Олімпійські ігри ХХ століття: спортивні чи політичні

змагання?
У ХХ століття Олімпійські ігри були покликані зближувати народи й континенти. На час спортивних
змагань мали б замовкати військові баталії, як це було у стародавній Елладі. Політика й державні
амбіції мали б відходити на другий план. Велич Олімпіади мала б полягати в її мондіальності: увесь
світі, забувши про всі образи й вади об’єднується навколо однієї спільної світлої мага-події.

«Спорт – поза політикою!» Так звучав один із лозунгів перших Олімпійських ігор в Афінах 1896
року. Та в реальності стадіони перетворилися на поле запеклого політичного протистояння, в якому
спорт часто відходить на задній план. Лондонська Олімпіада 1908-го. Фінські спортсмени
оголосили демарш. На церемонії відкриття вони навідріз відмовилися йти під прапором Російської
імперії, до складу якої тоді входила Фінляндія. Спортсмени вимагали, аби Фінляндія була
представлена на змаганнях окремо від Росії, яку вони вважали окупантом.

Неодноразово до Олімпійських ігор не допускали країни з політичних причин. Особливо тут

відзначилися Росія та Німеччина. Берлін пропускав головні спортивні події як покарання за
розв’язання двох світових війн. Більшовицькій Росії, а згодом і СРСР, через масові репресії проти
власного народу до 1948-го цивілізований світ закрив двері до участі в Олімпіадах. Не оминули
змагання і жахливі теракти. Так на Іграх

у Мюнхені 1972-го терористи розстріляли та взяли у заручники спортсменів збірної Ізраїлю. Теракт
став відгомоном арабо-ізраїльського конфлікту.

Олімпіади перетворювалися на знаряддя пропаганди, особливо в руках диктаторів. Так Ігри 1936-го
у Берліні пройшли під акомпанемент возвеличення нацизму. Після Олімпіади гітлерівська
Німеччина у 1938-му анексувала Австрію та вторглася до Чехословаччини.. Після сочинської
Олімпіади, Путін, за сценарієм Гітлера, анексував Крим та почав війну на Донбасі та в Сирії.

Країни неодноразово бойкотували Олімпіади за власним бажанням. На Ігри 1980 року у Москву
відмовилися приїжджати більше ніж 60 держав Заходу. Це був протест за вторгнення радянських
військ до Афганістану. У відповідь – на наступних Олімпійських іграх у Лос-Анджелесі 1984 уже
країни соцтабору на чолі з СРСР бойкотували змагання. Хоча московська Олімпіада перетворилася
фактично на суперечку між країнами соцтабору, Кремль і тоді заради перемог не цурався
заборонених прийомів. Колишні радянські спортсмени нині розкаюються у тому, що вживали
допінг.

У 1980-х доходило навіть до того, що деякі радянські спортсмени брали на змагання заборонені
хімічні препарати, аби продати їх іншим атлетам. Їм просто не вистачало добових.

Отже з цього випливає висновок- Олімпійські ігри ХХ століття були не тільки спортивними
змаганнями, як ми звикли це бачити, а й ареною у політичних суперечках.

Українські спортсмени:

Росія

Першу спробу заснувати національне олімпійське об'єднання зробив генерал українського

походження Олексій Бутовський. 1892 року, під час відрядження до Франції, він познайомився з
молодим вченим і ентузіастом спорту П'єром де Кубертеном. Барон запропонував генералу стати
членом МОК для Росії, на що отримав від нього 11 липня 1894 письмову згоду. Але менш ніж через
рік Олексій Бутовський, енергійно взявся за створення національного олімпійського комітету,
зізнався Кубертену: "... в Росії до проблеми фізичного виховання ставляться з великою часткою
байдужості

Другу спробу заснувати російську олімпійську організацію почав киянин Микола Ріттер,

сподвижник генерала Бутовського. Ним був створений проект установи такого комітету. Але
відомство графа Долянова відповіло Ріттеру, що в міністерстві освіти проект визнано "розбіжним із
загальновстановленими принципами урядових установ".

Третю спробу об'єднати спортсменів в ім'я участі Росії в Олімпійських іграх зробив відомий діяч
столиці Олексій Лебедєв. За його ініціативою в Петербурзі 27 жовтня 1897 представники десяти
спорттовариства обговорювали проблему участі російських спортсменів в Паризькій Олімпіаді 1900
року.

17 травня 1912 Рада Міністрів Російської імперії дала дозвіл міністру внутрішніх справ затвердити
статут Російського олімпійського Комітету/

На іграх 1908 року була невелика делегація від Російської імперії в яку увійшли спортсмени з
Санкт-Петербурга та околиць.
На Олімпіаду 1912 року поїхала численна делегація від Російської імперії, в тому числі й
спортсмени-вихідці з України. Зокрема, срібні медалі завоювали Микола Мельницький та Георгій
Пантелеймонов. А в різних видах змагань брали участь Борис Бєлінський, Сергій
Загорський, Олександр Родзянко, Олександр Тілло, Григорій Шестеріков, футболіст Володимир
Власенко та інші.
Для більшості українців Наддніпрянщини першої половини ХХ століття шлях до олімпійських
вершин утруднювався ідеологічними перипетіями, пов’язаними з участю Радянського Союзу в
Олімпійських Іграх. Червоний прапор СРСР з’явився вперше на Іграх Олімпіад у 1952 році в руках
прапороносця збірної – видатного українського важкоатлета Якова Куценка.

Австро-Угорщина

Українські спортсмени потрапляли на Олімпійські Ігри різними шляхами. У міжвоєнний період

1924-1936 років на Олімпійських Іграх з’являються спортсмени із Західної України – Галичини,
Буковини та Закарпаття, які офіційно представляли Австро-Угорщину, Польщу, Румунію або
Угорщину. У 1924 році на Іграх VІІІ Олімпіади в Парижі змагалося семеро львів’ян. Це місто
здавна мало неабиякі спортивні традиції. Тут діяло кілька потужних спортивних клубів, причому
цікаво, що історія діяльності багатьох сучасних польських спортивних клубів бере свій початок
саме зі Львова. Першим хто здобув олімпійську нагороду – бронзову, був кіннотник Адам
Крулікевич.

Крім нього олімпійцями 1924 року були Тадей Коморовський (1895-1966) (він брав участь у

змаганнях з кінного триборства, де посів 26 місце серед 44 учасників, а в командному турнірі
посів 7 місце. Виступав на коні “Амона”. Згодом став генералом Армії Крайової, у повоєнний час
був активним діячем еміграційних організацій. Помер у Нью-Йорку), велосипедисти Фелікс
КостшебськийтаКазимир Кшемінський,(обидва виступали у шосейній гонці на 188 км,
посівши відповідно 54 та 57 місця),легкоатлет Станіслав Сосницький (1896) (представляв клуб
“Чарні” (Львів), на спринтерській дистанції 100 метрів з часом 11,6 секунди не увійшов до
фіналу, а в стрибках у довжину з результатом 567 см не виконав кваліфікаційної норми

У 1924 році на Паризьку Олімпіаду до складу збірної Чехословаччини із таборів для інтернованих
українських вояків потрапив також ще один львів’янин Андрій Фовицький. Серед таборян
А.Фовицький вирізнявся своєю спортивною підготовленістю та як умілий інструктор й
організатор спортивних занять у таборах

У 1928 році ще одну бронзову медаль здобув львівський шабліст Тадей Фрідріх(1903-1976) на

олімпійському турнірі в Амстердамі. Він представляв фехтувальний клуб “Львів” і згодом, через
чотири роки повторив свій успіх на Олімпіаді в Лос-Анджелесі, але в той час він уже мешкав у
Варшаві.