1.

Фізіологічні властивості та функції окремих субпопуляцій

лейкоцитів. Лейкопоез. Регуляція кількості лейкоцитів у крові.

Лейкоцити – це білі (безбарвні) кров’яні тільця. У них є ядро

і цитоплазма. Загальна кількість лейкоцитів у крові людини – від
4 Г/л до 9 Г/л (4-9·10 9/л); у новонароджених – 16,7-30,0 Г/л.
Кількість лейкоцитів може змінюватися залежно від періоду доби,
функціонального стану організму. Більшість лейкоцитів
організму знаходиться за межами судинного русла: в
міжклітинному просторі, в кістковому мозку. У судинному руслі
знаходиться близко 20 % лейкоцитів організму. Збільшення
кількості лейкоцитів понад 9·Г/л називається лейкоцитозом,
зниження їх кількості менше 4·Г/л – лейкопенією.
Лейкоцитози бувають: по-перше, фізіологічні, а, по-друге,
патологічні (при запальних, інфекційних процесах).
Розрізняють фізіологічні лейкоцитози:
а) харчовий – після прийому їжі;
б) міогенний – після важкої фізичної роботи; фізіологічне
значення – це захисна реакція – від продуктів метаболізуму,
зруйнованих клітин і т.ін.
в) емоційний;
г) у вагітних;
д) у новонароджених. Кількість лейкоцитів у них складає
16,7-30 Г/л. Пояснюють це тим, що в перші дні має місце
розмоктування продуктів розпаду тканин, крововиливів, що
виникли під час родів. В кінці першого місяця життя кількість
лейкоцитів зменшується і складає 12-15 Г/л. В кінці першого року
життя – 7,0-12,5 Г/л. У віці 10-14 років кількість лейоцитів досягає
майже величин дорослих і складає 4,5-10 Г/л.
Лейкоцитопоез .
Лейкоцити поділяються на дві групи: гранулоцити
(зернисті) і агранулоцити (незернисті). До гранулоцитів
відносять нейтрофіли, еозинофіли та базофіли, а до
агранулоцитів – лімфоцити і моноцити.
Регуляція лейкопоезу .
Всі лейкоцити, як і еритроцити, походять від поліпотентних
стовбурових кровотворних (гемопоетичних) клітин. Гранулоцитии і
моноцити утворюються в кістковому мозку під впливом деяких
гормоноподібних глікопротеїнів (колонієстимулюючих факторів).
Попередники лімфоцитів першими відщеплюються від загального
дерева стовбурових клітин; формуються ж лімфоцити у вторинних
лімфатичних органах. Специфічним фактором росту для лімфоцитів
є інтерлейкін-2, який в свою чергу продукується лімфоцитами,
активованими антигеном.
При оцінці змін кількості лейкоцитів в клініці вирішального
значення має показник зміни співвідношень між окремими
групами та формами лейкоцитів, в меншій мірі - їх кількості.
Відсоткове співвідношення окремих форм лейкоцитів називають
лейкоцитарною формулою, або лейкограмою.
2. Функції лейкоцитів
1. Захисна. Завдяки руху клітин вони можуть проходити
(мігрувати) через ендотелій капілярів (цей процес
називається діапедезом) і рухатися в напрямку мікробів,
чужорідних тіл, клітин на різних стадіях руйнування, комплексів
антиген-антитіло. По відношенню до них лейкоцити
мають позитивний хемотаксис. Лейкоцити здатні захопити
чужерідні тіла і за допомогою спеціальних ферментів травити їх.
Цей процес називається фагоцитозом. Один лейкоцит може
захопити до 15-20 бактерій. Крім того лейкоцити виділяють ряд
важливих для захисту організму речовин. До них насамперед
належать антитіла, які мають антибактеріальні та антитоксичні
властивості, речовини фагоцитарної активності.
2. Транспортна. У лейкоцитах є цілий ряд ферментів
(протеази, пептидази, діастази, ліпази, дезоксирибонуклеази),
які є в лізосомальних мішечках та фізіологічно активних речовин
(серотонін, гістамін, гепарин), які є в гранулах. Лейкоцити
можуть адсорбувати деякі речовини і переносити їх
на своїй поверхні.
 3. Метаболічна. Лейкоцити здатні синтезувати білки,
глікоген, фосфоліпіди.
4. Регенераторна. Лейкоцити виділяють трофони, які
сприяють утворенню нових клітин.
Властивості лейкоцитів.
Усі лей коцити здатні до амебоїдного руху псевдоніжками, завдяки
якому вони проходять крізь стінки кровоносних капілярів до тканин.
Більшість лей коцитів здатна до фагоцитозу (наблизившись до
чужорідного тіла, лей коцит захоплює й ого виростами мембрани та
«увʼязнює» всередині лейкоцита в мембранному міхурці, або
фагосомі, де за допомогою лізосом знищується й перетравлюється
чужорідне тіло). ФАГОЦИТОЗ — активне захоплення та поглинання
клітиною чужорідних тіл.
Морфологічно лейкоцити ділять на зернисті (гранулоцити), до
яких відносяться нейтрофіли, еозинофіли та базофіли та
незернисті (агранулоцити), це лімфоцити і моноцити.
За здатністю до забарвлення кислими, нейтральними та
основними барвниками, гранулоцити поділяються на еозинофіли,
нейтрофіли та базофіли відповідно.
Агранулоцити поділяють на лімфоцити та моноцити.
В багатьох випадках лейкоцити можна розрізнити за
допомомогою оптичного мікроскопу морфологічно за формою і
розміром ядра, виглядом і кількістю
цитоплазматичних включень i гранул, ядерно-
цитоплазматичним
співвідношенням, наявністю цитоплазматичних виростів. Але
в деяких випадках розрізнити складно навіть за допомогою
електронного мікроскопа (наприклад деякі субпопуляції
лімфоцитів), в таких випадках використовують
імунофенотипування.
Кожен тип лейкоцитів виконує свої спеціалізовані функції, так
гранулоцити та активовані моноцити є основою неспецифічного
імунітету, тоді як лімфоцити є основою специфічного імунітету.
Імунна відповідь можлива завдяки взаємодії специфічного та
неспецифічного імунітету.
 3. Значення лейкоцитів у забезпеченні імунітету
Вміст лімфоцитів у крові становить 0,18-0,37 (1,08-2,22 Г/л).
Утворюються лімфоцити в лімфатичних, мигдаликах, пейєрових
бляшках, апендиксі, селезінці, загрудинній залозі, кістковому
мозку.
В-лімфоцити (0,3-0,5 Г/л) є короткоживучими. Тривалість їх
життя від декількох годин до 7 днів.
Т-лімфоцити (0,6-1,8 Г/л) є довгоживучими – живуть
приблизно 100-200 днів. Серед них є лімфоцити, які живуть
навіть 20 і більше років.
Функції Т-лімфоцитів.
1.Імунологічна пам’ять.
2.Противірусний імунітет завдяки виробленню
інтерферона.
3.Протитканинний імунітет завдяки лімфотоксинам
(пухлинні, трансплантат).
4.Регулюють фагоцитарну активність, зокрема
нейтрофілів.
Функції В-лімфоцитів:
1. Несуть імунологічну пам’ять, тобто не виробляють
антитіл до тканин свого організму.
2. Забезпечують специфічний гуморальний імунітет після
перетворення в плазмоцити (утворюються антитіла-
імуноглобуліни).
3. Здійснюють протитканинний (виробляють
лімфотоксини), знищують пухлинні та трансплантовані тканини.
4. Регулюють фагоцитарну активність нейтрофілів.

1.1. Фізіологічна та морфологічна характеристика нейтрофілів

Більшість (40-70 %) лейкоцитів крові становлять нейтрофіли. Діаметр їх -10-15 мкм.

Після виходу з кісткового мозку нейтрофіли в крові циркулюють лише кілька годин (у
середньому близько 8 год). Потім, покинувши русло крові, вони впродовж кількох
днів перебувають серед сполучнотканинних елементів більшості органів. Тут
нейтрофіли здатні захоплювати й перетравлювати (фагоцитувати) мікроорганізми. За
цю властивість і свої відносно незначні розміри нейтрофіли
називають мікрофагами. Перетравлювання бактерій відбувається під впливом різних
факторів, що перебувають у гранулах лейкоцитів (їх три типи). Уміст гранул
спроможний інактивувати широкий спектр мікрофлори, мікоплазми й навіть деяких
вірусів. Нейтрофіли разом з іншими клітинами, що гинуть, утворюють основу гною.

Уміст у крові лейкоцитів різних видів (лейкоцитарна формула)

Нейтрофіли беруть участь і в утворенні інтерферону - речовини, що впливає на

віруси. Синтезують вони й фактори, що мають бактерицидну дію (лактоферин), а
також стішулювальну регенерацію тканин (кислі глікозаміноглікани) після їхнього
ушкодження. Причому деякі з гранул (II типу) секретуються нейтрофілами постійно й
поза процесом фагоцитозу.

За формою ядра нейтрофіли діляться на: паличко-ядерні — незрілі клітини в

кількості 3-5 % — і сегменто-ядерні — зрілі, ядро яких складається із 3-5 сегментів,
зʼєднаних перемичками. У нейтрофілах жінок один із сегментів ядра утворює виріст у
вигляді барабанної палички - тільце Барра, або статевий хроматин.

У гранулах нейтрофілів містяться різні білки, що ушкоджують компоненти матриксу

бактерії і наділені антибактеріальною активністю. Гранули також містять

ферменти: колагеназу, еластазу, лужну фосфатазу, протеїназу, арилсульфатазу,

мієлопероксидазу, яка каталі-зує утворення хлорнуватистої кислоти, що підсилює
бактерицидну дію нейтрофілів. У гранулах також знаходять-ся: лактоферин,
катепсини, лізоцим, катіонні білки тощо.

У мембрану нейтрофілів вбудовані рецептори до молекул цитокінів, опсонінів,

медіаторів запалення, колонієстимулюючих чинників, взаємодія з якими призводить
до підвищення функції захисних клітин.

У руслі крові міститься лише незначна кількість зрілих клітин. У 20-40 разів більше їх
перебуває в органах, тобто депо, основним з яких є місце утворення - кровотвірний
кістковий мозок, а також селезінка, печінка, капіляри легенів. Після утворення зрілий
нейтрофіл ще впродовж 5-7 днів залишається в кістковому мозку. Звідси нейтрофіли
можуть легко виходити й поповнювати пул циркулювальних клітин, що
накопичуються навколо місця ушкодження, вогнища запалення.

Збільшення вмісту нейтрофілів у крові може відбуватися як унаслідок інтенсивного

лейкопоезу, так і перерозподільноїреакції, що виникає при потраплянні
мікроорганізмів, емоціях, фізичній роботі, травленні, різного роду стресах. Активний
вихід лейкоцитів із кісткового мозку зумовлює появу в руслі крові юних форм:
паличкоядерних або навіть метамієлоцитів. Збільшення концентрації їх у крові
свідчить про активацію утворення і виходу нейтрофілів з кісткового мозку. Унаслідок
посилення новоутворення лейкоцитоз виникає лише через кілька днів від початку
стимуляції цього процесу. Перерозподільний лейкоцитоз - наслідок не лише виходу
нейтрофілів з органів депо, а Й зміни способу циркуляції. Зазвичай в кровотоку
нейтрофіли становлять дві частини - пул судин, що циркулюють по осі, і пул
пристінкових клітин. У разі зазначених станів лейкоцити відходять від стінок і
приєднуються до циркулювальних клітин.

1.2. Фізіологічна та морфологічна характеристика базофілів

Базофіли становлять 0,5 % лейкоцитів крові. Це клітини із сегментованим ядром
діаметром 10-12 мкм. Базофіли, що містяться у тканинах,
називають лаброцитами (тучними клітинами). Базофіли містять велику кількість
таких біологічно активних сполук, як гепарин - протизгортальну речовину -
і гістамін, що підвищує проникність стінок капілярів. Гістамін також зменшує час
згортання крові (антагоніст гепарину), активує внутрішньосудинне утворення тромбу,
стимулює фагоцитоз, справляє протизапальну дію на тканини.

Функція базофілів полягає в підтриманні кровотоку в дрібних судинах, регуляції росту

нових капілярів, а також у забезпеченні міграції інших лейкоцитів у тканинах до
місця запалення.

1.3. Фізіологічна та морфологічна характеристика еозинофілів

Еозинофіли (грец. eos — зоря + phileo — люблю) — це гранулярні лейкоцити, що в
невеликій кількості виявляють у крові та в тканинах здорових людей.

Після дозрівання в кістковому мозку еозинофіли близько 3 4 год знаходяться в

циркулюючій крові, а потім мігрують у тканини, де тривалість їх життя становить 8-12
днів. На відміну від нейтрофілів, еозинофіли не містять лізоциму і лужних фосфатаз.
Для еозинофілів характерний добовий ригм коливання в крові, найвищі показники
відзначають вночі, найнижчі — вдень.

Еозинофіли відповідають на хемотоксичні фактори, що виділяються гладкими

клітинами і базофілами, а також на комплекс антиген - антитіло.

Дія еозинофілів активно виявляється в сенсибілізованих тканинах. Вони залучаються

до реакції гіперчутливості негайного та уповільненого типу.

Середній діаметр еозинофільних гранулоцитів становить 16мкм. Еозинофіли здатні

до активного амебоїдного руху, до екстравазації (проникнення за межі стінок
кровоносних судин) і до хемотаксису (переважно руху в напрямку вогнища запалення
або пошкодження тканини). Еозинофіли менш численні, ніж нейтрофіли, і
становлять близько 2-4% від всіх лейкоцитів. Більша частина еозинофілів проводить в
крові лише невеликий час і, потрапляючи в тканини, залишається там, на довгий час.

Еозинофіли, як і нейтрофіли, здатні до фагоцитозу, причому є мікрофагами, тобто

здатні, на відміну від макрофагів, поглинати лише відносно дрібні чужорідні

Частинки або клітини. Еозинофіли завдяки наявності гістамінази мають здатність

поглинати та розщеплювати гістамін, а також ряд інших медіаторів алергії та
запалення. Вони також володіють здатністю при необхідності вивільняти ці речовини,
подібно базофілам. Тобто еозинофіли здатні грати як про-алергійну, так і захисну
анти-алергійну роль.

Відсотковий вміст еозинофілів в крові збільшується при алергічних станах.

Еозинофіли також володіють цитотоксичною активністю по відношенню до багатьох

видів паразитів, зокрема гельмінтів, і відіграють важливу роль у захисті організму
господаря від паразитарних інвазій. Також еозинофіли мають протизапальну дію,
тому їхня кількість підвищується при гельмінтозі та при алергічних і автоімунних
реакціях.

Підвищення рівня еозинофілів у крові більше 0,4×109 у 1 л у дорослих і 0,7×109 в 1 л у

дітей називають еозинофілією. Зниження рівня еозинофілів нижче 0,05×109 1 л у
крові називають еозинопенією. Норма еозинофілів в крові людини 0,5-5,0%.

З функцією еозинофілів тісно пов'язана кінетика їх в організмі. Виходячи з кісткового

мозку, еозинофіли в крові циркулюють недовго (ТІ12 - близько 2 год), після чого
мігрують у покривні тканини. Уміст їх у тканинах приблизно в 100 разів вищий, ніж у
кровотоку. У разі тривалого знаходження в організмі гельмінтів, алергізації
розвивається еозинофілія - збільшення кількості циркулювальних клітин.
Еозинофілію зумовлено тим, що мало зрілі клітини, які вийшли з кісткового мозку,
перебувають у крові впродовж нетривалого часу, оскільки надходять у тканини.
Звідси вони знову можуть повертатися у кровотік, де циркулюють тепер уже багато
днів, створюючи ефект еозинофіли.

1.4. Фізіологічна та морфологічна характеристика моноцитів

Моноцити — великі (діамером від 16 до 20 мкм) лейкоцити, без
цитоплазматичних гранул, з великим ядром, переважно бобоподібної
форми, що складають від 4 % до 8 % від усіх лейкоцитів периферичної крові.
Моноцити, як і лімфоцити, мають несегментоване ядро. Але на відміну від
лімфоцитів, моноцити мають ядро неправильної форми, в той час як
лімфоцити мають округле темне ядро.
Моноцити утворюються в кістковому мозку, і в кров виходять ще не повністю
дозрілі клітини. З крові моноцити виходять у навколишні тканини. Тут вони
ростуть, у них зростає вміст лізосом і мітохондрій. У моноцитів високий вміст
неспецифічної естерази. У них найбільша здатність до фагоцитозу.

Моноцити становлять 2-10 % лейкоцитів. Це найбільші мононуклеарні клітини

крові з діаметром 16-20 мкм. Моноцити крові після свого порівняно тривалого
періоду циркуляції (Т112 - до 72 год) покидають русло крові й у тканинах
перетворюються на клітини макрофагальної системи. Крім того, макрофаги можуть
трансформуватися і в інші клітини. Таким чином, моноцити крові-не кінцеві
диференційовані клітини, вони ще зберігають потенціал до подальшого розвитку.

Специфічна функція моноцитів і макрофагів - фагоцитоз бактерій, ушкоджених і

постарілих клітин. Вони здатні до хемотаксису, руху в напрямку певних речовин.
Макрофаги беруть участь у продукуванні низки компонентів комплементу,
інтерферону.

Із захисною функцією макрофагів пов'язана й здатність їх продукувати у

кровотік ендогенний піроген. Це білок, синтезований при фагоцитозі, що діє на
теплорегулювальний центр гіпоталамуса. Його вплив змінює стан
теплорегулювальних процесів в організмі, унаслідок чого при інфекціях підвищується
температура тіла.
1.5. Фізіологічна та морфологічна характеристика лімфоцитів

Лімфоцити становлять 20-40 % лейкоцитів. Ці мононуклеари, як і моноцити,

зберегли здатність до проліферації і диференціювання. Лімфоцити після утворення в
кістковому мозку виходять у кровотік. Але більшість їх зазнає повторного дозрівання
в лімфоїдних органах (мал. 73). Розрізняють первинні й вторинні лімфоїдні органи.

Одним з первинних лімфоїдних органів є загруднинна залоза (ти-мус). Лімфоцити, як

і інші клітини крові, утворюються із загальних стовбурових клітин-попередниць,
частина яких ще в ембріональний період залишає кістковий мозок і заселяє тимус. Ці
клітини започатковують Т-лімфоцити.

Мал. 73. Рециркуляція лімфоцитів і моноцитів (за Foldi): В - В-лімфоцити; Т -

Т-лімфоцити; Мо - моноцити; Ма - макрофаги

Іншим первинним лімфоїдним органом у людини, імовірно, є кістковий мозок, а в

птахів - Bursa Fabricii. Лімфоцити, що дозрівають тут, належать до В-лімфоцитів.

До вторинних органів належать лімфатичні вузли, селезінка й система

лімфоепітеліальних утворень, що поєднує скупчення лімфоїдної тканини в слизових
оболонках травного тракту, дихальних, сечових і статевих шляхів. Сюди надходять
лімфоцити з кісткового мозку і тимусу, тобто В- і Т-лімфоцити. У вторинних
лімфоїдних органах відбувається проліферація лімфоцитів у відповідь на
потрапляння до організму чужорідного білка-антигену.

Лімфоцити беруть участь у реакціях антимікробного й клітинного імунітету, що

забезпечує знищення мутованих клітин. Підсумовуючи коротку характеристику
функцій лімфоцитів, можна зазначити такі функціональні їх призначення.

Т-лімфоцити:

 o слугують основним ефектором клітинного імунітету (Т-кілери);

 o регулюють вираженість імунної відповіді (Т-супресори);
 o забезпечують дізнавання "чужого". В-лімфоцити:
 o здійснюють синтез антитіл (перетворюючись на плазматичні клітини);
 o забезпечують імунну пам'ять;
 o беруть участь у реакціях клітинного імунітету (В-кілери, В-суп-ресори)
2. Лейкоцитарна формула. Лейкоцитоз. Види лейкоцитозу. Вікові
особливості лейкоцитарної формули (перехрест).

Лейкоцитарна формула- Кількісне співвідношення всіх видів

лейкоцитів периферичної крові називають лейкоцитарною
формулою. Визначають: нейтрофіли, лімфоцити, моноцити, еозинофіли й

базофіли. Лейкоцитарна формула, переважно, не встановлюється окремо; її

визначають разом із іншими показниками у загальному клінічному аналізі
крові.
Для визначення лейкоцитарної формули необхідно здати розгорнутий аналіз крові, в якому
буде підраховано кількість кожного виду лейкоцитів і виведена лейкоцитарна формула.
Визначається лейкоцитарна формула різними методами, але, як правило, в підрахунку бере
участь 100-200 клітин, серед яких виділяють кожен вид лейкоцитів. Таким чином,
лейкоцитарна формула у кожного своя і дізнатися її можна тільки за аналізом крові. Правда,
існують певні межі, в межах яких повинні перебувати показники цієї формули. Саме щодо
зміни лейкоцитарної формули лікарі визначають наявність в організмі різних патологічних
процесів. Протягом життя співвідношення лейкоцитів трохи змінюється, тому у дітей і
дорослих різне їх співвідношення.

Існує таке поняття, як зсув лейкограми вліво та вправо.

Зсув лейкограми вліво — означає, що у крові зʼявляються молоді, «незрілі» нейтрофіли, які у
нормі присутні лише у кістковому мозку, але з крові.

Зсув лейкограми вправо - зменшення нормальної кількості паличкоядерних нейтрофілів та

збільшення числа сегментоядерних нейтрофілів з гіперсегментованими ядрами
(мегалобластна анемія, хвороби нирок та печінки, стан після переливання крові).

Крім цього використовують індекс ядерного зсуву нейтрофілів (ІЯ3). Його розраховують за
формулою (М+Ю+П) : С, де М - мієлоцити, Ю - юні, або метамієлоцити, П - паличкоядерні, С
- сегментоядерні нейтрофіли. У нормі він становить 0,06-0,09. При збільшенні показника ІЯ
говорять про "зсув вліво", зменшенні - "вправо".

З віком сильні зміни стосуються співвідношення лімфоцитів і нейтрофілів, і за перші роки

життя це співвідношення змінюється кілька разів. У новонароджених до 5-6 дня поступово
збільшується кількість лімфоцитів, а число нейтрофілів поступово знижується. До кінця
першого місяця встановлюється лейкоцитарна формула і не змінюється весь перший рік
життя. До 4-6 років життя кількість лімфоцитів зменшується, а кількість нейтрофілів
збільшується. А в 15 років лейкоцитарна формула дітей набуває такий же вигляд, як і у
дорослих.
Що стосується еозинофілів, то у дорослих їх міститься 0,5-5,0%, а у дітей до 12 років - 0,5-
7,0%.
Базофіли в нормі повинні бути в межах 0-1%.
Процентний вміст моноцитів має бути 3-11%.
Загалом, кількість лейкоцитів у крові дитини значно вище, ніж у дорослих. До 3-х років
кількість лейкоцитів у крові 7,0-11,5 * 109 / л, а після семи років кількість лейкоцитів у дітей
стає таким же, як і у дорослих, тобто 4-9 * 109 / л.
Лейкопенія — зменшення кількості лейкоцитів, що призводить до зниження
захисних функцій крові. зустрічаються при променевій хворобі і гострих
лейкозах.
Лейкоцитоз – це збільшення загальної кількості лейкоцитів понад 9×109 /л.

Класифікація лейкоцитозів:
1. Залежно від причин розвитку виділяють фізіологічні і
патологічні лейкоцитози.
ПРИЧИНИ ФІЗІОЛОГІЧНОГО ЛЕЙКОЦИТОЗУ 1.Емоційний лейкоцитоз (виникає під час сильних
емоцій); 2.Міогенний (виникає під час інтенсивної фізичної роботи); 3.Статичний (виникає при
зміні положення тіла людини з горизонтального у вертикальне); 4.Аліментарний (виникає під час
та після приймання їжі); 5.Больовий (виникає під час сильних больових відчуттів); 6.Лейкоцитоз
вагітних; 7.Лейкоцитоз новонароджених.

ПРИЧИНИ ПАТОЛОГІЧНОГО ЛЕЙКОЦИТОЗУ 1.Інфекційні захворювання; 2.Запальні процеси;

3.Алергічні реакції.

2. Лейкоцитоз може бути абсолютним і відносним. Для абсолютного

лейкоцитозу характерно збільшення абсолютної кількості лейкоцитів в
одиниці об'єму крові. Про відносний лейкоцитоз мова йде в тому випадку,
коли зростає відносний вміст окремих форм лейкоцитів у периферичній
крові.
3. За механізмом розвитку лейкоцитоз буває: а) реактивним; б)
перерозподільним; в) пухлинного походження.
ВІДМІННІСТЬ МІЖ ФІЗІОЛОГІЧНИМ І РЕАКТИВНИМ ЛЕЙКОЦИТОЗОМ 1) Фізіологічний є
перерозподільним (лейкоцити із пристінкового пулу переходять у циркулюючий); 2) Фізіологічний
має короткочасний характер (швидко нормалізується після зникнення причини); 3) При
фізіологічному лейкоцитарна формула не змінюється (співвідношення між різними формами
зберігається); 4) При фізіологічному не виникає дегенеративних форм лейкоцитів

4. Залежно від виду лейкоцитів, вміст яких у крові збільшений, виділяють такі
види лейкоцитозу:
а) нейтрофільний (нейтрофільоз);
б) еозинофільний (еозинофілія);
в) базофільний (базофілія);
г) лімфоцитарний (лімфоцитоз);
д) моноцитарний (моноцитоз).
Для фізіологічного лейкоцитозу в більшості випадків характерно помірне і
відносне короткочасне підвищення кількості лейкоцитів до 10–12×109 /л, яка
через 2–3 год повертається до норми. Щодо тривалого підвищення загальної
кількості лейкоцитів, воно спостерігається у вагітних та пацієнтів, що
приймають гормональні препарати (кортикостероїди, АКТГ).
5 Різновиди фізіологічного лейкоцитозу:
а) лейкоцитоз новонароджених (кількість лейкоцитів у перші 2 доби
становить 15–20×109 /л);
б) аліментарний (травний) – розвивається через 2–3 год після прийому їжі;
в) міогенний – при м'язовій напрузі;
г) емоційний – внаслідок психічного збудження;
д) лейкоцитоз вагітних (з 5–6 міс вагітності) і породіль (на 2-му тижні після
пологів).
3.Природжений імунітет. Механізми природженого імунітету: бар’єрні
системи, клітинні (моноцити-макрофаги, нейтрофіли, базофіли,
еозинофіли, NK-кіллери) та гуморальні (лізоцим, система комплементу,
інтерферон-α, С-реактивний білок, лактоферин, білки гострої фази та
інш.) фактори.
Саме поняття імунітету пов'язано з еволюційно набутими здібностями
організму перешкоджати потраплянню в нього чужорідних агентів. Механізм
боротьби з ними різний, так як види і форми імунітету відрізняються своїм
різноманіттям і характеристиками. За походженням і формування захисний
механізм може бути:
• вроджений (неспецифічний, природний, спадковий) – захисні фактори в тілі
людини, які були сформовані еволюційно і допомагають боротися з
чужорідними агентами з самого початку життя; також даний вид захисту
зумовлює видову несприйнятливість людини до захворювань, які притаманні
тваринам, рослинам;
• набутий – захисні фактори, які формуються в процесі життя, може бути
природним і штучним. Природна захист формується після перенесеного
впливу, внаслідок чого організм здатний набувати антитіла до даного
небезпечного агенту. Штучна захист пов'язана з введенням в організм
готових антитіл (пасивна) або ослабленою форми вірусу (активна).
Властивості вродженого імунітету
Життєво важливою властивістю вродженого імунітету є постійна наявність в
організмі природних антитіл, які забезпечують первинну реакцію на
вторгнення патогенних організмів. Важлива властивість природної реакції –
система компліменту, яка являє собою комплекс білків у крові, які
забезпечують розпізнавання і первинну захист від чужорідних агентів. Дана
система виконує наступні функції:
• опсонізація – процес приєднання елементів комплексу до пошкодженій
клітині;
• хемотаксис – сукупність сигналів за допомогою хімічної реакції, яка
залучає інші імунні агенти;
• мембранотропный пошкоджуючий комплекс – білки компліменту, які
руйнують захисну мембрану опсонизированных агентів.
Ключове властивість природної реакції – первинна захист, внаслідок якої
організм може отримати інформацію про нові для нього чужорідних клітин,
внаслідок чого створюється вже набутий відповідь, який при подальшому
зіткненні з аналогічними патогенами буде вже готовий для повноцінної
боротьби, без залучення інших факторів захисту (запалення, фагоцитозу
тощо).
Формування вродженого імунітету
Неспецифічний захист є у кожної людини, вона закріплена генетично, здатна
передаватися у спадок від батьків. Видовий особливістю людини є те, що він
не сприйнятливий до ряду хвороб, характерних для інших видів. Для
формування вродженого імунітету важливу роль відіграє
внутрішньоутробний розвиток і грудне вигодовування після народження.
Мати передає дитині важливі антитіла, які закладають основу його перших
захисних сил. Порушення формування природного захисту може призвести
до иммунодефицитному станом через:
• впливу випромінювання;
• хімічних агентів;
• хвороботворних організмів у період внутрішньоутробного розвитку.
Фактори вродженого імунітету
Захисні бар'єри:
• Епітелій шкіри, слизові оболонки – первинні бар'єри, які мають
колонізаційної резистентності. Внаслідок проникнення патогена
розвивається запальна реакція.
• Лімфатичні вузли – важлива захисна система, яка бореться з патогеном до
впровадження його в систему кровообігу.
• Кров – при попаданні інфекції в кров розвивається системний запальний
відповідь, при якому задіюються спеціальні формені елементи крові. Якщо
мікроби не гинуть в крові – інфекція поширюється на внутрішні органи.
Клітини вродженого імунітету
Залежно від механізмів захисту буває гуморальний і клітинний відповідь.
Сукупність гуморальних і клітинних чинників створюють єдину систему
захисту. Гуморальна захист – відповідь організму в рідинному середовищі,
позаклітинному просторі. Гуморальні фактори вродженого імунітету
поділяються на:
• специфічні – імуноглобуліни, які виробляють В-лімфоцити;
• неспецифічні – секрети залоз, сироватка крові, лізоцим, тобто рідини, що
володіють антибактеріальними властивостями. До гуморальним чинникам
відносять систему компліменту.
Фагоцитоз – процес поглинання чужорідних агентів, відбувається за
допомогою клітинної активності. Клітини, які беруть участь у відповіді
організму поділяються на:
• Т-лімфоцити – довгоживучі клітини, які поділяються на лімфоцити з
різними функціями (натуральні кілери, регулятори та ін);
• В-лімфоцити – продукують антитіла;
• нейтрофіли – містять антибіотичні білки, мають рецептори хемотаксису,
тому мігрують до місця запалення;
• еозинофіли – беруть участь у фагоцитозі, відповідають за знешкодження
гельмінтів;
• базофіли – відповідають за алергічну реакцію у відповідь на подразники;
• моноцити – спеціальні клітини, які перетворюються в різні види макрофагів
(кісткової тканини, легенів, печінки і т. д.), володіють безліччю функцій, у т.
ч. фагоцитоз, активізація компліменту, регулювання процесу запалення.
Гуморальні фактори:
• Лізоцим - це білок. Цей білок є ферментом, що руйнує клітинну стінку
бактерій. Лізоцим у великій кількості міститься в багатьох секретах тварин,
таких як сльози, слина і слиз. Лізоцим також міститься у цитоплазмених
гранулах поліморфоядерних нейтрофілів.
• Система комплементу (лат. complementum — доповнення) — група білків
сироватки крові, що складається з протеаз та їхніх активаторів, є важливою
частиною гуморального імунітету.
Система комплементу активується, якщо в організм
потрапляють бактерії, віруси, деякі токсини або утворюються модифіковані
клітини, при цьому клітини-мішені руйнуються, а віруси та токсини
знешкоджуються. Комплемент міститься у різних кількостях у сироватці
крові, в залежності від виду тварин, віку, умов живлення та інших
фізіологічних факторів. У людини вміст комплементу доволі постійний та
може змінюватись внаслідок деяких захворювань, отруєння та дії алкалоїдів.
При ревматизмі, малярії, сифілісі ЦНС, та шизофренії кількість його значно
зменшується. Крім сироватки крові комплемент міститься у ексудатах у
місцях запалення та у різних рідинах організму.
Під час активації комплементу проходить ряд послідовних реакцій
специфічно обмеженого ферментативного протеолізу, під час яких
компоненти комплементу переходять у активний стан, внаслідок
відщеплення пептидних фрагментів. Останні мають фізіологічну активність
та можуть виступати анафілотоксинами (викликають скорочення гладенької
мускулатури), підвищують проникність судин, є факторами хемотаксису
та фагоцитозу, медіаторами реакцій імунної відповіді, беруть участь у
активації макрофагів та лейкоцитів, регуляції синтезу антитіл тощо.
Фрагменти активованих компонентів комплементу керують також
біосинтезом інтерлейкинів, простагландинів та лейкотриєнів.
• Інтерферон альфа є водорозчинним білком. Чинить антипроліферативну
дію при залученні як культури клітин, так і ксенотрансплантатів пухлин
людини у тварин і має значну імуномодулюючу активність. Інтерферон
альфа також пригнічує реплікацію вірусів. Інтерферон впливає на клітини з
допомогою зв'язування зі специфічними рецепторами на їхній поверхні.
Після зв'язування з клітинною мембраною інтерферон ініціює складну
послідовність внутрішньоклітинних реакцій, зокрема індукцію певних
ферментів.
• Лактоферин — молочний (лактозний) компонент, що має здатність
зв'язувати залізо (феритин).
У випадку низького рівня заліза в крові, лактоферин посилює його засвоєння,
тим самим підвищуючи концентрацію. Якщо ж запаси заліза високі, або є
інфекція чи запалення, лактоферин його блокує. Залізо є паливом для
інфекцій або запалень та стимулює ріст багатьох інфекційних організмів.
При запаленні залізо може утворювати вільні радикали, які здатні пошкодити
тканини організму. Лактоферин може зв'язувати атоми заліза, що
перешкоджає розвитку інфекцій та запалень. Функції:
- Регулювання метаболізму заліза
- Посилення імунної функції
- Антибактеріальні, протигрибкові та противірусні властивості
- Сприяння функціонуванню здорової мікрофлори кишківника
- Антиоксидантна дія
• Білки гострої фази – це захисні білки, які в клініці використовуються як
неспецифічні лабораторні маркери запалення.
Майже всі гострофазові білки виробляються гепатоцитами під впливом
доімунних цитокінів, ще продукуються активованими макрофагами. С-
реактивний білок (СРП) – глікопротеїн, що з’являється при патологічних
станах, супроводжуються запаленням та некрозом тканин. Церулоплазмін –
ефективно зв'язує мідь, позбавляючи мікроорганізми цього важливого
мікроелементу. Сироватковий амілоїд А використовується для швидкого
заповнення дефектів, утворених внаслідок некротичних процесів при
запаленні.
Стимулятори клітин вродженого імунітету
Останні дослідження ВООЗ свідчать, що майже у половини населення
планети важливі імунні клітини – натуральні кілери, які знаходяться в
дефіциті. З-за цього люди частіше схильні до інфекційних, онкологічних
захворювань. Однак є спеціальні речовини, які стимулюють активність
кілерів, до них відносяться:
• імуномодулятори;
• адаптогени (загальнозміцнюючі речовини);
• трансферфакторные білки (ТБ).
Найбільшою ефективністю володіють ТБ, стимулятори клітин вродженого
імунітету даного виду були виявлені в молозиві і яєчному жовтку. Дані
стимулятори широко використовують в медицині, їх навчилися виділяти з
природних джерел, тому трансферфакторные білки зараз знаходяться у
вільному доступі у вигляді медичних препаратів. Їх механізм дії спрямований
на відновлення пошкоджень у системі ДНК, налагодження імунних процесів
видовий особливості людини.
4. Фізіологічні особливості моноцитарно-макрофагальної системи
(ретикулоендотеліальної системи), поняття про фагоцитоз.

Система мононуклеарних фагоцитів - частина імунної системи , яка складається

з фагоцитарних клітин , розташованих у ретикулярній сполучній тканині . Це
насамперед моноцити та макрофаги , і вони накопичуються у лімфатичних вузлах і
селезінці. Клітини Купфера (спеціалізовані макрофаги печінки та тканин) також входять
до складу цієї системи. Мононуклеарна система фагоцитів і моноцитарна система
макрофагів відносяться до двох різних утворень, хоча часто помилково розуміються як
одна. «Ретикулоендотеліальна система» — старий термін для означення системи
мононуклеарних фагоцитів, але він зараз використовується рідше, оскільки є розуміння
того, що більшість клітин ендотелію не є макрофагами.
ЦЕ фізіологічна захисна система клітин, що володіють здатністю поглинати і
перетравлювати чужорідний матеріал. Клітини, що входять до складу цієї системи, мають
спільне походження, характеризуються морфологічним і функціональним подібністю і
присутні у всіх тканинах організму.
Особливості :
 здатність поглинати і накопичувати в цитоплазмі різні речовини,
зважені в крові
 близько до цієї здатності варто здатність клітин РЕМ до
фагоцитозу, т. е. до активного загарбання і внутрішньоклітинного
руйнування (або тривалому зберіганню і подальшому
знешкодженню) хвороботворних мікроорганізмів
 участь РЕЗ у кровотворенні: а) внутрішньоклітинне руйнування
віджилих клітин крові з подальшим використанням продуктів
руйнування б) новоутворення клітин крові, для яких вихідної
материнської клітиною є ретикулярна клітина
 активну участь в реакціях імунітету (див.) шляхом утворення
антитіл (див.) в клітинних похідних РЕС
 участь у проміжному обміні речовин, ніж визначається повна
назва цієї системи - ретикулоендотелальна система проміжного
обміну речовин.
Фагоцитоз - поглинання фагоцитом великих макромолекулярних
комплексів або корпускул, бактерій. Клітини-фагоцити нейтрофіли і
моноцити / макрофаги. Фагоцитувати можуть також еозинофіли
(найбільш ефективні при антітельмінтном імунітет). Процес фагоцитозу
підсилюють опсоніни , що обволікають обʼєкт фагоцитозу. Моноцити
складають 5-10%, а нейтрофіли 60-70% лейкоцитів крові. Поступаючи в
тканину моноцити формують популяцію тканинних макрофагів
купферовские клітини (або зірчасті ретикулоендотеліоцитів печінки),
мікроглія ЦНС, остеокласти кісткової тканини, альвеолярні і
інтерстиціальні
макрофаги)
Фагоцити направлено переміщуються до обʼєкта фагоцитозу. реагуючи
на хемоаттрактанти: речовини мікробів, активовані компоненти
комплемемента (С5а, СЗа) і цитокінн. Плазмалемма фагоцити охоплює
бактерії або інші корпускули і власні пошкоджені клітини. Потім обʼєкт
фагоцитозу оточується плазмалеммой і мембранна Везикула
(фагосома), занурюється в цитоплазму фагоцити. Мембрана фагосоми
зливається з лизосомой і фагоцитований мікроб руйнується, рН
закісляется до 4,5; активуються ферменти лізосоми. Фагоцитований
мікроб руйнується під дією ферментів лізосом, катіонних білків
дефенсин, катепсина G, лізоциму і ін. Чинників. При окислювальному
(дихальному) вибуху в фагоціте утворюються токсичні антимікробні
форми кисню - перекис водню Н 2 0 2,
Суперосіданіон О 2 - гідроксильний радикал ОН - , синглетний кисень.
Крім цього антимікробну дію мають окис азоту і радикал
NO - . Макрофаги виконують захисну функцію ще до взаємодії з іншими
імунокомпетентними клітинами (неспецифічна резистентність).
Активація макрофагів відбувається після руйнування фагоцітіруемий
мікроба, його процесингу (переробки) і презентації (поданні) антигену
Т-лімфоцитам. У завершальну стадію імунної відповіді Т-лімфоцити
виділяють цитокіни, що активують макрофаги (набутий імунітет).
Активовані макрофаги разом з антитілами і активованим
комплементом (СЗЬ) здійснюють
6irbil edeRTHBHHA parouHTos (imyHHHK Garoupro3), PYRHYROUH
фагоцитовані мікроби. Фагоцитоз може бути завершеним, що
завершується загибеллю захопленого мікроба, і незавершеним, при
якому мікроби не гинуть. Прикладом незавершеного фагоцитозу є
фагоцитоз гонококів, туберкульозних паличок і лейшманий.

3.2. Роль нейтрофілів та макрофагів в розвитку імунних реакцій

організму людини. Нейтрофільний лейкоцитоз

Макрофаги беруть участь в імунній відповіді на всіх його етапах. По-

перше, вони здійснюють негайну захисну реакцію до тих пір, поки не
відбудеться посилення імунної відповіді, регульоване
антігенспеціфічнимі Т-клітинами. По-друге, вони викликають активацію
Т-клітин, здійснюючи процесинг і презентацію їм антигену.
Макрофаги здійснюють первинну захисну реакцію на ранній стадії
відповіді на інфекцію, до вступу в дію специфічних механізмів
 імунітету, залежних від Т- і В-клітин. Пізніше функція макрофагів
зводиться до переробки {процесингу) і поданням (презентації)
антигену. Нарешті, розпізнати антиген Т-клітини виділяють цитокіни,
що активують ефекторні фукции макрофагів.
Активовані, в свою чергу, Т-клітинами, вони виконують важливі функції
в ефекторних механізмах клітинного імунітету, викликаючи запалення і
знищуючи мікроорганізми, а також пухлинні клітини.

Нейтрофіли накопичуються в місцях пошкодження тканин

або проникнення мікробів, захоплюють і переварюють їх. Крім
того, нейтрофіли виділяють або адсорбують на своїй мембрані
антитіла проти мікробів і чужеріжних білків. Час їх знешкодження
в кровоносному руслі в середньому 6-8 годин, так як далі вони
швидко мігрують у слизові оболонки, тканини.
Нейтрофіли здатні отримувати енергію шляхом
анаеробного гліколізу і тому можуть функціонувати навіть у
тканинах, які бідні на кисень. Вони фагоцитують бактерії і
продукти розпаду тканин та руйнують їх своїми лізосомальними
ферментами (такими як протеази, пептидази, оксидази,
дезоксирибонуклеази, ліпази).
Час знаходження їх в кровоносному руслі в середньому до
20 годин, так як ці клітини швидко мігрують в основномку через
венули в тканини, слизові оболонки, де живуть біля 3-х діб.
Нейтрофільні гранулоцити одержують енергію шляхом
анаеробного гліколізу і тому можуть функціонувати навіть в
тканинах бідних киснем: при запаленні, набряку і т.д. Нейтрофіли
фагоцитують бактерії, грибки, прдукти розпаду тканин і
розщеплюють їх своїми ферментами, перекисом водню.
Нейтрофіли – це основні функціональні елменти
неспецифічного захисту системи крові. Крім реакцій на
іефекцію, нейтрофіли також секретують зв’язуючий вітамін В 12 в
білок транскобаламін.
Нейтрофільний лейкоцитоз – це аномально висока кількість
нейтрофілів (різновиди лейкоцитів) у крові.
Нейтрофіли є типом білих кров'яних клітин, які допомагають організму
боротися з інфекціями і відновлюватися після пошкоджень. Кількість
 нейтрофілів може підвищуватися внаслідок низки станів або
захворювань, включаючи

Інфекції
травми;
запальні захворювання;
Деякі лікарські препарати
деякі лейкози.
Найбільш поширеною причиною підвищення числа нейтрофілів є:

нормальна реакція організму на інфекцію

У багатьох випадках підвищення кількості нейтрофілів є необхідною
реакцією організму, що намагається позбавитися мікроорганізму або
сторонньої речовини або запобігти його вторгненню. Підвищувати
кількість нейтрофілів у крові можуть бактеріальні, вірусні, грибкові та
паразитарні інфекції.

Кількість нейтрофілів може збільшуватися у хворих, які отримали

травму, наприклад перелом стегна або опік. Причиною підвищення
кількості нейтрофілів та збільшення їх активності можуть бути запальні
захворювання (включаючи аутоімунні захворювання), наприклад,
ревматоїдний артрит. Деякі лікарські препарати, такі як
кортикостероїди, також можуть збільшувати кількість нейтрофілів у
крові. Крім того, причиною підвищеної кількості незрілих або зрілих
нейтрофілів у крові можуть бути мієлоїдні лейкози.

Велика кількість нейтрофілів може не викликати жодних симптомів.

Однак у пацієнтів часто спостерігаються симптоми захворювання, що
спричинило підвищення числа нейтрофілів.

4. Набутий (адаптивний) імунітет):

 Набутий (або адаптивний) імунітет виникає протягом життя під час контакту з
інфекційними агентами і не успадковується нащадками. Саме він є специфічним проти
певного патогену. Наприклад, після захворювання на кір або скарлатину до них
виробляється такий імунітет. Адаптивний імунітет виникає також внаслідок щеплення. На
формування адаптивного імунітету потрібен час. Він може діяти кілька місяців, років або
все життя. За механізмом дії розрізняють гуморальний і клітинний імунітет. До
гуморального імунітету належить та його ланка, яка забезпечується певними хімічними
речовинами. Він може бути неспецифічним або специфічним. Ми вже говорили про
антибактеріальний фермент лізоцим і хлоридну кислоту у шлунку. Це фактори
неспецифічного гуморального імунітету. Таким фактором є й інтерферони – антивірусні
білки широкого спектру дії. Вони блокують розмноження вірусів і стимулюють інші імунні
механізми. ВСЕУКРАЇНСЬКА ШКОЛА ОНЛАЙН 4 Специфічний гуморальний імунітет
пов'язаний зі спеціальними білками – антитілами або імуноглобулінами. Їх виробляють В-
лімфоцити крові у відповідь на дію чужорідних речовин – антигенів. Кожний В-лімфоцит
може виробляти тільки один тип антитіл, високоспецифічних до свого антигену.
Антигенами можуть бути білки на поверхнях бактерій і вірусів, токсичні речовини тощо. На
поверхнях клітин злоякісних пухлин також є певні антигени. Антитіла міцно зв’язуються з
антигеном. Це може спричинити руйнування токсичної речовини, бактеріальної клітини
або клітин, заражених вірусом чи злоякісних.

4.1. Поняття про центральні та периферичні органи імунної системи.

Головний комплекс гістосумісності. Поняття про цитокіни,
класифікація та основні функції.

Органи імунної системі розподіляються на:

1. Центральні (у яких здійснюється т.з. "навчання» імунокомпетентних
клітин).

2. Периферійні. Центральними органами імунітету людини є:

 підгруднинна (зобна) заліза, що називають “тимус”. Підгруднинна

залоза розташована у верхній частині грудної клітини за грудиною.
Закладається вона наприкінці першого місяця внутрішньоутробного
розвитку плода. Максимального розвитку підгруднинна залоза досягає у
дітей у ранньому віці, після 15 років наступає зворотний розвиток
органу, який називають віковою інволюцією. Поступово залозиста
тканина заміняється сполучною (фіброзною) і жировою.

 кістковий мозок. Знаходиться в порожнинах кісток. Закладається на 5-у

тижні внутрішньоутробного розвитку й починає функціонувати на 12-й
тиждень. Основне його завдання – продукція особливих клітин для
наступного розвитку всіх паростків кровотворення. Саме в кістковому
мозку відбувається дозрівання Вклітин в В-лімфоцити (В - від слова
bursa,бурса – сумка Фабрициуса у птахів).

Основні функції тимусу:

 продукція класу імунних клітин, які називаються Т-лімфоцитами, тобто

тимусзалежні.

 синтез гормонів, що впливають на дозрівання імунних клітин, а також

фактора росту й речовини, подібних до інсуліну й кальцитоніну.
Периферійні органи імунної системи:

 лімфатичні вузли,

 селезінка,
 мигдалини глоткового кільця (у тому числі й аденоїдної тканини),

 утворення з лімфоїдної тканини в кишечнику (у тому числі й апендикс).

Функції лімфатичних вузлів:

 Бар'єрна. Першими реагують на контакт із агентом, що ушкоджує.

 Фільтраційна. У них відбувається затримка мікробів, пухлинних клітин,

сторонніх часток, які потрапили з током лімфи.

 Імунна. Пов'язана з виробленням у лімфатичних вузлах

імуноглобулінів і лімфоцитів.

 Синтетична (синтез спеціального лейкоцитарного фактора, що

стимулює розмноження клітин крові).

 Обмінна. Лімфатичні вузли беруть участь у процесах травлення, в

обміні жирів, білків, вуглеводів і вітамінів.

Функції селезінки:

 синтетична. Селезінка має близьку будову до підгруднинної залози.

Саме в селезінці відбувається синтез імуноглобулінів класів М і G у
відповідь на надходження чужорідного агента (антигену) у кров або
лімфу. У тканині селезінки втримуються Т-, В- і ПК-лімфоцити.

 Фільтраційна. У селезінці відбувається руйнування й “переробка”

чужорідних для організму речовин, власних ушкоджених клітин крові і
чужорідних білків.

Функції мигдалин і лімфоїдних скупчень у кишечнику:

 “розпізнавальна”. Загальна площа поверхні мигдалин у дітей дуже

велика - майже 200 кв.дм. Звідси “інформація” про чужорідного агента
надходить у центральні органи імунітету: у підгруднинну залозу й
кістковий мозок. Скупчення лімфоїдної тканини в кишечнику
називається “пейєрові бляшки”. Крім них, захист забезпечують окремі
лімфатичні утворення (фолікули), червоподібний відросток і клітини
слизової оболонки.

 Захисна. На слизовій оболонці мигдалин і пейєрових бляшок у

кишечнику, в апендиксі розташовані Т- і В-лімфоцити, лізоцим і інші
речовини, які забезпечують імунний захист.

Речовини із захисними властивостями:

 Імуноглобуліни (антитіла) - являють собою білкові молекули, які

циркулюють в крові або на поверхні слизових та мають властивість
з'єднуватися із чужорідною речовиною та утворювати імунні комплекси.
 Лізоцим. Є у всіх рідинах організму: у слині, слізній рідині й сироватці
крові. Ця речовина виробляється клітинами крові й здатна
розщеплювати кислоту, що входить до складу бактерій. За рахунок
цього відбувається розпад і загибель мікроорганізмів.

 Комплемент. Це група білкових сполук, що беруть участь у ланцюжку

імунних реакцій.

 Інтерферони. Забезпечують противірусний імунітет. Продукуються ці

речовини в основному лейкоцитами й лімфоцитами. Результат дії
інтерферонів полягає в утворенні навколо вогнища запалення бар'єра з
неінфікованих вірусом клітин.

Головний комплекс гістосумісності (ГКГС) (англ.МНС - Major histocompatibility complex) – це

система генів, яка була ідентифікована за здатністю визначати сумісність чи несумісність
тканин за умов внутрішньовидової трасплантації. Гени, що входять до його складу, назвали
генами гістосумісності, а їх продукти – антигенами гістосумісності. Більшість антигенів
 гістосумісності – це глікопротеїнові молекули, розміщені на клітинних мембранах, завдяки
чому вони можуть індукувати реакції відторгнення трансплантатів.

Основною, первинною, функцією антигенів гістосумісності є презентація так званих антигенних

пептидів – фрагментів чужорідних або власних білкових антигенів для розпізнавання Т-
клітинами. Молекули МНС є поверхневими маркерами "свого" в разі, якщо вони презентують
фрагменти власних білків організму, і маркером "чужого", якщо вони з’являються в комплексі
із фрагментами білків, які в нормі не характерні для організму. Варто зауважити, що Т-клітини
(як Т-кілери, так і Т-хелпери) здатні розпізнавати чужорідні антигени тільки в тому разі, якщо їх
пептидні фрагменти представлені на поверхні клітин у комплексі з власними молекулами
МНС. Було показано, що Т-кілери, які специфічно знищують уражені вірусом клітини власного
організму, не здатні знищувати уражені цим вірусом клітини іншого організму того самого
виду. Це явище отримало назву МНС-рестрикції імунної відповіді, тобто "обмеження" імунної
відповіді за генотипом МНС. За відкриття явища МНС-рестрикції Пітер Догерті і Рольф
Цинкернагель у 1996 р. також отримали Нобелівську премію. Завдяки здатності представляти
антигени для розпізнавання Тклітинам МНС зумовлює спроможність імунної системи
розпізнавати "своє" і "чуже", відторгати уражені вірусами або перероджені клітини,
відповідати на Т-залежні антигени взагалі. Крім того, можливо, МНС визначає генетично
зумовлений ступінь прояву спадкових хвороб і схильність до інфекційних захворювань.
Продукти генів МНС поділяють на три класи (I, II і III). Власне функцію презентації антигенів
виконують молекули МНС класів I і II (далі МНС I та МНС II). Крім того, саме ці молекули беруть
участь в індукуванні реакцій відторгнення трансплантатів. Однак виявилось, що всередині
локусу генів гістосумісності знаходяться й інші гени, продукти яких не беруть безпосередньої
участі у презентації антигенів. Історично такі гени було віднесено до генів МНС класу III, проте
слід зазначити, що їхні продукти відрізняються один від одного і від МНС I та МНС II за
будовою і можуть виконувати зовсім інші функції, не пов'язані з презентацією антигенів.
Наприклад, до МНС ІІІ відносять ряд генів, що кодують білки системи комплементу, деякі
цитокіни

Цитокіни — білки активованих клітин імунної системи, які забезпечують міжклітинні

взаємодії. Цитокіни представляють собою нову самостійну систему регуляції функцій
організму, яка забезпечує в першу чергу розвиток захисних реакцій і підтримку гомеостазу
при потраплянні патогенів і порушенні цілісності тканин. До системи цитокінів на даний час
відносять більше 100 індивідуальних поліпептидних речовин. Протягом останніх 20 років
клоновано гени більшості цитокінів й отримано рекомбінантні аналоги, які повністю
повторюють біологічні властивості природних молекул.

Цитокіни: функції
Цитокіни володіють трьома основними функціями.

1) Регуляція захисних реакцій організму на місцевому і системному рівні. Ця важлива для

всієї системи цих сполук функція пов'язана з двома основними напрямками біологічної дії
цитокінів — із захистом від інфекційних агентів і з відновленням пошкоджених тканин.
Ці хімічні речовини регулюють розвиток місцевих захисних реакцій у тканинах за участю
різних типів клітин крові, ендотелію, сполучної тканини, епітелію. Захист на місцевому
рівні розвивається шляхом формування типової запальної реакції з її класичними
проявами, розвитком набряку, почервонінням, появою больового синдрому і порушенням
функції.
У випадку неефективності місцевих захисних реакцій запалення розвивається, зростає
синтез цитокінів, вони попадають в циркуляцію і їхня дія проявляється на системному
рівні. Починається наступний етап запалення — системна запальна реакція. У цьому
випадку прозапальні цитокіни впливають практично на всі органи і системи організму, які
беруть участь у регуляції гомеостазу.
2) Регуляція окремих нормальних фізіологічних функцій. Незважаючи на те що більшість
цитокінів є типовими індуцибельними медіаторами і не синтезуються клітинами без
запальної реакції та імунної відповіді, деякі з них не підпадають під це правило. Частина
синтезується постійно і в достатньо великих кількостях знаходиться в циркуляції,
регулюючи проліферацію і диференціювання окремих типів клітин протягом усього життя.
Прикладами такого типу фізіологічної регуляції функцій цитокінами можуть бути постійно
високий рівень колонієстимулювального фактора для моноцитів/макрофагів (М-КСФ),
потрібний для забезпечення постійного оновлення тканинних макрофагів і їх похідних, а
також контроль за еритроїдним ростом кровотворення, який проводиться
еритропоетином, що постійно синтезується епітелієм нирок.

3) Регуляція ембріогенезу, закладки і розвитку органів імунної системи. Більшість цитокінів

не відіграє ніякої ролі в нормальній фізіології організму. Проте деякі з цих сполук
починають синтезуватися досить рано на певних етапах розвитку організму. Так, в
онтогенезі фактор росту стовбурових клітин, трансформуючі ростові фактори, цитокіни
групи фактора некрозу пухлини і ряд хемокінів регулюють диференціювання клітин,
міграцію лімфоїдних попередників і закладку органів імунної системи.
Цитокіни: класифікація
Класифікація цитокінів проводиться за їх біологічними властивостями
Традиційно, відповідно до біологічних ефектів, прийнято виділяти такі групи цитокінів.
1) Інтерлейкіни (ІЛ-1 – ІЛ-18) – секреторні регуляторні білки імунної системи, що
забезпечують медіаторну взаємодію в імунної системи та зв’язок її з іншими системами
організму;
2) Інтерферони (ІФНа, ІФНр, ІФНу) -противірусні білки з вираженою імунорегуляторною та
протипухлинною дією;
3) Фактори некрозу пухлини (ФНПа, ФНР-лімфотоксин) – цитокіни з цитотоксичною та
регуляторною дією;

4) Колонієстимулюючі фактори (КСФ) -стимулятори росту та диференціювання

гемопоетичних клітин (ГМ-КСФ, Г-КСФ, М-КСФ); 5) Хемокіни – хемоатрактанти для
лейкоцитів;
6) Фактори зростання – регулятори росту, диференціювання та функціональної активності
клітин різної тканинної приналежності (фактор зростання фібробластів, фактор зростання
ендотеліальних клітин, фактор зростання епідермісу) та трансформуючий фактор
зростання – ТФРр. Цитокіни розрізняються за будовою, біологічною активністю та рядом
інших ознак, проте мають загальні властивості, характерні для даного класу пептидів. Як
правило, цитокіни є глікозильованими поліпептидами середньої молекулярної маси
(менше 30 kD). Цитокіни виробляються активованими клітинами в низькій концентрації
нетривалий час, при цьому їх синтез завжди починається з транскрипції генів. Свою
біологічну дію на клітини цитокіни надають через рецептори на поверхні клітин-мішеней.
Зв’язування цитокіни з відповідним рецептором призводить до активації клітин, їх
проліферації, диференціювання або загибелі.
 Цитокіни мають свою біологічну дію переважно локально, працюючи за принципом
мережі. Вони можуть діяти узгоджено та викликати каскадну реакцію, послідовно
індукуючи синтез одних цитокінів іншими. Така комплексна взаємодія цитокінів необхідна
формування запалення і регуляції імунних реакцій. Прикладом синергічної взаємодії
цитокінів є стимуляція запальних реакцій ІЛ-1, ІЛ-6 та ФНП, а також синтезу IgE спільною
дією ІЛ-4, ІЛ-5 та ІЛ-13. Антагоністична взаємодія цитокінів також може бути негативним
регуляторним механізмом контролю розвитку запальної реакції та синтезу прозапальних
та протизапальних цитокінів (гальмування продукції ІЛ-6 у відповідь на збільшення
концентрації ФНП). Цитокінова регуляція функцій клітин-мішеней може здійснюватися за
аутокринним, паракринним або ендокринним механізмом. Система цитокінів містить
клітини-продуценти; розчинні цитокіни та їх антагоністи; клітини-мішені та їх рецептори.
Клітини-продуценти: I. Основну групу клітин-продуцентів цитокінів у імунній системі
становлять лімфоцити. ThO виробляють широкий спектр цитокінів у дуже низьких
концентраціях. Th1 продукують ІЛ-2, ІФНу, ІЛ-3, ФНОа, необхідні для розвитку реакцій
клітинного імунітету (ГЗТ, противірусної, протипухлинної цитотоксичності та ін.) Набір
цитокінів, секретованих Th2 (ІЛ-4, ІЛ-5, ІЛ-6, ІЛ-10, ІЛ-13, ІЛ-3), визначає розвиток
гуморальної імунної відповіді. В останні роки описано субпопуляцію Th3, що виробляють
ТФРр, який супресує функцію як Thl, так і Th2. Т-цитотоксичні (CD8+), В-лімфоцити,
природні кілери є слабкими продуцентами цитокінів. ІІ. Клітини макрофагально-
моноцитарного ряду продукують цитокіни, що ініціюють імунну відповідь та беруть
участь у реакції запалення та регенерації. ІІІ. Клітини, що не відносяться до імунної
системи: клітини сполучної тканини, епітелію, ендотелію спонтанно, без антигенної
стимуляції, секретують цитокіни, що підтримують проліферацію гемопоетичних клітин, та
аутокринні фактори росту (Фрф, ЕФР, ТФРР та ін.). Імунний статус – це комплексний
показник стану імунної системи, це кількісна та якісна характеристика стану
функціональної активності органів імунної системи та деяких неспецифічних механізмів
протимікробного захисту. Методи визначення цитокінів. Визначення вмісту цитокінів у
різних біологічних рідинах має велике значення в оцінці функціональної активності
імунокомпетентних клітин та регуляції імунної відповіді. В окремих випадках (септичний
шок, бактеріальний менінгіт), коли цитокіни, зокрема ФНВа, виступає як провідний
фактор патогенезу, визначення його вмісту в крові або спинномозковій рідині стає
основним методом імунологічної діагностики. Іноді рівень цитокінів визначають із метою
диференціальної діагностики. Наприклад, при бактеріальному менінгіті у спинномозковій
рідині визначається ФНОа, а при вірусних менінгітах у ній виявляється, як правило, лише
ІЛ-1. Однак визначення присутності цитокінів у сироватці крові та інших біологічних рідин
може давати негативні результати у зв’язку з особливостями цих пептидів. Будучи
переважно короткоживучими регуляторами, цитокіни мають невеликий полупериод
життя (до 10 хв). Деякі цитокіни містяться в крові у вкрай низьких концентраціях,
накопичуючись в основному в осередку запалення, крім того, біологічна активність
цитокінів може маскуватись при зв’язуванні їх з молекулами інгібіторів, що циркулюють у
крові.

4.2. Гуморальний В-клітинний імунітет, субпопуляції В-лімфоцитів, поняття

про антитіла, види та захисна роль антитіл, динаміка їх синтезу, механізми
елімінації антигенів.
Гуморальний В-клітинний імунітет, субпопуляції В-лімфоцитів, поняття
про антитіла, види та захисна роль антитіл, динаміка їх синтезу,
механізми елімінації антигенів.

Гуморальний імунітет визначають В-лімфоцити. Т-клітини після контакту з

антигеном “передають” сигнал на В-клітини й уже В-лімфоцити
трансформуються в спеціальні плазматичні клітини, які виробляють антитіла.
Одночасно В-лімфоциту необхідна інформація від клітини крові макрофага,
що здатна захоплювати й “переварювати” антиген. При першій зустрічі
імунокомпетентних клітин з антигеном формується первинна імунна
відповідь: спочатку з'являються антитіла класу імуноглобулінів М, потім G і
пізніше - А. При вторинній (повторній) відповіді на антиген відразу
виробляються імуноглобулін G.
субпопуляції В-лімфоцитів
Дане дослідження дозволяє охарактеризувати лімфоцитарну ланку
клітинного імунітету: процентне співвідношення основних субпопуляцій, їх
абсолютну кількість в крові, а також рівень активації. Лімфоцити
експресують ряд поверхневих і цитоплазматичних антигенів, унікальних для
своєї субпопуляції і стадії розвитку. Фізіологічна роль їх може бути різною.
Ці структури є мішенями при імунофенотипуванні лімфоцитів як антигенні
маркери різних субпопуляцій, присутність яких визначають за допомогою
мічених моноклональних антитіл. Поверхневі антигенні структури на
клітинах, які виявляються моноклональними антитілами, назвали кластерами
диференціації (CD, clusters of differentiation). Кластерам диференціації з
метою стандартизації присвоєні певні номери. Використовуючи
флюорохром-мічені моноклональні антитіла, які зв'язуються з певними CD,
можна зробити підрахунок вмісту лімфоцитів, що відносяться до різних по
функції або стадії розвитку субпопуляцій. Це дозволяє зрозуміти природу
деяких захворювань, оцінити стан пацієнта, стежити за перебігом і
прогнозувати подальший розвиток захворювання.
Основні субпопуляції лімфоцитів:
Т-лімфоцити - лімфоцити, дозрівання яких відбувається в тимусі. Вони
беруть участь в забезпеченні клітинної імунної відповіді і контролюють
роботу В-лімфоцитів, відповідальних за утворення антитіл, тобто за
гуморальну імунну відповідь.
Т-хелпери - різновид Т-лімфоцитів, несуть на своїй поверхні структури, що
сприяють розпізнаванню антигенів, які презентуються допоміжними
клітинами, беруть участь в регуляції імунної відповіді, виробляючи різні
цитокіни.
Цитотоксичні Т-клітини - розпізнають фрагменти антигену на поверхні
клітин-мішеней, орієнтують свої гранули у напрямку до мішені і вивільняють
їх вміст в області контакту з нею. При цьому деякі цитокіни є сигналом
загибелі (по типу апоптозу) для клітин-мішеней.
В-лімфоцити - проходять розвиток в лімфовузлах та інших периферичних
органах лімфоїдної системи. На поверхні ці клітини несуть імуноглобуліни,
що функціонують як рецептори до антигенів. У відповідь на взаємодію з
антигеном В-лімфоцити відповідають диференціацією в плазматичні клітини,
що виробляють антитіла, за допомогою яких забезпечується гуморальний
імунітет.
НК-клітини (природні кілерні клітини, або натуральні кілери) - клітини з
неімунною цитотоксичною активністю до неопластично змінених клітин-
мішеней. НК-клітини не відносяться ні до зрілих Т-або В-лімфоцитів, ні до
моноцитів.
Кластери диференціації антигенів:
CD3 - поверхневий маркер, специфічний для всіх клітин субпопуляції Т-
лімфоцитів. За функцією відноситься до сімейства білків, які формують
комплекс мембранної передачі сигналу, пов'язаний з Т-клітинним
рецептором.
CD4 - характерний для хелперних Т-клітин; представлений також на
моноцитах, макрофагах, дендритних клітинах. Він зв'язується з молекулами
MHC класу II, експресованим на антигенпрезентуючих клітинах,
полегшуючи розпізнавання пептидних антигенів.
CD8 - характерний для супресорних і / або цитотоксичних Т-клітин, НК-
клітин, здебільшого тимоцитів. Це рецептор Т-клітинної активації, який
полегшує розпізнавання клітинно-пов'язаних антигенів MHC класу I (major
histocompatibility complex - головний комплекс гістосумісності).
CD16 - використовується разом з CD56 переважно для ідентифікації НК-
клітин. Представлений також на макрофагах, тучних клітинах, нейтрофілах,
деяких Т-клітинах. Це компонент рецепторів, пов'язаних з IgG, які
опосередковують фагоцитоз, продукцію цитокінів і антитілозалежну
клітинну цитотоксичність.
CD56 - прототипний маркер НК-клітин. Крім НК-клітин присутній на
ембріональних, м'язових, нервових, епітеліальних клітинах, деяких
активованих Т-клітинах. CD56-позитивні такі гематологічні пухлини, як НК-
клітинна або Т-клітинна лімфома, анапластична крупноклітинна лімфома,
плазмоклітинна мієлома (плазмоклітинна лейкемія CD56-негативна). Це
молекули адгезії клітинної поверхні, які полегшують гомофільну адгезію і
беруть участь в контактному інгібуванні зростання НК-клітинної
цитотоксичності, розвитку нервових клітин.
Антитіла‌, або імуноглобулі‌ни (Ig) — білкові сполуки, які організм
хребетних тварин виробляє у відповідь на антигени, чужорідні речовини, що
потрапляють до крові, лімфи або тканин організму, з метою знищити або
нейтралізувати потенційно небезпечні з них — бактерії, віруси, отрути та
деякі інші речовини. Імуноглобуліни містяться в сироватці крові і утворюють
групу близьких за структурою глікопротеїдів.
Відомо 5 класів імуноглобулінів людини: G, М, A, D, Е (IgG, IgM, IgA, IgD і
IgE).
Найповніше вивчені імуноглобуліни класу G (IgG), вони ж є і
найпоширенішими.
Імуноглобулін IgG має підкласи: IG1, IG2, IG3 і IG4 знайдені в сироватці
крові в різних концентраціях. Їхні молекули побудовані з двох ідентичних
легких і двох ідентичних важких поліпептидних ланцюжків, скріплених
дисульфідними зв'язками. Гнучкість дозволяє молекулам імуноглобулінів
оптимально приєднуватися до антигенів, що мають різну просторову будову.
Ділянки молекули, відповідальні за зв'язування з антигеном (активний
центр), утворені N-кінцевими (несуть на кінці аміногрупу -NH2) відрізками
важких і легких ланцюжків. Послідовність амінокислот в цих відрізках
специфічна для кожного IgG і називається варіабельною ділянкою, в інших
частинах ланцюжків вона майже не варіює.
Інші класи імуноглобулінів (реагіни) відрізняються будовою важких
ланцюжків. IgM — еволюційно найдавніші імуноглобуліни; вони
синтезуються на перших стадіях імунної реакції. Їхні молекули складаються з
5 мономерних субодиниць, кожна з яких нагадує молекулу IgG.
Головною функцією IgA є захист від вірусної інфекції, особливо на слизових
оболонках дихальних шляхів. Частково вони беруть участь у знешкодженні
бактеріальних токсинів. IgA мають два підкласи: IgA1 і IgA2. IgA1
найчисленніші у плазмі крові, становлять до 10 % від усіх імуноглобулінів
організму. Для IgA2 характерне накопичення у різних секретах (зокрема
слину, молозиво, кишковий сік), де вони існують в полімерній формі.
Антитіла, що беруть участь в алергічних реакціях, належать до IgE.
Імуноглобуліни синтезуються лімфатичними клітинами. При деяких
ураженнях цих клітин в крові та сечі накопичується велика кількість так
званих мієломних імуноглобулінів, які, на відміну від імуноглобулінів
здорового організму, однорідні за складом.
За характером впливу на антиген розрізняють:
аглютиніни — антитіла, що зумовлюють аглютинацію мікроорганізмів;
лізини та опсоніни — антитіла, що сприяють їхньому руйнуванню;
преципітини — антитіла, що осаджують білкові речовини у розчинах;
антитоксини та інші.
Фрагмент антитіла, що складається з одного мономерного варіабельного
домену, називається нанотіло
Застосування в медицині
Антитіла використовують для верифікації типу клітин, їхніх органел та
навіть молекул. Антитіла широко використовують з діагностичною метою в
медицині: на принципі реакції антиген-антитіло засновані методи
імуносцинтиграфії, імуногістохімії, вестерн-блоту тощо.
Для лікування або профілактики деяких інфекційних хвороб (наприклад,
правець, сказ тощо) застосовують лікувальні алогенні чи гетерогенні
імуноглобуліни, які отримують введенням деяких збудників або токсинів
донорам — людям або тваринам, спричиняючи, таким чином, в них імунну
реакцію, яка призводить до вироблення антитіл. Після цього у них беруть
кров, яку очищують від баласту, і готують стерильний розчин, що містить
велику кількість захисних антитіл.
Антитіла утворюються плазмоцитами лімфовузлів, селезінки, а також
лімфоїдних фолікулів підслизових оболонок. Це відбувається таким чином:
під впливом антигену селекціонується В-лімфоцит, на поверхні якого є
імуноглобулінові рецептори - специфічні до даного антигену. Відібраний В-
лімфоцит активується, починає ділитися (явище бласттрансформації) і
внаслідок 3-6 мітозів з нього утворюється клон сенсибілізованих
плазмоцитів, які здатні синтезувати антитіла. Їх синтез відбувається на
шорсткому ендоплазматичному ретикулюмі (ЕПР), після чого мономерні
ланцюги мігрують усередину ЕПР, де і відбувається укладка тетрапептидів.
Вони можуть накопичуватися в цистернах апарата Гольджі і потім
транспортуватися до цитоплазматичної мембрани, звідкіля відбувається їх
виділення. Один плазмоцит протягом години може синтезувати 107 молекул
антитіл.
ЕЛІМІНА‌ЦІЯ – загибель організмів унаслідок дії абіотичних та біотичних
чинників довкілля. Її виражають величиною, зворотньою до виживання.
Розроблено різні системи класифікації форм Е. Як правило, розрізняють Е.
заг. (невибіркову) та вибіркову. Перша є наслідком дії на популяцію екол.
чинників, які сягають гранич. значень екол. пластичності виду або
перевищують їх, через що відбувається масова загибель особин незалежно
від їхніх індивід. властивостей. Вибіркова Е. – загибель частини особин у
популяції, менш пристосованих до умов довкілля, внаслідок боротьби за
існування. При ній вирішал. роль відіграє різноякісність організмів, тобто
їхні індивід. властивості. За характером вибіркової Е. можна визначити, яка з
форм добору природного діє на популяцію та виявити інтенсивність його дії.

Клітинно-опосередкований Т-клітинний імунітет: субпопуляції Т-

лімфоцитів, антиген-розпізнавальний рецептор, механізми кілінгу
клітини-мішені.
Субпопуляції Т-клітин
Розрізняють три основні субпоуляції Т-клітин, що відрізняються за
функціями:
• Т-хелпери або CD4+ Т-лімфоцити (ТH, від англ. T helper) розпізнають
антигени у комплексі із білками MHC II на поверхні антиген-презентуючих
клітин (макрофагів, дендритних клітин та В-лімфоцитів), після активації
починають проліферувати і дають початок клону ефекторних клітин
специфічних до того ж комплексу антигену із MHC II. Ефекторні клітин
виділяють велику кількість цитокінів, що впливають на функціонування
інших клітин імунної системи. Розрізняють два види Т-хелперів, що
активують різні гілки імунної відповіді:
~ ТH1 клітини відповідають за клітинний імунітет. Вони продукують набір
цитокінів, що підтримуюють запальні реакції і стимулюють дію Т-
цитотоксичних клітин і макрофагів; серед них — Т-хелпери 17
~ ТH2 клітини активують гуморальну ланку імунітету, діючи на В-клітини
• Т-цитотоксичні клітини, Т-кілери або CD8+ Т-лімфоцити (ТC від англ. T
cytotoxic) активуються при взаємодії із комплексом антиген-MHC класу I на
повехні власних змінених клітин організму (інфікованих вірусом або
злоякісно трансформованих). Після активації ТC діляться і їхні
нащадки диференціюють у ефекторні клітини, що називаються
цитотоксичними Т лімфоцитами (ЦТЛ). На відміну від ТH-клітин ЦТЛ
синтезують невелику кількість цитокінів, натомість вони набувають
здатності розпізнавати та вбивати змінені клітини організму.
• Регуляторні Т-клітини (Treg від англ. regulatory T-cell) — субпопуляція Т-
клітин, що може пригнічувати гуморальну та клітинну ланку імунної
відповіді.
Рецептори розпізнавання патерну — це білки, присутні на поверхні
клітин імунної системи і здатні розпізнавати стандартні молекулярні
структури (патерни), специфічні для великих груп патогенів. Їх також
називають рецепторами розпізнавання патогену. В порівнянні з системою
адаптивного імунітету, такі рецептори і пов'язані з ними механізми імунного
захисту є еволюційно давнішими.
Класифікація рецепторів
Рецептори розпізнавання патерну класифікують за специфічностю до
ліганду, функцією, локалізацією і за походженням у еволюції. За функцією
вони поділяються на два класи: сигнальні та ендоцитозні.
• Сигнальні рецептори розпізнавання патерну включають, наприклад, Toll-
подібні рецептори.
• Ендоцитозні рецептори розпізнавання патерну, наприклад, манозні
рецептори макрофагів, необхідні для прикріплення, поглинання та
процесування мікроорганізмів фагоцитами незалежно від
внутрішньоклітинної передачі регуляторного сигналу. Крім патогенів вони
впізнають також апоптозні клітини.
Мембранні рецептори розпізнавання патерну
- Рецептори-кінази(?)
- Toll-подібні рецептори
Цей клас рецепторів розпізнає патогени поза клітинами або в ендосовах.
Вони індукують синтез і секрецію цитокінів, необхідних для
активації імунної відповіді. Взаємодія Toll-подібних рецепторів з лігандами
приводить до індукції сигнальних шляхів NF-κB і Мар кінази, які, в свою
чергу, індукують синтез і секрецію цитокінів і молекул, що стимулюють
презентацію антигену[3].
- Цитоплазматичні рецептори розпізнавання патерну
• Nod-подібні рецептори
Nod-подібні рецептори — це цитоплазматичні білки з різними функціями. У
ссавців їх знайдено близько 20, і більшість з них підрозділяють на дві
головних підродини: NOD і NALP. Крім того, до цього сімейства рецепторів
відносять трансактиватор головного комплексу гістосумісності класу II і
деякі інші молекули. Розпізнаючи патоген всередині клітини, рецептори
олигомеризуються й утворюють інфламасому, що активує ферменти
протеолітичної активації цитокінів, наприклад, інтерлейкіну 1 бета.
Рецептори активують також сигнальний шлях NF-κB та синтез цитокінів.
Механізм кілінгу клітини-мішені
Ці механізми класифікуються дві групи.
А. Кисневонезалежні механізми внутрішньоклітинної цитотоксичності
фагоциту забезпечуються дією лізосомальних ферментів, що руйнують об'єкт
фагоцитозу.
1. Лізоцим руйнує клітинну стінку бактерій.
2. Катійні білки (дефензини, фагоцитин, лейкін та ін.) ушкоджують
бактеріальну цитоплазматичну мембрану.
3. Фосфоліпаза А здійснює перетравлення об'єкта фагоцитозу.
4. Рибонуклеаза руйнує РНК мікроорганізмів.
5. Дезоксирибонуклеаза руйнує ДНК мікробів.
6. Лактоферин активно зв'язує залізо, необхідне для розмноження бактерій.
Б.Кисень залежні механізми внутрішньоклітинної цитотоксичності фагоциту
описуються як «респіраторний вибух».
1. Після поглинання об'єкта фагоцитозу у фагоциту зростає потреба в кисні,
внаслідок якої відбувається інтенсифікація метаболізму О2.
2. В результаті різко підвищується синтез токсичних кисневих продуктів, що
володіють мікробоцидною активністю (провідний з них – синглетний кисень;
крім нього до цієї групи речовин відносяться супероксидний радикал,
перекис водню і каталізуюча її токсична дія на мікроорганізми
мієлопероксидазу, гідроксильний).
-----------------------------------------------
Основним механізмом кілінгу клітин-мішеней НКклітинами є
перфоринзалежний цитоліз. Цитотоксична активність
НК-клітин збільшується за допомогою цитокінів, включаючи ІФН, ІЛ2, ІЛ-
12. Протипухлинні ефекти цих цитокінів частково зводяться до
стимулювання активності НК.