабі за одиницю картографування обирається промисловий пункт, тобто
населений пункт незалежно від числа розташованих у ньому підприємств.

69
 Рис. 24. Структура промисловості

Промисловість як об’єкт картографування відрізняє складність технології та організації.

Налічується безліч галузей і підгалузей, що відносяться до різних технологічних циклів і
організаційно належать різним відомствам. Для того щоб краще зрозуміти існуючі прийоми,
методи і підходи в картографуванні промисловості, необхідно якомога докладніше вивчити
особливості організації та функціонування зображуваної галузі. У структурі промисловості
виділяється три блоки: загальна характеристика промисловості, галузі та мінерально-сировинні
ресурси промисловості (рис. 24). При картографуванні галузі слід враховувати такий розподіл.
Карти територіально-галузевої структури промисловості показують територіальну
будову галузі, її функціонування, рівень промислового розвитку території та окремих частин,
спеціалізацію, форми територіальної організації промислового виробництва, характер зв’язків. На
таких загальних картах промисловості відображують, перш за все, розташування промислових
центрів із поділом їх за величиною і галузевим складом (структурою). На таких картах можуть
застосовуватися і синтетичні показники, такі як рівень розвитку промислового виробництва
способом картограми. Локалізованими значками показано структуру галузі за зайнятими
робітниками за промисловими центрами (рис. 25).
Важливими у поясненні особливостей розміщення промисловості відіграють історичні
карти промисловості на певні дати, чи за періоди. Вони укладаються на підставі архівних
70
матеріалів або літературних джерел [див. Атлас Україна. Промисловість та інвестиційна
діяльність. Серія ретроспективних карт формування структури промисловості. С.30-33)]. Як
правило, для картографування використовують спосіб локалізованих значків. Таким же чином
укладають загальні карти розміщення промисловості. Масштабними структурними значками
відображується розташування промислових центрів, а також їх поділ на великі, середні, малі тощо.
Сектори різного кольору передають структуру промислового виробництва за головними галузями.
Якщо є потреба детально відобразити структуру за підгалузями і виробництвами, то сектори
головних галузей діляться на дрібніші і позначаються додатковими штриховками, індексами,
малюнками.

Рис. 25. Фрагмент і легенда карти із загальною характеристикою промисловості

71
 Інколи укладаються карти з виділенням центрів, в яких переважає виробництво засобів
виробництва чи предметів споживання. Для відображення на карті «великої» і «дрібної»
промисловості переважно застосовують такі способи картографічного зображення:
 спосіб локалізованих значків – для передачі місць розташування;
 спосіб ареалів – для оконтурення зосереджень малих підприємств, народних
промислів, підсобних виробництв промислового характеру;
 спосіб картограми – для відображення частки продукції «великої» промисловості у
загальному промисловому виробництві.
Якщо виникає потреба передати на карті центри чи підприємства державної, приватному,
комунальної чи іншої підпорядкованості, то для такої якісної характеристики краще
використовувати значки, наприклад з додатковим контуром, а картограмою передавати частку
відповідної групи підприємств.
Карти загальноекономічного районування передають синтетичну характеристику території,
її економічний розвиток, напрями господарської діяльності, внутрішні і міжрайонні зв’язки.
Переважаючим способом зображення є якісний фон. Додатковими на таких картах є показники
перспектив і напрямів розвитку регіонів, основні ресурси, зручність транспортного положення, а
також характеристика великих економічних центрів даної території, які є фокусами всього
соціально-економічного життя й важливих економічних зв’язків.
Синтетичні карти промисловості – це карти типології промислових пунктів, вузлів,
районів. Розміром значків позначається величина промислового виробництва (бажано через
показник вартості чистої продукції). Галузева спеціалізація промислових пунктів повинна
визначатись на основі виділення типових поєднань видобувних та обробних виробництв,
провідних чинників у формуванні цих галузей. Способом ліній руху важливо передати
найважливіші зв’язки з їх типологічною характеристикою, а модифікацією значка – значення
кожного промислового пункту в територіальному поділі праці з виділенням пунктів різного
адміністративного значення. Доповненням до такої карти може бути карта-врізка з
характеристикою промислового розвитку районів, за вартістю чистої продукції на одного
мешканця або одиницю площі (способом картограми).
Для органів управління господарством створюються загальноекономічні карти перспектив
розвитку чи трансформації та перспектив розвитку промисловості головним змістом яких є
характеристика передбачуваних сценаріїв розвитку господарства, його природних та економічних
передумов. Такі карти логічно завершують групу карт загальноекономічної характеристики
території. На прогнозних картах промисловості відображається перспектива розвитку існуючих
підприємств і тих, що будуються. З цією метою на карті позначається розмір виробництв та їх
структура на різний час (сучасний стан і перспективний період). Для цього використовують
нарощування структурних значків. Способом ареалів (або значків) виділяють території ймовірного
виникнення і розвитку нових промислових центрів та чинників, що зумовлюють їх появу.
Картограмою показують передбачуване зростання промислового виробництва.
На картах виробничих типів підприємств, промислових центрів показують
потужність цих об’єктів розміром значків. Як показник, що характеризує цю потужність,
72
приймається обсяг продукції, чисельність працюючих, вартість основних фондів. Найпростішим
показником для порівняння підприємств чи центрів є кількість виготовленої продукції. Однак цей
показник натурального обсягу виробництва можна застосовувати тільки для карт, на яких
зображуються підприємства, що виробляють однакову продукцію. Також не можна порівнювати
обсяги виробництва підприємств різних галузей.
Найчастіше для укладання карт промисловості використовують показник виробництва
продукції у вартісному виразі (валова, товарна, реалізована). Але показник обсягу валової
продукції в грошовому виразі має і негативні властивості з погляду порівняння підприємств за
потужністю. У цей показник входить, крім тієї частини вартості продукції, яка вироблена на
даному підприємстві, також і вартість сировини або напівфабрикатів, вироблених на інших
підприємствах. Отже, два підприємства однакової виробничої потужності, але зайняті різними
стадіями виробництва продукції будуть дуже різними, щодо вартості валової продукції:
підприємство по первинній обробці сировини буде здаватися меншим від підприємства, що далі
його переробляє. Наприклад, через високу вартість сировини ювелірна майстерня може виявитися
на карті більшою за металургійний завод.
Для укладання загальноекономічних навчальних карт найчастіше обмежуються умовним
поділом промислових центрів на найбільші, великі, середні, малі. Значки можна подавати в
абсолютній або в умовній шкалах із безперервним змінюванням їх величини. Частіше для
промислових центрів використовують умовну ступінчасту шкалу значків.
Простим і зрозумілим є показник чисельності працівників, зайнятих на підприємстві чи в
промисловому центрі. Однак у цього показника є свої недоліки, не завжди велика кількість
працівників є показником високої потужності. Для високотехнологічних виробництв з
механізованим або електронним устаткуванням характерним є залучення не великої кількості
працівників і високих показників потужності підприємства.
Часто у якості кількісного показника потужності промислового виробництва застосовують
вартість основних виробничих фондів, що свідчить про потенційні потужності підприємств і є
важливим з економічного погляду (рис. 26). Рівень оснащеності підприємств різних галузей
значно різняться, тому й вартість основних виробничих фондів у них буде різною. Вартість
промислово-виробничих фондів у процесі роботи підприємства поступово «переноситься» у
вартість готової продукції, а тому на нововідкритих підприємствах сума основних фондів є вищою
ніж на тих, що працюють давно і мають більший період амортизаційних відрахувань.
Якісна характеристика об’єктів на картах промисловості стосується, як правило, галузей
виробництва в цілому. Вони можуть характеризувати: дату створення, рівень технічної
оснащеності, структуру продукції тощо. Для відображення повної галузевої структури
промислового центру значок у формі кола поділяється на сектори за відсотковим співвідношенням
галузей. Галузі, які мають невелике відсоткове значення і не можуть бути відображені на значку
рекомендується об’єднувати в одну градацію – інші галузі, але не відкидати.

73
 Рис. 26. Карта використання виробничих фондів

Як правило, на карті кожна з основних галузей промисловості відображається відповідним

кольором, який не є уніфікованим і загальноприйнятим, але традиційно використовується для
відображення цих галузей (рис. 27). Найкращою формою умовного значка є коло (від 1 мм і
більше). Для промислового пункту крім кола може бути обраний і квадрат. Для відображення
структури найкращими фігурами є круг з секторами і стовідсотковий квадрат. Для чіткого
зображення структури значків їх розмір повинен бути достатньо великим (не менше 4 кв. мм).
Можливо використання двох умовних значків, кола у випадку коли пункт має одне промислове
підприємство, і квадрата для великих промислових пунктів, що мають складну внутрішню
структуру.
Найчастіше для зображення галузей промисловості використовують наступні кольори:
 електроенергетика – білий з червоними крапками;
 паливна (видобуток і первинна переробка) – коричневий;
 чорна металургія – червоно-ліловий;
 кольорова металургія – рожевий;
 машинобудування і металообробка – червоний;
 хімічна – фіолетовий;
 виробництво мінеральних будматеріалів – оранжевий;
 лісова, деревообробна і целюлозно-паперова – зелений;
 легка – блакитний;
 харчова - жовтий;
 інші галузі – світло-сірий.
74
 Великі галузі промисловості, що об’єднують у собі багато різних виробництв, позначають
певними кольорами або штриховками. Через те, що чітко розрізнювальних кольорів не багато на
картах виділяють не більше 10 – 15 головних галузей, а детальніші різниці передають
додатковими штриховками або літерами.

Рис. 27. Фрагмент і легенда навчальної карти «Господарство»

75
 У практиці картоукладання інколи окремі галузі виділяються не кольором, а формою значка:
електростанції, видобувні галузі. Кольором значка і деталізацією малюнка можна характеризувати
тип станції і вид первинної енергії, розрізняючи гідро- , електро-, атомні станції. На картах
великих масштабів наносять окремо фабрики й заводи. Для їх відображення часто використовують
символічні значки, що є виразним і наочним. Однак, такі значки мають бути достатньо великого
розміру, що ускладнює їх застосування в умовах щільного навантаження карти. Однак, вони
широко застосовуються на шкільних та дитячих картах.
На економічних картах присутні райони з великою концентрацією промислових центрів. У
таких місцях значки розташовують впритул один до одного або з перекриттям, що вкрай
ускладнює читання карти та обмежує інші елементи змісту. У такому разі рекомендується давати
окремі карти-врізки на ці території у більшому масштабі, ніж основна карта, але з такою ж, як і на
першій масштабністю позначень.
На економічних картах можна подавати різного роду додаткові характеристики промислових
підприємств, зокрема такі техніко-економічні показники, як собівартість продукції,
продуктивність праці, форми власності, ефективність використання основного обладнання,
витрати енергії тощо (рис. 28). Ці характеристики крім окремих карт можна додавати на картах
галузі або на картах-врізках.
На картах промисловості можуть бути подані додаткові карти-врізки, тематика яких буває
різною. На врізку можна винести найбільш навантажені позначеннями ділянки карти, причому
врізку роблять у більшому масштабі, ніж основна карта, а масштабність значків залишається
незмінною, і всі позначення вільно розташовуються на карті-врізці. Відповідні місця на основній
карті обводяться окремою лінією; всередині цих ділянок промисловість взагалі не показують, або
показують тільки найголовніші об’єкти промисловості, або цілком залишають все навантаження
не дивлячись на щільність позначень. На врізці можна показати рівень розвитку і розміщення
промисловості галузі на один із попередніх періодів або дат, та навпаки у перспективі на майбутнє
і цим відобразити динаміку розвитку. Серед інших тем карт-врізок можна зазначити наступні:
 розміщення промисловості, але з іншою характеристикою потужності промцентрів, яка
не відображена на основній карті;
 окрема галузь із докладним відображенням виробничих зв’язків;
 розміщення явищ, що пов’язані з розвитком галузі, але не ввійшли до основної карти;
 великомасштабне зображення типового підприємства з усіма зв’язками щодо
забезпечення сировиною, матеріалами, паливом і збутом товарів тощо.

76
 Рис. 28. Карта форм власності у промисловості

Приклад показників картографування на загальних картах промисловості:

1. Промислові центри за обсягом виробництва валової продукції.
2. Галузі промисловості.
3. Видобувна промисловість.
4. Електростанції.
5. Транспорт.
6. Сільське господарство.
7. Економічні райони.
8. Промисловий розвиток на певні дати.
9. Типізація регіонів за особливостями промислового освоєння.
10. Виробництво промислової продукції (тис. грн.. на 1 зайнятого).
11. Вартість основних промислово-виробничих фондів із структурою за галузями.
12. Фондоозброєність.
13. Фондовіддача.
14. Частка фондів регіону в загальній їх вартості в країні.
15. Форми власності в промисловості.
16. Продуктивність праці.
17. Обсяг промислової продукції та структура обсягу за галузями.
18. Частка валової доданої вартості промисловості у загальному її обсязі, виробленому в
усіх галузях господарства.
77
 19. Спеціальні економічні зони та території пріоритетного розвитку.
20. Типи господарського освоєння території.

3.3.2. Карти сировинних ресурсів промисловості

Карти сировинних ресурсів відображають стан і ресурси добувної промисловості. Відповідно

поділу гірської промисловості на групи існують відповідні карти: видобутку палива (нафти,
природного газу, вугілля, сланців, торфу), видобутку руд (залізних, марганцевих, руд кольорових,
благородних і рідкісних металів, радіоактивних елементів), видобутку неметалічної сировини (
мармуру, граніту, азбесту, крейди), видобутку гірничо-хімічної сировини (апатитів, калійних
солей, селітри), останні найчастіше представлені в розділі хімічної промисловості. Родовища
корисних копалин показуються не тільки на картах галузей добувної промисловості, вони можуть
бути присутніми і на інших галузевих і загальних картах.
Сировинні ресурси зображуються способами ареалів, локалізованих значків чи точковим
способом. За одиницю картографування беруть окреме родовище, їх групу або цілий басейн.
Залежно від розмірів горизонтальної протяжності родовища його можна показати або значком, або
ареалом. Окремі родовища звичайно показують значковим способом, а їх групи чи басейни –
способом ареалів.
Для відображення корисних копалин не існує загальноприйнятих значків. Однак існує
прийнята традиційна система значків корисних копалин, яка виконується чорним кольором, що
виділяє їх серед решти позначень. Для того щоб уникнути плутанини бажано відображати
однаковими значками корисних копалин на всіх картах, а на різнокольорових однаковим кольором
для певної групи копалин. Якщо на карті використовують різні кольори для позначення корисних
копалин, то загальноприйняті наступні кольори:
 паливні ресурси – темно-коричневий;
 рудні копалини – червоний;
 хімічна сировина – фіолетовий;
 будівельні матеріали – оранжевий;
 інші – сірий.
При однокольоровому зображенні корисних копалин їх групові відмінності передаються
формою значка (квадрат, кружок, трикутник, прямокутник, півколо), а для відображення
конкретних видів копалин видозмінювати внутрішній рисунок значка. Ці знаки можуть
доповнюватися штрихами, літерними і цифровими індексами (символами), що відображають
характеристики об’єктів. Нерідко для зображення родовищ металів і хімічної сировини
застосовують просто буквені значки у вигляді хімічних формул. Розміри знака корисних копалин
вказують на ранг об’єкта. Система значків, що стала традиційною для вітчизняних карт, на
зарубіжних значки можуть бути іншої модифікації. Для зображення корисних копалин, основною
перевагою повинна бути простота і хороша розрізненність (рис. 29).

78
 Рис. 29. Приклад значків для відображення корисних копалин

Для відображення порівняльної величини родовищ копалин згідно встановлених запасів

використовують розміри значків. Запаси родовищ копалин оцінюють різними кількісними
показниками (тонами, метрами кубічними, каратами і ін.).
Експлуатовані (задіяні) родовища корисних копалин виділяються на карті серед інших
позначень модифікацією значка (значок із контуром, підписуванням тощо). Якісні характеристики
родовищ передають кольором значка або його модифікацією (тип руди, основну галузь її
використання).
Вивчаючи та оцінюючи сировинну базу відповідної галузі промисловості необхідно
врахувати усі чинники, від яких залежить стан і рівень її освоєння. Вирішальним чинником при
встановленні науково-обґрунтованих територіальних пропорцій є стан мінерально-сировинної
бази, який характеризується не тільки умовами та масштабами прояву різних видів мінеральної
сировини, але й їх територіальним розташуванням, економікою промислового освоєння тощо. Для
цих потреб складають так звані геолого-економічні карти, які мають показати раціональність
використання мінеральної сировини, виявити її резерви, встановити можливості комплексного
використання, встановити раціональність розташування гірничо-видобувних підприємств,
можливості та перспективи їх розвитку у зв’язку з потребами підприємств, що споживають і
переробляють мінеральну сировину. Вона також має бути базою для розробки рекомендацій щодо
освоєння родовищ, їх порівняльної оцінки, обґрунтуванням для проведення геолого-
розвідувальних робіт тощо.
Отже, характеристика мінерально-сировинної бази має бути відображена показниками
техніко-економічної оцінки родовищ, що експлуатуються або підготовлені до експлуатації. До
найважливіших елементів техніко-економічної оцінки родовищ можна віднести: ценз родовища
стосовно градації сировини; якість сировини в надрах, технологічність сировини, гірничо-
геологічні умови освоєння. Окрім родовищ корисних копалин на геолого-економічну карту слід
виносити гірничо-видобувні та збагачувальні підприємства.

79
 3.3.3. Карти паливно-енергетичної промисловості

До основних галузевих карт промисловості належать карти паливно-енергетичного

комплексу, важкої промисловості (металургії, машинобудування, хімічної та нафтохімічної
промисловості, промисловості будівельних матеріалів, деревообробної та целюлозно-
паперової промисловості), легкої та харчової промисловості.
На галузевих картах промисловості бажано характеризувати розміщення виробництва не
лише в розрізі промислових центрів, але й підприємств. Для їх характеристики використовують
натуральні і вартісні показники у взаємозв’язку, а це дає змогу оцінити ефективність розвитку і
розміщення відповідних галузей промисловості.
Картографування паливно-енергетичної промисловості передбачає розроблення та укладання
системи карт, яка б характеризувала його основні складові (мінерально-ресурсну базу,
видобування енергетичних матеріалів, їх переробку, безпосереднє використання, транспортування,
перетворення енергії палива на інші види енергії, її передачу і розподіл між споживачами) та
взаємозв’язки між ними, тенденції змін галузевої, функціональної та територіальної структур
комплексу, інституційні та інноваційно-технологічні перетворення, а також ключові проблеми
(високий рівень залежності від імпорту енергоносіїв, низька ефективність використання палива та
електроенергії, забруднення природного середовища тощо), а також шляхи їх вирішення.
У структурі паливно-енергетичної промисловості виділяється: енергетична, паливна ланка і
енергетичні ресурси. Найбільш потужною є паливна промисловість у склад якої входить п’ять
видів: вугільна, нафто-газова, атомна, торф’яна, сланцева (рис. 30).

Рис. 30. Структура паливно-енергетичної промисловості

80
 На картах енергетичних ресурсів показують запаси паливних та непаливних ресурсів (рис.
31). Для цього запаси усіх видів переводять в умовне паливо і зображують значком чи
картодіаграмою в абсолютній або умовній шкалі. Розрізняють енергоресурси відновні і невідновні.
До першої групи належить мінеральне паливо усіх видів, до другої – гідроенергія, енергія вітру,
сонця тощо. Також розрізняють ресурси паливні і непаливні, освоєні й не освоєні. До непаливних
відносяться всі відновлювальні види енергії.

Рис. 31. Фрагмент і легенда карти паливної промисловості

Карти енергоресурсів можуть бути загальні, що включають всі види енергоресурсів, і карти
для кожного їх виду. Якщо відображуються окремі джерела енергії, то рекомендується:
 незалежно від значка на карті позначити ареал залягання сировини;
 для розрахунків мати на увазі такі коефіцієнти теплотворної здатності (при 7000 ккал для

81
 1 кг умовного палива);
 розрізняти сорти палива та їх склад, бо в багатьох випадках паливні ресурси є хімічною
сировиною.
На карті значком можна відобразити енергетичний потенціал території, розмір якого
відповідає потужності у кіловатах. При цьому якщо існує велика відмінність у потужностях
застосовують умовну ступінчасту шкалу значків.
На галузевих картах електроенергетики за складовими елементами можна виділити такі
види електростанцій: теплові, атомні, гідроелектростанції, теплові мережі, самостійні котельні. Їх
функціонування зводиться до - видобутку енергії, вживання її і передачі. Відображення видобутку
енергії на цих картах може мати в якості одиниці картографування або окрему електростанцію,
або населений пункт в цілому. Відображення за окремими електростанціями має більшу
детальність і конкретність, однак для дрібномасштабних карт доречнішим є відображення за
пунктами.
На картах гідроенергоресурси оцінюються за трьома показниками:
1) за витратою води в кубометрах за секунду, що відображається товщиною або кольором
паралельних ліній, вздовж течії річки;
2) за потенціальною потужністю гідроелектростанцій;
3) за можливим річним виробленням електроенергії на запланованих гідростанціях.
Для відображення гідроресурсів на карті річку розбивають на ділянки з відповідною
потужністю гідроустановки і позначають смугами різної товщини. Гідрозапаси кожної ділянки
річки вимірюються окремо і можуть бути зображені у вигляді значка, прив’язаного до кінцевої
точки даної ділянки. Традиційною формою значка для електростанцій є знак блискавки у колі.
Розмір значка буде пропорційним встановленій потужності електростанції в кіловатах. Первинний
вид енергії, що застосовує електростанція показується кольором кола: водна енергія – синій, вугіль
– червоний, нафта – темно-коричневий, горючі гази – фіолетовий, торф – жовтий, горючі сланці –
оранжевий, дрова – зелений, уран – чорний (рис. 32). Станції, що не введені в експлуатацію
виділяють різним типом контуру, наприклад, станції, що будуються - перервним обведенням, а
запроектовані – точковим контуром.
Серед техніко-економічних показників роботи електростанцій подають собівартість енергії.
Зображують його цифрами в значку електростанції. Споживання енергії слід показувати і за
населеними пунктами. Структуровані значки з секторами, у такому разі, позначають різні категорії
споживання у відсотках: промисловість, транспорт, комунальне господарство, сільське
господарство. Споживання вираховується за рік в кіловат-годинах. Серед споживачів чітко
локалізовані в населених пунктах лише промисловість і комунальне господарство. Сільське
господарство має розповсюдження за площею, а споживання енергії транспортом попадає,
переважно, на електрифіковані дороги. Однак розміри споживання електроенергії сільським
господарством і транспортом слід подавати у тих же пунктах, де знаходяться розподільчі станції.
Ареал фактичного споживання можна показувати способом ареалів (штриховкою або кольором).

82
 Рис. 32. Фрагмент карти електроенергетики.

На карті енергетичної характеристики зображують співвідношення виробництва і

споживання електроенергії в кожному економічному районі або територіальній одиниці, що дає
можливість проаналізувати електробаланс у конкретних умовах. Для цього використовують
подвійний структурний значок у вигляді півкіл, що передають величину і структуру виробництва
та споживання електроенергії. Картограмами передається виробництво або споживання енергії на
одиницю площі, одного жителя, а лініями руху – напрямки і потужність електроенергії на
внутрішніх і міжрайонних лініях електропередач.
Для картографування паливно-енергетичної промисловості використовуються такі
показники:
1. Обсяги і основні техніко-економічні показники видобування палива за видами
виробництва електроенергії та за типами електростанцій.
2. Мінерально-ресурсна база видобувних підприємств за обсягами запасів, їх
господарським значенням, вивченням та освоєнням.
3. Співвідношення прибуткової та видаткової частин паливно-енергетичного балансу за
регіонами.
4. Основні вантажопотоки палива.
5. Обсяги і структура виробництва та споживання електроенергії за регіонами і
населеними пунктами.
6. Обсяги і структуру використання палива та пальномастильних матеріалів за видами і
категоріями споживачів.
7. Фінансування інноваційної діяльності в комплексі за джерелами та галузями.
83
 8. Обсяги виконаних розробок зі створення нових видів техніки і технологій.
9. Кількість промислових підприємств, що впроваджували інновації.
10. Стан матеріально-технічної бази та обсяги робіт із реконструкції і модернізації
устаткування за галузями комплексу, їх фінансування за джерелами.

3.3.4. Карти металургії

Карти металургійної промисловості відображають розміщення підприємств і центрів

чорної і кольорової металургії, іноді розміщення населення, зайнятого в цій галузі промисловості.
Металургія є базовою галуззю української промисловості, яка забезпечує потреби країни в
чорних і кольорових металах. За випуском продукції їй належить провідне місце: на металургію
припадає понад 20% загального обсягу промислового виробництва. Металургію України
формують дві галузі: чорна і кольорова. Крім цих головних металургійна промисловість
представлена й іншими її видами: промисловість рідкісних металів та напівпровідникових
матеріалів, промисловість дорогоцінних металів, твердих сплавів й ін. (рис. 33).

Рис. 33. Структура металургії

Головною є чорна металургія. За випуском чорних металів наша країна посідає одне з
провідних місць у світі. Чорна металургія охоплює низку виробництв, найважливішими серед яких
є видобуток (підземний і відкритий) і збагачення залізних та марганцевих руд, нерудної сировини,
виплавляння чавуну, сталі, виробництво прокату, електросплавів, коксу і вогнетривів, вторинна
обробка металів.

84
 За одиницю картографування приймається основний тип підприємств: металургійний
комбінат і завод з повним металургійним циклом; або переробні заводи з неповним металургійним
циклом. Величина значка відповідає річній виробничій потужності заводу. Завдання
металургійного комплексу – забезпечити потреби економіки різноманітними металами.
Процес виробництва металів складний. Він охоплює видобуток руд, палива, допоміжних
матеріалів (вогнетривів, кисню), виплавку металів. Характерною рисою металургії є значна
трудомісткість. При картографуванні металургійного комплексу виділяються окремі, що входять
до його складу виробничі ланки (рудники, фабрики збагачення, заводи), а також вказується їх
виробнича потужність.
Підприємства металургійної промисловості тяжіють до місць залягання сировини – залізних
руд, бурого вугілля тощо. Під час будівництва металургійного заводу також враховують наявність
родовищ сировини для виробництва вогнетривкої цегли, необхідної для роботи в умовах
високотемпературних процесів, а також так званих флюсів (вапняків, доломітів), за допомогою
яких очищають гарячий розплавлений метал. Галузь є водомісткою і тому орієнтується також на
водні ресурси. Історично сформувалися три регіони чорної металургії — Донбас, Придніпров'я і
Приазов'я, орієнтовані на власні вугільні, залізорудні, марганцеві та інші мінерально-сировинні
ресурси.
Кольорова металургія є менш розвинутою галуззю в Україні порівняно з чорною. Однак
потреби держави в кольорових металах значною мірою задовольняються за рахунок власного
виробництва. Серед галузей кольорової металургії провідною є алюмінієва, яка складається з
виробництва глинозему (напівфабрикату для виплавляння алюмінію) і виробництва самого
алюмінію.
Переважно на картах металургії використовують спосіб локалізованих значків для
зображення окремих підприємств за обсягом виробництва продукції. Види виробництв на карті
відображуються формою знака, наприклад, квадрат - збагачення та агломерація руди, коло -
металургійний переділ, а кольором - їх додаткові характеристики. Так, колір знака збагачувальної
фабрики показує, яка руда збагачується (залізна, марганцева і ін.), Колір кола - характер
металургійного переділу (доменний, сталеплавильний, прокатний). Потужність підприємства
доцільно показувати значком геометричної форми за окремими металургійними агрегатами,
обсяги доменних печей вказувати в кубічних метрах, мартенівських печей - в тоннах сталі,
прокатних станів - в млн. тонн прокату за рік. З огляду на те, що розвиток металургії сильно
залежить від сировинних і паливно-енергетичних ресурсів, на карту часто наноситься сировинна
база: родовища залізних руд і коксівного вугілля (із зазначенням запасів) (рис. 34). Окремо на
карті-врізці можна відобразити сировинну базу і вантажопотоки.

85
 Рис. 34. Фрагмент і легенда карти чорної та кольорової металургії

3.3.5. Карти хімічної і нафтохімічної промисловості

Карти хімічної і нафтохімічної промисловості показують територіальну організацію

промислового виробництва, характеристику і склад галузей, постачальників сировини, фактори,
що впливають на ефективну організацію підприємств хімічної промисловості. На картах подається
інформація про склад галузі, яка включає підгалузі основної хімії, хімії органічного синтезу,
гірничо-хімічної промисловості (рис. 35).
На картах хімічної промисловості доцільно показати зв'язок між галузями хімічної,
нафтохімічної, мікробіологічної промисловості, лісохімії зі сировинною базою, що включає
гірничохімічну сировину (мінеральні солі), продукцію сільського господарства для
мікробіологічної промисловості (обліпиха) і сировину для лісохімії (живиця). На картах подібної
тематики бажані були б характеристики населених пунктів, що постачають трудові ресурси для
цієї галузі промисловості.
Багато підгалузей хімічної промисловості, такі як фармацевтична промисловість або

86
біоіндустрії - одна з найновіших і наукомістких галузей, - картографічно зовсім не представлені.
На таких картах важливо показати промислові центри хіміко-фармацевтичної промисловості,
кількість біотехнологічних і фармацевтичних компаній, обсяг виробництва основних видів
продукції.

Рис. 35. Структура хімічної і нафто-хімічної промисловості

Гірничохімічна промисловість – підгалузь добувної промисловості. Включає видобування,

збагачення та первинну переробку мінеральної сировини для хімічної промисловості: апатитової і
фосфоритової руди, природних калійних солей та природних руд, які містять сірку, бор тощо.
Основними видами продукції є калійні добрива, природний сульфат натрію, природна сірка,
боратова руда, фосфатна сировина (апатити і фосфорити). Гірничо-хімічна промисловість формує
сировинну базу для хімічних виробництв, передусім основної хімії. Оскільки гірничохімічна
промисловість займається видобутком мінеральних ресурсів, її розміщення пов’язане з
родовищами нерудної хімічної сировини. Сировина для хімічної промисловості має вирішальне
значення і тому на картах важливо відобразити її родовища (спосіб локалізованих значків чи
ареалів). При виробництві деяких видів синтетичної продукції витрачається багато електроенергії
та води, тому часто підприємства орієнтують одночасно на паливно-енергетичний та водний
чинники. Орієнтування на споживача є провідним під час розміщення підприємств з виробництва
87
сірчаної кислоти та хімії переробки полімерів. Він також враховується у виробництві мінеральних
добрив (крім калійних). Так додатковими характеристиками та об’єктами на картах можуть бути
транспортна мережа, розміщення основних споживачів продукції, кількість зайнятих у
виробництві тощо (рис. 36).

Рис. 36. Фрагмент і легенда карти хімічної промисловості.

Галузі хімічної промисловості значно забруднюють навколишнє середовище як відходами

виробництва, так і своєю кінцевою продукцією. У районах високої концентрації хімічної
промисловості внаслідок викидів і аварій переважає ситуація екологічної кризи. Для подолання
екологічних проблем, пов’язаних з хімічним виробництвом, слід переходити до сучасних
маловідходних технологій виробництва, комплексно використовувати сировину, утилізувати
виробничі відходи, запроваджувати сучасні системи очищення. Заходи із поліпшення екологічної
ситуації краще відображати на рекомендаційних картах. Створення таких карт передбачає суттєве
картографічне дослідження і створення в першу чергу інвентаризаційних і оцінних карт, і на їх
основі синтетичних і прогнозних.

88
 3.3.6. Карти машинобудування та металообробки

Машинобудування та металообробка загалом вміщує понад 80 різних галузей, які, залежно

від характеру продукції, технічних особливостей поділено на: важке й транспортне
машинобудування, енергетичне машинобудування, верстатобудівну та інструментальну
промисловість, приладобудування, сільськогосподарське машинобудування, будівельно-шляхове і
комунальне та ін. (рис. 37). На галузевих картах машинобудування та металообробки показують
центри галузі за розмірами виробництва чи кількістю зайнятих у галузі працівників і галузевою
спеціалізацією (рис. 38).
Виробництва, які характеризуються високою металомісткістю розташовуються у районах
споживання продукції або поблизу металургійних баз. Підприємства, які випускають масову
машинобудівну продукцію з високою працемісткістю та невисокою металомісткістю, зазвичай
розміщуються у містах, де є кваліфіковані кадри.

Рис. 37. Структура машинобудування та металообробки

Головним способом зображення є локалізовані значки. На окремих картах галузей

позначають підприємства з характеристикою потужності. З метою з’ясування особливостей
розташування виробництв бажано позначити на карті сировинну базу і транспортну мережу.

89
 Рис. 38. Фрагмент і легенда карти машинобудування та металообробка

3.3.7. Карти деревообробної та целюлозно-паперової промисловості

Карти деревообробної та целюлозно-паперової промисловості відображають лісозаготівлю,

механічну обробку (виробництво будівельних матеріалів і меблеве виробництво) і хімічну обробку
деревини (целюлозно-паперову промисловість і лісохімії). На таких картах доцільно показувати
лісосировинні ресурси. Для кожного лісгоспу показують його сировинну зону: контури покритої
лісом площі з виділенням експлуатаційних площ; запаси лісу за переважаючими видами порід. На
карту з таким навантаженням наносяться центри лісгоспів і ліспромгоспу, значок яких вказує їх
виробничу потужність - максимальний річний обсяг вивезення деревини. Картограмою
відображають розрахункові показники площі лісів чи об’єм лісозаготівель на душу населення.
90
 Деревообробна промисловість включає лісопильне та фанерне виробництва, виробництво
стандартних будинків, меблеве, дерев’яної тари, сірників тощо (рис. 39). За одиницю
картографування приймається підприємство із зазначенням його виробничої потужності і більш
вузької спеціалізації.
Для комплексної характеристики даної галузі на карті лісозаготівельної та деревообробної
промисловості варто показати: обсяги вивезеної деревини за лісгоспами (спосіб картодіаграми),
лісогосподарські райони і лісовкриті території, кордон (спосіб ареалів) та центри (спосіб значків)
лісгоспів. Способом картограми показують синтетичні показники, наприклад, рівень розвитку
галузі (рис. 40).

Рис. 39. Структура деревообробної та целюлозно-паперової промисловості

91
 Рис. 40. Фрагмент і легенда карти лісова, деревообробна та целюлозно-паперова промисловість

3.3.8. Карти промисловості будівельних матеріалів

Виробництво багатьох видів будівельних матеріалів, деталей засноване на будівельній

сировині. У промисловості будівельних матеріалів виділяється чотири напрямки: цементна
промисловість, виробництво з полімерної сировини, промисловість нерудних матеріалів,
промисловість із видобутку і оброблення облицювальних матеріалів з природного каменя (рис.
41). Карти родовищ для промисловості будівельних матеріалів зустрічаються досить часто. На них
нанесені запаси копалин із зазначенням виду, кількості та області застосування сировини в
будівництві, а також відомості про експлуатацію родовищ. Основні способи зображення – це
спосіб значків та ареалів. Такі карти розробляються окремо, і можуть входити як карти-врізки до

92
основних карт галузі. Карти будівельних матеріалів передують картам будівельної індустрії, як
сировинний комплекс. Часто тематика карт будівельних матеріалів може поєднувати різні
напрями, наприклад, відображати скляну та порцеляно-фаянсову промисловість (рис. 42).

Рис. 41. Структура промисловості будівельних матеріалів

93
 Рис. 42. Фрагмент і легенда карти будівельних матеріалів

3.3.9. Карти будівельної індустрії

Завдання карт будівельної індустрія полягає у відображенні особливостей території

виходячи з наявних природних та економічних ресурсів для її створення. Своєрідність природних
умов відображається на картах районування території за поєднанням природних факторів, які
ускладнюють і, відповідно, здорожують будівництво. Зображення на карті економічних умов,
включаючи характеристику населення і транспортну забезпеченість території, необхідно для
розробки схем розвитку і розміщення матеріально-будівельної бази будівництва в районі
картографування.

94
 Укладання карт будівельної індустрії потребує досліджень не лише її окремих підприємств,
але й усього циклу виробництв, що пов’язані з нею. Карти повинні відображувати розташування
підприємств цього циклу, територіальні взаємозв’язки господарств із будівельним циклом,
комплекс виробництв будівельної індустрії на цій території.
Структура будівельної індустрії складна з розгалуженою системою організацій і підприємств
(рис. 43). На картах знаходить відображення наступні елементи: капітальне будівництво та його
результати, будівельні й монтажні організації з належними їм підприємствами й організаціями,
господарське управління будівництвом тощо.

Рис. 43. Структура будівельної індустрії

Карти будівельної індустрії характеризують будівництво як галузь господарства і

відображають його спеціалізацію, інфраструктуру, матеріально-технічну базу. Об’єктами
картографування є капітальне будівництво та його продукція, проектні та вишукувальні
організації, які здійснюють будівельні, монтажні, бурові, ремонтні та проектні роботи, а також
різні підприємства, що забезпечують будівництво матеріалами, деталями, конструкціями,
машинами і різними послугами, центри з видобутку та оброблення будівельних матеріалів (рис.
44).

95
 Рис. 44. Фрагмент і легенда карти центрів будівельної індустрії

Серед завдань картографування будівництва слід виділити відображення:

 умов розвитку будівництва;
 характеру розміщення підприємств, установ, організацій цього комплексу;
 територіальних взаємозв’язків промисловості з будівництвом, а також форми
територіальної організації будівельного комплексу;
 комплексу виробництв будівельної індустрії, який формується на даній території.
Своєрідність укладання карт будівельної галузі полягає в тому, що це специфічна галузь
господарства, продукція якої (будівлі, споруди) є нерухомою, а підприємства (будівельні
організації), що її створюють, переміщуються по території від завершеної будови до новобудови.
На картах капітального будівництва відображуються розташування об’єктів будівництва
по території, територіальну диференціацію потреб регіону в продукції будівництва та витрати,
виділені на її виробництво. Це карти будівельних об'єктів, на яких показується їх розміщення,
параметри і стан готовності. Види будівельних об'єктів можуть бути відображені за своєю
галузевою спеціалізацією, функціональним призначенням, термінами будівництва. На картах
показуються як новобудови, так і об’єкти, що розширюються чи реконструюються. Основний
спосіб зображення – локалізовані значки.
На карті капітальних вкладень показують повні затрати на відтворення основних фондів
або капітальні вкладення в будівельно-монтажні роботи (вартість продукції будівельних і
монтажних організацій). Капітальні вкладення в будівництво позначають у розрізі великих
пунктів, вузлів і районів зосередженого будівництва з відображенням їх структури способом
значків або картодіаграми. Окремим сюжетом може бути потужність будівельних організацій за
обсягом будівельно-монтажних робіт.

96
 Карти будівельних і монтажних організацій охоплюють розташування та діяльність
загальнобудівельних та спеціалізованих організацій. Головними показниками потужності
будівельно-монтажних організацій є обсяг будівельно-монтажних робіт (розмір значка) та
спеціалізація (колір значка). На картах будівельних і монтажних організацій відображають основні
їх об’єкти - трести, управління, комбінати, первинні будівельні організації, які створюють
продукцію будівництва. При їх картографуванні основним показником є обсяг будівельно-
монтажних робіт, що розглядається в якості потужності організацій.
При картографуванні будівництва застосовують як ціннісні, виражені в грошових одиницях,
так і натуральні показники. Наприклад, показник обсягу робіт, в млн гривнів є ціннісним, а
показник введення в дію житлових будинків - в м2 - натуральним.
Карти територіальних комплексів будівництва дають узагальнюючу характеристику
будівельній індустрії. Це можуть бути синтетичні карти будівельних пунктів, вузлів і районів
зосередженого будівництва. Відображують характеристики:
 обсяг виконаних будівельних і монтажних робіт;
 потужність первинних підрядних організацій;
 продукція підприємств промисловості будівельних матеріалів і будівництва.
Територіальна організація та структура будівельного комплексу – загальні карти, які повинні
дати характеристику складного будівельного комплексу. Такі карти включають підприємства
будівельної індустрії і виробництва будівельних матеріалів, підприємства інших галузей
промисловості, які забезпечують будівництво матеріалами і виробами, а також органи управління.
Основні показники сфери будівництва для картографування:
1) число діючих будівельних організацій за формами власності;
2) обсяг робіт, виконаних за видом діяльності «будівництво»;
3) введення в дію будівель (в тому числі житлового, промислового,
сільськогосподарського, навчального та ін. призначення);
4) число побудованих квартир і їх середній розмір;
5) питома вага впорядкованого житлового фонду;
6) структура основних фондів організацій;
7) наявність і стан парку будівельної техніки;
8) інвестиції в основний капітал організацій, що здійснюють будівельну діяльність;
9) кількість зайнятих в галузі.
Будівництво характеризується різними формами територіального розташування, у вигляді
зосереджених вузлів (великі міста, промислові центри), окремих великих об’єктів (електростанції,
великі підприємства), розосередженого будівництва (житло, сільськогосподарські об’єкти),
лінійного будівництва (шляхи, канали, проводи). На таких картах важливо показати зв’язки в
будівельній індустрії від видобутку мінеральної сировини та її первинної переробки до
використання будівельних матеріалів і конструкцій. Масштабними лініями руху передається
кількісна характеристика вантажопотоків між технологічними стадіями циклу.

97
 Найкраще територіальні особливості комплексу будівельної індустрії відобразить карта, що
складена за методом енерговиробничих циклів. На ній позначаються чотири основні стадії
виробництва:
1) видобуток і первинна обробка нерудних будівельних копалин;
2) виробництво будівельних матеріалів;
3) виробництво будівельних деталей і конструкцій;
4) будівництво споруд.
Показники:
1. Обсяг будівельних робіт на 1 працівника;
2. Обсяг підрядних робіт, що виконані власними силами будівельних організацій;
3. Введення в експлуатацію житлових будинків.

3.3.10. Карти легкої та харчової промисловості

При складанні карт легкої і харчової промисловості важливо показати розташування

промислових центрів за обсягами і структурою виробництва за підгалузями (значковим способом)
і виробництво продукції на одного мешканця за адміністративними одиницями (способом
картограми). На картах підгалузей і виробництв позначаються окремі підприємства за потужністю
і спеціалізацією, а також сировинні ресурси, ступінь і напрям їх використання (рис. 45).

Рис. 45. Структура легкої промисловості

98
 На деяких картах харчової промисловості підприємства характеризуються, як за їх
виробничою потужністю, так і за обсягами поставок сільськогосподарської сировини за
сировинними зонами.
Карти роздрібної торгівлі та громадського харчування показують торгові підприємства в
залежності від їх типу, переважання державної або приватної торгівлі, систему забезпечення
товарами для продажу, товарообіг.
На основних картах можна використовувати додаткові показники змісту:
 характеристика сировинних зон підприємств за потужністю заготівель
сільськогосподарської продукції в розрахунку на одиницю угідь або території;
 карта-врізка споживання продукції галузі по адміністративних одиницях в розрахунку
на одного мешканця.
Дуже важливим додатком до галузевих карт легкої та особливо харчової промисловості є
відображення на карті типових підприємств даної галузі з показом особливостей територіальної
організації виробництва (рис.46, 48).
У структурі харчової промисловості виділяються галузі, що спрямовані на перероблення
продукції рослинництва і перероблення продукції тваринництва (рис. 47).

Рис. 46. Фрагмент і легенда карти легкої промисловості

99
Рис. 47. Структура харчової промисловості

100
 Рис. 48. Фрагмент і легенда карти харчової промисловості

3.4. КАРТИ ТРАНСПОРТУ І ЗВ’ЯЗКУ

3.4.1. Карти транспорту

Карти транспорту та економічних зв’язків характеризують територіальні особливості

матеріально-технічної бази транспорту та обслуговування території і населення транспортом,
вантажні й пасажирські перевезення, транспортно-економічні зв’язки та райони (рис. 49).
Економічні карти транспорту включають карти загальної, комплексної та вузько галузевої
характеристики транспорту.

Рис. 49. Структура транспортної галузі і зв’язку

101
 Карти загальної характеристики транспорту характеризують всі види транспорту,
транспортну мережу, транспортно-економічні зв’язки і райони, міжнародні транспортні коридори.
На загальнотранспортних картах можуть бути відображені наступні показники:
1) розміщення мережі шляхів сполучення та їх технічний стан;
2) забезпечення території шляхами і засобами сполучення, обслуговуючими
підприємствами;
3) роботу транспорту по перевезенню вантажів і пасажирів;
4) основні напрямки транспортно-економічних і пасажирських зв’язків;
5) територіальну організацію транспорту.
Забезпеченість шляхами сполучення, розміщення і ступінь їх розвитку в країні, чи окремому
регіоні можуть бути самостійною тематикою карти транспорту. Тим не менш, на будь-якій
економічній карті транспортна система більш-менш повинна бути відображена. Складність
виникає при відображенні транспортної системи на дрібномасштабних картах, і полягає в
проведенні правильної генералізації.
При нанесенні на карту транспортних магістралей відбір повинен проводитися з
врахуванням важливості кожної магістралі і з узгодженням загального змісту карти. Загальна
ступінь відбору визначається, перш за все, масштабом і призначенням карти. Генералізація
проводиться за чотирма напрямками:
1) відбір важливих магістралей;
2) спрямлення на ділянках із значними вигинами;
3) спрощення самого малюнку умовного позначення;
4) зменшення якісних відмінностей при характеристиці різних видів шляхів
сполучення.
Для карт дрібних масштабів кращими є прості за малюнком умовні позначення, тонкі
одинарні лінії різного кольору.
Сучасний стан шляхів сполучення слід відображати на окремій великомасштабній карті, де
можна було б відобразити всі види шляхів сполучення. Обов’язково має бути подано технічні
характеристики, особливо мають бути виділені магістралі, що будуються або реконструюються.
Карти транспортної мережі відображують шляхи сполучення, їх технічну оснащеність,
адміністративне значення, пропускну спроможність тощо. Кожен вид транспорту
характеризується своїми специфічними показниками. Залізниці розрізняють за шириною колії і
видом тяги, автошляхи – за їх значенням і типом покриття. На річках позначають ділянки
судноплавства та придатні для сплаву. Для морського сполучення варто позначити основні
морські шляхи і порти. На довідкових великомасштабних і середньомасштабних картах
транспортної мережі зазначають відстані між пунктами, залізничні станції і роз’їзди, порти,
пристані, аеропорти, злітні смуги тощо. Головними способами зображення є лінії руху і спосіб
значків (рис. 50).

102
 Рис. 50. Фрагмент і легенда карти транспортної системи

Особливу увагу треба звернути на характеристику транспортних вузлів, тобто населених

пунктів, в яких перетинаються, стикуються чи розгалужуються шляхи сполучення різних або
однакових видів транспорту. За функціями вузли поділяють на складні та спеціалізовані. Різними
модифікаціями і забарвленням значків виділяють транспортні вузли за значенням, величиною
вантажообігу, транспортним балансом, поєднанням видів транспорту, спеціалізацією при
перевезенні певних вантажів. В окремих випадках показують на карті транспортні вузли за
функціями, які вони виконують (транспортно-економічними і заготівельно-розподільчими
функціями, за обслуговуванням міжнародних торговельних і культурних зв’язків, курортних зон
або приміського пасажирського сполучення). За видами транспорту вузли поділяються на:
залізнично-морські, залізнично-водно-автомобільні, водно-залізничні, залізнично-автомобільні,
автомобільні.
На спеціальних картах необхідно відобразити всі вузли, а на карті єдиної транспортної
мережі достатньо виділити лише головний вид транспорту, що домінує у вантажо-,
пасажироперевезеннях. Усі ці характеристики передаються способом значків (величина вузлів —
розмірами значків, типи вузлів — кольором або формою). Різниця в кольорах позначень створює
багатоплановість сприйняття мереж і вузлів різного значення. Загальну карту транспортної мережі
добре доповнюють і поглиблюють карти розвитку транспортної мережі та окремих видів
транспорту.
На карті розвитку транспортної мережі різними кольорами ліній руху зображуються
шляхи сполучення, залізниці, що здані в експлуатацію в певний період часу. Для відображення

103
змін у розвитку транспортної мережі можуть бути укладені окремі карти на певні дати або
періоди.
На картах, що присвячені окремим видам транспорту зазвичай відображають типи, технічний
стан, значення шляхів сполучення, підприємства транспорту, їх локалізацію, для автомобільного
транспорту автозаправні станції і пункти, поділ парку автомобілів тощо.
Транспортне обслуговування території і населення окремими видами транспорту добре
передається картами віддаленості від шляхів сполучення, доступності в часі при
користуванні різними видами транспорту, густоти шляхів сполучення, насиченості
засобами сполучення. Такі сюжети можуть бути темою окремої карти, або служити фоном на
картах шляхів сполучення і роботи транспорту.
Одиниці картографування визначаються рівнем транспортного освоєння території та його
особливостей. За одиницю картографування приймаються контури освоєних ділянок території або
ареалів розселення і подаються для них картограми насиченості засобами сполучення.
Карта віддаленості від шляхів сполучення виконується способом ізоліній. Тут важливо
обґрунтувати вибір магістралей і пунктів відрахування та інтервалів між ізолініями.
Карти вантажних і пасажирських перевезень.
Вантажопотоки можна розглядати на економічних картах з різних точок зору:
 як показники вантажообігу між регіонами;
 як фактичні шляхи руху певних вантажів та їх вантажонапруженості;
 як показники інтенсивності руху;
 як виробничо-економічні зв’язки.
Карти вантажообігу транспортних пунктів укладаються за окремими видами транспорту.
На таких картах структурними значками позначають пункти відправлення і прибуття вантажів:
розмір значка – об’єм вантажів, кольорові або штрихові сектори – структура вантажів. Для
невеликих транспортних пунктів достатньо обмежитись лише переважаючими вантажами, а решту
віднести до категорії «різні». Такими ж зображувальними засобами і способами можна відобразити
вантажообіг між різними регіонами.
Вантажообіг можна показати і способом картограми, показник якої означає обсяг перевезень,
що припадає на одиницю площі території адміністративної одиниці.
Карти вантажопотоків укладають за окремими видами транспорту, на яких відображають
шляхи сполучення та їх вантажонапруженість, як сума перевезень вантажів, а також структура
вантажопотоків за видами способом ліній руху зі структурою. Масштабність зображень (ширина
смуг) може бути абсолютною і умовною. Головним тут є вибір кількісного показника потужності
вантажопотоку. Найчастіше використовують показники ваги. У такому разі на карті
переважатимуть зображення великовагових вантажів (будівельних матеріалів, вугілля, металу), а
цінні, але легкі — прилади, продукція легкої промисловості — виявляться другорядними. Тому є
сенс використовувати і вартісні показники.
Карти пасажирських перевезень укладають аналогічними способами і прийомами.
Значками можна відобразити приїзд і від’їзд пасажирів за транспортними пунктами (залізничними
і автостанціями, пристанями, аеропортами), а лініями руху — пасажиропотоки (рис. 51).
104
 Рис. 51. Карта пасажирських перевезень

Карти інтенсивності руху. Інтенсивність або частота руху засобів транспорту по шляхах
сполучення виражається кількістю транспортної одиниці (автомобіля, потяга, судна), що
проходить за певний проміжок часу.
Частота руху залізничних потягів позначається на картах залізничної мережі або
пасажирських перевезень. Окремо для великих залізничних вузлів із розвинутим приміським
сполученням укладають великомасштабні схеми частоти руху приміських потягів. Цей показник
відображається способом ліній руху (шириною смуг). Зафарбувавши відрізки смуг різними
кольорами, можна позначити час (у годинах) і вартість проїзду по тарифних зонах (у гривнях).
Карти інтенсивності руху автомобільного транспорту створюються на базі матеріалів
разового обстеження за окремими ділянками шляхів методом спостережень в один і той самий час.
Обліковуються одиниці усіх видів транспорту (вантажних і легкових автомобілів, автобусів,
спецавтомобілів, що пересуваються по цій ділянці за певний проміжок часу. Інформація
наноситься на карту способом ліній руху (рис. 52).

105
 Рис. 52. Карта вантажонапруженості залізничних магістралей

Частота руху автобусів, як правило, позначається на комплексній карті автобусного

сполучення. На ній лініями руху відображають кількість рейсів автобусів за добу в одному або
обох напрямках маршрутів (товщиною смуги або числом ліній), значками — пункти зупинок,
виділяючи автовокзали, станції. Інколи на таку карту наносять лінії рівновіддаленості від шляхів із
регулярним автобусним сполученням або від пунктів формування маршрутів і зупинок.
Темою окремої карти може бути частота руху пасажирських суден із вказівкою кількості
рейсів на кожній ділянці шляху і типів кораблів. Для цього застосовують лінії руху (товщину смуг,
кольорове забарвлення). Інтенсивність руху можна показати і за портами. Значками позначається
прибуття і відплиття за навігацію (або інший період), а структурною будовою значка — кораблі
різних країн.
На карті повітряного сполучення таким же чином відображується частота руху
пасажирських і поштово-пасажирських літаків.
На картах транспортно-економічних зв’язків розрізняють міжнародні, міжрегіональні та
внутрішньорегіональні зв’язки, які позначаються у вигляді потоків вантажів чи пасажирів сумарно за
рік, незалежно від конкретних транспортних шляхів. Кількісні показники - ваги вантажів
використовують на картах міжрегіональних та внутрішньорегіональних зв’язків, а на картах
міжнародних (за експортом чи імпортом — застосовують, переважно, вартісні). Рекомендується
використовувати натуральні вагові показники для зображення вантажопотоків з однорідних або
окремих вантажів.
Основним способом картографування транспортно-економічних зв’язків є спосіб ліній руху. Як
правило, зображення будують у вигляді прямих ліній між пунктами чи районами відправлення і прибуття.
Якщо зв’язки складні, різноманітні і здійснюються за багатьма напрямками, лінії можуть будуватись
106
кривими за конфігурацією основних шляхів перевезень. На навчальних картах транспортно-економічні
зв’язки позначають позамасштабними стрілками, а міжрегінальні — структурними картограмами за
районами вивозу і ввозу.
Оскільки міжрегіональні та внутрішньорегіональні транспортно-економічні зв’язки є дуже
складними, карти мають бути великомасштабними. Аналогічно укладають карти міжпристанських
(міжпортових) зв’язків. Окрім ліній руху, на такій карті слід значками показати порти-відправники
і порти-отримувачі вантажів, а також порти, в яких здійснюється перевантаження вантажів із
одного виду транспорту на інший.
На картах транспортно-економічних районів рекомендується виділяти певні групи районів:
економічно освоєні сформованою транспортною мережею, недостатньо освоєні з обмеженою
мережею шляхів сполучення, нового освоєння природних ресурсів з незначною транспортною
мережею. Всередині груп районів виділяють типи транспортного обслуговування території згідно
поєднанню і роллю окремих видів транспорту. Додатком може бути районування транспортної
доступності, освоєності, тяжіння до транспортних пунктів. Головними способами зображення є
спосіб якісного фону, ізоліній, ліній руху, спосіб значків.
Показники:
1. Вантажонапруженість на залізничних магістралях.
2. Напрямки основних вантажопотоків.
3. Кількість відправлених вантажів на 1 км експлуатаційної довжини залізниць.
4. Обсяг перевезень.
5. Інтенсивність руху.
6. Загальна протяжність автошляхів.
7. Питома вага шляхів із твердим покриттям.
8. Густота шляхів із твердим покриттям.
9. Пасажиропотоки.
10. Кількість поїздок повітряним транспортом на 100 тис. жителів.
11. Чисельність відправлених пасажирів.
12. Вузлові залізничні станції.
13. Залізничні переходи (митні пункти) на державному кордоні для транзитних
перевезень або для підакційних товарів.
14. Щільність залізниць.
15. Європейська нумерація автомобільних шляхів України.
16. Індекси та номери автомобільних доріг.
17. Трубопроводи.
18. Судноплавні ділянки річок.
19. Морські шляхи, відстані в км.
20. Міжнародні транспортні коридори.
21. Інтенсивність перевезень (вантажів, пасажирів).
22. Автомобільний парк: структура автопарку, кількість автомобілів.

107
 3.4.2. Карти зв’язку

Картографування мереж і засобів зв’язку є одним із основних напрямів картографування

телекомунікаційних мереж. Зв’язок виконує функції прийому, передачі та видачі різноманітної
інформації споживачеві. Інфраструктура підприємств зв’язку включає технічні засоби, що
приймають та обробляють інформацію, канали зв’язку й апаратуру для її передачі, системи
комунікації (вузли зв’язку) для розподілення цієї інформації.
На першій стадії системних картографічних досліджень визначається об’єкт
картографування: характеристики функціонування, просторово-часові параметри виробничо-
технологічних процесів у галузі зв’язку. На другій стадії (стадії картографічного моделювання)
розробляється система картографічного відображення - серія карт мереж і засобів зв’язку. При
цьому виявляється склад і структура компонентів, їх підпорядкованість для створення системи
карт (з логічною послідовністю розміщення карт), для відбору й узагальнення основних
показників картографування.
Для створення серії карт мереж і засобів зв’язку необхідно визначити головні напрями
картографування. Виходячи із загальних принципів системного підходу та враховуючи структуру,
особливості функціонування та розвитку галузі зв’язку, можна виділити шість головних
напрямів картографування мереж і засобів зв’язку.
1. Картографування мережі підприємств зв’язку. Первинна мережа зв’язку загального
користування є основою системи зв’язку. Мережа зв’язку складається з абонентських пунктів,
комутаційних вузлів і ліній або каналів, що з’єднують абонентські пункти з
комутаційними вузлами або вузли між собою. Відобразити територіально-організаційну
структуру мережі зв’язку можна на картах розміщення вузлів і центрів, ліній, каналів зв’язку.
Окрема карта мережі підприємств зв’язку покаже підприємства всіх рівнів: поштамти,
телефонні станції, телеграф, телеграфно-телефонні станції, міські телефонні мережі, міські та
районні вузли зв’язку, відділення зв’язку (рис. 53).
2. Картографування видів зв’язку. Найстаріший вид зв’язку - поштовий - мають
відобразити кількість поштових установ та відділень; кількість жителів, що припадає на одну
установу. Телефонний зв’язок - передача на відстань голосової інформації електричними
сигналами по дротах або радіосигналами - головна ланка телекомунікацій. Телефонна мережа -
основне транспортне середовище всіх видів електрозв’язку. Це також основний вид
індивідуального електрозв’язку. Розрізняють телефонний зв’язок місцевий (у межах міста чи
села), міжміський, міжнародний.
Картографування телефонного зв’язку загального користування передбачає показ міських
та сільських автоматичних телефонних станцій та підстанцій (аналогових і цифрових),
місцевих ліній телефонної мережі, міжміських автоматичних станцій. Відображення на картах
вищеназваних елементів структури телефонної мережі дозволить показати щільність мереж, їх
просторове розміщення по території. Окремо слід показати забезпеченість засобами телефонного
зв’язку: введення в дію міських автоматичних телефонних станцій, кількість міжміських
таксофонів (загальна та на 100 тис. жителів), кількість основних домашніх телефонних

108
апаратів міської та сільської мереж (загальна та на 100 сімей), кількість таксофонів (загальна та на
10 тис. жителів). Необхідно зауважити, що ємність (загальну кількість телефонних апаратів) та
щільність (їх кількість в розрахунку на певну чисельність жителів) вважають двома
найважливішими показниками, які характеризують географічні особливості телефонної мережі
країни.

Рис. 53. Карта мережі зв’язку

Традиційну систему телефонного зв’язку розширює та доповнює мобільний зв’язок (рис. 54).
Картографування стільникового зв’язку охоплює як розміщення операторів, їх філій, дилерів,
агентств, так і зони покриття, частку площі з поширенням стільникових мереж у загальній площі
адміністративних одиниць, а також кількість абонентів певних операторів.
Для передачі інформації (телевізійних програм, телефонних дзвінків та ін.)
використовують ще один вид зв’язку - супутниковий (космічний). Супутники зв’язку
рухаються в просторі з тією ж швидкістю, з якою обертається Земля, і тому постійно знаходяться
над однією й тією ж ділянкою земної поверхні. Система супутникового зв’язку включає крім
супутників, комплекс наземних станцій, які посилають інформацію на супутники і звідти ж її
отримують. Розвиток супутникового зв’язку відображає карта розміщення наземних
супутникових станцій, ретрансляторів і каналів цього виду зв’язку.

109
 Рис. 54. Карта мобільного звязку

Картографування комп’ютерного зв’язку передбачає показ типів ліній зв’язку (АТМ, Frame
Relay, ІР-з’єднання) та вузлів мережі передачі даних (Інтернет, АТМ / Frame Relay). В останні
роки простежується ріст теле- і радіопрограм, збільшення часу телерадіомовлення,
кількості приватних телерадіокомпаній. Сучасний стан телебачення та радіомовлення як
найважливіших засобів масової інформації відтворять такі показники: телерадіокомпанії,
телевізійні та радіоцентри, вишки, ретранслятори; тривалість часу телерадіомовлення на рік,
кількість радіоцентрів, радіостанцій, трансляційних радіоточок.
3. Картографування послуг зв’язку передбачає показ послуг (продукції) підприємств
зв’язку, наданих населенню, підприємствам, організаціям та іншим споживачам. Рівень
основних послуг представляють: відправлення газет, журналів, листів, телеграм, грошових
переказів і пенсій, міжміських і міжнародних телефонних переговорів. Є сенс відобразити деякі з
цих показників у вигляді серії графіків окремих послуг зв’язку в країні та міжнародних. Графіки
наочно покажуть зміни, що сталися за певний період, відображаючи тим самим зміни у соціально-
економічній ситуації країни.
Важливою послугою мережі стільникового зв’язку є надання роумінгу - можливості
використання одного радіотелефону при подорожі до іншої країни. Інформацію про зарубіжний
роумінг українських операторів можна відтворити на карті світу, виділивши країни, з якими
укладено угоди щодо роумінгу.

110
 Одним із показників, які відображають на картах послуги зв’язку, є доходи по регіонах від
послуг усіх видів зв’язку, в тому числі міжнародного: поштового, телеграфного,
телефонного (міського, сільського, міжміського), проводового мовлення, передачі та
прийому телевізійних і радіопрограм, радіозв’язку, супутникового, комп’ютерного, мобільного
зв’язку.
4. Картографування зайнятості населення у зв’язку включає показ кількості зайнятих у
зв’язку на 1000 зайнятих у національній економіці та середньооблікової чисельності зайнятих в
різних регіонах України.
5. Картографування капітальних вкладень підприємств та організацій зв’язку дає
уявлення про обсяги інвестицій в основний капітал по регіонах та їх структуру: витрати на
будівельні та монтажні роботи; на обладнання, інструмент та інвентар; інші капітальні роботи й
витрати.
6. Картографування міжнародного економічного співробітництва у зв’язку - це прямі
іноземні інвестиції а також експорт та імпорт послуг зв’язку. Цей напрямок діяльності
включає залучення іноземних інвестицій і створення основ зі співробітництва з іншими країнами
у галузі зв’язку. Прямі інвестиції, експорт та імпорт послуг можна показати на картах світу,
виділивши країни, що надають інвестиції, обсяги цих інвестицій; країни з додатнім і від’ємним
торговим сальдо торгового балансу та обсяг експорту й імпорту послуг в певній країні.
Показники:
1. Ємність АТС (міські, сільські).
2. Забезпеченість населення телефонними апаратами.
3. Магістральні канали телефонного зв’язку.
4. Центри мобільного зв’язку.
5. Покриття території мобільним зв’язком.
6. Центри Інтернет-сервісу.
7. Інтенсивність розвитку Інтернет-сервісу.

3.5. КАРТИ ФІНАНСІВ, ІНВЕСТИЦІЙ ТА

ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

За організаційно-інституційною структурою фінансова система — це сукупність фінансових

органів та інституцій, які здійснюють управління грошовими потоками та фондами грошових
коштів. При цьому у фінансовій системі держави виділяють систему органів управління фінансами
(Міністерство фінансів, Державна податкова служба, Рахункова палата Верховної Ради України,
Державне казначейство, Контрольно-ревізійна служба), а також фінансових інститутів, задіяних у
розподільних процесах (Національний банк України, банківські та небанківські фінансові
установи, фондові і валютні біржі, страхові компанії, інвестиційні фонди тощо).
За внутрішньою будовою фінансова система — сукупність відокремлених, але
взаємопов’язаних сфер та ланок фінансових відносин, які мають певні особливості в мобілізації та

111
використанні фінансових ресурсів, а також відповідний апарат управління та нормативно-правове
забезпечення.
У складі фінансової системи України виділяють такі основні сфери фінансових відносин:
фінанси держави (у тому числі за рівнями органів державної влади й управління — державні і
місцеві фінанси), фінанси суб’єктів господарювання, фінанси домогосподарств, фінансовий ринок
і міжнародні фінанси. Кожна з цих сфер фінансових відносин характеризується специфічними
рисами і має своє функціональне призначення (рис. 55).

Рис. 55. Структура фінансової системи

Самостійною ланкою фінансової системи України і важливим елементом державних

фінансів є державні цільові фонди. Державні цільові фонди — фонди грошових коштів, які
формуються у процесі розподілу і перерозподілу ВВП за рахунок сплати фізичними та
юридичними особами обов'язкових внесків та інших надходжень. В Україні найбільші державні
цільові фонди мають переважно соціальну спрямованість: Пенсійний фонд України; Фонд
загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою
працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням; Фонд
загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття; Фонд
загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві
та професійних захворювань, що спричинили втрату працездатності.

112
 Рис. 56. Структура кредитної системи

Структура кредитної системи включає банківську систему та небанківські фінансово-

кредитні установи (рис. 56). Головною ланкою кредитної системи виступають банки, що
функціонують одночасно в ролі покупців і продавців наявних в економіці тимчасово вільних
грошових коштів.
Сукупність різних видів банків у їхньому взаємозв'язку створює банківську систему -
складову частину кредитної системи. Банківська система як складова кредитної системи - це
законодавчо визначена, чітко структурована і субординована сукупність фінансових посередників,
які функціонально взаємопов'язані в самостійну економічну структуру та здійснюють кредитні
операції на професійній основі. Банківська система є системою, керованою з боку центрального
банку. Центральний банк установлює нормативи діяльності комерційних банків, які необхідні для
забезпечення стійкості банківської системи та підтримання довіри економічних суб'єктів до
системи комерційних банків.
Кредитні операції здійснюються також небанківськими фінансово-кредитними
організаціями, такими як лізингові компанії, інвестиційні компанії, інвестиційні фонди, страхові
компанії, пенсійні фонди, кредитні спілки, ломбарди, факторингові компанії та ін. Небанківські
кредитно-фінансові інститути мають відносно відособлений статус у кредитній системі. На таких
картах одиницею картографування є підприємство, установа, організація, для відображення яких
використовують спосіб локалізованих значків для окремих установ. Для картограми доречно
використовувати показник доходів у розрахунку на одну особу (рис. 57).

113
 Рис. 57. Карта страхових організацій.

Фінансова діяльність суб'єктів господарювання може бути організована за такими трьома

методами:
 комерційний розрахунок;
 неприбуткова діяльність;
 кошторисне фінансування.
Відмінність між окремими методами полягає у схемі організації фінансової діяльності, тобто
у встановленні взаємозалежності між фінансовими ресурсами, джерелами їх формування,
доходами, витратами і фінансовими результатами. Відповідно до зазначеного до складу фінансів
суб'єктів господарювання належать такі ланки: фінанси комерційних підприємств і організацій,
фінанси некомерційних установ і організацій. На карті комерційних банків відображають
банківські центри та основні філії та регіональні відділення способом локалізованих значків.
Розмір значка банківського центру відповідає величині статутного фонду у млн. грн. Картограмою
на такій карті можна показувати, наприклад, забезпеченість областей банківськими установами на
одиницю площі (рис. 58).
Показники картографування фінансово-кредитної системи:
1. Стійкість кредитного портфеля комерційних банків.
2. Величина кредитного портфеля комерційних банків.
3. Оцінка надійності комерційних банків.
4. Забезпеченість банківськими установами.
5. Вклади населення в комерційні банки.
114
 6. Розмір статутного фонду банків.
7. Структура активів комерційних банків.
8. Види кредитів.
9. Динаміка кредитування суб’єктів господарювання.
10. Статутного фонду довірчих товариств.

Рис. 58. Фрагмент і легенда карти комерційних банків

Зростання ролі фінансових чинників в економіці України супроводжується становленням

кредитно-фінансової системи та інвестиційного ринку. Розширюється зміст географічних
досліджень інвестиційної сфери: від вивчення розміщення капітальних вкладень і будівництва до

115
аналізу регіональних особливостей іноземного інвестування та дослідження територіального
розвитку фондового ринку тощо.
Інвестиційний ринок є складним утворенням, що включає в себе ряд окремих ринків - ринок
інвестицій в основний капітал; ринок об’єктів приватизації; ринок нерухомості; ринок інших
об’єктів реального інвестування; фондовий ринок та грошовий ринок. Найвагомішими
його сегментами в Україні є ринки інвестицій в основний капітал та фондовий.
Другим важливим сегментом інвестиційного ринку України є фондовий ринок (ринок цінних
паперів). Поряд із грошовим ринком він є одним із складників фінансового ринку країни.
Інфраструктурні елементи фондового ринку представлені торговцями цінними паперами,
організаторами торгівлі, депозитарними установами, інститутами спільного інвестування та
ін. Серед найважливіших особливостей територіального розвитку ринку інвестицій в
основний капітал необхідно відзначити:
1) посилення територіальних відмін у обсязі інвестицій в основний капітал в областях
України, насамперед за рахунок подальшого підвищення частки індустріально
розвинутих регіонів;
2) значні зміни галузевих інтересів як державних, так і недержавних інвесторів;
3) інституційний перерозподіл внеску основних джерел фінансування на
загальнодержавному та регіональному рівнях (практично у всіх областях України
відбулися значні зміни цього виду інвестиційної структури);
4) зумовленість обсягів та структури прямих іноземних інвестицій рівнем інвестиційної
привабливості як регіонів в цілому, так і окремих підприємств;
5) високий ступінь територіальної сумісності у розміщенні вітчизняних та іноземних
інвестицій.
До основних рис територіального розвитку фондового ринку України слід віднести такі:
 переважне територіальне зосередження більшості професійних учасників ринку цінних
паперів (торговців цінними паперами, організаторів, депозитаріїв, інститутів
спільного інвестування та інших) в індустріально розвинутих регіонах країни;
 концентрація закладів інвестиційної сфери у великих містах;
 певна невідповідність між вищевказаною значною територіальною диференціацією
потужностей інвестиційної інфраструктури та відносно рівномірним розміщенням
відкритих і акціонерних товариств;
 неоднозначний характер територіального розвитку неорганізованого та організованого
ринків цінних паперів тощо.
Особливості картографування інвестиційної діяльності визначаються, з одного боку,
закономірностями територіального розвитку інвестиційного ринку в Україні, з іншого боку,
загальними принципами картографування соціально-економічних об’єктів. Концептуальною
основою картографічного моделювання є представлення сукупності інвестиційних зв’язків та
відношень як економіко-територіальної системи, яка характеризується певними фінансово-
економічними і територіальними ознаками, та наступне їх відображення за допомогою
відповідного інструментарію.
116
 При картографуванні інвестиційної діяльності необхідно враховувати наступне:
1. Складність структури і тісний взаємозв’язок між елементами інвестиційного ринку
зумовлює необхідність його багатоаспектного та комплексного географічного
дослідження. Значна різноманітність аспектів інвестиційної діяльності передбачає
розробку системи карт, які характеризують умови та чинники інвестиційної
діяльності, інвестиційну привабливість регіонів, рівень розвитку та характер розміщення
інвестиційної структури, активність на ринку інвестицій в основний капітал та на
фондовому ринку, особливості іноземного інвестування тощо.
2. У сучасних економічних умовах підвищується увага до кінцевих, фінансових
результатів інвестиційної діяльності. Поглиблений територіальний аналіз
інвестиційних процесів зумовлює широке використання як первинних, так і аналітичних
та інтегральних показників, які в більшості є результатом проведених суспільно-
географічних досліджень. Це, в свою чергу, передбачає розробку системи відповідних
аналітичних та синтетичних карт.
3. На відміну від багатьох галузей виробництва (промисловості, сільського господарства,
транспорту та ін.) інвестиційній сфері властивий значний динамізм, що знайшло
своє відображення у неднозначності темпів та векторів її розвитку. Важливість аналізу
цього аспекту інвестиційної діяльності підвищує актуальність суспільно-географічного та
картографічного дослідження не тільки сучасного стану, а й динаміки інвестиційних
процесів.
Основними тематичними блоками картографування інвестиційної діяльності є:
«Інвестиційна привабливість», «Ризик інвестиційної діяльності», «Інвестиційна інфраструктура»,
«Ринок об’єктів приватизації», «Ринок інвестицій в основний капітал», «Будівельна індустрія»,
«Прямі іноземні інвестиції», «Фондовий ринок», «Ефективність інвестиційної діяльності».
Карти інвестиційної привабливості регіонів відображають складові інвестиційної
привабливості: рівень загальноекономічного розвитку, рівень розвитку ринкових відносин, рівень
розвитку інвестиційної інфраструктури, рівень розвитку фондового ринку, рівень інвестиційного
ризику за окремими регіонами. У цілому по країні можливо застосування показника загального
рівня інвестиційної привабливості регіонів, який розраховується як індекс. Одиниця вимірювання
буде якісною, наприклад, дуже високий, високий, середній, низький, дуже низький. Окремим
показником може бути рівень інвестиційної привабливості господарської діяльності у містах (рис.
59).
Карти ризиків інвестиційної діяльності відображають загальний рівень ризику по країні
(спосіб картограми), а також види інвестиційних ризиків: криміногенний, економічний, ризик
незавершеності будівництва, соціальний, екологічний. Ці показники показуються на карті
способом картодіаграми у вигляді графіків, діаграм за регіонами. Також можливе укладання
окремих карт за видами ризиків, які можуть бути також картами-врізками. Ризик кредитного
портфеля комерційних банків доречно зображувати на окремій карті. Основними одиницями
картографування є банківські центри. Величина кредитного портфеля (млн. грн.) відображується
картодіаграмою за регіонами, величиною діаграмної фігури, а у відсотках показано частка
117
проблемних кредитів у загальній величині кредитного портфеля. Стійкість кредитного портфеля
(за співвідношенням величини резервів під кредитні ризики до проблемних кредитів)
відображують способом картограми, оскільки це є відносний показник у %.
Карти інвестиційної інфраструктури показують чисельність зайнятих в ринковій
інфраструктурі, способом картодіаграми в тис. осіб, та її структуру (фінансування, кредитування,
страхування, загальна комерційна діяльність по забезпеченню ринку, посередницькі послуги та
операції з нерухомим майном), яка зображується кольором секторів кола. Фоном на карті є частка
недержавного сектора в ринковій інфраструктурі областей у %. На картах великого масштабу
можна показати центри ринкової інфраструктури способом локалізованих значків, за кількістю
закладів інфраструктури. Фоном для такої карти є рівень забезпеченості областей ринковою
інфраструктурою (за кількістю закладів на 100 тис. жителів).

Рис. 59. Інвестиційна привабливість регіонів

Картографування комерційних банків за одиницею картографування – банком, є значно

ускладненим, для цього необхідно дуже великий масштаб, або навіть план окремих міст. Через це
одиницею картографування виступають банківські центри, показником картографування яких є
загальна величина статутного фонду (млн. грн.). За окремими містами можна показати основні
філії та регіональні відділення комерційних банків способом локалізованих значків, де кольором
показано окрема філія, або секторами кола, якщо їх декілька. Забезпеченість областей
банківськими установами зображують способом картограми (за кількістю установ на 10 тис. кв.
км). Картою-врізкою може бути карта надійності комерційних банків за банківськими центрами.
Оцінка надійності у містах відображується у балах і передає: достатність капіталу, якість активів,
дохідність, якість менеджменту.

118
 За банківськими центрами доречно показати загальну величину кредитного портфеля
комерційних банків, способом локалізованих значків зі структурою, що відображає види кредитів:
кредити юридичним особам, міжбанківські кредити, кредити фізичним особам. Інший показник,
що показується за банківськими центрами - є обсяги кредитів, наданих комерційними банками
суб’єктам господарювання (довгострокові, короткострокові) – структурна картодіаграма.
Карта інвестиційної активності комерційних банків за центрами відображає величину та
структуру інвестиційного портфеля (цінні папери для продажу, інвестиційні цінні папери,
державні облігації) також використовують спосіб локалізованих значків. Фоном такої карти є
інтенсивність інвестиційної діяльності комерційних банків (за величиною інвестиційного
портфеля на 1 особу, грн.). Інститути спільного інвестування показують за їх кількістю з часткою
інвестиційних компаній у загальній кількості інвестиційних фондів. Картою-врізкою може бути
карта довірчих товариств з величиною статутного фонду (картодіаграма) і економічною
ефективністю (картограма).
На картах інвестиційної інфраструктури доречно показувати центри депозитарної
діяльності (локалізовані значки) та структуру депозитарних установ (реєстратори та зберігачі).
Інші організації інфраструктури це - страхові організації. Картографування відбувається за
центрами страхової діяльності (за величиною страхових платежів, млн. грн. або за доходами
страхових організацій від інвестування) – локалізовані значки, та спосіб картограми показує
доходи страхових організацій на 1 особу в млн. грн. (рис. 60).

Рис. 60. Центри ринкової інфраструктури.

119
 Цікавою картою в розділі інвестиційної інфраструктури може бути карта галузевої
структури інвестицій в основний капітал – серед галузей виділяються найпривабливіші на
ринку: промисловість, сільське господарство, будівництво, житлове господарство, комунальне
господарство і інше.
Окремим підрозділом можуть бути сюжети карт – прямих іноземних інвестицій. Показники
для таких карт відображають обсяги прямих інвестицій в країну, рівень інвестиційної активності
країн. На врізці доречно показати прямі інвестиції в інші країни (рис. 61).

Рис. 61. Фрагмент і легенда карти іноземних інвестицій

На картах фондового ринку необхідно відобразити акціонерні товариства, емісійну

діяльність, ринок цінних паперів, ефективність реалізації цінних паперів, ефективність діяльності
комерційних банків. Характерними показниками - є структура явища і рівень розвитку, що
відповідно зображуються картодіаграмами та картограмами.
Показники картографування інвестиційної діяльності:
1. Інтенсивність кредитування інвестицій в основний капітал комерційними банками.
2. Структура інвестиційного портфеля комерційних банків.
3. Активність інститутів спільного інвестування.
4. Доходи страхових організацій від інвестування.
5. Рівень інвестиційної активності страхових організацій.
6. Обсяг інвестицій в основний капітал.
7. Структура інвестицій в основний капітал.
8. Галузева структура інвестицій в основний капітал ц промисловість.
9. Інтенсивність іноземного інвестування.
10. Загальний обсяг іноземних інвестицій.
Карти зовнішньоекономічної діяльності. Існує основна відмінність між картами
транспортно-економічних зв'язків і картами перевезень. Перші завжди відповідають на питання:
звідки і куди перевозяться люди, товари, енергія або інформація, але часто не розкривають реальні
шляхи і способи їх переміщення. На картах показуються економічні зв'язки, що здійснюються як

120
окремими видами транспорту, так і їх сукупністю. Міжнародні зв'язки показують двома
способами: лініями руху і картодіаграми. Карти зовнішньоекономічних зв'язків відображають
структуру вивезених і ввезених вантажів, структуру пасажирів за соціальними, статевими,
етнічними ознаками, цілями поїздок тощо.
Новими сюжетами для карт зовнішньоекономічної діяльності є міжнародні транспортні
коридори, транзитний рейтинг. Міжнародний транспортний коридор (МТК) – це комплекс
наземних та водних транспортних магістралей з відповідною інфраструктурою на визначеному
напрямку, включно з допоміжними спорудами, під'їзними шляхами, прикордонними переходами,
сервісними пунктами, вантажними та пасажирськими терміналами, устаткуванням для управління
рухом, організаційно-технічними заходами, законодавчими та нормативними актами, які
забезпечують перевезення вантажів та пасажирів на рівні, що відповідає вимогам Європейського
співтовариства. Іншими словами, МТК – сукупність різних видів транспорту, що забезпечують
значні перевезення вантажів і пасажирів на напрямках їх найбільшої концентрації. Розбудова
національної мережі міжнародних транспортних коридорів, які є складовими Критських
міжнародних транспортних коридорів та відповідають нормам і стандартам Європейського Союзу,
є кроком до інтеграції України у європейську транспортну систему і важливою передумовою
залучення додаткових обсягів перевезень через територію України (рис. 62). Основний спосіб
зображення – спосіб знаків руху.

Рис. 62. Карта міжнародних транспортних коридорів

121
 Карти зовнішньої торгівлі можуть відображати експортно-імпортні зв’язку одного
господарського об’єкта (наприклад, заводу), пункту, району, країни, групи країн або всіх країн
світу в цілому. Залежно від цього змінюється не тільки масштаб карт, але і набір, і детальність
показників. На цих картах можна зобразити тільки обсяг зовнішньої торгівлі або ж ще структуру
перевезених товарів. При необхідності створюють одну загальну карту зовнішньої торгівлі і серії
галузевих карт, де докладно відображають кожен вид перевезених вантажів або ж кожну країну,
регіон, що беруть участь у зовнішньоторговельному обміні (рис. 63).

Рис. 63. Карта зовнішньої торгівлі

Запитання для самоконтролю:

1. Як поділяються карти сільського господарства за тематикою?

2. Назвіть особливості картографування сільського господарства.
3. Які використовують джерела для укладання карт сільського господарства?
4. Які об’єкти картографування відображають на галузевих картах сільського
господарства?
5. Назвіть основні економічні показники сільськогосподарського виробництва?
6. Якими є завдання картографування лісового господарства?
7. Назвіть напрями картографування лісового господарства.
8. Для яких завдань при картографуванні лісів використовують космічні знімки?
9. Назвіть показники картографування лісогосподарської діяльності.
10. Назвіть основні завдання сучасного картографування промисловості.
11. Яке основне призначення КВЕД?
12. Які переважні способи зображення для карт промисловості?

122
13. Який зміст карт сировинних ресурсів промисловості?
14. Назвіть показники картографування паливно-енергетичної промисловості.
15. Яка структура металургійної промисловості?
16. Назвіть об’єкти картографування хімічної і гірничохімічної промисловості.
17. Які основні способи зображення на картах машинобудування?
18. Якими є завдання карт будівельної індустрії?
19. Назвіть об’єкти картографування легкої і харчової промисловості.
20. Які висуваються вимоги до генералізації транспортних магістралей?
21. Назвіть напрями картографування транспорту.
22. Які напрями картографування мереж і засобів зв’язку?
23. Назвіть зміст карт фінансово-кредитної системи.
24. Які особливості картографування інвестиційної діяльності?
25. Назвіть показники картографування інвестиційної діяльності.
26. Які використовують переважно способи картографічного зображення на картах
зовнішньоекономічної діяльності?

123
 ЧАСТИНА ІV

КАРТИ СОЦІАЛЬНИХ ЯВИЩ І ПРОЦЕСІВ

4.1. КАРТИ НАСЕЛЕННЯ. ГЕОДЕМОГРАФІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

4.1.1. Карти розміщення населення і розселення

Карти населення є найпоширенішими у системі суспільних карт. Населення є основною

продуктивною силою суспільства, і водночас, є споживачем створюваних ним матеріальних і
духовних благ. Карти населення можна розподілити на чотири великих групи:
 розміщення населення і розселення;
 демографічних характеристик населення;
 етнографічних особливостей населення;
 соціально-економічних характеристик населення.
Карти розміщення населення детально розкривають його зв’язки з географічними
особливостями території. Деякі дані про розміщення населення є на географічних картах різного
змісту, оскільки часто населені пункти мають класифікацію за чисельністю жителів. Однак, для
вивчення розміщення населення інформація на таких картах є недостатньою, оскільки не всі
населені пункти можуть відображатися на карті.
Перші серед них - це карти чисельності жителів у населених пунктах, або карти людності
поселень. Головним об’єктом картографування виступає чисельність жителів (людність).
Головною одиницею картографування на картах є мережа населених пунктів із числом мешканців
у них. Бажано на картах людності поселень показувати всі населені пункти, і це вимагає великого
масштабу карти. Тимчасові або сезонні поселення можуть бути показані ареалами у місцях їх
поширення. Головним показником є чисельність жителів поселень, і вимірюється в особах або тис.
осіб. Показники, які найчастіше використовуються на картах людності поселень такі:
1. Міста та селища міського типу з кількістю жителів.
2. Чисельність міського населення.
3. Чисельність сільського населення.
Переважним способом картографування є локалізовані значки, які будуються в абсолютній
чи відносній безперервній шкалі. При великих контрастах у чисельності населення можна
використовувати площинні позначення зі змінним масштабом значень або перейти до об’ємних
фігур.
На картах, що показують чисельність за населеними пунктами, намагаються подати
максимальну кількість пунктів у даному масштабі (рис. 64). Для того, щоб розвантажити
зображення на таких картах необхідно генералізувати підписи населених пунктів.

124
 Рис. 64. Фрагмент і легенда карти населення

При побудові карт людності поселень точковим способом оптимальним є варіант, коли точки
мають однакову форму, розмір і можливо меншу вагу. Гарний ефект виникає коли карта укладена
освітленими точками на темному фоні. Карти людності потребують насиченості елементами
географічної основи (гідрографії, шляхів сполучення, границь тощо), для з’ясування особливостей
розміщення населення по території у зв’язку з географічними умовами. Карти чисельності крім
того, що мають самостійне значення, є базовими для інших карт населення. Дані які в них
містяться, складають основу для розроблення похідних карт, наприклад карта трудових міграцій у
сільських поселеннях. З картами чисельності безпосередньо пов’язані карти, що відображають
синтетичні показники щільності населення і демографічного потенціалу.
Окремою темою для картографування є зміна людності поселень. Така карта може
складатися на різні дати або періоди. Спосіб локалізованих зростаючих (спадаючих) значків. У
125
якості зображувальних засобів використовуються фігури різного розміру і кольору. Теплі кольори
використовують для показу зростання, а холодні для убування. Окремо позначаються нові
населені пункти, а також ті, що зникли за період, що розглядається. Динаміка людності поселень
може складати зміст анімаційних карт і послідовностей.
Поселення є елементарним об’єктом при створенні карт населення і основною
одиницею спостереження в географії населення. Картографуються:
 типи поселень (міста, поселення міського типу, села, інше), як елемент складної
системи розселення;
 статі населення (чоловіки, жінки) як елемент статевої структури;
 вік населення, як елемент вікової структури;
 національна приналежність, як елемент етнічного складу населення;
 різні види переміщень по території;
 види трудових ресурсів;
 умови існування і чинники.
При картографічному моделюванні динаміки поселень відображаються типи поселень і їх
зміна: людності поселень та структури населення. При цьому важливо враховувати динамізм, який
притаманний всім поселенням, особливо містам. Динамічність поселень проявляється не тільки в
окремих їх змінах, але і в постійній перебудові всієї їх мережі. Картографування і аналіз зміни
поселень дозволяє прослідкувати в розвитку поселення відображення розвитку країни,
співставляти шляхи зміни поселення і навколишніх районів. Динамізм великих міст потужний і
різноманітний. Його важко передати одним інтегральним показником, динамізм може бути більш
якісним, ніж кількісним. Тому показник людності потрібно доповнювати показниками, які
відображають якісні зрушення у структурі поселень.
Дрібномасштабні карти розселення укладаються способами картограми, ізоліній, точковим
способом. Вони не забезпечують реального відображення населення у пунктах, але дають змогу
виявити загальні тенденції у розселенні по території. Застосовуючи точки різного кольору, можна
зобразити на карті процеси зміни у розміщенні населення.
Карти зміни чисельності населення можуть передавати розвиток мережі поселень, а також
зміни чисельності населення окремих адміністративних одиниць. У першому випадку
використовують значки, у другому – спосіб картограми, кількісного фону чи ареалів.
Інколи на картах окремо відображають розселення міського і сільського населення, що
значно доповнює та уточнює інформацію про розвиток явища. Нерідко такі карти можуть бути
подані як врізки. На таких картах варто виділяти типові територіальні групи (агломерації) міських
чи сільських поселень. На великомасштабних картах окрім мережі населених пунктів та їх
чисельності, можливе зображення національного складу населення, особливості господарського
використання території тощо.
Населеність території характеризується густотою населення. Цей показник характеризує
взаємозв’язок між чисельністю населення і площею. Карти густоти населення укладаються
переважно для сільського населення, яке тісно пов’язано з територією в процесі діяльності.

126
Найчастіше на карті поєднують показник густоти сільського населення і людності міських
поселень.
Показники:
 густота сільського населення (кількість жителів на 1 кв. км);
 загальна густота населення (кількість жителів на 1 кв. км),
 окремо подається середня густота населення в країні.
Найпоширенішим способом зображення густоти є картограма, де за одиницю
картографування приймається найменша одиниця територіального ділення. Якщо ж в межах цієї
одиниці мають місце значні відмінності у розміщенні населення, то густоту населення краще
передавати за ареалами фактичного розселення. При зменшенні масштабу переходять від
картограми до ізоліній з пошаровим фарбуванням. Це дає можливість створити плавну картину
для передачі густоти населення по території. Дрібномасштабні карти, звичайно, укладають одним
з трьох способів – точковим, картограми або способом ізоліній. Точковий спосіб більш
придатний для районів із різкими коливаннями в населеності, наприклад, для гірських країн і для
малозаселених районів. Картограма, навпаки, краще придатна для територій, заселених більш-
менш рівномірно. Картограма дуже чітко може відобразити навіть невеликі відмінності в густоті
населення, якщо інтервали між ступенями шкали зробити дуже дрібними, а зростання
інтенсивності зафарбування навмисно посилити. На точковій же карті різниця в густоті точок при
невеликих змінах у густоті населення буде для ока майже не помітна. Кожний з трьох названих
способів часто застосовують із значковим, виділяючи міста масштабними значками, відповідно
кількості жителів, а розміщення сільського населення показують картограмою або ізолініями.
Комплексна характеристика населених пунктів за їх роллю в господарстві, управлінні,
організації території, обслуговуванні населення передається на карті виробничо-функціональних
типів поселень. Така типологія створюється на підставі структури зайнятості населення в галузях
господарства і функцій поселень із урахуванням їх економіко-географічного положення, ролі і
місця в територіальних системах господарства і розселення, їх ієрархії. Провідними показниками є
виробничі функції, але береться й до уваги те, що багато поселень розвивається на основі
невиробничої функції (наукові, курортні центри тощо). Переважаюча частина зайнятих у галузях
економічної діяльності визначає функціональний тип поселення. На картах використовують
локалізовані значки, де розмірами значків позначають чисельність мешканців, а кольором і
модифікаціями значків – типи і підтипи поселень. Фоном такої карти може бути районування
території за типами розселення, зображений способом якісного фону. Такі карти можуть бути
розташовані, як у розділі населення, так і в розділі економіки.

4.1.2. Карти демографічних характеристик населення

Карти демографічних характеристик населення відображають його структуру і динаміку в

результаті природного руху, міграцій, що дає можливість оцінити характер, інтенсивність і
спрямованість демографічних процесів.

127
 Проблеми народонаселення в Україні не виникали, поки були характерні високі темпи його
відтворення. Коли з’явилася тенденція до зменшення демографічного потенціалу, а сьогодні це
демографічна криза, то став ясним факт, що демографічні процеси потребують значної уваги
суспільства. Сьогодні склалась ситуація, коли саме соціально-економічні умови є вирішальним
чинником негативного впливу на демографічні процеси. Картографування чинників, які
впливають на зміни населення, можливе двома шляхами. Перший – це укладання серій карт
чинників за головними показниками, що передбачає попередній теоретичний аналіз показників і
виявлення найвпливовіших. Спираючись на створені різні тематичні карти, встановлюється
наявність зв’язку між компонентами, виділяються головні залежності, оцінюється ступінь впливу і
сила зв’язків тощо. Другий шлях полягає у картографуванні зв’язків, після вивчення чинників, що
дозволить встановити причини впливу. За умови поєднання чинника й явища на одній карті
найбільш детальну картину просторового розподілу явища дають спеціальні тематичні
кореляційні карти. Картографічний аналіз і укладання таких карт дозволить деталізувати і
уточнити загальні уявлення. Картографувати просторові співвідношення явищ можна, показуючи
не зміну кореляцій, а відхилення від них. При цьому на картах виділяють місця з позитивними та
від’ємними відхиленнями від знайденої статистичної залежності. Поки що таких карт не багато в
атласах. Отже, основними напрямами картографування чинників і їх впливу на демографічні
характеристики населення є:
1. Оцінка основних чинників впливу.
2. Картографування за комплексом сприятливих/несприятливих чинників.
3. Розподіл (типізація) за комплексом переважаючих чинників.
4. Картографування чинників на виявлення впливу.
5. Картографування чинників на виявлення ступеню впливу.
6. Розподіл (типізація) чинників за інтенсивністю впливу.
Важливими характеристиками картографування населення є вікова і статева структури
населення. Ці характеристики складають основу кожного показника і характеристики
картографування населення. Значна увага приділяється цим характеристикам у демографічному
картографуванні таких процесів як народжуваність і смертність. Статева структура народжених
впливає на майбутню статево-вікову структуру населення, а вікова структура померлих у
більшості впливає на структуру трудових ресурсів. У демографії найкращими показниками для
характеристики рівня смертності та її динаміки є вікові коефіцієнти смертності. А коефіцієнти, які
не залежні від статево-вікової структури, мало придатні для просторових, часових і інших
порівнянь.
Для міського населення зображення будують за окремими поселеннями, а для сільського – за
адміністративним поділом. Найчастіше для подання статево-вікової структури використовують
графіки, так звані, «вікові піраміди» які наочно дають можливість співставляти загальну структуру
населення за віком і статтю одночасно (рис. 65).

128
 Рис. 65. Карта статево-вікової структури населення

Особливої уваги при моделюванні заслуговує статево-вікова структура міграційних потоків, і

її зміна на окремих історичних відрізках має значний вплив на всі сфери життя й діяльності людей.
Карти народжуваності населення. Об’єктом картографування є новонароджені. Зв’язок
об’єкта картографування, показників і їх комплексування відображено на схемі (рис. 66) [Курач
Т.М., 2004]. Показниками є - чисельність і структура народжених, вік матері, позашлюбні
народження, очікувана тривалість життя. Способи можуть бути різними: спосіб значків, якщо
інформація прив’язана до поселень, картограма, якщо відносні показники народжуваності
розглядаються за територіальним діленням, картодіаграма, коли необхідно відобразити абсолютну
кількість народжених.

129
 Рис. 66. Схема народжуваності, як об’єкта картографування

Показники для картографування народжуваності:

1. Абсолютна кількість народжених: (за статтю; за національністю; за віком матері; за
соціальним станом батьків; за місцем проживання).
1. Середній темп зміни народжуваності.
2. Графічний прояв динаміки народжуваності.
1. Загальний коефіцієнт народжуваності.
2. Інтервальний коефіцієнт народжуваності.
3. Сумарний коефіцієнт народжуваності.
4. Кумулятивний коефіцієнт народжуваності.
5. Коефіцієнт гіпотетичного мінімуму природної народжуваності.
Число народжень:
1. За кількістю дітей на одне народження.
2. За порядком народжень.
3. Позашлюбні народження.
На картах смертності населення об’єктом картографування є померлі. Зв’язок об’єкта
картографування, показників і їх комплексування відображено на схемі (рис. 67) [Курач Т.М.,
2004]. Показники картографування відображають вік померлих, їх структуру, тривалість життя, а
також важливий показник причини смерті. Способи картографування аналогічні показнику
народжуваності.

130
 Рис. 67. Схема смертності, як об’єкта картографування

Показники для картографування смертності:

1. Абсолютна кількість померлих (за віком; за статтю; за національністю; за суспільним
становищем; за причинами смерті; за місцем смерті).
1. Середній темп зміни смертності.
2. Графічний прояв динаміки смертності.
Демографічні коефіцієнти:
1. Вікові коефіцієнти смертності.
2. Загальні стандартизовані коефіцієнти.
3. Часткові коефіцієнти смертності за причинами.
4. Табличний коефіцієнт смертності.
5. Кількість померлих серед дітей (за віком; за статтю; за місцем смерті; за причинами
смерті).
Тривалість майбутнього життя:
1. Показник середньої тривалості майбутнього життя.
2. Відстрочена середня тривалість майбутнього життя.
3. Відстрочена тривалість майбутнього життя у працездатному віці
4. Тривалість життя в інтервалі віку.
Підсумовуючими вищеназвані карти є карти природного приросту населення. Природний
приріст - це відношення різниці між числом народжень і смертей стосовно всього населення за
певний період. Розглядають природний приріст як всього населення, так і сільського та міського
окремо (рис. 68).
131
 Рис. 68. Карти демографічних характеристик:
народжуваності, смертності, природного приросту.

Відносно новими за тематикою є карти шлюбного стану населення. Такі карти

розкривають зміст таких процесів як шлюбність та розлучуваність, використовуючи для цього
наступні показники: кількість шлюбів чи розлучень, вік вступу в шлюб, розлучення за тривалістю
шлюбу. Зв’язок об’єкта картографування, показників і їх комплексування відображено на схемі
(рис. 69) [Курач Т.М., 2004]. Показники можуть відображати все населення і окремо чоловіків чи
жінок, сільське чи міське населення. Важливими в цьому розділі є карти сімейного складу
населення, що відображають склад населення за кількістю членів сім’ї та типи сімей. Для
відображення широко застосовують картодіаграми та картограми, оскільки статистичні дані в
основному подають за адміністративними одиницями.

132
 Рис. 69. Схема шлюбності, як об’єкта картографування

Показники:
Чисельність пошлюблених:
1. Абсолютна кількість пошлюблених (за місцем укладання шлюбу; за статтю; за
національністю; за соціальним станом; за віком).
Інтегральні показники:
1. Середній темп зміни шлюбності.
2. Графічний прояв динаміки шлюбності.
Демографічні коефіцієнти шлюбності:
1. Показник тривалості життя в шлюбі без урахування смертності
2. Показник тривалості життя до укладання першого шлюбу.
3. Показник тривалості життя в удівстві.
4. Показник тривалості життя для тих, хто не перебував у шлюбі.
5. Показник остаточної безшлюбності.
6. Кумулятивний коефіцієнт шлюбності для генерацій
7. Сумарний коефіцієнт шлюбності.
8. Показник середньої кількості укладень шлюбу для тих, хто будь-коли перебував у
шлюбі.
9. Середня тривалість перебування у шлюбі.
10. Показник очікуваної тривалості життя у шлюбі.
11. Вікові коефіцієнти овдовіння.
12. Спеціальні і вікові коефіцієнти повторних шлюбів.
133
 13. Сумарні коефіцієнти повторних шлюбів.
14. Показник потенціалу шлюбності.
15. Показник реалізації потенціалу шлюбності.
16. Число шлюбів (за місцем укладання шлюбу; за віком).
Чисельність розучуваних:
Абсолютна кількість розлучених (за місцем розлучення; за статтю; за національністю; за
соціальним станом; за віком).
Інтегральні показники:
1. Середній темп зміни розлучуваності.
2. Графічний прояв динаміки розлучуваності.
Демографічні коефіцієнти розлучуваності:
1. Показник тривалості життя у розлученні.
2. Середній вік припинення шлюбу.
3. Показник очікуваної тривалості життя в розлученні.
4. Загальний коефіцієнт розлучуваності.
5. Спеціальний коефіцієнт припинення шлюбу.
6. Вікові коефіцієнти розлучуваності.
7. Зведені числа розлучень.
8. Сумарний коефіцієнт розлучуваності.
9. Число розлучень: (за місцем розірвання шлюбу; за віком).
Істотний вплив на зміну населеності має механічний рух населення. Карти механічного
руху населення подають інформацію про прибуття і вибуття його для даної території, переселення
людей на нові місця проживання, виїзд на сезонні роботи, щоденні трудові міграції, зовнішня
міграція, напрямки еміграції, імміграції. Міграційні зв’язки позначаються у вигляді ліній руху за
напрямками переміщень населення з позначенням потужності потоків. Можливе використання
картограм (теплі кольори – позитивне сальдо, холодні – від’ємне), картодіаграм чи значків для
кількості та структури мігрантів. Особливо важливими є карти маятникових міграцій, що
використовують для аналізу розвитку міських і промислових агломерацій, промислових центрів і
вузлів. На картах зовнішньої (міждержавної) та внутрішньої (міжрегіональної) міграцій для
картограми використано показник сальдо міграції на 1000 осіб, а для відображення кількості
прибулих і вибулих застосовано спосіб картодіаграми (рис. 70).

134
 Рис. 70. Карти механічного руху населення

При картографуванні динаміки міграційних процесів головними одиницями виступають

міські (сільські) поселення, а саме зміна їх людності за рахунок переміщень населення по
території. Основними характеристиками цих переміщень є напрям, об’єм, територіальне
охоплення. А в останній час особливої уваги заслуговує якість міграційних потоків.
Показники:
Чисельність прибулих (вибулих):
Абсолютна кількість прибулих (вибулих): (за місцем вибуття (прибуття); за статтю; за
національністю; за соціальним станом; за віком.
Інтегральні показники:
1. Середній темп сальдо міграцій.
2. Графічний прояв динаміки міграцій.
Демографічні коефіцієнти міграцій:
1. Валова міграція.
2. Коефіцієнт рухливості населення.
3. Показник інтенсивності міграцій.
4. Загальний коефіцієнт рухливості населення.
5. Коефіцієнт інтенсивності прибуттів (вибуттів).
6. Коефіцієнт інтенсивності сальдо міграцій.
7. Характеристика результативності міграцій.
8. Коефіцієнт ефективності міграцій.
9. Індекс відносної інтенсивності міграцій.
10. Сальдо міграцій.
135
 Цікавими є синтетичні карти демографічних процесів, які показують зміни, тенденції
явища. Вершиною синтезу демографічних характеристик, є картографування демографічної
ситуації: сукупних характеристик стану й особливостей розвитку населення (рис. 71) [Курач
Т.М., 2004].

Рис. 71. Карта зміни демографічних процесів у ХХ ст.

4.1.3. Карти етнографічних особливостей населення

Етнографічні карти – це карти розміщення і складу населення за національними ознаками,

які використовують при встановленні або уточненні державних кордонів. Етнографічні карти
відображають особливості розселення різних етнічних груп на певній території. Основні види
етнографічних карт: етнічні, історико-етнічні (характеризують розселення народів у минулому)
та історико-етнографічні (зображають різні сторони життя народів, характерні риси їх традиційної
матеріальної й духовної культури).
На етнографічній карті зображуються як суцільні етнічні території певних народів (території,
що характеризуються однорідністю етнічного складу постійних мешканців), так і етнічні анклави
(порівняно невеликі частини етнічної території певного етносу, оточені іншою етнічною
територією) (рис. 72). На карті також зображують чисельність етносів, їх приналежність до тієї чи
іншої раси, походження (етногенез). Крім того, показують поширення мов (мовних груп),
діалектів, релігій та вірувань.

136
 Рис. 72. Етнографічна карта України з атласу «Історичний Атлас України 1941 року»

Національна приналежність також може розглядатися в кожній характеристиці населення,

але головна її дія і значимість - це утворення етнічної структури населення країни. Одним із
способів зображення є картодіаграма, а зображувальний засіб стовідсотковий квадрат, де розмір
фігури відповідає кількості населення, а кольором показують співвідношення різних
національностей. Тлом такої карти може бути зображення способом якісного фону національної
приналежності населення за етнічними територіями або поширення переважаючих
національностей. На дрібномасштабних картах національний склад відображають способом
картограми – переважаючу національність, а картодіаграмою національний склад за
територіальними одиницями. Розміщення однієї національності можна показати способом ареалів,
а багатьох точками однакової розмірності але різного кольору відповідно національності.
Нерідко на етнографічних картах показують етнічні території народу способом якісного
фону, а способом ареалів (значками) – інші народності, штриховкою – межі етнічних територій
змішаного типу.
Новими сюжетами карт є карти мов та релігійної приналежності населення. Такі карти
можуть відображати склад населення за мовною приналежністю, лінгвістичні карти
(територіального поширення діалектів української мови), конфесійна структура населення,
нехристиянські конфесії тощо. Зручними для картографування є значки (для подання за
релігійними центрами) та картодіаграми для територіальних одиниць. Мовну приналежність
населення краще відобразити якісним фоном за певними групами населення та їх поширення за
територією. Показники:
1. Кількість осіб, що вказали свою національність, мову.
2. Визначні релігійні споруди.
3. Кількість культових споруд.
4. Кількість релігійних громад.
137
 Характеристика складу населення за мовною ознакою тобто, виділення на карті провідних
мов, на яких говорить населення, відбувається на лінгвістичних картах - за територіальними
одиницями (способами картограми або картодіаграми) і за населеними пунктами. Лінгвістичний
підхід дозволяє картографувати поширення мовних діалектів, топоніміку географічних назв або
територіальні відмінності написання або вимови характерних слів. Існують два найпоширеніші
види лінгвістичної картографії. По-перше, це карти, що відображають поширення мов і
використовують в якості способу зображення якісний фон. По-друге, карти територіального
поширення мовних явищ. Лінгвістичні карти найчастіше укладаються способом ареалів або
ізоліній, так званих ізоглос. Ізоглосами називаються лінії на діалектологічній карті, що показують
межі територіального поширення того чи іншого мовного явища (фонетичного, морфологічного,
синтаксичного, лексичного і ін.). До етнографічних відносяться також карти ремесел, національної
культури, звичаїв. Етнологічні дослідження, засновані на вивченні просторового поширення
традиційних культурних явищ, привели до створення етнологічних атласів і карт, на яких
значками відзначаються традиційні святкування (рис. 73).

Рис. 73. Дитяча карта народних промислів України

Зараз більшість атласів світу мають карти релігій, де способом ареалів показано поширення
релігійних вірувань, в найбільш великих релігіях виділяють основні напрямки.
Показники:
1. Етнічний склад населення.
2. Етнічна територія.
3. Чисельність українців та осіб українського походження у світі.

138
 4. Питома вага українців серед всього населення країни.
5. Рівні етнічної мозаїчності.
6. Межі етнічних територій.
7. Частка населення, що розмовляє українською мовою.

4.1.4. Карти соціально-економічних характеристик населення

Картографування соціально-економічних характеристик пов’язане з трудовими ресурсами.

Соціально-економічні карти населення передають структуру трудових ресурсів, стан і
розміщення зайнятого населення, рівень безробіття й ін.
Одиницями картографування є поселення, підприємства, служби зайнятості, біржі праці та
інше. Більшість одиниць соціального картографування є точковими і пов’язані зі структурою
господарського комплексу (такі показники, як зайнятість у сферах господарства, тривалість
зайнятості, вивільнення, скорочення штату працівників).
Карти трудових ресурсів відображають чисельність населення у працездатному віці та
частку працездатних відносно його загальної кількості. Використання трудових ресурсів
картографується за зайнятістю у видах економічної діяльності, за статтю і віком, за суспільними
групами, за якістю, за причинами незайнятості тощо (рис. 74, 75). З економічної точки зору при
картографуванні трудових ресурсів важливі такі показники, як склад трудових ресурсів, вікова
структура, освіченість, професійність.

Рис. 74. Карта трудових ресурсів

139
 При соціальному картографуванні на перший план виходять показники статево-вікової
структури трудових ресурсів, якість трудових ресурсів, безробіття, професійного травматизму
тощо. Частку зайнятих в окремих галузях відображає серія картограм. Аналогічно укладаються
карти розподілу трудових ресурсів за видами використання (виробництво, навчання, військова
служба), розподілу за галузями господарства чоловіків і жінок, частки фахівців з вищою і
середньою спеціальною освітою серед зайнятих у господарстві. Важливо картографічно
відобразити сезонність використання трудових ресурсів.

Рис. 75. Карта трудових ресурсів

Завершальним сюжетом у серії карт трудових ресурсів є районування території за

характером використання трудових ресурсів з урахуванням зайнятості в галузях господарства,
ступеня участі в суспільному виробництві тощо. Підготовка інформації для такої карти потребує
глибокого аналізу з географії населення і трудових ресурсів території, а укладається вона
способом якісного фону. Окремими сюжетами є продуктивність праці в економіці, які
відображають якість трудових ресурсів, їх частку за різними галузями промисловості (рис. 76, 77).

140
 Рис. 76. Карта зайнятих у промисловості

Рис. 77. Карта продуктивності праці у промисловості

141
 Показники:
1. Трудові ресурси за галузями економіки.
2. Питома вага зайнятого в господарстві населення в загальній кількості зайнятого
населення.
3. Чисельність трудових ресурсів.
4. Частка трудових ресурсів (місто, село).
5. Частка трудових ресурсів у працездатному віці.
6. Потреба підприємств у працівниках на заміщення вільних місць.
7. Навантаження на 1 вільне робоче місце.
Традиційними сюжетами є карти населення за рівнем освіти. Тематика карт і показники
залежать від структури освіти країни. Завершальною картою в цьому розділі є освіченість
населення, для чого розраховується індекс рівня освіти. Подається цей показник фоном на карті
кольором або штрихуванням. У продовження тематики трудових ресурсів виступають карти
освіченості трудових ресурсів. На таких картах основним показником освіченості є рівень освіти,
зображений структурною картодіаграмою. Картограмою передано кількість докторів і кандидатів
наук на 100000 жителів (рис. 78).

Рис. 78. Карта освіченості економічно активного населення

Карти соціального (суспільного) розподілу населення характеризують територіальні

відміни у розміщенні робітників, селян, службовців стосовно всього населення. Такі карти
відображають структуру населення за соціальними групами і створюються в розрізі
територіальних поділів способом картодіаграми і картограми, а для міського населення
використовують значковий спосіб. Таку тематику як структура населення за джерелами існування
можна розкрити показниками: населення, що працює за наймом, населення, що працює не за
наймом, пенсіонери та стипендіати. Також доречним є відображення соціальних характеристик

142
населення за рівнем життя. Для чого необхідно подавати інформацію про доходи населення
(індекс ВВП на душу населення), рівень грошових доходів, структуру витрат, середню заробітну
плату за галузями економіки, вклади населення, забезпеченість населення автомобілями,
холодильниками, телевізорами тощо.
Великою групою карт у соціальному розділі є карти зайнятості населення, на яких
відображують зайнятість населення за секторами власності, зайнятість молоді, жінок,
демографічне навантаження на працююче населення, безробітні та рівень безробіття (рис. 79).
Частки будь-якого показника краще зображувати структурною картодіаграмою, а фоном подавати
рівень розвитку або стан явищ.

Рис. 79. Карти зайнятості населення

Показники:
 Чисельність та структура економічно активного населення.
 Частка зареєстрованих безробітних.
 Кількість зареєстрованих громадян не зайнятих трудовою діяльністю.
Окремою тематикою є правопорушення та соціальна безпека населення. На таких картах
відображають кількість злочинів у країні, частки засуджених, злочинність серед молоді, правовий
захист населення, соціальна безпека, бідність населення тощо. Також серед карт тематики можуть
бути карти так званої історичної справедливості, репресії, голодомор, примусове виселення,
депортації тощо.

143
 Відображення названих тематик вимагає зображення на картах додаткових об’єктів які
несуть додаткову інформацію і змістовно доповнюють карти. Це такі об’єкти як санаторії,
курорти, бібліотеки, театри, концертні зали, рекреаційні центри. Доречним для зображення яких є
значковий спосіб, зображувальні засоби можуть бути наочні, художні значки. Узагальнюючими
картами виступають карти рекреаційної мережі, соціально-культурного обслуговування, витрати
на охорону здоров’я тощо.
Карти соціально-побутового обслуговування населення відображають показники рівня
соціальної захищеності громадян: забезпеченість населення житлом, гарячим водопостачанням,
опаленням, водопроводом, транспортне забезпечення та засоби комунікації.
Новою тематикою є карти людського розвитку, які укладаються на основі індексу
людського розвитку (ІЛР). Людський розвиток розуміється як процес зміни природних, соціально-
економічних чинників, стану життєдіяльності населення та якості його життєдіяльності (умови і
можливості людей для отримання матеріального доходу, знань та інформації, певної свободи та
ресурсів, поліпшення здоров’я разом з реакцією населення на вплив цих умов: захворюваність,
аномалії процесу відтворення, соціальний стрес, духовне неблагополуччя). Людський розвиток
визначається як процес зростання людських можливостей – людина має прожити довге життя, не
хворіти, бути освіченою, користуватися політичними та економічними свободами, правами
людини, суспільною повагою до особистості. ІЛР – розраховується за методологією ООН, де в
основу беруться показники про стан здоров’я, рівень освіти і добробут населення. Параметри
здоров’я представлені показником очікуваної тривалості життя при народженні. Рівень освіти
характеризують показники писемності дорослого населення й охоплення навчанням населення
певних вікових груп. Добробут визначається як обсяг валового внутрішнього продукту,
розрахований на душу населення. З 1995 р. в Україні готуються щорічні звіти про національний
розвиток, де враховується ІЛР, розроблений за спеціальною методикою. Використання
запропонованої методики дозволяє виконувати співставлення як за інтегральним індексом, так і за
кожним з 9 індексів окремих аспектів людського розвитку:
1. Демографічного розвитку.
2. Розвитку ринку праці.
3. Матеріального добробуту населення.
4. Умов проживання населення.
5. Рівня освіти населення.
6. Стану та охорони здоров’я.
7. Соціального середовища.
8. Екологічної ситуації.
9. Фінансування людського розвитку.
Для розрахунку кожного з 9 індикаторів було опрацьовано багато показників, які визначають
стан і рівень процесу або явища. Так, наприклад, демографічний розвиток інтегрує результати
минулих та сучасних соціально-демографічних процесів через індикатори народжуваності,
смертності та міграції. Обрані 33 показники демографічного розвитку за допомогою факторного
аналізу виявляють найбільш вагомі показники.
144
 На сайті https://www.ua.undp.org ПРООН (Програма Розвитку Організації Обєднаних Націй) в
Україні можна дізнатися про співпрацю з людьми щоб допомогти розширити права та можливості
для життя і розбудувати сталі нації.

4.2. КАРТИ ІНФРАСТРУКТУРИ

4.2.1. Карти виробничої і соціальної інфраструктури

Сферу інфраструктури можна поділити на два великих блоки: виробнича і соціальна

інфраструктура. Їх структура представлена на рис. 80 і 81. Предметом картографування
інфраструктури виступає територіальна організація обслуговування, а також пов’язані з нею
умови і ступінь задоволення матеріальних потреб людей. Важливо на картах відобразити ступінь
та умови обслуговування населення в різних місцях, типи організацій та центри обслуговування.
Оскільки ці ознаки проявляються в місцях надання послуг, тобто в місцях розселення, то усі
основні аспекти і показники обслуговування пов’язані з населеними пунктами.

Рис. 80. Структура виробничої інфраструктури

На картах інфраструктури показують розташування (карти мережі), доступність, ступінь

використання закладів, забезпеченість населення послугами. На картах мережі зображують

145
розташування та типи закладів певних галузей обслуговування. Головними характеристиками
закладів є: їх тип (інформаційний), спеціалізація в межах даного виду обслуговування, потужність,
місткість, пропускна спроможність, обсяг виконуваної роботи, чисельність зайнятих працівників,
межі ареалів діяльності, сезонність роботи тощо. Якщо дозволяє масштаб, то варто нанести на
карту населені пункти, які не мають таких закладів. Це дасть можливість оцінити розташування
мережі закладів у відповідній формі розселення. Широко застосовують спосіб значків, можливо
також із структурою. Забезпеченість послугами оцінюється відносними показниками в розрахунку
на 1, 100, 1000 мешканців усього населення регіону (спосіб картограми).
Вибір одиниці картографування для характеристики забезпеченості послугами залежить від
місцевих особливостей поширення пунктів та закладів обслуговування.
Показниками ступеню використання послугами можуть бути показники кількості
відвідувань за рік, обсяг та вартість послуг у розрахунку на певну кількість людей.
Карти доступності обслуговування укладаються так само, як і забезпеченості. Доступність
обслуговування передається способом ізоліній (ізохрон), які проведено відносно центрів із
урахуванням реальних шляхів і громадського транспорту.
Пересувні форми обслуговування (роздрібна торгівля) можуть бути темою окремих карт або
входити до змісту основних карт мережі закладів. На окремих картах зображують базові заклади,
що здійснюють пересувне обслуговування та їх діяльність. Масштабними лініями передаються
напрямки, інтенсивність, періодичність чи сезонність зв’язків. Синтетичними картами
обслуговування є карти центрів обслуговування і районування.
Карти виробничих видів обслуговування мають різноманітну тематику, що визначаються
різноманітністю форм надавання послуг: ремонт і технічне обслуговування транспортних засобів,
ремонт побутових приладів, виготовлення і ремонт меблів, килимів, текстильної галантереї,
трикотажних виробів, хімчистка, прання тощо. Переважають спосіб локалізованих значків,
картодіаграми, картограми.
На картах торгівлі й громадського харчування масштабними значками або
картодіаграмними фігурами вказують число підприємств торгівлі, громадського харчування,
інтенсивністю забарвлення – торговельну площу або наявність місць у закладах громадського
харчування, а картограмами – обсяг роздрібного товарообороту в цілому і в розрахунку на душу
населення.
Торгівля відображується як два види – зовнішня (державна й недержавна) та внутрішня
торгівля (оптова й роздрібна, ринкова). Показники картографування:
1. Роздрібний товарообіг (млн. грн.);
2. Торгівельна площа магазинів на 1000 жителів;
3. Торгівельна площа продовольчих (непродовольчих) магазинів.

Карти соціальної інфраструктури

146
 Рис. 81. Структура соціальної інфраструктури

4.2.2. Карти освіти

На таких картах відображують кількість освітніх закладів (дошкільних чи середньої освіти),

чисельність учнів, відомчу підпорядкованість, форми власності, забезпеченість дітей дитсадками.
На карті загальноосвітніх закладів способом значків зображують школи за кількістю учнів і за
типами, а картограмою показують кількість школярів на 1000 жителів. Показник кількості
загальноосвітніх шкіл передається способом картодіаграми, а картограма показує чисельність
учнів на 1000 мешканців (рис. 82). Спосіб значків є основним при зображенні спеціальних
навчальних закладів професійно-технічної освіти. Загальну характеристику освіти дає карта рівня
освіти, на якій способом значків зображують чисельність населення та його освітній рівень. На
карті вищих навчальних закладів основним показником є вищі навчальні заклади за типами, за
рівнем акредитації (рис. 83).

147
Рис. 82. Карта загальноосвітніх закладів

Рис. 83. Карта вищих закладів

148
 Карти культурно-освітнього обслуговування показують рівень розвитку суспільства в
культурному відношенні. Тематика карт культури є дуже різноманітною: карти музеїв, бібліотек,
клубів, кінотеатрів, книжкові магазини тощо. Такі карти укладаються в основному способом
значків і деколи застосовують художні значки.

4.2.3. Карти науки та інноваційної діяльності

Важливою галуззю є наука та інноваційна діяльність. Виділяються наступні основні напрями

картографування.
1. Відображення розвитку і потенціалу науки за науковими центрами. Н а у к о в о - т е х
н і ч н и й п о т е н ц і а л. Ступінь розвитку науки характеризується показниками кількості
наукових працівників і технічної інтелігенції (масовість науки), кількості академіків і членів-
кореспондентів (елітарність науки) та обсягом практичної реалізації наукових ідей
(результативність науки). На картах картодіаграмою відображують кількість спеціалістів, які
виконують наукові дослідження й розробки за категоріями персоналу: кількість фахівців
(дослідники, техніки, допоміжний персонал, інші); розподіл дослідників за віком –
“стовідсотковий” картодіаграмний квадрат; кількість працівників у сфері “Наука та наукове
обслуговування” на 10 000 жителів – картограма. При цьому аналізується частка працівників
основних напрямів діяльності та за сумісництвом, кількість фахівців з науковими ступенями і
серед них докторів і кандидатів наук, академіків і членів-кореспондентів за академіями наук.
Структурно-динамічними діаграмами на врізці карти можна подати структурний розподіл
кількості працівників основних напрямів діяльності наукових організацій за секторами науки.
О р г а н і з а ц і ї, щ о в и к о н у ю т ь н а у к о в і т а н а у к о в о - т е х н і ч н і роботи.
В Україні діє розгалужена мережа наукових організацій різних типів, діяльність яких
спрямовується на забезпечення належного науково-технічного рівня практично всіх сфер
національної економіки. Окремо характеризуються територіальний розподіл і зосередження
організацій, що виконували наукові та науково-технічні роботи, за науковими центрами і
регіонами; динаміка їх кількості та структури. Наукову і науково-технічну діяльність у державі
здійснюють: самостійні науково-дослідні організації, конструкторські, проектні та проектно-
пошукові організації, вищі навчальні заклади, науково-дослідні та конструкторські підрозділи на
промислових підприємствах.
На карті наукових центрів картограмою зображують обсяги виконаних наукових робіт на
одному особу, а структурними значками кількість зайнятих науковою діяльністю по
підприємствах (рис. 84). Карта відображує тенденцію до подальшої територіальної концентрації
наукових установ (зростання відношень щільності) у промислово розвинених регіонах. Ядрами
територіальної концентрації і фокусами щільності виступають наукові центри: Київ, Харків, Львів,
Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса, де зосереджено 65,3 % наукових організацій.

149
 Рис. 84. Карта науково-технічних центрів

Структурно-динамічні діаграми у врізці карти можливо передати належність наукових

організацій, наукових працівників до секторів науки: галузевого, академічного, вищої школи і
заводського.
Фундаментальними дослідженнями займаються організації академічного сектору,
включаючи наукові установи Національної академії наук і галузевих академій. Широкі й
різномасштабні дослідження проводять учені вищих навчальних закладів, які готують кадри для
всієї країни. Розробки прикладного характеру виконують установи галузевого сектору, що
впроваджують теоретичні досягнення фундаментальних наук у господарство, розробляють нову
техніку, технології, матеріали, устаткування, виводять нові сорти рослин і породи тварин,
удосконалюють організацію виробництва, управління економікою.
2. Картографування підготовки наукових кадрів. Основний зміст таких карт становлять
характеристики мережі закладів, що займаються підготовкою наукових кадрів: чисельність
аспірантів і докторантів, розподіл їх за галузями наук. Стовпчиковою картодіаграмою показується
мережа закладів, що здійснюють підготовку наукових кадрів (мають аспірантуру і докторантуру.
Характеризується розподіл аспірантур і докторантур за типами закладів, при яких вони створені:
їх частка у вищих навчальних закладах, науково-дослідних інститутах.
3. Картографування фінансування науково-технічної діяльності. Фінансування науки за
джерелами характеризує увагу держави до сфери, яка забезпечує науковий і технологічний
прогрес, активно впливає на інші види людської діяльності.
На такій карті картодіаграмним “стовідсотковим” квадратом за регіонами відображують
розмір і структуру фінансування наукових та науково-технічних робіт за джерелами: за рахунок
держбюджету, за кошти місцевих бюджетів, з позабюджетних фондів, за власні кошти або кошти
замовників (підприємств та організацій України, іноземних держав), інших країн. Картограмою
150
показують внутрішні поточні витрати на виконання наукових та науково-технічних робіт силами
самих наукових організацій (на одного фахівця, тис. грн).
Діаграми й графіки на врізках карти відображують динаміку і розподіл фінансування
наукових та науково-технічних робіт:
 за секторами науки (академічний, галузевий, вищої школи, заводський);
 за міністерствами і відомствами;
 у наукових організаціях державних академій;
 витрати на виконання наукових та науково-технічних робіт, за рахунок самих
наукових організацій за видами робіт (фундаментальні дослідження, прикладні дослідження,
науково-технічні розробки, науково-технічні послуги) та галузями наук.
4. Картографування матеріально-технічної бази наукової діяльності. Різке зниження
попиту виробничої сфери на науково-технічну продукцію через відсутність вільних коштів
призвело до погіршення матеріально-технічного забезпечення науки, морального старіння
наукового устаткування та обладнання.
На таких картах подають характеристику регіонів за основними засобами організацій, які
займаються науково-технічною діяльністю; фондоозброєність і технічну оснащеність працівників
основної діяльності наукових організацій (без урахування сумісників); загальну площу власних
приміщень наукових організацій (абсолютна величина) і на одного працюючого. Оснащеність
працівників основної діяльності відображається стовпчиковою картодіаграмою різного кольору
для фондоозброєності і технічної оснащеності в умовній ступінчастій шкалі. Загальна площа
власних приміщень наукових організацій показується квадратною картодіаграмою, з виділенням
частки площі, зданої в оренду. Площа приміщень на одного працівника основної діяльності
дається картограмою за регіонами.
5. Відображення результативності науково-технічної діяльності. Характеризується
обсяг і структура наукових і науково-технічних робіт, виконаних власними силами наукових
організацій (підприємств) за видами робіт (у фактичних цінах, млн грн): фундаментальні
дослідження, прикладні дослідження, розробки, науково-технічні послуги; кількість виконаних
розробок і друкованих праць. “Стовідсотковим” картодіаграмним квадратом в умовній
ступінчастій масштабності відображується загальна кількість виконаних розробок за регіонами та
їх структура зі створення нових видів техніки, технологій, матеріалів, виведення сортів рослин і
порід тварин, винайдення нових методів і теорій тощо. Картограмою за регіонами дається
кількість виконаних розробок на одну наукову організацію.
6. Картографування міжнародного співробітництва наукових організацій. Міжнародна
науково-технічна співпраця України – невід’ємна складова діяльності наукових організацій. З року
в рік збільшується кількість виїздів наукових працівників за кордон для проведення наукової
роботи, участі в міжнародних конференціях та семінарах.
Карта має давати комплексну характеристику міжнародного співробітництва наукових
організацій. Картодіаграмними значками різної форми і розміру в розрізі регіонів відображують:
кількість працівників, які працювали за кордоном за контрактом; кількість проведених
конференцій; кількість грантів, отриманих від міжнародних організацій.
151
 Кількість виїздів наукових працівників за межі України дається “стовідсотковим”
картодіаграмним квадратом, структурний поділ якого відтворює мету виїзду: стажування,
навчання, підвищення кваліфікації; викладацька робота, проведення наукових досліджень; участь
у міжнародних дослідженнях, інша. Фон карти (картограма) передає кількість виїздів на 100
дослідників.
Структурно-динамічні діаграми на врізці карти характеризують міжнародне вітчизняне
співробітництво наукових організацій за галузями наук: природничі, технічні, гуманітарні,
суспільні; кількість виїздів науковців за межі країни в розрізі міністерств і відомств.
7. Картографування інноваційної діяльності. Важливим напрямом інноваційної діяльності
є придбання прав на об’єкти промислової власності. Ринок дає можливість підприємствам
отримувати закінчені результати науково-технічних робіт, що економить їхні ресурси, підвищує
конкурентоспроможність і якість продукції.
Карта інноваційної діяльності характеризує: 1) кількість поданих заявок на видачу
охоронних документів у державний департамент інтелектуальної власності; 2) прибуток від
використання винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських
пропозицій (у тис. грн). Розміром значків показують питому вагу винаходів, моделей,
промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій.
Продаж ліцензій на об’єкти інтелектуальної власності (кількість укладених ліцензійних
договорів) відображується масштабними трикутниковими картодіаграмами. Загальний обсяг
реалізації ліцензійної продукції передається масштабним картодіаграмним квадратом за
регіонами. При цьому виділяється ліцензійна експортна продукція.
Кількість винахідників, авторів промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій
демонструють стовпчиковою картодіаграмою, а їх кількість на 10 000 працюючих – картограмою.
8. Картографічний аналіз діяльності наукових центрів. Національна академія наук
України – найбільший науковий осередок нашої країни. Тепер тут діють понад 150 установ. Вони
розміщені в багатьох містах і об’єднані в сім наукових центрів: Північно-західний, Донецький,
Західний, Південний, Північно-східний, Придніпровський, Кримський, що перебувають також і у
підпорядкуванні Міністерства науки і освіти України.
Карта наукових центрів характеризує структуру та організацію науки, її науково-технічний
потенціал і результативність за науковими центрами. “Стовідсотковим” картодіаграмним
квадратом за регіонами відображується обсяг і структура наукових та науково-технічних робіт,
виконаних власними силами наукових організацій за видами робіт: фундаментальні дослідження,
прикладні дослідження, науково-технічні розробки, науково-технічні послуги. Стовпчиковою
картодіаграмою показується динаміка обсягів наукових та науково-технічних робіт за регіонами в
(млн грн). Картограма передає обсяг наукових та науково-технічних робіт на одного дослідника,
тис. грн.
Характеристика організацій наукових центрів за їх належністю до галузей наук дається на
окремій карті. Для кожного центру модифікованою структурною картодіаграмою показується
кількість виконаних розробок. При цьому вказується частка центру за кількістю організацій;
чисельністю фахівців; обсягом наукових робіт; кількістю науково-технічних розробок, у тому
152
числі: нових видів техніки, технологій, матеріалів, сортів рослин і порід тварин, методів і теорій,
інших розробок.
На карті передано залежність ядер щільності та інтенсивності концентрації науково-
технічної діяльності від економічного потенціалу областей, його галузевої структури і тенденцій
розвитку. Наочно проглядаються фокуси тяжіння організацій, що виконують наукові роботи,
зосередження наукових кадрів та інтенсивність зв’язків. Виділяються кілька ядер: першого
порядку – Київ, другого – Харків, третього – Донецьк, Дніпропетровськ, четвертого – Львів,
Одеса, п’ятого порядку – Сімферополь (див. карти в Національному атласі України).
Високий рівень економічного розвитку, ринкової та фінансової інфраструктури в ядрах
Північно-західного та Північно-східного центрів забезпечує їм відповідно першу і другу позиції – і
за рівнем концентрації науково-технічного потенціалу, і за обсягом наукових розробок у галузі
створення нових видів техніки, технологій, матеріалів, методів і теорій. У наукових розробках зі
створення нових сортів рослин і порід тварин лідером є Північно-західний центр, друге місце
посідає Південний, третє – Північно-східний. У цих центрах працюють інститути відповідного
профілю з висококваліфікованими кадрами в галузі селекції і генетики.
Показники:
1. Кількість загальноосвітніх шкіл.
2. Чисельність учнів на 1000 мешканців.
3. Чисельність студентів у вищих учбових закладах.
4. Вищі навчальні заклади.

4.2.4. Карти здоров’я населення

Тематика карт здоров’я населення відображає рівень захворюваності та тривалість життя

населення, а також захворюваність на хвороби які мають найнебезпечніший прояв (СНІД,
туберкульоз, серцево-судинні захворювання). Показниками є кількість зареєстрованих
захворювань та їх структура.
Карти, що розкривають зміст соціальної сфери можна розподілити на карти медичного
обслуговування, санаторно-курортного лікування, рекреаційного обслуговування, лікарів,
медичного персоналу (рис. 85, 86, 87).

153
 Рис. 85. Карта лікарів

Рис. 86. Карта медичного обслуговування населення

154
 Показниками для комплексної карти «Охорони здоров’я» (рис. 87) є кількість лікарняних
закладів, кількість ліжок у лікарнях, чисельність медичного персоналу. Основні способи
картографування спосіб локалізованих значків та картодіаграми.
Показники:
1. Кількість лікарняних ліжок на 10 000 жителів.
2. Типи медичних закладів.
3. Чисельність лікарів на 10 000 жителів.
4. Кількість місць в установах організованої рекреації.
5. Питома вага потенційно рекреаційних територій в структурі земель.
6. Рекреаційно-туристські райони та їх межі.
7. Типи курортів.
8. Кількість місць в курортних центрах.
9. Туристичні центри.
10. Лікувальні чинники.
11. Природно-ресурсний потенціал.
12. Продуктивність природно-ресурсного потенціалу території.
13. Сумарний дебіт найбільших родовищ лікувальних мінеральних вод та їх структура.
14. Основні родовища лікувальних грязей.

Рис. 87. Карта охорони здоров’я

Карти культури і культурно-просвітнього обслуговування відображають різні напрямки

культурної діяльності і різний рівень послуг, що надаються, перш за все, мережа різних
видовищних установ. Дана група карт зараз оновлюється і активно поповнюється в зв’язку з
появою нових об'єктів картографування, що не існували раніше. Тепер приділяти увагу слід не
155
тільки бібліотекам, театрам і кінозалів, а й різним клубам, фітнес-центрів, боулінг, дансинг,
аквапаркам тощо, що вимагає розробки нових умовних знаків. До цього розділу іноді відносять
карти періодичної преси, підприємств зв’язку, радіо, телебачення (рис. 88).

Рис. 88. Карта культури

4.2.5. Карти політико-адміністративного поділу і політики

Для України як держави географічний простір складається з трьох частин: 1) територія

держави; 2) українські етнічні землі; 3) глобальний простір. Кожна з частин має свої
характеристики які розкривають зміст цих понять та відповідні карти, які ілюструють ці змістовні
характеристики.
Територія картографування характеризується рядом геометричних властивостей:
конфігурацією, формою, ступенем компактності й ін. Конфігурація державної території Україні в
цілому не складна, на відміну від Великобританії. Форма не нагадує жодної геометричної фігури,
вона витягнута з заходу на схід, що свідчить також про невелику компактність.
Політико-адміністративні карти відображають територію держави і є, як правило,
першими в загальній структурі атласів. На таких картах головними показниками виступають
державний кордон, політико-адміністративні одиниці, населені пункти, столиця держави,
регіональні центри, границі різного підпорядкування та транспортна мережа. Для оформлення
фону карти використовують спосіб якісного фону, чотири чи п’ять кольорів. Підбираючи кольори
слідкують, щоб межуючи території мали різне забарвлення (рис. 89).
156
 Рис. 89. Карта політико-адміністративного поділу України
Фахівці Товариства дослідників України за ініціативи Міністерства розвитку громад та територій
України підготували «Атлас адміністративно-територіального устрою України. Новий районний
поділ та територіальні громади: 2020». Ознайомитися і завантажити атлас можна на сайті
https://decentralization.gov.ua/news/12866

З 2014 р. в Україні розпочато реформу місцевого самоврядування та територіальної

організації влади або децентралізації. У 2020 р. вийшов у електронній версії атлас нового
адміністративно-територіального устрою України з новими громадами і новими районами (рис.
90).

Рис. 90. Сторінка атласу адміністративно-територіального устрою України

157
 Україна належить до унітарних держав, тобто однорідної території. Державна територія має
одну важливу властивість – вона змінюється за різних історичних умов. Україна часто втрачала
свою Державність і її державна територія відповідно змінювалась. Дослідження формування
української держави та зміну її території представляють на історичних картах, що можуть
складати окремий розділ в атласі. Зміну державної території представляє, наприклад, серія карт:
Формування території України за різні періоди часу.
1. Київська Русь у ХІ – ХІІ ст.. – перша українська держава.
2. Друга українська держава (1648 – 1657 рр.).
3. Третя українська держава (1917 – 1920 рр.).
4. Формування території України (1921 – 1954 рр.).
Характерними показниками картографування є зміна державного кордону, землі та території,
що входили або вилучались зі складу держави, центри та столиці держави, землі та території, що
відходили до інших держав та відвойовані під час військових дій. Для укладання карт
використовують способи якісного фону, ареалів, лінійних знаків, локалізованих значків. В
оформленні використовують колір або штрихування.
Характерною рисою державної території України є те, що вона не повністю збігається з
межами її етнічних земель. Українські етнічні землі – це простір земної поверхні, який компактно
заселений і освоєний господарські українцями, українським етносом за багато століть його
розвитку і розселення. Карти етнічної території відображають розташування історико-
географічних земель України: Галичини, Волині, Полісся, Холмщини й ін. Виділяють окремо
етнографічні землі – Гуцульщина, Бойківщина, Ново-Сербія, які також знаходять відображення на
картах. Етнічні та етнографічні землі часто перекриваються, тому для їх відображення
використовують спосіб ареалів у вигляді підписів відповідних територій часто без зазначення
чітких меж. Карта історико-етнографічного районування відображає розподіл історико-
етнографічних районів територією держави.
Глобальний український простір – це простір усієї Землі, об’єднуючим чинником якого є
українці, незалежно від того, де вони проживають. Цікавим показником є щільність українського
населення на одиницю площі земної поверхні. Щільність і розміщення українства поза межами їх
етнічних земель є нерівномірним, і пов’язано з економічними, політичними, соціально-родинними
чинниками. Карта української діаспори (в світі чи в Європі) відображає щільність та розселення
українства в інших державах. Показниками виступають: відсоток українців від загальної
чисельності закордонних українців; українські освітні та просвітні організації; центри культурного
та громадського життя українців поза Україною та ін.
Політико-географічне положення (ПГП) держави – один з найважливіших характеристик
географічної науки, це її геопросторове відношення до політичних даностей, що перебувають поза
неї і мають на неї вплив. Виходячи з масштабу ГП розділяють на глобальне, регіональне і
сусідське. Глобальне положення – це геопросторове відношення країни до світової політичної
системи. Представлено картами країни на картах світу, чи окремого континенту на якому
розташована держава. Цікавим на таких картах є використання різних картографічних проекцій,
які дають змогу найкращого представлення країни в центрі світу.
158
 Регіональне положення являє собою геопросторове відношення до системи країн і політико-
державних структур континенту, де розташована країна. Регіональне положення України
відбивають карти: Україна в Європі, Україна серед держав СНД.
Сусідське положення передбачає геопросторові стосунки із державами, які межують з
країною. Як правило, на картах політико-адміністративного устрою показують держави які
межують з країною. Для повного відображення сусідського положення показують не лише
сухопутних але й морських, у разі їх наявності, сусідів.
Відносно новою тематикою є картографування політики в державі. Перші політичні партії в
Україні виникла в кінці ХІХ ст., а до Першої світової війни в Україні існував весь спектр
політичних партій – від правонаціоналістичних до крайніх лівих комуністичних. Сучасна
політичної структура України представлена численними політичними партіями та об’єднаннями,
які об’єднані в декілька основних груп (крайнє ліві, партії центру, правоцентристські й ін.).
Територіальний розподіл політичних вподобань можна відтворити на основі електоральних
опитувань: виборів, референдумів, плебісцитів і опитувань. Електоральна географія – це
географія політичної ситуації в країні. Політична ситуація змінюється не лише територіально, але
й у часі. Підтримка певних партій і їх політичний вплив відображують на картах які реєструють
результати виборів Президента, виборів до парламенту країни, у місцеві органи влади, вибори
міських чи сільських голів тощо. Показниками на таких картах виступають: виборчі блоки та
партії, участь виборців у голосуванні, явка виборців.
Певний рівень політичного життя країни відображають карти дипломатичних відносин та
міжнародних зв’язків. Показниками є дипломатичні представництва країни, представництва
інших країн у державі, штаб-квартири міжнародних організацій, членом яких є держава.
Новими є карти електорату і виборів. Це оперативні карти, які мають можливість швидко
оновлюватися і найчастіше виконуються в інтерактивному режимі. Такі карти часто розміщують в
мережі Інтернет. Показники можуть відображати вибори президента, парламенту, участь у
референдумах, різні соціологічні опитування. За змістом і зображувальними засобами карти не
повинні бути перевантаженими, вони мають легко читатися і бути наочними. Часто застосовують
лише картограму і відображають один показник (рис. 91).

Рис. 91. Студентська робота - карта регіонального розподілу електоральних уподобань

населення за результатами виборів до Верховної Ради України 2012 р.
159
 4.2.6. Карти історії

Основні поняття та сутність. У порівнянні з географічними картами, історичні карти мають

свою специфіку. Вони, звичайно ж, створюються на основі географічних карт, зміст їх також
складається з умовних знаків і позначень, але мета абсолютно інша. Історична карта не
орієнтована на статичне відображення ділянок земної поверхні з рельєфом, гідрографічною
мережею, шляхами сполучення тощо, хоча і ці елементи змісту є необхідними. Мета історичної
карти – за допомогою картографічних засобів відобразити історичні події, явища, процеси, певні
часові періоди, межі стародавніх держав та ін. в їх часових змінах, в динаміці. Головний зміст
історичної карти складає локалізація (визначення місцеположення) історичних подій, явищ,
процесів тощо.
Історична карта створюється для того, щоб показати хід історичного процесу не тільки у
часі, але й в іншому вимірі – просторі. Тільки у такому вигляді можна зрозуміти багато історичних
явищ, з'ясувати зв'язки, причини, наслідки, суть подій, що відбувалися у минулому, та й у
сьогоденні. Таким чином, історичні карти за допомогою умовних зображень впорядковують,
приводять в єдину систему наші уявлення про минуле, роблять історичну інформацію більш
наочною, доступною для розуміння і засвоєння.
Історичними називаються такі карти, основним змістом яких є відображення сукупності
історичних подій, які цілісно характеризують історичний період, обумовлений темою карти, і
відображення географічного стану, в якому протікали ці події.
Зміст історичних карт змінювався з часом. На перших історичних картах подавались
стародавні міста, місця історичних боїв тощо. Пізніше почали відображати пересування військ,
походи відомих полководців та мандрівників. Історичні карти минулого відображали не тільки
реальні історичні події, а й зміст стародавніх міфів. Зображення на карті таких цікавих в
історичному відношенні місць тісно пов’язано з визначенням території, яку займала та чи інша
народність, а також із визначенням політичних кордонів держав і тих змін, яких вони зазнали в
ході історичного процесу. Вже на перших історичних картах подавались кордони держав. З XVII
ст. їм приділяють багато уваги, адже в цей час історична наука займалася виключно вивченням
політичної історії країн.
У XVIIІ ст. почали вивчати історичну географію населення і його національний склад. Тому
історична етнографія стає одним із обов’язкових елементів історичних карт.
Таким чином, майже до кінця ХІХ ст. зміст історичних карт зводився до позначення на них
місць історичних подій, державних і адміністративних кордонів, маршрутів подорожей,
військових подій, до визначення територій розселення різноманітних народів та освоєння нових
земель. Що власне і є головним завданням історичної картографії.
Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. почали відображувати на картах історико-економічні
показники: торговельні шляхи, торговельні місця, ярмарки тощо.
Історичні карти належать до спеціальних карт. За загальноприйнятою класифікацією їх
відносять до відділу соціально-економічних карт. Зважаючи на велику кількість та різноманіття
історичних карт, їх необхідно класифікувати і всередині цього відділу тематичної картографії.

160
 Класифікуючи історичні карти за їх призначенням, виділяють такі основні групи:
1. Довідкові історичні карти, на яких історичний процес за певний хронологічний
період відображається з якнайбільшою повнотою та деталізацією, призначення їх – давати
найбільше конкретних фактичних відомостей, необхідних для отримання різних довідок
історичного характеру. Зміст таких карт лімітується масштабом та можливостями оформлення. До
цього типу карт необхідно долучити карти великих історичних атласів, що мають довідкове
значення, та історичні карти енциклопедій.
2. Наукові історичні карти, вузькоспеціалізовані видання, часто на територію, незначну
за розміром.
3. Навчальні історичні карти складають найбільшу та найпоширішену групу історичних
карт, що характеризують історичний процес за певний хронологічний період найбільш
узагальнено, генералізовано, відповідно змісту навчальних курсів. Їх призначення – розкривати
зв’язки історичного процесу у просторі та часі, бути пристосованим до вікових особливостей
учнів. Історичні карти оформлюються в залежності від способу їх використання, але у всіх
випадках вони повинні бути виразними та наочними.
Так само як і географічні, історичні карти можна класифікувати:
 за охопленням території (світу, материків, карти держав, адміністративних одиниць
тощо);
 за змістом (спеціальні, узагальнюючі і тематичні);
 за масштабом (плани, великомасштабні, середньо- і дрібномасштабні).
Карти, що відображають різні території, можуть бути як узагальнюючими, так і оглядовими,
а також тематичними. На карті світу можна оглядово проілюструвати події певного періоду,
наприклад загальний хід Другої світової війни 1939-1945 рр. Тематичною картою, що вимагає
зображення всього світу, буде карта Великих географічних відкриттів або зростання колоніальних
володінь.
Тематичні карти у свою чергу можна поділити на політичні, військові, економічні та ін. Всі
прояви історичного процесу неможливо відобразити на одній карті, до того ж вивчення історії
орієнтовано на послідовне ознайомлення з певними сферами людської діяльності. Тому
створюються спеціальні карти, на яких перш за все представлені події і явища конкретної
тематики. На таких картах, звичайно ж, присутні відомості другорядного плану (наприклад, межі
держав на карті, пов'язаній з релігійними питаннями і т.д.), проте, вони не повинні відволікати
увагу від основного змісту.
Слід відзначити, що пріоритет у розгляді тільки політичних подій призвів до того, що
більшість історичних карт все ж відносять до тематичних. Не дивлячись на відображення на
картах великих регіонів і значних часових періодів, події і явища, відображені на них, носять, як
правило, тільки політичний характер. Традиційне переважання на картах військових дій,
територіальних змін, політичних подій, безумовно, повинно поступитися місцем більш
гармонійному віддзеркаленню різних сторін історичного процесу.
Дуже популярним є такий вид історичної карти, як схема. Схема або картосхема, як правило,
позбавлена багатьох атрибутів географічної карти, які неодмінно переносяться на звичайну
161
історичну карту. Сітка координат, масштаб, навіть відображення морів, озер і річок не грають в
деяких випадках на історичній карті істотної ролі, і вони можуть бути просто прибрані. Це
робиться для того, щоб виділити тільки ті елементи карти, які безпосередньо необхідні для показу
того або іншого історичного явища або процесу. На схемі чітко дотримується тільки просторове
розміщення необхідного набору об'єктів та їх розмір щодо один одного. Для зручності показу
часто ігнорується навіть орієнтування за сторонами світу.
Стосовно завдань історичної науки відповідні карти характеризують:
 ландшафти країни у відповідну історичну епоху;
 населення, його етнічний склад, розселення, міграції та густоту;
 промислово-економічний розвиток шляхом відображення розміщення виробництва та
господарських зв’язків, а також подання деяких якісних та кількісних характеристик;
 еволюційні події;
 політико-адміністративний устрій та зміни у ньому;
 події політичної історії, так, наприклад, утворення різноманітних коаліцій, підписання
угод;
 події військової історії;
 історико-культурні показники.
Ступінь детальності змісту історичних карт визначається призначенням карти, її темою,
хронологічними рамками і масштабом. Як правило, такі карти є комплексними. Історія окремої
країни вивчається не ізольовано, не у вузьких рамках внутрішньої історії, а у зв’язку із загальним
всесвітньо-історичним процесом розвитку суспільства, тому бажано, щоб зміст історичної карти
виявляв ці загальні зв’язки.
Історичні карти повинні відображати історичні події не в статиці, а показувати динаміку їх
розвитку. Хронологічні рамки історичних карт мають не тільки відповідати основним періодам
історії, а й уточнюватися відповідно до конкретних історичних подій в межах певної країни.
Зміст історичних карт має бути науково-об’єктивним, відображати досягнення сучасної
науки й подавати матеріал для пізнання історичного процесу.
Картографічна продукція з історії має ряд певних відмінностей від географічних карт,
особливості змісту цих карт вимагають ретельного опрацювання змісту саме історичних подій і
окремо географічної основи з урахуванням численних часових факторів.
Вивчення та дослідження історії передбачає наступні види історичних картографічних
творів: стінні карти; карти атласів; картографічні зображення в книжках і підручниках; електронні
карти в CD-атласах; електронні карти в Інтернет-ресурсах.
Функції історичної карти. Безумовно, історичні карти не дають реального зображення і не
є ілюстраціями конкретних подій, вони лише фіксують їх місця на карті. Проте функції історичної
карти досить різноманітні.
1-а функція карти - інформаційна - нанесення на карту певного набору історичних даних.
Цей набір даних, його кількісна характеристика і зовнішній прояв, залежить від виду і
призначення карти.

162
 2-а функція карти - ілюстративна - фіксація основних подій і явищ на карті. Одним із
важливих призначень історичної карти є розкриття історичних явищ і процесів в їх динаміці,
розвитку. Важливим є показ виникнення і формування території певної держави, ходу військових
дій, розвитку промисловості, зростання числа населених пунктів, освоєння людиною нових
територій тощо.
3-а функція карти - виховна - формування просторового мислення, уявлення про місце рідної
країни, її історії, подій з нею зв'язаних на карті світу. Знання місцеположення тієї або іншої
держави на карті, сусідів, що його оточують, природного середовища (гори, моря і т.д.) дає
розуміння історичних процесів, що відбувалися.
Специфіка укладання історичних карт. Укладання історичної карти – справа специфічна
для історика і складна для картографа.
Основні риси роботи автора-історика при укладанні карти наступні:
1. Зазвичай автор, яким би рівнем знань з історії він не володів, виявляється безсилим
створити власну карту, і при спробі зробити її, просто запозичує дані з уже створених карт. Таке
явище можна вважати природним і нормальним.
2. Важливо, запозичуючи чужі напрацювання, методично вірно вибрати і розмістити на карті
саме ті відомості, події, явища, процеси, які будуть корисні для ознайомлення з певною
історичною темою, не завантажать безглуздо карту і будуть добре сприйматися. Таким чином,
основну роль у роботі автора при укладанні історичної карти грає не тільки рівень його наукових
знань, а й розуміння того, як необхідно представити на карті великий набір даних, зв'язати їх між
собою, узагальнити.
При укладанні історичної карти автор повинен звернути увагу на певні моменти. Кожна
карта має декілька зрізів. Це відноситься як до подієвої її частини, так і до власне картографічної
наповненості:
 карта може ілюструвати відразу декілька воєн, повстань, історію декількох держав;
 у карті виділяються шари, пов'язані з територіальним устроєм держав (зміни меж,
приєднання територіальній тощо);
 гідрографічна мережа (річки, озера, моря);
 населені пункти;
 військові дії;
 інші події і явища.
Причому, для вивчення історії, істотне значення може мати сама незначна за змістом
складова карти. Розмістити на карті декілька битв, походи, народні рухи, промислові центри і т.д.
– справа не складна і не займає багато часу. Інша справа – опрацьовування меж, показ
територіальних змін, зміни в локалізації населених пунктів та їх назв – це робота носить складний
і суто науковий характер.
Особливості оформлення історичних карт. Велике значення для навчальних карт має
оформлення. Історичні карти, як правило, розфарбовуються з метою виділити території держав.
Колір, обраний для розфарбування території якої-небудь держави, за можливістю зберігається на
всіх картах даного історичного періоду, а в деяких випадках узгоджується із сучасною навчальною
163
політичною картою світу. Така єдність розфарбування допомагає зоровому сприйняттю змісту
карт.
Оформлення історичних карт має деякі особливості. Найбільш яскраво, виразно мають бути
оформлені елементи спеціального змісту. Елементи географічної основи карти мають бути
приглушеними, щоб краще виділялося спеціальне навантаження. Тому берегова лінія й
гідрографія іноді зображуються не звичайним блакитним, а чорним кольором та менш яскравими
– сірим або сіро-коричневим, що дає змогу використати блакитний колір для об'єктів спеціального
змісту. Для подання подій революційної боротьби, як правило, застосовується червоний колір.
Малюнок умовних знаків, що зображують спеціальний зміст карт, може бути різноманітним.
У ряді випадків малюнком умовних знаків передають деякі специфічні особливості зображуваного
періоду. Так, наприклад, битви часто позначають стилізованим малюнком того роду зброї, що був
основним у дану епоху. На картах більш ранніх періодів битви позначають малюнком лука, стріл,
щита, меча або списа, на картах більш пізніх періодів – вогнепальної зброї. Промислові
підприємства в більшості випадків зображують малюнком будинку фабрики, домни й т.п. Графіка
значків міст відповідає періоду, що зображується, та приналежності території (рис. 92).

Рис. 92. Приклади художніх значків міст

Читаність карти полегшується, якщо для однорідних явищ застосовуються знаки, подібні за
малюнком або кольором. У той же час на картах з однорідним спеціальним змістом, наприклад, на
картах географічних відкриттів і досліджень, де зміст карти полягає в поданні маршрутів різних
експедицій, умовні знаки мають добре розрізнятися між собою, щоб шляхи окремих експедицій
легко простежувалися й не змішувалися між собою. У цьому випадку однотипністю знаків або
застосуванням однакових кольорів можна розділити експедиції за певними ознаками, наприклад,
за національністю, часу подорожі (рис. 93). Таке угруповання знаків також поліпшує читаність
карти. Величина знака звичайно відображає важливість зображуваної події.

Рис. 93. Легенда карти «Великі географічні відкриття»

Чимале значення для оформлення будь-якої карти має підбір шрифтів, що визначається в
першу чергу призначенням карти. Зрозуміло, що на навчальній і довідковій картах шрифти будуть
різні. На навчальних картах шрифти, так само як і всі умовні знаки, даються більшим розміром,

164
що забезпечує гарну читаність карти з віддалі. Але, незважаючи на розходження у величині й
характері шрифтів, шрифти всіх типів карт мають добре читатися й бути стоншеними. На
історичних картах шрифти можуть використовуватися для позначення спеціального змісту й
заміняти умовні знаки, наприклад, підписи назв народностей, держав і т.п. У цьому випадку
шрифти мають бути виокремлені, відповідати значенню зображуваного об'єкта. Як умовні знаки
шрифти розрізняються не тільки за висотою й характером (стилем), але й за кольором, що значно
розширює наявну таблицю умовних знаків.
Інше призначення шрифтів – слугувати для пояснювальних підписів. У цьому випадку
шрифти вибираються дрібні – малопомітні та компактні, щоб не завантажувати карту.
Велике значення для оформлення історичних карт має фонове розфарбування. На більшості
загальних карт кожна держава позначається самостійним кольором. Як правило, найбільш яскраві
кольори застосовуються для території тих держав, які мають найбільше значення для теми даної
карти. Під час створення серії карт або карт атласу треба у виборі кольорів дотримуватися
послідовності, тобто одну й ту саму державу, за можливістю, на всіх картах розфарбовувати в той
самий (або близький до нього) колір.
На конкретних картах фонове забарвлення може мати різне значення залежно від теми карти.
Наприклад, на картах революцій інтенсивність тла позначає число страйкарів (наприклад, по
губерніях), на воєнно-історичних картах тлом подається відвойована територія і т.д. Фонове
розфарбування карти сприймається краще будь-якого умовного знака, тому його варто
використати найбільш раціонально, відповідно до теми карти.
Територія, що не має прямого відношення до теми карти, так звана «заповнювальна»
територія, у більшості випадків забарвлюється в один неяскравий колір (найчастіше сірий або
пастельний), що краще виділяє основну територію. Під час вибору кольору тла необхідно також
ураховувати, скільки елементів кольорового штрихового навантаження буде подано на ньому. Не
можна забувати, що на темних фарбах кольорові значки спеціального змісту міняють свій колір,
що погіршує їхню наочність, а іноді й змінює значення. Кольори підбирають так, щоб суміжні
ділянки карти добре розрізнялися й у той же час гармоніювали між собою. Тільки тоді карта буде
наочною і красивою.
Територіальні зміни держав у більшості випадків зображуються фоновим забарвленням. Так,
наприклад, на картах, що відображають формування території Української держави, приєднання
території подається різними кольорами залежно від часу, коли воно відбулося. В такому разі
кольори можуть бути підібрані за принципом найбільшої контрастності, тобто найкращої їх
розрізненості, або за принципом збереження гами відтінків одного кольору (або декількох
близьких кольорів). В останньому випадку розрізненість кольорів погіршується, але досягається
сприйняття території як єдиного у своєму динамічному розвитку цілого (рис. 94). Тому в
більшості випадків перевага віддається другому принципу.

165
 Рис. 94. Приклад зображення територіальних змін за допомогою фонового забарвлення

Політична належність території здебільшого відображається відтінком того кольору, у який

розфарбована основна територія. На історичних картах кольори фонів – вагома частина
спеціального змісту карт. Тому важливо при тиражуванні карт зберігати тональність
затвердженого зразка, бо невелика зміна відтінків кольорів або сили тону може призвести до зміни
змісту карти.
Історичні навчальні карти іноді супроводжуються ілюстраціями, зміст яких доповнює
основну тему карти. На картах, призначених для молодших класів школи, звичайні умовні знаки
сполучаються з малюнками, що пояснюють явище, яке зображується.
Комп’ютерні технології уможливили оздоблення сторінок атласу високоякісним
ілюстративним матеріалом. Зображення, які пов’язані з сюжетом карти, роблять її цікавою для
учня, викликають бажання поглибити свої знання про певні часи і країни (рис. 95). Весь
ілюстративний матеріал підбирають у відповідності до вікового рівня учнів і вимог навчальної
програми. Доцільними у цьому ряді є і схеми найважливіших битв, розповіді про які містяться у
тексті підручників.

166
 Рис. 95. Сторінка з атласу історії України для 5-го класу

Художнє оформлення не тільки підвищує наочність карт, а й зацікавленість учнів до їх

вивчення. Однак великі позамасштабні малюнки не завжди можуть бути прийнятними.
Застосування їх, так само як і інших умовних знаків, визначається призначенням, масштабом
карти й специфічними особливостями картографічного зображення.
У розробці зовнішнього оформлення історичних карт – малюнка рамки й заголовка –
прагнуть передати специфіку зображуваної епохи, використовуючи для цього характерний
орнамент або символічне зображення чи шрифти.

167
 Запитання для самоконтролю:

1. Назвіть напрями картографування населення.

2. Які використовують показники для картографування розселення населення?
3. Назвіть зміст карт демографічних характеристик населення.
4. Які використовуються показники картографування народжуваності?
5. Які використовуються показники картографування шлюбності?
6. Які використовуються показники картографування механічного руху населення?
7. Що відображають етнографічні карти?
8. Що є змістом лінгвістичних карт?
9. Якими є одиниці картографування на соціально-економічних картах населення?
10. Назвіть показники картографування на картах зайнятості населення.
11. Як створюються карти людського розвитку?
12. Який тематичний зміст передають карти виробничої і соціальної
інфраструктури?
13. Назвіть основні напрями картографування науки та інноваційної діяльності.
14. Назвіть показники картографування для карт охорони здоров’я.
15. Що є змістом сучасних політико-адміністративних карт України?
16. Яке призначення електоральних карт?
17. Як класифікуються історичні карти?
18. Які особливості математичної основи історичних карт?
19. Які особливості підготовки елементів географічної основи для історичних карт?
20. Яка роль карт-врізок у компонуванні сторінок історичних атласів?
21. Які особливості розробки легенд історичних карт?

168
 ПІСЛЯМОВА
Карти – унікальне творіння людства, вони виникли ще раніше за писемність. Найперші
примітивні малюнки первісних людей вже слугували джерелом інформації. Сучасні карти
передають не лише якісні й кількісні характеристики об’єктів, але й просторово-часові
зв’язки між ними, створюють зоровий образ форми, розміру і взаємного положення об’єктів.
Завдяки різнобічній інформації, яку передають карти, можна вивчати й досліджувати
об’єкти без відвідування місця їх розташування.
Сучасна картографія представляє різні картографічні твори — від традиційних
паперових до карт у мережі Інтернет. Використання комп’ютерних технологій дозволяє
створювати нові види картографічних зображень із рухомими елементами, об’ємністю,
зі зміною масштабу, ефектом польоту над територією. Створювані електронні карти
більш інформативні за паперові. На них можуть бути використані особливі умовні
позначення — динамічні, звукові. Такі знаки змінюють форму, розмір, колір, положення.
Звуки можуть передавати шум дощу, водоспаду, гуркіт грому. Електронні карти в
Інтернеті можна змінювати, доповнювати своїми знаками, вносити нову інформацію.
Електронні карти можуть мати аудіо- і відео супровід. Завдяки інтерактивності
користувач перетворюється з простого споживача на створювача картографічного
зображення.
Поряд з іншими географічними картами зростає роль суспільно-географічних карт.
Розширюється їх тематика і галузі застосування. Науково-довідкові карти використовують
для планування робіт у будівництві, сільському господарстві, промисловості. За картами
різних масштабів здійснюють управління територіями від населеного пункту до країни
загалом. Великомасштабні карти і плани супроводжують документи з права людини на
землю. У межах держави карти суспільних явищ і процесів залучаються для
спостереженням за результатами виборів, уточнення державних кордонів, для прийняття
управлінських рішень тощо.
Сучасний етап розвитку суспільної картографії зокрема пов’язаний із створенням і
наповненням інфраструктури просторових тематичних баз даних і метаданих та суспільно-
географічному картографуванні в Інтернет розподіленому середовищі. Розвиток
геоінформаційних систем, цифрових технологій отримання та реєстрації просторових даних,
а також особливе значення географічної інформації для транспортно-навігаційних систем,
виробничих комплексів, кадастрів нерухомості, природоохоронної діяльності, управління
розвитком територій сприяли перетворенню просторових даних у стратегічно важливий
геоінформаційний ресурс, становленню і розвитку нової геоінформаційної індустрії з
великими обсягами продукції та послуг.

169
 СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
Білоус, В.В. Дистанційне зондування з основами фотограмметрії : навчальний посібник /
В.В.Білоус, С.П.Боднар, Т.М.Курач. . – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет»,
2011. – 367 с.
Берлянт, А.М. Картоведение. М.: Аспект Пресс, 2003. — 477 с.
Божок, А.П. Картознавство : підручник / А.П.Божок, А.М.Молочко, В.І.Остроух ; за ред..
А.П.Божок. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2014. – 332 с.
Божок, А.П. Картографія : підручник / А.П.Божок, А.М.Молочко, В.І.Остроух ; за ред..
А.П.Божок. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008. – 271 с.
Божок, А.П. Топографія з основами геодезії : підручник А.П.Божок, В.Д.Барановський, В.В.
Білоус та ін. / за ред.. А.П.Божок, А.М.Молочко – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський
університет», 2009. – 304 с.
Гараевская, Л.С. Картография [Текст]. – М.: Недра, 1971. – 360 с.
Іщук, С.І.Територіально-виробничі комплекси і економічне районування. — К., 1996.
Картоведение: учеб. для вузов [Текст]/А.М.Берлянт, А.В.Востокова, В.И.Кравцова [и др.]; под
ред. А.М.Берлянта. – М.: Аспект Пресс, 2003. – 477 с.
Краак, М.-Я., Картография: визуализация геопространственных даннях [Текст]/М.-Я. Краак, Ф.
Ормелинг; под. ред. В.С.Тикунова. – М.: Науч. мир, 2005. – 325 с.
Курач, Т.М. Картографічне дослідження динаміки демографічних процесів в Україні. – К.:ЗАТ
«Інститут передових технологій», 2004 – 70 с.
Кусов, В.С. Карту создают первопроходцы [Текст]. – М.: Недра, 1983. – 69 с.
Новітня українська суспільна географія. Хрестоматія [Текст];/упор. та автор біограф. ст. проф.
О.Шаблій. – Л.: Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2007. – 1008 с.
Папковский, П.П. Из истории геодезии, топографии и картографии в России [Текст] – М.:
Наука, 1983. – 158 с.
Преображенский, А.И. Составление и редактирование специальных карт
[Текст]/А.И.Преображенский, В.И.Сухов, Ю.С.Билич [и др.] Рига: Изд-во геодез. лит., 1961. – 320 с.
Преображенский, А.И. Экономическая картография [Текст] ]/А.И.Преображенский,
Н.Н.Баранский - М.: Учпедгиз, 1953. - 205 с.
Салищев, К.А. Картоведение: учебник [Текст] – 3 изд. – М.: Изд-во МГУ, 1990. – 400 с.
Салищев, К.А. Картография [Текст]/ К.А.Салищев А.В.Гедымин. – М.:Гос. изд-во географ.
лит., 1955. – 408 с.
Сосса, Р.І. Історія картографування території України: Підручник [Текст] – К.: Либідь, 2007. –
336 с.
Сосса, Р.І. Топографічне картографування України (1917 – 2012) [Текст] – К.: Наук. думка,
2014. – 384 с.
Харченко, А.С. К вопросу общей классификации карт [Текст]//Докл. и сообщ. секций и
комиссий географ. об-ва УССР// Картография (1970–1972). – Вып. 1. – К.: Наук. думка, 1974. – 80 с.
Wood, D. Cartografphy: Map Types/ D.Wood, J.Krygier.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ АТЛАСІВ

Атлас вчителя, 2010.
Агроклиматический атлас Украинской ССР, 1964 г.
Національний атлас України, 2007 р.
Комплексний атлас України, 2003 р.
Україна. Промисловість та інвестиційна діяльність, 2003 р.
Україна. Навчальний атлас, 1998 р.
Навчальний атлас України для девятого класу, 1998 р.
Атлас. Історія України. 5 клас, 2014 р.

170
 ДОДАТОК
У додатку наведено практичні роботи для виконання студентами картографічної та
географічних спеціальностей. Практичні роботи спрямовані на формування навичок
картографування обєктів промисловості, сільського господарства, населення й соціальної
інфраструктури відповідно етапам проектування та укладання тематичних карт. Студенти мають
опанувати різні види робіт, зокрема: підбір та оцінка джерел для укладання карт; розроблення
системи умовних позначень; вміти розробляти легенди тематичних карт, розробляти показники,
шкали, градації; укладати зміст тематичних карт; вміти застосовувати різні методи укладання
тематичних карт; вміти проводити картографічну генералізацію. У процесі практики студенти
знайомляться з прийомами укладання карт різної тематики, розробляють зміст, вибирають
способи зображення, умовні знаки, кольорове оформлення.

ПРАКТИЧНА РОБОТА № 1. Розроблення легенд тематичних карт.

Мета: формування навичок розроблення системи умовних позначень різних за змістом

тематичних карт.
Джерела: надані варіанти завдання викладачем.
Порядок виконання:
1. Ознайомитися з легендами карт відповідної тематики з різних атласів.
2. Вивчити особливості відображення наданих показників картографування за різними
атласами.
3. Розробити систему умовних позначень.
4. Написати обґрунтування вибору способів картографічного зображення для
відображення розроблених у легенді показників картографування.
5. Оформити практичну роботу відповідно вимог.

ПРАКТИЧНА РОБОТА № 2. Карта людності поселень.

Мета: формування навичок проектування та укладання тематичної карти людності поселень

області України за наданим завданням.
Джерела: офіційний сайт Держкомстату України www.ukrstat.gov.ua; щорічники
статистичної інформації.
Порядок виконання:
1. Вивчити карти людності поселень у виданих комплексних регіональних атласах.
2. Вивчити особливості розміщення населених пунктів у межах заданого району
картографування.
3. Провести географічний аналіз особливостей розселення (розташування населених
пунктів у межах території картографування).
4. Створити географічну основу на задану територію картографування. Обрати
математичну основу (проекцію, масштаб). На основі повинні бути показані:
171
 а) адміністративні кордони і берегова лінія (в тому випадку, якщо регіон має вихід до моря);
кордон можна умовно розділити на три типи: державний (товста штрих-пунктирна лінія); між
областями (штрих, подвійний пунктир, тонше, ніж для державного кордону); кордони між
районами (тонка штрих-пунктирна лінія);
б) дорожня мережа для карт людності повинна бути показана максимально можливою
кількістю шляхів сполучень, дороги необхідно підвести до всіх пунктів. Позначення для доріг
різного типу взяти з умовних знаків для топографічних карт відповідного масштабу.
в) повинні бути відображені тільки основні елементи гідрографічної мережі, щоб не
перевантажувати основний зміст карти;
г) підписи всіх населених пунктів. Ті що не вміщуються на карті, повинні бути замінені
цифрами. Відповідність цифрового позначення і назви населеного пункту привести в окремій
таблиці.
5. Створити базу даних. Оброблення інформації і попереднє укладання карти виконати у
модулі ArcMap програмного пакету ArcGIS.
6. Укладання карти:
а) додати тематичну інформацію про чисельність населених пунктів, провести їх
класифікацію.
б) розробити шкалу людності і обрати розмір значків. Припустиме виділення не більше 7
градацій в класифікації, на практиці буває досить 4-5. При проведенні класифікації слід
враховувати характер розміщення населення і характер кривої щільності. Зазвичай для
класифікації застосовують метод природних інтервалів, змінюючи далі значення кордонів класів з
дрібних на цілочисельні.
в) підібрати розмір і кольорове оформлення пунсонів.
7. Розробити компоновку, - «плаваючу» або «в рамці», яка повинна обов'язково
включати карту і легенду. Отриману карту доповнити текстом, графіками, ілюстраціями.
Оформити отриману карту за допомогою графічного редактора Adobe Illustrator. Остаточно
оформити легенду і підібрати відповідні кольори.

ПРАКТИЧНА РОБОТА № 3. Карта щільності населення.

Мета: розроблення тематичної карти щільності населення району області України за

наданим завданням.
Джерела: офіційний сайт Держкомстату України www.ukrstat.gov.ua; щорічники
статистичної інформації.
Порядок виконання:
1. Вивчити карти щільності населення у виданих комплексних регіональних атласах.
2. Вивчити особливості розміщення населення у межах заданого району
картографування.
3. Провести географічний аналіз особливостей розселення населення.
4. Географічну основу використати з попередньої практичної роботи.
5. Підготувати статистичні дані, розрахувати показник щільності населення регіону.
172
 6. Укладання тематичного змісту карти способом картограми. Провести класифікацію
інформації о щільності населення, розбити градації шкали не більше 7.
7. Розробити компоновку і оформити отриману карту і легенду за допомогою графічного
редактора Adobe Illustrator.

ПРАКТИЧНА РОБОТА № 4. Карти соціальної інфраструктури.

Мета: розроблення тематичної карти соціальної інфраструктури за наданим завданням.

Розробити зміст та укласти карту розташування загальноосвітніх шкіл (медичних, спортивних
закладів, закладів культури) адміністративного району м. Києва способом значків.
Джерела: офіційні сайти управління освіти районів м.Києва, офіційні сайти районних
адміністрацій м.Києва, адміністративна інтернет-карта м.Києва (наприклад, ресурс Open street
Map).
Порядок виконання:
1. Ознайомитися з прикладами картографування закладів інфраструктури у комплексних
та регіональних атласах.
2. Вивчити особливості розміщення об'єктів соціальної інфраструктури заданого району
м.Києва.
3. Провести аналіз і оброблення статистичної інформації. Створити базу даних.
4. Визначити розташування обєктів на основі карті.
5. Розробити легенду (встановити класифікацію об'єктів, їх кількісну характеристику,
вибрати засоби графічного зображення - форму, розмір, колір значків).
6. Розробити зміст карти таким чином, щоб мережа закладів отримала досить різнобічну
характеристику. Способом значків показати тип і величину установи, його значення в системі
обслуговування, область діяльності.
7. Укласти і оформити карту.

ПРАКТИЧНА РОБОТА № 5. Карти промисловості.

Мета: розроблення тематичної карти промисловості України за наданим завданням.

Джерела: офіційний сайт Держкомстату України www.ukrstat.gov.ua; статистичний збірник
ПРОМИСЛОВІСТЬ УКРАЇНИ.
Порядок виконання:
1. Ознайомитися з картами промисловості у комплексних та регіональних атласах.
2. Провести аналіз і оброблення статистичних показників. Створити базу даних.
3. Підготувати географічну основу України (адміністративний поділ на рівні областей).
Для карт промисловості географічна основа повинна бути досить детальною, інакше навантаження
на карту буде занадто малим. В обов'язковому порядку необхідно нанести адміністративні центри
областей, основні річки і їх назви, дороги. Крім обласних адміністративних центрів відобразити
найбільш важливі в промисловому відношенні населені пункти, контур кордонів і полігони
областей. Нанести окремі великі озера і водосховища, градусну мережу паралелей і меридіанів.
173
 4. На карті має бути відображено три тематичні показники: обсяг і структура
реалізованої промислової продукції за видами діяльності у регіонах: обсяг - абсолютний показник
(млн. грн.) та структура у відсотках (спосіб картодіаграми); відносний показник – обсяг
реалізованої промислової продукції на душу населення (спосіб картограми).
5. Доповнити карту діаграмою, графіком чи таблицею.
6. Розробити компоновку і оформити отриману карту і легенду за допомогою графічного
редактора Adobe Illustrator.

ПРАКТИЧНА РОБОТА № 5. Карта розміщення посівних площ.

Мета: розроблення тематичної карти сільського господарства України за наданим

завданням.
Джерела: офіційний сайт Держкомстату України www.ukrstat.gov.ua; статистичні збірники і
бюлетені по сільському господарству УКРАЇНИ.
Порядок виконання:
1. Ознайомитися з картами землеробства в комплексних регіональних атласах.
2. Підготувати географічну основу. На основі повинні бути такі елементи, як: населені
пункти, шляхи сполучення, кордони районів і річкова мережа. Серед населених пунктів виділити
обласні центри. Для кращого уявлення річкової мережі нанести водотоки трьох порядків. Залізні і
автомобільні дороги показати відповідно до прийнятих для розроблюваного масштабу умовними
знаками.
3. Для відображення посівних площ використати точковий спосіб. Показник
картографування - площа посівів трьох видів сільськогосподарських культур (зернових, кормових
і технічних) в гектарах для кожної області.
4. Визначити вагу і розмір точки. Вагу легко встановити, знаючи посівні площі з
статистичних матеріалів і їх вираження в масштабі карти. Так, якщо 500 га посівних земель на
карті складають 5 см2, то точка діаметром 1,0 мм2 повинна мати вагу не менше 1 га. Одній точці на
карті може бути поставлено у відповідність і 1 000 га посівів зернових. Вибір обґрунтовується тим,
щоб краще відобразити відмінності в посівних площах зернових культур з оптимальним рівнем
генералізації, при якому не відбувається втрата інформації. Розрахунки можна проводити в
програмі MS Excel, побудувавши графік залежності ваги точки від площі. Залежно від вихідних
даних вага точки може змінюватися незалежно від того, чи показуються всі посівні площі на одній
карті або на трьох (для кожного виду посівів - окрема карта). Кольором точки показати вид
культури.
5. Укласти і оформити карту. Для укладання використовувати програмний продукт
ArcGIS, та графічний редактор Adobe Illustrator. При укладанні карти точки можна розміщувати
рівномірно по всій території (статистичний метод), але краще - відповідно до реального
поширенням відображуваного явища, тобто в межах ареалів орних земель (географічний спосіб).
При розміщенні точок стежити за тим, щоб вони не потрапили на болота або інші невживані в
сільському господарстві землі. Основна вимога до зображення точок, які мають враховуватися і
при розрахунку оптимальної ваги точки, - вони не повинні зливатися або стикатися.
174
 ПРАКТИЧНА РОБОТА № 6. Карта автомобільного транспорту.

Мета: розроблення тематичної карти автомобільного транспорту України за наданим

завданням.
Джерела: офіційний сайт Держкомстату України www.ukrstat.gov.ua; статистичний збірник
ТРАНСПОРТ І ЗВЯЗОК УКРАЇНИ.
Порядок виконання:
1. Ознайомитися з картами транспорту в комплексних регіональних атласах.
2. Підготувати географічну основу. На основі мають бути відображені: обласні центри і
найбільші міста, що мають значення транспортних вузлів. Автомобільні дороги загального
користування.
3. Для тематичного змісту відобразити наступні показники:
а) абсолютні показники - перевезення вантажів автотранспортом (млн. т) за областями;
загальний пробіг вантажних автомобілів зі структурою (бензинові, дизельні) – (тис. км) за
областями. Використати спосіб картодіаграми.
б) відносний показник розрахувати - кількість автозаправних станцій на 100 км
автомобільних доріг загального користування в області. Відобразити способом картограми.
4. Доповнити карту діаграмою, графіком чи таблицею.
5. Укласти і оформити карту. Для укладання використовувати програмний продукт
ArcGIS, для оформлення - графічний редактор Adobe Illustrator.

175