ДИНАМІКА «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ».

ПРОТИСТОЯННЯ
НАТО Й ОВД
 БЕРЛІНСЬКА КРИЗА
1948-1949

24.06.1948 – блокада Західного Берліну СРСР –

12.05.1949, «повітряний коридор» ВПС США і
Британії, 200 млн.$
  
Берлінська криза 1961 р.
Підтримка НАТО
прагнення ФРН поглинути
НДР

Залежність СЄПН від

СРСР

Економічні збитки НДР

(120 млрд. марок)
12-13.08.1961 р. – спорудження муру
протяжністю 44 км. Проіснував до
10.11.1989 р. Спроби незаконного
перетину карались позбавленням
волі до 8 років. Всього здолали – 175
осіб. Жертви: до 1200 осіб
ГЕНЕРАЛЬНИЙ СЕКРЕТАРЮ ГОРБАЧОВ, ЯКЩО ВИ
ШУКАЄТЕ МИРУ, ЯКЩО ВИ ШУКАЄТЕ ПРОЦВІТАННЯ
ДЛЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ,
ЯКЩО ВИ ШУКАЄТЕ ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ: ПРИЇЖДЖАЙТЕ
СЮДИ! ПАНЕ ГОРБАЧОВ, ВІДКРИЙТЕ ЦІ ВОРОТА!
ПАНЕ ГОРБАЧОВ, ЗРУЙНУЙТЕ ЦЕЙ МУР!
 ВІЙНА В КОРЕЇ 1950-1953
Збройний конфлікт між КНДР і Республікою
Корея. 25.06.1950 – початок агресії КНДР (135 тис.)
проти РК. (150 тис.) За 1,5 місяці Народна армія
КНДР захопила 90% території РК.
7.07.1950 – резолюція ООН засудила агресію,
сформовано війська ООН у складі 15 держав.
Головнокомандувач військ ООН – Д. Макартур.
15.09.1950 – військовий десант США в тилу КНДР.
10.1950 – захоплення Пхеньяна.
Втручання у конфлікт радянських і китайських
військових підрозділів (4,5 млн.)
06.1951 – ескалація конфлікту до 1 млн. військових
27.07.1953 – перемир’я: збереження
демілітаризованої зони по 38 паралелі
 КАРИБСЬКА КРИЗА
Надзвичайно напружене протистояння між СРСР і США внаслідок
таємного розміщення Радянським Союзом ядерних ракет на Кубі у
жовтні 1962. Вперше в історії людства обидві наддержави наблизилися
до прямого військового протистояння і безпосередньої загрози початку
ядерної війни.
Лідери США та СРСР Джон Кеннеді та Хрущов в останню мить (за три
години до можливого удару США по Кубі) змогли домовитися.
Домовленість полягала у взаємних поступках обох країн:
• СРСР забирають ракети з Куби і допускають туди інспекторів
ООН
• США демонтують у піврічний термін свої ракети в Туреччині і
не роблять спроб перевороту на Кубі.
Ця подія стала найвищою точкою холодної війни, яка досягла
свідомості світової, насамперед західної, громадськості. На Кубі події
звуться «Жовтневою кризою» ,у США поширена назва «Кубинська
ракетна криза». У радянських ЗМІ реальна загроза початку війни та
роль в цьому СРСР всіляко замовчувалася.
 ВІЙНА У В’ЄТНАМІ
2 вересня 1945 року в Ханої у присутності півмільйонної юрби
політичний лідер В'єтміня Хо Ші Мін проголосив створення незалежної
Демократичної Республіки В'єтнам (ДРВ). Свою промову він розпочав
перефразовуючи Декларацію Незалежності Сполучених Штатів:
«Усі люди народжені вільними. Кожного з нас Творець наділив
непорушними правами: правом на життя, правом свободи та правом на
щастя».
 У липні 1954 року були укладені Женевські угоди, що
завершили восьмирічну війну.
Згідно з Женевськими угодами, договорами між СРСР
і Францією, територія В'єтнаму була тимчасово розділена
по 17-й паралелі (де була створена демілітаризована зона) Хо Ші Мін

на дві частини. Північний В'єтнам перейшов під контроль

В'єтміня, і, відповідно, став територією ДРВ.

Південний В'єтнам залишався під владою призначеної

французами місцевої адміністрації, причому Франція ще Нго Дінь З'єма,
І Президент
до угод встигла формально надати В'єтнаму незалежність. Південного
В'єтнаму
 Північнов'єтнамські торпедні
катери
під час атаки есмінця «Меддокс»

Д. Кеннеді та Р. Макнамара Тіло страченого Нго Дінь З'єма.

Листопад 1963

2 серпня 1964 року військовий корабель Сполучених штатів есмінець «Меддокс», який виконував розвідувальне
завдання поблизу берегів Північного В'єтнаму у зоні Тонкінської затоки, за твердженнями американців, потрапив під
раптову атаку малих торпедних катерів, ймовірно північнов'єтнамського військово-морського флоту. Через дві доби, 4
серпня у цьому ж регіоні, за дуже неясних обставин, «Меддокс», цього разу з іншим американським кораблем «Тернер
Джой», потрапляють під повторну атаку. Цей випадок увійшов до історії, як «Тонкінський інцидент».
 Невдовзі новини про втручання американських військових викликали нову
хвилю протестів серед американської спільноти. Під час масової демонстрації в
Огайо 4 студентів з університету Кента було вбито солдатами Національної
гвардії, що викликало небувалу хвилю протесту у Штатах. Разом з цим, реакція
адміністрації Джонсона залишалася абсолютно індиферентною, чим
провокувала антивоєнний рух на акції ще більшого розмаху.

Останній солдат армії США залишив територію В'єтнаму у серпні 1972 року. За іншою інформацією, американські
вояки все ще продовжували гинути на території Південного В'єтнаму у жовтні 1972 року.

27 січня 1973 було підписано Паризьку мирну угоду, за якою американські війська покидали В'єтнам (до цього часу
всі сухопутні бойові частини вже були виведені, і в країні залишалося 24 тис. американців). Виконуючи підписану
угоду, 29 березня того ж року США завершили виведення своїх військ з Південного В'єтнаму.
 АФГАНСЬКА ВІЙНА
Король Захір-Шах, який знаходився з СРСР у дружніх стосунках, наприкінці 50-х років
дозволив великій групі офіцерів афганської армії навчатись у радянських академіях. Саме
офіцери, які повернулись із СРСР, стали першими «марксистами», яких їхні радянські
куратори зорієнтували на захоплення влади для, нібито, здійснення позитивних
соціальних перетворень. Поряд із військовиками до політичних провокацій була залучена
університетська молодь, яка щиро прагнула вирвати країну з лабет відсталості та
бідності.
У квітні 1978 році комуністам НДПА, завдяки допомозі радянських
спецслужб, вдалося здійснити антидержавний «революційний» збройний
заколот, який в прокомуністичній історіографії отримав назву «Саурська
революція».
Президент генерал Мухаммед Дауд Хан був скинутий і
вбитий. До владий прийшов Нур Мухаммед Таракі, лідер
фракції «Хальк» і одночасно Генеральний секретар ЦК
НДПА. Він став головою Революційної ради і прем'єр-
міністром Афганістану.
У вересні 1979 Нур Мухаммед Таракі побував з офіційним дружнім візитом в СРСР. При розставанні в аеропорту
Москви він розцілувався з Леонідом Брежнєвим, що тоді було знаком вищої довіри, дружби та взаємопорозуміння.
Але за час відсутності Таракі у Кабулі там дозрів новий заколот, на чолі якого стояв молодий та честолюбний ще
більш «лівий» член ЦК НДПА Хафізулла Амін, теж член фракції «хальк», один з військових керівників заколоту
проти генерала Дауда. При поверненні в Кабул Таракі був заарештований і за наказом Аміна вбитий.
 «Трійка» радянських керівників

Юрій Андропов, голова Андрій Громико, Дмитро Устинов,

КДБ СРСР (1967-1982) міністр закордонних справ міністр оборони
Підготували план військової операції. Маршали розробили операцію «Ш», яку мали провести радянські війська без
залучення військ центральноєвропейських держав. Рішення ввести радянські війська в Афганістан ухвалили на
підмосковній дачі Брежнєва Суслов, Андропов, Устинов, Громико. Фатальне рішення було ухвалено неповним
складом Політбюро.
 27 грудня 1979 року радянські війська
під головуванням спецпідрозділу КДБ
СРСР без жодного пострілу зайшли в
Афганістан. Прорадянський президент
країни, лідер компартії Хафізулла Амін,
вітав вступ «радянських друзів»

Амін не знав, що радянські вожді і генерали,

з котрими він спілкувався і які запевняли його
у своїй дружбі, прийняли рішення його знищити як ненадійного партнера і
замінити на главу іншої фракції комуністів. Радянське керівництво було відірване
від реальності і не розуміло, що Амін був насправді єдиним стримувачем
відкритого суспільного вибуху в Афганістані, причиною якого могли стати
ворожнечі різних племен, народностей, кланів наркомафії, феодальні відносини,
Хафізулла Амін
корупція, загальна неписьменність, бідність, ісламський фундаменталізм,
наявність іноземних спецслужб і т. д.
 Проте новий режим на багнетах СРСР теж втриматися не
зміг, і незабаром вся країна стала зоною бойових дій, куди всі
вороги СРСР - США, Китай, Туреччина, Японія, Пакистан,
Іран - посилали гроші і смерть. Мільйонам зубожілих
афганців втрачати було нічого, і війна стала єдиним місцем
їхнього заробітку.

Бабрак Кармаль,
«Парчам»
 У цій війні відразу з'ясувалося, що могутність Союзу - це міф, що радянська армія, незважаючи на чисельну перевагу над
противником як щодо зброї й техніки, так і кількості військових, не вміла воювати без великої крові. Армія могла рознести і
стерти в порошок гори, але не змогла знищити мотивованого ворога, загони піхоти, які в горах почувалися як удома.
СРСР виявився не готовим до сучасної локальної війни, бо воювати треба було не з НАТО, а з дикими феодальними
племенами, котрі відстоювали свою територію, свій дім. Війна була зовсім непотрібною, а армія - непрофесійною, тактика -
помилковою. Безліч операцій завершувалися нічим, а неприцільні артилерійські нальоти і авіабомбардування територій лише
збільшували ненависть та число бійців спротиву, охочих помститися за невинні жертви співвітчизників. Загальні втрати
радянських військ склали 15 тисяч осіб, у тому числі 2500 українців.