6. Творчі зацікавлення Василя Нагірного.

Роман-есе “Дім на кляшторному

узвозі”, повість-спогад «З високості нашого дому». Історико-
документальна журналістика автора.
Васи́ ль Григо́ рович Нагі́рний (27 липня 1958, Коломия, Станіславська
область, нині Івано-Франківська область — 23 травня 2021, Коломия, Івано-
Франківська область, Україна) — громадський діяч, член Національної спілки
журналістів України (2000), член Національна спілка краєзнавців
України (2007), член обласної спілки кінематографістів України (2010), член
Коломийської асоціації мистців (2011). Публіцист, краєзнавець, журналіст,
телерадіоведучий, документаліст, письменник.
З 1991 року почав публікуватися в першому демократичному часописі
«Коломийський вісник».
З 1996 р. працював у Коломийській загальноосвітній школі № 1 вчителем
трудового навчання, валеології, основ безпеки життєдіяльності (ОБЖД).
У 1999 році нагороджений грамотою Міністерства освіти України: «За
вагомі заслуги в розвитку національної освіти».
З 1997 року працював за сумісництвом, на посаді редактора відділу історії
та культури газети «Коломийський вісник», «Вісник Коломиї», дайджесту
«Всевідо». Після закриття друкованого органу, від 2002 року співпрацював з
редакціями газет: «Людина і екологія», «Ділова газета», «Вільний голос»,
«Коломийські вісти», «Коломийська правда», «Народна трибуна», «Дзеркало
Коломиї», «Коломия сьогодні», «Вік» (Коломия), «ЧАС» (Чернівці), «День»
(Київ), «Галичина» (Івано-Франківськ)…
2010 року вийшла перша авторська книжка Василя Нагірного «Місто
Кола — спадок предків» (телесценарії), далі були: «Александр Кіблер — світло
і тіні маестро» (2015), "Від ресторації «Gambrinus» до «Гал-Пруту» (2016),
«Мурованка — південні ворота Коломиї» (2016), «Дві долі одного життя»
(2016), «Словник маловживаних слів Коломиї та прилеглих сіл» (2016,
співавтор — О. Русакова), «Як в Коломиї у футбол грали» (2017), «Там, де
сходило сонце імперії»[3] (2017), «Пам'ятні хрести Коломийщини» (2018),
«Коломийські весілля — ретроспектива» (2018), роман-есей «Дім на
кляшторному узвозі» (2018), «Ті, хто міряють землю ногами» (2019).
У книжковій серії «Коломийська бібліотека», видавець Валерій Ковтун,
побачили світ такі видання авторства Василя Нагірного: «Недавні історії
давнього міста» (2011), «Коломийський календар історичних дат та персоналій»
(2012), «Коломийські променади» (2014), «Мовчазні свідки минулого» (2016),
Від 25 травня 2004 року Василь Нагірний — на посаді наукового працівника
Національного музею народного мистецтва Гуцульщини і Покутті ім. о. Й.
Кобринського. За цей час було укладено тематичні монографії з ілюстраціями
«Пам'ятні хрести Коломийщини від найдавніших часів до половини XX ст.»,
«Розвідка про побудову Народного дому в Коломиї, в контексті історичних
подій в Галичині 1848—1935 р.р.». Підготував ілюстроване дослідження:
«Художнє дерево на тлі фрагментів коломийської архітектури».
Зібрав фотогалерею: «Народні традиції і обряди Коломийщини (хрестини,
весілля, проводи, похорони, Різдвяні і Великодні дійства)». Впорядкував до
друку збірник: «Із закамарків пам'яті: приповідки, прислів'я, приказки,
афоризми, крилаті вислови, народна мудрість Покутян». Відзначений
керівництвом музею подякою: «За популяризацію музейної справи». 9 червня
2006 р. звільнився з посади.
Василь Нагірний — член редакційно-видавничого комітету та автор
наукових статей «Енциклопедії Коломийщини».
Від 2003 року, Василь Нагірний працював у Коломийській
телерадіокомпанії «Нове Телебачення Краю» (ТРК «НТК»)[4], створив низку
короткометражних документальних програм краєзнавчого характеру, у яких
висвітлив життя, побут, звичаї, культуру, вірування наших краян.[5]
Створив біля трьох сотень фільмів. Найкращі відзначені дипломами на
конкурсах і фестивалях загальноукраїнського і міжнародного рівнів.
Телепрограми поділені на цикли (серії): «Місто Кола — спадок предків»,
«Місто Кола — предки»[6], регіональний проект «Червоної Руси — підкова
золота», та «Світлини коломийської родини». Всі програми виставлені на сайті
каналу в Інтернеті. Телепроєкти Василя Нагірного відображають реальні
історичні події, відкривають забуті й мало відомі сторінки краю та його
мешканців, що спонукає до вдумливого і доступного сприйняття. До таких,
скажімо, належать фільми «Щоденник 1946-го», чи «Коломия — коротка
хроніка», презентації яких відбувалися в Музеї історії міста Коломиї.

7. Літературно-критична есеїстка М.Васильчука. Журналістика і

літературно-критична творчість. Життєві спостереженя і текст ( книги
«Профілі», «Силуети», «Сліди на бруківці», «Scripta manent (написане
зостається)» тощо.
Васильчук Микола Миколайович – український поет,
літературознавець, публіцист, докторант Прикарпатського національного
університету ім. В. Стефаника, член Національної спілки письменників
України, кандидат філологічних наук, доцент.
Народився 6 серпня 1967 р. в с. Великий Ключів Коломийського району
Івано-Франківської області. Закінчив філологічний факультет Чернівецького
державного університету.
Автор понад 20 книжок. Основні з них: «Порфир Демуцький»,
«Письменство на Коломийщині: друга пол. 16 ст. - 1939 р.», «Микола
Верещинський», «Брати Білоуси». «Коломийський азбуковник :
бібліографічний словник», «Українська видавнича справа в Коломиї: друга пол.
Х1Х-ХХ ст.»; «З віку минулого: поезія, переклади» та ін. Лауреат премії ім.
преподобного Йова Почаївського (2001) та літературної премії імені Т.
Мельничука (2005), премії імені Марійки Підгірянки(2006).
Знавець історії літературно-видавничого життя у нашому регіоні. Окремі
художні твори і наукові статті перекладено англійською, німецькою,
польською, російською, чеською мовами.
«Профілі»
Книга – своєрідний підсумок праці на ниві історико-літературній,
історико-мистецькій та краєзнавчій. Зібрані тут матеріали торкаються проблем
історії української літератури, літературного й історичного краєзнавства, історії
преси та книговидання, культури і мистецтва.
У першому розділі („П’янка зваба гір”) подано статті, які тематично
стосуються відображення Гуцульщини у художній літературі та фольклорі. У
другому розділі („Грані писаного слова”), мовиться головним чином про
творчих людей з Покуття. Історико-мистецтвознавчі та краєзнавчі розвідки про
художників, пов’язаних з нашим регіоном, вміщено у третьому розділі книги
(„Барви мальованого світу”). А четвертий розділ „Пам’ять старої бруківки” – це
краєзнавча есеїстка та оглядові статті про місто моєї любові – Коломию.
Завершальний, п’ятий розділ „Профілів” („Шурхіт книжкових сторінок”)
склали передмови до книг та рецензії на видання, які суголосні моєму
світобаченню і з якими мені затишно жити у цьому світі.
Це – збірник, у якому її автор, Микола Васильчук, член Національної
спілки письменників України, кандидат філологічних наук, доцент
Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, в
струнку систему вибудував цілу низку різноманітних власних українознавчих
досліджень.
Дизайном і структурою нове видання нагадує іншу книжку цього ж
автора, яка побачила світ декілька років тому – «Силуети. Коломиєзнавчі
тексти». Це не простий збіг, а продуманий хід, про який автор пише у
передньому слові нового видання: «Силуети» і «Профілі» – це єдиний погляд
(але на різноплановому матеріалі) на сторінки української історії, культури,
літератури, мистецтва.
Микола Васильчук, який заявив про себе як поет, перекладач,
краєзнавець, з часом все активніше виявляє себе як знавець літературного
процесу в нашому регіоні. Напрацювання останніх років у цій царині
складають основу нової книжки. Дослідник, який тяжить до
коломиєцентричного погляду на світ (його вабить усе, що приналежне до
Коломиї), тут робить спробу відійти від цього, розширити коло власних
інтересів.
Тому в першому розділі, названому «П’янка зваба гір», він вмістив
розповіді про Гуцульщину у житті і творчій долі українських письменників –
Софрона Витвицького, Сидора Воробкевича, Михайла Павлика, Богдана
Лепкого, вихідців з Великої України – Христі Алчевської, Олександра Олеся…
Автор оперує не тільки фактами з біографії митців, а намагається вжитися у
спосіб їхнього мислення, простежує ґенезу образної системи творів на
гуцульські теми, з’ясовує зв’язок образів із зовнішніми впливами (природа,
міфологія, етнографія тощо).
Розділ книжки «Грані писаного слова» присвячений відомим людям з
Покуття, які зробили свій внесок у літературно-мистецьке життя України:
Володимирові Глинському, батькові і синові Білинкевичам, Андрієві
Чайковському, Ількові Гаврилюку, Василеві Кархуту… Кожна постать варта
окремої уваги, бо є своєрідними яскравими барвами у ґердані української
культури. Дослідник розкриває сторінки життя і творчості цих людей, показує
вартість зробленого ними для нас, сучасних. Хтось, згідно з назвою книжки,
представлений справді профільно, як наприклад Осип Роздольський, а хтось –
повновартісніше, з більшою деталізацією, як Андрій Чайковський.
Літературознавець чітко дотримується фактів, документів, та разом з тим він
прагне уникнути одноманітності, тому книжка читається з інтересом.
Нову сторінку у своїй творчості Микола Васильчук відкрив тоді, як
створив низку дослідницьких статей з історії образотворчого мистецтва. Він
зацікавився українськими і польськими художниками, які причетні до нашого
краю. Наслідком цієї праці стали статті в різноманітних видання, а також
текстова частина мистецького альбому «З Коломиєю в серці». Кращі з
публікацій Миколи Васильчука на теми історії мистецтва ввійшли у розділ
нової книжки під назвою «Барви мальованого світу». Містяться в ньому цікаві
статті про художників Северина Обста, В’ячеслава Розвадовського, Олену
Кульчицьку, Ярослава Пстрака, Михайла Мороза, Івана Кейвана, Святослава
Гординського та інших. Дослідник також з’ясував історію багатьох
екстопонатів на козацьку тематику, що нині зберігаються у фондах
Коломийського національного музею народного мистецтва Гуцульщини та
Покуття імені Йосафата Кобринського.
Уже мовилося про те, що Микола Васильчук намагається в книзі
вирватися із силового поля Коломиї, але це йому не завжди вдається (та,
власне, він і не прагне остаточного звільнення!). Принаймні про це судити
можна з розділу книжки «Пам’ять старої бруківки», де вміщено його статті,
присвячені власне Коломиї. Написані вони в різний час, але незмінним є
дбайливе ставлення до минувшини понадпрутського міста та його історії.
Микола Васильчук не забуває, що справжніми рушіями історії є люди, тому й
пише про феномен Коломиї невідривно від тих, хто цю славу творить і
збагачує. Він роздумує про державницькі устремління коломиян, особливості
архітектурного обличчя міста, видавничий феномен Коломиї. Автор на
прикладі кількох десятків поетичних творів показує як формувалося і з чого
виростало літературне «коломиєфільство». Наприклад, читаєш і з подивом
відкриваєш для себе, що першим віршем про Коломию є твір невідомого автора
«Був собі Грицько родом з Коломиї», віднайдений в старовинному
рукописному збірнику 17–18 століття. Це – бурлескний вірш, у якому показано
недолугого студента родом з Коломиї, а також його пригоди, які трапилися
внаслідок його неосвіченості. І таких «родзинок»- здивувань можна знайти в
цій книжці немало.
Понад два десятки різноманітних матеріалів, що свого часу були написані
як передмови до книг, а також як рецензії, склали розділ «Шурхіт книжкових
сторінок». Це наслідок багаторічної праці з осмислення творчого процесу в
нашому краї. Привертають увагу статті про фольклорні записи Дмитра
Жмундуляка, Христина Пасічник, Петра Свериди. Автор пропонує свій погляд
на творчість педагога і поетеси Марійки Підгірянки, сучасних письменників з
Прикарпатя Орисі Яхневич, Оксани Тебешевської, Івана Війтенка.
Літературознавець осмислює значення окремих книг Володимира Качкана,
Михайла Андрусяка, Василя Лизанчука, Євгена Барана. Він веде мову про
здобутки краєзнавців, які створили книжки з історії сіл – Миколу Савчука,
Михайла Ласійчука та Івана Лудчака, Михайла Хавлюка, Богдана Сенюка.
Автор у двох оглядових статтях демонструє тематичний спектр книговидання
нової доби в Коломиї і на Коломийщині.
«Профілі. Література і краєзнавство» – книжка багатопланова, тому вона
придасться тим, хто не байдужий до культурної спадщини України.
Оформлення цього видання, витримане в світлих тонах, додає йому відчуття
легкості й просвітленості. Та й сам Микола Васильчук своє світобачення будує
на позитиві; його дослідження співзвучні власному світлому настроєві автора,
що базується на вірі в людину, християнських цінностях, національних
орієнтирах.
Галина МИКИТЮК,
кандидат психологічних наук, доцент,
заступник директора Коломийського інституту
Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.
© Вільний голос [Коломия]. – 2012. – 30 березня.

«Scripta manent»
Ця книжка чимось подібна до тих, які написав раніше, але разом з тим, й
інакше. Звісно ж, вона становить часточку мого творчого "я". Тут є всього
потроху: студії з історії преси та історії української літератури, розповіді про
літературно-краєзнавче середовище, рефлексії на прочитання книги. Мої
пресощнавчі зацікавлення не відбивають далеко від Коломиї (розділ "Газети
віщують весну"). Газети для мене - це майже два десятиліття практичної
журналістської праці, дослід якої дає змогу глибше розібратися в проблемах
історії періодики, друкарства, видавничої справи загалом. За своїм розумінням
світу і відтворенням його на письмі я був і залишається краєзнавцем. Бо ж
пишу про те, що знаю, а знання мої сягають далеко від тих місць, де живу і
триваю.
Тому й "об'єктом замилування" у наукових дослідженнях з історії
української літератури (розділ "Слово в кептарику") я обрав Гуцульщину. Мене
цікавить, яке художнє відображення знайшов цей гірський край у творчості
того або іншого письменника. До книжки увійшли статті про постаті, які
залишили слід і в культурному поступі Коломиї. Враження від прочитаного
інколи фіксую у вигляді відгуків-рецензії (розділ "У задзеркаллі книг"). Вони
цікаві для мене тим, що дають змогу першим сказати своє слово про книжку
тоді як я працюючи з творами авторів з попередніх десятиліть, зазвичай уже
маєш враховувати думку тих, хто висловився перед тобою.
Усе частіше ловлю себе на тому, що радше читаю документалістику, ніж
белетристику: з часом просто починаєш цінувати досвід, який є визначальним у
перевірці світу на реальність. Коли автор каже «це було зі мною» (навіть якщо
то звичайна прогулянка горами), довіра до написаного зростає. От і я не
пропускаю нагоди написати «це було зі мною», або «я знав цю людину»
(розділи «Шукати і знаходити» та «Кладки і мости»).
Назвою для книжки послугувала латинська сентенція «Scripta manent»,
що перекладається як «Написане зостається». Бо ж вірю, що чим більше
лишиться написаного, тим рельєфніше відобразиться в історії образ сучасності.
Що ж до читача (теперішнього і майбутнього), то завжди є вибір: читати чи ні.
Автор
8. Література і мистецтво: інтермедіальний аспект. Поет і художник
Василь Андрушко. Збірка «Колажі».
Проблема взаємодії мистецтв є однією з центральних у сучасному
літературознавстві та мистецтвознавстві. Поділ мистецтва на відокремлені
області: літературу, живопис, музику, скульптуру, архітектуру – явище, що
склалося історично, але зовсім не властивість самих мистецтв, які завжди
взаємодіють та синтезуються між собою. Специфіка, різноманіття та складність
форм художньої взаємодії, які вимагають певного естетичного осмислення та
систематизації, обумовили появу різних концептуальних підходів та методик до
вивчення цього феномену.
Особливе місце серед них належить теорії інтермедіальності, що активно
розвивається у зарубіжній та вітчизняній науках.
 Поняття «інтермедіальність» визначається як система цитат з творів
одного виду мистецтва в творах іншого, яка виявляє механізми взаємовпливу
видів мистецтва у художній культурі того чи іншого історичного періоду.

Таким чином, у сферу вивчення взаємодій мистецтв переноситься

принцип інтертекстуальності – «кожний текст є інтертекстом; інші тексти
наявні в ньому у більш чи менш відомих формах: тексти попередньої культури
чи тексти оточуючої культури. Кожний текст складається із цитат інших
текстів» [4, с. 218]. При цьому само поняття «текст» стає ширшим та
розглядається як «будь-який пов’язаний знаковий комплекс» [2, с. 297],
внаслідок чого текстом можна вважати і твори музики, живопису, скульптури
чи архітектури.

Як будь-який вид чи форма знання, мистецтво та література мають свою

специфіку, яка полягає, головним чином, в тому, що вони покликані передати
доступними їм засобами індивідуальну картину світу митця. Таким чином, акт
творіння твору мистецтва, так само як і сам твір, сприймається як
висловлювання (частина висловлювання), або, користуючись іншою
термінологією, акт комунікації. Беручи до уваги, що в розпорядженні різних
видів мистецтва знаходяться різні засоби вираження, особливої уваги потребує
проблема кодування і перекодування цих творів всередині різних семіотичних
(знакових) систем, якими і є твори літератури, мистецтва і культури в цілому.
Ця проблема розроблялася у багатьох роботах Ю.М. Лотмана з семіотики
простору культури, літератури і мистецтва.

Сам термін «інтермедіальність» з’явився порівняно недавно внаслідок

нового смислового наповнення поняття «медіа».

Загалом усі підходи до вивчення медіа можна поділити на

медіатехнологічний (М. Маклюен, Н. Луман, Г. Мейн, У. Пайліотет та ін.) та
культуросеміотичний (О. Ханзен-Леве, Е. Хесс-Люттіх, Д. Хіггінс, Й. Пех, І.
Шпильман, Н.В. Тишуніна).

Медіатехнологічний аспект дослідження медіа розробляється у рамках

вивчення засобів масової комунікації та у розробці педагогічних методик. Тут
медіа розглядаються як інформаційні технології та технічні засоби комунікації,
вивчається їхній вплив на суспільство, людину, культуру.
 Серед численних визначень слова «медіа» у літературознавстві домінує
культуросеміотичний підхід, згідно з яким медіа – будь-яка знакова система-
носій інформації. Н.В. Тишуніна, беручи за основу трактування І. Ільїна,
пропонує своє визначення медіа – це «канали художніх комунікацій між
різними видами мистецтв» [6, с. 152]. Таким чином, інтермедіальність – «тип
внутрітекстових зв’язків у художньому творі, що ґрунтується на взаємодії
художніх кодів різних видів мистецтв і творить «метамову» культури» [6, с.
153].
Отже, феномен інтермедіальності передбачає вивчення, по-перше, видів
мистецтва як медіа, що циркулюють у полі культури; по-друге, специфіки
функціонування й відтворювання каналів та засобів комунікації у літературі.
До теперішнього часу розроблено декілька інтермедіальних типологій.
Найбільш обґрунтованими з них є літературно-живописна класифікація А.
Ханзена-Леве (на матеріалі російського авангарду) та літературно-музична
класифікація С.П. Шера (на матеріалі німецького романтизму).
Дані типології засновані на інтерпретації відносин у семіотичному
трикутнику. Перша форма інтермедіальності зв’язана з моделюванням
матеріальної фактури іншого виду мистецтва в літературі (те, що позначає –
індекс – проекція). Тут мова йде, наприклад, про мелодику поетичного
мовлення, про візуальні форми в поезії або прозі [3, с. 11]. Другий тип
інтермедіальності передбачає проекцію формоутворюючих принципів
музичного твору, архітектурної споруди, живописного полотна або кінокартини
в літературному тексті (те, що позначають – символ – транспозиція). Третій тип
інтермедіальності базується на інкорпорації образів, мотивів, сюжетів творів
одного медіального рангу – музики, графіки, скульптури – у твори іншого
медіального рангу – літератури (денотат, референт – ікона, копія –
трансфігурація). Під інтермедіальними інкорпораціями розуміють словесні
описи творів / мотивів живопису, скульптури, музики, кінематографу, які
містяться в художньому творі. В цьому випадку зв'язок між медіальними
рядами здійснюється за принципом «текста у тексті» (Ю.М. Лотман),
«мистецтва в мистецтві» або «геральдичної конструкції» (М.Б. Ямпольський).
Дана конструкція передбачає створення зменшеної моделі об’єкта у творі, що
відтворює «перехід від предметності до репрезентації» [9, с. 71].
В цілому інтермедіальність, в уявленні А.О. Хамінової, - це наявність у
художньому творі таких образних структур, що містять у собі інформацію про
інший вид мистецтва. При цьому поняття інтермедіальності може розкриватися
як у вузькому, так і у широкому значенні. В більш вузькому розумінні
інтермедіальність – це особливий тип внутрітекстових взаємозв’язків у
художньому творі, що базується на взаємодії художніх кодів різних видів
мистецтв. В більш широкому значенні інтермедіальність – це створення
цілісного поліхудожнього простору у системі культури. Також
інтермедіальність можна розуміти як специфічну форму діалога культур, яка
здійснюється шляхом взаємодії художніх референцій. Такими художніми
референціями є художні образи або стилістичні прийоми, що мають знаковий
характер для кожної конкретної епохи.
Активно використовуючи досвід компаративістських, структурно-
семіотичних та інтертекстуальних досліджень, інтермедіальність тим часом
сформувала особливу методологію аналізу художніх творів, яка по своїй суті –
інтермедіальна, являє собою точку пересічення різних наукових дискурсів та
професійних лексик.
Однак метод інтермедіального аналізу має свої обмеження: він не може
бути застосований до абсолютно будь-якого літературного твору.
Інтермедіальність - як і будь-яке явище в мистецтві - явище цілісне і історичне,
і аналізувати твори в подібному ключі можна, починаючи з певної епохи (в
залежності від країни, друга половина 19 - початок 20 століття), хоча окремі
прийоми були привнесені в літературу значно раніше . Освоєння літературного
тексту творами інших видів мистецтва проходить за двома основними
напрямками: освоєння досвіду попередника, коли твір іншого виду мистецтва
свідомо відтворюється в структурі літературного тексту; і освоєння художніх
відкриттів сучасності в інших галузях мистецтва (музика, живопис, архітектура,
скульптура, театр, кіно). Але предметом літературознавства, як і раніше
залишається художність, літературність, тобто те, що робить даний твір
літературним твором, про що не можна забувати, звертаючись до такого
міждисциплінарного методу аналізу, як інтермедіальність.
Отже, інтермедіальні структури створюють багатошаровість тексту, яка
виявляється співзвучною зі стратегією сучасної культури, орієнтованої на
загальну комунікацію дискурсів. Тому використання інтермедіального аналізу
дозволяє по-новому подивитися на вже відомий матеріал, розширюючи
уявлення про особливості художнього стилю письменника.
Також інтермедіальність розширює діапазон способів передачі значень та
сприйняття твору мистецтва. Принциповим питанням для таких творів є не
лише проблеми розуміння інтермедіатива як тексту і пошуку жанрових
аналогій. Важливим є питання переходу з однієї знакової системи в іншу. Тому
інтермедіальні твори розраховані на особливе, порівняно зі звичайними
текстами і навіть синтетичними жанрами, ускладнене прочитання.
Васи́ ль Іванович Андру́ шко (нар. 22 березня 1953, Ланчин,
Надвірнянський район, нині Івано-Франківська обл.) — український маляр,
скульптор, графік, поет, педагог. Член Національної спілки художників України
(1993). Член Національної спілки письменників України (2018).
Навчався у школі Ланчина в 1961—1968 роках. Закінчив відділ дерева
Косівського училища прикладного мистецтва у 1972 році. Служив у радянській
армії в 1973—1975 роках. У 1975—1976 роках працював художник-
оформлювач в будівельному тресті Москви. Навчався на факультету інтер'єру
та обладнання Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва
у 1977—1982 роках (викладачі — І. Курилич, М. Вендзелович, Е. Мисько).
Мешкає в Коломиї з 1982 року. Працював у 1982—1987 роках в Івано-
Франківському оформлювальному художньому комбінаті та художньо-
виробничому комбінаті Художнього фонду України з 1988 року.

Викладав образотворче мистецтво в Коломийському індустріально-

педагогічному технікумі (1997—1999), Коломийському педагогічному коледжі
(1999—2012), старший викладач кафедри гуманітарних дисциплін
Коломийського інституту Прикарпатського національного університету імені
Василя Стефаника (2005—2013). Член Коломийської асоціації митців та один із
її співзасновників (з 1994).
Автор і співавтор численних монументальних робіт, декоративних
розписів та рельєфів для інтер'єрів шкіл, магазинів, кафе у Коломиї, смт
Печеніжині, Івано-Франківську. Кращі — декоративні рельєфи кафе «Зодіак»
(м. Коломия), проект інтер'єру та декоративний рельєф у магазині
«Фотокераміка», настінний розпис в інституті нафти і газу (м. Івано-
Франківськ), настінний розпис в СШ № 1 (м. Коломия), школі-інтернаті (смт
Печеніжин)[2].
Упродовж 1985—2000 співпрацював із художником М. Ясінським над
проєктами інтер'єрів Музею писанкового розпису в Коломиї. Автор пам'ятника
І. Франку в м. Коломия (2012; у співавторстві з В. Гурмаком).
Учасник багатьох всеукраїнських та понад двадцяти міжнародних
виставок у Франції, Польщі, Литві, Австрії, Італії. Експонував переважно твори
дерев'яної пластики.
Постійно експериментує, використовуючи різні техніки в скульптурі,
живописі, графіці, вільно переходячи від фігуративного до абстрактного. Віддає
перевагу авангардному світогляду[1].
Активно розвиває релігійні теми: «Різдво» (2006), «Марія» (2008),
«Богородиця» (2010), «Розп'яття» (2009) та ін.
Улюблений образ — козак-бандурист Мамай: «Мамай» (2006), «Мамай і
молодиця» (2007).
Учасник багатьох всеукраїнських та понад двадцяти міжнародних
виставок у Франції, Польщі, Литві, Австрії, Італії. Експонував переважно твори
дерев'яної пластики.
Брав участь у творчих симпозіумах скульптури — Івано-Франківськ
(1999), Коломия (2000).
 Працює із шамотом: «Злиття» (2010), «Жінка з мушлею» (2011) та ін.
На початку ХХІ століття створив серію левкасів, які скомпоновані за
колажним принципом і поєднують мистецьку поетичність із філософською
глибиною думки, сміливістю колористики[1].
У 1990-ті дебютував як поет. Звернення до поезії відбулося в період, коли
художник через хворобу не міг займатися професією. Свій вплив на відкриття
поетичної сторони митця мав відомий поет Тарас Мельничук, який жив в
майстерні Андрушка два сезони і з яким він приятелював[3]. Перша збірка
«Сон вісімки» (1997)[4] зближується з колажними композиціями авторських
левкасів. Продовженням такої традиції стала збірка «Брама N» (2008). У 2014
році вийшла збірка «Колаж і…»[5]. Публікується в часописах «Дзвін»,
«Сучасність», «Кур'єр Кривбасу», «Березіль», «Буковинський журнал», газеті
«Українська літературна газета» та ін.
Збірка «Колажі»
Василь Андрушко дає можливість зрозуміти, що поезія — це мова, це
зміна ритму мови, це розкутість мови.
Це правила гри, які ти встановлюєш або які підтримуєш. Мова у Василя
Андрушка є всім: героєм, персонажем, деталлю, образом, метафорою, змістом,
сенсом... Це дещо незвичний для української поезії досвід. Не так незвичний, як
незрозумілий тій читацькій авдиторії, яка вихована на стереотипі української
силабо-тоніки з її наскрізним змістовим місіянством/місіонерством. (Євген
Баран)
9. Традиції «низової» сміхової культури. Гумор і сатира Миколи
Савчука:
а) збірка «Іронічні вірші та інші», «Гуцули, гуцули», «На дорозі»;
б) гумористична шевченкіана – «Наш усміхнений батько Тарас»;
в) літературна постшерлокіана – «Коломийська історія Шерлока Голмса».
Микола Васильович САВЧУК – український журналіст, письменник-
гуморист, краєзнавець, фольклорист, естрадний виконавець. Заслужений артист
України (від 2000), лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. Петра
Сагайдачного (2000).
Народився 14 липня 1959 року в с. Великому Ключеві, тепер
Коломийського р-ну Івано-Франківської області. Закінчив факультет
журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка (1987).
Працював у коломийських часописах та власним кореспондентом ґазети
«Молодь України» в Івано-Франківській обл. Від 2003 року – підприємець,
який надає концертно-розважальні, літературно-видавничі та інші послуги.
 Микола Савчук багато праці присвятив українській сміховій культурі.
Засновник, видавець і редактор сатирично-гумористичної газети «Патилько»
(м. Коломия, від 1995 р.); був членом редакційної ради Всеукраїнського
гумористичного двотижневика «Веселі вісті» (м. Київ, 1999-2004) та членом
видавничої ради гумористично-сатиричного журналу «Червоний перець» (2004-
08); член редколегії альманаху Міжнародної асоціації гумористів і сатириків
«Весела Січ» (м. Запоріжжя, від 2000 р.).

Популярності набули його фейлетони й смішні оповідки під псевдонімом

Пилип Задюґаний з-під Коломиї (понад 70), які опубліковано у «Молоді
України» упродовж 1990-2000 та передруковано у багатьох інших часописах
України й української діаспори. На Івано-Франківському обласному радіо
підготував та озвучив низку цікавих передач на теми українського гумору
(1996).

Першим на Прикарпатті в нову добу відродив на письмі й на сцені

діалектний гуцульський гумор (від 1989 р.).

Написав низку жартівливих пісень, серед яких особливо популярні

«Співання про кохання» (тривалий час нею починалася радіопрограма «Від
суботи до суботи»), «Ой, ти любко моя з Коломиї» (занесена до збірки
«Українські народні пісні». – Київ:Техніка, 2003. – С. 148-149), «Панчик
Маркіянчик»; створив понад 300 актуальних коломийок, які передруковували
різні періодичні видання, цитували журналісти, науковці, телеведучі.

Його гумор і сатира з'являлися на сторінках «Перцю», «Червоного

перцю», «Веселих вістей», а також діаспорних журналів «Лис Микита»
(Детройт, США, 1992) та «Всесвіт» (Торонто, Канада, 1991-2011).

Від 1989 року виступає як артист естради перед українцями України й

діаспори, виконуючи авторські прозові й віршовані гуморески, коломийки,
жартівливі пісні, усмішки. За 22 роки концертної діяльності брав участь у понад
1500 виступах (концерти, корпоративні вечірки, весілля, урочисті заходи тощо).

Микола Савчук – автор низки авторських гумористичних аудіокасет

Видав два компакт-диски авторського гумору
 Існують також підпільні (піратські) касети гумору М. Савчука, які
продають на гуцульських базарах.

М.Савчук виступає як професійний артист в різних містах і селах

України, перед українськими громадами різних закордонних країн (від 1994),
лауреат і переможець Всеукраїнських фестивалів і конкурсів гумору та сатири:
лауреат-переможець І Всеукраїнського фестивалю гумору та сатири в м. Києві
(1992), переможець Прикарпатського фестивалю гумору та сатири у м. Тлумачі
(1993), лауреат Міжнародного фестивалю гумору та сатири «Карпатський
словоблуд» в м. Ужгороді (2004), кількаразовий учасник Всеукраїнського
фестивалю «Вишневі усмішки». Очолював журі фестивалю гуцульського
гумору «Бербеницьи фіґлів» (смт. Ясіня Рахівського р-ну Закарпатської обл.,
2007, 2008, 2011).

Низка його смішних творів увійшла до гуртових збірок «Весела Січ»

(Запоріжжя, 2000-ні), «Шпіц» (Львів, 2005).
Гуморознавчі статті М. Савчука відкривають забуті або невідомі сторінки
української сміхової культури
В Енциклопедії Сучасної України (К., 2000-ні) вміщено його ґрунтовні статті на
тему сміхової культури: «Веселий Львів», «Веселі вісті», «Веселий ярмарок»,
«Від вуха – до вуха», «Гумористично-сатирична періодика», «Горпинка» та
інші.

Має велику книгозбірню, архів та досьє українського гумору, сатири,

карикатури, а також вартісну аудіо- й відеотеку українського гумору й сатири.
Працює над Веселою Українською Енциклопедією.

Одинадцятого серпня 2011 року М.Савчук відкрив у Коломиї перший і

єдиний центр гумору «Весела оселя»з музеєм гумору, бібліотекою гумору,
сатири і карикатури, фонотекою і відеотекою (світові кінокомедії), картотекою.
«Весела оселя» отримала широкий резонанс в Україні і за кордоном, а
М.Савчук нав'язав контакти з музеєм гумору і сатири в м. Габрово (Болгарія), з
Музеєм гумору у м. Фене (Іспанія).
У кінці 2011 року М.Савчук разом з дружиною Іриною, карикатуристом
І.Бежуком і виконавцем гумору М.Кавацюком створили та зареєстрували в
Коломиї громадську організацію «Центр гумору «Весела оселя».
Про коломийського сміхованця написано багато статей у періодиці
України та української діаспори, а також видана книжка А.Добрянського і
Г.Стовп'юк «Гуморист Микола Савчук» (Коломия, 1999). На основі
гумористичної творчості М.Савчука у Чернівецькому університеті у 1999 р.
захистили дві дипломні роботи.
Микола Савчук живе у м. Коломиї на Івано-Франківщині. У липні 2009
року залі Народного дому відбувся його ювілейний концерт за участю
провідних артистів гумористу Західної України.
10. Молоді письменники Юрій Мартинюк, Христина Козловська,
Денис Боднар.