Викрадемось було та й ну цілу ніч молиться

Апполінер «Зона»
А уроча й одвічна глибінь аметистова знову і знову
Старовина обридла нам безмежно
Сяйвом огнистим славу являла Христову
Ти чуєш бекають мости пастушко Ейфелева вежо
То голублена нами лілея прекрасна
У печінках сидять антична Греція і Рим
То світич рудоволосий що ніколи од вітру не згасне
Автомобіль і той здається тут застарим
То блідий та обагрений Син скорбної матері
Тільки релігія в нас залишилась нова-новісінька
То древо що буйнує намоленими стигматами
Проста як аеропортівський ангар як трамвайна вісімка
Шибениця подвійна честі й безсмертя
Тільки християнство в Європі не встигло ще оепопеїться
Зоря шестидільна
I папа Пій являє тип наймодернішого європейця
Бог що вмирає в п'ятницю і воскресає в неділю
А тобі сором бо вікна цікаві їдять тебе поїдом
То Христос возноситься в небо чим не авіаспорт
Зайти до церкви на вранішню сповідь
По висоті безперечно він побив світовий рекорд
Читаєш проспекти каталоги співучі горласті афіші
Христос зіниця ока
От поезія ранку а для прози газети зручніші
Двадцята зіниця віків двадцяте століття
25 сантимів за випуск пригоди кримінальна хроніка
Подібно Христу птахом злітає в повітря
Портрети знаменитостей інформація он яка
А з преісподніх глибин біси підіймають зв'ягу і змагу
Я бачив сьогодні вранці вулицю забув як зветься
Ах то чаклун під пару юдейському Симону Магу
Нова і чиста сурмою сонячною ллється
Ах він на воду виходить із лодій виходить він злодій
Робітники урядовці вродливі стенотипістки
Ах він ще дума й літать то виходить він тать
Щобудня чотири рази по ній проходять пішки
А за ясним вольтижером вже ангели гожі летять
Уранці тричі ревуть там сирени мідні
Аполлоній Тіанський Єнох Ілля та Ікар
Дзвін як скажений гавкає там опівдні
Ширяють навколо першого літака
Вивіски написи об'яви реклами
Лише часом розступаються пропускають без черги
Лящать звідусіль папужими голосами
Попів що з святими дарами прямують у світ
Я люблю цей симпатичний індустріальний модерн
невечерній
Між вулицею Омон-Тьєвіль і авеню де Терн
Літак нарешті сідає стримавши останній ривок
Ось молода ще вулиця ти хлоп'я і мама тебе
Тоді небо заповнюється мільйонами ластівок
Убирає в біле або в голубе
Налетіли соколи сови і ворони-гаврики
Ти дуже побожний як і вірний твій друг Рене Даліз
Ібіси марабу і фламінго прилинули з Африки
Пишнота церковна зворушує вас до сліз
Ширяє і Рок овіяний легендами птах
О дев'ятій як газ зблакитніє з дорміторію до каплиці
Адамову голову першу заціпивши в пазурах
З надхмар'я орел шугонув з погрозливим клекотом Образ той невідчепний причинець безсоння і невпокою

Малюпунькі колібрі принеслися з замор'я далекого Хоч де б ти був поруч тебе настирно іде маною

З Китаю прибились довгасті й гнучкі однокрильці пі-ї А ось ти вже на Середземнім надмор'ї

Спареним льотом вони відбувають мандрівки свої Де цілорічно цвітуть запахущі лимони

Голуб-дух непорочний явився навіч Катаєшся човном любуєш на світлі затони

Його лірохвіст ескортує а з ним вічкастий павич I друзі з тобою один із Ніцци два з Турбії один із
Ментони
I фенікс що вміє сам відродиться
Стежим за рухами спрута в глибині який
Із приску випурхує огниста жар-птиця страшеленний

Сирени покинувши підводні скелі А між баговинням шастають рибки Христові емблеми

Співають всі три раді та веселі А ось ти в заїзді десь на околиці Праги

Орел і фенікс і пі-ї з Китаю ці Сидиш у садку за столом на столі троянди

Всі з авіамашиною сестряться братаються Так любо й мило писання безжурно покинеш

Ти в Парижі самотній між юрмами товпишся I дивишся на оленку що заснула в серці в квітини

Мимо тебе ревуть чередою автобуси Ти побачив своє відображення в агатах Святого Віта

Туга кохання вогнем підступає до горла Сумно так стало хоч зараз тікай з цього світу

Неначе тобі судилась довічна погорда Шалієш од світла мов євангельський Лазар-харпак

Якби жив ти давніше то напевне пішов би в ченці Стрілки на дзигарях в єврейському кварталі йдуть навспак

I ти до себе в минувшину нехотя чалиш

А тепер то аж соромно як молитва крутнеться на язиці
Звільна підіймаючись на високі Градчани
Сам засмієшся із себе мов пекло кругом загуло
Чи ввечері слухаючи як чехи спів заведуть при вині
Іскри сміху золотять життя твого тло
Ось ти вже у Марселі а там кавунів кавунів
Те життя мов картина повішена в темнім музеї
Ось ти в Кобленці в готелі великопанськім
Часом підходиш ближче поглянуть на неї
Ось у Римі сидиш під якимсь екзотом японським
Ти йдеш по Парижу жінки якісь аж криваві
Ось ти в Амстердамі з красунею вона по суті
Це було бодай і не згадувать це було як врода конала
бриденька
в неславі
I збирається вийти заміж за лейденського студента
Богоматір у щирому полум'ї дивилась на мене в Тут винаймають поденно так звані cubicula locanda*

Шартрі Кілька разів пам'ятаю і я притулку шукав там

Серце Ісусове кров'ю кропило мене на Монмартрі А ось ти в Парижі сидиш перед слідчим

Як почую словa блаженства в мені заниває утроба Немов у злочинця у тебе вимагають свідчень

Любов на яку недугую то немов сороміцька хвороба Їздилось тобі всяко і сумно і весело

А роки непомітно крутили свої перевесла

I в двадцять і в тридцять кохання все та ж сумота То сумирлива Лія чи Фердіна кігтиста

Дурню дурню одурений на що ти розтринькав літа I ти п'єш алкоголь цей палкий як життя

Страшно глянути на власні руки я щохвилі ладен заридати ридма Життя що ти п'єш як п'янюче пиття

Над тобою кохана над тим що тебе налякало рідна I ти йдеш собі пішки до своєї квартири в
Отейлі
Жаль дивитись як тяжко нещасним отим емігрантам
Щоб заснути між ідолів з Океанії та Гвінеї
Вони вірують моляться мами груди дають немовлятам
Це Христи тільки іншого кшталту та іншої
Уже ними протхнувся весь вокзал Сен-Лазар
віри
Вони вірять у зірку свою мовби їм чарівник показав
Недотворені вісники неясної надії
Вони вже в думці розбагатіли
Прощай Прощай
I вернулись додому з тії Аргентіни
На горло скаране сонце
Одна родина везе червону перину як інший серце своє несе
-----------------
I та перина і наші мрії нереальне те все
* Спальні, які здають у найм (латин.).
Із цих емігрантів і тут залишаться декотрі

На крайгородді оселяться залізуть у нетрі

Часом виходять я бачу на вулицю просвіжиться

Шахові фігури і ті частіш міняють позицію

Чимало між них євреїв єврейки нап'явши перуки

Сидять цілі дні в крамничках нидіють там сараки

У барі брудному станеш кави візьмеш за два су

Злидні навколо тебе злидні такі аж сум

Ввечері в ресторані збавиш чимало часу

Жінки ці й не лихі та в кожної своя турбота

I кожна когось та мучила навіть найбридша бридота

У тої он батько поліцаєм на острові Джерсі

У руки що я не бачу їй холод ципками вжерся

Ще й шви о нещасна десь на низу живота

Усміхом сміхом жахливим я знизив до неї уста

Ти вже сам надходить світанок

По вулицях дзенькають бідони молочарок

Ніч відходить неначе прекрасна метиска

 АНАЛІЗ «ЗОНА»

«Зона» — поема-подія, жанрове відкриття Гійома Аполлінера. Поема «Зона» є хронікою французького
життя часів Аполлінера. Основна тематика: поет і сучасність.

Основою поеми «Зона» стало зображення передмістя Парижа, де в робочих кварталах з самого ранку
вирує і не стихає життя аж до вечора:

Я бачив сьогодні вранці вулицю забув як зветься

Нова і чиста сурмою сонячною ллється

Робітники урядовці вродливі стенотипістки

Щобудня чотири рази по ній проходять пішки

Уранці тричі ревуть там сирени мідні

Дзвін як скажений гавкає там опівдні

Вивіски написи об'яви реклами

Лящать звідусіль папужими голосами.

Письменник закоханий у реальне життя. Він мандрує вулицями Парижа, придивляється до його жителів,
відчуваючи свою причетність до всього, що бачить. Тут відображено життя різних суспільних шарів. Проте
художній простір твору не обмежується лише Францією. Із передмістя Парижа автор вирушає у подорож
Європою і глибинами своєї пам'яті. У поемі згадуються і Марсель, і Рим, і Амстердам, і Греція, і Ніцца. Поет
стає голосом своєї епохи, що на його очах змінюється, оновлюється: « «Старовина обридла нам безмежно...
Автомобіль і той здається нам застарим».[1]. «Духом нової доби пройнятий кожен рядок твору. Поема
містить характерні прикмети епохи Аполлінера: « Двадцята зіниця віків двадцяте століття[1]. «

У процесі життя автор бачить справжню подію, тому й сама поема стає «подією». Події зовнішні
поєднуються в поемі з подіями внутрішнього життя і біографії ліричного героя. У творі знайшли відображення
спогади Аполлінера про нещасливе кохання, про його арешт, про тяжкі роки еміграції, про мандри Європою. «
«Їздилось тобі всяко і сумно і весело А роки непомітно крутили свої перевесла».[1]. «Людина —
невід'ємна частка всесвітнього буття, тому Аполлінер не применшує значення думки, переживання чи
окремого враження. Еще более неповторимо аполлинеровским по идеям, образной структуре, интонациям
является стихотворение «Зона», открывающее книгу «Алкоголи». Оно представляет собой свободный, иногда
иронический диалог Аполлинера с самим собой; в этот диалог вмонтированы, словно кадры в кинохронике,
важнейшие события жизни поэта. «Зона», как и большинство стихотворений, созданных около 1912 года,
устремлена вперед, исполнена ожиданий. «Смутные ожидания», о которых говорится в «Зоне», сродни
«неистовой надежде» (какое необычайное сочетание понятий!), высказанной в «Мосте Мирабо», но еще не
имеют явной революционной окраски, которую они приобретают год спустя в «Вандемьере». Аполлинер
обращает свой взор к новым рабочим кварталам предместий, к так называемой Зоне Парижа. Перед
Аполлинером проносятся воспоминания, которые он приводит беспорядочно, как они возникают. Среди них
есть весьма неприятные: Аполлинер в Париже перед следователем — его арестовывают как преступника.
Теме соответствует форма — неслыханные, почти не поддающиеся переводу прозаизмы в рифмах. Как
многие стихотворения времени «неистовых надежд», «Зона» заканчивается картиной утра,
«прозаизированной» как раз в той степени, в какой здесь это нужно для конкретности и подлинной
поэтичности: «Ты идешь один. Вот-вот наступит утро. На улице молочники уже гремят бидонами».

Апполінер «Пісня нелюбого»

I розпізнав всю фальш любові

Коли в свій дім вернувсь Улісс

Після стількох жертвоприносин

Коли співав я цей псалом

У році дев'ятсот і третім

Не знав я що моя любов

Неначе фенікс після смерті

Огненної воскресне знов

В передніч лондонську туманну

Зустрівсь мені один лайдак

Геть схожий на мою кохану

I зирконув на мене так

Що я від сорому зов'янув

За босяком я йшов слідком

За свистуном безцеремонним

Здавався вулиці огром

Розверзнутим Червоним морем

Він Ізраїль я фараон

Хай цегли хвилі стануть диба

Як мав би я коханням грать

Хай буду нільський я владика

Його сестра-жона і рать

Як ти у мене не єдина

I знов на розі що горів

Огнями всіх своїх фасадів

В кривавім сяйві ліхтарів

Роз'ятрених в тумані саден

На неї схожу жінку стрів

Той самий погляд аж льодовий

На голій шиї той же шрам

П'яна з таверни йшла брудної

I я збагнув весь нонсенс драм

I ранками і вечорами
 Прощай облудо в пітьмі зник

Кохання привид пелехатий

З тією злившись що торік

Її в Німеччині я втратив

I не побачу вже повік

Молочна путь сяйлива сестро

Білявих ханаанських рік

I тіл коханок білочреслих

Чи пригойдає твій потік

Нас до галактик новоскреслих

Тут інший рік згадав я знов

Був ранок радістю повитий

I мужньо я співав любов

Був місяць любень місяць квітень

I все всміхалось нам обом

АНАЛІЗ «ПІСНЯ НЕЛЮБОГО»-------Аполлінер почав писати на зламі століть в річищі символістсько-

романтичної течії, що найвиразніше проявилася в його ліричному циклі «Райнські вірші» (надихнула улюблена
річка німецьких романтиків), у поемі «Пісня нелюбого». Поет початківець виявив себе одразу як ніжний лірик,
саме поезії цього першого періоду відзначаються надзвичайною мелодійністю. Розкута творча уява поета
дасть йому змогу ввести у «Пісню нелюбого» (провідна тема твору — нещасне кохання ліричного героя) тему
запорізького козацтва. У дотепній відповіді запорожців на ганебну пропозицію, навіть погрозу турецького
султана, у всеперемагаючій силі українського національного гумору він побачив особливий шлях подолання
життєвих випробувань, своєрідну зброю. Його ліричний герой має можливість наслідувати у відчайдушній
боротьбі з душевним розпачем та болем через нещасливе кохання випробуваний засіб козаків, у грубому
народному гуморі знаходить можливість дати відсіч, епатувати пересічне міщанство. Саме «Відповідь
запорожців турецькому султанові» Ґ.Аполлінера була першою перекладена українською мовою. Це була одна
з талановитих спроб осмислення в європейській поезії легендарних сторінок української історії: запорізькі
козаки були для поета символом вірності та відданості рідній землі, незламності духу.

Ще раніше образи запорожців з’явилися в «Пісні нелюбого». Запорізькі козаки були для Аполлінера
символом вірності та відданості рідній землі. Уважається, що прообразом ліричної героїні «Рейнських віршів»
стала Анні Плейден — по-справжньому велике й трагічне кохання Аполлінера, якій також присвячена «Пісня
нелюбого». Існує думка, що саме це нерозділене почуття зробило з нього видатного ліричного поета (це одна
з несправедливостей долі: деякі поети можуть творити, лише страждаючи). Вони познайомилися в Німеччині.
Аполлінер викладав французьку, а Анні була гувернанткою в неповнолітньої доньки графині. Це було бурхливе
й пристрасне кохання. Подейкували, що саме через нього Анні в 1904 р. переїхала до Америки: вона була
вихована в суворій протестантській моралі, тож залицяння надто пристрасного молодого поета її лякали.

Роман
 Перша частина роману називається "Комбре". Це спогади Марселя, про своє дитинство, проведене в
маєтку батьків, розташованому в Комбре. Найяскравіший спомин — ритуал вечірнього поцілунку, яким
нагороджувала мати маленького Марселя перед сном, хвилююче очікування її приходу. Значне місце у творі
посідає детальний опис вражень хлопчика від архітектурних пам'яток, творів живопису, музики, літератури.
Автор, як і герой, упевнений, що твори мистецтва реальніші за життя, адже вони вічні. Марсель здатен
відчувати красу природи. Прогулюючись у тому напрямі, де живе буржуа Сванн (на Сваннову сторону), він
милується деревами, травами, квітами, які на відміну від реального життя не підвладні плинові часу. У
спогадах Марселя постають образи людей, яких він зустрічав у Комбре: Ленграден, Марселів дідусь Адольф,
Сванн, аристократи Германти, товариші Марселя.

Друга частина роману має назву "Сваннове кохання". Дія відбувається в Парижі. В ній Марсель оповідає
історію кохання Сванна і Одетти.

Третя частина роману — "Імена країв: ім'я" — присвячена спогадам про перше кохання Марселя до
Жільберти, дочки Сванна, яку він вперше побачив ще в Комбре. Жільберта не відповіла йому взаємністю. Та
для героя найціннішими є його власні переживання, які закарбувала підсвідомість, спогади про милі серцю
краї, які навіювали їхні назви, та ім'я Жільберти, лиш тільки Марсель вимовляв їх.

СВАННОВЕ КОХАННЯ

(Із роману "На Сваннову сторону" )

Щоб належати до "кола", до "купки", до "кланчика" Вердюренів, досить було виконати одну умову: треба
було мовчазно прийняти символ віри, один із пунктів якого зводився до того, що молодий піаніст, яким того
року опікувалася пані Вердюрен, грає краще за світових знаменитостей, а доктор Коттар як діагност куди
кращий за медичних світил. Усякий "новобранець", якого Вердюрени не могли переконати, що на вечорах у
тих, хто не буває у Вердюренів, страшенна нудота, негайно засуджувався на вигнання.

Якщо не рахувати молодої докторші, то біла челядь була репрезентована цього року винятково (сама пані
Вердюрен була особа вельми доброчесна і походила зі статечної буржуазної сім'ї, дуже багатої і зовсім
невідомої) молодою жінкою майже з напівсвіту, панею де Кресі, яку пані Вердюрен називала на ім'я, Одеттою,
і заявляла, що вона "цяця", та тіткою піаніста, схожою на колишню консьєржку. Пані де Кресі і ввела Сванна в
"гурток" Вердюренів, який був геть чужий товариству, де він обертався. Але Сванн так любив жінок, що,
перезнайомившись з усіма аристократками, узявши від них усе, чого вони могли навчити його, не цурався
ніякого товариства. Сванн не силував себе називати гарненькими жінок, з якими він марнував час, — він
намагався марнувати час із жінками, чия врода була солодкава, тілесна їхня зваба, яка його мимоволі надила,
розминалася з тим, що так захоплювало його в жіночих портретах чи погруддях роботи його улюблених
майстрів. Він любив розважати своїх друзів з аристократів розповідями про свої пікантні пригоди: про жінку,
яку спіткав у поїзді і повіз до себе, а вже потім виявив, що то рідна сестра державця, у чиїх руках були тоді всі
нитки європейської політики, або про те, що від майбутнього обрання папи на конклаві залежало, через
складну гру обставин, пощастить чи не пощастить Сваннові стати полюбовником однієї куховарки. З Одеттою
де Кресі познайомив Сванна один із давніх його приятелів. Одетта видалася Сваннові гарною, але гарною тією
вродою, до якої він був байдужий, яка не будила в ньому жодної хоті й навіть викликала якусь фізичну відразу.
Як на його смак, вона мала надто різко окреслений профіль, надто ніжну шкіру, випнуті вилиці. Очі Одетта
мала гарні, але завеликі, аж наче витришкуваті. Через якийсь час по тому знайомстві вона прислала Сваннові
листа і попросила дозволу оглянути його колекції. Він запросив її до себе, а згодом вона стала вчащати до
Сванна. Розмовляючи з Одеттою, він шкодував, що рідкісна її врода не належала до того типу, який мимоволі
викликав у нього захват. Та коли Одетта покидала його, Сванн з усмішкою згадував її жалі, що так довго
тягтиметься для неї час, поки він дозволить їй знову прийти до нього. Коли Одетта запросила його до себе на
філіжанку чаю, він послався на невідкладну роботу, на етюд, занедбаний ним уже кілька років тому. До того ж
він висловив припущення, що в неї, як і у всякої жінки, нема жодної вільної хвилини. Та Одетта запевнила
Сванна, що вона завжди вільна для нього, Що він може послати по неї в будь-яку пору дня і ночі, коли він
захоче побачити, і сказала, що вона щовечора буває у пані Вердюрен і було б славно, якби він бував там також.

У день першої появи у Вердюренів на обіді Сванн, опинившись серед людей, поставлених нижче за нього
на суспільному щаблі, інстинктивно виявив увагу та послужливість до всіх, і Вердюрени зміркували, що
"зануда" так би не поводився. Коли Вердюрени стали умовляти молодого піаніста зіграти сонату, яку вони
відкрили, Сванн не сподівався почути музичний твір, який зачарував його ще рік тому. Тоді він завдяки одній
музичній фразі зазнав такого сп'яніння, якого ще зроду не відчував, і пройнявся до цієї фрази якоюсь незнаною
любов'ю. Сванн уявляв собі протяглість фрази, симетричну її будову, її узор, її художню виразність, тут була
вже не чиста музика, тут відчувалися і малярство, і архітектура, і думка, і все вкупі нагадувало музику.
Повернувшись додому, Сванн затужив за нею; він нагадував чоловіка, у чиє життя випадково здибана на
вулиці незнайомка внесла образ незнаної раніше краси, збагативши його внутрішній світ, хоча він навіть не
знає, чи побачить коли-небудь ту, кого вже кохає, але й досі не відає, як її звати. Але оскільки попри всі
зусилля йому не пощастило дізнатися, хто автор почутого ним твору, то він не зміг його придбати і зрештою
зовсім забув про нього.

Та ось, як тільки молодий піаніст у салоні Вердюренів узяв кілька акордів, Сванн раптом побачив, як із-за
довгого звуку, напруженого, наче завіса, вилітає і лине до нього заповітна, шелестка музична фраза, у якій він
упізнав свою надхмарну й духмяну улюбленицю. Ось чому, коли піаніст дограв, Сванн підійшов до нього й
палко подякував, чим дуже сподобався пані Вердюрен. З того часу Сванн скрізь бував у товаристві
Вердюренів: у заміських ресторанах, у театрі. Якщо не планувалося якоїсь виправи, то Сванн приходив до
Вердюренів лише ввечері і майже ніколи, як його не просила Одетта, не з'являвся на обіді. Про себе він думав,
що своєю згодою зустрічатися з Одеттою тільки по обіді він натякає їй на те, що заради втіхи бачити її він
відмовляється від інших втіх, і цим ще міцніше прихиляє її до себе. До того ж Сваннові куди більше за Одетту
подобалася свіжа й пишна, наче троянда, молода гризетка, в яку він був тоді закоханий, і йому кортіло
надвечір'я провести з нею, а потім побачитися з Одеттою. Тільки-но Сванн заходив, пані Вердюрен, показуючи
на прислані ним троянди, говорила, що мусить його вилаяти, і показувала йому на місце біля Одетти, а піаніст
грав для них двох коротку фразу з Вентейлевої сонати, яка ніби стала гімном їхнього кохання.

Проводжаючи щовечора Одетту додому, Сванн не заходив до неї. Тільки двічі він був у неї вдень на
"чаюванні". Другий візит Сванна до Одетти мав для нього велику вагу. Він привіз їй гравюру, яку вона хотіла
подивитися. Вона почувала себе не зовсім здоровою і прийняла його в ліловому крепдешиновому пеньюарі,
прикриваючи свої груди, як плащем, гаптованою хустиною. Одетта стала біля Сванна, зронивши на щоки пасма
розпущеного волосся, і Сванна вразила її схожість із Сепфорою, Іофоровою донькою, намальованою на фресці
в Сикстинській капелі. Сванн завжди любив виявляти на полотнах давніх майстрів не лише загальну подібність
із довкіллям, а й індивідуальні риси знайомих. Він завжди шкодував, що ціле життя витрачає на одвідування
світських салонів, на розмови; можливо, він так загруз у суєтності світського товариства, що відчував потребу
знаходити в давніх творах мистецтва заповіданий заздалегідь натяк на нині сущих. А може, навпаки, він зберіг
у собі художню натуру настільки, щоб ці індивідуальні риси справляли йому втіху, набуваючи для нього
загальнішого змісту, коли Вони нараз спливали на старосвітському портреті, мальованому з геть іншого
оригіналу. Хай би там як, а може, завдяки надміру пережитих за останній час вражень, хоча враження
накочувалися на нього радше з любові до музики, смак до малярства в нього загострився, а втіха від нього
поглибилася, щоб справити на нього тривалий вплив, відтоді як він побачив схожість Одетти з Сепфорою
Сандро ді Маріано, якого взивають Боттічеллі. Сванн уже не зважав на те, гарні чи негарні Одеттини щічки, не
сподівався відчути чисто плотську ніжність її губ — нині личко її було для нього скелетом тонких і гарних ліній,
які його погляд розмотував; ніби перед ним був портрет, завдяки якому обрис її личка ставав зрозумілим і
ясним. Він дивився на неї: у її личку і в поставі воскресала частина фрески, яку Сванн віднині завше намагався в
ній побачити, чи був він біля Одетти, чи тільки думав про неї. Сванн докоряв собі, що не поцінував одразу
жінки, яка зачарувала б великого Сандро, і радів, що врода Одеттина цілком задовольняє його естетичні
критерії. Це було щось ніби титул, який дозволяв йому ввести образ Одетти у світ своїх мрій, куди вона досі
доступу не мала і де вона ушляхетнилася.

Він поставив на столі, так якби то був Одеттин знімок, репродукцію доньки Іофора. Та невиразна симпатія,
яка надить нас до мистецького твору, тепер, коли Сванн упізнав утілений оригінал доньки Іофора, переросла у
нього в жагу, якої досі так і не збудило в ньому Одеттине тіло. Цілі години милуючись на цього Боттічеллі, він
думав про власного Боттічеллі, вважав, що той ще прекрасніший і, наближаючи до себе карточку Сепфори,
уявляв, ніби пригортає Одетту. Проте він намагався запобігти не лише переситу Одетти, а й своєму власному
переситу. Щоб якось розворушити душу Одетти, чия нерухомість могла йому набриднути, Сванн вряди-годи
писав їй листи, сповнені удаваного розчарування і робленого пересердя, посилаючи їх із таким розрахунком,
щоб вона їх одержала до обіду.

Він знав що Одетта злякається, поспішить відповісти йому, і сподівався, що з: страху втратити його у неї
вихопляться такі слова, яких вона ніколи ще не говорила йому, і справді, саме завдяки цьому викруту, він
діставав від неї щонайніжніші листи. Ще тільки під'їжджаючи до дому Вердюренів, Сванн розчулювався від
самої думки, що зараз побачить, як розквітне ця зваблива істота в золотавому ламповому світлі. Та якось,
подумавши про неминуче спільне повернення додому, Сванн повіз свою молодесеньку гризетку аж до
Булонського лісу, щоб відсунути момент приїзду до Вердюренів, і з'явився там так пізно, що Одетта, не
дочекавшись його, подалася додому сама. Переконавшись, що Одетти серед гостей нема, Сванн відчув, як
серце його занило, він уперше побачив, яка для нього радість — зустріч з Одеттою. Метрдотель сказав
Сваннові, що пані де Кресі веліла передати, що вона дорогою додому заїде до "Прево" випити чашку
шоколаду. Сванн одразу ж рушив до "Прево", але Одетти там не було, і він кинувся оглядати всі ресторани на
бульварах. Втративши всяку надію знайти її, Сванн несподівано зіткнувся з Одеттою на розі Італійського
бульвару. Цього вечора Сванн оволодів нею.

Покохавши Одетту, Сванн відчув у собі відродження надихань юності, розсіяних пустим і суєтним
подальшим життям, але цього разу всі вони мали відблиск однієї-єдиної істоти, і в ті довгі години, які він тепер
з витонченою насолодою проводив удома на самоті зі своєю душею, що одужувала, він мало-помалу знову
ставав самим собою, але підневільний іншій істоті. Бачився Сванн з Одеттою більше вечорами, боячись
набриднути їй удень, і навіть не загадувався питанням, що вона може нині робити чи як складалося раніше її
життя. Він лише всміхався на думку про те, що до його знайомства з Одеттою хтось говорив про одну жінку — і
ця жінка була, звісно, Одетта — як про дівку, як про утриманку. Подумки він наділяв її усякими чеснотами,
хоча й не міг не бачити, що вона не надто розумна. У мистецтві, наприклад, її більше цікавило особисте життя
художників, ніж самі твори. Почуваючи, що часто він не може вволити її бажання, Сванн принаймні дбав про
те, щоб їй було з ним добре, не спростовував її вульгарних думок, не сперечався з її несмаком, який
проявлявся геть у всьому, та більше: він любив її судження і її смаки, як любив усе, що було їй притаманне,
навіть захоплювався ними, бо завдяки цим особливостям відкривалася йому, прояснялася її сутність.

Сванн любив товариство Вердюренів, як усе, що оточувало Одетту і було якоюсь мірою тільки засобом
бачити її, розмовляти з нею. Невдовзі до "кланчика" через якусь забаганку Одетти було введено графа де
Форшвіля, з яким Сванн давно знався і тільки тепер зауважив, що той може подобатися жінкам і навіть досить
гарний з себе. Одетта часто опинялася на мілині, і тоді якийсь невідкладний борг змушував її просити Сванна
виручити її. Він бував щасливий допомогти їй, як бував щасливий щоразу, коли міг наочно показати коханці, як
він кохає її, або принаймні наочно показати, що він для неї розумний порадник, що його користь безперечна.

З часом салон Вердюренів, який колись звів Сванна з Одеттою, став перешкодою для їхніх побачень.
Сванна туди більше не запрошували: Вердюрени відчували, що цілком навернути його у свою віру вони були
безсилі. Вони вибачили б йому відвідини "зануд", якби він відверто від них відцурався у присутності "вірних".
Але Вердюрени невдовзі зрозуміли, що їм ніколи не пощастить вирвати в нього цього зречення. До того ж
граф де Форшвіль, якого привела до "купки" Одетта, був так несхожий на Сванна і був їм більше до вподоби.
Одетта більше не говорила Сваннові, як на світанку їхнього кохання, що вони побачаться взавтра на вечері у
Вердюренів, а навпаки, сповіщала, що завтра ввечері вони не побачаться, бо у Вердюренів вечеря. В її
ставленні до Сванна відчуваються байдужість і роздратованість. У неї постійно не вистачає часу на нього, вона
дедалі частіше бреше йому.

Сванн страшенно ревнував Одетту. Ревнощі виснажували його. Навіть коли Сванн так і не з'ясував, куди
запропастилась Одетта, його туга, єдиними ліками проти якої була радість побути з Одеттою, минулась би,
якби Одетта дозволяла йому залишатися у неї, дочекатися її повернення, в якому потонули б години, чиїмось
чорнокнижництвом обернені для нього на несхожі ні на які інші. Але такого дозволу він не мав. Сванн
повертався додому; дорогою він змушував себе складати плани, перестати думати про коханку; але тільки-но,
готуючись заснути, він переставав робити над собою зусилля, як цієї ж миті його брали крижані дрижаки, а до
горла підкочували схлипування. Він навіть не силкувався з'ясувати, чому він протирав очі й зі сміхом казав собі,
що він пошився в неврастеніки. Потім у нього знов з'являлася думка, і ця думка ятрила його душу, про те, що
завтра знову доведеться розвідувати, що робила Одетта, і хитрувати, добиваючись у неї побачення. Ця
потреба діяльності, безупинної, монотонної, була для нього така болісна, що якось, виявивши в себе на животі
пухлину, він зрадів через те, що ця пухлина може бути смертельною. І все ж йому хотілося дожити до того
часу, коли він розлюбить Одетту, коли вона не матиме жодного приводу відбріхуватися і він нарешті зможе
дізнатися, чи любилися вони з Фаршвілем, коли він приходив до неї, а йому не відчинили. Але потім його
кілька днів переслідувала підозра, що вона кохає когось іншого. Бували дні, коли Сванна не мучили ніякі
підозри. Він думав, що одужав. Але наступного ранку, прокидаючись, він відчував, що йому болить там, де
боліло раніше, тоді як ще напередодні цей біль ніби розчинився в потоці розмаїтих вражень. Ні, біль не рушив
з місця. І Сванна розбудила саме гострота цього болю.

Якось Сванн відвідав світське зібрання в маркізи де Сент-Еверт. Сидіти з цими людьми в одній клітці йому
було страшенно важко; їхня глупота і недоречні вихватки дошкуляли тим більше, що, не знаючи про його
кохання, нездатні, навіть якби вони про нього знали, поспівчувати йому і поставитися до нього інакше, ніж з
посмішкою, як до хлоп'яцтва, або з жалем, як до божевілля, вони не могли; звуки музики били по його нервах
так, що він мало не зойкав, його катувала ще й думка, що його ув'язнено там, куди Одетта ніколи не прийде,
де ніхто й ніщо її не знає, де її відсутність аж кричала про себе. Але нараз вона ніби ввійшла, і йому так
шпигонуло, що він несамохіть притулив руку до серця. Це скрипка взяла кілька високих нот. І перш ніж Сванн
устиг зміркувати і сказати собі, що це фраза з Вентейлевої сонати і він не буде її слухати, усі його спогади про
той час, коли Одетта була закохана в нього, спогади, які аж до самої цієї миті за його волею жили
невидимками у глибині його істоти, ошукані цим несподіваним променем із давньої пори любові, любові ніби
воскрешеної, стрепенулися, випурхнули і, байдужі до його нинішньої недолі, нестямно заспівали забуті гімни
щастя. Нерухомо застиглий у спогляданні цього воскрешеного щастя, Сванн помітив якогось сіромаху і, не
впізнавши його одразу, сповнився до нього пекучого жалю й потупився, боячись, якби хто не побачив, що на
очі йому навернулися сльози. Цей сіромаха був він сам. Коли він це зрозумів, жаль його зник, зате він
сповнився ревнощів до колишнього самого себе, якого кохала Одетта, до тих, кого вона кохала зараз.

Сваннові здавалося, що музики не стільки грають коротеньку фразу, скільки вершать обряд, без
дотримання якого вона б не з'явилася, і роблять заклинання, необхідні, щоб сталося і якийсь час тривало диво
її появи; Сванн відчував її присутність, подібно до присутності богині — заступниці і свідка його кохання,
виряджену у звукову одежу, щоб можна було підійти до нього в юрбі непізнанною, одвести його убік і
поговорити наодинці. Після цього вечора у Сванна сумніву не залишалося, що Одеттине почуття до нього вже
ніколи не відродиться, що його сподіванки на щастя не справдяться. І якщо в інші дні Одетта бувала ще з ним
мила й ніжна, якщо вона виявляла до нього іноді увагу, то він це сприймав як суто зовнішні, оманливі ознаки
нетривалого повернення до нього з тою розчулено-недовірливою турботливістю, з тою розпачливою радістю,
з якою ті, хто доглядає невиліковно хворого, говорять про тимчасове покращення, хоча в душі вони знають, що
де нічогісінько не важить перед лицем неминучої смерті. І Сванн був майже певен, що якби він жив тепер
далеко від Одетти, він зрештою збайдужів би до неї, він був би щасливий, якби вона покинула назавжди
Париж, у нього б вистачило духу залишитися, але на те, щоб поїхати самому, духу йому не стало б.

Якось Сванн одержав анонімку, де сповіщалося, що Одетта була коханкою багатьох чоловіків (зокрема
Форшвіля, пана де Бреоте і метра) та жінок і що вона часто одвідує дім розпусти. Сванн катувався від думки,
що серед його друзів є людина, здатна надіслати йому такого листа (деякі подробиці свідчили, що автор у
курсі Сваннового інтимного життя), проте не надав ніякого значення самому змісту листа. Художник хворів, і
доктор Коттар порадив йому морську подорож, деякі "вірні" побажали поїхати з ним; Вердюрени не уявляли,
як вони залишаться самі, тож спершу найняли, а потім купили яхту. Тепер Одетта раз у раз вирушала з ними на
прогулянки по морю. За кожним її від'їздом Сванн за якийсь час відчував, що відривається від неї, але ця
моральна відлеглість ніби була прямо пов'язана з тілесною відлеглістю, тільки-но Сванн дізнавався про її
повернення, він не міг утриматися, щоб не одвідати її. Одного разу Вердюрени поїхали, як думали спершу,
лише на місяць, але мандрівка затяглася на цілий рік. Сванн почував себе зовсім спокійно і був майже
щасливий. Колись він із жахом думав про той день, коли його любов до Одетти минеться, і пообіцяв собі:
тільки-но переконається, що любов гасне, він учепиться в неї і не випустить. Але вийшло так, що разом з
в'яненням кохання у ньому в'яло і бажання зберегти закоханість. Іноді згадане в газеті ім'я людини, яку Сванн
запідозрював у стосунках з Одеттою, пробуджувало в ньому ревнощі. Але нині ревнощі не жалили гостро, хоча
він не розлучився ще остаточно з минулим, коли він так мучився, але й раював без тями, і що поки його віку,
нагода, може, ще дозволить йому нишком здалеку озирнутися на красу колишнього, і тоді він відчував
збудження.

Випадково наткнувшись на новий доказ, що Форшвіль був коханцем Одетти, Сванн спостеріг, як його вже
не шпигає в серце, кохання далеко тепер від нього, і шкодував, що проочив мить, коли розлучився з ним навік.
Перед тим, як уперше поцілувати Одетту, він намагався закарбувати в пам'яті її личко, яким так довго
милувався і яке мало змінилося після поцілунку, і точнісінько так нині йому хотілося — подумки принаймні —
сказати останнє прощай, поки вона ще існувала, тій Одетті, яку він кохав, ревнував, яка його так намучила і якої
він більше ніколи не побачить. Він помилявся. Йому довелося ще раз побачити її кілька тижнів згодом. Це було
уві сні, у присмерку сонного марення. Він проходжався з пані Вердюрен, з доктором Коттаром, якимось
молодиком у фезі, незнайомим, з художником, Одеттою, Наполеоном III, дідусем Марселя узмор'ям. Бліді
щоки Одетти всіялися червоними цяточками, личко змарніло, видовжилося, але дивилася вона на Сванна
очима, повними ніжності, і він відчував таку любов до неї, що йому закортіло негайно повести її до себе. Нараз
Одетта піднесла до очей руку, глянула на годинника і мовила, що їй час іти. Вона попрощалася з усіма
однаково, не одводячи Сванна вбік і не призначивши йому побачення. Він не смів спитати її про це, йому
хотілося піти слідом, але він мусив, не дивлячись у її бік, з усмішкою відповідати на якісь запитання пані
Вердюрен, тоді як серце його розпачливо калатало: він ненавидів тепер Одетту, йому кортіло виколоти її очі,
які він щойно розлюбив, розквасити її безживні щоки. Він дряпавея разом з пані Вердюрен на кручу, тобто
ішов усе далі й далі від Одетти, яка сходила вниз. Молодик у фезі розплакався. Сванн заходився втішати його,
говорячи сам з собою, бо молодик, якого він не міг спершу впізнати, був теж Сванном. А в Наполеона III він
перехрестив Форшвіля. Раптом споночіло, вдарили на сполох, забігали погорільці. Селюк, пробігаючи мимо,
прокричав, що палії — Одетта зі своїм компаньйоном. То був Сваннів камердинер — він прийшов будити його
і повідомив, що перукар чекає. Через годину після пробудження, даючи вказівки перукареві розчесати його
так, щоб волосся не розчухралося у вагоні, бо мав намір на другий день поїхати до Комбре до Марселевого
дідуся, Сванн знову згадав свій сон і побачив — ніби все постало як живе, — бліду Одетту, надто запалі щоки,
якісь видовжені риси, синці під очима; весь час, поки на нього накочувались приливи ніжності, завдяки яким
тривале кохання до Одетти надовго пустило в непам'ять її первісний образ, він не помічав усього цього, не
помічав з перших днів їхнього зв'язку, але вві сні його пам'ять спробувала відживити початкове, правильне
враження від неї з тих часів. І з властивим хамством, яке іноді проривалося у нього тепер, коли він уже не
ходив у нещасливцях, Сванн подумки гукнув, що він спартолив кращі роки свого життя, хотів померти лише
тому, що безтямно покохав жінку, яка йому не подобалась, жінку не в його стилі.
 АНАЛІЗ «СВАННОВЕ КОХАННЯ»

Таким чином, у романі «На Сваннову сторону» М.Пруста важливого значення набувають виокремлені
нами мотиви. Мотив ностальгії стає ключовим і таким, що відображає особливості творчого світовідчуття
автора. Інші мотиви, як-от: мотив сну, мотив гнізда, мотив нічного страху, мотив нареченої у структурі
мотивної ієрархії залежать від мотиву ностальгії, оскільки всі вони подані через призму минувшини.
Аналізовані нами мотиви набувають важливого значення, оскільки вони розкривають особливості
світобачення героїв і стають стильовими домінантами всієї творчості М.Пруста.

Літній заміський відпочинок у Комбре автор згадує з особливою теплотою, оскільки, на його думку, саме
тут він може віднайти втрачений час. Недаремно саме тут виникає мотив гнізда. Герой часто уявляє себе у
холодну годину, коли хочеться забитися десь у куточок і відсторонитися від усього світу. Таким собі кутком,
гніздом бачиться оселя у Комбре: «… ось помешкання зимове, де, забравшись до ліжка, тицяєшся носом у
кубельце, вимощене тобою із усякої всячини, – з вуха подушки, з верху ковдри, з ріжка шалі…, а потім,
зліпивши все це по-пташиному, на часину влаштовуєшся там». Герой часто уявляє себе пташкою, яка шукає
прихисток у недобру годину. То він бачить себе морською ластівкою, яка мостить собі кубелечко глибоко в
кручі, в земному теплі, то – синичкою, що «вколисана вітерцем на кінчику сонячного паруса». Герой марить
теплим містечком, «де так любо відчувати у холоднечу своє усамітнення». Мотив пташки вималюваний
митцем у його уяві і свідчить про широкий поетичний талант, про мрію до вільного життя, духовної свободи.
Автор, описуючи принади життя у Комбре, свою розповідь будує на контрасті. Вдень герой відчуває щастя
минувшини, вночі його долає тривога і страхи: «…моя думка, годинами силкуючись розтектися, піднятись
вгору, аби влитися саме в цю форму кімнати й наповнити її величезну лійку, катувалася впродовж багатьох
страшних ночей, а я лежав з розплющеними очима, з нашорошеними вухами, тамуючи серцебиття та подих…»
[5, с.9]. Така затишна дитяча кімната ставала для героя під вечір, ще задовго до того, як він мав вкладатися
спати, «болісним середохрестям мук». Мотив сну в митця розкривається традиційно. Художній простір
прустівського тексту, особливо оповідь про Комбре, насичений мареннями, роздумами про минуле, манами.
Минуле трактується крізь призму викривленої свідомості. Перелічені стани свідомості можна узагальнено
назвати снами у широкому розумінні цього поняття. К.Г.Юнг визначав сон як „спонтанне самовідображення
дійсності у підсвідомості, подане в символічній формі” [8, с.170]. Хоча самих снів ми не бачимо, але постійно
спостерігаємо жах героя перед його зануренням у цей стан: «Я, поринаючи в сон, завиграшки переносився в
незворотній мій ранній вік і мене знову піймали дитинні страхи…» [5, c.6]. Герой роману чутливий до
переживань, найменша неприємність викликає у нього шквал емоцій. Наприклад, одного разу його мучили
страхіття, коли йому наснився його дід, якого він боявся, оскільки той насмикав його за волосся. Часто герой не
може заснути, його мучить безсоння, тоді його багата уява малює чудернацькі пейзажі, цікаві оповіді із життя
тих чи інших персонажів (історія Голо і Женєв’єви Брабантської тощо). Герой страждає передовсім від безсоння
або від передчуття нічних страждань, у які він занурюється із настанням темряви. Ще одна героїня, яка, за її
словами, страждала безсонням, це тітка Левонія, в маєтку якої гостювало сімейство головного героя. Вона всім
говорила про те, що хронічно не спить, проте, залишаючись сама, поринала у забуття, яке супроводжувалося
страхами. Головний герой одного разу стає свідком денного сну-жаху тітки, коли їй наснився її чоловік Октав,
що вмовляє її вийти на прогулянку. З точки зору здорової людини такий страх недоречний, але враховуючи
фізичний стан тітки Левонії, її фобія цілком зрозуміла. Заглибитися у сон, за М.Прустом, означає відійти від
реальності й позбавитися всіх земних уподобань, поринути в інший вимір, де основну роль відіграє
підсвідомість, яка поступово згасає. Тому герої часто бояться заглибитися у цей стан, оскільки бояться
відірватися від реальності. Тітка Левонія прекрасно знала, в якому стані перебуває, знала, що їй залишилось
недовго існувати у цьому вимірі, тому панічно боялася заснути і всіляко намагалася оминути сон. Портретна
характеристика тітки стає ніби підтвердженням тлінності людського життя: «Наставляла під мої губи своє
страдницьке чоло, бліде і змарніле, на яке цієї ранньої години ще не були накладені буклі й крізь які, наче
колючки тернового вінця чи пацьорки рожанця, просвічувала арматура [5, с.43]. Предмети, які оточували тітку
Левонію, теж несли в собі перші ознаки тління: сухі липові суцвіття у чаї, який заварював герой для тітки, стерті
від часу фрески на стіні, які автор порівнює із догораючою свічкою, з якої повільно витікало життя; тітка
розмочувала бісквіт в окропі, який мав запах відмерлого листя та засушеної трави. Тобто, мотив сну, за
Прустом, це ніби відхід від реальності, занурення у підсвідомість, і, як наслідок, повільна смерть, яка
неодмінно чатує на людину. У сюжетному плані сон – це невід’ємна складова людського життя, яка чергується
з активним існуванням, на фоні якого і розгортаються основні події оповіді. Із мотивом сну тісно
переплітається мотив нареченої. Головний герой часто відчуває присутність сторонньої особи у своєму
просторі, яку він бачить омріяною нареченою. Дівчина приходить до нього у мареннях, коли він іще не спить,
але вже відходить до сну, коли всі відчуття загострені, а душа бажає нових вражень. «Іноді, подібно до Єви з
Адамового ребра, поки я дрімав, народжувалася жінка з мого незручно зігнутого стегна. Її творило передчуття
близької насолоди, а мені ввижалося, що це мене потішає вона сама…. Я ладен був все віддати, щоб побачити
її ще раз… Потроху спогад про неї блякнув, я забував цю вимріяну дівчину» [5, с.6]. Герой поки що лише мріє
про наречену, пізніше його марення знайдуть об’єкт поклоніння – Жильберту Сван, яку він випадково зустріне
в полі. Мотив нареченої тісно вплітається в мотив ностальгії, оскільки «раннє дитинство хлопчика в Комбре
вражаюче асексуальне» [7]. Предмет ностальгії завжди досить конкретний. Як правило, це можуть бути і
зорові образи, може бути і звук, і смак, і навіть запах. Наприклад, бузкова спідниця бабусі, сукня матері із
синього мусліну, обшита соломкою, сині вітражі церкви.

Постійний спомин про поцілунок матері перед сном, про вечірні посиденьки та сімейні розмови, акцент
на садові, де любив гуляти герой, читаючи книги Бергота, – ці об’єкти постійно в полі зору митця. Автор
детально описує того чи іншого персонажа, даючи їм розлогі характеристики, досліджує психологічні
портрети. Жодна дрібничка не сховається від гострого погляду автора. Але з розвитком сюжету стає зрозуміло,
що це зовсім і не дрібничка, а ланцюжок, майстерно вибудуваний автором. Так стається з уведенням в оповідь
пана Свана, який у першій частині першого тому постає таким собі сусідою, якого радо приймають у маєтку
героя. Автор дає коротку портретну замальовку: «Свана й справді впізнавали тільки з голосу, його горбуватий
ніс, зелені очі, високе чоло, ясно-рудий чуб, зачесаний під Брессана – все це важко було розгледіти в темряві»
[5, с.13]. Для автора ніби і не важливо, як герой виглядав насправді, хоча він і описує його, головне – його
голос, його думки, судження з того чи іншого питання. Лише значно пізніше ми дізнаємося, що пан Сван був
високоосвіченою людиною, знавцем мистецтва, музики, частим гостем знатних вельмож. Деталь, що рудий
чуб зачесаний під Брессана (сучасний автору актор, який увів у моду нову зачіску бобриком), свідчить про те,
що герой упевнений у собі та слідкує за модою. Друга частина першого тому повністю присвячена
незвичайному коханню пана Свана до Одетти де Кресі, де він розкривається зовсім з іншого боку. Тобто для
автора була важливою кожна деталь, кожна фраза, кинута тим чи іншим героєм, оскільки вони,
переплітаючись між собою, створюють складний і неповторний світ автора, індивідуальний за своїми
стильовими особливостями.

«Фальшивомонетники» Жид А.

Место действия — Париж и швейцарская деревушка Саас-Фе. Время сознательно не уточняется. В центре
повествования находятся три семейства — Профитандье, Молинье и Азаисы-Ведели. С ними тесно связаны
старый учитель музыки Лалеруз, а также два писателя — граф Робер де Пассаван и Эдуард. Последний ведет
дневник, куда заносит свои наблюдения и анализирует их с точки зрения будущего романа, уже получившего
название "Фальшивомонетчики". Кроме того, в текст вторгается голос самого автора, комментирующего
поступки своих героев. Семнадцатилетний Бернар Профитандье уходит из дома, узнав о своем незаконном
происхождении. Он убежден, что всегда ненавидел человека, которого считал отцом. Однако судебный
следователь Профитандье любит Бернара гораздо больше, чем родных сыновей — адвоката Шарля и
школьника Калу. Обоим недостает необузданной силы характера, отличающей Бернара. Оливье Молинье
также восхищен решимостью друга. Нежному Оливье необходима духовная поддержка: он глубоко привязан
к Бер нару и с нетерпением ждет возвращения из Англии своего дяди Эдуарда — единственного человека в
семье, с которым можно поговорить по душам. Накануне Оливье стал невольным свидетелем ужасной сцены:
ночью под дверью рыдала женщина — видимо, это была любовница его старшего брата Винцента.

Винцент вступил в связь с Лаурой Дувье в туберкулезном санатории, когда оба они полагали, что жить им
остается недолго. Лаура беременна, но не желает возвращаться к мужу. Винцент не может содержать её,
поскольку просадил все свои деньги в карты. К игре его приохотил граф де Пассаван, у которого имеются свои
тайные резоны. Робер дает Винценту возможность отыграться и уступает ему собственную любовницу — леди
Лилиан Гриффите. Винцент умен, красив, но совершенно лишен светского лоска, и Лилиан с радостью берется
за его воспитание. Взамен Робер просит о небольшой услуге: Винцент должен свести его со своим младшим
братом Оливье. В поезде Эдуард с раздражением просматривает недавно вышедшую книгу Пассавана —
такую же блестящую и фальшивую, как сам Робер. Эдуард перечитывает письмо, в котором Лаура умоляет о
помощи, а потом заносит в дневник мысли о романе: в эпоху кинематографа от действия следует отказаться.
Долгожданная встреча с дядей не приносит радости Оливье: оба ведут себя скованно и не могут выразить
переполняющее их счастье. Потерянную Эдуардом багажную квитанцию подбирает Бернар. В чемодане
находится дневник с записями годичной давности. Эдуард тогда поймал за руку на воровстве младшего из
братьев Молинье — Жоржа. Племянники учатся в пансионе пастора Азаиса. — деда Лауры, Рашель, Сары и
Армана Веделей. Лаура без конца возвращается к прошлому — к тем дням, когда они с Эдуардом написали на
подоконнике свои имена. Ращель фактически отказалась от личной жизни и тянет на себе все хозяйство. Юная
Сара откровенно пытается соблазнить Оливье — недаром циничный Арман именует сестру проституткой. В
набожном протестантском семействе что-то неладно, именно поэтому Лауре следует выйти замуж за
честного, хотя и недалекого, Дувье — ведь сам Эдуард не способен сделать её счастливой. Старый Азаис
очень хвалит Жоржа: милые детишки организовали нечто вроде тайного общества, куда принимаются лишь
достойные, — знаком отличия служит желтая ленточка в петлице. Эдуард не сомневается, что хитрый
мальчишка ловко провел пастора. Столь же мучительно наблюдать за Лаперузом. Бывший учитель музыки
глубоко несчастен: учеников у него почти не осталось, некогда любимая жена вызывает раздражение,
единственный сын умер. Старик порвал с ним отношения из-за его интрижки с русской музыкантшей. Они
уехали в Польшу, но так и не поженились. Внук Борис не подозревает о существовании деда. Этот мальчик —
самое дорогое для Лалеруза существо.

Сопоставив рассказ Оливье с дневником Эдуарда, Бернар догадывается, что под дверью Винцента
рыдала Лаура. В письме указан адрес гостиницы, и Бернар немедленно отправляется туда. Обстоятельства
благоприятствуют юному авантюристу: его дерзкая самоуверенность нравится и Лауре, и Эдуарду. Бернар
получает должность секретаря при Эдуарде. Вместе с Лаурой они едут в Саас-Фе: по словам Лаперуза, здесь
проводит каникулы Борис. Тем временем Оливье знакомится с Пассаваном, и тот предлагает ему стать
редактором журнала "Аргонавты". В письме из Швейцарии Бернар рассказывает Оливье о знакомстве с его
дядей, признается в любви к Лауре и объясняет цель их приезда: Эдуарду зачем-то понадобился
тринадцатилетний мальчик, который находится под присмотром польской женщины-врача и очень дружит с
её дочерью Броней. Борис страдает какой-то нервной болезнью. Автор замечает, что Бернар не предвидел,
какую бурю низких чувств вызовет его письмо в душе друга. Оливье ощущает жестокую ревность. Ночью его
посещают демоны, Утром он отправляется к графу де Пассавану. Эдуард заносит в дневник наблюдения
врача: Софроницкая уверена, что Борис скрывает некую постыдную тайну. Эдуард неожиданно для себя
рассказывает друзьям замысел романа "Фальшивомонетчики". Бернар советует начать книгу с фальшивой
монеты, которую ему подсунули в лавке. Софроницкая показывает "талисман" Бориса: это клочок бумаги со
словами "Газ. Телефон. Сто тысяч рублей". Оказывается, в девять лет школьный товарищ приобщил его к
дурной привычке — наивные дети называли это "магией". Эдуарду кажется, что докторша развинтила все
колесики душевного механизма мальчика. Борис не может жить без химер — возможно, ему пойдет на
пользу пребывание в пансионе Азаиса. От Оливье приходит письмо, где он в восторженных тонах повествует о
путешествии по Италии в обществе Робера. Автор с беспокойством отмечает, что Эдуард совершает явную
оплошность — ведь он знает, как отравлена атмосфера в доме Азаисов — Веделей. Похоже, Эдуард лжет
самому себе, а советы ему нашептывает дьявол. Жаль, что по капризу судьбы Бернар занял место,
предназначенное Оливье. Эдуард любит племянника, а Пассаван испортит этого хрупкого юношу. Зато Бернар
под влиянием любви к Лауре явно меняется к лучшему.

Вернувшись в Париж, Эдуард знакомит Бориса с дедом. Молинье-старший рассказывает Эдуарду о своих
неприятностях: он завел небольшую интрижку на стороне, а жена, судя по всему, нашла любовные письма.
Тревожит его и дружба Оливье с Бернаром: судебный следователь Профитандье ведет дело о притоне
разврата, куда завлекают школьников, а от Бернара нельзя ждать ничего хорошего, ведь он —
незаконнорожденный. Эдуард устраивает Бернара воспитателем в пансион Азаиса. Старик Лаперуз также
переселяется туда, чтобы быть поближе к Борису. Мальчика сразу же невзлюбил самый бойкий из учеников
Леон Гериданизоль — племянник Виктора Струвилу, который некогда был изгнан из пансиона, а теперь
занимается сбытом фальшивых монет. В компанию Гери входит Жорж Молинье и еще несколько школьников
— все они были завсегдатаями того самого "притона разврата", о котором говорил Эдуарду прокурор
Молинье. После полицейского налета мальчикам приходится вынуть желтые ленточки из петлиц, но Леон уже
готов предложить им новое интересное дело. Полина Молинье делится подозрениями с братом: в доме стали
пропадать деньги, а недавно исчезли письма любовницы к мужу — сама Полина нашла их давным-давно, и ей
в голову не пришло ревновать, но будет крайне неприятно, если об этом узнает Жорж. Младший сын её
крайне беспокоит — в конце концов, Винцент уже взрослый, а Оливье может опереться на любовь Эдуарда.
Между тем Оливье страдает: ему необходимы Бернар и Эдуард, а он вынужден иметь дело с Пассаваном. На
банкете по поводу выхода "Аргонавтов" смертельно пьяный Оливье устраивает скандал, а наутро пытается
покончить с собой. Эдуард спасает его, и в их отношениях воцаряется гармония. Пассаван убеждает себя, что
переоценил красоту и способности Оливье — с обязанностями редактора журнала куда лучше справится
проходимец Струвилу.

Эдуарда неожиданно навещает судебный следователь Профитандье и просит по-родственному

предупредить прокурора Молинье: его сын Жорж был замешан в скандальную историю с проститутками, а
теперь впутался в аферу с фальшивыми монетами. После мучительных колебаний Профитандье заводит
разговор о Бернаре — Эдуард убеждается, что этот сильный, уверенный в себе мужчина больше всего жаждет
вернуть любовь сына. А Бернар с блеском выдерживает экзамен на бакалавра. Ему так хочется поделиться
своей радостью, что он с трудом подавляет желание пойти к отцу. В Люксембургском саду ему является ангел.
Бернар следует за ним сначала в церковь, потом на собрание членов разных партий, затем на большие
бульвары, заполненные праздной равнодушной толпой, и, наконец, в бедные кварталы, где царят болезни,
голод, стыд, преступления, проституция. Выслушав рассказ Бернара о ночной борьбе с ангелом, Эдуард
сообщает ему о визите Профитандье-старшего.

Тем временем в пансионе назревает катастрофа. Дети травят старого Лаперуза, а компания во главе с
Гери крадет у него револьвер. У Струвилу есть виды на этих школьников: фальшивые монеты идут наг расхват,
а Жорж Молинье раздобыл любовные письма своего отца. Софроницкая сообщает Борису о смерти Брони —
отныне весь мир представляется мальчику пустыней. По наущению Струвилу Леон подбрасывает ему на парту
бумажку со словами "Газ. Телефон. Сто тысяч рублей". Борис, уже забывший о своей "магии", не может
устоять перед искушением. Глубоко презирая себя, он соглашается пройти проверку на звание "сильного
человека" и стреляется во время урока — только Леон знал, что револьвер заряжен. На последних страницах
дневника Эдуард описывает последствия этого самоубийства — роспуск пансиона Азаиса и глубокое
потрясение Жоржа, навсегда излечившегося от своего восхищения Гериданизолем. Оливье извещает Эдуарда
о том, что Бернар вернулся к отцу. Следователь Профитандье приглашает семейство Молинье на обед. Эдуард
хочет познакомиться поближе с маленьким Калу.

АНАЛІЗ «Фальшивомонетники»

Роман изобилует примерами того, как разлаживаются отношения детей с родителями. В социальном
плане основной темой романа является глубокий кризис и даже распад основной ячейки патриархального
общества — семьи. Все гетеросексуальные связи в романе не приносят удовлетворения и делают их
участников глубоко несчастными[6]. Педерастические связи, по мысли автора, тоже не гарантируют
благополучия — приведены как позитивные (Эдуар), так и негативные (граф де Пассаван) примеры их
воздействия на подрастающее поколение. В эстетическом плане основная тема романа — кризис жанра
романа и реалистической литературы в целом в условиях, когда трансцендентного абсолюта больше не
существует и объективная реальность потеряла былую стабильность[8]. По сюжету Эдуар пишет собственный
роман с названием «Фальшивомонетчики». Приведённые в тексте выдержки из сочинения Эдуара
представляют собой критику романа Жида[8]. Действующие лица романа предаются обсуждению его
структуры. Например, следующие слова Эдуара могли бы быть произнесены и самим Жидом:

Я создаю персонаж романиста, которого делаю центральной фигурой романа; и сюжетом книги, если
угодно, как раз и является борьба между тем, что преподносит ему действительность, и тем, что он мечтает из
этой действительности сделать.

Сквозная метафора романа — фальшивомонетничество, подделка реального — также выносится на

обсуждение персонажей. На одном смысловом уровне фальшивомонетничество — это традиционный для
литературы мимесис, который в современных условиях воспринимается скорее как пустая условность, нежели
нечто глубоко осмысленное[8]. На другом уровне фальшивомонетничество — это традиционная структура
общества, основанная на утратившем былую функциональность институте семьи.

Форма-----------Поскольку в романе нет главного героя, и события показаны с разных ракурсов, некоторые
критики восприняли плюралистический роман со множеством центров как попытку создания литературного
эквивалента кубизма в живописи. Признавая, что современным миром правит закон относительности, Жид
стремится освободить литературу от тирании традиции, в том числе и от диктата фигуры автора. Ему чужда
идея авторского всеведения, идущая от Бальзака. В то же время Жид избегает радикальных экспериментов и
в целом почти не отходит от реалистической эстетики. Введение же в ткань романа отдельных элементов
фантастической аллегории (фигура ангела) расценивается литературоведами как ход неудачный. На
следующий год после публикации романа Жид напечатал «Дневник „Фальшивомонетчиков“», который
проливает дополнительный свет на эволюцию авторского замысла. В этом сочинении Жид рассуждает о
необходимости свести роль автора в романе к минимуму, предоставив максимум творческой свободы
читателю. Он также уподобляет свой роман трёхчастной фуге: сначала вступает один мотив (Бернар), потом к
нему присоединяется другой (Оливье) и т.д.

В тексте самого романа Эдуар заявляет, что хотел бы сочинить нечто похожее на трактат И. С. Баха
«Искусство фуги». На это ему возражают, что Бах «добился создания абстрактного шедевра скуки, некоего
астрономического храма, куда могут проникнуть лишь немногие посвящённые». Подобные рассуждения
позволяют отнести «Фальшивомонетчиков» к ранним образцам метапрозы. В романе все персонажи
оказываются так или иначе знакомы, так или иначе сталкиваются, тем или иным образом влияя на судьбы
друг друга, подчас (в отличие от читателя!) не подозревая об этом. Совпадения и случайности, которыми
изобилует роман, способствуют разрушению романной формы, превращая романное пространство в игровое.
Этих случайностей, недоразумений, совпадений, комических и трагических, так много, что они не могут не
показаться искусственными. Основным объектом пародирования в «Подземельях Ватикана» и в
«Фальшивомонетчиках» становится всеведение и вездеприсутствие (omniprésence et omniscience) автора,
воспринимаемые как принципиально важная характеристика всей литературы прошлого столетия.

Одним из важных средств пародийного разрушения «классической» романной формы в

«Фальшивомонетчиках» является своеобразное «рассредоточение», раздробление образа автора-
повествователя. Множественность точек зрения, неавторитарность, неокончательность и даже в какой-то
мере необязательность позиции автора, который перестает быть единовластным хозяином художественного
мира произведения, верховным судьей, становясь лишь одним из участников полифонического диалога,
который ведут герои романа, достигается и за счет передачи значительной части «нагрузки» повествователя
одному из персонажей, Эдуарду. Образ Эдуарда, безусловно занимающий в структуре романа одно из
центральных мест, несет при этом не просто огромную, но, как местами кажется, чрезмерную нагрузку, что
приводит к разуплотнению, дематериализации, развеществлению повествовательной ткани.

«Жан Крістоф» Роллан Р.

В маленьком немецком городке на берегу Рейна в семье музыкантов Крафтов рождается ребенок.
Первое, еще неясное восприятие окружающего мира, тепло материнских рук, ласковое звучание голоса,
ощущение света, темноты, тысячи разных звуков... Звон весенней капели, гудение колоколов, пение птиц —
все восхищает маленького Кристофа. Он слышит музыку всюду, так как для истинного музыканта "все сущее
есть музыка — нужно только её услышать". Незаметно для себя мальчик, играя, придумывает собственные
мелодии. Дедушка Кристофа записывает и обрабатывает его сочинения. И вот уже готова нотная тетрадь
"Утехи детства" с посвящением его высочеству герцогу. Так в семь лет Кристоф становится придворным
музыкантом и начинает зарабатывать свои первые деньги за выступления. Не все гладко в жизни Кристофа.
Отец пропивает большую часть семейных денег. Мать вынуждена подрабатывать кухаркой в богатых домах. В
семье трое детей, Кристоф — старший. Он уже успел столкнуться с несправедливостью, когда понял, что они
бедны, а богатые презирают и смеются над их необразованностью и невоспитанностью. В одиннадцать лет,
чтобы Помочь родным, мальчик начинает играть второй скрипкой в оркестре, где играют его отец и дед, дает
уроки избалованным богатым девицам, продолжает выступать на герцогских концертах, У него нет друзей,
дома он видит Очень мало Тепла и сочувствия и поэтому постепенно превращается в замкнутого гордого
подростка, никак не желающего становиться "маленьким бюргером, честным немчиком". Единственным
утешением мальчика являются беседы с дедушкой и дядей Готфридом, бродячим торговцем, иногда
навещающим сестру, мать Кристофа. Именно дедушка первым заметил у Кристофа музыкальный дар и
поддержал его, а дядя открыл мальчику истину, что "музыка должна быть скромной и Правдивой" и выражать
"настоящие, а не поддельные чувства". Но дедушка умирает, а дядя навещает их редко, и Кристоф ужасно
одинок.

Семья на грани нищеты. Отец пропивает последние сбережения, В отчаянии Кристоф с матерью
вынуждены просить герцога, чтобы деньги, заработанные отцом, отдавали сыну. Однако вскоре и эти
средства иссякают: вечно пьяный отец отвратительно ведет себя даже во время концертов, и герцог
отказывает ему от места. Кристоф пишет на заказ музыку к официальным дворцовым празднествам. "Сам
источник его жизни и радости отравлен". Но в глубине души он надеется на победу, мечтает о великом
будущем, о счастье, дружбе и любви. Пока же его мечтам сбыться не суждено. Познакомившись с Отто
Динером, Кристофу кажется, что он наконец обрел друга. Но благовоспитанность и осторожность Отто чужды
вольнолюбивому, необузданному Кристофу, и они расстаются. Первое юношеское чувство тоже приносит
Кристофу разочарование: он влюбляется в девушку из знатной семьи, но ему тут же указывают на разницу в их
положении. Новый удар — умирает отец Кристофа. Семья вынуждена перебраться в жилище поскромнее. На
новом месте Кристоф знакомится с Сабиной, молодой хозяйкой галантерейной лавки, и между ними
возникает любовь. Неожиданная смерть Сабины оставляет в душе юноши глубокую рану. Он встречается ей
швеей Адой, но та изменяет ему с его младшим братом. Кристоф снова остается Один. Он стоит на перепутье.
Слова старого дяди Готфрида — "Главное, это не уставать желать и жить" — помогают Кристофу расправить
крылья и словно сбросить "вчерашнюю, уже омертвевшую оболочку, в которой он задыхался, — свою
прежнюю душу". Отныне он принадлежит только себе, "наконец он не добыча жизни, а хозяин ее!". В юноше
просыпаются новые, неведомые силы. Все его прежние сочинения — это "теплая водица, карикатурно-
смешной вздор". Он недоволен не только собой, он слышит фальшивые ноты в произведениях столпов
музыки. Излюбленные немецкие песни и песенки становятся для него "разливом пошлых нежностей, пошлых
волнений, пошлой печали, пошлой поэзии...". Кристоф не скрывает обуревающих его чувств и во
всеуслышание заявляет о них. Он пишет новую музыку, стремится "выразить живые страсти, создать живые
образы", вкладывая в свои произведения "дикую и терпкую чувственность". "С великолепной дерзостью
молодости" он полагает, что "надо все сделать заново и переделать". Но — полный провал. Люди не готовы
воспринимать его новую, новаторскую музыку. Кристоф пишет статьи в местный журнал, где критикует всех и
вся, и композиторов, и музыкантов. Таким образом он наживает себе множество врагов: герцог изгоняет его
со службы; семьи, где он дает уроки, отказывают ему; весь город отворачивается от него.

Кристоф задыхается в душной атмосфере провинциального бюргерского городка. Он знакомится с

молодой французской актрисой, и её галльская живость, музыкальность и чувство юмора наводят его на
мысль уехать во Францию, в Париж. Кристоф никак не может решиться оставить мать, однако случай решает
за него. На деревенском празднике он ссорится с солдатами, ссора заканчивается общей дракой, троих солдат
ранят. Кристоф вынужден бежать во Францию: в Германии против него возбуждается уголовное дело. Париж
встречает Кристофа неприветливо. Грязный, суетливый город, так не похожий на вылизанные, упорядоченные
немецкие города. Знакомые из Германии отвернулись от музыканта. С трудом ему удается найти работу —
частные уроки, обработка произведений известных композиторов для музыкального издательства.
Постепенно Кристоф замечает, что французское общество ничуть не лучше немецкого. Все насквозь прогнило.
Политика является предметом спекуляции ловких и наглых авантюристов. Лидеры различных партий, в том
числе и социалистической, искусно прикрывают громкими фразами свои низкие, корыстные интересы. Пресса
лжива и продажна. Создаются не произведения искусства, а фабрикуется товар в угоду извращенным вкусам
пресытившихся буржуа. Больное, оторванное от народа, от реальной жизни искусство медленно умирает. Как
и у себя на родине, в Париже Жан-Кристоф не просто наблюдает. Его живая, деятельная натура заставляет его
во все вмешиваться, открыто выражать свое возмущение. Он насквозь видит окружающую его фальшь и
бездарность. Кристоф бедствует, голодает, тяжело болеет, но не сдается. Не заботясь о том, услышат его
музыку или нет, он увлеченно работает, создает симфоническую картину "Давид" на библейский сюжет, но
публика освистывает её.

После болезни Кристоф внезапно ощущает себя обновленным. Он начинает понимать неповторимое
очарование Парижа, испытывает непреодолимую потребность найти француза, "которого мог бы полюбить
ради своей любви к Франции". Другом Кристофа становится Оливье Жанен, молодой поэт, уже давно
издалека восхищавшийся музыкой Кристофа и им самим. Друзья вместе снимают квартиру. Трепетный и
болезненный Оливье "прямо был создан для Кристофа". "Они обогащали друг друга. Каждый вносил свой
вклад — то были моральные сокровища их народов". Под влиянием Оливье перед Кристофом внезапно
открывается "несокрушимая гранитная глыба Франции". Дом, в котором живут друзья, как бы в миниатюре
представляет различные социальные слои общества. Несмотря на объединяющую всех крышу, жильцы
сторонятся друг друга из-за моральных и религиозных предубеждений. Кристоф своей музыкой,
несокрушимым оптимизмом и искренним участием пробивает брешь в стене отчуждения, и столь не похожие
между собой люди сближаются и начинают помогать друг другу.

Стараниями Оливье к Кристофу неожиданно приходит слава. Пресса восхваляет его, он становится
модным композитором, светское общество распахивает перед ним свои двери. Кристоф охотно ходит на
званые обеды, "чтобы пополнить запасы, которые поставляет ему жизнь, — коллекцию человеческих взглядов
и жестов, оттенков голоса, словом, материал, — формы, звуки, краски, — необходимый художнику для его
палитры". На одном из таких обедов его друг Оливье влюбляется в юную Жаклину Аанже. Кристоф так
озабочен устройством счастья друга, что лично ходатайствует за влюбленных перед отцом Жаклины, хотя и
понимает, что, женившись, Оливье уже не будет всецело принадлежать ему. Действительно, Оливье
отдаляется от Кристофа. Молодожены уезжают в провинцию, где Оливье преподает в коллеже. Он поглощен
семейным счастьем, ему не до Кристофа. Жаклина получает большое наследство, и супруги возвращаются в
Париж. У них рождается сын, но былого взаимопонимания уже нет. Жаклина постепенно превращается в
пустую светскую даму, швыряющую деньги направо и налево. У нее появляется любовник, ради которого она
в конце концов бросает мужа и ребенка. Оливье замыкается в своем горе. Он по-прежнему дружен с
Кристофом, но не в силах жить с ним под одной крышей, как раньше. Передав мальчика на воспитание их
общей знакомой, Оливье снимает квартиру неподалеку от сына и Кристофа. Кристоф знакомится с рабочими-
революционерами. Он не задумывается, "с ними он или против них". Ему нравится встречаться и спорить с
этими людьми. "Ив пылу спора случалось, что Кристоф, охваченный страстью, оказывался куда большим
революционером, чем остальные". Его возмущает любая несправедливость, "страсти кружат ему голову".
Первого мая он отправляется со своими новыми друзьями на демонстрацию и тащит с собой еще не
окрепшего после болезни Оливье. Толпа разделяет друзей. Кристоф бросается в драку с полицейскими и,
защищаясь, пронзает одного из них его же собственной саблей. Опьяненный битвой, он "во все горло
распевает революционную песню". Оливье, затоптанный толпой, погибает.
 Кристоф вынужден бежать в Швейцарию. Он ожидает, что Оливье приедет к нему, но вместо этого
получает письмо с известием о трагической гибели друга. Потрясенный, почти невменяемый, "словно
раненый зверь", он добирается до городка, где живет один из почитателей его таланта, доктор Браун. Кристоф
запирается в предоставленной ему комнате, желая только одного — "быть похороненным вместе с другом".
Музыка становится для него невыносимой. Постепенно Кристоф возвращается к жизни: играет на рояле, а
затем начинает писать музыку. Стараниями Брауна он находит учеников и дает уроки. Между ним и женой
доктора Анной вспыхивает любовь. И Кристоф, и Анна, женщина глубоко верующая, тяжело переживают свою
страсть и измену другу и мужу. Не в силах разрубить этот узел, любовники пытаются покончить с собой. После
неудачной попытки самоубийства Анна тяжело заболевает, а Кристоф бежит из города. Он укрывается в горах
на уединенной ферме, где переживает тяжелейший душевный кризис. Он жаждет творить, но не может,
отчего чувствует себя на грани безумия. Выйдя из этого испытания постаревшим на десять лет, Кристоф
ощущает себя умиротворенным. Он "отошел от себя и приблизился к Богу".

Кристоф побеждает. Его творчество получает признание. Он создает новые произведения, "сплетения
неведомых гармоний, вереницы головокружительных аккордов". Аишь немногим доступны последние
дерзкие творения Кристофа, славой своей он обязан более ранним произведениям. Ощущение того, что его
никто не понимает, усиливает одиночество Кристофа. Кристоф встречается с Грацией. Когда-то, будучи совсем
юной девушкой, Грация брала у Кристофа уроки музыки и полюбила его. Спокойная, светлая любовь Грации
пробуждает в душе Кристофа ответное чувство. Они становятся друзьями, мечтают пожениться. Сын Грации
ревнует мать к музыканту и всеми силами старается помешать их счастью. Избалованный, болезненный
мальчик симулирует нервные припадки и приступы кашля и в конце концов действительно серьезно
заболевает и умирает. Вслед за ним умирает и Грация, считающая себя виновницей смерти сына. Потеряв
любимую, Кристоф чувствует, как рвется нить, соединяющая его с этой жизнью. И все же именно в это время
он создает самые глубокие свои произведения, в том числе трагические баллады по мотивам испанских
народных песен, среди которых "мрачная любовная погребальная песня, подобная зловещим вспышкам
пламени". Также Кристоф хочет успеть соединить дочь ушедшей возлюбленной с сыном Оливье, в котором
для Кристофа словно воскрес погибший друг. Молодые люди полюбили друг друга, и Кристоф старается
устроить их свадьбу. Он уже давно нездоров, но скрывает это, не желая омрачать радостный для
молодоженов день. Силы Кристофа убывают. Одинокий, умирающий Кристоф лежит в своей комнате и
слышит невидимый оркестр, исполняющий гимн жизни. Он вспоминает своих ушедших друзей,
возлюбленных, мать и готовится соединиться с ними. "Врата открываются... Вот аккорд, который я искал!.. Но
разве это конец? Какие просторы впереди... Мы продолжим завтра..."

АНАЛІЗ « ЖАН КРІСТОФ»

Жан-Крістоф" незвичайний вже самим задумом. Це - розповідь про життя геніального музиканта, від
народження і до смерті. Роман незвичайний і за своєю структурою: ніякої романічній інтриги, мало зовнішніх
подій, але зате багато роздумів, часом - сторінки ліричної прози, а часом - переходи оповідання в пряму
публіцистику. Манера викладу нерівна, місцями незвично піднесена і невільна від розтягнутості; діалоги
виразні, насичені думкою і почуттям, але мало схожі на буденне, побутову мову. Найменше "Жан-Крістоф"
нагадував белетристику для легкого читання: автор явно не дбав про цікавості, не дуже дбав і про повну
загальнодоступності свого роману. Раз у раз на його сторінках встають імена композиторів і письменників
різних епох, виникають по ходу дії різноманітні асоціації з творами мистецтва; нерідко йде мова і про такі події
суспільного та мистецького життя, які не так вже добре відомі читачам. І незважаючи на все це, роман
завоював несподівано широке визнання. "Жан-Крістоф" став виходити книга за книгою. Його почали
переводити на іноземні мови. До автора потекли добрі, вдячні листи від читачів - і не тільки французьких.
Одразу по завершенні своєї праці в 1913 році Ромен Роллан отримав (незважаючи на опір з боку літературних
реакціонерів) Велику премію Французької Академії, а ще раніше - орден Почесного легіону. "Жан-Крістоф" був
сприйнятий і усвідомлений як суспільна подія, увійшов у коло літературних творів, що визначили обличчя
художньої культури XX століття. Варто замислитися над причинами цього успіху.
 "В" Жан-Крістоф "покоління 1904 знайшло підставу для того, щоб сподіватися, боротися - у соціальних та
історичних умовах, що змінилися в порівнянні з тими, які доводили до відчаю людей попередніх поколінь".
Об'єктивний зміст цієї історичної зміни, по-своєму (нехай суперечливо, побічно) відбилася на сторінках
роману, - це висунення на арену історії робітничого класу, який, незважаючи на коливання і помилки, набирав
силу, набувало самостійності, привертав на свій бік і непролетарські шари трудящих. У "Жан-Крістоф" по-
своєму відбилися і наростання воєнної небезпеки і піднімався підспудно протест проти неї: "... заперечення
імперіалістичної бійні - висновок, глибоко закладений у ладі ідей цього твору". Така характеристика ідейної
суті "Жан-Крістофа" може здатися на перший погляд зайво прямолінійною. Адже все-таки перед нами історія
музиканта, адже мова йде про становлення, пошуках, творчому сходженні композитора, людини бунтівного за
своїм духом, але за суттю своєї професії далекого від політичного життя. Але обурення владою власників,
ворожої справжньої культури й мистецтва, відраза до торгашества, міщанству, до явищ буржуазного розпаду,
протест проти гноблення людини людиною і в той же час очікування великих історичних зрушень у житті
людей - все це живе в романі, одушевляє його. Саме звідси корінні риси характеру і світовідчуття Жан-Крістофа
- непримиренність, незалежність і разом з тим глибока симпатія до трудящих. І можна зрозуміти, чому
французькі читачі, втомлені від сутінкової, просякнуту духом зневіри і морального нігілізму, декадентської
літератури "кінця століття" сприйняли "Жан-Крістофа" як струмінь свіжого повітря.

Глибина і складність концепції роману розкрилися не відразу - не тільки перед широкою публікою, а й
перед критиками, літературознавцями. Однак читачів мислячих, духовно живих з самого початку залучив
образ головного героя - бунтаря, творця, гуманіста, людини відважної і щедрої душі. Привернув і незвичайний
художній лад роману, в якому своєрідно втілилася віра письменника в життя, в поступальний рух людства.
"Жан-Крістоф" багатий суворим критичним змістом, - і там, де зображений міщанський світ Німеччини, що
переходить від вірнопідданського глухого животіння до мілітаристської люті, і там, де показана без прикрас
буржуазна (і літературна, артистична) верхівка Франції, яка загрузла в корупції і цинізмі. П'ята книга роману, де
здивованому, обуреного погляду Жан-Крістофа відкривається паризька "ярмарок на площі", відрізняється
особливою різкістю тону. Роллан був добре знайомий з мораллю "ярмарку" і сказав про неї вголос те, що було
в нього на думці, не боячись нажити собі впливових ворогів. Йому довелося вислухати докори з приводу цієї
книги навіть від деяких друзів, і він з великою щирістю виправдовувався. "Нападаючи на продажних
французів, - говорить Ромен Роллан вустами свого героя в" Діалозі автора зі своєю тінню ", що відкриває п'яту
книгу роману, - я захищаю Францію ... Потрібно говорити їй правду, особливо коли її любиш". Цю принципову
позицію французького майстра зуміли зрозуміти - і у нього в країні і за її рубежами - найбільш проникливі
читачі його роману.

Ромен Роллан постарався у подальшому розвитку дії роману "відновити міру". Дружба з французьким
літератором Олів'є, більш тісні особисті контакти з сусідами-парижанами, далекими від брудної суєти
"ярмарку", - все це допомагає Жан-Крістоф ясніше побачити "справжню Францію ...". І все глибше
розкривається по ходу дії роману прірву, що відокремлює пригноблених від гнобителів. Якщо маленький Жан-
Крістоф вперше пізнав несправедливість, коли його, сина приходить куховарки, образили і побили нахабні
паничі, то дорослий Жан-Крістоф Крафт приходить в жах, придивляючись до умов життя паризької бідноти.
"Хіба естетичний цей світ, в якому вісім чоловік з десяти живуть у скруті чи в нужді, в злиднях фізичної або
духовної? Треба бути безстидники з привілейованого стану, щоб це стверджувати. Такий художник, як Крістоф,
перед обличчям своєї совісті не міг не стати на бік робітників ". І разом з Крістофом болісно роздумує над
горем знедолених його друг Олів'є. "Не встиг Олів'є підняти люк, що закриває людський пекло, як до нього
долинув гомін всіх пригноблених - експлуатованих пролетарів, переслідуваних народів, залитої кров'ю
Вірменії, задушеної Фінляндії, четвертували Польщі, замученої Росії, Африки, відданої на розтерзання вовкам-
європейцям, - крик знедолених всього роду людського ". У полі зору Роллана не тільки ті європейські країни,
де відбувається дія роману: у більш віддаленій перспективі постає перед розумовим поглядом його героїв
картина всього людства на початку двадцятого століття. З зростаючою гостротою піднімається в "Жан-Крістоф",
особливо в передостанній його книзі "Неопалима купина", - проблема революційного перетворення світу.
Піднімається - і виявляється каменем спотикання і для самого Роллана і для героїв, близьких йому за духом.

Ромен Роллан тверезо бачив слабкі сторони французького робітничого руху перед першою світовою
війною - роз'єднаність на окремі течії і групи, сектантську вузькість одних, опортунізм інших "анархічне
фразерство третіх. Все це в якійсь мірі затемняло в його очах реальні історичні перспективи пролетаріату.
Сумніви, почасти упередження письменника (як і недостатнє знання матеріалу) позначилися в тих розділах
роману, де мова йде про спроби Жан-Крістофа та Олів'є взяти участь у боротьбі робітничого класу.
Перешкодою між героями Роллана і діячами пролетарських організацій стають і ті риси, які були властиві
самому письменникові не менше, ніж його героям: недовіра до політики, загострений моральний ригоризм. Є
своя закономірність у тому, що Жан-Крістоф, після трагічної загибелі Олів'є в сутичці з поліцією, зовсім
відходить від суспільного життя. Було б несправедливо запідозрити Жан-Крістофа (а тим більше самого
Роллана) в інтелігентському зарозумілості, свого роду духовному аристократизм. Ні, музикант-новатор
протягом усього свого життєвого шляху тягнеться до рядових трудівників, вміє знаходити з ними спільну мову.
Серед персонажів роману чимало простих і чесних людей з душею, відкритою мистецтву. Крістоф знаходить
підтримку в дружбі з ними.

Захід сонця Жан-Крістофа дано в м'яких тонах. Після довгого життя, яка пройшла у скруті, заворушеннях,
важких працях, він має право вважати себе переможцем. Він не схилився перед торгашеським звичаями
"ярмарку на площі", не пристосувався до її вульгарним смакам. Його музика, смілива, сповнена енергії, багато
в чому незвичайна, отримала визнання-вона і після його смерті буде приносити радість людям. Але сам
Крістоф, колишньої неприборканий бунтар, на старості років змінився, втратив свій бойовий запал. У його
спосіб життя і думок позначається відома душевна втома, що спонукає його поблажливо вислуховувати і такі
мови, такі думки, з якими він не може бути згоден. Молоде покоління французів, піддається войовничим
націоналістичним настроям, не викликає в ньому гніву. Та все ж немає підстав розглядати "Жан-Крістофа" як
роман "прощання з минулим", як зречення письменника або його героя від колишніх ідеалів. У тій мірі, в якій
бунт Крістофа носив індивідуалістичний і абстрактний характер, цей бунт виявляє, у плані соціальних ідей,
свою внутрішню слабкість: це показано, по суті, цілком тверезо. В останній книзі роману - нехай дію в ній і
перенесено в невизначене майбутнє - відображені деякі реальні риси духовної атмосфери Франції
напередодні першої світової війни. Образ Жан-Крістофа - не умиротвореного діда з останньої книги, а
молодого відважного бунтаря, яким він поставав у книгах "Бунт", "Ярмарок на площі", - раз у раз поставало
перед Роллана. Він створив цей образ, а тепер герой чинив зворотний вплив на автора, зміцнював його
стійкість, спонукав до активного опору силам імперіалізму.

Ідея миру і взаєморозуміння народів глибоко закладена в самій суті оповіді про Жан-Крістоф. Задумавши
роман про великого музиканта, орієнтуючись на величний образ Бетховена, на його "геній серця, споріднений
всьому людству", Ромен Роллан повинен був зробити свого героя німцем, занурити його в атмосферу старої
німецької провінції. Але з життя Бетховена він запозичив лише окремі факти, пов'язані з дитинством і ранньої
юності композитора. Жан-Крістоф - "герой бетховенського типу" стає дорослим на рубежі XIX і XX століть;
обставини змушують його емігрувати до Франції. Такий поворот подій прийшовся Роменом Роланом особливо
до речі тому, що давав можливість показати літературно-артистичний світ Парижа і Францію в цілому через
загострено-свіже, гостро критичне сприйняття іноземця. Так склалося оригінально побудоване оповідання, в
якому взаємодіють, зіставляються різні нації та різні національні культури. Ідейна сутність великого
художнього твору виражається, як правило, не в авторських деклараціях, а тим більше не в скоростиглих
рішеннях проблем, не вирішених самим життям. Багато важливих соціально-політичні питання епохи не могли
бути зрозумілі для творця "Жан-Крістофа". Але йому було ясно, що оновлення всього ладу життя людей у
Франції і в усьому світі на засадах моральності та соціальної справедливості встало на порядок денний. І
Роллан прагнув наблизити це неясне для нього майбутнє, брати участь силою свого мистецтва в русі людства
вперед. Художня структура роману підпорядкована цьому завданню.
 Піднесеність розповіді над реальністю позначається у Роллана і у вільному поводженні з романічна часом.
Молодий Крістоф приїжджає в Париж на самому початку XX століття, а робота автора над романом була
закінчена у 1912 році. Це означає, що дія останньої книги, де йде мова про старість і смерть героя,
відбувається вже через багато років після того, як автор дописав свій роман. І це не бентежило Ромена
Роллана, як не бентежили його хронологічні неточності та неузгодженості, на які йому вказували допитливі
критики. Він хотів відтворити сучасність у великих лініях, в головних тенденціях, але й не намагався прив'язати
кожна подія до певного році. Найважливіше для нього було передати загальний дух епохи, її драматизм і
відкриваються нею неясні, але, як би там не було, обнадійливі можливості. "У переломну епоху, таку, як наша,
дію понад усе, і перший твір мистецтва, яке треба створити, - новий Людина", - так писав Роллан ще в 1903
році. Думка про "новий Людину", про "справжню людину" одушевляв Роллана, наштовхувала його на пошуки
незвичних, незаяложений художніх засобів, визначала напружену, часом трагедійну, але в кінцевому рахунку
життєстверджуючу атмосферу дії в його великому романі.

Звичайно, письменник зовсім не мав на увазі представити в особі Жан-Крістофа ідеального героя,
осередок всіляких чеснот. Навпаки, в характеристиці Крістофа, у змалюванні його життєвого шляху
наполегливо акцентуються усілякі шорсткості, помилки, невдачі. Відомо визнання автора: "Жан Крістоф
завжди видавався мені рікою", а в річці "води не перестають текти і мінятися". Варто додати, що на шляху цієї
людини-ріки встають круті пороги, його особистість розвивається, проходячи через гострі, часом жорстокі
моральні кризи. І все-таки Жан-Крістоф, як музикант і як людина, живе в стихії піднесеного, випромінює якийсь
моральний світ. Відблиск цього світла падає і на близьких йому людей. І мати Крістофа Луїза, і його дядько
Готфрід, і його далекий друг, старий професор Шульц, та Олів'є, і Антуанет, і Грація, і навіть трагічна любов
Крістофа, жінка високою і зламаною душі, Анна Браун, - всі вони, кожен по- своєму, морально неабиякий.
Велика кількість в оповіданні благородних людей - вираз віри Ромена Роллана у життя і в людини. І при тому
кожен з цих персонажів життєво достовірний, у кожного своя особлива доля. Ромен Роллан називав "Війну і
мир" Толстого "книгою-оркестром". Цілком можна сказати, що і "Жан-Крістоф" представляє свого роду книгу-
оркестр, де кожен з основних персонажів виконує свою, самостійну партію. Не даремно в постанові Шведської
Академії, де мотивувалося присудження Роменом Роланом Нобелівської премії за 1915 рік, відзначався не
лише "піднесений ідеалізм його літературної творчості", а й "перейнята симпатією точність, з якою він зумів
змалювати різні людські типи". У "Жан-Крістоф" - як це і буває і повинно бути в добротному реалістичному
романі - кожне з головних дійових осіб зображено у своєму соціальному бутті, у своїх соціальних зв'язках і
являє собою тип. Але Роменом Роланом хотілося більшого. Про Жан-Крістоф він говорив, що це не тільки тип,
але і символ (інакше кажучи - художнє узагальнення великого філософського масштабу). І справді, Крістоф
представлений у взаємодії не тільки з суспільством, але й з різними народами Європи, ще ширше - з усім
світовим цілим.

«Кола Брюньон» Роллан Р.

"Жив курилка..." — кричит Кола приятелям, пришедшим посмотреть, помер ли он от чумы. Но нет, Кола
Брюньон, "старый воробей, бургундских кровей, обширный духом и брюхом, уже не первой молодости,
полвека стукнуло, но крепкий", не собирается покидать столь любимую им землю и по-прежнему упивается
жизнью, даже находит её "более смачной, чем раньше". Кола — столяр, у него дом, сварливая жена, четверо
сыновей, любимая дочь и обожаемая внучка Глоди. Вооружившись долотом и стамеской, он стоит перед
верстаком и делает мебель, украшая её замысловатыми узорами. Истинный художник. Кола ненавидит
серость и пошлость, каждое его изделие — настоящее произведение искусства. Хорошенько поработав,
Брюньон охотно воздает должное старому бургундскому и вкусной еде. Кола радуется каждому прожитому
дню, он живет в ладу с собой и так же старается жить и со всем миром. Но увы! последнее-то как раз удается
далеко не всегда. Недавно во Франции умер добрый король Генрих IV, его сын Людовик еще мал, и страной
правит вдовствующая королева-регентша Мария Медичи вместе со своими фаворитами-итальянцами.
Затихшая было при Генрихе вражда между католиками и гугенотами вспыхивает с новой силой. "Пускай
всякий живет себе в нашей Франции и не мешает жить другим!" — считает Кола. Он согласен со всеми богами
и готов распить бочонок доброго вина и с католиком, и с гугенотом. Политика — это забава для принцев, а
крестьянам нужна земля. Крестьяне делают землю плодородной, растят хлеб, ухаживают за виноградниками,
а потом пьют доброе вино.

Наступает весна, и снова ноет сердце старика Брюньона — никак не может он забыть свою юношескую
любовь, рыжеволосую красавицу Селину. Не он один был влюблен в эту спорую на работу и острую на язычок
девушку, прозванную Ласочкой. Пришлось тогда Кола даже помериться силой с лучшим своим приятелем, но
напрасно: досталась бойкая Ласочка жирному мельнику. Вот спустя много-много лет отправляется Кола
поглядеть на свою Ласочку. И хотя та уже старуха, в глазах Брюньона она прекрасна, как и раньше. Только
сейчас узнает Кола, что любила его Ласочка больше всех на свете, да только упряма была, вот и вышла за
другого. Но прошлого не воротишь... Но станет ли Кола "дуться на жизнь, как старый дурак, оттого, что это и то
не так? Все хорошо, как оно есть. Чего у меня нет, ну его к чертям!". Летом в городке Кламси, подле которого
живет Кола, вспыхивает эпидемия чумы. Брюньон отправляет семью в деревню, а сам остается есть, пить и
веселиться вместе с друзьями, уверенный, что чума минует его дом стороной. Но однажды он обнаруживает у
себя при знаки страшной болезни. Опасаясь, что его дом сожгут, как и все дома, где побывала чума, Кола,
захватив любимые книги, перебирается в хижину на своем винограднике. Жизнелюбие Кола, целительная
сила земли побеждают недуг, Кола поправляется. "Жив курилка..."

В деревне в это время заболела чумой жена Брюньона, а затем и любимая внучка Глоди. Чего только
Кола не делал, чтобы спасти девочку, даже в лес её носил — чтобы старуха поворожила. Смерть отступила от
ребенка, но прибрала к себе жену Брюньона. Похоронив жену и поставив на ноги внучку, Кола возвращается
домой — на пепелище. Едва началась чума, старшины покинули город, отдав его на растерзание
проходимцам, охочим до чужого добра, И под предлогом, что надо жечь дома, где была чума, бандиты
принялись хозяйничать в городе и его окрестностях. Дом Кола пустовал, с него и начали: все начисто
разграбили, а потом сожгли и дом, и мастерскую, и все его работы, что там были. Ничего не осталось у
Брюньона. Но он не унывает — иначе он не был бы Брюньоном! Кола решительно направляется в Кламси —
пора навести в городе порядок. По дороге он встречает своего подмастерья, который, рискуя жизнью, спас из
горящей мастерской одну из работ Брюньона — фигурку Магдалины. И мастер понимает: не все потеряно,
ведь осталась лучшая из его работ — душа мальчишки-подмастерья, которому он сумел внушить такую же,
как у него, любовь к прекрасному. Брюньон поднимает жителей Кламси на борьбу с грабителями. Когда те
совершают очередной набег на винные погреба, вооруженные горожане во главе с Кола дают им достойный
отпор, и большинство грабителей гибнет под горящими развалинами. А тут и королевское правосудие
подоспело, как раз вовремя. Но мнение Кола таково: "Подсоби себе сам, подсобит и король". Наступает
осень. Оставшийся без крова Брюньон ночует то у одного приятеля, то у другого — совместная борьба с
разбойной шайкой сплотила горожан. Но жизнь налаживается, у всех свои заботы, и Кола приходится
поселиться у дочери, которая давно уже зовет его к себе. Но ему хочется иметь собственный угол, и он
начинает потихоньку восстанавливать свой дом — сам ковыряет камень в каменоломне, сам кладет стены, не
брезгуя, разумеется, помощью соседей. Но однажды он, оступившись, падает с лесов, ломает ногу и
оказывается прикованным к постели — "пойманным за лапку". И вот "старый хрыч" Кола попадает в полное
подчинение к своей дочери Мартине. И незаметно правит всем в доме. А на Крещение у Мартины собирается
все семейство Кола — сама хозяйка, четыре сына Брюньона, многочисленные внуки. И хотя у Кода не осталось
ни кола, ни двора, он все равно богат — сидит во главе стола, на голове его корона — пирожная форма, он
пьет и счастлив. Потому что "всякий француз родился королем. Здесь я хозяин, и здесь мой дом".

АНАЛІЗ «КОЛА БРЮНЬОН»

Брюньон Кола — главный герой повести, образ, для творчества Роллана не очень обычный. Главное в этой
книге — прославление жизни во всех ее проявлениях. Имя Breugnon означает «сочный плод», результат
скрещивания персика с абрикосом. И сам Б. К. живет сочно, вкусно, не отказывая себе в радостях. Любит пошутить
и попьянствовать с друзьями, поухаживать за женщинами, попикироваться со своей любимой дочкой Мартиной,
насладиться чтением и особенно работой: он искусный резчик по дереву. Жизнь его совсем не балует: расставание
с любимой девушкой, большая семья, духовное отдаление детей, смерть жены, родная деревня, переходящая из
рук в руки в междоусобных ссорах, поджог дома соседями, длительная прикованность к постели с переломом
ноги, варварское разрушение слаженных им деревянных панелей, лестниц, буфетов. Повествование строится в
форме дневниковых записей, которые следуют «ритму календаря природы». Речь Б. К. пересыпана пословицами,
афоризмами, каламбурами, щедро используются рифмы и ассонансы.

Проблемы, живо занимавшие Роллана, - судьбы культуры, искусства в исторически переломную эпоху,
взаимоотношения «мысли и действия», творческой личности и народа - ставятся снова и на новый лад в повести
«Кола Брюньон» (закончена в 1914, опубл. 1918), написанной в манере фольклорной стилизации красочной и
живой ритмической прозой. Действие происходит в Бургундии в начале 17 в. Герой, непокорный и насмешливый
Кола Брюньон, - живое воплощение народного духа. «Кола Брюньон» Одно из лучших произведений известного
французского писателя Ромена Роллана (1866-1944) проникнуто страстной любовью к жизни во всех ее
проявлениях. Никогда не унывающий весельчак и балагур Кола Брюньон обладает редким даром - он умеет
получать удовольствие от всего, что делает: одинаково наслаждается трудом, вином, едой и плотскими
радостями. Чувство юмора и философское отношение к жизни помогают Кола Брюньону переживать все невзгоды
и трудности. Одно из лучших произведений известного французского писателя Ромена проникнуто страстной
любовью к жизни во всех ее проявлениях. Никогда не унывающий весельчак и балагур Кола Брюньон обладает
редким даром - он умеет получать удовольствие от всего, что делает, одинаково наслаждается трудом, вином,
едой и плотскими радостями. Чувство юмора и философское отношение к жизни помогают Кола Брюньону
переживать все невзгоды и трудности.

Двойственность заключена и в образе самого Кола Брюньона. Пусть изначально главный герой кажется
легковесным, несерьёзным балагуром, несколько даже циничным, - вскоре мы понимаем, что в действительности
он - личность, для которой не пустой звук понятия любовь к родным, к близким, к Родине, к своему делу. Такой
человек не только сам выживает в мире, который разрушается прямо на глазах, - такой человек помогает выжить и
окружающим. И всё это мы можем наблюдать в повести. Мы видим осаду Кламси, мы видим, как крестьян грабят
сначала свои солдаты, потом вражеские. Но главный герой не унывает. Это человек старой закалки, что
называется. Можно сказать, Кола Брюньон - человек эпохи Возрождения. Он не испорчен прагматикой
зарождающегося капитализма, он верит в человека, в его дух и в возможность преодолеть любые трудности.
Происходят так называемые малые гражданские войны. Малолетний государь на троне, бразды правления - то у
одного любовника королевы-матери, то у другого... Слабая власть приводит к тому, что самые резвые стараются
развалить государство. Крупные феодалы пытаются урвать себе кусок пирога, гугеноты хотят утвердить своё
влияние, то и дело случаются крестьянские бунты...
 \

АНАЛІЗ «Планета людей»

Книга написана от первого лица. Экзюпери посвятил её одному из своих коллег-лётчиков — Анри Гийоме.
Человек раскрывается в борьбе с препятствиями. Пилот подобен крестьянину, который возделывает землю и тем
самым исторгает у природы некоторые из её тайн. Столь же плодотворна работа лётчика. Первый полет над
Аргентиной был незабываемым: внизу мерцали огоньки, и каждый из них говорил о чуде человеческого сознания
— о мечтах, надеждах, любви. Экзюпери стал работать на линии Тулуза — Дакар в 1926 г. Опытные лётчики
держались несколько отчуждённо, но в их отрывистых рассказах возникал сказочный мир горных хребтов с
западнями, провалами и вихрями. «Старички» искусно поддерживали преклонение, которое лишь возрастало,
когда один из них не возвращался из полёта. И вот наступил черёд Экзюпери: ночью он отправился на аэродром в
стареньком автобусе и, подобно многим своим товарищам, ощутил, как в нем рождается властелин — человек,
ответственный за испанскую и африканскую почту. Сидевшие рядом чиновники говорили о болезнях, деньгах,
мелких домашних заботах — эти люди добровольно заключили себя в тюрьму мещанского благополучия, и
никогда уже не проснётся в их заскорузлых душах музыкант, поэт или астроном. Иное дело пилот, которому
предстоит вступить в спор с грозой, горами и океаном — никто не пожалел о своём выборе, хотя для многих этот
автобус стал последним земным приютом. Из товарищей своих Экзюпери выделяет прежде всего Мермоза —
одного из основателей французской авиалинии Касабланка — Дакар и первооткрывателя южноамериканской
линии. Мермоз «вёл разведку» для других и, освоив Анды, передал этот участок Гийоме, а сам взялся за
приручение ночи. Он покорил пески, горы и море, которые, в свою очередь, не раз поглощали его — однако он
всегда выбирался из плена. И вот после двенадцати лет работы, во время очередного рейса через Южную
Атлантику, он коротко сообщил о том, что выключает правый задний мотор. Все радиостанции от Парижа до
Буэнос-Айреса встали на тоскливую вахту, но больше вестей от Мермоза не было. Почив на дне океана, он
завершил дело своей жизни.

Погибших никто не заменит. И величайшее счастье испытывают пилоты, когда вдруг воскресает тот, кого уже
мысленно похоронили. Так произошло с Гийоме, который исчез во время рейса над Андами. Пять дней товарищи
безуспешно искали его, и уже не оставалось сомнений, что он погиб — либо при падении, либо от холода. Но
Гийоме сотворил чудо собственного спасения, пройдя через снега и льды. Он сказал потом, что вынес то, чего не
вынесло бы ни одно животное — нет ничего благороднее этих слов, показывающих меру величия человека,
определяющих истинное место его в природе. Пилот мыслит масштабами Вселенной и по-новому перечитывает
историю. Цивилизация — всего лишь хрупкая позолота. Люди забывают, что под их ногами не существует
глубокого слоя земли. Ничтожный пруд, окружённый домами и деревьями, подвержен действию приливов и
отливов. Под тонким слоем травы и цветов происходят удивительные превращения — только благодаря самолёту
их иногда удаётся разглядеть. Ещё одно волшебное свойство самолёта состоит в том, что он переносит пилота в
сердцевину чудесного. С Экзюпери это случилось в Аргентине. Он приземлился на каком-то поле, не подозревая,
что попадёт в сказочный дом и встретит двух юных фей, друживших с дикими травами и змеями. Эти принцессы-
дикарки жили в ладу со Вселенной. Что сталось с ними? Переход от девичества к состоянию замужней женщины
чреват роковыми ошибками — быть может, какой-нибудь дурак уже увёл принцессу в рабство.

В пустыне такие встречи невозможны — здесь пилоты становятся узниками песков. Присутствие повстанцев
делало Сахару ещё более враждебной. Экзюпери познал тягость пустыни с первого же рейса; когда его самолёт
потерпел аварию возле небольшого форта в Западной Африке, старый сержант принял пилотов, как посланцев
неба — он заплакал, услышав их голоса. Но точно так же были потрясены непокорные арабы пустыни, посетив
незнакомую им Францию. Если в Сахаре вдруг выпадает дождь, начинается великое переселение — целые
племена отправляются за триста лье на поиски травы. А в Савойе драгоценная влага хлестала, словно из дырявой
цистерны. И старые вожди говорили потом, что французский бог гораздо щедрее к французам, чем бог арабов к
арабам. Многие варвары поколебались в своей вере и почти покорились чужакам, но среди них по-прежнему есть
те, кто внезапно бунтует, чтобы вернуть былое величие, — падший воин, ставший пастухом, не может забыть, как
билось его сердце у ночного костра. Экзюпери вспоминает разговор с одним из таких кочевников — этот человек
защищал не свободу (в пустыне все свободны) и не богатства (в пустыне их нет), а свой потаённый мир. Самих же
арабов приводил в восхищение французский капитан Боннафус, совершавший смелые набеги на кочевья. Его
существование украшало пески, ибо нет большей радости, чем убийство такого великолепного врага. Когда
Боннафус уехал во Францию, пустыня словно бы утратила один из своих полюсов. Но арабы продолжали верить,
что он вернётся за утраченным ощущением доблести — если это случится, непокорные племена получат весть в
первую же ночь. Тогда воины молча поведут верблюдов к колодцу, приготовят запас ячменя и проверят затворы, а
затем выступят в поход, ведомые странным чувством ненависти-любви.

Чувство достоинства может обрести даже раб, если он не утратил память. Всем невольникам арабы давали
имя Барк, но один из них помнил, что его звали Мохаммедом и он был погонщиком скота в Марракеше. В конце
концов Экзюпери удалось выкупить его. Поначалу Барк не знал, что делать с обретённой свободой. Старого негра
разбудила улыбка ребёнка — он ощутил своё значение на земле, истратив почти все деньги на подарки детям. Его
провожатый решил, что он сошёл с ума от радости. А им просто владела потребность стать человеком среди
людей. Теперь уже не осталось непокорных племён. Пески утеряли свою тайну. Но никогда не забудется
пережитое. Однажды Экзюпери удалось подступиться к самому сердцу пустыни — это случилось в 1935 г., когда
его самолёт врезался в землю у границ Ливии. Вместе с механиком Прево он провёл три бесконечных дня среди
песков. Сахара едва не убила их: они страдали от жажды и одиночества, их рассудок изнемогал под тяжестью
миражей. Почти полумёртвый пилот говорил себе, что не жалеет ни о чем: ему досталась самая лучшая доля, ибо
он покинул город с его счетоводами и вернулся к крестьянской правде. Не опасности влекли его — он любил и
любит жизнь. Лётчиков спас бедуин, который показался им всемогущим божеством. Но истину трудно понять,
даже когда соприкасаешься с ней. В момент высшего отчаяния человек обретает душевный покой — наверное, его
познали Боннафус и Гийоме. Проснуться от душевной спячки может любой — для этого нужны случай,
благоприятная почва или властное веление религии. На мадридском фронте Экзюпери встретил сержанта,
который был когда-то маленьким счетоводом в Барселоне — время позвало его, и он ушёл в армию, ощутив в
этом своё призвание. В ненависти к войне есть своя правда, но не торопитесь осуждать тех, кто сражается, ибо
истина человека — это то, что делает его человеком. В мире, ставшем пустыней, человек жаждет найти товарищей
— тех, с кем связывает общая цель. Счастливым можно стать, только осознав свою хотя бы и скромную роль. В
вагонах третьего класса Экзюпери довелось увидеть польских рабочих, выселяемых из Франции. Целый народ
возвращался к своим горестям и нищете. Люди эти были похожи на уродливые комья глины — так спрессовала их
жизнь. Но лицо спящего ребёнка было прекрасным: он был похож на сказочного принца, на младенца Моцарта,
обречённого пройти вслед за родителями через тот же штамповочный пресс. Эти люди совсем не страдали: за них
мучился Экзюпери, сознавая, что в каждом, возможно, был убит Моцарт. Только Дух обращает глину в человека.
По своим художественным особенностям «Планета людей» близка к другим произведениям Экзюпери: и в
«Южном почтовом», и в «Маленьком принце» присутствуют образы пустыни и звёздного неба; метафоры и
сравнения порой перекликаются. Но в отличие от упомянутых книг «Планета…» не имеет традиционного сюжета:
воспоминания о первых полётах чередуются в ней с рассказами об уроках и самоотверженности Гийоме; их
сменяют очерки о старом сержанте и саха́рских приключениях, аварии в Ливийской пустыне и испанских
впечатлениях. Каждый из очерков представляет собой самостоятельный законченный этюд; в то же время, будучи
собранными вместе, они воспринимаются как единое произведение. Эту композицию, позволяющую свободно
перемещать внутри сборника воспоминания и размышления, автор сравнивал «с ростом и развитием дерева».

Необычность творческого метода, используемого Экзюпери в «Планете людей», вызвала непонимание у

некоторых критиков. Когда писателя упрекнули в отсутствии плана, он пояснил, что жёсткая схема в этой книге не
нужна. Говоря об особенностях языка Экзюпери, литературоведы отмечают его естественность, простоту и умение
создавать внезапные метафоры из знакомых слов; используемый при этом приём контрастности делает текст
особенно выразительным: «пейзаж сердца», «безнадёжно надеяться», «внести порядок в поражение», «плотность
тишины». Человечество само разделяет себя на «плохих» и «хороших», а Антуан де Сент-Экзюпери утверждает,
что плохих и хороших людей не бывает, бывают лишь благоприятные и неблагоприятные условия. Может, Антуан
де Сент-Экзюпери и идеалист, но он считает, что в каждом населяющем нашу планету человеке есть настоящий
герой. Просто кто-то, под стечением обстоятельств, его разбудил в себе, а у кого-то он спит беспробудным сном.

В своих эссе в книге «Планета людей» Антуан де Сент-Экзюпери рассказывает о самых разных
представителей рода людского - со своим взглядом на мир, со своими ценностями и, конечно же, подвигами. При
этом, Антуан де Сент-Экзюпери равно рассказывает о великих французских летчиках, таких как Мермоз и Гийоме,
о настоящих королях пустыни – непокорных и величественных, хотя все их владения – безводная пустыня, о
прекрасных девушках – настоящих принцессах и феях, пусть их королевства видны только им самим. Но также
Антуан де Сент-Экзюпери своей в книге «Планета людей» поведает и об обычных маленьких людях – мелких
чиновниках, подневольных солдатах и даже рабах. В книге «Планета людей» автор задается вопросом, чей подвиг
более значим – властителя пустыни, который, управляя горсточкой дикарей, не покорился многочисленным
французским войскам, или подвиг раба, молящего выкрасть его и вернуть в родной город? Для Антуана де Сент-
Экзюпери все подвиги одинаковы – что покорение летчиком нехоженых небес, что жажда раба вновь обрести
свободу, ему неважно, какой именно подвиг совершается. Все дело, считает автор, в человеческом духе. В пустыне
ли ты безводной, в небе или в ледяных горах, в собственном доме или в гостях, на работе или во время отдыха –
везде есть место подвигу, если только есть человеческий дух. Вот в этом мы все равны – и раб, и господин, и
отчаянный летчик, и безвольный салага. Антуан де Сент-Экзюпери в книге «Планета людей» говорит, что все мы –
просто люди, и только от нас самих зависит то, какими именно мы являемся сейчас и какими мы будем. Может
быть, Антуан де Сент-Экзюпери наделен особым умением видеть мир, и как летчик и писатель, видит и замечает
намного больше, чем мы – обыкновенные попиратели земной тверди? А может просто Антуан де Сент-Экзюпери
верит в человека и человечество куда больше, чем большая часть его представителей. Не в этом ли заключается
его главный подвиг? Книга Антуана де Сент-Экзюпери «Планета людей» о людях – о всех вместе и о каждом
отдельно. Возможно, в этой книге вы найдете и себя, а, может быть, вы узнаете там своих близких, или, наконец,
посмотрите на себя и окружающих людей чуть-чуть иначе. Вполне возможно, вы станете больше понимать людей,
а может, и совсем перестанете разбираться в человеке. Однако все же стоит попробовать. Ведь это книга о нас с
вами – о всех людях, населяющих планету Земля, больших и маленьких, самых обыкновенных и великих героях.
Кафка «Процес»
 АНАЛІЗ «ПРОЦЕС» Кафка

Роман Франца Кафки «Процес» написаний в унікальному літературному стилі модернізму, «магічного
реалізму» та екзистенціалізму, аналізує класичну проблему сучасного суспільства – протистояння людини і
системи. За своїм жанром «Процес» відноситься до філософського роману. При цьому в ньому тонко переплелися
риси і класичного роману епохи реалізму, і фантастичного роману. Протягом всієї розповіді про один рік з життя
головного героя – старшого прокуриста банку, Йозефа К., читач занурюється автором в добре знайомий і
зрозумілий йому світ. Ось перед нами пансіон, у якому живуть звичайні люди початку XX століття. Ось – банк, у
якому працюють нічим не примітні чиновники і кур’єри. Ось – місто з його вулицями, будинками і передмістями,
його побутом і людьми. Все, як завжди, все, як треба, і тільки Суд, як незрима рука долі, постійно вривається в
звичну реальність і руйнує її своєю присутністю.

Періодична поява фантастичних елементів в «Процесі» ніяк не виділяється автором. Вони входять в
оповідання природним чином. Навіть при описі найнеймовірніших речей (наприклад, що повторюються день у
день сцен прочуханки екзекутором двох вартових в банківській коморі, які бачить тільки Йозеф К.). Кафка не
використовує ніяких особливих художніх засобів виразності мовлення. Його літературний стиль, його мова
однаково спокійні, докладні  в будь-яких ситуаціях. Але саме це невиділення дивацтв, що руйнують звичну картину
реальності, і дозволяє «Процесу» показати всю безглуздість навколишньої дійсності. Колись давно Шекспір
порівняв людське життя з театром. Кафка пішов ще далі: він побачив в житті один нескінченний судовий процес,
безглуздий і нещадний. Арешт головного героя не випадково припадає на день його народження – це своєрідна
підказка читачеві, яка вказує на те, що всі наступні події будуть не стільки реальними, скільки алегоричним.
Останній рік свого життя Йозеф К. проживає в рамках судового процесу, про який ніхто нічого не знає. Вина
персонажа невідома навіть суддям, які ведуть його справу. Він винен просто тому, що кожна людина в цьому житті
може бути в чомусь винна, і цього – достатньо. Композиція роману будується за класичним принципом: на початку
відбувається зав’язка сюжету (пробудження Йозефа К. від сну, повідомлення про арешт і допит в кімнаті фройляйн
Бюстнер), потім йде розвиток дії (і йде дуже повільно, судячи з того, що перше клопотання до суду адвокат Гульд
пише протягом декількох місяців), після чого наступає кульмінація (відмова Йозефа від послуг адвоката і
вислуховування ним глибоко філософської притчі «Перед Законом»), слідом за якою слід несподівана, на перший
погляд, але підготовлена всім ходом оповіді логічна розв’язка (приведення у виконання смертельного вироку). За
що він покараний, Йозеф К. не здогадується навіть тоді, коли його вбивають «як собаку» – ножем у серце. Всі герої
роману так чи інакше пов’язані з судовим виробництвом. Нескінченні суддівські чиновники різних рангів і мастей,
адвокат Гульд, суддівський художник Тітореллі, доглядальниця адвоката Льоні – всі вони працюють або на Суд,
або на тих, хто в нього вхожий. Навіть абсолютно нейтральна фройляйн Бюстнер (друкарка за професією), що
з’явилася в житті Йозефа К. після його арешту, відразу ж хоче зайнятися юриспруденцією для того, що мати
можливість допомогти персонажу виправдатися. Варто сказати, що протягом усього «Процесу» жінки до головного
героя так і липнуть. Адвокат Гульд пояснює це тим, що вони підсвідомо бачать всіх обвинувачених красивими.
Особливо сильно ця риса проявляється в доглядальниці адвоката – Лені. Вона готова дарувати свою любов
кожному обвинуваченому – і не по черзі, а всім відразу.

Абсурдність життя показується Кафкою і через хронотоп твору. Йозеф К. постійно стикається з судовою
системою в замкнутих, задушливих просторах – у себе в кімнаті (і мало не в ліжку), на горищі судовій канцелярії, в
ательє з наглухо забитими вікнами. З часом простір починає замикатися і в межах звичайного життя персонажа: у
вікна йому відкриваються крихітні шматочки стін і дахів сусідніх будинків, всередині приміщень його постійно
оточують натовпи людей – судові чиновники, банківські службовці, розпущеня дівчатка-підлітки. Зважившись на
самостійний захист, Йозеф К. прирікає себе на смерть лише тим, що не бажає грати за правилами судової системи.
У цьому його трагедія, але в цьому і його щастя. Кафка не залишив жодних підказок, за якими можна було б
розгадати фабулу роману.

Головні герої “Процес”-----Йозеф К. Йозеф працює в банку, неодружений. Його батько помер, мати жива,
проте він рідко її навідує. Панна Бюрстнер. Сусідка Йозефа. Адвокат Гульд. Знайомий дядька Йозефа, хворий,
прикутий до ліжка. Лені. Служниця адвоката. Тітореллі. Художник, що малює суддів. Тюремний священик.
Розповідає Йозефу притчу «Перед законом».

“Процес” історія написання---------Робота над Процесом тривала з серпня 1914 по першу половину січня
1915 року. Німецький літературознавець Г.Політцер доводить, що головним автобіографічним джерелом для
написання роману були стосунки Кафки з Феліцією Бауер, які призвели до заручин (1 червня 1914) та скорого їх
розірвання (12 липня 1914). Окрім того в період написання роману почалася перша світова війна, а починаючи з
осені Кафка вперше став жити в окремій від своїх батьків кімнаті. У центрі роману стоїть образ невидимого суду: у
своєму щоденнику Кафка називав сцену розірвання заручин із Феліцією «судом». Звернення до цієї метафори
можна пояснити досвідом стосунків автора із судовими установами: Кафка мавюридичну освіту, проте відмовився
бути адвокатом; попри це праця в «Товаристві страхування робітників від нещасних випадків» іноді змушувала
його як представника бюро брати участь у судових засіданнях. Через надто чутливу вдачу ці візити завдавали
Францові прикрощів, що, з огляду на його складні стосунки з жінками, й визначило застосування метафори суду до
опису приватного життя. Деякі кафкознавці (наприклад, Г.Біндер) зауважують, що на це рішення вплинули також
листи Достоєвського, написані в ув’язненні, а також його романи (особливо «Злочин і кара», що, імовірно, став
одним із літературних джерел «Процесу»).
 Кафка «Метаморфоза»

Прокинувшись одного ранку після неспокійного сну, Грегор Замза виявив, що перетворився на страшну
комаху. Лежачи в ліжку на твердій спині-панцері, він бачив, треба було тільки трохи підвести голову, свій
коричневий, випуклий, поділений на кільця лускою живіт, на верхівці якого ледь трималася готова остаточно
зслизнути ковдра. Чисельні, убого тонкі, порівняно з рештою тіла, ніжки безпорадно копошились у нього перед
очима. "Що зі мною сталося?" — подумав він. Це не було сном. Його кімната, справжня, тільки замала, але
звичайна кімната, мирно покоїлась у своїх чотирьох добре знайомих стінах. Над столом із розкладеними на ньому
зразками сукна — Замза був комівояжером, висів портрет, який він нещодавно вирізав з ілюстрованого журналу і
вставив в гарну золочену рамку, що її сам випилив лобзиком. На портреті зображено даму у хутряному капелюсі і
боа, вона сиділа дуже прямо і простягала до глядачів важку хутряну муфту, де цілком ховалась її рука. Потім погляд
Грегора потягнувсь у вікно, і похмура погода — чути було, як по жесті підвіконня тарабанять краплі дощу,—
спричинила й зовсім журливий настрій. "Добре було б ще трохи поспати і забути всю цю нісенітницю",— подумав
він, але це було неможливо здійснити: він звик спати на правому боці, а в теперішньому своєму стані ніяк не міг
прийняти таке положення. З яким би зусиллям він не повертався на правий бік, неодмінно перевалювався назад на
спину. Заплющивши очі, аби не бачити своїх безпомічних ніжок, він відчув якийсь невідомий до цього, тупий і
слабкий біль у боці.

"От ти, Господи,— подумав він,— яку я обрав клопітку професію! День у день у роз'їздах. Ділових
хвилювань набагато більше, ніж на місці, у торговельному домі, а крім того, бачте, терпи подорожні негаразди,
думай про розклад поїздів, мирися з поганим і нерегулярним харчуванням, зав'язуй з новими й новими людьми
стосунки, які ніколи не бувають ані довгими, ані сердечними. Хай його чорт візьме усе це!"

Грегор лежав на спині і думав, що від цього раннього вставання можна збожеволіти, що інші
комівояжери живуть неначе одаліски. Коли він, наприклад, повертається вдень у готель, вони тільки снідають, а
спробував би він так поводитись, його б відразу викинули з роботи. Якби він не мав на утриманні батьків і сестру,
то пішов би до свого хазяїна і сказав йому все, що думає. Втім, надія ще є: він виплатить борги своїх батьків, на це
знадобиться п'ять чи шість років, і піде-таки до хазяїна, ось тоді вони й розстануться раз і назавжди. А тепер,
подумав Грегор, треба встати, його потяг відходить о п'ятій. Він подивився на годинник і з жахом зрозумів, що вже
майже сім годин, навіть якщо страшенно поспішати, не встигнеш на наступний поїзд, а про запізнення вже,
напевне, доповіли хазяїну. Він хотів відговоритися хворим, але йому здалося, що це викличе підозри — за п'ять
років роботи у фірмі він жодного разу не хворів: хазяїн приведе лікаря, який вважає, що всі люди здорові, але
дехто не хоче працювати, і вони дорікатимуть батькам сином-ледацюгою. У двері постукали, і голос матері
нагадав, що він збирався їхати. Грегор хотів розповісти, що з ним сталося, але з жахом почув власний голос, не
схожий на той, до якого він звик, тому він тільки подякував матері і сказав, що вже встає. Ця розмова привернула
увагу інших мешканців дому. Спочатку батько, а потім сестра Грета почали стукати в двері і запитувати, що сталося.
Грегор відповів коротко: "Йду".

Батько заспокоївся і повернувся до свого сніданку, а от сестра благала відчинити двері. Та Грегор хотів
спочатку спокійно і без перешкод встати, одягнутися, поснідати, а потім подумати, як бути далі — у ліжку ні до чого
б не додумався. Він пригадав, що вже не раз, лежачи у ліжку, відчував якийсь біль, а коли вставав, розумів, що то
було тільки в його уяві. Йому і тепер цікаво, як розвіється сьогоднішнє марево. Скинути ковдру вдалося просто, та
далі справа пішла гірше. Щоб встати, йому потрібні були руки, а маленькі ніжки, хоча їх було й багато, не
допомагали. Спочатку він вирішив вибратися з ліжка нижньою частиною тіла, але вона виявилась малорухомою.
Тому Грегор зробив спробу вибратися верхньою частиною тулуба і почав обережно повертати голову до краю
ліжка, тулуб врешті-решт посунувся за головою. Як тільки він повиснув на краю, йому стало страшно посуватися
далі — він міг впасти на голову і втратити свідомість, чого йому ні в якому разі тепер не можна було робити. Через
це вирішив повернутись у вихідне положення, потім розкачатися і всім тілом впасти на килим, голову ж під час
польоту тримати високо. Він побоювався лише, що його падіння приверне увагу і за дверима всі сполошаться. Але
зважився на цей вчинок. Він подумав, як було б просто, якби йому допомогли злізти з ліжка і стати на ноги. Та
навіть коли б двері не були зачинені, невже він покликав би когось на допомогу. Від цієї думки Грегор посміхнувся.
І тієї ж миті почув, що хтось дзвонить у квартиру; він здогадався, що це з його фірми прийшли довідатися, чому
його немає на роботі. З жахом він зрозумів, що прийшов сам управляючий. Грегор з усієї сили смикнувся тілом і
впав на килим. У вітальні почули звук падіння. Батько біля дверей говорив, що прийшов управляючий, нехай
Грегор негайно відчинить двері. А той, відчуваючи, що його голос більше не слухається його, відповів тільки
коротке "ні". У вітальні запала тиша, а у своїй кімнаті заплакала сестра. Грегор подумав, чому вона не разом з усіма
і чому плаче. Тому що він не вставав і не впускав управляючого, тому що ризикував втратити своє місце, і тоді
хазяїн почав би переслідувати її батьків, вимагаючи сплати боргів? Але ж це передчасні побоювання, адже Грегор
ще тут, зі своєю сім'єю, яку він не збирається кидати. Щоправда, він безпорадно лежить зараз на килимі і,
дізнавшись, у якому він стані, ніхто не став би наполягати, щоб він впустив управляючого. Управляючий почав
втрачати терпець і став докоряти Грегору за незрозумілу впертість, з якою той не хотів нікого пускати в свою
кімнату, потім і за те, що не поїхав на роботу, потім навіть за те, що видався поганий сезон для торгівлі. Грегор так
розхвилювався, що забув про все, що з ним сталося, він прагнув тільки запевнити, що він усе виправить, встигне на
наступний поїзд, благав не звільняти його через прогул, пощадити його батьків, Поки він говорив, йому вдалося
підвестись у повний зріст, хоча це і посилювало його фізичні страждання.

Він дійсно хотів відчинити двері, хотів вийти і поговорити з управляючим. Йому було цікаво, як
відреагують на його появу ті, що зібралися під дверима. Якщо вони злякаються, то з нього знімається вся
відповідальність і він може заспокоїтись. Якщо ж приймуть його спокійно, то, виходить, і у нього немає причин
турбуватися, і поспішивши, він дійсно встигне на наступний поїзд. Грегор чекав відповіді. Але почув лише, як
управляючий запитав його батьків, чи зрозуміли вони хоча б слово з того, що говорив їхній син. Мати плакала і
кричала Греті, щоб та бігла за лікарем. Батько гукнув служницю, аби вона покликала слюсаря, хай відімкне двері.
Серед цього галасу Грегор почув, як управляючий дуже тихо сказав, що то був голос тварини. І все ж Грегору стало
спокійніше: впевненість, з якою давалися розпорядження, обіцяла надію, адже рідні зрозуміли, що з ним щось
негаразд, і готові прийти на допомогу. Він дійшов до дверей і спробував відчинити їх, затиснувши ключ щелепами.
Йому було боляче, з рота текла якась огидна рідина, та він не припиняв роботи. Нарешті двері відчинились. Його
поява справила сильне враження. Управляючий не міг вже нічого говорити, тільки відступав назад до передпокою і
сходів. Мати стиснула руки, подивилася на батька, зробила два кроки до Грегора і впала на стілець. Батько
спочатку зняв кулак, наче намагаючись заштовхнути Грегора назад, потім затулив очі руками і заплакав. Через
деякий час страшно закричала мати, підвелась і, відступаючи назад, сіла на стіл, накритий для сніданку, навіть не
помітивши, як гаряча кава розлилася на столі і тече на килим. Грегор відчував, що тільки він лишається тепер
спокійним. Він оглянув кімнату, подивився на свій портрет на стіні, де був знятий підчас армійської служби у
лейтенантській формі з шаблею на боці, на відчинені двері, через які було видно сходи, що вели вниз. Звертаючись
до управляючого, він запевнив, що зараз одягнеться і поїде на роботу, якщо, звичайно, управляючий дійсно хоче
цього, поїде, бо завжди виконував свої обов'язки, хоча життя комівояжера не таке вже й легке. Управляючий
відходив тепер хутчіше, а Грегор вирішив будь-що затримати його і довести, що зможе виконувати свої обов'язки й
надалі. Однак дорогу йому перетнув батько, який намагався заштовхнути сина назад у його кімнату за допомогою
палиці і видав про цьому якісь огидні шиплячі звуки. Зрозумівши, що наздогнати управляючого, який вже був на
сходах, не вдасться, Грегор вирішив підкоритися батькові, але для цього йому необхідно було розвернутися, бо
рачки він просувався дуже поволі. Він ще не дуже добре управляв своїм тілом, та й шипіння батька дратувало його,
заважало зосередитись.

Нарешті батько зрозумів добрі наміри сина і зачекав, поки той зробить складний маневр повороту,
направляючи його своєю палицею. Але Грегора чекало ще одне випробування: виходив він з кімнати вертикально,
як людина, хоча це завдавало йому страшного болю, під час же розмови впав на всі ноги і йому стало набагато
зручніше пересуватися, проте тепер він не міг протиснутись у вузькі двері кімнати. Якби хтось здогадався
допомогти йому підвестись, або батько відчинив другу половинку дверей, він міг би пройти у власну кімнату, але
ніхто не прийшов йому на допомогу і — він застряв у дверях. Батько таки вирішив допомогти і так буцнув його
ногою, що він влетів у свою кімнату, обдерши один бік.
 Лише у сутінках Грегор прийшов до тями від тяжкого сну. Його збудили обережні кроки біля дверей, і він
попрямував подивитися, що там діється. Лівий бік болів, одна ніжка була поранена і волочилася долу. Біля дверей
він зрозумів, що його так тягнуло сюди,— там стояла миска з солодким молоком, куди накришили хліба. Грегор
відчув несамовитий голод і занурився у молоко, але вже за мить зрозумів, що колись улюблена їжа втратила для
нього і смак, і привабливість — він не міг її їсти.

У вітальні зібралася сім'я, але там було тихо, потім погасили світло, і всі навшпиньках розійшлись. До
ранку ніхто не міг потурбувати Грегора, він мав час обдумати своє становище. Він заліз під диван, де почувався у
безпеці, бо тепер висока кімната лякала його. Там він просидів усю ніч, дрімаючи і прокидаючись від голоду.
Обдумуючи свою поведінку, він дійшов висновку, що повинен зробити все, аби зменшити сім'ї неприємності, які
спричинив його теперішній стан. Вранці прийшла Грета. Спочатку вона злякалась його вигляду, хоча він майже
зовсім сховався під диваном, та потім опанувала себе. Вона помітила, що Грегор не їв молока, і принесла йому на
вибір різні "страви": гнилі овочі, кістки із застиглим на них соусом, сир, про який Грегор два дні тому сказав, що він
вже неїстівний, хліб з маслом, воду. Як тільки сестра вийшла, Грегор кинувся до їжі і здивувався, що пересувається
досить легко, що рани його майже загоїлись, подумав навіть, що він став менш чутливим до болю. Але він
здивувався ще більше, коли почав їсти, бо йому тепер більше смакували гнилі й смердючі "страви", ніж свіжі.
Відтоді Грета приносила їжу двічі на день: перший раз, коли всі ще спали, другий — після обіду, коли батьки лягали
відпочивати, а прислугу відсилали куди-небудь.

Сестра, очевидно, взяла на себе турботу про нього, аби позбавити батьків хоча б від такої прикрості, як
бачити його щодня. Грегор ще намагався бути з родиною. Коли увечері вони всі збирались у вітальні, він припадав
до зачинених зовні дверей і слухав розмови. Вже в перший день батько роз'яснив матері і сестрі їхнє майнове
становище. Грегор здивувався і зрадів, коли довідався, що не весь батьків капітал втрачено, що невелику його
частку батько залишив на випадок скрути, а з грошей, які приносив Грегор, він теж трохи заощаджував, тому тепер
мав невелику суму. Цих грошей не вистачало на прожиття, їх вирішили залишити на чорний день, а на життя
заробляти. Пояснення батька були втішні для Грегора. Після батькового банкрутства Грегоровою турботою стало
зробити все, аби сім'я не знала злиднів, тому він працював і скоро з приказчика став комівояжером. То були гарні
часи, коли він уперше поклав чималі гроші перед здивованою і щасливою сім'єю. Ніколи згодом це не
повторювалося, хоча Грегор приносив і більше, але всі і він сам звикли, що він утримує сім'ю: гроші із вдячністю
приймали, він з охотою давав. Тільки сестра була близька йому. Грета непогано грала на скрипці, і Грегор мріяв
вчити її у консерваторії. Він навіть вирішив, що заощадить трохи грошей, і на Різдво збирався оголосити своє
рішення про її навчання і наполягти на ньому, навіть якщо батьки його не підтримають. Тому, коли тепер мова між
рідними заходила про необхідність заробляти гроші, він падав на прохолодний шкіряний диван — йому було
жарко від сорому і горя. У своїй самотності Грегор полюбив дивитись у вікно, хоча зір його погіршав, і він не міг
навіть роздивитися протилежний бік вулиці. Там була лікарня, Грегор її не бачив, але знав, що вона там є. Ціною
неймовірних зусиль він підштовхував крісло до вікна і, спираючись на нього, вставав у повний зріст, головою
торкаючись скла, дивився на вулицю, краплі дощу, що сідали на шибку.

Грета була уважною до нього, тільки двічі вона помітила крісло біля вікна, як сама стала ставити його
там, закінчивши прибирання у його кімнаті. Її відвідування могли б приносити Грегору задоволення, якби кожного
разу, відчинивши двері, вона прожогом не кидалась до вікна, не відкривала б його настіж і, незважаючи на
температуру на вулиці, кілька хвилин не відходила б звідти. Її метушня і холод, що йшов з вулиці, дратували
Грегора. Одного разу він стояв біля вікна, не почув вчасно, що сестра заходить у кімнату, і не сховався під диван, як
це бувало завжди під час її відвідин. Побачивши Грегора у всій його потворності, Грета вискочила з кімнати. Тоді
він поклав на диван простирадло так, щоб край звисав і закривав його зовсім, коли він сидів під диваном. Напевне,
Грета зрозуміла наміри брата, бо під час прибирання ніколи не торкалася цього простирадла. Батько не міг
примусити себе увійти до Грегора. Мати до нього не пускали, хоча вона кілька разів поривалася, плачучи і
голосячи, що він же її син. Грегор поступово звик до монотонного життя в'язня. Він пристосовувався до свого
страшного і неповороткого тіла. Йому було замало кількох метрів підлоги для пересування, і він знайшов нове
заняття — лазити по стінах і висіти на стелі, згодом навіть відчував задоволення, висячи там подовгу. Грета
зрозуміла, чим він займається, помітивши сліди клейкої рідини від його ніжок на шпалерах. Вона вирішила
звільнити йому для цього заняття кімнату від зайвих меблів. Тоді мати вперше боязко увійшла до сина. Грегор
сидів під диваном прикритий простирадлом і звідти дивився на мати і сестру. Грета була настроєна рішуче, а мати,
навпаки, намагалася відмовити її від цього наміру — вона побоювалась, аби винесені меблі остаточно не довели
Грегору, що сім'я втратила будь-яку надію на його одужання, їй хотілося, щоб у його кімнаті все залишалося, як
раніше, щоб у тому разі, якщо Грегор повернеться до них, ніщо не нагадувало йому про страшне перетворення.
Але Грета взяла на себе не тільки обов'язок доглядати за Грегором, а й судити, що для нього добре, а що зле. Тому
вона переконала матір у необхідності випести меблі.

Сумно дивився Грегор, як його позбавляють нормального людського житла, як виносять скриню, де він
ховав свій лобзик, стіл, за яким ще хлопчиком робив уроки. Грегор вирішив врятувати останнє, що прив'язувало
його до колишнього життя,— портрет дами в хутряному капелюшку. Коли мати і Грета вийшли з кімнати, тягнучи за
собою стіл, він виліз зі своєї схованки, поліз на стіну і міцно притиснувся до портрета, вирішивши нізащо не
віддавати його. Грета перша помітила його і хотіла затримати матір, відвернути її увагу, але мати глянула на огидну
руду пляму на шпалерах і здогадалася, що це був її Грегор. Вона пронизливо скрикнула і впала у знемозі на диван.
Грета кинулася по ліки, а Грегор, відчуваючи свою провину, намагався допомогти їй. Він безпомічно топтався у
сестри за спиною, штовхнув і розбив якусь скляночку з їдкою рідиною, що залила йому очі, а скло боляче
подряпало голову. Грета поралась коло матері, а двері в кімнату Грегора були зачинені, тому він не знав, що
робити і почав лазити по стінах вітальні, але не втримався і впав прямо на стіл. У цей час прийшов батько, який
працював тепер розсильним у банку і носив мундир із золотими ґудзиками, запитав у Грети, що трапилось, і вона
сказала, що "воно вирвалося", наче Грегорі мав якісь хижі наміри. Батько злорадно закричав, схопив вазу з
яблуками і почав жбурляти їх у Грегора. Нещасний кинувся навтікача, але батько наздоганяв його дуже швидко і
добре цілив яблуками. Одне з них застрягло у його тілі, він майже не міг вже рухатися, коли мати закричала
батькові, щоб той залишив йому життя.

Грегор страждав від тяжкого поранення, здоров'я його погіршало, ніхто не здогадався витягнути яблуко з
його тіла, і тепер воно гнило у ньому, а навколо яблука виникло запалення. Він майже перестав їсти. Втім, після
цього випадку всі якось вирішили, що не можна остаточно викреслити Грегора з сімейного кола, і вечорами навіть
залишали трохи відкриті двері, щоб він міг слухати, про що розмовляють рідні. Так він довідався, що сім'я вирішила
терпіти стільки, наскільки вистачить сил, Грегор тепер вже не дуже цікавився справами родини, і, якби вони могли
його бачити, то дізналися б, що під час їхніх розмов він забивається у найтемніший і найвіддаленіший куток своєї
кімнати. Грета з часом перестала прибирати у нього, і кімната заросла павутинням і клейкою речовиною, що
стікала у нього з лапок. Ще в перший день його перевтілення стара прислуга залишила дім, потім служниці довго
не затримувалися, довідуючись, що в одній з кімнат живе якась потвора, але вже деякий час приходила служити
одна вдовиця, яка багато бачила на своєму віку і вже нічого не боялась. Одного разу вона помітила лише
причинені двері кімнати Грегора і увійшла. Він не чекав цього, та й взагалі не мав наміру ховатися, навіть
загрозливо поліз їй назустріч.

Та вдова не злякалась, а схопила стілець і замахнулася на Грегора. Він змушений був зупинитись. З того
часу вдова щодня заходила до нього, навіть розмовляла з ним, називаючи його "гнійний жук". Грета працювала
тепер у магазині, в неї не вистачало часу доглядати за Грегором, і служниця стала виконувати її обов'язки. Щоб
звести кінці з кінцями, сім'я вирішила взяти пожильців — трьох чоловіків, які дуже дбали про чистоту і порядок у
всій квартирі. Вони примусили винести з кімнати, яку наймали, а згодом і з кухні, зайві речі. Все, чому не
знайшлося місця у квартирі, помістилося тепер у кімнаті Грегора, яка вже зовсім перестала скидатися на житло.
Якось квартиранти обідали вдома у вітальні, а хазяї — на кухні. Двері у кімнату Грегора були трохи відчинені, тому
він добре чув, як сестра вперше після його перевтілення почала грати на скрипці. Грою її зацікавилися наче і
квартиранти і запросили пограти для них. Грегор слухав музику як зачарований, він думав, що не може бути
твариною, коли так добре розуміє, про що співає скрипка. Йому хотілося бути у цей час поряд із сестрою, аби вона
грала тільки для нього. Він зазирнув у вітальню і побачив, що квартиранти не дуже уважно слухали гру, їх більше
цікавило, що відбувається за вікном, куди вони дивились. Грегор наважився просунутися трохи далі у вітальню. Він
весь був вкритий пилом, що скрізь лежав у його кімнаті, на спині таскав за собою волосся, нитки, залишки їжі, він
став таким байдужим до цього, що давно вже не лягав, як раніше, на килим і не чистив спину. Оце неохайне
чудовисько вилізло на сяючу підлогу вітальні. Його помітив один із пожильців, і вибухнув огидний скандал.
Квартиранти запевнили, що вони не тільки нічого не заплатять за житло, а навіть вимагатимуть компенсації за
проживання поруч із такою гидкою істотою. Коли вони пішли, грюкнувши дверима, Грета перша почала розмову
про те, що так жити далі неможливо, що треба спекатися потвори.

Батько тільки розгублено запитав: а як? Мати зайшлась у нападі задухи. Грета сказала, що це просто,
треба тільки перестати думати, що ота огидна істота — Грегор, бо він давно вже перестав ним бути, той Грегор був
чуйний і тактовний, він ніколи б не дозволив собі, щоб через нього терпіла його сім'я. Чому він не пішов геть,
запитувала сестра, тоді б вони втратили Грегора, але назавжди зберегли б найкращу пам'ять про нього. Грегор сам
вважав, що повинен зникнути. Коли наступного ранку служниця увійшла до його кімнати, вона побачила, що він
лежить зовсім нерухомо. Вона навіть штовхнула його віником, але тільки трохи зсунула тіло з місця. Тоді вдова
радісно розповіла господарям, що "воно здохнуло". Мати зайшла подивитись і переконалася, що тіло стало сухим і
плескатим. Коли служниця намірилася віником поворухнути його, мати хотіла зупинити її руку, але не зробила
цього. Всі відчули полегшення у той день, тому вирішили присвятити наступний відпочинку, прогулятися за місто.
Вони сіли писати листи до своїх наймачів з проханням дати відпустку на один день. Увійшла служниця і з
таємничим виглядом, наче принесла дуже гарну новину, чекала, поки на неї звернуть увагу. Батько запитав її, у чім
ще річ, і вона почала розказувати, що зробила з тілом Нещасної потвори, але хазяї знову заглибились у свої листи.
Вдова плюнула і пішла. Мати і Грета мовчки погодилися, коли батько сказав, що час змінити служницю. У вагоні
трамваю, який віз їх за місто, вони жваво обговорювали види на майбутнє, яке здавалося їм не таким вже й
поганим. Батьки дивилися на Грету і думали, що, незважаючи на бліду шкіру, їхня дочка розцвіла, і час подумати
про доброго чоловіка для неї.

Анализ произведения «Превращение»-----------Главный герой новеллы – Грегор Замза, является

кормильцем своей семьи, состоящей из отца – полностью разорившегося пражского обывателя, матери –
страдающей астмой, и сестры Греты. Дабы спасти семью от нищенства, Грегор работает у одного из кредиторов
отца на должности коммивояжера, торговца сукном. Он находится в постоянных разъездах, но вот однажды в
перерыве между такими поездками он ночевал дома, а утром когда проснулся, случилось выходящее за рамки
человеческого понимания происшествие. Грегор превратился в жука.

«Проснувшись однажды утром после беспокойного сна, Грегор Замза обнаружил, что он у себя в
постели превратился в страшное насекомое. Лежа на панцирно-твердой спине, он видел, стоило ему приподнять
голову, свой коричневый, выпуклый, разделенный дугообразными чешуйками живот, на верхушке которого еле
держалось готовое вот-вот окончательно сползти одеяло. Его многочисленные, убого тонкие по сравнению с
остальным телом ножки беспомощно копошились у него перед глазами. “Что со мной случилось?” — подумал он.
Это не было сном». С этих слов начинается новелла. Но это было только начало всех неприятностей. Дальше, хуже.
Вследствие такого необычного превращения Грегора в жука, его уволили с работы, естественно, он не мог больше
работать, обеспечивать свою семью деньгами и выплачивать долг своего отца.

На превращение Грегора каждый член семьи отреагировал по-своему. Отца это разозлило, он не мог
понять каким образом в теле жука, может находиться его сын. Мать очень испугалась и расстроилась, но все, же не
утратила материнских чувств, и понимала, что в этом теле находится ее сын. Сестра Грета, считала жука
омерзительным, но, несмотря на это взяла на себя груз, ухаживать за ним. Невозможно сказать из родственных ли
чувств, или из желания показать родителям свою самостоятельность, а может из благодарности Грета, ухаживала
за жуком, но скорее все, же второй вариант ближе всего к истине. Выход Грегора в гостинную, когда там
находились все члены семьи и начальник с его работы, ни в коем случае нельзя расценивать как вызов обществу.
По словам и мыслям Грегора можно понять, что он является человеком с повышенным чувством ответсвенности.
Герой вышел из комнаты к людям в своем нынешнем состоянии, только потому что из-за чувства долга и
понимания важности своих обязанности перед семьей и работодателем, напрочь забыл о своем плохом
самочувствии и необычном превращении. На решение Грегора уйти из жизни повлияло множество факторов его
существования в виде жука... Во-первых ему было очень одиноко, сознание не могло выдержать жизни в жучином
теле. Во-вторых он не мог больше помогать своей семье сводить концы с концами в материальном плане. В-
третьих, и это самое важное, Грегор Замза очень любил свою семью и всю жизнь занималься
самопожертвованием ради нее, а теперь не мог этого больше делать, вместо этого он стал обузой для своих
родителей. В последний день своей жизни он услышал как его сестра сказала, что если бы он был разумным и
любил свою семью, то ушел бы от них и не стал бы мешать, Грета давила на его совесть, и Грегор не выдержал.

Грегор превратился в жука скорей всего потому что даже когда он был в человеческом теле, его жизнь
напоминала больше жизнь жука нежели человека. Он самоотверженно работал не ради себя, а ради семьи, ничем
не интересовался и был одиноким. А возможно это потребовалось для того что бы он увидел неблагодарность
своей семьи, не заметно что бы они особо страдали именно из за того что Грегор болен, вместо этого их заботили
только финансовые проблемы. Франц Кафка в своей новелле «Превращение» затронул проблемы
самоотверженности, трудоголизма, семейных отношений. Показал что из-за материальных трудностей человек
может и вовсе потерять гуманность.
 Гауптман «Перед заходом сонця»

Действие разворачивается после первой мировой войны в большом немецком городе. В особняке
семидесятилетнего Маттиаса Клаузена, холеного господина, тайного коммерции советника, отмечается его
юбилей, В доме царит праздничная атмосфера, приехало много гостей. Советник по праву пользуется уважением
всего города. Он является владельцем огромного предприятия, где директором служит его зять Эрих Клармот,
муж его дочери Отилии. Клармот производит впечатление человека неотесанного, провинциального, но
деловитого. Кроме тридцатисемилетней Отилии у советника еще трое детей: Вольфганг, профессор филологии;
Беттина, девица тридцати шести лет, слегка кривобокая; а также сын Эгмонт двадцати лет. Он активно занимается
спортом, строен и красив. На первый взгляд отношения в семье могут показаться весьма достойными. Все любят и
почитают тайного советника. Особую заботу о нем ежечасно проявляет Беттина — она обещала делать это своей
матери перед её конвиной три года назад. Маттиас Клаузен лишь совсем недавно оправился от этой потери,
однако все понимают, что в любой момент с ним может случиться новый приступ. Поэтому домашний врач семьи
Клаузен, санитарный советник Штейниц, заботливо следит за состоянием здоровья и душевным самочувствием
своего пациента и друга.

С некоторых пор в семье Клаузен проявляются признаки недовольства и недоумения. Ходят слухи,
будто бы советник проникся симпатией к Инкен Петерс, восемнадцатилетней девушке, которая живет в
загородном поместье Маттиаса Клаузена и приходится племянницей его садовнику Эбишу. Она живет в Бройхе
вместе со своим дядей и матерью, фрау Петерс, сестрой садовника. Отец же её несколько лет назад покончил с
собой в тюрьме во время следствия, возбужденного против него. Его обвиняли в том, что, переезжая на другое
место службы, он специально поджег все свое имущество, чтобы незаконно получить страховую премию. Желая
защитить честь семьи, он наложил на себя руки. Следствие же, разобравшись во всех обстоятельствах дела,
полностью доказало его невиновность. Мать Инкен, щадя чувства дочери, держит её в неведении относительно
причин смерти её отца. Однако вскоре после знакомства с Маттиасом Клаузеном Инкен получает анонимное
письмо (принадлежащее руке жены Вольфганга), открывающее ей глаза на это событие. Вслед за письмом Инкен
начинает получать и открытки явно оскорбительного содержания. Почти одновременно с этим к её матери
заявляется управляющий поместьем, советник юстиции Ганефельдт и по поручению детей Маттиаса с глазу на глаз
предлагает фрау Петерс сорок тысяч марок за то, чтобы она со своим братом и дочерью переехала в другое
имение Клаузенов, находящееся в Польше, а Инкен сказала, что получила наследство. Фрау Петере, однако,
уверена, что дочь не согласится и никогда её не поймет.

Фрау Петерс уговаривает дочь не общаться с советником, но из разговора понимает, что чувство
девушки к Маттиасу очень сильное. Инкен хочет стать его женой. Через несколько месяцев после дня рождения
советника в его же доме Кдаузены собираются к ежемесячному (впервые после смерти жены Маттиаса
возобновленному) семейному завтраку. Пока советник в своем кабинете разговаривает с Инкен, Клармот, зять
Маттиаса, заставляет его слугу. Винтера, убрать со стола девятый прибор, предназначенный для девушки. Когда
Маттиас с Инкен выходят к столу, советник видит, что его приказанию кто-то посмел перечить. Его возмущение не
знает границ. В пылу своего недовольства совет ник не замечает, что Инкен убегает. Чуть позже он пытается её
догнать, но безуспешно. Семейный завтрак оканчивается тем, что после бурных пререканий Маттиас всех своих
отпрысков, осмелившихся Полагать, что он их собственность, выгоняет вон из дома.

Они в негодовании уходят. В них растет раздражение на советника из-за того, что он дарит Инкен
семейные драгоценности, купил в Швейцарии замок на берегу озера и теперь перестраивает его и обновляет для
"дочери каторжника". Клармот, лишенный всех полномочий на предприятии тестя, подбивает семью на
возбуждение в суде дела об опеке над советником как над выжившим из ума стариком. Несколько недель Инкен
живет в доме советника. Они не ощущают, что над ними сгущаются черные тучи. Советник пишет письмо другу
юности Гейгеру и просит его приехать. Гейгер, однако, приезжает слишком поздно. Дело в суде уже начато, а пока
оно длится, советник считается лицом граждански неполноценным. Не выполняется ни одно из его распоряжений,
он не властен даже над самим собой. Опекуном ему назначают советника юстиции Ганефельдта, того, который в
детстве играл с его сыном Вольфгангом, а затем служил управляющим поместьем Клаузена. Приезжает в дом и все
семейство Клаузенов. Один лишь младший сын советника не Подписался под прошением о возбуждении дела, не
желая унижать отца. Остальные же, подбиваемые Клармотом, все еще не осознают возможных последствий
своего поступка. Маттиас просит их сразу же и в гроб его положить, ибо то, что они сотворили, означает для него
конец существования. Он отрекается от своих отпрысков, от своего брака, разрезает в клочья портрет жены,
написанный еще в ту пору, когда она была его невестой. Гейгер и Штейниц выпроваживают родственников
советника за дверь.

После этой сцены Клаузен ночью убегает из дома и едет в свое поместье в Бройхе. В голове у него все
смешалось. Он надеется найти Инкен в квартире фрау Петерс, получить утешение от общения с ней. Он появляется
у матери Инкен ночью, в грозу, весь мокрый и забрызганный грязью. В нем с трудом, несмотря на его элегантную
одежду, можно узнать некогда могущественного советника Клаузена. фрау Петерс и Эбиш стараются его
успокоить, но безрезультатно. Он все твердит, что жизнь его кончена. Им все же удается отвести его в спальню, где
он засыпает. Эбиш зовет пастора, советуется с ним, что делать, звонит в город, в дом Клаузена, Оказывается, что
все разыскивают советника. Клармот в бешенстве от того, что его жертва от него ускользнула. К дому подъезжает
машина. В ней — Инкен и Гейгер, а также личный слуга Маттиаса Винтер. Они долго разыскивали советника и
теперь ужасно удивлены тем, что нашли его именно здесь. Они торопятся посадить советника в машину и тотчас
хотят отвезти его в безопасное место — в Швейцарию, в его замок. Однако Клаузен уверяет, что теперь даже сама
Инкен не в состоянии вернуть его к жизни. Пока Инкен, слыша гудки машин приехавших за советником детей,
которые хотят запереть его в больнице, с револьвером направляется им навстречу, чтобы помешать войти в дом,
Маттиас выпивает яд и умирает в считанные секунды на руках у Винтера. В дом заходит Ганефельдт и вновь
начинает говорить о своем долге и о том, что, несмотря на столь прискорбный исход, у него были самые чистые и
самые лучшие намерения.

АНАЛІЗ «ПЕРЕД ЗАХОДОМ СОНЦЯ»

«Перед заходом солнца» — драма Герхарта Гауптмана. Написана в 1931 году, опубликована в 1932, 16
февраля того же года поставлена в берлинском «Немецком театре» Максом Рейнгардтом. 1932 год,
предшествовавший приходу к власти фашистов, был ознаменован в культурной жизни Германии событием
большой исторической важности — столетием со дня смерти Гёте. В этом же году Гауптману исполнялось
семьдесят лет. Оба юбилея отмечались в Германии как национальные торжества. Совпадение этих дат не казалось
случайным: Гауптман, всемирно известный драматург, один из тех, под чьим пером рождалась на рубеже XIX—XX
веков так называемая «новая драма», воспринимался к началу 1930-х гг. как классик, своеобразный «наместник» в
XX веке другого германского классика, Гёте. В пьесе «Перед заходом солнца» Гауптмана семидесятилетний
юбилей ее главного героя — автобиографическая деталь и осознанная художественная параллель юбилею Гёте.

Маттиас Клаузен, тайный коммерции советник, почетный гражданин некоего большого немецкого
города, владелец крупного книгоиздательства, истинный ценитель искусства выступает в драме воплощением
величия немецкой культуры. Дух Гёте витает над героями пьесы: Клаузен цитирует Гёте, его дети носят имена
великого поэта и его персонажей, юная возлюбленная впервые предстает перед тайным советником точно так, как
когда-то Лотта явилась герою «Страданий молодого Вертера», а вся история любви семидесятилетнего Клаузена к
Инкен вызывает в памяти «мариенбадскую элегию» — историю сватовства семидесятичетырехлетнего Гёте к
Ульрике. Конфликт Маттиаса Клаузена и его взрослых детей, испуганных возможной потерей наследства и
организовавших травлю отца, выходит далеко за пределы «семейной драмы», к которой драматург всегда тяготел.
Семья Клаузенов для Гауптмана — своеобразная модель современной ему Германии, в которой варварство и
грубая сила, имеющие целью уничтожить в человеке личность, наступают на мир высоких духовных ценностей.
Дети Клаузена — филистерская среда, обнаружившая в 1920-е гг. явную склонность к фашизации, Клаузен же —
воплощение духа нации. Будучи причастным к формированию этой среды, в итоге он оказывается чуждым ей,
вытесненным из нее, доведенным до самоуничтожения. Первоначально Гауптман хотел назвать свою драму
«Новый Лир». История отца, преследуемого собственными детьми, виделась ему историей Лира XX века,
насильственно лишенного своих «владений». В финале пьесы, когда Клаузен в непогоду бежит из дома и,
полубезумный, оказывается без крова, аналогия с шекспировским венценосным старцем становится прозрачной.
Маттиас Клаузен — тип героя, что сопровождал Гауптмана на всем его творческом пути: незаурядная личность,
одинокий интеллигент. Но если ранний герой драматурга (в пьесах «Одинокие», «Потонувший колокол»,
«Михаэль Крамер» и др.) — мечущийся неврастеник, не умеющий сделать свой выбор, то Клаузен — натура
сильная, цельная. Гармоническая личность, для уничтожения которой нужна сила еще большая, подобная той,
какая воплощена в групповом портрете детей, возглавляемых зятем Кламротом.

Одним из первых в немецкой литературе — наряду с Т. Манном, Л. Фейхтвангером, Б. Брехтом —

Гауптман угадал истинный смысл надвигающегося фашизма, дал свое истолкование его природы. Историческим
контекстом легко проясняется символика названия: драматург, начавший свой творческий путь драмой «Перед
восходом солнца», накануне прихода к власти фашизма открыто заявлял: долгий путь Германии от восхода солнца
до его заката пройден, впереди — безумие, затмение разума, мрак. Кино и театр не раз обращались к пьесе
«Перед заходом солнца». В годы нацизма драму, как и многие другие произведения немецкой классики,
толковали, несмотря на очевидность позиции автора, в откровенно профашистском ключе. Именно такую
трактовку основного конфликта, несколько видоизмененного, предлагал фильм «Властелин», снятый режиссером
Фейтом Харланом в 1937 году. В сценической истории пьесы важное место занимает венская постановка,
последовавшая сразу вслед за берлинской премьерой 1932 г. В СССР в 1940 г. почти одновременно состоялись две
постановки: в ленинградском «Новом театре» и в театре имени Е. Вахтангова. Последняя с участием М.Ф.
Астангова, игравшего главную роль. В 1960-1970-е гг. пьеса появилась в репертуаре таких мастеров русской сцены
как Н.К. Симонов (Ленинградский театр им. А.С. Пушкина, режиссер А. Музиль) и М.И. Царев (Малый театр,
режиссер Л. Хейфец).

Конфликт Маттиаса Клаузена и его взрослых детей, испуганных возможной потерей наследства и
организовавших травлю отца, выходит далеко за пределы «семейной драмы», к которой драматург всегда тяготел.
Семья Клаузенов для Гауптмана — своеобразная модель современной ему Германии, в которой варварство и
грубая сила, имеющие целью уничтожить в человеке личность, наступают на мир высоких духовных ценностей.
Дети Клаузена — филистерская среда, обнаружившая в 1920-е гг. явную склонность к фашизации, Клаузен же —
воплощение духа нации. Будучи причастным к формированию этой среды, в итоге он оказывается чуждым ей,
вытесненным из нее, доведенным до самоуничтожения. Первоначально Гауптман хотел назвать свою драму
«Новый Лир». История отца, преследуемого собственными детьми, виделась ему историей Лира XX века,
насильственно лишенного своих «владений». В финале пьесы, когда Клаузен в непогоду бежит из дома и,
полубезумный, оказывается без крова, аналогия с шекспировским венценосным старцем становится прозрачной.
Манн «Вірнопідданий»
 АНАЛІЗ «Вірнопідданий» Манн

Роман «Вірнопідданий», безсумнівно, найзначніше досягнення всієї творчості Г. Манна. Цей твір і
понині залишається одним з найнайбільших в німецькій і світовій реалістичній літературі першої половини XX
в. Відкриваючи трилогію «Імперія», цей роман є в той же час суцільним, цілком самостійним твором із
закінченим задумом.

«Вірнопідданий» (час дії його віднесений до дев'яностих років минулого сторіччя) побудований по
традиційній для XIX повіки схемі послідовної розповіді про життя героя. У якійсь мірі, мабуть, тут
пародіюється «роман виховання», в якому звичайно автор простежує процес духовного дозрівання
основного персонажа, пошуки ним значення життя, пошуки ідеалу. У Манна його герой (швидше це
антигерой) проходить свого роду негативний шлях розвитку. Те, що звичайно сприймається як похмуре,
темне, брудніше, сміхотворне, для Дідеріха Геслінга є позитивним. Всі його уявлення про моральність -
издевка над достовірно людськими почуттями. Характерні для творчого методу Г. Манна сатиричні
зображальні кошти реалістичний символ, буфонада - придбавають в «Вірнопідданому» соціальну
конкретність, політичну цілеспрямованість. За змістом і художній структурі «Вірнопідданий» - чудовий зразок
соціально-сатиричного романа. Дія в цьому творі витікає з гострих політичних колізій. Важлива межа романа,
що додає твору глибоко національний характер, складається в тому, що Г. Манну вдалося дати сатиричне
зображення німецького буржуазного суспільства у всій своєрідності історично чого склався умов, при яких
розвивався німецький імперіалізм. Дія романа відноситься до кінця XIX в., але в ньому узагальнюється
німецька дійсність аж до переддня першої світової війни. Художник зумів показати суть багатьох типових
сторін теперішнього часу, і це дозволило йому заглянути в майбутнє.

Так, Манн розказує звичайну історію дитинства, юності і зрілості рядового, нічого не примітного
(принаймні, спочатку) німецького підприємця середньої руки. Дія в основному розгортається в маленькому
провінційному містечку Нециге, і тільки зрідка ми бачимо Геслінга на фоні Берліна, а потім і в Італії, де він
здійснює свій весільний вояж. Життя в Нециге-мініатюрна копія життя всієї імперії. Тут, як і всюди в
Німеччині, розгорається боротьба між різними партіями заможних класів, вовча гризня між конкурентами. У
Нециге плентаються інтриги, підкуповують людей. А низам суспільства доводиться мати справу всю з тим же
свавіллям, диким самоуправством.
 У дитинстві - влада школи, що проковтує людину, де Дідеріх навчився тріпотіти перед лінійкою
вчителя, зубрити, навушничати, а заодно насолоджуватися своїм добровільним рабством. З самого
дитинства, готуючись стати експлуататором і насильником, він випробовував до насилля повагу, навіть якщо
в якісь моменти йому самому доводилося від нього постраждати. Навколишні соціальні умови, показує
письменник, виховували в ньому психологію і раба і тирана одночасно. Письменник відразу ж оголяє
констрасти в характері і поведінки героя. Підлоти, що Здійснюються герой прагне прикрити і обгрунтувати
«принципами». Доноси на товаришів по класу він робив по переконанню, не з яких-небудь злих почуттів, а
«по боргу служби» з повною свідомістю виконання «суворої необхідності». «Зрадивши товариша, він міг
підійти до нього і майже щиро пожаліти». Сентиментальність і боягузтво в ньому поєднуються з нахабством і
егоїстичною жорстокістю. Засвоюючи рабське почуття безмежної покірності і зазнаючи тирания, він сам
любить пограти в тирана і перетворитися в «захопленого перемогою насильника».

Після Геслінг поступає в університет, але не через потяг до науки, а по традиції, яка існувала в його
середовищі. Студентська корпорація «Новотевтонія» укріпила в Геслінге свідомість обладнання до «вибраної
нації» і пристрасть до пиятик. У результаті герой отримав можливість гордитися званням доктора хімічних
наук, а також «шикарними» шрамами на обличчі, отриманим під час сутички на рапірах (в світському
суспільстві це тоді вважалося кращою прикрасою чоловіка). Далі слідує недовга (вдалося ухилитися) служба в
армії, де людину «низводили до положення тлі», любовний зв'язок з дівчиною з порядної сім'ї (цей зв'язок
не завершився шлюбним союзом внаслідок дуже малого посагу, який могла запропонувати наречена), вступ
в спадщину (Геслинг став господарем невеликої паперової фабрики) і, таким чином,- досяг зрілості. Після
одруження героя, що приголомшило місто на владарці великого, придбаного вельми сумнівним шляхом
стану - дівчині, яку Геслінг відбив у іншого за допомогою наклепу і інтриг, прийшов час розквіту всіх його
«творчих» сил. Дидерих розширює свою справу, спекулюючи і земельними дільницями, і своїми
верноподданническими «ідеалами». Він стає одним з «стовпів» суспільства, одним з тих, хто став визначати
політичний курс німецького монархічного режиму. Таким чином, буржуазна сім'я, школа, корпорація і вся
насичена мілітаристськими спрямуваннями атмосфера в країні зробили Геслінга тим, ким він був:
вірнопідданим, шовіністом і принциповим ворогом культури. Автор звертає увагу на те, що образ Геслінга
(типовий і звичайний для свого часу) міг з'явитися тільки при сприянні всього суспільство. Це означає, що
його породжує сама система.

Отже, в основі геслинговского виявлення верноподданнических почуттів - передусім невгамовна

ненависть власника до трудівників, які насмілилися підняти голос проти пригноблення. Герой чудово
розуміє, що саме армія і жандармерія кайзера захищають його від «внутрішнього ворога». Цікаво, проте, що
Геслінг знає: влада безпощадно розтоптує рішуче всіх. Адже передусім дістанеться голодним і що бунтує.
Тому герой і плазує перед кайзером. Ставши багатим фабрикантом, Дідеріх шле найвищій персоні одну
телеграму за іншою, благаючи «про захист від пожежі революції, що роздувається соціалістами ... про
термінове видання надзвичайних законів, про захист авторитету і охорону власності військовою силою, про
в'язничний висновок для страйкарів, що заважають штрейкбрехерам працювати...».

Письменник малює свого героя і тираном і боягузом. Це поєднання було породженням режиму
вильгельмовской Німеччини, при якому навіть убрані владою відчували на собі тиск більш могутнього
деспотизму, що панував в країні беззаконня. «Всіх зітру в порошок»,- загрожує Дідеріх, однак в інакші
хвилини обачно говорить собі: «Тепер тримай вухо востро... інакше... тебе розітруть в порошок».

Комічний елемент в сатирі Г. Манна зливається з елементом трагічним. У романові звучить

серйозне застереження німецькому народу. Історія героя завершується описом його перемоги у всіх сферах
життя. Здійснюються найбільш заповітні мрії Геслінга. У нього більше немає могутніх політичних противників
(старий демократ Бук і його син, хоч і бачать вредоносность Дідеріха, не в змозі покласти межу його успіхам).
Однак у читача не створюється враження, що вірнопіддані представляють собою непохитну стіну, навпаки,
ми весь час відчуваємо: перемоги героя скороминущі, геслинги внутрішньо неспроможні, вони приречені на
загибель. Звертає на себе увагу і те, що назва романа характеризує не тільки головного героя. Мова йде про
явище, типове для всього політичного життя передвоєнній Німеччині. Таким чином, автор проводить
паралель між особистістю Геслінга і сучасним йому суспільством.

Манн «Смерть у Венеції»

 АНАЛІЗ «Смерть у Венеції»

Головний герой новели, письменник Густав Ашенбах, - людина внутрішньо спустошений, але щодня
зусиллям волі і самодисципліною спонукує себе до наполегливої, копіткій праці. Витримка і самовладання
Ашенбаха роблять його схожим на Томаса Будденброки. Проте його стоїцизм, позбавлений моральної опори,
виявляє свою неспроможність. У Венеції письменник потрапляє під незбориму владу принизливої
протиприродною пристрасті. Внутрішній розпад прориває неміцну оболонку витримки та добропорядності. Але
тема розпаду і хаосу пов'язана не тільки з головним героєм новели. У Венеції спалахує холера. Над містом висить
солодкуватий запах гниття. У центрі художнього твору - письменник Ашенбах. У його образі автор бачить почасти
себе самого і звичайно ж інших людей. Автор показує нам безпорадність Густава перед Світом, перед його красою
і життям. Автор підкреслює такі риси як талант Густава, він не знав відпочинку і не дозволяв собі жити по-іншому.
Він був природженим працьоголіком. Він дуже хотів дожити до старості і часто сидів над своїми творами до пізньої
ночі. Він володів завзятістю [8, 5] також автор подає характер: "Ашенбах змолоду жив отак, - він стиснув ліву руку в
кулак, - і ніколи не дозволяв собі жити отак". Описував зовнішність Ашенбаха: «Густав Ашенбах був трохи нижче
середнього зросту, брюнет з голеним обличчям. Голова його здавалася надто великий по відношенню до майже
субтильного тілу. Його зачесане назад волосся, поріділі на тімені і на скронях вже зовсім сиве, обрамляли високий,
немов рубцями пооране чоло ». Автор як підтвердження його внутрішньо стану такого як фізична втома переслідує
героя - є його більш глибокий внутрішній конфлікт.

У творі немає дуже яскравих образів тільки Тадзіо - підліток у котрого закохався Густав. Таким його
описав автор: «Хода його - то, як він тримав корпус, як рухалися його коліна, як ступали взуті в біле ноги, - була
невимовно чарівна, легка, боязка і в той же час гордовита, ще більш чарівна від того дитячого збентеження , з яким
він двічі підняв і опустив повіки, впівоберта озираючись на незнайомих людей за столиками. Посміхаючись і щось
кажучи на своєму м'якому, що розпливається мовою, він опустився на стілець, і Ашенбах, побачивши його чіткий
профіль, знову здивувався і навіть злякався богоподібної краси цього отрока.» Сила новели «Смерть у Венеції»
полягає не в героях твору а в характері героя і його тяготи до божественної краси, яку він побачив у Тадзіо, почутті
до прекрасного. Історія написання----Манн планував написати історію про «пристрасть як затьмарення розуму і
деградації», навіяну історією любові Гете до 18-річної Ульріки фон Леветцов[ru][3]. Також письменник знаходився
під враженням смерті Густава Малера і відвідування Венеції, де він спілкувався з прототипом Тадзя — 11-річним
хлопцем, якого звали Владислав (Владзьо) Моес. Прототипами в широкому розумінні були і Ріхард Вагнер, який
помер у Венеції і там же написав другий акт «Трістана та Ізольди», пронизаний романтикою смерті, і німецький
поет XIX століття Август фон Платен, причиною смерті якого була холера в Італії, яка відіграє у новелі головну роль.
[2] Манн також мав намір показати стосунки між розумом і почуттям, трагедію пристрасті, що принижує,
зачарованості смертю.
 Написанная в 1911-м и изданная в 1912-м году новелла «Смерть в Венеции» создавалась Томасом
Манном под влиянием двух реальных событий: смерти известного австрийского композитора и дирижёра –
Густава Малера и общения в Венеции с одиннадцатилетним Владзьо Моэсом, ставшим прототипом Тадзио.
Внешние черты музыканта писатель позаимствовал для формирования внешности главного героя произведения -
писателя Густава Ашенбаха, свою поездку в Венецию – для сюжета новеллы, знаменитую историю любви
престарелого Гёте к юной Ульрике фон Леветцов – для внутреннего накала страстей, ставших одной из главных тем
«Смерти в Венеции». Последняя любовь пятидесятилетнего писателя – платоническая и извращённая
(направленная на польского подростка Тадзио, встреченного им на курорте Лидо) – неразрывно связана в новелле
с темами искусства и смерти. Смерть не случайно выносится в заглавие произведения. Именно она становится
определяющей для всего хода действия новеллы и жизни её главного героя – Густава фон Ашенбаха. Признанный
читателями, критиками и государством автор романа «Майя» и рассказа «Ничтожный» с раннего детства живёт с
мыслями о смерти: болезненный по натуре герой учится дома и мечтает дотянуть до старости. Во взрослом
возрасте Ашенбах строит свою жизнь здраво и размеренно: он закаляется, работает в утренние часы, когда
чувствует себя наиболее свежим и отдохнувшим, старается не совершать необдуманных поступков.
«Отшлифованное», как и его литературный стиль, существование персонажа нарушается встречей со странного
вида путником, обладающим нехарактерной для жителей Мюнхена внешностью – местами странной, местами
устрашающей.

Мотив путешествия, вызванного внутренней тягой к странствиям, связывается в новелле с

естественным переходом человека от жизни к смерти. Густав Ашенбах направляется навстречу своей гибели не
потому, что так захотел автор, а потому, что пришло его время. На пути к смерти герой постоянно сталкивается со
странного вида людьми и ситуациями, являющимися символическими предзнаменованиями ухода писателя из
земного мира. Видение тропических болот, посетившее Ашенбаха ещё в Мюнхене, становится прообразом
источающей болезнетворные миазмы Венеции, вопреки обыкновению встречающей героя не чистым, ясным
небом, а серой пеленой дождя. Один из молодых людей, путешествующих вместе с Ашенбахом на пароходе и
оказавшийся «поддельным юношей», является Alter ego персонажа, предрекающим его будущее: спустя время
писатель, как и старик, будет стараться казаться моложе за счёт маскирующего морщины крема, краски для волос
и цветных деталей в одежде. Нехарактерный для старого человека вид вызывает в герое «смутное чувство, что
мир» выказывает «неостановимое намерение преобразиться в нелепицу, в карикатуру». Вслед за разрушением
классической картины бытия Ашенбах сталкивается с ещё одним символическим образом смерти, воплощённом в
неприятном вида гондольере, самовольно везущим писателя на Лидо. Гондольер в новелле – это Харон,
помогающий своему «клиенту» перебраться через реку Стикс в подземное царство мёртвых. Главный герой на
интуитивном уровне чувствует эту связь, думая о том, что имеет дело с преступником, который поставил своей
целью убить и ограбить богатого путешественника, но мягкое покачивание волн (неумолимого рока) усыпляет его
тревоги, и он приезжает на место своей гибели. Захваченная азиатской холерой Венеция, жаркая и болезненная,
приковывает к себе Ашенбаха извращённой страстью – к юному польскому аристократу, бледному и слабому, но
настолько прекрасному со своими золотыми кудрями, что писатель видит в нём воплощённое божество. Поначалу
главный герой ещё пытается сбежать из города, атмосфера которого плохо сказывается на его здоровье, но
отправленный не туда багаж и желание постоянно видеть Тадзио, останавливает его и бросает в последнюю,
неистовую пляску жизни. Первое время Ашенбах всего лишь любуется Тадзио. Юный поляк вдохновляет писателя
на небольшую, но изысканную литературную миниатюру. Тадзио становится для Ашенбаха символом искусства,
жизни, красоты. Но чем больше герой думает о своём кумире, тем сильнее начинает желать его, тем больше
привязывается к нему и уже не может не следовать за ним повсюду. На пороге агонии, когда Венеция погружается
в хаос смертей, Ашенбах окончательно теряет свои моральные устои: он не стесняется того, что окружающие могут
заметить его страсть, и мечтает о том, что вымерший от заразы город станет идеальным местом для его любовных
утех с мальчиком. Новелла заканчивается смертью главного героя и… жизнью, в которую, как в море, вступает
польский подросток Тадзио. Чувственная красота последнего – это тоже смерть: творческое сознание Ашенбаха не
в состоянии вынести того факта, что слово, которому он отдал всю свою жизнь, может лишь воспеть неизъяснимое
очарование человека, но ни воссоздать его, ни обладать им по собственному желанию. Резкий контраст между
Тадзио и Ашенбахом символизирует в новелле извечное противостояние между юностью и старостью, красотой
внешней и внутренней, жизнью и смертью.

Доктор Фаустус

Рассказ ведется от лица доктора философии Серенуса Цейтблома. Родившись в 1883 г., он оканчивает
гимназию городка Кайзерсашерна, потом университет, становится преподавателем классических языков и
обзаводится семьей. Адриан Леверкюн на два года моложе. Раннее детство он проводит в родительском
поместье, недалеко от Кайзерсашерна. Весь уклад жизни семьи, в которой еще двое детей, воплощает
добропорядочность и прочную приверженность традиции. В Адриане рано проявляются способности к наукам, и
его отдают в гимназию. В городе он живет в доме дядюшки, который держит магазин музыкальных инструментов.
Несмотря на блестящие успехи в учебе, мальчик отличается несколько высокомерным и скрытным нравом и не по
годам любит одиночество. В четырнадцатилетнем возрасте Адриан впервые обнаруживает интерес к музыке и по
совету дяди начинает брать уроки у музыканта Венделя Кречмара. Тот, несмотря на сильное заикание, читает
увлекательные публичные лекции по теории и истории музыки и прививает молодым людям тонкий музыкальный
вкус. По окончании гимназии Адриан Леверкюн изучает богословие в университете города Галле, куда
перебирается и Цейтблом. Среди профессоров оказывается немало интересных людей: так, преподаватель
психологии религии Шлепфус излагает своим ученикам теорию о реальном присутствии магии и демонизма в
человеческой жизни. Наблюдая Адриана в обществе сверстников, Цейтблом все более убеждается в
незаурядности его натуры. Леверкюн продолжает поддерживать связь с Кречмаром и, когда того приглашают в
консерваторию в Лейпциге, переезжает тоже. Он разочаровывается в богословии и теперь изучает философию, но
сам все больше тяготеет к музыке. Однако Кречмар считает, что атмосфера такого учебного заведения, как
консерватория, для его таланта может оказаться губительной. В день приезда в Лейпциг Адриана вместо харчевни
приводят в публичный дом. К чуждому распутства юноше подходит девушка с миндалевидными глазами и
пытается погладить по щеке; он бросается прочь. С тех пор её образ не покидает его, однако проходит год, прежде
чем юноша решается её найти. Ему приходится ехать за ней в Братиславу, но, когда Адриан наконец находит
девушку, та предупреждает его, что больна сифилисом; тем не менее он настаивает на близости. Вернувшись в
Лейпциг, Адриан возобновляет занятия, но вскоре оказывается вынужден обратиться к врачу. Не доведя лечение
до конца, врач внезапно умирает. Попытка найти другого лекаря также оканчивается безуспешно: врача
арестовывают. Больше юноша решает не лечиться.

Он увлеченно сочиняет. Самым знаменательным его творением того периода становится цикл песен
на стихи поэта-романтика Брентано. В Лейпциге Леверкюн сводит знакомство с поэтом и переводчиком
Шильдкнапом, которого уговаривает сочинить оперное либретто по пьесе Шекспира "Бесплодные усилия любви".
В 1910 г. Кречмар получает пост главного дирижера Любекского театра, а Леверкюн переезжает в Мюнхен, где
снимает комнату у вдовы сенатора по фамилии Родде и двух её взрослых дочерей — Инесы и Клариссы. В доме
регулярно устраиваются званые вечера, и среди новых знакомых Леверкюна много артистической публики, в
частности талантливый молодой скрипач Рудольф Швердтфегер. Он настойчиво ищет дружбы Адриана и даже
просит написать для него скрипичный концерт. Вскоре в Мюнхен переезжает и Шильдкнап. Нигде не находя себе
покоя, Леверкюн уезжает в Италию вдвоем с Шильдкнапом. Жаркое лето они коротают в горном селении
Палестрина. Там его навещают супруги Цейтблом. Адриан много работает над оперой, и Цейтблом находит его
музыку в высшей степени удивительной и новаторской.

Здесь с Леверкюном происходит эпизод, детальное описание которого много позже обнаруживает в
его нотной тетради Серенус Цейтблом. Ему является сам дьявол и объявляет о своей причастности к тайной
болезни Адриана и неустанном внимании к его судьбе. Сатана прочит Леверкюну выдающуюся роль в культуре
нации, роль провозвестника новой эры, названной им "эрой новейшего варварства". Дьявол заявляет, что,
осознанно заразившись нехорошей болезнью, Адриан заключил сделку с силами зла, с тех пор для него идет
отсчет времени я через двадцать четыре года сатана призовет его к себе. Но есть одно условие: Леверкюн должен
навсегда отказаться от? любви. Осенью 1912 г. друзья возвращаются из Италии, и Адриан снимает комнату в
поместье Швейгештилей, недалеко от Мюнхена, которое примечает еще раньше, во время своих загородных
прогулок: это место удивительно походит на хутор его родителей. Сюда к нему начинают наведываться
мюнхенские друзья и знакомые.

Закончив оперу, Леверкюн снова увлекается сочинением вокальных пьес. В силу своего новаторства
они не встречают признания широкой публики, но исполняются во многих филармониях Германии и приносят
автору известность. В 1914 г. он пишет симфонию "Чудеса Вселенной". Начавшаяся мировая война Леверкюна
никак не затрагивает, он продолжает жить в доме Швейгештилей и по-прежнему много работает. Инеса Родде Тем
временем выходит замуж за профессора по фамилии Инститорис, хотя сгорает от невысказанной любви к
Швердтфегеру, в чем сама признается автору. Вскоре она вступает в связь со скрипачом, мучаясь, однако,
сознанием неизбежности разрыва. Ее сестра Кларисса тоже покидает родной дом, дабы безраздельно посвятить
себя сцене, а стареющая сенаторша Родде перебирается в Пфейферинг и селится недалеко от Леверкюна, который
в это время уже Принимается за ораторию "Апокалипсис". Он задумывает своей демонической музыкой показать
человечеству ту черту, к которой оно Приближается.

Весной 1922 г. в Пфейферийг к матери возвращается Кларисса Родде. Пережив творческий крах и
крушение надежд на личное счастье, она кончает счеты с жизнью, выпивая яд. Леверкюн наконец внимает
просьбам Швердтфегера и посвящает ему концерт, который имеет шумный успех. Повторное его исполнение
проходит в Цюрихе, где Адриан и Рудольф знакомятся с театральной художницей Мари Годе. Спустя несколько
месяцев она приезжает в Мюнхен, а через считанные дни скрипач просит Леверкюна его посватать. Тот нехотя
соглашается и признается, что и сам немного влюблен. Через два дня все уже знают о помолвке Рудольфа с Мари.
Свадьба должна состояться в Париже, где у скрипача новый контракт. Но по дороге с прощального концерта в
Мюнхене он встречает смерть от руки Инесы Родде, которая в порыве ревности стреляет в него прямо в трамвае.
Через год после трагедии наконец публично исполняется "Апокалипсис". Концерт проходит с сенсационным
успехом, но автор в силу большой душевной подавленности на нем не присутствует. Композитор продолжает
писать дивные камерные пьесы, одновременно у него зреет план кантаты "Плач доктора Фаустуса".

Летом 1928 г. к Леверкюну в Пфейферинг привозят погостить младшего племянника, пятилетнего

Непомука Шнейдевейна. Адриан всем сердцем привязывается к обаятельному и кроткому малышу, близость
которого составляет едва ли не самую светлую полосу в его жизни. Но спустя два месяца мальчик заболевает
менингитом и в считанные дни в муках умирает. Врачи оказываются бессильны. Следующие два года становятся
для Леверкюна годами напряженной творческой активности: он пишет свою кантату. В мае 1930 г. он Приглашает
друзей и знакомых прослушать его новое сочинение. Собирается человек тридцать гостей, и тогда он произносит
исповедь, в которой признается, что все созданное им на протяжении последних двадцати четырех лет —
промысел сатаны. Его невольные попытки нарушить запрет дьявола на любовь (дружба с юношей-скрипачом,
намерение жениться и даже любовь к невинному ребенку) приводят к гибели всех, на кого направлена его
привязанность, вот почему он считает себя не только грешником, но и убийцей. Шокированные, многие уходят.

Леверкюн начинает было играть на рояле свое творение, но вдруг Падает на пол, а когда приходит в
себя, начинают проявляться признаки безумия. После трех месяцев лечения в клинике матери разрешают забрать
его домой, и она до конца дней ухаживает за ним, как за, малым ребенком. Когда в 1935 г. Цейтблом приезжает
поздравить друга с пятидесятилетием, тот его не узнает, а еще через пять лет гениальный композитор умирает.
Повествование перемежается авторскими отступлениями о современной ему Германии, полными драматизма
рассуждениями о трагической участи "государства-чудовища", о неизбежном крахе нации, вздумавшей поставить
себя над миром; автор проклинает власть, погубившую собственный народ под лозунгами его процветания.

АНАЛІЗ «ДОКТОР ФАУСТУС» МАНН

«Доктор Фаустус» Томас Манн аналіз

 Роман «Доктор Фаустус» створювався Томасом Манном в непростий час. Перші сторінки твори були
написані в 1943 році, коли вже всім, навіть німцям, стала очевидною істина про крах нової національної ідеї,
звироднілої у фашизм. Опублікований в 1947-му році роман з’явився художнім запереченням того антилюдського
ідеалу, який ставила перед собою Німеччина 30-40-х років. Герой-оповідач – друг головного персонажа, доктор
філософії Серенус Цейтблом, пише біографію Адріана Леверкюн під час падіння німецьких міст під натиском
російських військ. Оповідаючи про події, що припадають на початок XX століття, він періодично повертає читача в
даний час, проводячи конкретну паралель між історією життя приватної особи і цілої країни.

Геніальний композитор Адріан Леверкюн – вигаданий герой. У його художньому образі набагато
більше від гетівського Фауста, ніж від будь-кого з реально існуваючих музикантів. Присутня в симфоніях «доктора
Фаустуса» дисгармонія до кінця життя перетворюється на справжній «Плач», що є антиподом дев’ятої симфонії
Бетховена і вираженням внутрішнього розпаду особистості композитора. Домінантна риса характеру головного
героя – гордість є основою і його божевільної геніальності, і його духовного падіння. Неймовірний індивідуалізм,
властивий Адріану Леверкюн, робить його недоступним для простих людських почуттів, позбавляючи на початку
любові жінки, потім – друга і, в кінці життя, – названого сина, племінника Непомука. Свої невдачі Адріан пояснює
угодою з Дияволом, яка відбулася в силу початкової зіпсованості його душі.

Дияволу немає потреби вмовляти героя на підписання договору: він зявляється уточнити умови
співпраці і пояснити, як все буде працювати. Ворог роду Людського стає видимим тільки після появи в головному
мозку Адріана очажка венеричного менінгіту – хвороби, підхопленою їм після першого любовного досвіду в
обіймах проститутки. Гріхопадіння персонажа пояснює його бачення з духовної точки зору, ураження мозку – з
фізіологічної. Чи справді Адріан Леверкюн зустрів Диявола або йому це тільки здалося – повинен вирішувати читач.
Автор-оповідач не бере на себе сміливість робити якісь заяви. Головна умова угоди – відсутність любові –
беззаперечно виконується Адріаном аж до проникнення в його життя молодого талановитого скрипаля Рудольфа
Швердтфегера. Наполегливість маленького піжона непомітно для композитора підкорює його серце. Тільки
дружба руйнується раптово, коли з’ясовується, що Адріан і Рудольф люблять одну і ту ж дівчину – художницю Марі
Годо. Остання бачить у Леверкюн тільки геніального композитора, Руді ж вона віддає своє серце. Заручини
художниці та скрипаля обертаються трагедією: колишня коханка Швердтфегера, Інеса Родді вбиває його в трамваї
після концерту. Адріан двічі втрачає друга – на початку через зраду, потім – в силу природної смерті. У «Доктор
Фаустус» любов не має життєствердного початку: актриса Кларисса Родді вбиває себе, зраджена одним коханцем і
покинута нареченим; Інеса, що тягнеться до простого буржуазного щастя, виявляється чуттєвої зрадницею,
наркоманкою і злочинницею; Адріан Леверкюн, який зберігає свою чистоту «богослов»  віддає її на наругу
блудниці. Чи присутня любов у сім’ях Серенус Цейтблома або Урсель Леверкюн – сказати складно. Цілком
можливо, що ці союзи утворюються в силу загальносвітової традиції по досягненні певного віку знаходити
супутника життя.

Тема кохання в романі відображає розпад культури Німеччини, поступово скачується в безодню
фашизму. Племінник Адріана Леверкюн – п’ятирічний Непомук Шнейдевейн являє собою символічний образ
старої, вмираючої Німеччини – гарної й чистої серцем. Сам композитор стає символічним виразом Німеччини
справжньої – гордої, нікого не люблячої, що ставить власну деструктивну геніальність понад усе. Неспроможність
внутрішнього індивідуалізму і зовнішнього відчуження доводиться божевіллям Адріана Леверкюн і крахом
нацистських ідей Гітлера. Смерть композитора і знищення Німеччини як культурної країни ставлять фінальні точки
в двох тимчасових пластах оповідання – 1940-м і 1945-м, відповідно. Зародження фашизму Німеччини Серенус
Цейтблом пов’язує з одвічним прагненням німецької нації заявити про себе. Вже Перша світова війна була
сприйнята німцями як «звільнення від світового застою». Друга Світова стала новою спробою висунутися на
політичній арені. Буржуазна інтелігенція негативно поставилася до нацистських ідей, але спробувала побачити в
них реальний шанс для відродження країни. Серенус Цейтблом, який бере участь у дискусіях гуртка Сикста
Крідвіса, сторониться співчутливих розмов про нову політику німецьких властей, але безпосередньо свого
неприйняття також не висловлює.
 «Доктор Фаустус» – інтелектуальний, філософський, музичний роман. У ньому присутні розлогі
міркування про музику – музичні інструменти, композиторів, старовинних і сучасних техніках створення музичних
творів. Томас Манн розкриває перед читачем історію музики, природу творчості, проблему геніальності. Остання
розглядається в романі двояко – те, що володіє Адріаном Леверкюн можна назвати і божевільною геніальністю, і
геніальним божевіллям одночасно. Художній простір роману представлено невеликим німецьким містечком –
Кайзерсашерн, дух якого переслідує головного героя протягом усього життя. Навіть відірвавшись від рідного дому,
Адріан Леверкюн вибирає собі місце проживання, яке один в один збігається з місцем, де пройшло його
дитинство. Внутрішня самотність композитора визначає і його зовнішнє облаштування: на початку – за містом, а
потім – в похмурих, позбавлених сонячного світла кімнатах.
 АНАЛІЗ «СТЕПОВИЙ ВОВК» ГЕССЕ

Роман за своєю структурою є своєрідною «книгою в книзі». Розповідь починається з передмови видавця,
що вирішив опублікувати записки, що були залишені йому головним героєм і названі «Записки Гаррі Галлера
(тільки для божевільних)». Гаррі Галлер знаходиться у тяжій внутрішній кризі. Під час блукань по місту він
зустрічає людину, що дає йому невелику книгу, «Трактат про Степового Вовка». Трактат оповідає про «Гаррі на
прізвисько Степовий Вовк», котрий, так само як і протагоніст роману, розділяє свою особистість на дві частини:
людину високої моралі та тварину — вовка. При цьому в книзі вказується, що особистість «Гаррі» є насправді
складною та багатоликою, і розкриваються його суїцидальні нахили. Наступного дня, знову блукаючи по місту
перед поверненням додому, де він вирішує накласти на себе руки, Гаррі заходить до ресторану. Там він зустрічає
дівчину, котра своїм ставленням розраджує Гаррі та відкладає його рішення про самогубство. При наступній
зустрічі з'ясовується, що її звуть Герміна, і вона просить Гаррі вбити її, коли вона йому накаже. У романі не завжди
зрозуміло, де проходить межа між внутрішніми переживаннями героя та зовнішнім світом. Зокрема, коли в кінці
роману Гаррі вбиває Герміну, неясно, чи відбувається це в реальності чи лише в уяві Галлера. Часто внутрішню
сутність Галлера Степового Вовка асоціюють з тим, що Юнг називав тінню, в той час як Герміну ототожнюють з
анімою.

Дія роману охоплює близько трьох тижнів з життя Гаррі Галлера, що називає себе "степовим вовком". Цей
вічний мандрівник, бродяга і аутсайдер якийсь час живе в невеликому, по багатьом прикметам швейцарському,
містечку, знімаючи кімнату в затишному міщанському будинку. Незабаром він безслідно зникає з містечка,
залишивши племінникові господині будинку "Записки Гаррі Галлера" з позначкою "тільки для божевільних".
Автор "Записок" - нескінченно самотня, страждаюча людина. Буржуазний побут нестерпний для нього, і в той же
час він не може порвати з ним, він пов'язаний з ним кровними узами. Степовий вовк носиться з думкою про
самогубство, він чекає відповідного приводу, щоб удатися до "рятівної" бритви і перерізати собі горло.
Незабаром такий привід представляється: його запрошує в гості старий знайомий, університетський професор.
Візит кінчається трагічно: все в будинку професора дратує Галлера навіть портрет олімпійця Гете на столі. До того
ж рожевощокий служитель науки виявляється шовіністом і нападає на відомого публіциста, автора
антивійськових статей, не підозрюючи, що він сидить перед ним. Загнаний, такий, що зневірився в собі і інших
Степовий вовк вирішує покласти кінець своїм мукам. Дорогою додому він заходить в ресторан і несподівано
зустрічає там людину, до якої відразу ж відчуває довіру. Це Герміна, дівчина з небуржуазного світу, що не визнає
умовностей та імперативів суспільства. Разом з своїми друзями - "колегою" по професії Марією і саксофоністом
Пабло - вона навчає Галлера користуватися радощами сучасного життя. Роман кінчається грандіозним спектаклем
в "магічному театрі", куди Пабло за допомогою наркотиків "вводить" Галлера.

І суспільство, і життя в ізоляції однаково можуть довести Галлера до безумства. Герой кидається, він шукає
виходу з самотності. Таємничим образом він попадає в "магічний театр" ( "вхід тільки для божевільних"), уявний
простір, в якому відбуваються самі дивні речі, внаслідок чого завершується виховання героя і залучення його до
життя. Розгорнена алегорія з "магічним театром" допомагає Гессе з спритністю досвідченого психоаналітик
розікласти на частині і знов зібрати все життя суспільства і душі Гаррі Галлера. У кінці твору фантастичний і
реальний план зливаються, їх важко розділити: Гете, Моцарт і інші "безсмертні", що зійшли з висот людського
духа, своєю піднесеною веселістю повертають до життя Галлера, що вбив коханих, спасають його від відчаю і
посилають до людей. Герой "Степового вовках, письменник Гаррі Галлер (прототипом його є сам Герман Гессе),
-интеллигент-одинак, противник мілітаризму і війни. Він не може змиритися з навколишньою його брехнею. Це
Галлера автор називає "степовим вовком", самотнім звіром, що не приймає стадних законів, по яких живуть
обивателі.
 Аналіз «Гра в бісер» Манн

«Гра в бісер» – роман Германа Гессе. Завершено в 1943 р Роман «Гра в бісер», аналіз якого
ми проведемо, містить опис «республіки духу» – Касталії, куди в юності взятий учнем герой книги Йозеф Кнехт,
що стає врешті-решт верховним магістром цієї спільноти. Поєднуючи в собі риси «роману виховання»
(біографія Кнехта), філософської прози, де рух характерів підпорядковане розвитку ідей, і утопії (створена у
двадцять другому столітті після пережитих людством катастроф, Касталія мислиться її засновниками як нарис і
сховище культури, зниклої з повсякденних відносин людей за межами цього куточка землі), «Гра в бісер»
прочитується і як прозора контрастна паралель до подій, що відбувалися в світі 1930-1940-х років. Кнехт і його
антагоніст Пліній Дезіньорі ведуть на всьому протязі роману суперечка про вищі цінності і сенс людського
існування, часом досить гострий, щоб надати інтригуючий інтерес і напруга фабульно майже безподієвості
розповіді. Однак, залишаючись противниками, ці основні персонажі не вступають в конфлікт, який можна було
б назвати непримиренним. На погляд Гессе, з юності захоплювався філософськими концепціями давньої Індії і
Китаю, буття є не контраст, а єдність протилежних начал, – концепція, послідовно реалізована на сторінках
«Гри в бісер», де містяться спеціальні, що не відносяться безпосередньо до дії коментарі, які роз’яснюють
найважливіші поняття (дао, інь-ян і ін.), почерпнуті з книг східних мудреців і робіт синологів.

Співіснування і взаємодія протилежностей визначають як розстановку дійових осіб, так і

розвиток найбільш важливих колізій роману. Сама Касталія показана в неоднозначному освітленні,
опиняючись і оплотом істинної духовності, і берегинею тих культурних пластів, що не знаходять дійсно
вагомого значення «всередині структури народу, світу, світової історії», оскільки оберігаються в цитаделі
цінності до цієї історії точно були непричетні. Дискусія між Кнехтом і Дезіньорі, що стосується перш за все
призначення Касталії, як і виправданості самого її існування, прочитується під знаком обгрунтованості обох цих
позицій: зовні несумісні, вони постають як доповнюють один одного і практичні в рівній мірі виражають
авторський погляд. Композиція роману «Гра в бісер» Гессе покликана втілити такого року множинність
допустимих причетний і можливих інтерпретацій змісту головних конфліктів. За великим передмовою
видавця, де повідомлені найбільш суттєві відомості про сенс ритуалу, відомого під назвою гри в бісер (або гри
скляних бус), слідують кілька життєписів Кнехта і його вірші. Серед трьох версій можливої своєї долі, які
придумані самим Кнехтом, виділяється «індійська», де герой, подібно магістру Касталії, також залишає світ,
оселившись в лісі у йога, але, на відміну від Кнехта, ретельно оберігає своє відлюдництво, стає декларацією
повного неприйняття марного і безцільної мирського життя, яка позбавлена морального орієнтира, а тим
самим і виправдання. На противагу Кнехту, тяготи тієї чистої споглядальністю, яка визнана законом і нормою
мешканцями Касталії, герой «індійської» версії Даса вибирає абсолютну пасивність, стаючи уособленням
східного світорозуміння, протилежної діяльного європейському духу. Для Гессе ні Кнехт, ні Даса, які вчиняють
принципово різний вибір, не можуть, однак, претендувати на володіння кінцевої істиною. Абсолютна істина
розуміється письменником як химера, і Кнехт, завершуючи свій шлях, формулює дуже важливу письменнику
думка, що важливі не істини, в результаті найчастіше постають односторонніми або ілюзорними, а здатність
«винести дійсність», зберігаючи людську гідність. Цей етичний імператив спонукає Кнехта покинути світ, коли
він почув таємний поклик свого учня, і назавжди занурився в крижані води гірського озера. Сенс епілогу «Гри в
бісер» розшифровувався як розчинення героя в природної стихії, яка завжди має нездоланною чарівністю на
тлі витонченого, але безпристрасного розумування, або як набуття нірвани, або як жертовна загибель,
вказаним самим рішенням героя вийти до людей зі своєї Кастальському ізоляції. Фінал відкритий для самих
різних тлумачень, як і вимагав поліфонічний принцип побудови роману, в цьому відношенні родинного
мистецтва Достоєвського, яке приваблювало Гессе з юних років (стаття про «Ідіоті», написана в 1920 р,
увінчана висновком про властиві Мишкіна «магічному мисленні», тобто здатності «відчувати взаємозамінність
духу і природи, духу і волі, добра і зла» – дарі, яким щедро наділений і Кнехт).

Найважливішим стимулом, який визначає характер рішень героя в ситуаціях, які для нього
доленосні, виявляється не умиротворення, що дарує просвітлення, а вічне духовне занепокоєння, підкреслене
і в текстах Гессе, службовців автокоментар до його роману. Заперечуючи тим, хто зводив сенс історії,
розказаної на сторінках «Гри в бісер», до проповіді стоїцизму, даоських «принципу недіяння» і відходу від
непоправно деградував світу, Гессе не раз вказував, що він внесено дуже багато європейського в східне
жізнепоніманіе, хоча воно і справді завжди зберігало для нього велику привабливість. Ідея служіння
залишається домінуючою в свідомості Кнехта, незалежно від обставин, в яких він знаходиться. Шляхетна, хоча
багато в чому і наївна спроба побудувати бездоганно гармонійний світ, коли дійсність знаходиться у владі
трагічного хаосу, не була для Кнехта лише суб’єктивною духовною потребою, але висловлювала його
прагнення створити бастіон культури та інтелектуальної незаплямованості, нагадавши, що вищі смисли
людського існування, як і зумовлювані ними вищі моральні критерії, зберігаються в усі часи.
 АНАЛІЗ « ЛЮДИНА З СИЧУАНІ»

Происходящее стоит воспринимать скорее как метафору, чем как обычные события
обычного городка. Все, что происходит в пьесе, выглядит немного чудаковато и смешно. И, таким образом,
создавался некий эффект отчуждения, ощущение того, что это все ненастоящее, будто бы кукольное.
Центральным конфликтом здесь является непримиримая борьба человека между своими интересами и
интересами окружающих. На протяжении всего произведения Шен Де старалась угождать всем вокруг, не
бросая никого в трудную минуту, даже в ущерб собственному благополучию. Она это делала, потому что
боги объявили её самым добрым человеком и помогли ей финансово, тем самым возложив на нее большую
ответственность. Шен Де и сама по себе всегда была очень добра, а теперь у нее практически нет больше
другого выхода. Но затем появляется ее «двоюродный брат» Шой Да, он расчетлив, он не станет делать
добро в ущерб Шен Де и ее делам.

Только читатель то понимает, что это всего лишь маска, что Шен Де и Шой Да один и тот же
человек. В этом и скрыта главная метафора всего произведения. Шен Де является неким образом вообще
любого человека, в котором борются две сущности, борется добро и зло. Такая борьба, безостановочная
борьба ведется в каждом из нас. Но в ней не может быть победителя и проигравшего, потому что в человеке
всегда заключены обе сущности, и что-то хорошее, и что-то плохое. Поэтому этот конфликт неразрешим. Но
так же я подметила одну интересную деталь — по сути изначально Шен Де была доброй, а всё зло
заключалось в Шой Да, в чем-то инородном и искусственно созданном. Таким образом, Брехт будто бы
говорит читателям, что добро в человеке является чем-то естественным, а зло — всего лишь защитная маска,
которая появляется у человека из-за жесткого мира. Изначально Шой Да появлялся в пьесе только изредка и
ненадолго. Он поправлял дела двоюродной сестры и уходил, но когда она узнала, что у нее будет ребенок,
Шен Де поняла, что теперь ей придется защищать не только себя, Шой Да остался совсем надолго.

Основою для сюжету п'єси Бертольта Брехта послужила подвійність нашого матеріального
світу: добрі пориви звертаються в жорстокі вчинки, бажання творити добро заподіює біль, «гнів долі», за
висловом Т. Манна, стає «далекоглядної добротою». Так, боги підносять Шен Ті подарунок, але за нього
добра людина повинен розплачуватися усвідомленням правди про світоустрій і душевними стражданнями,
необхідністю бути жорсткої та подекуди жорстокої, щоб вижити і дати можливість жити іншим. Шен Ті -
породження світу подвійності, для неї немає іншого шляху, як жити за його законами, їй не вистачає сил
порушити правила гри. Ось звідки іронічно-поблажливе ставлення до неї богів, ось звідки їх вимогу
«регламенту» для появи «тіньової» іпостасі Шен Ті - двоюрідного брата Шуи Та. Який же висновок повинен
витягти глядач з притчової п'єси Брехта? Світ двояко і, отже, жорстокість потрібно прийняти як даність?
Людині залишається страждання і песимізм? Ні. Бертольт Брехт, Юрій Любимов і актори Театру на Таганці
пропонують замислитися і зрозуміти, що тільки розум і жорсткий контроль проявів свого «тіньового»,
жорстокого початку допоможе зберегти рівновагу між добром і злом. Розум і інтелект - єдина зброя людини
в світі двоїстості. У цьому заклик богів і декларація автора. П'єса-притча про необхідність утвердження добра
силою розуму буде сучасна і своєчасна, поки існує матеріальний світ. Ось чому майже 50 років не сходить зі
сцени спектакль, який об'єднав театр думки Б. Брехта і театр форми Ю. Любимова, який став візитною
карткою Театру на Таганці.

Це п’єса-притча, тобто твір, що у алегоричному вигляді пропонує читачеві повчання. Тема

вказує на основну проблему – проблему доброти людини. Брехт ставить своєю п’єсою питання: що таке
добра людина? чи може людина бути добрим в існуючих соціальних обставинах? що потрібно зробити, щоб
людина могла бути добрим? Три бога, засперечався про те, добрий чи злий чоловік, вирішують спуститися на
Землю і перевірити міру доброти людей. Це схоже на пролог з “Фауста” Гете, тільки об’єктом перевірки стає
не старий вчений, а проста бідна дівчина. Щоб бути добрим, людина повинна бути і злим, – такий парадокс
виростає із самої природи буржуазних відносин. Зазнавши свою героїню на чуйність, Брехт піддає її далі
випробувань любов’ю, а потім і материнством. Він будує сюжет п’єси як серію експериментів: зіштовхує
природні людські почуття до законів експлуататорського суспільства і наочно показує їх несумісність. Він не
згоден з тим, що людина – лише продукт соціальних обставин. Людині дано змінити соціальні обставини так,
щоб розквітло добро, і зробити це людина повинна сама, не сподіваючись на богів.
 «Матінка Кураж та її діти» БРЕХТ

Хроніка з часів Тридцятирічної війни

Весна 1624 року. Командувач Уксеншерна вербує в Даларне військо для походу на Польщу.
Вербувальник і фельдфебель розмовляють на шляху біля мосту про те, що "мир — це безладдя. Тільки війна
творить лад. Мирного часу людство переводиться нінащо. І люди, і худоба розбещуються вкрай. ...Всяке
добре діло починати тяжко, отак і війну. Зате вже коли розбуяє, не стримаєш. Тоді люди починають боятися
миру, як гравці кінця гри, бо ж доведеться підрахувати, скільки вони програли". З'являється фургон, який
тягнуть два парубки, а на ньому сидять матінка Кураж та її німа дочка Катрін. Матінка Кураж співає пісню про
те, що вони крамарі і без їхніх товарів солдати не зможуть воювати. З'ясовується, що справжнє ім'я цієї жінки
Анна Фірлінг, а матінкою Кураж її прозвали після того, як вона, "боячись розорення, під гарматним вогнем
виїхала з Риги з півсотнею хлібин у фургоні. Хліб уже почав цвісти...", тому жінці треба було поспішати.

Крім Катрін, матінка Кураж має і двох синів. І всі її діти — від різних чоловіків. Цей,
наприклад, Ейліф Койоцький. Його батько завжди твердив, що він Койоцький чи то Мойоцький... кмітливий,
весь у таточка; той було так спритно стягне штани з селянина, що бідолаха нічого й не помітить". Менший син
зветься Швейцеркасом, бо батько у нього був швейцарцем. А ось прізвище парубка Фейош, але від зовсім
іншого чоловіка, угорця. А донька має прізвище Гаупт, бо наполовину німкеня. Фельдфебель натякає, що
обидва сини Кураж якнайкраще підходять для військової служби. Та заперечує, що вони не придатні для
воєнного ремесла, і вдається навіть до ворожіння на папері, щоб фельдфебеля пошити в дурні, але все
марно. Вербувальник забирає Ейліфа, до того ж хлопець і сам не проти піти з ним, поки матінка Кураж
торгується з фельдфебелем за якісь пряжки. У 1625—1626 роках матінка Кураж мандрує дорогами Польщі в
обозі шведського війська. Біля фортеці Вальгоф вона зустрічає Ейліфа. Командувач вітає Ейліфа з подвигом:
той, щоб не платити селянам за волів, яких солдати вирішили забити для свого обіду, порубав чотирьох
селян на шматки. Командувач цілком схвалює таку поведінку свого вояка: "Отже, ти їх порубав. Що ж, добре
зробив, моїм бравим воякам буде що під'їсти. Хіба в Святому Письмі не сказано: "Що заподіяв ти
наймізернішому з братів моїх, те заподіяв ти мені"? Ти забезпечив їм добрий м'ясний обід..."

Матінка Кураж чує цю розмову і гнівається: "Цей командувач, мабуть, дуже поганий, бо йому
потрібні відважні солдати... І взагалі, де вже вдаються до високих чеснот, там щось не гаразд. ...У добрій
країні непотрібні ніякі чесноти, всі можуть бути простими собі людьми, не дуже розумними..." Ейліф затягує
пісню про жінку й солдата, мати її підхоплює, вони з радістю впізнають одне одного. Але потім Кураж дає
синові дзвінкого ляпаса, не за те, що він захопив волів, а за те, що "не здався в полон, коли на тебе напали
четверо і хотіли посікти на капусту! Хіба я не вчила тебе берегтись! Фінський чортяко!" Через три роки
матінка Кураж разом з рештками Другого Фінляндського полку потрапляє в полон. Швейцеркас служить у
цьому полку військовим скарбником, бо він "чесний і не такий хоробрий", як Ейліф. Матінка Кураж
розмовляє з вродливою дівчиною Іветтою Потьє, яка розповідає історію свого кохання. Дівчині було
сімнадцять років, коли вона покохала полкового кухаря Пітера-з-люлькою, ворога. Півроку вони кохалися,
потім вороги пішли геть, Іветта поїхала слідом за своїм кухарем, але більше вже ніколи його не бачила.
Матінка Кураж не хоче, щоб цю історію слухала її дочка, бо Катрін — дівчина "не така мила, як порядна".
Матінка Кураж розмовляє зі священиком і кухарем про політику. Кураж переконана, що "великі пани кажуть,
ніби вони ведуть війну лише заради страху Божого, тільки за добрі та гарні діла. А як придивишся ближче — і
вони зовсім не такі йолопи, а воюють заради свого зиску. Якби не зиск, то й маленькі люди, такі як я, також
не хотіли б знати війни".

Раптом лунають гарматні та рушничні постріли. На полк напали католики. Матінка Кураж
маже попелом обличчя Катрін, щоб зробити її непривабливою для солдат ворога, і допомагає священику
перевдягтися, щоб католики не впізнали в ньому пастора. Прибігає Швейцеркас зі скринькою, в якій
знаходиться полкова каса. Мати радить йому викинути скриньку, бо "скінчилось твоє скарбникувания". Він
хоче сховати гроші у фургоні матері, але та кричить: "Не дав тобі Бог розуму! Вони ж повісять нас усіх трьох!"
Але врешті-решт ховає гроші у фургоні. Через декілька днів занепокоєний Швейцеркас вирішує переховати
скриньку у кротячій норі біля річки. Але його бачать фельдфебель та одноокий шпигун з війська католиків.
Вони затримують Швейцеркаса і починають допитуватися, де той сховав гроші. Щоб врятувати своїх рідних,
Швейцеркас говорить, що не знає ні матінки Кураж, ні Катрін. Його виводять. Мати дізнається, що сина хочуть
стратити через ті гроші, і намагається придумати, де їх взяти, щоб врятувати Швейцеркаса. З'являється Іветта
з новим коханцем, полковником. Вона згодна купити фургон Кураж, але та згодна тільки віддати його в
заставу. Врешті-решт жінки домовляються, і Іветта хоче оглянути фургон, що взяла в заставу. Кураж
хвилюється: "Тепер не час оглядати фургон, хоча він і твій. Ти обіцяла мені поговорити з фельдфебелем про
мого Швейцеркаса. Не можна гаяти й хвилини. Я чула, що за годину він стане перед польовим судом. ...Біжи і
не торгуйся, адже йдеться про життя". Іветта повертається зі звісткою, що "вони погоджуються тільки на
двісті. І це треба зробити негайно. Найкраще піти мені зараз же з однооким до мого полковника. Він
признався, що скринька була у нього... Але він кинув її в річку, коли помітив переслідувачів". Але матінка
Кураж ладна заплатити тільки 120 гульденів, бо їй же треба самій на щось жити і тягнути Катрін.

Католики не погодились на таку пропозицію, і ось-ось повинен пролунати барабанний бій,

який означає, що Швейцеркаса страчено. Схвильована Кураж знову відправляє Іветту домовлятися: вона вже
згодна заплатити за сина 200 гульденів. Але пізно, Швейцеркаса розстріляли. Іветта каже, що католики не
вірять, що каса справді в річці: "Вони мають підозру, що вона тут і взагалі, що ви його спільниця. Вони хочуть
принести його сюди,— а може, ви, побачивши його, викажете себе". Католики заносять труп Швейцеркаса,
але Кураж хитає головою на знак того, що не знає цього чоловіка. Матінка Кураж приходить до офіцерського
намету скаржитися, бо солдати порубали "своїми шаблями все, що було в моєму фургоні, і ні за що ні про що
зажадали від мене п'ять гульденів штрафу". Писар говорить їй, що знає, що вона ховала скарбника
протестантів, тому їй краще не скаржитись, тим більше, що маркітантів у війську мало, і Кураж дозволять
торгувати. Але Кураж хоче поскаржитись.

До офіцерського намету підходять молодий і старий солдати. Молодий кричить, що ротмістр

"украв його нагороду", старий намагається його втихомирити. Матінка Кураж теж радить молодому солдату
поберегти голос, бо прийде ротмістр, візьме його в диби, хай тоді галасує. З'являється писар і наказує всім
сісти, бо йде ротмістр. Кураж каже: "Бачте, що я казала? Ви вже сидите. Авжеж, вони знають нас і вміють з
нами поводитись. ...Хто сидить, не бунтує. ...Я нічим не краща за вас. Вони у всіх нас гуртом скупили відвагу.
Ще б пак, я ж зашкодила б своїй торгівлі, якби втратила послух. Я розповім вам щось про велику
капітуляцію". Матінка Кураж співає пісню про "Велику капітуляцію", смисл якої в тім, що "треба жити в
злагоді з людьми, рука руку миє, муру лобом не проб'єш. По своєму ліжку простягай ніжку!" І після цього
вона говорить, що передумала скаржитися. Минуло два роки. Війна все поширюється, і фургон матінки
Кураж колесить землями Польщі, Моравії, Баварії, Італії. 1631 рік. Фургон матінки Кураж стоїть у розбитому
морами баварському селі. Священик приводить пораненого селянина, щоб перев'язати йому рани полотном
з фургона. Матінка Кураж твердить, що нічого не дасть, бо має дбати тільки про себе. Катрін замахується на
матір дошкою, але чує з хати дитячий голос, біжить туди і повертається з немовлям. А священик тим часом
дістає сорочки з фургона і рве їх на смужки. Кураж віднімає у дочки дитину, бо вже прийшла до тями після
втрати сорочок, і скаржиться, що перемога війська завдала їй лише збитків.
 1632 року біля баварського міста Інгольштадт ховають імператорського командувача Тіллі. У
маркітантському наметі матінка Кураж і Катрін переписують товари. Матінка Кураж каже, що їй шкода
полководців та імператорів: "Вони, мабуть, гадають, що роблять велике діло і що колись люди будуть їх
прославляти і ставити їм пам'ятники", але все йде "нанівець через отой простолюд, що прагне лише кухля
пива та веселої кумпанійки і не має ніяких високих поривань". Кураж питає священика, чи не скінчиться зі
смертю командувача війна, бо їй потрібно знати, робити чи ні запас товарів, адже зараз усе можна купити
дешево. Священик запевняє її, що війна скоро не скінчиться, бо вона "задовольняє всі потреби, у тому числі й
мирні, про це вже подбали..." Почувши ці слова, Катрін кидає на землю кошика з пляшками і тікає з намету,
бо їй уже хочеться миру: мати пообіцяла дівчині, що коли настане мир, та знайде собі чоловіка. Матінка
Кураж повертає доньку і наказує йти до міста, щоб ще прикупити товару: "Не будь дурною, хай війна трохи
затягнеться, ми ще заробимо трошки грошей, і від цього мир буде ще кращий". Катрін повертається з крамом
і раною під оком: їй довелося захищати крам від солдатів. Матінка Кураж жалкує, що вчила доньку захищати
товар, навіть ціною власного здоров'я: "Тепер вона напівпропаща. Заміж тепер не вийде, а вона ж так любить
дітей. Вона й оніміла через війну, ще малою якийсь солдат напхав їй чимось рот. Швейцеркаса я вже ніколи
не побачу, а де тепер Ейліф, Бог зна. Бодай вона запалась, ця війна!" Матінка Кураж на вершині своєї
торгової кар'єри. Утрьох — священик, Кураж та Катрін — тягнуть шляхом новий фургон, обвішаний новим же
крамом. Матінка Кураж говорить: "Не ганьте війни, я не дозволю. Кажуть, вона знищує кволих, але вони і в
мирний час гинуть. Зате своїх людей вона годує краще",— і на підтвердження своєї думки співає пісню про
те, що "як для війни не маєш сили, то перемоги не побачиш ти".

У битві під Лютценом гине шведський король Густав Адольф, і начебто війна повинна
скінчитися. Матінку Кураж ця звістка застає у бівуаку, жінка схвильована: "Бракувало мені тільки, щоб
вибухнув мир, коли я саме накупила нового краму". Приходить кухар, матінка Кураж розпитує про свого
старшого сина Ейліфа. Кухар відповідає, що Ейліф має незабаром прийти, а самій Кураж радить бігти на
базар і швидко розпродувати накуплений крам.

З'являється Іветта. Тепер вона — полковниця Штаргемберг. Дівчина впізнає в кухареві свого
колишнього коханця, Пітера-з-люлькою. Іветта стурбована такою зустріччю, вона каже матінці Кураж, що
Пітер "найгірший з усіх гультяїв, які шалалися фламандським узбережжям. Скільки у нього пальців на руках,
стількох жінок він зробив нещасними. ...Аж диво бере, як такий нікчема міг колись збити мене з пуття! Тільки
завдяки моїй щасливій зірці я зуміла знову підвестися". Разом з Кураж вони йдуть на базар. Озброєні солдати
вводять Ейліфа, він блідий як крейда, а на руках у нього кайдани. З'ясовується, що хлопця ведуть на страту,
бо він вдерся в селянську хату і замордував господиню. Священик зауважує, що "під час війни його за це
звеличали, ...тоді це вважали за геройство". Ейліф хоче дочекатися матір, щоб побачитися з нею, але солдати
женуть його далі.

Вбігає задихана матінка Кураж і кричить, що мир закінчився, знову йде війна, і треба втікати.
Кухар розповідає їй, що приходив Ейліф, але приховує, що його повели на страту. Матінка Кураж просить
кухаря допомогти їй тягнути фургон, бо розповідь Іветти не змінила її ставлення до Пітера-з-люлькою. А ще
вона мріє, що скоро їй пощастить побачити Ейліфа, "він мені найлюбший з усіх". "Уже шістнадцять років
триває велика війна за віру. Німеччина втратила більше половини жителів. У колись квітучих місцевостях
лютує голод". Навесні 1634 року коло напівзруйнованої церкви кухар розповідає матінці Кураж, що одержав
у спадок шинок, і пропонує їй їхати разом з ним і зробитися шинкаркою. Але кухар не хоче брати з собою
Катрін, бо "хіба гостям буде приємно дивитися весь час на таку потвору".

Кухар і Кураж співають пісню про людські чесноти, мудрість, хоробрість, чесність, доброту. З
пісні виходить, що ті чесноти лише заважають людині, отже, краще взагалі їх не мати. Кураж говорить
кухареві, що без Катрін нікуди не поїде. Катрін вішає на колесо фургона старі кухареві штани і материну
спідницю і збирається податися геть. Матінка Кураж затримує її і каже, що відмовила кухареві не через
дочку, а через свій фургон, без якого вже не уявляє свого життя. Кураж і Катрін впрягаються у фургон і везуть
його геть. Протягом 1635 року матінка Кураж і Катрін їздять шляхами Середньої Німеччини за обдертим
військом. Проїжджаючи повз одну селянську хату, вони чують пісню:

"Була троянда гарна У нас в садку малім. Авжеж, той квіт прекрасний Садили ми недарма. Як
добре мати власний, Хоч невеликий, дім".

Матінка Кураж і Катрін, зупинившись, слухають цю пісню, а потім тягнуть свого фургона далі.
У січні 1636 року імператорське військо загрожує протестантському місту Галле. Обдертий фургон матінки
Кураж стоїть коло селянської хати з величезною солом'яною стріхою. З гаю до хати заходять троє солдатів та
прапорщик. Їм потрібен провідник, щоб показав стежку до міста. Селяни відповідають, що не знають стежки,
але солдати погрожують порубати худобу родини. Тоді молодий селянин погоджується провести ворогів до
міста. А його батьки обговорюють, що станеться в місті, коли туди вдеруться солдати. З-за фургона виходить
Катрін, селянка каже їй, що тепер їм лишилося тільки молитися: "Молися, бідна худобинко, молись! Ми ніяк
не можемо відвернути кровопролиття. Хоч ти не можеш говорити, та можеш молитись. ...Отче наш, що єси
на небесі, почуй молитву нашу, не дай загинути місту, не губи тих, що зараз сплять і нічого не відають. Збуди
їх, хай підведуться вони, хай залізуть на мури і побачать солдатів, що ото сунуть на них серед ночі з
гарматами і списами... Отче наш, почуй нас, лише Ти можеш допомогти... ми безсилі. І у нас немає списів та
іншої зброї, ми не можемо зважитись..."

Виявляється, що у цих селян у місті живе дочка з зятем та чотирма дітьми, і молодшому ще
немає двох років. Розгублена і розчулена почутим, Катрін забирає з фургона барабан і лізе по драбині на дах
хати. Там вона починає бити в барабан. Селяни жахаються і починають кричати Катрін, щоб вона припинила
барабанити, бо прийдуть католики і переколють усіх списами. Але Катрін продовжує барабанити.
З'являються прапорщик із солдатами і молодим селянином. Католики намагаються втихомирити Катрін то
ласкою, то погрозами, а старий селянин починає рубати дрова, щоб відволікти увагу мешканців міста.
Селянка пропонує трощити фургон, хлопець несильно вдаряє по фургону. Але раптом кричить: "Барабань ще.
А то всі загинуть! Барабань ще... барабань ще..." Солдат б'є хлопця списом. Катрін продовжує барабанити, і
врешті-решт солдати стріляють у дівчину з рушниці. Катрін робить кілька останніх ударів і падає. Але тут
лунає гуркіт міських гармат. Німа Катрін домоглася свого — розбудила місто.

Матінка Кураж сидить біля фургона над своєю вбитою дочкою. Селянин намагається
прогнати її. Кураж співає мертвій Катрін колискову пісню: "Люлі-люлі, ти не знай Горя і наруги. В Польщі
перший син поліг, Хто зна, де мій другий?"

Селянин запитує, чи є ще в матінки Кураж рідні. Та відповідає, що є син Ейліф. Селянин

радить їй розшукати сина, а Катрін вони поховають самі як слід. Матінка Кураж дає їм гроші на похорон.
Селяни з поклоном тиснуть їй руку і виносять Катрін. З барабанним боєм проходить полк. Матінка Кураж
впрягається у фургон і кричить солдатам, щоб вони взяли її з собою, бо їй треба торгувати далі. Лунає пісня:

"Гей, християни! Тане сніг! Мерці вкушають супокій. І кожен, хто ще не поліг, Встає, щоб
вирушити в бій".

АНАЛІЗ «МАТІНКА КУРАЖ»

“Матінка Кураж та її діти” аналіз Автор – Бертольд Брехт Рік написання – 1938—1939
Жанр – історико-алегорична драма (або драма-пересторога) Основою п’єси Б. Брехта є події Тридцятирічної
війни. Основною темою твору, є тема війни. Війна, яка не щадить ні кого, робить людей злими і жадібними,
вона змінює не тільки долі людей, але і долі цілих країн і континентів. Ідея – несумісність материнства, щастя
з війною і насильством. Головна проблема твору – проблема війни та миру, відносини батьків та дітей,
багатства та бідності. Головні герої твору “Матінка Кураж та її діти” Матінка Кураж Катрін (Kattrin) — її
німа дочка Ейліф (Eilif) – її старший син Швейцеркас (Schweizerkas) – її молодший син “Матінка Кураж та її
діти” є одним з найяскравіших втілень теорії “епічного театру”  Ознаки «епічного театру» у п’єсі: стисле
викладення змісту на початку кожної картини; пісні-зонґи, які коментують дію; широке використання роз-
повіді; монтаж — поєднання частин, епізодів без їхнього логічного зв’язку, що викликає у глядача потік
асоціацій; використання параболи; «ефект від чуження». Війна – захоплюючий бізнес! Вона псує людей,
робить їх жорстокими і скупими, особливо якщо війна триває більше десяти років.

Я думаю, що Брехт не випадково звернувся саме до образу жінки, яка прислуговувала війні.
Жінка і війна несумісні, особливо якщо у жінки є діти. Ні талант, ні кмітливість не допомагають матусі Кураж
врятувати дітей. Сама вона – втілення війни, причина загибелі трьох близьких їй людей. Ейліфа вбили за його
непосидючість, Швейцеркаса – за чесність, Катрін – за доброту. Ніхто з них не жив по її міркам, тому всі
загинули. Протилежністю Анни Фірлінг стає Катрін дивно, як вона могла залишитися такою чистою істотою,
пройшовши з материнським “обозом” по дорогах війни. Вона ціною свого життя рятує ціле місто. Це –
красива смерть. Одніа з найсильніших сцен – це коли вбивають Швейцеркаса. Щоб врятувати себе, матуся
“не впізнає” убитого, і тіло наказують викинути на смітник. Втрачаючи на війні всіх своїх дітей, Кураж так і не
покидає поле бою і служивих і не поспішає прокричати прокляття війні – поки йде війна, жива її торгівля, а
значить, є де і за чий рахунок поживитися.

П’єса надзвичайно психологічна, не можливо зрозуміти вчинки матусі Кураж та деяких

героїв п’єси через їх моральні міркування. Образ матері завжди був дуже чистим, мати на все піде заради
своїх дітей, вона пожертвує останнім шматком хліба заради них, а тут все не зовсім так. Кожна людина думає
тільки про себе, не проявляє милосердя до оточуючих, і я розумію, що виною всьому війна. Хоча якщо
подивитися на наше життя в даний час, то, по суті, люди такі ж егоїсти, не всі готові віддати останнє заради
іншого. П’єса допомагає відкрити очі не тільки на життя в цілому, а змушує оцінити себе, який ти герой цієї
п’єси: великодушний і милосердний або скупий і жорстокий, а може бути ти ховаєшся за спини інших і не
готовий на самостійні вчинки ?!

Змальовуючи події XVII ст., Брехт звертав увагу співвітчизників на небезпеку егоїзму та
байдужості. Він писав: «Завдання автора п’єси не в тому, щоб примусити матінку Кураж прозріти наприкінці…
Авторові потрібно, щоб глядач прозрів. Прозріння Кураж суперечило б не тільки їі характеру, а й перебігу
подій у Німеччині 30-х років XX ст.». На думку Брехта, глядачі мали дійти висновку: фашизм загрожує всьому
людству. Образ матінки Кураж може слугувати метафоричним образом Німеччини 1930-х років:
розпочинаючи війну, німці вірили, що мають змогу розбагатіти; утрачаючи своїх дітей у боях, вважали, що ті
загинули за велику ідею. Ця країна здолала страшні випробування, але, на відміну від матінки Кураж, її народ
зрештою зробив правильні висновки.
 АНАЛІЗ«Сага про Форсайтів» – епопея Д. Голсуорсі, що включає романи «Власник» (1906 г.),
«В зашморгу» (1920 р), «Здається в наймання» (1921 г.) і дві інтерлюдії; повністю опублікована в 1922 році. До
епопеї примикає другий форсайтовский цикл – «Сучасна комедія».

Задумом багатотомного твору про долі кількох поколінь буржуазної родини, частково
схожою з сім’єю самого автора, передувало кілька оповідань на тому ж матеріалі, що увійшли до книги
«Людина з Девона» (1901 г.). Цей же задум знаходить відзвуки в посмертно опублікованих книгах: трилогії
«Остання глава» (написана до 1925 року), збірнику малої прози «Форсайт, Пендайси і інші» (1935 р). Дія епопеї
охоплює близько сорока років, включаючи Першу світову війну, коли терпить остаточний крах викторианское
суспільство, органічною частиною якого є старше покоління Форсайтов. Описуючи перипетії біографії тих, хто
за народженням належить до цього клану власників або змушений знаходитися серед них силою сімейних
зобов’язань, Голсуорсі створює образ кризової епохи, коли руйнуються опори життя, стояли віками, а віяння
часу виявляються сильнішими, ніж зв’язку кровного споріднення. Історія Форсайтов, що створили своє життєве
благополуччя власним свою вроду і непохитною вірою в священні права власності, поширювані і на світ
родинних відносин, осмислена як «прихований від очей процес руйнування старого дерева». На сторінках
епопеї «Сага про Форсайтів» часто відчувається «біль від ран, нанесених щастя, волі, гордості», – про це
розмірковує під кінець життя старий Джоліон, найбільш близький автору з усіх Форсайт. Лірична тема не
відбувся щастя, яке було принесено в жертву розрахунку, чого вимагала необхідність постійно і всіляко
зміцнювати престиж форсайтовский починань, раз по раз виникає в історіях життєвих катастроф і не відбувся
щастя, що склали основний внутрішній сюжет книги.

Форсайт, починаючи з глави їхнього роду, були «солідні, добропорядні посередники, вони з
гідністю робили свою справу: управляли майном і володіли». Розсудливість, практицизм, кастові забобони
з’єднуються у них з безумовною чесністю, «не піддається ніяким спокусам», і з певною духовною культурою.
Своїм способом життя і кругом понять вони виразно характеризують XIX століття як епоху непохитної віри в
прогрес, в ригористические моральні заповіді і жорстку соціальну ієрархію, яка ґрунтується на власності. Як
зазначено в авторській передмові, що повторюється покоління за поколінням конфлікт власництва і Краси
склав домінанту розповіді. В упорядкованому, прагматичному світі Форсайт не визнають ні романтичних
захоплень, ні повнокровних почуттів, ні прекрасного, якщо тільки воно не стає додатковим свідченням
досягнутого життєвого успіху, як живопис, що збирається Сомсом. І цей світ відчуває стан хаосу, коли
кружляння серця опановує тим чи іншим його мешканцем, штовхаючи його до бунтарським жестам і до
відкритого неприйняття всього кола цінностей, прийнятих в цьому «багатому заповіднику». Ущербність
Форсайт і примарність їх життєвих надбань виявляються особливо наочно, коли, жертвуючи почуттям в ім’я
скам’янілих норм і принципів бізнесмена, вони керуються етикою, характерною для «могутньої верхівки
середнього класу», і зневажають природне моральне почуття. Мріючи зберегти навіки той специфічний уклад
життя, «коли людина була незаперечною і безконтрольним господарем своєї душі, своїх доходів і своєї
дружини», вони опиняються у все більш глибокому і непереборне конфлікті з життям і з молодшими
поколіннями власної сім’ї, отвергающими подібний ригоризм в ім’я сьогохвилинних радостей буття і вільного
вибору життєвої дороги, нехай вона нерідко призводить до глухого кута. Сприйнявши перші томи епопеї «Сага
про Форсайтів» Голсуорсі насамперед як зразок соціальної сатири, критика вимагала від автора ще більш
різких викриттів і образності, що межує з гострим гротеском. Однак переважна елегійна тональність «Саги про
Форсайтів» посилювалася в міру розгортання її основних конфліктних ліній. У заключних розділах, де
відтворено розгул корупції, загальна продажність і аморальність, що стала звичним явищем англійської
дійсності після Першої світової війни, виразно відчутний відтінок ностальгії по викторианскому століття, який
пішов у минуле безповоротно (до числа найбільш яскравих сторінок книги належить опис похорону королеви
Вікторії, разом з якої закінчується епоха стабільності і реального суспільного прогресу). Усвідомлюючи гіркоту і
незворотність змін, Сомс, якому в даному випадку віддані думки, не раз висловлювалися Голсуорсі від свого
імені, розмірковує про те, що «наш час таїть більше спокус, але щось просте і чесне пішло з життя
безповоротно». У новій атмосфері і Сомс, і інші Форсайт, чия особистість сформована в вікторіанські часи,
виглядають уламками давньої епохи, коли «просте і чесне» залишалося в ціні, з’єднуючись з
«самовдоволеним і стриманим провінціалізмом». Корінні встановлення людей цього кола, залишаючись
неприйнятними для Голсуорсі, разом з тим описуються у нього як надбання набагато більш яскравого і
цілісного часу, ніж те, коли їм створені останні томи «Сучасній комедії». Звичайне сприйняття твору Голсуорсі
як свого роду «лебединої пісні» викторианства зумовлено ліричної нотою, що проходить через всі його
розділи, хоча свою вищу завдання автор бачив в тому, щоб показати непримиренність психології власників-
Форсайт з ідеалами справді людяного життєустрою. Залишаючись твердим прихильником класичного
реалізму, обожнюючи Тургенєва і Толстого, Голсуорсі, на відміну від багатьох своїх англійських літературним
сучасникам, захопленим модерністськими експериментами, залишився в «Сазі про Форсайтів» усвідомлено
архаїчним за характером художньої мови. «Сага …» залучає багатством ретельно розроблених характерів,
бездоганною реконструкцією повсякденному житті, якою вона була в зображуваної суспільному середовищі,
умінням точно і виразно відтворити соціальну психологію, майстерністю типізації, що відрізняє реалістичну
прозу минулого. Опиняючись в одному літературному ряду з іншими реалістичними сімейними хроніками,
створеними майже одночасно з нею ( «Будденброки» Т. Манна, «Сім’я Тібо» Р. Мартена дю Гара, «Життя
Клима Самгіна» М. Горького), «Сага про Форсайтів» провокувала закиди в художньому консерватизмі, але,
всупереч судженням критики, передрікає їй швидку втрату читацького інтересу, виявилася одним з видатних
пам’яток роману XX століття. Поставлений по ній в 1981 р англійський телесеріал, з тріумфом пройшов у
багатьох країнах, підтвердив невичерпне інтерес публіки до головної книзі Голсуорсі.
 «КОХАНЕЦЬ ЛЕДІ ЧАТТЕРЛЕЙ» ЛОУРЕНС

В 1917 г. Констанция Рейд, двадцатидвухлетняя девушка, дочь известного в свое время

художника Королевской академии сэра Малькома Рейда, выходит замуж за баронета Клиффорда Чаттерлея.
Через полгода после свадьбы Клиффорд, все это время участвовавший в войне во Фландрии,.возвращается
обратно в Англию с тяжелейшими ранениями, в результате которых нижняя часть тела его остается
парализованной. В 1920 г. Клиффорд и Констанция возвращаются в имение Рагби — родовое имение
Чаттерлеев. Это угрюмое место: большой низкий дом, начатый в XVIII в. и постепенно изуродованный
пристройками. Дом окружен прекрасным парком и лесом, но из-за столетних дубов виднеются трубы
каменноугольных копей, которыми владеют Чаттерлеи, с тучами дыма и копоти. Чуть ли не у самых ворот
парка начинается рабочий поселок — нагромождение старых, грязных домишек с черными крышами. Даже в
безветренные дни воздух насыщен запахом железа, серы и угля. Обитатели Тавершала — так называется
рабочий поселок — кажутся такими же оборванными и угрюмыми, как и вся эта местность. Никто здесь не
здоровается с хозяевами, никто не снимает перед ними шапки. С обеих сторон ощущается непроходимая
пропасть и какое-то глухое раздражение.

Клиффорд после увечья стал чрезвычайно застенчив. Правда, с окружающими он держится

то оскорбительно-надменно, то скромно и почти робко. Он не кажется одним из современных женственных
мужчин, наоборот, со своими широкими плечами и румяным лицом он выглядит даже старомодно, одет
всегда чрезвычайно элегантно, однако при кажущейся своей властности и самостоятельности без Конни
(сокращенное от Констанции) он совершенно беспомощен: он нуждается в ней хотя бы для того, чтобы
сознавать, что живет. Клиффорд честолюбив, он начал писать рассказы, а Конни помогает ему в его работе.
Однако, по мнению сэра Малькома, отца Конни, его рассказы хоть и умны, но в них ничего нет. Так проходит
два года. Через некоторое время сэр Мальком замечает, что его дочери крайне не идет её "полудевство", она
чахнет, худеет, и подсказывает ей идею завести любовника. Беспокойство овладевает ею, она ощущает, что
потеряла связь с настоящим и живым миром.

Зимой в Рагби на несколько дней приезжает писатель Микаэлис. Это молодой ирландец,
уже сделавший большое состояние в Америке своими остроумными пьесами из светской жизни, в которых
едко высмеивает лондонское высшее общество, сначала пригревшее его, а затем, прозрев, выбросившее его
на помойку. Несмотря на это, в Рагби Микаэлису удается произвести впечатление на Конни и на некоторое
время стать её любовником. Однако это вовсе не то, по чему бессознательно томится её душа. Микаэлис
слишком эгоистичен, в нем мало мужественности. В имение часто приезжают гости, в основном литераторы,
которые помогают Чаттерлею рекламировать его творчество. В скором времени Клиффорд уже считается
одним из самых популярных писателей и зарабатывает на этом большие деньги. Бесконечные разговоры,
происходящие между ними, об отношениях полов, об их нивелировании утомляют Конни. Клиффорд видит
грусть и неудовлетворенность жены и признается, что был бы не против, если бы она родила ребенка от кого-
то другого, но при условии, что между ними все осталось бы по-старому. Во время одной из прогулок
Клиффорд знакомит Конни с их новым лесником, Оливером Меллерсом. Это высокий, стройный, молчаливый
человек лет тридцати семи, с густыми светлыми волосами и рыжими усами. Он сын углекопа, но у него
манеры джентльмена и его даже можно назвать красивым. Особенное впечатление на Конни производит
какое-то отчужденное выраже ние его глаз. Он много перенес в своей жизни, в молодости с отчаяния и
неудачно женился на женщине, которая была намного старше него и впоследствии оказалась злой и грубой. В
1915 г. его призвали в армию, чем та и воспользовалась, чтобы уйти к другому, оставив его матери на
попечение маленькую дочь. Сам же Меллерс дослужился до лейтенанта, но после смерти своего полковника,
которого очень уважал, решил выйти в отставку и поселиться в родных местах.

Конни любит гулять в лесу и поэтому время от времени происходят её случайные встречи с
лесником, способствующие возникновению взаимного интереса, пока внешне ничем не выраженного. В гости
к Конни приезжает её сестра Хильда и, обратив внимание на болезненный вид сестры, заставляет Клиффорда
нанять для себя сиделку и лакея, чтобы его жене не приходилось надрываться, ухаживая за ним. С
появлением в доме миссис Болтон, очень приятной пятидесятилетней женщины, долгое время
проработавшей сестрой милосердия при церковном приходе в Тавершале, Конни приобретает возможность
больше времени уделять себе; с Клиффордом она теперь проводит в беседах лишь вечера до десяти часов.
Остальное время в основном поглощают её невеселые думы о бесполезности и бесцельности её
существования как женщины.

Гуляя однажды по лесу, Конни обнаруживает сторожку для высадки фазанов, рядом с
которой Меллерс мастерит клетки для птиц. Удары топора лесника звучат нерадостно; он недоволен, что кто-
то нарушил его одиночество. Тем не менее он разжигает в сторожке очаг, чтобы Конни согрелась. Наблюдая
за Меллерсом, Конни просиживает в сторожке до самого вечера. С этого дня у нее входит в привычку
ежедневно приходить на поляну и наблюдать за птицами, за тем, как из яиц вылупляются цыплята. По ей
самой неизвестной причине Конни начинает ощущать, как растет её отвращение к Клиффорду. К тому же она
еще никогда так остро не чувствовала агонию женского начала в себе. Теперь у нее есть только одно желание:
пойти в лес к наседкам. Все остальное кажется ей больным сном. Однажды вечером она прибегает к сторожке
и, лаская цыпленка, будучи не в силах скрыть своей растерянности и отчаяния, роняет на его нежный пушок
слезу. С этого вечера Меллерс, прочувствовавший трогательность и душевную красоту Конни, становится её
любовником. С ним Конни раскрепощается и впервые осознает, что значит любить глубоко и чувственно и
быть любимой. Их связь длится несколько месяцев. Конни хочет иметь от Оливера ребенка и выйти за него
замуж. Для этого, прежде всего, Меллерсу необходимо оформить развод со своей прежней женой, чем он и
занимается.

Клиффорд оставляет писательский труд и с головой уходит в обсуждение со своим

управляющим промышленных вопросов и модернизацию шахт. Отчуждение между ним и Конни
увеличивается. Видя, что она уже не так необходима мужу, как прежде, она решает уйти от него насовсем. Но
прежде на месяц уезжает вместе с сестрой и отцом в Венецию. Конни уже знает, что беременна, и с
нетерпением ждет появления на свет своего ребенка. Из Англии до нее доходят вести, что жена Меллерса не
желает давать ему развода и распускает по поселку порочащие его слухи. Клиффорд увольняет лесника, и тот
уезжает в Лондон. Вернувшись из Венеции, Конни встречается со своим возлюбленным, и оба они
окончательно утверждаются в своих намерениях жить вместе. Для Клиффорда известие о том, что Конни от
него уходит, является ударом, который ему помогает пережить миссис Болтон. Влюбленным для того, чтобы
обрести свободу и развестись, необходимо полгода жить вдали друг от друга. Конни на это время уезжает к
отцу в Шотландию, а Оливер работает на чужой ферме и собирается впоследствии обзавестись своей
собственной. И Конни, и Оливер живут единственно надеждой на скорое воссоединение.

АНАЛІЗ «КОХАНЕЦЬ ЛЕДІ ЧАТТЕРЛЕЙ»

 В трикутнику головних героїв кожен має своє символічне трактування. Лісник Меллорз
потрактований в максимально наближеному до природи образі, тоді як Кліффорд зображений символічно, з
акцентом на внутрішньому протиріччі, невпевненості в собі і в той же час показовій зверхності. Процес
трансформації і розкриття особистості Констанс був головною віссю в нашій роботі, зокрема вже в першій
ілюстрації ми даємо візуальний ключ – символічне звільнення з кокона. В усіх ілюстраціях червоними
акцентами підкреслено мотиви тілесної близькості, хіті, збудження, при цьому ми прагнемо уникати
однозначних і прямолінійних образів.

Проте найважливішим елементом візуальної частини є рамки. Спершу в ілюстраціях вони є

декором, що обрамлює кожну “гравюру” нашого атласу, проте наприкінці ці рамки оживають, вони починають
стискатися, звужуються, символізуючи тиск суспільства, загальний осуд і обмеження, а на останній ілюстрації
рамка врешті розривається. Цей проект є дуже важливим і в певному сенсі етапним для нас, бо вимагав дуже
прецезійної інтелектуальної роботи».

«Коханець леді Чаттерлей» — останній і найвідоміший роман видатного англійського

письменника Девіда Герберта Лоуренса (1885—1930). На батьківщині митця твір наважилися опублікувати аж
1960 року. Цей роман ‒ не лише апологія чистого і пристрасного кохання, це роздуми про нищівний уплив
технократичного суспільства на людську психологію та катастрофічну розбалансованість духовних і
матеріальних потреб сучасної особистості. Твір містить чимало сцен сексуального характеру і був
звинувачений в тому, що зображає «непристойні дії у непристойних деталях і описує їх непристойною мовою».
Видання одразу ж заборонили у багатьох країнах. У Великій Британії офіційно його було видано лише 1960
року, коли видавництво Penguin виграло судовий позов. Протягом трьох місяців видавництво продало 3 млн
примірників. Витримав чимало перевидань та був неодноразово екранізований.

Роман зачіпає важливі теми, серед яких фізичні й психологічні стосунки між жінкою і
чоловіком, жіноча чуттєвість, соціальна нерівність (робітничий і «вищий» клас), конфлікт між життєвою силою
природи і механізованою потужністю індустріалізму. Перша публікація роману «Коханець леді Чаттерлей»
Девіда Герберта Лоуренса у 1929 році у Великобританії викликала неабиякий скандал. Цей твір затаврували як
порнографію, і тривалий час він був заборонений у багатьох країнах, адже у ньому про секс і сексуальність
говорять без купюр. «Коханець леді Чаттерлей» – це сплав белетристики та філософії, у центрі якого жіноча
чуттєвість. Роман, у якому еротика і сексуальність існують на рівні з чудово прописаними психологічними
нюансами та аналізом того часу. У своїх ілюстраціях до книжки творча майстерня «Аґрафка» (Романа
Романишин та Андрій Лесів) поєднала відвертість, сміливість, стиль та психологію. Це оформлення не лише
передає дух роману, а й осучаснює його, даючи нову площину для прочитання. Що цікаво, ілюстрації до цього
роману «Аґрафка» створила для іспанського видавництва Sexto Piso. І вже у нього «Видавництво Старого
Лева» придбало права на ці малюнки для українського видання. Такого відвертого опису кохання між
чоловіком і жінкою, як в цьому романі, англійська література до Лоуренса ще не знала.

«Мало того, - пише В. Чухно, - Лоуренс дозволив собі використовувати в романі нецензурні,
так звані «чотирьохбуквені», слова (в англійській мові майже всі непристойні слова — з чотирьох букв). Для
того часу це було чимось абсолютно нечуваним. Лоуренс так писав про свій роман: «... Я всегда стремился
показывать интимные отношения между мужчиной и женщиной как нечто естественное и чрезвычайно
важное, а не постыдное и второстепенное. И в этой книге я «зашел» дальше всего. Для меня эти отношения
так же прекрасны и возвышенны, как внутреннее, обнаженное «я» человека....». Коли після свого виходу в
1928 році роман був заборонений в Англії і США як ображаючий суспільну моральність, Лоуренсу довелося
виступити із статтею на захист свого твору, в, якої, зокрема, він писав: "Я хочу, чтобы мужчины и женщины
думали о сексе честно, ясно и до конца. Даже если мы не можем получать от секса полного удовлетворения,
давайте, по крайней мере, думать о нем безбоязненно, не оставляя белых пятен. Все эти разговоры о юных
девицах, целомудрии, чистом листе бумаги, на котором еще не написано ничего, - полная чушь. Невинная
девушка, не имеющий сексуального опыта юноша пребывают в состоянии мучительного смятения. Они в
плену у разъедающих душу эротических чувств и мыслей, которые лишь со временем становятся
гармоничными. Годы честных размышлений о сексе, поражений и побед в конце концов приводят к
желанному результату - истинной, прошедшей все испытания чистоте, когда половой акт и представление о
нем претворяются в гармонию, не мешая один другому". Приведем еще одну цитату из эссе Лоуренса:
"Пришло время сбалансировать сознание эротического опыта с самим опытом. Это значит, что мы должны
быть почтительны к сексу, испытывать благоговейный восторг перед странным поведением плоти. Должны
включить в литературный язык "непечатные" слова, поскольку они - неотъемлемая часть наших мыслей и
обозначают определенные органы тела и его важнейшие функции. Ощущение непристойности рождается
только в том случае, когда разум презирает тело и боится его, а тело ненавидит разум и сопротивляется ему".

В цій цитаті - зародження цілої літературної традиції, пояснення досвіду таких письменників,
як Генрі Міллер, Даррел, Селін і ін. Історія кохання єгеря-лісника і аристократки, не дивлячись на всі
фізіологічні подробиці, описана настільки поетично, а взаємостосунки між коханцями сповнені такій ніжності,
що порнографічної цю книгу назвати ніяк не можна. Сам автор в статті «Порнографія і непристойності» дав
цьому поняттю таке визначення: «Порнографія — це спроба образити секс, обчорнити його... Ця наруга над
тілом людським, знущання над живими людськими стосунками». На жаль, критики і цензори побачили в книзі
лише непристойні слова і непристойні описи, випустивши з уваги красу людських стосунків, поезію фізичної
любові і ніжності відчуттів.

Лоуренс знав, яка буря обурення зустріне роман. «Мене чекають одні лише образи і
загальна ненависть», — писав він. І не помилився. На вимогу англійських видавців Лоуренс підготував
«пом'якшений варіант» романа, проте в результаті йому все-таки відмовили в публікації навіть скороченої
версії. Тоді він домовляється про випуск повного тексту в друкарні Флоренції накладом в тисячу примірників
для розповсюдження по підписці і особисто бере участь в процесі набору. Через декілька місяців, в 1929 році,
повний варіант романа виходить також в Парижі. Що стосується Англії, то «Коханець леді Чаттерлей» видають
там лише після смерті письменника, в 1932 році, але з вилученням всіх «небажаних місць» і
«чотирьохбуквених слів»[8], які в англійській мові належали до забороненої лексики.

Через 30 років в 1960 р. в лондонському суді Олд Бейлі відкрився процес у справі романа.
Попершу суддя порадив жюрі присяжних прочитати роман. У результаті довгих судових суперечок - роман
дозволили до публікації.

3.2. Основні мотиви роману

В романі «Коханець леді Чаттерлей три головні дійові особи»: Кліффорд, його дружина
Конні, лісник Меллоурз. На другому плані йдуть – місіс Болтон (служниця Кліффорд) і Хільда (сестра Конни).
Решта героїв складає третій план оповіді. Основна думка романа висловлена автором в його есе «З приводу
романа «Коханець леді Чаттерлей»[9] і зводиться до наступного: життя тільки тоді має сенс, коли розум і тіло
існують в гармонії, в рівновазі і взаємній пошані. Життя організму, тіла - це життя відчуттів і емоцій. Тіло
відчуває голод, жагу, його радує сонце і сніг, воно одержує задоволення від аромату троянд і виду квітучого
куща бузку. Гнів, печаль, любов, ніжність, тепло, пристрасть, ненависть, горе - все це істинні відчуття. Вони
належать тілу і усвідомлюються розумом. Секс є необхідною і важливою складовою життя організму. Але він
не самодостаточний сам по собі. Значення і красу йому додає кохання (хоча у Лоуренса секс, плотський потяг
між Меллоурзом і Конні передує появі відчуття).

Секс, сексуальний механізм чоловіка і жінки - після того, як йому підсунена фальшива любов,
хай навіть у відповідь на таке ж фальшиве відчуття - акумулює руйнівну, убивчу ненависть (як це видно на
прикладі єгеря Меллоурза і його колишньої дружини Берти). Фальшива любов вбиває секс, в буквальному
розумінні приводить до божевілля - це природна реакція живого організму на обман. Повна ж відсутність
сексу руйнує будь-яку любов, як це сталося у випадку з Кліффордом і Конні, замість неї приходить ненависть.
 «…она впервые поняла, какое странное и необъяснимое чувство ненависть. Впервые
осознала со столь полной очевидностью, как она ненавидит Клиффорда, ненавидит острой ненавистью, до
такой степени ненавидит, что была бы рада, если бы он исчез с лица земли. И было странно, какой свободной
и полной жизни она почувствовала себя, осознав, что ненавидит его. «Смогу ли я жить с ним и дальше вместе,
поняв, как он мне ненавистен?» - пронеслось у нее в голове»[10]. У книзі виражено декілька точок зору на
значення сексу в житті людей:

- повне його неприйняття, цей мотив утілює Кліффорд, покалічений на війні і не здатний
вести статеве життя, виказують його і деякі з його гостей («Уверен, что развитая цивилизация сможет избавить
нас от большинства физических недостатков, - вступил в разговор Клиффорд. – И все, что связано с
отправлением любви, - это тоже должно исчезнуть. Наверное, так и будет, раз уж младенцев станут получить
в пробирках…» «- Мне кажется, - задумчиво произнесла леди Беннерли, - что если любовь отомрет, ее место
займет что-то другое. Ну, скажем, морфий. Немного морфия в воздухе – это действовало бы на всех
освежающе»[11]»); - механічне трактування сексу як виду спілкування (от як, наприклад, міркують на цю тему
гості Кліффорда, інтелектуали: «- Ну а мы с Чарли придерживаемся мнения, что секс – это просто один из
видов общения, вроде беседы. Если женщина заговорит со мной на языке секса, я, естественно, должен рано
или поздно лечь с ней в постель, чтобы закончить там разговор»[12], «секс – это лишь своеобразная форма
беседы, когда люди, вместо того чтобы произносить слова, как бы воплощают их в действие… мы можем
обмениваться с женщинами ощущениями и эмоциями точно так же, как обмениваемся фразами о погоде или
о чем угодно на свете. Половой акт можно уподобить обычной беседе между мужчиной и женщиной, - разве
что только на языке физиологии»[13]); - абсолютизація сексуального акту як освяченого коханням чинника, що
визначає розвиток цивілізації (цю думку втілюють Конні з Меллоурзом). Ще один мотив, що червоною ниткою
проходить крізь роман: для людини трагічним є відрив від природних ритмів, йому не можна рвати зв'язок із
землею і сонцем, космосом. Бідна, покалічена любов, відірвана від сходу і заходів, не знаюча містичного
зв'язку з рівноденням і сонцестоянням - його біда. Людина підсічена під самий корінь, тому що відірвана від
землі, сонця, зірок.
 Миссис Дэллоуэй

Действие романа разворачивается в Лондоне, в среде английской аристократии, в 1923 г, и

по времени занимает всего один день. Наряду с реально происходящими событиями читатель знакомится и с
прошлым героев, благодаря "потоку сознания". Кларисса Дэллоуэй, пятидесятилетняя светская дама, жена
Ричарда Дэллоуэя, члена парламента, с самого утра готовится к предстоящему вечером в её доме приему, на
который должны пожаловать все сливки английского высшего общества. Она выходит из дому и направляется
в цветочный магазин, наслаждаясь свежестью июньского утра. По дороге она встречает Хью Уитбреда,
знакомого ей с детства, теперь занимающего высокий хозяйственный пост в королевском дворце. Ее, как
всегда, поражает его чересчур элегантный и ухоженный вид. Хью всегда чуть-чуть подавлял ее; рядом с ним
она чувствует себя, как школьница. В памяти Клариссы Дэллоуэй всплывают события её далекой юности,
когда она жила в Бортоне, и Питер Уолш, влюбленный в нее, всегда бесился при виде Хью и уверял, что у него
нет ни сердца, ни мозгов, а есть одни лишь манеры. Тогда она не вышла замуж за Питера из-за его слишком
придирчивого характера, но теперь нет-нет да и подумает, что бы сказал Питер, если бы был рядом. Кларисса
чувствует себя бесконечно юной, но одновременно и невыразимо древней.

Она заходит в цветочный магазин и подбирает букет. На улице слышен звук, похожий на
выстрел. Это врезалась в тротуар машина одного из "сверхзначительных" лиц королевства — принца
Уэльского, королевы, может быть, и премьер министра. При этой сцене присутствует Септимус Уоррен-Смит,
молодой человек лет тридцати, бледный, в обтрепанном пальтеце и с такой тревогой в карих глазах, что, кто
на него ни взглянет, сразу тревожится тоже. Он прогуливается вместе со своей женой Лукрецией, которую
пять лет назад привез из Италии. Незадолго до этого он сказал ей, что покончит с собой. Она боится, как бы
люди не услышали его слов, и пытается поскорее увести его с мостовой. С ним часто случаются нервные
припадки, у него возникают галлюцинации, ему кажется, что перед ним появляются мертвецы, и тогда он
разговаривает сам с собой. Лукреция больше не может этого вынести. Она досадует на доктора Доума,
уверяющего: с её мужем все в порядке, абсолютно ничего серьезного. Ей жаль себя. Тут, в Лондоне, она
совсем одна, вдали от своей семьи, сестер, которые по-прежнему в Милане сидят в уютной комнатке и
мастерят соломенные шляпки, как делала и она до свадьбы. А теперь некому её защитить. Муж её больше не
любит. Но она никому и никогда не скажет, будто бы он сумасшедший.

Миссис Дэллоуэй с цветами входит в свой дом, где давно уже суетятся слуги, подготавливая
его к вечернему приему. Около телефона она видит записку, из которой явствует, что звонила леди Брутн и
желала узнать, будет ли мистер Дэллоуэй сегодня завтракать с нею. Леди Брутн, эта влиятельная
великосветская дама, её, Клариссу, не пригласила. Кларисса, чья голова полна невеселых дум о муже и о
собственной жизни, поднимается к себе в спальню. Она вспоминает свою молодость: Бортон, где жила с
отцом, свою подругу Салли Сетон, красивую, живую и непосредственную девушку, Питера Уолша. Она достает
из шкафа зеленое вечернее платье, которое собирается надеть вечером и которое надо починить, потому что
оно лопнуло по шву. Кларисса принимается за шитье.

Вдруг с улицы, в дверь, раздается звонок. Питер Уолш, теперь пятидесятидвухлетний

мужчина, только что вернувшийся из Индии в Англию, где не был уже пять лет, взлетает по лестнице к миссис
Дэллоуэй. Он расспрашивает свою старую подругу о её жизни, о семье, а про себя сообщает, что приехал в
Лондон в связи со своим разводом, так как снова влюблен и хочет второй раз жениться. У него сохрани лась
привычка при разговоре играть своим старым ножом с роговой ручкой, который он в данный момент сжимает
в кулаке. От этого Кларисса, как и прежде, чувствует себя с ним несерьезной, пустой балаболкой. И вдруг
Питер, сраженный неуловимыми силами, ударяется в слезы. Кларисса успокаивает его, целует его руку,
треплет по коленке. Ей с ним удивительно хорошо и легко. А в голове мелькает мысль, что, если бы она вышла
за него замуж, эта радость могла бы всегда быть с ней. Перед уходом Питера в комнату к матери входит её
дочь Элизабет, темноволосая девушка семнадцати лет. Кларисса приглашает Питера на свой прием.

Питер идет по Лондону и удивляется, как же быстро изменился город и его жители за то
время, пока его не было в Англии. В парке на скамейке он засыпает, и ему снится Бортон, то, как Дэллоуэй
стал ухаживать за Клариссой и она отказалась выйти замуж за Питера, как он страдал после этого.
Проснувшись, Питер идет дальше и видит Септимуса и Лукрецию Смит, которую муж доводит до отчаяния
своими вечными приступами. Они направляются на осмотр к известному доктору сэру Уильяму Брэдшоу.
Нервный срыв, переросший в болезнь, впервые возник у Септимуса еще в Италии, когда в конце войны, на
которую он ушел добровольцем, погиб Эванс, его товарищ по оружию и друг. Доктор Брэдшоу заявляет о
необходимости поместить Септимуса в лечебницу для душевнобольных, согласно закону, ибо молодой
человек грозил покончить с собой. Лукреция в отчаянии.

За завтраком леди Брутн между прочим сообщает Ричарду Дэллоуэю и Хью Уитбреду,
которых она пригласила к себе по важному делу, что Питер Уолш недавно вернулся в Лондон. В связи с этим
Ричарда Дэллоуэя по дороге домой охватывает желание купить Клариссе что-то очень красивое. Его
взволновало воспоминание о Питере, о молодости. Он покупает прекрасный букет из красных и белых роз и
хочет, как только войдет в дом, сказать жене, что любит её. Однако решиться на это ему не хватает духу. Но
Кларисса и так счастлива. Букет говорит сам за себя, да еще и Питер навестил её. Чего еще желать? В это
время её дочь Элизабет у себя в комнате занимается историей со своей преподавательницей, давно ставшей
ей подругой, крайне несимпатичной и завистливой мисс Килман. Кларисса ненавидит эту особу за то, что та
отнимает у нее дочь. Будто бы эта грузная, безобразная, пошлая, без доброты и милосердия женщина знает
смысл жизни. После занятий Элизабет и мисс Килман идут в магазин, где преподавательница покупает какую-
то невообразимую нижнюю юбку, объедается за счет Элизабет пирожными и, как всегда, жалуется на свою
горькую судьбу, на то, что никому не нужна. Элизабет еле вырывается из душной атмосферы магазина и
общества навязчивой мисс Килман.

В это время Лукреция Смит сидит у себя в квартире вместе с Септимусом и мастерит шляпку
для одной своей знакомой. Ее муж, опять ненадолго став прежним, каким был в пору влюбленности,
помогает ей советами. Шляпка выходит забавная. Им весело. Они беззаботно смеются. В дверь звонят. Это
доктор Доум. Лукреция спускается вниз, чтобы побеседовать с ним и не пускать его к Септимусу, который
боится доктора. Доум пытается оттеснить девушку от двери и пройти наверх. Септимус в панике; его
захлестывает ужас, он выбрасывается из окна и разбивается насмерть. К Дэллоуэям начинают подъезжать
гости, почтенные господа и леди. Кларисса встречает их, стоя на верху лестницы. Она прекрасно умеет
устраивать приемы и держаться на людях. Зал быстро заполняется народом. Ненадолго заезжает даже
премьер-министр. Однако Кларисса слишком волнуется, она чувствует, как постарела; прием, гости больше не
доставляют ей прежней радости. Когда она провожает взглядом уезжающего премьер-министра, то
напоминает сама себе Килманшу, Килманшу — врага. Она её ненавидит. Она её любит. Человеку нужны
враги, не друзья. Друзья найдут её, когда захотят. Она к их услугам.
 С большим опозданием приезжает чета Брэдшоу. Доктор рассказывает о самоубийстве
Смита. В нем, в докторе, есть что-то недоброе. Кларисса чувствует, что в несчастье не захотела бы попасться
ему на глаза. Приезжает Питер и подруга юности Клариссы Салли, которая теперь замужем за богатым
фабрикантом и имеет пятерых взрослых сыновей. Она не виделась с Клариссой чуть ли не с юности и заехала
к ней, лишь случайно оказавшись в Лондоне. Питер долго сидит в ожидании, когда же Кларисса улучит
минутку и подойдет к нему. Он ощущает в себе страх и блаженство. Он не может понять, что повергает его в
такое смятение. Это Кларисса, решает он про себя. И он видит её.

АНАЛІЗ « МІСІС ДЕЛЛОВЕЙ»

У цьому романі письменниця реалізовує принципи зображення людини й життя, викладені у статті «Містер
Бенкет і місіс Браун». З миттєвостей буття вона прагне передати тремтливий рух, у якому перебувають її герої,
складність людської натури, «переливи реальності». Роман вибудований як потік відчуттів, спогадів, «потік
свідомості» героїв — Клариси Делоуей, Сиптимуса Сміта, Пітера Волта, і як потік подій, що відбуваються
впродовж одного дня. Якраз крізь призму одного з днів червня 1923 року відтворено життя міcіс Делоуей і
окреслені контури епохи. Люди, які пережили Першу світову війну, опинилися в іншій реальності, ніж ті, хто
вступав у життя і жив у передвоєнні роки. Вони втратили відчуття стабільності, змушені були переглянути
колишні цінності, стати свідками руйнування традиційних соціальних і моральних орієнтирів. Сприйняття світу
стало іншим. Фіксуючи рух Клариси Делоуей у просторі (вулиці Лондона) і часі (червневий день 1923 року),
авторка створює її образ, образ її життя. Одна за одною спливають хвилини, квартал за кварталом проходить
на своєму шляху місіс Делоуей. Одночасно спливає все її життя. Кожна миттєвість концентрує в собі повноту
буття, бо пережите не вмирає: можна розливати чай, іти вулицею, сидіти у парку, розмовляти, переживати
своє дитинство, юність, кохання і втрати.

З кожною сторінкою образ Клариси набуває все чіткіших контурів. І водночас він немов
розчиняється у вуличному натовпі, в людському потоці, робить місіс Делоуей піщинкою великого міста. Роман
не поділений на глави й частини. Всі події, що відбуваються впродовж дня, спрямовані до єдиної цілі — до
званої вечері в будинку Делоуеїв. Головниі персонажі твору — незнайомі між собою Клариса Делоуей і
Септімус Сміт. У цьому романі є багато спільного з романом Дж. Джойса «Улісс». Один день — це панорама
всього життя. Крім того, Вірджинія Вульф, виступаючи проти письменників-«матеріалістів», докоряючи їм за
пристрасть до всього «зовнішнього», сама не відмовляється від зображення середовища, в якому живуть і
діють герої, від використання деталей, що увиразнюють судження про особливості їхньої поведінки і
світосприйняття. Авторка розкриває в романі передісторію персонажів, згадує про їх заняття і схильності. Все
це розчинено в потоці думок, відчуттів. Багато в романі чудових пейзажів Лондона: парки й вулиці, вітрини
магазинів і пам’ятники, контрасти міста, атмосфера післявоєнної доби. Мчать автомобілі, автобуси, блимають
вогні реклами, вуличний оркестр виконує пісеньку — усе це Клариса бачить, чує, відчуває: «життя, Лондон, цю
мить червня». Вона володіє тонкою інтуїцією, пам’яттю почуттів, «пам’яттю серця». Свій шлях вулицями
Лондона долають і її чоловік Річард Делловей, донька Елізабет, друг Пітер Волш, Септімус Сміт, з яким вона не
знайома. Образ Сміта особливо важливий у здійсненні авторського задуму: «показати життя, смерть, розум і
божевілля, піддати критиці соціальну систему». Сміт — учасник і жертва війни. Важка контузія, ще важчі
спогади про пережите викреслюють його з нормального життя. Він бачив смерть і страждання, загибель своїх
фронтових товаришів. Війна вбила в ньому здатність відчувати, його переслідують жахливі спогади, видіння,
що спонукає його звести рахунки з життям, викинувшись з вікна. У долі й загибелі Септімуса Сміта, про якого
Вірджинія Вульф пише як про другий аспект особистості Клариси, реалізується те, що місіс Деллловей
придушує в собі. Їх об’єднують самотність, страх перед життям, прагнення покінчити з ним. Місіс Делловей
пливе за течією світських умовностей, підкоряючись їм. Гостро переживає відчуження доньки. Шлюб із
Річардом Делловеєм не ущасливив її. Попри те що проблема духовної кризи центральна в романі, у ньому
недвозначно стверджується ідея подолання «смерті духу».
 Роман розповідає про рани, завдані першою світовою війною кільком персонажам із
середнього класу британського суспільства. У центрі сюжету Клариса, в яку ще до війни був закоханий Пітер
Волш, але вийшла вона заміж за більш спокійного та надійного містера Річарда Делловея, який став чільним
політиком. Уже після війни Клариса готує приймання, де сподівається побачити красивих, елегантних і дуже
вихованих людей, що приємно і витончено проводять час. Напередодні приймання з Індії приїжджає Пітер
Волш, який закохався в Індії у заміжню даму і тепер прагне розлучення. Є трагічна лінія солдата з потьмареним
розумом, що покінчив життя самогубством через те, що психіатри хотіли помістити його в лікарню. Він вважав
свою участь у війні злочином і гріхом після того, як на його очах розірвало міною його бойового товариша
Еванса. Дія постійно переноситься із довоєнного часу, коли всі були такі щасливі, молоді та безневинні, у 1923
рік, і можна побачити, яке провалля розділяє тих, хто був на смертоносних полях тієї жахливої війни, і тих, хто
безнапасно читав про неї в газетах. Життя триває, пройде ще трохи років, і рани будуть зализані. Люди будуть
готові до нової бійні. У центрі все-таки історія любові, для котрої не існує ні воєн, ні миру.

Портрет художника замолоду. Джойс

Портрет митця замолоду — перший і частково автобіографічний роман ірландського

письменника Джеймса Джойса. Стівен Дедал згадує, як в дитинстві батько розповідав йому казку про
хлопчика Бу-бу і корову Му-му, як мама грала йому на роялі матроський танець, а він танцював. У шкільному
підготовчому класі Стівен – один з кращих учнів. Дітей дивує його дивне ім’я, третьокласник Уеллс часто
дражнить його, а одного разу навіть зіштовхує в очко вбиральні за те, що Стівен не захотів обміняти свою
маленьку табакерку на його гральну кістку, якою він сорок разів виграв в бабки. Стівен рахує дні до різдвяних
канікул, коли він поїде додому. Він згадує, як в його родині сперечалися про Парнелл – тато і містер Кейсі
вважали його героєм, Дент засуджувала, а мама і дядько Чарльз не були ні на якій стороні. Це називалося
політикою. Стівен не зовсім розуміє, що таке політика, і не знає, де кінчається всесвіт, тому він відчуває себе
маленьким і слабким.

Єзуїтський коледж Клонгоуз, де вчиться Стівен, – привілейований навчальний заклад, і Стівену

здається, що майже у всіх хлопчиків батьки – мирові судді. Стівен захворів, і його помістили в лазарет. Він
уявляє собі, як він помре і як його будуть ховати, а Уеллс пошкодує, що зіштовхнув його в очко вбиральні.
Потім Стівен уявляє собі, як в Дублін привезли з Англії тіло Парнелл. На різдвяні канікули Стівен приїжджає
додому і вперше сидить під час різдвяного обіду за одним столом з дорослими, в той час як його молодші
брати і сестри знаходяться в дитячій. За столом дорослі сперечаються про релігію і про Парнелл. Містер Кейсі
розповідає, як плюнув прямо в око старій, яка посміла назвати кохану Парнелл грубим словом. Дент вважає
Парнелл віровідступником і перелюбником і гаряче захищає офіційну церкву. «Бог, моральність і релігія понад
усе!» – Кричить вона містерові Кейсі. «Якщо так, не треба Ірландії Бога!» – Вигукує містер Кейсі. Кілька
хлопчиків втекли з коледжу, але їх спіймали. Учні обговорюють новину. Ніхто точно не знає, через що вони
втекли, про це ходять найрізноманітніші чутки. Стівен намагається уявити собі, що ж зробили хлопчики, щоб їм
довелося бігти. Він розбив окуляри і не може писати, за це інспектор обізвав його маленьким ледарем і
боляче відшмагав по пальцях лінійкою. Товариші вмовляють його піти поскаржитися ректору. Ректор
переконує Стівена, що сталося непорозуміння, і обіцяє поговорити з інспектором.

Стівен розуміє, що у батька неприємності. Його забирають з Клонгоуз. Сім’я переїжджає з Блекрок в
Дублін. У Харольдкроссі влаштовують дитячий вечір. Після вечора Стівен йде разом з уподобаною дівчиною і
мріє доторкнутися до неї, але не наважується. На наступний день він пише вірші і присвячує їх їй. Одного разу
батько повідомляє, що бачився з ректором Клонгоузського коледжу, і той обіцяв влаштувати Стівена в
єзуїтський коледж Бельведер, Стівен згадує шкільний спектакль в Бельведері під Духів день. Це було через два
роки після дитячого вечора в Харольд-кросі. Він весь день уявляв собі, як знову зустрінеться з тією дівчиною.
Приятелі Стівена жартують над ним, але їм не вдається вивести його з рівноваги. Стівен не довіряє
несамовитим почуттям, вони здаються йому неприродними. Він відчуває себе щасливим, тільки коли
залишається один або серед своїх примарних друзів. Після вистави Стівен бачить своїх домашніх, але не
зустрічає ту дівчину, яку так сподівався побачити. Він стрімголов біжить в гори. Уражена гордість, розтоптана
надія і обмануті бажання обволікають його своїм дурманом, але поступово він заспокоюється і йде назад.
Стівен їде з батьком в Корк, де пройшла молодість батька. Батько розорений, його майно буде продано з
аукціону, Стівен сприймає це як грубе зазіхання світу на його мрії. Стівен відчуває себе чи не старше батька: він
не відчуває в собі ні радості дружнього спілкування, ні сили здоров’я, ні биття життя, які колись так повно
відчували батько і його друзі. Його дитинство скінчилося, і він втратив здатність радіти простим людським
радощам. Стівен – стипендіат і перший учень у Бельведері. Отримавши стипендію та премію за письмову
роботу, він веде всю сім’ю обідати в ресторан, потім витрачає гроші без рахунку на розваги і задоволення, але
гроші швидко закінчуються, і сім’я повертається до звичного способу життя.

Стівену шістнадцять років. Плотські бажання повністю підпорядковують собі уяву Стівена. Він жадає
близькості з жінкою. Одного разу він випадково заходить в квартал, де багато публічних будинків, і проводить
ніч з повією. Благочестя покинуло Стівена: гріх його настільки великий, що його не спокутувати лицемірним
поклонінням всевидющого і всезнаючого. Стівен стає старостою братства Пресвятої Діви Марії в коледжі:
«Гріх, відвернувшись від нього лик Господній, мимоволі наблизив його до заступниці всіх грішників». Якщо
часом його охоплювало бажання встати зі свого почесного місця, покаятися перед усіма і покинути церкву, то
одного погляду на оточуючих його осіб було досить, щоб придушити цей порив. Ректор оголошує, що скоро
почнуться духовні вправи в пам’ять святого Франциска Ксаверія, патрона коледжу, які триватимуть три дні,
після чого всі вихованці коледжу підуть до сповіді. Слухаючи проповіді, Стівен все гостріше відчуває свою
порочність, все більше соромиться своєї зіпсованості. Він кається в душі і жадає спокутувати своє ганебне
минуле. Він повинен сповідатися в своїх гріхах, але не наважується зробити це в шкільній церкві. Йому
соромно розповідати про свої гріхи духівнику. Уві сні його мучать кошмари, переслідують пекельні візії. Стівен
відправляється бродити по темних вулицях, в якийсь момент він запитує, де найближча церква, і поспішає
туди. Він молиться, сповідається старому священикові і дає обітницю назавжди відректися від гріха блуду.
Стівен йде з церкви, відчуваючи, як «невидима благодать огортає і наповнює легкістю все його тіло». Він
починає нове життя. Повсякденне життя Стівена складається з різних подвигів благочестя. Він прагне
невпинними самокатуванням спокутувати гріховне минуле. Ректор викликає його до себе і питає, чи відчуває
Стівен в собі справжнє покликання. Він пропонує йому вступити в орден. Це велика честь, її удостоюються
далеко не всі. Він повинен подумати. Прощаючись з ректором, Стівен зауважує на його обличчі безрадісне
відображення згасаючого дня і повільно забирає свою «руку, яка щойно боязко визнала їх духовний союз». В
його пам’яті постають похмурі картини життя коледжу. В ордені його чекає сіре, розмірене життя. Він вирішує
відмовитися. Його доля – уникати всіляких громадських і релігійних уз. Стівен дивиться на море, на  дівчину,
що стоїть перед ним, і почуття земної радості переповнює його.

Стівен – студент університету. Сім’я його живе в злиднях, батько п’є. Стівен читає Аристотеля, Фому
Аквінського, а також Ньюмена, Ібсена, Гвідо Кавальканті, єлизаветинців. Він часто пропускає заняття, бродить
по вулицях, в голові його самі собою складаються вірші. Думки його переходять від жовтіючого плюща до
жовтої слонової кістки, до латинської граматики, де він вперше зустрів слово Ебур (слонова кістка), до
римської історії … «Йому було гірко усвідомлювати, що він назавжди залишиться тільки боязким гостем на
святі світової культури» , Запізнившись на заняття, Стівен в аудиторії розмовляє зі священиком, що розпалює
камін. Стівен раптом гостро відчуває, що англійська мова, рідна для священика, для нього, Стівена, всього
лише набута, близька і чужа разом. В університеті збирають підписи під закликом Миколи II до встановлення
«вічного миру». Стівенс відмовляється поставити свій підпис. Його друзі Кренлі і Дейвін підписують документ,
засуджуючи Стівена за те, що він від усього сторониться. Стівен хоче уникнути мереж національності, релігії,
мови. Він розмірковує про співчуття, про страх. Він намагається пояснити товаришам свої погляди на
мистецтво. На його думку, «мистецтво – це здатність людини до раціонального або чуттєвого сприйняття
предмета з естетичною метою». Стівен міркує про зародження естетичного образу в уяві художника. Йому
близький термін Луїджі Гальвані – заворожені серця. Вночі в півсні Стівен складає любовні вірші, записує їх,
щоб не забути. Що подобається йому дівчина – член Гаельської ліги, що ратує за відродження ірландської
мови. Побачивши її кокетувати зі священиком, Стівен перестає відвідувати заняття ліги. Але зараз йому
здається, що він несправедливий до неї. Десять років тому він уже присвячував їй вірші після спільної їзди на
коні. Тепер він знову думає про неї, але ці, нові вірші він їй теж не посилає. Стівен згадує скандал, що вибухнув
на прем’єрі п’єси Йейтса «Графиня Кетлін», злісні вигуки ірландських націоналістів, які звинувачували автора в
спотворенні національного характеру. Стівен остаточно відходить від релігії, але Кренлі зауважує, що,
незважаючи на це, він наскрізь просякнутий релігією. Стівен не хоче причащатися на Великдень і через це
свариться зі своєю побожною матір’ю. Кренлі вмовляє його не доставляти матері зайвих прикрощів і вчинити
так, як їй хочеться, але Стівен не погоджується. Стівен хоче виїхати. «Куди?» – Запитує Кренлі. «Куди вдасться»,
– відповідає Стівен. Він не буде служити тому, у що більше не вірить, навіть якщо це його сім’я, батьківщина
або церква. Він буде намагатися виразити себе в тій чи іншій формі життя або мистецтва так повно і вільно, як
може, захищаючись лише тією зброєю, яку вважає для себе можливою – мовчанням, вигнанням і
хитромудрістю. Він не боїться залишитися один або бути відкинутим заради когось іншого. І він не боїться
зробити помилку, навіть велику помилку. Випадково в натовпі Стівен зустрічає дівчину, що подобається йому.
Вона запитує, чи пише Стівен вірші. «Про кого?» – запитує Стівен. Дівчина бентежиться, Стівену стає її шкода, і
він відчуває себе негідником. Тому швидко переводить розмову на іншу тему і розповідає про свої плани.
Вони прощаються. Через пару днів Стівен їде.

АНАЛІЗ «ПОРТРЕТ ХУДОЖНИКА»

Виданий 1916 року «Портрет митця замолоду», став першим і одним із найкращих у
творчості письменника. Це історія про молодого митця і його пізнання істини світу, що має багато спільного з
біографією самого Джойса. Зображені дитинство та юність Стівена Дедалуса, його конфлікт з сім'єю, школою і
батьківщиною, який знаходить своє розв'язання в мистецтві. Блискучий літературний експеримент, як у
використанні мови, так і в структуруванні тексту, роман зробив значний вплив на розвиток літератури. У
творінні Джойса процес становлення особистості. Що таке душа? Чи існує Бог? Хто такі патріоти свої
батьківщини? Усі відповіді герой знаходить у мистецтві, яке стає його призначенням. Роман «Портрет
художника в юности» во многом автобиографичен. Джойс повествует о самом себе, воспроизводит атмосферу
жизни Дублина и обстановки в родительском доме в дни его детства и юности, но вместе с тем он говорит о
становлении личности художника, призванного творить новаторские произведения искусства, ищущего и
обретающего свой путь в жизни и творчестве.

Движение от детства к юности, история разрыва Стивена Дедала со всем, что порабощало
его, ограничивало свободу его творчества — с семьей, религией, родиной, — передано в пяти главах романа,
составляющих пятиактную драму жизни художника в молодости. Первая глава романа заключает в себе
основные темы, которые будут развиты не только в остальных частях «Портрета художника», но и в
последующем творчестве Джойса. Речь в первой главе идет о впечатлениях и переживаниях раннего детства,
которые имеют определяющее значение для жизни каждого человека. Такую же роль они играют и в жизни
героя романа Джойса — Стивена Дедала. Мировосприятие ребенка через запахи, звуки, прикосновения,
вкусовые ощущения. Мгновения постижения окружающего. Движение чувств и поток сознания
формирующейся личности. Ряд врезающихся в память благодаря жизненной достоверности реалистически
выписанных картин: празднование Рождества в родительском доме, эпизоды школьной жизни. Родители
Стивена— убежденная католичка мать и сторонник Парнелла отец, их беседы и несогласия. Разорение семьи
и предстоящая распродажа имущества, бледные личики младших сестер и братьев, усталые глаза матери —
все это входит в повествование, не утрачивая четкости рисунка, но все более уступая место передаче потока
сознания Стивена. Во второй, а затем и в последующих главах Джойс больше внимания уделяет передаче
восприятия окружающего Стивеном, чем воспроизведению его окружения. В третьей главе почти все
происходящее передано сквозь призму восприятия героя — терзания подростка, его «грех» и попытки
искупления «греха». Четвертая глава написана в форме внутреннего монолога Стивена. Он принимает
решение отказаться от предлагаемого ему сана священника, порывает с католической церковью и приходит к
выводу о том, что происходящее в его собственном сознании имеет гораздо большее значение, чем
окружающая жизнь. Стивен сравнивает себя с Дедалом, поднявшимся над землей на крыльях. Пусть он
погибнет, но у него достаточно смелости, чтобы испытать свои силы. Образ Дедала превращается в символ
художника, порывающего с обыденным окружением и творящего силой воображения свой особый мир и
новаторское искусство. К легендарному Дедалу — изобретателю и строителю обращены и заключительные
слова романа: «Древний отче, древний мастер, будь мне опорой ныне и присно и во веки веков». О Дедале,
соорудившем лабиринт для царя Миноса, говорится и в эпиграфе к роману, которым стала строка из
«Метаморфоз» Овидия: «И к ремеслу незнакомому дух устремил». В последней, пятой главе романа Стивен
принимает решение покинуть Ирландию. Он вырывается из плена родственных связей, освобождает себя от
всяких обязательств, чтобы созидать и творить. Излагается кредо Стивена: «Я не буду служить тому, во что я
больше не верю, даже если это моя семья, родина или церковь. Но я буду стараться выразить себя в той или
иной форме жизни или искусства так полно и свободно, как могу, защищаясь лишь тем оружием, которое
считаю для себя возможным, — молчанием, изгнанием и хитроумием. Я не боюсь остаться один или быть
отвергнутым ради кого-то другого, не боюсь покинуть все то, что мне суждено оставить. И я не боюсь
совершить ошибку, даже великую ошибку, ошибку всей жизни, а может быть, даже всей вечности».

Накануне отъезда Стивена мать, укладывая его вещи, говорит: «Молюсь, чтобы вдали от
дома и друзей ты понял, что такое сердце и что оно чувствует». Стивен, слушая ее слова, обращается к
будущему: «Да будет так. Приветствую тебя, жизнь! Я ухожу, чтобы в миллионный раз познать
неподдельность опыта и выковать в кузнице моей души несотворенное сознание моего народа». Кредо
Стивена — это жизненная программа и самого Джеймса Джойса. Покидая Ирландию, он не расстается со
своей родиной и народом, они навсегда остаются в его душе, обретая жизнь в его творчестве.

«УЛЛІС» Джойс

Роман повествует об одном дне шестнадцатого июня 1904 г. из жизни дублинского еврея
тридцати восьми лет Леопольда Блума и двадцатидвухлетнего Стивена Дедала, Три части огромной книги,
делящейся на восемнадцать эпизодов, должны, по мысли автора, соотноситься с гомеровской "Одиссеей"
(Улисс — латинская транскрипция имени её главного героя). Но связь эта с древнегреческим эпосом весьма
относительна и, скорее, от обратного: в пространном романе ничего важного, по сути, не происходит. Место
действия — столица Ирландии город Дублин — выверено автором буквально по карте и справочнику. Время
— по хронометру, иногда, впрочем, останавливающемуся. Первая часть включает три эпизода. В восемь утра
Бык Маллиган, арендующий вместе с Дедалом жилье в башне Мартелла, будит своего приятеля, крайне
недовольного тем, что их третий сосед, Хейнс, ночью, бредя, стрелял со сна из ружья. Трусоватому и
обидчивому Дедалу это не очень нравится. У него недавно умерла от рака печени мать, с которой он при её
жизни был в непростых отношениях, и он обижен и на остряка Маллигана за непочтительные в её адрес
выражения. Разговор их крутится вокруг темы поисков сыном отца, постоянно касаясь примеров Гамлета,
Иисуса Христа и Телемака, сына Улисса. Эта же тема возникает и на уроке истории, который Стивен дает через
два часа в школе, где он подрабатывает, и в его разговоре с директором школы, просящего молодого
человека передать его знакомым в редакции газеты свою многоречивую заметку об эпидемии ящура. После
урока Стивен мысленно прогуливается по берегу моря.

В это же утро начинаются "странствия" мелкого рекламного агента Леопольда Блума.

Центральная и самая большая часть романа, состоящая из двенадцати эпизодов, начинается с его завтрака —
свиной почки, которую перед этим он покупает в мясной лавке Длугача, Там же он берет проспект образцовой
фермы в Палестине, строя на сей счет разные прожекты. Дома его ждут два письма. Первое — от дочери
Милли, или Мерион, которой как раз вчера исполнилось пятнадцать лет и которая уже работает в Моллингаре
ассистенткой фотографа. И второе письмо, адресованное его жене Молли, концертирующей певице, от её
импресарио Буяна (или Хью Э.) Бойлана, в котором он сообщает, что заедет к ней в четыре часа дня. После
завтрака — посещение сортира с журналом в руках. В одиннадцать Блуму надо быть на похоронах его
школьного товарища, и он покидает дом за час до этого, чтобы заняться разными мелкими делами. В
частности, он получает на почте письмо от некой Марты Клиффорд, ответившей на данное им в чисто амурных
целях объявление в газете о поисках секретарши. Марта ответила на его любовное послание и даже пишет,
что мечтает о встрече. По поводу чего у Блума возникают всякие женолюбивые фантазии. Пора, однако, на
кладбище. В похоронной карете Блум едет вместе с другими соболезнующими, среди которых и отец Стивена,
Саймон Дедал. Разговор идет о всякой всячине, в том числе и о будущем гастрольном турне жены Блума, и о
его отце, покончившем в свое время самоубийством. После церемонии похорон Блум отправляется в
редакции газет, для которых он в качестве агента дает рекламу. Там он встречает ту же компанию, что была на
кладбище, плюс профессор Макхью, чахоточный адвокат О'Моллой и редактор Майлс Кроуфорд. Блум уходит,
приходит. В его отсутствие в редакции оказывается Стивен Дедал, который принес заметку директора школы,
и после трепа приглашает всех в питейное заведение. Редактор задержался, в это время вернулся Блум, и на
него падает все раздражение Кроуфорда. Смущенный, Блум покидает редакцию и бродит по городу, начиная
постепенно чувствовать голод и все больше думая о еде. То он перемолвится со знакомой, то подивится
сумасшедшему и наконец отправляется в трактир Дэви Берна, где один из завсегдатаев сообщает владельцу
трактира о масонстве Блума.

В это же время в два часа дня Стивен Дедал отстаивает в библиотеке перед умнейшими
людьми Дублина свою версию биографии и личности Шекспира, например, то, что он и играл, и считал себя
тенью отца Гамлета. Несмотря на оригинальность и желание быть понятым, он так и остается изгоем среди
собравшихся: ни его стихов не печатают в сборнике молодых поэтов, ни самого не приглашают на вечер, в
отличие от его приятеля Мэйлахи (или Быка) Маллигана, который тоже здесь. И без того оскорбленный,
Стивен получает для своих обид все новые поводы. В библиотеку наведывается и Блум, едва не
повстречавшись со Стивеном. Середина дня, и горожане занимаются своими делами. Дружки Блума
обсуждают прелести его жены, сам Леопольд Блум перебирает книжки мазохистского содержания, выбрав
одну из них. Буян Бойлан отправляет по некоему адресу с посыльным вино и фрукты. Стивен встречает свою
сестру, недавно расставшуюся с отцом. Блум знает из письма, что на четыре назначена встреча его жены
Молли с Буяном Бойланом. Он подозревает об их любовной связи, которая и на самом деле существует.
Встретив Бойлана, Блум тайком следует за ним в ресторан "Ормонд" на набережной, кстати, обедает там со
своим знакомым, слушает музыку, потом узнает, что Бойлан уезжает в коляске. Ревность, тайное желание
измены его жены с другим мужчиной, этой "Пенелопы", удовлетворяющей всех, к своему и их удовольствию,
— все это переполняет душу Блума на фоне волнующей музыки. Воображая то, что происходит у него дома в
его отсутствие, он пишет ответное письмо Марте, отказываясь от немедленной встречи с ней и наслаждаясь
самой игрой, оттягивающей наслаждение. В пять часов в кабачке Барни Кирнана собираются ирландские
патриоты, обсуждая текущие дела — свои собственные и своей бедной, угнетаемой англичанами и евреями
страны. В поисках Мартина Каннигема по поводу страховки похороненного утром Дигнама сюда заглядывает
и Блум. Выпивая, патриоты дискутируют, задевая еврея Блума, не поддерживающего их экстремизм в
отношении англичан, в частности. Дело кончается антисемитской выходкой в его адрес: когда Блум садится в
карету, в него швыряют пустой банкой.

Часам к восьми Блум оказывается на пляже у моря, где онанирует, наблюдая одну из трех
молодых подружек, Герти Макдауэлл, которая, чувствуя его интерес, как бы нечаянно демонстрирует свое
нижнее белье и прочие тайные прелести. Когда она с подругами уходит, Блум обнаруживает её хромоту.
Тогда же оказывается, что его часы остановились в полпятого. Не тогда ли, думает Блум, когда Бойлан
"заделал" его жене? Встречаться с женой у Блума нет желания. В десять вечера он оказывается в приюте для
рожениц доктора Хорна, где одна из многодетных мамаш уже третьи сутки не может разрешиться очередным
младенцем. Войдя туда, Блум обнаруживает компанию пьющих и хохмящих юношей, среди которых
находится и Стивен Дедал. Леопольд пьет и разговаривает с ними. Тут стоит заметить, что роман "Улисс" не
прост для чтения и пересказа, ибо написан в жанре потока сознания. В этой же главе автор еще и имитирует
различные литературные стили, начиная с древнейших и кончая ему современнейшими. Среди юношей
словоблудит и Бык Маллиган. Соблазнительные разговоры подогреваются приходом санитарки,
сообщающей, что дама наконец-то родила. Веселая компания отправляется пить и гулять дальше в кабак, а
Стивен со своим приятелем Линчем отделяются от остальных, чтобы идти в публичный дом Беллы Коэн.
Почему-то Блум, чувствуя симпатию к Стивену, решает следовать за молодыми людьми. В полночь он
оказывается в самом сердце дублинского ночного разврата. Пьяный Блум галлюцинирует, видя своих
родителей, знакомых женщин, встреченных за день случайных людей. Он вынужден защищаться от
обвинений этими призраками в разных тайных гнусностях. Подсознание его, жажда власти и почестей, страхи,
сексуальный мазохизм прут наружу "в лицах и картинках". Наконец он оказывается с проституткой Зоей в
борделе, где встречает Стивена с его приятелем. Пьяный нарко-эротический бред продолжается, реальность
не отделить от сознания. Блум, обращенный в женщину, обвиняется во всяких извращениях, в том числе в
удовольствии от подглядывания за прелюбодейством своей жены с Бойланом. Вдруг в разгар оргии Стивен
видит призрак своей бедной матери, вставшей из могилы. Он разбивает люстру тростью и бежит из борделя
на улицу, где вступает в драку с солдатами. Блум, выйдя за ним, кое-как улаживает скандал, склоняется над
телом лежащего в пыли юноши и узнает в нем своего умершего одиннадцать лет назад в младенчестве сына
Руди.

Начинается третья часть книги, состоящая из трех последних эпизодов. В час ночи Блум и
Стивен добираются до ночной чайной "Приют извозчика", где и устраиваются в углу. Блум всячески
поддерживает разговор, периодически заходящий в тупик, показывает Стивену фотографию своей жены и
приглашает в гости, чтобы познакомить с нею. Обсудив по дороге множество важнейших для нетрезвых
людей вопросов, они добираются в два ночи до блумовского дома и, с трудом открыв его, сидят на кухне,
пьют какао и опять разговаривают на всевозможные темы, потом идут в сад, совместно мочатся, после чего
благополучно расходятся в разные стороны. Лежа затем вместе с женой в постели, Блум, среди прочего,
размышляет о неверности своей супруги с целой чередой предполагаемых им любовников, немного
разговаривает с ней и наконец засыпает. Заканчивается роман сорокастраничными без знаков препинания
излияниями миссис Молли Блум о её ухажерах, о муже, об интимных предпочтениях, по ходу дела она
обнаруживает, что у нее начинается менструация, которая, впрочем, не мешает всяким соблазнительным её
мыслям, в результате чего огромный роман заканчивается словами: "так что он почувствовал мои груди их
аромат да и сердце у него колотилось безумно и да я сказала да я хочу Да".

АНАЛІЗ «УЛЛІС» ДЖОЙС

«Улісс» — це хроніка подорожі Дубліном головного персонажа роману Леопольда Блума

протягом одного дня, 16 червня 1904. Назва пов'язується з героєм поеми Гомера Одіссеєм (латинізоване ім'я
— Улісс ). Є багато паралелей, явних і прихованих між двома творами, наприклад Леопольд Блум — Одіссей,
Моллі Блум — Пенелопа, Стівен Дедал — Телемах. 16 червня святкується фанатами Джойса як День Блума
(англ. Bloomsday). Роман складається з 250 тис. слів зі словника, який містить 30 тис. слів, основні видання
налічують від 644 до 1000 сторінок. Поділений на 18 «епізодів», об'єднаних в три частини. Як це прийнято в
більшості наукових кіл, роман є суб'єктом багатьох полемік і уважного дослідження з моменту його публікації,
починаючи з давніх звинувачень в непристойності до текстологічних «Джойсівських війн» («Joyce Wars»), що
тривають донині. Видатна техніка потоку свідомості, використана в «Уліссі», ретельна побудова і надзвичайно
експериментальна проза, сповнена гри слів, пародій і алюзій, а також кумедні характеристики і незашорений
гумор роблять книгу найшанованішим романом в пантеоні модернізму.

«Улісс» поділяється на 3 основні частини та 18 глав. В оригіналі роман не має назв глав,
автор лише ототожнював їх з персонажами «Одіссеї» в своїх листах. Літературознавці Стюарт Гілберт і Карло
Лінаті пропонували схеми з глибшим символізмом, де кожній главі відповідає також колір, наука/мистецтво,
органи тіла тощо. Між «Уліссом» Джойса та «Одіссеєю» Гомера зумисне проведено багато паралелей. «Улісс»
розгортає події «Одіссеї» в приземлених подіях життя сучасників Джеймса Джойса, котрі відбуваються
впродовж одного дня в Дубліні. Героя Одіссея тут замінює Леопольд Блум, а багаторічна подорож прототипа
постає для нього в формі не зовсім звичайних, проте буденних занять, як-от відвідання похоронів і підглядання
за коханцем своєї дружини. Характеристики персонажів «Одіссеї», ототожнені з главами, відповідають змісту
глав. Наприклад, Протей був морським богом, здатним перетворюватися на різних тварин; персонаж Стівен у
главі «Протей» поринає в роздуми, перевтілюючись в уяві на різних мислителів, колишнього самого себе і т. ін.
У главі «Аїд» описуються похорони, Аїд у давніх греків — володар царства мертвих. Деякі паралелі з
«Одіссеєю» не такі явні. Наприклад, женихи, що прийшли свататися до Пенелопи — Одіссеєвої дружини,
постають в романі колишніми залицяльниками Моллі — дружини Леопольда, спливаючи в її спогадах[3]. Коли
в Блума жбурляють пляшку — це відсилає до скелі, котру циклоп Поліфем жбурнув услід Одіссеєві. Таким
чином «Улісс» місцями пародіює та висміює «Одіссею», зводячи фантастичні події до нікчемних випадків[4].
Кожна глава має натяк на якусь частину людського організму, таким чином увесь твір ніби складає ціле тіло.
Кожен епізод крім того прив'язаний до біографії самого Джеймса Джойса. Події починаються у вежі, де автор
насправді мешкав у 1904 році, а переміщення персонажів відповідають дійсним маршрутам, якими ходив
Джойс. Тема повернення додому в Джойса обернена — якщо Одіссей шукає дому як місця спокою, долаючи
численні небезпеки та спокуси, то Блум навпаки знаходить поза домом насолоди чи просто різноманітність, а
дім приносить йому нудьгу та страждання[4][5].

Леопольд Блум, з точки зору котрого наводяться ці деталі та який виступає центральним
персонажем, втілює собою пересічну, звичайну людину, вульгарність якої сприймається нею за належне.
Герой модернізму, котрим він і є — це людина, не наділена якими-небудь недосяжними якостями. Тоді як
Одіссей — герой і особистість непересічна, Блум не здійснює нічого героїчного та охоче перебуває під владою
своїх приземлених бажань. Аналогічно його дружина Моллі, що відповідає Пенелопі, не зразок піднесеної
вірності, а навпаки втілена плотська жіночність. Роману загалом притаманне зосередження уваги на фізіології:
від описів страв, приготованих з частин тіла тварин, до зовнішності героїв та фізіологічних процесів. Місцями
автор вдається до непривабливого натуралізму: персонажі випорожнюються, мочаться, описується поїдання
ними їжі, заглиблення в тему сексуального фетишизму[4][5]. Дія роману відбувається 16 червня. Саме 16
червня Джойс та Беккет (який народився у 1906), після неабиякої пиятики, пройшлися дублінським маршрутом
Блума — головного героя «Улісса».[19] Книги з першого тиражу роману «Улісс» є найдорожчим друкарськими
виданнями двадцятого століття. Ціна на них починається від 100 тисяч фунтів (175 тисяч доларів),
(дослідження букіністичних магазинів і аукціонів журналом «Book & Magazine Collector»). Перше видання
«Улісса» було віддруковане в Парижі в 1922 році. Його тираж склав всього тисячу екземплярів. Сто з них
Джойс підписав власноручно. У 2004 році один з паризьких томів з автографом письменника був проданий на
аукціоні Sotheby's в Нью-Йорку за 288 тисяч доларів (160 тисяч фунтів).

«ДУБЛІНЦІ-ЗБІРКА»

«Дублінці» (англ. Dubliners) — збірка оповідань Джеймса Джойса, вперше опублікована в

1914 році. «Сестри» (англ. The Sisters) «Зустріч» (англ. An Encounter) «Аравія» (англ. Araby) «Евеліна» (англ.
Eveline) «Після перегонів» (англ. After the Race) «Два джентельмена» (англ. Two Gallants) «Пансіон» (англ. The
Boarding House) «Маленька хмара» (англ. A Little Cloud) «Партнери» (англ. Counterparts) «Земля» (англ. Clay)
«Нещастя» (англ. A Painful Case) «День Плюща» (англ. Ivy Day in the Committee Room) «Мати» (англ. A Mother)
«Благодать» (англ. Grace) «Мертві» (англ. The Dead)

Робота над книгою-----У «Дублінцях» переломилося захоплення письменника-початківця

творами Ібсена, Флобера і Мопассана, опосередкованих, на думку Д. Мирського, впливом ірландського
натураліста Дж. О. Мура. «Джойс виступає в своїх оповіданнях, як послідовник школи французів, письменник
школи Флобера і Мопассана», — констатував в 1936 році радянський журнал «Інтернаціональна література».
Збірник з'явився завдяки замовленням поета Джорджа Расселла, який влітку 1904 року попросив Джойса
написати для журналу «Ірландська садиба» твір, що його можна було б опублікувати «Не обуривши читачів».
Три оповідання («Сестри» (перший варіант), «Евелін», «Після перегонів») з'явилися в журналі під псевдонімом
Стівен Дедалус і справили на читачів настільки несприятливе враження, що редактор просив Джойса нічого
більше не надсилати. Вже тоді Джойс припускав, що оповідання не будуть окремими творами, а увійдуть до
збірки, об'єднаної однією спільною темою. Спочатку передбачалося, що збірник буде складено з десяти
оповідань, але оскільки з публікацією книги довгий час нічого не виходило, остаточний її варіант включав вже
п'ятнадцять оповідань. Послідовність їх не випадкова: автор розподілив їх по розділах з умовними назвами
«Дитинство», «Молодість», «Зрілість», «Громадське життя», але в останньому варіанті книги розділи не
вказані.

Перше зріле видання Дж. Джойса — збірка оповідань «Дублінці». «Моїм наміром було
написати главу з духовної історії моєї країни, і я обрав місцем дії Дублін, оскільки, на мій погляд, саме це місто
є центром духовного паралічу», — так він охарактеризував її задум. Ірландія з її сірим одноманітним побутом
постає в «Дублінцях» тлом, на якому розігрується «драма життя». Для здійснення свого задуму — осмислення
вічного й незмінного в природі людей і самого існування — Дж. Джойс запозичує елементи музичного
мистецтва. «Дублінці» — цілісне симфонічне полотно, в якому основна тема («духовного паралічу»)
підтримується розмаїттям мотивів і їх варіацій. Слово, як і музичний звук, створює світи поетичних образів —
символів, передаючи атмосферу твору. Осягнення героями себе, своєї долі, трагізму існування відбувається на
різних вікових етапах. Це оповідання про дитинство («Сестри», «Зустріч», «Аравія»); про юність («Евелін»,
«Після перегонів», «Два рицарі»); про літній вік («Пансіон», «Хмаринка», «Личини», «Нещасний випадок»).
Виокремлені в особливу групу оповідання «Мати», «У день плюща», «Милість Божа» об’єднані назвою
«Мертві»: в них змальовуються люди у суспільних справах (виборча кампанія, благочинна діяльність,
обговорення проблем релігійного характеру). Заключне оповідання «Мертві» концентрує ідеї, мотиви і теми
попередніх оповідань збірки «Дублінці». У кожному творі автор виокремлює момент, у якому фокусуються
почуття, помисли й бажання героїв. Дослідження «духовного паралічу», що вразив Ірландію, Джойс починає з
проблем католицизму, догматизм і непримиренність якого, на його думку, породили моральне заціпеніння
нації. Збірка «Дублінці» — про «параліч», що охопив Ірландію, центром якого Джеймс Джойс вважає Дублін
[6, c. 1162]. Щоб описати його, Джойс поєднує ретельну вірність «натурі» з власною емоційно-моральною її
оцінкою. Але ця оцінка ніде прямо не формулюється, не декларується. Вона проглядає лише в характері
мовлення героїв, створюється мовними та стильовими засобами. Читачеві цікаво буде дізнатися, що спочатку,
коли Джойс писав «Дублінців», він намагався вибрати для них назву «Улісс у Дубліні», але потім відмовився
від цієї ідеї, про що пише Річард Еллманн, найавторитетніший біограф Джойса [2, с. 416]. 1904–1907 роки —
це період створення «Дублiнцiв». Джойс задумав певну єднiсть, цикл зi змiстовно-формальними
характеристиками, який у процесi створення розростався — 10, потiм 12, потiм 14 оповiдань і, нарешті, 15
оповідань — але не втрачав своєї зв’язностi. Цю зв’язнiсть пiдкреслює сам Джойс у листах 1905–1907-х рр.:
«епiклетi», «оповiдання, аранжованi у визначеному порядку», якi об’єднує єдиний стиль «скрупульозної
убогостi» [7, с. 83], «глава моральної iсторiї моєї країни» [8]. Збірка «Дублінці» складається з п’ятнадцяти
оповідань, які розміщені Джойсом у ретельній послідовності. Так, оповідання «Сестри», «Зустріч», «Аравія» —
оповідання про дитинство; «Евеліна», «Після перегонів», «Два галантні кавалери», «Пансіон» — про
молодість; «Хмарка, «Личини», «Земля», «Нещасний випадок» — про зрілість; «День плюща у виборчому
комітеті», «Мати», «Милість Божа» — оповідання про суспільне життя. І, нарешті, оповідання «Мертві», яке
вважається критиками «вершиною» збірки. Саме «Мертві», а не «Милість Божа» стає закінченням збірки, що
змінює мелодику її звучання, адже «Мертві» не тільки не схожі, а й контрастні щодо попередніх оповідань.

Джойс також вважав Дублін одним із значущих та історично важливих міст у Європі і
дивувався, чому саме Дублін так мало змальовують у європейській і навіть в англійській літературі. Його
письменницька праця — це своєрідне вшанування рідного Дубліна, як міста, гідного сучасного літературного
репрезентування, навіть якщо ця репрезентація виглядає не цілком схвальної. Навіть незважаючи на той факт,
що більшу частину свого життя Джойс мешкав не в Дубліні, а на континенті, Дублін був у центрі уваги як усіх
джойсівських романів.
«ПОРОЖНІ ЛЮДИ» ЕЛІОТ Лиш як блищики на колоні-уломі;

Шаг для старого Ґая Там гойдається древо,

ПОЕМА І голоси жалю,

Місте' Куртц — він померти Вплітаючись у вітровію пісні,

І Дальші й смутніші в тому огромі

Ми люди порожні За пригаслу зорю.

Опудала подорожні О не притягуй мене

Голови солом'яні До сонного царства смерти

До купи клонимо. Нехай ще на мене напне

Гай-гай! Випадок машкари які завгодно обдерті

Наші пошепти Чи мишки шкурку, чи крукову бурку

Перешепти Насадить на дві схрещені клепки

Тихі безсенсні Посеред гуляйполя

Мов легіт в сухих комишах І хай на дії мої

Чи мишачих лапок по товченім шклу шах шах Буде лиш вітру воля

У наших сухих льохах. Ні не притягуй —

Форма аморфна, тінь без барви, Тільки не зустріч остання

Порух без руху, сила без запалу — У сутінковому царстві!

Ви, що перейшли ІІІ

З очима ясними прямо до ями — Це мертва країна

До іншого смерти Царства Це кактусова отруїна

Споминайте нас — хай не часто — Тут подобизни камінні

Не як душі шаленії з бугили, Зводять майстри, тут боввани

Приймають мерцевої правиці благання

Під мерехтінням пригаслої зорі.

А лиш як людей порожніх,
І дією
Як опудала подорожні.
Падає Тінь
ІІ
Бо Твоє є Царство
Очі, в які я не смію глянути і вві сні,
Між замислом
Там, у сонному царстві смерти,
І творінням
Не сяють вони, грізні;
Між почуттям
Там я ті очі зрю
І відгуком
Палкими вустами, що цілували б,
Падає Тінь
Спрямовуємо молитви товчі камінній.
Життя дуже довге
У цій долині порожній
Між жаданням
Цій перебитій щелепі втрачених царств наших
І судомою

Між спроможністю
ІV
Й існуванням
Ті очі не тут
Між сутністю
Жодних очей немає отут
Й втіленням
У юдолі цій зір вмирущих
Падає Тінь
У цій долині порожній
Бо Твоє є Царство
Цій перебитій щелепі страчених царств наших
Бо Твоє є
У цім останнім місці зустрічі
Життя є
Ми ступаємо помацки
Бо Твоє є Ца
І не зронимо й слова,
Так і кінчається світ
Як зіб'ємося в гурт над рікою розбухлою
Так і кінчається світ
Тут нам бути сліпими,
Так і кінчається світ
Аж поки знову зійдуть ті очі
Не бабах а лиш схлип
Зорею предвічною

Трояндою стопелюстковою

Сутінкового царства смерти

Єдиною надією

Пустих людей.

V
Опунцію обтанцюймо

Отанцюймо опунцюймо

Опунцюймо опунцяймо

Тай on'ятій ранку

Між ідеєю

Й дійсністю

Між рухом

АНАЛІЗ «ПОРОЖНІ ЛЮДИ»

“Порожні люди” аналіз вірша

Рік написання –  1925 р.

Поема є своєрідним продовженням «Спустошеної землі», частково ввібравши в себе її недруковані

фрагменти. У поемі передано відчай сучасної людини, яка розуміє, що цивілізація не має нічого спільного з
істинною культурою, що світ, який утратив моральні орієнтири, саморуйнується. Думка про порожність і
безплідність сучасної людини визначає символіку образів поеми та ремінісценції з міфів, зокрема з легенд
американських індіанців. Поема стала віддзеркаленням внутрішнього стану покоління, яке після Першої
світової війни розгубило ілюзії, утратило віру в гармонію життя. Твір складається з п’яти частин і починається
двома епіграфами, що в стислому вигляді доносять до читача основну думку твору.

Перший епіграф «Містер Куртц він умер» відсилає нас до героя повісті популярного англійського
письменника Дж. Конрада «Серце темряви». Куртц — білий торговець у джунглях Конго, якого письменник
називає «порожнім у серцевині». Куртц щиро вважає себе гуманістом, місія якого нести тубільцям світло
цивілізації. Та якщо вони чинять йому спротив, треба змусити їх підкоритися. В ім’я цієї шляхетної мети Куртц
створює навколо себе пекло, яке, зрештою, знищує і його самого. За мотивами повісті відомий американський
режисер Ф. Коппола створив 1979 р. фільм «Апокаліпсис сьогодні», що розповідав про війну американців у
В’єтнамі. Вислів «шеляг для старого Гая» пов’язаний із невдалою Пороховою змовою 1605 р. За традицією, у
цей день вулицями міст діти носили солом’яне опудало головного змовника Гая Фавкса і випрошували такими
словами милостиню в перехожих, а потім спалювали опудало.

Причину спустошеності та бездуховності сучасної людини автор бачить передусім у руйнівній силі
цивілізації, саме вона знищує культуру як цілющу силу духовності, природу як естетичний ідеал, саму людину
як прояв божественної суті. Поема побудована на зорових асоціаціях. Вищий прояв безглуздості існування
порожніх людей — це “контур без форми, без кольору тінь”. Головним парадоксом твору стає відсутність очей
у головних персонажів — порожніх людей. І дійсно, що можуть віддзеркалювати очі, якщо відсутня душа? У
людей зі зруйнованою душею не залишається надії, віри, любові. На них чекає лише смерть. Мотив умирання
стає головним у поемі. Перший її прояв — смерть душі — люди вже пережили. Залишилося лише тілесне
знищення як позбавлення від безглуздого існування. У першій частині ми зустрічаємося з основними
персонажами поеми: порожніми людьми. У другій частині читачі опиняються у «соннім королівстві смерті», у
«царстві присмерку». Навколишній пейзаж уражає безлюдністю й порожнечею, а світосприйняття людей
викривлене й спотворене Відчуття відчаю, пустки й самотності посилюються в третій частині, де перед нами
розгортається панорама «мертвої країни кактусового краю»

Чи є якась альтернатива «порожнім людям»? Чи є в них надія? Вона начебто з’являється в четвертій частині
у вигляді «одвічної зорі» і «троянди зі ста пелюстками», що вдумливому читачеві нагадає Рай «Божественної
комедії» Данте. Фінал поеми не надто оптимістичний, бо малює картину Апокаліпсису, виплекану
пустопорожніми людьми, які зневажили мораль, зруйнувавши і навколишній світ природи, і внутрішній світ
власної духовності. Закінчує поему апофеоз тілесної смерті. Страшний танок, що ведуть напівмерці навколо
кактуса, пророслого з мертвого ґрунту, віршується в ритмі дитячої співанки: Світ кінчається саме так Світ
кінчається саме так Світ кінчається саме так Не вибухом а вищанням.

Т.-С. Еліот вважав, що сучасний світ прямує у безвихідь через спустошену землю і людину, яка виснажила
себе сама. Його світосприйняття збігається з гірким визнанням Ш. Бодлера: “Коли ми чинимо добре чи зле, ми
є людьми, і краще, як це не парадоксально, чинити зле, аніж нічого не робити”. Порожні люди Еліота нічого не
роблять і тому не існують. Світ спустошених людей не має жодного шансу на виживання, бо він розпався
зсередини, а не від зовнішнього вибуху. Він знищив себе, зруйнувавши природу, зневаживши мораль,
відкинувши Красу. Т.-С. Еліот віщував апокаліпсис, виплеканий порожніми людськими душами.

Поетичний світ Т.-С. Еліота позбавлений світла, радості, гармонії. Розбиті образи, спустошені пейзажі — це
символи хаосу сучасного життя, безпорадного перед новими катастрофами. Письменник бачив своє
призначення в тому, щоб випити самому — за всіх — гірку чашу безнадії, яка призначалася людству. Поема
«Порожні люди», яку іноді називають циклом, закріпила за Т. Еліотом славу «поета відчаю». Хаос сучасного
життя, вульгарність цивілізації, занепад культури, девальвація людських почуттів і крах гуманістичної філософії
— усе це призвело до духовної деградації людини. Ця поема — своєрідне волання до людства, у якого (дуже
хочеться у це вірити) ще є час, аби зупинитись і все виправити…

«БЕЗПЛІДНА ЗЕМЛЯ» ЕЛІОТ

Короткий зміст «Безплідна земля» Томас Еліот

Події відбуваються в післявоєнній Англії. Природа пробуджується після зими. У місті Штарнбергер-Зеє
дощова погода. Марі розмовляє сидячи в кафе з другом. Вона розповідає про катання на санках в горах.
Сивіла перевтілюється в провісниці майбутнього мадам Созостріс. У неї застуда, але вона все одно ворожить
на картах відвідувачеві. Карти передбачили, що судилося йому прийняти смерть від води. Моряк зустрічає
знайомого Стетсон і цікавиться у нього: «Процвітає чи мрець, якого поховали в минулому році? Або може
мороз пошкодив його? »Відповіді немає. У кімнаті стоїть акваріум, в ньому плаває різьблений дельфін,
картина, де перевтілюється в солов’я зганьблена царем-насильником Филомела. Подружжя мовчки грають в
шахи і чекають стуку в двері. Входить приятелька Ліл, їй 31 рік. У неї п’ятеро дітей і чоловік на війні. У неділю її
чоловік Альберт приїжджає додому. Господиня кімнати радить, Ліл висмикнути зіпсовані зуби і вставити
штучні, а то чоловік на неї дивитися вже не може. Кине її і піде до іншої.

На березі нічний Темзи видно рибалка. Його думки про царя Тірее, який поглумився над Филомелою.
Одноокий купець Евгенідіс, якому гадала мадам Созостріс, кличе рибалки в готель «Кеннон-стріт». Тиресий
смакує зустріч друкарки і моряка. Він гладить її, вона терпляче переносить його ласки. Після відходу моряка,
друкарка полегшено видихає і заводить грамофон. Вона згадує, як піддавалася насильству в Річмонді, Мурга і
на Маргейтському пляжі. Через два тижні фінікіэць флебіт приймає смерть у воді. Морські хвилі пошарпали
його тіло. Автор волає шанувати мертвого флебіт, який був гарний і сильний. Описуються мертві гори, де
немає життя, а тільки ущелини, камені і висохла трава. Два герої йдуть по пустельній землі, а поруч з ними
третій, незнайомий чоловік. Чути гуркіт грому. Чоловіки проходять Афіни, Єрусалим, Лондон. У скелястій
ущелині видніється каплиця і цвинтар. У каплиці биті вікна, розгойдується двері, і вітер в ній живе. Трава співає
при місячному світлі. Люди шукають кров Ісуса Христа (пошуки святого Грааля), яку вони вважають життєвим
джерелом. Але ніхто не може її знайти. Людина, ловить рибу в каналі, думає про лондонський міст, який
руйнується, про землі, де потрібно навести порядок.

Поема вчить тому, що в нашому житті багато чудес і іноді вони збуваються.
 Переказ по частинах------На початку поеми діти знайшли пляшку з Сивілою всередині. За легендою вона не
може померти, хоча вже дуже стара. Діти цікавляться її головним бажанням. Вона відповідає, що мріє про
свою смерть.--1 частина--- Ранньою весною земля пробуджується від зимового сну. З неї починають з’являтися
дерева та інші рослини. Дівчина на ім’я Марі сидить в кафе зі старим знайомим і розповідає про своє
перебування у кузена. Її вразили високі снігові гори і катання на санках. Сивіла стає ворожкою і пророкує одній
людині смерть: він повинен незабаром потонути. Сивіла дуже хороша провісниця. Зазвичай її прогнози
збуваються. Лондон в повоєнний час. Всюди солдати. Один з них побачив свого знайомого і поцікавився
трупом, закопаним у нього в саду. Він запитав, зросла чи що-небудь в саду над могилою.

2 частина------Чоловік і дружина зайняті грою в шахи. До них заходить знайома дружини. Жінку звуть Ліл.
Вона ще молода. Господиня будинку дає подрузі корисну пораду. Її чоловік повинен скоро повернутися зі
служби і вона просто зобов’язана зайнятися своїм зовнішнім виглядом. У Ліл народилося п’ятеро дітей.
Останні пологи були дуже важкі, вона мало не померла. Ліл може залишитися без чоловіка, якщо не зробить
собі нові зуби. Навколо багато жінок, готових відвести чоловіка з сім’ї. Через пару днів повертається Альберт,
чоловік Ліл. Вони запрошують сусідку в гості.-----3 частина--- Темза вночі. Рибак ловить рибу. Його думки
витають дуже далеко. Він згадує легенду. Колись давним-давно цар Тірей поглумився над Филомелою. Сивіла
оповідає про моряка і молодий друкарки. У них було побачення і близькість. Молода жінка не відчуває ніякого
задоволення. Вона просто терпить ласки моряка. Чоловік йде. Після цього друкарка вмикає музику і згадує
своє життя. Вона думає про час і місце, де вперше дівчина була з чоловіком.

4 частина----Людина, якій Сивіла передбачила смерть, потонув. Він був сповнений сил і хотів жити.

5 частина-----Земля, на якій нічого не росте. Це безплідна земля. Навколо все висохло. У деяких місцях можна
побачити траву, яка давно висохла. На каменях, де немає води, рослинам не місце. Двоє людей йдуть по цій
землі. Вони відчувають, що поруч з ними хтось є. Але, вони нікого не бачать. Люди шукають кров розіп’ятого
Христа. Вони вірять, що якщо випити її, то можна стати безсмертним. Багато хто хоче отримати вічне життя, але
ніколи вони не зможуть знайти бажаного.

АНАЛІЗ «БЕЗПЛІДНА ЗЕМЛЯ»

Синоніми в «Безплідної землі» і місце дії, і дійові особи. Минуле проникає тут в даний, персонажі
одночасно існують і в далекому минулому, і в сьогоденні, і проектуються в майбутнє. Мертві оживають і,
існуючи в різних планах, місцях і конфігураціях, роблять розповідь вимагає розшифровки.

«Безплідна земля» поєднує в собі картину життя сучасної автору Європи (тобто Європи 20-х років XX
століття) і легендарне середньовіччя (події, пов’язані з хранителями святого Грааля). Місце дії поеми спочатку
«нереальний місто» (частина III, строфа 207), але воно стає пізніше Лондоном, потім Єрусалимом,
Олександрією, нарешті, Афінами. До кінця поеми зображується Центральна Європа, яка перетворилася на
спалену сонцем скелясту пустелю (V, 331 і слід.). Персонажі з міфології Стародавньої Греції, Риму,
Стародавнього Сходу (Еол, Навзикая, Полифем, Адоніс, Озіріс) живуть поруч з людьми сучасними і буденними.
Розбіжність хронологічній послідовності подій з композиційним порядком поетичного оповідання, хиткість
кордонів часу і місця дії в поемі «Безплідна земля» визначалися критикою – не без підстави – як результат
впливу на Еліота філософії абсолютних ідеалістів кінця XIX століття, але питання дозволявся однозначно: все
приписувалося горезвісного модернізму . Разом з тим, хоча заперечувати вплив на Еліота філософії школи Т.
Гріна, Дж. Ройса і Ф. Бредлі, як уже зазначалося, немає підстав, загальні висновки з цього факту не настільки
прості, як може здатися спочатку. Як відносність часу і місця дії в «Безплідної землі», так і багатоликість
персонажів поеми, що існують одночасно і в минулому – притому різних його періодів – і в цьому, повинні
передавати загальність і вічність того, що прагне висловити автор.

У поемі відбуваються безперервні перетворення, і різні люди виступають в різний час і в різних місцях. Ці
перетворення заявлені самим Еліотом в авторському коментарі 1 і покликані підкреслити відносність їх
причетності того чи іншого часу. У I частині «Безплідної землі» знаменита ясновидиця (мадам Созостріс),
гадаючи на картах Tapo, вказує ліричного героя на зображення потонув фінікійського моряка (I, 47-48). В
наступній частині поеми ( «Гра в шахи») знову зустрічається згадка про потонув фінікійці (II, 126-128). У III
частини фінікіец виступає – притому тричі – як живий, але вже названий Тірезія. Тірезія – і одряхлілий старий, і
чоловік, і жінка. Він і напівбог (і як такий безсмертний), і звичайна людина, що гине в море. У ньому
зливаються різні покоління живих і померлих. Кілька далі (III, 228) Тірезія вже спостерігає те, що відбувається.
У IV частині ( «Смерть від води») знову йдеться про мертвому фінікійці. Перетворення, які безперервно
зазнають різні персонажі «Безплідної землі», підкреслюють умовність всього того, що зображується, і
одночасно-нісенітницю буття і незмінність страждання на землі.

Якщо ліричний герой в I частини – особа чоловічої статі (хоча і абсолютно невизначений), то в II частини (у
другому епізоді) він не те чоловік, не те жінка, не те приятелька, не те приятель беззубою Ліл (II, 139-193 ). У III
частини він – купець Тірезія, про який йдеться в коментарі. Всі персонажі поеми, хто б вони не були,
зливаються воєдино в образі Людини, а він не хто інший, як все той же Тірезія, Еліот використовує мотив
відносності часу для обґрунтування своєї думки про загальності доль людей, що жили в різні епохи, в різних
країнах і містах. Хиткість тимчасових і просторових понять підкреслюється Еліотом, навмисно стирає грані не
тільки між вчора і сьогодні, сьогодні і завтра, але і між живим і неживим, оскільки завдання поета довести
загальну безплідність, панування над усім смерті. Натовп людей, що йдуть через Лондонський міст (в I частини
поеми), сприймається як натовп привидів (строфа 63 і слід.), Але, що менш очевидно, навіть в квітневому
народженні весни відчувається подих смерті. За своєю структурою поема – безперервний потік бачень,
спогадів, душевних станів і уявних картин. Вони побудовані так, що охоплюють весь час і весь простір,
представляють безперервні переходи одного в інше, зовсім не схоже на попереднє Незмінним залишається
тільки образ смерті.

Плетива хрестоматійних і зовсім маловідомих образів Еліот витворює міф про хаос сучасного йому життя,
вульгарність цивілізації і прогресу, духовну деградацію людини, девальвацію її почуттів, занепад культури і
крах філософії гуманізму. У цьому апокаліптичному міфі фігурують дві безперечні константи — безплідна,
спустошена земля як символ природи, людського духу і наполегливий пошук відродження, попри всю його
неможливість у безплідному просторі. Американський поет-модерніст Е. Паунд, за активної підтримки якого в
1917 р. було видано першу збірку Т. С. Еліота «Пруфрок та інші спостереження», назвав «Спустошену землю»
«найдовшою поемою, що була коли-небудь написана англійською мовою». Йшлося, очевидно, не про
кількість рядків (їх 434), а про обшир життєвого і літературного матеріалу, на який у ній є прямі та приховані
посилання: міфи про святий Грааль, Адоніса й Осіріса, біблійний образ спустошеної землі на місці колишніх
міст, образ долини кісток. Поема побудована на асоціативному зв’язку різнорідних образів, мотивів, сцен.
Украплені в ній і теми дантівського «Пекла», шекспірівської «Бурі», є фрази французькою, німецькою,
італійською та іншими мовами. Автор наповнює текст поеми розлогим коментарем. Ознайомлення з нею
вимагає багатьох пояснень, якими зазвичай і супроводжуються публікації «Спустошеної землі».

Твори Еліота написані у манері «потоку свідомості», потоку асоціацій. Він нерідко імітує, пародіює стилі
різних письменників й епох. Основою стало використання міфопоетики: «Замість оповідного методу ми тепер
можемо користуватися методом міфологічним, — зауважував Т. С. Еліот. — Переконаний, що він є кроком до
того, щоб знов уможливити існування мистецтва в сучасному світі, кроком до… порядку і форми». Все це
робить поезію Еліота інтелектуальною, елітарною, незрозумілою непідготовленому читачеві. Він і не прагнув
до простоти і доступності кожному його метафорики. Вважав, що поезія може розвиватися лише тоді, коли
існує еліта: «Завжди має бути невеликий авангард людей, чутливих до поезії, що незалежні випереджують свій
час або готові сприйняти нове значно швидше, ніж інші. Розвиток культури не означає, що всі піднімуться на
найвищий щабель, це було б рівнозначним тому, щоб примусити всіх іти в ногу. Цей розвиток означає
підтримання такої еліти, за якою слідує масовий, більш інертний читач, що відстає від неї на ціле покоління».
 За настроєм і тематикою до «Спустошеної землі» тяжіє поема «Порожні люди». У ній атмосфера
зображеного у «Спустошеній землі» дантівського пекла доповнюється асоціаціями, породженими жахом, що
охоплює людину, яка блукає в пітьмі. Перегукуються також мотив і образ, реалії і ключові метафори.
Спустошені долини, суха трава, щурі, кістки, примарне царство смерті, порожні люди: «Ми порожні люди/ Ми
опудала, а не люди / …Щось без форми, тіні без світла/ М’язи без сили, жести без руху».

Завершується поема триразовим повторенням про кінець світу:

Ось як скінчиться світ

Ось як скінчиться світ

Ось як скінчиться світ

Не вибух а схлип

Американська трагедія. Драйзер

Канзас-Сити, жаркий летний вечер. Двое взрослых и четверо детей распевают псалмы и раздают брошюры
религиозного содержания. Старшему мальчику явно не нравится то, чем он вынужден заниматься, но его
родители с жаром отдаются делу спасения заблудших душ, каковое, впрочем, приносит им лишь моральное
удовлетворение. Эйса Грифитс, отец семейства, отличается большой непрактичностью, и семья еле-еле сводит
концы с концами. Юный Клайд Грифитс стремится вырваться из этого унылого мирка. Он устраивается
помощником продавца содовой в аптеке, а затем рассыльным в отель "Гри-Дэвидсон". Работа в отеле не
требует никаких особых навыков и умений, но приносит неплохие чаевые, что позволяет Клайду не только
вносить свой вклад в семейный бюджет, но и покупать себе хорошую одежду и кое-что откладывать.
Товарищи по работе быстро принимают Клайда в свою компанию, и он с головой окунается в новое веселое
существование. Он знакомится с хорошенькой продавщицей Гортензией Бригс, которая, однако, не по годам
расчетлива и не собирается оказывать кому-либо благосклонность исключительно за красивые глаза. Ей очень
хочется модный жакет, который стоит сто пятнадцать долларов, и Клайду трудно устоять перед её желанием.
Вскоре Клайд с компанией отправляется на увеселительную прогулку в роскошном "паккарде". Эту машину
один из молодых людей, Спарсер, взял без разрешения из гаража богача, у которого служит его отец. На
обратном пути в Канзас-Сити погода начинает портиться, валит снег, и ехать приходится очень медленно.
Клайд и его товарищи опаздывают на работу в отель и поэтому просят Спарсера прибавить скорость. Он так и
поступает, но, зазевавшись, сбивает девочку, а потом, уходя от преследования, не справляется с управлением.
Водитель и одна из девиц остаются лежать без сознания в разбитой машине, все прочие разбегаются. На
следующий день газеты помещают сообщение о происшествии. Девочка умерла, арестованный Спарсер
назвал имена всех остальных участников пикника. Опасаясь ареста, Клайд и кое-кто из других членов
компании покидают Канзас-Сити.— Три года Клайд живет вдали от дома под чужим именем, выполняет
грязную неблагодарную работу и получает за нее гроши. Но однажды в Чикаго он встречает своего приятеля
Ретерера, который тоже был с ним в "паккарде". Ретерер устраивает его в "Юнион-клуб" рассыльным.
Двадцатилетний Клайд вполне доволен своей новой жизнью, но как-то раз в клубе появляется Сэмюэл
Грифитс, его дядя, живущий в городе Ликурге, штат Нью-Йорк, и владеющий фабрикой по производству
воротничков. Результатом встречи родственников становится переезд Клайда в Ликург. Дядя обещает ему
место на фабрике, хотя златых гор не сулит. Клайду же контакты с богатыми родственниками кажутся
перспективнее работы в "Юнион-клубе", хотя зарабатывает он неплохо.

Сын Сэмюэла Гилберт без особой радости принимает двоюродного брата и, убедившись, что тот не
обладает никакими полезными знаниями и навыками, определяет его на достаточно тяжелую и
малооплачиваемую работу в декатировочном цехе, размещенном в подвале. Клайд снимает комнату в
дешевом пансионе и начинает, что называется, с нуля, надеясь, однако, рано или поздно преуспеть. Проходит
месяц. Клайд исправно делает все, что ему поручено. Грифитс-старший интересуется у сына, какого тот
мнения о Клайде, но Гилберт, весьма настороженно отнесшийся к появлению бедного родственника,
прохладен в оценках. По его мнению, Клайд вряд ли сумеет выдвинуться — у него нет образования, он
недостаточно целеустремлен и слишком мягок. Впрочем, Сэмюэлу Клайд симпатичен и он готов дать
племяннику шанс показать себя. Вопреки желанию Гилберта, Клайда приглашают в дом на семейный обед.
Там он знакомится не только с семейством своего родственника, но и с очаровательными
представительницами ликургского бомонда, юными Бертиной Крэнстон и Сондрой Финчли, которым вполне
приглянулся красивый и воспитанный юноша. Наконец, по настоянию отца, Гилберт находит для Клайда
менее тяжелую и более престижную работу — он становится учетчиком. Впрочем, Гилберт предупреждает
его, что он должен "соблюдать приличия в отношениях с работницами" и всякого рода вольности будут
решительно пресекаться. Клайд готов свято выполнять все предписания своих работодателей и, несмотря на
попытки некоторых девушек завязать с ним отношения, остается глух к их заигрываниям. Вскоре, однако,
фабрика получает дополнительный заказ на воротнички, и это, в свою очередь, требует расширения штатов.
На фабрику поступает юная Роберта Олден, перед обаянием которой Клайду нелегко устоять. Они начинают
встречаться, ухаживания Клайда делаются все более настойчивыми, и воспитанной в строгих правилах
Роберте все труднее и труднее помнить о девическом благоразумии. Тем временем Клайд снова встречается с
Сондрой Финчли, и эта встреча круто меняет его жизнь. Богатая наследница, представительница местной
денежной аристократии, Сондра проявляет неподдельный интерес к молодому человеку и приглашает его на
вечер с танцами, где собирается ликургская золотая молодежь. Под натиском новых впечатлений скромная
прелесть Роберты начинает меркнуть в глазах Клайда. Девушка чувствует, что Клайд уже не так внимателен к
ней, ей страшно потерять его любовь, и однажды она поддается искушению. Роберта и Клайд становятся
любовниками.

Сондра Финчли, однако, не исчезает из его жизни. Напротив, она вводит Клайда в свой круг, и заманчивые
перспективы кружат ему голову. Это не остается незамеченным Робертой, и она испытывает тяжкие муки
ревности. В довершение ко всему выясняется, что она беременна. Она признается в этом Клайду, и он
лихорадочно пытается найти выход из создавшегося положения. Но лекарства не приносят желанного
результата, а врач, которого они находят с таким трудом, категорически отказывается сделать аборт.
Единственный выход — жениться, решительно не устраивает Клайда. Ведь это означает, что ему придется
расстаться с мечтами о блестящей будущности, которые вселили в него отношения с Сондрой. Роберта в
отчаянии. Она готова пойти на то, чтобы рассказать о случившемся дяде Клайда. Это означало бы для него
конец карьеры и крест на романе с Сондрой, но он проявляет нерешительность, надеясь что-то придумать. Он
обещает Роберте или подыскать какого-то врача или, если за две недели такового не отыщется, жениться на
ней, пусть даже формально, и поддерживать её какое-то время, пока она не сможет работать. Но тут Клайду
попадается на глаза заметка в газете, повествующая о трагедии на озере Пасс — мужчина и женщина взяли
лодку, чтобы покататься, но на следующий день лодку нашли перевернутой, позже обнаружили и тело
девушки, но мужчину так и не удалось отыскать. Эта история производит на него сильное впечатление, тем
более что он получает письмо от Роберты, которая уехала к родителям: она не намерена больше ждать и
обещает вернуться в Ликург и все рассказать Грифитсу-старшему. Клайд понимает, что времени у него в обрез
и он должен принять какое-то решение.

Клайд приглашает Роберту совершить поездку на озеро Большой Выпи, обещая затем обвенчаться с ней.
Итак, вроде бы страшное решение принято, но он и сам не верит в то, что найдет в себе силы осуществить
задуманное. Одно дело совершить убийство в воображении и совсем другое — в реальности. И вот Клайд и
Роберта отправляются кататься на лодке по пустынному озеру. Мрачно-задумчивый вид Клайда пугает
Роберту, она осторожно подбирается к нему, спрашивает, что с ним случилось. Но когда она пытается
дотронуться до него, он, не помня себя, ударяет её фотоаппаратом и толкает так, что она теряет равновесие и
падает. Лодка переворачивается, и её борт ударяет Роберту по голове. Она умоляет Клайда помочь ей, не
дать утонуть, но он бездействует. То, о чем не раз он думал, свершилось. Он выбирается на берег один, без
Роберты. Но и перевернутую лодку, и тело Роберты быстро находят. Следователь Хейт и прокурор Мейсон
энергично берутся за дело и вскоре выходят на Клайда. Тот поначалу запирается, но опытному прокурору не
составляет труда загнать его в угол. Клайд арестован — теперь его судьбу решит суд. Сэмюэл Грифитс,
разумеется, шокирован случившимся, тем не менее он нанимает хороших адвокатов. Те сражаются изо всех
сил, но и Мейсон знает свое дело. Долгое и напряженное судебное разбирательство заканчивается
вынесением смертного приговора. Состоятельные родственники прекращают оказывать помощь Клайду, и
только его мать пытается для него что-то сделать. Клайда переводят в тюрьму Оберна, именуемую Домом
смерти. Отчаянные попытки матери найти деньги для продолжения борьбы за жизнь сына успеха не
приносят. Общество утратило интерес к осужденному, и ничто теперь не помешает машине правосудия
довести дело до конца.

АНАЛІЗ «Американська трагедія»------“Американська трагедія” аналіз роману американського письменника

Теодора Драйзера. Сюжет оснований на випадку вбивства в 1906 році Честером Джилетом своєї дівчини Грейс
Браун Клайд Гріфітс — син вуличних проповідників, які суворо виховують дітей в релігійній вірі. Він
влаштовується на роботу кур’єром в готель, де бачить зовсім інший світ — світ грошей і розкоші. Нові друзі
залучають його до алкоголю і відвідин повій. Повертаючись з прогулянки, водій автомобілю, в якому їхав
Клайд зі своїми друзями, збиває дитину. Клайд змушений переховуватися від поліції. В Чикаго він
зустрічається з дядьком — власником фабрики, який давно не підтримує зв’язок з сім’єю Клайда. Сем’юел
Гріфітс пропонує небіжу невисоку посаду на фабриці. Клайд переїжджає до міста Лікург в штаті Нью-Йорк, де
живе його дядько. Працюючи на фабриці, Клайд стає керівником цеху, в якому працюють молоді дівчата. Там
він зустрічає працівницю Роберту Олден і в них зав’язуєтьєся роман.

Випадок зводить його з 17-річною Сондрою Фінчлі — донькою іншого місцевого фабриканта, який займає
високе положення в суспільстві. Сондра вводить його в коло місцевої «золотої молоді». Її захоплення стає
справжнім почуттям, і Сондра починає думати про весілля, незважаючи на різницю у соціальному статусі.
Несподівано Роберта Олден каже про свою вагітність, Клайд намагається вмовити її зробити підпільний аборт.
Натомість лікарі, до яких вона звертається, відмовляють. Роберта вимагає у нерішучого Клайда обіцянки
одружитися з нею. Між тим Клайда добре приймають у вищому суспільстві Лікурга, і Сондра переконана в
рішенні пов’язати з ним своє життя. Вона розраховує, що її батько дасть Клайду місце на підприємстві. Таким
чином, її майбутній чоловік стане повноправним членом вищого товариства. На очі Клайду потрапляє замітка в
газеті, де говориться про трагічну загибель чоловіка і жінки, що каталися на човні. Клайду приходить в голову
ідея, як позбавитися неприємностей, пов’язаних з вагітністю Роберти. В стані безвиході Клайд вирішує вбити
Роберту. Він запрошує її покататися на човні, але у вирішальний момент не знаходить в собі сили здійснити
задумане. Але в останній момент, коли Роберта хоче доторкнутися до Клайда, він рефлекторно відштовхує її і
несподівано вдаряє фотоапаратом. Човен перевертається, і обоє падають у воду. Вже підпливаючи до берега,
Клайд чує крики Роберти про допомогу, але вирішує не допомагати їй. Після її смерті поліція виходить на слід
Клайда і звинувачує його в добре спланованому свідомому вбивстві. Суд присяжних визнає його винним, і
Клайда засуджують до страти. Решту життя Клайд проводить у тюрмі, спостерігаючи, як інші ув’язнені
проходять свій останній шлях по коридору «дому смерті». В кінці він сповідається і визнає свою провину. Його
страчують на електричному стільці. «Американська трагедія» розвиває ті глибокі гуманістичні почуття і думки
Драйзера, – це відчуття трагізму життя простого американця, це засудження духу користолюбства, це кредо
реалістичного мистецтва, що закликає письменника зображувати й ті сторони життя, які внаслідок своєї
буденності вважаються темою, негідною художника. Неправильно було б, однак, вважати, що в
«Американській трагедії» Драйзер вперше викрив хибність ілюзії про можливість успіху для простого
американця в капіталістичній Америці. Без викриттів цієї порочної «теорії» не можна бути критичним
реалістом, не можна показати типові сторони дійсності США, а Драйзер був критичним реалістом і, більше того
главою критичного реалізму в США. Але лише в «Американській трагедії» письменник показав не тільки
брехливість цієї «теорії», але і довів її злочинність, довів, що вона навмисно вбивається в голови простих
американців. Називаючи свою книгу «Американської трагедією» і викриваючи американських монополістів і
гнилість їх системи, Драйзер відобразив не тільки кризу американського капіталізму, але й загальну кризу
капіталізму, його розпад і гниття.

У «Американської трагедії» немає позитивного героя, борця, антиімперіаліста, хоча є намітки для створення
такого образу. Як вже говорилося, і в образі Роберти, і в образі Клайда Драйзер підкреслює їх презирливе
ставлення до фізичної праці, прищеплене їм буржуазної Америкою. І Клайду і Роберті протистоять робітники –
люди фізичної праці. Драйзер говорить про них побіжно, як би мимохідь, але письменник не залишає у читача
сумнівів щодо того, що ці люди були далекі за своїми інтересами від панівних класів і не прагнули до них
наблизитися. Читачеві ясно, що лише в цьому середовищі не поширений вплив буржуазної ідеології
американського імперіалізму, що лише ці люди можуть протистояти такому впливу. Невипадково Драйзер
вказує, що робочих Клайд «навряд чи коли-небудь вибрав би собі в товариші» .Робочі засуджують Клайда, але
не так, як його засудив суд капіталістичної Америки. Вони засуджують в ньому прагнення стати багатим,
пробитися в середу капіталістів. Ці робітники і виявляються єдиними справжніми суддями американського
капіталізму, і його ідеології. У «Американської трагедії» створена справжня панорама американського життя.
Це була особливо правдива історія про те, що життя робить з особистістю і як безсила особистість проти нього.

Скотт-Фіццджеральд. Великий Гетсбі

Розповідь ведеться від імені Ніка Карравея – тридцятирічного чоловіка, випускника Єльського університету,
ветерана Першої світової війни. Події відбуваються в 20-х роках ХХ ст. у США.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ----Нік належав до заможної родини. 1915 року він завершив вищу освіту в Нью-Хейвені, а
трохи згодом узяв участь у Великій світовій війні. Повернувшись додому, Нік вирішив податися із Заходу на
Схід і вивчитися на біржовика. І ось навесні 1922 року Нік приїхав до Нью-Йорка. У містечку Вест-Егг він
поселився у обшарпаному дачному будиночку. Він оселився на острові, що простягся просто на схід від Нью-
Йорка. Будиночок Ніка стояв затиснутий між двома величезними особняками. Особливо розкішною була
споруда праворуч, яка належала Гетсбі. Якось увечері Нік поїхав до Б'юкененів, що мешкали в Іст-Еггу. Дейзі
Б'юкенен доводилася Ніку троюрідною сестрою, а Тома – її чоловіка, Нік знав ще з студентських часів у
Єльському університеті. Том здобув колись славу найкращого нападаючого футбольної команди Йєльського
університету – тобто став одним із тих досить типових американців, котрі на двадцять першому році життя
досягають граничної межі досконалості, за якою вже все, що б вони не робили, має присмак поразки. Батьки
його були неймовірно багаті, і тепер він перебрався з Чікаго на Схід. Б'юкенени провели рік у Франції, а потім
якийсь час переїздили з місця на місце, завжди туди, де збиралися багатії. Їхній особняк в Іст-Еггу виявився ще
пишнішим, ніж Нік собі уявляв. Том став кремезним русявим тридцятирічним чоловіком із зухвалими очима. У
Дейзі саме була її подруга Джордан Бейкер, яка професійно займалася гольфом. Вона здалася Ніку надміру
самовпевненою і незалежною. У Тома і Дейзі була 3-річна дочка. Під час обіду в Б'юкененів Нік дізнався від
Бейкер, що Том має пасію у Нью-Йорку. Дейзі протягом цілого вечора грала комедію, щоб заручитися Ніковим
співчуттям. Вертаючись додому, Нік не міг позбутись якогось неприємного, гнітючого почуття. Йому здавалося,
що Дейзі лишається єдине: схопити дитину на руки й утекти з того дому, – але вона, видно, зовсім не мала
такого наміру.

Повернувшись вночі до себе у Вест-Егг, Нік присів на подвір'ї і раптом побачив, що кроків за п'ятдесят від
нього стоїть якийсь чоловік, який дивився на срібний розсип зірок. Нік здогадався, що це містер Гетсбі. Міс
Бейкер згадувала про нього за обідом, і цього вистачило б, щоб зав'язати знайомство. Але Нік раптом
зрозумів, що зараз недоречно порушувати його самотність.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ------Про те, що Том Б'юкенен має коханку, твердили всі, хто його знав. Ніку теж довелось
познайомитися з нею. Якось надвечір він з Томом їхав поїздом до Нью-Йорка, й коли поїзд зупинився
недалеко звалища, Том буквально витяг Ніка з вагона. "Я хочу познайомити тебе з моєю дівчиною", – сказав
Том. Коханкою Тома виявилася дружина власника авторемонтної станції, якому Том пообіцяв продати свою
машину. Її чоловік на ім'я Вільсон ні про що не здогадувався. Жінка була років 35-ти, вже досить тілиста. В
обличчі не було жодної правильної риси, жодного натяку на вроду, але вся істота її випромінювала дивовижну
жвавість. Том, Нік і Міртл Вільсон поїхали в Нью-Йорк нібито до її сестри. У західній частині міста вони зайшли
у якусь квартиру. Нік лише двічі в житті впивався, і це був той другий раз. Тому все, що відбувалося там, він
бачив немов крізь тьмяний, каламутний серпанок. Сидячи в Тома на колінах, місіс Вільсон обдзвонювала
якихось своїх знайомих; потім з'ясувалося, що нема чого курити, і Нік пішов по сигарети. Коли він повернувся,
Том і Міртл вийшли зі спальні. Згодом прийшла Кетрін, сестра Міртл. Нік спитав, чи не вона тут мешкає. Вона
вибухнула робленим реготом, а потім сказала, що мешкає з приятелькою в готелі. У гості прийшло ще
подружжя Маккі. Кетрін розповідала, що недавно побувала на вечірці у Гетсбі. Згодом Кетрін прошепотіла Ніку
на вухо, що Міртл ненавидить свого чоловіка так само, як Том – свою дружину. Кетрін вважала, що обидвоє
могли б розлучитися, але Дейзі – католичка, а католики не визнають розлучення. Нік знав, що Дейзі зовсім не
католичка, і хитрість, прихована в цій брехні, справила на нього неабияке враження.

Потім Міртл розповідала, що вийшла заміж за Вільсона, бо вважала його джентльменом, а він і нігтя її не
вартий. "Ти ж якийсь час кохала його без тями", – зауважила Кетрін. "Кохала? Без тями? – обурилася Міртл. –
Звідки ти це взяла? Я кохала його не більше, ніж оцього добродія". Вона тицьнула пальцем у бік Ніка, і всі
подивилися на нього з докором. Нік спробував усім своїм виглядом показати, що їхні стежки ніколи раніше не
сходились. Нік поривався піти, але його не пускали. Міртл присунула своє крісло до Нікового і розповідала
історію свого знайомства з Томом. Вони познайомилися у вагоні і того ж дня, коли вона з Томом сідала в таксі,
в голові у неї була одна думка: "Живемо тільки раз, живемо тільки раз". Уже десь над північ Том Б'юкенен і
місіс Вільсон, стоячи лицем в лице, запекло засперечалися з приводу того, чи місіс Вільсон має право
вимовляти ім'я Дейзі. Жінка кричала "Дейзі!" багато разів, а тоді Том коротким вправним ударом долонею
роз'юшив їй носа.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ-----Літніми вечорами з будинку Гетсбі линула музика. Чоловіки й жінки з'являлись і зникали
в синяві його саду, серед шелесту голосів, шампанського і зірок. Вдень його гості стрибали у воду з вишки на
причалі або засмагали на гарячому піску його пляжу, а два його моторні катери розтинали хвилі протоки, й за
ними у вирі шумовиння злітали акваплани. По суботах і неділях його "ролс-ройс" перетворювався на рейсовий
автобус, возячи гостей, а його фургончик бігав до станції зустрічати кожний поїзд. А в понеділок безліч слуг
усували сліди вчорашніх руйнувань. Під час вечірок на столах була найвишуканіша їжа. У барі було все – і
джини, і лікери, і всілякі трунки давнього походження. О сьомій прибував оркестр. Того вечора, коли Нік
вперше прийшов до Гетсбі, він був, напевно, одним з небагатьох запрошених гостей. Туди не чекали
запрошень – туди приїздили самі. А траплялося, що гості приїздили й від'їздили, так і не познайомившись із
господарем. Але Ніку запрошення прислав сам Джей Гетсбі. Прийшовши на вечірку, Нік передусім спробував
розшукати господаря, але це було складно. Між гостями чоловік побачив Джордан Бейкер. Минулого тижня
вона програла фінальну зустріч з гольфу. Коли почали подавати першу вечерю (другу подавали після півночі),
Джордан запросила Ніка приєднатися до її товариства. Згодом Нік і Джордан шукали Гетсбі. У барі його не
було. Джордан даремно виглядала його зі сходів у саду, а потім на терасі. Незабаром Нік і Джордан опинились
у бібліотеці.

З наближенням півночі зростали веселощі. За столиком Ніка і Джордан сіла пара: чоловік приблизно
Нікових літ і галаслива дівчина, що з найменшого приводу заходилася нестримним реготом. Коли загальний
галас на хвилину стишився, чоловік подивився на Ніка й усміхнувся. Він сказав, що обличчя Ніка йому знайоме,
можливо, він служив під час війни в Третій дивізії. Нік сказав, що так і було: він служив у дев'ятому
кулеметному батальйоні. "А я – в Сьомому піхотному полку, аж до червня вісімнадцятого року. Мені відразу
здалося, що ми вже десь зустрічались", – сказав чоловік. Якийсь час вони обмінювалися спогадами про сірі,
просочені дощем французькі сільця. Чоловік раптом сказав Ніку, що кілька днів тому купив гідроплан і завтра
вранці збирається випробувати його. Він запропонував Нікові приєднатися. Нік вже ладен був запитати того
чоловіка, як його звуть, але в цю мить Джордан щось спитала Ніка. Потім Нік обернувся до свого нового
знайомого і вибачився, сказавши, що опинився в незручному становищі: господаря ще й у вічі не бачив.
Співрозмовник якось розгублено помовчав, а тоді раптом сказав: "Та це ж я Гетсбі". Нік почав вибачатися, а
Гетсбі усміхнувся йому. Коли усмішка раптом зникла, Нік побачив перед собою просто чепурного ферта років
тридцяти з чимось, що мав майже сміховинну манеру висловлюватись якомога вишуканіше. Це намагання
ретельно добирати слова впало Нікові в око ще до того, як Гетсбі назвав себе. Гетсбі мав засмаглу шкіру,
коротку зачіску, можливо, те, що він зовсім не пив, і вирізняло його з-поміж гостей. Гетсбі покликав Джордан і
довго розмовляв з нею наодинці. Коли усі прощалися і йшли додому, Джордан сказала Ніку, що щойно
вислухала дивовижну історію, але заприсяглася Гетсбі, що нікому її не розкаже. Нік попрощався з Гетсбі, а той
нагадав, що завтра вони вирушають в політ на гідроплані. Життя Ніка виглядало так: він працював у своїй
конторі, знав на ім'я усіх клерків та маклерів і з ними снідав у ресторанчиках, крутив навіть роман з однією
дівчиною, але потім розірвав стосунки. Вечеряв Нік звичайно в Йєльському клубі, а потім вивчав механізми
інвестицій та кредитів. Якщо вечір був погідний, влаштовував собі прогулянку по Медісон-авеню і виходив до
Пенсільванського вокзалу. Він починав любити Нью-Йорк. На якийсь час Нік згубив з очей Джордан Бейкер,
але в розпалі літа зустрів її знову. Спершу йому просто подобалося бувати з нею на людях, тішитися
відблиском слави відомої на всю Америку чемпіонки з гольфа. Потім з'явилось і щось більше. Але якось Нік
згадав, що колись у важливій грі вона нібито крадькома пересунула свій м'яч на кращу позицію. Справу
зам'яли. Тепер Нік знав, що вона була невиправно брехлива. Якийсь незрозумілий зв'язок між собою і
Джордан Нік хотів розірвати, щоб знову почуватися вільним.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ------До Гетсбі прибували люди з Нью-Йорка, Іст-Егга, з найвіддаленіших кутків острова, з
Вест-Егга. Приїжджали люди, пов'язані з кіно, люди з театральних кіл. Десь наприкінці липня Гетсбі сам приїхав
до Ніка, хоч на той час Нік вже двічі побував на його прийомах, літав на гідроплані і ходив купатися на його
пляж. Гетсбі нагадав Ніку, що вони сьогодні снідають у місті. Коли вони їхали до Вест-Егга на сніданок, Нік
помітив, що з Гетсбі хвилюється. Гетсбі сказав, що не хоче, щоб Нік вірив пліткам, і зараз хоче розповісти про
себе усю правду. Отож, Гетсбі розповів, що народився на Середньому Заході, в заможній родині. Його батьків
уже немає між живих. Виріс він в Америці, але вчився в Оксфорді, за сімейною традицією. Родом він був із
Сан-Франциско. Він успадкував чималий капітал. Подорожував по столицях Європи, колекціонував
коштовності, переважно рубіни, полював на великого звіра, займався трохи живописом, намагався забути
одну сумну історію, що сталася з ним багато років тому. А потім почалася війна. Він ліз під кулі, шукав смерті,
та смерть його не брала. На фронт Гетсбі пішов лейтенантом, згодом став майором, і всі союзницькі держави
нагородили його орденами. Він мав з собою і фото з Оксфорду, щоб Нік переконався, що ці розповіді – правда.
Гетсбі сказав, що хоче розповісти про себе одну історію, але це буде після сніданку. А ще Гетсбі знав, що Нік
має зустрітися з Джордан, а вона теж мала дещо розповісти Ніку про Гетсбі. Ніка все це не так зацікавило, як
роздратувало. У підвальчику на Сорок другій вулиці Гетсбі познайомив Ніка зі своїм приятелем – містером
Вольфсгаймом. Вони сіли снідати. Мейєр Вольфсгайм був малий на зріст єврей з плескатим носом і великою
головою. Нік раптом помітив у другому кінці залу Тома і попросив Гетсбі піти з ним, щоб привітатися зі
знайомим. Побачивши їх, Том підхопився і пішов назустріч. Нік познайомив чоловіків і помітив, що обличчя
Гетсбі зробилось напруженим і збентеженим. Кілька годин по тому Джордан Бейкер розповідала Ніку, як 1917
року у Дейзі було багато залицяльників. Молоді офіцери з Кемп-Тейлора палко домагалися честі провести з
нею вечір. Але Дейзі була закохана в одного офіцера. Він дивився на неї так, як кожна дівчина мріє, щоб на неї
дивились. Звали офіцера Джей Гетсбі. Коли Гетсбі мав вирушати за океан, Дейзі збиралася їхати до Нью-Йорка
прощатися... Проте наступної осені вона вже знову була такою, як колись, веселою і компанійською. Батьки
влаштували їй перший бал, а в червні вона одружилася з Томом Б'юкененом із Чікаго, і такого бучного весілля
в Луїсвіллі, кажуть, не було. Напередодні весілля Том подарував Дейзі перлове намисто, що коштувало 350
тисяч доларів. Джордан була дружкою на весіллі. За пів години до початку дівич-вечора Джордан зайшла до
Дейзі в кімнату й побачила її п'яною і з листом у руці. Дейзі говорила, що не хоче виходити заміж, а намисто
викинула у сміття. Джодан з покоївкою витверезили Дейзі, а наступного дня Дейзі вийшла за Тома. Але
незабаром Том почав зраджувати Дейзі. В квітні наступного року в Дейзі народилася дочка, й сім'я виїхала на
рік до Франції. Потім повернулися додому й оселилися в Чікаго. Дейзі там прийняли дуже добре. Компанія в
них була безпутна – золота молодь, гультяї, баламути. Ну, а місяця півтора тому Дейзі раптом знову почула
прізвище Гетсбі. Було це, коли Джордан питала Ніка, чи він не знайомий в своєму Вест-Еггу з Гетсбі.
 Нік зрозумів, що Гетсбі купив будинок у Вест-Еггу, бо знав, що Дейзі мешкає поблизу, по той бік затоки. "Він
просив спитати у вас, – вела далі Джордан, – чи не погодилися б ви коли-небудь запросити Дейзі до себе в
гості й чи не міг би він тоді завітати до вас на часинку". Скромність цього прохання приголомшила Ніка. Гетсбі
чекав 5 років, купив справжній палац, і все заради того, щоб мати можливість колись "завітати на часинку" до
чужого дому. "Певно, він весь час сподівався, що вона з'явиться на якомусь його бенкеті. Але вона не
з'являлась", – сказала Джордан.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ----Коли Нік повернувся ввечері додому, до нього прийшов Гетсбі. Нік сказав, що завтра
зателефонує Дейзі й запросить її на чашку чаю. Наступного ранку Нік подзвонив Дейзі й запросив її до себе на
чашку чаю. В умовлений день Гетсбі прийшов блідий, під очима – темні кола. Коли надійшла Дейзі, Гетсбі
вдав, ніби випадково прийшов до Ніка. За чаєм Нік, скориставшись із першої ж нагоди, підвівся і попросив
дозволу вийти. Гетсбі побіг за ним, але Нік сказав йому взяти себе в руки і повернутися до Дейзі. Коли Нік пів
години провів надворі, а потім повернувся, бличчя Дейзі було мокре від сліз, а Гетсбі буквально сяяв. Гетсбі
запросив Дейзі і Ніка до себе, щоб показати дім. Коли вони оглянули усе, Гетсбі показав Дейзі газеті вирізки –
усі про неї. До вечора закохані уже навіть не звертали уваги на Ніка.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ-------Джеймс Гетс – таке було його справжнє, законне ім'я. Він змінив його в 17 років, коли
побачив, що яхта Дена Коді стала на якір над найзрадливішою обмілиною Верхнього озера. Гетсбі позичив у
когось ялик, довеслував до "Туоломі" й попередив Коді, що за пів години може знятися вітер, який розтрощить
яхту на друзки. Коді поставив Гетсбі кілька запитань (відповіддю на одне з них стало оте новісіньке ім'я) і
виявив, що хлопцю притаманні кмітливість й надмірне честолюбство. За кілька днів по тому він забрав його до
Дулута. I коли "Туоломі" вирушила в плавання до Вест-Індії, Гетсбі був на її борту. Він виконував функції
стюарда, старшого помічника, капітана, секретаря, навіть тюремника. Так тривало 5 років, поки одного вечора
в Бостоні на борт яхти не зійшла Елла Кей; за тиждень по тому Ден Коді помер. Коді відписав Гетсбі кругленьку
суму – 25 тисяч доларів, але все прибрала до рук Елла Кей.

Це все Гетсбі розповідав Ніку. Потім протягом кількох тижнів Нік не бачився і навіть не передзвонювався з
ним. Але якось у неділю по обіді Нік вибрався-таки до Гетсбі. Там був Том, якийсь добродій на прізвище Слоун
і вродлива дама. Гетсбі був явно схвильований появою Тома у його домі, але сказав, що знайомий з його
дружиною. Наступної суботи Том з'явився до Гетсбі разом з Дейзі. Можливо, саме через присутність Тома той
вечір видався Ніку якимсь гнітючим. Том, Дейзі, Нік і Гетсбі прогулювалися в іскристому сонмищі гостей, і з
горла Дейзі раз у раз вихоплювалося знадливе переливчасте воркотання. Гетсбі водив їх від групи до групи й
церемонно відрекомендовував, а Тома навіть називав перед усіма чемпіоном з поло, хоч так і не було. Згодом
Дейзі з Гетсбі пішли танцювати фокстрот. Нік вперше побачив, як танцює Гетсбі. Потім закохані з пів години
просиділи на сходах, а Нік тим часом, на прохання Дейзі, пильнував у саду. Том виринув з тіні, коли вони
сідали вечеряти. Але Том пішов за стіл, де помітив гарну дівчину. Коли Том і Дейзі збиралися додому, чоловік
сказав, що йому цікаво, хто, власне такий цей Гетсбі. Можливо, розбагатілий бутлегер. Але Дейзі сказала, що
Гетсбі тримає аптеки.

Тієї ночі Нік затримався до від'їзду усіх гостей. Гетсбі виглядав втомлено. Він говорив Ніку, що як тільки
Дейзі здобуде свободу, вони поїдуть до Луїсвілла й відсвяткують весілля в її домі – так, як зробили б п'ять
років тому. "Ви забагато хочете від неї. Минуле повернути неможливо", – наважився сказати Нік. "Я зроблю
все, щоб знову стало так, як було, – сказав він рішуче. – I вона зрозуміє".

РОЗДІЛ СЬОМИЙ------Саме в той час, коли загальна зацікавленість особою Гетсбі досягла апогею, в його
будинку одного суботнього вечора не засвітилися вогні. Машини, які так весело завертали до його будинку,
рівно за хвилину понуро від'їздили геть. Наступного дня Гетсбі подзвонив Нікові і пояснив, що найняв нових
слуг, які тримають язика за зубами, бо Дейзі тепер часто буває в нього. Ці слуги – знайомі Вольфсгайма.

А наступного дня у Б'юкененів зібралися всі: Гетсбі, Нік, Джордан, Том і Дейзі. Коли Дейзі відправила Тома
по холодні напої, то сама поцілувала Гетсбі в уста. "Я кохаю тебе, ти ж знаєш", – прошепотіла вона. Гетсбі
познайомився з Пеммі – дочкою Тома і Дейзі. Згодом Дейзі запропонувала їхати у місто. Вона поглядом і
словами освідчувалася Гетсбі в коханні, і Том Б'юкенен раптом усе зрозумів. Він завмер, приголомшений. Коли
всі зібралися їхати, Том запропонував, щоб Гетсбі їхав його машиною, а він поїде машиною Гетсбі. Гетсбі ця
пропозиція не сподобалась. Том думав їхати з Дейзі машиною Гетсбі, але дружина сіла до Гетсбі. Том, Нік і
Джордан поїхали жовтою машиною Гетсбі.

У машині Том збагнув, що Нік з Джордан давно вже про все знають. Том змушений був заїхати на заправку,
і це була саме заправка Вільсона. За хвилину сам хазяїн вийшов і сказав, що хворий, а потім – що йому потрібні
гроші. Він питав Тома, коли продасть йому машину, яку обіцяв. "А ця нова вам подобається? – спитав Том. – Я
купив її тиждень тому". "Гарна, що й казати. I така жовтенька", – відповів Вільсон. Він пояснив, що гроші йому
потрібні, бо хоче з жінкою виїхати на Захід, бо два дні тому почув про неї якусь химерію, тому треба їхати. Нік
збагнув, що підозра Вільсона ще не впала на Тома. Вільсон довідався тільки, що Міртл живе іншим життям.
Тому і Вільсон занедужав. Міртл Вільсон саме в цей час визирнула з вікна і прийняла Джордан за Томову
дружину. Ще годину тому Том думав, що дружина і коханка належать йому, а тепер обидві невтримно
вислизали з його рук. I він інстинктивно натискав на газ, щоб наздогнати Дейзі й утекти від Вільсона. Том мчав,
поки не наздогнав своє синє авто. По дорозі Том раз у раз оглядався, шукаючи очима машину з Гетсбі і Дейзі, і
якщо вони затримувалися десь на перехресті, стишував швидкість, аж доки вони не наздоганяли його. Певно,
він боявся, що вони зникнуть з його очей та його життя назавжди. Але вони не втекли. I всі разом зробили
щось зовсім недоладне – найняли в "Плазі" вітальню номера-люкс. Том насміхався з Гетсбі, бо вважав, що той
брехав, ніби вчився у Оксфорді. Гетсбі пояснив, що після перемир'я деяким офіцерам було надано право на
вступ до будь-якого університету Англії чи Франції. Раптом Том спитав Гетсбі: "Чому ви, власне, дозволяєте
собі втручатись у моє родинне життя?" Розмова пішла начистоту. "Нічого він собі не дозволяє. Це ти собі
дозволяєш. Будь ласка, тримай себе в руках", — сказала Дейзі

Том сказав, що не може дивитися, як містер Казна-Хто-Казна-Звідки залицяється до його дружини. Гетсбі уже
хотів щось сказати, але Дейзі запропонувала їхати додому. "Ваша дружина вас не кохає, –сказав Гетсбі. – I
ніколи не кохала. Вона кохає мене". "Ви збожеволіли!" –вигукнув Том. "Вона пішла за вас тільки тому, що я був
бідний і вона втомилася чекати. Це була жахлива помилка, та все одно вона ніколи не кохала нікого, крім
мене!" – кричав Гетсбі. Нік з Джордан спробували були піти, але Том і Гетсбі почали вимагати, щоб вони
залишилися. Гетсбі говорив, що Дейзі кохає його. Том говорив, що вона кохає його. Том признався, що
зраджував, але кохає тільки Дейзі. Жінка сказала, що дійсно не кохає Тома, хоч колись і кохала. Том почав
кричати, що його з Дейзі багато чого зв'язує. Потім почав розпитувати Гетсбі, хто він власне такий. Том сказав,
що Гетсбі належить до кодла Мейєра Вольфсгайма, що в своїх "аптеках" у завулках Нью-Йорка й Чікаго продає
самогон, що Гетсбі – бутлегер. "Ну й що з того? – чемно сказав Гетсбі. – Ваш приятель Уолтер Чейз, наприклад,
не погребував пристати до нашого діла". "А ви його за це продали, так? Самі вийшли сухими з води, а він
відсидів за вас місяць у в'язниці в Нью-Джерсі. Боже! Почули б ви, що він про вас каже!" – говорив Том.
"Друже, він прийшов до нас без цента в кишені. I ладен був на все, аби хоч трохи заробити", – відповів Гетсбі.

Гетсбі схвильовано заговорив, звертаючись до Дейзі, заперечуючи геть усе, захищаючи своє ім'я від
звинувачень, навіть не висловлених. Але з кожним його словом вона дедалі більше замикалася в собі, і врешті
він замовк. Нажахані очі Дейзі говорили, що вона зреклася всіх своїх намірів, що мужність покинула її. Вона
попросила Тома, щоб вони поїхали додому. Том сказав їй, щоб їхала з Гетсбі – він їй уже не докучатиме, бо
зрозумів, що хотів стрибнути вище голови. Гетсбі і Дейзі поїхали. Нік раптом згадав, що йому сьогодні
виповнилося 30 років і вирішив випити. О сьомій вечора Нік, Джордан і Том сіли в машину Тома і поїхали на
Лонг-Айленд. Том, веселий, радісно збуджений, балакав без упину. Тим часом між Міртл і Вільсоном
відбулася сварка, і жінка вибігла майже на темну дорогу, галасуючи й розмахуючи руками. Міртл збила
машина, яка помчала далі. Згодом до тіла під'їхала машина з Томом, Джордан і Ніком.

Тіло Міртл Вільсон занесли в гараж. Том непорушно стояв, схилившись над нею. Вільсон ридав і голосив.
Якийсь свідок розповів, що машина, яка збила Міртл була велика і жовта. Вільсон знав, що то була машина,
якою вдень Том заїжджав сюди на заправку. Вільсон подумав, що то Том збив Міртл. Але Том відразу почав
виправдовуватись, що сам хвилину тому під'їхав сюди, вертаючись з Нью-Йорка, бо пригнав до Вільсона свою
стару машину, про яку вони домовлялись. Том, Джордан і Нік поїхали з заправки в особняк Б'юкененів. Дейзі
була вдома, бо в її вікнах світилося. Том сказав, що викличе для Ніка таксі. Джордан просила Ніка зайти в
будинок, але його трошки нудило, і він хотів побути на самоті. Нік подумав, що йому остогидло їхнє
товариство, і не тільки Б'юкенени, а й Джордан також. Нік почув, що йому викликали таксі і пішов чекати до
воріт. Він не пройшов і двадцяти кроків, коли хтось гукнув його. То був Гетсбі. Із розмови з ним Нік зрозумів,
що за кермом була Дейзі. Гетсбі сказав, що говоритиме поліції, що це він був за кермом. Гктсбі розповів, що та
жінка сама кинулася до машини, вона ніби хотіла їм щось сказати, може, прийняла за своїх знайомих. Гетсбі
збирався чекати тут цілу ніч, чи не подасть йому Дейзі сигналу, якщо Том ввірветься до неї в кімнату.

Нік вирішив повернутися і подивитися, що робиться у будинку. Крізь вікно він побачив, як Дейзі й Том сиділи
одне проти одного за кухонним столом. Він наполегливо доводив їй щось. Вони явно про щось змовлялися.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ-----Гетсбі розповів Ніку, що чекав до 4 години ранку, а потім Дейзі погасила світло. Нік радив
йому кудись тікати, але Гетсбі не міг лишити Дейзі, не дізнавшись, що вона вирішила робити далі. Саме тієї
ночі Гетсбі і розповів Ніку дивовижну історію своєї молодості. Дейзі була першою "світською" дівчиною, з якою
він спізнався. Він був хлопцем без цента в кишені, без минулого, був простим офіцером… …Нік не хотів їхати на
роботу, йому не хотілося залишати Гетсбі самого. В конторі Нік трохи працював, а потім заснув. Потім
подзвонила Джордан Бейкер. Для Ніка вона була уже не важлива. Трохи згодом він подзвонив Гетсбі, але в
нього було зайнято. Вільсон вирішив, що Міртл убив її коханець, який їхав у тій машині. Вона вибігла до нього,
хотіла щось сказати, але він не побажав зупинитися. Під ранок Вільсон ходив і шукав жовту машину. О пів на
третю його бачили у Вест-Еггу – він питав, як пройти до особняка Гетсбі.

У цей час Гетсбі взяв надувний матрац, бо хотів вперше скупатися у своєму басейні. У басейні його і
застрелив Вільсон. Нік саме приїхав до Гетсбі і разом з шофером, лакеєм та садівником витяг тіло. А недалеко
лежало тіло Вільсона, що вистрелив й у себе.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ-----Через два роки Нік згадує решту того дня, ніч і наступний день. Вийшло так, що інтереси
Гетсбі представляв тільки Нік, і ніхто більше. За пів години після того, як знайшли Гетсбі, Нік подзвонив Дейзі.
Але виявилося, що вони з Томом виїхали дві-три години тому, взявши з собою багаж, не залишивши адреси.
Вольфсгайм теж відмовився брати в усьому участь. На третій день надійшла телеграма з якогось містечка в
Міннесоті від Генрі К. Гетц. В ній просили затримати похорон до його прибуття. Це був батько Гетсбі, дідусь із
скорботним обличчям, приголомшений і безпорадний. Він довідався про смерть сина з чікагської газети.
Вранці в день похорону Нік сам поїхав у Нью-Йорк до Мейєра Вольфсгайма. Мейєр сказав, що на похорон не
поїде, але розповів, як колись зустрів Гетсбі – молодого майора. Він був такий бідний, що мусив ходити в
мундирі – не мав за що купити цивільний костюм. Уперше Мейєр побачив його в більярдній Вайнбреннера на
Сорок третій вулиці – він зайшов туди спитати, чи не знайдеться якоїсь роботи. Він уже кілька днів і ріски не
мав у роті. Єврей вважав, що зробив з Гетсбі людину, витяг його з твані, з нікчемства. Мейєр змусив його
вступити до Американського легіону, й він там швидко висунувся.

Батько Гетсбі розповів Ніку, що син приїздив до нього два роки тому й купив йому будинок. Ніхто більше не
приїхав на похорон. Під рясним дощем Гетсбі ховали лиш містер Гетц, священик, Нік і слуги з листоношею.
Дейзі не надіслала ні телеграми, ані навіть квітів. Тепер Нік зрозумів, що і Том, і Гетсбі, і Дейзі, і Джордан, і Нік
– всі з Заходу, і, можливо, їм усім бракувало чогось такого, без чого важко пристосуватися до життя на Сході.
Навіть тоді, коли Схід особливо вабив Ніка, він здавався йому в чомусь потворним. Після смерті Гетсбі Нік
вирішив повернутися додому. Якось надвечір, наприкінці жовтня, Нік побачив на П'ятій авеню Тома
Б'юкенена. Нік спитав, що Том сказав того дня Вільсону. Том мовчки втупився в Ніка очима. Нік усе зрозумів і
пішов. Том наздогнав його і сказав, що Вільсон прийшов, коли вони з Дейзі пакувалися в дорогу. Вільсон так
оскаженів, що застрелив би Тома, якби той не сказав йому, чия то була машина. Вільсон весь час тримав руку
на револьвері в кишені. В голосі Тома раптом заклекотіла лють: "I що з того, що я сказав йому? Того типа куля
однаково б знайшла, рано чи пізно. Він замилив очі і тобі, й Дейзі, але насправді це був бандюга! Переїхав
Міртл, як ото собаку, і навіть не зупинився". Нік зрозумів, що Том вважає свій вчинок виправданим. В усьому
цьому було стільки недбалості, стільки безглуздя! І Том, і Дейзі були недбалі люди, вони ламали речі й людей,
а тоді тікали й ховалися в безмежжі свого багатства, чи нерозважності, чи ще чогось такого, що тримало їх
разом, полишаючи іншим прибирати за ними...

«Любов під в’язами» Ніл

Действие происходит в Новой Англии на ферме Эффраима Кэбота в 1850 г. Весной старый Кэбот
неожиданно куда-то уезжает, оставив ферму на сыновей — старших, Симеона и Питера (им под сорок), и
Эбина, рожденного во втором браке (ему около двадцати пяти). Кэбот — грубый, суровый человек, сыновья
боятся и втайне ненавидят его, особенно Эбин, который не может простить отцу, что тот извел его любимую
мать, нагружая непосильной работой. Отец отсутствует два месяца. Бродячий проповедник, пришедший в
соседнюю с фермой деревню, приносит весть: старик Кэбот снова женился. По слухам, новая жена молода и
хороша собой. Известие побуждает Симеона и Питера, давно грезящих калифорнийским золотом, уйти из
дома. Эбин дает им на дорогу денег при условии, что они подпишут документ, в котором отрекутся от прав на
ферму.

Ферма первоначально принадлежала покойной матери Эбина, и тот всегда думал о ней как о своей — в
перспективе. Теперь с появлением в доме молодой жены возникает угроза, что все достанется ей. Абби
Пэтнем — миловидная, полная сил тридцатипятилетняя женщина, лицо её выдает страстность и чувственность
натуры, а также упрямство. Она в восторге от того, что стала хозяйкой земли и дома. Абби с упоением
произносит "мое", говоря обо всем этом. На нее производят большое впечатление красота и молодость
Эбина, она предлагает молодому человеку дружбу, обещает наладить его отношения с отцом, говорит, что
может понять его чувства: на месте Эбина она тоже настороженно встретила бы нового человека. Ей пришлось
в жизни нелегко: осиротев, она должна была работать на чужих людей. Вышла замуж, но муж оказался
алкоголиком, а ребенок умер. Когда умер и муж, Абби даже обрадовалась, думая, что снова обрела свободу,
но вскоре поняла, что свободна только гнуть спину в чужих домах. Предложение Кэбота показалось ей
чудесным спасением — теперь она может трудиться хотя бы в собственном доме. Прошло два месяца. Эбин
по уши влюблен в Абби, его мучительно тянет к ней, но он борется с чувством, грубит мачехе, оскорбляет её.
Абби не обижается: она догадывается, какая битва разворачивается в сердце молодого человека. Ты
противишься природе, говорит она ему, но та берет свое, "заставляет тебя, как эти деревья, как эти вязы,
стремиться к кому-нибудь". Любовь в душе Эбина переплетена с ненавистью к незваной гостье,
претендующей на дом и ферму, которые он считает своими. Собственник в нем побеждает мужчину.

Кэбот на старости лет расцвел, помолодел и даже несколько смягчился душой. Он готов выполнить любую
просьбу Абби — даже выгнать с фермы сына, если она того пожелает. Но Абби меньше всего этого хочет, она
страстно стремится к Эбину, мечтает о нем. Все, что ей нужно от Кэбота, — это гарантию, что после смерти
мужа ферма перейдет к ней. Если у них родится сын, так и будет, обещает ей Кэбот и предлагает помолиться о
рождении наследника. Мысль о сыне глубоко поселяется в душе Кэбота. Ему кажется, что ни один человек не
понял его за всю жизнь — ни жены, ни сыновья. Он не гнался за легкой наживой, не искал сладкой жизни —
иначе зачем бы ему оставаться здесь, на камнях, когда он с легкостью мог обосноваться на черноземных
лугах. Нет, видит Бог, он не искал легкой жизни, и ферма его по праву, а все разговоры Эбина о том, что она
принадлежала его матери, — вздор, и если Абби родит сына, он с радостью все оставит ему. Абби назначает
Эбину свидание в комнате, которую при жизни занимала его мать. Сначала это кажется юноше кощунством,
но Абби уверяет, что мать только хотела бы его счастья. Их любовь станет местью матери Кэботу, который
медленно убивал её здесь, на ферме, а отомстив, она наконец сможет спокойно отдыхать там, в могиле. Губы
влюбленных сливаются в страстном поцелуе... Проходит год. В доме Кэботов гости, они пришли на праздник в
честь рождения у хозяев сына. Кэбот пьян и не замечает ехидных намеков и откровенных насмешек.
Крестьяне подозревают, что отец малыша — Эбин: с тех пор как в доме поселилась молодая мачеха, он
совсем забросил деревенских девушек. Эбина на празднике нет — он прокрался в комнату, где стоит
колыбелька, и с нежностью смотрит на сына.

У Кэбота происходит важный разговор с Эбином. Теперь, говорит отец, когда у них с Абби родился сын,
Эбину нужно подумать о женитьбе — чтобы было где жить: ферма-то достанется младшему брату. Он, Кэбот,
дал Абби слово: если та родит сына, то все после его смерти перейдет к ним, а Эбина он прогонит. Эбин
подозревает, что Абби вела с ним нечестную игру и соблазнила специально, чтобы зачать ребенка и отнять его
собственность. А он-то, дурак, поверил, что она его действительно любит. Все это он обрушивает на Абби, не
слушая её объяснений и уверений в любви. Эбин клянется, что завтра же утром уедет отсюда — к черту эту
проклятую ферму, он все равно разбогатеет и тогда вернется и отберет у них все. Перспектива потерять Эбина
приводит Абби в ужас. Она готова на все, только бы Эбин поверил в ee любовь. Если рождение сына убило его
чувства, отняло у нее единственную чистую радость, она готова возненавидеть невинного младенца, несмотря
на то что она его мать. На следующее утро Абби говорит Эбину, что сдержала слово и доказала, что любит его
больше всего на свете. Эбину никуда не нужно уходить: их сына больше нет, она убила его. Ведь любимый
сказал, что, если бы ребенка не было, все осталось бы по-прежнему.

Эбин потрясен: он совсем не желал смерти малыша. Абби неправильно его поняла. Она убийца, продалась
дьяволу, и нет ей прощения. Он сейчас же идет к шерифу и все расскажет — пусть ee уведут, пусть запрут в
камере. Рыдающая Абби повторяет, что совершила преступление ради Эбина, она не сможет жить в разлуке с
ним. Теперь нет смысла что-либо скрывать, и Абби рассказывает проснувшемуся мужу о романе с Эбином и о
том, как она убила их сына. Кэбот в ужасе смотрит на жену, он поражен, хотя и раньше подозревал, что в доме
творится неладное. Очень уж здесь было холодно, поэтому его так и тянуло в хлев, к коровам. А Эбин —
слабак, он, Кэбот, никогда не пошел бы доносить на свою женщину... Эбин оказывается на ферме раньше
шерифа — он всю дорогу бежал, он страшно раскаивается в своем поступке, за последний час он понял, что
сам во всем виноват и еще — что безумно любит Абби. Он предлагает женщине бежать, но та только печально
качает головой: ей надо искупить свой грех. Хорошо, говорит Эбин, тогда он пойдет в тюрьму вместе с ней —
если он разделит с ней наказание, то не будет чувствовать себя таким одиноким. Подъехавший шериф уводит
Абби и Эбина. Остановившись на пороге, он говорит, что ему очень нравится их ферма. Отличная земля!

АНАЛІЗ «ЛЮБОВ ПІД В’ЯЗАМИ»

«Любов під в’язами» ( «Desire under the Elms») – драма Ю. О ‘Ніла. Більш правильний переклад, що
розкриває глибинний зміст твору, – «Бажання під в’язами». Написана і поставлена в 1924 р в Нью-Йорку. У
1926 р в Лос-Анджелесі трупа акторів була арештована за показ цієї п’єси, названої «непристойною».
Спектакль був зіграний в суді перед присяжними, після чого постановку дозволили відновити. У західному
літературознавстві п’єсу нерідко трактували як синтезований варіант «Медеї» і «Федри», написаний згідно з
теоріями 3. Фрейда і А. Адлера. Сам драматург прагнув висловити тут (так само, як і в трилогії «Траур – доля
Електри») «грецьке почуття долі в сучасному розумінні». Конфлікт грунтується на зіткненні життєствердного, в
якійсь мірі язичницького початку з бездуховним, пуританським. Дія відбувається в 1850 р на фермі Ефраїма
Кебота в Новій Англії, де він живе разом з синами Симеоном, Пітером і Ебін. Не витримавши тяжкого життя,
померли дві дружини Кебота, проте він втретє вирішується на шлюб, вибравши в якості господині молоду
жінку Аббі. Рівноправними персонажами, як вважав сам драматург, є також ферма і в’язи. Величезні
розрослися над будинком в’язи втілюють природне, природне начало в людині, бажання любити: зелений
колір – твердження життя. Кам’яна будівля ферми – то, що ув’язнює природні людські стосунки. У п’єсі
розвиваються два паралельні процеси: боротьба персонажів за володіння фермою і зародження почуття
любові Ебіна і Аббі, зреющей підспудно, і, нарешті, що проривається бурхливим сплеском.

Для Ебіна ферма – пам’ять про матір, зведеної в могилу бездушністю Кебота. Зробити ферму своїм
надбанням значить виконати синівський обов’язок. Для Кебота ферма – його створення, храм, зведений на
голому місці, на каменях. Цей вислів його сили, непохитного життєвого шляху. Цілком виправдано і поведінку
Аббі, набедствовавшейся, наголодувався і нині бажає утвердитися в ролі господині дому. Все по-своєму мають
рацію, але боротьба між ними неминуча. Любов співіснує з ненавистю, зрада – з високою жертовністю. Для
того, щоб довести свою любов, яка вище власницьких почуттів, Аббі вбиває свою дитину, в якому Ебін,
введений в оману батьком, бачить можливого спадкоємця ферми. Молодим персонажам належить тяжка
розплата, проте настрій фіналу не можна назвати безвихідним: вони по-справжньому знаходять один одного в
любові. О’Ніл вводить в дію шерифа, який вимовляє одну-єдину фразу: «Прекрасна ферма, що й казати!
Ферма – що треба. Не відмовився б від неї ». Ось-ось почнеться новий трагічний цикл, в якому людяність знову
буде принесена в жертву бажанням володіти. Нова Англія, 1840-й рік. Ефраїм Кебот — вельми енергійна
людина в літах. Він дуже любить свою ферму, і ті результати, які він отримує, тяжко працюючи на ній. Такі ж
жадібні як і їх батько - три рідні сини Ефраїма Кебота, народжені від двох різних дружин, яких Кебот змушував
працювати настільки важкою працею, що рано довів їх до могили. Найбільш зажурений Ебен, матері якого
належала більша частина ферми, і якого не покидає думка про те, що саме він повинен бути єдиним законним
і повноправним спадкоємцем.

Але одного разу старий приводить в будинок свою нову дружину, Анну, з якою вони щойно побралися в
місті, - і Ебен розуміє, що у нього з'являється новий жорстокий суперник, оскільки мачуха не приховує свого
бажання успадкувати ферму. Ебен, знаючи бажання братів звільнитися від батькової тиранії і поїхати до
Каліфорнії, виплачує братам суму на дорогу замість їх частки в фермі, ті приймають це і підкоряються
необхідності просто виїхати з рідної домівки. Анна спочатку намагається спровокувати Ебена щоб він також
виїхав з ферми, але далі молода чарівна господиня вирішує бути ще відвертіше в своїх бажаннях, і вважає за
краще закохати в себе Ебена. Через два місяці Ебен дійсно по вуха закохується в Анну, його тягне до неї, але
він бореться зі своїм почуттям, що виражається в тому, що він раз у раз грубить мачусі, ображає її. Та, однак, не
ображається, здогадуючись, яка битва розгортається в серці молодого чоловіка. «Ти противишся природі», -
говорить вона йому, - але та бере своє, «змушує тебе, як ці дерева, як ці в'язи, прагнути до кого-небудь».

Любов в душі Ебена переплетена з ненавистю до незваної гості, що претендує на будинок і ферму, які він
вважає своїми. Тим часом старий чоловік самовпевнено мріє, що нова дружина скоро народить йому
спадкоємця, але він не підозрює, що майбутній син - не його, а від молодого коханця дружини. В невіданні
Кебот навіть помолодшав і пом'якшав душею. Він готовий виконати будь-яке прохання Анни - навіть прогнати
з ферми сина, якщо вона того забажає. Але Анна найменше цього хоче: з нею за цей час сталося те, чого вона і
сама від себе не очікувала. Якщо раніше їй найбільше в житті потрібно було стан і положення в суспільстві, і на
зв'язок зі старим він пішла тільки заради цього, то тепер Анна відчуває, що переоцінила своє розуміння себе: в
ній прокинулося те, що вона в собі не відала; вона по-справжньому тепер любить Ебена, всім серцем прагне
до нього, мріє про нього. І все, що їй потрібно від Кебота в новій ситуації, - це гарантія того, що після смерті
чоловіка ферма перейде до неї, - але вже з тим, щоб бути з коханим. Ферма? - о так, вона відійде до неї: якщо
у них народиться син, то так і буде, - обіцяє їй Кебот і пропонує помолитися про народження спадкоємця. Але
почуття власності в Ебені перемагає любов.
Прощавай, зброє. Хеменгуей

Действие романа происходит в 1915-1918 гг. на итало-австрийском фронте. Американец Фредерик Генри —
лейтенант санитарных войск итальянской армии (итальянской — потому что США еще не вступили в войну, а
Генри пошел добровольцем). Перед наступлением в городке на Плавне, где стоят санитарные части, —
затишье. Офицеры проводят время кто как умеет — пьют, играют в бильярд, ходят в публичный дом и вгоняют
в краску полкового священника, обсуждая при нем разные интимные вещи. В расположенный по соседству
английский госпиталь приезжает молодая медсестра Кэтрин Баркли, у которой во Франции погиб жених. Она
сожалеет, что не вышла за него замуж раньше, не подарила ему хоть немного счастья. По войскам проносится
слух, что надо ждать скорого наступления. Надо срочно разбить перевязочный пункт для раненых.
Австрийские части находятся близко от итальянцев — на другой стороне реки. Генри скрашивает напряжение
ожидания ухаживанием за Кэтрин, хотя его смущают некоторые странности её поведения. Сначала после
попытки её поцеловать он получает пощечину, потом девушка сама целует его, взволнованно спрашивая,
всегда ли он будет добр к ней. Генри не исключает, что она слегка помешанная, но девушка очень красива, и
встречаться с ней лучше, чем проводить вечера в офицерском публичном доме. На очередное свидание Генри
приходит основательно пьяным и к тому же сильно опаздывает — впрочем, свидание не состоится: Кэтрин не
совсем здорова. Неожиданно лейтенант чувствует себя непривычно одиноким, на душе у него муторно и
тоскливо.

На следующий день становится известно, что ночью в верховьях реки будет атака, туда должны выехать
санитарные машины. Проезжая мимо госпиталя, Генри на минуту выскакивает повидаться с Кэтрин, та дает
ему медальон с изображением святого Антония — на счастье. Приехав на место, он располагается с
шоферами в блиндаже; молодые ребята-итальянцы дружно ругают войну — если бы за дезертирство не
преследовали родных, никого бы из них здесь не было. Нет ничего хуже войны. Проиграть её — и то лучше. А
что будет? Австрийцы дойдут до Италии, устанут и вернутся домой — каждому хочется на родину. Война
нужна только тем, кто на ней наживается. Начинается атака. В блиндаж, где находится лейтенант с шоферами,
попадает бомба. Раненный в ноги, Генри пытается помочь умирающему рядом шоферу. Те, кто уцелел,
доставляют его к пункту первой помощи. Там, как нигде, видна грязная сторона войны — кровь, стоны,
развороченные тела. Генри готовят к отправке в центральный госпиталь — в Милан. Перед отъездом его
навещает священник, он сочувствует Генри не столько потому, что того ранили, сколько потому, что тому
трудно любить. Человека, Бога... И все же священник верит, что когда-нибудь Генри научится любить — душа
у него еще не убита — и тогда будет счастлив. Кстати, его знакомую медсестру — кажется, Баркли? — тоже
переводят в миланский госпиталь.

В Милане Генри переносит сложную операцию на колене. Неожиданно для себя он с большим
нетерпением ждет приезда Кэтрин и, как только она входит в палату, переживает удивительное открытие: он
любит её и не может без нее жить. Когда Генри научился передвигаться на костылях, они с Кэтрин начинают
ездить в парк на прогулку или обедают в уютном ресторанчике по соседству, пьют сухое белое вино, а потом
возвращаются в госпиталь, и там, сидя на балконе, Генри ждет, когда Кэтрин закончит работу и придет к нему
на всю ночь и её дивные длинные волосы накроют его золотым водопадом.

Они считают себя мужем и женой, ведя отсчет супружеской жизни со дня появления Кэтрин в миланском
госпитале. Генри хочет, чтобы они поженились на самом деле, но Кэтрин возражает: тогда ей придется уехать:
как только они начнут улаживать формальности, за ней станут следить и их разлучат. Ее не беспокоит, что их
отношения никак официально не узаконены, девушку больше волнует неясное предчувствие, ей кажется, что
может случиться нечто ужасное. Положение на фронте тяжелое. Обе стороны уже выдохлись, и, как сказал
Генри один английский майор, та армия, которая последней поймет, что выдохлась, выиграет войну. После
нескольких месяцев лечения Генри предписано вернуться в часть. Прощаясь с Кэтрин, он видит, что та чего-то
недоговаривает, и еле добивается от нее правды: она уже три месяца беременна. В части все идет по-
прежнему, только некоторых уж нет в живых. Кто-то подхватил сифилис, кто-то запил, а священник все так же
остается объектом для шуток. Австрийцы наступают. Генри теперь с души воротит от таких слов, как "слава",
"доблесть", "подвиг" или "святыня", — они звучат просто неприлично рядом с конкретными названиями
деревень, рек, номерами дорог и именами убитых. Санитарные машины то и дело попадают на дорогах в
заторы; к колоннам машин прибиваются отступающие под натиском австрийцев беженцы, они везут в
повозках жалкий домашний скарб, а под днищами повозок бегут собаки. Машина, в которой едет Генри,
постоянно увязает в грязи и наконец застревает совсем. Генри и его подручные идут дальше пешком, их
неоднократно обстреливают. В конце концов их останавливает итальянская полевая жандармерия, принимая
за переодетых немцев, особенно подозрительным им кажется Генри с его американским акцентом. Его
собираются расстрелять, но лейтенанту удается бежать — он с разбегу прыгает в реку и долго плывет под
водой. Набрав воздуху, ныряет снова. Генри удается уйти от погони.

Генри понимает, что с него хватит этой войны, — река словно смыла с него чувство долга. Он покончил с
войной, говорит себе Генри, он создан не для того, чтобы воевать, а чтобы есть, пить и спать с Кэтрин. Больше
он не намерен с ней расставаться. Он заключил сепаратный мир — лично для него война кончилась. И все же
ему трудно отделаться от чувства, какое бывает у мальчишек, которые сбежали с уроков, но не могут
перестать думать о том, что же сейчас происходит в школе. Добравшись наконец до Кэтрин, Генри чувствует
себя, словно вернулся домой, — так хорошо ему подле этой женщины. Раньше у него так не было: он знал
многих, но всегда оставался одиноким. Ночь с Кэтрин ничем не отличается от дня — с ней всегда прекрасно.
Но от войны осталась оскомина, и в голову лезут разные невеселые мысли вроде того, что мир ломает
каждого. Некоторые на изломе становятся крепче, но тех, кто не хочет ломаться, убивают. Убивают самых
добрых, и самых нежных, и самых храбрых — без разбора. А если ты ни то, ни другое, ни третье, то тебя убьют
тоже — только без особой спешки. Генри знает: если его увидят на улице без формы и узнают, то расстреляют.
Бармен из гостиницы, где они живут, предупреждает: утром Генри придут арестовать — кто-то донес на него.
Бармен находит для них лодку и показывает направление, куда надо плыть, чтобы попасть в Швейцарию.

План срабатывает, и всю осень они живут в Монтрё в деревянном домике среди сосен, на склоне горы.
Война кажется им очень далекой, но из газет они знают, что бои еще идут. Близится срок родов Кэтрин, с ней
не все благополучно — у нее узковат таз. Почти все время Генри и Кэтрин проводят вдвоем — у них нет
потребности в общении, эта война словно вынесла их на необитаемый остров. Но вот выход в мир, к людям
становится необходим: у Кэтрин начинаются схватки. Родовая деятельность очень слабая, и ей делают
кесарево сечение, однако уже поздно — измученный ребенок рождается мертвым, умирает и сама Кэтрин,
Вот так, думает опустошенный Генри, все всегда кончается этим — смертью. Тебя швыряют в жизнь и говорят
тебе правила, и в первый же раз, когда застанут врасплох, убивают. Никому не дано спрятаться ни от жизни,
ни от смерти.

АНАЛІЗ: Вышедший в 1929 году роман Эрнеста Хемингуэя «Прощай, оружие!» затронул сразу несколько
главных проблем, волновавших европейское общество в первой трети XX века. Основной темой произведения
и двигателем сюжетного действия стала Первая мировая война. Разворачивающаяся на её фоне любовная
история между лейтенантом санитарного отряда, Фредериком Генри и медсестрой Кэтрин Баркли – вторая,
крупная тема романа. Неприглядные военные будни и искренние человеческие чувства обеспечили автору
выход на классическую художественную проблематику – осознание человеком своего места в мире и
определение важных бытийных констант «войны» и «мира», «жизни» и «смерти», «веры» и «неверия».

Роман «Прощай, оружие!» во многом – автобиографический. Эрнест Хемингуэй, как и его главный герой,
служил на итальянском фронте, был ранен, лежал в миланском госпитале и пережил роман с медсестрой. В
«Предисловии» к изданию 1948-го автор говорит о том, что принимал участие во многих войнах, и это сделало
из него «пристрастного в этом вопросе» человека.

Так как пишет о войне Хемингуэй – не пишет никто. Короткими, словно обрубленными фразами,
американский писатель передаёт основные события, действия, поступки, чувства и мысли героев. Война
Хемингуэя проста и безжалостна, как и его критика этого бессмысленного процесса. В ней есть место подвигу,
но глупости в ней, пожалуй, ещё больше. Большинство героев романа «Прощай, оружие!» ненавидят войну.
Они бы и рады с ней покончить, но не могут. Тех, кто уходит с поля боя, ожидает либо расстрел, либо
семейный позор. Итальянское правительство поступает хитро: семья опозорившегося солдата лишается
избирательных прав, общественного уважения и государственной защиты. Любой может придти к ней в дом и
сделать с её членами всё, что захочет. Никто из бойцов не желает такой страшной участи для своих родных,
поэтому и воюет, в тайне надеясь на обострение хронических болезней, получение небольших ранений или
конец войны. Главный герой – офицер по должности и разумный человек по натуре – понимает и тех, и
других. Почему он, американец, оказывается в гуще европейской войны, кажется, не знает даже он сам. Живя
в Италии, он решает, что лучше ему встать на сторону людей, к которым он привык, чем возвращаться на
родину и заниматься ничего не значащими действиями в подготовительном военном лагере. На реальном
фронте он имеет настоящее дело и чувствует себя более живым. Здесь у него – друзья, девочки, работа. Но
всё меняется, когда в жизнь Генри входит Кэтрин. Как только у героя появляется то, ради чего стоит жить по-
настоящему, он без зазрения совести покидает поле боя, чтобы заниматься единственным, что его интересует
– есть, пить, спать с любимой женщиной.

Во многом на решение Генри избавиться от оружия влияет и его рана, полученная в обычном блиндаже за
поеданием сыра, и последующие за ней события. Подчинённые, переносящие раненого лейтенанта в
госпиталь, постоянно роняют его, пугаясь выстрелов; в машине, на которой Генри вывозят с поля боя, на него
капает кровь умершего солдата – всё это выглядит и нелепо, и страшно, одновременно. Верхом фарса
становятся рассуждения друга главного героя, хирурга Ринальди, о том, какую медаль дадут раненому –
бронзовую или серебряную, как проявившему особое мужество. То, что медаль дадут, - никто не сомневается,
так как текущая военная операция завершается успехом. Если бы итальянская армия проиграла, наград не
дали бы даже тем, кто погиб. Художественная проблематика романа, связанная с любовной темой, лишена
особой конфликтности. Никто и ничто не мешает Генри и Кэтрин наслаждаться обществом друг друга.
Единственное, что неизменно ставит героев в тупик – это жизнь и её естественные обстоятельства, которые
они всё же легко преодолевают. Чувства Кэтрин к Генри носят жертвенный характер. Девушке от мужа нужна
только любовь и верность – всё остальное её не интересует. Кэтрин легко мирится с положением любовницы,
женщины, ждущей ребёнка вне брака, жены дезертира и т.д., и т.п. Она готова делать всё, чтобы Генри был
счастлив. Она сама настолько счастлива с ним, что ей не нужен окружающий мир. И Генри её в этом
полностью поддерживает. Любящие скучают в обществе других людей, находя жизненную цельность только
наедине друг с другом (они так хорошо чувствуют друг друга, что даже просыпаются и засыпают вместе).

Когда Кэтрин умирает от тяжёлых родов, роман заканчивается. Хемингуэй просто и лаконично описывает
последнюю сцену прощания Генри с Кэтрин, напоминающей герою «статую». Перед смертью девушка
остаётся верна себе: она не хочет, чтобы к ней звали ни доктора, чтобы облегчить телесную боль, ни
священника, чтобы облегчить боль духовную, всё, чего она хочет – это Генри. Вопрос перехода из этого мира в
другой в «Прощай, оружии!» описывается, как процесс естественный, не вызывающей страха: раненый Генри
видит себя выходящим из тела, Кэтрин не боится умирать – она просто не хочет этого делать. Не особо
религиозные герои, тем не менее, на поверку оказываются людьми верующими: Кэтрин дарит своему
возлюбленному образок святого Антония, чтобы тот защищал его в бою; Генри – единственный из всех
офицеров с уважением относится к полковому священнику. Вот только чтобы поверить по-настоящему никому
из них не хватает времени, а может не хватит и никогда – как 94-летнему графу Греффи, который всю жизнь
тщетно прождал прихода этого чувства.

«По кому дзвін» Хемінгуей

Американец Роберт Джордан, добровольно участвующий в гражданской войне в Испании на стороне

республиканцев, получает задание из центра — взорвать перед наступлением мост. Несколько дней до
наступления он должен провести в расположении партизанского отряда некоего Пабло. О Пабло говорят, что
в начале войны он был очень смел и убил фашистов больше, чем бубонная чума, а потом разбогател и теперь
с удовольствием ушел бы на покой. Пабло отказывается участвовать в этом деле, сулящем отряду одни
неприятности, но Джордана неожиданно поддерживает пятидесятилетняя Пилар, жена Пабло, которая
пользуется у партизан неизмеримо большим уважением, чем муж. Тот, кто ищет безопасности, теряет все,
говорит она. Ее единогласно избирают командиром отряда. Пилар — ярая республиканка, она предана
народному делу и никогда не свернет с выбранного пути. В этой сильной, мудрой женщине таятся многие
таланты, обладает она и даром ясновидения: в первый же вечер, посмотрев на руку Роберта, она поняла, что
тот завершает свой жизненный путь. И тогда же увидела, что между Робертом и девушкой Марией,
прибившейся к отряду после того, как фашисты убили её родителей, а её самое изнасиловали, вспыхнуло
яркое, редкое по силе чувство. Она не препятствует развитию их любовных отношений, а зная, как мало
осталось времени, сама подталкивает их друг к другу. Все время, что Мария провела с отрядом, Пилар
исподволь врачевала ей душу, и теперь мудрая испанка понимает: только чистая, настоящая любовь исцелит
девушку. В первую же ночь Мария приходит к Роберту.

На следующий день Роберт, поручив старику Ансельмо наблюдать за дорогой, а Рафаэлю — следить за
сменой часовых у моста, отправляется вместе с Пилар и Марией к Эль Сордо, командиру соседнего
партизанского отряда. По дороге Пилар рассказывает, как начиналась революция в маленьком испанском
городке, на их с Пабло родине, и как народ расправился там с местными фашистами. Люди встали в две
шеренги — одна напротив другой, взяли в руки цепы и дубинки и прогнали фашистов сквозь строй. Так
делалось специально: чтобы каждый нес свою долю ответственности. Всех забили до смерти — даже тех, кто
слыл хорошим человеком, — а потом сбросили с обрыва в реку. Все умирали по-разному: кто принимал
смерть с достоинством, а кто скулил и просил пощады. Священника убили прямо во время молитвы. Да,
видимо, Бога в Испании отменили, вздыхает Пилар, потому что, если бы он был, разве допустил бы эту
братоубийственную войну? Теперь некому прощать людей — ведь нет ни Бога, ни Сына Божия, ни Духа
Святого. Рассказ Пилар пробуждает в Роберте Джордане собственные мысли и воспоминания. В том, что он
сейчас воюет в Испании, нет ничего удивительного. С Испанией связаны его профессия (он преподает
испанский в университете) и служба; он часто бывал здесь до войны, любит народ Испании, и ему совсем не
все равно, как сложится судьба этого народа. Джордан не красный, но от фашистов добра ждать не
приходится. Значит, надо эту войну выиграть. А потом он напишет обо всем книгу и тогда освободится
наконец от того ужаса, который сопровождает любые войны.

Роберт Джордан предполагает, что при подготовке к взрыву моста он может погибнуть: в его
распоряжении слишком мало людей — семеро у Пабло и столько же у Эль Сордо, а дел полно: надо снимать
посты, прикрывать дорогу и т. д. И надо же такому случиться, что именно здесь он встретил свою первую
настоящую любовь. Может, это все, что он еще может взять от жизни? Или это вообще вся его жизнь и вместо
семидесяти лет она будет длиться семьдесят часов? Трое суток. Впрочем, горевать тут нечего: за семьдесят
часов можно прожить более полную жизнь, чем за семьдесят лет. Когда Роберт Джордан, Пилар и Мария,
получив согласие Эль Сордо достать лошадей и принять участие в операции, возвращаются в лагерь,
неожиданно начинает идти снег. Он валит и валит, и это необычное для конца мая явление может погубить
все дело. К тому же Пабло все время пьет, и Джордан боится, что этот ненадежный человек может здорово
навредить.

Эль Сордо раздобыл, как и обещал, лошадей на случай отступления после диверсии, но из-за выпавшего
снега фашистский разъезд замечает следы партизан и лошадей, ведущие в лагерь Эль Сордо. Джордан и
бойцы из отряда Пабло слышат отзвуки боя, но вмешаться не могут: тогда может сорваться вся операция, так
необходимая для успешного наступления. Весь отряд Эль Сордо погибает, фашистский лейтенант, обходя
холм, усеянный трупами партизан и солдат, осеняет себя крестом и мысленно произносит то, что можно часто
услышать и в республиканском лагере: какая гнусная вещь война! На этом неудачи не заканчиваются. В ночь
перед наступлением из лагеря сбегает Пабло, прихватив с собой ящик со взрывателем и бик фордов шкур —
важные для диверсии вещи. Без них тоже можно управиться, но это сложнее, да и риску больше.

Старик Ансельмо докладывает Джордану о передвижениях на дороге: фашисты подтягивают технику.

Джордан пишет подробное донесение командующему фронтом генералу Гольцу, информируя того, что
противник явно знает о готовящемся наступлении: то, на что рассчитывал Гольц — внезапность, теперь не
сработает. Пакет Гольцу соглашается доставить партизан Андрее. Если тот успеет передать донесение до
рассвета, Джордан не сомневается, что наступление перенесут, а вместе с ним и дату взрыва моста. Но пока
надо готовиться... В последнюю ночь, лежа рядом с Марией, Роберт Джордан как бы подводит итог своей
жизни и приходит к выводу, что она прожита не зря. Смерти он не боится, страшит его только мысль: а вдруг
он не выполнит свой долг надлежащим образом. Джордан вспоминает деда — тот тоже участвовал в
Гражданской войне, только в Америке — в войне между Севером и Югом. Наверное, она была так же
страшна, как и эта. И видимо, прав Ансельмо, говоря, что те, кто сражается на стороне фашистов, — не
фашисты, а такие же бедняки, как и люди в республиканских отрядах. Но лучше не думать обо всем этом,
иначе пропадет злоба, а без нее не выполнить задания.

Наутро в отряд неожиданно возвращается Пабло, он привел с собой людей и лошадей. Сбросив под
горячую руку в пропасть детонатор Джордана, он вскоре почувствовал раскаяние и понял, что просто не в
состоянии оставаться один в безопасности, когда его былые товарищи будут сражаться. Тогда он развил
бешеную деятельность, всю ночь собирая по окрестностям добровольцев на акцию против фашистов. Не зная,
добрался Андрес с донесением к Гольцу или нет, Джордан с партизанами снимаются с места и движутся через
ущелье к реке. Решено оставить Марию с лошадьми, а остальным заняться — в случае начала наступления —
каждому своим делом. Джордан и старик Ансельмо спускаются к мосту и снимают часовых. Американец
устанавливает динамит у опор. Теперь, будет ли мост взорван, зависит только от того, начнется наступление
или нет. А тем временем Андрес никак не может пробиться к Гольцу. Преодолев первоначальные трудности
при переходе линии фронта, когда его чуть не подорвали гранатой, Андрес застревает на самом последнем
этапе: его задерживает главный комиссар Интернациональных бригад. Война меняет не только таких, как
Пабло. Комиссар за последнее время стал очень подозрительным, он надеется, что ему удастся, задержав
этого человека из фашистского тыла, уличить Гольца в связях с врагом. Когда Андрес в конце концов чудом
добирается до Гольца — уже поздно: наступление отменить нельзя. Мост взорван. При взрыве погибает
старик Ансельмо. Те, кто уцелел, торопятся отойти. Во время отступления снаряд разрывается рядом с
лошадью Джордана, та падает и придавливает всадника. У Джордана сломана нога, и он понимает, что не
может ехать с остальными. Главное для него — убедить Марию оставить его. После того, что у них было,
говорит девушке Джордан, они всегда будут вместе. Она увезет его с собой. Куда бы она ни поехала, он всегда
будет с ней. Если уйдет она, уйдет и он — так она спасет его.
 Оставшись один, Джордан застывает перед пулеметом, привалившись к стволу дерева. Мир — хорошее
место, думает он, за него стоит драться. Приходится убивать, если нужно, — только не надо любить убийство.
А сейчас он попытается хорошо завершить свою жизнь — задержать здесь врага, хотя бы убить офицера. Это
может решить многое. И тут на поляну выезжает офицер вражеской армии...

АНАЛІЗ «По кому дзвін»------«По ко́ му по́ дзвін» (англ. For Whom the Bell Tolls) — роман американського
письменника Ернеста Гемінґвея, опублікований 1940 року. У романі розповідається історія Роберта Джордана,
американського добровольця в лавах республіканців під час Громадянської війни в Іспанії. Роман розцінюють
як один з найкращих у доробку автора[1], він був кандидатом на Пулітцерівську премію 1941 року. Гемінґвей
написав «По кому подзвін» упродовж 1939 року, працюючи на Кубі, в Кі-Весті та Сан-Веллі, Айдахо[2].
Працюючи над рукописом на Кубі, письменник мешкав у готелі Амбос-Мундос[3][4]. Роботу над книгою було
завершено в липні 1940 року, а в жовтні її було опубліковано видавництвом Сини Чарльза Скрібнера тиражем
75 тис. примірників. Основою для роману став особистий досвід Гемінґвея, набутий, коли він працював в
Іспанії журналістом. Роман одразу ж здобув популярність, став книгою місяця й була номінована на
Пулітцерівську премію. Назву роману Гемінґвей запозичив у Джона Донна, цитата з якого наведена в епіграфі,
зокрема: «не посилай питати, по кому дзвонять, дзвонять по тобі».

Сюжет-------Роман яскраво зображує страхіття громадянської війни, як її бачить головний герой Роберт
Джордан, молодий американський викладач іспанської мови, член Інтернаціональних бригад, що боролися
проти фашистських сил генерала Франциско Франко. Досвідчений підривник Джордан отримав від
радянського генерала наказ пробратися з загоном партизанів у ворожі тили й знищити міст, щоб затримати
наступ супротивника. Серед партизанів Джордан зустрів Марію, молоду іспанку, чиє життя зруйнувала війна —
фалангісти стратили її батьків і зґвалтували її саму. Сильне почуття обов'зку Роберта натикається на небажання
командира партизан Пабло виконувати операцію, що може поставити під загрозу загін та його самого. Крім
того, кохання до Марії пробудило в Робертові нову спрагу до життя. Втім, коли інший загін антифашистів на
чолі з Ель Сордо потрапляє в оточення й гине, Пабло вирішує зрадити Джордана й викрадає у нього детонатор.
Джордан, однак, відшукав спосіб детонувати динаміт, і Пабло повертається під враженням відданості
американця справі. Хоча міст знищено, можливо, акція запізнилася й не завадить рухові ворожих військ, що
робить зусилля партизан марними. Джордан отримав поранення. Знаючи, що він сповільнить відступ
товаришів, Роберт прощається з Марією, переконавшись, що вона разом із іншими партизанами зможе
вибратися. Він відмовляється від пропозиції іншого бійця бути застреленим, і залягає, долаючи біль і
сподіваючись узяти з собою на той світ ворожого офіцера й декілька вояків. На цьому розповідь завершується.

Українські переклади-------Український переклад роману здійснив Мар Пінчевський. Цей переклад увійшов до
чотиритомного видання творів Гемінґвея, яке видавництво «Дніпро» здійснило 1981 року. 2018 року роман
вийшов українською у «Видавництві Старого Лева» у перекладі Андрія Савенця[5].

В музиці-------Американський треш-метал гурт Metallica в 1984 році випускає альбом Ride The Lightning на
якому присутня пісня For Whom the Bell Tolls. Вокаліст та ритм-гітарист Джеймс Гетфілд написав її після того, як
до його рук потрапила книжка Гемінґвея. Текст пісні яскраво[джерело?] та лаконічно описує події
представлені в книжці.

Екранізації-------1943 року роман було екранізовано студією Paramount Pictures з Ґері Купером та Інгрід
Бергман у головних ролях. Фільм зняв Сем Вуд.

Ремарк, Дж. Джойс, Фіцджеральд тощо. Доля письменників не завжди була на їхньому боці, адже творили
вони у міжвоєнний період, тому твори зазвичай просякнуті наскрізною меланхолією та рефлексією.

Ернест Гемінґвей мав активну громадянську позицію ще з ранніх років. Наприклад, під час Першої світової
війни хлопець у 19 років потрапив на Італійський фронт, записавшись шофером-добровольцем. Свої перші
враження від війни згодом він викладе у книзі «Прощавай зброє». А в 1939, коли Гемінґвей працював
журналістом під час громадянської війни в Іспанії, народився задум роману «По кому подзвін» - одного з
найяскравіших та чуттєвіших творів автора. Книга одразу ж була екранізована, а згодом внесена до списку
«100 книг століття за версією «Le Monde». То чим антивоєнна література так привертає увагу?

Обов’язок понад усе--------Події розгортаються в 1937 році під час Громадянської війни в Іспанії. Головний
герой, Роберт Джордан, який працював викладачем іспанської мови в Америці, вступає до Інтернаціональної
бригади – організації, що боролась із фашистськими силами іспанського диктатора й генерала Франциско
Франко. Роберт отримує наказ від радянського генерала разом із з загоном партизанів пробратися до ворожої
сторони та знищити міст, щоб затримати наступ супротивника. Серед партизанів Джордан зустрічає Марію –
іспанку, яка пережила страту батьків за республіканські погляди, та зґвалтування фалангістами (членами
фашистської партії). Саме тоді, закохавшись в дівчину, Роберт починає внутрішню боротьбу між своїм
військовим обов’язком та бажанням жити щасливим спокійним життям. І що ж може перемогти: кохання або
відданість справі? Адже, підірвати міст - справа вкрай небезпечна та може стати навіть останньою в житті
чоловіка.

Історичне тло---------Аби не губитися в історичній термінології, варто спочатку дослідити тему, описану
Гемінґвеєм. Громадянська війна в Іспанії – протистояння республіканського уряду та правил сил країни. Перші
отримували допомогу від СССР. Республіканці почали дуже швидко радикалізуватись, а чисельність
комуністичної партії з 20 000 зросла до 300 000. НКВД та Комінтерн почали вербувати в так звані
інтернаціональні бригади (антифашистські). Націоналісти отримували допомогу від Третього Рейху та
фашистської Італії. До речі, перемогу здобули націоналісти, тому ще трагічніше читати роман та
усвідомлювати, що всі надії республіканців будуть розбиті вже за рік. «По кому подзвін» – роман достатньо
важкий для читання. По-перше, події, вміщені на 600 сторінок, розгортаються впродовж лише трьох днів. Це
створює складність через відсутність динаміки. По-друге,варто розуміти історичний контекст та передумови
написання автором книги. Особисто для себе я відпрацювала схему за якою читала «По кому подзвін». Ернест
Гемінґвей – автор не для всіх. Багато хто скаржиться на відсутність витіюватого змісту, сухі речення та штучні
любовні лінії. Проте неможливо оскаржити талант письменника в його глибині історій. «По кому подзвін» –
дуже чуттєва історія, яка нагадує нам про життя «тут і зараз», про мирне небо над головою та ілюзорність
військового обов’язку. Ця книжка для тих, хто бажає чогось глибшого за жіночі романи або трилер, хто любить
сплетіння історичного та художнього в одному флаконі, хто прочитав лише «Старий і море». Раджу вам
негайно братися за цю дійсно вартісну працю Ернеста Гемінґвея.
 АНАЛІЗ «СВІТЛО В СЕРПНІ»

У «Світлі в серпні», як і в більшості інших романів про Йокнапатофу, йдеться головно про білошкірих
бідняків-південців, які борються за виживання в зруйнованій післявоєнній економіці Півдня. Дійові особи — це
здебільшого вихідці з нижніх верств, за винятком преподобного Гайтавера і Джоанни Берден. Усіх їх об'єднує
бідність і пуританські цінності, які змушують їх дивитися з презирством на незаміжню матір — Ліну Гроув.
Фолкнер зображує їх пуританські завзяття в негативному світлі, наголошуючи на його обмеженості й агресії, що
призвело їх до «деформованості» в їхній боротьбі проти природи. ія твору відбувається в часовому проміжку
між Першою та Другою світовою війною. В його центрі — історія двох незнайомців, які прибувають в різний час
до Джефферсона, округ Йокнапатофа, штат Міссісіпі, вигадане місце, за основу якого взята батьківщина
Фолкнера, Лафаєт-Каунті, штат Міссіссіпі. Спочатку сюжет зосереджений на Ліні Гроув, молодій вагітній білій
жінці з Алабами, яка шукає батька своєї очікуваної дитини, а потім переходить до життя Джо Крістмаса, що
оселився в Джефферсоні й вважається білим, але сам таємно вважає, що має негритянське коріння. Після серії
спогадів про раннє життя Крістмаса, сюжет поновлюється на життя і роботу Лукаса Берча, батька дитини Ліни,
який втік від неї до Джефферсона і змінив своє ім'я, коли дізнався, що Ліна вагітна. Жінка на чиїй території
проживали Крістмас і Берч, Джоанна Берден, нащадок аболіціоністів (по місцевому — Янки) ненависних
громадянами Джефферсона, виявляється вбитої. Берча виявляють на місці злочину і він розповідає, що Крістмас
мав з нею романтичні стосунки, і що він має негритянські коріння, маючи на увазі тим самим, що Крістмас винен
у її вбивстві. У той час коли Берч сидить у в'язниці в очікуванні своєї нагороди за піймання Крістмаса, Байрон
Банч, місцевий холостяк, закохується в Ліну. Банч шукає допомоги у місцевого ізгоя, опального екс-священика
Гейла Гайтавера, щоб організувати пологи Ліни і захистити Крістмаса від лінчування. Гайтавер приймає пологи,
але відмовляється захищати Крістмаса, проте Крістмас намагається сховатися в будинку Гайтавера, але його
наздоганяє і вбиває місцевий військовий, після чого каструє Крістмаса. Берч їде з міста без нагороди, і роман
закінчується тим, що анонімний торговець розповідає своїй дружиніи про пару автостопщиків яких він підібрав
на дорозі в Теннессі — жінка з дитиною і чоловіком, який не був батьком дитини, пара продовжувала пошуки
батька дитини.

У вільному, неструктурованому модерністському оповіданні, яке спирається на християнські алегорії і на

традицію усної народної розповіді, Фолкнер розглядає теми раси, статі, класів і релігії на американському
Півдні. Зосередивши увагу на невдахах, злочинцях, ізгоях, або й інших маргіналізованими членах суспільства,
він зображує зіткнення відчужених людей з пуританської, упередженою сільською громадою. Перші думки про
роман був змішаними; деякі рецензенти критикували і стиль Фолкнера і його тематику. Проте з плином часу
роман стали вважати одним із найважливіших літературних творів Фолкнера і одним із найкращих романів ХХ
століття англійською мовою. Тим, хто читав Вільяма Фолкнера раніше відомо про його складні сюжети, багаті
антитези й гуманізм у творах. Тим же, хто тільки починає знайомство із цим автором буде складно. Перш за все,
через враження непорушного масиву інформації, яка, здається, незрозуміла взагалі. По-друге, вражає кількість
героїв, які згадуються постійно, і тих, які зустрічаються тільки побіжно; неймовірна кількість подій у творі
змусить повністю заплутатись у сюжеті; великі, довгі фрази, що поєднують минуле й теперішнє, дійсне й уявне,
думку й реальність – змусять працювати весь масив вашої фантазії на повну.

Роман «Світо в серпні» (видавництво Жупанського) показує життя провінції на півдні США 1930-х років,
за часів дії сухого закону та законів Джима Кроу. Наскрізна тема усієї книги – расове питання. Американський
південь показаний у всій трагічності часу, де кипить пристрасть кохання, ховаються расизм і жорстокість, любов і
ненависть йдуть нога в ногу, а з історій різних сімей випливають моторошні таємниці минулого. Ліна Гроув –
вагітна жінка, яка прямує з Алабами до Джефферсона – маленького міста із своїми таємницями. Байрон Банч –
холостяк, який закохується в юну Ліну й працює на лісопилці. Лукас Берч або він же Джо Браун – коханий Ліни,
який втік від неї й став бутлегером. Усе це далеко не весь перелік героїв «Світло в серпні». Якщо взяти до уваги
книгу як просто текст, то визначних і оригінальних речей ми не знайдемо. Про період сухого закону й законів,
котрі легалізували расову сегрегацію писали дуже багато авторів. Так чим же чіпляє саме Вільям Фолкнер?
 не надає багато уваги пейзажності у творі, його більше хвилює природа людей, аналіз їх вчинків й думок;
особлива увага до внутрішньої роздвоєності героїв; деталізоване життя півдня Америки у всій красі – від
поганих звабників-хлопців до криміналу й расової нерівності. Фолкнер ніби спеціально нагромаджує складні
для розуміння речі в один твір. Біографії його героїв часто треба відновлювати з пам’яті раніше прочитаних
розділів або й навіть книг. Спершу твір дуже важко сприймається через авторський прийом потоку свідомості,
але читаючи далі мимоволі починаєш розуміти увесь словопотік автора. Здавалось би хаотичні слова, які ніяк не
клеїлись у розумні речення починають вимальовувати картину плину думок Фолкнера і ми вже розуміємо
використання кожного слова. До речі, у книзі «Світло в серпні» майже до кожного слова підібрано цілий
синонімічний ряд, а розділові знаки у творі буквально екранізують роман в уяві. «Світло в серпні» пронизаний
діалогами від першого лиця. Ці монологи легко перенести на потік свідомості автора й манеру його письма.
Здається, ніби це писала не одна людина. Роман ніби складається із десятків розповідей очевидців, враження
таке, що ми самі побували на місці Ліни, Джо або Крістмаса. Цікава також сама тематика роману. Як згадувалось
вище, наскрізна тема – расова нерівність, але вона не єдина: відчуження. Усі герої твору або обмануті кимось
люди, або побиті життям невдахи, або просто вигнанці; християнська алегорія й мораль. Масивні порівняння
християнського письма й життя героїв роману, навіть сама побудова твору має 21 розділ як і Євангеліє. Але
паралель із Святим Письмом має дуже тонку грань, яку не кожному вдасться віднайти; питання рас. Кольорові
або чорні, білі й «мікс» тих і тих. Хто має достойніше походження і чиє життя більш вартісне? класове
походження героїв. Усі персонажі бідні жителі півдня, котрі не просто намагаються жити, а виживають в розрусі
епохи. Чи варто починати своє знайомство із Фолкнером саме із роману «Світло у серпні»? На це питання
складно відповісти. Кожен, хто питав у самого Вільяма Фолкнера про те, що треба читати першим, у відповідь
отримував назви різних книг. Єдина порада перед прочитанням Вільяма Фолкнера: не читайте його на ніч або
перед сном. Фолкнера треба розуміти, а не читати для розваги: «Поетові дано право допомагати людині на
тернистому її шляху, нагадувати їй про мужність, честь і гордощі, про милосердя, надію, співчуття і посвяту…
Поет не повинен бути лише хронікером людини: голос його мусить бути підоймою, підтримкою, допомогою для
неї, щоб вона вижила і перемогла». Прочитавши роман «Світло у серпні» починаєш розбиратися в людях й
розуміти певні мотиви їх вчинків. Людина може витримати майже все. Витримати те, що вона не робила; навіть
думку, що є таке, чого ми не в змозі перетерпіти. Витримати те, що змушує впасти й ридати, але ми собі не
дозволяємо так зневірятись. Витримати й не оглянутися назад, навіть тоді, коли ми знаємо, що оглянувшись чи
ні, все-одно не буде так, як треба.
 «Шість персонажів в пошуках автора» Піранделло

Актеры приходят в театр на репетицию. Премьерша, как всегда, опаздывает. Премьер недоволен тем,
что ему надо по ходу пьесы надевать поварской колпак. Директор в сердцах восклицает: "...что вы от меня
хотите, если Франция давно уже перестала поставлять нам хорошие комедии и мы вынуждены ставить
комедии этого Пиранделло, которого понять — нужно пуд соли съесть и который, словно нарочно, делает все,
чтобы и актеры, и критики, и зритель плевались?" Неожиданно в зале появляется театральный швейцар, а за
ним — шесть персонажей во главе с Отцом, который объясняет, что они пришли в театр в поисках автора. Они
предлагают Директору театра стать его новой пьесой. Жизнь полна таких несуразностей, которые не нуждаются
в правдоподобии, потому что они и есть правда, а создавать иллюзию правды, как это принято в театре, —
чистое сумасшествие. Автор дал жизнь персонажам, а потом раздумал или не смог возвести их в ранг искусства,
но они хотят жить, они сами — драма и сгорают от желания представить её так, как подсказывают им
бушующие в них страсти.

Перебивая друг друга,.персонажи пытаются объяснить, в чем дело. Отец женился на Матери, но вскоре
стал замечать, что она неравнодушна к его секретарю. Он дал им обоим денег, чтобы они могли оставить его
дом и жить вместе. Сына, которому в ту пору было два года, он отправил в деревню, где нанял ему кормилицу.
Но Отец не терял из виду новую семью своей жены, пока она не уехала из города. У Матери родились еще трое
детей: Падчерица, Мальчик и Девочка, которых законный Сын презирает за то, что они незаконные. После
смерти своего сожителя Мать с детьми вернулась в родной город и, чтобы заработать хоть немного денег, стала
шить. Но оказалось, что хозяйка модной лавки мадам Паче дает ей заказы только для того, чтобы вынудить
Падчерицу заняться проституцией: она говорит, что Мать испортила ткань, и вычитает из её жалованья, поэтому
Падчерица, чтобы покрыть вычеты, втайне от матери торгует собой. Падчерица во всем обвиняет то Сына, то
Отца, те оправдываются. Мать страдает и хочет всех примирить. Отец говорит о том, что в каждом из
участников драмы не одна, а множество видимостей, в каждом скрыта способность с одними быть одним, с
другими другим, разговоры о цельности личности — чепуха. Сын, которого Падчерица считает во всем
виноватым, говорит, что он —персонаж драматургически "нереализованный", и просит оставить его в покое.
Персонажи ссорятся, и Директор считает, что только автор может восстановить порядок. Он готов посоветовать
им обратиться к некоему драматургу, но Отец предлагает Директору самому стать автором — ведь все так
просто, персонажи уже здесь, прямо перед ним.

Директор соглашается, и на сцене устанавливают декорации, изображающие комнату в заведении

мадам Паче. Директор предлагает персонажам провести репетицию, с тем чтобы показать актерам, как играть.
Но персонажи хотят сами выступить перед публикой, такими; какие они есть. Директор объясняет им, что это
невозможно, на сцене их будут играть актеры: Падчерицу — Премьерша, Отца — Премьер и т. д. А пока
персонажи разыграют драму перед актерами, которые будут зрителями. Директор хочет увидеть первую сцену:
разговор Падчерицы с мадам Паче. Но мадам Паче среди персонажей, пришедших в театр, нет. Отец считает,
что если подготовить сцену как следует, то это может привлечь мадам Паче, и она появится. Когда на сцене
развешивают вешалки и шляпки, действительно появляется мадам Паче — толстая мегера в огненно-рыжем
парике с веером в одной руке и сигаретой в другой. Актеры при виде её приходят в ужас и разбегаются, но Отец
не понимает, почему во имя "вульгарного правдоподобия" нужно убить это "чудо реальности, которое вызвано
к жизни самой сценической ситуацией". Мадам Паче. на смеси итальянского с испанским объясняет Падчерице,
что работа её матери никуда не годится, и если Падчерица хочет, чтобы мадам Паче и впредь помогала их
семье, ей нужно решиться пожертвовать собой. Услышав это, Мать с воплем бросается на мадам Паче, срывает
с её головы парик и швыряет на пол. С трудом успокоив всех, Директор просит Отца сыграть продолжение этой
сцены. Отец входит, знакомится с Падчерицей, спрашивает её, давно ли. она в заведении мадам Паче. Он
предлагает ей в подарок нарядную шляпку. Когда Падчерица обращает его внимание на то, что она в трауре, он
просит её поскорее снять платье. Премьер и Премьерша пытаются повторить эту сцену. Отец и Падчерица
совершенно неузнаваемы в их исполнении, все гораздо приглаженное, внешне красивее, вся сцена идет под
аккомпанемент голоса Суфлера. Персонажей смешит игра актеров. Директор решает в будущем не пускать
персонажей на репетиции, а пока он просит их исполнить остальные сцены. Директор хочет убрать реплику
Отца, где тот просит Падчерицу поскорее снять траурное платье: такой цинизм приведет публику в
негодование. Падчерица возражает, что это правда, но Директор считает, что в театре правда хороша только до
известного предела. Падчерица обнимает Отца, но тут неожиданно в комнату врывается Мать, которая
отрывает Падчерицу от Отца с криком: "Несчастный, ведь это моя дочь!" Актеры и Директор взволнованы
сценой, персонажи уверены, что главное — то, что именно так все и произошло на самом деле. Директор
считает, что первое действие будет иметь успех.

На сцене новая декорация: уголок сада с небольшим бассейном. По одну сторону сцены сидят актеры,
по другую — персонажи. Директор объявляет начало второго действия. Падчерица рассказывает, что вся семья
вопреки желанию Сына переселилась в дом Отца. Мать объясняет, что всеми силами пыталась примирить
Падчерицу с Сыном, но безуспешно. Отец вступает в спор с Директором об иллюзии и реальности. Мастерство
актеров заключается в том, чтобы создать иллюзию реальности, меж тем как у персонажей есть своя, другая
реальность, персонаж всегда имеет собственную жизнь, отмеченную характерными, ему одному присущими
чертами, он реальнее обычного человека, особенно актера, который часто может быть и "никем". Реальность
людей меняется, и сами они меняются, меж тем как реальность персонажей не меняется и сами они не
меняются. Когда персонаж родился, он тотчас получает независимость, даже от автора, а иногда ему случается
приобретать значение, какое автору и не снилось! Отец жалуется, что авторская фантазия произвела их на свет,
а потом отказала им в месте под солнцем — вот они и пытаются постоять за себя. Они много раз просили
автора взяться за перо, но безуспешно, и они отправились в театр сами. Директор продолжает распоряжаться
относительно декораций. Падчерице очень мешает Сын. Он готов покинуть сцену и пытается уйти, но у него
ничего не получается, словно какая-то таинственная сила удерживает его на сцене. Видя это, Падчерица
начинает безудержно хохотать. Сын вынужден остаться, но он не желает принимать участия в действии. Де
вочка играет у бассейна. Мальчик прячется за деревьями, сжимая в руке револьвер. Мать входит в комнату
Сына, хочет поговорить с ним, но он не желает её слушать. Отец пытается заставить его выслушать Мать, но Сын
сопротивляется, между Сыном и Отцом завязывается драка, Мать пытается их разнять, в конце концов Сын
валит Отца на пол. Сын не хочет позориться на людях. Он говорит, что, отказываясь играть, он всего лишь
выполняет волю того, кто не пожелал вывести их на сцену. Директор просит Сына просто рассказать лично ему,
что произошло. Сын рассказывает, что, проходя через сад, увидел в бассейне Девочку, бросился к ней, но
внезапно остановился, увидев Мальчика, который безумными глазами смотрел на утонувшую сестренку. Когда
Сын доходит в своем рассказе до этого места, из-за деревьев, где прятался Мальчик, раздается выстрел.
Мальчика уносят за кулисы.

Актеры возвращаются на сцену. Одни говорят, что Мальчик в самом деле умер, другие убеждены, что
это только игра. Отец кричит: "Какая там игра! Сама реальность, господа, сама реальность!" Директор выходит
из себя, посылает всех к черту и просит дать свет. Сцена и зал озаряются ярким светом. Директор раздражен:
зря потерян целый день. Начинать репетицию слишком поздно. Актеры расходятся до вечера. Директор дает
команду осветителю погасить свет. Театр погружается во тьму, после чего в глубине сцены, словно по
оплошности осветителя, загорается зеленая подсветка. Появляются огромные тени персонажей, кроме
Мальчика и Девочки. При виде их Директор в ужасе сбегает со сцены. На сцене остаются только персонажи.
 АНАЛІЗ ««Шість персонажів в пошуках автора» Піранделло

Шесть персонажей в поисках автора — пьеса итальянского драматурга Луиджи Пиранделло,

опубликована в 1921 году, в трех актах. Основные темы пьесы — связи и противоречия между реальностью и
воображением, искусством и жизнью, а также трагедия навязанного образа, «маски»; Пиранделло использует
прием «театра в театре». Римская премьера вызвала скандал, часть зрителей возмутились высказываниями
персонажей об относительности истины и добра. Начиная с 1922 года с большим успехом шла на сценах
Лондона и Нью-Йорка. Самая популярная из всех пьес Пиранделло, принесла автору международную
известность. Пьеса оказала существенное влияние на многих драматургов, в частности на таких приверженцев
«театра абсурда», как Беккет, Ионеско, Жене. Действующие лица пьесы разделены на две группы.

Одна группа — персонажи еще ненаписанной комедии: отец, мать, падчерица, сын, мальчик и девочка
(оба не произносят ни единого слова), и мадам Паче, «лицо, впоследствии исключенное». Другая группа —
актеры и служащие театра, возглавляемые Директором (он же — режиссёр). Персонаж-отец приводит свою
семью в театр. Породивший их автор бросил свое произведение, а персонажам не терпится представить
бушующие в них страсти. Между персонажами и актерами завязываются сложные взаимоотношения, по ходу
рассказа о истории семейства становится ясным, что она фактически представляет собой пьесу,
срежиссированную отцом. История семьи не имеет единого представления и последовательного развития,
каждый из персонажей настаивает на своей правоте, каждый хочет по-своему сыграть себя. В финале старшие
уходят из театра вчетвером. Младшие дети, которым «в реальности» суждено было погибнуть, остаются в
театре. Директор настаивает на том, что все происходившее — видимость и игра; Отец — что это сама
реальность. В основе этой пьесы — дальнейшая разработка Пиранделло эстетической теории «йенских
романтиков». В пьесе драматург придает «персонажам», созданиям фантазии, статус равный со статусом
«реально существующих» актеров; тем самым он уравнивает в правах реальность физического мира и
реальность воображения. Он вовлекает зрителей в игру в поле «реальность-фикция», постоянно переворачивая
театральные приемы, разрушая иллюзии и опрокидывая ожидания зрителя. При этом противоречия между
пьесой и спектаклем, драматургом и режиссером, персонажем и актером представлены посредством
множества метатеатральных эффектов.

«Шість персонажів у пошуках автора» – п’єса Луїджі Піранделло. Написана в 1921 р. У 1934 р
Нобелівська премія з літератури була присуджена італійському прозаїку і драматургу Луїджі Піранделло «за
творчу сміливість і винахідливість у відродженні драматичного та сценічного мистецтва». До цього моменту
творчий шлях Піранделло був завершений (життєвий завершився в 1936 р), слава його в 20-і рр. була
загальноєвропейської і вже існував термін «піранделлізм». Театри різних країн він завоював, перш за все,
завдяки зухвалому зміщення і руйнування багатьох законів сцени, додержують під натиском навіть таких
реформаторських тенденцій, як символізм і авангард рубежу століть. Вже на ранньому етапі творчості,
відмовляючись від захоплення веризму, Піранделло-прозаїк занурюється в суть складного і болісного
протиріччя, постійно переслідує людину. Суперечка між «бути» і «здаватися», між «зовнішнім» і «сутнісним»,
безліч масок, які доводиться надягати людині в залежності від обставин і зустрів на життєвому шляху людей,
постійно створюють відчуття хисткості, двойничества. Природно, що найбільш зручною формою для такого
зіштовхування реальності і ілюзорності є драматургія. П’єса «Шість персонажів у пошуках автора» з найбільшою
повнотою відбила пошуки Піранделло і стала своєрідним його маніфестом. Вона увібрала в себе і вже чималий
на той час досвід Піранделло – директора театру і автора, незадоволеного постановками своїх текстів різними
режисерами. Може бути, саме цим пояснюються найдокладніші авторські ремарки.

Дійові особи п’єси розділені на дві групи: Актори і Персонажі ще ненаписаної комедії, яким, на думку
автора, краще б надіти маски, які виражають переважна в них почуття (Батько – докори сумління, Пасербиця –
мстивість, Мати – страждання). Якщо в першій групі розпоряджається Директор (він же режисер), то серед
персонажів – Батько, який і привів свою сім’ю в театр, так як переконаний, що драма укладена в них самих, і їм
не терпиться представити бурхливі в них пристрасті. Породив їх автор кинув своє писання на півдорозі і не зміг
звести їх в «ранг мистецтва». У міру того, як відбувається взаємопроникнення і взаімоотталківанія між
персонажами і акторами, між життям і мистецтвом, стає очевидним, що і в «життя» Батько срежиссировал долю
своєї сім’ї, спочатку штовхнувши дружину в обійми іншого, а потім приютив її з трьома дітьми після смерті
другого чоловіка. Використовуючи прийом «театру в театрі», Піранделло не так протиставляє реальність і
мистецтво, скільки переконливо доводить, що і «в житті кожен грає свою роль і стоїть пристрасті спалахнути, як
вона приймає театральний характер». Історія нещасливого сімейства так і не отримує послідовного розвитку,
все її персонажі наполягають на своїй правоті і хочуть зіграти її перед акторами по-своєму. У фіналі вони
залишають театр вчотирьох, без молодших дітей, яких дорослі привели з собою, але яким «по життю» судилося
загинути. Директор наполягає на тому, що це все видимість і гра; Батько – що це сама реальність. Правди не
знає ніхто. Серед безлічі п’єс Піранделло (в 1921 р в Італії вийшов чотиритомник його драматургії під загальною
назвою «Оголені маски», куди увійшло 43 п’єси) є твори з такими «мовцями» назвами, як «Це так, якщо так вам
здається», «Сьогодні ми імпровізуємо »,« Кожен по-своєму ». Неоднозначність того, що відбувається,
відносність істини, неможливість відокремити маску від особи – улюблені теми багатьох послідовників
Піранделло. Його вплив простежується в найнесподіваніших формах: очевидний «піранделлізм» знаменитого
фільму «Росемон» великого японського кінорежисера Акіро Куросави. Серед найбільш відомих постановок
«Шести персонажів у пошуках автора» спектаклі Жоржа Питоєва в Парижі (1923 р), Макса Рейнгардта в Берліні
(1924). Оригінальна інтерпретація п’єси Анатолієм Васильєвим в театрі «Школа драматичного мистецтва»
(Москва, 1987 г.) мала величезний успіх.
 «Чума» Камю

Частина I----Події відбуваються в Орані 194... року. Оран — звичайна французька префектура
(територіальна одиниця, позбавлена самостійності) на алжирському узбережжі. Саме містечко, на думку автора,
бридке, адже в ньому немає голубів і дерев. Зміну пори року тут сповіщає лише небо. Вранці Ріє Бернар
виходить з будинку і перечіплюється через здохлого щура. Він повертається сказати воротарю Мішелю, проте
той впевнений, що це чиясь витівка, і гризуна підкинули. Увечері того самого дня доктор йде по коридору і
бачить, як з кутка вибігає здоровенний щур. Тварина конає на очах лікаря. Вигляд крові нагадує лікарю про свою
хвору дружину. Наступного дня воротар скаржиться, що хтось знову підкинув здохлих щурів. Ріє розпочинає свій
об'їзд із частини міста, де живуть найбідніші пацієнти. У них сміття вивозять пізніше, ніж із головних вулиць.
Лікар нараховує десятки щурів. Першого хворого Ріє застає у ліжку. Ним є старий іспанець, який страждає на
астму. Говорячи з ним, лікар розуміє, що люди занепокоєні такою кількістю гризунів. Старий виглядає
задоволеним від ситуації в місті. Бернар отримує від матері телеграму. Жінка повинна приїхати наступного дня і
вести домашнє господарство, поки хвора дружина сина на лікуванні. Ріє проводить на поїзд дружину. Він
просить її бути обережною та берегти себе. На вокзалі доктор зустрічає слідчого Отона з маленьким сином.
Слідчий намагається поговорити з доктором про незвичайну поведінку гризунів, але той тільки дивиться на
залізничника з ящиком мертвих пацюків.

По обіді, Ріє приймає журналіста Раймона Рамбера. Він здається людиною самовпевненою: має рішучий
вигляд і ясні розумні очі. Журналіст прийшов узяти в лікаря інтерв'ю про санітарний стан людей. Ріє відповідає,
що ситуація в місті не дуже добра. Лікар запитує Раймона чи може він написати всю правду. Журналіст
відповідає, що так, але не бачить підстав для "беззастережного звинувачення". Лікар поки що не збирається
ділитися своїм матеріалом. Ріє пропонує Рамберу написати статтю про пацюків. Журналіст удає, що йому дана
тема цікава, і прощається. Лікар зустрічає Жан Тарру — "досить молодого чоловіка, з худим обличчям". Він
спокійно дивиться на щура, який конає біля його ніг. Жан каже лікарю, що несподівана навала гризунів для
нього доволі цікава штука. Пацюки вже переміщуються із підвалу на горище. Мішель каже, що погано себе
почуває. Лікар, привізши з вокзалу матір, бачить, що воротар має поганий вигляд. Смітники будинків уже
повністю напхані гризунами. Лікар телефонує щуроловам з метою прийняти якісь заходи. Директор компанії
каже, що не може нічого вдіяти без розпорядження керівництва, але за проханням лікаря він спробує дістати
належні документи. Усі громадяни занепокоєні: щодня на фабриках та заводах знаходять щурячі трупи.
Ситуацією цікавиться преса. Муніципалітет не приймає рішучих заходів, а тільки обговорює становище. Служба
щуроловів отримує наказ щоранку збирати і спалювати здохлих пацюків. Ситуація виходить з під контролю:
кількість гризунів збільшується. Інформаційне агентство передає, що щурів вже знищено декілька тисяч. Всі
усвідомлюють, що потрапили у небезпечне становище.

Жителі вимагають від влади вирішення проблем. Наступного дня населенню оголошують, що
несподівано навала гризунів припинилась. Місто зітхає з полегшенням. Доктор Ріє бачить воротаря Мішеля,
який ледве пересувається. Старого веде священик Панлю. У місті всі поважають цього "вченого і войовничого
єзуїта". Воротар розповідає, що має великий біль у шиї та під пахвами. Священик припускає, що незабаром
розпочнеться пошесть. Ріє перечитує телеграму від дружини. Вона пише йому, що благополучно дісталася
санаторію. Лікарю дзвонить службовець мерії Жозеф Гран. Він давно хворіє, і дуже бідний, тому Ріє лікує його
безкоштовно. Гран просить допомогти його сусіду Коттару. Коли Бернар приїжджає до Жозефа, то бачить на
ліжку невисокого, товстуватого чоловіка. Гран розповідає, що Коттар намагався покінчити життя самогубством,
але він встиг його витягти із зашморгу. Ріє надає хворому потрібну допомогу. Пацієнт лікаря просить нікому
нічого не розповідати і залишити його у спокої. Ріє шепоче Грану, що зобов'язаний повідомити про це поліцію.
Продавці газет впевнені, що щуряча навала припинилася. Мішель має погані справи: він блює кров'ю, має
високу температуру та лімфатичні вузли на шиї й під пахвами. Ці симптоми не подобаються Бернару, і він
радиться з колегою. Проте інший лікар не поділяє припущення Ріє. Коли у місто приходить весна, усі вперше
відчувають відступ небезпеки. Мішелю стає краще, але раптом у нього підскочує температура, він починає
марити і через декілька годин помирає.

Смерть воротаря викликає у людей паніку. Для детальнішого опису тих подій, Альбер Камю додає
документи іншого свідка, Жана Тарру. За декілька тижнів до початку епідемії він оселяється у найкращому
готелі Орану. Ніхто не знає про минуле чоловіка, його мету прибуття у це місто. Чоловіка часто бачать у
публічних місцях. Він життєрадісний та веселий. Його перші документи свідчать про місто не з кращої сторони.
Описи містять діалоги, випадково підслухані на вулицях. У одному з них йдеться про смерть якогось Кана. Двоє
кондукторів упевнені, що причиною смерті чоловіка є його слабкі груди. До того ж він грав у оркестрі.
Висновком цієї розмови кондуктори вважають, що при поганому здоров'ї, немає чого грати на кларнеті. Далі
Тарру розповідає про старого, який щоранку на балконі рвав папірі кидав його на землю. А коти на подвір'ї
ловили ті шматочки. Чоловік голосно реготав і плював на котів. Жан також згадує цього чоловіка після навали
пацюків. Старий наче захворів, коли з вулиць зникли коти. Він іноді виходив на балкон і все-таки плював униз, у
порожнечу. Тарру описує одну родину. Батько сімейства завжди робив зауваження дружині та дітям. Коли його
син починав говорити про гризунів, він наказував навіть не вимовляти слово "пацюк". Жан змальовує
зовнішність доктора Бернара так: вік близько тридцяти п'яти, середній зріст, широкі плечі, квадратне обличчя,
темні очі, засмагла шкіра. Лікар завжди одягнений у темний одяг, який йому дуже пасує. Має вигляд людини,
яка добре знає свою справу. Тарру має реальну статистику епідемії. Доктор Ріє помічає в місті двадцять
подібних випадків хвороби, які закінчилися смертю людей. Бернар вимагає від доктора Рішара ізолювати
хворих з подібними симптомами, але той відповідає, що немає підстав вважати хворобу заразною. З рештою
Рішар погоджується домовитись з префектурою.

У місті йдуть дощі, які змінюються на жахливу спеку. Містяни передчувають велику біду. Бернар
приїждає до Коттара, щоб дати свідчення поліції по справі самогубства. Гран розповідає, що Коттар спокійно
провів ніч. Сам же Гран виглядає втомленим і знервованим. Він каже, що не має жодної інформації про життя
сусіда, поруч з яким живе не один день. За весь час свого перебування, Гран тільки двічі розмовляв з Коттаром.
У присутності комісара, Жозеф розповідає, що за день до самогубства до нього завітав Коттар. Він зайшов, як би
за сірниками, проте Гранові здалося, що він хотів щось сказати. Гран у цей час працював, тому бесіда не
склалась. Доктор заспокоює свого пацієнта перед розмовою з комісаром. Він каже, що прийшов захищати
інтереси хворого. Коттар тільки підтверджує поліції припущення Жозефа щодо мотивів замаху, а саме
"розчарування інтимного характеру". На сходах Комісар скаржиться лікарю на велику зайнятість через невідому
хворобу. Він запитує лікаря, наскільки у місті небезпечно знаходитись. Ріє відповідає, що поки не знає. Хворі
мають страшні гнійники, які лікарю доводиться розтинати. Газети тепер мовчать. Влада задумується над
можливою епідемією.

Доктор Кастель обговорює з Ріє ситуацію в місті. Він теж чекає на результати аналізів, проте впевнений,
що прийшла чума. Кастель бачив цю хворобу у Китаї і Парижі. Ріє не може в це повірити, небезпека здається
йому нереальною. Він намагається пригадати будь-яку інформацію про хворобу, але перед його очима постає
лише невтішна статистика жертв у всьому світі. Через деякий час він опановує себе і переконує, що декілька
хворих — не епідемія, тому, уживши потрібні заходи, можливо зупинити хворобу. Доктор звертає увагу на
головні прояви чуми. Бернар знає, що лише невтомна праця дасть упевненість, тому важливо чесно і віддано
працювати для людей. Жозеф приносить достовірну інформацію поширення хвороби. Коттар дякує лікарю за
надану допомогу та поради. Доктор уважно переглядає таблиці і зауважує, що незабаром хвороба буде названа
справжнім ім'ям. Він пропонує Грану і Коттару разом піти до лабораторії за аналізами. Ріє все ще не може
вимовити слово "чума". Коттар запитує лікаря поради у одній справі. Бернар обіцяє відвідати його, а сам
незрозуміло чому думає, що чума не зачепить слабкого грана. Гран виглядає, як типовий службовець: високий,
худий, наче створений для кропіткої, скромної, але дуже корисної роботи за низьку зарплату. Жозеф працює на
своїй роботі вже понад двадцять років, але ще не має підвищення та кар'єрного росту. Він готовий відстоювати
свої права, але не може знайти потрібних слів. Це його головна проблема. Йому важко навіть підібрати слова
для родини. Одного разу Гран зізнався Бернару, що хоче навчитися правильно висловлювати думки. Ріє
припускає, що Гран пише книгу. Бернар скликає санітарну комісію. Секретар товариства лікарів Рішар
впевнений, що тривога безпідставна. Ріє не зважає на слова колег і телеграфує у Париж за вакциною. Рішар
всього-на-всього пропонує обговорити ситуацію та заходи боротьби з невідомою хворобою. Кастель наполягає
негайно вирішити чи є в місті чума. Комісія довго вагається, бо Рішар вважає, що це якийсь вид лихоманки.

Кастель розуміє, що влада боїться визнати епідемію. Ріє отримує результати аналізів і каже, що мікроб
деяким чином відрізняється від класичної чуми, проте він звертається негайно вжити заходів для безпеки
людей. Після довгих суперечок і конфліктів члени комісії вирішують діяти, наче в місті є чума. Колеги доктора
роздратовані його наполегливістю. Ріє байдужий до думок колег, бо має лише єдину мету — рятувати життя.
Хвороба прогресує. Скромна інформація про неї потрапляє у газети. Місцями, де майже не ходять люди, влада
розклеює маленькі листочки з повідомленнями про наявну епідемію. Префектура боїться паніки.

Гран приносить нову статистику: кількість жертв зростає. Працівник мерії каже, що доктор позитивно
вплинув на Коттара: той став увічливим і компанійським. Раніше Коттар ніколи не ходив у кіно, а тепер він
постійно відвідує публічні заходи, знайомиться з новими людьми і навіть запрошує Грана у дорогі ресторани. У
Жозефа складається враження, що сусід хоче показатися добропорядним. Ріє думає, що епідемія налякала
Коттара, і він боїться заразитись. Гран впевнений: Коттар має якусь таємницю. Ріє каже Кастелю, що
сумнівається у перемозі, адже мікроб новий, нетиповий. У душі він боїться епідемії та її наслідків. Бернар радить
Коттару щоменше залишатися на самоті. Коттар каже, що довіряє доктору. Ріє постійно спілкується з родичами
хворих та самими хворими. Він бачить зміни: раніше хворі довіряли йому, а тепер намагаються уникнути його
допомоги. Лікар бачить, що дії влади недостатні, щоб перемогти хворобу. Крім того, йому дуже важко відвезти
пацієнтів у лікарню, бо вони роблять опір. Інформаційні агентства передають втішну інформацію. Але Кастель з
Ріє розуміють, що то неправда, епідемія зростає, навіть швидшими темпами: лікарні заповнені, вакцини ще
немає. Відкривають додаткову лікарню. Ріє наполягає на рішучих заходах. Наступного дня доставляють вакцину.
Для лікування її вистачить, але при збільшенні чисельності хворих, її буде недостатньо. По телеграфу лікарю
передають, що налагоджують виробництво нової партії ліків. Настає весна. Вечорами люди збираються біля
кінотеатрів. Смертність стрімко зростає. Бернар Ріє отримує документ, у якому офіційно повідомляється, що
влада оголошує в місті критичний стан через епідемію чуми. Місто закривають. Людям забороняють в'їжджати і
виїжджати за межі населеного пункту.

Частина II----Чума стає загальною справою. Раніше кожен мешканець займався своєю роботою, але як
тільки закрили місто, всі зрозуміли, що мають спільну біду, яку треба разом подолати. Мабуть, найбільш
відчутним наслідком закритого міста є "несподівана розлука людей". Заборонене листування, оскільки папір
може розповсюдити заразу. На деякий час людей не допускають до міжміських телефонів. Пізніше дозволяють
користуватись у окремих випадках. Отже, люди залишаються на зв'язку лишена телеграфі. Переважна більшість
телеграм складається зі слів "Все добре. Думаю про тебе. Цілую". Дехто продовжує написання листів, але не
знає їхню подальшу долю.

Люди звертаються до адміністрації дозволити повернутись у місто тим, хто виїхав до початку епідемії.
Префектура дозволяє, але попереджує, що ніхто не покине місто. Багато пар підкорюються розлуці. Тільки старе
подружжя Кастелів не розлучається навіть під впливом безжалісної чуми. Цей випадок унікальний. Місто
приречене: торгівля зупинена, купання в морі заборонене. Люди перестають думати про своє майбутнє. Дехто
ще не розуміє всю ситуацію. Більшість лише страждає через порушення режиму. Інформаційне агентство друкує
статистику померлих за тиждень. Усім стає зрозуміло, що хвороба не зупиняється. Містяни все ще продовжують
думати, що епідемія — лише якийсь епізод. Вони роблять вигляд, що ніщо не зможе зіпсувати їм настрій.
Автомобілі стають рідкісним явищем, кількість пішоходів у рази збільшується. Найпопулярнішим місцем
відпочинку є театр. Він дуже багато заробляє, навіть коли показує одні й ті самі п'єси. Коттар розповідає Ріє про
одного підприємця, який скуповував продукти, сподіваючись у важкий час перепродати їх у декілька разів
дорожче. Але коли він захворів, санітари знайшли в кімнаті багато консервів. "На чумі не наживешся", —
зауважує Коттар. Жозеф Гран розповідає Бернару свою історію кохання. Він одружився, коли був дуже
молодим. Пара жила бідно, тому обом довелося відмовитись від освіти і піти працювати. Його Жанна була
мініатюрна, худенька, тому швидко втомилась і поїхала, залишивши Грану записку, що кохає його. Доктор
радить Жозефу розпочати життя з початку, але той хоче написати Жанні листа, але не може знайти слів. Думки
Грана далекі від дійсності.

Ріє посилає дружині телеграму, що місто закрите, і він сумує за нею. Через деякий час до Ріє підходить
журналіст Рамбер. Він просить лікаря видати довідку, щоб виїхати до своєї коханої в Париж. Журналіст
звертається саме до лікаря, ініціатора жорстких санітарних правил у місті, який може все це скасувати. Доктор
відповідає, що нічого не може вдіяти. Він сам радий допомогти закоханим, але є чума, яку не обминути. Ріє
просить Рамбера не ображатись, бо в майбутньому вони, можливо, братимуть участь у одній справі. Журналіст
здивований цими словами. Бернар розуміє, що журналіст прагне до щастя, але на заваді стоїть чума, яка
забирає сотні людей на тиждень. Лікар приймає у лазареті хворих, слідкує за правилами, відвідує пацієнтів.
Найважче для нього ставити діагноз "заразлива лихоманка", бо саме тоді починаються великі проблеми: рідні
не відпускають хворого у лазарет, і доводиться втручатися поліції. Чума не відступає. Характер Ріє зазнає змін.
Він знає, що йому потрібно ще багато пережити, тому стає байдужим. Під кінець місяця церква організовує
молебні. Отець Панлю виголошує проповідь. Він — спеціаліст із розшифрування стародавніх написів. Також
його знають завдяки лекціям про сучасний індивідуалізм. Отець Панлю невисокий, проте кремезний. Голос
сильний, палкий. Коли священик говорить людям, що вони самі накликали біду, це викликає обурення. Тільки в
середині проповіді слухачі розуміють, що ту фразу отець використав, як ораторський прийом. Панлю
розповідає, що "чумою Бог карає грішників і невіруючих, і хвороба відступає тоді, коли люди розкаюються".

Люди усвідомлюють, що ізоляція міста загрожує їхнім життям, у мешканців оселяється страх. Коли Ріє з
Граном йдуть передмістям, дорогу перебігає божевільний чоловік, який безглуздо сміється. У кафе всі
розмовляють дуже тихо, хоч на це немає причин. Гран прагне написати ідеальний рукопис про елегантну
амазонку, що на коні скаче квітучими алеями Булонського лісу. Він хоче, щоб перша фраза захопила читача,
створила ілюзію. Гран поки не планує видавати свою фразу. Дехто з мешканців, втомившись від спеки й чуми,
вирішує силою вибиратися зміста. Рамбер теж намагається покинути місто, але іншим чином. Він подає безліч
заяв, проходить офіційні інстанції, але всюди має відмову. Це безрезультатні походи втомлюють Рамбера, він
опускає руки, нічого не робить, лише годинами сидить у кафе або на вокзалі, занурившись у спогади. Настає
період спеки. Епідемія зростає: за тиждень помирають вже близько семисот осіб. Люди морально виснажені.
Жандарми застосовують проти втікачів зброю. Місто охороняють патрулі, газети друкують суворі накази. Часом
чуються постріли: загін знищує собак і кішок — розповсюджувачів бліх. Постріли нагадують воєнну атмосферу.
Купання в морі заборонене. Тарру відзначає, що інформаційні агентства подають не тижневу інформацію про
хворобу, а добову. Ті цифри виглядають не так масштабно. Жан записує і смішні випадки. Хтось скупляє м'ятні
пігулки, сподіваючись таким чином запобігти зараженню. Старий, що плював на котів із балкону, більше не
виходить надвір. Чоловік засмучений, бо спеціальний загін відстрілює собак і котів. Жан закінчує свій запис
дивною фразою: "Підчас чуми забороняється плювати на котів". Слухаючи промову Панлю, Тарру зауважує, що
"початок і кінець лиха завжди супроводжується риторикою, лише коли лихо триває, звикаєш до правди й
мовчання".

Жана зацікавлює і старий астматик. Коли йому було п'ятдесят років, він вирішив більше не вставати з
ліжка, хоча міг ходити. Зараз чоловіку близько сімдесяти років. Він ненавидить годинники і будильники, і рахує
час за допомогою горошку, який перекладає з однієї каструлі в іншу. Люди всіляко намагаються розігнати свій
страх. Коли спадає спека, на вулицях людно й весело. Вакцина вже майже не діє, смертність знову зростає. До
бубонної форми чуми додається легенева. На засіданні обговорюють суворіші заходи для зменшення ризику
зараження. Ріє отримує від дружини телеграму. Жінка запевняє, що в неї все в порядку. Лікар знає, що вона
просто намагається його заспокоїти. Тарру планує працювати в добровільних дружинах, бо офіційні заходи
слабкі. Він переконаний: якщо не взяти на себе відповідальність, загинуть усі. Ріє погоджується, але застерігає,
що робота дуже небезпечна. Тарру запитує Ріє про релігію. Доктор каже, що не вірить у Бога. Отець Панлю, на
його думку, бере на себе велику відповідальність говорити від імені істини. Бернар говорить, що якби вірив у
Бога, то передав би хворих на Його милість.

Наступного дня Тарру створює першу добровільну дружину. Автор вважає, що заслуга людей, які
самовіддано працюють в санітарних дружинах, не дуже велика. Вони самі знають, що інакше не можна вчинити.
Старий лікар Кастель спрямовує всі зусилля на виготовлення нової вакцини. Гран створює адміністративний
центр дружин. Частина інших організацій працює в населених пунктах, веде облік, слідкує за дотриманням
санітарних норм. Інші дружини допомагають лікарям. Вечорами, коли зроблена уся робота, Ріє, Грані Тарру
просто розмовляють. Так вони намагаються зняти напругу від боротьби з чумою. Рамбер знову намагається
повернути собі кохання. Коттар обіцяє познайомити його з контрабандною організацією. Сам Коттар не планує
кудись їхати, бо має на якісь вагомі причини. Він домовляється з Гарсіа і Раулем щодо товариша. Рауль каже, що
владнає справу за певну суму. Журналіст погоджується. Рауль призначає нове побачення в ресторані, де пізніше
Раймон знайомиться з Гонсалесом. Гонсалес показує журналісту стражників, які невдовзі підуть у караул. Вони
радять Рамберу пожити в них і зачекати слушної нагоди. Також всі домовляються про зустріч в італійському
ресторані. У запланованому місці Рамбер марно чекає чоловіків, ніхто не приходить. Доктор і Тарру
обговорюють одужання одного пацієнта від чуми. Коттар упевнений, що пацієнт не був хворий на чуму. Доктор
зауважує, що цю хворобу можливо подолати, але Коттару вона на руку.

Тарру каже, що, якби не епідемія, Коттара заарештували б, але ніхто не збирається доносити на нього.
Коттар і сам визнає, що скоїв злочин, тому намагався покінчити з життям. Рамбер розпочинає друге коло
пошуків: знову домовляється з Гарсіа, Раулем і Гонсалесом. Останній розповідає, що квартали міста повністю
підконтрольні поліції. Братів-стражників вони не застають вдома. Журналіст запрошує Тарру і Ріє у гості. Рамбер
цікавиться роботою санітарних дружин. Він каже, що якби не особливі причини, він теж би ставу ряди
добровольців. Ріє запевняє Рамбера, що той надає перевагу коханню, але журналіст відповідає, що лікарю легко
про це говорити, бо йому нема чого втрачати. Коли Ріє покидає кімнату, Тарру розповідає, що лікарева дружина
знаходиться у санаторії для тяжкохворих. Уранці Рамбер просить у лікаря дозволу працювати у сандружині,
поки не матиме нагоду залишити місто. Ріє дякує йому.

Частина III------У серпні чума з'являється вже і у ділових кварталах. Мешканці впевнені, що вітер
розносить "насіння" чуми. Розпочинаються пожежі. Деякі люди підпалюють власні будинки, сподіваючись у
такий спосіб знищити чуму. Пожеж стає менше, коли поліція ув'язнює підпалювачів. Караульні пости
посилюються, тому будь-які спроби вирватися з міста безрезультатні. Утім, люди кидаються грабувати оселі, які
палають від пожеж або є закритими. Мародерство продовжується, але влада вдає, що нічого не бачить. Після
одинадцятої, запроваджують комендантську годину. Також змінюються й поховання мертвих: формальності
спрощуються, траурна церемонія відміняється. Все проходить з великою швидкістю. Незабаром з'являються
труднощі з продуктами, тож мешканців відволікають суттєвіші проблеми. Труни закінчуються. Декілька
похоронних організацій об'єднуються для спільної роботи. У лікарні доктора Ріє залишається лише п'ять
домовин. Небіжчиків у труні довозять до цвинтаря, а потім домовину повертають у лікарню. Це повторюється
безліч разів. Префектура забороняє родичам перебувати на похованні. З'являється дефіцит персоналу.
Економіка Орана розладнана, а це велика кількість безробітних. Владі доводиться використовувати як робочу
силу в'язнів. Епідемія набуває розмаху. За розпорядженням спалюються трупи загиблих та їх речі. Для
перевезення мертвих людей використовують трамваї. На ранок густий дим окутує райони міста. Автор вважає,
що люди, переживши чуму, пам'ятатимуть її "в образі нескінченної ходи у замкнутому просторі, яка все знищує
на шляху. Вона позбавляє здатності кохати і дружити, тому що кохання вимагає майбутнього, а чума дарує
тільки миттєвість". Частина IV-----Восени чума повністю володіє містом. Ріє і його друзі вже сильно втомлюються
від роботи. У них з'являється якась байдужість до всього. Вони сумлінно працюють, але не мають уявлення про
всіх жертв, не знають чи відступає чума. Гран теж не може назвати загальну кількість хворих. Коло спостережень
Тарру звужується.

Ріє не вірить телеграмам, які надсилає дружина, тож сам зв'язується з лікарем санаторію. Той відповідає,
що стан жінки погіршився, але запевняє, що роблять усе можливе. Ріє нікому про це не говорить. Кастель
створює нову вакцину. Він випробовує її на синові слідчого Отона, якого тільки привезли у лікарню. Ріє вважає
цей випадок безнадійним. Доктор розуміє, що не в змозі лікувати людей, а лише ставити діагноз. У місті тільки
Коттар виглядає життєрадісним і веселим. Він каже, що, безперечно, справи погані, але всі сидять у ямі. Тарру
намагається переконати Коттара, що важливо мати чисту совість. Коттар же впевнений, що "єдиний засіб
об'єднати людей — це наслати на них чуму". Рамбер має нагоду покинути місто, але не робить це. Він знає, що
бути щасливим одному — соромно. Журналіст розповідає друзям, що раніше не почувався у місті своїм, а тепер
всі люди причетні до чуми. Вакцину Кастеля випробовують на сині Отона. Хлопчик дуже страждає. Ріє каже, що
дитина опирається хворобі значно довше, ніж інші, але невдовзі вона помирає. Тарру каже Кастелю, що
потрібно спочатку розпочинати всю боротьбу. З тих пір, як отець Панлю вступає до лав санітарної дружини, він
віддає всі сили боротьбі з хворобою. Священик сильно хворіє, але відмовляється від допомоги лікаря. Все ж
коли Бернар оглядає його, то не бачить симптомів чуми, крім кашлю. Уранці санітари знаходять мертве тіло. На
картці пишуть, що випадок сумнівний. День поминання мертвих проходить цього разу не так, як завжди. На
цвинтар ніхто з живих не йде. Коттар каже, що тепер кожний день — свято померлих. Чума досягає вищого
щабля і зупиняється на ньому. Доктор Рішар упевнений, що епідемія спадає завдяки вакцині доктора Кастеля.
Чума забирає життя Рішара, саме тоді, коли смертність у місті стабілізується. Санітарна служба, організована Ріє,
вже справляється зі всіма обов'язками. Продовольчі проблеми зростають. Спекулянти продають харчі за шалені
гроші. На стінах будинків з'являються надписи: "Хліба або волі".

Настає листопад з холодними ранками. Тарру розповідає Ріє, що його батько був помічником прокурора
і часто прирікав людей на смерть. Хлопець не міг таке прийняти, тому пішов з дому. Батьки померли. У
вісімнадцять років Жан зазнав злиднів, але багато працював і невдовзі досяг певного успіху. Його цікавили
смертні вироки. Тарру знайшов однодумців. Одного разу він був присутнім на страті, і злякався. Жан розуміє, що
багато часу "розносив" чуму. Епідемія в Орані нічого нового йому не показала. Він вважає, що кожному потрібно
слідкувати, щоб "випадково не передати комусь заразу із свого організму". Він вважає, що потрібно уникати зла,
тому завжди підтримує жертв. Тарру усупереч усім заборонам пропонує доктору скупатися в морі. Ріє відчуває
себе щасливим. Для нього це справжній відпочинок. Узимку міська влада розраховує, що припинення епідемії,
але їх надії не справджуються. Відкривають додатковий лазарет, і доктор тепер залишається наодинці з кожним
хворим. Ріє помічає, що пацієнти вже намагаються йому допомогти. Лікар вже не почуває себе самотнім.
Слідчий Отон просить знову відправити його у карантин, але тепер у складі добровільної дружини. Ріє бачить,
що чоловік змінився. Рамбер через братів-стражників налагоджує листування із дружиною. Коттар багатіє на
своїх махінаціях. Він задоволений життям. Їхнє Різдво не схоже на християнське свято. Раніше воно об'єднувало
багатих і бідних, а тепер заможні приховують свою ганебну розкіш. Гран зникає напередодні Різдва. Його
знаходять біля магазину іграшок. Ріє згадує, як біля вітрини відбулося заручення Жозефа й Жанни. Гран
розповідає, що планує написати жінці листа, але раптом він хворіє і наказує спалити свій рукопис. Ріє каже, що
Гран навряд чи доживе до ранку. Тарру погоджується залишитися з хворим. Проте хворому стає краще, а
надвечір стає зрозуміло, що чоловік врятований. Протягом тижня доктор спостерігає одуження декількох
людей. Читаючи останнє зведення про епідемію, доктор бачить, що хвороба відступає.

Частина V-----Чума швидко зникає. Настає незвичайний для міста зимовий холод. Вакцина Кастеля, яка
раніше була безрезультатною, тепер рятує людей. Тільки інколи хвороба забирає життя кількох хворих, як-от
слідчого Отона. Чума відступає, але ніхто не наважується сказати, що це остаточна перемога. У магазинах
знижуються ціни, хоча постачання продуктами не покращилось. Це диво, бо чума відступає і в душах.
Префектура оголошує, що епідемія переможена. На вулиці виходять щасливі люди. Тільки Коттар ходить
засмучений. Грана знову взявся до роботи.

Коттар тільки інколи виходить на вулицю, щоб купити необхідне. Одного разу Тарру випадково зустрічає
Коттара і каже, що місто незабаром відкриють, але вони поводитимуться так, наче нічого й не було, хоч
насправді нічого не забудуть. Ріє бачить у Тарру симптоми двох форм чуми — бубонної і легеневої. Чоловік
помирає. Бернар отримує звістку, що померла його дружина. Але він знає це вже тиждень. "На світанку
чудового лютневого дня нарешті відкриваються ворота міста...". Мешканці Орану, які вижили, радісно це
святкують. Для них цей день особливий. Рамбер бачиться зі своєю жінкою. Щасливі люди не помічають тих, для
кого хвороба ще триває. Ріє йде у передмістя, бо хвороба не дає відпочинку. Він повертає на вулицю, де живе
Коттар, і дивиться на щасливих людей. Він вважає справедливим, коли радість з'являється хоча б на деякий час.
На кінець хроніки оповідач зізнається, що її автор — доктор Ріє. Він намагається передати у творі тільки правду.
Коли доктор підходить до будинку, його зупиняє патруль. Виявляється, Коттар збожеволів і стріляє у всіх
перехожих. Над портом лунає великий феєрверк. Тарру, Коттара і всіх мертвих забувають. Ріє переконаний:
"будь-яка радість завжди знаходиться під загрозою, бо мікроб чуми ніколи не помирає, тому може настати
день, коли хвороба розбудить пацюків і пожене їх помирати на вулицях щасливого міста".

Висновки: "Чума" — філософський роман-притча. Твір написано у формі хроніки епідемії чуми, що
почалася в Алжирі. У романі висвітлено історичні та філософські проблеми; у творі хвороба символізує не тільки
епідемію та паніку, а й штучне зло принесене ззовні; автор зауважує, що "Чума" — це боротьба європейського
опору проти нацизму". Але це не тільки коричнева чума (фашизм, який панував у Європі), а й загальнолюдське
зло, яке загрожує всьому людству, автор каже, що "будь-яка радість завжди знаходиться під загрозою, бо
мікроб чуми ніколи не помирає", тому кожному потрібно осмислити своє ставлення до норм моралі та
загальнолюдських цінностей.

АНАЛІЗ «ЧУМА»

“Чума” А. Камю аналіз твору Рік написання: 1947 Літературний рід: епос Жанр: філософський роман-
притча; роман-парабола Стиль: екзистенціалізм Тема: боротьба людської спільноти проти конкретного зла
(мешканців алжирського міста Оран проти чуми); у символічному значенні: боротьба проти нацизму та
фашизму. Ідея: люди доброї волі здатні перемогти конкретне зло, але не можуть знищити його як категорію
світобудови. Тож єдине, що “винна” і повинна людина, – це бути і завжди залишатися Людиною. Головні герої
“Чума”: доктор Бернар Ріє, Жан Тарру, священик отець Панлю, репортер Раймон Рамбер, Коттар, Гран, мадам
Ріє (мати доктора).

Проблематика роману “Чума” зло, абсурд у житті людини і добро; активне протистояння злу;
відповідальність за власний вибір; моральність та аморальність; життя і смерть.

Сюжет роману “Чума”------В алжирське місто Оран приходить чума. На вулицях міста та в будинках
знаходять дохлих пацюків, але ніхто ще не помічає небезпеки. Доктор Ріє проводжає свою хвору дружину (не
чума) на лікування до санаторію, до нього переїжджає мати. Першим помирає воротар у будинку, в якому живе
доктор. Кількість померлих зростає щодня. Доктор Ріє замовляє в Парижі сироватку, яка може незначно
допомогти хворим, а через декілька днів префектура оголошує місто закритим. Одного вечора доктора
викликає його пацієнт Гран, чий сусід Коттар намагався покінчити життя самогубством. Ще на початку епідемії
Ріє знайомиться з журналістом Рамбером, який протягом карантину постійно здійснює спроби втекти з міста до
коханої в Париж, та з таємничим Жаном Тарру, який докладно записує всі своє спостереження щодо жителів
Орану. Місцеві жителі відчувають, що вони знаходяться у в’язниці, та починають спалювати свої домівки , у місті
закінчуються харчі. Похоронні обряди вже відбуваються не відповідно до правил. Взимку чума відступає: хворі
все частіше видужують. Але саме в цей час чума вбиває друга доктора Ріє Тарру. Коттар, який єдиний не чекав
закінчення чуми, починає стріляти з вікна в перехожих, поліція затримує його. Доктор Ріє отримує телеграму, з
якої дізнається, що його дружина померла. Місто радіє.
 Композиція роману “Чума”---Роман складається з 5 частин. Роман “Чума” у творчості А. Камю знаменує
перехід від анархічно-руйнівного бунтарства до захисту загальнолюдських цінностей: протистояння злу,
відповідальності й солідарності. На думку самого Камю, роман “Чума” засвідчив його перехід від “етапу
абсурду” до “етапу протесту”. У романі висвітлено боротьбу людської спільноти проти конкретного ворога (за
словами автора, зміст «Чуми» — це боротьба європейського опору проти нацизму), проте цим зміст його не
вичерпується. Як зазначив Альбер Камю, він «поширив значення цього образу (чуми) на буття в цілому». Це не
тільки чума (коричнева чума, як називали нацизм у Європі), а зло взагалі, невіддільне від буття, властиве йому
завжди. Чума — це й абсурд, який осмислюють як форму існування зла, це й трагічна доля, що ініціює перехід
самого письменника від самотнього бунтарства до визначення спільноти, чию боротьбу треба поділяти,
еволюцію в напрямі до солідарності та співучасті. Люди доброї волі здатні перемогти конкретне зло, але вони
не можуть його знищити як категорію світобудови. І тому у фіналі роману під радісні вигуки городян, які
святкують звільнення від страшенної хвороби, доктор Ріє думає про те, що ця радість тимчасова, він знає, що «…
можливо, настане день, коли на лихо і науку людям, чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці
щасливого міста». Роман написаний у формі хроніки однієї епідемії, спрямованої передусім на об'єктивну
фіксацію подій. Це монолог доктора Ріє, який подекуди переривається словами і думками Тарру, зрідка —
роздумами інших персонажів. Інтелектуали Ріє і Тарру — головні герої — часто виступають від імені автора, їм
він доручає формування ключових думок, їхніми виступами описує найважливіші події чумної епідемії. Вони
виконують свій професійний і людський обов'язок, свідомо нехтують небезпекою, сімейним затишком,
подружніми почуттями.

«Сторонній» Камю
 доля. Він готовий все пережити заново і відкриває свою душу ласкавій байдужості світу.

АНАЛІЗ «СТОРОННІЙ» КАМЮ

Повесть Альбера Камю «Посторонний» была написана в 1940 году и опубликована в 1942 году. Анализ
данного произведения, как наиболее яркого и известного, помогает проследить все основные идеи
творчества автора. Сюжетная линия "Постороннего" (как, кстати, и композиция) линейна. Повесть состоит из
двух частей. В первой части француз Мерсо, который живет в Алжире, получает известие о смерти матери и
прибывает на похороны. Следующий день в Алжире герой проводит с дамой по имени Мари, которая
становится его девушкой. Сосед-сутенер Раймон приглашает Мари и Мерсо провести выходные на берегу
моря, но по дороге они замечают, что за ними следят арабы, один из которых – брат бывшей любовницы
Раймона. На отдыхе между арабами и друзьями Мерсо происходит стачка, которая заканчивается ничем.
Через некоторое время герой, увидев на пляже одного из арабов, убивает его. Вторая часть – затянувшееся на
11 месяцев дело Мерсо, в результате которого его приговаривают к смертной казни.

Несмотря на простой сюжет, идея автора очень глубока. Нам важны не сюжетные линии, а реакция
главного героя на происходящее вокруг, точнее, отсутствие какой-либо реакции. Камю рисует человека,
который не испытывает традиционные, принятые в обществе эмоции. Он не плачет на похоронах матери, ему
безразлично предложение Мари пожениться, он не ощущает ничего во время убийства. Судебный процесс
кажется главному герою муторным и затянутым, он не обращает внимания на происходящее. Повесть имеет
два смысловых уровня – социальный и метафизический. Первый уровень – реальность и реакция
окружающих. Второй уровень оторван от реальной составляющей, в нем раскрывается внутренний мир
Мерсо. В действиях главного героя проявляется экзистенциальный романтизм его образа. Мерсо - изгой в
обществе, его поступки вызывают непонимание и порицаются. Его не понимают ни присяжные, ни судьи, ни
Мари. Видимость понимания и дружбы создает Раймон, однако, в конечном счете, ему нет дела до Мерсо
(как и тому нет дела до Раймона). Еще одна составляющая романтического образа – действиями героя движет
природа. Он единственный, кто любит смотреть в небо. Даже убийство, казалось бы, направляет палящее
солнце, которое светит в тот момент на пляже.

В повести виден яркий авторский стиль. Текст представляет собой смесь описания и повествования в
прошедшем времени от первого лица. Герой лаконично перечисляет все, что он сделал, не делая разницы
между распитием чашки кофе, походом в кино и убийством. Все действия Мерсо пропитаны атмосферой
абсурда – абсурдны его поступки, его внутренний мир. Абсурдны и доводы присяжных: в конечном счете,
основным аргументом в пользу смертной казни служит то, что Мерсо не плакал на похоронах своей матери.
Кульминационный момент повести – последняя ночь в камере, когда безразличие оставляет главного героя.
Мерсо мечется и засыпает в кошмарах. Он чувствует желание пережить все заново, открывает душу миру и
вдруг понимает, что мир такой же, как и ОН. Герой безразличен миру, как и мир был безразличен герою.
Мерсо ощущает одиночество и видит своим успокоением только одно: чтобы во время казни все пришедшие
не смотрели на него со стеклянными лицами, а испытывали искреннюю ненависть. Таким образом, в повести
«Посторонний» в полной мере проявляются экзистенциалистские взгляды и идеи абсурдизма Камю. Что
интересно, автор не порицает поступки главного героя. Порицание – удел традиционного общества, абсурд
которого показывается в повести.
 В своём романе Камю показывает равнодушных людей в равнодушном мире. Символом этого равнодушия
становится маленькая «женщина-автомат», которая присутствовала в числе зрителей на суде. Впервые Мерсо
встречается с ней в ресторанчике у Селеста. «Женщина-автомат» — так и называет её затем Мерсо. А мнение
автора о его главном герое выражает на суде владелец ресторанчика Селест, который ответил, что тот был
человеком. Повесть Альбера Камю «Посторонний» — это книга, направленная против равнодушия и
защищающая оказавшихся в несчастье людей. Повесть построена как исповедь убийцы, ожидающего
собственной казни. Главный герой не раскаивается, он лишь хочет объяснить свои поступки, причём в первую
очередь — самому себе. Состоящее из двух частей, произведение словно разделено сценой убийства.

Жан Поль Сартр (Jean Paul Sartre) 1905-1980

Тошнота (La nausee)

Роман построен по принципу дневниковых записей главного героя Антуана Рокантена, объездившего
Центральную Европу, Северную Африку, Дальний Восток и уже три года как обосновавшегося в городе Бувиле,
чтобы завершить свои исторические изыскания, посвященные маркизу де Рольбону, жившему в XVIII в. В
начале января 1932 г. Антуан Рокантен вдруг начинает ощущать в себе изменения. Его захлестывает некое
неведомое до сих пор ощущение, похожее на легкий приступ безумия. Впервые оно охватывает его на берегу
моря, когда он собирается бросить в воду гальку. Камень кажется ему чужеродным, но живым. Все предметы,
на которых герой задерживает взгляд, кажутся ему живущими собственной жизнью, навязчивыми и таящими
опасность. Это состояние часто мешает Рокантену работать над его историческим трудом о маркизе де
Рольбоне, который был видной фигурой при дворе королевы Марии Антуанетты, единственным наперсником
герцогини Ангулемской, побывал в России и, по всей видимости, приложил руку к убийству Павла I.

Десять лет назад, когда Рокантен только узнал о маркизе, он в него в буквальном смысле влюбился и после
многолетних путешествий почти по всему земному шару три года назад решил обосноваться в Бувиле, где в
городской библиотеке собран богатейший архив: письма маркиза, часть его дневника, разного рода
документы. Однако с недавних пор он начинает ощущать, что маркиз де Рольбон ему смертельно надоел.
Правда, на взгляд Рокантена, маркиз де Рольбон является единственным оправданием его собственного
бессмысленного существования. Все чаще и чаще его настигает то новое для него состояние, которому больше
всего подходит название "тошнота". Она накатывает на Рокантена приступами, и все меньше и меньше
остается мест, где он может от нее скрыться. Даже в кафе, куда он часто ходит, среди людей ему не удается от
нее спрятаться. Он просит официантку поставить пластинку с его любимой песней "Some of these days".
Музыка ширится, нарастает, заполняет зал своей металлической прозрачностью, и Тошнота исчезает.
Рокантен счастлив. Он размышляет о том, каких вершин смог бы он достичь, если бы тканью мелодии стала
его собственная жизнь.

Рокантен часто вспоминает о своей возлюбленной Анни, с которой расстался шесть лет назад. После
нескольких лет молчания он вдруг получает от нее письмо, в котором Анни сообщает, что через несколько
дней будет проездом в Париже, и ей необходимо с ним увидеться. В письме нет ни обращения, например
"дорогой Антуан", ни обычного вежливого прощания. Он узнает в этом ее любовь к совершенству. Она всегда
стремилась воплощать "совершенные мгновения". Некие мгновения в ее глазах обладали скрытым смыслом,
который надо было "вылущить" из него и довести до совершенства. Но Рокантен всегда попадал впросак, и в
эти минуты Анни его ненавидела. Когда они были вместе, все три года, они не позволяли ни единому
мгновению, будь то моменты горести или счастья, отделиться от них и стать минувшими. Они все удерживали
в себе. Вероятно, и расстались они по обоюдному согласию из-за того, что груз этот стал слишком тяжел.

В дневные часы Антуан Рокантен часто работает в читальном зале бувильской библиотеки. В 1930 г. там же
он познакомился с неким Ожье П., канцелярским служащим, которому дал прозвище Самоучка, потому что
тот проводил в библиотеке все свое свободное время и штудировал все имеющиеся здесь книги в
алфавитном порядке. Этот Самоучка приглашает Рокантена пообедать с ним, ибо, судя по всему, собирается
поведать ему нечто очень важное. Перед закрытием библиотеки на Рокантена вновь накатывает Тошнота. Он
выходит на улицу в надежде, что свежий воздух поможет ему от нее избавиться" смотрит на мир, все
предметы кажутся ему какими-то зыбкими, словно обессилевшими, он ощущает, что над городом нависла
угроза. Насколько хрупкими кажутся ему все существующие в мире преграды! За одну ночь мир может
измениться до неузнаваемости, и не делает этого только потому, что ему лень. Однако в данный момент у
мира такой вид, будто он хочет стать другим. А в этом случае может случиться все, абсолютно все. Рокантену
чудится, как из маленького прыщика на щеке ребенка вылупляется третий, насмешливый глаз, как язык во рту
превращается в чудовищную сороконожку. Рокантену страшно. Приступы ужаса накатывают на него и в своей
комнате, и в городском саду, и в кафе, и на берегу моря.

Рокантен идет в музей, где висят портреты известных всему миру мужей. Там он ощущает свою
посредственность, необоснованность своего существования, понимает, что уже не напишет книги о Роль-боне.
Он просто не может больше писать. Перед ним внезапно встает вопрос, куда же ему девать свою жизнь?
Маркиз де Рольбон был его союзником, он нуждался в Рокантене, чтобы существовать, Рокантен — в нем,
чтобы не чувствовать своего существования. Он переставал замечать, что сам существует; он существовал в
обличье маркиза. А теперь эта накатившаяся на него Тошнота и стала его существованием, от которого он не
может избавиться, которое он принужден влачить. В среду Рокантен идет с Самоучкой в кафе обедать в
надежде, что на время сумеет избавиться от Тошноты. Самоучка рассказывает ему о своем понимании жизни
и спорит с Рокантеном, уверяющим его в том, что в существовании нет ни малейшего смысла. Самоучка
считает себя гуманистом и уверяет, что смысл жизни — это любовь к людям. Он рассказывает о том, как,
будучи военнопленным, однажды в лагере попал в барак, битком набитый мужчинами, как на него снизошла
"любовь" к этим людям, ему хотелось их всех обнять. И каждый раз, попадая в этот барак, даже когда он был
пустым, Самоучка испытывал невыразимый восторг. Он явно путает идеалы гуманизма с ощущениями
гомосексуального характера, Рокантена вновь захлестывает Тошнота, своим поведением он даже пугает
Самоучку и остальных посетителей кафе. Весьма неделикатно откланявшись, он спешит выбраться на улицу.

Вскоре в библиотеке происходит скандал. Один из служителей библиотеки, давно следящий за Самоучкой,
подлавливает его, когда тот сидит в обществе двух мальчуганов и гладит одного из них по руке, обвиняет его в
низости, в том, что он пристает к детям, и, дав ему в нос кулаком, с позором выгоняет из библиотеки, грозя
вызвать полицию. В субботу Рокантен приезжает в Париж и встречается с Анни. За шесть лет Анни очень
пополнела, у нее усталый вид. Она изменилась не только внешне, но и внутренне. Она больше не одержима
"совершенными мгновениями", ибо поняла, что всегда найдется кто-то, кто их испортит. Раньше она считала,
что существуют некие эмоции, состояния: Любовь, Ненависть, Смерть, которые порождают "выигрышные
ситуации" — строительный материал для "совершенных мгновений", а теперь поняла, что эти чувства
находятся внутри нее. Теперь она вспоминает события своей жизни и выстраивает их, кое-что подправляя, в
цепочку "совершенных мгновений". Однако сама она не живет в настоящем, считает себя "живым
мертвецом". Надежды Рокантена на возобновление отношений с Анни рушатся, она уезжает в Лондон с
мужчиной, у которого находится на содержании, а Рокантен намерен насовсем переселиться в Париж. Его все
еще терзает ощущение абсурдности своего существования, сознание того, что он "лишний". Заехав в Бувиль,
чтобы собрать вещи и расплатиться за гостиницу, Рокантен заходит в кафе, где прежде проводил немало
времени. Его любимая песня, которую он просит поставить ему на прощание, заставляет его подумать о ее
авторе, о певице, которая ее исполняет. Он испытывает к ним глубокую нежность. На него словно бы находит
озарение, и он видит способ, который поможет ему примириться с собой, со своим существованием. Он
решает написать роман. Если хоть кто-нибудь в целом мире, прочитав его, вот так же, с нежностью, подумает
о его авторе, Антуан Рокантен будет счастлив.

АНАЛІЗ «НУДОТА»

Двадцяте століття помітно відрізняється від дев’ятнадцятого століття не тільки літературою, а й появою
особливого напряму в філософії, який виник в Західній Європі. Пошук свого «я» в абсурдному і хаотичному
світі відбивається в творах представників екзистенціалізму, і роман Жан-Поля Сартра «Нудота» – яскравий
тому приклад.

«Нудота» – літературний дебют Жан-Поля Сартра. Французький письменник і філософ закінчив свій твір в
1938 році в Гаврі. У своєму романі автор підкреслює абсурд людського існування, а на перший план
висуваються: відчай; самотність; безвихідь епохи. Філософ в «нудоті» представляє свій атеїстичний
екзистенціальний погляд на світоустрій і дає своєму герою здогадатися, в чому сенс життя. За свою творчість
Сартр був удостоєний Нобелівської премії в 1964 році, від якої він багатозначно відмовився, що привернуло
увагу керівника Радянської держави Микиту Сергійовича Хрущова, і той запросив письменника з візитом в
СРСР. Коли генсек зацікавився особистістю скандального лауреата, йому сказали, що один з головних творів
філософа – роман «Нудота», і політик сильно обурювався через назву роману, хоч і йому роз’яснили пізніше,
що нудота в літературному творі наводиться не в буквальному сенсі.

Жанр і напрямок-----Твір Сартра був написаний в епоху модернізму, коли на одвічне питання про сенс
життя філософія знайшла нову відповідь: в 1920-ті роки екзистенціалісти вперше заявили про те, що сенсу –
немає. Якщо раніше істина перебувала в вірі в Бога, в саморозвитку, в коханні, то тепер вона і зовсім
загубилася, або ж зникла за самим процесом існування. «Нудота» написана в формі щоденникових записів
Антуана Рокантена, в яких автор висуває свою екзистенціальну позицію, тому безцінна спадщина Сартра – це
філософський роман.

Про що?-----Рудоволосий Антуан Рокантен починає вести щоденник, щоб докопатися до суті. Він вважає, що
все в світі якимось чином змінилося, і від цього йому не по собі. Матеріальні предмети викликають у нього
огиду, давлячи на героя своїм існуванням. Він по-іншому сприймає навколишній світ, інакше дивиться на
звичайні речі – на вилки, трубки, дверні ручки або, наприклад, на гальку, яку з незрозумілих причин він не зміг
кинути в море. Персонажу важко тому, що він відчуває себе зайвим в світі. Антуан не може знайти своє
призначення, тому його «нудить». Нудота в романі – метафізична, спочатку герой просто не може пояснити
цей стан, він лише шукає причину зміни в собі. Антуан веде щоденник про маркіза де Рольбоне і хоче довести,
що той доклав руку до вбивства Павла I. Так само герой з ніжністю згадує свою колишню любов – актрису Анні,
з якою він ближче до кінця твору вони зустрінеться, але кохання не стане сенсом його існування . А що ж тоді
стане? З кожним днем все більше розуміючи, що таке Нудота для нього самого, Рокантен знайде відповіді на
всі свої питання.

Головні герої та їх характеристика-----Антуан Рокантен, тридцятирічний науковець, який займається

історичними дослідженнями. Він занурений в свої думки, починає записувати будь-яку незначну дрібницю,
аби з’ясувати, чому йому «нудно». Головний герой вільний від суспільства, але страждає від неможливості
висловитися. Персонаж навіть кидає роботу над книгою заради істини, яку він так відчайдушно шукає, хоча
протягом роману підказка була з ним поруч. Самотній герой цікаво сприймає не тільки звичайні предмети, але
і таке поняття, як час – він для нього низка миттєвостей, в яких потопає реальність. Майбутнє він бачить
безглуздим, а минуле і зовсім зниклим, незважаючи на постійні спогади. Читач немов опиняється в голові
Антуана, назовні вивертає його внутрішній світ і разом з рудим оповідачем приходить до вирішення
поставлених проблем. Анна – дівчина, з якою Антуан давно розлучився. Вона з’являється в його спогадах
прямо на початку книги. Головний герой впадає в ностальгію, і в ньому прокидаються колишні почуття, але
після зустрічі він тільки більше страждає від свого становища. Анна схожа з головним героєм. Анна бачить світ
у похмурих кольорах, навіть називає себе «живим мерцем». Можна сказати, що Анна – двійник Антуана в
жіночому образі. Під час їх зустрічі чоловік розуміє, що не може врятувати жінку, назвати причини, які
спонукають жити, адже на той момент він ще не вибрався з «нудоти». Анна – це важливий персонаж, в якому
читач разом з Антуаном бачить помилкову надію на порятунок.

Окремо варто виділити гуманіста Ожьє П., або, як його називає Антуан – самоучка. Таке прізвисько у
персонажа з’явилося через його особливу техніку читання книг (в алфавітному порядку). Головний герой
періодично уникає спілкування з педантичним читачем, тому що не поділяє його світогляду, а той, навпаки,
радий спілкуванню з ним. Самоучка живе для інших, через свою любов до людей він записався в соціалістичну
партію. Антуану не по дорозі з таким персонажем, проте, товариш гуманіст грає важливу роль в творі і цікавий
своїм складом розуму.

Проблематика---Спочатку Антуан разом з читачем відчайдушно намагається з’ясувати, що таке Нудота і

чому вона його так мучить. Зрештою, він розуміє, що це «б’є в очі очевидність» тому, що сенсу немає. Однак
від довгоочікуваного розуміння важкого стану легше йому не стає, навпаки – тепер потрібно якось подолати
«нудоту». Чи можна змиритися з відсутністю сенсу життя – головна філософська проблема роману. Герой
шукає своє призначення, своє місце в світі, свій сенс, а читаюча публіка – разом з ним. Не менш гостро в
романі стоїть проблема самотності. Безперечно, Антуан самотній. Нам незрозуміло лише, насолоджується він
цим або ж тяготиться – та й йому самому це незрозуміло. Видно, що герой страждає від неможливості
поговорити про свою хворобу, але в той же час він уникає людей. Він вільний від суспільства і ізольований від
світу, але це відчуження не приносить йому радості. Сартр прирікає свого персонажа на свободу: у Антуана
немає графіка, отже, знаходиться час думати про «нудоту», про яку не підозрюють інші, які вічно переживають
через роботу. Герой відчужений, від чого і страждає, але від свого відчуження він не хоче позбавлятися.
Помітивши жіноче ім’я і тугу Антуана, читач смакує романтичну історію, яка живе в минулому героїв. Так ми
намацуємо проблему кохання. Вони схожі, але кохання не стає для них стимулом життя, тому їх відносини
приречені ще на початку твору. Зустріч персонажів дає маленьку надію на їх порятунок, проте після лише
погіршує і без того утруднене становище.

В чому сенс?-----Нарешті усвідомивши, що таке «нудота», герой, незабаром, доходить до головної ідеї
твору. Антуану важко змиритися з безглуздістю життя, тому він не здається і продовжує «копати». Протягом
роману він слухає пісню «Some of these days», і лише в кінці книги вона наводить його на думку, що вихід – у
творчості. Антуан слухає пісню негритянки і розуміє, що музика не належить загальному існуванню: можна
зламати касету або просто вимкнути її, проте пісня в будь-якому випадку залишиться. Таким чином, людська
діяльність приносить сенс навколишнього світу. Так само, як американська пісня врятувала співачку, майбутня
книга Антуана врятує його самого. Він вирішує написати роман, історія якого надихне оточуючих на існування.
Якщо про автора його власної історії будуть думати так само з ніжністю, як Рокантен думає про виконавицю
«Some of these days», він буде щасливий. Дійсно, залишити слід в житті – надзвичайно важливо, і кожен з нас
знайде свою сутність завдяки творчості, яку треба лише випустити назовні.

Екзистенціалізм в романі «Нудота»------Прочитавши «Нудоту», ми ясніше представляємо сенс філософії

існування, адже вона розкривається Антуаном як на долоні. Сартр роз’єднав екзистенціалізм на атеїстичний,
до числа представників якого він і сам відносився, і на релігійний. Атеїстичний екзистенціалізм говорить про
занедбаність людини, і те, що Антуан не вірить в Бога, підкреслює ідею Сартра – порятунок від «нудоти» не в
вірі. Головний герой перебирає можливі варіанти, які можуть його врятувати: кохання так само не вихід.
Антуан, як звичайна людина, під впливом жорстокої і безрадісної епохи світових соціальних катаклізмів,
розглядає і варіант самогубства. На жаль, багато людей піддаються цій слабкості, думаючи, що не зможуть
змиритися з відсутністю істини, але наш герой страждає ще й від усвідомлення своєї непотрібності цього світу.
Можливо, він просто злякався, але, виправдовуючись, що його кров і мертве тіло будуть як і раніше зайвими
на цій землі, він відкидає і такий «порятунок». Ідеї екзистенціалізму проголошують необхідність змиритися з
безглуздістю життя і просто на зло насолоджуватися нею, але Антуан не примириться, як «зайвий» Камю, а
знаходить своє рішення. Основи філософії втілені в романі в можливих варіантах порятунку Рокантена і в його
світогляді, тому сміливо можна стверджувати, що від такої «нудоти» знайдуться вірні ліки.

«СТІНА» САРТР

Пабло Иббиета вместе с другими арестантами оказывается в просторной белой комнате. За столом сидят
четыре субъекта в штатском. Они спрашивают у каждого арестанта фамилию и профессию и лишь изредка
задают вопросы о том, не участвовали ли они в краже боеприпасов и чем занимались в определённое время.
Пабло спросили, где скрывается Рамон Грис, которого он якобы укрывал у себя. Герой ответил, что не знает,
потому что ничего подобного не делал. Конвойные уводят арестантов. По дороге они узнают о том, что это
был не допрос, а суд. Приговор им обещают сообщить в камере. Камера оказывается больничным подвалом.
Пабло помещают туда вместе с Хуаном и Томом. Хуан оказывается слишком молодым для бесед. К тому же,
он – трус. Том знает испанский и с ним можно говорить. Они обсуждают ситуацию Хуана и надеются, что его
не тронут, ведь анархистом является его брат – Хозе, а не он сам. Том рассказывает, что в Сарагосе «они»
(правительственные войска) укладывают людей на мостовую и утюжат их грузовиками. Делается это для
экономии боеприпасов, но при этом никто не думает об экономии бензина.

Том – физически крепкий, немного жирный человек – признаётся в том, что его колотит от холода. Он
пытается размяться, но не согревается, а только устаёт. Пабло Иббиета считает, что он не озяб, но своих рук и
ног герой не чувствует. Кроме того, его не покидает ощущение потери, которое он связывает с отобранной
солдатами личной одеждой – курткой, штанами. В восемь вечера в камеру приходит комендант с двумя
фалангистами. Он сообщает, что Стейнбок, Иббиета и Мирбаль приговорены к расстрелу. Хуан Мирбаль
говорит, что он ни в чём не виноват, но коменданта это не интересует. Он только спрашивает, не баски ли они
все? Они отвечают, что нет. Комендант предлагает им беседу со священником, но это никого не интересует.
После его ухода Хуан снова оправдывается и чуть ли не плачет. Том пытается его утешить, но понимает, что
это бессмысленно. Тогда он спрашивает Пабло, скольких из «них» он подстрелил? Сам Том убил шестерых, но
сделал это практически неосознанно.

В камеру приходит бельгийский врач и говорит, что пробудет с героями до утра. Охранник Педро приносит
лампу. Том прячет лицо в ладонях, у Пабло начинает болеть голова, у Хуана – вздрагивать ноздри. Бельгиец
меряет пульс Хуана. По подозрительному взгляду врача Пабло понимает, что с ним что-то не так. Оказывается,
он истекает потом. В начале он пробует вытираться платком, но потом понимает, что он мокрый – весь! Хуан
спрашивает врача, больно ли это и можно ли не умереть с первого залпа? Том спрашивает Пабло, в состоянии
ли он понять то, что должно произойти с ними? Он начинает описывать будущий расстрел и говорит, что его
лицо уже сегодня болит от завтрашних ран. Пабло понимает, что Том говорит для того, чтобы не думать. От
Тома начинает пахнуть мочой, а у его ног появляется лужа, но он кричит всем, что не боится.

Врач гладит Хуана по голове. Тот берёт его за руку и пытается укусить. Пабло периодически погружается в
сонное забытье, в котором снова и снова переживает свой будущий расстрел. Он мог бы уснуть, но хочет
бодрствовать, чтобы докопаться до сути. В процессе ходьбы по камере к нему приходят воспоминания. Из них
становится понятно, что он прекрасно знал Рамона Гриса – тот был его дядюшкой, а сам герой – с радостью
примкнул к анархистам и боролся за свободу Испании. Бельгиец предлагает передать несколько слов
родным. Пабло ничего не хочет говорить своей любимой Конче, поскольку жизнь потеряла для него смысл.
Предметы начинают расплываться перед глазами героев. Врач ставит персонажей в известность, что на часах
уже полчетвёртого. Хуан голосит от страха, начинает бегать по камере и рыдать. С рассветом двор оживает. До
героев доносятся звуки шагов, затем – выстрелов. Через некоторое время в камеру входит лейтенант с
четырьмя солдатами. Том идёт сам, Хуана выносят, Пабло предлагают подождать. Через час его снова
вызывают на допрос. Ему предлагают жизнь взамен информации о местонахождении. На Пабло нападает
непонятная весёлость. Он решает разыграть своих мучителей и говорит, что Грис скрывается на кладбище. По
иронии судьбы последний действительно оказывается там. Гриса убивают. Пабло остаётся в живых.

АНАЛІЗ «СТІНА» САРТР

Новелла «Стена» была написана Жан-Полем Сартром в 1939 году. Как и большинству представительниц
этого жанра, ей свойственны небольшой объём, малое количество действующих лиц, одна сюжетная линия,
анализ одной проблемы, остросюжетность и неожиданная развязка. Композиционная структура «Стены»
полностью соответствует структуре классической новеллы: в ней есть завязка (допрос, размещение героев в
камере), кульминация (сообщение приговора и ожидание персонажами смерти) и развязка (спасение
главного героя от смерти). Стиль произведения отличается чёткостью построения фраз и лаконичностью
выражения мыслей. В «Стене» нет длинных, сложных описаний или диалогов. В ней – всё по существу, всё
предельно ясно и просто.

Время действия новеллы – конец 30-х годов XX века. Место действия – Испания. Историческая основа –
гражданская война между республиканцами и анархистами. Примечательно, что историческая
действительность в «Стене» используется автором исключительно для постановки проблемы. Гражданская
война создаёт необходимый фон и причину, по которой главный герой вынужден напрямую столкнуться с
осознанием смерти. Таким образом реалистичное, на первый взгляд, произведение полностью входит в
экзистенциальную литературную картину мира. В «Стене» Сартр не столько описывает реальную историю
Испании, сколько подробно и психологически точно показывает эволюцию человеческого сознания,
пытающегося объять необъятное – смерть и, как следствие, жизнь. Последнее слабо удаётся всем героям, в
том числе, и главному – Пабло Иббиете. Как рассказчик он сохраняет некоторое подобие спокойствия, но мы
видим, что и для него свойственны обычные человеческие страхи. В то время, как молодой мальчик Хуан
Мирбаль боится физических страданий и погружается в слёзы, Том Стейнбок пытается «заговорить» смерть,
Пабло хочет умереть достойно и понять перед концом, в чём же всё-таки суть? Три героя новеллы выражают
три отношения человека к смерти: юное, неопытное, пытающееся забыться в страданиях (Хуан);
универсальное, обыденное, приземлённое (Том); активное, мыслящее, пытающееся докопаться до истины
(Пабло).

Столкновение со смертью позволяет главному герою лучше понять жизнь. Страх перед близким концом
рисуется Сартром в начале через физические изменения героев и только затем психологические. Как только
персонажи понимают, что они умрут, лица их становятся пепельно-серыми. Мы видим такими Хуана и Тома
глазами Пабло. Затем герой неожиданно для себя понимает, что и его лицо ничем не лучше лиц
сокамерников. Они похожи друг на друга, как зеркальные отражения. Как только приставленный к
смертникам для изучения их физического состояния врач-бельгиец напоминает им о времени, Пабло
начинает осознавать его как реально существующий объект. При этом окружающая действительность
начинает расплываться у героя перед глазами. Вещи становятся иными – более отдалёнными и живущими
своей жизнью. Живым человеком, страдающим от холода в промозглом подвале, рисуется и врач. Не зря Хуан
в какой-то момент пытается укусить его розовую руку – она совершенно не вписывается в общую атмосферу,
так как принадлежит жизни, а не смерти. Время осознано. Мир отчуждён. На следующем этапе Пабло
понимает всю тщетность бытия. Его перестаёт волновать любовь к Конче, за пять минут свидания с которой,
он бы отдал жизнь. Его больше не заботит дядюшка Рамон Грис. Он не выдаёт его республиканцам только
потому, что совершенно чётко осознаёт: все люди смертны – так, какая разница, когда умирать? Осознание
всеобщего конца лишает жизнь смысла. В ней остаётся место только юмору и бесстрашию. Напоследок, Пабло
решает пошутить над своими мучителями, предложившими подарить ему жизнь взамен жизни Рамона Гриса.
Он отправляет их на кладбище и спокойно ожидает расстрела. Развязка «Стены» поразительна: солдаты
действительно находят в указанном месте Рамона и убивают его. Жизнь Пабло Иббиеты спасена, но нужна ли
ему такая жизнь, полностью осознанная и потерявшая смысл? Этот вопрос Сартр оставляет открытым.

«МУХИ» САРТР

На главной площади Аргоса стоит облепленная мухами статуя Юпитера, Отмахиваясь от больших жирных
мух, входит Орест. Из дворца несутся страшные вопли. Пятнадцать лет назад Клитемнестра, мать Ореста и
Электры, и ее любовник Эгиоф убили их отца Агамемнона. Эгисф хотел убить и Ореста, но мальчику удалось
спастись. И вот теперь воспитанный в дальних краях Орест с любопытством вступает в родной город. Входит
переодетый горожанином Юпитер. Он разъясняет Оресту, что сегодня день мертвых, и вопли означают, что
церемония началась: жители города во главе с царем и царицей каются и молят своих мертвецов простить их.
По городу ходят слухи, что сын Агамемнона Орест остался жив, Кстати, замечает Юпитер, если бы он случайно
встретил этого Ореста, то сказал бы ему: "Здешние жители большие грешники, но они вступили на путь
искупления. Оставьте их в покое, молодой человек, оставьте их в покое, отнеситесь с уважением к мукам,
которые они на себя приняли, уходите подобру-поздорову. Вы непричастны к преступлению и не можете
разделить их покаяния. Ваша дерзкая невиновность отделяет вас от них, как глубокий ров".

Юпитер уходит. Орест в растерянности: он не знает, что ответить незнакомцу, город, где он по праву мог
быть царем, ему чужой, ему нет в нем места. Орест решает уехать. Появляется Электра. Орест заговаривает с
ней, и та рассказывает чужестранцу о своей ненависти к Клитемнестре и Эгасфу. Электра одинока, у нее нет
подруг, ее никто не любит. Но она живет надеждой — ждет одного человека... Входит царица Клитемнестра.
Она просит Электру облачиться в траур: скоро начнется официальная церемония покаяния. Заметив Ореста,
Клитемнестра удивляется: путешественники, как правило, объезжают город стороной, "для них наше
покаяние — чума, они боятся заразы". Электра насмешливо предупреждает Ореста, что публично каяться —
национальный спорт аргивян, все уже наизусть знают преступления друг друга. А уж преступления царицы —
"это преступления официальные, лежащие, можно сказать, в основе государственного устройства". Каждый
год в день убийства Агамемнона народ идет к пещере, которая, как говорят, сообщается с адом. Огромный
камень, закрывающий вход в нее, отваливают в сторону, и мертвецы, "как говорят, поднимаются из ада и
расходятся по городу". А жители готовят для них столы и стулья, стелют постели. Впрочем, она, Электра, не
собирается принимать участия в этих дурацких играх. Это не ее мертвецы. Электра уходит. Следом за ней,
пожелав Оресту поскорей убраться из города, уходит и Клитемнестра. Появляется Юпитер. Узнав, что Орест
собрался уезжать, он предлагает ему пару коней по сходной цене. Орест отвечает, что передумал.

Народ толпится перед закрытой пещерой. Появляются Эгисф и Клитемнестра. Отваливают камень, и Эгисф,
став перед черной дырой, обращается к мертвецам с покаянной речью. Неожиданно появляется Электра в
кощунственно белом платье. Она призывает жителей прекратить каяться и начать жить простыми
человеческими радостями. А мертвые пусть живут в сердцах тех, кто любил их, но не тащат их за собой в
могилу. Тут глыба, закрывавшая вход в пещеру, с грохотом катится вниз. Толпа цепенеет от страха, а потом
рвется расправиться с возмутительницей спокойствия. Эгисф останавливает разъяренных горожан, напомнив
им, что закон запрещает карать в день праздника. Все уходят, на сцене только Орест и Электра, Электра
пылает жаждой мести. Открывшись сестре, Орест начинает уговаривать ее отказаться от мести и уехать вместе
с ним. Однако Электра непреклонна. Тогда, желая завоевать любовь сестры и право на гражданство в
насквозь пропахшем мертвечиной Аргосе, Орест соглашается "взвалить на плечи тяжкое преступление" и
избавить жителей от царя и царицы, которые насильно заставляют людей все время помнить о свершенных
ими злодеяниях. В тронном зале дворца стоит жуткая окровавленная статуя Юпитера. У ее подножия прячутся
Орест и Электра. Вокруг роятся мухи. Входят Клитемнестра и Эгисф. Оба смертельно устали от ими же
придуманной церемонии. Царица уходит, а Эгисф обращается к статуе Юпитера с просьбой даровать ему
покой.

Из темноты с обнаженным мечом выскакивает Орест. Он предлагает Эгисфу защищаться, но тот

отказывается — он хочет, чтобы Орест стал убийцей. Орест убивает царя, а затем рвется в комнату царицы.
Электра хочет его удержать — "она уже не может повредить...". Тогда Орест идет сам. Электра смотрит на труп
Эгисфа и не понимает: неужели она этого хотела? Он умер, но вместе с ним умерла и ее ненависть. Раздается
вопль Клитемнестры. "Ну вот, мои враги мертвы. Много лет я заранее радовалась этой смерти, теперь тиски
сжали мое сердце. Неужели я обманывала себя пятнадцать лет?" — вопрошает Электра. Возвращается Орест,
руки у него в крови. Орест чувствует себя свободным, он совершил доброе дело и готов нести бремя убийства,
так как в этом бремени — его свобода. Рои жирных мух окружают брата и сестру. Это эринии, богини
угрызений совести. Электра уводит брата в святилище Аполлона, дабы защитить его от людей и мух. Орест и
Электра спят у подножия статуи Аполлона. Вокруг них хороводом расположились эринии. Брат и сестра
пробуждаются. Словно огромные навозные мухи, начинают пробуждаться эринии. Взглянув на сестру, Орест с
ужасом обнаруживает, что за ночь она стала удивительно похожа на Клитемнестру. И это неудивительно: она,
как и мать, стала свидетельницей страшного преступления. Потирая лапки, эринии в бешеном танце кружат
вокруг Ореста и Электры Электра сожалеет о содеянном, Орест уговаривает сестру не каяться чтобы
почувствовать себя окончательно свободным, он берет всю ответственность на себя.

Вошедший Юпитер усмиряет эриний. Он не собирается карать Ореста и Электру, ему просто нужна
"капелька раскаяния". Юпитер убеждает Электру в том, что она не хотела убивать, просто в детстве она все
время играла в убийство, ведь в эту игру можно играть одной. Электре кажется, что она начинает понимать
себя. Юпитер просит Ореста и Электру отречься от преступления, и тогда он посадит их на трон Аргоса. Орест
отвечает, что он и так имеет право на этот трон. Юпитер замечает, что сейчас все жители Аргоса поджидают
Ореста возле выхода из святилища с вилами и дубинами, Орест одинок, как прокаженный. Юпитер требует от
Ореста признания своей вины, но тот отказывается. Юпитер сам создал человека свободным. А если он не
хотел этого преступления, то почему он не остановил карающую руку в момент совершения преступления?
Значит, заключает Орест, на небе нет ни добра, ни зла, "там нет никого, кто мог бы повелевать мною".
Свобода Ореста означает изгнание. Орест согласен — каждый человек должен отыскать свой путь. Юпитер
молча удаляется. Электра покидает Ореста. Едва она ступает на круг, на нее набрасываются эринии, и она
взывает к Юпитеру. Электра раскаивается, и эринии отступают от нее.
 Эринии сосредоточили все свое внимание на Оресте. Двери в святилище распахиваются, за ними видна
разъяренная толпа, готовая в клочья разорвать Ореста. Обращаясь к горожанам, Орест гордо заявляет, что
берет на себя ответственность за совершенное убийство. Он пошел на него ради людей: взял на себя
преступление человека, не справившегося с его бременем и переложившего ответственность на всех жителей
города. Мухи должны наконец перестать угнетать аргивян. Теперь это его мухи, его мертвецы. Пусть горожане
попытаются начать жить заново. Он же покидает их и уводит за собой всех мух. Орест выходит из круга и
удаляется. Эринии с воплями бросаются за ним.

АНАЛИЗ «МУХИ»

Пьеса «Мухи» была создана Жаном-Полем Сартром в 1943 году. По своему жанру она относится к
философской драме. Лежащий в основе «Мух» древнегреческий миф об убийстве Орестом своей матери
Клитемнестры и её любовника Эгисфа на протяжении многих веков был излюбленным сюжетом многих
литературных трагедий. В пьесе Сартра старая, как мир, история наполняется новым философским смыслом.
Французский экзистенциалист использует древний героический образ Ореста для анализа современных
проблем существования.

«Мухи» - драма в трёх актах. Композиция пьесы проста и логична. В первом акте на сцене появляются
главные действующие лица (Орест, Юпитер, Электра и Клитемнестра), рассказывается предыстория – она же
объяснение происходящего в Аргосе (пятнадцать лет всеобщего покаяния, возложенного на граждан за
преступления нынешнего царя и царицы), намечается проблема (возможная месть Ореста за убийство отца –
Агамемнона). Второй акт весь наполнен действиями: Эгисф в соответствии с однажды выбранным
политическим курсом запугивает народ выходящими из ада мертвецами; Электра пытается рассказать
жителям Аргоса о том, что можно жить в счастье и радости; Юпитер помогает Эгисфу погрузить толпу в страх;
Электра изгоняется из города и приговаривается к смерти; Орест открывается сестре и решает на убийство.
События второй части произведения нарастают подобно снежному кому и обрываются на смерти
Клитемнестры и Эгисфа. После свершения справедливой мести оставшимся в живых героям остаётся только
размышлять – о своём прошлом и будущем, о желаемом и действительном, об окружающем мире и своей
собственной жизни. Первый акт «Мух» можно сравнить с неспешным, реалистичным повествованием о
прошлом и настоящем. Второй акт – скорее, похож на триллер, нежели на древнегреческую трагедию или
современную драму. Третий акт – ни о чём не рассказывает и никуда не движется. Он – цепь философских
рассуждений, посвящённых проблеме свободы человека. Свободным в «Мухах» является главный герой –
Орест. Он приходит в Аргос человеком без прошлого, с душой, подобной «великолепной пустоте». На этом
этапе своей жизни он свободен от воспоминаний, людей, чувств. Царевич знает только то, чему его научил
Педагог: знает мир, города, страны, культуру, искусство. Но сам по себе, как личность, он – ничто. У него нет
ни привязанностей, ни желаний. Только с появлением сознательной жажды мести к Оресту приходит новое
осознание свободы. Оно заключается в свободе выбора своего дальнейшего пути, в отказе подчиняться воле
богов, когда-то создавших людей свободными, но со временем решившими отнять у них это знание.
Совершая преступление, Орест не испытывает угрызений совести, поскольку, по его мнению, он творит правое
дело. Однажды решившись убить мать, он решает всегда нести на себе этот груз. В каком-то смысле он даже
рад ему, поскольку, наконец-то, у героя появляется что-то своё – своя история, своё преступление, своя ноша.
В отличие от Ореста Электра, как и все жители Аргоса, лишена истинного понимания свободы. Она может
только мечтать о ней, но жить с ней – ей не по силам. Электра мечтает об убийстве родных, как маленькие
девочки мечтают о куклах. Она счастлива в своих фантазиях, но претворённые в жизнь – они ей ненавистны.
Финальный спор между Юпитером и Орестом, Богом и Человеком, вырабатывает основное экзистенциальное
положение пьесы: люди боятся свободы, потому что она показывает им истинный смысл их существования.
Свобода, по мнению Юпитера, раскрывает человеку всю бессмысленность его жизни, во многом уродливой и
одинокой. Орест же считает своим долгом поделиться с людьми открывшимся ему знанием. Он освобождает
граждан Аргоса, взяв на себя их покаяния, но на божественную роль искупителя всеобщих грехов он не
претендует. Ему достаточно только освободить людей – всё остальное зависит от них самих. Даже своей
сестре Электре он не в состоянии помочь, ведь она мучается по собственной воле. Те муки, в которые она
погрузилась после смерти матери, можно преодолеть только самостоятельно, осознав, что настоящая жизнь
начинается «по ту сторону отчаяния».

Сила і слава. Грін

Грэм Грин «Сила и слава»: история последнего священника, если он уйдет – исчезнет Церковь

До самой своей смерти в 1991 году английский писатель Грэм Грин считал «Силу и славу» своим лучшим
романом. Он взялся за тему, увидев страдания христиан в Мексике, и как он утверждал, впервые понял суть
католицизма сердцем, а не разумом. Советский и российский филолог, историк культуры (в том числе
христианской), библеист Сергей Аверинцев говорил о романе «Сила и слава» Грэма Грина как об одном из
самых аутентичных свидетельств христианства XX века — христианства, оставившего себе только Крест.

Содержание-----Действие романа происходит во время гонений на христиан в Мексике в 1920-х годах.

Главный герой — католический священник, имя которого не называется. На первый взгляд он алкоголик, трус
и блудник. Несмотря на запрет властей, священник под страхом смерти ходит по населенным пунктам,
совершая богослужения, крестит детей и принимает исповеди. За свою страсть к спиртному народ называет
его «пьющий падре». В момент бессилия и поражения он показан тем единственным, слабым, слишком
человечным героем, который только и возможен в действительности, где правит бесчеловечность —
всевластные боги страха, героики абстрактного революционного долга, а также различного, в том числе
религиозного, фарисейства. Но он последний священник в своем штате, если уйдет — исчезнет Церковь.

О книге-----Роман «Сила и слава» был написан в 1940 году. Его название отсылает к завершающим словам
молитвы «Отче наш» в Евангелии от Матфея: «Ибо Твое есть Царство и сила и слава во веки. Аминь» (Мф. 6:9
—13). После выхода книга вызвала резкую критику со стороны Католической Церкви. В 1953 году роман «Сила
и слава» был внесен в Индекс — список книг, не рекомендованных для прочтения католику. Сюжет романа
Грэм Грин почерпнул из собственных наблюдений во время поездки в 1930-е годы в Мексику.

Историческая справка-------Во время социальной революции в Мексике (1913–1920) президент страны

Венустиано Карранса организовал массовые репрессии против католического духовенства. В 1915 году было
убито более 160 священников. В 1917 году Карранса способствовал принятию антиклерикальной Конституции,
которая жестко ограничивала деятельность Католической Церкви. В 1926 году президент Плутарко Элиас
Кальес полностью запретил общественные богослужения, в результате чего началось народное восстание,
которое продлилось три года (1926–1929 годы). Только в 1940 году президент Мануэль Авила Камачо
прекратил преследование Католической Церкви в Мексике. В 2000 году были канонизированы 25
мексиканских мучеников, которые были в числе убитых во время гонений.

Цитаты---«Он единственный священник, которого запомнят дети. И от него они почерпнут свое представление
о вере. Но ведь именно он, а не кто другой, влагал этим людям тело Христово в уста. А если уйти отсюда, тогда
Бог исчезнет на всем этом пространстве между горами и морем». «Легко отдать жизнь за доброе, за
прекрасное — за родной дом, за детей, за цивилизацию, но нужно быть Богом, чтобы умереть за
равнодушных, за безнравственных». «Слезы лились у него по щекам; в эту минуту не проклятие было страшно
ему, даже страх перед болью отступил куда-то. Осталось только чувство безмерной тоски, ибо он предстанет
перед Богом с пустыми руками, так ничего и не свершив. В эту минуту ему казалось, что стать святым было
легче легкого. Для этого требовалось только немного воли и мужества. Он словно упустил свое счастье,
опоздав на секунду к условленному месту встречи. Теперь он знал, что в конечном счете важно только одно —
быть святым».

Сюжет-----Действие книги происходит в период жестоких гонений на католическую церковь в

послереволюционной Мексике 1920-х годов. Главный герой романа — «пьющий падре» — католический
священник, который вопреки приказу властей под страхом расстрела без суда и следствия продолжает ходить
по глухим деревням (в одной из них живёт его женщина с его ребёнком), служить мессы, крестить,
исповедовать и причащать своих прихожан. При этом он, некогда благополучный, заурядный, в меру
добродетельный священник, от одиночества и отчаяния стал пьющим и вообще может производить
впечатление человека неблагочестивого. Таким образом, читатель видит парадоксальное сочетание личной
духовной слабости с упорным устремлением к святости, которое проявляется в служении. Преследуемый
военными, священник переходит через горный хребет в соседний штат, где за нелегальные мессы местные
законы предусматривают не расстрел, а всего лишь штраф. Его селит у себя влиятельный и богатый
покровитель, который предлагает священнику остаться и безбоязненно служить в местной церкви, где как раз
нет настоятеля. Священник отказывается, понемногу восстанавливается от голода и обморожений, а затем,
получив известие, что умирающий в горах желает причаститься, отправляется исполнить свой долг, попадает в
засаду и оказывается под арестом. Впоследствии его казнят. В финальной сцене романа на конспиративной
квартире, где прежде бывал главный герой повествования, среди ночи появляется новый священник.

Идеи------Конфликт между земными и небесными ценностями в «Силе и славе» разворачивается не только в

душе священника, но и между двумя людьми, вырастая до уровня идеологического, философского. С одной
стороны мы видим безымянного «пьющего падре», человека жалкого и немощного во многих отношениях, но
он вырастает в героическую фигуру, ибо верит, что является «рукой Божией». С другой — безымянного же
лейтенанта полиции, куда более нравственно безупречного, представляющего идеи социальной
справедливости и прогресса, перед которым, кстати, стоит задача «уничтожить последнего священника в
штате». И этот образ тоже по-своему героический. Диалог, точнее, спор полицейского и священника на
протяжении всего романа ведётся «заочно», но в конце автор сводит героев, и в их последнем разговоре не
оказывается правых и неправых.

С самых первых романов - «Человек внутри» (1929), «Это поле боя» (1934), «Меня создала Англия» (1935),
«Брайтонский леденец» (1938) - писатель ставит своих персонажей в экстремальные обстоятельства,
способствующие раскрытию их нравственной сущности, заставляющие делать выбор между верностью и
предательством. Грина волновало, как те или иные моральные категории и принципы реально преломляются
и воплощаются в конкретных взаимоотношениях между людьми.

Его занимала сущность и природа добра (для Грина это прежде всего человечность, сострадание) и зла
(догмы, черствости, лицемерия). Одним из ключевых для писателя был вопрос о праве личности активно
вмешиваться в судьбу других людей даже из самых лучших и благородных побуждений. Мир гриновских книг
динамичен, сложен, запутан. Он противоречив, парадоксален, непредсказуем, нередко трагичен и
одновременно нелеп и смешон. Словом, именно таков, каков на самом деле. В 1926 г. писатель принял
католичество, и это, естественно, отразилось на его творчестве. Вопросы веры и безверия, греха и благодати,
духа и догмы постоянно оказываются в центре внимания персонажей его книг. Неприятие Грином любой
догмы распространялось и на догматы католической церкви.

Любая форма насилия, а тем более насилия осознанного, вызывала у него неприятие. Он считал, что человека
нельзя насильно сделать верующим, справедливым или счастливым. Грин придерживался левых взглядов,
проявлял устойчивый интерес к идеям коммунизма; неоднократно посещал Советский Союз. В последние
годы его привлекали идеологи из стран Латинской Америки, которые пытались соединить коммунистическую
доктрину с католицизмом. Свои книги он подразделял на «серьезные» и «развлекательные», написанные
преимущественно в жанре политического детектива, однако деление это чисто условно. По глубине
социально-философской проблематики, изощренному психологизму и мастерству письма его
«развлекательные» романы, такие, например, как «Доверенное лицо» (1939), «Ведомство страха» (1943) или
«Наш человек в Гаване» (1958), не уступают каноническим «серьезным» романам Грина, к числу которых
относятся «Брайтонский леденец», «Суть дела» (1948), «Тихий американец» (1955), «Ценой потери» (1961),
«Комедианты» (1966), «Человеческий фактор» (1978), «Доктор Фишер из Женевы, или Ужин с бомбой» (1980),
«Монсеньор Кихот» (1982), «Капитан и враг» (1988). Перу Грина принадлежат также несколько пьес, книги
очеркового, публицистического и автобиографического плана, сборники рассказов, киносценарии.

Сила и слава один из самых знаменитых романов, дающий широкую и неоднозначную трактовку
традиционных гриновских тем - греха и благодати, стойкости и предательства, пределов оправданности
активного вмешательства в ход исторического процесса, правомерности высшего суда и возмездия. Действие
происходит в Мексике, где Грин побывал в 1937-1938 гг. Сюжет романа строится на противостоянии двух
персонажей, приверженцев конкретного и абстрактного гуманизма.

Первый - католический священник, последний уцелевший после антиклерикальных гонений в штате Табаско;
второй - молодой лейтенант, принципиальный противник церкви, охотящийся за ее служителями как за
вредоносными насекомыми. «Пьющий падре», как называют его сами прихожане, - человек грешный, он не
ищет подвига и не жаждет мученического венца, стремится ускользнуть от преследователей. Но судьбе
угодно распорядиться иначе, и он дважды (в начале и в финале книги) отказывается от спасения, ибо не
способен бросить другого в беде, даже если этот человек отпетый преступник. Без громких слов священник
исполняет свой долг во имя конкретных людей, сознавая свою ответственность за другого как самый важный
нравственный императив. Антагонист священника, лейтенант,- личность по-своему сложная, честная и
трагическая. Трагическая потому, что логика его поведения приводит к убийству священника. Он буквально
одержим идеей активного вмешательства в жизнь, неприемлемой для раннего Грина. Лейтенантом движет не
любовь, не сострадание к конкретному человеку, а приверженность идее. ради которой он готов
пожертвовать буквально всем. Оба героя, как обычно у Грина, одиноки. Но священник нужнее конкретным
людям - крестьяне, несмотря на все угрозы, не выдают его властям. Несравненно более одинок лейтенант: его
идеи и рвение далеки от повседневной жизни тех, о чьем будущем счастье он печется. Многозначен финал
романа. Хотя «сила» на стороне лейтенанта, «слава» остается за священником.

Почетные консул роман, по-новому развивающий проблематику «Силы и славы». Грин называл его своей
самой любимой книгой. Здесь нет подчеркнутой антитезы, конфликта двух противостоящих жизненных
позиций. Покинув официальную церковь, однако сохраняя свою странную, но очень человечную веру,
бывший священник Леон Ривас уходит к партизанам, борющимся за освобождение своих единомышленников
из застенков парагвайского диктатора Стреснера. Действие происходит в городе на границе Аргентины и
Парагвая. В образе Риваса Грин как бы соединяет персонажей-антиподов своего давнего романа: он и
священник, и в то же время революционер, т. е. человек, способный насилие. Конфликт смещен и теперь
бушует в душе одного человека. Ему, верующему и командиру небольшой группы партизан, предстоит убить
человека не только совершенно невиновного, но и оказавшегося заложником по чистому недоразумению.
Логика партизанской войны тпебует, чтобы Ривас застрелил Фортнума, английского почетного консула в этом
аргентинском городке, но Ривас на это не способен. Образ английского журналиста-скептика фаулера из
романа «Тихий американец» в «Почетном консуле» как бы раздваивается: сходными чертами наделен
добродушный пьяница Фортнум и, казалось бы, равнодушный ко всему доктор Пларр. Но Фортнум способен
на искреннюю и бескорыстную любовь к своей жене Кларе, бывшей проститутке, и это сильное чувство словно
опаляет Пларра, который выходит под пули полицейских, чтобы в последний раз попытаться решить
трагическую коллизию.

По контрасту, не вполне объяснимому, опубликованный годом позже роман «Сила и слава» содержит
помимо уже упомянутых деталей главное, что отсутствует в «Дорогах беззакония» и придает повествованию
неослабное напряжение. Это фигура «пьющего падре», которого преследуют правительственные солдаты.
Скрываясь от них, этот последний в штате Табаско католический священник подчас выполняет свой долг не
так, как это полагается по церковным канонам. Поставив себя вне закона (революционного, церковного),
расставшись с благополучным дореволюционным образом и символами его духовной власти, терзаясь
своими усталостью, грехами, долгом крестить и причащать, шаг за шагом продвигается он на осле навстречу
одиночеству, предательству, западне и гибели. В момент расстрела, своих бессилья и поражения он показан
тем единственным, слабым, слишком человечным героем, который только и возможен в действительности,
где правит бесчеловечность — всевластные боги страха, героики абстрактного революционного долга, а также
различного, в том числе религиозного, фарисейства.

Думается, что чудесное преображение фельетона и необязательных записок в трагедию и нечто

выстраданное, личное поразило самого Грина, который в изнеможении, поддерживая себя бензедрином,
работал над «Силой и славой» во второй половине дня, тогда как в первой писал один из своих
развлекательных романов («Доверенное лицо», The Confidential Agent, 1939 — об агенте иностранной
державы Д., приезжающем в Лондон для выполнения специального задания). Может быть, и поэтому он до
конца жизни считал «Силу и славу» своим лучшим произведением. В любом случае роман не только сделал
Грина известным, широко читаемым, но и стал его косвенным откликом на испанские события, на все
«странные» гражданские войны 1920–1930-х годов. Заняв позицию писателя-католика (как бы он при этом ни
воспринимался), Грин, надо сказать, признавая отчасти социальную правду революции (таков его лейтенант в
«Силе и славе»), проявил определенную смелость, так как многие английские писатели предвоенного
времени придерживались агрессивно левых взглядов.

Рядом с «Силой и славой» можно поставить только «По ком звонит колокол» (1940), роман Э.Хемингуэя о
гражданской войне в Испании, который своим изображением не считающихся с отдельным человеком
сталинистов, зверств народной междоусобицы, а также героя, выполняющего свою личную («горнюю»,
«партизанскую», «жертвенную», не понятую другими, но угаданную любящей его девушкой Марией) миссию,
вызвал резкую неприязнь испанских коммунистов. Однако гордость Грина за свою книгу не получила
поддержки Ватикана. В 1953 году роман «Сила и слава» был внесен в «индекс», список книг, не
рекомендованных католику.

«Суть справи» Грін

Суть дела

Действие происходит в 1942 г. в Западной Африке, в безымянной британской колонии. Главный герой —
заместитель начальника полиции столичного города майор Генри Скоби, человек неподкупно честный и
оттого слывущий неудачником. Начальник полиции собирается подать в отставку, но Скоби, для которого
было бы логично стать его преемником, на эту должность не назначают, а собираются прислать более
молодого и энергичного человека. Жена Скоби Луиза огорчена и разочарована. Она просит мужа подать в
отставку и уехать с ней в Южную Африку, но тот отказывается — он слишком привык к этим местам и к тому
же не накопил достаточно средств для переезда. Изо дня в день жена становится все раздражительнее, и
Скоби все тяжелее её выносить. К тому же за Луизой начинает ухаживать новый бухгалтер Объединенной
африканской компании Уилсон (на самом деле, как выясняется позже, секретный агент, призванный
воспрепятствовать незаконному вывозу из страны промышленных алмазов). Скоби судорожно пытается
сообразить, где же раздобыть денег, даже идет в банк, рассчитывая получить там кредит, но управляющий
Робинсон отказывает ему. Неожиданно становится известно, что в маленьком городке в глубине страны
совершил самоубийство молодой окружной комиссар по фамилии Пембертон. Скоби выезжает на место
происшествия и узнает, что Пембертон задолжал крупную сумму сирийцу Юсефу. Майор приходит к выводу,
что сириец использовал этот долг для шантажа, пытаясь вынудить Пембертона содействовать переправке
контрабанды. В разговоре со Скоби Юсеф намекает на неблагоприятные жизненные обстоятельства майора и
предлагает ему свою дружбу.

В приступе малярии Скоби снится сон, где подпись "Дикки" под предсмертной запиской Пембертона
странным образом сливается с прозвищем Тикки, которое дала Скоби жена, и гибель двадцатишестилетнего
окружного комиссара городка Бамбы становится как бы прологом к дальнейшей судьбе главного героя. Все
происшедшее заставляет Скоби впервые изменить своим принципам и занять у Юсефа деньги под проценты,
чтобы отправить жену в Южную Африку. Таким образом он попадает в зависимость от сирийца, но тот не
торопится обращаться к Скоби за помощью в своих делах. Напротив, он сам предлагает помощь — в надежде
избавиться от конкурента, сирийца-католика Таллита, Юсеф подкладывает в зоб попугая, принадлежащего
отправляющемуся за границу двоюродному брату Таллита, алмазы, а затем доносит об этом Скоби. Алмазы
находят, но Таллит выдвигает обвинение, будто Юсеф дал Скоби взятку. Чувствуя себя неловко оттого, что
попросил в долг, Скоби тем не менее отвергает обвинение, хотя позже для очистки совести сообщает
начальнику полиции о сделке с Юсефом. Вскоре после отъезда Луизы в море спасают пассажиров
затонувшего судна, которые сорок дней в шлюпках находились в открытом море. Скоби присутствует при их
высадке на берег. Все спасенные сильно истощены, многие больны. На глазах Скоби умирает девочка,
напоминая ему о смерти собственной девятилетней дочери. Среди спасенных находится молодая женщина
Элен Ролт, потерявшая во время кораблекрушения мужа, с которым прожила всего месяц. Испытывающий
острую жалость ко всем слабым и беззащитным, Скоби особенно взволнован тем, как по-детски трогательно
сжимает она альбом для марок, словно в нем может обрести спасение. Из жалости вырастает нежность, из
нежности — любовная связь, хотя между ним и Элен разница в тридцать лет. Так начинается нескончаемая
цепь лжи, которая приводит героя к гибели. Между тем над его головой сгущаются тучи: Уилсон,
заподозривший его в тайных делах с Юсефом, в довершение ко всему становится свидетелем того, как Скоби
в два часа ночи выходит из дома Элен. Симпатия к жене Скоби и профессиональный долг заставляют его
установить слежку за майором через слугу Юсефа.

От одиночества и двусмысленности своего положения Элен устраивает Скоби сцену. Чтобы убедить её в своих
чувствах. Скоби пишет ей любовное письмо. Его перехватывает Юсеф, который шантажирует Скоби, заставляя
передать капитану португальского судна "Эсперанса" партию контрабандных алмазов. Скоби все больше
запутывается в своей лжи. В этот момент из Южной Африки возвращается жена. Она заставляет Скоби пойти
вместе с ней к причастию. Для этого Скоби должен исповедаться. Но он слишком любит Элен, чтобы лгать
Богу, будто раскаивается в содеянном и готов бросить её, поэтому на исповеди не получает отпущения грехов.
Причастие становится для него тяжким испытанием: он вынужден причащаться, не покаявшись в смертном
грехе, лишь бы успокоить жену, и тем самым совершает еще один смертный грех. Герой разрывается между
чувством ответственности перед женой, жалостью и любовью к Элен и страхом перед вечными муками. Он
чувствует, что приносит мучения всем, кто его окружает, и начинает готовить себе путь к отступлению. И тут он
узнает, что его все-таки назначают начальником полиции. Но он уже слишком запутался. Ему начинает
казаться, что за ним шпионит преданный слуга Али, прослуживший у него пятнадцать лет. Али становится
свидетелем свидания Скоби с Элен; он присутствует в комнате, когда слуга Юсефа приносит в дар Скоби
алмаз, и Скоби решается на отчаянный шаг. Он идет в контору Юсефа, расположенную в населенном
уголовниками районе пристани, и рассказывает сирийцу о своих подозрениях. Юсеф вызывает Али к себе,
якобы по делу, и велит одному из своих людей его убить.

Смерть Али, предвиденная и все равно неожиданная, становится последней каплей, заставляющей Скоби
принять окончательное решение. Он идет к врачу с жалобой на сердце и плохой сон, и доктор Тревис
прописывает ему снотворное. В течение десяти дней Скоби делает вид, будто принимает таблетки, а сам
приберегает их для решающего дня, чтобы его не могли заподозрить в самоубийстве. После смерти Скоби
Уилсон, который и до этого часто говорил Луизе об измене мужа, снова повторяет это. И тут Луиза признается,
что давно знала обо всем, — ей написала одна из приятельниц — именно поэтому она и вернулась. Она
обращает внимание Уилсона на дневник мужа, и тот замечает, что записи о бессоннице сделаны другими
чернилами. Но Луиза не желает верить в самоубийство мужа, считая его человеком верующим. И все же она
делится своими сомнениями со священником, отцом Ранком, но тот гневно отметает её домыслы, с
нежностью вспоминая Скоби и говоря: "Он воистину любил Бога". Сама Луиза благосклонно принимает
признание Уилсона в любви и дает ему надежду на то, что со временем выйдет за него замуж. А для Элен со
смертью Скоби жизнь окончательно утрачивает всякий смысл.

АНАЛІЗ «СУТЬ СПРАВИ»

Послевоенный цикл произведений открывает роман «Суть дела» («The Heart of the Matter») — полицейский
Скобе расплачивается в нем самоубийством за осуществленный им аморальный поступок. Так в центре
внимания писателя в этот новый период возникает моральная проблематика. Она фактически выдвигается на
передний план и во всех следующих его романах. Главный вопрос, который он ставит и решает в них, — это
вопрос о том, что есть человек и до каких пор он остается человеком. За какой гранью начинается его
моральное падение? Заглавие подготавливает читателя к тому, о чем будет идти речь в тексте. В заголовке
содержится указание на сюжетные линии произведения. Название романа "The Heart of the Matter" («Суть
дела», 1948) предполагает два сюжетных плана: внешняя канва событий и причины, ими управляющие. В
центре повествования находится майор Скоби. Внешним планом будут его действия и то, как они
оцениваются окружающими. Внутренним — мотивы совершаемых поступков, их оценка самим главным
героем. эти два плана входят друг с другом в противоречия.

Для творчества Грэма Грина характерна тема несоответствия внешнего и внутреннего, кардинальное
расхождение между истинным положением вещей и тем, как о том же самом судят окружающие.
Словосочетание «суть дела» («the heart of the matter») встречается в романе один раз — в печальных мыслях
главного героя, который глубоко переживает страдания людей, потерпевших кораблекрушение: «Как глупо
ждать счастья в мире, где так много горя. <...> Покажите мне счастливого человека, и я покажу вам либо
самовлюбленность, эгоизм и злобу, либо полнейшую духовную слепоту. <...> Если бы мы все знали
досконально, подумал он, мы бы, верно, испытывали жалость даже к планетам. Если дойти до того, что зовут
самою сутью дела...» (С. 314-315) аким образом, знание «сути дела» в художественном пространстве романа
неразрывно связано с понятием жалости и сострадания.

Слово "pity" (жалость), встречающееся в романе тридцать четыре раза, становится одним из ключевых знаков
текста. По В. А. Лукину, ключевые слова «обозначают такие части текста, которые в первую очередь служат
для его понимания». Связь понятия сути дела с чувством жалости подтверждается в размышлениях Скоби над
природой своих чувств к жене и к возлюбленной: «Неужели я люблю ее больше, чем Луизу? А если заглянуть
себе в самую глубину души, люблю ли я хоть одну из них — может, это всего лишь острая жалость, которая
откликается на всякую человеческую беду... и только усугубляет ее?» (С. 392, курсив мой — В. Г.). В
оригинальном тексте слова «в самую глубину души» звучат близко и по смыслу и по структуре к "heart of the
matter": "Do I, in my heart of hearts, love either of them, or is it only that this automatic terrible pity goes out to any
human need and makes it worse?". Суть Скоби, самое главное в его характере — способность сострадать. Не зря
первая брешь в его неподкупности пробивается, когда капитан нейтрального судна, у которого майор Скоби
находит спрятанное письмо к дочери в Германию, просит не губить его и закрыть глаза на это нарушение.
Согласно законам военного времени конверт следовало отослать в лондонскую цензуру, но Скоби, веря, что
капитан не является немецким шпионом и не желая лишать его работы, никому ни о чем не сообщает и
сжигает письмо, хотя при этом и чувствует свою вину: «Только биение собственного сердца подсказывало
Скоби, что он виноват, — он вступил в ряды продажных полицейских чиновников... <...> Их покупали за
деньги, а его — взывая к состраданию. Сострадание опаснее, потому что его не измеришь» (С. 256). Правда,
здесь используется слово «sentiment» (чувство), но по контексту понятно, что чувство, из-за которого Скоби
спасает капитана — жалость.

Цитата на французском языке из эссе Шарля Пеги "Un nouveau thеologien" («Новый богослов»), приведенная в
качестве эпиграфа романа, напрямую перекликается с заглавием: "Le pеcheur est an coeur meme de
chretiente... Nul n'est aussi competent que le pecheur en matiere de chretiente. Nul, si ce n'est le saint" (С. 213,
курсив мой — В. Г.). Дословно эти слова можно перевести так: «Грешник постигает самую суть христианства...
Никто так не сведущ в деле христианства, как грешник. Никто, разве что святой». Французское "le cоеur", как и
английское "the heart", имеет значение не только сердца, но и сути, сущности вопроса. Очевидно, что слово
"la matiere", вслед за «le coeur» входящее в словосочетание с повторяющимся "chretiente" (христианство), это
то же, что английское «the matter» — материя, дело, вопрос. В английском переводе эта цитата Пеги выглядит
соответственно: "The sinner is at the very heart of Christianity. Nobody is so competent as the sinner in matters of
Christianity. Nobody, except the saint".

Таким образом, перекликаясь с эпиграфом, слова заглавия прочно связываются с темой христианства, веры и
греха. В начале романа Скоби не чувствует своих отношений с Богом, он признается отцу Ранку: «Не знаю, как
это выразить, отец мой, но у меня такое чувство, словно я... устал от моей веры. Она для меня как будто уже
ничего не значит. Я старался возлюбить Бога всем сердцем моим, но... Я даже вообще не убежден, что я
верую» (С. 344). Не будучи ни горячим праведником, ни грешником, он чувствует себя еще не вступившим на
путь веры: «Он не пил, не прелюбодействовал, он даже не лгал, но никогда не считал, что отсутствие этих
грехов делает его праведником. Когда он вообще о себе думал, он казался себе вечным новобранцем,
рядовым, которому просто не представлялось случая серьезно нарушить воинский устав» (С. 307). Путь веры,
который, как это ни парадоксально, начинается с греха. И дальше в романе чем серьезнее будут грехи Скоби,
тем сильнее (и больнее) он будет ощущать свою веру, тем явственнее будет присутствие Бога в его жизни. И,
что самое важное — тем более животрепещущим будет для него вопрос о том, какая судьба ждет его душу в
загробной жизни. Таким образом, словосочетание «суть дела» первоначально задает в качестве темы
произведения оппозицию внешнего и внутреннего (поверхностного и сокровенного). По мере развертывания
текста оно связывается с темой жалости: жалея, главный герой стремится к пониманию истины; зная истинное
положение вещей, он не может не испытывать мучительной жалости к окружающим. Через эпиграф
заглавные слова приобретают связь с вопросом о сущности веры и о посмертном воздаянии.

«Суть справи» — один із перших визначних творів письменника. Дія роману розгорнулася в одній із
англійських колоній в Африці. Головний герой — поліцейський комісар Скобі, який заслужив у місті за свою
непідкупність прізвисько «Скобі справедливий». На момент початку роману він провів в Африці вже
п'ятнадцять років разом з дружиною, яку вже давно не любив, а просто жалів. Вона мала намір поїхати на
деякий час до друзів у Південну Америку: для цього Скобі позичив грошей у торгівця Юсефа, опинившись,
таким чином, у боргу перед ним. За час відсутності дружини в комісара зав'язався роман з Елен Ролт.
Одночасно він заплутався і в службових справах: Юсеф шантажував поліцейського тим, що міг розкрити його
подружню зраду, і вимагав, щоб той передав капітану корабля, який він повинен був обстежувати, алмази. Не
дивлячись на чесність і порядність, герой крок за кроком наближався до морального падіння, що призвело
його до самогубства. Протиріччя між законами церкви, які він не хотів порушувати, і веліннями своєї совісті,
виявилися для нього «глухим кутом», з якого він не бачив виходу. Свою відмову від життя Скобі мотивував
тим, що мусив звільнитися від двох жінок — дружини, яка ніколи не змогла б пробачити йому його зради
(тому, що жила за релігійними, суспільними і т. д. правилами), і коханки, яку не міг далі мучити випадковими
зустрічами. Автор намагався вирішити головні проблеми: мотиви людських вчинків, сенс буття,
відповідальність за інших людей. Перед читачем постала прірва безвихідного відчаю і непереборної
самотності особистості. При цьому Г. Грін намагався показати ті сили, які визначали долю людини.