1)Дайте характеристику вулканів і землетрусів як факторів ендогенного рельєфоутворення.

Роль землетрусів виражається в утворенні тріщин, в зміщені блоків земної кори по тріщинам в вертикальному та горизонтальному
напрямках. Утворюються структури типа грабенів, виражених у рельєфі у вигляді від’ємних форм, можуть утворюватися специфічні
позитивні форми, а також деформації типа складчастих порушень. Важливу роль відіграють процеси, які викликаються землетрусами
та є їх супутниками: обвали, осипи, осуви, а в сильно зволожених породах – зсуви та опливини. Часто при землетрусах на крутих
схилах гір приходить у рух весь накопичених на них рихлий матеріал, який формує у підніжжя потужні осипані шлейфи. Рихлий
матеріал, який накопився у підніжжя схилів гір, в долинах річок та тимчасових водотоках – джерело для виникнення селів.
Роль вулканiчних процесiв у формуваннi рельєфу полягає у безпосередньому утвореннi вулканiчними процесами певних форм земної
поверхнi та у їх опосередкованому впливi внаслiдок взаемодiї з рiзними складовими навколишнього середовища.
1. Вiдбуваються змiни берегової лiнiї морiв i великих озер, оформлення вулканiчних бухт, мисiв i гряд, якi виступають у море.
2. Руйнуються вулканiчнi конуси й утворюється своєрiдний денудацiйний рельєф.
3. Формуються просторi лавовi плато, трапові покриви, які захищають давнiй рельєф.
4. Утворюються озера кальдерного типу, вiдбуваються змiни режиму й морфології рiчкових долин пiсля перегороджування їх
лавоними потоками, зокрема формуються водоспади, наприклад водоспад Вiкторiя на р. Замбезi.
5. У мiсцях виходу газiв і термальних джерел виникають скупчення особливих осадових порiд — травертинiв, гейзеритiв
рiзного хiмiчного складу, якi утворюють своєрiднi натiчнi форми, тераси, невисокi склепiння тощо.
Темпи і масштаби формування рельєфу внаслiдок вулканiчних процесiв досить рiзнi. У деяких випадках новi форми рельєфу земної
поверхнi вулканiчного походження утворюються дуже швидко.
2)Дайте характеристику геоморфологічних процесів на морському узбережжі.
У загальному розумінні берегом називають межу суходолу і водного простору (моря, озера, річки). Хоч на картах берег зображають у
вигляді лінії, у природі він являє собою не лінію, а більш або менш широку зону, де відбувається взаємодія водойми та суходолу. У
межах берегової зони розрізняють два головних елементи - власне берег (надводна частина узбережної смуги) та підводний береговий
схил. Всі основні геоморфологічні процеси, що відбуваються у береговій зоні (руйнування, перенесення, акумуляція матеріалу),
здійснюються різними видами руху води - хвилями, течіями, припливно-відпливними явищами.
+Оскільки характер геоморфологічної діяльності у береговій зоні залежить від особливостей будови самого берега, доцільно
розглянути цю діяльність на прикладі двох основних типів берегів: на берегах крутих (урвистих) та розлогих. На крутих берегах
переважають процеси руйнування. Руйнівну діяльність моря у береговій смузі називають абразією (від лат. – "вишкрібати").
Розрізняють три основні види абразії: механічну (визначається ударною силою прибійної хвилі та крупноуламкового матеріалу, що
переноситься водою), хімічну (руйнування розчинних порід, що відслонюються на берегах) та термічну (проявляється на берегах,
складених мерзлими породами).
3)Дайте характеристику площинного змиву і форм рельєфу утворених ним.
Площи́нна ерозія (або площи́нний змив) — явище змиву ґрунтів під впливом схилових потоків. Спостерігається в основному на
крутих та спадистих схилах при випадінні зливових дощів або під час інтенсивного танення снігу, поділяючись на дощову та снігову
ерозію. Першим етапом дощової площинної ерозії є руйнування ґрунтової структури під дією падаючих дощових крапель. Якщо ґрунт
на здатний швидко всмоктати воду, вона утворює схилові потоки, що здатні переміщати частки ґрунту та ґрунтові агрегати на значні
відстані вниз по схилу. Внаслідок площинної ерозії руйнується структура і зменшується потужність ґрунтів, вони втрачають гумус та
поживні речовини. В свою чергу, це призводить до погіршення агрономічних властивостей ґрунтів, зменшення їхньої родючості.
Змиті частки ґрунтів, разом з гумусом, органічними речовинами, залишками добрив та отрутохімікатів можуть потрапляти у водойми
та водотоки, спричиняючи їхнє замулення, забруднення та евтрофікацію. Чинниками, що сприяють розвитку площинної ерозії, є значна
крутизна та довжина схилів, нестійка ґрунтова структура, особливості клімату (часте випадання інтенсивних зливових дощів),
нерозвинутий рослинний покрив. Для детального розрахунку інтенсивності та площі поширення площинної ерозії розроблено
спеціальні формули та моделі. Для попередження розвитку площинної ерозії необхідно уникати вирощування на крутих і довгих
схилах просапних культур, які слабо захищають ґрунт від змиву. Також вживають ряд агротехнічних, гідротехнічних, меліоративних
заходів (оранка вздовж схилу, терасування схилів, снігозатримання, мульчування тощо).
4)Дайте характеристику псевдотерас та їх утворення.
Існує цілий ряд утворень, які мають зовнішній вигляд річкових терас, проте відрізняються від них за генезисом. Такі морфологічні
елементи називають псевдотерасами або хибними терасами.
Серед них виділяють:
 денудаційні тераси (тераси вивітрювання, структурні тераси)
 псевдотераси зсувної генези
 псевдотераси конусів виносу
 моренні тераси просідання
 заплічики коритоподібних льодовикових долин
5)Дайте характеристику рельєфу пустель.
Особливості рельєфу пустель, згідно Н.П. Неклюковой , визначаються його формуванням в умовах клімату, що характеризується дуже
малим (не більше 200 – 250 мм) кількістю опадів при величезній випаровуваності і великими добовими амплітудами коливань
температури повітря (30–35°). Поверхневий стік або взагалі відсутня, або виникає після короткочасних сильних злив, що випадають раз
на кілька років. Тимчасові потоки створюють русла, більшу частину часу позбавлені води. На водонепроникних породах потоки
зливових опадів, перевантажуючись уламковим матеріалом, перетворюються в грязекаменние потоки – сіли. Великі долини мають
тільки «транзитні» річки, що починаються в горах або на сусідніх рівнинах з вологим кліматом. Ерозійна розчленованість поверхні
дуже слабка. Потоки, що протікають по поверхні пустелі, не досягають моря, а закінчуються в озерах або губляться в пісках.
Характерні великі безстічні улоговини. Якщо в улоговині неглибоко залягають грунтові води, на поверхню виходять джерела,
виникають оазиси.
Кліматичні умови сприяють енергійному, фізичній вивітрюванню (в основному температурному), що грає дуже велику роль в
утворенні рельєфу пустель взагалі і особливо рельєфу кам’янистих пустель. Інтенсивному вивітрюванню супроводжує діяльність вітру,
видуває пухкі продукти руйнування гірських порід (дефляція) і тим створює умови для подальшого їх руйнування. Потік повітря,
піднімаючи з поверхні і переміщаючи пилуваті частки, пісок, а іноді і дрібні уламки порід, з їх допомогою обточує і шліфує зустрінуті
на шляху перешкоди (процес корозії). Найсильніше корозія проявляється в приземному шарі висотою 1,5 – 2 м, тобто там, де кількість
переносимих частинок найбільшу. Тому часто виникають різні присадкуватий форми скель. Здатність вітру переносити частинки
залежить від його швидкості і від розмірів часток. При швидкості вітру до 6,5 м/сек він здатний переносити паль і піщинки діаметром
до 1 мм, при швидкості 20 м/сек діаметр переносимих частинок збільшується до 4 – 5мм, вітри ураганної сили піднімають дрібні
камінці. З усіх частинок, що переміщуються вітром, до 90% піднімається на висоту не більше 11см над поверхнею.
Рельєфоутворююча діяльність вітру складається з взаємозв’язаних процесів руйнування нерівностей, перенесення
пухких відкладень і створення нових, акумулятивних форм рельєфу.
+Діяльність вітру в тій чи іншій мірі проявляється всюди, але до утворення особливого еолового рельєфу вона призводить тільки при
поєднанні інтенсивного вивітрювання, сухості клімату, наявності пухких, не закріплених рослинністю відкладень і постійних або
частих вітрів значної сили. Цим умовам відповідають насамперед пустелі
6)Дайте характеристику типів морських берегів.
Береги суші, що занурюється, характеризуються великою різноманітністю. Це визначається тим, що підтопленню піддається рельєф
суші різного походження. За цією ознакою виділяється ряд типів інгресійних берегів, головними з яких є: далматський, фіордовий,
шхерний, ріасовий, лиманний, лагунний, маршевий, шермовий, аральський.
Далматський тип формується при процесах занурення подовжнього берега молодої складчастої суші. Море частково затоплює гірську
країну з повздовжніми і поперечними річковими долинами. При цьому утворюються півострови, острови, бухти, що глибоко вдаються,
витягнуті уздовж загального простягання повздовжнього берега. Протоки і затоки відрізняються глибиною і зручностями для
будівництва портів і руху крупних морських суднів. Прикладами берегів цього типу є райони східного побережжя Адріатичного моря,
південно-західна частина острова Нова Земля.
Фіордовий тип характеризується наявністю вузьких заток, що глибоко вдаються до суші, обмежених високими, крутими, скелястими
берегами. Глибина деяких фіордів складає більше тисячі метрів, висота прямовисних берегів - більше тисячі метрів, довжина углиб
суші більш двохсот кілометрів. Фіорди зазвичай приурочені до тектонічних западин - грабен, обробленим льодовиками і ерозією
річкових потоків.
Береги фіордового типу спостерігаються в Скандинавії, на побережжі Мурманська, Тасманії, Новій Зеландії, північному побережжі
Канади, Гренландії, Шотландії, Ісландії і у ряді інших місць.
Шхерні береги відрізняються складною різноманітністю розташування безлічі островів, півостровів, заток, проток, підводних банок.
Вони формуються в результаті підтоплення морем суші з рельєфом баранячих лобів, кучерявих скель. Приклади таких берегів
спостерігаються, на побережжі Фінляндії, в Швеції, на деякому побережжі Білого моря. Такі береги для навігації є небезпечними, при
проводці судів використовуються спеціальні лоцмани.
Ріасовий тип формується при процесах занурення поперечного берега, гірничо-складчасті споруди якого перетинають берегову лінію
під прямим кутом. Море вступає в нижні частини міжгірських понижень, до яких приурочені ерозійні річкові долини, і підтоплює їх
гирла. Бухти, що утворилися, зазвичай мають клиновидні контури.
Приклади ріасового типу берегів можна спостерігати на північно-західному побережжі Іспанії, на побережжі Корнуелла, Уельсу,
Південного Китаю.
Лиманні береги утворюються при підтопленні морем гирл річок в умовах занурення столових країн. При утворенні пересипу лиман
може бути повністю відокремлений від моря. У приливних морях наявність приливно-відливних течій перешкоджає повному закриттю
лиману. Прикладами вказаного типу берегів є лимани на північному побережжі Чорного і Азовського морів.
Лагунний тип утворюється в тих випадках еволюції берега, коли бухти, лимани відділяються від відкритого моря. Вхід в бухту, в лиман
може бути перекритий після утворення коси і перетворення її в пересип, що з'єднав протилежні сторони бухти.
Утворення бару на пологому підводному схилі і причленування його до видатних виступів берега приводить до утворення лагуни.
Пересипі, бари прорізаються протоками, що сполучають лагуну з відкритим морем. Лагуна поступово міліє за рахунок наносів, що
поступають в неї. Джерелом надходження наносів є річка, перед гирлом якої утворюється дельта. Потім наноси приносяться
приливними течіями через протоки в барах. Нарешті, під впливом вітрів, що дмуть у бік суші, відбувається поступове переміщення
бару. При поступовому обмілінні лагуни, починаючи з появи на мулистих ґрунтах наземної солелюбивої рослинності, вона
перетворюється на марші.
Маршевий тип берега є подальшою стадією розвитку лагунного берега. Цей тип утворюється після того, як переміщення наносів із
зовнішнього боку пересипу на внутрішню її сторону приведе до заповнення ізольованого водного простору акваторії лиману або
лагуни. Останні поступово перетворюються на заболочену низовину — марш. На поверхні маршів зазвичай поселяється солелюбива
рослинність. Заповнення їх водою відбувається тільки при дуже високих приливах. Подібного типу берега спостерігаються на
побережжі, що лежить нижче рівня моря, - Північній Німеччині, Голландії; низовини маршів обгороджують греблями і після
меліорації використовують для сільського господарства.
Утвореннямаршів може відбуватися необов'язково на берегах опускання, але ів районах акумулятивних берегів на приливному
побережжі моря. У цих випадках марші представляють верхню частину припливно-відливної смуги, затоплювану тільки при найвищих
приливах і наганяннях. Марші відомі на атлантичному побережжі Франції, на берегах Англії.
Береги аральського типу формуються при підтопленні морем, по пониженнях між горбами і грядами, піщаної пустелі. Під дією
морської абразії такий тип рельєфу швидко зникає, відбувається його вирівнювання. Приклади його спостерігаються на східному
побережжі Аральського моря, південному сході Каспію.
Шермовий тип берегів Червоного моря формується в умовах блокових зсувів, що супроводжуються численними дрібними рухами. Для
таких берегів характерна наявність бухт, врізаних в коралові рифи. Передбачається, що їх походження пов'язане з недавніми блоковими
опусканнями і формуванням грабена Червоного моря. Ці бухти представляють зручні місця якірних стоянок невеликих судів. Для
крупних океанських судів вони недоступні

7)Дайте характеристику типів річкових долин (тіснини, ущелини, каньйони).

Річки відносяться до постійних водних потоків, які в процесі своєї діяльності утворюють лінійні негативні форми рельєфу – річкові
долини. Основними елементами рельєфу долини є днище, схили і русло.
Морфологічні типи річкових долин формуються в залежності від умов виникнення та стадії розвитку і виділяються тіснини, каньйони,
V-подібна, заплавна.
Тіснина утворена майже виключно глибинною ерозією потоку: схили нависають над руслом або є дуже крутими, при цьому русло
займає усе дно долини. Тіснини у межах рівнин утворюються переважно у лесових породах і не можуть бути утворені протягом усієї
річкової долини – тільки на певних її ділянках.
Каньйон (ущелина) – долина майже з вертикальними схилами, які часто мають уступи, дно відносно вузьке і повністю зайняте
річковим руслом. Утворюються переважно у посушливих умовах, де більше зберігаються круті схили. Розповсюджені на рівнинах,
складених шарами порід, які слабо пропускають воду.
V - подібна долина має більш пологі схили (порівняно з каньоном), які розчленовані дрібними ерозійними формами та інколи
ускладнені уступами. Дно вузьке і повністю зайняте річковим руслом.
Заплавна долина відрізняється від попередніх широким плоским днищем, частина якого зайнята руслом, а інша є заплавою, над якою
підвищуються надзаплавні тераси, утворюючи схили річкової долини. Заплавна долина (коритоподібна) є наслідком розвитку V-
подібної долини і відноситься до вироблених.
8)Дайте характеристику форм рельєфу областей багаторічної мерзлоти.
Багаторічна мерзлота впливає на рельєф, оскільки вода і лід мають різну густину, внаслідок чого замерзаючі і відтаючі породи зазнають
деформацій. Важлива також та обставина, що мерзлий грунт не пропускає воду.
Найбільш поширений тип деформації мерзлих грунтів - пучение, пов'язане із збільшенням об'єму води при замерзанні. Виникаючі при
цьому позитивні форми рельєфу називаються буграми пучения; висота їх звичайно не більше за 2 м. Якщо бугри пучения утворилися в
межах торф'янистої тундри, то їх звичайно називають торфовими буграми.
Для областей багаторічної мерзлоти, а також для, характерні так звані структурні грунти - форми рельєфу, виникаючі внаслідок
складного процесу сортування неоднорідної грунтової маси, насиченою водою, при багаторазовому її замерзанні і відтанути.
До особливостей рельєфу областей багаторічної мерзлоти належить поширення термокарстових заглиблень, які утворюються внаслідок
розтавання прошарків льоду в грунті. На територіях з мерзлими грунтами іноді зустрічаються гідро лаколіти - горби з ядрами льоду
всередині. На горбистій земній поверхні досить поширеним є процес соліфлюкції - сповзання мерзлих мас грунту по схилах.
9)Наведіть генетичну класифікацію морських берегів.
Щодо цього найповнішою генетичною класифікацією берегів сьогодні є класифікація О.С. Іоніна, П.О. Капліна і B.C. Медведева (1961),
згідно з якою виокремлено такі групи і типи берегів:
I. Береги, сформовані субаеральними і тектонічними процесами і мало змінені морем.
А. Первинно-розчленовані береги.
1. Береги тектонічного розчленування (далматинського, скидового, бухтового типу).
2. Береги ерозійного розчленування (лиманні, естуарійні).
3. Береги ерозійно-тектонічного розчленування (ріасові).
4. Береги льодовиково-тектонічного розчленування (фіордові, фіардові).
5. Береги льодовиково-ерозійного розчленування (фіордові).
6. Береги екзараційного і льодовиково-акумулятивного розчленування (шхерні, фіардові).
7. Береги вулканічного розчленування (вулканічні).
8. Береги еолового розчленування (аральського типу).
Б. Первинно-рівні береги.
9. Складчасті рівні береги.
10. Скидові рівні береги.
II. Береги, сформовані переважно під дією нехвильових чинників.
A. Потамогенні береги.
11. Дельтові береги.
12. Береги алювіальних рівнин.
Б. Припливні береги.
13. Ватові береги.
B. Біогенні береги.
14. Коралові береги.
15. Мангрові береги.
Г. Термоабразійні береги.
16. Термоабразійні береги (в пухких породах).
17. Льодяні береги.
Д. Денудаційні береги.
III. Береги, сформовані переважно хвильовими процесами.
А. Вирівнюючі береги.
18. Абразійні бухтові береги.
19. Абразійно-акумулятивні бухтові береги.
Б. Вирівняні береги.
20. Вирівняні абразійні береги.
21. Вирівняні абразійно-акумулятивні береги.
22. Вирівняні акумулятивні лагунні береги.
23. Вирівняні акумулятивні лиманно-лагунні береги.
24. Вирівняні акумулятивні береги з відмерлим кліфом і приєднаною сучасною морською терасою.
В. Вторинно-розчленовані береги.
25. Абразійні бухтові береги.
26. Абразійно-акумулятивні бухтові береги (азовського типу та інші).
27. Акумулятивні бухтові береги.
Безумовно, запропонована класифікація відповідає більшості перелічених вище вимог. Проте така класифікація, за деяких її переваг
порівняно з іншими, усе ж не враховує головних вимог, які ставляться до строгих наукових класифікацій географічних явищ.

10)Наведіть класифікацію схилів.

За крутизною схили розподіляються на:

 дуже круті (>35°);
 круті (15 – 35°);
 схили середньої крутизни (8 – 15°);
 пологі (4 – 8°);
 дуже пологі (2 – 4°).
За довжиною схили розподіляються на:
 довгі (>500 м);
 схили середньої довжини (50 – 500 м);
 короткі (<50 м).
Довжина схилів зумовлена кількістю вологи, яка попадає на схили.
За формою схили розподіляються на (рис. 3.2):
 прямі;
 опуклі;
 увігнуті;
 ступінчасті.
Форма свідчить про те, які процеси проходять на схилах, іноді про взаємодію ендо- і екзогенних сил.

Рис. 3.2 Форми схилів: а – прямі; б – опуклі; в – увігнуті;

г – ступінчасті.
За особливостями силових процесів А.І. Спирідонов виділяє:
1. Схили гравітаційні (≥35 – 40°) : уламки під дією сил тяжіння скочуються до підніжжя схилів. Це обвальні, осипні, лавинні
схили.
2. Схили блокових рухів. Утворюються при зміщенні униз блоків гірських порід. Цьому сприяють підземні води і гравітація (20
– 40°). Це зсувні, опливло-зсувні і схили відпадання.
 3. Схили масового зміщення чохла пухкого матеріалу залежать від консистенції ґрунту, зумовлені кількістю води у ґрунті (2 –
3° до 40°). Це соліфлюкційні, схили повільної соліфлюкції, дефлюкційні.
4. Схили делювіальні. Залежать в першу чергу від стану схилів. Спостерігаються на різних за крутизною схилах.
3.2.1 Схилові процеси і рельєф схилів
1 Обвальні схили. Обвалом називають процес відриву від основної маси гірських порід великих брил і переміщення їх униз по схилу
(рис. 2.7). Морфологічним результатом обвалів є утворення стінок зриву у верхній частині схилу і накопичення продуктів обрушення
біля підніжжя.
2 Осипні схили. Утворення осипу пов’язано з фізичним вивітрюванням на схилах, які складені мергелями або глинистими сланцями.
Біля підніжжя формуються колювіальні відклади. В осипі розрізняють: осипний схил, осипний лоток, конус осипу. Біля підніжжя
формуються колювіальні, погано відсортовані матеріали.
Осипний схил складений відслоненими породами, які зазнають фізичного вивітрювання. Продукти вивітрювання – щебінь, жорства,
рухаючись униз схилу, механічно впливає на поверхню схилу і утворює у ньому жолоби – осипні лотки глибиною 1 – 2 м при ширині у
декілька метрів. У нижній частині денудаційних ділянок схилів жолоби об’єднуються у більш великі улоговини (балки), ширина яких
може досягати десятків метрів. Талі і дощові води ще більше поглиблюють жолоби, розчленяють денудаційну частину схилів, бровка
схилу стає фестончатою (рис. 3.3).
Рух уламків на осипних схилах продовжується до того часу, поки ухили поверхні не стануть менше кута природного відкосу. З того
часу починається акумуляція уламків. Формується конус осипу. Осипні конуси можуть поєднуватися один з одним. До них
приєднується грубоуламковий обвальний матеріал. З часом утворюється шлейф з великих та дрібних уламків породи. Формується
колювій (colluvio – скупчення), який характеризується погано відсортованим матеріалом.
3 Зсувні схили. При зсуванні відбувається переміщення великих блоків порід. Зсув стається у випадку, якщо водопроникні породи
підстеляються прошарком водотривкіх порід (глин), які є поверхнею сковзання. Виникають зсуви на крутих схилах (≥15°).
4 Соліфлюкційні схили. На території з сезоним промерзанням поверхні грунту і в областях з вічною мерзлотою розповсюджені
соліфлюкційні схили, які виникають у прошарку сезонного промерзання і відтаювання. Цей грунт стає водонасиченим і може текти.
Соліфлюкційна течія може виникати на схилах >2 – 3°.
5 Дефлюкційні схили – виникають в гумідних областях, в результаті пластичного руху у вигляді повільного видавлювання слабко
зволожених грунтових мас під родючим грунтом.
+6 Делювіальні схили – схили, на яких переміщення вниз по схилу проходить в результаті стоку дощових і талих вод. Біля підніжжя
схилів утворюється – делювій (d).
11)Наведіть основні риси рельєфу материків і океанів.
У межах материків і океанів розрізняють дві основні форми рельєфу: гори та рівнини. Їх формування - результат взаємодії внутрішніх і
зовнішніх процесів.
Більшу частину суходолу займають рівнина 64%, гори 36%. Також присутні дрібніші форми рельєфу (яри, балки, зсуви, дюни).
На дні океану, як і на суходолі найбільшими формами рельєфу є підводні рівнини і гори.
Крім того чітко простежується частини океанічного дна:
Шельф- затоплені прибережні частини материків.
Материковий схил - поверхня дна, що стрімко обривається.
Ложе Океану - глибинна частина дна.
12)Опишіть акумулятивні річкові тераси, механізм утворення і їх види.
Акумулятивні тераси (які іноді називають застарілим терміном «алювіальні») формуються у зрілих річкових долинах у фази
«низхідного» розвитку повних морфоциклів, які пережила долина, коли на її дні накопичується перстративний алювій нормальної
потужності з чітким поділом алювію за фаціями (руслова, заплавна, старична).
13)Опишіть вільне і вимушене меандрування.
Вимушені меандри утворюються в разі відхилення русла водного потоку від загального напряму річки будь-якою перепоною: виходом
на поверхню днища річкової долини скелястих порід, конусом виносу з активного бічного яру.
Вільне меандрування- утворюється самим водним потоком, під час його переміщення у виробленому днищі річкової долини серед
пухких алювіальних осадків, що складають річкову заплаву.
14)Опишіть водно-генетичні форми рельєфу.
15)Опишіть геологічні структури та їх вплив на формування рельєфу.
Різні структури обумовлюють різні типи структурно денудаціонного рельєфу.
Горизонтальна структура, властива верхньому структурному поверху платформ (платформенному чохла), складеному осадовими,
рідше магматическими породами. Горизонтальним структурам в рельєфі відповідають пластові рівнини,Структурні плато і плоскогір'я.
Складчасті структури, для яких характерні часті зміни напрямку і кута падіння пластів в залежності від форми складок в профілі і плані
і від їх розмірів. Характер рельєфу складчастих областей багато в чому також визначається складом порід, зім'ятих в складки,
глибиною розчленування і тривалістю впливу екзогенних сил. В одних випадках спостерігається відповідність між типом геологічної
структури та формою рельєфу,тобто антикліналь (позитивним геологічними структурами) відповідають височини або хребти, а
синклиналям (негативним геологічними структурами) - зниження в рельєфі.
Вплив геологічних структур на формування рельєфу і їх відображення в рельєфі від місця до місця не залишається однаковим і
залежить як від співвідношення взаємодії ендогенних і екзогенних процесів, так і від конкретних фізико-географічних умов.
Найчіткіше структурність рельєфу проявляється на територіях, що зазнають тектонічні підняття (де превалюють процеси денудації),
особливо в умовах сухого (арідного) клімату.
16)Опишіть господарське значення річкових терас.
Річкові тераси мають суттєве промислове і сільськогосподарське значення. Широкі тераси великих рівнинних річок завдяки рельєфу і
складу алювію є цінними сільськогосподарськими землями. Саме тераси річкових долин часто є оптимальними місцями для
будівництва доріг, аеродромів, населених пунктів, гідротехнічних об'єктів і промислових підприємств. В геології річкові тераси є
об'єктом для пошуків розсипних родовищ корисних копалин (золота, платини).
17)Опишіть долини прориву та причини їх утворення.
18)Опишіть долини-грабени і долини визначені скидами.
Долини-грабени характеризуються широким днищем, високими крутими схилами. Долини розміщені вздовж антиклінальних складок,
зазвичай неширокі зі слабким притоком підземних вод.
Ски́дова долина — річкова долина, закладання якої наперед визначене скидом, тобто порушенням первинного залягання верств
гірських порід із розривом їхньої суцільності. Скидова долина є одним з видів тектонічних долин.
19)Опишіть ерозійні процеси та розкрийте поняття “базис” ерозії.
20)Опишіть ерозійні та ерозійно-акумулятивні (цокольні) тераси.
Принципова різниця між ними полягає в розрізі тіла тераси: ерозійні — розріз цілком складений корінними породами; цокольні —
верхня частина розрізу тераси складена алювієм, а нижня — корінними породами; акумулятивні — розріз представлений виключно
алювієм даної тераси.
ерозійні — майже повністю складені корінними породами, лише вгорі вкриті незначним за товщиною шаром алювію (іноді алювій
відсутній повністю);
цокольні — нижня частина уступу (цоколь) представлена корінними породами, а верхня — складена шаром алювіальних відкладів
(рис. 50). Тераса також вважається цокольною, якщо цоколь утворений давніми алювіальними відкладами, оскільки тип тераси та її вік
визначається за наявністю алювію, що складає поверхню (майданчик) тераси.
21)Опишіть заплаву і процес її утворення.
Заплава - це піднесена над меженним рівнем води в річці частина дна долини, що вкрита рослинністю та затоплюється під час повені.
Заплава утворюється майже на всіх річках (як гірських, так і рівнинних), що мають змінний рівень води і знаходяться в стадії врізання,
акумуляції чи стабільного стану поздовжнього профілю. Заплава може бути відсутньою лише на порожистих руслах і у вузьких
ущелинах. Висота заплав залежить від висоти водопілля. Висота водопілля на великих річках убуває до гирла, відповідно до цього
зменшується і висота заплави.
Утворюється майже на всіх рівнинних річках та гірських річках, крім ділянок з порогами й водоспадами та вузьких ущелин.
Формування заплави — це етап розвитку річкової долини: завершено вироблення поздовжнього профілю рівноваги, глибинна ерозія
змінилась боковою, і через цю ерозію розширилась річкова долина. Заплава утворюється через зміщений меандр униз по течії, а
початок її формування — прируслова обмілина при опуклій частині руслової звивини
22.Опишіть зв’язок рельєфу з геологічною структурою.
23.Опишіть зональні і азональні фактори формування рельєфу.
Чинники азональності
співвідношення суходолу і водної поверхні Землі, які мають різні фізичні властивості (теплоємність, альбедо, вологість).
висоти місцевості та глибини океану;
гірські породи різного віку (найчастіше кайнозойського);
морфоструктури, які впливають на розвиток ландшафтів.
24.Опишіть комплекс льодовикового рельєфу.
Льодовиковий комплекс – поєднання закономірно розташованих гляціальних форм рельєфу та льодовикових відкладів, які пов’язані з
кінцевою частиною гірського долинного льодовика або з окремою лопаттю краю материкового льодовика. В Л.к. розрізняють: кінцевий
басейн або горбисто-моренну рівнину; напівкільце кінцевих морен; перехідний конус; флювіогляціальні зандрові рівнини і галечникові
тераси.
25.Опишіть морфологічні типи річкових долин (V-подібні, заплавні, терасовані).
Річкова долина — лінійно витягнута від'ємна форма рельєфу, утворена дією постійного водотоку. Розмір такої долини залежать від
водності річки, яка визначається площею та особливостями басейну.
Розрізняють головні й бокові долини, які разом утворюють систему долин кількох порядків. У плані річкові долини найчастіше мають
звивисту форму, їм властиве поступове розширення від верхів'їв до пониззя або чергування розширених та вузьких ділянок. Основними
компонентами річкової долини є дно, що включає річище (русло) та заплаву, і схили — терасовані або нетерасовані.
Залежно від профілю поперечного розрізу розрізняють такі річкові долини:
1.ящикоподібні, трапецієподібні (переважно рівнинних річок)
Рівнинна річка — річка, що тече по рівнинній місцевості у відносно неглибокій, добре розробленій, широкій долині із значними
заплавами.
2.V-подібні (переважно гірських річок)
Гірська річка — річка, що протікає переважно в горах, в вузькій, глибокій долині з крутими берегами і кам'янистим руслом,
загромадженим уламками гірських порід.
3.ущелини
Ущелина — вузька гірська долина, в поперечному перерізі утворює гострий (рідше прямий) кут, причому, на відміну від каньйону і
тіснини, не все дно ущелини зайнято руслом.
4.каньйони
Каньйон— ерозійна форма рельєфу, глибока долина між кручами, зазвичай вимита річкою. На відміну від ущелини, переважно все дно
каньйону зайнято руслом річки
Річкові долини на території України мають різні типи поперечного профілю. Це залежить від складного взаємовпливу ерозійної та
акумулюючої діяльності водотоків, ендогенних процесів, літології гірських порід тощо.
26.Опишіть морфологію гірських країн.
Диференціація гірських країн більш складна, ніж рівнинних, у зв’язку з появою висотної поясності, яка переважає інші закономірності.
Значні відмінності ландшафтів у горах зумовлені як зональними й азональними причинами, так і місцевими орографічними і
структурно-літологічними факторами.
Гірський ландшафт є цілісним багатоповерховим додатним чи від’ємним за формою природним територіальним макрокомплексом,
який чітко відокремлений у геологічному фундаменті та рельєфі гірської області й складається з висотних місцевостей. Про його
зонально-провінційне положення свідчать біогенні компоненти
Територія, яка характеризується своєрідним висотним спектром поясності знизу до верху, не може розглядатись як єдиний ландшафт,
тому що розташована у межах різних ярусів, на неоднорідному структурно-літологічному і геоморфологічному фундаменті і має різні
умови кліматоутворення та ін. (додаток А, рис.А.5). Іноді ландшафт не виходить за межі одного висотного поясу.
27.Опишіть наземні форми карстового рельєфу.
Внаслідок карстових процесів утворюються такі форми рельєфу, як карри, карстові вирви (лійки), улоговини, понори, шахти, печери,
підземні річки та джерела.
28.Опишіть області сучасного зледеніння, розкрийте поняття “хіоносфера”.
Хіоносфера це - Шар тропосфери з позитивним балансом твердих атмосферних опадів, незалежно від того, досягає нижня межа
хіоносфери поверхні Землі, чи ні. На поверхні Землі нижня межа хіоносфери ототожнюється зі сніговою лінією.
29.Опишіть особливості рельєфу русел річкових долин.
У плані річкові долини найчастіше мають звивисту форму, їм властиве поступове розширення від верхів'їв до пониззя або чергування
розширених та вузьких ділянок. Основними компонентами річкової долини є дно, що включає річище (русло) та заплаву, і схили —
терасовані або нетерасовані
30.Опишіть підземні карстові форми рельєфу
Покритий карст — тип карсту, який розвивається в місцях, де карстові відклади покриті товщею пухких утворень різного генезису.
Карст з покривом елювію і ґрунту іноді називають карстом середньоєвропейського типу.
Форми рельєфу покритого карсту: печери підземні канали підземні порожнини
31.Полігональні форми - форми, зумовлені парагенезом процесів морозобойного розтріскування, виморожування і обдимання, що
протікають на тлі загальної морозної денудації. Полігональний рельєф, властивий областям суцільного підземного зледеніння. Поряд з
тріщинами, заповненими льодами і льодистих породами, зустрічаються земляні жили і дайки - релікти крижаних жив, в яких лід
заміщений опадами, що випали їх талих вод та обрушилися зі стінок тріщин.
На блоках широко розвинені форми мікрорельєфу - плями- медальйони. Динамічні процеси, що ведуть до утворення пятен-
медальйонів, схожі з процесами, в результаті яких утворюються кам'яні кільця і багатокутники, і пов'язані з міграцією розрідженого
однорідної грунтовій маси до фронту промерзання. Плям-медальйонам зазвичай властива округла, овальна, іноді полигональная форма
діаметром до декількох десятків сантиметрів. Поверхня плям може бути плоскою, злегка випуклою або увігнутою, позбавленої
рослинного покриву
32. Постійні водотоки – це головно ріки. Внаслідок їхньої діяльності утворюється річковий рельєф: русло, заплава, тераси або
річковий схил, річкова долина. Діяльність рік називають ще русловою. Вона складається з глибинної та бокової ерозії в руслах,
транспортування та акумуляції матеріалу.
34.Виходи корінних порід піддалися інтенсивної льодовикової обробки. З денудаційних форм рельєфу перш за все слід зазначити
скелясті гряди з льодовикової обробкою, так звані Сельге і витягнуті паралельно їм ванни випахіванія, в даний час зайняті озерами або
болотами (додаток 18). Озер особливо багато, за що Фінляндію і Карелію називають «країнами тисяч озер»
До більш дрібним денудаційними формам з льодовикової обробкою відносяться описані вище баранячі лоби, скупчення яких утворює
рельєф «кучерявого скель». На схилах гряд і баранячих лобів виділяються льодовикові «шрами» - подряпини, за напрямками яких
можна судити про напрямок руху льодовика.
Морфологічний аналіз льодовикового рельєфу в області переважання льодовикової денудації дозволяє виділити центральноледніковую
зону з відносно слабкою екзарационниє діяльністю (низинні і піднесені рівнини, що примикають до північної частини Ботнічної
затоки) і зону інтенсивної екзарації, приурочену до схилів льодовикових щитів (південна і південно-східна частини Фінляндії і
Карелія).
35.Перехват річковий - геоморфологічне явище, яке полягає у тому, що річка з нижче розташованої річкової системи перехоплює річку
з іншої річкової системи.
Перехоплення стаються з трьох причин:
природні перегородження зсув ґрунту, рух льодовика,ерозія.тектонічна підняття чи опускання ділянок земної поверхні,
35.Річковим перехватом називають перехват річкою частини басейну та, відповідно, стоку іншої річки. Механізм перехвату полягає у
підрізанні русла річки верхів'ям іншої річки чи її бічного притоку внаслідок більш активної задкуючої ерозії. Причиною відмінностей
між темпами врізаннями сусідніх річкових систем обумовлюються різним базисом ерозії, рельєфом басейну (на більш піднятих
територіях врізання відбувається швидше) та іншими фізико-географічними умовами. Існують такі закономірності врізання річок, що
мають спільний вододіл:
1. Інтенсивніше врізається річка, долина якої розташована на нижчому гіпсометричному рівні;
2. Інтенсивніше врізається багатоводніша річка або та, що протікає по менш стійким гірським породам;
3. Невелика річка, витоки якої знаходяться близько від базису ерозії, закінчить врізання долини швидше, ніж навіть велика річка, що
починається далеко від базису ерозії.
До числа місцевих причин, що викликають врізання річок, належать, наприклад, зниження рівня води в озері, в яке впадає річка,
випрямлення русла в результаті прориву великий закруту, опускання небудь ділянки при землетрусі та інші пониження базису ерозії.
Розрізняють вершинний перехват (підрізання верхів'їв іншої річки), бічний перехват (перехват частини її течії), та перехват зближення
(внаслідок географічного зближення долин річок з різною глибиною врізання).
36. Тимчасові водотоки здійснюють роботу із розмивання гірських порід, перенесення їх частинок із вищих гіпсометричних рівнів на
нижчі та перевідкладення цих частинок. Відповідні форми рельєфу мають ряд особливостей, обумовлених тимчасовістю дії водного
потоку та чергуванням активних і пасивних періодів рельєфоутворення. Генетичний ряд форм рельєфу, приурочених до тимчасових
водотоків, включає: ерозійні борозни, промоїни, яри, балки та балково-яружні системи.
Ерозійна борозна-невелика ерозйна негативна форма нанорельефу глибиною 3-30 см.
Ерозйний рівчак (вимоїна, водориї) -більша за ерозійні борозни, негативна форма мікрорельефу, яка характеризусться лінійною
формою, глибиною до 1-2 м, шириною до 2-2,5м.
Яр-лінійна негативна форма флювіального мікро-, а інколи й мезорельефу, що утворилася в результаті Діяльності зливових і талих
снігових вод
Балка-негативна форма флювіального мезорельефу лінійного простягання, широка, відносно виположена, зі задернованими схилами та
водним потоком на днищі (переважно непостійним та незначним).
41)Опишіть яри і стадії їх розвитку (за Соболевим).
За стадіями розвитку. У розвитку ярів, за С.С. Соболєвим (1948), виділяють чотири стадії:
5. вимоїни;
6. врізання висячого яру вершиною (збільшення довжини) та зростання глибини;
7. вироблення профілю рівноваги;
8. спокійний розвиток та його затуханню
42)Охарактеризуйте вивітрювання і його роль в рельєфоутворенні.
Вивітрювання - сукупність екзогенних процесів руйнування гірських порід на поверхні Землі під дією атмосфери, гідросфери і живих
організмів (біосфери).
Важливість вивітрювання обумовлена тим, що практично будь-який екзогенний процес зміни характеру рельєфу починається з
вивітрювання. У процесі вивітрювання гірські породи розпадаються на дрібні частинки, готові для переносу вітром чи водними
потоками з вищих гіпсометричних рівнів на нижчі. У залежності від чинника дії розрізняють фізичне, хімічне та біогенне
вивітрювання, хоча дію останього можна розкласти на вплив фізичних та хімічних чинників.
Фізичне вивітрювання - це таке руйнування гірської породи, що не супроводжується зміною її хімічного складу. В залежності від
головного діючого фактора фізичне вивітрювання буває термічним (температурним) та механічним. У ході термічного вивітрювання
механічні чинники на породу не діють, а руйнується вона завдяки внутрішній неоднорідності: різні мінерали мают різні коефіцієнти
теплового розширення, і в результаті добового ходу теммператури поступово відбувається розтріскування породи із дезінтеграцією її
на окремі шматки. Оскільки найбільш важливими умовами, що визначають хід термічного вивітрювання, є амплітуда та швидкість
зміни температури, то саме добовий її хід є важливішим за річний, а найбільшої інтенсивності термічне вивітрювання набуває
пустельних ландшафтах із відсутністю рослинного покриву, незначною вологістю повітря та різкими добовими перепадами
температур; у гірській місцевості температурне вивітрювання є суттєвим на схилах південної експозиції.
Механічне вивітрювання. У порах і тріщинах гірських порід практично завжди присутня вода, що також розширюється при нагріванні
та при замерзанні, створюючи величезний тиск та здійснюючи порушуючи при цьому цілісність породи. Це так зване морозне
вивітрювання. Його визначає не стільки амплітуда температурних коливань, а частота переходу через 0°C. Морозне вивітрювання
найбільш характерне для полярних територій, а також для гірських місцевостей вище снігової лінії. У спекотному посушливому кліматі
вода по капілярах гірських порід підтягується до денної поверхні, де внаслідок її випаровування відбувається кристалізація солей, що
дає схожий ефект розширення і руйнування гірських порід. Тут важливим фактором висупає часте намокання і висихання гірської
породи.
Внаслідок процесів фізичного вивітрювання гірська порода розпадається на гострокутні уламки різної форми та розмірів, що слугують
матеріалом для формування таких осадових гірських порід, як щебінь, пісок тощо.
Хімічне вивітрювання - взаємодія речовини гірської породи із хімічними складовими атмосфери, гідросфери та біосфери. В результаті
утворюються нові мінерали та гірські породи з новими властивостями. За законами перебігу хімічних реакцій, хімічне вивітрювання
протікає тим швидше, чим дрібнішими механічними частинками складена вихідна гірська порода. Тому хімічне вивітрювання, як
правило, активізується після фізичного. Також інтенсивність хімічного вивітрювання наростає із збільшенням вологості (більшість
реакцій протікає у водному середовищі) та температури (прискорюється швидкість хімічних реакцій, збільшується ступінь дисоціації
води). Тому найбільшої інтенсивності хімічне вивітрювання набуває у зоні вологих екваторіальних та тропічних лісів, де до вказаних
факторів додається вплив великої кількості агресивних органічних кислот, що утворюються при розкладі рослинних решток;
ослаблення хімічного вивітрювання властиве полярним та аридним територіям.
У процесі хімічного вивітрювання мінерали магматичних порід, утворені в умовах нестачі води та кисню, адаптуються до умов денної
поверхні із перетворенням на багаті киснем та включеннями води мінерали і породи (оксиди, силікати, сульфіди перетворюються у
карбонати, гідроксиди, сульфати). Сукупність порід, що утворюється внаслідок процесів вивітрювання, називається елювієм, що
накопичується на пласких поверхнях чи на похилих схилах. З часом елювій все більше ущільнюється, проходить додаткові хімічні
перетворення. В результаті утворюються так звані кори вивітрювання, тобто шари непорушеного (незсунутого) елювію.
43)Охарактеризуйте властивості гірських порід і їх вплив на рельєф.
Гірські породи є самостійними геологічними тілами, що складають земну кору і відрізняються за складом, будовою і умовами
формування. Полімінеральні породи складені багатьма мінералами, а мономінеральні – одним мінералом (вапняк складений кальцитом,
кварцит складений кварцом.
Гірські породи характеризуються текстурою і структурою. Текстура – зовнішні ознаки породи, обумовлені взаємним розміщенням її
складових частин і способом заповнення простору. Структура визначається її внутрішніми особливостями і характеризується ступенем
її кристалічності, розмірами зерен, їх формою, співвідношенням між ними.
За походженням усі гірські породи поділяються на магматичні, осадові і метаморфічні. Магматичні утворюються внаслідок
кристалізації магми. Осадові – за рахунок руйнування раніше утворених порід. Метаморфічні сформовані з магматичних чи осадових
під впливом високої температури і тиску в надрах Землі.
Гірські породи, різні за хімічним та мінералогічним складом, мають різні властивості і різну стійкість по відношенню до зовнішнього
впливу. Розрізняються більш стійкі і менш стійкі, податливі та менш податливі. Осадові гірські породи стійкі по відношенню до
вивітрювання, але податливі до текучої води і вітру (леси, піски, суглинки). Магматичні і метаморфічні породи слабо податливі до
розмиву, але порівняно легко руйнуються вивітрюванням.
Інтенсивність руйнування визначається як фізико-хімічними властивостями гірських порід, так і конкретними фізико-географічними
умовами., оскільки у різних природних зонах характер процесів вивітрювання і зносу має свої особливості. Більш стійкі до фізичного
вивітрювання кристалічні моно мінеральні, з масивною структурою породи (граніт швидше руйнується ніж кварцит. Основні та ультра
основні магматичні породи при інших рівних умовах під впливом вивітрювання руйнуються швидше кислих і середніх. Породи з
низькою теплопровідністю руйнуються швидше.
Ступінь проникності гірських порід для води свідчить, що легко проникні породи руйнуються менше. Проникність порід може бути
обумовлена їх будовою (рихлою чи пористою) та тріщинуватістю ((вапняки, доломіти, магматичні і метаморфічні породи). Велике
значення має розчинність гірських порід з утворенням карстових форм рельєфу. Властивість просадності полягає в ущільненні породи
при її намоканні (леси та лесовидні суглинки).
Сукупність фізичних і хімічних властивостей гірських порід приводить до того, що більш стійкі породи утворюють позитивні форми
рельєфу, нестійкі – негативні. Стійкість породи залежить не тільки від її властивостей, але й визначається умовами середовища.
44)Дайте характеристику вулканів і землетрусів як факторів ендогенного рельєфоутворення.
Роль землетрусів виражається в утворенні тріщин, в зміщені блоків земної кори по тріщинам в вертикальному та горизонтальному
напрямках. Утворюються структури типа грабенів, виражених у рельєфі у вигляді від’ємних форм, можуть утворюватися специфічні
позитивні форми, а також деформації типа складчастих порушень. Важливу роль відіграють процеси, які викликаються землетрусами
та є їх супутниками: обвали, осипи, осуви, а в сильно зволожених породах – зсуви та опливини. Часто при землетрусах на крутих
схилах гір приходить у рух весь накопичених на них рихлий матеріал, який формує у підніжжя потужні осипані шлейфи. Рихлий
матеріал, який накопився у підніжжя схилів гір, в долинах річок та тимчасових водотоках – джерело для виникнення селів.
Роль вулканiчних процесiв у формуваннi рельєфу полягає у безпосередньому утвореннi вулканiчними процесами певних форм земної
поверхнi та у їх опосередкованому впливi внаслiдок взаемодiї з рiзними складовими навколишнього середовища.
1. Вiдбуваються змiни берегової лiнiї морiв i великих озер, оформлення вулканiчних бухт, мисiв i гряд, якi виступають у море.
2. Руйнуються вулканiчнi конуси й утворюється своєрiдний денудацiйний рельєф.
3. Формуються просторi лавовi плато, трапові покриви, які захищають давнiй рельєф.
4. Утворюються озера кальдерного типу, вiдбуваються змiни режиму й морфології рiчкових долин пiсля перегороджування їх лавоними
потоками, зокрема формуються водоспади, наприклад водоспад Вiкторiя на р. Замбезi.
5. У мiсцях виходу газiв і термальних джерел виникають скупчення особливих осадових порiд — травертинiв, гейзеритiв рiзного
хiмiчного складу, якi утворюють своєрiднi натiчнi форми, тераси, невисокi склепiння тощо.
Темпи і масштаби формування рельєфу внаслiдок вулканiчних процесiв досить рiзнi. У деяких випадках новi форми рельєфу земної
поверхнi вулканiчного походження утворюються дуже швидко.
45)Охарактеризуйте гірське зледеніння і форми рельєфу створені ним.
Форми й елементи рельєфу гірських зледенінь відрізняються від форм та елементів рельєфу материкових зледенінь. Льодовики
формуються на вершинах і у заглибленнях поблизу вершин гір, течуть вздовж схилів і долин річок. За місцеположенням виділяють такі
типи льодовиків:
 плоских вершин;
 карові;
 схилові;
 долинні
 передгірські
Також розрізняють висячі льодовики – різновид схилових льодовиків, які не доходять до підніжжя схилу.
За формою в плані виокремлюють льодовики:
 альпійські – або долинні, які мають один язик, що спускається троговою долиною
 деревовидні – з бічними притоками.
Виділяють туркестанський тип – без постійного фірнового басейну, який живиться сніговими лавинами [25].
Екзараційні форми рельєфу гірських зледенінь:
 кари – кріслоподібне в профілі, округле в плані невелике заглиблення біля вершини гори, в якому формувався глетчерний
лід. З’єднання карів утворюють цирки,
 карові сходинки,
 цирки,
 карлінги – гострі, відполіровані льодовиком, вершини гір,
 троги – виорана льодовиком річкова долина з гладкими крутими схилами,
 висячі долини (утворені на ділянках впадіння малих льодовиків у великі).
Елементи рельєфу:
 рігелі – поперечний до ухилу кару чи долини виступ корінних порід, які слугували тимчасовим бар’єром льодовиковому
потоку,
 борозни і
 штрихи на оголеннях корінних порід на схилах
Акумулятивні форми рельєфу гірських зледенінь – моренні горби та пасма. Виділяють форми кінцевої, основної та берегової
морени. В потужній основній морені розрізняють типи: внутрішню, донну, бічну, серединну (рис. 3.7.7). Після танення льодовика вони
фактично проектуються одна на одну і формують основну морену. Якщо кінцева морена відмічає границю максимального поширення
льодовика, то берегова морена – висотний рівень його поверхні і положення країв. Берегова морена відкладається на схилах гірських
долин.
46)Охарактеризуйте дельти і причини їх утворення.
Такий тип гирла має форму трикутника. Від схожості з грецькою буквою ? річкове освіта і отримало таку назву. Вважається, що
яскраво виражена форма гирла Нілу вперше ще в давнину була названа дельтою. Від переважання сили зустрічних хвиль кінцевого
водойми або течії в руслі залежить тип і конфігурація берегової лінії. Виділяють три характерних типи дельт:
 Витягнута, коли щільність води річки з-за великої кількості наносних частинок вище, ніж у приймаючому об'єкті.
 Конусоподібна при відносно рівною щільності води і помірному перебігу (Ніл).
 Пальцеобразная утворюється многорукавное гирлі (Міссісіпі).
Дельта може утворитися не тільки в місці впадіння річки. В силу особливостей рельєфу (при виході русла на рівнину) такого типу
утворення може бути і в середній течії. Дельта в цьому випадку буде називатися внутрішньої. Нижче за течією протоки з'єднуються, і
до місця впадіння річка несе води єдиним потоком.
Дельта річки зазвичай утворюється при її впадінні в озеро, водосховище або море закритого типу без виражених припливів. Велика
частина виносяться органічних частинок залишається в прибережній зоні, де протягом слабшає. Вони осідають, поступово
накопичуючись. Це призводить до підвищення рівня дна. Виникають намивні острівці, вони перетворюються в коси, ділять русло на
частини. Так утворюються рукава. Ті в свою чергу діляться – річка постійно змінюється
47)Охарактеризуйте денудаційну і акумулятивну робота вітру.
48)Охарактеризуйте еолові процеси та їхню роль в рельєфоутворенні.
Вплив вітру та створення еолових форм передбачає наявність певних сприятливих умов: сталий розвиток вітрового режиму, аридность
клімату, інтенсивне руйнування гірських порід (вивітрювання), незахищеність поверхні рослинністю. Відомо, що умови виникнення
вітрів, їх сила, режим бувають різними. Руйнують епізодичні ураганні вітри пустель, пилові бурі в пустелях і степах, стійкі пасатні
вітри низьких широт, що змінюють напрямки по сезонах мусонні вітри околиць континентів - ось основний перелік активних факторів
еолових процесів.
Діяльність вітру, як і інших екзогенних процесів, виражається в ерозії, транспортуванні матеріалу і його акумуляції, які
взаємопов'язані. До ерозійної складової відносять дефляцію (видування) і корразіі (обточування). Як зазначалося вище, дія вітру,
зокрема ерозійне, більшою мірою проявляється при інтенсивному руйнуванні порід і при сухому незв'язному стані частинок (внаслідок
аридности). В цьому випадку дрібні частинки легко видаляються з тріщин і пустот, а їх рух забезпечує обточування, шліфування
поверхні кам'янистих виступів і скелястих останців. При цьому відбувається і транспортування, і локальна акумуляція матеріалу. Таке
різнобічне прояв вітру може виявитися і руйнівним, і творчим, а території набувають самий різний вигляд. При видування з тріщин і
пустот виникають еолові ніші і більші котли видування. Видалення пухкого матеріалу з-під підстави скелястих виступів, брил вапняків,
пластів гранітів та інших форм створює кам'яні стовпи або коливаються камені. Корразіонное дію ускладнює поверхню поздовжніми
лунками, борознами або, навпаки, згладжує поверхню.
Великий набір еолових форм зустрічається в Криму, на півострові Мангишлак, в межах Казахського мелкосопочника, в різних частинах
Уралу. Є вони в аридних умовах Африки, Австралії.
Дефляционно-корразірующее вплив вітру властиво і рівнинним територіям, де в складення грунтів є чергування пісків і глин. Так, на
території Алжиру зустрічаються протяжні дефляційні борозни і западини (Дайя). У пустелях Ірану розвинені ярданг, що створюють
полосчатую поверхню з чергуванням борозен і гребенів.
Більш широке майданні прояв еолових процесів характерно для місць, де переноситься і акумулюється велика маса піщаного матеріалу.
Набір акумулятивних форм досить багатий. Найбільш простими є дюни, невеликі овальні пагорби. Це - звичайні форми піщаних
пустель, а також зустрічаються по берегах морів і в долинах річок. Крупніше дюн і складніше за будовою бувають бархани. Вони
мають серповидную форму в плані і характерний профіль схилів: навітряний - слабовипуклоє і пологий (5-15 о), А подветренний -
увігнутий і крутіший (до 30-40о). Висота барханів в різних місцях різниться: в Каракумах - близько 5 м, на північному заході Сахари -
до 10 м, а в Лівійській пустелі - до 40 м. Протяжність барханів - від десятків метрів до 1 км. Об'єднання барханів може створити
барханні ланцюга довжиною до 10 км, граблеобразно гряди, місцями утворює пористий рельєф з заглибленнями, в яких зустрічаються
глинисті такири. Такий набір форм характерний для пустель Середньої Азії, пустелі Тар на північно-заході Індії, для Великий Піщаної
пустелі на північному сході Австралії.
Дуже своєрідними акумулятивними формами є пірамідальні дюни. Це, як правило, стародавні освіти, характерні для місць з
інтенсивним інсоляцією і зі стійким висхідним рухом повітря (наприклад, на Аравійському півострові, в межах Іранських плато).
Форма в плані у них багатокутна, висота досягає 150 м.
Таким чином, навіть короткий уявлення еолових процесів вказує на різноманіття їх морфологічного вираження, свідчить про важливу
роль у формуванні даного генетичного типу рельєфу (наприклад, еолових рівнин).
Діяльність вітру може проявлятися інакше: в освіті лессов і в вітрової ерозії на освоєних територіях. Відомо, що лесові ґрунти
генетично пов'язують з перенесенням пилуватих частинок із зон з аридних умовами. Ймовірно, так виникли леси північно-східного
Китаю і території України. Разом з тим природні умови в антропогене на території України і на південно-заході Росії дозволяють
припустити зв'язок освіти лесів з виносом тонкого матеріалу з південних околиць таявшіх покривних льодовиків. Леси визначають хід і
характер розвитку ерозійних форм.
Справжнім бичем для південних землеробських районів (Україна, Ставропілля, Краснодарського краю) є вітрова ерозія. Вона здатна
видувати верхній родючий і фізично, з проявом корразіі, знищувати посіви зернових культур. Безумовно, існують агротехнічні та
меліоративні заходи захисту, але протистояти цьому згубному процесу непросто.
49)Охарактеризуйте ерозійні і ерозійно-акумулятивні (цокольні) тераси.
Принципова різниця між ними полягає в розрізі тіла тераси: ерозійні — розріз цілком складений корінними породами; цокольні —
верхня частина розрізу тераси складена алювієм, а нижня — корінними породами; акумулятивні — розріз представлений виключно
алювієм даної тераси.
ерозійні — майже повністю складені корінними породами, лише вгорі вкриті незначним за товщиною шаром алювію (іноді алювій
відсутній повністю);
цокольні — нижня частина уступу (цоколь) представлена корінними породами, а верхня — складена шаром алювіальних відкладів
(рис. 50). Тераса також вважається цокольною, якщо цоколь утворений давніми алювіальними відкладами, оскільки тип тераси та її вік
визначається за наявністю алювію, що складає поверхню (майданчик) тераси.
50)Охарактеризуйте зсуви, причини їх утворення, типи зсувів.
Зсув – це зміщення похилої площини мас ґрунту з вершини або схилу під дією сили тяжіння. Причинами виникнення зсувів можуть
бути землетрус, сукупність ряду природних причин (підземні та поверхневі води, атмосферні опади, вивітрювання) та деякі види
діяльності людини (будівельні роботи, вибухи, буріння свердловин).
За ознакою механізму зсувного процесу виділяють такі типи зсувів:
 зміщення;
 видавлювання;
 гідравлічний винос
51. Охарактеризуйте куести, їхню морфологію і утворення.
Куе́ста (англ. cuesta, нім. Cuesta f від ісп. Cuesta — укіс, схил гори) — асиметричний гірський хребет у формі витягнутих гряд з
несиметричними схилами, з одним довгим, пологим і рівним, який іде по поверхні напластування порід та іншим — крутим,
виробленим поперек шаруватості. Така морфологічна форма рельєфу утворюється, коли пласти гірських порід залягають
моноклінально. Пологий схил куести збігається з падінням стійких пластів «ерозійної броні», крутий схил — зрізає пласти поперек
залягання. Утворені шляхом денудації.
Куести – це відносно крупні підняття, один схил яких крутий, уривчастий, другий – похилий, нахил якого співпадає з кутом падіння
структури. Формування куест відбувається в процесі денудації за умови чергування м’ягких і міцних шарів, що складають
моноклінальну товщу. Куестовий ландшафт відрізняється розвитком моноклінальних гряд і моноклінальних долин.
Куеста (від іспанського cuesta «схил») — пагорб або хребет з пологим схилом з одного боку і крутим схилом з іншого. У геології цей
термін більш конкретно застосовується до хребта, де більш тверда осадова порода перекриває більш м’який шар, при цьому весь шар
дещо нахилений від горизонталі. В результаті утворюється довгий і пологий зворотний схил, який називається схилом провалу, який
відповідає падінню стійких шарів, званих капроком. Там, де ерозія оголила передній схил цього, виникає крутий схил або укос.
Отриману місцевість можна назвати укосами.
52. Охарактеризуйте льодовики, причини їх утворення і роль в рельєфоутворенні.
Льодовик - це маса льоду з постійним закономірним рухом, розміщений в основному на суші, має певну форму, значні розміри і
утворений внаслідок накопичення та перекристалізації твердих атмосферних опадів. Головне джерело живлення льодовика - тверді
опади, які накопичуються на дні та схилах западин. Для існування льодовиків потрібний вологий клімат з від’ємними температурами
взимку та влітку. Якщо влітку спостерігаються плюсові температури, то період з теплою погодою має бути коротким, щоб сніг, який
випав, не встиг розтанути.
Льодовики зароджуються, розвиваються, рухаються і зникають. Всі ці питання, які вивчає наука гляціологія (від лат. glacies – лід та
logos – вчення), мають важливе наукове та практичне значення
Стікаючи по схилах гір, льодовики за допомогою вмерзлого в них каміння та через нерівність дна, виконують велику руйнівну роботу –
спричиняють льодовикову ерозію. Наслідком цієї ерозії є утворення специфічного ландшафту «курчавих» скель (куполоподібних
горбів) та «баранячих лобів» (яйцеподібних горбів). На схилах гір утворюються кари та льодовикові цирки.
Кари - це плоскі заглиблення на крутих схилах.
Льодовикові цирки - це чашоподібні крутостінні ніші. Для льодовикових долин характерна значна зміна похилів і навіть ділянок із
зворотним похилом.
Троги - долини мають коритоподібну форму з широким плоским дном та крутими
Продукти руйнування гірських порід (від найдрібніших частинок пилу до великих кам’яних брил), які потрапили в тіло льодовика,
називають моренами.
Рухомі морени - це морени, які рухаються разом з льодовиком.
Відкладені морени - це морени, що припинили рух.
Морени в тілі рухомого льодовика поділяють на поверхневі, внутрішні та донні.
Поверхневі морени - морени, що виникають у результаті накопичення на поверхні льодовика уламків гірських порід зі схилів долини,
пилу, який принесений з навколишньої місцевості тощо.
Внутрішня морена - морена, котра формується з поверхневого матеріалу, який поглинається тілом льодовика.
Донна морена - це матеріал, який льодовик вибрав з дна, а також частково поглинені внутрішня і поверхнева морени; для неї
характерний окатаний матеріал, валуни.
Кінцева морена - це матеріал, який льодовик відкладає у своїй кінцевій частині у вигляді поперечного валу.
Бокова морена - це вали, які утворилися по боках льодовика.
.Типи льодовиків
Розрізняють два основних типи льодовиків: материкові та гірські.
1. Материкові льодовики - ці льодовики характеризуються великими розмірами та плоскоопуклою формою, яка не залежить від
рельєфу місцевості. Напрямок руху цих льодовиків зумовлений розподілом тиску і похилом його поверхні незалежно від похилу ложа.
Абляція в материкових льодовиків незначна. Зменшення площі льодовика відбувається за рахунок обламування кінцевих частин
льодовика і сповзання в море. Ці уламки утворюють айсберги.
Айсберг - це льодова гора, яка піднімається над рівнем моря не менше як на 5 м і на 4/5 свого об’єму занурена у воду, внаслідок того,
що щільність льоду менша за густину морської води.
Материкові льодовики поділяють на льодовикові куполи, льодовикові щити і вивідні льодовики.
Льодовикові куполи - опуклі льодовики потужністю до 1 000 м.
Льодовикові щити - крупні опуклі льодовики потужністю більш 100 м і площею поверхні більше 50 тис.км2.
Вивідні льодовики - це льодовики, що швидко рухаються та через які здійснюється основна витрата льоду материкових льодовиків.
2. Гірські льодовики - це льодовики, які характеризуються невеликими розмірами, залежністю форми льодовика від форми трогів,
чіткою різницею між зоною живлення і зоною стоку, спрямованим лінійним рухом.
Типи гірських льодовиків: льодовики вершин (кальдерні, зіркоподібні), льодовики схилів (карові, висячі) і долинні льодовики.
Кальдерні льодовики - льодовики в кратерах згаслих вулканів.
Зіркоподібні льодовики - льодовики, які мають кілька язиків з одного фірнового басейну, розташованого на вершині гори.
Карові льодовики - невеликі льодовики, які розміщені в заглибленні на схилах.
Висячі льодовики - льодовики на крутих схилах, у неглибоких западинах і які не мають чіткого обмеження з боків.
Долинні льодовики - льодовики, що розташовані у верхніх і середніх частинах гірських долин і поділяються на: прості, або альпійські -
це льодовики, які складаються з одного потоку (Альпи); туркестанські - формування льодяного матеріалу відбувається за рахунок
снігових лавин, мають малу площу живлення і велику площу стоку (Середня Азія); складні, або кавказькі - льодовики, які мають
льодовикові потоки з притоками, поширені на Кавказі; деревоподібні або тянь-шанські - льодовики, які за зовнішнім виглядом
нагадують дерево, характеризуються великими запасами води.
Географічну та екологічну роль льодовиків важко переоцінити. Вона проявляється як в глобальному (буде розглянуто у третій частині
підручника) так і в менших масштабах. Льодовики змінюють клімат, гідрологічний режим територій та акваторій, впливають на
процеси рельєфоутворення, геохімічні процеси, формування екосистем. Існує навіть гляціотектоніка.
53. Охарактеризуйте меандри, їх утворення і типи.
Меа́ндр — плавні, колоподібні вигини річища річки, іноді на 180°.
Назва походить від грецької назви річки Великий Мендерес (грец. Μαίανδρος), що в Малій Азії.
Меандри характерні здебільшого для рівнинних річок. Утворюються у результаті руслових процесів — розмиву річища й акумуляції
відкладів. Поверхневі потоки річки спрямовуються до зовнішнього краю берега, поступово збільшуючи його розмив, а донні, насичені
наносами,— до внутрішнього, де внаслідок зменшення швидкості течії відбувається відкладання продуктів розмиву (див. побочень).
Зовнішній край меандри переважно крутий, а внутрішній — пологий. Поступово меандр перетворюється на петлеподібну звивину, яку
річка може прорвати в найвужчій частині (шийці), прокладаючи новий коротший шлях. У залишеному потоком річищі утворюється
стариця.
Розрізняють меандри врізані (вимушені) й вільні. Врізані меандри заглиблені у первинну поверхню та обмежені вигинами корінних
берегів річкової долини. Вільні меандри слабо заглиблені в поверхню заплави, оточені невисокими берегами і можуть легко рухатися в
межах долини.
За формою меандри поділяють на сегментні, синусоїдальні, коробчасті, омегоподібні, завалені та складні.
На території України меандри спостерігаються на багатьох річках переважно рівнинної частини, зокрема в заплавах Дніпра і його
приток, а також Десни, Дністра, Сіверського Дінця, Кальміусу.
Великі мендри називають «луками»: напр. Ізюмська лука — величезний підковоподібний вигин русла Сіверського Дінця біля міста
Ізюма. На Волзі відомою є Самарська Лука. За певних умов, конкретні меандри можуть існувати впродовж багатьох тисячоліть.
54. Охарактеризуйте області живлення і танення льодовиків.
Живлення льодовика - тверді атмосферні опади; дощові рідкі опади; заметільне перенесення, тобто принесення вітром снігу на
поверхню з суміжних гірських схилів; лавини, що приносять додаткові об’єми снігу на льодовик; конденсація водяної пари в тверду
фазу (сублімація) або так звані «наростаючі» опади - паморозь та іній; «накладений лід», тобто знову замерзає тала вода сезонного
снігу.
Виділяють також інші складні льодовикові утворення:
- переметні — мають спільну область живлення (утворення), але спускаються в різні боки хребта;
- скандинавського типу — групи льодовиків, що нагадують долинні, але мають спільну велику плоску фірнову область живлення;
- аляскінського типу — група льодовиків з різними областями живлення, але вони зливаються разом у нижній частині, утворюючи
спільну передгірну льодовикову дельту (покрив, щит). Вона перекриває значну частину передгірної нахиленої рівнини.
Абляція льодовиків – зменшення льодовика відбувається як шляхом танення льоду, випаровування з його поверхні, так і внаслідок
видування снігу вітром (механічна абляція).
Розпізнають три види абляції: поверхневу, внутрішню та підльодовик
Поверхнева абляція - безпосереднє нагрівання льоду спричиняється сонячним промінням, теплим повітрям та дощами, які випадають
на поверхню льоду.
Внутрішня абляція відбувається за рахунок внутрішнього тертя окремих часток льоду, циркуляції повітря та води в товщі льодовика.
Підльодовикова абляція виникає внаслідок надходження тепла від поверхні гірських порід, які мають більш високу температуру, ніж
льодовик, а також при підвищенні тиску на нижній межі льодовика.
Регресія - відступання льодовиків.
55. Охарактеризуйте основні галузі геоморфології.
Геоморфоло́гія (від дав.-гр. γῆ — «земля», μορφή — «форма» та λόγος — «наука») — наука про рельєф Землі, його походження,
просторові, генетичні та історичні закономірності будови та розвитку. Геоморфологія розглядає зміни рельєфу як процес, що
складається з існуючих протиріч між рельєфоутворюючими факторами, що й обумовлює безперервний розвиток земної поверхні та
форм рельєфу[1]. Належить до наук про Землю, а саме родини геолого-географічних наук.
Геоморфологія за предметом досліджень поділяється на:
 загальну (розглядає найбільш широкі питання будови та розвитку рельєфу),
 регіональну (досліджує рельєф окремих ділянок земної поверхні),
 галузеву (вивчає рельєф за певними показниками).
Галузі геоморфології:
1. Структурна геоморфологія — науковий напрям (розділ) у геоморфології, що вивчає головним чином великі форми рельєфу в
їхньому зв'язку з ендогенними факторами (геологічною структурою, тектонічними рухами земної кори тощо).
Інша назва — морфотектоніка.
2. Кліматична геоморфологія
3. Палеогеоморфологія — галузь палеогеографії, що вивчає рельєф минулих геологічних епох, генезис, вік, історію й
закономірності його розвитку
4. Динамічна геоморфологія
5. Біогеоморфологія
6. Антропогенна геоморфологія
7. Прикладна геоморфологія (розвідувальна, інженерна, урбогенна, агрогенна)
8. Екологічна геоморфологія — галузь палеогеографії, що вивчає рельєф минулих геологічних епох, генезис, вік, історію й
закономірності його розвитку
9. Морфометрія (орометрія) — галузь геоморфології, присвячена методам визначення числових характеристик форм рельєфу
земної поверхні (довжини, площі, об'єму, висоти, глибини, щільності розчленувань та ін.). Морфометричні показники
отримують г.ч. в результаті обробки топографічних карт та аерофотоматеріалів.
56. Охарактеризуйте основні методи геоморфологічних досліджень.
 Рельєф досліджують за допомогою загальнонаукових, власне геоморфологічних методів та методів інших наук. Розглянемо спочатку
загальнонаукові, або ж філософські, методи досліджень.
Аналіз – це розділення предмета на його складові частини (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою їхнього всебічного
вивчення.
Синтез – це об'єднання раніше виділених частин предмета (сторін, ознак, властивостей, відношень) в єдине ціле. Аналіз і синтез
органічно взаємопов'язані і взаємозумовлюють один одного на кожному етапі процесу пізнання.
Абстрагування – це метод відволікання від деяких властивостей та відношень об'єкта й одночасно зосередження уваги на тих
властивостях та відношеннях, які є безпосереднім предметом наукового дослідження.
Узагальнення – це метод наукового пізнання, за допомогою якого фіксують загальні ознаки та властивості певного класу об'єктів та
переходять від одиничного до особливого та загального, від менш до більш загального.
Індукція – це метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме роблять висновок про загальне, це також спосіб
міркування, за допомогою якого визначають обґрунтованість висловленого припущення чи гіпотези.
Дедукція – це метод наукового пізнання, за допомогою якого на підставі загального принципу логічним шляхом з одних положень як
істинних за необхідністю виводять нове істинне знання про окреме. Тобто окреме пізнають на підставі знання загальних
закономірностей. Логічною засадою дедуктивного методу є аксіома: все, що стверджують або заперечують стосовно всього класу
предметів, стверджують або заперечують і стосовно кожного предмета цього класу.
Ще один метод – моделювання. Це вивчення об'єкта-оригінала шляхом створення та дослідження його копії – моделі, яка замінює
оригінал, ті його сторони та властивості, які є предметом наукового інтересу. Розрізняють матеріальні та ідеальні моделі. Матеріальні
моделі – це природні об'єкти, підпорядковані у функціонуванні природним закономірностям. Ідеальні моделі фіксують у відповідній
знаковій формі, вони функціонують за законами логіки.
Моделювання у геоморфології, на думку І.Г. Черваньова, передбачає вивчення у процесі геоморфологічного дослідження складних
взаємозв'язків між емпіричними і теоретичними об'єктами. Емпіричні об'єкти виділені на підставі опосередкованого відображення
реальності, теоретичні ж – недоступні безпосередньому сприйняттю, бо не реальні, а створені на засадах абстрагування, ідеалізації,
конструювання об'єкта у думках. Метод моделювання особливо важливий у разі використання ЕОМ.
Будь-яке геоморфологічне дослідження починають з вивчення зовнішнього вигляду форм рельєфу. Це виконують за допомогою
морфографічних і морфометричних методів. Морфографічний метод передбачає опис рельєфу у вигляді тексту, графіків, профілів,
блок-діаграм, фотографій.
З ним тісно пов'язаний морфометричний метод, мета якого – кількісна характеристика рельєфу, тобто визначення довжини, ширини,
відносної й абсолютної висоти, об'єму, крутості, експозиції, форми у профілі та плані. Морфометричні дослідження виконують також
за топографічними картами.
Морфоструктурний метод полягає в аналізі взаємовідношень рельєфу і геологічних структур. Зокрема, якщо додатним структурам
відповідають додатні форми рельєфу, то такий рельєф називатимуть прямим (так само, якщо від'ємним структурам відповідають
від'ємні форми рельєфу); якщо додатним геологічним структурам відповідають від'ємні форми рельєфу або ж навпаки, коли від'ємним
структурам відповідають додатні форми рельєфу, то такий рельєф – інверсійний (обернений); трапляються приклади напівоберненого
рельєфу.
Дослідження еволюції розвитку сучасного і похованого рельєфу палеогеоморфологічним методом ґрунтується на вивченні
різноманітної геологічної та палеогеографічної інформації, передусім, результатів пошуково-розвідувальних бурінь та інженерно-
геологічних вишукувань, проведених різними організаціями відповідного профілю.
Для вивчення геоморфологічних процесів використовують морфодинамічний метод досліджень, який об'єднує стаціонарні
дослідження та лабораторні експерименти.
Порівняльно-морфологічний метод використовують для пізнання закономірностей геоморфологічної будови, розвитку
рельєфотвірних процесів у недосліджених районах на підставі інформації, отриманої в інших, уже досліджених районах.
Еколого-геоморфологічний аналіз передбачає вивчення взаємодії компонентів і підсистем, речовинних та енергетичних потоків між
ними, кількісну оцінку різних видів антропогенного впливу на геоморфосистеми, дослідження стану геоморфосистем за допомогою
еволюційно-динамічних рядів, які різняться за морфологією, спектром та динамікою процесів, стійкістю та релаксаційною здатністю
геосистем, можливостями використання цих утворень різними галузями господарства, характером сучасної та прогнозованої на
майбутнє екологічної ситуації.
Загальні завдання інженерно-геоморфологічного аналізу стосуються оцінки умов будівництва й експлуатації споруд та спрямовані на
виявлення інженерно- геоморфологічних особливостей території (морфометрична оцінка умов будівництва, інженерно-
геоморфологічне районування тощо).
Морфонеотектонічний метод полягає у вивченні за зовнішнім виглядом рельєфу характеру та інтенсивності неотектонічних рухів.
Індикаторами у цьому разі є гідромережа, річкові тераси. Зокрема, за відхиленням від нормального профілю тераси і врахуванням часу
її формування можна визначити інтенсивність тектонічних рухів.
Щодо методів інших наук, то з геологічних використовують передусім методи аналізу потужностей відкладів і геологічних розрізів.
Метод аналізу потужностей відкладів ґрунтується на порівнянні реальних і нормальних потужностей. Найчастіше цей метод
застосовують щодо алювію: нормальною вважають потужність алювію, яка відповідає різниці між максимальною відміткою рівня води
у потоці та відміткою дна русла. Значні відхилення від отриманого значення свідчитимуть про відмінності напряму чи швидкості
сучасних тектонічних рухів.
За допомогою картографічних методів складають різні типи окремих і загальних геоморфологічних карт і картосхеми різного
масштабу.
Оскільки на форми рельєфу і геоморфологічні процеси впливають географічні чинники, то застосовують також методи метеорології,
кліматології, гідрології (вивчення річного і багаторічного ходу температур та опадів, глибини промерзання ґрунту; водного режиму рік
тощо).
З математичних використовують методи статистики та моделювання. Кореляційний аналіз полягає у знаходженні залежності між двома
чи кількома випадковими змінними. їх називають кореляційно пов'язаними, якщо математичні сподівання однієї з них змінюють
залежно від зміни іншої. Наприклад, можна вивести залежність площинної ерозії від річної кількості опадів, типу ґрунтів чи одночасно
і від кількості опадів, і від типу ґрунтів (багатовимірний аналіз).
Для прогнозування якісних характеристик рельєфу і процесів застосовують метод просторово-часових аналогій, який полягає у
порівнянні об'єкта прогнозування з об'єктом- аналогом і виконанні відповідних прогнозних оцінок у разі збігу параметрів. Для
прогнозування кількісних ознак використовують статистичні методи і математичне моделювання.
Проте, навіть прекрасно володіючи кожним методом, неможливо досягнути успіху без чіткої структури геоморфологічних досліджень.
Геоморфологія, як одна з наук про Землю, ґрунтується, насамперед, на даних польових досліджень. Залежно від призначення
розрізняють загальні (охоплюють усі геоморфологічні об'єкти і мають на меті комплексну характеристику, тому вивчають
морфографію, морфометрію, генезис, вік, еволюцію і динаміку рельєфу; завершують складанням загальної геоморфологічної карти) й
окремі (вивчають окремі геоморфологічні об'єкти чи показники, а результатом є окремі геоморфологічні карти) геоморфологічні
дослідження.
Геоморфологічні дослідження мають три етапи: підготовчий, польовий і обробки отриманих результатів.
На підготовчому етапі опрацьовують літературні джерела, науково-технічні звіти, спеціальні картографічні матеріали, аерофото- і
космознімки. У результаті складають попередню геоморфологічну карту і програму польових досліджень.
Під час польового етапу збирають нові матеріали, первинно їх опрацьовують та складають польову геоморфологічну карту. Найчастіше
на цьому етапі використовують метод ключових ділянок (вибирають кілька репрезентативних ділянок, які досліджують дуже детально,
на відміну від оглядового дослідження решти території) у поєднанні з маршрутними спостереженнями чи метод площинного знімання
(велика густота точок спостережень і маршрутів). Однак незалежно від обраного методу дослідження починають з
рекогносцирувальних (ознайомлювальних) маршрутів.
Головна мета камерального етапу – опрацювання всього зібраного матеріалу. Складена під час цього етапу остаточна геоморфологічна
карта, а також текст наукового звіту є найважливішими підсумками виконаних робіт.
57. Охарактеризуйте палеогеографічні методи визначення віку рельєфу.
Визначення відносного віку рельєфу передбачає застосування таких методів:
 метод аналогій . Якщо певний рельєф має суцільне поширення на деякій території, то з визначенням віку одного елемента,
можна визначити вік інших елементів і всього рельєфу в цілому. Наприклад, річкові тераси переходять у морські на узбережжі і в
зандрові рівнини на континенті. Ці парагенетично пов’язані типи рельєфу є ланками одного просторового морфогенетичного ряду.
Знаючи вік однієї з цих ланок, можна з’ясувати вік іншої;
 метод синхронних форм. Простежують і визначають зв’язки досліджуваної форми з іншими синхронними формами, вік яких
відомий. Цей метод дає змогу з’ясувати послідовність акумулятивного та виробленого рельєфу ;
 морфометричний метод: зіставлення абсолютних, відносних висот та інших морфометричних показників. Форми й елементи
рельєфу однієї висоти часто мають однаковий вік. Це правильне для річкових і морських терас, поверхонь вирівнювання. Варто
враховувати характер та інтенсивність тектонічних рухів. Відносні висоти п’ятої тераси Дністра стосовно русла досягають 30–75 м
південніше долини Свічі і 25–40 м – північніше [30]. Це пов’язують з різними градієнтами неотектонічних рухів на Прибескидському
та Пригорганському Передкарпатті;
 метод корелятних відкладів. Вік денудаційного, структурно денудаційного і тектонічнообумовленого рельєфу визначають за
корелятними відкладами (корелятні відклади – одновікові з утворенням рельєфу). Цей метод найбільше застосовують для гірських
країн, у передгірських і міжгірських западинах яких накопичуються пухкі відклади, знесені з гір.
Наприклад, наприкінці крейдового періоду розпочалось формування гірської споруди і пов’язаного з нею передгірського прогину (рис.
2.4.5). Протягом палеогену породи, знесені з гір, нагромаджувалися у прогині, виповнюючи його. У неогені й четвертинному періоді
горотвірні процеси продовжувались, зумовлюючи нагромадження молодших (неоген-четвертинних) відкладів, які перекривали давніші
 нашарування. З’ясування віку цих гір полягає у визначенні найдавніших і наймолодших відкладів у передгірському прогині. Це
допомагає виявити час формування гірського рельєфу – початок і кінець горотворення. Якщо виділити найдавніші відклади прогину
неможливо (вони можуть бути повсюди перекриті молодшими корелятними нагромадженнями і не виходити на земну поверхню), то
визначають наймолодші осадового походження відклади у межах гір; вік наступного (молодшого) підрозділу геохронологічної шкали в
такому випадку буде ймовірним початком горотворення. Завершальний етап формування гірського рельєфу відповідатиме
наймолодшим відкладам передгірського прогину [4]. Вік денудаційної поверхні можна визначити за двома віковими межами – нижнім і
верхнім (метод “вікових рубежів” К. Маркова, 1948): у серії відкладів, які зрізає денудаційна поверхня, визначають наймолодші
горизонти, а в серії, яка перекриває цю поверхню – найдавніші. Денудаційний рельєф завжди молодший від тих порід, які він зрізає, але
старший від відкладів, які на ньому залягають чи прислонені. Якщо породи дислоковані, то денудаційна поверхня молодша від
геологічних структур. Можна визначити вік денудаційної поверхні за віком лише одного відомого рубежу [2]. Якщо відомий вік
наймолодшого горизонту, що її зрізає, наприклад, міоценовий, то вік поверхні – доміоценовий, можливо, олігоценовий (нижній рубіж).
Якщо відомий вік
найдавнішого горизонту відкладів, що її перекриває, наприклад, четвертинний, то вік поверхні – дочетвертинний (верхній рубіж);
 метод сингенетичних відкладів . Вік акумулятивного рельєфу відповідає віку рельєфотвірних осадів, які становлять цю
поверхню чи форму. Для визначення віку елементів рельєфу з’ясовують вік найвищого з поверхні горизонту відкладів. Вік форми
рельєфу відповідає віку всієї товщі відкладів, протягом якого відбувалось їхнє накопичення.
Вік денудаційного й акумулятивного рельєфу визначають також за корою вивітрювання. Ці типи рельєфу старші від пухких відкладів,
що сформувались на породах, які їх становлять. У випадку денудаційних поверхонь вирівнювання, за послаблення денудації, якраз і
можливе накопичення потужної кори вивітрювання, яка відповідно буде молодшою від поверхні, на якій формується. Застосовують для
визначення віку поверхонь вирівнювання та акумулятивних рівнин.  метод вертикальних геоморфологічних рядів. На певній території
форми й елементи рельєфу різного генезису і віку послідовно змінюють одне одного у вертикальному напрямі. Вони утворюють
закономірні поєднання – вертикальні геоморфологічні ряди. Кожний ряд має свій набір елементів і форм ряду, який характеризується
певним віком, генезисом, морфографічними, морфометричними показниками, геологічною будовою корелятних відкладів. Всі ці
ознаки визначені історією й умовами розвитку рельєфу, особливо режимом тектонічних рухів і змінами клімату.
Що одноріднішими були ці умови, то одноріднішими мають бути вертикальні геоморфологічні ряди в межах певної території. Тому за
однорідністю вертикального геоморфологічного ряду можна судити про одновіковість відповідних комплексів рельєфу. Порівняльне
вивченнявертикальних рядів виконують за геолого-геоморфологічними розрізами, суміщеними профілями морфологічних рівнів.
Зіставлення розпочинають з опорних геоморфологічних рівнів чи ярусів.
Чіткі ознаки мають деякі річкові тераси (наприклад, з характерними прошарками алювію певного речовинного складу чи органічними
залишками). Опорними можуть бути морські тераси на узбережжях з певним комплексом морської фауни. В гірських районах
опорними можуть бути поверхні вирівнювання з давньою корою вивітрювання чи пухкими відкладами, а також льодовикові форми чи
тераси [2].
У геоморфологічних дослідженнях поширене вивчення відносного віку рельєфу конкретної місцевості. Враховують такі аспекти:
– полого нахилена денудаційна поверхня давніша від прилеглого крутого схилу. Проте може бути молодша, якщо складена відкладами
схилових процесів;
– акумулятивна поверхня старша від ерозійних форм, які її розчленовують. Вона також старша від еолових форм, які на ній можуть
бути розвинені;
– із двох різновисотних пологохвилястих денудаційних поверхонь, розділених уступом, нижня молодша верхньої. Виняток становить
той випадок, коли діють тектонічні рухи і розбивають рівнину на різновисотні рівні. Також із двох різновисотних акумулятивних
поверхонь, розділених денудаційним уступом, нижня молодша від верхньої. У системі річкових чи морських терас давніші ті, які
розташовані гіпсометрично вище;
– із двох денудаційних форм (ерозійних, абразійних, екзараційних тощо), вкладених одна в одну, молодша та, яка вкладена. Наприклад,
трогова долина, вкладена в річкову, молодша за неї. Або яр, який прорізав балку, молодший за неї. Це правило діє і для акумулятивних
поверхонь;
– із двох комплексів рельєфу, перероблених ерозійно-денудаційними процесами, молодший той, який перероблений менше. Це
твердження найчастіше використовують для визначення відносного віку льодовикового, морського, вулканічного рельєфу

Методи визначення абсолютного віку порід:

1. радіовуглецевий; 2.калій-аргоновий; 3.стронцієвий; 4 уран-свинцевий; 5.термолюмінесцентний 6.оптиколюмінесцентний;

7.фторовий; 8.споро-пилковий аналіз.

Радіовуглецевий метод – це датування органічних залишків шляхом вимірювання вмісту радіоактивного ізотопу 14С у гірських
породах. Органічними залишками в породі можуть бути деревина, кісткова тканина, вугілля, які дають точне датування відкладів,
абсолютний вік яких не перевищує 50-70 тис. років.

Суть методу ґрунтується на тому, що в атмосфері та живих організмах наявний вуглець. Це стабільні ізотопи 12С (98,8%) і 13С (1,1%),
а також невелика частка радіоактивного 14С (10-10%). Період піврозпаду 14С = 5730 років. У живому організмі відбувається постійний
вуглецевий обмін і співвідношення 14С/12С стабільне. Коли організм відмирає, вуглецевий обмін припиняється. Стабільні ізотопи
зберігаються, а радіоактивний поступово розпадається і його вміст у залишках поступово зменшується. Знаючи вихідне
співвідношення ізотопів, вимірюють їхнє теперішнє співвідношення спектрометричними або методами дозиметрії, знаходять час,
який пройшов від загибелі чи відмирання організму. Для цього зважують частинку породи, тоді бомбардують елементарними
частинками. Впродовж радіоактивного розпаду зважують знову. Знаючи швидкість розпаду і вагу зразка в минулому, визначають час
утворення [23]. Проілюструємо цей метод на прикладі свічки: знаючи швидкість її горіння, початкову та кінцеву довжину після
деякого часу горіння, визначаємо час, протягом якого вона горіла.

Недоліком методу є те, що частинки органіки можуть бути винесені водою, а на їхнє місце принесені нові.

Калій-аргоновий метод широко використовують для визначення віку порід, які містять калій (слюди, амфіболи, глауконітові
мінерали). Радіоактивний калій розпадається, виділяючи газ аргон. Вік відповідних мінеральних утворень визначають за
величиною співвідношення Аr/К. Що більше це співвідношення, то старший об’єкт [20]. Найчастіше використовують для
датування вулканічних порід. Застосовують також для датування осадових порід за мінералом глауконітом, який формується у
мілководно-морських умовах. Не рекомендують для визначення віку метаморфічних порід, оскільки аргон швидко випаровується
за високих температур і тиску, та порід, які містять калієві польові шпати.
 Сьогодні прогресивніший – аргон-аргоновий метод. У ньому вимірювання радіоактивного калію замінені на вимірювання часу
піврозпаду радіоактивного ізотопу аргону, яким зразок опромінюють в ядерному реакторі. Цей метод точніший, оскільки можна
виявити, який аргон і в якій кількості був у цій породі.

Застосовують для визначення віку у 100 тис. років і більше. Відомі визначення цим методом віку порід у 2 млд років у штаті
Онтаріо (США). Цим методом також визначили вік гранітів Українського кристалічного щита в середньому 1,9 млд років 
Рубідієво-стронцієвий метод поширений для визначення віку докембрійських порід, оскільки в них наявні мінерали з вмістом рубідію
[24]. Розпад рубідію досить повільний, тому метод застосовують для датування порід у 5 млн років і більше.
Уран-свинцевий метод враховує співвідношення нерозщеплених атомів урану й утворених внаслідок радіоактивного розпаду атомів
свинцю [20]. Уран входить до складу понад 200 мінералів, проте беруть мінерали, де вміст урану більший 1%: уранініт, циркон,
монацит тощо, які наявні в магматичних породах. Період піврозпаду урану становить 4,51 млд років. Метод застосовують для порід, які
утворені протягом всієї геологічної історії Землі, найчастіше – від 30 млн років і більше. Загалом методи, які ґрунтуються на визначенні
абсолютного віку з використанням радіоактивних елементів, називають ізотопними або радіологічними.

Термолюмінесцентний метод грунтується на вимірюванні енергії, яка випромінилась внаслідок нагрівання зразка. Використано
здатність глини, кальцитів, польових шпатів з часом накопичувати енергію іонізуючого випромінювання (Сонця), а потім під час
нагрівання віддавати її у вигляді спалахів світла. Що старіший зразок, то більше спалахів. Їх вимірюють термолюмінесцентними
дозиметрами. Вперше застосували у 1953 році, проте набув поширення з 1960 років.

Якщо зразок деякий час був дуже нагрітий чи підлягав сонячному опроміненню, то вся попередньо накопичена енергія стирається,
а відлік часу беруть з цього опромінення.

Метод застосовують для датування порід, утворених від декількох сотень до одного млн років. Похибка становить 10% і менше.
Визначають вік вапняків, вулканічних порід, лесів, пісків, алевритів.

Недоліки методу – у мінералів є електронні пастки, які дають неоднакове випромінювання для однакових зразків з одного місця
походження. На точність визначення впливає також рівень радіації певної місцевості. Метод не дійсний для уламків, які
перемістились з інших областей, де тривалість нагрівання більша або менша. З іншого боку, методом визначають не дату
утворення, а дату постійного високого нагрівання, тривалого перебування зразка на Сонці [9].

При оптико-люмінісцентному методі вимірюють рівень випромінювальної здатності породи після різкого освітлення.

Побудований на визначенні моменту, коли мінерал останній раз перебував на світлі. Якщо опромінити мінерал синім, зеленим чи
інфрачервоним світлом, то він буде світитись. Має електронні пастки в кристалах. Коли був на світлі, там залишились іони. Якщо
посвітити, то буде скидати накопичену енергію. Знаходять час, коли був у темноті. Що старший зразок, то більше видає світла.
Мінерали, за якими визначають час, – це кварц або польовий шпат, які здатні накопичувати іонізуюче випромінювання від
радіоактивних елементів, що були колись у породі. Метод вперше застосували 1984 р. у Канаді.

Використовують для з’ясування віку еолових (типу дюн), деяких делювіальних відкладів і лесів. Діапазон визначення віку – від
кількох сотень до 100 000 років. Похибка вимірювань 5%.
Метод визначення віку за вмістом фтору у викопних кістках, які поховані в певній товщі порід. Застосовують для визначення віку до
1 млн років.

Це дослідження спор рослин і пилку минулих геологічних епох. Детально вивчає наука палінологія. Пилкові зерна рослин чи спори
мають тверду оболонку, яка не руйнується навіть у разі їхнього закам’яніння (фосилізації). Беруть проби осадових порід, торфу,
сапропелю, вилучають з них захоронені пилок і спори, вивчають під мікроскопом. Визначають їхні види і таксономічну
належність.

Метод започаткований у 1930 роках. За цей час були розроблені класифікації спор і пилку вимерлих рослин, розсіяних у давніх
породах. Цей метод почали використовувати для досліджень всіх осадових порід, адже певні споро-пилкові комплекси
характеризують відклади різного віку того чи іншого регіону. З’ясували також типи споро-пилкових спектрів – степовий, лісовий,
тундровий, за якими можна визначати палеоклімати 
58. Охарактеризуйте поперечні і поздовжні деформації річкових терас.

На терасованих берегах можуть траплятися давні та сучасні берегові вали, тераси можуть переходити в абразійні чи акумулятивні
рівнини зі своїм комплексом берегових форм. Самі тераси можуть мати чіткі уступи, або їхні уступи можуть бути
напівзруйнованими, спричинені дією ерозійних, гравітаційних чи інших процесів.

Зазначають всі морфологічні відміни, які відбуваються на терасах узбережжя. У польових умовах з’ясовують кількісні показники
терас, склад відкладів, корінні породи. Вік терас виявляють за палеонтологічними рештками у їхніх відкладах.

Важлива умова досліджень – складання поперечних профілів терас. Щільність розташування профілів залежить від
морфологічної різноманітності берегової зони. За серією розміщених одна над одною терас визначають характер відносних рухів
узбережжя в часі.

Маючи кілька поперечних профілів, будують поздовжній профіль берегової зони, на якому зазначають розташування берегових
ліній минулого. Давні берегові лінії проводять по тилових швах терас або по основі кліфів чи по основі морського схилу берегових
валів. Також висотне положення давніх берегових ліній виявляють за крівлею одновікових з ними прибережних відкладів.
Поздовжні профілі (спектри) берегових ліній дають підстави зробити висновки про історію й умови формування рельєфу
узбережжя, причини переміщення берегових ліній (тектонічні чи евстатичні).

Вивчають поперечні нахили поверхні терас, зіставляють сучасні та первинні нахили на стадії їхнього активного формування на
підводному береговому схилі. Про первинний нахил свідчить склад давніх морських відкладів, зміна одних фацій іншими, більш
глибоководними з віддаленням від берега. Дослідження допомагають уточнити градієнти тектонічних піднять узбережжя. В місцях
інтенсивних тектонічних рухів первинний ухил терас нерідко значніший, ніж сучасний [24]. Крім профілів, будують карти ізобаз,
на яких рисують лінії, що з’єднують точки з однаковими відмітками висот берегової лінії одного віку. До досліджень залучають
також великомасштабні різночасові карти. Карти ізобаз краще відображають просторове поширення новітніх структур, дають
змогу побачити деформацію первинної горизонтальної поверхні берега після її утворення.

59. Охарактеризуйте постійні водотоки і форми рельєфу утворені ними.

Водотоки або, як їх називають, руслових потоки, подібно до інших екзогенних агентам, виробляють руйнівну роботу - ерозію,
перенесення матеріалу і його акумуляцію і створюють вироблені (ерозійні) і акумулятивні форми рельєфу.І ті й інші дуже тісно
пов'язані один з одним. Розмив і акумуляція матеріалу часто змінюють один одного в часі і в просторі, тому не існує геоморфологічних
комплексів, де були б розвинені виключно форми одного з цих двох типів. Можна тільки розрізняти області переважної ерозії і
переважної акумуляції. Однак на суші ерозійні форми рельєфу користуються великим розвитком і поширенням, ніж акумулятивні. Це
обумовлено тим, що значна частина уламкового матеріалу, що переноситься постійними і тимчасовими водотоками, виноситься в моря
і океани, відкладається на їхньому дні, утворюючи товщі морських осадових порід.
Ерозійна робота водотоку здійснюється за рахунок «живої сили», або енергії потоку, корразіі (впливу на дно і береги ваблених потоком
уламками) і хімічного впливу води на породи, що складають дно і береги річки.
Найбільше значення має енергія потоку, яка може бути виражена формулою F = mv 2 / 2, де т - маса води, v - швидкість течії.
Слід зазначити, що маса води пропорційна витраті потоку, швидкість течії виражається формулою Шезі: v = cVRi, де с - коефіцієнт, що
залежить від шорсткості русла, R - гідравлічний радіус (відношення площі живого перетину водотоку до змоченій периметру русла), i -
ухил. Таким чином, чим багатоводніше потік і крутіше ухил, тим більше енергія і, отже, еродують здатність потоку. Однак потік буде
еродувати лише в тому випадку, якщо не вся енергія текучої води витрачається на перенесення твердого матеріалу і на подолання
опору. В іншому випадку в руслі потоку буде відбуватися акумуляція.
У ерозійної роботі видатків розрізняють глибинну ( донну ) ерозію, спрямовану на поглиблення ерозійної форми, і бічну ерозію, що веде
до її розширення. У роботі будь-якого водотоку майже завжди можна виявити ознаки обох видів ерозії. Однак інтенсивність їх
змінюється в залежності від ухилу русла, геологічної будови території, по якій протікає водотік, стадії розвитку водотоку (його віку) і
інших причин. Переважання того чи іншого виду ерозії накладає відбиток насамперед на морфологію (форму) долин руслових потоків.
Вузькі, глибокі і щодо випрямлені долини свідчать про інтенсивну глибинної ерозії поточних по ним видатків. Широкі, плоскодонні
долини з примхливо звиваються руслами видатків говорять про переважання бічний ерозії.
Ширина долини водотоку залежить від його величини, складу порід, прорізати водотоком, ухилу місцевості та інших факторів.
Поглиблення русла водотоку також відбувається не безмежно. Воно обмежується насамперед рівнем водного басейну (озера, моря),
куди впадає водотік. Цей рівень називається базисом ерозії. Загальним базисом ерозії для руслових видатків є рівень Світового океану.
Поряд з ним розрізняють місцеві базиси ерозії, які можуть розташовуватися на будь-якій висоті. Виникнення місцевих базисів ерозії
найчастіше визначається геологічною будовою ложа (русла) потоку. Виходи міцних порід, що перетинають русло, неминуче
викликають уповільнення врізання, тому протягом якогось відрізка часу профіль русла на ділянці вище виходу міцних порід буде
пристосовуватися до цього тимчасового базису.
Оскільки рівень води в річці є базисом ерозії для впадають в нього приток, місцевим базисом ерозії часто називають рівень дна долини
по відношенню до прилеглої поверхні водозбору, який вона дренирует.

Вище базису ерозії водотік прагне поглибити свою долину до тих пір, поки не сформує профіль, в кожній точці якого енергія потоку
виявиться врівноваженою опором підстилаючих порід розмиву, а транспортує здатність потоку виявиться вирівняною по всій його
довжині. Такий профіль називається виробленим, або граничним, профілем рівноваги. Граничний профіль рівноваги може бути
вироблений тільки в певних умовах: 1) при однорідному складі порід, що розмиваються водотоком на всій його довжині; 2) при
поступовому збільшенні кількості води у напрямку від витоку до гирла. У природній обстановці поверхню, по якій тече водотік,
зазвичай складена породами різного складу, а отже, і різною стійкості до розмиву. Породи більш податливі розмиваються легше, менше
податливі затримують глибинну ерозію. В такому випадку поздовжній профіль водотоку набуває вигляду складної кривої, яка
характеризується чергуванням ділянок з різними ухилами. Граничний профіль рівноваги теоретично може бути досягнутий кожним
водотоком, проте складність і мінливість географічних і геолого-тектонічних умов, в яких відбувається вироблення русла, практично
робить недосяжним такий стан.

Невироблена поздовжній профіль потоку характеризується наявністю водоспадів, порогів, бистрин. Водоспадом називають місце, де
ложе потоку утворює уступ, з якого вода падає вниз. Розрізняють декілька видів водоспадів: 1) ніагарський, коли маса води падає
широким фронтом, а ширина водоспаду дорівнює його висоті або більше її; 2) Іосемітского, або каскадний, - вода падає порівняно
вузьким струменем з великої висоти (висота водоспаду Енджей в Венесуелі 980 м), причому струмінь нерідко розбивається на ряд
каскадів, відповідних окремим уступах; 3) карельський, або Падун, - крутий (до 40 °), але не стрімкий ділянку русла (водоспад Іматра на
р. Вуоксе і ін.). Ряд уступів, що утворюють серію невеликих водоспадів, називають катарактами, а невеликі позитивні нерівності
русла - порогами. Ділянки русла з більш крутим падінням і більш високими швидкостями течії називали бистрина. Генезис уступів в
поздовжньому профілі потоків може бути різним: або вони пов'язані з нерівностями «первинного» рельєфу, генезис яких також може
бути різним; або з препаріровкой стійких порід (в результаті глибинної ерозії потоку або зростання тектонічної структури на його
шляху), або з захаращення русла обвальними масами або виносом матеріалу з бічних долин.

Серед загальних закономірностей роботи видатків слід зазначити регресивну ерозію, в результаті якої водотоки, заклали на схилах гір
або річкових долин, мають тенденцію просуватися своїми вершинами вглиб междуречий

Загальна особливість ерозійної роботи водотоків - її виборчий, селективний характер. Вода при виробленні русла як би виявляє
найбільш податливі для врізання ділянки, пристосовуючись до виходам легко розмиваються порід або до тих ділянок, де опірність
порід ослаблена тектонічними причинами: до осьовим зонам складок, до тектонічних тріщинах, розломів, зон дроблення порід.

Матеріал, отриманий в результаті ерозійної роботи постійних водотоків, переноситься вниз за течією. Транспортування його
здійснюється різними способами: 1) волочінням уламків по дну; 2) сальтація; 3) перенесенням дрібних частинок в підвішеному стані; 4)
в розчиненому вигляді; 5) у вигляді уламків, вмерзнули в лід. Склад уламкового матеріалу і його співвідношення з речовинами, що
знаходяться в розчиненому стані, залежить від характеру водотоку (рівнинний або гірський), складу порід, що складають басейн
руслового потоку, від клімату і джерела живлення водотоку. Незважаючи на слабку мінералізацію вод, переважна кількість постійних
водотоків (річок) переносять мільйони і десятки мільйонів тонн розчинених речовин.

Відкладення, що формуються постійними водними потоками (річками), називаються алювіальними або просто аллювием.

60. Охарактеризуйте причини утворення річкових терас.
Причин, що ведуть до утворення терас, багато, головні з яких розглянемо нижче.

1. Як відомо, жива сила потоку залежить (за інших рівних умов) від маси води. Якщо в басейні річки клімат змінюється в бік
зволоження і річка стає більш повноводною, зростає її ерозійна здатність. Відбувається порушення встановленої раніше рівноваги між
розмиває здатністю річки і опором порід розмиву. Річка починає поглиблювати свою долину, виробляти новий профіль рівноваги, що
відповідає новому режиму. Колишня заплава виходить з-під впливу річки і перетворюється в надзаплавної тераси. Так як транспортує і
ерозійна здатності потоку ростуть в більшій мірі, ніж витрата води, інтенсивність глибинної ерозії збільшується вниз за течією. У
 пониззі річки глибинна ерозія обмежується положенням базису ерозії, тому максимум її спостерігається в середній течії річки. В
результаті утворюється тераса хордової типу 

2. Іншою причиною утворення терас є зміна положення базису ерозії. Уявімо собі, що рівень басейну, в який впадає річка, знизився. В
результаті річка, яка в низов'ях відкладала матеріал, почне врізатися в власні відкладення і виробляти новий профіль рівноваги, що
відповідає новому положенню базису ерозії. Вріз від гирла буде поширюватися вгору за течією річки до того місця, де колишній ухил
поздовжнього профілю настільки значний, що його збільшення, викликане регресивною ерозією, практично не буде позначатися на
ерозійної здатності річки. В кінцевому рахунку на місці колишньої заплави утворюється тераса, відносна висота якої вгору по річці
убуває. Водоспади і пороги в долині річки можуть зупинити просування регресивної ерозії і обмежити протяжність тераси.

Слід підкреслити, що річка при зниженні базису ерозії буде врізатися лише в тому випадку, якщо її ухил в нижній течії менше ухилу
звільняється з-під води дна приймального басейну. В іншому випадку зниження базису ерозії призведе до інтенсивної акумуляції
несомого річкою матеріалу внаслідок подовження русла і зменшення ухилу поздовжнього профілю.
3. Освіта терас може бути пов'язано з епейрогеніческімі рухами. Епейрогеніческое підняття території, по якій протікає річка, призводить
до збільшення ухилів, а отже, і посилення ерозійної здатності річки. Річка починає поглиблювати свою долину, її колишня заплава
поступово перетворюється в надзаплавної тераси, яка за своїм типом також є хордовою; відносна висота її має максимум в середній
течії річки. Якщо пониззі річки залишається стабільним або опускається, а на решті частини басейну, що відчуває підняття, річка
врізається, то утворюються ножиці терас. На занурюється території раніше утворені тераси виявляються похованими під молодшими
акумулятивними товщами

61. Охарактеризуйте рельєф заплав.

Сформовані заплави не є омертвілими формами рельєфу. Зміна заплави і її рельєфу протікає особливо інтенсивно під час високих
повеней (на заплаві і в руслі встановлюється єдине течія). Уявімо собі масив заплави, огинає пологої дугою русла річки. Перетинаючи
затоплений масив заплави, потік розмиває уступ у верхній його частині.
Частина матеріалу, утвореного при розмиванні уступу, виноситься на поверхню заплави, інша його частина залишається в руслі,
переноситься уздовж краю заплавного масиву. На контакті між плином, що сходять з заплави, і течією, що йде по основному руслу,
утворюється аккумулятивная форма - коса, яка відокремлює від русла заводь,часто спостерігається в пониззі заплавних масивів.
Наноси, принесені потоком на заплаву, акумулюються на її поверхні. Найбільш інтенсивна акумуляція відбувається на ділянці, що
прилягає до русла річки, так як швидкість перехідних з русла в заплаву струменів потоку тут різко зменшується через зменшення
глибини і збільшення шорсткості дна. Надалі швидкості потоку стають майже постійними, інтенсивність акумуляції в центральній
частині заплавного масиву убуває і крупність осіли наносів зменшується. До тилової частини заплави потік доносить лише дрібні
(мулисті і глинисті) частки. Різниця в інтенсивності акумуляції і розмірах осідають частинок призводить до того, що найбільш
підвищеної виявляється та частина заплави, яка примикає до руслу. Після спаду повені тут нерідко можна зустріти скупчення
свежеотложенних великих наносів потужністю від декількох сантиметрів до декількох дециметрів. Повторення процесу призводить до
утворення в цій частині заплави прируслового вала, в ряді випадків досить чітко вираженого в рельєфі.
Поверхню заплави може бути ускладнена комплексом форм рельєфу, пов'язаних як з діяльністю річки, так і з діяльністю інших
екзогенних агентів. Наприклад, після льодоходу на річках при високих рівнях води поверхню заплави може виявитися прорізаної
глибокими борознами, виорати крижинами, а місцями вкритої великими кам- нями-Одинцов, витаявшімі з крижин. На річках,
прируслові вали і прируслові мілини яких складені добре відсортованих піском і не закріплені рослинністю, великий вплив на
формування мезорельефа заплави надає вітер. У період літньої, а іноді і зимової межені на заплаві з піщаних відкладень валів і мілин
формуються дюни, висота яких може досягати декількох метрів, іноді 15-20 м. У результаті переміщення дюн вглиб заплави і
виникнення на місці прируслових валів і мілин нових дюн утворюються цілі системи еолових пасом, різкість і обриси яких поступово
згладжуються в напрямку від прируслової до центральної заплаві. Найбільш високі дюни під час повені виступають над водою у
вигляді хаотично розташованих островів.
Не залишається незмінним і грівістий рельєф заплави. В результаті діяльності схилових процесів і нерівномірної акумуляції заплавного
алювію грівістий рельєф нівелюється, і поверхня заплави з плином часу вирівнюється.
62. Охарактеризуйте рельєф рівнинних територій.
Рівни́ни  — форми рельєфу, при яких поверхня землі в межах видимого горизонтує рівними або слабко хвилястими]. Висоти сусідніх
точок мало відрізняються одна від одної — коливання відносних висот до 200 м, переходом між підвищеними та зниженими ділянками
поступові[1]. Більшість рівнин похилена в якийсь бік (до 5°), який вказує течія річок[2]. Рівнини — одні з найпоширеніших форм
рельєфу суходолу(37 % площі) та дна океану (абісальні рівнини, континентальний шельф). До найбільших рівнин світу
належать Амазонська і Західносибірська низовини.
63. Охарактеризуйте річкові тераси та їхню будову.
На схилах багатьох річкових долин вище рівня заплави можна спостерігати вирівняні площадки різної ширини, відокремлені один від
одного більш-менш чітко вираженими в рельєфі уступами. Такі ступінчасті форми рельєфу, що протягуються уздовж одного або обох
схилів долини на десятки і сотні кілометрів, в будові яких беруть участь алювіальні відкладення, називають річковими терасами. Тераси
свідчать про те, що колись річка текла на більш високому гіпсометричні рівні і що вони є нічим іншим, як древніми заплавами, що вийшли
з-під впливу річки в результаті глибинної ерозії.
Відносний вік морфологічно виражених терас визначається їх положенням по відношенню до меженного рівня води в річці: чим вище
тераса, тим вона древнє. Рахунок терас ведеться знизу - від молодих до більш древнім. Найнижчу терасу, що підноситься над заплавою,
називають першою надзаплавної терасою. Вище розташовується друга надзаплавної тераси і т.д. У кожної тераси розрізняють майданчик,
уступ, бровкуі тиловий шов.
Щоб визначити вік тераси, необхідно тим чи іншим способом визначити вік (абсолютний або відносний) слагающего її аллювия.
Кожна тераса раніше була заплавою, тому на ній зустрічаються ті ж форми рельєфу, що і на заплаві. Однак вони виражені зазвичай менш
чітко в зв'язку з впливом наступних екзогенних агентів. Поверхня терас часто нахилена в сторону річки за рахунок зниження (розмиву)
прібровочной частини і підвищення внутрішнього краю в результаті накопичення матеріалу, що зноситься зі схилів, до яких примикає
тераса. Тому при визначенні відносної висоти терас слід орієнтуватися на ті ділянки її поверхні, які найменше були порушені наступними
процесами.
У долинах річок спостерігаються і псевдотерраси, мають лише зовнішню схожість з «істинними» річковими терасами. До їх числа
відносяться згадувані вище структурні тераси, великі блоки зсувів, підмиті конуси виносу тимчасових водотоків, а також бічні морени
відпали гірських льодовиків і плечі трогових долин).
64. Охарактеризуйте річкові тераси, їх різновиди та походження.
За походженням:
Тераси можуть бути ерозійними, ерозійно-акумулятивними (цокольним) і акумулятивними. Більш-менш просто визначаються
акумулятивні тераси по дуже великої потужності алювію, що досягає декількох десятків і навіть сотень метрів. Це набагато більше
нормальної потужності алювію, яка навіть у великих сучасних річок рідко перевищує 20-30 м. Визначення генетичної категорії терас
(ерозійні, ерозійно-акумулятивні) ускладнюється тим, що на відміну від сучасної нормальну потужність стародавнього алювію
безпосередньо визначити не можна. Тільки ряд непрямих ознак (співвідношення фацій стародавнього алювію, його склад, рельєф
 корінного ложа і ін.) Дозволяє судити про ерозійному або ерозійно-акумулятивний генезис досліджуваних терас. У ерозійних терас
алювій має незначну потужність, представлений переважно руслової фаціей, ложе аллювия (поверхня цоколя) нахилене в бік бровки
тераси. У ерозійно-акумулятивних терас добре розвинені всі фації алювію, поверхня цоколя горизонтальна.
Цоколь терас може бути прихованим, коли вона знаходиться нижче меженний рівня, і відкритим, коли лежить вище межені і в підмиває
береги виходить на денну поверхню). Він може бути складний дочетвертинного породами (часто їх називають корінними), різними (НЕ
алювіальними) генетичними типами четвертинних відкладень і, нарешті, аллювием давніших терас.
При наявності декількох терас співвідношення їх між собою в поперечному профілі долини може бути різним:
Накладені тераси складаються з налягають один на одного різновікових алювіальних товщ, так що верхня молода тераса - «денна», а
більш низькі (і давніші) - поховані. Такі тераси утворюються в результаті переважання акумулятивний діяльності річки.
Вкладені тераси - все «денні». Утворюються в результаті чергування ерозійної і акумулятивний діяльності річок або скорочення
нормальної потужності алювію. Підстави алювіальних товщ вкладених терас можуть розташовуватися на різній висоті або на одному
рівні.
Врізані тераси. - денні, їх алювій повністю або частково притулений до породам цоколя більш високих терас. Утворюються в результаті
переважання глибинної ерозії річок.
Розрізняють також тераси циклові, що утворюються в результаті перебудови виробленого або щодо виробленого поздовжнього профілю
річки. Їх відокремлення відбувається в зв'язку зі зміною загальних, найчастіше тектонічних або кліматичних, умов на великій території,
тобто циклові тераси характеризують великі етапи, або цикли, в розвитку долини.
Разом з ними в долинах зустрічаються і так звані локальні тераси, які виникають в результаті локальних змін поздовжнього профілю
ендогенними або екзогенними процесами: освіти складки або розривного порушення на якійсь ділянці річки, подпруживания річки
лавовим потоком, обвалом або конусом виносу бічного припливу і ін . Циклові тераси простежуються по всій долині або на більшій її
частині, локальні тераси характеризуються невеликою протяжністю, мінливістю будови і морфометричних показників.
65. Охарактеризуйте роль рухів земної кори у рельєфоутворенні.

Процеси, що впливають на формування твердої оболонки Землі по своєму положенню щодо її поверхні підрозділяються на ендогенні й
екзогенні. 

Ендогенні процеси протікають в умовах високих температур і тисків. Гравітаційне поле Землі і сили обертання можуть впливати на
форму планети, викликати вертикальні і горизонтальні переміщення фрагментів літосфери різної щільності, процеси діапіризму і т.д. 

Для рельєфоутворення найбільше значення мають механічні рухи літосфери, магматизм і метаморфізм. Один з найважливіших
результатів - формування первинних нерівностей твердої поверхні Землі - тектонічно обумовлених підняттів і западин. Екзогенні
процеси поділяються на 3 групи: вивітрювання, денудація (знос) і акумуляція (нагромадження). Денудація й акумуляція по ефекті
впливу на рельєф є що нівелюють. 

Під ендогенними рельєфоутворюючими факторами розуміються процеси, обумовлені внутрішнім розвитком літосфери і нерівності
земної поверхні, що створюють, в умовах приповерхнього гравітаційного полючи Землі і під впливом її рухів у просторі. Структурні
форми, виражені в рельєфі - полігенні утворення, тому що завжди в різному ступені перекручені екзогенними процесами. 

Джерела енергії ендогенних процесів підрозділяються на: Зовнішні (космічні); Внутрішні (земні): 1) потенційна енергія маси Землі і
створюваного нею гравітаційного полючи; 2) енергія руху Землі; 3) енергія, виділювана Землею в процесі розвитку планетарної матерії.
По своєму впливі на земну поверхню ендогенні фактори можуть бути підрозділені на статичні і динамічні. Динамічні, чи активні,
ендогенні фактори - загальні і приватні рухи земної кори. Динаміка визначається напрямком, швидкістю і нерівномірністю рухів у
просторі і часі. 

Велике значення має загальний характер рухів, особливо при розбіжності знаків загальних і приватних вертикальних переміщень. 

За характером рухів (кінематикою) тектонічні рухи земної кори можна поділити на переважно вертикальні (радіальні) та переважно
горизонтальні (тангенціальні). Вони можуть бути плавними (хвильові, складчасті) і розривними (брилові, блокові); направлені
(незворотні і коливальні (зворотні); висхідні та низхідні; інтенсивні і слабкі. Вертикальні рухи називають також коливальними, або
епейрогенічними. 

Серед розривних порушень виділяють дві великі групи: розриви без зміщення гірських порід (тектонічні тріщини), розриви зі
зміщенням порід. 

Велике значення має вивчення проблеми, пов'язаної з катастрофічними тектонічними рухами, що мають назву землетрусів.
Катастрофічні землетруси наносять великі матеріальні збитки та призводять до людських жертв. Виникають вони на різній глибині (від
поверхні до декількох сотень кілометрів в глибині Землі). Це місце називають вогнищем землетрусу в центрі якого – гіпоцентр, а
проекція на денну поверхню – епіцентр. В вогнищі землетрусу виникають пружні коливання – сейсмічні хвилі, головними серед яких є
поздовжні та поперечні 

Землетруси вивчаються на сейсмічних станціях спеціальними приладами – сейсмографами. Для визначення сили землетрусу існують
різні шкали, але найбільш прийнятою є 12- бальна шкала.
66.охарактеризуйте соліфлюкцію і соліфлюкційні схили
Соліфлюкція [від лат. colum - ґрунт, ґрунт; fluctio - витікання] - повільне пересування протаюючих перезволожених ґрунтів та
дисперсних ґрунтів (ґрунтів) на пологих схилах рельєфу, що виникає під впливом поперемінного промерзання та протаювання ґрунтів,
дії сили тяжкості, кріогенних процесів (міграція вологи, зміна фаз води, пучення та усадок) протування) та ін.» (Геологічний словник,
1973). Розвиток соліфлюкції визначається комплексом умов, головними з яких є клімат, рельєф, рослинність, характер ґрунтів.
Розрізняють два види соліфлюкції - швидку та повільну (Капіна Т.М., 1965р). Повільна розвивається, коли існує талий шар (в області
багаторічних мерзлих порід), її швидкості не перевищують кількох десятків сантиметрів за сезон, і вона захоплює великі площі.
Створює на схилах специфічні форми мікро та мезорельєфу: потоки та тераси, що мають у плані мовоподібну форму, гряди, смуги.
Швидка локалізована, її швидкості досягають десятків і сотень метрів за годину. Соліфлюкція поширена переважно у сфері
багаторічних мерзлих порід і локально - у областях сезонного промерзання.
До схилах масового зміщення матеріалу відносяться соліфлюкціонні, схили повільної соліфлюкції, дефлюкціонні (крип) та ін.);

дефлюкція (з лат. de – префікс, який означає усунення будь-чого, fluctio – витікання) – повільне опливання на схилі масиву
дрібноуламкового та глинистого матеріалу в умовах гумідного клімату. Відбувається внаслідок набухання матеріалу і набуття ним
пластичних властивостей під час зволоження. Під дією сили тяжіння приповерхневі шари ґрунту видавлюються одні на одних,
поступово зміщуючись вниз по схилу. Швидкість зміщення (для глинистих чи суглинистих порід) 0,2–1,0 см/рік. На схилі
формуються сходинки, мікротераси;
 кріп (з англ. сreep – повзти) – широке поняття процесів дефлюкції. Виділяють температурний кріп – рух, зумовлений зміною
об’єму ґрунтової маси внаслідок коливання температур; кріогенний кріп – рух, зумовлений поперемінним замерзанням і
розмерзанням ґрунту; гігрогенний кріп – рух з поперемінним набуханням і просіданням ґрунту в процесі зволоження та висихання.
Поширений в усіх кліматичних зонах і ґрунтах різного гранулометричного складу. Крутість схилів від 7°. Механізм руху такий (на
прикладі кріогенного кріпу): під час замерзання частинки піднімаються в напрямі, перпендикулярному до схилу. Під час танення
більші частинки осідають вниз; під дією гравітації з кожним циклом танення вони опиняються все нижче від попереднього місця
перебування і так повільно напливає один шар на інший [9];

соліфлюкція (solifluction, gelifluction) – повільний рух вниз по схилу відталих ґрунтово-рослинних мас у вигляді нешироких смуг з
натічних “язиків” в умовах багаторічної мерзлоти. Відбувається внаслідок натікання розмерзлих насичених вологою невеликих
фрагментів на замерзлі ділянки. Крутість схилів від 2°. На схилах утворюються соліфлюкційні тераси. Їхня висота 20-60 см.
Розрізняють швидку (швидкість руху від кількох мм до кількох см) і повільну (від кількох мм до кількох м на рік) соліфлюкції.

В умовах вологих тропіків відбувається тропічна соліфлюкція, зумовлена значними опадами й інтенсивним хімічним
вивітрюванням [8].
67.охарактеризуйте типи заплав та опишіть їхнє формування
Заплава – це піднята над рівнем межені води у річці частина дна долини, яка покрита рослинністю і підтопляється повінню.
За характером рельєфу заплави розрізняють:
 сегментні – характерні для меандруючих річок;
 паралельно-гривисті – виникають у великих річках з широкими долинами із-за тенденції річок зміщуватися увесь час в бік
одного із схилів (вплив сили Коріоліса або тектонічних рухів);дніпро волга
 обвальні – характерні для річок, які пересікають передгірні нахилені рівнини.внаслідок різкого зниження швидкocті після
виходу річок на рівнину вони ітенсивно акумулюють завислий матеріал, i часто русло підмаеться над заплавою.
Плавні — це ділянки заплав південних річок, що затоплюються на тривалий час водопіллями i вкриті водно-болотною та болотно-
лучною рослиністю. Це переважно гирла річок Дністер, Дунай, південний Буг, Дніпро, Дон, а також Волги та Амудар’ї,
За будовою заплави бувають:

 акумулятивні – мають нормальну або підвищену потужність алювію;

 цокольні – мають малопотужний алювій, який лежить на неалювіальних породах, або врізана в давній алювій.

отже заплава форується Внаслідок зміщення меандр униз за течією і початком її формування є прируслова обмілина при опуклий
частині русової звивини.
68. охарактеризуйте форми рельєфу областей багаторічної мерзлоти
Форми рельєфу, характерні для областей розвитку постійної мерзлоти грунту, називають мерзлотнимі, або кріогенними. Серед них
найбільш розвинені невеликі форми рельєфу. За походженням мерзлотние форми, враховуючи фізичні особливості основних процесів
рельєфоутворення, можна поділити на кілька груп:
форми рельєфу, створені процесами солифлюкции; Соліфлюкція. При сильному насиченні верхніх горизонтів порід водою під час
танення снігу через неможливість її проникнення глибше виникає текучий стан цієї маси. Таке стікання вниз насиченого водою ґрунту
називається соліфлюкцією. Де складний процес і має характер в’язкої течії перезволожених глинистих мас, що відбувається під дією
гравітації. Соліфлюкційний рух часто формує потоки пливунного дрібнозему. На нижньому кінці потоку утворюється фронтальний
уступ висотою до 1-4 м.
форми рельєфу, зумовлені термокарстовими явищами; Термокарст – (грец. therme – тепло) це просадочні або провальні явища, що
виникають внаслідок порушення термічних умов, коли відбувається витаювання льоду мерзлотної товщі (рис. 9). Внаслідок цього
виникають від’ємні форми рельєфу різних розмірів: провалля, лійки, западини, блюдця, сліпі долини, улоговини. Глибина таких форм
може досягати десятка метрів, а площа – кількох кілометрів

форми рельєфу, пов'язані з утворенням морозобійних тріщин. Так, наприклад, формування повторно-жильного льоду, пов’язано з
виникненням так званих морозобійних тріщин. Серед факторів, які сприяють утворенню повторно-жильного льоду провідна роль
належить: – багатократному виникненню морозобійних тріщин, які проникають у товщу багатолітньомерзлих порід глибше межі
сезонного відтаювання; – багатократне заповнення тріщин льодом; – наявність достатньо пластичних або здатних до ущільнення
гірських порід.
69.охарактеризуйте ярково-балковий рельєф
Яри — глибокi, широкi й достатньо протяжнi крутосхилi долини V-подiбної форми, якi виникають внаслiдок ерозiї пухких гiрських
порiд тимчасовими лiнiйними водотоками пiд час потужних опадiв, танення снiгу, льоду чи льодовикiв. Балка — суха або з
тимчасовим водотоком долина з плоским дном; кiнцева стадiя розвитку ярiв.
борозна (глибиною до 0,5 м) → вимоїна (синоніми – водория, промивина, до 2 м) → яр (2-10 м) → балка (5-50 м і глибше)

Класифікації ярів

За розташуванням у рельєфі: 

 вершинні,
 схилові,
 берегові та
 донні.

Вершинні розвиваються у верхів’ях малих долинних форм – балок, лощин, долинах рік перших порядків. Схилові
яри розташовані на схилах пагорбів чи долинних форм, часто виходять за їхню брівку. Схилові яри, які розташовані поблизу
берегів ріки і не виходять за брівку долини, називають береговими (рис. 3.2.2). Донні яри приурочені до днищ балок, улоговин,
лощин.

За будовою в плані: 

 простий,
 розгалужений,
 складнорозгалужений та
 яркова система.
 Простий яр у плані є одним прямим або слабозігнутим руслом з двома-трьома розгалуженнями в районі вершини. Розгалужені та
складнорозгалужені яри характеризуються наявністю кількох бокових відгалужень вздовж всієї довжини основного русла, з яких
великі за своїми морфометричними характеристиками збігаються з основним руслом. Яружна система – єдина сукупність
основного русла та густої мережі ярів менших порядків [1].

За фазами активізації:

 первинні 
 вторинні.

Первинні (бічні, вихідні) виникають на схилах пагорбів чи долин внаслідок активізації ерозії струмкових водотоків. Вторинні
(донні, вкладені) розвиваються у днищах долинних форм активізацією тимчасових руслових потоків.

За формою поперечного перерізу розрізняють балки прямокутні, таврові, двотаврові, коробчасті та ін. Найвигідніші (за несучою
здатністю і витратою матеріалу) форми поперечних перерізів балки, що характеризуються концентрацією матеріалу біля верхнього і
нижнього країв перерізу, де діють максимальні нормальні навантаження при згині. Прямокутні перерізи доцільні при відносно великій
висоті і малій ширині балки. Балка може мати постійний або змінний за розміром поперечний переріз. Останнє дозволяє зменшити її
масу.

За призначенням балки поділяють на основні (поздовжні, що перекривають проліт між опорами) і допоміжні (поперечні, що
перекривають відстані між основними балками). Система подовжніх і поперечних балок називається балочною клітиною.

70. поясніть поняття асиметрія річкових долин та вододілів

оперечний профіль річкових долин здебільшого є асиметричним. Обидва схили долини мають різний ухил, який залежить від того, чи
наближається русло до корінного схилу, чи віддаляється від нього, від зміни складу гірських порід, які поширені вздовж річкової
долини, умов їхнього залягання.

Проте трапляються випадки, коли один схил долини постійно або на значній відстані є крутим, а інший — спадистим. Таку
асиметрію називають стійкою.

Причини, що зумовлюють асиметрію схилів річкових долин, поділяють на три групи.

1. Геолого-тектонічні, які виявляються внаслідок неоднорідності літолого-петрографічного складу гірських порід і наявності
певних геологічних структур та особливостей тектонічного режиму водозбірних басейнів.
2. Планетарні, які залежать від особливостей обертання Землі навколо своєї осі. Однак є багато прикладів асиметрії долин, які
ніяк не можна пояснити тільки геологічними причинами. Відомо, наприклад, що більшість великих річок Північної півкулі
мають крутий правий берег і пологий лівий. Це пояснюється силою Коріоліса, що відхиляє потік річок вправо (у Південній
півкулі - вліво). Такі на великій відстані долини річок Волги, Дніпра, Обі, Єнісей, Олени, Амура, Парани та ін.
3. Зумовлені діяльністю екзогенних процесів на схилах. Асиметрія річкових долин може виникнути і в результаті діяльності
схилових процесів. Так, асиметрія схилів може утворитися через численні зсуви, що виникають на схилі, що збігається з
нахилом пластів (рис. 14.30, В). До цієї ж групи факторів відноситься вплив переважаючих вітрів або переважаючих
вологих (приносять опади) вітрів. Велике значення у формуванні асиметрії схилів має Інсоляціонний асиметрія (особливо в
перигляціальних умовах), обумовлена експозицією схилів
асиметрія річкових долин-це  неоднакова крутість і висота схилів річкових долин. Праві схили долин Північної півкулі здебільшого
корінні, високі й круті, а ліві — пологі, знижені, нерідко терасовані і утворені з алювіальних відкладів. Долини з такими схилами
наз. асиметричними. Асиметрія схилів долин добре виявлена в річках Північної і Південної півкуль, особливо тих, які
мають меридіональний напрям течії.
Існують теорії, які пояснюють причини асиметрії:наприклад

4. 1) Теорія Славцова — Бера — Бабіне пояснює асиметрію схилів долин тим, що всякий річковий потік внаслідок обертання
Землі відхиляється від свого напряму праворуч в Північній півкулі і ліворуч — в Південній. Це відхилення спричиняє
розмивання відповідного берега, отже, зумовлює його крутість і викликає асиметрію схилів долин. В основі цього явища
лежить прискорення Коріоліса (див. Коріоліса закон).
5. 2) Кліматичні теорії пояснюють асиметрію схилів долин переважанням пануючих вітрів певного напряму інсоляцією та ін.
71.Розкрийте антропогенний фактор формування рельєфу.
Антропоге́нний рельє́ф — сукупність форм рельєфу, створених, чи значно змінених господарською діяльністю людини. Свідома зміна
рельєфу відбувається при: меліорації земель (террасування і обвалювання схилів, будівництво орошувальної і дренажної мереж);
будівництві (насипи, греблі, виямки, канали);
Антропогенними називають ті фактори, які своїм походженням зобов'язані будь-якій діяльності людини. На даний час існують
мільйони антропогенних форм рельєфу різних масштабів. Вони являють собою дорожні насипи, котловани і ями з відвалами, канави і
траншеї, дрібногрядовий мікрорельєф ріллі, греблі ставків і водосховищ, шахти і кар'єри, штучні тераси на гірських схилах, а також
спланований людиною рельєф багатьох міст.
72. Розкрийте вплив геологічних структур на формування рельєфу.
Вплив геологічних структур на формування рельєфу і їх відображення в рельєфі від місця до місця не залишається однаковим і
залежить як від співвідношення взаємодії ендогенних і екзогенних процесів, так і від конкретних фізико-географічних умов.
Найчіткіше структурність рельєфу проявляється на територіях, що зазнають тектонічні підняття (де превалюють процеси денудації),
особливо в умовах сухого (арідного) клімату.
Розуміння взаємозв'язків, що існують між рельєфом і геологічними структурами, має велике наукове і прикладне значення. Знаючи,
який вплив чинять на вигляд рельєфу ті чи інші геологічні структури в поєднанні з тектонічними рухами, можна скористатися методом
від противного: за характером рельєфу судити про геологічних структурах, напрямку і інтенсивності тектонічних рухів окремих
ділянок земної кори. Виявлення глибинної будови земної кори геоморфологическими методами останнім часом набуло широкого
 розвитку в практиці геологознімальних і геолого-пошукових робіт. Особливо перспективними геоморфологические методи виявилися
при пошуках нафтогазоносних структур. Тому не випадково існує в геоморфології науковий напрям - структурна геоморфологія.
Розуміння взаємозв'язків між геологічними структурами і рельєфом дозволяє не тільки пояснити особливості морфології сучасного
рельєфу тих чи інших ділянок земної поверхні, але і визначити подальший напрямок його розвитку, тобто дає можливість для
геоморфологічного прогнозу.
Геоморфологічний аналіз дозволяє виявити вплив на рельєф не тільки існуючих геологічних структур, а й тих, які були колись
притаманні більш високим горизонтів земної кори, але були знищені зовнішніми силами. Так, в природі зустрічаються сучасні долини
річок, що знаходяться у видимому протиріччі з геологічними структурами: вони перетинають їх, а не йдуть напрямками простягання
пластів або лініях розломів. У таких випадках виникає припущення, чи не є гідрографічна мережа успадкованої від минулого, заклавши
в умовах іншої структури, що існувала раніше на даній території, тобто чи не є вона спроектованої, накладеної зверху на більш глибокі
горизонти земної кори з іншою структурою або іншої орієнтуванням структурних ліній.
73.Розкрийте зв’язок геоморфології з іншими науками.
Найтісніші зв'язки геоморфологія має з галузями геології (петрографією, мінералогією, четвертинною геологією, інженерною
геологією, гідрогеологією, стратиграфією, геохронологією, тектонікою, геофізикою), географії (гідрологією, фізичною географією,
метеорологією, палеогеографією, охороною природи), а також з картографією, геодезією, урбаністикою, археологією, історією,
фізикою, хімією, математикою.
Геоморфологія - наука про зв’язок форм рельєфу земної поверхні з геологічною будовою.
Геотектоніка - наука про форми залягання і розповсюдження великих геологічних об’єктів. Вивчає будову земної кори, її походження,
історію розвитку.
Кристалографія - наука про кристали мінералів, їхню морфологію, внутрішню будову, походження, властивості. Також займається
проблемами штучного вирощування кристалів.
Мінералогія - наука про мінерали, їхні фізичні властивості, хімічний склад, умови утворення і розповсюдження в земній корі.
Петрографія - наука про гірськи породи. Вивчає мінеральний склад порід, будову, умови залягання, розповсюдження, походження.
Літологія - одна із складових частин петрографії, займається вивченням тільки осадових порід.
Стратиграфія - наука про послідовність утворення шарів осадових порід, про відносний та абсолютний вік осадових порід.
Палеогеографія - наука про зміни географічних обстановок на Землі у процесі її геологічної історії.
Геодинаміка - наука про комплексну дію всіх геологічних процесів, які ведуть до змін будови земної кори, як в її надрах, так і на
поверхні Землі.
74.Розкрийте зміст геоморфологічних карт.
Карти геоморфологічні — карти, які відображають загальний вигляд, походження, вік та історію розвитку рельєфу.
За змістом геоморфологічні карти поділяють на приватні і загальні.
Приватні геоморфологічні карти складають на основі приватних показників, що відносяться тільки до морфографіі, морфометрії,
походженням, віком рельєфу і т.д.
Загальні геоморфологічні карти дають характеристику рельєфу за сукупністю приватних показників, з яких найважливішими є
морфографія і морфометрія, генезис і вік рельєфу.
Зміст карт визначає їх призначення. Приватні геоморфологічні карти призначаються для вирішення приватних завдань: практичних,
науково-дослідних та ін. Так, карти густоти і глибини розчленування широко застосовуються при дорожніх дослідженнях; обидві ці
карти в сукупності з картою крутизни земної поверхні використовуються для потреб сільського господарства та ін.
Загальні геоморфологічні карти задовольняють потребам, що пред'являються до них з боку різних галузей науки і народного
господарства. На їх основі можуть проводитися будь-які геоморфологічні роботи, а також складатися карти більш вузького
призначення шляхом нанесення додаткових показників, виділення або виключення деяких елементів їх навантаження.
75. Розкрийте механізми утворення осипів і осипних схилів.
Осипища на схилах виникають переважно внаслідок фізичного вивітрювання. Типовими осипами є такі, що відбуваються на схилах,
складених мергелями або глинистими сланцями. За ідеального морфологічного прояву в осипищі виразно розрізняють схил, лоток і
конус осипу.
Схили осипу зазвичай складені відшарованими породами, які зазнають фізичного вивітрювання. Продукти вивітрювання (щебінь,
гравій, жорства, пісок) завдяки своїй неоднорідності переміщуються вниз по схилу, справляючи різний механічний тиск на нього, тому
з часом на поверхні схилу формується виразний жолоб.
Осипи часто утворюються у вигляді шлейфу або конуса поблизу полотна дороги (з нагірного боку). Іноді осипи є джерелом утворення
більших порушень (запливин, зсувів).
Схили осипу утворюються внаслідок накопичення пухких, грубозернистий матеріалів. Однак у самому схилі осипу, як правило, добре
сортується осад за розміром: більші частинки швидше накопичуються на дні схилу. Швидкість ущільнення залежить від складу схилу;
глинистий компоненти зв'яжуть швидше, ніж піщаний .
81. Розкрийте поняття прямого та інверсійного рельєфу
Прямий рельєф, зовнішні риси якого формуються відповідно до типу геологічної структури, тобто антиклізам, антикліналям (додатним
геологічним структурам) відповідають височини, кряжі або хребти, а синеклізам, синкліналям (від'ємним геологічним структурам) -
зниження в рельєфі. Наприклад, Українському щиту відповідають Придніпровська й Приазовська височини, Донецька височина
успадковує головні риси Донецької складчастої споруди, Придніпровська й Причорноморська низовини відповідають однойменним
тектонічним западинам.
Оберненийрельєф - ерозійно-денудаційний рельєф, форми якого обернені по відношенню до геологічних структур (наприклад, гірські
хребти відповідають за місцерозміщенням синкліналям, а долини - антикліналям). Прикладом інверсійного рельєфу є рівнини й
горбогір'я Волинської та Подільської височин, які відповідають зануренню кристалічного фундаменту на західному й південно-
західному схилах Українського щита.

82. Розкрийте роль клімату в рельєфоутворенні.

Клімат - один з найважливіших факторів рельєфоутворення. Взаємини між кліматом і рельєфом різноманітні. Клімат обумовлює характер
і інтенсивність процесів вивітрювання, він же визначає в значній мірі характер денудації, так як від нього залежать «набір» і ступінь
інтенсивності діючих екзогенних сил. Як зазначалося вище, в різних кліматичних умовах не залишається постійним і така властивість
гірських порід, як їх стійкість по відношенню до впливу зовнішніх сил. Тому в різних кліматичних умовах виникають різні, часто
специфічні форми рельєфу. Відмінності в формах спостерігаються навіть в тому випадку, коли зовнішні сили впливають на однорідні
геологічні структури, складені литологически подібними гірськими породами. Клімат впливає на процеси рельєфоутворення як
безпосередньо, так і опосередковано, через інші компоненти природного середовища: гідросферу, грунтово-рослинний покрив і ін.
Істотний вплив на процеси рельєфоутворення надає рослинний покрив, який сам є функцією клімату. Так, поверхневий стік різко
слабшає або зовсім гаситься в умовах зімкнутого рослинного покриву, при наявності добре розвиненою дернини або лісової підстилки
навіть на крутих схилах. Поверхні з розрідженим рослинним покривом або позбавлені його стають легко уразливими для ерозійних
процесів, а в разі сухості пухких продуктів вивітрювання - і для діяльності вітру.

+Класифікація клімату за рельєфоутворюючою роллю:

 1.Нівальний клімат (від лат. nivalis – сніжний). Головний фактор рельєфоутворення – сніг та лід у вигляді рухливих льодовиків
(Антарктида, Гренландія, острови Льодовитого океану).

2.Клімат субарктичного поясу і різко континентальних областей помірного клімату. Кліматичні умови, які зумовлюють фізичне
(морозне) вивітрювання і виникнення або збереження мерзлих порід (які зумовлюють ряд специфічних процесів)і утворюють певні
форми мезо- і мікрорельєфу (Східна Сибір).

Довга зима, холодне літо, невелика кількість опадів – менша 300 мм.

3.Гумідний клімат (кількість опадів більше, ніж може випаруватися і профільтруватися у землю). В таких умовах утворюються
ерозійні форми рельєфу – долини річок, яри, балки тощо, які домінують. Інтенсивно проходять процеси хімічного звітрювання і
карстові процеси.

4. Аридний клімат (маленька кількість опадів, велике випаровування). Інтенсивно йде фізичне звітрювання. Головний
рельєфоутворюючий чинник– вітер. Ерозійна діяльність зменшена
83. Розкрийте сутність псевдокарсту і форми рельєфу створені ним

Псевдокарст (хибний Карст) - западинно-впадинний рельєф, утворений зниженнями різного розміру, що зовні нагадує карст, але що
виник у результаті інших процесів.

Розрізняють:

1) кластокарст (за Максимовичем) - осідання уламкових гірських порід (глинистих, піщанистих, конгломератових) внаслідок
розчинення включень розчинних компонентів, що містяться в них, - гіпсу, солі, карбонату. Особливо характерний для глинистих порід
у семіаридному кліматі, де отримав назву глиняного карсту (передгір'я Копетдага, М. Балкан) або суффозійно-карстового
процесу . Виражений добре оформленими вирвами (d = ~1-5 м), зазвичай витягнутими ланцюжком у верхів'ях логів, фіксуючи їхній
підземний напрямок;

2) просідання - у лесових [лесових] породах внаслідок їх ущільнення при руйнуванні макропористої структури при тривалому
зволоженні. У рельєфі виражені плоскими замкнутими западинками типу блюдців;

3) термокарст – утворення западин та западин – аласів (котловин) внаслідок танення похованого льоду або місцевого протаювання
мерзлого ґрунту.

Карстовий процес. Визначення. Умови розвитку карсту. Типові форми рельєфу підземного карсту. Відмінність карстового рельєфу
тропічних та помірних широт.

Карстовий процес – сукупність процесів хімічного розчинення гірських порід (корозія), фільтрації вод та розчинів у підземних
порожнинах та винесення розчиненої речовини.

Умови розвитку карсту:

1. рівна або слабко похилена поверхня, щоб вода могла застоюватися та просочуватися всередину.

2. значна товщина гірських порід, що піддаються карстування (розчинення), та їх тріщинуватість;

3. нерівноважність або агресивність підземних вод із розчинною гірською породою;

4. наявність умов, що забезпечують рух підземних вод

84. Розкрийте явище зсувів, причини їх утворення, опишіть типи зсувів.

Зсув - це зміщення похилої площини мас грунту з вершини або схилу узгір'я до підошви під дією сили тяжіння. Причинами виникнення
зсувів можуть бути землетрус, сукупність ряду природних причин (підземні та поверхневі води, атмосферні опади, вивітрювання) та
деякі види діяльності людини (будівельні роботи, вибухи, буріння свердловин). Згідно з міжнародною статистикою до 80% зсувів у
наш час пов'язано з діяльністю людини.

Зсуви формуються, як правило, на ділянках, які утворені водоопірними та водоносними породами грунту (породи чергуються між
собою). Зсуви виникають внаслідок порушення рівноваги в грунтах та підстилаючих породах, що може бути викликано підмивом
водою, ослабленням міцності порід при вивітрюванні та пе-резволоженні опадами або підземними водами, в результаті чого сили
зчеплення на поверхні зміщення стають меншими ніж гравітаційна сила, що діє на масу породи.

Зсуви - звичайне явище в тих місцях, де активно відбуваються процеси ерозії схилів. За ознакою механізму зсувного процесу виділяють
такі типи зсувів: зміщення, видавлювання, гідравлічний винос та ін. За глибиною залягання поверхневого шару зміщення зсуви
бувають поверховими - до 1 м, дрібні - до 5 м, глибокі - до 20 м, дуже глибокі - понад 20 м.

За масою виносу грунту зсуви розподіляються на:

  - малі - з виносом менше 10 тис. м3 суміші порід і матеріалів,
 - середні - з виносом від 10 до 100 тис. м3,
 - великі - від 100 тис. м3 до 1 млн. м3,
 - дуже великі - більше 1 млн. м3.

За швидкістю руху зсуви бувають швидкі (час розвитку вимірюється секундами та хвилинами), середньої швидкості
(хвилини, години), повільні (дні, роки).
85. Розкрийте явище річкових перехватів і причини їх виникнення
Перехват річковий — геоморфологічне явище, яке полягає у тому, що річка з нижче розташованої річкової системи (з нижчим
базисом ерозії) перехоплює річку з іншої річкової системи.
Перехоплення стаються з трьох причин:
1. тектонічна (підняття чи опускання ділянок земної поверхні),
2. природні перегородження (зсув ґрунту, рух льодовика),
3. ерозія (регресивна, меандрова, карстова).
Морфологічні ознаки, що свідчать про річкові перехоплення:
1. крутий вигин або поворот річки не зумовлений геологічною причиною; спостерігається на рівнинах,
2. на продовженні вниз за течією попереднього напряму перехопленої верхньої ділянки річки зазвичай простежується суха
улоговина, що позбавлена течії ділянкою долини,
3. у випадку недавнього перехоплення на його місці виникає ділянка різкого падіння тальвегу.
4. річка відхилена від свого початкового напряму, іноді тече у бік, протилежний загальному ухилу поверхні в глибоко врізаній
долині, що за всіма зовнішніми ознаками зовсім недавно вироблена,
5. долина верхів'їв річки часто відрізняється за морфологічними ознаками від нижньої частини, що належить перерхопленій
річці.
6. на нижньому відтинку перехопленої річки можна виявити сліди переформування меандрів, що відбулося внаслідок
зменшення маси води.
Прикладами річкових перехоплень в Україні є річки Млинівка, Мшанець, верхній Прут.
(Ще одне пояснення: Перехоплення річки або скрадивання річки — природна для гірського рельєфу форма захоплення
однією річкою потоку іншої річки, яка несе свої води паралельною долині, але розташованої трохи вище. 
Причиною перехоплення, як правило, виступає ерозія головної або бічної частини річкового русла, що п'ється, коли річка
врізається у водороздільний простір, перетинає його і досягає русла сусіднього потоку. Це веде до осушення того русла, яке
знаходиться вище.
Серед морфологічних ознак перехоплення виділяють наявність коліна чи крутого вигину річки, поява яких пояснюється
геологічними причинами. З погляду геології про виникнення перехоплення може свідчити наявність у молодших терасах
річки, що перехопила гальки тих гірських порід, яких немає в її старіших терасах. При цьому напрямок течії в перехопленій
ділянці може бути протилежним до загального ухилу місцевості.)
86. Сформулюйте предмет і завдання геоморфології як науки.

Предмет: зовнішній вигляд рельєфу Земної поверхні (морфологія), його походження (генезис), вік та динаміка розвитку. Геоморфологія
вивчає рельєф земної поверхні як системоутворюючого елементу всього довкілля.
Головні  завдання геоморфології такі: характеристика зовнішніх рис рельєфу; встановлення генезису форм рельєфу і їхніх комплексів;
визначення еволюції форм рельєфу за різними географічними умовами; побудова типізацій і класифікацій форм рельєфу; виявлення
закономірностей поширення форм рельєфу на земній поверхні та геоморфологічне районування території; з'ясування взаємозв'язків і
співвідношень між геологічними структурами та морфологією рельєфу; оцінка поширення й інтенсивності розвитку сучасних
рельєфотвірних процесів; оцінка рельєфу з погляду його придатності для використання в різних галузях, у тому числі
природоохоронна, рекреаційна й естетична оцінка.