НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

№12 (612) НАУКОВОТЕОРЕТИЧНИЙ ЖУРНАЛ

ЗАСНОВАНИЙ У СІЧНІ 1957 р.
ГР УДЕНЬ ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ
2 011 КИЇВ

ЗМІСТ
ДАТИ
Неврлий Микола. Празька українська поетична школа ................................................ 3
Жулинський Микола. Велич трудів і днів Майстра....................................................... 11
Дорогий Миколо Ярославовичу! ...................................................................................... 15
Неживий Олексій. Григір Тютюнник: роздуми перед ювілеєм
про творчість і пам’ять ......................................................................................................... 16
Даниленко Володимир. Танець над прірвою: смерть Григора Тютюнника
в дзеркалі аналітичної психології...................................................................................... 31

АD FONTES!
Ісіченко Ігор, архієпископ. Іван Вишенський і Львівське братство:
літературні аспекти діалогу ................................................................................................ 35
Шевченко-Савчинська Людмила. Етикетна література України латинською
мовою: пам’ятки й пізніша рецепція явища ...................................................................... 43

ХХ СТОЛІТТЯ
Свербілова Тетяна. Фантастична біографія радянського письменника
як жанр масової культури (О. Корнійчук – герой гротескних мемуарів
В. Некрасова)......................................................................................................................... 53
Брайко Олександр. Подія в художній системі ранніх романів В. Винниченка:
парадокси ініціації................................................................................................................ 68
Лущій Світлана. Журнал “Сучасник” на тлі післявоєнної еміграційної преси....... 83

З ПАМ’ЯТІ ЛІТ
Тарахан-Береза Зінаїда. Повернені шевченківські раритети...................................... 90

ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА
Палинський Віктор. “Мій Львів – це місто поезії...” .................................................. 101
Смоляк Богдан. Майстер-клас письменника в Демидові:
погляд на нову прозу В. Палинського............................................................................. 103

РЕЦЕНЗІЇ
Астаф’єв Олександр. Артур Шніцлер в інтер’єрі українського символізму
[Оксана Бродська. Артур Шніцлер: поетика тексту: Монографія] ........................... 105
Мовчан Раїса. У вінок пам’яті митців Розстріляного Відродження
[Книги і долі: Митці Розстріляного Відродження: Біобібліографічний покажчик;
Шляхами пам’яті: Антологія поетичних творів, присвячених пам’яті митців
Розстріляного Відродження] ........................................................................................... 108
Луцак Світлана. Поетика епітета в системі художнього твору
[Волковинський О. Поетика епітета: Монографія] ...................................................... 111

ЛП
Дмитренко Микола. На батьківщині епосу “Манас” і Чингіза Айтматова ............ 115
Назарук Вікторія. Всеукраїнська науково-практична конференція “Актуальні
проблеми культури української мови і мовлення” ....................................................... 116

НАШІ ПРЕЗЕНТАЦІЇ
Всесвіт. – 2011. – №9-10; Іван Франко: Тексти. Факти. Інтерпретації: Збірник
наукових праць. – К.; Львів, 2011. – Вип. І: Огляди. Статті. Твори. Листування.
Спогади. Бібліографія; Наєнко М.К. Теорія і літ-творчість:
50-ліття теоретичної кафедри плюс… [Наук.-попул. нарис] ..................... 104, 114, 117

Зміст журналу за 2011 рік ................................................................................................. 118

АННОТАЦИИ ОПУБЛИКОВАННЫХ СТАТЕЙ ......................................................... 127

CONTENTS ....................................................................................................................... 128

КНИЖКОВА ГРАФІКА ..................................................................3 сторінка обкладинки

ERRATA

У статті П. Михеда “Василь Гоголь-Яновський у культурному контексті

часу” (“Слово і Час”, №9 за 2011 р.) на с. 50 у бібліографічному описі
54-го цитованого джерела слід читати: Шубравський В.
Перепрошуємо наших читачів за прикрий недогляд.

© Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка

НАН України, 2011

2 Слово і Час. 2011 • №12

 Дати
XCV
Микола Неврлий (Мікулаш Неврлі) – український,
словацький, чеський літературознавець, україніст,
бібліограф, критик. Доктор славістики з 1950 р.,
іноземний член Національної академії наук України з
2003 р. Народився 15 листопада 1916 р. в Ростові-на-
Дону в чесько-українській родині. Слідом за батьком
– педагогом, перекладачем Ярославом Неврлим сім’ї
довелося поїздити Україною: жили на Закарпатті, у
Полтаві, Куп’янську, Харкові. 1933 року, рятуючись від
сталінських репресій, родина залишила батьківщину,
відтоді М. Неврлий мешкав у Чехії та Словаччині,
зрештою осів у Братиславі. У Карловому університеті
в Празі вивчав славістику, в Українському вільному
університеті студіював українську філологію, крім
того, закінчив філософський факультет Масарикового університету в Брні.
Працював у Науково-дослідному педагогічному інституті, у Літературознавчому
інституту Словацької академії наук у Братиславі.
Науковий доробок ювіляра величезний – це понад 1000 праць, більшість яких
так чи так відкривають світові феномен українського письменства. Коло
наукових зацікавлень М. Неврлого – українська класична література (Г. Сковорода,
І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка та ін.), Розстріляне
Відродження, митці празької поетичної школи, чесько-українські та словацько-
українські літературні зв’язки. Не оминає своєю увагою й сучасну українську
літературу, пишучи відгуки та рецензії. Упорядник видань творів Б.-І. Антонича
“Перстені молодости” (1966), Д. Фальківського “Ранені дні” (1969), Є. Маланюка
“Земна Мадонна” (1991), О. Ольжича “Цитаделя духа” (1991), до яких написав
передмови, подав коментарі, спогади, фотоілюстрації. Збагатив вітчизняну
літературу мемуарами про багатьох культурних діячів України: М. Хвильового,
Гр. Епіка, І. Кулика, Василя Блакитного, Б.-І. Антонича, Д. Фальківського,
Є. Маланюка, О. Ольжича, О. Олеся, В. Ґренджа-Долинського, М. Бажана,
М. Антоновича, Д. Чижевського, О. Зілинського, В. Жідліцького, М. Мольнара,
М. Мушинку, В. Верховинця, А. Волошина, С. Росоху та ін. Цікава для сучасного
читача розвідка про Г. Ібсена, вибране з поезії, прози та спогадів М. Ситника
“Катам наперекір”, щоденник “Ітінераріум” словацького просвітителя Даніеля
Крмана, який знав Мазепу й був очевидцем справжнього перебігу Полтавської
битви (у співавторстві з Гр. Булахом).
У різний час публікував свої праці у відомих славістичних органах – “Slavia”,
“Slovansky prehled”, “Slavica Slovaka”, “Romboid”, “Kolo”, “Slavia orientalis”, “Die Welt
der Slaven”, а також в українських – “Слово і Час”, “Сучасність”, “Літературна
Україна”. Основні праці: “Зденєк Неєдли та Україна” (1959), “Словацька україніка:
Бібліографія (1945–1964)” (1965), “Українсько-іншослов’янські зв’язки” (1970), “Деякі

Слово і Час. 2011 • №12 3

спільні і відмінні риси українського і словацького романтизму” (1972), “Безсмертний
Шевченко” (1954), “Í. Franko — ukrajinský básnik revolucionéř” (1957), “Т. Ševčenko —
revolučný básnik Ukrajiny” (1960), “Ukrajinica slovaca: Bibliografia. 1945—1964” (1965),
“Даніель Крман, Подорожній щоденник (Itinerarium 1708-1709)” (упорядкування,
примітки, передмова) (1999), “Минуле й сучасне: збірник слов’янознавчих праць”
(2009). Деякі журнальні публікації: “Михайль Семенко, український футуризм і
словацькі давісти” (1966), “Український вільний університет — база незалежної
української науки у вільному світі (1921—1945)” (1992), “Письменник і вільне слово.
В. Сосюра під обстрілом критики” (1998), “Крізь російські окуляри (Слов’янство)”
(1994), “Празька поетична школа” (1995), “Муза мужності й боротьби: 1994-рік Олега
Ольжича, поета, вченого, борця за незалежну Україну” (1994), “Орест Зілинський
як літературознавець” (1994), “Як обернуть рабів в буйтури?”: Противоборство
Візантії й Риму в поезії Є. Маланюка” (1997), “На двохсоті роковини Шафарика”
(1995), “Словацька рецепція Кирило-Мефодіївського братства і слов’янська
програма словаків” (1997), “Ольжич на тлі празького літературного довкілля”
(1998), “Етапи формування західноукраїнської модерної поезії” (1998), “Махар і
Маланюк” (1998), “Михайло Мухин і літературна молодь Закарпаття” (1999),
“Слов’янський контекст шістдесятників” (2000), “Біблійні мотиви й еротика в
модерній українській поезії” (2000), “Українська школа в чеській літературі” (2000).
Колектив редакції щиро вітає Миколу Ярославовича з ювілеєм. Усього в житті
нехай буде доволі, на кожному кроці завжди щастить, роки й дати не старять
і не полишає натхнення. Міцного здоров’я й насолоди від усіх життєвих справ!

Микола Неврлий УДК 821.161.2(437.10)-1.09

ПРАЗЬКА УКРАЇНСЬКА ПОЕТИЧНА ШКОЛА

У цій аналітичній статті автор подає історію виникнення празької української поетичної школи,
що стала яскравим осередком розвитку українського поетичного слова у вільному європейському
світі після Першої світової війни й особливо після поразки українських визвольних змагань
1918-1921 рр. на теренах України, окупованої більшовицькими збройними силами. Докладно
проаналізовано творчість Юрія Дарагана, Євгена Маланюка, Леоніда Мосендза, Олега Ольжича,
Юрія Клена, Оксани Лятуринської, Олени Теліги, Олекси Стефановича і двох талановитих
закарпатських поетів Івана Ірлявського та Івана Колоса, згадано чимало подробиць із їхнього
життя. Автор у цій когорті особливо виокремлює творчість Євгена Маланюка, чий поетичний
талант чи не найяскравіше розкрив усю трагедію міжвоєнного покоління поетів, що опинилося
поза межами України.
Ключові слова: Прага, Подєбради, празька поетична школа, українська гімназія в Модржанах,
складова чесько-українських літературних зв’язків, захист прав українського народу.

Mykola Nevrly. The Prague school of Ukrainian poets

The article surveys the history of the Prague school of Ukrainian poets which became the forming
center of Ukrainian poetry’s development within a free European world of the interwar time, especially
after the defeat of Ukrainian liberation movement in 1918-1921 and the subsequent occupation of
Central and Eastern Ukraine by Bolshevik army. The paper provides an in-depth analysis of the works
by Yuriy Darahan, Yevhen Malaniuk, Leonid Mosendz, Oleh Olzhych, Yuriy Klen, Oksana Liaturynska,
Olena Teliha, Oleksa Stefanovych and two more talented poets from Transcarpathian region, Ivan
Irliavsky and Ivan Kolos, quoting many details of their lives. In this cohort of poets, the author particularly
distinguishes the works by Yevhen Malaniuk whose poetic talent gave an exemplary expression to the
tragedy of the interwar generation of poets which was superseded outside Ukraine.
Key words: Prague, Poděbrady, the Prague school of Ukrainian poets, Ukrainian gymnasium
in Modřany, the constituent part of Czech-Ukrainian literary relations, the protection of Ukrainian
people’s rights.

4 Слово і Час. 2011 • №12

 Наше ставлення до України після 1945 року було інколи однобічне й
тенденційне, скеровуване часто з Москви, яка Україну завжди використовувала
й ніколи їй не бажала добра. Однак той факт, що в Масариковій республіці
в Ржевницях (а згодом у Модржанах) була українська гімназія, а в Празі –
Український Вільний Університет і Українська Академія пластичного мистецтва,
де після занепаду Української Народної Республіки (1917–1921) навчались
утікачі з братньої слов’янської країни, свідчить про щиру гуманність чеського
народу і про правильну позицію тодішніх наших політиків щодо українського
питання. У доволі численній українській колонії у Празі нуртувало тоді досить
інтенсивне культурне життя. Декотрих письменників із того середовища автор
цих рядків знав особисто.
Поміж Першою і Другою світовою війною українська поезія в діаспорі
досягла щонайвищого мистецького рівня в празькій поетичній школі. Однак
не належали до того числа всі українські письменники, що тоді мешкали в
Празі. Видатний лірик Олександр Олесь (власне ім’я Кандиба) і драматурги
С. Черкасенко й Микита Шаповал (псевдонім М. Сріблянський) належали до
старшого покоління. Празьку поетичну школу творило молодше покоління,
більшість представників якого ще недавно воювала за українську державу
й після її занепаду опинилася за кордонами Батьківщини. Були тут Юрій
Дараган, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Олег Ольжич (син Олександра
Олеся), Юрій Клен (як університетський професор він виступав під власним
ім’ям О. Бурґгардт), Оксана Лятуринська, Олена Теліга, Олекса Стефанович і
два талановиті закарпатські поети Іван Ірлявський та Іван Колос. До них можна
ще додати галичанина Богдана Беднарського, батька якого замордували в
Бережанах енкаведисти.
Є всі підстави, щоби ми цю групу вважали школою. Ці поети були близькі один
до одного за своїм світоглядом, стилем і тематикою. Їхня творчість надихнула
масу послідовників і стала справжньою школою для цього й наступного
покоління. Більшість із них публікувалась у львівському “Вістнику” (1938–1939),
редагованому відомим критиком і публіцистом Дмитром Донцовим (1883–1973),
котрого більшовицька критика всіляко ганьбила, називала зрадником народу,
українським фашистом тощо, заборонила публікувати його твори. Незважаючи
на певний радикалізм, Донцова не можна викреслити з історії української
суспільної думки. Саме він перший в Україні пройшов еволюційний шлях від
марксизму до націоналізму, що був викликаний там гнітом і русифікацією.
Як активний критик він захищав права українського народу, гостро таврував
колонізаційну політику Москви, але ганьбив також вітчизняних боягузів і
зрадників. Свого часу він був каталізатором розвитку передової громадської
думки, а його численні праці (наприклад, “Леся Українка – поетка українського
Рисорджименто”, 1922), “Наша доба і література” (1936), “Де шукати наших
традицій” (1938), “Дух нашої давнини” (1944), “Росія чи Европа”) залишаються
актуальними й нині.
Вплив цієї особистості на празьких українських поетів у цілому не можна
перебільшувати. Важливішою, ніж різні доктрини, була дійсність – закріпачення
власного народу, колабораціонізм частини інтелігенції, гостре почуття
національної кривди, гніву й ганьби. Тоді не лише радикалізм Донцова й
волюнтаристська доба, а й ці виразно домашні чинники впливали на світогляд
цих поетів. Майже всі вони були неоромантики, динамічна напруженість їхніх
віршів була відображенням неспокійної епохи. Філософською і психологічною
глибиною своєї творчості вони схилялись до неокласиків (“Рінь” O. Ольжича,
празькі цикли Є. Маланюка, “Прокляті роки”, “Жанна д’Арк” Ю. Клена та ін.).
Тематично творчість празьких українських поетів скеровувалась переважно

Слово і Час. 2011 • №12 5

 до минувшини України, у якій вони
дошукувались причин недавньої
національної трагедії (“Варязька
балада” Є. Маланюк а, “Балада
про побратима” Л. Мосендза). Від
радянської літератури творчість
цих поетів відрізняється свободою
людського духу, українським, у
жодному випадку не всесоюзним
радянським патріотизмом,
правдивими описами української
минувшини й сучасності.
Одним із перших українських
пражан, які оспівували половецький
степ, бронзу і сталь історичної
України, був Юрій Дараган (1894–
1926). Разом з Є. Маланюком і
Л. Мосендзем він став засновником
п р аз ь к о ї п о ет и ч н о ї ш к ол и . Ц я
людина, що передчасно пішла із життя, своєю єдиною збіркою “Сагайдак”
(Прага, 1925) заслужила, щоб увійти в історії української літератури. У цій
збірці відчуваємо тонке ліричне розуміння української природи, філософії
боротьби й оптимізму. Історіософічні мотиви Дарагана, що йдуть хронологічно
від Дажбога і “Слова о полку Ігоревім”, завершуються контрапунктом в ідейно
сильній поемі “Мазепа” (1924), де оживає велика, але за своїм завершенням
трагічна золота доба української історії. Програму переможеного, але духом
нескореного гетьмана поет вкладає в його промову перед козаками. Він жадає,
щоб вони визволили Україну з кігтів її ката Петра Великого.
Найвидатнішим поетом празької школи був Євген Маланюк (1897–1968), його
ж син інженер-архітектор Б. Маланюк іще недавно мешкав у Празі. Поразка
української державності, за яку під час громадянської війни Є. Маланюк
боровся, викликала в ньому бунт і протест. Основними мотивами першого
періоду його творчості були невтомні пошуки причин цієї поразки, її критична
переоцінка й заклики до подальшої боротьби. Свою творчість Маланюк
розпочав мажорним тоном і одразу виявив себе як поет боротьби (збірка
“Стилет і стилос”, Подєбради, 1925). Між багатьма сюжетами його лірики
переважає мотив ностальгії: “…Все сняться матернії руки / Стара солома
рідних стріх…”. У далекій чужині він часто чує, як “Мати слухають ночами
// бронхітне гавкання Бровка” тощо. Завжди і всюди йому з’являється рідна
Україна. Інколи він бачить її в образі Степової Еллади, ще частіше у хвилини
болісних медитацій над її долею вона являється йому як зрадниця Кармен,
Москалем зведена Шевченкова Катерина або навіть як “повія ханів і царів”
(збірка “Земна Мадонна”, Львів, 1939).
Це вже був вияв найбільшої любові до Батьківщини, бо він бачив у ній не
лише героїзм і славу, але теж її гріхи та слабкості, які привели таку багату
країну до нещастя й занепаду. Ідейно найсильнішим Маланюковим твором
є геніальна “Варязька балада” (1925), її ж історіософічна концепція виразно
перетинається із сучасністю: “…Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу,
/ Проклятий край, Елладо Степова?!..”. Типове для Маланюкової поезії
оспівування любові, кохання й ненависті досягає тут вершини, наближається
до пророчих Шевченкових і Франкових слів. Якщо в перший період творчості
був Маланюк за динамікою свого вірша неоромантиком, то в пізнішому періоді

6 Слово і Час. 2011 • №12

творчості він переходить до неокласики. Тепер у його віршах відчуваємо
гармонію, зрілу мудрість, розважливі спогади й оригінальні відгуки велетнів
світової літератури, між ними й Махара, якого він знав особисто і з яким також
листувався. Слов’янське коло його друзів розширюють Фр. Галас, В. Фіала,
Й. Кіршбаум, Юл. Тувім, Яр. Івашкевич, А. Слонімський, Й. Лехонь, М. Забейда
та ін.
Незвичайну оригінальність у творчості виявив представник празької поетичної
школи Леонід Мосендз (1897–1948), близький приятель Є. Маланюка. У його
багатому вияві людського духу щасливо поєдналися поет, прозаїк, публіцист
і науковець. Мосендз закінчив хімічний факультет Української господарської
академії в Подєбрадах і був асистентом Брненської Політехніки, де лише
на крок зупинився перед відкриттям важкої води. Майже всі його житейські
муки можна вичитати з автобіографічних творів. Із повісті “Засів” (1936,
друге видання, Прага, 1941) довідуємося про його дитинство й формування
національної свідомості. У поемі “Волинський рік” (1948) він замислюється над
коренями власного походження, над минувшиною й сучасним рідної Волині.
Із Мосендзевої поетичної спадщини виокремлюємо найвизначнішу збірку
“Зодіяк” (Прага, 1941), провідним мотивом якої постає боротьба України за
своє визволення. “Балада про побратима” із цієї збірки – своєрідний реквієм
тим, хто поліг за свободу українського народу. У ліричному героєві вірша автор
бачить десятки й тисячі таких, як і він сам, коли він іще недавно зі зброєю в
руках захищав свою Батьківщину. У класичних секстинах балади відображено
героїзм і трагедію тих запеклих боїв за УНР.
Як М. Терещенко в Радянській Україні, так і Мосендз в еміграції вплітає
до модерної української поезії філософські й цивілізаційні мотиви, що
взаємозалежать від питань екзактних наук на пізнанні природи і Всесвіту.
Філософський світ вселюдських образів знаходимо також у “Нівелірі”, де мотив
з Біблії змушує задумуватись над питаннями буття. До цього тематичного кола
належить також лірична драма “Вічний корабель” (Прага, 1940), в якій поет
поєднує світовий сюжет “Летючого голландця” з пекучим питанням еміграції.
Сумну долю вигнанців, неозброєних знаннями чужих мов, вирішує Мосендз у
поетичному творі “Канітферштан” (Інсбрук, 1945), насиченому гуманістичними
ідеалами українського мислителя Г. Сковороди.
Усім параметрам празької української поетичної школи відповідають твори
Олега Ольжича (1907–1944), колишнього асистента Любомира Нідерле,
замордованого у фашистському концтаборі Заксенгаузен. Його творчість
виразно протилежна творчості його батька, лірика Олександра Олеся.
У творчості батька і сина відбиваються світоглядні, а з ними і стильові
протилежності двох епох. Коли батько як лірик виявив себе ще до революції,
Ольжич – представник нової, виразно національно-визвольної генерації, яка
закликає до боротьби за незалежність України. Вдячним матеріалом для нього
були прастарі міфи, середньовічне християнство, але й тихий кабінет ученого,
що нагадував аналогічний мотив київського неокласика Максима Рильського,
котрий саме тоді відкупився від смерті віршем, у якому прославляв Сталіна
(“Із-за гір та з-за високих / Сизокрил орел летить…”). На противагу Маланюкові
Ольжич у першій збірці виступав як неокласик, але у своєму подальшому
розвитку прагне до неоромантизму. Його історичне мислення найвиразніше
виявилось у гекзаметрах поеми “Була золота доба”, підтвердженої епіграфом
із Овідія “Tertia post illam successit aenea proles”. Згідно з Овідієвими
“Метаформозами” відобразив український поет чотири основні епохи людства
– вік золотий, срібний, мідний і бронзовий. Історіософічна концепція наближує
Ольжича частково до Шпенглера, циклічне розуміння історії якого перейняв,

Слово і Час. 2011 • №12 7

 Микола Мірошниченко, Микола Неврлий, Григорій Кочур, Григорій Булах
теж з певними корективами, М. Хвильовий – перший український націонал-
комуніст, котрий у 1933 році покінчив життя самогубством. Схожі уявлення про
Україну Ольжича і Хвильового близькі до поглядів київських слов’янофілів із
Кирило-Методіївського братства (1846–1847), що знайшли своє відображення
в їхніх “Книгах буття українського народу”.
Збірка революційної лірики “Вежі” (Прага, 1940) черпає з українського
національно-визвольного підпілля 30 років у Галичині, з яким був також
зв’язаний Ольжич. У ній поетові засоби вираження, що малюють атмосферу
підпільного руху, вельми заощадливі й суворі, уривчасті й лаконічні. Третя
збірка Ольжича “Підзамче” (Мюнхен, 1945) вийшла після його трагічної смерті.
У поетовій спадщині є ще наукові археологічні й публіцистичні праці.
Найстарший із групи празьких українських поетів був Юрій Клен (власне ім’я
– Освальд Бурґгардт, 1891–1947), котрий творчо об’єднав “пражан” зі школою
київських неокласиків, до якої він сам до того належав. За походженням
Бурґгардт був із німецьких колоністів на українському Поділлі. У вирі
національного пробудження в Україні 20-х років він став українським поетом.
Вивчив західну філологію в Київському університеті й отримав там звання
професора. 1931 року відбув із письменницькою делегацією до Німеччини, де
й залишився: в Україні розпочався сталінський терор. На початку 40-х років
Бурґгардт викладав історію слов’янських літератур у Празькому німецькому
університеті, де в колі українських студентів користувався особливо великою
пошаною. У Празі 1943 року поет видав збірку “Каравели”, яку натхненно
привітала критика. Напередодні у Львові вийшла його написана октавами
поема “Прокляті роки” про голодомор в Україні 30-х років. Обидві збірки
з’явилися під псевдонімом Юрій Клен. До празької поетичної школи ввійшла
нова свіжа сила, яка тематично й по-мистецьки збагатила українську поезію.
В особі Бурґгардта, знавця західних мов і літератур, зрілого перекладача,
українська література дістала поета європейського формату, людину високої
літературної культури. Усі ці риси були властиві київським неокласикам,
які докладали всіх зусиль у досягненні високого мистецького рівня й
засуджували графоманство й тенденційність масової радянської літератури.
Майстерний твір його “Каравел” – історіософічна поема “Жанна д’Арк” (1936),
де романське середньовіччя поступово переходить до нашої сучасності. Як
у фільмі, тут чергуються походи вікінгів, оживає середньовічний Прованс,

8 Слово і Час. 2011 • №12

 класична красуня Лесбія й Беатріче
Данте, середньовічний Франкфурт над
Майном, вулицями якого Мефістофель
водив Фауста, тощо. Остання частина
збірки присвячена Україні.
Вершиною творчості Юрія Клена
стала пророча епопея “Попіл імперій”
(1943–1947), у якій він пророкував
зникнення як гітлерівської Німеччини,
так і сталінського Радянського Союзу.
До празької школи належать і дві
обдаровані жінки – Оксана Лятуринська
(1902–1970) та Олена Теліга (1907–
1 9 4 2 ) . О б о х ї х м о ж е м о в в а ж ат и
с п а д к о є м н и ц я м и Л е с і Ук р а ї н к и .
Поезії Лятуринської, за покликанням
скульпторки, лаконічні і строгі, але
між ними прочитуєш і ліричну сповідь
звичайної й наївної жіночої душі, якої
вже торкнулася модерна цивілізація.
Тематичне коло її збірок (“Гусла”, Прага,
1938 і “Княжа-емаль”, Прага, 1941)
воскрешає світ поганських предків,
Федір Сарана, Микола Неврлий,
князівське знищення Київської Русі,
Григорій Булах
спадкоємницею якої стала Україна,
багатий волинський фольклор і майоліка. У своїй поезії авторка часто згадує
стару Прагу, торговельні контакти власної країни з Чехією. Лятуринська
занурюється у глиб віків, коли люди були здатні не лише палко любити свою
батьківщину, а й ненавидіти її ворогів. Модернізм її мистецького вираження
збагачує синхронізація кількох видів мистецтва, найбільш словесного і
пластичного.
Лицарем між українськими поетками була Олена Теліга, донька професора,
страчена німецькими фашистами в Києві. За наказом українського підпілля
вона подалася до Києва відновлювати літературне життя. У своїй ліриці Теліга
поєднує жіночу ніжність із великим патріотичним натхненням, з мотивами
самозречення в ім’я національно-визвольних боїв. Що її слова не були
порожньою декларацією, вона довела героїчною смертю в Києві, де редагувала
літературно-громадський журнал “Літаври”, заборонений згодом окупантами.
Один із її солдафонів розповідав, що вона “ні до чого не зізналась, і щоб
облегшити долю всіх інших, всю вину взяла на себе”. А інший гестаповець,
вражений її героїзмом, заявив: “Я не бачив чоловіка, щоб так героїчно помирав,
як ця красива жінка”. Разом з нею були розстріляні молодий закарпатський
поет Іван Ірлявський і редактор Іван Рогач, яких автор цієї студії знав особисто
ще із Закарпаття.
Тематично, але менш уже стилістично перебував у приязних взаєминах
із празькою поетичною школою Олекса Стефанович (1899–1970), творчість
якого розвивалася в романтично-символічному струмені. Сюжети для своїх
віршів він черпав максимально з рідного волинського фольклору та з історії
України. В образі Іллі Муромця зобразив історію України на доленосному
розпутті Європи та Азії у взаємній борні культури й хаосу. На Україну завжди
чигала небезпека з боку половців, турків і татар та північних сусідів. Цю
небезпеку, каже поет, не можна було подолати ні покорою, ні смиренням,

Слово і Час. 2011 • №12 9

їй необхідно було протиставити героїзм народу. Незважаючи на деякі його
радикальні запевнення, Стефановичева поезія не була волюнтаристською,
ідейно вона була радше християнсько-войовничою, в якій завжди переважав
мотив національної самооборони. Досить виразно виступають у Стефановича
також настрої елегійної волинської природи, у якій часто діють на сцені
міфологічні та історичні постаті рідного минулого (“З прадавнього минулого”,
“Вже на Заході”, “Сон Перуна” тощо та ін.). З тієї проблематики поет малює
два протилежні світи – поганський і християнський. Дуже специфічною була
поетична мова Стефановича, переповнена не лише архаїзмами й сміливими
неологізмами, а й небувалими синтаксичними конструкціями, що викликають
інколи нерозуміння й подив.
Наймолодшими “пражанами” були два закарпатсько-українські поети Іван
Ірлявський (1919–1942, власне ім’я – Рошко) та Іван Колос (власне ім’я –
Кошан). Їх багатообіцяючий розвиток перервали трагічні події Другої світової
війни. Іван Ірлявський, перші поезії якого виходили у празькому українському
часопису “Пробоєм” і у львівських “Обріях”, розвивався дуже швидко. Упродовж
трьох років видав у Празі три збірки – “Моя весна” (1940), “Вересень” (1941) і
“Брості” (1942). Усі вони вирізняються особливим молодечим натхненням, що
виражало національне пробудження Закарпаття, яке за період Чехословаччини
виростило свою демократичну інтелігенцію. З тієї патріотичної лірики сильно
спалахують то сумні, то веселі спогади про власне дитинство, про рідне село,
про матір і батька. Ще сильніше звучать автобіографічні мотиви в його дальших
збірках. Ірлявський був залучений до українського антифашистського руху.
Разом з Оленою Телігою він відбув до Києва, разом із нею був заарештований
гестапо і в короткому часі разом із нею страчений.
Іван Колос студіював філософію в Карловому університеті в Празі. Його
єдина, але багатообіцяюча поетична збірка “Молоді мої дні” (Ужгород, 1930–
1936) своїм юнацьким запалом нагадувала оптимістичну лірику київського
комсомольського поета Олекси Влизька, страченого 1934 року в період
сталінського терору в Україні з 28 іншими українськими письменниками. Ця
перша збірка Колоса була водночас його дебютом і фіналом. У несприятливих
умовах тоталітарного режиму в окупованій Чехословаччині поет, який брав
участь у нелегальному антифашистському русі, відійшов від літературного
життя, переїхав на північ Чехії, де мешкав довше. Українська література,
одначе, про цих закарпатських поетів не забула.
Незважаючи на деякі особливі риси стилю й лірично-тематичні горизонти
поетів празької поетичної школи, їхнім основним орієнтиром був неоромантизм,
що мав своє коріння у класичному українському романтизмі. Його підсилювали
також ідейні напрямки неспокійної міжвоєнної доби. Якщо для народів,
які мали свою державу, романтизм був окремим літературним напрямом,
для української літератури, як і для літератур інших поневолених народів,
цей динамічний напрям був вираженням національної самосвідомості,
самооборони й життєвого оптимізму. Саме тому поети української поетичної
школи в міжвоєнній Празі прихилились до нього. Усіх їх окрилював пафос
національно-визвольних змагань, підсилених значною мірою ренесансом
української культури пореволюційних 20-х років, ідейними вождями яких були
українські націонал-комуністи – поет і публіцист-новатор Микола Хвильовий і
нарком культури Української РСР Микола Скрипник. Обидва сміливо захищали
права українського народу, за що в 1933 році були доведені сталінським
терором до самогубства. Те, що в 30-ті роки й упродовж подальших літ не
могли виразити українські письменники в межах своєї Батьківщини, висловили
в умовах вільного світу поети української поетичної школи у Празі. Їхня

10 Слово і Час. 2011 • №12

творчість вступає нині законно до скарбниці загальноукраїнської національної
літератури.
Твори українських поетів празької школи – також важлива складова тривалих
чесько-українських літературних зв’язків. У ній часто і з любов’ю знаходить своє
відображення барокова Прага, гуситська історія, чеський ландшафт, Морава,
минуле й сьогодення цієї землі, що надала українцям притулок і стала для
них другою батьківщиною. Більшість поетів із цієї групи, на жаль, до наших
днів, коли Україна, врешті-решт, добилась самостійності, не дожила. Однак
боролись за неї й відстоювали цю незалежність усі вони.

Авторизований переклад із чеської Івана Пасемка

Отримано 22 листопада 2011 р. м. Братислава, Словаччина

„„„„„„„„„„„„

Микола Жулинський УДК 821.161.2(437.10).09

ВЕЛИЧ ТРУДІВ І ДНІВ МАЙСТРА

Ювілейна стаття присвячена творчій долі та визначному науковому доробку знаного вченого –
літературознавця-україніста, славіста, критика, бібліографа, іноземного академіка НАН України
Миколи Неврлого.
Ключові слова: українська література, україністика, Розстріляне Відродження, празька
поетична школа.

Mykola Zhulynsky. The greatness of the works and days of the Master
This anniversary paper deals with creative biography and important scientific heritage of a well-known
specialist in Ukrainian literature, Slavicist, literary critic, bibliographer and a foreign academician of
the National Academy of Sciences of Ukraine Mykola Nevrly.
Key words: Ukrainian literature, Ukrainian studies, “Shoot Renaissance”, the Prague school of
Ukrainain poets.

“Це – європейський інтелігент у найкращому розумінні цього слова”. Так

визначав Микола Хвильовий класичний тип творчої людини, яка для мене
постає в образі славетного європейського вченого-літературознавця Миколи
Неврлого (Мікулаша Неврлі).
Україні пощастило. В особі цієї невтомної й натхненної творчої особистості,
яку, знову ж за словами Миколи Хвильового, “ми мислимо в перманентній
інтелектуальності, вольовій і т. д. динаміці”, українська наука, культура й
література має надзвичайно плодовитого популяризатора у Словаччині, Чехії,
та й в усьому слов’янському світі. І ці величні труди М. Неврлого – українського,
чеського, словацького вченого-славіста – тривають майже сім десятиліть.
Любов до України, до української мови й культури прищеплена Миколі
Ярославовичу ще змалечку, у родинному середовищі, де батько – чеський
емігрант, а мати-галичанка формували в ньому українське світобачення. Батько-
педагог вивчав українську (“руську”) мову спочатку в Чернівцях у німецькій
гімназії, згодом завдяки рекомендації Івана Франка – в українській гімназії у
Львові. Народжений 15 листопада 1916 р. в Ростові-на-Дону, М. Неврлий жив
згодом і в Полтаві, де батько викладав в Інституті народної освіти німецьку й
польську мови, і в Куп’янську… Там Микола закінчив семирічку, в якій ґрунтовно
закріпив знання української мови. Буде й Харків, знайомство з українськими
письменниками, яке назавжди закарбує в його пам’яті образи подвижників
і страдників дивовижного культурного феномену – бурхливого відродження

Слово і Час. 2011 • №12 11

української національної літератури, мови, театру, кіно, образотворчого
мистецтва. Довелося пережити й жорстокий вишкір сталінських репресій, і
чорне спустошення українських сіл унаслідок планового Москвою виморювання
голодом 1932–1933 років… Мудрий, розважливий Ярослав Неврлий домігся
того, щоб комуністична влада дозволила реемігрувати йому, чехові, разом із
сім’єю в Чехо-Словаччину, що їх і врятувало від неминучих репресій.
Навчання Микола продовжує спочатку в Ужгородській, пізніше – в
Ярославській гімназії, після закінчення якої 1940 року вивчає славістику в
Німецькому університеті у Празі. Оскільки він уже прикипів думками й серцем
до україністики, то вступає також на філософський факультет Українського
вільного університету, де завдяки таким авторитетним ученим і професорам, як
О. Колесса, Д. Дорошенко, Л. Білецький, В. Щербаківський, поглиблює знання
з української літератури, історії, культури…
Гаряче патріотичне серце влітку 1941 року покликало студента Миколу в
Україну, туди, куди Провід Організації Українських Націоналістів спрямовував
похідні групи для відродження й забезпечення життєдіяльності Української
Держави. М. Неврлий наражав себе на смертельну небезпеку, працюючи в
умовах німецької окупаційної влади, яка вже на початку 1942 року почала
проводити репресії проти національно свідомої інтелігенції. Неподалік
Києва, у Василькові, М. Неврлий, який із причин конспірації називав себе за
псевдонімом Микола Новиченко, познайомився й подружився із редактором
місцевої газети поетом Миколою Ситником. Обидва були захоплені українською
поезією, один одному читали вірші Тичини, Рильського, Сосюри. Микола
розповідав про Харків 20-х років – про те, як 1927 року в Куп’янську уперше
побачив живого письменника Івана Кулика, як до його батька заходив Григорій
Епік, як слухав у Будинку письменників ім. Василя Блакитного енергійного,
знервованого Миколу Хвильового…
М. Ситника, недавнього студента Київського університету, цікавило
літературне життя у Празі. Особливо вразило його те, що цей чеський студент-
україніст не раз спілкувався із самим Олександром Олесем, знайомий із
його сином — поетом, археологом, керівником Культурної референтури ОУН
(мельниківці) Олегом Ольжичем, слухав лекції вченого Олександра Колесси
– автора популярної революційної пісні “Шалійте, шалійте, скажені кати!”
Там, у далекій Празі, цей молодик Микола Новиченко зустрічався з такими
забороненими в радянській Україні навіть на згадку прізвища поетами, як
Євген Маланюк, Юрій Клен (Освальд Бурґгардт), Олекса Стефанович, Оксана
Лятуринська, Леонід Мосендз…
Мине якийсь десяток-півтора років, і М. Неврлий, який закінчить 1945 року
з успіхом обидва університети – Німецький та Український вільний, захистить
удруге вже 1950 року на звання доктора філософії дисертацію на тему
“Життя і творчість Івана Франка”, підготує до друку цілу серію комплексних
видань творів заборонених в СРСР українських письменників ХХ століття –
Б.-І. Антонича “Перстені молодості” (1966), Д. Фальківського “Ранені дні” (1969),
Є. Маланюка “Земна Мадонна” (1991), О. Ольжича “Цитаделя духа” (1991),
М. Ситника “Катам наперекір” (1998).
Учений дуже добре орієнтувався в складних політико-ідеологічних
обставинах радянської України, чутливо реагував на коливання ідеологічного
маятника в політиці Москви щодо України. Та й сам він не міг розраховувати
на прихильність влади тодішньої Чехо-Словаччини, бо його дипломи
Німецького університету та Українського вільного університету, м’яко кажучи,
не шанувалися. Про це свідчить бодай те, що Микола Неврлий не зміг знайти
роботи у Празі. Ледве вдалося влаштуватися в університеті міста Брна, де
почав викладати українську літературу.

12 Слово і Час. 2011 • №12

 Надій великих упорядник, автор літературно-критичних статей, коментарів,
спогадів, укладач бібліографій, зокрема й фотоматеріалів, не плекав, що ці
видання творів Антонича, Маланюка, Фальківського, Ольжича, Ситника, а
також Олександра Олеся легально з’являться в Україні. Та ці книги потрапляли
нелегально у спраглу на пізнання своєї, але твореної за межами рідної
землі літератури батьківщину і слугували зразком підготовки й коментування
поетичних текстів, вражали високим рівнем культурного літературознавчого
аналізу творчої спадщини митця.
М. Неврлий разом зі своїм другом-однодумцем Орестом Зілинським подбав
про те, щоб чеський і словацький читач склав уявлення про українську поезію
від кінця ХVIII ст. до Другої світової війни. З цією метою вони видають у Празі
1951 року чеськомовну антологію української поезії під назвою “Vitězit a žit”
(“Перемагати й жити”). Годі шукати в цій книжці імена авторів літературознавчої
розвідки про українську поезію майже за півтора століття, біографічних довідок
про кожного із 52 поетів, коментарів, оглядів перекладів чеською мовою поезій…
Ми пам’ятаємо, що імена М. Неврлого, О. Зілинського, М. Мушинки,
М. Мольнара, І. Мацинського свідчили, що Україна в Чехо-Словаччині має
видатних об’єктивних пропагандистів української літератури на Заході. Бо,
як відомо, М. Неврлий публікував свої статті в тодішній Югославії, Польщі,
Німецькій Демократичній Республіці, в Угорщині… Особливо після агресії
радянських військ у Прагу в серпні 1968 року, коли його праці були вилучені з
друку, а самого вченого примусово відіслали на пенсію. Та вчений не склав руки
– здавалося б, іще з більшою інтенсивністю захоплював в орбіту своїх наукових
зацікавлень ті постаті, явища й течії, які не були в радянській Україні досяжними
для літературознавчого пізнання через суворий цензурний контроль.
Саме він, невтомний М. Неврлий, працюючи у Братиславі й долучаючись до
співпраці з українськими журналами, газетами, видавництвами Пряшівщини,
друкує “проривні” статті про такі літературні течії 20-х років в Україні, як футуризм,
експресіонізм, неоромантизм, неокласицизм, конструктивний динамізм…
Завдяки тому, що він був зарахований до Інституту словацької і світової
літератури Словацької академії наук, у вченого з’явилася можливість і суто
наукова необхідність підготувати кандидатську дисертацію. Тему М. Неврлий
обрав справді новаторську, ніким не досліджену: “Українська радянська поезія
20-х років”. Не досліджену під кутом зору розвитку й формування авангардних
течій в українській літературі 20-х років.
…Пригадую 1990-ий рік, коли М. Неврлий передав мені рукопис своєї
монографії “Українська радянська поезія 20-х років” обсягом майже 300 сторінок.
Для мене це було відкриття. Дослідник базував свої характеристики дев’яти
літературних стилів і напрямів на конкретних її творцях-“носіях” – на яскравих
творчих індивідуальностях, переважна частина яких була репресована, а їхня
творча спадщина в силу зрозумілих причин об’ємно не досліджувалася в Україні.
І тут з’являється таке синтетичне дослідження, яке відкриває глуху завісу над цим
літературно-мистецьким феноменом, яким була культурна епоха “розстріляного
відродження”. Я читав цей рукопис і дивувався, захоплювався, навчався…
М. Неврлий запропонував написати вступну статтю до цієї монографії, яка
з’явилася в Києві 1991 року під назвою “Українська радянська поезія 20-х років”
із підзаголовком “Мікропортрети в художніх стилях і напрямах”.
Через три роки, а саме 1994 року, у Києві вийшло друком також надзвичайно
цінне наукове дослідження М. Неврлого “Олександр Олесь. Життя і творчість”,
а ще через два роки – антологія української поезії празької школи “Муза любові
й боротьби”.
Неможливо перелічити навіть найзначніші монографічні дослідження цього
унікального вченого-славіста, бо ми, українці, досі не спромоглися підготувати

Слово і Час. 2011 • №12 13

повну бібліографію його праць, на що давно заслуговує іноземний член
Національної академії наук України. А їх, цих друкованих праць, набирається
далеко за 1000. Його колега і друг, професор, також іноземний член НАН України
Микола Мушинка у статті з нагоди 80-річчя Миколи Неврлого закликав зібрати
розкидані по різних закордонних часописах і збірниках, журналах і газетах,
не кажучи вже про виступи на багатьох-багатьох конференціях, на радіо й
телебаченні, його роботи й нарешті видати бібліографію праць науковця. “Таке
видання показало б рельєфний портрет чеха, який все життя щиро любив Україну
і цю любов намагався прищепити не лиш в Україні і в Чехії та Словаччині, але
всюди, де вдалось йому публікуватись”, – пропонує М. Мушинка.
Під цим кутом зору слід було б розглянути можливість перекладу на
українську мову монографії “Іван Франко. Життя і діло”, яку М. Неврлий
написав словацькою мовою разом зі словацьким ученим Мірославом Данішем
та опублікував у Пряшеві 2009 року.
Ранній період наукових зацікавлень іще студента М. Неврлого позначений
передусім дослідженням життя і творчості І. Франка у зв’язках із чеським
революційним рухом, із чеською літературою. До речі, саме з його ініціативи
1956 року на Слов’янському острові у Празі з’явилася меморіальна дошка
І. Франкові, а 1990 року в Братиславі постав пам’ятник Тарасу Шевченкові.
Згадана монографія чеха М. Неврлого і словака М. Даніша – це найновіше в
Європі, багато в чому новаторське слово про літературну й наукову діяльність
І. Франка, про “суспільно-політичні, культурні й економічні активи цього
визначного письменника” (Іван Дзюба).
Зрозуміло, що автори монографії багато уваги приділили слов’янським і
загальнолюдським зацікавленням Франка, адже цей унікальний письменник і
вчений усе своє життя наводив “золоті мости” взаємопізнання і співпраці між
народами. А з чеським і словацьким науково-культурним середовищем ці зв’язки
були особливо активними і плідними. І. Франка особливо цікавив історичний
розвиток і ментальність словацького народу, і він гаряче підтримував словаків
у їхній боротьбі за відродження рідної мови та формування національної
ідентичності.
…Згадую один із жовтневих днів 2009 року, коли у видавництві “Смолоскип”
відбувалася презентація збірника слов’янознавчих праць М. Неврлого “Минуле
й сучасне”. Набилося багато колег, друзів і знайомих Миколи Ярославовича.
Іменинник, бо ж це дійство відбувалося напередодні його дня народження –
15 листопада було вже не за горами, виглядав далеко не на свої дев’яносто
три роки. Стрункий, елегантний, іще густе, засіяне памороззю волосся
й гострий, надзвичайно допитливий погляд. Автор передмови до цього
видання академік НАН України І. Дзюба у своєму виступі вирізнив чотири
головних масиви досліджень ученого-літературознавця: розвідки з української
класичної літератури; дослідження й публікації з української літератури та
літературознавства 1920-х років ХХ ст.; дослідження з українсько-чеських та
українсько-словацьких літературних зв’язків; “зразкові з усіх поглядів видання
творів “проскрибованих” видатних українських поетів ХХ ст.”. І це ще не все.
Навіть тому, що 95-літній учений-славіст й україніст сьогодні в чудовій творчій
формі, багато працює, сповідуючи у своїх наукових розвідках, рецензіях,
оглядах, презентаціях української літератури в Європі творчі кредо своїх
тезків – двох Микол: “Дайош Європу!” Миколи Хвильового й “Ad fontes – До
Джерел!” Миколи Зерова.

Отримано 22 листопада 2011 р. м. Київ

„„„„„„„„„„„„

14 Слово і Час. 2011 • №12

ДОРОГИЙ МИКОЛО ЯРОСЛАВОВИЧУ!

Вітаємо Вас як усесвітньо знаного барда словацької україністики, доктора

філології, професора, дійсного члена НАН України, того, хто довгі літа невтомно
працює на пребагатій ниві вітчизняного й закордонного українства! Ви –
непересічний фахівець, людина щонайвищої ерудиції – з кожним роком, з кожним
десятиріччям вражаєте все українство новими звершеннями в науці, зокрема
в літературознавстві, фольклористиці, слов’янознавстві, перекладознавстві,
епістолярії, у шевченкознавстві та франкознавстві – усього тут не перелічити,
бо за Вашими плечима – понад 75 років невтомної і глибокої наукової праці.
Ще у студентські літа у славному празькому Карловому університеті, найстарішій
альма матер Центрально-Східної Європи, Ви, пане академіку, запізнались із
творчістю наймогутніших митців та істориків української минувшини Григорія
Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Грушевського, Лесі Українки,
Володимира Сосюри, Богдана-Ігоря Антонича, Євгена Маланюка, Наталени
Королеви та багатьох інших, як і з творчістю слов’янських геніїв Яна Коллара,
Карла Гавлічка-Боровського, Йозефа Фріча, Павола Орсаґа-Гвєздослава, Людовіта
Штура, Олександра Пушкіна, Льва Толстого, Адама Міцкевича.
Усі вони були для Вас взірцем служіння Батьківщині, прикладом борні за
честь і свободу своїх поневолених народів. Про кожного із цих авторів Ви
сказали оригінальне слово. Ви стали глибоким літописцем життєвого шляху,
борні і страждань І. Франка – митця, поета, науковця. Світанком Вашого
франкознавства стала Ваша перша монографія про І. Франка чеською мовою
(1952). А до нещодавнього 150-річчя І. Франка Ви у співавторстві зі словацьким
істориком та франкознавцем Мирославом Данішем створюєте справжній
франкознавчий фоліант словацькою мовою, про який академік Іван Дзюба
захоплено висловився: “Автори підкреслюють велику і багатогранну творчість
Івана Франка, яка має що сказати кожній генерації. І в цьому його геніальність.
Ця праця поширює відомості про феномен Івана Франка в слов’янському світі,
зокрема у середовищі словацького суспільства”.
Ваш тривалий творчий неспокій торкнувся ще однієї ділянки культурологічних
досліджень – політичної творчості Карпатської України, народ якої у важкому
протистоянні з угорськими фашистами у кровопролитній війні відстоював свою
незалежність. Прагнення закарпатських українців звучать у їхніх співаночках:

У зеленій полонині білесенькі вівці,

Колись були русинами – тепер українці.
Колись були русинами, чужими рабами,
Але тепер українці, своїми панами.

Вивчаючи фольклор Закарпаття, Ви знаходите в ньому надію та віру його

мешканців у світлий прийдешній день. Сьогодні, перечитуючи по краплинах
зібрані Вами народні мрії, ми й собі декламуємо:

Поможи нам, милий Боже, землі об’єднати

Та на Різдво в Галичині вже колядувати.
Поможи нам разом, Боже, з Вкраїною жити,
На Великдень у Києві вже паски святити.

Дорогий Миколо Ярославовичу! Щиро захоплюємося життєписами

непересічних українців, які Ви створили. Ви блискуче й переконливо
написали портрети українських ерудитів – Михайла Ситника, Миколи Бажана,
Святослава Гординського, Дмитра Чижевського, Юрія Дольд-Михайлика,

Слово і Час. 2011 • №12 15

В’ячеслава Чорновола, Марка Антоновича, Юрія Клена (Освальда Бурґгардта),
Володимира Сосюри, Івана Дзюби та чимало інших.
Вітаючи і здоровлячи Вас, дорогий Миколо Ярославовичу, з Вашим ювілеєм,
зичимо нових перемог на міжнародній ниві української словесності та
славістики!
Доброго Вам здоров’я, нових творчих верховин! З роси Вам і води!

З глибокою повагою,
Петро Кононенко, Євген Федоренко, Микола Жулинський, Лукаш Скупейко,
Дмитро Павличко, Марина Гримич, Осип Зінкевич, Григорій Булах, Іван
Пасемко

Київ, 15 листопада 2011 року

„„„„„„„„„„„„

LXXX
Олексій Неживий УДК 801.8:821.161.2-3 Тютюнник
ГРИГІР ТЮТЮННИК: РОЗДУМИ ПЕРЕД ЮВІЛЕЄМ
ПРО ТВОРЧІСТЬ І ПАМ’ЯТЬ

У статті розглядаються найбільш значимі текстологічні проблеми у творчості Григора

Тютюнника, що зумовлюють вибір основного тексту для підготовки повного (академічного)
видання творів митця. Актуалізується необхідність співмірного до таланту митця увічнення його
пам’яті на Полтавщині та Луганщині.
Ключові слова: основний текст, літературний твір, варіант, автограф, музейний архів.

Olexiy Nezhyvy. Hryhir Tiutiunnyk: Reflections on creative work and memory on the eve of jubilee
The paper focuses on the most important textological issues of Hryhir Tiutiunnyk’s oeuvre which
determine the choice of basic texts for the full annotated edition of his works. The author stresses the
need for the commemoration of the writer in the regions of Poltava and Luhansk which, he argues,
should be proportional to the latter’s talent.
Key words: basic text, work of literature, variant, autograph, museum archive.

Талановиті літерат урні твори стають

надбанням національної культури, належать
не лише автору, а й усьому народові. Тому
наукове обґрунтування історії тексту, його
оприлюднення (як правило, в академічному
виданні) теж має не лише суспільне, а
й загальнодержавне значення. Постать
видатного українського письменника Григора
Тютюнника вже кілька десятиріч кінця ХХ –
початку ХХІ століття в центрі уваги як історії
української літератури, так і письменницької
мемуаристики. Особливо багато досліджень
присвячено інтерпретації різних творів, їхньої
образної системи, художніх особливостей,
психології творчості. Значно менше праць
п р и с в я ч е н о т е к с т ол о г і ї т в о рч о с т і , д е
розглядаються проблеми вибору основного
тексту, хронології епістолярію, записників

16 Слово і Час. 2011 • №12

і щоденників, підготовки
до друк у повного видання
творів митця. Недостатньо
досліджено також біографію
письменника, принципи
написання якої ґрунтувалися
б на документальних
джерелах. Однак дослідники
віддають перевагу жанрам
документалістики, де
переважають суб’єктивні
письменницькі мемуари.
Навіть у шкільному підручнику
для 7 класу біографічний нарис
Григір Тютюнник із братом Григорієм (1959)
про Г. Тютюнника опубліковано
із численними помилками.
Після смерті митця з’явилося кілька видань його творів, однак жодне не
є науковим. І досі твори Г. Тютюнника видаються з помилками, до того ж
з’являються й нові.
Григір Михайлович Тютюнник – видатний митець української літератури ХХ
століття. Саме завдяки такому письменникові можемо говорити про художню
довершеність та справжність української літератури в нелегкі для неї часи.
Осягти масштаби неперевершеного таланту можна тільки за умови глибокого
вивчення літературних джерел його життєвого і творчого шляху, що для
Гр. Тютюнника становить неподільну єдність, бо саме з дитинства та юності
викристалізувалося його самобутнє художнє світовідчуття. Якщо ж говорити
про індивідуальний образ світу митця, то він теж значною мірою сформувався
в роки дитинства, сягнувши в літературній творчості майже всеохопної
ідентичності з національним образом світу. Саме ця подібність, внутрішня
спорідненість і визначають справжній талант (чи навіть геніальність) і постають
провідною ознакою художньої досконалості за всіх часів. В українській
літературі це особливо відчутно у творчості Тараса Шевченка, який силою
слова поєднав минуле, сучасне й майбутнє українців.
Про цю особливість таланту Гр. Тютюнника із великою проникливістю
сказав Іван Дзюба: “Ми ж знаємо, що Григір Тютюнник дивився на світ
широко розкритими очима, зірко бачив усе, що діялося з його народом, і
мав на це свій чіткий і глибоко пережитий погляд. Але навіть якби й не було
цього акцентованого громадянського усвідомлення, цієї інтелектуальної бази
усвідомлення дійсності, – все одно його безвідмовна чутливість до людських
доль як індикаторів певного суспільного життя вводила б у світ соціально-
психологічних, етичних, естетичних вимірів цього життя” [1, 38].
Панорама українського літературознавства стосовно творчої спадщини
Гр. Тютюнника репрезентована багатьма вченими, серед них особливу
теоретичну вагу мають дослідження І.Дзюби, В.Дончика, М.Жулинського,
М.Ільницького, М.Коцюбинської, В.Марка, Л.Мороз, Р.Мовчан, В.Нарівської,
В.Панченка, М.Сулими, Г.Сивоконя та ін.
Починаючи з 1985 року, нами досліджено й уведено до наукового вжитку
значну частину творчого доробку митця: у науково-популярних виданнях
опубліковано 120 листів, усі щоденники й записники, кіносценарій за романом
Гр. Тютюнника “Вир”, за автографом здійснено текстологічний аналіз і
підготовку до друку новели “Деревій”. У Центральному архіві-музеї літератури
і мистецтва України, архіві Зіньківського сільськогосподарського ліцею
Полтавської області, літературному музеї письменників-земляків Шилівської

Слово і Час. 2011 • №12 17

ЗОШ Зіньківського району Полтавської області, зразковому літературному
музеї Григора Тютюнника ЗОШ №12 міста Антрацит, в архівах приватних
осіб виявлено та введено до наукового вжитку різноманітні матеріали, що
стосуються життєпису письменника, його творчої особистості. Усе це дало
змогу здійснити комплексний науковий аналіз творчої спадщини Гр. Тютюнника
й фактологічно окреслити сторінки наукової біографії митця.
У цій статті на основі текстологічного вивчення та едиційної практики
творчої спадщини митця доводиться необхідність і пропонується структура
майбутнього повного (академічного) видання творів Григора Тютюнника.
Починаючи з 1968 року, тобто з першої публікації новели “Деревій” (“Вітчизна”,
1968, №7), багато літературних творів письменника зазнали редакторських
та цензурних втручань, що значно порушували текст. Нові видання творів
Гр. Тютюнника передруковуються з різних видань без чітких текстологічних
правил, до того ж упорядники нерідко припускаються помилок, що призводить до
нових різночитань. Факти ці можна пояснити переважно об’єктивними причинами:
підцензурний характер прижиттєвих видань, неможливість видання творів за життя
автора, відсутність багатьох автографів, незавершеність деяких творів (наприклад,
“Житіє Артема Безвіконного”), а також суб’єктивними причинами – ігнорування
текстологічних правил підготовки до друку, а то й коректорською недбалістю.
Готуючи до друку першу книжку, Гр. Тютюнник продовжував працювати над
стилістикою своїх творів, передусім над художніми деталями, важливими
для ідейно-художньої палітри. Так, оповідання “Місячної ночі” (першодрук –
третій номер журналу “Зміна” за 1964 р.), у збірці “Зав’язь” зазнало істотних
стилістичних змін.
Варто порівняти першодрук із другим варіантом тексту “Зав’язі”. Передусім
змінено досить загальну назву “Місячної ночі” на “Комета”, що значно більше
співвідноситься зі змістом твору.
Варіант перший
Прийшли ми до нього – мене тоді в правління обрали – цілою компанією.
Давай коня, кажемо.
А Юхим – круть та до комірчини, та й розіп’явся на дверях. “Рішу, – кричить,
– першого, хто підступиться”, – і за вила хапається. – “Я цим конем орю? –
питає. – Сію? Добро наживаю? Геть з двору, чортові підкулашники”. І на мене
визвірився. Ну, мене й сказило. Тут люди у вічі ширяють, що в нас і волики
були колись, і клуня, хоч і драненька, та своя, а тут ще й він, товариш мій
підкулашником обзиває…
Біля клубу, на тічку, – ґвалт. Витанцьовують, духами пахне й цигарками
лавошними. А місячно ж,– хоч нитку в голку вшиляй [5, 7].
Варіант другий
Прийшли ми до нього – мене тоді в правління обрали – цілою компанією.
Давай коня, кажемо.
А Юхим – круть та до комірчини, та й розіп’явся на дверях. “Рішу, – кричить,
– першого, хто підступиться”, – і за вила хапається. – “Я цим конем орю?
– питає. – Сію? Добро наживаю? Геть з двору!” І на мене визвірився. Ну,
мене й сказило…
Біля клубу, на тічку, – ґвалт. Витанцьовують, духами пахне й цигарками
лавошними. Харитін Тиркало, гармоніст, мабуть, п’яненький, приспівує:
“Я на бочці сижу
Бочка котиться,
Ніхто заміж не берьоть,
Заміж хочеться…”
А місячно ж,– хоч нитку в голку вшиляй [6, 24].

18 Слово і Час. 2011 • №12

 По-перше, у тексті автор удався до суттєвого скорочення, що стосується
згадки про “підкулашників”. Упадає в око бажання зменшити емоційну напругу
від трагізму насильницької зміни морально-етичних стосунків на селі, коли
боягузтво одного за більш-менш заможне життя до колективізації призвело
до позбавлення останньої радості його близького товариша.
Воднораз до основного тексту додався епізод, що промовисто свідчить
про повну духовну деградацію українського села, коли старше покоління,
обкрадене долею, а ще більше – змінами в суспільному житті, уже ніколи не
заспіває своїх прадавніх народних пісень. А нові пісні, які вражають своєю
абсурдністю, тепер біля клубу співає п’яненький гармоніст. Уживання русизму
теж не випадкове.
Проведений аналіз переконує в необхідності враховувати авторську волю,
узявши за основу другий варіант при визначенні основного тексту, однак в
академічному виданні в коментарях варто подати й перший варіант, з’ясувавши
при цьому історію тексту літературного твору.
Новела “Чудасія” вперше опублікована в журналі “Дніпро” (1964, №5).
Кульмінаційним моментом цього літературного твору стала реакція головного
героя інваліда війни Мусія Приходька, сторожа артілі “Вперед”, на відмову
райсобезу виділити йому автомобіль: “Машина вам, товаришу Приходько,
пишуть, не показана, с’язі з тим, що кульша на два сантиметри довша, ніж
треба. Треба п’ятнадцять, а у вас – сімнадцять.
Оце тобі й на – не показана! Що ж мені оті два сантиметри надрубати, чи
як?” [5, 21].
Такий текст збережено і в збірці “Зав’язь”, хоча більше за життя письменника
новела не друкувалася, а з книжки вибраного “Коріння” була насильницьки
вилучена вже з верстки. Однак у перекладі російською мовою (публікація
в журналі “Сельская молодежь”, 1970, №7) текст цього літературного
твору зазнав значних змін, що і спотворило авторський задум із разючою
достовірністю відтворити нехтування держави особистістю, якій і було
завдано великої моральної травми, навіть неспівмірної з тяжким фронтовим
пораненням: “Машина Вам, товариш Приходько, пишут, не показана, потому
как вы инвалид, а есть еще инвалиднее.
Так что же, мне культю укоротить или что…” [10, 20].
У перекладі Ніни Дангулової цей мікротекст набув дещо іншого звучання, але
теж відмінного від авторського: “Машина Вам, товариш Приходько, пишут, не
показана, культя ваша на два сантиметра длиннее, чем нужно…
Так что же, мне культю укоротить или что?..” [11, 321].
Зрозуміло, що точний переклад мав би бути інший.
Друга книжка “Деревій” вийшла в “Молоді” 1969 року. Три твори ввійшли
до неї із “Зав’язі” – “Сито, сито…”, “Гвинт”, “Печена картопля”. Порівняно з
першодруком змінено назву оповідання “Маркіян” на “Поминали Маркіяна”.
Особливо значних скорочень зазнав текст оповідання “Деревій”, тому слід
зосередити увагу на визначенні основного тексту саме цього літературного
твору. Ще 1982 р. В. Панченко писав, порівнюючи публікації “Деревію”
з першодруком у журналі “Вітчизна” (1968, №7) та першою публікацією
російською мовою “Тысячелистник” у “Литературной газете” від 9 жовтня
1968 р.: “В українських виданнях новела Тютюнника “Деревій” друкується
без розмови Данила з зятем, а даремно… Зоставшись без важливого, по
суті, центрального епізоду, новела “Деревій” стала значно випрямленішою, а
характер Данила Коряка позбувся цілком обгрунтованого драматизму” [3, 191].
Уперше на значні текстологічні відмінності цього твору вказала Л. Мороз у
нарисі життя і творчості “Григір Тютюнник”: “Одне з найвідоміших оповідань

Слово і Час. 2011 • №12 19

 Г. Тют ю н н и к а “ Д е р е в і й ” в ус і х
українських виданнях друкується
в урізаному вигляді. У російських
(теж не в усіх) – дещо повніше, але
теж скорочено так, що деякі фрази
просто повисають у повітрі, що аж
ніяк не узгоджується з відомою
звичкою письменника шліфувати
свої твори до такого стану, щоб
усе абсолютно було умотивоване
й логічно пов’язане з попереднім”
[2, 198-199]. Д ослідниця так ож
о п у бл і к у в а л а з а р у к о п и с н и м
автографом ту частину тексту, яка
не ввійшла до літературного твору в
однойменній збірці “Деревій” (1969).
З Петром Засенком у Лубнах над Сулою Те п е р з а в д я к и а в т о г р а ф о в і ,
збереженому Л. Мороз, можемо
здійснити текстологічне дослідження, необхідне для встановлення основного
авторського тексту оповідання.
Автограф:
“Небалакучий тільки. Встане вранці, вмиється, поснідає і за книжки, котрі з
собою ж таки й привіз. Одно їх читає, одно читає та олівцем щось креслить,
а то закине руки за голову і думає щось.
– Хіба ж, сину, так одпочивають? – не втерпів якось Данило. – Наївсь, напивсь
– і на бокову. На Маню оно подивись, – про дочку. – Ні заботи їй, ні печалі,
як-то кажуть. Отак треба!
А він усміхнувся, тестя за плече міцненько до себе притис і так неголосно
до нього:
– Тату, ви тільки не подумайте нічого такого… поганого, не в осуд кажу ні
вам, ні мамі, ні дружині, а задля істини: Маня, хоч вона ваша дочка, а моя
подруга, і я її люблю, не так живе, як мені – і мабуть, не тільки мені – хотілося
б. Для неї, тату, – тільки зрозумійте мене правильно – для неї благо те, що
найближче лежить, що можна взяти, поторкать рукою, купити, з’їсти, одягти,
чим можна зовні себе і своє гніздо прикрасити, зовні – чуєте? І вона не одна
така. Поки що – і це особливо помітно, зрозуміло, в місті – таких більшість,
страшна більшість. Чому в місті? Тому, що ви, наприклад, любите і знаєте
ліс не тільки як зелений масив, а його дух життя; землю не тільки, як точку
опори, а як живу істоту, річку, трави тощо і любите не для розваги, а органічно,
з пелюшок, як дитина – маму. А там – це розвага, зручність, відпочинок – і не
більше. Я сам селюк і, можливо, не розумію міста. Але мені здається, що
городяни найдужче і теж з пелюшок закохані в зручності, тобто у відповідний
стрій предметів. Місто зручне для любителів зручності, от. Таких людей
уже давно, цілі століття, називають обивателями, міщанами. В містах є
чимало громадян, людей землі, людей людства. Але обивателів – переважна
страшна більшість. Любов до зручностей, до предметів, продиктована
їм прагненням до спокою, а спокій – душевна підлість, писав один великий
російський письменник. Обиватель найдужче любить прислів’я, вірніше
його суть, сіль: “Про мене, Семене, хоч і всі на мене, аби я зверху був!”
Обиватель, тату, як сорока: любить блискуче і забуває про власні крила, а
якщо й користується ними, то механічно і знов-таки ж в ім’я поживи або для
пошуків блискучого. Ви мене розумієте? – Вони сиділи в хлівці під сіном

20 Слово і Час. 2011 • №12

посеред пахощів злежаного різнотрав’я та сухого торішнього деревію – він
висів у сніпках попід низькими бантинами, – та ластів’ячих гнізд, біля котрих
клопоталися ластівки, шугаючи крізь двері надвір і знадвору, з сонця на сонце.
Їгор притискав до себе тестеві плечі все міцніше й міцніше, аж вони лущали
в суглобах.
“Дебелий хлопець, – подумав Коряк. А подивитися – таке тендітне та
маломощне…” – А вслух казав: – Розумію, синок, розумію. Переказать не
перекажу, бо слів таких, як ти, не знаю, однак тямлю, їй-богу, тямлю, чого ж!
– Це добре, це чудово, – шепотів Їгор, пристукуючи себе кулаком по коліну і
дивлячись кудись мимо всього, що було перед очима, – в далечінь, як Данило,
коли траплялося виходити на простір. – Я одразу відчув у вас щось таке… і
полюбив, як батька – свого рідного я не зазнав, загинув, козак… Але я говорю
складно, і вам важко зрозуміти все, до крихти… Тоді отак! Чекайте, чекайте…
Ви коли-небудь Біблію читали – від Матфея, від Луки? Пам’ятаєте: “Не єдиним
хлібом жива людина”?.. Так от це якраз те, про що я вам кажу. В людини, крім
тіла, є душа – розум і серце… Ви воювали… Згадайте: коли ви йшли в атаку,
до вас приходило… Ну, як би вам сказати… Самозабуття? До бою ви думали:
вернусь чи востаннє йду? – і напевно – це абсолютно природньо – боялися.
А потім, коли рушили всі, плече в плече, ура в ура, ви думали про себе,
про власну смерть? Ні! Ви бачили перед собою всіх і були вже не собою, а
краплиною всіх, а в кожному вашому товаришеві була краплина вас! Ви були
одне ціле! Ви були тоді людьми людей! Такими повинні бути ми, люди, мислячі
істоти, завжди.
То брехня, що хтось один веде людей на подвиг. Брехня! Підняти – зможе.
Повести – ні. Їх веде не один, а одне – самозречення одного в ім’я всіх і
самозречення всіх в ім’я одного! От що означає Ісусів афоризм: “Не хлібом
єдиним…”
– Або ще! – Їгор підхопився, висмикнув з-під бантини кілька стебел деревію,
надломив одне. – Чим пахне? Деревієм! А це? А це? Теж. От таким повинен
бути народ! Єдиний дух, душа в душу! А ми? А ми кажемо, про нас навіть
анекдот складено такий: “Чого тобі, Марку, найдужче хочеться?” – “Щоб у
сусіда хата згоріла і корова здохла!”
Данило засміявся.
– Це точно, сину…
– От бачите! А ми – народ, плем’я (є таке чудесне слово) – і не кидати
один одного на поталу, а потім казати: така його доля! – повинні вчитися…
Цьому, хай воно буде прокляте, ми навчені… Плече один одному, руку,
розум, серце подавати повинні! Людина – людині, народ – народові! З цього
починається людство. А плем’я не одностайне, плем’я, де кажуть: “Хай у
сусіда хата згорить”, – гідне зневаги, осміяння, знищення! І все починається
з дрібнички начебто: тихого смирного зовні обивательського спокою –
душевної глухоти, підлості…”
Після цієї розмови Данило, що звик лягати рано, коли залишався вдома,
довго не міг заснути вночі. І хоч зять грався по обіді з дитиною, учив Маню
їздити на велосипеді, міцно, одною рукою тримаючи його за сідло, і кричав
по-хлоп’ячому: “Право руля! Перед собою дивись, не в колесо” – і сміявся
радо, і потирав задоволено руки, коли Маня проїхала сама увесь двір, не
впавши, – Данилові він здавався уже не таким, як раніше, ввічливим, простим,
роботящим, “нашим Їгорком”. А ще було трохи страшно за дочку…
– “Чого йому ще! – сумно розмірковував старий, лежачи поруч із зятем на
сінові – лаштувалися на рибалку, то лягли в хліві, щоб жінок не турбувати
вдосвіта. – Робота – кращої не треба: чиста, культурна… Зодягнені обоє, як з

Слово і Час. 2011 • №12 21

 Серед побратимів
голочки… Квартира, дитина, їсти вдосталь… Хіба так живуть, як ми колись…
одживали? Повернувся з війни – не те, що хліба, хати немає, притулку. Згоріло
все дотла.
Пішов у Кременчук, став на заводі до котлів за вісімсот карбованців на
місяць. Чотириста жінці й дитині в суботу після платні одвозив, триста собі
на харч (по сотні щомісяця на хату відкладав). Отож і виходило по десятці
на день. А що на ту десятку купиш? Хліба шмат, маргарину сто грамів та
тульки пригірщ… Тулька, тулька, тулька – щодня. Мабуть, і зараз, якби
вмер, та натомірували, то в жолудку саму луску знайшли б…”
“Люди людства”… “Як ви в бій ходили?..” Отак і ходили… Біжиш на кулі,
волосся дибки стає, пілотку скидає, очі, як цибуля, з лоба пруть, а біжиш, бо
всі біжать, а душа та – як струна, – торкнись і перерветься… Хіба там було
коли думати?..”
“А про хату, що згоріла, – точно… Це вже в нас така заведенція… Хоч я
зроду нічого нікому поганого не бажав… Звісно, може б, кому й підмогнути
треба було б… Одарка Пряшівна оно щороку сама жито косить. Чом не
помогти? Та ніколи. Як не свої вузлики в’яжеш, то в поле біжиш з дня в день.
А так, чом не допомогти людині?..”
І вирішив, що скаже зятеві на рибалці, як буде на те слушна нагодина:
“Ти, сину, про всіх не дуже печись, а про себе більше дбай, бо ніхто про
тебе не подбає”.
Але так і не сказав, хоча й замірявся не раз: то кльов переб’є, то не хотілося
Їгорового погляду од поплавка одривати – зосередженого такого, серйозного, а
тоді вирішив, що незручно освіченій людині радити що б там не було, помулявся,
помулявся та й змовчав: хай живуть, як хотять, їм видніше…” [15, 148-150].
Першодрук:
“Небалакучий тільки. Встане вранці, вмиється, поснідає – і за книжки, котрі
з собою ж таки й привіз. Одно їх читає, одно читає та олівцем щось креслить,
а то закине руки за голову і думає щось.
– Хіба ж, сину, так одпочивають? – не втерпів якось Данило. – Наївсь, напивсь
– і на бокову. На Маню оно подивись, – про дочку. – Ні заботи їй, ні печалі,
як-то кажуть. Отак треба!
А він усміхнувся, тестя за плече міцненько до себе притис і так неголосно
до нього:

22 Слово і Час. 2011 • №12

 – Тату, ви тільки не подумайте нічого такого… поганого, не в осуд кажу, ні вам,
ні мамі, ні дружині, а задля істини: Маня, хоч вона ваша дочка, а моя подруга,
і я її люблю, не так живе, як мені – і, мабуть, не тільки мені – хотілося б. Для
неї, тату, – тільки зрозумійте мене правильно – для неї благо те, що найближче
лежить, що можна взяти, поторкать рукою, купити, з’їсти, одягти, чим можна
зовні себе і своє гніздо прикрасити, зовні – чуєте? І вона не одна така. Поки
що – і це особливо помітно, зрозуміло, в місті – таких чимало. Чому саме?
Тому, що ви, наприклад, любите і знаєте ліс не тільки як зелений масив, а його
дух життя: землю не тільки, як точку опори, а як живу істоту, річку, трави тощо,
і любите не задля розваги, а органічно, з пелюшок, як дитина маму. А от для
Мані це розвага, зручність, відпочинок і не більше. Так і обивателькою можна
стати. Обиватель, тату, як сорока: любить все блискуче і забуває про власні
крила, а якщо й користується ними, то механічно і знову ж таки в ім’я поживи
або для пошуків блискучого. Ви мене розумієте?
Вони сиділи в хлівці посеред пахощів злежаного різнотрав’я та сухого
торішнього деревію, – він висів у сніпках попід низькими бантинами, – та
ластів’ячих гнізд, біля котрих клопоталися ластівки, шугаючи крізь двері надвір
і знадвору, з сонця на сонце. Ігор притискав до себе тестеві плечі все міцніше
й міцніше, аж вони лущали в суглобах.
“Дебелий хлопець, – подумав Коряк. А подивитися – таке тендітне та
маломощне…” – А вголос сказав: – Розумію, синку, розумію. Переказать не
перекажу, бо слів таких, як ти, не знаю, однак тямлю, їй-богу, тямлю, чого ж!
“Це добре, це чудово, – шепотів Ігор, пристукуючи себе кулаком по коліну і
дивлячись кудись мимо всього, що було перед очима, – в далечінь, як Данило,
коли траплялося виходити на простір. “Я одразу відчув у вас щось таке… і
полюбив, як батька, – свого рідного я не знав, загинув. Але я говорю складно, і
вам важко зрозуміти все, до крихти… Тоді отак! Стривайте, стривайте… В людини,
крім тіла, є душа – розум і серце… Ви воювали… Згадайте: коли ви йшли в атаку,
до вас приходило… Ну, як би вам сказати… Самозабуття? До бою ви думали:
вернусь чи востаннє йду? – і напевне – це абсолютно природно – боялися.
А потім, коли рушили всі, плече в плече, ура в ура, ви думали про себе, про
власну смерть? Ні! Ви бачили перед собою всіх і були вже не собою, а краплиною
всіх, а в кожному вашому товаришеві була краплина вас! Ви були одне ціле! Ви
були тоді людьми людей! Такими повинні бути ми, люди, мислячі істоти, завжди.
Після цієї розмови Данило, що звик лягати рано, коли залишався вдома,
довго не міг заснути вночі. І хоч зять бавився по обіді з дитиною, учив Маню
їздити на велосипеді, міцно, одною рукою тримаючи його за сідло, і кричав
по-хлоп’ячому: “Право руля! Перед собою дивись, не в колесо!” – і сміявся
радо, і потирав задоволено руки, коли Маня проїхала сама увесь двір, не
впавши, Данилові він здавався уже не таким, як раніше, ввічливим, простим,
роботящим, “нашим Ігорком”. А ще було трохи страшно за дочку…
– Чого йому ще! – сумно розмірковував старий, лежачи поруч із зятем на сіні,
– лаштувалися на риболовлю, то лягли в хліві, щоб жінок не турбувати вдосвіта.
– Робота – кращої не треба: чиста, культурна… Зодягнені обоє, як з голочки…
Квартира, дитина, їсти вдосталь… Хіба так живуть, як ми колись… одживали?
Повернувся з війни – не те, що хліба, хати немає, притулку. Згоріло все дотла.
“Люди людей”… “Як ви в бій ходили?..” Отак і ходили… Біжиш на кулі, волосся
дибки стає, пілотку скидає, очі, як цибуля, з лоба пруть, а біжиш, бо всі біжать,
а душа та як струна, – торкнись і перерветься… Хіба там було коли думати?..”
Вирішив, що скаже зятеві на риболовлі, як буде на те слушна нагодина: “Ти,
сину, про всіх не дуже печись, а про себе більше дбай, бо ніхто про тебе не
подбає”.

Слово і Час. 2011 • №12 23

 Але так і не сказав, хоча й замірявся не раз: то кльов переб’є, то не хотілося
Ігоревого погляду од поплавка одривати – зосередженого такого, серйозного,
а тоді вирішив, що незручно осві ченій людині радити що б там не було,
помулявся, помулявся та й змовчав: хай живуть, як хочуть, їм видніше…” [7,
73-75].
Уперше “Деревій” опублікований у “Вітчизні” (1968, №7). На рукописному
автографі стоїть дата – 12 квітня 1968 р. Отже, оприлюднено майже одразу
по написанні.
У текстах автографа та першодруку наявні досить значні розбіжності. Для
більш зримого їх порівняння та частина тексту автографа, що не ввійшла
до першодруку, виділена курсивом. Редакційні чи цензурні скорочення
слугують прикладом свавільного втручання в авторський текст і, гадаю,
зумовлені передусім намаганням звести загальну картину обивательства,
духовної деградації як уселюдської та національної трагедії до певних вад
в індивідуальних рисах характеру доньки Данила Коряка. Цитуючи “Біблію”,
автор прагнув окреслити загальнолюдське звучання художньо-філософської
проблематики твору, виражаючи її також у словах “люди людства”. Цей вираз у
першодруці теж здрібнюється редакторською правкою й набуває маловиразної
та малозрозумілої словесної форми “люди людей”.
Наступний текст, вилучений із першодруку, – це авторський роздум, що
надзвичайно проникливо розкриває емоційно-смислове значення назви
“Деревій”: “Їгор підхопився, висмикнув з-під бантини кілька стебел деревію,
надломив одне. – Чим пахне? Деревієм! А це? Теж. От таким повинен бути
народ! Єдиний дух, душа в душу!”. За допомогою цього порівняння назва твору
набуває символічного звучання, повертає читача до глибин національного
світобачення й воднораз актуалізує сучасну проблему деформації світогляду:
адже давнє поняття “плем’я” досить промовисто асоціюється із сучасним
української нації, позбавленої духовної досконалості. А сам Данило Коряк
досягає її лише тоді, коли переселяється до лісової сторожки й живе в
абсолютній гармонії із природою. Однак його й тоді не полишають думки про
єдину доньку та її сім’ю, тобто чоловіка й дитину. У роки війни Данило був на
фронті, отже, його донька вже повоєнного покоління.
Філософські роздуми Данилового зятя, хоча й говорить він найсокровенніше,
далеко виходять за межі сімейного життя: адже він бачить ту духовну різницю, яка
утворилася між його однолітками та поколінням батьків. Те, що Данило любить
“органічно, з пелюшок, як дитина маму,” для його доньки Мані (уже чомусь не
Марійки…) абсолютно безвартісне – “розвага, зручність, відпочинок і не більше”,
тобто “щось таке”, і є отією перевагою матеріального над духовним, споконвічним,
що передається поколіннями. А тепер утрачається ще й тому, що збігається із
фарисейсько-інтернаціональною ідеологією, яка особливо посилилась у 60–70
роки ХХ століття. Однак часово-просторові межі літературного твору значно
глибші. Адже характер Данила Коряка тяжіє до прадавнього національного
коріння українців-сонцепоклонників, для яких гармонійна єдність із природою,
довкіллям була не лише життєвою, а й світоглядною потребою.
Тому й найважливіша розмова Данила зі своїм зятем відбувається “в хлівці
під сіном посеред пахощів залежалого різнотрав’я та сухого торішнього деревію
– він висів у сніпках попід низькими бантинами, – та ластів’ячих гнізд, біля
котрих клопоталися ластівки, шугаючи крізь двері надвір і знадвору, з сонця
на сонце” [35, 74], бо образ сонця в цьому творі теж глибоко символічний,
як і в багатьох інших творах Гр. Тютюнника, адже він – уособлення вічного,
життєдайного, найбільш гуманного, бо постійно повторюваного в людському
житті. Тому цей образ і в останньому реченні твору більш композиційно та

24 Слово і Час. 2011 • №12

художньо вмотивований лише за умови повернення до основного тексту
рукописного варіанта.
Без тієї частини, що була насильницьки, тобто без волі автора, вилучена,
літературний твір позбувся особливої філософської напруги, що постає у світлі
проблеми духовної наступності поколінь – однієї з головних проблем світової
літератури. Однак ця художньо-світоглядна проблема в тодішніх диктаторських
лабетах соціалістичного реалізму вульгаризувалася “приуроченням” художніх
творів до певних дат і наповненням їх ідеологемами на кшталт “нової
спільності радянських людей”. Коли вийшла друком збірка “Деревій”, уся
найбільш редагована частина першодруку була вилучена зовсім. Наступні всі
перевидання теж здійснено за текстом цієї збірки. А в російському перекладі
“Деревій” публікується за текстом першодруку.
Після виходу у світ збірки “Деревій” більшість критиків переважно вели мову
про повість “Облога”. Лише Олександр Моторний у рецензії “Дороги на рідній
землі” (Вітчизна. – 1970. – №7. – С. 205-206) стверджував, що варто насамперед
згадувати той твір, яким названа збірка, зазначивши: “І портрет героя, і його мова,
і деталі його побуту – все в Гр. Тютюника відбірне, справжнє”. Усічений текст твору
не давав змоги говорити про справжність національного характеру головного
героя. Павло Мовчан у рецензії “Вгадування чи пошуки” (Жовтень. – 1969. – №11.
– 142-144), аналізуючи переважно повість “Облога”, указує на дисгармонію, що
“не органічна для даної художньої тканини”, і на підтвердження цієї думки цитує
слова персонажа Калюжного, назвавши його речником авторських ідей: “Людство
знає теорію і практику класової боротьби. Це відкриття велике. Але воно ще не
знає ні теорії, ні практики боротьби з обивателем, бо це не клас, не конкретно
визначена суспільна одиниця, а соціальний тип”.
Аби ж то рецензент міг прочитати повноцінний авторський текст оповідання
“Деревій”, вірогідно, він не був би таким категоричним у своїх судженнях, адже в
художньому світобаченні Гр. Тютюнника, як і в реальному житті, обивательство,
духовна деградація існують за будь-яких часів, і роки війни – не виняток.
Отже, встановлюємо основний текст новели Гр. Тютюнника “Деревій” за
автографом, який зберігається в особистому архіві Л. Мороз. Першу публікацію
за цим джерелом здійснено нами в журналі “Київ” (2006. – №10).
У книжці “Батьківські пороги” (“Молодь”, 1972) найістотніших скорочень
зазнало оповідання “Син приїхав”. Його текстологічний аналіз здійснюємо,
порівнюючи з текстом цього твору в наступній публікації – книжці “Крайнебо”,
де автор зміг поновити основний текст. Перше скорочення стосується діалогу
Дзякунки з невісткою Ритою, починаючи від слів “І питалася в невістки:
– Де ж ви його, доцю, хрестили, онучка мого сахарненького? Є у вас там
церква поблизу?
– Ніде не хрестили, – одказала Рита. – Кумів назвали, так, шуткома –
Павлушиного начальника цеху і його жінку, а не хрестили.
Дзякунка аж у поли вдарила.
– О Бо-оже, то це він у вас так нехрещеним і живе?
– Так і живе, – зніяковіла Рита. – А що ж тут такого?
– Е, дочко, так не можна. Не годиться, щоб воно нехристом росло, Не
цуценя ж, а людина. Ні, ні. Завтра дасть Бог неділю, подамося в Опішнє або
Покрівське й похрестимо. Будь-що. Бо яке ж воно…
– Та я й не проти, – провагавшись, мовила Рита. – Тільки Павлуші не
кажіть, того що йому не можна…
– Ну, як не можна, то й не можна, – перейшла на шепіт Дзякунка. –
Антобузом з’їздимо, не яка далечінь. Ми швиденько. А скажемо – на базар”
[12, 105-104].

Слово і Час. 2011 • №12 25

 Друге скорочення починається від
слів: “Другого дня, як сонце тільки-но
стало над опішнянськими крутоярами,
Дзякунка й Рита з Борьком на руках,
святково вдягнені й схвильовані
своєю таємницею, вже були на базарі”
[12, 108], а закінчується: “І вперше
подумала про невістку погано: “Ба, як
швидко придивилася. Для такої треба
добру вуздечку…” [12, 111].
Ці ск орочення були здійснені,
виходячи з ідеологічних, а точніше –
атеїстичних мотивів; адже Дзякунка
з невісткою їхали крадькома, щоб
охрестити онука вдома в батюшки.
З ідеологічних мотивів слово “Бог”
писали за тодішнім правописом лише
з малої літери, що теж, думається,
потребує виправлення у всіх текстах
письменника.
Втручання в текст літературного
твору викликало й інші зміни, які ще
Стільки того цвіту по весні...
Лубни, 1974 більше вплинули на його художній
рівень. Отже, скорочення третє – у
розповіді Дзякунки чоловікові про задум охрестити онука: “В хаті Дзякунка
поквапливим шепотом оповіла чоловікові, що онук їхній не хрещений, що
завтра вони з Ритою – тільки щоб Павлуша, Боже сохрани, не довідався,
бо йому не можна, – подадуться в Опішнє або Покрівське просто додому
до батюшки і що Рита на це пристала” [12, 107-108]. Після скорочення
ця розповідь перетворилася на банальне: “В хаті Дзякунка поквапливим
шепотом оповіла чоловікові, що розказала їй Рита: що в них є та як Павла
їхнього люблять усі й звуть Павлом Никифоровичем” [13, 73].
Далі з тексту вилучено ще одне речення, теж з ідеологічних міркувань.
Скорочення четверте: “Дзякунка вголос дякувала богу до ікони, а Дзякун
повільно розгладжував вуса великим пальцем” [12, 108]. За життя письменника
всі скорочення поновлено, творча воля автора була збережена й у книжці
вибраного “Коріння”. Однак у найновіше видання творів – “Холодна м’ята”
(2009) – “укралися” третє й четверте скорочення. Це можна пояснити лише
недбалістю упорядників.
Для повного (академічного) видання творів Гр. Тютюнника необхідно обрати
такі основні едиційні принципи. Усі літературні твори публікуються відповідно
до часу їх написання та опублікування в періодичних виданнях й окремих
книжках, при цьому хронологічний підхід варто поєднати із жанровим: спершу
новели й оповідання, потім повісті. Кіносценарій “Вир”, новелу “Деревій”,
незакінчену повість “Житіє Артема Безвіконного” публікувати за виявленими
нами автографами. Автобіографії, щоденники, записники, листи подавати
за встановленою нами хронологією. У всіх томах необхідно мати розділи
“основний текст”, “інші варіанти”, “dubia” та вміщувати коментарі.
Із попередніх видань творів Гр. Тютюнника найбільш вартісна для підготовки
повного зібрання є книга вибраних творів “Облога” (2004), яка вийшла з
передмовою, упорядкуванням та примітками В. Дончика.

26 Слово і Час. 2011 • №12

 Отже, у першому томі слід умістити літературні твори (оповідання й новели),
дотримуючись хронологічного принципу побудови. Зі збірки “Зав’язь” (1966):
“Зав’язь”, “В сутінки”, “Комета”, “На згарищі”, “Дивак”, “Червоний морок”,
“Обмарило”, “Перед грозою”, “Чудасія”, “Холодна м’ята”, “Смерть кавалера”,
“Кленовий пагін”, “Сито, сито…”, “Тайна вечеря”, “Печена картопля”, “Гвинт”,
“Проти місяця”. Зі збірки “Деревій” (1969): “Деревій”, “Поминали Маркіяна”,
“Вуточка”, “Обнова”, “На перекаті”. Зі збірки “Батьківські пороги” (1972):
“Дядько Никін”, “Оддавали Катрю”, “У Кравчини обідають”, “Мякий”, “Син
приїхав”, “Бовкун”. Зі збірки “Крайнебо” (1975): “Іван Срібний”, “Нюра”, “Дикий”,
“Крайнебо”, “Устим і Оляна”, “Три плачі над Степаном”. Літературні твори, що
за життя письменника у книжках не друкувались: “Начинающие”, “Отступница”,
“С третьей полки”, “Азарт”, “Грамотний”, “Три зозулі з поклоном”, “Кізонька”,
“Сміхота”, “Медаль”, “Паливода”.
Другий том: повісті “Облога”, “Вогник далеко в степу”, “День мій суботній”,
“Климко”, “Житіє Артема Безвіконного”; твори для дітей: оповідання “Лісова
сторожка”, “Однокрил”, “Нічний злодій”, “Як спіймали розбишаку”, “Додому,
додому…”, “Біла мара”, “Бушля”, “Ласочка”, літературні казки “Степова казка”,
“Громовик”; літературно-критичний доробок: “Ясен цвіт слова. Василеві
Земляку – на його п’ятдесятиріччя”, “Оповідач дитячої провесни”, “Світла
душа. До 50-річчя з дня народження В.М.Шукшина”, “Талант чесний і мужній”,
переднє слово до творів Миколи Григоріва, виступ про молоду новелістику
1960-х років, редакційний висновок на рукопис Івана Костирі, інтерв’ю;
публіцистика, газетні матеріали: “Восьмий виток навколо землі”, “На сотні
років”, “Його зброя – людяність”, “Дзвіночки”, “Прозелень”, “З його ім’ям”, “На
третьому горизонті”, “Бачу!”, “У веселковому краї”, “Лист з молодої осені”,
“Шахтарська зоря”.
Третій том: переклади Григора Тютюнника: В.Шукшин – кіноповісті “Пічки-
лавочки”, “Калина червона”, оповідання “Світлі душі”, “Класний водій”, “Космос,
нервова система і шмат сала”, “Стьопчине кохання”, “Гринько Малюгін”,
“В’яне, пропадає”, “Медик Володя”, “Друзі ігрищ і забав”, “Вовки”, “Думи”, “Як
помирав старий”, “Мікроскоп”, “Чобітки”, “Зрізав”, “Образа”, “Дядько Єрмолай”,
“Нуль-нуль цілих”, “Лист”, “Страждання молодого Ваганова”, “Безпалий”,
“Горе”, “Міцний чолов’яга”, “Упертий”, “Версія”, “Восени”, “Психопат”, “Рудий”,
“Привіт Сивому!”, Максим Горький “Серце Данко”, Р.Е.Распе “Пригоди барона
Мюнхгаузена”, І.С.Соколов-Микитов “Рік у лісі”, Х.Тухтабаєв “Кінець жовтого
дива”, добірка перекладу японської поезії “Манйосю”.
Четвертий том: “Коріння. Спогади про автора роману “Вир” Григорія
Михайловича Тютюнника”, кіносценарій за романом “Вир” Григорія Тютюнника,
щоденники, записники.
П’ятий том: автобіографії, листи.
Повне зібрання творів Гр. Тютюнника, яке давно на часі, відкриє нові
перспективи для подальших літературознавчих досліджень, матеріалізує та
утвердить творчу спадщину письменника в історії української літератури, яка
є гордістю національної культури.
Далеко не співмірне із талантом Гр. Тютюнника й увічнення його пам’яті
в рідному селі Шилівці на Полтавщині та в селищі Щотове на Луганщині.
У Шилівці – батьківщині Григора і Григорія Тютюнників – ос обливо
хочеться побувати весною. Мабуть, бажання це зумовлене враженнями від
кореспонденції молодшого Тютюнника, надрукованої в газеті “Літературна
Україна” 14 квітня 1964 р. за підписом Микола Ташаненко (таким псевдонімом
Гр.Тютюнник підписував деякі газетні матеріали, а походить від назви річки

Слово і Час. 2011 • №12 27

Ташань, яка протікає неподалік Шилівки). Отож “Прозелень” починається з
ліричного зачину “Весняне грайво”: “Вечорами, коли на розм’яклі, пухкі ріллі
наповзають змішані з туманом сутінки, в небі над селом чути тривожний
клекіт: то летять гуси…
А ранками, коли крізь туман проціджується скупе сонячне тепло і в селі,
і на полях стає веселенько: пахне стужавіла за ніч земля, пахнуть пріллю
ожереди торішньої соломи, шумить вода, пробиваючись ярками до річки, на
низові сінокоси” [4].
У Шилівській загальноосвітній школі завжди приязно зустрічають директор
Надія Кащенко та вчителька української мови й літератури Зінаїда Вербич.
Саме завдяки їхньому ентузіазму в школі з 2002 року діє літературний
музей письменників-земляків, тобто братів Григорія і Григора Тютюнників та
їхнього далекого родича (двоюрідного племінника) Федора Тютюнника. Саме
Ф.Тютюнник передав до музейної кімнати багато оригінальних матеріалів, тобто
найцінніших літературних джерел. Серед них й адресовані йому рукописні
автографи листів Гр. Тютюнника, що були вперше оприлюднені нами ще у
2004 році.
Щодо шкільного літературного музею, то слово “ентузіазм” найточніше
відбиває його сьогодення, адже жодний бюджет не передбачає ніяких коштів на
його утримання. Тому й діє він на громадських засадах: зберігає наявні фонди
(тобто те, що вмістилося в маленькій кімнаті), у міру можливостей знаходить
нові експонати, веде краєзнавчу й екскурсійну роботу. І все це, наголошую,
у вільний від основної роботи час директора школи й учителя-словесника.
Чи є в Шилівці можливість створити справжній літературно-меморіальний
музей братів Григорія й Григора Тютюнників – лауреатів Національної премії
України імені Тараса Шевченка? Розмови про необхідність матеріалізації цього
самобутнього джерела української національної культури йдуть уже давно. Але
розмовами поки що все й закінчується. У 1987 році померла мати Гр. Тютюнника
Ганна Михайлівна, тому її будиночок невдовзі продали стороннім людям, потім
перепродали ще раз і ще раз… Але ж саме сюди щоліта приїздив письменник,
тут з’явилися задуми літературних творів, наприклад, “В сутінки”, “Зав’язь”,
“Син приїхав”, “Дядько Никін”, “Коріння”… Саме в Шилівці жили прообрази
багатьох літературних персонажів. Читаємо оповідання “Дикий”: “Оно посеред
вигону дід Лука сидить, у газету козирком уткнувся – усе щось вичитує! – і
корову на налигачі держить. Корова пасеться між будячками, одганяє головою
мух і разом з налигачем смикає й Луку, так що інколи йому аж картузик падає
з голови на газету” [14, 302].
В одному листі Гр. Тютюнник писав: “Тоді в Мануйлівці я захворів. Пролежав
та просидів у кухвайці під призьбою півтора тижня, як дід Чобіт (він і влітку
не знімав ватянки), і то була велика нудьга”. У спогадах “Коріння” писав:
“Навідувався ще Грицько Макарович Тютюнник, великий приятель нашого
батька, отакий собі спокійний велетень, що, здавалося, міг би обіпертися
плечима об обидва одвірки зразу; а також Ігор Лукич Чобіт, пристрасний
шанувальник слів: “філософія”, “мужик”, “адвокат” – і розмов на цю тему.
(Якось він сказав мені, пасучи посеред вигону корову на налигачі: “Якби
той університет та отут-о на вигоні, я, синок, його теж кончив би!” [14, 681].
Саме в Шилівці ще у студентські роки розпочав Гр. Тютюнник записувати
народнопоетичні твори, а з часом український фольклор стане основою
його мистецького світобачення. А хата, в якій мешкала мати талановитого
письменника, розташована неподалік від тих сосен, про які в новелі “Три зозулі
з поклоном” сказано “ті, що твій тато садив”… Підходимо ближче, читаємо

28 Слово і Час. 2011 • №12

табличку “Вул. ім. Г.Тютюнника”, а на невисокому паркані бачимо напис
крейдою “продається” і номер мобільного телефону. Обидва будиночки, де
мешкали матері і старшого, і молодшого Тютюнників, стоять пустками, а той,
що на “вул. ім. Г.Тютюнника” уже вкотре продається.
Вдивляючись у самобутній художній світ Гр. Тютюнника, розуміємо, що
Шилівка була головною дієвою силою, його основою. “Кочовий мій спосіб життя
привів мене до рідного села Шилівки, до тихої, майже без течії річечки Груні,
соснових борів та вільхових лугів, у яких зараз душно від вогкості й пахне
опалими у воду вільховими вітами сухими. Це моя вітчизна, батьківщина, тут
жив коло мосту, майже біля самісінької річки мій дід Василь Феодулович (по
його батькові нас і досі прозивають Хтудулами), тут столярував, любив природу
і освіту – особливо літературу – мій незабутній батько Михайло Васильович,
який обдарував нас із братом цією любов’ю… Одне слово – батьківщина” [19,
116], – так написано в “Корінні”. Із Шилівки виїжджали надвечір. Чомусь хотілося
мовчати й тільки дивитися на такі знайомі краєвиди, бо рідними вони стали вже
давно з літературних творів Гр. Тютюнника. Листи письменника вже сьогодні
відкривають нові й незнані вияви його художнього мислення та світовідчуття,
вистраждані життєвими й мистецькими ідеалами. Село все віддалялося,
однак залишалася незмінною у просторі й часі та весна, про наближення якої
тут, у Шилівці, писав Гр. Тютюнник: “І вже, як гарненько придивитись, можна
помітити у гіллі, на лугових деревах, новий, по-літньому теплий відблиск: то
– прозелень” [4].
До селища Щотове неподалік міста Антрациту Луганської області шестилітній
Гр. Тютюнник приїхав разом із матірю в сім’ю дядька Филимона Васильовича
Тютюнника. Ще в 1929 році Ф. В. Тютюнник одружився з учителькою початкових
класів Наталією Іванівною Рябовецькою, яка була родом із села Троянівки
Зіньківського району. Переживши голод, розкуркулення, насильницьку
колективізацію, репресії в рідному селі й передчуваючи їх подальше
наростання, вони 1935 року виїхали із Шилівки на Донбас. Там Наталія Іванівна
працювала вчителькою початкових класів та української мови й літератури, а
Филимон Васильович – бухгалтером у місцевій школі. Жорстокий час не міг
відібрати людяності й милосердя в добрих людей. Такими й були дядько й
тітка, які взяли на виховання малолітнього сина того, кого тоталітарна влада
назвала “ворогом народу ”. Незабаром мати влаштувалася працювати на шахту,
та дядько порадив повертатися до села, бо там хата залишилася недоглянута,
город. Маленький Григорій залишився в дядька, почав відвідувати школу, тут
уперше прочитав книжки українських і російських письменників – у родині
Тютюнників любили художнє слово. Після флотської служби Гр. Тютюнник
працював у Щотівському вагонному депо з 13 жовтня 1955 року по 20 червня
1957 року, а ще тут закінчив вечірню школу. У студентські роки, коли навчався
в Харківському державному університеті, часто приїздив у Щотове. Враження
дитинства і юності не тільки залишилися в пам’яті, а й відбилася в повістях
“Климко”, “Облога”, оповіданні “М’який”.
Літературний музей Григора Тютюнника розташований у місцевій школі, на
подвір’ї споруджено пам’ятник. Музей діє з 1988 року, а кілька років тому удостоєний
звання зразкового. Уся робота ведеться лише завдяки ентузіазму вчительки-
пенсіонерки Віри Филимонівни Кулачкіної (Тютюнник) – двоюрідної сестри митця.
Музейні експозиції вже давно потребують оновлення, однак кошти на це не
виділяються. До того ж частина приміщення школи (спортивна зала і їдальня)
кілька років тому просто розвалилися й до цього часу лишаються невідбудованими.
Місцеві чиновники цікавляться шкільним музеєм лише задля звітності.

Слово і Час. 2011 • №12 29

 Разом із Вірою Филимонівною вирушаємо до М.І.Слободчукова. За неспішною
бесідою Микола Ілліч знову згадує токарювання в Шотівському депо на одному
верстаті з Гр. Тютюнником, показує найдорожче: подаровані книжки з дарчими
написами, листи, фотографії, навіть вмикає магнітофонний запис, де Григір
Тютюнник співає пісню “Летіла зозуля”… А ще читає вітальну листівку від 28
квітня 1977 року, адресовану Слободчукову Володимирові Миколайовичу:
“Славнесенький мій Хрещенику! Вітаю тебе, маму, тата і сестричку з Травнем,
з весною і з юністю золотою (тата і маму – з срібною)!
Спасибі за поздоровлення твоє, за те, що не забуваєш мене.
Цілую – Гр.Тютюнник”*.
Знову і знову вдивляємося в самобутній художній світ Григора Тютюнника,
бо з кожною спробою розпізнати його він стає дедалі загадковішим у своїй
глибинній простоті, як саме життя.

Л ІТЕРАТУ РА
1. Дзюба І. Великий людинознавець: До вивчення творчості Григора Тютюнника // Урок української. –
2003. – №3. – С.38-41.
2. Мороз Л. Григір Тютюнник: Нарис життя і творчості. – К.: Дніпро, 1991. – 207 с.
3. Панченко В. Сага Григора Тютюнника // Панченко В. Енергія пошуку. – К., 1983. – С. 121-156.
4. Ташаненко Микола. Прозелень / Григір Тютюнник // Літ. Україна. – 1964. – 14 квіт.
5. Тютюнник Гр. Завязь. На згарищі. У сутінки. Чудасія // Дніпро. – 1964. – №5. – С. 6-19.
6. Тютюнник Гр. Завязь. – К.: Молодь, 1966. – 158 с.
7. Тютюнник Гр. Деревій: Новела // Вітчизна. – 1968. – №7. – С. 69-75.
8. Тютюнник Гр. Тисячелистник: Новелла // Лит. газета. – 1968. – 4 окт.
9. Тютюнник Гр. Деревій. – К.: Молодь, 1969. – 180 с.
10. Тютюнник Гр. Винт. Чудная история: Рассказы // Сельская молодежь. – 1970. – №7. – С. 17-21.
11. Тютюнник Гр. Повести и рассказы / Пер. с укр. Н. Дангуловой. – М.: Сов. писатель, 1989. – 720 с.
12. Тютюнник Гр. Батьківські пороги. – К.: Молодь, 1972. – 176 с.
13. Тютюнник Гр. Крайнебо. – К.: Молодь, 1975. – 128 с.
14. Тютюнник Гр. Облога : Вибр. твори / Передм., упоряд. та прим. В. Дончика. – 2-е вид. – К.: Універс.
вид-во “Пульсари”, 2004. – 832 с.
15. Тютюнник Гр. Деревій / [Передм. Олексія Неживого // Київ. – 2006. – № 12. – С. 141-150.

* Друкується вперше.

30 Слово і Час. 2011 • №12

16. Тютюнник Гр. “…образ України – здавна й по сьогодні”: Щоденники, записники / Передм., упоряд.,
прим., підгот. текстів, редаг. О. Неживого. – Луганськ: Знання, 2005. – 262 с.
17. Тютюнник Гр: Вибр. твори / упоряд., передм., прим. П. Засенка. – К.: Грамота, 2006. – 400 с.
18. Тютюнник Гр. Холодна м’ята: Оповідання, повісті, твори для дітей / Упоряд. і передм. П. Засенка. – К.:
Укр. письменник, 2009. – 843 с.
19. “Щоб було слово й світло”: Листування Григора Тютюнника / Передм., упоряд., прим., підгот. текстів
О. Неживого. – Луганськ: Альма-матер, 2004. – 232 с.

Отримано 10 листопада 2011 р. м. Луганськ

„„„„„„„„„„„„

Володимир Даниленко УДК [159.964.2+128]82.161.2 Григір Тютюнник

ТАНЕЦЬ НАД ПРІРВОЮ: СМЕРТЬ ГРИГОРА ТЮТЮННИКА
В ДЗЕРКАЛІ АНАЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

З погляду аналітичної психології розкрито зв’язок внутрішньої кризи Григора Тютюнника з

його творчістю та самогубством.
Ключові слова: Я, Маска, Тінь, Самість, творча вичерпаність, утеча від дійсності.

Volodymyr Danylenko. Dance above the abyss. The death of Hryhir Tiutiunnyk in the mirror of
analytical psychology
The article studies the relationship between Hryhir Tiutiunnyk’s inner crisis and his creativity as well
as his suicide from the viewpoint of analytical psychology.
Key words: Mask, Shadow, the self, creative exhaustion, escape from reality.

Самогубство творчої індивідуальності

схиляє до пояснення її внутрішньої кризи
як проблеми філософської, що в річищі
дзен-буддизму мало б такий вигляд: якщо
людина не задоволена або зневірена
результатами своїх успіхів, між нею та
її Я виникає глуха стіна. Відчуження між
складовими особистості дає підстави
розглядати самогубство Григора Тютюника
як смерть релігійно-філософську.
Незадовго до смерті письменник відчув
це так: “У мене таке враження, ніби я
ступаю по лезу ножа. Ідеш по вузенькому
і знаєш, що по боках прірва” [6, 463].
У системі юнґіанських к атегорій Я
п р оход и т ь е вол ю ц і ю в і д Т і н і ч е р ез
Маску до Самості, тому індивідуалізація
особистості відбувається у два етапи:
шляхом ініціації в зовнішній світ через
Маску (те, за що людина себе видає або
за що її сприймають) та ініціацію у внутрішній світ через відмежування од
колективного. Герман Гессе кінець першої стадії називав “відчаєм”. Проходячи
через “відчай”, особистість потрапляє до магічної стадії свого розвитку, і це
вважається найціннішим етапом внутрішньої біографії людини. Гр. Тютюнник
перервав своє життя на стадії “відчаю”. У філософському сенсі причиною
смерті стала сама його творчість. У “Щоденнику 1920-21 років” Г. Гессе писав:
“Якщо поезію сприймати як сповідь (а лише так я можу сприймати її сьогодні),

Слово і Час. 2011 • №12 31

тоді мистецтво – це довгий багатоликий, покручений шлях, метою якого було б
таке досконале, таке досяжне до останніх закутків самовиявлення особистості
Я художника, що в підсумку це Я перетворилося б і вигоріло дотла, розмоталось
би й вичерпалось ущент. І лише після цього могло б з’явитися щось вище, щось
надособистісне й позачасове, мистецтво було б подолане, і художник дозрів би
до того, щоб стати святим. Функція мистецтва, якою мірою вона має стосунок
до особистості художника, полягала в тому, чим є сповідь або психоаналіз”
[7, 130]. У розумінні Гессе художня творчість – це чистилище, після якого
душа творця або знищується, або трасформується в нову якість. У системі
типології особистості К.Г.Юнга Гр. Тютюнник був сенсорним екстравертом.
Особливість цього типу особистості – щільний зв’язок із суб’єктом, що робить
письменника традиційним реалістом, який своєї творчості не уявляє поза
особистим досвідом. І це підтверджує зізнання письменника: “Можу написати
тільки про те, що добре знаю, що пережив чи відчув”.
Наскрізний персонаж багатьох творів Гр. Тютюнника (оповідання “В сутінки”,
“Сито, сито…”, “Обнова”, “Смерть кавалера”, повістей “Облога”, “Климко”,
“Вогник далеко в степу”) – хлопчик-підліток, що переживає воєнне чи повоєнне
лихоліття. Зіставляючи біографію письменника з його циклом про хлопчика-
підлітка, неважко помітити, що мотив цих творів – пережитий дитячий досвід
автора. Високого больового порогу творів дитячого циклу немає (чи майже
немає) у творчій спадщині Я-Дорослого і Я-Батька, що показує регресивний
стан Я письменника і свідчить про пережиту в дитинстві психічну травму, а
також про застрягальну рису характеру особистості автора. Ключове щодо
розгадки дитячої травми – перше оповідання Гр. Тютюнника “В сутінки”, що,
зі слів письменника, вихлюпнулося як сповідь, коли він писав листа матері. У
творі син вісімнадцять років носить у собі образу на матір, яка зрадила батька
з іншим чоловіком. Дитяче приниження, якого зазнав хлопчик в оповіданні
“В сутінки”, спровокувало глибокий психічний застій, що перейшов у спадок
дорослому чоловікові. Схоже пережив і сам письменник. Це відчув Володимир
Яворівський, коли в перший посмертний вечір пам’яті Гр. Тютюнника в особистій
драмі письменника побачив вину матері [див.: 2, 3].
Застрягла риса виробила в характері Гр. Тютюнника недовіру до людей,
що про неї він сам зізнався: “Мене мучило тоді жахливе недовір’я до людей,
до того, що вони можуть бути щирі. Піймати людину на нещирості було моєю
хворобливою втіхою” [4, 251]. До того ж характер письменника ускладнювався
егоцентризмом. Демонстративна риса помітна вже в його фотографіях. Важко
ще в когось із українських письменників знайти таку фотоколекцію театральних
жестів: голова підперта кулаком; рука запущена в чуприну; рука на підборідді;
знімок із цигаркою; у позі митця, якого на момент зйомок захопило натхнення,
і він поспішає зафіксувати його в записнику; письменник на лоні природи;
письменник серед народу; письменник у позі мислителя.
Особливістю демонстративних натур є артистичні здібності. Артистичні
нахили Гр. Тютюника виявлялися в одязі, жестах, манері триматися.
Письменник прагнув бути в центрі уваги, коли читав свої твори, граючи кожного
з героїв, коли імітував голоси знайомих йому людей або в кафе “Еней” сидів
серед молодших колег, яких уважав своїми послідовниками, а сам почувася
їхнім учителем.
Артистизм був родовою рисою письменника. У спогадах він писав, що всі
Хтудули (сільське прізвисько Тютюнників) “уміли гарно перекривити, себто
копіювати односельців”, і були наділені “неабияким артистизмом” [4, 239].
За акцентацією (тенденція переходу індивідуальних рис до патологічних
станів) письменник належав до демонстративно-застрягального типу,
к оли параноїдальна ознак а переважає над істеричною. Поєднання
застрягальних і демонстративних рис розвиває хворобливу образливість

32 Слово і Час. 2011 • №12

і честолюбство. Особистості з
такою акцентацією в розквіті сил
домагаються визнання, але з часом
утрачають здатність прогресувати,
впадають у крайню чуттєвість і всю
вину тоді переносять на своє оточення
[див.: 3, 390]. Хвороба чи смерть для
них – істерична втеча від дійсності,
коли небажання втратити авторитет
заганяє до глухого кута професійного
застою. За кілька тижнів до смерті
Гр. Тютюнник поскаржився Валерію
Шевчукові на творчу вичерпаність [6,
463]. І хоча Гр. Тютюнник переживав,
що не отримав Шевченківську премію,
його друкували, перекладали на інші
мови, він був неформальним лідером
літературної молоді, його пошанували
літерат урною премією імені Лесі
Українки. У психоаналізі такі зриви
мають назву “крах у момент успіху” [5,
161]. Таку ж творчу вичерпаність на
піку своєї слави пережив Джек Лондон, коли, рятуючись від браку ідей, купував
сюжет у письменника-початківця Синклера Льюїса. Творчу вичерпаність відомі
письменники переживають однаково: у них розвивається депресія, від якої
вони рятуються алкоголем, наркотиками, з’являються відчуття втоми від життя
й думки про самогубство.
Творчість для письменника – сенс життя. Доки письменник пише, у нього
міцні запобіжники від думок про смерть. Щойно з’являється творча криза, ці
запобіжники перегоряють, а у свідомості поселяються безнадія, утома від життя
й думки про смерть. Для людей із вродженим відчуттям слова літературна
творчість – це гра, що дає ілюзію свободи. Якщо ця ілюзія зникає, письменник
перетворюється на істеричну дитину, в якої відібрали улюблену іграшку.
Зауваживши це, Ф. Ніцше дійшов висновку, що у своєму розвитку творча
особистість зупиняється на стадії гри, на якій звичайна людина перебувала
в дитинстві та юності, тому так нервово реагують художні натури на образи
та дефіцит любові.
Філософія перебування творчої особистості серед живих людей доволі
прагматична: потрібна доти, доки своєю творчістю розвиває вищі людські
ідеали, красу, пізнання світу, етику, мораль. Якщо ж письменник вичерпує
свої творчі можливості й не може перейти до вищої стадії розвитку, то для
еволюції він стає зайвим. Тоді сама творчість підказує йому, як покинути цей
світ, перервавши вже непотрібне еволюції біологічне існування.
У своїй ранній статті “Мистецтво та відповідальність” М. Бахтін висловив
таку думку: якщо в письменника щось негаразд в особистому житті, треба
перевірити, чи не винна в цьому його творчість [див.: 1, 7-8].
У контексті сказаного доволі симптоматична повість Гр. Тютюнника “Житіє
Артема Безвіконного”, в якій один із персонажів робить характерний для
істериків порух – театралізує самогубство, щоб зняти із себе відповідальність
перед близькими за нерозв’язану внутрішню проблему. Проводячи паралелі між
мотивацією вчинків письменника та його персонажів, помічаємо, як особисті
внутрішні проблеми автор переносить у художній світ, де намагається їх
віртуально вирішити. Тоді художній текст стає театром душі письменника, музеєм
його внутрішньої біографії. У цьому сенсі відверта цитація К. Паустовського

Слово і Час. 2011 • №12 33

головним персонажем Григорової повісті “День мій суботній”: “Текст виказує
автора з головою” [4, 186]. Це підводить до думки, що між обірваною грою у
смерть Оксьона та обірваним життям автора повісті існує прозорий зв’язок.
Зняття внутрішньої проблеми через хворобу або смерть в істеричних митців
пов’язане із залежністю від успіху, який вони ставлять понад життя, оскільки
біологічне життя – тимчасове, а художнє – вічне. У повісті “День мій суботній”
це вкладено до вуст Порубая: “Успіх має величезну владу над людиною. До
того ж, найпідступнішу, бо вона непомітна… Я маю на увазі не вашу мету, а
ваш хребет. Раптом він не витримає і звихнеться під вагою такої дрібниці, як
слава, забезпеченість і тому подібне. Адже за це платять дуже дорого. Часто
найдорожчим” [4, 186].
Насправді між житям і творчістю немає межі. Те, що письменник не зробив
у житті, він створює у своїх текстах, а “недотворене” у творчості дороблює в
реальному житті. Розв’язання художньої проблеми ціною життя в літературі
– випадки не рідкісні. Юкіо Місіма розглядав смерть як вищий естетичний
вияв людського буття. І якщо він сам обриває життя, як герой його оповідання
“Патріотизм”, харакірі, то Григір Тютюнник вибирає для смерті той самий, що й
Оксьон із “Житія Артема Безвіконного”: мотузок із петлею. Такий епілог життя
автора цієї незакінченої повісті.

Л ІТЕРАТУ РА
1. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1986. – 445 с.
2. Коваль В. Загадка смерті Григора Тютюнника // Молодь України. – 1991. – 10 груд.
3. Леонгард К. Акцентуированные личности. – К.: Вища школа, 1981. – 390 с.
4. Тютюнник Гр. Коріння: Спогади про автора роману “Вир” Григорія Михайловича Тютюнника //
Тютюнник Гр. Твори. – Кн. 2. – К.: Молодь, 1985. – 328 с.
5. Фрейд З. Психоаналитические этюды. – Минск, 1997. – 606 с
6. Шевчук Вал. Те, що не повертається // Вічна загадка любові: Літературна спадщина Григора Тютюнника.
Спогади про письменника. – К.: Рад. письменник, 1988. – 496 с.
7. Hesse H. Eigesinn. – Frankfurt a. M., 1972.

Отримано 7 листопада 2011 р. м. Київ

34 Слово і Час. 2011 • №12

 Ad fontes!
Ігор Ісіченко, архієпископ УДК 821.161.2 Вишенський.09
ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ І ЛЬВІВСЬКЕ БРАТСТВО:
ЛІТЕРАТУРНІ АСПЕКТИ ДІАЛОГУ

Конфлікт українського письменника-полеміста Івана Вишенського зі Львівським Успенським

братством розглядається в контексті діалогу епох Ренесансу й Бароко. Цей діалог у Речі
Посполитій набуває міжетнічного й понадконфесійного характеру. Позиції Львівського
братства визначаються гуманістичними засадами його громадської діяльності. Творчість Івана
Вишенського тяжіє до стилю бароко. Про це свідчать риси містицизму в його релігійних поглядах,
узалежнення ним освіти від релігійного виховання, поетика із широким використанням метафор,
контрасту, повчальних прикладів.
Ключові слова: Іван Вишенський, бароко, Ренесанс, стиль, Львівське братство, літературний
діалог.

Archbishop Ihor Isichenko. Ivan Vyshensky and the Lviv Brotherhood: Literary aspects of their
dialogue
The conflict between Ukrainian polemicist Ivan Vyshensky and the Lviv Dormition Brotherhood is
placed here in the context of dialogue between Baroque and Renaissance. In the Polish-Lithuanian
Commonwealth, this dialogue assumed a superconfessional and interethnic character. The positions
of the Lviv Brotherhood were determined by humanist principles of its social activities. Ivan Vyshensky,
in his turn, was strongly attached by the principles of Baroque. The mystical nature of his religious
views, his subordination of education to religious upbringing, extensive use of metaphors, contrasts,
instructive examples typical of his poetics are the best evidence of this trend.
Key words: Ivan Vyshensky, Baroque, Renaissance, style, Lviv Brotherhood, literary dialogue.

Драматична історія рецепції особистості Івана Вишенського та його

літературної спадщини українською суспільною думкою ХІХ – ХХІ ст. сама
із себе вельми показова для аналізу механізмів діалогу культурних епох.
Перші публікації творів афонського монаха [1, 205-270; 9, 67-154; 2, 19-48]
з’явилися в Російській імперії часів панування в її державній доктрині відомої
“тріади” графа Уварова “Православ’я. Самодержавство. Народність” [7] й
антикатолицьких репресій, викликаних польським Січневим повстанням 1863
– 1864 рр. [20, 125-143]. У цьому суспільному контексті спадщина українського
полеміста об’єктивно стає знаряддям політичного протистояння між царською
владою та рухами опору, котрі набували (зокрема, на Холмщині та Підляшші
[47]) конфесійного забарвлення. У підавстрійській Галичині, де в останній
чверті ХІХ ст. дискусії про чистоту візантійського обряду й Добромильську
реформу поляризували українську громаду [24, 316-324], радикалізм Івана
Вишенського виявився суголосним суспільній полеміці. Нарешті, після
відкритої Я. Галаном ідеологічної атаки на Берестейську унію спадщина Івана
Вишенського входить в активний ужиток совєтських пропагандистів, надаючи
історичного обґрунтування релігійним репресіям [4, 93-186]. І щоразу політично
заангажоване прочитання письменника визначало рецепцію його творів у кодах
антикатолицької публіцистики (див.: [3, 271-276; 11, 40-60]).
Додаткові нюанси вносить у дослідження творчості Івана Вишенського її
локалізація в комунікативній моделі, визначеній В. Леніним як “боротьба двох

Слово і Час. 2011 • №12 35

культур у кожній національній культурі” (див.: [19, 154-157]). Керуючись цією
моделлю, совєтське літературознавство інтерпретувало критичні зауваження
полеміста стосовно способу життя панівних еліт Речі Посполитої як його
участь у класовому протистоянні, у щойно згаданій “боротьбі двох культур”
(див.: [3, 273-274; 21, 12-17; 39, 42-51]). Саме в цьому соціальному діалозі
Іван Вишенський протиставлений анонімному авторові “Перестороги” з
надіями останнього на “сенаторов і панов руських” [28, 46]. Якщо врахувати
ідентифікацію автора “Перестороги” як людини з кіл Львівського братства [16,
261], то очевидним стає накладання на літературний діалог схеми класових
змагань “голяка-странника” з Афону із багатими львівськими патриціями.
Попри штучність нав’язування сутичці Івана Вишенського зі Львівським
братством соціального характеру, сам конфлікт очевидний. Він безпосередньо
відображений у посланнях до стариці Домникії [5, 161-169] та Львівського
братства [5, 206-208], його пафос відчувається вже в “Пораді” [5, 22-44]. Іван
Франко в монографії “Іван Вишенський і його твори” (1895) інтерпретував ці
суперечки як наслідок принципових розбіжностей між освітніми ініціативами
Львівського братства та аскетичними прагненнями афонського монаха [32,
131-139]. Така інтерпретація закріпилася в українському літературознавстві
(див.: [6, 429-431; 3, 272; 16, 236; 39, 95, 99]).
Спроби спроектувати на літературне життя України XVI–XVII ст. зміни
к ульт урно-мистецьких епох, що визначали сит уацію в тогочасном у
загальноєвропейському письменстві, розпочаті Миколою Гнатишаком (1902
–1940) [36, 11-12], зобов’язують розширити контекст полемічного діалогу
Івана Вишенського та Львівського братства. Уже в одній зі своїх перших
літературознавчих публікацій І. Франко ставить афонського аскета “на
рубеже двух миров, двух исторических течений” [33, 319] – візантійського
середньовіччя та ренесансного гуманізму. Дослідник характеризує монаха
Іоана як “самого яркого представителя эпохи Возрождения со стороны языка,
формы и духа своих сочинений” [33, 318]. Ідентифікація Івана Вишенського як
чільного представника ренесансного гуманізму в Україні стала відтоді вельми
популярною. Навіть такий загалом відповідальний автор, як П. Яременко,
раз у раз повторює тези про належність письменника до “гуманістично-
реформаційного руху” [39, 4], його “ренесансно-реформаційні погляди” [39, 39],
“ренесансні настрої” [39, 69]. Теза про “гуманістичну спрямованість світогляду
Вишенського” лягла в основу концепції монографічного дослідження А. Пашука
[26]. Торкалися проблеми ренесансних елементів у стилі мислення Івана
Вишенського й Д. Наливайко та В. Крекотень [23, 42]. Хоча ще 1963 р. в одній
із перших спеціальних публікацій на теми ренесансної культури східних слов’ян
І. Голенищев-Кутузов критично згадував про літературознавців, які “прагнуть
перетворити афонського анахорета на гуманіста” [8, 194].
Варто, однак, нагадати, що в умовах суворих обмежень, запроваджених
в СССР на гуманітарні дослідження, поняття гуманізму було для істориків
української культури рятівним при формуванні тематики наукових студій і
публікації їхніх наслідків. Тому іронія Г. Грабовича стосовно “іконописного
зображення Вишенського в совєтській історії літератури” [10, 261-262] виглядає
дещо недоречною.
Належність Івана Вишенського до гуманістичної культури Ренесансу
справді важко довести. Натомість культурно-освітня діяльність Львівського
братства без істотних застережень уписується в контекст європейського
Відродження. Справді, першочергова увага до видання книг і провадження
школи, застосування в педагогічній практиці гуманістичного досвіду викладання
“семи вільних наук”, актуалізація грецької мови через її вивчення в школі, нові

36 Слово і Час. 2011 • №12

переклади візантійських Отців Церкви, публікація й виголошення літературних
текстів цією мовою, протистояння мирянської спільноти церковній ієрархії,
заміна середньовічного права патронату на меценатський патерналізм – ці
риси виглядають суголосними гуманістичному ідеалу “людини трьох мов”,
ренесансному гаслу “ad fontes” та реформаційному замаху на ексклюзивні
права єпископату.
У працях Я. Ісаєвича [13; 15; 42], І. Шевченка [37, 159], А. Ясіновського [40] й
цілої низки інших дослідників Львівське братство давно вже позиціонується в
контексті ренесансних або принаймні реформаційних впливів. М. Голубець ще
в 1930-і рр. зазначав, пишучи про Ренесанс в Україні: “Припадок хотів, що (так
у публікації. – І.І.) його поява в нас зійшлася з нашим культурно-національним
і політичним відродженням” [14, 528], – та говорив про “український ренесанс”
у зв’язку зі змінами в архітектурному обличчі Львова XVI ст. [14, 528-535].
А Н. Яковенко пише навіть про “галицький Ренесанс” як “каталізатор, що
стимулював модифікацію доти скутого конфесійним каноном руського
мистецтва” [38, 137]. І хоча йдеться все ж про мистецьке середовище, а не про
саму діяльність Львівського братства, навряд чи можна їх розірвати або тим
більше протиставити одне одному. Б. Кравців цілком логічно зауважував був,
що “архітектурне й мистецьке обличчя ренесансного Львова уявляється цілком
відірване, не зв’язане з його духовним життям”, передусім же з “пройнятою
гуманістичним спрямуванням” культурно-освітньою діяльністю Львівського
братства [17, 310].
Щоправда, Д. Чижевський уміщує творчість Івана Вишенського в епоху,
названу ним “Ренесанс та Реформація”, але тут же зазначає: “Коли Вишенський
і належить до українського “ренесансу”, то він у ньому є Саванаролою, що
не зупинився б, мабуть, перед знищенням усіх “надбань” нової культури” [35,
226]. А на завершення відповідного розділу той же Чижевський констатує
переростання Іваном Вишенським сучасності з її скутим канонічними
взірцями стилем, “бо пишністю свого стилю, ориґінальністю, сполученням
переобтяженості з легкістю він наближається до найкращих взірців барокового
стилю” [35, 232].
Ще задовго до Д. Чижевського, 1926 р., В. Перетц висловив припущення
про залежність манери письма Івана Вишенського від поширюваного через
польські культурні впливи стилю бароко [27]. Д. Наливайко в етапній статті
1972 р. виявляє в Івана Вишенського елементи барокового стилю [22, 55],
обережно застерігаючи: цього замало, аби зарахувати письменника до
літератури бароко [22, 59], як це роблять А. Андьял та О. Морозов [22, 55].
П. Яременко критично відреагував на ці дискусії, заявляючи, що “стиль Івана
Вишенського не в’яжеться з бароковою естетичною концепцією… Учителями
для Вишенського були не латино-польські ритори, а насамперед візантійсько-
слов’янські майстри слова” [39, 110].
Звісна річ, ідеться не так про стиль бароко в широкому сенсі, як про визнання
залежності письменника від носіїв цього стилю й опонентів на полі конфесійних
дискусій. Коли ж розглядати поетику Івана Вишенського в її цілості, а за
культурний контекст творчості полеміста приймати цивілізаційний простір Речі
Посполитої в його етнічному й конфесійному багатоманітті, застережень щодо
барокової природи стилю стає менше.
Від часу появи монографії Е. Порембовича “Анджей Морштин, представник
бароко в польській поезії” (1893) [44] у полоністиці закріпилося визначення
хронологічних меж епохи Бароко вісімдесятими роками XVI ст. [41, 11] або ж
часами Стефана Баторія (1576 – 1586) [46, 102] і тридцятими роками XVIII ст.
[41, 11]. І хоча ще Ю. Кшижановський розглядав творчість Петра Скарги

Слово і Час. 2011 • №12 37

в контексті епохи Ренесансу [43, 166-172], проте пізніші історики польської
літератури виокремлюють постать Скарги як знакову, а до певної міри й
ініціальну, для епохи Бароко [41, 159-173; 46, 116-118]. Серед інших стильових
домінант Скарги фігурують його цілковита перейнятість великою релігійною
контроверсією свого часу й боротьба за реформу звичаїв у країні [41, 160],
критика культурної системи шляхти з “нагромадженням стількох негативних
рис і стількох чорних барв довкола клейнодів аристократії, що ці клейноди…
оточуються тоном погорди” [41, 161], протиставлення ренесансному взірцеві
людини середньовічних зразків, віднова святості життя як норми поведінки
[41, 162], пророчий тон, зіпертий на старозавітні взірці, гострота стилю [41,
163], заперечення сучасного стилю життя на користь Середньовіччя [41,
163], патетична стилістика, викликана невідповідністю реальності ідеалу [41,
164], присвоєна наратором позиція деміурга, пророка, що водночас існує в
часі й понад часом [41, 165]. “Скарга вмів із надзвичайною силою виражати
образ суспільної деструкції в пророчих видіннях майбутнього Польщі, якщо її
суспільство на зазнає змін” [41, 164], – пише Ч. Гернас. Бог у баченні Скарги
– грізний, суворий стратег, не схильний пробачати провини [41, 167].
Чи ж є серед цих рис хоч одна, не властива ментальності й стилеві письма
Івана Вишенського? Заангажованість українського полеміста в міжконфесійній
дискусії невіддільна від його турботи про виправлення стилю життя за моделями,
що склалися в середні віки. Головному об’єктові критики, шляхті, закидаються
насамперед утрата старосвітської чистоти звичаїв і захоплення модними
новаціями, що зачепили й львівський патриціат. Суворість викривального тону
й беззастережна повчальність звернень до адресата з позицій досвідченого
провидця розкривають залежність автора від старозавітніх взірців, насамперед
від пророчих книг. Навмисну ж архаїчність суспільних ідеалів і мови наратора
логічніше пояснити не анахронічністю внутрішнього світу ізольованого в
афонській печері аскета, а широко застосовуваним у бароковій естетиці
прийомом самоідентифікації творця в понадчасових вимірах національного
буття.
Афон чудово вкладався в семіотику бароко як простір, непідвладний часові
й ізольований від динаміки розвитку довколишнього світу. Однак навряд чи
можна ототожнювати цей літературний образ із реальним світом монастирів
Святої Гори, підвладних Османській імперії й досить тісно пов’язаних із
поствізантійським довкіллям завдяки покликаним звідти ченцям, а також
прибулим звідусюди прочанам, як і грецьким, румунським, грузинським
і слов’янським доброчинцям [29, 838-1061]. Траплялося й святогірським
аскетам залишати Афон задля пошуку пожертв у православних країнах
або й для душпастирської допомоги їхнім народам. Високо шанований
Іваном Вишенським його земляк, галичанин Йов Княгиницький, став чи не
найвідомішим організатором монашого життя в Україні після преподобних
Антонія та Феодосія Печерських [34, 11-26]. Та й сам Іван Вишенський, як
засвідчив ще Ігнатій з Любарова [12], приєднався до Йова Княгиницького: “от
Святыя Горы прійде и пожив с ними нhколико время” [30, 654].
Петро Ск арга був найпомітнішим опонентом Івана Вишенськ ого .
Безпосередньо до нього звернені два послання українського автора:
“Краткословний отвhт Θеодула… против безбожнаго… писанія Петра Скарги
о реченном ряде и єдности Костела Божіяго” та “Зачапка мудраго латынника
з глупым русином”. Обидва твори стали реакцією на отриманий на Афоні
близько 1600 р. й опрацьований по поверненні з України [5, 323-324] примірник
другого видання полемічного трактату Петра Скарги “Про єдність Церкви Божої
під одним пастирем” (1590). Але навіть і твори, написані раніше, насамперед

38 Слово і Час. 2011 • №12

“Писаніє до всhх обще, в Лядской земли живущих”, “Писаніє к утекшим от
православноє вhры єпископом”, не могли ігнорувати вихідних імпульсів до
міжконфесійної полеміки в Речі Посполитій, що йшли від згаданого трактату
Петра Скарги, уперше виданого 1577 р. Адже ситуація літературного діалогу,
зумовлюваного полемічною стратегією, зобов’язує шукати адекватних стилеві
опонента риторичних прийомів і поетичних засобів. Іван Вишенський, увіходячи
в комунікативний простір барокового діалогу, мусить послугуватися його
кодами. До того ж він апелює до письменних кіл Речі Посполитої, у читацькій
свідомості яких на кінець XVI ст. вже утвердилася нова рецептивна програма.
Чи належало до цих кіл Львівське братство? Певно, що так. Але його
культуротворча програма, сформована в парадигмах ренесансного гуманізму,
вже виглядала чужою і для Івана Вишенського, і для його молодших сучасників.
Доба абсолютизації ролі освіти, галасливих кампаній опору власній ієрархії,
блокування з різновірцями (протестантами) в єдиний дисидентський табір
проминула. На зміну інтегристичним тенденціям європейського Ренесансу
приходить барокова ксенофобічна замкненість. І зустріч Івана Вишенського
з громадою львівських братчиків виявляє різницю культурних кодів обох
учасників діалогу.
Ось перед нами “Послання до стариці Д омникії ”, адрес оване за
посередництвом відомої лише на ім’я монахині хворому на той час лідерові
Львівського братства Юрієві Рогатинцю [32, 131], датоване І. Франком
квітною неділею 1606 р. [32, 134-135], а І. Єрьоміним – 1605 р. [5, 322].
Воно пересипане випадами проти “латинской єреси” [5, 162], “хитростных
латынских наук” [5, 62], “поганскои латынскои науки” [5, 163], “латынского
мудрованія и хитрости” [5, 164], “сладкои латынскоє прелести травы” [5, 164].
Було б, однак, неприпустимим спрощенням ототожнювати осоружне авторові
“латинство” з християнством латинського обряду. Вишенському йдеться про
гуманістичну систему освіти, логіка котрої веде учня від “семи вільних наук”
через філософію до богослов’я. І він застерігає від небезпеки, що коріниться
в цій педагогічній системі: небезпеки прихованого повернення до античної,
тобто, що для Вишенського визначальне, поганської системи цінностей. “Єсли
тыє байки риторскіє знают, но тhжь к басням досконалшим, родителем сих,
то єсть до латини, паки возвращаются и отходят: свойственноє к своєму духу
влечется и прилепляєт” [5, 162]. Коментуючи ці слова, В. Микитась твердив, що
“тут мова йде про твори античної та ораторсько-проповідницької католицької
літератури бароко” [31, 560]. Але ж парою сторінок нижче Іван Вишенський
і сам використовує класичну барокову вставну новелу – апофегму [18, 106-
111] – про двох розсварених монахів, відданих на муки [5, 167-168]. Очевидно,
авторові йдеться таки про суто античні конотації, пов’язувані з некритичним
сприйняттям міфологічної культури.
Антикатолицький пафос у посланні до братчиків практично відсутній. Навіть
коли критично згадується митрополит Іпатій Потій, то як жертва навчання,
позбавленого формотворчих засад: “днесь єретик и каштелян, а заутра
намhсник Христов” [5, 165]. “Єретик”, зрозуміло, стосується юнацького
захоплення Адама Потія кальвінізмом. Гнівні філіпіки автора, утілені в його
віртуозних риторичних фігурах із довжелезними синонімічними рядами
метафоричних епітетів, спрямовані не проти іншої конфесії, а проти духовно
незрілих осіб, формальна освіта яких лише підігріває приховані амбіції та
виявляє їхню невідповідність прийнятим на себе повноваженням. “Бо ся с того
дерзновенія все єреси в нас породили, и церков воздушныє духи сплюндровали”
[5, 164]. Говорячи ж про єресі, Вишенський у посланні до стариці Домникії має
на увазі протестантські визнання, усе ще поширені на початку XVII ст. в Речі

Слово і Час. 2011 • №12 39

Посполитій. Радикальне протиставлення власних одновірців протестантській
громаді помітно різниться від стосунків, що складалися в шляхетських колах
Речі Посполитої наприкінці XVI ст., у часи спільного захисту православними
й протестантами своїх громадянських прав.
Гуманістичний аспект освітньої програми Львівської братської школи,
напевне, незвідної до збереженого в архіві “Порядку шкільного” [1, 181-184;
25, 37-42], провокує автора послання до саркастичних згадок про “басни
аристотельскіи” [5, 163] та “латынских басней учеников”, котрі “комедіи строят
и играют” [5, 164]. Однак тут же Іван Вишенський спростовує закиди у своїй
упередженості: “не бо аз хулю граматичноє ученіє и ключь к познанію складов и
речей” [5, 163]. Він турбується про логіку виховного процесу, про брак духовного
підґрунтя в учнів і радить “нашим фундатором благочестія во Львовh: в первых,
церковного послhдованія, славословія и благочестія узаконити, дhтем научити;
таже утвердивши сумненія вhры благочестивыми догматы, тогда внhшних
хитростей для вhдомости касатися не возбраняти” [5, 163].
Не заперечуючи потреби в засвоєнні учнями знань, пропонованих
гуманістичною програмою (“внhшних хитростей”), Іван Вишенський відкидає
спокусу звести шкільне навчання до сприйняття інтелектуальної й культурної
інформації. Він знов і знов наголошує на фундаментальному значенні для
школи формування в учнів твердих релігійних переконань, міцної духовної
підоснови для інтелектуального розвитку. “Дух святаго словесы” він
протиставляє “чернилом хитрости” [5, 162], виразно позиціонуючи себе у
споконвічній дискусії про пріоритети в педагогічному процесі та стосунки між
навчанням і вихованням. Доречно було би пригадати, що в часи юності Івана
Вишенського в європейському шкільництві стрімко розвивається й утверджує
своє домінування ігнатіанська методика, остаточно закріплена “Ratio Studiorum”
1599 р. [45, 7-15]. Використовуючи гуманістичну модель “семи вільних наук”,
єзуїтська система інтерпретувала її в новій освітній перспективі – “релігійного
виховання суспільних еліт” [45, 14]. Попри свою позірну альтернативність
монашому середовищу Петра Скарги, український полеміст, по суті, стверджує
ту саму засаду пріоритетності релігійного виховання.
Уже І. Франко ставив Вишенського біля початків літературного напрямку,
що виявляється з кінця XVI ст., – “епідемічного нахилу до чудесного, котрий
бачимо у нас в XVII ст.” [32, 100]. І. Пашук уточнює, що йдеться про “містичний
шлях пізнання, оснований на вірі в існування надприродних правды таинств
та у здатність людини вступити у безпосередні стосунки з ними” [26, 96].
Конфлікт із Львівським братством, про який згадує Іван Вишенський, виник
через вибір полемістом споглядального життя на шкоду активному служінню
у світі. Братчики звинувачували Вишенського, “яко от диявола пострадах,
зане до Унева отидох” [5, 159]. Адже мирянський рух в Україні, взорований
на досвіді Львівського братства, виходив із необхідності використовувати
всі легальні можливості Речі Посполитої для активної культуротворчої праці
з метою розширення суспільного сегмента “руського народу грецької віри”.
Гуманістична концепція розвитку Церкви зосереджувала увагу на правному
забезпеченні діяльності кліру й церковних інститутів, урегулюванні стосунків
ієрархії з мирянами, подоланні симонії та неосвіченості, публікації джерельних
текстів масовими накладами, створенні конкурентоспроможних шкіл,
повному використанні проповідницького потенціалу. Відомий уже на той час
святогірський монах цікавив братство як учасник цих процесів, талантовитий
публіцист, здатний гідно репрезентувати православну громаду в діалозі з
владою та іншими конфесійними середовищами. Натомість Іван Вишенський
боронить не лише власне право на молитовне усамітнення, а й необхідність

40 Слово і Час. 2011 • №12

для кожного християнина пустелі як простору для усамітнення “на воскресеніє
души от мирского страстного навыкновенія” [5, 166]. Бо “не может никто никого
врачевати албо учити, если наперед себh не уздоровит и не научит. Так же и в
спасеніє жаден привести не может, єсли перво себh на спасаємом фундаменте
не поставит” [5, 166].
Заклик Івана Вишенського до проходження пустельницької школи містичного
єднання з Богом задля належного здійснення своєї суспільної місії лунає в
діалозі з найдіяльнішою православною інституцією України епохи Ренесансу,
Львівським братством, не як знак повернення в минуле. Його автентичний сенс
розкривається в широкому контексті діалогу двох суміжних епох, зустріч яких
українська культура переживає в останній чверті XVI – першій третині XVII ст. –
епох Ренесансу й Бароко. І в цьому контексті Іван Вишенський виглядає
не більшою “людиною середньовіччя” [10, 276], ніж Ігнатій Лойола, Тереза
Авільська, Іоан від Хреста або ж Никодим Агіорит і Паїсій Величковський –
постаті, без яких неможливо осягнути загадки європейського Бароко і які
визначають його просторові й часові межі.

ЛІТЕРАТУ РА
1. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою
комиссиею. – СПб., 1865. – Т. 2. – 15; 288 с.
2. Архив Юго-Западной России, издаваемый комиссиею для разбора древних актов, состоящей при
Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. – К., 1887. – Ч. 1, т. 7. – 16; 800; 2 с.
3. Білецький О. Полемічна література. Іван Вишенський // Білецький О. Зібр. пр.: У 5 т. – К.: Наук. думка,
1965. – Т. 1. – С.264-276.
4. Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939 – 1950) / Пер. з англ.
Наталії Кочан; за ред. Олега Турія. – Львів: Вид-во УКУ, 2005. – хх; 268 с.
5. Вишенский Иван. Сочинения / Подг. текста, статья и комментарии И.П. Еремина. – М.; Ленинград:
Изд-во АН СССР, 1955. – 372 с.
6. Возняк М. Історія української літератури: У 2 кн. – Львів: Світ, 1992. – Кн.1. – 694 с.
7. Вортман Р. “Официальная народность” и национальный миф российской монархии XIX века // РОССИЯ
/ RUSSIA. Вып. 3 (11): Культурные практики в идеологической перспективе. – М.: ОГИ, 1999. – С. 233–244.
8. Голенищев-Кутузов И. Украинский и белорусский гуманизм // Голенищев-Кутузов И. Славянские
литературы: Статьи и исследования. – М.: Худож. лит., 1973. – С. 132-216.
9. Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. – К., 1883. – Т. 1. – 1165 с.
10. Грабович Г. Авторство й авторитет у Івана Вишенського: діалектика відсутності // Грабович Г. До історії
української літератури: Дослідження, есе, полеміка. – К.: Основи, 1997. – С. 260-277.
11. Загайко П. Українські письменники-полемісти кінця XVI – початку XVII ст. у боротьбі проти Ватикану
й унії. – К.: Вид-во АН УРСР, 1957. – 87 с.
12. Игнатій из Любартова. Житіе и жизнь преподобного отца нашего Іова, и о сконьчаніи его, и о составленіи
святая обители Скитскія вкратце списано / Видав А.С. Петрушевич // Зоря галицкая яко альбум на 1860 г.
– Львів, 1860. – С. 225-251.
13. Ісаєвич Я. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI-XVIII ст. – К.: Наук. думка, 1966.
– 250 с.
14. Історія української культури / Під заг. ред. д-ра Івана Крип’якевича. – Нью Йорк: Рада оборони і
допомоги Україні УКК Америки, 1990. – 8; 718 с. Передрук видання Івана Тиктора 1937 р.
15. Історія української культури: У 5 т. – К.: Наук. думка, 2001. – Т. 2. Українська культура ХІІІ – першої
половини XVII століть. – 846 с.
16. Історія української літератури: У 8 т. – К.: Наук. думка, 1967. – Т.1. – 539 с.
17. Кравців Б. Ренесанс і гуманізм на Україні // Європейське Відродження та українська література XIV-
XVIII ст. – К.: Наук. думка, 1993. – С. 300-318.
18. Крекотень В. Оповідання Антонія Радивиловського: З історії української новелістики XVII ст. – К.:
Наук. думка, 1983. – 407 с.
19. Ленін про культуру і мистецтво / Упор. Н.І. Крутікова; вступна стаття Б.С. Мейлаха. – К.: Держполітвидав
УРСР, 1957. – 558 с.
20. Лиценбергер О. Римско-Католическая Церковь в России: История и правовое положение. – Саратов,
2001. – 382 с.
21. Микитась В. Полум’яний патріот, письменник-полеміст Іван Вишенський // Іван Вишенський. Вибр. тв. –
К.: Дніпро, 1972. – С.5-20.

Слово і Час. 2011 • №12 41

22. Наливайко Д. Українське літературне барокко в європейському контексті // Українське літературне
барокко. – К.: Наук. думка, 1987. – С. 46-75.
23. Наливайко Д., Крекотень В. Українська література XVI-XVIII століть у слов’янському і європейському
контексті // Слов’янські літератури: Доповіді на ХІ Міжнародний з’їзд славістів. – К.: Наук. думка, 1983.
– С. 27-64.
24. Нарис історії василіянського чину святого Йосафата. – Рим: Вид-во оо. Василіян, 1992. – С.316-324.
25. Пам’ятки братських шкіл на Україні: Тексти і дослідження / Редколегія: В.І. Шинкарук, В.М. Нічик,
А.Д. Сухов. – К.: Наук. думка, 1988. – 568 с.
26. Пашук А. Іван Вишенський – мислитель і борець. – Львів: Світ, 1990. – 176 с.
27. Перетц В. Иван Вишенский и польская литература XVI в. // Перетц В. Исследования и материалы
по истории старинной украинской литературы XVI–XVIII веков. – Ленинград, 1926. – Кн. 1. – С. 15-49.
28. Пінчук С. Іван Вишенський: Літературний портрет. – К.: Держлітвидав, 1959. – 96 с.
29. Порфирий (Успенский), епископ. История Афона: В 2 т. – М.: Даръ, 2007. – Т. 1. – 1088 с.
30. Сумцов Н. Иоанн Вышенский: Южнорусский полемист начала XVII века // Киевская старина. – 1885.
– №4. – С. 649-677.
31. Українська література XIV – XVI ст.: Апокрифи. Агіографія. Паломницькі твори. Історіграфічні твори.
Полемічні твори. Перекладні твори. Поетичні твори / Автор вст. ст. і редактор тому В.Л. Микитась. – К.:
Наук. думка, 1988. – 597 с.
32. Франко І. Іван Вишенський і його твори // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1981. – Т. 30.
– С. 7-211.
33. Франко И. [Мирон]. Иоанн Вишенский: Новые данные для оценки его литературной и общественной
деятельности // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1981. – Т. 27. – С. 318-326.
34. Целевич Ю. Історія Скиту Манявського від єго основання аж до замкнення (1611-1785). – Львів, 1887.
– 136 с.
35. Чижевський Д. Історія української літератури: Від початків до доби реалізму. – Тернопіль: Феміна,
1994. – 480 с.
36. Чижевський Д. Український літературний барок: Нариси / Підгот. тексту Леоніда Ушкалова; вступна
стаття Олекси Мишанича. – Харків: Акта, 2003. – 460 с.
37. Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом: Нариси з історії культури до початку XVIII століття /
Авториз. пер. з англ. Марії Габлевич; під ред. Андрія Ясіновського. – Львів: Ін-т історії Церкви ЛБА,
2001. – хіх; 250 с.
38. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – 2-е вид., перероб. і розшир.
– К.: Критика, 2005. – 584 с.
39. Яременко П. Іван Вишенський. – К.: Вища школа, 1982. – 142 с.
40. Ясіновський А. “Синтагматіон про сім святих тайн” Гавриїла Севера в контексті грецько-українських
культурних та релігійно-політичних зв’язків кінця 16 – початку 17 століть: Автореф. дис.… канд. іст. наук.
– Львів, 2003. – 16 с.
41. Hernas Cz. Barok. – 4-e wyd. – Warszawa: PWN, 1980. – 658 s.
42. Isaievych Y. Between Eastern Tradition and Influences from the West: Confraternities in Early Modern Ukraine
and Byelorussia // Ricerche Slavistiche. – 1990. – Vol. 37. – P. 269-294.
43. Krzyżanowski J. Historia literatury polskiej: Alerogyzm – preromantyzm. – Warszawa : PIW, 1979. – 694 s.
44. Porębowicz E. Andrzej Morsztyn, przedstawiciel baroku w poezyi polskiej. – Kraków: Nakładem Akademii
Umiejętności, 1893. – 95 s.
45. Ratio Studiorum: Уклад студій Товариства Ісусового. Система єзуїтської освіти / Пер. з лат. Р. Паранько, пер. з
англ. А. Маслюх. – Львів: Свічадо, 2008. – 252 с.
46. Sajkowski A. Barok. – 2-ie wyd. – Warszawa: Wyd-wa szkolne i pedagogiczne, 1987. – 420 s.
47. Tajna misja jezuitów na Podlasiu (1878 – 1904): Wybór dokumentów z archiwów zakonnych Krakowa, Rzymu i
Warszawy / Oprac. i wstęp Robert Danieluk SJ. – Kraków: WAM, 2009. – 773 s.

Отримано 17 жовтня 2011 р. м. Харків

„„„„„„„„„„„„

42 Слово і Час. 2011 • №12

Людмила Шевченко-Савчинська УДК 371.671: 821.161.2
ЕТИКЕТНА ЛІТЕРАТУРА УКРАЇНИ ЛАТИНСЬКОЮ МОВОЮ:
ПАМ’ЯТКИ Й ПІЗНІША РЕЦЕПЦІЯ ЯВИЩА

У статті розкривається суть терміна “етикетна література”, подається класифікація за жанрами

та видами етикетних творів, написаних латиною в Україні XV–XIX ст. На підставі теоретико-
літературного аналізу оригінальних текстів (Теодозій Баєвський, Мартин-Никанор Анчевський,
Шимон Шимонович та ін.) авторка уточнює низку дефініцій з метою унормування термінології,
якою послуговуються літературознавці, досліджуючи давній період розвитку української
літератури.
Ключові слова: давня українська література, неолатиністика, етикетні твори, панегірик.

Liudmyla Shevchenko-Savchynska. Ukrainian etiquette literature in Latin: Literary monuments and

their posterior reception
The article specifies the meaning of the term “etiquette literature”, and modifies the classification
of genres and types of etiquette works written in Latin in Ukraine of the 15th-19th centuries. On the
grounds of theoretical and literary analysis of original texts (Theodosius Bayevsky, Martyn-Nycanor
Anchevsky, Shymon Shymonovych etc.), the author gives exacter definitions of some concepts which
are commonly used by the literary scholars majoring in old Ukrainian literature.
Key words: old Ukrainian literature, Neo-Latinist studies, etiquette literature, panegyric.

Твори, в яких автор, зазвичай даючи високу оцінку, описує важливі (хоча
переважно стандартні) події в житті людини, її вчинки й навіть наміри,
незважаючи на досить вузьке читацьке коло – особа, якій присвячено твір, та її
оточення, завжди були потрібні й ніколи не перестануть користуватися попитом.
Різноманітні поетичні та прозові віншування й сьогодні продовжують творити,
озвучувати, друкувати у значних кількостях. Ознака часу полягає в тому, що
етикетні твори із жанру елітарної культури перетворилися на вияв масової:
за доказ можуть правити вітальні листівки із вдрукованими віршами або
численні радіо- й телепередачі з вітаннями на замовлення. Беручи до розгляду
українську етикетну неолатиністику, маємо намір висвітлити лише незначну
частину цієї царини, обмеживши себе мовним критерієм, а отже, і часовими
рамками XV–XIX ст. Сподіваємося, що результати наших зусиль прислужаться
для подальшого ґрунтовного дослідження явища, яке зародилася задовго
до латиномовного періоду в розвитку української літератури і продовжує
розвиватися перед нашими очима.
Основна причина виникнення й сюжетно-композиційний стрижень етикетних
творів – події людського життя. Саме ця запорука нескінченності, тільки в
більшому масштабі – опис важливих подій у громадському житті й учинків
визначних осіб, ріднить етикетну літературу з історіографією. Особливо
відчутний їхній зв’язок у часи бурхливих змін: так, у XVIІ–XVIII ст. героїко-
патріотична тема в літературі України посідає провідне місце й не лише не
поступається похвальному жанру, а й – найчастіше – охоплює його. Прикметно,
що саме після втрати Грецією політичної свободи внаслідок завоювання її
Римом у ІІ ст. до н. е. епідиктичний жанр у красномовстві посідав тут особливе
місце. Вочевидь, виголошуючи похвальне слово діянням минулого, героям,
державцям, оратори відчували, що вони не дають розчинитися видатним
постатям та їхнім учинкам у небутті, продовжують історичну пам’ять народу.
З античних часів простежується генетична спорідненість історіографічних
та етикетних творів: у четвертій книжці віршів Горацій майстерно прославляє
Тіберія та Августа; твір Лукреція так і називається – “Похвала Епікуру”, за
мотивами якого на межі ІІ та ІІІ ст. християнин Арнобій уславлює Христа;
вершин мистецтва похвали сягнув Цицерон. Саме в епідектичних творах

Слово і Час. 2011 • №12 43

ранньовізантійської літератури виявляє себе ритмізація прози: одним із
перших, хто усвідомив психологічний ефект ритмізованої промови-похвали,
був Гермоген із Тарса (ІІ–ІІІ ст.) [1, 42].
За визнанням учених-гуманістів доби Відродження, історик мав бути
неупередженим, нічого не вигадувати, писати лише правду, не керуючись
ні дружбою, ні ненавистю [9, 116], однак на сторінках історіописання
того часу розквітає ідеалізаційний біографізм, який межує із численними
видами етикетної літератури. Антропоцентризм, важлива ідея з комплексу
ренесансних, сприяла появі значної кількості величальних творів протягом
іще кількох наступних епох (зокрема тих, художньо-ідеологічна платформа
котрих була відмінною від ренесансної, наприклад, бароко). Це зумовлювалося
потужністю імпульсу, завдяки якому гуманістичні ідеї ширилися в європейській
культурі. Одним із цілковито реалізованих прагнень інтелектуалів Ренесансу
стало відродження класичного варіанта латини у статусі міжнародної мови
освіти, науки, мистецтва слова. Цього разу хвиля латинізації європейського
комунікативного простору завдяки активній освітній діяльності, яку провадили
вихідці з України, на Сході сягнула земель Московського царства.
Латиномовні твори української літератури відіграли важливу роль у її
секуляризації. Твердження про те, що письменство старожитньої України
мало здебільшого церковно-релігійний характер, справедливе передусім
стосовно творів, написаних кирилицею, поза якими, як уважалося протягом
доволі значного часу, української літератури не існувало. Однак багатомовність
залишалася прикметною рисою давніх європейських літератур XV–XIX ст. –
щодо українського письменства одним із перших це визнав Дмитро Чижевський.
На думку Катерини Борисенко, багатомовність якнайкраще пасувала саме
етикетній літературі, адже її автори, оспівуючи (або ганячи) певну особу,
“прагнули, щоб слава полинула світом” [1, 72], і нерідко публікували свої
творіння двома, а то й трьома мовами одночасно.
У середовищі київських поетів до 30-х рр. XVII ст. енкомії писали переважно
книжною українською. Петро Могила увів звичай віншувати своїх співвітчизників
польською та латиною. Низки енкоміїв та панегіриків удостоївся ректор
Києво-Могилянській академії Йоасаф Кроковський: “Визначні почесті у День
народження” (1708) Івана Нарольського, “Дім благочестя” (1708) Андрія
Хмарного та ін. За твердженням Ореста Левицького, найбільшу славу
панегіриста заслужив Стефан Яворський, який отримав у КМА звання “poëta
laureatus” – лавроносного поета. Відомими творцями похвальних віршів
того часу були Гнат Бузановський, Олександр Бучинський-Яскольд, Опанас
Заруцький, Михайло Козачинський, Пилип Орлик, Микита Соколовський.
Літературним жанрам давнього періоду властива синкретичність, однак
у теоретико-літературних працях, починаючи з другої половини XVII ст.,
натрапляємо на наполегливі пошуки відмінностей, спроби розмежувати різні
жанри та види: “Поети, зрозуміла річ, зображуючи конфлікт, довше зупиняються
на подробицях, тому що вони говорять не про військо взагалі, а рельєфно і
поіменно показують багатьох учасників битв <…>. А історик має показати в
цілому, яка частина і як боролася, як довго й хоробро чинила опір”, – пише
Теофан Прокопович у своєму трактаті про риторичне мистецтво [15, 350].
Розвиток жанрів поетичного мистецтва і красномовства відбувався в тісному
зв’язку. Практично всі перелічені види етикетної поезії мали свої відповідники
у прозі, що призначалася для виголошення. Нерідко спостерігається дифузія
тогочасних поезії та прози як шляхом ритмізації останньої, так і через
безпосередні вставки поезії у прозовий чи прози у поетичний як основний
текст твору (явище прозиметра).

44 Слово і Час. 2011 • №12

 Уже античні філологи не вбачали принципової різниці між віршем та
ритмізованою ораторською прозою, для якої також було характерне вживання
тропів і словесних фігур. Так само у трактаті Т. Прокоповича риторичні фігури не
винесені в окремий розділ, а розглядаються разом із теоретичними питаннями
поезії. Автор іншої київської поетики Lyra variis praeceptorum chordis… (1696),
ідучи за Цицероном, стверджує: “Найближче до поета стоїть оратор, зв’язаний
дещо більше мірою складів, але у виборі слів він вільніший, та подібний до
нього видами прикрас <…>” [24, 177 арк.].
У навчальному курсі красномовства, створеному та прочитаному для
студентів Києво-Могилянської академії в 1705–1709 рр. Т. Прокоповичем,
велику увагу приділено епідиктичному красномовству. Автор наголошує
на тому, що суть мистецтва похвали полягає не у брехні, а в ампліфікації
(нагромадженні) позитивних рис, у пишності, дотепності, вишуканості стилю.
“Адже ж чеснота, якщо її хвалити, збільшується і росте не лише в душі однієї
людини, а й інших закликає до наслідування” [16, 126]. Прокопович радить
майбутнім поетам і риторам бути поміркованими у виборі словесних прикрас,
закликає виявляти щирість, адже порожня, незграбна хвала гірша за насмішку,
застерігає від уживання химерних висловів, невдалих дотепів, переобтяження
форми. Усе це чіткі ознаки віддалення від барокового стилю, пошуку нових
виражальних методів, а отже, перші паростки класицизму.
Варто визнати, що, окрім цілком традиційних для наукової статті завдань,
наша має ще одне: оприявнити дискусію, завершивши її латентний період,
між дослідниками давньої української літератури, які вводять до розгляду
у своїх працях етикетні твори. На наше переконання, не слід уживати як
абсолютний синонім до “етикетна” прикметник “похвальна” чи “хвалебна”
література, оскільки це слушно лише стосовно частини етикетних творів
– тих, які містять похвалу. Водночас прикметник “етикетний, -а, -е” своїми
коренями сягає давньогрецького ηθоζ – побут, звичай, характер та похідного
від нього прикметника ηθικόζ – звичаєвий. Спільнокореневе запозичене з
французької слово етикет (etiquette) – зведення норм поведінки, порядок дій
і правила чемності спершу при дворах монархів, згодом – дотримання правил
поводження, що склалися в суспільстві. Словник української мови тлумачить
слово “етикет” так: “Установлені норми поведінки і правила ввічливості в
якому-небудь товаристві” [20, 490].
Отож етикетна література – це художні твори (поетичні, прозові), приводом
та сюжетною основою при написанні яких слугують переважно стандартні
етикетні ситуації (народження, одруження, прощання, подяка тощо), а також,
рідше, філософські рефлексії окремих подій особистого та суспільного життя.
Практично всі види етикетної літератури ведуть свій початок з античності.
Однак, говорячи про видовий склад, ми свідомо спираємося на курси поетики та
риторики українських авторів, передусім Т. Прокоповича та М. Довгалевського,
як такі, що максимально відображають літературні реалії в Україні того часу1.
Водночас дослідження явища етикетної літератури потребує розгляду не
лише в теорії, а й на прикладі великої кількості збережених творів, і не лише
в синхронії, а й у діахронії. Тому пропонована нами класифікація базується
на теоретичних надбаннях сучасного літературознавства, а також на вивченні
латиномовної літератури в Україні XV–XIX ст.
Аналіз жанрового поділу, здійснений у діахронії – від античних часів через
поетики Ренесансу та пост-ренесансну епоху з урахуванням традиційної
в українському літературознавстві класифікації за родами й видами, дає
1
Тексти згаданих праць в українському перекладі можна прочитати за адресами: http://litopys.org.ua/
procop/proc113.htm, http://litopys.org.ua/dovg/dovg05.htm.

Слово і Час. 2011 • №12 45

підстави стверджувати: твори, призначені уславлювати або ганити певну
особу, її окремий учинок чи явище (у сукупності – етикетна література), за
формою поділяються на прозові, що належать до епічного жанру, та поетичні,
що належать до ліро-епічного жанру. Такий поділ підтверджується формально-
змістовими ознаками великої кількості проаналізованих латиномовних текстів.
Ми зараховуємо твори етикетної поезії до ліро-епічного жанру згідно з
визначенням, сформульованим В. Лесиним й О. Пулинцем: “Ліро-епічний
твір – такий віршовий художній твір, у якому показуються вчинки персонажів
(наявний сюжет) і разом з тим у прямій формі виявляється ставлення автора
до цих вчинків” [8, 217]. Однак М. Довгалевський та низка інших київських
авторів барокових поетик поділяли етикетну поезію на епос та лірику. За цією
класифікацією до епічного жанру належала поезія з нагоди дня народження
(poёsia genethliaca), весільна (poёsia epithalamica), поховальна (epicedia),
поезія вдячності (poёsia eucharistica), енкомії – похвальні віршовані промови
(poёsia encomiastiсa), прокляття (dirae), привітальні твори (poёsia paramithetica),
хвала наукам (poёsia pathetica), а до ліричного – ода, дифірамб, гімн, пеан.
Така дихотомія зумовлена походженням жанрів: епічний – з риторики, ліричний
– з хорових народних співів; звідси їхні основні відмінності у формі (лірика
– це вірші, епіка – поеми), віршовому розмірі: епічні твори належало писати
гекзаметром, а, скажімо, оди – десятирядковою строфою з порядком римування
рядків АбАбВВгДДг, де великими літерами позначено жіночі, малими – чоловічі
рими (одична строфа).
Перелічені види етикетних творів М. Довгалевський зараховує до епічної
поезії в її тодішньому розумінні: “Вона, по суті, є прекрасним наслідуванням
знаменитих подвигів у гекзаметрах, вираженим у розповіді, яка збуджує в нас
любов або прагнення до доблесті” [2, 173]. Цілком очевидно, що використання
в сучасному літературознавстві щодо названих видів означення “епічні” буде
неточним, адже за ним сьогодні закріплене інше значення – так само, як і за
прикметником “одична”, і тому запропонована у статті Ольги Косянчук “До
питання про одичну поезію в давній українській літературі” заміна означень
“етикетна” на “одична (похвальна) поезія” [6, 109] – вельми оригінальна, але
нежиттєздатна ідея з кількох вагомих причин. Ода – лише один із поетичних
видів етикетної літератури, який принаймні кількісно аж ніяк не переважає інші
етикетні види, а отже, немає підстав назву саме цього виду робити загальною.
Крім того, етикетна література, зокрема, поезія, – це не лише похвали, а й
віршовані догани (dirae – прокляття, salinae – “солоні” вірші), розради тощо. І
нарешті, прикметник “одична” вже давно посів своє місце в літературознавчій
термінологічній системі, уживаючись у словосполученні “одична строфа”.
Знайти сліди використання цього терміна в іншому значенні, окрім чогось,
властивого безпосередньо одам, так і не вдалося: словник літературознавчих
термінів подає цей прикметник у сполученні “одична строфа” [8, 284], а сучасні
дослідники, серед яких Катерина Багатирьова, Ольга Дубровська, простежуючи
еволюцію жанру оди, уживають це означення в контексті на зразок “одичні
твори”, “одичні особливості” [3, 7] тощо.
Аналізуючи згадану статтю О. Косянчук, поміж низки прикрих неточностей ми
виявили і власну, яку на підставі результатів подальших досліджень, здійснених
за ці роки, маємо вагомі підстави відкоригувати. Наводимо скорочену цитату
повністю: “Ми пропонуємо остаточно усунути негативну конотацію терміна
“панегіризм”, який, хоч і є неточним, проте давно усталився в українському
літературознавстві; у тому ж разі, коли автором втрачене почуття міри та
людської гідності (існують позалітературні факти на підтвердження цього),
користуватися іншим – “сервілізм”; також замінити означення “панегірична

46 Слово і Час. 2011 • №12

поезія” на “етикетна”, якщо йдеться про вірші епічного та ліро-епічного жанру,
написані з нагоди визначної події у родинному чи суспільному житті, спрямовані
на вшанування певної шляхетної особи та її діянь” [22, 4-5].
Сьогодні впевнено можна ствердити, що панегірична поезія – це
термін-оксиморон, оскільки панегірик у переважній більшості давніх теоретико-
літературних праць визначається як жанр епідиктичного красномовства, тобто
прозовий за визначенням. На жаль, в українському літературознавстві коректне
вживання терміна “панегірик” рідкісне, значно частіше він використовується
в широкому, побутовому сенсі. “У ХІХ ст. панегірик як літературний жанр
швидко вироджується, занепадає. Саме слово “панегірик” починають уживати
в іронічному значенні, як вияв лестощів, безпідставного і надмірного та
пишномовного захвалювання. <…> Слово “панегірик” входить в побутову мову
в гумористичному значенні” [8, 294-295].
Можливо, корені проблеми коректного терміновживання в цій царині
варто шукати в тих же київських поетиках: так, у Fons Castalius [26, 150] у
визначенні віршованої похвали окремому вчинку або чесноті героя енкомій
замінено на панегірик, термін із галузі риторики, та ще й зараховано цей
вид віршів до ліричної поезії. Услід за автором Fons Castalius так чинить
і знаний медієвіст Віталій Маслюк [10, 147]. Цікаво, що інтенсивність
уживання термінів “панегірик”, “панегіричний твір” у спотвореному значенні
й новоствореного словосполучення “панегірична поезія” різко зростає
в літературно-критичних працях XIX ст.: Орест Левицький на прикладі
творчості Опанаса Заруцького гостро критикував “південно-руську літературу
XVI–XVIII ст.” за надмірну кількість “панегіриків найрізноманітніших форм
і видів, у віршах і в прозі” [7, 12] подібно до решти своїх колег-сучасників
і наступників (М. Костомаров, П. Пекарський, М. Сумцов, І. Франко).
Прагнення об’єктивно оцінити означене мистецьке явище вбачаємо лише
в останні десятиліття в роботі М. Андрущенко, працях К. Багатирьової,
О. Савчук, О. Юрчишиної; за кордоном дослідницький інтерес привертають
загальні причини масовості похвальної літератури (А. Гричова) та окремі
її види (епіталами – С. Скіміна).
Не менш цікаво, що у відомих нам англомовних працях і словниках (наприклад,
Encyclopædia Britannica) не спостерігається подібної заміни, максимальне
“зближення” панегірика та поезії вдалося знайти лише в одному визначенні:
“A panegyric is a formal public speech, or (in later use) written verse <…>” [28].
Приголомшливий результат дала спроба перекласти кілька словникових статей
про різні види етикетної літератури з англійської за допомогою автоматичного
перекладача: програма “вважає”, що енкомій, епіталама, епіцедій тощо
перекладаються українською як панегірик (sic!).
Дрейфування значення терміна “панегірик”, набуття ним нового змісту
“хвалебний вірш узагалі” замість первісного “підвид епідик тичного
красномовства” виразно негативно відбилося на уявленні літературознавців
про суть позначуваного ним явища: серед видів етикетної літератури, згідно
з ученням давніх теоретиків, були втішання, прокляття, дошкульні (salinae,
ārum, f. – “солоні”) вірші, філіппіки тощо. Отже, не можна користуватися як
взаємозамінними означеннями “етикетна” та “похвальна” література, а тим
більше некоректним за суттю “одична література”, особливо коли йдеться про
сукупність поетичних і прозових творів. Так само не слід уживати “панегірична
поезія”, навіть ведучи мову лише про вірші-похвали, адже панегірик – це
втілений у прозовій формі універсальний вид етикетних творів. Поезії такого
ж змісту в поетиках звалися енкоміями й були попередниками панегірика.
Термін “панегірик” увів до літературного вжитку в 380 р. до н. е. письменник і

Слово і Час. 2011 • №12 47

ритор Ісократ, назвавши так свою патріотичну промову на всенародних зборах
афінян. Йому також належить розроблена теорія красномовства, на основі якої
сформувався жанр панегіричної промови на честь видатної особи, переважно
можновладця.
Спостереження за новою хвилею процесів, спрямованих на унормування
літературознавчої термінології, допомогли нам виявити позитивну тенденцію
вживання в означеному контексті терміна “етикетна література”. Однак цей
процес іще не завершився, а відтак трапляється тлумачення прикметника
“етикетний” у прикладному, позалітературному значенні, наприклад: “Як відомо,
панегірики середини XVII ст. хоча й присвячувалися високим особам – царям,
гетьманам, церковним ієрархам, однак не завжди виконували функції етикетної
поезії; часто у такий спосіб автори висловлювали свої політичні, моральні та
естетичні погляди <…>” [1, 44].
Це може бути наслідком перетворення на синоніми слів “етикетний” та
“придворний” і тривалого впливу тверджень на зразок: величальна поезія – це
“історія морального приниження людської гідності” [13, 368], “ясне свідчення
загального занепаду духовного життя, доказ втрати строгого морального
критерію у галузі політичної і культурної діяльності” [21, 13] тощо. Проте нині
подібні висловлювання сприймаються лише як ілюстрація одного з етапів
розвитку літературознавчої думки. Ближчими до сьогоднішнього сприйняття
явища є спроби якщо не об’єктивного, то принаймні безстороннього погляду
на питання: “Немало в усьому цьому було сухої риторики, наївного шкільного
красномовства. Але водночас у цій ученій латинській поезії траплялися яскраві
спалахи людських почуттів <…>” [17, 29]. Багатолітнє звинувачення авторів
етикетної поезії в нещирості змінюється на визнання того, що “ці похвали
в українських панегіриках були продиктовані не самою лише літературною
модою: вони мали підстави також і в самому побуті, що складався під впливом
більш глибоких причин” [14, 147].
Українсько-польський гуманіст Павло Русин із Кросна зазначав, що звичай
дарувати вірші своєму благодійнику бере початок в античності й таїть у собі
глибокий смисл: адже талановитий твір пронесе крізь віки імена свого автора та
його благодійника, якому присвячений. Безперечно, відмежувати щире почуття
від холодного розрахунку на відстані століть не так просто. Тим більше, що
за вимогою наслідувальності письменники, створюючи узагальнені портрети
своїх патронів, значною мірою відступали від реальності, випускаючи все те,
що могло б затьмарити бездоганний образ героя, водночас щедро додавали
потрібні риси. І все ж, за словами Григорія Сковороди, “ми повинні не відразу
запідозрювати у лестощах тих, хто хвалить – своєчасна похвала личить другові
не менше, ніж осуд” [19, 267].
Досліджуючи несправедливо затавровану сторінку давньої української
літератури, роблячи цікаві відкриття, спростовуючи шкідливі упередження
(зазвичай сюди можна додати ще й тривалу роботу над оригінальним
текстовим матеріалом), слід пильнувати, щоб опубліковані результати не
знецінювалися через фрази на зразок “Жанри оди, панегірика, гімну та
дифірамбу розвивалися у руслі давньогрецької хорової лірики” [6, 109]; або
“Зміна терміну “панегірична поезія” на “етикетна” призводить до термінологічної
неточності, адже втрачається важливий семантичний компонент – панегіризм
як уславлення і возвеличення” [ibid]; або “Панегірик <…> – урочисто-похвальна
промова на честь особи чи події, яка виголошувалася перед аудиторією. За
словами К. Борисенко, панегірик як окремий жанр був сформований на початку
XVI ст.” [6, 108]. Перше створює враження незнання автором елементарних
засад вивчення предмета (жанр ораторської прози розвивався в річищі співаної

48 Слово і Час. 2011 • №12

поезії?), друге підживлює старі упередження, третє здатне саме перетворитися
на черговий науковий міф, бо цитата неповна й вирвана з контексту.
Ознайомлення з монографією К. Борисенко, присвяченою вивченню зв’язків
поезії та прози в давній період, дало змогу оглянути наявний латиномовний
текстовий матеріал у новому аспекті: прозових творів у чистому вигляді серед
етикетних практично не виявилося, кожен на початку містить геральдичні вірші,
віршовані рядки розкидані у прозовому тексті без спеціальних переходів і
пояснень, а в багатьох поетичних творах вступ має прозову форму та численні
маргіналії, що ще раз доводить значну поширеність прозиметра як наслідок
взаємопроникнення поезії та прози. Це при тому, що значна кількість прозових
видів етикетної літератури мала свої прямі поетичні відповідники (генетліакони,
епіталами, парамітетика, патетика, евхаристика, епіцедії тощо) у тогочасних
поетиках, а отже, автор міг вибрати, поезія чи проза, а вибирав прозиметр.
Яскравий приклад – твір, написаний з нагоди візиту 1676 р. до Львова короля
Яна ІІІ. Його автор – Мартин-Никанор Анчевський, який на титульні сторінці
видання скромно іменує себе “знатний і видатний Мартин Анчевський, ясної
королівської милості секретар і лікар дійсний, головуючий консул у місті Львові,
столиці Руській” (тут і далі переклад цитат художніх творів з латини наш. –
Л. Ш.-С.). Вітання починається з чотирьох епіграфів, два з яких обігрують образ
поля, першого слова в назві, – це стрижневий образ у тексті: “Прийняла від
поля шляхетна Польща ім’я, // Право на це поле слава єдина має”, “Піхотинці-
сармати добре // В полі війни ведуть” [23, 2]. Прозовий вступ підписано від
“найвідданішого ясній королівській милості вашій Львова”. Далі – тринадцять
елогій – віршів, назва кожного з яких починається однаково: “Лев у полі…”; між
іншим, восьмий елогій має назву “Лев у полі України знову зайнятої і фортеці
Бару, силою відбитої, ключа України”. Прозовий перехід у дві сторінки відділяє
елогії від віршованих побажань, висловлених дванадцятьма львівськими
старійшинами, поміж котрих зустрічаємо Бартоломея Зиморовича, Андрія
Шимоновича, Якова Юзефовича та інших. Так, Зиморович нібито каже: “З
поля твого, великий королю, сподіваємося зміцнілих // Мирних обов’язків, щоб
мечем їх ужав. // Хай тут буде межа. Ми всі просимо в тебе миру, // Повернути
чудовий мир до ляських ларів” [23, 32]. Коротші побажання висловлюють “стани
і нації львівські”: скабіни, 40 мужів, вірмени і греко-рутенці. Закінчується твір
величаннями короля у прозі.
Взаємне проникнення поезії та прози, “риторизація поезії” барокової доби,
завважена не одним літературознавцем-давником (В. Маслюк, Д. Наливайко,
Р. Радишевський, О. Савчук), за словами К. Борисенко, постає виявом чергової
зміни домінування прози та поезії в літературі. Творіння Мартина Анчевського
за співвідношенням поетичного і прозового тексту радше поезія, а точніше –
віршована парамітетика. Ознака цієї належності – не лише вказаний у назві
привід, а й змістово-композиційні особливості: на початку високоповажний гість
прибирає образ лева, що розгулює просторами свого королівства, і скрізь на
нього чекають перемога і слава; “повернений” знову в людську подобу, у руській
столиці, місті Лева, він вислуховує вітання з нагоди приїзду від найдостойніших
львівських громадян.
Зрештою, величань без стандартного приводу на зразок весілля, зустрічі,
дня народження тощо не так і багато. Однак у пізніші часи, коли популярність
віншувань підупала та обернулася на повну свою протилежність, панегіриками
(терміном, що позначав найбільш універсальний прозовий вид етикетної
літератури) почали називати загалом увесь масив похвальних творів.
Таким чином, під сумнівом опиняється поширене уявлення про те, що
найчисленнішими (навіть з поправкою – серед збереженого матеріалу) були

Слово і Час. 2011 • №12 49

саме панегірики – пізніше до них помилково зараховували будь-який твір-
вітання чи похвалу. Щоб пересвідчитися в цьому, досить проаналізувати зміст
незамінного на початковому етапі пошуку текстів (і тим більш цінного, що досі
єдиного в Україні) каталогу стародруків, укладеного Ярославом Ісаєвичем та
Якимом Запаском [див.: 4]. По-перше, значна кількість паспортизованих тут
етикетних стародруків уже розподілені на шлюбні, поховальні тощо, а по-друге,
знайомлячись ближче з багатьма з тих, які в описі названі “панегіриками”
чи “віршованими панегіриками”, “панегіричними віршами”, ми з’ясували, що
вони також мають свою спеціалізацію. За приклад можна взяти твір “Святого
Петра, митрополита київського, дивотворця російського <…>, патрона свого
копія, Петро Могила” пера Теодозія (Пилипа) Васильовича Баєвського (помер
1678 р.), вихованця Київського колегіуму, потім її префекта й викладача
риторики, згодом – намісника Києво-Братського монастиря (1645).
Відшуканий через згаданий каталог твір до ознайомлення з повним текстом
назви був помилково зарахований нами до енкоміїв. У жодному разі не здатний
допомогти визначенню, до якого саме виду етикетної поезії належить твір, і
його короткий опис: “Вірш на герб Могил польською мовою, присвята Петрові
Могилі латинською мовою, далі панегіричні вірші латинською і польською
мовами. На арк. 5 нн. зв. текст складено у формі хреста. Від арк. 17 нн.
починається прозовий панегірик “Felix cometa post natalem diem… Petri Mohila”
[4, № 337]. Однак, як виявилося, традиційно велемовна назва завершується
словами in Die Patronalis Obitus, Sua Vero Natalitia – “у день смерті патрона, у
власний день народження”. Це ще один крок на шляху до спростування тези
щодо переважання енкоміїв (чи панегіриків – у прозі) в українській етикетній
літературі.
Попри те, що Баєвський, згідно з Юрієм Мициком, “не сприйнявши союзу
Б. Хмельницького з царем Олексієм, утік до Слуцька під покровительство
Януша Радзивіла і став там архімандритом Свято-Троїцького монастиря” [11,
512], генетліакон наштовхує на роздуми про особистість автора: почати б з
того, що Баєвський послідовно вказує на титульній сторінці власних видань
“Васильович” – очевидно, своє ім’я по батькові, що на той час не властиво
для письменникам київського кола, як і українській антропоніміці загалом. Не
треба заглиблюватися в текст, щоб дізнатися, з ким ототожнює автор Петра
Могилу – це Києво-Московський митрополит Петро (кін. XIІI – поч. ХІV ст.),
приєднання котрого до лику святих 1333 р. сприяло самоствердженню Москви
як центру Руської Митрополії; за словами Київського митрополита УПЦ МП
Володимира, саме відтоді “Москва стає і політичним, і церковним центром
Руської Держави” [див.: 27].
Водночас серед неофіційних титулів, якими величає в назві Могилу автор,
зустрічаємо thaumaturgus Rossiae – “дивотворець роський”; практично так само
звучить назва збірки творів на вшанування святого римо-католицької церкви
Івана Дуклянина: Thaumaturgus Russiae. Ioannes de Duchla <…>, видрукуваної у
Львові 1673 р. Тому thaumaturgus – радше свідчення наповненості генетліакону
Баєвського відповідною особі й події топікою. А от форма назви Rossia – це
вже чітка ознака світогляду через певні політичні та конфесійні фільтри. Адже
в письмові, зокрема латиномовні, джерела “Ros(s)ia” потрапляє з документів
ортодоксальної церкви Константинопольського патріархату в пер. пол. XIV ст. –
саме в такій формі засвоїлася там назва “Русь”. У західній літературі терміном
Russia чи Ruthenia позначалися землі, які в давнину належали до Київської Русі,
нерідко з поділом на Russia Alba (Білорусь) та Russia Nigra (Московське царство),
а також Russia Rubra (Roxolania, Ukraina) – на позначення колишніх Київського,
Чернігівського, Галицько-Волинського князівств Київської Русі [25, 18].

50 Слово і Час. 2011 • №12

 У XVI–XVII ст. у творах світських авторів (як місцевих, так і закордонних)
дедалі частіше столицею Russiaе Rubraе зветься Львів – вочевидь, не лише
через його офіційний статус столиці Руського воєводства, а й завдяки тому
великому значенню, яке мало це місто в розвитку української культури.
Інтелектуальна та художня спадщини авторів, безпосередньо пов’язаних зі
Львовом походженням та діяльністю, справді цікаві для досліджень, написані
переважно латинською мовою твори – чергове підтвердження важливої ролі
цього міста в розвитку освіти й науки в українсько-польському духовному
просторі.
Мініатюрна ілюстрація до сказаного: найвідоміша робота знаного львівського
вченого-природничника Еразма Сикста (Мриголода) (1570–1635) – трактат про
термальні джерела в селі Шклі поблизу Львова (1617) – в оригіналі польською,
згодом перекладений латиною й кілька разів перевиданий під назвою De
thermis in pago Sklo – “Про теплики в селі Шклі”. У цій бальнеологічній праці
автор описує місцевість, уперше наводить результати власноруч здійсненого
хімічного аналізу місцевих термальних вод, пояснює їхні лікувальні властивості,
пропагує грязелікування, чи не вперше в історії описує процес дистиляції нафти
та необхідне для цього обладнання. Перше польськомовне видання трактату
оформлене прикметно для свого часу: після авторської присвяти праці Янові
Грабі з Острога, воєводі познанському, де Сикст говорить поміж іншим про
важливість лікарського фаху, уміщено чотири вірші латинською мовою.
Перший із них належить Шимону Шимоновичу1, на думку якого “Не просто
багато, а дуже багато, найкращий Сиксте, // Заборгували тобі теплики”;
адже заховані в надрах скарби, “Маса необроблена, ціною невеликою
цінується, // Доки не буде рукою досвідченою // Виведена з темряви і
збагачена при світлі”. Саме за це славить поет ученого, стараннями якого
“Теплі струмки з темряви оприявнені, // А також вивчені для лікування, до
мистецтва вживання // Несхитну собі присвоїли честь // І людський рід
підтримувати раді”. Другий вірш написаний ректором Замойської академії
Гаспаром Солцієм, так само доктором медицини; свої присвяти вмістили
у виданні львівський лікар Симон Піховій та Томаш Лукашевич, професор
Замойської академії, який звернувся не лише до автора (віршем), а й до
читача твору (прозово), обіцяючи останньому велике задоволення й користь
від цієї книжки, яка “позбавить недуг шкіри та суглобів” і подарує довголіття.
На прикладі цих віршів, які належать до патетики (похвала наукам), можна
пересвідчитися, що навіть у творах, котрі формально присвячені не особі, а
науці, головним об’єктом залишається людина та її вчинки. “Взагалі необхідно
знати, що означає слово “вітати”. Коли зрозуміти лише це, то, мені здається,
легко кожен зможе придумати, що йому говорити і охопити в своїй промові при
вітанні. Слово “вітати” означає те саме, що тішитись з приводу чиєїсь радості
і щастя [15, 388].
Отже, для уникнення некоректного використання літературознавчих термінів,
пов’язаних між собою як загальне поняття – “етикетна література” та частковий
вияв загального – “панегіричні твори”, слід користуватися першим, коли
йдеться про риторичні прозові твори епічного, а також вірші ліро-епічного
жанру, призначені уславлювати або ганити певну особу (явище) чи окремий
учинок переважно з нагоди конкретної події в людському житті; та означенням
“панегірична” (література, проза) – щодо прозових творів, які прославляють
окремий звитяжний учинок героя, оскільки панегірики – це однин із видів
етикетної прози, як енкомії – вид етикетної поезії поряд з евхаристикою,
парамітетикою тощо. Використання квазітермінів щодо віршованих віншувань
1
Оригінал див.: http://www.pbi.edu.pl/book_reader.php?p=53043.

Слово і Час. 2011 • №12 51

– “весільний панегірик” (замість “епіталама”), “поховальний панегірик” (замість
“епіцедій”) тощо, вочевидь, свідчить про недостатню обізнаність у цій галузі.
З огляду на те, що “українські інтелектуали були безпосередньо присутні
в європейській системі наукових комунікацій, що продовжувала до XVIII ст.
послуговуватися переважно латинською мовою” [5, 25-26], вивчення
творчості авторів XV–XVIII ст. має відбуватися з обов’язковим урахуванням
загальноєвропейського контексту. Також, студіюючи комплекс латиномовних
етикетних творів в українській літературі, важливо тримати в полі зору
наявність та особливості кириличних (і польськомовних) пам’яток аналогічного
зразка. Такий підхід – досягнення літературознавства новітніх часів, і саме
він видається сьогодні найефективнішим для дослідження латиномовної
літератури України загалом та її етикетної сторінки зокрема.

Л ІТЕРАТУ РА
1. Борисенко К. Prosimetrum в українській літературі барокової доби: Монографія. – Донецьк: Норд-Прес,
2008. – 124 с.
2. Довгалевський М. Поетика (Сад поетичний). – К.: Мист-во, 1973. – 436 с.
3. Дубровська О. Еволюцію жанру оди на зламі століть (кін. XVIII – поч. XIX ст.): Дис.… к. філол. н. –
Донецьк, 2003. – 219 с.
4. Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва: Каталог стародруків, виданих на Україні. –
У 2 кн. – Кн. 1. (1574–1700). – Львів: Вища шк., 1981. – 135 с. – Кн. 2. (1701–1764). – Ч. 1. – Львів: Вища шк.,
1984. – 131 с. – Ч. 2. – Львів: Вища шк., 1984. – 127 с.
5. Ісіченко І. Історія української літератури: епоха Бароко XVII–XVIII ст. – Львів–К.–Харків. –
Святогорець. 2011. – 568 с.
6. Косянчук О. До питання про одичну поезію в давній українській літературі. // Літературознавчі обрії.
– 2010. – Вип. 17. – С. 107-110.
7. Левицький О. Афанасий Заруцкий, малорусский панегирист кон. XVII – нач. XVIII в. – К., 1896. – 21 с.
8. Лесин В., Пулинець О. Словник літературознавчих термінів. – Вид. 3-е, перероб. і допов. – К.: Рад. школа,
1971. – 487 с.
9. Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. – К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2000. – 472 с.
10. Маслюк В. Латиномовні поетики і риторики XVII – першої половини XVIIІ ст. та їх роль у розвитку
теорії літератури на Україні. – К.: Наук. думка, 1983. – 234 с.
11. Мицик Ю. З листування Івана Виговського. – С. 511-531.
12. Мочульський В. Отношение южно-русской схоластики XVIII в. к ложноклассицизму XVII в. // Журн.
М-ва нар. просвещения. – СПб., 1904, авг. – 360 с. – С. 351-372.
13. Пекарський П. Наука и література в России при Петре Великом. – Т. 1. – СПб, 1862. – 432 с.
14. Перетц В. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI–XVIII вв.
– Кн. 1. – Ленинград, 1926. – 176 с.
15. Прокопович Ф. Про риторичне мистецтво // Прокопович Ф. Філософські твори: У 3 т. – К.: Наук. думка,
1979. – Т. 1. – 522 с.
16. Прокопович Ф. Філософські твори: У 3 т.– К.: Наук. думка, 1981. – Т. 3. – 524 с.
17. Радишевський Р. Польськомовна українська поезія кін. XVI – поч. XVIIІ ст.: Автореф. дис.… д. філол.
н. – К., 1996. – 76 с.
18. Савчук О. Творчість Павла Русина з Кросна і деякі питання рецепції латинської традиції в українському
віршування XVI–XVIII ст.: Дис.… к. філол. н. – К., 1994. – 209 с.
19. Сковорода Г. Повне зібр. тв.: У 2 т. – К.: Наук. думка, 1973. – Т. 2. – 574 с.
20. Словник української мови: В 11 т.– К.: Наук. думка, 1971. – Т. 2. – 550 с.
21. Сумцов М. Характеристика южнорусской литературы XVII века // Киев. старина. – 1885. – Т. 1. – С. 1-18.
22. Шевченко-Савчинська Л. Етикетна латиномовна поезія в українській літературі XVI–XVIIІ ст.: Дис….
к. філол. н. – К., 2005.
23. Campus intra et supra campum…per Martinum Anczovvski… – Leopolis, 1676.
24. Lyra variis praeceptorum chordis ad edendam civilem et paectricam vocem conformem voci in diserto
clamantis sancti Ioannis Baptistae Apollinaeo pollice instructa anno quo Deus e superis verbum pax bona locutus
(1696). – 176 арк.
25. Tractatus historico-politici in quibus aurea bulla Caroli IV Romanorum imperatoris de constitutionis
imperialibus <…>. Colloniae Agrippinae 1657.
26. Fons Castalius ad hauriendum sitienti eruditae iuventuti intra montana Kijoviae in Collegio Kiovo-Mohileano
excussut et caet… anno Domini quo deliberaturis honores fluxerat ad cunas postquamaqua vivax (1700). – 189 арк.
27. http://archiv.orthodox.org.ua/page-2045.html [Електронний ресурс].
28. http://panegyric.askdefine.com/ [Електронний ресурс].

Отримано 15 листопада 2011 р. м. Київ

52 Слово і Час. 2011 • №12

 XX століття
С
Тетяна Свербілова УДК 821.161.1-94.09
ФАНТАСТИЧНА БІОГРАФІЯ РАДЯНСЬКОГО
ПИСЬМЕННИКА ЯК ЖАНР МАСОВОЇ КУЛЬТУРИ
(О. КОРНІЙЧУК – ГЕРОЙ ГРОТЕСКНИХ МЕМУАРІВ В. НЕКРАСОВА)

Статтю присвячено розгляду жанру фантастичних мемуарів у творчості київського російського

письменника Віктора Некрасова. Поділяється погляд на белетризовану біографію письменника як
на квазібіографію, або псевдобіографію, міфологізацію біографії як варіант авторської стратегії.
Розглядається імідж українського драматурга та громадського діяча О. Корнійчука в мемуарних
повістях Некрасова “Погляд та дещо”, “Саперліпопет” і памфлеті “Пограбування століття”. Не
лише тексти п’єс будуються за канонами масової культури, а й сама біографія радянської людини
відповідає цим канонам. В. Некрасов дешифрує цю ситуацію біографії як кітчу.
Ключові слова: фантастичні мемуари, белетризована біографія письменника, квазібіографія,
псевдобіографія, міфологізація біографії, О. Корнійчук, Сталін, масова культура, трагіфарс, кітч,
українська радянська драматургія, соцреалізм.

Tetiana Sverbilova. Fictional biography of a Soviet writer as a mass culture genre: Olexandr
Korniychuk as a hero of Viktor Nekrasov’s grotesque memoirs
The article focuses on the genre of fictional memoirs in the works of a Kiev Russian-language writer
Viktor Nekrasov. In accordance with a commonly held opinion, the author defines this fictionalized
biography of the writer as a quasibiography, or pseudobiography, and treats the mythologization of
its objective biographic basis as an auctorial strategy. The object of this research is the image of a
Ukrainian playwright and public figure Olexandr Korniychuk in memoir stories (“A View and Something”,
“Saperlipopet”) and a pamphlet (“The Burglary of a Century”) by Viktor Nekrasov. The author argues
that not only Korniychuk’s plays, but also his real biography as a Soviet man are fashioned according
to the mass cultural canon. Thus Nekrasov is stated to decipher this biographic situation as kitsch.
Key words: fantastic memoirs, fictionalized biography of a writer, quasibiography, pseudobiography,
mythologization of biography, Olexandr Korniychuk, Stalin, mass culture, tragicomedy, kitsch, Ukrainian
Soviet drama, socialist realism.

У червні 2011 р. виповнилося 100 років від дня народження Віктора

Платоновича Некрасова (1911–1987) – київського російського письменника,
учасника бойових дій під Сталінградом (“Мені
пощастило. Я повернувся”, — писав він пізніше),
фронтового капітана, двічі пораненого, нагородженого
бойовим орденом Червоного Прапора, одного з тих,
чиїми духовними зусиллями створювався повоєнний
київський текст, культурного діяча, котрому Київ
завдячив багатьма історичними ініціативами,
дисидента та емігранта, виключеного з партії, до якої
він вступив у Сталінграді, зі Спілки письменників та
після обшуку у власній квартирі усуненого з рідного
Києва, корінним мешканцем якого був, київського
і н тел е к т уа л а , н а й в и д ат н і ш о го п р ед с та в н и к а
“ к и ї вс ь к о ї ш к ол и с у ч а с н о ї р о с і й с ь к о ї п р оз и ”
50–60-х рр. минул ого століття, позбавленого
громадянства, могила котрого – на паризькому
кладовищі Сен-Женев’єв де Буа.

Слово і Час. 2011 • №12 53

 Фантастичним був успіх його першого роману “В окопах Сталинграда” (1946),
підтриманого Сталіним, тиражованого в мільйонах примірників, перекладеного
на 36 мов, що ліг в основу кінострічки “Солдаты” з І. Смоктуновським у
головній ролі, – першої книжки про справжню неофіційну війну. Утім усе це
не зробило з нього “радянського письменника” повною мірою, хоча його
ставлення до багатьох історичних реалій сталінсько-хрущовсько-брежнєвських
часів колишньої радянської імперії, які наразі оцінюються недвозначно, було
щирим. Удостоєний за перший роман державної Сталінської премії 1947 р., він
використовував своє лауреатство не так для власного добробуту, як для вільного
проникнення у владні кабінети з метою улаштування найважливіших для Києва
громадянських ініціатив. Йому належить заслуга розшуку адреси М. Булгакова
на Андріївському узвозі – нині відомого на весь світ будинку Турбіних;
врятування від забудови атракціонами та стадіоном території Бабиного Яру –
місця масових розстрілів під час війни мирних жителів Києва, передусім євреїв;
відновлення призабутої слави київського архітектора В. Городецького; виступи
на захист не лише російських дисидентів (як-от підтримка О. Солженіцина,
дружні стосунки з А. Сахаровим), а й захист українських шістдесятників. Хоча
до української діаспори, з якою йому доводилося спілкуватися, В. Некрасов
ставився досить критично, адже не визнавав фанатизму в будь-якій справі
й мав певні народницькі ілюзії стосовно нації, серед якої прожив усе життя,
небезпідставно вважаючи себе росіянином, як етнічним, так і культурним, він
володів українською мовою настільки вільно, що, перебуваючи за кордоном, з
українцями спілкувався українською, навіть деякі зі своїх численних грайливих
листівок додому до Києва писав українською. Саме цей росіянин, нащадок
російського дворянства, товаришував з Іваном Дзюбою й відверто виступав
на його захист, коли той зазнав переслідувань, підписував лист на захист
В’ячеслава Чорновола. Сучасна критика вважає його однією з найяскравіших
постатей України 1960-х рр. Гадаю, йому глибоко імпонував вільний дух
українського шістдесятництва, прагнення цього національного культурницького
руху до демократичних громадянських свобод та його боротьба за права
людини, позбавленої одного із засадничих прав – права на національну
самоідентифікацію. Так і сталося, что етнічний росіянин Некрасов теж може
по праву вважатися українським шістдесятником.
П ерефразуючи його слова про “власне везіння” стосовно повернення з
війни, можна сказати, що йому пощастило й удруге: він був не ув’язненим
– “лише” позбавленим батьківщини. У Парижі В. Некрасов був заступником
головного редактора часопису “Континент” (1975–1982), активно співпрацював
із радіостанцією “Свобода”. Твори, написані за кордоном, мають незвичну
жанрову структуру: це поєднання подорожніх записок і вражень від
європейських країн та людей із мемуарами про київське життя й київські
зустрічі, різновид так званої ліричної прози 60–70-х рр. минулого століття,
яку вирізняли, зокрема, у радянській літературі. Це “Записки зеваки” (1974),
“Взгляд и нечто” (1977), “По обе стороны стены” (1978–1979), “Из дальних
странствий возвратясь…” (1979–1981), “Сталинград. Франкфурт-на-Майне”
(1981), “Саперлипопет, или Если бы да кабы, да во рту росли грибы” (1983),
“Маленькая печальная повесть” (1986).
“Принаймні двох великих російських письменників дав у столітті, що
відходить, Київ: у першій половині Михайла Булгакова, у другій – Віктора
Некрасова. Найбільше поєднує їх, мабуть, те, що обоє були не просто
уродженцями нашого міста, а й написали про нього більше й цікавіше за будь-
кого іншого з відомих письменників-земляків. І любили його, Місто з великої
літери, незважаючи на те, що багато з того, що відбувалося тут, їх, м’яко

54 Слово і Час. 2011 • №12

кажучи, не зовсім влаштовувало…”. Так писав відомий київський журналіст
і письменник, багаторічний кореспондент “Літературної газети” по Україні,
людина, яка протягом довгих років перебувала в центрі життя київської творчої
еліти, Григорій Кіпніс. Саме йому належить заслуга повернення до Києва з
Парижа архіву В. Некрасова, його найближчого друга [3, 31–32].
А. Синявський свого часу у прижиттєвому некролозі, подарованому на
день народження, зазначав: “Дивно, що серед наших письменників <…>
походжала тим часом світська людина. Солдат, мушкетер, гуляка Некрасов.
Божа милість, пушкінський подих чулися в цьому вільному роззяві й веселому
богохульникові. Член Спілки письменників, недавній член КПРС, виключений,
викреслений із Великої енциклопедії, він носив із собою й у собі цей вдих волі.
Людське в ньому дивно поєднувалося з письменницьким, і він був людиною
par excellence!” [13, 4].
Творчість київського російського письменника-емігранта наразі викликає
певну цікавість в українських дослідників, хоча й недостатню. Своєрідна
жанрова природа його книжок розглядається не лише у традиційних спогадах, а
й у дисертаціях. Так, Н. Цехановська в дисертації 2009 р. писала, що в Україні,
з якою В. Некрасова пов’язували життєві й духовні шляхи, немає монографій
про митця, його творчість не розглянута в контексті української культури.
Дослідниця серед інших форм незвичної мемуарної прози письменника, як-
от: нарис, літературний портрет, подорож, – виокремлює й такий жанр, як
книга-гра [див.: 17], із чим не можна не погодитись. “Взагалі ж про стосунки
В. Некрасова з українством, з українською літературою слід говорити не
скоромовкою”, – слушно зазначає А. Шпиталь, стаття якого стала одною з
перших спроб академічно висвітлити цю важливу тему [див.: 18].
Некрасов ніколи не вважав себе професійним письменником – лише
аматором. Але феномен радянського письменника, до якого він сам себе не
зараховував, вочевидь, цікавив його. У своєму не дуже відомому гротескно-
фантастичному есеї “Ограбление века, или Бог правду видит, да не скоро
скажет” [9] він створює образ успішного радянського письменника, нувориша
від культури, улюбленця влади, представника політичної та письменницької
еліти в особі українського драматурга О. Корнійчука, від якого сам він
особисто постраждав. У цьому абсурдно-фантастичному творі відбувається
трансформація реальної біографії на жанр трилера, вестерну, в якому автор –
самотній борець за справедливість – зі зброєю в руках вривається до елітної
київської квартири та змушує колегу письменника – кар’єриста та лицеміра –
віддати валюту й коштовності, щоб потім шантажувати його й узяти обіцянку
на виконання правозахисних дій у радянському та міжнародному масштабі,
переважно абсурдно-комічних.
Ім’я цього одіозного українського письменника, партійного, політичного та
громадського діяча високого рівня неодноразово виникає в різних книжках
автобіографічних есеїв В. Некрасова, що ґрунтуються на спогадах про київське
життя, створених переважно в еміграції. Він певний час був заступником
голови Спілки письменників України з російської літератури, а головою Спілки
тоді ж був саме О. Корнійчук (1946–1953 рр.), тому вони обоє добре знали
одне одного. Але якщо з боку успішного Корнійчука стосунки зводилися до
зверхнього “виховання” непутящого колеги в потрібному для партійного
керівництва дусі пристосуванства, то Некрасов його просто тихо ненавидів
як особистість і тип недалекого літератора-висуванця, що побудував власний
добробут на радянському лицемірстві. Російський письменник узагалі нехтував
клас радянських нуворишів від культури, увесь її генералітет, виявлений у
нього в розповіді через образ О. Корнійчука, який можна вважати наскрізним

Слово і Час. 2011 • №12 55

для різних книжок мемуарної прози. Певною сублімацією цієї ненависті стало
створення численних образів Корнійчука у власній творчості, де автор ім’я
драматурга ототожнює з обов’язковим для радянського письменника шляхом
пристосуванства задля отримання матеріальних благ. Утім ця оцінка не була
у творчості Некрасова однозначною, як не була однозначною творчість як
самого письменника, так і його постійного персонажа – українського драматурга
О. Корнійчука.
Згадки про Корнійчука виникають, приміром, у “Записках зеваки”, де
російський митець формулює можливу, але не здійснену альтернативу власного
письменницького шляху: “Можливо, якби я товаришував із Корнійчуком,
виступав на зборах проти космополітів і націоналістів, затоптував у бруд
Максима Рильського й Володимира Сосюру, а потім долучився до запізнілого
хору вихвалянь спочатку одному, потім іншому — обери я такий шлях, можливо,
усе пішло б інакше. Але щось не захотілося…”.
Спільні жанрові риси з повістями Некрасова шукають у російській ліричній
прозі 1960-х рр. (В. Солоухин, О. Бергольц), а також в авторських жанрових
формах, що посідають у сучасній російській літературі помітне місце
(проза Є. Попова, Ф. Іскандера, Г. Сапгіра та ін.). Сюди ж зараховують і
такі книжки Некрасова, як “Записки зеваки” та “Саперлипопет” [6]. Варто
зазначити, що автобіографічна лірична проза в жанрі есеїстики, яку вважають
головною творчою особливістю київського письменника, починаючи вже
з першої військової повісті, у творчості Некрасова поєднувалася з майже
постмодерністською гротесковою грою, висловлюючись сучасним сленгом
– “стьобом”, коли важко або навіть неможливо зрозуміти, де закінчується
документалістика факту, а де починається творча гра, що з подій насправді
відбувалося, а що є творчою вигадкою, фантазією. Карнавалізація радянської
дійсності, радянської історії, яка відбилася в карнавальності літературних
форм, зручно вкладалася навіть у назви книжок дисидентів: найтиповіший
приклад – книжка спогадів Л. Плюща “На карнавалі історії” [11]. Закономірно,
що ця суцільна карнавальна гра охоплює як описувані події, так і персонажів
мемуарної есеїстики Некрасова. І передусім це стосується наскрізного її
персонажа – О. Корнійчука.
У книжці есеїв “Взгляд и нечто” виникає парне опозиційне протиставлення двох
типів українського інтелектуала – дисидента та пристосуванця. Так вийшло,
що символом другого для Некрасова був саме Корнійчук, хоча навряд чи він
назвав би свого героя інтелектуалом. Його вирок дуже жорсткий: “Навряд чи
я зустрічався в житті з настільки діаметрально протилежними представниками
роду людського. Може бути, існування одного з них спокутує провину все того
ж народу, іменем якого дуже любив жонглювати другий”. Письменник згадує
збори 1949 р. під час “кампанії з боротьби з космополітизмом”: “Напівкруглий,
як у парламенті (колись тут засідала Центральна Рада), зал Музею Леніна
гудів від обурення й гніву. “Ганьба!”, “Ганьба!” – неслося з усіх боків, а нещасні,
викриті в усіх гріхах “космополіти” один за одним піднімалися на трибуну й,
хто сміливіший, намагалися виправдовуватися, хто боягузливіший, тобто
нормальніший, визнавали все, що треба, – так, розбещували й розтлівали, й
підкопувалися, обмовляли, “грали на руку”, “лили воду на млин” – й обіцяли
виправитися, прислухатися, прямувати, виконувати… І боляче було дивитися
на одного з головних “космополітів” Леоніда Первомайського, як незадовго
до цього на “буржуазних націоналістів” Максима Рильського й Володимира
Сосюру, коли вони з похнюпленими головами сходили з трибуни й, немов
крізь стрій шпіцрутенів, ішли проходом і сідали на свої місця бліді, принижені,
розчавлені. А інші, заробляючи цим додаткові тиражі, піднімалися на ту ж

56 Слово і Час. 2011 • №12

трибуну й, охоплені праведним гнівом, викривали лакеїв, прислу жників,
низькопоклонників…”. Саме з тодішньої розмови з Корнійчуком, якого всі
боялися, бо ж він був підтриманий Сталіним (Некрасов двічі згадує особистий
лист Сталіна з приводу п’єси “Фронт”) і товаришував із Хрущовим, й відмові
виступати зі звинуваченнями, як уважав письменник, почався його “захід”.
У книжці Некрасова за таким самим алгоритмом опозиційного опису
будується протиставлення двох видатних фігур українського культурного
життя 1950–1960-х рр. – Олександра Корнійчука та Ів ана Дзюби. Відомі
згадки кількох авторитетних сучасників Некрасова про знакову для київських
дисидентів подію – відкриті партійні збори, зустріч керівників партії із творчою
інтелігенцією у квітні 1963 р., де головував О. Корнійчук і де І. Дзюба виступив
на захист В. Некрасова, якого піддавали остракізму за нотатки про закордонні
подорожі. На тих самих зборах критикувалися за “мрячний ідейний зміст”
і М. Вінграновський, Л. Костенко, І. Драч, С. Голованівський. Цю ж подію
детально відобито у книжці Некрасова “Взгляд и нечто”.
Є. Сверстюк згадує так: “Потім попросився Іван Дзюба. Вони охоче дали
йому слово, тому що саме він був головним, кого треба було б на цих зборах
чихвостить. Він тримав ідею принципової розмови, нагадав, що письменник не
повинен говорити з письменником у такому тоні, у якому сьогодні вже повелося,
що потрібно поважати, потрібно ставитися до свого колеги доброзичливо,
що те, що він бачив сьогодні, це навіть непристойно, що якщо ти говориш із
письменником, ти повинен знати, які в нього є заслуги, що значить його ім’я й
говорити з ним коректно, як з рівним собі, а не як начальник з підлеглим. Але
отут його затюкали, зігнали із трибуни, не дали йому більше говорити. Віктор
Некрасов був, я думаю, і здивований, і у захопленні, тому що це нетипова
ситуація на партійних зборах. Але він побачив людину, яка побрала вогонь на
себе, і як колишній офіцер, і як джентльмен, він з радістю поїхав до нього в
лікарню (тому, що той приїхав виступити з лікарні) і запропонував йому руку
дружби. А це означало, що він пропонує дружбу всьому колу дисидентів. І він
отак нарівні підтримував дружні стосунки з нашим колом, став підписувати
всякі протести, заяви. Словом, він демонстративно відвернувся від офіційної
Спілки письменників і приєднався до тих, хто не згодний” [14].
В. Некрасов цю ж ситуацію обігрує в річищі гротескної іронії: “Багато про
що можна було розповісти. Зокрема, про виступ Івана Дзюби на тих зборах,
де переривав мене Корнійчук. Спокійно, не кваплячись, оперуючи тільки
фактами й цитатами з газет, Дзюба по черзі розклав на обидві лопатки всіх,
хто сидів у президії. Просто нагадав, освіжив, як говориться, у пам’яті, хто
і як із членів президії висловлювався у свій час про товариша Сталіна. Це
було доволі цікаво. На Корнійчукові лиця не було. Бив по графину олівцем,
намагався позбавити Дзюбу слова й, украй розгубившись, не крикнув, а
заверещав: “Що ж, міліцію, чи що, кликати?”. Дзюбі й брова не зворухнулася.
Покінчивши з останнім із президії, він під грім оплесків гальорки (там сиділи
його шанувальники, а їх було чимало, які плескали заодно й мені) спокійно
зійшов із трибуни й повернувся у свій туберкульозний госпіталь, з якого втік
спеціально на ці міські збори представників київської інтелігенції, присвячені
тому, як ця таки інтелігенція збирається відповісти на чергові рішення чергового
пленуму ЦК…” (“Взгляд и нечто”). Цікаво, що вже в цьому тексті виникає згадка
про Сталіна – другого наскрізного персонажа, поряд із Корнійчуком, у різних
книжках есеїв Некрасова, який стане майже головною дійовою особою в одній
із останніх повістей “Саперліпопет”.
Вплив негативної особистості Корнійчука на Некрасова був дещо підсвідомим,
адже російський письменник повертався до обіграних ним неодноразово

Слово і Час. 2011 • №12 57

в різних книжках анекдотів про українського діяча. Іронічно називав його
“найкращим моїм другом”. Сакральне значення цього гротескного зв’язку
підтримується оповіддю про звістку стосовно похорону Корнійчука, що її
Некрасов отримав у кабінеті слідчого КДБ, де письменик перебував за підозрою
у співпраці із самвидавом. “…Слідчий сказав: “Ховають товариша Корнійчука.
Чудовий товариш був. Комуніст, яких мало. – І, засмучено помовчавши, додав:
– Вам, імовірно, треба було б проводити його в останню путь. Закінчмо тоді
на сьогодні”. Проводжати в останню путь чудового письменника й комуніста,
яких мало, я не пішов. Пішов додому” (“Взгляд и нечто”).
Водночас саме письменник Некрасов відчуває дивовижну відповідність
творчості українського драматурга самому змісту радянського способу
життя. Адже той був, можливо, найталановитішим трубадуром цього самого
способу життя. Некрасов доречно згадує вдалі творчі знахідки метра
радянського маскульту в п’єсі “Платон Кречет”, яку російський письменник
майже серйозно називає безсмертною. Бій барабанів як символ радянського
лицемірно-карнавального буття Некрасов поєднує зі справжньою знахідкою у
“Платоні Кречеті” – пародією на поганий учбовий віршик для дітей зі шкільної
хрестоматії: “Чому з таким завзяттям брешуть? Обдурюють із ранку до вечора?
А тих небагатьох, хто марно волає до неіснуючої совісті вершителів, обзивають
провокаторами й ворогами? І все це під барабанний бій, дзенькіт литавр.
“Барабани епохи б’ють!” – із безсмертного “Платона Кречета” незабутнього
мого Корнійчука”. Важливо те, що драматург у своій п’єсі демонструє згубні
можливості погано зробленого кітчу, такий собі кітч у кітчі. Цей неоковирний
віршик намагається вивчити донька секретаря райкому Береста Майка:
“Барабани епохи б’ють, б’ють, б’ють. // Червоні заводи ростуть, ростуть, ростуть.
// Піонери ідуть, ідуть, ідуть”. Навіть шофер Вася, який любить вірші, ладен
забути свою дівчину, аби лише не вчити цей шкільний вірш. Кітч обов’язково
повинен бути естетично бездоганним, чого не скажеш про витвір дитячої
поетеси Турянської. Натомість п’єса Корнійчука – професійний високоякісний
кітч, оскільки він зроблений досконало. Мабуть, тому його сценічне життя
склалося тріумфально, і ці можливості ще не вичерпані. Некрасов, імовірно,
називає цю п’єсу “безсмертною” не лише іронічно, хоча радянська масова
культура для нього безмежно далека.
У гротескно-фантастичній повісті “Саперлипопет” перехід від реальних мемуарів до
напівфантастичних відбувається так непомітно, що значна частина читачів сприйняла
гротескну центральну новелу повісті – епізод пиятики зі Сталіним – як розповідь про
реальні події. Про певне “введення в оману” читачів та критиків писав у “Слові і Часі”
А. Шпиталь, розглядаючи книжку “Саперлипопет”: “Вершиною твору можна вважати
фантасмагоричну сцену – сам Сталін викликав до себе письменника, щоб привітати
з премією свого імені <…> Дводенна сюрреалістична пиятика з вождем виписана так
зримо, з такими точними деталями, що більшість читачів сприйняли її як реальний
факт” [18].
А втім ця кульмінаційна новела, за якою йде ліричний фінал – підсумки всього
письменницького життя, була сюжетно підготовленою знаменним епізодом на
початку повісті – застілля у Корнійчуків. Автор, безумовно, проводить певні
паралелі між двома застіллями. І хоча перше виглядає цілком імовірним і
вірогідним, але й у цьому епізоді теж є моменти вигадки. Так, Некрасов пише
про селянські грубі руки Ванди Василевської (“Мужеподібна Ванда з руками
колгоспниці”), тоді як його героїня була шляхетного походження й у 26 років
уже захистила дисертацію.
“Олександр Євдокимович Корнійчук, товстогубий, увесь в орденських планках
і лауреатських значках, як завжди посміхаючись, указав на пляшки. <…> Сиділи

58 Слово і Час. 2011 • №12

за довгим, покритим білою скатертиною столом, заставленим усіма видами
баликів, телятини, сьомги, осетрини, не кажучи вже про найніжніший оселедець
– норвезький, пояснив хазяїн, – із крупно нарізаними кружечками цибулі. Було
це в сорок шостому році. Ще до реформи, жили на картки. По письменницьким,
літерним, видавали ледве чи більше <…>.
Після четвертої або п’ятої чарки Олександр Євдокимович заговорив про
Сталіна. Який він, мовляв, прекрасний тамада. <…> Після цього Олександр
Євдокимович вийшов у свій кабінет і повернувся, несучи, точно святиню,
білий аркуш паперу. “Лист від товариша Сталіна, – напівпошепки вимовив він
і, нe даючи мені його в руки, тільки показавши, прочитав: “Спасибо, товарищ
Корнейчук, за хорошую пьесу “Фронт”. Такие пьесы помогают бить врага.
С комприветом. Й. Сталин”. Так само дбайливо, ледве чи не навшпиньках, лист
було віднесено назад у кабінет” (“Саперлипопет”). Дивна назва цього твору
пояснюється самим автором: цей французький вислів, сьогодні напівзабутий,
означає щось середнє між лайкою та вигуком, Некрасов перекладає його
пом’якшено “лайно” й саме цим словом характеризує себе як радянського
письменника, змушеного йти проти своєї совісті, хоча б і намагався вистояти.
Гадаю, письменник неточно переклав французьке словосполучення, котре в
повісті загадково з’являється на вивісці магазинчика жіночої білизни, повз
який біжить автор у передмісті Парижа, поспішаючи на автобус. Це радше
“барахло”, “мотлох”, “ганчір’я”, “шмаття” або ж “нікчема”. Зрозуміло, що на
вивісці цього магазинчика було написано саме “Шмаття”.
“А потім, коли стали топтати Максима Рильського, Сосюру, Яновського – за
націоналізм, розчулення минулим, низькопоклонство? Не встав же й не сказав:
“Товариші, що ви робите? Отямтеся! Це ж найкращі ваші письменники!” Ні, нічого
цього не сказав, промовчав. (У той же день Корнійчук ніби побіжно довідався:
“Ти чому заявку на будівництво дачі не подаєш? Подавай, допоможемо…”).
<…> Так, сидів за одним столом. Із шулерами за одним столом. І сьорбав з
їхньої же миски…” (“Саперлипопет”).
Другий, кульмінаційний, епізод – застілля-пиятики зі Сталіним, потім ще й
з Хрущовим, при появі Берії – виглядає справді фантастичним, хоча початок
знайомства цілком реальний. Преамбула від автора немовби підтверджує
достовірність подій: “Усе наступне я спробую викласти якомога точніше.
Справа нелегка, відтоді минуло не більше не менше як тридцять п’ять років,
якісь деталі стерлися, але головне не це, головне – кількість випитої горілки.
А випито було багато. <…> Урахувати треба ще й те, що оповідач, як правило,
завжди трохи ідеалізує, прикрашає свою роль і поведінку в описуваній події.
Навряд чи мені вдасться цього уникнути, але, розуміючи всю значущість того,
що я зараз розповім, постараюся бути гранично точним”.
Але достовірність цього епізоду проблематична й більш схожа на
постмодерністську гру, адже Сталін виявляє незрозумілу, просто-таки
анекдотичну відвертість до молодого та нікому не відомого письменника,
повість якого про Сталінград йому сподобалася. На наш погляд, епізод
у Сталіна, вірніше, друга його частина – на дачі в Кунцево – становить
собою типово постмодерністський текст із прозорою інтертекстуальністю,
орієнтованою як на класичну російську літературу, так і на масовий анекдот
про Сталіна в побуті хрущовської доби.
Орієнтація відбувається передусім на загальнокультурну рецепцію трагедії
Пушкіна “Борис Годунов”. Сталін у Некрасова згадує не так реальну історичну
постать Бориса Годунова, як персонаж Пушкіна, ремінісценції з якого
пронизують текст. Елемент фантастики в мемуарах автора починається саме з
цитації пушкінського тексту в ситуації з’яви чорта перед Дмитром Карамазовим

Слово і Час. 2011 • №12 59

у романі Достоєвського: “А далі прокинувся я посеред ночі, а він сидить у мене
в ногах, у руках півлітра. “Не спиться щось, капітан. Хлопчики криваві в очах.
Вирішив до тебе зайти”. Я натягнув штани. Він був у смугастій піжамі, на лікті
заштопаній…”
Письменник підкреслює у своєму персонажі звичайність, побутовість,
властиву карамазовському чорту. Його авторська характеристика власного
персонажа – “затишний дідусь” – по-карнавальному змінюється несподівано
для співбесідника: “І зник затишний дідусь. По кімнаті з кута в куток рішучими
кроками ходив наразі не розгніваний, але явно розсерджений міцний ще
старий у заштопаній піжамі, напідпитку (ні, не п’яний, я дивувався цьому, а
саме напідпитку), й, щедро пересипаючи свою мову матом, паплюжив своїх
недбайливих слуг”. Відвертість персонажа Некрасова водночас орієнтована
на стилістику усного анекдота: “Погано з письменниками, погано. Добрих
пересаджав, а нові – куди їм до тих. Ну навіщо, запитується, Бабеля згноїли?
На догоду цьому самому дрюку вусатому, Будьонному? Образився, розумієш,
за свою Першу Кінну. Оббрехали, мовляв… А от і не оббрехали!” – І раптом
без усякого переходу: – “А може, підкрутити все-таки письменників? Дати
команду Жданову… Га?”.
Тема коронації з карнавалом і костюмованими членами політбюро у Сталіна
теж виникає у зв’язку із пушкінським персонажем. Герой Некрасова сприймає
в карнавальному зрізі не тільки власну роль самодержця, а й топоси та історію
підлеглих йому країн, зокрема України, адже він хоче отримати в Києві ще й
булаву гетьманську, заради чого викликає вночі з Києва до Москви Хрущова,
який прибуває за три години. Можливо, у цьому приниженні Хрущова в
присутності Некрасова криється майбутня ненависть Хрущова, який прийшов
до влади, до колишнього свідка. У такому випадку епізод у творі Некрасова
не можна вважати цілком фантастичним.
Для Сталіна в Некрасова цей карнавал, як московський, так і київський, —
чужа дійсність, яку він прагне засвоїти. У своєму відторгненні від цієї чужої
дійсності він, власне, забуває, що його співбесідник – росіянин та російський
письменник, а не українець: “Чару налий! Келех по-вашому, по-хохлацки.
За нового Гетьмана вип’ємо!” На традиційний архетип пушкінської няні у
хрестоматійному побутуванні орієнтується й така сцена: “Пили горілку, їли
в’яло, хоча стара нанесла потім купу всякої копченості, гризли переважно
горішки. “Закушувати треба, закушувати, – бубоніла вона, злісно кидаючи
на стіл вилки й ножі, – понапиваєтесь, почнете гостя кривдити. Дивіться, яка
телятинка, в роті тане”. – “Не вчи, стара, самі знаємо, навчені”. – “Чого навчені?
Людей саджати навчені, а пити не вмієте”. Сталін спробував розсердитися,
але не вийшло: “Гаразд, стара, іди, не заважай”. Стара, буркочучи, пішла”.
Штучна побудова епізоду в Кунцево, майстерна письменницька обробка
традиційної оповіді про Сталіна увиразнюється гротескним перебільшенням
ролі написаного тексту, ролі письменництва, яке, за Некрасовим, може
перетворитися на смертельно небезпечну річ … для читача . Адже
найнебезпечнішим у відвертості Сталіна виявилося таємне визнання того
факту, що в нього є щоденник, який він заповідає письменникові Некрасову і
прагне, щоб той його прочитав. Перетворення написаного тексту на смертельну
зброю, хоча й має реальні історичні підстави, але в контексті фантастичних
мемуарів Некрасова стає ознакою сублімувальної постмодерністської
гри. Загроза від написаного як символ тиранії виникає, наче поштовх до
прикінцевого слововиявлення протагоніста в ситуації, де на кону в моноп’єсі
грає весь час лише один актор – автор власного щоденника. Відчайдушна
спроба слововиявлення по-карнавальному карається появою за спиною

60 Слово і Час. 2011 • №12

страшного Берії й карнавальною-таки смертю від останньої склянки горілки,
випитої залпом: “В очах пішли кола. У вухах задзвеніло. Сильніше й сильніше. Я
впав. Склянка покотилася по підлозі. Останнє, що я почув крізь дедалі гучніший
дзенькіт у вухах: “Слабенький хлопчик… А я ще на брудершафт хотів”. Далі
я нічого не чув, я вмер”.
Карнавальність образу Сталіна в Некрасова існує не сама по собі – її
введено у карнавалізований текст фантастичних мемуарів, які починаються з
реально-карнавального падіння постарілого автора на мокрому тротуарі перед
магазином жіночої білизни з дивною назвою “Саперліпопет” біля Парижа, а
завершуються карнавальним-таки описом містечка емігрантів “посередині
найблискучішої столиці світу” – Парижа, опису, що належить Теффі. Тому
карнавалізації підлягають усі образи твору, зокрема образ українського
драматурга Корнійчука, який у книжці складає карнавальну пару до образу
Сталіна, а епізоди застілля в Корнійчуків корелюють із епізодом пиятики зі
Сталіним. Згідно з пафосом цього твору застілля, важливе в Корнійчука та
формально неважливе у Сталіна, – це та ціна, яку радянський письменник
сплачує за згоду на мовчання та пристосуванство. Саперліпопет. Мотлох,
шмаття, ганчірка, а не людина. Типові ознаки масової культури – орієнтація
на побутовий анекдот, хрестоматійна інтертекстуальність, зрозумілість без
дешифрування – поєднуються із традиційними ознаками інтелектуальної
російської прози: переважанням суб’єктно-авторського початку, поєднанням
етичного та естетичного, болісними моральними сумнівами з приводу власної
ролі у трагічних подіях доби. Таке поєднання нині вважається принциповим
для модерного тексту загалом.
Але образ українського драматурга в жанрі мемуарів, хоча й має умовний
характер, як і будь-який образ, проте заснований він на історичних реаліях,
переважно анекдотичного штибу, і ставлення російського письменника до
партійного висуванця недвозначно негативне. Проте у спадщині Некрасова є
твір, де за традиційним негативним ставленням до радянського пристосуванця,
як він сприймає колегу-письменника, проглядає щось складніше, так само як
за анекдотом проглядає біль сучасної людини.
“Ограбление века, или Бог правду видит, да не скоро скажет” – твір у доробку
Некрасова, на перший погляд, незвичний. Оповідання-памфлет написано ще
до від’їзду письменника 1974 року за кордон. Як уважають публікатори цього
памфлету, у творчості автора “Окопів Сталінграда” він посідає зовсім особливе
місце. Але не можна сказати, що “нічого схожого дотепер ми в нього не читали”,
адже, як бачимо, передостання повість “Саперлипопет” продовжує ті ж тенденції
гротескної умовності та розвиває жанр фантастичного памфлету під личиною
фантастичних мемуарів. “Сповнена саркастичного гумору, глузування із життя
радянської літературної еліти, ця розповідь навмисно доводить ситуацію до
фантастичного (якщо мати на увазі реальні імена) абсурду. Проте головний
принцип справжньої творчості тут виявлений якнайопукліше: так не було, але
так цілком могло бути” [9].
Будується памфлет немовби традиційно для мемуарної манери, але,
на противагу до напівфантастичних подій зустрічі зі Сталіним у повісті
“Саперлипопет”, висвітлює в жанрі гротеску абсурду події абсолютно
фантастичні. Відтак образ українського драматурга, головний у цьому
фантастичному анекдоті, виявляється позбавленим однолінійної оцінки. Адже,
якщо в жанрі мемуарів фігура Корнійчука виникає лише опосередковано, через
суб’єктну оповідь автора, то в есеї він виступає рівноправним протагоністом
образу самого автора, наділений варіативними вчинками й варіативними
висловленнями. А головне – цей образ узагальнює не лише кар’єрний блиск

Слово і Час. 2011 • №12 61

радянського “письменника при владі”, а й мізерність старої та хворої людини,
що вже не може вийти з-під влади обставин, в які сама себе поставила,
зрештою, колеги-письменника й такого ж в’язня радянської умовності, як і сам
автор. І цей аспект умовного побратимства, умовного тому, що мало спільного
між людиною культури, нащадком київських інтелектуалів, та нуворишем,
який у текстах Некрасова виявляє не надто високий рівень освіченості та
культурності, химерно об’єднує автора та його протагоніста.
Біографія письменника як жанр у сучасному літературознавстві переживає
період дослідницької зацікавленості та усвідомлюється як “складна наукова
проблема, розв’язання якої ще попереду” [16, 88]. Важливо те, що одразу йде
розподіл на біографію наукову (власне, саме про наукову біографію йдеться в
переважній більшості досліджень російської літератури ХХ ст., починаючи ще
з Ю. Тинянова, Б. Томашевського, В. Жирмунського, М. Бахтіна, Ю. Лотмана
[7, 372-374]) та біографію художню, де суб’єктивність автора біографії відіграє
вирішальну роль. У сучасному літературознавстві діє таке жанрове визначення,
як белетризована біографія, або художня біографія, – термін, що заступає
запропонований ще 1928 р. Фрідом жанр романізованої біографії, який
дослідник починав із творчості Андре Моруа [15, 249-251].
Популярність цієї жанрової модифік ації пояснюється тим, уважає
Г. Казанцева, що форма біографії-вигадки більшою мірою відповідає потребам
сучасного читача – очевидно, тому, що в художньо-часовому просторі біографії
він шукає можливості для вирішення проблем власного буття [2]. Значний
вплив на дослідників белетризованої біографії виявив американський учений
П. М. Кендалл [19], який розумів біографію дуже широко, вирізняючи як перший
різновид стилізовану біографію, квазібіографію, або псевдобіографію.
Зараз у кожній із наявних класифікацій та типологій белетризованої біографії
дослідники вирізняють квазібіографію [1], або псевдобіографію [5]. Другим
різновидом стає супербіографія, або надбіографія, де автор створює
незвичну техніку оповіді. Особливої уваги потребує белетризована біографія
письменника. Але су часні дослідники російської літератури зосередилися
переважно на розвитку жанру в ХVІІ – поч. ХІХ ст. [10], водночас розвиток
жанру у другій половині ХХ ст. лишається в сутінках. Загалом белетризована
біографія як жанр використовує особистість письменника як засіб створення
художнього образу персонажа, та й сам автор перетворюється у своєму творі
на такий самий образ. Цікаво, що сама особа Некрасова нещодавно вже стала
об’єктом белетризованої біографії [8].
Термін “квазібіографія” функціонував у дискусії на круглому столі, що
проходив 2008 р. на філологічному факультеті МГУ ім. М. В. Ломоносова,
присвяченому проблемам жанру біографії письменника. “Чи не міф біографія
письменника?” – запитував тоді проф. О.О. Клінг [16, 88]. Першому авторові
жанру біографії в Росії П. Вяземському, за свідченням дослідників, “був не
чужий і такий варіант авторської стратегії, як міфологізація біографії. Така
біографія, з’явивши ся в епіцентрі боротьби за суспільну думку в досить
актуальних питанях сучасного соціокультурного процесу, здобувала дедалі
більшу публіцистичну забарвленість” [12]. Саме така міфологізаторська
стратегія до певної міри визначає й памфлет Некрасова, в якому реальному
Корнійчукові доводиться діяти у фантастичному сюжеті. Створюється такий
феномен, ще не достатньо досліджений, як водевільне, трагіфарсове
жанрове забарвлення самої біографії письменника. Жанри проймають
не лише тексти, а й життєві проекти. У цьому випадку російська рецепція
біографії О. Корнійчук а з боку В. Некрасова як трагіфарсу та кітчу
співвідноситься із жанровим характером комедійних творів українського

62 Слово і Час. 2011 • №12

драматурга. У комедію, фарс потрапив сам комедіограф. І хоча цей аспект
російським письменником на рівні усвідомлення зовсім не брався до уваги,
але рецепція його памфлету з погляду пострадянської оцінки літератури
радянського періоду має на увазі саме такий ракурс. Постать О. Корнійчука,
легендарного українського драматурга та радянсько-партійного функціонера,
безперечно, двозначна в історіїї української культури, сама по собі стала
предметом жанрових експериментів. З погляду масової радянської культури
це надзвичайно цікаве явище. Так, не лише “колгоспний водевіль” “В степах
України” про “щасливе” українське село, насправді знищене колективізацією
та голодом, може бути прочитаний як історичний трагігротеск, а й соціальна
роль самого автора в радянській дійсності отримувала подібні жанрові
інтерпретації. Трагіфарсовий імідж відомого українського драматурга
створювався, зокрема, його російським колегою-письменником Віктором
Некрасовим.
Події твору відверто гротескно-фантастичні, адже описується гангстерський
наїзд автора на квартиру немолодого драматурга та вилучення коштовностей
під прицілом пістолета з ультиматумом віддати все до Фонду Миру й водночас
висунути на Ленінську премію О. Солженіцина, визволити з табору Синявського
та Даніеля з наступним присудженням їм звання Героїв Радянського Союзу,
домогтися призначення І. Дзюби головним редактором часопису “Вітчизна”
з наступним обранням членом-кореспондентом АН УРСР (!!! – Т.С.), а також
визнаному першому комедіографу країни написати комедію в п’яти діях,
де висміюється панарабізм, і, нарешті, не виступати на наступному з’їзді
письменників, а замість цього покласти вінки до пам’ятника Невідомому
солдатові або Тарасові Шевченку в Москві – за вибором.
Жанр цього незвичайного памфлету визначається в тексті самим персонажем,
який подію, що з ним відбувається, одразу поєднує з голлівудським фільмом як
взірцем масової культури. Це, по-перше, вестерн, традиційний голлівудський
жанр, який переживав у 60-ті рр. минулого століття чергове піднесення. Саме
тоді відбуваються події фантастичного памфлету. Друге жанрове кіноджерело
– гангстерський фільм. Адже саме наприкінці 1960-х – поч. 1970-х рр. вийшов
друком роман М. П’юзо “Хрещений батько” й відомий одноймений фільм
Ф. Ф. Копполи. Третє жанрове джерело – бойовик, де дія розвивається стрімко,
з обов’язковим шантажем зі зброєю. Саме такий шантаж відбувається у творі
Некрасова. Та й текст памфлету за структурою дуже нагадує кіносценарій
радянського бойовика на американський штиб:
“Він наповнив чарки. – Над чим працюєш?
Я вийняв пістолет.
– Руки вгору!
Він поставив пляшку й розсміявся.
– Як у голлівудському фільмі… Я от недавно в Парижі дивився…
– Руки вгору, кажу!
Сміх припинився.
– Ну добре, добре… Я знаю, що ти колись був актором…
Я ткнув пістолетом йому під нижнє ліве ребро.
Уперше в житті я побачив, як людина на очах блідне. Звичайно рожеве й
гладке (зараз трохи мeнш гладке, ніж раніше) обличчя його з рожевого стало
попелястим, потім просто білим.
– Гаразд, Вікторе, гаразд…
– Сто тисяч. І зараз же.
Я перехопив його погляд, кинутий на телефон, вийняв спеціально для цього
взяті ножиці й, не віднімаючи від його ребер пістолета, швидко перерізав

Слово і Час. 2011 • №12 63

рожеву, як і весь апарат, спіральку дроту. На нього це подіяло – він підняв
руки. Дуже високо. В американських фільмах їх піднімають трохи, до рівня
плечей. Він же підняв по-нашому, витягнувши вгору до кінця.
<…>
– Рахую до трьох… Один!
– Хвилинку…
– Два! – Я ткнув його пістолетом у те місце під лопаткою, за яким урологи
звичайно вдаряють кулаком, перевіряючи нирки “за Пастернацьким”.
Він здригнувся й не дуже впевненим кроком – по-моєму, в нього тремтіли
коліна – рушив до шафи. Відчинивши скляні дверцята прекрасної, мореного
дубу, шафи, вийняв том УРЕ й витяг з нього таки товстеньку пачку інвалютних
рублів.
– Скільки?
– Рублів п’ятсот-шістсот… – непевно сказав він.
“П’ятсот-шістсот…” – а точно навіть і не знає. Типчик…
Він простягнув мені пачку. Пальці його тремтіли. Я помітив, що вони
наманікюрені.
– Тепер порви їх, – сказав я.
– Кого?
– Не кого, а що. Рублі інвалютні.
Він нічого не міг зрозуміти.
– Навіщо? Адже вони…
– Рви та й годі. Я не маю часу, я кваплюся.
Було, звичайно, трохи шкода дивитися, як він рве ці незавидні на вид папірці,
але уявляю, що він у цю хвилину відчував.
Коли із сертифікатами було покінчено, я сховав пістолет і, розвалившись у
м’якому, обтягнутому темно-червоним сап’яном кріслі, недбало став перегортати
останні номери “Парі-Матч” і “Лайфа”, що апетитно пахли типографською
фарбою. Як не дивно, я чомусь зовсім не хвилювався. Вийняв “Беломор”,
прикурив від маленького золотого пістолетика-запальнички “Мейд ін Джапан”
і сунув її в кишеню – знадобиться Бобку Гопнику, він їх колекціонує. Потім,
пускаючи кільця в стелю, – я почував себе справдешнім гангстером, – сказав:
– Тепер коштовності…
– Які коштовності?
– Не знаю. Тобі видніше. Золото, платину, діаманти, алмази, перли, гранати,
сапфіри, смарагди… – Більше я нічого пригадати не міг і зупинився на
смарагдах.
– Смарагди? – Він здивувався. – Смарагдів у мене немає.
– Добре. Обійдуся. Тягни золото й діаманти.
<…>
На прощання я звелів йому проковтнути невеликий діамант – просто так, з
бешкетництва, – “Попорпаєшся завтра у власному лайні. Нічний горщик є?” – і
дав йому води запити.
– Ну, дуже дякую, – сказав я, простягаючи руку. – Якщо дружина – подейкують,
ви знову одружилися, – запитає, де діаманти, зваліть все на Робін Гуда або,
якщо вам приємніше, на Довбуша. До речі, я справді збираюся віддати всі
ці брязкальця бідним, нещасним і голодним. Собі хіба що портсигар залишу
золотий, він плаский і легкий, із чистого золота, так?
– Із чистого. Я його в Монте-Карло купив. Вірніше, в Монако…
– У Монако… Ви, виходить, і там за мир боретеся? Або принцові Рене
лауреатську медаль вручали? Ах, він не лауреат? І не Герой Радянського
Союзу? Шкода…

64 Слово і Час. 2011 • №12

 Я рушив уже до дверей, коли мені раптом спала на думку ще одна геніальна
ідея. Я попросив його подарувати мені яку-небудь свою книжку. Із дарчим
написом. Що йому залишалося робити – вийняв із шафи акуратненький томик
і під мою диктовку написав:
“Шановному Вiкторовi на згадку нашої дружньої зустрiчi. З любов’ю
О. Корнійчук”. <…>
Вид у нього був такий, що я побоявся, чи не вхопить його зараз удар”.
Незважаючи на абсурдність ситуації, у тексті підтримується реальна
біографічна канва з достовірними фактами, про які письменник часто згадував
в інших книжках мемуарних есеїв: “Так, вигляд у нього був геть не такий,
як тоді, чотири роки тому, коли, охоплений шляхетним гнівом, він стукав по
графину олівцем і перебивав мене: “Мене не цікавить, що ви там думали, коли
писали, скажіть відверто, як ви ставитеся до критики Микити Сергійовича на
свою адресу?”.
Незважаючи на те, що автору оповідання довелось багато постраждати
особисто від свого сановного героя, у памфлеті постає фігура зовсім
не негідника, а літньої хворої людини, яка цілком щиро грає свою роль.
Пограбований звертається не до міліції, а до партійного керівництва Спілки
письменників, де авантюрному героєві-автору вдається переконати всіх у
психічній хворобі постраждалого. На побачення на центральному київському
пляжі розхвильований по грабований з’являється в костюмі з краваткою і
збентежено відмовляється віддати в заставу свій партквиток – адже цю річ
не можна нікому віддавати.
Хоча сюжет памфлету здається пародією на вестерн і гангстерський фільм,
але, на противагу до умотивувань Стрілка, формульного персонажа вестерну,
мотиви Автора як персонажа свого твору були не моральними, а артистичними,
ігровими, кінематографічними, тобто вторинними: “Найкурйозніше в цій історії
те, що, якби мене запитали, навіщо я все це зробив, я б точної відповіді дати
не зміг. А от так, захотілося – й усе! І не те що я вирішив звести рахунки, якось
помститися за всі заподіяні ним мені та іншим капості, ні, просто закортілося
поглузувати, покомизитися, подивитися, як цей тип поведеться, коли він не за
столом президії, а віч-на-віч, без усякої підтримки. Якусь роль, можливо, зіграв
голландський фільм “Напад”, який я дивився за день до цього. Там хлопці з
голландського Опору дуже хоробро розправлялися з німецькими тюремниками,
пістолет у живіт, “руки вгору!” – і все. Мені ніколи в житті не доводилося цього
робити, от і захотілося спробувати. Як бачите, дурний вплив кінематографа –
не тільки в Америці, а й у нас – у наявності”.
Але твір Некрасова все ж таки є квазібіографією, або псевдобіографією,
де фантастичний факт вставлений у рамку побутових достовірних деталей,
як-от життя Спілки письменників тощо. Наскільки історичний його гротескний
портрет Корнійчука? Гадаю, цей портрет точний. Сталося так, что саме Віктор
Некрасов, який запекло ненавидів партійно-радянських висуванців і навіть не
зміг жити в рідному місті, де розпаношилося радянське лицемірство, залишив
точний і правдивий портрет інтелігентної людини, котра щиро поєднала
власне обличчя з радянсько-партійною маскою, яку вважала своєю й не могла
б ніколи їй зрадити. Герой Некрасова з рухом сюжету починає викликати
співчуття, можливо, усупереч бажанню автора. Це і згадки про те, що він
руки вгору підіймав “по-нашому”, тобто Автор об’єднує себе з Персонажем
цим спільним займенником; і те, що відповідає Персонаж “жалісно” і просить
дозволу прийняти валідол, так що навіть Автор його жаліє (“Бідолаха, ви б
бачили, як болісно важко було йому прийняти мої вимоги. На нього боляче було
дивитися…”); і наївна віра в те, що факт бандитизму варто оприлюднювати
не в міліції, а в парткомі Спілки письменників, як і наївне переконання,
що партквиток не можна віддавати в заставу; і жалісна фігура немолодого

Слово і Час. 2011 • №12 65

Персонажа, який сидить на пляжному піску в спекотний день, не знімаючи
краватки та черевиків, витираючи весь час обличчя. Персонаж Некрасова
– невільник власного соціального становища, письменник, який проміняв
творчість на високоякісний добробут. А можливо, просто не міг один київський
письменник написати цілком вороже про іншого київського письменика, навіть
тоді, коли він його затято ненавидів. Саме таке свідчення найцінніше. Некрасов,
співчуваючи своєму героєві, завершує памфлет фразою: “Так, кепські справи
в мого Євдокимовича”. Жертва-месник поєднується із власним героєм –
радянським сановником від літератури. Їх об’єднує час, який, до речі, потребує
зараз не мистецтва забування, а мистецтва пригадування.
Із погляду імагології, образ О. Корнійчука у В. Некрасова, зберігаючи риси
“чужого”, утім, позбавлений протиставлення за національною ознакою.
Для київського російського письменника Корнійчук репрезентує не інший
національний тип, а інший соціально-психологічний тип. І цей тип політичного
пристосуванця глибоко ворожий самому авторові памфлету. Він “інший”.
Причини відсутності в образі О. Корнійчука національних рис не лише в
тому, що для В. Некрасова постать партійного функціонера була позбавлена
будь-якої національності за визначенням, а й у тому, що сам В. Некрасов
органічно належав до київського топосу, інтернаціонального за історичним
походженням. Київська модель “іншого” ніколи полярно не протиставляла
своїх персонажів за національною ознакою. До того ж В. Некрасов, попри свою
генетичну ненависть до радянських урядовців, був завжди людиною все ж таки
радянськ ою, автором дуже відомої військової повісті “В окопах Сталинграда”.
Отже, у його соціальному сприйнятті київський історичний інтернаціоналізм
поєднувався з новітнім політичним радянським інтернаціоналізмом. Але
водночас В. Некрасов завжди був саме російським письменником. Утім імідж
українського письменника в його памфлеті був передусім іміджем письменника
радянського, який вдало пристосувався до політичного режиму і став сам його
часткою.
Проте “ковбойський” план автора передбачав певне “перевиховання” свойого
персонажа, якого змусити бути чесним перед суспільством можна було лише
під прицілом револьвера. Така “ковбойська” роль цілком відповідає реальній
особистості В. Некрасова, солдата, котрий пройшов Сталінград. Але загалом
ця ситуація, безперечно, належить жанрам масової культури – вестерну,
бойовика тощо. Отже, О. Корнійчукові довелося ще стати героєм пародії на
вестерн та гангстерський фільм. Це ще один несподіваний аспект жанрової
взаємодії української та російської літератур.
У ювілейному зверненні до постаті письменника О. Клєковкін писав кілька
років тому: “Хоч би скільки ми сперечалися сьогодні про те, “добрим” чи
“поганим” драматургом був Олександр Корнійчук, важко заперечити, що саме
йому вдалося талановито написати парадну історію країни більшовиків, за якою
багато хто дотепер вивчає своє минуле. І саме в такій ролі, витанцьовуючи
на паркеті, він не тільки підняв соціальний престиж театру та драматургії на
висоту, що нам, його нащадкам, здається вже абсолютно недосяжною, а й
створив нову традицію, якої до нього в Україні не було. Можливо, саме в цьому
й полягала його місія” [4].
Актуальність звернення до одіозної постаті радянського драматурга-
висуванця пояснюється ще й тим, що саме українському авторові вдалося
створити еталонний тип драматургії соцреалізму, його почуття театру було
бездоганним. Не треба забувати й той факт, що п’єси О. Корнійчука йшли не
лише на головних сценах колишнього Радянського Союзу, а виставлялися
майже в усіх театрах країни. Кожен його опус ставав загальнорадянським
“хітом”. Радянська кар’єра драматурга була фантастичною навіть в умовах
тоталітаристського абсурду.

66 Слово і Час. 2011 • №12

 У дискусіях про вимушений конформізм та мімікрію у творчості класиків
літератури радянського періоду, поділу письма на примітивно-захисне та
таємно-приховане якось забувається, що творча індивідуальність неподільна,
і значно пліднішим було би пильніше придивитися до масовокультурного
дискурсу цієї літератури, до створення маргінального стосовно європейського
модернізму та постмодернізму й водночас унікального досвіду засвоєння та
переробки традицій і жанрів масової культури.
Із цього погляду українські радянські п’єси, що трансформували національні
здобутки комедії, мелодрами та водевілю, попри свою старомодність і навіть
застарілість, напрочуд близько підходять до сучасного європейського контексту
мас-медіа, який дійшов до вітчизняної рецепції лише тоді, коли потік власного
матеріалу, неточно означеного терміном “соцреалізм”, уже припинився. Тому
повернення до спадщини та біографії одного з найодіозніших драматургів
Радянської України зовсім не виглядає архаїчним або ж академічним. Це
розмова про можливості сучасної масової культури. Один із плідних напрямків
цієї розмови – розгляд примітивно-тенденційної творчості “соцреалістів” у річищі
такого мистецького явища ХХ ст., як кітч. Не лише тексти п’єс будуються за цим
жанровим різновидом, а й сама біографія радянської людини, homo soveticus,
відповідає канонам масової культури. Так текст біографії співвідноситься із текстом
драматургічним. Отже, В. Некрасов немовби дешифрує цю ситуацію біографії як
кітчу, власне, завершення біографії немолодого драматурга, виявивши наприкінці
власного памфлету співчутливість у ставленні до свого запеклого ворога, назвавши
його “своїм” та у просторічній формі по батькові “Євдокимович”. Це не стільки
іронія, скільки визнання складностей жанру біографії як белетризованого кітчу.

ЛІТЕРАТУ РА
1. Гиль О. Документально-художественные биогафии в творчестве Р. Олдингтона: Автореф. дисс. ... канд.
филол. наук. – СПб., 1996. – 17 с.
2. Казанцева Г. Беллетризованные биографии В.П. Авенариуса “Пушкин” и “Михаил Юрьевич Лермонтов”:
история, теория, поэтика жанра. – Дисс…. канд. филол. наук.: 10.01.01. – Йошкар-Ола, 2004. – 239 с.
3. Кипнис Г. Корпункт. На перекрестках встреч. – К.: Альтерпресс, 2001. – С. 31–32.
4. Клековкин А. Танцы на паркете // Столичные новости. – 2002. – №18 (214).
5. Комаровская Т. Творчество Ирвинга Стоуна: (К проблеме биографического жанра в литературе США
20 века): Автореф. дисс.. канд. филол. наук. – М., 1978. – 21 с.
6. Корнев В. Жанровая эволюция прозы В. Некрасова: Автореф. дисс… канд. филол. наук: 10.01.01 /
В.С. Корнев. – М., 2004.
7. Лотман Ю. Литературная биография в историко-культурном контексте (К типологическому
соотношению текста и личности автора) // Лотман Ю. Избр. статьи. – Т. 1. – Таллинн, 1992. – С. 372–374.
8. Надеждин Н. Виктор Некрасов: “Этот чудесный… саперлипопет”. – М.: Феникс, 2009. – 192 с. також:
Надеждин Н. Виктор Некрасов: “Этот чудесный… саперлипопет”. – М.: Майор, 2009. – 192 c.: ил., фот. –
(Сер. книг “Неформальные биографии”).
9. Некрасов В. Ограбление века, или Бог правду видит, да не скоро скажет; [Публ. В. Кондырева и
Гр. Анисимова] // Звезда. – 2005. – №10.
10. Панин С. Жанр биографии в русской литературе XVIII – первой трети XIX века: Система. Эволюция.
– М.: Спутник, 2000. – 206 с.
11. Плющ Л. На карнавале истории. – London: Overseas Publications Interchange, 1979. – 711 с.
12. Прохорова И. У истоков жанра биографии писателя в России: варианты авторской стратегии (по
материалам выступлений П.А. Вяземского-биографа) // Новый филологический вестник. – 2008. – №1 (6).
13. Синявский А. [В. Некрасов. Некролог] // Синтаксис (Syntaxis). – Париж, 1987. – №19. – С.4.
14. Сверстюк Є. Віктор Некрасов // Електронний ресурс: http://www.svobodanews.ru/content/
transcript/160961.html
15. Фрид Я. Романизированные биографии // Вопросы литературы. – М., 1928. – №9. – С. 249–251.
16. Холиков А. Биография писателя как жанр: Учеб. пособие. – М.: Книжный дом “ЛИБРОКОМ”, 2010.
– С.88.
17. Цехановська Н. Жанрова своєрідність прози Віктора Некрасова: Автореф. дис… канд. філол. наук:
10.01.02 / Н.В. Цехановська; Тавр. нац. ун-т ім. В.І.Вернадського. – Сімферополь, 2009. – 20 с.
18. Шпиталь А. Віктор Некрасов: по той бік стіни // Слово і Час. – 2011. – №4.
19. Kendall P. М. The art of biography. – N. Y., 1965.

Отримано 10 серпня 2011 р. м. Київ

„„„„„„„„„„„„

Слово і Час. 2011 • №12 67

Олександр Брайко УДК 821.161.2 – 31.09: 82.0
ПОДІЯ В ХУДОЖНІЙ СИСТЕМІ РАННІХ РОМАНІВ
ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА: ПАРАДОКСИ ІНІЦІАЦІЇ

У статті розглядається функціонування подій як важливого елемента художньої структури

твору, їх зв’язок із жанрово-стильовою манерою прозаїка, читацькою рецепцією, літературним
і культурним контекстами.
Ключові слова: подія, ендоподія, потенціал, реалізація, результат, сюжет.

Olexandr Brayko. Events in the literary structure of Volodymyr Vynnychenko’s early novels: The
paradoxes of initiation
The paper explores the notion of “event” as a principal element of the literary text’s structure. The
author studies the relations between textual “events” and genre as well as stylistic peculiarities of
Vynnychenko’s prose, its reception among the readers, literary and cultural contexts.
Key words: event, endoevent, potential, realization, result, plot.

Подія – важливий компонент сюжетотворення, котрий істотно впливає на

динаміку фабули. Як зазначав Ю. Лотман, “виокремлення подій – дискретних
одиниць сюжету – і наділення їх певним сенсом, з одного боку, а також
певною часовою, причинно-наслідковою чи будь-якою іншою впорядкованістю,
з другого, становить сутність сюжету” [17, 238]. Водночас аналіз події як
семіотичного об’єкта дає змогу актуалізувати рецептивні, генологічні,
культурологічні аспекти художнього твору.
Розгляд події в сучасній філологічній науці послуговується набором термінів
для опису її структури. Зокрема, В. Шабес розрізняє ендоподію, преподію й
постподію: “Ендоподія, тобто власне маркована подія, про котру йдеться, з її
власною внутрішньою структурою в рамках її темпоральних меж”. Преподія –
це “подія, що передує в часі Ендоподії й пов’язана з нею”. Постподія – “подія,
що йде в часі за Ендоподією й пов’язана з нею” [25, 56-57]. Таке членування
фіксує хронологічний аспект події як текстової реальності. Натомість інший
ракурс бачення увиразнює не лише часову, а й значеннєву співвіднесеність
подій між собою. За В. Шабесом, у тексті можна виокремити такі сегменти:
“Пререпетитив – подія, що повністю повторює Ендоподію, але відбувається
в минулому, на певній відстані від Ендоподії” [25, 82]. Препаратив – “подія,
що передує Ендоподії й формує її Потенціал” [25, 83]. Каузатив – “подія,
що передує в часі Ендоподії й розглядається зовнішнім інтерпретатором як
причина реалізації Ендоподії” [25, 83]. Пострепетитив – “подія, що повністю
збігається з Ендоподією за структурою, але реалізується в часі після неї”.
Консекутив – “подія, що йде в часі за Ендоподією і є її наслідком” [26, 84].
На думку Т. Гребенюк, “одна ендоподія у повісті або романі може нести
подієтворчий потенціал стосовно до іншої, так само і її пре- і постподія
можуть бути семіотично пов’язаними з іншою ендоподією й мати певний
подієтворчий потенціал (нехай і невисокий) щодо її здійснення. Розмежуємо
ці подієві гнізда за допомогою введення категорії поля події, що позначатиме
причинні й наслідкові зв’язки, які утворюються навколо ендоподій” [12, 248-
249]. “Ендоподія як клас внутрішньомовленнєвих структур поділяється на 3
послідовно експліковані підкласи: “Потенціал, Реалізація та Результат” [12,
245]. В. Шмід серед категорій, що визначають ступінь подієвості, називає
релевантність, непередбачуваність, консекутивність, незворотність і
неповторюваність зміни. Зокрема, релевантність – це істотність, вагомість
змін; “тривіальні (для певного фіктивного світу) зміни події не утворюють”
[26, 16]. Консекутивність зміни полягає в її здатності тягти за собою подальші
наслідки в сюжеті твору.

68 Слово і Час. 2011 • №12

 В аналізі події істотне місце належить поняттю передбачуваності /
непередбачуваності. “Непередбачуваність, неймовірність художнього факту
вказує на високий ступінь його подієвості…” – зазначає Т. Гребенюк [12,
191]. Розглядаючи непередбачуваність як рецептивну категорію, дослідниця
вважає, що “рівень подієвості зміни у творі залежить від індивідуального
сприйняття тексту і, власне, художню подію робить подією ментальна
своєрідність реципієнта” [12, 192]. Проте визначення події як передбачуваної
чи непередбачуваної становить певні труднощі й потребує вагомих чи бодай
прийнятних підстав аналізу.
На нашу думку, передбачуваність певної зміни визначається в читацькому
сприйманні як попереднім розвитком дії твору, можливими семіотичними
вказівками всередині тексту, жанровими конвенціями, так і горизонтом
очікування, виробленим літературною практикою, – полем культурних фреймів
і кодів, на які спирається й із якими веде діалог автор.
Проза В. Винниченка насичена подіями, стрімким і часто непередбачуваним
розгортанням фабульних перипетій. Аналіз подієвої структури роману дає змогу
побачити індивідуальну художню манеру автора в конструюванні сюжетної
схеми, пов’язаної зі світоглядно-естетичними настановами письменника й
оригінальними жанровими рисами конкретних творів.
У романі “Рівновага” майстерність психологічного аналізу й водночас широка
панорама персонажного оточення провідного конфлікту дають змогу розкрити в
подієвій структурі твору новітню модель виховання свідомості героїні, здійснити
інтелектуальну ревізію соціалістичного морального кодексу. Значна кількість
сюжетних зрушень на початку дії породжує негативні читацькі очікування щодо
можливостей персонажів. Розрив Хоми з Аннет і підвладність Шурки чужому
впливу витворюють інтригу, сумірну з декадентською матрицею розгортання
сюжету. Натомість внутрішня подія – визнання Танею того, що вона не любить
нареченого, трансформує піднесені сподівання заангажованого читача.
Віддалена в часі й не наратована преподія – початок взаємин Тані з Шуркою в
ув’язненні – як аналог ініціації ідеологізованою романтичністю має освячувати
екзистенційний вибір героїні та його наслідки. Натомість найближчі сюжетні
зрушення десакралізують романний часопростір, витворюючи непевність
ситуації й модифікуючи читацькі очікування в бік невизначеності розгортання
дії. Преподія в житті Тані породжує уявлення про ідеальну спільноту
однодумців, яке не справджується в авторському описі обставин експозиції.
Натомість ланцюг преподій у житті Хоми – зради з боку друга й коханої
– формує матрицю десакралізації свідомості, випробування, сумірного з
євангельською історією покиненості Сина Божого й Сина Людського й водночас
протиставлену християнському всепрощенню й каяттю. Ефективне спокушання
колишньої коханої, про яке розповідає Хома, – препаратив, котрий умотивовує
аналогічний експеримент із Танею, породжуючи в читача відчуття абсурдності
й непевності щодо кінцевого результату амбівалентного протистояння чесноти
і цинічного розуму. Взаємини цих двох персонажів розгортають модерний
гендерний конфлікт і водночас новітню модель “виховання”, дієвої досвідної
трансформації заангажованої свідомості. Позірно невмотивовані зрушення –
наступний візит Тані до Хоми й відчуття “радості й болю” від його поведінки в
Косоротових – налаштовує читача на розгортання сублімованого лібідозного
чинника як альтернативи емігрантському позачассю. Передбачуваність
розриву дівчини з нареченим для читача визначається її зустрічами дівчини з
Хомою, які формують потенціал раціоналістично-гуманістичного порозуміння
персонажів. “Герць” із Аннет – проекція утопічної свідомості героїні, уявлень
про вагу сакральних гуманістичних цінностей. Зовнішній результат – звістка

Слово і Час. 2011 • №12 69

про плановане знищення малюнка Аркадія – корелюється переживанням Тані:
“Йти треба було. Але що ж вийшло? Чому так тоскно? Чому померхло щось?
Втома?” [9, 158]. Ця невизначеність підсумку вможливлює відмову читача від
ідеологізованого бачення ситуації як царини докладання етичних імперативів.
Остаточний результат мікроподії – сутичка Аркадія з Хомою після знищення
картини, декларованого ще на початку дії, – підтримує скептичну читацьку
настанову щодо безперспективності емігрантського середовища.
Визначальна сюжетна зміна – освідчення Тані й Хоми – попри зовнішню
випадковість, випливає з попереднього розвитку дії, формуючи потенціал
і д е а л ь н о го р оз в ’ я з а н н я с и т уа ц і ї . П р оте н а о п т и м і с т и ч н і ч и та ц ь к і
очікування накладається результат мікроподії випробування – звістка про
цинічний експеримент Хоми над майбутньою обраницею. Цей результат
деміфологізаторської стратегії дії корелює натуралістичну матрицю
драматизмом гендерного конфлікту. Потенціал мікроподії амбівалентний.
Сподівання на щасливу розв’язку, зумовлені попереднім розвитком дії –
наростанням приязні між персонажами, не підтверджуються, унаочнюючи
неадекватність натуралістичних і віталістичних моделей описуваній ситуації.
Фінал роману – результат ендоподії духовного визволення протагоністів,
підсумованої фактом самогубства Шурки, постає лише частковим справдженням
читацьких очікувань. Невизначеність подальшої долі героїв, відмова автора від
остаточної розв’язки вносить тему випробування, актуалізуючи амбівалентну
матрицю жіночої спокуси й водночас покутування гріхів. Повернення Хоми
(засудженого царською владою на смерть) в Україну вслід за коханою –
постподія вибору Тані – унаочнює парадоксальну вагу біблійного визначення:
“… бо сильне кохання, як смерть…” (Пісн. 8: 6) [3, 680]. Влада Еросу, яка може
призвести до торжества смерті, – це аналог ініціації, котра має викликати в
читача візію спокутувальної жертви. Ризиковане повернення стає преамбулою
майбутнього відродження, віднайдення тожсамості, віри, надії й любові.
Здійснення найменш вірогідного, з погляду читача, варіанта постподії акцентує
вагу надособистісної самопосвяти, цінностей кохання й любові до батьківщини
як альтернативних гріховному досвіду.
У романі “Заповіт батьків” художнє мислення автора зорієнтоване на
жанр соціально-викривального роману, в основу якого покладено матрицю
натуралістичного дослідження проституції, трансформовану в “ходіння по
муках” земного пекла, каяття героя за гріхи роду людського. Водночас автор
налаштовує читача на критику сучасної цивілізації в її спрофанованому
онтологічному первні – лібідозному підґрунті. Розгортання вихідної сюжетної
ситуації – знайомства Заболотька з Гарбузенковими – формує натуралістичну
матрицю читацького очікування – розкриття таємниці можливої спадкової
хвороби в родині: “І навіщо йому знадобився постійний лікар, Петро Семенович
зовсім не розумів. Здається, більше для дітей, аніж для себе. Бо щось йому
здасться – і зараз же посилає по Петра Семеновича” [7, 10]. Раптова втеча
вихованки й розгадка таємниці її зникнення – звістка про зараження сифілісом
Данька й Тоні – усталює рецепцію в річищі натуралістичного детермінізму.
Проте важлива сюжетна зміна – дієвий інтерес Заболотька до лікування
венеричних хвороб – психологічно вмотивована лише частково й несподівано
постає елементом іншої моделювальної й інтерпретаційної матриці –
покутування гріхів байдужості до ближніх. Такий розвиток дії актуалізує
метафізичні етико-імперативні чинники свідомості персонажа, євангельський
архетип відповідальності за чужу долю. Звернення Петра до лікування сифілісу,
а відтак знайомство із життям повій постають елементами ініціаційного
процесу – містерії випробування профанного духу: “Всюди, – зазначав

70 Слово і Час. 2011 • №12

М. Еліаде, – містерія починається з того, що юнак прощається з рідними і йде
в хащу. Тут уже присутній символізм смерті: ліс, <…> темрява символізують
потойбічний світ, пекло” [14, 275]. Постподія закордонних медичних студій
– зустріч із Тонею в будинку розпусти – поглиблює натуралістичну матрицю
втіленням міфологізованої літературної моделі, яка передбачає фатальну
приреченість жінки-маргінала. Спроба Заболотька врятувати вихованку
невмотивована з погляду ситуації: Тоня – спокусниця й водночас жертва
Данька, зрадниця родини її доброчинців – у матриці релігійної й моральної
ортодоксії виявляється грішницею, занапащеною з власної провини. Натомість
постподія її переступу – турбота лікаря – спрямовує читацьку рецепцію в
бік символічного підтексту соціальної фабули. Порятунок повії має стати
втіленням ідеї людяності – секулярного аналога Божого задуму про спасіння
грішників. Внутрішнє зрушення підтримується наступними змінами, але
водночас формує рецептивну непевність щодо подальшого розгортання дії:
“Вдома теж було погано. За зносини з Тонею вся родина ставилась до Петра
з неприязню, тайною огидою та страхом. Сподівались, принаймні, що нова
практика даватиме добрий заробіток, та й ті надії не справдились: Петро
визначав такий гонорар, що його ледве-ледве ставало на прожиття” [7, 126-
127]. Ця ситуація, розгортання якої суперечить натуралістичній матриці,
виводить дію із профанного часопростору в царину літературних асоціацій –
сентиментальної утопії, відомої передусім із доробку Г. Квітки-Основ’яненка
(“Добре роби – добре й буде”), альтруїзму Раскольникова (“Злочин і кара”
Ф. Достоєвського), каяття Нехлюдова (“Воскресіння” Л. Толстого). Актуальність
класичної традиції як ціннісного контексту посилюється зміною, яка дає змогу
інтерпретувати поведінку Заболотька як сублімацію лібідозного потягу: “…Він
уже не міг дивитися на Тоню, щоб не помічати її гарного тіла, округлих пліч,
щоб не спіймати в собі гидкої свідомости, що ця сама Тоня з гарними плечима
л ю б и т ь його. <…> Тепер же це викликало щось таке, що хвилювало, і лякало
й хитрувало. <…> І тоді він починав думати про неї знову з болем та ніжністю, де,
здавалось, не було нічого темного та брутального” [7, 128]. Симпатія до Тоні як
вияв сексуальності – це мікроподія, соціально-психологічна невмотивованість
котрої актуалізує передусім натуралістичну матрицю й водночас увиразнює
елемент ініціаційного процесу, конструйованого автором. Читацьке сприйняття
базується також на альтернативних літературних моделях розвитку ситуації, а
саме сюжеті роману Ф. Достоєвського “Злочин і кара” (історія взаємин Родіона
Раскольникова й Соні Мармеладової), перипетіях новели Л. Андреєва “Тьма”,
які завершуються відмовою революціонера від власної пасіонарності під
впливом повії, та на утвердженні сексуально-еротичного складника людської
психіки в романі М. Арцибашева “Санін”. Відмінність сенсового наповнення
цих літературних моделей як самостійних інтерпретаційних і рецептивних
матриць зумовлює читацьку непевність у подальшому розвитку дії. Ситуація
корелюється наступним зрушенням – ідеєю лекції на тему “Проституція і
мораль”, позначаючи мікроподію ангажування маргінальним соціальним
середовищем. Ця думка випливає з попереднього досвіду Заболотька –
знайомства зі становищем повій, проте постає несподіванкою бодай з огляду
на вмотивовану розв’язку драматичної ситуації – рішення Тоні полишити
сумнівний “фах”, котре сприймається як аналог катарсису. Натомість позиція
Петра переводить дію в річище раціоналістичної утопії, співвідносної в
читацькому сприйманні із соціалістичним рухом і водночас єретичної щодо
його доктринальних позицій. Радикальне інтелектуальне зрушення має
стимулювати критичну настанову щодо буржуазного світу і його моральних
засад. Однак психологічний елемент планованої інтеграції думок героя із

Слово і Час. 2011 • №12 71

соціалістичним дискурсом – нігілістичне трактування моралі й апологія
проституції – увиразнює постподію трагічного досвіду, розрив із цариною того
ціннісного часопростору, котрий увиразнювали риси образу лікаря на початку
роману. Цей розрив співвідноситься в рецептивній свідомості з мікроподіями, які
визначали поведінку героя всупереч очікуванням читача: неучасть Заболотька
в революційних публічних акціях, недовіра до зображених письменниками
складних характерів, байдуже й навіть негативне ставлення до релігійності
хворого брата – Данька. Реакція персонажа на значущі зовнішні події, яка
не супроводжується відповідними психологічними зрушеннями, формує
десакралізований часопростір свідомості, актуалізуючи рефлексії початку
ХХ ст., спрямовані на осмислення пересічних інтелігентських уявлень. На думку
С. Франка, “людська діяльність керується <…> або прагненням до яких-небудь
о б ’ є к т и в н и х цінностей (що ними можуть стати, наприклад, теоретична
наукова істина, чи художня краса, чи об’єкт релігійної віри…), або ж мотивами
суб’єктивного порядку, тобто жаданням (влечением) задовольнити особисті
потреби, свої й чужі” [24, 159]. Ідеологічні декларації Заболотька, у котрих
ставляться під сумнів універсальні моральні максими – “заповіти батьків” – як
постподія його досвіду зіткнення із життям повій суперечать інтелектуальним
аргументам усіх персонажів на догоду суб’єктивно витлумаченій користі
суспільства й увиразнюють брак об’єктивних трансцендентних чинників
свідомості.
Попередньо очікувана читачем інтенція поведінки лікаря – урятування Данька
й Тоні чи розширення фахового досвіду – після появи ідеї лекції про становище
повій не підтверджується; осмислення чужих трагедій набуває додаткової ваги
як складник ініціаційного процесу. Будинок розпусти з натуралістичного втілення
соціального детермінізму та джерела фатальних зв’язків перетворюється на
символічну “ініціаційну хатину” (див.: [14, 276]) для героя-лікаря. Психологічна
мікроподія – зміна позиції Заболотька зі скептично-байдужої “шлунковості”
на одержимість засвідчує духовну трансформацію персонажа; її радикалізм
і психологічна невмотивованість актуалізують матрицю випробування:
“Ініціаційне “безумство” шаманів до певної міри можна порівняти зі зникненням
старої особистості, яке відбувається після подорожі до пекла чи після виходу з
утроби чудовиська. Кожна ініціаційна пригода такого типу… засновує новий світ
чи новий спосіб буття” [14, 298]. Однак порівняння схеми ініціаційного процесу
з розгортанням романної дії свідчить про появу не сакрального, а утопічного
корелята поведінки: “В утопічному центрі свідомості перебувають специфічна
за своєю структурою воля до дії та бачення, вони взаємно зумовлюють один
одного (так у публікації. – О. Б.) і надають певної своєрідності кожній формі
переживання історичного часу…” (К. Мангайм) [18, 226].
Відмова від неухильного дотримання заповідей і моральних імперативів
і відкриття лікарем венеричної хвороби Гарбузенкова стають елементами
мікроподії, яка засвідчує гностичне зрушення у свідомості героя. За
С. Трубецьким, “для відпадіння від закону, для скасування закону було
потрібне визнання законодавця пропащим (падшим) богом чи пропащим
(падшим) янголом, було потрібне вчення про те, що не тільки над світом,
а й над самим Ізраїлем панує нижче єство (в оригіналі начало. – О. Б.),
архонт, який не відає істинного Бога, відмінний від Нього чи навіть ворожий
йому” [21, 64]. Ці психологічні зміни, подієвий статус яких незаперечний,
позірно вмотивовані попереднім розгортанням сюжету, переводять читацьку
рецепцію із соціально-аналітичної в метафізичну площину, викриваючи
обмеженість як традиційних моральних оцінок, так і рефлексійного досвіду
персонажа.

72 Слово і Час. 2011 • №12

 Розв’язка фабули – ризикована ін’єкція, яка завершується смертю пацієнта,
– увиразнює своєю разючою психологічною невмотивованістю кульмінаційний
елемент ініціаційної схеми. За М. Еліаде, убивство – “мотив, присутній у
дуже багатьох ініціаціях… <…> Неофіт повинен убити людину, бо до нього це
зробив бог; більше того, й сам неофіт уже був убитий богом під час ініціації,
він пізнав смерть” [14, 277-278]. Петро розуміє сенс свого вчинку: “Шансів за
щасливий результат дуже мало, смерть майже неминуча, він свідомо майже
вбиває людину, але він має рацію” [7, 180]. Рішення Заболотька випливає з
його попередніх заяв як розгортання утопічного проекту. “Оскільки утвердження
праведного порядку мислиться справою вмисної, будівничої (устрояющей)
волі людини, примусова теократія набуває характеру примусової, богоборчої
антропократії. <…> Цей новий, праведний світ – творення будівничої
моральнісної (нравственной) волі людини – чітко протиставляється світові
старому, споконвічному, сповненому зла й нерозумності – світу, створеному
якоюсь лихою, сліпою, хаотичною силою” (С. Франк) [22, 390]. Проте для
читача ця мікроподія суперечить очікуванням, пов’язаним із традиційним
етичним кодексом лікаря, і переводить психологічну дію зі сфери скептичного
аналітизму в царину гностичних побудов, які демонструють усевладдя
індивідуальної сваволі.
Трагічний фінал експерименту – смерть хворого – постає преподією
публічного виступу, котрий мав завершувати ініціаційний процес демонстрацією
ефективності набутого сакрального знання. Учинок лікаря виявляється
ймовірним утіленням бунтівного “анімуса” Тоні, оприявленого в одному з її
листів на початку дії: “А Петрусеві своєму, вічно майбутньому професорові,
перекажи мою сердечну ненависть. Усіх вас ненавиджу й буду жорстоко
мститись до того дня, аж поки зовсім не стане сил” [7, 29-30].
Вірогідний перебіг лекції закладається вже на початку події як програма
демаскування утопічної свідомості. Мікроподія – зустріч із незнайомкою до
початку виступу – прикметна суперечністю із читацькими очікуваннями щодо
поведінки героя, сформованими попереднім розгортанням внутрішньої дії:
“Дівчина дивилася йому просто в лице. Очі були великі, чорні та строгі, та не
тільки строгі – Петрові Семеновичеві здалося, що вони щось промовляли до
нього, промовляли сміливо, з обуренням і зневагою.
Коли він пройшов повз дівчину, за його спиною зараз же зачувся жіночий
голос, виразний та різкий:
– Організатор публічних домів? Знаю.
<…> Йому раптом стало страшно. Слова дівчини ніби розбудили його.
<…> Йому зразу якось стало ясно, що він затіяв, дійсно, щось безглузде та
дике. Чому вони (слухачі-буржуа. – О. Б.), що звикли все життя думати так,
як думають, що не мали потреби досі міняти своїх поглядів, чого вони раптом
повірять йому й перестануть вірити в своє? <…> А йому треба йти до тих, що
їхні інтереси та потреби, пониження та страждання дозволяють їм повірити
в нього” [7, 181-183]. Прозріння – це демістифікація гаданого ініціаційного
процесу, яка завершується поразкою – невдачею лекції, відповідає соціально-
психологічним стереотипам сприймання ситуації.
Ця мікроподія формує потенціал перебігу лекції й за своєю значущістю
сумірна з рішенням визволити Тоню з будинку розпусти; внутрішньо сюжетне
зрушення дзеркально симетричне щодо першого елементу ініціаційного
процесу. Тоня й невідома дівчина постають як дві іпостасі жіночого ідеалу
головного героя, своєрідної аніми письменницьких пошуків.
Проте постподія виступу – повідомлене Тоні рішення лікаря проповідувати
власні ідеї в робітничому середовищі – актуалізує утопічний складник дії.

Слово і Час. 2011 • №12 73

Для утопічної свідомості, за К. Мангаймом, “теперішня подія готує майбутнє,
а в теперішньому часі віртуально присутнім виявляється не лише минуле,
а й майбутнє. <…> Основний намір відтепер полягає не в тому, щоб діяти
на основі вільних імпульсів, довільно вибираючи для себе “тут і тепер”, а в
тому, щоб зафіксувати в існуючій структурі точку, сприятливу для дій” [18,
261-263]. Це інтелектуальне зрушення внутрішнього сюжету становить виклик
читацькій моральній свідомості, підвищуючи значущість вибору героя як
можливої ініціації. Несподіваність планованого звернення до іншої соціальної
спільноти має довести збіг розвитку індивідуальних рефлексій із марксистською
філософією історії, індивідуальних прозрінь із соціально-апокаліптичною
тенденцією. Ця постподія остаточно виводить свідомість героя зі стандартного
часоплину існування в профанному фреймі узвичаєної соціальної ролі.
Несподіване рішення Заболотька стати робітничим пропагандистом
узгоджується з гностичною візією порятунку людства: “У дуалістичній системі
гностиків потрібен був Спаситель, <…> який звільняє людину <…> від
деміурга й від єврейського бога, Спаситель, що приносить із небес таємничий
гнозис і зводить людину до блаженства божественного світу – “Плероми”
(С. Трубецькой) [21, 70]. Відкриття власної місії Петром Заболотьком стає
формою авторської сугестії сакрального знання, соціально-есхатологічного
виміру сюжету. Ця зміна, котра суперечить логіці останньої події – читацьким
очікуванням краху бунтівного духу після провалу лекції, свідчить про долання
натуралістичної матриці експресіоністичною темою пророцтва, “крику
крикуна в пустелі”. Напруга між профанним баченням поразки лікаря як
вияву гордощів і сакрально-ініціаційною інтерпретацією підсумку романної дії
посилює вагу кодованого революційного дискурсу й можливий сумнів читача
в харизматичності героя. Несподіваний вибір персонажа символізує кризу
традиційного буржуазного раціоналістичного гуманізму.
Остання романна подія – суд із компромісним рішенням (провину
Заболотька ані заперечено, ані покарано відповідно до букви закону), яке
своєю половинчастістю, “нечесністю із собою” посилює скептицизм читача
щодо засад соціального порядку й пропонує публіці шукати власних, а не
офіційно санкціонованих критеріїв оцінки дії. Натомість постподія суду –
згадка про одруження Петра з Тонею – актуалізує в рецептивній свідомості
фінал роману Ф. Достоєвського “Злочин і кара” – катарсис Раскольникова
під впливом Соні. Підсумок дії твору Винниченка, докорінно протилежний
рецептивним очікуванням, сформованим на початку роману, унаочнює
етичний акт спокутувальної жертви обох героїв одночасно за власні гріхи й
за недосконалість суспільства.
У романній дилогії “По-свій!” – “Божки” розгортання й вагомість подій
зорієнтовані на широке епічне тло випробування ідеологічних дискурсів.
Експозиція першої частини фіксує маргінальну ситуацію Юрія Микульського
й Вадима Стельмашенка. Обидва персонажі перебувають в еквівалентних
ситуаціях: соціалізм спадкового землевласника, як і ніцшеанство вихідця з
робітничої родини, свідчать про відбуту внутрішню подію розриву з питомим
середовищем. Проте найближча зміна сюжетної ситуації – зустріч Вадима
з батьками – постає алюзійним переосмисленням притчі про блудного
сина, замінюючи каяття владою почуттів до близьких людей, новітньою
реінкарнацією патріархального дискурсу, який актуалізує традиційні моральні
імперативи. Підсумок зустрічі – розпач Вадима – руйнує читацькі очікування й
орієнтує на скептичне сприйняття думок персонажа, озвучених в експозиції.
Докорінна зміна ситуації, зіткнення модерних ідеологічних конструкцій з
архетипними детермінантами людського буття увиразнює хисткість потенціалу

74 Слово і Час. 2011 • №12

індивідуальної настанови як наслідку колишньої події. Подальший виклад
передісторії Вадимового повернення – фрагменти щоденника – свідчить про
актуальність цього досвіду для моменту основної дії.
В описі Вадимового експерименту – спокуси негарної дівчини – рецептивна
матриця читача робить результат передбачуваним з огляду на моделі,
пропоновані вітчизняною традицією й новітнім опрацюванням теми (“Санін”
і “Біля останньої межі” М. Арцибашева, “Homo sapiens” С. Пшибишевського).
Водночас узвичаєна літературною традицією модель спокуси набуває
глибшого гностичного виміру – боротьби з лихим світом і його богом-
законодавцем. Зв’язок із жінкою постає важливим етапом ініціаційного
процесу. “Містичний шлюб із царицею – богинею світу засвідчує, що герой
цілковито опанував життя, адже жінка – це життя, а герой – його пізнавач
і володар” [16, 114]. “Вирвана у ворога гегемонія, порятована від підступів
чудовиська свобода, визволена із зусиль тирана Хапка життєва енергія – все
це виступає під символом жінки. <…>…Коли він (герой. – О. Б.) войовник, то
вона – його слава. Вона є образом його судьби, яку він має визволити з темниці
обставин, що її сковують” [16, 322-323]. У Вадимовому експерименті маємо
полемічну авторську обробку ініціаційної схеми: звільнення лібідозної енергії
з-під влади моральних передсудів обертається поразкою, випробування
втрачає позитивний сенс і несе “лиху славу” Вадимові. Потенціал спокуси
мислиться як диво дарування “життя з надлишком”. Натомість розгортання
події містить як передбачувані елементи (вагітність Наташі, осуд Вадима
товаришами), так і непередбачувані (відмова від аборту, самогубство
спокушеної). Поєднання передбачуваних і непередбачуваних елементів
уводить усталену літературну ситуацію в модерний контекст і демонструє
безсилля поверхового раціоналізму моральних засад соціалістичної “ідеальної
спільноти”. Консекутив історії спокуси – бойкот, оголошений Вадимові, –
передбачуваний читачем як наслідок відбутої трагедії, несподівано стає
поштовхом до наступної мікроподії – формування визвольного потенціалу
самотності. Унаслідок цього відбувається зміна ідеологічного коду викладу
із соціалістичного на ніцшеансько-індивідуалістичний. Ця мікроподія
сприймається не лише як амбівалентний підсумок боротьби з “божками”
традиційної моралі, а і як початок нового циклу – елемент ініціації персонажа.
Стирання емоційно-психологічних слідів колишнього випробування (топосу
каяття, розпачу) – пародія на покутування гріхів, а водночас алюзія до
усамітнення ніцшівського Заратустри. Цей підсумок розгортання події
налаштовує читача на нову інтерпретаційну матрицю. Проте така постподія
актуалізує своє значення вже після інформації про невідповідність поведінки
героя попередньо декларованим принципам. Така розбіжність породжує
непевність рецептивних очікувань. Випробування самотністю протистоїть
класичній моделі ініціації, пориваючи з моральними “божками”, узаконеними
голосом символічного Батька. За Дж. Кемпбелом, “необхідно розрізняти два
рівні ініціації в батьківських володіннях. Із першого рівня син повертається
в якості батькового посланця, а з другого – з усвідомленням того, що “я і
батько – одно”. Герої цього другого, найвищого просвітлення якраз і стають
спасителями світу” [16, 329].
Вадим повстає проти засад моралі, освячених “божками” культурної традиції,
варіюючи цим колишній релігійний скепсис власного батька. Проте трагедія
батьківського каліцтва під час страйку – преподія, символічно пов’язана з
Вадимовим політичним засланням, не зринає в контексті експерименту. Така
відсутність артикульованого архетипного зв’язку персонажів трансформує
ініціаційну формулу в бік новітнього безґрунтянства.

Слово і Час. 2011 • №12 75

 Цю настанову, яка в сибірських нотатках полемічно переосмислює перший
рівень ініціації (символічне виконання батьківської волі), засвідчує й постподія
– психологічний наслідок зустрічі з родиною: “Невже заповідь “Шануй отця й
матір твою” – живе в йому й карає болем? Ні, з заповідями скінчено, про це не
може бути мови. Заповіді даються для того, щоб карати тих, хто їх не виконує,
а не для того, щоб справді була пошана. Коли нема ч у т т я любови, пошани,
ніякий наказ не викличе його. Всяка ж заповідь викликає тільки лицемір’я,
тільки зверхні ознаки істинного” [8, 154]. Вадимові міркування увиразнюють
межу між полями двох ендоподій, які відповідають двом стадіям ініціації й
переосмислюють їх.
Сутичка із соціалістами нівелює потенціал очікувань щодо гри вільного
розуму. Позиція українського Заратустри перетворюється на маску жалюгідного
блазня. За М. Бахтіним, “усе, що вони (блазень, дурень, крутій. – О. Б.) роблять і
говорять, має не пряме й безпосереднє значення, а переносне, інколи зворотнє,
їх не можна розуміти буквально, вони не є тим, що собою становлять…” [1, 88].
Блазенська маска Вадима – знак безповоротної втрати колишньої байдужості
– атрибута ніцшеанської пози: “Та й не для вражінь я говорив їм. Тоді, може.
Так і думав, але тепер знаю, що через підлоту свою, для неї говорив! Мені
хотілось оправдатись перед ними! <…> А ще тут же виявити їм, що вони не
мають права бойкотувати мене” [6, 180]. Результат події – обід коштом брата-
робітника Осипа – відвертає читацьке сприймання від ніцшеанської матриці
й по-новому акцентує євангельську тему відповідальності за свого ближнього
– брата-грішника. За М. Бердяєвим, “рай неможливий для мене, якщо близькі
мої… будуть у пеклі… Моральнісна свідомість почалася з Божого питання:
“Каїне, де брат твій Авель?” Вона кінчиться іншим Божим питанням: “Авелю,
де брат твій Каїн?”
Пекло – це стан душі, безсилої вийти із себе, межовий егоцентризм, зла
й темна самотність, тобто остаточна нездатність любити. <…> Жах пекла…
у відданні (предоставленности) моєї долі мені самому” [2, 236-237]. Тому
результат події – примирлива поведінка Ося на тлі Вадимового блазенського
позування – відвертає читача від ідеологізованої рецепції дії.
Вадим проходить другий рівень ініціації, який, за Дж. Кемпбелом, завершується
ототожненням героя з батьком. У минулому той намагався врятувати робітників
від провокаторів, унаслідок чого став калікою – жертвою-мучеником із погляду
соціалістичної релігії. Звернення Вадима по грошову допомогу до колишньої
коханки Тепи для підтримки робітничого страйку засвідчує уподібнення
фінальної ендоподії до ініціаційної схеми, за якою герой перетворюється на
рятівника. Успіх цього заходу актуалізує казкову матрицю, в якій Тепа постає
варіантом яги-дарувальниці (див.: [20, 36]), і формує потенціал інтриги,
гендерної гри з непередбачуваним результатом. Ця непевність актуалізує у
свідомості читача минулі події та підносить вагу попереднього досвіду героя-
протагоніста як основи для подальшого розгортання подій.
Фінальна ендоподія розпадається на ланцюг мікроподій із суперечливою
семантикою і взаємним спростуванням, увиразнюючи авторську гру з
рецептивними настановами публіки. Розрив Вадима з Олесею на вимогу
Тепи (умова отримання грошей) і розрив із колишньою коханкою вмотивовано
руйнують утопію гармонізації соціальних стосунків, актуалізуючи міф світового
дуалізму – поділу суспільства на царство Ормузда (святості, добра, чесноти)
і царство Арімана (зла, гріха, утрати благодаті). Планований Стельмашенком
статевий зв’язок із негарною Варкою “Саламандрою” – варіант ніцшеанського
“вічного повернення” як вірогідної секуляризованої спокути гріхів, так і нового
переступу – зберігає невизначеність свого результату, інтригує читача й

76 Слово і Час. 2011 • №12

можливою гуманістичною розв’язкою, і черговою безперспективною спокусою,
котра поновлює матриці української і світової літературної традиції (кульмінація
“Бісів” Ф. Достоєвського, “Homo sapiens” С. Пшибишевського).
Дослідницьк а інтерпретація цього етапу романної дії можлива на
основі залучення контексту, який визначає читацьке сприйняття. За
Т. Бовсунівською, “контекст – це колообіг минулої подієвості, байдуже, з
якого джерела людського життя, соціального, культурного, психологічного
чи чуттєвого”. “Твір не існує поза контекстом, адже більшість його сенсів
розкривається через контекст. Не варто забувати й про можливості
контекстної детермінації жанру, стилю, актанта та ін.” [4, 12, 3]. Ситуація
вз а є м и н п р ол ета ря й ба гат і й к и о р і є н т у є ч и тач а н а п е в н и й с п е к т р
літературних і позалітературних асоціацій. Контекст прозового доробку
Винниченка (“Рівновага”, “Заповіт батьків”) уможливлює трактування
поведінки Тепи як спокуси, переборення котрої зберігає тожсамість
героя. Арешт Вадима із забороненою літературою – пострепетитив щодо
обставин першого ув’язнення, котрий актуалізує героїко-революційну
матрицю розгортання події й відповідає рецептивним очік уванням,
мотивованим “записками” Стельмашенка. Вадимів учинок – порятунок брата
– узгоджується з батьківською християнською мораллю, стає вершиною
ініціаційного процесу, альтернативою деміургізму щодо чужої долі.
Літературний контекст дає змогу побачити в учинкові Тепи (організації арешту
Вадима) авторський перегук із кульмінацією роману Ф. Достоєвського “Брати
Карамазови” – свідченням Катерини на суді над Дмитром (див.: [5]). Проте
поведінка Тепи – альтернатива трагічній помилці героїні Достоєвського. Жіноча
помста – несподіване пояснення обшуку – актуалізує романтичну традицію,
архетип жінки-вампа, “рабині власних бажань” (за Платоном) [19, 318-319].
Лібідозна стихія постає як онтологічний первень, альтернативний соціальній
і культурній заангажованості. Цей сюжетний хід доводить несумірність
десублімованого еросу з етичними нормами. Тому результат події – відмова
Вадима від пропозиції колишньої коханки – утверджує ортодоксальну
революційну візію самопосвяти, обмежуючи читацькі очікування щодо
метаморфоз утопічної свідомості. Фінал роману – арешт Вадима як гаданого
власника революційних прокламацій, нівелюючи експериментальну настанову,
висуває матрицю мораліте й поновлюваної містерії страстей за ближніх як
варіант сакралізованого катарсису, очищення розуму від можливих химер
новітніх культурних (зокрема літературних) поведінкових стереотипів. Як
відомо, “головною ознакою мораліте є алегоризм. Дійові особи виступають
тут як уособлення абстрактних понять (чеснот і хиб). У драмах зображується
боротьба протилежних начал (добра і зла, духу і тіла) за душу людини. Саме ця
боротьба і лежить в основі сюжетів мораліте. <…> У цьому жанрі відтворюється
подія, взята з реального щоденного життя” [11, 318]. Сюжетний хід відмежовує
автора й читача від спрофанованих деідеологізованих кодів пересічної рецепції
модерністського роману.
У Винниченка аналогом середньовічних алегорій стають новітні дискурси
– ніцшеанський імморалізм, трансформований свідомістю героя, модерний
еротизм і марксизм, у якому акцентовано соціально-детерміністський
елемент. Результат ендоподії, актуалізуючи матрицю самопожертви – елемент
революційної містерії й водночас підсумок у стилі мораліте (перемога над
світовою спокусою, зокрема жіночою), увиразнює авторську позицію стосовно
вагомості й перспектив застосування цих дискурсів. Консекутивність повернення
героя до традиційних детермінант індивідуального існування (як наслідок
пережитих удома подій і зворушень) і релевантність його остаточного вибору

Слово і Час. 2011 • №12 77

демонструють авторську спробу утвердження власного антропологічного
міфу – “правди”, універсалізм якої альтернативний індивідуальній сваволі й
відповідає матриці діяльного каяття за цей гріх. Потенціал останньої ендоподії
формується зізнанням Вадима: “Одна правда в мені: я не можу, Осі, Антошки,
мої старі, не можу я не мати в собі вашого болю. Чи хочу я, чи не хочу – хтось
чи щось дало мені його й я корюсь йому. І во ім’я його – во ім’я сили, що
дала мені цей біль <...> плюю в пику всім божкам, які сковують силу й розмах
життя” [6, 329]. За С. Франком, “правда й справжнє Буття – це одне й те ж.
Правда не тільки просто є; і вона є не тільки Правда. Вона – водночас те, що
ми називаємо в останньому, найглибшому сенсі життям, буттям; вона – наш
абсолютно твердий і єдиний ґрунт, <...> вона – те, протилежність чого – небуття,
смерть, зникнення” [23, 188].
Ідеологічний підсумок романної дії, а водночас і результат попередніх
ендоподій, сприймається як релевантне завершення циклу випробування
героя, передбачуване в контексті психологічних мікроподій – роздумів Вадима.
Вихідна подія романного ініціаційного циклу – арешт, який закладає матрицю
самопосвяти, – дістає значущу кореляцію в завершенні твору – добровільній
самопожертві героя, увиразнюючи синтез гуманістичних і ніцшеанських
пасіонарних первнів. Ця циклічність постає елементом авторської моделі
індивідуального спасіння, пропонованої читачеві для переосмислення художніх
засад як ідеологізованої соціалістичної й морально-дидактичної літератури,
так і її альтернативи – декадентського наголошування на кризі традиційної
раціоналістично-гуманістичної свідомості (наприклад, у прозовому доробку
О. Плюща).
Поєднання “правди” й “життя” – мікроподія, котра відповідає читацьким
сподіванням, сформованим драматичним перебігом фабули й літературною
традицією (наприклад, романами Ф. Достоєвського “Злочин і кара”, “Брати
Карамазови”). Значущість цього психологічного зрушення визначається
внутрішнім, інтрасуб’єктивним контекстом. За О. Карповим, цей контекст
дискурсу формується залежно від внутрішнього світу оповідача. Усередині
і н т р а с у б ’ є к т и в н о го к о н те к с т у д о с л і д н и к п р о п о н у є в и о к р е м л ю ват и
інтеріоризований та екзекутивний, які відповідно фіксують “статичні
(пам’ять) і динамічні (емоції) моменти внутрішнього життя суб’єкта” [15, 76].
Позиція Вадима актуалізує його минуле, пов’язане, з одного боку, зі станом
родинної злагоди – національним літературним архетипом щастя, земного
раю, змодельованим в одному з епізодів роману. З другого, досягнутий
душевний стан героя асоціюється з його пасіонарним минулим, революційною
визвольною заангажованістю, готовністю до творення ідеальної спільноти
– станом звільнення від колишніх гріхів. Актуалізація внутрішніх контекстів,
котрі взаємно доповнюють один одного, дає змогу витлумачити мікроподію
як варіант архетипів “вічного повернення” до ідеального часу й духовного
відродження. Підсумок внутрішнього сюжету – добровільна згода на арешт –
увиразнює матрицю міфологічного циклу в розвитку особистості й відновлення
сакрального виміру її існування. Навіть невизначеність подальшої життєвої
перспективи колишнього революціонера, попри зовнішній фарс фіналу, не
послаблює значущості відбутої внутрішньої події.
Матриця мораліте, спроектована на питому для української літератури
тему становлення національної культурної самосвідомості, лежить в основі
розвитку подій у романі “Хочу!”. Наростання читацької непевності внаслідок
незрозумілих реакцій Халепи на описувані ситуації (сутички з Костяшкіним,
зустріч зі старим українцем, зраду коханки) мотивують підсумкове зрушення
– спробу самогубства, унаочнюючи вичерпаність декадентського культурно-

78 Слово і Час. 2011 • №12

антропологічного проекту. Водночас докладний лист із указівками на знакові
події життя персонажа мотивує планований учинок протиставленням потенціалу
знайомства з Лі – культу чуттєвості, еротики й естетизму і його результату
– байдужості. Такий перебіг дії випливає з авторської візії ніцшеанських
“вищих людей”, нездатних до творення модерної культури, й узгоджується із
сюжетними матрицями попередників і сучасників Винниченка (“Крейцерова
соната” Л. Толстого, “Біля останньої межі” М. Арцибашева), певною мірою
виправдовуючи літературно опосередковані читацькі очікування. На периферії
індивідуальної персонажної реконструкції внутрішнього життя опиняються
враження Халепи від української мови й пісні – нерозгорнута психологічна
мікроподія із прихованим потенціалом. Але результат невдалого замаху героя на
власне життя – знайомство з українською родиною – своєю непередбачуваністю
й водночас укоріненням в екзистенціальному досвіді Халепи, істотністю
інтелектуально-психологічних наслідків переважає песимістичні сповідальні
побудови, трансформуючи рецептивно-інтерпретаційну матрицю в бік набуття
нового сенсу, альтернативного попередньому розгортанню сюжету. Поле
ендоподії порятунку різноманітністю й амбівалентністю інформації породжує
скепсис щодо утопічних планів Петра й умотивовані надії на вибір Халепи,
посилені лімінальним досвідом героя. Спроба самогубства і щасливий
порятунок сприймаються як покута гріхів і душевне очищення – визвольна
мікроподія з передбачуваним результатом, новітня сюжетна модель роману
виховання.
Потенціал ініціальної ендоподії підтримується від’їздом Халепи в Україну
– аналогом прощі, повернення до джерел автентичного досвіду. Проте зміна
часопростору зі спрофанованого петербурзького артистичного середовища на
ресакралізовану батьківщину втрачає радикальну ініціаційну релевантність
у сприйнятті читача. Поєднання передбачуваних (самокритика Халепи
як новонаверненого українця) і непередбачуваних (прагнення втілити
соціалістичну утопію) сюжетних змін уможливлює проекцію читацького скепсису
на перспективи героя. Захоплення чужою мрією, подібне до поверхових занять
літературою, які витворили з колишнього студента “паршивенького поетика”
[10, 200], сприймається як псевдоподія, елемент культурної моди, чергова
спокуса.
Зміни, котрі відбуваються з героєм в Україні й належать до поля ініціаційної
події, нівелюють очікування щодо можливого подвижницького проекту.
Знайомство й розмови з Ніною Сосненко стимулюють читацьке очікування
можливої заміни пасіонарної патріотичної матриці на ідилічну, проблематизуючи
розгортання міфологеми каяття й діяльної спокути, а натомість уможливлюючи
сприйняття досвіду повсякденної комунікації як моделі самопізнання, пошуку
душевного раю. Проте ця матриця, підтримувана лібідозними почуттями
чоловіка, руйнується несподіваним підсумком важливої психологічної
мікроподії. Відчуваючи під час оглядин саду симпатію до супутниці (“На диво
хороше й мінливе лице!” – мимоволі подумалось Халепі” [10, 220]), герой
насильно перериває прогулянку задля безглуздої медитації – споглядання
власного черевика, котре засвідчує парадоксальну тривкість поля ендоподії
інтеграції в декадентську культуру. Підсумок мікроподії (після вправи, під час
сніданку “лице його здавалось не то сонним, не то п’яним” [10, 221]) підриває
персоналістичні й культуротворчі очікування читача, визначені як ідеологічними
матрицями попереднього розвитку сюжету, так і потенційно очищувальним
досвідом повернення в земний рай батьківщини. Така невідповідність свідчить
про недовіру автора до раціоналістичних утопій удосконалення людини.
Інша мікроподія – розповідь героя Ніні про свої соціально-реформаторські

Слово і Час. 2011 • №12 79

мрії як похідна від нічних пленерних вражень – нівелює матрицю аскетичної
самопосвяти, проте узгоджується з поведінкою петербурзьких митців – шукачів
розваги, влада котрих ніби тяжіє над Халепою як вияв культурного несвідомого.
“Нарцисизм, зосередженість на своїх психічних станах, чуттєвість аж до
оголення нервів, еротизм і полювання на нові збудники, а також тривожний
гедонізм і стан, близький до сновидіння, визначали природу нового мистецького
світосприйняття” [13, 154], – так характеризує Т. Гундорова одне з явищ
раннього модернізму – сецесію, прикмети якої можна впізнати в описуваному
Халепою гуртку, а потім і в перипетіях українського вояжу його членів. Мрії
героя про соціалістичне майбутнє серед пленерного буяння природи – вияв
авторської гри із читачем, актуалізація імпресіоністичної поетики з одночасним
руйнуванням її питомих функцій. Приміром, у М. Коцюбинського входження
героя в природний часопростір (“Intermezzo”, “В дорозі”) означає набуття
екзистенціального досвіду, який формує визначальну психологічну подію.
Натомість у Винниченка природний хронотоп розчиняє потенціали каяття
й навернення до сакрального, не розширюючи змісту ціннісної свідомості
героя. Незавершені з погляду вищої культурної мети психологічні зрушення
посилюють читацьку невпевненість у реалізації пасіонарної матриці.
Найближча подія – зустріч із Лі та її наслідки – актуалізує казкову матрицю
спокуси героя чаклункою, викликаючи алюзії, зокрема, до історії утримання
Одіссея німфою Каліпсо. Подібно до античного героя, Халепа повертається на
батьківщину після багатьох років розлуки, усвідомлюючи власний обов’язок,
і ця обставина спрямовує рецепцію в річище націєтворчого міфу. Тому варто
розглядати реалізацію події як модель імперської пастки для не зміцнілого духу
неофіта. Потенціал зустрічі персонажів, сформований попереднім розривом із
Лі (подоланням спокуси) й інтеграцією в рятівне “колективне тіло” українства,
визначає перебіг першої мікроподії – опір Халепи домаганням колишньої
подруги. Проте подальша реалізація події – невдача героя в ролі пропагандиста
національної справи й несподіваний результат – статевий зв’язок із Лі в саду
– виявляється профанним завершенням гедоністичної інтеграції у природний,
а не соціально-історичний часопростір української землі, а водночас
пострепетитивом вихідної події романної передісторії – дублюванням спокуси
Лідією Халепи під час петербурзького знайомства. Така циклічність, поширення
поля колишньої події на інший ціннісний контекст актуалізує декадентський
культ чуттєвості як перманентну спокусу. Результат мікроподії епатує читача,
перетворюючи Халепу на антипода трагічного героя. Несподіваність цієї зміни,
її парадоксальність актуалізує матрицю сецесійного кітчу. За Т. Гундоровою,
“типом еротизованої й естетизованої чуттєвості сецесія, як і стиль модерну,
близько наближається до кітчу, а в багатьох моментах і переходить у кітч. <…>
Міфологія, зокрема антична, стає для сецесії джерелом для втілення життя
інстинктів, зокрема сексуальних, витіснених або артистично сублімованих у
класичному мистецтві. <…> Серед квіткових і рослинних узорів проступають
обриси граціозних жіночих фігур, німф, які ніби заблукали в снах, фей з квітами,
казкових птахів” [13, 151, 153]. Підсумок зустрічі Халепи з Лі як пострепетитив
стосовно першої спокуси юнака-поета жінкою-літераторкою увиразнює
міфологему фатального “вічного повернення”, циклічності лібідозного пориву,
сецесійної псевдокультури, не опосередкованої практикою творення себе й
дієвого катарсису.
Чергова зміна – звістка про те, що Ніна Сосненко – коханка Чупруна, постає
як оприявлення ситуації, еквівалентної з тією, котру щойно відбув Халепа. Ця
еквівалентність, ніби справджуючи застереження патерналістського голосу
старого Сосненка про опір дітей моральному прикладу й напучуванням батьків,

80 Слово і Час. 2011 • №12

передусім актуалізує в читача деідеологізоване бачення людського єства як
тілесності, котра потребує осмислення в координатах культурного дискурсу.
Перебіг мікроподії формує для обох персонажів потенціал звільнення від
фатального попереднього досвіду, уявнюючи в іншому дзеркало власних
колізій як модель самопізнання. Показово, що підсумок мікроподії, у якій
актуалізується суголосна з неоромантичним проектом української літератури
раціоналістична утопія “творення себе”, – це констатація зміни: “У себе в
кімнаті він (Халепа. – О. Б.) довго сидів на постелі й все старався схопити в
собі щось. І вмить зрозумів: сталась якась зміна <…> з усім, що було навкруги.
І ця зміна була сполучена з Ніною, яка стала теж іншою, не тою, яку він знав до
сьогоднішнього вечора” [10, 285]. Попри непевність ситуації, ця зміна формує
читацькі очікування, альтернативні декадентській і соціалістичній утопіям.
Нагнітання невизначеності в останніх епізодах романної дії покликане
загострити авторську антитезу утопічної свідомості і модерного психологічного
аналітизму, який демаскує просвітницькі ілюзії соціальної гармонії, декларовані
неофітом. Гадана визначальна фабульна подія – візит мільйонера Греблі
– підтримує сподівання читача на психологічно вмотивовану, реалістичну
розв’язку – відмову Халепи від утопічного проекту. Показником формування
цього потенціалу вирішального зрушення стають передусім роздуми самого
героя – знаки вірогідної мікроподії: “Ні про яку “агітацію” брата чи сестри й
мови, розуміється, не могло бути” [10, 292]. “А втім, не без певної користи був
приїзд цих міліонерів: він показав йому, до чого безглузда й смішна була думка
“агітувати” цих золотих мастодонтів. І взагалі показав, що надія й рахунки на
якесь надприродне збагачення – це думка хлопчача й дурна” [10, 296]. Водночас
автор, усупереч викривальному зображенню гультяйства мільйонера, яке постає
пародією на оргіастичне діонісійство новітньої культури, зберігає невизначеність
перспективи, оскільки Халепа не відмовляється від наміру агітувати самотню
сестру багатія. Зміна, найбільшою мірою сповнена інтриг, – від’їзд поета до
Ростова для перемовин з удовою – підриває надію на розгортання пасіонарного
варіанта ініціації героя. Натомість актуалізується реалістична й неприйнятна
для новітніх гендерних проектів матриця шлюбу з розрахунку, утілена для
читацької свідомості в комедії М. Старицького “За двома зайцями” й романі Гі
де Мопассана “Любий друг”. Поява цієї моделі всупереч попередньому досвіду
персонажа породжує відчуття непевності через химерний план Халепи.
Фатальна й невмотивована зміна ситуації – початок світової війни – викликає
катастрофічні й апокаліптичні очікування. Останні дають змогу виокремити
в досвіді героя найістотніші складники, котрі узгоджуються з підсумковою
психологічною зміною – рішенням Ніни пройти війну разом із Халепою.
Потенціал події актуалізує можливості катарсису для обох персонажів,
ресакралізації їхнього існування. У контексті попередніх перипетій рішення
Ніни постає як модель покутування гріхів шляхом жіночої самореалізації,
постподія драматичного досвіду. Проте результат останньої мікроподії –
відмова Халепи від товариства подруги, чи не найбільш відповідної митарствам
його душі, – утверджує невизначеність фіналу, яка, нехтуючи читацькі
сподівання на розв’язку колізій героїв, актуалізує амбівалентність можливого
сюжетного зрушення. Зустріч із Ніною на полі бою – це не лише ймовірне
віднайдення душевного раю, набуття необхідного екзистенційного досвіду, а
й підпорядкування силі імперії, знаряддями якої стають “маленькі люди”, не
годні перейматися власними ідеальними проектами. Результат фінальної події,
який нівелює героїчні й пасіонарні очікування, увиразнює крах традиційних
уявлень про гуманістичні цінності й імперативи, а водночас підтверджує
визначальну роль досвіду, набутого Халепою в родині Сосненків. Естетичний

Слово і Час. 2011 • №12 81

сенс невизначеності результату останньої події – у підтекстовому акцентуванні
екзистенційної ваги попередніх змін як моделі ініціаційного процесу.
Психологічний аналітизм романів уможливлює розгортання взаємопов’язаних
ендоподій відповідно до читацьких очікувань зі збереженням світоглядних
домінант героя, що відповідає реалістичній і натуралістичній естетиці,
увиразнюючи вагу засадничих детермінант людського існування в побудові
цілісних художніх структур (“Рівновага”, “По-свій” – “Божки”). Використання
сюжетних ходів, які суперечать усталеним очікуванням, постає засобом
спростування позиції героя, ідеологічних конструкцій. Прикметна риса
в розгортанні подій – зв’язок внутрішньої дії з фабульними змінами, які
модифікують читацьку рецепцію, відмежовуючи її від матриць літературного й
позалітературного контексту на користь авторської версії зображеного. Логіка
розгортання подій визначається також діалогом із літературною традицією й
експериментальним сюжетним випробуванням парадоксальних ідеологічних
конструкцій, моделюванням ініціаційного процесу й навіюванням авторських
схем сюжетного розвитку. Актуалізація казкових і міфологічних елементів у
розгортанні подій сприяє побудові модерних жанрових структур, які дають
змогу одивнити натуралістичні фабули гностичними мотивами й унаочнити
антитезу сакрального і профанного в художньому дискурсі.

Л ІТЕРАТУ РА
1. Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе: Очерки по исторической поэтике // Бахтин М. Эпос
и роман. – СПб.: Азбука, 2000. – С. 9-193.
2. Бердяев Н. О назначении человека // Бердяев Н. О назначении человека. – М.: Республика, 1993. – С.19-252.
3. Біблія, або книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. Із мови давньоєврейської та грецької на
українську наново перекладена. – Б.м, б.в., 1994. – 959, 296 с.
4. Бовсунівська Т. Смислотворча функція контексту // Слово і Час. – 2011. – №6. – С. 3-13.
5. Брайко О. Рецепція традицій Ф. Достоєвського в дилогії В. Винниченка “По-свій” – “Божки” //
Літературна компаративістика: Зб. наук. праць. – К.: ВД “Стилос”, 2008. – Вип. 3. – Ч.ІІ. – С. 139-163.
6. Винниченко В. Божки // Винниченко В. Твори: У 24 т. – Вид. 2-е. – К.: Рух, 1929. – Т.19. – 338 с.
7. Винниченко В. Заповіт батьків // Винниченко В. Твори: У 24 т. – Вид. 2-е. – К.: Рух, 1929. – Т. 22. – 201 с.
8. Винниченко В. По-свій //Там само. – Т.18. – 192 с.
9. Винниченко В. Рівновага // Винниченко В. Твори: У 24 т. – Вид. 2-е. – К.: Рух, 1929. – Т. 17. – 264 с.
10. Винниченко В. Хочу! // Дзеркало: Драматична поема Лесі Українки “Оргія” і роман Володимира
Винниченка “Хочу!” – К., 2002. – С. 91-307.
11. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник / За наук. ред. О. Галича. – К.: Либідь,
2001. – 488 с.
12. Гребенюк Т. Подія в художній системі сучасної української прози: морфологія, семіотика, рецепція:
Монографія / Т. В. Гребенюк. – Запоріжжя: Просвіта, 2010. – 424 с.
13. Гундорова Т. Кітч і Література. Травестії. – К.: Факт, 2008. – 284 с.
14. Еліаде М. Міфи, сновидіння і містерії // Еліаде М. Священне і мирське; Міфи, сновидіння і містерії;
Мефістофель і андрогін; Окультизм, ворожбитство та культурні уподобання / Пер. з нім., фр., англ.
Г. Кьорян, В. Сахно. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2001. – С. 117-301.
15. Карпов А. Дискурс: классификация контекстов // Вопросы философии. – 2008. – №2. – С. 74-87.
16. Кемпбел Дж. Герой із тисячею облич. – К.: Альтернативи, 1999. – 392 с.
17. Лотман Ю. Внутри мыслящих миров. – Человек – текст – семиосфера – история. – М.: Языки русской
культуры, 1996. – 464 с.
18. Мангайм К. Ідеологія та утопія / Пер з нім. – К.: Дух і Літера, 2008. – 370 с.
19. Платон. Горгий // Платон. Сочинения: В 3 т. – М.: Мысль, 1968. – Т.1. – С. 257-365.
20. Пропп В. Исторические корни волшебной сказки. – М.: Лабиринт, 2002. – 334 с.
21. Трубецкой С. Начатки гностицизма // Гностики, или о “лжеименном знании”. – 2-е изд., исправл. и
доп. – К.: УЦИММ-ПРЕСС, 1997. – С. 34-92.
22. Франк С. Ересь утопизма // Квинтэссенция: Филос. альманах, 1991. – М.: Политиздат, 1992. – С. 378-395.
23. Франк С. Смысл жизни // Франк С. Духовные основы общества. – М.: Республика, 1992. – С. 148-216.
24. Франк С. Этика нигилизма // Вехи; Интеллигенция в России: Сб. ст. 1909 – 1910. – М.: Молодая гвардия,
1991. – С.153-184.
25. Шабес В. Событие и текст: Монография. – М.: Высшая школа, 1989. – 175 с.
26. Шмид В. Нарратология. – М.: Языки славянской культуры, 2003. – 312 с.

Отримано 18 листопада 2011 р. м. Київ

„„„„„„„„„„„„

82 Слово і Час. 2011 • №12

Cвітлана Лущій УДК 070 (477–87)
ЖУРНАЛ “СУЧАСНИК”
НА ТЛІ ПІСЛЯВОЄННОЇ ЕМІГРАЦІЙНОЇ ПРЕСИ

Стаття присвячена еміграційному журналу “Сучасник” (1948), єдиний номер якого вийшов у
Німеччині з ініціативи Ю. Лавріненка й І. Кошелівця. Листи І. Багряного, І. Кошелівця, І. Лисяка-
Рудницького, Є. Наконечного та щоденникові записи У. Самчука інформують про ідейне
спрямування журналу, його мету й завдання, про подальші редакторські плани Ю. Лавріненка
щодо відновлення видання в США та ін.
Ключові слова: “Сучасник”, квартальник, редакторські принципи, концепція видання.

Svitlana Lushchiy. “Suchasnyk” journal and the post-war émigré press

The article deals with an émigré journal “Suchasnyk” (1948), which was launched by Yuriy
Lavrynenko and Ivan Koshelivets and the only issue of which was published in Germany. Letters by
I. Bagrianyi, I. Koshelivets, I. Lysiak-Rudnytsky, Ye. Nakonechny as well as U. Samchuk’s diaries inform
us of the editorial policy of the journal, its purpose and goals, Yuriy Lavrynenko’s plan to resume the
edition of the journal in the USA, etc.
Key words: “Suchasnyk”, quarterly, editorial principles, concept of the journal.

Протягом 1945–1948-х років українській еміграції в Німеччині вдалося

налагодити видавничу діяльність. Важливу роль в історії післявоєнної преси
відіграли такі журнали, як “Арка” (Мюнхен), “Ватра” (Регенсбург), “Вежі”
(Мюнхен), “Звено” (Інсбрук), “Лис Микита” (Мюнхен), “Літаври” (Зальцбург),
“Літературно-науковий вісник” (Регенсбург), “Наша думка” (Мюнхен), “Орлик”
(Берхтесгаден), “Пластун” (Авгсбург), “Рідне слово” (Мюнхен), “Самостійник”
(Мюнхен), “Світання” (Авгсбург), “Студентський вісник” (Мюнхен-Авгсбург),
“Студентський шлях” (Інсбрук-Мюнхен), “Український самостійник”, “Хорс”
(Регенсбург), “Шлях молоді” (Мюнхен) та ін. На сторінках українських часописів,
яким так і не судилося стати періодичними виданнями, насамперед через
фінансову скруту, активно обговорювалися актуальні культурні та громадсько-
політичні проблеми того часу. Зокрема, проблема подальшого розвитку
української літератури та культури на еміграції, продовження національно-
визвольних змагань, розпочатих перед Другою світовою війною, написання
об’єктивної української історії тощо.
У 1948 р. завдяки Ю. Лавріненку (Дивничу) та І. Кошелівцю в Німеччині
побачив світ журнал громадської та культурної проблематики “Сучасник”.
Ілюстрував номер художник Є. Блакитний. У. Самчук з приводу появи його
першого і єдиного номера 20 червня 1948 р. зробив такий щоденниковий
запис: “Переглянув новий журнал, що його редагує Дивнич. Здається, це цікава
публікація, невідомо лишень, як надовго вистачить у неї пороху для існування.
Політика й публіцистика” [15, 322-323].
В особовому фонді літературознавця Г. Костюка, що міститься у відділі
рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка
НАНУ, зберігся примірник цього видання. Окремі згадки про нього знаходимо в
листах І. Багряного, І. Кошелівця, І. Лисяка-Рудницького до Ю. Лавріненка. Ці
нечисленні епістолярні матеріали дозволяють частково відновити, здавалося
б, назавжди забуту історію “Сучасника”. У кількох листах І. Кошелівець,
співредактор журналу, повідомляє Ю. Лавріненку про засідання редколегії,
про обсяг роботи й терміни її виконання: “Посилаю тобі цілий тюк матеріялів
і додаю до них такі пояснення по пунктах… Маєш дві статті від Гришка. Він
просить обмежитися тільки літературною редакцією, не скорочувати й не
міняти головної думки. На випадок заперечень по суті не має нічого проти
редакційної примітки.
Отже, власне, і все. Дома в тебе все в порядку? Приїзди. З’ясуй ситуацію з
справою друку другого числа “Сучасника” [8, 1].

Слово і Час. 2011 • №12 83

 Редагування “Сучасника” – це вже не перший випадок редакторської співпраці
І. Кошелівця та Ю. Лавріненка. У 1948 році вони перебували в складі редколегії
газети “Українські вісті”, яка виходила в Новому Ульмі з 19 листопада 1945 р. до
травня 1978 р., а із серпня 1978 по 2000 рік – у Детройті. У газеті вміщувалися
статті, присвячені політичним, економічним та культурним питанням. “Українські
вісті” І. Багряного були тісно пов’язані з УРДП. І. Кошелівець та Ю. Лавріненко
виступали за те, аби газета була позапартійною, що викликало непорозуміння
з головним редактором. Свій журнал “Сучасник” вони планували зробити
незалежним виданням. У листі до відомих громадсько-політичних діячів
Семена Підгайного та Миколи Степаненка від 18 серпня 1948 року І. Багряний
висловив занепокоєння: “…Досить звернути увагу, що “Сучасник”, наприклад,
пильно оберігається від партійного уердепівського замарковання, не ввівши
в склад автури ні Багряного, ні Підгайного, я боюся, щоб Юрко з Кошелівцем
раптом не викинули якесь колінце на сторінках “Українських вістей”, щоб справу
повернути по-своєму… ” [6, 356].
Про ідейні переконання Ю. Лавріненка, його погляди на взаємодію літератури
й політики свідчить щоденниковий запис У. Самчука від 29 жовтня 1947 року:
“У нас гостює Юрій Дивнич (Лавриненко). Учора їздили з ним оглянути парк і
замок королів Вюртемберзьких Людвіґсбурґ. Дуже багато розмовляли про МУР
і партії. Він проти партій. Він проти партій, як і я, за солідарність усіх людей
українського роду у вигнанні сущих. Маємо думку захоронити газету “Українські
Вісті” від намагань опанувати її партійним УРДП і зробити ту газету органом
надпартійного, всеукраїнського думання…” [15, 250].
У листі Ю. Лавріненка до Ю. Шереха від 20 березня 1948 року міститься
інформація про новостворений журнал та запрошення до співпраці: “…З
свого боку добре було б, як би Ви дали Ваш есей про функційну людину до
“Сучасника”. Так називається квартальник, перше число якого (за січень–
березень) вийде в квітні місяці (наприкінці). “Україна і світ” – цієї назви все-таки
побоявся” [18, 86]. Згаданий лист свідчить також про те, що Ю. Шерех досить
скептично поставився до редакторської концепції Ю. Лавріненка зосередитися
насамперед на національних проблемах: “Ви придирливо тепер поглядаєте
скоса на мої східняцькі статейки, і навіть ще ненароджений журнал той
називаєте авансом східняцьким. Не ображаюсь, бо вірю, що пишете те, що
думаєте – тобто щиро. Але ще не пройде і кілька років цього вигнання, як
Ви <…>, може, подумаєте й інакше. Може, Вам здасться тоді, що це була
обґрунтована чи необґрунтована спроба затриматися на корені життя –
українського життя, значить, і взагалі життя. Не датися, щоб вітер покотив
тебе сухим і бездиханним листком по смітниках чужини” [18, 87].
Коментуючи цю ідейну суперечку, Т. Шестопалова висловила слушну думку
про те, що у світогляді Ю. Лавріненка почувається надзвичайно сильна
“закоріненість у локальний український простір – свою малу батьківщину, через
яку особистість ідентифікує себе з національною спільнотою та Батьківщиною
– Україною… Відтак уся його діяльність (теперішня й пізніша) мала виключно
український контекст” [18, 86-87].
Сама назва видання, здійсненого в післявоєнній Німеччині, свідчила про те,
що воно буде зорієнтоване на освіченого еміграційного читача й висвітлюватиме
актуальні українські культурні, соціально-економічні, громадсько-політичні
проблеми. У першому числі “Сучасника”, на відміну від багатьох новостворених
видань, редакція не публікувала жодних маніфестів, у яких би окреслювалися
основні завдання та мета видання. “Сучасник” розпочинається великою
статтею Юрія Дивнича (Лавріненка) “Триста і тридцять”. Залишаючись
вірним своїй концепції про взаємозв’язок історичних та літературних явищ

84 Слово і Час. 2011 • №12

різних епох, розвиваючи тезу про те, що кожна наступна фаза українського
відродження продовжувала традиції попередньої (1 – козацька (XVI–XVIII ст.),
2 – cковородинівсько-шевченківська (кінець XVIII – до кінця XIX ст.); 3 –
державницька (перша половина XX ст.) [див.: 3; 4]), автор проводить серйозний
фаховий аналіз між надзвичайно віддаленими в часі подіями (1648 та 1917
роками) і доходить висновку, що “1917 рік є не що інше, як дальша доля
того самого процесу, що почався триста років тому… Започатковане добою
Хмельницького так або так довершується в нашій добі” [16, 3]. Далі редакція
цілком закономірно публікує статтю історика Б. Крупницького (1894–1956)
“Б. Хмельницький як основоположник української закордонної політики”,
у якій прозвучала висока оцінка політичної та дипломатичної діяльності
Б. Хмельницького. Концептуально близьке статті Ю. Лавріненка й дослідження
С. Домазара “Змарнована сила… Дві теорії”, у якому автор окреслив головні
причини поразки української національно-визвольної революції 1917–1920 рр.
і прагнув спростувати усталені погляди на цей період як непоправну трагедію
українства: “Ми часто говоримо про наслідки змагань 1917–1920-рр. як про
нашу поразку. Це не зовсім вірно. Розпочавши свою визвольну боротьбу
1917 р., український народ здобув чимало осягів, хоч і не виборов ще досі
остаточної перемоги… Отже, ми не переможені остаточно. Ми готуємось до
останнього бою. Злочином було б повторювати в майбутньому минулі помилки”
[16, 42].
У журналі подаються матеріали, автори яких по-різному тлумачать такі
популярні соціально-політичні вчення та поняття, як соціалізм, колективізм,
марксизм. У редакторській примітці до статті “Баланс європейського
колективізму” В. Репке – німецького професора, який працював у вищих
навчальних закладах Стамбула та Женеви, було зазначено, що поняття
“колективізм” у згадуваній статті “приблизно дорівнює соціалізмові, коли
брати це поняття не як робітничий рух чи теоретичні доктрини Маркса, а як
сукупність практичних заходів економічної політики, що навіяні соціалістичним
духом”. Є. Гловінський у статті “Сто років “Комуністичного маніфесту”
досліджує історію та подальшу долю соціалізму і стверджує, що “існування
СССР – це той негативний присуд, що винесла Комуністичному маніфесту
і його творцям історія”. У рубриці “Огляди” подано три статті, які, по-суті,
становлять ілюстрацію до тези Є. Гловінського: Соковича “Грошова реформа в
СССР” про грабіжницьку грошову реформу 1947 року, В. Немировича “Падіння
Кремлівського теоретика” про звільнення академіка Є. Варґи, дослідження
якого з проблем міжнародної економіки суперечили офіційній лінії партії й
Політбюро, та статтю “Україна в бюджеті СССР 1948 р.” за підписом В. К-ий.
У тринадцятому розділі редактори презентують книгу Нестора Олежка “Аграрна
політика большевиків: спроба історичного аналізу” (вид-во “Наша книгозбірня”,
1947), у якій теж прозвучала нищівна критика всіх заходів у галузі сільського
господарства, проведених у СРСР.
У розділі “Славістика” читач знайомиться з матеріалами про досягнення в
галузі європейської славістичної науки, зокрема німецької (А. Розумовський
“Славістика”), а також зі статтею про діяльність українських наукових історичних
осередків у Києві та Харкові (О. М. “Українська історична наука в 1920-х роках”).
Рубрика “Мистецтво” презентована статтею Юрія Корибута (Ігоря Костецького)
“Мистецький підсумок світу”, у якій автор оглянув стан і розвиток післявоєнного
мистецтва української еміграції та Європи, акцентуючи увагу на питаннях
мистецьких шкіл, напрямків, течій та основних філософських тенденціях.
Спеціально для цієї рубрики редакція замовила статтю “Театр Жана Ануї”
Францу Ґайґеру – видатному німецькому режисеру й перекладачеві, знавцю

Слово і Час. 2011 • №12 85

творчості французького драматурга, який поставив його п’єсу “Антігона” в
Баварському державному театрі. Оскільки редакція журналу “Сучасник”
ставила за мету дати українському читачеві інформацію про Західну Європу,
у розділі “Європа” вміщено розповіді Джона Дос Пассоса про післявоєнні
столиці Франції та Німеччини.
Розділ “По свіжих і старих слідах” об’єднав дещо різнорідні матеріали.
Розпочинається він уривком “Побачимось у Києві” з книжки У. Самчука “Записки
неополітика”, далі йде стаття режисера Й. Гірняка “Двадцятиріччя прем’єри
“Народного Малахія”. Завершується рубрика листом Ю. Лавріненка від
15 липня 1946 року, написаним ще в Австрії до редактора журналу “Die Lupe”.
Цей журнал у 1945 році (Ч. 55) передрукував статтю радянського журналіста
Георгія Кульбіцького “Norilsk, Stadt im ewigen Eis”, у якій автор із захватом
розповів про соціально-економічні досягнення цього краю. Ю. Лавріненко,
колишній в’язень Норильська, не поділяв оптимістичних поглядів автора.
В автобіографії він згадував про своє перебування там: “3 роки я відбув на
півострові Таймир в умовах жорстоких арктичних 9-тимісячних зим, не маючи
доброї одежі, живучи в полотняних наметах, не маючи їжі, достатньої для
виконання важких фізичних робіт. Два рази я доходив до повного знесилення з
утратою свідомости. 1937/38 року з десяти тисяч в`язнів Норильського табору
(НОРИЛЛАГ НКВД) біля тисячі були законвойовані, ізольовані, поставлені на
найважчі роботи (довбання вапняка) при найгірших харчах і одежі. В мене тоді
приморозились ноги і почали випадати зуби, хоч мені було лише 32 роки. Я був 4
місяці в числі законвойованих, тобто взятих під додаткову варту і ізольованих…
Я був засуджений по статті 54-10,11 карного кодексу УРСР. Звільнили мене
влітку 1939 р. і дозволили відбувати вільне заслання без громадянських прав
(право голосу і т.д.) в Татарії. На Україну їхати не дозволили. Не знайшовши
праці в Татарії, я подався на Північний Кавказ і там після довгих митарств з
великим трудом знайшов собі працю. Підчас 2-гої світової війни я опинився
остарбайтером в Австрії, а звідтіля, як ДР, приїхав до Нью-Йорка 20.IV. 1950.
Багато моїх товаришів у Норильлагу померли, багато були розстріляні… Про
це я можу свідчити, свідчити за свою біографію і за долю тих нещасних, що
згинули в СССР так, що і світ про це й досі не знає” [2, 3].
У листі до редакції журналу “Die Lupe” Юрій Андріянович хотів розповісти
західному читачеві правдиву історію про те, як на кістках радянських політичних
в’язнів розбудовувався цей край. Однак редакція журналу не вважала за
потрібне опублікувати чи прокоментувати його лист. Автор так і залишився
без відповіді. Цей випадок прикро вразив Ю. Лавріненка. Він невтомно
збирав багато матеріалів про Норильськ, зокрема вирізки статей, уміщених
у радянських та еміграційних газетах і журналах упродовж 1945–1957 років.
Про перебування в Норильську літературознавець згадує у своїй останній
книжці “Чорна пурга та інші спомини” [5] та в одному з листів до У. Самчука:
“І тоді стане видно і роботу поневолених нині будівничих, зокрема, може, і
закладений зусиллями мого ума, рук, енерґії город на Таймирі в Норильську,
на який ми будемо претендувати, як на свій труд…” [9, 12]. Тому на сторінках
“Сучасника” він все-таки опублікував згадуваний лист, у примітці пояснивши
читачеві свій намір.
У рубриці “Рецензії і нотатки” вміщено статтю Є. Блакитного “Шляхи і манівці
українського образотворчого мистецтва”. Автор, знайомлячи українського
читача з художніми новинками, рецензує обидва зошити альманаху “Українське
мистецтво”, видрукувані стараннями Спілки образотворчих митців. Завершують
номер стаття С. Драгоманова “Указ 1876 року перед судом європейських
літераторів у Парижі” та рецензія на книжку Ж.-П. Сартра “Чи екзистенціалізм

86 Слово і Час. 2011 • №12

– гуманізм”. Остання публікація була своєрідною даниною тогочасній моді,
адже статті про екзистенціалізм друкувалися в багатьох українських журналах,
зокрема в “Арці”, “Звені”, “ХОРСі”. Як слушно відзначила С. Павличко, “у
МУРівській періодиці тема екзистенціалізму звучала досить голосно” [14, 291].
У листах до Ю. Лавріненка І. Кошелівець згадував про підготовку другого
числа журналу. На жаль, мені поки що не вдалося віднайти ні підготовлених
матеріалів, ні хоча б змісту наступного номера, який так і не дійшов до читача.
Після переїзду на постійне місце проживання до США (1950) Ю. Лавріненко
виношував ідею відновити видання “Сучасника”. Своїми задумами він
неодноразово ділився з друзями та знайомими. У листах до літературознавця,
одержаних ним від різних адресатів упродовж 1950–1951 років, постійно
обговорювалося це питання. Так, Євген Наконечний – архітектор, автор
статей на мистецьку тематику, який разом з Лавріненком написав працю про
Й. Гірняка “В масках епохи…” [17], у листі від 16 травня 1950 р., підтримуючи
його наміри щодо поновлення видання “Сучасника”, розповідав про вжиті ним
заходи та перемовини з О. Грановським1: “Дорогий Юрку! Послав тобі днями
листа, який ти вже, певно, одержав і від якого, мабуть, бісився. Але менше з
тим. Говорив днями ще раз з Грановським відносно тебе і просив його знайти
тобі відповідну працю тут з тим, щоб ти міг переїхати. Проф[есор] Грановський
21 травня, тобто в неділю, має бути в Нью-Йорку. Я йому дав твою адресу і
конче просив його заїхати до тебе, щоб поговорити в справі твого переїзду,
і з ним ти одразу з’ясуєш можливості своєї праці. В розмові він обіцяв мені
примістити тебе при університетських теплицях на працю за фахом.
З ним же я обговорював справу “Сучасника”. Грановський погоджується на
це видання як квартальника або річника з тією умовою, щоб допомогти йому
поставити журнал “Самостійна Україна”, який тепер буде виходити з рамени
“ОДВ” (організації Державного відродження України – легальної укр[аїнської]
організації в Америці, яку очолює Грановський). Журнал “Самостійна Україна”
Грановський забрав з мельниківських рук і перевів друкарню з Канади в Сант-
Пауль. Тепер питання йде про те, щоб розбудувати видавництво, яке дійсно
стояло б на відповідному рівні. Думаю, що це дуже добра нагода для тебе і
дасть тобі моральне задоволення, а головне можна буде видавати “Cучасник”.
Гроші на видавництво є. Отже, коли буде в тебе Грановський, обговори з ним
цю справу докладно. Очевидно, що тобі довелося б бути редактором обох
журналів і задавати основний тон і напрям. Сюди можна було б підтягнути і
ще декого, не виключаючи і Косача, з яким ти зараз воюєш. Я думаю, що тут
є ґрунт і для Студії. В самому місті є вже 5. 000 українських емігрантів, отже
Студія могла б уже існувати тут з більшим успіхом, ніж в Нью-Йорку…” [11, 1].
У листі від 23 травня 1950 року Є. Наконечний повідомив про те, що
продовжує клопотання в справі “Сучасника”: “В попередньому листі я писав
тобі, що Грановський побив горшки з мельниківцями. Витворилась дуже добра
ситуація, і коли б ти був приїхав, можна було б мати в своїх руках видавництво.
І я в цій справі був домовився з Грановським – і на видання “Сучасника” він
погодився і взагалі з твоїм приїздом думав видавництво ставити на широку ногу.
Тепер же там, здається, знову починається “альянс” і мельниківці знову
посиленно обхажують Грановського. Чи вийде що з цього чи ні, ще не знаю,
а журнал його “Самостійна Україна” поки що гуляє безпритульним, бо після
“мезальянса” редактор його Лапітчак виїхав до Чікаго. Я думав, що будучи 21
в Нью-Йорці Грановський з тобою добалакається і ти прикатиш сюди. Тепер
же ця справа знову відтягається. Ну, та я не трачу надії ” [12, 2].
1
Грановський-Неприцький О. А. (1887–1976) – учений-зоолог, голова організації Відродження України і
громадський діяч у США. Член НТШ, автор наукових праць та поезій.

Слово і Час. 2011 • №12 87

 У листі від 18 червня 1950 року, обговорюючи питання про переведення
“Українських вістей” до Америки, Є. Наконечний знову повертається до теми
“Сучасника”: “Під час організаційних зборів ДОБРУСу1 тут постараюсь провести
підписку і втягнути людей в члени видавничого фонду “Україна”. Думаю,
що коли буде існувати видавництво, то буде надія і на поновлення видання
“Сучасника”. І в цій справі також чекаю від тебе докладних інформацій: хто
буде входити в склад редакції і хто буде головним редактором “Українських
Вістей” тут? Думаю, що сія чаша тебе не мине, бо крім тебе, здається, немає
кому. Словом, про все це докладно напиши. А взагалі, дуже добре, що наші
наддніпрянці починають помалу розгойдуватись, і якщо вийдуть “Українські
Вісті” і в Америці, то це буде справжня подія ” [13, 3].
Історик, публіцист Іван Лисяк-Рудницький також перейнявся ідеєю видання
“Сучасника” або подібного йому журналу в США. У листі до Ю. Лавріненка
від 19 лютого 1951 року він висловив свої міркування з цього приводу: “Зате
хочу присвятити кілька слів проблемі, яка мені – й певне теж не менше й
Вам – найбільше лежить на серці. Це наша стара мрія: журнал. Чому ми,
українці, не могли б мати такого журналу, як напр[иклад] польська “Культура”?!
Я переконаний, що з наявними співробітниками, ми навіть ще кращий
журнал зуміли б поставити! (На думці маю журнал політичної та культурної
проблематики на зразок “Сучасника”, себто без творів гарної літератури; я
знаю, що нашим людям одразу закортіло б впровадити віршики, новельки; але
тут треба було б бути безкомпромісовим: журнал політичної мислі по самій
своїй природі не може бути рівночасно журналом літературно-мистецьким.)
Про цю справу я говорив в Ульмі з Іваном Павловичем Багряним, чи точніше
він сам виступив з пропозицією, яка мені здається доволі реальною. Прошу
Вашого погляду. Осідок редакційної колеґії був би в США. Друкувався би журнал
в Ульмі. Ніде дешевше цього не зробиш. Редакція мусіла б мати в Німеччині
свого представника, який наглядав би за друкуванням та оформленням
номеру. (Тут мені зразу на думку приходив Іван Максимович, але це відпадає,
оскільки він їде в найближчому часі до Парижа.) Видавництво “У[країнських]
Вістей” не претендує, щоб на журналі заробляти; воно готове допомагати
своєю сіткою по розпродажі. Але “У[країнські] Вісті” не хотять теж самі
рискувати. Вимога, що її Багряний поставив, це гарантування мінімальних
видатків (папір, робітники), що виносили б приблизно 100 $ за номер. (Точну
калькуляцію подам пізніше.) Треба мати якийсь фонд на кілька перших номерів
та організувати передплатників та пресовий фонд, спіраючися в першу чергу
на нову іміґрацію в Америці (та інших країнах), яка вже заробляє краще, ніж
тоді, коли появився “Сучасник” і коли наші люди в Німеччині були позбавлені
гроша. Відповіжте мені, дорогий Юріє Андріяновичу, на три питання: 1). Чи
зуміємо скласти в Нью-Йоркові–Філядельфії редколеґію? 2). Хто надававсь
би для відповідальної функції “представника редакції” в Німеччині? 3). Чи
зуміємо – при допомозі таких середовищ, як ДОБРУС, демократична молодь,
національні демократи тощо – здобути потрібні початкові фонди та забезпечити
кілька сот передплатників? Я забув ще згадати, що ми з Багряним говорили
про двомісячник ” [10, 1-2].
Оскільки обидва редактори – Ю. Лавріненко та І. Кошелівець – виношували
думку про незалежне позапартійне видання і в багатьох ідейних позиціях
розходилися з І. Багряним (про що свідчить відмова Ю. Лавріненка в 1949 році
редагувати “Українські вісті”), пропозицію І. Лисяка-Рудницького, вочевидь,
він не підтримав. Ідея відновлення “Сучасника”, журналу культурної та
соціально-політичної проблематики, так і не була зреалізована, натомість Юрію
1
Демократичне об’єднання колишніх репресованих українців з-під Совєтів.

88 Слово і Час. 2011 • №12

Лавріненкові вдалося видати за фінансової підтримки Східно-Європейського
фонду (правда, також лише один номер) “Літературно-науковий збірник”
(1952). А єдиний номер “Сучасника”, який побачив світ 1948 року в Німеччині,
на сьогодні вже став раритетом.

ЛІТЕРАТУ РА
1. Звено. – 1946. – Липень–серпень. – Ч. 3–4. – С. 48.
2. Лавріненко Ю. Автобіографії // Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури
ім. Т. Г. Шевченка НАН України (далі ІЛ). – Ф. 215. – Од. зб. 43. – Арк. 3.
3. Лавріненко Ю. Вістки відродження – здалека і зблизька // Сучасність. – 1977. – Ч. 2. – С. 61-68.
4.Лавріненко Ю. Всесторонній майстер Відродження // Сучасність. – 1976. – Ч. 5. – С. 23-32.
5. Лавріненко Ю. Чорна пурга та інші спомини. – [Мюнхен]: Сучасність, 1985. – 194 с.
6. Лист І. Багряного до С. Підгайного та М. Степаненка від 18 серпня 1948 р. // Багряний І. Листування.
1946–1963. – К.: Смолоскип, 2002. – Т. 2. – С. 355-356.
7. Лист Г. Костюка до Ю. Лавріненка від 18 грудня 1947 р. // ІЛ. – Ф. 215. – Од. зб. 170. – Арк. 15-16. (Цей
лист та інші листи публікуються вперше. При публікації архівних матеріалів повністю зберігаю авторське
написання текстів, лише пунктуація уніфікується за сучасними правописними нормами).
8.Лист І. Кошелівця до Ю. Лавріненка від 13 липня 1948 р. // ІЛ. – Ф. 215. – Од. зб. 175. – Арк. 1.
9. Лист Ю. Лавріненка до У. Самчука від 21 лютого 1955 р. // ІЛ. – Ф. 195. – Од. зб. 1212. – Арк. 12.
10. Лист І. Лисяка-Рудницького до Ю. Лавріненка від 19 лютого 1951 р. // ІЛ. – Ф. 215. – Од. зб. 197. – Арк.
1–2.
11. Лист Є. Наконечного до Ю. Лавріненка від 16 травня 1950 р. // ІЛ. – Ф. 215. – Од. зб. 222. – Арк. 1.
12.Лист Є. Наконечного до Ю. Лавріненка від 23 травня 1950 р. // ІЛ. – Ф. 215. – Од. зб. 222. – Арк. 2.
13. Лист Є. Наконечного до Ю. Лавріненка від 18 червня 1950 р. // ІЛ. – Ф. 215. – Од. зб. 222. – Арк. 3.
14. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь, 1997. – 360 с.
15. Самчук У. Плянета Ді-Пі: Нотатки й листи. – Вінніпег, 1979. – 355 с.
16. Сучасник: Квартальник громадсько-політичної і культурної проблематики. – [Новий Ульм]: Україна,
1948. – №1.
17. Хмурий В., Дивнич Ю., Блакитний Є. В масках епохи: Йосип Гірняк. – [Новий Ульм]: Україна, 1948.
– 107 с.
18. Шестопалова Т. На шляхах синтези думки (Теоретичні засновки спадщини Юрія Лавріненка). –
Луганськ: Вид-во ДЗ “ЛНУ імені Тараса Шевченка”, 2010. – 320 с.

Отримано 27 жовтня 2011 р. м. Київ

ПАМ’ЯТКА ДЛЯ АВТОРІВ

Журнал “Слово і Час” висвітлює питання історії, теорії та сучасної практики
літературного руху, культурного життя. Виходячи із принципів об’єктивності і
плюралізму, редакція не вважає за обов’язкове поділяти всі погляди й положення
авторів, завдяки чому зберігає і природний ґрунт для конструктивної полеміки.
Неодмінні вимоги до матеріалів, що подаються на розгляд редколегії, –
достеменність наведених фактів, посилань на всі використані джерела, точність
у цитуванні.
Статті та інші матеріали (крім листів) подаються до редакції українською мовою,
обсягом не більше друкованого аркуша; примітки розміщуються внизу сторінки.
Статті подавати на електронному носії як текстовий файл без переносів у словах
у редакторі Microsoft Word; можна надсилати електронною поштою: slovoichas@
ukr.net або jour_sich@mail.ru.
Обов’язково має бути подана виразна роздруківка статті у 2-х примірниках,
виконана шрифтом не менше 14 кегля через 1,5 інтервали 28 рядків на сторінці.
Список використаної літератури в алфавітному порядку подається в кінці статті із
зазначенням видавництва, року видання й загальної кількості сторінок; посилання
розміщуються в тексті у квадратних дужках: [номер видання у списку, стор.].
До статті (крім рецензій) обов’язково додається анотація з ключовими
словами (600-800 знаків), ім’я та прізвище автора українською, російською
та англійською мовами, а також шифр УДК.

Слово і Час. 2011 • №12 89

 З пам’яті літ
Зінаїда Тарахан-Береза УДК 821.161.2.09:094.2
ПОВЕРНЕНІ ШЕВЧЕНКІВСЬКІ РАРИТЕТИ

Стаття відомого шевченкознавця присвячена унікальному виданню “Повернені шевченківські

раритети”, яке вміщує репродукції з оригінальних гравюр, рукописів, світлин, листів та інших
утрачених, але повернутих матеріалів вітчизняної шевченкіани. Особливу увагу приділено
малюнкам Григорія Честахівського, створеним під час перевезення та поховання Т. Шевченка
в Каневі.
Стаття ілюстрована фотоматеріалами із зазначеного видання.
Ключові слова: шевченкіана, раритети, музей, ескізи, малюнки.

Zynayida Tarakhan-Bereza. Taras Shevchenko: Lost and returned rarities

The paper dwells on a unique edition “Taras Shevchenko: Lost and Returned Rarities” which contains
photographic reproductions of original engravings, manuscripts, photographs, letters and other lost
and found objects of Shevchenko’s heritage. Special attention is given to Hryhoriy Chestakhivsky’s
drawings which were made during transportation and burial of Shevchenko’s coffin in Kaniv.
The publication is illustrated with photo materials from the above-mentioned edition.
Key words: Shevchenko’s heritage, rarities, museum, sketches, drawings.

2010 року напередодні 150-річчя з часу смерті Тараса Шевченка та

перепоховання його праху в Україні Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка
Національної академії наук України та Українська вільна академія наук
у Сполучених Штатах Америки (Нью-Йорк) за підтримки американського
посольського фонду зі збереження культурної спадщини у Видавничому домі
“Андрій” (Дніпродзержинськ) видали унікальну книжку “Повернені шевченківські
раритети”, ініційовану знаним в Україні та за її межами подвижником нашої
культури Сергієм Гальченком. Щоби кожен зрозумів, чому видання отримало
саме таку назву, доведеться хоч коротко торкнутися передісторії питання.
Річ у тому, що в роки Другої світової війни не вдалося вивезти всі скарби
першого в Києві Літературно-меморіального будинку-музею Тараса Шевченка,
організованого 1928 року на так званому Козиному болоті (Хрещатицький
завулок, нині провулок Шевченка, 8-а). Згідно з поданим у згаданій книжці
“Списком експонатів будинку-музею Т. Г. Шевченка у Києві, які евакуюються
до міста Харкова”, складеного зав. фондами установи П.М. Дворніковим
23/VІІ.1941 р., звідси через Центральний музей Т. Г. Шевченка в Києві до
Харкова (звідти на Схід, до Новосибірська) було вивезено 30 найцінніших
експонатів, серед яких чотири “Кобзарі” з автографами поета, кілька оригіналів
робіт Шевченка-художника, його малярське та гравірувальне приладдя,
готовальня, інші меморіальні речі (каламар, баклажка, полотняна сорочка,
літній парусиновий костюм, китайка з домовини Шевченка), малюнок Григорія
Честахівського “Вигляд могили Шевченка на Смоленському кладовищі в
Петербурзі” (1861, олівець) тощо [див.: 4, 10].
Решта матеріалів, зібраних хранителями музею протягом тринадцяти років його
існування, лишилися в окупованому німцями Києві. Порятували цей меморіальний

90 Слово і Час. 2011 • №12

 будинок у 1941 році під час бомбардування Києва та
пожежі, яка наближалася до будівлі, тодішні працівники
музею – Андрій Терещенко, його дружина Любина та
троє інших, імена котрих лишилися для нас невідомими.
Не менші випробування випали їм і 1943 року, адже
постало питання збереження фондового зібрання в
час того жахливого Апокаліпсису, коли німці тікали з
Києва й музей будь-якої миті міг бути пограбованим
або знищеним під час бомбардування. Тому хранителі
будинку-музею вирішили спакувати експонати в
ящики та скрині й за першої нагоді евакуювати їх у
безпечніше місце: до Наукового товариства імені
Шевченка у Львові або ж до шевченківського відділу
Андрій Терещенко Музею визвольної боротьби України у Празі. Та
директорові музею А. Терещенку не вдалося дістати
в української адміністрації транспорт до Львова чи
Праги. Представник німецької влади професор Мансфельд також відмовив йому
в перевезенні музейного зібрання. Однак наступного дня, 8 жовтня 1943 року,
за відсутності музейних працівників робоча група з евакуації під керівництвом
того-таки Мансфельда зламала замки у дверях музею й самовільно забрала три
скрині та вісім ящиків, відправивши їх на Захід. Як вдалося встановити Терещенку,
музейні речі потрапили до Познані, де були розміщені в будинку університету, в
який, за повідомленням Л. Рудавського, влучила бомба, унаслідок чого музейна
шевченкіана була знищена [див.: 5, 6]. Серед втрачених раритетів – гіпсові
погруддя Шевченка, Куліша, Лисенка, виконані скульптором Ф. Балавенським,
погруддя Шевченка роботи Ф. Каменського (1862 р.), порцеляновий посуд
Межигірської фабрики, велика скриня з повним комплектом журналу “Киевская
Старина” (1882–1906), дві скрині з газетами, часописами, афішами, програмами
до 1919 року із шевченківськими матеріалами тощо [5, 6]. А. Терещенко не міг
змиритися з думкою про те, що все це загинуло, тому продовжував пошуки
скринь та ящиків з експонатами музею. На щастя, найцінніші шевченківські
раритети він зберігав у валізі, яку завжди тримав при собі. Для її порятунку він
шукав надійне місце в Європі, а потім у США. І ніхто не здогадувався, який скарб
оберігає цей скромний чоловік зі своєю дружиною. До останніх днів життя вони
так і не відкрили нікому своєї таємниці. Лише після смерті А. Терещенка (1977 р.)
та його дружини (1991 р.) на цій валізі було виявлено напис: “Матеріали (?) у
цій валізці належали Анд. і Люб. Терещенкам. Відкрити її має право д-р Василь
Омельченко згідно з заповітом власників”.
В.О. 7/ 29/ 97
Таким чином, подружжя Терещенків заповіли після їхньої смерті опікуватися
валізою Василеві Омельченку (1923–2001) – віце-президентові Академії
та тодішньому директорові Архіву-музею й бібліотеки УВАН у США. Проте
В. Омельченко чомусь також нікому не відкрив таємниці скарбу, що його як
зіницю ока берегло подружжя Терещенків. Лише після смерті В. Омельченка
в січні 2001 року працівники Архіву-музею й бібліотеки УВАН у США Оксана
Міяковська-Радиш і Тамара Скрипка відкрили валізу. Те, що вони в ній
побачили, перевершило всі їхні сподівання: це були окремі рукописи поета,
деякі його мистецькі твори, прижиттєві видання “Кобзаря”, рукописні збірники,
меморіальні речі, зарисовки Честахівського, унікальні листівки та світлини.
Т. Скрипка, працюючи над описом цього зібрання та готуючи його для
майбутньої передачі в Україну, виявила, що не все у валізі належало
Літературно-меморіальному будинку-музею Тараса Шевченка в Києві. Деякі

Слово і Час. 2011 • №12 91

реліквії в окупованому місті Терещенко за власні кошти придбав у людей,
котрі, зморені голодом, змушені були продавати їх у часи воєнного лихоліття.
Та найважливішим було те, що всі ці цінності, дивом урятовані Андрієм
та Любиною Терещенками під час Другої світової війни, Українська вільна
академія наук у США вирішила повернути в незалежну Україну. Президент
УВАН у США Олекса Біланюк вів переговори з директором Інституту літератури
ім. Т. Г. Шевченка НАН України Миколою Жулинським про передачу цих
виняткових матеріалів до Відділу рукописних фондів і текстології Інституту. А 24
жовтня 2005 року на спеціальному засіданні Управи УВАН її члени О. Біланюк,
А. Гумецька, В. Карпинич, М. Міщенко, А. Процик та Є. Федоренко “благословили
їх на повернення в Україну” [1, 2]. Передача УВАН у США 152 врятованих
шевченківських раритетів в Україну відбулася 14 грудня 2006 року в Генеральному
консульстві України в Нью-Йорку. А 20 грудня 2006 року, тобто через 63
роки мандрування світом, вони благополучно повернулися на батьківщину
Т. Шевченка, і 5 березня 2007 року їх уже можна було побачити на виставці
“Шевченківські раритети” в Національному музеї літератури України в Києві та
в Літературно-меморіальному будинку-музеї Тараса Шевченка. Повернення
шевченківських раритетів в Україну напередодні 150-ліття з дня смерті поета і
200-ліття його народження стало знаковою подією на батьківщині геніального
митця. Український народ довічно буде вдячний Українській вільній академії
наук у Нью-Йорку за цей воістину високопатріотичний та гуманістичний учинок.
Сьогодні повернуту в рідний край шевченкіану можуть побачити не лише
окремі науковці, а й уся українська громада. Задля цього і з’явилася книжка
“Повернені шевченківські раритети”. Це ошатно оформлене документальне
видання складається з 12 розділів, які демонструють нам ці скарби:
І. Тарас. (Сюди ввійшли прижиттєві світлини поета та інші його зображення).
ІІ. Раритети. (Автографи поетичних творів Т. Шевченка – “До Основ′яненка”
та “Іван Підкова”, а також автограф листа поета до Платона Симиренка від
26 листопада 1859 року; Шевченкові офорти “Вірсавія” та “Приятелі”; перше
видання “Кобзаря” 1840 р.; рукописна збірка 1861 р. зі статтею-передмовою
до неї П. Куліша та рукописна збірка 1862 р.).
ІІІ. Рідні. Друзі, Послідовники. Дослідники. (У цьому розділі зафіксовано їхні
світлини).
ІV. Шевченківський Київ. (Літографії Києва ХІХ ст.).
V. Простір. (Тут подано світлини рідних сіл поета – Моренець та Керелівки
(згодом Кирилівка, тепер – Шевченкове), а також зроблені на Михайловій горі
в селі Прохорівка та в інших шевченківських місцях, зокрема на Чернігівщині,
у селах Мойсівка, Мар′їнське, Березова Рудка та ін.).
VІ. Меморії. (Записи про смерть Шевченка, зроблені Честахівським і
священиком Катериненської академічної церкви, а також роботи художників
М. Микешина, М. Дмитрієва та О. Сластіона, що зображають Шевченка в
домовині).
VІІ. Козак Грицько Честахівський. (Крім світлин зі студентських років цього
вірного приятеля Т. Шевченка, є тут деякі і з часу перебування його в Качанівці;
подано також зроблений Честахівським “Опис малюнків Т. Шевченка”, які
лишилися після поетової смерті в його академічному помешканні, а також
“Спогади поета”, записані Честахівським із вуст самого Шевченка).
VІІІ. Канівська святиня. (Фотографії Тарасової світлиці та пам’ятників, які в
різні часи були на могилі Шевченка).
ІX. Перший музей Шевченка. (Цей розділ розкриває історію народження
першого в Києві будиночка-музею, донесену до нащадків учнем В. Кричевського
Ф. Титаренком у його “Довідці про будинок музею Т. Г. Шевченка в Києві”,

92 Слово і Час. 2011 • №12

ілюстрованій власними малюнками
й технічними кресленнями будинку.
Також подано фото меморіальних
речей та інших експонатів київського
будинку-музею Тараса Шевченка).
Х. Дослідник і рятівник шевченкіани.
(У цьому розділі змальовано образ
подвижника української культури
ХХ ст. А. Терещенка, якому доля
с уд и л а у в и р і в і й н и в ря т у ват и
дорогі для нашого народу реліквії.
Читачі мають змогу пересвідчитися
в скрупульозності його праці
над вивченням пам’яток історії
та культури українського народу,
зокрема, побачити зроблені ним
малюнки сволоків дякової хати,
зведеної ще 1782 року в Керелівці,
д е н а вч а в с я і п р а ц ю в а в ю н и й
Т. Шевченко (папір, олівець, туш)).
XІ. Ск ульпт урна шевченкіана.
(Скульптурні портрети поета, створені
Балавенським, Беклемішевим, а
також фото виставки конкурсних робіт-
проектів пам’ятника Т. Шевченку 30-х
років ХХ ст.).
XІІ. Любов і нелюбов до поета. (Тут
Г. Честахівський. Перепоховання
уміщено, з одного боку, документи
Т. Шевченка. Домовина в церкві
про переслідування й заборону
[Травень 1861]
творів Т. Шевченка та вшанування
його пам’яті в Російській імперії, а з
другого – про любов до нього найкращих представників українського народу,
зокрема Володимира Симиренка й білоруського поета Янки Купали, котрий,
незважаючи на заборону Шевченкового слова, присвятив йому вірш “Пам’яті
Шевченка”, автограф якого поданий у цьому останньому розділі книжки).
Познайомившись зі змістом цього видання, кожен з вас, дорогі співвітчизники,
зможе сам оцінити значення врятованих подружжям Терещенків шевченківських
раритетів – рукописів, мистецьких оригіналів тощо. Серед поданих тут
матеріалів найбільше тих, що пов’язані з ім’ям художника Г. Честахівського –
вірного приятеля Тараса Григоровича та виконавця його заповіту. На особливу
увагу заслуговують його олівцеві малюнки та начерки, виконані під час
перевезення праху Т. Шевченка в Україну 1861 року. Однак до сьогодні були
відомі лише п’ять таких малюнків Г. Честахівського. Один із них – “Могила
Тараса Шевченка на Смоленському кладовищі в Петербурзі” – зберігається в
Літературно-меморіальному будинку-музеї Тараса Шевченка, решта чотири – у
Національному музеї Тараса Шевченка в Києві:
1. Домовина Тараса Шевченка в церкві.
2. Домовина Тараса Шевченка в дорозі.
3. Селянин біля домовини Тараса Шевченка.
4. Домовина Тараса Шевченка на пароплаві “Кременчук” дорогою до Канева.
Часопис “Малярство і скульптура” (1938 р., ч. 3, березень) доніс до
нас відомості ще про один малюнок Честахівського “Зустріч Шевченкової

Слово і Час. 2011 • №12 93

домовини у м. Каневі 8 травня 1861 року”. Цей та інші твори художника, за
свідченням відомого архівіста, літературознавця й музеєзнавця Володимира
Міяковського, у 30-х роках перебували в Літературно-меморіальному будинку-
музеї Тараса Шевченка в Києві. Востаннє він бачив їх на початку 40-х років [2,
193]. В. Міяковський вважав, що ці малюнки були вивезені з України. Однак
до кінця життя він так і не довідався, що вони були поряд із ним, в Андрія та
Любини Терещенків, які не відважилися сказати про це навіть йому, славетному
архівістові та видатному українському вченому, котрого знали ще з Києва. Дуже
жаль, що Міяковський, який так уболівав за ці історичні малюнки Честахівського,
пішов із життя, не знаючи, що всі ці малюнки збереглися й повернулися в
Україну. Першою до цих малюнків торкнулася донька подвижника – Оксана
Міяковська-Радиш разом із Т. Скрипкою. Майже всі ці малюнки Честахівського
опубліковані у книжці “Повернені шевченківські раритети”.
Та слід сказати, що ці малюнки зникли з горизонту ще в ХІХ ст. Їх не було
у славнозвісній колекції Василя Тарновського, тому вони й не потрапили до
“Каталога музея украинских древностей В. В. Тарновского” (Т. ІІ, Чернігів, 1900),
складеного Борисом Грінченком. У Музеї В. Тарновського зберігався зовсім інший
альбом із малюнками Г. Честахівського на 73 напівлистах, серед яких під час
праці над “Святинею” мені вдалося атрибутувати низку робіт цього художника,
виконаних ним уже після поховання Т. Шевченка на Чернечій горі в Каневі.
Зберігалася в музеї Тарновського й папка із тридцятьма окремими малюнками
олівцем та фарбами, в якій також не було малюнків Честахівського, присвячених
перепохованню Т. Шевченка. Лише завдяки повернутим в Україну малюнкам із
цієї серії вдалося встановити, що тільки на початку ХХ ст. ці малюнки потрапили
до рук директора Київського міського художньо-промислового й наукового музею
академіка Миколи Біляшівського, про що свідчить зроблений ним напис олівцем
угорі на обкладинці, в якій зберігалися ці ескізи та начерки Честахівського: “43
листа. З них 4 чистих, в тій лічбі 27 з рисунками”.
Постало питання, звідки ж ці малюнки з’явилися в Біляшівського, а отже, і
в музеї, який він створив і в якому був шевченківський відділ. На це міг дати
відповідь лише заголовний напис на обкладинці з малюнками Честахівського:
“Рисунки и записи Г. Н. Честаховскаго, провожавшаго тело Шевченко с
Петербурга до Киева и Канева, относящияся до перевозки и погребения
Шевченко”. Як вдалося встановити, цей напис зроблено не рукою ані
Честахівського, ані Біляшівського. Зробити його могла лише людина, яка
зберігала ці малюнки. Однак, крім напису, не було жодних інших свідчень про
невідомого нам шанувальника Шевченка. Ім’я автора цього напису розкрили
досвідчені науковці, котрі все своє життя присвятили архівній справі України,
– Сергій Гальченко й Тетяна Третяченко. Зробили вони це, порівнявши почерк
автора напису з рукописами відомого українського історика й архівіста Івана
Каманіна, над якими вони працювали. Очевидно, ці малюнки були в колекції
І. Каманіна, від якого потрапили до Музею, де директором був М. Біляшівський.
Це могло статися не пізніше 1921 року, адже цього року Каманін помер. А напис
М. Біляшівського олівцем свідчить про те, що його міг зробити лише уважний,
доскіпливий музейний хранитель цієї реліквії, завдяки якому ми тепер знаємо,
що тоді ще не розпорошена серія налічувала 27 малюнків Г. Честахівського,
присвячених перепохованню Т. Шевченка. Роз’єднання цієї серії малюнків
почалося в передвоєнний час, коли після утворення Центрального державного
музею Тараса Шевченка в Києві йому було передано вже згадувані нами більш
викінчені Честахівським чотири малюнки з цієї серії. 23 малюнки лишилися в
Меморіальному будинку-музеї. 1941 року із цього музею до Харкова (звідти до
Новосибірська) серед тих найцінніших тридцяти експонатів, про які ми згадували

94 Слово і Час. 2011 • №12

 раніше, було вивезено “Вигляд могили
Шевченка на Смоленському кладовищі
в П ет е р бу р з і ” . Ре ш т а м а л ю н к і в
Честахівського залишилися, очевидно,
л и ш е то м у, що во н и ч е р ез ї х н ю
незавершеність не були тоді належно
оцінені працівниками Літературно-
меморіального будинку-музею Тараса
Шевченк а в Києві. Таким чином ,
загальна їх кількість тепер становила
не 27, а 22. Саме вони й були вивезені
А. Терещенком на Захід, у Європу,
потім у США, а нині повернені УВАН
на батьківщину генія. Благополучно
повернулися після війни до Києва
й ті п’ять малюнків із цієї серії, які
потрапили до Новосибірська. Сьогодні
всі вони зберігаються в Україні, але в
трьох різних шевченківських закладах –
Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка
Н А Н Ук р а ї н и , Н а ц і о н а л ь н о м у та
Літературно-меморіальному музеях
М. Досс. Т. Шевченко та
Тараса Шевченка в Києві. Однак ці
Г. Честахівський. 1860.
малюнки складають єдину серію,
Санкт-Петербург
пов’язану між собою спільною
сюжетною канвою. Ця історична серія
малюнків має дістати цільне відображення в майбутній експозиції Національного
музею Тараса Шевченка (далі НМШ) біля його могили, відновленому згідно із
задумом В. Кричевського.
У книжці “Повернені шевченківські раритети” ця серія малюнків подана
ще хаотично, довільно, але не з вини упорядників видання С. Гальченка та
Н. Лисенко. Вони подали їх так, як малюнки дійшли до нас через півтора
століття. А наше завдання тепер – реконструювати їх, повернути в первісне
річище, не порушуючи сюжетної канви та глибокого задуму їхнього творця
– Г. Честахівського, котрий у найскладніших умовах перевезення праху
Поета в Україну (поїздом, візком-катафалком, пароплавом, пішки) прагнув
зафіксувати той незабутній історичний похід на віки. Задля цього він став не
лише організатором поховання Т. Шевченка на рідній землі, а й мистецьким
репортером, який, ідучи пішки за візком-катафалком, найважливіші моменти
цього всенародного походу-реквієму прагнув зберегти для нащадків. Художник
не мав часу викінчувати малюнки в таких екстремальних умовах, тому й не
лишив великих помпезних картин, а зафіксував у своїх ескізах ті моменти, які
найбільше його вразили.
Малюнки й записи Г.М. Честахівського, який супроводив тіло Шевченка з
Петербурга до Києва й Канева, що стосуються перевезення та поховання
Шевченка
1. Могила Т. Шевченка на Смоленському кладовищі в Петербурзі. 26 квітня, на
Великодню суботу. На малюнку зазначено ім’я автора “Козак Честахов(ський)”,
а внизу – посвята до всієї серії:
“На вишню пам’ять Батькові Тарасові щирому та коханому Кобзареві.
Смоленське кладовище, великодня субота 1861 року” (фонди київського
Літературно-меморіального будинку-музею Тараса Шевченка, інв. № Г-26).

Слово і Час. 2011 • №12 95

 Вочевидь, саме з цього твору починалася серія, адже малюнок було
виконано художником того дня, коли розпочався шлях посмертного повернення
Т. Шевченка в Україну1.
2. Домовина Т. Шевченка в церкві Тихона-чудотворця на Арбаті в Москві.
27-28 квітня 1861 року. – №183.
3. Начерки людських постатей у церкві. Травень 1861 року. – №192.
4. Подорожні начерки з похоронним візком-катафалком. 30 квітня 1861 року.
– №196.
5. Домовина Т. Шевченка в дорозі. Травень 1861 року (фонди НМШ,
інв. № Г-1392).
6. Селянин біля домовини Т. Шевченка (фонди НМШ, інв. № Г-1393).
7. Домовина Т. Шевченка в церкві (фонди НМШ, інв. № Г-1390)2.
8. Візок-катафалк із домовиною Т. Шевченка, запряжений трьома кіньми.
На домовині – вінок. Позаду будинок і шляховий стовп із табличками-
вказівниками.
9.Подорожні начерки. Кич. 4 травня 1861 року. №190 і №191.
10. Подорожні зарисовки. Борзна. Вечір 4 травня 1861 року. №198.
11. Подорожні зарисовки. Сільська хата. Травень 1861 року.
12. Домовина Шевченка, накрита китайкою, у церкві Різдва Христового в
Києві на Подолі. На віку лежать чотири вінки. 7 травня 1861 року. – №183.
13. Кияни несуть домовину Т. Шевченка з церкви Різдва на Подолі до
пароплава “Кременчук”. На домовині, як і в церкві, лежать чотири вінки. 7
травня 1861 року.
Угорі на цьому аркуші міститься олівцевий начерк прибережного селища
Ржище (сьогодні містечко Ржищів), повз який прямував пароплав “Кременчук”
8 травня 1861 року.
14. Домовина Т. Шевченка на пароплаві “Кременчук” дорогою до Канева. 8
травня 1861 року (фонди НМШ, інв. № Г-1391).
15. Домовина Т. Шевченка на пароплаві “Кременчук” дорогою до Канева. 8
травня 1861 року. – №184.
16. Набережна Канева 8 травня 1861 року, пополудні, як привезли Кобзаря
з Києва. – №186.
17. Зустріч Шевченкової домовини в Каневі. 8 травня 1861року. – №188.
18. Похід із домовиною до Успенського собору з 18 хоругвами. 8 травня 1861
року. – №187.
19. Начерки людських постатей. Записи про кількість і кольори корогв, знамен
і церковних значків. Травень 1861 року.
20. Гробокопачі разом із Григорієм Честахівським та Варфоломієм Шевченком
їдуть човном до Чернечої гори вибирати місце поховання Т. Шевченка та копати
могилу. 9 травня 1861 року. – №187.
21. Гробокопачі підіймаються крутим схилом на вершину Чернечої гори. 9
травня 1861 року. – №193.
22. Панахида в Успенському соборі в Каневі. Домовина Т. Шевченка стоїть
на марах перед вівтарем. Протоієрей Гнат Мацкевич (праворуч) виголошує
промову. 10 травня 1861 року. – №195.
23. Начерк канівських дівчат, які везуть домовину Т. Шевченка на Чернечу
гору, і записані рукою Честахівського їхні прізвища та імена. 10 травня 1861
року. – №178.
1
Честахівський прийшов цього дня, очевидно, раніше за інших друзів поета, щоб замалювати першу
петербурзьку могилу Т. Шевченка перед поверненням його на батьківщину. Біля могили стоїть поет Микола
Курочкін – один із перших перекладачів Шевченкових творів на російську мову.
2
На цьому малюнку зображено Шевченкову домовину, розташовану в середині церкви і вкриту китайкою.
У глибині малюнка – начерки кількох людських постатей. Ліворуч біля домовини стоїть священик, праворуч
зображено чоловіка без шапки з ціпком та капелюхом у руці. Очевидно, у цій постаті Честахівський
зафіксував себе, як зробив це на останньому 27-му малюнку цієї серії, де він зображає себе біля насипаної
під його керівництвом першої Шевченкової могили на Чернечій горі в Каневі.

96 Слово і Час. 2011 • №12

 24. Начерк канівських дівчат, які везуть домовину Т. Шевченка на Чернечу
гору, і записані рукою Честахівського їхні прізвища та імена. 10 травня 1861
року. – №181.
На звороті цього аркуша:
а) зліва вгорі продовження списку канівських дівчат. 10 травня 1861 року;
б) сцена в лісі. Ескізний малюнок, на якому зафіксовано всенародний похід
співвітчизників Т. Шевченка останнім шляхом Кобзаря (на першому плані
накреслено більші постаті, а за ними канівськими лісами та горами пливе
безмежний людський потік). – №182.
25. Останні хвилини перед опусканням Шевченкової домовини у склеп,
зведений мулярами-солдатами в боковій ніші могили на Чернечій горі в
Каневі. Домовина стоїть на землі в оточенні маси людей. Зображено постаті
в могилі, а також тих, хто має поставити домовину у склеп, змурований у ніші
могили. – №179.
26. Панахида по Т. Шевченкові в Успенському соборі наступного дня після
його похорону. 11 травня [1861]. Унизу цього ескізного начерку – інший,
виконаний, очевидно, пізніше. На ньому накреслено насипаний Честахівським
разом із канівцями та селянами з навколишніх сіл могильний курган над прахом
поета. – №180.
27. Завершальний малюнок цієї серії – первісний вигляд могили Т. Шевченка
на Чернечій горі в Каневі. Насипана вона протягом місяця – із 17 травня до
16 червня 1861 року (перед нею стоїть чотириметровий дерев’яний хрест, а
між хрестом і могилою художник накреслив свою постать. Честахівський не
просто торкається могили – він укладає її дерном, як описав це у своїх листах
до Ф. Черненка та петербурзької української громади). – №200.
Присвячена похованню Т. Шевченка на рідній землі, серія малюнків
Г. Честахівського, розташованих у тій послідовності, яку визначив сам художник
під час історичного походу-реквієму, допоможе кожному з нас із висоти ХХІ
століття осмислили ту вікопомну для нашого народу подію. Зафіксований
Честахівським уселюдський похід засвідчує, що жоден король чи імператор
у світі не дістав такої посмертної честі, такого поховання, якого удостоївся
поет, котрий у найскрутніших умовах не відрікся від свого уярмленого народу.
Ці малюнки допоможуть усім нам збагнути, як можна заслужити у власного
народу та в народів світу подібну шану.
У розкритті змісту унікальних малюнків допоможе опис цієї вікопомної
події самим Честахівським у листах до петербурзької української громади.
Зокрема, художник оповів про давній український обряд похорону-весілля
неодруженого чоловіка (парубка), згідно з яким відбулося поховання поета.
Канівські дівчата спершу не насмілювалися розпочати цей хвилюючий ритуал.
Та їх підбадьорив Честахівський, тож дівчата дружно підійшли до Шевченкової
домовини, встановленої на козацькому возі та покритої червоною китайкою,
заслугою козацькою, і попросили чоловіків поступитися їм місцем. Усі вони
в барвистому національному вбранні – вишитих сорочках, чудових плахтах
та спідницях, у віночках із веселковим розмаїттям стрічок – оточили поетову
домовину, перекинули через плечі спеціальні шлеї та самі повезли прах
Шевченка до місця його вічного спочинку. З яким хвилюванням, побачивши таку
дивовижну картину, писав незабаром про це в листі до української громади
в Петербурзі Г. Честахівський: “…Дивлюсь – як макова нива зацвіла коло
Кобзаревої домовини, а сама домовина, як найбільша маківка, красується
посеред великої ниви: все дівочки, як квіточки, а дівчата, як маківки, облавили
густою батовою й везуть віз Тарасів; а жіночки позад воза помагають, і ні одної
мужської душі нема, не тільки в возі, а й близько коло воза. У мене навернулись
в очах сльози од такого дива…” [3, 181]. Це диво, яке зворушило художника
до глибини душі, він увічнив у своїх ескізах. А словесний опис Честахівського,

Слово і Час. 2011 • №12 97

нарешті підтверджений його малюнками, слугує найбільшим науковим доказом
того, що до цього часу художники неправильно відображали історичні похорони
Т. Шевченка в Україні. Адже, зображаючи цю вікопомну подію, жоден із них
не показав, що Шевченкову домовину везли на Чернечу гору не чоловіки, а
лише українські дівчата!
На двох аркушах (№178 та №181) зображено віз із домовиною та обрисами
канівських дівчат, яким випала найбільша честь – здійснити волю українського
Пророка й поховати його над Дніпром, на Чернечій горі. Ці дівчата на власних
плечах привезли Т. Шевченка до його вічної оселі. Україна завжди буде вдячна
їм за це, а Честахівському за те, що він не лише розкрив цю дивовижну картину
похорону-весілля Т. Шевченка, а й доніс до нащадків імена та прізвища
всіх цих прекрасних дочок нашої матері-України, зафіксувавши їх на двох
аркушах паперу біля зазначених олівцевих ескізів. І символічно, що саме в рік
відзначення 150-річчя з часу поховання Т. Шевченка на Чернечій горі в Каневі
мені вдалося розшифрувати імена цих юних дочок нашого народу:
Устина Кравченко, Агафія Менчинкова, Агафія Савченкова, Настасія
Кравченкова, Марія Савченкова, Варвара Кравченкова, Марія Борисова,
Одарка Михалченкова, Домаха Грицунивна, Горпина Денисенкова, Марія
Кутахивна, Параска Чешенкова, Одарка Прокопенкова, Марія Динисовна,
Горпина Володькивна, Марія Лисового, Меланія Хоменкова, Устинія Леонтова,
Олександра Гаєрова, Федоря Игнатова, Анна Ивовна Симоненкова, Марфа
Бондаренкова, Палагея Верокбицька, Кучиха, Марія Слипаченкова, Мотрена
Чикмазова, Агафія Сарафанова. Ще чотири дівчини записані Честахівським
на звороті цього аркуша: Мотря Юхимова, Агафія Громенкова, Меланія
Гнатенкова, Параска Горового.
Таким чином, завдяки Г. Честахівському тепер відомо, що домовину
Т. Шевченка на його похороні-весіллі везли в одній упряжі понад тридцятеро
дівчат.
Шлях цього прощального походу був досить довгим (понад 10 верст!), адже
процесія рухалася до Чернечої гори не традиційною прибережною дорогою, яка
через повінь була залита дніпровськими водами, а в обхід, лісом, канівськими
горами, кручами та лісами, споконвічним історичним Великим шляхом, яким
понад чотириста років тому українське козацтво зі Львова на Чернечу гору
везло гетьмана Івана Підкову, що йому відтяли голову за наказом польського
короля Стефана Баторія, а 1603 року – гетьмана Самійла Кішку, привезеного
козаками з Лівонії. Шлях цей був довгим і нелегким, тому інші дівчата під час
зупинок процесії підміняли своїх ровесниць. Ми розгадали це з допомогою
іншого малюнка Честахівського, на якому художник не лише зобразив цей
дивовижний ритуал, а й зафіксував імена дівчат, котрі прийшли на зміну
першим.
Якилина Миронив, Оришка Демьянивна, Домаха Притоцьківна, Ганна
Йосипенкова, Марія Федорова, Олександра Василівна, Ганна Скорохатькивна,
Химка Бойкивна, Ганна Бондаривна, Ольга Шаренкова, Маруся Лисового,
Домаха Менькивна, Химка Хлибкивна, Ганна Осипивна, Оксана Юркивна,
Ядоха Чорногрейка, Ганна Потапивна, Хотина Раденька, Ганна Бурякивна,
Оксана Андрієва, Степанида Дроховськивна, Палажка Дро[овськивна],
Якилина Гаркумивна, Агафія Давидовичева, Мотря Гамерникивна, Мотря
Тананивна, Якилина Миронивна, Гапка Сикового, Солоха Менчинкова, Марта
Самихова, [нрзб.], Ядоха Верхо[на]дивна, Оксана Майданикивна, Марья
Лукивна, Агафія Нагайникова.
Їх було також понад тридцять. А всього Честахівський записав шістдесят
п’ять дівчат. Їхні прізвища так само побутують сьогодні в Каневі, як і колись.
Разом із канівськими старожилами мені вдалося достеменно встановити, що ці
дівчата були родом з усіх давніх канівських слобідок – Монастирки, Бессарабії,

98 Слово і Час. 2011 • №12

Ісковщини, Сельця, Цегельні, Ґедзів, Підстінку, Копанів, Бованів, назви яких
збереглися в пам’яті народній до сьогодні, навіть не зважаючи на те, що всі
вони були перейменовані.
Повернені раритети засвідчують, що Честахівський не лише привіз прах
Шевченка на рідну землю, а й не покинув могилу поета, не впорядкувавши
її. Він одразу ж замовив дерев’яного хреста для могили, і вранці 17 травня
багато людей разом із Честахівським вирушило вервечкою понад Дніпром, щоб
насипати могильний курган та встановити хрест над прахом поета. Канівські
ж дівчата домовилися з Честахівським, шо вони самі довезуть виготовлений
Степаном Кутахом хрест із Копанів до Шевченкової могили тією ж дорогою,
якою вони везли домовину в день похорону поета. Прибувши рано-вранці
до Кутаха, вони впряглися в той самий віз, тільки тепер із чотириметровим
дубовим хрестом, і повезли його на вершину Чернечої гори. Вони доправили
хрест до місця вічного спочинку поета вже о 10 годині ранку, де на них чекав
Честахівський, який того ж дня встановив цей хрест во главі Шевченкової
могили та почав із людьми насипати й саму могилу. Художник жив у Каневі
стільки часу, аж поки разом із канівцями та селянами із навколишніх сіл не
вивершив над прахом Т. Шевченка чотириметровий курган та не обклав його
дерном.
Та до цього часу ніхто не знав, якою ж була перша Шевченкова могила,
насипана під керівництвом Г. Честахівського. У цьому зв’язку у книжці “Святиня”
довелося подати лише два мініатюрні начерки її, знайдені мною в листах
Честахівського до петербурзької української громади. Але тепер завдяки
повернутим в Україну шевченківським раритетам ми нарешті дізналися,
якою ж насправді була перша Шевченкова могила на Чернечій горі в Каневі.
Честахівський у своїх листах указав розміри цієї могили, зокрема, у листі від 3
червня 1861 року: “Коли та коли збираю людців та насипаємо нашому дорогому
Кобзареві могилу, уже висипали сажень заввишки та вздовж саженів три;
могила має вид пірамідки, а в головах дубовий окрашений хрест заввишки два
сажені” [3, 173]. А 16 червня вже точно повідомляє й висоту могили: “Вивершив
Батькові Тарасу могилу саженів два заввишки, а тепер піду оброблять” [3, 174],
– тобто обкладати дерном. Таким чином, насипання могили завершилося 16
червня, а після цього розпочалося її дернування. Розміри першої Шевченкової
могили на Чернечій горі – 6 х 4 м. Саме такою вона зображена на малюнку
Честахівського “Первісний вигляд могили Т.Шевченка” (№200), який став
завершальним у цій серії.
Не можна оминути в книжці “Повернені шевченківські раритети” й розділ
“Канівська Святиня”, де кожен має змогу побачити передані Українською
Вільною Академією наук у США проекти внутрішнього та зовнішнього
художнього оформлення будинку-музею Т. Шевченка в Каневі, створеного
славетним українським архітектором і митцем В. Кричевським, зокрема проект
фасаду музею, його екстер’єру та інтер’єрів, шкіци оформлення фронтону
будівлі та ін.
Ці матеріали, пов’язані зі спорудженням В. Кричевським Національного музею
Шевченка біля могили митця, блискуче доповнюють документи, передані на
Тарасову гору його учнем і сподвижником професором Петром Костирком. Так
вчинили й нащадки В. Кричевського з Південної та Північної Америки: онука Росандіч-
Кричевська зі США (Каліфорнія) передала до Шевченківського національного
заповідника цілу колекцію матеріалів В. Кричевського та його родини, а донька
Галина Кричевська-Лінде, яка мешкає в Каракасі (Венесуела), подарувала
заповіднику шість чудових акварельних робіт свого батька, які розкривають творчий
задум художника щодо оформлення канівського музею Шевченка.
Усі ці унікальні матеріали були передані та подаровані музею на Чернечій горі
П. Костирком, нащадками В. Кричевського зі США й Венесуели та Українською

Слово і Час. 2011 • №12 99

вільною академією наук для того, щоб нарешті в незалежній Україні втілився
в життя творчий задум видатного майстра, на заваді якому свого часу стала
тоталітарна держава. Та сучасні чиновники від культури в переддень двох
світових Шевченкових ювілеїв не лише зупинили реставраційні роботи із
завершення оформлення національного музею, а й вирішили ліквідувати те,
що вдалося зробити Кричевському в сумнозвісні 30-і роки ХХ століття. Гірко,
що все це робилося під прикриттям ідеї створення “європейської” експозиції
в музеї. А завершилося, як кажуть паломники Шевченкової могили, тим, що
музей перетворено на “вокзал, станцію метро, комп’ютерний зал, з якого
вигнано і Шевченка, і Україну”.
Та книжка “Повернені шевченківські раритети”, яка донесла до нас не
знищені у вирі Другої світової війни раритети Т. Шевченка та чудові акварелі
й малюнки В. Кричевського – творця української хати-мрії для поета біля його
могили, робить і нас учасниками вікопомного повернення Кобзаря в Україну і
в наші душі. Ця книга допоможе нашому народові в незалежній державі раз і
назавжди повернути й останнє архітектурне творіння В. Кричевського – музей
Тараса Шевченка на вершині Чернечої гори – у такому вигляді, яким його
задумав, спроектував і створив митець, адже після зруйнування національного
обличчя музею незатишно сьогодні в ньому не лише співвітчизникам генія,
а й представникам інших народів. Це єдиний шанс довести нам, українцям,
що ми також гідні ввійти в сім’ю націй світу як народ, що має свою людську й
національну гідність і нікому й ніколи не дозволить глумитися над найсвятішим,
що є в кожного з нас у серці.
Насамкінець хочеться ще раз подякувати упорядникам “Повернених
шевченківських раритетів” Сергію Гальченкові та Наталії Лисенко за те, що
вони так оперативно видати цю книжку напередодні 150-річчя з часу поховання
Тараса Шевченка на Чернечій горі та принесли велику радість шанувальникам
поета. І хоч трапляються в ній часом окремі помилки та неточності, вони не
можуть перекреслити величезне інформативне, наукове й культурологічне
значення цього видання, яке спонукає нас, шевченкознавців, до подальшого
пізнання повернутих в Україну духовних скарбів, що їх подарував нам наш
геній. Жоден із шевченківських музеїв не може байдуже поставитися до такої
події й по змозі має внести і свою лепту та корективи в це видання, адже ця
книжка прийшла у світ не на місяць чи рік – вона має служити Україні многії
літа. Безумовно, наступне видання цієї раритетної книжки буде ще кращим.
І першим кроком на шляху до вивчення невідомої шевченкіани має стати
окреме видання альбому із забутою серією малюнків вірного Шевченкового
друга Григорія Честахівського, повністю присвячених посмертному поверненню
поета-пророка в Україну.

Л ІТЕРАТУ РА
1. Вступне слово президента УВАН у США Альберта Кіпи // Українська Вільна Академія наук у США.
“Новини з Академії”. Спеціальний випуск. – 2007. – Ч. 31.
2. Міяковський В. Григорій Честахівський // Недруковане й забуте. – Нью-Йорк, 1984.
3. Письма Честаховского // Киевская старина. – 1898, февр.
4. Повернені шевченківські раритети / Авт. проекту С. Гальченко; упорядкування, наук.опис колекції,
приміт. С. Гальченко, Н. Лисенко. – Дніпродзержинськ: Видавничий дім “Андрій”, 2010.
5. Скрипник Т. До історії Шевченківських раритетів // Українська Вільна Академія наук у США. “Новини
з Академії”. Спеціальний випуск. – 2007. – Ч. 31.

Отримано 22 вересня 2011 р. м. Канів

100 Слово і Час. 2011 • №12

 Літературна
критика
Віктор Палинський

“МІЙ ЛЬВІВ – ЦЕ МІСТО ПОЕЗІЇ…”

1.
…Мене ніколи не подивовувало те, як до фанатизму наполегливо, упродовж
багатьох років Олександр Гордон пише вірші про Свій Львів, про Свою Любов,
про Своє Кохання, синтезуючи надчуттєві поняття в єдине осердя. Просто знаю
його не рік-два і спостерігаю, як непроминальне бентежне залюбування Містом,
що стало його душею, виокремило в поетові спонтанну здібність проникати в
поетичні поля “латентного Леополіса”, не втрачаючи дитинного зачарування “тишею
почуттів”, що “не конче потребує навіть слів”. Зрештою, слів, знаю, потребує все
та завше! Але це, власне, мають бути ті слова, що, знову ж таки, сповнені вищих
енергій поетичних полів. (Ось так усе, на позір, просто! …Але – не запросто: ото
сидиш собі й дослухаєшся, і без поспіху занотовуєш, аби згодом розтиражувати
через поліграфічний друк справжню поезію! Ні! Це – безконечне блукання снами
нічного міста, споглядання себе серед дивних сріблястих істот із місячного сяйва;
вишукування когось серед порожніх засніжених і вихолоджених далеких міст, що
чимось подібні до Левового Міста, одначе воднораз містично виокремлених у своїй
іншості; намацування тремткої межі між Своєю Природою і Природою Сягнень; навіть
– і несподівані, невиразні та безпорадні вранішні рядки поруйнованих ілюзій…).
2.
Ти – місто поезії.
Щоразу прагну жити…
…Жити в садах твоїх почуттів,
Засинати у затишку твоїх
Золотих долонь.
І більше нічого мені
Не треба.
…Окрім щоночі чути твою любов.

Така самовідданість не сформується й упродовж усього життя; із нею –

народжуються… І хочеться постійно жити в цьому середовищі Любові, грітися
перед затишним коминком її блаженного невичерпного тепла в такі довгі та вологі
темноосінні ночі…
І тут хтось закине О.Гордонові, що він – ідеаліст невиправний, що інфантилізм його
безнадійно-безконечний… І, переконаний, зробить йому гарний творчий комплімент
як істинному Служителю Муз. Автор, що уникає простацької суєти, обридливо
затертих нещирих словоформ, скрадаючись путівцем, як першовідкривач – навмання,
хоча й прониклива поетична інтуїція не полишає його ні на мить, воістинно заслуговує
на звання Полювальника за Справжнім.
3.
…Чомусь мені забаглося, аби читач, лише примандрувавши саме в цей розділ,
дізнався, про яку саме книжку поезії О. Гордона йдеться. Отож – “Перстень кохання”
(Львів, 2009. – 56 с., художник Ірина Токарська, редактор Федір Шпитко). Утамувавши
й цю інформаційну потребу, ідемо далі, прислухаючись до себе.

Слово і Час. 2011 • №12 101

 …Трапляються у книжці й такі собі чарівливі іскорки. Не претендуючи на якісь
поезомегаметафоричні відкриття, вони дивовижно точно із летючою пастельною
сентиментальністю передають раптові напрочуд просвітлені настрої ліричного героя,
уписавши їх у досконало щирі картинки:

Мої вірші про тебе Ніколи не обмовлю

Ще такі маленькі, Її тиші.
Що бояться перельоту Сховай мене в своєму серці.
Зі Львова до Кракова. Хочу залишитися там назавше.
У мене є Батьківщина – Бо серце твоє – небо
Чиста, як пам’ять. Для моїх віршів.

Найрадше, поезії ці не потребують ще якихось додаткових інтерпретацій. Напевне,

що так…
4.
“Тишею” на лексичному рівні О. Гордон таки зловживає: адже в українського
лексикону, насправді, безмежні можливості. Хтось би, напевне, сказав – і космічні. І з
цього письменникові слід користатися щоразу та сповна, навіть здійснюючи проходи
разючою тишею буття. Утім не лише в лексиці тут справа, а – в поезії передусім!
Яка трансформує тишу й сама талановито перетворюється в ній. Не хапаючись за
якісь конкретні побутово-логічні поняття, не долучаючись до банальних підручних
символів, вона дивним чином виявляється унікальними образами в текстах. Про
це все необхідно пам’ятати й самому авторові книжки “Перстень кохання” – аби
тішився життям у поезії!
А ще О. Гордон береться поезією “оплачувати вічність”, називаючи вірші
“податком з почуттів”, що сплачуються в “казначейство тиші”. Вбачаю певний
ризик у такому образно-термінологічному модерні, спонуканому звичайною простою
доцільністю прагматичних буднів. Хоча певних спроб видобування “на гора”
оригінальної метафори тут теж не помітити не можливо. До того ж автор – аж ніяк
не отой “шліфувальник форм”, що їх, трапляється, у такий спосіб доводять мало не
до стану розпаду на догоду витонченості, бо насамкінець усе може просто “втекти”
крізь пальці та безслідно просочитися в пісок. Зрозуміло – перебір! Тож нерідко
оті “гордонівські” кострубатості (саме вони!) й надають нам можливості торкнутися
метафори не шліфованої, ...а живої! Маємо по-справжньому незгаяний час поезії…
І це саме те, що треба.
5.
Думаю, книжка О. Гордона “Перстень кохання” таки прилаштується в чималенькому,
але добре збитому поетичному доробку співців Львова та кохання. Безперечно,
поет експериментує (трапляється, місцями збивається на манівці). Без сумніву,
намагається вибудувати свої контраверсії поетичного діалогу, витворити власну
територію порятунку від бездуховності та зневіри, нікчемної занедбаності почуттів,
тупої цинічної брехні сучасних вождів. У цьому – він весь: шукати та знаходити
саме в текстах можливостей бути вільним, кращим, розкутішим, талановитішим,
гармонійнішим. Подекуди йому це добре вдається, і тоді його слово сприймає читач.
І починає чути поезію Олександра Гордона…

Ніч. Тиша серця. Повінь почуття…

Твоєї ніжності палкі тенета,
Думки твої, неначе подих неба,
Бентежать таїну серцебиття.
Ця тиша істини… Це каяття…
Гаряче дихання у сни планети.
Світ зависає в таємничих нетрях,
Переплітається з передчуттям.
Ти – завше рідна… Ти – близька й далека…

102 Слово і Час. 2011 • №12

 Ти – повінь, тиша, радість, сонце, спека!
Заховано у строфи майбуття
Осінній сум самотнього сонета…
І мерехтіння віртуального життя
У чорно-білих нетрях Інтернету.

Отримано 2 листопада 2011 р. м. Львів

„„„„„„„„„„„„

Богдан Смоляк

МАЙСТЕР-КЛАС ПИСЬМЕННИКА В ДЕМИДОВІ:

ПОГЛЯД НА НОВУ ПРОЗУ В. ПАЛИНСЬКОГО

Він успішно творить свою літературу вже впродовж багатьох років. Письменник
дедалі глибше входить у прозовий пласт (хоч і його п’ять поетичних книжок стали
новим словом у сучасній українській літературі!). Перо, що його деякі прозаїки,
либонь, не випускають із рук навіть у сні, для нього – необхідна частина його саме
творчо-комфортної ситуації. (Наголошую на другій половині передостаннього слова,
бо, попри дуже різні стимули до творчості, внутрішній комфорт, душевний спокій,
налаштованість на дружнє спілкування зі словом – запорука народження доброї
літературної речі). Він демонструє й тут талановите вживання в образ головного
персонажа своїх оповідань і повістей. Спосіб – щодо витворення вигідної творчої
ситуації – найменш витратний і вельми ефективний для здібного письменника. Його
стиль – бути.
У “Декількох зимових днях…” (“Сполом”. – Львів, 2008. – 247 с.), новій книжці
Віктора Палинського, це має переважно такий вигляд (беру за основу новелу, яка
дала назву збірці). Оповідач й учасник більшості подій десь у напівзабутому куточку
Галичини вмощується у старовинному, але доволі зручному фотелі й… Правду
сказати, привабливо. Привабливо й письменникам, і, поготів, читачам. А далі:
…Сад і поля засипав сніг. І так ретельно, що химерно переінакшив усю
усюдність. Біло вихолодив простір. Заокруглив різкопрояви суворих ліній. Прибрав
зайві задерикуватості.
Засніжена, випростана вежа виглядала чи то як окличного знаку засторога, чи
то як сторожа в екзотичній пухнастій шапці. І було в цьому щось незвідси.
…Час до часу пролітали окремі велетенські, витворені з винятковою вигадкою
сніжинки. Вони, здавалося, летіли догори й наздоганяли одна одну вздовж лінії
горизонту. Щось втаємничено нашіптували, боязко поглядаючи в мій бік. Неквапом
десь зникали, вступаючи місце новим прибульцям з низького пожмаканого неба.
…А наступного дня падав такий густий сніг, що мій простір стиснувся до
розмірів самої вежі.
…У день мого від’їзду з Демидова вкотре сніжило. Свинцева заволока хмар усією
вагою прагла притиснути до землі. А горизонт потопав у сірості.
Власне, так, важить насамперед настрій, майстерно витворений позаінформаційним
ресурсом добротного художнього слова, буцімто живцем перенесений із весни-літа-
осені-зими. І тривання будня. Саме він надихає письменника. Робить тим Палинським,
якого читають і молодь, і середнє покоління, і люди, виповнені багатим життєвим
досвідом, знаходячи несподівані сюжети, цікаві неординарні персонажі, атмосферу
загадки та містики. Саме ними наснажується читач. Усе інше: сюжетні колізії,
докладності характерів та долі тих чи тих персонажів – то своєрідні наповнювачі
лакун безнастроєвості, що також властиві буттю. Переймаючись процесом творчості,

Слово і Час. 2011 • №12 103

Палинський тонко відстежує їх і відповідно реагує, використовуючи свій потужний
літературний темперамент.
Тож і четверо напівлюдських почвар, які залюбки з’являються у старому місцевому
вітряку сумнівної слави, зазіхають передусім на всезагальну рівновагу й настроєвість.
Хто вони і звідки? Головний герой не певний власної причетності до їх появи, а тому
береться зафіксувати на фотоплівці, дослідити, розвіяти небезпечний феномен.
Комфортний фотель із його здатністю навіювати інтелектуально-психологічну
зручність, як з’ясовується, не завжди рятує від глибоких, аж руйнівних сумнівів.
Часто – навіть заохочує до них. І хоч як назви цю смугу втрати буттєвої рівноваги
– паралельною чи вертикальною реальністю – вона завжди стосується людини.
Завжди свідчить про потребу пильнувати себе і стосунки з іншими від недолі
внутрішнього саморуйнування. Чувати. Очищатися. …Але Палинський, напевне,
знає щось більше? Він тут – Великий Деміург і розповідальник. Слухаймо його.
Слово Палинському:
…Не маю наміру насамкінець щось узагальнювати чи аналізувати. Вважаю, що
не письменника це справа. Я зробив своє: передав, як сприймав і відчував цю, мені
видається, позаматеріальну історію. І не приховую: на душі полегшало. Стало
спокійніше серед стихії задавнених спогадів. А спокій – це запорука довгих і добрих
літ. Бо очищає життя від непотребу. Саме він – надійний шлях мандрівця. І шлях
воїна.
Видається, улюблений Віктора Палинського персонаж другого плану, відразу за
письменником-оповідачем, – художник, тут Модест, звісно, такої ж думки. Це він
гостив героя-прозаїка й забезпечив йому умови для проведення майстер-класу для
всіх нас… І маємо не проґавити його найтаємничішу таємницю! Тихо, без галасу,
пізнати її.
Тож берімося читати твори Палинського, яких ми ще не читали (власне, із нової
книжки “Декілька зимових днів…”), – і цей письменник, і ці твори вже не полишать
нас ніколи… У мандрах безконечних і подеколи химерних. Мандрах душі.

Отримано 28 жовтня 2011 р. м. Львів

ВСЕСВІТ. – 2011. – №9-10

Черговий номер відкривається віршем Рабіндраната Таґора
“Птах на волі і птах у клітці” в перекладі Дмитра Павличка
(до 150-річчя індійського поета), а також перлинами світової
поезії в його ж перекладах і поемою Йосипа Бродського “Ісаак
і Авраам”. У рубриці “Проза. Драма” надруковано роман
Шандора Мараї “Свічки догоріли”, повість Гурама Дочанашвілі
“Справа”, оповідання Вільяма Сомерсета Моема “Сповідь
Жана Шарвена”, Махмуда Аль-Бадаві “Спалах” і “Шейх Імран”,
Данила Кіша “Хлопчик і пес”, драматичну поему Юстинаса
Марцинкявічуса “Героїка, або Приречення Прометея”.
У рубриці “Письменник. Література. Життя” зі своїми статтями
виступають Юрій Лазірко (“Минуле – це гербарій із нашого
майбутнього”), Андрій Содомора (“Сльоза зворушення.
Про святкування 75-річчя Віри Річ”), Сергій Тарадайко
(“Сфайрос”), Борис Шалагінов (“Авангард і літературний
мейнстрім ХХI століття”, Петро Саворона (“Камертони до
рецитації”), Микола Шатилов (“Томаш Кристлік – порушник
мовчанки”), Дмитро Дроздовський (“Під небом Південної
Кореї”). На закінчення номера – оповідання Роджера Желязни
“Великі Неквапливі Королі” та ін.
І.Х.

104 Слово і Час. 2011 • №12

 Р ецензії
АРТУР ШНІЦЛЕР В ІНТЕР’ЄРІ
УКРАЇНСЬКОГО СИМВОЛІЗМУ
Оксана Бродська. Артур Шніцлер: поетика тексту:
Монографія / За ред. М.І. Зимомрі. – Дрогобич:
Посвіт, 2011. – 180 с.
Монографія Оксани Бродської присвячена
інтерпретативній активності творів Артура Шніцлера в
контексті українсько-австрійських літературних зв’язків,
де основну увагу акцентовано на символіці творів автора
та їх інтеграції в український літературний простір кінця
ХІХ – ХХ ст.
Це дослідження розширює уявлення про австрійсько-
українські літерат урні зв’язки ХІХ–ХХ ст. та їхні
можливості, здійснює певну переоцінку цінностей, бо
авторка до контекстуальної рами творчості А.Шніцлера
залучає окремі класичні взірці світового письменства
(Г.Ібсена, Ґ.Гауптмана, А.Гольца, Г.Зудермана, Й.Шлафа)
та окремі твори української літератури (І.Франко, Леся
Українка, В.Стефаник, М.Коцюбинський, О.Кобилянська,
О.Маковей, В.Винниченко), а це допомагає вибудувати
нову ієрархію.
Досить чітко виявлена в дослідженні письменника став предметом наукових
ідея єдності й закономірності процесу рефлексій К.Шахової, Д.Затонського,
розвитку світової літератури, з’ясовано, Д.Наливайка, І.Мегели, Я.Поліщука,
яке ж місце в ньому посідає творчість Л.Цибенко, Т.Гавриліва, І.Зимомрі. Однак
А.Шніцлера, доведено, що кращі його це дослідження спорадичні, де увага
твори справді з’являються на перехресті вчених зосереджена передовсім на
н а ц і о н а л ь н о ї т а і н о н а ц і о н а л ь н о ї змістових аспектах прози письменника.
традицій, синтезують у собі різні типи Новизна ж рецензованої монографії
художнього мислення. в том у, що вперше в українськ ом у
Порушено також украй актуальну літературознавстві здійснено комплексне
п р о б л е м у г е р м е н е в т и к и й дослідження прози А.Шніцлера в аспекті
компаративістики – впливу художньої жанрової типології, застосовано критерії
картини світу на українську літературу системного порівняння вершинних творів
й українського читача, що допомагає австрійської та української літератур,
усвідомити ті окремі сенси, які, на феномен А.Шніцлера розглянуто на тлі
думку Ф.Шляйєрмахера, лишаються австрійсько-українського діалогу, першу
для більшості “неусвідомленими” й скрипку в якому з українського боку грали
потребують додаткових коментарів. І.Франко, М.Коцюбинський, В.Стефаник,
П р о б л е м а р е ц е п ц і ї т в о р ч о с т і Леся Українка, О.Маковей та ін.
А. Шніцлера цікавила окремих українських О.Бродська ставить перед собою цілий
літературознавців, наприклад О.Грицая та спектр завдань: виявити особливості
М.Євшана. Художній доробок австрійського художнього дискурсу творів А. Шніцлера;

Слово і Час. 2011 • №12 105

з’ясувати генезу та естетичну природу
його художнього світу; дослідити жанрові
й тематичні засади мистецької спадщини
австрійського письменника, стильовий
поліфонізм його прози, зокрема тих
творів, що містять ознаки натуралізму,
імпресіонізму, символізму; розкрити
сутність контактно-генетичних зв’язків
А.Шніцлера з австрійським літературним
угрупованням “М ол одий Відень”;
з’ясувати вплив австрійської літератури,
зокрема прози А.Шніцлера, на творчість
українських письменників (І.Франка,
М.Коцюбинського, В.Стефаник а,
В.Винниченка); проаналізувати специфіку
функціонування різних типів внутрішньої
та зовнішньої організації текстових
структур у типологічному зіставленні
із творами українських письменників;
окреслити контекст австрійсько-
українських літературних взаємодій кінця
XIX – першої половини XX ст.
У типол огічних паралелях із
новелами І.Франка, М.Коцюбинського,
В.Стефаника, В.Винниченка та інших
українських письменників дослідниця
з’ясовує специфіку інтерпретації творів
А.Шніцлера, пише про його естетичний
досвід, приналежність до групи
імпресіоністів “Модерн”, відмову від
соціальної проблематики і схильність до
вічних тем любові і смерті, що знайшли
в Україні благодатний ґрунт.
У п е р ш о м у р озд і л і “ Н о вато р с т во
прози Артура Шніцлера” з’ясовано його
духовні устремління як особистості й
митця, розглянуто художній контекст
тодішньої епохи й сутність критичних
і перекладацьких зацікавлень
його творчістю в Україні, усебічно
осмислено неповторність Шніцлерового
художнього світ у та його ск ладові.
Авторк а нагол ошує, що українськ а
критика й література відчитувала у
творах австрійського письменника сліди
Г.Ібсена, Гі де Мопассана, А.Гольца,
Й . Ш л а ф а , Г. З у д е р м а н а , а т а к о ж
Ґ.Гауптмана. У своїх творах “Весняна ніч
у морзі”, “Син”, “Багатство”, “Наречена”,
“Вмирання” А.Шніцлер відмовляється
від тематичної заданості (філософської,
м о р а л ь н о ї , р ел і г і й н о ї , с о ц і а л ь н о -
психологічної тощо), від заздалегідь
продуманих і чітко окреслених сюжетно-
к о м п о з и ц і й н и х х од і в , з о с е р ед ж у є
106
увагу на кольорі і світлі, на тональних
рефлексах, дематеріалізуючи предмет
видимого світу й розчиняючи його у
світло-повітряній сфері.
Гадаю, що тут, на рівні з паралелями до
творів А.Стрінберга та А.Чехова, варто
було б згадати й І.Франка, зокрема його
цикл “В пленері” зі збірки “Із днів журби”,
пройнятий пленеризмом: таке враження,
що він виконаний серед природи, під
відкритим небом, у ньому домінують м’які
мальовничі обриси української природи:
“По коверці пурпуровім…”, “Ходить вітер
по житі”, “Суне, суне чорна хмара…”,
“Над велик ою рік ою…”. Хотіл ося б
наголосити й на тому, що творчість
А.Шніцлера та українських письменників
у н а оч н ю є р озум і н н я м и с те ц т ва я к
системи взаємопов’язаних мистецтв,
де, на думку Д.Наливайка, художня
мова не вичерпується вербальним
рівнем, а відкриває широке поле для
взаємодій літератури з несловесними
мистецтвами.
Крім того, естетичний досвід
А.Шніцлера (пори захоплень
і м п р е с і о н і з м о м ) і й о го п е р е г у к и і з
х уд ож н ь о ю п р а к т и к о ю у к р а ї н с ь к и х
письменників увиразнюють відмінність
м і ж с т и л ь о в и м и о с о бл и в о с т я м и
українських та західноєвропейських
митців, яку І.Качуровський означив так:
якщо в Європі імпресіонізм з’явився
після парнасизму і прийшов йому на
зміну, то в українській літературі сталося
навпаки: імпресіонізм дійшов до нас
наприкінці ХІХ ст. (“Блакитна троянда”
Лесі Українки, проза В.Стефаника), а
парнасизм набрав окреслених форм на
кілька десятиріч пізніше.
У розділі “Жанрово-стильові
особливості прози Артура Шніцлера”
дослідниця розглядає такі категорії
стилю письменника, як суб’єктивність/
об’єктивність, зображення/
е к с п р е с и в н і с т ь , п р а вд о п од і б н і с т ь /
художня умовність, монументальність/
камерність тощо. На відміну від
п и с ь м е н н и к і в , я к і д от р и м у в а л и с я
сюжетності й фабульності, акцентували
увагу на статичних моментах буття й
тяжіли до описовості – зображення
зовнішнього світу (зовнішності
героїв, портретів, міських краєвидів,
інтер’єрів, речей тощо), А.Шніцлер
Слово і Час. 2011 • №12
зосереджує увагу на внутрішньому
світі персонажів – їх почуттях, думках,
переживаннях, бажаннях, тобто йдеться
про ту властивість стилю, яку називають
психологізмом.
О.Бродськ а аналізує оповідні
стратегії письменник а , серед яких
виокремлює експеримент і загадку,
п од а є т и п ол о г і ю й о го н о вел , д е
переважають лак онічна, ескізно-
етюдна новела з однією драматичною
дією й цілісним сильним потрясінням,
психологічна новела із заглибленням у
єство персонажа та яскраво виявленим
авторським ліричним почуттям,
новела-монолог, новела із яскравим
імпресіоністичним сюжетом та широкою
асоціативністю, новела-щоденник, у
якій простежуються психічні реакції
героя зсередини за рахунок елементів
власне непрямої мови, новела потоку
свідомості тощо. Наголошено також
на тому, що А.Шніцлер як талановитий
наратор, віртуоз художньої експресії
та к оротк ої фрази виявляв глибокі
знання із психології й часто естетизував
підсвідомі почуття та комплекси, що
особливо помітно в його ранніх новелах
“Вмирання”, “Прощання”, “Дру жина
мудреця”, “Мертві мовчать” та ін. Тут
бачиться ще одна проблема, порушена
в монографії мимохідь: яке місце у
творах австрійськ ого письменник а
посідають метапсихол огічні ідеї та
сфера несвідомого, ірраціоналізм і
патологія? На с.54-55 дослідниця пише
про зв’язки А.Шніцлера із З.Фройдом,
перек онує, що праця останнього
“Тлумачення сновидінь” була відома
багатьом австрійським письменникам,
А.Шніцлер як лік ар у повсякденній
психіатричній практиці посилався на
деякі положення психоаналізу, навіть
наведено лист З.Фройда, написаний
із нагоди ювілею А.Шніцлера. Відомо,
що ідеї З.Фройда відчутно вплинули
на сферу художньої творчості ХХ ст. і
гуманітарні науки. Цікаво, а яким було
ставлення А.Шніцлера до фройдизму,
зо к р е м а д о і д е ї п е р ш о ря д н о ї р ол і
сексуально-еротичної енергії (лібідо) в
житті людини, у культурі, як він оцінював
роль комплексів (зокрема едіпового), чи
розділяв гіпотезу про компенсаторну
функцію мистецтва?..
Слово і Час. 2011 • №12
У третьому розділі “Поетика тексту:
д и с к у р с з і с т а вл е н н я ” О . Б р од с ь к а
застосовує методику паралельного
з і с та вл е н н я т во р і в А . Ш н і ц л е р а та
українських письменників, віднаходить
аналогії і контрасти в австрійсько-
українському літературному діалозі,
описує системні подібності в синхронних
(тематика, жанр, стиль) і діахронних
(еволюційні періоди і стадії) аспектах.
Типологічна систематизація дає змогу
впорядкувати різноманітний літературний
м ате р і а л і п ол е г ш у є о р і є н та ц і ю в
надзвичайному багатстві літературних
явищ. Тут, зокрема, розглянуто проблеми
диск урсу жанру в типол огічном у
сходженні А.Шніцлера та В.Стефаника,
І.Франка, М.Коцюбинського, окреслено
трагічні домінанти художнього світу зі
стражденною, бунтівною, агресивною,
утомленою, навіть депресивною людиною
на передньому плані, проаналізовано
синестетичний контекст їхніх новел із
відкритим слухозоровим контрапунктом
та слухозоровою поліфонією, окреслено
містичні споглядання авторів, їхні спроби
зруйнувати меж у між су б’єк том та
об’єктом, пізнанням і дійсністю.
Отже, порушені проблеми О.Бродська
дослідила всебічно і ґрунтовно,
переконливо мотивуючи кожне зі своїх
положень. Її праця позначена широтою
інтересів та доброю ерудицією. До
особливостей наукового стилю авторки
слід зарахувати аналітизм, належну
аргументованість усіх пол ожень,
с и н та к с и ч н у п о в н от у о ф о р м л е н н я
висловлювання, наявність клішованих
конструкцій та чітких наукових дефініцій.
Проблематика монографії наштовхує на
постановку кількох важливих питань:
1. Чи є підстави зарахувати творчість
А.Шніцлера до раннього етапу
європейського модернізму, наскільки цей
письменник орієнтується на естетичну
стратегію автономності мистецтва,
ч и с п о в і д у є в і н і д е ю п р и н ц и п о во ї
незалежності мистецтва від позахудожніх
контекстів (соціального, політичного,
релігійного) і чи справді відмовляється
від принципів мімезису?
2. Чи можна говорити про австрійський
трансфер імпресіоністичної естетики в
українську літературу (розпливчатість
форми, фіксація уваги на яскравих
107
мимовільних деталях, недомовленість,
туманні натяки, фатальність) і
вирізняти його серед інших трансферів
(французького, польського, німецького)?
Автор цієї рецензії цілком поділяє
тезу О.Бродської про те, що стильова
тенденція неоромантизму у творах
А.Шніцлера та Лесі Українки генетично
пов’язана із класичним романтизмом
і спробою заперечення нормативної
естетики. Але ж філософські підвалини
цього романтизму різні… На с. 30 вона
посилається на статтю Г.Майфета “З уваг
до новелістичної композиції” (1927) та
його ж таки аналіз новели А.Шніцлера
“Фрідолін”. Ці матеріали ввійшли до
книжки Г.Майфета “Природа новели”
(Полтава, 1928).
Отже, дослідниця у своїй монографії
окреслює дедалі рясніші ознаки
зближення австрійської та української
літерат ур, спільні типол огічні лінії
художніх шук ань. Проте таке
“перемішування молек ул”, взаємне
уподібнення структур і форм зовсім
не нівелює своєрідності національних
літератур. Бо художні відкриття, зроблені
в одному національному письменстві, не
можуть бути автоматично, у “готовому
вигляді” перенесені на інше.

Олександр Астаф’єв
Отримано 2 листопада 2011 р. м. Київ

„„„„„„„„„„„„

У ВІНОК ПАМ’ЯТІ МИТЦІВ

РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ
Книги і долі: Митці Розстріляного Відродження:
Біобібліографічний покажчик / Упоряд.
Г. І. Єфімова. − Одеса: Друк, 2002. − 368 с.
Шляхами пам’яті: Антологія поетичних творів,
присвячених пам’яті митців Розстріляного
Відродження / Упоряд. Г. І. Єфімова. − Одеса, 2011.
− 220 с.
Хоча між цими двома унік альними виданнями і
пролягають дев’ять років, вони щільно поєднані
насамперед змістом, бо повертають до однієї з найбільш
інтригуючих, найскладніших і все ще недостатньо
досліджених тем в історії української літератури
ХХ століття − 1920−1930-х років, які в сучасній
гуманітаристиці прийнято називати Розстріляним
Відродженням.
Ці книжки об’єднує також щирий, самовідданий пафос
їхнього упорядника − Ганни Іванівни Єфімової, провідного
бібліографа Канадсько-Українського центру Одеської
державної наукової бібліотеки імені М. Горького, яка
впродовж довгих років із величезним ентузіазмом і
наполегливістю збирала й систематизувала різноманітні
матеріали про українських письменників, репресованих у
1930-х роках. Вона уважно переглянула тисячі довідкових
та художніх видань, бібліографічних посібників, монографій,
підручників, публікацій у часописах, альманахах, збірниках,
календарях і газетах. Хоча була і своя специфіка: усі вони
зберігаються в Одеській державній науковій бібліотеці
імені М. Горького, фонди якої 1997 року було поповнено

108 Слово і Час. 2011 • №12

24 тисячами книжок і періодичних
видань, що надійшли від Канадського
товариства приятелів України (Осередок
Торонто). На основі такого чималого
надходження і створено п’ятий Канадсько-
Український бібліотечний центр − такі
центри невдовзі з’являться й у багатьох
інших зрусифікованих містах незалежної
України.
Крім того, упорядковані Г. Єфімовою
книжки – досить вагоме доповнення
до того неупередженого літературно-
наукового, критичного дискурсу про
1920−1930-і роки, який почав активно
формуватися лише від початку 1990-х
і постійно коригується й уточнюється.
Вони містять бібліографічні відомості
широкого хронологічного діапазону − від
1910-х до 2000-х років, що дає змогу
дослідникові враховувати й порівнювати
різні, іноді й протилежні погляди.
Біобібліографічний покажчик “Книги і
долі: Митці Розстріляного Відродження”
не претендує на вичерпну інформацію
про всі непрості перипетії літературно-
м и с те ц ь к о го п р о це с у в Ук р а ї н і
1920−1930 рр. − його укладено лише
на основі фондів Одеської державної
наукової бібліотеки імені М. Горького.
Однак к орист увач отримає чітк е й
цілісне уявлення загалом про ті непрості
в історії української літератури часи й
окремих письменників. Особливо це
стосується Розділу І, де в самостійних
рубриках, а всередині за хронологією,
подано публікації загального характеру
про 1920−1930-і роки в довідкових
виданнях, бібліографічних посібниках,
монографіях, збірниках, антологіях,
журналах, альманахах, календарях,
г а з ет а х . І з ц ь о г о р о з д і л у п о с т а є
досить строката картина тодішнього
літературно-мистецького життя,
виповненого постійними дискусіями,
р і з н и м и с т и л ь о в и м и те н д е н ц і я м и ,
течіями, активною діяльністю багатьох
тодішніх письменницьких угруповань.
Загалом ця бібліографічно спроектована
картина засвідчує непрості пошукові
шляхи формування нової естетичної
свідомості, на якій від самого початку
позначився вплив панівної пролетарсько-
більшовицьк ої ідеол огії. Д ослідник
за нею може простежити думку
тодішніх провідних літературознавців,
критиків різного ідеологічного ґатунку −
А. Ніковського, О. Білецького, М. Доленга,
Слово і Час. 2011 • №12
В. Коряка, Б. Якубовського, О. Дорошкевича,
П. Филиповича, А. Шамрая та ін. Тут він
знайде матеріали літературних дискусій,
зокрема найгучнішої − 1925−1928 рр.,
маніфести, програми й публічні заяви
письменницьких організацій та угруповань,
оглядово-аналітичні матеріали тощо.
Є можливість також простежити
формування літературно-критичного
дискурсу Розстріляного Відродження,
яке в радянські часи відбувалось лише
в діаспорі. Лише із проголошенням
незалежності літерат урознавці в
Україні по-справжньому, неупереджено
зацікавились науковим осмисленням
цього штучно вилученого материк а
національної культури − це добре видно
із тих бібліографічних посилань, які
наведені в покажчику.
Наступний його розділ присвячено 25
українським письменникам, котрі були
репресовані або ж безслідно зникли (як
Людмила Старицька-Черняхівська чи
Володимир Свідзинський) у ті страшні
роки, − Василю Бобинському, Дмитрові
Бузьку, Костеві Буревію, Олексі Влизьку,
Михайлові Драй-Хмарі, Миколі Зерову,
М а й к о в і Й о г а н с е н у, А г а т а н г ел о в і
Кримському, Валер’янові Підмогильному,
Миколі Хвильовому, Гнатові Хоткевичу,
Гео Шкурупію та ін. Очевидно, вони
обиралися упорядником відповідно до
повноти матеріалів про них у фондах
Одеської наукової бібліотеки. Ці прозаїки,
поети, драматурги, літературознавці
належали до різних тодішніх літературних
організацій та угруповань (деякі ж їх
ігнорували зовсім), кожен по-своєму
бачив перспективу розвитку української
літератури та її майбутню роль у світовому
контексті. У тодішньому мистецькому
різноголосому хорі кожен із них мав своє
місце, яке визначалося не так рівнем
таланту митця, як його естетичним і
громадянським виборами, ставленням
до радянської влади та її провідних ідей,
урешті, умінням відстоювати та оберігати
власну внутрішню свободу художника.
Проте долі їхні склалися майже однаково
− після фізичного знищення та заборони
творів їм судилися десятиліття майже
повного забуття або ж ортодоксальні
оцінки радянського літературознавства.
Гадаю, що упорядник покажчика це
постійно пам’ятає і враховує. Навіть
б і л ь ш е − Г. Є ф і м о в а з н а у к о в о ю
скрупульозністю мовою бібліографічних
109
відомостей намагається найточніше
реставрувати непростий творчих шлях
того чи того митця, починаючи від
його першої публікації аж до згадок
та оцінок у нинішній періодиці. Чітко
означеним бібліографічним рубрикам
(“Окремі видання, публікації в збірниках”,
“ П у бл і к а ц і ї в н а у к о в и х з а п и с к а х ,
журналах, календарях”, “Публікації в
газетах”, “Переклади” тощо), які можуть
змінюватися відповідно до матеріалу,
що описується, передує лаконічна,
але максимально повна інформаційно
біографічна довідка про життєвий шлях
письменника, основні віхи його творчості
та безпосередньої участі в тодішньому
л і те р ат ур н о - м и с те ц ь к о м у п р о це с і .
Це дає змогу сучасному досліднику,
особливо початківцеві, компетентніше
орієнтуватися в ньому, враховувати
його розмаїття, уникати однозначних
і к атегоричних оцінок та висновків.
У цьому контексті необхідно особливо
наголосити, що ці довідки створювались
н а о с н о в і р ет ел ь н о го в и вч е н н я й
осмислення наявних відомостей про
того чи того митця, іноді суперечливих
і довільних, літературно-критичних
оглядів, статей, монографій тощо, тому
вони максимально уточнені, містять
найважливішу інформацію, яка може
стати навіть своєрідною підказкою для
наступних, уже сучасних досліджень.
Прикметно , що пок ажчик містить
чимал о ілюстративного матеріалу,
зокрема індивідуальні та групові фото й
мальовані портрети письменників, фото
обкладинок їхніх книжок й автографів. Це
робить його “живим”, “одухотвореним”,
наближає до сучасних користувачів,
крім того, що доповнює додатковою
інформацією.
Джерельна база покажчика досить
солідна − 4093 бібліографічні посилання.
Том у він завершується необхідним
довідковим апаратом наприкінці, який
містить іменний покажчик (“Покажчик
авторів”), покажчик видань (“Альманахи”,
“ Б ю л ет е н і ” , “ Га з ет и ” , “ Ж у р н а л и ” ,
“Календарі”, “Наукові збірники”), список
скорочень.
Зі з’явою 2002 р. біобібліографічного
пок ажчик а “Книги і долі” робота
Г. Єфімової над збиранням матеріалів
про митців Розстріляного Відродження
тривала: нещодавно вона завершилася
антологією поетичних творів “Шляхами
110
пам’яті”, як зазначено в підзаголовку.
Проте цей новий збірник порушує
межі формат у звичної антол огії,
власне, він – своєрідне закономірне
продовження покажчика. Створений
він на основі не лише фондів Одеської
державної наукової бібліотеки, а й інших
книгосховищ Одеси, тут використано
широкий за жанрами і хронологією
х уд о ж н і й , л і т е р а т у р н о - к р и т и ч н и й
матеріал, зокрема історії української
літератури, мемуари, спогади, збірники
творів, альманахи, періодику тощо.
Перші два розділи антології
у специфічній − поетичній − формі
в и с в і тл ю ют ь з а га л ь н і о с о бл и во с т і
соціально-політичного й літературно-
мистецького життя України 1920−1930-
х років . Тут подано художні твори
тодішніх митців і наших сучасників,
яким передують оглядові передмови
упорядника, написані цікаво, проникливо
й вод н оч а с д о с и т ь і н ф о р м ат и в н о ,
із залученням багатьох конкретних
фактів. Вони переносять читача у вир
харківських та київських мистецьких
подій 1920-х, ще сповнених оптимізму
й завзяття, щирої віри у творчі сили й
чудове майбутнє звільненого народу,
коли утворювались перші об’єднання
українських митців, з’являлись нові
ч а с о п и с и й в и д а в н и ц т ва . А вто р к а
недарма наголошує на цих важливих
емоційних моментах − зрозумілішою стає
глибина трагедії української інтелігенції,
яка швидко розчарувалась і зневірилась
у революційних ідеалах, а невдовзі
взагалі майже вся була знищена.
Третя частина антології найбільша. Її
цінну та необхідну частину також становить
супровідний оглядовий текст упорядника.
В окремих підрозділах різногранно, із
залученням бібліографічних посилань,
ілюстративного матеріалу, фрагментів зі
статей та спогадів висвітлено діяльність
і художні здобутки письменницьких
о р г а н і з а ц і й “ П л у г ” , “ Га р т ” , “ Н о в а
генерація”, “Західна Україна”, ВАПЛІТЕ,
“ М ол од н я к ” , ВУ С П П , у г ру п о ва н ь
АСПИС, “Ланка”, МАРС. Справжньою
несподіванкою може стати для сучасного
читача підрозділ “Літературні пародії
й шаржі”, адже відповідні збірники,
датовані 1927 р., уже давно раритетні,
як і часописи тих днів, на сторінках яких
жанр пародій був доволі поширеним.
Очевидно, більшість шаржів сучасний
Слово і Час. 2011 • №12
читач також матиме змогу побачити
вперше.
Антологія завершується покажчиком
авторів (із доданими бібліографічними
довідками) та іменним покажчиком.
Обидві книжки, упорядковані
Г. Єфімовою, загалом можна вважати
с в о є р і д н и м и б і о б і бл і о г р а ф і ч н и м и
п о с і б н и к а м и д л я в и вч е н н я та
дослідження української літератури
1920−1930 рр., заповнення багатьох
іще затемнених сторінок її історії. Вони
мають безперечну наукову цінність,
бо укладені не лише професійно, а й
із глибоким знанням національного
мистецтва.

Раїса Мовчан
Отримано 23 жовтня 2011 р. м. Київ

„„„„„„„„„„„„

ПОЕТИКА ЕПІТЕТА В СИСТЕМІ ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ

Волковинський О. Поетика епітета: Монографія. – Кам’янець-
Подільський: ФОП Сисин О. В., 2011. – 350 с.
У сучасних літературознавчих дослідженнях дедалі частіше з’являються
праці з ґрунтовним аналізом різних аспектів функціонування в художньому
дискурсі елементів тропіки [див., напр.: 1, 2, 6]. Такі праці вирізняються
якісною методологічною роботою, спрямованою на вдосконалення відомостей
як з теоретичної, так і з історичної поетики. У цьому ж зрізі розгортається
дослідження О. Волковинського, присвячене проблемі поетики епітета.
У праці одразу ж помітно те, що Нагол ошуючи на дуальній природі
науковець володіє інформацією щодо епітетної структури, науковець вдало
традиційних та сучасних досліджень залучає ідеї рецептивної, антропологічної
теорії епітета на високому рівні. Водночас поетики та філологічної телеології.
він докладно аналізує всі їх положення У першій частині “Поетик а епітета:
та зупиняється на визначальній теоретична складова” основні питання,
проблемі – уніфік ації термінол огії. на яких акцентує дослідник, такі:
Аналізуючи вже порівняно поширені • визначення типів відношень у межах
поняття “епітетна сполука”, “епітетна епітетної структури;
конфігурація”, “епітетна конструкція” • характеристика ознак та функцій ЕС;
та “епітетне словосполучення” (8-12), • класифікація епітетів;
О. Волковинський подає конструктивну • діахронія поглядів на естетичну
критику зазначених номінацій і пропонує природу та функціонування епітетів;
вик ористовувати термін “епітетна • теоретико-методологічні передумови
структура” 1 (ЕС) для репрезентації формування епітетології та ін.
єдності означення та означуваного. Окреслена проблематика та її науково
1
виважений розгляд засвідчують, що
О. Волковинський так пояснює наведений
термін: “Досить жорстке архітектонічне та О. Волковинський здійснив максимально
семантичне утворення, що виникає як результат можливий (на сучасному етапі розвитку
поєднання-злиття означення та означуваного, тропіки) аналіз поетики епітета як
пропонується називати епітетною структурою, важливої складової літературного твору.
під якою розуміється як зовнішньо-конструктивне
(архітектонічне) поєднання компонентів, так і Цікаве в цьому контексті припущення
їхній, скажімо, агрегатний стан, що зумовлюється автора, що “саме з епітетної структури
специфікою функціонування цієї структури як розвивається порівняння, метонімія,
складової ще більшого системного утворення – метафора та інші засоби художньої
літературно-художнього тексту” (13).

Слово і Час. 2011 • №12 111

виразності”1 (19). Науковець наводить не
просто здогади, а підкріплені прикладами
аналізу поетики епітетних структур
(частина друга) сформовані концепції. До
того ж О. Волковинський виходить за межі
тропіки, а подекуди й літературознавства,
характеризуючи епітетні структури як із
погляду літературознавчих дисциплін
(генол огії, фоніки, строфіки), так і
за лінгвістичними й філософськими
концепціями (внутрішня форма,
співвідношення логічних означень і
епітетних структур) тощо.
Важливо й те, що об’єкт і предмет
дослідження О. Волковинського
р оз гл я д а ют ь с я н е і зол ь о ва н о , а в
системі художнього твору як естетичного
ц і л о го 2 . Н а у к о в е ц ь д о с я га є ц ь о го
характеристикою архітектонічної та
жанротворчої функції епітетних структур
на матеріалі української та російської
літератур.
Однак на тлі теоретично та
методологічно виваженої першої частини
дещо суперечливими твердженнями
вирізняється глава “Епітетна структура
як акустичний образ у світлі концепції
Ф. де Соссюра про двосторонність знака”.
Іноді навіть здається, що автор трохи
плутається в концепції швейцарського
лінгвіста3.
У контексті виокремлення такої
модифік ації досліджуваного тропа,
я к е вф о н і ч н и й е п і т ет ( “ з а га л ь н е
об’єднання звукосимволічного,
алітераційного та асонансового
е п і т ет і в ” ( 8 1 ) ) , О . В ол к о в и н с ь к и й
особливо зосереджується на звуковій
спорідненості епітета і слова, яке він
харак теризує. Обґрунтовуючи тезу
про наявність “прихованого зміст у
в конкретних звуках і в ускладнених
1
Схожої думки дотримується Т. Онопрієнко
[див.: 4, 127-130].
2
Тут напрошується порівняння із працею Б. Іванюка
“Метафора і літературний твір” [див.: 1].
3
У праці немає й уніфікації правопису прізвища
лінгвіста. Пор.: “Р. Будагов до трьох центральних
ідей “Курсу загальної лінгвістики” зараховував
“вчення Соссюра про категорію відношення в системі
мови <…>, вчення про синхронію й діахронію й
вчення про мову й мовлення” <…> Такий підхід
багато в чому визначив загальні тенденції в рецепції
наукової спадщини Ф. де Сосюра (курсив мій. –
С. Л.)” (74).
112
семантичних зв’язках завдяки
одивненому об’єднанню означення й
означуваного” (77), науковець чомусь
розглядає епітетну структуру як знак,
у якому означуване – це план змісту,
а означення – план вираження, та
зараховує її до мовних “під-одиниць” 4.
Нагадаємо, що традиційно до одиниць
мови (їх ще називають емічними) [1, 149]
належать фонеми, морфеми, лексеми,
синтаксеми (одиниці основних рівнів
мови) та одиниці проміжних рівнів. Звук
як реалізація фонеми – це вже одиниця
мовлення. Отож, говорячи про “під-
одиниці”, Ф. де Соссюр мав на увазі саме
одиниці нижчих (відносно лексичного)
рівнів (для прик ладу, ф онему, як а
до сьогодні в лінгвістиці традиційно
вважається односторонньою одиницею
[1, 149], та її мовленнєву реалізацію –
звук 5). Гадаємо, не правомірно також
проводити паралелі між “під-одиницями”
Ф. де Соссюра та епітетною структурою з
її складовими “означення + означуване”
(75). Оскільки з лінгвістичного погляду
епітетна структура – це словосполучення,
тобто одиниця вищого рівня.
Швидше за все, така, образно кажучи,
“ п с е в д о д в о с т о р о н н і с т ь ” е п і т ет н о ї
структури, де один компонент – план
вираження, а інший – план зміст у,
зумовлена нечіткістю термінологічної
бази при розгляді проблеми. Наприклад,
в окремих твердженнях зауважуємо таку
плутанину в поняттях означувальне
4
Скажімо, О. Волковинський, аналізуючи
працю Н. Слюсаревої, наводить таку цитату:
“…[Ф. де Соссюр] зауважував, що слова не єдині
одиниці, які мають двосторонній характер. Навіть
більше, в одному із записів підкреслив: “питання про
одиниці нижчого порядку (під-одиниці) залишається
відкритим”. Спираючись на це твердження, автор
рецензованої монографії зазначає: “Дозволимо
собі доповнити, що “під-одиниці мови”, до яких
можна зарахувати означення та означуване, а також
звуки, що забезпечують їх єдність, мають характер
двостороннього зв’язку” (75).
5
“Звук не має семантики, хоч у концепціях
звукосимволізму встановлення мотиваційного
зв’язку між звуком і значенням слів уважається
можливим і має психічне підґрунтя: синестезію
як аналогію між різними відчуттями й образами у
свідомості людини та кінеміку як зв’язок довільних
рухів м’язів із відчуттями й емоціями” [див.: 5,
162-163].
Слово і Час. 2011 • №12
(“означаюче”1) та означуване: “Фонічне
зближення означення з означуваним
(курсив мій. – С. Л.) та означень між
собою підсилює основну авторську думку
твору. Звичайно, смислові тлумачення
епітетних струк т ур, елементи яких
поєднуються між с обою звук овими
ланками, досить варіативні, оскільки
“ з в ’ я зо к , що п о є д н у є оз н ач а юч е з
означуваним” (курсив мій, а внутрішні
лапки вказують на текст Ф. де Соссюра.
– С. Л.), усе ще довільний” (79). Якщо
розглядати епітетну структуру з погляду
лінгвосеміотики, то означувальним
(планом вираження мовного знака), на
наш погляд, будуть обидва компоненти
тропа в єдності як словосполучення (а
не тільки означення).
Основною метою застосування положень
теорії Ф. де Соссюра О. Волковинським,
як можна припустити, було заперечення
принципу довільності знака2 й на основі
цього проголошення вмотивованості
фонічного зближення означення й
означуваного між собою. Щоправда,
незрозуміло, чому далі в праці науковець
заперечує сам себе, усе ж стаючи на бік
Ф. де Соссюра: “Смислові тлумачення
епітетних структур <…> варіативні,
оскільки “зв’язок <…>” усе ще довільний.
Але дозволимо собі запропонувати й
таке твердження: чим більш довільними
виявляться зв’язки між означенням і
означуваним, тим більш поетичними
будуть епітетні структури. Відповідно,
якщо епітетні структури отримують
підвищену поетичність, то зв’язки між
означенням і означуваним будуть ще
більш довільними” (79). Гадаємо, тут
1
У сучасній лінгвістиці вживання активних
дієприкметників теперішнього часу з суфіксами
-уч-, -юч-, -ач-, -яч- уважається небажаним [див.:
4, 154]. Доцільніше вживати терміни означувальне
та означуване або ж позначуване і позначувальне
[див.: 8, 227] як номінації плану змісту та плану
вираження мовного знака. Очевидно, використання
науковцем лексеми “означаюче” замість
“означувальне” стало випадковим недоліком при
перекладі праці Ф. де Соссюра з російської мови.
2
На початку глави О. Волковинський, зокрема,
зазначає: “Ф. де Соссюр коментує тлумачення
принципу довільності <…>, але його можна
заперечити. <…> У загальних взаємовідношеннях,
властивих динамічному функціонуванню елементів
мовної системи, кожний окремий знак втрачає
довільність і стає мотивованим” (75).
Слово і Час. 2011 • №12
дослідник мав на увазі вже не ознаку
мовного знака (довільність поєднання
означувального (плану вираження) і
означуваного (плану змісту)), виведену
Ф. де Соссюром, а всього-на-всього
асоціативно-образні зв’язки між словами
та індивідуальність їх читацьких рецепцій
у художньому тексті3.
У такому випадку застосування теорії
Ф. де Соссюра про двосторонність знака
при виведенні поняття алітераційного
епітета (“дуально організована структура
(означення + означуване) з підвищеною
архітектонічною впорядкованістю, в якій
поняття, предмет чи явище отримують
умовно-образне визначення прикмети,
якості, ознаки. Алітераційний епітет
організовується звуковим добором, в
якому збігаються приголосні звуки в
означенні й означуваному” (79), уважаємо
з а й в и м . Н ато м і с т ь р ел е ва н т н о ю
теоретичною базою в цій проблемі є
надбання теорії звукосимволізму та
фоносемантики. Саме на них дослідник
зосереджує свою увагу в наступних
розділах праці.
Особливо високим науковим рівнем
вирізняються розділи “Архітектоніка та
композиція епітетних структур в аспекті
теорії С. Бураго про мелодію вірша та
семантику рівня звучності”, “Емфатичність
епітетних структур (або ще раз про те, як
зроблена “Шинель” М. Гоголя”) та глава 6
“Евфонія – архітектонічний принцип
організації епітетних струк тур”, в
яких О. Волковинський аналізує роль
звукового оформлення епітетних структур
у забезпеченні виразності авторського
ставлення до зображуваного та
посилення експліцитного й імпліцитного
впливу на реципієнта. Справляє також
враження графічна візуалізація4
динаміки рівня звучності назв, епітетів і
творів у поезіях М. Волошина. На основі
проведеного дослідження науковець
доходить вагомих висновків щодо зв’язку
епітета й художнього твору: “Власне
3
До речі, на користь принципу довільності
Ф. де Соссюра науковці наводять приклад
асиметричного дуалізму мовного знака
(С. Карцевський) [див.: 9, 133].
4
Графіки, розміщені в додатках до книжки,
теоретично виважені й водночас наочно
підкріплюють концептуальні положення аналізу
мелодій досліджуваних поетичних творів.
113
означення як складові частини епітетних
структур “витягують” на собі й загальний
рівень звучності сонета” (83). Актуальна
також характеристика фоніки епітетних
структур не тільки в рамках поетичного,
а й прозового твору, що є порівняно
новим у контексті сучасних досліджень з
теорії епітета. Матеріалом дослідження,
зокрема, стали “Шинель” М. Гоголя (107–
130), “Звичайна історія” І. Гончарова
(159–166) та ін. Оригінальне завершення
праці – розгляд суті епітета в контексті
внутрішньої форми літературного твору
(інтертекстуальність епітета, епітет як
складова макрообразу, міфологічний
епітет).
О т ж е , п о п р и н ез н ач н і н ед ол і к и ,
цінність книжки О. Волк овинськ ого
беззаперечна в контексті зародження
фундаментальних досліджень з теорії
епітета як в українськ ом у, так й у
світовому літературознавстві.

Л ІТЕРАТУ РА
1. Большой энциклопедический словарь: Языкознание. – М., 1998.
2. Иванюк Б. Метафора и литературное произведение. – Черновцы, 1998. – 252 с.
3. Онопрієнко Т. Епітет у системі тропів сучасної англійської мови (Семантика. Структура. Прагматика):
Автореф. дис… канд. філол. наук. – Харків, 2002. – 19 с.
4. Онопрієнко Т. Епітет як первісний троп і системоутворюючий центр тропіки // Вісник Житомирського
державного педагогічного університету. – 2001. – № 8. – С. 127–130.
5. Селіванова О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. – Полтава: Довкілля – К., 2006.
6. Семків Р. Іронія як принцип художнього структуротворення: Автореф. дис… канд. філол. наук. – К.,
2002. – 19 с.
7. Українська мова: Енциклопедія. – 2-ге вид. – К.: Вид-во “Українська енциклопедія” ім. М. П. Бажана, 2004.
8. Швець Я. Мовний символ як особливий мовний знак // Теоретичні засади, прийоми й методи лінгвістичних
досліджень. – 2010. – № 9.
9. Штерн І. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики: Енциклопедичний словник для фахівців з
теоретичних гуманітарних дисциплін та гуманітарної інформатики. – К.: АртЕк, 1998.

Світлана Луцак
Отримано 15 листопада 2011 р. м. Івано-Франківськ

Іван Франко: Тексти. Факти. Інтерпретації:

Збірник наукових праць. – К.; Львів, 2011. – Вип. І:
Огляди. Статті. Твори. Листування. Спогади.
Бібліографія. – 440 с.

Це видання започатковує продовжуваний збірник “Іван

Франко: Тексти. Факти. Інтерпретації”, що виходитиме в міру
накопичення відповідних матеріалів.
Перший випуск присвячено заснуванню Інституту Івана
Франка НАН України та 155-им роковинам від дня народження
письменника. До збірника ввійшли франкознавчі огляди
(Є. Нахлік, Т. Гундорова), літературознавчі (М. Легкий,
Н. Тихолоз, М. Барабаш, К. Дронь, М. Лапій, М. Бондар,
Л. Каневська), культурологічні (А. Швець), фольклористичні
(С. Пилипчук), енциклопедичні (Є. Нахлік) статті та розвідки,
а також першодруки окремих Франкових текстів. Уперше
друкуються деякі листи Н. Кобринської до І. Франка, листи
дітей до матері О. Франко, спогади про письменника,
бібліографічні матеріали О. Луцишин (Іван Франко в
дисертаційних дослідженнях за 1998-2009 рр.) та М. Барабаша
й О. Луцишин (франкознавчі публікації науковців Львівського
відділення Ін-ту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України
за 2006-2010 рр.). Завершує збірник Покажчик осіб і творів
без авторства.
С.С.

114 Слово і Час. 2011 • №12

 ЛП
НА БАТЬКІВЩИНІ ЕПОСУ “МАНАС”
І ЧИНГІЗА АЙТМАТОВА
6 – 11 вересня 2011 р. в столиці Киргизії Бішкеку відбувся другий всесвітній фестиваль епосів
народів світу (перший – 2006 р.). Зібралися представники двадцяти країн – понад сто виконавців
національних епосів, дослідники традиційної фольклорної спадщини.
Програма фестивалю була насиченою та різноманітною. Зокрема, на площі Ала-Тоо відкрито
етнографічне село Киргиз-качу, проведено конкурс на кращу юрту, конкурс виконавців епосу
“Манас” – манасчі. Відбулися виставка-ярмарок виробів народних майстрів Середньої Азії, парад
національних традицій та обрядів; показ колекції етнографічних костюмів “Стиль кочівника”.
У музеї історії відкрито виставку, присвячену пам’яті видатного письменника світового рівня Чингіза
Айтматова (величний на повний зріст бронзовий пам’ятник йому встановлено до двадцятої річниці
незалежності Киргизії наприкінці серпня).
Учасники фестивалю побували у високих горах Тянь-Шаню в Талаській області – на батьківщині
творців епосу “Манас” та Ч. Айтматова. Киргизький національний комплекс “Манас Ордо” за
підтримки ЮНЕСКО відкрито до 1000-ліття славетного епосу 1995 року за участю представників
шістдесяти п’яти країн, зокрема України, що засвідчує табличка біля посадженої ялини на території
музейного комплексу.
У межах фестивалю в президентській резиденції “Ала-Арча” плідно працював науково-практичний
симпозіум “Традиційні цінності національної культури”, в якому взяли участь дослідники епічної
творчості із шістнадцяти країн: Киргизії, України, Білорусі, Литви, Латвії, Естонії, Вірменії, США,
Туреччини, Кореї, Німеччини, Казахстану, Росії, Азербайджану, Таджикистану, Індії. Вчені наголосили
на потребі всебічного вивчення традиційної спадщини, підготовці видань національних епосів,
енциклопедії епосів народів світу. Актуальними завданнями лишаються переклади національних
епосів на різні мови та ширший культурний діалог між народами. Важливо, щоб сучасники більше
знали про розмаїття епічної творчості народів: односюжетні пісні та монументальні багатосюжетні
поеми-епопеї (шумерські пісні про Гільгамеша, давньоіндійські “Рамаяна”, “Махабхарата”,
вірменський “Давид Сасунський”, якутські олонхо, карело-фінські руни, киргизький “Манас”,
узбецький, таджицький та інших азійських тюркомовних народів “Алпамиш”, калмицький “Джангар”,
епоси осетинів, хакасів, українські народні думи тощо).

Слово і Час. 2011 • №12 115

 У центрі обговорення симпозіуму був найбільший за обсягом у світі епос – киргизький “Манас”,
який має понад два з половиною мільйони поетичних рядків і майже у двадцять разів перевершує
за кількісним показником разом узяті грецькі “Іліаду” та “Одісею”. Науковці порушили низку
актуальних проблем підготовки до видання повного корпусу “Манасу”, авторства, виконавства
тощо. Ролі та значенню епосу в суспільному житті присвячено доповіді С. Абдрасулова (“Епос
“Манас” і манасчі в духовній культурі киргизів”), С. Кайипова (“Епос як джерело соціальної пам’яті
народу”), А. Жакшилокова (“Айкелізм і національний менталітет”), Г. Сидикової (“Віра в магічну силу
слова в епосі “Манас”), С. Ералієва (“Читання епічних творів серед киргизів міст (за матеріалами
етносоціологічних досліджень 1990-х рр.”), Т. Кадирбаєвої (“Роль вивчення епічної спадщини в
художній освіті”) та ін.
Змістовні доповіді про епічні традиції народів виголосили В. Бутанаєв (Абакан, Росія): “Епічна
спадщина хакасів”, О. Жирков (Республіка Саха Якутія, Росія): “Заходи зі збереження, вивчення
і поширення якутського героїчного епосу олонхо”, В. Саакян (Єреван, Вірменія): “Вірменський
народний епос “Сасна Црер” (“Сасунські богатирі”): проблема державності”, Б. Азібаєва (Алмати,
Республіка Казахстан): “Домінанти казахського епосу” (крім шістдесяти чотирьох томів, опубліковано
анотоване видання епічної спадщини казахів), А. Якижи (Стамбул, Туреччина): “Дослідження епосів
у Туреччині” тощо.
Завідувач відділу фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології
ім. М. Т. Рильського НАН України М. Дмитренко, один із модераторів симпозіуму, виступив
перед науковою громадою із доповіддю про наш національний епос – українські народні думи. Як
керівник проекту підготовленого академічного видання дум у п’яти томах учений здійснив своєрідну
презентацію першого тому “Українських народних дум”, подарував книжку Киргизькій національній
бібліотеці. Доповідач запропонував присутнім послухати аудіофрагмент думи “Три брати самарські”
у виконанні відомого в Україні митця Тараса Компаніченка. Під час прес-конференції М. Дмитренко
навів цікавий факт із власної біографії: тридцять років тому в Киргизії вийшла друком монографія
Р. Кидирбаєвої “Генеза епосу “Манас”. Рецензію на це видання він – тоді аспірант – опублікував на
шпальтах журналу “Народна творчість та етнографія”, отримав листа-подяку від автора. Тепер же
трапилась нагода зустрітися з багатьма дослідниками “Манасу”, побувати в краю епічних героїв.
Поїздка представника України на фестиваль стала можливою завдяки співпраці Міністерств культури
і туризму України й Киргизії.
Другий всесвітній фестиваль епосів народів світу, науково-практичний симпозіум засвідчили
актуальність міжнародних контактів у галузі культури та науки. Це сприятиме кращому
взаєморозумінню людей Заходу і Сходу, утвердженню не уніфікованих глобалізаційних підходів до
традиційних культур, а усвідомленню шляхетної ідеї духовно-культурного життя людства: єдність
у різноманітті.

Микола Дмитренко
Отримано 22 вересня 2011 р. м. Бішкек – м. Київ

„„„„„„„„„„„„

ВСЕУКРАЇНСЬКА НАУКОВО-ПРАКТИЧНА КОНФЕРЕНЦІЯ

“АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
І МОВЛЕННЯ”
3–4 листопада 2011 року на базі Національного університету “Острозька академія” (Рівненська
область, м.Острог) відбулася всеукраїнська науково-практична конференція “Актуальні проблеми
культури української мови і мовлення”. Організатором заходу стала кафедра української мови
гуманітарного факультету Національного університету “Острозька академія”. Було заплановано
обговорення, зокрема, таких питань: назрілі проблеми культури української мови в сучасній
лінгвістиці, орієнтування підготовки майбутніх учителів-словесників на новий зміст мовної освіти,
формування нової мовної системи, питання належної мовної освіти та ін. Учасниками конференції
стали науковці з різних куточків України: Острога, Рівного, Києва, Хмельницього, Тернополя,
Чернігова, Херсона.
З вітальною промовою до учасників конференції звернулися ректор Національного університету
“Острозька академія” професор І. Пасічник та перший проректор професор П. Кралюк. На пленарному
засіданні доповіді виголосили академік АН ВШ України, завідувач кафедри української мови НаУОА

116 Слово і Час. 2011 • №12

І. Хом’як (“Культура української мови у сучасних реаліях”), дійсний член НАПН України, завідувач
кафедри педагогіки й методики початкової освіти Глухівського національного педагогічного
університету ім. О. Довженка М. Вашуленко (“Проблема культури мовлення в наукових дослідженнях
з педагогічних наук”), професор кафедри мовознавства Інституту філології та журналістики
Херсонського державного університету М. Пентилюк (“Культуромовна особистість майбутнього
учителя-словесника в проспекції білінгвізму”), головний науковий співробітник лабораторії навчання
української мови Інституту педагогіки НАПН України Н. Голуб (“Комунікативна компетентність
сучасного учня старших класів: суть проблеми і шляхи її розв’язання”), професор М. Торчинський
(“Кодифікація норм правопису власних назв української мови”), академік УААН С. Омельчук
(“Особливості засвоєння морфологічних норм української мови в основній школі: лінгвістичний
і лінгводидактичий аспекти”) та заступник завідувача відділу тематичних передач Рівненської
обласної державної телерадіокомпанії М. Береза (“Культура мови в засобах масової інформації”).
Далі робота конференції тривала у трьох секціях: “Проблеми культури української мови в сучасній
лінгвістиці”, “Технології вироблення мовленнєвої компетенції в учнів загальноосвітніх навчальних
закладів”, “Формування культуромовної компетентності у студентів вищих навчальних закладів”.
Найбільше дискусій відбувалося в рамках роботи першої секції, адже проблематика культури
української мови набуває дедалі більшого значення в умовах функціонування інформаційного
суспільства.
Матеріали конференції будуть опубліковані в збірнику “Наукові записки. Серія “Філологічна”,
затвердженому ВАК України.

Вікторія Назарук
Отримано 5 листопада 2011 р. м. Острог

Наєнко М.К. Теорія і літ-творчість:

50-ліття теоретичної кафедри плюс…
[Наук.-попул. нарис]. – К.: Логос, 2011. – 160 с.

Науково-популярний нарис створено на основі фактів та

роздумів автора про літературну творчість і теорію літератури,
зокрема, як їй велося в різні часи за півстоліття на кафедрі
теорії літератури Київського університету. У її назві періодично
додавалися уточнення + (плюс): літератури народів СРСР –
наукова критика – компаративістика – літературна творчість.
Книжка містить “Передслів’я”, де автор розмірковує про
теорію літератури, вважаючи, що “коли вона (художня
творчість) по-справжньому нова й цікава, то й теоретичні
міркування про неї можуть бути цікавими”. У розділі 1 “Пропілеї
або Передісторія університетської теорії” говориться про
діяльність кафедри теорії за 50 років і освіту в Україні в цілому,
починаючи від Х ст., з часів Великого князя Володимира.
2 розділ “За червоними колонами і в жовтому домі або
Перший етап становлення кафедри: 1962–1991” сповідає про
наукові кадри на кафедрі, розвиток науки, шістдесятництво,
яке “виростало з загальноєвропейського і світового руху
художньої свідомості до нового, неомодерністськ ого
сприйняття й відтворення світу”.
У 3 розділі розглядається діяльність кафедри в часи
незалежності (1991–2001) з усіма плюсами й… мінусами, а
також нові кафедральні плюси… з мінусами (2001–2011), коли
було створено Інститут філології.
Завершують книжку “Післяслово” та фото- і сканофрагменти.

С.С.

Слово і Час. 2011 • №12 117

ЗМІСТ ЖУРНАЛУ ЗА 2011 РІК
СТАТТІ, ДОСЛІДЖЕННЯ, РОЗВІДКИ
Астаф’єв Олександр, Табакова Ганна. Роде наш прекрасний .....................................№8 .......с. 64–69
Астаф’єв Олександр. Рецепція творчості Тараса Шевченка на сторінках журналу
“Biuletyn polsko-ukraiński”.....................................................................................................№1 .......с. 41–51
Барабаш Юрій. “Свого язика не знає…”, або Чому Гоголь писав російською?..........№2 .........с. 3–17
Барабаш Юрій. Шевченків концепт “чужі люди” та його семантично-поетикальні
модифікації як сенсотвірний чинник ..................................................................................№8 .........с. 3–13
Білоус Петро. Парадокси києворуського літературного життя ..................................№11 .....с. 34–40
Білоус Петро. Читаючи Дмитра Лихачова .......................................................................№5 .......с. 41–47
Бовсунівська Тетяна. Смислотворча функція контексту..............................................№6 .........с. 3–13
Бойко Надія. “Таких діячів надто потрібно буває на світанні національного життя...”
(Літературна спадщина Олександра Кониського)............................................................№11 .....с. 71–80
Бондаренко Юрій. Роман-хроніка Уласа Самчука “Марія”: Україна між космосом
та історією................................................................................................................................№6 .......с. 25–33
Борисюк Ірина. Конструювання культурного простору в поезії Петра Мідянки .....№1 .......с. 72–77
Боронь Олександр. Творчість Г. Квітки-Основ’яненка як претекст Шевченкових
повістей ....................................................................................................................................№5 .......с. 55–64
Боронь Олександр. Шевченкознавчі інтерпретації Юрія Барабаша. ...........................№8 .......с. 26–30
Бочко Марія. Федір Коваль – популяризатор української народної творчості
та професійної культури на Заході .....................................................................................№7 .......с. 27–33
Брайко Олександр. Подія в художній системі ранніх романів В. Винниченка:
парадокси ініціації..................................................................................................................№12 .....с. 68–82
Брайко Олександр. Про деякі наративні особливості ранніх романів
Володимира Винниченка .......................................................................................................№6 .......с. 33–48
Бурлака Галина. Роль О. Кониського в переїзді М.Грушевського до Львова ............№11 .....с. 80–83
Варчук Валентина. Василь Стефаник. “Городчик до бога ридав...”: до проблеми
вибору основного тексту .......................................................................................................№6 .......с. 71–81
Василишин Олег. Як прославилася Харчукова “Неслава” ...........................................№8 .......с. 96–98
Вербицька Лідія. Природно-людський спільносвіт у дидактичній ліриці
Івана Франка (“Мій ізмарагд”, “Давнє й нове”) .................................................................№7 .......с. 39–49
Гаврилюк Надія. Маси vs особистості, або Кому потрібна ієрархія? ..........................№3 .......с. 88–97
Гаврилюк Надія. Перебори “Дзвону” Ігоря Нижника ...................................................№6 .......с. 86–89
Гайдук Сергій. Закарпатський лірик планетарного масштабу ......................................№10 .....с. 97–98
Галич Артем. Жіночий і нежіночий романи Галини Тарасюк в асоціонімному
вимірі.........................................................................................................................................№8 .......с. 49–59
Гальчук Оксана. Античний космос поезії Миколи Бажана ...........................................№5 .......с. 15–23
Голобородько Ярослав. “Духовні автобани” Івана Дзюби .............................................№7 .......с. 15–19
Голобородько Ярослав. Григорій Сивокінь: форум критикології ................................№8 .......с. 31–37
Голобородько Ярослав. Дескрипція натур-нескінченності............................................№1 .......с. 63–72
Голобородько Ярослав. Дзвінка Матіяш & конструкт текстового лото ......................№6 .......с. 82–86
Голобородько Ярослав. Інтелектуальні портали Михайла Драгоманова....................№9 .........с. 3–15
Горблянський Юрій, Кульчицька Марина. “Кривава фієста сучасності”
в одкровенні від Ліни Костенко (Зауваги про “Записки українського самашедшого”) ......№5 .......с. 73–83
Горболіс Лариса. “Ранковий прибиральник” Ірен Роздобудько – роман
про повернення в Україну .....................................................................................................№1 .......с. 52–58
Горболіс Лариса. Проза Євгена Гуцала 90-х років як застереження від розпусти
й духовного виродження .......................................................................................................№11 .......с. 3–14
Давиденко Іван. Міфологічні трансформації в оповіданнях В. Даниленка ................№9 ...с. 100–106
Даниленко Володимир. Романи “Не-ми” та “Ісихія” в літературній спадщині
Юрка Ґудзя..............................................................................................................................№6 .......с. 48–53
Даниленко Володимир. Танець над прірвою: смерть Григора Тютюнника
в дзеркалі аналітичної психології........................................................................................№12 .....с. 31–34
Данилюк-Терещук Тетяна. Українська народна міфологія у фольклористичних
дослідженнях першої половини ХІХ ст. .............................................................................№4 .....с. 96–107
Даніш Мирослав. Візантологія та візантологічні студії Івана Франка ........................№7 .......с. 33–38
Двуличанська Олена. Метафоричність як поле вираження світоглядних
позицій В. Яворівського (на прикладі малої прози письменника) .................................№11 ...с. 98–103

118 Слово і Час. 2011 • №12

Дем’яненко Людмила. Імпресіонізм у музиці і літературі
(Михайло Коцюбинський і Клод Дебюссі) .........................................................................№1 .......с. 78–84
Дзюба Іван. Поет філософської думки (Сергій Кримський) .........................................№7 .........с. 4–15
Дончик Віталій. Художні методи не впроваджуються силоміць .................................№7 .......с. 20–22
Дорогий Миколо Ярославовичу! ........................................................................................№12 .....с. 15–16
Жулинський Микола. Велич трудів і днів Майстра.........................................................№12 .....с. 11–14
Забіяка Ірина. Поетизм як феномен чеського літературного авангарду
1920-х років..............................................................................................................................№2 .......с. 74–80
Зборовська Ніла. Влада і свобода в романах Павла Загребельного .............................№10 .......с. 3–23
Зимомря Микола. Перекладацька спадщина Івана Франка: панорамність
культурного простору ...........................................................................................................№11 .....с. 48–55
Златогорська Людмила. Форми трагізму у драмі Лесі Українки
“Камінний господар”..............................................................................................................№4 .......с. 28–40
Зорівчак Роксолана. Шевченкіана Віри Річ ......................................................................№3 .........с. 3–12
Ільницький Микола. Дві сильветки під одним титулом… (До 80-річчя Юрія Барабаша
і Григорія Сивоконя) .............................................................................................................№8 .......с. 20–26
Ільницький Микола. Маркіян Шашкевич у поетичних текстах Івана Франка ..........№10 .....с. 60–64
Ісіченко Ігор, архієпископ. “Василіанське бароко” ........................................................№1 .........с. 3–21
Ісіченко Ігор, архієпископ. Іван Вишенський і Львівське братство:
літературні аспекти діалогу ..................................................................................................№12 .....с. 35–42
Кабкова Ольга. “Поклоніння ящірці” Л. Дереша та “Оригінал Лаури” В. Набокова:
естетична дзеркальність ........................................................................................................№8 .......с. 60–63
Канцедал Людмила. “Про що шепочуть крапельки дощу…”: поезія
Наталі Лисенко-Єржиківської .............................................................................................№10 .....с. 92–95
Кафедра української літератури Волинського національного університету
імені Лесі Українки (Констанкевич Ірина).........................................................................№4 ...........с. 3–6
Кирилюк Зінаїда. Епізод з історії становлення прози в російській літературі
(О. Пушкін і О. Сомов) ..........................................................................................................№5 .......с. 47–54
Ковалець Лідія. Театр як життя: драма Юрія Федьковича “Довбуш” в аспекті
біографічному .........................................................................................................................№10 .....с. 65–73
Когут Оксана. Міфологізація урбаністичного часопростору в сюжетах сучасної
української драматургії ........................................................................................................№2 .......с. 64–73
Кодак Микола. Драматика “Патетичної сонати” Миколи Куліша в сучасному
інтелектуальному світі ...........................................................................................................№3 .......с. 33–41
Колупаєва Олена. Архітектоніка сонетного циклу в англомовній та україномовній
поезії кінця ХІХ – початку ХХ століття .............................................................................№11 .....с. 90–97
Констанкевич Ірина. Інваріант модернізму як національного стилю в культурному
ландшафті 1920-х років .........................................................................................................№4 .......с. 41–46
Костенко Наталія. Про риму і строфіку Шевченка ......................................................№1 .......с. 22–41
Левицький В’ячеслав. Бентежний genius loci в поезії Івана Драча ...............................№10 .....с. 58–59
Левченко Галина. Необароковий діаріуш людства Ліни Костенко ..............................№5 .......с. 84–89
Леоненко Олександра. Проблеми цілісності існування людини у прозі
Григорія Штоня ......................................................................................................................№3 .......с. 53–58
Лобас Наталка. Зустріч, яка відбулася: Наталка Білоцерківець .................................№10 .....с. 95–97
Логвиненко Юлія. Трансформація античних міфів у творчості
поетів-постмодерністів ..........................................................................................................№6 .......с. 54–60
Лущій Світлана. Журнал “Сучасник” на тлі післявоєнної еміграційної преси.........№12 .....с. 83–89
Маланій Олена. Ключі любові, або Вічне жіноче ждання ............................................№5 .......с. 89–91
Маланій Олена. Національний часопростір у поезії Василя Барки .............................№4 .......с. 51–61
Мартинюк Микола. Рецепція образу Богдана Хмельницького у творчості
Йосипа Струцюка ...................................................................................................................№4 .......с. 82–88
Матющенко Анжела. Протоканон соцреалізму та українська драматургія
1920-х років..............................................................................................................................№10 .....с. 32–42
Мафтин Наталя. Поетика експресіонізму в романі Осипа Турянського
“Поза межами болю” та повісті Леоніда Андреєва “Червоний сміх” ............................№10 .....с. 24–32
Мафтин Наталя. Специфіка моделювання художньої свідомості в новелі
В. Підмогильного “Іван Босий” ............................................................................................№9 .......с. 59–63
Меленчук Ольга. Коментування персоналій у листуванні та щоденнику Т. Шевченка:
досвід С. Єфремова ................................................................................................................№5 .......с. 65–72
Михед Павло. Василь Гоголь-Яновський у культурному контексті часу ....................№9 .......с. 32–50

Слово і Час. 2011 • №12 119

Мірошниченко Лариса. “Еолова арфа” Лесі Українки (невідомий текст) ..................№2 .......с. 37–42
Мовчанюк Володимир. Притчово-філософський сюжет поезії Т. Шевченка
“У Бога за дверми лежала сокира” ......................................................................................№9 .......с. 23–31
Мойсієнко Анатолій. Білоруський сонет і його переклади в Україні .........................№7 .......с. 70–77
Наєнко Михайло. Погляд на прозу – погляд на літературу..........................................№3 .......с. 49–52
Нахлік Євген. Соціальний вимір пекла в “Енеїді” І. Котляревського: джерела
та образна семантика .............................................................................................................№9 .......с. 51–58
Нахлік Євген. Сучасний стан франкознавчих досліджень і проблема створення
Інституту Івана Франка НАН України ...............................................................................№8 .......с. 38–48
Неврлий Микола. Празька українська поетична школа ................................................№12 .......с. 3–11
Неживий Олексій. Григір Тютюнник: роздуми перед ювілеєм
про творчість і пам’ять ...........................................................................................................№12 .....с. 16–31
Нестелєєв Максим. Деструктивна й автодеструктивна образність прози
українського “втраченого покоління” ................................................................................№9 .......с. 64–72
Нікітіна Наталія. Бастіони сучасної технічної довершеності (на матеріалі
жіночої прози кін. XX – поч. XXI ст.) .................................................................................№1 .......с. 85–92
Овчаренко Наталія. Синкретизм художніх систем (на матеріалі канадської прози) ........ №7 ....... с. 50–62
Оржицький Ігор. Сесар Вальєхо: національна тотожність перуанського
поетичного авангарду ...........................................................................................................№7 .......с. 63–69
Павленко Леся. Образ дому в поезії Віктора Кордуна ...................................................№2 .......с. 80–86
Палинський Віктор. “Мій Львів – це місто поезії...” ......................................................№12 .с. 101–103
Палинський Віктор. “…На високу гору”: поетеса Марта Починайко .......................№8 .....с. 99–101
Палинський Віктор. …А де мій? (11 імпресій. Читаючи роман Надії Мориквас)......№6 .......с. 95–98
Панченко Володимир. Ідеологічна повість ІІ половини ХІХ ст.
і генеза соцреалізму ...............................................................................................................№2 .......с. 58–63
Панченко Володимир. Українська версія соцреалізму ..................................................№7 .......с. 23–26
Печарський Андрій. У літературознавчих лабіринтах психоаналітичного
методу дослідження ...............................................................................................................№6 .......с. 13–24
Піхманець Роман. Смислові глибини художнього простору Леся Мартовича .........№2 .......с. 42–57
Прокоф’єв Іван. Поетичний феномен Леоніда Талалая .................................................№11 .....с. 29–33
Пуніна Ольга. Ельза як текст: реалізація формули “Бог – моя клятва”
в літературно-художньому та біографічно-побутовому реєстрах ................................№9 ...с. 107–120
Рарицький Олег. Редакторська діяльність Володимира Підпалого в епістолярних
спогадах сучасників ...............................................................................................................№7 .....с. 95–102
Романов Сергій. Драматична поема Лесі Українки “На полі крові” як християнська
екзегеза і авторський апокриф ............................................................................................№4 .........с. 7–19
Романов Сергій. Леся Українка – Антон Чехов: психологія, доля, покликання .......№2 .......с. 18–37
Ротач Петро. На сторінках миргородської газети: Кілька нових штрихів
до біографії Михайла Ситника ............................................................................................№10 .....с. 87–91
Салига Тарас. “…Цей Микола Вінграновський…” (Аналіз одного твору) ..................№11 .....с. 56–66
Свербілова Тетяна. Фантастична біографія радянського письменника як жанр
масової культури (О. Корнійчук – герой гротескних мемуарів В. Некрасова) ...........№12 .....с. 53–67
Семенюк Лариса. Зооморфні образи української барокової поезії (на матеріалі
віршів Данила Братковського)..............................................................................................№4 .......с. 89–96
Сивокінь Григорій. Історична та національна детермінованість теоретико-
літературного знання .......................................................................................................№8 .......с. 14–19
Сидоренко Наталія. Жанрові модифікації лірико-романтичних повістей
про дитинство в українській літературі 60–80-х років ХХ ст. ........................................№9 .......с. 72–82
Сірук Вікторія. Художні світи Олега Лишеги .................................................................№4 .......с. 72–81
Смольницька Ольга. Архетипна основа роману Віри Вовк “Останній
князь Звонимир” .....................................................................................................................№9 .......с. 82–90
Смоляк Богдан. Майстер-клас письменника в Демидові:
погляд на нову прозу В. Палинського.................................................................................№12 .с. 103–104
Соболь Валентина. Зелена магія мандрівки.....................................................................№1 .......с. 58–63
Содомора Андрій. “І квапиться душа додому”: “Словник мовчання”
Богдана Смоляка ....................................................................................................................№8 .......с. 88–91
Сокол Галина. Повернення забутої письменниці: Галина Журба ................................№7 .......с. 90–94
Сулима Віра. Морфологія “Снів” Тараса Шевченка в контексті біблійних
оніричних пророцтв ...............................................................................................................№3 .......с. 12–20
Тарахан-Береза Зінаїда. Повернені шевченківські раритети........................................№12 ...с. 90–100

120 Слово і Час. 2011 • №12

Тарнашинська Людмила. “Навіщо я? Куди моя дорога?..” Прелюди застереження
в “баладному” виконанні Івана Драча .................................................................................№10 .....с. 43–58
Тарнашинська Людмила. Антропологічні колізії художньої свідомості: жанрово-
стильові актуалізації та модифікації у творчості українських шістдесятників ..........№5 .........с. 3–15
Ткаченко Анатолій, Ткаченко Дана. Лірика Василя Симоненка: текстологічно-
стильові колізії ........................................................................................................................№6 .......с. 61–70
Ткаченко Сергій. Роль часопросторової перспективи в перекладі
(на матеріалі різномовних тлумачень одного вірша Артюра Рембо) ............................№7 .......с. 77–82
Токмань Ганна. Іван Світличний і Герта Мюллер: протистояння тоталітаризму .....№11 .....с. 14–28
Третяченко Тетяна. Портрети Михайла Драгоманова .................................................№9 .......с. 15–17
Улюра Ганна. Антиестетика як естетична норма в російській жіночій прозі
1990-х років..............................................................................................................................№3 .......с. 68–78
Утріско Оксана. У магічному колі Івана Франка: поет Олесь Бабій............................№7 .......с. 83–89
Ушкалов Леонід. “Естетика” Лібельта як дзеркало філософії Шевченка...................№3 .......с. 20–32
Філоненко Софія. “Давня легенда оживає і вбиває!” Гендерні моделі готичного
детективу в романах Андрія Кокотюхи ..............................................................................№3 .......с. 59–67
Філоненко Софія. Cherchez la femme: поєдинок слідчого й жінки-вбивці
в ретродетективах Валерія й Наталі Лапікур ....................................................................№9 .....с. 91–100
Хмелюк Майя. Щоденникові записи Ольги Кобилянської як авторисунок
письменниці .............................................................................................................................№4 .......с. 47–50
Циганок Ольга. Теорія епітафії в українських поетиках XVII – першої половини
XVIII ст. ...................................................................................................................................№5 .......с. 35–41
Чамата Ніна. Жанрово-композиційна організація вірша Т. Шевченка “Три літа” ..№9 .......с. 18–22
Чепа Мирослав-Любомир. Чи є підстави відзначати 1000-ліття Бояна? .....................№8 .......с. 77–87
Чепурко Богдан. “Словник мовчання” заговорив ............................................................№8 .......с. 91–95
Чепурко Богдан. Воно приходить і знаходить, або Метелики над дахами ..................№6 .......с. 93–95
Шевченко-Савчинська Людмила. Весільний портрет на тлі міста Лева:
латиномовна епіталама в Україні XVII ст. ........................................................................№10 .....с. 73–86
Шевченко-Савчинська Людмила. Етикетна література України латинською
мовою: пам’ятки й пізніша рецепція явища ........................................................................№12 .....с. 43–52
Шевчук Тетяна. Музичний код творчості Григорія Сковороди ...................................№5 .......с. 24–35
Шинкарук Світлана. “Зорро” української поезії, або Поезомалярство
Миколи Луговика ...................................................................................................................№6 .......с. 89–92
Шпиталь Анатолій. Роман про майбутнє, яке не повинно настати............................№8 .......с. 70–76
Штейнбук Фелікс. Тілесно-міметичний метод аналізу текстових стратегій
модерністського дискурсу (на прикладі творчості Г. Косинки) .....................................№3 .......с. 79–87
Штонь Григорій. Література малоросійська та література українська:
сенс і динаміка розходження (Лекційний начерк) ............................................................№3 .......с. 42–48
Юзьків Галина. Любовна лірика в ранній поезії М. Вінграновського .........................№11 .....с. 66–70
Юрчук Олена. “Исторія Русовъ” як російська імперська версія історії
українського народу ..............................................................................................................№11 .....с. 40–46
Яблонська Ольга. Поетична творчість Т. Шевченка у світлі етнопсихології .............№4 ...с. 108–119
Ярош-Яцків Ірина. Бідермаєрівські мотиви у творчості Ніколауса Ленау .................№11 .....с. 84–89
Яручик Віктор. Українська поетична творчість на території Лемківщини ................№4 .......с. 61–71
Яструбецька Галина. “Одержима” Лесі Українки крізь призму теорії
експресіонізму ........................................................................................................................№4 .......с. 20–27

РЕЦЕНЗІЇ
Айдачич Деян. Сербський постмодернізм крізь призму теорії та історії літератури
[Татаренко Алла. Поетика форми в прозі постмодернізму
(досвід сербської літератури)] .............................................................................................№1 ...с. 102–104
Александрова Галина. Діалог Леопольда Стаффа зі світовою літературою
[Циховська Е.Д. Творчість Леопольда Стаффа як простір інтертексту:
Монографія] ...........................................................................................................................№10 .с. 107–109
Астаф’єв Олександр. Артур Шніцлер в інтер’єрі українського символізму
[Оксана Бродська. Артур Шніцлер: поетика тексту: Монографія] ...............................№12 .с. 105–108
Астаф’єв Олександр, Ляшенко Олеся. Болісна пам’ять як ділог культур
[Зимомря Іван. Австрійська література: моделі рецепції тексту; Зимомря Іван.
Мала проза Томаса Бернгарда: контекст рецепції та генології] ...................................№3 ...с. 106–111

Слово і Час. 2011 • №12 121

Астаф’єв Олександр, Лященко Олеся. Бестіарій і довкола нього [Гайдук Світлана.
Бестіарій епохи романтизму: сутність символічної парадигми: Монографія] ............№5 ...с. 107–110
Бахтаров Андрій. Радянський дискурс у сучасній інтерпретації [“Studia Sovietica”.
Випуск 1. Ідеологічні та естетичні стратегії соцреалізму / Відпов. ред.
Валентина Хархун] .................................................................................................................№3 ...с. 117–121
Боронь Олександр. Конкорданція повного зібрання творів Григорія Сковороди
[Online Concordance to the Complete Works of Hryhorii Skovoroda] ..............................№2 ...с. 113–114
Боронь Олександр. Фольклористичне шевченкознавство з нової перспективи
[Росовецький С. К. Тарас Шевченко і фольклор: Монографія] .....................................№11 .с. 121–124
Васьків Микола. “Траєкторія духовного злету науковця” [Наталя Кузякіна:
автопортрет, інтерв’ю, статті з історії і теорії драми; україністика, лесезнавчі
і театрознавчі студії; русистика, компаративістика; рецензії; контроверсійна
історія літературного процесу 1950–1990 рр. крізь призму незаанґажованої
та ідеологічно голобельної критики; спогади / Упорядник, вступна стаття
В.П. Саєнко; науковий редактор С.А. Гальченко] ............................................................№6 ...с. 116–118
Галич Олександр. Новітня українська драматургія в рецепції Оксани Когут
[Когут Оксана. Архетипні сюжети та образи в сучасній українській драматургії:
Монографія] ............................................................................................................................№7 ...с. 114–116
Генова Євгенія. “Як боляче за муку духу…”: Ренесанс українського Слова
[Салига Тарас. Екслібриси Евтерпи] ...................................................................................№10 .с. 118–119
Данилевич Марія, Вашків Леся. Тарас Шевченко і білоруська література
[Шаладонава Ж.С. Духоўныя спектры агню. Тарас Шаўчэнка і беларуская
літаратура пачатку ХХ ст.: Манаграфія] ............................................................................№7 ...с. 106–109
Дмитренко Вікторія. Осмислення статусу новели у структурі художньої прози
[Бровко О. О. Новела в структурі української прози: модифікації та функції:
Монографія] ............................................................................................................................№8 ...с. 120–121
Дубініна Олена. Пізнавати Іншого по-іншому: новий погляд на феномен
Гарлемського ренесансу [Шимчишин М. Гарлемський ренесанс
(історія, теорія, поетика та афро-американська самість)] ..............................................№10 .с. 110–113
Іванишин Петро. Грані Шевченкового таланту: новий погляд [Генералюк Леся.
Універсалізм Шевченка: взаємодія літератури і мистецтва] ...........................................№1 .....с. 98–101
Ільницький Микола. Ключі до замкнених текстів [Пастух Тарас. Київська
школа поетів та її оточення: (модерні стильові течії української поезії
1960-90-х років): Монографія] .............................................................................................№3 ...с. 122–125
Кодак Микола. Притомність нації і пафос есеїста Донцова [Донцов Дмитро.
Літературна есеїстика] ..........................................................................................................№11 .с. 117–119
Констанкевич Ірина. Польсько-український діалог [Кравченко С.І. Періодичні
видання Польщі 20–30-х років ХХ століття у світлі суспільно-культурних процесів
міжвоєнної доби: літературна комунікація, польсько-український діалог:
Монографія] ............................................................................................................................№7 ...с. 104–105
Левицький В’ячеслав. Спадкоємність у міських мотивах [Ніколенко О., Шарбенко Т.
Столичний текст М. Гоголя і М. Булгакова: Монографія] ..............................................№1 .......с. 93–97
Луцак Світлана. Поетика епітета в системі художнього твору [Волковинський О. Поетика
епітета: Монографія] .............................................................................................................№12 .с. 111–114
Лущій Світлана. Нове дослідження спадщини Юрія Лавріненка
[Шестопалова Т. П. На шляхах синтези думки (Теоретичні засновки спадщини
Юрія Лавріненка)] ..................................................................................................................№5 ...с. 105–107
Малютіна Наталя. Процеси жанрової динаміки в українській та російській
драматургії доби модерну [Свербілова Т. Г. “Такі близькі, такі далекі…”
(Жанрові моделі української та російської драми від модерну до соцреалізму
в аспекті порівняльної поетики)] .........................................................................................№10 .с. 104–106
Марко Василь. У поетичному полі інтертексту [Віват Г. І. Лірика дисидентів
в інтертекстуальному полі теорії множинності: Монографія] ......................................№1 ...с. 109–110
Матвєєва Ольга. “Я готов іти на Голгофу”: Щоденник Володимира Винниченка
(1926 – 1928 рр.) [Винниченко Володимир. Щоденник. 1926–1928] ...............................№5 ...с. 114–117
Мовчан Раїса. У вінок пам’яті митців Розстріляного Відродження [Книги і долі: Митці
Розстріляного Відродження: Біобібліографічний покажчик; Шляхами пам’яті: Антологія
поетичних творів, присвячених пам’яті митців Розстріляного Відродження].............№12 .с. 108–111
Мороз Лариса. Про українську драму та її друге життя [Залеська Онишкевич
Лариса Марія Любов. Текст і гра. Модерна українська драма] .....................................№8 ...с. 118–120
Мушинка Микола. Поетична монографія про життя Антонича
[Калинець Ігор. Знане і незнане про Антонича: Матеріали до біографії
Богдана Ігоря Антонича] ......................................................................................................№3 ...с. 115–117

122 Слово і Час. 2011 • №12

Набитович Ігор. Культурологічний вимір драматургії Лесі Українки
[Sylwia Wуjtowicz. Dramatopisarstwo Łesi Ukrainky. Horyzont aksjologiczny refleksji
kulturowych] ............................................................................................................................№5 ...с. 111–113
Набитович Ігор. У пошуках нової парадигми психоаналітичного методу
дослідження [Печарський Андрій. Психоаналітичний аспект української
белетристики першої третини ХХ сторіччя: Монографія]..............................................№10 .с. 115–118
Набитович Ігор. Українське вікно в середньовічну японську літературу
[Японська література: Хрестоматія] ...................................................................................№4 ...с. 120–122
Наєнко Михайло. Концепт модальності й поетика Рільке
[Кравченко Л. Художня модальність поетичного універсуму Р. М. Рільке] ................№2 ...с. 103–104
Неврлий Микола. Українські письменники Словаччини [Сергій Макара,
Михайло Роман. Словник українських письменників Словаччини] ............................№10 .с. 114–115
Павлюк Ігор. Духовне сусідство: географія журби й радості
[Яручик Ольга. Польсько-український міжкультурний діалог (на сторінках
“Biuletynu polsko-ukraińskiego” 1932–1938 рр.)] ................................................................№3 ...с. 112–114
Павлюк Ігор. Про дві вітчизни серця, але одну любов [Яручик Віктор. Українська
поезія, творена в Польщі після Другої світової війни: Монографія] ............................№2 ...с. 110–112
Пасемко Іван. Дитячими очима [Наріжна Наталя. Дитячими очима (Спомин)] ........№10 ...с. 99–103
Пастух Богдан. Народження нового стилю [К’юбільє Ж.-М. Порногламур] ...........№6 ...с. 111–115
Пелешенко Юрій. Інґарденівські читання: інтерпретація художнього тексту
[Studia Ingardeniana. – T. 1: Interpretacja tekstu literackiego / Red. I. Nabytowycz,
T. Hundorowa, M. Ołdakowska-Kuflowa] .............................................................................№3 .....с. 98–101
Потніцева Тетяна. Американський модернізм з пост/постмодерністського
погляду [Американський модернізм: контекст, постаті. Післяпостмодерністський
погляд / Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Американські
літературні студії в Україні. – Вип. 5/6] .............................................................................№7 ...с. 117–120
Приходько Оксана. Література як оксиморон [Моренець В. П. Оксиморон:
Літературознавчі статті, дослідження, есеї] .....................................................................№7 ...с. 109–113
Свенцицька Еліна. Аналітика піднесеного [Кравченко О. А. Категорія
піднесеного: естетика і поетика: Монографія] ..............................................................№8 ...с. 113–118
Сквіра Наталія. Гоголь у ХХ столітті [Самойленко Г. В. Гоголь у XX столітті.
Європа. Середня Азія і Закавказзя: Тематико-бібліографічний покажчик] ...............№11 .с. 119–120
Старовойт Ірина. Постформінг. Лакуни, загальні місця, краєвиди, мальовані
чаєм [Татаренко Алла. Поетика форми в прозі постмодернізму
(досвід сербської літератури)] .............................................................................................№1 ...с. 105–108
Тарнавська Марта. Євреї в українській літературі [Shkandrij Myroslav. Jews in
Ukrainian Literature: Representation and Identity; Petrovsky-Stern Yohanan.
The Anti-Imperial Choice: The Making of the Ukrainian Jew] ............................................№8 ...с. 102–109
Трофимук Мирослав. Дослідження поетичної творчості Богдана-Ігоря
Антонича [Bazyli Nazaruk. Twуrczość poetycka Bohdana Ihora Antonycza] ........................№8 ...с. 110–112
Федорак Назар. Поетика доби, яка могла стати золотою [Трофимук М.С.
Поетика епохи Мазепи: Монографія] ................................................................................№2 ...с. 105–109
Шаладонова Жанна. Творчість І. Котляревського у світлі сучасних
літературознавчих концепцій [Ткачук М. П. Творчість Івана Котляревського:
антропологічний та естетичний дискурси: Монографія] ................................................№1 ...с. 111–113
Яременко Василь. Книга про небайдужих [Матвіюк К. І. І ми цей шлях пройшли
(спогади, свідчення, оцінки подій)] .....................................................................................№3 ...с. 102–106

ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ
Третяченко Тетяна. Напередодні 170-літнього ювілею М.П. Драгоманова ................№7 ........... с. 103

БІБЛІОГРАФІЯ
Дисертаційні роботи зі спеціальності “Порівняльне літературознавство”,
захищені в Україні впродовж 2007 – 2010 рр. (Підготувала Ольга Романова) ..........№10 .с. 124–126
Праці співробітників Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ за 2010 рік
(Підготували Тетяна Ушакова, Тетяна Стальна, Наталія Кикоть) .......................№11 .с. 104–116

ЛІТОПИС ПОДІЙ
15-й філологічний семінар .................................................................................................№4 ............. с. 27
Академічні бесіди: Із після-постмодерної перспективи
(Підготувала Олена Поліщук) ...........................................................................................№2 .....с. 87–102

Слово і Час. 2011 • №12 123

Андріяшик Оксана. 14-й філологічний семінар ...............................................................№5 ............. с. 92
Бербенець Людмила. Література і масова культура .......................................................№1 ...с. 120–122
Бербенець Людмила. ХІ міжнародна конференція молодих учених ...........................№9 ............. с. 31
Бойко Надія. Обговорення 5-го тому “Історії української літератури” .....................№6 ...с. 119–121
Боронь Олександр. Шевченківська конференція в Нью-Йорку....................................№6 ........... с. 122
В.Л. “Коронація Слова” 2011 ................................................................................................№7 ........... с. 121
Васьків Микола. Другі Інґарденівські читання ................................................................№4 ...с. 123–124
Ганошенко Юрій, Сидоренко Оксана. Конференція “Українська література в
загальноєвропейському контексті” .....................................................................................№10 ......... с. 123
Дмитренко Микола. На батьківщині епосу “Манас” і Чингіза Айтматова ................№12 .с. 115–116
Дроздовський Дмитро. ІХ міжнародний шекспірознавчий конгрес у Празі .............№10 .с. 120–121
Дроздовський Дмитро. Теннессі Вільямз у Європі .........................................................№11 .с. 125–126
Дубініна Олена. Презентація збірника про американський модернізм ......................№5 ...с. 118–120
Жулинський Микола. Про підсумки наукової діяльності Відділення літератури,
мови та мистецтвознавства НАН України у 2010 р. та перспективи розвитку
фундаментальних досліджень ..............................................................................................№6 .....с. 99–105
Заверталюк Нінель, Олійник Наталія. Творчість В.Підмогильного
на тлі розстріляного відродження .......................................................................................№7 ...с. 123–124
Загальні збори Відділення літератури, мови та мистецтвознавства Національної
академії наук України ............................................................................................................№6 ............. с. 99
Корнєєва Кіра. Міжнародна літературна конференція “Дні фантастики
в Києві – 2010” .........................................................................................................................№1 ...с. 119–120
Крупка Віктор. Всеукраїнська конференція про Юрія Клена у Вінниці ...................№6 ...с. 121–122
Луцак Світлана. Василь Стефаник та українська культура кінця ХІХ–ХХ століть .....№10 .с. 121–122
Лущій Світлана. “Крихти буття: література і практики повсякдення” ......................№11 ......... с. 126
Лущій Світлана. Мариністика в художній літературі ...................................................№1 ...с. 117–118
Наєнко Михайло. Про помежів’я літератури й паралітератури...................................№5 .....с. 92–101
Назарук Вікторія. Всеукраїнська науково-практична конференція “Актуальні
проблеми культури української мови і мовлення” ...........................................................№12 .с. 116–117
Назарук Вікторія. Перший Всеукраїнський круглий стіл “Сакральні тексти:
коментарі, переклади, інтерпретації” .................................................................................№1 ...с. 118–119
Орлова Ольга. X Гоголівські читання в Полтаві...............................................................№7 ...с. 121–122
Пелешенко Юрій. “Огузнама” як історичне та культурне джерело .............................№2 ........... с. 109
Пуніна Ольга. Всеукраїнська наукова конференція в Донецьку ..................................№2 ........... с. 116
Ромащенко Людмила. Ювілей київської полоністики ...................................................№1 ...с. 122–124
Рудянчук Інна. Науковий семінар пам’яті Василя Доманицького ...............................№1 ...с. 125–126
Савела Юлія. Міжнародний науковий семінар “Семіосфера радянської культури:
знаки і значення” ....................................................................................................................№1 ...с. 114–116
Селіверстова Світлана. 15-й філологічний семінар ......................................................№9 ........... с. 121
Скупейко Лукаш. Модерність і паралітература: із досвіду І. Франка –
дослідника новітньої літератури .........................................................................................№5 ...с. 101–104
Скупейко Лукаш. Творчість Лесі Українки: канони і стереотипи сприйняття
(з нагоди 140-річчя письменниці).........................................................................................№6 ...с. 106–110
Соболь Валентина. Дві конференції у Варшаві ...............................................................№2 ...с. 115–116
Тематика XV з’їзду славістів .............................................................................................№6 ........... с. 110
Федорак Назар. Конференція “Маркіян Шашкевич та епоха Івана Франка” .............№7 ........... с. 123
Філоненко Наталія. Слобожанщина: літературний вимір ............................................№5 ........... с. 118
Шитик Вікторія. Конференція “Українська енциклопедистика” ...............................№8 ............. с. 76
Шпиталь Анатолій. Вручення премії імені О.І. Білецького в галузі
літературної критики .............................................................................................................№3 ............. с. 97
Шутенко Юлія, Ніколаєва Тетяна. Унікальне видання українських
народних дум ...........................................................................................................................№4 ...с. 124–125

НАШІ ПРЕЗЕНТАЦІЇ
“Договори і постанови...” ....................................................................................................№1 ............. с. 92
“Пакти і Конституції” Української козацької держави (до 300-річчя укладення)...........№11 .......... с. 124
Diccionarios Ukraniano–Espaсol y Espaсol–Ukraniano. Українсько-іспанський
та іспансько-український словник....................................................................................№5 ........... с. 122

124 Слово і Час. 2011 • №12

Американський модернізм: контекст, постаті. Післяпостмодерністський погляд ...№4 ........... с. 126
Бакуменко Олександр. Микола Сингаївський .................................................................№6 ........... с. 125
Барабаш Ю. Просторінь Шевченкового Слова: Текст – контекст, семантика –
структура ..........................................................................................................................№8 ............. с. 13
Будівничий культури: Зб. матеріалів до 160-річчя від дня народження
Петра Лінтура .........................................................................................................................№6 ........... с. 123
В’ячеслав Липинський та його доба ..................................................................................№1 ........... с. 126
Ващук Ф.Т. Шевченкознавчі праці: Збірник статей .........................................................№7 ............. с. 49
Висоцька Н.О. Єдність множинного. Американська література кінця ХХ –
початку ХХІ століть у контексті культурного плюралізму: Монографія ....................№4 ........... с. 126
Вісімдесят і далі… Коротка історія Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка
НАН України...........................................................................................................................№1 ............. с. 77
Вісник Черкаського університету: Збірник на пошану світлої пам’яті
Ніли Вікторівни Зборовської / Серія: Філологічні науки. – Вип. 8................................№10 ......... с. 106
Волинь філологічна: текст і контекст. Явище синтезу мистецтв в українській
літературі: Зб. наук. пр. – Вип. 10 ........................................................................................№4 ............. с. 81
Всесвіт. – 2010. – № 7–8 ......................................................................................................№1 ............. с. 51
Всесвіт. – 2010. – № 9–10 ....................................................................................................№2 ............. с. 73
Всесвіт. – 2010. – № 11–12 ..................................................................................................№2 ........... с. 119
Всесвіт. – 2011. – № 1–2 ......................................................................................................№6 ........... с. 124
Всесвіт. – 2011. – № 3–4 ......................................................................................................№6 ........... с. 124
Всесвіт. – 2011. – № 5–6 ................................................................................... №8 ........... с. 123
Всесвіт. – 2011. – № 7–8 .................................................................................................№11 ........... с. 97
Всесвіт. – 2011. – № 9–10 ....................................................................................................№12 ......... с. 104
Гнатюк Мирослава. Текстологічні студії: Навч. посібник для студентів вищих
навч. закладів ....................................................................................................................№9 ............. с. 50
Голомб Лідія. Три поети раннього українського модернізму: Олександр Олесь,
Грицько Чупринка, Микола Філянський: Монографія ....................................................№7 ........... с. 125
Гризун Анатолій. Поезія багатозначних підтекстів (українська суґестивна
лірика ХХ ст.): Монографія .............................................................................................№9 ............. с. 58
Дерево життя ........................................................................................................................№1 ........... с. 108
Дзюба Іван. Нагнітання мороку: від чорносотенців початку ХХ століття
до українофобів початку століття ХХІ ..............................................................................№7 ............. с. 69
Дяченко Михайло (Марко Боєслав). Поезії / Передмова Тараса Салиги; примітки
Ірини Яремчик, дизайн Інги Супрунюк. – Серія “Розсипані перли”. Кн. ІІ........................№6 ............. с. 81
Жанрово-стильові аспекти творчості Лесі Українки: Збірник наукових праць ........№1 ........... с. 113
Жулинський Микола. Нація. Культура. Література: національно-культурні міфи
та ідейно-естетичні пошуки української літератури .......................................................№5 ........... с. 122
Жулинський Микола. Українська література: творці і твори .......................................№10 ......... с. 126
Зимомря Іван. Австрійська література: моделі рецепції тексту: Монографія ...........№2 ........... с. 118
Зимомря Іван. Мала проза Томаса Бернгарда: Контекст рецепції та генології ........№2 ........... с. 118
Іван Франко: Тексти. Факти. Інтерпретації: Збірник наукових праць. – К.; Львів,
2011. – Вип. І: Огляди. Статті. Твори. Листування. Спогади. Бібліографія .................№12 ......... с. 114
Історії літератури: Збірник статей / Упоряд.: О. Галета, Є. Гулевич, З. Рибчинська
(Центр гуманітарних досліджень Львівського національного університету
імені Івана Франка) ................................................................................................................ №6 .......... с. 123
Качкан В.А., Качкан О.В. Нев’януча галузка калини: Українські літератори,
вчені, громадські діячі – в діаспорі ......................................................................................№8 ........... с. 124
Качкан Володимир, Качкан Олег. Пастори Слова: Українські письменники,
вчені, громадські діячі – зі священицьких родин ..............................................................№8 ........... с. 126
Кравченко О.А. Категорія піднесеного: естетика і поетика: Монографія ..................№7 ........... с. 120
Кур’єр Кривбасу / Гол. ред. Г. Гусейнов. – Кривий Ріг, 2011. – №260–261
(липень–серпень) ....................................................................................................................№8 ........... с. 124
Кур’єр Кривбасу. – 2011. – № 256–257 (березень-квітень) ............................................№5 ............. с. 54
Кур’єр Кривбасу. – 2011. – № 262–263 (вересень–жовтень) .........................................№11 ......... с. 116
Кур’єр Кривбасу. – 2011. – №262-263 (вересень-жовтень) ...........................................№12 ......... с. 117
Леся Українка і сучасність: Зб. наук. пр. ...........................................................................№4 ........... с. 119
Леся Українка на сторінках журналу “Слово і Час”: бібліографічний покажчик .....№4 ............. с. 71
Леся Українка. Волинський скарб: Вибр. тв. ....................................................................№4 ............. с. 40

Слово і Час. 2011 • №12 125

Лімборський Ігор. Світова література і глобалізація: Монографія .............................№8 ............. с. 59
Літературно-мистецький журнал “Ми” (1933-1939): систематичний покажчик
змісту / Уклад. О. В. Рудюк; передм. Д. Я. Ільницького...................................................№8 ........... с. 125
Матусяк Аґнєшка. Химерний Яцків: Модерністський дискурс у прозі
Михайла Яцкова......................................................................................................................№3 ........... с. 126
Мегела Іван. Література європейського Просвітництва ................................................№7 ........... с. 125
Мельничук Б.І. Українська поетична шевченкіана: Навчальний посібник
зі спецкурсу .............................................................................................................................№7 ........... с. 105
Микула Ольга. Творчість Олени Пчілки і фольклор: Монографія ..............................№8 ............. с. 69
Мірошниченко Лариса. Леся Українка. Життя і тексти ...............................................№5 ........... с. 123
Моклиця В.М. Естетика Лесі Українки (контекст європейського модернізму):
Монографія .............................................................................................................................№6 ............. с. 24
Наєнко М.К. Теорія і літ-творчість: 50-ліття теоретичної кафедри плюс…
[Наук.-попул. нарис] ..............................................................................................................№12 ......... с. 117
Неживий Олексій. Григір Тютюнник: текстологічна та джерелознавча
проблематика життя і творчості: Монографія ..................................................................№3 ........... с. 126
Оновлений журнал “Кур’єр Кривбасу” з 1 січня 2011 року! .........................................№3 ............. с. 58
Перетц В. Н. Краткий очерк методологии истории русской литературы:
Пособие и справочник для преподавателей, студентов и для самообразования ........№3 ............. с. 67
Пізнавати кордони – переступати кордони – долати кордони /
Упор. Г.Р. Бріттнахер, Є.В. Волощук, О.П. Чертенко ......................................................№10 ........... с. 91
Романов С. Юрій Косач між минулим і сучасним. Історична проза письменника
1930-х років: Монографія ......................................................................................................№4 ............. с. 71
Росовецький С. К. Тарас Шевченко і фольклор: Монографія ......................................№10 ........... с. 86
Семенюк Л. Українські народні балади Західного Полісся (загальноукраїнський
контекст і регіональна своєрідність): Монографія ...........................................................№4 ............. с. 81
Сізова Ксенія. Людина у дзеркалі літератури: трансформація принципів
портретування в українській прозі ХІХ – початку ХХ ст. ..............................................№5 ........... с. 117
Спогади про Тараса Шевченка / Уклад. і примітки В. С. Бородіна, М. М. Павлюка,
О. В. Бороня .............................................................................................................................№8 ........... с. 123
Стрельбицький Михайло. Під небом Коновалюка: Поезії. Книга 3 ...........................№6 ........... с. 125
Стрельбицький Михайло. Школа перепитувань: Вірші, цикли ...................................№6 ........... с. 125
Супрун В.М. Художній світ епічної творчості Миколи Понеділка: Монографія ......№8 ........... с. 125
Тиховська Оксана. Українська народна чарівна казка: психоаналітичний аспект:
Монографія .............................................................................................................................№8 ........... с. 126
Українсько-польські літературні взаємини: історія, типологія, рецепція:
Колективна монографія ........................................................................................................№1 ............. с. 21
Ференц Н.С. Основи літературознавства: Підручник...................................................№9 ........... с. 120
Харченко Олег Валентинович. Американський дискурс комічного
(на матеріалі комедійних фільмів, художніх та публіцистичних творів
ХХ й ХХІ сторіч) .....................................................................................................................№2 ........... с. 117
Чалий М.К. Життя і твори Тараса Шевченка (Звід матеріалів до його біографії) ....№5 ............. с. 72
Шаменков Сергій. Піхота українських гетьманів ХVII – поч. XVIII ст. ....................№1 ........... с. 126
Шекспірівський дискурс / Гол. ред. Н. М. Торкут ..........................................................№8 ........... с. 122

НЕКРОЛОГ
Василь Степанович Бородін ................................................................................................№7 ........... с. 126
Зінаїда Сергіївна Голубєва....................................................................................................№5 ........... с. 124
Лариса Мірошниченко. “Чисті хвилини впізнавань і розуміння…” .............................№2 ...с. 125–126
Микола Жулинський. Жила з Богом у душі .....................................................................№2 ...с. 122–124
Михайлина Хомівна Коцюбинська .....................................................................................№2 ...с. 120–121
Наєнко Михайло. З покоління одержимих ......................................................................№9 ...с. 123–126
Ніла Вікторівна Зборовська .................................................................................................№9 ........... с. 122
Олександр Флакер .................................................................................................................№6 ........... с. 126
Слово про Патріота ............................................................................................................№5 ...с. 125–126

ЗМІСТ ЖУРНАЛУ ЗА 2011 РІК .........................................................................................№12 .с. 118–126

126 Слово і Час. 2011 • №12

 АННОТАЦИИ ОПУБЛИКОВАННЫХ СТАТЕЙ
Николай Неврлый. Пражская украинская поэтическая
школа
В этой аналитической статье автор представляет историю
возникновения пражской украинской поэтической школы,
которая стала ярким очагом развития украинского поэтического
слова в свободном европейском мире после Первой
мировой войны и особенно после поражения украинской
освободительной борьбы 1918-1921 гг. на территории
Украины, оккупированной советскими вооруженными силами.
Подробно проанализированы творчество Юрия Дарагана,
Евгения Маланюка, Леонида Мосендза, Олега Ольжича,
Юрия Клена, Оксаны Лятуринской, Елены Телиги, Олексы
Стефановича и двух талантливых закарпатских поэтов Ивана
Ирлявского и Ивана Колоса, упомянуто немало подробностей
из их жизни. Автор в этой когорте особо выделяет творчество
Евгения Маланюка, чей поэтический талант наиболее ярко
раскрыл всю трагедию междувоенного поколения поэтов,
оказавшегося за пределами Украины.
Ключевые слова: Прага, Подебрады, пражская поэтическая
школа, украинская гимназия в Модржанах, составляющая
чешско-украинских литературных связей, защита прав
украинского народа.
Микола Жулинский. Величие трудов и дней Мастера
Юбилейная статья посвящена творческой судьбе и
выдающемуся научному наследию известного ученого –
литературоведа-украиниста, слависта, критика, библиографа,
иностранного академика НАН Украины Миколы Неврлого.
Ключевые слова: украинская литература, украинистика,
Расстрелянное Возрождение, пражская поэтическая школа.
Алексей Неживой. Григор Тютюнник: размышление перед
юбилеем про творчество и память
В с тат ь е р а с с м ат р и ва ютс я н а и б ол е е з н ач и м ы е
текстологические проблемы в творчестве Григора Тютюнника,
обуславливающие выбор основного текста для подготовки
полного (академического) издания произведений художника
слова. Актуализируется необходимость соответственного
таланту писателя увековечивания его памяти на Полтавщине
и Луганщине.
Ключевые слова: основной тек ст, литерат урное
произведение, вариант, автограф, музейный архив.
Владимир Даниленко. Танец над бездной: смерть Григора
Тютюнника в зеркале аналитической психологии
Раскрывается связь внутреннего кризиса Григора
Тютюнника с его творчеством и самоубийством.
Ключевые слова: Я, Маска, Тень, Самость, творческая
исчерпанность, бегство от действительности.
Архиепископ Игор Исиченко. Иоанн Вышенский и
Львовское братство: литературные аспекты диалога
Конфликт украинского писателя-полемиста Ивана
В ы ш е н с к о г о с Л ь в о в с к и м Ус п е н с к и м б р а т с т в о м
рассматривается в контексте диалога эпох Ренессанса
и Барокко. Этот диалог в Речи Посполитой приобретает
межэтнический и надконфесиональный характер. Позиции
Львовского братства определяются гуманистическими
принципами его общественной деятельности. Иван Вишенский
своим творчеством тяготеет к стилю барокко. Об этом
свидетельствуют черты мистицизма в его религиозных
взглядах, подчеркивание им зависимости образования от
религиозного воспитания, поэтика с широким использованием
метафор, контраста, поучительных примеров.
Ключевые слова: Иоанн Вишенский, барокко, Ренессанс,
стиль, Львовское братство, литературный диалог
Людмила Шевченко-Савчинская. Этикетная литература
Украины на латинском языке: произведения и последующее
восприятие явления
В статье раскрывается суть термина “этикетная
литература”, подается классификация по жанрам и видам
Слово і Час. 2011 • №12
этикетных произведений, написанных на латыни в Украине
XV–XIX вв. На основании теоретико-литературного анализа
оригинальных текстов (Теодозий Баевский, Мартин-Никанор
Анчевский, Шимон Шимонович и др.) автор уточняет ряд
дефиниций с целью унормирования терминологии, которой
пользуются литературоведы, исследуя древний период
развития украинской литературы.
Ключевые слова: древняя украинская литература,
неолатинистика, этикетная литература, панегирик.
Татьяна Свербилова. Фантастическая биография
советского писателя как жанр массовой культуры
(А. Корнейчук – герой гротескных мемуаров В. Некрасова)
Статья посвящена рассмотрению жанра фантастических
мемуаров в творчестве киевского русского писателя Виктора
Некрасова. Разделяется взгляд на беллетризованную
биографию писателя к ак на квазибиографию , или
псевдобиографию, мифологизацию биографии как вариант
авторской стратегии. Рассматривается имидж украинского
драматурга и общественного деятеля А. Корнейчука
в мемуарных повестях Некрасова “Взгляд и нечто”,
“Саперлипопет” и памфлете “Ограбление века”. Рецепция
биографии А. Корнейчука со стороны В. Некрасова как
трагифарса и китча соотносится с жанровым характером
комедийных произведений украинского драматурга. Не
только тексты пьес строятся по канонам массовой культуры,
но и сама биография советского человека отвечает канонам
массовой культуры. В. Некрасов дешифрует эту ситуацию
биографии как китча.
К л юч е в ы е с л о ва : ф а н т а с т и ч е с к и е м е м у а р ы ,
беллетризированная биография писателя, квазибиография,
псевдобиография, мифологизация биографии, А. Корнейчук,
Сталин, массовая культура, трагифарс, китч, украинская
советская драматургия, соцреализм.
Александр Брайко. Событие в художественной системе
ранних романов В. Винниченко: парадоксы инициации
В статье рассматривается функционирование событий как
важного элемента художественной структуре произведения,
их связь с жанрово-стилевой манерой прозаика, читательской
рецепцией, литературным и культурным контекстами.
Ключевые слова: событие, эндособытие, потенциал,
реализация, результат, сюжет.
Светлана Лущий. Журнал “Современник” в истории
послевоенной эмиграционной прессы
Статья посвящена эмиграционному журналу “Современник”
(1948), единственный номер которого вышел в Германии
по инициативе Ю. Лавриненко и И. Кошеливца. Письма
И. Багряного, И. Кошеливца, И. Лисяка-Рудницкого,
Е. Наконечного и дневниковые записи У. Самчука информируют
об идейной направленности журнала, его целях и задачах, о
дальнейших редакторских планах Ю. Лавриненко возобновить
издание в США и др.
Ключевые слова: “Современник”, квартальник, редакторские
принципы, концепция издания.
Зинаида Тарахан-Береза. Возвращенные шевченковские
раритеты
Статья известного шевченковеда посвящена уникальному
изданию “Возвращенные шевченковские раритеты”,
содержащему репродукции с оригинальных гравюр, рукописей,
фотографий, писем и других утраченных, но возвращенных
материалов отечественной шевченкианы. Особое внимание
уделено рисункам Григория Честахивского, созданным во
время перевозки и захоронения Т. Шевченко в Каневе.
Статья иллюстрована фотоматериалами из указаного
издания.
Ключевые слова: шевченкиана, раритеты, музей, эскизы,
рисунки.
127
CONTENTS

DATES
Mykola Nevrly. The Prague school of Ukrainian poets ..................................................................................3
Mykola Zhulynsky. The greatness of the works and days of the Master .....................................................11
Dear Mykola Yaroslavovych!..........................................................................................................................15
Olexiy Nezhyvy. Hryhir Tiutiunnyk: Reflections on creative work and memory on the eve of jubilee ...16
Volodymyr Danylenko. Dance above the abyss. The death of Hryhir Tiutiunnyk in the mirror of
analytical psychology........................................................................................................................................31

Аd fontes!
Archbishop Ihor Isichenko. Ivan Vyshensky and the Lviv Brotherhood:
Literary aspects of their dialogue ....................................................................................................................35
Liudmyla Shevchenko-Savchynska. Ukrainian etiquette literature in Latin: Literary monuments
and their posterior reception ...........................................................................................................................43

THE 20th century

Tetiana Sverbilova. Fictional biography of a Soviet writer as a mass culture genre:
Olexandr Korniychuk as a hero of Viktor Nekrasov’s grotesque memoirs ..................................................53
Olexandr Brayko. Events in the literary structure of Volodymyr Vynnychenko’s early novels:
The paradoxes of initiation ...............................................................................................................................68
Svitlana Lushchiy. “Suchasnyk” journal and the post-war émigré press.....................................................83

RECALLING THE TIMES PAST

Zynayida Tarakhan-Bereza. Taras Shevchenko: Lost and returned rarities ...............................................90

LITERARY CRITICISM
Viktor Palynsky. “My Lviv is a city of poetry…” ........................................................................................101
Bohdan Smoliak. The writer’s master class in Demydiv: Reviewing the new prose of Viktor Palynsky ..103

REVIEWS
Olexandr Astafyev. Arthur Schnitzler in Ukrainian symbolist interior ....................................................105
Rayisa Movchan. A flower to the wreath of the artists of “Shoot Renaissance” ......................................108
Svitlana Lutsak. The poetics of epithet in the system of literary text .......................................................111

CHRONICLE
Mykola Dmytrenko. In the homeland of “Manas” epic and of Chyngyz Aitmatov ..................................115
Viktoriya Nazaruk. All-Ukrainian science-practical conference “Actual problems of Ukrainian
language and speech standards” .....................................................................................................................116

OUR PRESENTATIONS .................................................................................. 104, 114, 117

ALL ARTICLES PUBLISHED IN 2011 ...........................................................................118

SUMMARIES......................................................................................................................127

CONTENTS ........................................................................................................................128

BOOK GRAPHICS ........................................................................................... 3rd cover page

128 Слово і Час. 2011 • №12