Ознайомлення з напрямом продуктивності та породами великої рогатої

худоби.
Загалом породи ВРХ поділяються на три основні напрямки:
-молочний;
-м’ясний;
-комбінований.
До молочного напрямку продуктивності відносять такі породи:
Червона степова порода за чисельністю займає провідне місце серед молочних порід
України. У тварин легкий кістяк, тонка щільна шкіра, слаборозвинені м’язи. 29 Голова
легка, довга, шия тонка з вирізом, холка вузька, груди помірно глибокі, вузькі, спина і
поперек вузькі, довгі, черево об’ємисте, крижі приггідняті, ратиці міцні, вим’я середньої
величини. Тип конституції міцний і ніжний щільний. Дорослі корови в племінних
господарствах мають живу масу 450-500 кг, бугаї – 800-900 кг, телята при народженні – 28-
34 кг. Середній надій молока 3500-3800 кг, а в кращих племінних господарствах – 5500 кг.
Від рекордисток одержують надій понад 13 000 кг. Вміст жиру в молоці 3,6-3,7%, білка 3,2-
3,6%. Індекс вим’я 40-44%. На поліпшену годівлю тварини реагують добре. Забійний вихід
становить – 54-56%, а у дорослих відгодованих кастратів – 60%. Основним методом при
створенні нової червоної молочної породи стало відтворне схрещування червоної степової
породи та її помісей з плідниками англерської, червоної датської порід і червоно-рябими
голштинами.
Українська чорно-ряба молочна порода Українська чорно-ряба молочна порода створена
шляхом відтворного схрещування. Тварини цього типу мають міцну, щільну конституцію,
вим’я ванноподібної чи чашоподібної форми з великим запасом, шия довга з тонкою
складчастою шкірою, холка гостра, спина рівна, пряма, поперек 30 широкий і рівний, зад
широкий, довгий, кінцівки міцні, добре розвинена середня частина тулуба. Молочна
продуктивність у кращих племінних стадах 6000-8000 кг молока жирністю 3,6-3,8%. У
породі є чимало тварин з надоєм понад 10 000 кг молока. Жива маса дорослих корів 600-
650 кг, бугаїв – 850-1100 кг. Центрально-східний тип за чисельністю становить 65-70%
поголів’я породи. Дещо дрібніша чорно-ряба худоба західного регіону, в основі якої
голландські, німецькі, в обмеженій кровності голштинські тварини. За будовою тіла
тварини західного внугрішньопородного типу наближаються до центрально-східного,
поступаючись йому продуктивністю на 10-15%. На Поліссі сформовано тип худоби, який є
похідним від білоголової української і голландської порід. У цих тварин частка спадковості
голштинів невелика, а тому вони мають в основному комбінований тип будови тіла.
Голландська порода – одна із стародавніх заводських порід молочного напряму
продуктивності. Виведена вона в Голландії внаслідок довготривалого покращення
місцевої голландської худоби цілеспрямованим відбором та підбором тварин за
молочною продуктивністю в умовах доброї годівлі (пасовища, зелені корми) та належного
утримання. Основні проміри дорослих корів становлять: висота в холці 130-134 см, коса
довжина тулуба 170-180 см, обхват грудей 195-200 см, обхват п’ястка 31 19-20 см. Середня
жива маса корів в Голландії 550-600 кг, бугаїв – 800-1000 кг, телят при народженні 36-42
кг. Середньорічний надій 5000-5500 кг молока, а в кращих господарствах 6000-6500 кг з
високим вмістом жиру (3,9-4,0% і вище). Вміст білка у молоці 3,3-3,6%. Тварини
характеризуються доброю скороспілістю і високими м’ясними якостями. Забійний вихід
відгодованих тварин досягає 55-60%. Перший раз телиць осіменяють у віці 14-18 міс.
Голландська худоба дуже поширена в світі. В Україну завозилась для покращення місцевої
чорно-рябої худоби та створення чорно-рябої породи.
Чорно-ряба порода – це високопродуктивна вітчизняна порода молочного напряму
створена шляхом схрещування місцевої худоби, яка розводилась в різних зонах
колишнього СРСР, з породами чорно-рябої худоби голландського походження. Основні
проміри корів такі: висота в холці – 126-132 см, коса 32 довжина тулуба – 150-165 см,
обхват грудей – 180-200 см, обхват п’ястка – 18-20 см. Дорослі корови важать 450-600 кг,
бугаї – 800-1000 кг, телята при народженні 30-35 кг. Удій корів в племінних заводах 4000-
6000 кг, жирність молока 3,5-3,8%, вміст білка в молоці 3,3-3,6%. Рекордистки дають до
17517 кг (корова Волга) жирністю 4,2%. За умов інтенсивної відгодівлі тварини мають
добрі м’ясні якості і досягають забійного виходу 55-58%. Чорно-ряба худоба вважається
найбільш придатною для експлуатації в умовах промислової технології.
Голштинська порода створена в США та Канаді на основі голландської чорно-рябої
відбором за молочною продуктивністю та розвитком. Жива маса голштинських корів 670-
720 кг, іноді 815 кг, бугаїв 850-1250 кг, телят при народженні – 40 кг. За екстер’єром
корови великі, з довгим тулубом, масть чорно-ряба і червоно-ряба; груди глибокі,
середньої ширини; голова довга, суха; шия середньої довжини, тонка з дрібними
складками; черево об’ємисте; вим’я велике; кінцівки міцні – тип конституції міцний.
Чорно-рябе і червоно-рябе відріддя голштинської худоби майже однакові за
продуктивністю і типом. Висота в холці корів у середньому 144 см, бугаїв – 158-160 см,
глибина грудей у корів до 86 см, ширина – до 65 см. Індекс рівномірності розвитку вим’я в
середньому становить 42-50% при швидкості молоковіддачі 2,37 кг/хв. М’ясні якості
достатньо високі. Забійний вихід – 55-60%. Удій повновікових корів 6000-8000 кг при 3,5-
3,6% жиру. Створено репродуктори голштинської породи, яка використовується для
виведення нових спеціалізованих молочних порід.
Українська червоно-ряба молочна порода створена шляхом 33 відтворного схрещування
сименталів з червоно-рябими голштинами, частково – з айрширами та монбельярдами.
Жива маса дорослих корів 650-680 кг, теличок у 12 міс. – 300-320 кг, 18 міс. – 400-450 кг.
Забійний вихід у бугайців 15-місячного віку становив 56-59%. Нова порода має
центральний та південно-східний внутрішньопородні типи. Вінницький, Київський,
Прилуцький, Харківський, Черкаський заводські типи. Крім цього, заводські лінії Імпрувера
333471, Сьюприма 333470, Хановера 1629391, Шеврея 6241, Мейєрдел Сайтейшна
1599075, Дон Жуана 7960, а також 53 заводські родини. Від корови Русалки 4725 з
держплемзаводу «Христинівський» протягом трьох лактацій тривалістю по 305 днів
одержали по 10489-13672 кг молока. В Українській червоно-рябій породі частка крові
голштинів досягає 60-80%, але у певної кількості тварин така частка дещо більша або
менша.
Червона польська порода розводиться у Волинській та Тернопільській областях, створена
завдяки складному відтворному схрещуванню місцевої польської худоби з англерською і
червоною 34 датською породами. Тварини червоної польської породи невеликі, жива
маса дорослої – 450-480 кг, бугаїв 850-900 кг, телят при народженні 28-32 кг. Надої корів у
кращих племінних господарствах 4500-5000 кг молока з вмістом жиру 3,8%, забійний вихід
54%. Тварини добре пристосовані до поліських умов.
Англерська порода створена на початку 19 ст. у Німеччині, в провінції Ангельн. Тривалий
час вона була відома як ангельська, а в 1950 році їй дали нову назву – англерська. її
вивозили в інші країни, де 35 використовували при утворенні червоної датської, червоної
степової, червоної польської та інших порід. Сучасна анґлерська порода відзначається
високими надоями і вмістом жиру в молоці (4500-5000 кг молока і 4,2-4,4%), добрими
екстер’єрними ознаками. Це дає змогу широко використовувати її поряд з червоною
датською для поліпшення багатьох червоних порід. Жива маса корів – 450-525 кг, бугаїв –
850-950 кг, телят при народженні – 30-36 кг.
Айрширська порода виведена в Шотландії (графство Айр) у XVIII ст. Вважається, що вона
створена в результаті схрещування місцевої худоби з голландською, шортгорнською,
герефордською, гернзейською, джерсейською та іншими породами. Тепер у
Великобританії ця худоба становить близько 3% загального поголів’я. Продуктивність
айрширів у середньому 5000-5400 кг молока, вміст жиру 3,8-3,9%. За жирномолочністю
порода переважає цілий ряд інших порід. Від найкращої корови Дроіптон Мелодія-29 за
дев’яту лактацію одержали 13690 кг молока з вмістом 4,09% жиру і 3,34% білка.
Джерсейська порода – одна із давніх порід світу. Виведена на островах британського
каналу шляхом поліпшення місцевої худоби. Джерсейська порода – найкраща за
жирномолочністю. Жир у молоці становить 5,5-6,0%, жива маса корів – 360-400 кг, надій –
3500 кг молока. За екстер’єром і конституцією це характерна молочна худоба ніжної
щільної конституції, спостерігаються тварини перерозвиненої у бік ніжності конституції.
Масть тварин від світло-сірої до темно-бурої, іноді – чорна.

До м’ясного напрямку відносяться:

Абердин-ангуська порода виведена у північно-східній частині Шотландії у графствах
Абердин і Ангус. Маса дорослих корів становить 500-600 кг, бугаїв – 700-800; теличок при
народженні – 27, бичків – 29 кг. Поряд з тим абердин-ангуси неперевершені за м’ясними
якостями. При їх забої одержують пісні туші з тонким шаром зовнішнього жиру, велику
кількість мармурового м’яса. Забійний вихід становить 70%. Тварини дуже скороспілі. Вже
до 15-місячного віку їх маса досягає 450 кг і більше. Молочна продуктивність корів низька
– 1600-1800 кг молока за лактацію, в окремих стадах – 3000 кг. Тварини абердин-ангуської
породи характеризуються винятково гармонійною будовою тіла – глибоким і широким
тулубом, міцними, правильно поставленими кінцівками. М’ясні форми виражені ідеально:
чудово розвинені частини тулуба, з яких одержують особливо цінне м’ясо. Кістяк тонкий,
що забезпечує високий вихід м’яса.
Герефордська порода З британських м’ясних порід герефорди мали найбільший вплив на
розвиток м’ясного скотарства у багатьох країнах. Порода посідає перше місце за кількістю
у світі серед м’ясних порід. Тварини герефордської породи червоної масті, голова, груди,
черево, кінцівки по коліна та щіточка хвоста – білі. Жива маса бугаїв у середньому 850 кг з
коливаннями від 760 до 1100 кг і більше, корів – 550-600 кг. Жива маса телят при
народженні 3136 кг. Тварини герефордської породи гармонійно розвинені, мають міцну
конституцію, з добре вираженими м’ясними формами і будовою тіла, міцні, правильно
поставлені кінцівки. Вони характеризуються винятковою здатністю пристосовуватися до
кліматичних умов та годівлі, а також – високою витривалістю. Герефордська худоба
відзначається високими м’ясними якостями. Забійний вихід у середньому коливається від
60 до 65%. М’ясо мармурове, тонковолокнисте, ніжне, має приємні смак і запах.
Шаролезька порода виведена понад 200 років тому у Франції, в провінції Шаролез.
Худоба Шаролезької породи, поряд з італійською кіанською, найбільша серед інших порід
м’ясного напряму продуктивності. Масть шароле жовта (полова) з різноманітними
відтінками – майже до білої. Носове дзеркало, ратиці й роги світлі. Висота в холці корів –
до 135, бугаїв – 141-145 см; середня жива маса – відповідно 850-900 та 1200-1250 кг. При
великій глибині й ширині тулуба ця худоба має відмінні м’ясні форми. Для корів
характерна добра відтворна здатність. Порода славиться м’ясними якостями. Забійний
вихід відгодованої худоби становить 65-70%. М’ясо ніжне, соковите. Прошарки жиру
рівномірно розподілені серед мускульних волокон, що надає м’ясу мармуровості.
Тварини породи шароле добре акліматизуються, характеризуються нормальною
відтворною здатністю, добре ростуть і розвиваються. Одна з негативних ознак цієї породи
– важкий перебіг отелень. Молочність корів – 1700-1900 кг, в окремих стадах 2500 кг.
Молодняк характеризується інтенсивним ростом. Середня жива маса бичків 8- місячного
віку становить 306-354, телиць – 281-297 кг.
Лімузинська порода Лімузинська порода порівняно з тваринами породи шароле менша
за розмірами, користується у світі меншою популярністю. Висота у холці повновікових
корів 127-128, бугаїв – 137-148 см. Жива маси корів 550-600, бугаїв – 1000-1100 кг. Худоба
добре акліматизується, легко переносить суворі умови, добре використовує пасовища, у
тому числі на схилах гір. Кістяк у неї тонший, ніж у тварин породи шароле. Забійний вихід у
середньому 60-65%, а за інтенсивної відгодівлі – вищий. Молочність худоби цієї породи
1500-1800 кг, жива маса телят на підсосі до відлучення – 240-300 кг.
Кіанська порода – одна із стародавніх порід світу. Батьківщина цієї породи Італія (Кіанська
долина). Кіанська порода споріднена сірій степовій худобі. Кіанська худоба білої масті,
рогата, дуже висока (висота в холці дорослих бугаїв 170-185, корів – 160 см), з
подовженим тулубом. Маса телят при народженні 45-50 кг. Завдяки добрій молочності
корів кіанської породи молодняк при відлученні у 6-місячному віці досягає 220-280 кг,
характеризується винятково високою енергією росту до 2-річного віку. Жиру при цьому
відкладається небагато. За стандартом маса кіанських бугаїв у 12-місячному віці має бути
475 кг, у 15-ти – 580, у 18-ти – 676 і в 23-місячному – 839 кг. Маса дорослих бугаїв-
плідників становить 1200- 41 1500, максимальна – 1820 кг. Повновікові корови досягають у
середньому 750 кг. Забійний вихід 60-65%. Досить інтенсивний ріст тварин. У деяких
випадках середньодобовий приріст живої маси при відгодівлі досягає 2000 г. Молочність
худоби невисока. Особливості екстер’єру кіанської породи такі: кістяк тонкий; шкіра тонка,
м’яка; голова порівняно невелика з прямою лінією профілю і короткими рогами; холка
дещо висока; груди широкі, добре обмускулені; підгруддя помірно розвинене; тулуб
довгий; спина і поперек добре обмускулені; зад довгий і рівний, окіст добре розвинений;
тварини дуже високоногі; кінцівки сильні, масть біла, хоча трапляються і світло-сірі
тварини; шкіра, а також слизова оболонка рота й носового дзеркала – чорні. Телята
народжуються рудими (як у сірої української худоби) і залишаються такими до 3-місячного
віку.
Сіра українська порода – це аборигенна порода України, одна із найстародавніших порід
світу. Вона формувалася під впливом людини в умовах південних степів, де фунтово-
кліматичні умови, а також умови годівлі, утримання, розведення й господарського
використання також впливали на організм тварин. Сіра українська худоба
характеризується високою жирномолочністю, стійкістю проти різних ензоотій,
невибагливістю до кормів, дрібноплідністю, високою плодючістю. Зазначені ознаки
доцільно використовувати у роботі при виведенні нових типів і порід.тварин. Жива маса
бугаїв-плідників – 900-1100 кг, корів – 550-600 кг, телят у 7-8 міс. – 180-200 кг. Забійний
вихід 60%.
Українська м’ясна порода апробована і затверджена у 1993 році. Виведена складним
відтворним схрещуванням шаролезької (Ш), кіанської (К), симентальської (С) та сірої
української (У) порід. Екстер’єрними особливостями нової породи є зкрупність,
пропорційна будова тіла, міцний щільний тип конституції, досить розвинена глибока 44
(81 см) і широка (61 см) грудна клітина. Тварини високорослі, масивні (висота плідників у
холці – 150 см, корів – 130 см), рівна лінія верху при достатній довжині тулуба (коса
довжина – 176 см), добре розвинена задня третина тулуба, міцний кістяк, масть мають
світло-полову і полову. Добре використовують пасовище. Жива маса повновікових бугаїв
1000-1270 кг, корів – 600-710 кг, телят у 6 міс. – 200-220 кг, середньодобові прирости 1150-
1200 г, забійний вихід 65-68%.
Волинська м’ясна порода затверджена в 1994 році, виведена складним відтворним
схрещуванням місцевої (М) чорно-рябої та червоної польської худоби з плідниками
абердин-ангуської (А), герефордської (Г) і лімузинської (Л) порід. Тварини мають міцний
тип конституції, широкий і округлий, дещо видовжений тулуб, добре розвинену
мускулатуру, середньої товщини шкіру, кістяк міцний, але не грубий, голова в основному
безрога, шия коротка, кругла, добре розвинуте підгруддя, широка, м’ясиста холка, груди
широкі і глибокі, рівна широка спина, поперек прямий, широкий і рівний, крижі довгі,
округлі, добре виповнені, стегна досить виповнені мускулатурою. Масть в основному
червона від світло- до темно-червоної. Жива маса повновікових плідників – 950-1050 кг,
корів – 500550 кг, телят при народженні – 28-32 кг, у 6 міс. – 180-220 кг. Середньодобові
прирости 1010-1200 г, забійний вихід – 60-66%.
Поліська м’ясна порода апробована і затверджена 27 листопада 1998 року, виведена
методом прискореного генетичного поліпшення 45 масиву тварин поліського зонального
типу для досягнення високої плодючості, інтенсивного приросту живої маси, добрих
м’ясних форм та якості м’яса. Тварини світлої масті, довгі, широкотілі, з невеликою
головою і короткою шиєю, глибокою грудною кліткою з округлими ребрами, без
перехвату за лопатками, добре розвинений соколок, спина і поперек широкі, довгі, прямі
з добре розвиненою мускулатурою, крижі рівні, широкі, довгі, добре виповнені
мускулатурою, стегна пишні з добре розвиненою мускулатурою, кінцівки широко
поставлені. Жива маса дорослих бугаїв – 900-1100 кг, корів – 550600 кг, телят при
народженні – 28-34 кг, бугайців у 18 місяців – 510-530 кг, теличок у 18 місяців – 400-410 кг,
середньодобові приросту 1000-1200 г, забійний вихід – 63-65%. Витрати кормів на 1 кг
приросту 6-8 корм. од., вихід телят на 100 корів 85-90 голів.
П’ємонтез Створена в Італії шляхом довготривалої селекції сірої степової худоби за
м’ясними якостями. Зосереджена в північно-західній частині – регіоні тваринництва
П’ємонт. Характерною особливістю породи є «подвійний круп», що забезпечує найвищий
вихід м’яса. Масть тварин – світло-сіра. Тварини не потребують спеціальної відгодівлі,
добре споживають сіно і підніжний корм. У зв’язку із цим корови середнього розміру, їх
жива маса – 500-600 кг, молочність – 1500-2000 л молока на рік. Жива маса телят при
народженні – 43 кг. При вирощуванні телята швидко ростуть, мають надзвичайно добре
розвинену м’язову тканину, тонкий кістяк і шкіру, дають при цьому велику кількість
ніжного, доброго на смак нежирного м’яса, з малим вмістом холестерину. Вихід туш
бичків у віці 15-18 місяців при живій масі 550-600 кг у середньому становить 68%, а
максимально – 72%. Жива маса дорослих бугаїв – 1000 кг, вони мають максимальний
мускульний розвиток, 46 особливо задньої частини, а також передньої – в загривку. При
схрещуванні бугаїв з голштинською та червоно-рябою породами одержують помісей, що
народжуються без проблем, їх середньодобовий приріст становить 1,2-1,3 кг, а вихід туш –
60-63%.
Поліський тип затверджено у 1994 р., виведено складним відтворним схрещуванням
чернігівського (ЧМ-1), придніпровського (ПМ-1) та знам’янського типів. Тварини довгі,
широкотілі, з невеликою головою і короткою шиєю, глибокою грудною кліткою, добре
розвинена задня третина тулуба, порівняно невисокі кінцівки, масть світла Жива маса
дорослих бугаїв – 1055-1150 кг, корів – 560-600, телят при народженні 28-35 кг,
середньодобові прирости 1050-1200 г, забійний вихід – 63-65%.
Знам’янський тип виведений відтворним схрещуванням тварин абердин-ангуської (А),
шаролезької (ПІ) і симентальської (С) порід. Тварини відрізняються високою енергією
росту (до 2000 г за добу). Тулуб 47 низько поставлений на кінцівках, добре виповнений
мускулатурою. Жива маса бугаїв 800-900 кг, корів – 500-550, телят у 7-8-міс. – 170-220 кг,
забійний вихід – 60-65%.

До комбінованого напрямку відносять:

Симентальська порода. Сименталізовані породи світу походять від симентальської з
Швейцарії, яку туди завезли у середині V ст. н. е. (443 р.) при вторгненні бургундів із
Скандинавії. Вони відзначалися високою молочністю (4500-5000 кг молока, 3.8-4.0%
жиру), великою живою масою (повновікові корови 650 кг), забійним виходом 55-60%,
добрим здоров’ям, відтворною здатністю, використанням кормів, цінними м’ясними
якостями. Тварини погано пристосовані до умов промислової технології виробництва
молока (нерідко форма вим’я козина, а при вільному доступі тварин до кормів швидко
жиріють тощо), це зумовило спочатку в Швейцарії, а потім у багатьох інших країнах почати
створювати молочний тип шляхом 48 схрещування сименталів насамперед з червоно-
рябою голштинською породою. Масть породи червоно-ряба, полово-ряба, червона, руда,
полова. У чистопородних і висококровних помісей носове дзеркало, роговий покрив
кінцівок і роги забарвлені у білий або рожевий колір. Худоба відзначається добрими
адаптаційними якостями.
Швіцька порода виведена у Швейцарії чистопородним розведенням місцевої худоби.
Корови мають добре розвинений кістяк, висота в холці у дорослих тварин 142-145 см,
жива маса – 650-700 кг при задовільній обмускуленості. Молочна продуктивність в
середньому за повновікову лактацію знаходиться у межах 6000-7000 кг молока і більше
при вмісті жиру і білка в ньому відповідно 4,2 і 3,5%. Швіцька худоба Західної Європи
більш схиляється до комбінованого типу продуктивності. Висока молочна продуктивність –
5500-6000 кг молока жирністю 4,0-4,2%, білка – 3,5-3,6%, жива маса 600-650 кг при добрій
обмускуленості.
Лебединська порода виведена у результаті простого відтворного схрещування сірої
української породи з швіцькою та розведенням помісей різних поколінь «в собі». Порода
затверджена в 1950 році. Масть бура з відтінками від сірої до темно-бурої. Жива маса
дорослих корів становить 500-550 кг, у кращих стадах – 600; бугаївплідників – 800-1000 кг.
Середня молочна продуктивність досягає 4000-4500, у передових господарствах – 5000 кг.
Середня жирність молока 3,8-3,9, у деяких рекордисток – 4,8-5%. Висота в холці корів
131,4, бугаївплідників – 143 см, ширина грудей за лопатками – відповідно 43 та 54;
ширина в маклаках – 48-50,57; обхват п’ястка – 19,7 та 23,8 см. Забійний вихід – 55-60%.
Шкіра середньої товщини, еластична, її маса – 6-7% від 50 живої маси тварини.
Бура карпатська порода затверджена в 1972 році. Створена методом складного
відтворного схрещування місцевої худоби з різними відріддями бурої худоби –
монтафонським, швіцьким, альгаузьким. Формування худоби відбувалося у гористих і
низинних зонах Карпат. Конституція і екстер’єр – характерні для всіх бурих порід, але за
ростом, живою масою і молочною продуктивністю тварини бурої карпатської породи
менші за тварин лебединської породи. Висота у холці 125 см, обхват п’ястка – 18,5- 19,0,
обхват грудей – 170-180 см. Конституція міцна, жива маса після першої лактації 440, після
третьої і наступних – 500 кг; бугаїв – 800-900 кг. Молочна продуктивність – 3200-3500 кг
молока. Від окремих корів надоюють 9000-10300 кг молока за лактацію. Вміст жиру в
молоці – 3,6-3,7%, забійний вихід 52-56%.
Порода пінцгау одержала назву від гірської місцевості Пінцгау в австрійських Альпах.
Молочна продуктивність 3000-3700 кг молока з вмістом жиру 3,9% і вищим. Рекордистки
дають 10 000-11 000 кг молока при 4,0-4,1% жиру. Жива маса повновікових бугаїв – 875,
корів – 485 кг. Масть худоби червона різних відтінків, носове дзеркало темно-сірого
кольору, голова змішаного типу – довга і коротка, шия середньої довжини, широка,
помірно обмускулена, підгруддя добре розвинуте, холка низька, широка, 51 груди
глибокі, але часто не широкі, спина і поперек широкі, крижі широкі, черево об’ємисте,
вим’я середньої величини, округле, зустрічається козине, кінцівки середнього розміру,
міцні.
 Ознайомлення з напрямом продуктивності та породами свиней.

Залежно від напряму продуктивності породи свиней класифікують так:

М’ясо-беконні породи. Генетично не схильні до саловідкладання. Товщина
шпику досягає всьго 1,5-2 см. Середній забійний вихід у свиней цьго типу
становить близько 70%. До них належать такі породи:
-ландрас;
-дюрок;
-темворс;
-лакомб;
-п’єтрен;
-гемпшир;
-литовська біла;
-естонська беконна;
-в’єтнамська вислобрюха.
М’ясо-сальні породи. Це найбільш чисельна група, у свиней названих порід
поєднуються високопродуктивні, відгодівельні і м’ясні якості. У них меньше
на 5% м’язової тканини в порівнянні з беконними породами, але в одночас
універсальні породи меньш примхливі до умов утримання. Від свиней такого
типу можна одержувати як пісне м’ясо так і жирну свинину. У тушах цих
свиней 53-57 % м’яса і 33-37% сала. Середній забійний вихід -70-75%.До
них належать:
-велика біла;
-лівенська;
-беркширська;
-латвійська біла;
-українська степова біла;
-польсько-китайська та інші.
Сальні породи. Відрізняються підвищеним салоутворенням, рано
закінчується зростання м’язової тканини і потім відбувається тільки
відкладання сала. У тушах уміст сала 40-45% і меньше 50% м’яса.Забійний
вихід у свиней сального типу досягає 80%. До них відносять:
-велика чорна;
-українська степова ряба;
-миргородська;
-мангалицька.
 Ознайомлення з напрямом продуктивності та породами коней.
Всі породи коней можна класифікувати на групи, виходячи зі
ступеня їх спеціалізації, виду використання, таі природних умов зони
розведення. У напрямку продуктивності їх поділяють на верхові,
упряжні, возні і комбіновані (в основному місцеві).
Коні верхового типу характеризуються полегшеною будовою та
підвищеною жвавістю, що обумовлюється легким, але міцним кістяком,
добре розвиненою, щільною мускулатурою. Вони мають глибокі і довгі
груди, довгу шию нетовстим, легку суху голову, довгі ноги з добре
окресленими суглобами та сухожиллями. Конституція у тварин цього
типу ніжна, щільна. До коней верхового типу відносяться чистокровна
верхова порода, арабська, донська, будьонівська та ін.
Коні важковозних (крокових) порід характеризуються масивною
статурою і відносною коротконогістю, спокійною вдачею. У них досить
широкий, глибокий і розтягнутий тулуб; круп широкий, роздвоєний і
спущений; голова важка, шия товста і коротка. Конституція у тварин
груба. До цього типу належать радянський та, володимирський ваговози
та ін.
Коні упряжних порід за екстер'єром займають проміжне
положення між верховими та ваговозами, ухиляючись у бік верхових.
Вони мають щільну конституцію. Характерним представником цього
типу є орловський рисак.
До порід місцевих коней можна віднести казахську, башкирську,
бурятську, якутську та ін.
 Ознайомлення з напрямом продуктивності та породами овець.

Згідно з господарською класифікацією породи овець, які розводять в Україні,

розподіляють на три групи: тонкорунні, напівтонкорунні та грубо вовнові. До
складу тонкорунних порід входять асканійська тонкорунна і прекос, вівці
яких мають однорідну тонку вовну, що складається з пухових волокон.
До групи напівтонкорунних входять цигайська та асканійська м’ясо-вовнова
з кросбредною вовною породи, вівці яких мають однорідну вовну, що
складається з перехідного волосу і грубого пуху.
До грубо вовнових належать гірсько карпатська, каракульська, сокольська та
романовська породи овець, вовна яких складається з пухових, перехідних,
остьових волокон і мертвого волосу. Залежно від основного виду продукції
ці породи розподіляють на окремі підгрупи за напрямом продуктивності. До
вовно-молочно-хутрового напряму відносять українську гірсько карпатську,
до смушкового - каракульську та сокільську, до шубного - романовську
породи.
Асканійська тонкорунна.У степових областях України серед основних
районованих порід є асканійська тонкорунна, яка належить до комбінованого
вовново-м’ясного напряму продуктивності. Це тварини міцної конструкції,
добре пристосовані до екологічних умов південної зони України. Вони
характеризуються пропорційною будовою тіла, мають жвавий темперамент,
рухливі.
Порода характеризується багатоплідністю - 125-130 ягнят від 100
вівцематок. За оптимальних умов годівлі та утримання ягнята до 4-місячного
віку досягають живої маси 28-32 кг, ярки у 18-місячному віці 55-60 кг. Жива
маса баранів-плідників - 115-130 кг, вівцематок - 55-65 кг. Настриг чистої
вовни у баранів-плідників становить 6-8 кг і більше, у маток - 3,2-3,4 кг.

Преко.Є породою м’ясо-вовнового напряму продуктивності. В оптимальних

умовах годівлі й утримання прекоси мають міцні конструкцію й кістяк.
Рухливість, жвавий темперамент вигідно відрізняють їх від інших овець
м’ясо-вовнового напряму. Конституційний тип цих тварин зумовлює
посилений обмін речовин, здатність до швидкого нагулу, ефективного
використання кормів.Жива маса баранів-плідників становить у середньому
110-120 кг, маток і ярок відповідно 60-65 та 53-57 кг. Настриг чистої вовни у
баранів становить 6,6-7,0 кг, у маток 2,5-2,7 кг. Плодючість овець становить
118-120%. Жива маса молодняку при відлученні: ярочок 28-30 кг, баранців
32-34 кг. Середньодобовий приріст ягнят від народження до 4-місячного віку
- 200-220 г, 4-6-місячного - 150-180 г.
Цигайська.Стародавня порода, створена методами народної селекції. На
сьогодні - найчисельніша порода овець в Україні.У цигайських овець
компактна, пропорційна будова тіла. Груди глибокі, широкі, спина помірно
довга, широка, шкіра тонка, щільна, вільно облягає тулуб. У процесі
поліпшення овець цієї породи створено два внутрішньо породних типи -
приазовський м’ясо-вовновий та кримський вовново-м’ясний. Вівці
приазовського типу характеризуються добрими відгодівельними і м’ясними
якостями. Середньодобові прирости живої маси до 9-місячного віку
становлять 225-250 г, забійний вихід сягає 50,7-54,8%. Відтворювальні якості
високі. Так, плодючість вівцематок у племзаводі «Розовський» Донецької
області становить 135-165%, а до відлучення одержують по 120-130 ягнят від
100 вівцематок. Висока молочність вівцематок забезпечує добрий ріст і
розвиток ягнят, їх жива маса при відлученні досягає 33-35 кг при
середньодобових приростах за цей період 220-270 г.Цигайські вівці
кримського типу великі, мають міцну конституцію, щільну шкіру,
полегшений кістяк і добру пристосованість до посушливих
умов.Багатоплідність вівцематок становить 120-160%. У племзаводі
«Чорноморське» АР Крим вирощують до відлучення 110-120 ягнят від
кожних 100 вівцематок, наявних на початок року. Середня молочність за 125
днів лактації становить 122,7 кг. Після відлучення ягнят у ранньому віці
вівцематок можна доїти, одержуючи від кожної по 30-35 кг товарного молока
для виготовлення бринзи. М’ясні якості цигайського молодняку відповідають
вимогам стандарту на молоду баранину. Так, забійний вихід 8-місячних
баранчиків становить 46-48%, що відповідає нормі виходу баранини для
овець вищої вгодованості.

Асканійська.Асканійська м’ясо-вовнова порода овець з кросбредною

вовною із п’ятьма внутрішньопородними типами - нова вітчизняна порода,
затверджена у 2007 році.

Асканійські кросбреди - це скороспілі, з міцною конституцією тварини,

високою вовновою, м’ясною і молочною продуктивністю, які добре реагують
на високий рівень годівлі та добре пристосовані до умов півдня
України.Середня жива маса асканійських кросбредних баранів становить
125,3 кг, довжина вовни 17-19 см, настриг чистої вовни 6-8 кг при виході її
65,3%; вівцематок відповідно: 65-70 кг, 13-16 см, 3,0-4,2 кг і 66,2%.
Багатоплідність вівцематок становить 148,3%, молочність за 120 днів лактації
169,8 кг. Ягнята народжуються великі: одинаки масою 5,4-5,7, двійнята 4,4-
4,6 кг, до 4,5-місячного віку середня жива маса їх досягає 31-34 кг.
Скороспілість асканійських кросбредів висока. До 14-місячного віку жива
маса ярок становить 90,6% маси вівцематок (62,4 проти 68,9 кг).
Асканійський тип чорноголових овець. Ці вівці великі й багато вовнові, з
міцною конституцією, їм притаманні скороспілість та відмінно виражена
м’ясність. Тулуп у них бочкоподібний, груди широкі й глибокі, індекси
масивності, збитості і м’ясності характерні для овець англійських м’ясних
порід.Середня жива маса асканійських чорноголових баранів становить 131,5
кг, вівцематок 71,6 кг; довжина та настриг чистої вовни, відповідно,
дорівнюють 16, 4 і 13,5 см та 6, 32 і 3, 72 кг, вихід чистої вовни 66,5%,
багатоплідність вівцематок 150-163%. Асканійські чорноголові ягнята
народжуються міцними й великими (жива маса одинаків становить 5,3-5,6,
двійнят 4,6-4,9 кг). За підсисний період ягнята збільшують живу масу у 6-7 разів і
в 127-денному віці досягають 39,8 кг при середньодобових приростах 272 г і
витратах корму на 1 кг приросту 4,4 корм. од.

Одеський тип асканійської м'ясо-вовнової породи овець з кросбредною

вовною. Виведено у 1982-2000 роках шляхом схрещування вівцематок
цигайської породи одеської селекції з асканійськими кросбредними баранами. У
формуванні цього генофонду використано як баранів-плідників
внутрішньопородних типів цигайської породи приазовського, кримського і
заволзького типів, так і баранів остфризької молочної породи, яких завезли свого
часу з Німеччини. Вівці одеського типу мають міцну конституцію, пропорційну
тілобудову, округлий тулуб, кінцівки широко поставлені, стегна, спина та
поперек виповнені, м'ясні форми добре виражені. Жива маса баранів-плідників
93-110 кг, вівцематок 58-62 кг, настриг чистої вовни відповідно 5,0-6,5 і 2,5-2,8
кг, плодючість маток 101-123%.Молочність маток за період підсису становить
135-141 кг. Після відлучення ягнят залежно від стану пасовищ у господарствах
отримують по 18-35 кг товарного молока від матки. При відлученні жива маса
баранців 34,0-36,0 кг, ярочок 31,5-34,0 кг, середньодобовий приріст за період
підсису у баранців 238 г, ярочок 205 г. Маса тушки 9-місячних валашків 19,6-21
кг, м'якоті 15,9-17,2 кг, м'язова тканина повністю сформована і диференційована,
внутрішньом'язове жировідкладення створює так звану «мармуровість» м'яса.

Буковинський тип асканійської м'ясо-вовнової породи овець з кросбредною

вовною. Виведено в господарствах Чернівецької області шляхом використання
асканійських кросбредних та асканійських чорноголових баранів на вівцематках
місцевої селекції.Тварини цього типу комбінованого напряму продуктивності.
Поряд з високою м'ясною і молочною продуктивністю дають високі настриги
вовни. Вони міцної конституції, мають пропорційну будову тіла, довгий тулуб,
широкі та глибокі груди, скоростиглість росту висока. Середня жива маса
вівцематок 56,8 кг (максимальна 80,0 кг), плодючість 117% (максимальна 152%),
довжина вовни 12,8 см (максимальна 19,0 см), настриг чистої вовни 2,9 кг
(максимальний 5,0 кг). Ягнята характеризуються високою м'ясною
продуктивністю, їхня передзабійна жива маса у 9-місячному віці становить 41,1
кг, маса тушки 20 кг, забійний вихід 51%.У вівцематок добре виражений
материнський інстинкт і достатньо молока, щоб вигодувати двох ягнят. Ягнята
народжуються міцними і великими, жива маса ягнят-одинаків при народженні
становить 4,0-6,0 кг, двійні 3,8-5,0 кг, трійні 3,5-4,5 кг.За сезон від кожної
вівцематки з двійнятами отримують по 24,6 кг бринзи, або на 6,5 кг більше, ніж
від вівцематок з одинаками. За сприятливих кормових умов ягнята до 6-
місячного віку досягають живої маси 36-42 кг.

Дніпропетровський тип м'ясо-вовнових овець з кросбредною вовною створено

шляхом використання баранів новозеландського кориделя та асканійських
кросбредних плідників на вівцематках асканійської тонкорунної породи. Овець
цього типу використовують для створення скоростиглого кросбредного
вівчарства в господарствах Дніпропетровської області.

Українська гірськокарпатська порода.Створено шляхом відтворювального

схрещування місцевих грубововнових овець цакель (місцеві назви: волошка,
гуцулка, рацка, цуркан) з напівтонкорунними цигайськими баранами. Шляхом
добору й підбору створено популяцію овець з неоднорідною білою вовною, які за
міцністю конституції і пристосовністю майже не відрізняються від місцевих
грубововнових, а за продуктивністю та якістю вовни значно переважають
останніх, їх розводять у Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській і
Чернівецькій областях. Гірськокарпатські вівці невеликі. Так, барани-плідники
мають живу масу 55-65 кг, матки 36-41 кг. Утримання овець на природних
гірських пасовищах з додатковою підгодівлею концкормами по 0,3-0,4 кг на
голову на добу сприяє формуванню в них добрих м'ясних якостей. Плодючість
цих овець невисока - 105-116%. Молочність у гірськокарпатських маток
становить 92-105 кг, зокрема, 25-30 кг товарного молока, з якого виробляють 5-6
кг сиру-бринзи. Вівцематки відзначаються добрими материнськими якостями,
збереженість молодняку до відлучення становить 94-97%. Від
гірськокарпатських овець, крім вовни, м'яса і молока, одержують цінну сировину
для шубно-хутрової промисловості.

Асканійський тип багатоплідних каракульських овець.У результаті тривалої

цілеспрямованої племінної роботи в Україні створено тип каракульських овець,
який поєднує високу багатоплідність з бажаними якостями смушок. За
екстер'єром ці вівці подібні до чистопородних каракульських, проте за живою
масою значно їх переважають, так, жива маса баранів становить у середньому 90,
вівцематок - 62 кг. Смушки, одержані в племзаводі «Маркеєво» Херсонської
області від багатоплідних каракульських овець, характеризуються великими
розмірами, легкістю міздри та укороченим волосом, середніми за шириною і
довжиною валькуватими завитками, блискучим та шовковистим волосяним
покривом, тобто відповідають вимогам легкої промисловості.Каракульських
багатоплідних овець розводять в окремих районах Одеської і Чернівецької
областей. Краще поголів'я знаходиться у племзаводах ДПДГ «Маркеєво»
Херсонської, ТОВ «АФ ім. М.О. Посмітного», СВК «Ягорлик» та
племрепродукторі СВК «Дружба народів» Одеської областей.

Сокільська порода овець.Виведена багатовіковою народною селекцією і з

давніх часів розводиться у Полтавській області. Тулуб у цих овець циліндричної
форми, вкритий довгою, неоднорідною, звивистою вовною, зібраною у косиці
різної довжини (15-25 см). Дорослі барани мають живу масу 60-65 кг, вівцематки
42-47 кг Сокільські вівці дають 60% сірих і 40% чорних смушків. Кращі сірі
смушки характеризуються блакитними й сталевими відтінками. У смушковому
вівчарстві понад 40% народжених ягнят забивають для одержання смушків, тому
в господарствах щороку є велика кількість вівцематок, молоко від яких можна
використовувати для виготовлення бринзи. Від дорослої каракульської або
сокільської вівці за лактацію одержують 40-50 кг товарного молока з вмістом
жиру 7,5-8,0%, що дає змогу виробити 8-10 кг бринзи.

Романовська порода.Одна з кращих у світі порід шубного напряму виведена у

Ярославській губернії Росії. Тварини мають середню величину, міцну
конституцію і легкий кістяк. Жива маса баранів становить 65-90 кг, маток 45-50
кг, настриг вовни у баранів 2,5-3 кг, у маток 1,2-1,5 кг. Вівці характеризуються
високою плодючістю, яка в середньому становить 250 ягнят на 100 вівцематок.
Молочність маток достатньо висока і за відповідного рівня годівлі за 100 днів
лактації становить 140-150 кг.
 Ознайомлення з напрямом продуктивності та породами курей та іншої
птиці.

Породи і кроси курей за напрямками продуктивності

 м'ясо-яєчна;
 яєчна;
 м'ясна;
 кроси;
 декоративна;
 бійцівська.
Використовуючи цю класифікацію, дуже просто групувати породи пернатих,
які мають характерні особливості.
Яєчні. У яєчних курей обвислий на бік листоподібний гребінь, у півнів –
випростаний. Птахи мають щільне оперення і широкий біля основи хвіст.
Вага курчат яєчної породи становить 30-35 г. Середня вага курей – 1,8-2,2 кг,
півнів – 2,7-3,0 кг. Несучість курей цих порід 200-220 яєць на рік, у
просунутих фермерських господарствах доходить і до 270
штук.Леггорн. Кури цієї породи зі схожим на трикутник тулубом набули
найбільшого поширення у світі. Через непереносність шуму птаха необхідно
утримувати у тихих умовах. У 4,5-5 місяців кури починають нести яйця, які
важать приблизно 60 г, мають великий розмір і міцну шкаралупу білого
кольору. Леггорни приносять на рік від 160 до 300 яєць і навіть більше.
Максимальна продуктивність настає у птахів в 1 рік.

Домінант. Витривала порода курей, яка не вимагає особливого догляду.

Завдяки сильному імунітету птахи майже не хворіють. Середня вага яйця –
70 г. Несучість курей – 300 і більше штук на рік. Максимальні результати
яйцекладки можна отримувати протягом 3-4 років.

Адлерська срібляста. Несучість у курей зазвичай починається у 6 місяців.

Продуктивність становить 170-190 яєць на рік, іноді доходить до 200 штук.
Яйця середнього розміру, важать майже 58-59 г, покриті шкаралупою
кремового кольору. Для розведення Адлерська срібляста не придатна,
оскільки у цих курей відсутній інстинкт насиджування.

М’ясні. Кури м'ясних порід відрізняються від інших масивною статурою і

великою вагою. Візуально визначити м'ясних курей можна за короткими
ногами, щільним оперенням і кремезним тілом. У житті цей домашній птах
поводиться спокійно.
Брама. Середня вага курей 3,5-4 кг, півнів – 4,5-5 кг. М'ясо цих птахів
вважається найніжнішим і дієтичним порівняно з іншими м'ясними
породами. Але якщо корм підібраний неправильно, смакові якості м'яса
помітно погіршуються.

Фавероль. Особин цієї породи можна визначити за пишним оперенням на

лапах і густими бакенбардами. На злегка плескатій голові розташовується
маленький гребінець рожевого кольору. Кури важать у середньому 2,6-3,2 кг,
півні – 3,1-4,0 кг. Птахи відрізняються високою продуктивністю і
витримують холоди, однак схильні до ожиріння і втрачають продуктивність
при схрещуванні з іншими породами.

Мінім'ясні кури. Птахи мають міцну статуру і важать у середньому 2,7 кг

(кури) і 3 кг (півні). Внаслідок правильної відгодівлі дають ніжне і соковите
м'ясо. Несучість становить понад 170 яєць на рік. Плюс вирощування
мінім'ясних курей у тому, що вони мало їдять і не займають багато місця.

М'ясо-яєчні.Досить популярні види курей для розведення у фермерських

господарствах приватного типу. Представники цього універсального типу
порід здатні як нести яйця, так і демонструвати високі м'ясні показники.
Птахи відрізняються спокійною вдачею і витривалістю, а також володіють
вродженим інстинктом насиджування.

РодАйленд. Дуже витривала і невибаглива в утриманні порода курей. Тіло

має прямокутну форму, тулуб – широкий і довгий, груди – опуклі. Оперення
має червоно-коричневе забарвлення, хвіст прикрашає чорне пір'я із зеленим
відливом. Кури важать приблизно 3 кг, півні – 3,8-4 кг.

Нью-Гемпшир. Курей легко впізнати за червоно-коричневим оперенням, а

півнів – за золотою гривою. Середня вага курей – 2,5 кг, півнів – 3,5 кг. У
птахів довгі ноги і короткий хвіст. Порода добре уживається з іншими
представниками пташиної родини. У перший рік курка-несучка приносить
приблизно 200 яєць, середня вага кожного 60 г.

Кучинські Ювілейні. У птахів подвійне окреслене і оточене оперення.

Несучість курей досягає 180 яєць на рік. За гарного годування порода
характеризується швидким набором ваги. Квочки Кучинських Ювілейних
дружньо ставляться до курчат, включаючи й інших порід.

Кроси.Ці породи – результат схрещування півня одного виду і курки іншого

виду. Розведенням кросів переважно займаються великі птахофабрики. Серед
кросів дня виділяють курей м'ясного, яєчного і універсального напрямку.

Майстер грей. Порода має характерне сіро-біле забарвлення пір'я. Птахи

мають сильний імунітет, спокійний характер і витривалість. Вага дорослої
курки приблизно 4 кг, півня – 6 кг. М'ясо птаха нежирне. Продуктивність у
середньому становить 300 яєць на рік. Яйце вкрите світло-коричневою
шкаралупою і важить понад 65 г.

Ломан Браун. Молодняк цієї породи рано дозріває – на 135-й день.

Водночас відбувається і перша яйцекладка, максимальні показники якої
відзначаються у період з 160 по 180 дні життя. При цьому кладка яєць триває
недовго – протягом 80 тижнів.

Білефельдер. Порода здатна витримувати температуру до -15 °С, а також

характеризується швидким ростом і збільшенням маси. Кури важать 3,9 кг,
півні – 4,5 кг. Несучість за рік – понад 200 яєць вагою 60-70 г. Причому кури
несуться майже безперервно.

Декоративні.Ці породи курей родом з Китаю та Японії відрізняють маленькі

розміри і привабливий зовнішній вигляд. Одні з них виділяються завдяки
наявності хохолків, інші – короткого пір'я, треті – довгого пір'я і т.ін.
Вирощування таких незвичайних для нашої місцевості птахів вимагає
особливих умов і досвіду.

Бійцівські.Батьківщиною цих порід, які заслужили свою назву завдяки

войовничим якостям, є Малайзія та Англія. До типових представників цього
напрямку належать Малайська бійцівська і Англійська породи, які в інших
країнах зазвичай беруть участь у півнячих боях. Розведенням бійцівських
порід наші птахівники не займаються.

Породи гусей за напрямками продуктивності

Породи, які використовують у наш час, розділяють на важкі, середні, легкі,

м’ясо-пухові, декоративні. Важкі породи гусей: велика сіра, велика біла (ІП
УААН), холмогорська (Росія), тулузька (Франція), емденська (Німеччина),
легарт (Данія), колуш білить (Угорщина). Жива маса гусаків – 7-16 кг, гусинь
– 6-12 кг, несучість – 15-40 яєць, маса 1-го яйця – 170-220г, вивід гусенят –
40-65%, жива маса гусенят у 9-тижневому віці – 4,0-5,5 кг. Середні породи
гусей: роменська, оброшинська (створені в Україні), горківська, ліндовська
(Росія), рейнська (Німеччина), ландешська (Франція), італійська біла,
угорська біла, боботська біла (Угорщина). Жива маса гусаків – 6-9 кг, гусинь
– 4,5-8,0 кг, несучість- 20-80 яєць, маса яйця – 130-220 г, маса гусенят у 9-
тижневому віці – 3,3-4,0 г, вивід гусенят – 45-65%, витрати корму на 1 кг
приросту гусенят – 3,0-3,2 кг. Легкі породи гусей: китайська та кубанська
сіра. Жива маса гусаків – 4,0-6,0кг, гусок – 3,0-5,0 кг, несучість – 60-150 яєць,
маса яйця – 140-160 г, маса гусенят у 9-тижневому віці – 3,0-3,5 кг, вивід
гусенят – 50-70 %. Кращі породи гусей для виробництва делікатесної
печінки: ландешська, італійська біла, угорська біла беньковська. За належної
відгодівлі від одного самця одержують 500-800 г печінки. Для виробництва
гусячого пуху перевага віддається гусям таких порід як італійська біла,
угорська біла, боботська біла, від яких одержують близько 300г пуху і пера
на голову за рік. Декоративні гуси. Із декоративних порід гусей у нашій
країні розводять лише одну севастонольську стрічкову (севастонольська
кучерява). Вана характеризується такими ж біологічно-господарськими
ознаками, як гуси середнього типу, але відрізняється від них привабливим
оперенням. Бійцеві гуси виведені в Росії. Середня маса гусаків 8 кг, гусок – 6
кг, гусенят у 60 діб – 4 кг. Несучість – 25-40 яєць, середня маса яйця – 175 г.
Гуси мають високу життєздатність.

Породи і кроси індиків.

Породи індиків усі м’ясного напряму продуктивності. За живою масою їх

поділяють на важкі, середні, легкі, міні. В Україні порід індиків не створено,
їх заводять із-за кордону. Породи індиків важкого типу: бронзова
широкогруда і біла широкогруда, які створено в США. Серед них біла
широкогруда універсальна, оскільки за інтенсивної технології вона здатна
давати легких, 8 середніх, важких індиків. На основі цієї породи створюють
кроси індиків різних типів. До середніх порід індиків належать: біла
белтсвільська (США), північнокавказька біла, північнокавказька бронзова,
тихорецька чорна (Росія), біла голландська. Міні-індики виведені у
Великобританії. Кроси індиків важкого типу: БЮТ-6, 350 (Великобританія),
“Ніколас” (США), “Івагал” (Словаччина - важкого і середнього типів). Кроси
індиків середнього типу: “Харьківський-56” (ІПУАН), БЮТ-8, 630
(Великобританія), “Хеві медіум” (Канада), 024 (Росія). Легкі кроси індиків:
639, БЮТ-5, “Хеммонд” - трьох типів (Великобританія ). У важкого типу
індичок несучість батьківських стад становить 60-90 яєць за сезон, вивід
індиченят – 70-85%, жива маса індиченят-самців, вирощених на м’ясо до 24-
тижневого віку – понад 16 кг, самок у 16 тижнів – понад 7 кг, витрати корму
на 1 кг приросту самців – 3,2-3,5 кг, самок – 2,5- 2,7. У середніх і легких
типах несучість індичок – 100-120 яєць, вивід індиченят 75-88%. Жива маса
м’ясних індиченят середніх типів у 12- тижневому віці – 4,5-5 кг, легких у 8
тижнів – 2,0-2,2 кг, витрати корму – 2,0- 2,4 кг/кг.

Породи і кроси качок.

Породи качок поділяють на м’ясні, м’ясо-яєчні, яєчні, декоративні,

мисливські. Серед м’ясних найпопулярніша пекінська порода (створена в
Китаї), поширені качки таких породних груп як українські сірі, білі, глинясті,
чорні білогруді (ІП УААН), використовуються породи ельсбюрі
(Великобританія), руанська (Франція), мускусні качки (США). До
м’ясояєчних порід належать хакі-кемпбелл, орпінгтон (Великобританія),
дзеркальна (Росія), до яєчних – індійські бігуни; до декоративно- 9
продуктивних (м’ясо-яєчних) – чубаті, смарагдові, карликові, до
чистодекоративних – каролинська, мандаринка, ясочка, удовичка.
Мисливських качок використовують для принаджування дичини під час
полювання. Для качок м’ясних порід характерні такі ознаки: жива маса
дорослих селезнів – 3,5 - 4,0 кг, качок – 3,0-3,5, каченят у 7-8 тижнів – 2,0-3,2
кг, статева зрілість – 180-240 діб, несучість – 80-140 яєць, маса яєць-90г,
вивід каченят – 60-80 %, збереженість молодняку – 97-98 %, витрати корму
на 1 кг приросту каченят – 2,8-3,5 кг. У мускусних селезнів жива маса 2,7-4,5
(до 6) кг, самок – 1,6-3,0 кг, тривалість інкубації 34-35 діб (у звичайних – 27
діб). У качок м’ясо-яєчних порід жива маса на 15-25% менша, а несучість –
більша, ніж м’ясних. В індійських бігунів середня несучість за рік становить
близько 200 яєць, а на конкурсних випробовуваннях – 363-366 яєць. Але в
нашій країні яйця цих птахів на харчові цілі не використовують, оскільки
вони можуть бути носіями паратифу. Кроси качок. В Україні розводять кроси
качок м’ясного напряму продуктивності. Заслуговують на увагу такі кроси
вітчизняної і закордонної селекції: Х-37; У-80 (ІП УААН); “Благоварський”,
БЦ12, БЦ123(Башкортостан, Росія); “Медо-2” (Казахстан); “Темп-4”
(Білорусія); К99, К-94 (Угорщина); “Конкорд”, “Кортланг джайнт-1”
(Великобританія); Р31, Р-32, Р-51 (Франція, фірма “Грімо” - мускусні). Для
створення делікатесної печінки качок застосовують схрещування мускусних
селезнів із звичайними породами качок і отримують гібридів мулардів, що
дають печінку масою 300-520г. Кроси м’ясних качок переважно дволінійні за
пекінською породою. Гібридні каченята інтенсивно ростуть і в 7-8
тижневому віці досягають живої маси 3,0-3,5 кг, витрати корму на 1 кг
приросту – 2,5-3,0 кг.
 Ознайомлення з правилами проведення бонітування великої рогатої
худоби.

Бонітування - комплексна оцінка тварин за племінними і

продуктивними якостями, яка проводиться в усіх господарствах
незалежно від форми власності, що мають племінних тварин.
Мета бонітування - визначення комплексного класу тварин,
у залежності від якого визначається їх племінне та виробниче
призначення.
Бонітування великої рогатої худоби проводять щорічно
відповідно до наказу Міністерства аграрної політики України.
Організацію та проведення бонітування забезпечують
суб’єкти племінної справи у тваринництві.
Бонітування поголів’я великої рогатої худоби проводить
комісія, до складу якої входять спеціалісти господарства (зоотехніки,
зоотехніки з
племінної справи та лікарі ветеринарної медицини) - за призначенням
керівника підприємства (за згодою);
залучаються фахівці із спеціальною підготовкою наукових та
учбових установ, селекційних центрів, зоотехніки з практичним досвідом
роботи та працівники громадських організацій (об’єднань), які відповідають
кваліфікаційним вимогам і можуть виконувати спеціальні роботи,
пов’язані з племінними (генетичними) ресурсами, відповідно до вимог
чинного законодавства (за згодою);залучаються представники структурних
підрозділів з питань агропромислового розвитку районних державних
адміністрацій.
Бонітування великої рогатої худоби молочних і
молочно-м'ясних порід проводиться протягом року при досягненні
тваринами певного віку.
Поголів'я великої рогатої худоби бонітують:
-бугаїв - у віці 18 місяців та у 2-5 років на дату народження;
-корів - після закінчення чергової лактації;
- корів-первісток із незакінченою лактацією - за прогнозом молочної
продуктивності;
-молодняк - з 6-місячного віку.
Не бонітують молодняк віком до 6-ти місяців, тварин на
відгодівлі та бугаїв з низькими показниками відтворювальної
здатності.
Під час бонітування проводять:
-перевірку ідентифікаційних номерів і за необхідності їх
відновлення;
-зважування тварин та узяття промірів відповідних статей
екстер'єру;
 -перевірку показників відтворювальної здатності маточного
поголів'я;
-аналіз показників власної продуктивності тварин,
продуктивності батьків та потомства, заповнення відповідних форм
племінного обліку;
-огляд тварин;
- оцінку тварин за основними ознаками, які характеризують їх
продуктивні та племінні якості;
-присвоєння за основними ознаками комплексних класів:
"еліта-рекорд", "еліта", I клас, II клас.
Тварин, що не відповідають мінімальним вимогам для визначення
II класу, зараховують до некласних. Тварин, на яких відсутні необхідні
дані племінного обліку, зараховують до неплемінних і не бонітують.
За результатами бонітування складається звіт про
результати бонітування великої рогатої худоби молочних і
молочно-м'ясних порід за станом на 1 січня кожного року, який подається
підприємством (господарством).
 Ознайомлення із способами утримання великої рогатої худоби.
Види тваринницьких об’єктів та будівель Тваринницькі об’єкти за
виробничою направленістю поділяються на ферми і комплекси.
Тваринницька ферма – це сільськогосподарське підприємство для
вирощування худоби і птиці та виробництва продукції тваринництва. До
складу тваринницької ферми входять: основні і допоміжні виробничі будівлі.
До основних відносяться приміщення для утримання тварин і птиці:
корівники, свинарники, вівчарники, телятники, родильні відділення,
пташники. До допоміжних об’єктів відносяться споруди для ветеринарного
обслуговування, водопостачання, кормоцехи, кормосховища, майстерні та
побутові приміщення. Ферми поділяються за цільовим призначенням і
біологічною ознакою. За призначенням вони бувають товарні, племінні і
репродуктивні. На товарних фермах виробляють тваринницьку продукцію та
сировину: молоко, м’ясо, вовну, яйця. На племінних фермах покращують
існуючі та виводять нові породи тварин. У репродуктивних – розмножують
нові цінні і покращенні породи та вирощують молодняк для забезпечення
товарних господарств. За біологічною ознакою утримуваних тварин ферми
розрізняють: великої рогатої худоби, свиноферми, вівцеферми, птахоферми,
звіроферми. Комплекси – це спеціалізовані ферми за ознакою продукції. По
виду продукції їх поділяють на ферми: по виробництву молока, яловичини,
свинини, вовни, яєць. Вони також спеціалізуються на виконані окремої
частини циклу (дорощування і відгодівля, вирощування, виробництво
молока). Зоотехнічні вимоги до приміщень для сільськогосподарських тварин
і птиці Для спорудження ферм використовують різноманітні будівельні
матеріали: природні кам’яні, керамічні, теплоізоляційні, бетони,
залізобетони, полімери, пластмаси, дерево, метал, скло. До приміщень
незалежно від кліматичних умов встановлюються такі зоотехнічні вимоги: -
взимку в них повинно бути сухо і тепло у відповідності з вимогами до
мікроклімату приміщень; - природне і штучне освітлення повинне
відповідати встановленим вимогам; - внутрішнє планування повинне
враховувати зручне розміщення тварин і технічних засобів; - стіни
приміщень повинні мати низьку теплопровідність і повітропроникнення,
бути вологостійкими; - підлога повинна бути вологостійкою і теплою, не
сковзкою, міцною, зручно очищуваною; - покрівля повинна бути стійкою до
атмосферних і шкідливих дій повітря, добре відводити атмосферні опади,
мати малу теплопровідність; - ворота, двері і тамбури повинні бути
утепленими, щільними і відкриватись на зовнішню сторону. У приміщенні
залежно від розташування тварин та технологічного обладнання враховують
такі функціональні зони: стійла, годівниці, кормові і гнойові проходи, бокси
для годівлі і відпочинку тварин, розміщення автонапувалок та доїльних
установок. Стійла та зони для утримання тварин і птиці можуть бути групові
та індивідуальні, для отелення, боксового і прив’язаного утримання корів,
кліткового та підлогового утримання птиці.Мікроклімат тваринницьких
приміщень і способи його оцінки На фізіологічний стан, продуктивність,
відтворення та здоров’я тварин впливає повітряне середовище, яке включає
комплекс фізичних, хімічних, біологічних та механічних факторів. Повітря і
окремі його елементи беруть участь у створенні клімату, погоди і
мікроклімату. Мікроклімат тваринницьких приміщень – це клімат
обмеженого простору (корівника, свинарника, пташника тощо). Він залежить
від дії всіх факторів навколишнього середовища: температури, вологості,
освітленості,шуму, швидкості руху повітря, наявності в ньому різних газів
(аміак, вуглекислий газ, сірководень та ін.), а також завислих пилових
частинок і мікроорганізмів. Формування мікроклімату тваринницьких
приміщень залежить від кліматичних умов певної місцевості, теплозахисних
властивостей огороджувальних конструкцій, якості вентиляції, наявності
опалення, каналізації, освітленості, дотримання норм технічного
проектування, кількості та щільності розміщення поголів’я. Нормативні
параметри мікроклімату в тваринницьких приміщеннях з урахуванням виду,
віку та фізіологічного стану тварин можна забезпечити систематичним
контролем. Стан мікроклімату приміщень встановлюють візуально і за
допомогою приладів. При візуальній оцінці попередньо органолептично
визначають якість повітря (сухе, вологе, холодне, важке), стан
огороджувальних конструкцій (станки, стеля, стіни) – вологі або сухі, а
також фізіологічну реакцію організму тварин та мікроклімат. Параметри
мікроклімату приміщень можна визначити за допомогою наступних
приладів: - температуру повітря вимірюють спиртовим або ртутним
термометром; - відносну вологість повітря визначають за допомогою
стаціонарного або аспіраційного психрометра чи гігрографа; - концентрацію
вуглекислого газу встановлюють лабораторним методом за допомогою
розчину їдкого барію і фенолфталеїну; - наявність аміаку визначають за
допомогою соляної кислоти або рожевого лакмусового папірця; - кількісне
визначення аміаку в повітрі приміщень, проводять універсальними
газоаналізаторами – УГ-1 та УГ-2; - швидкість руху повітря встановлюють за
допомогою крильчастих і чашкових анемометрів та кататермометрів. При
визначенні освітленості приміщень розрізняють природну і штучну
освітленість. Природне освітлення нормується двома способами:
геометричним і світлотехнічним. Геометричний спосіб нормування
(світловий коефіцієнт СК) встановлює відношення площі вікон до площі
підлоги. Світлотехнічний спосіб нормування встановлює відношення
горизонтального освітлення поза межами приміщення під відкритим небом і
має назву коефіцієнт освітлення (КПО) виражене у відсотках. Його
визначають люксметром Ю-76. Для оцінки штучної освітленості
підраховують загальну потужність усіх ламп у приміщенні (у Вт) і ділять на
площу приміщення (в м2 ). З метою забезпечення оптимальних параметрів
мікроклімату (видалення із приміщень шкідливих газів, надлишків водяної
пари, тепла, пилу та мікроорганізмів, підтримання оптимальної відносної
вологості, рівномірного введення свіжого повітря) обладнують системи
вентиляції. Вентиляція приміщень буває природна і штучна (механічна).
Системи природної вентиляції поділяються на безтрубні і трубні. Штучна
забезпечує рух повітря вентиляторами. Її поділяють на припливну, витяжну і
припливно-витяжну.
 Ознайомлення з умовами годівлі та догляду великої рогатої худоби.

Нормою годівлі (кормовою нормою) називають науково-обгрунтовану

потребу тварин в енергії і поживних речовинах, необхідних для життя та
утворення генетично зумовленої продукції. Нині застосовують деталізовані
норми годівлі, які передбачають контроль годівлі тварин за багатьма
показниками. У нормах годівлі відбивається потреба в кормових одиницях,
обмінній енергії, сухій речовині, сирому і перетравному протеїні, сирій
клітковині, кухонній солі, кальції, фосфорі та ін. Кількісно норма годівлі
залежить від виду тварин, віку, живої маси, фізіологічного стану, напряму
продуктивності, тому її визначають диференційовано для різних груп. При
науковому обчисленні кормової норми враховують потребу тварин в енергії і
поживних речовинах на підтримання життя та утворення продукції. Так, для
дійної корови орієнтовану потребу в кормових одиницях можна визначити з
такого розрахунку: 1 к. од. на кожні 100 кг живої маси плюс 0,5 – 0,6 к. од. на
1 кг молока. Потребу в інших поживних речовинах встановлюють, виходячи
із норм їх на 1 к. од.: 100 – 115 перетравного протеїну, 8 – 10 – кухонної солі,
7 – 8 – кальцію, 5 – 6 – фосфору, 40 мг каротину. Потреби тварин різних
видів дуже різняться й зумовлюються природними та індивідуальними
особливостями. Відповідно до різних потреб розроблено норми годівлі для
тварин, які ростуть, лактуючих і підсисних маток, відгодовуваних і робочих.
Для дійних корів їх диференціюють залежно від маси, добового надою,
вмісту жиру в молоці, періоду лактації, відгодівлі; підсисних свиноматок –
від віку, живої маси, кількості поросят, тривалості підсисного періоду; овець
– від напряму продуктивності (породи) живої маси, періоду лактації; для
лактуючих кобил – від типу коней (породи), живої маси, участі в роботі. Для
тільних корів кормову норму визначають на - сухостійний період (після
запуску, тобто припинення доїння), а для інших тварин – у першу і другу
половину вагітності. Для тварин на відгодівлі норми розроблені з
урахуванням типу відгодівлі, віку тварин, живої маси і планових добових
приростів. Для свиней норми годівлі диференційовані за типами
вирощування і відгодівлі (беконний, м’ясний , м’ясо-сальний і сальний).
Норми годівлі для молодняку враховують особливості й зміни в організмі за
період росту – від народження до досягнення зрілості. При цьому враховують
їхній вік, живу масу по періодах вирощування (новонароджуваності,
молочного живлення, перехідний, фізіологічної та господарської зрілості).
Норми годівлі для робочих тварин залежать від фізіологічного стану
організму, живої маси тварин, обсягу роботи. Норми годівлі для
сільськогосподарської птиці складені з урахуванням виду, віку, живої маси,
напряму та рівня продуктивності. Поживність корму нормують в обмінній
енергії. Збалансованість годівлі відповідно до потреб тварин досягається
вмістом у раціоні потрібної кількості окремих поживних речовин і
дотриманням відповідних співвідношень між поживними речовинами.
Наприклад, між кальцієм і фосфором (1,5 – 2:1), цукром і перетравним
протеїном (1:1 з коливанням 0,7 – 1,3:1). При нормуванні годівлі птиці
визначають правильне співвідношення між обмінною енергією і сирим
протеїном у раціоні.
Відповідно до встановленої норми годівлі складають раціони, що являють
собою набір і кількість кормів спожитих твариною за добу (декаду, місяць,
сезон). Раціони складають виходячи з наявності та поживності кормів,
добираючи їх таку кількість, щоб забезпечити потребу у поживних
речовинах. До складу раціонів вводять різноманітні і доброякісні корми, які
відповідають природі живлення тварин.
При складанні раціону спочатку визначають норму годівлі для конкретної чи
середньої тварини (по фермі), потім відповідно до типу годівлі (структури
раціону) добирають корми у таких кількісних межах, щоб раціон був
збалансованим. При цьому вагову кількість кожного корму множать на його
поживність і сума однойменних показників повинна відповідати нормі
годівлі. Існуючі норми годівлі не можна розглядати як сталі незмінні, їх
уточнюють стосовно до зональних умов з урахуванням структури раціонів,
що склалися і типів годівлі. Типова годівля – це систематичне застосування
певних кормів. Тип годівлі визначається основними кормами, які
переважають у структурі раціонів протягом сезону (року). Так, при
сінажному типі годівлі основну частину раціону (за поживністю) становить
сінаж, при відгодівлі на жомі - жом та ін. Тип годівлі корів, при якому з
розрахунку на 1 кг молока витрачається близько 500г концентратів,
називають концентратним. При змішаних типах годівлі в структурі раціону
лактуючих корів грубі корми становлять 20 %, соковиті – 50 – 60 %,
концкорми – 20 – 30 %. До складу раціону підсисних свиноматок входять:
концкорми близько 50 – 60 %, соковиті – 20 – 30, трав’яне борошно – 5 – 10,
корми тваринного походження – 5 – 10 %. Кожний тип годівлі по-різному
впливає на продуктивність і відтворення тварин. Раціони при кожному типі
годівлі характеризуються певним поєднанням кормів і називаються
типовими. Кожний тип годівлі характеризується структурою раціонів, під
якою розуміють певне співвідношення в них грубих, соковитих і
концентрованих кормів виражене у відсотках за загальною поживністю
(кормовими одиницями).
Кожна група тварин потребує окремого, індивідуального догляду.
Догляд за тільними сухостійними коровами та перші дні після отелення
Під час лактації, організм корови виробляє велику кількість молока і в
значній мірі виснажується, тому корову треба підготувати до отелення. З
метою припинення синтезу молока проводять запуск корів. Цього досягають
зменшенням кратності доїння і зниження рівня годівлі. У ряді випадків із
раціону вилучають концентровані й соковиті корми, обмежують напування.
У літній період припиняють випасання корів і переводять їх на грубі корми.
Проводячи запуск, враховують індивідуальні особливості тварин. Доїння
корів із невисокими добовими надоями (3 – 4 кг) припиняють за 1 – 2 дні, а з
надоями 6 – 8 кг - за 6 – 8 дів. При цьому перші 2 – 3 дні корів доять раз на
день, а потім – через день, а на 6 – 8 день зовсім не доять.
Високопродуктивних корів запускають за 10 – 15 днів до дати повного
запуску. Спочатку їх доять два рази, потім – один, пізніше – через день.
Корову припиняють доїти, коли її надій знижується до 0,5 – 1 кг за добу.
Після припинення доїння необхідно певний час стежити за станом вим’я,
періодично перевіряти, чи не грубіє воно і чи не нагромаджується в ньому
молоко. Якщо через 1 – 2 дні воно зібралося у вим’ї, його необхідно видоїти і
через два дні ще раз обстежити молочну залозу. Якщо стан вим’я
нормальний, то через 3 – 5 днів після запуску раціон тварин поступово
збільшують, вводячи в нього концентровані й соковиті корми, а через 8 – 10
днів переходять на повний раціон відповідно до норми годівлі сухостійних
корів. Здатність корови до молочної продуктивності визначається розвитком
у вим’ї залозистої тканини. У підготовлених до отелення корів вона у 1,5 - 2
рази більша, ніж у тварин із неповноцінною годівлею. Звертають увагу на те,
щоб раціон сухостійних корів містив різноманітні корми, зокрема сіно і сінаж
із злаково-бобових культур, доброякісний силос, коренеплоди, суміш
концкормів, різні мінеральні речовини. Влітку сухостійним коровам
згодовують 50 – 60 кг зеленого корму, 1 – 1,5 кг концкормів і мінеральні
речовини. За 1 – 1,5 тижні до кінця вагітності тварин підготовляють до
отелення з урахуванням їхніх індивідуальних особливостей, особливо стану
вим’я. За 7 – 10 днів до отелення із раціону виключають частково силос,
сінаж і значну частину (або повністю) коренеплодів, замінюючи їх сіном. В
останні 2 – 3 дні вагітності до раціону не вводять концентрованих кормів, їм
згодовують лише сіно й бовтанку із послаблюючих концкормів (висівки,
вівсянка, лляна макуха). Тривалість прогулянок сухостійних корів повинна
бути не меншою 2 годин. Годують сухостійних корів три рази на добу і
стільки ж разів напувають (при відсутності напувалок). Температура питної
води повинна бути 12 – 14 0С. В останні дні вагітності корів переводять в
індивідуальні денники для отелення, де вони теляться й перебувають разом із
телятами ще 1 – 2 дні. Завдяки цьому роди перебігають нормально, без
сторонньої допомоги і теля саме своєчасно споживає материнське молоко
(молозиво). Через 0,5 – 1,5 год після отелення корову напувають теплим (25 –
300С) пійлом, що включає 200 – 300 г пшеничних висівок, вівсянки, лляної
макухи чи інших високоякісних концкормів тонкого помелу і 80 – 100 г
кухонної солі на відро води. Протягом першої доби тварин напувають
теплою водою 3 – 4 рази і згодовують доброякісне злакове сіно. Другого й
третього дня, крім сіна, коровам дають 1 кг висівок чи вівсянки у вигляді
пійла. При нормальному стані вим’я з 3 – 4-го дня до раціону поступово
вводять концкорми (висівки, вівсяна дерть, макуха), а пізніше подрібнену
моркву й буряки. З 10 – 12 дня після отелення корів переводять на повний
раціон з урахуванням продуктивності. Здорових тварин на 2 – 5-й день
випускають на прогулянки або пасовище. Влітку корів доглядають в
основному так, як і взимку, даючи їм пійло, сіно або пров’ялену траву, й
поступово до раціону вводять зелені корми, починаючи з 10 кг на голову за
добу. Особливо ретельно треба стежити в перші дні за станом вим’я. Щоб
запобігти захворюванню на мастити, його частіше здоюють. При запалені
вим’я обмежують даванку кормів і води та проводять відповідне лікування.
Рівень годівлі дійних корів повинен враховувати їхній фізіологічний стан і
витрати організму на підтримання життя й утворення молочної продукції
відповідно до її кількості й поживної цінності.
Догляд за дійними коровами. Нормовану годівлю лактуючих корів
розпочинають із третього тижня після отелення. Вона залежить від живої
маси, добових надоїв, вмісту жиру в молоці, вгодованості, віку. Для
повновікових корів (третя лактація і старше) живою масою 500 кг при різних
добових надоях із вмістом жиру в молоці 3,8 – 4 % норми годівлі наведено в
довідкових таблицях. Молодим коровам і повновіковим із низькою
вгодованістю норми збільшують на 10 %. Треба також підвищувати на 6 %
рівень годівлі для тварин із безприв’язним утриманням. Для досягнення
високої молочної продуктивності треба вирощувати й заготовляти такі
корми, які б забезпечували повноцінну годівлю тварин. В раціонах годівлі
взимку мають бути злакове і бобове сіно, кормові й цукрові буряки, морква,
картопля, сінаж, силос, солома і різні концентровані корми, мінеральні
добавки, а влітку – зелені корми, концентровані, мінеральні препарати та
пасовище. При складанні раціонів необхідно стежити за правильним
співвідношенням між окремими кормами (грубі, соковиті, концентровані),
що сприяє кращому засвоєнню поживних речовин і вищій оплаті корму.
Досягають цього, коли цукрово-протеїнове відношення в раціоні дійних
корів становить 0,8 – 1,1 крохмалю й цукру – 1,5, кальцію і фосфору – 1,5 – 2.
Надлишок кальцію погіршує перетравність і використання протеїну та інших
органічних речовин, а також засвоєння фосфору й мікроелементів. Тому,
коли в раціоні переважають бобові корми (сіно,трави), багаті на кальцій, то
до нього обов’язково треба вводити корми і добавки, що мають фосфор
(макуха, висівки, мононатрійфосфат). Несприятливо впливає й нестача
кальцію. Щоб його поповнити, раціон збагачують крейдою, знефтореним
фосфатом. Джерелом каротину є доброякісне сіно, трав’яна січка, силос,
сінаж і морква. Раціон має бути збалансованим за всіма показниками
відповідно до норм годівлі. На молочну продуктивність корів впливають не
тільки кількість і якість кормів, а й правильна організація годівлі. На
молочних фермах прийнята переважно триразова годівля корів. За такого
способу вранці й увечері їм дають по половині добової норми концкормів,
коренеплодів і соломи (суміш), а в середині дня – сіно. При дворазовій
годівлі добову кількість грубих і концентрованих кормів згодовують
однаковими порціями вранці й увечері, а соковиті – за один або два прийоми.
Коренеплоди згодовувати худобі необхідно за два рази перед даванкою
силосу чи грубого корму, оскільки поїдання їх після силосу не створює
сприятливих умов для розвитку мікроорганізмів у передшлунках. Догляд за
дійними коровами при прив’язному утриманні – індивідуальний,
безприв’язному – роздільно-груповий, при потоково-цеховій системі –
роздільно-цеховій. При стійловому утриманні корів щодня виганяють на
прогулянку не менш як на 4 – 6 год. При догляді за нетільними коровами
необхідно стежити за їхнім станом – виділяти тварин в охоті й відводити їх
до пункту штучного осіменіння. Корів, які протягом 3 – 4 міс після отелення
не запліднилися, повинен оглянути лікар ветеринарної медицини.
Запобігання яловості – один із факторів збільшення виробництва молока,
підвищення виходу телят і продовження життя високопродуктивних корів.
Щоб щороку від корови одержувати по теляті, час від отелення до
плодотворного парування (сервіс-період) має бути не більше 90 днів.
Вирощування і відгодівля великої рогатої худоби на м'ясо. Ремонтний
молодняк з 6-місячного віку розділяють по статі і утримують на прив’язі або
безприв’язно по 25 – 30 голів. З 12-місячного віку бичків утримують на
прив’язі. Годують молодняк по встановлених нормах відповідно до віку і
живої маси, щоб забезпечити середньодобові прирости в період від 6 до 12
місяців по 900 г, від 12 до 18 місяців – по 800 г на одну голову. У 16 – 18
місячному віці при досягненні живої маси 75 % від дорослих корів, телиць
парують бичками або осіменяють штучно. На шостому місяці вагітності
телиць переводять в групи нетелів і годують так, як тільних сухостійних
корів. Підвищення м’ясної продуктивності худоби і поліпшення якості м’яса
значною мірою залежить від організації вирощування молодняку на м’ясо та
відгодівлі. Для виробництва яловичини використовується молодняк великої
рогатої худоби, який залишається після комплектування основного стада та
вибракуваних дорослих тварин. На м’ясо відбирають і відгодовують худобу
м’ясних, м'ясо-молочних і молочних порід, а також їх помісей. Завданням
відгодівлі є збільшення живої маси, вгодованості, забійної маси та
поліпшення якості м’яса худоби в короткі строки. Відгодівлю молодняку
поділяють: на відгодівлю для виробництва білої і звичайної телятини та
молодої і важкої яловичини. Білу телятину одержують при відгодівлі телят
від 7 – 14-денного віку, використовуючи лише незбиране і збиране молоко.
Звичайну телятину виробляють підгодівлею телят до 3 – 4-місячного віку,
використовуючи при цьому як молоко, так і об’ємисті та концентровані
корми. Молоду яловичину одержують від молодняку обох статей живою
масою 350 – 400 кг у віці до одного року на багатокомпонентних раціонах,
але концкорми в них повинні становити 30 – 90 % за загальною поживністю.
Важку яловичину виробляють вирощуванням і відгодівлею тварин до живої
маси 400 – 600 кг у віці 18 – 24 міс. При цьому застосовують здебільшого
трифазове виробництво: вирощування – дорощування – відгодівля,
використовуючи різноманітні дешеві корми, в тому числі нагул худоби на
пасовищах та відгодівлю жомом, бардою, м’язгою. Дорослу худобу
відгодовують 80 – 90 днів, а яловичину, одержану від неї використовують
для приготування перших блюд, виробництва консервів і деяких сортів
ковбас. Виробництвом м’яса займаються різні аграрні підприємства, що
спеціалізуються на вирощуванні та відгодівлі худоби на м'ясо, й ті, які
спеціалізуються на виробництві молока (за рахунок вибракуваних тварин), і
ті, що мають багатогалузевий напрям діяльності. Технологія у них різна: одні
лише відгодовують тварин, другі вирощують і відгодовують, треті
вирощують до певного віку, після чого передають на дорощування й
відгодівлю в інші господарства. Відрізняються вони і за кормовою базою,
рівнем годівлі,строками вирощування й відгодівлі, організацією праці і
ступенем механізації, системами і способами утримання тварин. Технологія
виробництва яловичини у молочному скотарстві включає наступний елемент:
молодняк утримується окремо від матерів, випоюється вручну, дорощується і
відгодовується до живої маси 420 – 450 кг. При вирощуванні молодняку на
м’ясо звертають увагу на інтенсивний ріст тварин у молочний і
післямолочний періоди, використовуючи, практично, такі ж корми, як і при
вирощуванні ремонтного молодняку. У господарствах, які займаються
виробництвом яловичини від худоби м’ясного напряму продуктивності, для
комплектування стада використовують такі породи: шароле, українська
м’ясна, абердин-ангузька, герефордська, кіанська, лімузинська, аквітанська.
Система виробництва м’яса від худоби м’ясних порід включає: проведення
сезонних отелень у лютому – березні; сумісне утримання корів і телят на
пасовищах; дорощування і відгодівля молодняку минулого року народження
на пасовищах – нагул. Технологія виробництва яловичини у м’ясному
скотарстві включає наступний елемент: молодняк утримується з матерями на
підсисі протягом 6 – 8 місяців, дорощується і відгодовується до живої маси
420 – 500 кг. Отже, корів м’ясних порід не доять, телята від народження до 6
– 8 місячного віку знаходяться з ними і ссуть материнське молозиво і молоко.
При цьому застосовують як прив’язне так і безприв’язне утримання корів на
глибокій підстилці. Для проведення отелень обладнують родильні відділення,
роди проходять у денниках. Телят утримують біля корів або в клітках 8 – 10
днів, де обладнують годівниці для підгодівлі концентрованими, грубими і
соковитими кормами, та мінеральним підкормом. Потім телят і корів
утримують невеликими групами 3 – 4 тижні і переводять в загальні
приміщення. Для підгодівлі телят у корівнику відгороджують невеликий
загін з кормушками. З початком пасовищного періоду корів пасуть разом з
телятами. Після відлучення 6 – 8 місячний молодняк формують у групи для
подальшого дорощування і відгодівлі. Жива маса у цьому віці має бути 200 –
240 кг, при середньодобовому прирості на дорощуванні – 600 – 700 г. Щоб у
12 – 15 міс. віці тварини досягли живої маси 400 – 450 кг треба забезпечити
інтенсивне вирощування і відгодівлю молодняка для одержання по 900 –
1000 г середньодобового приросту. Влітку м’ясних корів із телятами вигідно
утримувати на пасовищах, а відлучений молодняк направляти на вигул.
Вибракувану дорослу худобу м’ясних порід відгодовують і нагулюють так
само як і молочних та молочно-м’ясних порід.
 Ознайомлення з умовами утримання корів.
Відповідно до природно-економічних і організаційно-господарських умов
застосовують стійлову, стійлово-пасовищну, стійлово-табірну,
табірнопасовищну та потоково-цехову системи утримання великої рогатої
худоби. При стійловій системі утримання тварини протягом року знаходяться
у приміщеннях і на вигульних майданчиках ферми. Стійлово-пасовищну
систему застосовують у сільгосппідприємствах із пасовищними вгіддями. За
цієї системи утримання у зимовий період тварини знаходяться в приміщенні
й на вигульних майданчиках. При стійлово-табірній системі в літній період
тварин переводять із приміщень у табори поблизу кормових угідь. Потоково-
цехова система передбачає утримання корів в окремих цехах згідно із певним
фізіологічним станом: сухостою, отелення, роздою та осіменіння і
виробництва молока. Залежно від умов на фермах практикують прив’язний і
безприв’язний способи утримання. Прив’язне утримання передбачає
закріплення кожної тварини за певним стійлом за допомогою прив’язування
(фіксації). Безприв’язне утримання може бути вільно-вигульним на глибокій
незмінюваній протягом 6 – 12 міс. підстилці або боксовим, при якому кожна
тварина має окремий бокс для відпочинку. Підлога у боксах переважно
дерев’яна. Залежно від системи утримання розрізняють технологію
виробництва молока при прив’язному і безприв’язному утриманні та
потоково-цехову систему виробництва молока. Постійне закріплення кожної
групи корів за окремими доярками при прив’язній технології виробництва
молока надає можливість здійснювати індивідуальний догляд за тваринами з
урахуванням їхніх фізіологічних особливостей. При цьому досягають
високих надоїв при найнижчих витратах корму, оскільки годівля тварин
нормована. Доїння корів проводиться у переносні відра або молокопровід.
Технологія виробництва молока при безприв’язному способі утримання корів
відрізняється від прив’язного тим, що тварин не закріплюють за
приміщеннями, скотомісцями і доярками. При цьому способі утримання
технологічні групи корів відносно фізіологічного стану не постійні,
ускладнюються процеси нормованої годівлі та раціонального доїння корів. У
технології виробництва молока із безприв’язним утриманням худоби
позитивним є те, що тварини не обмежені в моціоні, виробництво
характеризується невисокою метало- і енергомісткістю, економічними
витратами будівельних матеріалів на тваринницькі приміщення,
найраціональнішими розмірами земельних площ під фермами та
найнижчими показниками затрат праці й собівартості продукції. Але
індивідуальний догляд тварин при цьому, особливо на великих фермах,
практично відсутній, можливості роздою корів обмежені і молочна
продуктивність худоби нижча, ніж при прив’язному утриманні. При вільно-
вигульному утриманні на глибокій незмінюваній підстилці високе
витрачання соломи (4 – 5 кг на голову за день).
 Ознайомлення з організацією доїння корів.
Існує ручне і машинне доїння. Їхні можливості визначаються будовою і
формою вим’я, особливостями молоковіддачі, звиканням корів до доїння,
вибором доїльних апаратів і установок, умінням доїння тощо. Вручну можна
доїти практично всіх корів, але для машинного доїння є багато непридатних
тварин. Тому на кожній фермі треба враховувати особливості покладені в
основу визначення придатності корів до машинного доїння.
Машинне доїння складається із виконання таких основних операцій:
включення установки і підключення до вакууму доїльних апаратів;
підмивання і масаж вим’я; здоювання перших цівок молока; надівання
стаканів доїльного апарата; машинне додоювання; - перекривання вакууму і
зняття доїльних стаканів.
У ряді селянських господарств практикують ручне доїння корів.
Застосовують його і на фермах з машинним доїнням. Але недопустимі часті
переходи з одного способу на інший, оскільки це негативно позначається на
молоковіддачі й продуктивності тварин. Перед початком доїння оглядають
корову, оцінюючи її здоров’я і стан вим’я. До техніки ручного доїння входять
підмивання й масаж вим’я та проведення доїння. Доїти корів треба кулаком,
а не пальцями. Це дає можливість швидко доїти корову, не спричиняючи
травм і не завдаючи болю. При такому доїнні дійку захоплюють кистю однієї
руки так, щоб уся вона вміщувалася в кулаці. Захопивши дійку, великим і
вказівним пальцями затискують її основу, потім стиск проводять послідовно
іншими пальцями. Мізинцем натискують на сфінктер, який відкриває канал
дійки. Доячи кулаком, умілі доярки роблять за 1 хв. 80 – 90 стисків дійок і
при цьому не тягнуть за них і не рухають ліктями. Спочатку видоюють
молоко з передніх дійок, потім – із задніх.
 Ознайомлення технологією виробництва м’яса яловичини на
промисловій основі.
До основних технологічних операцій з виробництва яловичини на
промисловій основі належать: комплектування молодняком, організація
кормової бази, системи годівлі й утримання худоби, проектні рішення
будівель та обладнання, механізація виробничих процесів, ветеринарні
заходи щодо створення оптимальних зоогігієнічних умов і профілактика
захворювань тварин, організація й оплата праці.Технологія виробництва
яловичини на промисловій основі ґрунтується на концентрації поголів’я
худоби, біологічно повноцінній годівлі, високому рівні механізації та
автоматизації виробничих процесів, ритмічності. Остання є основною
умовою, оскільки ритмічність виражається в рівномірному періодичному
надходженні молодняку на вирощування й здавання його на м’ясопереробні
підприємства.Підприємства з повним циклом виробництва комплектують мо-
лодняком 10 — 12-денного віку живою масою 35 — 50 кг, із вирощування й
відгодівлі — віком 6 — 10 міс і живою масою 150 — 250 кг, відгодівельні
майданчики — 9 — 12-місячного і живою масою 220 — 300 кг.Система
кормозабезпечення у спеціалізованих господарствах з виробництва
яловичини в основному ґрунтується на кормах власного виробництва. У
господарствах із високим показником розорюва- ності земель (60 % і більше)
молодняк на м’ясо вирощують на власних кормах. Зелені й грубі корми тут
отримують завдяки вирощуванню багаторічних культур, урожаї яких значно
вищі, ніж однорічних. Залежно від природно-кліматичних умов для приготу-
вання силосу вирощують кукурудзу, соняшник з однорічними бобовими і
злаковими травами. У структурі виробництва концентрованих кормів значне
місце мають посідати бобові культури (горох, соя, чина, люпин), оскільки
для зерна злаків характерний невисокий уміст протеїну.Упродовж усього
періоду вирощування годівля тварин має бути безперебійною, повноцінною і
диференційованою за фазами виробничого процесу та віковими періодами з
метою отримання планових приростів.До 6-місячного віку телят утримують
безприв’язно групами по 10 — 35 голів залежно від розміру станка, а пізніше
застосовують спосіб утримання згідно з прийнятою технологією
(безприв’язний, прив’язний і комбінований). У господарствах, які
спеціалізуються на відгодівлі, молодняк взимку утримують на прив’язі, а
влітку — в загонах без прив’язі. Комбінований спосіб утримання — до 10 —
12- місячного віку групами без прив’язі, а потім на прив’язі дає можливість
повніше використати біологічні особливості молодого організму й
раціональніше витрачати корми.Найбільшого застосування в умовах
промислової технології набув безприв’язний спосіб утримання з різними
його комбінаціями (на щілинній підлозі глибокій підстилці, у боксах із щі-
линною і суцільною підлогою тощо). Групове утримання молодняку в боксах
порівняно з розміщенням його на щілинній підлозі забезпечує кращий
відпочинок, запобігає їхньому переохолодженню взимку, сприяє отриманню
вищих середньодобових приростів і зниженню витрати кормів на одиницю
продукції.
Утримання бугайців у клітках із щілинною підлогою

Значною мірою на вирощування тварин впливає режим годівлі, тобто

кратність роздавання кормів і черговість згодовування компонентів раціону.
У практиці вирощування молодняку на м’ясо застосовують три- і дворазову
годівлю. Спочатку тваринам згодовують основні корми (силос, жом, барду,
зелену масу), потім грубі (сіно, солому). Солому подрібнюють і здобрюють
патокою чи конц- кормами.Будівництво тваринницьких приміщень
здійснюють із урахуванням біологічних особливостей худоби. Для групового
безприв’язного утримання в приміщеннях влаштовують секції з розрахунку
на 10 — 20 телят-молочників, 20 — 40 бугайців, кастратів, телиць. Ширина
кормових, кормо-гнойових і гнойових проходів визначається розмірами
машин і обладнання, що використовують для роздавання кормів і
прибирання гною. Підлога в приміщеннях може бути з бетону, асфальту,
цегли, дерева, металу.Для створення оптимального мікроклімату приміщення
обладнують вентиляційно-опалювальною системою серії «Клімат». Взимку
обмін повітря для молодняку має становити 20, для дорослої худоби — не
менше ніж 17 м3, влітку відповідно 60 — 80 і 40 — 50 м3 на одну голову.У
господарствах з високим рівнем механізації бажано мати кормоцехи, де з
різноманітних кормів (силос, сінаж, грубі, концентровані) готують
кормосуміші. На збірному конвеєрі або в змішувачах- подрібнювачах до
кормосуміші додають різні білково-вітамінно- мінеральні домішки. Готовий
корм завантажують у кормороздавач і доставляють до годівниць. З цією
метою використовують мобільні кормороздавачі типу РЕМ-8Д, КУТ-10А,
КУТ-10Б, КПТ-10, жомо- роздавачі РЖ-3, ММЗ-555Р; патокороздавачі РМК-
1,7 і електрокари ЕКГ-2. На відгодівельних майданчиках використовують
автомобільні роздавачі-змішувачі. Корми роздають також стаціонарними
стрічковими чи шнековими конвеєрами.Для постачання води тваринам в
умовах прив’язного і безприв’язного утримання приміщення обладнують
автонапувалками ПА-1А, АП-1А, ПА-2, відгодівельні майданчики —
груповими напувалками АГК-4А і АГК-12 із електропідігріванням води, а
пасовища — ВУК-3А чи ПАП-10 (цистерна на 3000 л і 10 індивідуальних
напувалок ПА-1А).Гній з місць утримання тварин видаляють трьома
способами: конвеєрами, за допомогою гідравліки і бульдозерів, начеплених
на колісні трактори. За умов прив’язного утримання на суцільних підлогах із
використанням підстилки застосовують скребкові й штангові конвеєри (ТСН-
3,0Б, ТШ-30А, ТСН-160, ТС-1 та ін.). За безприв’язного утримання гній
видаляють бульдозером, начепленим на трактор, 2 — 3 рази на рік, зі
щілинної підлоги — змиванням або використовують самопливну шиберну
систему, коли тварини протоптують гній крізь решітки у поздовжні канали,
що впадають у загальні поперечні канали, через які він видаляється з
приміщення. Перед загальним колектором у кожному каналі вставляють ши-
бер, який відкривають через кожних 8 — 10 днів. Загальним колектором гній
надходить до гноєзбірників, де розділяється на густу й рідку фракції. Рідку
частину гною вивозять на поля, а тверду — мобільними транспортними
засобами у спеціально побудоване гноєсховище. У загальних трудових
витратах на прибирання гною припадає 35 — 40 %. Усі існуючі технології з
виробництва яловичини об’єднують у чотири групи.
Перша — технологія з повним циклом виробництва, вона починається з
вирощування телят 10 — 20-денного віку і закінчується відгодівлею
молодняку у 12 — 15-місячному віці. Тривалість вирощування за цієї
системи залежить від запланованої кінцевої живої маси та інтенсивності
вирощування тварин. Технологією передбачено утримання молодняку в
приміщеннях закритого типу з використанням цілорічної стійлової
системи.Застосування другої передбачає вирощування від 4 — 6-місячно- го
й інтенсивну відгодівлю у приміщеннях чи на відкритих майданчиках до 15
— 18-місячного віку. Використовують власні корми, залишки харчової
промисловості (жом, барду, вичавки тощо), а також нагул на природних і
культурних пасовищах.Третя — це інтенсивна відгодівля молодняку і
вибракуваної худоби в закритих приміщеннях із використанням кормів
власного виробництва і залишків цукрових та спиртових заводів. Молодняк
на відгодівлю надходить живою масою 280 — 320 кг. Четверта — інтенсивна
відгодівля молодняку й вибракуваної худоби на відкритих майданчиках або з
використанням пасовищ. Для відгодівлі використовують силос, сінаж, грубі
та концентровані корми, а влітку основним кормом є зелена маса.Для
виробництва яловичини використовують типові проекти 819-215, 801-376 на
10 000 і 801-306, 819-204 на 5000 відгодівельно- го поголів’я за рік.
Молодняк утримують у капітальних приміщеннях безвигульно, групами, на
щілинних підлогах із регульованим мікрокліматом та роздаванням кормів
стаціонарними засобами. У низці господарств виробництво яловичини
здійснюють і за старими проектами на 3000 і 6000 відгодівельного поголів’я
за рік. Молодняк утримують у закритих приміщеннях на щілинних підлогах
із мобільним роздаванням кормів.Найдоцільніше застосовувати технології,
які передбачають використання грубих і соковитих кормів, відходів харчової
промисловості з оптимальним рівнем концкормів. За таких умов годівлі
вирощування молодняку на м’ясо може тривати до 16 — 18-місячного віку.

Відгодівля молодняку на відгодівельних майданчиках

Великі підприємства капітало- і енергоємні, оскільки застосовується дороге й

складне обладнання, тому економічно вигідними є проекти павільйонної
забудови, де передбачене мобільне роздавання кормів і видалення гною
бульдозером.
Система видалення гною самопливом ефективніша за затратами праці, але
однією з умов її використання є спорудження в господарствах зрошувальної
системи для внесення в ґрунт рідкої фракції гною. Видалення гною в такий
спосіб збільшує вартість будівництва порівняно з бульдозерним. Якщо за
проектом будівництво зрошувальної системи не передбачено, то уникають
застосування щілинної підлоги з видаленням гною самопливом.Будувати
приміщення зі зберіганням гною у підвалах на фермах з вирощування і
відгодівлі молодняку великої рогатої худоби економічно невигідно, оскільки
останні становлять значну частку основних виробничих потужностей.З
метою зниження витрат майданчики відкритого типу для вирощування й
відгодівлі молодняку на м’ясо будують із місцевих матеріалів. Між рядами
секцій влаштовують кормові проходи для роздавання кормів мобільними
засобами. В умовах України використовують відгодівельні майданчики
сезонної дії на 2500 — 10 000 голо- вомісць. Взимку велику рогату худобу на
м’ясо доцільно вирощувати в закритих приміщеннях, а влітку — на
майданчиках.
 Ознайомлення з технологією вирощування ремонтного молодняку
великої рогатої худоби.

Вирощування новонароджених телят і ремонтного молодняку. При

вивченні цього питання слід усвідомити, що біологічною основою технології
вирощування молодняку є науково обґрунтована система формування типу
тварин відповідно до напряму продуктивності і виробничого призначення.
Крім того треба зосередити увагу на тому, що піклування про потомство
починають з моменту запліднення корови та одержання приплоду. При
цьому основними ланками вирощування молодняку є: приймання
новонароджених телят, вчасна годівля і належний догляд за ними; годівля та
утримання телят до 6-місячного віку; догляд та утримання ремонтних телиць,
нетелей і племінних бугайців. Також треба орієнтуватись в особливостях
відгодівлі худоби молочних, молочно-м’ясних і м’ясних порід та у питаннях
механізації процесів під час виробництва яловичини. Від підготовлених до
отелення корів і нетелей новонароджених телят приймають у спеціальному
стійлі або в деннику на чисту і суху підстилку. У деннику новонароджене
теля залишають із коровою на 1 – 2 дні і воно самостійно ссе материнське
молоко. Якщо ж передбачено роздільне утримання приплоду й корови, то
теля переносять у профілакторій і поміщають у клітку із достатньою
кількістю підстилки. Профілакторій для телят має бути чистим, добре
вентильованим, без протягів і різних коливань температури, як правило, без
опалення. Телят перший раз годують молозивом через 1 – 1,5 год після
народження. У першу годівлю теляті дають 1 – 2 кг молозива залежно від
його маси, фізіологічного стану та апетиту. Другу і третю годівлю проводять
через 3 – 4 год. У наступні дні кількість молозива збільшують і вона має
становити за одну даванку 2 – 2,5 кг, а за три – 6 кг для телиць і 7 – 8 для
племінних бичків. Молозиво і молоко для телят до 10-деного віку повинні
бути теплими (температура 35 – 37 0С). Випоювання проводять із соскової
напувалки або з відра. Перші 15 – 20 днів життя теля повинне одержувати
молозиво і молоко матері, потім його переводять на молоко загального
надою. З 4 – 5-денного віку телятам через 0,5 – 1 год. після випоювання
молока дають досхочу перевареної води (температура 20 – 25 0С), а з 15 – 20
днів – звичайну. З другої декади життя їх привчають до поїдання сіна і
просіяної вівсянки, з третьої – до подрібнених коренеплодів, із п’ятої – до
силосу і сінажу. Влітку замість сіна і соковитих кормів згодовують траву, до
якої привчають поступово й доводять добову кількість її до 5 – 6 кг у 3-
місячному віці і 12 – 15 кг – у 6-місячному. З четвертої декади даванку
молока зменшують і починають випоювати збиране молоко. При цьому
незбиране молоко дають оремо вранці, а збиране – ввечері. Згодовування
закислого і охолодженого молока часто викликає проноси. З 12-ї декади
повністю переводять на рослинні корми. За оптимальними нормами при
вирощуванні телиць до 6-місячного віку витрачають 200 кг незбираного
молока і 400 – збираного. У деяких сільськогосподарських підприємствах
при вирощуванні телят використовують замінники незбираного молока
(ЗНМ), які можна їм давати із другої декади життя. Перед використанням
ЗНМ заливають теплою водою у співвідношенні 1:9 і старанно розміщують: 1
кг розчину замінника відповідає 1 кг молока. При вирощуванні племінних
бугайців незбиране і збиране молоко випоюють у більшій кількості –
відповідно 320 – 450 і 600 – 1000 кг за весь молочний період. Крім годівлі, на
розвиток і здоров’я тварин впливають умови утримання і догляд. У
молозивний період телят при ручному випоюванні краще утримувати в
індивідуальних клітках з вольєрами для вигулу. З 15 – 20-денного віку їх
переводять на групове безприв’язне утримання. Розрізняють змінно-
груповий метод вирощування телят під коровами – годувальницями який має
ряд переваг порівняно з ручним випоюванням. Поперше, значно
скорочуються затрати праці (одна телятниця може обслуговувати до 20
корів-годувальниць і виростити 45 – 50 телят за рік). Подруге, майже
повністю виключаються шлунково-кишкові захворювання, оскільки телята
одержують молоко безпосередньо з вим’я корови. Для цього із стада
виділяють групу здорових корів і до кожної з них підпускають 2 – 4 телят з 8
– 10 денного віку. Відлучають їх у 2 – 3 місячному віці. Під однією коровою,
залежно від продуктивності, за три тури можна виростити 8 – 12 телят в рік.
Найкращі результати мають, коли за добу на одне теля припадає 4 – 4,5 кг
молока. Телят з перших днів привчають до поїдання сіна, соковитих і
концентрованих кормів. Годувальниць і телят утримують в одному
приміщенні в окремих станках. Підпускають телят до корів 3 рази на добу.
 Ознайомлення з технологією вирощування нетелей та корів-первісток.
В умовах України телиці поступають в господарства у віці 15-20 днів з
господарств району. При цьому вони повинні бути здоровими, нормально
розвиненими і завозитись певними технологічними групами (Тг – однорідна
по віку і живій масі група тварин, яка надходить на комплекс одночасно (за
1-2 дні), розміщена в одній груповій секції і залишається незмінною на
протязі всього періоду дорощування). В спеціалізованих господарствах і
фермах практикується три способи утримання ремонтних телиць і нетелів:
безприв’ язно-боксовий, безприв'язний на щілинній підлозі і безприв'язний
на глибокій підстилці. Вирощування телиць здійснюється у відповідності з
такими віковими періодами:
-1-й період з 20-ти днів до 2-х місяців;
- 2-й з 2 до 6-ти місяців;
- 3-й з 6 до 12-ти місяців;
4-й з 12 до 18-ти місяців;
5-й з 18 до 24-х місяців.
Відбір теличок для комплектування нетельного господарства проводиться у
господарствах-постачальниках в строки, передбачені договором, з
врахуванням помісячних графіків очікуваних отелів. Основні вимоги
технології вирощування тварин в спецгоспах – поточність і циклічність. Всі
приміщення для утримання худоби поділені на секції, які використовуються
за принципом «пусто-повно». Розмір технологічної групи відповідає
місткості однієї секції. Типові комплекси з вирощування нетелів, які діють у
господарствах Вінницької області мають розмір секції місткістю від 35 до 80
голів. Неодмінною умовою формування однорідних груп тварин є циклічне
комплектування комплексу молодняком через суворо визначені інтервали,
бажано не рідше як 13-15 днів. Тривалість використання секцій в
приміщеннях для телиць кожного вікового періоду рівняється тривалості
періоду вирощування + кількість днів для дезинфекції секцій. При цьому не
допускають перетримки тварин в окремих секціях більше встановленого
строку за винятком днів, відведених на санацію. Нетелів 7-ми місячної
тільності передають у господарства-постачальники, де за два місяці до отелу
їх привчають до нових виробничих умов і готують до отелу. Після отелу їх
роздоюють у контрольних корівниках і оцінюють за 95 продуктивністю та
придатністю до умов промислової технології, в тому числі і до машинного
доїння. Тварин, які відповідають встановленим вимогам, відбирають для
комплектування молочного стада, решту – виранжировують.
 Ознайомлення з проведенням оцінювання виміні корів-первісток на
придатність до машинного доїння.
Узагальнюючи велику кількість матеріалів з вивчення екстер’єру молочної
худоби, П.М. Кулєшов (1926) вказував, що культурна молочна корова
повинна мати властивість переварювати велику кількість кормів і
перетворювати їх при сприянні добре розвиненої молочної залози в молоко.
Особливу увагу показникам розвитку молочної залози стали приділяти у
зв’язку із широким впровадженням машинного доїння. З цією метою
оцінюють морфологічні і функціональні показники розвитку вим’я. За цими
показниками корів оцінюють після першого і третього отелень на другому-
третьому місяці лактації (можливо і на 20-25 день, при умові нормального
стану молочної залози). Морфологічні показники вим’я оцінюють за 1-1,5 год
до доїння шляхом його огляду, промацування і вимірювання, а
функціональні – шляхом проведення спеціального контрольного доїння. Всі
одержані матеріали записують у “Картку племінної корови, телиці” (форма 2-
мол) і у спеціальну “Картку оцінки корів на придатність до машинного
доїння”. До морфологічних показників відносять такі: форму і розміри вим’я,
його структуру (залозистість); розміри, форму і розміщення дійок та деякі ін.
Форма вим’я – це сукупність морфологічних властивостей молочної залози,
які взаємопов’язані із продуктивністю, молоковіддачею і придатністю до
ефективного машинного доїння. Найбільш бажаним для машинного доїння
буде велике, поширене далеко вперед по череву і назад за лінію стегна,
щільно прикріплене, з рівномірно розвиненими частками і правильно
розміщеними дійками вим’я. За формою вим’я може бути: 1) ванноподібне –
поширене далеко вперед, подовжене, широке й досить глибоке, його довжина
на 15 % і більше перевищує ширину (на плані має форму витягнутого овалу);
2) чашоподібне – середнє за довжиною і шириною, досить глибоке і дещо
округле вим’я. Його довжина на 5-15 % перевищує ширину (на плані має
форму невеликого овалу); 3) округле або квадратне – має невелику площу
прикріплення до тулуба, дещо звужене донизу, довжина приблизно рівна
ширині; 4) козине – має недорозвинені передні або сильно гіпертрофовані і
відвислі задні частки вим’я. Передні частки від задніх відділяються добре
вираженою бічною борозною; 5) примітивне – малорозвинене, напівкругле з
маленькими близько розміщеними дійками. Оцінюючи форму вим’я, слід
пам’ятати, що з віком збільшується його глибина, а отже, дещо змінюється і
його форма. Так, якщо первістка мала вим’я ванноподібної форми, то з віком
воно буде чашоподібним, а чашоподібне – може стати відвислим, округлим.
Ступінь поширення вим’я вперед під черевом можна визначити також за 28
відстанню переднього його краю до вертикальної лінії, проведеної з
крайнього зовнішнього відступу маклока або від переднього краю вим’я до
пупка. Бажаним є відхилення переднього краю вим’я від вертикалі,
проведеної до маклока, для первісток 4-8 см, а для повновікових корів 6-10
см і більше. Корів, що мають округле, звужене і козине вим’я, із стада
вилучають і для відтворення не використовують. Розміри, або величина
вим’я є однією із найважливіших ознак молочності корови. Розміри вим’я
збільшуються до п’ятої-шостої лактації і в цей період від корів одержують
найвищі надої. За розміром вим’я поділяють на: велике – з обхватом 120 см і
більше, середнє – 110-119 і мале – менше 110 см. Розрізняють залозисте,
середньозалозисте і м’ясисте або жирове вим’я. Залозисте вим’я має
дрібнозернисту структуру, після видоювання стає м’яким, губчастим і дуже
спадає (зменшується в об’ємі), утворюючи ззаду дрібні складки шкіри (запас
вим’я). Стінки дійок у такого вим’я найчастіше тонкі й еластичні. У вим’я,
що має середню залозистість, тканини після видоювання також губчасті, але
дещо щільніші, їх структура великозерниста і не досить чітка при
промацуванні. Спадання такого вим’я після видоювання середнє і ззаду
утворюється кілька великих складок шкіри. М’ясисте (жирове вим’я) має
дуже добре розвинені сполучну і жирову тканини. При промацуванні воно
досить туге, щільно обтягнуте шкірою і після видоювання його об’єм майже
не змінюється. Визначаючи залозистість вим’я, слід завжди враховувати
стадію лактації і рівень годівлі корів. На початку лактації, особливо при
повноцінній і добрій годівлі, навіть залозисте вим’я при промацуванні буває
щільним і менш еластичним, ніж у цих же тварин у середині лактації. Перші
2-4 тижні (особливо у нетелей) після отелення вим’я, а інколи й стінки черева
біля нього бувають дуже наповнені лімфою, а тому при промацуванні воно
буде щільним і після видоювання не спадає. Інколи спостерігають також
ущільнення окремих часток вим’я після захворювання маститами. Тому,
оцінюючи вим’я, не слід такі ущільнення плутати із природною м’ясистістю.
Об’єктивним критерієм оцінки залозистості вим’я є добові й разові надої. Як
правило, тварини із залозистим вим’ям не тільки продуктивніші, а й легше і
повніше видоюються. Проводячи оцінку корів за цим показником, слід
пам’ятати, що залозиста і сполучна тканини у вим’ї повинні бути у певному
співвідношенні. Якщо буде більше сполучної тканини, відповідно
зменшиться об’єм залозистої і знизяться надої. І навпаки, якщо буде
розвинена залозиста й недостатньо сполучна – зменшиться опірність вим’я
хворобам, що також небажано. Важливе значення при машинному доїнні має
величина, форма і розміщення дійок. За формою дійки бувають:
циліндрричні, конічні, пляшкоподібні, грушоподібні, олівцеподібні (тонкі і
довгі), лійкоподібні (товсті, конічні). Найбільш бажана циліндрична і дещо
конічна форма дійок. Грушоподібна і пляшкоподібна форми дійок часто
з’являються у корів у процесі їх експлуатації під впливом різноманітних
факторів. Досить часто, особливо у сименталів, зустрічаються додаткові
дійки, які можуть знаходитися ззаду, між задніми і передніми, або поряд із
нормальними дійками. Ці додаткові дійки, також форма і розміри їх досить
добре успадковуються як від батька, так і від матері. Тому, відбираючи
бугаїв-плідників, слід звертати увагу на наявність додаткових дійок у корів-
матерів і на рудименти дійок (їх кількість, розміщення, форму) спереду
мошонки у бугаїв. Розміщення дійок на вим’ї може бути: широке, майже
квадратне; широке передніх і зближене задніх; зближене бічних при
нормальній відстані між дійками лівого і правого боку; зближене розміщення
всіх дійок. Небажана як дуже близька (до 6 см), так і дуже велика (більше 20
см) відстань між вершинами дійок. У першому випадку це перешкоджатиме
надівати доїльні стакани, а в другому, під вагою стаканів і колектора, лійки
дуже згинаються і це сповільнює або і зовсім припиняє видоювання молока.
Достатньо слід вважати відстань між вершинами передніх дійок – 10-12 см,
задніх – 6-12, а між передніми і задніми – 7-12 см. Бажано також, щоб дійки
були спрямовані вертикально вниз. Важливого значення при оцінці слід
надавати прикріпленню вим’я до черева. Прикріплення вим’я буває: щільне,
коли передній край його непомітно переходить у черево; достатньо щільне,
коли передні частки утворюють добре видимий кут між вим’ям і черевом; не
досить щільне – передні частки і лінія черева утворюють майже прямий кут;
дещо відвисле, з добре видимим перехватом біля основи, і відвисле. Відвисле
вим’я заважає корові рухатися, його важко або і неможливо видоювати
апаратом, воно швидко забруднюється, частіше пошкоджується. Тому
відстань від дна вим’я до підлоги повинна бути не менше 45-50 см, тобто,
щоб дно вим’я не було нижче рівня скакального суглоба. Крім зазначених
показників оцінюють розвиток кровоносних судин, часток вим’я і
розміщення дна вим’я відносно дна горизонталі. Розвиток кровоносних
судин оцінюють за черевними і підшкірними венами вим’я. Вони можуть
бути розвинені та виступати під шкірою і на череві, посередньо й погано.
Добре розвинені й дуже розгалужені вени вказують на можливу високу
продуктивність вим’я, пов’язану з інтенсивною циркуляцією крові у ньому.
Слід пам’ятати, що вони виступають краще у корів старшого віку, ніж у
первісток, та їх видніше літом, ніж зимою, на добре оброслому вим’ї.
Розвиток часток вим’я оцінюють спочатку порівнянням між собою лівої й
правої половин, відмічаючи їх симетричність або несиметричність. Потім
оцінюють пропорціональність передніх і задніх часток, відзначаючи їх
рівномірність або нерівномірність розвитку. Добре вим’я повинно бути
симетричним, з рівномірно розвиненими частками. Але досить часто при
огляді збоку можна спостерігати більше або менше виражений його поділ на
передні і задні частки бічною борозною. Ця борозна утворюється внаслідок
поганого розвитку залозистої й сполучної тканин, а тому добре її вираження
небажане, оскільки таке вим’я має менший об’єм і частіше хворіє маститами.
Значний вплив на якість оцінки і придатність корови до машинного доїння
має положення стосовно горизонталі, дна вим’я. Воно може бути
горизонтальним; дещо нахиленим (кут 10-150 ); ламаним (різноповерховим) і
надто нахиленим (кут відносно горизонталі більше 150 ). У вим’ї із погано
розвиненими передніми частками дно має дуже нахилену або ламану лінію,
що дуже небажано, оскільки маса доїльних стаканів і колектора
розподіляється по частках нерівномірно. В цьому випадку більш відтягнуті
передні дійки (до того ж із менш продуктивними частками) видоюються
швидше і піддаються холостому доїнню, що негативно впливає, як на
продуктивність, так і особливо на стан вим’я. Зазначені морфологічні ознаки
вим’я об’єднані в п’ять груп і оцінюються за 25-бальною шкалою. Залежно
від характеру недоліків і вад, ступеня їх вираження, оцінку відповідної
ознаки знижують на 1-2 бали або більше. Сума 5-бальних оцінок вказаних
груп ознак дає загальну оцінку вим’я . Середню оцінку за морфологічними
ознаками вим’я одержують, поділивши загальну суму балів на п’ять з
точністю до 0,5 бала. Одержаний показник записують у картку оцінки
корови. Оцінка функціональних показників вим’я, порівняно з оцінкою
морфологічних складніша і трудомісткіша, але вона має можливість більш
точно визначити придатність корів до машинного доїння. В даний час
запропоновано цілий ряд показників, що тією чи іншою мірою
характеризують цю оцінку. Це такі показники: - співвідношення надоїв в
окремих четвертях – функціонально самостійних частках вим’я, %; - індекс
вим’я (співвідношення надою із передніх часток до загального надою із
вим’я), Іп/з, %; - відхилення відсотку надою кожної із часток від 25 %, тобто
від ідеального співвідношення їх продуктивності; - тривалість машинного
доїння, хв, с; - середня швидкість доїння, кг/хв; - максимальна швидкість
доїння, кг/хв; - ступінь видоювання за перші 2, 3 або 4 хв; - тривалість
машинного додоювання і його об’єм; - тривалість ручного додоювання і його
величина (об’єм); - об’єм і вміст жиру в залишковому молоці, його
відсоткове співвідношення до загального надою; - тривалість і швидкість
доїння (середня і максимальна) окремих часток вим’я; - побудова кривих
швидкості доїння для кожної корови; - одночасність видоювання (холосте
доїння); - визначення можливості розтягуватися лійкового каналу та ряд
інших. Визначення наведених показників пов’язано з цілим рядом технічних
ускладнень і значними витратами робочого часу і затратами праці, а тому 31
найчастіше оцінюють тривалість і середню інтенсивність доїння,
одночасність видоювання всіх часток вим’я (холосте доїння); рівномірність
розвитку (індекс вим’я) передніх і задніх часток вим’я, повноту видоювання і
кількість молока, одержаного з кожної частки вим’я. Тривалість доїння
зумовлює продуктивність праці та доїльних установок і фактичні затрати
праці на видоювання однієї корови, одночасно впливаючи на повноту
видоювання. Внаслідок короткочасної дії окситоцину (до 6 хв) найбільш
повно видоюється вим’я корів, тривалість доїння яких не перевищує 3-5 хв.
При підвищенні швидкості молоковіддачі зменшується тривалість доїння,
тобто між цими показниками існує від’ємна кореляція (від –0,41 до – 0,59). З
віком і підвищенням надоїв тривалість доїння збільшується, але при цьому
вона має дещо криволінійний характер. Інтенсивність доїння (швидкість
молоковіддачі) є одним із важливих показників селекційно-племінної роботи.
Збільшення до розумних меж інтенсивності доїння дозволить значно знизити
затрати праці і часу на видоювання 1 ц молока, а отже, дасть значний
економічний ефект. Швидкість молоковіддачі в основному залежить від
анатомофізіологічних особливостей корів. З віком і підвищенням надоїв вона
також зростає. Між разовим надоєм і швидкістю молоковіддачі існує досить
висока вірогідна позитивна залежність, що дає можливість, використовуючи
формулу лінійної регресії, визначати очікувану швидкість молоковіддачі при
відповідній величині надоїв у середньому по групі дочок бугая-плідника при
його оцінці. Одночасність видоювання часток вим’я, як селекційний
показник, має досить низьку питому вагу. Це зумовлено його низькою
повторюваністю і складністю визначення без спеціального доїльного апарата.
При збільшенні разових надоїв холосте доїння також зростає, а при
збільшенні швидкості молоковіддачі – зменшується. Співвідношення надоїв
із попередніх часток до загального надою із вим’я, або індекс, є об’єктивним
показником його розвитку і функціонального стану. Він значною мірою
зумовлюється спадковістю і з віком зменшується. Відзначена його від’ємна
кореляція з тривалістю холостого доїння і позитивна з швидкістю
молоковіддачі. Кількість молока, одержаного при додоюванні руками, лише
частково показує повноту видоювання корови апаратом. Цей найбільш
мінливий показник молоковіддачі має низьку повторюваність, збільшується з
віком і частково пропорційний величині разового надою. Але, незважаючи на
це, слід в кожному конкретному випадку дізнатися про причину великого
об’єму ручного додоювання (наповзання стаканів на дійки, гальмування
молоковіддачі, погана підготовка до доїння чи несвоєчасне і неуміле
машинне додоювання) і домагатися зниження кількості залишкового молока
до мінімуму. Більш надійним критерієм оцінки повноти видоювання є об’єм
(в абсолютних і відносних величинах) резидуального молока, але для масової
селекції його визначення поки що технічно складне. Оцінка функціональних
показників вим’я проводиться при спеціальному контрольному доїнні
звичайним або спеціальним (ДАЧ-ІМ) доїльним апаратом з дотриманням
основних правил технології машинного доїння . При цьому слід простежити,
щоб корова не була хвора і в охоті, а також суворо дотримувати правил
підготовки тварин до доїння і самого процесу доїння. Для одержання
достовірних результатів вим’я обмивають теплою (45- 500С) водою або
дезинфікуючим розчином, насухо витирають рушником чи серветкою і
проводять попередній (переддоїльний) масаж вим’я. Після цього із кожної
дійки в окремий кухоль (на чорну пластинку) руками видоюють 2-3 цівки
молока і перевіряють наявність в ньому згустків крові, гною чи інших змін,
що дає можливість не допустити до доїння корів, хворих на мастит. Всі
наведені операції повинні тривати в сумі не більше 40-60 с. Закінчивши
підготовку вим’я до доїння і переконавшись, що корова припустила молоко,
на дійки надівають доїльні стакани. Для цього однією рукою беруть за
колектор доїльного апарата і підводять його під вим’я, а другою відкривають
клапан (зажим) і почергово, беручи доїльний стакан так, щоб великий і
вказівний пальці були вільними і при необхідності, допомагали спрямувати
дійку в доїльний стакан, надівають їх на дійки. Спочатку стакани надівають
на задню і передню дійки, що розміщені на протилежному від оператора
боці, а потім – на задню і передню, розміщені біля нього. Щоб при надіванні
доїльних стаканів не було підсосів повітря, необхідно при підніманні стакана
вгору затискувати молочний патрубок. Крім того, під час доїння не слід
фіксувати шайбу клапана колектора в положенні “промивання”, оскільки це
не дасть можливості автоматично відключити колектор від вакууму при
випадковому спаданні стаканів із вим’я. Під час доїння стежать за
поведінкою тварин і виділенням молока. Після значного зниження виділення
молока або припинення його виділення з двох чи трьох дійок (приблизно
через 3-5 хв після початку доїння) проводять машинне додоювання. Для
цього однією рукою колектор з доїльними стаканами відтягують дещо вниз і
вперед, а другою – проводять масаж тих часток, що не видоїлися.
Додоювання продовжують до припинення виділення молока із частки, що
видоюється останньою (15-30с), і знімають стакани доїльного апарата з
дійок. Для цього однією рукою беруть колектор (молочні патрубки), а
другою – закривають зажим (клапан). Потім пальцем натискують на гумову
присоску одного із доїльних стаканів, впускають повітря і плавно знімають
стакани з дійок. Ні в якому разі не можна знімати доїльні стакани, не
впустивши під них повітря, а тим більше не відключивши вакуум. Це
призводить до серйозних травм дійок. Дуже важливо своєчасно знімати
доїльні стакани з дійок. Перетримка апарата на вим’ї, особливо двотактних
доїльних апаратів, викликає біль і у корови виробляється рефлекс
гальмування на машинне доїння. Це спричинює збільшення часу
видоювання, а потім такі корови під час доїння стають неспокійними й
погано віддають молоко. У результаті знижуються надої і може виникнути
мастит. Після того, як зняли доїльні стакани, проводять ручне додоювання в
окрему посудину і дійки обробляють антисептичною емульсією. За кожне
доїння враховують: кількість молока, одержаного за одне доїння (кг) окремо
по кожній частці вим’я і всього надою (машинний додій) з точністю до 50 г;
тривалість доїння і кількість молока, одержаного при додоюванні руками (з
точністю до 10 мл). Тривалість доїння визначають з допомогою секундоміра,
починаючи з часу, коли в оглядових конусах доїльних стаканів (прозорій
нижній частині колектора) з’являються перші цівки молока, до закінчення
машинного додоювання з точністю до 0,1 хв. Для цього перед проведенням
контрольного доїння циферблат секундоміра ділять червоною фарбою на
десяті частки хвилини (0,1 хв. = 6 с). Тривалість доїння за добу визначають
як суму часу доїння вранці, в обід і ввечері – при триразовому і вранці та
ввечері – при дворазовому доїнні. Щоб визначити середню інтенсивність
видоювання (швидкість молоковіддачі), необхідно надій за контрольне
(ранішнє, обіднє чи вечірнє) доїння поділити на час, який витрачено для
доїння. Одночасність видоювання всіх часток вим’я (холосте доїння)
визначають за різницею часу між закінченням виділення молока із частки,
яку видоїли першою, і частки, яку видоїли останньою, спостерігаючи за
процесом доїння, через оглядові конуси доїльних стаканів. Повноту
видоювання визначають за співвідношенням кількості молока, одержаного
при ручному додоюванні, і загальним надоєм. Індекс вим’я (Іп/з)
вираховують за співвідношенням кількості молока, одержаних із передніх
часток, до загального надою із вим’я. Кількість молока, одержаного з кожної
частки вим’я, як і деякі інші показники, найкраще визначати за допомогою
апарата ДАЧ-ІМ або іншого, подібного до нього. Функціональні властивості
вим’я оцінюють відповідно до мінімальних вимог. Середній бал з точністю
до 0,5 одержують шляхом ділення загальної суми балів на коефіцієнт 2.
 Ознайомлення з умовами годівлі, догляду свиней.
Усе поголів’я свиней, що знаходиться в даному господарстві називається
стадом. Залежно від напряму і спеціалізації господарства стадо має різну
структуру. Під структурою стада розуміють співвідношення в стаді свиней
різних статевих і вікових груп, виражене у відсотках: основні кнури, основні
свиноматки, поросята-сисуни, відлучені поросята, ремонтний молодняк,
молодняк на відгодівлі. Основні кнури – це дорослі самці, яких для
парування свиноматок використовують в 10 – 11 міс віці живою масою 140 –
160 кг. Кнурів для парування використовують до 4 – 5 річного віку, щорічно
вибраковуючи не менше 25 %. Для їх заміни необхідно утримувати 40 – 50 %
ремонтних кнурів (від загального поголів’я основних кнурів). Основних
кнурів утримують індивідуально в станках. Раціони годівлі та їхня структура
залежить від інтенсивності використання кнурів. Тип годівлі повинен бути
концентратним. Їм дають суміш концентрованих кормів до 70 – 75 % в
раціоні (овес, ячмінь, кукурудза, горох, макуха або шрот). Соковиті корми
(корене-бульбоплоди, комбінований силос) згодовують у невеликій кількості
(до 10 %) та корми тваринного походження (збиране молоко, рибне і м’ясо-
кісткове борошно) до 10 % від загальної поживності раціону. У літній період
дають концентратів 80 – 85 %, кормів тваринного походження до 10 %,
соковитих і зелених кормів до 10 %, соковитих і зелених кормів до 10 %. Із
зелених кормів використовують люцерну, конюшину, горох, вико-вівсяну
суміш. Раціони кнурам нормують з розрахунку на 100 кг живої маси. З
урахуванням цього дорослим кнурам згодовують 1,5 к.од., а молодим 2 к.од.
На одну кормову одиницю для дорослих кнурів повинно бути не менше 110 –
120г, а для молодих 130 – 140 г протеїну. Крім того на одну к.од. раціону
кнурам дають 6 – 7 г кальцію, 4 – 5 г фосфору, 8 – 10 г кухонної солі і 10 – 15
мг каротину. Годують кнурів 2 – 3 рази на добу густими вологими
мішанками (1:1 або 1:5) і напувають досхочу. Свиноматок поділяють на
основних і перевірюваних. Використання свиноматок для парування
починають у віці 9 – 10 міс., коли вони досягнуть живої маси 120 – 130 кг.
Після опоросу з них відбирають кращих, які дали за опорос 9 – 10 добре
розвинених поросят і мають молочність не менше 48 кг, і переводять в
основні свиноматки. Основних свиноматок використовують протягом 2,5 – 3
років. Заплідненість, плодючість і молочність їх починають знижуватись
після 5 – 6- го опоросу. Щорічно замінюють близько 40 % основного
маточного поголів’я, для цього потрібно утримувати 80 – 100% перевіюваних
свиноматок від кількості основних. Необхідно знати, що відтворний цикл
свиноматки складається з поросного періоду, підсисного (періоду
вирощування поросят) і холостого періоду (від відлучення поросят до
плодотворного парування). Виходячи з цього за фізіологічним станом й
особливостями утримання основних свиноматок поділяють на холостих,
умовно поросних, глибокопоросних і підсисних. До групи холостих входять
молоді свинки, переведені з групи ремонтного молодняку, а також ті, що вже
опоросилися, зразу після відлучення від них поросят або після плодотворного
першого осіменіння. У групу умовно поросних свиноматок входять усі
спаровані свиноматки, які перебувають у ній протягом 32 днів до
остаточного встановлення їхньої поросності за допомогою кнура – пробника.
У групу глибокопоросних входять усі свиноматки у яких встановлена
поросність і знаходяться у ній до 108-ї доби поросності. У групу підсисних
переводять свиноматок за 7 – 10 діб до опоросу й утримують до відлучення
поросят. Потім їх відправляють на повторне осіменіння. Холостих
свиноматок утримують групами по 10 – 12 голів у станку, площа на одну
голову – 1,9 – 2 м2 . Взимку для них потрібно щодня організовувати активні
прогулянки на відстань до 2 км, а влітку переводити на пасовищне
утримання. Щоб свиноматки перед паруванням мали заводську вгодованість
їх треба забезпечувати нормованою годівлею. На 100 кг живої маси холості
свиноматки віком до двох років повинні одержувати 1,5 – 1,8 к. од. Їм
обов’язково згодовуються зелені корми і трав’яне борошно, які містять
фітоестрогени, що сприяють прояву охоти. З концентрованих кормів краще
давати овес, ячмінь, пшеничні висівки та кормові дріжджі. У зимовий раціон
можна вводити 2,5 – 3 кг суміші кормів, до 1 кг – трав’яного борошна,3 – 4 кг
коренеплодів і не менше 1 л знежиреного молока. Парувати свиноматок
влітку слід у спеціально відгородженому місці - парувальному дворику,
взимку – в приміщенні, у парувальному манежі. Парування проводять із
кнурами або застосовують штучне осіменіння. Після парування свиноматку
заганяють в окремий станок, де її утримують до закінчення тічки. Потім
переводять у групу умовно поросних, а після установлення поросності їх
переводять у свинарник для поросних свиноматок. Найвідповідальніші
періоди догляду за поросними свиноматками – перший місяць після їх
запліднення й останній – поросності. Неповноцінна годівля і скупчене
утримання свиноматок у перший місяць поросності можуть привести до
загибелі зародків та абортів. Забезпечення свиноматок достатньою і
повноцінною годівлею в період поросності (особливо в останній місяць)
необхідне не тільки для розвитку і росту плода, але і для нагромадження в
тілі тварин запасів поживних речовин, за рахунок яких утворюються
молозиво і молоко після опоросу. За 4 місяці поросності жива маса молодих
свиноматок повинна збільшуватися на 50 – 60, а дорослих – на 35 – 50 кг.
Особливу увагу звертають на біологічну повноцінність раціону за протеїном,
незамінними амінокислотами, мінеральними речовинами і вітамінами. Якщо
в раціоні не вистачає незамінних амінокислот, вітамінів і мінеральних
речовин, то народжується багато мертвих і нежиттєздатних поросят. Раціони
для поросних свиноматок складають з урахуванням живої маси та періоду
поросності. В першу половину поросності з розрахунку на 1 к. од. раціону
для молодих маток має бути не менше 110 г, а дорослих – 100 г перетравного
протеїну, 6 – 7г кальцію і 3г фосфору; у другу половину поросності –
відповідно 120 – 110 г перетравного протеїну, 11 – 12 г кальцію і 5 – 6 г
фосфору. Крім того дають кухонну сіль (30-40 г) та корми багаті вітамінами
(особливо А і Д). Щоб забезпечити добову потребу свиноматок у
перетравному протеїні, їм треба згодовувати в складі основного раціону 0,4 –
0,6 кг дерті зернобобових (горох і люпин), макухи й шроту, 0,5 – 0,7 –
трав’яного борошна, 0,1 – 0,2 кг кормів тваринного походження (рибне і
м’ясне борошно, збиране молоко, сколотини, сироватка). Влітку цінним
кормом є зелена маса бобових (люцерни, конюшини). Кормову суміш
добового раціону краще згодовувати у вигляді зволоженої маси. Роздають її
два рази на добу – вранці й увечері, а при наявності в раціоні великої
кількості соковитих і грубих кормів практикують триразову годівлю.
Напувають тварин досхочу чистою водою температурою не нижче 100С.
Холодна вода спричиняє аборти. Поросних свиноматок утримують групами
по 10 – 12 голів, площа підлоги на одну тварину має бути 1,9 – 2 м2 . За 7 –
10 днів до опоросу їх переводять в свинарники маточники і поміщають в
індивідуальні станки. За 5 – 7 діб до опоросу раціон свиноматки поступово
зменшують так, щоб в день опоросу згодовувати не більше половини кормів
раціону. За 5 – 6 год до початку опоросу свиноматок годувати не
рекомендується, у цей час їх напувають водою. Під час масових опоросів у
свинарнику організовують постійне чергування. При нормальному опоросі у
свиноматок з’являються потуги, які повторюються через кожні 5 – 20 хв. і
супроводжуються появою нового поросяти. Опорос триває 2 – 3 год., інколи
затягується до 6 год. і більше. При його затримці, потуги стимулюють
підсаджуванням до сосків поросят і введенням свиноматці
внутрішньом’язово 10 – 20 МО окситоцину або підшкірно 1 мл прозерину.
Через 5 – 10 хв. потуги посилюються. Поросят поміщають в ящики із сухою,
м’якою і теплою підстилкою. Перших поросят не чекаючи кінця опоросу
підсаджують на декілька хвилин до соска матері для одержання перших
порцій молозива. Опорос вважають завершеним, якщо повністю вийшов
послід. Свиноматці дають 3 – 4 л теплої води або збираного молока. При
утриманні й годівлі підсисних свиноматок основним завданням є підвищення
їхньої молочності, збереження всіх поросят в опоросі. Утримують підсисних
свиноматок у свинарниках-маточниках в індивідуальних станках з
обладнаною спеціальною зоною, в якій підгодовують поросят і де вони
відпочивають, обігріваються та опромінюються. Установка, якою
опромінюють і обігрівають поросят (ІКУФ-1м) має дві лампи: інфрачервону
для обігрівання й еритемну для ультрафіолетового опромінення. Протягом 12
– 18 год. після опоросу свиноматкам дають тільки теплу воду, а потім рідку
бовтанку, що складається з 500 – 800 г пшеничних висівок або вівсяної дерті,
30 г крейди і 20 г кухонної солі. На другу добу згодовують 1 кг висівок чи
дерті й поступово протягом 6 – 10 діб (залежно від молочності та стану
вим’я) доводять раціон до норми. Норми годівлі підсисних свиноматок
складають з урахуванням віку, живої маси, кількості поросят і тривалості
лактаційного періоду. На 100 кг живої маси їм дають 1,5 к.од. і додатково по
0,33 – 0,38 к.од. на кожне порося. На 1 к.од. повинно припадати 100 – 110 г
перетравного протеїну, 6 – 7 г кальцію, 4 г фосфору, 8 г кухонної солі.
Раціони повинні бути збалансовані за вмістом незамінних кислот, вітамінів і
мікроелементів. В зимовий період в раціон включають 65 – 70 % концкормів,
20 – 25% соковитих. 5 % трав’яного борошна і до 5 % кормів тваринного
походження. У літній період концкорми в структурі раціону повинні
складати 80 – 85 %, соковиті та зелені – 10 – 15 %, корми тваринного
походження 5 %. Із концкормів до раціону можна вводити до 3,5 кг ячмінної
або кукурудзяної дерті, 0,5 – горохової, 0,5 кг шроту або макухи, із кормів
тваринного походження – 200 – 250 г рибної або м’ясо-кісткового борошна, а
коли їх немає – від 2 до 4 – 5 кг збираного молока, сколотин або сироватки.
Кращими грубим кормом вважається люцернове і конюшинове трав’яне
борошно, із соковитих кормів – буряки, червона морква, картопля, гарбузи.
Годують свиноматок не менше трьох разів на добу вологими мішанками і
досхочу напувають.
 Ознайомлення з методами мічення свиней.
Нумерація проводиться шляхом присвоєння молодняку гніздових та
ідентифікаційних номерів. Присвоєння номерів проводиться: гніздових – з 1
січня кожного року, починаючи з одиниці; ідентифікаційних – кнурцям –
непарний, свинкам – парний, починаючи з одиниці (двійки) до 99999 (99998)
номера, після чого відлік починається з початку. Мічення свиней проводять
татуюванням, бирками або вищипами. При міченні татуюванням та бирками
номер ставлять: гніздовий – протягом доби після народження на ліве вухо; 38
ідентифікаційний – у віці до 1 місяця на праве вухо. При міченні вищипами
ідентифікаційний номер ставлять протягом першої доби після народження за
спеціально розробленою системою (цифровим ключем). Номер складається із
суми чисел, що відповідає певним вищипам. Вищипи по краях вух роблять
напівкруглими, у середині вуха – круглими.
 Ознайомлення з технологіями виробництва свинини.
Процес виробництва свинини починається з опоросу і закінчується на
відгодівлі.Розглянемо всі проміжні стадії.
Вирощування поросят-сисунів Новонароджених поросят у добовому віці
зважують і оформляють акт на приплід. Під час першої годівлі худих і
слабших поросят підсаджують до передніх, більш молочних сосків, а до
задніх – добре вгодованих і жвавих. У перші дні життя поросята ссуть
свиноматку 20 – 30 разів на добу, одержують за кожну годівлю по 15 – 25 г
молока. Усього за 2 міс. лактації середня за молочністю свиноматка виділяє
250 – 300кг молока. Особливістю молоковиділення у них є те, що воно у них
триває лише 30 – 40 секунд, хоч поросята масажують вим’я 7 – 10 хв. Щоб
поросята не турбували свиноматок під час ссаня потрібно скушувати зуби
(ікла) на третину їхньої висоти. З метою профілактики простудних
захворювань, температура повітря у першу декаду їхнього життя повинна
бути 30 – 32С, другу – 24 – 26 і третю – 22 – 240С. У перші дні життя єдиним
кормом для поросят є молозиво, потім – молоко матері. Проте його
недостатньо щоб виростити поросят до відлучення (60 днів) живою масою 18
– 20 кг. Тому поросят починають підгодовувати коров’ячим молоком з 7-го
дня життя, а молочними відвійками – з 20-го. З 5 – 7-го дня життя їх
привчають до поїдання концентрованих кормів. Спочатку дають підсмажане
зерно ячменю, вівса, гороху або кукурудзи. З 10 – 15-го дня життя починають
згодовувати комбікорм у вигляді каші, замішаної на молоці, молочних
відвійках або воді. Пізніше комбікорм можна давати в сухому вигляді. З 20-
го дня можна давати соковиті і зелені корми (коренеплоди, картоплю, зелену
траву бобових, трав’яне борошно). Молоко свиноматок містить недостатньо
заліза, міді, кальцію. Тому поросята часто хворіють на анемію. З метою її
профілактики усім поросятам на 3 – 4 тиждень, після народження, а потім на
12 – 15-й роблять внутрішньом’язові ін’єкції одного з препаратів заліза –
фероглюкину (2 мл), феродексу (1,55) або урзоферану (5 мл). Для
забезпечення потреби у солях заліза й міді можна готувати розчин із 2,5 г
залізного і 1 г мідного купоросу на 1 л води для змочування сосків
свиноматки. По 10 мл цьго розчину на одне порося за добу можна давати з
питною водою, а пізніше – із кормом. Для профілактики рахіту, який виникає
при нестачі кальцію і фосфору, а також вітаміну Д, поросятам з 3 – 5 денного
віку дають мінеральні корми. У спеціальні коритця із кількох відділень
насипають потовчену крейду, кісткове борошно, чевону глину, дернину та
дерев’яне вугілля. Щоб стимулювати утворення в огганізмі вітаміну Д їх
треба опромінювати ультрафіолетовими лампами. Місцеве обігрівання
поросят забезпечують інфрачервоними лампами, оскільки для маток бажана
температура приміщення 16 – 18С, а для поросят – 27 – 28С. З третього дня у
станок ставлять корито із чистою свіжою питною водою (температура 12С),
яку протягом дня замінюють 5 – 6 разів.
Техніка відлучення поросят і вирощування ремонтного молодняку У
більшості сільгосппідприємств України поросят відлучають в 60- денному
віці. Крім того, на промислових комплексах практикують раннє відлучення
приплоду в 21 – 45 денному віці, що дає змогу збільшити кількість опоросів
на матку в рік. Правильно відлучити поросят від свиноматки можна тільки
після їх відповідної підготовки. Раціон свиноматок за 4 – 5 діб до відлучення
зменшують на 40 – 50 %, вилучають соковиті корми й обмежують
споживання ними води. Свиноматок поміщають в окремі станки, щоб
зменшити кількість ссань і знизити молочність та запобігти захворюванню на
мастит, а також привчити поросят краще використовувати корми.
Підпускають їх до поросят: у першу добу після відлучення – 4 – 5 разів, на
другу – 3 –4 і на 4 –5-ту один раз. Поросят привчають поїдати ті корми, які
одержуватимуть після відлучення. На час відлучення поросят температуру
повітря знижують до 22С. При відлученні поросят залишають у тому самому
станку, а маток видаляють в інше приміщення. Протягом 10 – 15 днів після
відлучення поросят тримають у цих же станках і годують досхочу. У цей
критичний для них період із метою запобігання стресам не рекомендується їх
сортувати, переганяти й щеплювати. У 70-денному віці поросят переводять
на дорощування, групують по 20 – 20 голів з урахуванням живої маси та віку.
Відсталих в рості утримують окремо по 10 голів. У приміщенні для поросят
необхідно підтримувати температуру в межах 20С і вологість – не вище 70 %.
В перехідний періоод після відлучення протягом восьми днів поросятам
обмежують годівлю, оскільки при вільному доступі до корму вони
переїдають. Внаслідок цього у них може виникнути розлад діяльності органів
травлення і навіть загибель. У раціон поросят повинні входити доброякісні
корми: шеретований овес, ячмінь, горох, макуха, шрот; із соковитих – варена
картопля, морква, буряки; із кормів тваринного походження: збиране молоко,
м’ясокісткове та рибне борошно, дріжді. Влітку поросятам дають траву
бобових. Годують поросят не рідше трьох разів на добу. Щоб мати
високопродуктивне поголів’я свиней, господарство щорічно повинне
вибраковувати 25 – 30 % основних кнурів і свиноматок. Оновлення стада
значною мірою залежить від якості вирощеного ремонтного молодняку.
Попередню оцінку й вибір його проводять у 2-місячному віці. Свинок і
кнурів оцінюють за сумарним класом батька й матері та живою масою. При
огляді свинок, особливу увагу звертають на кількість сосків (не менше 12) та
їхні форми (не повинні бути кратерними). Потім ремонтний молодняк
оглядають й оцінюють у 4-місячному віці за тими ж показниками. Тварин, які
не відповідають першому класу вибраковують. У 6-місячному віці
ремонтний молодняк додатково оцінюють за довжиною тулуба, а при
досягненні живої маси 85 – 110 кг – за товщиною сала над 6 – 7-м грудними
хребцями (прижиттєво). Період вирощування триває до першого парування:
свинки в 9-місячному віці повинні мати 110 – 120 кг, кнурці до 11-місячного
віку – 140 – 150 кг. Свинок і кнурців утримують роздільно групами по 10
голів. Температура в приміщенні має бути 18 – 22С, вологість не вище 70%. З
весни і до пізньої осені молодняк необхідно утримувати в літніх таборах. При
годівлі ремонтного молодняку важливо досягти високої енергії росту
одночасно не допустити ожиріння, що може привести до порушення
відтворної функції. Рівень годівлі має забезпечити за період вирощування
середньодобовий приріст свинок 600, а кнурців – 650г. У раціони ремонтного
молодняку вводять 60 – 85 % концентрованих кормів і 15 – 25 % соковитих
за поживністю. Важливо привчити тварин до поїдання кормів із високим
вмістом клітковини: трав’яного борошна, зеленої маси, комбінованого
силосу. Годують ремонтний молодняк три рази на добу.
Фактори, що впливають на відгодівлю свиней Заключним етапом процесу
виробництва свинини є відгодівля. Відгодівля – це інтенсивна годівля тварин,
спрямована на збільшення живої маси і забійного виходу, підвищення
поживності й смакових якостей м’яса. Успіх відгодівлі визначається
величиною середньодобових приростів, затратами кормів на 1 кг приросту
маси і якістю туші. На результати відгодівлі та якість свинини впливає багато
факторів: порода, вік, стать, конституція, стан здоров’я, годівля і умови
утримання. Порода свиней дуже впливає на відгодівлю. Так, у свиней
сальних порід посилене жировідкладення починається у віці 4 – 5 місяців.
При цьому підвищуються затрати корму на 1 кг приросту, бо на утворення
жиру треба більше корму, ніж на ріст м’язової тканини. Від свиней сальних
порід нежирну свинину можна одержувати при відгодівлі 80 – 90 кг живої
маси, при більшій масі туші стають жирними. У свиней м’ясних і беконних
порід тривалий час інтенсивно росте мускулатура, а посилене
жировідкладення починається з 6 – 7-місячного віку, тому затрати корму на
утворення приросту у них нижчі. Таких свиней можна відгодовувати до 110 –
120 кг живої маси й одержати добру м’ясну свинину. При відгодівлі свиней
важливе значення має вік. Молоді свині краще використовують корм і дають
м’ясну свинину. Відгодівля дорослих свиней супроводжується посиленим
жировідкладенням при великих затратах корму. Найдоцільнішою вважається
відгодівля молодих свиней до живої маси 110 – 120 кг, якої вони досягають у
7 – 8-місячному віці при товщині шпику не більше 4 см. Ефективність
відгодівлі також залежить від стану здоров’я тварин. Ставити на відгодівлю
погано розвинений і хворий молодняк не можна, бо такі тварини повільно
ростуть, витрачають багато корму. Їх реалізують як санітарний брак.
Годують свиней за нормами з таким розрахунком, щоб знизити затрати
корму на 1 кг приросту. Нестача кормів знижує прирости, і тому
збільшується затрати корму на одиницю приросту. Годувати досхочу також
недоцільно, бо підвищується витрата кормів і туші стають жирними. На
відгодівлі застосовують такі системи годівлі: рідку годівлю, при вологості
корму 78 – 80 % і годівлю сухим кормом. Утримання свиней на відгодівлі в
усі сезони року безвигульне. Поголів’я розміщують у приміщеннях групами
по 10 – 15 голів у станку з площею підлоги 0,8 м2 на одну голову. Годують
тварин із групових годівниць 2 – 3 рази на добу, напувають досхочу. На
відгодівлю впливає також стать тварин. За одинакових умов кабанці
(кастровані кнурці) краще ростуть, ніж свинки, але останні витрачають
менше кормів на утворення 1 кг приросту маси і дають м’ясні туші ніж
кабанці.
Види відгодівлі і категорії свиней, призначених для забою В Україні
прийнято два види відгодівлі свиней: м’ясна вігодівля молодняку з її
різновидністю – беконною відгодівлею і відгодівлею дорослих свиней до
жирних кондицій. М’ясна відгодівля. Для виробництва м’ясної свинини,
поросят ставлять на відгодівлю у 3-місячному віці живою масою 25 – 30 кг і
закінчують через 4 – 4,5 міс. при досягненні маси 110 – 120 кг. Відгодівлю
поділяють на два пероди: перший (підготовчий) триває від 3 – до 5,5-
місячнолго віку і другий (заключний) – від 5,5 до 8 міс. Молодняк необхідно
відгодовувати на збалансованих за протеїном, мінеральними речовинами і
вітамінами раціонах. При нестачі протеїну сповільнюється ріст тварин, вони
передчасно жиріють, а туші, одержані від них, бідні на м’язову тканину. При
м’ясній відгодівлі застосовують три типи годівлі: концентратно-
коренеплідний, концентратно-картопляний і концентратний. При двух
перших типах годівлі використовують коренеплоди, картоплю, комбінований
силос, зелені і баштанні корми. Із зелених кормів цінними є люцерна,
конюшина, еспарцет, вико- й горохово-вівсяні сумішки, з кормів тваринного
походження – збиране молоко, сколотини, сироватка, м’ясне і м’ясо-кісткове
борошно. При концентратному типі годівлі до складу концкормів раціону
необхідно вводити 3 – 4 компоненти. Високоякісну свинину одержують при
згодовуванні ячменю, пшениці, жита, гороху, люпину і проса. На
свинокомплексах для відгодівлі використовують спеціальні комбікорми,
збалансовані за поживними речовинами. У перший період відгодівлі до маси
50 – 60 кг в раціоні повинно бути не менше 120 – 115 г перетравного
протеїну на 1 к. од., а в наступний період – 100 – 90 г. Беконна відгодівля.
Беконом називають півтуші молодих свиней без голови, хребта, лопаток,
нижньої частини кінцівок, просолені особливим способом і прокопчені.
Відгодовують свиней на бекон у два періоди. Перший триває від 2,5 – 3 – до
5 – 5,5-місячного віку до досягнення живої маси 60 – 65 кг, другий – від 5 –
5,5 до 7,5 – 8-місячного віку, тобто до забою, коли тварини досягають живої
маси 95 – 105 кг. У раціоні на 1 к. од. повинно припадати 130 – 120 г
перетравного протеїну при відгодівлі до 50 – 60 кг і до 100 – 110 г в
наступний період відгодівлі. Високе забезпечення свиней повноцінним
протеїном необхідне для утворення великої кількості м’яса в тушах. При
складанні раціонів для свиней на беконій відгодівлі треба враховувати вплив
кормів на якість продукції. До кормів, які поліпшують якість бекону,
належать ячмінь, горох, просо, коренеплоди, трави бобових рослин, збиране
молоко, сколотини, сироватка. Корми, які погіршують якість бекону
згодовують в обмеженій кількості або вилучають із раціону за місяць до
кінця відгодівлі. Це м’ясне і рибне борошно, макуха, висівки, овес, соя та
кукурудза при згодовуванні понад 35 % від поживності раціону. На
спеціалізованих комплексах беконну відгодівлю проводять на
повнораціонних комбікормах, виготовлених за спеціальними рецептами.
Відгодівля свиней до жирних кондицій. Для цієї відгодівлі використовують
вибракуваних дорослих кнурів, свиноматок, а також низькопродуктивних
перевірюваних свиноматок після відлучення від них поросят. Мета відгодівлі
одержати більше сала й внутрішнього жиру. Відгодівлю проводять
інтенсивно протягом 90 – 100 діб. Враховуючи те, що жива маса свиней
збільшується в основному внаслідок жировідкладення, при відгодівлі
використовують в основному дешеві об’ємисті корми із низьким вмістом
протеїну, багаті на вуглеводи: взимку комбінований силос, картоплю,
коренеплоди, полову, зернові відходи, барду, жом; влітку – траву. В кінці
відгодівлі кількість концентрованих кормів у раціоні збільшують, а
соковитих і грубих – зменшують. В останній місяць у раціони свиней вводять
корми, які поліпшують якість м’яса й сала (картопля, ячмінь, горох, просо).
Всі корми, що зумовлюють м’якість сала в кінці годівлі із раціонів вилучають
(кукурудза, соя, макуха, гречка, барда). Корми тваринного походження
давати цим тваринам недоцільно. Основними показниками післязабійної
оцінки м’ясних якостей тварин є: забійна маса, забійний вихід, категорії,
сорти і якість м’яса. Забійна маса свиней включає тушу із головою, шкірою
(без щитини) і внутрішнім жиром, без кінцівок (передніх до зап’ястя, задніх
до скального суглоба) і внутрішніх органів. Під забійним виходом розуміють
процентне відношення забійної маси тварин до її живої передзабійної (без
годівлі і напування протягом 12 – 24 год.). Забійний вихід свиней залежить
від породи, віку, статі та вгодованості тварин і коливається від 75 до 82 %.
Свиней, призначених для забою, залежно від живої маси, товщини сала над
остистими відростками між 6-м і 7-м грудними хребцями і віку згідно
Держстандарту поділяють на п’ять категорій: перша – свині –молодняк
(бекон) до 8-місячного віку включно. Жива маса – 80 – 105 кг, товщина сала
1,5 – 3,5 см; друга – свині – молодняк (м’ясні). Жива маса 60 – 150 кг,
товщина сала – 1,5 – 4 см. Сюди входять тварини живою масою 20 – 60 кг і
товщиною сала не менше 1 см; третя – свині жирні, включаючи свиноматок і
кабанів із товщиною сала 4,1 см і більше незалежно від маси; четверта –
кабани й свиноматки, жива маса кабанів – понад 150 кг, свиноматок будь-яка
і товщина сала – 1,5 – 4 см; п’ята – поросята молочники. Остисті відростки
спини хребців і ребра не виступають, жива маса 4 – 8 кг. Свиней, які не
відповідають вимогам вищеназваних категорій і кнурівплідників відносять до
нестандартних (худих). Свинина за поживністю і смаковими якостями
переважає м’ясо інших видів сільськогосподарських тварин. Вона містить
трохи менше води і білка, більше жиру і має високу енергетичну цінність.
Реалізують сировину у вигляді розрубів туші. Розруб туші – це розділ туші
тварини на частини відповідно до їхньої харчової цінності для підготовки
м’яса до реалізації. Свинячі туші розрубують на півтуші по лінії хребта,
останні розділяють на вісім частин. Усі частини поділяють на два сорти:
перші п’ять (лопатка, спинка (корейка), груднинка, поперекова частина із
пахвиною, окорок) відносяться до першого, остання (передпліччя (рулька),
передня і задня гомілки) – до другого сорту.
 Ознайомлення з умовами годівлі, догляду, утримання овець на
вівцефермі.
Система утримання овець зумовлюється співвідношенням пасовищних і
вирощуваних кормів у сільгосппідприємстві. У вівчарстві
розрізняють:стійлово-табірну систему утримання овець, пасовищно-стійлову,
пасовищно-напівстійлову. Стійлово-табірну систему застосовують в зонах
інтенсивного землеробства при відсутності природних пасовищ;
пасовищностійлову застосовують у зонах розвиненого землеробства, коли на
повному стійловому утриманні вівці перебувають тільки взимку;
пасовищнонапівстійлову – в господарствах, де овець можна частково
випасати. У зимовий період вівці повинні щоденно перебувати на свіжому
повітрі. Тільки під час негоди їх не виганяють із кошари. Щоб не
забруднювалася вовни, для підстилки використовують довгу солому озимих.
Тривале утримання в кошарах, особливо тісних, приводить до погіршення
здоров’я та якості вовни. Вигульне утримання й зимове випасання овець
можна застосовувати у суху, тиху, морозну погоду при температурі до мінус
80С на посівах озимих і природних пасовищах. Вівцематок не випасають на
останньому місяці кітності. Починають випасати через 2 – 3 тижні після
окоту. Цінними рослинами штучних пасовищ є бобові (люцерна, конюшина
та ін.) й злакові (костриця, пирій, стоколос). Випасають овець також на
післяжнивних площах і полях після збирання цукрових буряків, картоплі,
кукурудзи на зерно. При випасанні на пасовищах, травостій яких складається
із бобових трав, необхідно попередньо підгодовувати тварин грубими
кормами. До таких пасовищ овець привчають поступово, починаючи з 10 –
15 хв. Напувають їх не раніше як через 2 год після повернення з пасовищ.
Забезпечують водою овець і на пасовищах. Добова потреба в ній дорослих
тварин у весняний період становить 3,5 – 4 л, влітку – 5 – 5,5, восени – 3 –
3,5, а взимку – 1,7 – 2,3 л. На вигульно-кормових майданчиках тваринам
дають сіль у вигляді лизунця. Добова потреба на одну дорослу вівцю
становить 8 – 10, а для молодняку – 3 – 4 л. Оптимальна температура у
вівчарнях для дорослих овець і молодняку старше 5-місячного віку 4-8 0С, а
у вівчарні де відбуваються окоти (тепляку), 15 – 180С при відносній
вологості повітря 70 – 75 %. Реалізація генетичного потенціалу
продуктивності тварин можлива тільки за умови повноцінної годівлі. Нестача
в раціоні овець перетравного протеїну приводить до зменшення діаметра й
довжини вовнових волокон, зниження їх щільності та еластичності.
Основними кормами для овець є: грубі (сіно, сінаж, солома, полова,стебла
кукурудзи і соняшнику); соковиті (трава, силос, коренеплоди та
бульбоплоди); концкорми (ячмінь, овес, кукурудза, просо, комбікорм,
макуха); мінеральні (сіль, крейда, трикальцій фосфат тощо).
Нерекомендується давати гречану солому. Добова даванка цукрових буряків
0,5 – 0,7 кг на добу,картоплі – 1 – 2 кг. Кухонну сіль у раціон овець вводять
по 10 – 15 г на добу, а мелену крейду – по 8 – 10 г. Для овець характерні
інтенсивний обмін сірки, яка стимулює ріст вовни. Її потребу можна
задовольнити даванкою глауберової солі, елементарної сірки, сірчанокислого
натрію та синтетичних амінокислот. Годівля вівцематок залежить від
напряму продуктивності, живої маси, віку та фізіологічного стану. У
вівцематок розрізняють такі періоди фізіологічного стану: від відлучення
ягнят до кінця парувального періоду, кітності та підсисний. Необхідною
умовою запліднення вівцематок є підготовка до осіменіння, яку починають за
1,5 – 2 міс до його проведення шляхом покращення годівлі. Важливе
значення для одержання й збереження приплоду має повноцінна годівля
кітних вівцематок. Потреба тварин у поживних речовинах у різні періоди
кітності неоднакова. В останні місяці вагітності вона збільшується у
кормових одиницях на 30 – 40 %, перетравному протеїні – на 40 – 50 %, а у
фосфорі і кальції – в два рази. При незадовільній годівлі кітних вівцематок
ягнята народжуються слабкими і недорозвиненими, а матки стають
маломолочними. Від повноцінності годівлі вівцематок залежить
густововновість ягня, оскільки волосяні фолікули закладаються в шкірі
ембріонів у період утробного розвитку. Потреба підсисних вівцематок у
кормах зумовлена молочністю й кількістю ягнят у приплоді. Годівля повинна
бути постійно достатньою і повноцінною, оскільки короткочасна
незбалансована, може позначитися на якості вовни (утворення «голодної»
тонини). Основним кормом для підсисних вівцематок у перші три дні після
окоту є доброякісне сіно бобових, пшеничні висівки та вівсянка. На
пасовищний раціон їх переводять поступово протягом першого тижня із
метою запобігання маститам і розладу травлення. Процесу молокоутворення
сприяє введення в раціон соковитих молокогінних та концентрованих кормів.
Потреба у воді підсисних вівцематок в 1,5 раз більша, ніж у кітних і
холостих. Рівень годівлі баранів-плідників залежить від живої маси, віку,
статевого навантаження, породи та напряму продуктивності й повинен
забезпечувати заводську вгодованість, статеву активність і високий настриг
вовни. У парувальний період для поліпшення процесів спермогенезу в раціон
вводять збиране молоко, яйця, а з концентрованих кормів-горох і люпин, що
містять лізин та аргінін, які входять до складу статевих клітин. У стійловий
період основним раціоном для плідників є: сіно, соковиті і концентровані
корми; у пасовищний – зелена маса бобових і концкорми. Повноцінна годівля
молодняку забезпечує нормальний ріст і розвиток тварин, а також сприяє
збільшенню густоти і настригів вовни. Годувати молодняк після відлучення
потрібно з урахуванням статі, віку, живої маси, господарського призначення,
планового приросту маси та вовнової продуктивності. У зимовий період
молодняку згодовують сіно, силос, сінаж, концкорми із протеїновими і
мінеральними добавками. В літній період крім пасовищ використовують
концкорми (по 350 – 400 г голову за добу). Після відлучення до 8 – 9 міс віку
тварини при достатній годівлі ростуть інтенсивно, даючи приріст маси до 200
г на добу. Раціон для ярок у 8 – 12 міс може бути таким: сіно степове – 0,2 кг,
сіно бобове – 0,4, силос кукурудзяний – 2,5, концкорми – 0,3 кг, знефторений
фосфат – 5 г. Відгодівлі підлягають вибракувані вівці та надремонтний
молодняк. Оптимальним періодом відгодівлі молодняка вважають вік від 4
(після відлучення) до 7 – 8 місяців. Вибракуваних вівцематок і валахів
відгодовують 2 – 2,5 міс. Ягнят відгодовують інтенсивно, тобто створюють
умови для одержання середньодобових приростів 200 і 250 г та живої маси
тварин у 6- місячному віці 40 кг і більше. При цьому в структурі раціону
концентровані корми становлять 30 – 35 %, грубі – 15 – 20, соковиті – 50 –
55%. Найдешевший спосіб відгодівлі – нагул, який триває 2,4 – 4 міс. При
цьому овець формують в отари по 800 – 1200 голів, випасають і
підгодовують концкормами (добова даванка 0,3 – 0,5 кг на голову). З початку
випасання до середини літа на нагул ставлять валахів, а з другої половини
літа – надремонтний молодняк.
 Ознайомлення з умовами утримання, годівлі птиці.
У птахівництві застосовують такі способи утримання птиці: підлоговий,
клітковий і комбінований. Підлогове утримання практикують на глибокій
підстилці або решітчастій чи сітчастій підлогах при утриманні в клітках. При
розміщенні на підлозі для птиці можна обладнати вигули. При клітковому
утриманні птиця знаходиться в кліткових батареях, які являють собою
агрегати, що складаються із кліток, розміщених в один або кілька ярусів. У
клітки садять по 10 – 60 курчат, що підвищує ефективність використання
приміщень, обмеження руху птиці дає змогу економити до 25 % кормів.
Комбіновану систему утримання застосовують при вирощуванні курчат та
індичат. При цьому курчат до 1,5 – 2-х міс віку утримують у клітках, потім їх
переводять в умови підлогового утримання (акліматизатори чи літні табірні
будиночки), що дає змогу їм багато рухатися і добре розвиватися. З початком
яйцекладки птицю переводять у клітки або приміщення для дорослого
поголів’я. Для підтримання життя й утворення продукції птиця потребує
високого рівня обмінної енергії і широкого комплексу поживних та
біологічно активних речовин. Продуктивність птиці на 40 – 50 % залежить
від надходження до організму обмінної енергії. У господарствах із
комбінованим типом годівлі потребу в обмінній енергії та поживних
речовинах визначають із розрахунку на голову за день, а в господарствах, де
згодовують повноцінні комбікорми – на 100 г комбікорму. Норма годівлі на
голову розрахована в обмінній енергії, сирому протеїні, кальції, фосфорі та
натрії, у комбікормі, крім того, - в сирій клітковині. Протеїнову поживність
комбікормів нормують за вмістом 13 амінокислот: лізину, метіоніну, цистину
із метіоніном, триптофану, аргініну, гістидину, лейцину, ізолейцину,
фенілфталеїну, тирозину із фенілаланіном, тирозину, валіну та гліцину. Із
них найважливішими є лізин, метіонін і цистин з метіоніном. При
задоволенні потреб птиці в амінокислотах необхідно врахувати їх
конкурентний взаємозв’язок між собою, вітамінами, мікроелементами та
рівнем енергії в кормі. Серед тварин птиця займає особливе місце в потребі
мінеральних речовин, необхідних для побудови шкарлупи й скелета.
Здебільшого основні компоненти раціонів і комбікормів не задовольняють
потребу птиці в кальції, фосфорі і натрії, тому необхідний їх рівень
забезпечують відповідними добавками. Зокрема, дефіцит кальцію
ліквідується крейдою, вапняком, черепашкою, але за рахунок цих мінералів
недопустимо перекривати більше ½ норми кальцію. Засвоєння і
використання останнього залежить від наявності вітаміну Д. Потребу в
фосфорі необхідно задовольняти як за рахунок кормів тваринного
походження, так і мінеральних добавок. Проте при обмеженні в раціонах
(комбікормах) птиці кормів тваринного походження засвоєння фосфору
знижується і може становити у дорослого поголів’я лише 50, а в молодняку –
30 %. На засвоєння фосфору впливає його співвідношення з кальцієм.
Балансування раціонів (комбікормів) птиці за натрієм досягають додаванням
кухонної солі. Потребу в мікроелементах забезпечують нормованими
добавками до комбікормів або раціонів марганцю, цинку, заліза, міді,
кобальту, йоду, у вигляді відповідних солей у складі преміксів. Склад
повнораціонних комбікормів для птиці контролюють за вмістом незамінної
ліноленової жирної кислоти. Для підвищення продуктивності несучок і
кращого росту молодняку в товарних господарствах комбікорми та раціони
птиці збагачують кормовими антибіотиками (бацитрацином – по 20 г для
курчат 1 – 12-тиждневого віку та по 1 г – у віці 13 – 26 тижнів або гризином –
відповідно 2,5 і 1,25 г чистої речовини на 1 т комбікорму). Птиці згодовують
повноцінні комбікорми або годівля проводиться за комбінованим типом.
Корми для всіх видів птиці треба подрібнювати й змішувати. Введення в
раціон не подрібненого зерна знижує поживну цінність кормосумішей. Тому
при заміні навіть частин комбікорму цілим зерном продуктивність птиці
знижується. Птиця погано перетравлює клітковину, що необхідно
враховувати при складанні раціонів. При комбінованому типі годівлі, як
джерело амінокислот і вітамінів використовують знежирене молоко, варене
утильне м’ясо, варену кров, траву, моркву, які змішують із зволоженою
дертю. Якщо кур несучок годують повноцінними комбікормами,
середньорічна несучість становить 230 – 250 яєць і більше при витраті корму
2,1 – 2,3 кг на десяток яєць. При годівлі досхочу кормами незбалансованих
раціонів кури за рік несуть 110 – 150 яєць і на 10 шт. витрачається 4 – 4,2 кг
кормів. За неправильної годівлі у курей спостерігається канібалізм –
вищипування пір’я, розкльовування птиці та яєць. До цього приводить
згодовування сирого й погано подрібненого вареного м’яса, нестача в раціоні
лізину, метіоніну, кальцію, фосфору, кухонної солі, порушення кальцієво-
фосфорного співвідношення, яке має бути в межах 3:1 – 2:1, нерегулярне
напування, скупчене утримання, несвоєчасне видалення із стада поранених в
бійках півнів.
 Ознайомитися з методикою відбору середньої проби сіна і проведення
оцінки його якості.

Відбір середньої проби сіна (ГОСТ 4808-75):Із кожних 25 т

непресованого сіна з 20 різних місць скирди відбирають пробу 5 кг, а з неї -
середню близько 1 кг.Із пресованого сіна з однієї платформи вагона пробу
беруть з 3% кіп, з різних пластів.

Для ботанічного аналізу із зразка відбирають близько 500г, загортають

пробу у папір або полотно, не ламаючи стебел.Окремо для визначення
вологості близько - 300 г сіна кладуть у банку і щільно закривають
відправляючи в лабораторію поштою чи посильним. У супровідній до кожної
проби вказують: вид корму, коли і хто відбирав пробу, звідки її взято, мету
аналізу, клінічну картину хвороби (якщо тварина захворіла), умови
зберігання, поштову адресу, посаду та прізвище працівника дату.

Санітарна оцінка сіна

Попереднє дослідження - органолептичне - проводять на місці

зберігання за такими показниками.

Однорідність - якщо сіно не однорідне, тоді кожну пробу оцінюють окремо.

Вологість - критерії оцінки наведені в таблиці.

Критерії оцінки сіна за вологістю

Вологість,
Оцінка Ознаки
%
При скручуванні тріщить, скрутень ламається. Тюк при скидані з
15 Сухе
висоти підскакує.
Середньо При скручуванні не тріщить, на дотик м’яке, на руці відчуття
17
сухе прохолоди
17-20 Вологе Скрутень кілька разів можна перекрутити, на руці відчуття свіжості.
При скручуванні на поверхні виділяється рідина. Тюк при скидані з
20-23 Сире
висоти лягає пластом (не підскакує)

Колір - у нормально зібраного сіна він зелений з такими відтінками:

злакового - із сіруватим, пирійного - із синювато-жовтим; з кислих трав -
інтенсивно зелений; люцернового - яскраво-зелений.

Пороки кольору сіна:

 - білявий - пересушене, довго лежало на сонці;

- ясно-жовтий - лежало під дощем;

- яскраво-жовтий - підмокло у складі, має запах цвілі і темні плями;

- темно-жовтий, коричневий, чорний - зіпсоване, було мокре, потім

зігрілося.

Запах - свіжозібране сіно пахне приємно. Окремі сорти мають

специфічний запах: степового - запах буркуну; степово-цілинного – запах
полину; гірського - запах пахучки звичайної, чебрецю; перелогового – запах
душистого колоска; дуже слабкий запах - довго зберігалося; гнилий запах
зіпсоване.

Класність – визначають за максимальним вмістом та масою їстивних

трав в %, поділяючи на класи 1, 2, 3, некласне.Час збирання - встановлюють
за оглядом рослин на основі ознак.

Визначення вологості сіна у лабораторних умовах.Наважку сіна

висушують при температурі 130 0 С протягом 40 хв., після чого зважують. За
різницею у масі визначають процент вологості.

Визначення неїстивних домішок

До неїстивної частини сіна належать грубі частинки, зіпсоване сіно та

бур'яни.На важку 100-300 г зважену з точністю 1 г., струшують над папером.
Частинки розміром 2-3- см відбирають руками. Все, що залишилося,
пересівають через сито діаметром 3 мм. Пересіяну частину зважують з
точністю до 0,1г виражають у процентах до маси зразка, взятого для аналізу.

Визначення ботанічного складу сіна. Зразок, що залишився після

вилучення бур'янів (100-300 г), ділять на групи: злакові рослини, бобові (табл
3.4.)див дод *. Інші їстивні трави, неїстивні, отруйні. До грубих і не їстивних
рослин відносять будяки (колючі види), звіробій, очерет, осоки, татарник,
хвощі. Отруйні рослини групують за клінічними ознаками хвороб,
зумовлених ними.

Визначення алкалоїдів в отруйних рослинахЯкщо діючою

речовиною отруйних рослин є алколоїди, їх визначають за такою методикою:
близько 1 г подрібнених рослин залити 7 мл. 1%- го розчину оцтової кислоти,
нагріти до кипіння і залишити для охолодження, а потім профільтрувати. До
2 крапель фільтрату, нанесеного на скло додати 1 краплю водного розчину
йоду - реактив Бушарда. Поява бурого і червоно-бурого осаду з реактивом
№1 чи цегляно-червоного та оранжево-червоного з реактивом №2 вказує на
наявність алколоїдів.
 Ознайомитися з методикою відбору середньої проби сінажу і проведення
оцінки його якості.
Оцінюючи якість сінажу, слід звертати увагу на такі органолептичні
показники, як колір, запах, смак, структура. Колір. Доброякісний сінаж
залежно від використаної сировини може мати жовтозелений, коричнюватий
і світло-коричневий колір. Коли корм псується, колір змінюється. У цьому
разі переважають темні тони : бурий, темно-коричневий, сірий, чорний.
Запах. Добрий сінаж має фруктовий запах. Коли він псується, з'являється
оцтовий запах, запах прогірклої олії, гною, оселедця. Смак. Доброякісний
сінаж має слабокислий або солодкуватий приємний смак. Смак сінажу
низької якості або зіпсованого буває неприємний, гіркуватий. Структура. У
доброякісному сінажі цілком зберігається структура рослин. У зіпсованому
сінажі структура повністю порушується: сінаж набуває масткої консистенції,
при розтиранні залишає на руках брудні плями. Точніше якість сінажу можна
визначити за даними лабораторного аналізу його зразка. Для цього проби
сінажу відбирають масою не менше 0,5кг і вміщують в скляну банку з
притертою скляною, гумовою або корковою пробкою (останню заливають
парафіном або сургучем). Можна використовувати також поліетиленові
пакети. У кожній траншеї беруть не менше двох проб: одну по середній лінії
траншеї на відстані 5-6м від торцевої стіни на глибині 0,5м, другу в тій самій
площині поперечного перерізу на відстані 0,5м від стіни траншеї. Якість
сінажу визначають за бальною системою. За сумою балів, якими оцінено
окремі показники якості встановлюють класність корму: Сінаж 1-го класу
повинен мати від 20до 16 балів, 2-й від 15 до 10, 3-й від 9 до 6 балів. Сінаж,
який має менше 6 балів, відносять до некласного.
Показники Нормативні значення Оцінка якості,бал
Вміст протеїну в сухій 12 і більше 6
речовині, % 11,9...10 4
9,9... 8 2
7,9...і менше –3
Вміст клітковини в сухій 27 і менше 4
речовині, % 27,1...30 3
31,1...35 1
35,1 і більше –5
Вміст каротину в 1кг сухої 100 і більше 3
речовини, мг: 99...60 2
59...40 1
39...20 -5
19,9 і менше -10
Вміст вільних молочної і 60 і вище 2
масляної кислот, % до 59...40 1
загальної їх кількості: молочна 39...20 -4
19,9 і нижче -7
масляна 0...2 2
2,1...5 0
5,1...10 -4
 10,1 і вище -9
Запах: приємний, фруктовий; 2
слабкий запах свіжоспеченого 0
хліба, меду;
явно виражений запах -6
свіжоспеченого хліба, меду;
запах неприємний, гною, явно сінаж не доброякісний
виражений запах плісняви.
Колір: зелений, світло-сірий, світло- 1
коричневий,солом'яно-
жовтий, темнокоричневий
(для конюшини); темно-
коричневий (за винятком 0
конюшини), чорний.

Дослідження показників якості сінажу проводяться в агрохімічній

лабораторії і оформляється у вигляді документу результатів дослідження.
 Ознайомлення з органолептичною оцінкою якості силосу.
Якість силосу визначають органолептично і лабораторними методами. При
органолептичній оцінці звертають увагу на колір, запах, структуру,
морфологічний склад, ступінь забруднення землею і наявність плісені.
Добрий силос характеризується оливково-зеленим кольором, повністю
збереженою структурою рослин і має запах фруктів або квашених овочів.
Силос середньоїякості має буруватий колір, різкий оцтовий запах або
свіжоспеченого житнього хліба, структура рослин зберігається. Такий корм
одержують при високій вологості і значному підвищенні температури маси
під час заповнення силососховища (гаряче бродіння).Тварини охоче поїдають
такий силос, але в ньому дуже низька перетравність протеїну і зовсім немає
каротину. Силос поганої якості - темний з неприємним гнойовим запахом,
структура його не зберігається, листочки при розтиранні мажуться, має запах
масляної кислоти, який довго залишається при розтиранні між пальцями і на
одежі. Масляної кислоти в силосі не повинно бути. Силос навіть з невеликою
кількістю масляної кислоти необхідно згодовувати тваринам обережно. Якщо
спостерігаються гнильні процеси, то в силосі нагромаджується аміак -
кінцевий продукт розкладу білка. Такий силос не можна згодовувати тільним
коровам, телятам молочного віку та коровам протягом 15 днів після
отелення. Органолептична оцінка навіть при правильному її проведенні не
може дати повної характеристики корму. Для глибшої оцінки в агрохімічних
чи ветеринарних лабораторіях визначають кислотність та хімічний склад
силосу. При цьому враховують такі показники: величину рН, співвідношення
молочної, оцтової, масляної кислот, вміст каротину. Для лабораторного
аналізу беруть дві проби силосу через два місяці після закладання на відстані
не менш як 50 см від стін споруди і поверхні силосу і 3,5 м від торцової
сторони траншеї з двох протилежних боків. Доставляють проби в
закупорених 2-3 літрових банках. Доброякісний силос повинен мати рН в
межах 4,1-4,2. Показник рН нижче 3,9 свідчить про те, що силосування
відбулося при високій вологості, основою якого було оцтовокисле бродіння.
Такий силос тварини погано поїдають. Дуже вологий силос з високим
вмістом масляної кислоти й аміаку має рН вище 4,2. В силосі хорошої якості
аміачного азоту повинно бути не більше 10% загальної кількості азоту в
кормі. Сума органічних кислот повинна становити 1,8-2,2% Для
характеристики якості силосу важливо знати не тільки вміст, але й
співвідношення органічних кислот. Щоб точніше визначати якість силосу
проводять загальну оцінку корму за сумою балів.
 Показники Нормативні значення Оцінка якості, бал

Реакція середовища, рН до 3,8 2

3,9...4,3 3
4,4...4,6 1
4,7 і більше 0
Вміст кислот,% до 60 і вище 10
загальної кількості 59-40 8
вільних кислот: молочна 39-30 5
29 і нижче 2
Оцтова 40 і нижче 2
41...60 3
61...70 1
71 і вище 0
Масляна 0...2, 2
2,1...5, 1
5,1...8,0 0
8,1...12, -2
12,1...21, -8
21,1 і вище -12
Вміст каротину і 1 кг 25 і вище 2
корму, мг: багаторічні 24...18 1
трави, їхня отава і 17...12 0
бадилля коренеплодів нижче 12 -1
інші види сировини 18 і вище 2
17...12 1
11...6 0
нижче 6 -1
Запах: приємний легко звітрюється при 3
фруктовий або розтиранні між
квашених овочів пальцями
Оцтовий або деякий час залишається 1
свіжоспеченого на руках
житнього хліба
Неприємний, гнойовий довго не звітрюється з силос запліснявілий для
рук і одежі годівлі не придатний

За бальною системою відмінним вважається силос, що дістав 16...20 балів

(перший клас), добрим -11...15 балів (другий клас), задовільним -6...10 балів
(третій клас), поганим-менше 6 балів (некласний). Коровам можна
згодовувати силосу до 25-30 кг на день, дорослим вівцям-3-4 кг і свиням-2-3
кг. Привчають тварин до силосу поступово, протягом 7-10 днів.
Санітарно-гігієнічні вимоги до кормів, годівлі, води і напування великої
рогатої худоби.
Деякі кормові рослини (гречка, рожева конюшина, люцерна) у період
цвітіння і плодоутворення містять пігмент, який має фотодинамічні
властивості. При згодовуванні цих кормів і одночасному перебуванні тварин
під прямими сонячними променями виникають захворювання з явищами
дерматиту, розладі в травлення і нервової діяльності. Бавовникова макуха
містить отруйний глікозид госипол, який викликає отруєння тварин різних
видів. Захворювання виникає при тривалому згодовуванні макухи або
комбікормів, до складу яких входить бавовникова макуха. Це пояснюється
тим, що госипол дуже повільно виділяється з організму, поступово
нагромаджується в ньому. Тому бавовникову макуху використовують у
невеликих кількостях (1-1,5 кг/добу) і протягом 3-4 тижнів, після чого
потрібно зробити перерву. Знешкодження госиполу можна досягти
нагріванням до температури 85°С протягом 8 год, пропарюванням. 27
Можливе отруєння тварин картоплею. Отруєння викликає глікозид-алкалоїд
соланін. Найбільше соланіну міститься в шкірці мерзлої, пророслої картоплі.
Вміст соланіну в раціоні можливо збільшуватись від 0,5 до 4,7%. У разі
отруєння соланіном у тварин спостерігається пригнічений стан, порушення
дихання, розлад травлення, хиткість ходи, нервові паралічі. Тому перед
варінням картоплі обламують ростки, а воду після цього зливають. Зелене
картоплиння згодовують невеликими порціями в суміші з іншими кормами.
Можливі випадки отруєння тварин буряками й буряковою гичкою. Частіше
таке отруєння спостерігається у свиней ї великої рогатої худоби. Воно
виникає в разі згодовування варених буряків після тривалого їх охолодження
(5-12 год). За таких умов швидко розмножуються денітрифікуючі
мікроорганізми, які перетворюють нітрати буряків в нітрити й окисли азоту.
Вони й спричиняють отруєння. Щоб запобігти цьому захворюванню, варені
буряки треба згодовувати відразу після швидкого їх охолодження. Великій
рогатій худобі часто згодовують гичку цукрових і кормових буряків, яка
містить у значних кількостях щавлевокислі солі та калійну селітру. В разі
згодовування великої кількості такої гички можуть настати розлади в
організмі й навіть смерть. При неправильній годівлі тварин цукровими
буряками порушуються бродіння в рубці, життєдіяльність рубцевої
мікрофлори, нагромаджується надлишок молочної кислоти. Тому ці корми
вводять у раціон поступово, в невеликих кількостях додають грубі корми й
різні домішки (крейду, кормові фосфати). Отруєння у великою рогатої
худоби можуть виникати при згодовуванні кукурудзи у стадії молочно-
воскової стиглості. Профілактика щодо зменшення випадків отруєння
токсичними речовинами в кормах: не випасати тварин на ділянках з
отруйними рослинами (уважно оглядати пасовища і корми перед
вгодовуванням); контролювати ботанічний склад травостою на пасовищах;
оздоровлювати пасовища, застосовуючи відповідні агромеліоративні заходи
(правильні сівозміни, глибока оранка, очищення посівного матеріалу,
осушення, знищення бур’янів, отруйних рослин); не згодовувати тваринам
сіна й зерна, засміченого отруйними рослинами. Для цього працівники
тваринництва повинні добре знати всі отруйні та шкідливі рослини своєї
місцевості; важлива підгодівля, тварин при перегонах, оскільки голодні
тварини поїдають, не розбираючи, всяку рослинність, а разом з нею і
отруйну; обробка посівного матеріалу; аналіз корму в лабораторії. Вчений А.
Алікаєв запропонував поділяти отруйні рослини за впливом їх на організм:
рослини, які діють на ЦНС – блекота, дурман, беладона, хвощі, вех отруйний;
рослини, які збуджують ЦНС й одночасно негативно впливають на серце,
травний канал, нирки – полин, пижма, лютики, жовтець; рослини, що
викликають пригнічення і параліч ЦНС – мак, чистотіл, хвощ; рослини, які
спричиняють розлад органів травлення – пролісок, молочай, паслін, звіробій,
березка, крушина послаблююча; рослини, що порушують функції органів
травлення, дихання – гірчиця, редька дика; рослини, які порушують функцію
серця – конвалія, горицвіт; рослини, що уражують печінку – люпин,
жовтозілля.
2. Механічні домішки (земля, пісок, металеві частки, скло) знижують якість
кормів або роблять їх непридатними для згодовування, особливо для жуйних
тварин, коней. Внаслідок згодовування таких кормів у тварин виникають
захворювання травного каналу. У великою рогатої худоби і овець
забруднення кормів землею є причиною закупорення книжки, внаслідок чого
виникає непрохідність і омертвіння її листків. Захворювання
супроводжується втратою апетиту, розладом жування, тимпанією. В тяжких
випадках вони можуть призвести до загибелі тварин. Державним стандартом
вміст механічних домішок ґрунтового походження у зернофуражі
допускається не більше 1%: в сіні 1, 2, 3-го класів відповідно не більше 0,3;
0,5 та 1%. Дуже небезпечні у кормах металеві предмети (цвяхи, шматочки
дроту) і бите скло. Вони потрапляють у корми при заготівлі,
транспортуванні. Гострі предмети пошкоджують стінки травного каналу і
сприяють проникненню в організм збудників хвороб. У великої рогатої
худоби гострі металеві предмети потрапляють у передшлунки, проникають
скрізь стінку сітки, діафрагми і травмують серце (травматичний
ретикулоперикардит). Профілактичні заходи щодо зменшення потрапляння
механічних домішок до кормів: систематично оглядати пасовища і корми
перед згодовуванням. В разі забруднення борошнистих кормів металевими
домішками слід видалити їх просіюванням через сито або пропускаючи
через електромагнітну установку. Не пасти тварин на майданчиках
будівництва, поблизу складів, звалищ. Не залишати дроти на території ферм
після використання пресованого сіна, соломи. Забруднене сіно перед
роздачею тварин перетряхувати. Профілактика, щодо зменшення хімічних
домішок в кормах: отруєння тварин пестицидами і мінеральними добривами
можуть виникати при згодовуванні кормів, які містять домішки їх після
протруєння зерна або обробітку зелених рослин, або внаслідок надмірного
внесення добрив, тому категорично забороняється згодовувати тваринам
протруєне зерно чи змішувати його з не протруєним. Випасати худобу на
оброблених пестицидами ділянках дозволяється тільки через 25 днів. В
основу профілактики отруєнь тварин пестицидами покладено найсуворіше
дотримання спеціальних інструкцій щодо їх обліку, зберігання,
транспортування, використання.
ГІГІЄНА ВОДОПОСТАЧАННЯ ТА НАПУВАННЯ ТВАРИН
При санітарно-гігієнічній оцінці якості води беруть до уваги її фізичні,
хімічні та біологічні властивості. Фізичні властивості води (органолептичні
властивості). З фізичних властивостей води звертають увагу на такі
показники: температуру, прозорість, каламутність, наявність осаду, колір,
смак і запах. Споживання холодної води взимку може призводити до
зниження продуктивності і підвищення витрат кормів на одиницю продукції,
оскільки на нагрівання її в організмі необхідна певна кількість енергії. Крім
того, це може бути причиною простудних захворювань у тварин і абортів у
вагітних маток. Дуже теплу воду тварини п’ють не з охотою, тепла вода
погіршує роботу травної системи. Для дорослих тварин температура води –
10-12°С, для вагітних маток – 12-15°С, для молодняку – 15-20°С. Прозорість
води зумовлюється наявністю в ній частинок мінерального та органічного
походження. Присутність в ній великої кількості мінеральних, органічних
речовин роблять її непрозорою, а мутною. Наявність осаду визначають при
відстоюванні води. Розрізняють піщаний, мулистий осади. Воду з осадом без
очищення не використовують. Колір води залежить від наявності в ній
органічних та мінеральних домішок. Доброякісна вода безбарвна, але й
набуває блідо-жовте, інтенсивно-жовте, жовто-буре, зелене, буре
забарвлення. Питна вода повинна бути приємною на смак, що зумовлено
розчиненими у воді солями в оптимальних кількостях. Неприємний смак або
присмак найчастіше залежить від надлишку їх у воді. Розрізняють солоний,
гіркий, кислий. Так, надлишок хлористого натрію і калію надає воді солоного
смаку, солей магнію – гіркого, залі за і міді – в’яжучого. Продукти гниття
органічних речовин придають неприємний гнильний смак. Розчинені гази,
розклад органічних речовин та мінеральних сполук надають характерний
запах воді. Так, при розкладі органічних речовин рослинного походження-
болотний запах, вода, забруднена гноєм – запах аміаку, сірководню. Хімічні
властивості води. За активну реакцію середовища приймають концентрацію
вільних активних іонів водню. Доброякісна вода повинна мати нейтральну
або слаболужну реакцію (рН 6,5-8,5). Вода, яка забруднюється органічними
речовинами тваринного походження (гній, сеча, трупи та продукти їх гниття)
мають лужну реакцію. Якщо рН води відкритих водойм нижча за 6,5 або
вища за 8,5 то це свідчить про те, що вода забруднена стічними водами
промислового або тваринного походження. Твердість води – це вміст у воді
солей лужних металів – кальцію і магнія. Присутність цих солей в воді
бажано, так як організм потребує ці солі, крім цього ці солі придають смак
воді. Але велика кількість цих солей не бажана. Розрізняють: загальну,
постійну, усувану (карбонатну) твердість. Постійна – після часового кипіння
залишаються у воді хлориди, сульфати, частково карбонати кальцію та
магнія. Усувана (карбонатна) – це частина твердості, що зникає при
годинному кипінні. Загальна – сума всіх солей усуваної та постійної
твердості. Твердість води визначається в умовних одиницяхградусах або в
міліграм/еквівалентах на 1 л води. 1 мг/екв на 1 л води становить 2,8°. 1°
твердості відповідає 10 мг СаО в л води. Розрізняють м’яку воду до 10°
твердості, середню до 10-20°, тверду 20-30°, дуже тверду понад 40°
твердості. Як м’яку, так і дуже тверду воду тварини п’ють неохоче, вона
неприємна на смак. Питна вода повинна мати твердість 20-30°, якщо
показник підвищений треба воду кип’ятити (тобто пом’якшувати). Хлориди
надходять у воду, головним чином, у вигляді мінеральних сполук, які
вимиваються з ґрунту. Вони не впливають на санітарну оцінку води, а
можуть лише погіршувати її смакові якості (вона стає солоною). Інколи
хлористі сполуки можуть бути й органічного походження – забруднення
джерела води стічними водами, стоками фекалій тварин чи людей. ГОСТ
2874-82 допускає норму хлоридів мінерального походження – 350 мг/л. В
протилежному порушується осмос організму, виникає плазмоліз еритроцитів
крові. В ряді районів вода наземних та ґрунтових вод має велику кількість
сульфатів. Це відбувається при розкладі продуктів тваринного походження.
Висока норма сульфатів призводить до (у вигляді проносів) розладу
кишечнику – послаблююча дія солей, високий вміст у воді сульфатних солей
мінерального походження також не бажаний, оскільки надає її гіркуватий
присмак. До такої води тварин потрібно привчати поступово, а споживання
молодими і вагітними особинами її необхідно обмежити. Допустимий вміст
сульфат-іонів у питній воді становить до 500 мг/л. Аміак – міститься у воді у
вигляді амонійних солей. Солі утворюється у воді в результаті розпаду
органічних речовин під впливом амоніфіцируючих та нітрифіцируючих
мікробів. У воді зустрічається альбумідний (білковий) аміак який
утворюється в результаті розпаду білкових речовин (тваринного
походження). У воді зустрічається аміак мінерального походження, який
утворюється в результаті поновлення нітратів в нітрити в анаеробних умовах.
Він є продуктом життєдіяльності денітрифіцируючих бактерій. Аміак
мінерального походження знаходиться в незабрудненій органікою воді. Такі
сполучення не мають санітарного значення, якщо буде не перевищувати
допустимий вміст аміаку у воді. Негативний вплив: аміак у високих
концентраціях, потрапляючи із водою в травний канал, блокує
оксигемоглобін у крові, перетворюючи його в лужний гематин. Наступає
кисневе голодування організму тварин. У воді допускається наявність лише
слідів амонійного азоту – 0,1 мг/л. Механізм отруєння нітритами
характеризується тим, що вони потрапляючи в кров окислюють двохвалентне
залізо гемоглобіну в трьохвалентне утворюючи гемоглобін. Спостерігається
гіпоксія організму (кисневе голодування). У воді зустрічаються нітрити
мінерального походження внаслідок вимивання їх із ґрунтів, дуже багатих на
азотні мінеральні добрива, при цьому виникають отруєння тварин нітритами,
особливо молодняку. Нітрити у воді можуть бути й органічного походження,
утворюватися за рахунок окислення альбуміноїдного аміаку. Отже, наявність
і аміаку, нітритів у великій кількості свідчать про забруднення води
органічними відходами. Норма нітритів у воді 0,002-0,003 мг/л. Надходження
у поверхневі водойми нітритів можуть стати навколишні ґрунти, на яких в
надмірній кількості використовують азотні мінеральні добрива. Високі
концентрації нітратів у питній воді зумовлюють отруєння тварин внаслідок
блокування оксигемоглобіну, перетворюючи його в сполуку метгемоглобін.
Нітрати в рубці жуйних під дією денітріфіцируючими бактеріями
перетворюються до нітритів і аміаку. Токсичність нітратів залежить від
швидкості перетворення їх в нітрити, які більш токсичні нітратів. Згідно з
ГОСТом для питної води допускається вміст нітратів 30-40 мг/л. Залізо
присутнє у всіх природних водоймищах. Підвищена концентрація його
впливав на якість води, придає воді каламутність, придає присмак. Таку воду
не використовують. ГОСТом норма – 0,3 мг/л. Марганець в воді присутній у
вигляді розчинених солей. Підвищена концентрація приводить до недоброго
присмаку. ГОСТом – 0,1 мг/л. Мідь кількість мікроелементу в підземних
водах обмежена. Потреба організмом відбувається за рахунок природних
джерел. Норма міді у воді – 1 мг/л. Норма цинку в воді до 5 мг/л, алюмінію
не більше 0,5 мг/л, поліфосфатів до 5 мг/л. Поряд з мінеральними
речовинами у воді різних джерел присутні органічні речовини. Кількість їх у
воді можна знайти по кількості кисню (мг), яка необхідна для окислення
органічних речовин у 1 л води. Чим вища окислюваність, тим більше у воді
органічних речовин, які легко окислюються. Так, окислюваність води
глибоких колодязів становить 1-2 мг/л, неглибоких і відкритих проточних
водоймищ – 4, непроточних – 6-8; болотних – 8-20 мг/л. Окислюваність
доброї питної води не повинна перевищувати 2-4 мг/л. Окислюваність води є
важливим санітарно-гігієнічним показником, який характеризує її
забрудненість. Якщо окислюваність води 0,5-1,5 мг/л – вода добра, 5мг/л –
вода, яку допускають до потреб, більше 5 мг/л – погана вода, 20 мг/л –
непридатна вода для напування. Присутність органічних речовин та
активність окисності води можна знайти по біохімічному споживанню
кисню. БСК визначається споживання кисню водою після п’ятидобової
витримки її при температурі 18-20°С. Чим чистіша вода тим менше втрат
кисню і навпаки. За БСК воду з відкритих водойм поділяють: на дуже чисту –
втрата 1 мг кисню на 1 л, чисту – втрату 2 мг кисню на 1 л, дуже чисту –
втрата 3 мг, сумнівної чистоти – втрата 5 мг, надмірно забруднену – втрата 10
мг/л. При санітарно-гігієнічній оцінці води велике значення мають її
біологічні показники, які характеризуються наявністю макро- та
мікроорганізмів рослинного і тваринного походження. За вмістом у воді
різних організмів можна певною мірою робити висновок про її властивості,
ступінь забруднення і придатність води до використання у тваринництві.
Якщо водойми забруднені сечею, гноєм, стічними водами, у воду потрапляє
велика кількість патогенних мікроорганізмів та личинок гельмінтів. Багато в
них мають здатність тривалий час перебувати у воді і зберігати свою
вірулентність, здатність до розмноження і зараження тварин. В такому
випадку вода може бути джерелом зараження вед тварин інжекційними
хворобами (сибірка, ящур, бруцельоз, бешиха свиней та ін.). При санітарній
оцінці води слід звертати увагу на наявність у ній патогенних
мікроорганізмів, личинок та яєць гельмінтів. Але виявити їх кожного зокрема
у воді дуже важко. Загальне мікробне число – сумарна кількість усіх
мікроорганізмів в 1 мл води. Мікробне число – кількість колоній, які
виросли в бактеріологічних чашках на м’ясо-пептоному агарі із 1 мл води
при температурі 37°С протягом 24 год. Норма для чистої води цей показник
повинен становити не більше 100 бактерій. Про ступінь забрудненості води
органічними речовинами судять за величиною колі-титру та колі-індексу.
Колі – титр це найменший об’єм води у мілілітрах, у якому виявляється одна
кишкова паличка. Колі-індекс – кількість кишкових паличок, що виділяються
з 1 л води. Доброякісна вода повинна мати колі-титр 250- 300 мл, колі-індекс
не вище 3. 2. Якщо вода, яку використовують у тваринництві, не відповідає
ветеринарно-санітарним вимогам, передбаченим ГОСТом, то її слід
піддавати відповідній санітарній обробці – очищенню і знезаражуванню. При
цьому поліпшуються її фізичні та хімічні властивості та гинуть патогенні
мікроорганізми. До способів очищення води належить – відстоювання,
коагуляція, фільтрація. Відстоювання води відбувається у спеціальних
відстійниках і триває від 2 до 6 год. За цей час осідають великі часточки, а
разом з ними значна кількість мікроорганізмів, вода стає прозорішою. Для
прискорення осідання дрібних часточок використовують хімічні речовини –
коагулянти. Як коагулянт частіше використовують сірчанокислий глинозем,
рідше сірчанокисле залізо. Їх додають у вигляді порошку або водного
розчину з розрахунку 50-150 мг на 1 л води. При цьому утворюються
пластівці, які осідають на дно, а разом з ними найменші завислі часточки й
велика кількість мікроорганізмів. Для повнішого очищення від механічних
домішок і мікроорганізмів воду фільтрують через шари піску та гравію з
певним розміром. Внаслідок фільтрації вода звільняється від тих часточок,
які залишились після відстоювання і коагуляції. У процесі очищення вода не
повністю звільняється від різних мікроорганізмі в, зокрема патогенних. А
тому питну воду, в якій можуть бути патогенні мікроорганізми, слід
знезаражувати. Знезаражування води здійснюють хімічними та фізичними
способами. До фізичних методів знезаражування води відносять кип’ятіння,
опромінювання, ультрафіолетовими променями (спеціальне устаткування).
Кип’ятіння застосовують при напуванні новонароджених, в невеликих дозах.
На протязі 10 хв патогенна мікрофлора зникає. Використовують ртутно-
кварцові лампи високого тиску. Ультрафіолетові проміння проникають у
прозору воду на глибину до 25 см. Розроблена установка, яка має п’ять
камер. Всередині кожної є лампа типу ДРГ. З хімічних засобів для
знезаражування води використовують: озон, йод, іони срібла, хлор. Озон –
газ з сильною бактерицидною дією. Повітря є джерелом одержання озону. В
генераторах повітря очищають. Потім в спецкамері відбувається контакт
озона з водою. Ефект заключається в тому, скільки залишилось озону після
знезаражування (по ГОСТу його повинно залишитись 0,1 мг/л). За
допомогою іонізаторів отримують срібну воду. Тривалість дії іонів срібла з
водою не менше 1 год з вмістом 0,2 мг/л. Серед багатьох методів
знезаражування, запропонованих у різний час, найбільшого поширення
набуло хлорування, яке використовується в нашій країні з 1910 р.
Хлорування – надійний і дешевий спосіб знезаражування води. Для цього
застосовують газоподібний хлор або хлорне вапно. Бактерицидна дія їх
зумовлена в наявністю в них хлорнуватистої кислоти. Невеликі розміри й
електрична нейтральність її молекул дає їм змогу проникнути крізь оболонку
бактеріальної клітини, негативно впливати на функцію ферментів, які
забезпечують цю клітину енергією і вона гине. Утворюються хлорнуватиста
кислота так: активна частина хлорного вапна гіпохлорид кальцію у воді з
вуглекислим газом взаємодіє і утворює кислоту. Для хлорування води
частіше застосовують хлорне вапно, або газоподібний хлор. Хлорне вапно
має містити від 35% активного хлору. У процесі зберігання (вологи, світла,
високої температури) активність хлорного вапна знижується, тому перед
використанням обов’язково перевіряти вміст у ньому активного хлору. Доза
активного хлору і тривалість його дії на воду залежить від санітарного стану
води. Кількість внесеного хлору на 1 л води коливається від 0,3 до 25 мг/л
води, а контакт з водою від 15 хв до 2 год. Вміст залишкового хлору після
контакту з водою не перевищує 0,3-0,5 мг/л. Якщо хлорування проводять
великими дозами активного хлору (виражений запах води), то таку воду
треба дехлорувати. Використовують сухий гіпосульфіт або сірчанокислий
натрій. На великих станціях воду хлорують рідким газоподібним хлором.
Газоподібний хлор на станції потрапляє в спецбалони під тиском до 0,8 мПа.
Із балонів хлор подається в хлоратори, в яких він змішується з невеликою
кількістю водою. Отриману «хлорну воду» використовують для
знезаражування питної води.
 Практичні завдання
ЗАВДАННЯ1. Розрахувати абсолютний і середньодобовий приріст живої
маси теляти : жива маса при народженні теляти -30кг, в кінці першого місяця
- 45кг.
Абсолютний приріст 45 кг-30 кг= 15 кг
Середньодобовий приріст 15кг:30днів=0,5 кг
ЗАВДАННЯ 2. Визначити середню жирність молока. У прийомний пункт на
протязі дня надійшло молоко: вранці – 490кг, жирністю 4,2% , в полудень -
330кг, жирністю 3,8% , ввечері -280кг, жирністю 4,0% .
4.2+3.8+4.0=12:3=4.0% середня жирність молока
ЗАВДАННЯ 3. Визначити забійний вихід корови, якщо при забої корова
мала живу масу- 500кг.
Вихід залежить від породи та вгодованості, якщо брати вихід притаманний
м’ясним породам, то він приблизно дорівнює 65% від загальної маси.
500кг * 0.65= 325 кг.
ЗАВДАННЯ 4. Перерахувати кількість молока на базисну жирність.
Господарство доставило на молокозавод 1300 кг молока, жирністю 3,6%,
базисна жирність- 3,4%.
(1300 кг*3.6%):3.4%=1376.47
ЗАВДАННЯ 5. Визначити живу масу свині за промірами : пряма довжина
тулуба-162см, обхват грудей за лопатками -157см, вгодованість середня
(коефіцієнт становить -156 ).
Формула ЖВ= ОГ*ДТ/156; ЖВ=157*162:156=163.03 кг
ЗАВДАННЯ 6. Визначити абсолютний та середньодобовий прирости живої
маси 10 поросят, якщо в місячному віці середня жива маса поросят
дорівнювала 6,4 кг, а в 2-х місячному віці середня жива маса поросят
дорівнює 17,2 кг.

Абсолютний=17.2*10-6.4*10=108кг
Середньодобовий=108:30=3.6кг
ЗАВДАННЯ 7. Свиноматка народила 11 поросят. Жива маса гнізда
дорівнювала 12,1кг. Визначити середня жива маса поросят при народжені
12.1:11=1.1кг
ЗАВДАННЯ 8. Визначити живу масу свині за наступними промірами:
пряма довжина тулуба-162см; обхват грудей за лопатками-157см;
вгодованість -середня (коефіцієнт становить 156).
Формула ЖВ= ОГ*ДТ/156; ЖВ=157*162:156=163.03 кг
ЗАВДАННЯ 9. Перерахувати кількість молока на базисну жирність. Із
господарства доставлено на молокозавод 1300кг молока, жирність якого -
3,6%. Базисна жирність молока – 3,4%.
(1300 кг*3.6%):3.4%=1376.47
ЗАВДАННЯ 10. Визначити абсолютний та середньодобовий приріст
ремонтної свинки, якщо жива маса на 1.04.23 року становила 60кг, а на
1.05.23р.-73кг.
Абсолютний=73-60=13кг
Середньодобовий=13:30=0.43кг
ЗАВДАННЯ 11.Визначити молочність свиноматки, якщо при народженні
поросят жива маса гнізда дорівнювала 12кг, а в 30-денному віці маса гнізда
дорівнювала 74кг.
74-12=62 кг
62кг*4(коєфіцієнт)=248 кг абсолютна молочність
248кг:30 днів=8.26 кг молока середньодобова молочність
ЗАВДАННЯ 12.Визначити забійний вихід свиноматки, якщо жива маса
дорівнює 250 кг, а забійна маса 176кг.
176:250=70.4%
ЗАВДАННЯ 13. Визначити валовий та середньодобовий прирости 11поросят
при відлучені в 2-х місячному віці. Жива маса при народжені одного
поросяти 0,9кг, а при відлучені -19кг.
Валовий = 11*19-11*0,9=209-9.9=199.1 кг
Середньодобовий = 199.1 :60 =3.31 кг
ЗАВДАННЯ 14. Визначити економічні збитки від загибелі поросят, якщо в
господарстві за рік отримано 700 поросят. До відлучення у двох місячному
віці загинуло 15 поросят середня жива маса одної голови 9кг. Ціна 1кг
живої маси поросяти -10 гривень.
15*9=135кг
135кг*10грн=1350 грн
ЗАВДАННЯ 15. Визначити абсолютний та середньодобовий приріст теляти
за три місяці життя. Жива маса теляти при народжені 30кг. В кінці першого
місяця жива маса теляти- 50кг; в кінці другого – 68 кг; в кінці третього-
83кг.
Абсолютний за перший місяць =50-30=20кг, за другий = 68-50=18 кг, за
третій 83-68=15 кг. Абсолютний за три місяці 83-30=53 кг.
Середньодобовий за перший місяць= 20:30=0.66 кг, за другий 18:30=0.6кг,за
третій 15:30=0.5 кг. Середньодобовий за три місяці 53:90=0.58кг
 Давати відповіді на ці завдання
ТВАРИННИЦТВО, ЗООГІГІЄНА І ВЕТЕРИНАРНА САНІТАРІЯ
ЗАВДАННЯ 1. Ознайомлення з напрямом продуктивності та породами
великої рогатої худоби.

ЗАВДАННЯ 2. Ознайомлення з напрямом продуктивності та породами

свиней.
ЗАВДАННЯ 3. Ознайомлення з напрямом продуктивності та породами
коней.
ЗАВДАННЯ 4. Ознайомлення з напрямом продуктивності та породами
овець.
ЗАВДАННЯ 5. Ознайомлення з напрямом продуктивності та породами
курей та іншої птиці.
ЗАВДАННЯ 6. Ознайомлення з правилами проведення бонітування великої
рогатої худоби.
ЗАВДАННЯ 7. Ознайомлення з методами мічення великої рогатої худоби.
ЗАВДАННЯ 8. Ознайомлення із способами утримання великої рогатої
худоби.
ЗАВДАННЯ 9. Ознайомлення з умовами годівлі та догляду великої рогатої
худоби.
ЗАВДАННЯ10. Ознайомлення з умовами утримання корів.
Відповідь: У тваринництві рік поділяють на два періоди: зимово-стійловий
ЗАВДАННЯ 11. Ознайомлення з організацією доїння корів.
ЗАВДАННЯ 12. Ознайомлення технологією виробництва м’яса яловичини
на промисловій основі.
ЗАВДАННЯ13. Ознайомлення з технологією вирощування ремонтного
молодняку великої рогатої худоби.
ЗАВДАННЯ14. Ознайомлення технологією вирощування нетелей та корів-
первісток.
ЗАВДАННЯ15. Ознайомлення з проведенням оцінювання виміні корів-
первісток на придатність до машинного доїння.
ЗАВДАННЯ 16. Ознайомлення з умовами годівлі, догляду свиней.
ЗАВДАННЯ 17. Ознайомлення з методами мічення свиней.
ЗАВДАННЯ 18. Ознайомлення з технологіями виробництва свинини.
ЗАВДАННЯ 19. Ознайомлення з технологією утримання свиней.
ЗАВДАННЯ 20. Ознайомлення з умовами годівлі, догляду, утримання овець
на вівцефермі.
ЗАВДАННЯ 21. Ознайомлення з умовами утримання, годівлі птиці.
ЗАВДАННЯ 22. Ознайомитися з методикою відбору середньої проби сіна і
проведення оцінки його якості.
ЗАВДАННЯ 23. Ознайомитися з методикою відбору середньої проби сінажу
і проведення оцінки його якості.
ЗАВДАННЯ 24. Ознайомлення з органолептичною оцінкою якості силосу.
ЗАВДАННЯ 25. Санітарно-гігієнічні вимоги до кормів, годівлі, води і
напування великої рогатої худоби.
ІІ. ВИКОНАТИ ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ:
ЗАВДАННЯ1. Розрахувати абсолютний і середньодобовий приріст живої
маси теляти : жива маса при народженні теляти -30кг, в кінці першого місяця
- 45кг.
ЗАВДАННЯ 2. Визначити середню жирність молока. У прийомний пункт на
протязі дня надійшло молоко: вранці – 490кг, жирністю 4,2% , в полудень -
330кг, жирністю 3,8% , ввечері -280кг, жирністю 4,0% .
ЗАВДАННЯ 3. Визначити забійний вихід корови, якщо при забої корова
мала живу масу- 500кг.
ЗАВДАННЯ 4. Перерахувати кількість молока на базисну жирність.
Господарство доставило на молокозавод 1300 кг молока, жирністю 3,6%,
базисна жирність- 3,4%.
ЗАВДАННЯ 5. Визначити живу масу свині за промірами : пряма довжина
тулуба-162см, обхват грудей за лопатками -157см, вгодованість середня
(коефіцієнт становить -156 ).
ЗАВДАННЯ 6. Визначити абсолютний та середньодобовий прирости живої
маси 10 поросят, якщо в місячному віці середня жива маса поросят
дорівнювала 6,4 кг, а в 2-х місячному віці середня жива маса поросят
дорівнює 17,2 кг.
ЗАВДАННЯ 7. Свиноматка народила 11 поросят. Жива маса гнізда
дорівнювала 12,1кг. Визначити середня жива маса поросят при народжені
ЗАВДАННЯ 8. Визначити живу масу свині за наступними промірами:
пряма довжина тулуба-162см; обхват грудей за лопатками-157см;
вгодованість -середня (коефіцієнт становить 156).
ЗАВДАННЯ 9. Перерахувати кількість молока на базисну жирність. Із
господарства доставлено на молокозавод 1300кг молока, жирність якого -
3,6%. Базисна жирність молока – 3,4%.
ЗАВДАННЯ 10. Визначити абсолютний та середньодобовий приріст
ремонтної свинки, якщо жива маса на 1.04.23 року становила 60кг, а на
1.05.23р.-73кг.
ЗАВДАННЯ 11.Визначити молочність свиноматки, якщо при народженні
поросят жива маса гнізда дорівнювала 12кг, а в 30-денному віці маса гнізда
дорівнювала 74кг.
ЗАВДАННЯ 12.Визначити забійний вихід свиноматки, якщо жива маса
дорівнює 250 кг, а забійна маса 176кг.
ЗАВДАННЯ 13. Визначити валовий та середньодобовий прирости
11поросят при відлучені в 2-х місячному віці. Жива маса при народжені
одного поросяти 0,9кг, а при відлучені -19кг.
ЗАВДАННЯ 14. Визначити економічні збитки від загибелі поросят, якщо в
господарстві за рік отримано 700 поросят. До відлучення у двох місячному
віці загинуло 15 поросят середня жива маса одної голови 9кг. Ціна 1кг
живої маси поросяти -10 гривень.
ЗАВДАННЯ 15. Визначити абсолютний та середньодобовий приріст теляти
за три місяці життя. Жива маса теляти при народжені 30кг. В кінці першого
місяця жива маса теляти- 50кг; в кінці другого – 68 кг; в кінці третього-
83кг.