ПЕРЕДМОВА

Картознавство, згідно навчального плану підготовки майбутніх

фахівців-картографів, є ввідним курсом, що стає підгрунтям для
подальшого поглибленного вивчення інших дисциплін
картографічного циклу.
В підручнику розглянуто такі питання: картознавство як складова
картографії, карта та інші картографічні твори, їхні властивості;
особливості математичної основи карт; засоби, способи та шляхи
формування картографічного зображення; види зображень та їх
класифікація; картографічні джерела для створення карт;
картографічний метод дослідження різних сторін і проявів реального
світу; історичний шлях поступового вдосконалення карт та інших
картографічних творів внаслідок зв’язків, перш за все, з науками про
Землю, розвитку технічної та виробничої бази. Суттєвим є
врахування сучасних підходів до розуміння особливостей
формування картографічного зображення та його властивостей,
розширення інформативної бази для створення карт, досягнень
геоінформаційних і комп’ютерних технологій, які відкривають нові
можливості у створенні і застосуванні картографічних творів.
Основним результатом картографічної діяльності є створення карт
нашої планети і саме географічні карти маються на увазі при
розгляданні тих чи інших теоретичних питань у підручнику.
Теоретичні положення географічної картографії цілком придатні для
створення карт космічних об’єктів (інших планет Сонячної системи та
їх супутників) і астрономічних (зоряного неба).
Матеріал підручника викладено з урахуванням сучасного
розуміння процесів створення картографічних творів, що базуються
на впровадженні системного підходу до вирішення наукових і
практичних завдань, геоінформаційних і комп’ютерних технологій.
Під час написання підручника враховувалися наукові й науково-
методичні розробки учених-картографів України (Г.О.Пархоменко,
Т.І.Козаченко та ін.), Росії (К.О.Саліщева, О.М.Берлянта ін.), інших
країн Азії, Америки, Європи.
Автори висловлюють глибоку подяку директору Інституту НАН
України, академіку НАНУ Л.Г.Руденку та провідному науковому
співробітнику інституту, доктору географічних наук Г.О.Пархоменко
за рецензування рукопису і слушні поради, що були враховані під час
доопрацювання рукопису, а також співробітникам кафедри –
завідуючому НДС картографії та геоінформатики, доктору
географічних наук В.О.Шевченку і асистентам О.Ю.Яценко та
М.А.Молочку за поради з удосконалення викладених у підручнику
матеріалів.

3
 ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ
Картознавство (лат. сharta від грец. χαρτήζ) – аркуш папірусу для
записів; знання – сукупність відомостей з якої-небудь галузі, набутих
у процесі навчання, дослідження та ін.) – наукова дисципліна, що
вивчає карти та інші картографічні твори як особливий спосіб
відображення дійсності, методи їх створення і застосування.
Карта – наочне графічне плоске зображення реального світу,
котре добре знайоме кожній людині з часів, проведених нею у
загальноосвітній школі.
В Україні одночасно з терміном „карта”, поширеним й у багатьох
країнах світу, функціонує і термін „мапа” (лат. mappa – шматок
полотна; похідними є „mapa” у іспанській і деяких
західнослов’янських мовах та „map” – в аглійській).
Карта як продукт певної діяльності людини – це картографічний
твір, ознакою якого є наявність картографічного зображення, тобто
зображення, що формується за допомогою відповідних графічних та
інших засобів (умовних позначень). Основним картографічним
твором є карта, тому саме їй приділена основна увага у наступних
розділах.
Картографічними творами, крім карти, є серія карт, атлас, глобус,
блок-діаграма, рельєфна карта та ін.
Серія карт – це кілька карт, об’єднаних єдиною програмою та
однаковим призначенням. Кожна карта з серії інформаційно
доповнює інші.
Атлас – (грец. Ατλας (Ατλαντος) – атлант) систематизоване зібрання
карт, створене за єдиною програмою як цілісний твір (саме Атлант,
міфічний герой, який за наказом Зевса тримав на собі небо, був
зображений на обкладинці одної з перших друкованих збірок карт
Г.Меркатора у 1595 р.).
Глобус (лат. globus – куля) – тривимірна кулеподібна модель Землі,
іншої планети або небесної сфери з картографічним зображенням
їхньої реальної або уявної поверхні.
Блок-діаграма – це тривимірний картографічний рисунок, що
поєднує перспективне зображення будь-якої поверхні з повздовжнім і
поперечним вертикальними перерізами.
Рельєфна карта – карта, на якій рельєф поверхні має об’ємну
форму.
Картознавство є складовою картографії (грец. γράφω – пишу,
креслю, малюю) – галузі наукової і практичної діяльності людини,
результатом якої є карти та інші картографічні твори.

4
 РОЗДІЛ 1. КАРТОГРАФІЯ
1.1. Картографія, її предмет і методи
Картографія – галузь науки, техніки і виробництва, що охоплює
вивчення, створення та застосування картографічних творів.
Таке визначення картографії зафіксовано у державних
нормативних виданнях. В ньому відмічені три напрями діяльності
людини в галузях, різних за змістом і прийомами реалізації наукових і
практичних завдань:
 наукові дослідження і розробки, що забезпечують створення
карт та інших картографічних творів, їх застосування;
 технічне забезпечення картографічних робіт;
 безпосереднє виготовлення картографічної продукції в
потрібній для наукової і практичної діяльності людини
кількості.
Кожний з напрямів постійно розвивається, розширюючи коло
завдань, що потребують вирішення, та вдосконалюючи способи їх
розв’язання. Цьому сприяють і взаємозв’язки картографії з багатьма
філософськими, природничими і технічними науками та науковими
дисциплінами, прагнення сучасних наук до інтеграції, досягнення в
розробці новітніх технічних засобів і технологій (детальніше у підрозд.
1.3).
Університетська підготовка картографів основну увагу приділяє
науково-пізнавальному напрямку картографії. З цього погляду
картографія – наука про відображення і дослідження об’єктів
природи і суспільства (їх розміщення, властивостей, взаємозв’язків,
змін у просторі і часі) за допомогою карт та інших картографічних
творів. За сучасними поглядами карта та інші картографічні твори є
картографічними моделями реального світу або його частин (див.
далі підрозд. 2.1).
Об’єктами картографування, тобто об’єктами, що
зображуються на картах, є будь-які утворення, які пізнає людина, на
які спрямована її діяльність або які є місцем її діяльності. Це:
 предмети – будь-які конкретні матеріальні утворення
реального світу, що сприймаються органами чуття людини;
 стан предметів та ситуації, як сукупності зображених на
карті предметів, зумовлені певними обставинами;
 явища – будь-які виявлення змін, перетворень, що
відбувається у навколишньому середовищі, зовнішні
виявлення сутності предметів;
 процеси як послідовні закономірні зміни станів або явищ, хід
розвитку чого-небудь.
Предметом науково-пізнавального напрямку картографії є:

5
  просторове розміщення об’єктів природи і суспільства;
 способи представлення результатів його вивчення у
зручному для сприйняття і застосування людиною вигляді
(картографічному);
 методи застосування карт, у практичній і науковій роботі.
Як кожна наука, картографія має свої методи розв’язання
наукових і практичних завдань: картографічне моделювання і
картографічний метод дослідження.
Картографічне моделювання як процес створення картографічних
моделей, або картографування – це комплекс робіт, склад яких
передбачає:
 певну послідовність створення карт (моделей): формування
ідеї твору, підготовчі роботи, створення (складання)
оригіналу, видавництво;
 поетапність використання потрібних технічних засобів;
 інтелектуальні зусилля виконавця робіт, від чого залежить
якість кінцевого варіанта твору.
Картографічний метод дослідження розробляє прийоми аналізу
картографічних творів та їх застосування з метою вивчення
реального світу і набуття нових знань про нього, що дає підстави
віднести картографію до пізнавальних наук.

1.2. Структура картографії

Загальнонаукова структура картографії як і будь-якої науки
складається з трьох частин: теоретичної, технічної та конкретних
знань, отриманих наукою.
Теоретичною основою картографії є вирішення загальних
проблем, якими є об’єкт, предмет і методи картографії як науки,
окремі питання методології створення і застосування карт, такі як
теорія картографічних проекцій, генералізація картографічних
зображень, засоби і способи їх формування, класифікація
картографічних творів, картографічні джерела, методи аналізу карт і
вирішення за їх допомогою завдань науки і практики, історичний
шлях становлення і розвитку картографії тощо. Загальні питання
теорії розглядає картознавство.
Технічною складовою є розробка методів і технології
лабораторного (камерального) створення карт.
Конкретні знання картографії як результат наукових
досліджень і технічних розробок формуються у вигляді карт та інших
картографічних творів.
Структура картографії з точки зору питань, що вивчаються,
включає різні навчальні дисципліни:

6
  картознавство, складовими якого є вчення про карту та інші
картографічні твори, їх види і властивості, шляхи і способи
формування картографічного зображення, джерела для створення
картографічних творів, загальна методика застосування карт, історія
картографії;
 математична картографія (теорія картографічних проекцій)
– дисципліна, що розробляє математичне обґрунтування карт, методи
побудови картографічних сіток і виявлення спотворень зображень та
їх розподілу тощо;
 проектування і складання карт – розділ, присвячений
вивченню і розробкам методів і технології картографічного
моделювання у лабораторних (камеральних) умовах, питанням
науково-технічного керівництва цими роботами. Окремими
напрямками є проектування і складання карт загальногеографічних,
природи і суспільства тощо;
 картографічна семіотика – складовими якої є: теорія
зображувальних засобів картографії і принципи розробки
картографічних умовних позначень (картографічної мови); правила
побудови знакових систем та користування ними (картографічний
синтаксис), співвідношення позначень і об’єктів, що подаються на
картах (картографічна семантика); інформаційні можливості
позначень, сприйняття їх людиною (картографічна прагматика); як
окремий підрозділ розглядають іноді питання використання на
картах шрифтів у ролі умовних позначень (картографічну
сигмантику);
 оформлення карт (картографічний дизайн) – розділ, в
якому розробляються теорія і методи образних засобів проектування
карт, науково-методичні основи рукописного і комп’ютерного
дизайну (англ. desing – проектувати, конструювати);
 видання карт – технічна дисципліна, що вивчає і розробляє
технологію поліграфічного оформлення картографічних творів, їх
друкування і розмноження (тиражування);
 економіка і організація картографічного виробництва –
галузева економічна дисципліна, яка займається планово-
економічними питаннями, організацією виробництва за
оптимального використання картографічного устаткування,
матеріалів, трудових ресурсів.
Залучення даних інших наук (зокрема, лінгвістики, історії,
географії та інформатики) сприяло формуванню таких розділів
картографії, як
 картографічна топоніміка, котра вивчає географічні назви
(їх змістове значення, лексичний склад, написання, переклад з

7
 однієї мови на іншу тощо);
 картографічна інформатика, що розробляє методи
збирання, зберігання і надання користувачам інформації про
картографічні твори та джерела.
Іноді в окремі розділи виділяють складові картознавства:
картографічне джерелознавство, застосування
картографічних творів, історію картографії.
Структуру картографії можна представити за характером
картографування, який обумовлюється особливостями отримання
потрібних для створення карт матеріалів, змістовим наповненням
карт, їх призначенням тощо. Розрізняють такі види
картографування:
 за об’єктом:
 географічне (земне), підрозділами якого є картографування
суші, морів і океанів; воно спрямоване на відображення
об’єктів, розташованих на, над та під поверхнею Землі;
 космічне, завданням якого є створення карт небесних тіл і
космічного простору;
 астрономічне, об’єктом якого є зоряне небо;
 за змістом:
 топографічне та загальногеографічне, об’єктом котрого є
земна поверхня такою, як її бачить людина;
 тематичне: геологічне, соціально-економічне, екологічне та
ін. (див. класифікацію карт) в залежності від об’єктів, що
відображаються на картах;
 за методом отримання матеріалів для створення карт:
 наземне, аерокосмічне, підводне в залежності від технічних
засобів, за допомогою яких отримують дані для створення
карт;
 за масштабом:
 великомасштабне, середньомасштабне та
дрібномасштабне, які відрізняються детальністю
зображення;
 за показниками об’єктів, поданих на картах:
 аналітичне, комплексне і синтетичне, від чого залежать
детальність і ступінь узагальнення характеристик об’єктів;
 за рівнем автоматизації:
 ручне, автоматизоване (інтерактивне) та автоматичне,
від чого залежать технологія створення карт та їх якість;
 за швидкістю отримання потрібних матеріалів і створення
карт:
 базове, під час якого зображуються об’єкти, що не (або мало)

8
 змінюються з часом;
 оперативне, під час якого об’єкти, що досить швидко
змінюються в часі, картографуються з мінімально можливою
витратою часу.
Інші види картографування можуть бути виділені й за іншими
ознаками, якщо в цьому виникає потреба. Прикладом є формування і
швидкий розвиток у наш час геоінформаційного
картографування на базі комп’ютеризації процесів створення та
застосування карт з використанням геоінформаційних систем.

1.3. Картографія в системі наук

Реальний світ настільки різноманітний, що вивчення його сутності,
особливостей, шляхів розвитку тощо не можливі в рамках однієї
науки. Тільки зв’язки (особливо двосторонні) з іншими науками
сприяють розвитку кожної з них, вдосконаленню її теоретичних
положень і практичних здобутків. З часом зв’язки між науками (як і
між різними сферами діяльності людини) поглиблюються, а їх коло
стає ширшим. Взаємне використання набутих теоретичних і
практичних знань позитивно впливає на розвиток кожної з наук,
формуванню нових наукових напрямів, галузей практичного
застосування отриманих знань тощо.
На логіко-філософські науки, які досліджують загальні закони
природи, суспільства та мислення, спирається теорія картографії.
Достовірне відображення дійсності на картах передбачає знання
основ теорії відображення і теорії моделювання, що сприяє
поглибленому розумінню карти як моделі реального світу (його
частин), переосмисленню її властивостей тощо. Під впливом
системних уявлень про реальний світ сформувалося системне
картографування, метою якого є вдосконалення процесів створення
карт і яке ґрунтується на усвідомленні багаторівневого характеру
картографування, обумовленого змістовою складністю об’єктів
вивчення тощо. Обробка та зведення до певної системи відомостей
про об’єкти картографування веде до глибшого пізнання цих об’єктів
та підвищення наукової цінності карт. Урахування загальної теорії
систем і формальної логіки сприяє оптимізації систем
картографічних позначень, якими на картах зображують реальні та
уявні об’єкти. Положення психології враховують, досліджуючи
проблеми сприйняття картографічного зображення людиною.
Наслідком контактів з іншими науками є формування різних
теоретичних концепцій (поглядів), котрі поглиблюють розуміння
картографії як науки, відкривають ще непізнані її грані,
розширюючи функціональні можливості карт. Такими є:
 пізнавальна (модельно-пізнавальна) концепція, що розглядає

9
 картографію як науку про пізнання дійсності шляхом
картографічного моделювання, а карту як модель дійсності;
 комунікативна концепція, що висвітлює властивості
картографії як науки про передачу просторової інформації, і
розглядає карту як засіб поширення цієї інформації;
 мовна концепція, що розуміє картографію як науку про мову
карти, а карту як текст, сформований картографічною
мовою (за допомогою умовних позначень);
 метакартографія, яка будує теоретичні положення
картографії на логіко-філософських принципах їх розуміння,
що дозволяє визначити місце картографії у світі науки
взагалі;
 картологія, що поєднує модельні і комунікативні функції
картографії та деякі інші;
 геоінформаційна концепція, що розглядає картографію як
науку про системне інформаційно-картографічне
моделювання і пізнання геосистем.
Картографія має плідні зв’язки з географією та іншими науками
про Землю (геологією, біологією, екологією, океанологією тощо),
використовуючи під час створення карт здобутки цих наук у
готовому вигляді. Самі ж географи відмічають, що не існує в
географії такого питання, котре не мало б потреби у карті як
необхідному посібнику і довіднику. Двосторонніми є також зв’язки
картографії з соціально-економічними науками: економікою,
соціологією, демографією, історією, етнографією, археологією тощо.
Картографія спонукає географію та інші науки чіткіше розробляти
класифікації об’єктів, котрі знайдуть відображення на картах, що
сприятиме вдосконаленню наукових досліджень певного напрямку,
забезпечуватиме логічність та системність підходів до розробки, перш
за все, умовних позначень і легенд карт (що, у свою чергу
полегшуватиме їх подальше застосування). Не втрачають свого
значення карти, створені у попередні часи: вони стають
документальним свідченням розвитку не тільки картографії, а й
інших наук.
Зв’язки з науками про Землю, системні уявлення про реальний світ
стали підгрунтям для формування географічної картографії,
предметом якої є відображення географічних систем (геосистем та
їхніх елементів), що обумовило формування різних галузей
тематичного картографування.
З іншого боку, картографія сприяє становленню нових наукових
дисциплін, таких як неотектоніка, медична географія, морфометрія
рельєфу та ін. Картографічне представлення даних про поверхню
різних об’єктів Сонячної системи сприяло формуванню порівняльної

10
планетології.
Здавна картографія тісно пов’язана з математичними науками
(математичний аналіз, аналітична геометрія, сферична
тригонометрія, статистика, теорія ймовірності, теорія інформації
та ін.), які вона залучає для обґрунтування картографічних проекцій
(математичного способу зображення складної поверхні на площині),
системи координат для визначення положення об’єктів
картографування на певній поверхні. У наш час різні галузі
математики використовуються при розробці методів математико-
картографічного моделювання, застосування карт, автоматизації
картографічних процесів. Одночасно й в математиці відбуваються
певні трансформування понятійного апарату, шляхів вирішення
завдань з урахуванням специфіки процесів створення карт. Саме
взаємодія картографії й математики дозволяє розв’язувати задачі, які
неможливо вирішити зусиллями кожної з них окремо.
Зв’язок картографії з астрономо-геодезичними науками
(астрономією, геодезією, гравіметрією, супутниковою геодезією,
топографією) ґрунтується на використанні нею даних про фігуру і
розміри Землі та інших планет, а також прийнятих для вирішення
картографічних завдань систем координат, що потрібні для
математичного обґрунтування картографічних зображень тощо.
Сучасна картографія разом з топографією та науками про природу
і суспільство широко використовує матеріали дистанційного
зондування (аеро-, космічного і підводного знімання), основним видом
яких, придатним для створення карт, є фотографічні знімки. Способи
різних вимірювань за знімками земної (іншої) поверхні розробляє
фотограмметрія. Наслідком використання отриманих матеріалів
стали карти нового типу (космофотокарти), розширення тематики
традиційних за формою карт, створення карт інших небесних тіл:
Місяця, Венери, Марса та його супутників, Меркурія.
Розвитку картографії як галузі техніки сприяють її зв’язки з
технічними дисциплінами: автоматикою, електронікою,
приладобудуванням, напівпровідниковою і лазерною технікою,
хімічною технологією, матеріалознавством, поліграфією тощо.
Наслідком цього є удосконалення і створення нового картографічного
обладнання, приладів автоматизованих систем, підвищення
технічного рівня картографічного виробництва, поліпшення якості й
естетичних характеристик картографічних творів. Наукові завдання
й питання технічного забезпечення геодезичних і картографічних
робіт розв’язує інженерна картографія, яка є науково-технічним,
переважно виробничим, напрямом картографії.
Новітня техніка сприяє становленню нових напрямків
картографії, таких як цифрове картографування, формування

11
картографічних банків даних про реальний світ. Принципи і методи
формування картографічного зображення використовує
геоінформатика – сучасна наукова дисципліна, яка вивчає природні
і соціально-економічні геосистеми за допомогою комп’ютерної
обробки географічної інформації. Одним з напрямків її
функціонування є створення географічних інформаційних систем
(ГІС). Взаємозв’язки з геоінформатикою обумовили становлення
геоінформаційного картографування, завданням якого є
автоматизоване створення і застосування карт на основі ГІС і баз
картографічних даних. Наслідком постійно зростаючого
використання технічних можливостей сучасних телекомунікаційних
мереж є формування нових понять і напрямків діяльності
картографів, таких як інтернет-картографування, Веб-
картографування, інтернет-застосування карт, поява такого
напрямку тематичної картографії як телекомунікаційне
картографування на базі ГІС- та інтернет-технологій.
Інтегрування досягнень різних галузей знань супроводжується
намаганнями формувати синтетичні наукові напрями, прикладом
яких є геоматика, у якій намагаються об’єднати методи математики,
фізики, інформатики, картографії, геодезії, фотограмметрії і
дистанційного зондування, але на практиці вона дуже близька до
геоінформатики.
Позитивним для розвитку теоретичних положень картографії стали
розробки нової синтетичної галузі наукових знань – геоіконіки, яка
увібрала досягнення теорії зображень (іконіки), психології, їх
сприйняття людиною і теорії розпізнання зображених об’єктів.
Геоіконіка вивчає загальні характеристики геозображень усіх типів
(карт, аеро- і космічних знімків, стереозображень, тривимірних
моделей тощо), методи їх створення, перетворення і аналізу,
застосування в наукових і практичних цілях.
Використання у картографії технічної (включаючи
комп’ютерну) графіки й вплив мистецтва, урахування основних
положень естетики та художнього конструювання (технічного
дизайну) забезпечують гармонійне поєднання художніх і
функціональних властивостей картографічних творів.
Використання новітніх теоретичних і технічних здобутків
забезпечує високу інформативність і об’єктивність сучасних карт,
їхню точність, змістову різноманітність у порівняні з картами
минулих років. Технічна забезпеченність новітньою технікою
картографічних робіт поступово зводить до мінімуму обсяг ручної
праці. Впровадження геоінформаційних технологій, комп’ютеризація
виробництва змінює технологію картографічних робіт, скорочуючи
час на їх виконання тощо. Можливості сучасної видавничої техніки

12
значно перевищують її можливості у попередні часи, наслідком чого є
висока якість зображення виданих картографічних творів.
Наведений перелік багатьох наук, з якими картографія має
зв’язки, і наслідків взаємного впливу, звичайно, є неповним, але й він
ілюструє різнобічність таких контактів, що дозволяє розширювати
сферу наукових інтересів картографії і практичного використання
картографічних творів.

Контрольні запитання
1. Які сфери суспільно корисної праці охоплює картографія?
2. Що є предметом вивчення картографії як науки?
3. Якими методами картографія вирішує наукові і практичні
завдання?
4. Що таке картографування?
5. З якими науками має зв’язки картографія?
6. Які результати взаємозв’язків картографії з іншими науками?

13
 РОЗДІЛ 2. КАРТОГРАФІЧНІ ТВОРИ

2.1. Карта, її характерні риси. Карта як модель реального

світу
За визначенням, закріпленим державним стандартом, карта – це
зменшене, побудоване у картографічній проекції, узагальнене і
виконане у певній системі умовних позначень зображення поверхней
Землі, іншого небесного тіла чи позаземного простору з розміщеними
на них об’єктами реальної дійсності.
Заслуговує на увагу визначення, в якому підкреслено, що карта є
зображенням не тільки об’єктів, розміщенних на тих чи інших
поверхнях, а й спроектованих на них. Прикладом є геологічні карти,
які відображають те, що знаходиться під поверхнею Землі, карти
кліматичні, на яких подані характеристики стану повітря, тобто того,
що відбувається над поверхнею Землі.
У російськомовних підручниках з картографії останьої чверті ХХ
століття вміщено таке визначення: географічна карта – це
зменшене узагальнене умовне знакове зображення земної поверхні на
площині, побудоване за певними математичними законами, що
показує розміщення, властивості і зв’язки явищ природи та
суспільства і є засобом пізнання, яке дозволяє одночасно їх оглядати,
оцінювати взаємне розміщення та співставляти у просторі їхні
властивості. В такому визначенні поєднані характеристика карти і
можливості отримання за її допомогою певних знань.
У метакартографічній концепції карта – результат пізнавального
відображення тої чи іншої сторони об’єктивної дійсності і об’єкт
пізнавального читання, завжди сформований науковим рівнем епохи.
У цьому визначенні підкреслено, що розуміння карти як такої,
можливості її застосування пов’язані зі станом науки в різні часи (це
підтверджується історичним розвитком картографії).
Цікавим є визначення у англомовних джерелах, а саме: карта – це
графічне зображення, яке призване полегшити просторове розуміння
предметів, концепцій, умов, процесів і подій, пов’язаних із
середовищем людини. Привертає увагу у цьому визначенні те, що
карти зображують не тільки реальні об’єкти, а й різні концепції, тобто
уявлення про світ та ті чи інші його складові, що стали об’єктом
картографічного відтворення (не завжди схожого за рисунком на
традиційні карти, що відображають, перш за все, середовище
існування людини).
У багатомовному словнику технічних термінів картографії подано
таке визначення: карта – зменшене, узагальнене зображення
поверхні Землі, інших небесних тіл або небесної сфери, побудоване за
математичним законом на площині, що показує за допомогою

14
умовних позначень розміщення і властивості об’єктів, пов’язаних з
цими поверхнями.
За сучасним загальнонауковим поглядом, карта є плоскою
просторовою, математично визначеною, генералізованою, образно-
знаковою моделлю реального світу (окремих його частин чи сторін).
Вона є аналоговою (грец. άνάλογος – відповідний, тобто такий, що має
певну зхожість) моделлю дійсності. Як вказано в енциклопедичних
словниках, модель – це образ, умовний або уявний, (зображення,
опис, схема, креслення, графік, план, карта і т.п.) чи прообраз
(зразок) будь-якого об’єкта або системи об’єктів, що використовують у
певних умовах як їх „замінник”. Важливим є те, що створення
моделей є центральною процедурою системного підходу до вивчення
реального світу, який широко використовують під час створення
карт.
Картографічна модель, як і інші моделі, будується за
загальнонауковими принципами схожості, аналогії, системності,
абстрагування, аналізу й синтезу, конкретизації тощо. У ній
реалізуються також принципи математичного моделювання:
формалізації, кодування та символізації, апроксимації, алгоритмізації
процесів створення карти; з цих позицій розробка математичного
обґрунтування карти є математичною формалізацією (заміною
змістових тверджень відповідними їм формулами); застосування на
картах умовних позначень – картографічною символізацією
(використанням для формування картографічного зображення
умовних позначень-символів); картографічна генералізація –
абстрагуванням (переходом від індивідуальних рис об’єкта до
типових, найзагальніших), апроксимацією (наближеним зображенням)
тощо. Принципи моделювання, відбиті в картографічній моделі,
дають підстави вважати її не тільки спрощеним, а й упорядкованим і
конкретизованим відображенням тих чи інших параметрів дійсності,
яке полегшує вивчення об’єктів різного системного і просторового
рівня та дозволяє набути нових знань про них.
Погляд на географічну карту як на модель певної частини дійсності
сприяє більш повному розумінню її сутності, переосмисленню її
властивостей, перш за все таких, як географічна відповідність між
картографічним зображенням і об’єктами реального світу,
геометрична точність і вимірність зображення, повнота змісту
тощо, відомих з топографії.
Однак, які б особливості карти не підкреслювалися в тому чи
іншому визначенні, її відрізняє від інших продуктів діяльності
людини те, що це наочне графічне зображення, в якому зафіксована
притаманна людині здатність виявляти просторові закономірності
реального світу і яке містить візуальні підказки про властивості

15
географічних об’єктів. Це зображення зручне не тільки для
сприйняття людиною, а й для застосування у процесі практичної і
наукової діяльності, де карта відіграє перш за все роль просторової
інформаційної системи.

2.2. Атлас. Глобус

Атлас як систематизоване зібрання карт, об’єднаних загальною
програмою в єдиний, цілісний картографічний твір, є своєрідною
енциклопедією знань про територію, що відображена на його картах,
обсяг і змістове наповнення яких залежить перш за все від
призначення атласу.
Карти атласу тематично ув’язані між собою, доповнюють одна
одну. Для карт атласу характерний єдиний набір проекцій і
масштабів, які мають кратне співвідношення, що полегшує
співставлення різних карт. На картах атласу застосовують однакові
прийоми генералізації змісту, єдині системи умовних позначень,
способи графічного та кольорового оформлення.
Складовими атласів, крім карт, можуть бути пояснювальні тексти,
довідкові матеріали, пов’язані з темою (змістом) карт: графіки,
таблиці, ілюстрації. В атласах подають перелік вміщених у них карт,
таблиці умовних позначень, покажчики географічних назв, за якими
легко знайти зображення будь-якого об’єкта на карті (картах), що є в
атласі. Певне групування карт в атласі й послідовність розміщення
таблиць та інших складових визначають структуру атласу.
Системний підхід до складу карт у географічному атласі дозволяє
розглядати його як модель географічної системи (геосистеми), в
котрій інформація (обумовлена змістом карт) подається у
систематизованому, формалізованому та однотипному вигляді. Часто
атласи є основою для створення сучасних геоінформаційних систем
(ГІС).
Глобус, слугуючи подібною моделлю Землі, інших об’єктів Сонячної
системи, а також небесної сфери, має форму кулі, що обертається
навколо своєї осі. Положення осі глобуса відносно уявної
горизонтальної площини відповідає куту нахилу осі змодельованого
ним об’єкта до площини орбіти його руху. Прикладами є земний
глобус та глобус Місяця з кутами нахилу осі у 23°27΄ та 90°.
Гладка поверхня більшості глобусів цілком виправдана, тому що
зменшення у 30 000 000 – 80 000 000 разів розмірів об’єктів
нівелюють відхилення реальної поверхні об’єктів від математично
визначеної. Так у глобусі масштабу 1:50 000 000 різниця між
екваторіальною і полярними півосями становить лише 0,4 мм.
Незначними стають й відносні висоти точок реальної поверхні.
Підраховано, що навіть г.Джомолунгма висотою у 8848 м над рівнем

16
моря матиме у вказаному масштабі висоту лише 0,18 мм. Такі
величини несприймаються оком людини.
Останнім часом видаються картографічні зображення окремих
територій Землі на кулястій поверхні, які також називають
глобусами, виходячи із значення самого терміна (глобус Києва, глобус
України, глобус Росії). Але з картографічної точки зору такі твори не є
глобусами, тому що у нанесених на їхні поверхні зображеннях
порушена географічна відповідність між об’єктом і формою його
представлення, внаслідок чого спотворюється уявлення про дійсні
площі, які займають об’єкти картографування на земній поверхні.

2.3. Значення картографічних творів для науки і практики

Значення карт у житті суспільства обумовлено їх
багатофункціональним (лат. funсtio – виконання, звершення)
використанням. Картографічні твори і, перш за все карти,
супроводжують людство протягом всього життя. Однак, для того щоб
це було так, потрібним є вміння „читати” карту, розуміти мову,
якою подаються на ній необхідні людині відомості про реальний світ,
його особливості тощо. Жоден вербальний (словесний) опис не може
замінити картографічне зображення, бо тільки воно конкретизує
уявлення про просторове розміщення будь-яких об’єктів, унаочнює
закономірності їх поширення і взаємозв’язки між ними тощо.
Зважаючи на значення карт у багатьох галузях наукової та
практичної діяльності, не можна не погодитися з думкою відомих
вчених, що сучасна людина разом зі знанням граматики і
математики повинна мати й картографічні знання.
Карти виконують, перш за все, функцію збереження
інформації про реальний світ, зміст якої відповідає рівню знань,
сформованих на різних етапах суспільного життя.
В той же час вони є джерелом різнобічної інформації про
навколишнє середовище, будь-які об’єкти реального світу, тобто їм
притаманна інформаційна функція. Змістова багатогранність карт
забезпечує вирішення за їх допомогою різнопланових завдань науки
й практики, у процесі безпосереднього створення багатьох карт одні з
них слугують інформаційною базою для створення інших (наприклад,
великомасштабні карти для карт дрібніших масштабів,
загальногеографічні карти для карт тематичних тощо). Саме
інформаційна функція обумовлює і інші функції карт.
Зберігаючи картографічну інформацію і забезпечуючи тим самим її
поширення, карти виконують комунікативну функцію.
Застосування карт для просторово-часових досліджень об’єктів
природи і суспільства та придбання про них нових знань є проявом їх
пізнавальної функції. Наслідком є можливість вивчати будь-який

17
об’єкт без відвідування місця його безпосереднього розташування. За
картами відкрито географічну зональність природних явищ, схожість
в обрисах материків, встановлено закономірності річних і вікових
коливань магнітного поля, виявлено великі магнітні аномалії тощо.
Кожне географічне дослідження починається з вивчення об’єкта і
планування робіт за картами і закінчується створенням нових карт,
що відбивають набуті знання. Тобто карти є засобом наукових
досліджень.
Як розвиток пізнавальної є прогностична функція карт, тому що
отримані за ними знання дають можливість передбачити розвиток
об’єктів, їх територіальне поширення, стан та ін.
За картами не тільки прогнозують можливі майбутні зміни об’єктів,
а й вивчають їх минуле: історико-методична функція карт
зводиться до їх використання як важливого фактичного матеріалу під
час історико-географічних досліджень, виявлення місцезнаходження
літописних об’єктів, їх конфігурацій у топонімічних дослідженнях
тощо.
Навчально-освітня функція проявляється у забезпеченні
навчального процесу у загальноосвітній та вищій школах: карти не
тільки ілюструють текст підручників, а й слугують самостійним, дуже
ефективним джерелом і засобом засвоєння знань як з географії, так й
з інших дисциплін, що вивчають просторові особливості об’єктів
реального світу (історії, екології тощо); особливої ролі вони набувають
під час підготовки спеціалістів-картографів.
Навігаційна функція карт забезпечує можливість орієнтування за
їхньою допомогою під час пішохідних мандрівок, пересування
автомобільним, морським та повітряним транспортом; вміння
орієнтуватися потрібно в деяких видах спорту, туризмі, краєзнавчій
роботі тощо.
Інженерна функція розуміється як можливість проведення по
картах різноманітних технічних операцій (вимірів, розрахунків),
результати яких сприяють більш глибокому пізнанню об’єктів;
проектування транспортних шляхів, об’єктів енергетичного,
промислового та сільськогосподарського призначення, а також для
організації території з урахуванням особливостей природного
середовища, рівня її освоєння тощо, що можна розглядати як
конструктивну функцію карт.
Оперативна функція проявляється через можливість
безпосереднього вирішення поточних завдань (наприклад, управління
сільським господарством, управління військами та організація їх
взаємодії тощо). За картами здійснюють державне і регіональне
планування економічного і соціального розвитку, а також
адміністративне і господарське управління територіальними

18
утвореннями будь-якого рівня – від населеного пункту до країни у
цілому.
Юридична (правова) функція проявляється при використанні
карти як юридичного документу в різноманітних ситуаціях правового
характеру на різних суспільних рівнях, наприклад, при вирішенні
питань встановлення державних кордонів (розмежувальних ліній на
морі), закріпленні прав земельної власності тощо.
Представницька функція пов’язана із сприйняттям карт як
атрибуту держави. Карти із зазначенням вихідних даних є
свідченням того, що певна країна є суверенною державою.
Крім того, карти виступають і як засіб культурного спілкування
попри мовні перепони.
З давніх давен карти виконували естетичну функцію як
декоративна складова у оздобленні житла та побутових речей, і,
навіть, ритуальну функцію у вигляді елементів зображення, що
прикрашали поховальні споруди.
Отже, карти є:
 скарбницею знань про реальний світ, які людина здобувала на
всіх етапах розвитку суспільства (з цього погляду карти можна
вважати своєрідним документом часу);
 джерелом знань, які людина набуває, вивчаючи карту певної
території, того чи іншого змісту;
 засобом розв’язання багатьох завдань суспільного життя, як
наукових так і практичних.
Значення атласів стає більш зрозумілим, якщо порівняти їх з
окремими картами. Карти атласу органічно пов’язані між собою,
доповнюють одна одну, що сприяє глибшій і різнобічнішій
характеристиці об’єкта картографування. Використовують атласи під
час вивчення й оцінки природних умов та ресурсів певної території,
для розробки планів раціонального розміщення об’єктів промисловості
та сільського господарства, транспортних мереж тощо. Національні
атласи сприяють утвердженню представницької функції карт.
Подібне значення мають і серії карт з різноманітною
характеристикою території. Особливо цінною є можливість легко
зіставляти різні за змістом карт, що допомагає глибшому розумінню
зв’язків між складовими об’єкта картографування (наприклад,
ґрунтами і рослинністю).
Глобуси як подібні моделі земної кулі найширше використовують
під час вивчення географії у середній школі. Користуються ними в
морській і повітряній навігації: за глобусами визначають
найвигідніші шляхи сполучення. На космічних кораблях
встановлюють невеликі глобуси, які обертаються таким чином, що
верхня точка їх автоматично вказує місце на поверхні Землі, над

19
яким пролітає корабель. Глобус став у наш час складовою
картографічних інформаційно-довідкових систем глобального
масштабу.

Контрольні запитання
1. Які основні властивості карти за традиційними уявленнями?
2. За якими загальнонауковими принципами будується картогра-
фічна модель?
3. Які властивості має карта як модель об’єктів реального світу?
4. Чому перелік картографічних творів починають з карти?
5. Чим карта відрізняється від глобуса?
6. Які основні напрямки застосування карт?
7. Які переваги мають атласи над окремими картами?
8. Які основні напрямки застосування глобусів?

20
 РОЗДІЛ 3. КЛАСИФІКАЦІЯ КАРТОГРАФІЧНИХ ТВОРІВ
3.1. Принципи класифікації
Класифікація (лат. classis – розряд та ficatio від facio – роблю) –
система розподілу певних об’єктів (предметів, явищ або понять) на
класи, групи, види, типи тощо за спільними ознаками,
властивостями.
Принципами класифікації є:
 розподіл об’єктів на класи на підставі їх схожості за певною
ознакою і відмінності від об’єктів інших класів;
 подальший поділ класів має бути послідовним (від загального до
часткового) і поступовим (від великої групи об’єктів до менших: клас,
підклас, група, рід, вид тощо);
 кожний рівень класифікації формується за однією ознакою
(основою);
 поділ на складові має охоплювати всі об’єкти великої групи;
 групи об’єктів, визначені на кожному етапі класифікації,
повинні чітко відрізнятися між собою, щоб виключити можливість
віднесення певного об’єкта до різних груп;
 класифікація повина допускати включення нових класів
(видів) об’єктів, що з’являються з часом.
Картографічні твори потребують класифікації тому, що за більш як
двотисячолітній період розвитку картографії створено безліч карт та
інших картографічних творів. Вони різноманітні за змістом, обсягом
поданої ними інформації, придатністю для розв’язання за їх
допомогою тих чи інших завдань науки і практики. Наукова
класифікація картографічних творів полегшує користування ними,
сприяє чіткій організації розміщення і зберігання картографічних
творів у сховищах за зручною для пошуку системою. Чітка
класифікація прискорює також автоматизацію процесів збирання,
зберігання, пошуку та поширення картографічних творів. Необхідна
вона й для раціональної організації картографічного виробництва.
Класифікацію картографічних творів здійснюють перш за все за
їхнім видом: карта, атлас, глобус тощо. Подальший поділ кожного
виду творів може бути здійсненим за різними ознаками.

3.2. Класифікація карт, їх види

Усі існуючі карти за об’єктом картографування можна розділити
на три групи:
 карти географічні, або карти Землі, що складають основний
картографічний фонд країни;
 карти планет та інших небесних тіл;

21
  карти астрономічні, або карти зоряного неба.
За подальшою класифікацією географічні карти поділяють за
видом, використовуючи такі ознаки як тематика, зображена
територія, масштаб та призначення карт. Саме ці ознаки найбільше
відображають повноту змісту конкретної карти, характер і обсяг
поданої нею інформації. Додатковими ознаками є час створення,
спосіб графічного оформлення, видання тощо.
За тематикою географічні карти поділяють на
загальногеографічні й тематичні.
Загальногеографічні карти зображують сукупність основних
об’єктів, що формують насамперед зовнішній вигляд тієї чи іншої
території на Землі. До таких об’єктів належать рельєф, берегова лінія
морів, об’єкти гідрографії, рослинність, населені пункти, шляхи
сполучення, складові економіки і культури та деякі інші.
Детальність змісту загальногеографічних карт тісно пов’язана з
їхнім масштабом. Так,
 топографічними є карти масштабів 1:10 000 і більше; вони
поділяються на карти суші і карти шельфу;
 оглядово-топографічними є карти масштабів 1:200 000 – 1:1
000 000 (включно);
 оглядовими є карти масштабу, дрібнішого за 1:1 000 000.
За територіальною ознакою виділяють:
 карти окремих держав (більшість яких є топографічними та
оглядово-топографічними), створені відповідними державними
установами;
 карти світу (оглядово-топографічні та оглядові), створення
яких потребує зусиль багатьох країн; такими є Мільйона карта світу
масштабу 1:1 000 000 і Міжнародна карта світу масштабу 1:2 500
000.
За призначенням загальногеографічні карти багатоцільові, що
пов’язано з їхнім використанням під час вирішення різних питань
наукової і практичної діяльності людини: детального вивчення певних
територій та виявлення закономірностей змін їхніх характеристик у
планетарному масштабі; використання як довідкових джерел про
певні території та стандартизовані назви об’єктів, які є на картах
(про це йдеться у підрозд. 7.3); проектування об’єктів промисловості,
шляхів сполучення, культури тощо. Ці карти слугують географічною
основою під час створення тематичних карт.
За призначенням виділяють карти:
 для широкого використання;
 науково-довідкові;
 навчальні для вищої школи;

22
  навчальні для школи;
 що використовуються у певних цілях та ін.
Прикладами останніх є карти масштабу 1:200 000, котрі
використовують як шляхові; польотні карти масштабу 1:1 000 000;
велико- та середньомасштабні морські навігаційні карти; карти,
створені з урахуванням вимог меліорації тощо.
До загальногеографічних відносять також карти:
 які зображують окремі географічні елементи місцевості
(рельєф, річкову мережу, населені пункти, шляхи сполучення), що
веде до спрощення або відсутності зображення інших елементів
змісту;
 політико-адміністративного устрою певної території.
У цілому, такі карти можна розглядати як перехідні між
загальногеографічними і тематичними картами.
Тематичні карти – це карти, основний зміст яких формується з
конкретно визначених позицій, наукових чи практичних інтересів.
Змістом таких карт може бути різноманітна характеристика будь-
якого окремого об’єкта з поданих на загальногеографічних картах
(рельєфу, населених пунктів, шляхів сполучення тощо); окремого
об’єкта суспільства (населення, промисловість, освіта та ін.);
узагальнена характеристика певної сукупності об’єктів, дані наукових
досліджень та ін. Класифікація тематичних карт здебільшого
будується відповідно до структури наук про Землю та суспільство.
За змістом основним для тематичних карт є поділ на карти
природних об’єктів, або фізико-географічні, і карти суспільних
об’єктів, або соціально-економічні.
Карти природних об’єктів охоплюють усі компоненти природного
середовища та їх комбінації. Орієнтовна класифікація цих карт є
такою:
 загальні фізико-географічні – ландшафтні, природного
районування та ін.;
 геологічні – стратиграфічні, четвертинних відкладів,
тектонічні та неотектонічні, літологічні, гідрогеологічні, корисних
копалин, сейсмічності та вулканізму, інженерно-геологічні тощо;
 геофізичні: – гравіметричні, магнітометричні, сейсмометричні,
електрометричні, теплового потоку, фізичних полів Землі;
 рельєфу суші і дна океанів – гіпсометричні і батиметричні,
морфометричні та морфологічні, геоморфологічні, інженерно-
геоморфологічні;
 метеорологічні і кліматичні – кліматоутворюючих факторів,
термічного режиму, баричного режиму, умов зволоження, вітрів,
кліматичного районування та ін.;

23
  океанографічні – фізичних властивостей і динаміки вод,
гідрохімії води, флори та фауни морів і океанів, океанографічного
районування тощо;
 гідрологічні – гідрографічні, водного режиму, льодового режиму,
гідрологічного районування тощо;
 ґрунтів – генетичних типів, фізико-механічних властивостей,
ґрунтово-геохімічні, районування ґрунтів;
 ботанічні – сучасного рослинного покриву, відновленого
рослинного покриву, окремих видів рослин та їх асоціацій,
фенологічні, геоботанічного районування;
 зоогеографічні – окремих видів тварин та комплексів їх,
зоогеографічного районування;
 медико-географічні – нозоареалів (ареалів хвороб), санітарно-
гігієнічні, медико-географічного районування.
Карти суспільних об’єктів відбивають різні аспекти соціального та
економічного життя. Орієнтовна класифікація цих карт є такою:
 населення – розміщення населення і розселення, етнографічні
й антропологічні, природного руху населення, міграції, трудових
ресурсів, соціальної структури населення тощо;
 економічні – промисловості, сільського господарства, лісового
господарства, промислового господарства і рибальства, енергетики,
транспорту і засобів зв’язку, торгівлі та фінансів, агропромислових
комплексів, економічного районування;
 соціальної інфраструктури – освіти, науки, культури, охорони
здоров’я, фізкультури і спорту, рекреаційні (відпочинку), туризму,
побутового та комунального обслуговування тощо;
 політичні і політико-адміністративні – політичного поділу,
адміністративного поділу, політичних організацій і партій, релігійно-
політичних угруповань;
 історичні – суспільно-історичних формацій, археологічні,
історико-економічні, історико-політичні, воєнно-історичні, історико-
культурні.
Зрозуміло, що кожен з цих видів карт може бути підданий подаль-
шому (внутрішньому) поділу (наприклад, крім загальної карти
промисловості, існують карти окремих галузей тощо).
Наведені види карт мають достатньо чітки змістові ознаки. Але є
також карти, котрі складно віднести до якого-небудь з наведених
видів внаслідок того, що об’єкти, подані на них, можуть відноситися
до різних сфер і напрямків діяльності людини. Питома вага карт з
характеристикою таких об’єктів постійно збільшується через
розширення міжнаукових, міждісциплінарних досліджень взаємодії
природи і людини, природи і господарства, населення і господарства

24
тощо. Прикладами є карти:
 еколого-географічні (геоекологічні), що відображають стан
навколишнього середовища і його компонентів під впливом
діяльності людини, умови життя населення тощо;
 охорони природи і природокористування;
 природньо-технічні – інженерно-географічні, інженерно-
геологічні, агрокліматичні, агровиробничі тощо.
Проблема класифікації таких карт до кінця ще не вирішена.
За масштабом тематичні карти у більшості дрібномасштабні.
За зображеною на картах територією виділяють карти:
 світу, що подають цілісне зображення Землі (земної кулі);
 півкуль, на яких зображені західна та східна, північна чи
південна півкуля та ін.;
 карти суші, які складаються з окремих материків або їх груп з
подальшим поділом на карти держав, їх груп, областей, районів,
штатів, кантонів, міст тощо (за політико-адміністративним
поділом), природних (за фізико-географічною ознакою) або
економічних (за соціально-економічною ознакою) регіонів;
 карти Світового океану, які поділяють послідовно на карти
океанів, морів, заток і проток.
Призначення карт – ще одна класифікаційна ознака карт. Вона
впливає на їх масштаб, детальність змісту та особливості оформлення
(прикладом є карти України зі шкільних атласів для початкових і
старших класів). Основні групи тематичних карт за призначенням:
 науково-довідкові, придатні для поглибленого вивчення
зображених на них територій, проведення наукових досліджень тощо;
 навчальні, призначені для навчальних цілей, зміст яких
відповідає програмам шкільних курсів;
 морські навігаційні, призначені для забезпечення судноводіння,
безпечного плавання суден;
 лоцманські річок, водосховищ, озер і каналів, що забезпечують
плавання внутрішніми водами;
 аеронавігаційні, призначені для підготовки екіпажів літальних
апаратів до польоту, його здійснення і контролю за виконанням;
 кадастрові, що забезпечують організацію ефективного
використання і охорони земельта інших природних ресурсів;
 шляхові, які забезпечують організацію роботи шляхів
сполучення, їх ремонту та обслуговування транспортних засобів,
подорожей тощо;
 оперативні, призначені для вирішення поточних
господарських та інших завдань;
 проектні, які розробляються для проведення землеустрою,

25
гідробудівництва, меліорації тощо;
 пропагандистські, призначені для розповсюдження політичних,
наукових і інших знань та ідей з метою їх укорінювання у
громадській свідомості;
 туристичні, що забезпечують потреби туризму.
Часто карти, призначені для конкретного користувача
(аеронавігаційні, кадастрові тощо), називають спеціальними.
Розглянуті класифікаційні ознаки на практиці, як правило,
використовують одночасно. Загальногеографічні карти спочатку
підрозділяють за розміром території, потім за масштабом і
спеціальним призначенням (наприклад є топографічні карти,
призначені для меліоративних цілей). Під час класифікації
тематичних карт спочатку враховують територіальні ознаки, потім
зміст і призначення. Слід відмітити, що не завжди легко провести
межу між картами різного призначення, коло користувачів якими на
практиці значно ширше, ніж передбачалося під час створення карти
(наприклад, топографічні карти можуть застосовувати туристи).
Інші класифікаційні ознаки застосовують, коли потрібно
враховувати вид носія (основи), на якому зберігається картографічне
зображення, форму його представлення, способи оформлення та
користування тощо.
За носієм маємо:
 карти на паперовій основі, котрі є традиційними з давніх часів;
 фотокарти, на яких суміщені традиційне і фотографічне
зображення певної території, що підвищує інформативність карти;
спрощені монтажі космічних фотознімків з нанесеною на них
координатною сіткою іноді називають іконокартами (від грец. ειχών –
зображення);
 карти на мікрофішах – мініатюрні копії з карт на фото- чи
кіноплівці, розмір яких дозволяє скоротити площу картосховищ і
прискорити пошук потрібних карт, використовувати такі копії під
час автоматичного створення та аналізу карт за допомогою
комп’ютерів;
 карти-транспаранти – карти на прозорій основі, зручні для
проектування на екран; серії узгоджених за тематичним змістом
таких карт легко суміщати, вивчаючи зв’язки між різними
елементами змісту тощо;
 цифрові карти, які створені шляхом цифрування
картографічних джерел, фотограмметричної обробки даних
дистанційного зондування, цифрової реєстрації даних польових
знімань або іншим способом;
 комп’ютерні карти – карти, отримані за допомогою засобів

26
автоматизованого картографування або засобів ГІС та представленні
пристроями графічного виведення (принтерами, плотерами) на
папері, пластику, інших матеріальних носіях (візуалізуються
невідеоекранними засобами графічного виведення);
 електронні карти – карти, візуалізовані відеоекранними
носіями на основі цифрових карт або баз даних ГІС; такі карти
називають також віртуальними (від лат. virtualis – можливий);
 інтернет-карти – електронні карти, розміщені в мережі
Інтернет;
 анімаційні карти або анімації (від лат. animo – оживляю) –
динамічні послідовності електронних карт, відтворені на екрані
комп’ютера, які передають динаміку переміщення у просторі і часі,
еволюцію зображених об’єктів; вони можуть бути плоскими,
об’ємними, стереоскопічними, а також суміщеними з
фотозображенням;
 карти-анагліфи (від грец. άνάγλυφ – рельєф), призабуті на
певний час та реанімовані завдяки використанню комп’ютерної
техніки: зображення рельєфу на них подається двома
взаємодоповнюючими кольорами так, що за перегляду карти крізь
світофільтри таких само кольорів, одержують об’ємне зображення;
 рельєфні карти (об’ємні) – карти, які є тривимірним
відтворенням певної поверхні; їх виготовляють, використовуючи
синтетичні матеріали.
За просторовою подібністю можна виділити карти:
 просторовоподібні, на яких зберігається просторові ознаки
поданих об’єктів (розміри, форма, просторова структура,
орієнтування відносно сторін світу тощо);
 анаморфовані або анаморфози (грец. άυαμόρφωσίς – спотворена
форма), на яких спотворені ознаки об’єктів реального світу із
збереженням певних топологічних (грец. τόπος – місцевість, λόγος –
вчення) співвідношень – співвідношень сусідства (див. далі рис.10.14);
 картоїди – ідеалізовані (абстрактні) картографічні зображення,
які схематично відображують просторову структуру і зв’язки певних
об’єктів (див.далі рис.10.15).
За формою представлення географічні карти поділяють на
 одноаркушеві (велико- і малоформатні), на яких подається
цілісне зображення території, яке сприймається одним поглядом; такі
карти можуть бути надруковані на кількох стандартних аркушах
паперу, розмір яких менший за розмір території, поданої на карті, але
їх легко з’єднати для отримання єдиного зображення із загальним
оформленням.
 багатоаркушеві, які через занадто великі розміри розбито

27
(розграфлено) за певною системою на аркуші, кожен з яких має
автономне оформлення і може використовуватися самостійно, без
інших аркушів.
За оформленням є карти однокольорові і багатокольорові.
За способом виготовлення карти можуть бути:
 рукописними (створеними вручну);
 друкованими (виданими поліграфічним та іншим способом).
За способом користування розрізняють карти:
 настільні (їх розглядають зблизька);
 настінні (їх розглядають на відстані).
В окрему групу виділяють текстові карти, вміщені у книжках,
часописах, газетах тощо.
Розрізняти карти можна також за часом видання, місцем
видання, мовою та іншими ознаками.
Кожна карта має різні класифікаційні ознаки (наприклад, карта
світу економічна дрібномасштабна багатокольорова тощо).
Наведена класифікація географічних карт є слушною і для карт
інших, ніж Земля, об’єктів, зокрема, карт інших планет Сонячної
системи та Місяця.

3.3. Типи карт

Тип карти визначається за ознаками, що є спільними для
тематичних карт різних видів: широта теми, метод наукового
дослідження об’єктів картографування, об’єктивність та практична
спрямованість змісту.
За широтою теми карти поділяють на
 загальні (з різнобічною характеристикою об’єкта),
 окремі, або галузеві (вони висвітлюють певний бік об’єкта,
зображеного на загальній карті).
За такою ознакою розрізняють споріднені за темою карти,
наприклад, карти загальноекономічна і промисловості або
промисловості в цілому і окремих її галузей (машинобудування тощо).
При цьому слід мати на увазі, що зміна складу карт може призвести
до зміни їх типу. Так, карти промисловості щодо загальноекономічних
карт є галузевими, а щодо карт окремих галузей – загальними.
За методом наукового дослідження об’єктів
картографування розрізняють карти:
 аналітичні, які подають конкретну характеристику окремих
рис або властивостей об’єкта поза зв’язками його з іншими рисами чи
властивостями (прикладом є карти опадів, вітрів, висотних зон тощо),
 синтетичні, що відображують цілісне уявлення про територію
як об’єкт картографування, інтегральні характеристики його

28
складових (такою є карта типів клімату),
 комплексні карти, на яких відображено декілька властивостей
об’єкта або взаємопов’язаних об’єктів, але кожен окремо у своїх
показниках (характерним прикладом є топографічні та синоптичні
карти).
За ступенем об’єктивності (достовірності) змісту виділяють
такі типи карт:
 документальні, або карти-спостереження, на яких зафіксовано
дані безпосередніх обстежень об’єкта картографування
(топографічного, геологічного та інших знімань, перепису населення
тощо);
 карти-висновки, побудовані не тільки на фактичному
матеріалі, а й на уявленнях автора карти про сутність об’єкта, зв’язки
та взаємодію його складових (наприклад, карта клімату світу);
 гіпотетичні карти, які будуються за недостатністю фактичного
матеріалу згідно з гіпотезами і припущеннями щодо закономірності
розміщення та взаємозв’язків об’єктів (такою є карта вихідного
положення материків, що ілюструє гіпотезу їх дрейфу);
 тенденційні карти, на яких дійсність подається з упередженого
погляду (як на картах, де державні кордони не відповідають чинним
договорам, а відтворюють політичні домагання якоїсь держави);
 фальсифіковані карти зі свідомо спотвореною дійсністю (часто
це роблять у воєнних цілях);
 вигадані карти, на яких зображують легендарні події
(наприклад, карта подорожей апостола Павла), або такі, що
ілюструють, наприклад, подорожі героїв книжок, вигаданий простір
їх існування тощо.
За ступенем достовірності розрізняють також
 картосхеми, або спрощені схематизовані картографічні
зображення згідно зі заздалегідь поставленим завданням;
 схематичні карти, такі, що відтворюють просторові
відношення між об’єктами картографування приблизно, без
отримання геометричної точності.
Класифікація карт за практичною спрямованістю враховує
особливості і ступінь їх практичної спеціалізації. Саме за практичну
спрямованість ці карти називають ще прикладними. Виділення типів
карт за даною ознакою доповнює загальну класифікацію їх за
призначенням. Отже, за практичною спрямованістю розрізняють
карти:
 інвентаризаційні (констатаційні), що відображають наявність
об’єктів з урахуванням запитів певного виду практичної діяльності
(так, карти крутості схилів для сільського господарства та для

29
проектування шляхів сполучення мають різні показники кутів нахилу
відповідно до вимог користувачів);
 оцінні, на яких подається оцінка стану об’єктів
картографування, придатність або ефективність використання
природних чи соціально-економічних умов і ресурсів для тих чи
інших цілей (для меліорації, транспортного будівництва, оцінки умов
для відпочинку тощо);
 рекомендаційні, на яких подано рекомендації щодо способів і
видів раціонального природокористування тощо (прикладом є карта
кормових угідь з рекомендаціями щодо їх поліпшення та
використання);
 прогнозні, які подають те, що може статися в майбутньому
(очікуваний розподіл опадів, передбачуване розміщення родовищ
корисних копалин тощо);
 бланкові з контурним зображенням певних
загальногеографічних елементів, які використовують для нанесення
просторової інформації, потрібної для вирішення певних наукових
або практичних завдань.
Перелік типів карт (як і видів) поповнюється з часом, відповідаючи
на запити науки й практики.

3.4. Класифікація атласів і глобусів

Атласи, як і карти, перш за все поділяють на три групи.
За об’єктом, відображеним на його картах є:
 атласи географічні;
 атласи астрономічні;
 атласи окремих небесних тіл.
Кількісно переважають географічні атласи. Їх, як і атласи окремих
небесних тіл, класифікують за такими ознаками: розмір відображеної
території, зміст і призначення.
За розміром зображеної території географічні атласи
поділяють на
 атласи світу (або всесвітні атласи);
 атласи окремих частин світу, континентів (океанів) та їх
груп;
 атласи окремих країн (у тому числі національні) або їх груп;
 регіональні атласи, тобто частин певної території, атласи
природних або економічних районів, атласи міст.
За змістом розрізняють загальногеографічні, тематичні і загальні

30
комплексні атласи. При цьому враховується ступінь різнобічності
поданих на картах атласів характеристик обраних об’єктів
картографування. Класифікація з часом розширюється внаслідок
появи нових за змістом картографічних творів.
Загальногеографічні атласи містять переважно
загальногеографічні карти.
Тематичні атласи складаються з карт певної теми. Розрізняють:
 атласи природних об’єктів, або фізико-географічні: геологічні,
геофізичні, кліматичні, океанологічні, гідрографічні, ґрунтів,
ботанічні, зоогеографічні, медико-географічні тощо.
 атласи суспільних об’єктів, або соціально-економічні: політико-
адміністративного устрою, населення, промисловості, сільського та
лісового господарства, культури, історії тощо.
 атласи взаємодії природи і суспільства або еколого-географічні:
факторів впливу людини на природне середовище, екологічних
ситуацій, умов життя населення тощо.
За широтою змісту атласи можуть бути:
 вузькогалузевими (наприклад, атласи автомобільних шляхів);
 комплексними галузевими (наприклад, кліматичні атласи, на
картах яких подано характеристики різних складових клімату:
температури і тиску повітря, опадів тощо);
 комплексними міжгалузевими або кількох об’єктів (як „Атлас
світу”.К., 1999);
 комплексними об’єктів природи в цілому (як фізико-географічні
атласи, що складаються з карт окремих компонентів природи:
рельєфу, гідрографії, ґрунтів тощо);
 комплексними суспільних об’єктів в цілому.
Загальні комплексні атласи містять карти природних і
суспільних об’єктів та загальногеографічні карти (як „Комплексний
атлас України”, 2005).
За призначенням виділяють науково-довідкові атласи, навчальні,
широкого застосування, краєзнавчі, морські навігаційно-географічні,
воєнні, туристичні, дорожні тощо:
 науково-довідкові атласи містять карти з докладним і якомога
повним (для їх масштабу) змістом. Такі атласи призначено для
глибокого вивчення об’єкта картографування;
 навчальні атласи є посібником для початкової, середньої й
вищої школи. Зміст такого атласу узгоджується з відповідною
навчальною програмою та підручником;
 атласи широкого застосування розраховано на масового
користувача і призначено для довідкових цілей;

31
  краєзнавчі, або шкільні краєзнавчі атласи, призначено для
краєзнавчої роботи, а також вони є навчальним посібником для
загальноосвітніх шкіл. Кожен з них відображає географічні, історичні
та інші особливості певної території (країни, області);
 морські навігаційно-географічні атласи призначено для вчених
і мореплавців;
 дорожні атласи складаються з карт доріг або картосхем;
 туристичні атласи містять інформацію для туристів;
 воєнні атласи призначено для вивчення воєнної історії, а
також стратегічних районів тощо.
За носієм, на якому представлена картографічна інформація,
розрізняють атласи:
 паперові, котрі є традиційними з часів рукописного
виготовлення, а потім і винайдення друкування;
 електронні, що створені в комп’ютерному середовищі шляхом
візуалізації цифрових карт, які входять до складу конкретного твору.
Серед них розрізняють:
– в’юєрні атласи, які можна переглядати („перегортати”
сторінки) візуально, не вносячи будь-яких змін у
зображення;
– інтерактивні, на картах яких можна змінювати
оформлення, способи зображення, класифікацію зображених
об’єктів, масштаб, отримувати паперові копії;
– аналітичні, в котрих можна комбінувати і співставляти
карти, проводити кількісний аналіз і оцінку зображеного,
суміщати зображення різних карт шляхом накладання одна
на одну тощо;
 інтернет-атласи, такі що розміщені в комп’ютерних
телекомунікаційних мережах.
Розподіл атласів на однорідні у певному відношенні групи
здійснюють і за іншими вказаними далі ознаками.
За формою видання розрізняють атласи:
 у книжковій оправі;
 у розбірній оправі;
 у футлярі з незброшурованими аркушами;
 видані окремими випусками.
За форматом та способом використання атласи розподіляють
на:
 настільні, що мають великий формат;
 середньоформатні, що мають розмір звичайної книжки;
 кишенькові, назва яких говорить сама за себе.
Є атласи однотомні і багатотомні. Атласи, як і карти,

32
класифікують одночасно за різними ознаками.
Глобуси класифікують за такими ознаками: об’єкт, моделлю якого
служить глобус, масштаб, зміст, призначення тощо.
За об’єктом розрізняють глобуси:
 Земні, або географічні;
 інших планет та їх супутників;
 небесні (небесної сфери).
За масштабом чіткої класифікації глобусів не існує. Умовно
можна виділити три їх групи:
 дрібномасштабні (з масштабом 1:100 000 000 і дрібніше);
 середньомасштабні (з масштабом 1:30 000 000 - 1:80 000 000);
 великомасштабні (з масштабом 1:10 000 000 і крупніше).
За змістом, або тематикою найбільш розвиненою є
класифікація Земних глобусів, серед яких виділяють глобуси:
 загальногеографічні (фізичні);
 політико-адміністративні;
 тематичні, що відображають результати багатостороннього
вивчення природи і суспільства (рельєфу, атмосфери, біосфери,
соціосфери, техносфери тощо).
За характером зображення є глобуси:
 з традиційним картографічним зображенням;
 з фотокартографічним зображенням, яке формується з
використанням космічних фотознімків;
 рельєфні.
За призначенням розрізняють глобуси:
 навчальні (що використовують у загальноосвітніх навчальних
закладах);
 навчально-наукові (що полегшують вивчення астрономії,
планетології, географії, геофізики, геології тощо у вищих навчальних
закладах);
 навігаційні, що застосовують у наземній, морській, повітряній і
космічній навігації;
 інформаційно-пошукові віртуальні глобуси як складова
глобальних електронних інформаційно-пошукових систем;
 утилітарного (декоративного) призначення (глобуси-
годинники, глобуси-радіоприймачі, глобуси-календарі, глобуси-
сувеніри та ін.).
За способом створення розрізняють глобуси:
 звичайні (з природних або штучних матеріалів);
 електронні (віртуальні), візуалізовані у комп’ютерному
середовищі.
За конструктивними особливостями є звичайні глобуси:

33
  з гладкою поверхнею;
 рельєфні;
 розбірні;
 з прозорого пластика з підсвічуванням з середини;
 з механізмом, що забезпечює обертання глобуса за певними
правилами;
 з німими контурами певних об’єктів картографування;
 з чорною поверхнею, на якій можна писати крейдою;
 з білою матовою поверхнею для креслення кольоровими
маркерами тощо.
За розміром звичайні глобуси поділяють на:
 великі (кабінетні), які стають окремим елементом інтер’єру
приміщення;
 настільні, з якими найчастіше має справу користувач;
 мініатюрні, якими частіше є глобусм-сувеніри.

Контрольні запитання
1. За якими загальнонауковими засадами класифікують карти
та інші картографічні твори?
2. За якими ознаками класифікують географічні карти?
3. Чим відрізняються класифікації загальногеографічних і
тематичних карт?
4. На які групи поділяють тематичні карти за змістом?
5. На які групи поділяють тематичні карти за призначенням?
6. Як класифікують карти за розміром поданої на них території?
7. За якими ознаками класифікують атласи?
8. За якими ознаками класифікують глобуси?

34
 РОЗДІЛ 4. КАРТА, ЇЇ ВЛАСТИВОСТІ. ЕЛЕМЕНТИ КАРТИ
4.1. Властивості карти
Властивості карти як притаманні їй ознаки є виявом характерних
її рис і, одночасно, втіленням вимог, яким повинна відповідати карта.
Основними з них, відомими з курсу топографії, є географічна
відповідність між картографічним зображенням і об’єктами реального
світу та геометрична точність, котру розуміють як відповідність
розташування обрисів та розмірів об’єктів на карті і на тій поверхні,
що вона зображує.
У стандартному визначенні карти відмічені її основні
властивості: математична обґрунтованість, узагальненість
зображення, використання умовних позначень.
Математична обґрунтованість зображення забезпечується
математичними законами, за якими розраховується ступінь
зменшення розмірів реальних об’єктів, або їх масштаб, при переході
до картографічного зображення; математичне обґрунтування мають
картографічні проекції, за якими на картах подають просторове
розміщення дво- і тривимірних об’єктів реального світу (Земля у
цілому, рельєф її поверхні тощо) на двовимірній площині – карті.
Узагальненість зображення дійсності або її складових
обумовлена тим, що на одній карті, навіть великомасштабній з
мінімальним ступенем зменшення, неможливо показати всі набуті
людиною знання про складові реальної дійсності, які входять до кола
її наукових чи практичних інтересів: саме тому необхідним стає
відбір об’єктів картографування для кожної карти, котрий
супроводжується узагальненням ознак, за якими окремі об’єкти
об’єднуються у певні групи (наприклад, будинки чи дерева взагалі, а
не окреме дерево чи будинок з притаманними тільки їм ознаками).
Процес відбору та узагальнення об’єктів, що зображуються на карті,
називається картографічною генералізацією.
Використання картографічних умовних позначень для
створення картографічного зображення забезпечує подання будь-якої
за розміром території (Землі у цілому, окремих континентів або країн,
їх частини тощо) без втрати притаманних їй ознак та зі збереженням
тих об’єктів, котрі унаслідок зменшення зображення неможливо було
б відтворити на карті.
Карті як моделі об’єктів реального світу притаманні такі
властивості: просторово-часова подібність картографічного
зображення і реальних об’єктів, змістова відповідність, абстрактність,
вибірність, синтетичність, метричність, однозначність,
безперервність, наочність, читаність, оглядовість, висока
інформативність.

35
 Просторово-часова подібність картографічного зображення і
об’єктів реального світу розуміється як:
 геометрична подібність (схожість у розмірах, формі об’єктів, їх
просторовій структурі), причому залежно від особливостей
математичної основи карт і ступеня генералізації зображення вона
може бути повною, наближеною чи неповною;
 часова подібність, (відображення стану об’єкта у певний
відрізок часу, на певну дату);
 подібність відношень (правильність подання на картах зв’язків,
територіальної підпорядкованості, взаємного розміщення об’єктів).
Змістова відповідність – властивість, яка означає науково
обґрунтоване відображення об’єктів реального світу, визначення їх
стану, типових ознак тощо відповідно до рівня вивченості цих
об’єктів на час створення карти.
Абстрактність зображення пов’язана з картографічною
генералізацією. Вона полягає у відкиданні несуттєвих рис об’єкта,
малозначних подробиць, цілеспрямованому узагальненні
характеристик, що надає можливість перейти від індивідуальних
понять до збірних.
Вибірність дозволяє подати на карті те, що не існує окремо у
дійсності, будь-які прояви буття, різні складові об’єктів і
взаємозв’язки між ними (прикладом цього є карти температури
повітря, тиску тощо).
Синтетичність картографічного зображення – це властивість,
протилежна попередній. Вона полягає у створенні цілісного уявлення
про територію, де у реальних умовах є комплекс об’єктів, які можна
розглядати вибірково. Так, на карті типів клімату синтезовано ряд
показників (температури повітря, вологості, тиску, вітрів тощо), за
якими виділяються ці типи.
Метричність карт дозволяє визначити за їх допомогою якісні й
кількісні відмінності об’єктів. Вона забезпечується математично
визначеною побудовою (проекцією), точністю карт, наявністю
масштабу, класифікацій, шкал і градацій умовних позначень.
Кількісні відмінності отримують в абсолютних одиницях, відносних
показниках, у бальних чи рангових оцінках (останні дозволяють
кількісно оцінити якісні характеристики).
Однозначність зображення виявляється у тому, що будь-яка
точка на карті має тільки одне значення відповідно до обраної
системи координат і умовних позначень. Ця властивість
розглядається як:
 просторова однозначність, коли будь-якій точці на карті з
координатами х та y відповідає тільки одне значення z

36
картографованого параметра;
 знакова однозначність, за якої будь-яке умовне позначення на
карті має тільки одне зафіксоване у легенді значення.
Безперервність – це властивість, змістом якої є відсутність
пропусків і розривів зображення (за винятком тих, що обумовлені
картографічною проекцією або особливостями розміщення
конкретних об’єктів).
Наочність забезпечує зорове сприйняття картографічного
зображення просторових форм об’єктів, їх розмірів, розміщення,
зв’язків.
Читаність карти полегшує розпізнавання елементів і деталей
зображення. Ця властивість тісно пов’язана з попередньою.
Оглядовість карти дозволяє одним поглядом охопити будь-які за
площею території (від невеликої ділянки до планети у цілому тощо).
Висока інформативність карти забезпечується розміщенням на
одиниці її площі значної кількості позначень, назв, кількісних
показників і підвищується шляхом поєднання або перекриття
позначень. Розрізняють інформацію:
 явну (її носіями є умовні позначення),
 приховану (її користувач одержує, виконуючи по карті
вимірювання, аналізуючи просторові сполучення умовних позначень
тощо).
Властивістю карти є також здатність передавати системні
уявлення про реальний світ, що забезпечує системність
картографічного зображення. Не зайве нагадати, що системою
(грец. συστημα – утворення) є велика кількість елементів, які
знаходяться у відношеннях і зв’язках один з одним і створюють певну
цілісність, єдність. Системний підхід до розробки змісту карти
забезпечує науково обґрунтоване зображення природних і соціально-
економічних систем дійсності: притаманий їм склад елементів
(об’єктів), структуру, ієрархію, внутрішні і зовнішні зв’язки.
Разом із значною кількістю позитивних властивостей
картографічні зображення мають і певні недоліки:
 різні за ознаками об’єкти можуть мати на різних картах
однакову картографічну форму;
 традиційна (паперова) карта погано відображує динамічні
зміни об’єктів, створює статичний образ навіть тих об’єктів, які в
природі мають рухливий (мінливий) характер, невизначені межі
поширення (наприклад, кліматичні процеси);
 на карті важко суміщати зображення об’єктів, однакового
поширення (наприклад, ґрунти і рослинність);

37
  карта не відображує можливої різниці у мірі вивчення окремих
частин території картографування та забезпечення фактичними
даними, потрібними для характеристики цих частин на час
створення карт.

4.2. Елементи карти

Елементами (складовими) карти є картографічне зображення,
математична основа, легенда, допоміжне оснащення, додаткові дані
(рис. 4.1).
Картографічне зображення –
основний елемент будь-якої карти – є
зображенням, що створене
притаманними карті графічними та
іншими засобами, які придатні для
формування її змісту (рис. 4.2).
Зміст карти є сукупністю
інформації, що отримують про
зображені на ній об’єкти: їх склад,
розміщення, характерні відмінності,
взаємозв’язки тощо.
Елементами змісту є зображені
на карті об’єкти або їх групи, які
Рис. 4.1. Схема основних розрізняються за притаманними їм
елементів карти ознаками.
На загальногеографічних картах набір елементів, як правило,
сталий. Ними є такі загальногеографічні елементи як населені пункти,
гідрографія, рослинний покрив, рельєф та деякі інші.
На тематичних картах кількість елементів змісту не є постійною і
поділяється на дві частини:
 географічну основу тематичних карт, яку складають
загальногеографічні елементи (їхня докладність залежить від
призначення конкретної карти); вони потрібні для просторової
локалізації елементів тематичного змісту;
 тематичний зміст, кількість елементів якого визначається,
перш за все, особливостями об’єкта, поданого на карті, її
призначенням тощо.
Різні за тематичним змістом карти можуть мати однакову за
кількістю елементів та їхньою докладністю географічну основу, а
однакові за змістом, але різного призначення – різну основу.
Математична основа відбиває математичні закони побудови
картографічного зображення та його геометричні властивості. Її
складовими є геодезична основа, масштаб і картографічна проекція

38
карти.
Геодезична основа – це сукупність геодезичних даних, необхідних
для розробки картографічних проекцій. Ними є розміри земного
еліпсоїда (кулі), система координат, опорна геодезична мережа (див.
далі підрозд. 5.2).
Масштаб відображує ступінь зменшення лінійних розмірів земного
еліпсоїда (кулі) при зображенні їх на карті. Його значення подають
безпосередньо на карті.

Рис. 4.2. Елементи фізичної карти „Українські Карпати”.

Картографічне зображення – 1; легенда – 2; допоміжне оснащення:
назва карти – 3, масштаб (чисельний, іменований, лінійний) – 4,
картографічна сітка – 5, вихідні дані – 6; додаткові дані: профіль – 7,
карта-врізка – 8, текстові відомості – 9

Картографічна проекція (проекція) – це математично

39
визначене відображення математичної поверхні Землі (земного
еліпсоїда або земної кулі) на площині. Проекція встановлює
функціональну залежність між координатами точок на математичній
поверхні та на площині (карті). Особливості проекції відбиває
картографічна сітка (див. також далі підрозд.5.2), яка є
зображенням на карті меридіанів і паралелей.
Легенда карти (лат. legendo – те, що має бути прочитано) є
систематизованим зведенням використаних на карті умовних
позначень і текстових пояснень, що розкривають зміст цих
позначень.
Легенда карти складається з двох частин:
 графічної;
 текстової, або атрибутивної (такої, що вживається як
означення; лат. attributum – додане).
В легенді подається перелік всіх елементів змісту певної карти з
урахуванням їх підпорядкованості, класифікаційних ознак,
взаємозв’язків тощо.
Допоміжне оснащення – це елементи карти, які полегшують
користування нею: формальні відомості про карту (назва карти, дані
про авторів, час створення, назва видавництва, місце і рік видання
тощо), картометричні графіки (лінійний масштаб, шкала крутості
схилів та ін.), лінії координатної сітки, покажчики географічних назв.
Елементом оснащення може бути рамка, якщо вона не тільки
обмежує картографічне зображення або карту в цілому, а й має
елементи, що забезпечують вирішення певних завдань (такою є
мінутна рамка на топографічних картах). Одні з елементів
оснащення, як координатна сітка, суміщають з картографічним
зображенням, інші – розташовують на вільних від зображення місцях
або на зворотній стороні.
Елементом допоміжного оснащення можна вважати й легенду
карти. Однак легенда не просто полегшує користування картою, без
неї неможливо зрозуміти зміст карти, особливо тематичної. Саме тому
її доцільно розглядати як окремий елемент.
Додаткові дані карти – це елементи, які тематично пов’язані з її
змістом, доповнюють або пояснюють його, збагачуючи в тому чи
іншому відношенні основне картографічне зображення. Ними є
додаткові карти (карти-врізки), профілі, розрізи, графіки, діаграми,
фотознімки, рисунки, узагальнювальні кількісні показники,
пояснювальні тексти тощо.
Додаткові карти мають інший масштаб, ніж основна карта.
У дрібнішому масштабі найчастіше подають інформацію, яка
доповнює зміст основної карти (наприклад, на фізичній карті

40
додатково може бути вміщено карту природних зон), або вказують
розташування зображеної на карті території відносно оточуючого
середовища (наприклад, певна область на карті держави). У
збільшеному масштабі на додаткових картах дають детальніше
зображення ділянки, характеристику якої у потрібному обсязі
неможливо надати на основній карті.
Додаткові дані розміщують на вільних від основного зображення
місцях..
Усі елементи карти об’єднує їхнє компонування, тобто визначення
місця кожного елемента щодо інших: рамки відносно території
картографування, легенди, допоміжного оснащення і додаткових
даних. Якщо рамка відсутня, елементи карти компонують у межах
відведеної для неї площі аркуша паперу. Варіанти компонування
ілюструють рис. 4.2 та 4.3.

Рис. 4.3. Варіанти компонування тематичних карт

41
 Контрольні запитання
1. Що є елементами карти? Назвіть їх.
2. Чим допоміжне оснащення карти відрізняється від додаткових
даних?
3. Які елементи входять до математичної основи загально-
географічних і тематичних карт?
4. Чим відрізняються елементи змісту загальногеографічних і
тематичних карт?

42
 РОЗДІЛ 5. МАТЕМАТИЧНА ОСНОВА КАРТОГРАФІЧНИХ ТВОРІВ
5.1. Складові математичної основи
Математична основа карт обумовлює, як відзначалося раніше,
правила створення плоского або іншого за формою картографічного
зображення Землі і будь-яких інших об’єктів Сонячної системи та
позаземного простору. Вона визначає особливості відображення
геометричних параметрів об’єктів реального світу, якими є
довжина, ширина, площа, контур або форма (яку передає графічне
окреслення площі, зайнятої об’єктом), а також відстань між
об’єктами, напрямки від одного до другого, кути, що утворюють між
собою певні напрямки чи лінійні елементи контурів об’єктів тощо.
Саме математична основа карт забезпечує однозначність і
безперервність зображення, а головне – його метричність.
Основними складовими математичної основи є:
 геодезична основа;
 масштаб;
 картографічна проекція.
Деякі джерела елементом основи вважають також компонування
карт. Таке твердження можна сприйняти відносно
загальногеографічних багатоаркушевих (особливо велико- та
середньомасштабних) карт, у яких компонування пов’язане
безпосередньо з проекцією та масштабом. Розмір зображеної на
окремих аркушах території визначається за обраними правилами
розграфлення певної площі земної поверхні на окремі частки (ці
питання розглядає топографія). Легенди таких карт не впливають на
компонування, тому що друкуються окремо у вигляді зброшурованих
таблиць, а кількість елементів допоміжного оснащення і додаткових
даних на окремих аркушах майже не змінюється. На тематичних
картах компонування значною мірою обумовлюється розміром і
абрисами відображеної території (які, звісно, залежать від проекції і
масштабу) та змістовим наповненням легенди зображеного, а перелік
і обсяг додаткових даних та елементів допоміжного оснащення не є
сталим. Все це потребує індивідуального підходу до вирішення
взаємного розміщення елементів кожної карти.
Особливості створення загальногеографічних і тематичних карт
обумовили значення кожної складової їхніх математичних основ:
 для загальногеографічних карт (в першу чергу для
найкрупніших за масштабом топографічних карт) важливі всі вказані
складові, тому що вони визначають територію, зображення якої на

43
карті не матиме практично відчутних спотворень, розміри окремих
аркушів (розграфлення карт), точність нанесення на карту об’єктів
території, котра підлягає зніманню, їх кількість тощо;
 для тематичних карт, які частіше бувають середньо- та
дрібномасштабними, суттєве значення мають картографічні проекції
(в яких можливе зображення будь-яких за розміром територій, а
зведення спотворень до значень, притаманних загальногеографічним
картам, не є обов’язковою вимогою) та масштаб (від якого залежить,
перш за все, обсяг змістового навантаження карт); вимоги до
геодезичної основи враховані під час створення загальногеографічних
карт, які у тематичному картографуванні використовують як
географічну основу, до елементів змісту якої „прив’язують” тематичні
дані.

5.2. Геодезична основа

Геодезична основа є сукупністю даних, необхідних для створення
карт. З топографії відомо, що елементами геодезичної основи є:
 форма і розміри земного еліпсоїда (кулі);
 опорна геодезична мережа, точки якої утворюють кістяк (остов)
для побудови картографічного зображення;
 система координат для визначення положення на еліпсоїді
(кулі) та на картах пунктів (точок) опорної мережі та будь-яких
географічних об’єктів.
Нагадаємо, що система координат будується у вигляді числових
ліній, що мають загальну нульову точку і які визначають правила
знаходження положення точок на обраній поверхні чи у просторі.
Числові лінії, котрі можуть бути прямими або криволінійними,
формують координатні сітки, які
полегшують роботу з визначення
координат.
Земний еліпсоїд є
математично визначеною фігурою,
наближеною до геоїда –
землеподібної фігури, що
утворюється рівневою поверхнею
Світового океану у стані
цілковитого спокою і рівноваги й
продовжена під материками. Його
параметри розраховують за даними
астрономо-геодезичних і
гравіметричних робіт. Чим більшою
Рис. 5.1. Співвідношення
поверхней геоїда і земного
еліпсоїда (меридіанальний
розріз)

44
є площа їх проведення, тим точніше визначаються параметри
еліпсоїда і меншою стає незбіжність його поверхні з поверхнею геоїда
(рис. 5.1).
Земний еліпсоїд, поверхня якого найближче відповідає поверхні
геоїда в цілому, називають загальним земним еліпсоїдом.
Земний еліпсоїд, прийнятий для обробки геодезичних вимірювань і
встановлення системи геодезичних координат, називають
референц-еліпсоїдом.
Найменша незбіжність поверхней референц-еліпсоїда і геоїда
проявляється на обмежених площах, наслідком чого є використання
окремими країнами (їх групами) різних еліпсоїдів.
За певних умов еліпсоїд замінюють кулею, площа поверхні якої
дорівнює площі поверхні земного еліпсоїда. Радіус такої кулі
становить 6371,1 км. Іноді його величину заокруглюють до 6370 чи
6400 км, якщо це задовольняє вимогам до картографічного твору.
Поверхню земного еліпсоїда або кулі, яку використовують під час
створення карт, називають математичною поверхнею Землі.
Опорна геодезична мережа (геодезична мережа) є системою
пунктів на земній поверхні, закріплених на місцевості, положення
котрих визначено як на певній поверхні, так і над нею. Відносно
пунктів мережі визначають положення всіх інших географічних
об’єктів. Іноді поняття опорна геодезична мережа вживається замість
поняття геодезична основа карт.
Геодезична мережа, створена з урахуванням параметрів референц-
еліпсоїда, має першорядне значення для карт загальногеографічних,
тому що від точності цієї основи залежить точність зазначених карт.
Під час створення дрібномасштабних карт стиснення земного
еліпсоїда втрачає своє значення, тому доцільним стає використання
математичної поверхні Землі у вигляді кулі.
Системи координат створюють для визначення положення будь-
яких об’єктів на математичній поверхні Землі і на карті. Основними
є:
 загальноземна, яку створюють на поверхні загального земного
еліпсоїда;
 референцна, створена з використанням поверхні референц-
еліпсоїда;
 плоских прямокутних координат, що створюється на поверхні,
обмеженій за розміром.
У залежності від того, якими величинами визначають положення
об’єктів, розрізняють:
 географічні координати, складовими якої є астрономічні
координати φ – широта та λ – довгота або геодезичні B та L

45
відповідно (мають градусний вимір);
 плоскі прямокутні координати, складовими якої є абсциса х та
ордината y (у метричному обчислені).
Координатну сітку у системі географічних координат створюють
меридіани і паралелі. Така сітка, побудована на математичній
поверхні, має назву географічної (її відтворення ми бачимо на
глобусі). Сітку, подану на картах, називають картографічною.
Картографічна сітка у системі плоских прямокутних координат
створюється рівновіддаленими прямими, що перетинаються під
прямими кутами. Таку сітку називають прямокутною.
В Україні з середини ХХ століття елементом геодезичної основи
стає референц-еліпсоїд Красовського з параметрами:
 велика піввісь а = 6 378 137 м;
 мала піввісь b = 6 356 863 м;
 різниця напівосей а - b = 21 382 м;
 стиснення еліпсоїда α = (а – b) / а = 1/298,3.
З кінця ХХ ст. проводяться роботи зі створення референцної
системи координат України.
Окрім референцної застосовують Світову геодезичну систему 1984
р. (WGS-84) з параметрами:
 велика піввісь еліпсоїда а = 6 378 137 м;
 стиснення еліпсоїда α = 1:298,257.
Між референцною і світовою (загальноземною) системами
встановлено однозначний зв’язок.

5.3. Масштаб
Масштаб картографічного зображення визначає ступінь
зменшення дійсних розмірів об’єктів реального світу на
картографічних творах. До зменшеного зображення цих об’єктів
людину спонукає бажання передати на обмеженому за площею
аркуші паперу (іншому матеріалі) просторове розміщення об’єктів на
значно більшій за розмірами території. Зрозуміло, що ступінь
зменшення розмірів зображуваної території буде тим більшим, чим
більшою є вона сама.
Застосовують різні форми позначення масштабу на карті (рис. 5.2):
 чисельний масштаб (рис. 5.2, а) подається у вигляді дробу з
одиницею в чисельнику та числом, яке відповідає ступеню
зменшення об’єкта картографування, у знаменнику, наприклад,
1:500 або 1:100 000, що означає зменшення об’єкта у 500 та 100 000
разів;
 іменований масштаб (рис. 5.2, б) вказує довжину лінії на

46
місцевості, яка відповідає одиниці довжини на карті, наприклад, „в 1
см 5 м” або „1 см – 1000 м”;
 лінійний масштаб (рис. 5.2, в) – графічна побудова, яка
спрощує визначення відстаней між певними об’єктами або їх
розмірів.

Рис. 5.2. Види масштабів: чисельний (а), іменований (б),

лінійний (в)

Існують й інші форми подання масштабу.

За ступенем зменшення масштаби поділяють на великі, середні та
дрібні.

5.4. Картографічні проекції карт, методи їх створення

Картографічна проекція, як зазначалося раніше, є математично
визначеним відображенням поверхні земного еліпсоїда або кулі на
площині. Вона завершує створення математичної основи карт.
Особливості картографічної проекції (проекції) передає
картографічна сітка. За рисунком паралелі й меридіани сітки
можуть бути прямолінійними або криволінійними, перетинатися під
різними кутами тощо (рис. 5.4, 5.7-5.10). Рисунок сітки
обумовлюється обраною функціональною залежністю між
координатами точок на земному еліпсоїді (які визначаються
переважно в системі географічних координат в градусних одиницях
виміру) та їх положенням на карті (для цього частіше обирається
система плоских прямокутних координат з метричним виміром).
Кількість можливих функціональних залежностей, а отже, і проекцій
не обмежена; у загальному вигляді цю залежність подають такими
рівняннями картографічних проекцій:
x = f1 (B, L), y = f2 (B, L), (5.1)
де х та у – прямокутні координати зображуваної точки, а В та L – її
географічні (геодезичні) координати. За цими рівняннями
визначають, перш за все, прямокутні координати вузлових точок
перетину меридіанів і паралелей сітки. Якщо нанести вузлові точки
сітки за одержаними координатами на аркуш паперу (або іншого
матеріалу) і прокреслити через них у відповідних напрямках
меридіани та паралелі, отримаємо зображення картографічної сітки.
Оскільки вона відбиває особливості проекції, її частіше й називають

47
картографічною проекцією. Зауважимо побіжно, що під
картографічною проекцією розуміють також математичні правила, за
якими створюється картографічне зображення (або саме
проектування), тому подекуди можна
зустріти вираз „картографічна сітка у
такій-то проекції”.
Методи одержання проекцій
змінювалися з часом. Зі стародавніх часів
їх будують за законами лінійної
перспективи, користуючись графічними
прийомами. Такий метод передбачає
наявність об’єкта проектування (земну
кулю), поверхню Р для побудови проекції
та точку проектування М, тобто
проектування здійснювалося на площину
(рис. 5.3). Об’єкти А і В на поверхні земної
Рис. 5.3. Схема
кулі будуть відображені на площині Р в
проектування точок
земної кулі на площину
точках а та b, тобто в місцях стикання
проектувальних променів МВb та МАа з
площиною.
Наприкінці античного періоду проекції частіше створювали з
використанням допоміжної поверхні – бічної поверхні циліндра або
конуса, які легко перетворюються на площину, якщо розрізати їх
уздовж прямолінійної твірної (див. далі рис. 5.14, 5.15).
Пізніше, особливо з останньої чверті XVІІІ ст., зв’язок між об’єктом
картографування та його зображенням на карті почали визначати за
математичними розрахунками. Це змінило шлях одержання
проекцій і визначення їх властивостей: відтоді стало можливим
створювати проекцію із заздалегідь заданими рисами. Таку роботу
значно прискорило розпочате у ХХ ст. використання електронно-
обчислювальної техніки.
При розробці проекції враховують як форму об’єкта, так і розмір
території, що картографуватиметься (уся поверхня Землі, значна її
частина, відносно невелика ділянка тощо).

5.5. Спотворення картографічних зображень

Відомо, що під час проектування на площину сфероїдальної
поверхні земного еліпсоїда (кулі) не можна уникнути тих чи інших
спотворень у отриманому картографічному зображенні, оскільки така
поверхня є криволінійною за всіма напрямками, і не розгортається у
площину без порушення цілісності. Спотворення зображень відсутні
на глобусах, які є подібними моделями Землі, інших планет та їхніх

48
супутників.
Спотворення картографічних зображень розуміють як зміну
геометричних параметрів об’єктів чи ділянок поверхні щодо їх
дійсних значень під час їх зображення на карті. Характер та величина
спотворень залежить від обраних правил проектування
картографічного твору.
Спотвореними можуть бути будь-які геометричні параметри
об’єктів, зображених на картах, оскільки всі вони пов’язані між
собою, тому спотворення одних параметрів веде до зміни інших. Це
положення добре ілюструє наведений нижче приклад (рис. 5.4).
Сторони квадрата є однаковими за довжиною, тобто a1=b1. Якщо
довжину його сторін збільшити (зменшити) на однакову величину
(рис. 5.4, а), так щоб а'=b', то змінюється площа об’єкта р'≠р1, але
зберігається форма (квадрат залишається квадратом). У цьому разі
говорять про отримання подібної фігури. Подібність веде до
збереження значення кута U1, утвореного елементами квадрата:
стороною b1 та діагоналлю. Якщо сторони квадрата змінити
неоднаково, то порушиться насамперед подібність форми (квадрат
перетворюється на прямокутник), змінюється величина певного кута
(на рис. 5.4, б), тобто а2≠a1, b2≠b1, р2≠р1, U2≠U1. Однак, змінюючи
відповідним чином a1 і b1 і нехтуючи зміною кутів (рис. 5.4, в) можна
зберегти величину площі фігури. Дійсно, якщо а3 = 2а1, b3 = 1/2b1, то
р3 = а3b3 = 2а1 × 1/2b1=а1b1, але а1b1=р1, то й p3=р1, а U3≠U1.

Рис. 5.4. Зміна розмірів площі фігури із збереженням форми (а)

або її зміною (б), а також із збереженням розмірів площі
за рахунок зміни її форми (в)

Виникнення спотворень картографічного зображення ілюструє

такий приклад. Поверхню глобуса можна розрізати вздовж
меридіанів або паралелей на смужки, ширина яких дозволить
розгорнути їх у площину без відчутних порушень цілісності
зображення, однак картографічний рисунок, складений з таких
смужок, втрачає безперервність (нагадуємо, що безперервність
зображення – одна з головних вимог, якій повинна задовольняти

49
карта). Для створення безперервного зображення слід розтягнути
смужки там, де між ними є розрив (рис. 5.5. а, б). Зменшити
розтягування можна, якщо стиснути зображення у місцях, де розрив
між смужками відсутній (найменший) або вони перекривають одна
одну (рис. 5.5, в). Зрозуміло, що і розтягування, і стискування
зображення веде до його деформації, тобто спотворення
геометричних параметрів об’єктів, поданих на карті. На рисунку
зображені у вигляді кола об’єкти набувають у більшості випадків
форму еліпса; змінитися можуть також й елементи координатної
сітки (на рис. 5.4 б меридіани більш криволінійні, а відстань між
паралелями змінна).

Рис. 5.5. Перехід до суцільного зображення земної поверхні від

розірваного: у вигляді суміжних смуг за меридіанами (а), паралелями (б)
та смуг, що частково перекривають одна одну (в)
У математичній картографії для унаочнення характеру і величини
спотворень на карті розглядають зображення нескінченно малих кіл у
різних її частинах. Встановлено, що у загальному випадку нескінченно
мале коло на поверхні еліпсоїда (кулі) зображується на карті
нескінченно малим еліпсом. Розміри цього еліпса, ступінь його
видовження порівняно з колом показують особливості зміни
геометричних ознак зображених об’єктів. Такий еліпс називають
еліпсом спотворень.
Елементами еліпса спотворень є велика і мала напівосі
(рис.5.6). Вздовж великої напівосі буде найбільший масштаб a, а
вздовж малої – найменший b. Велика і мала напівосі – головні
напрямки еліпса спотворень. У загальному випадку вони не
збігаються з напрямками меридіанів і
паралелей сітки, що проходять через
центральну точку еліпса. Тому
масштаб за меридіаном т і масштаб
за паралеллю n можуть відрізнятися
від значень а та b. Якщо кут між
головними напрямками еліпса
Рис.5.6. Еліпс спотворень та
його елементи

50
завжди дорівнює 90°, то кут ε між меридіаном і паралеллю,
проведеними через центр еліпса, може мати інше значення. Усі
спотворення картографічного зображення мають кількісні показники.
Щоб зробити можливим визначення спотворень, радіус
нескінченно малих кіл на еліпсоїді (кулі) умовно приймають за певну
скінченну величину, наприклад 5 мм у масштабі карти. Тоді й
відповідні їм зображення еліпсів матимуть визначені розміри. Кожен
еліпс показує величину і характер спотворень у точці карти, з якою
збігається його центр, а певна кількість їх виявляє зміну спотворень
по всій площі карти. Еліпс спотворень добре ілюструє положення, що
масштаб зображення змінюється у певній точці зі зміною напрямків
з неї (радіуси еліпса різних напрямків не дорівнюють один одному на
відміну від однакових за довжиною радіусів кола) і залежить від
положення точки на карті (рис. 5.7).

Рис. 5.7. Еліпси спотворень на одній із карт світу

5.6. Види спотворень картографічних проекцій

У загальному випадку всім картографічним проекціям, у яких
створюються карти властиві спотворення довжин, площ, кутів та
форм об’єктів. Наявність спотворень веде до того, що змінюється
масштаб зображення тих чи інших елементів змісту карти, тобто
масштаб карти є величиною змінною. Визначене положення
потребує встановлення таких видів масштабу як:
 головний масштаб, що є ступенем зменшення Земного
еліпсоїда (кулі), котрий обрано для створення картографічного твору;
 частковий масштаб, що відрізняється від головного.

51
 Відношення часткового масштабу до головного показує наявні у
картографічному зображенні спотворення.
Наслідком зміни масштабу є перш за все різноманітність рисунка
картографічних сіток, неоднаковість довжин меридіанів,
спотворення довжин паралелей у картографічних сітках, чого немає у
сітках географічних.
На картах розрізняють головний і частковий масштаби довжин і
площ (основних геометричних ознак об’єктів).
Спотворення довжин на карті виявляється як зміна масштабу
довжин при переході від точки до точки, а також при зміні напрямків
з будь-якої точки на ній, уздовж яких визначається масштаб.
Головний масштаб довжин М є відношенням, що показує, у скільки
разів зменшені лінійні розміри земного еліпсоїда (кулі) при переході
від його поверхні до карти. Саме цей масштаб вказують на картах.
Частковий масштаб довжин μ визначають як відношення
нескінченно малого відрізка ds на карті до відповідного йому відрізка
лінії на поверхні Земного еліпсоїда (кулі) dS, тобто
μ = ds : dS = 1/dS : ds . (5.2)
Спотворення площ розуміють як зміну масштабу площ в різних
місцях карти, що призводить до порушення співвідношення площ
різних географічних об’єктів.
Головний масштаб площ Р показує, у скільки разів зменшено
розмір площі земного еліпсоїда (кулі) при переході від його поверхні
до карти.
Частковий масштаб площ р є відношенням нескінченно малої
площі df на карті до відповідної їй площі на земному еліпсоїді (кулі)
dF тобто
р = df : dF = 1/dF : df .
Спотворення кутів v полягає в тому, що кути між певними
напрямками на карті U не є рівними відповідним кутам на поверхі
земного еліпсоїда (кулі) U´, тобто
v = U - U´, vmax = ω .
Спотворення форм k виявляється у тому, що обриси об’єктів на
карті не є подібними до обрисів відповідних їм об’єктів на земному
еліпсоїді (кулі).
Величину спотворень передають їхні показники.
Показники спотворення довжин визначаються різними
шляхами. Певне уявлення про спотворення дають значення т і п,
котрі є частковими масштабами, тобто
т = sm : Sm , n = sn : Sn . (5.3)
Більш наочним показником спотворень довжини є співвідношення
часткового масштабу вздовж меридіана μm чи вздовж паралелі μn і
головного масштабу М, а саме:

52
 μm= m : M, μn= n : M . (5.4)
Такі відносні показники зберігають своє значення для певної
проекції і у разі зміни масштабу карти. Наприклад, т = 1:8 000 000,
М = 120 000 000, тоді μm = (1 : 8 000 000) : (1 : 120 000 000) = 2,5,
якщо змінити головний масштаб на 1:10 000 000, тоді частковий
дорівнюватиме 1:4 000 000, однак співвідношення їх залишиться
рівним 2,5.
Різниця часткового масштабу і головного, який прирівнюється до
одиниці, тобто μ-1, є відносним спотворенням довжин. Його значення
можна подати також у відсотках. Наприклад: μ= 1,34, тоді μ - 1 =
0,34 = 34%. За його значенням можна встановити не тільки величину,
а й напрямок спотворення у бік розтягування чи стиснення
зображення. Якщо μm і μn є меншими за одиницю то зображення
стиснуте, якщо воно більше за одиницю, маємо розтягнуте
зображення, якщо дорівнюють одиниці – спотворення відсутні.
Показником спотворення площ μр може бути співвідношення
часткового масштабу р та головного масштабу Р (як і показник
спотворення довжин):
μр= р : Р ,
а також різниця р-1, що є відносним спотворенням площ.
Показником спотворення кутів ε є величина визначеного за
картою відхилення кута θ від 90°, тобто ε = θ – 90°. Вимірювання
кута показано на рис. 5.8, де криволінійні відрізки меридіана і
паралелі замінені дотичними у вузловій точці сітки.

Рис. 5.8. Визначення спотворень кутів за картографічною сіткою

Показник спотворення форм k можна вирахувати за

рівнянням:
k = а:b .

53
 Слід пам’ятати, що чим більшою є різниця між значеннями а та b,
тим сильніше витягнутий еліпс спотворень і контур певного об’єкта
на карті. Якщо k=1, то на карті відсутнє спотворення форм.
Доведено, що цей показник слід використовувати, коли географічні
об’єкти мають відносно малу територію. Прикладом можуть бути
Кримський та Кольський півострови, острів Тасманія. Для великих за
площею об’єктів цей показник не дає достатньо точних результатів.
Наявність спотворень у картографічному зображенні спричинює
те, що головний масштаб карти зберігається тільки у певних її
частинах: у конкретній точці, вздовж однієї або кількох ліній, які
називаються точками і лініями нульових спотворень (приклади на
рис. 5.16 - 5.18). У міру віддалення від них спотворення
картографічного зображення зростають (зменшуються).
Наявність спотворень на картах можна виявити за
картографічною сіткою. Якщо відрізки меридіанів між сусідніми
паралелями по всій довжині є однаковими, це означає відсутність
спотворень довжин за меридіанами. Різна довжина відрізків свідчить
про наявність спотворень.
Відсутність спотворень за паралелями легко встановити на карті із
зображенням екватора і паралелі з широтою 60°. Відомо, що
зазначена паралель є удвічі коротшою за екватор, тому відрізки цієї
паралелі між сусідніми меридіанами за відсутності спотворень мають
бути у два рази меншими за подібні відрізки на екваторі.
Для виявлення спотворення площ, слід підрахувати і порівняти між
собою площі клітинок картографічної сітки між сусідніми паралелями
у різних частинах карти.
Спотворення кутів проявляється у відхиленні кутів між
меридіанами і паралелями від 90°, що можна встановити за
допомогою транспортира.
Спотворення форм об’єктів легко виявити шляхом порівняння
форми клітинок сітки на одній широті. За відсутності спотворень
клітинки мають однакову форму. Цей вид спотворення можна
визначити також, порівнюючи зображення окремих об’єктів на карті
і на глобусі. Полегшує визначення спотворення підрахунок
співвідношення ширини і довжини об’єкта на обох зображеннях
(зрозуміло, що вони є однаковими за відсутності спотворень форм).
Унаочнюють розподіл спотворень макети карт з ізоколами –
лініями, що з’єднують точки на карті з однаковими значеннями
спотворень певного виду (рис. 5.9, 5.17, 5.20, 5.25). Вони мають
дрібний масштаб і подають, крім ізокіл, обриси тієї чи іншої
території. Ізоколи з нульовими спотвореннями у більшості випадків
подають суцільними лініями, інші – пунктирними. Для всіх ізокол

54
вказують величину спотворення. Ізоколи можуть мати як просту (див.
рис. 5.14, 5.16, 5.17), так і більш складну форму (рис. 5.21).
Спотворення в точці, яка знаходиться між ізоколами, визначають
інтерполюванням, відомим з топографії (за ним встановлюють
відмітки висот точок, розташованих між горизонталями).
Знаючи величину спотворень, можна уточнити результати
вимірювань по картах. Наприклад, довжина п-ва Камчатка за
фізичною картою півкуль масштабу 1 : 90 000 000 (Атлас для 6 кл. К.,
2009) уздовж меридіана 160° становить 10,6 мм, що за головним
масштабом дорівнюватиме 954 км (90 км х 10,6). За макетом карти з
ізоколами меридіан 160° збігається з ізоколою спотворення довжин а
= 1,4, тобто виміряні у цій частині карти довжини збільшені у 1,4
рази. Отже, уточнена довжина п-ва Камчатка вздовж заданого
напрямку становитиме 954 км : 1,4 ≈ 682 км.

Рис. 5.9. Ізоколи площ і еліпси спотворень в азимутальній

поперечній стереографічній проекції

Величина спотворень залежить від розмірів зображеної на карті

території та її математичної основи. У загальному випадку
картографічні спотворення є тим більшими, чим більшою є територія
і дрібнішим масштаб її зображення. На багатьох дрібномасштабних
картах найменші спотворення (або їх відсутність) мають місце у
середній частині зображення, а найбільші – у крайніх частинах.

55
 У теоретичному відношенні проекцій без спотворень не існує, але є
такі проекції, спотворення в яких не відчуваються під час
практичного використання карт (як приклад можна згадати
топографічні карти).

5.7. Класифікація картографічних проекцій

Класифікацію проекцій здійснюють за різними ознаками,
основними з яких є: характер спотворень зображення, вид
допоміжної поверхні, на яку проектують земний еліпсоїд (кулю),
орієнтування допоміжної поверхні щодо еліпсоїда (кулі), вид
картографічної сітки.
За характером спотворень проекції поділяють на:
 рівновеликі, в яких відсутні спотворення площ, тому
співвідношення величини території різних об’єктів передаються
адекватно, але за рахунок значних спотворень форм об’єктів, а відтак
й кутів;
 рівнокутні, які не мають спотворення кутів; збереження цієї
властивості досягається за рахунок збереження форми (обрисів)
об’єктів, але за значних спотворень площ;
 рівнопроміжні, в яких масштаб є постійним за одним з
головних напрямків (найчастіше за меридіанами) і дорівнює
головному масштабу; позитивні властивості цих проекцій
виявляються у зрівноваженості спотворень площ і кутів;
 довільні, що мають будь-які співвідношення спотворень різних
видів; як правило, величина кожного зі спотворень є меншою, ніж у
інших проекцій. Зустрічаються класифікації, за якими до цієї групи
входять і рівнопроміжні проекції.
Особливості кожної з названих проекцій передають еліпси
спотворень (рис. 5.10).
Слід пам’ятати, що не існує проекцій без спотворень довжин, але є
такі, що зберігають величину кутів або площ.

56
 Рис. 5.10. Еліпси спотворень у ціліндричній проекції: рівнокутній (а),
рівнопроміжній за меридіанами (б) та рівновеликій (в)

За видом допоміжної поверхні є такі проекції:

 циліндричні, які створюють з використанням бічної поверхні
дотичного або січного циліндра (див. далі рис. 5.14);
 конічні, які створюють з використанням бічної поверхні
дотичного або січного конуса (див. далі рис. 5.16);
 азимутальні, що отримують проектуванням земного еліпсоїда
(кулі) на дотичну або січну площину (уявлення про це дає рис. 5.18).
Класифікація проекцій за видом допоміжної поверхні відбиває
традиційні уявлення про шлях їх створення, які дозволяють наочно
з’ясувати особливості одержання картографічних сіток кожної з
проекцій. Проте навіть у наш час проекції, які розробляють
аналітичними методами за допомогою сучасної техніки, здебільшого
зберігають загальний вигляд тих, що були створені в давні часи.
За орієнтуванням допоміжної поверхні розрізняють проекції:
 нормальні, які одержують, дотримуючись таких умов: вісь
циліндра або конуса має збігатися з полярною віссю земного еліпсоїда
(кулі), а площина – бути перпендикулярною до земної осі (дотичною у
більшості випадків у точках полюса);
 поперечні, що будуються за таких умов: вісь циліндра або

57
конуса збігається з площиною екватора земного еліпсоїда (кулі), а
площина, на яку проектується картографічне зображення, є
дотичною у будь-якій точці екватора;
 косі, які відрізняються від попередніх тим, що вісь циліндра або
конуса створює з полярною віссю земного еліпсоїда (кулі) гострий кут,
а площина є дотичною до поверхні, що картографується, у будь-якій
точці між екватором і полюсом.
Слід зазначити, що на практиці не використовують поперечних і
косих конічних проекцій. На виданих картах зустрічаються інші
назви розглянутих проекцій: пряма, або полярна, замість нормальної,
екваторіальна замість поперечної.
Проекції розрізняють також за виглядом нормальної
картографічної сітки. Нормальною називають сітку, на якій
паралелі зображені лініями постійної кривизни – прямими, колами
або дугами. Вигляд нормальних сіток легко запам’ятовується. За
такими ознаками виділяють проекції:
 нормальні азимутальні, картографічна сітка яких має паралелі
у вигляді концентричних кіл і прямолінійні меридіани, що
розходяться з центра проведення паралелей (рис. 5.11, а);
 нормальні конічні, що мають сітку з паралелей у вигляді дуг
концентричних кіл і прямолінійних меридіанів, що розходяться з
центра проведення паралелей (рис. 5.11, б);
 нормальні циліндричні, сітка яких складається з прямолінійних
паралелей і перпендикулярних до них меридіанів (рис. 5.11, в);
меридіани завжди є рівновіддаленими між собою, а відстань між
паралелями може бути змінною (див. рис. 5.10);

Рис. 5.11. Картографічні сітки нормальної азимутальної (а), нормальної

конічної (б), нормальної циліндричної (в), поліконічної (г), псевдоконічної (д),
псевдоциліндричної (е), псевдоазимутальної нормальної (є) проекції

58
  поліконічні, які створюється паралелями у вигляді дуг
ексцентричних кіл, радіус яких є тим більший, чим меншою є їх
широта, а центри їх проведення розташовані на середньому
прямолінійному меридіані; усі інші меридіани є кривими лініями,
розміщеними симетрично щодо середнього меридіана (рис, 5.11, г);
 псевдоконічні, що мають картографічну сітку, в якій паралелі
зображуються дугами концентричних кіл, середній меридіан – пряма
лінія, що проходить через центр кіл, а інші меридіани є кривими,
розміщеними симетрично щодо середнього меридіана (рис. 5.11, д);
 псевдоциліндричні, сітка яких створена прямолінійними
паралелями, прямолінійним середнім меридіаном і криволінійними
іншими меридіанами, розміщеними симетрично щодо середнього
меридіана (рис. 5.11, е);
 псевдоазимутальні нормальні (рис.5.11, є), що мають паралелі у
вигляді концентричних кіл, а меридіани – криві, які сходяться в точці
проведення паралелей, симетричні відносно одного або двох
прямолінійних меридіанів.
Усі проекції з паралелями змінної кривизни називають умовними.
За особливостями застосування розрізняють проекції:
 багатогранні, які є результатом заміни поверхні земного
еліпсоїда багатогранником, на кожну грань (групу граней) якого
проектують відповідну частину еліпсоїда (рис. 5.12, а);
 багатосмугові, які створюють, розділивши попередньо
поверхню еліпсоїда на смуги певних розмірів, кожну з яких
проектують окремо за однаковими правилами (рис. 5.12, б).
Застосування багатогранних та багатосмугових проекцій дозволяє
звести до мінімуму спотворення зображень.

59
 Рис. 5.12. Принципова схема багатогранних проекцій і можливі варіанти
з’єднання аркушів карт (а) та багатосмугових проекцій (б)

За способами отримання виділяють проекції:

 перспективні, які створюють проектуванням поверхні, що
картографується (найчастіше земної кулі), на площину за законами
лінійної перспективи; вигляд картографічної сітки змінюється зі
зміною положення точки проектування, тому розрізняють проекції:
– гномонічні, які одержують за умови, що точка проектування
збігається з центром кулі (точка 1 на рис. 5.13);
– стереографічні, точку проектування яких розміщено на
поверхні кулі з протилежного до площини боку (точка 2 на
рис. 5.13);

Рис. 5.13. Центри проектування для створення гномонічної (1),

стереографічної (2), зовнішньої (3) та ортографічної (4) проекції

– зовнішні, точка проектування 3 яких винесена на скінченну

відстань за межі кулі (точка 3 на рис. 5.13);

60
 – ортографічні, створені за умови, що точка проектування 4
перенесена у нескінченність (див. рис. 5.13): у цьому
випадку проектувальні промені стають паралельними.
 похідні, які є результатом перетворення раніше відомих
проекцій з метою поліпшення їх властивостей;
 складені, в яких окремі частини картографічної сітки
побудовані у різних проекціях або в одній проекції, але з певними
відмінностями.
Найчастіше створюють перспективні азимутальні проекції.
Використовують перспективне проектування і при створенні деяких
циліндричних проекцій.
На практиці проекції розрізняють за кількома ознаками, що
відбивається в її назві (часто в ній вказується і прізвище автора чи
назва установи, де проекція розроблялася). Прикладом може бути
знайома з топографії поперечно-циліндрична рівнокутна проекція
Гаусса.

5.8. Властивості основних картографічних проекцій

Циліндричні проекції будують на дотичних або січних циліндрах,
які можуть займати нормальне, поперечне або косе положення
відносно поверхні, яка картографується. Найпростішу за рисунком
картографічну сітку має нормальна циліндрична проекція, принцип
створення якої показано на рис. 5.14. Під час проектування точки,
що розташовані на одному меридіані (наприклад, А і Е), розмістяться
на прямій бічної поверхні циліндра, перпендикулярній до лінії
екватора (відповідні точки А і е). Паралелі відобразяться колами,
паралельними екватору, як паралель, що проходить через точки Д і Е
(рис. 5.14, а). Після розгортання циліндра у площину (рис. 5.14, б) усі
лінії картографічної сітки будуть прямими, меридіани – віддаленими
один від одного на однакову відстань, паралелі – перпендикулярними
до меридіанів. Оскільки циліндр є дотичним до екватора, масштаб
зображення екватора стає одночасно головним, тобто з екватором
збігається лінія нульових спотворень у цій проекції (рис. 5.15, а).
Проекція, побудована на січному циліндрі, має дві лінії нульових
спотворень вздовж ліній перетину поверхні циліндра з поверхнею, що
картографується (рис. 5.15, б). Зображення при цьому дещо
стискається між паралелями з нульовими спотвореннями і
розтягується від них до полюсів.
Ізоколи мають вигляд прямих, паралельних екватору. Головні
напрямки еліпса спотворень збігаються з лініями сітки.

61
 Рис. 5.14. Принцип побудови нормальної циліндричної проекції (а) та
зображення меридіанів і паралелей на бічній поверхні (б)

Рисунок сіток поперечних і косих циліндричних проекцій є

складнішим за рисунок нормальних сіток (рис. 5.15, в, г): у перших
прямими залишаються тільки екватор і середній меридіан, у других
тільки середній меридіан. Слід зазначити, що картографічна сітка,
одержана з використанням січного косого циліндра, нагадує про
кулястість планети.
Характер спотворень, притаманних тій чи іншій проекції,
відбивається на розмірах картографічного зображення, а також на
відстанях між елементами картографічної сітки. Це ілюструє рис.
5.10, на якому зображені нормальні циліндричні проекції з різними за
характером спотвореннями. Відмінна ознака кожної з цих проекцій –
відстані між паралелями: у рівнокутних вони збільшуються у міру
наближення до полюсів, тому що для збереження подібності форм
об’єктів відрізки меридіанів на певних широтах розтягують
настільки, наскільки розтягнуті відповідні паралелі (рис. 5.10, а); у
рівновеликих вони зменшуються у напрямку від екватора до полюсів,
тому що для збереження розмірів площ зображених об’єктів відрізки
меридіанів на певних широтах треба стиснути тим більше, чим
більше розтягнуті відповідні паралелі (рис. 5.10, в); у рівнопроміжних
проекцій відстані між паралелями є однаковими (рис. 5.10, б). Одним
із варіантів рівнопроміжних циліндричних проекцій є так звана
квадратна проекція, в якій паралелі і меридіани утворюють однакові
за розміром квадрати.

62
 Рис. 5.15. Циліндричні проекції: нормальна на дотичному (а) та січному (б)
ціліндрах, поперечна (в), коса (г)

Конічні проекції будують шляхом проектування поверхні земного

еліпсоїда (кулі) на бічну поверхню конуса. Принципову схему
отримання нормальної конічної проекції наведено на рис. 5.16. Після
розгортання конуса в площину маємо картографічну сітку з
паралелями, котрі є дугами кіл, і прямолінійними меридіанами, що
розходяться під певним кутом з однієї точки (збігаються в одній
точці). Кут між меридіанами може бути пропорційним різниці довгот
сусідніх меридіанів або визначатися більш складною функціональною
залежністю.

63
Рис. 5.16. Принцип побудови нормальної конічної проекції (а) та зображення
меридіанів і паралелей на бічній поверхні конуса(б)

З рисунка видно, що проекція, побудована на дотичному конусі,

має одну лінію нульових спотворень що співпадає з лінією дотику
поверхонь еліпсоїда та конуса. У разі використання січного конуса
отримують проекцію з двома лініями нульових спотворень  1 і  2
(рис. 5.17), між якими часткові масштаби є меншими за головний
масштаб, а на зовнішніх від цих ліній ділянках – більшими за нього.
Ізоколи конічних проекцій паралельні дугам паралелей. В еліпсі
спотворень головні напрямки збігаються з напрямками паралелей і
меридіанів.

Рис. 5.17. Конічна проекція на січному конусі (а) та

її картографічна сітка (б)

Азимутальні проекції отримують, якщо обрану поверхню

проектують на площину. Створення нормальної проекції на дотичній
у точці полюса площині показано на рис. 5.18, а. Зовнішній вигляд її
легко запам’ятовується (рис. 5.18, б) – це концентричні кола

64
паралелей і прямолінійні меридіани, які розходяться з центральної
точки. Кут між меридіанами дорівнює різниці значень їх довготи.
Сітки поперечних і косих проекцій є складнішими, але теж мають
характерні рисунки (рис. 5.19). Допоміжною ознакою є розташування
полюсів: у поперечних проекціях зображуються обидва полюси (у
верхній і нижній точках рамки), у косих – один (на певній відстані від
рамки). Усі азимутальні проекції мають однакові особливості
розподілу спотворень: центральна точка проекції (точка дотику) є
точкою нульових спотворень; при створенні нормальної проекції на
січній площині нульові спотворення будуть вздовж паралелі перетину
площини із земною кулею. Значення спотворень зростають в усі боки
з віддаленням від центра проекції.

Рис. 5.18. Принцип створення нормальної азимутальної проекції (а) та

зображення меридіанів і паралелей на площині проектування (б)

Ізоколи мають форму концентричних кіл (див. рис. 5.5, 5.16 і далі
5.24, 5.25). Головні напрямки еліпсів спотворень збігаються з
напрямками радіусів, що відходять від центральної точки, та
перпендикулярними до них лініями.

65
 Рис. 5.19. Принцип створення поперечної (а) та косої (б)
азимутальних проекцій

Назва цих проекцій пов’язана з тим, що азимути усіх напрямків,

прокреслених з точки нульових спотворень, дорівнюють їх дійсним
значенням. Як зазначалося раніше, азимутальні перспективні
проекції можуть бути гномонічними, стереографічними, зовнішніми й
ортографічними.

Рис. 5.20. Принцип побудови поліконічної проекції (а) та зображення

спроектованих на бічну поверхню конусів відповідних широтних смуг (б); її
картографічна сітка (в)

66
 Поліконічні проекції створюють шляхом проектування земних
об’єктів на бічні поверхні кількох конусів. Для цього поверхню, що
проектуватиметься, ділять на витягнуті уздовж паралелей смуги.
Кожну смугу проектують на поверхню окремого конуса (рис. 5.20),
Вершини всіх конусів розташовані на прямій, яка збігається з
напрямком полярної осі Землі. Утворені розриви у зображенні
ліквідують розтягуванням певних його ділянок. Саме унаслідок
використання кількох конусів паралелі у цій проекції є дугами
ексцентричних кіл. Під час зображення у даній проекції всієї
поверхні планети приекваторіальну смугу подають у нормальній
циліндричній проекції, що дає змогу показати екватор прямою лінією,
перпендикулярною до також прямого середнього меридіана.
Спотворення довжин у цих проекціях є найменшими біля
екватора. Вздовж меридіанів і паралелей вони збільшуються у
напрямку до крайніх частин зображення, що призводить до значних
спотворень площ та кутів, а разом з ними і форм об’єктів.

5.9. Проекції карт світу, півкуль, материків, океанів, держав

Площа поверхні, яку слід подати на карті, суттєво впливає на вибір
картографічної проекції. На практиці для відображення планети у
цілому та її різних за площею частин використовуються певні групи
проекцій.
Карти світу будують з використанням нормальних циліндричних,
псевдоциліндричних та поліконічних проекцій. Циліндричні проекції
є зручними, наприклад, для вивчення явищ широтної зональності, але
вони мають значні спотворення площ з віддаленням від екватора. У
псевдоциліндричних проекціях спотворення площ є меншими, ніж у
циліндричних, але в них більше спотворюються кути. Поліконічні
проекції мають досить зрівноважені спотворення площ і кутів, тому в
наш час їх використовують найчастіше.
Більшість карт світу у шкільних атласах побудовано у поліконічній
довільній проекції (рис. 5.21). Головний масштаб у ній зберігається
вздовж середнього меридіана і паралелі з широтою 48°. У центральній
частині карти масштаб площ є найменшим. Спотворення кутів у
крайніх частинах зображення перевищує 50°. Додаткові ознаки
картографічної сітки є такими: середній меридіан розділений
паралелями на рівні відрізки; кожна з паралелей є рівно розділеною
меридіанами.

67
 Рис. 5.21. Поліконічна довільна проекція для карт світу з ізоколами
спотворення кутів

Нормальна рівнокутна циліндрична проекція Меркатора (див. рис.

5.10, а) використовується на картах, за якими визначають курс
кораблів (див. про це у підрозд. 5.11). Така проекція будується як на
дотичному, так і на січному циліндрі (рис. 5.15, а, б) з паралелями
перетину на широті ± 40 або ± 45°. Полюси у цій проекції не
зображуються. Проекція має великі спотворення довжин і площ, які
зростають у міру віддалення від екватора, але відсутні спотворення
кутів. За картографічною сіткою такої проекції легко з достатньою
для практики точністю визначати відстані в морських милях,
оскільки довжина милі (1852 м) майже дорівнює середній довжині
дуги меридіана в 1' (1850 м).
Прагнення до зменшення спотворень у картографічному
зображенні світу в цілому відбилося у псевдоциліндричній проекції з
розривами. На рис. 5.22 подано один з варіантів такої проекції, в
якому розриви проходять по океанах, завдяки чому значно
зменшуються спотворення у зображенні суші.

68
 Рис. 5.22. Псевдоциліндрична проекція з розривами по океанах
для карт світу

Світ у цілому показують і на картах, створених в інших проекціях.

Так, на емблемі ООН зображено карту світу в нормальній
азимутальній рівнопроміжній проекції
(рис. 5.23).
Є карти світу багатоаркушеві. Одна з
них має масштаб 1:2 500 000. Поверхню
Землі на ній поділено на шість зон за
паралелями. Полярні зони, які обмежені
паралелями 60°, подано у нормальній
азимутальній рівнопроміжній проекції.
Рис. 5.23. Нормальна Для решти зон використано нормальну
азимутальна рівнопроміжна конічну рівнопроміжну проекцію.
проекція для карти світу Спотворення довжин і площ на карті не
(емблема ООН) перевищують + 4 %, кутів – ± 2,6 % (рис.
5.24).

69
 Рис. 5.24. Схема розміщення зон і аркушів міжнародної карти світу
масштабу 1: 2 500 000

Карти півкуль створюють традиційно в азимутальних проекціях:

нормальних (для північної та південної), поперечних (для східної та
західної), косих (для материкової та океанічної). Більшість шкільних і
довідкових карт півкуль створено в азимутальній поперечній
рівновеликій проекції Ламберта (рис. 5.25, в). Величина площ у ній
зберігається за рахунок значного спотворення довжин (від 0,71 до
1,41), форм (до 2) та кутів (до 39°).
Помірними спотвореннями площ і кутів відрізняються
рівнопроміжні проекції. Однією з відомих є азимутальна поперечна
рівнопроміжна проекція Постеля (рис. 5.25, б). Її використовують
також при створенні карт Місяця, Марса, Меркурія.
Азимутальні проекції, однакові за головним масштабом, але
відмінні за характером спотворення, дають різні за розміром
зображення (рис. 5.25), що пояснюється неоднаковістю часткових
масштабів.

70
 Рис. 5.25. Карти півкуль у трьох азимутальних поперечних проекціях, що
мають однаковий головний масштаб: рівнокутній стереографічній (а),
рівнопроміжній Постеля (б), рівновеликій Ламберта (в)

Карти материкової та океанічної півкуль у шкільних атласах

створено у косій азимутальній рівновеликій проекції Ламберта.
Центральна точка материкової півкулі (рис. 5.26, а) має координати:
45° північної широти і 0° довготи, океанічної півкулі (рис. 5.26, б): 45°
південної широти і 180° довготи.
Відтворює планету такою, якою її видно з космосу і
сфотографовано з космічних літальних апаратів, азимутальна
ортографічна проекція. Зовнішньою ознакою її поперечного варіанта
є прямолінійні паралелі та згущення меридіанів у крайніх частинах,

71
що створює відчуття об’ємності зображення. Для карт Місяця і планет
Сонячної системи використовують як поперечні, так і косі
ортографічні азимутальні проекції.

Рис. 5.26. Коса азимутальна рівновелика проекція Ламберта з ізоколами

спотворень кутів для материкової (а) та океанічної (б) півкуль

Карти материків створюють найчастіше в азимутальних косих

або поперечних проекціях з точкою нульових спотворень у
центрі зображеного материка. Прикладом може служити карта
Північної Америки в косій азимутальній проекції Ламберта (рис.
5.27). Координати її центральної точки: 45° північної широти і 100°
західної довготи. Для зображення Арктики й Антарктики найчастіше
використовують азимутальну нормальну рівнопроміжну проекцію
Постеля.
Карти материків будують також в умовних проекціях. Так, для
спільного зображення Європи та Азії використовують умовну довільну
проекцію ЦНДІГАіК (Центрального науково-дослідного інституту
геодезії, аерофотознімання і картографії, м. Москва, РФ). Однією з
вимог, якій задовольняє дана проекція, є збільшення масштабу площ
у межах Європи щодо Азії. Неоднаковий масштаб площ виявляється
на карті через зміну інтервалів між меридіанами: вони є довшими у
західній її частині й коротшими у східній, унаслідок чого
картографічна сітка є несиметричною щодо середнього меридіана.
Хоча масштаб зображення змінюється, спотворення площ у цілому
невеликі.

72
 Рис. 5.27. Карта Північної Америки в косій азимутальній рівновеликій
проекції Ламберта з ізоколами спотворень кутів

Карти океанів створюють у циліндричних, азимутальних,

псевдоазимутальних та деяких інших проекціях. Серед циліндричних
найчастіше використовують згадану вище проекцію Меркатора, а
серед азимутальних – рівновелику проекцію Ламберта. Карту Тихого
океану створюють у псевдоциліндричній довільній проекції Урмаєва.
Вона є близькою за своїми властивостями до рівнопроміжних
проекцій. Однією з ознак сітки таких карт є незначне зменшення
проміжків між паралелями вздовж меридіанів у міру віддалення від
екватора.
Карти окремих держав будують у проекціях, що подають їх
зображення з найменшими спотвореннями. Для карт держав, які
розташовані в середніх широтах і площа яких витягнута вздовж
паралелей, зручними є конічні проекції. Для зображення
приекваторіальних держав більш придатні циліндричні проекції.
Карти України традиційно створюють у конічній рівнопроміжній
проекції. Вона дозволяє звести спотворення зображення до
мінімальних значень, котрі зі зменшенням масштабу практично не
відчуваються. У квадратній циліндричній проекції створюють карти
Індонезії, Філіппін, Малайзії та Сінґапуру.

5.10. Математична основа глобусів

Створення глобуса як подібної моделі Землі, Місяця або іншого
космічного об’єкта має наслідком постійність масштабу зображення

73
на його поверхні. Постійність масштабу зображення обумовлює
постійність масштабу довжин у будь-якому місці на глобусі і за будь-
яким напрямком. Таке зображення є рівнопроміжним. Постійність
масштабу довжин супроводжується постійним масштабом площ,
тобто об’єкти однакової площі на земному еліпсоїді будуть такими й
на глобусі. Зображення з даними властивостями називають
рівновеликим. На глобусі зберігаються також форми (контури)
об’єктів, хоча і в дуже узагальненому вигляді. Без змін відтворюються
величини кутів між будь-якими напрямками чи елементами об’єктів.
Таке зображення є рівнокутним. Серед усіх
картографічних творів тільки глобус дає
зображення, котре одночасно є
рівнопроміжним, рівновеликим і рівнокутним.
Меридіани і паралелі на глобусі (рис. 5.1)
створюють географічну сітку, подібну сітці на
земній кулі. Усі меридіани на глобусі є рівними
за довжиною, а довжина паралелей
зменшується з віддаленням від екватора
відповідно до їх дійсної довжини. Дуги
меридіанів між сусідніми паралелями в усіх
місцях глобуса є рівними, а кожна паралель (у
тому числі й екватор) поділена меридіанами
Рис. 5.1. Глобус на рівні дуги, довжина яких залежить від
довжини конкретної паралелі.

5.11. Локсодромія, ортодромія та лінії рівних віддалень

Локсодромія (від гр. λοξóζ – косий і δρóμοζ – шлях) – лінія, що
перетинає усі меридіани картографічної сітки під постійним кутом
α. На глобусі ця лінія має вигляд спіралі (рис. 5.28, а). За
локсодромією зручно визначати напрямок руху кораблів у відкритому
океані, якщо ця лінія на карті зображується прямою. Таку можливість
дає проекція Меркатора (рис.5.28, б), завдяки чому нею широко
користуються при створенні морських карт (крім карт приполярних
районів).
Ортодромія (від гр. óρʋóζ – прямий і δρóμοζ – шлях) – це найкоротша
лінія між двома точками на поверхні кулі. На глобусі нею є дуга
великого кола, що з’єднує певні об’єкти (пункти). Нагадаємо, що
центр великого кола співпадає з цетром глобуса. На карті довжину
ортодромії легко виміряти, якщо вона зображена прямою, як,
наприклад, у нормальних азимутальних гномонічних проекціях,
зручних для навігаційних карт приполярних районів. На картах,

74
створених в інших проекціях, ортодромія є криволінійною. Так, у
проекції Меркатора вона є кривою лінією, опуклою до найближчого
полюса (рис. 5.28, б).

Рис. 5.28. а – локсодромія (Л) на глобусі; б – локсодромія (Л) і ортодромія (О)

на карті в ціліндричній рівнокутній проекції Меркатора

Для повітряної навігації зручними є карти з лініями рівних

віддалень між пунктами повітряних сполучень. Відомо, що такими
лініями є кола. Форму кола лінії рівних віддалень зберігають у
рівнопроміжних азимутальних проекціях з точкою дотику земної кулі
до поверхні проектування, яка збігається з точкою розташування
певного аеропорту. Саме аеропорт у цьому випадку стає центром
проведення кіл, радіуси котрих показують напрямок сполучення, а
довжина їх у масштабі карти – відстань між пунктами сполучення
(рис. 5.29).

75
 Рис. 5.29. Фрагмент карти з лініями рівних віддалень

5.12. Координатні сітки і рамки географічних карт.

Орієнтування картографічного зображення
Координатна сітка (як зазначено раніше у підрозд.5.2) – це сітка,
за допомогою якої визначають координати (місцеположення) об’єктів
на карті. Координатними є сітки:
 географічна (з кутовими одиницями виміру);
 картографічна (з кутовими одиницями виміру);
 прямокутних координат або прямокутна (з метричними
одиницями виміру);
 кілометрова, як один з варіантів прямокутної сітки лінії якої
проведені на карті через певну кількість кілометрів.
Координатна сітка дозволяє не тільки визначити координати
об’єктів, що є на карті, а й наносити нові за їх координатами,
вимірювати кути орієнтування, тобто напрям ліній відносно сторін
світу, встановлювати масштаб і спотворення картографічного
зображення тощо.
За географічною і картографічною сітками визначають широту і
довготу об’єктів. Загальноприйнято широту В відлічувати від
екватора на північ (північна широта) і південь (південна широта) від
0˚ до 90˚; довготу L – від початкового меридіана на схід (східна

76
довгота) і на захід (західна довгота) від 0˚ до 180˚. Початковим за
міжнародною угодою 1884 р. вважають Ґринвіцький меридіан (на
картах окремих країн за початковий обрані інші меридіани).
Нагадаємо, що меридіани вказують на картах і глобусі напрям північ-
південь., а паралелі – напрям схід-захід.
Недоліком картографічних сіток, які використовують частіше для
створення дрібномасштабних карт, є викривленість в більшості
випадків її елементів. Це ускладнює виконання практичних завдань.
Цього недоліку позбавлені прямокутні сітки, які подаються на
сучасних топографічних картах. Такі сітки будуються для ділянок
земного еліпсоїда (зон в поперечно-циліндричній рівнокутній проекції
Гаусса), в межах яких координатні лінії зображуються на карті
системою взаємоперпендикулярних прямих, паралельних вісям
координат; абсциси x відлічуються вздовж вертикальних ліній сітки
від екватора, а ординати y вздовж горизонтальних – на схід від
початкового напрямку. На топографічних картах прямокутна сітка є
кілометровою.
На схематичних картах, картах невеликих територій (планах),
картах певного цільового призначення, як у шкільних краєзнавчих
атласах, координатні сітки не зображують.
Рамка карти – лінія або декілька ліній, що надають карті
завершеного вигляду. Рамку з кількох ліній створюють:
 внутрішня рамка, що безпосередньо обмежує картографічне
зображення;
 градусна рамка, на якій через певне число градусів подано
виходи картографічної сітки;
 мінутна рамка, на якій виходи картографічної сітки
показані через певне число мінут;
 зовнішня рамка, що є завершальним елементом загальної
рамки і здебільшого виконує художньо-декоративне
призначення.
Отже перша з названих рамок є функціональною, друга й третя –
допоміжними, за якими визначають географічні координати об’єктів,
зображених на карті, остання з вказаних виконує естетичну роль.
За формою рамки карт найчастіше бувають прямокутними, але є
й трапецієподібні (як на топографічних картах), у вигляді кіл (як на
картах півкуль) або овальні (як на деяких картах світу).
Зустрічаються карти, на яких рамки відсутні, наприклад, у
шкільних атласах. Роль рамки у таких випадках виконує обріз
сторінки атласу.
Орієнтування картографічного зображення – це умовне
присвоєння сторонам рамки карти відповідних назв сторін світу, що

77
дозволяє розмістити (орієнтувати) територію, яка зображуватиметься
на карті, відповідно визначеним напрямкам сторін світу.
Орієнтувати зображену на карті територію допомагає картографічна
сітка. При цьому враховують, що на сучасних картах північний
напрямок пов’язаний із верхньою стороною рамки (обрізом аркуша).
Напрямок північ-південь задають меридіани, а захід-схід паралелі.
Загальноприйнятому розташуванню сторін світу відповідає тільки
циліндрична проекція з прямолінійними взаємно перпендикулярними
паралелями та меридіанами. У проекціях з криволінійними
паралелями і меридіанами (як у поліконічних) або з прямолінійними,
але не паралельними меридіанами (як у конічних) орієнтування
ускладнюється: сторони світу відповідають напрямкам елементів
картографічної сітки. Так, на деяких картах у конічній проекції
частина криволінійних паралелей виходить до верхнього боку рамки,
яка за традицією вважається північною; на картах півкуль,
побудованих у нормальних азимутальних проекціях, напрямки північ-
південь відтворюють меридіани, що розходяться з центральної точки
карти, яка є полюсом. Іноді звичне орієнтування карти змінюють,
щоб краще використати площу аркуша, збільшити масштаб
зображення (рис. 5.30).

Рис. 5.30. Косе положення картографічної сітки на карті Японії

Термін „орієнтування” походить від латинського „оriens”, тобто схід.
Саме на сході за середньовічними уявленнями знаходився рай
небесний, який зображували на багатьох тогочасних картах у верхній
частині аркуша. Орієнтування карт за північчю було введено в XIV

78
ст. на портоланах (навігаційних картах), а з XV ст. воно стає
загальноприйнятим.

Контрольні запитання
1 .Що є математичною основою карти, які властивості
картографічного зображення вона забезпечує?
2.Назвіть елементи математичної основи карт.
3.Що таке картографічна проекція?
4. Унаслідок чого виникають картографічні спотворення? Назвіть
види спотворень.
5. Що таке еліпс спотворень, які його елементи?
6. Які показники спотворень та як їх визначають?
7. В яких частинах карти зберігається головний масштаб?
8. За якими ознаками класифікують карти?
9. Що таке нормальна сітка?
10. Які ознаки нормальних циліндричних проекцій?
11. Які ознаки нормальних конічних проекцій?
12. Які ознаки нормальних азимутальних проекцій?
13. За якими ознаками розрізняють нормальні, поперечні та косі
азимутальні проекції карт півкуль?
14. Які ознаки поліконічних проекцій?
15. Які ознаки псевдоконічних проекцій?
16. Які ознаки псевдоциліндричних проекцій?
17. В яких проекціях створюють карти світу?
18. В яких проекціях створюють карти окремих держав?
19. В яких проекціях створюють карти півкуль?
20. Чим ортодромія відрізняється від локсодромії?
21. Що таке координатна сітка, її види?
22. Які функції виконує рамка карти?
23. Що таке орієнтування карти? Чи завжди сторони рамки
карти відповідають сторонам світу?

79
 Розділ 6. КАРТОГРАФІЧНЕ ЗОБРАЖЕННЯ
6.1. Зміст карти
Зміст карти, тобто склад та кількість зображених на ній
об’єктів, обсяг поданої про них інформації (лат. informatio – відомості
про навколишній світ, процеси, які в ньому відбуваються, про події,
ситуації, чиюсь діяльність, що їх сприймає людина і живі організми,
керуючи машини та інші системи) визначається тематикою карти та
її призначенням.
Елементами змісту карти можуть бути:
 об’єкти, що сприймаються візуально (річка, ліс, будинок тощо);
 об’єкти, яких не можна бачити безпосередньо, але уяву про
них можна скласти за матеріалами спеціальних знімань (геологічна
будова планети) або шляхом спостережень і вимірювань
(температура, вологість, тиск повітря тощо).
Об’єкти можуть бути:
 конкретними і реальними (будинок, річка, населений пункт
тощо);
 абстрактними (густота населення, водозабезпечення міста та
ін.);
 передбачуваними (запроектована система зрошення тощо);
 різними за рівнем організації, кількістю складових і
структурою (географічне середовище як сукупність природних і
соціально-економічних компонентів; окремий компонент природи чи
суспільного життя як клімат або промисловість; компоненти певного
цілого як складові населених пунктів, ліси, що є компонентом
рослинного покриву тощо).
Об’єкти картографування, тобто об’єкти, подані на карті, різні
за просторовим поширенням. За цією ознакою розрізняють:
 об’єкти точкові, що мають відносно невеликі, але достатні для
зорового сприйняття розміри, і розміщуються у конкретних точках
простору (дерево, колодязь, точка з визначеною висотою тощо); а
також ті, площа яких не може бути подана на карті дрібного
масштабу (населені пункти як такі), або вони не є безпосереднім
об’єктом картографування (населені пункти як центри розвитку
промисловості), внаслідок чого контури площі, яку має населений
пункт, замінюються як правило позначенням у формі невеликого
кола (рис. 6.1, а); на карті названі об’єкти розміщують у конкретних
точках, тому їх називають об’єктами точкової локалізації;
 об’єкти лінійні, довжина яких значно більша за ширину (річка,
дорога, границя тощо), внаслідок чого на картах в більшості випадків
відображають тільки довжину об’єктів (рис. 6.1, б); на карті це
об’єкти лінійної локалізації;

80
 Рис. 6.1. Об’єкти картографування, різні за просторовим поширенням:
а – точкові (дерево - 1, населений пункт - 2,); б – лінійні (річка - 3,
дорога - 4); в – з обмеженою площею (суцільною - 5, фрагментованою - 6,
перфорованою - 7)

 об’єкти з обмеженою площею (область, полігон, контур та ін.),

достатньою для їх зображення на карті (будинок на
великомасштабній карті, озеро, площа з певною рослинністю тощо);
за особливостями формування таких об’єктів їх площа може бути
суцільною, фрагментованою або перфорованою (рис. 6.1, в);
 об’єкти повсюдного поширення, тобто такі, що не мають
територіальних обмежень на земній поверхні (рельєф, клімат та ін.), а
на карті подаються у певних рамках; об’єкти обмеженого і
повсюдного поширення на карті є об’єктами, локалізованими на
площі.
Об’єкти точкові, лінійні і з обмеженою площею є дискретними (від
фр. discret – поділений, переривчатий).
Кожен об’єкт чи їх група мають відмінні ознаки, за якими їх можна
розрізнити, поділити або об’єднати, виявити якісні чи кількісні
особливості тощо. Ознаки, за якими на карті подається об’єкт
картографування чи його складові, називають показниками
картографування (спрощено – показниками). Показники бувають:
 якісні (наприклад, різні типи ґрунтів, галузі виробництва) та
 кількісні (маса, висота точок, густота населення).
Кількісні показники у свою чергу поділяться на:
 абсолютні, отримані під час вимірювань, підрахунку об’єктів
(їх можна представити в одиницях виміру – метрах, штуках,
екземплярах тощо);
 відносні, отримані у результаті певних обчислень (наприклад,
ділення одних чисел на інші для визначення густоти
населення, тобто кількості осіб на одиницю площі;
підрахування відсотків цілого тощо);
 індивідуальні – для кожного окремого об’єкта (як населений
пункт);
 сумарні, що об’єднують однорідні показники кількох об’єктів
(кількість підприємств у населеному пункті або на певній
території);

81
  структурні, що відображають поділ об’єкта на частини за
певними ознаками, наприклад, склад сільськогосподарських
угідь: орні землі, пасовища тощо.
І якісні, і кількісні показники можуть бути:
 аналітичними, або елементарними, тобто такими, що
встановлені під час безпосереднього ознайомлення з певним
об’єктом (наприклад, для повітря – це температура, тиск; для
певної території – ділянки, зайняті лісом);
 синтетичними, визначеними за кількома параметрами (їх
враховують, наприклад, при районуванні території за
економічним розвитком, природними особливостями).
Розрізняють також показники:
 порівнянні (кількість виробленої продукції різними
підприємствами у грошовому вимірі);
 непорівнянні (продукція у фізичних одиницях, наприклад,
трактори, меблі, текстильні вироби тощо);
 моментні (на конкретну дату або час, наприклад,
температура повітря у певну годину доби);
 інтервальні (температура повітря за певний проміжок часу –
добу, місяць, рік тощо);
 прямі або непрямі;
 основні або додаткові тощо.
Об’єкт картографування може мати кілька показників, кожен з
яких характеризує його з того чи іншого боку (табл. 6.1), але для
певної карти відбирають лише ті показники, котрі відповідають її
призначенню та тематиці.
Таблиця 6.1
Приклад різнобічності показників одного об’єкта картографування
Показник
Об’єкт
Вид Приклад
Населення Якісний Національність
Міське або сільське населення
Кількісний:
абсолютний Чисельність жителів у містах
відносний Густота населення
індивідуальний Чисельність працюючих у
кожному населеному пункті
сумарний Чисельність працюючих по
районах
структурний Склад населення за
національністю в населених
пунктах, районах тощо

82
 Зображені на карті об’єкти, до яких відносять ті чи інші
показники, називають одиницями картографування. Ними
можуть бути:
 окремі об’єкти: населений пункт, культурний заклад чи інша
установа; річка; шлях сполучення тощо;
 одиниці поділу території за політичним або адміністративно-
територіальним устрієм (країна, область, район) господарською
діяльністю тощо;
 території прояву певних характеристик об’єктів
картографування (площа водозбору гідрологічних об’єктів, басейн
корисних копалин, природна зона, пояс тощо).
Одиниці картографування насамперед відрізняються
територіальним поширенням.

6.2. Картографічні умовні позначення і зображувальні засоби

Для зображення просторових об’єктів на карті застосовують
картографічні умовні позначення (умовні позначення). За
стандартним визначенням, картографічні умовні позначення – це
позначення на картах різних об’єктів та їх якісних і кількісних
відмінностей. Ними є графічні символи або елементи
картографічного зображення, які сприймаються та розрізняються
оком і несуть певне змістове навантаження на конкретній карті.
Інакше кажучи, графічний символ стає умовним позначенням лише
тоді, коли йому надають певного змістового значення, тобто коли
умовне позначення стає носієм інформації про об’єкт, поданий на
карті.
Картографічні умовні позначення є особливою штучною мовою
карт, яка дозволяє не тільки передати певні відомості про об’єкти
картографування, а й показати просторове їх розміщення, чого не
можна досягти за допомогою інших мовних систем (вербальної,
математичної тощо). Мова карт складається з умовних позначень
певних категорій і елементів змісту, має свою структуру, правила
застосування і функціонування мовних одиниць (всіма цими
питаннями займається картографічна семіотика). Завдяки цій мові
знання про реальний світ набувають наочної високоінформативної і,
разом з тим, економної форми у вигляді карти. Підраховано, що
текстовий опис однієї карти шкільного атласу зайняв би 20-25
сторінок, а атласу в цілому – до 4000 сторінок, або 10 томів по 400
сторінок кожний.
Сукупність (або система) умовних позначень надає можливість
представити одночасно різні об’єкти, їх стан, особливості
просторового групування і взаємозв’язки між ними, завдяки чому

83
моделюється просторовий (просторовий картографічний) образ
певної території з притаманними для неї об’єктами реальної дійсності
(предметами, явищами, процесами тощо). Інформаційне наповнення
просторового образу залежить від змісту карти, її призначення,
масштабу (це ілюструє рис. 6.2), а також ступеню підготовленості
користувача до сприйняття її змісту (вона різна, наприклад, у
школяра і науковця), цілеспрямованості його вивчення (наприклад,
річки можна вивчати за характером створеної ними мережі або як
джерело енергоресурсів чи водопостачання населених пунктів). На
формування образу впливає й ступінь вивченості об’єктів
картографування.

Рис. 6.2. Приклад зміни просторового образу певної території із зміною

поданих на картах відомостей: наявність деяких населених пунктів (а);
частина пунктів зв’язана однією річковою системою (б); повніша
характеристика мережі населених пунктів і річок (в); різносторонніша
характеристика території за рахунок зображення й шляхів сполучення (г)

Графічний вигляд умовного позначення формується різними

зображувальними засобами.
Найпростішими засобами є точки, лінії, штрихи, а також колір, за
допомогою яких формуються значкові, лінійні, заповнювальні,
буквені і цифрові умовні позначення.
Значкові позначення є геометричними або фігурними знаками
компактної форми, ширина й довжина яких є однаковою або
відрізняється незначно. Їх використовують для зображення на карті
об’єктів точкової локалізації (рис. 6.3, а), а також у випадках, коли
потрібно показати наявність об’єктів, точне місцеположення яких не
може бути визначено внаслідок особливостей їх існування (окремі
види тварин або рослин) або неможливості представити їхню площу у
масштабі карти (сади, дрібні за площею, але масово поширені на
певній території).
До цієї групи, дещо умовно, відносять позначення у вигляді

84
графіків і діаграм (див.далі підрозд.6.3, спосіб локалізованих діаграм),
які не завжди компактної форми, притаманної значкам ( див.далі
рис.6.18 та 6.23, а,є), і мають інше, ніж значки, змістове
навантаження (при тому частина діаграм може мати схожу із
значками форму).
Лінійні позначення є витягнутими у довжину та відносно малої
товщини побудови, серед яких розрізняють лінії, стрічки, смуги,
стрілки (вектори). Ними зображують на карті об’єкти лінійної
локалізації (рис. 6.3, б).
Заповнювальні позначення є такими, за допомогою яких
виділяють на карті значні за площею території або їх частини шляхом
рівномірного фарбування, штрихування (тобто суцільного заповнення
певних ділянок здебільшого паралельними лініями або штрихами),
розміщення в межах ділянок за встановленими правилами однакових
графічних елементів тощо (рис. 6.3, в).
Буквені та цифрові позначення мають вигляд однієї чи кількох
букв, цілих або скорочених слів, чисел для позначення різних об’єктів
(рис. 6.3, г).
Графічні символи тієї чи іншої групи можуть розрізнятися за
формою (кружок, трикутник, стилізований рисунок), розміром
(кружки різного діаметра, лінії різної товщини), структурою (кружок,
поділений на сектори), орієнтуванням (прямокутники, видовжені
знизу вверх та зліва направо).

Рис. 6.3. Зображувальні засоби: значкові (а), лінійні (б),

заповнювальні (в), буквені і цифрові (г)

Колір, що є зоровим сприйняттям світла певного спектрального

складу має такі характеристики:
 кольоровий тон (червоний, жовтий, блакитний тощо);
 насиченість тону (наприклад, світло-червоний, червоний,

85
темно-червоний, ще темніший);
 світлість тону, або зорове сприйняття його яскравості
(наприклад, жовтий колір сприймається світлішим за червоний).
Завдяки кольору:
 полегшується розрізнення об’єктів, поданих на карті;
 поліпшується наочність і читаність зображення;
 прискорюється виявлення просторових особливостей об’єктів,
їх взаємозв’язки та підпорядкування;
 покращуються естетичні якості карт тощо.
Сформовані умовні позначення повинні забезпечувати подання на
картах сутності об’єктів картографування, характеру їх поширення,
особливостей обрисів (просторового рисунка), зв’язків між об’єктами
тощо, робити картографічне зображення наочним і читаним (як
окремих значень, так і карти у цілому). Для цього потрібно, щоб
умовним позначенням були притаманні такі властивості:
 розрізненість, яка забезпечується індивідуальністю побудови,
відмінністю від інших побудов, що уможливлює їх розпізнавання;
 простота накреслення, за якою окремі побудови найлегше
розпізнаються;
 компактність, яка проявляється у тому, що позначення займає
мало місця з найекономнішим розташуванням елементів, котрі його
формують;
 естетичність, тобто привабливість зображення завдяки
використанню прийомів художньої графіки.
Сучасні автоматизовані засоби створення карт, які замінюють
ручну або частково механізовану працю картографів, дають
можливість урізноманітнити графічну форму умовних позначень,
полегшують використання позначень з елементами художньої
графіки для передачі натуралістичних ознак об’єктів
картографування тощо (рис. 6.4).

Рис. 6.4. Умовні позначення з елементами художньої графіки

Умовні позначення традиційних (перш за все паперових)

картографічних зображень статичні, тобто не змінюють вигляд,
котрий вони отримали під час створення карт. Сучасні комп’ютерні

86
технології дозволяють створювати динамічні зображення (див.
підрозд. 3.2), на яких можливо змінювати форму, розмір і структуру
умовних позначень, кольори та їх насиченість, а також положення
позначень на картах. Основними прийомами таких змін є:
переміщення позначень по території, зображеній на карті (наприклад,
ліній атмосферних фронтів); рух стрілок, якими позначено напрям
переміщення об’єктів картографування (наприклад, транспортних
потоків, повітряних мас тощо); дефілювання (франц. défilé –
проходити) кольорового тону шляхом поступової зміни забарвлення,
його пульсації або вібрування (наприклад, на картах поширення
епідемій); мигання позначень, для того щоб привернути увагу до
певних об’єктів (наприклад, джерел забруднення повітря тощо) та ін.
Незважаючи на широкі можливості створення найрізноманітніших
за графічним виконанням умовних позначень, на картах
застосовують достатньо сталий їх набір, простих за формою, легких
для зорового сприйняття та запам’ятовування. Це можливо тому, що
позначення однієї і тієї самої форми на різних картах можуть мати
різне змістове навантаження, яке розкривається у легенді до кожної
з них.
Основні вимоги, яким мають відповідати умовні позначення, такі:
 кожне позначення на карті має тільки одне значення;
 однорідні групи об’єктів подаються однотипними
позначеннями, а внутрішньогрупові відмінності – додатковими до
основного позначення елементами (приклади відомі з топографії).
Для зручності користування умовні позначення класифікують за
певними ознаками. На картах загальногеографічних і тематичних
застосовується класифікація позначень за здатністю передати
геометричні ознаки об’єктів (їх розміщення, форму, розмір, зайняту
ними площу тощо), відома з топографії. За такої класифікації
виділяють:
 позамасштабні умовні позначення для зображення на карті
об’єктів, площа яких або зовсім не виявляється в масштабі
відтворення, або погано сприймається оком унаслідок малих розмірів,
тобто точкових об’єктів за характером поширення (локалізованих у
точках); зображувальними засобами для таких умовних позначень
найчастіше є значкові графічні символи, а також буквені;
 лінійні умовні позначення для відображення об’єктів лінійного
характеру (локалізованих на лініях), ширину яких часто не можна
подати у масштабі карти, тому вона дещо перебільшується відносно
своєї дійсної величини; для таких позначень використовують лінійні
графічні засоби;
 умовні позначення площ, зайнятих об’єктами (деякі автори

87
називають їх площинними) добре передають розміри, особливості
окреслюваних меж (контуру), тобто об’єктів, локалізованих на площі.
Для умовних позначень цієї групи застосовують лінійні та
заповнювальні засоби. За допомогою перших окреслюють площу
об’єкта, за допомогою других відображають якісні чи кількісні
відмінності. В окремих випадках обмежуються окресленням площі,
яку займає об’єкт тощо.
На тематичних картах локалізація умовних позначень може бути й
інакшою, а саме:
 приблизною, якщо вони розміщені розосереджено, а їх складові
не можуть бути відтвореними у масштабі карти (сільське населення,
посівні площі, тварини тощо);
 у межах одиниць певної територіальної сітки
(адміністративного району, області тощо) для характеристики об’єкта
за сумарними величинами (кількість загальноосвітніх шкіл, площа під
лісом тощо) або у відносних показниках (густота сільського населення,
відсоток ріллі у загальній площі району тощо);
 схематичною у разі відсутності точних даних (як для морських
течій) або свідомо (так показують вантажопотоки, якщо треба
виділити пункти, між якими перевозять вантажі);
 у місцях вивчення об’єкта, якими є, наприклад, метеостанції,
гідрологічні пости тощо.
На тематичних картах можна відобразити й значно більше
відмінностей об’єктів картографування чи їх складових:
 підкреслити походження об’єктів (природні вони чи суспільні);
 виділити окремі об’єкти того чи іншого виду або певні їх
показники (тільки населення, його національний склад, чисельність
тощо).
 відбити теоретичні уявлення про реальний світ тощо.
У порівнянні з об’єктами загальногеографічних карт, об’єкти карт
тематичних (їх види, властивості тощо) різноманітніші, тому
потребують іншого підходу до їх зображення. Об’єкти тематичних
карт подаються розробленими для цього способами картографічного
зображення, які враховують не тільки особливості об’єктів та їх
локалізацію у просторі, а й характер показників картографування.
Спосіб картографічного зображення, або спосіб зображення,
розуміють як сукупність прийомів, котрі дають можливість подати
на тематичній карті за допомогою обраних умовних позначень
розташування об’єктів картографування, їх відмінності за
походженням, видом, територіальним поширенням, показниками
тощо у відповідності з тематикою, призначенням та масштабом
карти.

88
 Прийоми, тобто прийоми картографування, розглядаються як
вибір зображувальних засобів і умовних позначень у відповідності з
обраним способом картографування. Прийомами картографування є
й спільне застосування на карті різних способів картографічного
зображення тощо.
Умовні позначення тематичних карт формують за допомогою всіх
зображувальних засобів, про які йшлося раніше. Однак слід
пам’ятати, що
 один зображувальний засіб може використовуватися в різних
способах картографічного зображення (рис. 6.5);
 для певного способу зображення можна застосовувати різні
зображувальні засоби (рис. 6.6).

Рис. 6.5. Приклад використання певного зображувального засобу у

формуванні різних способів картографічного зображення

Рис. 6.6. Приклад використання різних зображувальних засобів у

формуванні певного способу картографічного зображення

89
 Способами картографічного зображення на тематичних картах
є: локалізовані значки, лінійні знаки, якісний фон, кількісний фон,
ізолінії, ареали, точковий спосіб, локалізовані діаграми, знаки руху,
картодіаграма, картограма.
Основні ознаки, за якими розрізняються способи
картографічного зображення, такі:
 особливості об’єкта картографування за походженням, видом,
характером поширення, обраними показниками тощо;
 відмінності застосованих зображувальних засобів та умовних
позначень за їх геометричними та іншими властивостями;
 розташування умовних позначень на карті.

6.3. Способи картографічного зображення об’єктів на

тематичних картах
Спосіб локалізованих значків (спрощена форма – локалізовані
значки) – це спосіб картографічного зображення об’єктів точкової
локалізації за допомогою різного виду значків, розміри яких є сталими
або змінюються за обраною шкалою. Об’єктами точкової локалізації є
населений пункт, підприємство, заклад культури й освіти, залізнична
станція, річковий або морський порт тощо, тобто об’єкти, площа яких
за певних умов не відображається на карті. Локалізованими
значками подають на карті розташування соціально-економічних
об’єктів, рідше ними позначають об’єкти природи. Основним
зображувальним засобом є позамасштабні умовні позначення.
За своєю формою локалізовані значки поділяються на:
 абстрактні, які на тематичних картах здебільшого мають
певну геометричну форму, тому їх називають також геометричними
значками (рис. 6.7, а); значки як простої, так і складної форми не
відбивають якихось прикмет об’єкта картографування, за якими ми
можемо спостерігати їх у реальному житті, тому на картах їм легко
надати будь-якого значення;
 наочні, які (рис. 6.7, б) передають певні ознаки об’єкта
картографування, тому вони зрозумілі й без пояснень; такі значки
поділяють на:
– натуралістичні, форма яких передає знайомі форми
об’єктів (автомобіля, риби тощо),
– символічні, форма яких викликає певні асоціації із
зображуваним об’єктом (наприклад, чашка для позначення
кав’ярні на плані міста);
 буквені – здебільшого одна-дві початкові букви або прийняте
скорочення назви характерного об’єкта (рис. 6.7, в).

90
 За особливостями побудови розрізняють значки:
 прості, що відрізняються від інших найменшою кількістю
елементів, що їх утворюють (коло, трикутник, квадрат та ін.);
 структурні – значки, які поділені на певні частини (рис.6.7, г)
у процентному або іншому відношенні;
 наростаючі значки складаються з кількох фігур, однакових за
формою, але різних за розміром, котрі нібито виглядають одна з-за
одної (рис. 6.7, д), і відображають на карті динаміку об’єктів,
наприклад, зростання з часом кількісних показників певного
виробництва у населених пунктах.

Рис. 6.7. Види локалізованих значків: геометричні (а), наочні (б), буквені (в),
структурні (г), наростаючі (д), роздільні (б,е)

Однакові за формою умовні позначення можуть відрізнятися не

тільки розміром, а й кольором, внутрішнім рисунком тощо. Це
дозволяє збагатити змістове навантаження позначень – за допомогою
одного позначення передати кілька відмінностей об’єкта (якісних,
кількісних, змін у часі тощо), при цьому:
 якісні відмінності об’єктів пов’язують, як правило, зі зміною
форми (рис. 6.8, а), кольору або внутрішнього рисунка позначення
(рис. 6.8, в);
 кількісні відмінності передають насамперед зміною розміру
позначення (рис. 6.8, б); таку зміну можна встановлювати за
абсолютною чи умовною, безперервною або ступеневою шкалами, про

91
що йдеться далі у підрозд. 6.4;
 якісні і кількісні ознаки об’єктів одночасно передають
структурою значка (рис. 6.8, г).

Рис. 6.8. Локалізовані значки, що розрізняються за формою (а), розміром (б),

кольором або штрихуванням (в), структурою (г)

Завжди зі зміною елементів, які формують умовне позначення,

змінюється його змістове навантаження (інформативність), що
ілюструє рис. 6.9.

Рис. 6.9. Приклад зміни інформативності локалізованого значка зі зміною

його елементів

За геометричними властивостями локалізовані значки

позамасштабні, тобто такі, що не передають площі і контурів

92
об’єктів.
За розташуванням на карті значки поділяють на ті, у яких на
дійсне положення об’єкта вказує:
 центральна точка значка, що має, як правило, просту
геометричну форму (рис. 6.7, а,г); дійсне розміщення об’єктів не
викликає сумнівів і тоді, коли значки перекривають один одного (рис.
6.10);

Рис. 6.10. Перекриття локалізованих значків у місцях їх згущення під час

відображення людності населених пунктів

 будь-яка інша точка складнішого за рисунком значка,

обумовлена певними правилами, відомими з топографії (середина
широкої основи знака, центр нижньої фігури складного знака);
 не сам локалізований значок, а певна точка маленького кола
(пунсона) співпадає з дійсним розміщенням об’єктів, біля якої
розміщено один або декілька різних за формою значків, які в такому
разі називають роздільними (рис. 6.7, б,е).
Загальне уявлення про види значків за різними ознаками можна
скласти за рис. 6.11.

Рис. 6.11. Загальна класифікація локалізованих значків

93
 Спосіб лінійних знаків (лінійні знаки) – спосіб зображення на
карті лінійно витягнутих об’єктів, природних і соціально-
економічних. Ними є:
 об’єкти, ширина яких не відображується в масштабі карти
(більшість річок, канали, шляхи сполучення тощо);
 об’єкти, які практично не мають ширини (кордони, границі
політико-адміністративних одиниць поділу, вододільні та берегові
лінії, межі природного районування тощо);
 лінії, що підкреслюють основні напрямки об’єктів зі складною
будовою (осі гірських хребтів, антикліналей тощо).
Основний зображувальний засіб для таких об’єктів – лінія, якою
добре подають на карті:
 місцезнаходження об’єкта;
 просторові обриси (звивистість річок, берегів; прямолінійність
автострад тощо);
 якісні відмінності об’єктів (клас шляхів сполучення, типи
берегів тощо), змінюючи рисунок лінії (вона може бути суцільною,
пунктирною, одинарною, подвійною тощо), її ширину, колір;
 ієрархічну підпорядкованість (кордони держави, межі областей
тощо);
 кількісні відмінності шляхом зміни ширини ліній (головні
канали та їх відгалуження тощо), додатковими до основного знака
графічними елементами (кількість колій залізниці тощо) та іншими
прийомами;
 зміну положення об’єкта з часом (лінія фронту на певну дату
тощо).
Приклади лінійних знаків наведено на рис.6.12.

Рис 6.12. Лінійні знаки, що розрізняються за шириною (а), зміненим

рисунком (б), кольором або внутрішньою структурою тощо (в), зміною
рисунка та її відтіненням (г)

Розміщують лінійні знаки на карті за певними правилами:

 вісь знака збігається з віссю лінійно витягнутого об’єкта (так

94
показують річки, шляхи сполучення);
 місцезнаходження об’єкта подають простою за рисунком
лінією, а його якісні особливості – відтіненням у вигляді ширшої лінії
або лінії (стрічки або смужки) ускладненого рисунка, яку
розташовують уздовж тої чи іншої сторони основної лінії (так,
наприклад, характеризують типи морських берегів, підкреслюють
значення меж політико-адміністративних одиниць різного рівня,
кордони держави, яка є основним об’єктом зображення на карті).
Спосіб якісного фону (якісний фон) – спосіб відображення якісних
відмін об’єктів, які мають суцільне або масове поширення на
території, що картографується. Для цього територію поділяють за
обраними ознаками на частини (ділянки), кожну з яких потім
заповнюють тими чи іншими зображувальними засобами:
 фарбуванням або штрихуванням різного виду (рис.6.13, а);
 розміщенням всередині контуру цифрових чи буквених
позначень або індексів (рис. 6.13, б, в);
 розтягуванням у межах контуру написів (рис. 6.13, г).

Рис. 6.13. Застосування у способі якісного фону різних зображувальних

засобів: штрихування (а), числових позначень (б), буквених індексів (в) чи
написів назв (г). Букви в легендах (а,б,в) замінюють назви ґрунтів.

Спосіб якісного фону є придатним для характеристики як

природних, так і соціально-економічних об’єктів. Ці об’єкти за
територією і особливостями розповсюдження на ній можуть мати:
 суцільне поширення на всій земній кулі (наприклад, ландшафт,
природні зони, кліматичні пояси тощо);
 поширення на значних площах (наприклад, зона лісів, яка на
земній кулі займає окремі площі, але на конкретній карті ліси
матимуть суцільне поширення, тощо);
 розосереджене, але масове поширення (наприклад, населення).
Поділ території відповідає межам складових частин об’єкта за

95
природними, соціально-економічними або політико-
адміністративними ознаками на основі існуючих наукових
класифікацій, а також спеціально розроблених для конкретної
карти. Так, наприклад, ґрунти класифікують за генетичним типом,
механічним складом; рельєф – за генезисом, віком або морфологією;
сільське господарство – за спеціалізацією; населення – за
національною приналежністю; територія – за адміністративним
підпорядкуванням тощо. Класифікація може бути побудована:
 за однією якісною ознакою (наприклад, за національністю
людини);
 за кількома ознаками, які враховують послідовно на різних
етапах класифікації (так, гірські породи поділяють спочатку за віком,
потім за походженням та петрографічним складом);
 за кількома ознаками разом (наприклад, під час визначення
спеціалізації сільського господарства);
 за їх індивідуальними ознаками як під час фізико-
географічного районування, при цьому кожна з частин може мати
власну назву (наприклад, Київське Полісся).
Межі поділу території можуть бути:
 органічно пов’язані з якісними змінами об’єкта (на карті ґрунтів
– це зміна типу ґрунту);
 закріплені певним чином на місцевості (наприклад, державні
кордони);
 встановлені шляхом спостережень і вимірювань у натурі або
за різними картографічними і літературними джерелами,
аерофотознімками чи знімками з космосу тощо.
Спільне застосування різних зображувальних засобів дозволяє
навести на одній карті кілька якісних характеристик об’єкта, що
картографується. Наприклад, на карті ґрунтів фарбуванням
відображають генетичні типи ґрунтів, штрихуванням – їх механічні
властивості, буквеними позначеннями – породи, що їх підстилають.
Зовнішньою ознакою способу якісного фону є те, що за якісними
відмінностями характеризується уся територія, що
картографується.
Спосіб кількісного фону (кількісний фон) – спосіб відображення
на карті кількісних відмінностей об’єктів, які поширені на усій
території, що картографується. Територію ділять за обраними
показниками на частини, кожну з яких потім виділяють тим чи
іншим зображувальним засобом, найчастіше передають зміною
насиченості кольору або густоти штрихування, як показано на рис.
6.14.

96
 Рис. 6.14. Застосування способу кількісного фону на карті глибини
розчленування рельєфу (числами в легенді позначено перевищення вододілів
над тальвегами у метрах)

Цим способом передають кількісні відмінності перш за все

природних об’єктів, рідше соціально-економічних (наприклад, крутість
схилів, глибина розчленування рельєфу, рівень економічного розвитку
території тощо).
Поділ території може бути:
 органічно пов’язаний з поділом за якісними відмінностями
об’єкта (наприклад, вміст мікроелементів у ґрунтах подають у межах
їх типів, модуль стоку по басейнах річок);
 відповідати зміні за певними правилами кількісних показників
об’єкта (наприклад, на карті крутості схилів виділяють ділянки з
різним кутом нахилу, який був попередньо визначений).
Поділ здійснюють:
 за однією ознакою (наприклад, вміст у ґрунті азоту);
 за кількома (наприклад, разом з азотом враховують вміст у
ґрунті фосфору та калію).
Кількісні показники можуть бути абсолютними й відносними.
Спосіб ізоліній (ізолінії) – це спосіб відображення на карті об’єктів
безперервного суцільного розповсюдження за допомогою ліній, що
проходять по точках з однаковими значеннями обраного кількісного
показника об’єкта (рис. 6.15, а).
Цей спосіб широко застосовують для характеристики на картах
природних об’єктів, які мають суцільне поширення та поступово
змінюються в певному просторі (на всій поверхні Землі, в її надрах та
атмосфері, а також на обмежених за певними ознаками територіях
як басейн підземних вод).
Кількісні показники отримують у процесі знімань (наприклад, під
час топографічних робіт), стаціонарних спостережень (наприклад, на
метеостанціях) тощо. За показниками, які отримуються у абсолютних
одиницях (метрах, градусах тощо) зображують реальні поверхні (як
рельєф місцевості). За показниками у відносних одиницях, що
розраховуються для точок проведення кількох спостережень,

97
зображують абстрактні поверхні (такою є, наприклад, поверхня, яка
ілюструє відсоток опадів у вигляді снігу).
Ізолініями передають на карті:
 статичні характеристики об’єктів (наприклад, рельєфу);
 зміни у часі;
 динаміку об’єктів (тривалість безморозного періоду, час
настання різних явищ тощо).
Для характеристики об’єктів розосередженого поширення (такими
найчастіше є соціально-економічні об’єкти, наприклад, сільське
населення) застосовують псевдоізолінії. Для цих об’єктів
використовують кількісні показники, які відносяться не до окремих
точок на місцевості, а до певних територіальних одиниць (для
відображення густоти сільського населення це може бути сільське
поселення, яке займає певну площу, але величину показника
„прив’язують” до геометричного центра поселення). Псевдоізолінії
створюють умовно безперервні поверхні, які називають також
статистичними, тому що показники для їх побудови розраховують
за статистичними даними.

Рис. 6.15. Застосування способів ізоліній (а) та ізоліній з пошаровим

фарбуванням (б) на карті опадів

Ізолінії (від гр. ϊσοζ – рівний, однаковий) – загальна назва ліній,

якими подають на карті характеристику того чи іншого об’єкта.
Залежно від виду останнього загальна назва дещо змінюється. Так,
ізолінії висоти земної поверхні над рівнем моря називають ізогіпсами
(грец. ϋψος – висота), або горизонталями; ізолінії магнітного схилення

98
– ізогонами (грец. γωνία – кут); ізолінії кількості атмосферних опадів за
певний період – ізогієтами (грец. ύετός – злива); ізолінії глибини морів,
озер, річок – ізобатами (грец. βάθος – глибина); ізолінії температури
повітря, ґрунту тощо – ізотермами (грец. θέρμη – тепло) і т. д.
Важливою ознакою способу ізоліній є те, що характеристика
об’єкта подається не окремою ізолінією, а їх сукупністю, системою.
Системи тих чи інших ізоліній відображають як реальні об’єкти
(наприклад, рельєф місцевості), так і абстрактні (наприклад, кількість
річних опадів).
Спосіб ізоліній дає узагальнене зображення змін властивостей
об’єкта. Це пов’язано з особливостями проведення ізоліній: їх
положення визначають інтерполюванням між точками з певними
кількісними значеннями (докладно вивчається в топографії), при
цьому припускають, що величина показника змінюється від точки до
точки поступово і рівномірно, хоча у дійсності в абсолютній більшості
випадків такий характер змін не спостерігається.
Зовнішніми ознаками способу ізоліній є наявність системи
узгоджених між собою ліній, які мають відповідні числові значення (їх
підписують на кінцях або у розривах ізоліній як на рис.6.15, а). Для
більшої виразності зображення проміжки між ізолініями фарбують
або штрихують так, щоб насиченість обраного кольорового тону або
густота штрихування змінювалися зі зміною кількісного значення
ізоліній. Технічно посилення насиченості кольору донедавна досягали
поступовим нанесенням декількох шарів фарби. Наприклад, якщо на
карті є чотири ізотерми з позначками 0°, 10°, 20° і 30°С, то між ними
утворюється три смуги: між ізотермами 0° і 10°, 10° і 20°, 20° і 30°С;
розчином обраної фарби покривають спочатку всю територію (це
буде перший шар), потім територію, окреслену ізотермою 10°С, не
заходячи на смугу між ізотермами 0° і 10°С (це буде другий шар
фарби), і, нарешті, фарбують третю смугу, тобто окреслену ізотермою
20°С. Таке оформлення ізоліній отримало назву пошарове
фарбування, а спосіб набуває назви: ізолінії з пошаровим
фарбуванням. Легенду карти будують у вигляді безперервної
кольорової (штрихової) шкали (рис. 6.15, б), що відповідає характеру
зміни показників об’єкта.
Використовуючи різні кольори, за допомогою ізоліній передають і
деякі якісні відмінності (наприклад, ізотерми теплого періоду
зображують червоними, холодного - синіми).
Слід пам’ятати, що цей спосіб дозволяє отримувати кількісні
значення для будь-яких точок, розташованих між ізолініями
(інтерполюючи відстань між ними).
Спосіб ареалів (ареали) (лат. area – площа, простір) – це спосіб
зображення на карті природних чи соціально-економічних об’єктів з

99
обмеженою площею поширення, або ареалів (наприклад, природних
чи соціально-економічних об’єктів з обмеженою площею поширення,
або ареалів певного виду рослин чи тварин, корисних копалин,
населення певної національності тощо). Розміщення об’єкта у межах
ареалу може бути безперервним, або суцільним (наприклад,
зледеніння), розосередженим, або фрагментованим, (наприклад,
ділянки вирощування льону) та перфорованим (див. рис. 6.1, в).
Ареал називають:
 абсолютним, якщо він відображає територію, за межами якої
об’єкт картографування не зустрічається зовсім (наприклад, зона
поширення зайців);
 відносним, якщо той самий об’єкт має певні властивості (такою
є територія, де кількість зайців достатня для промислового
полювання).
Ареали можуть мати межі:
 чіткі, що збігаються, наприклад, з природними рубежами
(гірськими вододілами, тектонічними розломами тощо);
 нечіткі, або приблизні (такими є межі території, заселеної,
наприклад, певними морськими тваринами).
Нечіткість меж може бути пов’язана з незнанням дійсних границь
об’єкта, їх невизначеністю у природі або неможливістю подання у
масштабі, що призводить до схематичного зображення їх на карті.
Щоправда, іноді ареали схематизують свідомо, коли треба досягти
більш простої і виразної картини.
У способі ареалів використовують різні зображувальні засоби:
заповнювальні, лінійні, значкові, буквені. Один і той самий ареал
можна тільки окреслити, його площу зафарбувати, заштрихувати або
заповнити рівномірно розміщеними графічними елементами та
виділити написом, не позначаючи меж тощо (рис. 6.16). Вибір шляхів
оформлення ареалу в основному залежить від масштабу карти та її
призначення.
Ареали передають, як правило, якісні характеристики об’єктів, але
нерідко вони супроводжуються кількісними показниками. Прикладом
є зображення на карті території, де відсутні середні добові
температури нижче 0°С (межі такого ареалу збігаються з нульовою
ізотермою).

100
 Рис. 6.16. Застосування різних зображувальних засобів у способі ареалів

Зовнішня ознака способу ареалів – несуцільна (вибіркова)

характеристика картографованої території. Проте іноді територію
за межами ареалу фарбують слабконасиченою фарбою для
естетичного вигляду зображення, завдяки чому карта з ареалами
може нагадувати карту, на якій застосований спосіб якісного фону. У
такому разі визначити спосіб зображення допомагають знання
особливостей поширення об’єкта. Для прикладу можна порівняти
карту лісів України і карту її рослинності. Зрозуміло, що ліси
поширені не по всій території країни, тому їх подають способом
ареалів, тимчасом як рослинність у різних формах присутня на всій
території, тому для її характеристики застосовують спосіб якісного
фону. Крім того, територія на карті поза ареалами не має змістового
навантаження (для неї у легенді відсутні пояснення).
Особливу увагу слід звернути на використання у способі ареалів
значкових зображувальних засобів, найчастіше у вигляді
стилізованих рисунків. За формою умовні позначення таких ареалів
нагадують символічні або натуралістичні локалізовані значки, але на
відміну від них характеризують не точкові об’єкти, а об’єкти, які
розташовані на площі розосереджено або їх межі важко встановити
чи подати у масштабі карти (наприклад, позначення районів
садівництва на загальноекономічних картах або зон поширення
певного виду тварин на зоогеографічній карті). При визначенні
способу зображення слід брати до уваги особливості об’єкта
картографування: стилізований рисунок риби є локалізованим
значком, якщо ним позначено рибопереробний завод, і позначенням
ареалу, якщо ним відмічено район рибного промислу. У випадках,
коли ареал знаходиться у межах картографованої території лише

101
частково, його позначення може бути схожим на лінійний знак
(наприклад, площа лісів на карті України обмежена тільки південною
межею, бо державні кордони на півночі території не є межею
поширення лісів; у цьому разі визначити спосіб зображення
допоможе легенда карти: якщо у поясненні до умовного позначення
увага читача акцентується на площі, зайнятій лісом тоді на карті
застосований спосіб ареалів; якщо йдеться про південну межу
території під лісом, тоді це спосіб лінійних знаків).
Використання різних зображувальних засобів дає змогу передати
на карті сукупність відмінних ареалів навіть тоді, коли вони
перекривають один одного (наприклад, ареали різних
сільськогосподарських культур).
Точковий спосіб (спосіб точок) – це спосіб зображення на карті
масових розосереджених об’єктів певними позначеннями малого
розміру з однаковим числовим значенням, або „вагою". Наприклад,
одне позначення передає певну кількість людей або гектарів посівів
якоїсь культури тощо. Найпоширенішим зображувальним засобом
цього способу є точка у вигляді маленького кружечка (з чим і
пов’язана назва способу). Через те, що такий кружечок є схожим на
крапку, даний спосіб іноді називають крапковим, але на відміну від
крапки точка має чітку геометричну форму й розміри. Замість
кружечків позначеннями на картах можуть бути інші мініатюрні
фігурки: прямокутнички, рисочки тощо.
Густота позначень унаочнює місця концентрації (згущення або
розсіяння) об’єктів, а їхня кількість дозволяє визначити кількість
одиниць об’єктів (рис. 6.17, а), для чого підраховану кількість
позначень множать на їхню вагу. Застосовують точковий спосіб, в
основному, для характеристики соціально-економічних об’єктів:
розміщення населення, особливо сільського, тваринництва, технічних
засобів сільськогосподарського виробництва тощо.

Рис. 6.17. Застосування точкового способу: з точками однієї (а)

та різної (б) ваги

Використання позначень, різних за формою та кольором, дозволяє

102
передати на карті не тільки кількісні, а й якісні відмінності об’єкта
картографування (наприклад, розміщення населення за національним
складом). Зміною кольору позначень передають також розвиток
(динаміку) об’єкта у часі (наприклад, приріст поголів’я худоби за певні
роки).
Вага позначення найчастіше виражена в абсолютних одиницях,
але вона може бути й у відносних одиницях, наприклад, у відсотках
(зрозуміло, що коли вага одного позначення становить 1%, то їх
загальна кількість дорівнює 100). Іноді на одній карті застосовують
позначення різної ваги, (рис. 6.17, б). Такий прийом доцільний у разі
різкої зміни густоти об’єкта, унаслідок чого на окремих ділянках
карти позначення встановленої спочатку ваги зливаються.
Слід пам’ятати, що в цьому способі кожне позначення не є
відображенням конкретного об’єкта (це притаманне локалізованим
значкам). Об’єкт картографування відображається сукупністю
позначень на площі поширення об’єкта. Наприклад, на карті
населення жодне з позначень не пов’язане з конкретним населеним
пунктом, хоча форма позначення (у вигляді точки) може бути схожою
з умовним позначенням населеного пункту. Ще одна ознака
точкового способу – дуже спрощена географічна основа (іноді без
населених пунктів та назв), що полегшує розміщення позначень під
час створення карти, а потім і сприйняття її змісту.
Спосіб локалізованих діаграм (локалізовані діаграми) – це спосіб
відображення на карті об’єктів суцільного та лінійного (смугового)
розповсюдження за допомогою графіків або діаграм, приурочених до
певних точок (місць вивчення об’єктів). Як правило, цим способом
подають характеристики природних об’єктів.
Об’єктами суцільного розповсюдження на площі є, наприклад,
температура повітря і атмосферний тиск, сума опадів, напрямок та
сила вітру та інші показники. Об’єктами лінійного або смугового
поширення є річка, морська течія, для яких визначають витрати
води, величину стоку, швидкість течії тощо. Останнім часом усе
частіше цей спосіб використовують для характеристики явищ
розосередженого поширення (наприклад, орієнтування основних форм
рельєфу на морфометричних картах).
Умовними позначеннями є:
 графік (грец. γραφίχος – зображений), що унаочнює зміну
об’єкта у часі, часто має вигляд кривої розподілу (рис. 6.18, а);
 діаграма (грец. δίαγραμμα – малюнок, кресленик) – більш
складне креслення, що відображає співвідношення між об’єктами або
їх складовими частинами (рис. 6.18, б);

103
 Рис. 6.18. Відображення річного ходу температури та опадів:
графіком (а), стовпчастою діаграмою (б)

 рози-діаграми (рис. 6.19), котрі передають разом з іншими

показниками і повторюваність напрямків, за якими об’єкт
переміщується (наприклад, вітер) тощо.

Рис. 6.19. Види роз-діаграм, що відображають повторюваність напрямів і

величину об’єктів

Ознакою способу локалізованих діаграм є розміщення на карті

графіків або діаграм у місцях вивчення об’єкта (рис. 6.20), хоча
зустрічаються й локалізовані діаграми, які узагальнюють результати
спостережень на певних територіях, наприклад, у межах клітинок
картографічної сітки встановленого розміру. У таких випадках
діаграмний знак розміщують у центрі відповідної території, як це
зроблено на картах „Морського атласу” (М., 1950-1959) та „Атласу
океанів” (М., 1974-1980).

104
 Рис. 6.20. Розміщення локалізованих діаграм

Спосіб ліній (знаків) руху (знаки руху) є способом відображення

на карті різних просторових переміщень об’єктів, як природних, так
і соціально-економічних. Прикладом перших є морські течії, перельоти
птахів; других – перевезення вантажів, міграція населення тощо.
Часто знаки руху використовують, щоб унаочнити хід воєнних
операцій, зв’язки між об’єктами чи їх складовими: транспортні,
економічні, торговельні, фінансові, політичні, культурні тощо.
Знаки руху передають шлях і напрямок переміщень об’єктів, різних
 за формою і розмірами, якими є об’єкти точкові (наприклад,
корабель, шлях якого подається на карті), лінійні (як лінії фронтів) й
такі, що займають певну площу (лавове поле тощо);
 за характером поширення, якими є об’єкти суцільного
поширення на площі (переміщення повітряних мас тощо) або
розосередженого (як міграція тварин);
 за способом, швидкістю руху, потужністю і структурою
перевезень (наприклад, залізничним транспортом) тощо.
Зображувальними засобами є:
 стрілки, або вектори (прямо та криволінійні відрізки, що
показують певні напрями), які розрізняються за формою, довжиною,
товщиною, внутрішньою структурою, кольором (рис.6.21), що
дозволяє передавати одним знаком кілька відмінностей об’єкта,
наприклад, стрілками показують напрям течій, а їх кольором
температурний режим;

105
Рис. 6.21. Стрілки, що розрізняються за формою (а), шириною (б), кольором
чи штрихуванням (в), структурою (г)

 стрічки і смуги (рис. 6.22, б,в,г), що розрізняються перш за все

за шириною (смуги ширші за стрічки). Вони можуть бути:
– масштабними, ширина яких збільшується (зменшується)
пропорційно зміні кількісного показника об’єкта
(наприклад, обсягів вантажних або пасажирських
перевезень); зміна позначення може відбуватися за
абсолютною чи умовною, безперервною чи ступінчастою
шкалами (див. далі підрозд. 6.4); поступова або ступінчаста
зміна ширини стрічки є своєрідним вектором руху об’єкта,
тому додаткових позначень напряму руху може не бути
(рис. 6.22, д);
– структурними, ширина яких поділена на вужчі стрічки
відповідно до кількості складових об’єкта та їх
співвідношення (рис. 6.22, г); стуктуровану стрічку
називають також епюрою.
Поєднання стрічок і стрілок дозволяє підкреслити величину і склад
транспортних потоків у протилежних напрямках. Співвідношення
ширини структурних елементів смуги встановлюють як за
абсолютними, так і за відносними показниками.
Розміщують знаки руху на карті по-різному:
 переміщення точкових об’єктів вказується стрілками, з яких
складається певна лінія (напрямок) руху; вздовж знаків руху можна
розмістити пояснювальні написи (наприклад, назву експедиції,
маршрут якої відображено на карті; рис.6.22, а).
 векторні знаки можуть доповнювати маршрутну лінію (рис.
6.22, е);
 переміщення об’єктів, розвинутих на значній території,
позначається сукупністю стрілок, розкиданих на певних ділянках
карти (рис. 6.22, є);
 стрічки і смуги між певними об’єктами є безперервними (рис.
6.22, б, в, г, д).

106
 Рис. 6.22. Знаки руху: сформовані лініями різного рисунка (а); стрічкові з
точним (б), і схематичним (в) зображенням шляхів руху; стрічкові структурні,
або епюри (г); смугові (д); векторні (е,є)

Знаки руху можуть передавати шляхи переміщення:

 точно (рис. 6.22, б), тобто знаки розміщують за реальними
напрямками переміщення об’єктів (наприклад, за шляхами
сполучення);
 схематично (рис. 6.22, в), коли знаки довільно з’єднують
початок і кінець руху; такий прийом дозволяє узагальнити
зображення, виділити пункти, між якими здійснюється зв’язок тощо.
Спосіб картодіаграм (картодіаграми) – спосіб зображення
сумарної величини якогось об’єкта, його структури або динаміки по
одиницях територіального поділу за допомогою діаграм. Діаграми
розміщують на карті всередині кожної одиниці поділу. Об’єкт
картографування розосереджений за поширенням на площі

107
(наприклад, певні сільськогосподарські угіддя).
Становлення способу пов’язано з бажанням унаочнити статистичні
дані про ті чи інші об’єкти, показати їх просторове розміщення.
Цим способом найчастіше зображують соціально-економічні
об’єкти, іноді об’єкти природи. Одиниці територіального поділу
соціально-економічних об’єктів визначають за політичним, політико-
адміністративним або господарським поділом: країна, область, район,
господарство певного типу. Для природних об’єктів одиницею поділу
території є басейн моря, озера, річки тощо.

Рис. 6.23. Картодіаграмні фігури: лінійні, або стовпчасті (а), компактної

форми (б,в), об’ємні (г,д), структурні (е), зіркові (є)

Діаграмні фігури відрізняються формою, розміром та

структурою.Серед них виділяють:
 лінійні, або стовпчасті діаграми у вигляді витягнутих
стовпчиків, смужок тощо (рис. 6.23, а);
 діаграми компактної простої форми у вигляді квадратів,
кружків, прямокутників тощо (див. рис. 6.25, б);
 об’ємні діаграми у вигляді кубів, куль тощо (рис. 6.23, г,д);
площа чи об’єм фігур пропоційні кількісним показникам об’єктів
(рис.6.23, а-д);
 структурні діаграми (рис. 6.23, е) у вигляді простої фігури,
поділеної на частини відповідно до співвідношення складових частин
об’єкта;
 зіркові діаграми, в яких довжина променів є пропорційною
величині складових об’єкта (рис. 6.23, є); це також структурні
діаграми, але певної форми.
Розміри діаграмних фігур визначають за обраною шкалою (див.

108
далі підрозд. 6.4), використовуючи здебільшого абсолютні кількісні
показники (кілограми, тонни, штуки тощо), рідше – відносні
(відсоткове співвідношення складових об’єкта тощо).
Різні графічні прийоми побудови діаграмних фігур полегшують
визначення поданих ними кількісних показників та їх порівняння.
Такими є:
 віденський спосіб, за допомогою якого величину об’єкта
показують діаграмою, складеною з визначеної кількості рівнозначних
плоских фігурок (рис. 6.24, а);
 спосіб розмінної монети, за допомогою якого діаграму
складають фігурки, різні за кількісним значенням, отже і розміром
(рис. 6.24, б);
 спосіб поділених кубиків, загальна фігура в якому має вигляд
складеної з однакових менших за розміром часток (рис. 6.24, в);
 спосіб поділених стовпчиків, в якому діаграмний стовпчик
може складатися з однакових або різних за розміром часток (рис.
6.24, г).

Рис. 6.24. Графічні прийоми, що полегшують зіставлення діаграмних фігур:

віденський спосіб (а), спосіб розмінної монети (б), спосіб поділених кубиків (в)
та поділених стовпчиків (г). Під діаграмними фігурами
вказано сумарне значення показника

Картодіаграмою на карті можна передати:

 стан об’єкта на певну дату;
 зміни об’єкта у часі, розмістивши, наприклад, послідовно
кілька фігур, однакових за формою, але різних за розміром
відповідно стану об’єкта у різні проміжки часу, або побудувавши
відповідні графіки.
Слід пам’ятати, що кожна картодіаграмна фігура подає
узагальнену характеристику певної кількості однорідних
розосереджених об’єктів, розташованих у межах одиниць
територіального поділу, тому на карті обов’язково мають бути межі
такого поділу. Картодіаграмна фігура може займати будь-яке

109
місце в межах територіальної одиниці (рис. 6.25, а, б). Бажано, щоб
фігура була розміщена у центральній частині окресленої ділянки
площі. Слід пам’ятати, що за цією ознакою легко відрізнити
картодіаграму від локалізованих значків навіть тоді, коли
зображувальні засоби мають однакову форму (порівняйте рис. 6.7, г
та 6.25, б). Ще одна ознака способу картодіаграм – дуже спрощена
географічна основа, завдяки чому вся увага концентрується на
діаграмних фігурах.

Рис. 6.25. Картодіаграми зі структурними (а) та простими фігурами, які

доповнені конкретизуючими кількісними значеннями
показника (б)

Спосіб картограм (картограма) – це спосіб відображення на карті

середньої інтенсивності якого-небудь об’єкта у межах
територіальних одиниць. Для наочності зображення кожну з них
розфарбовують або штрихують за ступінчастою шкалою (див. далі
підрозд. 6.4) з інтервалами в арифметичній чи геометричній прогресії
або за штриховою безперервною (див. рис. 6.27). При цьому за
насиченістю кольорового тону або густотою штрихування судять про
зміни величини показника (рис. 6.26).
Найчастіше картограмою ілюструють соціально-економічні
об’єкти, беручи за одиницю картографування складові політичного,
політико-адміністративного й адміністративного поділу території,
тобто поділу, не пов’язаного з географічно обґрунтованим
районуванням об’єктів. Чим менші одиниці територіального поділу,

110
тим точніша характеристика об’єкта картографування. Одиницею
територіального поділу може бути й клітинка геометричної сітки,
нанесеної на карту. Картограма зображує об’єкти розосередженого
поширення (прикладом є сільське населення).

Рис. 6.26. Картограма, складена за адміністративним поділом (а) та уточнена

картограма (б)

Картограми, як і картодіаграми, створюють за статистичними

даними, тому обидва способи часто називають статистичними. На
відміну від картодіаграм, у картограмах використовують тільки
відносні показники (наприклад, середня густота населення, тобто
кількість осіб на одиницю площі; відсоток населення, виділений за
віковими, професійними та іншими ознаками; відсоток площі,
зайнятої певними сільськогосподарськими угіддями, тощо).
Недоліком картограм є те, що за усередненими даними,
поширеними на всю площу територіальної одиниці, приховується
неоднаковість розповсюдження об’єкта в середині одиниці
картографування.
Модифікованими видами картограми є:
 уточнена, або виправлена, картограма, яка дає можливість
зменшити недолік картограмного зображення; на ній окреслюються і
не заповнюються обраним умовним позначенням ділянки всередині
одиниці картографування (району, області тощо), де відсутній об’єкт,
характеристика якого подається на картограмі (рис. 6.26, б);
 узагальнена, або згладжена, картограма, на якій зняті границі
між суміжними одиницями поділу території (наприклад, між
районами), якщо вони мають однакові кількісні показники або на них
відсутні межі одиниць територіального поділу нижчого рангу
(наприклад, усередині країн на дрібномасштабних картах світу);

111
рисунок меж виділених частин територій на таких картограмах
спрощений і згладжений. За цим прийомом складено більшість
навчальних карт густоти населення.
Слід відмітити, що назви і склад розглянутих способів зображення
не завжли збігаються з тими, котрі вживаються в іномовних
джерелах з картографії або виданнях з проблем географічних
інформаційних систем – ГІС (див. далі підрозд. 9.1), розробка та
функціонування яких передбачає використання карти як просторової
інформаційної системи. Приклад незбігу назв способів зображення
подано у табл. 6.2.
Таблиця 6.2.
Назви способів картографічного зображення в різних джерелах
Джерела
україномовні англомовні
Карти складені способом: Карти:
ареалів хорохроматичні (χώρος – простір,
якісного фону χρώμα – колір) або
кількісного фону
мозаїчні
картограм хороплети (πλεθοσ – величина)
картодіаграм картодіаграми
локалізованих діаграм –
Способи: Способи:
локалізовані значки номінальних характеристик точок
геометричні знаки абсолютний пропорційний метод
ізоліній ізоліній
точковий точковий
лінійних знаків –
ліній (знаків) руху ліній руху
тривимірного зображення статистична поверхня
рельєфу (іншої поверхні)

6.4. Передача кількісних показників на картах

Систему чисел, якими вимірюється або оцінюється той чи інший
об’єкт картографування, представляють у вигляді числової шкали
показника (нім. skala – драбина) – низки величин, розташованих у
висхідному або низхідному порядку. Саме за числовою шкалою
розробляють шкалу умовних позначень як графічне зображення змін
кількісної характеристики об’єктів на карті. Саме за нею
встановлюють розмір і масштабність (порівняність розмірів)
локалізованих значків, діаграмних фігур у способах картодіаграм і
локалізованих діаграм, ширину масштабних стрічок і смуг, кількість
відмінностей показника у картограмах, способі кількісного фону.
Шкали умовних позначень розрізняються таким чином:

112
  абсолютна безперервна шкала забезпечує пропорційність
розмірів умовних позначень кількісної характеристики поданих на
карті об’єктів (рис. 6.27, а);
 умовна (довільна) безперервна шкала подає розміри позначень
в умовній розмірності (рис. 6.27, б);

Рис. 6.27. Шкали кількісних показників: а – абсолютна безперервна,

б – умовна безперервна, в – абсолютна ступінчаста, г – умовна ступінчаста

 ступінчаста (інтервальна) шкала (абсолютна або умовна)

подає кількісні показники, поділеними на певні групи, або ступені чи
інтервали; їх кількість дорівнює 5-7, максимум 10-12, що забезпечує
легкість розпізнавання умовних позначень на окремій карті за їхнім
розміром. Розмір локалізованих значків або діаграмних фігур на карті
встановлюється за середнім значенням інтервала (рис. 6.27, в,г).
 штрихова безперервна (безінтервальна) шкала (рис. 6.28),
розробка якої стала можлива завдяки комп’ютерним технологіям.

Рис. 6.28. Штрихова безперервна (безінтервальна) шкала

Обрана кількість інтервалів показника визначає кількість значень

ширини лінійних знаків та знаків руху (див. рис. 6.22, б,в,г), якщо

113
враховується кількісна характеристика об’єкта картографування.
За числовою шкалою розробляється кольорова (штрихова) шкала,
яка відбиває зміну тону кольора та його насиченості (або густоти
штрихування) в залежності від зміни кількісного показника (див. рис.
6. 14).

6.5. Вплив способів картографічного зображення на

особливості формування легенд тематичних карт
Застосовані на карті способи зображення значною мірою
впливають на формування графічної частини легенди.
При застосуванні способу локалізованих значків на карті умовні
позначення мають чітку незмінну форму, що й відображається у
легенді, тобто умовні позначення на карті і у легенді є однаковими за
формою. Якщо змінюються розміри позначень, у легенді будують
шкалу їх зміни (рис. 6.29, а). Схожею є й легенда карти із
застосуванням способу картодіаграм.
Способами якісного та кількісного фону, картограмою на картах
зображують об’єкти, локалізовані на площах, різних за розміром й
обрисами, тому у легенді звертається увага на те, яким кольором,
штрихуванням чи іншим засобом передається відмінність різних
ділянок території. Графічну частину легенд таких карт прийнято
подавати певною кількістю прямокутничків (рис. 6.29, б, в), кожен з
яких заповнений обраним зображувальним засобом (прямокутничків
стільки, скільки відмін об’єкта маємо на карті).
При застосуванні способу ізоліній у легенді накреслено відрізки
ізоліній та подано їх значення (рис. 6.29, г). Якщо ж об’єкт зображено
ізолініями з пошаровим фарбуванням, то легенда має вигляд
безперервної шкали, що відображає зміну насиченості обраного тону
фарби або штрихування; числа вздовж шкали подають конкретне
значення границь зміни насиченості тону, котрі є відрізками ізоліній
(рис. 6.29, д).
Подання об’єктів точковим способом відбивається у легенді
вказівкою „ваги” позначень (рис. 6.29, е).
З наведеного видно, що легенди можуть бути не тільки різними за
формою графічної частини для карт з тим чи іншим способом
зображення (рис. 6.29, а,б-е), але й однаковими (рис. 6.29, б,в). Тому
для впевненого розпізнання способу зображення треба враховувати
особливості об’єкта картографування за видом, походженням,
поширенням тощо, а також вид показника об’єкта.

114
 Рис. 6.29. Фрагменти карт з легендами, які створені різними способами
картографічного зображення: локалізованих значків (а), якісного фону (б),
картограми (в), ізоліній (г), ізоліній з пошаровим фарбуванням
(штрихуванням) (д), точковим (е) та принципи побудови легенд

6.6. Порівняльна характеристика способів картографічного

зображення
Застосування однакових зображувальних засобів при створенні

115
картографічного зображення різними способами призводить до
зовнішньої схожості деяких із них. Основні ознаки, що надають
можливість впевнено розрізняти способи картографічного
зображення, наведено у табл. 6.3-6.6.
Локалізовані значки і картодіаграму легко розпізнати, якщо
звернути увагу на те, за яким показником об’єкт передано на тій чи
іншій карті і якою є одиниця картографування (табл. 6.3; рис. 6.7, д
та 6.25, а).

Таблиця 6.3.
Основні відмінності локалізованих значків і картодіаграм
Локалізовані значки
Передають індивідуальні
показники об’єктів точкової
локалізації, які є одиницею
картографування
Умовні позначення
локалізовані в точках
розташування об’єктів
Картодіаграми
Передають сумарні показники
об’єктів, що знаходяться в межах
певної ділянки території (саме вони
є одиницею картографування)
Умовні позначення розмішені
всередині кожної з ділянок
території

Певні труднощі виникають у визначенні таких способів

картографічного зображення як локалізовані значки і ареали у
випадках застосування символічних або натуралістичних значкових
зображувальних засобів. Основна відмінність цих способів подана у
табл. 6.4.

Таблиця 6.4.
Основна відмінність локалізованих значків і ареалів, якщо вони
подані знаковими засобами зображення
Локалізовані значки Ареали
Кожне позначення подає Кожне позначення вказує
точну локалізацію об’єкта наявність об’єкта на певній площі,
картографування, для якого межі якої не визначені на
можна визначити координати місцевості або не можуть бути
подані в масштабі карти

Кількісний фон та ізолінії з пошаровим фарбуванням різняться

перш за все можливістю (або її відсутністю) визначення кількісних
показників будь-якої точки у межах зображеної території та за
іншими ознаками (табл. 6.5, рис. 6.14 та 6.15, б).

Таблиця 6.5.

116
 Основні відмінності кількісного фону та ізоліній з пошаровим
фарбуванням
Кількісний фон Ізолінії з пошаровим
фарбуванням

Графічна й змістова частини Графічна і змістова частини

легенди чітко розділені: перша легенди об’єднані у шкалу поступової
складається із зафарбованих
(заштрихованих)
прямокутничків, а друга – з
відповідних кількісних значень,
розміщених проти кожного з
прямокутничків
Межі ділянок на карті не
мають кількісного значення
Значення показника на карті
від точки до точки в усіх
напрямках змінюється
стрибкоподібно
На карті ділянки різного
кольору (різної густоти
штрихування) можуть
розміщуватись мозаїчно, тобто
поряд з ділянкою першого за
легендою кольору може бути
ділянка третього або іншого
кольорів
Інтерполяція кількісних
значень показника неможлива
зміни показника
Межами ділянок на карті, а також
у шкалі показника в легенді є
ізолінії, які мають кількісне значення
Значення показника на карті від
ізолінії до ізолінії змінюється
поступово
На карті колір (штрихування)
суміжних ділянок змінюється в тій
самій послідовності, яка подана в
шкалі, тобто за ділянкою першого за
легендою кольору йде ділянка
другого, потім третього і так далі
кольорів
Для будь-якої точки, що
знаходиться між ізолініями, можна
шляхом інтерполяції визначити її
кількісну величину

Кількісний фон і картограму розпізнають за видом поданих на

картах об’єктів, їх показників та способом визначення меж між
окремими ділянками зображення (табл. 6.6; див. рис. 6.14, і 6.25).

Таблиця 6.6.
Основні відмінності кількісного фону і картограми
Кількісний фон Картограма
У більшості випадків У більшості випадків відображає
відображає природні об’єкти соціально-економічні об’єкти
Межі окремих ділянок Межі окремих ділянок встановлюють
встановлюють за розміщенням за господарським, територіально- або
на географічній основі точок з політико-адміністративним поділом

117
 різними кількісними
значеннями.
На картах відображають як На картах відображають тільки
абсолютні, так і відносні відносні показники
показники

6.7. Способи зображення рельєфу

За традицією способи зображення рельєфу розглядають окремо,
тому що рельєф є складним об’єктом, який потребує більш
різноманітних, ніж інші об’єкти, прийомів і способів картографічного
зображення. Ними намагаються перш за все унаочнити об’ємність
(тривимірність) форм рельєфу. На картах передається:
 безпосередня характеристика рельєфу (безперервність його
поширення, різноманітність окремих форм за обрисами, розмірами,
крутістю схилів, орієнтуванням тощо);
 результати тематичного вивчення рельєфу (ступінь
розчленування, геоморфологічне районування тощо).
Безпосередня характеристика рельєфу подається способами
горизонталей, тіньової пластики, перспективного зображення,
висотних відміток, локалізованих значків, ареалів, лінійних знаків.
Спосіб горизонталей є різновидом способу ізоліній (рис. 6.30, а).
Нагадаємо, що горизонталі, або ізогіпси, – це лінії, які з’єднують
точки на карті з однаковими висотами. Для частини горизонталей
подається їхня висота (при цьому верх цифр спрямовано у бік
збільшення висоти).
Характеристика рельєфу подається сукупністю горизонталей.
Горизонталі (їхня сукупність) дають можливість відобразити на карті:
 якісні характеристики рельєфу – їхню форму, площу,
протяжність, складність, орієнтування щодо сторін горизонту тощо;
 кількісні показники висоти (абсолютної або відносної) окремих
елементів рельєфу.
Спосіб горизонталей має у порівнянні з іншими способами
найбільшу точність і метричність, завдяки чому він широко
застосовується на загальногеографічних картах від велико- до
дрібномасштабних. Але йому притаманні й недоліки, основними з
яких є недостатня наочність у передачі об’ємності рельєфу, його
пластики, котра створюється завдяки різним формам й типам
рельєфу, розчленованості поверхні, висотній зональності тощо. Деякої
об’ємності зображення рельєфу горизонталями набуває за значних
відмін у кутах нахилу схилів: близьке розташування ізогіпс на крутих
схилах порівняно зі значними проміжками між ними на пологих

118
схилах створює певний пластичний ефект.
Ефект пластичності можна посилити, застосувавши:
 освітлені (затемнені) ізолінії; прийом полягає в тому, що
освітлені схили, відповідно прийнятого умовного напряму потоку
світла, подаються світлими або білими на кольоровому фоні
ізогіпсами, затінені ділянки – темними (рис. 6.30, б);
 зміну товщини ізоліній залежно від експозиції схилу;
 пошарове фарбування (див. спосіб ізоліній у підрозд. 6.3), яке
на картах рельєфу має назву гіпсометричного способу зображення.

Рис. 6.30. Застосування способу горизонталей на топографічних картах (а)

та освітлених (затемнених) горизонталей на тематичних картах (б)

Для підвищення виразності подання рельєфу горизонталями

застосовують пошарове фарбування
Пошарове фарбування (штрихування) здійснюють за
гіпсометричною шкалою (кольоровою або штриховою), розробленою з
урахуванням особливостей рельєфу. Така шкала є графічним
відображенням послідовної зміни кольорів за насиченістю і тоном
(густоти штрихування) відповідно до зміни висоти рельєфу, його
висотних ступенів або інтервалів перерізу (рис. 6.31). При цьому
різними кольорами можна показати основні висотні зони, а
насиченістю кольорів – поступове підвищення (зниження) рельєфу в
межах цих зон. Традиційно для території з висотою від 0 до 200 м
застосовують кольори зеленої чи сіро-зеленої гами, для ділянок з
висотою понад 200 м – жовто-палеві, що далі переходять у
коричнево-оранжеві й червонуваті. На виданих картах пошарове
фарбування найчастіше виконується за принципом: „чим нижче, тим
темніше” (для низовин) або навпаки – „чим вище, тим темніше” (для
височин і гір). Це так звана затемнена шкала. Інколи у
картографічній практиці застосовується освітлена шкала,
побудована за принципом "чим вище, тим світліше", в якій існує
перехід кольорів від білого (ділянки скель, льодовиків не
зафарбовується) до світло-коричневих, коричневих, темно-зелених,
зелених і тд. На картах використовують шкали, різні за кількістю й
величиною висотних ступенів. Вони можуть мати однакові й змінні

119
висотні ступені (інтервали перерізу).

Рис. 6.31. Гіпсометричні шкали з різними інтервалами перерізу

Дрібномасштабні карти, на яких рельєф з можливою для певного

масштабу детальністю подано гіпсометричним способом, називають
гіпсометричними картами. Цей спосіб застосовують також на
фізичних картах, які відрізняються від гіпсометричних більш
узагальненою характеристикою рельєфу. Ізогипси на таких картах
іноді відсутні, що посилює ефект пластичності зображення (роль
ізогіпс виконують границі між кольоровими тонами фарбування).
Способи рельєфної пластики створюють ефект опуклості
(об’ємності) форм земної поверхні.
Рельєфна пластика відбиває ступінь затінення певних частин
рельєфу, яке залежить від напрямку його освітлення. Характер
затінення залежить від принятого напрямку освітлення, яке може

120
бути:
 прямовисним при якому затіненими будуть пониження
рельєфу, освітленими – підвищені;
 бічним (скісним) (найчастіше північно-західним, що відповідає
найзручнішим умовам освітлення робочого стола, коли джерело світла
знаходиться попереду й ліворуч робочого місця), при якому
затіненими стають південно-східні і східні схили;
 комбінованим, при якому можливе затінення схилів будь-якого
орієнтування, внаслідок чого досягається найкращий ефект
пластичного зображення.
Тіньова пластика зображення досягається різними шляхами,
основними серед яких є:
 спосіб штрихів (коротких ліній, спрямованих вздовж схилів) –
це спосіб, в якому своєрідне відтінення схилів різної крутості
подається сукупністю штрихів (рис. 6.32); при цьому змінюється
товщина штрихів і проміжок між ними за розробленою шкалою, в
якій врахована стрімкість схилів або напрям освітлення; розрізняють:

Рис. 6.32. Приклад застосування штрихів крутості (а) та тіньових штрихів (б)

– штрихи крутості, шкала яких будується за принципом

„чим крутіше, тим темніше” з урахуванням прямовисного
освітлення рельєфу (рис. 6.32, а);
– тіньові штрихи, шкала яких відбиває затінення схилів
залежно від їх експозиції щодо скісного освітлення рельєфу
(рис. 6.32, б);
 спосіб тіньового відмивання (або просто відмивання), який
забезпечує об’ємність форм рельєфу накладанням тіней певного
кольору з поступовою зміною її насиченості – від темної до світлої;
насиченість тіней залежить від їх експозиції щодо напрямку променів
освітлення: бічного (найчастіше північно-західного), прямовисного
(рис.6.33) або комбінованого;

121
 Рис. 6.33. Зображення рельєфу певної території відмиванням з бічним (а)
та прямовисним (б) освітленням

 спосіб фоторельєфу, що базується на отриманні

фотографічного зображення тривимірної моделі місцевості за
найсприятливішого напрямку освітлення (рис.6.34).

Рис. 6.34. Зображення місцевості способом фоторельєфу

Способи штрихів і відмивання застосовують на сучасних

загальногеографічних картах як доповнювальні до гіпсометричного.
Недоліком штрихового способу є те, що він ускладнює відображення і
зорове сприйняття інших елементів змісту карти. На тематичних
картах ним показують, найчастіше, гірські території.
Спосіб перспективного зображення забезпечує наочну передачу
рельєфу у вигляді перспективного (картинного) рисунка великих його
форм, різних за морфологією типів рельєфу. Прикладом застосування
цього способу є карти рельєфу морського дна. На сучасних картах
спосіб перспективного зображення використовують для
безпосередньої характеристики рельєфу, але за результатами
тематичного вивчення, за його певною науковою класифікацією (рис.

122
6.35). У більш прихованій формі наукові основи закладено і в інші
способи безпосереднього зображення рельєфу. Карти з
перспективним зображенням рельєфу називають фізіографічними.

Рис. 6.35. Перспективні позначення для основних морфологічних типів

рельєфу (за Е. Райсом): 1 – льодовики; 2 – високогір’я; 3 – високогір’я
альпійські; 4 – середньогір’я; 5 – горбисті області; 6 – омолоджені гори; 7 –
пенеплен; 8 – омолоджена рівнина; 9 – лесові області; 10 – моренний
ландшафт; 11 – друмлини; 12 – фіорди; 13 – алювіальна підгірно-віялова
рівнина; 14 – куести; 15 – плато, омолоджене в аридних умовах; 16 – вулкани

Спосіб висотних відміток полягає у підписуванні абсолютних

висот характерних точок місцевості: вершин гір і горбів, вищих точок
вододілів, перевалів, сідловин, рівнів води (урізів) у річках, озерах
тощо.
Спосіб локалізованих значків застосовують для зображення на
картах поодиноких форм рельєфу (точкових за характером
поширення) таких як скелі-останці, окремі камені-орієнтири, входи у
печери й гроти тощо, що не можуть бути подані горизонталями.
Спосіб ареалів застосовують тоді, коли на карті треба зобразити
площу окремого об’єкта (осипи твердих порід, скелясті ділянки тощо),
що складно показати горизонталями.
Спосіб лінійних знаків є зручним для подання лінійно витягнутих
об’єктів, ширина яких не достатня для її зображення на карті
обраного масштабу (таких, як вузькі промоїни) або дозволяє показати
контур об’єкта (такого, як яруги).
Приклади застосування способів лінійних знаків та ареалів подано
на рис. 6.36.

123
Рис. 6.36. Зображення різних порушень рельєфу лінійними знаками (1 – яри,
4 – кам’яні річки), та ареалами (2 – зсуви, 3 – осипи твердих порід,
5 – скелясті обриви, 6 – скелі)

Слід зазначити, що зміна масштабу карти певної території може

супроводжуватися зміною способів зображення окремих об’єктів, як
це показано на рис. 6.37.

Рис. 6.37. Зображення поодиноких форм рельєфу (кургани, ями, вулкани)

локалізованими значками (а) та ареалами (б)

Тематичне вивчення рельєфу і відображення його результатів

на картах дозволяє (на відміну від способів безпосередньої
характеристики рельєфу), показати різні якісні та кількісні
відмінності рельєфу, які встановлюють під час його цілеспрямованого
вивчення. Прикладом є геоморфологічні, морфометричні й інші
тематичні карти. На них застосовуються способи якісного і
кількісного фону, ареалів, лінійних знаків, ізоліній, локалізованих
значків тощо. Географічною основою при цьому слугують зображення
рельєфу на загальногеографічних картах.
Спосіб якісного фону застосовують для представлення категорії
рельєфу за походженням, віком, формою та іншими ознаками.
Спосіб кількісного фону дає можливість подати кількісні
показники рельєфу, основними з яких є кути нахилу поверхні,
глибина і густота розчленування рельєфу.
Способом ареалів відображають окремі елементи і форми мікро- і
мезорельєфу різного походження: ози, ками, карстові лійки, суфозійні
блюдця, термокарстові западини тощо. Як зображувальний засіб
часто використовують значкові позначення різного рисунка і кольору,
котрі за зовнішнім виглядом нагадують локалізовані значки, але, на
відміну від останніх, передають особливості певної площі, а не

124
точкового об’єкта.
Способом лінійних знаків показують границі областей дії певних
рельєфоутворюючих факторів (наприклад, зледеніння), а також
окремі форми рельєфу лінійної протяжності (долини річок, каньйони,
ущелини, тектонічні уступи тощо).
Деякі кількісні показники можна також передати способом
ізоліній, наприклад, віддаленість вододілів від найближчих тальвегів.
Найхарактернішим прикладом застосування способу
локалізованих значків є зображення на картах вулканів (рис. 6.37,
а).
Також використовують суцільне відмивання для характеристики
рельєфу за типом та абсолютною висотою. Для цього розробляють
багатоколірну шкалу, в якій різними кольоровими тонами відмічають
тип рельєфу (наприклад, зеленим – низовини, жовтим – ділянки
середньої висоти, фіолетовим – високогір’я), а зміною насиченості
тону – відмінності рельєфу за висотою. За відносно нескладного
рельєфу шкала може бути одноколірною.
Безпосередня і тематична характеристики рельєфу поєднуються у
способі блок-діаграм (детальніше див. у підрозд. 10.3 та на рис.
10.7), який дозволяє сумістити перспективне зображення ділянки
земної поверхні (часто у горизонталях) з вертикальними розрізами
земної оболонки, на яких подана її будова.

6.8. Поєднання різних способів картографічного зображення

на одній карті
Об’єкт картографування може бути відображений на одній карті
кількома показниками, кожен з яких потребує певного способу
зображення. Так, на картах населення у багатьох атласах (як приклад
див. „Комплексний атлас Київської області”. – К., 2009. – С.46), подані
чисельність жителів у містах та густота сільського населення (перший
показник – локалізованими значками, другий – картограмою).
Кількість об’єктів і показників, які подаватимуть на одній карті,
значною мірою залежить від можливостей поєднання різних способів
зображення та зображувальних засобів. Класичним прикладом є
загальноекономічна карта, де застосовані способи якісного фону
(сільськогосподарські зони), локалізованих значків (промислові
центри різного виду), ареалів (райони садівництва тощо), лінійних
знаків (нафто- або газопроводи). Традиційним стало поєднання двох і
більше систем ізоліній з локалізованими діаграмами на кліматичних
картах, тобто добре суміщаються способи, в яких використовують
різні зображувальні засоби. Простіше вирішується це завдання
шляхом багатоколірного оформлення карти, яке полегшує

125
розпізнавання об’єктів, покращує сприйняття змісту карти, подання
додаткової інформації про об’єкти, не змінюючи форми умовного
позначення (прикладом є зображення теплих і холодних морських
течій стрілками червоного та синього кольорів) тощо.
Як поєднання двох способів картографування можна розглядати
уточнену картограму: спочатку на ній окреслено ареал поширення
об’єкта, площа якого потім заповнюється картограмними
позначеннями. Такий прийом зустрічається й на картах із
застосуванням способу якісного чи кількісного фону, картодіаграм
тощо.
Прикладом застосування однакових зображувальних засобів у
різних способах зображення є карта освіти з Атласу Донецької області
(К.,1992. – С.25), на якій показано кількість загальноосвітніх шкіл:
близькі за формою значкові зображувальні засоби у вигляді кружків
та кілець подають кількість шкіл у містах (і це спосіб локалізованих
значків), і кількість шкіл по районах області (а це вже спосіб
картодіаграм).
Використання різних способів зображення для характеристики
одного об’єкта пов’язано іноді з контрастами його просторового
поширення. Так, площі певних типів ґрунту в одних випадках добре
окреслюються у масштабі карти, а в інших – це зробити неможливо,
але потрібно. З тією ж проблемою стикаємося, коли треба показати
розміщення населення різних національностей. Вихід знайдено у
використанні способу якісного фону для площ, достатніх за розміром
для окреслення на карті, і способу ареалів (у вигляді значкових
позамасштабних позначень) для площ, менших за потрібні розміри
для зображення на карті.
На одній карті можна поєднувати не тільки різні способи
зображення, а й різні зображувальні засоби чи їх відмінності у межах
одного способу. Прикладом такого поєднання є карти ґрунтів (див.
спосіб якісного фону у підрозд. 6.3). На загальноекономічних картах
локалізованими значками показують об’єкти різних категорій (центри
переробної промисловості й видобувної, об’єкти енергетики), але ці
значки добре розпізнаються завдяки різним графічним елементам та
прийомам, які їх формують (штрихування, кольоровий тон тощо).
Складність рельєфу як об’єкта картографування зумовлює також
необхідність одночасного використання різних картографічних
способів. Так, на загальногеографічних картах спосіб горизонталей
доповнюється способами лінійних знаків, ареалів, локалізованих
значків, висотних відміток. Для більшої наочності на картах рельєфу
гіпсометричний спосіб поєднують з відмиванням за бічного
освітлення або з тіньовими штрихами. Відмиванням зображують
рельєф і на інших картах (гідрологічних, кліматичних, соціально-

126
економічних тощо), щоб підкреслити певні природні особливості
місцевості.

Контрольні запитання
1. Що є одиницею картографування у способах локалізованих
значків, картограм, картодіаграм?
2. Якими способами зображення можна вказати місцезнаходження
об’єктів, локалізованих у точках; на лініях; на площі?
3. Які способи зображення подають якісні характеристики
об’єктів?
4. Які способи зображення подають кількісні відмінності об’єктів?
5. Яким способом зображення можна передати найбільше
відмінностей об’єкта?
6. Що надає можливість передати одним способом зображення
декількох показників об’єкта?
7. Які переваги й недоліки способу зображення рельєфу
горизонталями?
8. Які способи зображення рельєфу подають зовнішні обриси форм і
типів земної поверхні?
9. Якими способами зображення можна передати якісні і кількісні
відмінності рельєфу на тематичних картах?
10. Які способи зображення добре поєднуються на одній карті?

127
 Розділ 7. НАПИСИ НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ
7.1. Написи на картах
Написи як короткі текстові позначення (у повній або скороченій
формі), що є на картах, суттєво збагачують їхній зміст. Саме написи
перетворюють „німе” картографічне зображення на карту і
підвищують її цінність як джерела інформації та засобу дослідження.
Написами на карті є:
 власні назви географічних об’єктів;
 терміни, якими позначається видова чи типова належність
об’єктів;
 пояснювальні написи до умовних позначень.
Власні назви окремих географічних об’єктів, або топоніми
(грец. τόπος – місце, öνυμα – ім’я), включають:
 назви населених пунктів;
 назви держав, їхніх складових: областей, штатів, районів
тощо;
 назви об’єктів гідрографії: океанів, морів, озер, річок,
водосховищ, каналів, джерел тощо;
 назви елементів орографії: гір, хребтів, вершин, височин,
низовин, вулканів, льодовиків тощо;
 назви географічних ландшафтів, пустель, урочищ тощо.
Терміни (лат. terminus – кордон, межа, кінець) – це слова та
словосполучення, що точно позначають спеціальне поняття певної
науки, техніки, суспільного життя тощо. На картах застосовують
терміни:
 загальногеографічні (гора, річка, море, затока тощо) та
 вживані у різних науках, наприклад, геологічні (порода,
родовище, розлом), ґрунтознавчі (ґрунти, їхні типи, види,
комплекси), соціально-економічні (промисловий об’єкт,
економічний район) тощо.
Терміни наводять разом з географічними назвами (Чорне море,
гора Джомолунґма) або без них, коли потрібно виділити важливі для
певної місцевості об’єкти (колодязь у пустелі). Вони можуть мати крім
повної й скорочену форму (г. Говерла, о. Ісландія).
Пояснювальними написами, які подають на картах, є:
 вказівки якісних особливостей об’єктів, які не
відображаються умовними позначеннями (наприклад,
позначення виробничої спеціалізації заводу, переважаючих
порід лісу, матеріалу покриття доріг, якості води в озерах і
колодязях тощо);
 кількісні показники об’єктів (наприклад, поверховість
будинків, ширина і глибина річок, довжина, ширина і

128
 вантажопідйомність мостів, висота насипів і курганів,
глибина виїмок, середня висота і товщина дерев та середня
відстань між ними у лісі, ширина доріг тощо);
 власні імена та назви, що не відносяться до географічних
об’єктів (наприклад, прізвища начальників і назви
кораблів, підписані вздовж маршрутів експедицій);
 пояснення до ліній картографічної сітки (наприклад,
Північне полярне коло), оцифрування меридіанів і
паралелей та елементів інших координатних сіток тощо.
Написи на картах, крім основної своєї функції – передачі
географічних назв та пояснень до умовних позначень об’єктів, –
можуть нести й інше навантаження: бути власне картографічними
позначеннями (наприклад, буквені позначення родовищ корисних
копалин); називаючи об’єкт, одночасно подавати його якісні чи
кількісні відмінності шляхом застосування різних шрифтів та їхніх
варіацій (див. далі підрозд. 7.2).
Усі написи на картах подають за певними правилами.

7.2. Картографічні шрифти

Картографічний шрифт (нім. Schrift – букви) – це графічне
зображення букв і цифр у написах на карті та супроводжуючих
картографічні твори текстах.
Шрифтові знаки (букви і
цифри) складаються: з основних
елементів, якими формується
висота знаків; елементів
додаткових у вигляді
Рис. 7.1. Елементи букви: основні з’єднувальних штрихів, кутових
(а); додаткові: з’єднувальний (б) та сполучень, кінцевих штрихів
кінцеві штрихи (в); (підсічок) тощо; внутрішньо-
внутрішньобуквений просвіт (г) знакових просвітів (рис. 7.1).
Знаки шрифтів розрізняють
за:
 формою, тобто їх рисунком;
 контрастністю – відношенням товщини основного
елемента до додаткового (контрастні, середньоконтрастні,
малоконтрастні);
 світлістю (жирністю) – відношенням товщини основного
елемента до внутрішньобуквеного просвіту (світлі, напівжирні,
жирні);
 розміром (висотою);
 нахилом (прямі та курсивні з нахилом праворуч або

129
ліворуч);
 шириною (вузькі, нормальні, широкі);
 кольором, який може бути додатковою ознакою усіх
шрифтів.

Рис. 7.2. Деякі картографічні шрифти для топографічних карт.

Кожному з видів шрифтів надається відповідна назва (рис. 7.2).

Окремим видом є оригінальні художні та архітектурні шрифти,
складніші за рисунком, які застосовують в більшості випадків для
назв карт та атласів.
На поліграфічному виробництві застосовують також класифікацію
шрифтів за кеглем – висотою букв, яка вимірюється у пунктах (1
пункт = 0,376 мм). В залежності від кегля шрифтам надають певну
назву (наприклад, „текст” – 20 пунктів, „корпус” – 10, „нонпарель” – 6
тощо).

130
 Зміна шрифтів за видом, розміром, кольором тощо дозволяє
збільшити інформативність географічних назв, термінів,
пояснювальних написів.
Різними шрифтами підкреслюють:
 приналежність об’єктів картографування до певної групи,
підгрупи (достатньо порівняти шрифти назв населених
пунктів та річок);
 внутрішньовидові відмінності певної групи об’єктів
(наприклад, різними шрифтами подаються назви населених
пунктів міського та сільського типу).
Зміною розмірів букв певного шрифта подають:
 якісні відмінності (значимість) об’єктів за певною ознакою
(наприклад, населених пунктів за адміністративними
функціями);
 кількісні відмінності об’єктів (наприклад, населені пункти за
кількістю жителів) тощо.
Використанням великих (заголовних) або малих букв шрифта
також подаються якісні відмінності об’єктів (наприклад, тільки
великими буквами вказують судноплавні річки, малими буквами –
несудноплавні).
Різними кольорами написів підкреслюється їх належність до певної
групи (підгрупи) об’єктів (назви населених пунктів чорного кольору,
назви річок – синього або іншого, але не чорного кольору тощо).
Приклади написів на загальногеографічних картах, виконаних
різними шрифтами, подано на рис. 7.3.

Рис. 7.3. Приклади шрифтових відмінностей написів на

загальногеографічних картах

Застосування шрифтових відмінностей для передачі характерних

ознак об’єктів картографування веде до зменшення кількості умовних
позначень, надмірність яких призводить до перевантаження
картографічного зображення графічними елементами, що утруднює
сприйняття змісту карти.
Певними шрифтами також подаються:
 назви карт (атласів);

131
  текстова частина легенд, додаткових даних та допоміжного
оснащення;
 заголовки різного значення і рангів у складних за змістом
текстах легенд і додаткових даних;
 окремі складові покажчиків географічних назв до карт
(атласів), зберігаючи в окремих виданнях шрифтові відмінності назв
різних об’єктів, що застосовані на картах тощо.

7.3. Картографічна топоніміка

Картографічна топоніміка (грец. τόπος – місце, місцевість і őνυμα –
ім’я) – дисципліна, яка вивчає географічні назви об’єктів з точки зору
правильної передачі їх на картах. Вона спирається на розробки
топоніміки, котра займається встановленням географічних назв –
топонімів, правил їхнього написання, що є підставою для фіксування
офіційно принятої норми географічних назв.
Правильна передача географічних назв на картах має
надзвичайно важливе значення. Помилки у написанні назв
призводять до неоднаковості географічних назв одних і тих самих
об’єктів на різних картах, що ускладнює їх використання, до
неузгодженості цих назв з назвами у географічних описах. Такими
помилками спричинюється поява неправильних назв у офіційних
документах, наукових публікаціях чи масових виданнях.
Топонімічні дослідження проводять спеціалісти різних галузей
знань: лінгвісти, історики, археологи, етнографи, географи.
Вивчення географічних назв становить значний науковий і
практичний інтерес, тому що топоніми часто пов’язані з
особливостями географічного положення місцевості, характером
природних умов, з життям і побутом народів, історичними подіями
тощо.
Шлях від топоніма до написання географічної назви на карті дола-
ється по-різному, залежно від методу створення карт, а також від
збігу мови топоніма з мовою карти, яка створюється.
Для встановлення географічних назв України державною мовою
спочатку використовують різні джерела офіційного та довідкового
характеру. Першорядними є:
 топографічні карти і плани, видані раніше;
 довідник „Адміністративно-територіальний поділ УРСР” та інші
матеріали;
 постанови і рішення Верховної Ради щодо перейменувань назв
населених пунктів;
 морські навігаційні карти і лоції, карти водосховищ;
 плани лісовпорядкування та землеустрою тощо.

132
 Подальшим етапом є збір і перевірка географічних назв під час
виконання польових робіт шляхом опитування місцевого населення.
Зібрані матеріали завіряються у відповідних місцевих органах.
Певні труднощі виникають, якщо треба передати іншомовні назви
буквами української абетки. Передача географічних назв однієї мови
за допомогою букв іншої мови, тобто транскрибування географічних
назв, пов’язана з перекладом їх з однієї мови на іншу, при цьому слід
враховувати особливості різних абеток, існування різних форм назв,
що склалися на практиці. Такими формами є місцева офіційна,
фонетична, транслітерація, традиційна і перекладна.
Місцева офіційна форма є поданням назви на карті у точній
відповідності до написання назви державною мовою країни, на
території якої об’єкт знаходиться. Ця форма, що є прямим
запозиченням, застосовується у тому разі, коли в країні, яка видає
карту, функціонує абетка, однакова з абеткою тієї країни, де назва є
офіційною. Прикладом може бути латинська абетка, спільна для
багатьох країн світу. Однак місцева офіційна форма зберігає лише
справжнє (автентичне) написання, а не дійсну вимову географічної
назви. Так, назва столиці Угорщини – Budapest (Будапешт)
вимовляється англійцями і французами як Будапест, оскільки вони
не враховують, що латинська буква „s” угорською мовою означає
звук, відповідний українській „ш”.
Фонетична форма відтворює назви якомога ближче до дійсного
звучання при написанні її буквами абетки іншої мови. Так,
фонетичною формою назви столиці Франції Paris буде Парі.
Недоліком цієї форми є те, що вона не відповідає справжньому
написанню назв.
Транслітерація полягає у передачі назв, написаних буквами
одної абетки, буквами іншої абетки без урахування дійсної вимови.
Так, назва столиці Франції за цією формою подається як Паріс.
Традиційна форма означає збереження на картах назв у тій
формі, в якій вони за традицією вживаються у мові іншого народу
(держави) у науковій, політичній та художній літературі. Як правило,
ця форма відрізняється від оригінальної назви (українською Париж
замість Парі, Рим замість Рома тощо).
Перекладна форма базується на перекладі назви з мови, якою
об’єкт дістав первинну назву, на мову країни, в якій карта
створюється. Назви можуть бути перекладеними повністю
(наприклад, острови Зеленого Мису) або частково (наприклад, у назві
міста Новий Орлеан перекладено тільки перше слово назви). Зараз
ця форма передачі іншомовних назв майже не застосовується і
збереглася лише у назвах, які стали традиційними.
Для прикладу порівняємо передачу географічних назв різними

133
формами:
Місцева офіційна форма: Cape of Good Hope Paris
Транслітерація: Капе оф гоод хопе Паріс
Фонетична форма: Кейп ов гуд хоуп Парі
Традиційна форма: Мис Доброї Надії Париж
Перекладна форма: Вогняна Земля —

Одним із напрямків робіт з картографічної топоніміки, яка

проводиться із залученням учених, фахівців наукових і науково-
дослідних установ, виробничих підприємств тощо, є встановлення
правил відтворення українських власних назв іншими мовами.
Прикладом є розробка міжмовного алфавіту і правил його
застосування для транслітерації україномовних назв іншими мовами:
англійською, німецькою, іспанською, російською, білоруською,
польською тощо. Важливо, що при цьому виключається
посередництво будь-якої іншої мови.

7.4. Покажчики географічних назв

Покажчики географічних назв як елемент допоміжного
оснащення карти (структури атласу) є переліком за абеткою всіх
географічних назв об’єктів, що містить певна карта або атлас, з
позначенням їх місцеположення. До назви об’єкта додається термін,
що визначає його групу (річка, озеро, гора тощо). Терміни відсутні
біля назв населених пунктів, держав, а також океанів, морів, хребтів,
приналежність яких вказано у самій назві (Чорне море, Тихий океан
тощо). Терміни подаються в повній або скороченій формі згідно з
доданим списком скорочень. Покажчики дають можливість легко
визначити наявність (або відсутність) потрібного об’єкта на карті або
в атласі.
Покажчики розрізняються за способами формування і подання
відомостей для знаходження об’єктів. Найчастіше застосовують
вказівну сітку, яку утворюють лінії картографічної сітки або
довільної сітки прямокутників. Пояси клітинок сіток, що утворені
паралелями або горизонтальними лініями, позначаються буквами (або
цифрами), а колони клітинок утворені меридіанами або
вертикальними лініями сіток – цифрами (або буквами).
Місцерозташування об’єктів за такими сітками подається буквено-
цифровим індексом пояса та колони, в яких знаходиться об’єкт
(наприклад А2, Г4). Самі позначення поясів і колон подаються по
краях карт. В покажчиках до атласів крім індекса клітинки вказують
сторінку, на якій розміщена карта з об’єктом, що потрібно знайти.
Так в „Атласі світу” ДНВП „Картографія” (1999) інформація про
місцерозташування подається, наприклад, так: Київ 54 В1, Дніпро 53

134
И4, а Україна 54-55, де 54, 53, 54-55 – сторінки, а В1, И4 – індекси
клітинок.
Крім покажчиків із застосуванням вказівних сіток, є й такі, в
котрих для позначення місцерозташування об’єктів подаються їх
географічні координати, наприклад:

об’єкт стор. широта довгота

Мадагаскар, о. 11-13. 19° пд. 47° сх.

Такий покажчик у порівнянні з першим менш компактний, але він

має універсальний характер: його можна використати для будь-якої
іншої карти, а також як окреме джерело для довідок, наукової роботи
тощо. Цінність таких покажчиків полягає також в тому, що їх легко
перетворити у бази цифрових даних, потрібних для створення ГІС
(див. далі підрозд. 9.1).
Існують й інші за обсягом інформації і оформленням покажчики.
Так деякі з них подають назви об’єктів певної групи та інформацію
про них різними кольорами: гідрографію – синім, орографію –
коричневим, об’єкти політико-адміністративного поділу – червоним,
всі інші – чорним.
Покажчики до окремих карт розміщують, як правило, на
зворотньому боці аркуша. Покажчики до атласів можуть бути
складовою самого атласу або віддрукованими окремою брошурою.

Контрольні запитання
1. Яку роль відіграють на карті написи?
2. На які групи поділяють написи на картах?
3. Чи можуть написи виконувати додатково роль умовних
позначень?
4. Які завдання картографічної топоніміки?
5. Як можна встановити географічні назви рідною мовою?
6. Які є форми подання на картах іншомовних географічних назв?

135
 РОЗДІЛ 8. КАРТОГРАФІЧНА ГЕНЕРАЛІЗАЦІЯ

8.1. Картографічна генералізація, її фактори

Картографічна генералізація (лат. generalis – загальний,
головний) – процес цілеспрямованого науково обґрунтованого відбору
й узагальнення об’єктів реальної дійсності для відображення їх на
карті.
Карта, як відомо, завжди є зменшеним узагальненим зображенням
земної поверхні, зоряного неба тощо. Однак зменшення має певні
межі, котрі визначаються можливостями зорового сприйняття
елементів зображення. На карті недостатньо вказати місцеположення
об’єктів, слід передати ще й властиві їм якісні чи кількісні ознаки, а
це вимагає застосування відповідних умовних позначень, які можуть
займати в масштабі карти значно більшу площу, ніж могли б мати
самі об’єкти. За таких обставин зменшується корисна площа карти
для відображення інших об’єктів та характеристики певної території
у цілому. Тому з усієї кількості об’єктів, що могли б бути подані на
карті у разі необмежених її можливостей, здійснюють:
 відбір об’єктів, тобто обмеження змісту карти необхідними
об’єктами шляхом вилучення решти;
 узагальнення, тобто об’єднання об’єктів за певними ознаками у
групи з абстрагуванням від конкретних ознак кожного з них та
встановленням ступеню детальності характеристик.
І відбір, і узагальнення проводять для того, щоб передати на карті
найбільш суттєві, типові риси й характерні особливості об’єкта
картографування.
Фактори, які визначають напрямок і ступінь генералізації такі:
масштаб карти, її призначення, географічні особливості місцевості,
що картографується, а також тематика карти, якість
використаних під час її створення джерел, застосовані умовні
позначення тощо.
Масштаб карти обмежує кількість графічних елементів (умовних
позначень), які можна подати на певній площі. Зміна масштабу від
великого до дрібного веде до зменшення площі зображення, так 1 км2
місцевості на карті масштабу 1:10 000 становитиме 1 дм2, а на карті
масштабу 1 : 1 000 000 – тільки 1 мм2, що веде до відбору елементів
змісту та узагальнення індивідуальних характеристик тощо для
збереження наочності і читаності карти. Разом з тим виключають ті
елементи, котрі втрачають своє значення (так, місцеві орієнтири
важливі тільки на великомасштабних картах). Чим дрібніший
масштаб, тим більші розміри поданої на карті території (за умов
незмінності площі аркуша для картографічного зображення), що теж

136
потребує генералізації змісту.
Вплив на генералізацію призначення карти стає зрозумілим,
якщо порівняти однакові за змістом і зображеною територією карти
зі шкільних атласів для початкової і середньої загальноосвітньої
школи. На перших зображені тільки основні об’єкти, на других
об’єктів значно більше, що обумовлено різними навчальними
програмами для початкових і старших класів.
Урахування особливостей місцевості, що подається на карті,
дозволяє відобразити її найтиповіші і найважливіші елементи. Тому,
наприклад, для посушливих районів показують усі дрібні річки та
озера, а у тундрі, де тисячі озер, кількість їх значною мірою
генералізується, зберігається лише загальний характер озерності.
Від тематики карти залежить, які елементи її змісту мають бути
головними, а які другорядними. Так, на фізичній карті основним
елементом змісту є рельєф, тому його подають найбільш детально, а
характеристика інших елементів спрощена (подані основні населені
пункти, шляхи сполучення, зображення яких може бути й відсутнім).
На економічній же карті детальнішого нанесення потребують населені
пункти як промислові центри.
Якість джерел, котрі залучаються до створення карт,
визначається відповідністю ступеня їх детальності призначенню і
масштабу карти, сучасністю та достовірністю наведених у них даних.
Зрозуміло, що карту, на якій має бути відображено промислові
центри, не можна скласти за списками адміністративних центрів, а
зображення об’єкта може бути докладним лише за достатньої його
вивченості; якщо ж фактичного матеріалу обмаль, то й зображення
об’єкта неминуче буде більш узагальненим і навіть схематизованим.
На генералізацію впливають особливості застосованих на
карті умовних позначень, можливість їх поєднання, а також
спосіб відтворення картографічного зображення (буде воно
одноколірним чи багатоколірним) тощо. На багатоколірних картах
можна збільшити кількість характеристик об’єктів у порівнянні з
одноколірними. За вмілого вирішення питань картографування на
одній багатоколірній карті можна сумістити до шести способів
зображення, тим часом як на одноколірних кількість різних
картографічних способів значно обмежена.
Умови, які впливають на якість і ступінь генералізації, такі:
 добре знання географічних особливостей території і об’єктів,
що картографуватимуться;
 науково обґрунтовані класифікації всіх складових об’єкта
картографування, взаємозв’язки та взаємообумовленність
класифікацій;
 правильний відбір зображувальних засобів і способів для

137
відображення змісту карти тощо.
Таким чином, наслідком генералізації є не тільки виключення
частини інформації про об’єкт картографування, але й поява якісно
нової інформації про нього: на більш генералізованому зображенні
читкіше виявляються найважливіші риси об’єкта, головні
закономірності його поширення та взаємозв’язків тощо.

8.2. Види картографічної генералізації та шляхи її здійснення

Згідно з визначенням генералізації, її видами є відбір та
узагальнення об’єктів, які здійснюються під час створення кожного
картографічного твору. Наслідком є спрощення планових окреслень
елементів зображення, відкидання несуттєвих деталей, підкреслення
відмінних особливостей просторового розміщення поданих на карті
об’єктів, що дозволяє одночасно відтворити їх на карті економними
засобами (усе це полегшить у подальшому користування картою).
Відбір об’єктів виконують, враховуючи їхню геометричну форму і
розмір, значення серед споріднених об’єктів, типовість чи, навпаки
винятковість для території, яка картографується. Здійснюють його
шляхом визначення:
 цензу (лат. census, censo – роблю опис) – характерних
кількісних чи якісних ознак (меж), за якими об’єкти відносять
до досліджувальної сукупності; за котрим розрізняють:
– вибірковий ценз, визначаються об’єкти, що обов’язково
треба зберегти на карті, наприклад, всі районні центри,
незалежно від кількості в кожному з них населення;
– вивідний ценз, за яким об’єкти вилучають з карт,
наприклад, не показують річки, довжина котрих менша
за 1 см у масштабі карти;
 норми – прийнятої міри відбору, середньої кількості об’єктів,
котрі потрібно показати на карті; при цьому враховується
значення об’єктів, що залишатимуться на карті, міра
заповнення карти умовними позначеннями і написами (її
навантаження), наприклад, на загальногеографічній карті
масштабу 1:1 000 000 кількість населених пунктів, зображених
на 1 дм2, змінюється від 140 до 60 і менше, залежно від їх
густоти і величини на тій чи іншій території.
Відбір за цензом має змістовий характер, відбір за нормою –
статистичний.
Цензи і норми відбору встановлюють, виходячи з призначення й
масштабу карти, особливостей об’єкта картографування.
Узагальнення змісту карти, яке супроводжує відбір об’єктів,
відбувається шляхом:
 узагальнення кількісних показників внаслідок заміни:

138
 – безперервної шкали кількісних значень показника
об’єкта картографування ступінчастою (за першою
шкалою, наприклад, на карті буде стільки різних за
розміром знаків, скільки разів змінюється кількісний
показник, а за другою – усі кількісні значення
показника розбивають на кілька ступенів, або
інтервалів, що веде до скорочення на карті відмінностей
умовних позначень за розміром);
– рівномірної шкали показника картографування на
нерівномірну; укрупнення інтервалів шкали (один із
прикладів такого узагальнення наведено у табл. 8.1);

Таблиця 8.1
Групування населених пунктів за чисельністю жителів на
топографічних картах різних масштабів

 узагальнення якісних характеристик внаслідок

 скорочення якісних відмін об’єкта, а отже, й кількості
потрібних умовних позначень (табл. 8.2);
 вилучення нижчих ступенів класифікації об’єкта (табл.
8.3).

Таблиця 8.2
Скорочення якісних відмін об’єкта на картах різного призначення

139
 Таблиця 8.3
Вилучення нижчих ступенів класифікації об’єкта
на картах різного масштабу

 переходу від окремих об’єктів до їх сукупних (або збірних)

позначень внаслідок
 об’єднання контурів суміжно розташованих об’єктів та
сумісного використання (комбінування) умовних
позначень кожного з них (наприклад, заміна
перемежованих дрібних контурів чагарнику та луків
загальним контуром, заповненим знаками чагарнику і
луки);
 заміни позначень окремих об’єктів узагальнювальним
умовним позначенням, що потребує також зміни
способу картографічного зображення (наприклад,
замість окремих родовищ, переданих локалізованими
значками, подається площа басейну певного виду
корисних копалин, а це вже спосіб ареалів).

Рис. 8.1. Узагальнення обрисів об’єкта під час генералізації: зображення

річок в масштабі 1:300 000 (а) та в масштабі 1:1 500 000 (в); збільшене
генералізоване зображення (в) до масштабу 1:300 000 (б)

140
 Зазначені шляхи і види відбору й узагальнення об’єктів є
складовими роботи над змістом карти, тобто змістової
генералізації. Однак остання супроводжується узгодженням з нею
графічного зображення поданих на карті об’єктів, яке можна
назвати геометричною (просторовою) генералізацією.

Рис. 8.2. Заміна складного об’єкта узагальнювальним позначенням під час

генералізації населеного пункту: окремі квартали міста (а), контур міста (б),
пунсон (в)

Основні шляхи просторової генералізації такі:

 узагальнення обрисів об’єктів;
 спрощення планових окреслень;
 збільшення розмірів окремих деталей;
 зміщення відносно один одного (рис. 8.1);
 об’єднання контурів внаслідок заміни окремих об’єктів
узагальнювальним позначенням (рис. 8.2);
 схематизація зображення, тобто граничне його спрощення
як найвищий прояв просторової генералізації.
Виділення окремих видів генералізації надає можливості уявити
шляхи її здійснення. На практиці змістова і геометрична
генералізація тісно пов’язані і не можуть бути відокремлені одна
від одної. Так, збільшення інтервалів шкали супроводжується
об’єднанням контурів, спрощенням обрисів тощо (рис. 8.3).
Працюючи з картою, слід завжди враховувати генералізованість
картографічного зображення. Це допоможе правильно оцінити
особливості зображення об’єктів й ступінь узагальнення їхніх
характеристик, використати в роботі ту карту, детальність якої
відповідає завданням, що вирішуватимуться тощо.
Загальне уявлення про види генералізації допоможе скласти рис.
8.4.

141
Рис. 8.3. Одночасний прояв різних видів генералізації на геологічній карті:
спрощення планових окреслень (1), відбір, виключення об’єктів (2),
об’єднання контурів (3), узагальнення в легенді (4)

142
 Рис. 8.4. Види та шляхи генералізації

Слід пам’ятати, що генералізація призводить до протиріччя між

географічною (змістовою) відповідністю картографічного зображення
та його геометричною точністю (див. підрозд. 4.1). Підкреслимо, що
геометрична точність – це ступінь відповідності розташування,
обрисів та розмірів об’єктів на карті їх реальному прояву на певній
території. Вона залежить, перш за все, від геометричної подібності
картографічного зображення. Географічна, або змістова
відповідність, розуміється як правильність подання на карті
просторових співвідношень об’єктів, їх головних і типових рис,
географічної специфіки конкретної території. Намагання зберегти на
карті географічну відповідність (подібність) зображення призводить
до порушення геометричної точності, і воно проявляється тим більше,
чим дрібніший масштаб карти. Наприклад, умовне позначення
автостради на карті масштабу 1:1 000 000 має товщину 0,6 мм, що
відповідає 600 м на місцевості. Щоб зберегти географічну
відповідність, зображення розміщених вздовж дороги об’єктів
зміщують (для збереження геометричної точності їх треба було б
подати на самій дорозі). Геометрична точність порушується й
внаслідок узагальнення обрисів, їх об’єднання, схематизації
зображення.

8.3. Генералізація об’єктів різного просторового поширення

та переміщення
За просторовим поширенням у картографії розглядають, як

143
вказувалося і у підрозд. 6.2, такі групи об’єктів:
 об’єкти, що локалізовані у точках;
 об’єкти, що локалізовані на лініях;
 об’єкти суцільного поширення на площі;
 об’єкти розосередженого поширення на площі.
Об’єкти, що локалізовані у точках, подаються на картах способом
локалізованих значків, внаслідок чого просторова генералізація
втрачає своє значення. Застосовуються прийоми змістової
генералізації: встановлення норм і цензів відбору, усунення
другорядних в якісному відношенні об’єктів тощо.
Об’єкти, що локалізовані на лініях, зображуються на картах
способом лінійних знаків. Крім прийомів змістової генералізації,
зазначених вище, такі об’єкти потребують й просторової
генералізації: випрямлення та спрощення їхнього рисунка за рахунок
виключення дрібних звивин, не забуваючи про збереження типових
деталей (іноді перебільшуючи їх); навмисної схематизації лінійних
обрисів, коли важливішим за дійсні шляхи є подання наявних
зв’язків між певними об’єктами тощо. Збільшення на картах, у
багатьох випадках, ширини лінійних об’єктів у порівнянні з їх
дійсними значеннями, веде до порушення геометричної точності
зображення таких об’єктів.
Об’єкти суцільного поширення на площі подаються на картах
способами ізоліній, якісного та кількісного фону.
У разі застосування способу ізоліній генералізація здійснюється
шляхом укрупнення, наприклад, інтервалів перерізу рельєфу та
узагальнення обрисів ізоліній із збереженням їхньої взаємної
погодженості.
Генералізація зображення при застосуванні способів якісного чи
кількісного фону відбувається шляхом укрупнення якісних або
кількісних відмінностей об’єктів. Детальність класифікацій об’єктів
залежить від призначення карти, складності об’єктів та вивченості
тощо. Разом із змістовою здійснюється й просторова генералізація
шляхом виключення окремих ділянок, спрощення їх обрисів,
об’єднання дрібних ділянок, важливих для характеристики об’єктів,
тощо.
Об’єкти розосередженого поширення на площі подаються точковим
способом, а також способами якісного фону, ареалів, картограми і
картодіаграми.
Генералізація зображення при застосуванні точкового способу
здійснюється шляхом укрупнення „ваги” точки, введення точок різної
ваги.
Якщо об’єкти подані способом якісного фону, генералізація
проводиться так само, як для об’єктів суцільного поширення.

144
 Генералізація об’єктів, які зображені способом ареалів,
проявляється у їх відборі і узагальненні границь розповсюдження.
Застосування способів картограми та картодіаграми потребує під
час генералізації переходу до територіального поділу вищого рангу,
скорочення числа інтервалів у ступінчастій шкалі діаграмних знаків
або у картограмній шкалі інтенсивності прояву об’єкта. Така
генералізація має дещо умовний характер, тому що вона посилює
нівелювання відмінностей об’єкта, віддалення від дійсного його
поширення.
Переміщення об’єктів у просторі подається способом знаків руху.
Генералізація переміщення відбувається різними шляхами:
узагальненням або схематизованим поданням планового рисунка
ліній переміщення, показом генерального напрямку переміщення,
встановленням цензу обмеження кількісних чи якісних відмінностей
об’єктів тощо.

Контрольні запитання
1. Які фактори впливають на картографічну генералізацію?
2. Чим відрізняється змістова генералізація від просторової?
3. Якими шляхами здійснюють відбір об’єктів на карті?
4. Якими шляхами здійснюють узагальнення об’єктів на карті?
5. Яке протиріччя породжує картографічна генералізація?

145
 РОЗДІЛ 9. КАРТОГРАФІЧНІ ДЖЕРЕЛА

9.1. Картографічні джерела. Основні групи

Картографічними джерелами (картографічними матеріалами)
називають графічні, цифрові, текстові та інші документи, що
використовуються під час складання, виправлення та оновлення
карт. Таке тлумачення подають державні нормативні видання,
акцентуючи увагу значною мірою на формі представлення матеріалів.
Якщо підійти до характеристики картографічних джерел з точки зору
їх змістового наповнення, матимемо такі основні групи джерел:
астрономо-геодезичні дані, матеріали знімань, власне картографічні
джерела, тематичні джерела.
Астрономо-геодезичні дані потрібні для обчислення фігури Землі
і параметрів земного еліпсоїда, створення планової і висотної основи
для проведення топографічних і тематичних знімань, складання карт
тощо. Вони включають матеріали:
 астрономічних спостережень;
 геодезичних і гравіметричних вимірювань;
 геодезичних опорних мереж, створених методами триангуляції,
трилатерації, полігонометрії, нівелювання;
 глобальних позиціонувальних систем (ГПС), або систем
супутникового позиціювання.
Матеріали знімань, отримують в результаті проведення:
 безпосередніх (наземних) знімальних робіт –
загальногеографічних (топографічні плани і карти)); тематичних
(плани, схеми, абриси, маршрутні знімання тощо); спеціальних
(землевпорядні плани і карти та ін.);
 дистанційного зондування, видами якого є:
аерофототопографічне, космічне, радіолокаційне, наземне
фототеодолітне знімання. Матеріалами знімань є фотографічні,
космічні, телевізійні, радіолокаційні, гідролокаційні та фототеодолітні
знімки, які слугують джерелом для створення як
загальногеографічних, так і тематичних карт.
Власне картографічні джерела є найрізноманітнішими за
фіксованою інформацією, масштабом, призначенням, зображеною
територією картографічними творами (карти, їх серії, атласи). Але за
певними ознаками їх ділять на:
 загальногеографічні карти (топографічні, оглядово-топографічні
і оглядові карти), що створюються за державними нормативними
матеріалами і відрізняються точністю і достовірністю поданої на них
інформації; вони є основою для створення тематичних карт;
 тематичні карти різного змісту, що подають результати
тематичного вивчення об’єктів реального світу; достовірність поданої

146
ними інформації залежить від вивченості об’єкта картографування,
теоретичних поглядів на його сутність, зв’язки з іншими об’єктами,
розвиток тощо.
Тематичні джерела – це матеріали, що мають іншу, ніж
картографічна, форму, але також слугують для створення карт. Ними
є:
 дані (зареєстровані факти, описи об’єктів реального світу тощо)
безпосередніх натурних спостережень і вимірювань: профілі, розрізи,
результати буріння свердловин, описи шурфів, результати
лабораторних аналізів тощо для геологічних, геоморфологічних карт,
карт ґрунтів; результати вимірів, за якими обчислюють однорідні і
порівнянні показники гідрометеорологічних досліджень; описи,
польові щоденники, звіти фізико-географічного вивчення території
тощо;
 економіко-статистичні дані у вигляді кількісних показників
суспільного розвитку з часовою та просторовою прив’язкою, зведених
у статистичні таблиці і довідники (матеріали перепису населення,
статистичні дані розвитку промисловості, сільського господарства,
транспортних засобів, освіти, культури тощо);
 текстові джерела, до яких відносять матеріали досліджень з
географії, геології, історії тощо (енциклопедії й довідники різного
змісту, словники географічних назв тощо); до цієї групи джерел слід
віднести теоретичні розробки того чи іншого напрямку, які є основою
для загального уявлення про об’єкт картографування, його
особливості, закономірності поширення і дозволяють оцінити якість,
географічну достовірність та сучасність джерел, що
використовуватимуться у картографуванні;
 метадані (грец. μετα... – префікс, що означає проміжне
становище) – це каталоги, довідники, реєстри та інші форми опису
даних, що містять відомості про склад, зміст, походження,
місцезнаходження, якість об’єктів тощо; поява цієї групи даних
пов’язана з розвитком ГІС (див. далі).
Різнобічно узагальнена кількісна інформація з основних галузей
господарства та соціальної інфраструктури систематично
публікується в матеріалах державних статистичних управлінь, а
кліматичні і гідрологічні показники – у відповідних щорічних
довідниках.
Географічні інформаційні системи (ГІС) – апаратно-програмні
комплекси, які забезпечують збирання, зберігання, оброблення,
відображення і розповсюдження просторово-координованих даних про
реальний світ, є найсучаснішим джерелом різноманітної просторової
і часової інформації. Відмінними ознаками ГІС є великий обсяг

147
вміщеної інформації, зручний доступ до неї, її графічне або
картографічне відтворення, можливість змінювати масштаб
(масштабувати) зображень без спотворення його форм, легкість зміни
зображення за заданими (змінними) правилами тощо. ГІС з одного
боку – джерело інформації, з іншого – високотехнологічний засіб
створення нових картографічних творів: електронних або
комп’ютерних. ГІС-технології розвиваються на основі цифрового
картографування. Розробленням геоінформаційних систем в Україні
займається Державна комісія у складі Укргеодезкартографії.
Не знані раніше можливості дає Інтернет (лат. інтер... між,
посеред – скороч. інтернаціональний і англ. net – павутиння) –
усесвітня комп’ютерна мережа, яка є ефективним
швидкодіючим засобом передачі найрізноманітнішої інформації, в
тому числі карт і знімків. Інтернет забезпечує доступ до глобальних
інформаційних ресурсів. Важливим є те, що просторова інформація
подається практично в режимі реального часу.
Картографічні джерела, які містить Інтернет, поділяють на чотири
групи:
 статичні зображення в цифровому форматі;
 інтерактивні зображення, які створюються і оновлюються на
вимогу користувача;
 картографічні анімації, віртуальні зображення тощо;
 карти, атласи, знімки.
За змістом карти можна поділити на такі групи:
 оглядово-довідкові карти;
 карти погоди, небезпечних атмосферних явищ, повіней тощо;
 карти стану навколишнього середовища і природних катастроф;
 карти транспорту, навігаційні, умов пересування шляхами
сполучення;
 карти туристичні, відпочинку, подорожей;
 карти поточних подій, „гарячих” точок планети тощо;
 навчальні карти і атласи (національні атласи окремих країн,
довідкові регіональні, міські, туристичні, навчальні електронні атласи
тощо).
Крім глобальної є й інші мережі: регіональні (як геонаукова мережа
для країн Європи), локальні (окремих наукових установ, вищих
навчальних закладів), відомчі (земельні, навчальні тощо). Відомчі
(корпоративні) мережі або мережі Інтранет (лат. intra – всередині),
мають, як правило, вихід в Інтернет.
Збирання і зберігання топографо-геодезичних та картографічних
матеріалів, незалежно від їх виду, місця створення і форми власності
на них, які знаходяться на території України, здійснює Державний

148
картографо-геодезичний фонд України (Укркартгеофонд) у складі
Державної служби геодезії, картографії та кадастру
(Укргеодезкартографії) при Кабінеті Міністрів. України.
Різноманітні картографічні джерела містять державні і відомчі
бібліотеки, картосховища і архіви. У розвинутих галузях
картографування, таких як загальногеографічне й геологічне, є
спеціальні органи, що збирають, систематизують і зберігають
відповідні карти, атласи, матеріали знімальних робіт і документацію
до них (наприклад, Геологічний фонд, відповідні служби Міністерства
оборони України). Багато тематичних джерел сконцентровано в
інститутах НАН України, Гідрометеослужби тощо.

9.2. Аналіз і оцінка якості карт як джерел

Аналіз і оцінку якості карт проводять, обираючи джерела для
створення нових картографічних творів, а також застосовуючи карти
як засіб наукових досліджень або вирішення конкретних практичних
завдань. При цьому враховується те, що є картографічні твори:
 первинні, отримані під час безпосередніх вимірювань та
спостережень, та
 вторинні, котрі є результатом обробки та перетворення
первинних матеріалів під тим чи іншим кутом зору. Наслідком є те,
що первинні і вторинні матеріали мають різну достовірність,
точність, рівень узагальнення змісту тощо.
Проведені аналіз і оцінка якості карт дозволяють визначити твори,
які слугуватимуть у подальшій роботі як
 основні;
 додаткові (для доповнення й уточнення даних основного
джерела) або;
 допоміжні (для загального ознайомлення з певним об’єктом).
Аналіз карти – це визначення елементів і властивостей карти, її
придатності до використання в конкретних цілях (ознайомлення з
місцевістю, одержання кількісних показників тощо).
Оцінка карти – це висновок про її якість, ступінь її придатності
для вирішення поставленого завдання.
Якість карти є ступенем придатності її для використання за
призначенням. Якість карти обумовлюють: сучасність і наукова
обґрунтованість змісту, його повнота, детальність та достовірність;
доцільність вибору елементів математичної основи, способів
картографічного зображення; геометрична точність положення точок,
ліній, обрисів та ін.
Висновки про якість картографічного твору залежать перш за все
від його призначення, від того який буде створюватися твір, від
характеру робіт, які проводитимуться за його допомогою (наприклад,

149
певна карта може бути використана як джерело для створення
дрібномасштабної карти, але за нею не можна отримати потрібні
кількісні показники).
Роботу з аналізу й оцінки карт рекомендується здійснювати у такій
послідовності:
 загальне ознайомлення з картою;
 визначення елементів математичної основи;
 вивчення легенди, тобто умовних позначень й текстових
пояснень до них;
 читання карти.
Читання проводять спочатку за окремими елементами, що
дозволяє краще розуміти подане на карті. Потім здійснюють
комплексне читання, що дає змогу виявити зв’язки, взаємну
погодженість і „вагу” всіх елементів її змісту.
Аналіз і оцінка окремих карт здійснюється у певній
послідовності.
Аналіз і оцінка масштабу карт проводять, вибираючи карту
для визначення координат, довжин чи площ. Ціль цього етапу роботи
– встановити, наскільки її масштаб забезпечує потрібну точність
результатів. Певне уявлення про це можна скласти за граничною
точністю масштабу карти або точністю самої карти (про що відомо з
топографії). Є й інші шляхи, які дозволяють обчислити потрібний
масштаб для забезпечення бажаної точності результатів вимірювання
(їх застосовують під час обґрунтування масштабу карти, що
створюватиметься).
Слід пам’ятати, що масштаб для різних карт обирають залежно від
їх призначення. Так, для топографічних карт суттєве значення має
точність зображення, котра підвищується зі збільшенням масштабу;
до карт оглядових ставляться вимоги щодо повноти змісту і зручності
роботи з ними, а цього краще досягти зі зменшенням масштабу.
Аналіз і оцінку картографічної проекції і спотворень
зображення також проводять з певних позицій. Для вимірювання
кутів найзручнішими є карти у рівнокутних проекціях; для
визначення площ об’єктів та їх співвідношення найбільш придатними
є карти у рівновеликих проекціях. Різну оцінку отримують
спотворення. За умови, що вони не повинні відчуватися зорово,
можна використовувати карти, на яких спотворення площ не
перевищують 5%. Ще одне рішення: спотворення мають бути
незначними у тих частинах карти, де подано основну територію, а
можливі великі значення їх в інших частинах зображення не беруться
до уваги.
Географічна доцільність вибору проекції добре ілюструється
застосуванням проекцій з прямими паралелями на картах, що

150
подають широтну зональність природних явищ.
Аналіз і оцінка повноти змісту мають дати відповідь на
запитання: чи достатньою є характеристика поданих на карті
об’єктів з урахуванням її призначення і завдань, які треба за її
допомогою вирішувати? Наприклад, повнота змісту шкільних
географічних карт повинна відповідати програмам з географії для
того чи іншого класу. Враховуючи призначення карти, географічні
особливості поданих на ній об’єктів, масштаб, аналізують: перелік
(номенклатуру) елементів змісту; відбір ознак для класифікації
кожного з елементів; відповідність класифікацій елементів змісту
вимогам методології й логіки (послідовність переходу від загальних
понять до окремих, повнота класифікації, взаємне співвідношення її
розділів тощо); доцільність обраних способів зображення та ін.
Аналіз і оцінка сучасності карти ґрунтується на розумінні
самого поняття сучасності. У топографії сучасністю карти вважається
відповідність її змісту сучасному стану зображених об’єктів. У
ширшому розумінні сучасність карти розглядають як відповідність її
змісту певній даті (наприклад, синоптична ситуація на 13 годину 31
грудня 2002 р; хід воєнних дій у другій світовій війні; розселення
етнічних українців у XX ст). Такий підхід потребує врахування, з
одного боку, часових рамок, в яких досліджуватиметься об’єкт, а з
другого – новітніх поглядів на сутність об’єктів, їх особливості й
ознаки, бо з часом наукові теорії можуть змінюватися.
З поняттям сучасності пов’язано поняття старіння карт, яке
розуміється як збільшення з часом невідповідності між змістом карти
і реальною дійсністю. Темпи старіння карт обумовлено здебільшого
швидкістю змін стану об’єктів, а також масштабом картографічного
зображення. Зрозуміло, що швидше старіють великомасштабні карти
з докладним зображенням об’єктів, а на дрібномасштабних картах
загальна характеристика змінюється набагато повільніше.
Наприклад, великомасштабна топографічна карта може зазнати
старіння вже наступного після видання року, якщо у населених
пунктах велося інтенсивне будівництво, а отже, з’явилися нові
об’єкти, тимчасом як на дрібномасштабній карті ці зміни не
відбиватимуться, тому що вона подає розміщення населених пунктів,
а не окремих будівель. Більш висока узагальненість зображення на
дрібномасштабних картах запобігає їхньому швидкому старінню.
Слід мати на увазі також, що елементи змісту старіють неоднаково:
швидше змінюються суспільні об’єкти, особливо в економічно
розвинених країнах. Природні елементи місцевості зазнають змін
набагато повільніше, тому карта, застаріла за відображенням,
наприклад, населених пунктів, відповідає дійсності за відображенням
гідрографії або рельєфу.

151
 Старіння змісту карт може бути пов’язано з набуттям нових знань
про предмет картографування. У цьому разі за картами можна
вивчати зміну поглядів, теоретичного обґрунтування поданого на них.
Аналіз сучасності ґрунтується на глибокому знанні дійсності. Його
виконують, порівнюючи карту з космічними знімками, довідковими
виданнями, новітніми картами. Залучають також відгуки фахівців,
учених, рецензії, опубліковані у періодичних виданнях.
Аналіз і оцінку достовірності карт проводять з ціллю
встановлення правильності відомостей, поданих на карті, тобто
оцінюють, наскільки правильно (так, що не викликає сумнівів)
зображено типові риси й характерні особливості об’єктів, їх
взаємозв’язки та співвідношення. Достовірність карти тісно пов’язана
з її сучасністю.
Аналіз достовірності потребує вивчення географічної та спеціальної
літератури за темою карти, порівняння карти з іншими джерелами.
Всебічне ознайомлення з об’єктом, поданим на карті, дозволяє
зробити висновки, наскільки якісно проведено генералізацію змісту,
тобто відбір і узагальнення його елементів зі збереженням типових
рис об’єкта, взаємної погодженості складових зображення тощо. Так,
на загальногеографічних картах форми рельєфу мають бути
узгоджуванними з гідрографією, шляхи сполучення – з населеними
пунктами і рельєфом тощо.
Під час аналізу достовірності слід враховувати призначення карти.
Аналіз і оцінка наукової та ідеологічної цінності карт дає
можливість встановити наукові ідеї та погляди її авторів. Найбільший
прояв цього маємо на тематичних картах (загальногеографічні карти
створюють за затвердженими настановами й інструкціями,
обов’язковими до виконання). Різні підходи до розуміння сутності тих
чи інших об’єктів викликають різні наслідки. Прикладом є наявність
карт кліматичного районування за В.П.Кеппеном, Б.П.Алісовим,
О.І.Кайгородовим. По-різному трактуються процеси формування
земної кори, тому, наприклад, тектонічні карти різних авторів мають
розходження в елементах зображення. Карти відображають наукові
ідеї сучасні або застарілі, правильні або помилкові, тому оцінка змісту
карти вимагає широкої ерудиції користувача.
Карти можуть відбивати й ідеологічні погляди авторів, наскільки
вони прогресивні або застарілі, а то й реакційні. Так, на картах
Ізраїлю кордони цієї країни охоплюють і окуповані 1967 р. території
арабських держав. Саме тому карта може стати неприйнятною в
політичному аспекті, хоча вона й відповідає іншим вимогам.
Аналіз і оцінка компонування карт дає відповідь на
запитання, наскільки обрана математична основа забезпечує
цілісність зображення території, чи враховано зовнішні зв’язки

152
території, як врівноважено усі частини карти, наскільки вдало
розміщено додаткові дані й елементи оснащення, чи економно
використано площу аркуша.
Оцінка якості оформлення карт має на меті визначити
читаність карти, тобто легкість і швидкість сприйняття її змісту,
естетичні переваги.
На читаність впливають наочність умовних позначень (можливість
візуально сприймати просторові форми, розміри та розміщення
об’єктів); їх розрізненність (можливість візуально диференціювати
окремі позначення, розрізняти їх за розмірами, детальністю,
співвідношенням розмірів споріднених позначень тощо); подані
логічні зв’язки у системі позначень, за якими легко виділяти на карті
групи споріднених об’єктів (наприклад, залізниці взагалі) і разом з
тим розрізняти складові таких груп (наприклад, залізниці одноколійні
й двоколійні).
Полегшує читаність карти й багатоколірний друк.
Оцінювати читаність карти слід з урахуванням її призначення,
умов використання. Тому по-різному оцінюється легкість сприйняття
шкільної стінної карти та карти науково-довідкової.
За естетичними критеріями карта має привертати увагу читача
вдалим оформленням, гармонійністю кольорів, виразністю
зображувальних засобів, якістю друку.
Результати аналізу загальногеографічної карти
рекомендовано подавати за такою схемою:
 вихідні відомості: назва; підзаголовні дані (пояснення або
доповнення до назви, авторський колектив тощо); вихідні дані (місто
і рік видання, назва видавництва); надзаголовні дані (назва
установи, від імені якої видається карта); особливості оформлення
(кількість фарб тощо);
 математична основа: головний масштаб; картографічна
проекція (особливості побудови, характер спотворень, розташування
ліній або точок нульових спотворень, величина, спрямування та
розподіл спотворень); географічна доцільність вибору проекції
(цілісність зображення території тощо);
 географічний зміст: водні об’єкти (види; класифікація за
режимом, складом води, господарським значенням; характерні риси
гідрографічної сітки; умовні позначення); рельєф (форми й типи;
способи зображення та їх особливості, наприклад, доцільність
кількості ступенів шкали висот); рослинність і ґрунти (прийнята
класифікація і система умовних позначень); населені пункти
(класифікація за людністю й політико-адміністративним значенням;
характерні риси розселення з урахуванням виробничо-
функціональних особливостей кожного; положення відносно рельєфу,

153
річок та інших елементів місцевості; умовні позначення); політико-
адміністративний поділ (кордони, межі, центри та інші
адміністративні дані, умовні позначення); економіка й культура (типи
об’єктів, особливості розміщення, умовні позначення); шляхи
сполучення (види, класифікація, умовні позначення тощо); написи
(які категорії об’єктів мають географічні назви, пояснювальні написи
якісних та кількісних відмінностей, як змінюються розмір, колір і
характер шрифтів);
 елементи оснащення: легенда, форми масштабу, рамка,
позарамкове оформлення, відповідність елементів цільовому
призначенню карти;
 додаткові дані: текстові, графічні, фотознімки, рисунки тощо;
 компонування: положення поданої території та середнього мери-
діана відносно рамки, розміщення елементів оснащення і додаткових
даних.
Завершує аналіз карти оцінка її якості з висновком про можливість
використання в подальшій роботі (окремо чи у складі серії карт, з
усіма елементами змісту або частково тощо).
Аналіз тематичної карти можна подати за наведеною схемою
з тією лише різницею, що її картографічне зображення включає дві
частини (географічну основу і тематичний зміст), які слід розглядати
окремо. Крім того, слід враховувати, що на такій карті більше уваги
приділяють тематичній частині, змінюється роль такого її елемента,
як математична основа (див. підрозд. 5.1), унаслідок чого на ній
часто немає картографічної сітки. Більшого значення набуває
легенда, урізноманітнюється компонування. Аналізуючи тематичний
зміст, визначають показники, за якими подається характеристика
поданого на карті об’єкта, наскільки ця характеристика відповідає
темі і призначенню карти, в також темі дослідження, до якого
залучається карта.
Аналіз карти може бути проведено за скороченою програмою, якщо
це відповідає його цілеспрямованості: у тому разі, наприклад, коли
предметом дослідження є певний елемент природи без його зв’язків з
іншими, й аналіз обмежується цим елементом змісту.
Підкреслимо, що одна й та сама карта залежно від мети аналізу,
подальшого її використання може отримати різні оцінки. Так, за
дрібномасштабною картою не слід визначати кількісні показники, які
потребують значної точності, але такою картою можна скористатися
для вивчення певних географічних закономірностей або у
демонстраційних цілях.
Більш обґрунтованою оцінка карти стає тоді, коли під час аналізу
залучаються додаткові матеріали: карти, текстові дані тощо.
Порівняння з картами тієї ж тематики, але іншого масштабу,

154
дозволяють виявити рівень генералізації, а найновіші за виданням
карти надають можливість визначити фактичну відповідність
зображеного реальній дійсності. Текстові дані (такі як описи),
статистичні показники (матеріали перепису населення тощо), є
особливо корисними для аналізу тематичних карт; аерокосмічні
знімки дозволяють перш за все проаналізувати правильність обрисів
об’єктів тощо.
При цьому слід пам’ятати, що увесь аналіз проводять з
урахуванням призначення карти. Якщо воно не вказане
безпосередньо на карті (наприклад, „для вищої школи”, „для
рибалок”), то його встановлюють, виходячи зі змісту карти.
Аналіз і оцінку серії карт здійснюють, вивчаючи кожну з карт
серії за наведеною вище або близькою до неї програмою. Особливістю
аналізу серії карт є те, що слід оцінити погодженість усіх карт за
математичною основою, змістом, принципами і ступенем
генералізації зображення, їх оформленням.
Аналіз і оцінка атласу не обмежується вивченням кожної карти
окремо. Слід розглядати атлас у цілому, як цілісний твір, порівнюючи
його розділи й окремі карти.
Результатом аналізу атласу має бути встановлення:
 відповідності його призначенню, повноти розкриття змісту;
 логічності загальної структури з урахуванням наявності
додаткових текстів, ілюстративного матеріалу, довідкових матеріалів,
покажчиків тощо;
 ієрархічності підпорядкування його розділів;
 обгрунтованості обраних масштабів і картографічних проекцій;
 спільності підходів до генералізації змісту;
 спільності підходів до побудови легенд і шкал показників;
 ступіню взаємного узгодження змісту карт, обгрунтованості
обраних наукових класифікацій, детальності легенд тощо.
Заключним етапом є оцінка художнього оформлення атласу.

9.3. Унормовування картографічних робіт.

Організацію і керування картографічними і картовидавничими
роботами в Україні здійснює Укргеодезкартографія. Цей урядовий
орган визначає шляхи розвитку картографії, вирішення наукових й
практичних задач галузі. Картографічна діяльність регламентуються
відповідними положеннями, інструкціями, методичними і
редакційно-технічними вказівками тощо. Прикладом, відомим з
топографії, є основні положення, які визначають зміст топографічних
планів і карт, їхню докладність в залежності від масштабу.
Рекомендовані умовні знаки забезпечують однаковість відображення

155
однотипних елементів змісту. Названі положення забезпечують також
однаковість результатів роботи територіально віддалених виробничих
підрозділів, що зайняті створенням планів і карт. Уніфікація
елементів змісту топографічних карт та їх зображення стало одним із
факторів розвитку цифрового картографування і геоінформаційних
систем.
Державна служба координує діяльність зі встановлення,
унормування, обліку, використання, зберігання географічних назв
України, назв географічних об’єктів інших країн світу, котрі
використовуються в Україні. Створена Національна рада з
географічних назв займається питаннями нормування відтворення
географічних назв України, передачі українською мовою
географічних назв зарубіжних країн та об’єктів Землі, що
перебувають поза юрисдикцією (повноважень з розв’язування
правових питань) держав, назв космічних тіл. Завданнями Ради є:
 розроблення наукових основ з методології найменувань,
перенайменувань та транскрибування назв;
 створення національного банку стандартизованих географічних
назв;
 нагляд за збереженням назв об’єктів, що є культурною
спадщиною України, а також пов’язаних з історією, життям і
діяльністю видатних діячів України.
Подана у розроблених інструкціях форма назв є обов’язковою для
використання на картах, в атласах, словниках, довідниках та
каталогах.
Стандартизація термінів і визначень певної галузі наукової і
практичної діяльності людини передбачає розробку єдиних
граматико-стилістичних норм у національній, переважно науково-
технічній і офіційно-діловій мові. Це сприяє однозначності
висловлення, тлумачення і подальшого розуміння різними суб’єктами
наукового чи іншого тексту, що впливає на упорядкування та
вдосконалення організації наукової та виробничої діяльності.
Одним із джерел унормованих термінів і визначень є державний
стандарт України "Картографія. Терміни та визначення" (ДСТУ 2757-
94), що містить 248 понять з картографії, які поділено на п’ять
тематичних розділів.
1. Загальні поняття (11 термінів і визначень) – картографія,
картографування, картографічне виробництво, картографічна
генералізація, картографічні джерела, картографічна інформація
тощо.
2. Картографічні твори (59 термінів і визначень) –
картографічний твір, карта, топографічна карта,
загальногеографічна карта, тематична карта, блок-діаграма, фізико-

156
географічна карта, соціально-економічна карта, цифрова карта та
інші, географічний атлас, глобус тощо.
3. Властивості карти, її складові, способи картографічного
зображення (58 термінів і визначень) – географічна основа карти,
геометрична точність, достовірність, метричність, наочність,
читаність, елементи змісту та компонування карти, картографічні
умовні позначення, картографічні шрифти, легенда карти, способи
картографічного зображення тощо.
4. Математична картографія (77 термінів і визначень) –
картографічна проекція, географічна сітка, картографічна сітка,
прямокутна сітка на карті, лінійний масштаб, ізоколи, азимутальна,
перспективна, стереографічна, конічна, поліконічна, циліндрична
картографічні проекції, локсодромія, ортодромія, проекція Меркатора
тощо.
5. Методика і технологія виготовлення карт (43 терміни і
визначення) – програма карти, програма атласу, редагування карти,
проектування карти, складання карти, коректура карти,
транскрибування на картах географічних назв, оформлення карти,
видання карти тощо.
Згідно з вимогами стандартизації для кожного поняття
встановлено один стандартизований термін, а для деяких з них
наводиться їх коротка форма.
Не дозволені до вживання терміни-синоніми подаються після
стандартизованого терміна з позначкою „Нд”.
У стандарті як довідкові подано німецькі, англійські, французькі та
російські відповідники стандартизованих термінів, а також їх
визначення російською мовою.
Терміни, регламентовані в цьому стандарті, є обов’язковими для
застосування в усіх видах нормативної документації, науково-
технічній, навчальній і довідковій літературі. Звертання також до
довідників з картографії (інших суміжних сфер) допомагають
поглибленому розумінню термінів.
Слід зазначити, що державні стандарти час від часу
переглядаються і за потреби в ті чи інші поняття вносяться певні
зміни. Сучасна картографія потребує розробки стандартів з
геоінформаційного картографування, термінології, яка з’являється
внаслідок розширення зв’язків картографії з сучасними науками.
Нормативні документи Укргеодезкартографії містять положення
про авторське право в картографії. Автором картографічного
твору є картограф або спеціаліст з тематичного змісту твору, а
також авторський колектив створюваного твору, який здійснив
розробку: нової оригінальної програми чи проекту твору або серії
взаємопов’язаних творів; авторського оригіналу картографічного

157
твору; нових геоінформаційних технологій, програмних комплексів
для створення, обробки і зберігання цифрової картографічної
інформації; картографічного змісту та нових технологій при
створенні глобусів, рельєфних карт і планів тощо.
Розробка будь-якого картографічного твору потребує творчого
підходу до формування його змісту, вибору зображувальних засобів і
способів зображення, проведення генералізації, розробки легенди
твору, його компонування, способів оформлення.

Контрольні запитання
1. Що таке картографічні джерела?
2. На які групи поділяють картографічні джерела?
3. Для чого здійснюють стандартизацію термінів та визначень
певної галузі знань?
4. Які видання із стандартизації картографічних термінів і
визначень є в Україні?
5. Для чого проводять аналіз і оцінку карт як джерел?
6. Що аналізують і оцінюють у карті?

158
 РОЗДІЛ 10. ЗАСТОСУВАННЯ КАРТОГРАФІЧНИХ ТВОРІВ У
НАУКОВІЙ І ПРАКТИЧНІЙ РОБОТІ
10.1. Карта як засіб пізнання дійсності. Картографічний
метод дослідження
Застосування карт – це розділ картографії, змістом якого є
вивчення особливостей й напрямів використання картографічних
творів в різних сферах суспільного життя, розроблення методики
роботи з картами та оцінки надійності одержаних за допомогою
карт результатів. Основним під час роботи з картами є
картографічний метод дослідження.
Картографічний метод дослідження – це метод застосування
карт для пізнання зображених на них об’єктів: просторових
закономірностей і особливостей їх розміщення, взаємозв’язків,
взаємозалежностей і розвитку.
Історія розвитку картографії свідчить, що карти завжди
відображали успіхи у пізнанні оточуючого людину середовища,
надавали можливість вивчати (пізнавати) реальний світ, тобто
осягати розумом складові об’єктивної дійсності, одержувати істинне
уявлення про об’єкти цієї дійсності, явища і процеси, які
відбуваються в ній, вирішувати за їх допомогою численні практичні,
а з часом і наукові завдання. Історія застосування карт у практичних
і пізнавальних цілях розпочалася одночасно з появою перших
картографічних зображень, з отримання відомостей про території
життєдіяльності людини. Приклади використання
загальногеографічних карт для визначення кількісних і якісних
відмінностей різних об’єктів відомі вже з курсу топографії. Як за
загальногеографічними, так і за тематичними картами вивчають
взаємозв’язки об’єктів, їх структуру, розвиток у просторі й часі. Саме
за картами відкрито географічну зональність природних явищ,
закономірності річних і вікових коливань магнітного поля Землі,
великі магнітні аномалії, схожість в обрисах континентів тощо. За
картами прогнозують розміщення й розвиток об’єктів реального світу
Високу оцінку ролі карт у наукових дослідженнях завжди давали й
дають учені. Образні вислови про карту належать класику російської
географії М.М.Баранському, під впливом ідей якого розвивалася й
вітчизняна картографія: „Карта – альфа й омега географії,
початковий і кінцевий момент географічного дослідження”, „Карта –
стимул до заповнення порожніх місць”; „Карта – друга мова
географії”, „Карта – один з критеріїв географічності” (Н.Н.Баранский.
Экономическая география. Экономическая картография. – М., 1960.
– С. 385-388).
За допомогою картографічного методу досліджень вирішують
завдання різного ступеня складності: від попереднього ознайомлення

159
з географічною ситуацією до виявлення факторів розміщення
об’єктів, їх розвитку й аномалій. Метод надає можливість проводити
районування території за однією або кількома ознаками,
встановлювати межі просторового поширення об’єкта, інтерполювати
(знаходити проміжні значення кількісних показників об’єкта) й
екстраполювати (поширювати одержані показники і характеристики
на іншу однорідну сукупність об’єктів чи на інший час) дані, що
містить карта здійснювати імітаційне моделювання зв’язків між
об’єктами, їх розвитку тощо. Карти допомагають обґрунтовувати чи
перевіряти наукові гіпотези, прогнози, теорії. В розробці методу
велика заслуга належить російському вченому-картографу О.М.
Берлянту.
Різноманітними є й напрямки картографічних досліджень. Серед
них: вивчення природних ресурсів та продуктивних сил, вивчення
території з метою її господарського використання, розробка заходів
охорони природи, збереження й відтворення природних ресурсів,
історико-географічні та медико-географічні дослідження і багато
інших.
Методики використання карт розробляються не тільки
картографами, але й спеціалістами тих галузей, де широко
використовуються картографічні твори. Спільна робота різних
фахівців веде до кращого застосування карт. За висловом
К.О.Саліщева, „важливо не тільки мати хорошу карту, але й вміти
працювати з нею, беручи від неї все, що вона може дати”
(К.А.Салищев. Картоведение. – М., 1990. – С. 263). Уміння працювати
з картою приходить з опануванням прийомів та способів роботи з
нею.
Застосування карт базується на вмінні читати їх. Читання карти
слід розуміти як процес відтворення реальної дійсності за її
зображенням на карті. За умовними позначеннями, сполученнями їх
та просторовим розміщенням читач відтворює в своїй уяві
географічну ситуацію.
На відміну від читання будь-якого тексту, коли погляд читача
перемішується у напрямку, заданому розміщенням його рядків, під
час читання карти погляд користувача переміщується від одного
позначення (групи позначень) до іншого (інших), у різних напрямках,
повертається до вже проглянутого, простежує окремі елементи,
порівнює їх. При цьому певне значення мають не тільки самі умовні
позначення, а й їхнього розміщення, за яким читач отримує ще
відомості про положення об’єктів відносно координатної сітки, яка є
елементом тієї чи іншої системи координат, взаємне розташування
об’єктів, відстань між ними, напрямки зв’язків між ними тощо. Те
саме стосується й написів на карті, бо розміщення їх пов’язано з

160
протяжністю, розмірами і формою об’єктів (згадаймо, наприклад,
використання написів у способі ареалів).
Якість читання карти залежить від підготовленості читача, глибини
його географічних знань, досвіду роботи з картами (порівняйте рівень
читання карт учнями початкових і старших класів школи, учнями і
вчителями). Читання карти завжди виконується з певним,
заздалегідь поставленим завданням, навіть у тому разі, коли воно не
має чіткого формулювання (існує на інтуїтивному рівні). Від
цілеспрямованості читання залежить характер отриманих за картою
відомостей або встановлення можливостей її застосування: чи то буде
уявлення про загальну картину відображеного, чи про окремі
елементи змісту; чи здійснюватиметься орієнтування за картою,
пошук тих або інших об’єктів, встановлення особливостей їх
просторового розміщення тощо.
Читання карти є підґрунтям для аналізу й оцінки інформації, що
отримується за її допомогою.
„Картографічний метод дослідження” – назва й окремої навчальної
дисципліни, тому в цьому розділі подаються тільки основні відомості
про прийоми і способи роботи з картою.

10.2. Вивчення об’єктів за картами

Вивчення об’єктів за картами, як і будь-яке інше дослідження,
складається з кількох етапів:
 постановка завдання;
 підготовка до вивчення об’єкта;
 дослідження;
 інтерпретація (розкриття змісту) одержаних результатів.
На першому етапі формулюють мету дослідження (наприклад,
оцінка перспектив пошуку корисних копалин у певному районі);
обирають шляхи й принципи використання карт (для досягнення
вказаної мети необхідно виявити зв’язки між рельєфом та
геологічними структурами за гіпсометричними, геолого-
геоморфологічними, геофізичними картами); визначають вимоги до
точності результатів.
На другому етапі підбирають потрібні карти, оцінюють повноту їх
змісту, точність, сучасність тощо, а також те, як вони доповнюють
одна одну, наскільки порівнянні з погляду придатності для вирішення
поставленого завдання. Проведений аналіз дозволяє визначити
основні й допоміжні карти, оптимальний їх склад (дуже велика
кількість карт ускладнює дослідження, може „розмити” його
цілеспрямованість). На цьому етапі обирають також прийоми аналізу,
технічні засоби.
Третій етап складається з одержання перших результатів, які

161
дозволяють попередньо оцінити правильність постановки завдання,
вибору карт і прийомів роботи з ними. Якщо потрібно, у дослідження
вносять певні уточнення (добирають чи відкидають деякі карти,
уточнюють прийоми аналізу тощо). Робота на цьому етапі
супроводжується складанням нових похідних карт, проміжних
моделей. Закінчується етап одержанням запланованих даних.
Заключний, четвертий етап є найвідповідальнішим у дослідженні.
Метою інтерпретації результатів дослідження є встановлення
відповідності між одержаними формалізованими даними (такими,
наприклад, як результати математичних обчислень) і певною
системою фактів, закономірностей і поглядів на суть об’єкта
дослідження з урахуванням географічних особливостей його
просторового розміщення. Інтерпретація закінчується висновками і
практичними рекомендаціями (в нашому прикладі – висновком про
можливість поширення корисних копалин і особливості організації
пошукових робіт). У разі потреби формулюють висновки та
рекомендації з методики організації аналогічних досліджень.
Вивчення картографічного зображення може бути:
 суцільним, коли аналізується вся без винятку площа карти з
усіма зображеними на ній об’єктами;
 вибірковим, коли аналізуються окремі складові зображення;
 за ключовими ділянками, найбільш характерними для певної
території;
 районованим (по районам).

10.3. Прийоми картографічних досліджень

Під час роботи з картами застосовують різні прийоми аналізу. Одні
з них ґрунтуються тільки на зоровому (візуальному) сприйнятті
картографічного зображення, інші потребують застосування різних за
складністю технічних засобів.
За технічною оснащенністю картографічних робіт виділяють
такі види прийомів:
 візуальний аналіз, тобто читання карти неозброєним оком,
візуальне порівняння та окомірна оцінка змісту карти (зауважимо, що
на відміну від аналізу карт, під час якого виявляються властивості
самої карти, візуальний аналіз розкриває особливості поданих на
карті об’єктів);
 інструментальний аналіз, під час якого застосовують
вимірювальні прилади та механічні пристрої;
 автоматизований (напівавтоматичний) аналіз, за якого
частина дослідницьких операцій виконується за допомогою
автоматичних та електронно-вимірювальних пристроїв;

162
  автоматичний аналіз, який базується на виконанні всіх
дослідницьких операцій автоматичними та електронно-
вимірювальними технічними системами, прикладом якої є АКС
(автоматизована картографічна система).
За характером отриманих результатів усі прийоми
безпосередньої роботи з картою поділяють на такі групи:
 опис, як результат візуального аналізу, метою якого є якісна
характеристика поданих на карті об’єктів;
 графічні прийоми, за допомогою яких будують за даними карти
різні графіки, діаграми, блок-діаграми;
 графоаналітичні прийоми, метою яких є проведення за картами
вимірювань, отримання кількісних показників;
 математико-картографічне моделювання, прийоми якого
дозволяють будувати і досліджувати математичні моделі за даними,
котрі беруть з карт.
Важливо мати на увазі, що всі групи прийомів доповнюють одна
одну, їх можна застосовувати у сукупності. Так, опис доповнюється
вимірами за картою, котрі, у свою чергу, є даними для математичної
обробки й математичного моделювання.
Візуальний аналіз і опис за картами – традиційні й
загальновідомі прийоми, які не втратили свого значення і у наш час.
Незаперечна перевага їх полягає в тому, що вони надають можливість
скласти образне і, що важливо, цілісне уявлення про об’єкт, котрий
вивчається, з яким завгодно ступенем узагальнення, чого неможливо
отримати у більшості випадків іншими прийомами. Якість аналізу
залежить від професійної підготовки дослідника, глибини його знань,
розуміння сутності досліджуваного об’єкта, притаманних йому рис
тощо.
Візуальний аналіз дозволяє встановити наявність на картах тих
чи інших об’єктів, визначити їх властивості, особливості просторового
розміщення й зв’язків, наявність аномалій тощо.
Переваги цього прийому добре ілюструє рис. 10.1. На ньому подано
фрагменти карт двох районів, у яких зарості карликової берези
займають приблизно однакову площу, тобто кількісні показники цих
заростей є майже однаковими. Проте візуально очевидно, що в
одному районі (рис. 10.1, а) контури заростей мають плямоподібні
обриси, а у другому (рис. 10.1, б) – деревоподібний характер. Карта
підказує, що у першому випадку зарості розміщуються по
вододільних ділянках, у другому – по розгалужених річкових долинах і
низинах, тобто наявність заростей спричинено різними факторами.

163
 Рис. 10.1. Зарості карликової берези (1) на картах різних районів Сибіру

Слід зазначити, що аналізувати візуально можна як окрему карту,

так і серію карт та карти атласу. Перш ніж проводити візуальний
аналіз карти, слід переконатися, чи є вона придатною за своїми
якостями для вирішення поставленого завдання, інакше кажучи
провести аналіз самої карти (див. підрозд. 9.2).
Основний принцип проведення візуального аналізу – від загального
до окремого, тобто спочатку слід виявити головні характеристики
об’єкта, що вивчається за картою, а потім зупинятися на деталях і
окремих відмінностях, які підтверджують головні риси.
Опис як результат візуального аналізу може бути загальним або
поелементним. Основні вимоги до опису:
 логічність викладеного;
 підпорядкованість і послідовність висловлень;
 добір та систематизація фактів;
 уведення в опис елементів порівняння, аналогії, зіставлення з
використанням кількісних показників.
Опис завершується оцінкою об’єктів і чіткими висновками.
Доцільно супроводжувати його таблицями, графіками та схемами.
Обсяг і структура опису визначаються конкретним завданням
дослідження. Так, опис природних явищ за серією карт або за
картами атласу може мати такі розділи: географічне положення
території, адміністративна приналежність, рельєф, геологічна будова,
корисні копалини, гідрографія, клімат, ґрунти, рослинність,
тваринний світ, ландшафтне (фізико-географічне) районування.
Описи за картами виконують на попередній стадії вивчення
об’єкта для загального ознайомлення з ним, складання плану
дослідження, визначення методики робіт. Вони завершують
дослідження, відбиваючи результати проведеної роботи, наукову
інтерпретацію одержаних результатів.
Про те, що цінність візуального аналізу й опису не втрачається з
часом свідчить і досвід використання аеро- і космічних знімків:
більшість відомостей за ними отримують під час візуального аналізу,

164
зіставлення з картою, прив’язки до неї. Разом з тим виявляється чітка
закономірність: розвиток точних інструментальних і машинних
засобів здобування інформації супроводжується вдосконаленням
візуального аналізу. Цінність аналізу підтверджує можливість
застосування евристичних підходів (які є результатом творчого
мислення самої людини).
Графічні прийоми надають можливість здійснити за допомогою
карти або серії карт різні графічні побудови (профілі, розрізи,
графіки, діаграми, блок-діаграми), метою яких є унаочнення певних
особливостей об’єкта, зв’язків між його складовими.
Профілі й розрізи мають найбільше поширення.
Профілі, перше уявлення про яких подається в топографії, є
побудовою за заданим на карті напрямком, вздовж якого вивчається
зміна висоти земної поверхні. Горизонтальний і вертикальний
масштаби профілю, як правило, є різними. За допомогою профілів
подають характеристику не тільки рельєфу а й інших об’єктів (рис.
10.2).

Рис. 10.2. Профіль температури води на поверхні океану вздовж паралелі 20°
півд. ш, у жовтні від Австралії /А/ до Південної Америки /ПА/

Комплексні профілі дають можливість виявити залежність між

неоднорідними об’єктами уздовж обраного за картою напрямку,
відображаючи кількісні або якісні зміни кожного з елементів
дослідження, наприклад рельєфу, геологічної будови, ґрунтів,
рослинності, опадів, температури повітря (рис. 10.3). Такі профілі
дозволяють точніше встановити межі природного районування,
виділити ландшафти за різними ознаками, проаналізувати залежність
між природними або соціально-економічними об’єктами, наприклад,
між ґрунтами, рослинністю, зволоженням і температурним режимом,
або між розвитком промисловості та розподілом трудових ресурсів
тощо.

165
 Рис. 10.3. Комплексний профіль території Львівської області, який складено
за картами Атласу Львівської області (1989). Умовні позначення:
I. Вік відкладень: 1 – неогеновий, 2 – палеогеновий; 3 – крейдяний, 4 –
юрський, 5 – кам’яновугільний, 6 – девонський, 7 – ордовицький і
силурійський, 8 – кембрійський; 9 – протерозойський, 10 – тектонічні
розломи.
II. Грунти: 1 – дерново-підзолисті, 2 – дерново-підзолисті поверхнево-оглеєні;
3 – світло-сірі і сірі опідзолені, 4 –темно-сірі опідзолені, 5 – чорноземи
опідзолені, 6 – чорноземи й дернові карбонатні, 7 – лучні, 8 – торфово-
болотні, 9 – дернові опідзолені, 10 – буроземно-підзолисті, 11 – бурі гірсько-
лісові, 12 – дерново-буроземні.
III. Рослинність: 1 – соснові й дубово-соснові ліси, 2 – с.-г. землі на місці
соснових і дубово-соснових лісів, 3 – дубові ліси, 4 – с.-г. землі на місці
дубових, грабово-дубових лісів, 5 – ялинові ліси, 6 – с.-г. землі на місці
передгірських дубових лісів, 7 – с.-г. землі на місці лісового поясу в
поєднанні з луками, 8 – субальпійські луки /полонини/; 9 – заплавні луки.
IV. Кліматичні і гідрологічні показники: 1– температура липня, С°; 2 –
температура січня, С°; 3 – опади за рік, мм; 4 – річний стік поверхневих
вод, л/с з 1 кв.км.
V. Межі ландшафтних районів

166
 Сполучені профілі одержують накладанням серії профілів певної
території (рис. 10.4). За такими побудовами зручно виділяти
однорідні поверхні.

Рис. 10.4. Сполучений профіль, який дає змогу намітити поверхні

вирівнювання на висоті 75-76 м

Розрізи (або перерізи) будують за серіями карт і подають на них

розподіл певного показника об’єкта залежно від двох факторів,
наприклад, розподіл температури залежно від висоти над рівнем
океану (один фактор) і широти вздовж певного напрямку (другий
фактор), як це показано на рис. 10.5.

Рис. 10.5. Розріз розподілу температури над Тихим океаном у листопаді

вздовж меридіана 180°

Графіки (див. рис. 6.18, а) складають, насамперед, для виявлення

особливостей динаміки розвитку чи зміни стану об’єктів. Будують
такі графіки за різночасовими картами.
Діаграми полегшують аналіз даних, одержаних за картами. За
формою вони можуть бути лінійними, компактної форми або
об’ємними (див. рис.6.23), якщо будуються за даними однієї карти,
або такими, як у способі локалізованих діаграм (див. рис.6.18,б),
якщо є результатом аналізу кількох різночасових карт певної
тематики.
Рози-діаграми добре передають основні й підпорядковані

167
напрямки лінійно витягнутих об’єктів на певній території (течій,
тектонічних тріщин, річкових долин, шляхів міграції тварин тощо),
приклад яких подано на рис. 10.6. Для побудови таких діаграм за
картою вимірюють азимути лінійних об’єктів різних напрямків. Потім
підраховують кількість тих об’єктів, що за орієнтуванням
потрапляють у той чи інший заданий кутовий інтервал (наприклад,
355°-5°, 5°-15° і т.д.) та їх сумарну довжину. Побудову діаграм
починають з проведення з певної точки променів, напрямок яких
відповідає середньому значенню кутового інтервалу (у нашому
прикладі 360° або 0°, 10° та ін.). Після цього вздовж кожного променя
відмічають сумарну довжину у певному масштабі. Замість сумарної
довжини можна використати відсоткове співвідношення ліній
певного азимута до загальної їх кількості.

Рис. 10.6. Роза-діаграма випрямлених елементів рельєфу і гідрографії

Блок-діаграма подає тривимірне зображення певної ділянки

земної поверхні шляхом поєднання перспективного рисунка поверхні,
її повздовжнього та поперечного профілів, що дозволяє унаочнити
зв’язок між такими об’єктами, як, наприклад, рельєф та геологічна
будова (рис. 10.7), рельєф та ґрунти, водні маси, глибинні течії та
солоність води тощо. Блок-діаграми є одним з прийомів спільного
вивчення карт різної тематики.

168
Рис. 10.7. Блок-діаграми в перспективній (а) та аксонометричній проекції (б)

У географічній практиці блок-діаграми найчастіше будують в

перспективній або аксонометричній проекціях, тобто за допомогою
променів, які виходять з певної точки (точок) або паралельних
променів.
Графоаналітичні прийоми – це прийоми картометрії і
морфометрії.
Картометрію розглядають як вимірювання за картою кількісних
параметрів об’єктів: координат, довжин і відстаней, висот, площ,
кутів, напрямків тощо.
Морфометрія (від гр. μορφή – форма) вивчає форми об’єктів за
їхніми кількісними параметрами і структурою. Морфометричні
показники обчислюють за картометричними вимірами, здебільшого
вони є відносними величинами, які подають співвідношення між
довжинами та площами, довжинами та висотами, площами та
кутами нахилу, а також густоту об’єкта, ступінь розчленування його
поверхні, звивистість ліній і контурів тощо.
Спочатку картометричні і морфометричні роботи проводили за
топографічними картами, вивчаючи особливості рельєфу тієї чи іншої
місцевості (його морфологію). З часом такі роботи почали виконувати
й за тематичними картами. Картометричними й морфометричними
показниками можна відобразити густоту річкової мережи,
звивистість берегових ліній, розчленованість ландшафтів,
інтенсивність розорювання земель, лісистість або заболоченість,
густоту шляхів сполучення та багато іншого. У зв’язку з цим набув
розвитку такий розділ картографічного методу досліджень, як
тематична морфометрія, серед основних напрямків якої маємо
геоморфологічну морфометрію, морфометрію планет і небесних тіл,
морів і океанів, ґрунтів, рослинного покриву, ландшафтометрію,
соціально-економічну морфометрію тощо.
Слід мати на увазі, що під час роботи з дрібномасштабними
тематичними картами треба враховувати картографічні спотворення.
Спотворення довжин, площ або кутів можна звести до мінімуму,
якщо користуватися відповідними формулами часткових масштабів

169
довжин, площ і найбільших спотворень кутів. Цієї ж мети досягають,
якщо під час встановлення площі об’єктів використовують визначені
площі ділянок між паралелями та меридіанами (2° х 2°, 4° х 4°, 5° х 5°,
10° х 10°).
Вимірювання об’єктів за великомасштабними (топографічними)
картами було розглянуто у курсі топографії, тому далі основна увага
приділена особливостям таких робіт за дрібномасштабними картами.
Довжину об’єктів на великомасштабних картах можна встановити
за допомогою способів, які не завжди розглядаються у топографії. Це
імовірнісні способи, застосування яких значно спрощує одержання
сумарних величин протяжності великої кількості об’єктів.
Один з імовірнісних способів ґрунтується на такому доказі: на
карті кількість перетинів п звивистих ліній (ними можуть бути
горизонталі або річкова мережа) зі сторонами d квадратої палетки
(рис. 10.8, а) є прямо пропорційною сумарній довжині цих ліній L, а
саме:

L dn .
4
Щоб підвищити точність результатів, роботу повторюють за інших
положень палетки (рис. 10.8, б) і підраховують середнє значення
довжини.

Рис. 10.8. Вимірювання сумарної довжини звивистих ліній за допомогою

палетки

170
 У комп’ютерних технологіях палетки замінюються построковим
скануванням звивистих ліній та підрахунком їх перетинів з лініями
сканування. Сканування здійснюють спочатку в одному напрямку, а
потім у другому, який створює з першим кут у 90° (імітуючи сітку
квадратів).
Площу об’єктів визначають з урахуванням особливостей
застосованих проекцій.
Краще виконувати роботу за картами, складеними у рівновеликих
проекціях (тоді не треба вводити поправок на спотворення площ). За
картами з іншими властивостями проекцій (рівнокутних чи
рівнопроміжних) вимірювання можна здійснити таким шляхом:
згущують картографічну сітку, а площу, котра вимірюється,
поділяють на вузькі смуги (зони), у межах яких коливаннями
масштабу можна знехтувати. Ширина смуги, залежно від потрібної
точності вимірювання й особливостей проекції, може становити від
20-30° до 3-4°. Кожна смуга складається з кількох трапецій,
утворених меридіанами й паралелями. Площу кожної такої трапеції
знаходять з картографічних таблиць, площі неповних трапецій
вимірюють планіметром або палеткою, визначивши ціну їх поділки
шляхом вимірювання однієї чи двох повних трапецій у цій смузі.
Площа смуги є результатом підсумовування площ повних і неповних
трапецій у смузі, а загальну площу об’єкта знаходять як суму площ
усіх смуг.
На картах в нормальних циліндричних, конічних або азимутальних
проекціях, в яких уздовж паралелей зберігається один і той самий
масштаб і спотворення не залежать від довготи, площі об’єктів можна
визначити за зонами між згущеними паралелями. Усередині зон
визначають поправочні коефіцієнти k, за допомогою яких
вираховують площу р кожної із зон. Загальна площа об’єкта Р
дорівнюватиме:
P  p1 k1  p2 k 2  ...  pn k n .
Об’єм об’єктів визначають під час вивчення балансу речовин у
природі, наприклад об’ємів знесених і відкладених гірських порід,
льодовиків, опадів, стоку річок, запасів води у сніговому покриві
тощо. Роботу виконують за гіпсометричними, батиметричними,
гідрологічними, кліматичними та іншими картами.
Об’єм об’єкта V за картою з ізолініями можна уявити як суму
об’ємів окремих шарів v між площинами перерізу, кожен з яких
можна обчислити за відомою формулою:
p i  p i 1
vi  hi ,
2

171
 де p i і pi 1 – площі верхньої та нижньої площин, що обмежують
певний шар v i , а hi – відстань за висотою між площинами.
Об’єм вершини об’єкта vn розраховують як об’єм конуса з висотою
h', тобто
1
vn  pn h' .
3
Тоді повний об’єм об’єкта V= v1 + v2 + ... + vn.
Приблизне значення об’єму можна підрахувати, якщо тим чи
іншим способом визначено площу об’єкта Р та його середню висоту
(глибину) Нсeр,. Тоді
V = PHcep.
Об’єми на карті з ізолініями можна визначити за допомогою
точкових палеток. Для цього палетку накладають на об’єкт і в кожній
її точці а, яка знаходиться всередині контуру об’єкта, визначають
висоту h (глибину, потужність) шляхом інтерполяції. Об’єм об’єкта
розраховують за формулами:
V= a2 (h1 + h2 +... + hn) – якщо палетка квадратна;
V= 0,866 R2(h1 + h2 +... + hn) – якщо палетка гексагональна,
де R – відстань між точками палетки (м або км); 0,866 R2 – площа
поділки палетки. Якщо точка палетки припадає на межу об’єкта, то
значення її висоти приймається за половину визначеної.
Розглянемо спрощений приклад. На рис. 10.9 маємо гексагональну
палетку з відстанню між її точками в 1 см, що у масштабі карти
дорівнює 100 км. Ізолінії проведено через 20 м. Значення точок
всередині контуру підсумовано по рядках (їх три) і у цілому:
V= 0,866 · 1002 · 1,898 = 166 424,68 км3

Рис. 10.9. Визначення об’єму об’єкта за допомогою гексагональної палетки

Густоту однорідних об’єктів може бути відображено двома показ-

никами.
Перший з них, Q – це кількість об’єктів п на одиницю площі Р:
Q = п : Р.

172
 Другий, Т – є відношенням загальної площі Р´, яку займають п
об’єктів (тобто Р´ = р1 + р2 + .... + рп), до площі Р, для якої
визначається показник:
Т=Р´:Р·100% .
Показники Q і Т збігаються для точкових об’єктів, площі яких
дорівнюють одиниці, в інших випадках вони є різними. Значення
показників частіше підраховують у межах природного районування
(ландшафт, басейн річки тощо) або адміністративного поділу
території; їх можна визначати й за рівномірними геометричними
сітками квадратів, шестикутників, кружків тощо (див. далі рис.
10.12). Якщо сітка є достатньо густою, то за одержаними даними
можна побудувати ізолінії густоти (населення, річок тощо).
Звивистість контуру об’єктів характеризується кількома
показниками.
Відносна звивистість α, визначається діленням довжини об’єкта l
на довжину лінії s, що плавно обгинає вихідну лінію (рис. 10.10),
тобто
α=l:s.
Звивистість загальних обрисів об’єкта β визначається як від-
ношення s до довжини прямої d, яка замикає кінці лінії (див. рис.
10.10):
β=s:d.
Загальну звивистість об’єкта γ відбивають рівняння:
γ = α β або γ = l : d .
З трьох показників найчастіше використовують показник α. За
ним складають, наприклад, карти звивистості річищ.

Рис. 10.10. Визначення звивистості ліній

Частота звивин δ – ще один показник звивистості, який

визначають за формулою:
δ = L : n,

173
 де n – кількість звивин на певній лінії L.
Розчленованість об’єкта може бути горизонтальною та
вертикальною.
Горизонтальна розчленованість поверхні D, або густота
розчленування, один з них. Щоб отримати цей показник, слід
виміряти довжину L усіх ліній, які розчленовують певну ділянку
поверхні Р, тобто
L= l1 + l2 + ... + ln , тоді:
D = L : Р км / км 2 .
Вертикальна розчленованість А, або глибина розчленування, –
другий з показників. Його підраховують за рівнянням:
А = hтах – hтіп ,
де hтах і hтіп – максимальне й мінімальне значення висоти
(глибини) відповідно, які спостерігаються у межах природних
районів, ландшафтів, басейнів річок тощо, а також складових
геометричних сіток (квадратів, шестикутників, кіл). За одержаними
значеннями, які віднесено до центрів визначених ділянок, можна
побудувати ізолінії.
Математико-картографічне моделювання полягає, з одного
боку, у побудові математичних моделей об’єктів реального світу за
даними, що зняті з карт, а з другого – у створенні за цими моделями
нових карт. Перетворення математичної моделі на картографічну
дозволяє унаочнити результати дослідження як за окремими етапами,
так і в цілому, перевірити точність математичних перетворень та
географічну відповідність одержаного. Отже, маємо ланцюжок:
карта → математична модель → нова карта.
Принципова можливість використання математичних методів під
час аналізу карт ґрунтується на тому, що положення об’єктів на карті
визначається функцією z = f (x, у), тобто кожна точка карти з
координатами х та у має тільки одне значення z відображеного
об’єкта. Зв’язки між кількома об’єктами можуть виражатися як
функціональними, так і статистичними залежностями, бути
функціями не тільки простору, а й часу. Математичні перетворення
дозволяють позбавитися несуттєвих подробиць у характеристиці
об’єктів, замінити складні й невідомі залежності на більш прості й
відомі тощо.
Прийоми математичного моделювання є різноманітними, їх
застосування у картографічних дослідженнях потребує солідної
математичної підготовки. Не перебираючи на себе функції
відповідних підручників з математики, зазначимо лише деякі шляхи
математико-картографічного моделювання.
Найбільш розробленими й успішно застосовуваними у
географічних дослідженнях є прийоми теорії апроксимації,

174
математичної статистики, деякі розділи теорії інформації.
Апроксимація, або наближене подання складного через простіше,
застосовується, якщо об’єкти (через свою складність) не можуть бути
виражені відомими функціями. При цьому завжди залишається
певний неапроксимований залишок. Наближення вважається
точнішим, якщо залишок незначний. Найпростіший приклад
апроксимації: схили окремих форм рельєфу, як правило, мають
складний профіль з перемінним ухилом на різних його ділянках;
апроксимовані зображення мають вигляд прямих, що з’єднують
початок і кінець схилів. Апроксимація поверхні – процес
трудомісткий і потребує застосування сучасного програмного та
апаратного забезпечення.
Прийоми математичної статистики застосовують при
вирішенні за картами таких основних завдань: визначення
узагальнюючих статистичних показників зображених на карті
об’єктів; вивчення форми й тісноти зв’язків між об’єктами,
зображеними на різних картах; оцінка ступеню впливу окремих
факторів на досліджуваний об’єкт; виділення головних факторів.
Показниками математичної статистики є: частість, мода, медіана,
середнє арифметичне, середнє зважене арифметичне, розмах
(амплітуда), значень, коефіцієнти варіації, кореляції тощо.
Інформаційний аналіз використовує ентропію (у теорії
інформації – це міра невизначеності ситуації). Для картографічного
зображення вона відбиває ступінь його однорідності (неоднорідності).
Ентропію Н(А) певної системи А визначають як суму добутків
імовірностей  і різних станів цієї системи на логарифм цих
імовірностей, узятих із зворотнім знаком:
n
Н(А) = –   log 
i 1
i 2 i .

Якщо Н(А) = 0, зображення є однорідним, складається з одного

об’єкта (ареалу, району). Зі збільшенням кількості ареалів Н(А) зростає
і має максимальне значення Н(А)таx , якщо  1=  2 = ... =  n = 1: п, де
n – кількість ареалів.
Крім абсолютної ентропії, використовують відносну ентропію Н(А)r:
Н(А)r = Н(А): Н(А)max .
За інформаційними функціями зручно оцінювати однорідність і
взаємні зв’язки об’єктів на картах, складених способом якісного фону
(геологічних, ґрунтів, рослинності, ландшафтних, економічного
районування тощо).
Застосування прийомів математичного моделювання у картографії
є прогресивним явищем, але не слід перебільшувати його значення,
тому що таке моделювання потребує розчленування об’єкта на

175
частини, спрощення складних зв’язків, вилучення побічних факторів,
уведення багатьох попередніх умов і обмежень тощо. Тільки людина,
професійно підготовлена, може зробити правильні висновки відносно
структури, зв’язків, генезису об’єктів тощо, які важко або неможливо
отримати математичним шляхом. Формальні математичні методи,
котрі значною мірою об’єктивізують результати досліджень, мають
поєднуватися з якісним аналізом і описом об’єктів з чіткою
географічною їх інтерпретацією. Якщо математичні шляхи не
знаходять географічного тлумачення, вони не беруться до уваги як
такі, що не відтворюють стан об’єктів, їх особливості, зв’язки тощо.

10.4. Способи картографічних досліджень

Способи картографічних досліджень різноманітні. Їх можна
проводити за однією картою або їх серією чи атласом.
Способи досліджень за однією картою такі:
 вивчення картографічного зображення без його перетворення,
застосовуючи візуальний аналіз, опис, вимірювання та інші операції
для одержання цілісного уявлення про об’єкт, що вивчається;
 перетворення картографічного зображення карти, яке полягає у
трансформуванні його в іншу форму, зручнішу для вирішення
конкретного завдання. Результатом такої роботи є похідні карти,
тобто такі, що складені за раніше створеними картами, які стають
вихідними.
Найбільш поширеними шляхами перетворення карт є:
 спрощення картографічного зображення, або вичленовування
певних об’єктів чи їх характеристик, шляхом збереження тих
елементів змісту, які відповідають темі дослідження, наприклад, за
гіпсометричною картою виділяють ділянки рельєфу, крутість яких є
сприятливою для сільськогосподарських робіт;
 перехід до узагальнених (схематизованих певною мірою)
зображень, які відбивають головні риси об’єктів, наприклад,
проведення на гіпсометричній карті схематизованих горизонталей за
лініями основних вододілів, унаслідок чого окреслюються великі
первинні форми рельєфу тощо (на рис.10.11, крапковим пунктиром
подано принцип проведення узагальнених горизонталей, які
відображають „первинний” рельєф, не ускладнений ерозійними
процесами);
 уведення нових показників, які краще задовольнятимуть
напрямок дослідження, наприклад, заміна абсолютних показників
відносними, які полегшують порівняння об’єктів різної розмірності. З
таким перетворенням часто пов’язана заміна одних способів
картографічного зображення іншими, більш зручними для

176
порівняльного аналізу, наприклад, проведення на карті стоку,
складеної способом локалізованих діаграм, ізоліній, що спрощує
зіставлення її з картами опадів та випаровування, для котрих спосіб
ізоліній є традиційним тощо;

Рис. 10.11. Проведення за картою сучасного рельєфу узагальнених

горизонталей – морфоізогіпс (подані пунктиром)

 розкладання картографічного зображення на складові, метою

якого є виділення й роздільне вивчення факторів, котрі визначають
розміщення та розвиток об’єктів, наприклад, розкладання
топографічної поверхні на базові поверхні й залишкові форми
рельєфу;
 деталізація зображення, в результаті якої вихідне зображення
певних елементів змісту стає докладнішим (таким є процес
проведення за вигинами горизонталей тальвегів чи вододілів);
 перетворення зображення з якісної форми на кількісну, що
потребує певних підрахунків (так, за картою поширення ярів можна
скласти карти яружності, підрахувавши показник горизонтальної
розчленованості; карти лісів або ріллі можна перетворити на карти
лісистості та розораності);
 перетворення дискретного зображення на безперервне
(континуалізація) дозволяє перейти, від одного способу зображення
(локалізованих значків, лінійних знаків тощо) до іншого (найчастіше
це спосіб псевдоізоліній). Перетворення виконують за квадратними,
шестикутними геометричними сітками (палетками) або кружечками
обраного розміру тощо (рис. 10.12); за допомогою сіток на карті
виділяють певні ділянки, у межах яких обчислюють, наприклад,
густоту об’єкта чи його інтенсивність, а одержані значення відносять

177
до центрів ділянок; шляхом інтерполювання між ними визначають
точки з однаковими значеннями і проводять ізолінії (псевдоізолінії);
результати такої роботи наведено на рис. 10.13.

Рис. 10.12. Сітки для континуалізації зображення: суцільна рівномірна

квадратна (а), суцільна рівномірна гексагональна (б) та у вигляді „ковзних”
кіл (в), дискретна рівномірна у вигляді кружків (г), випадково обраних
квадратів (д), вибірково обраних кружків (е)

Рис. 10.13. Перехід від дискретного зображення до суцільного

(континуалізація): трансформування лінійних знаків (а) та локалізованих
значків (в) у псевдоізолінії (б, г)

178
  перетворення безперервного зображення на дискретне
(дискретизація), прикладом якого є інтерполювання за допомогою
сітки точок по картах з ізолініями або картограмах під час створення
цифрових моделей;
 перетворення карт у топологічні моделі, або анаморфози –
просторово не подібні зображення, які зберігають топологічні
властивості зображених об’єктів: безперервність розміщення і
сусідство (рис. 10.14); найпростішою анаморфозою є знайомі
зображення ліній метрополітену, на яких без спотворення подані
тільки послідовність станцій і пунктів пересадок;

Рис. 10.14. Перетворення картограми густоти населення

Алтайського краю (а) у анаморфозу (б), де площа кожного району
пропорційна кількості населення

 перетворення карт у картоїди як графічне представлення і

просторова конкретизація теорій, гіпотез, прогнозів і екстраполяцій
(рис. 10.15).
Різниця між анаморфозами і картоїдами в тому, що перші
перетворюють певним чином географічний простір, а другі подають
геометрично абстрактний образ, який є теоретико-картографічною
моделлю.

179
 Рис. 10.15. Картоїд: географічні пояси і основні зональні типи ландшафтів
ідеального материка (за О.М.Рябчиковим, 1972):
1 – границі поясів; 2 – границі секторів; 3 – льодовики; 4 – полярні
пустелі; 5 – тундри; 6 – лісотундри; 7 – тайга; 8 – мішані ліси; 9 –
широколисті ліси і чагарники; 10 – мусонні ліси; 11 – лісостепи і прерії; 12 –
степи; 13 – савани і рідколісся; 14 – напівпустелі; 15 – пустелі; 16 – гілеї; 17 –
твердолисті ліси і чагарники

Під час комплексних географічних досліджень перетворення

інформації з вихідної карти може бути багаторазовим. Наприклад, за
зображенням рельєфу на топографічній карті складають карту
морфоізогіпс, яка перетворюється потім на карту ухилів тектонічного
рельєфу; остання може стати основою для карти аномальних ухилів
рельєфу.
Способи роботи з серіями карт або з картами атласу такі:

180
  порівняння різночасових карт певної території, які подають
стан об’єкта у різні моменти часу, з метою виявлення його зміни,
динаміки, ритміки, прогнозування подальшого розвитку;
 спільне вивчення (зіставлення) карт різної тематики певної
території, які подають характеристику різних явищ і процесів на
території, з метою виявлення зв’язків між ними, отримання
комплексних характеристик, районування території за сукупністю
ознак;
 спільний аналіз різномасштабних карт однієї тематики й
території з метою виявлення закономірностей та структур різного
рівня: глобальних, регіональних, локальних;
 вивчення карт-аналогів (тобто карт, які подають одні й ті самі
об’єкти, але у межах різних територій, котрі можуть бути значно
віддаленими одна від одної) з метою виявлення схожості у
просторовій організації об’єктів та закономірностей їх розміщення,
загальних рис розвитку тощо (наприклад, вивчення за картами
озерно-льодовикових рівнин Європи і Північної Америки, кратерів на
картах Місяця, Марса, Меркурія тощо).
Слід підкреслити, що усі способи можна застосовувати у різних
комбінаціях і сполученнях залежно від напрямку та глибини
дослідження.

10.5. Застосування різних способів і прийомів під час

досліджень за картами
Метою багатьох географічних досліджень є вивчення особливостей
та закономірностей розміщення об’єктів, виявлення їх структури та
взаємозв’язків, вивчення динаміки тощо.
Розміщення об’єктів на земній поверхні визначається вже під
час візуального аналізу, тобто безпосереднього розгляду карт.
Цьому сприяє наочність і оглядовість картографічного зображення.
Візуальний аналіз карти надає можливість одержати дані про
географічне положення об’єктів, характер просторового розміщення і
географічного середовища, що його оточує, сформувати уявлення про
закономірності його поширення на локальному, регіональному і навіть
глобальному рівні.
Найпростішим є одержання за картою даних про місцеположення і
особливості поодиноких об’єктів, що можна проілюструвати таким
прикладом: місто Київ за картами України (адміністративно-
територіального поділу та фізичною) в масштабі 1: 4 500 000 з Атласу
світу (Київ, 1999) є столицею України і одночасно адміністративним
центром Київської області; його координати приблизно 50° 27' пн. ш.
та 30° 40' сх. д.; місто розташоване в долині р. Дніпро, яка тече через
всю територію країни з півночі на південь і впадає у Чорне море;

181
північніше Києва води Дніпра створюють Київське водосховище, а
південніше – Канівське; рельєф місцевості рівнинний, з висотами до
100 м.
Вивчення за картами об’єктів суцільного поширення зумовило
відкриття О.Гумбольдтом зональності у розміщенні типів клімату й
рослинності, а також встановлення В.В.Докучаєвим широтної та
висотної зональності ґрунтів. За батиметричними картами
О.К.Леонтьєвим відкрита єдність серединно-океанічних хребтів
Атлантичного, Індійського, Тихого океанів.
Якщо потрібно, візуальне сприйняття місцеположення, величини
або форми об’єкта доповнюють картометричними й графічними
роботами. Так, аналіз системи розселення населення підтверджують
визначенням показників густоти поселень, середньої відстані між
ними тощо.
Структура об’єкта визначається шляхом виявлення складових, які
цей об’єкт утворюють, просторового їх розміщення,
підпорядкованості. Так, за гідрографічною картою можна встановити
основні русла річок, притоки різних рівнів, характер їх взаємного
розміщення, густоту річок та її контрастність на окремих ділянках
тощо. Результатом вивчення структури може бути вичленування
певних компонентів складної системи, схематизація зображення або
його деталізація та інші прийоми перетворення вихідної карти.
Просторові взаємозв’язки об’єктів – ще один напрямок
застосування карт для вивчення внутрішніх та зовнішніх зв’язків,
сили зв’язків, їх просторової мінливості, факторів, що зумовлюють
зв’язки, тощо. Виявлення зв’язків здійснюють за однією чи кількома
картами. Застосовують усі прийоми аналізу.
Візуальний аналіз загальногеографічної карти показує чіткий
зв’язок між гідрографією і рельєфом. Яскравий приклад знаходимо й
на шкільних фізичних картах України. Так, з напрямками Східних
Карпат та Подільської височини пов’язана течія Дністра, Сіверський
Донець огинає Донецький кряж тощо.
Зіставлення різних за змістом карт збільшує можливості аналізу.
Один з поширених прийомів зіставлення – накладання карт одна на
одну (графічний оверлей). Для цього найпридатнішими є карти,
створені в однакових масштабах і проекціях, які мають однакове
призначення (серії карт для вищої школи, карти комплексних
науково-довідкових або шкільних атласів). Такі карти мають один і
той самий розмір і розміщення загальногеографічних елементів
змісту, за якими легко суміщати картографічні зображення.
Аналізуючи тематичний зміст, звертають увагу на те, наскільки
збігаються обриси об’єктів дослідження на різних картах, їх площа,
рисунок ізоліній та ін. Аналізують не тільки очевидну подібність, а й

182
відхилення від неї. Таким шляхом можна виявити, наприклад, за
тектонічною і фізичною картами зв’язок височин та рівнин з
основними геологічними структурами. Зіставляючи карти ґрунтів і
рослинності, можна побачити відповідність рослинних форм певним
ґрунтам. Легко встановити зв’язок ґрунтів і рослинності з
кліматичними особливостями території та ін.
Слід підкреслити, що за картами вивчаються й взаємозв’язки
об’єктів, які важко встановити в реальному середовищі
безпосередньо. Яскравим підтвердженням цьому служать результати
медико-географічних досліджень просторового поширення хвороб,
природних осередків епідемій та ін.
Графічні прийоми, прикладами яких є профілі, блок-діаграми,
рози-діаграми тощо (див. рис. 10.3-10.7) також полегшують
встановлення зв’язків між об’єктами дослідження.
Кореляційний аналіз як один з математичних прийомів
дослідження дозволяє встановити форму і тісноту зв’язків між
об’єктами. Якщо об’єктів два і зв’язок між ними носить
прямолінійний характер (тобто значення зв’язку, нанесені на графік,
розміщуються вздовж певної прямої, як на рис.10.15.), обчислюють
коефіцієнт парної кореляції r за формулою:
n
(ai M a )(ві M в )
r = i =1 ,
nσ a σ в
де M a і M в – середнє арифметичне для явищ А і В; σ а і σ в – середнє
квадратичне відхилення для А і В; n – число пар даних, отриманих за
картою.
Приблизне значення σ а і σ в підраховують за формулою:
(1 – r 2 )
mr = .
n
Прикладами лінійної залежності є зв’язки між тривалістю
сонячного сяйва та випаровуванням з поверхні суші, кількістю опадів
і густотою посівних площ, випаровуванням і середньорічною
температурою повітря (рис.10.16.) тощо. Величина коефіцієнта
парної кореляції змінюється від +1 до -1. Чим ближче обчислений
коефіцієнт до цих значень, тим тісніший зв’язок між об’єктами.
Додатне значення коефіцієнта свідчить про пряму залежність (тобто
зі збільшенням одного показника збільшується й інший), від’ємне –
про обернену залежність (тобто зі збільшенням одного показника
інший показник зменшується). Вважають, якщо r = 0,7 і більше, то
між об’єктами існує тісний зв’язок, якщо r близький до 0, то зв’язку

183
немає.

Рис.10.16. Обчислення коефіцієнта кореляції за гексагональною палеткою:

а – карти випаровування з поверхні суші, мм/рік (А) та середньорічної
температури повітря, в градусах (В); б – поле кореляції показників за
картами А та В

Слід зробити застереження: не завжди збіг картографічних

зображень на різних картах є доказом наявності певних зв’язків між
об’єктами. Так, на картах з Атласу Вірменської РСР території з
різною густотою сільського населення (рис. 10.17, а) та з різними
строками цвітіння картоплі (рис. 10.17, б) дуже схожі за рисунком. Це
підтверджують й коефіцієнти кореляції, які близькі до +1. Однак таку
картину обумовлено зв’язками не між указаними об’єктами, а між
кожним з них і рельєфом країни, тобто межі поділу території на обох
картах повторюють рисунок горизонталей. Висновок: усі графічні й
математичні прийоми обов’язково супроводжуються та
доповнюються географічним аналізом причинно-наслідкових зв’язків.

184
 Рис.10.17. Схожість картографічних зображень за відсутності причинності
зв’язків між поданими ними об’єктами: а – густоти сільського населення (1 –
100-200; 2 – 20-30; 3 – 40-50; 4 – 30-40 жителів на 1 км2; 5 – незаселені
території); б – цвітіння картоплі (1 – строки цвітіння, 2 – посіви картоплі
відсутні)

У тих випадках, коли ряд даних, за якими можна визначити

зв’язки, невеликий, а самі дані не можуть бути одержані з великою
точністю, вираховують ранговий коефіцієнт кореляції γ. (Ранг – це
порядковий номер певного значення кількісного показника).
Ранговий коефіцієнт доцільно використовувати, наприклад, під час
аналізу картограм, кількісні показники яких відносяться до певних
площ, а ряд показників відносно невеликий (дорівнює кількості
районів області чи самих областей). Визначають коефіцієнт за
рівнянням:
6∑d2
γ =1– 3
n –n
де d = ра – рb, а ра і рb – ранги одного і того самого району на
картах а і б, п – кількість d, яка збігається з кількістю районів на
карті.
Ранговий коефіцієнт відбиває залежність між об’єктами так само,
як і коефіцієнт парної кореляції, і змінюється теж від +1 до -1.
Крім розглянутих існують і інші коефіцієнти кореляції.

185
Рис.10.18. Обчислення рангового коефіцієнта кореляції за картограмами: а –
густоти сільського населення (жителів на 1 км 2); б – медичного
обслуговування (кількості ліжок у лікарнях на 1 000 жителів); 1-5 – номери
районів на картограмах

Динаміку природних і суспільних об’єктів можна вивчати за

картами двома шляхами:
 за однією картою, на якій зміни стану об’єкта подано
відповідними картографічними засобами (наростаючими значками,
знаками руху тощо),
 за кількома картами, кожна з яких відображає стан об’єкта за
певний відрізок часу або на певну дату (такі карти є різночасовими).
Головна мета порівняння різночасових карт – виявити зміни стану
або просторового розміщення об’єктів і на цій підставі зробити
висновки про швидкість і напрямок змін. Зміни можуть бути
різними: рух, переміщення і навіть заміщення одного об’єкта іншим
(поява сільськогосподарських угідь на місці боліт тощо), у тому числі й
під впливом антропогенних факторів (наприклад, поява нових
об’єктів). Так, на рис. 10.19 наведено результати вивчення динаміки
дельти Дунаю за картами різних років видання.
Картометричними прийомами можна визначити кількісні
показники динаміки. Прирости координат (± ∆х, ± ∆у)
характеризують просторове переміщення точкових об’єктів, зміну
довжин, площ, об’ємів тощо.
Разом з величиною змін можна встановити їх напрямок (вектор),
визначити швидкість змін W за той чи інший відрізок часу ∆t:
l p
Wl = , Wp = і т.д.
t t

186
 Рис. 10. 19. Зміщення берегової лінії в дельті Дунаю за топографічними
картами різних часів

Прогнозування стану і можливих змін зображених об’єктів на

картах грунтуються на дослідженні закономірностей їх розміщення
на добре вивчених територіях з подальшою екстраполяцією
виявлених закономірностей на недостатньо вивчені території.
Широко застосовуються також методи аналогії, індикації, експертних
оцінок, розрахунок статистичних регресій тощо. Розрізняють
прогнози просторові, часові й просторово-часові.
Просторовий прогноз (прогноз поширення об’єктів) базується на
екстраполяції, тобто поширенні на недостатньо досліджені території
висновків за результатами вивчення закономірностей розміщення
об’єктів на добре дослідженій території. Наприклад, набір
тектонічних, неотектонічних, морфометричних і геофізичних карт та
карт відомих родовищ нафти й газу дозволяє вивчити умови
формування таких родовищ, ознаки, за якими можна їх відшукати, а
отже, й прогнозувати наявність їх у нових районах, схожих з
дослідженими за тектонічними, геофізичними та іншими умовами.
Або ще один приклад: досвід, накопичений під час медико-
географічних досліджень, свідчить, що у разі встановлення зв’язків
між певним видом захворювання та природними і соціально-
економічними умовами можна окреслити за картами потенційно
небезпечні райони виникнення та поширення даного захворювання.

187
 Прогнозування просторових особливостей об’єктів є можливим за
картами-аналогами. Так, за порівнянням карт-аналогів Землі, Місяця
й Марса складалися прогнозні карти місячного та марсіанського
рельєфу.
Прогноз у часі є науково аргументованим передбаченням
майбутнього стану об’єктів, наприклад, магнітного схилення,
розмивання берегів, забруднення навколишнього середовища тощо.
Він є типовим для метеорології та кліматології. Зіставлення карт з
різними даними метеоспостережень надає можливість виявити
тенденції розвитку атмосферних процесів, передбачити переміщення
циклонів і антициклонів, зон опадів тощо.
У більшості випадків прогноз у часі за суттю є просторово-
часовим прогнозом, тому що картографічному зображенню
притаманне відбиття, перш за все, просторових ознак об’єктів.
Приклади подають і метеорологічні карти та карти медико-
географічні. Останні прогнозують час (коли) і місце (на якій території)
виявлення тієї чи іншої хвороби, її збудника тощо.
Слід пам’ятати, що картографічний прогноз базується не тільки на
даних, одержаних за картами. Він враховує теоретичні уявлення про
об’єкт дослідження та робочі гіпотези про можливі шляхи його
розвитку, які можуть змінюватись або уточнюватись під час роботи.
Тому за ступенем достовірності розрізняють попередні прогнозні
карти, карти імовірних і найімовірніших прогнозів. Вони
розрізняються за масштабом, ступенем детальності змісту, наявністю
кількісних даних про час і глибини змін об’єкта.
Реконструювання просторової ситуації, тобто відтворення різних
за характером і швидкістю зміни об’єктів, ще один прийом
картографічного методу досліджень. Яскравим прикладом
застосування цього прийому є карти різних геологічних епох. На рис.
10.20 наведено картографічну реконструкцію руху Аляски приблизно
за 180 млн. років на підставі сучасних геологічних гіпотез і наявних
фактичних даних. Аналіз зображення показує, що Аляска
переміщується навколо певного центра, який знаходиться в районі
Карського моря.
За історичними та археологічними даними відтворюють на картах
просторову ситуацію певних об’єктів і подій історії. Прикладами є
карти Київської Русі, Києва минулих століть тощо.

188
 Рис.10.20. Рух Аляски відносно Євразії (реконструкція): положення Аляски
приблизно 180 (1), 81 (2), 72 (3), 63 (4) млн. років тому та сучасне (5)

10.6. Оцінка надійності досліджень за картами

Здатність картографічного методу досліджень забезпечити
правильне вирішення поставленого завдання не викликає сумнівів.
Надійність, тобто відповідність дійсності отриманих результатів
дослідження, можна визначити, якщо оцінити їх точність й
достовірність.
Точність є кількісною оцінкою результатів дослідження.
Достовірність досліджень – це якісна оцінка відповідності
результатів дослідження, інтерпретації їх щодо сучасних уявлень
про об’єкт, котрий вивчається.
Рівень надійності досліджень за картами зумовлюється багатьма
факторами. Розглянемо основні з них.
Перш за все рівень надійності досліджень визначається метою і
завданням, поставленими дослідником. Саме мета обумовлює
вимоги до точності результатів дослідження, вибір потрібних карт,
методику роботи, обсяг вимірювань, обчислень тощо. Наприклад,
визначення за топографічними картами ступеня розчленованості
рельєфу може бути виконано з різною метою, а отже, й точністю: так
виявлення ділянок, перспективних для пошуку нафти й газу,
потребує тільки окреслення території з інтенсивним розчленуванням і
не вимагає значної точності. Розробка протиерозійних заходів
потребує точного виділення на карті ділянок, де розвивається
глибинна ерозія, можливі зсуви, осідання ґрунту тощо. Чим точніше
окреслені на карті ці ділянки, тим ефективнішими будуть
рекомендовані захисні заходи. Найбільші вимоги до точності

189
морфометричних досліджень ставляться під час проектування
промислового, шляхового та іншого будівництва.
Інший фактор – картографічна точність, або точність
кількісних визначень за картою, яка зумовлена тільки
властивостями цієї карти. Картографічна точність залежить від
математичної основи карти (перш за все, її проекції й масштабу),
сучасності, достовірності і повноти її змісту, ступеню генералізації
зображення, технології складання й видання карти тощо. Нагадаємо,
що математична основа вітчизняних топографічних карт дозволяє
звести похибки планового положення об’єктів до 0,5-0,75 мм у
масштабі карти, вони більші в гірських і менші у рівнинних районах.
Похибка висотного положення об’єктів дорівнює 0,3-0,5 висоти
перерізу рельєфу на карті. Максимальні похибки є вдвічі більшими за
вказані.
На дрібномасштабних картах, якими є більшість тематичних карт,
точність положення об’єктів значною мірою залежить від
особливостей картографічної проекції. На картах невеликих та
середніх за розміром території (наприклад, адміністративна область,
фізико-географічний район, окрема держава) спотворення
дорівнюють в основному 0,5-1% і лише в окремих місцях досягають
3%. На картах великих територій (материк, океан, півкуля, уся Земля)
спотворення в центральних частинах не перевищують 2-5%, але
значно зростають по краях.
Впливає на картографічну точність й генералізація зображення.
Як відомо, від неї залежить ступінь детальності поданого на карті,
узагальнення її змісту та графічних елементів. На тематичних картах
помилки в положенні об’єктів, пов’язані з генералізацією, дорівнюють
у середньому 0,6-1,2 мм (а інколи й 3 мм) у масштабі зображення.
Однак доведено, що ці помилки слабо впливають на такі статистичні
або морфометричні показники, котрі визначають за картами, як
коефіцієнти кореляції, густота об’єктів, співвідношення площ,
зайнятих різними ареалами, тощо.
Слід зазначити також вплив на точність одержаних за картою
даних географічних особливостей об’єкта досліджень. Важливо,
як чітко виражені просторові межі об’єкта, наскільки вони стабільні,
рухливі, мінливі у просторі й часі. Так, фізико-географічні зони,
гірські пасма, ареали поширення тварин тощо не мають різких
просторових меж, вони є умовними. Нечітко визначеними є часові
межі тектонічних етапів та інших об’єктів.
Невідповідність змісту карти сучасним уявленням про
зображений об’єкт може привести до збільшення у десятки разів
помилок картографічного зображення, що значно зменшує надійність
досліджень за такими картами. Разом з тим надійність залежить від

190
правильності робочої гіпотези, за якою досліджується об’єкт,
наукового досвіду дослідника, рівня вивченості об’єкта.
Визначає рівень надійності одержаних результатів також
підтверджуваність дослідження – кількісна міра збігу
(розбіжності) результатів, одержаних за картами, з даними
безпосередніх спостережень або інших незалежних і більш точних
методів.
Технічна точність дослідження пов’язана з надійністю
вимірювальних приладів, обчислювальної техніки та з методикою
вимірювань. Основні кількісні значення технічної точності подано у
курсі топографії. На практиці прагнуть того, щоб відносні помилки
вимірювань не перевищували заданих меж.
Під час визначення загальної оцінки результатів вимірювань і
обчислень за картами враховують сукупний вплив картографічної й
технічної точності.
На тематичних картах точність вимірювань залежить також від
застосованого способу картографічного зображення (табл. 10.1).

Таблиця 10.1.
Точність кількісних визначень за тематичними картами залежно
від способу картографічного зображення
Спосіб картографічного Точність кількісних
зображення визначень
Локалізовані значки:
за ступінчастою шкалою 33%
за абсолютною безперервною 3-6%
структурні
шкалою 5-10%
Картограма, картодіаграма 33%
Локалізовані діаграми 5-10%
Точковий спосіб 2-3%
Знаки руху:
ширина знака 2,5-5%
азимут знака 0,8-1,6°
Ізолінії 0,1-0,2 величини віддалення

За точністю одержаних результатів усі дослідження за картами

поділяють на три групи.
Точні дослідження – це дослідження, під час яких вимірювання,
обчислення та кінцеві результати мають точність, максимально
можливу для даної карти й обраного способу аналізу. Для цього
намагаються старанно врахувати й виключити можливі помилки,
проводять багато разів повторні й контрольні вимірювання,
незалежні обчислення. Помилки у визначенні довжин і площ не
перевищують 1%, а кутів -1°.

191
 Дослідження середньої точності мають результати, похибки
яких не перевищують певної допустимої границі. Похибки, набагато
менші від заданої точності, не враховують, що дозволяє іноді значно
скоротити обсяг і термін роботи. Похибки вимірювання довжин та
площ становлять не більше 3-5%, а кутів - 3°.
Наближені дослідження в основному на підставі візуального
аналізу мають невелику точність: 6-10% для довжин і площ та до 8°
– для кутів.
На практиці за тематичними картами найчастіше проводять
дослідження середньої точності. Наближені дослідження виконують
на попередніх стадіях роботи для планування подальшого її
проведення.

Контрольні запитання
1. Які функції притаманні картам?
2. Що таке картографічний метод досліджень? Які завдання
вирішують за його допомогою?
3. Як розуміють читання карти, чим воно відрізняється від
читання тексту? Від чого залежить якість читання?
4. Які види прийомів використовують під час картографічних
досліджень? Які є способи досліджень?
5. Якими шляхами перетворюють картографічне зображення?
6. На які групи поділяють прийоми роботи з картою?
7. Які можливості візуального аналізу; як подаються його
результати; за якими вимогами їх оформляють?
8. Що отримують у результаті застосування графічних прийомів
досліджень?
9. Чим графоаналітичні прийоми відрізняються від графічних?
10. Як визначити за картами довжину об’єктів, площу, об’єм?
11. У чому полягає сутність математико-картографічного
моделювання, якими прийомами воно оперує?
12. З яких етапів складається вивчення об’єктів за картами?
13. Які прийоми застосовують при вивченні розміщення об’єктів,
взаємозв’язків між ними, їх динаміки?
14. У чому полягає реконструювання просторової ситуації за
картами?
15. Як оцінити надійність результатів досліджень за картами?
16. Які фактори впливають на точність досліджень за картами?
17. Як класифікують одержані результати досліджень за
точністю?
18. Яка точність досліджень за тематичними картами?

192
 Розділ 11. ІСТОРИЧНИЙ НАРИС РОЗВИТКУ КАРТОГРАФІЇ
11.1. Особливості історії картографії та її вивчення
Історія картознавства – невід’ємна складова історії картографії.
Сучасна картографія (див. визначення у підрозд. 1.1) вбирає в себе
три напрямки діяльності людини: науковий, технічний, виробничий.
На різних етапах розвитку ці складові мали неоднакове значення,
неоднаковими були й картографічні досягнення, змінювалися підходи
до підготовки фахівців з картографії але завжди картографія
відгукувалася на запити й потреби життя. Свої завдання вона
вирішувала відповідно до наукових досягнень певної епохи,
винайдених технічних засобів, запроваджуваних технічних прийомів
виконання картографічних робіт. Саме тому карти можна розглядати
як своєрідні документи певного часу у житті суспільства.
З давніх часів людина прагнула дати графічне зображення (яке
згодом отримало назву „карта”) відомої їй території (простору, що її
оточує). Таке зображення створювалося за допомогою абстрактних
позначень, які легко асоціювалися в більшості випадків з об’єктами,
розташованими в тому чи іншому просторі (річками, рослинністю,
шляхами сполучення тощо). Доведено, що перші картоподібні
зображення з’явилися у багатьох суспільствах раніше писемності та
арифметики.
Поступово первісні рисунки набували риси карт, які ми бачимо
вже у працях учених Давньої Греції, розширювалася територія,
подана на них, ускладнювався зміст і способи його подання тощо.
Насиченню карт новим змістом сприяло набуття людиною знань про
реальний світ. З часом карти стали відбивати й уявлення людини про
будову всесвіту, яке часто ґрунтувалося на релігійних поглядах, не
підтверджених конкретними знаннями, на міфологізації процесів
утворення світу тощо. На характер зображення впливали також
особливості сприйняття реального світу різними суспільствами.
Об’єднує всю різноманітність створених людством протягом
тисячоліть картоподібних рисунків і карт те, що вони (як зазначено у
підрозд. 2.1) є графічними зображеннями, покликаними полегшити
просторове розуміння предметів, концепцій, умов, процесів та подій,
пов’язаних з середовищем існування людини.
Певні особливості має процес формування теоретичних основ
картографії. На початку нової ери створення карт розглядалося як
складова тогочасної географії. Птолемей писав, що „географія є
лінійне зображення всієї відомої нам частини Землі із всім тим, що на
ній знаходиться... Вона зображує положення і окреслення за
допомогою одних тільки ліній і умовних знаків...”
Набувши самостійного розвитку, картографія не розірвала зв’язків
з географією. Її розвитку сприяють зв’язки з математикою, іншими

193
науками, коло яких постійно розширюється.
Як сучасна наука картографія почала формуватися в Європі у
XVIII ст. на основі градусних вимірювань для визначення форми і
розмірів Землі, проведення систематичних топографічних знімань
великих територій з використанням триангуляційних мереж,
розробки нових проекцій й нових видів карт. Розвитку картографії
сприяло винайдення нових технічних засобів і прийомів виконання
картографічних робіт, розмноження карт.
Ще у ХІХ ст. розвиток картографії розглядався за матеріалами
(крім незначних випадків) західно-європейського походження. До
уваги майже не бралися досягнення народів інших континентів. Але
поступове розширення міжнародних контактів призвело до введення
у наукову практику нових матеріалів. Їх вивчення доводить, що
розвиток картографії значно складніший, ніж вважалося,
нерівномірний у просторі і часі.
Розглядаючи історію картографії певної держави, слід розрізняти
такі аспекти:
 картографування в різні часи території, на якій існує сучасна
держава;
 становлення та розвиток картографії конкретної держави за
часи її існування.
Часто картографування території держави має значно довшу
історію, ніж історія її власної картографії.
Історія картографії дає, зокрема, відповідь на запитання:
 які картографічні твори є характерними для того чи іншого
періоду розвитку суспільства;
 яка теоретична база й які передумови сприяли появі цих
творів;
 яка технічна база забезпечувала розвиток картографії;
 як використовувалися картографічні твори у різні часи.

11.2. Зародження картографії.

Графічні зображення невеликих ділянок земної поверхні, створені
первісною людиною, подавали відомості про місцевість, де пролягали
шляхи кочувань, розташовувалися оброблювані ділянки землі, місця
полювань тощо, тобто вони задовольняли потреби у запам’ятовуванні
характерних ознак місць існування, орієнтуванні під час переміщень,
організації спільної роботи тощо. Перші зображення вирізували на
дереві, корі, кістках тварин, висікали на скелях. Згодом
використовували глиняні таблички, папірус, металеві вироби тощо.
Наявність таких зображень була неодноразово підтверджена під
час знайомства європейців у XVI-ХХ ст. з народами, що знаходилися

194
на нижчому ступені соціального розвитку.Представники цих народів
вміли створювати зображення відомої їм місцевості, які допомагали
орієнтуватися на ній прибульцям (рис. 11.1).

Рис. 11.1. Зображення р. Колорадо, накреслене індіанцем у 1898 р. (а),

та місцевості вздовж р. Єнісей, накреслене ханти у 1906 р. (б)

Найстарішим вважається видряпане на бивні мамонта зображення

місцевості, створене за 13 000 до н. е. (див. далі рис. 11.35).

11.3. Картографія Давнього світу.

Давній світ залишив не тільки картоподібні зображення пізнаних
територій земної поверхні, але й уявлень про світобудову.
Однією з перших відомих пам’яток є схоже на план зображення,
накреслене на мурі міста, розкопаного у Чатал-Гойюку в
центральній Туреччині, датоване приблизно VI тисячоліттям до н.
е. Креслення вулиць та будинків відповідає розміщенню відкритих
під час розкопок решток.
До ІІІ тисячоліття відносять план мисливських угідь, викарбуваний
на срібній вазі (рис. 11.2), яку знайшли в кургані біля м. Майкоп на
Північному Кавказі.

195
 Рис. 11.2. План місцевості мисливського угіддя,
викарбуваний на срібній вазі

Картографічні зображення залишив давній Вавилон. Одна з

відомих карт (2500 р. до н. е.) подає зображення річок, гір, міст, а
також вказує сторони світу (рис. 11.3).

Рис. 11.3. Вавилонська карта

Своєрідною є карта світу V ст. до н. е. (рис. 11.4), яка

супроводжується описом відомої Землі і семи островів, що
знаходяться за океаном (Гіркою рікою). Вавилон – „пуп” Землі –
розміщено у центрі зображення. Карта відображає умоглядні
уявлення вавилонян про будову світу.

196
 Рис. 11.4. Вавилонська карта світу на глиняній табличці (а) та її
схематичне зображення (б)

У давньому Єгипті картографічні зображення не були

одиничними. Серед тих, що збереглися, цікавою є карта золотих
копалень (1400 р. до н. е.), на якій зображено район між р. Ніл та
узбережжям Червоного моря (рис. 11.5). На карті суміщено плановий
рисунок з профільним – прийом, який використовувався до XVIІІ ст.

Рис. 11.5. Єгипетська карта золотих копалень

197
 На саркофагах єгипетських фараонів знаходимо картоподібні
зображення, які разом з текстами з Книги мертвих правили
небіжчикам, згідно з тогочасними віруваннями, за перепустку у
потойбічний світ.
Примітивні картоподібні зображення створювали народи Йорданії,
Індії доколоніальної доби, Австралії, Нової Зеландії, Південної і
Північної Америки.

11.4. Картографія античного світу.

Картографія античного (лат. antiquus – стародавній) світу містить
досягнення давніх Греції та Римської імперії у 1 тис. до н. е. – 1 тис.
н. е.
У давній Греції розвиток картографії пов’язаний із здобуттям
нових знань про Землю і прагненням вчених сформувати уявлення
про будову світу. Саме грецьким вченим належить першість у
створенні карт у сучасному їх розумінні, розробці теоретичних основ
картографії. Цьому сприяло розширення географічного кругозору
завдяки розвитку мореплавства, колонізації земель від Піренеїв до
північного узбережжя Чорного моря (VIІІ-VI ст. до н.е.), походам
Олександра Македонського (ІV ст. до н.е.), наслідком яких було
збільшення території володінь Греції до берегів Інду та Сирдар’ї на
сході та приєднання Єгипту і Сирії на півдні. У 332-331 рр. до н. е. в
Єгипті Олександром Македонським засновано місто Александрія як
столиця греко-єгипетської держави, котра до ІІ ст. н. е. було центром
розвитку математики, астрономії, фізики, географії і картографії
(остані розглядалися в ті часи як єдина наука), філософії та ін. В
Александрії отримали освіту і працювали відомі вчені давнини –
Гіппарх, Ератосфен, Птолемей, Евклід та ін.
Вже у ІХ-VIІІ ст. до н. е. греки проводили землемірні роботи з
визначення господарських ділянок, про що йдеться в „Іліаді” Гомера.
Перші грецькі карти відбивали тогочасні уявлення про Землю котра є
плоскою за формою і має вигляд великого острова з внутрішніми
Середземним і Східним морями, який омивається водою. Карти
складалися без застосування картографічних проекцій. Потреби в них
не виникало, тому що відомості про навколишній світ були
обмеженими.
До застосування картографічних проекцій вдалися вперше при
створенні карт зоряного неба, яких потребував розвиток астрономії.
Це сталося у VI ст. до н. е.; автором першої проекції (центральної
перспективної), в якій була складена карта зоряного неба, вважається
Фалес. Першою з відомих проекцій для карт Землі була циліндрична
прямокутна проекція Анаксимандра із Мілета (611-546 рр. до н. е.)

198
для складеної ним „географічної дошки” з тогочасними уявленнями
про відому на той час поверхню Землі. За переказами Анаксимандр
склав і першу географічну карту Греції. Надалі зазначені карти були
поповнені і поліпшені „обходами Землі” Гекатея та Аристагора (біля
546-480 рр. до н. е.). Вже у V ст. до н. е. карти перестають бути
поодинокими творами.
Розширення географічного кругозору разом із розвитком
астрономії зумовило формування уявлення про кулястість Землі.
Переконливі докази цього подано в працях Арістотеля (IV ст. до
н,е.), в яких також викладено космологічні уявлення про будову
Всесвіту. За його поглядами центром Всесвіту є нерухома Земля,
навколо котрої обертаються концентричні сфери, до першої з яких
прикріплений Місяць, до другої – Сонце, до наступних – одна з п’яти
відомих на той час планет, а на останній – нерухомі зірки. За
тогочасними уявленнями довжина меридіана Землі дорівнювала 63
200 км.
Початок кресленню на карті ліній, які полегшували складання та
використання карт, поклав Дікеарх з Мессіни (III ст. до н.е.). На його
картах нанесено лінію (діафрагму, що з грец. перекладається як
перегородка), котра поділяла зображення Землі на дві частини. Потім
після Дікеарха до діафрагми додали перпендикуляр. Обидві лінії
поділяли на грецькі стадії. Видатний вчений Ератосфен (ІІІ ст. до
н.е.) обчислив розміри Земної кулі, які є близькими до сучасних
значень (за його підрахунками довжина меридіана дорівнювала 39
816 км). Він був також географом і залишив докладний опис відомої
на той час території. Його вважають першим, хто застосував термін
„географія”. На сітці, що має його карта (рис. 11.6), паралелі
прокреслено через точки, в яких тривалість літнього дня була
коротшою на півгодини у напрямку на північ, а меридіани нанесено з
урахуванням відстаней між окремими пунктами, положення яких
визначалося за астрономічними спостереженнями.

Рис. 11.6. Карта Ератосфена (схематичне зображення)

199
 Значний крок у подальшому розвитку картографії належить
Гіпарху, знаменитому грецькому астроному (II ст. до н.е.). Він почав
використовувати позичений у вавилонців поділ кола на 360 частин
(градусів), замість 60, як це робилося раніше. Визначаючи положення
об’єктів земної поверхні за астрономічними спостереженнями, він
запровадив терміни „широта”, „довгота”. Цьому сприяли карти
Дікеарха, на яких зображення відомої частини Землі було витягнутим
(довгим) із заходу на схід і мало меншу ширину з півдня на північ.
Гіппарх був одним з перших теоретиків математичної картографії,
розробив декілька проекцій. Ним запропоновано проведення на
картах меридіанів і паралелей через рівне число градусів.
В ці ж часи для вимірювань на місцевості почали застосовувати
діоптри – прилади, які вважають прототипом сучасного теодоліта.
Опис вміщено у присвяченій діоптрам праці Герона.
До античних часів відноситься і поява глобусів, першими з яких
були глобуси небесні як відображення уявлення про небозвід у вигляді
перевернутого склепіння над Землею, по якому переміщується Сонце,
Місяць та інші космічні утворення. Одним з перших творців небесних
глобусів, ім’я якого відомо, був Євдокс Кнідський (ІV ст. до н. е.).
Механічний глобус, який показував видиме обертання зоряного неба і
рух небесних світил, був сконструйований Архимедом із Сиракуз (ІІІ
ст. до н. е.). Небесні глобуси виготовляв Гіппарх (ІІ ст. до н. е.)
використовуючи укладений ним зоряний каталог.
Формування уявлень про кулястість Землі сприяло створенню
земних глобусів. Одним з перших був глобус Кратеса з Малосу (ІІ ст.
до н. е.), схематичне зображення якого подано на рис. 11.7. На ньому
за існуючими в той час поглядами, показано наявність двох океанів,
що розташовані в екваторіальному та меридіанальному напрямках,
виділяючи чотири континенти.

Рис. 11.7. Глобус Кратеса, 150 р. до н. е. (схематичне зображення)

200
 На межі ІІ і І ст. до н.е. створено першу карту Землі, яка враховує
кулястість планети. ЇЇ автором був Маріан Тірський.
Найбільшого розвитку картографічні знання набули у працях
найвидатнішого грецького математика, астронома, географа і
картографа К.Птолемєя (І-ІІ ст. н. е.). У праці „Велика математична
побудова астрономії у ХІІІ книгах” він узагальнив накопичені знання
про будову Всесвіту, застосував його геоцентричну модель для
формулювання законів видимих рухів небесних тіл, за якими стало
можливим передбачення їх положень (ця задача за часів Птолемея
вважалася непосильною для людського розуму). Велике значення
праця мала й для визначення географічних координат. Вже у
давнину цю працю називали „Мегісте” (грец. Mεγίστη – найвеличніша),
або арабською – „Альмагест”. Птолемей, як й Ератосфен та інші вчені
античного часу, ототожнював географію з картографією. У його
„Керівництві з географії” стверджувалося, що географія зображує
відому на той час Землю „єдиною і безперервною”, використовуючи
для цього „тільки лінії і умовні позначення”, а також математику, що
дає „можливість оглядати всю Землю в єдиній картині подібно тому,
як ми можемо оглянути небесний звід у його обертанні над нашою
головою”. У книзі уперше вміщено правила створення карт, опис
проекцій, відомих на той час (циліндричної, стереографічної і
ортографічної) і розроблених ним (конічної і псевдоконічної із
збереженням спввідношення площ) проекцій; дані про різні частини
земної поверхні у систематизованому, зручному для складання карт
вигляді. До його праці з географії додавалися загальна карта світу та
26 карт на різні його ділянки. Карти мали градусні сітки з
орієнтуванням на північ (рис. 11.8). Градуси було поділено ним на
мінути й секунди. Цьому вченому належить застосування терміна
„топографія” для характеристики земної поверхні.

201
 Рис. 11.8. Карта Птолемея (схематичне зображення)

Птолемеєм був виготовлений особливий астрономічний глобус

(арміллярна сфера, від лат. armilla – браслет, кільце), який мав
рухливі кільця, що зображували кола небесної сфери і дозволяли
вимірювати кутові величини. Діяльність Птолемея відбувалася вже за
часів існування Римської імперії, у склад якої увійшла і Греція.
У Римській імперії (ІІ ст. до н. е. – V ст. н. е.) досягнення греків з
геодезії та картографії не було використано повною мірою.
Характерною ознакою картографічних робіт римлян було задоволення
суто практичних потреб. Так, значного поширення набули шляхові
(маршрутні) карти, створені за даними вимірювань відстаней по
шляхах. Такі карти забезпечували транспортні зв’язки з віддаленими
провінціями імперії та прилеглими країнами. Відстані між окремими
об’єктами, їх взаємне розміщення подавалися схематизовано, без
дотримання масштабу і взаємного співвдношення між предметами
місцевості. За формою це були вузькі довгі стрічки, що робило карти
зручними у користуванні під час подорожування. Із збережених копій
таких карт найвідомішими є Пейтингерові таблиці (рис. 11.9),
шириною у третину метра та загальною довжиною 12 аркушів у 6,75
м.

202
 Рис. 11.9. Частина Пейтингерових таблиць ІV ст.

У цей же час виникає професія землемірів, які виконували великі

за обсягом роботи, створюючи за даними вимірювань плани відносно
невеликих територій: нових поселень, земельних наділів тощо.
Прикладами їх є фрагменти на межових каменях та великого плану
Риму, виготовленого на мармурі на рубежі ІІ та ІІІ століть.
У творах римського філософа А.А.Макробія (V ст.) вміщена карта,
яка ілюструє тогочасні уявлення про наявність п’яти кліматичних зон
на Земній кулі (рис. 11.10): центральну (жарку), дві помірні та дві
полярні (льодяні). Твори Макробія були популярні й у ІХ-ХІ ст.

Рис. 11.10. Карта світу з манускрипту Макробія

Таким чином у античний час людині вже були відомі найпростіші

способи визначення по картах відстаней, підрахунку площ земельних
ділянок. По картах зіставлялися їхні розміри, виявлялися
орієнтування та форма поданих об’єктів.
У цілому, незважаючи на значний розвиток картографічних знань,
карти Давнього Світу мали невелику точність. Основними джерелами
для створення їх були розповіді, описи, окремі малюнки
мандрівників, мореплавців, учасників воєнних походів тощо.
Недосконалими були способи визначення координат об’єктів земної

203
поверхні. Такий стан речей зберігався і в пізніші часи. Виготовлялися
карти на пергаменті, гравірувалися на камені (межових стовпах) та
інших матеріалах.
Криза рабовласницького суспільства, яка закінчилася падінням
Римської імперії у V ст., стала причиною занепаду та руйнування
античної культури.

11.5. Картографія Європи у Середньовіччі

Епоха Середньовіччя охоплює V-XVІІ ст., коли сформувалися й
набули розвитку феодальні відносини в суспільному виробництві, для
яких характерними були роздрібненість й замкнутість земель. Це
призвело до того, що географічні карти почали втрачати практичну
цінність.
У Західній Європі раннього середньовіччя (V-XI ст.) негативну
роль у розвитку і розповсюдженні наукових знань відіграла
христианська церква, яка забороняла все, що протирічило
тогочасному розумінню біблійних текстів про виникнення і будову
всесвіту. З позитивних знань, підґрунтям яких є досвід і розум,
визнавалося лише те, що відповідало інтересам церкви. Багато карт
містило зображення біблійного Земного раю (Едему). Від початку VIІІ
ст. на картах зустрічаються зображення або імена синів Ноя, з якими
асоціювалися континенти Старого Світу (Сім – Азія, Хам – Африка,
Яфет – Європа).
Основним видом картографічних творів були так звані
монастирські карти. Їх складали монахи, нехтуючи адекватністю і
точністю відображення географічної дійсності. Такі карти
виконували, скоріше, роль ілюстрацій до релігійних уявлень про світ.
У центрі карт здебільшого поміщався Єрусалим („пуп” Землі), на сході,
якому найчастіше відповідала верхня частина карти, розташовували
рай. Земля знов визнавалася плоскою. Першою з відомих
монастирських карт, яка набула значного поширення у Західній
Європі, вважається карта візантійця К.Індікоплова (того, хто плавав у
Індію), який жив у VI ст. (рис. 11.11). На ній чотирикутна суша
омивається океаном, частинами якого є Середземне і Каспійське
моря, Аравійська і Персидська затоки. У правій частині зображено
рай, з якого витікає в океан чотири річки: Ніл, Ганг, Тигр та Єфрат.

204
 Рис. 11.11. Карта світу К.Індікоплова

Таким же схематизованим, але з більш насиченим змістом є

зображення Землі на карті іспанського монаха Беата (Беатуса),
датованій 776 р. (рис. 11.12). Їй притаманні типові риси
монастирських карт: орієнтування на схід, де показується рай,
перспективні рисунки населених пунктів і гір, географічні тексти,
вміщені на самій карті тощо. Відмінною рисою є зображення на ній
не трьох континентів (Європи, Азії і Африки), як на більшості
монастирських карт, а чотирьох (четвертим подано південний
континент з поясненням, що він невідомий „внаслідок сонячної
жари”, але за міфами населений „антиподами”).
Хрестові походи ХІ-ХІІІ ст. збагатили географічні уявлення
європейців, ознайомили їх з культурою Сходу, яка мала на той час
більш високий рівень. Наслідком було збагачення змісту і підвищення
правдоподібності зображення.

205
 Рис. 11.12. Карта світу Беата

Від кінця XII ст. пожвавлюється мореплавство і торгівля між

Сходом і Заходом по Середземному та Чорному морях, що стало
новим поштовхом для розвитку картографії у Західній Європі. Для
потреб мореплавства на зламі ХІІІ-ХІV ст. з’являються компасні карти
(портолани), над створенням яких працювали картографи Італії,
Каталонії, Мальорки. Характерною ознакою карт була компасна сітка
у вигляді перехрещених прямих ліній, що виходили з певних точок
карти за компасними румбами (рис. 11.13). Така сітка забезпечувала
прокладання курсів корабля за допомогою компаса. З використанням
компаса у мореплавстві змінилося і орієнтування карт – зі східного на
північне. Портолани досить точно подавали берегову лінію морів,
гирла річок, порти. На них знаходимо перші креслення лінійних
масштабів. Складалися такі карти без урахування кулястості Землі.
Найстаріший портолан, що зберігся до наших часів (так звана
Пізанська карта), датується 1290 р. У 1375 р. створено каталонський
атлас, який був зібранням компасних карт. В ньому уперше в
європейській історії зображено світ аж до Китаю.

206
 Рис. 11.13. Портолан Чорного моря

Якісно новий етап картографії пов’язаний з великими

географічними відкриттями, які було започатковано наприкінці XV
ст. Подорожі Х.Колумба, В. да Гама та інших мореплавців розширили
межі світу, відомого європейцям. На картах починають зображувати
Новий світ, хоч подані ними відомості не завжди були надійними
(наприклад, Північна Америка зображувалася і як архіпелаг, і як
продовження Азії, або розколотою навпіл морем). Однак, нові знання,
набуті у подорожах і підкріплені матеріалами знімань нових
місцевостей (що робили, наприклад, португальські мореплавці),
сприяли вдосконаленню карт. Так, у 1438 р. португальцем Генріхом
Мореплавцем запропонована ціліндрична квадратна проекція.
Прикладом може бути і карта світу італійця Фра-Мауро із Мурано
(1459 р.), зображення якої подано на рис. 11.14. Її аналіз дає підстави
вважати, що автор використав під час її створення відомості про
подорож М.Поло та інші матеріали, завдяки чому його твір більш
досконалий, ніж карта світу К.Птолемея.

207
 Рис. 11.14. Схема карти Фра-Мауро (орієнтування схеми північне, а
оригіналу південне) (а) та фрагмент її дійсного зображення (б)

Важливою подією цього часу стало відкриття західною наукою

„Керівництва з географії” К.Птолемея. Ця праця набула широкого
визнання завдяки багатству й науковості географічного та
картографічного матеріалу. Праця сприяла відродженню уявлення
про кулястість Землі. Перше її видання без карт відбулося 1475 р., а
вже друге (1477 р.) містило 26 карт, які були відновлені за
птолемеєвим описом німецьким картографом Н.Ґерманом (всього до
1600 р. було 42 видання).
І ще одну подію цього часу слід відзначити: винахід гравірування
(спочатку на дереві, а потім на міді), яке зробило можливим
друкування карт, тобто дозволило перейти від рукописного
розмноження карт до друкованого. Новий спосіб виготовлення карт
зменшив їхню вартість, забезпечив відсутність помилок у копіях,
зробив можливим тиражування карт у потрібній кількості, створив
умови для їх ширшого застосування. Особливістю карт цього періоду
було те, що друкувалися вони одним кольором, а потім
розфарбовувалися вручну. Перша друкована карта датується 1472 р.
Протягом ХVI ст. збагачується зміст карт. Так, доповнене видання
птолемеєвської „Географії” 1507 р. містить „Нову загальну карту
дослідження світу” Й.Рюїша із зображенням Нового світу, під яким
розумілася Південна Америка, Північна Америка подавалася як
північно-східний край Азії. Того ж року німецький картограф
М.Вальдзеемюллер публікує карту, де вперше з’являється назва
„Америка”.

208
 Для мореплавства у відкритому океані та зображення великих
відкритих земель потрібні були карти з градусною сіткою й нові
картографічні проекції, які дозволяли б враховувати кулястість Землі,
забезпечували визначення місцезнаходження кораблів у відкритому
океані за географічними координатами тощо. Нові проекції
з’являються протягом усього XVI ст. Серед них рівновелика проекція
Й.Вернера (початок XVI ст), проекції П.Апіана, в тому числі для карт
півкуль 1520 р., яка довгий час вважалася найкращою, знаменита
циліндрична рівнокутна проекція Г.Меркатора (1569), яку вважають
практичним перекладанням теоретичних положень, сформульованих
раніше португальським математиком і астрономом П.Нуньєсом,
азимутальна проекція французького вченого Г.Постеля (1581) та інші
(на кінець століття їх було вже 20).
Поряд з картами для орієнтування в океані використовували
глобуси. До наших днів зберігся глобус, виготовлений 1492 р.
німецьким географом і астрономом М.Бехаймом. Глобус Бехайма
зафіксував доколумбові уявлення про Земну кулю напередодні
відкриття Америки. Її зображення було вже на глобусі німецького
картографа і видавця М.Вальдзеемюллера (1507).
Глобуси використовували й картографи під час складання карт
(приклад на рис. 11.5) та розробок нових проекцій.

Рис. 11.15. Карта світу, створена за глобусом Бехайма

209
 У 1570 p., було надруковано атлас „Огляд кулі земної” фламандця
А.Ортелія, якого сучасники вважали найавторитетнішим географом.
Перше видання атласу містило 70 карт на 53 аркушах. На звороті
кожної з карт вміщено опис зображеної країни. В атласі наведено
алфавітний покажчик географічних назв, а у передмові перелічено 91
ім’я авторів карт. Атлас кілька разів перевидавався з доповненнями і
оновленнями карт. Видання 1579 р. вперше містить три історичні
карти, в останньому виданні 1612 р. їх було вже 38. Атлас Ортелія
остаточно замінив працю Птолемея.
Суттєвий внесок у розвиток картографії XVI ст. зробив Г.Меркатор
(Mercator – латинизована форма призвища Kramer), фламандець за
походженням. Він перевірив і виправив картографічні твори,
накопичені у попередні часи. До 1569 р. відноситься створена ним
велика карта світу для мореплавців у названій вище проекції. У 1595
р. ним був надрукований капітальний атлас, карти якого
перевершували раніше відомі твори за точністю й багатством змісту.
У передмові до нього розглянуто предмет і завдання географії
(нагадаємо, що в ті часи її складовою була й картографія).
Меркатор займався й виготовленням небесних і земних глобусів.
Найдосконаліший виготовлено ним у 1541 р. На його поверхню була
нанесена система локсодромій для полегшення судноводіння у
відкритих водах. Створенню глобуса передувала карта світу з 12
меридіональних смуг і двох полярних областей за паралеллю 70°, яка
відобразила новітні відкриття того часу.
Крім названих атласів, що можуть бути віднесені до
загальногеографічних, XVI ст. відзначилося появою спеціальних
атласів, одним з яких був портативний (розміром 20х15 см) дорожній
атлас, призначений для практичного використання подорожуючими.
Наприкінці XVI ст. видано двотомний атлас навігаційних карт (1584-
1585) Л.Вагенера, котрий жив у Нідерландах, морські атласи інших
авторів.
Друга половина XVI ст. – це час, з якого в Європі починаються
систематичні картографічні знімання суші, тобто безпосереднє
вивчення місцевості. За їх результатами складають великомасштабні
карти, які у наш час ми називаємо топографічними. Поширення
набуває професія знімальника. Роботи знімальників не відрізнялися
ще великою точністю, бо проводилися за допомогою компаса, мірних
шнурів та коліс, і доповнювалися окомірними замальовками, але вони
сприяли підвищенню достовірності карт, які складалися за даними
знімань. Зразком топографічного мистецтва XVI ст. є карта Ф.Апіана
з атласу Баварії у масштабі 1:45 000 на 40 аркушах (за результатами
знімань 1554-1561), фрагмент якої подано на рис. 11.16.

210
 Рис. 11.16. Фрагмент карти Баварії Ф.Апіана (видана 1568 р.)

Разом з картографуванням Землі створюються і картографічні

твори, які відбивають світобудову: прикладом є твір португальського
картографа Б.Велью 1568 р., який відображає більш складний устрій
Всесвіту, ніж його уявляли давні греки (рис. 11.17). Карти півкуль
Землі, вміщені у центрі будови, відтворюють планету у вигляді, більш
наближеному до сучасних уявлень, ніж попередні зображення.
У XVII ст. значним центром картографічної діяльності був
Амстердам. В цьому місті видавали великі атласи спадкоємці
Меркатора – І.Хондій, І.Янсон, їхні суперники В.Я. та І.Блау. Атлас
Блау друкувався паралельно п’ятьма мовами (голландською,
латинською, французькою, іспанською і німецькою). Французький
варіант складався з 12 томів, у яких було 609 двосторінкових карт і
420 сторінок географічного і історичного тексту. Карти атласів мали
гарне художнє оформлення з етнографічними картинками,
дивовижними тваринами та іншими подібними сюжетами, якими
заповнювалися вільні від картографічного зображення місця.

211
 Рис. 11.17. Світобудова за Б.Велью

Результати вивчення зоряного неба відображені в книзі

„Уранометрія” (1603 р.) Й.Байєра. На 51 карті подано розміщення
1277 зірок з характеристикою їхнього світіння. Це був, по суті,
перший астрономічний атлас.
Появі великих атласів сприяло формування і розвиток протягом
XVI ст. картографічного виробництва мануфактурного типу. До того
існували невеликі приватні майстерні, які не в змозі вже були
задовольнити зростаючі потреби у картах. Але й мануфактури
знаходилися у приватній власності, тобто картографія того часу
розвивалася завдяки приватній ініціативі, з боку держави підтримка
мала епізодичний характер. Такий стан існував майже до кінця XVIII
ст.
Збільшення кількості атласів і карт у XVII ст. не завжди
супроводжувалося підвищенням якості їх змісту, не завжди текстові
додатки містили достовірну інформацію (яскравим прикладом є
зображення Ельдорадо – міфічної країни золота у Південній Америці,
Атлантиди у Атлантичному океані). Для подальшого розвитку
картографії потрібні були наукові підходи до розробки змісту

212
картографічних творів, критичне співставлення і оцінка джерел для
їх створення. Такими підходами відрізнялися вже карти
французького географа XVII ст. Н.Сансона, який запропонував також
нову псевдоциліндричну рівновелику проекцію для карт світу (1650).
Терени Східної Європи відображені вже на карті Птолемея (див.
підрозд. 11.4). Прикладами пізнішого їх картографування є західно-
європейські карти М.Санудо (1306), П.Вісконте (1318), Фра-Мауро
(1459) та ін. Зображення на них були дуже узагальненими і не завжди
достовірними. Про наявність карт місцевого походження ХІІІ-XІV ст.
є тільки непрямі відомості. Але відомо, що з поширенням
християнства система світу і карта К.Індікоплова та інші подібні
твори мали прихильників навіть і у XVI- XVII ст.
Подальший розвиток картографування цієї частини світу
пов’язаний з утворенням наприкінці ХV ст. Московії –
централізованої держави, що об’єднала роздрібнені феодальні
князівства. Їй потрібно було мати загальну картину об’єднаних
земель, а також сусідніх країн як об’єктів торгівлі або воєнних дій, що
неможливо без проведення робіт з картографування. Матеріалами
для складання карт слугували дані землемірних робіт, які набули
широкого розвитку і супроводжувалися докладними описами
місцевостей, де ці роботи проводилися. Спочатку креслення
(„чертежи”) результатів землевимірів створювали тільки в окремих
(спірних) випадках, без будь-якої планової основи. Вірогідно, що за
накопиченими матеріалами наприкінці ХVІ ст. був складений
рукописний „Большой чертеж всему Московскому государству” (див.
також підрозд. 11.9), відомості про який збереглися до нашого часу.
Протягом XVII ст. його кілька разів перекреслювали і доповнювали
новими даними. За змістом цей твір можна вважати маршрутною
картою, тому що він містив топографічні дані вздовж річок і шляхів.
Сам твір не зберігся, але залишилася „Книга Большому чертежу”
(1627 р.), яка подає детальний географічний опис того, що було
зображено на карті. Є підстави вважати, що графічний рисунок
цього твору був схожий на виготовлений у першій половині XVIІ ст.
„Чертеж украинским и черкаским городам от Москвы до Крыма”
(див. далі рис. 11.35). Відомості про значну кількість подібних карт
містять архіви державних установ того часу. Більшість тогочасних
рукописних карт втрачено.
Картографії Московії були притаманні дві риси: реальний
„польовий” характер вихідних матеріалів і державна спрямованість
картографічної діяльності. Виготовлення карт заохочувалося
державою і здійснювалося служивими людьми за матеріалами
безпосереднього ознайомлення з місцевістю.
Картографічними свідками розвитку у XVI-XVII ст. зв’язків з

213
Європейськими державами є карти Московської держави, створені
іноземними авторами. Вивчення цих карт дає підстави
стверджувати, що вихідним матеріалом для них були місцеві джерела.
Перші карти датуються 1497 р. До 1523 р. відносять карту П.Іовія,
відтворену у збірці карт Б.Аньєзе (біля 1550 р.). У 1542 р. видає карту
литовський географ А.Від (рис. 11.18). Ця карта перевидавалася 36
разів.

Рис. 11.18. Північно-західна частина карти Московської держави,

складеної А.Відом (орієнтована на схід)

Протягом XVI ст. побачили світ карти Московії німецького

мандрівника С.Герберштейна, наведена на рис. 11.19 (1546),
англійця Е.Дженкінсона (1562), фламандця Г.Меркатора (1594) та ін.
Карта Г.Меркатора мала сітку меридіанів і паралелей. З більшою або
меншою детальністю на них зображувалися міста, річки, великі
озера, моря та ліси.

214
 Рис. 11.19. Карта С.Герберштейна

Початок ХVІІ ст. відзначено появою докладної карти

нідерландського картографа Г.Ґеррітса (1614), якій притаманна
більша, ніж у попередніх карт, точність (див. рис. 11.41). Вона має
сітку меридіанів і паралелей, а у верхньому лівому куті подає
докладний план Москви.
У „Доповненні до атласу Меркатора”, виданому Хондієм (див.
підрозд.11.5) у 1633 р., міститься карта, складена голландцем І.Масса
за оригінальними місцевими джерелами. Як і карта Ґеррітса, карта
Масси демонструє великі успіхи у розвитку на Заході географічних
уявлень про східну частину Європи.

11.6. Картографія Азії, Америки та Африки у Середньовіччі

Картографії країн Азії, Америки та Африки притамані певні
ознаки: одна частина створених карт мала риси, схожі із
західноєвропейськими картами, друга відображала власні
картографічні традиції, які не мають нічого спільного з
європейськими.
У Вірменії географічні твори і карти не були поодинокими вже у
V-VII ст. Найвідомішою була так звана „Вірменська географія”,

215
створена на початку VII ст., в якій використані твори Птолемея та
інших грецьких авторів. „Вірменська географія” доповнювала вже
висвітлені у вказаних творах відомості про пізнаний світ
інформацією про Вірменію і країни Малої Азії. У тексті географії
згадуються карти, що були одним із джерел для опису країн.
Принаймні 15 карт були складовими самого твору (нажаль, вони не
збереглися).
В арабському Халіфаті, до складу якого входили землі від Іспанії
на заході до Середньої Азії і Індії на сході, IX-X ст. відмічені підйомом
географічної культури. Накопиченню і поширенню географічних
знань сприяли потреби у пізнанні величезної завойованої території,
оцінці її ресурсів, надзвичайний розвиток торгівлі тощо.
На арабську мову були перекладені праці Птолемея, в тому числі і
„Альмагест”, та інших грецьких вчених, скопійовані карти, завдяки
чому багато з них збереглися для наступних поколінь. Знайомство з
греко-римською культурою і науками, картографічними
досягненнями греків сприяло розвитку астрономічних спостережень і
топографічних знімань. Маючи відомості про значно більшу, ніж за
часів Птолемея, територію існування людини, арабські географи,
сповідуючи вчення видатного грека, розвивали і виправляли його.
Але арабські карти, особливо раннього періоду, відрізнялися від карт
Птолемея не у кращий бік. Вони складалися без градусної сітки, мали
великі спотворення і неточності зображення. Картографічний
рисунок був відзеркаленням арабської культури – дійсні обриси і
розміри об’єктів замінювалися геометричними будовами у вигляді
комбінацій прямих та кривих ліній. Зразком такого зображення є
карта Ібн-Хаукаля (X ст.), що зображує частину Середньої Азії із
Самаркандом у центрі (рис. 11.20.). З часом з’явилися й карти, що за
видом наближалися до європейських, чому сприяло й знайомство з
працями Птолемея.

216
 Рис. 11.20. Частина карти Ібн-Хаукаля

Основи арабської географічної науки закладені Аль-Хорезмі (ІХ ст.).

До нашого часу збереглися чотири його карти. За працями Аль-
Хорезмі з математики Європа ознайомилася з алгеброю як
самостійною галуззю математики. Латинізоване ім’я вченого
(Algorithmi) є відомим в наші часи терміном (алгоритм).
Найвидатнішим арабським картографом Х ст. був Аль-Масуді.
Створена ним планісфера світу була одною з найточніших тогочасних
карт. До раніше відомих складових світу він додав ще два
континенти, один у Південному морі, а другий для урівноваження з
іншого боку світу.
Відомим серед географів і картографів Х ст. разом із згаданим вже
Ібн-Хаукалем був Аль-Істахрі. Вони разом з іншими авторами
створили так званий „Атлас Ісламу”, до якого увійшла збірка з 21
карти, створених за арабськими традиціями. Одна з карт, що
складена Істахрі, зображена на рис. 11.21, а.

217
 Рис. 11.21. Карта світу Х ст. Істахрі (а); кругла 1154 р. (б)
та прямокутна 1192 р. (в) карти світу Аль-Ідрісі

Прикладом зображень іншого типу є карти світу арабського

вченого і мандрівника XII ст. Аль-Ідрісі, роботи якого містили багато
нових відомостей про країни Європи, Сходу та Північної Америки. До
наших часів збереглися його карти світу 1154 р. – кругла (рис. 11.21,
б) та прямокутна, яка складалася з 70 аркушів. Зберігся і скорочений
варіант другої його прямокутної карти світу 1192 р. (рис. 11.21, в).
У Середній Азії працював видатний вчений-енциклопедист
Беруні, діяльність якого припадає на кінець X та першу половину XI
ст. Він вніс значний вклад у астрономію, географію, математику,
фізику, мінералогію, фармакологію, філософію, історію, етнографію,
філологію. Для картографії важливими є розробка тригонометричного
методу визначення географічних довгот (що близький до сучасних

218
тріангуляційних методів); визначення довжини радіуса окружності
Землі (за його підрахунками вона дорівнювала 6339,58 км (за
сучасними даними 6371,032 км). На побудованому ним великому
глобусі (діаметром біля 5 м), населені пункти були нанесені із
точністю, котра дозволяла визначати їх географічні кординати.
Глобус допоміг Беруні правильно вирішувати питання про
найкоротшу відстань між пунктами на Земній поверхні, яку він
рекомендував визначати за дугою великого кола. Запропоновану
вченим картографічну проекцію відкривали двічі у Європі у XVII та
XIX ст., приписавши її Арроусміту (див.підрозд.11.8.). У доробку
Беруні є велика праця з топографії Середньої Азії.
Китай є центром зародження картографії на сході Євразії.
Найраніші з відомих у Китаї карт датуються ІV ст. до н.е. Такими є 7
давніх карт, знайдених під час археологічних розкопок 1986 р.
недалеко від міста Тяньшуй. У 70-х рр. XХ ст. археологічні розкопки
виявили три кольорові карти на шовку, датовані II ст. до н.е. Подібні
за змістом і формою карти з’явилися у Європі багато століть потому.
Дві із знайдених карт нагадують топографічні карти, що показують
розміщення гірських пасм, річок і населених пунктів з поділом на
селища (прямокутничками) та села (кружечками) і написами їхніх
назв та кількості в кожному з них господарств. Зменшену копію
однієї з них, яка була створена у масштабі біля 1:180 000, подано на
рис.11.22. Друга карта мала масштаб біля 1:100 000. На третій карті
подано план міста.

219
 Рис. 11.22. Схематичне зображення топографічної карти ІІ ст. до н. е.

Розвитку картографії сприяв високий рівень культури, прикладами

чого є використання компасу, винахід паперу у ІІ ст., гравірування
на дереві з кінця VІ ст. Письмові джерела свідчать, що вже у II ст. в
Китаї діяло картографічне бюро, яке керувало знімальними і
картографічними роботами. Поширені були географо-статистичні
описи окремих адміністративних одиниць країни, які
супроводжувалися картографічними зображеннями.
На III ст. припадає діяльність Пей Сю, якого називають батьком
китайської картографії. Ним була складена карта країни на 18
аркушах. У описі карти, який можна вважати одним з перших
посібників з картоскладання, він виклав правила і принципи
побудови карт, за якими пропонувалося застосування підрозділених
ліній (своєрідних масштабів), використання сітки квадратів для
правильного розміщення і взаємозв’язків елементів зображення
(прототипу прямокутної координатної сітки), орієнтування гірських
пасом і річок тощо.
До наших днів збереглися дві карти XII ст., викарбовані на обох

220
сторонах кам’яної стелі. Вони зображують Китай і Корею. На одній з
них подана квадратна сітка зі сторонами, які відповідають 100
китайським лі (рис. 11.23). Квадратна сітка застосовувалася на
китайських картах до XVII ст.

Рис. 11.23. Китайська карта Китаю та Кореї

До ХІІ ст. відносять і першу з відомих в історії картографії

друкованих карт з гравюри на дереві, що зображує північно-західну
частину Китаю (Велику китайську стіну, річки Хуанхе і Янцзи).
Серединою XV ст. датується компасна карта адмірала Ченга Хе
(рис.11.24), найдавніша з відомих китайська морська карта. Це
довгий сувій, розміром 5,6 м x 20,5 см з описом маршруту у 12 000
км від китайського Нанкіну до портів африканського узбережжя.
Морські шляхи позначені пунктиром і супроводжуються
лоцманськими вказівками найкоротшого шляху.

221
 Рис. 11.24. Фрагмент компасної карти Ченга Хе

У подальшій історії китайської картографії відомі друковані

зображення окремих районів країни, які часто мали вигляд
картинних ескізів. Китайські карти не давали реальних відомостей
про дійсні розміри Землі.
У XVIIІ ст. китайська картографія набуває нових рис. Прикладом є
карта Китайської імперії 1717 р., створена у трапецеподібній проекції
з використанням разом з іншими джерелами даних астрономічних
спостережень і знімань. Такі карти зробили можливим створення
достовірних карт Китаю західноєвропейськими картографами.
Досягнення розвитку картографії Кореї ілюструє карта пізніших
часів (рис. 11.25).

222
 Рис. 11.25. Корейська карта світу XVII-XVIIІ ст.

Певні картографічні здобутки має Японія. До VII ст. відносяться

відомості про проведення кадастрових робіт на
сільськогосподарських землях, про вимоги центрального керівництва
країни, за якими місцева влада повинна була забезпечувати
наявність карт підвладних їм територій. У VIII ст. створена карта всієї
Японії, яка до XVII ст. була зразком для інших карт. Карти часто-
густо мали декоративне призначення. У XVII ст. з’явилися японські
навігаційні карти. В цей же період за матеріалами знімань
складалися великомасштабні карти великих міст і міст-замків в
рукописному або друкованому варіанті.
Карти Індії часто відтворювали релігійні уявлення про будову
Всесвіту: його центром була гора Меру (Сумеру), а сам світ подавався
як певна кількість сфер, де блукали душі.
З середини XVI ст. вивчення теренів Сибіру та їх картографування
почали служиві люди Московії.

223
 У Мексиці доколумбових часів місцеве населення вміло
виготовляти карти (скоріше, картоподібні зображення) своєї
місцевості, приклад яких подано на рис. 11.26.

Рис. 11.26. Мексиканська карта середини XVI ст.

Історичні літописи містять численні символічні зображення місць,

де відбувалися значні події. Однак ці зображення були дуже
своєрідними, не схожими на карти Старого світу (рис.11.27).

224
 Рис. 11.27. Частина історичного та династичного літопису мікстеків XII-
XV ст. (а) та схематичне представлення позначень (б): 1 – міста,
2,3,4 – містечка, 5,6,7,8 – сторони світу

Складені карти світу зображували у центрі земну твердь, де

містяться боги; твердь оточувала вода, нижче – космічний поділ світу
на чотири зорієнтовані відповідно до румбів сектори, кожен з яких
має свої ознаки, свої барви, специфічну флору.
У XVI-XVII ст. чимало рукописних документів картографічного
характеру виготовлялося на замовлення іспанської влади і місіонерів.
Серед них були як карти всіх регіонів, так і маршрутні. Тубільці вміли
створювати картографічні зображення, зрозумілі європейцям.
Деякі автори іспанських хронік стверджують, що тримали в руках
карти або плани, де витримано певний масштаб для позначення
поміщицьких маєтків, а також вказано периметр кожної ділянки. Всі
важливі з якогось погляду містечка мали архіви, де зберігалися такі
плани, щоб до них звертатися чи змінювати у разі потреби.
У доколоніальній Африці розповсюдження мали картоподібні
зображення, притаманні первісним суспільствам.

11.7. Картографія Нового часу

Друга половина XVII ст. – XVIII ст. у Західній Європі є часом
значного технічного розвитку капіталістичного способу виробництва,

225
посилення економічних зв’язків між країнами світу. Практика
потребувала нових карт з урахуванням наукових досягнень,
критичного вивчення й опрацювання джерел для створення карт.
Роботи, що сприяли підвищенню якості карт та безпосереднє
картографування проводилися у Англії, Голландії, Італії, Нідерландах,
Німеччині, Норвегії, Фінляндії, Франції, Швеції.
Ще у 1615 р. В.Снелліус (Голландія) запропонував новий метод
визначення великих відстаней на земній поверхні методом
тріангуляції, який став основою для проведення градусних
вимірювань, започаткованих у 1669 р. Перші градусні вимірювання
були проведені Ж.Пікаром, французьким астрономом, у 1669-70 рр.
Дані цих вимірювань використав англійський вчений І.Ньютон,
обгрунтовуючи гіпотезу про сфероїдальність фігури Землі (1687).
Проведені на земній поверхні градусні вимірювання дали змогу
уточнити розміри і форму Землі.
Картографічні роботи посідають помітне місце в діяльності
багатьох академій наук, що засновуються протягом того часу:
Паризької (1666), Берлінської (1700) та ін. Прикладом є атлас світу,
виданий французьким географом і картографом Г.Делілем у 1700-
1714 рр. Використання нових матеріалів, критичний перегляд
картографічних уявлень свого часу дозволили Делілю повністю
переробити карту Африки, дати більш правильні пропорції
Середземного моря (уперше з часів Птолемея) тощо.
З градусних вимірювань у Франції 1680-1718 рр. Д.-Д.Кассіні, а
після його смерті сином Ж.Кассіні почалися роботи зі створення
астрономо-геодезичної основи для проведення топографічних знімань
і складання першої в історії країни і світу докладної і точної
топографічної карти (рис. 11.28). Цими роботами керував вже внук
Ц.-Ф.Кассіні де Тюрі, який запропонував для карти поперечно-
циліндричну квадратну проекцію. Завершував знімання правнук Ж.-
Д. де Кассіні. Робота над картою, яка складалася із 182 аркушів у
масштабі 1:86 400 тривала з 1750 до 1789 р. Таким чином, XVIII ст.
відзначено використанням тріангуляції для створення опорної
мережі для знімань і застосуванням проекції для топографічних
карт.

226
 Рис. 11.28. Фрагменти топографічної карти Франції Ц.Кассіні

Принципи проведення знімальних робіт значних територій були

використані в інших країнах. За такими принципами у 1770-1777 рр.
відбулося знімання австрійських Нідерландів (Бельгія) під
керівництвом Ж.-Ж.-Ф.Феррарі, результатом яких стала карта з 275
аркушів у масштабі 1:11 520.
Топографічні знімання у Великобританії розпочалися 1783 р. за
наглядом В.Роя. Під час їх виконання були об’єднані через Ла-Манш
англійська і французька тріангуляції (1789).
Кінець XVII – початок XVIIIст. є часом зародження тематичного
картографування, яке започаткував англійський астроном і геофізик
Е.Галлей. У 1688 р. він склав карту, яка дістала назву метеорологічної
карти Землі, з позначенням пасатів і мусонів (її називають також
картою вітрів). У 1701 р. він видруковує першу ізогонічну карту з
показом магнітних схилень (рис.11.29). До неї у 1756 р. було внесено
корективи В.Маунтеном та Д.Додсоном. Згодом з’явилася карта
висот припливів у Ла-Манші, а у 1715 р. створено прогнозну карту
сонячної тіні в Англії під час очікуваного затемнення.

227
 Рис. 11.29. Фрагмент карти магнітних схилень Е.Галлея

Протягом XVIII ст. всі могутні морські держави провели знімання

узбережжя в зонах свого впливу. Починається вивчення підводного
дна, різних об’єктів, підтвердженням чого стає карта ізобатів
Н.Крукіуса (1729). Вже у 1720 р. у Франції створено офіційну
гідрографічну службу, а у 1732 р. Ф.Буаш склав карту ізобатів Ла-
Маншу.
Професійним океанографом Д.Куком проведено перші
картографічні знімання багатьох недосліджених земель. Подорожі
Кука та його сучасників дозволили спростувати давні теорії про
рівновагу континентів, за якими в обох півкулях була однакова
кількість земель, і довести, що більша їх частина міститься у північній
півкулі.
Значними є успіхи у розробці нових картографічних проекцій:

228
німецький математик Й.-Г.Ламберт пропонує різні види
азимутальних, конічних і циліндричних проекцій; французький
геодезист Р.Бонн розробляє псевдоконічну проекцію, німецький
математик К.Мольвейде – псевдоциліндричну, англійський картограф
А.Арроусміт увів до застосування глобулярну проекцію, розроблену
ще Беруні у XI ст., а у XVII ст. запропоновану італійським вченим
Д.Ніколозі.
Поступово змінюється характер оформлення карт. На них вже
відсутні рисунки, якими заповнювалися раніше вільні місця;
території, про які не було відомостей залишаються білими;
сумнівність відомостей, зазначається безпосередньо на карті.
Вдосконалюються способи зображення і, перш за все, зображення
рельєфу на топографічних картах: перспективні рисунки окремих
форм поступилися його зображенню способом штрихів, розробленому
саксонським топографом Й.Г.Леманом. Разом з тим з’явилися карти з
зображенням рельєфу ізогіпсами (горизонталями). Першою з них була
карта ідеального острова французького географа М.Дюкарла (1771).
Спосіб ізогіпсів застосовано на топографічній карті Франції
Д.Тріелем. З розвитком у Німеччині картографічного виробництва
з’являється тип карт з надмірною кількістю написів.
Протягом часу, що розглядається, зростало виробництво глобусів:
небесних і земних, різного розміру і призначення. Їх виготовляли в
Англії, Франції, Італії та інших країнах. Знаменитим майстром
глобусної картографії був В.-М.Коронеллі, уродженець Венеції. Його
глобуси мали високу точність зображення і неперевершені естетичні
властивості. Виготовляв він як земні, так і небесні глобуси.
Наприкінці XVIII ст. глобуси почала виготовляти картографічна
фірма Ш.Ф.Деламарша, яка завдяки нащадку засновника
Ф.Деламаршу продовжувала роботи і в першій половині XIX ст. Серед
глобусів різного призначення була серія механічних глобусів, що
ілюстрували рух Землі і Місяця відносно Сонця.
Досягненням часу є виготовлення швейцарськими і німецькими
майстрами глобусів-годинників, за якими можна було бачити
місцевий час, різницю часу з іншими місцями тощо. Багато великих і
мініатюрних глобусів виконували декоративну функцію у вигляді
сувенірів, складових інтер’єрів палаців, національних бібліотек,
музейних експонатів тощо.
Картографування Східної Європи і частини Азії (Сибіру, Далекого
Сходу та ін.) у другій половині XVІІ- XVІІІ ст. здійснювали державні
служби Росії. Поступовому вдосконаленню карт сприяв розвиток
природничих наук і перш за все математики і фізики, географічних
досліджень, друкарства тощо. У 1699 р. друкується карта Західної і
Південної Росії, складена Я.Брюсом за матеріалами знімань та інших

229
джерел. У 1703 р. надруковано Атлас р. Дон, Азовського та Чорного
морів. За гідрографічними роботами з вивчення Балтійського і
Каспійського морів у 1710-1720 рр. був створений атлас морських
карт Балтіки і карта Каспію, яка подавала дійсні абриси моря і
заперечувала уявленням про те, що в нього впадає Амудар’я.
Для розвитку картографії особливе значення мало започаткування
систематичної підготовки картографів, геодезистів, топографів і
астрономів для картографічних знімань.
З 1705 р. у Москві почала діяти Цивільна друкарня В.О.Кипріанова,
де тиражували й карти.
Результатом поступового освоєння і вивчення Сибіру, розпочатого
московськими служивими людьми ще у середині ХVI ст., стало
складання вже у другій половині ХVIІ ст. карт („чертежей”) окремих
міст, повітів та ін. Першою була карта Сибіру, накреслена воєводою
П.Годуновим (1667) і різана на дереві. У 1697 р. докладну карту
Сибіру склав С.Ремезов.
Завершальною роботою цього періоду є створений 1701 р. перший
географічний атлас „Чертежная книга Сибири” С.Ремезова, яка
складалася з 23 карт (загальної, окремих міст та ін.). Друкувався
атлас з дерев’яних дощок. Порівняно з існуючими на той час
західноєвропейськими картами зображення в атласі були менш
точними, не мали математичної основи, але деякі з них відзначалися
різнобічною характеристикою природних особливостей поданої
місцевості, містили відомості господарського, етнографічного та
військово-політичного значення. Уявлення про характер зображення
на картах книги можна скласти за рис 11.30.

230
 Рис. 11.30. Частина карти м.Кунгур з „Чертежной книги Сибири”

Успіхи у вивченні Сибіру знайшли відображення і на картах,

виданих західноєвропейськими картографами. Прикладом є повна
карта Росії разом із Сибіром нідерландця М.Вітсена (кінець ХVIІ ст.).
За словами автора, одним з головних джерел для зображення Сибіру
слугувала карта П.Годунова.
З 1720 р. почалися планомірні державні знімання з метою
складання генеральної карти Росії, які продовжувалися до 1744 р. Їх
наслідком були карти повітів, які стали джерелом для створення
узагальнених карт окремих частин і країни у цілому. Державними
зніманнями певний час керував видатний картограф і географ
І.К.Кирилов (1689-1739). Він багато працював над тим, щоб показати
на картах державу в „усьому її просторі та з належною повнотою”,
підготував 37 карт, частина яких вийшла друком 1734 р. у вигляді
першого випуску запланованого ним атласу. Особливо цінною в
атласі є генеральна карта, котра свідчила про значні успіхи у

231
географічному вивченні країни, однак повна відсутність опорних
пунктів відбилася на точності її та інших карт.
З 1739 р. роль основного центру з вивчення країни відіграє
Географічний департамент Академії наук Росії, заснованої 1724 р. У
1745 р. департамент видає знаменитий „Атлас Российской” на 20
аркушах (фрагменти деяких з них наведено на рис. 11.31). Роботами
з його створення керував спочатку Ж.Н.Деліль, а потім Л.Ейлер –
іноземні вчені, запрошені до Росії. До кінця століття департамент
опублікував понад 250 карт, на яких подавалися результати
державного знімання, матеріали експедицій Петербурзької Академії
наук, морських плавань та інших географічних досліджень. У 1757 р.
департамент очолив М.В.Ломоносов (1711-1765). Він багато зробив
для наукової постановки картографічних робіт, турбуючись про
теоретичну і практичну підготовку молодих кадрів, збирання
економічних відомостей для удосконалення змісту карт, збільшення
кількості астрономічних пунктів як координатної опори знімань і
карт тощо.

Рис. 11.31. Фрагменти карти Московської губернії (а) та генеральної карти

Російської імперії (б) з „Атласу Российского”

З 1765 р. майже століття тривало в Росії генеральне межування

232
земель міст, сіл, інших землевласників, яке охопило європейську
частин країн та Крим. За результатами знімань складалися плани
повітів і атласи окремих губерній. Межування довгий час
проводилося без астрономічної і триангуляційної основи, що
знижувало значення цих робіт. Але це були найбільш достовірні
джерела, за якими створено Російський атлас 1800 р.
Друга половина XVІІІ ст. відзначена проведенням знімань окремих
районів країни і складанням карт для потреб армії, створенням
кількох воєнних рукописних атласів, що відображали події війн того
часу.
У різних країнах Світу наступне XIX ст. значного розвитку набули
географічні науки: фізична географія, геологія, метеорологія і
кліматологія, зоогеографія, народознавство тощо, а історія
картографії в цьому столітті іноді починається з експедиції
німецького природодослідника О.Гумбольдта до Південної Америки
(1799-1804). Вивчення материка він супроводжував складанням
карти за матеріалами власних спостережень (в тому числі й
астрономічних). Довгий час його карта була взірцем для інших карт,
створюваних по гарячих слідах дослідниками непізнаних територій
Африки, Австралії, Азії та Америки.
Одним із результатів численних експедицій XIX ст. були
картографічні матеріали. Дослідження східних районів Азії (Сахаліну,
Камчатки, Курильських островів), Алеутських островів та північно-
західного узбережжя Північної Америки проведені під час
кругосвітньої російської експедиції І.Ф.Крузенштерна (1803-1806).
Під час експедицій російських мореплавців Ф.І.Літке (1821-1824),
Ф.П.Врангеля (1820-1824) та інших досліджено північно-східне
узбережжя Сибіру. У 1819 р. англійська експедиція В.Е.Паррі
досліджувала північні острови Америки. Південний полярний край
досліджували російська експедиція Ф.Ф.Беллінсгаузена (1819-1821),
французька Дюмона-д’Юрвіля (1837-1842), англійська Д.К.Росса
(1839-1842). У 1831-1836 рр. англійська експедиція Ф.Роя дослідила
береги Патагонії, Вогняної Землі, Чилі, Перу, деяких островів Тихого
океану. Протягом століття вивчалися внутрішні райони Австралії і
Африки.
У XIX ст. набувають значного розвитку роботи, що сприяли
удосконаленню математичної основи карт, особливо під час
відображення великих територій і Землі в цілому. Цьому сприяла й
поява більш досконалих приладів, що забезпечили підвищення
точності градусних вимірювань.
Прикладами градусних вимірювань є створення триангуляційних
мереж вздовж меридіанів (дуга Струве в Росії), а також паралелей
(таким було вимірювання вздовж паралелі 52° півн.ш. від Англії до

233
Уралу; вздовж паралелі 39° півн.ш. протяжністю у 48°46' за довготою
на території США). Значного розвитку набули тріангуляційні роботи в
країнах Західної Європи. Російські геодезисти здійснили такі роботи
не тільки в Росії, але й у пограничних районах: у Персії, Болгарії,
Маньчжурії, Монголії, Кореї. Майже 10 років градусні вимірювання
на території Ганноверського королівства проходили під керівництвом
німецького вченого К.Ф.Гаусса. Саме для проведення цієї роботи він
фактично створив науку – вищу геодезію, завданням якої є
визначення форми земної поверхні не у спрощеному, а у дійсному її
вигляді.
Результати градусних вимірювань показали, що Земля не має
правильної геометричної форми сфероїда. За пропозицією німецького
фізика І.Б.Лістінга їй дали назву „геоїд”.
Успіхи у дослідженнях і розробці картографічних проекцій
досягнуті вченими різних країн. Були розроблені: проекція карт для
півкуль французького астронома Д.Ф.Араго, рівновелика проекція для
карт світу, овальна за формою проекція російського картографа
Д.А.Аїтова, нові перспективні проекції, конічна рівновелика на
січному конусі. Кілька нових проекцій розробив французький
математик Н.А.Тіссо, якому належить і праця із загальної теорії
спотворення карт; саме він обґрунтував використання еліпсу
спотворень для оцінки виду і величини змін картографічного
зображення відповідно до реальної дійсності, що виникають
внаслідок застосування тих чи інших проекцій. Російським вченим
П.Л.Чебишевим розробляються принципи знаходження рівнокутних
проекцій, найбільш придатних у математичному відношенні для будь-
яких територій. Визнання отримала проекція К.Ф.Гаусса для
складання топографічних карт і запропонована ним система
прямокутних координат, органічно пов’язаних з цією проекцією.
У XIX ст. великого розвитку набувають вертикальні знімання, що
сприяло підвищенню точності топографічних карт. Роботи з їх
створення проводяться у Німеччині, Швеції, Норвегії та інших
країнах. Основна їх ціль – забезпечення потреб військових.
Здійснювали роботи військово-топографічні служби. Створені
топографічні карти стали основою для складання в деяких країнах
гіпсометричних карт з використанням для зображення рельєфу
горизонталей з пошаровим фарбуванням. Застосовується для цього
також і спосіб штрихів.
У Росії топографічні роботи, започатковані ще у XVIII ст., значного
розвитку набули з 1822 р. – часу заснування Корпусу військових
топографів.
У 1801-1804 рр. за матеріалами межування країни створюється
перша державна багатоаркушева „Подробная карта Российской

234
империи” (рис.11.32) в масштабі 20 верст у дюймі (1: 840 000), відома
під назвою „Стоаркушевої” (насправді аркушів було 114).

Рис. 11.32. Частина аркуша 77 Стоаркушевої карти Російської імперії

На заміну стоаркушевої у 1821-1839 рр. створюється

десятиверстова (1:420 000) „Спеціальна карта західної частини
Російської імперії” на 60 аркушах, або „карта Шуберта” (таку назву
карта отримала від імені першого директора Корпусу військових
топографів, котрий керував роботами з її створення). З 1845 р.
почали складати триверстову (1:126 000) „Військово-топографічну
карту Росії” (рис. 11.33), що була першою, на якій набуто досвід з
підтримання карти на рівні часу шляхом польових виправлень старих
знімань. Основна частина аркушів створена до 1863 р. Складанню
триверстової карти передували знімання у напівверстовому (1819-
1844) та одноверстовому (1844-1870) масштабах.

235
 Рис. 11.33. Частина аркуша триверстової карти

Значним досягненням військової топографії стала десятиверстова

„Спеціальна карта Європейської Росії” (1865-1871) на 152 аркушах
(рис. 11.34), яка створювалася під керівництвом відомого картографа
генерала І.П.Стрельбицького (народженого, отримавшого професійну
підготовку і похованого в Україні).

236
 Рис. 11.34. Частина „Спеціальної карти Європейської Росії”

Військовою топографічною службою, окрім вказаних карт,

створені карти Азіатської Росії, Кавказу та інших районів.
Особлива увага у XIX ст. в країнах Європи та Росії приділяється
тематичному картографуванню, про що свідчить поява геологічних,
кліматичних, зоогеографічних, фітогеографічних та інших
природничих карт. Пізніше з’явилися й економгеографічні карти. В
Англії Г.Д.Гарнесс видає карти густоти населення та інтенсивності
транспортного руху (1837); У.Сміт вперше склав геологічну карту
Англії з розділенням гірських порід за віком (1813-1815). Перша
геологічна карта США видана у 1850 р.; створення таких карт у
країні набуло значного розвитку, і навіть першу офіційну
картографічну службу (1879) назвали Службою геологічних розвідок.

237
У тих же Штатах з’явилися карти земельного кадастру, що
відображали притаманний часу поділ земель на ділянки геометричної
форми, сторони якої зорієнтовувалися відносно сторін світу. У
Німеччині була видана геологічна карта країни на 27 аркушах (1894-
1897). У Росії видається карта грунтів В.В.Докучаєва; численний
матеріал для картографічних робіт отримують наукові експедиції
М.М.Пржевальського, І.М.Мушкетова, М.О.Северцова, М.В.Певцова,
В.П.Обручева і багатьох інших. Значною подією в історії російської
картографії стала Гіпсометрична карта Європейської Росії (1889),
складена О.А.Тілло. На ній вперше правильно зображено
Середньоруську та Приволзьку височини. Протягом століття
складалися карти Балтійського, Білого, Каспійського, Чорного і
Азовського морів, Приамур’я та інших районів. Видаються також
навчальні карти й атласи, тому що саме у XIX ст.географію почали
вивчати у середній школі.
Ще одна прикмета часу – початок застосування карт у наукових
дослідженнях, завдяки яким було встановлено закономірності
розподілу природних явищ на планеті, зональність клімату,
рослинного покриву тощо.
У XIX ст. популярними залишаються й глобуси. Саме XIX ст.
відзначилося появою глобусів планет – першим був глобус Марса
Д.Скіапареллі (1877), якому передувала складена автором за даними
телескопічних спостережень карта. Саме на цих карті й глобусі
видимі тонкі лінії на поверхні планети отримали назву „канали”.
Значного поширення набули атласи. У Фінляндії створено перший
національний атлас країни (1899).
Ще однією особливістю часу є створення у багатьох країнах
географічних товариств і інститутів, картографічних інститутів,
проведення міжнародних географічних конгресів. На конгресі 1891 р.
ухвалено рішення про створення карти світу у масштабі 1:1 000 000.
Дев’ятнадцяте століття – це час становлення картографії як
самостійної науки. Нові часи, коли значно точнішими стали методи
визначення координат, вимагали і від карт більшої точності
зображення, що не можна було досягнути тільки описовими
методами, притаманними географії. Удосконалення властивостей
карт потребувало застосування й математичних методів. Цьому
процесу сприяло також вирішення науково-технічних завдань з
удосконалення робіт зі складання і видання карт у зв’язку із
впровадженням у виробництво фототехніки і літографії, які
витіснили дорожчі способи гравіювання по дереву або міді.
Саме у XIX ст. уперше зафіксовано й слово „картографія” в
опублікованому бюлетені Географічного товариства у Парижі за 1840
р., але тривалий час не існувало однозначного його тлумачення. Цим

238
словом позначали і дослідження з історії картографії, і теорію
картографічних проекцій, об’єднували ним питання з технології
складання й відтворення карт. З кінця XIX ст. географічна карта та її
історія розглядаються як предмет окремої наукової дисципліни
географічного циклу, при цьому історія картографії розглядається, за
незначним винятком, як досягнення, отримані у європейських
країнах.
В цілому за нового часу у більшості країн карти створювали
геодезисти, топографи, землеміри, гравери-художники, які
оволодівали картографічною справою під час багаторічної практичної
роботи.

11.8. Картографія Новітнього часу

Прискорення протягом ХХ ст. науково-технічного прогресу у
суспільному житті, відбилося й на розвитку картографії, її наукової,
технічної і виробничої складової. Протягом століття, особливо у другій
половині, збільшилась кількість країн, в яких функціонують
картографо-геодезичні служби. На кінець 80-их рр. їх було понад 60:
23 у Європі, 19 в Азії, 5 в Африці, 3 у Північній Америці, 10 у
Південній Америці, 1 в Австралії (практично в усіх найбільш
розвинутих країнах).
Іншим чинником якісних змін у картографії стало розширення
міжнародних зв’язків у різних сферах суспільної діяльності, в тому
числі з географії і картографії. Обмін знаннями і практичними
досягненнями сприяв як їх розвитку, так і певному вирівнюванню
набутих успіхів у різних країнах.
Перша половина ХХ ст. відзначилася різким збільшенням випуску
топографічних карт, впровадженням нових методів знімань, зокрема
аерофототопографічного, яке у 30-ті рр. вже широко
застосовувалося під час створення топографічних карт.
Використання нових технічних засобів сприяло підвищенню
оперативності картоскладальних робіт, якості і точності карт.
Подальший розвиток дистанційних знімань (в тому числі і
аерофотознімання) пов’язаний із застосуванням у другій половині ХХ
ст. космічної техніки для отримання зображень Землі, а згодом і
інших планет Сонячної системи. Космічні знімання стали одним з
найефективніших засобів оперативного отримання матеріалів про
природу нашої планети, процеси, що відбуваються як на її поверхні,
так і над та під нею. Такі матеріали сприяли і сприяють
вдосконаленню традиційних картографічних творів, появі нових за
змістом і формою (космофотокарт), оптимізують процес створення
картографічних творів. Нові можливості розвитку картографії
пов’язані з використанням глобальних позиційних систем (GPS).

239
 Протягом ХХ ст. змінювалися методи і технології створення карт:
на початку століття впроваджені фотограмметричні технології
складання карт; з середини століття застосовуються цифрові і
електронні методи і технології створення карт, на базі яких
формуються географічні інформаційні системи (ГІС), котрі спрощують
процес автоматизації картографування; з кінця ХХ століття
створення картографічних творів ведеться за допомогою
комп’ютерної техніки, яка докорінно змінила картоскладальні
роботи, спростила процес видання карт; використання інтернет-
технологій забезпечує рух в глобальному режимі картографічної
інформації, швидке її розповсюдження, отримання інформації для
створення карт та картографування в інтерактивному режимі,
представлення вже створених картографічних творів тощо.
Наслідком застосування новітньої техніки є становлення і розвиток
в останні десятиліття ХХ ст. геоінформаційного картографування,
яке займається автоматизованим складанням і застосуванням карт
на основі геоінформаційних технологій і ГІС, а також геоеконіки –
наукової дисципліни (теоретично обґрунтованої російським вченим
О.М.Берлянтом), яка розробляє загальну теорію геозображень (на
паперових і електронних картах, аерокосмічних знімках), методи їх
аналізу, перетворення і застосування в науково-практичній
діяльності, синтезуючи підходи традиційної картографії,
аерокосмічних досліджень і геоінформатики. Зусиллями вчених
різних країн розвивається космічне картографування, яке
використовує матеріали, отримані за допомогою космічної техніки.
У другій чверті XX ст. сформувалося сучасне розуміння
картографії. Цьому передував процес переосмислення завдань
картографії як науки. Оскільки в XVIII – XIX ст. значна увага
приділялася топографо-геодезичним роботам, ці завдання
обмежувалися здебільшого розв’язанням суто геометричних і
графічних питань зображення земної поверхні, котра сприймається
візуально. Розвиток тематичного картографування, для якого потрібні
були більш різноманітні відомості про реальний світ, сприяв
відновленню дещо втрачених зв’язків картографії з географічними
науками. Розширення інтересів картографії зумовило потребу в нових
теоретичних розробках, проведенні серйозних наукових досліджень.
Наприкінці 30-х років ХХ ст. почали розглядати картографію як
науку, що вивчає карти як особливий спосіб відображення дійсності, а
також методи і процеси складання і відтворення карт.
З кінця 40-их рр. ХХ ст. розробляється пізнавальний підхід до
розуміння картографії. За ним картографія є наукою про пізнання
реального світу шляхом створення і використання картографічних
моделей (російські вчені М.М.Баранський, К.О.Саліщев, А.В.Гедимін).

240
Цей підхід відбиває тісні зв’зки картографії з географічними науками
і теорією пізнання.
У 1960-1970 рр. ХХ ст. західними вченими (Е.Арнбергом,
А.Колачним, А.Робінсоном та ін.) формується комунікативний підхід
до розуміння картографії, за яким картографія – це наука про
передачу просторової інформації, а карта є каналом інформації,
засобом комунікації. Такий підхід відбиває зв’язки картографії з
теорією інформації, автоматизації, філософськими поглядами на
сприйняття відомостей про реальний світ.
Мовний підхід дає підстави для розуміння картографії як науки про
мову карти, а також карти як особливого тексту, сформованого
картографічною мовою (умовними позначеннями). Такий погляд,
розроблений у 1970-1980 рр. працями грузинських
(О.Ф.Асланікашвілі), російських (О.О.Лютий), німецьких
(О.Володченко) та інших картографів, ґрунтується на використані
понять лінгвістики і семіотики (наук про мову людини).
Філософський підхід дає підстави розглядати картографію із
загальнонаукових позицій, визначити її місце у світі науки взагалі.
Такою є праця О.Ф. Асланікашвілі „Метакартографія” (російське
видання 1974 р.).
Геоінформаційний підхід (початок його формування припадає на
80-ті роки ХХ ст.) ґрунтується на розумінні картографії як науки про
системно-інформаційне моделювання і пізнання геосистем
(О.М.Берлянт, С.М.Сербенюк, В.С.Тікунов та ін.).
Різні підходи до визначення картографії і завдань суспільної
практики, які вона вирішує, ведуть до розуміння багатогранності цієї
галузі суспільного життя, невичерпності можливостей у створенні
картографічних творів, котрі відповідали б запитам часу. Разом з тим
різні підходи сприяють більш ґрунтовному використанню
картографією здобутків інших галузей наукової і практичної
діяльності суспільства. Саме багатогранність картографії, яка
обумовлюється також розширенням кола об’єктів, що знаходять своє
відображення і багатосторонню характеристику на картах,
використання нових технічних засобів та технологій створення карт
призвели і призводять до формування різних галузей
картографування (про них йшлося у підрозд. 1.2 та 1.3).
Яскравим прикладом досягнень другої половини ХХ ст. є розвиток
картографічного методу дослідження об’єктів реального світу –
розділу картографії, метою якого став пошук й вдосконалення
методів застосування карт для наукового аналізу зображених на них
об’єктів. Можливості методу розширювалися із залученням, особливо,
здобутків різних математичних дисциплін.
Інтенсивно розвиваються галузеві напрямки тематичного і

241
комплексного картографування, поглиблюються дослідження з
питань генералізації та об’єктивізації змісту загальногеографічних і
тематичних карт тощо.
Ознакою часу є впровадження в картографічні дослідження
системного аналізу, за допомогою якого плідно вивчаються складні
природні і соціально-економічні комплекси (геосистеми), що є
підґрунтям становлення географічної картографії як системного
відображення реального світу.
Постійно вдосконалюється застосування карт у практичній і
науковій роботі. У першій половині століття карта є засобом
моделювання і пізнання навколишнього середовища. З кінця ХХ ст. її
застосовують як основу системної організації просторової інформації і
прийняття управлінських рішень. Сприяють повнішому
застосуванню карт і атласів прийоми картографічного методу
дослідження.
Карта не втрачає свого значення й під час застосування сучасних
технічних засобів, які дозволяють швидко визначити своє
місцезнаходження, обирати оптимальний шлях подорожування,
відслідковувати потрібні об’єкти за адресою або назвою, друкувати
схеми маршрутів тощо. Найяскравішим є приклад використання
системи глобального позиціювання (GPS) при наявності електронної
карти та мінікомп’ютера, якими облаштований транспортний засіб.
Протягом століття постійно урізноманітнюється зміст і форма
картографічних творів. Принципово нову інформацію здобуто для
багатьох традиційних за змістом карт, наприклад, геологічних.
Новими є космофотокарти, перші в історії картографії глобальні
карти хмарного та льодовикового покриву Землі, електронні карти і
атласи тощо. Надруковано капітальні атласи світу, багато країн
створює національні атласи, атласи міст тощо. Створюються
тематичні атласи, наприклад, тритомний „Морской атлас” (1850-
1859), „Физико-географический атлас мира” (1964), чотиритомний
„Атлас океанов” (1974-1980) російських вчених. Перелік карт і
атласів, виданих протягом століття, зайняв би не один десяток
сторінок. Ознакою часу є також зростання тиражів картографічних
творів.
Помітною стає робота з популяризації картографічних знань, про
що свідчить поява багатьох видань для масового користувача, які
привертають увагу винахідливим художнім оформленням.
Нові технології з використанням пластичних та інших матеріалів
скорочують час виготовлення глобусів, дозволяють покращити
картографічне зображення, урізноманітнити види глобусів за змістом,
розміром, дизайном тощо. Провідні фірми світового масштабу з
виготовлення глобусів є у США, Німеччині, Італії, Польщі, Росії.

242
 Отримання результатів космічного знімання Місяця, планет та їх
супутників призвели до удосконалення змісту раніше створених
глобусів та тих, що створювалися вперше. В наш час є глобуси
Місяця, Венери, Марсу і його супутника Фобоса, Юпітера з
супутниками Ганімед, Каллісто, Європа. Комп’ютерні технології
дозволяють створювати електронні (віртуальні) глобуси: вже є такі
глобуси Місяця, Марсу, незабаром з’являться глобуси Венери,
Меркурія, Сатурну. Віртуальні глобуси інтенсивно розробляють вчені
Росії, США, Великобританії.
Міжнародна співпраця картографів і інших спеціалістів
проявилася вже на початку ХХ ст. під час створення Міжнародної
карти світу у масштабі 1:1 000 000. У 1961 р. організовано
Міжнародну картографічну асоціацію (МКА). До кола проблем, якими
вона займається, входить співробітництво у галузі картографічної
освіти, тематичного картографування, автоматизації картографічних
робіт тощо. Результатом спільної праці фахівців різних країн стала
Міжнародна карта світу масштабу 1: 2 500 000, яку було завершено
1975 р.
Помітно впливає на зміцнення міжнародних зв’язків з картографії
Організація Об’єднаних Націй, у складі якої функціонує
картографічна секція Департаменту технічної кооперації.
Ознакою часу є створення вищої картографічної школи у ряді
країн. Вища освіта картографів позитивно відбилася на якості
картографічних творів.
У ХХІ столітті продовжуються тенденції, закладені у попередні
часи, основними з них є: математизація і комп’ютеризація
картографії, подальший розвиток методів дистанційного знімання і
застосування отриманої інформації; вдосконалення
геоінформаційних технологій, які використовує картографія, тощо.
На часі розробка національних і міжнародних нормативів
картографічної діяльності, підготовка і прийняття єдиних науково-
технічних стандартів для характеристики просторових даних,
вдосконалення фахової підготовки спеціалістів з картографування
тощо.

11.9. Картографія України

В Україні картографія як наука сформувалася у другій чверті ХХ
ст. відповідно до світового історичного процесу (див. підрозд. 11.8),
але картографування її сучасної території має значно довшу історію –
від примітивних замальовок невеликих ділянок до різноманітних за
змістом, масштабом, призначенням та іншими ознаками
картографічних творів нашого часу. На жаль процес національного
державотворення на різних етапах історії не завжди співпадав з

243
формуванням території існування етнічних українців. Саме тому
зображення певних територій теперішньої України знаходимо і на
картах інших держав, створених у різні часи.
Поява перших картографічних зображень окремих частин
території сучасної України відноситься до сивої давнини. У 70-ті роки
ХХ ст. під час археологічних розкопок на Черкащині знайдено одне з
найдавніших первісних зображень, яке склали наші пращури за 13
000 років до н.е. на бивні мамонта (рис. 11.35). У наукових колах
воно отримало назву „Межиріч-карта”. Розшифрування поданих на
ній об’єктів вражає тим, що сучасний ландшафт зображеної території
має обриси, схожі з відбитими на доісторичному малюнку. Більш
ретельне вивчення археологічних пам’яток, знайдених у XX ст.,
наприклад, біля м. Мелітополя Запорізької області, с. Дударків
Київської області, м. Путивля Сумської області виявило й інші
первісні картоподібні зображення (їх загальна кількість наближається
до 10). Всі вони відбивали особливості невеликих за розміром
місцевостей.

Рис. 11.35. Найдавніше із знайдених зображень частки терену України

на бивні мамонта

На жаль час не зберіг інших автохтонних картографічних

зображень, що могли бути створеними протягом багатьох наступних
століть, але маємо картографічні зображення значних за площею
українських теренів на картах іноземних авторів. Прикладом є карта
Ератосфена ІІІ ст. до. н. е. (рис. 11.6). Українські землі бачимо на
карті Птолемея II ст. н.е. (рис. 11.8). У IV ст. н. е. терени України
знайшли відображення на Пейтингерових таблицях (див. підрозд.
11.4) – це території, прилеглі до Чорного і Азовського морів з річками
Дністер, Південний Буг, Дніпро, Дон та ін.
У XII-XVI ст. Середньовіччя терени України зображувалися на

244
європейських монастирських картах, картах арабських географів,
картах-портоланах. Якщо монастирські карти були малозмістовними,
то карта світу на 70 аркушах арабського картографа Аль-Ідрісі, який
деякий час працював у Сицилії (див. підрозд. 11.6), подавала досить
правдиві відомості про територію України (рис. 11.36), яка уперше
зазначена написом „Русія”. Карта Аль-Ідрісі 1192 р. у п’ятому секторі
з назвою „Землі Джезунія і деякі міста Русі” зображує частину Східної
Європи з річками Дніпро і Дністер, а також містами Києвом,
Херсонесом, Галичем, Ялтою та деякими іншими.

Рис.11.36. Частина карти світу Аль-Ідрісі 1154 р.

На портолані 1375 р. крім узбережжя Чорного моря зображена

територія до Києва і Львова. На створеній у 1495 р. карті Фра-Мауро

245
із Мурано вперше зафіксована назва „Червона Русь” (Галичина), на
ній є також Київ.
Винайдення у ХV ст. способу друкування спричинило появу
друкованих карт. Одними з перших були надруковані відновлені за
докладними описами карти Птолемея. У болонському виданні 1477 р.
на Десятій карті Європейської Сарматії у масштабі приблизно 1:
5 700 000 знаходимо зображення українських земель (однак, воно не
відрізнялося точністю і детальністю змісту). Праця Птолемея з
картами видавалась багато разів. Одна з них подана на рис. 11.37.
Відображені на ній Чорне та Азовське моря мають схожі з сучасними
обриси. Найбільшу інформацію містять зображення чорноморського
узбережжя, добре знаного грецькими мореплавцями. Віддалені від
морів землі зображено з меншою достовірністю, але досить докладно
подано річки, які були, перш за все, продовженням морських шляхів.
Слід зазначити, що кожне наступне видання праці Птолемея містило
карти, зміст яких ставав детальнішим і точнішим.

Рис. 11.37. Карта, складена за даними К. Птолемея (II ст.) і видана

А. Ортелієм у 1590 р. (зменшена)

Зображення українських земель є на картах в усіх виданнях атласу

А.Ортелія. З 1570 по 1592 р. він видавався 16 разів.
Українські землі бачимо на 15-аркушевій карті Європи
Г.Меркатора у масштабі приблизно 1: 3 600 000 (1554, 1572), а
також на картах його атласу (1595). Різні частини українських земель

246
відображені на картах Польщі і Угорщини.
Кінець XVI ст. відзначився зображенням українських земель на
карті „Большой чертеж всему Московскому государству” (1600 або
1598). Зберігся тільки додаток до нього – „Книга большому чертежу”
(1627), яка є докладним географічним описом поданої на карті
Московської території і „околишніх” держав від Білого до Чорного
морів та від Фінської затоки до річки Обі, а також „і міра верстами, і
милями, і кінською їздою” (за виданням 1959 p.). Необхідність
картографічного вивчення території на південь від Московської
держави (на кресленні це землі між Дніпром і Доном та землі Криму)
була пов’язана з обороною від татар. Особливості картографічних
зображень того часу відбиває рукописний „Чертеж украинским и
черкаским городам от Москвы до Крыма” (1670-1671)(рис.11.38). На
терені України подано більше 80 річок і біля 190 населених пунктів,
які майже всі сполучені шляхами. Креслення відбиває характерні
риси картографічних зображень, створюваних у Московській
державі. За своєю сутністю це карта шляхів сполучення.

Рис. 11.38. Територія України та суміжних земель на карті XVII ст.

(орієнтована на схід)

Початок власного картографування території України пов’язують з

Київською Руссю, котра була високорозвиненою державою, в якій

247
отримали розвиток геодезичні роботи. У 1245 р. було складено
перший опис земель держави. Є непрямі відомості про наявність
картографічних зображень цього періоду. Не дійшли до наших часів і
топографічні зображення XV-XVI ст. (можливо й за відсутності або
невикористання довговічних матеріалів для їх виготовлення).
Протягом усього XVII ст. в містах на українських землях
розвивалися давні традиції створення рукописних карт і планів. Про
значну їх кількість свідчать архівні матеріали, хоча самих
картографічних зображень збереглося небагато.
У 1638 р. карти почала видавати друкарня Києво-Печерської
лаври, створена 1615 р. Першим був план Києва із зображенням
самої Лаври та прилеглих частин міста, складений на підставі
окомірного знімання (рис.11.39).

Рис.11.39. Фрагмент найдавнішого з відомих плану Києва з книги

„Тератургіма” А.Кальнофойського

248
 У 60-их рр. ХVII ст. опубліковано дві карти лаврських печер,
матеріалом для яких слугували компасні визначення азимутів
підземних ходів. До XVII ст. відносяться перші друковані плани м.
Львова.
Переяславська рада 1654 р. на довгий час зумовила спільний шлях
розвитку України з Росією. Від тих часів картографічне вивчення
теренів України спрямовувалося з єдиного центру, який знаходився у
Москві, а зображення теренів України стало складовою, в більшості
випадків, карт Європейської Росії. Разом з тим, характеристику
теренів за межами Російської імперії, які були заселені етнічними
українцями, містять карти, видані у Австро-Угорщині, Польщі та
інших країнах.
За часів Петра І було проведено інструментальне знімання берегів
Чорного та Азовського морів і складено першу вітчизняну карту з
навігації (кінець XVII ст.), виконано геодезичні й топографічні роботи
в інших районах і містах України. У 1699 р. надруковано карту
Західної й Південної Росії, створену за матеріалами маршрутних
знімань сподвижником Петра І Я.Брюсом (рис. 11.40), на якій вперше
застосована для українських земель назва „мала Росія”. Але частина
карт того часу ще залишалась рукописними. Збереглося кілька таких
карт, накреслених Петром І.

249
 Рис. 11.40. Карта Я.Брюса

У XVII ст. складаються плани і карти окремих населених пунктів.

Прикладами є план Чигирина (1678) П.Гордона, детальний
рукописний „Чертеж Киеву граду”, складений під керівництвом
І.Ушакова у 1695 р. (рис. 11.41) за кресленнями попередніх років.

250
 Рис. 11.41. Частина карти Києва І.Ушакова

До XVII ст. відноситься багато картографічних пам’яток,

залишених іноземцями, які використовували місцеві джерела,
письмові і усні, про що свідчать проведені дослідження. Часто
зображення терену України подавалося разом із землями Московії.
Так, 1613 р. нідерландським картографом Г.Ґеррітсом була
гравірована і видрукована карта, складена царевичем Ф.Годуновим
близько 1540 р. На перекладеному російською мовою її варіанті
(рис.11.42) легко знайти багато знайомих нам міст (Київ, Львів,
Черкаси та ін.) і окремих територій (Волинія, Подолія, Полісся). У 1613
Г.Ґеррітс гравірував карту „Точний опис Великого князівства
Литовського та суміжних з ним земель”, основним складачем якої був
польський картограф Т.Маковський. На карті виділено території
Підляшшя, Червоної Русі, Полісся, Волині, Поділля, Покуття,
Чернігово-Сіверщини й Київщини; подано близько 250 населених
пунктів; на карті-врізці зображено течію Дніпра нижче Черкас з
дев’ятьма порогами. Карти вміщено в багатьох атласах, виданих у
XVII ст. До списку іноземних карт входять згадані раніше карти
А.Віда, С.Герберштейна (див. рис. 11.19), Е.Дженкінсона та ін.
Подібними до „чертежей” були турецькі карти українських земель.

251
Серед картографічних творів є плани м. Львова, що знаходився на
території, підвладній Польщі.

Рис. 11.42. Частина карти Ґеррітса

Серед пам’яток XVII ст. особливу увагу привертають карти,

створені французьким інженером і географом Г.Бопланом: одна
генеральна (1 : 430 000), подана на рис.11.43, та сім карт окремих
воєводств (від 1 : 250 000 до 1 : 500 000). Вони були додатком до його
праці „Опис України” (1648).

252
 Рис. 11.43. Генеральна карта України Г.Боплана (орієнтована на південь)

На генеральній карті з великими подробицями подано межі

воєводств, що були на терені України, її кордони із сусідніми
країнами. Серед інших карт знаходимо такі, що подають Київське,
Волинське, Подільське воєводства. За своїми розмірами і
достовірністю карти Боплана перевершують усі картографічні твори,
що передували їм, і навіть багато з тих, що були створені пізніше.
Саме на картах Боплана вперше правдиво показаний характерний
вигин Дніпра в нижній течії та інші особливості його річища (рис.
11.44), котрі згодом знайшли відображення на більшості карт
подальшого часу. Дуже детально на картах Боплана подано мережу
населених пунктів. Саме на картах Боплана змінено спотворене на
попередніх картах співвідношення розмірів території України:
зменшено розтягнення з півночі на південь і збільшена протяжність із
заходу на схід. Карти створювалися за матеріалами топографічного
знімання, в якому автор брав безпосередню участь, а також за
даними окомірних замальовок, зроблених ним особисто. Завдяки
Боплану утвердилася назва „Україна” для території, що
зображувалась на картах. Крім названих карт, Бопланом складено

253
також три з чотирьох аркушів карти Дніпра від Києва до Чорного
моря (усі аркуші вийшли друком в Амстердамі 1662 p.), карту
найдавнішої частини Києва. На основі карт Боплана у XVIIІ ст. було
видано кілька карт із зображенням території України.
Привертає увагу зображення теренів України під назвою „Ukrania”
(Україна) на глобусі Корнеліуса (1660-1670). На ньому ж суміжна з
Московською державою територія підписана як „ocraina” (окраїна),
що свідчить про нетотожність слів Україна і окраїна.

Рис. 11.44. Дніпро на карті Боплана (а) та сучасній (б)

У XVIII ст. на теренах України проведено перші державні

знімання (1714-1747), їхні результати відбили чотири карти виданого
Російською Академією наук „Атласа Российского” (1745): на двох з
них подана основна територія України, а окремі етнічні українські
землі ще на двох картах. Кожна з карт атласу, базувалася вже на
кількох опорних пунктах, координати яких було визначено за
астрономічними спостереженнями або геодезичними обчисленнями,
що забезпечувало більшу точність картографічного зображення.
З 1765 р. велися роботи з генерального межування, яке охопило до
1797 р. території Харківської губернії та значної частини
Катеринославського намісництва. По межах земельних володінь
прокладалися ходи з вимірюванням кутів астролябією та відстаней за
допомогою ланцюгів. Складені за результатами робіт плани і карти
були юридичними документами, що підтверджували права на землю.
У другій половині XVIII ст. за ініціативою Петербурзької Академії
наук складено карти багатьох губерній, у тому числі Київської
(1775, Я. Шмідт), Новоросійської (1779, І.Ісленьєв), Азовської (1782,

254
І.Ісленьєв). Усі карти відзначалися детальністю змісту. Підсумковим
картографічним твором того часу, в якому є зображення терену
України, став „Атлас России” (1792).
Певні досягнення є у створенні протягом століття планів міст, в
яких проектувалися або модернізувалися фортифікаційні об’єкти.
Крім планів Києва 1706, 1719, 1786 рр., відомим є топографічний
план Печерської фортеці міста 1745 р. У тіж часи створено плани
Чернігова (1706), Полтави і Полтавської битви (1700-1721), Глухова
(1724). З 1740 р. за участю і під керівництвом видатного
фортифікатора Д.деБоскета розроблено серію планів міст
Гетьманщини: Переяслава, Глухова, Чернігова, Ніжина, Новгорода-
Сіверського, Яготина, Борисполя та ін.
У другій половині XVIII ст. роль планів міст змінюється – вони
стають планувальними і місторегулюючими документами.
Протягом XVIII ст. велося вивчення і освоєння внутрішніх водних
шляхів, що дало матеріали для гідрографічних карт річок. Прикладом
є великого формату „Атлас реки Днепра. Сочиненный с аккуратной
описи 1784г. ...” С.Коковцева. Зображення Дніпра подано в ньому на
95 аркушах.
Наступне XIX ст. відзначено проведенням на терені України
військовими картографами великомасштабних топографічних
знімань, які мали непогану геодезичну основу. За результатами
знімань складено 13 аркушів „Подробной карты Российской империи”
(Стоаркушевої) в масштабі 20 верст у дюймі (1: 840 000), 21 аркуш
десятиверстової (1: 420 000) та біля 200 аркушів триверстової (1: 126
000) карти та ін. (див. підрозд. 11.7). Точність і багатство змісту
забезпечили цим картам довге життя не тільки для потреб армії
(десятиверстова карта широко використовувалася в наукових,
практичних і культурних цілях до 30-х років XX ст). У цей же час
продовжується вивчення внутрішніх водних шляхів, одним з
результатів якого стала гідрографічна карта Дніпра на дев’яти
аркушах великого формату.
Частини сучасної території України, які перебували в XIX ст. у
складі інших держав, картографовано їх відповідними службами.
Протягом всього століття території Галичини, Буковини та інших
частин України (до лінії Одеса-Чернігів) знайшли відображення на
картах, створених за результатами топографічних знімань,
проведених військово-топографічними службами Австро-Угорщини і
Німеччини. Певний внесок зроблений Польщею.
Разом з топографічним розвивається й тематичне
картографування. Прикладами є петрографічна карта Донецького
кряжу (1: 210 000, 1829) інші геологічні карти окремих частин
Донбасу (1839, 1840) та всієї України на картах європейської

255
території тогочасної Російської імперії (1841-1849). У другій половині
XIX ст. знайшли відображення на численних картах результати
геологічних досліджень, проведених вченими Харківського,
Київського та деяких інших університетів України. Геологічні карти
західноукраїнських земель розроблялись у Львові, Кракові і Відні.
Геологічні карти створювалися і на початку ХХ ст.
Зображення теренів України є на першій гіпсометричній карті
Європейської Росії і Кавказу в масштабі 1: 2 100 000, створеної
військовими топографами у 1862 р.; (на привеликий жаль рельєф на
ній подано приблизно); на „Гипсометрической карте Европейской
России” 1889 р. О.А.Тілло, рельєф зображено вже горизонталями з
пошаровим фарбуванням.
Характеристику клімату країни подано на кліматичній карті у
книзі К.Веселовського „Про клімат Росії” (1857), в атласах Г.І.Вільда „О
температурах воздуха …” і „О осадках Российской Империи” (1888),
атласах О.А.Тілло, на картах яких подано розподіл атмосферного
тиску і атмосферних опадів (1890, 1897) та інших видань.
Результати картографування ґрунтів відображено на першій карті
ґрунтів Європейської частини Росії за редакцією К.С.Веселовського
(1851); картах чорноземної смуги (1882), Полтавської губернії (1888-
1894), Європейської Росії (1900), складених В.В.Докучаєвим, завдяки
якому вони мали наукове обґрунтування. На межі століть над
картами ґрунтів працював засновник української школи
ґрунтознавства О.Г.Набоких. В цей же час рослинність України
відображена на першій ботаніко-географічній карті Росії
Г.І.Танфільєва.
Стан економічного розвитку більшої частини України подано на
першій російській друкованій економічній „Карте промышленности
Европейской России” (1842), на картах „Статистического атласа
главнейших отраслей фабрично-заводской промышленности
Европейской России” (вип. 1-3, 1869-1873). Знаходимо на картах і
характеристику сільськогосподарського виробництва. Прикладом є
карти „Хозяйственно-статистического атласа Европейской России”
(1851, 1852, 1857, 1869). Привертає увагу додаток до книги
А.А.Русова „Описание Черниговской губернии” (1898), який вміщує
декілька сільськогосподарських карт. Стан певних видів шляхів
сполучення подано в атласі „Влияние железных дорог на
экономическое состояние Росии” Я.Г.Блоха (1878-1880). Протягом
всього століття приділялася увага створенню поштових карт, яке бере
початок ще наприкінці XVIII ст. Карти зображували поштові шляхи,
станції та відстані між ними.
У другій половині ХІХ ст. видаються картографічні твори з
характеристикою населення країни. Перші з них вміщені в атласі

256
С.Корсакова „Карты населенности Великороссийских губерний”
(1839). Серед інших видань є „Атлас народонаселения Западно-
Русского края по исповеданиям” (1863). Розселення українців відбито
на етнографічних картах П.П.Чубинського та К.П.Михальчука (1869-
1870), які подають поширення „южно-русских наречий и говоров”,
„европейского населения” та ін.
В означений період у Петербурзі, Варшаві і Львові видається
значна кількість історичних карт і атласів, на яких відображено
українські землі.
У XIХ ст. продовжується започатковане у попередньому столітті
видавництво навчальних атласів, на картах яких характеристика
українських земель подавалася відповідно шкільним програмам з
географії і історії. З часом тематика вміщених в атласах карт
розширювалась: разом з політичними були карти фізичні, кліматичні,
гідрографічні, етнографічні, плани великих міст. З кінця ХІХ ст.
видається багато стінних навчальних карт.
Протягом ХІХ ст. продовжувалися роботи зі створення морських
карт Чорного та Азовського морів за матеріалами гідрографічних
робіт.
У середині XIX ст. з’являються цікаві роботи з історико-
топографічних досліджень, суттю яких є реконструювання
історичних ситуацій минулого. Одним з об’єктів досліджень став Київ.
У працях М.О.Максимовича (першого ректора Київського
університету) та М.В.Закревського відновлюється за історичними і
археологічними даними топографія міста у різні часи його існування.
Іншим прикладом є карта І.Шараневича „Львів за часів панування
руських князів”.
У XX ст. в історії картографування України можна виділити певні
періоди, пов’язані з процесами її державотворення: початок століття –
1917 р.; 1917-1922 рр.; 1922-1991 рр.; після 1991 р..
У період до 1917 р. картографічне зображення України
знаходимо у більшості загальногеографічних і тематичних атласів
російського видання. Детальністю змісту відзначаються карти
„Большого мирового настольного атласа” А.Ф.Маркса (1905),
загальногеографічного за змістом. Видаються навчальні карти,
прикладом яких є „Карта півкуль Західної і Східної” (Львів, 1907) у
масштабі 1: 30 000 000 С.Рудницького, фундатора української
наукової картографії. Продовжується складання карт і атласів різного
тематичного наповнення, прикладами яких є: торгово-промислова
карта Європейської Росії В.П.Семенова-Тянь-Шанського (1911); атлас
сільськогосподарського промислу Росії (1914); географо-статистичний
атлас Польщі (1916); історичні карти, вміщені в „Історії України-Русі”
М.Аркаса (1912); етнографічні карти О.О.Русова і Т.Д.Флоринського

257
(Київ, 1906,1911); Холмщини В.А.Францева (Варшава, 1909);
гідрографічні карти Чорного і Азовського морів тощо.
Проголошення Української Народної Республіки 22.01.1917 р.
супроводжувалося вирішенням питань картографо-геодезичного
забезпечення держави. Вже у листопаді того ж року Український
військовий секретаріат підпорядкував собі підрозділи топографічної
служби Головного штабу російських збройних сил, дислоковані в
Україні. В березні 1918 р. створена державна Головна геодезична
управа, яка була реорганізована в тому ж році у Головне геодезичне
управління.
Картографічний відділ управи перевидав з деякими змінами кілька
карт, складених російською топографічною службою. Серед них
„Спеціальна карта України (1: 420 000), основою якої слугувала
„Спеціальна карта Європейської Росії”, „Шляхова карта України та
суміжних держав” (25 верст у дюймі), „План Киева з окрестностями”
на 6 аркушах (1: 21 000) та інші.
На вимоги життя в 1918-1921 pp. вийшли друком карти
адміністративного поділу, залізниць, водних та кам’яних шляхів
України, кооперативного руху, корисних копалин, геологічна,
навчальні стінні карти світу та окремих його частин С.Рудницького.
У Києві видається „Шкільна мапа України” (фізична) за науковою
редакцією П.А.Тутковського. Друкується навчальний атлас М.Кордуби
(перше його видання було ще у 1912 р.), що містив карти світу,
Європи та України; ці атласи вважають першими українськими
виданнями такого типу.
У 1922 р. видано „Атлас карт електрифікації України”, науково-
довідкові економічні карти якого використовувалися для уточнення
плану електрифікації країни.
Від часу входження України до складу Радянського Союзу
(СРСР) (грудень 1922) її картографування розвивалося у двох
напрямках: по-перше, це багатоаспектне відображення української
території на радянських загальносоюзних або світових картах і в
атласах; по-друге, створення окремо карт і атласів України та її
частин. Для проведення геодезичних, топографічних і
картографічних робіт організовано українську державну службу
(1923), пізніше створено спеціальні науково-дослідні установи, робота
яких регламентувалася загальносоюзним керівництвом. У 1931 р.
починає роботу картографічна фабрика у Харкові.
У 1920-1930 рр. в Україні виконувалося великомасштабне
картографування міст. До 1924 р. відноситься початок
аерознімальних робіт, прикладом чого є проведення
аерофотознімання м. Суми. Такі ж роботи були проведені у 1929 р.
для створення карти „Великий Харків”. У 1930-1940 рр. складалися

258
топографічні карти країни масштабу від 1:25 000 до 1: 1 000 000.
Топографо-геодезичними і картографічними роботами з 1936 р.
керувало створене у Києві Південне аерогеодезичне підприємство
(АГП). З 1938 р. починає діяти і Київське військово-картографічне
підприємство.
Тематичне картографування того часу представлене обмеженою
кількістю картографічних творів різного змісту і призначення:
геологічних, сільськогосподарських, політико-адміністративних,
лінгвістичних, навчальних карт, атласів кліматичних (1927) та деяких
інших.
Перший комплексний „Географічний атлас України”, підготовлений
Л. Кльованим, вийшов друком 1928 р. Цей атлас було рекомендовано
як навчальний посібник для шкіл. На його 33 картах відображено
природу, населення, промисловість і сільське господарство.
Багато зробив для налагодження картографічної справи в Україні
С.Рудницький (1877-1937), організатор і директор Українського
науково-дослідного інституту географії та картографії у Харкові у
1927 р.(1934 р. інститут переведено до Києва, де він функціонував до
1937 р.). Його наукові праці містили різні за тематикою карти
України. Він був автором багатьох настінних навчальних карт
республіки та півкуль Землі українською мовою.
У ці ж роки проводилися дослідження з історії вітчизняної
картографії. Так, 1931 р. надруковано працю В.Кордта „Матеріали
до історії картографії України”. У ній проаналізовано карти, створені
після 1648 р. до кінця XVIII ст. Відзначено, зокрема, меншу, ніж на
картах Боплана, точність у відтворенні течії Дніпра на картах „Атласа
Российского” (1745). Праця В.Кордта завершувала чотиритомне
видання факсиміле середньовічних карт України і Росії. У 1933 р.
видається „Атлас старовинних карт УРСР”.
Крім названих видань різні сфери економічного розвитку України
подають карти і атласи Радянського Союзу.
Картографування Західноукраїнських земель сучасної України, що
у період між першою і другою світовими війнами входили до складу
Польщі, Румунії та Чехословаччини, проводили відповідні служби цих
держав. Зображення українських земель знаходимо на топографічних
і оглядових картах різного масштабу – від 1:25 000 у Польщі і
Чехословаччині, 1:100 000 у Румунії до карт масштабу 1:1 000 000.
Тематичне картографування західноукраїнських земель
представлено, перш за все, комплексним „Атлясом України й
сумежних країв” В.М.Кубійовича (Львів, 1937) обсягом у 217 карт і
схем та текстових пояснень тощо. Крім В.М.Кубійовича (він склав біля
80% карт) над атласом працювало 17 вчених різних спеціальностей.
Карти атласу складені у масштабі 1:5 000 000, 1:10 000 000 та 1:15

259
000 000. У 1938 р. побачила світ робота В.М.Кубійовича „Географія
українських і сумежних земель” з багатьма картами (друге видання
1943 р.). Він був співавтором карт різного змісту до „Української
Загальної енциклопедії” (Львів-Станіслав-Коломия, 1935).
З румунських видань можна назвати карти шляхів сполучення
Буковини (1923, 1938-1940), „Буковина адміністративна і лісова”
(1933), густоти населення (1938), шкільні фізичну та економічну. В
Ужгороді у Науковому збірнику товариства „Просвіта” друкується
„Оглядова орографічна мапа Закарпаття”, ця територія зображена
також на картах Чехословаччини.
Під час Другої світової війни, яка охопила й терени України,
більшість її картографічних підприємств були евакуйовані у східні
райони СРСР. З переходом до відновлення зруйнованого війною
господарства поступово починає функціонувати і картографічна
діяльність у країні. Вже у 1944 р. створено Київську картографічну
фабрику; починає роботу Київський топографічний технікум. В цьому
ж році відновлена робота Київського університету ім.Т.Г.Шевченка
(евакуйованого у роки війни в різні міста Уралу і Казахстану), в якому
організовується кафедра геодезії і картографії географічного
факультету, котра забезпечила згодом підготовку картографів з
вищою освітою.
З кінця 40-х років почався новий етап у картографуванні України.
Топографічними планами і картами, що відображали умови
господарювання, поступово забезпечено всі сільськогосподарські
підприємства (колгоспи і радгоспи). До 1967 р. картами ґрунтів
забезпечені всі адміністративні райони (масштаб 1: 25 000 та 1:
50 000) та області країни (масштаб 1: 200 000). У 1949-1955 рр.
видано аркуші карти масштабу 1: 1 000 000. Карта ґрунтів України в
масштабі 1: 750 000 видавалась у 1949 та 1973 рр., а в масштабі 1:
200 000 у 1966-1973 рр. Крім того, для кожного адміністративного
району складалися карти землекористування, еродованих земель,
типів земель, агрогрунтового районування тощо.
Постійно проводилися роботи з оновлення топографічних карт,
складання їх у більших масштабах. Результатом цих робіт було
забезпечення країни топографічними картами масштабів від 1:10
000 до 1: 1 000 000 (на початок 1990-х рр.). Без карт залишалися
лише деякі гірські райони. З кінця 1970-х рр. почалися роботи із
створення топографічних карт у цифровому варіанті.
Розвиток картографічних робіт у другій половині XX ст.
забезпечувався національними кадрами з картографії. Підготовка
середньої ланки фахівців здійснювалася Київським топографічним
технікумом. У 1951 р. перших картографів з широкою географічною
підготовкою випустив географічний факультет Київського

260
національного університету імені Тараса Шевченка. Поступово
сформувалися колективи вчених у Київському, Харківському і
Чернівецькому університетах, а згодом в Інститутах географії та
історії Академії наук України та в інших установах. У створених
колективах розроблялися питання з теорії картографії, комплексного і
тематичного картографування, застосування картографічного методу
у вивченні господарства, населення, охорони і раціонального
використання природних ресурсів тощо. Результати досліджень
висвітлено у працях Я.І.Жупанського (1924-2009) з теорії тематичного
картографування та картографічного моделювання територіально-
виробничих комплексів; А.П.Золовського (1915-2000) - з теоретичних і
практичних проблем комплексного, зокрема сільськогосподарського,
картографування; А.С.Харченка (1908-1985), який був ініціатором і
керівником розробки кількох атласів України.
Суттєвим внеском у розвиток вітчизняної картографії є праці
І.Ю.Левицького (р.н. 1932), присвячені розробці теорії комплексного
сільськогосподарського та природоохоронного картографування;
Т.І.Козаченко (р.н. 1938) – з теоретичних основ геоінформаційного
картографування; Г.О.Пархоменко (р.н. 1939) – з питань
проблемноорієнтованого картографування, створення карт охорони
природи, природокористування та екологічних; Л.Г.Руденка (р.н.
1940) – з питань відображення на картах складних систем
господарства і населення; Р.І.Сосси (р.н. 1956) – з історії вітчизняної
картографії від давніх часів до сьогодення; В.О.Шевченка (1949-2012)
– з медико-географічного картографування і картографічної
семіотики та багатьох інших.
У повоєнні роки відновлюється тематичне картографування. Вже у
1946-1948 рр. видається перша „Комплексная геологическая карта
Украинской ССР” масштабу 1: 500 000. У 1957-1975 рр. видані всі
аркуші геологічної карти масштабу 1: 200 000 для території України.
У 1982-1995 рр. були створені геологічні карти масштабів 1: 25 000
та 1: 50 000 на великі промислові райони. Для деяких з них
використано матеріали космічного знімання.
Розвивається картографування природоохоронної тематики,
медико-географічне, політико-адміністративного і адміністративного
устрою, сільськогосподарське, шляхів сполучення, історичне,
туристичне. Відгуком на потреби суспільного життя є карти про
податкову службу та митну систему України (1990). Багато уваги
приділяється навчальним картографічним творам тощо.
Значна робота з кінця 1950-х років проводиться з атласного
картографування. Вийшли друком „Атлас сільського господарства
Української РСР” (1958), „Атлас палеогеографічних карт Української
РСР і Молдавської РСР” (1960), „Атлас Украинской ССР и Молдавской

261
ССР” (комплексний, 1962), „Атлас составляющих теплового и водного
баланса Украины” (1966), „Атлас особо опасных для сельского
хозяйства гидрометеорологических явлений на територии
Украинской ССР” (1968), „Атлас природных условий и природных
ресурсов Украинской ССР” (1978), „Атлас Украинской ССР и
Молдавской ССР” (фізичний, 1983) та ін.
З 60-тих років розпочалася робота над атласами окремих областей.
Першою серед них була „Географія Київської області. Атлас” (1962).
Поступово з’явилися навчально-довідкові шкільні краєзнавчі атласи
для загальноосвітньої школи, призначені для вивчення географії своєї
області на уроках та для позакласної краєзнавчої роботи.
Для туристів вийшли друком атласи окремих територій і карти
цікавих маршрутів. Прикладами є видання: „Крым. Атлас туриста”
(1986), „По историческим городам Киевской Руси” (1987),
„Украинские Карпаты. Атлас туриста” (1987), „Киев. Атлас туриста”
(1987), „Окрестности Киева” (1990), розраховані й на іншомовних
користувачів; побачили світ цілеспрямовані карти „По Подолью
Украины” (водний маршрут, 1990) і „Голубая зона Киева” (для
рибалок, 1990).
З кінця 80-х років розробляються карти з використанням космічної
інформації. Прикладом є фотокарта „Крым из космоса” (1: 250 000,
1991), яка поряд з традиційними відомостями відображує
фізіономічні, „портретні”, риси поверхні півострова, що дозволяє
глибше розуміти особливості його природи та господарства. Приклад
іншого використання космічної інформації дає „Карта линейных и
кольцевых структур УССР” (1989), створена за результатами
тематичного дешифрування космічних знімків (рис. 11.45) та ін.

Рис. 11.45. Тектонічні порушення на карті, яка складена без використання

(а) та з використанням (б) матеріалів космічного знімання

Значним є внесок у розвиток української картографії

262
представників української діаспори, яка не втрачає інтересу до
історії Батьківщини. Проявом цього є такі видання, як „Земля
козаків: стародавні карти України” (Вінніпег; Манітоба, 1987), тексти
якого подано англійською і українською мовами; „Історичний атлас
України” англійською мовою (Торонто; Буффало; Лондон, 1987), на 25
картах якого сучасними картографічними засобами відображено
формування теренів країни, починаючи від грецьких колоній і скіфів,
Київської Русі XI ст. й до останьої чверті ХХ ст.
Сучасний етап розвитку картографії України почався з
проголошенням її державності 1991 р. Уже 1 листопада того ж року
Рада Міністрів прийняла постанову про утворення картографо-
геодезичної служби, до якої віднесено підприємства, установи й
організації колишньої картографо-геодезичної служби СРСР,
розташовані на території України. Серед них науково-виробниче
підприємство „Картографія”, Українське аерогеодезичне
підприємство, яке має великий досвід у проведенні топографо-
геодезичних робіт, Державна картографічна фабрика (найбільша в
країнах СНД), виробниче об’єднання „Аероприлад”. Кількість установ
служби збільшилася згодом до 32 внаслідок реорганізаційних заходів
зі створення нових установ, серед яких: науково-дослідний і
виробничий центр космічної інформації „Природа”, Державний
картографо-геодезичний фонд України, Картографічний
інформаційний центр. Керівним органом є Головне управління
геодезії, картографії і кадастру (Укргеодезкартографія).
Ознакою часу є поява поряд з державними комерційно
орієнтованих картографічних підприємств, які оперативно
відгукуються на запити життя. Серед них – ЗАТ „Інститут передових
технологій”, „Мапа” та ін.
Україна має власні професійні кадри, їх готують Київський
топографічний технікум і Київський національний університет імені
Тараса Шевченка – навчальні заклади з давніми традиціями.
Випускники цих закладів працюють не тільки у виробничих
установах і на підприємствах, а й у системі Національної академії
наук, Міністерства освіти, Міністерства охорони навколишнього
середовища, Державного комітету з геології і використання надр,
Міністерства оборони, у видавництвах „Вища школа”, „Освіта”,
„Українська енциклопедія” тощо. Плідно працюють картографічні
осередки Львова, Харкова, Чернівців, сформовані ще у середині XX
ст. До них приєднуються нові у Дніпропетровську, а з часом й у
Луцьку та Тернополі.
Україна налагоджує тісні зв’язки з картографічними службами і
вченими зарубіжних держав. Вона стала членом Міжнародної
картографічної асоціації. У той же час зберігаються зв’язки і

263
розширюється на новій основі співпраця з відповідними службами
країн колишнього Радянського Союзу.
Поступово картографічні видання стають україномовними. Цьому
сприяє здійснення робіт зі стандартизації національних географічних
назв та назв закордонних територій українською мовою. Одночасно
проводяться роботи з відтворення українських назв іноземними
мовами.
Картографічна галузь, зберігаючи добрі традиції попередніх часів
розвитку, продовжує забезпечувати потреби суспільства у картах,
атласах, глобусах тощо, модернізуючи виробництво та впроваджуючи
нові наукові розробки і технології створення картографічних творів.
Картографічний інформаційний центр виконує роботи з
формування центрального банку картографічних даних для
забезпечення потреб картографічної галузі і користувачів
картографічної продукції цифровими картами, на основі яких
розвиваються автоматизовані способи складання і друкування
топографічних карт. З кінця 1990-х рр. відбувається перехід
картографічного виробництва на комп’ютерні технології,
впровадження геоінформаційного картографування.
В Україні продовжуються роботи зі створення
загальногеографічних карт. З початку 1990-х рр. видаються
топографічні карти всіх областей України в масштабі 1:200 000, а з
1998 р. в масштабі 1:100 000 (який раніше мав обмежене
використання). Друкуються карти масштабів від 1:500 000
Розвивається геологічне картографування. У 1995 – 1999 рр.
видаються загальні геологічні карти України різних масштабів (від
1:500 000 до 1:1 500 000). Проводяться роботи зі створення
державної геологічної карти масштабу 1:200 000. У 1998 р. видано
„Атлас родовищ нафти і газу” у 6 томах, а згодом комплект карт та
атлас з геології корисних копалин України (2000, 2001).
Видаються карти соціально-економічної тематики: політико-
адміністративні, адміністративні, промисловості, туристські,
автомобільних шляхів, навчальні.
Загострення екологічної ситуації спричинило появу карт нової
тематики, на яких відбито стан забруднення природного середовища,
у тому числі окремими радіонуклідами. Ці карти вміщено у збірці
карт „Україна. Природне середовище та людина” (1993). Перед цим
(1991 р.) було видано „Карту радиационной обстановки на територии
Украины”. У 1996 р. побачив світ „Атлас Чорнобильської зони
відчуження”, в якому вміщено карти моніторингу території, що
постраждала внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.
Певні здобутки є у картографічному висвітленні окремих питань
української історії. Так, сприяють пробудженню інтересу до минулого

264
карти „Пам’ятки Києва, знищені у XX ст.” (1991), „Стародавній Київ”
(1992). Результатом історичних досліджень є атлас „Українці. Східна
діаспора” (1993), присвячений розселенню українців поза етнічною
територією протягом останнього сторіччя. Факсимільним виданням
„Спеціальної карти України Г.Л. де Боплана 1650 р.” (2000),
започатковано серію „Пам’ятки картографії України”. Продовженням
видань цієї тематики є атлас „Україна на стародавніх картах” (2004,
2006). У 2010 р. презентована карта, присвячена Голодомору в
Україні 1932-1933 рр., а у 2011 р. побачила світ карта „Козацька
Україна ХVІ-ХVІІІ ст.”. Друкуються наукові дослідження з історії
картографії.
Різноманітна атласна продукція. Вже 1996 р. видається
комплексний атлас „Україна”, у 1999 р. – „Атлас світу” (перший
україномовний). Новим за тематикою є науково-дослідний атлас
„Україна та інвестиційна діяльність” (2003). У 2004-2005 рр. побачили
світ оновлені за змістом загальногеографічний та комплексний атласи
України. У 2011 році атласне картографування продовжили такі
україномовні видання як „Туристичне намисто України” та „Атлас
світу для всієї родини”. У 2012 р. світ побачив видання „Львів.
Комплексний атлас”.
З 1998 р. щорічно друкується „Атлас Києва” з картами масштабу 1:
12 000 та 1:6 000 (для центру міста). У 2012 р. виданий 15-й його
випуск. У 2006 р. віддруковано „Київ. Космофотоатлас” за
матеріалами космічного знімання (масштаб карт 1: 7 000 та 1: 3 500).
Продовжує атласне картографування міст видання „Київ. Атлас
туриста” з картами масштабу 1: 20 000 (2011).
У 2009-2010 рр. видаються: атлас репродукцій
західноєвропейських карт „Україна на стародавніх картах. Середина
XVII – друга половина XVIII ст” (друге видання), цікавий для вивчення
історії картографування українських теренів; ілюстрований
комплексний атлас „Знайомтесь. Україна”, призначений для охочих
подорожувати Україною та всіх, хто цікавиться Україною як
сучасною європейською державою; атлас „Моя Україна” для дітей
дошкільного віку та початкової школи; „Довідковий атлас світу” за
сучасними картографічними і літературними джерелами і подібний
за змістом „Атлас вчителя”. Дещо раніше видано перекладені з
англійської „Історія світу. Атлас” та „Ілюстрований атлас для дітей”.
У перші роки XXI ст. видаються також атласи автошляхів, для
автотуристів і туристів.
Багато уваги приділяється навчальним картам і атласам. З 1991
року продовжується створення навчальних і навчально-довідкових
атласів областей з географії і історії для загальноосвітньої школи, а
також для дітей дошкільного віку. Видаються стінні карти.

265
 Новим видом картографічної продукції є електронні карти та
атласи, в тому числі на різноманітних електронних носіях.
Розроблений Інститутом географії НАНУ пілотний прект електронного
атласу України (2000) за повнотою змісту відповідає рівню
національного атласу, він надає найповнішу інформацію про країну.
Друкований та електронний варіант національного атласу побачив
світ у 2007 р.
У 2011 р. для потреб загальноосвітніх навчальних закладів
видається „Інтерактивна карта України. Фізична географія”, а також
низка навчальних електронних посібників, які підготовленні до
видання ДНВП „Картографія” (рис. 11.46).

Рис. 11.46. Навчальні електронні посібники з географії

Багато картографічних творів публікує український сектор

Інтернету, що розширює коло користувачів.
Значні успіхи є у виготовленні рельєфних карт (від малих до
значних за розміром).
Продовжується виробництво глобусів, основними виробниками
яких є ДНВП „Картографія”, ДП „Державна картографічна фабрика”,
а формування пластикових півсфер для глобусів виконує ДП „Пошук”.
Наведений неповний перелік зробленого картографічною галуззю
України свідчить про постійне вдосконалення її технічної бази,
впровадження наукових розробок і новітніх технологій у процеси
створення та застосування картографічних творів, розширення їх
тематики. Разом з тим покращуються й естетичні якості карт, атласів
і глобусів.
Свідченням успіхів вітчизняної картографії є також те, що
практично кожного року в Україні з’являються нові картографічні
видання різного змісту і призначення.
Подальший розвиток картографії забезпечується постійним
використанням здобутків загального науково-технічного прогресу,
важливими складовими якого є математизація багатьох галузей

266
знань, взаємне проникнення наук (чому сприяє їхня математизація),
стрімкий прогрес у наукових дослідженнях на стиках і перекриттях
вже сформованих знань, постійне вдосконалення існуючої і
створення нової різноманітної техніки тощо.
У суспільному житті безперервно розширюються межі
застосування карт та інших картографічних творів, посилюється їх
роль у вирішенні багатьох питань господарського і культурного
будівництва та у науково-дослідницькій діяльності. Це відбувається
завдяки тому, що карта (картографічне зображення) не має
суперників, які б подавали просторово-координовану інформацію у
такому компактному систематизованому й водночас зручному для
зорового сприйняття вигляді.
Життя підтверджує думку вчених, що у сучасному суспільстві
картографічні знання потрібні кожній людині так само, як знання з
граматики й математики.

Контрольні запитання

1. Які аспекти вивчення історії картографії слід розрізняти?

2. На які запитання дає відповідь історія картографії?
3. Які особливості мають картографічні твори первісного
суспільства?
4. Які досягнення давньогрецьких вчених сприяли розвитку
картографії?
5. Які особливості притаманні картам Давнього Світу?
6. Які особливості притаманні європейській картографії раннього
середньовіччя?
7. З якими подіями пов’язаний і якими досягненнями відзначений
розвиток картографії Європи кінця XV cm. - початку XVI cm.?
8. Які особливості розвитку російської картографії XV-XVII cm.?
9. Якими шляхами розвивалась картографія Європи у Новий час?
10. Під керівництвом яких відомств у Європі виконувалися роботи
із створення топографічних карт?
11. Де, крім Європи, проводилися картографічні роботи?
12. Які картографічні твори з’явилися у Новий час?
13. Яку роль у розвитку картографії відіграли географічні
товариства різних країн?
14. Коли сформувалося сучасне розуміння картографії?
15. Які особливості розвитку картографії Новітнього часу?
16. Як довго розвивається картографування теренів України?
17. Скільки років картографії української держави?
18. Якими роботами з картографування України відзначено XVII
cm.?

267
 19. Що відбувалося у картографуванні України XVIII та XIX cm. ?
20.Які особливості розвитку картографування України у Новітній
час?
21.Які наукові установи України займаються картографічними
роботами?
22.Які питання вирішує картографія України у наш час?

268