Одеський національний медичний університет

Кафедра нормальної та патологічної клінічної анатомії

Лекція за темою:

Патоморфологія імунної системи. Реакції та механізми

гіперчутливості.
 Імунопатологічні процеси

 Імунітет – це комплекс реакцій, що

направлені на захист організму від
інфекційних агентів та речовин, що
відрізняються від нього біологічними
(антигенними) властивостями.
 Імунна відповідь складається зі складного
ряду клітинних взаємодій, що
активуються попаданням до організму
чужорідного генетичного матеріалу.
 Після обробки макрофагами, антиген
представляється лімфоцитам, які є
головними клітинами виконавчої ланки
імунної системи (мал.10.1). Активація
лімфоцита антигеном призводить до
проліферації та трансформації
лімфоцитів. Існує два типи імунної
відповіді:
 1) клітинний імунітет – це функція Т-
лімфоцитів, при клітинному імунітеті
проходить утворення ефекторних клітин –
Т-кіллерів, які можуть знищувати клітини,
які включають антигенну структуру
шляхом прямої цитотоксичності та
шляхом синтезу речовин, що мають назву
лімфокінів, та беруть участь у процесах
клітинних взаємодій (макрофагів, Т-
клітин, В-клітин) при імунній відповіді.
 Окрім того, два підтипи Т-клітин беруть
участь у регуляції імунної відповіді: Т-
хелпери посилюють імунну відповідь; Т-
супресори впливають протилежно.
 2) гуморальний імунітет – це функція В-
клітин, характеризується перетворенням
В-клітин в плазматичні клітини, що
секретують імуноглобуліни (антитіла), які
мають специфічну активність проти АГ.
 Імуноглобуліни (антитіла)

 Синтез імуноглобулінів: імуноглобуліни

синтезуються плазматичними клітинами,
які утворюються із трансформованих,
стимульованих антигеном В-лімфоцитів
(В-імунобластів).
 Усі молекули імуноглобулінів, що
синтезовані окремою плазматичною
клітиною, ідентичні та мають специфічну
реактивність проти єдиної антигенної
детермінанти. Аналогічно, всі плазмати
чні клітини, що отримані шляхом
трансформації та проліферації одного В-
лімофита-попередника ідентичні, тобто
складають клон.
 Молекули імуноглобулінів, що
синтезовані клітинами різних клонів
плазматичних клітин, мають різні
послідовності амінокислот, що
обумовлює різну третинну структуру
молекул та надає іншу специфічність
антитілу (реагують з різними антигенами)
Ці зміни послідовності амінокислот
проходять у так званій V (варіабельній,
перемінній) ділянці молекули
імуноглобуліна.
 Лімфоїдна система

 Імунна відповідь здійснюється

лімфоїдною системою організма, яка
ділиться на центральні та периферичні
органи імуногенезу.
Центральні органи імуногенезу

 До центральних органів імуногенезу

відносяться:
 Тимус
 Кістковий мозок
 У яких в ембріональному періоді
виникають першочергові, напівстволові
лімфоїдні клітини (розвивається
різноманіття та толерантність)
 Вважають, що у людини остаточний
розвиток різноманіття та толерантності
завершується у рамках декілька місяців
після народження.
Тимус дитини, мале збільшення
Тимус дорослого, мале збільшення
Кістковий мозок, велике збільшення
 Периферичні органи
імуногенезу
 До периферичних органів імуногенезу
відносяться:
 Лімфатичні вузли
 Селезінка
 Кільце Пирогова-Вальдеєра (мигдалики
глотки)
 Лімфатичні фолікули у стінках
кишківника, у яких накопичуються зрілі
ліифоцити, що відповідають за АГ-
стимуляцію.
 Периферична кров також містить
лімфоцити. Циркулюючі лімфоцити
складають пул клітин, які безперервно
обмінюються з клітинами периферичної
лімфоїдної тканини.
 Лімфоцити утворюються у
ембріональному періоді з лімфоїдного
ростка у кістковому мозку. Лімфоцити
можна класифікувати на основі місця їх
розвитку: 1) Т-лімфоцити (тимус-залежні)
розвиваються у тимусі; 2) В-лімфоцити,
які розвиваються поза тимусом. У птахів
вони розвиваються у сумці Фабриціуса
(bursa – сумка, звідси й термін “В-
клітини”); функціональний еквівалент у
людини – ембріональна печінка або
кістковий мозок.
 Т-лімфоцити (Т-клітини)

 Розподіл Т-клітин в організмі: Т-

лімфоцити виникають у ембріональному
тимусі. У постембріональному періоді
після дозрівання Т-лімфоцити
розселяються у Т-зонах периферичної
лімфоїдної тканини. До них відносяться:
 - паракортикальна зона лімфатичних
вузлів та простір між фолікулами (70%
лімфоцитів у лімфатичних вузлах – Т-
лімфоцити);
 - периартеріальні зони лімфоїдних
фолікулів у білій пульпі селезінки (40%
селезінкових лімфоцитів – Т-клітини).
Лімфатичний вузол, мале збільшення
Лімфатичний вузол, велике
збільшення
Селезінка, мале збільшення
Селезінка, велике збільшення
 Т-лімфоцити безперервно та активно
циркулюють між периферичною кров’ю та
периферичною лімфоїдною тканиною. Від
80 до 90 процентів периферичних
лімфоцитів – Т-клітини.
 Трансформація Т-клітин: Після стимуляції
(активації) специфічним антигеном, Т-
лімфоцити перетворюються у великі
клітини, що активно діляться, та мають
назву трансформованих Т-лімфоцитів,
або Т-імунобластів, з яких виникає
виконавча ланка Т-клітин.
 Ефекторні Т-лімфоцити морфологічно
схожі з неактивними малими
лімфоцитами та часто називаються
сенсибілізованими цитотоксичними
клітинами або ж Т-кіллерами
 Функції ефекторних Т-клітин:
 Ефекторні Т клітини відіграють роль у
трьох функціях імунної системи:
 Клітинному імунітеті;
 Регуляції В-системи;
 Гіперчутливості уповільненого типу (IV).
 Клітинний імунітет включає два головних
аспекти:
 - цитотоксичні клітини, що несуть
поверхневі антигени, викликають пряме
ураження клітин (цитотоксичні або
клітини-кіллери). Пряма цитотоксичність
спостерігається при імунній відповіді на
антигени на поверхі неопластичних
клітин, трансплантованих тканин та
клітин, які інфіковані вірусом.
 Цитотоксичні Т-клітини, можливо,
викликають лізис шляхом утворення пор
у цитоплазматичних мембранах
антигенпозитивних клітин.
 - секреція лімфокінів:
 Виконавчі Т-клітини відіграють роль у
формуванні імунної відповіді шляхом
утворення розчинних білків (лімфокінів),
які регулюють функції деяких клітин,
наприклад, макрофагів та інших
лімфоцитів (мал.10.3).
 Регулювання активності В-лімфоцитів:
два важливі підтипи Т-лімфоцитів
приймють участь у регулюванні функції В-
лімфоцитів.
 Хелперні Т-клітини (CD4 антиген-
позитивні) допомагають у активації і
трансформації В-лімфоцитів та у синтезі
імуноглобулінів.
 Супресорні Т-клітини (CD8 антиген
позитивні) інгібують активацію В-клітин та
регулюють синтез імуноглобулінів.
 B-лімфоцити

 Розподіл В-клітин в організмі:

 В-лімфоцити розвиваються у
функціональному еквіваленті сумки
Фабриціуса птахів (вірогідно, у
ембріональному кістковому мозку у
ссавців), проходячи складний процес, що
включає у себе розмноження та розподіл
на класи.
 Потім В-лімфоцити розносяться током
крові у В-області периферичної
лімфоїдної тканини. До них відносяться:
 1) реактивні (вторинні чи гермінативні)
центри фолікулів та синуси мозкового
шару лімфатичних вузлів (30%
лімфоцитів у лімфатичних вузлах – В-
клітини); 2) реактивні центри у фолікулах
білої пульпи селезінки (40% селезінкових
лімфоцитів – В-клітини).
 Трансформація В-клітин: після стимуляції
специфічним антигеном В-лімфоцити
трансформуються у плазматичні клітини.
Цей процес проходить стадійно, з
утворенням ряду проміжних форм, що
формують реактивний (гермінативний)
центр фолікула. Плазматичні клітини
синтезують імуноглобуліни (антитіла), які
є специфічними для антигену.
 Утворенняциркулюючих антитіл,
специфічних для антигенів – основа
набутого імунітету, що названий
гуморальним.
 Імуноглобуліни можуть виявлятися у
цитоплазмі імунологічними методами.
 Інші В-лімфоцити можуть бути
ідентифіковані тільки імунологічними,
імуноморфологічними та генетичними
методами.
«Нульові» клітини (NK-клітини і
K-клітини)
 “Нульові” клітини – це гетерогенна група
лімфоцитів, що не можуть формувати Е-
розетки (імунологічний тест,який раніше
використовувався для ідентифікації Т-
лімфоцитів) і які не несуть поверхневого
імуноглобуліна (як наслідок –
немарковані або “нульові” клітини).
 Ця група включає деякі клітини, які є явно
Т- або В-лімфоцитами, що було доказано
недавно генетичними методами та
методом моноклональних антитіл, але
означення їх було залишено. Популяція
«нульових» клітин являє собою Т- та В-
клітини, що знаходяться на різних етапах
диференціювання, до появи маркерів на
їх поверхні.
 «Нульові» клітини складають 5-10% від
усіх лімфоцитів периферичної крові.
 Деякі “нульові” клітини мають
цитотоксичну активність та названі
натуральними кіллерами ( NK-клітинами);
 Вони можуть руйнувати деякі чужорідні
клітини, навіть якщо організм ніколи не
зустрічався з даним антигеном.
 NK клітини можуть грати захисну роль
при пухлинному процесі, руйнуючи
потенційно неопластичні клітини.
 Типи імунної відповіді
 Беручи за основу те, чи була імунна
система попередньо ознайомлена з АГ,
розрізняють два типи імунної відповіді:
первинна та вторинна.
 Первинна імунна відповідь
 Первинна імунна відповідь виникає при
першій зустрічі зі специфічним антигеном.
Хоча антиген розпізнається майже одразу
після потрапляння в організм, проходить
декілька днів, перш ніж секретується
необхідна кількість імуноглобулінів, щоб
можна було б визначити збільшення їх
титру у сировотці.
 Протягом цього латентного періоду ті В-
клітини, з рецепторами яких прореагував
специфічний антиген, проходять від
шести до восьми послідовних циклів
поділу, перед тим як утворюється
достатньо великий клон плазматичних
клітин, що секретують антитіла. IgM –
перший імуноглобулін, що виробляється
протягом первинної відповіді. Потім
виробляється IgG.
 Перемикання від синтезу IgM до IgG або
ж інших імуноглобулінів відбувається як
нормальне явище при активації В-клітин
та проходить у результаті переключення
генів важких ланцюгів.
 Вторинна імунна відповідь
 Вторинна імунна відповідь виникає при
повторній зустрічі з антигеном . Повторне
розпізнавання проходить негайно та
секреція імуноглобулінів сировотки, що
виявляється в лаб. дослідженнях,
проходить більш швидко (2-3 дні), ніж за
первинної відповіді.
 IgG – основний імуноглобулін, що
секретується під час вторинної відповіді.
Окрім того, піковий рівень вище та
пониження його відповається повільніше,
ніж за первинної відповіді.
АНОМАЛІЇ ІМУННОЇ ВІДПОВІДІ
 Зазвичай, імунні реакції розвиваються
приховано, при цьому вона призводять
або до повного руйнування антигенного
агресора, або до часткового обмеження
його патогенної дії, забезпечуючи в
організмі стан імунітету.
 Але у разі деяких умов ці реакції можуть
розвиватися незвично
 В одних випадках, при інвазії у організм
чужорідного агента, вона бувають
настільки інтенсивними, що призводять
до пошкодження тканин та
супроводжуються запаленням – тоді
говорять про реакцію (хворобу)
гіперчутливості.
 Іноді, у силу деяких умов, клітини
організму набувають антигенних
властивостей чи в організмі секретуються
антитіла, що здатні реагувати з
нормальними антигенами клітин. В таких
випадках говорять про захворювання
внаслідок аутоімунізації чи аутоімунних
захворюваннях.
 Нарешті, існують стани, за яких, не
дивлячись на антигенний матеріал, імунні
реакції не відбуваються. Такі стани
називають імунодефіцитами.
 Таким чином, імунна система, яка у нормі
бере участь у підтримці гомеостазу, може
слугувати джерелом патологічних станів,
що обумовлені надреакцією чи
недостатністю останньої на агресію, які
означують як імунопатологічні процеси.
 ІМУННА ГІПЕРЧУТЛИВІСТЬ
 Гііперчутливість – це патологічна
надреакція на чужорідний агент, яка
призводить до пошкодження тканин в
організмі. Виділяють чотири типи
гіперчутливості. Всі форми, окрім IV типу,
мають гуморальний механізм (тобто
опосередковуються антитілами); IV тип
гіперчутливості має клітинний механізм.
 При усіх формах першочергове
надходження визначеного антигену
(сенсибілізуюча доза) викликає первинну
імунну відповідь (сенсибілізація). Після
короткого періода (1 чи більше тижнів),
протягом яких активується імунна
система, гіперчутлива відповідь виникає
на будь-яке наступне надходження цього
ж антигену (розрішуюча доза).
Тип I гіперчутливості (негайний)
(атопія, анафілаксія)
 Механізм розвитку: перше надходження
антигену (алергену) активує імунну
систему, що призводить до синтезу
антитіл – IgE (реагіни), які мають
специфічну реактивність проти даного
антигену.
 Потім вона фіксуються на поверхневій
мембрані тканинних базофілів та
базофілів крові завдяки високій
спорідненості (афінності) IgE до Fc-
рецепторів. Синтез антитіл у достатній
доя надреакції кількості триває 1 чи
більше тижнів.
 Порушення, що виникають при
гіперчутливості I типу:
 - місцеві прояви – називають атопією.
Атопія являє собою вроджену схольність,
яка є сімейною, до патологічної відповіді
проти окремих алергенів. Атопічні реакції
широко розповсюджені і можуть
відбуватися у багатьох органах.
 Шкріа – при потраплянні алергену у шкіру
відбувається негайне почервоніння,
набряк (іноді з появою пухирів –
кропив’янка) та свербіж; у деяких
випадках розвиваються гострий дерматит
чи екзема. Антиген може входити у
контакт зі шкірою безпосередньо, під час
ін’єкцій (укусах комах), при пероральному
надходженні (харчова та медикаментозна
алергія).
 Слизова носа – при вдиханні алергену
(пилку рослин, шерсті тварин) у слизовій
оболонці носа виникає вазодилятація та
гіперсекреція слизу (алергічний риніт);
 Легені – інгаляція алергенів (пилок
рослин, пил) веде до скорочення гладкої
мускулатури бронхів та гіперсекреції
слизу, що призводить до гострої обстукції
дихальних шляхів та задухи (алергічна
бронхіальна астма)
 Кишківник – пероральне надходження
алергена (наприклад, горіхів, молюсків,
крабів) викликає скорочення мускулатури
та секрецію рідини, що проявляється у
вигляді спастичних болей у животі та
діареї (алергічний гастроентерит)
 Системні прояви – анафілаксія – рідка,
але важлива та небезпечна для життя
системна реакція гіперчутливості I типу.
Потрапляння вазоактивних амінів у
кровотік викликає скорочення гладкої
мускулатури, поширену вазодилятацію та
збільшення судинної проникності з
виходом рідини із судин у тканини.
 При цьому виникає периферична судинна
недостатність та шок – вони можуть
призвести до смерті протягом кількох
хвилин (анафілактичний шок). У менш
важких випадках збільшення судинної
проникності веде до алергічного набряку,
який має найбільш небезпечну
локалізацію у гортані, бо може викликати
фатальну асфіксію.
 Системна анафілаксія зазвичай виникає
при ін’єкції алергенів (наприклад,
пеніциліну, чужорідної сироватки,
місцевих анестетиків, рентгенконтрастних
речовин). Рідше, анафілаксія може
виникати при пероральному прийомі
алергенів (молюски, краби, яйця, ягоди)
чи при надходженні алергенів у шкіру
(укуси бджіл та ос).
 У сенсибілізованих людей навіть
невелика кількість алергену може
спровокувати розвиток смертельної
анафілаксії (наприклад, введення
пеніциліну внутрішньошкірно).
Анафілактична реакція у дитини
 Гіперчутливість ІІ типу

 Механізм розвитку гіперчутливості ІІ типу

характеризується реакцією антитіла з
антигеном на поверхні клітини хазяїна,
яка викликає деструкцію цієї клітини.
Залучений антиген може бути й власним,
але за якимись причинами розпізнаний як
чужорідний (аутоімунні захворювання).
 Антиген також може бути зовнішнім та
може накопичуватися на поверхні клітини
(наприклад, ліки можуть бути гаптеном, у
разі з’єднання з білком мембрани клітини
стимулюють імунну відповідь)
 Специфічне антитіло, зазвичай IgG чи
IgM, що синтезується проти антигену,
взаємодіє з ним на поверхні клітини та
викликає ушкодження клітини декількома
шляхами.
 Гіперчутливість ІІІ типу
(імунокомплексне ушкодження)
 Механізм розвитку: взаємодія антигену та
антитіла може призводити до
формування імунокомплексів, чи місцево
у зоні ушкодження, чи генералізовано у
кровотоці. Накопичення імунних
комплексів у різних ділянках організму
активує комплемент та викликає гостре
запалення і некроз.
 Гіперчутливість IV типу
(клітинного)
 Механізм розвитку: на відміну від інших
реакцій гіперчутливості, у гіперчутливості
ІV типу беруть участь клітини, а не
антитіла. Цей тип опосередкується
сенсибілізованими Т-лімфоцитами, які
або безпосередньо проявляють
цитотоксичність, або шляхом секреції
лімфокінів.
 Реакції гіперчутливості уповільненого
типу виникають через 24-72 години після
введення антигену сенсибілізованій
людині, що відрізняє цей тип
гіперчутливості від І типу, реакція якого
розвивається протягом декілька хвилин
 При гістологічному дослідженні тканин, у
яких протікає реакція гіперчутливості ІV
типу виявляється некроз клітин та
вираженя лімфоцитарна інфільтрація.
 Пряма цитотоксичність Т-клітин відіграє
важливу роль при контактному дерматиті,
у відповіді проти пухлинних клітин,
інфікованих вірусом клітин,
трансплантованих клітин, що несуть
чужорідні антигени та при деяки
аутоімунних хворобах.
 Т-клітинна гіперчутливість у результаті дії
різних лімфокінів також відіграє роль при
гранулематозному запаленні, що
викликане мікобактеріями та грибами.
Прояв цього типу гіперчутливості –
основа шкірних тестів, що
використовуються у діагностиці цих
інфекцій (туберкулінова, лепромінова,
гістоплазмінова та кокцидіоідинова
проби).
 Порушення, що виникають при
гіперчутливості уповільненого типу:
 Має декілька проявів:
 Інфекції – при інфекційних
захворюваннях, що викликані
факультативними внутрішньоклітинними
мікроорганізмами, наприклад,
мікобактеріями та грибами, морфологічні
прояви гіперчутливості уповільненого
типу – епітеліоїдно-клітинна гранульома з
казеозним некрозом у центрі.
 Аутоімунні хвороби – при тиреоїдиті
Хашімото та аутоімунному гастриті, що
пов’язаний з перніціозною анемією,
пряма дія Т-клітин проти антигенів на
клітинах хазяїна (епітеліальні клітини
щитоподібної залози та парієтальні
клітини шлунка) веде до прогресивної
деструкції цих клітин.
Щитоподібна залоза при тиреоїдиті
Хашімото
Тиреоїдит Хашімото. Мале
збільшення
Тиреоїдит Хашімото, велике
збільшення
 Контактний дерматит – при надходженні
антигену у прямий контакт з шкірою
виникає локальна гіперчутлива відповідь
ІV типу, ділянка якого точно відповідає
області контакту. Найбільш часто
антигенами є нікель, ліки, барвники одягу.
Контактний дерматит
 Окрім того, у органах і тканинах, у яких
розвивається реакція гіперчутливості
негайного типу (І, ІІ, ІІІ типи), має місце
гостре імунне запалення. Воно
характеризується швидкістю
розвитку,перевагою альтеративних та
ексудативних змін.
 Альтеративні зміни у вигляді мукоїдного,
фібриноїдного набухання та
фібриноїдного некрозу спостерігаються у
основній речовині та волокнистих
структурах сполучної тканини. У ділянці
імунного запалення виражена
плазморагія, виявляється фібрин,
нейтрофіли, еритроцити.
При ІV типі гіперчутливості (реакція
гіперчутливості уповільненого типу ГУТ)
лімфоцитарна та макрофагальна
інфільтрація (сенсибілізовані лімфоцити
та макрофаги) у вогнищі імунного
конфлікту є вираженням хронічного
імунного запалення.
 ВІДТОРГНЕННЯ
ТРАНСПЛАНТАТУ
 Поширеність операцій по трансплантації
тканин (органів) помітно збільшилась у
клінічній практиці за останній два
десятиріччя. У наш час успішно
проводяться операції по трансплантації
рогівки, шкіри та кісток. Трансплантація
нирок виконується з великим успіхом у
багатьох великих медичних центрах.
 Пересадка серця, легень, печінки та
кісткового мозку – все ще
експериментальні процедури, але їх успіх
росте з кожним днем.
 Факторами, що обмежують
трансплантологію, є імунологічні реакції
проти пересаджених клітин та наявність
відповідних органів.
 Не викликає імунологічних реакцій
відторгення аутотрансплантація –
пересадка власних тканин із однієї
частини організма в іншу (наприклад,
шкіри, кісток, вен), а також обмін між
генетично ідентичними (монозиготними)
близнюками (ізотрансплантат), так як
тканина сприймається як «своя»
 У разі пересадки безсудинних
трансплантатів (наприклад, рогівки)
реакція імунологічного відторгнення не
проявляється, так як відсутність
кровообігу у трансплантаті виключає
контакт імунних клітин з антигенами, а
для розвитку імунної відповіді необхідне
з’єднання антигену з клітинами імунної
системи.
 Трансплантація тканини між генетично
різнорідними особами викликає імунну
відповідь, яка може призвести до
відторгнення. Вираженість реакції
відторгнення збільшується по мірі росту
генетичних відмінностей між донором та
реципієнтом. У наш час майже всі органи
пересаджуються від людей. Пересадка
органів між генетично різними особами
одного виду названа
аллотранплантацією.
 Ксенотрансплантація (гетерологічна
трансплантація) – це пересадка органів
між особами різних видів (наприклад,
відомий випадок пересадки серця
бабуїна дитині); такий вид трансплантації
супроводжується важкою імунологічною
реакцією та не використовується.
 Клінічні типи відторгення
трансплантату
 Відторгнення трансплантату має декілька
форм: від швидкопротікаючої реакції, що
проходить протягом декількох хвилин
після пересадки, до повільних реакцій,
що проявляються порушеннями функцій
пересаджених тканин через декілька
років після трансплантації. Механізми, що
забезпечують різні типи відторгнення,
також різноманітні.
 Найгостріше відторгнення – бличкавична
реакція, що протікає у межах декілька
хвилин після пересадки та
характеризується важким некротичним
васкулітом з ішемічним ураженням
даного органа. Накопичення імунних
комплексів та активація комплементу у
стінці судин можуть визначатися
імунологічними методами.
 Найгостріше відторгнення викликається
присутністю у сировотці реципієнта
високих рівнів передіснуючих антитіл
проти антигенів на пересаджених
клітинах. Реакція антитіл з антигенами
викликає імунокомплексне (типу
феномена Артюса) ушкодження у
судинах трансплантату. Після початку
використання техніки прямого визначення
сумісності тканин найгостріше
відторгнення стало рідкістю.
 Гостре відторгнення спостерігається
доволі часто та може протікати від
декількох днів до місяців після
трансплантації. Воно є гострим тому, що
навіть якщо ознаки відторгнення
з’являються через декілька місяців після
пересадки та швидко прогресує з
моменту початку. Гостре відторгнення
характеризується некрозом клітин та
порушенням функції органа (наприклад,
гострий некроз міокарду та серцева
недостатність при пересадці серця)
 При гострому відторгненні беруть участь і
гуморальні, і клітинні механізми. Імунні
комплекси депонуються у мілких судинах
трансплантату та викликають гострий
васкуліт, що веде до ішемічних змін.
Клітинне імунне відторгнення
характеризується некрозом
паренхіматозних клітин та
лімфоцитарною інфільтрацією тканин.
 При пересадці нирок госте відторгнення
проявляється у вигляді гострої ниркової
недостатності у результаті некрозу
ниркових канальців з лімфоцитарною
інфільтрацією інтерстиція. Для
попередження та лікування гострого
відторгнення застосовують
імуносупресивні засоби, наприклад,
кортикостероїди (преднізолон) та
циклоспорини, або ж антилімфоцитарну
сировотку, яка руйнує Т-клітини.
 Хронічне відторгнення спостерігається у
найбільшій кількості пересаджених тканин
та викликає прогресуюче погіршення
функції органа протягом місяців та років.
У пацієнтів часто змінюються епізоди
гострого відторгнення, що призупинені
імуносупресивною терапією.
 У разі хронічного відторгнення
активується клітинний імунітет (IV тип
гіперчутливості), що призводить до
прогресивної деструкції паренхіматозних
клітин. У ураженій тканині розвивається
фіброз з лімфоцитарною інфільтрацією. У
деяких випадках присутність хронічного
васкуліту указує на паралельну дію
антитіл.
 При лікуванні хронічного відторгнення
намагаються досягнути балансу між
пошкодженням трансплантату та
токсичним впливом імуносупресивних
ліків, які зазвичай використовуються.
Гостре відторгнення при пересадці
серця
Гостре відторгнення при
трансплантації серця
 Аутоімунізація та аутоімунні
захворювання
 Аутоімунізаця (аутоалергія, аутоагресія) –
стан, що характеризується появою реакції
імунної системи на нормальні антигени
власних тканин.
 Аутоімунізація тісно пов’язана з поняттям
імунологічної толерантності (від лат.
Tolerate – переносити, терпіти). Воно
характеризується станом ареактивності
(“терпимості”) лімфоїдної тканини у
відношенні до антигенів, що можуть
викликати імунну відповідь.
 У період дозрівання лімфоїдної тканини
виникає імунологічна толерантність до
антигенів всіх органів та тканин, окрім
ока, щитоподібної залози, сім’яників,
наднирників, головного мозку та нервів.
Вважається, що антигени цих органів та
тканин обмежені фізіологічними
бар’єрами, що й пояснює відсутність до
них толерантності імунокомпетентної
системи.
 «Свої» та «чужі» тканинні антигени
імунна система починає розпізнавати у
новонародженого через декілька тижнів
після пологів. При цьому продукція
аутоантитіл у незначних кількостях
постійно проходить протягом всього
життя і аутоантитіла, як думають,
приймають участь у регуляції різних
функцій організму. Їх дія знаходиться під
контролем Т-супресорів і анти-
ідіотипічних антитіл, що не дозволяє
розвиватися аутоімунному процесу.
 Аутоімунні захворювання – це хвороби, у
основі яких лежить аутоімунізація, тобто
агресія аутоантитіл, циркулюючих
імунних комплексів, що містять
аутоантигени, та ефекторних імунних
клітин (лімфоцити-кіллери) у відношенні
антигенів власних тканин організму. Тому
аутоімунні хвороби також називають
аутоагресивними.
 Керуючись механізмом аутоімунізації,
розрізняють дві групи аутоімунних
захворювань. Перша група –
органоспецифічні аутоімунні хвороби, які
розвиваються у зв’язку з пошкодженням
фізіологічних бар’єрів імунологічно
відсторонених органів, що дозволяє
імунній системі реагувати на їх незмінені
антигени секрецією аутоантитіл та
сенсибілізованих лімфоцитів.
 При цьому у органах розвиваються
морфологічні зміни, що характерні
переважно для ГУТ: тканина органів
інфільтрується лімфоцитами,
паренхіматозні елементи гинуть, у фіналі
– склероз. У цю групу входять тиреоїдит
(хвороба Хашимото), енцефаломієліт,
поліневрит, розсіяний склероз,
ідіопатична адісонова хвороба,
асперматогенія, симпатична офтальмія.
 Друга група – це органонеспецифічні
аутоімунні захворювання.
Найважливішими при цих захворюваннях
є порушення контроля імунологічного
гомеостазу лімфоїдною системою.
Аутоімунізація при цьому розвивається по
відношенню до антигенів багатьох органів
та тканин, що не мають органної
специфічності та нездатні викликати
продукцію антитіл при парентеральному
введенні.
 У органах та тканинах розвиваються
морфологічні зміни, характерні для
реакції гіперчутливості як уповільненого,
так і особливо негайного типів. До цієї
групи аутоімунних захворювань відносять
системний червоний вовчак,
ревматоїдний артрит, системну
склеродермію, дерматоміозит (група
ревматичних хвороб), вторинну
тромботичну тромбоцитопенічну пурпуру
(хвороба Мошковича)
 Існують аутоімунні хвороби проміжного
типу, тобто близькі аутоімунним
захворюванням першого чи другого типу.
Це міастенія гравіс, цукровий діабет І
типу, тиреотоксикоз, синдроми Шегрена
та Гудпасчера та інші.
Ураження слинної залози при
синдромі Шегрена
 Острівець Лангерганса. Інсуліт при цукровому
діабеті І типу.Присутність лімфоцитарного
інфільтрату змушує розглянути ідею аутоімунного
захворювання.
 Окрім аутоімунних захворювань,
виділяють хвороби з аутоімунними
порушеннями. Поява аутоантигенів при
цих захворюваннях пов’язують зі зміною
антигенних властивостей тканин і органів
– денатурацією тканинних білків (при
опіках, опроміненні, травмі, хронічному
запаленні, вірусній інфекції); утворення
аутоантигена можливе при дії
бактеріального агента, особливо того, що
реагує перехрестно (наприклад, при
гломерулонефриті, ревматизмі)
 В утворенні аутоантигену велике
значення надається гаптенному
механізму, при чому у ролі гаптена
можуть виступати як продукти обміну
тіла, так і мікроорганізми, токсини, ліки.
 Аутоімунізація у цих умовах визначає не
виникнення захворювання, а
прогресування характерних для нього
локальних (органних) змін, які
відображають морфологію реакцій
гіперчутливості негайного та
уповільненого типів.
 У цю групу захворювань включають деякі
форми гломерулонефриту, гепатиту,
хронічного гастриту та ентериту, цироз
печінки, опікову хворобу, алергічні
реакції, тромбоцитопенію, агранулоцитоз,
медикаментозну алергію.
 Імунодефіцитні синдроми
 Імунодефіцитні синдроми є крайнім
проявом недостатності імунної системи.
Вони можуть бути первинними,
обумовленими недорозвитком (гіпоплазія,
аплазія) імунної системи – спадкові,
вроджені імунодефіцитні синдроми, або
вторинними (набутими), що виникають в
зв’язку з хворобою чи лікуванням.
 ВРОДЖЕНИЙ (ПЕРВИННИЙ)
ІМУНОДЕФІЦИТ
 Морфологічні прояви первинної
недостатності імунної відповіді пов’язані,
як правило, із вродженими аномаліями
тимусу, або сумацією цих аномалій з
недорозвитком селезінки та лімфовузлів.
 Важкий комбінований імунодефіцит (ВКІ)
– це одна з найбільш важких форм
вродженого імунодефіциту. Він
характеризується дефектом стовбурових
лімфоїдних клітин, що призводить до
порушення утворення і Т- , і В-
лімфоцитів. Порушується процес
опускання тимусу з шиї в межистіння. У
ньому різко знижена кількість лімфоцитів.
 Їх також мало у лімфовузлах, селезінці,
лімфоїдній тканині кишківника,
периферичній крові. У сировотці відсутні
імуноглобуліни. Недостатність і
клітинного, і гуморального імунітету є
причиною різноманітних важких
інфекційних (вірусних, грибкових,
бактеріальних) захворювань, що
виникають одразу після народження.
Вони ж й призводять до ранньої загибелі
(зазвичай, на першому році життя)
 Гіпоплазія тимусу (синдром Дай-
Джорджа) характеризується недостатком
Т-лімфоцитів у кров, у тимус-залежних
зонах лімфовузлів та селезінки. Загальна
кількість лімфоцитів у периферичній крові
зменшена. У хворих знаходять ознаки
недостатності клітинного імунітету, які
проявляються у вигляді важких вірусних і
грибкових захворюваннях у дитинстві
Розвиток В-лімфоцитів зазвичай не
порушений. Активність Т-хелперів
практично відсутня, але концентрація
імуноглобулінів у сировотці зазвичай
нормальна. При тимусній гіпоплазії
генетичні дефекти не виявлені. Цей стан
характеризується також відсутністю
паращитоподібних залоз, неправильним
розвитком дуги аорти та лицьового
черепа. При відсутності
паращитоподібних залоз спостерігається
гіпокальціємія, що призводить до смерті.
 Т-лімфоцитопенія при синдромі
Незелофа сумується з порушенням їх
функції. Гадають, що це відбувається у
результаті порушення дозрівання Т-клітин
у тимусі. Синдром Незелофа
відрізняється від синдрома Дай-Джоржа
характерною асоціацією пошкоджень
інших структур, що розвиваються із
третього та четвертого глоткових
карманів. Паращитоподібні залози не
пошкоджені.
 Тимусна гіпоплазія лікується методом
трансплантації людського
ембріонального тимусу, що відновляє
клітинний імунітет.
 Вроджена агамаглобулінемія (хвороба
Брутона) – генетично обумовлене
рецесивне, пов’язане з Х хромосомою,
захворювання, яке спостерігається
головним чином у хлопчиків та
характеризується порушенням утворення
В-лімфоцитів.
 Пре-В-клітини (CD10 позитивні)
знаходять, але зрілі В-лімфоцити відсутні
у периферичній крові та у В-зонах
лімфовузлів, мигдаликів, селезінки. В
лімфатичних вузлах відсутні реактивні
фолікули та плазматичні клітини.
Недостатність гуморального імунітету
проявляється у значному зменшення чи
відсутності імуноглобулінів у сировотці.
 Тимус та Т-лімфоцити розвиваються
нормально і клітинний імунітет не
порушений. Загальна кількість лімфоцитів
у периферичній крові знаходиться у
межах норми, тому що кількість Т-клітин
складає 80-90% лімфоцитів крові.
 Інфекційні захворювання у дитини
розвиваються зазвичай у другій половині
першого року життя після того, як рівень
материнських імуноглобулінів падає.
Лікування – введення імуноглобулінів.
 Ізольований дефіцит IgA - найбільш
частий імунодефіцит, що зустрічається у
1 з 1000 людей. Він виникає в результаті
дефекту кінцевого диференціювання
плазматичних клітин, що секретують IgA.
У деяких людей цей дефект пов’язаний з
ненормальною функцією Т-супресорів. У
більшості дефіцит IgA протікає
асимптоматично.
 Лише у невеликої кількості хворих є
схильність до виникнення легеневих та
кишкових інфекцій, так як у них
визначається недостаток секреторного
IgA у слизвоих оболонках. У хворих з
вираженим дефіцитом IgA у крові
визначаються анти- IgA-антитіла. Ці
антитіла можуть реагувати з IgA, які
присутні у перелитій крові, що призводить
до гіперчутливості І типу.
 Імунодефіцит різного ступеню
зустрічається доволі часто. Він виникає як
вторинне явище при різних хворобах, чи у
результаті медикаментозної терапії та
дуже рідко є первинною хворобою.
 Морфологія синдрома набутого
імунодефіциту (СНІД) не має специфічної
картини та відрізняється на різних етапах
його розвитку. Зміни спостерігаються як у
центральних, так і у периферичних
органах імуногенезу (найбільш виражені
зміни у лімфовузлах).
 Значення вторинного (набутого)
імунодефіциту. Імунодефіцит завжди
супроводжується розвитком
опортуністичних інфекцій та на
заключному етапі розвитком злоякісних
пухлин, найчастіше саркоми Капоші та
злоякісних В-клітинних лімфом.
Саркома Капоші, макроскопічний вид
Саркома Капоші, мале збільшення
Саркома Капоші, велике збільшення
 Виникнення інфекційних захворювань
залежить від типу імунодефіциту:
 - дефіцит Т-клітин схиляє до інфекційних
захворювань, які викликані вирусами,
мікобактеріями, грибами та іншими
внутрішньоклітинними мікроорганізмами
типу Pneumocistis carinii i Toxoplasma
gondii.
 - дефіцит В-клітин схиляє до гнійних
бактеріальних інфекцій.
 Ці інфекційні процеси відображають
відносну важливість клітинного і
гуморального імунітету у захисті проти
різних мікробних агентів.
 Саркома Капоші та злоякісні В-клітинні
лімфоми – найбльш часті злоякісні
новоутворення, які розвиваються у
хворих з імунодефіцитами.
 Виникнення злоякісних новоутворень
можу бути пов’язано або з порушенням
імунної відповіді, що направлена на
видалення нових злоякісних клітин
(відмова імунного нагляду) або завдяки
імунній стимуляції пошкодженої імунної
системи, у якій нормальний механізм
контролю клітинної проліферації
порушень (це призводить до виникнення
В-клітинних лімфом).