РОЗВ’ЯЗУВАННЯ ЗАДАЧ

З ФІЗИЧНОЇ ГЕОГРАФІЇ
матеріали для факультативного курсу

РОЗВЯЗУВАННЯ ГЕОГРАФІЧНИХ ЗАДАЧ 1

Автор: Костецька Валентина Володимирівна, вчитель географії
Гвардійського НВК

Розв’язування задач з фізичної географії (матеріали для факультативного

курсу). – с. Гвардійське, 2014. – 115 с.

Рецензент: Фещук М.М., методист Хмельницького РМК

Рекомендовано до друку методичною радою Хмельницького РМК (протокл

№ 4 від 25.12.2014 р.)

У посібнику містяться матеріали для формування в учнів практичних

вмінь та навичок, чому сприяє розв’язування різноманітних задач, що
дозволяє закріпити теоретичний матеріал, здобути вміння, необхідні у
подальшому житті. Матеріал може бути використаним для підготовки до
уроків, для роботи гуртків, при написанні дослідницьких робіт тощо.

Посібник рекомендовано вчителям географії.

2
 ЗМІСТ

Передмова…………………………………………………………………………4

Геодезія…………………………………………………………………………….5

Картографія………………………………………………………………………16

Топографія………………………………………………………………………..38

Геологія та геоморфологія………………………………………………………52

Метеорологія……………………………………………………………………..64

Кліматологія……………………………………………………………………...82

Гідрологія………………………………………………………………………...89

Геоекологія……………………………………………………………………...106

Список використаної літератури………………………………………………113

3
ПЕРЕДМОВА

Сучасна шкільна географічна освіта передбачає всебічний розвиток

особистості школяра з урахуванням його природних задатків, здібностей
інтересів та потреб. Школа повинна йти попереду змін, що відбуваються в
суспільстві, готуючи школярів до адекватного їх сприйняття в суспільстві та
виробництві. Величезний вплив на нові покоління має інформація про
сучасні зміни на Землі. Одним з найважливіших елементів такої освіти є
географічні знання та вміння мислити географічно.

Важливим завданням, яке стоїть перед сучасною шкільною географією, є

підвищення наукового рівня навчання, формування в учнів практичних вмінь
та навичок. цьому сприяє розв’язування учнями різноманітних задач, що
дозволяє закріпити теоретичний матеріал, здобути вміння, необхідні у
подальшому житті та діяльності.

Вивчення курсу передбачає використання теоретичної складової, понятійно

– термінологічного апарату, розв’язування задач з географії.
Використовуючи посібник можна поглибити знання учнів про географічні
науки, що вивчають Землю, формувати практичні вміння та навички
застосування знань на практиці.

Зміст матеріалів посібника спрямований на формування в учнів ключових

компетентностей сучасної науки.

4
Геодезія

Геодезія - сфера діяльності, пов'язана з вимірюваннями на поверхі та у

просторі. Будь-яка діяльність пов'язана з будівництвом будівель, споруд,
транспортних мереж, створенням меліоративних мереж не можливі без
виконання геодезичних вимірювань. Геодезичні вимірювання дозволяють
чітко описати ділянку земної поверхні, взаємне розташування певних
об'єктів, визначити точні напрямки руху та відобразити місцевість на карті.

Геодезія розвивалась, виходячи з практичних потреб людини по вивченню

земної поверхні для господарських потреб: землеробства, будівництва,
картографування територій.

Спогади про вимірювання на земній поверхні знаходять у дуже давні часи.

Так ще у XVIII сторіччі до нашої ери у Давньому Египті існували настанови
по вирішенню задач, пов'язаних з вимірюванням площ земельних ділянок.

Сам термін "геодезія" походить з Давньої Греції від слів geo - земля та desio
- розділяю. Він був запропонований Арістотелем, щоб відділити
вимірювання, що безпосередньо пов'язані з землею, від більш абстрактної
науки про виміри фігур - геометрії ("землемірство": geo - земля та metrio -
вимірюю). Перше, відоме науці, визначення розмірів Землі було виконане в
давньогрецьким вченим Ератосфеном у III сторіччі до нашої ери.

Розвиток сучасних методів геодезичних вимірювань починається на

початку XVII сторіччя з винаходом зорової труби. В цей час розробляються
методи триангуляції, що стають одним з основних способів виконання
геодезичних вимірювань. Створюється кутомірний прилад - теодоліт. А в
середені сторіччя ще один винахід - барометр стає інструментом для
визначення висоти точок земної поверхні.

У другій половині XVII сторіччя знаходить підтвердження ідея про форму

Землі як сфероїд, сплюснутий в напрямках полюсів. А к середені XVIII
виконані перші дослідження по теорії фігури Землі. В 1785 році французький
математик Лежандр вводить поняття потенціальної функції, що поклало
початок розвитку теорії потенціалу, важливої для вивчення фігури Землі.

У 1855 році К.І. Теннером та В.Я. Струве було виконано роботи з

вимірювання дуги меридіану довжиною понад 25° градусів по широті. Ця
умовна дуга, названа "дугою Струве", простяглася від берегів Льодовітого

5
океану вусття Дунаю і мала надзвичайне значення для вимірювання розмірів
Землі.

В кінці XIX на початку XX сторіччя в різних країнах світу на обширних

територіях створюються мережі астрономо-геодезичних пунктів, що ще
довгий час служитимуть основою для державних систем координат.

В сучасному розумінні "геодезія" - це наука про методи визначення форми і

розмірів Землі або окремих її частин, зображення земної поверхні на планах
та картах і точних вимірювань на місцевості.

Сучасна геодезія тісно пов'язана з іншими науками математикою, фізикою,

астрономією, електронікою, оптикою та обчислювальною технікою. А
теперешні геодезичні прилади - це складні радіо- та оптико-електронні
комплекси.

Залежно від задач, що вирішуються, геодезія поділяється на ряд самостійних

дисциплін:

- вища геодезія (астрономічна геодезія, космічна геодезія, гравіметрія)

вивчає форму та розміри Землі та методи високоточного вимірювання
координат точок земної поверхні;

- інженерна геодезія - область геодезії, спрямована на виконання

геодезичних вимірювань при вищукуваннях, проектуванні та
експлуатації будівель та споруд;

6
 - маркшейдерія - область геодезії, спрямована на виконання геодезичних
вимірювань при проектуванні та розробці кар'єрів, шахт та в
тунелебудуванні;

- топографія - дисципліна, що займається географічним та геометричним

вивченням місцевості з метою складання топографічних карт. В сферу
топографії входять питання класифікації, змісту, методики складання
та точності карт;

- гідрографія - область геодезії, спрямована на дослідження та опис у

вигляді карт водних об'єктів;

- фотограмметрія - дисципліна, що вивчає вимірювання на аерофото та

космічних знімках з метою складання планів та карт;

- картографія - дисципліна, що займається методами складання та

видання карт.

Форма і розміри Землі

Уявлення людей про форму й розміри Землі змінювалися з розширенням їх

кругозору і розвитком науки. Стародавні індійці уявляли Землю плоскою,
схожою на диск, що лежить на спинах трьох слонів, а слони стоять на
черепасі. Вавіл'онці зображували Землю схожою на гору, оточену морем, на
яку спиралося перевернуте як чаша небо. Думку про кулястість Землі вперше
висловив Піфагор (VI ст до Хреста). Перші докази кулястості нашої планети
належать Арісто-телю (IV ст. до Хреста), а обчислив її розміри у II ст. до
Хреста Ератосфен. На зламі XVII-XІІІ ст. І.Ньютон довів, що Земля не куля, а
сфероїд обертання (двовісний еліпсоїд). Причина відхилення від кулястої
форми - дія відцентрової сили, яка виникає під час обертання Землі навколо
своєї осі. З наближенням до екватора її дія збільшується. Через
неоднорідність речовинного складу і розподілу маси Земля має сплющення і
на екваторі (тривісний еліпсоїд), що на кілька десятків метрів відрізняє її від
геометричної фігури еліпсоїда обертання. Справжня геометрична форма
Землі неправильна, вона називається геоїдом (Рівнева поверхня геоїда
збігається з рівнем океану в спокійному стані. Поверхня геоїда скрізь
перпендикулярна до напряму сили тяжіння. Амплітуда відхилення поверхні
геоїда від поверхні еліпсоїда 200 м. а від форми кулі не перевищує 0.0015.
Тому в географії під час вивчення різних географічних процесів і з
навчальною метою частіше використовують термін "земна куля".
7
Завдяки кулястій формі поверхня Землі ділиться на освітлену і неосвітлену
частина. Крім того, вона зумовлює нескінченність і єдність всіх геосфер та
зональний розподіл тепла.

Доказами кулястості Землі можуть бути: круглі тіні від Землі на Місяці, які
видно під час місячних затемнень (доказ Арістотеля); поступове "занурення"
кораблів за обрій у відкритому океані; збільшення дальності видимого
горизонту під час підняття вгору; сучасні космічні дослідження та ін.

8
За нормальної видимості атмосфери дальність видимого горизонту
обчислюють за формулою:

L=3,83√h,

L – дальність, км: h – висота спостереження, м.

Розміри основних елементів Землі прирівнюють до розмірів основних

елементів геометрично правильної фігури рівновеликого еліпсоїда, бо на
математично правильній фігурі зручніше зробити розрахунки. Основні
розміри Землі прийнято за еліпсоїдом Красовсько-го, елементи якого
дорівнюють:

Радіус екваторіальний (Rе) 6378,2 км

Радіус полярний (Rn) 6356,9 км

Радіус рівновеликої кулі 6371,2 км

Полярне сплющення (α) 21,3 км, або 1: 298,3

Екваторіальне сплющення (αе) 575,0 м, або 1:30000

Довжина дуги меридіана 40008,6 км

Довжина дуги екватора 40075,7 км

Площа поверхні земної кулі 510,1млн. км

Об'єм земної кулі 1,083-10 "км

Маса земної кулі 5,98-1024 кг

9
 Розміри земної кулі визначають силу земного тяжіння, величину
географічної оболонки та просторові масштаби процесів, що відбуваються в
атмосфері, гідросфері і надрах Землі. Завдяки розмірам і, особливо, масі
Земля утримує потужну атмосферу.

Горизонт

Горизонт (від дав.-гр. ὁρίζων) або обрій, виднокрай, літературні синоніми:

небокрай, видноколо — умовна лінія торкання небосхилу і земної поверхні.
У спеціальному значенні горизонт — це площина на якомусь рівні над чи під
землею, шар гірської породи або ґрунту.

Горизонт — це уявна межа між земною поверхнею і небом. У перекладі з

грецької мови означає «те, що обмежує».

Частина земної поверхні на відкритих для погляду місцях, де добре видно

лінію обрію, називається відкритою місцевістю, а обрій називається
видимим. У місцях, де лінію обрію не видно, місцевість називають закритою.

Обрій має чотири основні сторони: північ, південь, схід, захід. Між
основними сторонами обрію знаходяться проміжні сторони: між північчю і
сходом — північний схід; між півднем і сходом — південний схід; між
північчю і заходом — північний захід; між півднем і заходом — південний
захід.

Сила земного тяжіння

10
 Земне тяжіння — властивість тіл із масою притягуватись одне до одного.
Гравітаційна взаємодія найслабша із фундаментальних взаємодій, однак її
характерною особливістю є те, що тіла, які мають масу, завжди притягаються
одне до одного. Притягання дуже великих мас в астрономічних масштабах
створює значні сили, завдяки яким світ є таким, яким людина його знає.
Зокрема, гравітація є причиною земного тяжіння, внаслідок якого предмети
падають додолу. Законами гравітації визначається рух Місяця навколо Землі
і Землі та інших планет навколо Сонця.

Сучасна наука про тяжіння почала виникати в епоху наукової

революції. Один із основоположників природознавства, Галілео Галілей
першим почав проводити досліди з падінням тіл, використовуючи зокрема
Пізанську вежу, та скочування з похилої площини. Своїми експериментами
він довів, що прискорення, яке отримують тіла в полі тяжіння Землі, не
залежить від їхньої ваги, спростувавши твердження Аристотеля, що важчі
тіла падають швидше. Галілей правильно інтерпертував відхилення від свого
твердження як наслідок опору повітря. Досліди Галілея відкрили шлях до
Ньютонової теорії всесвітнього тяжіння.

Закон всесвітнього тяжіння був вперше сформульований Ісааком

Ньютоном у 1687 році в роботі "Математичні принципи натуральної
філософії". Цей закон знайшов застосування в астрономії. Спираючись на
нього, Ньютон вивів відкриті раніше Кеплером закони руху планет. Теорія
Ньютона заклала основи динаміки Сонячної системи і відкрила можливості
точного передбачення руху планет, їхніх супутників та комет.

У 1916 році на зміну теорії Ньютона прийшла Загальна теорія відносності,

розроблена Альбертом Ейнштейном. У цій теорії гравітаційна взаємодія
пов'язана з викривленням простору-часу поблизу масивних тіл. Різниця між
теоріями Ньютона і Ейнштейна виявляє себе лише тоді, коли тіла рухаються
зі швидкістю близькою до швидкості світла або гравітаційні поля є дуже
сильними (наприклад поблизу нейтронних зірок та чорних дір). Для
більшості практичних потреб, коли справа стосується слабких гравітаційних
полів і невеликих швидкостей, Ньютонівське формулювання є достатньо
точним.

Ньютонів закон всесвітнього тяжіння стверджує:

11
Два тіла з масами m1 та m2 притягують одне одного із силою F прямо
пропорційною добутку мас і обернено пропорційною квадрату відстані між
ними:

Коефіцієнт пропорційності називається гравітаційною сталою. Її величина

м3 кг-1 с-2

Наведена вище формула дозволяє обчислити лише абсолютну величину сили

тяжіння. Повнішим є векторне рівняння, що описує як величину
гравітаційної сили так і її напрямок:

Величини, виділені жирним шрифтом, позначають вектори.

— вектор сили, з якою тіло 1 діє на тіло 2;

— одиничний вектор напрямлений від тіла 1 до тіла 2;

— відстань між тілами 1 та 2.

Наведені тут формули справедливі лише для точкових об'єктів. Якщо тіла
мають просторові розміри, силу притягання між ними слід рахувати шляхом
інтегрування сили у векторній формі по об'ємах двох тіл. Можна показати,
що для тіла зі сферично-симетричним розподілом мас інтеграл дає ту саму
силу тяжіння за межами цього тіла, яку б давала точкова маса розташована у
центрі тіла.

Прискорення тіла під дією гравітаційних сил не залежить від маси цього
тіла. Дана властивість пов'язана з тим, що сила тяжіння пропорційна масі
тіла. Цей факт є особливою характерною рисою закону всесвітнього тяжіння.
Маса тіла визначається як мірило його інерційності. Виходячи із загальних
міркувань, гравітаційне притягання — зовсім інше явище, ніж інерція. Тому,
формально можна ввести дві різні величини: інерційну масу, яка описувала б
відгук тіла на дію сили, та гравітаційну масу, яка описувала б притягання.
Однак, експеримент свідчить про те, що ці дві величини пропорційні, а в

12
більшості систем фізичних одиниць — рівні, одна одній. Рівність інерційної
та гравітаційної мас пізніше була взята за основу загальної теорії відносності
як основний постулат.

У рамках Ньютонівської теорії припускається, що зміна положення тіл веде

до миттєвої зміни створюваного ними поля. Тобто, вважається, що взаємодія
поширюється з нескінченною швидкістю. Дане припущення суперечить
принципам спеціальної теорії відносності, яка обмежує максимальну
швидкість поширення взаємодії швидкістю світла. У зв'язку з цим теорія
Ньютона непридатна для опису гравітаційної взаємодії тіл, що рухаються з
релятивістськими (тобто близькими до швидкості світла) швидкостями. Її
також не можна застосовувати у випадку сильних гравітаційних полів, які
здатні прискорити тіла до релятивістських швидкостей. Теорію тяжіння
Ньютона називають також нерелятивістською теорією гравітації.

Земля в космічному просторі. Рухи Землі.

Земля – третя від Сонця планета Сонячної системи. Форму Землі прийнято
вважати геоїдом, тобто кулею сплюснутою біля полюсів й взяту на рівні
світового океану. Тобто в геоїді не враховують рельєф земної поверхні (гори
й океанічні западини), а умовно проводять рівень океану під суходолом.

Шлях, який небесне тіло проходить в космосі називається орбітою. Земна

вісь – уявна лінія, що проходить через обидва полюси й центр Землі. Земна
вісь нахилена до площини орбіти під кутом 66,5о.

Земля одночасно рухається навколо своєї осі й навколо Сонця. Земля навколо
своєї осі з заходу на схід. Повний оберт вона робить приблизно за 23 час. 56
мин. 4,09 с (приблизно за 24 години, тобто за одну добу). Зміна дня й ночі
викликана обертанням Землі навколо своєї осі.

Швидкість руху Землі навколо Сонця становить 30 кілометрів за секунду

(30 км/с). Земля робить повний оберт навколо Сонця за 365 діб 5 годин 48
хвилин 48 с, тобто за 1 астрономічний (сидеричний) рік. Календарний рік
становить 365 діб, а щоб компенсувати різницю між календарним й
астрономічним роками раз в 4 роки додають ще одну, 366 календарну добу в
році; такий рік називають високосним. Рух Землі навколо Сонця призводить
до змін пір року.

13
Екватор – уявна лінія на карті й глобусі, що розділяє земну кулю на
Північну й Південну півкулі. Довжина екватора – близько 40000 км,
відповідно довжина 1о паралелі екватора дорівнює 111,3 км.

Паралелі – уявні лінії на карті й глобусі, які проведені паралельно екватору.

Паралелі мають різну довжину. Довжина паралелі тим менша, чим далі від
екватора вона знаходяться. Паралелі вказують напрямок захід-схід.

Тропіки – паралелі 22 030’ північної й південної широт, вище яких ніколи не

буває Сонце в зеніті.

Полярні кола – паралелі 66о30’ північної й південної широт, вище яких

можна спостерігати „полярні дні” й „полярні ночі”

Меридіани – уявні лінії на карті й глобусі, що сполучають Північний і

Південний полюси. Довжина всіх меридіанів однакова й становить 111 км.
Початковим вважають Гринвіцький меридіан 00. Лінією зміни дат вважають
меридіан 1800.

Оскільки форма Землі не є точною кулею, то екваторіальний і полярний

радіуси відрізняються. Різниця між ними складає 21 км. Полярний радіус
дорівнює 6357 км, а екваторіальний – 6378 км. Середнім радіусом Землі
прийнято вважати 6371 км.

Сонце може перебувати в зеніті в усіх точках між тропіками. В усіх точках
Землі між тропіками Сонце впродовж року буває двічі, а на самих тропіках
по одному разу. Чим ближче Сонце до певної точки земної кулі, тим більше
сонячної радіації вона отримує.

14
 Над північним тропіком Сонце перебуває в зеніті 22 червня, а над
південним – 22 грудня. Перша – дата літнього сонцестояння, друга –
зимового сонцестояння. Над екватором сонце перебуває в зеніті 21 березня
(весняне рівнодення) й 23 вересня (осіннє рівнодення). В ці дні на всіх
широтах день рівний ночі.

Земля має один природній супутник – Місяць, який пов’язаний з нею силою
тяжіння. Характерною особливістю руху місяця є те, що з Землі можна
бачити тільки одну його півкулю. Це пов’язано з тим, що період обертання
навколо своєї осі й навколо Землі рівні й становлять 29,5 земних діб.
15
КАРТОГРАФІЯ

Картографія - наука про відображення й дослідження просторового

розміщення і взаємозв'язків природних та суспільних явищ, а також їх змін у
часі через образнознакові моделі (картографічні зображення), які
відтворюють ті чи інші сторони дійсності.

Картографія - це наука, яка займається вивченням, розробкою і створенням

географічних карт. Вона поділяється на цілий ряд науково-технічних
дисциплін: картознавство, математичну картографію, складання, оформлення
карт, і видавництво карт.

Ці дисципліни тісно пов'язані між собою в загальному комплексі питань по

складанню карт, але кожна з них має свої особливості.

Картознавство - вивчає географічні карти, їх елементи, властивості, види і

розвиток, а також методи використання карт.

Математична картографія розглядає математичні способи відображення

сфероїдної земної поверхні на площини. Практично питання зводиться до
вирахування і побудови на папері картографічної сітки, яка відповідає сітці
паралелей і меридіанів. В подальшому при складанні карт картографічна
сітка служить основою для правильного розміщення елементів змісту карти.
Картографічні сітки бувають різні по виду і по своїх властивостях.

Складання карт, якщо не говорити про топографічні знімання, полягає в

заповненні картографічної сітки елементами змісту карти, які беруться з
картографічних матеріалів. Цей процес треба розуміти як механічне
перенесення змісту з готової
карти на іншу картографічну
сітку. Для того щоб скласти нову
карту, приходиться вирішувати
складне завдання правильного
відображення території земної
поверхні у відповідності з тими
вимогами, які ставляться до цієї
карти а від масштабу
визначається характер і повнота

16
її змісту, умовні знаки, методи і способи складальних робіт. Результатом
складальних робіт є викреслена від руки, або при допомозі комп'ютера, в
певних умовних знаках карта, яку називають видавничим оригіналом карти.

Оформлення карт полягає у виготовленні авторського оригіналу карти,

який є точною копією видавничого оригіналу і виконаного чистовим
кресленням в строгій відповідності з прийнятими умовними знаками.

Видавництво карт полягає у відтворенні оригіналу карти і одержанні

необхідної кількості відбитків листів карти у повній відповідності з
прийнятими умовами її естетичного оформлення.

Картографія тісно пов'язана з географією, геодезією, аерофототопографією

(фотограмметрією), астрономією і гравіметрією. В результаті астрономічних,
гравіметричних і геодезичних робіт картографи одержують дані про форму і
розміри Землі, про географічне положення окремих (опорних) точок на
земній поверхні. Ці дані необхідні для побудови математичної основи карт.

Різні види знімань дають карти великих масштабів, які є вихідним

матеріалом для складання інших карт.

Загальні поняття про карти

Картою називається зменшене умовне зображення земної поверхні на

площині, побудоване на математичній основі і відтворююче розміщення,
стану і взаємозв'язку різних явищ природи і суспільства.

Це визначення карти витікає із змісту самої карти і методів її створення.

Як відомо із курсу геодезії, Земля має форму геоїда і практично

приймається за еліпсоїд обертання, дуже близько подібному по розміру і
формі до геоїда.

При зображенні на площині невеликої ділянки земної поверхні (в межах

20x20 км) кривизною цієї поверхні можна знехтувати. В цьому випадку всі
лінії ділянки виміряються на місцевості, зменшуються до прийнятого
масштабу і наносяться на папір, кальку, лавсан, без застосування яких-небудь
поправок за кривизну Землі. Таке креслення носить назву плану. Відповідно,
на плані масштаб в різних його місцях і в різних напрямках однаковий. На

17
картах де ж відтворюється вся земна поверхня або значні її частини, тут уже
не можна знехтувати кривизною Землі.

Розгорнути сфероїдну поверхню на площину без складок і розривів

неможливо. Тому перехід від еліпсоїда до площини відбувається при
допомозі картографічних проекцій математичним методом. При цьому
складок і розривів не буде, але елементи змісту карти, збережуть точне
географічне положення, будуть мати деяке спотворення в границях контурів,
або в співвідношенні площ.

Відповідно, земну поверхню на карті приходиться відображувати не з

однаковим зменшенням по всіх її частинах, а спотворено: щоб уникнути
спотворення, лінії витягують, а в місцях де повинні були би утворитися
складки, укорочують. Таким чином, в різних місцях карти земна поверхня
зменшується в різне число раз. Це значить, що масштаб на карті не
постійний.

Зобразити сфероїдну земну поверхню на площині можна по різному,

застосовуючи різні картографічні проекції і ставлячи при цьому певні
математичні умови до одержаного зображення.

При цьому під певною умовою вираховують координати точок перетину

меридіанів і паралелей і по цих точках вирисовують сітку меридіанів і
паралелей, названою картографічна сітка.

Картографічна сітка служить основою при нанесенні всього іншого змісту

карти. На картах відтворюють предмети і явища, які мають місце на земній
поверхні, в природі, в суспільному житті і діяльності людини. Частину
предметів і явищ ми можемо спостерігати на місцевості і провести
топографічне знімання їх контурів. До таких об'єктів відносяться:
гідрографія, рельєф, ґрунтовий покрив, різні споруди і т. д. Є об'єкти,
спостерігаємі при допомозі спеціальних приладів. Це - кліматичні явища,
явища магнітного відхилення і т. д. Деякі явища пов'язані з вивченням життя
і діяльністю людини історичними подіями.

Відображення земної поверхні дається з різним ступенем зменшення в

залежності від цільового призначення тієї чи іншої карти. При цьому постає
питання про відбір найбільш суттєвих для даної карти особливостей змісту, з
тим, щоб більш правильно відобразити розміщення явища і його зв'язок з
іншими явищами.
18
 Всі елементи змісту карти відображаються на ній в плані при допомозі
спеціальних умовних знаків. Деякі умовні знаки по своєму рисунку
нагадують даний об'єкт, інші бувають зовсім не схожі на нього.
Використання різних умовних знаків позволяє створювати карти, які
відповідають на ряд питань, характеризують одне або декілька явищ.

Наприклад, кліматичні карти показують розподіл опадів, напрям

переважаючих вітрів і інші явища.

При відображенні більшості об'єктів дають їх контури, а в середині контуру

поміщають прийняті позначення. Так населені пункти покривають
штриховкою або зафарбовують голубим кольором, ґрунтово-рослинний
покрив помічають різними значками.

Якщо той чи інший об'єкт неможливо відобразити в масштабі карти, то

застосовують поза масштабні умовні знаки, але при певних умовах.
Наприклад, знак залізної дороги, викреслений на карті, якщо його ширину
виміряти з врахуванням масштабу, значно перевищить ширину цієї дороги на
місцевості, але розміщений він повинен бути так, щоб його вісь співпадала з
дійсним положенням осі дороги. Для окремих об'єктів (труби, заводи, стовпи
і т. д.) умовні знаки наносять так, щоб їх основа співпадала з дійсним
положенням об'єкту. Для карт різного масштабу і призначення
напрацьовують свої умовні знаки.

Надписи географічних і соціально-економічних елементів на карті також є

особливим умовним знаком, так як не тільки вказують назву того або іншого
об'єкту, але і дають деколи кількісну і навіть якісну його характеристику.

19
 Надписами населених пунктів, наприклад, можна охарактеризувати назву
пункту, кількість жителів в них, адміністративне значення і тип населеного
пункту. Досягається цього застосуванням для напису різних по розміру і
рисунку шрифтів. Можна виділити суднохідну частину річки від
несудохідної, надписавши ці ділянки різними шрифтами. Умовні знаки
повинні бути добре читаємі зручні для використання, не перенасичувати
карту і не виділяти на ній більш чим треба цього по змісту.

20
 Географічні координати — величини, які визначають положення певної
точки на місцевості (на плані чи на карті) відносно прийнятої системи
координат. Система координат встановлює початкові (вихідні) точки
поверхні або лінії відліку потрібних величин — початку відліку координат та
одиниці їх обчислення.

На топографічних картах представлені система географічних координат та

система плоских прямокутних координат.
21
 Система географічних координат (географічні координати) застосовується
для визначення положення точок земної поверхні відносно екватора й
початкового (нульового) меридіану. Координатами є кутові величини:
географічна широта B й географічна довгота L. Для визначення географічних
координат на топографічних картах служить мінутна рамка.

Довгота (кут між площиною меридіану в точці спостереження та нульовим

(Грінвіч) меридіаном), Широта (кут між прямовисною лінією та площиною
екватора) визначають положення точки на поверхні Землі. Вимірюються в
градусах (°), довгота — від 0° до 180° на захід та на схід від Грінвіча, широта
— від 0° до 90° на північ, від 0° до −90° на південь від екватора.

Географічні координати передають

горизонтальне (планове) положення
точок. Але при роботі із топографічною
картою необхідно знати і абсолютну
висоту. Абсолютні висоти в Україні
визначають в Балтійській системі висот
(відносно поверхні геоїда). Для
забезпечення правильного положення
об'єктів, що наносяться на карту,
необхідно визначити географічну
широту та географічну довготу й
абсолютну висоту певної кількості
точок, а положення всіх інших —
відносно цих. Точки, закріплені на місцевості із точно встановленими
плановими і висотними координатами, називають опорними пунктами, які
поділяються на пункти планової основи та пункти висотної основи.
Сукупність опорних пунктів дає опорну геодезичну мережу. Точність
визначення координат опорних пунктів впливає на точність геодезичної
основи карти.

Карта і масштаб

Масштаб, мірило (від нім. Maß — міра, і нім. Stab — палка) — це

відношення розмірів об'єкта, виконаних без спотворень, до інших
номінальних значень[1]. Масштаб це число, що може бути більше 1, якщо
розміри об'єкту менші розміру креслення, плану тощо (наприклад —
малюнки мікроорганізмів, креслення дрібних деталей) — це називають
22
масштабом збільшення, або менше 1 (плани будинків, топографічні та
географічні карти, карти зоряного неба) — масштаб зменшення. Масштаб з
відношенням 1:1 називають масштабом натуральної величини.

Масштаби зображень на кресленнях слід вибирати з такого ряду (ГОСТ

2.302-68):

масштаби зменшення: 1:2; 1:2,5; 1:4; 1:5; 1:10; 1:15; 1:20; 1:25; 1:40; 1:50;
1:75; 1:100; 1:200; 1:400; 1:500; 1:800; 1:1 000

натуральна величина: 1:1;

масштаби збільшення: 2:1; 2,5:1; 4:1; 5:1; 10:1; 20:1; 40:1; 50:1; 100:1.

У разі необхідності дозволено використовувати масштаб збільшення

(100n):1, де n — ціле число. Виконуючи креслення на графічних пристроях
ЕОМ, допускається використовувати масштаби зменшення 1:n та збільшення
n:1, де n — раціональне число (ГОСТ 2.004-88). Масштаб у відповідній графі
основного напису слід позначити 1:1, 1:2, 2:1, 10:1 і т. д. На полі креслиника
масштаб вказують у дужках поряд з умовною познакою зображення,
наприклад: А-А (2:1), Б(5:10). Документи в електронній формі у своїй
реквізитній частині мають містити реквізит, що вказує на масштаб
зображення. У разі виведення документа в електронній формі на паперовий
носій масштаб зображення має відповідати зазначеному в основному написі.

Мірило на картах та планах може бути представлене у числовому вигляді,

іменованому, або графічно:

Числове мірило — відношення довжини ліній на плані або карті до довжини

відповідних ліній в натурі. Зображається у вигляді лінійного дробу,
чисельник якого одиниця, а знаменник — ступінь зменшення проекції. До
прикладу, запис 1:5 000, або означає, що 1 см на плані відповідає 5 000 см
(50 м) на місцевості. Крупнішим є те мірило, в якого знаменник менше — 1:1
000 крупніше за 1:25 000. На топографічних планах і картах звичайно
використовують такі мірила: 1:1 000, 1:2 000, 1:5 000, 1:10 000, 1:20 000, 1:25
000, 1:50 000, 1:100 000, 1:200 000, 1:500 000, 1:1 000 000 і дрібніше.

Йменоване мірило — біля кожного числа записана назва одиниці

вимірювання. Наприклад: в 1 см — 2 км.

23
Лінійний масштаб 1:10 000

Поперечний масштаб 1:10 000 і методика вимірювання відстані

Графічні мірила поділяются на лінійні та поперечні.

Лінійне мірило — відрізок, поділений на рівні частини, на якому біля кожної

поділки вказане число, яке показує довжину відповідного відрізка в натурі.

Поперечне мірило — номограма, збудована за принципом пропорційності

відрізків паралельних прямих, які перетинають сторони кута.

Вертикальне мірило — мірило для зображення абсолютних висот точок на

топографічних профілях або вертикальних розрізах
земної кори. Як правило, перевищує горизонтальне
мірило у 2, 5, або 10 разів.

Точність масштабу — відрізок горизонтального

прокладення лінії, який відповідає 0,1 мм на плані.
Значення 0,1 мм для визначення точності масштабу
прийнято через те, що це мінімальний відрізок, який
може розрізнити людське око. До прикладу, для
масштабу 1:10 000 точність масштабу дорівнюватиме 1
м. В цьому масштабі 1 см на плані відповідає 10 000 см
(100 м) на місцевості, 1 мм — 1 000 см (10 м), 0,1 мм —
100 см (1 м).

На картах і планах під чисельним масштабом підписують іменований

масштаб, де за одиницю виміру на карті або плані приймають 1 сантиметр, а
горизонтальну проекцію, яка йому відповідає на місцевості, виражають у
метрах або кілометрах. Наприклад, для карти масштабу 1:25 000 іменований
масштаб має вигляд «в 1 сантиметрі 250 метрів».

Графічний масштаб викреслюють у вигляді графіка, який спрощує

переведення довжин відрізків на карті (плані) у довжини горизонтальних
24
проекцій на місцевості. Графічний масштаб може бути лінійним і
поперечним.

Лінійний масштаб – це відрізок прямої, поділений на рівні частини з

підписами значень відповідних їм відстаней на місцевості (рис. 1). Відрізок,
який визначає величину поділки прямої лінії, називають основою масштабу.
Лінійний масштаб, який має основою відрізок а = 2 см, називається
нормальним.

Першу основу ділять на 10 рівних частин і на правому її кінці пишуть нуль,

а на лівому – число метрів або кілометрів.

Ліву крайню основу лінійного масштабу поділяють на 10 рівних частин. Ці

частини називають найменшою поділкою лінійного масштабу. Точністю або
ціною лінійного масштабу називають кількість метрів (кілометрів) на
місцевості, яка відповідає найменшій поділці лінійного масштабу.

Для визначення відстані за допомогою лінійного масштабу на плані чи

карті беруть відрізок розхилом циркуля-вимірника. Потім циркуль-вимірник
прикладають до лінійного масштабу так, щоб ліва голка вимірника
знаходилась в межах крайньої лівої основи, а права - на одному з штрихів
лінійного масштабу, що відділяють цілі основи вправо від нуля. На рис. 1
заданий відрізок на плані відповідає горизонтальній проекції лінії на
місцевості довжиною 325 м. При цьому величину відрізка, що становить
частину найменшої поділки визначають на око.

Фізіологічні можливості людського ока обмежені. На плані чи карті в

найбільш сприятливому випадку можна зобразити лише такі горизонтальні
проекції ліній місцевості, яким у даному масштабі відповідає відрізок 0,1 мм
і більше. Величину горизонтальної проекції лінії на місцевості, яка відповідає
0,1 мм на карті (плані) заданого масштабу називають граничною точністю
масштабу.

Щоб підвищити точність лінійних вимірювань і відкладання відстаней на

карті користуються поперечним масштабом. Поперечний масштаб будують
таким чином. На прямій лінії, як і при побудові лінійного масштабу,
відкладають декілька разів двосантиметровий відрізок (основу масштабу). З
точок всіх основ проводять вверх вертикальні лінії; на крайніх лініях
відкладають по десять однакових відрізків, наприклад, по 2 мм кожний,
одержані в результаті цього точки з'єднують горизонтальними прямими.
25
Крайні ліві основи масштабу зверху і знизу ділять на десять частин (по 2 мм).
Між суміжними трансверсалями містяться горизонтальні відрізки рівні
десятій частині основи. Між нульовою вертикальною лінією 0В і суміжною з
нею трансверсаллю 0А містяться відрізки, довжина яких змінюється від
одної сотої до одної десятої основи. Значення цих поділок підписують біля
крайньої лівої вертикальної лінії масштабу, що полегшує користування ним.
Такий масштаб називають нормальним сотенним масштабом.

Перед початком вимірювання з допомогою поперечного масштабу

необхідно з'ясувати, яким відстаням на місцевості відповідають його основні
поділки (основа, десята і сота частки основи), для чого необхідно відповідні
довжини відрізків 2 см, 2 мм та 0,2 мм помножити на знаменник масштабу
карти і одержаний результат виразити в земельних мірах довжини (табл. 1).

Щоб визначити віддаль на карті за допомогою поперечного масштабу,

необхідно циркулем-вимірником відкласти на карті відрізок KL і перенести
його на поперечний масштаб. Для цього праву голку вимірника
встановлюють на вертикальну лінію так, щоб ліва голка зайняла положення
на лівій основі. Переміщаючи вимірник таким чином, щоб дві голки
знаходились на одній горизонтальній лінії, спостерігають за перетином лівої
голки з похилою лінією.

Основними картографічними здобутками, по їхній ролі в науці і практиці, є

географічні карти. Починаючи від зародження карти й на протязі всієї історії
її удосконалення, в основі рішення по ній відповідних задач, було
зіставлення в просторі та на плані місця розташування об’єктів та визначення
їх координат. «Тоді як мікробіологу, що вивчає дрібні організми,
приходиться насамперед піклуватися про одержання збільшеного зображення
своїх об’єктів через мікроскоп, географу приходиться, навпаки, думати про
одержання зменшеного зображення земної поверхні, якою і є карта» – казав
географ М.М. Баранський.

Топографічні карти й плани по змісту відносяться до загальногеографічних

карт, по призначенню вони багатоцільові, тому що використовуються при
рішенні самих різних господарських і наукових завдань; потериторіальному
охопленню це, в основному, карти окремих держав.
 Перетворіть числовий масштаб в іменований:
а) 1 : 500 Відповідь: а) в 1 см – 5 м

26
б) 1 : 1000 б) в 1 см – 10 м
в) 1 : 2000 в) в 1 см – 20 м
г) 1 : 500000 г) в 1 см – 5 км
! Необхідно пам’ятати: 1 м – 100 см,
1 км – 1000 м, тобто 1 км – 100000 см.

 Перетворіть іменований масштаб в числовий

а) в 1 см – 10 мВідповідь: а) 1 : 1000
б) в 1 см – 1 км б) 1: 100000
в) в 1см – 200 м в) 1 : 20000
г) в 1 см – 50 км г) 1 : 5000000

 Зобразіть у зошиті (масштаб 1 : 500) відрізки довжиною:

а) 50 мВідповідь: а) 10 см
________________________________________

б) 16,5 м б) 3,3 см
_____________

в) 20 м в) 4 см
________________

г) 10,5 м г) 2,1 см
_________
Масштаб 1 : 500 – числовий, переведемо його в іменований: в 1 cм – 5 м.
!Пригадаємо, що показує масштаб. Він показує, у скільки разів відстань на папері
менша за відстань на місцевості. Отже, відрізки довжиною
а) 50 м : 5 м = 10 см – на папері
б) 16,5 м : 5 м = 3,3 см – на папері
в) 20 м : 5 м = 4 см – на папері
10,5 м : 5 м = 2,1 см – на папері
27
 Порівняння масштабів

 Який масштаб більший:

а) 1 : 20000 чи 1 : 70000;
б) 1 : 700000 чи 1 : 200000;
в) 1 : 4000000 чи 1 : 2000000.
Відповідь. Чим менша зображувана територія і чим більше подробиць її
зображення, тим масштаб карти більший. Тому більший масштаб:
а) 1 : 20000 (а 1 : 70000 – дрібніший);
б) 1 : 200000;
в) 1 : 2000000.

 Який масштаб дрібніший:

а) 1 : 8300000 чи 1 : 83000000;
б) 1 : 1000000 чи 1 : 200000;
в) 1 : 20000 чи 1 : 1000.
Відповідь. Чим більша зображувана територія і чим менша детальність її
зображення, тим масштаб карти дрібніший. Тому, наприклад, в завданні
а) масштаб карти 1 : 8300000 більший, а масштаб карти – 1 : 83000000 дрібніший, і
відповідно дрібнішими є:б) 1 : 1000000; в) 1 : 20000.

 Скільки часу потрібно автомобілісту, щоб подолати відстань між населеними

пунктами, якщо вона на карті масштабу 1 : 1000000 становить 20 см, а швидкість
автомобіліста 60 км/год.?
Розв’язання.
Щоб знайти час (t), необхідний автомобілісту, треба відстань (S), яку він подолає,
поділити на його швидкість (v): t = S/v.
1) Щоб знайти відстань (S), треба спочатку числовий масштаб 1 : 1000000
перевести в іменований: в 1 см – 10км і тоді 10км * 20см = 200км – відстань між
населеними пунктами на місцевості.
2) Отже, t = 200км / 60км/год = 3год. 20хв. – час, що потрібний автомобілісту для
подолання відстані між двома населеними пунктами.

28
 Визначення масштабів планів та карт за даними про відстані на місцевості та
відрізками на карті, що відповідають цим відстаням

 Який масштаб плану, якщо відстань 1 км від школи до бібліотеки дорівнює:

а) 10см; б) 20см; в) 5 см ?
Розв’язання. Масштаб показує, у скільки разів відстань на плані, наприклад,
а) 10см менша за відстань на місцевості в даному випадку відстань 1 км (її
переводимо у 100000см, тому що арифметичні дії можна виконувати лише над
однаковими величинами).
Отже, шукаємо масштаб:
а) 100000см : 10см = 10000
Тому масштаб плану 1 : 10000 або в 1см – 100м.
б) 100000см : 20см = 5000
Тому масштаб плану 1 : 5000 або в 1 см – 50м.
в) 100000см : 5см = 20000
Тому масштаб плану 1 : 20000 або в 1см – 200м.

 Який масштаб карти, якщо

а) відстань на місцевості – 480км, а на карті вона становить 48 см;
б) відстань на місцевості – 8км, а на карті вона становить 2 см;
в) відстань на місцевості – 1000км, а на карті вона дорівнює 10 см.
Розв’язання.
а) 480км = 48000000см
48000000см : 48см = 1000000
Тому масштаб карти 1 : 1000000 або в 1см – 10км.
б) 8км = 800000см
800000см : 2см = 400000
Тому масштаб карти 1 : 400000 або в 1см – 4км.
в) 1000км = 100000000см
100000000см : 10см = 10000000
Тому масштаб карти 1 : 10000000 або в 1см – 100км.

29
Основні властивості картографічного зображення земної поверхні

Картографічне зображення, одним з видів якого (поряд із глобусами,

рельєфними картами й ін.) є карта, володіє рядом властивостей. Серед них
треба насамперед назвати такі, як наочність і вимірність карти.

Наочність карти забезпечує зорове сприйняття подоби земної поверхні або

окремих її ділянок, їхніх характерних рис і особливостей. Вимірність варто
розуміти як можливість одержувати по карті кількісні характеристики
зображених на ній об’єктів на основі певних вимірювальних дій.

Наочність і вимірність карти обумовлюються:

- наявністю певного математично зв’язку між багатомірними об’єктами

навколо нас і їх плоским картографічним зображенням. Вона здійснюється за
допомогою картографічних проекцій;

- відповідним ступенем зменшення лінійних розмірів зображених об’єктів,

що залежить від масштабу;

- виділенням типових рис місцевості, що визначають її відмінні риси, шляхом

картографічної генералізації;

- застосуванням для зображення земної поверхні особливої знакової системи

- картографічних умовних знаків.

Одна з основних вимог, що пред’являються до карти, - збереження

географічної відповідності між картографічним зображенням і реальною
дійсністю, відображення її головних, типових рис, просторових
взаємозв’язків об’єктів, географічної специфіки конкретної території.

Щоб забезпечити високий ступінь вимірності, карта повинна володіти

достатньою для конкретних цілей геометричною точністю, під якою
30
розуміється відповідність місця розташування, обрисів і розмірів об’єктів на
карті й у дійсності. Чим менше зображувана ділянка земної поверхні, при
збереженні розмірів карти, тим вище її геометрична точність.

Карта повинна бути достовірної, тобто відомості, що становлять її зміст на

певну дату, повинні бути правильними, відповідати сучасному стану
зображених на ній об’єктів. Сучасність, поряд з вірогідністю, можна
розглядати і як властивість конкретної карти. Важлива характеристика карти
- повнота змісту, що включає обсяг відомостей, що містяться у ній та їх
різнобічність.

Карти класифікують по змісту, масштабу, призначенню, територіальному

охопленню. Серед їхнього різноманіття виділяють групу
загальногеографічних карт, що відображають сукупність основних елементів
місцевості(ділянок земної поверхні): природних (рельєф, гідрографія,
рослинний покрив і ґрунти) і соціально-економічних (населені пункти,
промислові, сільськогосподарські, соціально-культурні й інші об’єкти,
дорожня мережа й ін.).

Елементами карти, її складовими частинами, є:

- математична основа, що включає масштаб, геодезичну основу й

картографічну проекцію;

- зміст, під яким розуміється сукупність показаних об’єктів і повідомлюваних

відомостей;

- допоміжне оснащення (назва, легенда - умовні знаки і пояснення, що

розкривають їхній зміст, різні графіки, довідкові дані й ін.).

Математична основа карт

Топографічні карти України видаються в масштабах 1:1 000 000 і крупніше.

Вони становлять єдиний стандартний набір - масштабний ряд: 1:1 000 000;
1:500 000; 1:200 000; 1:100 000; 1:50 000, 1:25 000, 1:10 000.

Плани створюються у масштабах 1:5 000, 1:2 000, 1:1 000 і 1:500. Прийнятий
масштабний ряд має коефіцієнт переходу від масштабу до масштабу
(2,0...2,5). Коефіцієнт переходу забезпечує домірність різномасштабних карт і
планів, спрощує їхнє зіставлення й зведення у єдину систему.

31
 Найчастіше карти масштабу 1:200 000 і крупніше відносять до
великомасштабних, 1:1 000 000…1:500 000 - до середньо масштабних. Однак
існують і інші класифікації.

До математичних елементів (математичної основи) географічної карти

належать: опорна геодезична мережа, проекція, масштаб, розграфлення,
рамки і номенклатура.

Геодезична основа карт

Перехід від поверхні земного еліпсоїда до площини - складне математичне

завдання, тому, розв’язуючи його, слід зважати на правильність відтворення
форми географічних об’єктів, збереження відстані між ними тощо.

Положення спроектованих на еліпсоїд точок земної поверхні визначаються

їхніми координатами.

Географічні координати - величини, що визначають положення точки на

земній поверхні.

Географічна широта (j) - це кут між нормаллю (перпендикуляром) до

земного еліпсоїда у даній точці та площиною екватора. Широти відлічуються
від 0° до 90° від екватора на північ (північна широта) і на південь (південна
широта).

Географічна довгота (l) - це двогранний кут між площиною початкового

меридіана й меридіана, що проходить через дану точку (рис. 6.1).

Географічні координати:

широта (j) і довгота (l) на земному еліпсоїді

Отже, географічною широтою даної точки називається кут між проведеною з

її нормаллю і площиною екватора, а її географічною довготою називається
двогранний кут між площинами початкового меридіана і меридіана даної
точки.

Розміри земного еліпсоїда і його положення стосовно геоїду можуть бути

різними. Це положення визначають, зокрема, тим, що в якій-небудь точці, що
називають початком координат, сполучають нормаль зі стрімкою лінією,
перпендикулярної до поверхні геоїда. У різних країнах по-різному
вирішували і вирішують ці питання. Тим самим, одержують різні координати

32
пунктів опорної геодезичної мережі, з нанесення яких і починається побудова
карти і від який залежить планове (у горизонтальному напрямку) положення
всіх зображуваних на карті точок.
 Визначте довжину дуги 1ºмеридіана.
Усі меридіани мають однакову довжину і форму півкола. Якщо коло має 360º, то
дуга – півколо – меридіан – матиме 180º.
Згадаємо: коло (окружність) Землі дорівнює 40000 км, половина кола становитиме
20000км. Тоді можна обчислити довжину 1º меридіана в кілометрах:

20000км : 180º  111км.

 З риболовецького судна (Р, координати – 10º пд. ш., 80º сх. д.) поступив сигнал
біди, який прийняли два кораблі «Схід» (С – 20º пд. ш., 80º сх. д.) і «Надія» (Н – 10º
пд. ш., 90º сх. д.).
Визначте на контурній карті місцеположення кораблів. Обчисліть, який корабель
знаходиться ближче до риболовецького судна, і визначте, в якому напрямі необхідно
пливти кораблю-рятівнику.
Розв’язання.
Якщо об’єкти лежать на одному меридіані чи паралелі, то відстані між ними у
кілометрах можна знайти, знаючи їх координати.
Коли об’єкти розміщені на одному меридіані і в одній півкулі, то достатньо від
більшої географічної широти одного об’єкта відняти меншу географічну широту іншого
об’єкта і різницю помножити на 111 км.
Коли об’єкти розміщені в різних півкулях, тоді широти об’єктів слід додати і теж
помножити на 111км.
У нашому випадку судна Р і С лежать на одній довготі – 80º сх. д. і в одній півкулі
(південній), тому
1) Р↔С : 111км * (20º – 10º) = 1110км.
Коли об’єкти розміщені на одній паралелі в одній півкулі, необхідно від більшої
географічної довготи одного об’єкта відняти меншу географічну довготу іншого об’єкта і
різницю помножити на вказану на карті довжину дуги 1º паралелі в кілометрах, оскільки
від екватора до полюсів вона зменшується, лише на екваторі завжди становить 111км.
Коли об’єкти розміщені у різних пікулях, тоді їх довготи слід додати і теж
помножити на вказану на карті півкуль довжину дуги 1º паралелі.
У нашому випадку судна Р і Н лежать на одній паралелі – 10º пд. ш. і в одній
півкулі – східній, тому
2) Р↔Н : 109,6км * (90º – 80º) = 1096 км.

33
 Відповідь. Ближче знаходиться корабель «Надія», він буде плисти на захід.

0º 80º 90º

Р ← Н

10º

20º С

 По телебаченню повідомили, що через місяць відбудеться фестиваль естрадної

пісні. У якому місті це відбудеться і в якій державі?
Знайдіть на карті відповідь за координатами: 39 пн. ш., 105 зх. д.
Відповідь: м. Денвер, США.

 На дні затоки біля берегів однієї держави аквалангісти знайшли руїни

древнього поселення. Спробуйте знайти це місце за координатами: 18 пн. ш.,
93 зх. д.).
Відповідь: Затока Кампече, Мексика.

 Це місце відоме своїми таємницями і неприємними несподіванками. Знайдіть

його на карті:32 пн. ш., 5° зх. д..
Відповідь: Бермудські острови.

 Підкоріть вершину гори за координатами:36пн. ш., 82 зх. д. Назвіть цю гору і

найвищу її точку.
Відповідь: г. Мітчел,2037 м.

 У гирлі цієї річки видобувають «чорне золото». Знайдіть це родовище і назвіть

річку за координатами: 29  пн. ш, 90 зх. д.
Відповідь: Нафта, р. Міссісіпі.

 Визначити протяжність Африки вздовж екватора, якщо 1=111,3 км.

Рішення:
Африка лежить між меридіанами 9° сх. д. і 43 ° сх. д.:
111,3км х (43  - 9)=111,3 км х34=3784,2 км.

 Визначити протяжність Південної Америки вздовж екватора, якщо 1=111,3 км

Рішення:
111,3км (81° - 48°)= 111,3 кмx33 = 3672,9 км.

 Визначити протяжність Південної Америки за 30 пд. ш.,

34
 якщо 1=96,5 км:
Рішення:
96,5 км х (72 - 50) = 96,5км х 22= 2123 км.

 Визначити протяжність острова Нова Гвінея вздовж 140 сх. д. двома способами
- за допомогою градусної сітки і за допомогою масштабу, якщо 1111 км.
Рішення.
1) Спосіб за допомогою градусної сітки:
111 км х (8-2°) = 111км х 6 = 666 км.
2)Спосіб за допомогою масштабу:
900км х 0,75 см = 675 км.

 Визначте протяжність Африки по 20-ому меридіану за градусною системою

в градусах і кілометрах.
Географічна широта м. Рас-Енгела 32пн. ш.,
географічна широта м. Агульяс 35 пд. ш.,
1 = 111,3 км.
Рішення:
1) протяжність в градусах:
32 +35=67;
2)протяжність в км:
111,3 км х 67 = 7457,1км.

 Визначте протяжність Північної Америки по 10-ій паралелі за градусною

сіткою в градусах і кілометрах (довжина дуги 1 по 10-ій паралелі -
109,6км).
Рішення:
географічна довгота східної точки 78 зх. д.,
географічна довгота західної точки 36 зх. д..

1) протяжність в градусах:
78 - 36  = 42;
2)протяжність в км:
довжина дуги 1 на 10-ій паралелі -109,6 км
109,6 км х 42 = 4603,2км.

 Вирахуйте середню ширину басейну Амазонки,якщо його площа дорівнює

7,2 млн.км 2, а довжина 6,5 тис. км.
Рішення:
S=a*b, тому
b=S/a
b=7 200 000 км 2:6 500 км=1107,7км.

Масштаб географічних карт

35
 Масштаб - це відношення довжини ліній на карті (або плані) до довжини
горизонтальної проекції відповідної лінії на поверхні земного еліпсоїда.

На топографічних планах і картах сферичність Землі практично не

позначається. Їх масштаб постійний.

На дрібномасштабних географічних картах, де зображаються великі

території, виникають спотворення.

Справа в тому, що при перенесенні зображення з сферичної поверхні Землі

виникають розриви . Складаючи карту дрібного масштабу, їх треба уникнути.
Для цього зображення в одних місцях розтягують, а в інших стискують.

У результаті отримують карту, на якій величина паралелей буде різною на

різних широтах. Проте вздовж паралелей 45° зберігся масштаб глобуса, тобто
головний масштаб. Уздовж екватора масштаб став меншим від головного. На
широтах, де були розриви, масштаб по паралелях став більшим від
головного, і тим більшим, чим ближче до полюса. Точка полюса - стала
нескінченністю. Вздовж меридіанів головний масштаб зберігся. Через те
частина материків, островів, океанів тощо, між паралелями 450 (у тому числі
уся Африка) зображається різною мірою стиснутими із заходу на схід, а ті,
що знаходяться на високих широтах (у тому числі Гренландія),-
розтягнутими у такому ж напрямі. Отже, їх форма спотворена і масштаби
зображень різні. Ці масштаби називаються окремими.

Особливості перенесення зображення з сферичної поверхні на

географічну карту

Окремий масштаб - це відношення нескінченно малого відрізка на карті (на

площині) до відповідного відрізка на поверхні еліпсоїда.

Відношення довжини відрізка АВ до горизонтальної проекції відповідного

відрізка на місцевості буде його середнім масштабом. Ним можна
користуватися для визначення довжини ліній окремих відрізків під час
роботи з картами.

На географічних картах звичайно вказується головний числовий масштаб.

Для зручності на дрібномасштабних картах, як і на топографічних,

вміщують, крім числового, іменований масштаб (наприклад, в 1 см - 10 км)
та лінійний. Проте останній креслять на картах, якщо відхилення окремих
масштабів від головного невеликі.
36
Поряд з масштабом довжин користуються масштабом площ. Він
визначається як відношення нескінченно малої площі на карті до відповідної
площі на поверхні еліпсоїда. У рівновеликих проекціях та проекціях
топографічних і оглядово-топографічних карт масштаб площ дорівнює
квадрату головного масштабу довжин.

Картографічні проекції та їх класифікація

Під час розгортання сферичної поверхні еліпсоїда на площину

порушується безперервність зображення, за винятком при екваторіальної
частини . Над розробленням математичного способу переходу від
сферичного відтворення земної поверхні до площинного працювали вчені з
давніх часів. Так, у Греції з VI ст. до н. е. для побудови карт зоряного неба
почали застосовувати метод перспективи. Землю приймали за кулю і всі
точки її поверхні переносили на дотичну або січну площину по прямих
„променях” з однієї точки. Наприклад (рис. 6.3), точки В і С по прямих
лініях, проведених з точки М, переносили на дотичну поверхню у точки В1
та С1. Пізніше перспективним методом була створена поперечна
стереографічна проекція.

У II ст. до н. е. Клавдій Птоломей та Маріан Гірський запропонували при

побудові карт використовувати допоміжні геометричні фігури, поверхню
яких можна розгорнути в площину, - бічні поверхні конуса або циліндра чи
картинної площини. Такий спосіб називається геометричним.

З XVIII ст. для переходу від поверхні еліпсоїда до площини, поряд з

геометричним способом, почали застосовувати аналітичний - встановлення
аналітичної залежності між географічними координатами точок земного
еліпсоїда та прямокутними координатами цих самих точок на площині.
Такий математично визначений спосіб відтворення поверхні еліпсоїда на
площині називається картографічною проекцією. Залежність між
географічними координатами точок земного еліпсоїда та прямокутними
координатами цих самих точок на площині виражається двома рівняннями

Х = ¦1(j,l); У = ¦2(j,l),

де ¦1 і ¦2 - функції незалежні, безперервні, однозначні і кінцеві.

Розгортання сферичної поверхні еліпсоїда на площину

37
Кількість функціональних залежностей, а отже, і проекцій, необмежена. Для
кожного типу проекції розв’язують рівняння залежно від заданих умов.

Наприклад, для проекцій, в яких створюють карти Атлантичного та

Північного Льодовитого океанів, ставиться вимога зберегти обриси океанів.
Для складання стінних карт природних зон світу потрібна проекція, в якій
збереглася б прямолінійність паралелей, що полегшує зорове сприймання
особливостей широтного розміщення природних комплексів.

Таким чином, рівняння проекції визначає характер зображення, величину і

розподіл спотворень у межах карти.

За пропозицією картографа М.О. Урмаєва перехід від поверхні еліпсоїда до

площини аналітичним способом здійснюється ніби зворотним шляхом. За
вихідні беруть характер зображення й бажаний розподіл спотворень, після
чого визначають координати х і у усіх вузлових точок (точок перетину
меридіанів і паралелей).

У наш час для вибору й обчислень картографічних проекцій

використовують електронно-обчислювальну техніку, та спеціальну
літературу з докладними довідковими даними про проекції та інші елементи
математичної основи карт.

Класифікація картографічних проекцій

Картографічні проекції групують за характером мінімальних спотворень,

що виникають при переході від сферичного зображення території до
площинного, та видом меридіанів і паралелей нормальної сітки.

За характером зведених до мінімуму спотворень, картографічні проекції

поділяють на рівновеликі, рівнокутні та довільні. З числа довільних деякі
автори виділяють рівно проміжні, в яких головний масштаб зберігається в
одному напрямі, наприклад вздовж меридіана чи паралелі. Картографічні
проекції, в яких площі географічних об’єктів на карті пропорційні
відповідним площам на земній поверхні, називаються рівновеликими. Їх ще
називають рівно площинними або еквівалентними. Масштаб площ (Р) у
рівновеликих проекціях завжди постійний і здебільшого дорівнює 1. Це
означає, що площа будь-якої фігури на кулі (рис. 6.4 а) дорівнюватиме такій

38
самій площі в масштабі карти (витягнутість еліпсів спотворень різна, а площа
однакова

Р = mn · sin q = аб = 1 (6.2)

де а, б - масштаби у головних напрямах;

т, п - масштаби у меридіанах і паралелях;

Q - кут між паралелями і меридіанами.

Картографічні проекції, в яких зберігаються кути між будь-якими

напрямами на карті й на земній поверхні, називаються рівнокутними.

Види картографічних проекцій

У зв’язку з тим, що в рівнокутних проекціях масштаб у кожній точці

постійний в усіх напрямах, але змінюється від точки до точки, площі в них
спотворюються, а обриси фігур в основному зберігаються. Еліпси спотворень
мають форму кола .

Виділяють також проекції, які не зберігають ні площі, ні кутів. Це довільні

проекції. Співвідношення спотворень площ і кутів у них може бути різним не
тільки на різних картах, а й у межах однієї карти. Серед цих проекцій є такі,
в усіх точках яких масштаб в одному з напрямів (по меридіанах чи
паралелях) постійний і дорівнює головному (рис. 6.4 в). Називають їх рівно
проміжними. Характерною особливістю рівновеликих, рівнокутних та рівно
проміжних картографічних проекцій є те, що в них співвідношення різних
видів спотворень в усіх точках карти постійне.

За видом допоміжної геометричної поверхні, яку використовують для

побудови проекцій, їх поділяють на азимутальні, циліндричні й конічні.

Проекції, при створенні яких осі циліндра й конуса суміщаються з

полярною віссю земної кулі, а картинна площина розміщується дотично до
точки полюса, називаються нормальними або прямими. Нормальну
азимутальну проекцію називають ще полярною.

За видом нормальної сітки виділяють також проекції:

39
- псевдоциліндричні, в яких паралелі - прямі, а меридіани - криві, симетричні
до середнього прямолінійного меридіана;

- псевдоконічні, де паралелі - дуги концентричних кіл, а меридіани - криві,

симетричні відносно середнього прямолінійного меридіана;

- поліконічні, паралелі яких - дуги ексцентричних кіл з центрами на

середньому прямому меридіані, а меридіани - криві, симетричні відносно
середнього меридіана.

За способом орієнтування допоміжної геометричної поверхні, крім

нормальних, для циліндричних і азимутальних проекцій виділяють також
поперечні (екваторіальні) картографічні сітки, коли вісь циліндра лежить у
площині екватора, а площина дотикається до кулі в одній з точок екватора та
косі, коли вісь циліндра чи конуса утворює з полярною віссю гострий кут, а
площина дотикається до кулі в якій-небудь точці між полюсом та екватором.

Топографія (від греч.(грецький) tоpos — місце і ¼ графія ), науково-

технічна дисципліна, що займається географічним і геометричним вивченням
місцевості шляхом створення топографічних карт на основі знімальних робіт
(наземних, з повітря, з космосу). По одних виставах, Т. —
самостоятоятельний розділ картографії, що охоплює проблеми детального
загальногеографічного картографування території, по інших — розділ
геодезія, присвячений проблемам вимірів на земній поверхні і по аерознімках
(див. Фотограмметрія ) для визначення положення, форми і розмірів
природних, що знімаються, і соціально-економічних об'єктів. У сферу Т.
входять питання класифікації, вмісту і точності топографічних карт,
методики їх виготовлення і оновлення і здобуття по ним різній інформації
про місцевість. У кожній країні всі ці питання регламентуються власними
стандартами (пов'язаними з господарсько-політичними чинниками,
організаційно-технічними можливостями картографо-геодезічніх служб і
характером ландшафтів), але оскільки в цілому вони досить близькі це
дозволяє створювати порівнянні топографічні карти. Періодична
модернізація даних стандартів, а також вдосконалення тих, що базуються на
них топографічних умовних знаків і основних положень по відбору і
узагальненню елементів навантаження карт (відповідно до їх масштабів і
особливостей території — див.(дивися) Та, що генералізує картографічна )
складають одне з найважливіших завдань Т.
40
 Перші знімальні роботи для виготовлення топографічних карт були
виконані в 16 ст Наземні зйомки, наочно передавальні розміщення і
особливості об'єктів місцевості і що базуються на точних інструментальних
вимірах, отримали розвиток в 18 ст, аерофототопографічеськие зйомки — в
1-ій третині 20 ст, космічні — в останній третині 20 ст В даний час наземні
методи застосовуються в Т. переважно на таких ділянках, картографування
яких іншим шляхом нерентабельно із-за їх малої площі або скрутно по
характеру території. У першому випадку виробляють мензульну зйомку, що
виконується цілком в натурі, в другому — для ряду гірських районів —
фототеодолітную зйомку (наземну фотограмметричну), при якій частину
робіт ведуть на місцевості за допомогою фототеодоліта, а частина —
камерально на фотограмметричних приладах. Використання в Т. матеріалів
космічної зйомки доки обмежується виготовленням оглядово-топографічних
і дрібномасштабних топографічних карт переважно на неосвоєні і
маловивчені території полярних країн, пустель, джунглів, виявленням і
відбором по космічним знімкам таких ділянок земної поверхні, для яких
звичайне аерофотознімання, з метою створення або оновлення середньо- і
великомасштабних топографічних карт, має бути поставлена в першу чергу.
Основними в сучасній Т. є аерофототопографічеськие методи (див.
Аерофототопографія ) — комбінований і стереотопографічеський. При
комбінованій зйомці не лише аерофотознімання, але і всі топографічні
роботи, а саме: побудова планової і висотної основи карти, малювання
рельєфу і дешифрування на фотоплані предметів і контурів, виконуються
безпосередньо на місцевості. При найбільш ефективній
стереотопографічеськой зйомці у польоті виробляють аерофотографування і
радіогеодезичні роботи по створенню знімального каркаса карти, на
місцевості будують опорну геодезичну мережу, дешифрують еталонні
ділянки і інструментальний наносять об'єкти, що не зобразилися на
аерознімках. Останні процеси по виготовленню карти — побудова
фотограмметричних мереж (для розвитку її каркаса), стереоскопічне
малювання рельєфу і дешифрування аерофотоїзображенія на всю територію
зйомки — здійснюють камеральним дорогою. Вельми важливим завданням
Т. є забезпечення скорочення польових робіт, зокрема шляхом
вдосконалення регіональних технологічних схем топографічної зйомки.

Оновлення топографічних карт, тобто приведення їх вмісту у

відповідність з сучасними вимогами і станом місцевості, є самостійний,
метод Т., що усе більш розвивається, Залежно від особливостей району
41
застосовують оновлення періодичне (від 3—4 до 12—15 років) або
безперервне; у обох випадках воно повинне базуватися на аерофотозніманню
і так званих матеріалах картографічного значення (землевпоряджувальні і
лісові плани, відомості інвентаризації будівель в містах, лоції, лінійні графіки
доріг, схеми ліній електропередачі, довідники адміністративно-
територіального ділення і ін.), що дозволяє виконувати основний об'єм робіт
камеральним дорогою. Доповнення і виправлення при оновленні карт
необхідні головним чином по соціально-економічних об'єктах ландшафту —
населених пунктах, дорогах, оброблюваних угіддях. Оновлені карти повинні
мати таку ж точність, що і нові карти, отримані при зйомці в даному
масштабі. Для цілей оновлення карт і в меншій мірі для їх створення
знімальними методами, поряд з повітряним чорно-білим або кольоровим
фотографуванням як основним засобом здобуття інформації про місцевість,
стали застосовувати фотоелектронну аерозйомку (зокрема, радіолокацію).

Сучасний етап розвитку Т. характеризується впровадженням засобів

автоматизації в справу створення топографічних карт. Практично прийнятні
результати вже отримані для процесів прочитування за допомогою
ЕОМ(електронна обчислювальна машина) інформації з аерознімків і її записи
в цифровій формі, автоматизованого перетворення останньою при складанні
оригіналів карт (включаючи трансформацію з центральної проекції в
ортогональну, малювання рельєфу в горизонталях, дешифрування частини
об'єктів) на різних приладах і гравіруванні (або викреслюванні) оригіналів
для видання. Поряд з виготовленням карт засобу автоматизації застосовні в
Т. для побудови так званих цифрових моделей місцевості, тобто
формалізованих її моделей представлених координатами і характеристиками
точок місцевості, записаними цифровим кодом (наприклад, на магнітній
стрічці) для подальшої обробки на ЕОМ(електронна обчислювальна
машина). Ці моделі служать для: 1) доповнення карти даними, що не
виражаються ні при графічному, ні при фотографічному відтворенні
місцевості, але вельми важливими при ряду досліджень і в першу чергу в
цілях землеустрою і міського будівництва; 2) виділення інформації, що
міститься на картах (об'єктів того або іншого вигляду, типів території,
комплексу відомостей, істотних при вирішенні таких інженерних завдань, як
вибір трас каналів, доріг і трубопроводів, ділянок під водосховища,
аеродроми, лісопосадки і тому подібне). Цифрова форма дає також
можливість кодування і пошуку необхідних матеріалів картографічного
значення при їх зосередженні в довідково-інформаційних фондах.
42
Автоматизація дистанційних методів здобуття топографічної інформації
дозволила приступити до зйомки поверхні Місяця і частини планет з
виготовленням блоків оглядово-топографічних карт на великі площі,
окремих листів власне топографічних карт на вибрані ділянки і
великомасштабних планів на місцевість довкола пунктів посадки
міжпланетних автоматичних станцій і космічних кораблів, а також по трасах
місяцеходів.

Меридіани, проведені через 6° довготи, утворюють колони. їх позначають

арабськими цифрами із заходу на схід від меридіана з довготою 180°.
Оскільки шестиградусні зони відлічують від Грінвіцького меридіана, номери
зон і колон різняться на 30. Так, якщо номер колони 1, то зони – 31, якщо
колони 31, то зони – 1.

Положення аркуша карти мільйонного масштабу в загальній системі

позначень, тобто його номенклатура, визначається буквеним позначенням
широтного поясу і номером колони. Спочатку пишуть букву поясу, потім
через тире номер колони. Наприклад, аркуш мільйонної карти з містом
Львовом позначають М-35, а з містом Сімферополем – L-36.

Знаючи номенклатуру аркуша карти, легко визначити географічні

координати кутів його трапеції. Так, географічні координати кутів аркуша
карти М-35 визначаються місцями перетину паралелей 48 і 52° та меридіанів
24 і 30°

Розграфлення аркушів карт наступних, більших масштабів здійснюють

паралелями і меридіанами так, що кожному аркушеві карти масштабу 1:1 000
000 відповідає ціле число аркушів цих карт. Позначаються ці аркуші
номенклатурою відповідного аркуша карти масштабу 1:1 000 000 з
додаванням українських великих і малих букв та римських або арабських
цифр .

Територія, яка зображена на одному аркуші карти масштабу 1:1 000 000,
може бути відображена на кількох аркушах карти більшого масштабу. Так
одному аркушеві карти масштабу 1:1 000 000 відповідають:

 чотири аркуші карти масштабу 1:500 000, які позначаються великими

буквами А, Б, В і Г; номенклатура цих аркушів має вигляд, наприклад
М-35-В;
43
  дев'ять аркушів карти масштабу 1:300 000, які позначаються
римськими цифрами І, II, ... , IX, що пишуть перед номенклатурою
аркуша мільйонної карти, наприклад IV-M-35;

 36 аркушів карти масштабу 1:200 000, які позначаються також

римськими цифрами, приклад номенклатури аркушів цієї карти М-35-
ХІХ;

 144 аркуші масштабу 1:100 000, які позначаються арабськими цифрами

від 1 до 144, номенклатура цих аркушів має вигляд, наприклад М-35-
73.

- Аркушеві карти 1:100 000 відповідають чотири аркуші карти масштабу

1:50 000, які позначаються початковими буквами українського алфавіту А,
Б, В, Г і номенклатура має вигляд М-35-73-В.

Аркушеві карти 1:50 000 відповідають чотири аркуші карти масштабу 1:25
000, які позначаються малими буквами українського алфавіту а, б, в, г,
наприклад М-35-73-В-в.

Аркушеві карти масштабу 1:25 000 відповідають чотири карти масштабу

1:10 000, які позначаються арабськими цифрами 1, 2, 3 і 4; приклад їх
номенклатури М-35-73-В-в-3.

Аркушеві карти масштабу 1:100 000 відповідають 256 аркушів плану

масштабу 1:5 000, аркуші якого позначають арабськими цифрами від 1 до
256, що пишуться в дужках, наприклад М-35-73-(256).

Аркушеві плану масштабу 1:5 000 відповідають дев'ять аркушів плану

масштабу 1:2 000, які позначаються малими буквами українського алфавіту
(а, б, в,..., и), наприклад М-35-73-(256-а).

Нумерація аркушів карт будь-якого масштабу (цифрами або буквами) завжди

виконується зверху вниз і зліва направо .

Із збільшенням широти аркуші топографічних карт всіх масштабів

звужуються, залишаючись незмінними за висотою. Тому на райони, які
розміщені на північ від 60° широти, аркуші карт викреслюються здвоєними

44
по довготі, а на північ від 76° паралелі карти випускають по чотири аркуша,
складених по довготі.

Великомасштабні плани (1:5 000, 1:2 000, 1:1 000 і 1:500), складені на
ділянки, що мають площу менш як 20 км кв., мають прямокутне або
квадратне розграфлення. За основу розграфлень приймають план масштабу
1:5 000 з розміром рамки квадрата 40х40 см. кожний аркуш плану масштабу
1:5 000 позначається арабською цифрою.

Номенклатуру аркушів топографічних карт записують над верхньою

рамкою карти. Поряд з номенклатурою в дужках пишеться назва
найбільшого населеного пункту, розміщеного в межах даної трапеції,
наприклад М-35 (Львів), М-36-А (Київ), М-35-49 (Сокаль).

За географічними координатами будь-якого пункту можна визначити

номенклатуру аркуша карти необхідного масштабу. Спочатку визначають
номенклатуру аркуша карти масштабу 1:1 000 000, в межах якого
знаходиться даний пункт. Візьмемо для прикладу м. Чернівці з такими
значеннями географічних координат: ф = 48°18', Л = 25°51'. Для цього
широту даного пункту ділять на 4, при цьому звичайно одержують число із
залишком, наприклад 48°18' : 4 = 12 + 0°18'. Це означає, що дана точка
лежить в 13-му широтному поясі, який позначається буквою М (див. табл. 2,
рис. 3). Потім ділять довготу на 6° і знаходять в якій колоні від Грінвіча
знаходиться даний пункт. Так, якщо Л = 25°51', тоді 25°51' : 6 = 4 + 1°51'.
Відповідно це буде 5-а зона від Грінвіча, а номер колони буде 35. Отже,
номенклатура аркуша карти масштабу 1:1 000 000, на якому знаходиться
зображення даного пункту буде М-35 (Чернівці). Його межі – відрізки
паралелей з широтами 48 і 52° і відрізки меридіанів з довготами 24 і 30°.

Для підбирання номенклатури аркушів карт більших масштабів

рекомендується будувати схеми розграфлення, підписувати координати
рамок і за ними знаходити номенклатуру необхідних аркушів.

Завдання

1. Визначити номенклатуру аркушів топографічних карт масштабів 1:1 000

000, 1:500 000, 1:300 000, 1:200 000, 1:100 000, 1:50 000, 1:25 000, 1:10 000, в
межах яких знаходиться пункт А з даними географічними координатами
Примітка. Для одержання географічних координат пункту А студентам
необхідно до широти 40°20'33" додати до градусів суму букв свого прізвища,
45
а до довготи 18°30'43" додати до градусів суму букв свого імені помножену
на два.

2. Визначити номенклатуру восьми аркушів карти масштабу 1:50 000, які

межують з аркушем карти даного масштабу, одержаного в задачі.

Зображення рельєфу на топографічних картах і планах

Під рельєфом розуміють сукупність нерівностей земної поверхні.

Виділяють основні форми рельєфу: гора (горб), хребет, улоговина, сідловина,
лощина (видолинок). Форми рельєфу мають такі основні орографічні лінії:
вододіли, тальвеги, брівки та підошви. Орографічні лінії становлять скелет
рельєфу і створюють уявлення про ступінь його розчленованості.

На топографічних картах рельєф зображають горизонталями, тобто

замкнутими лініями, що проходять через точки місцевості з однаковою
абсолютною висотою. Якщо уявно розрізати фізичну поверхню Землі
рівневими поверхнями, які рівновіддалені одна від одної, як це зображено на
рис. 5,а, то кожна лінія перерізу матиме вигляд замкненої кривої і постійну
абсолютну висоту; отже, вона є горизонталлю. На місцевості берегові лінії
(межа води і суші) ставків, озер являють собою горизонталі.

Задану віддаль h між сусідніми січними площинами називають висотою

перерізу рельєфу. Висоту перерізу можна також визначити як різницю висот
двох сусідніх основних горизонталей на карті. Основними називають такі
горизонталі, які віддалені одна від одної на прийняту для даної карти висоту
перерізу рельєфу. Основні горизонталі на картах позначаються суцільною
лінією коричневого кольору. Іноді при нормальній висоті перерізу важливі
подробиці рельєфу не відтворюються, тому що знаходяться між січними
площинами. В такому випадку на карті проводять половинні горизонталі
(напівгоризонталі) через половину основного перерізу рельєфу пунктирними
лініями з довжиною рисочок 4-5 мм і відстанню між рисочками 1-2 мм. Якщо
потрібні подробиці рельєфу не можуть бути зображені половинними,
застосовують допоміжні горизонталі, які проводять також пунктирними
лініями, тільки з коротшими рисочками, ніж у половинних.

На картах горизонталі викреслюють суцільними лініями коричневого

кольору товщиною 0,1 мм. Для збільшення виразності рельєфу і полегшення
читання карти при висотах перерізу рельєфу 1, 5, 10, 20 і 40 м кожну п'яту
основну горизонталь з позначками кратними відповідно 5, 25, 50, 100 і 200 м,
46
зображають товстішою (0,25 мм) коричневою лінією. Такі горизонталі
називаються потовщеними. При висоті перерізу 2,5 м потовщують кожну
четверту горизонталь з позначками кратними 10 м.

Для того щоб розрізнити зображення горизонталями гори від улоговини,

хребта від лощини, від горизонталей у бік пониження схилу проводять
рисочки – бергштрихи. Висоту основних і потовщених горизонталей
підписують цифрами коричневого кольору. Цифри пишуть так, щоб їх верх
був спрямований у бік збільшення висоти (підвищення схилу). Висоти
основних горизонталей завжди кратні висоті перерізу рельєфу.
Горизонтальна відстань між двома суміжними горизонталями називається
закладенням d . Між закладенням d висотою перерізу h і крутиною схилу v
існує така залежність: tg v = h/d

Горизонталі мають такі властивості:

- усі їх точки мають однакову абсолютну висоту, яка відрізняється від висоти
точок сусідньої горизонталі на висоту перерізу рельєфу;

- усі горизонталі, що замикаються в межах аркуша карти, позначають

підвищення чи улоговину, які виділяють підписами відміток і бергштрихами;

- чим більше горизонталей на схилі, тим він вищий. Отже, за кількістю

горизонталей можна визначити перевищення одних точок місцевості над
іншими;

- чим ближче горизонталі розміщені одна від одної, тим схил крутіший, тим
більший кут нахилу місцевості. Отже, за величиною закладання (за
відстанню між горизонталями) можна визначити крутину схилу в градусній
мірі;

- найкоротша відстань між двома горизонталями – перпендикуляр до них, що

відповідає напряму найбільшої крутини. Отже, напрям схилу в кожній його
точці перпендикулярний до горизонталей;

- вододільні лінії та осі лощин перетинаються горизонталями під прямим

кутом;

- горизонталі на карті не перетинаються (за винятком зображення

найбільшого уступу) і зберігають подібність відповідних їм ліній на
місцевості, утворених у результаті уявного перерізу рельєфу площинами.

47
Отже, горизонталі на карті точно передають форми рельєфу та їх розміщення
і поєднання.

Крім горизонталей, рельєф на картах зображають відмітками абсолютних

висот характерних точок рельєфу – вершин гір чи горбів, дна улоговин,
сідловин, тальвегів, перегинів схилів. Позначають їх арабськими цифрами
біля характерної точки з точністю до 0,1 м. У поєднанні з горизонталями
відмітки висот полегшують визначення за картою напрямів схилів,
перевищень тощо. Скелі, урвища, круті схили ярів, ями, кургани тощо
зображають спеціальними умовними знаками, які в поєднанні з
горизонталями точно передають особливості рельєфу місцевості.

Задачі, які розв’язують за топографічною картою

Виділити межі і визначити площу водозбірного басейну

Водозбірною площею або басейном називають територію, з якої снігова і

дощова вода стікає в річку або річкову систему (водотоки), або в озеро, море
(водойми).

Межі водозбірної площі (басейну) визначають за вододільними лініями, які

проходять через точки, від яких лінії схилу розходяться у різні боки.
Розміщуються такі точки в місцях найбільшого вигину горизонталей.
Вододіли проходять по лініях хребтів (ними є нормалі до горизонталей в
точках їх перетину на хребтах), через вершини і сідловини (рис. 17).

Площу басейну можна визначити за допомогою палетки. Палетка – це сітка

дрібних квадратів, як правило, із стороною 2 мм, яку наносять на прозорий
матеріал (плівку, кальку, пластик). Сіткову палетку накладають на площу
контуру, який вимірюють, і рахують число повних квадратів. Частки
квадратів також переводять у повні квадрати. Потім, знаючи площу
найменшої поділки палетки, тобто площу найменшого квадратика,
визначають величину площі шуканої фігури в гектарах або квадратних
метрах.

Наприклад, площа одного квадрата із стороною 2 мм в масштабі карти (1:25

000) становитиме 50 х 50 = 2500 м кв = 0,25 га, а при накладанні палетки на
площу контуру порахували 121 квадрат палетки. Отже, площа фігури буде
дорівнювати 0,25 х 121 = 30,25 га.

48
 Для контролю площу даної фігури вимірюють повторно, розвернувши
палетку приблизно на 45°. Різниця між двома визначеннями площі не
повинна бути більшою від 1:50 площі, що вимірюється. При виконанні цієї
умови за кінцеве значення площі приймають середнє арифметичне з двох
визначень.

 За топографічною картою практикуму визначити прямокутні

координати г. Андогська 160,6(квадрат 6611).
Відповідь. г.Андогська Х = 60 66 775; Y = 43 11 825.

 Знайдіть точку на карті за координатами Х = 67 850; Y = 12 275.

Відповідь. Пасіка

 Визначіть за горизонталями форми рельєфу і напрям схилів:

a)

b)

c)
Відповідь. a) гора (кінець бергштриха спрямований в бік зниження);
b) гора (зниження в бік меншої відмітки);
с) улоговина (зниження завжди в бік водойми);

 Визначити крутість г. Михалинської на південно-західному схилі

між горизонталями 195 і 200 м.
Відповідь. На південний захід - 1°15.
49
  Визначити магнітний азимут напряму від витоку річки Біличка
(квадрат 6612) на колодязь глибиною 3 м ( квадрат 6612),з
переходом від дирекційного кута (Д = 50°).
Відповідь.
Ам = Д - поправку
Ам = Д - (2°24+ 6°12)
Ам = Д - 8°36

Ам = 50° - 8°36

Ам = 41°24

 Визначити магнітний азимут напряму з висоти г. Дубровина (квадрат 6910)

на г.Кар’єрну (квадрат 6713), з переходом від дійсного азимута(Aд = 120°).
Відповідь.
Ам = Ад – маг. схил.

Ам = Ад - 6°12

Ам = 120° - 6°12

Ам = 113°48

 Визначити відстань від пасіки (квадрат 6712) до пристані на річці Соть

(квадрат 6814).
Відповідь. 8,2 см * 250 м = 2 км50 м

 Визначити в якому напрямку легше зійти з гори Михалинської (квадрат

6812). По якій місцевості буде проходити ваш шлях.
Відповідь. Легше сходити у західному і північному напрямі. Відповідь
обґрунтувати на основі зміщення горизонталей.

 Визначте масштаб топографічної карти, якщо її аркуш має номенклатуру М -

36 -143.
Розв’зання: для створення топографічних карт великого масштабу
використовуються аркуші карт масштабу 1:1 000 000. Один аркуш такої карти охоплює
територію, що має межі 6(по довготі) і 4(по широті). Номенклатура такого аркуша
позначається буквою і числом, наприклад, М-36. Якщо такий аркуш розділити
паралелями на 12 однакових частин і меридіанами на 12 частин, то отримаємо 144 аркуші
топографічних карт масштабу 1: 100 000. Номенклатура аркушів карт більшого масштабу
записується справа від номенклатури вихідного аркуша. Тому в умові задачі число 142
означає, що це 143 аркуші із 144 аркушів масштабу 1:100 000. Отже, масштаб
топографічної карти становить 1:100 000.
50
Скласти географічний опис місцевості

Географічний опис місцевості починають із загальної характеристики

території. Потім складають опис кожного географічного елемента місцевості.

В загальній характеристиці місцевості вказують:

- дані про карту (номенклатура, масштаб, рік видання тощо);

- відомості про межі ділянки (географічні та прямокутні координати її кутів),

геодезичну основу (види опорних пунктів, їх кількість);

- загальну характеристику місцевості (тип рельєфу, основні населені пункти,

головні шляхи сполучення, наявність лісів тощо).

Після загальної характеристики місцевості описують географічні елементи

місцевості:

- рельєф ділянки (форми рельєфу, площа, яку вони займають,

протяжність, позначки абсолютних і відносних висот, головні вододіли,

форма і крутина схилів, наявність ярів, урвищ, вимоїн із зазначенням їх
протяжності та глибини, штучні форми рельєфу тощо);

- гідрографію (назви окремих об'єктів; протяжність, ширина, глибина, напрям

і швидкість течії річок, похил, типи берегів, заплави; транспортне значення,
наявність гідротехнічних споруд тощо; площа, типи берегів, якість води озер;
канали, канави, джерела, колодязі та ін.);

- рослинність (тип, склад порід, площа, розміщення;

- населені пункти (назва, тип, людність, адміністративне значення, структура

і планування, об'єкти промисловості, комунального господарства, зв'язку
тощо);

- шляхи сполучення (тип; для автомобільних доріг – назва дороги або

пунктів, які вона з'єднує, характер покриття, ширина тощо; для залізниць –
кількість колій, вид тяги, назва станцій, вокзалів тощо; споруди на дорогах);

51
- інші елементи місцевості (границі, межі, ґрунти та ін.).

 Які форми рельєфу (горб, западина) зображено на малюнку а) і б):

Визначте відносну висоту горба і глибину западини.

Для кожної форми рельєфу визначте крутий і пологий схили.
Відповідь. На малюнку а) западина, б) горб. Це видно за розташуванням
бергштрихів. Бергштрихи – короткі риски, перпендикулярні до горизонталей,
спрямованих від них у сторону зниження схилу.
Відносна глибина западини 20м, у неї західний схил крутий (чим ближче
горизонталі одна до одної, тим схил крутіший), а східний – пологий. Відносна висота
горба 25м, у нього західний схил – пологий, а східний – крутий.

 Просіка тягнеться через ялиновий ліс із заходу на схід. 2км на північ від неї
стоїть будинок лісника. Зобразіть схематично.

52
  Річка тече з півночі на південний захід. Вздовж правого берегавід річки
тягнеться лінія електропередач. Також вздовж обох берегів ростуть луки.
Зобразіть схематично.

 Територія лісу на карті масштабу 1 : 100000 має форму прямокутника із

сторонами 42 мм і 57 мм. Визначте площу лісу в гектарах.
Розв’язання: Спочатку переводимо числовий масштаб карти в іменований – в 1см –
1000м.
Площа (S) прямокутника обчислюється за формулою:

S = a * b,
де а –довжина прямокутника,
b –ширина прямокутника.
а = 57мм = 5,7см
b = 42мм = 4,2см
а прямокутника на місцевості становить = 5,7см * 1000 м = 5700м
b прямокутника на місцевості становить = 4,2см * 1000м = 4200м
! Пригадаємо га = 100 арів.
Ар = 100 м2, тому га = 100 * 100м2 = 10000м2.
Отже, площа (S) прямокутного лісу = (5 700м * 4 200м) : 10000м2 = 2394 га.

 Яка ширина річки, якщо на плані місцевості (масштаб 1 : 1000) вона

дорівнює 3см.
Відповідь. Числовий масштаб 1 : 1000 переводимо в іменований – в 1см – 10м.
Ширина річки на місцевості становить – 3см * 10м = 30м.
53
 Знайдіть площу саду прямокутної форми, якщо на плані місцевості (масштаб 1 :
10000) він завдовжки 5см, завширшки – 2см.
Відповідь. Спочатку переведемо числовий масштаб плану 1 : 10000 в іменований в
1см – 100м.

Sсаду = a*b
асаду на місцевості становить 5см * 100м = 500м
bсаду на місцевості становить 2см * 100м = 200м
Отже, Sсаду = 500м * 200м = 100000м2.

 Знайдіть відносну висоту горба, якщо його абсолютна висота – 569м, а

горизонталь біля підніжжя – 250м.
Відповідь. Відносна висота горба = 569м – 250м = 319м.
----------------------------

569м

250м

0м

море

54
ГЕОЛОГІЯ

У внутрішній будові Землі розрізняють три основні оболонки, або

геосфери з різними властивостями: літосфера, мантія і ядро.

Літосфера (кам'яна оболонка) - земна кора і тверда частина мантії, що її

підстилає. Пересічна потужність літосфери в океанах 70-80 км, на
континентах 120-140 км. Верхній шар літосфери - земна кора - знизу чітко
обмежена границею Мохоровичича. На дні океанів ця границя проходить на
глибині 5-10 км, під материками вона опускається до 30-40, а в гірських
районах - до 65-75 км.

Нижче поверхні Мохоровичича розташована мантія. В її межах прийнято

виділяти верхній (до 400 км), середній, або перехідний (400-1 000 км) і
нижній (1 000-2 900 км) шари. Верхня мантія неоднорідна за будовою, тому
вона є найбільш імовірним джерелом тектонічних і магматичних процесів.
Особливо значну роль у цих процесах відіграє астеносфера. Вона
розташована під континентами на глибині 120-250 км і на глибині 30-60 км
під океанами, наближаючись майже до самого дна у зоні серединно-
океанічних хребтів. Астеносфера характеризується пониженою в'язкістю й
густиною, а також високою пластичністю. Речовина астеносфери нагріта до 1
200°С і частково перебуває у розплавленому стані. Завдяки цьому вона може
переміщуватися у горизонтальному й вертикальному напрямах, спричиняючи
глибинні розломи у літосфері та повільні рухи великих блоків земної кори,
що залягають вище. Ці процеси, як гадають, є головною причиною
формування складчастих гір і
утворення океанічних западин
(теорія глобальної тектоніки
літосферних плит). З ними пов'язані
вогнища землетрусів, вулканічна
діяльність, родовища корисних

55
копалин глибинного походження тощо.

Під мантією знаходиться ядро, яке поділяють на зовнішню (на глибинах від 2
900 до 5 000 км) і внутрішню

(5 000 км і глибше) частину. З речовиною ядра, яка внаслідок надвисокого

тиску перебуває в особливо "металізованому" стані, пов'язане магнітне
поле. Землі, роль і значення яко ГО розглядалися вище.

На Земній кулі найбільш поширені такі 11 хімічних елементів: кисен

водень, кремній, алюміній, натрій, магній, кальцій, залізо, калій, вуглець і
титан. На їх частку припадає 99,5 % усіх атомів земної речовини. Таким
чином Земля - це своєрідна геохімічна аномалія з надзвичайно підвищеним
умістом важких металів. Це має величезне значення для розвитку й
підтримання життя у біосфері, оскільки важкі метали входять до складу
багатьох ферментів, що забезпечують синтез складних білкових сполук.

Вік Землі оцінюється приблизно в 5 млрд. років. Збільшення планети за

рахунок акумуляції космічної речовини з газопилової хмари практично
припинилося протягом перших 500 млн. років, коли нагромадилося близько
95-97% її маси.

У процесі свого розвитку Земля перебудовувалася, її речовина постійно

змінювалася, переміщувалася, розшаровувалася. Ці процеси й понині
тривають. Вони супроводжуються виділенням і поглинанням величезної
кількості енергії. Ця енергія. може виділятися внаслідок розпаду
радіоактивних елементів, ущільнення речовини Землі при стисненні її та під
впливом сил гравітації. За рахунок цієї енергії внутрішні шари Землі мають
високу температуру. Завдяки цьому від земних надр до земної поверхні
щорічно надходить близько 8,37-1020.Дж тепла. Воно складає тільки 1/5 000
частину сонячного тепла, яке поступає на поверхню Землі, але відіграє
важливу роль у всіх процесах, які тут відбуваються.

Маса Землі й густина її речовини визначають силу земного тяжіння. Коли

б вона мала меншу масу, то б не могла утримати наявні сьогодні повітряну та
водну оболонки. А якби її маса була більшою, то Земля могла, б у значно
більшій кількості утримувала такі гази, як водень і метан. Відповідно, склад і
вертикальна протяжність атмосфери були б іншими.

56
Геоморфологія — наука про рельєф Землі, його походження, просторові,
генетичні та історичні закономірності будови та розвитку. Геоморфологія
розглядає зміни рельєфу як процес, що складається з існуючих протиріч між
рельєфоутворюючими факторами, що й обумовлює безперервний розвиток
земної поверхні та форм рельєфу

Морфологічна класифікація передбачає знаходження спільних фізіономічних

ознак у зовнішньому вигляді форм рельєфу, що відображається
морфографічними й морфометричними характеристиками. Морфографічні —
переважно описують якісні ознаки рельєфу — найза- гальніші особливості
зовнішнього вигляду земної поверхні: низькі, середньовисотні та високі гори,
гостро-, плоско- або округловершинні гори, підвищені рівнини, кряжі, ували,
гряди, плато, дрібносопковик, круті чи пологі схили, урвисті чи похилі
береги тощо. Вони відображують певні образи зовнішнього вигляду
поверхні, з якими пов'язують уявлення про морфологію форм рельєфу, щодо
яких невідоме походження, вік або динаміка. Такі класифікації часто
ефективні для застосування у рекреаційних і сільськогосподарських
дослідженнях, опрацюваннях деяких інженерних проектів на початкових
стадіях тощо. Ефективність морфографічних класифікацій часто залежить В'Д
здатності дослідника передати особливості зовнішнього вигляду земної
поверхні, що можуть мати практичне значення.

Для формування уявлень про найзагальніші особливості розподілу висот і

глибин на земній кулі використовують гіпсографічну криву, на якій
виокремлюють два основних гіпсометричних рівні земної поверхні:
материковий та океанічний (рис. 2).

Гіпсометрична характеристика рельєфу — одна з найважливіших. За

ступенем підняття поверхні суходолу над поверхнею океану
57
розрізняютьнизовинний (0 — 200 м) і височинний рельєф. Останній залежно
від характеру розчленування поділяють нависокі рівнини, височини,
плоскогір'я та гірський рельєф. За гіпсометричною характеристикою гірський
рельєф поділяють на низькогірний (до 1000 м над рівнем
океану), середньогірний (1000 — 3000 м) івисокогірний (понад 3000 м).

Положення поверхні дна морів та океанів щодо рівня океану

називають батиметрією (від грец. батос — глибина). За цією ознакою
виокремлюють неритову (0 — 200 м завглибшки), батіальну (200 —3000
м),абісальну (3000 — 6000 м) та гіпабіссиїьну (понад 6000 м) зони.

Морфографічну характеристику рельєфу складають для різних його

категорій по-різному. Опис значних за розмірами форм рельєфу, що
недоступні безпосередньому дослідженню внаслідок своєї великий
(материкові виступи, океанічні западини тощо), зазвичай проводять за
узагальнювальними матеріалами - картами, зведеннями, геофізичними й
геологічними характеристиками. У польових умовах найчастіше
досліджують форми рельєфу, що за своїми розмірами доступні візуальному
обстеженню. При цьому відмічають загальний вигляд рельєфу та його форм,
визначають їх площі та лінійні розміри, абсолютні висоти або глибини,
відносні перевищення тощо, описують елементи, що складають досліджувані
форми — схили й субгоризон-тальні поверхні, визначають положення підніж
і бровок, характерні кути нахилу деяких поверхонь, описують обриси форм
рельєфу чи їх елементів.

Залежно від розміру форми рельєфу поділяють на планетарні (зумовлюють

фізіономію Землі як планети), мегаформи (найбільші), макроформи (великі),
мезоформи (середні), мікроформи (дрібні) та наноформи (найдрібніші).

^ Планетарні форми займають площу, що становить мільйони квадратних

кілометрів. Вони простягаються на тисячі, іноді десятки тисяч кілометрів.
Глибина розчленування рельєфу в ЇХ межах сягає Ю км і більше. Наприклад,
різниця позначок дна Чилійсько-Перу-анського жолоба та висота вершин
Анд, розміщених поряд, перевищує 15 км. Позитивними планетарними
формами рельєфу є матери-ові виступи, а негативними — океанічні
западини. До планетарних форм рельєфу Землі належать також серединно-
океанічні хребти та геосинклінальні пояси. Вони хоча й розміщені у межах
океанічних впадин і материкових виступів, проте це єдині форми рельєфу,
сумірні з ними. Так, площа серединно-океанічних поясів становить 50 млн
км2(майже 10 % площі земної кулі). Приблизно таку саму площу займають
сучасні геосинклінальні пояси, що мають відмінні морфологічні ознаки
(протяжність, контрасти відносних перевищень, рекордні абсолютні висотні
позначки тощо). Походження та динаміка планетарних форм різні.
58
^ Мегаформи рельєфу займають площі, що становлять десятки тисяч або
сотень тисяч квадратних кілометрів, протяжність — сотні, тисячі кілометрів.
Різниця висот у їхніх межах коливається від кількох сот до 8000 м. До них
належать гірські системи (Карпати, Кавказ, Алтай, Альпи тощо), рівнини
(Східноєвропейська, Західносибірська, Середньосибірське плоскогір'я),
западини морів (Чорноморська, Каспійська, Червономорська тощо). Вони є
складовими планетарних форм і наслідками їх гетерогенності (різного
походження). Проте відмінність у зовнішніх ознаках (розмірах) є ознакою
генезису, наприклад плат-формні рівнини, гори геосинклінального розвитку
або відроджені, геосинклінальні морські котловини,

котловини рифтових чи окраїнних морів тощо. Платформні рівнини зазвичай

мають в основі різновікові платформи земної кори, гірські країни
відображують активні орогенічні райони, деякі морські котловини
сформовані на місці процесів розтягування земної кори (рифтогенезу), або
перетворення глибинних шарів земної кори іншими способами.

^ Макроформи рельєфу зазвичай є складовими мегаформ, які займають

площі, що становлять десятки або сотні тисяч квадратних кілометрів. їхня
протяжність сягає десятків або сотень кілометрів, часто вони мають
ізометричні обриси у плані. Глибина розчленування рельєфу макроформ
може бути до 3000 м, але найчастіше — це кілька сотень метрів.
Макроформами вважають деякі гірські хребти (Вигорлат-Гутинський та інші
у Карпатах), вулканічні нагір'я (Вірменське, Ефіопське тощо), плато (Устюрт,
Карабіль, Бадхиз та ін.), кряжі (Донецький, Тиманський), височини
(Придніпровська, При-азовська, Середньоросійськатощо), гряди (Білоруська,
Північні Ували), низовини на рівнинах (Причорноморська, Поліська,
Придніпровська тощо), міжгірські котловини у горах (Санська у Карпатах,
Ферганська на Тянь- Шані та ін.). Будучи значними негативними
макроформами, вони часто зайняті великими водоймами (озера Севан, Іссик-
Куль, Алаколь та ін.).

^ Мезоформи рельєфу мають розміри, що становлять кілька сотень метрів —

десятки кілометрів, а глибина розчленування варіює від кількох до сотень
метрів. Наприклад, окремими позитивними форма- цієї категорії є незначні за
розмірами гірські хребти — останці, що збереглися від остаточного
руйнування, грязьові вулкани, друмлі-ни, ками, барханні гряди, терикони
тощо. До вироблених мезоформ належать річкові долини, великі балки, яри,
карстові лійки (полья), кар'єри тощо. В утворенні мезоформ рельєфу основну
роль відіграють екзогенні чинники, а також ерозійні, флювіальні, гляціальні,
карстові та інші процеси.

59
^ Мікроформи рельєфу — це компоненти поверхні мезоформ, що мають
розміри від кількох метрів до кількох десятків метрів. Відносні перевищення
в їх межах зазвичай не перевищують кількох метрів. До позитивних форм
рельєфу належать дрібні конуси виносу, піщані кучугури, бархани, дюни,
прируслові вали, кургани, незначні денудаційні останці, соліфлюкційні вали
та язики, дрібні зсувні тіла тощо, а до вироблених мікроформ — карстові й
суфозійні лійки, невеликі яри, балки та промоїни, рови осідання тощо.

^ Форми нанорельєфу моделюють та ускладнюють. поверхню великих форм

рельєфу. їх площа не перевищує кількох квадратних метрів, а відносні
перевищення становлять 1 —2 м. До форм нанорельєфу належать болотні
купини органічного походження, дрібні карстові кари, мерзлотні кам'яні
вали, піщані брижі на поверхні еолового рельєфу або підводного піщаного
схилу, дрібні водориїни, сліди ґрунтообробної техніки тощо.

Зазначені категорії рельєфу різняться за походженням, віком та динамікою,

особливо генезисом форм. Якщо перші три категорії (планетарні, мега- та
макроформи) є результатом превалюючого впливу ендогенних чинників
(тектоніки, вулканізму), то три інші (мезо-, мікро- та наноформи) є наслідком
домінуючого впливу екзогенних чинників. Ці обставини зумовили появу
термінів «морфо-структура» та «морфоскульптура».

Поняття морфоструктура переважно охоплює великі нерівності земної

поверхні, утворені взаємодією ендо- та екзогенних чинників, проте з
превалюванням впливу ендогенних. У ширшому розумінні термін означає
геоморфологічну категорію, тобто певні закономірності внутрішньої будови
земної кори, особливості ендогенної динаміки (тектонічних рухів,
магматизму, пасивної тектоніки тощо), відображені у зовнішньому вигляді
земної поверхні. В іншому трактуванні «морфоструктура» це закономірності
розміщення певних форм рельєфу залежно від особливостей внутрішньої
будови земної кори особливо її верхньої частини, що бере участь у створенні
форм Рельєфу.

Термін «морфоскульптура» означає значно менші за розмірами форми

рельєфу, створені внаслідок взаємодії ендо- та екзогенних чинників, з
превалюванням впливу екзогенних. За іншим визначенням
«морфоскульптура» — це характеристика закономірностей розміщення на
поверхні Землі форм рельєфу переважно екзогенного походження.

Залежно від домінуючого чинника рельєфоутворення (про що свідчить

переважання на певній території відповідного екзогенного процесу або групи
процесів) розрізняють такі генетичні типи екзогенного рельєфу.

60
 1.
^ Елювіальний — створений дією процесів вивітрювання.
2.
Флювіальний — в утворенні провідну роль відіграє дія текучої води. її
ерозійно- акумулятивна діяльність різна для тимчасових і постійних
потоків (річок).

З .Гляціальний — наслідок дії на земну поверхню давніх і сучасних гірсько-

долинних та покривних зледенінь.

^ 4. Кріогенний (мерзлотний) — характерний для районів поширення

багаторічних мерзлих порід, створених численними мерзлотними процесами.

5 .Аридний — поширений у тропічних пустелях, де переважають процеси

температурного вивітрювання та еолові процеси.

3. Рельєф схилів — у його формуванні провідну роль відіграють процеси,

що відбуваються на поверхнях схилів, де домінуючим чинником є сила
гравітації (гравітаційні, соліфлюкція, зсувні, делювіальні та ін.).
4. Карстово-суфозійний — утворений процесами хімічного вилуговування
гірських порід або процесами механічного винесення дрібно-уламкових
гірських порід підземними водами.
5. Рельєф морських, озерних узбереж та шельфу — сформований
переважно береговими процесами.
6. Біогенний — результат переважно процесів природного заростання
озерних водойм або формування рифових споруд на морському
мілководді.

^ Антропогенний — наслідок активної господарської діяльності людини на

земній поверхні. Іноді ототожнюється з техногенним рельєфо

Морфологія рельєфу має велике значення для встановлення однотипності

певної території і розроблення класифікацій, вирішення інженерних завдань
під час проведення сільськогосподарських, військових гідротехнічних та
інших господарських заходів. Морфографію і морфометрію рельєфу
вивчають, використовуючи прямі (польові) геоморфологічні та дистанційні
методи (за картографічними, аерофото-та космічними й радіолокаційними
даними тощо).

Під час морфографічного вивчення рельєфу проводиться лише опис його

61
зовнішніх обрисів форм на плані (ізометричні, витягнуті, округлі, овальні,
лопатеві тощо), поздовжні та поперечні профілі певних форм та їх елементів
(опукла, ввігнута, ступінчаста, пряма), особливості переходу одних форм в
інші (поступовий, різкий) тощо.

Морфометричне вивчення рельєфу передбачає дослідження переважно

розмірів нерівностей земної поверхні: абсолютних і відносних висот,
щільності та глибини розчленування земної поверхні, крутості схилів,
звивистості річкових русел і берегових ліній, падіння поздовжніх профілів
тощо. За даними таких досліджень створюють спеціальні морфометричні
карти, які мають велике значення для наукових і практичних висновків,
проектування інженерних споруд, проведення сільськогосподарських і
меліоративних робіт та гідротехнічного будівництва, використання у
військовій справі тощо.

Зазвичай морфографічна й морфометрична характеристики рельєфу земної

поверхні закінчуються складанням так званих морфометричних карт. Такі
карти у стислому графічному вигляді містять інформацію про різні способи
кількісного оцінювання особливостей зовнішнього вигляду земної поверхні.
Залежно від здібностей дослідника складають найрізноманітніші
морфометричні карти рельєфу, що відображують суб'єктивне трактування
результатів дослідження, проте загальноприйнятими є такі.

7. Карта щільності горизонтального розчленування. Найпростіший спосіб

будови такої карти — визначення довжини ерозійної мережі (Ь), що
припадає на одиницю площі (8).
8. Карта глибини розчленування у графічній формі відображає різницю
між найвищою і найнижчою точками поверхні в межах певних
контурів, що дає змогу уявити розподіл площ із різними відносними
перевищеннями.
9. Карта спільного показника розчленування рельєфу. Складання такої
карти здійснюється способом підрахунку за умовними квадратами
суми довжин горизонталей топографічної карти. У подальшому через
центр квадратів, що мають однакову суму довжин горизонталей,
проводять відповідні ізолінії.
10.Карта крутості земної поверхні. Показниками крутості земної поверхні
можуть бути кут нахилу чи умовна величина — ухил (і), що дорівнює
1§а. Визначені показники ухилів земної поверхні об'єднують у групи,
значення яких залежить від мети дослідження.

62
Морфометричні показники дають змогу розрізнити такі категорії рельєфу:

1. за щільністю горизонтального розчленування (віддаленість ліній

вододілів від тальвегів ерозійних форм): 1000 м — слабко-
розчленований рельєф; 500-1000 м — середньорозчленований
рельєф; 100-500 м — значнорозчленований рельєф; 50-100 м —
сильно- розчленований рельєф; < 50 м — дуже
сильнорозчленований рельєф;
2. за глибиною вертикального розчленування і для плоских
рівнин: < 2,5 м — нерозчленований або слабкорозчленований; 2-5
м — середньорозчленований; 5-10 м — значнорозчленований.

Для горбистих рівнин: 10 - 25 м — дрібнорозчленований; 25 - 50 м —

середньорозчленований; 50 -100 м - глибокорозчленований.

Для гірських територій: 100 - 250 м — дрібнорозчленований; 250 - 500 м —

середньорозчленований; 500 - 1000 м — глибокорозчленований; > 1000 м —
дуже глибокорозчленований.

Зазначені морфометричні категорії рельєфу не є абсолютними, особливо

якщо враховувати лише будь-який один показник. Зокрема, трапляються
нахилені рівнини, середній кут нахилу поверхні яких не перевищує 5°, проте
вони не розчленовані й тому їх не можна назвати горбистими рівнинами.

Різноманітність морфографічних і морфометричних класифікацій спонукає до

пошуків причини їхніх відмінностей, що можуть полягати в неоднорідності
геологічної будови досліджуваної території, характері та інтенсивності новітніх
тектонічних рухів чи сучасних екзогенних процесів формування рельєфу.
Характеристика рельєфу лише за зазначеними морфографічними або
морфометричними показниками є недостатньою. За цими показниками в одній
категорії форм рельєфу можуть бути форми, що маютпоходження, а це
ускладнює наукове чи прикладне оцінювання рельєфу.

63
Літосфера, земна кора. Геологічні процеси, що діють у літосфері

Літосфера-верхня “ тверда “ оболонка Землі, до складу якої входять земна

кора і верхня мантія Землі. Потужність літосфери від 50 до 200 км.
Потужність верхньої її частини-земної кори- досягає 30-70 км під
континентами і 5-20 км під океанами. Під ними на материках лежить
гранітний горизонт (породи, що його складають за своїми фізичними
властивостями подібні до граніту), а ще глибше- більш твердий базальтовий
горизонт, фізичні властивості якого нагадують базальт. Разом вони
складають материкову земну кору.

Під океанами немає гранітного горизонту, або він дуже тонкий-це

океанічна кора. Для визначення хімічного складу кори доступні її верхні
частини-до глибини найбільше 15-20 км. Вміст хімічних елементів в земній
корі (за А Є Ферсманом) такий, що на 8 елементів по вазі припадає 97,24 %
64
від всього складу земної кори (кисень-49,13%, кремній-26%, алюміній-7,45%,
залізо-4,2%, кальцій-3,25%, калій-2,35%, магній-2,35%, натрій-2,24%). На
інші елементи таблиці Мєнделєєва припадає від десятих до надзвичайно
малих долей процента

Рухи земної кори, зумовлені глибинними процесами, викликають

порушення земної кори – тектонічні дислокації. Тектонічні дислокації
бувають двох видів: складчасті і розривні. До складчастих дислокацій
належать антикліналі, синкліналі, монокліналі та флексури. Розривними
дислокаціями є тектонічні розриви, які відбуваються зі зміщенням блоків
гірських порід. Глибокі розриви, що сягають мантії землі називають
глибинними розломами. Блоки гірських порід, що опускаються між двома
розломами, іменують грабенами, а блоки, що піднімаються-горстами. Великі
грабени та системи грабенів, що простягаються на сотні і тисячі кілометрів, а
у глибину-на кілька кілометрів називають рифтами та рифтовими системами.
До них належить западина озера Байкал.

Серед тектонічних рухів розрізняють горизонтальні та вертикальні. За

гіпотезою німецького геофізика Вегенера, на початку палеозойської ери на
Землі існував єдиний велетенський материк Пангея, який потім розтріскався і
розповзся по всій земній кулі, утворивши сучасні материки: Північну
Америку, Південну Америку, Європу, Азію, Африку, Австралію та
Антарктиду. Такі рухи континентальних плит є горизонтальними. За те в
геосинклінальних зонах при горотворенні переважають вертикальні рухи, які
відзначаються великою амплітудою і порівняно великою (в геологічному
розумінні) швидкістю.

Материкові плити можуть зазнавати також коливальних вертикальних

рухів значно меншої амплітуди, які називаються епейрогенічними. При
цьому вони частково або повністю занурюються під рівень мілкого
епіконтинентального моря і вкриваються осадовими морськими відкладами,
а потім знову стають суходолами. Один край платформи може опускатися, а
інший підніматися. Сучасне опускання узбережжя Голландії має швидкість
0,5-0,7 см/рік.

Від повільних рухів земної кори відрізняються раптові стрибкоподібні

зміщення поверхні Землі, що звуться землетрусами. Тектонічні землетруси -
це пружні хвильові коливання, що виникли в глибинах земної кори або навіть
в мантії і викликають масштабні розривні та складчасті деформації земної
65
кори протягом дуже короткого часу. Багато тектонічних землетрусів
призводять до катастрофічних наслідків, величезних руйнувань і загибелі
величезної кількості людей. Меншими за масштабами є вулканічні
землетруси, що передують виверженню вулканів і викликаються підйомом
магми до кратера вулкана.

Отже, у горішніх геосферах Землі-літосфері, гідросфері та атмосфері

відбувається безперервний геологічний кругообіг речовин, викликаний
внутрішніми (ендогенними) та зовнішніми (екзогенними) геологічними
процесами. Внаслідок глибинних ендогенних процесів тектонічні рухи
піднімають, опускають і зминають у складки цілі блоки земної кори,
формуючи рельєф земної поверхні. Поверхневі екзогенні процеси-геологічна
діяльність вітру, текучих вод та льодовиків, а також викликані
гравітаційними силами зсуви, обвали та осипи намагаються знівелювати,
вирівняти цей рельєф. Виступи рельєфу поступово руйнуються, заглибини
заповнюються новоутвореними осадовими відкладами. Крім того, розломами
з глибин Землі піднімається розплавлена магма, яка застигає на поверхні або
біля поверхні Землі у вигляді магматичних порід. Ці породи, що є нестійкими
у поверхневих умовах, вивітрюються, всупають у хімічні реакції з водою,
киснем, вуглекислим газом гідросфери та атмосфери, перетворюються на
нові осадові породи, що перевідкладаються на поверхні Землі екзогенними
процесами.

На теплові процеси літосфери впливає тепло, що надходить від Сонця, але тільки до
глибини 20-30 м, а більшою мірою - процеси радіоактивного розпаду, що відбуваються в
надрах Землі. Добові коливання температури повітря відчутні до глибини 1-2 м, а річні -
значно глибше. Так, у помірних широтах і в районах з континентальним кліматом вони
сягають глибини 20-30 м, де залягає шар постійної температури - ізотермічний горизонт.

Отже, ізотермічний горизонт — це шар постійної температури земної кори, яка не

залежить від пори року і часу доби. Температура ізотермічного горизонту в середньому
дорівнює середньорічній температурі даної місцевості.
Нижче ізотермічного горизонту температура поступово підвищується.
Геотермічний градієнт - це величина, на яку зростає температура земної кори з
опусканням на кожні 100 м. У середньому геотермічний градієнт земної кори становить З
°С на кожні 100 м глибини.
Геотермічний ступінь - це величина, яка вказує, на яку кількість метрів потрібно
опуститися, щоб температура зросла на 1°С. У середньому геотермічний ступінь
становить 33 м/°С.
З глибини приблизно 20 км зростання температури сповільнюється, і всередині Землі вона
досягає 4000-5000°С.
66
1.Якою приблизно буде температура на дні шахти глибиною 845м, якщо середньорічна
температура у цій місцевості 8,4°С, геотермічний градієнт - 30°С на кожен кілометр, а
ізотермічний горизонт міститься на глибині 20 м?
Розв'язання: 1) Оскільки ізотермічний горизонт міститься на глибині 20 м, то збільшення
температури відбуватиметься на протяз 825 м:
845 м - 20 м = 825 м;
2) Визначаємо, на скільки зміниться температура, якщо опуститися на глибину 825м:
825м : 1000м х 30°С = 24,75°С;
3) Визначаємо температуру на дні шахти, знаючи, що середньорічна температура
(температура ізотермічного горизонту) становить 8,4°С: 8,4°С + 24,75°С = 33,15°С.
Відповідь: температура на дні шахти глибиною 845 м буде становити приблизно 33°С.

2.В Італії на Флегрейських полях (область Тоскана) геотермічний ступінь гірських порід
0,7 м/°С. Середня річна температура 14°С. Визначте, на якій глибині температура
становитиме 100°С, якщо ізотермічний горизонт міститься на глибині 10 м.
Розв'язання: Дано:
Гт. ст. (геотермічний ступінь) - 0,7м/°С; а середній -ЗЗм/°С;
Середня річна температура - 14°С;
Із.г. (ізотермічний горизонт) -10 м.
Визначити: глибину, де температура становитиме 100°С.
1) 100°С- 14°С = 86°С;
2) 0,7 м/°С х 86°С = 60,2 м;
3)60,2м+ 10 м = 70,2 м.
Відповідь: температура 100°С буде приблизно на глибині 70 м.

Відносна висота - це перевищення однієї точки рельєфу над іншою, що відлічується* по

прямовисній лінії та визначаєтеся за формулою: h = h1 - h2, де h - відносна висота, h1,h2 -
абсолютна висота 1 і 2 пунктів. Можна запропонувати задачі на визначення абсолютної і
від

Обчисліть відносну висоту між найвищою та найнижчою точками земної кулі.

Розв'язання: Найвищою точкою земної кулі є гора Джомолунгма, висота якої 8848 м, а
найнижчою - Маріанський жолоб - 11022 м. Тому відносна висота буде становити 19870м
8848 м - (- 11022 м) = 19870 м. Відповідь: відносна висота між найвищою та найнижчою
пунктами земної кулі становить 19870 м

67
МЕТЕОРОЛОГІЯ

М -(від грец. μετέωρον, metéōron, «високо в небі»; та грец. λόγος, lógos,

«знання») — наука про земну атмосферу, яка вивчає її фізичні явища та процеси. Основні
об'єкти дослідження: склад і будова атмосфери, тепловий режим атмосфери, вологообіг,
загальна циркуляція, електричні поля, оптичні і акустичні явища.

Одне з головних завдань метеорології — прогноз погоди на різні терміни.

Короткострокові прогнози особливо необхідні для забезпечення роботи авіації;
68
довгострокові — мають велике значення для сільського господарства. Метеорологічні
чинники роблять істотний вплив на багато сторін господарської діяльності, для
забезпечення запитів народного господарства необхідні матеріали про кліматичний
режим. Швидко зростає практичне значення активних дій на атмосферні процеси, у тому
числі дій на хмарність і осідання, захисту рослин від заморозків та ін.

ерші дослідження в області метеорології відносяться до античного часу (часівАрістотеля).

Розвиток метеорології прискорилося з 1-ої половини 17 ст, коли італійські учені Г.
Галілей і Е. Торрічеллі розробили перші метеорологічні прилади — барометр і термометр.

В 17—18 вв.(століття) були зроблені перші кроки у вивченні закономірностей

атмосферних процесів. З робіт цього часу слід виділити метеорологічні дослідження М. В.
Ломоносова і Б. Франкліна, які приділяли особливу увагу вивченню атмосферної
електрики. У цей же період були винайдені і вдосконалені прилади для виміру швидкості
вітру, кількості випадних опадів, вологості повітря і ін. метеорологічних елементів . Це
дозволило почати систематичні спостереження за станом атмосфери за допомогою
приладів, спочатку в окремих пунктах, а надалі (з кінця 18 ст) на мережі метеорологічних
станцій. Світова мережа метеорологічних станцій, провідних наземні спостереження на
основній частині поверхні материків, склалася в середині 19 ст

Спостереження за перебуванням атмосфери на різних висотах були початі в горах, а

незабаром після винаходу аеростата (кінець 18 ст) — у вільній атмосфері. З кінця 19 ст
для спостереження за метеорологічними елементами на різних висотах широко
використовуються кулі-пілоти і кулі-зонди з самописними приладами. У 1930 радянський
учений П. А. Молчанов винайшов радіозонд — прилад, передавальний зведення про стан
вільної атмосфери по радіо. Надалі спостереження за допомогою радіозондів стали
основним методом дослідження атмосфери на мережі аерологічних станцій. В середині 20
ст склалася світова актинометрична мережа, на станціях якої виробляються
спостереження за сонячною радіацією і її перетвореннями на земній поверхні; були
розроблені методи спостережень за вмістом озону в атмосфері, за елементами
атмосферної електрики, за хімічним складом атмосферного повітря і ін. Паралельно з
розширенням метеорологічних спостережень розвивалася кліматологія, заснована на
статистичному узагальненні матеріалів спостережень. Великий вклад в побудову основ
кліматології вніс А. І. Воєйков, що вивчав ряд атмосферних явищ: загальну циркуляцію
атмосфери, вологооборот, сніговий покрив і ін.

В 19 ст отримали розвиток емпіричні дослідження атмосферної циркуляції з метою

обгрунтування методів прогнозів погоди. Роботи У. Ферреля в США і Г. Гельмгольца в
Германії поклали початок дослідженням в області динаміки атмосферних рухів, які були
продовжені на початку 20 ст норвезьким ученим В. Бьеркнесом і його учнями. Подальший

69
прогрес динамічного розвитку метеорології ознаменувався створенням першого методу
чисельного гідродинамічного прогнозу погоди, розробленого радянським ученим І. А.
Кибелем, і подальшим швидким розвитком цього методу.

В середині 20 ст. великий розвиток отримали методи у вивченні загальної циркуляції

атмосфери. З їх допомогою американські метеорологи Дж. Смагорінський і С. Манабе
побудували світові карти температури повітря, опадів і ін. метеорологічних елементів.
Аналогічні дослідження ведуться в багатьох країнах, вони тісно пов'язані з Міжнародною
програмою дослідження глобальних атмосферних процесів (ПІГАП). Значна увага в
сучасній метеорології приділяється вивченню фізичних процесів в приземному шарі
повітря. У 20—30-х рр. ці дослідження були початі Р. Гейгером (Німеччина) і ін. ученими
з метою вивчення мікроклімату; надалі вони привели до створення нового розділу
метеорології — фізики пограничного шару повітря. Велике місце займають дослідження
змін клімату, особливо вивчення усе більш помітного впливу діяльності людини на
клімат.

Метеорологія в Росії досягла високого рівня вже в 19 ст У 1849 в Петербурзі була

заснована Головна фізична (нині геофизична) обсерваторія — одне з перших в світі
наукових метеорологічних установ. Р. І. Вільд, що керував обсерваторією впродовж
багатьох років в 2-ій половині 19 ст, створив в Росії зразкову систему метеорологічних
спостережень і службу погоди. Він був одним із засновників Міжнародної
метеорологічної організації (1871) і головою міжнародної комісії з проведення 1-го
Міжнародного полярного року (1882—83). За роки Сов. владі був створений ряд нових
наукових метеорологічних установ, до яких належать Гідрометцентр СРСР (раніше
Центральний інститут прогнозів), Центральна аерологічна обсерваторія, інститут фізики
атмосфери АН(Академія наук) СРСР і ін.

Основоположником радянської школи був А. А. Фрідман. У його дослідженнях, а також в

пізніших роботах Н. Е. Кочина, П. Я. Кочиной, Е. Н. Млинцевою, Р. І. Марчука, А. М.
Обухова, А. С. Моніна, М. І. Юдіна і ін. були досліджені закономірності атмосферних
рухів різних масштабів, запропоновані перші моделі теорії клімату, розроблена теорія
атмосферної турбулентності. Закономірностям радіаційних процесів в атмосфері були
присвячені роботи До. Я. Кондратьева.

В роботах А. А. Камінського, Е. С. Рубінштейн, Би. П. Алісова, О. А. Дроздова і ін.

радянських кліматологів був детально вивчений клімат нашої країни і досліджені
атмосферні процеси, що визначають кліматичні умови. У дослідженнях, виконаних в
Головній геофизичній обсерваторії, вивчався тепловий баланс земної кулі і були
підготовлені атласи, що містять світові карти складових балансу. Роботи в області
синоптичної метеорології (Ст А. Бугаїв, С. П. Хромов і ін.) сприяли значному підвищенню
70
рівня успішності метеорологічних прогнозів. У дослідженнях сов.(радянський)
агрометеорології (Р. Т. Селянінов, Ф. Ф. Давітая і ін.) дано обгрунтування оптимального
розміщення з.-х.(сільськогосподарський) культур на території нашої країни.
Всю земну кулю огортає невидимим шаром атмосфера - її повітряна оболонка. Відповісти
з усією визначеністю на запитання, як вона з'явилася, поки не представляється можливим.
Є лише гіпотези, але справа майбутнього встановити, яка з них вірна, а може бути,
знайдеться нове, відмінне від них рішення. Час існування атмосфери і точних
спостережень над нею абсолютно непорівнянні. Вік повітряної оболонки становить кілька
мільярдів років, термін її вивчення - близько 200 років. Досліджуючи склад земної
атмосфери, вчені визначили, що її склад відрізняється від ймовірного складу атмосфери,
що оточує інші планети Сонячної системи. Робота в цій області ще тільки починається.
Так, відомості про атмосферу Венери отримані за допомогою радянських і американських
автоматичних станцій. Проводяться спостереження над атмосферою Сатурна. Ці
дослідження дозволили встановити, що атмосфери планет земної групи типово
окислювальні, в них мало (або зовсім відсутній) водню і багато вуглекислого газу (в
атмосфері Венери вуглекислого газу 93-97%).
Хімічний склад земної атмосфери з часом змінюється під впливом поверхні земної кори,
біологічних факторів і ультрафіолетової сонячної радіації. У відповідності з теорією
освіти Землі академіка О. Ю. Шмідта, частки гігантського хмари космічного пилу, з якого
утворилася Земля, виділили поступово основні гази - атмосферу. Пізніше легкі гази
зникли. Вважають, що в сучасну епоху гази потрапляють в атмосферу головним чином під
час виверження вулканів. А потім знову повертаються па земну поверхню. Як у
минулому, так і тепер триває складний процес формування атмосфери планети. А вплив
діяльності людей на склад атмосфери з кожним роком збільшується. Людина завжди
прагнув зрозуміти явища природи, захистити себе від небезпечних, визначити корисні. Не
випадково земляни обожнювали сонце, і місяць, грім і блискавку, вітри і моря. З
незапам'ятних часів збереглися відомості про погоду, зміну вітрів, радуге, мусону, про
пилових бурях. Ш вже в глибоку давнину ученим доводилося кілька обмежувати владу
божественної сили. Так, Піфагор говорив, що «бог надходить завжди за правилами
геометрії». У перших записах древніх з метеорології був відзначений річний цикл погоди.
Більше чотирьох століть до нашої ери в грецьких містах на загальний огляд виставлялися
календарі погоди (їх називали парапегамамі, від грецького слова прикріплювати) з
описами спостережень попередніх років. Ц них говорилося про вітрах, бурі, дощі, грози і
туманах. Збереглися відомості, що дають можливість скласти уявлення про погоду того
часу. За окремими даними (приліт і відліт домашньої ластівки або цвітіння персика)
можна встановити, що клімат був теплішим сьогодення.
Першою книгою про атмосферні явища була «Метеорологія» Арістотеля. Праця великого
вченого складався з чотирьох частин: у першій описувалися явища, що відбуваються у
верхніх шарах атмосфери, у другій - моря, в третій - бурі і вихори, а четверта
присвячувалася «Теорії чотирьох стихій». Отже, вже тоді були відомі багато
метеорологічні явища і робилися спроби встановити взаємозв'язок океанів і атмосфери.
71
Вперше «Метеорологія» була перекладена на італійську мову у 1474 р. До 1600 вийшло
135 її видань з різними коментарями. Середні століття залишили нам літописи, також
згадує про явища погоди. У період Великих географічних відкриттів було доведено, що
наша планета має форму кулі і клімат на неї дуже різноманітний. Мореплавання зажадало
розвитку астрономії, оптики, навігації. У XVII ст. були винайдені термометр, барометр і
багато інших прилади. Історія створення термометра до цих пір ще багато в чому неясна.
Висловлюється припущення, що над винаходом термометра працювали одночасно кілька
вчених. Однак пальма першості належить Г. Галілею. Два з половиною століття пішло на
уніфікацію спостережень температури повітря, та й зараз ця робота ще не закінчена.
Арістотель ввів помилкове уявлення про абсолютну легкості повітря, яке зміцнилося
надзвичайно міцно. Галілей же вивчав тиск повітря. Він вирахував. висоту мідного стовпа,
врівноважує тиск повітря, хоча сам ще користувався терміном «сила порожнечі». Так
надійшов час появи барометра. Його винайшли учні Галілея - Торічеллі і Вівіані.
Приблизно в середині XVII століття з'явилися барометри з написами: «дощ», «сильний
дощ», «буря» (з боку низького тиску), «ясно», «дуже ясно», «дуже сухо» (з боку
високого). Ці написи існують на барометрах і в наші дні. У XIX ст. виникла одна з гілок
метеорології - синоптична. У 1816-1820 рр.. Брандерів у Німеччині склав перший
синоптичні карти для Європи. У 1842 р. Луміс зробив їх у США. Для перших карт були
використані спостереження 36 станцій, з яких три були в Росії (зараз у нашій країні 10 тис.
метеорологічних станцій).
Поступове вдосконалення та аналіз синоптичних карт дозволили зробити багато
фундаментальних висновки про рух і властивості повітряних мас. Настав час оформлення
їх в самостійну дисципліну з конкретної практичної завданням - прогноз погоди. Цьому
сприяв винахід телеграфу, який став використовуватися для якнайшвидшої зв'язку
віддалених районів з центральними установами в разі наближення бур, а також організації
всієї метеорологічної служби. 14 листопада 1854 на Чорному морі сталася жорстока буря.
Що стояв у цей час у Балаклавській бухті англо-французький флот був знищений. Це
трагічна подія призвело до організації у Франції регулярної служби, яку очолив відомий
астроном У. Левер'є. Через три місяці після балаклавскій бурі вийшла перша дослідна
карта, для якої були використані спостереження 13 метеорологічних станцій Франції. У
наступні роки стали надходити спостереження і з інших країн, складатися і публікуватися
карти, організувалася служба штормових попереджень. У 1872 р. виникла служба погоди і
в Росії. У Головну фізичну обсерваторію в Петербурзі по телеграфу передавалися
відомості з 60 російських і зарубіжних станцій, штормові попередження обмежувалися
лише акваторією Балтійського моря і озер.

Протягом кількох десятиліть синоптичних прогноз був, по суті, прогнозом змін поля
тиску атмосфери. Вважалося, що горизонтальне розподіл тиску це і є умови погоди. Але
температура повітря, опади, хмарність пов'язані не тільки з тиском. В атмосфері все
значно складніше. Необхідна була перебудова самого методу синоптичної метеорології,
його наукових основ і прогностичних можливостей. У 1915 р. в Росії виникло Військово-
метеорологічне управління і Головна авіаметеорологіческая станція. Та й сама
72
метеорологічна наука вже була підготовлена до перебудови.
Розвиток аерологічних спостережень в кінці XIX ст., Тобто дослідження верхніх шарів
атмосфери, призвело до того, що стався поворот до вивчення процесів у трьох вимірах.
Суттєву роль у цьому зіграли і успіхи динамічної метеорології, особливо вчення про
циркуляції атмосфери і про енергію атмосферних рухів (В. Бьеркнес і М. Маргулес).
Завдяки радіозв'язку був встановлений міжнародний обмін метеорологічними зведеннями.
Синоптичні карти почали складатися для всього північної півкулі, а потім і для Земної
кулі. Якщо під час першої світової війни було декілька десятків станцій, то до 40-х років
їх налічувалося вже тисячі. Самі передаються спостереження стали докладніше, охопили
велику кількість елементів. Радіо стало основним засобом інформації про майбутню
погоду. Таким чином, найбільший технічний переворот в засобах зв'язку призвів до
перевороту в синоптичної метеорології. Метеорологічна наука за 20 років (1920-1940 рр.).
Зробила більше, ніж за всю свою попередню історію.
Значного розвитку набула служба погоди в нашій країні. У 1930 р. був організований
Центральний інститут погоди, республіканські та обласні центри служби погоди,
синоптична служба в аеропортах цивільної та військової авіації. Винахід радіозонда
зробило можливим поява висотних карт погоди і вертикальних розрізів. У нашій країні
вони систематично складаються з 1937 р. За допомогою цих карт були відкриті і
досліджені струменеві течії - вузькі, але винятково сильні потоки у верхній атмосфері і
тропосфері. У 1945 р. перші польоти літаків у тропічних циклони поклали початок їх
докладного дослідження. Одночасно з синоптичних розроблявся гідродинамічний метод
прогнозу погоди - в першу чергу прогнозу поля тиску. У 1939-1940 рр.. було
запропоновано нові прийоми для передбачення нуля тиску та температури, зокрема
перенесення, изобар і ізотерм вздовж деяких передвичесленням траєкторій, пізніше
розвинутий і вдосконалений. Теоретично вивчена система хвиль, що виникають в
загальному західному повітряному потоці. Великий внесок у гідродинамічний метод
прогнозів вніс радянський вчений І. А. Кібела.
Ще в 1925 р. радянський вчений А. А. Фрідман запропонував рівняння переносу вихору.
Воно було широко використано в багатьох країнах - США, Німеччини, Англії та ін Коли
через два з гаком десятиріччя почалося широке застосування електронно-обчислювальної
техніки, стало можливим швидко вирішувати складні системи рівнянь динаміки
атмосфери, враховувати у прогнозах багато додаткові фізичні фактори, наприклад вплив
орографії. До цих пір ми говорили лише про короткострокові прогнози погоди. Ведеться
також велика робота зі створення та застосування методів довгострокових прогнозів
засобами гідродинаміки. В останні роки як у нашій країні, так і за кордоном розвиваються
ідеї про вплив сонячної активності на макропроцеси погоди. Загальна тенденція
досліджень зараз така, що треба шукати глибокі взаємозалежності між усіма
геофізичними явищами. Треба також враховувати і роль космічних факторів. Атмосфера
відчуває постійний вплив зверху - космічного простору, знизу - земної поверхні, грунту,
снігового покриву і, звичайно, океанів, морів та інших водойм. Основне джерело енергії
атмосфери - сонячне випромінювання, постійно йде до Землі. Фізичний стан атмосфери,
характеризується величинами, що називаються метеорологічними елементами, - це
73
температура, вологість, тиск повітря, вітер (його напрямок і швидкість), опади, дальність
видимості, оптичні, електричні явища. Поєднання декількох метеорологічних елементів
породжує грозу, заметіль, туман, смерч, полярні сяйва і ін Вивчати атмосферні явища,
знаходити їх взаємозв'язку покликана метеорологія. У наше століття диференціації наук і
метеорологія розділилася на ряд окремих галузей, Одна з них - фізика атмосфери, в якій
основну увагу приділено фізичній 1 механізму атмосферних процесів і явищ. Конкретно
фізика атмосфери вивчає термодинамічні процеси, склад, будову, утворення хмар, туманів
та ін
Розробкою методів прогнозування погоди займається синоптична метеорологія.
Динамічна (теоретична) метеорологія, широко використовуючи математичний апарат,
застосовує теоретичний метод дослідження. Наука про клімат - кліматологія. Фізика
вільної атмосфери - аерологія - вивчає верхні шари-атмосфери (до висот у кілька десятків
кілометрів). В останні роки виникає нова наука - аерономія. Вона зобов'язана своїм
походженням тим спостереженнями, які проводяться за допомогою геофізичних і
метеорологічних ракет, штучних супутників Землі, пілотованих і автоматичних кораблів і
міжпланетних станцій. Тут мова йде вже про висоти в кілька сотень і тисяч кілометрів. Ця
наука народжується на наших очах разом з розвитком космічних досліджень, і шлях її ще
тільки починається, хоча можна припустити, що він буде стрімким, захоплююче цікавим і
принесе нові відкриття. Практичні вимоги суспільства породили ряд важливих
прикладних галузей метеорології - таких, як авіаційна метеорологія, агрометеорологія,
біометеорологія (вплив атмосферних процесів на людину н інші живі організми), ядерна
метеорологія (вивчення природної і штучної радіоактивності, розповсюдження в
атмосфері радіоактивних домішок, вплив ядерних вибухів) . Радіометеорологія, яка
активно розвивається останнім часом, вивчає поширення радіохвиль в атмосфері. Можна
було б назвати ще декілька прикладних аспектів метеорології: лісову (пов'язану з
лісовими пожежами), транспортну, будівельну та ін
Що ж являє собою атмосфера - предмет вивчення настільки багатьох наук, що
використовують різні методи і підходи? Перш за все, про висоту атмосфери. Її чіткої
верхньої межі не існує, вона плавно переходить у міжпланетний простір. Щільність
складових атмосферу газів наближається до щільності його газів. Умовно прийнято, що
кордон проходить на висоті 1000-1200 км, де ще іноді спостерігаються полярні сяйва.
Неможливо поки-точно встановити глибину (або висоту) проникнення атмосфери в
космос. Спостереження супутників над зміною щільності повітря ^ доводять, що
щільність, атмосфери наближається до щільності міжпланетної середовища з висот 2-3
тис. км. Непрямі дані дозволяють вважати, що зовнішня частина атмосфери проникає в
сильно розріджену, з температурою близько 100 тис. ° С сонячну атмосферу і взаємодіють
з нею. Сліди атмосфери виявлені автоматичними міжпланетними станціями на висоті
більше 20 тис. км. Вчені вважають, що земна атмосфера переходить в сонячну на висоті
60-100 тис. км. Існує явище, зване вислизання атмосфери. Воно полягає в тому, що
молекули й атоми газів, які перебувають у постійному русі, піднімаючись високо вгору,
рідше стикаються один з одним (їх стає все менше в одиниці об'єму) і можуть піти в
міжпланетний простір.
74
Маса земної атмосфери дорівнює приблизно 5,27 * 1018 кг. Основна її частина
зосереджена у відносно тонкому приземному шарі. Вага метеорологічні елементи
змінюються в просторі і найбільш сильно - по вертикалі. Наприклад, температура повітря
змінюється по вертикалі в кілька сотень разів більше, ніж по горизонталі. Атмосферу
можна розділити на ряд шарів, або сфер. У 1962 р. Всесвітня метеорологічна організація,
проаналізувавши всі наявні до цього часу дані, прийшли до висновку, що за характером
розподілу температури виділяється п'ять сфер: тропосфера (до 11 км), стратосфера (від 11
до 50-55 км), мезосфера (від 50-55 до 80 - 85 км), термосферу (від 80-85 до 800 км),
екзосфера (вище 800 км). Назва самого нижнього шару атмосфери, що починається в
земної поверхні, походить від грецького слова «тропос», що означає «обертатися,
перемішуватись». Висота тропосфери непостійна і залежить від географічної широти
місця, пори року, циркуляції. Межа атмосфери на одній і тій же широті вище влітку і
нижчі взимку. У помірних широтах потужність атмосфери 9-12 км, близько до полюсів
вона менша, близько 8-10 км, до екватора більше -16-18 км. Повітря в тропосфері
рухається не тільки в горизонтальному й вертикальному напрямку, але й постійно
перемішується. Саме в тропосфері утворюються хмари, тому що тут зосереджена основна
маса водяної пари, випадають опади і відбуваються інші метеорологічні явища. З висотою
в тропосфері зменшується температура - на кожні 100 м більше ніж на півградуса. На
верхній межі тропосфери середня річна температура в помірних широтах - 50-60 °, над
екватором - близько 70е, над Північним полюсом зимою-65 °, влітку +47 °.
Тропосферу і стратосферу поділяє шар товщиною від декількох метрів до 1-2 км, який
прийнято називати тропопаузою. У цій області утворюються дуже потужні вузькі
повітряні потоки зі швидкостями 150 - 300 км / ч, так звані струменеві течії. Що лежить
вище стратосфера характеризується спочатку (до висоти 35 км) дуже повільним ростом
температури, а потім значно швидшим, і на верхній межі досягає середньорічного
значення близько 0 °. Тут залежно від сезону і висоти коливання дуже значні. У
стратосфері водяної пари. вже майже немає, хмари не утворюються. І лише дуже рідко на
висоті 20-25 км виникають перламутрові хмари. Довго вважалося, що на відміну від
тропосфери в стратосфері повітря не перемішується, що це - дуже спокійна середу. Але
радіометричні прилади та метеорологічні ракети принесли нові відомості - виявляється і
тут, в стратосфері, існує інтенсивна циркуляція повітря і вертикальні його переміщення.
Наступний за стратосферою шар - мезосфера - також відокремлений проміжним -
стратопаузой, який ще недостатньо повно вивчений. У мезосфері температура з висотою
падає до - 70-80 °. Є дані, що швидкість вітру досягає тут 150 м / с. Можна припускати, що
в мезосфері існують інтенсивні турбулентні руху. Вище знаходиться проміжний шар -
мезопауза. У цій області спостерігаються сріблясті хмари. Ракетні спостереження
показують, що на висоті 150 км температура дорівнює приблизно 220-240 ° К, на висоті
200 км 500 ° К, а на верхній межі термосферу перевищує 1000 ° К (К - кінетична
температура газу (повітря), що визначається рухом його молекул і доступна для
безпосереднього вимірювання). У термосферу, розташованої над мезопауза, температура з
висотою зростає. Екзосфера - сфера розсіювання - являє собою зовнішній шар, що
поступово переходить у міжпланетний простір. Температура тут ще більш підвищується,
75
приблизно вона дорівнює 2000 К, гази перебувають у вельми розрідженому стані, їх
частки рухаються-з величезними швидкостями, майже не стикаючись одна з одною.
Життя і діяльність людини розвивається в самій нижній частині атмосфери. Тому
особливо важливо знати, як взаємодіє атмосфера з земною поверхнею. З цієї точки зору
атмосферу прийнято ділити на нижній, прикордонний шар, в межах 1-1,5 км, і верхній, що
лежить вище, званий вільної атмосферою. У нервом існують добові зміни
метеорологічних елементів, на рух повітря впливає тертя об земну поверхню. У цьому
шарі може бути виділений ще один, самий нижній, висотою 50-100 м. Його називають
приземному шаром, потоки тепла і водяної пари в ньому мало змінюються з висотою.
У горизонтальному напрямку атмосфера також неоднорідна. Вся тропосфера ділиться на
великі обсяги з відносно однорідними умовами, вузькими смугами, де метеорологічні
зміни дуже різкі. Великі обсяги повітря, що переміщаються в одному з течій, називаються
повітряними масами. Залежно від того, де формувалася та чи інша повітряна маса, як
довго вона перебувала над певною підстилаючої поверхнею, залежать її властивості.
Природно, що одні властивості народжуються в повітрі, підстилаються льодами Арктики,
н зовсім інші - у тропіках. Таким чином, виникла наступна класифікація повітряних мас,
заснована на географічних особливостях їх формування:
Арктичний, повітря, що утворився над Полярним колом, в Арктичному басейні і над
прилеглими частинами материка (АВ).
Помірний повітря, що формується в помірних широтах (УВ).
Тропічний повітря, що утворюється в тропічних і субтропічних шпротах (ТБ). Це повітря
формується іноді в літній час над континентами в південних районах помірних широт.
Екваторіальний повітря - повітря екваторіальній зони, іноді переходить з однієї півкулі в
іншу (ЕВ).
Всередині однієї і тієї ж повітряної маси метеорологічні елементи змінюються мало, а при
переході з однієї маси в іншу - різко, стрибком. Перехідні зони, де метеорологічні
елементи в горизонтальному напрямі змінюються швидко, прийнято називати фронтом
(іноді фронтальними зонами, або фронтальними поверхнями). Коли насувається холодне
повітря і клином підтікає під відступає і витісняється вгору тепле повітря, фронт
називається холодним. Коли насувається тепле повітря і поступово натекает на відступає
холодний, мова йде про тепле фронті. Розрізняють три головні фронти: арктичний (між
арктичним і помірним повітрям), помірних широт (між помірним і тропічним), тропічний
(між тропічним і екваторіальним повітрям).
Переміщення, зміни та взаємодію повітряних мас і фронтів обумовлюють зміна погоди,
тому їх вивчення особливо важливо при складанні прогнозів. Рух атмосфери різних
масштабів і природи, фізичні явища і процеси, що відбуваються в атмосфері
(випромінювання, нагрівання та охолодження, взаємні перетворення пари, води і льоду),
становлять сутність сучасної науки про повітряну оболонці Землі .. Але відтворити всі
найскладніші явища в заздалегідь заданою обстановці неможливо. Тому в останні роки
організуються великомасштабні натурні експерименти. У 1972-1974. рр.. було проведено
Міжнародний тропічний експеримент з вивчення динаміки та енергетики тропічної зони
планети, використовувалися сучасні методи спостережень атмосфери і океану.
76
До складу атмосфери входять різні групи речовин. Перша - головні постійні гази: азот,
кисень, аргон. Сюди може бути віднесений і водяна пара, хоча кількість його не постійно і
помітно змінюється від часу і місця. Далі йдуть малі постійні гази: вуглекислота, окис
вуглецю, метан і ін Вони хімічно стійкі, але існують в атмосфері в невеликих. кількостях.
Зараховують до цієї групи озон атмосфери і нижньої стратосфери - ненасичені і. Нестійкі
молекули, нечисленні і хімічно дуже активні, озон верхньої атмосфери. В останню групу
входять аерозолі - тверді і рідкі частини, які плавають в повітрі.
Азот повітря становить за обсягом 78,08%. Він майже не бере участь у поглинанні енергії
та перетворення речовини в атмосфері. Виняток становлять, ножа * дуй, лише деякі види
бактерій у грунті, які засвоюють азот і виділяють в атмосферу дуже невелика кількість
його окису. Перевага азоту в атмосфері пояснюють його інертністю. Виділився в
початковій стадії утворення атмосфери він зберігся в ній в більшій кількості, ніж інші
гази.
Друга за обсягом (20,95%) складова частина атмосферного повітря - кисень. Він
необхідний для дихання майже всіх живих організмів, горіння, бере участь у ре-акціях з
багатьма іншими газами. Ракетні спостереження показали, що на великих висотах
(близько 200 км) кисень повинен переважати над азотом. Про кисні у верхній атмосфері
можна судити за спектрами в полярних сяйвах. Тут під дією проникаючих в атмосферу
протонів і електронів, що випускаються активними областями (наприклад, спалахами на
Сонці), світяться зріджені гази і найбільше атомарний кисень. Ці частки, стикаючись,
збуджують атоми і молекули, які потім висвічуються. Нижній край кисневих полярних
сяйв розташований на висоті близько 100 км, а верхній - до 700 км. 8 березня 1970 в
Москві спостерігалася велика полярне сяйво, в якому видно було зелене і червоне
свічення з фіолетовими відтінками. Аргон як важкий газ, мабуть, в термосферу відсутній.
Аргон атмосфери пасивний.
Вуглекислий газ приймає велику участь у процесах поглинання п випромінювання тепла.
Середня його концентрація за об'ємом в 1973 р. становила 0,0324%. Треба зауважити, що
вона безперервно зростає через спалювання палива,-лісових пожеж і випалу цементу. Так,
за час з 1890 р. ці джерела давали в рік близько 1,4 • 109 т, а в 1971 р. вже майже 2 • 1010 т
С02. Річне збільшення вуглекислоти в атмосфері становить лише половину цієї величини,
а отже, інша половина повинна поглинатися океаном. Але останній процес йде повільно, і
ще повільніше відбувається передача вуглекислоти в глибинні шари, в яких вже-
розчинено вуглекислоти в 50 разів більше, ніж в атмосфері. Вуглекислота енергійно
споживається рослинами як на земній поверхні, так і в океані. За оцінками деяких вчених,
через накопичення вуглекислоти повинно відбутися підвищення середньої температури
повітря приблизно на 3 ° С, Більша потепління (до 11 °) має охопити полярні країни і
менше (до 2 °) - тропічні, в першу чергу в південній півкулі, де площа поглинаючої
поверхні океану більше. Це, однак, процес тривалий. В атмосфері є також у невеликій
кількості окис вуглецю, Концентрація якої особливо велика в промислових районах. Над
океаном вона менше. Водень знаходиться в нижній атмосфері, куди потрапляє під час
промислового забруднення повітря і виверження, вулканів. У земній атмосфері дуже мало
водню і порівняно мало гелію, хоча він і виділяється при радіоактивному розпаді. Прихід і
77
відхід гелію врівноважується надходженням його з земної кори і вислизання вгору.
Вважають, що водень, який брав участь в освіті нашої планети, вже майже весь втрачений.
Присутність в атмосфері озону має дуже велике значення - він захищає живі організми від
шкідливої, а часом і згубного впливу надлишку ультрафіолетових променів Сонця.
У далекі геологічні епохи, коли в атмосфері Землі не було кисню й озону, життя
розвивалася в океані, захищеному шаром води. Водорості потроху виділяли кисень в
атмосферу. На початку палеозойської ери його кількість становила соту частку від
сучасного, над земною поверхнею виник шар озону. Сотні мільйонів років на Землі
переважали лише водорості і гриби, потім почався бурхливий розквіт життя на суші у всіх
її формах. Захисна роль озону велика і в наші дні. Більше 1% сонячної енергії
поглинається у верхній частині озону, саме тому такий тепле повітря (вище 0 °)
спостерігається в шарі 40-55 км. Озон хімічно активний, реагує з1 іншими малими газами
атмосфери. Озон - сильно розшарування в атмосфері газ. Висота, потужність і змішання
його сильно залежать від динамічних процесів атмосфери. Спостереження над озоном
дають можливість детально вивчати циркуляцію атмосфери, руху фронтів.

Повітря з певною силою тисне на земну поверхню, ця сила називається атмосферним

тиском. Його можна виміряти ртутним барометром, або анероїдом, який був винайдений
італійцем Е. Торрічеллі у 1673 р. Тиск на підстилаючу в атмосфері поверхню складає в
середньому 1,033 г на 1 см2 (більше 10 т на м2). Людина не відчуває його тому, що тиск
всередині нашого організму такий самий як у атмосфері.

Атмосферний тиск — тиск, з яким атмосфера Землі діє на земну поверхню і всі предмети,
що на ній розташовані.

Атмосферний тиск падає з висотою, оскільки він створюється лише шаром атмосфери, що
знаходиться вище і навпаки, у глибоких шахтахзбільшується. Залежність P(h) описується
т. зв.барометричною формулою.

Нормальним атмосферним тиском називають тиск в 760 мм рт. ст. (101 325 н/м², або
101 325 Па) (на рівні моря географічної широти 45°). Відзначено коливання атмосферного
тиску (на рівні моря) у межах 684–809 мм рт.ст. (від 90 000 н/м² до 110 000 н/м²).

78
 Середньорічні значення атморсферного тиску на рівні моря
для червня-серпня (зверху) та грудня-лютого (знизу)

На земній поверхні атмосферний тиск змінюється від місця до місця та у часі. Особливо
важливі неперіодичні зміни атмосферного тиску, пов'язані з виникненням, розвитком і
руйнуванням повільно рухомих областей високого тиску — антициклонів і відносно
швидко рухомих величезних вихрів — циклонів, у яких панує знижений тиск, що
визначає погоду. Зміни термічного поля Землі засезонами року, обумовлені різницею в
нагріванні океанів та материків, викликають коливання над ними і атмосферного тиску.
Взимку над материками повітря холодніше, ніж над океанами, однакова маса повітря над
акваторіями займає більший обсяг — утворюються пагорби. Повітря по верху «стікає» з
океанів на материки. Загальна вага повітряного стовпа над континентами підвищується,
тут утворюються області підвищеного тиску — антициклони. Оскільки взимку над
океанами повітря тепліше, над водною поверхнею вага повітря зменшується, утворюються
області зниженого тиску — циклони.

озподіл атмосферного тиску на картах показують за допомогою ізобар. Ізобари липня

йдуть приблизно по паралелях. На південних материках у січні утворюються області
зниженого тиску, які обмежені замкнутими ізобарами.

Поблизу екватора атмосферний тиск знижений. Великої висоти та інтенсивності у

приекваторіальній зоні досягають висхідні потоки, що викликають утворення
потужних купчасто-дощових хмар та випадіння зливових опадів. Це смугазенітальних
дощів, які щоденно повторюються та збігаються за часом з положенням Сонця у зеніті.

На північ та південь від екватора у субтропічних широтах між 30-35-ми паралелями

утворюється субтропічна зона високого тиску, що складається з ряду субтропічних
антициклонів, які переміщуються у широтному напрямку. Від окраїни субтропічних
антициклонів у бік екватора дують стійкі вітри — пасати. Схема загальної циркуляції
атмосфери порушується мусонами та тропічними циклонами. Основний ареал тропічних

79
мусонів — південно-східна околиця Євразії, він пов'язаний з
акваторіями Індійського і Тихого океанів.

Переважні вітри середніх широт — західні. Тут панує західний перенос повітряних мас.

Від субполярної зони низького тиску в напрямку північного і

південного полюсіватмосферний тиск у середньому за рік знову росте. Однак, стійкі
антициклональні умови зберігаються переважно у Східній Антарктиді, де циклони дуже
рідкісні. УАрктичному басейні, навпаки, за винятком внутрішніх районів і
півночі Гренландії, дуже активна циклонічна діяльність.

Нагрівання повітря. Повітря атмосфери пропускає сонячні промені до земної поверхні.

Проте саме воно променями не нагрівається. Нагрівається Сонцем земна поверхня. А
потім від неї нагрівається повітря. Тому, чим далі від земної поверхні, тим стає
холодніше. Ось чому за бортом літака температура повітря дуже низька. На верхній межі
тропосфери вона опускається до –56 0С.
Встановлено, що на кожний кілометр висоти температура повітря знижується в
середньому на 6 0С. Високо в горах земна поверхня отримує більше сонячного тепла, ніж
біля підніжжя. Проте з висотою тепло швидше випромінюється. Тому при підйомі в гори
температура повітря загалом знижується. Ось чому на вершинах високих гір лежать сніг і
лід.
Вимірювання температури повітря. Кожний знає, що температуру повітря вимірюють
за допомогою термометра. Проте варто пам’ятати, що неправильно встановлений
термометр, наприклад на сонці, покаже не температуру повітря, а на скільки градусів
нагрівся сам прилад.
На метеорологічних станціях для отримання точних температур повітря термометр
розташовують у спеціальній будці. Її стінки решітчасті. Це дозволяє повітрю вільно
проникати в неї, водночас решітки захищають термометр від попадання сонячних
променів. Будку встановлюють на висоті 2 м від землі. Показники термометра записують
кожні 3 години.
Рекордно висока температура повітря на Землі +58 0С була зареєстрована в м. Тріполі на
півночі Африки. Найнижча температура –89,2 0С зафіксована на науковій станції
“Восток” в Антарктиді. В Україні найвища температура +40 0С спостерігалася у м.
Куп’янську (Харківська область), найнижча – –43 0С в Українських Карпатах.
Добовий хід температури. Сонячні промені протягом доби нагрівають Землю
нерівномірно. Очевидно, що опівдні, коли Сонце стоїть найвище над горизонтом, земна
поверхня нагрівається найсильніше. Проте найвищі температури повітря спостерігаються
не о 12-й, а о 14–15 год. Це пояснюється тим, що на передачу тепла від земної поверхні
повітрю потрібен час. Після полудня, незважаючи на те, що Сонце вже опускається до
горизонту, повітря продовжує отримувати тепло ще протягом двох годин від нагрітої
поверхні. Потім поверхня поступово охолоджується і відповідно знижується температура
80
повітря. Найнижчі температури бувають перед сходом Сонця. Правда, в окремі дні такий
добовий хід температур може мати значні відступи.
Отже, причиною змін температури протягом доби є зміна освітленості поверхні внаслідок
обертання Землі навколо своєї осі.
Залежність температури повітря від висоти Сонця над горизонтом. Щоб зрозуміти, як
температура повітря залежить від висоти Сонця над горизонтом, скористайтеся
результатами спостережень за довжиною полуденної тіні, яку кидає гномон. У вересні
тінь була однієї довжини. У жовтні вона стала довшою, в листопаді – ще довшою, в 20-х
числах грудня – найбільшою. З кінця грудня тінь знову коротшає. Отже, зміна довжини
тіні гномона свідчить, що протягом року Сонце в полудень над горизонтом буває на різній
висоті. Чим коротша тінь, тим вище Сонце над горизонтом і більший кут падіння на земну
поверхню його променів. Чим більший кут падіння сонячних променів, тим більше тепла
отримує земна поверхня і відповідно вища температура повітря. Тоді настає літо. Чим
нижче Сонце над горизонтом, тим менший кут падіння променів, тим менше тепла
отримує земна поверхня і нижчі температури. Тоді настає зима.
Час, коли Сонце в полудень займає найвище положення на небозводі Північної півкулі,
припадає на червень. Найнижче положення Сонця на небозводі Північної півкулі – у
грудні.
Річний хід температур. Протягом року земна поверхня нагрівається нерівномірно. Тому
змінюється і температура повітря. Річний хід температури визначають середні місячні
температури повітря. За ними можна встановити, який місяць був найтеплішим і який –
найхолоднішим. Спостереження за температурою повітря протягом року показують, що в
Україні, як і в усіх країнах Північної півкулі, найвища середня місячна температура буває
в липні, а найнижча – в січні.
Влітку в полудень Сонце займає найвище положення над горизонтом. У цей період –
найдовші дні, поверхня нагрівається тривалий час, тому й температури повітря найвищі.
Взимку – навпаки.
Середні температури. Проводячи спостереження за змінами температури повітря
протягом доби, місяця або року, відмічають найвищу (максимальну) і найнижчу
(мінімальну) температуру. Але щоб порівняти температури різних діб, місяців чи років,
визначають середню добову, місячну або річну температуру. Обчислюють їх як
середньоарифметичне число.
Наприклад, середню добову температуру отримують від ділення суми температур на
число вимірів протягом доби. Якщо протягом часу спостереження були і додатні, і
від’ємні температури, то обчислюють окремо суму додатних і від’ємних температур.
Потім від більшої суми віднімають меншу, а різницю ділять на кількість вимірювань. Біля
отриманого числа ставлять знак діленого.
Середню річну температуру знаходять як суму середніх місячних температур, розділених
на число місяців року.
Більш наочне уявлення про зміну температури повітря дають графіки добового, місячного
і річного ходу температури повітря (мал.).

81
Амплітуда коливання температури повітря. Різниця між найвищою і найнижчою
температурами повітря називаєтьсяамплітудою коливань температур (А). Розрізняють
добову, місячну, річну амплітуди.
Наприклад, якщо найвища температура повітря протягом доби становила +17 0С, а
найнижча – +8 0С, то амплітуда коливань дорівнюватиме 9 0С (17 0 – 8 0 = 9 0). На добові
амплітуди коливань температур впливає характер земної поверхні (її називають
підстильною). Наприклад, над океанами амплітуда становить лише 1–2 0С, над степами –
15–20 0С, а в пустелях досягає 30 0С. При хмарній погоді добові амплітуди зменшуються.
В Україні найбільші добові коливання температури бувають навесні і влітку при ясній
погоді (7–10 0С).
Річні амплітуди коливання температури повітря залежать головним чином від широти
місця: вони менші біля екватора (10С), значно більші у середніх широтах (280 С на широті
Києва). На одній і тій самій широті, чим далі від океану, тим вища річна амплітуда.

Випаровування - це кількість водяної пари, яка випарувалася й поступила в повітря.

Швидкість випаровування залежить від багатьох причин, але головним чином від
температури повітря й вітру. Зрозуміло, що чим вище температура, тим більше
випаровування. Але вітер, постійно переміщує насичене водяною парою повітря,
приносить в дане місце постійно нові об`єми сухого повітря. Навіть слабкий вітер
швидкістю 2-3 м/с збільшує випаровування втричі. На випаровування також впливають
характер рельєфу, рослинність і т.д.
Однак через нестачу вологи в даній місцевості випаровування буває значно нижчим, ніж
могло би бути при даній температурі. Кількість води, яке могло би випаровуватись при
даній температурі, називається випаровуваністю. Інакше кажучи випаровуваність - це
потенційно можливе випаровування в даній місцевості. І випаровування і випаровуваність
вимірюються в міліметрах (мм) шару випаруваної води за конкретний період - мм/рік і
т.д.
На земній поверхні постійно відбуваються два протилежні процеси: зрошення
місцевості опадами і осушення її випаровуванням. Зволоженість території
характеризує коефіцієнт зволоження, під яким розуміється відношення суми опадів до
випаровуваності. Зволоження буває надмірним, коли коефіцієнт зволоження більший за 1,
достатнім, коли коефіцієнт зволоження дорівнює 1, недостатнім, коли коефіцієнт
зволоження менший за 1 і бідним, коли коефіцієнт зволоження менший за 0,6. Так
коефіцієнт зволоження в лісній зоні дорівнює дорівнює 1,0-1,5, в лісостеповій - 0,6-1,0, в
степовій - 0,3-0,6, в напівпустелях - 0,1-0,3, в пустелях - менший 0,1.
В атмосфері завжди є певна кількість вологи у виді водяної пари, яка поступає туди в
результаті випаровування з водної певерхні й поверхні суші. Інакше кажучи, повітря
завжди містить вологу у вигляді молекул (пари), крапель і кристаликів льоду. Вологість
повітря - це вміст в ньому водяної пари. При умові достатнього надходження вологи в
атмосферу, вологість залежить від температури повітря. Чим вища температура повітря,
тим більшу кількість водяної пари воно може вмістити. Так в 1 м3 повітря при
температурі 30оС може вміститись 30 г вологи, при 20оС - 17,3 г, при 0оС - тільки 4,8 г.
При від`ємних температурах вологоємність повітря помітно падає і вже при -10оС в 1
м3 повітря може вміститись тільки 2,3 водяної пари. Отже, хід вологості паралельний ходу
температури. Зазвичай вологість більша вдень, ніж вночі. На протязі року найбільша
82
вологість зазвичай влітку, найменша - взимку. В низьких широтах, де повітря значно
холодніше, вологість більша, ніж в середніх та високих.
При певній температурі повітря може містити відповідну кількість вологи (водяної
пари). Межа вмісту водяної пари в повітрі при даній температурі
називається максимальною вологістю. Абсолютною вологістю називається фактична
кількість водяної пари в повітрі в даний момент, виміряне в г/м3.Відносна вологість - це
відношення абсолютної вологості до максимальної, виражене у відсотках.
Повітря, яке має максимальну вологість, називається насиченим. На відміну від
нього ненасичене повітря ще може поглинати водяну пару. Однак при нагріванні насичене
повітря стає ненасиченим, а в випадку охолодження -перенасиченим. В останньому
випадку починається конденсація. Конденсація - це згущення зайвої водяної пари і перехід
її в рідкий стан, утворення дрібних крапель води. Як насичене, так і ненасичене повітря
може стати перенасиченим при піднятті повітряної маси вверх, бо при цьому вона сильно
охолоджується. Охолодження можливе також при охолодженні ґрунту в даному місці і
при проникненні теплого повітря в холодну місцевість.
Конденсація може відбуватися не тільки в повітрі, а й на земній поверхні і різних
предметах. В цьому випадку в залежності від умов утворюються роса, іній, туман,
ожеледь. Роса й іній утворюються при ясній і тихій погоді вночі, переважно в
передранкові часи, коли поверхні землі охолоджується. Тоді на її поверхні конденсується
волога з повітря. При цьому при від`ємних температурах утворюється іній, при додатних -
роса. У випадку, коли на теплу поверхню приходить холодне повітря чи тепле повітря
різко охолоджується, може утворитися туман. Він складається з дрібних крапель, чи
кристаликів, ніби підвішених в повітрі. В сильно забрудненому повітрі утворюється туман
з домішками диму - смог. При випадінні переохолоджених крапель дощу чи туману на
охолоджену нижче 0оС поверхню і при температурі повітря -3...0оС утворюється шар
товстого льоду, який наростає на поверхні землі й на предмети, - ожеледь. Це
відбувається від намерзання переохолоджених крапель дощу, туману чи моросі. Кірка
льоду може досягти в товщину кількох сантиметрів. Інші причини призводять до
виникнення явища, яке називається ожеледиця. Ожеледиця виникає як правило після
потепління або дощу в результаті настання похолодання, коли температура різко
опускається нижче 0оС. Відбувається замерзання мокрого снігу, дощу або моросі.
Ожеледиця утворюється і тоді, коли ці рідкі опади випадають на сильно переохолоджену
поверхню землі, що призводить до їх замерзання. Таким чином ожеледиця - це лід на
земній поверхні, утвореній в результаті замерзання мокрого снігу або рідких опадів.
Хмари утворюються при конденсації водяної пари в піднімаючомусь повітрі внаслідок
його охолодження. Висота їх утворення залежить від температури й відносної вологості
повітря. При досягненні повітрям висоти, на якій насичення ста повним, - рівня
конденсації - починається конденсація і хмароутворення. Хмари знаходяться в постійному
русі і можуть складатися з дрібних крапель води чи кристаликів, але частіше вони
змішані. За формою розрізняють три основних види хмар: перисті, шаруваті й купчасті.
Перисті - хмари верхнього ярусу (вище 6000 м), напівпрозорі і складаються з дрібних
льодяних кристаликів. Опади з них не випадають. Шаруваті - хмари середнього (від 2000
до 6000 м) і нижнього (до 2000 м) ярусів. В основному з них й випадають опади, зазвичай
довготривалі й обложні. Купчасті хмари можуть утворюватися в нижньому ярусі і
досягати дуже великої висоти. Вони складаються внизу з крапель, а вверху - з
кристаликів. З ними пов`язані зливи, град, грози. Крім трьох основних форм хмар
утворюються багато комбінованих. Наприклад, перисто-шаруваті, шарувато-купчасті,
купчасто-дощові і т.д.
Хмарний покрив зазвичай складається з різних хмар. Степінь покриття неба хмарами
називають хмарністю, яка вимірюється в балах - від 0 до 10. В середньому на Землі
83
половина неба закрита хмарами. Найбільша хмарність - в областях зниженого тиску, тобто
там, де повітря піднімається. Над океаном вона більша, ніж над сушею, бо там більше
вологи. Абсолютний середній максимум хмарності - 9 балів (над Північною Атлантикою),
абсолютний мінімум - 0,2 бала (над Антарктидою і тропічними пустелями).
Хмарний покрив затримує сонячну радіацію, яка йде до земної поверхні, відбиває і
розсіює її. Одночасно хмари затримують теплові випромінювання земної поверхні в
атмосферу. Тому хмарність значно впливає на клімат.

Снігова лінія — межа, вище від якої в горахзберігається сніг, який не тане, і
перетворюється на лід. Вище від снігової лінії накопичення твердих атмосферних опадів
переважає над таненням і випаровуванням.

Висота снігової лінії залежить від кліматичних особливостей території, насамперед,

співвідношення тепла і вологи, а також макро- і мезорельєфу. Вона є відображенням
нижнього рівняхіоносфери в реальних умовах рельєфу земної поверхні. Снігова лінія
розташована нижче в холодних та вологих районах і вище — в теплих та посушливих.
В Антарктиці вона опускається до рівня моря, а в Арктицірозташована на кілька сотень
метрів вище рівня моря. Найбільшої висоти снігова лінія досягає в сухих тропічних і
субтропічних районах у літній період (наТибетському нагір'ї та у
Південноамериканських Андах до 6,5 км), на екваторі вона розташована на висоті 4,4 км.

Котопахі(ісп. Cotopaxi) —
діючийвулкан в еквадорських Андах висотою 5897 м над рівнем моря.

Гора Фудзі у травні.

84
 Снігова лінія в Альпах

Задачі з теми атмосфера.

 Чи може утворитися льодовик на вершині гори Кіліманджаро в Африці,

якщо температура біля підніжжя гори +25С? А через кожен км висоти
температура повітря знижується в середньому на 6.
Рішення:
висота гори Кіліманджаро –5895м або 5,895 км5,9 км.
1) На скільки знизиться температура повітря з підняттям на вершину
гори?
5,9 кмx6=35,4С (на стільки знизиться температура повітря).
2)Яка температура на вершині гори?
+25°-35,4С= -10,4 ° С (температура на вершині гори).
Відповідь. Отже, на вершині гори Кіліманджаро сніг танути не буде і
утвориться льодовик.

 Яка температура на вершині г.Джомолунгма, якщо біля підніжжя вона

становить +30.
Рішення:
1) 6 х 9км=54С- на стільки знизиться температура повітря;
2)+30-54 =-24С-температура на вершині гори.

 Висота м.Києва над рівнем моря – 180 м.Обчисліть атмосферний тиск

для столиці України.
Рішення.
Нормальний атмосферний тиск на рівні моря при температурі 0С на широті
45 становить 760 мм рт. ст. На кожні 100 м підйому тиск знижується на 10 мм рт. ст..
1) 100 м – 10 мм рт. ст..
180м – x мм рт. ст.
x = 180 м*10мм рт. ст./100 м =18 мм рт. ст. - на стільки знизиться тиск на 180 м
підйому;
2) 760 мм рт. ст. – 18 мм рт. ст.= 742 мм рт.ст. – атмосферний тиск на висоті
Києва.

 Вкажіть напрям вітру і встановіть, який вітер буде сильніший:

1) пункт А (763 мм рт. ст.) та пункт Б (785 мм рт. ст.);
2) пункт К (758 мм рт. ст.) та пункт М (755 мм рт. ст.).
Відповідь. 1) Вітер дме з пункту Б в пункт А.
2) Вітер дме з пункту К в пункт М.
Сильнішим буде вітер в першому випадку, оскільки різниця тисків більша

85
між пунктами А і Б, аніж пунктами К і М.

 Вирахуйте відносну вологість повітря, якщо вологість повітря

становить 12г/м 3, а вологість насиченняза даної температури - 23г/м 3.
Рішення:
12г/м : 23г/м 3х100= 52%
3

Відповідь. Це означає, що повітря на 52 насичене водяною парою.

 Визначити відносну вологість повітря, якщо в 1м3 повітря міститься 10

г водяної пари, а за даної температури могло б міститися 25 г.
Рішення:
відносна вологість=10 г:25 г х100% =40%
Відповідь. Це означає, що повітря на 40% насичене водяною парою.

 Обчисліть, скільки кілограмів різних речовин можна отримати з 1 т

чорноморської води, якщо її солоність 18%0.
Рішення.
Одна літра води має приблизно кг. Значить, в 1 кг чорноморської води
розчинено 18 г речовин. 1 т = 1000 кг.
Тоді,:18 г = 0, 018 кг
1 кг води – 0, 018 кг речовин
1000кг води – х кг речовин
х=0, 018 кгх 1000 кг=18 кг.
Відповідь. З одної тонни чорноморської води можна отримати 18 кгрізних
речовин.

 Якою буде температура повітря в Карпатах на висоті 2 км, якщо біля

підніжжя вона становить 20С ?

Розв’язання:1)1 000 м - 6

2 000 м – х

х = 2 000 м*6/1 000 м = 12С – з підняттям угору на 2 км температура знизиться на

12С.

2) 20 - 12 = 8С – температура на вершині Карпат.

 Який атмосферний тиск на вершині Говерли, якщо на висоті 183 м тиск –

720 мм рт. ст.?
Розв’язання:1)2061 м - 183 м =1878 м – відносна висота між г. Говерла і точкою 183
м.
1) 100 м - 10 мм рт. ст.
1878 м - х мм рт. ст.

х=1878 м*10 мм рт. ст./100 мм рт. ст.188 мм рт. ст. – на стільки зменшився
атмосферний тиск при підйомі на 1878 м.

86
 2) 720 мм рт. ст. - 188 мм рт. ст.=532 мм рт. ст. – атмосферний тиск на вершині
Говерли.
 Визначте величину випаровуваності за рік для м. Кривий Ріг, якщо річна
кількість опадів – 420 мм, а коефіцієнт зволоження – 0.53.
Розв’язання:
Коефіцієнт зволоження визначається за формулою:
К=О/В, де К - коефіцієнт зволоження; О - кількість опадів за певний період; В -
випаровуваність.
Отже, В = О/К.
Тому 420 мм : 0,53 = 792,4 мм.
Визначте альбедо поверхні, яка вкрита снігом, якщо відбита радіація-0,59ккал/см2 за 1 хв.,
сумарна радіація -0,84 ккал/см2 за 1 хв..

Розв’язок:

А = Вр./Ср.100 = 0,59/0,84100 70,2

494.Умова:
Визначте тиск і температуру повітря біля підніжжя гори, якщо на її вершині, яка має
висоту 1450м, температура -2С , а тиск 610 мм рт. ст..

Розв’язок:

На 1 км підняття вгору tзнижується на 6.

1)1,450км 60=8,7 - на стільки знизилась t;

2) 8,7 0+ (-20)= 6,7- t повітря біля підніжжя гори.

3) На 1 км підняття вгору тиск↓ на 100 ммрт.ст., а на 1450м – х мм рт. ст.

4)610 + 145 = 755 ммрт.ст.- тиск повітря біля підніжжя гори.

Кліматологія

87
Кліматологія (від грец. κλίμα — «нахил» і -λογία — «знання») — наука, що вивчає
питання кліматоутворення, опис і класифікацію клімату земної кулі, антропогенні впливи
на клімат. Відноситься до географічних наук, оскільки клімат є географічною
характеристикою. Так само відноситься до географічної частиниметеорології, оскільки
кліматотворні процеси мають геофізичну природу.

Кліматотвірні процеси розгортаються в конкретних географічних умовах земної кулі. У

низьких і високих широтах, над сушею і над морем, над рівниною і гірськими областями
кліматотвірні процеси протікають по-різному, тобто мають свою географічну специфіку.
Таким чином, і характеристики клімату, і їхній розподіл залежать від тих же географічних
чинників клімату. Розглядаючи в попередніх розділах багаторічний режим радіації,
температури, вологості, вітру, ми постійно зупинялися на географічній обумовленості їх
добового і річного ходу, неперіодичної мінливості, просторовому розподілі. Тепер,
підсумовуючи сказане, перерахуємо географічні чинники клімату і головні їхні ефекти.
Основними географічними чинниками клімату є: географічна широта; висота над рівнем
моря; розподіл суші і води на поверхні земної кулі; орографія поверхні суші; океанічні
течії; рослинний, сніговий і крижаний покрив. Особливе місце займає діяльність
людського суспільства, яка у відомих межах також впливає на кліматотвірні процеси і тим
самим на клімат шляхом зміни тих або інших географічних чинників.
3. Географічна широта Першим і дуже важливим чинником клімату є географічна
широта. Від неї залежить зональність у розподілі елементів клімату. Сонячна радіація
надходить на верхню межу атмосфери в суворій залежності від географічної широти, що
визначає полуденну висоту Сонця і тривалість опромінення пори року. Поглинена
радіація розподіляється набагато складніше, тому що залежить і від хмарності, і від
альбедо земної поверхні, і від ступеня прозорості повітря; але визначене зональне тло є й
у її розподілі.
По тій же причині зональність лежить і в основі розподілу температури повітря Правда,
цей розподіл залежить не тільки від поглиненої радіації, але і від циркуляційних умов. Але
й у загальній циркуляції є визначений ступінь зональності (у свою чергу температури, що
залежить від зональності в розподілі. Згадаємо, до речі, що такий чисто кінематичний
чинник загальної циркуляції атмосфери, як коріолісів параметр, також залежить від
географічної широти.
Зональність у розподілі температури тягне за собою зональність і інших складових
клімату, зональність неповну, але яка все ж таки лежить в основі розподілу цих складових
по земній поверхні.

88
Вплив географічної широти на розподіл метеорологічних показників стає все помітніше з
висотою, коли слабшає вплив інших чинників клімату, зв'язаних із земною поверхнею.
Отже, клімат високих шарів атмосфери має краще виражену зональність, ніж клімат у
земної поверхні.
4. Висота над рівнем моря Висота над рівнем моря також є географічним чинником
клімату. Атмосферний тиск із висотою падає, сонячна радіація й ефективне
випромінювання зростають, температура й амплітуда її добового ходи, як правило,
убувають, масова частка водяної пари також убуває, а вітер досить складно змінюється по
швидкості і напрямку.
Такі зміни відбуваються в атмосфері над рівнинною місцевістю, із великими або меншими
збуреннями (пов'язаними з близькістю земної поверхні) вони відбуваються й у горах. У
горах намічаються і характерні зміни з висотою хмарності й опадів. Опади, як правило,
спочатку зростають із висотою місцевості, але починаючи з деякого рівня, убувають. У
результаті в горах створюється висотна кліматична зональність, про яку ще буде сказано
нижче.
Отже, у тому самому гірському районі кліматичні умови можуть сильно розрізнятися в
залежності від висоти місця. При цьому зміни з висотою набагато сильніше, ніж зміни із
широтою в горизонтальному напрямку.
5. Висотна кліматична зональність У зв'язку зі сказаним у попередньому розділі
коротко розглянемо вертикальну, або висотну, кліматичну зональність. Це явище полягає
в тому, що в горах зміни метеорологічних параметрів із висотою створює зміни всього
комплексу кліматичних умов. Утворюються лежачі одна над одною кліматичні зони (або
пояси) із відповідною зміною рослинності. Зміна висотних кліматичних зон нагадує зміну
кліматичних зон у широтному напрямку. Різниця, однак, у тому, що для змін, що у
горизонтальному напрямку відбуваються протягом тисяч кілометрів, у горах потрібна
зміна висоти тільки на кілометри.
При цьому типи рослинності в горах змінюються в наступному порядку. Спочатку йдуть
листяні ліси. У сухих кліматах вони починаються не від підніжжя гір, а з деякої висоти, де
температура падає, а опади зростають настільки, наскільки це потрібно для зростання
деревної рослинності. Потім йдуть хвойні ліси, чагарники, альпійська рослинність із трав і
сланких чагарників. За сніговою лінією наступає зона постійного снігу і льоду.
Верхня межа лісу в районах із сухим континентальним кліматом піднімається вище, ніж у
районах із вологим океанічним кліматом. На екваторі вона досягає 3800 м, а в сухих
районах субтропіків вище 4500 м. Від помірних широт до полярних межа лісу швидко
знижується в зв'язку з тим, що зростання лісу обмежено середньою липневою
температурою 10-12°С.
У тундрі лісів взагалі немає. Вся зміна висотних кліматичних зон у горах за полярним
колом зводиться до зміни зони тундри на зону постійного морозу.
Межа землеробства в горах близька до межі лісу; у сухому континентальному кліматі
вона проходить значно вище, ніж у морському. У помірних широтах ця межа - біля 1500
м. У тропіках і субтропіках польові культури доходять до висот біля 4000 м, а на
Тибетському нагір'ї - навіть вище 4600 м.
Істотно, що при зміні висотних кліматичних зон зберігаються загальні закономірності
клімату, властиві тій широтній зоні, у якій знаходиться дана гірська система. Так, вище

89
снігової лінії в горах тропічної зони річна амплітуда температури залишається характерно
малою; отже, клімат там аж ніяк не ідентичний клімату полярних областей.
6. Розподіл суші і моря Розподіл суші і моря є ефективним чинником клімату. Саме з ним
зв'язаний розподіл типів клімату на морський і континентальний. Розглядаючи в
попередніх розділах розподіл температури, опадів і інших метеовеличин по земній
поверхні, ми не разом переконувалися, що зональність цих кліматичних характеристик
виявляється збуреною або перекритою впливом нерівномірного розподілу суші і моря. У
південній півкулі, де океанська поверхня переважає, а розподіл суші більш симетрично
щодо полюса, ніж у північній півкулі, зональність у розподілі температури, тиску, вітру
виражена краще.
Центри дії атмосфери на багаторічних середніх картах тиску виявляють явний зв'язок із
розподілом суші і моря: субтропічні зони високого тиску розриваються над материками
влітку; у помірних широтах над материками яскраво виражене переважання високого
тиску взимку і низького влітку. Це ускладнює систему циркуляції, а стало бути, і розподіл
кліматичних умов на Землі.
Положення місця щодо берегової лінії саме по собі в сильному ступені впливає на режим
температури (а також вологості, хмарності, опадів), визначаючи ступінь
континентальності клімату. Потрібно, однак, пам'ятати, що справа не тільки у відстані від
океану, але й в умовах загальної циркуляції. Остання може створювати винос морських
повітряних мас далеко вглиб материка (або винос континентальних повітряних мас на
океан) або, навпроти, виключати таку можливість.
7. Орографія На кліматичні умови в горах впливає не тільки висота місцевості над рівнем
моря. На них впливають також висота і напрямок гірських хребтів, експозиція схилів
щодо сторін світу і переважаючих вітрів, ширина долин і крутість схилів і ін.
Ми знаємо, що повітряні течії можуть затримуватися і відхилятися хребтами, а фронти -
деформуватися. У вузьких проходах між хребтами швидкість повітряних течій
змінюється. У горах виникають місцеві системи циркуляції - гірсько-долинні і
льодовикові вітри.
Над схилами, по-різному експонованими, створюється різний режим температури. Форми
рельєфу впливають і на добовий хід температури. Затримуючи перенос мас холодного або
теплого повітря, гори створюють більш або менше різкі поділи в розподілі температури у
великому географічному масштабі.
У зв'язку з перетіканням повітряних течій через хребет, на навітряних схилах гір
створюється збільшення хмарності й опадів. На підвітряних схилах, напроти, виникають
фени з підвищенням температури і зменшенням вологості і хмарності. Над горами
виникають хвилясті збурення повітряних течій і особливі форми хмар. Над нагрітими
схилами гір також збільшується конвекція і, отже, утворення хмар.
Багато з перерахованих явищ відбиваються й у багаторічному режимі клімату гірських
районів і їхнього оточення.
8. Океанічні течії Океанічні течії створюють особливо різкі розходження в
температурному режимі поверхні моря і тим самим впливають на розподіл температури
повітря і на атмосферну циркуляцію. Усталеність океанічних течій приводить до того, що
їхній вплив на атмосферу має кліматичне значення. Карти изаномал температури яскраво
показують вплив отеплювання Гольфстріму на клімат східної частини північного
Атлантичного океану і Західної Європи. Холодні океанські течії також визначаються
90
середніх картах температури повітря відповідними збуреннями в конфігурації ізотерм -
язиками холоду, направленими до південних широт.
Над районами холодних океанічних течій збільшується повторюваність туманів, як це
особливо яскраво виявляється в Ньюфаундленді, де повітря може переходити з теплих вод
Гольфстріму на холодні води Лабрадорської течії. Над холодними водами в пасатній зоні
зникає конвекція і різко зменшується хмарність. Це у свою чергу є чинником, що
підтримує існування так званих прибережних пустель.
9. Рослинний і сніговий покрив Говорячи про температуру землі і повітря, ми
відзначали вплив на них рослинного і снігового покриву. Досить густий трав'яний покрив
зменшує добову амплітуду температури ґрунту і знижує її середню температуру. Отже,
він зменшує і добову амплітуду температури повітря. Більш значний, своєрідний і
складний вплив на клімат має ліс. Мабуть, над лісом може навіть зростати кількість опадів
за рахунок збільшення жорсткуватості поверхні, над якою тече повітря.
Однак впливи рослинного покриву мають в основному мікрокліматичне значення,
розповсюджуючись переважно на приземний шар повітря і варіюючи на невеликих
просторах.
Сніговий (і крижаний) покрив зменшує втрати тепла ґрунтом і коливання її температури.
Але сама поверхня покриву сильно відбиває сонячну радіацію вдень і сильно
прохолоджується випромінюванням уночі, тому вона охолоджує і повітря, що знаходиться
над нею. Навесні на танення сніжного покриву витрачається велика кількість тепла, що
береться із атмосфери. Таким чином, температура повітря над сніговим покривом, що
тане, залишається близькою до нуля. Над сніговим покривом часті і сильні інверсії
температури, взимку пов'язані з радіаційним вихолоджуванням, весною - з таненням снігу.
Над постійним сніжним покривом полярних областей навіть влітку часті інверсії або
ізотермії.
10. Діяльність людини Діяльність людини, строго кажучи, не відноситься до
географічних чинників клімату. Людина впливає на клімат тільки через господарську
діяльність. Вирубка лісів, нераціональне розорювання земель, неврахування наукових
даних і розумінь при побудові міст і промислових підприємств - все це погіршує
кліматичні умови. Тільки тепер, хоча «псування» клімату і продовжується, поставлено
питання про свідоме її поліпшення.
Вплив людини на клімат починається кілька тисяч років тому в зв'язку з розвитком
землеробства. У багатьох районах для обробки землі знищувалася лісова рослинність, що
приводило до збільшення швидкості вітру біля земної поверхні, деякі зміні режиму
температури і вологості нижнього шару повітря, а також до зміни режиму вологості
ґрунту, випару вологи і річкового стоку. У порівняно сухих областях знищення лісів часто
супроводжується посиленням пилових буревіїв і руйнуванням ґрунтового покриву, що
помітно змінюють природні умови на цих територіях.
Разом з цим знищення лісів навіть на великих просторах впливає на метеорологічні
процеси великого масштабу. Зменшення шорсткості земної поверхні і деяка зміна випару
вологи на звільнених від лісів територіях трохи змінює режим опадів, хоча така зміна
порівняно невелика, якщо ліси заміняються іншими видами рослинності.
Більш істотний вплив на опади може зробити повне знищення рослинного покриву на
деякій території, що неодноразово відбувалося в минулому в результаті господарської
діяльності людини. Такі випадки мали місце після вирубки лісів у гірських районах зі

91
слабко розвитим ґрунтовим покривом. У цих умовах ерозія швидко руйнує не захищений
лісом ґрунт, у результаті чого стає неможливим подальше існування розвинутого
рослинного покриву. Схоже положення виникає в деяких областях сухих степів, де
природний рослинний покрив, знищений унаслідок необмеженого випасу
сільськогосподарських тварин, не відновляється, у зв'язку з чим ці області
перетворюються в пустелі.
Оскільки земна поверхня без рослинного покриву сильно нагрівається сонячною
радіацією, відносна вологість повітря на ній падає, що підвищує рівень конденсації і може
зменшувати кількість опадів, що випадають. Імовірно, саме цим можна пояснити випадки
невідновлення природної рослинності в сухих районах після її знищення людиною.
Інший шлях впливу діяльності людини на клімат зв'язаний із застосуванням штучного
зрошення. У посушливих районах зрошення використовується протягом багатьох
тисячоріч, починаючи з епохи найдавніших цивілізацій, що виникли в долині Нілу і
межиріччя Тигру й Євфрату.
Застосування зрошення різко змінює мікроклімат зрошуваних полів. Через значне
збільшення витрати тепла на випар знижується температура земної поверхні, що
приводить до зниження температури і підвищенню відносної вологості нижнього шару
повітря. Проте така зміна метеорологічного режиму швидко загасає за межами
зрошуваних полів, тому зрошення приводить тільки до змін місцевого клімату і мало
впливає на метеорологічні процеси великого масштабу.
Інші види діяльності людини в минулому не робили помітного впливу на метеорологічний
режим скільки-небудь великих просторів, тому донедавна кліматичні умови на нашій
планеті визначалися в основному природними факторами. Таке положення початок
змінюватися в середині XX століття через швидкий ріст чисельності населення й особливо
через прискорення розвитку техніки й енергетики.
Сучасні впливи людини на клімат можна розділити на дві групи, з яких до першої
відносяться спрямовані впливи на гідрометеорологічний режим, а до другої - впливи, що є
побічними наслідками господарської діяльності людини.
Мова йде про мікроклімат, оскільки поки практично можливо лише його поліпшення.
Реальні способи цього поліпшення перебувають у впливі на такий географічний чинник
мікроклімату, як рослинний покрив (насадження лісів і лісосмуг).

92
Протягом року полуденна висота сонця над горизонтом змінюється. Це пов’язано з тим,
що вісь Землі нахилена до площини орбіти під кутом 66о 33’ і під час свого річного руху
не змінює напрямку своєї осі (північний полюс завжди напрямлений на Полярну зірку).
Наслідком є зміна пір року.

В одну і ту ж пору року на різних широтах висота сонця також різна, адже Земля кулястої
форми.

В будь-який момент часу сонце знаходиться в зеніті (під кутом 90о до поверхні землі) на
одній із широт в межах 23о 27’ пн. ш. і 23о 27’ пд. ш. (північного і південного тропіків).
22 червня сонце в зеніті на північному тропіку (день літнього сонцестояння), 22 грудня –
на південному тропіку (день зимового сонцестояння). 21 березня і 23 вересня сонце в
зеніті на екваторі (двічі на рік воно перетинає екватор, рухаючись то з північної півкулі і
південну, то навпаки). Це дні весняного і осіннього рівнодень відповідно. Широта, на якій
сонце в певний момент часу знаходиться в зеніті називається схиленням. Широта
місцевості – це кут між радіусом екваторіальним і радіусом, проведеним у точку
спостереження...

На якій широті Сонце буває о 12 годині в березні на півдні, а у червні - на півночі?

- 0* ш.
- 10* пн..ш.
- 23*30’ пд..ш.
- 66*30’ пд..ш.
Для розв’язання задачі потрібно звернутися до таблиць схилення сонця, які я вам
відсилала. З таблиці видно, що схилення сонця в березні коливається протягом місяця від -
07°44'’ до +04°00’’, це значить, що Сонце в зеніті буває в березні місяці на проміжку від
7°пд.ш. до 4° пн..ш. Далі сонце «рухається» на північ і в червні Сонце в зеніті знаходиться
на проміжку від 22° пн.. ш. до 23°12’’ пн.. ш. Отже, шукана широта знаходиться
приблизно між екватором і північним тропіком. Методом виключення шукаємо широту,
що входить в межі цього проміжку.
Для широти 23°30’’ пд. ш. в ці місяці сонце завжди буде на півночі. Для широти 66°30’’
тим паче.
Повністю цьому проміжку протягом цілих вказаних місяців відповідає широта 10° пн..ш.
Для широти 0°, тобто для Екватора, сонце буде знаходитися в березні на півдні лише до 21
березня виключно, потім 21.03 схилення вже дорівнюватиме +00°05’’, тобто буде над
екватором, а не на півдні.
Відповідь: 10°пн.ш.; ля широти 0° - лише до 21 березня виключно.

Встановіть полуденну висоту сонця над горизонтом у Полтаві 23 вересня.

Розв’язання
Пояснення до задачі. Для подібних задач застосовується формула, яку слід запам’ятати:

H=90°-φ+(-) Δ,

де φ (фі) – це географічна широта об’єкта, а Δ (дельта)- схилення сонця. Грецькі букви

часто застосовуються в географічних формулах, так що як додаток я надрукую Вам
основні грецькі літери в таблиці. Для розрахунку за формулою потрібна географічна
широта м. Полтава: φ(Полтава)=49°35'пн.ш. ;також треба запам’ятати, що 23 вересня та 21
93
березня – дні рівнодення, тобто сонце знаходиться в зеніті над екватором, там кут падіння
сонячних променів дорівнює 90°.День і ніч за тривалістю в обох півкулях однакові.
Схилення сонця в ці дні вважається 0°, хоча якщо Ви поглянете в таблицю «Схилення
сонця», то побачите, що Δ =+00°05'. 21 березня такі самі значення. Рекомендую
запам’ятати просто 0°, це загальноприйнято. Отже, всі дані до задачі є:

Дано:
φ =49°35'пн.ш.
Δ=+00°05'
h(висота сонця)=90°-49°35'+00°05'=89°60'-49°35'+00°05'=40°25'+00°05'
h-?= 40°30'.
Відповідь: h=40°30'.

Кут падіння сонячних променів у полудень 22 червня буде однаковим у точках, що

розташовані на паралелях:
- 0* і 47* пд..ш.
- 0* і 47* пн..ш.
- 10* пн..ш. і 10* пд..ш.
- 23,5* пн..ш. і 23,5* пд..ш.
Розв’язання
22 червня сонце знаходиться в зеніті над північним тропіком 23°27’’пн.ш. Точки з
однаковою висотою сонця повинні знаходитися по «обидва боки» від тропіка, на північ і
на південь від 23°27’’ пн..ш. Цим умовам відповідає другий варіант – 0° і 47°пн.ш.
Відповідь: 0° і 47°пн.ш.

Визначте висоту полуденного сонця у місті Одеса 22 грудня.

Розв’язання
Задача вирішується за тією ж формулою, що й задача 4. Тільки різниця полягає в тому, що
22 грудня, як і 22 червня – дні сонцестояння.
22 червня схилення сонця максимальне - +23°27'. В цей день Сонце знаходиться над
Північним тропіком, тобто тропіком Рака, день найдовший, ніч найкоротша.
Взимку 22 грудня (за умовою задачі) схилення дорівнює -23°27', мінімальне. В цей день
сонце знаходиться над тропіком Козерога, тобто південним. Ніч найдовша.
Слід запам’ятати: зазвичай на олімпіадах, конкурсах і т.д. схилення сонця цих днів
(рівнодення та сонцестояня) не зазначають в умові, тобто це треба запам’ятати!!!!
Координати міст мають обов’язково зазначати в умові, окрім загальновідомих (
координати Лондона, озера Вікторія і т. д.)
Напевне треба знати координати Києва, Москви.
Щоб краще запам’ятати схилення сонця, то буквально значення схилення сонця – це
широта, на якій сонце знаходиться в зеніті. Тобто вже на широті 24° пн.ш. сонце в зеніті
знаходитися не може, а на нашій широті тим паче це неможливо. Сонце «гуляє» в межах
від північного до південного тропіка, що виявляється в зміні тривалості дня і ночі та змін
пір року.
Широта північного тропіка – 23°27'пн.ш.
Широта південного тропіка – 23°27'пд.ш.
Широта екватора -0°, тобто і схилення в дні рівнодення (задача 4) буде 0°.
94
По науковому:
Схилення сонця (Δ) – це кут між термінатором і земною віссю, який змінюється протягом
року.
Термінатор – це світодільна лінія між днем і ніччю.
Але я думаю, що краще запам’ятати варіант, зазначений вище, хоча це не наукове
визначення.
Широта міста Одеса =46°28'
Схилення Сонця =-23°27'
Висота =90°-46°28'-23°27'=89°60'-46°28'-23°27'=20°05'

Гідрологія

Гідрологія (грец. Yδρoλoγια, від дав.-гр. Yδωρ — вода + λoγoς — слово, вчення) (рос.
гидрология, англ. hydrology, нім. hydrologie) — наука, що вивчає природні води в межах
гідросфери Землі, явища і процеси, які в них відбуваються.

Гідрологія належить до комплексу наук, які вивчають фізичні і географічні властивості

Землі, зокрема її гідросфери.

Об'єктом вивчення гідрології є водні об'єкти — океани, моря, річки, озера, водосховища,
болота і скупчення вологи у вигляді снігового покриву, льодовиків, грунтових і підземних
вод.

95
Спочатку гідрологія розвивалася як галузь фізичної географії, гідротехніки, геології,
навігації. Як система наукових знань гідрологія сформувалася на початку 20 століття.
Значний внесок у її розвиток зробили Олександр Воєйков, Лев Берг, Юлій Шокальський,
Михайло Веліканов, Геннадій Калінін, Дмитро Кочерін. Визначення гідрології як науки
дав Віктор Глушков у 1915 році.

У зв'язку із специфічними особливостями об'єктів і методів їх вивчення гідрологія

загальна поділяється на: гідрологію суші або власне гідрологію; гідрологію моря
(океанологію); гідрологію підземних вод (гідрогеологію), яка входить до гідрології тими
розділами, що вивчають режим підземних вод. Специфічним розділом гідрології є
гідроаерологія — що вивчає водні процеси в атмосфері.

Гідрологія суші (суходолу) включає гідрологію річок (потамологію), озерознавство

(лімнологію), болотознавство, гляціологію (вчення про льодовики). Залежно від мети і
засобів вивчення водних об'єктів у гідрології виділяють наступні розділи: гідрометрію,
гідрографію, інженерну гідрологію та гідрологічні прогнози.

Гідрометрія — сукупність методів вимірювання і спостереження, які виконуються з

метою вивчення гідрологічного режиму водних об'єктів. Гідрометрія є вимірювальною
частиною гідрології, яка теоретично базується на фізиці і гідравліці.

Гідрографія — вивчення та опис конкретних водних об'єктів (річки, озера, водосховища та

ін.) з характеристикою їх положення, розміру, режиму, місцевих умов, закономірностей
поширення та загальних зв'язків з іншими компонентами природи.

Інженерна гідрологія — сукупність тих напрямків гідрології суші, які пов'язані з

розвязанням практичних інженерних водогосподарських завдань у гідротехніці,
меліорації, водопостачанні тощо. Основною складовою частиною інженерної гідрології є
гідрологічні розрахунки. Якщо поняття інженерної гідрології вживають у розумінні
прикладної гідрології, до неї включають і гідрологічні прогнози. Інженерна гідрологія
тісно повязана з вченням про річковий стік, гідрофізикою, гідрохімією та ін.

Гідрологічні прогнози — наукове передбачення гідрологічного режиму річок, озер та ін.

водних об'єктів. Вони базуються на пізнанні динамічних і статистичних закономірностей
формування й розвитку гідрологічних процесів у басейнах водних об'єктів. Вирізняють
локальні гідрологічні прогнози (для конкретного створу річки) і регіональне загальне
прогнозування, яке здійснюється на базі географічного узагальнення локальних прогнозів.
Складають коротко- (до 15 діб) і довгострокові гідрологічні прогнози. Найважливішим є
прогчнозування високих паводків і своєчасне попередження про них.

Фізичні та хімічні властивості води як природного тіла вивчають гідрофізика, гідрохімія,

гідромеханіка, гідробіологія та ін. Гідрологія тісно пов'язана з іншими науками, які
вивчають географічну оболонку — метеорологією, грунтознавством, геоморфологією,
96
геологією та ін. Основні методи гідрологічних досліджень — експедиційний,
стаціонарний і теоретичний. Ці дослідження базуються на гідрологічних спостереженнях,
які виконуються на гідрологічних пунктах.

З історії гідрологічних досліджень в Україні

Відомості про річки України вперше згадуються в історичних і географічних працях

давньогрецьких і давньоримських авторів. У літописах 10-12 століття вміщено описи
Дніпра та інших рік. Певні гідрологічні спостереження на річках України проводилися з
середини 18 століття, зокрема на Дністрі з 1759 року. Регулярні спостереження за рівнем
води на Дніпрі біля Києва розпочалися в 1804 році, на Десні — в 1839 році, на Прип'яті —
в 1843-му. Виміри витрат води на Дніпрі здійснюються з 1878 року, на Десні — з 1895, на
Ірпені — з 1909, на Тетереві — з 1912 р.

Максимович Микола Іванович — автор двотомного ілюстрованого видання «Дніпро і його

басейн» (1901)

В Україні перші систематичні гідрологічні дослідження проводилися на Дніпрі на початку

19 століття, переважно для потреб водного транспорту. Планомірні гідрологічні
дослідження виконували партії Навігаційно-описової комісії (1875–1898), «Західна
експедиція з осушення боліт» під орудою полковника Генерального Штабу Йосипа
Жилінського (для потреб осушення Полісся, 1873–1898), експедиція зі зрошування на
Півдні Росії (1880–1898). Наприкінці 19 століття були здійснені перші узагальнення щодо
гідрології Дніпра (М. І. Максимович, Є. В. Опоков — основоположники гідрології в
Україні), почато вивчення окремих річкових басейнів. У 1925–1930 роках Українською

97
метеорологічною службою була створена стаціонарна гідрологічна мережа з вивчення
режиму поверхневих вод, розпочато випуск «Гідрологічного щорічника».

Огієвський Анатолій Володимирович — один з

засновників гідрологічної школи в Україні

Значний поштовх дослідженням водних об'єктів, зокрема розвитку гідрологічних

прогнозів, дали проектні роботи і будівництво Дніпрогесу в тридцятих роках минулого
століття, а також розробка і реалізація «Плану комплексного використання водних
ресурсів Дніпра» (автори Є. В. Опоков, А. В. Огієвський, В. О. Назаров та ін.). У
повоєнний час необхідність вирішення проблеми водопостачання великих промислових
центрів, гідротехнічне і меліоративне будівництво, розробка заходів щодо боротьби з
паводками на річках зумовило розвиток інженерної гідрології — створення наукових
основ водного балансу, вдосконалення методів розрахунку гідрологічних характеристик,
розробку методів захисту берегів водосховищ. Видний науковий доробок в цій царині
внесли А. В. Огієвський, С. М. Перехрест, В. І. Мокляк, Й. А. Железняк, Г. І. Швець, П. Ф.
Вишневський, Л. Г. Онуфрієнко, А. М. Бефані, Б. А. Пишкін.

Подальше зростання антропогенного впливу на водні об'єкти України в другій половині

20-го і на початку 21 століття зумовило поглиблення вивчення максимального і
середньорічного стоку (Н. Ф. Бефані, О. Ф. Литовченко, О. Г. Іваненко, Я. О. Мольчак, Є.
Д. Гопченко, А. І. Шеришевський, А. В. Щербак, М. М. Сусідко, В. І. Вишневський, Н. С.
Лобода, Б. В. Кіндюк, В. В. Гребінь), водного балансу гірських водозборів Карпат (М. І.
Кирилюк), питання комплексного використання та охорони водних ресурсів (А. В. Яцик),
руслових процесів на річках (О. Г. Ободовський, Ю. С. Ющенко); виявлення зв'язку
гідрологічних процесів з екологічним станом водних об'єктів (В. М. Тімченко, В. М.
Самойленко); постчорнобильської гідрологічної тематики на основі чисельних методів
математичного моделювання (М. Й. Железняк, О. В. Войцехович); інтеграцію методів
98
гідрологічних і гідрохімічних досліджень при комплексному вивченні річкових басейнів
(В. К. Хільчевський, В. І. Осадчий).

Сучасний етап розвитку гідрології спрямований на дослідження водних ресурсів і водного

балансу Землі та окремих регіонів, в тому числі і з урахуванням можливих кліматичних
змін, прогнозування майбутнього стану водних ресурсів та на розв'язання проблем
водозабезпечення посушливих регіонів, управління басейнами транскордонних річок. Він
характеризується автоматизацією гідрологічної мережі та регіональним узагальненням
інформації про водний режим стосовно потреб різних галузей економіки.

Сьогодні активно розвиваються методи гідрологічних досліджень з використанням

аерокосмічної інформації

Розвиваються методи гідрологічних досліджень з використанням аерокосмічної

інформації, що дає змогу враховувати просторову неоднорідність багатьох природних
факторів, та методи математичного моделювання процесів гідрологічного циклу.
Результати гідрологічних досліджень використовуються для задоволення потреб
водокористувачів (водопостачання, гідроенергетика, меліорація, водний транспорт, рибне
господарство та ін), при проектуванні гідротехнічних соруд, мостобудуванні, при
плануванні і здійсненні заходів з охорони вод. Важливий напрям розвитку гідрології в
Україні — розробка наукових основ комплексного використання та охорони водних
ресурсів транскордонних річок басейнів Дніпра, Тиси, Західного Бугу, Сіверського Дінця
спільно з відповідними органами сусідніх держав.

В Україні дослідження з гідрології проводять в Українському науково-дослідному

гідрометеорологічному інституті, Інституті гідробіології НАН України, Українському
науково-дослідному інституті водогосподарсько-екологічних проблем, Інституті водних
проблем і меліорації, інституті «Укрводпроект», а також на відповідних кафедрах вищих
навчальних закладів — на кафедрі гідрології та гідроекології географічного факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедрі гідрології суші
Одеського державного екологічного університету, кафедрі гідроекології, водопостачання і
водовідведення географічного факультету Чернівецького національного університету
імені Юрія Федьковича, кафедрі водогосподарської екології та гідрології Національного
університету водного господарства та природокористування. Підготовку фахівців з
гідрології, крім названих університетів, ведуть на кафедрах гідрометеорології у
Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара та
Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля. Українські
гідрологи беруть участь у Міжнародній гідрологічній програмі ЮНЕСКО. Матеріали
гідрологічних спостережень на мережі гідрологічних постів на річках України зводяться в
«Гідрологічний щорічник», який випускає Центральна геофізична обсерваторія
гідрометслужби України.

Річка (або ріка) — природний водний потік, який витікає з джерел чи з озера, болота
(рідше), має сформоване річище і тече під дією сили тяжіння; живиться поверхневими й
підземними водами, з атмосферних опадів свого басейну. Розрізняють ріки сталі й сезонні,
гірські та рівнинні.
99
Річка характеризується довжиною, шириною, площею басейну, глибиною, падінням,
похилом, витратами води і наносів, хімічним складом.

Річками називають природні водотоки, які мають довжину понад 10 км, а коротші —
струмками. Річки завдовжки до 100 км, вважають малими, до 500 км — середніми, а понад
500 км — великими.

У кожній річці розрізняють місце її зародження — витік і місце (ділянка) впадання в море,
озеро або злиття з іншою річкою — гирло. Естуарій — це вид гирла річки, де річка не
утворює дельту, не відкладає формуючого матеріалу. Губи — це один із видів естуарію.

Річки, що безпосередньо впадають в океани, моря, озера або втрачаються в пісках і

болотах, називаються головними; ті, що впадають у головні річки — притоками.

Головна річка зі всіма її притоками утворює річкову систему. Густота річкової мережі - це
протяжність (км) усіх річок, поділена на площу (км2) басейну цих річок. Рівнинні річки
часто утворюють Меандри - петлі річок, звивини річки.

Поверхня суші, з якої річкова система збирає свої води, називається водозбором або
водозбірною площею. Водозбірна площа разом з верхніми шарами земної кори, що
включає дану річкову систему і відокремлена від інших річкових систем вододілами,
називається річковим басейном.

Річки зазвичай течуть у витягнутих знижених формах рельєфу — долинах, найбільш

знижена частина яких, зайнята водним потоком постійно, називається руслом, а частина
дна долини, що заливається високими річковими водами під час повеней — заплавою або
заплавною терасою. Вище заплави розташовані тераси, що колись були заплавами. Це
сліди діяльності вод річок в час, коли річкова долина була мілкішою. Тераси — частини
річкової долини, які ніколи не заливаються водою.

У річищах чергуються глибші місця — плеса і мілководі ділянки — перекати. Лінія

найбільших глибин русла утворює фарватер, а лінія найбільших швидкостей течії
називається стрижнем.

У місцях виходів твердих гірських порід, які перетинають шлях річки, утворюються
пороги. Особливо багато порогів на гірських річках, де річище складене твердими
породами, а швидкість течії велика. Падіння води з високого виступу в руслі річки
називається водоспадом. Найвищий водоспад на Землі — Анхель (979 м) на річці Чарон
(притока Оріноко в Південній Америці).

Різниця висот між витоком і гирлом річки називається падінням річки; відношення
падіння річки (або окремих її ділянок) до їхньої довжини називається похилом річки
(ділянки) і подається у відсотках (%) або в промілле (‰). Кольдера — це западина в місті
витоку, в суходолі.

Довжина річки — відстань річки від витоку до гирла.

100
Річки — одна з могутніх зовнішніх сил Землі. Як усі зовнішні сили планети, вони
виконують три види роботи в природі: руйнування, перенесення та відкладення гірських
порід. Руйнівна робота річок називається річковою ерозією. У ході цієї діяльності річка
розмиває, розширює й поглиблює річкову долину, і чим більший нахил поверхні, по якій
тече річка, тим швидше йде процес ерозії. Тому гірські річки мають глибокі та вузькі
річкові долини, а рівнинні, де похил менший, — неглибокі річкові долини. По всій течії
річки відбувається перенесення твердих частинок, які відкладаються на завороті річок, а в
окремих річках у гирлі, утворюючи дельту.

По поверхні земної кулі річки розподілені украй нерівномірно. На кожному материку

можна позначитити головні вододіли — межі областей стоку, що поступає в різні океани.
Головний вододіл Землі ділить поверхню материків на 2 основних басейни: атлантико-
арктичний (стік з площі якого поступає в Атлантичний і Північний Льодовитий океани) і
тихоокеанський (стік в Тихий та Індійський океани). Обсяг стоку з площі першого з цих
басейнів значно більше, ніж з площі другого.

Густина річкової мережі і напрям течії залежать від комплексу сучасних природних умов,
але часто в тій чи іншій мірі зберігають риси колишніх геологічних епох. Найбільшої
густини річкова мережа сягає в екваторіальному поясі, де течуть найбільші річки світу —
Амазонка, Конго; у тропічних і помірних поясах вона також буває високою, особливо в
гірських районах (Альпи, Кавказ, Скелясті гори тощо). У пустельних районах поширені
епізодично поточні річки, що зрідка (при сніготаненні або інтенсивних зливах)
перетворюються в могутні потоки (річки рівнинного Казахстану, уеди Сахари, крики
Австралії тощо).

У залежності від рельєфу місцевості, в межах якої течуть річки, вони поділяються на
гірські і рівнинні. На багатьох річках чергуються ділянки гірського і рівнинного
характеру. Гірські річки, як правило, відрізняються великими ухилами, бурхливою течією,
течуть у вузьких долинах; переважають процеси розмиву. Для рівнинних річок характерна
наявність звивин русла або меандрів, що утворюються в результаті руслових процесів. На
рівнинних річках чергуються ділянки розмиву русла і акумуляції наносів, в результаті
яких утворюються осередки і перекати, а в гирлах — дельти. Іноді відгалужені від річки
рукави зливаються з іншою річкою.

За розміром басейну річки поділяються на великі (понад 50 тис. км квадратних), середні

(2-50 тис. км квадратних), малі (менше 2 тис. км квадратних).

За способом живлення річки поділяють на снігові, дощові, річки підземного живлення,

льодовикові, змішаного типу;

За стійкістю русла — стійкі та нестійкі;

За льодовим режимом — замерзаючі, незамерзаючі.

Водний режим річки характеризується витратами й стоком. Витрата — кількість води, що

проходить через поперечний переріз річки за одиницю часу. Зазвичай витрата
вимірюється в кубометрах за секунду (м³/с). Вона дорівнює площі поперечного перерізу
101
помноженій на середню швидкість річки. Витрата води за тривалий період — місяць,
сезон, рік — називається стоком.

Найповноводніша річка земної кулі — Амазонка. Її середня витрата — 209 000 м³/с. На
другому місці стоїть Конго з витратою 39 536 м³/с).

Значну частину водного потоку складають розчинені солі й тверді речовини. Весь твердий
матеріал, що переносить річка, називається твердим стоком. Від об'єму тердого стоку
залежить мутність води. Наймутнішою рікою світу є річка Хуанхе, яка за рік виносить 1,3
млрд тон зважених наносів.

Режим річки — це зміна величини витрати води за порами року, коливання рівня, зміна
температури води. Режим річки значною мірою залежить від типу живлення. В водному
режимі річок протягом року виділяють періоди з повторюваними рівнями, які
називаються, межень, повінь, паводок.

Межень — найнижчий рівень води в річці. Під час межені витрата води в річці незначна,
головне джерело живлення — підземні води. В помірних широтах буває літня й зимова
межень. Літня межень наступає в результаті поглинання води поверхнею й високою
випаровуваністю, зимова межень — в результаті відсутності поверхневого живлення.

Повінь — високий і тривалий підйом рівня води в річці, який супроводжується

затопленням заплави. Спостерігається кожного року в один і той же сезон. Під час повені
річки мають найбільшу водність, на цей період припадає більша частина річного стоку.
Повені викликаються весняним чи літнім таненням снігу й льоду. Часто повені пов'язані з
довгими дощами в теплу пору року.

Паводок — швидке, але короткочасне підняття рівня води в річці. На відміну від повені
паводки виникають нерегулярно. Виникає зазвичай через інтенсивні дощі.

У далекому минулому береги наземних водойм, зокрема річок, найчастіше ставали

місцями поселень людей, виникнення міст. Річки були головними шляхами сполучення.
Вони використовувалися як транспортні артерії, якими на човнах та кораблях
переправляли різні товари, худобу, людей. На річках будували водяні млини, сплавляли
ліс. Деякі осередки залежали не лише від наявності річок як таких, а й від їхнього циклу.
Зокрема, у Стародавному Єгипті чітко відстежувався цикл повеней Нілу, люди навіть
навчилися передбачати їх наближення завдяки астрономічним спостереженням, оскільки
на розливах Нілу ґрунтувався також сільськогосподарський цикл древніх єгиптян.

У наші дні річки набули ще більшого значення. Вони досі використовуються як

транспортні шляхи, причому зі зростанням обсягів виробництва та видобувної
промисловості, обсяги перевезень річковими суднами тільки зростають. Річки також досі
залишаються важливими джерелами питної води. Нині вода річок використовується для
роботи фабрик і заводів, для систем охолодження (зокрема, на АЕС). На річках будують
гідроелектростанції. Також вода річок використовується для зрошення полів.
102
Річка як символ

Річка — амбівалентний символ, що відповідає як творчій, так і руйнівній силі природи. З

одного боку вона означає родючість, рух і очищення, а з іншого боку — перешкоду,
небезпеку, пов'язану з потопом, повінню. У низці міфологій ріка як символ деякого
«стрижня» Всесвіту, світового шляху, пронизує верхній, середній і нижній світи,
виступаючи як космічна (чи світова) ріка. Деякі традиції описують дві космічні ріки, що
течуть паралельно (іноді з неба) і впадають у спільне море. В іншому варіанті з моря чи
озера, що знаходиться в центрі Всесвіту, випливають головні ріки чи одна ріка. Джерела
знаменитої в якомусь відношенні ріки часто відносилися до якої-небудь надприродної
сфери; наприклад, джерело Нілу — до священної ущелини, а ключових рік Азії
(Брахмапутра, Ганг, Інд і Амудар'я) — до світової гори Міру.

Широко поширена в різних традиціях ідея чотирьох сторін світу, що задають структуру
простору. В індуїзмі чотири ріки раю течуть з гори Міру, утворюючи горизонтальний
хрест земного світу і співвідносячись з чотирма елементами, чотирма фазами циклічного
розвитку, чотирма епохами (югами). Чотири ріки, що вказують сторони світу, відомі в
шумеро-семітській традиції, у біблійних легендах, є вони й у мусульманській традиції;
згадані чотири ріки й у «Молодшій Едді». Чотири ріки раю, що течуть у напрямку
чотирьох сторін світу, беруть початок у джерелі чи колодязі біля коренів Дерева Життя
або в скелі під ним у центрі раю.

Для багатьох великих цивілізацій, добробут яких залежав від зрошення полів природними
водами, ріки були важливими символами родючості, очищення і відновлення. Ріка —
артерія землі і джерело життя для людей осідлих культур. Загальноприйняте уявлення про
райські потоки, що течуть від Дерева Життя, є метафорою божественної енергії, духовної
їжі, творчої сили, що витікає зі свого неявного джерела в явне і підживлює весь Всесвіт.
Своїм плином, динамікою розливів ріка визначає вирішальні для людського існування
періоди часу, символізуючи світовий потік явищ, плин життя, необоротний перебіг часу і,
як наслідок, втрату чи забуття. Вона є символом постійної мінливості: «Не можна двічі
ввійти в ту саму ріку».

103
Нерідко ріки уявлялися як кордони, перешкоди, що розділяють світи живих і мертвих,
вхід у підземне царство, рубіж між своїм простором і чужим. Виток ріки має те ж
символічне значення, що й ворота чи двері. Воно забезпечує доступ в інше царство, в
океан єдності. Мотив вступу в ріку означає початок важливої справи, подвиг; переправа
через ріку — завершення подвигу, знаходження нового статусу, нового життя. В обрядах
переходу і при «подорожах» з одного стану в інший, рух звичайно мислиться як переправа
з одного берега ріки на іншій. Ріка може виступати символом очищення та зцілення. Так,
«повернення до джерела» — це повернення до споконвічного, райського стану з метою
знайти просвітлення. Вода рік є священною: нею
хрестять при першій присвяті, змивають гріхи,
очищають тіло й душу, вона знімає утому — фізичну і
душевну.

Хапі — уособлення Нілу

Бог Хапі, у Стародавньому Єгипті Ніл, «велика ріка»,

завжди був джерелом життя, загальним надбанням двох
земель — Верхнього і Нижнього Єгипту. Широко
відомий вислів Геродота: «Єгипет — дарунок Нілу». У
багатьох текстах підкреслюється космічність Нілу, його
підземний і небесний характер. Існували уявлення,
згідно з якими по небесним Нілом вдень пливе човен
Сонця. Під землею теж є Ніл, ним Сонце, сівши за обрій,
подорожує вночі. Образ підземного Нілу був тісно
пов'язаний зі смертю, з душами померлих і судом над
ними в потойбічному світі. Звертаючись до бога,
єгиптянин говорив: «Ти створив Ніл у пеклі й вивів його
на землю за бажанням своїм, щоб продовжити життя людей, подібно тому, як ти дарував
їм життя, створивши їх».

Хапі був образом Нілу, що протікав на землі. Він шанувався як «високий Ніл, що дає
життя всій країні своїм харчуванням», як той, хто подає вологу і врожай. Згідно з
переказом печера, звідки бог стежив за підвладною йому рікою, знаходилася небагато
південніше Асуана, на острові Біга біля першого порога. Сам Ніл населяли добрі й злі
божества в образі тварин: крокодилів, гіпопотамів, жаб, скорпіонів, змій. Батьком Хапі
був первісний океан Нун. Свято, присвячене Хапі, починалось з початком розливу Нілу. У
цей день йому приносили жертви, у ріку кидали сувої папірусу з перерахуваннями
дарунків.

У Месопотамії водяна стихія вселяє жах, тому що несе із собою руйнування, загрожує
смертю людям, розмиває пагорби, на яких побудовані храми богів. За чотири тисячоліття
до наших днів так описували грізні повені Тигру і Євфрату: «Нікому не зупинити
пожираючий усе потік, коли небо гримить і тремтить земля…» З іншого боку, коли
розливаються Тигр і Євфрат, пишно розцвітає життя рослинне і тваринне. Силу прісних
104
вод, рік, ставків і дощів у Шумерів уособлював бог Енкі. Звичайно Енкі зображується з
двома потоками — Тигром і Євфратом, що падають з його пліч чи з вази, яку він тримає в
руках. Богу Енкі було доручено облаштування космосу. Він встановив водяний режим
Євфрату і Тигру, відокремив болота від моря. Відповідно до міфу бог Енкі разом з
богинею Нінмах виліпив людей з річкового мулу; незважаючи на дану клятву тримати
таємницю, він попередив Атрахасіса про потоп.

Головною рікою ведійскої сакральної географії є Сарасваті. Вона благодатна, повноводна,

стрімка; її потік величчю перевершує всі інші води; її вода очищує, зцілює, приносить
дарунки, їжу, нащадків, життєву силу, безсмертя. Сарасваті — богиня священної мови,
тому опікується співаками й поетами.

Скульптура Ґанґи в Національному музеї у Нью-

Делі

Верхів'я річки Ганг

Для індусів ріка Ганг уособлює собою Гангу,

богиню очищення. Божественна Ганга —
осьовий символ Всесвіту, небесна ріка, що
вилилася на землю. Коли Ганга падала з неба, її
прийняв Шива, щоб вона не зруйнувала своєю
вагою землю, а з його голови вона стікала вниз
сімома потоками. Злившись з океаном, Ганга
пішла в підземний світ — паталу. Вона
зображується сидячи на фантастичній морській
тварині — макарі, із посудиною, наповненою
водою, і з лотосом у руках. Один із синів Ганги
став відомим під ім'ям Бхішми — наставника
пандавів і кауравів в епосі «Махабхарата».
Щороку прочани роблять довгі і важкі подорожі до Гангу в надії, що їхні гріхи будуть
змиті, якщо вони викупаються в цій священній ріці чи нап'ються її води. Індуси також
вірять, що якщо вони будуть кремовані на берегах Гангу, а їхній попіл розвіяний над
рікою, то їх душі будуть виключені з циклу нових народжень і зможуть досягти нірвани.

Хуанхе — Жовта річка

У Давньому Китаї ріка виступала символом вічного життя. Вважалося, що існування

держави безпосередньо залежить від гір і рік: якщо гори валяться, а ріки висихають, то це
провіщує її загибель. Завдання правителя полягає в регулюванні потоку вод, тим більше
що керувати людьми за китайськими поняттями — все одно що керувати водами. Так,
великий Юй, легендарний правитель, у боротьбі з повінню проклав ріки і канали, що
доходили до Східного океану і збереглися й донині. А дійшовши до великої ріки Хуанхе,
Юй зустрів там річкового духа Хе-бо, що дав Юю камінь, на якому було зображено план
боротьби з повінню. Відповідно до легенд, Хуанхе, «Небесна ріка» і Чумацький Шлях,
зливаються десь на краю світу. Колись це була одна ріка, що розділяла світ небесний і світ
105
земний. На її берегах зустрілися Небесна ткаля і Волопас; з історією їхнього кохання і
розлуки в Китаї і в Японії пов'язане традиційне свято зустрічі закоханих у сьомий день
сьомого місяця на мосту із сорочих хвостів. Вважалося, що люди, які потонули в річці,
ставали її феями і духами. У поганому настрої вони влаштовували повені, здіймали бурі.
Існують легенди про боротьбу відважних героїв з цими річковими духами: Чі Бін боровся
з драконом, що жив у річці й щороку забирав двох молодих дівчат, стрілець І — з Хе-бо,
який завдавав людям лиха.

У скандинавському епосі всі ріки беруть початок із джерела, яке називається Киплячий
Казан. Вода в нього стікає з «дубових кінчиків рогів» чудесного оленя. Цей олень,
Ейктюрнір, «стоячи на Вальгалі, поїдає листя зі світового дерева Іггдрасиль». Потік
Киплячий Казан знаходиться в середині царства мертвих, а біля самих воріт Хель, біля
пекла, тече ріка Г'єль — «гучна». Мерці, що бредуть до Хель, повинні вбрід подолати цю
ріку.

Гюстав Доре. Океаніди

У грецькій міфології Океан — це божество ріки, що оточує землю і море. Зі своєю

дружиною Тефідою він породив три тисячі дочок — океанід і стільки ж синів — річкових
потоків. Океан відомий своїм миролюбством і добротою, він не брав участі у битві титанів
проти Зевса і зберіг свою владу, а також довіру олімпійців. Його мудра дочка Метіда —
дружина Зевса. Океан омиває на крайньому заході кордони між світами життя і смерті.

Щоб потрапити до Аїду, царства мертвих, душам померлих необхідно було перебороти
підземні ріки. Кокіт, Стікс, Ахеронт, Пиріфлегетон. Вогненна ріка Пиріфлегетон
(Флегетон) оточує Аїд. Через Ахеронт Харон перевозить душі померлих. Кокіт (Коцит,
«ріка плачу») вирізняється крижаним холодом. Лета, уособлення забуття, — ріка в царстві
мертвих, випивши воду якої, душі померлих забувають своє минуле життя. Клятва водою
Стікса — найстрашніша: бог, що порушив її, карається дев'ятирічним вигнанням. Під час
розбратів боги за наказом Зевса промовляють клятви над водою Стікса, що приносить
Ірида.

У християнській міфології вважається, що ріки, як нагорода людям, прокладаються в

пустелі, висікаються зі скелі; як покарання — висушуються, перетворюються на пустелю,
на смолу, на кров, наповнюються гадами. У християнстві чотири ріки раю, що витікають з
однієї скелі, символізують чотири Євангелія, що йдуть від Христа, а також є метафорою
божественної енергії і духовної їжі, що підтримують весь Всесвіт. Ці «ріки води життя»
таємниче підмішуються до вод землі і підсолоджують їхню гіркоту. Раннє християнське
мистецтво зображує Христа чи Агнця, що стоїть на вершині гори, з якої виливаються
чотири потоки. Хресні купелі часто прикрашаються символічними зображеннями
райських рік, а вода для водохрещення символізує священну воду Йордану, у якому
Іоанном був хрещений Ісус.

У геральдичному мистецтві ріки означають, що «засновник роду такого шляхетного

походження або на службі свого пана здійснив велику подорож через море, або першим
переправився через ріку, атакуючи чи переслідуючи ворога, або який інший похвальний
106
вчинок на воді вчинив. Так само як і понині рухливі води не терплять у собі ніякої падалі і
гнилості та викидають їх неспокійною хвилею, так само і духи небесні не зволікають і
випліскують тих, хто втомлює їх своїм пустомельством. Світлі води очищають від усякої
нечистоти, подібно вірному другу, що вкаже не тільки на пороки, але й на шлях
порятунку».

Під час вивчення теми „Гідросфера" учні знайомляться з таким поняттям, як

падіння річки та похил річки.

Падінням річки називають перевищення рівня її витоку над гирлом, виражене в

метрах. Падіння ж на окремій ділянки річки – це різниця висоти між двома точками,
взятими на певній відстані одна від одної.

Падіння річки визначають за формулою:

П = h1 – h2

де П – падіння річки; h1 - висота витоку; h2 – висота гирла.

Наприклад, висота витоку Південного Бугу становить 321 м над рівнем моря, а гирло
знаходиться на висоті 0 м від рівня Чорного моря; падіння Південного Бугу дорівнює: 321
м – 0 м = 321 м; падіння на окремій ділянці Південного Бугу від його витоку до м.
Первомайська, де уріз води в річці над рівнем моря становить 32 м, дорівнює: 321м – 32м
= 289 м.

Похилом річки називають відношення її падіння ( в сантиметрах) до довжини річки

( в кілометрах) похил річки обчислюють за формулою:

Пр = П/L

де Пр – похил річки; П – падіння річки, L – довжина річки.

Так, довжина річки Південний Буг 806 км. Середній похил річки:

32 100 см : 806 км = 39,8 см на км довжини річки. При такому незначному похилі

швидкість течії невелика. Це рівнинна річка. Величина похилу залежить від рельєфу, а від
неї залежить швидкість течії річки.

Задача 1. Визначте падіння і похил річки, довжина якої 3000 км, висота

107
 Витоку - 260м, а гирла – (-20м)

Дано: Розв'язання:

L = 3000 км П= h1 – h2 = 260 – (-20м) = 280м;

h1 = 260 м Пр = 28 000 см : 3 000 км = 9,3 см/км.

h2 = - 20 м

Падіння - ? ( П)

Похил - ? ( Пр)

Відповідь: падіння річки дорівнює 280 метрів, а похил річки дорівнює 9,3 см на
кілометр довжини.

Для практичних цілей ( судноплавства, водопостачання населених пунктів,

будівництва ГЕС, зрошення полів) важливо знати витрату води в річці.

Витрата води – це об’єм, що проходить через поперечний переріз водотоку за

одиницю часу. Як правило, витрати води в річці обчислюють у літрах за секунду (л/с) або
в кубічних метрах за секунду ( м³/с).

Витрата води в річці W (м³/с) дорівнює площі поперечного перерізу річки S (м²),
помноженій на швидкість течії V ( м/с).

Отже, W= S*V

Витрата води в річках неоднакова протягом року. Найбільшою вона буває під час
повені або паводка. Скажімо, на рівнинних річках України найбільша витрата води
навесні, під час танення снігу.

Задача 2. Ширина річки – 20 м, середня глибина – 1,5 м, швидкість течії річки – 2

м/с. Визначте витрату води в річці на цій ділянці.

Дано: Розв'язання:

Ш річки = 20 м Витрату води визначаємо за формулою:

h = 1,5 м W= S*V, у цій формулі нам невідома S:

V = 2 м/с S = Ш * h;

W річки - ? S = 20 м * 1,5м = 30 м²; W= 30 м² * 2 м/с = 60 м³/с.

Відповідь: витрата води в річці на даному відрізку дорівнює 60 м³/с.

108
 На річках установлюють гідрометеорологічні пости. Вони ведуть постійні
спостереження за погодою і станом річки. У різні пори року вимірюють витрату води за
одну секунду, обчислюють середньодобові її величини, а потім середньорічну витрату.

Найбагатоводніша річка України – Дніпро. Її середньорічна витрата в гирлі майже

1 700 м³/с.

Витрату води в річці за рік називають річним стоком.

Якщо нам відомо витрати води за секунду, то, знаючи кількість секунд у році, ми
можемо визначити середню величину річного стоку.

Величина річного стоку визначається за формулою:

R=W*t

де R - річний стік, W – витрати води, t – час (кількість секунд в році). Вимірюється

ця величина у кубічних метрах або кубічних кілометрах.

Задача 3. Визначте річний стік річки Дніпра, якщо його пересічна витрата води у
гирлі становить – 1 700 м³/с.

Дано: Розв'язання:

W = 1 700 м³/с Кількість секунд у році -

1 рік = 365 діб 60 сек*60 хв*24 год*365 діб = 31 536 000 сек;

R річний стік - ? R = 1 700 м³/с * 31 536 000 = 5361120 * 104 м³/рік

Відповідь: річний стік Дніпра дорівнює 5361120 * 104 м³/рік, або 53,6 км³/рік.

Якщо відомі показники річного стоку й кількість секунд у році (60 сек*60 хв*24
год*365 діб = 31 536 000 сек), то можна визначити витрати води в річках.

Задача 4. Визначте витрати води в річці Тиса, якщо її річний стік

становить 6,3 км³.

Розв'язання: Якщо річний стік становить 6,3 км³, а кількість секунд у

році 31 536 000 сек, то 6,3 км³ : 31 536 000 сек = 199,8 м³/сек.

Відповідь: витрати води в річці Тиса становлять 199,8 м³/сек.

109
 Величина річного стоку річок залежить передусім від клімату. На півночі України,
де К > 1, річки повноводні, у них великий річний стік. На півдні та південному сході, де К
< 1 , менший і стік. На величину стоку впливають також геологічна будова басейну річки,
його рельєф, ґрунтовий і рослинний покрив. Якщо територія басейну складається з
щільних кристалічних гірських порід, то стік більший. Пухкі породи вбирають воду – і
стік менший. На рівнинних територіях стік менший, а в гірському рельєфі стік більший.
Коли на берегах річок поширений лісовий покрив, то він затримує й зменшує стік.

Задача 5. Визначити витрати води за добу в гирлі річки, що тече із швидкістю 0,9 м/с, має
середню глибину 1,6 метра, ширину по водній поверхні 10,5 метрів, а по дну – 5,5 метрів.

Розв’язання

Витрату води визначаємо за формулою: W = S ∙ V, де W – це вирата води, S – площа

поперечного перерізу річки (м²), V – швидкість течії річки (м/с).

Визначаємо площу поперечного перерізу річки: S = Ш ∙ h, де Ш – ширина річки, h –

глибина;

Ш = (10,5 + 5,5) : 2 = 8 (м);

S = 8 ∙ 1,6 = 12,8 (м²).

Оскільки 1 год становить 3600 секунд, то доба має 24 ∙ 3600 = 86400 секунд.

Визначаємо витрату води за добу:

W = 12,8 ∙ 0,9 ∙ 86400 = 995328 м³/добу.

Відповідь: витрата води в гирлі річки дорівнює 995328 м³ за добу.

110
ГЕОЕКОЛОГІЯ

Геоекологія (від грец. γεω — Земля, грец. γοίκος — дім, грец. λόγος — знання) — розділ
географії, який вивчає геосистеми різних ієрархічних рангів — до біосфери включно.

У широкому трактуванні — ландшафтна екологія.

Розділи екології

Загальна екологія

Демекологія • Аутекологія (екологія грибів, екологія рослин, екологія тварин,

екологія мікроорганізмів) • Синекологія • Глобальна екологія • Системна екологія •
Глибинна екологія • Енвайронменталізм • Мегаекологія

Екологія природних систем

Екологія ґрунтів • Екологія пустель • Екологія степів • Екологія тундр • Лісова

екологія • Екологія атмосфери • Екологія гідросфери • Екологія літосфери • Екологія гір
• Екологія океанів • Ноосферологія

Людина і довкілля

Екологія людини • Медична екологія • Соціальна екологія • Екологія міста •

Інженерна екологія • Промислова екологія • Сільськогосподарська екологія •
Техноекологія • Охорона природи

Екологія та інші науки

Геоекологія • Гідроекологія • Еволюційна екологія • Екологічна безпека •

Екологічна демографія • Екологічна деонтологія • Екологічна економіка • Екологічна
експертиза • Екологічна психологія • Екологічна хімія • Екологічний аудит •
Екологічний інжиніринг • Екологічний менеджмент • Екологічна освіта • Екологічна
політика • Екологічне право • Екологічна психологія • Ландшафтна екологія •
Палеоекологія • Радіоекологія

У визначенні поняття природи застосовується безліч різних підходів, однак ми будемо

розглядати основні з них — у широкому і більш вузькому сенсі.

Поняття природи

У широкому сенсі природа є об’єктивною реальністю, яка оточує людського індивіда і

існує поза свідомістю самої людини. У вузькому розумінні — це весь матеріальний світ,
за винятком людського суспільства, який представляє собою сукупність природних умов
необхідних для існування людини.

111
Людське суспільно слід розглядати окремо від природи, але визнаючи їх нерозривний
зв’язок і взаємодія.

Біосфера і ноосфера

Взаємодія людини і природи. Важливу роль в аналізі і розумінні взаємодії навколишнього

середовища і людини зіграли вчення знаменитого наукового діяча В. І. Вернадського про
ноосферу та біосферу. На думку вченого біосфера — це система, що представляє собою
сукупність всіх живих організмів, а також їх взаємодію з неживою природою.

Біосфера є єдиним цілісним живим організмом, який живиться за рахунок енергії сонця.
Активна еволюція біосфери зупинилася після появи на планеті першої людини. Діяльність
людського суспільства принесла в існування навколишньої природи незворотні зміни, які
збільшувалися в ході активізації господарської діяльності. Зупинка розвитку біосфери
зумовила її перехід в інший стан під назвою ноосфера.

Під поняттям ноосфери Вернадський припускав трансформацію біосфери, в якій знайшов

місце фактор людського розуму. Ноосфера вносить в біологічну еволюцію Землі такі
явища як освіта, мистецтво, образи, думки і знання.

Людська діяльність не може відбуватися окремо від біологічних процесів планети, тому,
щоб уникнути порушення природного балансу, слід здійснювати впровадження науково-
технічного прогресу в рамках єдиної биосферной системи.

На жаль, сучасному суспільству не доступні подібні шляхи балансування, тому на

сьогоднішній день поняття біосфери і ноосфери продовжують існувати окремо.

Взаємодія людини і навколишнього середовища

Сучасне взаємодія людини і навколишнього середовища не можна назвати

взаємовигідним. За останні два століття водні, лісові та мінеральні ресурси планети
значно зменшилися. Для гармонізації цих відносин, людському суспільству в першу чергу
слід шукати альтернативні джерела видобутку енергії, не використовуючи при цьому ні
рослинний, ні тваринний світ, ні блага земних надр.

По-друге, людство має повністю виключити війни та інші конфлікти, які ведуть до
самознищення людства — це порушує духовний баланс біосфери і ноосфери.
Життєдіяльність людини має стати максимально автотрофної — загальне існування з
природою, який передбачає повну відмову від її благ. Така ідеальна модель розвитку
людства досить приваблива, але варто визнати, що на даний момент світове суспільство
занадто далеко від її реалізації.

112
 СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бруевич П.Н., Самошкин Е.М. Геодезия. – М.: Недра, 1985. – 343 с.

2. Земледух P.M. Картографія з основами топографії. – К.: Вища школа, 1993.

– 456 с.

3. Кравців С.С., Лозинський В.В. Методичні вказівки і завдання з курсу

"Топографія" (І розділ). – Львів: ЛДУ, 1998. – 40 с.

4. Курс инженерной геодезии / Под ред. В.Е. Новака. – М.: Недра, 1989. – 429
с.

5. Лозинський В.В. Топографо-геодезична термінологія (довідкове видання).

– Львів, 2002. – 77 с.

6. Лозинський В.В., Іванов Є.А., Гусак М.М. Топографічний практикум.

Частина І. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2003. – 96 с.

7. Найдин И.Н., Найдина К.В. Руководство к практическим занятиям по

геодезии. – М.: Недра, 1991. – 208 с.

8. Поклад Г.Г. Геодезия. – М.: Недра, 1988. – 304 с.

9. Топографія з основами геодезії / За ред. А.П. Божок. – К.: Вища школа,

1995. – 275 с.

10.Мала гірнича енциклопедія. В 3-х т. / За ред. В. С. Білецького. — Донецьк:

Донбас, 2004. — ISBN 966-7804-14-3.

11. Біланюк В. І. Практикум із загальної гідрології

12. Максимович Н. И. Днепр и его бассейн. — К.:, 1901;

13. Огиевский А. В. Гидрология суши (Общая и инженерная). — М.:

Государственное издательство сельскохазяйственной литературы, 1952;

14. Глушков В. Г. Вопросы теории и методы гидрологических исследований.

— М.:, АН СССР, 1961;

15. Матушевский Б. Ф., Прох Л. З., Гидрометеорологическая служба

Украины за 50 лет Советской власти. — Ленинград:, Главное управление
гидрометеорологическоі службы при Совете Министров СССР.
Гидрометеорологическое издательство, 1970;

113
16. Чеботарев А. И. Гидрологический словарь. — Ленинград:,
Гидрометеоиздат, 1978;

17. Гидрология и гидрохимия Днепра и его водохранилищ / А. И. Денисова,

В. М. Тимченко, Е. П. Нахшина и др. — К.: Наукова думка, 1989. ISBN 5-12-
000805-4;

18. Вишневський В. І. Річки і водойми України. Стан і використання. — К.:,

Вікол, 2000;

19. Українські гідрологи, гідрохіміки, гідроекологи: Довідник / Хільчевський

В. К., Осадчий В. І., Гребінь В. В., Манукало В. О., Самойленко В. М.— К.:
Ніка-Центр, 2004.

20. Гідрологія, гідрохімія і гідроекологія : Збірник наукових праць — 2004,

Т.6;

21. Гідрологія / Енциклопедія сучасної України. — К.: Поліграфкнига, 2006,

Т.5;

22. Гідрологія / Екологічна енциклопедія. — К.:, Центр екологічної освіти та

інформації, 2007, Т.1;

23. Загальна гідрологія: Підручник. / за ред. В. К. Хільчевського і О. Г.

Ободовського. — К.:, ВПЦ «Київський університет», 2008;

24.Гребінь В. В. Сучасний водний режим річок України (ландшафтно-

гідрологічний аналіз). — К.:, Ніка-Центр, 2010.

25. Хільчевський В. К., Осадчий В. І., Курило С. М. Основи гідрохімії. -К.,

2012.

26. Сайт українського гідрометеорологічного центру.

27. http://svitgeo.pp.ua/index.php

27. geography.in.ua — інформаційна підтримка фахівців у сфері

геотехнологій.

28. Vseslova.com.ua

29. Хромов С. П. Метеорология и климатология для географических

факультетов. — Л.: Гидрометеорологическое изд-во, 1964.
114
30. Гончаренко С. У. Фізика атмосфери. К., 1990. 124 с.

31. Стехновський Д.І. Навігаційна гідрометеорологія 1977р

32.Купрін А. М., Говорухин А. М., Гамезо М. Ст, Довідник по військовій
топографії, М., 1973:

33. Картографія з основами топографії, під ред. А. Ст Гедиміна, ч. 1—2, М.,

1973; Соколова Н. А..

115