1.Форми переносу мін.

сполук та диференціація осадової речовини на шляхах переносу від

водозбірних площ до кінцевих басейнів осадконакопичення.
Найбільше значення для процесу седиментогенезу має транспортуюча діяльність водних потоків,
і в першу чергу річок, які переміщують найбільшу кількість матеріалу від зон його мобілізації до
місць осадження. За розрахунками Ф.Кларка тільки в розчинному вигляді усі річки Земної кулі за
один рік виносять 2735млн т.
Кожний водний потік переносить матеріал трьома способами:
- волочінням чи перекочуванням по дну
- в завислому стані
- в розчинному стані
Цікавим є питання, як поводять собі різні елементи та сполуки під час переносу. М.М.Страхов
поділяє мінеральні речовини, що потрапляють до водоймищ на чотири групи. Перша група
компонентів утворює легко розчинні солі: NaCl, KCl, MgSO4, MgCl2, CaSO4, CaCl2. У силу своїй
великої розчинності, вони присутні в воді завжди у вигляді справжніх іонних розчинів, не
утворюючи ніколи ні колоїдних розчинів, ні механічних суспензій.
Другу групу утворюють карбонати лужних та лужноземельних металів: CaCO3, MgCO3, NaCO3, а
також кремнeзем. Для карбонатів в річках холодного та жаркого клімату є суттєві розбіжності. В
річках північних областей перенос карбонатів у вигляді суспензій відсутній, переноситься тільки у
вигляді розчинів (як справжніх, так і колоїдних), так як в холодних водах концентрація карбонатів
далека від насиченості. При переході до річок теплого клімату концентрація карбонатів близька до
насичення. Карбонати можуть випадати в тверду фазу. Тому вони переносяться не тільки у розчинах,
але ї у складі суспензій. При переході від рівнинних річок до гірських доля твердих карбонатів до
розчинених різко збільшується. Його кількість досить значна (до 50%), та може суттєво переважати
над кальцитом розчиненим, що пов’язано по-перше з переходом в воду зруйнованих уламків
карбонатних порід, а по друге зі слабким хімічним їх розкладенням. Приблизно така ж ситуація
відмічається для кремнезему.
Третю групу компонентів річного стоку утворюють сполуки Fe, Mn, P, а також сполуки малих
елементів (V, Cr, Ni, Co, Cu). Їх риса – мала розчинність сполук, які вони утворюють. Кількість
розчинної речовини в водах річок дуже мала. Більша частина заліза окислюється, залізо випадає в
осад у вигляді гідрогетиту (Fe2O3 x nH2O), якій разом з полувивітрилими силікатами та
алюмосилікатами заліза – роговими обманками, гідрослюдами, тітано-магнетитом, магнетитом,
піритом переноситься рікою у завислому стані чи волочінням. Більшість розчинних сполук заліза
дають колоїдні розчини. Наприклад, велика доля розчиненого Fe мігрує як золь Fe(OH)33+, захищений
колоїдною органічною речовиною та золем SiO22-, чи у вигляді колоїдних комплексних залізо-
органічних сполук (гумати заліза). Теж відноситься до Mn та інших малих елементів.
Останню четверту групу компонентів річкового стоку утворюють кварц та різноманітні
силікати та алюмосилікати. Розчинність їх мала, тому вони переносяться тільки у вигляді тонкої
суспензії чи у вигляди уламків волочінням по дну. Мінерали глин мігрують переважно у завислому
стані, силікати та важкі мінерали переносяться волочінням.
Зі сказаного можна зробити висновки: Чим менше розчинна сполука, тим більша роль в її
транспортуванні належить механічному переносу, та навпаки. Мінімальне значення
механічного переносу окремих компонентів є в рівнинних річках, максимальне – у річок гірських,
тобто збільшується при збільшенні тектонічної активності території, по якої тече річка.
Фазова диференціація речовини при її переносі на водозбірних площах
В процесі переносу частина матеріалу починає осаджуватися, тоді як інша продовжує
мігрувати, та наприкінці потрапляє в кінцеві водоймища стоку. Початковий етап седиментації
починається на схилах та у підніж пагорбів та гір. Делювіальні відклади, що утворюються
складаються виключно з уламкових часток. Розчинений матеріал мігрує далі. Тобто головна маса
уламкового матеріалу, яку захоплюють води атмосферних опадів, залишається в межах схилу.
Подальше осадження локалізовано в річковій долині. Матеріал, що несе річка волочінням та в
завислому стані в деякої мірі відкладається у вигляді алювію. Але розчинні речовини – кремензем,
карбонати сульфати хлориди не відкладаються. Зазвичай тільки залізо та марганець, що потрапляють
в річку з ґрунтових вод, в деякої мірі переходять в тверду фазу та осаджуються.
Далі значна частина як уламкового, так і деяка кількість розчинного матеріалу відкладається в
гирлах річок на стику річкових та морських вод. В наслідок втрати живої сили річки при впаданні в
море біля гирлу осідає велика частина матеріалу, що несла ріка в завислому стане. Як наслідок –
 утворення дельт. Це стосується насамперед найбільш крупнозернистої частини суспензій – піщаної
та алевритової складової, та не розповсюджується на найбільш тонку пелітову частину, яка
виноситься далі в море. Іншим типом відкладення в пригирлових частинах рік є коагуляція колоїдних
розчинів. Відбувається коагуляція в основному глинистих колоїдів. Кремнезем, залізо, марганець, в
значному ступені, можуть подолати цей бар’єр.
Разом з механічним та хімічним осаджуванням в гирлової зоні відбуваються процеси
біохімічного видобутку речовини. Як правило пригирлові частині моря відрізняються інтенсивним
розвитком планктону, особливо фітопланктону, тому що з річкової водою йдуть високі концентрації
біогенних елементів та сполук – фосфору, аміаку, кремнезему, залізу та інших. Організми вилучають
ці елементи з води для побудови свого тіла, відбувається процес, так званого “планктонного
фільтру“. Після відмирання, їх скелети потрапляють в осадок, не завжди в прибережній частині
моря.
Відкладення солей зі справжніх розчинів майже не відбувається. Вони виносяться в морські
басейни. На цьому завершується процес диференціації речовини на шляхах її міграції від місць її
захоплення текучими водами до кінцевих басейнів.
Перенос матеріалу вітром
Перенос уламків вітром здійснюється трьома шляхами:
- в завислому стані
- шляхом сальтації
- волочінням, тобто перекочуванням уламків по поверхні.
В завислому стані переноситься виключно пил. Тільки в окремих випадках вітер переносить
дрібні піщані зерна. Причому, пил (глинисті та алевритові частки) переносяться вітром на висоті
декілька сотень метрів та транспортуються на великі відстані (сотні та тисячі кілометрів). Зерна піску
переносяться поблизу поверхні Землі шаром, потужністю не більш ніж 2 м. Так зафіксована
наявність Сахарського пилу в осадках в країнах південної Європи (Італія, Швейцарія, Франція), а
також в океанських осадках центральних частин Атлантичного та Індійського океану.
Перенос шляхом сальтації визначається тим, що окремі зерна здійснюють стрибки визначної
довжини. Сальтація виникає в тому випадку, коли зриваюча сила вітру досягає порогового значення,
якої достатньо, щоб пересунути зерно вздовж поверхні піску. Незалежно від висоти та довжини
стрибків, зерна при сальтації ударяються о землю під дуже постійним кутом, якій складає 10-16.
Причому, значення довжини траєкторії стрибка не залежить від розмірів зерна, в той час, коли висота
зростає, у відомому ступені, зі зростанням діаметру зерна. Маленьке зерно більш гальмується опором
повітря під час підйому зерна. Чим крупніше зерно, тим більше воно має більшу інерцію.
При кожному ударі падаючого зерна після стрибка, декілька зерен на поверхні пересуваються
вперед. Починається процес поверхневого волочіння. При постійному бомбардуванні падаючими
зернами поверхневий шар піску починає поступово переміщуватися за напрямком вітру. При дуже
сильному вітрі та інтенсивної сальтації поверхня піску починає рівномірно сповзати. В наслідок
цього механізму переміщуються більш крупні зерна, ніж ті, що безпосередньо можуть бути
приведені в рух силою вітру. Наприклад, відносно невеликі зерна, що здатні переміщуватися
стрибками, можуть привести в рух зерна, які за масою можуть бути більше їх в 200 разів. Зрозуміло,
що швидкість процесу поверхневого волочіння набагато менша, ніж при переміщенні зерен шляхом
сальтації. Це приводить до сортування піску за розміром.
При еоловому переносі можуть утворитися різноманітні форми поверхні, подібно до донних форм
при переносі уламкового матеріалу водними потоками.
Рівні поверхні пухких піщаних осадків є нестійкою формою. Різні дрібні нерівності мають
тенденцію до збільшення, що приводить до утворення еолових знаків брижі. Їх асиметричний
профіль пояснюється тим, що на навітряному схилі відбувається поверхневе волочіння зерен,
збуджених падаючими зернами, чого не відбувається на підвітряному схилі. Зростання амплітуди
знаків рябі обмежений вивіюванням зерен з гребенів. При більшої інтенсивності вітру знаки брижі
зникають, тому що накопичення в западинах відбувається швидше, де швидкість вітру менша, ніж на
гребенях.
Поперечні гребені з амплітудою 60 см та довжиною хвилі 20м виникають з відносно крупного
піщаного матеріалу, що переміщується при поверхневому волочінні. Падаючи зерна поступово
підштовхують великі зерна, які поступово збираються на поверхні навітряного схилу. Як що сила
вітру та інтенсивність сальтації незначні, сили падаючих зерен не достатньо щоб видалити крупні
зерна з вершини гребеню. Таким чином, крупнозернистий матеріал збирається та накопичується на
вершинах, і поперечні гребені зростають до значних розмірів. Як що сила вітру зростає, гребені
руйнуються та знову виникає поверхня, що покрита знаками брижі.
Подовжні вали формуються в випадку, коли на дифляційній мостовій знаходяться місцеві
покрови піску, на краях якого виникають завихрення повітря, внаслідок різного опору каменистої та
піщаної поверхні. При слабкому вітрі, що недостатньо для інтенсивного переміщення піску,
завихрення повітря намагаються розвіяти пісок в боки (в наслідок більш слабкого опору на поверхні
нерухомо піску, ніж на кам’яній мостовій). В випадку сильного вітру, достатнього для інтенсивного
переносу та сальтації, з’вляється ситуація, що приводить до того, що опір поверхні сальтаціїї значно
вище, ніж над кам’яної поверхнею. Потоки повітря гальмуються над поверхнею піску, а завихрення
зносять пісок з краю на піщану поверхню. Тому при сильних вітрах на кам’яних поверхнях
утворюються витягнуті смуги піску, що розташовуються через однакові проміжки.
Бархани відносяться до крупних форм еолового рельєфу. Вони утворюються в місцях
існування постійного постачання піщаного матеріалу та на відносно великих дефляційних площах, де
цей пісок здатний накопичуватися. Матеріал зазвичай потрапляє з алювіальних відкладів чи з зон
вивітрювання. Для утворення стійких барханів необхідна наявність мінімальної поверхні (4-6м) з
нерівностями чи кущами рослинності, які приводять до місцевого гальмування часток. Далі процес
росту бархану продовжується як процес зростання знаків брижі. Коли висота бархану виростає
настільки, що довжина підвітряного схилу стає більше ніж довжина стрибків сальтації, на
підвітряному схилі починають накопичуватися зерна, що переносяться через край бархана. В верхній
частині йде зростання кута нахилу до того моменту, поки він не перевищує природного схилу. Після
цього, цей схил стає осипним. На периферійних ділянках утворення бархану продовжується
формування стійкого схилу з меншими кутами нахилу. Починає формуватися місяцеподібна форма
барханів.
Поперечні дюни – форми еолового рельєфу, які зустрічаються найчастіше в місцях дії вітрів
постійних напрямків. Це характерно, насамперед, для морських узбереж, де вони розташовані
паралельно береговій смузі, перпендикулярно пануючим вітрам. Процес формування дюн подібний
до описаного вище.
Усі описані піщані тіла є з одного боку тілами переносу, з іншого тілами осаджування
піщаного осадку. В породах, що утворилися з подібних осадків, буде спостерігатися невитримана за
простяганням коса шаруватість, що може по площі переходити в горизонтальну, існувати окремі
зрізані косошаруваті серії з різними кутами нахилу шарів, які змінюють одна одну.
Перенос матеріалу береговими хвилями та течіям
Кожна частка води при хвильових рухах в умовах глибокої води має колову траєкторію, тобто
переносу води, а разом часток не відбувається. Ближче до берегу при піднятті дна відбувається
гальмування часток води в нижній частині, хвиля набуває поступальний характер, відбувається
перенос маси води до берегу, а разом з ній і уламкового матеріалу, якій вона захоплює.
Експериментальними даними встановлено, що вплив хвильових рухів розповсюджується на глибину,
яка приблизно дорівнює довжині хвилі. Так як середня довжина хвилі 60-120м, можна передбачити,
що на таку глибину проникають поступальні хвильові рухи. Вважають, що на глибині 200м
коливальні рухи морської води затухають, і осадок (як що не має підводних течій) не переміщується.
Зрозуміло, що найбільшу транспортуючу дію хвильові рухи виконують біля берегу. Вода піднімає з
дна пухкий матеріал та переносить його до берегу.
Як що беріг пологий, то хвилі будуть транспортувати до берегу більше пухкого матеріалу, ніж
уносити в море, так як хвиля, в наслідок гальмування витрачає частину енергії. Значну частину
осадку вона залишає на берегу. Тільки дрібні частки та суспензії виносяться знову до моря. В
результаті на пологому берегу затримаються крупнозернисті піски, гравій, гальки, які утворюють
вздовж берегові вали.
У крутих берегів (де кут нахилу перевищує 10) в наслідок значного нахилу дна, швидкість
придонних компенсаційних течій перевищує швидкість поступальних хвиль. Тому в цьому випадку
транспортуюча діяльність хвиль не акумулююча, а руйнівна. Уламки транспортуються в море, поки
енергія зворотних потоків не затухне.
 Хвилі, що потрапляють до берегу під кутом, створюють вздовжберегові течії, які також
переносять уламковий матеріал. Часто транспортуюча діяльність таких хвиль приводить до
утворення відмілин та кіс.
Припливи та відливи рідко досягають великих швидкостей, тому їх транспортуюча робота не
велика. Найчастіше вони переміщують матеріал вздовж неширокої смуги. В окремих випадках, вони
можуть виконувати значну транспортуючу роботу. Так, в протоці Фунді на східному узбережжі
Канади, де висота припливів досягає 18 м та існують значні швидкості, пухкі осадки на дні зовсім
відсутні, вони повністю видаляються відливними водами.
Крим піщаних часток припливно-відливні течії можуть переносити значну кількість пелітового
матеріалу в завислому стані, якій може відкладатися, в залежності від різних умов, на берегу чи
виноситися в море.
Глибоководні течії. Вони можуть мати різний генезис. Це течії температурно-сольової
циркуляції, течії компенсаційні, що поповнюють відтік води в результаті поверхневих течій. Їх поява
пов’язана зі розшаруванням за густиною океанічних вод. Океанографічні дослідження виявили
значну транспортуючу роль цих течій. Швидкість таких течій може перевищувати 24 см/с. В
глибоководній циркуляції переважають течії, що переміщують до екватору маси арктичних та
антарктичних вод. В наслідок сили Коріоліса зона швидких течій відтискається до прибережних
частин океанічних басейнів та проходить вздовж континентального схилу вздовж ізобат.
Перенос матеріалу каламутними потоками (турбідитними потоками)
Каламутні потоки уявляють собою рухливу рідину, що має відносно більшу густину, ніж
нерухома рідина, з меншою густиною. В каламутних потоках різниця в густині між потоком та
оточуючої рідиною обумовлена наявністю в ньому завислих глинистих часток. Цей потік
приводиться в рух більшої потенційної енергією більш щільної рідини, яка перетворюється в енергію
кінетичну. Такі течії можуть переміщуватися вздовж дна водоймища.
Вперше ерозійна діяльність каламутних потоків була підмічена на дні Женевського озеру.
Було виявлено, що води річки Рони, перевантажені глинистими суспензіями, стікаючи вздовж дна
озера виробили на ньому глибокий жолоб значної довжини. Це побудило зацікавленість до морських
каламутних потоків у геологів, які, за їх передбаченнями, могли виробляти підводні каньйони на
континентальному схилі.
Ця думка була підтверджена океанографічними дослідженнями в середині 20 сторіччя. Було
виявлено, що континентальні схили усіх материків не тільки вздовж окраїнних, але і внутрішніх
морів прорізані системою каньйонів, перпендикулярних береговій смузі. Наприклад,
континентальний схил Чорного моря, за даними В.І.Мельника, прорізані численними каньйонами
(біля 300). Крим того було виявлено значення каламутних потоків в формуванні осадових покривів в
підніжжях континентальних схилів та абісальних рівнин. Було висловлена гіпотеза, що каламутні
потоки утворили пласти з градаційної шаруватістю, відомих як фліш. Ця гіпотеза допомогла
реконструювати геологічну історію флішових Карпат.
Тобто, каламутні потоки є важливим геологічним фактором, що грають велику роль в
процесах переносу уламкового матеріалу, підводної ерозії та морфології дна океанів та морів.
Спостереження доводять, що в сучасних морських та океанічних басейнах каламутні потоки
транспортують матеріал з літоральної та неритової зон та відкладають його в батальної та абісальної
зонах. Це приводить до балансу осадків в літоральній зоні. Каламутні чи турбідитні потоки
рухаються, як правило, не постійно, а дискретно. Їх рух відбувається періодично, через незначні
інтервали часу, що дорівнюють декілька діб, повсюдно там, де поблизу континентального схилу
відбувається розвантаження річками та потоками в море значних кількостей уламкового матеріалу.
Швидкості каламутних потоків за даними спостережень та експериментальних даних складає 4-
6 м/с. При розгоні потоку на континентальному схилі його швидкість може досягати 10 м/с.
Каламутні потоки часто можуть продовжувати рух вздовж більш пласких ділянок океанічного дна та
відкладають теригенний матеріал серед пелагічних осадків.
На площах, де йде інтенсивна акумуляція матеріалу, в верхній частині континентального схилу
утворюються підводні зсуви. Вони виникають в наслідок порушення рівноваги схилу через
нарощування його осадками чи в наслідок землетрусів. Ці зсуви переміщуються униз вздовж
континентального схилу, виробляють глибоко врізані підводні каньйони. Під час руху вони
перетворюються в каламутні потоки, змішуючись з водою.
 Осаджування матеріалу з каламутного потоку відбувається, як правило, у підніжжя схилів, як
тільки різко зменшується кут нахилу схилу. Це відбувається на глибині більше ніж 1500-2000. Більша
частина осадку випадає біля гирла каньйону, де утворюється потужній конус виносу. Конуси виносу
суміжних каньйонів з’єднуються та утворюють єдину хвилясту акумулятивну форму, нахилену у бік
абісальної рівнини.
Перенос матеріалу льодом
Під дією малих напруг, менші ніж межа пластичності, лід веде себе як тверде тіло. При
напругах, перевищуючи цю межу, в ньому починаються пластичні течії. Границя пластичності
залежить від різних факторів, в тому числі від темпу зростання напруги. Значення границі в
літературі різняться, але приблизно дорівнюють 1000 Н/м2. Однак лід може мати пластичну течію
при досить малих, але тривалих напруженнях.
Рух льодовику відбувається двома основними механізмами: ковзанням здовж поверхні
скельної основи та внутрішньої течії. Ковзання відбувається в тому випадку, коли між льодом та
породами може утворюватися плівка води. Існують “холодні” льодовики з сухою основою, та “теплі”
льодовики з мокрою основою. При низьких температурах дно льодовику примерзає к скельному
ложу. Основа льодовика залишається сухою. В теплому льодовику, при температурі, яка
підвищується до нуля градусів, відбувається часткове плавлення льоду, та проникнення води у
підльодовикове ложе. Крім того тертя , що виникає при ковзанні збільшує температуру нижній
частини льодовика. Тому, як правило, у льодовику, що має великі розміри, спостерігається плавлення
у нижньої частині. Тиск маси льоду також сприяє плавленню, знижуючи температуру плавлення на
0,73С на кожні 100атм.
Внутрішня течія обумовлена як наявністю проникаючих талих вод, так і наявність капілярної
води, що зберігається в пустотах при утворенні фірнового, а потім глетчерного льоду. Капілярні води
мають значно меншу температуру кристалізації (до -70С).
Швидкість руху льодовику матеріалу, що вин пересуває, залежить від кута нахилу ложа,
коливається від 1мм до 20 і більше метрів за добу. Але відомі випадки швидкості 90м за добу.
В результаті руйнування порід підльодовикового ложа та бічних частин льодовикової долини
велика кількість уламкового матеріалу потрапляє в тіло льодовику, якій вин переносить на своєму
шляху. Розмір уламків може бути різноманітним: від глинистих часток до величезних валунів.
Уламки, будучи занурені в в’язке середовище, під час руху не піддаються сортуванню.
Відсутність сортування різко відрізняє транспортуючу діяльність льоду від транспортуючої
діяльності води та атмосфери, яка завжди супроводжується диференціацією матеріалу за
розміром і вагою.
Сумарна кількість матеріалу, що транспортується льодовиками, не визначено. Але для
окремих гірських льодовиків в Альпах обсяг матеріалу підрахований. Він може складати до 6000 м3,
що відповідає зниженню поверхні яку вони займають на 0,15мм за рік.
Коли транспортуємий матеріал досягає області танення льодовику, він продовжує свій рух в
водному чи повітряному середовищу, чи накопичується у вигляді морен.
Заслуговує уваги транспортуюча діяльність глиб льоду, що відривається від льодовику та
потрапляють в морські басейни (айсберги). Плаваючи морем під дією морських течій, айсберги
поступово тануть, а матеріал, що заключний в середині льоду, поступово звільняється та осаджується
на дно. Таким чином, в товщу дуже відсортованих піщаних чи мулистих осадків може потрапити
зовсім чужий їм грубоуламковий матеріал.
Особливо великий вплив айсбергів на характер морських осадків в приполярних басейнах. В
цьому випадку утворюються особистий тип відкладів – льодовиково-морських.
2. Аутигенне мінералоутворення, як показник умов осадконакопичення у різних
седиментологічних обстановках.

Аутигенными в отличие от терригенных принято называть минералы осадочных пород, которые

формируются (растут) в процессе накопления, диагенеза и литификации осадка. Аутигенными
являются минералы, образовавшиеся на месте их нахождения — в осадке или породе. Они являются
основными индикаторами среды, в которой происходило формирование данной породы. Среди
наиболее распространенных аутигенных минералов в обломочных породах следует назвать
карбонаты (кальцит и доломит), хлориты, глинистые минералы, серицит, кварц, халцедон, эпидот,
пренит, актинолит.

В зоне степей среди них ведущее место принадлежит карбонатам, в основном кальциту, сульфаты и
хлориды занимают подчиненное положение.

В пустынях усиливается роль сульфатов и хлоридов, где они зачастую становятся главными
породообразующими минералами. Здесь гипс нередко образует крупнокристаллические стяжения
(розы пустыни), чего не отмечается в современных степях.

Рудные карбонаты (малахит и азурит) образуются, видимо, в любой климатической зоне, если по
соседству с залежами сульфидных медных руд есть известьсодержащие породы. В степях для
образования малахита и азурита соблюдение этого условия не обязательно, т.к. карбонат кальция в
зоне выветривания горных пород в степях практически всегда присутствует как аутигенный минерал.
В степях условия для сохранения малахита и азурита на поверхности наиболее благоприятны, где
процессы их растворения замедлены. Поэтому вести поиск медных руд по высыпкам этих ярких
далеко видных минералов в степях значительно легче, чем в лесной зоне.

НАКОПИЧЕННЯ ОСАДКІВ
Після руйнування материнських порід та блукання їх поверхнею землі, починається
наступна стадія осаджування. Процес осадконакопичення починається часто одразу після
утворення осадків. Це можуть бути кори вивітрювання на вирівняних ділянках суходолу,
підніжжя схилів, річкові долини. Той матеріал, що не встиг осадитися на схилах, в річкових
долинах та гирлових зон річок, закінчує свій міграційний шлях в кінцевих водоймищах стоку.
Це можуть бути ділянки суходолу зі зниженим рельєфом, окраїнні та
внутрішньоконтинентальні моря шельфового та котловинного типу, а також океанічні
глибоководні басейни. Процес осадконакопичення в усіх зонах суттєво різниться. На
осадконакопичення в континентальних умовах та приконтинентальних морях суттєво
впливає клімат. Тому М.М.Страховим виділені окремо площі гумідного та арідного
седиментогенезу, а також як окремі типи: льодовий та ефузивний седиментогенез (Рис. ).

ПРОЦЕС УТВОРЕННЯ ОСАДКІВ В МОРСЬКИХ ВОДОЙМИЩАХ

Одночасно зі потраплянням осадків в моря і океани починається його рознос та
осаджування на дно. Що стосується уламкових часток, то осаджування зводиться к
поступовому падінню уламків на дно. Швидкість осаджування залежить від розмірів часток.
Так, наприклад, частки розміром 1мм мають швидкості падіння 100мм/с, тоді як частка
розміром 0,1мм осаджується за швидкістю 8мм/с, розміром 0,01мм – 0, 15мм/с, в той час як
пелітові частки мають майже не помітні швидкості. Це приводить до того, що в прибережній
зоні частина найбільш крупного кластичного матеріалу встигає осадитися з води вперши
десятки хвилин. Чим більш дрібна частка, тим вона дальше потрапляє в море, і процес
осадження затягується на все довший термін. Так процес осаджування пелітових часток в
центральних частинах океану відбувається десятки тисячі років. Але як би довго не тривав
цей процес, суспензії в гідросфері не накопичуються. Вони повністю поступають в осадок
геологічно майже миттєво.
 Таким чином, в результаті механічної диференціації уламкових часток за розміром
(а також за їх густиною і формою) відбувається накопичення осадків в напрямку від
берегу до морю в строгої послідовності: галечники – піски – алевроліти – глини.

Осаджування розчинних речовин з морської води здійснюється хімічним шляхом,

біогенно-хімічним, а також сорбцією твердими частками – колоїдними міцелами. Для різних
речовин значення кожного способу різні.
Карбонати кальцію і магнію. Для розуміння механізму осаджування карбонатів
важливо, що тільки в при поверхневих сотнях метрів океанічна вода більш-менше
пересичена карбонатом кальцію. Мінімальні значення характерні для помірних та високих
широт, максимальні (до 350-350%) в низьких широтах (в теплої воді розчинність карбонатів
зніжується). Уся інша маса води находиться в стадії ненасиченості, тому хімічним шляхом не
можливо осаджування СаСО3, не говорячи про більш розчинний MgСО3. Хімічне
осаджування спостерігається тільки в мілких тропічних басейнах з температурою 23-25С, де
утворюються оолітові кальцитові та мулисті арагонітові осадки.
В протилежність неможливості хімічної садки карбонатів, можливості океанічних вод
для біогенної екстракції карбонатів досить значні. Океанічні води досить багаті на рослинні
та тваринні організми, які використовують карбонати для побудови свого скелету. Причому
організми мешкають не тільки в приповерхневій частині океану, де вода перенасичена
карбонатами, але ї на глибинах усіх широт, де вода ненасичена карбонатами. Тобто
біогенна екстракція карбонатів відбувається і за межами можливого їх хімічного
осаджування. Як висновок, можна стверджувати, що в сучасних океанах осаджування
карбонату кальцію йде переважно біогенним шляхом. Карбонат магнію знаходиться в
морської води в стадії різкої ненасиченності та може вилучатися з води тільки біогенним
шляхом в складі вапнякових черепашок.

Кремнезем з континентів потрапляє в океани у вигляді справжніх та колоїдних

розчинів та находиться в морських водах в становищі різкої ненасиченості. Тому основні
шляхи вилучення з морської води SiO2 є шлях також біологічного осаджування. Діатомеї,
радіолярії, губки вилучають кремнезем для побудови скелетів. В такій формі матеріал
потрапляє в осадок.

Історія фосфатів в морської воді близька історії кремнезему. В поверхневих водах

кількість фосфору коливається в різні пори року, але вода є різко ненасиченою на цей
елемент. З глибиною кількість розчинного фосфору зростає на глибинах 700-10000м до
значень 200-300мг/м3. Засвоючись планктоном, фосфор в будь якій мірі (частина його знову
розчиняється після розкладення органіки) потрапляє в осадок та захоронюється. В
специфічних локальній обстановці моря, там де мають місце висхідні глибинні течії
(апвелінги), що приносять зі собою в верхні горизонти воду, збагачену на P2O5 , можливо і
чисто хімічне осаджування фосфатів (гіпотеза Козакова А.В.).
Таким чином, в осаджуванні карбонатів, кремнезему та фосфору вирішальну, а іноді
виключну (SiO2), роль грає безпосередньо біологічне вилучення їх з води та відкладання у
вигляді мінеральних скелетів та продуктів руйнування органічного речовини.

Другу групу елементів, що осаджуються в морському басейну утворюють Fe, Mn та

Al2O3. Зміст заліза в морської воді мізерний. Головна маса залізу знаходиться у вигляді
залізо-органічних сполук, дуже незначна у вигляді гідрооксиду Fe(ОН)3, які утворюють
колоїдні суспензії з дуже малим розміром міцел. Поступове укрупнення цих міцел при їх
зіткненні приводить до їх повільного осаджування на дно. Крим того, залізо засвоюється
організмами. Після їх відмирання якась частина заліза потрапляє в осадок.
Подібним чином справа обстоїть з марганцем та алюмінієм.

В третю групу входять мікроелементи V, Cr, Ni, Co, Cu, Ba, Sr, Pb і інші. Вони також
знаходяться в морської воді в стадії різкої ненасиченості. Хімічна садка їх з розчинів не
можлива. Частина їх може адсорбуватися на пилуватих та колоїдних частках. Частина також
засвоюється організмами та переводиться в осадок після відмирання.
 Лужні та лужноземельні елементи Li, Rb, Cs, Ba, Sr та галоїди I, Br, F присутні в
морської воді в вигляді простих розчинних солей в стадії далекої до насичення. Садка їх
хімічним шляхом неможлива.

Особливу історію в океанах мають легко розчинні солі: хлориди натрію, калію, кальцію
та сульфати магнію та кальцію. В циклі седиментації вони не садяться хімічно, не
вилучаються біологічно і тому накопичуються в водної масі океанів та морів.

Таким чином можна відмітити наступні закономірності:

1. З розчинених речовин переходять в тверду фазу та осаджуються тільки
трудно розчинні та біологічно-активні сполуки Fe, Mn, Р, CaCO3, MgCO3, SiO2
і ряд малих елементів V, Cr, Ni, Co, Cu. Легко розчинні сполуки NaCl, CaSO4,
MgSO4, F, Sr, B, Br та інші залишаються в розчині невизначено довгий час та
накопичуються в морі.
2. Провідна роль організмів в вилученні розчинених речовин з води.
3. В процесі осадкоутворення відбувається фазова диференціація речовини, що
вступає в міграцію та зноситься в кінцеві водоймища стоку:
 Перша стадія розділення має місце при вивітрюванні та змиві
материнських порід на водозбірних площах. При цьому частина
речовини переходить в розчин чи механічно віддаляється з елювію, інша
залишається на місці, формує кори вивітрювання.
 Друга стадія здійснюється на шляхах переносу механічно змитих та
розчинених речовин. При цьому розчинний матеріал відділяється від
матеріалу уламків та в завислому стані. Перший практично повністю
виноситься в кінцеві водоймища, другий в більшої частині залишається в
межах водозбірних площ, формуючи теригенні континентальні відклади
(делювій, алювій, пролювій).
 Третя стадія локалізована в гирлових частинах річок. Тут відбувається
завершення кластичного матеріалу уламкових часток та часток в
завислому стані від розчинного матеріалу та часткова садка колоїдальних
розчинів малорозчинних речовин Fe3+, Mn3+, частково SiO2. Біофільні
речовини, в своїй більшості, переходять в тіла планктонних організмів та
потраплять в океанічні осадки у складі мінеральних скелетів чи органіки
після їх відмирання.
 Кінцева стадія фазової диференціації має місце в кінцевих водоймищах
стоку. Тут відбувається повністю осаджування уламкового матеріалу, а з
розчинів усіх малорозчинних та біологічно активних речовини. Це Fe2+,
Mn2+, Р, SiO2, CaCO3, MgCO3, частково F та деяких малих елементів.
Причому абсолютні маси хімічно та біологічно осаджених компонентів
відносно зміщуються в пелагічному напрямку порівняльно з масами
механічно осаджених часток. Усі ж легкорозчинні та біологічно інертні
компоненти – NaCl, MgSO4, MgCl2 та інші залишаються в розчинах,
збільшує кількість солей в гідросфері.
Ефективність диференціації різніться в різних фізико-географічних умовах. Вона
мінімальна на територіях тектонічно активних, з розчленованим рельєфом
водозбірних площ та котловинним типом морів та максимальна – в регіонах
тектонічно пасивних з плоскими водозборами та плоскими мілководними кінцевими
водоймищами стоку.
4. Гідродинамічний режим, змінює хід механічного та хіміко-біологічного
осадження, визначає розміщення її продуктів в осадку на площі водоймищ.

Усе сказане справедливо для сучасного моменту та геологічному минулому останніх

300млн років, починаючи з девону. Але в віддалені геологічні часи архею, протерозою та
ранньому палеозою процеси седиментогенезу суттєво відрізнялися від сучасних
3. Процес діагенезу осадків, причини, стадії діагенет.перетоворень. Суть процесу катагенезу та
 його межі.
Процес фізико-хімічного зрівноваження складної і багатокомпонентної системи реакційно
здатних речовин в термодинамічних умовах поверхні землі є процесом діагенезу осадків та
перетворення його в породу.
В процесі діагенезу на першої стадії починають діяти наступні процеси:
1.Поглинання організмами вільного кисню з мулового розчину та відновлення гідроксидів Fe3+, Mn4+,
V, Cr та інших, а також редукція (SO4)2- (перехід у S+). Середовище осадка переходить з окисного до
закисного. Еh зніжується, а рН, після незначного початого зниження, підвищується.
2. Тверді фази CaCO3, MgCO3, SrCO3, SiO2 та інших речовин довгий час знаходячись в воді,
ненасиченою на них, поступово розчиняються, досягаючи стадії насичених розчинів. Тобто
відбувається розчинення нестійких мінералів. (Розчинення твердих фаз буде здійснюватися в
залежності від умов. При різній геохімічній обстановці одно і теж мінеральне утворення може бути
як стійким так і нестійким. Так, наприклад, карбонат кальцію може бути стійким в слабо лужному
середовищі, але той же кальцит легко віддаляється з осадку, як що порові води насичені CO2 та H2S.)
3.Між катіонами та малими елементами, що знаходилися в поглинутому стані на міцелах глинистих
мінералів, та катіонами мулових вод відбувається обмін, мулові розчини збагачуються на малі
елементи та змінюється склад поглинаючих основ.
4. Розкладається органічна речовини, переходячи частково в гази (CO2, H2S, H, N2, NH3 та інші) та
розчинні речовини, що накопичуються в воді.
Нарешті, в результаті цих процесів води, що пропитують осадок, особливо глинистий, суттєво
змінює свій склад. Вона витрачає сульфати, збагачується Fe2+, Mn2+, SiO2, органічною речовиною,
фосфором, малими елементами. А також витрачають кисень, а збагачуються H2S, СН4 , CO2, H, NH3
та іншими. Еh падає до значень -150 – -300 В, рН коливається від 7 до 8,5.
Мулові розчини таким чином дуже відрізняються від наддонних вод, хоч знаходяться з ними у
найближчим сусідстві. Починається процес “обміну речовини” між наддонною водою та муловим
розчином. З одного боку О2, SO42-, а разом з сульфат-іоном і Ca2+, Mg2+ активно переходять в порові
води та поглинаються мулом. З другого боку гази, що накопичуються в осадці (H2S, СН4 , CO2, H,
NH3), а також Mn2+, P, Fe2+, SiO2, CaCO3 повільно переходять в придонну воду. Це може привести до
накопиченню в осадках S, Mg2+ чи, з іншого боку, винесення з осадку деяких компонентів, наприклад
біогенного кремнезему (як що його не дуже багато).
На другої стадії діагенезу поступово концентрація деяких речовин, що активно переходили в
розчин на першої стадії, досягає стадії насичення. Вони починають осаджуватися, утворюючи
діагенетичні (аутигенні) мінерали. До цій стадії належить процес старіння колоїдів та їх коагуляція.
Утворюються: кальцит, доломіт, ангідрит, гіпс, опал, гідрооксиди заліза, лептохдлорит, сидерит,
родохрозит, сульфіди заліза, свинцю, цинку.
На третій стадії пістрявість фізико-хімічної обстановки в осадку приводить до того, що
аутигенні мінерали, початково розподілені рівномірно, починають перерозподілятися, створює
сгущення у вигляді лінз, конкрецій, пластів. Відбувається хімічна диференціація всередині осадку.
(Утворення неоднорідностей в осадці типа конкрецій, стяжинь, лінз можна поясніти наступним
чином. Кожна частка, що є центром кристалізації майбутній конкреції, оточена розчином, з якого
вона бере матеріал для свого росту. Сили кристалізації будуть вилучати матеріал з все більш
віддалених ділянок осадку, якій одразу починає компенсуватися потраплянням його з сусідніх
ділянок завдяки дифузії. Таким чином стяжиння росте, отримуючи все нові порції матеріалу.
Подібним шляхом можуть утворитися конкреції піриту, марказиту, кальциту, халцедону, опалу ,
кварцу, бариту, целестіну і інші. С часом, деякі новоутворенні аутигенні поліморфні мінеральні
модифікації намагаються перейти в більш стійки. Так марказит переходить в пірит, арагоніт в
кальцит, опал в халцедон і кварц.)
В результаті цих складних процесів фізико-хімічно не зрівноважена система перетворюється в
систему внутрішньо зрівноважену.
Одночасно відбувається зміна фізико-механічних властивостей. Осадки ущільнюються,
витрачають порову воду, карбонатні та кременисті осадки більш-менш цементуються. Але більшість
осадків на стадії діагенезу залишається рихлими (піски, глини, алеврити). Осадки перетворюються в
гірську породу.

Глибина осадків, на якої діють процеси діагенезу коливається від перших метрів до перших
сот метрів. Це залежить від швидкості накопичення осадків, складу осадків, інтенсивності процесів
діагенезу.
Треба відзначити, що термодинамічні умови діагенезу близькі умовам утворення осадку,
тобто приповерхневим. Джерелом енергії цих процесів є внутрішня енергія не зрівноваженої
системи.
Розглядаючи направленість процесу діагенезу та стадії його проходження, треба відмітити, що
інтенсивність діагенезу та повнота змін залежить від багатьох факторів:
1. Від мінерального складу осадку. Так в піщаних кварцових осадках будуть проходить процеси
збезводнення, ущільнення та часткової цементації. В однорідних карбонатних мулах, процес
часткового розчинення карбонатів, перекристалізації та цементації. Найбільш різнопланові процеси
будуть супроводжувати діагенез морських мулистих осадків, що уявляють собою різнорідних
компонентів. Тобто в ряду піски – карбонатні мули – глинисті мули збільшується ступінь переробки
первинного осадку.
2. Від однорідності осадку. Чим більш різнорідний склад осадку, тим більше окремі його частки не
зрівноважені один з одним та з оточуючим середовищем. Тому процеси діагенезу будуть проходить
багатостадійно та тривати більш довгий час.
3. Від розміру часток осадку. В більш тонкозернистих діагенетичні перетворення будуть більш
інтенсивні, так як загальна площа поверхні реакційно здатних часток збільшується.
4. Від вологості осадку. Так наприклад в тонких мулах вологість складає до 60%, в тої час як в пісках
значно менше. Підвищена вологість сприяє підвищеної дифузії речовини, що в свою чергу посилює
всі діагенетичні процеси.
5. Від кількості бактерій. Бактерії крім вилучення кисню, розкладають органіку, створюючи нові
реактиви, окислюють чи відновлюють різні сполуки. Все це також інтенсифікує процеси діагенезу.
Кількість бактерій більше в глинистих мулах.
6. Від кількості органічної речовини. Розкладання органіка приводить до дефіциту кисню, появі
сірководню, вуглекислого газу, створює відновні умови.
7. Насичення поверхні осадка киснем, що в свою чергу залежить від інтенсивності вертикальної
циркуляції води, вмісту органіки, гранулометричного складу осадку.
Рушійною силою процесів діагенезу є внутрішні протиріччя між компонентами сформованих
осадків. Як тільки сформована осадова порода переноситься на все більш глибокі горизонти, все
сильніше починають діяти протиріччя між речовиною породи та термодинамічними умовами, в яких
вона опиняється. Ці протиріччя викликають перетворення речовини породи, її структур та текстур.
Ферсман О.Є. назвав цю стадію катагенезом. Кінцевим моментом катагенетичних перетворень є
утворення з породи осадової породи метаморфічної.
Стадію катагенезу ілюструють розрізі платформних чохлів осадових порід на глибинах біля 3-
3,5км. Термодинамічні умови, в яких опиняється порода характеризуються ростом тиску до 800-
900атм та температур до 90-100С. Збільшення тиску попереджує ріст температур.
Спостерігаючи розрізи, можна помітити, що зверху униз йде ущільнення порід, їх літифікація
(скам’яніння). На таких глибинах вже не має рихлих пісків, алевритів, глин, а існують пісковики,
алевроліти, аргіліти. Але їх мінеральний склад, структури та текстури випробовують незначні зміни.
Головні типи змін при катагенезі:
1. З глин віджимається вода, яка потрапляє в тріщини. В ході міграції ці підземні води
осолонюються, переміщуються в товщах порід, де відкладають в порах та жилах гіпс, ангідрит,
флюорит, целестин. Тобто відбувається сульфатизація, флюоритизація порід.
2. Оскільки осолонення підземних вод неоднорідне, неоднорідне їх рН і Eh. З’являється пістрявість
фізико-фізичної обстановці. Це приводить до нового перерасподилу речовини при катагенезе. В
одних місцях починається розчинення деяких уламкових компонентів, в інших компоненти, що
перешли у розчин, осаджуються в вигляді новоутворень. Так часто утворюються лейкоксен, анатаз,
рутил, хлорит, польові шпати.
3. В нижніх зонах катагенезу спостерігається розчинний вплив тиску. В полімиктових пісковиках,
звільнених від цементу, в точках зіткнення уламкових зерен, тиск стає величезним. Це приводить до
розчинення зерен та перевідкладення їх поблизу. Зерна як би вдавлені один в один, між ними
виникають мікростилолітові шви. Одночасно відбувається регенерація зерен та новоутворення
мінералів.
4.Органічна речовина в верхній частині катагенезу виділяє СО2, багато метану і інших газів, що дає
початок газовим скопищам в пористих породах.. На глибинах більше 1,5км сильно стиснута газова
фаза як би екстрагує з порід нафтові компоненти та переносить їх на гору, що дає початок нафтовим
родовищам.
При попаданні порід ще на більші глибини в породах вже починається мінералогічні
перетворення, що супроводжується значними змінами структур та текстур. Починається стадія
метаморфізму.
 4. Основні категорії генетичних ознак осадових порід (з прикладами ознак
визначальних гірських порід).

Класифікація приводить до точності думки дослідника і є

дуже цінною для дисциплінованого мислення. Головні завдання
будь-якої класифікації такі:
– відображення ідей чи концепцій в узагальненому (кодова-
ному) вигляді;
– систематизація та впорядкування наших знань про пред-
мет досліджень;
– уніфікація номенклатури – уведення системи понять для
однозначного розуміння предмета досліджень.
Осадові породи дуже важко класифікувати, оскільки вибір
класифікаційних параметрів досить складний. Осадовим поро-
дам властива сукупність ознак, з яких тільки дві чи три обира-
ють для класифікації. Неможливо створити класифікацію, у якій
враховано всі ознаки. Дієва класифікація обґрунтована двома чи
трьома параметрами, решту відкинуто. У разі вибору класифі-
каційних ознак необхідно стежити, щоб вони не тільки відобра-
жали генетичні позиції, а й були найважливішими, легкими для
визначення чи вимірювання.
Осадові породи – полігенетичні, властивості, важливі для од-
ного типу порід або групи осадів, є другорядними для інших. Тому
для осадових порід існує багато класифікаційних систем, які ґрун-
туються на різних ознаках. Декілька класифікацій враховують дві
головні ознаки – механізм утворення та склад осадової породи. За
першою системою, у якій передусім акцентують на способі утво-
рення, всі осадові породи розділені на п’ять генетичних типів: теригенні, пірокластичні, залишкові,
органогенні, хемогенні. Теригенні, або уламкові чи кластичні, осадові породи утво-
рені внаслідок механічного осадження. За розміром уламків се-
ред них виділяють: аргіліти (глини), алевроліти (алеврити), піс-
ковики (піски), конгломерати (гравій) тощо. За складом – моно-
та полімінеральні. Складені переважно уламками, які були пе-
ренесені в басейн седиментації з областей знесення.
Пірокластичні породи складені уламковим і вулканогенним
матеріалом, який утворений унаслідок вулканічних ексгаляцій
(наприклад, туфіти).
Залишкові породи залишаються на місці утворення, нагро-
маджуються внаслідок сукупної дії механічного руйнування і
хімічних перетворень материнських порід (приклад: кори звіт-
рювання – латерити та боксити).
Органогенні породи складені органічною речовиною, утво-
реною в процесі чи внаслідок життєдіяльності тварин і рослин
(вугілля, органогенні вапняки, рифи) або біохімічних перетво-
рень (залізні руди).
Хемогенні породи утворені внаслідок хімічного осадження з
водних розчинів (приклад: евапорити – гіпси, ангідрити; кам’яна
сіль тощо).
В іншій класифікаційній системі (Р. Гаррелс, Ф. Маккензі,
[1]) передусім надано перевагу складові порід і враховано ме-
ханізми та способи їхнього утворення. За нею осадові породи
розділені на такі категорії: грубоуламкові породи, пісковики,
лютити, карбонати та евапорити.
Грубоуламкові породи складені фрагментами порід, міне-
ралів, скелетів організмів розміром понад 2 мм, утворені внаслі-
док фізичного звітрювання.
Пісковики – це породи, складені частками розміром від 0,1 до
2,0 мм. Головним мінералом піщаних порід є кварц, трапляють-
ся також польові шпати, дрібні уламки порід чи скелетів організ-
мів. Головні складові пісковиків утворилися внаслідок фізичного
звітрювання всіх типів порід та механічного осадження у вигляді
плоских чи лінзоподібних тіл у руслах, озерах чи прибережних
ділянках моря. Серед пісковиків за складом виділяють кварцити,
аркози, грауваки.
Лютити складені зернами, розмір яких не перевищує де-
кількох мікронів. Панівними мінералами є глинисті (каолініт,
іліт, монтморилоніт тощо), а також кварц і польові шпати. Скла-
дові лютитів – це продукти хімічного звітрювання або дрібно по-
товчені частки, перенесені вітром, водою, льодовиками.
Карбонатні породи (вапняки, доломіти) складені мінералами
групи карбонатів – кальцитом, арагонітом, доломітом, утворе-
ними внаслідок концентрації їх живими істотами і накопичення
скелетів в осаді. Невелика маса карбонатів формується внаслі-
док неорганогенного хімічного осадження.
Евапорити – це породи, осаджені хімічним шляхом унаслідок
збільшення концентрації розчиненої речовини в масі води, що
випаровується. Утворюються в ізольованих ділянках моря, які
мають обмежений зв’язок з відкритим океаном. Випаровування
звичайної морської води, що постійно поповнює такі басейни,
приводить до випадання в осад таких евапоритових мінералів,
як ангідрит, гіпс, галіт тощо.
Осадові породи можна класифікувати за кількістю компо-
нентів чи мінералів, способом їхнього утворення, складом. Се-
ред осадових порід виділяють дві групи: алохтонні – складені
компонентами, що утворені за межами області седиментації, які
були привнесені в неї (це переважно теригенні й пірокластичні
породи); автохтонні – їхні компоненти утворені в межах області
седиментації. До них відносять хемогенні, органогенні і залиш-
кові породи.
За кількістю компонентів чи мінералів виділяють одноком-
понентні, чи мономінеральні (з одного компонента, мінералу,
наприклад, сіль, гіпс), та полікомпонентні, чи полімінеральні (з
багатьох компонентів чи мінералів). Осадові породи переважно
полімінеральні. Лише серед хемогенних і органогенних порід є
однокомпонентні або з дуже незначною домішкою інших міне-
ралів. Оскільки осадові породи багатокомпонентні, то назву да-
ють за тим компонентом, якого в породі понад 50 %.
За складом виділяють глинисті, карбонатні, фосфатні, кре-
менисті, соляні осадові породи тощо.__ Характеристика й умови утворення головних
типів осадових порід
З великої кількості осадових порід деякі є найбільше поши-
рені. Зокрема, 95 % осадової оболонки Землі становлять глинисті
породи, пісковики і вапняки.
Теригенні, або уламкові, породи за розміром зерен розділя-
ють на грубоуламкові (конгломерати, галечники, брекчії тощо),
піски й пісковики, алевроліти, глини та аргіліти.
Грубоуламкові породи. Каркас цих порід становить ј об’єму
породи, складений зернами мінералів чи уламками порід з роз-
міром у діаметрі понад 2 мм. Матрикс псамітового розміру, ста-
новить 1/3 об’єму. Зерна каркаса фрагментарно дотикаються
одне до одного або розсіяні у матриксі і не контактують. Цемент
переважно пелітового розміру.
Серед грубоуламкових порід залежно від розміру виділяють
такі: незцементовані необкатані – брили, щебінь, жорства; обка-
тані – валунник, галечник, гравій; зцементовані необкатані – брек-
чія, жорствак; обкатані – конгломерат, гравеліт.
За гранулометричним складом (розміром уламків) грубо-
уламкові породи є бі- або тримодальними (наприклад, галечни-
ки з піщаним матриксом і глинистим цементом). Форма і склад
уламків успадковані від материнської породи. Найчастіше роз-
міщені орієнтовано – галька напрямлена паралельно до течії па-
леопотоку.
Залежно від середовища накопичення грубоуламкові по-
роди поділяють на континентальні (накопичені вище рівня
моря) і субаквальні. Континентальні грубоуламкові породи – це
локально поширені відклади, які мало транспортувалися або
не переміщалися взагалі (наприклад: колювій біля природних
відслонень, деякі гляціальні льодовикові відклади тощо), утво-
рені внаслідок фізичного звітрювання. Субаквальні поділяють на
такі:
прибережно-морські – утворені в діапазоні від 2 м вище рівня
води і до 10 м нижче), просторово пов’язані з береговою лінією
(зрідка поширені далі, ніж на 1,5–5,0 км від берегової лінії), доб-
ре сортовані й обкатані, з лінійним вузькосмуговим поширен-
ням уздовж берегової лінії, утворюють невеликої товщини (до
10 м); так звані базальні шари, що незгідно залягають на давніших
породах;
алювіальні (виповнюють дно річок на ділянках з високим
рельєфом, переважно погано сортовані, з лінійно видовженим
стрічкоподібним поширенням на площі, що приблизно перпен-
дикулярне до берегової лінії морського басейну).
За походженням грубоуламкові породи є такі:
внутрішньоформаційні – складені уламками порід, утворени-
ми внаслідок руйнування порід берегів осадового басейну, пере-
важає галька карбонатного складу;
позаформаційні (екзотичні) – складені уламками, привнесе-
ними з регіонів, розміщених далеко поза межами басейну седи-
ментації.
Серед грубоуламкових порід за складом виділяють полімік-
тові (з уламками порід різних літологічних типів), олігоміктові (з
уламків одного складу).
Піщані породи. Розробка класифікації пісковиків завжди
була популярною. Майже кожен геолог має власний погляд на
класифікацію піщаних порід і, на щастя, не всі їхні погляди
опубліковані.
Піщані породи більш ніж на 50 % складені частками роз-
міром від 0,1 до 2,0 мм, що представлені переважно уламками
мінералів. Крихкі – піски, зцементовані – пісковики. Каркас із
матеріалу піщаного розміру – це щільно упаковані зерна, кож-
не зерно щільно зщеплене з сусіднім, тому загалом каркас є ме-
ханічно стійким утворенням. Походження матриксу не зовсім
визначене, він може бути седиментаційним або утворитися на
стадії діагенезу. За мінеральним складом піщані породи різноманітні. Голо-
вний мінерал – кварц, також є польові шпати, слюди, різноманіт-
ні акцесорії (до 1 %), уламки порід, скелетів організмів тощо. Це-
мент переважно глинистий або карбонатний.
Одна з найпопулярніших класифікацій пісковиків, що вра-
ховує їхній генезис, склад, геологічне поширення, ґрунтується
на концепції зрілості. Склад, будова, ступінь зрілості пісковиків
залежать від складу материнських порід і седиментаційних про-
цесів. Визрівання пісковиків відбувається двома шляхами – хіміч-
ним і фізичним. Осади утворюються внаслідок звітрювання порід
різного мінерального складу. Під час руйнування і транспорту-
вання хімічно нестійкі мінерали розкладаються, а вміст стійких
мінералів збільшується. Найстійкіший мінерал – кварц, а одні з
нестійких – польові шпати. Співвідношення вмісту кварцу до
польових шпатів є показником хімічної зрілості породи. Хімічна
зрілість осадів визначена складом порід, характером звітрювання.
Осадові компоненти беруть участь у двох чи трьох циклах седи-
ментації, осади досягають найвищого ступеня зрілості внаслідок
збагачення кварцом і стають чистими кварцовими пісками.
Фізична зрілість виникає завдяки структурним змінам, які
відбуваються, починаючи від стадії звітрювання до стадії відкла-
дення – збільшується ступінь сортування і зменшується об’єм
матриксу. Показник фізичної зрілості – це співвідношення вміс-
ту уламків каркаса до матриксу. Фізично зрілі піски добре відсор-
товані й без матриксу. Компоненти фізично зрілих порід багато
разів перевідкладалися, і їхня зрілість є наслідком неодноразо-
вого перемивання. Піщані осади, перенесені з близької відстані,
погано сортовані, збагачені глинистою речовиною. Еолові і вод-
ні процеси підвищують структурну зрілість піску, а гляціальні
процеси можуть її знизити.
Фізичне і хімічне визрівання не пов’язані між собою. Напри-
клад, хімічно зрілий пісок може бути фізично незрілим (унаслі-
док того, що мінеральний склад успадкований від материнської
породи, а гранулометричний склад відображає седиментаційні
процеси). Залежно від ступеня фізичної і хімічної зрілості виді-
ляють три групи піщаних порід (табл. 7).
Алевритові породи на 50 % складені уламковими зернами роз-
міром 0,01–0,1 мм, значно поширені. Мінеральний склад майже та-
кий, як у піщаних порід, але в них вищий вміст стійких мінералів
– кварцу, слюди. Вміст польового шпату менший, більше глинис-
тих, стійких акцесорних мінералів, гідроокисів заліза, органічноїречовини. Будова така ж, як піщаних
порід. Утворюються в різних
умовах. Найпоширеніші морські, озерні, річкові й еолові.
Глинисті породи – найпоширеніші породи осадової оболон-
ки, формують до 50 % осадових розрізів і до 69 % континенталь-
них утворень. Через малі розміри зерен і специфічний склад вив-
чати глинисті породи складніше, компоненти глинистих порід
не розрізняють під мікроскопом. Тому для їхнього визначення
застосовують такі методи, як рентгено-структурний, хімічний
та ін. Класифікація, опис, термінологія глинистих порід наразі
неповні й недостатні.
Глини й аргіліти – це породи, складені переважно глинис-
тими мінералами, що утворені під час хімічного звітрювання.
Вони є водними алюмосилікатами з низьким ступенем окрис-
талізованості й малим розміром зерен (до 5 мкм), мають шарува-
ту структуру, складені з двох типів шарів: перший – силікатний
тетраедричний, другий – з окис чи гідроокис алюмінію. Головні
групи глинистих мінералів такі: каолініт, монтморилоніт, іліт,
глауконіт, хлорит.
Каолініт – глинистий мінерал з найпростішою структурою,
утворюється внаслідок хімічного звітрювання кислих магматич-
них і метаморфічних порід, формує два види порід: чисто ка-
олінітові глини (фарфороподібні, білі, пластичні) і тонштейни
– поширені лише в асоціації з вугіллям (скам’янілі глини), на-
земного генезису.
Монтморилоніт з шаруватою структурою має унікальні
властивості розбухати під час адсорбції (поглинання) води і со-
хнути, втрачаючи її. Глинисті породи, складені переважно мон-
тморилонітом, називають бентонітами. У відслоненнях подібні
до цвітної капусти.
Хлорити утворюються внаслідок зміни слюд або під час ме-
таморфізму глин. Вони є типовим компонентом граувак і акце-
сорним мінералом у незрілих пісках.
Глауконіт має вигляд темно-зелених аморфних зерен пса-
мітового розміру в аргілітах чи піщаних породах. Піски, зба-
гачені глауконітом, називають глауконітовими, або “зеленими
_______пісками”. Утворення зелених пісків відбувалося лише в певні
геологічні періоди – у кембрії, верхній крейді й неогені, тільки
в морських умовах на глибинах 50–1 000 м, можливо, шляхом мі-
нералізації фекалій і порожнин форамініфер.
Пелітові продукти звітрювання в наші дні значно поширені.
Головна частина твердого стоку великих рік світу – це глинис-
тий мул, який акумулюється в порівняно спокійних водах, поза
межами дії хвиль. Сучасні глинисті осади значно поширені в
океанах, особливо біля континентального підніжжя, на глибині
понад 1 км, покривають абісальні рівнини. Сучасні мули розді-
лені на червоні, голубі, сірі й зелені. Червоні приурочені до гир-
ла тропічних рік, голубі й сірі типово теригенні мули займають
значні площі, зелені глауконітові відкладаються в мілководних
умовах там, де турбулентність мінімальна. За континентальних
умов глинисті осади найчастіше утворюються в заплавах річок,
прісних і солоних озерах.
Давні глинисті відклади поширені в розрізі нерівномірно.
Вони займають значне місце серед геосинклінальних товщ, ти-
пові для моласових формацій; чорні органічні аргіліти утворю-
ються в «пригнічених» басейнах з застійним режимом.
Карбонатні породи мають внутрішньобасейнове походжен-
ня (автохтонні). На противагу теригенним, вони легко звітрю-
ються і переміщаються у вигляді розчинів. Більшість карбонат-
них порід біогенного генезису. Складені карбонатними мінера-
лами, переважно кальцитом (СаСО3) і доломітом (CaMgCO3). Ут-
ворюються внаслідок діяльності організмів або шляхом прямого
неорганічного осадження з водних розчинів. Кальцит найчасті-
ше органогенного походження – концентрується в скелетних
частинах організмів. Доломіт утворюється внаслідок заміщення
інших карбонатних мінералів і, зрідка, як первинний хемоген-
ний осад. Сидерит – карбонат заліза (FeCO3) – первинний хе-
могенний мінерал, складає тонкі прошарки, лінзи, конкреції,
переважно в глинистих товщах, що акумульовані в морських і
прісноводних обстановках. Арагоніт (CaSrCO3) є в скелетах водо-
ростей, молюсків, моховаток, нестійкий, його легко заміщають
інші мінерали або ж він розчиняється, тому не трапляється в лі-
тифікованих утвореннях.__ Як і теригенні, карбонатні породи складені чотирма голо-
вними компонентами – каркасом, матриксом, цементом і пора-
ми. Серед зерен каркаса виділяють:
● уламки скелетів організмів різного розміру;
● пелоїди – безструктурний криптокристалічний карбонат,
утворений унаслідок життєдіяльності організмів (з фе-
кальних грудок чи під час життя водоростей);
● уламкові алохтонні зерна різного складу;
● ооїди й ооліти – округлі зерна псамітового розміру, утво-
рені шляхом росту карбонатних кристалів на зародках з
кварцу чи органогенних зерен за умов з високою енерге-
тикою.
Матрикс складений карбонатним мулом з розміром зерен
від 0,03 до 0,04 мм. Утворений під дією хвиль, що дезінтегрують
і стирають карбонатні уламки, або внаслідок біологічної діяль-
ності організмів. Цемент може бути кальцитовим, доломітовим,
ангідритовим.
Для карбонатних порід характерні пластова, лінзоподібна і
специфічна – у вигляді рифових тіл значного розміру і протяж-
ності – форми залягання.
Номенклатура і класифікація карбонатних порід заплутана
й складна. Найчастіше застосовують класифікації Р.Л. Фолка,
Р.І. Данхема, Д. Уілсона, Ф.Д. Петтиджона. Ці дослідники виді-
ляють типи карбонатних порід за співвідношенням зерен карка-
са і матриксу та характером цементації. Для кожного типу порід
є спеціальна власна назва, наприклад, боундстоун, грейнстоун,
пакстоун, вакстоун, мадстоун тощо.
Найпоширеніші карбонатні породи – вапняки і доломіти.
Вапняки становлять від 1/4 до 1/5 осадового розрізу. Найдавніші
вапняки (вапняки Стипок у Канаді, світи Булавзян у Південній
Африці) мають вік 2,6 млрд років, найчастіше представлені до-
ломітами, переважно є в межах давніх платформ як малопотуж-
ні, витримані на площі шари та потужні (до 1 км) товщі.
За походженням серед карбонатних утворень виділяють міл-
ководні морські, глибоководні морські, карбонати евапоритових
басейнів, прісноводних озер, еолового походження. Мілководні
морські карбонати значно поширені в геологічному минулому,
однак тепер вони відомі в небагатьох місцях (наприклад, Велика
Багамська банка 700 км довжиною і 300 км шириною, більша час-
тина якої покрита водою завглибшки 10 м). Представлені карбо-
натними пісками, карбонатними мулами, рифовими утворен-
нями. Сучасні прибережні морські карбонати накопичуються
в специфічних карбонатних обстановках: рифовій, припливно-
відпливній, у місцях скупчення морської трави Thalassia, у межах
відкритих мілин або шельфових дюн. Мули накопичуються в
припливно-відпливній і трав’яній обстановках, пісковики (піс-
ки) – у зоні відкритого шельфу.
Глибоководні морські карбонати належать до двох класів:
осадів відкритих морів і пелагічних глибоководних осадів. Перші
менше поширені тепер, але є звичайними для товщ геологічного
минулого, другі – значно поширені серед сучасних осадів і майже
не відомі в давніх товщах. Глибоководні морські карбонати пред-
ставлені морськими птериподовими чи глобігериновими мулами,
глибина їхнього накопичення – до 3,6 км. Глобігериновий мул скла-
дений черепашками форамініфер Globіgеrina – від 30 до 90 %), їхній
розподіл контрольований солоністю (вони є у зонах з максималь-
ною солоністю), низькими широтами і невеликими глибинами.
Прісноводні карбонати утворюються в озерах, мають виг-
ляд землистих карбонатних утворень, з домішкою глинистого
матеріалу, їх називають мергелями. Карбонати формуються та-
кож під час випаровування води деяких джерел (вапнистий туф
– губчаста, пориста речовина, утворює невеликі поклади навко-
ло джерел, четвертинного віку).
Евапоритові карбонати – каліче – це збагачені вапном відкла-
ди на поверхні ґрунту в напіваридних зонах з обмеженим випа-
данням атмосферних опадів.
Евапорити – група порід, що охоплює ангідрит, гіпс, галіт та
інші солі. Вважали, що евапорити утворюються шляхом осаджен-
ня чи перекристалізації солей на межі поділу осад–вода. Спосіб
утворення евапоритів із розсолів унаслідок випаровування не
дає змоги пояснити значні потужності евапоритових товщ у гео-
логічному минулому. Стовп морської води заввишки 1 км унас-__ відклади мають потужності тисячі
метрів і для їхнього форму-
вання необхідні фізично неможливі об’єми морської води. Для
утворення евапоритів потрібні ще й особливі геологічні умови,
а саме: басейн зі специфічною геоморфологією дна, відгород-
жений якимсь порогом і з обмеженим сполученням з відкритим
морем. В обмежених порогом басейнах надлишкове випарову-
вання призводить до збільшення концентрації солей у морській
воді. Розсоли опускаються на дно, оскільки їхня густина вища, де
починають кристалізуватися евапоритові мінерали (класичний
механізм “чашка для випаровування”, який пояснює механізм
утворення евапоритів). Солоність може змінюватися залежно
від положення порога – він може підніматися й відокремлюва-
ти море від евапоритового басейну та опускатися, забезпечуючи
приплив свіжої води. Якщо солоність збільшується з часом, то
формується така послідовність порід: вапняк → доломіт → ан-
гідрит → галіт → калійні солі.
Головні евапоритові мінерали: ангідрит CaSO4, гіпс
СaSO4
.2H2O, галіт NaCl, cильвін KCl, карналіт KMgCl3
.6H2O, бішо-
фіт MgCl2
.6H2O. Вони зачислені до груп сульфатів і хлоридів.
Більшість сильно розчинна, тому їх нема у відкладах давніх гео-
логічних епох.
Особливістю евапоритових порід є їхня висока пластичність.
Вони можуть діяти подібно до мастильного матеріалу і дефор-
мувати відклади, що їх перекривають, з утворенням екзотичних
куполів – діапірів.
Сучасні евапорити займають незначну площу. Вони роз-
міщені переважно в аридних зонах. За походженням розділені
на дві групи: неморські й морські. Серед неморських евапорито-
вих середовищ виділяють постійні озера ропи (Мертве море, озе-
ро Сиваш тощо) чи озера, які пересихають, або плайя. В умовах
окраїн морських басейнів аналогічні до континентальних умови
є в себхах. Себха – прибережна засолонена рівнина. Соленако-
пичення в ній є наслідком випаровування розсолів, що підніма-
ються на поверхню завдяки капілярним явищам у ґрунті, і осад-
ження в порах у вигляді соляної кірки.
Морські евапорити утворюються внаслідок повної чи част-
кової ізоляції маси води від відкритого моря і посушливих умов.
Це соляні лагуни, болота, реліктові моря, солончаки. Прикла-
дом соляних лагун є Кара-Богаз-Гол (Каспійське море), у нього
щорічно надходить 130·106 т солі; озеро Біг-Біттер (біля Суецько-
го каналу) площею 80 км2 , де потужність солі – 20 м.
Евапорити відомі на всіх континентах і в усіх геологічних
системах, навіть у докембрії чверть суші була покрита евапори-
тами; 60 % евапоритового розрізу є з хлоридів, переважна біль-
шість яких приурочена до платформ, а незначна – до геосинклі-
налей.
Вугілля утворюється з рослин, оскільки можна бачити пере-
ходи між явними скупченнями рослинної речовини до торфу,
бурого і кам’яного вугілля.
Серію порід торф–буре вугілля (лігніт)–кам’яне вугілля на-
зивають вугільною серією. Ті зміни, які відбуваються в органічній
речовині в процесі її перетворення на кам’яне вугілля, називають
вуглефікацією. Виділяють дві стадії вуглефікації – торфоутворен-
ня і поховання. У стадії торфоутворення рослинний матеріал
частково без кисню розкладається біохімічним шляхом, а після
поховання під впливом тиску й температур торф ущільнюється
зі зміною структури і, частково, складу (змінюється вміст С, Н, О)
та повільно перетворюється на кам’яне вугілля.
Вугілля буває бурого або чорного кольору, твердість – до 2,5,
смугасте або однорідне, блискуче або матове, складається з трьох
елементів – вуглецю, водню і кисню, містить невелику кількість
сірки, азоту і мінеральних домішок. Складові вугілля визнача-
ють його технологічні характеристики та якість як палива. Чим
більший вміст вуглецю, тим вугілля якісніше. Мінеральні доміш-
ки залишаються після згорання вугілля. Тому чим їх менше, тим
якість вугілля вища. Сірка під час згорання утворює сірчані гази.
Під час вуглефікації збільшується вміст вуглецю, зменшується
вміст водню і кисню. У цьому разі виділяється вуглекислий газ
і метан.
Компоненти вугілля називають мацералами. Це рослинні
тканини, змінені під впливом процесів вуглефікації. Головнийвихідний матеріал – покривні, провідні
тканини, спори, пилок,
водорості. Залежно від співвідношень вихідного матеріалу, сту-
пеня їхньої зміни виділяють чотири головні компоненти: інер-
тиніт, вітриніт, екзиніт, кутиніт. Інертиніт – чистий вуглець;
з’ясувати, з яких тканин він походить, неможливо, усі тканини
сильно змінені (чорний колір). У вітриніту під мікроскопом
видно структуру тканин, він походить від помірно змінених тка-
нин рослин. Екзиніт складений спорами та пилком, водоростя-
ми (жовтий колір), кутиніт – з епідермальних тканин.
Скупчення торфу можуть мати потужності декілька метрів
і займати великі площі. Накопичення торфу найінтенсивніше в
північних широтах і пов’язане з прісноводними болотами (мас-
кечі) у кліматичних умовах, коли кількість опадів перевищує
випаровування. Інше місце утворення торфу – прибережні ман-
грові зарості в болотах тропічного і субтропічного клімату, що їх
періодично затоплює морська вода.
У геологічних розрізах вугілля порівняно рідкісне (займає
лише 1–2 %). Воно простежене у відкладах від нижнього проте-
розою до неогену, однак не було значно поширеним до появи
деревних рослин у девонському періоді. Найдавніше вугілля
знайдене в докембрійських відкладах (штат Мічиган). Це во-
доростеве вугілля. Час його утворення – 1 700 млн років тому.
Перші значні родовища вугілля кам’яновугільного віку. Серед-
ня потужність пластів вугілля – 0,3–0,6 м. Пласти потужністю 3 м
і більше трапляються зрідка. Найбільша потужність зафіксова-
на серед пластів Каргалі (Індія) – 30,5 м. Вугілля утворює шари,
яких може бути дуже багато (до 100).
Еволюція осадових порід
Відновлення історії Землі та змін седиментаційних процесів
у часі – доволі складне завдання, оскільки 7/8 геологічної історії
точно не датовано. Інтервал часу, до якого віднесено більшість
фактичних даних, становить лише невеличку частину історії
земної кори. Доки не буде вивчена геологічна історія докемб-
рію, недоліки усіх наших побудов еволюційної моделі осадона-
громадження не будуть ліквідовані.
Земля, як космічне тіло, пройшла тривалий і складний ево-
люційний розвиток, який охопив усі її оболонки. Дослідники од-
ностайні в тому, що на початку історії Землі умови на її поверхні
кардинально відрізнялися від тих, які ми спостерігаємо тепер.
Припускають, що об’єм води в океанах був менший, солоність
– нижча; в атмосфері вміст СО2 був вищий, а кисню – нижчий.
Земна поверхня не мала рослинного покриву, тваринний світ
збіднений, первинна кора була складена винятково магматич-
ними породами. Такі умови повинні були специфічно вплива-
ти на всі седиментаційні процеси. З часом змінювалися співвід-
ношення суша–море, петрографічний склад континентів, роль
джерел осадового матеріалу.
У сучасну епоху Світовий океан покриває близько 71 % по-
верхні Землі. Це мінімальна площа, оскільки епоха, у якій ми жи-
вемо, – геократична. Найхарактернішою її особливістю є регресія
морів і зменшення їхньої площі. Геократичні епохи відомі в гео-
логічному минулому (ранній девон, пізня перм–середній тріас,
міоцен–четвертинний час). У таласократичні епохи (ордовик,
середній девон–ранній карбон, пізня крейда) площі морів знач-
но збільшувалися внаслідок великих трансгресій і затоплення
континентів. З трансгресіями і регресіями моря тісно пов’язані
кліматичні коливання, характер звітрювання, масштаби ерозії
континентів, об’єми осадового матеріалу тощо. Максимуми на-
громадження теригенних порід припали на геократичні епохи.
З ними пов’язані також соле- і вугленакопичення. Максимуми
карбонатоутворення віднесено до таласократичних епох.
На фоні періодичних змін епох і глобального ритму чергу-
вання трансгресій та регресій упродовж фанерозою відбувалися
незворотні й напрямлені зміни умов седиментації. Вони виявля-
лись передусім у такому:
● з часом континентальні умови осадонагромадження роз-
ширювалися, а морські – звужувалися;
● послідовно зменшувалась площа виходів магматичних і
ефузивних порід і збільшувалися площі осадових порід● зростала роль давніх осадових порід як джерела
матеріа-
лу для молодших осадів, а ефузивів та гранітоїдів – змен-
шувалася (первинним джерелом усіх осадових утворень є
магматичні породи);
● збільшувалися різноманіття і кількість живих істот, зроста-
ла роль біогенного осадження;
● незворотно змінювалося значення джерел осадового ма-
теріалу – на ранніх стадіях провідну роль відігравали кос-
мічний та ендогенний матеріал, з часом – літосферний,
потім – літосферний та біосний.
Зміни осадової оболонки тісно взаємопов’язані зі змінами
всіх геосфер.

5. Характерні особливості платформних формацій та формацій рухливих

областей.
Геологічні формації це угрупування геологічних тіл (верств тощо), які поєднані в парагенетичному,
генетичному, стратиграфічному або будь-якому відношенні. Серед формацій розрізняють літологічні,
петрографічні, осадочні, вулканогенні, магматогенні, рудні, рудоносні тощо.
Бескарбонатную, характерную для областей Северо-Восточной Евразии, находившихся под влиянием
умеренного климата (особенно в неогене). Карбонатный материал содержится в ничтожном количестве, в виде
примеси в цементе песчаников и в глинах. Он имеет по преимуществу терригенное происхождение.
Формації це природні комплекси, угрупування або асоціації гірських порід, окремі частини яких тісно
парагенетично пов’язані одна з іншою як у просторовому відношенні (фаціальні зміни і таке інше) так і в
віковому (перешарування, послідовність).
Шатський писав, якщо мінерали-парагенезиси елементів, гірські породи – парагенезис мінералів, геологічні
формації – парагенезиси гірських порід (1965). Формації – є природно-історичні тіла, такі самі як гірські породи
мінерали, грунт, які можливо науково описати й вивчити геологічними методами, перш за все засобами
картування.
Види формацій (формації абстрактні) виділяють на основі конкретних формацій. А останні є певними
угрупуваннями гірських порід, що мають сталі або близькі асоціації в різних геологічних системах. Але завжди в
одноманітних тектонічних умовах (Шатський). Формації можуть змінювати одна одну по горизонталі й вертикалі
або різко, або поступово. Деякі формації утворюють формаційні ряди.
Серед визначень формацій, які дані прихильниками їх генетичного розуміння найбільше прихильників мають
такі:
Білоусов визначає формації як комплекс фацій осадочних товщ, які відповідають певній геотектонічній зоні.
Страхів, розуміючи парагенезис як спільне походження, виділяє формації як комплекс осадочних порід,
парагенетично пов’язаних одна з іншою й, в наслідок цього зустрічаються в подібному складі в різних
геологічних епохах.
Визначенні В.Ю.Хаїна дуже просте (1964). Він літологічними формаціями називає закономірне поєднання
парагенетично пов’язаних літофацій.
Тобто, формації – це закономірне та природне поєднання (парагенезис, комплекс, асоціація) певного набору
гірських порід – осадочних, вулканогенних, інтрузивних, що утворюються на певних стадіях в основних
структурних зонах земної кори.
Ряди фацій та формацій.
Подібно до того як фації замінюють одна одну, формації також змінюються іншими при зміні тектонічного
режиму, клімату на широких територіях.
1)Геосинклінальні системи завжди несиметричні – формації в них мають також несиметричне поширення.
2)Геосинклінальні системи можуть утворювати подвійні дуги.
3)Внутрішня дуга завжди є зоною більш древніх складок й більш давніх піднять. Ще більш молода
міогеосинклінальна зона, яка знаходиться між дугами… Найбільш молодою є складчастість на периферії
зовнішньої дуги.
4)Центри вулканічних вивержень приурочені до внутрішньої дуги.
5)Склад геосинклінальної формації залежить від відстані між дугами.
6)Периферією зовнішньої дуги формується міогеосинклінальна зона. Яка перетворюється на крайовий
(передовий) прогин, який заповнюється переважно лагунно-континентальними, але не типово морськими
відкладами.
7)Джерелом осадків тут є внутрішні масиви, вулкани тощо.
8)Класифікація формацій відбувається за тектонічною та кліматичною основами:
I. Геосинклінальна група формацій – морські осадочні та вулканогенні.
А.Евгеосинклінальні – прогинах між найближчими дугами.
Б.Міоевгеосинклінальні поширені в прогинах між віддаленими дугами.
В.Міогеосинклінальні складені осадочними породами є переважно:
а) зовнішні тобто з зовнішнього боку дуг та б)внутрішні – утворюються з внутрішнього боку дуг
Г.Евгеосинклінальні формації, що утворюються з зовнішнього боку дуг в зоні “дочірніх” розломів.
II. Перехідна група формацій – утворена підчас загального підйому гірських порід, тому вони складаються
головним чином континентальними та лагунними відкладами.
А.Група формацій, що утворились в епоху загального підняття геосинклінальних систем: а) зовнішніх прогинів
(зовнішній бік дуг), б) тилових прогинів, що утворились з внутрішнього боку дуг.
Б.Формації, що утворилися біля підніжжя глибових гір, що піднімаються: а) формації міжгірних депресій, б)
формації периферії глибових гір.
III. Платформна група формацій.
А. Формації, що примикають до діючих геосинклінальних систем (Г.С.)
Б. Формації, що дотичні до нещодавно припинивши активність Г.С.
В. Формації стабільних ділянок платформ.
Г.С. мало залежні від клімату.
Перехідні формації утворюються за режиму опускання, що компенсується осадконакопичення, мілке море,
рівнинні ділянки суші. Їх склад залежить від характеру піднять. Суттєві ознаки – значна потужність, поширення
серед них піщано-глинистих відкладів, мала кількість або відсутність вулканогенних товщ. Типові: моласові,
вугленосні, соленосні та інші відклади, що суттєво відмінні від платформних та геосинклінальних.

Платформні формації
Просторове поширення платформних формації залежить від тектонічного режиму платформ, дотичних
геосинкліналей та клімату. На платформах на початку великих циклів - відкладались теригенні, в середині –
карбонатні, при кінці – теригенні.

До цього типу відносять автохтонні та алохтонні – групи формацій, що утворились в умовах слабко
диференційованих тектонічних рухів з малими швидкостями й відносно невеликими амплітудами. Поширені в
межах древніх та молодих платформ, а також в окремих ділянках геосинкліналей та складчастих областей,
виникає в моменти тимчасової стабілізації останніх за рахунок зносу уламкового матеріалу з платформ.
Звичайно характеризуються невеликими потужностями й витриманістю на значних площах.
Магматичні платформні формації: трапова, трахибазальтова, лужних базальтоідів, кімберлітова – відносно
мало поширені, більш типові осадочні платформні формації: кварцова, опокова, вугленосно-бокситово-
залізиста, галогенна.
Взагалі для уламкових відкладів платформ характерна перевага моно мінеральних кварцових та олігоміктових
порід, широкий розвиток продуктів (кір) вивітрювання. На їх утворення дуже впливає клімат.
Вони поділяються на автохтонні та алохтонні.
Автохтонні утворені хемогенними, органогенними й уламковими породами, що виникли за рахунок
вивітрювання й перемивання гірських порід окремих ділянок платформ, які тим або іншим чином біли підняті
вище рівня моря (або місцевого базису денудації).
Представлені переважно карбонатними й галогенними породами, кварцовими пісками (пісковиками), глинами
тощо. В крайових частинах платформ заміщуються алохтонними.
Алохтонні утворюються в результаті руйнування окраїнних гірських споруд, що оточують платформи.
Представлені звичайно пісковиками з пачками конгломератів та гравелітів, алевролітами, аргілітами, глинами
тощо.
На ділянках віддалених від зовнішніх джерел зносу заміщуються автохтонними формаціями.
Авлакогенні формації виокремлюються у вендських та кембрійських відкладах Єнісейської гілки байкалід та на
Східноєвропейській платформі.
Складені червоноколірними алевролітами, пісковиками й конгломератами, в чергуванні яких помітна флішоїдна
ритмічність. Вони асиметричні, як на площі, так й в розрізі.
З розмивом й структурними неузгодженнями перекривають комплекси, що їх підстеляють. Місцевим розмивом
відокремлені від перекриваючих відкладів. Потужність сотні й тисячі м. Утворюються в умовах заповнення
вузьких прогинів авлакогенного типу на платформах (вендський комплекс Волино-Подольської плити, поліська
серія Прип’ятського прогину тощо. Та в геосинкліналях після фази, яка передує пенепленизації.
Просторове поширення платформних формації залежить від тектонічного режиму платформ, дотичних
геосинкліналей та клімату. На платформах на початку великих циклів - відкладались теригенні, в середині –
карбонатні, при кінці – теригенні.
Вугленосно-боксито-залізисті формації мають континентальний або паралічний генезис. Належать до групи
платформних, складаються мало потужними піщано-глинистими породами з бокситами, залізними рудами,
бурим вугіллям, вогнетривкими глинами.
До їх складу входять озерні, болотні, алювіальні, лагунні та прибережно морські відклади. Утворювались за
геократичних епох в переважно континентальних умовах на рівнинного рельєфу за вологого жаркого клімату.
Приклади: Нижній карбон Підмосковної котловини, Юра Східного та Південного Уралу, Казахстану.
Такі формації залягають на розмитій поверхні відкладів, що підстеляють.
Характер похованого рельєфу цих відкладів впливає на поширення окремих типів відкладів: Вогнетривкі глини
в озерних депресіях, боксити тяжіють до долиноподібних понижень, або як і залізні руди, до краєвид частин
озерних депресій. Поклади бурого вугілля, бокситів, бурих залізняків. Вогнетривких глин зустрічаються разом і
окремо. В останньому випадку говорять про вугленосні, бокситові та інші платформні субформації.
Вугленосні субформації формації (за іншими джерелами). Це зонально побудовані геологічні тіла певної
потужності й простягання, складені парагенетично пов’язаними поліфаціальними комплексами вугленосних
порід (ритмами або циклами осадконагромадження різних порядків).
Їх розрізняють за комплексом ознак:
1) потужність; 2) характер переходу від відкладів, що підстеляють; 3) ландшафтно-фаціальні умови
осадконакопичення та утворення вугілля; 4) якісна та кількісна характеристика вугленосності; 5) метаморфізм
вугілля та епігенез порід, що їх вміщують; 6) умови залягання (тектоніка); 7) прояви та характер магматизму;
руйнування вугленосної формації й сучасні контури вугленосних площ.
Вони мають більш-менш чітку зональну будову, що визначається типом хвильових прогинів, в яких
утворюються та змінюються. За типами прогинів виділяють три головні групи вугленосних формацій:
геосинклінальні, проміжні, платформні, в яких виокремлюють типи, підтипи, види. Утворюються за
обов’язкового гумідного або семігумідного клімату в умовах різноманітного геотектонічного режиму (у різних
типах хвильових прогинів).
Найбільш сприятливі для вуглеутворення фаціальні обстановки є лагунні, озерно-болотні та річкові.
Вугленосна субформація Нижнього карбону Підмосковної котловини – малопотужна піщано-глиниста товща,
що включає кілька прослоїв бурого вугілля. Склад різноманітні континентальні та морські відклади:
прибережно-морські піски, алеврити, лагунні глини з сидеритами, алювіальні піски, озерні та болотні
вогнетривкі глини, озерно-болотні, лагунні й прибережно-морські вуглі й інші типи відкладів.
У південно-західному крилі Московської синеклізи присутні також вогнетривкі глини в пониженнях рельєфу у
вигляді лінз; часто з прошарками вугілля. В інших районах без вугілля, відкладалися після перерви… Іноді
потужність досягає 10-20 м, площа до кількох км 2.
Це переважно древні озерні чи болотні відклади.
Інший комплекс це континентальні бокситові субформації, на відміну від геосинклінальних вони більш
різноманітні за фаціальним складом, підстелені не вапняками, а піщано-глинистими породами, а
перекриваються не морськими, а континентальними прісноводними товщами, які вище можуть змінюватися
морськими. Вони відкладались у лиманоподібних затоках.
До цієї субформації належать латерити тропічних країн, латеритні та осадочні боксити КМА, півдня України,
осадочні бокситоносні відклади Тихвінського, Північноонезького та Тіманського районів. Осадочні боксити
переважно червоні бобово уламкові, гіббсітові, залягають в основі або серед червоноколірних товщ
каолінітового складу, часто в карстових депресіях. Фаціально переходять в сірі вогнетривкі глини, іноді
вугленосні.
Юрська піщано-глиниста товща Уралу, Казахстану. Тут вони разом з бурими залізняками, вогнетривкими
глинами, а іноді з вугіллям. Топотип формації це середній девон на Північному Уралі, де боксити залягають в
основі формації й часто всередині її. Умови.
Рівнинний рельєф, кори вивітрювання, що сприяє глибокому розкладу латеритного типу, боксити утворені
нормально осадочним шляхом без значної кількості уламкового матеріалу. Певно, при відповідних кліматичних
умовах. Латерит-боксити на підвищеннях. Перенесені в западинах (карст, озера, верхів’я річок, прибережні
ділянки моря, межуючи з суходолом, що мав рівнинний рельєф; заболочування місцевості (тоді боксити мають
сульфіди та карбонати заліза й фаціально заміщені вугленосними товщами.
Тому важливо виявити особливості древнього рельєфу – це критерій пошуків. Наступна трансгресія ховала
поклади від розмиву. Взагалі це субформація основи великих комплексів осадочних відкладів. Перекривається
кварцово-піщаними відкладами.
Оолітові залізорудні субформації являються другим за значенням джерелом заліза. Це товщі всього кілька
десятків метрів, де вміщуючи залізо пласти (до кілька м) залягають серед піщано-глинистих, зрідка
карбонатних порід. Відомі чотири типа: А. – Керченська пліоценова утворилася в низці похилих мульд з кутами
нахилу схилів 3-5 о. Б. – Лотаринзького типу (верхня юра) пласти до 4-5 м, загально потужність 45 м.
Утворилися периферією давнього масиву Арденських гір та Центрально-Французького плато в зоні
варисційської (герцинської) складчастості. Найбільш якісні руди залягають в глибоких частинах мульд, де не
мають домішок теригенного матеріалу. В.- Лейяс Англії – аргіліти з кількома рудними пластами. Г. – Клінтонські
залізні руди Апалачів та Ньюфаундленду. Всі мілководні, за літологічними ознаками (тріщини висихання,
хвилеприбійні знаки, коса шаруватість, гальки, ооліти, внутрішньо пластові розмиви. Утворюються в зоні
піщано-глинистих та черепашкових осадків.
Вапнякові формації дуже поширені серед платформ. Представлені переважно чистими або доломітизованими
вапняками. Типові доломітові товщі на платформах звичайно обмежені. Часто мають пачки глин, незначної
потужності або містять домішки глинистих частинок, можуть містити кременисті конкреції.
Переважають ясно-сірі, ясно-жовті, зелено-сірі, рідше – чорні та бурі кольори. Зернистість різна. Від дрібних до
великих зерен. Мають пласти відносно малі потужності, але витримані, зустрічаються біогерми та біостроми.
Карбонатні формації приурочені до середньої частини великих ритмів. Поєднані з кварц-піщаними або
глинистими товщами.
В крайових ділянках областей поширення карбонатних формацій в них іноді є поклади вугілля або горючих
сланців. Нижній ордовік Прибалтики) кукерсити – залягають у вапняках, чергуються з вапняками. Домінік
Західного Передуралля. Горючі сланці відомі також у глинистих формаціях.
Деякі горизонти платформних чорних сланців збагачені ураном. Вони залягають серед теригенних або
карбонатних порід й нерідко, пов’язані просторово з горизонтами фосфоритоносних порід.
Серед типово платформних формацій кварц-піщані формації дуже поширені. Піщані товщі можуть входити до
складу відкладів інших типів. Для них характерний одноманітний мінеральний склад, переважає кварц, польові
шпати рідкі до 5%. Важких мінералів соті й тисячні долі процента. Переважають найбільш стійкі проти
вивітрювання мінерали. Кварцові піски з вмістом до 99% можуть бути сировиною при виробництві скла.
Характерна риса – одноманітність – вони переважно білого кольору (іноді жовті, рожеві) у глауконітових пісків
зелений колір. Характерна слабка цементація, можуть містити лінзи й шари кварцитів, глин, іноді каолінітові
або близькі до них. Їх потужність до кількох десятків м.
Поширені на платформах, залягають периферією областей зносу, що зазнають повільного підняття.
Нижній кембрій та нижній карбон Ленінградської області, мезозойські та кайнозойські товщі Східноєвропейської
платформи, валанжин Московської синеклізи, канівська та полтавська серії ДДЗ тощо.
Заміщуються іншими формаціями – вугленосно-боксито-залізистими, або червоноколірними відкладами. Іноді
переходять в карбонатні без проміжної товщі глин. Мають морський приурочені до узбереж, річковий та
еоловий генезис.
В геосинкліналях утворюються лише за періодів стабілізації рухів земної кори: кизелівська товща Уралу, чокрак
та караган Кавказу мають потужності 100-150 м й більші.
Глауконіт-фосфоритова субформація.
Глауконіт-фосфоритові відклади зустрічаються досить часто в розрізах платформних областей. Вони являють
значний практичний інтерес в зв’язку з родовищами фосфоритів до них приурочених. За даними Казакова
формування платформних фосфоритів пов’язане з трансгресіями. Тому глауконіт-фосфоритова субформація
починається звичайно з базального конгломерату (гальки більш давніх фосфоритів, кременів, пісковиків,
вапняків, кристалічних порід до 0,5 м.
Вище залягають кварц-глауконітові піски з дрібними зернами й конкреціями фосфоритів або піщані глини до
кількох м потужності. В деяких випадках піщано-глинисті осадки виклинюються, тоді вище лежачий шар
фосфоритів майже зливається з базальним конгломератом. Головний фосфоритовий шар складають жовна
фосфоритів уособлені, або злиті в єдине ціле, тоді утворюється фосфоритова плита.
Вище й нижче плити фосфорити розубожуються. Ще вище залягають глауконіт-піщані та карбонатні відклади.
Така чотиричленна будова характерна для багатьох проявів глауконіт-фосфоритової субформації. Ступінь
збагачення фосфоритами визначається близькістю до берега й характером порід, що підстеляють. Приклади:
сеноманська фосфоритова субформація Поділля, хоперські (маастрихт) мають промислове значення лише
там, де під ними карбонатні породи. в інших місцях пласт виклинюється. Платформні фосфорити пов’язані з
тектонічними депресіями: Московська синекліза, ВПП, ДДЗ, Тургайський прогин, Лено-Вілюйська депресія.
Трансгресії та відносно повільне накопичення головні передумови їх утворення.
Галогенні формації – відносять до групи арідних, в складі яких беруть участь галогенні породи; це відклади
різних типів соленосних водойм: лагунні, затокові, краєвид зон не платформних морів, внутрішньо
континентальні солеродні басейни типу кунгурського та цехштейнового морів. В галогенних формаціях
присутні, або лише гіпси (та ангідрити) в поєднанні з доломітами й теригенними породами, або гіпси та галіти й
калійно-магнезіальні породи у поєднанні з перерахованими додатковими породами. У першому випадку
формації називають сульфатними, в другому – галітовими; в третьому – калійними.
Калійні формації виникають за цілком розвинутого галогенезу, галітові та сульфатні – за його неповного
розвитку. Вони зберігаються у перехідних областях за умов накопичення та захоронення, що запобігає
розмиву.
Характерна тонка шаруватість солі – вважається сезонною ознакою (до 3-6 мм, см?). В цехштейні Німеччини
нараховують до 500 років. Час утворення калійних солей Зальцбургу – 200 років; кейпер в Англії – 20000 років.
Отже накопичення солі відбувається доволі швидко. Помічено, що положення арідної зони в мезозої та
кайнозої подібне до сучасного, а палеозої солеродні басейни витягнуті майже в меридіональному напрямку.
Приклади: Перм Західного Уралу; кембрій Сибіру, Північної Америки; неоген Передкарпаття тощо.
Гіпсово-доломітова субформація (належить карбонатній формації) поширена на платформах й дотичних до них
перехідних областях. Фаціально вона змінюється соленосною та червоноколірною. В осадових комплексах
бувають поширені доломіти, прошарки, лінзи та гнізда гіпсу, й ангідриту, який утворюється за рахунок
перетворення. Крім доломіту та гіпсу присутні мергелі, глини, зазвичай більш або менш доломітизовані.
Подібні відклади відомі на кількох стратиграфічних рівнях (горизонтах) Східноєвропейської платформи.
Теодорович описав їх з верхніх самарських та артинських відкладів Поволжя.
На схід вони заміщені морськими карбонатними відкладами. Характер доломітів дуже різноманітний:
дрібнозернисті, кавернозні та дрібно уламкові доломити. В інших районах - оолітові та брекчієвидні, часто з
гіпсом та ангідритом.
Утворювались за епох загального підняття у відокремлених від моря лагунах та великих лагунних басейнах за
жаркого клімату.
Рифова субформація. Карбонатна формація взагалі покажчик певних фізико-географічних, а часто і
тектонічних умов утворення осадків. З цієї точки зору особливо важливі рифові товщі, складені коралами,
строматопоратами, моховатками, водоростями тощо.
Рифові ознаки: первинний скельний стан під час відкладення осадків, значна складність його рельєфу, явища
приростання, сліди обточування водою. Необхідно довести, що це була досить велика “позитивна” форма
рельєфу дна. Рифову екосистему в кембрії складають археоціати. Найбільш характерні рифи для
геосинклінальних епох накопичення карбонатних осадків в умовах теплого клімату.
Часто їх знаходять серед вулканогенних товщ. В перехідних зонах пов’язані з тимчасовим призупиненням
коливальних рухів, або їх диференціацією, яка достатня для утворення рифів за межами глибин. До них
приурочені родовища нафти і газу, які найбільш вивчені. Відомі й серед платформних областей, де не мають
великої потужності (до 50-60 м в силурі Волині за моїми спостереженнями). Довжина рифового пасма від
кількох десятків до тисяч кілометрів. Потужність до 600-800 м ( Туві). Вивчення рифів важливе для розуміння
особливостей тектонічного режиму районів їх утворення, в іноді для пошуків нафтових родовищ, які пов’язані з
пористими та кавернозними породами рифів. Треба згадати також боксити…
Червоноколірні формації – це різнорідна група формацій, яка включає частину моласоідних та моласових
формацій, червоноколірні піщано-алевритові формації межгірних западин, алохтонні червоноколірні формації
платформ тощо. В складі формацій відомі відклади різних німій (комплекс сервій, сервія – комплекс фацій, що
переходять одна в іншу, котрі пов’язані географічними явищами, областями) – шельфів, прибережних рівнин,
лагун, дельт, пустель тощо, а також їх різноманітних сервій та фацій.
Найбільш поширені червоноколірні формації:
передгірні, міжгірні, та прибережних рівнин. Необхідною умовою утворення червоноколірної формації є мала
кількість органічної речовини, що похована в осадках (при вмісті С орг. в гірській породі 0,1% та менше;
відношення Fe+3 до Fe+2 > 3, це викликає червоне забарвлення. Більшість таких формацій (з підвищеною
карбонатністю) утворилась за арідного клімату, але зі значними сезонними зволоженнями. Без карбонатні –
утворились в умовах гумідного клімату.
Червоноколірні міжгірні формації – складаються глинистими та алевролітовими пісковиками, нерідко
гравелітами й конгломератами, іноді з домішками карбонатів. Потужності сотні й тисячі метрів. Чергуються у
формаційному ряду з сіроколірними, в тому числі карбонатними. Утворюються в міжгірних западинах звичайно
за перехідного етапу.
Червоноколірні передгірні формації складені переважно червоноколірними глинистими, алевролітовими й
піщаними породами (рідко конгломератами!), в тому чи іншому ступені вапняковистими й доломітистими,
нерідко з прошарками мергелів, вапняків, доломітів, гіпсів та ангідритів, звичайно не утворюють виражених
ритмів. Потужність сотні м.
Утворюються в приморських алювіальних умовах за періодів піднять в областях зносу в перехідний етап
переважно або в регресивну та емерсивну стадії геократичних етапів або циклів.
Передгірні червоноколірні формації регресивної стадії звичайно карбонатні. Передгірні червоноколірні
формації емерсивної стадії звичайно не містять карбонатних порід.
Моласові формації (формації внутрішніх молас) поширені в каледонідах Північної Америки в Ньюфаундленді.
Вони часто вугленосні, буває містять лави. Порушують звичайну послідовність формацій у формаційних рядах
геосинкліналей, утворюючись задовго до кінця геосинклінального періоду розвитку області
епіконтинентального орогенезу. Розрізняють окраїнні та серед континентальні моласи. Вони пов’язані з
руйнуванням гір. Середконтинентальні моласи слід називати моласоідними формаціями.
Манганоносна формація перехідних областей виділена в палеогенових відкладах південного схилу
Українського щита, поширена на Кавказі та Північному Уралі, в Мангишлаку та силурійських товщах Арабо-
Нубійського масиву.
В нижній частині формації залягають ортокварцитові та кварцові піски з домішками глауконіту, потужність від
кількох до 50 см.
Вище, іноді з розмивом, іде рудна складова формації – оксидні, змішані та карбонатні манганові руди ооліто-
пізолітові, жовново-конкреційні, грудкуватої та лінзоподібної текстур. Руди містяться в піщано-глинистій або
кременистій масі. Середня потужність рудної частини розрізу 2-5 м, досягала 15-20 м..
Верхній член формації – глини, збагачені кременистим матеріалом та глауконітом. Загальна потужність кіль
десятків м. Залягає з перервою на тих, що залягають нижче утвореннях й перекривається глинисто-
алевролітовими й глауконіто-кременистими відкладами, які заміщують формацію за межами її поширення. В
напрямку області зносу формацію заміщує теригенна, іноді вугленосна, континентальна товща.
Утворюється в гумідній та арідній кліматичних зонах в ході інтенсивного вивітрювання гірських порід, звичайно
основного складу, накопичення продуктів кори вивітрювання, переносу й акумуляції рудного компоненту в
прибережних ділянках морського басейну або лагун.
Формації нафтоматеринські - вапняково-глинисто-бітумінозні – складені тонкошаруватими чорними
бітумінозними вапняками, мергелями, глинистими породами, горючими сланцями, зрідка пісковиками й
пластами кременів. Потужність від 5-20 до 100 м.. Звичайно промислово-нафтоносні та (або)
нафтоматеринські. Представлені морськими й лагунними фаціями. Приурочені до крайових прогинів й
дотичних до них ділянок платформ.
Пов’язані парагенетично з паралічними вугленосними формаціями. Розвинуті у відкладах середнього палеозою
Передуралля й інших регіонів. До нафтоматеринських формацій можуть бути віднесені більшість осадочних
формацій субаквального генезису, тому що при досягненні певної стадії катагенезу вони можуть стати
нафтоматеринськими. Це пояснюють тим, що багато осадочних порід містять органічну речовину, а в її складі
бітумінозні компоненти та краплі нафти, що є материнською речовиною для нафти.

Головні типи геосинклінальних формацій

Глинисто-сланцеві – потужні значно метаморфізовані глинисті товщі мають назву – аспідні сланці. Вони
представлені пісковиками, флішем, моласами, грауваками. Глинисті сланці мають чорний або темно-сірий
колір, коли вони збагачені органічною речовиною, але часті зеленкуваті – збагачені вулканічними складовими.
Приклади: силур України та Середньої Азії, де чергуються з кременистими сланцями, аргілітами й туфами.
(Алайський хребет – 2000 м).
Юра Головного Кавказького хребта – щільні глинисті та аспідні сланці. В типових геосинклінальних глинисто-
сланцевих (аспідних) формаціях, особливо тих, що містять піщані прошарки, часто помітна ритмічність
флішового типу, присутні прошарки граувак та лінзи конгломератів.
Такі товщі В.Білоусов називає флішоідними. Заміщуються кременисто-вулканогенними та карбонатними
(вапняковими) товщами. В деяких випадках формація може межувати з флішоідними відкладами. Ці формації
бідні на корисні копалини. Коли є пласти вугілля, вони швидко виклинюються, мають складну будову,
промислового значення не мають.
Сидеритові руди. Утворення глинисто-сланцевої формації збігається з фазою опускання, відклади переважно
морські утворюються на малих та великих глибинах. Чорний колір завдяки С орг. Утворенню глинистих товщ
сприяла розвинута річкова система.
Флішові формації – виникають у середніх та зовнішніх прогинах геосинкліналей на останньому етапі їх
розвитку, коли утворюються глибокі прогини й відносно вузькі підняття (кордильєри). Найбільш примітна риса
формації є ритмічна шаруватість, яка викликана періодично виникаючими суспензійними потоками.
Флішова формація або типовий фліш, звичайно супроводжується іншими формаціями флішового ряду. В бік
кордильєри (або двох, коли вони обмежують флішовий трог) типовий фліш, в якому зернисті породи
(фанеромери) складають не більше 2/3 загальної потужності, переходить у грубий фліш, а останній може
заміщуватися диким флішем, що містить горизонти й включення гірських порід, якими складені кордильєри.
Іноді це брили підводного осування й обвальні утворення. За достатньої ширини флішового басейну, або
відсутності іншої кордильєри – типовий фліш переходить в субфліш, в якому фанеромерних порід кілька
відсотків від загальної потужності відкладів.
Кременисто-залізисті субформації. Приклад криворізька серія, яка поділена Я.М.Белевцевим на три світи –
аркозові-філітову з базальними конгломератами (до 20-25 см в перетині).
Вище чергування пісковиків та конгломератів; друга “світа” (залізорудна) починається тальк-піщаними
сланцями, збагаченими грубоуламковими породами. Далі кварцово-силікатні, залізо силікатні сланці,
кременисто-залізисті породи (джеспіліти). Характерна тонка шаруватість та ритмічність (7 ритмів) відсутність
грубого уламкового матеріалу.
Потужність шарів міняється але горизонти простежені на 30-40 км без суттєвих змін. Третя “світа” серії
починається конгломератами, вище яких пісковики, метапіщано-глинисті сланці, вапняки й доломіти.
Накопиченню заліза сприяли кременисті мули з домішками гідроксидів заліза. За М.П.Семененком їх
накопичення пов’язане з вулканічними водами. Інші дослідники підкреслюють роль залізобактерій. Аналоги
криворізьких руд є в Південній Африці. Індії, Канаді. AR, PR, Cm Східної Азії.
Другий приклад, залізні руди Малого Хінгану. Смугасті породи чергування гематиту, магнетиту та кремнезему
різної товщини. Рудний горизонт у вигляді пласту в потужній карбонатній товщі.
Осадочно-ефузивні залізорудні субформації.
Характеризуються зв’язком з ефузивними товщами. Рудні тіла цієї субформації або всередині ефузивних товщ,
або близько до неї, поширені у вигляді серій лінз від 100 до 1000 м довжиною при потужності до десятків
метрів.
Приклади: гематити Рейнських сланцевих гір, тісно пов’язані стратиграфічно з ефузивними породами
середнього девону.
Кременисто-манганові субформації. В кременисто-вулканогенних формаціях іноді помітні накопичення руд Mn,
разом з яшмовими та вулканогенними товщами. Цей тип манганових субформацій істотно відмінний від Mn
формацій перехідних областей. Приклад: Кременисто-манганова субформація девону південного Уралу. За
Херасковим вони містяться в силурійсько-девонській товщі, залягаючи на чотирьох рівнях.
Від товщі, в якій вони містяться, відрізняються поширенням яшм, яшмоподібних туфітів та кременистих сланців.
Вони чергуються та фаціально заміщені глинистими та більш грубозернистими туфітами. Спорадично
зустрічаються лінзи вапняків. Ефузиви та типові туфи поширені в суміжних частинах розрізу, зрідка в
рудоносних товщах.
Потужність пластів різноманітна: тонкі серед яшм, великі потужності серед туфітів. Мінеральний склад руд
різноманітний: браунітові серед червоних яшм та яшмоподібних туфітів, карбонатно-силікатні руди серед сірих
та зеленкуватих туфітових пластів.
Браунітові окремо від заліза; закисні карбонатні руди мангану місцями включають значну кількість сполук заліза
(залізо-манганові руди). Глибина басейну визначається за близькістю черепашкових та рифових вапняків. В
самих яшмах є рештки донних організмів. Басейн мав розчленований рельєф, на що вказує швидка зміна типу
руд (100-300 м). В Чіатурі це заміщення кілька км. Утворення родовищ їх джерело пов’язують з вивітрюванням
й зносом у депресії. До кременисто-манганової субформації належать родовища, в чорних аргілітах (Китай).
Карбонатна (вапнякова) геосинклінальна формація.
Складається головним чином пелітоморфними, або органогенно-уламковими (на підняттях) вапняками з
морською, звичайно донною фауною, доломітистими вапняками, іноді доломітами (переважно в палеозойських
відкладах), мергелями, з якими сумісні глини, алевроліти, силіцити, пластові фосфорити, горючі сланці.
Характерні кременеві конкреції. Нашарування правильне, витриманий фаціальний склад. Потужності – сотні –
тисячі м. Поширена в міогеосинкліналях й передових прогинах, в межах яких в умовах гумідного клімату
утворюються субформація бітумінозних вапняків, а за аридного клімату – субформація бар’єрних рифів.
Розрізняють також субформацію масивних вапняків, шаруватих вапняків, карбонатно-теригенну.
Типові приклади: кембрій Уралу, девон Південного Тянь-Шаню; верхня юра Кавказу, Криму.
Субформація рифогенних вапняків (рифова) описана Штейном, 1955) в силурі та девоні східного схилу
Північного та частково Середнього Уралу. Складається вапняками двох типів. Перший власно рифогенні
утворення: масивні ясно-сірі, часто рожеві вапняки монолітної структури з характерною брекчієвидною
текстурою. Фауна надзвичайно багата й різноманітна.
Вапняки другого типу подібні до відкладів лагун сучасних коралових рифів – темні верствуваті, іноді глинисті,
звичайно тонкозернисті з менш різноманітною фауною. Смуга поширення формації обмежена на заході та сході
зонами розвитку вулканогенних товщ, вікові границі формації зміщені в різних розрізах. Тіло формації має в
перетині грибоподібну форму. Потужність десятки – сотні м. Поширена у відкладах різного віку, як у
геосинкліналях так й на платформах. Залягає переважно вздовж границь різних структурно-формаціних зон.
Субформація пластових фосфоритів.
В деяких геосинклінальних системах знайдено промислові поклади пластових фосфоритів, що утворюють
комплекс фацій переважно серед карбонатних та кременистих порід. Запаси геосинклінальних родовищ
складають біля ? світових запасів фосфоритів. Утворюються за умов розчинення органічних речовин в умовах
надлишку CO2, який в глибоких холодних водах сприяє розчиненню значної кількості фосфатів (зона
апвелінгу), деяка кількість фосфатів випадає в осадок. Найбільша інтенсивність на глибинах 50-80 м. В
платформних морях зона має ширину до 1000 км. В геосинклінальних морях схил більш крутий й зона
конкрецій фосфатів вужча – фосфати кращої якості. Посушливий клімат сприяв малій кількості теригенних
осадків.
Окраїнами суші розвинуті червоноколірні породи. Доведеним вважається існування холодних течій. Приклади:
палеоген та крейда Північно-Західної Африки; перм Скелястих гір Північної Америки (1500 км в Канаді – в
кварцитах, в США - в аргілітах та кременистих сланцях, далі на південь у вапняках); кембрій Кара-Тау та
Східних Саянів, де фосфорити поширені у смузі в кілька десятків кілометрів за потужності 2,5-3м. Серед
карбонатних та кременистих порід.
Бокситова геосинклінальна субформація є частиною карбонатної формації – бокситові та бокситоносні
відклади геосинклінальних областей, що містять боксити. Топотип на Уралі. В геосинклінальних областях
поширені три типи бокситових родовищ (як на платформах): латеритний, осадовий на силікатних породах та
карстовий, який явно переважає.
Бокситова геосинклінальна субформація залягає в нижній частині та в середині формації мілководних вапняків:
приурочені до горизонтів перерв в накопиченні осадків, до середини та зрідка до кінцевих етапів історії
розвитку геосинклінальних областей; поширені на площі від її центру до окраїн, в історії Землі від ріфею до
антропогену. Боксити цієї субформації відкладались на суші частково в морі.

Поняття про формації.

Більшість дослідників під формацією розуміють комплекс генетично взаємопов'язаних фацій, тобто це товщі
гірських порід різного літологічного складу, сформовані в умовах певного фізико-географічного і тектонічного
режиму. Ці товщі відповідають певним стадіям розвитку великих структурних елементів земної кори (платформ,
геосинкліналей, орогенів, серединно-океанічних хребтів, океанічних плит).
За складом переважаючих фацій формації ділять на магматичні, метаморфічні і осадові ( в тім числі і
вулканогенно-осадові). Головними факторами, що визначають формування стійких асоціацій осадових порід є
тектонічна обстановка і клімат. Так, в залежності від тектонічного режиму серед осадових формацій виділяють
геосинклінальні, орогенні (перехідні) та платформені.
Аналіз формацій дозволяє реконструювати не тільки фізико-географічні (палеоландшафтні) умови
геологічного минулого, але й відтворювати характер загального тектонічного режиму певних великих територій.
Крім цього, вивчення формацій має і практичне значення, тому що кожному типу формацій властивий свій
комплекс корисних копалин.
Геосинклінальні формації відрізняються смугастим поширенням (при довжині більше 1000 км, ширина не
перевищує десятків і сотень кілометрів), великою потужністю (як правило, тисячі метрів), переважно
глибоководними умовами нагромадження і цілим рядом інших ознак. Типовими геосинклінальними формаціями
є сланцева, кремнисто-вулканогенна, флішева та вапнякова.
Сланцева (аспідна) формація характерна для міогеосинкліналей, тобто формується в умовах
континентального схилу і підніжжя, а також ложа окраїнних морів в гумідному поясі на ранньогеосинклінальній
стадії. Складена в основному глинистими породами, в меншій мірі пісковиками і алевролітами, забарвленими в
темно-сірі і чорні кольори - звідси і її назва - аспідна. З породами формації пов'язані родовища сульфідів міді,
свинцю, цинку і ін.
Кремнисто-вулканогенна формація утворюється також на ранньогеосинклінальній стадії і складена
кремнистими сланцями, яшмами, пов'язаними із продуктами підводного вулканізму - базальтами, андезитами,
спілітами тощо. В основному це глибоководні породи. З породами формації генетично пов'язані великі
родовища залізних і марганцевих руд, зокрема, залізисто-кремнисті породи (джеспіліти), відомі у Кривому Розі
чи Кременчуку.
Флішова формація - це потужні товщі морських осадових відкладів з характерною дрібною ритмічністю.
Звичайні флішові ритми складаються із 3-5 порід (наприклад, аргіліт, алевроліт, пісковик). Відомий як
теригенний, так і карбонатний фліш.
Ритмічність багатокілометрових флішових товщ пов'язують із періодичними тектонічними рухами, а
нагромадження їх проходить на пізньогеосинклінальній стадії в умовах континентального підніжжя чи в
глибоководних жолобах. Флішові відклади в цілому бідні на корисні копалини, інколи до них приурочені
нафтогазові родовища.
Вапнякова формація теж утворюється на пізній стадії розвитку геосинкліналей, часто одночасно із флішовою.
Основні породи - вапняки. Відкладаються в западинах окраїнних морів при тропічному чи субтропічному
кліматі.
Для орогенних формацій властиві: широке розповсюдження грубоуламкових порід, дуже значні потужності і
великий діапазон фізико-географічних умов формування - від морських до наземних.
Виділяють дві основні орогенні формації: нижню та верхню моласові.
Нижня моласова формація складена пісковиками, глинами, мергелями найчастіше сірого, чи сірозеленого
кольору. Утворюється на ранньоорогенній стадії в крайових чи внутрішніх прогинах. В гумідних умовах з
нижньою моласою часто пов'язане формування паралічних вугленосних відкладів (заболочені приморські
рівнини) і нафтоматеринських порід (морські чи дельтові умови), в арідному кліматі - утворюються лагунні
соленосні осадки з гіпсами, ангідритами, кам'яною та калійною солями.
 Верхня моласа формується в наземних умовах (передгірні та міжгірні алювіально-озерні рівнини, конуси
виносу) в передових та міжгірних прогинах на пізньоорогенній стадії. В гумідному поясі до неї приурочені
поклади лімнічного вугілля, в арідному формуються червоноколірні грубоуламкові осадки. Основні породи
формації - конгломерати, пісковики, алевроліти, глини.
Особливостями платформенних формацій є: незначні потужності (найчастіше - десятки і сотні метрів),
переважання континентальних, лагунних і морських мілководних фацій, невитриманість і строкатість складу,
значні площі поширення тощо. Кількість платформених формацій дуже велика і провідну роль у їх формуванні
відіграють кліматичні умови.
Формування чохла платформи, як правило, починається із утворення континентальної уламкової формації
(піски, алевроліти, глини, конгломерати) строкатоколірної чи червоноколірної в арідних умовах і сірої в
гумідних. Утворення відбувається в авлакогенах в лагунних чи внутрішньоматерикових водоймах. Корисні
копалини: боксити, оолітові залізні руди, каоліни.
В умовах жаркого чи помірного клімату на прибережних рівнинах, що періодично затоплюються морем, може
нагромаджуватись паралічна вугленосна формація з покладами вугілля, залізних руд.
В кінці ранньої стадії формування чохла платформи утворюється морська трансгресивна піщано-глиниста
формація, яка представлена пісковиками, алевролітами, аргілітами, рідше мергелями, вапняками,
сформованими в умовах неглибокого відкритого моря. До порід формації приурочені поклади жовнових
фосфоритів, оолітових залізних руд, горючих сланців.
Максимальному розвитку трансгресій на платформах відповідають платформені карбонатні формації, які
утворюються в умовах відкритих, відносно глибоководних епіконтинентальних морів. При цьому в гумідних
зонах відкладаються вапняки, мергелі, крейда, а в арідних окрім органогенних вапняків, осаджуються також
гіпси та доломіти. З формацією можуть бути зв'язані поклади нафти і газу.
Типовою для платформ є також трапова формація, яка утворюється при наземних вулканічних виверженнях і
складена долеритами, діабазами, базальтами та їх туфами.
Поняття про формації

Під геологічними формаціями розуміють сукупність гірських порід (серій, товщ, шарів) різного фаціального
складу, які об`єднані парагенетично та стратиграфічно, утворились протягом порівняно довгого часу в певних
геоструктурних і кліматичних умовах.

Виділяють багато формацій. Є цілі групи: осадочні, вулканогенні, магматичні, рудні, рудоносні та інші.

Для кращого розуміння цього поняття розглянемо льодовикову і аридну формації. Льодовикова входить до
групи літологічних, утворюється в результаті діяльності покривних і гірських льодовиків. По літологічній
різноманітності фацій вона виражена в основному валунами, глинами, піском або супіском, мореною без чіткого
нашарування. Але в межах цих нагромаджень фахівці зможуть відрізнити бокові, крайові і донні морени як у
материкових, так і гірських льодовиків. Біля краю материкового льодовика спостерігається перемішування
порід льодовикової і гумідної формації: тут з`являються піски, алеврити, глини, нерідко з сезонною
стрічковидною шаруватістю, зандрові поля, на болотах утворюються торфовики.

Аридна формація виникає в межах засушливих зон. Тут переважає фактор фізичного вивітрювання. Біологічні і
хімічні фактори в напівпустелях і пустелях майже повністю відсутні. В пустелях різко скорочується виніс з кори
вивітрювання карбонатів кальцію, а потім і його сульфатів (зокрема, гіпсу), зменшується також і виніс хлоридів.
В результаті верхні шари зазнають карбонатного, хлоридного і гіпсового засолення. Ця формація
характеризується в цілому червоноколірним забарвленням.

Класифікація формацій

Серед осадочних формацій виділяють:

а) континентальні:
Група платформних формацій гумідних рівнин. Серед них виділяють вугленосні, залізорудні, марганцевоносні,
мідоносні та інші.
Група аридних формацій.
Формації міжгірських улоговин (гравійно-галечні і піщані відклади, алеврити, глини (потужністю від 100 до 1000
м).
Формації передгірських прогинів (літологія схожа з формацією міжгірських улоговин).

б) морські:
Теригенні;
Теригенно-карбонатні;
Карбонатні, що складені переважно вапняками, крейдою і мергелями, з домішками глауконітових пісків,
фосфоритів, уламкових порід;
Флішові, що складені ритмічним перешаруванням мергелів, аргілітів, пісковиків і грубоуламкових порід;
Сланцеві формації.

Ефузивно-осадочні формації. Це азональні формації, пов`язані з вулканічною діяльністю. Тут виділяють

ефузивну, ефузивну-теригенну і ефузивно-кременисту формації (лави, туфи, яшми, кременисті сланці).
До групи магматичних формацій належать гранітні, габрові, андезитові, трапові.

Метаморфічні формації поширені в залежності від прояву регіонального метаморфізму певних порід. Серед
них виділяють сланцеві, кваарцитові, гнейсові та інші.

В составе карбонатной группы формаций разнообразно представлены все генетические типы известняков,
мергели, известковые глины, а также песчаники и конгломераты с обильным известковым цементом.
Характерно большое распространение зоогенных известняков.

По степени насыщенности морских разрезов карбонатным материалом и по его фациальным типам, в общем
отражающим климатические условия времени осадконакопления, можно различать следующие конкретные
формации.

Экстракарбонатную, формировавшуюся в условиях аридного климата западной половины Тетиса. Ее отличает

максимальная концентрация карбонатного материала, преобладающего над другими осадками; обилие
органогенных известняков, в частности рифов и хемогенных известняков, особенно оолитовых.

Высококарбонатную, накапливающуюся во внеаридных областях тропического пояса. Этой формации, по

сравнению с предыдущей, свойствен несколько меньший коэффициент карбонатности разреза, повышенная
роль детритусовых известняков и подчиненное значение хемогенных. В Юго-Восточной Азии карбонатное
осадконакопление подавлялось сносом огромных масс обломочного материала. Карбонаты Са и Mg
захватывались глинами и песками и образовывали в результате смешанные карбонатно-терригенные
отложения: известковые глины, мергели, известковые песчаники.

Умереннокарбонатную, получившую развитие в области субтропического климата Северо-Западной, Средней

и Юго-Восточной Европы. Эта формация мало содержит чистых известняков; ей больше свойственны
смешанные карбонатно-терригенные осадки. В ее зоогенной фации совсем нет коралловых рифов и
фораминиферовых известняков, хотя широко распространены пелециподовые и гастроподовые ракушечники.

Малокарбонатную, отвечающую субтропическому климату, переходному к умеренному (плиоцен юга Русской

платформы и Западного Казахстана). В ней карбонатный материал содержится в незначительном количестве
в виде единичных прослоев известняков, а больше в виде известняковых и мергельных конкреций,
приуроченных к отдельным стратиграфическим горизонтам.

Формації тлумачать різним чином. Найбільш прийнятне визначення дане Шатським, в основу якого покладене
уявлення про парагенезис гірських порід, як про їх сумісне знаходження.
7. Земне
ядро, його склад, ймовірний механізм формування та геодинамічні
особливості.
Ядро? Земли? — центральная, наиболее глубокая часть планеты Земля, геосфера, находящаяся под мантией
Земли и, предположительно, состоящая из железо-никелевого сплава с примесью других сидерофильных
элементов. Глубина залегания — 2900 км. Средний радиус сферы - 3,5 тыс. км. Разделяется на твердое
внутреннее ядро радиусом около 1300 км и жидкое внешнее ядро радиусом около 2200 км, между которыми
иногда выделяется переходная зона. Температура в центре ядра Земли достигает 5000 С, плотность около
12,5 т/м3,давление до 361 ГПа. Масса ядра — 1,932·1024 кг.

Известно о ядре очень мало — вся информация получена косвенными геофизическими или геохимическими
методами, и образцы вещества ядра не доступны, и вряд ли будут получены в обозримом будущем. Однако
фантасты уже несколько раз в подробностях описали путешествия к ядру Земли и несметные богатства, там
таящиеся. Надежда на сокровища ядра имеет под собой некоторые основания, так как согласно современным
геохимическим моделям в ядре относительно велико содержание благородных металлов и других ценных
элементов.Содержание [убрать]
Вероятно, одним из первых предположение о существовании внутри Земли области повышенной плотности
высказал Генри Кавендиш, который вычислил массу и среднюю плотность Земли и установил, что она
значительно больше, чем плотность, характерная для пород, выходящих на земную поверхность.

Существование было доказано в 1897 году немецким сейсмологом Э. Вихертом, а глубина залегания (2900 км)
определена в 1910 году американским геофизиком Б. Гутенбергом.

Основоположник геохимии В. М. Гольдшмидт в 1922 году предположил, что ядро образовалось путём
гравитационной дифференциации первичной Земли в период её роста или позже.

Альтернативную гипотезу, что железное ядро возникло ещё в протопланетном облаке, развивали немецкий
учёный А. Эйкен (1944), американский учёный Э. Орован и советский учёный А. П. Виноградов (1960-е—70-е
годы).

В 1941 году Кун и Ритман, основываясь на гипотезе идентичности состава Солнца и Земли и на расчетах
фазового перехода в водороде, предположили, что земное ядро состоит из металлического водорода. Эта
гипотеза не прошла экспериментальную проверку. Эксперименты по ударному сжатию показали, что плотность
металлического водорода примерно на порядок меньше, чем плотность ядра. Однако позже эта гипотеза была
адаптирована для объяснения строения планет гигантов — Юпитера, Сатурна и т. п. Сейчас предполагается,
что их магнитное поле возникает именно в металлическом водородном ядре.

Кроме того В. Н. Лодочников и У. Рамзей предположили, что нижняя мантия и ядро имеют одинаковый
химический состав — на границе ядро-мантия при 1.36 Мбар мантийные силикаты переходят в жидкую
металлическую фазу (металлизованное силикатное ядро).
[править]
Состав ядра

Состав ядра непосредственно неизвестен, и может быть предположительно оценён из нескольких источников.
Во-первых, видимо, наиболее близкими веществу ядра образцами являются железные метеориты, которые,
представляют собой фрагменты ядер астероидов и протопланет. Однако железные метеориты не могут быть
полностью эквивалентны веществу земного ядра, так как они образовались в гораздо меньших телах, а значит
при других физико-химических параметрах.

С другой стороны, из данных гравиметрии известна плотность ядра, и это накладывает на его состав
дополнительные ограничения. Так как плотность ядра примерно на 10 % меньше, чем плотность сплавов
железо-никель, то предполагается, что ядро Земли содержит больше легких элементов, чем железные
метеориты.

Наконец, состав ядра можно оценить, исходя из геохимических соображений. Если каким-либо образом
рассчитать первичный состав Земли и вычислить, какая доля элементов находится в других геосферах, то тем
самым можно построить оценки состава ядра. Большую помощь в таких вычислениях оказывают
высокотемпературные и высокобарические эксперименты по распределению элементов между
расплавленным железом и силикатными фазами.

8.Класична та сучасна моделі будови мантії Землі та її геодинамічні особливості

Уявлення про глибинну будову Землі почали формуватися на початку ХХст., коли стало можливим
виділення за даними сейсмології трьох основних геосфер: земної кори, мантії та ядра. У 1909р.
сербським сейсмологом Мохоровичичем була відкрита різка сейсмічна межа, на якій стрибкоподібно
зростають швидкості Vp і Vs, а також густина р. Вона обмежує знизу зовнішню тверду оболонку Землі й
називається границею Мохоровичича або границею М. Товщина земної кори нерегулярна, вона
змінюється від 5-6км під океанами до 70-75 під гірськими спорудами. Частка земної кори в загальній
масі планети незначна, малим є також момент її інерції, тому при розгляді будови всієї Землі земну кору
представляють у вигляді однорідного шару ефективною товщиною 35км. Нижче кори в інтервалі глибин
35-2 900км розташована силікатна оболонка планети, або мантія. У 1914р. Дж. Барелл передбачив
існування у верхній частині мантії шару пониженої в'язкості, твердості та міцності й закріпив за
ним поняття "астеносфера", введене Ч.Р. Ван-Хайзом ще в 1904 р. З підтвердженням існування
астеносфери за зовнішнім твердим надастеносферним шаром, котрий охоплював і земну кору,
закріпилося поняття "літосфера". Пізніше в межах мантії на глибині 400км російський геофізик Б.Б.
Голіцин установив інтенсивне зростання швидкостей сейсмічних хвиль. У подальшому інтервал глибин
400-670км отримав назву "шар Голіцина". Уже в середині ХХст. рубіж 670км почав розглядатися як
межа верхньої та нижньої мантії. Поняття про мантію з'явилось у зв'язку з відкриттям ядра,
розташованого в інтервалі глибин 2 900-6 371км. Сейсмічна межа між мантією і ядром на глибині
близько 2 900км була відкрита Гутенбергом у 1914р. Вона є найбільш різкою межею в надрах Землі,
на якій сильно відбиваються Р- і S-хвилі й заломлюються Р-хвилі. Швидкість Р-хвиль зменшується від
13,6 км/с у мантії до 8,1 км/с в ядрі, швидкість поперечних хвиль зменшується відповідно від 7,3 км/с до
нуля; густина, навпаки, зростає від 5,5 до 10 г/см3. Той факт, що земне ядро не пропускає крізь себе S-
хвилі (Vs = 0), означає, що модуль зсуву ядра також дорівнює нулю, тобто, що земне ядро є рідким. У
1936 р. І. Леман довів розділення земного ядра на рідке зовнішнє та тверде внутрішнє, що мало
фундаментальне значення.
Поділ планети на п'ять оболонок: внутрішнє ядро, зовнішнє ядро, нижня мантія, верхня мантія і
земна кора
Завершеного вигляду оболонкова модель будови Землі набула в працях К. Буллена середини
минулого століття. У запропонованій ним схемі, що базується на сейсмічних і густинних даних,
виділено сім глибинних зон:
А-земна кора,
В - зона в інтервалі 33-413км, підкорова зона, шар понижених швидкостей,
С - зона 413-984км, перехідний шар аномально швидкого зростання швидкостей Р- та S-хвиль
(шар Голіцина),
D - зона 984-2 898KM, яку пізніше Буллен розділив на зони D' (984-2 700) - зона нормального
зростання швидкостей за рахунок тиску шарів, що залягають вище, D" (2 700-2 900) - вузька
гранична зона мантії з ядром з постійними швидкостями Р- і 5-хвиль,
 Е - 2 898-4 982км - рідке зовнішнє ядро,
F - 4 982-5 121 - перехідна зона ядра,
G-5 121-6 371- тверде внутрішнє ядро.
Сучасні моделі внутрішньої будови Землі.
У сучасних моделях будови Землі враховано зміну з глибиною таких важливих параметрів, як
густина, тиск, прискорення сили тяжіння, швидкості сейсмічних хвиль, температура,
електропровідність та ін. Такі моделі називають реальними. Передусім враховується розподіл
густини і тиску, з якими тісно пов'язані інші параметри (рис. 3.2). Важливе значення для побудови
таких моделей мають експериментальні дані, у тому числі такі, що дозволяють оцінювати глибину
існування тих чи інших мінеральних фаз та мінеральних асоціацій, адже з фазовими переходами
може бути пов'язана аномальна зміна швидкостей сейсмічних хвиль.
Експериментально показано, зокрема, що піроксенова компонента мантії кристалізується на
глибинах до 70км. Далі, в інтервалі глибин 70-500км ортопіроксени співіснують з гранатами.
Структура гранату стійка в інтервалі глибин 500-640км, а зміна її структурою ільменіту
відбувається на глибинах 660-740км. На глибині понад 760км структура ільменіту змінюється
структурою перовськіту. У піролітовому складі мантії (1/4 базальту і 3/4 перидотиту, за А.Е.
Рінгвудом) основним мінералом є олівін (близько 60 %), тому його перехід у шпінель на глибинах
400-600км також позначається аномальним ростом швидкостей сейсмічних хвиль. На глибині понад
670-700км усі мінерали знаходяться в постшпінелевих модифікаціях.
Важливе реологічне значення має визначення в'язкості земних оболонок. Значення в'язкостей
змінюються в дуже широких межах залежно від рівня дотичних напружень у мантії й розподілу
температур. Якщо врахувати, що перше і друге точно невідомо, то й оцінки в'язкості виявляються
неоднозначними.
Відсутність надглибинних землетрусів у мантії з осередками на глибині понад 700км сприймається як
ознака зниження в'язкості до 1023 пуаз, що можливо за напружень у середній і нижній мантії порядку
30 бар. Така в'язкість допускає конвекційні течії. В'язкість рідкого зовнішнього ядра орієнтовно
оцінюється в 10 пуаз. В'язкість у межах верхньої твердої оболонки Землі також має різні оцінки - від
1023 до 1026 пуаз, тобто верхній шар потужністю до 30 км протягом геологічних інтервалів часу може
розглядатися як пружне середовище.
Останнє двадцятиліття позначилося поступовим переходом сейсмології від установлення глибинних
сейсмічних меж до побудови глобальних сейсмотомографічних карт для різних глибинних рівнів
 12. Будова і геодинаміка континентальних рифтів
Континентальні рифти- це гігантські структури розтягання земної кори і літосфери, морфологічно
виражені системами грабенів з потовшеною земною корою (літосферою), підвищеним тепловим
потоком, вулканічною і сейсмічною активністю.Вони характеризуються значною довжиною і чітко
вираженою лінійністю, супроводжуються від'ємними аномаліями сили тяжіння, часто, але не
завжди, приурочені до осьових частин великих склепінних підняттів. Обмеженнями рифтових
систем і окремих грабенів, що їх складають, звичайно є скиди або скидо-зсуви, однак на пізніх
стадіях розвитку рифтів може розвиватися система підкидів. У результаті розсуву відбувається
потоншення земної кори та просідання окремих ділянок, що відображається формуванням
рифтових долин і грабенів.
До характерних особливостей континентальних рифтів відносяться :
-лінійність, значна протяжність (до тисяч кілометрів) при ширині рифтової долини до 45-70км;
наявність грабеноподібних депресій в центральній частині, асиметричність будови; наявність
поперечних підняттів, структур розщеплення, торцевого зчленування; наявність системи скидів, які
обмежують рифтові долини; поява осьової зони з наймолодшим і найінтенсивнішим вулканізмом;
-специфічні осадові (переважно моласоїдні) і магматичні формації, велика загальна потужність
відкладів (до 7-10 км), різка зміна фацій і потужностей осадових і вулканічних порід, особливо
вхрест простягання рифтової зони;
-у загальному випадку січний характер рифтових зон відносно структур, на які вони накладаються;
переважання амплітуди прогинання рифтових долин над амплітудою підняття їхніх флангів;
розтягнення в площині, поперечній їхньому простяганню; послідовний розвиток рифту за простяганням
глобальної структури;
-підвищені сейсмічність (переважають дрібнофокусні землетруси з незначними магнітудами) і
тепловий потік (125-300 мВт/м2); наявність малоглибинного шару з аномальними швидкостями
поздовжніх сейсмічних хвиль (Vp = 7,3-7,7 км/с); скорочена товщина літосфери; відсутність яскраво
виражених ізостатичних аномалій.
Поверхня М під рифтами піднята до 25-15км, а верхня мантія розущільнена (Vp = 7,5-7,9 км/с).
Магматизм рифтових зон своєрідний: кільцеві ультраосновні лужні інтрузії дорифтової стадії
змінюються лужно-базальтовим магматизмом і толеїт-базальтовим у фазу максимального розкриття.
Змінюється також тип вулканізму: від тріщинного на ранніх стадіях до центрального на пізніх. Обсяг
вулканічної діяльності в різних рифтових системах може змінюватися від дуже великого у Східно-
Африканській системі до невеликого в Байкальському рифті. Скиди, що обмежують рифтові долини,
нахилені до горизонту на 50-60° і крутіше, однак на глибині вони часто виположуються, переходячи в
лістричні. Серед осадових формацій поряд з вулканітами виявлені мол аси потужністю до 5-7км,
іноді евапорити, флювіогляціальні відклади та хемогенні утворення (карбонатно-кременисті).
Процес утворення рифтів проявлений практично на всіх стадіях розвитку Землі. З проторифтами
паралелізується ряд зеленокам'яних структур раннього докембрію. Протерозойські рифти відомі на
Балтійському й інших щитах. Рифейські рифтогенні структури широко представлені системою
авлакогенів Східно-Європейської й Північно-Американської платформ. Численні рифти відомі у
фанерозої: Дніпрово-Донецький і Вілюйський авлакогени, грабен Осло, рифти Шотландії та
Індостану, Західно-Європейська рифтова система та ін. Нарешті, серед сучасних рифтових зон
найбільшими є Східно-Африканська і Байкальська рифтові системи.
Розглянемо деякі приклади сучасних рифтових систем.
Рейнський грабен розташований в осьовій частині склепінного підняття герцинських споруд
Західної Європи і видовжений на 300км у північно-східному напрямку при ширині 30-40км.
Утворення грабена пов'язується з мантійним діапіром, початок формування якого відноситься до
пізньої крейди. Це викликало глибинні розколи земної кори і вилив основних лав. Найбільш
інтенсивно осьовий грабен формувався протягом еоцену, раннього і пізнього пліоцену. Загальне
опускання в центральній частині досягає 3-5км. Грабен оточений системами крутопадаючих скидів
центриклшального напрямку, складений потужними товщами теригенно-уламкових порід з
пачками лав основного, ультраосновного і карбонатитового складу. Характерною рисою є
розщеплення кінцівок грабена на розгалужені дрібні грабени.
Східно-Африканська рифтова система є найбільшою у світі, вона видовжена в
субмеридюнальному напрямку більш ніж на 3 000км і включає цілий ряд рифтових зон, які
знаходяться на різних стадіях розвитку: від континентальних грабенів і рифтів (Кенійський,
Західний, Ньяса, Ефіопський, Афар) до структур, де почалося формування нової океанічної кори
(Червоне море й Аденська затока).
Прикладом континентальних рифтів початкової стадії розвитку може слугувати ланцюг невеликих
грабенів у центральній і північній частині Ефіопського плато, найбільший з яких представлений
рифтом озера Тана - депресією довжиною 180км при ширині 40-60км, заповненою озерними
відкладами, покривами молодих базальтів і прорваною штокоподібними інтрузіями трахітів. Грабен
характеризується асиметричною формою, малою амплітудою занурення, відсутністю тріщин у дні
грабену і вираженої осьової зони, проявами лужного базальтоїдного вулканізму. Подібну будову має
грабен Шираро, рифт Стефанія та інші структури Ефіопії, пов'язані із системами субмеридіональних
скидів і скидо-зсувів. Ці системи скидів і переривчасті ланцюжки грабенів розглядаються як
елементарні структури розтягання початкової стадії виникнення і розвитку рифтових зон.
Континентальні рифти зрілої стадії розвитку представлені Ефіопським рифтом - депресією,
розташованою між піднятими блоками Ефіопського і Сомалійського плато. На північному сході
Ефіопський рифт відкривається до Афарської депресії, на півдні розгалужується і виклинюється.
Рифт приурочений до осьової частини великого склепінного підняття, що сягає висоти 2,5- км над
поверхнею моря.
На основі вивчення системи Східно-Африканських рифтів В.Г. Казьмін (1987) пропонує
наступну стадійність еволюції континентального рифтогенезу:
-утворення неглибоких западин із флексурними обмеженнями чи грабенів, розсування в межах
яких не перевищує сотень метрів, потоншення континентальної кори не відбувається;
-зародження осьової зони, її ускладнення і розвиток, розсування становить до 20-40км, земна
кора стоншується в 1,3-1,5 разів, занурення дна грабена становить 2-3км;
-значне потоншення кори (у 2 і більше рази) з утворенням локальних розсувів і рифтів,
розсування досягає 80-100км, амплітуда вертикальних рухів чи занурення дна рифту - 4-5км; розрив
континентальної кори і початок формування нової океанічної кори.
На думку В.Г. Казьміна, рифтогенез не пов'язаний з якимись місцевими причинами, а
обумовлений розтяганням великих областей земної поверхні. Раніше вважалося, що утворенню
рифтів передує розвиток склепінного підняття, такі підняття виникають не перед, а під час розвитку
рифта. Є.Є. Мілановським доведено існування рифтів, не пов'язаних із склепіннями (щілинні
рифти). Початок формування рифтів Червоного моря й Аденської затоки, які становили собою
неглибокі западини, що розташовувалися на рівні моря, не пов'язаний з утворенням
склепіння, яке виникло 10-15 млн років пізніше. Показано також, що лінзи аномальної мантії
виникають у результаті розтягання літосфери, а не є причиною такого розтягнення.
Таким чином, рифти можна розглядати як лінійні зони деформації літосфери, які виникають у
результаті впливу регіонального розтягу. Причиною розтягу, ймовірно, є глобальна конвекція в
мантії. У зонах висхідних конвективних рухів забезпечується розкол літосфери і формування
рифтових систем. Цей процес має імпульсний (безперервно-перервний) характер з інтервалами між
епохами рифтогенезу 35-40 млн років. Вважається, що він може розвиватися за схемами пасивного
або активного рифтингу. Пасивний розпочинається зверху, з розколу літосфери під впливом
внутрішньоплитного розтягу. Він не обов'язково супроводжується потоншенням літосфери і підняттям
мантійного діапіру. Активний рифтинг, навпаки, викликається підняттям мантійного діапіру -частини
мантійного плюму.
 14. Енергетичні джерела та форми теплопереносу в надрах Землі.
Фундаментальне питання енергетики Землі залишається дискусійним і проблематичним до наших днів. До
уваги беруться ті процеси, які найбільшою мірою знижують потенційну енергію планети за рахунок переходу в
теплову енергію тектонічних рухів. До таких потужних енергетичних процесів О.Г. Сорохтін відносить процес
гравітаційної диференціації земної речовини, розпад радіоактивних елементів та приливну взаємодію Землі й
Місяця. Інші джерела, на його думку, незрівнянно менш потужні й ними можна знехтувати.
У процесі зародження Землі виділялася величезна енергія гравітаційної акреції й стиснення земної
речовини. На геологічній стадії розвитку (4,0*109 років) головним джерелом ендогенної енергії стає процес,
гравітаційної диференціації земної речовини на щільне окиснозалізне ядро і залишкову більш легку силікатну
оболонку -мантію. Повна енергія гравітаційної диференціації Землі, становить від 1,461038 до 21038ерг.
Розбіжності в розрахунках пов'язані з невизначеністю вихідних параметрів, зокрема, розподілу густини в юній
та сучасній Землі. Ця величезна енергія перевищує сумарний ефект усіх інших енергетичних джерел. Вона
реалізується у вигляді кінетичної енергії конвективних рухів земної речовини, теплового випромінювання,
додаткового стиснення земних надр та ін. Найбільш енергійною диференціація була в ранньому докембрії,
поступово, хоч і нерівномірно, знижуючись у фанерозої.
Виділяють декілька рівнів гравітаційної диференціації. Найбільш глибинний - границя внутрішнього і
зовнішнього ядра. Другий рівень - границя мантії й ядра, де відбувається розподіл земної речовини на
силікатну і суттєво металічну. Третім важливим рівнем диференціації вважається границя астеносфери і
літосфери, у зв'язку з широкомасштабним виплавленням базальтової фракції з перидотитової мантійної
речовини, екстракції легких та рухливих компонентів, якими збагачується земна кора. Диференціаційні процеси
продовжуються в земній корі, де завдяки різнотипному гранітоутворенню формується "гранітний шар".
Іншим важливим енергетичним джерелом Землі є тепло радіоактивного розпаду. До відкриття Беккерелем у
1896 р. явища радіоактивності внутрішнє тепло Землі вважалося залишковим від її первинного вогненно-
рідкого стану згідно з космогонічною гіпотезою Канта - Лапласа. Однією з обставин, які підірвали довіру до
цієї гіпотези і стимулювали появу нових ідей в планетології, геофізиці, геології, було саме відкриття
радіогенної енергії, яка довгий час вважалася головним джерелом внутрішнього тепла Землі. Основна увага
приділялася найбільш енергоємним і довгоіснуючим ізотопам, період напіврозпаду яких можна зіставити з
віком Землі (U238, U235, Th232, K40). Перегляд цих уявлень відбувся після з'ясування можливого розподілу
радіоактивних елементів у Землі. Враховуючи, що радіоактивні елементи відносяться до літофільних, здатних
входити в кристалічні ґратки силікатів, припускається, що найвищі їх концентрації мають бути в земній корі,
значно менші - у мантії, а ядро має бути вільним від них. Найбільше радіоактивних елементів, винесених з
мантії в земну кору, концентрується в її гранітній речовині. Тепло, що генерується тут, швидко втрачається
через земну поверхню і практично не бере участі в розігріві глибинних частин Землі. Сучасний рівень
генерації радіогенної енергії в Землі оцінюється в 1,2610 20 ерг/с.
Усі згадані джерела становлять основну частину енергетичного балансу Землі, саме вони забезпечують
постійний, або фоновий тепловий потік із земних надр. У той же час їхній безпосередній зв'язок з
аномальними глибинними процесами, які реалізуються в межах літосфери у вигляді сконцентрованих у певних
зонах тектономагматичних явищ, виглядає дуже проблематичним. Підвищені теплові потоки, що фіксуються в
межах тектонічно активних зон, відображають їхню високу енергетику, проте не можуть бути причиною
активності.
На жаль, у багатьох узагальненнях, що стосуються енергетичної проблеми Землі, повністю ігнорується
роль ще одного фактора -дегазації Землі. Адже на фоні термогравітаційної диференціації Землі в результаті
дегазації утворилися зовнішні її оболонки - атмосфера і гідросфера. Флюїдно-теплові потоки, які в межах
літосфери залежать від її проникності, регулюють переміщення та перерозподіл водню, гелію, літію, бору,
вуглецю, азоту, кисню, фтору, неону, лугів, сірки, хлору, аргону, брому, ртуті, радону, кремнезему та багатьох
інших елементів. До цього часу ще слабо вивчено фізичний аспект процесів дегазації, механізми переміщення
флюїдних потоків до поверхні. Проте добре відомо, що флюїдно-конвективний теплоперенос є
найефективнішим, а окиснення глибинного, первинно відновленого газу супроводжується виділенням значної
кількості тепла. Частка фізико-хімічної енергії в загальному балансі точно не встановлена. Вона, мабуть,
суттєво поступається гравітаційній енергії, однак може виявлятися в концентрованому вигляді й бути цілком
достатньою для підтримання тектономагматичної активності певних зон. Глибинні флюїди впливають на
зміну напруженого стану в земній корі, утворення пластичних шарів, астеносфери, формування глибинних
зон зминання, зародження та розвиток магматичних осередків тощо. У сейсмічних зонах за декілька днів до
землетрусів різко зростають концентрації вуглеводнів, з'являється молекулярний водень, збільшується
вміст гелію, радону. Мантійному водню щоразу частіше відводять роль основного теплоносія, який
сприяє розвитку метаморфізму і магматизму.
16. Стратиграфічний та формаційний підходи дорозчленування ранньодокембрійських
утворень
У розчленуванні утворень раннього докембрію пов’язані із повсюдним метаморфізмом, що
неоднарозово проявився у найбільш давніх комплексах і повністю перетворив первинну речовину
бластем на рівні грану літові, амфіболітові і зелено сланцевих сланців глибокі метасоматичні
перетворення і часткове плавлення під час ультраметаморфізму, котрий мав практично глобальний
хар-р і принаймі 2 етапи (AR1.2 -PR1.2) обумовили непросто перекристалізацію, а й хім зміну. Друга
обставина, яка ускладнює розчленування ранньодокембрійських утворень – є багатоетапні
деформаційні, синметаморфічні, сингранізатаційні перетворення у тому числі процеси інтенсивної
складчастості неодноразового роз сланцювання з утворенням декількох генерацій директивних
текстур (смугастість, сланцюватість) частина з якмх помилково може сприйматися в якості первинної
реліктової шаруватості.
Третя найважливіша обставина, що ускладнює розчленування є відсутність фауни. В зв’язку з цим
традиційним стратиграфічний підхід, який на ранніх етапах вивчення докембрію привілював
виявився малоефективним у більшості випадків не має впевненості у правильності побудов хоча з
часом при успадкованому розвитку речовинних і структурних комплексів традиційні прийоми
розчленування досі не має альтернативи. Недоліки стратиг. підходу відзначається постійно і
послужили основою виникнення нового формаційного підходу дорозчленування докембрію.
Останній отримав найбільшого розвитку в Україні зокрема у дослідженні Львівськ. геол.школи на
чолі з проф.. Леском. Цей підхід впроваджений у практику докембрійської картографії (Карта геол.
Формацій докембрію УЩ)
Особливості раннього докембрію і перш за все відсутність фауни багато етапна докорінна
перебудова структури і речовинного складу вихідних утворень ускладнює, а часом і не уможливлює
з’ясування відносного віку та реальних структурних співвідношень між окремими компонентами
розрізу раннього докембрію.
У таких умовах традиційний стратигр.підхід часто виявляється не дієздатним. Це послужило
приводом для пошуку інших способів та підходів розчленування і співставлення
ранньодокембрійських утворень. Одним з найбільш перспективним виявився формаційний підхід,
який базується на мах позбавленому від генетичних нашарувань понятті метаморфічні формації, як
асоціація г.п, що мають більш-менш широке розповсюдження.
Такий підхід розроблений Шатським та його послідовниками (Ласько, Керелюк)
17. Система мінеральн фацій метаморфізму. Монофаціальний і поліфаціальний комплекси УЩ
На сучасному етапі питання розподілу метаморфічних порід за умовами формування головних
мінеральних парагенезисів (за фаціями) базується на експериментальних даних.
Мінеральна фація- сукупність г.п утворених у близьких умовах, щодо t, Р, флюїдних режимів
всебічних.
Схема фацій:
Метаморфізм поділ на:
1) із хімічний
2) алохімічний (метасоматичний склад змінюється)
За рівнем усебічних тисків:
1) нормальних тисків (усебічний)
2) надвисоких
Фації нормальних тисків: зелених сланців, амфіб, гранулітова
Фації надвисоких тисків: блакитних сланців, еклогітова
Контактовий метаморфізм має свої фації:
1) епідотових роговиків
2) Амфіболітові
3) Піроксенових роговиків
18. Проблеми гранулітового метаморфізму, гранулітові СФК УЩ.
Грану літові комплекси поширені в Дністровсько-Бузькому мегаблоці (дуже значна кількість).
Значна кількість гранулітових СФК розповсюджено в пд.-сх, центральній частині мегаблоку, в
межах Дніпропетровського та Немирівського комплексів та в пн-зх частині. В межах Бердичівського
комплексу (граніти і мігматити, мігматити гранат-біотитові з гіперстеном, мігматити змінного складу
– собіти, чорнокіти)
 19. Плагіограніт - амфіболітові комплекси УЩ (палеоархей)
У цих комплексах є провідними суперхрустальна і плутонометаморфічна формації з мінеральними
асоціації амфіб фації метаморфізму (монофаціальний метаморфізм).
Виділяють:
1) Аульський СФК поширений у Середньо-Придніпров. мегаблоці, де складає салічну основу
зонально метаморфічних зеленокам’яних стр-р. Зустрічається в межах Кіровоградського блоку. У
складі 2 суперхрустальні, 2 плутонометаморфічні, 1 плутонічна формація.
Суперхрустальні фор-ї – кристалосланцево-гнейсова та крисиалосланцева. Амфіболи паралізують з
Базабучеською товщею. Співвідношення вікові не встановлені. Більша частина Аульського
комплексу у процесі плагіогранітизації перетворена в мігматити і гранітогнейси із включеннями
метаморфічних порід та жилами плагіогранітів, аплітів, пегматитів.
Оскільки їх склад близький до плагіогранітів (тоналітів), то вони об’єднані у гнейс-граніт-
плагіограніт плутонометаморф форм-цію. Крім того, виділяють плутонічну плагіогранітну фор-цію –
монотонна без включень.
Верхня межа вікова Аульського СФК 3,300мрд.р.
2) Тікетський СФК (Росинсько-Тікетський блок та крайові частини Волинського і
Кіровоградського). В його складі виділяють суперкрустальні: гнейсово-кристалосланцеву
амфіболовою формацію, котра зустрічається у різних за розміром фрагментом серед Bt-рогообман
плагіогнейсів та мігматитів. У складі комплексу виділяють плутонометам кристалосланцеву-
діоритову формацію та меланократових гнейсів.
Серед плутонічних розрізняють дуніт-гарцбургітову і габро-перидотитова Тікетський комплекс
молодший По бузького і співставлення з Аульським комплексом.
 21. Зеленокам'яні структури Українського щита: розповсюдженість, будова, склад
та ймовірні механізми формування.
Зеленокам’янi пояси (ЗКП) є найважливiшими рудоносними структурами давнiх платформ.
Вони перiодично виникали протягом усього раннього докембрiю, мають велике металоге-
нiчне значення. Однак питання типiзацiї, структури, походження ЗКП залишаються багато
в чому невирiшеними i широко дискутуються в науковiй геологiчнiй лiтературi. В останнiй
час обговорюється можливiсть закономiрної спрямованої еволюцiї цих структур, залежно
вiд загальної еволюцiї Землi та її оболонок [1–3].
ЗКП формувалися i в заостроводужних басейнах, i в системi континентальних рифтiв
уздовж конвергентних границь лiтосферних плит, i над мантiйними струменями, а фор-
мування гранiтогнейсових куполiв вiдбувалося в сiалiчнiй корi над великими висхiдними
конвекцiйними потоками, лiнiйної у планi форми [4, 5]. Виникнення ЗКП часто розгляда-
ється як результат послiдовної акрецiї островодужних i океанiчних терейнiв до активних
окраїн континентiв (М. В. Мiнц, А. Полат, А. Керрiч) або закриття серiї вузьких задугових
рифтових басейнiв, якi iснували вздовж границь палеоконтинентiв над активними зонами
субдукцiї (Д.Р. Нельсон). Iнколи пiдкреслюється (Ю. В. Мiллер) важлива роль глиб ремо-
бiлiзованого фундаменту (гранiтогнейсових куполiв, дiапiр-плутонiв, тоналiтових масивiв)
у формуваннi ЗКП, якi вважаються результатом накладання глибово-купольних дислока-
цiй на покривно-складчастi структури. Деякi дослiдники [6] зiставляють докембрiйськi ЗКП
з фанерозойськими геосинклiнально-складчастими системами та орогенними вулканiчними
поясами.
Одним з найважливiших i дискусiйних є питання про наявнiсть протерозойських ЗКП.
Його дискусiйнiсть обумовлена насамперед непорозумiнням простого факту послiдовної змi-
ни геодинамiчних умов у геологiчнiй iсторiї нашої планети, що закономiрно спричинило
змiну структур, якi формувалися, та їх металогенiчних особливостей. У роботах остан-
нiх рокiв показано, що палеопротерозойськi зеленокам’янi структури (ЗКС) є особливим
типом ЗКП, перехiдним мiж типовими архейськими ЗКП i фанерозойськими рухливими
поясами [7], а загальна еволюцiя континентальної кори раннього докембрiю вiдбувається
за закономiрними змiнами геодинамiчних режимiв вiд плюмтектонiчного в палео-мезоархеї
до перехiдного (початкова тектонiка плит) у неоархеї i плейттектонiчного (тектонiка лiто-
сферних плит) в палеопротерозої [1]. Саме цим i зумовленi особливостi рiзновiкових ЗКП,
серед яких видiляють ЗКП плюмтектонiчного (палео-мезоархей), пермобiльного (неоархей)
i плейттектонiчного (палеопротерозой) типу.Український щит складений глибоко
метаморфiзованими гранiтогнейсовими компле-
ксами i ЗКП архейської Приднiпровської ГЗО i Приазовського блока, на якi накладенi па-
леопротерозойськi складчастi зони. ЗКП витягнутi в субмеридiональному напрямi: Конксь-
ко-Бiлозерський (Конкська i Бiлозерська ЗКС), Базавлуцький (Сурська, Чортомлицька,
Верхiвцевська). Характернi форми ЗКС амебоподiбнi (Верхiвцевська), брахiально-iзо-
метричнi (Сурська), лiнiйнi (Сорокинська, Конкська), характернi формацiї метакоматi-
їт-толеїтова, сланцево-джеспiлiт-толеїтова (конкська серiя) у нижнiй частинi розрiзу, мета-
конгломерат-пiщано-сланцева i метарiодацитова (бiлозерська серiя)
23. ЗАЛІЗОРУДНІ РОД УКР (ГЕОЛ-ПРОМ ТИПИ, СКЛАД ,БУДОВА БАСЕЙНІВ, ПРИКЛАДИ)
Промислові концентрації залізних руд утворювались у різноманітних геологічних умовах
(ендогенних, екзогенних, метаморфогенних) протягом усієї історії розвитку земної кори.
Найважливішу роль в їх формуванні відігравали осадові і метаморфогенні процеси. Найбільші запаси
залізних руд сконцентровані в цих типах родовищ. У видобутку залізних руд на метаморфогенні
типи родовищ припадає 60 %, екзогенні - 30 %, ендогенні -10 %.
Залізні руди нерівномірно поширені в головних структурах земної кори і металогенічних епохах.
Багата на залізо докембрійська епоха, особливо протерозой, у зв'язку з чим головні запаси залізних
руд зосереджені в межах докембрійських платформ, значно бідніші залізом палеозойські
(каледонські й герцинські) складчасті структури, порівняно багата кімерійсько-альпійська епоха.
Серед ендогенних родовищ виділяють: магматичні, у тому числі карбонатитові, скарнові,
гідротермальні, вулканогенно-осадові; серед екзогенних - осадові і залишкові (залізні шляпи і
латерити). Окремий генетичний тип утворюють метаморфогенні родовища.
Власне магматичні родовища представлені титаномагнетитовими та апатит-магнетитовими рудами.
Титаномагнетитові руди зазвичай пов'язані з диференційованими масивами ультраосновних і
основних порід. Родовища являють собою великі поклади вкраплених руд магнетиту, ільменіту та
титаномагнетиту, часто містять супутні цінні компоненти - титан і ванадій. Великі запаси титаномаг-
нетитових руд відомі в ПАР (Бушвельдський комплекс), Танзанії (Ліганта), на Уралі (Качканарське,
Кусинське родовища).
Карбонатитові родовища пов'язані з лужно-ультраосновними інтрузивами центрального типу, що
розташовуються на давніх платформах. Це переважно вкраплені і прожилково-вкраплені перовскіт-
титаномагнетитові й апатит-магнетитові руди. Найвідоміші родовища цього генетичного типу
розташовані в Росії (Ковдорське), Уганді (Сукулу), Зімбабве (Дорова), у ПАР (Люлекоп).
Скарнові родовища утворювались на контактах помірно кислих інтрузивів (гранодіорити, кварцові
діорити) з карбонатними породами і представлені пластоподібними покладами, лінзами, гніздами
суцільних руд і вкрапленістю магнетиту в скарнах різного складу (гранатові, піроксен-гранатові,
гранат-епідотові, епідот-хлоритові, актинолітові скарни). Вміст заліза в рудах коливається в широких
межах - від 20 до 70 %. Нерідко в них зустрічається сірка (до 3 %) та кобальт.
Гідротермальні родовища порівняно мало поширені. Вони поділяються на високо- і
середньотемпературні. Перші складені магнезіоферитовими рудами. Рудні тіла мають жилоподібну,
лінзоподібну і неправильну форму, складені суцільними, брекчієподібно-вкрапленими та вкрапле-
ними рудами. Вміст заліза в рудах коливається від 25 до 62 %. Родовища цього типу відомі на
Сибірській платформі, вони пов'язані з траповим магматизмом (Ангаро-Ілімська і Ангаро-Катська
групи).
Середньотемпературні родовища складені сидеритовими рудами, що у вигляді жил,
пластоподібних тіл залягають переважно серед карбонатних порід. Вміст заліза в них становить 27-
40 %. У зоні окиснення по сидеритових рудах розвиваються потужні бурозалізнякові шляпи, складені
в основному лімонітом. Вміст заліза в лімонітових рудах збільшується до 40-60 %.
Вулканогенно-осадові родовища тісно пов'язані з вулканічною діяльністю та утворенням
пластових покладів на дні водоймищ, що часто залягають серед підводних ефузивних утворень.
Переважають гематитові та гематит-магнетитові руди.
Залишкові родовища кори вивітрювання представлені родовищами типу залізних шляп і
латеритів. Залізні шляпи виникали при окисненні сидеритових і сульфідних руд. Руди складені
гідроксидами заліза і мають пористу, комірчасту, кавернозну або коломорфну будову. У лімонітових
шляпах, що виникли при окисненні сульфідних руд, додаткову цінність становлять домішки золота
та інших металів. Родовища цього типу відомі на Уралі, Балканському півострові тощо.
Залізисті латерити утворювались при вивітрюванні ультраосновних порід в умовах тропічного
клімату. Руди складені пористими гідроксидами заліза (лімонітами), утворюють плащоподібні
скупчення.
Осадові родовища дуже поширені, за економічним значенням займають друге місце після
метаморфогенних родовищ. Вони утворювались у морських, зрідка - озерних басейнах за рахунок
коагуляції колоїдних сполук заліза, що переносились поверхневими водами, при зустрічі з
морськими водами в прибережній смузі. Залежно від глибини басейну, кислотного режиму та інших
факторів утворювались оксидні або силікатні руди. Рудам властива оолітова структура. Вміст заліза
коливається від 20 до 50 %. Осадові родовища утворювались на різних етапах геологічної історії,
серед них Керченське (Україна),.
 Метаморфогенні родовища складають левову частку світових запасів і видобутку заліза. Вони
представлені архейськими і протерозойськими товщами смугастих залізистих кварцитів і
пов'язаними з ними стовпо- і пластоподібними покладами багатих мартитових, гематитових і
магнетитових руд. Залізисті кварцити - це порівняно бідні руди із вмістом заліза 25-40 %. У багатих
рудах вміст заліза становить 50-70 % за незначного вмісту шкідливих домішок - сірки і фосфору. їх
часто називають мартенівськими, оскільки вони придатні для безпосереднього використання в
мартенах. Вважається, що залізисті кварцити (залізисті роговики і джеспіліти) утворились у
результаті динамометаморфізму шаруватих колоїдальних кременисто-залізистих осадків, а
скупчення багатих руд - у процесі переробки цих порід гідротермальними, метаморфічними або
метеорними водами, які вилуговували кварц, відкладаючи на його місці магнетит, мартит, гідроксиди
заліза, сидерит. Найбільші залізорудні басейни цього типу розташовані у Україні (Кривий Ріг),
Найважливішим геолого-промисловим типом залізорудних родовищ є метаморфогенні
родовища з магнетит-гематитовими рудами. На їх частку припадає 72 % запасів і 76,5 % світового
видобутку залізних руд. Другим за важливістю геолого-промисловим типом є осадові та
вулканогенно-осадові родовища з гідрогетит-шамозит-сидеритовими рудами (13,5% запасів і 11,5%
видобутку). Магматичні ільменіт-магнетитові й апатит-магнетитові родовища займають третє місце
(5,6 % запасів і 5,3 % видобутку), а скарнові й гідротермальні магнетитові і магнетит-гематитові -
четверте. На частку решти геолого-промислових типів припадає близько 4 % запасів і видобутку.
РОДОВИЩА УКРАЇНИ
На території УЩ розташована одна з найбільших у світі залізорудних провінцій, у межах якої
виділяються Криворізько-кременчуцька, Білозерсько-Оріхівська, Одесько-Білоцерківська
металогенічні зони, Придніпровська і Приазовська металогенічні області. Вони складаються із
залізорудних басейнів і районів. Особливе положення займає Азово-Чорноморська залізорудна
провінція. Залізорудна мінерально-сировинна база України як основа промислового потенціалу
нашої країни розглядається в численних працях науковців, у яких також детально характеризуються
особливості будови конкретних залізорудних басейнів, зон, родовищ і проявів.
Відомо п'ять основних залізорудних басейнів і районів (ЗРР): Криворізький і Білозерський багатих гематит-
мартитових і магнетитових руд та магнетитових кварцитів; Кременчуцький і Приазовський - магнетито вих
кварцитів; Керченський - бурих залізняків. Криворізький басейн і Кременчуцький район утворюють єдину
Криворізько-Кременчуцьку металогенічну зону, а разом із Білозерським ЗРР - Великий Кривий Ріг, на який
припадає основний обсяг видобутку і з яким пов'язані найбільші перспективи залізорудної бази України.
Переважна більшість руд (95 %) належить до докембрійських кварцитів і багатих руд.
В Україні розвідано 52 родовища залізних руд, 24 експлуатуються. В основному розробляються багаті
залізні руди, що використовуються без збагачення, та легкозбагачувані магнетитові кварцити. Вони видо-
буваються на 21 родовищі за допомогою 10 шахт та 11 кар'єрів.
Залізні руди є основою чорної металургії України. У 2000 р. в Україні працювало 52 агломашини
загальною потужністю 43,6 млн т, виробляли 38,8 млн т агломерату. Виплавка чавуну (доменне вир
ництво) у 2000 р. проводилася на 40 з 48 доменних печей загальньною потужністю 39,5 млн т, які
виробили 25,7 млн т чавуну). Крім того функціонували:
> сталеплавильне виробництво (54 мартенівські печі й 19 конвекторів, у 2000 р. діяло відповідно
41 і 14 з об'ємом виробництва 31,8 млн т сталі);
> трубне виробництво (випускалися труби великого, середньою малого діаметрів);
> виробництво металовиробів (дев'ять підприємств з виробництва: металовиробів загальною
потужністю понад 1 млн т/рік);
> виробництво феросплавів (марганцеві феросплави, феросиліцій феронікель і в невеликих
об'ємах феросплавів малої групи - з титаном, молібденом, ванадієм та ін.).
Виділяються три основні металогенічні епохи формування залізорудних родовищ України:
архейська, палеопротерозойська, кімерійська. Головне значення мають докембрійські родовища,
зосереджені на УЩ, другорядне - кімерійські, розташовані в основному на Керченському півострові.
Провідні рудні формації України пов'язані з докембрієм (95 %) неогеном. Головне промислове
значення мають руди осадо метаморфічної та метаморфічної формацій (табл. ).
Залізорудна скарнова формація найменш поширена. Рудний ти карбонат-магнетитовий, в окиснених
різновидах - карбон мартитовий (побузький). Це багаті руди, що не потребують добаї флюсу.
Прикладом є Молдовське родовище (Одесько-Білоцерківс: металогенічна зона).
24.Род марганцю в Укр.(Геол.-пром типи,реч склад,стратиграфія,хар.Нікоп бас.)
Родовища руд марганцю належать до осадових морських, залізо-марганцевих конкрецій дна
океанів, вулканогенно-осадових, вивітрювання і метаморфогенних (табл. 16).

Родови- Основні Мп %, Структурно- Приклади ро-

ща РУДНІ супутні морфологічний довищ
мінерали компонент тип рудних тіл
' Піролюзит, пси- и 10-40 і Пласти Нікопольське,
Осадові ломелан, манга- більше невеликої і Великотокма-
морські ніт, кальцієвий потужності, і цьке
родохрозит, ман- лінзи і складні (Україна),
гано-кальцит, тіла невеликих Чіатурське
марганцевий розмірів 1 (Грузія)
Залізо- Вернадит, гідро- 25-30 Конкреції, кірки Тихий,
марганце- гетит, піролюзит, (Fe, Ni, Co, і шари на дні Індійський та
ві конк- криптомелан Cu) океанів Атлантичний
реції дна океани
океанів
Вулкан Карбонати мар- 40-55 Пластоподібні Західний
огенно- ганцю і заліза (Fe) поклади (1-50 м) Кара-Джак
осадові (Казахстан)
Вивітрю- Піролюзит, до 53 Лінзо-, пласто- Морро-де-
вання псиломелан і плащоподібні Мінас
тіла невеликої (Бразилія), По-
1 Брауніт, буста- 10-20 потужності
Дрібні пласто- ст-Масбург,
Пан-Махал,
Метамор- міт, родоніт, ма- та лінзоподібні Донгрі-Буеург
фогенні рганцевисті гра- поклади, зрідка (Індія),
нати рудні пласти ве- Серраду-Навіу
ликої (Бразилія), Ка-
потужності ізначення.
Осадові родовища мають найбільше промислове лахаріУ(ПАР)
них зосереджено близько 80 %
світових запасів марганцевих руд. Типовими представниками цього генетичного типу є родовища
Нікопольського і Чіатурського марганцеворудних басейнів та Великотокмацьке родовище. Вони
пов'язані з узбережно-морськими і латунними олігоценовимивідкладами. Рудоносний горизонт
складається з двох або кількох рудних пластів, розділених безрудними шарами. Рудний пласт являє
собою тонке перешарування марганцевих конкрецій, лінз і стягнень із піщано-глинистими
породами. Руди належать до чотирьох технологічних типів: оксидного, змішаного (оксидно-
карбонатного), карбонатного та окисне-ного. Останній утворюється в зоні гіпергенезу по
карбонатних рудах. Рушійною силою формування родовищ осадового типу є екзогенні процеси:
перевідкладання кори вивітрювання, розмив суміжних ділянок суші, глибоководне вилуговування
та ін.
Залізо-марганцеві утворення на дні океанів зустрічаються у вигляді конкрецій, плит і кірок
переважно на глибинах 3000-6000м. Конкреції, що видобуваються (дослідний видобуток із дна
Тихого та Атлантичного океанів проводився міжнародними і національними організаціями США,
Німеччини, Японії та ін.), містять: Мn - 25-30 %; Fe - 10-12 %; Ni - 1-2 %; Co - 0,3-1,5 %; Cu - 1-1,5 %.
Вулканогенно-осадові утворюють значну групу родовищ, пов'язаних із поступовими переходами від
власне осадових до субвулканічних і гідротермальних. Зазвичай пов'язані з діабаз-порфіровими,
андезитовими або кварц-кератофіровими комплексами в областях інтенсивного вулканізму. їм
властивий брауніт-гаусманітовий склад первинних руд і псиломелан-вернадитовий склад руд кори
вивітрювання. Прикладом родовищ цього типу може бути Атасуйське (Центральний Казахстан).
Руди вулканогенно-осадового і гідротермального генезису часто містять значні концентрації Cu, Ni,
Co, Pb, Ba, Zn, Ag та інших металів. Характерні асоціації - залізо-марганцева і барит-свинцево-
цинкова.
Родовища вивітрювання (марганцеві шляпи) утворюються по марганцевмісних
метаморфізованих силікатних і карбонатних породах. Поширені в основному в Індії та Бразилії,
відомі в Росії (Порожнинське родовище на Єнісейському кряжі). Даний тип родовищ - це серії
невеликих пластів і лінз піролюзит-псиломеланових високоякісних руд і один з основних генетичних
типів марганцевих руд.
Серед родовищ кори вивітрювання виділяються залишкові та інфільтраційні. Залишкові зазвичай
утворюються по первинно збіднених утвореннях у зонах тропічного вивітрювання: родовища
Західної Африки. До інфільтраційних належить значна частина родовищ Мп, зосереджених у ПАР.
Тут оксидні руди локалізуються у вигляді покладів, що виповняють карстові порожнини в нижній
доломітовій світі Трансваальської серії. Руди мають високу якість - вміст марганцю перевищує 44 %.
Ресурси в перерахунку на метал становлять близько 3 млрд т.
Метаморфогенні родовища представлені марганцевмісними силікатними породами докембрію -
гондитами і кодуритами. Пласти оксидних руд перемежовуються з марганцевими оксидно-
силікатними породами, кристалічними сланцями, кварцитами, метаморфізованими в зеленосланцево-
амфіболітовій, іноді до гранулітової, фації.
РОДОВИЩА УКРАЇНИ
За розвіданими запасами марганцю Україна посідає перше місце у світі і є одним із провідних
виробників товарної марганцевої руди, феромарганцю та іншої продукції.
Запаси зосереджені головним чином в межах унікального Нікопольського басейну на південному
схилі УЩ. Прояви марганцевих руд осадового походження на території України відомі також у
межах Азово-Чорноморської марганцево-залізорудної провінції, на Бурштинському родовищі у
Стрийському прогині (Івано-Франківська область), у Карпатах, на Поділлі, у Гірському Криму та
інших регіонах. Є також відомості щодо рудопроявів марганцю осадово-метаморфічного,
гіпергенного (у корі вивітрювання) та гідротермального генезису. Усі вони практичного значення на
сьогодні не мають.
Видобуток марганцевих руд здійснюють Марганецький і Орджонікідзевський гірничо-
збагачувальний комбінат. Розробляється сім шахт і 10 кар'єрів, руда збагачується на чотирьох
збагачувальних фабриках з одержанням товарного марганцевого концентрату, що містить 34-38 %
металу. Продукція постачається на металургійні, феросплавні й інші заводи, частина експортується
в країни СНД і Європи.
До провідних марганцеворудних формацій України належать:
> марганцева теригенно-морська з мінеральними типами руд: піролюзит-псиломелан-
манганітовим оксидним, піролюзит-псиломелан-родохрозит-кальцитовим змішаним і родохрозит-
кальцитовим карбонатним (родовища Зеленодольське, Орджонікідзевське, Марганецьке,
Великотокмацьке);
> метаморфізована вулканогенно-осадова з родоніт-родохрозитовими рудами (Прилуки);
> марганценосних кір вивітрювання з піролюзит-псиломелан-гідрогетитовими рудами
(Хашуватське);
> марганцева інфільтраційна з псиломелан-піролюзитовими рудами (прояви в Карпатах і
Криму).
Нікопольський (Придніпровський) басейн об'єднує Великотокмацьке, Марганецьке,
Нікопольське і Федорівське родовища, які структурно пов'язані і розташовані в межах дугоподібної
смуги довжиною близько 250км, шириною до 20км на півдні УЩ, від р. Інгулець на заході до
Приазов'я на сході. Родовища належать до платформної піролюзит-гідрогетит-лептохлоритової
формації. Марганцеворудний горизонт залягає в нижньоолігоценових піщано-глинистих осадках, із
розмивом перекриваючи алеврити, вуглисті глини і піски верхнього еоцену або кристалічні породи
фундаменту та їх кори вивітрювання. Він перекритий пліоценовими глинами, вапняками-
черепашниками, мергелями, четвертинними суглинками загальною потужністю 15-80м.
У результаті геологорозвідувальних робіт 1952-1957 pp. було відкрито і розвідано
Великотокмацьке родовище карбонатних руд марганцю, а дещо пізніше, в 1956-1960 pp., виявлено
оксидні і карбонатні руди в межиріччі Базавлука й Інгульця.
Базавлуцька улоговиноподібна депресія фундаменту, у межах якої міститься більша частина
Нікопольського родовища, була басейном відкладання осадків (разом з рудоносним горизонтом)
олігоцену. Вона має звивистий контур і хвилястий рельєф поверхні. З півночі, заходу і сходу
депресія обмежена підняттями кристалічних порід, які, у свою чергу, прорізані рукавоподібними
депресіями; на півдні розташоване вузьке бар'єроподібне підняття фундаменту. Підняття, що
облямовують депресію, складені гранітами і мігматитами, порівняно стійкими до вивітрювання.
Сама ж улоговина відтворює контури метаморфічних порід в її основі, які вивітрюються набагато
інтенсивніше.
 Рудний пласт у вертикальному розрізі складається з трьох пачок. У нижній (першій)
переважають вмісні породи (піски, алеврити, піщані глини); кількість рудних утворень нерівномірно
зростає вгору, у тому ж напрямі зменшуються розмір уламкових зерен кварцу, вміст нерудних
включень у стягненнях і частинок піщаної розмірності. У середній (другій) пачці головні текстурні
різновиди руд (пізоліти, стягнення і землиста маса) розташовуються закономірно: стягнення
переважають на півночі покладу (60-80 % рудної маси), пізолітів найбільше (50 % рудної маси) на
початку зони оксидно-карбонатних руд, землистої маси скрізь небагато. У зоні карбонатних руд
трапляються дрібні (1-2см) конкреції, що цементуються карбонатом марганцю кальцит-
родохрозитового складу. Верхня (третя) пачка має непостійну потужність і землисто-грудкову
текстуру; кількість землистої маси збільшується від периферії до зони оксидно-карбонатних руд.
Потужність, фаціальні зміни і будова рудного пласта залежать від рельєфу морського дна в момент
осадконагромадження: на підняттях потужність пласта зменшується, змінюється також
співвідношення рудних і нерудних компонентів.
У рудному пласті поширені мінерали групи псиломелану-вернадиту (псиломелан, криптомелан,
оксигідрокурнакіт, вернадит і ін.), піролю-зит, манганіт, манганокальцит і кальцієвий родохрозит, а
також мінерали вмісних піщано-глинистих порід: глинисті, уламкові зерна кварцу і польових шпатів,
аутигенні гідроксиди і силікати заліза. За складом марганцевмісних мінералів руди басейну
поділяються на три типи: оксидні, карбонатні і змішані, кожен з яких складає рудний пласт повністю
або його переважну частину. Вони, у свою чергу, можуть бути поділені на підтипи, що дає
можливість установити окремі шари, потужність яких не перевищує кількох дециметрів. Оксидні
руди включають вісім мінеральних підтипів, карбонатні - три, змішані - два.
Середній вміст головних компонентів руд для різних ділянок родовища: Si02 - від 26,8 до 57,8 %,
А12Оз - від 3,8 до 8,1 %, Мп02 - від 19,7 до 35,7 %, МпО - від 3,9 до 22,5 %, а в цілому по родовищу
середній вміст марганцю і фосфору в різних типах руд такий: оксидні - 25,64 і 0,2 %, змішані - 24,58 і
0,208 %, карбонатні - 17,22 і 0,188 %. В оксидних рудах після збагачення вміст марганцю становить
39,21 %, фосфору - 0,22 %; в карбонатних - 27,5 % і 0,24 % відповідно. За допомогою додаткових
методів збагачення, наприклад магнітної сепарації, можна отримати концентрати вищої якості, однак
максимальні вмісти марганцю властиві тим різновидам руд, які є кращими вже після попереднього
збагачення (промивання).
За текстурними особливостями розрізняють не менше восьми різновидів руди, а саме: суцільну
(плитнякову, пошарову), грудкову (жовнову), пізолітову, конкреційну, землисту глинисту, землисту
піщану, зцементовану кальцитом ("присуху"), цементаційну. Якщо взяти до уваги особливості
мінерального складу, то в межах пласта можна виділити до 70 різновидів рудної речовини.
Процеси поверхневого окиснення могли зачепити головним чином марганцеві руди карбонатного
типу. Однак сучасна зона окиснення карбонатних руд родовищ Придніпровського марганцевого
басейну мало виражена, тому що рудний пласт переважно перекритий товщею молодих відкладів і
залягає нижче рівня підземних вод. Ознаки давнього окиснення карбонатних руд можна помітити на
контакті оксидних і карбонатних руд у перехідній зоні.
Великотокмацьке родовище приурочене до субмеридіональної смуги у східній частині
Нікопольського басейну. Рудні поклади представлені олігоценовою марганцевоносною товщею,
складеною піщано-алеврито-глинистими породами, яка залягає на корі вивітрювання
докембрійських кристалічних комплексів УЩ. Рудна речовина представлена жовнами, кутастими
грудками, округлими концентрично-шаруватими утвореннями, суцільними прошарками, землистою
масою, які в цілому становлять до 50 % товщі. Головні типи руд: оксидні, оксидно-карбонатні і
карбонатні, останні переважають (87 %). Оксидні руди складені оксидами і гідроксидами марганцю,
за морфологією підрозділяються на грудкові, пізолітові, конкреційні, суцільні, піщані, землисті.
Оксидно-карбонатні руди представлені шарами жо-внових карбонатних руд (0,2м), чергуванням
прошарків (10-15см) карбонатної руди з включеннями манганітових пізолітів і глин із марганцево-
карбонатними жовнами, карбонатними рудними грудками, гніздами гідроксидів марганцю; оксидної
грудково-землистої руди з рідкими оксидними конкреціями; грудкової руди з концентрично-
шаруватими манганітовими пізолітами й оолітами, а також конкреціями марганцевих карбонатів.
Карбонатні руди представлені грудковими і суцільними різновидами. У суцільних рудах зрідка
спостерігаються карбонатні концентрично-шкаралупуваті конкреції. Карбонатні руди практично
цілком складаються мінералами ізоморфного ряду манганокальцит - кальцієвий родохрозит. Серед
них виділяються світлі, жовтувато-сірі, темно-сірі, сірі (тією чи іншою мірою окиснені) різновиди.
Карбонати приховано-, мікро- і крупнокристалічні.
 Загальні запаси родовища дорівнюють 1726,6 млн т, підтверджені - 1578,2; середній вміст Мп у
рудах (%): оксидні - 31,0; оксидно-карбонатні - 27,2; карбонатні - 23,4.
У Придніпровському басейні тільки за останні 50 років було видобуто понад 0,5 млрд т руди.
Розробляються переважно оксидні руди, що легко піддаються збагаченню; частка оксидно-
карбонатних і карбонатних руд у загальних обсягах видобутку була невеликою і зросла тільки
останнім часом.
Перспективи марганцеворудного басейну пов'язуються з промисловим освоєнням
малофосфорних руд Федорівського родовища, з яких можна отримувати концентрат, що містить 49
% марганцю; удосконаленням технології збагачення карбонатних руд з отриманням високоякісних
концентратів; утилізацією шламів збагачення (180 млн т із середнім вмістом марганцю 12-13 %) і
шлаків феромарганцевого виробництва (20 млн т із 14-19 % оксидів марганцю).
Осадові і гіпергенні родовища представлені Бурштинським в Івано-Франківської області, яке
було відкрито в 1951 p. Родовище представлене рудоносними товщами міоцену - марганцевистими
вапняками, глинами, мергелями потужністю до 26м, які приурочені до западин на гіпс-ангідритовій
товщі шириною до 4км, довжиною до 8-13км. Вміст Мп в неокиснених рудах становить 0,5-9 % (у
середньому 7,7 %), в окиснених - до 40 %. Ділянки, збагачені марганцем, утворюють лінзоподібні
рудні тіла розміром 100-500 м, потужністю 1-6м. Руди належать до карбонатного типу (Мп - 0,5-
30%), глинисто-карбонатного (Мп - 12,5%), у зонах окиснення - до оксидного карбонатного (Мп - 30-
40 %). Загальні запаси металічного марганцю - близько 2 млн т, середній вміст - до 9,5 %. Родовище
не становить промислового інтересу через невеликі розміри, відносну складність будови, низьку
якість руд. До того ж Україна цілком задовольняє свої потреби в марганці за рахунок олігоценових
руд Нікопольського басейну.
Осадові родовища марганцево-залізних руд кімерійського віку локалізуються переважно в
Керченському залізорудному басейні, залізні руди якого збагачені марганцем. Вміст Мп (%) у
"тютюнових" рудах становить до 1,19, "коричневих" - до 2,22, "ікряних" - до 6,28, карбонатних
конкреціях - до 13,93, оксидних конкреціях - до 22,02. Кількість Мп, що зосереджена в марганцево-
залізних рудах Азово-Чорноморської провінції, Є.Ф. Шнюков і П.І. Науменко оцінюють у 60 млн т,
Керченського басейну - 40 млн т. Державним балансом запасів корисних копалин України (далі -
Державний баланс) враховано вісім родовищ залізних руд Керченського басейну (не
розроблюються), що містять "коричневих" руд (А+В+Сі) - 382,2 млн т; "тютюнових" руд -799,8 млн
т, у тому числі А+В+Сі - 486,5 млн т, С2 - 313,3 млн т. Ці родовища за характером геотектонічної
локалізації представлені двома типами: родовищами пологих мульд (Яниш-Такильське, Ельтиген-
Ортільське, Комиш-Бурунське, Катерлезьке, Баксинське, Кезенське, Осовинське, Північне) і
"втиснутих синкліналей" (Новоселівське, Баксинське, Булганацьке, Баталінське, Ачинське). Основні
носії марганцю - псилокрейдини і колоїдальні гідроксиди марганцю, карбонати заліза і марганцю,
силікати, ізоморфні домішки в гідроксидах заліза, причому роль цих мінеральних форм у різних
ділянках басейну і типах руд досить варіює.
Гіпергенні мезо-кайнозойські родовища залізо-марганцевих руд представлені утвореннями
латеритових, каолінових і гідрослюдистих кір вивітрювання УЩ, зокрема, Хащуватським
родовищем марганцевих, залізо-марганцевих і марганцево-залізних руд, де на докембрійських
товщах розвинені площові, площово-лінійні і лінійні рудоносні кори вивітрювання, часто збагачені
марганцем, приурочені до субширотних смугоподібних структур шириною 4-15,5км, довжиною до
10 км, де виділяється до 14 рудних горизонтів оксидно-гідроксидних залізо-марганцевих і
марганцевистих залізних руди. Процеси вивітрювання простежені до глибини 40м. Руди легко зба-
гачуються, середній вміст МпО становить близько ЗО %. Запаси руд родовища не враховано
Державним балансом. До інших проявів такого ж типу належать Солонцівський, Завалівський,
Савранський, Грушківський, Новоселівський. Перспективні ресурси (P1 + P2) руд такого генезису в
Побузькому районі становлять 758 млн т руди, прогнозні (Рз) - 376 млн т руди.
Перспективи розвитку марганцеворудної промисловості України пов'язані з проявами залізо-
марганцевих руд у Середньому Побужжі (Західнохашуватський, Соломіївський та ін.); осадових
карбонатних і оксидних гіпергенних марганцевих і залізо-марганцевих руд міоцену Волино-
Подільської плити (Бурштинський) і Карпатської складчастої системи; осадових кімерійських
марганцево-залізних руд Керченського басейну; залізо-марганцевих конкрецій і кір четвертинного
віку на дні акваторії Чорного моря; розробкою техногенних родовищ.
 25. ГЕОЛОГОПРОМИСЛОВІ ТИПИ РОДОВИЩ

Родовища титану утворювались переважно на ранній стадії геосинклінального етапу розвитку у

зв'язку з повнодиференційованими інтрузіями порід габро-піроксеніт-дунітової формації, а також у
зонах активізації давніх платформ при вкоріненні багатофазових плутонів лужного й
ультраосновного складу з лопаритовим, перовскітовим і титаномагнетитовим зруденінням. Протягом
платформного етапу формувалися залишкові й розсипні родовища.
Головними геолого-промисловими типами титанових родовищ є:
1) магматичні в базит-ультрабазитових комплексах докембрійських щитів і палеозойських
складчастих областей (20-25 % видобутку): ільменіт-магнетитові і ільменіт-титаномагнетитові
родовища Південного Уралу (Кусінське) і Східних Саян (Малотогульське); родовища ге-матит-
ільменітових руд (Лак-Тіо в провінції Квебек у Канаді), ільменіту (Теллнес у Норвегії),
лопаритоносні нефелінові сієніти (Ловозерський масив на Кольському півострові) тощо;
2) залишкові в корах вивітрювання: анатазові руди в корах вивітрювання карбонатитових
комплексів (Каталао в Бразилії); рутил-ільменітові руди кір вивітрювання метаморфічних порід
(Кундибаївське в Казахстані), ільменітові (Володарськ-Волинський габро-анортозитовий масив в
Україні);
3) вулканогенно-осадові: ільменіт у туфогенно-осадових породах (Нижній Мамон, Росія);
4) метаморфогенні: у докембрійських сланцях (Харворд у США, Плюмо-Ідальго в Мексиці), в
амфіболітах (Кузнечихинське на Середньому Уралі, Отанмякі у Фінляндії); поховані
метаморфізовані лейкоксенові розсипи (Ярегське на Південному Тимані);
5) розсипні: прибережно-морські та алювіальні давні і сучасні розсипи ПАР (Річард-Бей,
Намаква), України (Малиіпевське, Іршанське); є основою сучасної титановидобувної промисловості.
РОДОВИЩА УКРАЇНИ
Україна має одну з найпотужніших у світі сировинну базу титану: сумарні запаси та перспективні
ресурси розвіданих і підготовлених до розвідки родовищ повністю забезпечують потреби
вітчизняної промисловості та значний експортний потенціал. Всього налічується понад 40 родовищ,
з яких експлуатуються тільки п'ять. За даними, опублікованими в засобах масової інформації,
Україна (Іршанський і Вільногірський гірничо-збагачувальні комбінати) у 2000-2003 pp. виробляла
400-450 тис. т ільменітового й рутилового концентрат. Ще з кінця 1950-х pp. відома Українська
титановорудна провінція, що просторово міститься в контурах розвитку докембрійських порід УЩ
та його осадового чохла. Титанові руди, що належать до екзогенної й ендогенної серій, представлені
такими типами:
1)циркон-рутил-ільменітові давні поховані прибережно-морські розсипи фацій мілководного
моря (Малишевський тип);
2)ільменітові алювіальні, алювіально-делювіальні континентальні розсипи (Іршанський тип);
3)ільменітові й апатит-ільменітові елювіальні родовища кори вивітрювання основних порід;
1) корінні апатит-ільменіт-титаномагнетитові родовища в габроїдах;
4) циркон-рутил-ільменітові сучасні прибережно-морські розсипи піщаних пляжів і мілководного
шельфу (Джарилгацький тип).
На сьогодні експлуатуються лише перші два з названих типів. Головні ж запаси (прогнозні
ресурси) титану України, пов'язані з корінними рудами основних порід, не розробляються.
Циркон-рутил-ільменітові давні поховані прибережно-морські розсипи. Найбільш
продуктивними щодо комплексних титан-цирконієвих розсипів є прибережно-морські фації
міоценового й олігоценового морів, піщано-глинисті відклади яких утворюють головну
-Придніпровську - розсипну зону. Ця зона шириною 50-120км витягнута на відстань до 900км
уздовж північно-східного схилу УЩ. Утворюють 11 комплексних титан-цирконієвих родовищ
(Малишевське, Тарасівське, Краснокутське, Вовчанське, Зеленоярське, Воскресенське та ін.).
Найбільшим як в Україні, так і в СНД є Малишевське родовище в басейні р. Самоткань,
відкрите в 1954 p., експлуатується з 1961 р. Являє собою розсип довжиною 19км, шириною 2,5км.
Корисні мінерали - циркон, рутил, ільменіт - концентруються в тонкозернистих пісках сарматського
ярусу й полтавської серії, що мають загальну потужність 35 м. У добре відсортованих кварцових
пісках потужністю 6-20 м середній вміст мінералів важкої фракції сягає від 10-15 до 100-150 кг/м 3;
вміст рутилу - 8-13 кг/м3, циркону -2,5-7 кг/м3, ільменіту - 22-45 кг/м3.
Багатшим є розсип у середньосарматських відкладах, представлений трьома витягнутими
субширотними горизонтальними покладами, лінзоподібними в розрізі. Родовище розробляється
відкритим способом. На його базі працює Вільногірський гірничо-збагачувальний комбінат,
забезпечений розвіданими запасами більш ніж на 40 років. Передумовою утворення розсипів було
існування потужних кір вивітрювання на УЩ, прояви інтенсивних денудаційних процесів,
палеогенові й неогенові (середній сармат) морські трансгресії. Утворення розсипів в умовах
 активного геодинамічного режиму відбувалося в прибережних зонах із стабільним положенням
берегової лінії, на підводних ділянках дельт і долиноподібних понижень. Саме такі умови існували в
мілководному басейні, у якому відкладалася товща продуктивних кварцових пісків полтавської
серії. У середньому сарматі мали місце розмив і сортування полтавських відкладів і утворення
молодших розсипів із високою концентрацією рудних мінералів.
Промислові ільменіт алювіальні, алювіально-делювіальні континентальні розсипи відомі в
пн-зх частині УЩ, де в межах Корост енського Плутону розташ. Іранська група алювіальних
родовищ: Іршанське, Верхньоіршанське, Лемненське, Лівобережне, Межиріцьке, Злобицьке.
Іршанське родовище було відкрито в 1951 p., експлуатується з 1956 р. Середня потужність
корисної товщі становить 8,2м, потужність розкривних порід - від 0,2 до 17м, середній вміст ТіО2
-50,6 кг/т. Алювіальні розсипи ільменіту формувалися при розмиві мезозойської кори вивітрювання
ільменітоносних порід габро-анортозитової формації, містяться або безпосередньо на корі вивіт-
рювання, або на осадових породах мезо-кайнозою та є четвертинними за віком. На базі них працює
Іршанський гірничо-збагачувальний комбінат, що виробляє ільменітовий концентрат для
виробництва пігментного двооксиду титану та титанової губки.
Ільменітові й апатит-ільменітові елювіальні родовища кори вивітрювання основних порід.
У межах Волинського блока УЩ відомі численні об'єкти цього типу: Правобережне, Паромівське,
Валки-Гацківське родовища. Найбільшим із них є Стремигородське, розташоване в межах
Чеповицького габро-анортозитового масиву (Коростенський плутон). Тут за рахунок вихідних
корінних піроксенітів сформувалася кора вивітрювання потужністю до 35-40м (середня -15,2м) та
товщею розкривних порід приблизно ЗО м. Кора вивітрювання має добре виражену зональну будову:
зона І - вилуговування й дезинтеграції вихідних порід, або зона жорстви; II - зона глинистих порід
полімінерального монтморилоніт-гідрохлорит-гідрослюдистого складу з домішками каолініту й
галуазиту; III - власне зона кори вивітрювання, утворена світлою породою істотно каолінітового
складу із вмістом ТіО2 до 10,8 % і Р2О5 до 2,6 %. При збагаченні названих руд отримано
кондиційний ільменітовий і апатитовий концентрати із вмістом ТіО 2 - 49-51 % і Р205 - 38,5-40,5 %.
Корінні апатит-ільменіт-титаномагнетитові родовища в габроїдах У корінних рудах
основних порід зосереджена більшість прогнозних ресурсів титанової сировини Української
титановорудної провінції. Тут виділено три продуктивні комплекси: монцоніт-нори-товий, монцоніт-
перидотитовий, олігоклазит-анортозитовий. За мінеральним складом руди можуть бути ільменітові,
апатит-ільменітові, апатит-ільменіт-титаномагнетитові, апатит-ільменіт-ульвошпінель-магнетитові.
Залежно від вмісту рудних мінералів руди поділяються на вкраплені (до 10 %), середньовкраплені
(20-30 %), густовкраплені (40 %), сідеронітові (50 %) і масивні (>70 %). Рудні тіла за формою
пластові, лінзо-, штоко-, дайкоподібні, жильні. Найзначнішими за розмірами є пластові, що за
потужності в сотні метрів простежуються на кілька кілометрів за простяганням; середні -
лінзоподібні, штокові - мають величину кілька кілометрів - сотні метрів; найдрібні-ші - жильні - до
кількох метрів. У Житомирській області розвідано родовища, пов'язані з габро-анортозитами
Коростенського плутону: Стремигородське, Торчинське, Кропивненське, Юрівське, Федорівське.
Найбільш підготовленим до розробки об'єктом є Стремигородське родовище апатит-ільменітових
руд у троктолітах. Рудне тіло розміром 2,3 х 1км має в плані форму, близьку до овальної, витягнуте в
північно-західному напрямі. У розрізі форма лійкоподібна, контакти із вмісними габро-анортозитами
різкі. Центральна його частина складена плагіоклазовими перидотитами і меланократовими
троктолітами, що поступово на периферії змінюються лейкократовими троктолітами, олівіновими
габро, габро-монцонітами і габро-пегматитами. Переважними породами рудного тіла є рудні
троктоліти. Ільменіт у рудних троктолітах представлений округлими, полігональними
пластинчастими і ксеноморфними зернами, апатит утворює тонкі включення в ільменіті й олівіні і
самостійні діпірамідально-призматичні кристали розміром до кількох міліметрів.
Апатит-ільменіт-титаноманетитові руди вивчено також у полі Кропивненського родовища в
центрі Володарськ-Волинського масиву (Коростенський плутон). Тут тіло рудних габроїдів у плані
утворює овальну лінзу з максимальною потужністю близько 350м. Воно має зональну будову зі
зміною від периферії до центру таких порід: калішпатизовані габро-анортозити, андезиніти,
лейкотроктоліти і габро, рудні олівінові габро, рудні олівінові піроксеніти і плагіоклазові
перидотити. Крім того, корінні апатит-титанові руди (до 16 % ТіО2) виявлено в межах Корсунь-
Новомиргородського плутону (Носачівське родовище).
Титаноносні базитові формації просторово приурочені до протоплатформних геоблоків УЩ;
найперспективнішими є габро-анортозитові та габро-сієнітові формації. В осадовому платформному
чохлі над рудними об'єктами розвинені розсипні та залишкові руди промислового значення.
Циркон-рутнл-ільменітові прибережно-морські розсипи утворюються на морських піщаних
косах і порівняно коротких ділянках сучасних берегів Чорного та Азовського морів. Рудна
мінералізація представлена ільменітом, рутилом, лейкоксеном, цирконом. Концентрації, що мали би
промислове значення, серед цього типу розсипів невідомі.
 26.Род.урану в Укр.(Геол.-пром типи,речов склад,райони,приклади,геол..будоав наколор
мет)

ВИДІЛЯЮТЬСЯ такі основні генетичні типи родовищ урану : ендогенні: магматичні (плутонічні,
вулканогенні, вулканогенно-плутонічні), післямагматичні, пегматитові, гідротермальні, метаморфо-
генні (метаморфізовані, метаморфічні, ультраметаморфічні), метасоматичні, гідротермально-
метаморфічні; екзогенні: осадові, осадово-діагенетичні, вулканогенно-осадові, гіпергенні
(інфільтраційні); полігенні, формування яких зумовлене сполученням різних процесів.
Геолого-промислова класифікація МАГАТЕ враховує економічну важливість тих чи інших типів
родовищ. У загальному балансі видобутку урану найважливішу роль відіграють такі типи родовищ:
> "незгідності* - близько 40 % видобутку (Канада, Австралія);
> пісковиковий- 25 % (СІНА, Казахстан, Узбекистан, Нігер);
> жильний - 14-15 % (Стрельцовський УРР Росії, родовища Біверлодж у Канаді, Шварцвальдер
у США);
> гранітний - 9-10 % (Россінг у Намібії);
> брекчієвий із Си, Аи, Ад-4 % (Олімпік-Дам в Австралії);
> ураноносні конгломерати - 3 % (Вітватерсранд у ПАР);
> метасоматичний - 3 % (Северинівське, Ватутінське в Україні);
> ураноносні фосфорити - 1 % (Середземноморська провінція, Флорида у США);
>жильний із Си- 1 % (Індія);
> інші типи - менше 1 %.
Найважливіше значення мають родовища типу "незгідності", відкриті в 70-80-ті pp. минулого
століття в Австралії (Джабілука, Набарлек, Рзйнджер) і Канаді (Сігар-Лейк, Кі-Лейк, Раббіт-Лейк).
Вони відіграють провідну роль у світовому виробництві урану, характеризуються унікальною якістю
руд і величезними запасами.
Родовища пісковикового типу існують практично на всіх континентах, Родовища цього типу є
інфільтраційними утвореннями, локалізованими в істотно пісковикових товщах чохлів давніх і
молодих платформ. Вони представлені стратиформними покладами, що сформувалися в зонах
пластового або ґрунтового окиснення урановмісних розчинів, які відіграють роль геохімічних
бар'єрів: води від'ємного характеру, що надходять, із розчиненим ураном в зоні окиснення відкла-
дають оксидні сполуки урану, уже нерозчинні у воді.
РОДОВИЩА УКРАЇНИ
Ядерна енергетика є важливою складовою енергетичного комплексу України, на АЕС нашої
країни виробляється 40-45 % енергії, що споживається. У зв'язку з поступовим виснаженням запасів
традиційних енергетичних корисних копалин (вугілля, нафта, газ, торф тощо), які належать до
невідновних, ядерна енергетика і надалі буде розвиватися, незважаючи на негативне ставлення до
неї, що склалося після Чорнобильської катастрофи. Це зумовлює актуальність питання щодо
забезпечення майбутніх потреб паливо-енергетичного комплексу України ядерною сировиною,
тобто покладами уранових руд.
Україна належить до провідних урановидобувних країн світу, ресурси уранових руд оцінюються в
366 тис. т, розвідані запаси урану -31 тис. т, у тому числі із собівартістю видобутку 40-80 дол/кг
-62,6 тис. т, понад 80 дол/кг - 68,4 тис. т. Усього в Україні виявлено 21 уранове родовище, а
виробництво уранового концентрату, за оцінкою міжнародних експертів, становить близько 500
т/рік. .
Головні запаси зосереджені в Кіровоградському УРР і пов'язані з докембрійськими структурами
УЩ (родовища Северинівське, Мічурінське, Компаніївське). Усі вони локалізовані в докембрійських
гнейсах та мігматитах, що прорвані гранітоїдними інтрузіями і за генетичним типом належать до
ендогенних. Тільки в межах Кіровоградського УРР запаси урану, за попередньою оцінкою,
перевищують 100 тис. т, з яких більше половини - високорентабельні. Ресурси цього району
становлять 200 тис. т.
Мічурінське і Ватутінське родовища експлуатуються Східним гірничо-збагачувальним
комбінатом, Северинівське перебуває в резерві, інші родовища підготовлені до розвідки. Діючі
уранові рудники розміщені в м. Кіровограді (Інгулецький рудник) і смт Смоліне Кіровоградської
області (Смолінський рудник). Переробку видобутої руди здійснює гідрометалургійний завод у м.
Жовті Води Дніпропетровської області, найбільше підприємство такого типу в Європі.
Виділяються шість основних епох ураноутворення: палеопротерозойська (провідна), рифейська,
девонська, середньокарбонова, пермотріасова і крейдопалеогенова. Виникнення урановорудної міне-
ралізації пов'язане головним чином із процесами натрового, меншою мірою калієвого метасоматозу,
накладеного на гнейсові комплекси УЩ, переважно в період 2,0-1,8 млрд pp. Відповідно до цього
головними урановорудними формаціями є: натрій-уранова, або альбітитова (Северинівське,
Мічурінське, Компаніївське, Ватутінське родовища); залізо-уранова (Жовторіченське і
Первомайське); калій-уранова (Південне, Лозуватське, Калинівське). Крім того, відомі прояви
уранової формації в метаконгломератах (Миколо-Козельське родовище), гідротермальної
(Червоношахтарський прояв), уранобітумної солянокупольного типу (Адамівське, Краснооскольське,
Берецьке в Дніпровсько-Донецькій западині), урано-вуглистої осадово-гідротермальної
(інфільтраційної) (Девладівське, Садове, Братське, Сафонівське, Новогурівське).
Северинівське родовище контролюється системою діагональних і субмеридіональних розломів
Кіровоградської зони в екзоконтакті Леліківського масиву дрібно-середньозернистих гранітів, а
також у лежачому, частково висячому, боці Северинівського масиву порфіробластичних мігматитів.
Виділяються дві ділянки: Північно-західна і Східна. Перша приурочена до системи розривних
порушень південно-східної частини Леліківського масиву, де розвинені альбітити з урановим
зруденінням. Розривні порушення складають дві віялоподібні тріщинно-катакластичні структури, що
оконтурюють рудовмісний блок. Рудні поклади представлені двома протяжними (до 1км) складно
побудованими пласто- і лінзоподібними тілами рудоносних альбітитів (потужність від перших
десятків до сотень метрів), розділених клиноподібним блоком безрудних порід. Простягання
покладів північно-західне, падіння північно-східне, під кутом 55-65°. За падінням зруденіння
простежено на глибину 1км. Рудні поклади розташовані в зонах катаклазу вздовж тектонічних
порушень, а роздуви рудних тіл і окремих рудних стовпів - на перетині тектонічних швів із зонами
контактів різнойменних порід.
Основні уранові мінерали: уранініт, жовті вторинні силікати; рідше зустрічаються бранерит,
настуран, продукти окиснення бранериту, кофініт. Вмісні альбітити гематит-карбонат-хлоритові,
гематит-карбонат-рибекіт-егіринові і гематит-карбонат-флогопітові.
Східна ділянка розташована між східним контактом Северинівського масиву і товщею чергування
мігматитів і гнейсів, у лежачому боці Східної зони розломів. Зруденіння контролюється
дугоподібною структурою, основна частина рудоносних альбітитів зосереджена в південній
частині вигину. Виділяються три групи рудних покладів: Південна, Центральна і Північна, які
розрізняються за структурою, будовою і формою: лінзо-, шаро- і кулісоподібною. Вмісні альбітити
мають гематит-карбонат-хлоритовий склад.
Виділяються такі мінеральні типи руд: бранеритовий, уранініт-бранеритовий, окиснений. Уранові
мінерали - бранерит і продукти його окиснення, менше розвинені уранініт, настуран, силікати урану
й уранова чернь. Северинівське родовище є резервним і нині законсервоване.
Мічурінське родовище контролюється субмеридіональним Головним Мічурінським розломом,
розташоване в інтенсивно катаклазованих гранітоїдах і гнейсах клиноподібного тектонічного блока,
де розвинені лужні метасоматити, що містять уранове зруденіння. Родовище інтенсивно
розроблюється.
Зруденіння простежене за простяганням більш ніж: на 1км за максимальної ширини 100м і
глибині кілька сотень метрів. Рудовмісні альбітити мають переважно хлоритовий склад; руди
тонковкраплені, дрібногніздові і прожилково-вкраплені. Переважають уранові черні й уранофан;
близько третини руд представлені силікатами урану (кофініт). Підпорядковане значення мають
настуран, уранініт і титанати урану (бранерит, давидит).
Компаніївське родовище приурочене до субширотної розривної структури в південно-східному
замиканні Кіровоградської брахіантикліналі. Рудовмісні гематит-карбонат-рибекітові альбітити
розвинені в гнейсовій товщі тектонічно порушеного клиноподібного блока. Руди переважно
бранеритові.
Ватутінське родовище розташоване на перетині Звенигородсько-Ганнівської зони розломів із
широтним Суботсько-Мошоринським розломом, що обмежує з півночі Кіровоградський УРР. Площа
родовища складена палеопротерозойськими гнейсами, тіньовими і смугастими мігматитами,
гранітами кіровоградського комплексу. Основна маса рудовмісних альбітитів зосереджена в
лежачому боці Головного Західного розлому. Альбітити поділяються на лужноамфібол-егіринові й
епідот-хлоритові.Уранові руди утворюють три поклади північно-західного простягання. Рудні тіла
лінзоподібної і складної форми, утворені системами кулісоподібних лінз, що сполучаються і
переходять одна в одну.Уранові мінерали представлені оксидами (уранініт, настуран, гідроксиди
урану), силікатами (ненадкевіт, кофініт, уранофан, бетауранотил, болтвудит), титанатами (бранерит,
давидит). Виділяють вкраплені, дрібногніздові й дрібнопрожилкові руди; середньо-, дрібно- і
грубозернисті, масивні (у гранітах), смугасті й плямисті (у мігматитах), сланцюваті (у
гнейсах).Ізотопний вік зруденіння - 1800+50 млн pp., генетичний тип - гідротермально-
метасоматичний.У корі вивітрювання уран концентрується у двох зонах: верхній - у підошві
вуглистих утворень бучаку, вище зони сульфідного збагачення (з настуран-кофінітовою асоціацією);
нижній - у підошві кори вивітрювання, на контакті з вилуженими альбітитами (нінгіоїт-настуран-
кофінітова).
Жовторіченське залізо-уранове родовище приурочене до лінійно видовжених, сідлоподібних і
пошарових зон розшарування й дроблення серед порід саксаганської і гданцівської світ криворізької
серії на крилах і в замку сиклінальної складки. Ці зони у вигляді смуг розсланцьованих і дроблених
порід потужністю до перших десятків метрів простежуються за простяганням на відстань понад 1
км; ускладнені син- і післярудними полого- і крутопадаючими зонами брекчіювання й
трищінуватості.
Лужні метасоматити поділяються на натрієві і натрій-карбонатні. Основні різновиди натрієвих
метасоматитів: альбітити, егіриніти, лужно-амфіболові, егірин-лужноамфіболові, рибекіт-акміт-
карбонатні, рибекіт-тремоліт-карбонатні, тремоліт-тальк-карбонатні метасоматити; натрій-
карбонатних (залізисто-карбонатних): магнетит-мартит-гематит-карбонатні метасоматити з альбітом,
егірином, лужними амфіболами, тремолітом, кальцієвим гранатом. Довжина смуги альбітитів до
1,5км, потужність 4-40м, на глибину вони простежені більше ніж: на 2,0км.
З натрієвими лужними метасоматитами пов'язані лінійні і кільцеві рудні зони: Ольхівсько-
Михайлівська, Кільцева, Східна, представлені пласто-, стовпо-, лінзоподібними і жильними тілами.
Головні уранові мінерали: ненадкевіт, бранерит, уранініт, іноді настуран, малакон, сфен і апатит.
Уранові мінерали утворюють розсіяну вкрапленість, смугасті, прожилкові та плямисті скупчення.
До тіл залізисто-карбонатних метасоматитів приурочені кілька пошарових зон уранової
мінералізації: Михайлівська, Головна Західна, Головна Східна, Західна Рівнобіжна.
Виділяються шість типів уранових руд:
> уранінітові, представлені залізо-карбонатними метасоматитами з тонкою вкрапленістю
уранініту, іноді настурану в асоціації з доломітом, залізо-магнезіальними карбонатами, анкеритом;
> бранеритові, вкраплені в амфібол-егіринових альбітитах із низьким вмістом залізорудних
мінералів;
> ненадкевітові, у межах Ольхівсько-Михайлівського покладу альбітитів, магнетит-рибекітових
сланців, егіринітів і альбіт-рибекітових порід із нерівномірною вкрапленістю, гніздоподібними
скупченнями і прожилками цього силікату урану;
> кофініт-настуран-бранеритові, пов'язані з процесами окиснення бранеритових руд із утворенням
хлориту, біотиту, вторинних карбонатів і трансформацією уранових мінералів;
> сульфідно-настуранові, що утворюють прожилки (до перших сантиметрів) у лужних
метасоматитах різного складу; вміст сульфідів - до 1-2 % (пірит, халькопірит, галеніт, сфалерит,
борніт); присутні й інші уранові мінерали (бранерит, кофініт);
> малакон-апатитовий, представлений найбільш ранньою продуктивною мінеральною асоціацією,
у складі якої в підпорядкованій кількості присутні власне уранові мінерали (бранерит, силікати й
оксиди урану, уранова чернь), а також монацит, ксенотим, лейкоксен, гідроксиди заліза.
Первомайське родовище приурочене до однойменної синкліналі, де відбувається зміна
простягання порід криворізької серії з північно-східного на північно-західне. Структура родовища
ускладнена численними розривними порушеннями переважно північно-західного простягання, що
розбивають рудне поле на блоки і створюють характерну мозаїчно-блокову будову. Виділяють два
типи промислових руд: залізні і залізо-карбонатно-уранові. Залізні руди мають амфібол-
магнетитовий склад, відрізняються високим вмістом заліза (до 62 %) і низьким - кремнезему.
Текстури руд смугасті, масивні й плойчасті. Залізо-карбонатно-уранові руди представлені
смугастими, рідше масивними різновидами, що, як правило, успадковують текстуру вихідних порід.
За генезисом родовище належить до метаморфогенного типу.
Родовище Південне розташоване на лівобережжі р. Південний Буг, серед піроксен-біотитових (з
графітом), біотитових, піроксенових гнейсів, порфіроподібних мігматитів, мікроклінових
порфіроподібних гранітів, зім'ятих у складки різних порядків, розбитих системами розломів,
насичених субзгідними тілами і жилами пегматоїдних і апліт-пегматоїдних гранітів. Уранове
зруденіння приурочене до жил пегматитів і локалізоване в межах субмеридіональних зон. Уранові
мінерали представлені уранінітом, урановою черню; урановмісні - циртолітом, монацитом;
гідрослюдами і гідроксидами заліза.
Лозуватське і Калинівське родовища приурочені до Содовської тектоно-метасоматичної зони, у
цілому подібні до Південного родовища. Руди уран-торієві, складаються з уранініту, уранових
черней, циртоліту, монациту тощо. За розмірами ці родовища належать до дрібних і промисловістю
не освоювалися.
Миколо-Козельське родовище розташоване в замку Лихманівської синкліналі в нижній частині
скелюватської світи. Зруденіння приурочене до шару (0,3-3,5м) конгломератів у верхній частині
третього конгломерато-пісковиково-кварцитового горизонту. Уламкові мінерали: монацит, циркон,
пірит, рідше піротин, марказит, арсенопірит, халькопірит, сфалерит, галеніт, уранові мінерали
(настуран, уранініт, кофініт, бранерит, уранова чернь), зустрічаються ільменіт, рутил, сфен, турмалін,
серицит, хлорит, біотит. Основний урановий мінерал - настуран - тонко й нерівномірно розсіяний у
цементі, головним чином у ділянках, збагачених піритом, частково замішуючи його. Виділення
настурану (до 0,5мм) мають коломорфну ниркоподібну і сферолітову будову. Зустрічаються
урановмісні твердий бітум (відокремлені овальні включення до 0,5мм) і серицит. Зруденіння
належить до осадово-метаморфізованого типу, про що свідчить наявність округлих зерен уранових
мінералів і піриту; тісний зв'язок уранового зруденіння з уламковими мінералами, його
стратиграфічна приуроченість і пластова форма рудних тіл; локалізація зруденіння в узбережно-
морських фаціях; текстурно-структурні особливості руд; тісний зв'язок уранових мінералів з
органічною речовиною і сульфідами. Червоношахтарський прояв розташований серед
метаморфічних і ультраметаморфічних (кварцити, гнейси, сланці, мігматити, граніти) утворень
Західноінгулецької зони, де також розвинені дайки діабазів, епідозити, скарноїди, роговообманкові
породи і залізні руди. Розташування окремих рудних жил контролюється тріщинами сколювання та
сприятливими літологічними різновидами порід. Мінералізація представлена дрібними жилами й
гніздоподібними скупченнями вздовж розривних порушень і контактів гранітів із кварцитами і
сланцями. Рудні мінерали: уранініт, рідше кофініт, ортит, сфен, апатит, монацит, циркон, халькопі-
рит, пірит, піротин, вісмутин, борніт, халькозин, галеніт, сфалерит, марказит, магнетит, гематит,
ільменіт та ін.
Адсинівське, Краснооскольське, Берецьке уранобітумні родовища солянокупольного типу
приурочені до палеорусел Дніпровсько-донецької западини, складених поліміктовими пісковиками
дронівської світи (Р2-Т1), які огинають Адамівський соляний діапір. Зруденіння контролюється
Південним і Північним скидами, а також зонами аргілізації та піритизації. Рудні тіла представлені
шарами (до 100-200м) вкраплених і масивних твердих бітумів чорного або темно-коричневого
(оксикерити) кольору в пісковиках. Зустрічаються також вкраплені неураноносні бітуми (асфальтити
й асфальти). Чорні бітуми більше збагачені ураном (до 1-2 %), ніж коричневі (0,1-0,5 %). Поблизу
розривних порушень установлено рудні тіла січного типу. Уранобітумне зруденіння локалізоване в
зоні сульфідного відновлення, а найбільші скупчення масивних бітумів тяжіють безпосередньо до
зони Південного розлому.
Інфільтраційні родовища Дееладіеське, Садове, Братське, Сафонівське, Новогуріеське та інші
приурочені до палеодолин Дніпровського УРР, складених средньоеоценовими вугленосними відкла-
дами бучацької світи. Відомі поклади долинного (Девладівське, Братське, Новогурівське родовища) і
прибортового типу (Садове, Хутірське, Ташлицьке). Уранові поклади тяжіють до нижньої і середньої
частин розрізу, хоча зустрічаються і у верхній частині. Переважають зруденілі вуглисті піски, інколи
зруденіння зустрічається у вуглистих глинах і бурому вугіллі. Уран міститься головним чином у
вуглистій та глинистій речовині, інколи відзначаються уранова чернь, урановмісні лейкоксен і
гідроксиди заліза. Рудні поклади в плані мають складну ізометричну або видовжену форму, у розрізі
багатоярусні, складаються з окремих рудних тіл пласто-, лінзо- або роллоподібної форми. Середній
вміст урану становить 0,015-0,030 %.
Зруденіння контролюється зонами ґрунтового окиснення водоносних горизонтів, нижня межа
яких не опускається нижче врізу води в р. Дніпро (від +50 до +40м). Виділяються зони: а)
поверхневого окиснення (метеорних вод); б) ґрунтового окиснення (ґрунтових вод); в) грунтово-
пластового або пластового окиснення (напірних інфільтраційних вод); г) уранового зруденіння,
розташована під нижньою поверхнею зони ґрунтового окиснення або на виклинюванні зони
грунтово-пластового окиснення; д) епігенетично незмінених (неокиснених) порід.
Прояви уранової мінералізації відомі також в утвореннях лагунно-лиманного (Сурське і
Червоноярське родовища) та озерно-болотного комплексів, де уранове зруденіння контролюється
зонами ґрунтового окиснення, приурочене до верхніх частин відкладів вугленосного еоцену і
локалізується в піщанистому бурому вугілліх рідше - у вуглистих пісках і глинах.
Запаси родовищ не перевищують 1-5 тис. т урану. Для відпрацьовування методом підземного
вилуговування найсприятливішими є Червоноярське, Сафонівське, Новогурівське та Сурське
родовища.
Завдяки великим запасам урану і розвиненій інфраструктурі уранодобувної галузі Україна поки
залишається однією з провідних уранодобувних країн світу, однак порівняно низький вміст урану в
рудах і витратний підземний спосіб видобутку (іноді на значних глибинах) ставлять під сумнів
подальше збереження цих позицій на ринках уранової сировини. Тому, якщо найближчим часом в
Україні не будуть виявлені родовища нових геолого-промислових типів (у першу чергу "незгідності"
і пісковикового), можна очікувати різкого скорочення видобутку урану з надр України.
 27/+13Тектоніка плит та геосинклінальна концепція. Основні відмінності та можливі
співвідношення - цикл Вілсона та головні стадії геосинклінального розвиту.
Гипотеза восходящих мантийных струй, выступающих на поверхность в “горячих точках”, выдвинута в 1963 г.
Дж.Вилсоном и обоснована в 1972 г. В.Морганом. С ее помощью объясняется внутриплитный магматизм, и в
особенности образование линейных вулканических цепей, в которых возраст построек закономерно
увеличивается по мере удаления от современных активных вулканов. Эта плюм-тектоника с каждым годом все
более популярна [4]. Она становится если не альтернативной, то почти равноправным партнером плейт-
тектоники (тектоники литосферных плит). Доказывается, в частности, что глобальный масштаб выноса
глубинного тепла через “горячие точки” превосходит тепловыделение в зонах спрединга срединно-океанских
хребтов.

Модели мантийных плюмов (Arndt N., 2000). Плюмы ответственны за бурные вулканические процессы на
поверхности Земли, которые формируют обширные изверженные провинции. Плюм А, поднимающийся от
границы нижняя-верхняя мантия образует головку после достижения литосферы. Широкая головка плюма В,
поднимающегося с границы мантия-ядро, более холодная. Находка Р.Томпсоном и С.Гибсоном примитивных
оливинов в вулканических породах, видимо, подтверждает первую модель, согласно которой головка плюма
горячее ее хвоста. Модель С показывает, что плюм задерживается на границе нижней и верхней мантии и
дает начало меньшим “плюмикам”.
Классический пример современной “горячей точки” - о.Исландия, расположенный на пересечении оси
спрединга Срединно-Атлантического хребта и зоны поперечных разломов. Действие плюма в Северной
Атлантике началось на рубеже мела и палеогена, а в районе Исландии он сфокусировался в миоцене.
Мощность коры океанского типа под этим островом достигает 40 км. Палеоаналоги Исландии - океанские
плато, распространенные в Тихом и Индийском океанах: поднятия Шатского, Хесса, Онтонг-Джава, Кергелен и
др. Область концентрации вулканических островов и подводных вулканов в центрально-западной части Тихого
океана, выделенная в свое время Г.Менардом, - поднятие Дарвина - после работы американского геофизика
Р.Ларсона рассматривается как проявление гигантского суперплюма, “работавшего” в середине раннего мела.
Наши исследователи Л.Зоненшайн и М.Кузьмин обозначили этот регион в качестве “горячего пятна”, а не
отдельной точки, современную же проекцию суперплюма усматривают в юго-западной части океана, в
Полинезии. Последнее подтверждается и данными сейсмотомографии. Второй подобный современный
суперплюм, по тем же данным, существует под Восточной Африкой и смежной частью Индийского океана.
Имеются серьезные основания предполагать, что корни суперплюмов достигают самых низов мантии.

Не подлежат сомнениям реальность существования, а следовательно и значительная роль плюмов в развитии

литосферы и магматизма как внутриплитного, так и на дивергентных (расходящихся) границах плит (Исландия
только один из примеров). Эта роль была, вероятно, особенно высока на ранних стадиях истории планеты.
Вместе с тем возникает ряд проблем, пока не нашедших убедительного решения. К ним относятся: глубина
заложения плюмов (иначе говоря, положение их корней в мантии); их локализация относительно границ
литосферных плит и внутри последних; стационарность - абсолютная или относительная; длительность
проявления. И главная проблема - соотношение конвекции, управляющей кинематикой литосферных плит, с
адвекцией, вызывающей подъем плюмов. Они уже в принципе не могут быть независимыми процессами.

Прежде всего нужно заметить, что с выявлением положения корней плюмов дело обстоит сложнее, чем с
выявлением слэбов субдуцируемой литосферы, поскольку каналы, по которым поднимаются мантийные струи,
более узкие. Примером возникающих трудностей может служить та же Исландия. Первоначально указывалось,
что Исландский плюм имеет корни в нижней мантии, однако в недавней работе британских ученых
категорически утверждается, что нет сейсмотомографических признаков его подъема из нижней мантии *.
* Недавно известный американский геофизик Д.Андерсон вообще высказал сомнение в реальности
существования плюмов, полагая, что на сегодняшний день сейсмических данных для их выделения
недостаточно.
Представляется наиболее вероятным выделение двух уровней зарождения плюмов: в низах мантии, слое D'',
и у границы верхней и нижней мантии. Первый - источник суперплюмов, второй - более второстепенных.
Сначала допускали, что второй уровень располагается над границей 660 км, теперь высказывается мнение,
что он может находиться под ней.

С только что рассмотренной проблемой связана еще одна: все ли фиксируемые на поверхности горячие точки
- производные самостоятельных плюмов? На примере Восточной Африки сделано совершенно справедливое
допущение, что крупные плюмы, достигая подошвы литосферы, могут расщепляться с накоплением расплава
под участками утоненной рифтингом литосферы или даже непосредственно внедряться в рифтовые зоны.
Такое расщепление может, очевидно, происходить на границе верхней и нижней мантии, которая должна
служить полупроницаемым барьером не только для субдуцируемых слэбов, но и для поднимающихся горячих
струй.

Что касается закономерностей локализации плюмов, то их расположение во многих случаях совершенно

очевидно: одни, подобно Исландии, находятся на пересечении оси спрединга с крупными разломами.
Например, Азорский плюм в Атлантике, вулканические острова Сен-Поль и Амстердам на Юго-Восточном
Индоокеанском хребте и др. Поднятие Шатского и ряд аналогичных океанских плато возникли на древнем
тройном сочленении осей спрединга. Другие плюмы приурочены к внутриплитным, внутриконтинентальным
рифтовым системам, тяготея опять-таки к их тройным сочленениям (например, район Афара в Восточной
Африке) или пересечению крупными зонами разломов. Отсюда очевидно, что размещение “горячих точек” на
поверхности контролируется ослабленными, проницаемыми зонами в коре и литосфере. Но корни этих
плюмов ниже литосферы могут иметь и иное положение.

Очень важен вопрос о стационарности плюмов. Краеугольным камнем гипотезы Вилсона-Моргана было
представление о фиксированном положении корней плюмов в подлитосферной мантии и о том, что
образование вулканических цепей, с закономерным увеличением возраста построек по мере удаления от
современных центров извержений, обязано “прошиванию” движущихся над ними литосферных плит горячими
мантийными струями. Это положение было использовано для определения абсолютных векторов
относительного перемещения плит. Позднее стало допускаться отклонение верхушки плюма в направлении
течения астеносферы.

Однако совершенно бесспорных примеров вулканических цепей гавайского типа не так уж много. Например,
нет четкого увеличения возраста в весьма протяженной цепи о-вов Лайн в Тихом океане. Эти трудности
обусловили возникновение альтернативных гипотез образования линейных вулканических цепей. Основная их
идея заключается в том, что подобные структуры приурочены к зонам разломов, а их закономерное “старение”
(далеко не везде проявленное) может объясняться течением астеносферы, зависящим от вращения Земли. К
этим представлениям мы еще вернемся ниже.

Таким образом, в проблеме плюмов остается еще много неясного. А как они вписываются в общую картину
мантийной конвекции?

С плюмами, расположенными на осях спрединга, все более или менее ясно: они отвечают участкам более
интенсивного восходящего конвективного тепломассопереноса, причем глубинные плюмы подпитывают
верхнемантийную конвекцию. На основных плюмогенерирующих уровнях погружение субдуцируемых слэбов
провоцирует подъем соседних плюмов, которые используют поступающий из слэбов материал. Такой
сценарий в частности предполагается для слоя D''. По идее А.Никишина, возникновение суперконтинента,
опоясанного зонами субдукции, вызывает формирование под ним суперплюма. Последний в конечном счете
стимулирует рифтинг и распад суперконтинента с образованием многочисленных “горячих точек”. Этот
процесс наглядно иллюстрирует пример отдельных разновозрастных сегментов Атлантики, в пределах
которых континентальный рифтинг с роем даек и плато-базальтовыми полями закономерно предшествовал
началу спрединга и образованию океана. В Центральной Атлантике это происходило в конце триаса-начале
юры, в Южной Атлантике - в конце юры-начале мела, в Северной Атлантике - в самом конце мела и
палеоцене.
29. Загальна класифікація родовищ корисних копалин на основі генезису.

За умовами утворення розрізняють корисні копалини ендогенні, екзогенні та метаморфогенні. Крім того, за
умовами утворення розрізняють корисні копалини органічного і неорганічного походження.

За фізичним станом є тверді, рідкі й газоподібні корисні копалини.

За умовами залягання – пластові, жильні та ін.

За промисловим використанням виділяють такі групи корисних копалин: металічні (рудні), неметалічні
(нерудні), горючі (паливні) й гідромінеральні.

За значенням корисні копалини поділяються на загальнодержавного і місцевого значення. В Україні віднесення

корисних копалин до загальнодержавного та місцевого значення здійснюється Кабінетом Міністрів України за
поданням Державного комітету України з геології і використання надр.

Ендогенні корисні копалини – речовини, які утворилися в надрах землі внаслідок кристалізації, затвердіння
магми та діяльності магматичних розчинів. До них належать:
магматичні – мінеральні асоціації, що утворилися внаслідок кристалізації та (або) затвердіння магми як на
глибині, всередині земної кори, так і на поверхні після виверження; у залежності від цього виділяють два
головних класи магматичних корисних копалин – інтрузивні (глибинні) та ефузивні (виливні);
пегматитові – крупнокристалічні мінеральні комплекси, що утворилися внаслідок кристалізації залишкового
магматичного розплаву і залягають у вигляді лінз, жил, штоків та гнізд;
карбонатитові – карбонатні або силікатно-карбонатні гірські породи; представлені жилами та масами
неправильної форми з кальциту, доломіту і інших карбонатів, що містять рудні мінерали, просторово і
генетично асоційовані з глибинними (інтрузивними) утвореннями;
гідротермальні – речовини, які утворюються з гарячих водних (гідротермальних) розчинів, що циркулюють у
надрах землі.

Екзогенні корисні копалини – речовини, які утворилися на поверхні землі або у верхній частині земної кори під
впливом процесів вивітрювання – фізичного, хімічного, біогенного руйнування, наприклад, при дії потоків води
й живих організмів.

Екзогенні корисні копалини утворюються, зокрема, на дні боліт, озер, рік, морів і океанів. Вони формуються в
результаті механічного і біохімічного перетворення та диференціації мінеральних речовин ендогенного
походження. Розрізнюють чотири генетичні групи цих копалин: залишкові, інфільтраційні, розсипні і осадові.
Залишкові формуються внаслідок винесення розчинних мінеральних сполук із зони вивітрювання і накопичення
важкорозчинного мінерального залишку, що утворює руди заліза, нікелю, марганцю, алюмінію.
Інфільтраційні виникають при осадженні з підземних вод поверхневого походження розчинених в них
мінеральних речовин з утворенням покладів руд урану, міді, срібла, золота, самородної сірки.
Розсипні утворюються при накопиченні в пухких відкладах на дні рік і морського узбережжя важких цінних
мінералів, до числа яких належать золото, платина, мінерали титану, вольфраму, олова.
Осадові утворюються в процесі осадонакопичення на дні морів і континентальних водоймищ, що формує
поклади вугілля, горючих сланців, нафти, горючого газу, солей, фосфоритів, руд заліза, марганцю, бокситів,
урану, міді, а також будівельних матеріалів (гравій, пісок, глина, вапняк, цементна сировина).

Метаморфогенні корисні копалини – екзогенні та (або) ендогенні корисні копалини, структура і текстура яких
суттєво змінена під дією температури, тиску, глибинних розчинів та інших факторів у надрах землі.
Метаморфізм звичайно відбувається при зміні температури в діапазоні 300–1100оС і тискові в діапазоні 1–6000
атм. Зміни включають перекристалізацію, мінералогічні і хімічні перетворення гірських порід.

До корисних копалин органічного походження належать речовини всіх трьох агрегатних станів: газоподібні
(природний газ), рідкі (нафта) і тверді (кам'яне вугілля, сланці, торф). До неорганічних належать тверді
копалини трьох видів: нерудна мінеральна сировина, що містить неметалічні породи (азбест, графіт, граніт,
гіпс, вапняк, кам'яна сіль, кварц, мармур, сірка, слюда тощо); агрономічні руди (апатитові, фосфоритові); руди
чорних, кольорових, благородних і рідкісних металів.

Руди поділяються на металічні і неметалічні. До металічних належать руди, що є сировиною для одержання
чорних, кольорових, рідкісних, дорогоцінних і інших металів (залізні, мідні, уранові та інші). До неметалічних
належать руди, що є сировиною для хімічної, харчової та іншої промисловості (азбестові, графітові,
фосфоритові тощо).

Нерудні корисні копалини – ті, які не містять металів і є сировиною для виробництва будівельних матеріалів
(глина, пісок, гравій, вапняк і ін.).

Горючі корисні копалини представлені вугіллям, торфом, горючими сланцями, нафтою, природним газом,
кристалогідратами. Корисні копалини складаються з мінералів – природних хімічних сполук або самородних
елементів, приблизно однорідних за хімічним складом і фізичними властивостями. В широкому розумінні до
мінералів зараховують газоподібні речовини (природний газ), рідини (нафту, ртуть, мінеральну воду) та тверді
мінерали. Кількісно переважають тверді мінерали. У природі мінерали поширені у вигляді кристалів або зерен,
з яких складаються моно- або полімінеральні агрегати. Нараховують від 2000 до 3000 основних різновидів
мінералів (Фрей К.), всього – до 14000 (за Лазаренком Є.К та Винаром О.М.). У земній корі найпоширеніші
мінерали класу силікатів та класу оксидів і гідроксидів.

Україна, яка займає 0,4% земної суші, де проживає тільки 0,8% населення планети, має у своїх надрах 5%
мінерального потенціалу світу.

4.1. Природні ресурси, їх класифікація та економічна оцінка

Природні ресурси — це природні компоненти та сили природи, що використовуються або можуть бути
використані як засоби виробництва та предмети споживання для задоволення матеріальних і духовних потреб
суспільства, підвищення якості життя людей.

В економічній літературі існують розбіжності у визначенні понять «природні ресурси» і «природні умови», які
обумовлені конкретними цілями досліджень, що ставили перед собою автори.

За своєю матеріальною сутністю природні ресурси вважаються частиною географічного середовища. Це —

сукупність природних умов існування та діяльності людей. Вони належать до компонентів природи, а відтак їх
розподіл на Землі та концентрація в її надрах визначаються природними закономірностями. У розумінні О. О.
Мінца природні ресурси — «тіла і сили природи, які на даному рівні розвитку продуктивних сил і вивченості
можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства у формі безпосередньої участі в
матеріальній діяльності».

Деякі екологи і природознавці ототожнюють природні умови і ресурси, відносячи до них рельєф, геологічну
будову та інші компоненти навколишнього середовища. М. Ф. Реймерс пише, що природні ресурси — це
природні об’єкти і явища, що використовуються в теперішньому і майбутньому для прямого і непрямого
споживання, сприяють створенню матеріальних багатств, відтворенню трудових ресурсів, підтримці умов
існування людини, підвищенню якості життя, в тому числі феномени природи. Він говорить про природні
ресурси як про тіла і сили природи (природні блага), суспільна корисність яких позитивно або негативно
змінюється в результаті трудової діяльності людини.

Природні ресурси не можуть існувати і використовуватися поза природними умовами, що є їх природно-

історичною базою: для виникнення і розвитку ресурсів необхідні певні природні умови. Через це природні
ресурси виражають собою соціальну значимість і корисність природи, її здатність задовольняти потреби
людини, представляють складну сукупність матеріальних елементів і процесів, що знаходяться в постійному
розвитку у часі та просторі, будучи точкою стику людського суспільства і природи, сферою прикладання його
розуму і сил.

Таким чином, природні умови і природні ресурси як поняття мають двоїстий характер. І тому представники
географічної науки підкреслюють, що «це категорії не природні, а суспільні, головним чином економічні». І. В.
Комар під природними ресурсами в їх сукупності зі всіма природними умовами розуміє весь навколишній світ
щодо людського суспільства.

За своєю економічною сутністю природні ресурси мають споживну вартість. Їх придатність і корисність, техніко-
економічні властивості, масштаби та способи використання визначаються суспільними потребами.

Природні ресурси є матеріальною базою виробництва, постійно споживаються ним і вимагають свого повного
відновлення у натуральній формі. А відтак для забезпечення безпосереднього суспільного відтворення процес
праці, зв’язаний з підготовкою природних елементів до включення у господарський оборот, повинен бути
безперервним. Цей процес здійснюється у сфері як матеріального, так і нематеріального виробництва:
капітального будівництва, сільського та лісового господарства, видобувної промисловості, рекреаційного
господарства тощо. На базі цього забезпечується зв’язок між суспільством і природою та між окремими
підрозділами сфери природокористування.

Природні ресурси є категорією історичною. У процесі суспільного розвитку збільшуються масштаби опанування
людиною компонентами та силами природи, розширюється сфера застосування, відбувається зміна
пріоритетів у використанні та їхнього впливу на економіку.

Категорія «природні ресурси» вказує на безпосередній зв’язок природи з господарською діяльністю людини, що
нерідко призводить до негативних суспільних явищ, завдаючи природі великої шкоди. А відтак процес взаємодії
людини з довкіллям по суті своїй двоєдиний. З одного боку, це — використання природних ресурсів, а з
другого, — вплив на довкілля і необхідність рахуватися з природоохоронними процесами.

Важливим завданням економістів є складання балансу між господарськими потребами суспільства та

природними можливостями їх задоволення. Маючи такий баланс і озброївшись принципово новими
безвідходними технологіями, можна буде зняти антагоністичне протиріччя між суспільством і природою.

У зв’язку з викладеним вище концептуальним підходом до змісту поняття природних ресурсів необхідно
визначити шляхи їх наукової класифікації. Існують різні підходи до класифікації природних ресурсів. В основі
природних класифікацій знаходяться відмінності природних ресурсів за генезисом і належністю до тих чи інших
компонентів і сил природи. Оскільки природні ресурси — це природні тіла, компоненти географічної оболонки
Землі, вони мають природну класифікацію. А тому виходячи з належності, відношення до природних систем, а
також розміщення, природні ресурси поділяються на такі групи:

1) за ознакою належності до природних систем: космічні (проміння, метеорити), планетарні (геліоенергія,

гравітаційна енергія), ресурси Землі (атмосфера, гідросфера, літосфера );

2) за відношенням до природних систем: елементи природних систем (мінерали, ґрунти, види рослин і тварин
тощо) та результати їх функціонування (поліпшення родючості ґрунтів, приріст біологічної маси, зростання
поголів’я та маси тварин тощо). Проте останні важко віднести до чисто природної класифікації, оскільки вони
показують результати взаємодії природи з суспільством;

3) за видом і тривалістю кругообігу: у довготривалому кругообігу (космічний, геологічний) і в короткотривалому

(біологічний кругообіг води);

4) за характером розміщення на поверхні землі: відносно рівномірно розподілені (атмосфера, біосфера) та

зосереджені (гідросфера, літосфера та їх елементи);

5) за можливістю переміщення по території: такі природні ресурси, що переміщуються природно (повітряні

маси, вода, тварини), та такі, що не переміщуються (рослинні);

6) за видами: мінеральні, кліматичні, водні, земельні, лісові, рекреаційні тощо.

Природна класифікація не показує місця тієї чи іншої групи природних ресурсів в процесі суспільного
відтворення. Довгий час природні ресурси вивчалися переважно природничими науками, тому їх класифікація
була заснована на таких критеріях, як форма природних речовин, їх розміщення, ступінь вивченості, характер і
вміст у них корисного компоненту і т.п. Тільки в силу порушення екологічної рівноваги природні ресурси стали
об’єктом вивчення економіки, у зв’язку з чим з’явилася потреба у класифікації природних ресурсів й за
критерієм господарського використання. Тому застосовуються інші ознаки для класифікації. Основним видом їх
є господарська. Виходячи з господарського використання, природні ресурси поділяються на такі групи:

1) за територіальною належністю: світові (глобальні) та національні (зв’язані з певною територією);

2) за вичерпністю: вичерпні і невичерпні.

Вичерпні природні ресурси — це ресурси, які при їх видобутку і використанні не відтворюються природою або
відновлюються в терміни, значно більші у порівнянні із швидкістю їх використання. До відтворюваних ресурсів
належать ґрунти, рослинність, тваринний світ, а також деякі мінеральні ресурси, наприклад, солі, що осідають в
озерах і морських лагунах, тощо. Вони можуть відтворюватися в природних процесах і підтримуватися у деякій
постійній кількості, визначеній рівнем їх щорічного відтворення і споживання. В свою чергу вони діляться на
відтворювані і невідтворювані. До невідтворюваних ресурсів належать багатства надр (горючі копалини,
металічні та неметалічні корисні копалини). Використання цих ресурсів можливе тільки один раз, і воно
неминуче призводить до виснаження їх запасів. Поповнення цих запасів неможливе, оскільки відсутні умови, в
яких вони виникли багато мільйонів років назад, або відбувається дуже повільно. При додержанні принципів
сталого розвитку ресурси надр можуть використовуватися людиною нескінченно.

Природні ресурси, існування яких необмежене часом, називаються невичерпними. При будь-якому
інтенсивному споживанні їх кількість не зменшується, або зменшується настільки мало, що ця величина на
практиці ігнорується. До невичерпних природних ресурсів відносяться кліматичні і гідрологічні, сонячна енергія,
дощові опади, кінетична енергія вітру і морського прибою, потенційна енергія рік і морських припливів, вода як
речовина і засіб транспортування;

3) за поновленням: поновлювальні (біологічні), частково поновлювальні або ті, що залучаються у повторне

використання (сировинні), непоновлювальні (горючі копалини). До поновлювальних ресурсів відносяться
біологічні ресурси, поновленість яких в часі залежить від тривалості їх життєвого циклу (злакові культури — 6—
12 місяців, ліси — 70—100 років тощо).

До групи частково поновлювальних природних ресурсів належать торф, самосадні солі, ґрунти, ресурси
деревини, темпи поновлення яких значно відстають від темпів експлуатації.

Непоновлювальні природні ресурси — це природні ресурси, що не самовідновлюються після їх використання

або відновлюються протягом дуже тривалого часу. До них належить більшість корисних копалин (рудні, нафта,
природні горючі гази, вугілля, горючі сланці, ядерна енергія поділу урану та термоядерна, мінеральні та
будівельні матеріали тощо);

4) за напрямом використання: паливно-енергетичні, мінерально-сировинні, продовольчі та ін.;

5) за рівнем вивченості: прогнозні, виявлені, детально вивчені;

6) за можливістю використання: недоступні, резервні, можливі для використання й ті, що використовуються;

7) за характером використання: одноцільового (сировинні) та багатоцільового використання (лісові, водні,

земельні);

8) за якістю: кожний вид природних ресурсів поділяється за класами, групами, типами та іншими
класифікаційними одиницями;

9) за впливом виробництва: зазнають шкідливого впливу (біологічні), зазнають невеликого впливу (гідросфера,
атмосфера, поверхня літосфери), не зазнають впливу (глибинна частина літосфери).

За можливістю залучення до господарського обігу природні ресурси можна поділити на можливі для
експлуатації (дійсні) та потенційні. До можливих для експлуатації належать ресурси верхньої оболонки Землі та
енергії Сонця, а до потенційних належать ресурси космосу та морських глибин.

Потенційні ресурси хоча й наявні, але не використовуються внаслідок недостатнього рівня розвитку техніки,
нерозробленості технології або економічної неефективності. Нерідко існування таких ресурсів має прогнозний і
навіть імовірний характер.

До потенційних природних ресурсів належать, по-перше, елементи природи, що знаходяться на стадії вивчення
або підготовки до промислової експлуатації (освоєння), що є першим етапом залучення природних ресурсів до
господарського обігу, приведення їх у такий стан, при якому стає можливою їх експлуатація (наприклад,
розвідані родовища корисних копалин); по-друге, природні ресурси, що не можуть використовуватись у
господарстві через неможливість вивезення їх з місця видобутку. Отже, для включення потенційних природних
ресурсів у суспільне споживання, тобто для перетворення їх на можливі для експлуатації (дійсні), необхідні
додаткові знання та затрати праці, що нададуть цим засобам виробництва певну якісну завершеність.

У господарському відношенні можливі для експлуатації природні ресурси поділяються на чотири групи:

зовнішні — енергія Сонця, гравітаційна енергія;

поверхні Землі, що в свою чергу поділяються на ресурси фізичного середовища (поверхні літосфери та
гідросфери) та біологічні (наземні, водні, ґрунтові);

земних глибин — мінерально-сировинні та паливно-енергетичні.

За цільовим призначенням природні ресурси поділяються на матеріальні, пізнавальні, естетичні, рекреаційні

тощо.

За рівнем необхідності для життя людини природні ресурси поділяються на вкрай необхідні (повітря, вода, їжа)
і відносно байдужі.

У зв’язку з інтенсивним використанням природних ресурсів, їх виснаженням і деградацією вони стають

предметом все більшого вивчення багатьох галузей науки: економіки, екології, географії, геології тощо.
Комплексність використання природних ресурсів визначає можливість і необхідність варіантного підходу до їх
використання. Вибір варіанта, хоч і заснований на всебічному врахуванні природних властивостей ресурсів,
але визначається також соціально-економічними і технічними факторами — загальними і локальними.