Молекулярно-генетичні

механізми онтогенезу.
Порушення онтогенезу
та їх місце
в патології людини
Індивідуальний розвиток (онтогенез) –
цілісний безперервний процес життя окремої
особини від моменту запліднення до її
смерті.
Онтогенез підрозділяють на певні етапи, що
дозволяє вивчати задачі, які являють
науковий або практичний інтерес:
1. Еколого-ембріологічна схема.
Онтогенез поділяють на два етапи:
а) до народження;
б) після народження особини.
До народження організм перебуває під
захистом оболонок яйця чи організму
матері.
Захищеність ранніх стадій морфологічного
розвитку та недосконалість функцій
забезпечують виживаємість виду.
Після народження організм встановлює нові
зв’язки з довкіллям. Він починає самостійно
живитися, рухатися тощо.
2. Із точки зору загальної біології,
найважливішою подією онтогенезу є
здійснення статевого розмноження для
підтримання виду.
За здатністю особини здійснювати функцію
розмноження в онтогенезі виділяють три
основні етапи: дорепродуктивний,
репродуктивний і пострепродуктивний:
а) у дорепродуктивному періоді особина не
здатна до розмноження. Відбуваються
основні структурні та функціональні
перетворення.
Реалізується основна частина генетичної
інформації. Організм дуже чутливий до
зовнішніх впливів.
б) у репродуктивному періоді особина
здійснює статеве розмноження. У цей час
найбільш стабільно функціонують всі
системи органів. Організм найбільш стійкий
до зовнішніх впливів.
в) у пострепродуктивному періоді
відбувається старіння організму. Функція
статевого розмноження згасає чи суттєво
слабшає.
Організм стає дуже чутливим до
різноманітних впливів іззовні.
Дорепродуктивний період поділяють на
чотири етапи: ембріональний, личинковий,
метаморфоз, ювенільний.
а) ембріональний період починається від
злиття яйцеклітини та сперматозоїда
(утворення зиготи) і завершується виходом
зародка з оболонок яйця. Він полягає в
перетворенні зиготи на організм, який
здатний до більш або менш самостійного
існування.
У хребетних він залучає в себе стадії зиготи,
дроблення, гаструляції, гісто- і органогенезу.
У плацентарних яйцева оболонка
розчиняється перед імплантацією
бластоцисти в слизову матки. До цього
зародок проходить лише стадії зиготи і
дроблення.
Надалі процес ембріонального розвитку
відбувається під захистом і за участі
материнського організму.
Личинкова стадія (у нижчих хребетних –
міног, риб, земноводних) – вихід зародка з
оболонок яйця та самостійний спосіб життя.
При цьому він не має зрілих рис організації.
Ряд органів знаходиться на стадії
ембріонального розвитку, наявні провізорні
органи.
Личинка активно живиться та рухається.
Завдяки живленню вона завершує розвиток,
руху – знаходить сприятливе середовище
для розвитку.
Метаморфоз – перетворення личинки на
ювенільну стадію. В цей період відбуваються
важливі морфогенетичні зміни: часткове
руйнування, перебудова, новоутворення
органів.
Ювенільний період – із моменту завершення
метаморфозу до статевого дозрівання та
початку статевого розмноження.
Особливості цієї стадії: своєрідність
живлення та поведінки, ступінь залежності
від батьків.
Морфологічно виявляється таким:
інтенсивний ріст, встановлення остаточних
пропорцій між частинами тіла, завершення
розвитку скелета, статевих залоз,
гормональної регуляції.
 Яйцеклітина
Яйце хордових сскладається з яйцеклітини
і яйцевих оболонок. Яйцеклітини
утворюються в жіночій статевій залозі –
яєчнику. Розвиток яйцеклітини
починається в ембріональному періоді та
продовжується в репродуктивному періоді
онтогенезі жіночої особини.
Первинні статеві клітини виникають на
ранніх етапах ембріонального періоду з
ектодермальних клітин вегетативного
полюсу зародка.
Статеві залози в цей час лише починають
формуватися.
Первинні статеві клітини мігрують із місця
виникнення в гонади, що розвиваються, та
заселяють їх. У гонадах ці клітини
починають розмножуватися шляхом мітозу
та називаються овогоніями.
У людських ембріонів жіночої статі овогонії
інтенсивно розмножуються між 2-м і 5-м
місяцами (кількість їх досягає 7 млн.).
До 7-го міс. багато овогоній гинуть, а ті, які
збереглися, входять у профазу 1-го
мейотичного поділу. Частина яйцеклітин
завершує утворення з початком статевого
дозрівання, частина – перед менопаузою.
Зріла яйцеклітина є більшою за овогонії й
інших (соматичних) клітин.
При овогенезі в цитоплазмі яйцеклітини
накопичується велика кількість речовин, які
необхідні для її дозрівання та раннього
ембріогенезу:
1. Компоненти, які необхідні для реплікації,
транскрипції і трансляції (ферменти, іРНК,
тРНК).
2. Специфічні регуляторні речовини. Вони
координують функціонування запасних
компонентів. Деякі з них можуть діяти на
стадії гаструляції. Це такі речовини:
- чинник дезінтеграції ядерної оболонки;
- чинник конденсації хромосом;
- чинник перетворення ядра сперматозоїда
на пронуклеус тощо.
3. Жовток – запас поживних речовин і енергії,
які необхідні для ембріонального періоду без
додаткового надхоження ззовні.
Кількість жовтка залежить від тривалості
ембріонального розвитку. Чим триваліший
ембріогенез, тим більше жовтка в яйці.
У плацентарних ссавців яйцеклітини
алецитальні (містять дуже мало жовтка).
Залежно від кількості жовток розподіляється в
цитоплазмі яйця по різному. Розподіл жовтка
має важливе значення для подальших процес
ембріогенезу.
Яйцеві оболонки: первинна, вторинна і
третинна.
а) первинна оболонка уворюється самою
яйцеклітиною. У людини вона входить до
складу щільної оболонки (внутрішня
частина).
б) вторинна оболонка продукується
фолікулярними клітинами (зовнішня частина
щільної оболонки).
При великому збільшенні мікроскопа в
щільній оболонці видно поперечну
покресленість, через що її називають
променистою.
в) третинна оболонка утворюється під час
проходження яйця крізь яйцепровід. Добре
розвинена в нижчих хребетних. Відіграє
захисну роль.
 Запліднення
Це процес злиття статевих клітин із
утворенням зиготи. Він складається з трьох
стадій: зближення гамет, активація
яйцеклітини, злиття гамет (сингамія).
а) зближенню гамет сприяють спеціальні
хімічні речовини – гамони (гормони гамет).
При контакті сперматозоїда з яйцеклітиною
відбувається акросомна реакція. Акросома –
структура сперматозоїда, містить
протеолітичні ферменти.
Ферменти розчиняють яйцеві оболонки.
Плазматичні мембрани клітин зливаються й
утворюють цитоплазматичній місток, через
який цитоплазми з’єднуються, а потім
переходить ядро та центріоль
сперматозоїда.
б) ці події призводять до активації
яйцеклітини. У ній відбувається ряд
структурних і фізико-хімічних змін:
- розчиняються кортикальні гранули
цитоплазми;
- відшаровується та твердішає жовткова
оболонка;
- починається синтез білка на рівні
трансляції (за рахунок запасів іРНК, тРНК,
рибосом і енергії в овогенезі).
в) під час зустрічі зі сперматозоїдом
яйцеклітина знаходиться на одній із стадій
мейозу (процес подулу блокується
спеціальним чинником).
Після активації блок знімається та мейоз
завершується. У цей час ядро сперматозоїда
змінюється, набуваючи вигляд інтерфазного.
Кількість ДНК подвоюється (2С) – чоловічий
пронуклеус містить гаплоїдний набір
хромосом і редупліковану ДНК.
Ядро яйцеклітини також отримує 2С ДНК і
містить гаплоїдний набір хромосом – жіночий
пронуклеус.
Пронуклеуси зливаються (синкаріон),
завершуючи процес злиття гамет – сингамію
й утворення зиготи.
 Ембріональний розвиток
Дроблення – ряд послідовних поділів
зиготи, а потім – бластомерів, який
завершується утворенням багатоклітинного
зародка – бластули.
Перший поділ зиготи відбувається одразу ж
після злиття гамет із утворенням двох
бластомерів. При дробленні клітини діляться
мітотично, швидко, з подвоєнням хромосом,
проте, їх розміри не збільшуються.
Спочатку бластомери прилягають один до
одного, утворюючи скупчення клітин –
морулу. Потім клітини відтісняються до
периферії, всередині утворюється
порожнина, заповнена рідиною –
бластоцель. Клітини вибудовуються по
периферії в один ряд, утворюючи
бластодерму. Внаслідок утворюється
одношаровий багатоклітинний зародок.
Загальний розмір бластули не перевищує
розміру зиготи.
Дроблення в хордових відбувається по-
різному, що залежить від кількості жовтка в
яйцеклітині. Від типу дроблення залежить і
тип бластули.
1. Повне (голобластичне):
а) рівномірне синхронне – целобластула
(ланцетник);
б) нерівномірне асинхронне – амфібластула
(жаба);
в) нерівномірне асинхронне – бластоциста
(людина).
2. Часткове (меробластичне):
а) дискоїдальне асинхронне – дискобластула
(птахи).
 Молекулярно-генетичні
механізми дроблення
Інтерфаза клітинного циклу значно
вкорочена, G1- і G2-періоди практично
відсутні. Синтез ДНК відбувається перед
кожним поділом. У ДНК бластомерів більше
точок ініціації, синтез у репліконах
відбувається синхронно, тому швидкість
цього процесу збільшується.
На початку дроблення транскрипція
відсутня, трансляція – за рахунок РНК
яйцеклітини.
Синтез РНК починається пізніше.
Синтезуються такі ж РНК і білки, як і в
запасах яйцеклітини. Проте, синтезуються і
нові білки, які будуть використовуватися
пізніше. Важливу роль у дробленні відіграє
поділ цитоплазми – цитотомія. Це важливий
компонент процесу, тому що він визначає
тип дроблення.
Цитотомія зменшує зони контакту між
клітинами через обмеження площі поверхні
мембран бластомерів.
Гаструляція – процес перетворення
одношарового зародка (бластули) на дво-
чи тришаровий (гаструлу).
У ланцетника (примітивного хордового)
гаструляція відбувається шляхом впинання
бластодерми з утворенням двох шарів:
зовнішнього – ектодерми і внутрішнього –
ентодерми. Остання утворює первинну
кишку з порожниною всередині –
гастроцель; отвір, який веде в неї –
гастропор.
На стадії гаструляції утворюється і третій
зародковий листок – мезодерма.
Розрізняють чотири типи гаструляції, тобто
варіантів просторового переміщення клітин,
що призводить до утворення
багатошарового зародка:
1. Інвагінація – впинання однієї ділянки
бластодерми цілим пластом (ланцетник).
2. Епіболія – обростання дрібними клітинами
анімального полюса більш дрібними, які
відстають у швидкості поділу та менш
рухливими клітинами вегетативного полюса
(амфібії).
3. Деламінація – розшарування клітин
бластодерми на два шари, які розташовані
один над другим (птахи).
4. Іміграція – переміщення окремих клітин
або груп клітин (вищі хребетні).
Слід відмітити, що, як правило, поєднуються
декілька способів гаструляції.
Гісто- й органогенез – утворення тканин і
органів, складний морфогенетичний процес.
Займаючи певне відношення один до іншого,
зародкові листки, контактуючи між собою,
забезпечують взаємодію різних клітинних
груп. Наслідком цієї взаємодії є
ембріональна індукція.
У процесі органогенезу змінюється форма,
структура та хімічний склад клітин.
З’являються відокремлені клітинні групи –
зачатки майбутніх органів.
Органи набувають певної форми.
Між ними встановлюються просторові та
функціональні зв’язки. Морфогенез
супроводжується диференціацією тканин і
клітин, нерівномірним, вибірковим ростом
різних частин організму.
Перший етап – нейруляція. У цьому періоді
відбувається формування нервової
пластинки, а при її замкненні – нервової
трубки.
При цьому послідовно з ектодерми
формуються: нервова пластинка – нервові
валики – нервова борозенка – нервова трубка
з невроцелем.
Незмикання нервових валиків призводить до
природжених вад розвитку нервової трубки.
Після замикання нервової трубки клітини
нервових валиків формують нервовий гребінь
Його клітини інтенсивно мігрують, частина з
них – до ектодерми. У шкірі вони
трансформуються в пігментні клітини.
Інша частина клітин мігрує в черевному
напрямку та формує:
- спинномозкові чутливі ганглії;
- симпатичні нервові вузли;
- парасимпатичні ганглії;
- мозкову речовину наднирників.
Мезодерма розташовується по боках від
хорди між шкірною ектодермою і
ентодермою вторинної кишки. Вона
поділяється на дорсальну та вентральну
частини. Дорсальна частина сегментована
на парні соміти.
Вентральна мезодерма – тонкий шар клітин
– бічна пластинка. Вона з’єднується з
сомітами ніжками сомітів.
Надалі відбувається диференціація різних
відділів мезодерми. Під індукційним впливом
хорди та нервової трубки вентромедулярні
частини сомітів (склеротоми) формують
хребці, ребра та лопатки.
Внутрішній бік дорсовентральної частини
сомітів утворює міотоми. З них формується
поперечно-смугаста мускулатура.
Зовнішій бік дорсовентральної частини
соміта утворює дерматоми, з яких
розвинеться дерма.
Із ніжок сомітів із зачатками (нефротом і
гонотом) утворюються органи виділення та
статеві залози.
Права та ліва несегментовані пластинки
поділяються на два листки, які встеляють
вторинну порожнину тіла – целом.
Внутрішній листок – вісцеральний, зовнішній
– парієтальний. Вони утворюють брижі,
плевру та перікард.
Ентодерма утворює епітелій вторинної
кишки й її похідні.
У процесі нейруляції відбувається утворення
осьових органів: нервова трубка – хорда –
кишка. Це – характерна риса для всіх
хордових.
Надалі екто-, мезо- і ентодерма,
взаємодіючи, дають початок різним органам.
Так, із ектодерми утворюються:
- нервова трубка та нервовий гребінь (від
них походять всі нервові клітини);
- епідерміс шкіри та його похідні (волосся,
нігті, шкірні та молочні залози);
- компоненти органів зору, слуху, нюху,
епітелій ротової порожнини, зубна емаль.
Із мезодерми утворюються:
- скелет і скелетна мускулатура;
- дерма шкіри, органи виділення та статевої
системи;
- серцево-судинна та лімфатична системи;
- плевра, перікард, очеревина.
Із мезенхіми (має змішане походження з
трьох зародкових листків) утворюються:
- усі види сполучної тканини;
- гладка мускулатура;
- кров і лімфа.
 Провізорні органи
зародків хребетних
Провізорні чи тимчасові органи утворюються
під час ембріогенезу для забезпечення
життєво важливих функцій: дихання,
живлення, виділення, руху тощо.
Як тільки більшість органів зможуть
працювати самостійно, тимчасові органи
розсмоктуються чи відкидаються.
Час розвитку провізорних органів залежить
від запасу поживних речовин в яйцеклітині
й умов середовища, в яких розвивається
зародок. Наприклад, у птахів запасів
жовтка багато, але розвиток відбувається
на суші. Рано виникає необхідність у
забезпеченні дихання та виділення, захисті
від висихання. У них уже на етапі
нейруляції формуються провізорні органи:
амніон, хоріон і жовтковий мішок.
Наявність або відсутність амніона дозволило
поділити класи хребетних на дві групи:
- немає амніона (розвиток у воді) –
Anamnia (круглороті, риби, земноводні);
- є амніон (розвиток на суші) –
Amniota (плазуни, птахи, ссавці).
Амніон – ектодермальний мішок. Він оточує
зародок і заповнений рідиною. Захищає
зародок від висихання та механічних
пошкоджень.
Хоріон (сероза) – найбільш зовнішня
оболонка, виникає з екто- та мезодерми,
примикає до скорлупи чи тканин матері.
У яйцекладних – функція газообміну,
у ссавців – дихання, живлення, виділення,
фільтрації та синтезу гормонів.
Жовтковий мішок утворюється з ентодерми
та вкритий вісцеральною мезодермою,
зв’язаний із кишковою трубкою зародка.
У птахів із нього утворюється судинна сітка.
Крізь неї до зародка надходить розчинна
форма жовтка.
У саавців немає запасів жовтка. З ентодерми
жовткового мішка утворюються первинні
статеві клітини, з мезодерми – клітини крові.
Він заповнений рідиною, яка містить багато
амінокислот і глюкозу.
Алантоїс утворюється пізніше, це
мішкоподібний виріст вентральної стінки
задньої кишки ентодермального
походження.
У рептилій і птахів він швидко проростає в
хоріон і виконує декалька функцій:
вмістилище сечовини та сечової кислоти,
участь у газообміні крізь розвинену судинну
сітку. При вилупленні зовнішня частина
відкидається, а внутрішня перетворюється
на сечовий міхур. У ссавців разом із
хоріоном утворює плаценту.
 Ембріональний розвиток
людини
На стадії дроблення бластомери діляться
нерівномірно. Поверхневі бластомери
утворюють одноклітинний шар, а внутрішні –
центральноклітинний вузлик.
На стадії 58 бластомерів всередині морули
з’являється рідина та формується
бластоциста з бластоцелем. Зовнішній шар
клітин бластоцисти – трофобласт, внутрішня
клітинна маса – ембріобласт.
Із трофобласта утворюється зовнішня плідна
оболонка – хоріон, із ембріобласта – сам
зародок і деякі провізорні органи.
Дроблення відбувається під променистою
оболонкою. Починається воно ще в
яйцепроводі. 2-3 доби зародок знаходиться в
порожнині матки. На 6-7 добу після
запліднення він занурюється в слизову
матки (імплантація). Промениста оболонка
руйнується.
При контакті зі слизовою матки клітини
трофобласта розмножуються та руйнують її.
Вони утворюють два шари: цитотрофобласт і
синцитіотрофобласт. Одночасно з цим
зародковий вузлик сплющується та
перетворюється на двошаровий зародковий
щиток.
Нижній шар щитка (гіпобласт) утворює
первинну ентодерму. Вона вистіляє
порожнину трофобласта і разом із ним
утворює первиний жовтковий мішок. Верхній
шар (епібласт) утворює екто-, мезо- та
вторинну ентодерму.
До кінця 3-го тижня завершується
формування плаценти. У ній судини
материнської частини втрачають
неперервність і ворсинки хоріона
омиваються кров’ю матері. Кров плоду
ізольована від крові матері. Плацентарний
бар’єр складається з трофобласта,
сполучної тканини й епітелія судин плоду.
Він проникний для води, електролітів,
поживних речовин, продуктів дисиміляції,
антигенів, еритроцитів плоду і антитіл
матері, токсинів і гормонів.
.
Таким чином, у ході онтогенезу, особливо на
початкових стадіях, спостерігаються дві
основні події: ріст і морфогенез.
Біологія розвитку вивчає закони, які
визначають конкретні процеси онтогенезу,
а також механізми їх реалізації. Вона вивчає
також способи генетичного контролю
онтогенезу й особливості реалізації генотипу
в певних умовах.
Досліджують також конкретні механізми
росту і морфогенезу на клітинному рівні:
- проліферація (розмноження) клітин;
- міграція (переміщення) клітин;
- сортування клітин;
- запрограмована загибель клітин (апоптоз);
- контактні взаємодії клітин (індукція,
компетенція);
- дистантні взаємодії клітин (гуморальні,
нервові).
Індивідуальний розвиток – програмуємий
ланцюг подій. Інформація про ці процеси
міститься в геномі. Програма геному
спрямовує розвиток ембріона, керує
диференціацією клітин і регулює весь
процес онтогенезу.
Але цей процес не однобічний. Зародок
може керувати власним геномом, визначати
зв’язок між генотипом і фенотипом,
окремими генами, середовищем і дорослим
організмом.
Регуляція генів – ключовий момент процесу
розвитку.
Запропоновано й експериментально
вивчено багато механізмів регуляції
онтогенезу. Проте, до сих пір не з’ясовано,
яким саме чином ця система генерує та
підтримує відмінності між клітинами, їх
геномом і середовищем.
Вивчення мутацій людини дозволяє
виявити багато фактів, які сприяють
розумінню механізмів онтогенезу.
Проте, повне знання може надати лише
вивчення всієї керуючої сітки. Це допоможе
зрозуміти складні ознаки людини й їх
взаємодію з чинниками довкілля.
Оскільки експериментальні долслідження в
людини мають обмеження, то для вивчення
молекулярних основ онтогенезу
використовують модельні системи.
Найбільш важливі з них:
- плодова муха Drosophila melanogaster
- круглий черв Caenorabditis elegans
- морський їжак Lytechinus variegatus
- рибка Danio rerio
- жаба Xenopus laevis
- курчата та миші.
Використання цих модельних систем
дозволило значно просунутися в розв’язанні
питання про те, як доля клітини
визначається в тривимірному просторі
набором генів, однаковим для кожної
клітини.
Ембріон використовує декілька шляхів для
визначення свого вигляду. На
молекулярному рівні поведінка клітин
залежить від різних процесів, про які
згадувалося вище.
Проліферація клітин призводить до
збільшення їх кількості й, відповідно, до
росту ембріона. Формуються нові структури,
які впливають на швидкість проліферації.
Ріст забезпечується синтезом
макромолекул і збільшенням їх кількості.
Важливий механізм видалення тимчасових
утворень – апоптоз. Так, пальці кистей і
стоп утворюються за рахунок загибелі
міжпальцевих клітин.
Міграція клітин – переміщення окремих
клітин або їх груп відносно інших клітин
ембріона. Наприклад, клітини нервового
гребеня чи первинні статеві клітини.
Диференціювання – структурна та
функціональна спеціалізація клітин.
Конденсація – процес організації клітин із
утворенням тканини. Він відбувається
завдяки з’явленню на поверхні клітин
адгезивних молекул, які взаємодіють за
принципом «ліганд – рецептор». Клітини
містять і ліганди, і рецептори. Крім того,
функціонує і спосіб сигналізації «Delta/
Notch». Одна клітина експресує на своїй
поверхні ліганд («виступ» або «западину»),
а інша – рецептор («вирізку» чи
«впинання») за рахунок своїх генів.
Важливим механізмом є посттрансляційна
модифікація білків, яка змінює їх взаємодію
з іншими білками. У цих процесах беруть
участь мцРНК, які гальмують трансляцію
іРНК.
Усі вказані механізми беруть участь у
диферннціюванні. Проте, лише ці механізми
не можуть пояснити, як і яким чином
визначається тривимірна структура
ембріона.
Вважають, що вирішальну роль тут
відіграють морфогени.
Морфоген – речовина, яка виробляється
клітинами та визначає спосіб розвитку,
розповсюджуючись в інші клітини.
Морфогени виробляються в одній точці –
сигнальному центрі. Вважають, що їх
концентрація залежить від відстані до
джерела. Отже, клітини, близькі до
сигнального центру, отримують більшу
концентрацію морфогена, а віддалені –
більш низьку.
Наявність морфогенів підтверджується
виявленням деяких речовин у дрозофіли та
в хребетних. Установлено також механізми
їх переміщення.
Описано велику кількість сигнальних центрів,
важливих для ембріонального розвитку.
Прикладом може бути наявність двох
«організуючих центрів» у яйцеклітинах
дрозофіли.
У людини морфогени регулюють асиметрію
кінцівки. Ген sonic hadgehog (Shh)
експресується в задньому полюсі кінцівки,
яка розвивається, в ділянці зони полярної
активности (ZPA). Розвиток пальців (від
великого до мізинця) визначається
близькістю до сигнального центру та, таким
чином, концентрацією білка Shh.
Для роботи морфогенів необхідні
«ефектори» – молекули, які керують
експресією генів і визначають долю клітин.
Керування забезпечується набором
чинників транскрипції. Вони зв’язуються зі
специфічними послідовностями ДНК у
керуючих регіонах потрібних генів,
змінюючи їх транскрипцію.
Прикладом можуть бути гомеобоксні гени
(Hox-гени) в дрозофіли та ссавців.
 Аномалії розвитку
Аномалії пренатального походження
називають природженими вадами. Їх
виявляють при народженні чи пізніше за
ступенем прояву.
Природжені вади можуть мати генетичну
природу, а також викликатися хворобами
матері (діабет), внутрішньоутробними
інфекціями (краснуха), механічним впливом
(маловоддя).
Природжені вади значною мірою викликають
неонатальну смертність або інвалідизацію.
1 із 20 новонароджених має розпізнавану та
клінічно значущу аномалію. Вони мають різні
наслідки залежно від діючого чинника, часу
та величини порушення.
Усі вади можна поділити на чотири групи:
Первинні вади розвитку або генетичні,
або викликані взаємодією геному з
середовищем.
Аномалії можуть бути успадковані чи
результатом нової мутації, яка відбулася в
яйцеклітині, сперматозоїді або в ранньому
ембріогенезі.
Вади розвитку – наслідок інактивації чи
порушення регуляції важливих генів
розвитку на постімплантаційному етапі. Їх
роль – регуляція раннього розвитку.
Більшість вад розвитку викликано сумісним
полігенним впливом і дією чинників довкілля.
Наприклад, при діабеті матері (чинник
середовища для ембріона) і поки що
невідомі гени чутливості викликають важкі
вади розвитку (каудальна регресія).
Менша кількість природжених дефектів –
наслідок хромосомних аберацій або
порушення в окремих генах.
Вади, які викликані полігенними чинниками,
– найбільш часто «ізольовані». Вони
торкаються однієї ділянки чи органа тіла.
До таких вад, які зустрічаються доволі часто,
відносять розщілину губи та піднебіння,
дефекти нервової трубки, природжені вади
серця, пілоростеноз, клишоногість тощо.
Вони не відповідають менделівському
успадкуванню.
При деяких аномаліях вплив середовища є
істотним. Наприклад, аномалії нервової
трубки можна суттєво снизити, якщо на
початку вагітності застосовувати фолієву
кислоту.
При хромосомних і генних порушеннях
спостерігаються багаточисельні комбіновані
аномалії (синдроми). У постановці діагнозу
має значення врахування навіть незначних
аномалій.
Вади, які пошкоджують одну ділянку, можуть
викликати вторинні зміни. Наприклад,
мікрогнатія при порушенні іннервації язика.
Основними видами вад розвитку є:
Дизрупції – руйнування, які виникають в
нормальному ембріоні. Вони можуть мати
судинну, інфекційну чи тератогенну природу.
Наприклад, амніотична перетяжка може відрізати
певну частину ембріона з наслідками різного
ступеню важкості.
Краснуха може призвести до відсутності певних
органів (внутрішнього вуха).
Тератогенні речовини (лікарський засіб талідомід)
також викликають дизрупції.
Деформації – аномалії, які викликані впливом
механічних чинників. Вони часто виникають при
маловодді. Нерідко спостерігаються деформації
грудної клітки з порушенням функції дихання;
порушення в кінцівках (вивих стегна, здавлення
стоп). При народженні в частині випадків прогноз
сприятливий.
Дисплазії викликані дефектами генів, які
впливають на утворення та ріст тканин.
Вони впливають на ембріон пізніше.
Дефектні гени, які викликають дисплазію,
залишаються активними після народження.
Це дозволяє проводити лікування. Мутації в
специфічному для хряща гені COL2A1
викликають різні форми дисплазій:
ахондрогенез – летальний наслідок;
природжена спондило-епіфізарна дисплазія
– карликовість; ранній остеоартроз із міопією
при нормальному рості.
 Постнатальний онтогенез
людини
Постнатальний онтогенез – період життя від
народження до смерті. У людини як
біологічного виду свої особливості
онтогенезу:
- подовження в часі внутрішньоутробного
розвитку;
- збільшення тривалості дитинства;
- відтермінування статевого дозрівання;
- поява климаксу.
У людини важко створити єдину схему
періодизації постнатального онтогенезу, тому
що вона повинна містити біологічні,
психологічні, соціальні аспекти.
Часто використовують таку схему:
Новонародженість: 1 – 10 днів
Грудний вік: 10 днів – 1 рік
Раннє дитинство: 1 – 3 роки
Перше дитинство: 4 – 7 років
Друге дитинство: 8 – 12 років (хлопчики),
8 – 11 років (дівчатка)
Підлітковий вік: 13 – 16 років (хлопчики),
12 – 15 років (дівчатка)
Юнацький вік: 17 – 21 років (хлопці),
16 – 20 років (дівчата)
Перший зрілий вік: 22 – 35 років (чоловіки),
21 – 35 років (жінки)
Другий зрілий вік: 36 – 60 років (чоловіки),
36 – 55 років (жінки)
Похилий вік: 61 – 74 роки (чоловіки),
56 – 74 років (жінки)
Старечий вік: 75 – 90 років
Довгожителі: 91 рік і старше
Одним із критеріїв розвитку організму
людини є ріст. Найбільш виражені періоди
росту:
- ембріональний,
- із народження до 4 – 5 років маса тіла
подвоюється,
- 1 – 7 років – «тип малої дитини»: велика
голова, короткі кінцівки, рухливі суглоби,
слабкі м’язи, на тулубі не виділяють його
відділи, немає вигинів хребта.
Це період нейтрального дитинства.
Важливий період онтогенезу – статеве
дозрівання.
Pubertas за часом включає друге дитинство,
підлітковий вік і частково – юнацький вік. Він
складається з двох фаз: 1) препубертатний
(adrenarche) і 2) власне пубертатний
(gonadarche).
1) adrenarche (дівчата – з 7 років, хлопчики –
з 8 років). У корі наднирників дозрівають
зони, які продукують андрогени. Суттєво
збільшується секреція 17-кетостероїдів.
Андрогени сприяють розвитку скелета і
статевому дозріванню.
2) gonadarche (дівчатка – 11 – 13 років,
хлопчики – 13 – 15 років). Дозріває
регуляторна система «гіпоталамус – гіпофіз
– наднирники – гонади». Статеві й інші
гормони викликають морфофункціональні
зміни в організмі: збільшуються розміри тіла,
розвивається мускулатура в чоловіків,
відкладення жиру – в жінок, активуються
зплози внутрішньої секреції.
Цей період стрибкоподібного розвитку
отримав назву спурт.
На цьому фоні підсилюються процеси
психологічного та культурного дозрівання.
Відбувається формування особистості.
Репродуктивна функція встановлюється до
18 – 20 років. У жінок стабільні овуляторні
цикли, у чоловіків – зрілі сперматозоїди.
На ріст і розвиток впливають генетична
програма, яка отримана від батьків,
соціальні чинники (родинно-побутові умови,
харчування, труд, урбанізація тощо),
хвороби (спадкова патологія, порушення
функцій ендокринних залоз).
Період дозрівання забезпечує формування
певного типу конституції індивідуума.
Конституція – комплексна біологічна
характеристика людини, варіант адаптивної
норми, який відображає резистентність
організма до чинників середовища.
Конституцію складають найважливіші
параметри: показники статури, фізіологічні
функції систем органів, психофізіологічні
показники.
Морфологічні критерії найбільш добре
вивчено. На їх основі запропоновано багато
класифікацій. Добре відомі астенічний,
нормостенічний і гіперстенічний типи.
Функціональні критерії інтенсивно вивчали в
60-ті роки ХХ ст. Застосовували точні
біохімічні методи. Виявлено велику
біохімічну індивідуальність. Вивчено роль
біологічних ритмів.
Психофізіологічні параметри базуються на
типологічних показниках нервової системи
та показниках темпераментів.
Медичне значення знання про конституційні
типи величезне. На їх основі будують
поняття норми, показники здоров’я.
Є зв’язок між типом конституції та
схильністю до певних хвороб.
У ХХ ст. відбулося пришвидчення темпів
розвитку людини (соматичного, статевого,
психологічного). За пропозицією німецького
педіатра Коха (1935 р.), це явище отримало
назву акселерації. При цьому явищі часто
виникає дисгармонія. Не співпадають у часі
етапи соматичного та психичного розвитку,
а також відповідність у розвитку різних
систем органів.
Особливість онтогенезу людини – доволі
тривалий період життя, і він постійно
збільшується. В економічно розвинутих
країнах настає «демографічна старість» –
зростає кількість людей старше за 60 років.
Це має важливе економічне, соціальне та
медичне значення.
Старіння – закономірний процес, для якого
характерно поступове неухильне зниження
адаптаційних механізмів, які впливають на
тривалість життя.
Ознаки старіння: зниження росту на 0,5 – 1,0
см за 5 років після 60 років; зміна форми тіла
(згладжування контурів, підсилення кіфозу,
перерозподіл жиру); зниження амплітуди
рухів грудної клітки; зменшення розмірів
обличчя через випадіння зубів; збільшення
об’єму мозкового черепа, ширини носу та
роту; зміни в шкірі (зменшення кількості
сальних залоз, товщини епідерміса,
сосочкового шару шкіри, сиве волосся).
Змінюються функції різних систем органів, у
першу чергу – регуляторних. Знижується
маса мозку, величина та щільність нейронів,
їх працездатність.
Знижується гострота зору, слухового
апарату, вкусу, частково – шкірної
чутливості.
Знижується функція нирок, ШКТ, дихальної
системи, скоротлива здатність міокарда.
Знижується регуляторна функція імунної
системи, зокрема, за рахунок зменшення
кількості Т-лімфоцитів. Розвивається
автоімунні процеси, частіше виникають
пухлини. Знижується основний обмін,
біосинтез білка, збільшується рівень жирів у
крові.
Знижується функціональна активність клітин,
порушується проникність їх мембран.
Збільшується частота генних і хромосомних
мутацій.
Старіння – нерівномірний процес. До сих пір
немає чітких критеріїв визначення цього
періоду.
Тимус атрофується до 13 – 15 років, гонади
в жінок – у 48 – 52 роки. В кістковій тканині
зміни настають рано, але процеси тривають
довго. Зміни в ЦНС уловити досить складно,
і якщо вони починаються, то прогресують
постійно.
Тривалість життя людини як виду має межі.
Це той вік, до якого можуть дожити 80 %
представників виду.
Бюффон вважав такою межею від 90 до
100 років. Зараз вважають межею 130 років.
Цей висновок дозволяє спостерігати за
довгожителями в різних країнах.
У наш час нараховують більше 200 гіпотез,
які пояснюють процес старіння.
Їх можна звести до двох груп:
1) Накопичення в організмі пошкоджених
молекул. Вони порушують функції різних
органів. Ніяких закономірностей при цьому
немає.
2) Процес старіння запрограмовано геномом
особини. Це закономірний процес, який
настає за завершенням диференціювання,
росту і дозрівання.
Швидше за все, ці групи гіпотез слід
об’єднати. Старіння – наслідок природного
відбору, який відсуває всі несприятливі
генетичні ефекти до віку, до якого
доживають небагато особин.
Актуальною залишається проблема
подовження активного життя. Цими
питаннями переймається геронтологія –
наука про старість.
Геріатрія – наука, яка вивчає особливості
розвитку, протікання, лікування та
профілактики захворювань у людей
похилого віку.
Смерть – завершальний етап онтогенезу.
У людини розрізняють клінічну та біологічну
смерть.
Клінічна смерть: знепритомнення, зникнення
серцебиття і дихання. Триває 6 – 7 хв. Після
цього відбуваються незворотні зміни в корі
головного мозку. Більшість клітин живі та
клінічна смерть оборотна.
Біологічна смерть є необоротною та
пов’язана із загибеллю клітин. Спочатку
гине кора головного мозку, потім – епітелій
кишечника, клітини легенів, печінки та
серцевого м’яза. Цей процес доволі
тривалий.