МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КРИВОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

РЕФЕРАТ

З навчальної дисципліни «Основи медичних знань та безпеки життєдіяльності»

ОСНОВНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ РОСТУ ТА РОЗВИТКУ ДІТЕЙ В

ОНТОГЕНЕЗІ.КРИТИЧНІ ПЕРІОДИ В РОЗВИТКУ ДИТИНИ

Студентка 1 курсу групи АНФ-20

Факультету іноземних мов

Срібна Анна Сергіївна

Кривий Ріг-2020
 План:

1.  Загальні закономірності росту і розвитку дитини.

2.     Становлення фізіологічних функцій в онтогенезі. Адаптаційні механізми.

Методи первинної діагностики, соматометрії та соматоскопії.

3.     Вікові особливості органів і систем в організмі людини.

1.  Поняття росту і розвитку

Протягом життя в організмі людини безперервно відбуваються процеси росту і

розвитку.

Ріст - збільшення розмірів організму людини або окремих його частин і органів
унаслідок збільшення кількості клітин шляхом поділу, їх лінійного розтягування та
внутрішньої диференціації.

Розвиток - якісні зміни, що приводять до формування людського організму або його

різних частин і органів. Розвиток у широкому розумінні - це процес кількісних і
якісних змін, що відбуваються в організмі людини, і які призводять до підвищення
рівнів складності організації і взаємодії усіх його систем. Розвиток включає в себе
три основних фактори: ріст, диференціювання органів і тканин, формоутворення, які
знаходяться між собою в тісному взаємозв‘язку та взаємозалежності.

Під час росту збільшується кількість клітин, маса тіла та антропометричні

показники. В одних органах (наприклад, кістки, легені) ріст відбувається переважно
за рахунок збільшення кількості клітин, а в інших (м‘язи, нервова тканина) -
переважають процеси гіпертрофії (збільшення розмірів) самих клітин.

Як правило, ріст виявляється збільшенням довжини і маси тіла дитини. Критерієм

росту є висота дитини, маса, довжина різних відділів тіла тощо. Інтенсивність росту
неоднакова, періоди бурхливого росту змінюються періодами його затримки.
Найінтенсивніший ріст спостерігається у перший рік життя, коли довжина тіла
дитини збільшується приблизно на 23-25 см. На другому році життя темп росту
уповільнюється, але залишається ще високим - 10-11 см, на третьому році - 8 см. У
період від 4 до 7 років ріст дитини збільшується на 5-7 см. У молодшому шкільному
віці спостерігається уповільнення темпу росту до 4-5 см у рік. З 11-12 років у
дівчаток і 13-14 років у хлопчиків до 16-17 років спостерігається останній "вибух"
росту (7-8 см у рік). Крім того, ріст має свої індивідуальні особливості.

Подібна закономірність спостерігається і в наростанні маси тіла. На 5-му місяці

життя вона подвоюється, до року — збільшується у 3 рази, після двох років —
уповільнюється. З 11–12 років у дівчат темп росту маси тіла прискорюється, після
15 років хлопці переганяють дівчат за цими показниками і це перевищення
зберігається й надалі.

Процес росту залежить від впливу багатьох факторів як ендогенного, так і

екзогенного походження. Важлива роль належить вітамінам, особливо ретинолу
(вітамін В), кальциферолам (вітамін D), вітамінам групи В. Для нормального росту
необхідні також мінеральні солі і мікроелементи. Суттєво впливають на ріст і
розвиток такі фактори середовища, як кисень, температура, світло. Роль світла для
організму, який росте, передусім полягає у тому, що з ним пов’язаний синтез
кальциферолу (вітамін D).

+Паралельно з ростом відбувається розвиток організму, тобто морфологічна

диференціація і функціональна спеціалізація певних тканин і частин тіла. Цей
якісний фактор визначається змінами структури, складу і функцій організму,
змінюється нерівномірно до формування дитини як дорослого індивіда.

Біологічна особливість репродукції людини

Здатність до репродукції стає можливою після статевого дозрівання. Продукція

гамет у представників обох статей дуже різні: зрілий сім’яник безперервно виробляє
велику кількість сперматозоонів, статевозрілий яєчник періодично (в середньому
один раз на кожні 28 днів) виділяє зрілу яйцеклітину, яка дозріває з тих овоцитів, що
закладаються на ранніх стадіях онтогенезу.

Чоловічі статеві клітини — сперматозоони (сперматозоїди) — утворюються в

чоловічих статевих залозах яєчках, які крім сперматозоонів виробляють і статевий
гормон — тестостерон, що справляє стимулюючий вплив на ріст чоловічих статевих
органів і розвиток вторинних статевих ознак. Яєчко дорослої людини має масу 20–
30 г, у дітей 8–10 років — 0,8 г, 15 років — 7 г.

До заднього краю яєчка прилягає його придаток, від якого тягнеться сім'я виносна
протока довжиною 45–50 мм. У головку придатка з яєчка проходить 10–12 тонких
вивідних канальців — протоків придатка, по яких із яєчка виводиться сім’я.
Швидкість руху сперматозоона, який складається з головки, шийки і хвоста,
становить 3–4 мм/хв. З кожним статевим актом продукується 1–6 см3 сперми, яка
виділяється через зовнішній отвір сечовипускного каналу, що відкривається на
головці статевого члена.

Статевою залозою жінки є яєчник — це парна залоза, яка розташована біля

верхнього входу в малий таз по обидві боки від матки. В яєчнику виробляються
жіночі статеві клітини — яйцеклітини і статеві гормони, від яких залежить не тільки
діяльність статевих органів жінки, а й нормальна життєдіяльність всього жіночого
організму.

При народженні дівчинки в її яєчниках нараховується від 30000–400000 незрілих

клітин — первинних фолікулів. Фолікул має вигляд міхурця із сполучнотканинною
оболонкою і являє собою групу клітин, що оточують яйцеклітину. Дозрілий фолікул
починає випинатися на поверхні яєчника, стінка фолікула потоншується — і
міхурець розривається, з нього викидається яйцеклітина і фолікулярна рідина. Цей
процес називається овуляцією. Порожнина міхурця, що лопнув, з часом
заповнюється клітинами, які містять жирову речовину жовтого кольору. Так
виникає жовте тіло, що відіграє роль залози внутрішньої секреції. Жовте тіло
продукує гормон прогестерон, який також утворюється у плаценті і в корі
надниркових залоз. Коли яйцеклітина дозріває і на місці міхура, що лопнув,
утворюється жовте тіло, його гормон прогестерон викликає зміни в матці —
дітородному органі, в якому розвивається і виношується плід. Створюються умови
для імплантації заплідненого яйця і розвитку зародка. Якщо дозріла клітина не
запліднилась, то через кілька днів вона гине.

Під час викидання сім’яної рідини (еякуляція) у чоловіків виділяється 200 млн.
сперматозоонів, але тільки один із них запліднює яйцеклітину. Зустріч жіночих і
чоловічих статевих гамет відбувається у верхніх відділах труб матки. Пересування
сперматозоонів здійснюється завдяки власній рухливості, а також в результаті
скорочення м’язів стінок статевого тракту і спрямованого руху війок слизової
оболонки труб матки. Запліднення здійснюється протягом перших 12 годин після
овуляції. Услід за проникненням сперматозоонів у яйцеклітину утворюється
оболонка запліднення, яка перешкоджає проникненню інших сперматозоонів.
Зигота опускається по трубах матки, і на 8–10 добу зародок імплантується у стінку
матки.

Після імплантації зародок швидко росте і розвивається. Між ворсинками і слизовою

оболонкою матки утворюється міжворсинчастий простір. У ньому містяться
продукти тканинного розпаду і циркулює материнська кров, яка вилилась із
зруйнованих судин слизової оболонки. З цієї крові зародок дістає всі необхідні
поживні речовини. Формування плаценти відбувається між 8 і 11 тижнями
вагітності і з цього періоду зародок, що розвивається, називається плодом. Через
плаценту здійснюється живлення плоду, його дихальна і видільна функція. Зв’язок
плоду з материнським організмом здійснюється через плаценту і пупковий канатик.

Плід, що розвивається у матці, знаходиться в особливих оболонках, які утворюють

ніби мішок, заповнений навколоплідними водами. Ці води дають змогу плоду вільно
рухатись у мішку, забезпечують захист його від зовнішніх пошкоджень та інфекцій,
а також сприяють нормальному перебігу пологів.

Нормальна вагітність триває 9 місяців. На другому місяці життя зародок стає

схожим на людину, наприкінці третього місяця в 75-міліметрового плода
з’являються індивідуальні риси. В цей період можна визначити стать плода,
починають рости нігті. У 5 місяців формуються риси обличчя, є волосяний покрив.
У 6 місяців помітні брови, вії, у 7– 9 місяців формуються м’язи, підшкірний жир,
плід округляється, шкіра втрачає зморшкуватість.
+Під кінець 40 тижня (через 280 днів) настають пологи — складний рефлекторний
акт, в якому беруть участь м’язи матки, промежини, черевного преса, спини, стегон.

 Критичні періоди розвитку

У розвитку людини П.Г. Свєтлов підкреслює велике значення таких критичних

періодів: імплантації (6–7 доба після зачаття), плацентації (кінець другого місяця
вагітності) і перинатального (пологи). Критичні періоди пов‘язані з різкою зміною
діяльності всіх систем організму матері (змінюється характер кровообігу,
газообміну, живлення тощо). Крім того, є критичні періоди розвитку окремих
органів на різних етапах розвитку зародка (плоду) людини.

Є підстави вважати, що різні гени починають функціонувати на різних стадіях

онтогенезу, які збігаються з критичними періодами. Під впливом пошкоджуючих
факторів фізичної і хімічної природи виникають порушення нормального розвитку,
які нагадують мутації. Будь-які несприятливі фактори, які діють на жіночий
організм, можуть порушувати нормальну будову і дозрівання статевих клітин та
стати причиною мутації або аномального розвитку. Овоцити, які розвиваються у
жінки у віці 40–50 років, виявляються значно старшими, ніж ті, овуляція яких
настала у більш молодому віці.

На підставі клінічних спостережень за вагітними жінками одержано дані, які

свідчать про те, що різні порушення в обміні речовин, нестача, іноді надлишок
деяких вітамінів, інфекційні і ендокринні хвороби здатні викликати тяжкі
порушення ембріонального розвитку.

Надлишок деяких гормонів може стати причиною аномалій розвитку плода. Після
введення кортизону (гормону наднирників) самкам пацюків на 12-й день вагітності
у всіх зародків сформувалась розщілина піднебіння, причому більше інших дефектів
не спостерігалось.

У процесі ембріонального розвитку функціонують деякі ендокринні залози,

впливаючи на формування плода: вилочкова залоза — на утворення лімфоцитів,
інсулярний апарат підшлункової залози на вуглеводний обмін, гормон щитовидної
залози — тироксин — відіграє важливу роль в процесах росту і диференціації
тканин плода.

Недостатнє надходження гормонів у кров під час вагітності приводить до різко

вираженого затримання психічного розвитку дитини, часто до кретинізму.

При гіпофункції прищитовидних залоз відбувається зменшення вмісту кальцію в

крові, що приводить до судом м’язів рук, тулуба, обличчя. При гіперфункції -
відбувається декальцинація кісток, внаслідок чого кістки стають ламкими, легко
деформуються, викривляються.
Шумовий стрес може привести до порушення формування скелету і ряду інших
дефектів у плода.

Фактори середовища, які здатні викликати порушення розвитку дитини, каліцтва,

називаються тератогенними. У різні періоди розвитку ембріон виявляється
чутливим до тих чи інших фізичних факторів і хімічних речовин, які потрапляють в
організм матері. Так, вживання хініну, алкоголю, отруєння токсичними речовинами,
нестача кисню можуть порушувати розвиток органів, і, насамперед, нервової
системи плода. Іноді після впливу названих факторів народжуються мікроцефали
(діти з малою головою); іноді у зародка зовсім немає головного мозку (аненцефали).
Тератогени можуть бути причиною не тільки морфологічних, але й функціональних
аномалій. Так, дози гідроксисечовини, які не викликають морфологічних порушень
у центральній нервовій системі зародка, призводять до її функціональних розладів.

Причиною ряду каліцтв є токсини паразитів. Відмічені різноманітні пороки

розвитку немовлят через захворювання матері токсоплазмозом, збудник якого —
одноклітинний організм із типу найпростіших — токсоплазма.

Препарат хлоридін, який використовують для лікування і профілактики малярії,

токсоплазмозу і низки інших протозойних хвороб, має тератогенну дію.

Антибіотик актиноміцин Д, не справляючи токсичної дії на материнський організм,

у зародків порушує формування органів і тканин ектодермального походження,
особливо очей і мозку.

+Потужним пошкоджуючим тератогенним фактором є рентгенівські промені та інші

види іонізуючого випромінювання. Непряма дія радіації на плід (через організм
матері) пов’язана із загальними порушеннями фізіологічних функцій матері, а також
із змінами, які відбулися в тканинах і судинах плаценти. Найбільшу чутливість до
променевих впливів мають клітини нервової системи і кровотворних органів
ембріона. Інфекційні хвороби являють серйозну небезпеку для розвитку плоду.
Шкідлива дія на плід таких вірусних захворювань як кір, віспа, краснуха, грип,
поліомієліт, паротит, виявляється переважно в перші місяці вагітності.

Інша група захворювань, наприклад, дизентерія, холера, сибірська язва, туберкульоз,

сифіліс, малярія впливає на плід у другу і останню третину вагітності.

Неповноцінне харчування, інфекційні хвороби у чоловіків (особливо сифіліс,

туберкульоз, бруцельоз тощо) чи хімічні агенти можуть знизити життєдіяльність
сперматозоїдів чи викликати затримку їх дозрівання. Часто порушується зародковий
розвиток у тих випадках, коли батько чи мати страждають на алкоголізм. У
хронічних алкоголіків діти часто народжуються з ослабленими розумовими
здібностями.

2. Розвиток людини у процесі індивідуального життя називають онтогенезом. Він

полягає у змінах, що носять закономірний, послідовний, прогресивний характер, як
рух від нижчих до вищих рівнів життєдіяльності, її структурне та функціональне
вдосконалення. Онтогенез відбувається у різних напрямах: морфофізіологічний (як
становлення організму), психічний (розвиток людини як свідомої суспільної
істоти). Виділяють декілька аспектів розвитку: біологічний, психічний, соціальний і
духовний (моральний).
Біологічний розвиток проявляється в дозрівання анатомо-фізіологічних структур,
зміни функцій різних систем і органів людини.
Психічний розвиток виражається в ускладненні психічних процесів і здібностей -–
почуттів, відчуттів, сприйняття, мислення, пам'яті, уяви, в ускладненні таких
психічних утворень, як здатності і мотиви діяльності, потреби і інтереси, ціннісні
орієнтації.
Соціальний розвиток – це поступове входження людини в різні види
відносин – економічні, правові, суспільні, виробничі. Людина стає членом
суспільства, засвоюючи всі ці види відносин і в них – свої функції.
Духовний (моральний) розвиток проявляється в осмисленні людиною життєвого
призначення.
Вік (у психології) - конкретна, відносно обмежена в часі ступінь психічного
розвитку індивіда та його розвитку як особистості, яка характеризується сукупністю
закономірних фізіологічних і психологічних змін, не пов'язаних з розходженням
індивідуальних особливостей.
Виділяють поняття хронологічного, біологічного, психологічного та соціального
віку.
Хронологічний вік виражається кількістю календарних років, місяців, днів від
моменту народження.
Біологічний вік визначається станом обміну речовин і функцій організму в
порівнянні із середньостатистичними показниками.
Психологічний вік встановлюється шляхом співвіднесення рівня психічного
(інтелектуального і емоційного) розвитку індивіда з відповідним нормативним
рівнем.
Соціальний вік вимірюється за допомогою співвіднесення рівня соціального
розвитку людини (наприклад, володіння певним набором соціальних ролей) з тим,
що статистично нормально для її однолітків.
Так як ріст і розвиток мають індивідуальні особливості, та чи інша фаза
біологічного, психічного або соціального розвитку дитини може початися раніше
або пізніше в порівнянні з середніми показниками для популяції. Зустрічаються
діти, біологічний, психологічний або соціальний розвиток яких значно випереджає
хронологічний (паспортний) вік, або навпаки, значно відстає. Наприклад, різниця
між хронологічним і біологічним віком може досягати 5 років.
У XX столітті намітилася тенденція до прискорення темпів біологічного розвитку
дітей і підлітків, а також до збільшення абсолютних розмірів тіла дорослих. Це
явище отримало назву акселерації. Вона проявляється в більш ранньому статевому
дозріванні і більш ранньому досягненні віку шкільної зрілості (в середньому 6
років).
Вікова періодизація
 Вікова періодизація – це спроба виділити загальні закономірності, яким
підкоряється життєвий цикл людини.Поділ життєвого шляху на періоди дозволяє
краще зрозуміти закономірності розвитку і специфіку окремих вікових етапів. 

У 1965 році була прийнята фізіологічна періодизація на Міжнародному симпозіумі з

вікової фізіології і виділяє сім періодів розвитку в дитинстві і юнацтві:
 Період новонародженості (з 1 по 10 день після народження)
 Грудний вік (з 11 дня до року)
 Раннє дитинство (з 1 року до 3 років)
 Перший період дитинства (з 3 років до 8 років);
 Другий період дитинства (у хлопчиків з 8 до 12 років, у дівчаток - з 8
до 11 років)
 Підлітковий вік (у хлопчиків з 13 до 16 років, у дівчаток - з 12 до 15
років)
 Юнацький вік (у юнаків від 17 до 21 року, а у дівчат - від 16 до 20
років).
 
Стадії розвитку за Еріком Еріксоном
Американський психолог Ерік Еріксон (1902-1994) виділив декілька
психосоціальних стадій розвитку особистості.

  Немовля (від народження до кінця 1 року). У цей період

завдяки  материнській турботі закладаються основи здорової особистості у  вигляді
загального почуття довіри, «впевненості», «внутрішньої  визначеності». Людина довіряє
соціуму, виходячи з міри довіри до  своєї матері. Почуття недовіри, страху, підозрілості
з'являється,  якщо мати ненадійна, неспроможна, відкидає дитину.

  Раннє дитинство (від 1 до 3 років). Дитина починає

самостійно діяти (наприклад, стояти, ходити, дертися, вмиватися, одягатися,
їсти). Ідентичність дитини на цій стадії може бути позначена формулою: «Я сам» і
«Я – те, що я можу». Розумна дозволеність сприяє становленню автономії дитини. У
разі постійної гіперопіки або ж, навпаки, коли батьки очікують від дитини занадто
багато з того, що лежить за межами її можливостей, у неї виникає сумнів і
невпевненість у собі, слабка сила волі.
 
 

Вік гри (від 3 до 6 років). У дошкільному періоді

розгортається конфлікт між ініціативою і провиною. Діти починають цікавитися
різними видами діяльності, пробувати нове, контактувати з однолітками, з
готовністю піддаються навчанню і вихованню. Це вік, коли головним почуттям
ідентичності стає «Я - те, що я буду». Заохочення починань дитини сприяють
становленню ініціативності, розширення меж незалежності, розвитку творчих
здібностей. При надмірному контролі і обмеження діяльності у дітей виникає сильне
почуття провини. Діти, охоплені почуттям провини, пасивні, скуті і в майбутньому
мало здатні до продуктивної праці.
 

Шкільний вік (від 6 до 12 років). У цьому віці відбувається вихід дитини за межі
сім'ї і починається систематичне навчання. Діти прагнуть дізнатися, що з чого
виходить і як воно діє. Ідентичність дитини тепер виражається так: «Я – те, чого я
навчився». Навчаючись в школі, діти долучаються до правил усвідомленої
дисципліни, активної участі. Небезпека цього періоду полягає в появі почуття
неповноцінності, або некомпетентності, сумнівів у своїх здібностях або в статусі
серед однолітків.
 
Юність (від 12-13 до 19-20 років) – найважливіший період в психосоціальному
розвитку людини. Вже не дитина, але ще й не дорослий, підліток стикається з
новими соціальними ролями і пов'язаними з ними вимогами. Він оцінюють світ і
ставлення до нього, здійснюють стихійний пошук нових відповідей на важливі
питання: «Хто я?», «Ким я хочу стати?». Підлітки відчувают

ь пронизливе почуття своєї непотрібності, душевного

розладу і безцільності, іноді кидаються у бік «негативної» ідентичності,
делінквентної (відхиленої від норми) поведінки. Криза ідентичності, або рольова
сплутаність, призводить до нездатності вибрати кар'єру або продовжити освіту,
іноді до сумнівів у власній статевій ідентичності. Позитивна якість, пов'язана з
успішним виходом з кризи періоду юності, – це здатність зробити свій вибір, знайти
свій шлях у житті і залишатися вірним взятим на себе зобов'язанням, прийняти
суспільні підвалини і дотримуватися їх. 

Поняття про адаптацію та фізіологічні резерви організму людини

Праця як форма життєдіяльності людини здійснюється за певних умов виробничого

середовища та за певних нервово-м’язових навантажень. Організм працівника разом
з виробничим середовищем складає єдине ціле. Зовнішнє середовище підтримує
життєдіяльність організму, забезпечуючи його киснем, їжею, необхідними для
поповнення енергії. Водночас організм працівника являє собою систему, яка
одночасно тісно пов’язана з зовнішнім середовищем і різко відокремлена від нього.
Це означає, що організм має своє внутрішнє середовище, яке значно відрізняється
від зовнішнього. Характерною особливістю внутрішнього середовища організму є
його відносна постійність. За будь-яких змін зовнішніх умов внутрішнє середовище
залишається постійним, що є необхідною умовою життєдіяльності організму.
Стійкі постійні кількісні показники, які характеризують нормальний стан
внутрішнього середовища і всього організму, називаються фізіологічними
константами. До них належать температура тіла, артеріальний тиск крові,
концентрація у крові цукру, білків та інші.
Функції організму можуть нормально здійснюватися лише тоді, коли умови
зовнішнього середовища повністю відповідають його потребам. Якщо умови
зовнішнього середовища, у тому числі виробничого, змінюються, стають
несприятливими, ускладнюють його життєдіяльність, то на протидію їм організм
спрямовує спеціальні механізми, які зберігають постійність внутрішнього
середовища або змінюють його в межах, визначених фізіологічними законами. Це
механізми адаптації. Адаптація (пристосування) — це динамічний процес, завдяки
якому в організмі підтримується постійність внутрішнього середовища в мінливому
зовнішньому середовищі. Вона полягає в перебудові фізіологічних процесів залежно
від зміни умов взаємодії організму з навколишнім середовищем, у широкому
комплексі фізіологічних зрушень в організмі. Комплекс складних пристосовних
реакцій організму, спрямованих на ліквідацію або максимальне обмеження впливу
різних факторів зовнішнього середовища, які порушують його постійність,
називається гомеостазом. Новий гомеостатичний стан формується завдяки процесу
адаптації щоразу, коли в системі організм — середовище виникають значні зміни.
Отже, організм і середовище перебувають не в статичній, а динамічній рівновазі, і
процес адаптації здійснюється постійно. Під час праці у людини формуються нові
характеристики гомеостазу, так званий гомеостаз діяльності, який відповідає
конкретним умовам праці.
Зв’язок організму з зовнішнім середовищем, регулювання його роботи відповідно до
змін зовнішніх умов здійснює центральна нервова система.
Пристосування організму до мінливих умов зовнішнього середовища і збереження
постійності його внутрішнього середовища здійснюються рефлекторним і
гуморальним шляхом. Центральна нервова система, посилаючи імпульси різним
органам, посилює або послаблює їх діяльність, пристосовуючи до зовнішніх умов.
Хімічний, або гуморальний, механізм регуляції полягає в тому, що хімічні речовини
розносяться кров’ю по всьому організму і залежно від їх концентрації гальмують
або активізують роботу тих чи інших органів. Обидва механізми регуляції
взаємопов’язані і становлять єдиний нейрогуморальний механізм, який забезпечує
саморегуляцію фізіологічних функцій організму.
Пристосовні реакції організму людини до зовнішнього середовища виявляються у
формі складних рефлекторних актів. Крім того, адаптація, як пристосовні зміни в
організмі, характеризується розширенням фізіологічних можливостей, збільшенням
працездатності або підвищенням фізіологічної опірності організму зовнішнім
впливам. Забезпечується ця можливість шляхом: зміни порогів чутливості
аналізаторів; підвищення лабільності фізіологічних систем, яка полягає в швидкому
поверненні до вихідного стану; переходу фізіологічних систем на більш високі рівні
функціонування; розширення діапазону фізіологічних резервів; мобілізації
енергетичних ресурсів та захисних сил.
Суттєвий вплив на адаптаційні процеси людини, зокрема у трудовій діяльності, має
психічна адаптація. Вона базується на використанні людиною раніше набутого
досвіду, враховує потреби і мотивацію, що забезпечує більш точну диференціацію
реакцій і поведінки працівника.
Психічна адаптація в трудовій діяльності — це процес встановлення оптимальної
відповідності між особистістю і навколишнім середовищем, в тому числі
соціальним, яка сприяє задоволенню актуальних потреб і реалізації значущих цілей
за умови збереження фізичного і психічного здоров’я працівника.
Адаптація людини до праці має активний характер. Працівник не лише
пристосовується до зовнішнього середовища, а й змінює його, водночас змінюючись
і сам. При цьому за сприятливих умов виробничого середовища і за оптимальних
навантажень підвищуються стійкість і працездатність організму, за несприятливих
умов рівень активності фізіологічних систем знижується.
Пристосування організму працівника до умов виробничого середовища і трудових
навантажень забезпечується його резервами.
Резерви організму — це його здатність посилювати свою діяльність порівняно зі
станом відносного спокою. Розмір резервів окремої функції — це різниця між
максимально можливим рівнем і рівнем в стані відносного фізіологічного спокою.
Наприклад, хвилинний об’єм дихання в спокої становить в середньому 5…8 л
повітря, а максимально можливий за важкої роботи 120…200 л. Резерв становить
115…192 л. Аналогічно змінюються інші фізіологічні показники. При фізичних
навантаженнях фізіологічні показники можуть збільшуватися в 2—16 разів
порівняно зі станом спокою. Організм людини має морфологічні, біохімічні,
фізіологічні, психологічні резерви.
Морфологічні резерви характеризуються особливостями будови тканин і органів,
надлишком певних структурних елементів порівняно з потребою. Наприклад, у
крові міститься в 500 разів більше протромбіну, ніж потрібно для згортання всієї
крові.
Біохімічні резерви пов’язані з запасом енергетичних речовин в організмі.
Фізіологічні резерви зумовлюються функціональним станом окремих органів і
організму в цілому, діяльність яких посилюється в результаті нейрорегуляції.
Психологічні резерви пов’язані з психічними функціями людини, є показником
розумової працездатності і визначаються високою стійкістю до несприятливих
факторів зовнішнього середовища.
Загальні фізіологічні резерви працівника залежать від резервів його рухового
апарату, дихальної і серцево-судинної систем. З фізіологічними резервами організму
пов’язана фізична працездатність людини. Мобілізації резервів за рахунок
активізації фізіологічних функцій сприяє м’язова діяльність. При цьому фізіологічні
резерви використовуються послідовно залежно від вимог і умов роботи. Так, перша
черга резервів включається зразу при переході організму від стану відносного
спокою до неважкої м’язової діяльності. Друга черга резервів використовується під
час виконання робіт, які вимагають дуже великих фізичних зусиль. У
повсякденному житті людина використовує лише близько 35% своїх резервних
можливостей. Якщо робота вимагає використання 50% наявних резервів, то у
працівника розвивається фізична та психічна втома, а отже виконання роботи
змушує його
докладати великих вольових зусиль. У разі використання 65% резервів необхідні
надзвичайні вольові зусилля, і така напружена робота швидко припиняється. Понад
ці резерви робота взагалі неможлива. У процесі виробничої діяльності людина
ніколи не працює на межі своїх можливостей, тобто не використовує максимально
свої фізіологічні резерви. Звичайне навантаження працівника в нормальних умовах
виробництва становить 30—45% від максимального навантаження, яке людина
може виконати, мобілізуючи свої фізіологічні резерви.
Реалізація фізіологічних резервів працівника при виконанні роботи відбувається
шляхом підвищення ефективності обмінних процесів в організмі, посилення роботи
органів дихання і серцево-судинної системи, перерозподілу крові до працюючих
органів, розширення механізмів терморегуляції і т. ін. Значним чинником і
механізмом мобілізації фізіологічних резервів є емоції.
Загалом рівень активності фізіологічних систем у процесі праці залежить від
вихідного функціонального стану працівника перед роботою, інтенсивності
 навантажень і умов праці, стійкості організму, індивідуальних особливостей,
пов’язаних з віком, статтю, властивостями нервових процесів, м’язовою силою і
витривалістю тощо. Знання закономірностей зміни фізіологічних функцій
працівника має вважливе значення для обгрунтування навантажень, оптимізації
умов праці і відпочинку.

Функції організму можуть нормально здійснюватися лише тоді, коли умови

зовнішнього середовища повністю відповідають його потребам. Якщо умови
зовнішнього середовища, стають несприятливими, то на протидію їм організм
спрямовує спеціальні механізми, які зберігають постійність внутрішнього
середовища або змінюють його в межах, визначених фізіологічними законами. Це
механізми адаптації.

+адаптація - процес пристосування організму до мінливих умов середовища, що

означає можливість пристосування людини до природних, виробничим або
соціальних умов. Зв’язок організму з зовнішнім середовищем, регулювання його
роботи відповідно до змін зовнішніх умов здійснює центральна нервова система.
Центральна нервова система, посилаючи імпульси різним органам, посилює або
послаблює їх діяльність, пристосовуючи до зовнішніх умов. Адаптація забезпечує
працездатність, максимальну тривалість життя і репродуктивність в неадекватних
умовах середовища.

Пристосовні реакції організму людини до зовнішнього середовища виявляються у

формі складних рефлекторних актів. Крім того, адаптація, як пристосовні зміни в
організмі, характеризується розширенням фізіологічних можливостей, збільшенням
працездатності або підвищенням фізіологічної опірності організму зовнішнім
впливам. Забезпечується ця можливість шляхом: зміни порогів чутливості
аналізаторів; підвищення лабільності фізіологічних систем, яка полягає в швидкому
поверненні до вихідного стану; переходу фізіологічних систем на більш високі рівні
функціонування; розширення діапазону фізіологічних резервів; мобілізації
енергетичних ресурсів та захисних сил.

Класифікація діагностичних методів та методик

Методи діагностики поділяються на:

 неекспериментальні (служать для виявлення наявності або відсутності

якої-небудь психологічної особливості);

 діагностичні (для кількісного вимірювання);

 експериментальні (для пояснення психічних явищ);

 формуючі (для виявлення можливостей розвитку).

1. Неекспериментальні діагностичні методи.

1. Спостереження

Метод збору первинної соціальної інформації шляхом прямої та безпосередньої

реєстрації дослідником, на основі цілеспрямованого сприймання, подій, які
відбуваються з людиною чи групою [1, с. 7]. Це один з основних методів, що
використовуються в педагогічній практиці, метод тривалого й цілеспрямованого
опису психічних особливостей. Застосування цього методу передбачає обов'язкову
систематизацію отриманих даних і формулювання висновків. Для того, щоб
спостереження було науковим, воно має задовольняти такі вимоги:

1. Цілеспрямованість – спостереження проводиться за проявами

конкретних особистісних рис.

2. Планування – необхідно вирішити, що спостерігати, скласти план, де

вказані терміни і засоби, показники, можливі прорахунки й помилки та способи
запобігання, передбачувані результати.

3. Природність – спостереження проводиться в природних для учня

умовах.

4. Систематичність – спостереження проводиться не від випадку до випадку, а

систематично, згідно з планом.

5. Об'єктивність – учитель має фіксувати не те, що він «хоче побачити» на

підтвердження свого припущення, а об'єктивні факти.

Необхідно пам'ятати деякі правила, застосовуючи метод спостереження: практично

неможливо виключити вплив випадкових чинників; фіксувати тільки те, що
відповідає меті спостереження; спостереженню не підлягають інтимні ситуації;
метод пасивний: учитель спостерігає ситуації, які створюються незалежно від його
планів, він не може вплинути на хід подій; спостереження надає інформацію, яку
складно піддати кількісному аналізу.

2. Анкетування

Анкетування – це методичний прийом, який використовується з метою отримання

психологічної інформації з допомогою системи запитань. Через анкетування
вчитель отримує дані про думки й особистісні якості школярів.

Запитання анкет бувають відкритими (передбачають відповіді на свій розсуд) і

закритими (надаються готові відповіді для висловлення своєї згоди або незгоди,
список відповідей на вибір або відповіді для визначення їхнього місця в
класифікації).
 До «плюсів» анкетування слід зарахувати: масовість обстеження. велику швидкість
збору інформації, легкість обробки результатів, можливість застосування
статистичних методів.

До недоліків слід віднести такі: анкетування не враховує різницю в розумінні

запитань школярами, об'єктивність відповідей не завжди висока, оскільки учні
можуть несумлінно поставитися до опитування.

3. Аналіз результатів діяльності

Цей метод дозволяє вчителю отримувати різноманітну інформацію про учнів,

аналізуючи їхню навчальну роботу.

Дуже часто, знайомлячись з учнями, просять написати твори, в яких вони краще,
ніж в анкетах, висловлюють своє ставлення до навчальних предметів, занять у
вільний час, захоплень, інших аспектів життя. Наприклад, шляхом аналізу творів
можна встановити не тільки наявність пізнавальних інтересів учнів, але певною
мірою і рівень розвитку їхньої свідомості, ступінь емоційної захопленості, характер
пізнавальних інтересів, а також скласти уявлення про літературні здібності,
словниковий запас, образне мислення.

4. Вивчення

Вивчення окремих учнів і класу в цілому має бути спрямоване на розкриття причин
їхньої поведінки та мотивів. Дослідження процесу розвитку кожного учня
здійснюється впродовж усіх років його навчання. Діагностика охоплює всіх учнів
без винятку і проводитися шляхом систематичних діагностичних зрізів по кожному
з параметрів розвитку. Такий підхід забезпечує ефективне використання результатів
діагностичної діяльності.

5. Бесіда

Метод встановлення в ході безпосереднього спілкування психічних особливостей

учня, який дозволяє отримати необхідну інформацію з допомогою заздалегідь
підготовлених запитань. Бесіду можна проводити не тільки з учнями, але і з
учителями або батьками.

Бесіда може бути стандартизованою або вільною. У першому випадку бесіда

ведеться за суворо регламентованою програмою, із жорсткою послідовністю
пред'явлення чітко сформульованих питань. Це дає можливість точно фіксувати
відповіді й порівняно легко обробляти результати. У другому випадку зміст
запитання наперед не планується, спілкування протікає вільніше, ширше, але це
ускладнює організацію проведення бесіди й обробку результатів. Ця форма
проведення бесіди ставить дуже високі вимоги до викладача.

Готуючись до бесіди, необхідно провести попередню роботу.

1. Треба продумати всі аспекти проблеми, підібрати факти, постановити
мету.

2. Визначити послідовність тем або питань.

3. Вибрати місце і час для розмови. Необхідно, щоб поряд не було людей,
присутність яких могла б збентежити або, ще гірше, вплинути на щирість
співрозмовника.

Слід враховувати, що бесіда надає нам не об'єктивні факти, а думки дитини. Може
статися, що вона довільно або мимоволі спотворює реальний стан справ. Крім того,
учень, наприклад, часто вважає за краще сказати те, що від нього чекають.

Особливої проблеми набуває спосіб фіксації змісту бесіди. Робити магнітофонний

запис без згоди співрозмовника забороняється з етичних і юридичних міркувань.
Відкритий запис бентежить і пригнічує співрозмовника так само, як і
стенографування. Безпосередня фіксація відповідей під час бесіди стає серйозною
перешкодою, якщо інтерв'юера цікавлять не стільки факти і події, скільки точка
зору, позиція з того або іншого питання. Записи, зроблені безпосередньо після
бесіди, можуть мати відтінок суб'єктивного ставлення.

2. Вимірювальні діагностичні методи

Діагностичні методи дозволяють не просто описати ті чи інші психічні особливості

особистості або групи людей, але й виміряти їх. Наводимо приклади засобів
вимірювання.

1. Шкалування

З його допомогою реальні якісні психологічні явища набувають числового

вираження у формі кількісних оцінок. Розрізняють три види шкал: оціночні шкали,
соціометричні шкали, тести.

2. Оціночні шкали

Вони прості у застосуванні, надають можливість застосування математичних

методів обробки й аналізу результатів дослідження. Суть цього методу полягає в
тому, що реальні психічні явища моделюють з допомогою числових систем за
наперед обумовленими оцінками.

Одним з видів оціночного шкалування, який набув широкого поширення, є рейтинг.

Він є діагностичним методом вимірювання психічних явищ компетентними
суддями, експертами шляхом опитування та оцінювання. Рейтинг вимагає
ретельного підбору експертів, точної, зручної
 системи оцінок. Його використовують, наприклад, для оцінки перспективності
методів навчання й ефективності діагностичних засобів.

Шкали ранжирування утворюються шляхом порівняння окремих показників.

Показники розташовують у ряд за ступенем важливості. На підставі ранжирування
учнів класу за певними якостями встановлюють залежність двох явищ.

Парне порівняння. Суть його – в зіставленні двох учнів за однією якістю. Якщо цією
якістю обидва учні володіють рівною мірою, то кожному з них проставляють по
одному балу. Якщо ж досліджувана якість у першого розвинена краще, ніж у
другого, то першому ставлять два бали, а другому – нуль балів. Підсумовуючи
отримані кожним учнем бали, ми отримуємо кількісний вираз рівня розвитку певної
якості в учнів.

3. Соціометричні шкали

Цей вид шкал найважливіший для класного керівника, оскільки з їх допомогою

вивчається структура соціальних взаємостосунків у класі. Наприклад, методика
соціометрії дозволяє виявити міжособистісні стосунки в класі. Залежно від
характеру стосунків можуть бути поставлені різні питання: «З ким би ти хотів
сидіти за однією партою?», «Кого ти рекомендував би для участі в дискусії за
темою..?» Учневі пропонується підписати свій аркуш і написати на ньому прізвища
вибраних однокласників, дотримуючись послідовності переваг (у першу, у другу
чергу).

Потім на окремому аркуші креслиться соціограма. Вона зображується у вигляді

чотирьох концентричних кіл, в які вписують учнів класу. У перше коло (центральне)
потрапляють ті, хто набрав удвічі більше від середньої кількості виборів, у друге
коло – середню кількість виборів, у третє – кількість виборів менша за середню, у
четверте – не отримали жодного вибору. Вибір позначають вектором, направленим
від того, хто вибирає, до того, кого він вибрав.

4. Тестування

Це метод, техніка вивчення і визначення складних властивостей та якостей

особистості, які не піддаються безпосередньому спостереженню, на основі
використання спеціально розроблених стандартних завдань (тестів), результати яких
є показником розвитку певних психологічних якостей, властивостей особистості чи
соціальних груп. [1, с. 7]

Вперше такий метод використав американський психолог Ф. Гальтон, але широке

розповсюдження отримав завдяки дослідженням Д. Кеттела. В 1896 році
французький психолог А. Біне надрукував свою першу серію тестів для вивчення
особистості. Але ці дослідження були недостатніми, оскільки процеси вивчалися
ізольовано один від одного. Психометричні тести Д. Векслера також викликали
 серйозні нарікання дефектологів, бо вони давали уявлення про розвиток дитини як
просте кількісне зростання.

Окрім того тести мають ще ряд недоліків. Так, в них не обґрунтовується, чому для
дослідження взяті саме ці якості, а не інші. Іншим їх недоліком є відсутність
психологічного, якісного аналізу відповідей учнів [14, с. 44].

Сучасна психодіагностика використовує такі основні види тестів [10]:

 тести інтелекту (задачі на логічні відношення, узагальнення,

кмітливість);

 тести досягнень (йдеться про виявлення ступеня конкретних знань);

 особистісні тести (з метою вивчення характеристик особистості, її

психологічних якостей);

 проективні тести (використовують у процесі дослідження властивостей

і характеристик, в існуванні яких людина цілком не впевнена, не усвідомлює або не
хоче визнавати у себе, наприклад, негативні риси, мотиви);

 тести креативності (за їх допомогою досліджують розвиток творчих

здібностей).

У школах розвинених країн упровадження і вдосконалення тестів відбувалося

швидкими темпами. Широкого поширення набули діагностичні тести шкільної
успішності, які використовують форму альтернативного вибору правильної
відповіді з декількох правдоподібних, написання дуже короткої відповіді
(заповнення пропусків), дописування літер, цифр, слів, частин формул тощо.

Головними критеріями якості тесту є надійність і валідність. Надійність тесту

визначається постійністю оцінок, які отримує досліджуваний при повторному
тестуванні тим самим тестом або його аналогічною (еквівалентною) формою.
Надійний тест дає високий показник збігу оцінок, що дає підставу розглядати його
як достовірний інструмент психологічного дослідження. Валідність – ступінь
відповідності тесту явищу, для вимірювання якого він призначений. Надійність і
валідність тесту обґрунтовують за допомогою математичної статистики.

Проте тестування має й слабкі місця. Найважливішим з них є залежність його

результатів від освіти досліджуваного, його можливостей оволодівати надбаннями
культури. Потрібно також пам’ятати, що некоректно інтерпретовані тести можуть
набути для особистості прогностичного значення

3. Експериментальні методи
 Експеримент є методом психологічного дослідження, який дозволяє не тільки
описати явище, але й пояснити його. Цей метод в основному застосовується в
науковій педагогіці. Також він може використовуватися в повсякденній діяльності
вчителя для перевірки ефективності нових і оптимізації відомих прийомів роботи,
що добре зарекомендували себе. [3, 9-17]

1. Природний експеримент полягає в тому, що вихованець, перебуваючи

у природних для нього умовах (навчальної, трудової, спортивної, ігрової діяльності),
не знає, що його досліджують. Вчитель-вихователь створює спеціальні умови
діяльності учнів (певні форми організації навчання, методи, умови, які вимагають
долати труднощі, виявляти взаємодопомогу та ін.) і аналізує особливості поведінки
вихованців у цих умовах. Тут є елемент моделювання.

2. Лабораторний експеримент проводиться в штучних для учня умовах,

які спеціально створюються і враховуються. Він здійснюється у спеціально
обладнаних лабораторіях із використанням спеціального обладнання. Цей вид
експерименту викликає напруженість, скутість піддослідних і нерідко призводить до
спотворення, необ'єктивності отриманих результатів. Тому в практиці роботи
вчителів, класних керівників цей вид дослідження використовується рідко. [9]

3. Моделюючий експеримент

Цей метод пояснює психічні явища з допомогою їх моделювання. У

експериментальній ситуації учень відтворює (моделює) ту або іншу природну для
нього діяльність: емоційні або естетичні переживання, запам'ятовування необхідної
інформації. [3, 9-17]

4. Формуючі методи

Сутність формувальних методів полягає у вивченні психологічних особливостей

дітей у природних умовах навчально–виховного процесу шляхом активного
формування тих психічних якостей, які передусім цікавлять вихователя. Тут
важливий не стільки рівень актуального розвитку школяра, скільки "зона його
найближчого розвитку", особливості її формування. Тому для цього методу
характерні своєрідні назви: навчальний, перетворювальний, виховний,
моделювальний експеримент. [ 7, с. 85]

Формувальний експеримент виконує одночасно дві функції. З одного боку, він має
на меті вивчення психологічних особливостей і механізмів, а з іншого – реалізацію
виховних і освітніх завдань, надання допомоги учням у навчально-виховному
процесі. Цей метод, допомагаючи простежити за психічними змінами особистості,
вдало поєднує психологічний аспект вивчення школярів з пошуком і розробкою
оптимальних шляхів навчально-виховної роботи через активне залучення дитини до
організованої вчителем-вихователем діяльності та цілеспрямований вплив на неї і
дає змогу формувати, помітно змінювати психічні якості, розширювати зону
актуального розвитку дитини та ін. [9]
Отже, педагогічна діагностика вивчає принципи і методи розпізнавання та
встановлення ознак, що характеризують нормальний (або з відхилом від норм)
перебіг педагогічного процесу та розглядає процедури встановлення діагнозу.

Соматометрія – визначення довжини та маси тіла, окружності грудної клітки (ОГК)

( в стані спокою, максимального вдиху та видиху – екскурсія (рух) грудної клітки), а
фізіометрія – визначення життєвої ємності легень (ЖЄЛ), м’язової сили кисті,
станової сили (м’язів – розгиначів спини). Соматометрія (антропометрія) є основним
методом дослідження фізичного розвитку і передбачає вимірювання розмірів частин
людського тіла. За антропометричними даними визначається динаміка фізичного
розвитку і дається оцінка розвитку у різні періоди. Антропометричне обстеження
здійснюють стандартним інструментарієм за загальноприйнятою уніфікованою
методикою[1]. Антропометрія включає виміри довжини (см) i маси тіла (кг), ОГК
(см). Для виміру довжини тіла використовують антропометр (ростомір). Зріст
вимірюється без взуття. Людина стоїть на платформі спокійно, опустивши руки,
дотикаючись стійки вимірювача зросту трьома точками: п'ятками, сідницями, між
лопатковою частиною спини. Горизонтальну планку опускають на тім'я і за шкалою
визначають зріст.

Соматоскопія дозволяє оцінити статура, пропорції тіла, поставу, шкірні покриви,

особливості розвитку мускулатури і кісткової системи, жироотложение, особливості
будови грудної клітки, спини, хребта, ніг, ступінь статевого дозрівання з розвитку
вторинних статевих ознак у підлітків.

Соматоскопію треба проводити в світлому і теплому приміщенні при температурі не

нижче 18-20 ° С. Обстежуваний повинен бути тільки в трусах або плавках. Метод
соматоскопії дозволяє визначити тип статури, виявити будь-які дефекти розвитку.

Статура оцінюють як міцне або слабке, середнє або нижче середнього, правильне
або неправильне (при наявності дефектів розвитку). Для більш об'єктивної оцінки
статури застосовується метод біофотометріі, коли обстежуваного фотографують
спереду, збоку і зі спини на тлі градуйованою сітки. Найбільш цікаві дані можна
отримати при використанні біофотометріі в динамічних спостереженнях.

3.

Основні етапи вікового розвитку.

Програма індивідуального вікового розвитку регулюється генетичним апаратом. На

окремих вікових етапах дерепресується1 чітко визначена частина генному.Зовні це
виражається в прискореному дозріванні2 тієї чи іншої структури і функції. Ці етапні
моменти розвитку одержали відображення в сучасній віковій періодизації.

За період новонародженості3, в грудному віці (до 1 року) та в перший рік

переддошкільного періоду (від 1 до 3 років) у дитини відбувається прискорене
формоутворення і дозрівання нервових структур головного мозку. Удосконалення
структури призводить до функціонального стрибка: росту пізнавальних
можливостей дитини як в переддошкільному, так і особливо в дошкільному віці (від
3 до 7 років).

На момент вступу дитини до школи закінчується період першого дитинства.

В молодшому шкільному віці (від 7 до 12 років) закінчується морфологічна

диференціація клітин кори великих півкуль, утворюються умови для вищих форм
аналітико-синтетичної функції мозку. З 8-9 років у дівчаток і з 10-11 років у
хлопчиків починається препубертатні, що передують періоду полової зрілості,
зміни.

Полова зрілість у дівчаток продовжується від 12 до 16 років, у хлопчиків – від 13 до

17-18 років.

Пубертатний період супроводжується більш інтенсивними темпами розвитку

організму, складними морфофункціональними перебудовами, пов’язаними з
підготовкою до репродуктивної функції. В цьому періоді відмічаються і найбільш
високі темпи росту і збільшення маси тіла.

В пубертатному періоді відбуваються стрибкоподібні зміни як структури, та і

функцій окремих органів. Стрибок росту – видовження тулуба. Через три місяці
після ростового стрибка настає різке збільшення м’язової маси, а через півроку –
збільшення маси тіла. Стрибкоподібні зміни відрізняються і в розмірах внутрішніх
органів – серця, печінки, шлунку.

Пубертатні стрибки пов’язані з інтенсивним розвитком репродуктивної системи.

З 12 років 6 місяців спостерігається прискорений ріст зовнішніх статевих органів у
хлопчиків. В цей же час у них з’являється і виражені вторинні статеві ознаки. Через
два роки з’являється волосся в пахвовій ямці і на обличчі, відбувається розростання
хрящів гортані і послідуюче ламання голосу.

У дівчаток перші ознаки пубертатного періоду характеризуються набуханням

області сосків, хоча поява волосся на лобку може випереджати це. Перша
менструація співпадає з закінченням максимального темпу приросту тіла в довжину.

З завершенням періоду статевої зрілості не закінчуються процеси росту і розвитку.

В юнацькому віці1 продовжується ріст тіла в довжину (на 1-2 см. за рік),
завершується структурне і функціональне дозрівання соматичних і вегетативних
систем.

Період зрілості настає у жінок до 20 років, у чоловіків до 21 року. Зрілий вік – це
вік чоловіків від 21 року до 60 років і у жінок від 20 – до 55 років.

В цьому віці виділяються два періоди:

 період розвитку і стійкості функцій організму2;
 період початкової інволюції3.

Для похилого віку4 характерний прискорений розвиток інволюційних перебудов,

зниження резервів адаптації. Однією з основних ознак старіння організму є
зниження рівня основного обміну.

Після 75 років настає старість. Різко знижується рівень всіх фізіологічних функцій,

падає опірність організму, отримують сприятливу морфологічну основу типові
хвороби старості – атеросклерозу, ішемічна і гіпертонічна хвороби.

Вік після 90 років називають віком довгожителів. В цьому періоді загострюються

прояви старіння, різко збільшується можливість раптової смерті. Біологічна межа
довгожителів, за даними демографічної статистики, не перевищує 90 років. Але
випадки, коли ця межа є лише статистичною величиною, не є виключенням.

Ріст і розвиток головного мозку.

Маса головного мозку новонародженого 340-400 г., що становить 1/8-1/9 маси його

тіла, тоді як у дорослої людини маса мозку становить 1/40 маси тіла. Маса мозку
змінюється з віком. Найбільш інтенсивний ріст мозку відбувається в перші три роки
життя дитини.

До 4-го місяця розвитку плоду поверхня великого мозку гладенька. До 5-ти

місяців внутрішньоутробного розвитку утворюються бокова, потім центральна,
тім’яно-потилична борозни. До моменту народження кора великого мозку має такий
же тип будови, як і у дорослого. Але форма і величина борозен і закруток істотно
змінюються і після народження.

Нервові клітини новонародженого мають просту веретеноподібну форму із зовсім

невеликою кількістю відростків. Кора у дітей значно товща, ніж у дорослого.

Мієлінізація нервових волокон, розташування шарів кори, диференціювання

нервових клітин в основному завершується до трьох років.Наступний розвиток
головного мозку характеризується збільшенням кількості асоціативних волокон і
утворення нервових зв’язків. Маса його в ці роки збільшується незначно.

Нервова система починає формуватися на третьому тижні ембріонального

розвитку із зовнішнього зародкового листка (ектодерми). Спочатку утворюється
нервова пластинка, яка поступово перетворюється на жолобок з піднятими краями.
Краї жолобка наближаються один до одного і утворюють замкнену нервову трубку.

Із нижнього відділу нервової трубки утворюється спинний, а з верхнього – три

розширення – первинні мозкові міхури (передній, середній і задній, або
ромбоподібний).
У п’ятитижневого ембріона добре виражений поділ поперечною борзною
попереднього і ромбоподібного міхурів ще на дві частини - утворюється п’ять
мозкових пухирів. З них розвиваються всі відділи головного мозку. Із п’ятого
мозкового пухиря розвивається довгастий мозок, а з четвертого – міст, із третього –
середній мозок, а із другого – очні міхури і проміжний мозок, із першого – півкулі
великого мозку.

Найінтенсивніше росте передній пухирь. На третьому місяці ембріонального

розвитку формується мозолисте тіло, яке з’єднує праву і ліву півкулі, до шостого
місяця внутрішньоутробного періоду півкулі повністю покривають мозок. На цей
час всі відділи мозку добре виражені.

Спинний мозок розвивається раніше, ніж інші відділи нервової системи. Коли в

ембріона мозок знаходиться на стадії мозкових пухирів спинний мозок досягає вже
значних розмірів. На ранніх стадіях розвитку плоду спинний мозок заповнює всю
порожнину хребетного каналу. Потім хребетний стовп обганяє в рості спинний
мозок і до моменту народження він закінчується на рівні III поперекового хребця. У
новонароджених довжина спинного мозку 14-16 см., до 10 років вона подвоюється.
В товщину спинний мозок росте повільно. На поперечному зрізі спинного мозку
дітей раннього віку відмічається перевага передніх рогів над задніми. Збільшення
розмірів нервових клітин спинного мозку спостерігається в дітей у шкільні роки.

Вікові особливості зорових рефлекторних реакцій. Перші реакції новонародженої

дитини мають характер захисних і орієнтувальних рефлексів. Рефлекторне звуження
зіниці на світло змінюється з віком. В перший місяць життя дитини воно становить
0,9 мм., в 6-12 місяці 1,2 мм., у віці від 2 років 6 місяців до 6 років – 1,5 мм. і тільки
у старшому віці воно досягає величини дорослих – 1,9 мм.

Новонароджені не вміють фіксувати поглядом предмет. Фіксація формується у віці

від 5 днів до 3–5 місяців. На кінець першого місяця життя вона стійка протягом 1-1,5
хв., до трьох місяців – 7-10 хв. У віці від 3 до 7 років здатність довільно фіксувати
очі вдосконалюється. На другому місяці життя на основі розвитку фіксації у дитини
з’являється зорове зосередження.

Новонароджені повертають очі в бік світлового подразника, при дії сильних

світлових подразників заплющують очі, в 1,5–2 місяці при швидкому наближенні
предмета до ока з’являється мигальний рефлекс.

Джерела:

https://works.doklad.ru/view/ypVQv5kN2dA.html

https://studfile.net/preview/5512077/page:7/

https://stud.com.ua/26870/meditsina/vikova_periodizatsiya_rozvitku

https://studfile.net/preview/5643640/page:2/
https://stud.com.ua/150953/meditsina/somatoskopiya