МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ "ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА"

Інститут комп'ютерних наук та інформаційних технологій

Кафедра прикладної лінгвістики

Реферат

на тему: "Роль невербальних компонентів та мовчання в діалозі"

Виконала: студентка групи ФЛ-25

Галько М.Б.

Перевірив:

асисент кафедри ПЛ

Гарасійка А.О.

Львів - 2020
 Зміст

1. Вступ
2. Невербальні засоби спілкування, їхні особливості та роль у спілкуванні.
3. Мовчання в невербальній комунікації; типи комунікативного мовчання;
комунікативно значуще та комунікативно незначуще мовчання.
4. Висновки
5. Список використаної літератури

Анотація: у рефераті йдеться про роль невербальних компонентів у

спілкуванні та їхню класифікацію. Зокрема,про оптико-кінетичну,
паралінгвістичну та екстралінгвістичну системи. Невербальні засоби
спілкування мають певні особливості та несуть певну інформацію:про
особистість комунікатора,стосунки комунікантів. Також розглядається
детальніше оптико-кінетична система, що складається з жестів, міміки і
пантоміміки, рухів тіла (кінесики),наводяться приклади як невербальна
комунікація залежить від типу культури.
Друга підтема присвячена ролі мовчання у комунікації. Мовчання виконує
різноманітні функції, значущість яких може бути ледве вловимою. Для нього
характерна структура та головні функції мовленнєвого акту,тому його можна
розглядати не лише як знак.
Аnnotation:the abstract deals with the role of non-verbal components in
communication and their classification. In particular, the opto-kinetic, paralinguistic
and extralinguistic systems. Non-verbal means of communication have certain
characteristics and carry certain information: the identity of the communicator, the
relations of the communicants. Also, considered in detail is the opto-kinetic system
consisting of gestures, facial expressions and mime, body movements (kinesics), are
given the examples of how non-verbal communication depends on the type of
culture.
The second sub-topic focuses on the role of silence in communication. Silence
performs a variety of functions, the significance of which can be barely discernible. It
2
is characterized by the structure and main functions of a speech act, so it can be
considered not only as a sign.

Об'єкт дослідження: невербальні компоненти, їх класифікація та роль;

мовчання в діалозі; комунікативне мовчання як феномен невербальної
комунікації.

Мета: виявити особливості використання невербальних засобів

спілкування, дослідити роль мовчання у діалозі.

3
 Вступ

Люди можуть обмінюватись різними типами інформації на різних рівнях.

Відомо, що спілкування не вичерпується усними або письмовими
повідомленнями. В цьому процесі важливу роль грають емоції, манери
партнерів, жести. Психологами встановлено, що в процесі взаємодії людей від
60 до 80% комунікацій здійснюється за рахунок невербальних засобів
вираження і лише 20-40% інформації передається за допомогою вербальних. Ці
дані заставляють нас замислитись над значенням невербального спілкування
для взаєморозуміння людей, звернути особливу увагу на значення жестів і
міміки людини, а також породжують бажання оволодіти мистецтвом
тлумачення цієї особливої мови, якою ми усі розмовляємо, навіть не
усвідомлюючи цього [5].

Особливістю невербальної мови є те, що її виявлення обумовлене

імпульсами нашої підсвідомості, і відсутністю можливості підробити ці
імпульси дозволяє нам довіряти цій мові більше, ніж звичайному вербальному
каналу спілкування.

Лінгвісти все більше приділяють увагу невербальним компонентам

мовлення, які супроводжують не лише процес спілкування а й відображають
емоційний стан комунікантів, репрезентують певну смислову інформацію.
Одним із невербальних засобів комунікації є мовчання, лінгвістичний інтерес
до якого зріс наприкінці ХХ ст. і не втрачає своєї актуальності дотепер.
Мовчання є предметом вивчення фізіології, нейрофізіології, філософії, біології,
соціології, етики, лінгвістики. У сучасній лінгвістиці намічається тенденція
осмислення мовчання у когнітивно-дискурсивній парадигмі.

4
 Невербальні засоби спілкування, їхні особливості та роль у спілкуванні,
класифікація.

Невербальне спілкування займає важливе місце у житті кожного індивіда,

оскільки, як зазначив Г.В. Колшанський, несловесні знаки - це не залишок, який
виділяється з мовної системи, а особливий функціональний компонент
парамовної системи, тобто та комунікативна підсистема, яка доповнює функцію
вербальної комунікативної системи.

Невербальні засоби спілкування – елементи комунікативного коду, які

мають немовну (або знакову) природу й разом із засобами мовного коду
служать для створення, передавання та сприйняття повідомлень.[2]

Серед невербальних засобів спілкування першою слід назвати оптико-

кінетичну систему, що складається з жестів, міміки і пантоміміки, рухів тіла
(кінесики). Далі виокремлюють паралінгвістичну та екстралінгвістичну
системи. Паралінгвістична система — це вокалізації, тобто якості голосу, його
діапазон, тональність. Екстралінгвістична система — це темп, паузи, різні
вкраплення в мову (плач, сміх, кашель тощо). Традиційно вважалось, що ці
види засобів є навколомовними прийомами, які доповнюють семантично
значущу інформацію. Серед невербальних засобів особливою є система
організації простору і часу спілкування — проксеміка. Ідеться про розміщення
учасників зустрічі та доцільні, прийняті в різних ситуаціях і культурах часові
характеристики різних форм спілкування, зокрема монологу та діалогу [5].

Специфічною знаковою системою в невербальній комунікації є контакт

очей, який є основним засобом візуального спілкування.

Невербальні повідомлення мають певні особливості. Як правило, вони:

 неструктуровані, їх неможливо розкласти на окремі складники; це вияв

темпераменту людини, її емоційного стану, самооцінки, соціальних
статусів, належності до певної групи, субкультури тощо;

5
  прив’язані до умов спілкування; декодуються «тут і тепер», у межах
конкретного контексту й ситуації;

 неінтенціональні, спонтанні ;

 більшою мірою вроджені, ніж набуті; як правило, засвоюються кожним

носієм певної культури шляхом спостережень, копіювання невербальної
поведінки інших людей;

 витворюються під домінантним впливом правої півкулі головного мозку.

Під час невербального спілкування комуніканти отримують інформацію:

1. Про особистість комунікатора:

 темперамент;

 емоційний стан у конкретній ситуації;

 його «Я» (образ і самооцінку);

 особистісні якості;

 комунікативну компетенцію (як він починає комунікацію, підтримує її,

виходить з неї тощо);

 соціальний статус;

 належність до певної групи або субкультури.

2. Про стосунки комунікантів:

 характер стосунків (домінування – залежність, прихильність –

неприхильність тощо);

 динаміку стосунків (бажання підтримувати спілкування, перервати його,

«з’ясувати стосунки» тощо);

 про ставлення учасників комунікації до самої ситуації, що дає змогу їм

6
 регулювати процес інтеракції: спокій, комфортність, спілкування чи
бажання завершити його (нервування, нетерпіння) тощо [5].

Кінесика – це один з найважливіших засобів невербального спілкування,

який найбільше впливає на його перебіг. Його ще називають «мовою тіла».
Кінесичні сигнали (міміка, жести, постава тіла) можуть бути підсвідомими
(неконтрольованими) та свідомими (контрольованими). Підсвідомі
(неконтрольовані) сигнали – це повідомлення, що надсилаються мозком і є
зовнішнім віддзеркаленням насамперед емоційного стану людини. Свідомі
(контрольовані) – це набуті, відпрацьовані сигнали. Деякі кінесичні засоби
увійшли в систему комунікації цілих етносів, стали національно-культурними
засобами комунікації (жести привітання, прощання тощо) [2].

Міміка (вираз обличчя). Найважливіший засіб невербальної комунікації. Її

відсутність унеможливлює спілкування, оскільки обличчя – дзеркало людських
емоцій. Американський психолог П. Екман разом з колегами опрацював
техніку, яка отримала назву «Система кодування рухів обличчя». Ця система
дає змогу зіставити вирази обличчя з виявом певних емоцій. Автори
зазначають, що найменшому контролеві підлягають очі. Так, блискучі очі
виражають радість; матові – сум. Широкі зіниці свідчать про страх; нерухомі –
про концентрацію уваги; «бігаючі» – про неспокій, розпорошення уваги;
короткі погляди вбік – почуття вини, побоювання осуду оточення [2].

Контрольована міміка – це прийняті в конкретній культурі, конкретним

етносом засоби міміки, що виражають окреслені «межі» почуттів, емоцій тощо.
Вони «дешифруються» у межах певної культури однозначно.
Можна навести кілька прикладів конвенціональної (загальноприйнятної) міміки
в комунікації українців і деяких європейських етносів: при мруження ока ‒
привертання уваги адресата, попередження його про щось; широко відкриті очі
– демонстрація здивування, несподіванки; кліпання повіками – підтвердження
або згода на щось; підняття брів – мовець почув щось дивне, незвичне,
непристойне тощо; стягування брів – незадоволення, гнів [2].
7
 Жести у спілкуванні є носіями різного типу інформації, пов’язаної з
емоційними станами комунікантів.У практиці взаємодії виділяють кілька
основних жестів, що відображують внутрішній стан людини. Рух рук і тіла
передають багато знань про людину [2].
По-перше, у них відображається стан організму й безпосередні емоційні
реакції. Це дозволяє судити про темперамент людини (сильні чи слабкі в нього
реакції, швидкі чи уповільнені, інертні чи рухливі).
По-друге, пози й рухи тіла виражають риси характеру людини, ступінь її
упевненості в собі, скутість чи розкутість, обережність чи поривчастість.
По-третє, у позі та жестах виявляються культурні норми, засвоєні людиною.
По-четверте, жестам і позі приписуються чисто умовні символічні значення.
Таким чином, вони здатні передати точну інформацію.
Невербальні компоненти відіграють важливу роль у процесі організації,
перебігу комунікації, упливають на її результат. Несучи значну частину
комунікативної інформації, вони можуть сприяти, перешкоджати або навіть
унеможливлювати міжособистісне спілкування.
Мімічні рухи мають у різних народів відмінне значення: українці
підморгують, аби на когось чи щось звернути увагу, натякнути, покепкувати;
англійці таким мімічним знаком супроводжують вітальні фрази або уживають
його замість вітання; в багатьох східних культурах підморгування вважається
поганою звичкою і може образити людину. Підняті брови в Німеччині
означають захоплення, а в Англії вираз скептицизму. Посмішка відіграє ледь не
найпомітнішу роль серед різноманітних знаків позитивного ставлення
практично у всіх європейських культурах. Відомий девіз "keep smiling",
запозичений у американців, знаходить широке визнання в різних культурах,
зокрема у німців. Проте посмішка у американців далеко не завжди виражає
дійсний стан людини, а лише показує його увагу та доброзичливість до
співрозмовника [2].

Доцільно зауважити, що невербальна комунікація справді залежить від типу

культури. Існують, звичайно, жести, експресивні сигнали, які майже однакові в

8
усіх народів (посмішка, сердитий погляд, насуплені брови, хитання головою
тощо). Водночас досить багато невербальних засобів, звичок, що прийняті лише
однією нацією. Відомі невербальні сигнали, що в різних народів несуть різну
інформацію. Наприклад, більшість європейських народів передають згоду,
хитаючи головою згори донизу. Болгари цим жестом передають незгоду,
японці- лише підтверджують, що уважно слухають співрозмовника [5].

Мовчання в невербальній комунікації; типи комунікативного мовчання;

комунікативно значуще та комунікативно незначуще мовчання.

Семантичне навантаження мовчання відзначив у своєму трактаті ще

Л. Вітгенштайн. Відома теза філософа: “Про що не можна говорити, про те
слід мовчати”, – порушує проблему існування невиражального у мові та
засвідчує можливість використання мовчання як альтернативної форми
висловлювання [1].

У психолінгвістиці та лінгвопрагматиці мовчання інтерпретується

амбівалентно. З одного боку воно асоціюється з відсутністю мовлення,
інформації, взаємодії, з пустотою, а з іншого ‒ з глибокими переживаннями,
серйозністю позиції.

Виокремлюють три типи комунікативного мовчання:

1) психологічне, що допомагає адресату правильно інтерпретувати

висловлювання адресанта (паузи, зупинки, переривання, виправлення тощо);

2) інтерактивне, яке дозволяє адресату виокремити інтенційні імплікації із

висловлювань адресанта (паузи в діалозі);

3) соціокультурне, супроводжується певними культурними конвенціями

(релігійні ритуали, ситуації соціально-ієрархічної нерівності тощо) [3].

Соціальна поведінка людини закладена в етикеті мовчазної поведінки.

Соціальне мовчання – це стратегія поведінки . Мовчання детермінується канонами
спілкування: мовчання слухачів в аудиторії, у церкві, у залі засідань передбачено
нормами поведінки в соціумі. Мовчання як соціальний знак вказує на статус

9
суб’єкта мовчання: мовчання прислуги, представника нижчої соціальної групи,
мовчання учня як об’єкта критики вчителя .
Семантичне навантаження мовчання ідентифікується в конкретних
комунікативних ситуаціях. Феномен мовчання в усному мовленні реалізується за
допомогою пауз, які позначаються графічними та мовними засобами у
художньому дискурсі.
Семантична палітра мовчання широко подана в українських прислів’ях , у
яких за словом «мовчати» закріпилася позитивна конотація: «мовчати»,
«промовчати» означає бути розумнішим від інших, мати життєвий досвід, певний
соціальний статус. Наявність подібних паремій в українському соціумі
відображає потребу в мовчанні на фоні традиційно високої комунікативної
активності українського мовця[3].
Не кожне мовчання може бути комунікативним та інформативним.
В. Богданов пропонує розрізняти комунікативно значуще та комунікативно
незначуще мовчання [6].
Особливістю комунікативно незначущого мовчання є те, що воно не несе
функціонального навантаження та виключає ситуацію спілкування,засвідчує
фізіологічний стан людини.
Комунікативно значуще мовчання виконує певну знакову функцію, несе
певну інформацію,містить значну кількість найрізноманітніших
комунікативних смислів семантико-прагматичного характеру. Обов’язковими
умовами комунікативно значущого мовчання є: свідоме та навмисне
використання мовчання з боку відправника; обізнаність отримувача в навмисному
характері мовчання; володіння відправником і отримувачем спільним знанням
відносно значення мовчання . Таке мовчання інтерпретується в спеціальній
літературі по-різному: як комунікативний знак , як невербальний знак поряд із
комунікативним актом , як нульовий знак , а також як мовленнєвий акт .
Згідно з думкою С. В. Крестинського, «... акт мовчання – це не просто знак і не
просто нульовий мовленнєвий акт, це складніша комунікативна одиниця, котра,
включаючи ознаки знаковості та мовленнєвоактові характеристики, здатна

10
виражати найрізноманітніші психологічні стани, бути маркером (до певної міри,
звичайно) соціального статусу суб’єкта...» [6].
Дослідник В.Богданов виділяє три типи комунікативно значущого
мовчання:
1. “мовчання адресата” або “мовчання слухання”;
2. “мовчання мовця” або “мовчання замість говоріння”;
3. “еліптичне мовчання”, яке зумовлене синтаксичною побудовою тексту та
виражене еліпсом.
Перший тип мовчання (“мовчання адресата”) пов’язаний зі зміною
комунікативних ролей у процесі спілкування. Під час діалогу адресат
опрацьовує протягом свого мовчання слова співрозмовника та формулює
власну думку, яку він згодом висловлює, помінявшись із мовцем
комунікативними ролями. Іноді адресат перериває своє мовчання вербальними
або невербальними вставками, які засвідчують його інтерес чи
незацікавленість, демонструють згоду чи спротив щодо висловленого.

Детального розгляду у лінгвістичних дослідженнях зазнає другий тип

комунікативно значущого мовчання – “мовчання мовця”. В. Богданов дає йому
визначення “нульового замісника вербальної реакції”, оскільки тут мовчання
постає на місці очікуваного мовлення . Інтерпретація “мовчання мовця”
залежить від конкретної ситуації, смислу попереднього висловлювання.
У синтаксичній структурі тексту зустрічаємо третій тип мовчання,
виражений еліпсом. Стилістична фігура еліпс, за допомогою якої опускаються
певні, легко відновлювані на основі контексту елементи мовлення, позначає, на
думку В. Богданова, не зовсім мовчання, а у першу чергу щось невисловлене,
тобто йдеться про “пропуск синтагматично надлишкового компонента” [6].
Мовчанню притаманний ситуативний характер, а його актуалізація
відбувається у мовленні. Просодична невербальна одиниця мовчання в
умовах усної комунікації реалізується за допомогою пауз.

Термін паузація характерний для усного дискурсу, в якому

актуалізуються інтонаційні засоби комунікації. Паузація - один із невід'ємних
11
елементів просодичної організації усного мовлення. Між паузою та мовчанням
існують гіперо-гіпонімічні відношення: мовчання включає паузу як фонетичну
складову. Важливо зазначити, що пауза - це не завжди мовчання, але мовчання
у комунікативній поведінці без паузи не існує. Мовчання за кількісними
характеристиками є наддовгою паузою при перериванні мовлення.

Виділяють такі умови знаковості мовчання, як: "усвідомлене і навмисне

використання мовчання з боку його відправника", "поінформованість
одержувача про навмисний характер мовчання" та "наявність у адресанта й
адресата спільного знання стосовно значення мовчання". Мовчання може бути
знаком і мовленнєвим актом, ці дві його характерні властивості
взаємопов'язані. За мовчанням ховається певне значення, що дозволяє говорити
про знакову природу цього феномену. Але недостатньо розглядати мовчання
лише як знак, оскільки для нього характерна структура та головні функції
мовленнєвого акту.

Висновки:

Отже, невербальна комунікація ‒ це система знаків, що використовуються

під час спілкування і відрізняються від мовних засобами та формою їх
виявлення.Невербальні явища є біологічно культурно детермінованими,
нерозривно пов'язані із загальною моделлю людської поведінки. У такому
розумінні невербальні засоби є сукупністю типових дій (рухів різних частин
тіла, закріплених національно-культурними традиціями в певному мовному
колективі використовуваних у різноманітних соціально-комунікативних
ситуацій). 

Мовчання – це невербальна мовленнєва поведінка комунікантів. Як

семіотичний невербальний знак комунікативне мовчання не завжди має словесне
позначення, але при цьому є досить інформативним. Семантичне навантаження
мовчання ідентифікується в конкретних ситуаціях та актуалізується в мовленні.
Мовчання виконує різноманітні функції, значущість яких може бути ледве

12
вловимою. Мовчання ніби балансує між вербальною і невербальною
комунікацією, маючи при цьому надзвичайно особливий і загадковий статус.

Список використаної літератури:

1. 5.2 Мовчання як форма комунікації. Запорізький національний

університет. Режим доступу: https://studfile.net/preview/7322301/page:2/

2. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики. - К., 2004, с. 376.

3. Гавришин М. Невербальна комунікація:мовчання як соціальний знак

ISSN 2227-5525.Мова і суспільство.2015.Випуск 6. С. 97–102.Режим
доступу:http://publications.lnu.edu.ua/collections/index.php/ls/article/view/17
44

13
4. Козир, Г.О. Етикетний статус мовчання [Текст] / Г.О. Козир; наук. кер.
Ю.В. Косенко // Перекладацькі інновації : матеріали Всеукраїнської
студентської науково-практичної конференції, Суми, 25-27 листопада
2010 р. / Ред. кол.: С.О. Швачко, І.К. Кобякова та ін. — Суми : СумДУ,
2010. — С. 95-96.
5. Культура поведінки та невербальні засоби спілкування. Режим доступу:
http://ru.osvita.ua/vnz/reports/culture/10411/

6. Мовчання у мовленнєвій комунікації. Яремко М. В. Наукові записки.

Серія “Філологічна”,Львівський національний університет імені Івана
Франка,Випуск 23,с.221-223.

14
 

15