ТЕМА 2: Захисні функції крові. Кількість лейкоцитів.

Кооперативні
взаємини між природженою і адаптивною ланкою імунітету,
механізми їх регуляції.
1.Фізіологічні властивості та функції окремих субпопуляцій лейкоцитів. Лейкопоез. Регуляція кількості
лейкоцитів у крові.

1.1. Фізіологічна та морфологічна характеристика нейтрофілів

1.2. Фізіологічна та морфологічна характеристика базфілів.

1.3. Фізіологічна та морфологічна характеристика еозинофілів.

1.4. Фізіологічна та морфологічна характеристика моноцитів.

1.5. Фізіологічна та морфологічна характеристика лімфоцитів.

2.Лейкоцитарна формула. Лейкоцитоз. Види лейкоцитозу. Вікові особливості лейкоцитарної формули

(перехрест).

3.Вроджений імунітет. Механізми природженого імунітету: бар’єрні системи, клітинні (моноцити-

макрофаги, нейтрофіли, базофіли, еозинофіли, NK-кіллери) та гуморальні (лізоцим, система
комплементу, інтерферон-α, С-реактивний білок, лактоферин, білки гострої фази та інш.) фактори.

3.1. Фізіологічні особливості моноцитарно-макрофагальної системи (ретикулоендотеліальної

системи), поняття про фагоцитоз.

3.2. Роль нейтрофілів та макрофагів в розвитку імунних реакцій організму людини. Нейтрофільний
лейкоцитоз.

4. Набутий (адаптивний) імунітет):

4.1. Поняття про центральні та периферичні органи імунної системи. Головний комплекс
гістосумісності. Поняття про цитокіни, класифікація та основні функції.

4.2. Гуморальний В-клітинний імунітет, субпопуляції В-лімфоцитів, поняття про антитіла, види та
захисна роль антитіл, динаміка їх синтезу, механізми елімінації антигенів.

4.3. Клітинно-опосередкований Т-клітинний імунітет: субпопуляції Т-лімфоцитів, антиген-

розпізнавальний рецептор, механізми кілінгу клітини-мішені.

Питання 1. Фізіологічні властивості та функції окремих субпопуляцій лейкоцитів. Лейкопоез.

Регуляція кількості лейкоцитів у крові.
Провідну роль у формуванні імунітету відіграють клітини крові - лейкоцити. У нормі в людини
міститься від 4 до 10 тис. лейкоцитів в 1 мкл крові (4-10 - ІО'Ул). Збільшення їхньої кількості
називають лейкоцитозом, а зменшення - лейкопенією. На відміну від інших клітин крові, що
виконують свої функції безпосередньо в судинному руслі, лейкоцити діють переважно в сполучній
тканині різних органів. У руслі крові вони циркулюють лише впродовж кількох годин (від 4 до 72) після
виходу з кісткового мозку. Потім лейкоцити, проходячи крізь стінку капілярів, "розселяються" в
тканинах, де можуть перебувати впродовж багатьох днів. Усі лейкоцити здатні до самостійного
пересування. Амебоїдний рух здійснюють білки актинового й міозинового походження, що містяться в
них. Таким чином, кров для лейкоцитів становить проміжний етап існування. Завдяки кровотоку
лейкоцити, що утворюються в кістковому мозку, розносяться до всіх органів.

Лейкоцити, або білі кров’яні тільця, – це клітини з ядрами, які не вміщують гемоглобін і грають
важливу роль в захисті організму від мікробів, вірусів, патогенних найпростіших, тобто забезпечують
імунітет.

У дорослих в крові міститься 4 – 9 Х 109/л (4000 – 9000 в 1мкл.) лейкоцитів, тобто їх в 500 – 1000 разів
менше, ніж еритроцитів. Але, на відміну від еритроцитів, чисельність яких в крові здорової людини
відносно постійна, чисельність лейкоцитів значно коливаються залежно від часу доби та
функціонального стану організму.

Лейкоцити поділяють на 2 групи: ґранулоцити(зернисті), до яких відносяться нейтрофіли, еозинофіли

та базофіли;аґранулоцити(незернисті) – лімфоцити і моноцити.

При оцінці змін кількості лейкоцитів в клініці вирішального значення має показник зміни
співвідношень між окремими групами та формами лейкоцитів, в меншій мірі – їх кількості. Відсоткове
співвідношення окремих форм лейкоцитів називають лейкоцитарною формулою, або лейкограмою.

Ґранулоцити. Аґранулоц
ити.

Нейтрофіли. Еозино Базоф Педоф Лім Мо

філи. іли. іли. фо- но-
Ю Паличкоя Сегментоя цит цит
ні дерні дерні и. и.

0- 20- 2-
1-5 45-70 1-5 0-1 0-0,1
1 40 10

1. Нейтрофіли – сама чисельна група білих кров’яних тілець (вони складають 50-75% всіх лейкоцитів.
Основна функція нейтрофілів – захист організму від мікробної інфекції та токсинів мікроорганізмів.
Вони першими прибувають на місце пошкодження тканин. Контактуючи з живими чи мертвими
мікроорганізмами, з зруйнованими клітинами власного організму або чужорідними частинками,
нейтрофіли фагоцитують, перетравлюють та знищують їх за рахунок власних ферментів та
бактерицидних речовин.

Окрім фагоцитозу, нейтрофіли здійснюють і інші протимікробні реакції. Вони секретують в оточуюче
середовище лізосомальні катіонні білки та гістіони. Противірусну дію нейтрофіли здійснюють шляхом
продукції інтерферону.

2. Еозинофілискладають 1-5% всіх лейкоцитів. Основна функція еозинофілів полягає в знешкодженні

та руйнуванні токсинів білкового походження, чужорідних білків, комплексів антиген-антитіло.
Еозинофіли також фагоцитують гранули базофілів та тучних клітин, які містять багато гістаміну.

3. Базофілискладають саму малочисельну групу лейкоцитів (0-1% всіх лейкоцитів). Функції базофілів
обумовлені наявністю в них біологічно активних речовин. Вони, як і тучні клітини сполучної тканини,
продукують гістамін та гепарин. Кількість базофілів збільшується під час регенеративної (заключної)
фази гострого запалення. Гепарин базофілів перешкоджає згортанню крові (антикоагулянт) в вогнищі
запалення, а гістамін розширює капіляри (вазодилятатор), що сприяє розсмоктуванню та загоєнню.

4. Моноцитискладають 2-10% всіх лейкоцитів. Вони здатні до амебоїдного руху, проявляють

виражену фагоцитарну та бактерицидну активність. Після того як моноцити мігрують в тканини, вони
перетворюються на макрофаги, які окрім фагоцитозу беруть участь у формуванні специфічного
імунітету.

5. Лімфоцитискладають 20-40% білих кров’яних тілець. На відміну від всіх інших лейкоцитів,
лімфоцити здатні не тільки проникати в тканини, але і повертатися назад в кров. Лімфоцити
відповідають за формування специфічного імунітету та здійснюють функцію імунного нагляду
(“цензури”) в організмі, забезпечуючи захист від всього чужорідного та зберігаючи генетичну
постійність внутрішнього середовища. В залежності від місця дозрівання лімфоцити поділяються на Т-
лімфоцити (тимусзалежні) та В-лімфоцити (бурсазалежні).

Т-лімфоцити відіграють важливу роль в імунному нагляді. При послабленні їх функцій підвищується
небезпека розвитку пухлин, аутоімунних захворювань, підвищується схильність до різних інфекцій.

В-лімфоцити утворюються в кістковому мозку, але у ссавців проходять диференціювання в лімфоїдній

тканині кишківника, хробакоподібного відростка, піднебінних та глоткових мигдалин. Основна
функція В-лімфоцитів – створення гуморального імунітету шляхом вироблення антитіл. Після зустрічі з
антигеном В-лімфоцити мігрують в кістковий мозок, селезінку та лімфатичні вузли, де вони
розмножуються та перетворюються на клітини, які являються продуцентами антитіл – імунних γ-
глобулінів (імуноглобулінів).

Лейкопоез - процес утворення лейкоцитів, послідовність клітинних перетворень, які відбуваються в

органах кровотворення, зазвичай протікає в кровотворній тканині кісткового мозку. Розрізняють
мієлопоез - дозрівання гранулоцитів і моноцитів, і лімфопоез - процес утворення лімфоцитів.

Лейкопоез починається в кістковому мозку зі стовбурової клітини (I клас), яка здатна до необмеженої
самопідтримки і може дати початок для процесу дозрівання будь-якої клітини периферичної крові
(поліпотентна клітина). Під впливом гемопоетичних чинників росту (колонієстимулювальних факторів,
інтерлейкін-3, -6, -7, гранулоцитарно-макрофагальний колонієстимулювальний фактор) поділ
стовбурової клітини може призвести до утворення частково детермінованих клітин-попередників
мієлопоезу (КУО-гемопоетичних клітин) або лімфопоезу (II клас). Клітини II класу утворюють
уніпотентні клітини-попередники, або колонієутворювальні клітини (III клас), що диференціюються в
чітко визначеному напрямку: гранулоцитопоез (КУО-Гн, КУО-Ба, КУО-Ео), моноцитопоез (КУО-М), В-
лімфопоез (КУО-В), Т-лімфопоез (КУО-Т). Клітини I, II і III класу морфологічно недиференційовані,
мають вигляд малих темних лімфоцитів із великим інтесивно забарвленим щільним ядром із вузьким
обідком базофільної цитоплазми. Кожна колонієутворювальна клітина диференціюється на зрілий
лейкоцит через певну кількість стадій, яка в різних видів лейкоцитів неоднакова. Клітини III класу
перетворюються на бласти (IV клас). Мієлобласти мають велике кругле ядро з ніжною сітчастою
структурою хроматину, а також 2-5 ядерця, вузький ободок цитоплазми, що не містить гранул.
Лімфобласти, на відміну від мієлобластів, мають чітку перинуклеарну зону, більш грубу структуру
хроматину і 1-2 ядерця. Клітини V класу (дозріваючі) проходять через різну кількість стадій. У процесі
дозрівання гранулоцитів (нейтрофілів, еозинофілів і базофілів) їхнє ядро ущільнюється і піддається
сегментації. У цитоплазмі під час забарвлення за Райтом з'являються специфічні нейтро-, еозино- або
базофільні гранули. Промієлоцит - найбільша з клітин (діаметр до 25 мкм) має велику кількість
азурофільної зернистості, у ядрі міститься 1-2 ядерця. Мієлоцит (діаметр 14-16 мкм) - остання клітина,
здатна до поділу, в ядрі відсутні ядерця. Метамієлоцит (діаметр 12-15 мкм) має бухтоподібне
вдавлення ядра, цитоплазма містить ніжну специфічну зернистість. У паличкоядерних лейкоцитах
ядро має форму вигнутої палички. Сегментоядерні гранулоцити - це зрілі клітини (VI клас), ядро яких
складається з 2-4 сегментів.

Усі стадії лейкопоезу регулюються гуморальними факторами, що належать до цитокінів. Головними з

них є колонієстимулювальні (CSF) і гемопоетичні фактори. CSF за своєю природою є глікопротеїдами.
Усі вони підтримують дозрівання і диференціювання різних кровотворних колоній, починаючи з
поліпотентної або кровотворної стовбурової клітини. Це так званий стовбурово-клітинний фактор або
білковий фактор стилу (SCF або SF), гранулоцитарно-макрофагальний (GM-CSF), гранулоцитарний (G-
CSF) і макрофагальний (М-CSF) колонієстимулювальний фактор, еритропоетин, тромбопоетин та інші.
Усі колонієстимулювальні фактори (CSF) утворюються стромальними елементами кісткового мозку,
фібробластами, ендотеліоцитами, макрофагами, а також деякими видами Т-лімфоцитів.
Передбачається, що фізіологічний рівень цих сполук у кістковому мозку досягається внаслідок дії
слабких активувальних імпульсів, що з'являються в результаті контактної взаємодії стромальних
клітин. Однак посилене утворення CSF може відбуватися і в процесі імунної відповіді, що виникає під
впливом різних антигенів. Нижче наводиться їх короткий опис.

SCF - гемопоетичний і тканинний ростовий фактор або фактор стилу (SF), який слугує лігандом для С-
Kit-онкогена і продукується найрізноманітнішими клітинами - стромою кісткового мозку,
фібробластами, епітеліальними клітинами та ендотелієм судин. Існує розчинний і мембранзв'язаний
SCF. Дія фактора стилу надзвичайно різноманітна. Ця сполука сприяє проліферації та
диференціюванню пСКК, а також клітин-попередників різних паростків кровотворення. Виявлено
синергізм у дії SCF і IL-11 на стовбурові клітини, а також з IL-2 на лімфоцити, які отримали
найменування натуральні кілери, або NK-лімфоцити. Висловлюється думка, що SCF утворюється
локально в кістковому мозку і впливає як "якірний фактор", сприяючи дії інших цитокінів на
кровотворні клітини.

Останнім часом встановлено, що на дозрівання еозинофілів впливає еозинофільний

колонієстимулювальний фактор (ЕО-CSF), а на базофіли - колонієстимулювальний фактор опасистих
клітин. Однак їхні властивості поки що мало вивчені.

У лейкопоезі беруть участь практично всі інтерлейкіни. Основним із них є IL-3, що представляє собою
виділяється стимульованими Т-лімфоцитами, моноцитами, макрофагами, епітеліальними клітинами
тимуса, кератиноцитами, опасистими і навіть нервовими клітинами. Він стимулює гемопоетичні
клітини-попередники, тобто є поліпоетином. забезпечує ріст і розвиток гранулоцитарно-
макрофагальних колоній, еритроцитарного та мегакаріоцитарного паростків, опасистих клітин, що
локалізуються в слизових оболонках, базофілів, еозинофілів, а також попередників Т- і В-лімфоцитів.
Особливо виражену дію IL-3 чинить на еозинофілопоез, завдяки чому його відносять до
еозинофілопоетичних.

Слід зауважити, що більшість цитокінів впливає на процеси кровотворення лише тоді, коли вони діють
спільно в єдиному ансамблі. Ба більше, один і той самий цитокін здатен впливати на різні клітини
мішені. І, нарешті, нерідко ефект індивідуальних цитокінів істотно змінюється не тільки кількісно, а й
якісно в присутності інших представників цих найважливіших регуляторів кровотворення.

Таким чином, в організмі існує єдина складно організована система регуляції гемопоезу, що включає
тісно взаємопов'язані між собою дистантні та локальні контролюючі структури. Під час дії на організм
різних екстремальних чинників відбувається послідовна активація окремих ланок єдиного каскаду
механізму регуляції кровотворення. При цьому пусковими є центральні нейроендокринні механізми,
що здійснюють свій вплив через універсальні стресреалізуючі та стреслімітуючі системи. Водночас
основною ланкою, що чинить вегетативний вплив на гемопоез, є симпатико-адреналова система. Під
її впливом посилюються процеси кістковомозкового кровотворення, і збільшується "клітинність" крові.

Питання 1.1. Фізіологічна та морфологічна характеристика нейтрофілів

Нейтрофіли -вони є клітинами лейкоцитарного типу та підтипу гранулоцитів, які беруть участь у
імунній реакції шляхом фагоцитування бактерій, грибків та інших потенційно патогенних організмів.

Серед гранульованих лейкоцитів нейтрофіли є найпоширенішими клітинами, які містяться у

пропорціях від 65 до 75% від загальної кількості лейкоцитів. Ця кількість може збільшитися, якщо

організм страждає від інфекції.

Для виконання своєї захисної ролі ця клітина виявляє помітну здатність рухатися по тканинах. Вони
відповідають першій лінії захисту за наявності інфекції, а також пов’язані із запальними явищами.

Ядро нейтрофілів мінливе за своєю морфологією, саме тому клітина називається

поліморфноядерною. Як правило, це ядро має від трьох до п’яти неправильних виступів або часточок.
Цитоплазма представляє ряд гранул, які надають їй характерний рожевий колір цієї клітинної лінії.

Характеристики
Загальні положення та класифікація гранулоцитів
Кров складається з різних клітинних елементів. Одним з них є лейкоцити або білі кров'яні клітини, так
звані через відсутність кольору у порівнянні з еритроцитами або еритроцитами.

У межах лейкоцитів є різні типи, і одним з них є гранулоцити. Вони названі так, оскільки вони містять
велику кількість гранул у цитоплазмі. У свою чергу, ми маємо різні типи гранулоцитів, які
відрізняються один від одного у відповідь на різні лабораторні плями.

Гранулоцити - це еозинофіли, з гранулами, багатими основними білками, забарвленими кислотними

барвниками, такими як еозин; базофіли, які містять кислі гранули та забарвлюють основні барвники,
такі як метиленовий синій; і нейтрофіли, які містять як кислі, так і основні гранули, а також рожеві або
лавандові тони.

Загальні положення та класифікація нейтрофілів

У межах гранулоцитів нейтрофіли є найбільш поширеними клітинами. Вони є клітинами зі здатністю
до витіснення, які беруть участь у імунній відповіді та знищенні різних патогенних мікроорганізмів та
агентів, зовнішніх для організму.

Зрілі нейтрофіли характеризуються сегментованим ядром. Ось чому деякі автори називають ці
лейкоцити як поліморфно-ядерні клітини, скорочено ПМН, для його скорочення англійською
мовою.

У периферичній крові ми знаходимо дві форми нейтрофілів: одну із сегментованим ядром, а іншу - із
смуговим ядром. У циркуляції більшість цих клітин має сегментоване ядро.
Різновиди нейтрофілів
 Юні нейтрофіли (бобоподібні) — наймолодша форма, в крові з'являються рідко (0,1 — 0,5 %),
тільки при наявності виразного запалення;
 Паличкоядерні нейтрофіли — мають велике ядро у вигляді букви С, S, їх кількість складає
1 — 6 % від загальної;
 Сегментоядерні нейтрофіли — ядро має 2-3 сегменти, іноді більше, розділених тонкими
перетяжками, складають 49 — 72 %;
Порушення нормального співвідношення нейтрофілів бувають декількох видів.
Ядерний зсув нейтрофілів вліво — стан, коли в крові з'являється багато молодих, а саме юних і
паличкоядерних нейтрофілів, а також з'являються дегенеративні форми нейтрофілів. Таке
зазвичай характерно для:

 Інфекційних захворювань;
 Інтоксикації;
 Запальних процесів;
 Злоякісних пухлин.
При цьому розрізняють два види зсуву нейтрофілів вліво — регенеративний і дегенеративний.

 Регенеративний зсув нейтрофілів — це означає, що збільшується кількість паличкоядерних та

юних нейтрофілів на тлі загального лейкоцитозу. Це говорить про підвищену
діяльності кісткового мозку, який, як відомо, є органом кровотворення. Такий стан організму
характерний для гнійно-септичних і запальних процесів (пневмонія, апендицит, тощо).
 Дегенеративний зсув — збільшується кількість тільки паличкоядерних нейтрофілів; при цьому
з'являються дегенеративні зміни в клітинах. Це говорить про те, що функція кровотворення
(кісткового мозку) пригнічена.

Морфологія
Розміри
У лабораторних аналізах мазків крові було помічено, що розміри нейтрофілів становлять від 10 до 12
мікрометрів (мкм) і є трохи більшими, ніж еритроцити.

Ядро
Однією з найвидатніших характеристик нейтрофілів є форма їх ядра з множинними частками. Хоча
гранулоцити класифікуються відповідно до їх реакції на фарбування, їх легко визначити за цією
характеристикою.

Молоді нейтрофіли демонструють ядро з формою, яка нагадує смугу і ще не містить жодного типу
часточок, це може бути початком.

Коли нейтрофіли досягнуть зрілості, ядро може мати кілька часточок - зазвичай від двох до чотирьох.
Ці частки пов’язані між собою ніжними нитками ядерної природи.

Положення часточок і ядра загалом досить динамічне. Тому частки можуть відрізнятися за своїм
положенням, а також за кількістю.

Хроматин
Щодо хроматину нейтрофілів досить конденсовано. Розподіл хроматину в нейтрофілах характерний
для цієї лінії клітин: гетерохроматин (конденсований хроматин з низькою швидкістю транскрипції)
знаходиться у великих кількостях по краях ядра, контактуючи з ядерною оболонкою.

Евхроматин (відносно більш пухкий хроматин із загалом високою швидкістю транскрипції)

знаходиться в центральній ділянці ядра, і дуже мало цього хроматину, який безпосередньо контактує
з оболонкою.

У жінок одна із статевих Х-хромосом ущільнюється і інактивується в структурі, яка називається тілом
Барра - це явище відбувається для компенсації генетичного навантаження. Це візуалізується як
придаток в одній з ядерних часток.

Цитоплазма
У цитоплазмі нейтрофілів ми знаходимо органели та гранули. Завдяки величезній кількості гранул
цитоплазма нейтрофілів набуває рожевого або бузкового забарвлення. Крім того, є значна кількість
глікогену. Тепер ми докладно опишемо кожен з підрозділів цитоплазми:

Гранули
Як ми вже згадували, нейтрофіли є різновидом гранулоцитів, оскільки їх цитоплазма має різні
гранули. У цих лейкоцитах є три типи гранул: специфічні, азурофільні та третинні.

Специфічні гранули
Конкретні гранули або вторинні гранули мають невеликі розміри і досить великі. Через їх невеликий
розмір їх важко візуалізувати в світловому мікроскопі. Однак під світлом електронної мікроскопії
гранули виглядають як еліпсоїдні структури. Щільність тіл помірна.

Всередині конкретних гранул ми знаходимо колагеназу IV типу, фосфоліпідазу, лактоферин, зв’язуючі

білки вітаміну В12, НАДФН-оксидазу, гістаміназу, рецептори для листів, серед іншого. Існують також
активатори комплементу та інші молекули з бактерицидними властивостями.

Азурофільні гранули
Азурофільні або первинні гранули більші за попередні, але вони виявляються в меншій кількості. Вони
беруть початок на початку гранулопоезу і є у всіх типах гранулоцитів. Коли на них наноситься
блакитний барвник, вони набувають фіолетовий колір. Це дуже щільні тіла.

Ці тіла є аналогами лізосом і містять гідролази, еластази, катіонні білки, бактерицидні білки та
мієлопероксидазу. Останній має вигляд речовини з дрібними гранулами. Ця молекула сприяє
утворенню гіпохлориту та хлораміну, речовин, що сприяють виведенню бактерій.

Важливим компонентом азурофільних гранул в межах категорії катіонних білків є т. Зв дефенсини,

які діють подібно до антитіла.

Третинні гранули
В останній категорії ми маємо третинні гранули. Вони, в свою чергу, поділяються на два типи гранул,
залежно від вмісту: одні багаті фосфатазами, а інші металопротеїнами, такими як желатинази та
колагенази. Припускають, що ці білки здатні сприяти міграції нейтрофілів через сполучну тканину.
Органели
На додаток до гранул, які добре видно в цитоплазмі нейтрофілів, досить рідко зустрічаються
додаткові субклітинні компартменти. Однак у центрі клітини знаходиться зароджується апарат
Гольджі і невелика кількість мітохондрій.

Особливості
Життя у світі, переповненому патогенними одноклітинними організмами, є головною проблемою для
багатоклітинних організмів. В процесі еволюції клітинні елементи розвивались із здатністю поглинати
та знищувати ці потенційні загрози. Один з основних (і найбільш примітивних) бар’єрів утворюється
вродженою імунною системою.

Нейтрофіли є частиною цієї вродженої системи. В організмі ця система відповідає за знищення

патогенних мікроорганізмів або чужих для організму молекул, неспецифічних для будь-якого
антигену, спираючись на бар’єри, що складаються з шкіри та слизових оболонок.

У людини кількість нейтрофілів може перевищувати 70% циркулюючих лейкоцитів, будучи першою
лінією захисту від широкого кола патогенів: від бактерій до паразитів та грибів. Таким чином, серед
функцій нейтрофілів маємо:

Знищення патогенних утворень

Основною функцією нейтрофілів є знищення чужорідних молекул або матеріалів, що потрапляють в
організм через фагоцитоз - включаючи мікроорганізми, які можуть спричинити захворювання.

Процес, за допомогою якого нейтрофіли знищують чужорідні сутності, складається з двох етапів:
пошуку за допомогою хемотаксису, рухливості клітин та діапедезу з наступним знищенням їх за
допомогою фагоцитозу та травлення. Це відбувається наступним чином:

Крок 1: хемотаксис
Вербування нейтрофілів породжує запальний процес в області, де відбулося зв’язування з
рецептором лейкоцитів. Хемотаксичні агенти можуть вироблятися мікроорганізмами, пошкодженням
клітин або іншими типами лейкоцитів.

Перша реакція нейтрофілів полягає у досягненні ендотеліальних клітин судин за допомогою молекул
адгезивного типу. Як тільки клітини досягають місця зараження або інфляції, нейтрофіли ініціюють
процес фагоцитозу.

Крок 2: фагоцитоз
На клітинній поверхні нейтрофіли мають широкий спектр рецепторів з різними функціями: вони
можуть безпосередньо розпізнавати патогенний організм, апоптотичну клітину або будь-яку іншу
частинку, або вони можуть розпізнавати якусь опсонічну молекулу, прикріплену до чужорідної
частинки.

Коли мікроорганізм «опсонізований», це означає, що він покритий антитілами, комплементом або

обома.
Під час процесу фагоцитозу з нейтрофілів виходять псевдоподії, які починають оточувати
перетравлювану частинку. У цьому випадку утворення фагосоми відбувається всередині цитоплазми
нейтрофілу.

Формування фагосом
Утворення фагосоми дозволяє комплексу оксидази NADH, який знаходиться всередині цього тіла,
генерувати активні форми кисню (наприклад, пероксид водню, наприклад), які закінчуються
перетворенням у гіпохлорит. Подібним чином різні типи гранул виділяють бактерицидні речовини.

Поєднання активних форм кисню та бактерицидів дозволяє елімінувати збудника.

Смерть нейтрофілів
Після перетравлення збудника матеріал продукту деградації може зберігатися в залишкових тілах або
утилізуватися шляхом екзоцитозу. Під час цього явища більшість нейтрофілів, що беруть участь,
зазнають загибелі клітин.

Те, що ми знаємо як “гній”, - це густий білуватий або жовтуватий ексудат мертвих бактерій, змішаних з
нейтрофілами.

Набір інших осередків

На додаток до спорожнення вмісту гранул для атаки збудників, нейтрофіли також відповідають за
секрецію молекул у позаклітинний матрикс.

Молекули, які секретуються зовні, діють як хемотаксичні агенти. Тобто вони відповідають за «виклик»
або «залучення» інших клітин, таких як додаткові нейтрофіли, макрофаги та інші збудники запалення.

Генерація мереж
Нейтрофіли - це клітини, які можуть генерувати те, що відоме як позаклітинні пастки
нейтрофілів, скорочене як NET, для його скорочення англійською мовою.
Ці структури утворюються після загибелі нейтрофілів в результаті антимікробної активності. Ці
позаклітинні структури припускають, що вони представляють ланцюги нуклеосом.

Насправді, для опису цієї конкретної форми загибелі клітин пропонується використовувати термін
NETosis, що призводить до вивільнення NET.

Ці структури мають ферменти, які також містяться в гранулах нейтрофілів, здатні вести до знищення
бактеріальних агентів, як грамнегативних, так і грампозитивних, або грибкових агентів.

Секреторна функція
Нейтрофіли пов’язані з секрецією речовин, що мають біологічне значення. Ці клітини є важливим
джерелом транскобаламіну I, який необхідний для правильного засвоєння вітаміну В12 в організмі.

Крім того, вони є джерелом важливого різноманіття цитокінів. Серед цих молекул виділяється
продукція інтерлейкіну-1, речовини, яка відома як піроген. Тобто молекула, здатна індукувати
процеси лихоманки.
Інтерлейкін-1 відповідає за індукцію синтезу інших молекул, званих простагландинами, які діють на
гіпоталамус і викликають підвищення температури. Розуміючи це з цієї точки зору, лихоманка є
наслідком гострої інфляції, спричиненої масовою нейтрофільною реакцією.

Виникнення та розвиток
Скільки нейтрофілів виробляється?
Згідно з розрахунками, вироблення нейтрофілів становить близько 1011 клітин на добу, які можуть
зростати на порядок, коли організм переживає бактеріальну інфекцію.

Де виробляються нейтрофіли?
Розвиток нейтрофілів відбувається в кістковому мозку. Через важливість цих клітин і значну кількість,
яку необхідно продукувати, кістковий мозок присвячує майже 60% свого загального виробництва
походженню нейтрофілів.

Як виробляються нейтрофіли?
Клітина, яка їх походить, називається гранулоцит-моноцитарним попередником, і, як вказує її назва,
саме клітина дає початок як гранулоцитам, так і моноцитам.

У генерації нейтрофілів беруть участь різні молекули, але основна з них називається фактором, що
стимулює колонію гранулоцитів, і це цитокін.

У кістковому мозку є три типи нейтрофілів, що розвиваються: група стовбурових клітин, проліферуюча
група та група дозрівання. Першу групу складають гемопоетичні клітини, здатні до оновлення та
диференціації.

Група проліферації складається з клітин у мітотичних станах (тобто в клітинному поділі) і включає
мієлоїдні попередники або колонії, що утворюють гранулоцити, еритроцити, моноцити та
мегакаріоцити, попередники гранулоцитів-макрофагів, мієлобласти, мієлоцити та мієлоцити. Етапи
дозрівання відбуваються у згаданому порядку.

Остання група складається з клітин, які переживають ядерне дозрівання, і складається з

метамієлоцитів та нейтрофілів - як зв’язаних, так і сегментованих.

Скільки тривають нейтрофіли?

Порівняно з іншими клітинами імунної системи, вважається, що нейтрофіли мають короткий період
напіввиведення. Традиційні підрахунки свідчать, що нейтрофіли тривають близько 12 годин у
циркуляції та трохи більше доби в тканинах.

Сьогодні використовуються методології та методи, які передбачають маркування дейтерію.

Відповідно до цього підходу період напіввиведення нейтрофілів збільшується до 5 днів. У літературі
ця розбіжність залишається предметом суперечок.

Міграція нейтрофілів
У межах трьох груп нейтрофілів відбувається рух клітин (нейтрофілів та їх попередників) між кістковим
мозком, периферичною кров’ю та тканинами. Насправді однією з найбільш важливих властивостей
цього типу лейкоцитів є його здатність мігрувати.
Оскільки це найпоширеніші білі кров’яні клітини, вони утворюють першу хвилю клітин, яка досягає
ураження. Наявність нейтрофілів (а також моноцитів) передбачає значну запальну реакцію. Міграція
знаходиться під контролем певних молекул адгезії, розташованих на поверхні клітини, які
взаємодіють з ендотеліальними клітинами.

Хвороби
Нейтрофілія
Коли абсолютна кількість нейтрофілів перевищує 8.6.109 вважається, що пацієнт страждає
нейтрофілією. Цей стан супроводжується гранулоцитарною гіперплазією кісткового мозку з
відсутністю еозинофілії, базофілів та еритроцитів з ядрами в периферичній крові.

Існує безліч причин, які можуть призвести до доброякісного збільшення нейтрофілів, такі як стресові
стани, тахікардія, лихоманка, пологи, надмірні серцево-судинні фізичні навантаження та ін.

Причини, пов'язані з патологіями або станами, що мають медичне значення, включають запалення,
отруєння, крововиливи, гемоліз та новоутворення.

Нейтропенія
Протилежний стан нейтрофілії - нейтропенія. Причини, пов’язані зі зниженням рівня нейтрофілів,
включають інфекції, фізичні агенти, такі як рентген, дефіцит вітаміну В12, прийом наркотиків та
синдром, відомий як ледачі лейкоцити. Останній складається із випадкових і безнаправлених рухів з
боку клітин.

Питання 1.2. Фізіологічна та морфологічна характеристика базфілів.

Базофіли, або базофільні лейкоцити - це нефагоцитарні гранулоцити, цитоплазматичні гранули
яких виділяють речовини, що захищають організм від ендо та ектопаразитів, і які важливі при
запаленні та алергії. Вони найменші (5–15 мкм у діаметрі) і найменш численні (0–2%) лейкоцитів
(білих кров’яних тілець).

Поліморфноядерні лейкоцити отримали свою назву завдяки лобульованим ядрам. Їх ще називають

гранулоцитами, оскільки їх цитоплазма містить гранули, які легко фарбуються. Вони включають
нейтрофіли, еозинофіли та базофіли, назви яких стосуються спорідненості їх цитоплазматичних гранул
до певних барвників.

У базофілах цитоплазматичні гранули, які мають однорідний розмір і затьмарюють ядро, набувають
синього кольору завдяки дії хімічно основних барвників, таких як гематоксилін та метиленовий синій,
які зв’язуються з гістаміном та гепарином, присутніми в їх всередині.

Функціонально базофіли, які є клітинами крові, подібні до тучних клітин, які є клітинами тканин.
Обидва типи клітин мають рецептори Fc. Ці рецептори клітинної поверхні зобов’язані своєю назвою
високій спорідненості до Fc-області антитіл імуноглобуліну E (IgE).

Характеристики
Проходячи процедури фарбування, базофіли можна спостерігати за допомогою світлової мікроскопії.
Оскільки їх не багато в крові, їх зручно попередньо ізолювати та очистити.
Вони мають питому вагу (1070–1 080 г / мл), подібну до маси моноцитів та лімфоцитів, саме тому
центрифугування крові розділяє ці три типи клітин разом. Центрифугування дозволяє виділити
базофіли з чистотою 1–20%. Для досягнення більш високої чистоти потрібні додаткові методи.

Базофілів більше в запалених тканинах, ніж у крові. Для його ідентифікації в цих тканинах потрібні

моноклональні антитіла.

Порівняно з тучними клітинами, базофіли активуються за допомогою більшої кількості штучних

подразників, включаючи іонофори кальцію (іономіцин, багатоосновні аміни) та ефіри форболу, що
продукують пухлину, які, в свою чергу, активують кіназу С.

Базофіли експресують рецептори імуноглобуліну G (IgG), комплементу, цитокіну, хемокіну, гістаміну,

певних коротких пептидів та розчинних ліпідів, гістаміну, різних пептидаз та багатьох молекул адгезії
сімейств інтегрину та селектину. За цією характеристикою вони більше нагадують еозинофіли, ніж
тучні клітини.

Морфологія
Електронна мікроскопія показує, що базофіли мають: 1) поверхню клітини з множинними,
неправильними, короткими і товстими виступами; 2) два типи гранул, менша - близько до ядра, і
більша, що містить непрозору для електронів речовину; 3) видовжене і вигнуте ядро з сильною
конденсацією ультраструктурно сегментованого хроматину.

Хоча базофіли є клітинами крові, у відповідь на вивільнення хемотаксинів та хемокінів під час
запалення вони проникають в тканини, в яких виявляються функціонально подібні тучні клітини.

Морфологічно базофіли відрізняються від тучних клітин тим, що мають меншу кількість більших
гранул (до 1,2 мкм) та некруглі ядерні частки. Крім того, у базофілів відсутні внутрішньозернисті
котушки, які представляють діагностичну ультраструктуру тучних клітин.

Гранули базофілу, як і тучні клітини, багаті протеогліканами, що складаються з поліпептидного ядра та

множинних нерозгалужених бічних ланцюгів глікозаміноглікану. Останні надають молекулам сильний
негативний заряд, що пояснює фарбування основними барвниками.

Базофіли поділяють з еозинофілами характеристику наявності кристалічного білка Шарко-Лейдена в їх

гранулах.

Біоактивні сполуки гранул

Гранули базофілу містять біогенні аміни, протеоглікани та ферменти. Біогенні аміни - це
низькомолекулярні сполуки з аміногрупою. До протеогліканів належать гепарин та хондроїтин
сульфат. До ферментів належать протеази та лізофосфоліпази, які можуть спричинити пошкодження
тканин.

Найважливішим з біогенних амінів є гістамін, який швидко дифундує в кров і тканини. Гістамін має
судинорозширювальну дію і підвищує проникність судин, що проявляється в почервонінні та місцевій
гіпертермії. Він також стискає гладку мускулатуру бронхів, виробляючи бронхоспазм у астматиків, що
зазнають впливу алергенів.
Завдяки своєму сильному негативному заряду всередині гранул гепарин та хондроїтин сульфат
пов'язують позитивно заряджені біогенні аміни та протеази. Виходячи з гранул, гепарин та хондроїтин
сульфат вивільняють біогенні аміни та протеази.

Життєвий цикл
Як і інші клітини крові та тучні клітини, базофіли походять з гемопоетичних клітин.

Кров несе клітини-попередники тучних клітин до тканин, де вони розмножуються і дозрівають.

Базофіли дозрівають у кровотворних тканинах. Як і інші гранулоцити, вони не проліферують, коли
потрапляють у кров.

Через два дні після того, як базофіли досягли своєї зрілої морфології, вони потрапляють у кров, в якій
вони мають дуже короткий період напіввиведення (приблизно один день). Тому ці клітини потрібно
постійно замінювати. Однак базофіли можуть виживати в тканинах довше (можливо, до декількох
тижнів).

Життєвий цикл базофілів може завершитися двома різними способами. Якщо вони зазнали
дегранулізації (скидання вмісту їх гранул), виконуючи свою функцію, вони стають некротичними. Якщо
вони залишились цілими, тобто якщо не зазнали дегранулізації, вони гинуть апоптозом.

Залишки базофілів, присутні в тканинах і в системі кровообігу, фагоцитуються і, таким чином,

усуваються іншими лейкоцитами.

Активація
Базофіли - ефекторні клітини імунних та алергічних реакцій. Вони швидко вивільняють хімічні сполучні
сполуки із запальним ефектом під час IgE-залежних реакцій, які реагують на присутність алергенних
речовин, таких як ті, що викликають риніт, астму та анафілаксію.

Зазначені сполуки можна синтезувати та зберігати (приклади: гістамін; протеоглікани, біогенні аміни)
під час диференціювання та дозрівання базофілів, або синтезувати (приклади: цитокіни; медіатори
ліпідів; IL-4 та IL-13; лейкотрієн C4, який є похідне арахідонової кислоти) під час активації.

Активація базофілів відбувається внаслідок перехресної реакції IgE, зв’язаного з рецепторами IgE на їх
поверхні (IgEr). Молекули, що утворюються під час запалення, можуть активувати їх.

Кілька ферментів (таких як серинова протеаза, фосфоліпази А і С, метилтрансферази, фосфодіестераза

та аденилатциклаза), пов'язаних з поверхнею клітинної мембрани, відіграють фундаментальну роль в
активації базофілів, викликаючи їх дегрануляцію і, отже, вивільнення медіаторів. головним чином
гістамін і лейкотрієн С4.

Фазами активації базофілів є: 1) сенсибілізація, антитіла IgE, що утворюються у відповідь на антигени,

зв’язуються зі специфічними рецепторами базофілів; 2) активація, повторний вплив антигенів, що
викликають дегрануляризацію; (3) ефекторна відповідь, алергічні прояви у відповідь на медіатори
запалення, що виділяються гранулами.

Особливості
Як і всі лейкоцити, базофіли беруть участь в імунній відповіді проти організмів, які загрожують
цілісності організму. Важливою відмінністю базофілів (та еозинофілів) від інших лейкоцитів є їх
здатність нейтралізувати багатоклітинні ендопаразити (гельмінти), занадто великі для
фагоцитозування.

Базофіли використовують речовини, що містяться в гранулах, для атаки цих ендопаразитів,

пробиваючи їх захисну кутикулу. У цій імунній відповіді переважають антитіла IgE, які розпізнають
антигени на поверхні ендопаразитів. Базофіли демонструють високу спорідненість до антитіл IgE.

Під час зараження аскаридами Ascaris lumbricoides спостерігається підвищення рівня IgE у
сироватці крові. Імунізація антигенами цього гельмінта індукує утворення IgE.

Базофіли також допомагають відкинути ектопаразити, такі як кліщ Haemaphysalis longicornis.

Шкірний набряк, що виробляється цими клітинами, може перешкодити кліщу знаходити кровоносні
судини господаря.

Ендопаразити використовують механізми ухилення (енцистмент, молекулярна маскування, антигенна

варіація) імунної відповіді та придушення ефекторних шляхів імунної відповіді.

Базофіли, поряд з тучними клітинами та еозинофілами, також беруть участь в ангіогенезі,

ремоделюванні тканин та відповіді на рак.

Запалення
Запальні властивості базофілів, тучних клітин та еозинофілів є невід’ємним компонентом імунної
відповіді і еволюціонували, оскільки вони мають захисну функцію від паразитів та інфекцій. Однак ці
запальні властивості також є причиною захворювань.

Три названі типи клітин продукують ліпідні медіатори та цитокіни. Вони є унікальними клітинами,
оскільки в них зберігається гістамін (запальна молекула) і мають мембрани з великою кількістю
рецепторів з високою спорідненістю до IgE (беруть участь у запаленні).

Медіатори ліпідів викликають екстравазацію крові, звуження бронхів та гіпермоторику кишечника, які
є компонентами негайної імунної відповіді. Медіатори ліпідів та цитокіни сприяють запаленню, яке є
складовою пізньої імунної відповіді.

Базофіли - кровний еквівалент тучних клітин, які є суто тканиною. Еозинофіли - це переважно тканини,
але вони також містяться в системі кровообігу. Завдяки своєму розташуванню тучні клітини
активуються першими. Молекули, що виділяються тучними клітинами, залучають базофіли та
еозинофіли до уражених тканин.

Базофіли виробляють медіатори, які звужують гладку мускулатуру дихальних шляхів. Вони
знаходяться у великій кількості в легенях після смертельних епізодів астми та на запаленій шкірі.

Нормальні значення
Через різницю в процедурах кількісного оцінювання, "нормальні" значення базофілів різняться між
авторами та клінічними лабораторіями. Репрезентативний діапазон значень для дорослих особин
буде 0,02–0,10 × 109 базофілів на кожен літр крові, або те саме, 20–100 базофілів на кожен кубічний
міліметр крові.

Значення базофілів залежать від віку і змінюються протягом дня через вплив гормонів. На них також
впливає температура навколишнього середовища, збільшуючи їх кількість у спекотні сезони та перед
різким охолодженням навколишнього середовища.
Високі та низькі базофіли
Володіння низкою базофілів вище норми називається базофілією. Цей стан спостерігається при
захворюваннях крові, включаючи поліцитемію, мієлофіброз, тромбоцитемію та мієлоїдний лейкоз.

Це також спостерігається при інших захворюваннях, включаючи алергію, естрогенні аномалії,

ювенільний ревматоїдний артрит, виразковий коліт, цукровий діабет, гіпотиреоз, інфекції та паразити,
аутоімунне запалення, мікседема та мієлопроліферативні новоутворення.

Кількість базофілів може впасти нижче норми у відповідь на захворювання або за певних
фізіологічних умов, таких як хірургічне втручання, діарея, гіпертиреоз, інфекції, анафілактичні прояви,
овуляція, важка алергічна реакція, реакції гіперчутливості, терапія глюкокортикоїдами, тиреотоксикоз
і травми.

Супутні захворювання
Алергія
Алергія - це різні форми запалення, технічно відомі як реакції гіперчутливості I типу, спричинені
надмірною реакцією на алерген (антиген), якому ви раніше піддавалися. Клінічні прояви
гіперчутливості I типу включають шкірну алергію, алергічний риніт та астму.

Коли алергічна реакція сильна, це називається анафілаксією. Найсерйозніша форма анафілаксії, яка
називається анафілактичним шоком, може призвести до летального результату. Вибір лікування -
ін’єкція адреналіну (адреналіну).

Основними компонентами алергічної відповіді є: 1) вплив антигену; 2) імуноглобулін Е (IgE); 3)

рецептори IgE на базофілах і тучних клітинах; 4) викид цих клітин у кров і тканини гістаміну та цитокінів
в результаті взаємодії IgE - IgE-рецепторів.

Алергічна реакція швидка, оскільки виникає протягом декількох хвилин після впливу антигену. Роль
базофілів в алергічній реакції проявляється в їх швидкому наборі в місці контакту з алергеном, будь то
шкіра, слизова оболонка носа або легені.

Мієлопроліферативні розлади
Мієлопроліферативні розлади - це злоякісні захворювання кісткового мозку, які призводять до
надмірної проліферації еритроцитів, гранулоцитів і тромбоцитів. Чотири основні мієлопроліферативні
розлади - це поліцитемія вірусна, мієлофіброз, тромбоцитемія та мієлоїдний лейкоз.

Поліцитемія - це порушення кісткового мозку, що призводить до перепродукції всіх трьох типів

клітинних ліній крові (лейкоцитів, еритроцитів, тромбоцитів). Він прогресує повільно і може призвести
до мієлофіброзу та гострого лейкозу.

Мієлофіброз - це фіброз кісткового мозку. Це призводить до важкої анемії і викликає збільшення

селезінки. Він прогресує повільно і може призвести до перелейкемічних розладів.

Тромбоцитемія - це наявність аномально великої кількості тромбоцитів. Він також відомий як

тромбоцитоз.

Мієлоїдний лейкоз - це рак клітин крові, що належать до мієлоїдної лінії (гранулоцити, моноцити,
еритроцити). Він може бути хронічним або гострим.
Асоціація мієлопроліферативних розладів з базофілією викликає серйозні біохімічні та імунологічні
розлади. Наприклад, підвищення внутрішньоклітинного гістаміну та гістидину декарбоксилази.

Питання 1.3 Фізіологічна та морфологічна характеристика еозинофілів.

Еозинофіл- це невелика і не дуже рясна клітина гранулоцитарного типу. Вони є клітинами,
пов’язаними з реакцією на алергію та інфекції, викликані паразитами. Коли клітини
забарвлюються еозином, вони реагують фарбуванням яскраво-червоним кольором завдяки
наявності великих гранул.

У межах лейкоцитів еозинофіли представляють лише невеликий відсоток від загальної

кількості, і їх кількість зростає у людей з такими захворюваннями, як лихоманка, астма або
наявність паразитів.

Це клітини із середнім діаметром 12 мкм, і в їх морфології виділяється наявність ядра,

складеного з двох часточок.

Ці клітини можуть здійснювати фагоцитоз, поглинаючи чужорідні частинки або чужорідні для
тіла. У випадку паразитів вони зазвичай більші за еозинофіл, тому ковтати його важко. Клітини
можуть закріпитися на поверхні паразита і починають виробляти токсичні матеріали.

Загалом, його основний спосіб атаки полягає у виробленні токсичних сполук на поверхні
цілей, таких як оксид азоту та ферменти з цитотоксичними властивостями. Вони знаходяться
всередині гранул і виділяються під час нападу паразита або під час алергії.

Усередині гранулоцитарних клітин або гранулоцитів (клітин, що мають гранули всередині) ми

знаходимо три типи: нейтрофіли, базофіли та еозинофіли, які відрізняються один від одного
своєю загальною морфологією та реакцією на фарбування.

Пропорційно нейтрофілів дуже багато, вони складають від 50 до 70% білих кров'яних клітин,
які ми знаходимо в циркуляції, тоді як еозинофіли представляють лише 1-3% цих клітин.

Як і у інших циркулюючих лейкоцитів, еозинофіли диференціюються, починаючи від клітин-

попередників CD34+ в кістковому мозку. Його утворення індукується різними факторами
транскрипції та цитокінами. Зі стовбурових клітин лінія мієлоїдних клітин дозволяє
розвиватися мієлобластам, а потім вони поділяються на еозинофіли.

Еозинофіли - це клітини, здатні до руху і фагоцитозу. Вони можуть переміщатися з крові в

тканинні простори. Хоча їх фагоцитарна реакція, здається, затьмарена нейтрофілами,
еозинофіли беруть участь у захисті від паразитів та у відповідь на алергію.

У цьому контексті еозинофіл виділяє вміст своїх еозинофільних гранул, яким вдається
пошкодити мембрани чужорідного агента.

Морфологія

Евзинофіли отримали свою назву завдяки наявності в цитоплазмі клітини рефректуючих

гранул значних розмірів. Ці гранули забарвлюються у яскраво-червоний колір, коли
застосовується еозиново-червона пляма, нормальна складова плям Романовського та Гімзи.
Розміри

Його розмір становить від 12 до 17 мкм у діаметрі, порівнянний (або трохи більший) з
розміром нейтрофіла і приблизно в 3 рази більший за розмір еритроцита (еритроцитів).

Ядро

Ядро має дві видимі частки. Хроматин усіх ядер класифікується в основному на два типи:
еухроматин і гетерохроматин. Перший, як правило, має активну та трохи ущільнену
стенограму. Гетерохроматин, зі свого боку, компактний і не активний у транскрипції.

В евзинофілах гетерохроматин знаходиться переважно поблизу ядерної оболонки, тоді як

еухроматин знаходиться більше в центрі ядра.

Цитоплазма

У цитоплазмі еозинофілів ми знаходимо характерні гранули цього типу клітин. Вони

класифікуються на два основних типи: специфічні гранули та азурофільні гранули. У
наступному розділі ми детально опишемо склад та функції кожного виду гранул.

Гранули еозинофілів

Специфічні гранули

Конкретні гранули демонструють кристалоїдне тіло, яке оточене менш щільною матрицею.
Завдяки наявності цих тіл гранули мають властивість двозаломлення - здатність подвоювати
заломлення, розгортаючи промінь світла на два лінійних і поляризованих промені.

Вони характеризуються наявністю чотирьох специфічних білків: одного, багатого на

амінокислотний залишок аргініну, який називається основним основним білком (МБП), або
основним, який досить рясний і відповідає за ацидофільність гранули; катіонний
еозинофільний білок (ECP), еозинофільна пероксидаза (EPO) та еозинофільний нейротоксин
(EDN).

Тільки основний основний білок знаходиться в кристалоїдному тілі, тоді як інші типові білки
дисперговані в матриксі гранул. Згадані білки виявляють токсичні властивості і виділяються
при зараженні найпростішими та паразитичними гельмінтами.

Крім того, вони мають фосфоліпази В і D, гістаміназу, рибонуклеази, В-глюкуронідазу, катепсин

та колагеназу.

Основний основний білок (MBP)

MPB - відносно невеликий білок, що складається з 117 амінокислот, з молекулярною масою

13,8 кД і високою ізоелектричною точкою вище 11. Гени, що кодують цей білок, містяться у
двох різних гомологах.

Доведено токсичність MPB щодо гельмінтів. Цей білок має здатність збільшувати проникність
мембрани за допомогою іонного обміну, що призводить до порушення агрегації ліпідів.
Катіонний еозинофільний білок (ECP)

ECP - це білок, який має розмір від 16 до 21,4 кД. На цей діапазон варіацій можуть впливати
різні рівні глікозилювання, при яких був виявлений білок. Існує дві ізоформи ECP.

Він виявляє цитотоксичну, гельмінтотоксичну та рибонуклеазну активність. Крім того, це було

пов’язано з реакцією на придушення проліферації Т-клітин, синтез імуноглобулінів В-
клітинами, серед інших.

Еозинофільна пероксидаза (EPO)

Цей фермент з пероксидазною активністю складається з двох субодиниць: важкої ланцюга від
50 до 57 кД і легкої ланцюга від 11 до 15 кД.

Дія цього ферменту утворює активні форми кисню, азотореактивні метаболіти та інші сполуки,
що сприяють окисному стресу - і, отже, апоптозу та некрозу.

Нейротоксин еозинофілів (EDN)

Цей білок має рибонуклеазу та противірусну активність. Встановлено, що EDN індукує

дозрівання та міграцію дендритних клітин. Це також пов’язано з адаптивною імунною
системою.

Хоча чотири описані ферменти мають багато спільних моментів (з точки зору їх функції), вони
відрізняються способом атаки на зараження гельмінтами. Наприклад, ECP майже в 10 разів
потужніший, ніж MBP.

Азурофільні гранули

Другий тип гранул - це лізосоми, які містять цілий ряд ферментів типу кислотних гідролаз (як
це часто зустрічається в органелах) та інші гідролітичні ферменти, які беруть активну участь у
боротьбі з патогеном та в розщепленні антиген-антигенних комплексів який фагоцитує
еозинофіл.

Особливості

Захист від паразитів та реакція на алергію

Історично еозинофіли вважалися примітивними мієлоїдними клітинами, що беруть участь у

захисті від паразитів та алергічних запалень. Вивільнення арилсульфатази та гістамінази
відбувається внаслідок алергічних реакцій. Отже, кількість еозинофілів зазвичай підвищена у
пацієнтів із цим станом.

Гомеостаз та імунорегуляція

В даний час дослідження показали, що ця клітина також відіграє ключову роль у гомеостазі та
імунорегуляції. Виконуючи генетичну обробку, необхідну для скорочення продукції
еозинофілів у лабораторних мишей, вдалося вивчити цих дефіцитних еозинофілами гризунів.
У цих штамах мишей значення цих гранулоцитоподібних клітин було продемонстровано в
декількох фундаментальних процесах, таких як вироблення антитіл, гомеостаз глюкози та
регенерація деяких тканин, таких як м’язи та печінка.

Сьогодні встановлено, що роль еозинофілів у людини охоплює більш широкі аспекти, ніж
реагування на алергію та інвазії. Серед них:

Синтез цитокінів

Еозинофіли мають здатність синтезувати низку цитокінів, які є молекулами, що регулюють

клітинні функції і беруть участь у спілкуванні. Вироблення цитокінів цими клітинами
відбувається в невеликих кількостях.

Роль у розмноженні

Матка в районі, багатому еозинофілами. Докази свідчать про те, що ці клітини можуть брати
участь у дозріванні матки та у розвитку молочних залоз.

Нормальні показники та супутні захворювання

Незважаючи на те, що вона може різнитися в різних лабораторіях, вважається, що у здорової

людини відсоток еозинофілів у крові повинен бути в межах 0,0-6%. Абсолютна кількість
повинна становити від 350 до 500 на мм3 крові. Це означає, що у здорових людей кількість не
перевищує 500.

Нормальні коливання кількості еозинофілів

Кількість еозинофілів вища у новонароджених та немовлят. У міру дорослішання кількість цих

клітин зменшується. Вагітним жінкам також властивий низький рівень еозинофілів.

Крім того, більшість еозинофілів, як правило, мешкає в районах, де є слизові оболонки. Їх дуже
багато в сполучній тканині, розташованій поблизу слизової оболонки кишечника, дихальних
шляхів та сечостатевих шляхів.

Фізіологічно показники еозинофілів змінюються в периферичній крові протягом доби,

причому найбільше значення цих клітин відповідає раннім годинам ранку, коли піки стероїдів
є найнижчими.

Еозинофілія: високі показники еозинофілів

Якщо кількість пацієнтів перевищує 500 еозинофілів, це свідчить про деяку патологію і
вимагає подальшого медичного аналізу. Ця ненормальна інформація відома в літературі
як еозинофілія. Захворювання зазвичай не має симптомів.

Існує різний ступінь еозинофілії, залежно від кількості еозинофілів, виявлених у зразку. Кажуть,
що він м’який, якщо кількість становить від 500 до 1500 мм 3, помірний, якщо кількість
становить від 1500 до 5000 мм3. У разі, якщо намистина перевищує 5000 мм3 еозинофілія
важка.
Якщо симптоми все-таки виникають, вони залежатимуть від області, де виявляються тривожні
рівні еозинофілів, будь то в легенях, серці, шлунку та інших органах.

Діти частіше хворіють на цей стан та заражаються множинними паразитними інфекціями -

через їх дитячу поведінку, наприклад, гру на підлозі, безпосередній контакт з домашніми
тваринами без необхідної гігієни, серед інших факторів.

Гіпереозинофільний синдром

Коли кількість еозинофілів особливо висока і не виявлено безпосередньої причини, назвіть це

зараженням паразитами або алергією, у пацієнта спостерігається гіпереозинофільний
синдром. Цей стан є рідкісним і зазвичай з’являється у пацієнтів чоловічої статі, яким
перевищило 50 років.

Збільшення еозинофілів без пов'язаного з ними паразитозу зазвичай спричиняє пошкодження

деяких органів, зазвичай серця, нервової системи та легенів. Серйозні пошкодження
виникають, якщо гіпереозинофільний стан постійний.

Існує два типи захворювання: мієлопрофільна, що пов’язана з втратою сегмента ДНК в

хромосомі четверта, і лімфопроліферативний варіант пов’язаний з аберрантним фенотипом Т-
лімфоцитів.

Щоб відновити нормальні показники цих клітин, лікар може призначити певні ліки - іматиніб є
одним із найпоширеніших.

Низькі значення еозинофілів

Низька кількість еозинофілів пов’язана із синдромом Кушинга, захворюванням, пов’язаним із

високими показниками кортизолу, і характеризується збільшенням ваги в терпінні через
непропорційний розподіл жиру в організмі.

Іншими причинами, які можуть зменшити кількість еозинофілів, є інфекції в крові та прийом
стероїдів. Коли лікар оптимально звертається до цих станів, кількість еозинофілів
відновлюється.

Низький рівень еозинофілів зазвичай не викликає тривоги, оскільки інші клітини імунної
системи можуть компенсувати свою роботу.

Питання 1.4. Фізіологічна та морфологічна характеристика моноцитів.

Моноцити - це клітини крові, які належать до субпопуляції лейкоцитів, яка
називається мононуклеарною системою фагоцитів. Вони мають спільне походження з
іншими фагоцитами в гемопоетичних стовбурових клітинах.Вони відповідають за
регуляцію вродженого та адаптивного імунітету, а також за перебудову тканин та
гомеостаз.
Є дві підгрупи моноцитів, які відрізняються за своїми функціями та долею, а саме: 1)
одна, яка виробляє макрофаги після екстравазації з периферичного кровообігу; 2)

інший, який за запальних умов диференціюється у запальні дендритні клітини.

Макрофаги - це фагоцитарні клітини, що мешкають у лімфоїдній та нелімфоїдній

тканині. Вони беруть участь у рівноважному гомеостазі тканин шляхом елімінації
апоптотичних клітин. Крім того, вони мають широкий спектр рецепторів, які
розпізнають збудників хвороб.

Зі свого боку, дендритні клітини спеціалізуються на обробці та презентації антигенів, а

також на контролі реакції В і Т-клітин.

Окрім захисту від інфекцій, моноцити можуть сприяти розвитку таких захворювань, як
атеросклероз та розсіяний склероз, або, навпаки, вони можуть сприяти регенерації
м’язів після пошкодження та деградації амілоїдних фібрил у Хвороба Альцгеймера.Х

Характеристики

Моноцити - це клітини неправильної форми. Вони мають ядро у формі нирки. У них є
везикули в цитоплазмі. Його діаметр коливається від 16 до 24 мкм. Коли моноцити
забарвлюються плямою Райта, їх цитоплазма виглядає синюшного кольору.

Вони походять з плюрипотентних стовбурових клітин з кісткового мозку. Моноцити

виробляються на декількох проміжних стадіях і стадіях, включаючи: 1) загальний
мієлоїдний попередник (CMP); 2) батько-гранулоцит-макрофаг (GMP); 3)
родоначальник макрофагів-дендритних клітин (MDP).

Вони мають пластичність, оскільки можуть стати макрофагами або дендритними

клітинами. Вони стають макрофагами, потрапляючи в тканини, або можуть

диференціюватися у запальні дендритні клітини.

У людини моноцити становлять 8% лейкоцитів і мають період напіввиведення 70

годин, тоді як у мишей вони складають 4% лейкоцитів і період напіввиведення 17
годин.

На основі експресії рецепторів хемокінів моноцити поділяються на дві основні групи.

У людини це: CD14++CD16– та CD14+CD16+. У миші це Gr-1Привіт і Гр-1лвл.

Розвиток моноцитів визначається експресією специфічних факторів транскрипції,

таких як PU.1, та факторів витіснення CCAAT, AML-1B, Sp-1, GATA-1 та -2.

Виникнення та розвиток
Сучасні моделі на основі мишей припускають, що моноцити беруть початок у
кістковому мозку з гемопоетичних стовбурових клітин (HSC), які еволюціонують у
напрямку утворення гранулоцитарно-макрофагового попередника (GMP), який є
утворює попередник макрофагів-дендритних клітин (MDP) та загальний попередник
моноцитів (cMoP).

У просвіті судин, в стаціонарному стані, cMoP спочатку диференціюється в клітини

LY6CПривіт, а потім у клітинах LY6Cнизький. Клітини LY6Cнизький миша (її людський еквівалент
- CD14низькийCD16+), вони стають макрофагами, що мешкають у крові, а не самими
моноцитами, і вони рухаються по поверхні просвіту ендотелію.

Клітини LY6Cнизький вони координують реакцію на стрес у просвіті та реагують через 7-

подібний рецептор на сигнали місцевого пошкодження, викликаючи вербування
нейтрофілів. Це викликає некроз ендотелію і, отже, моноцитів LY6C низький вони
очищають клітинний сміття.

Клітини LY6CПривіт миша (її людський еквівалент - CD14+), являють собою "класичні
моноцити". Вони вербуються в місцях запалення, які діють як периферійні одноядерні
попередники фагоцитів. Клітини LY6CПривіт відіграють важливу роль у реакції господаря
на атаку патогенних мікроорганізмів, таких як Listeria monocytogenes.

Отримані моноцитами макрофаги

Термін макрофаг позначає великі фагоцитарні монументальні клітини. Залежно від

тканини, в якій вони виявлені, макрофагам дають конкретні назви.

Макрофагами називають клітини Купфера в печінці, альвеолярні макрофаги в легенях,

гістіоцити в сполучній тканині, остеокласти в кістці, мікроглію в мозку та клітини
Лангерганса в шкірі. Вони також названі на честь органу, де він знаходиться,
наприклад, лімфатичного вузла, тимусу або ендокринних макрофагів.

У стаціонарних умовах популяції макрофагів, що проживають у тканинах,

підтримуються шляхом їх локального розповсюдження. Однак, коли є запалення,
відбувається швидкий набір клітин-попередників у відділ макрофагів відповідної

тканини.

Диференціація моноцитів LY6Cнизький макрофаг включає зміни в експресії генів, які

визначають фенотипічні зміни та експресію поверхневих антигенів, пов'язаних з
макрофагом. Існує два типи макрофагів, а саме: макрофаги М1 або запальні
макрофаги; Макрофаги М2 або протизапальні (або регуляторні) макрофаги.

Макрофаги M1 сильно реагують на вторгнення патогенних мікроорганізмів та інші

пошкоджуючі сигнали через утворення прозапальних цитокінів та синтез оксиду азоту
та активних форм кисню. Макрофаги М2 мають толерогенні та відновлюючі
властивості.

Отримані від моноцитів дендритні клітини

Класичні дендритні клітини розвиваються з попередника макрофагів-дендритних

клітин (MDP), який називають докласичною дендритною клітиною. Дендритні клітини
утворюються з моноцитів, які мігрують через ендотелій в аблуменально-
люменальному напрямку. Моноцити в ендотеліальному матриксі переростають у
макрофаги.

Рекрутування клітин LY6CПривіт це трапляється на місці, де відбувається запалення.

Клітини LY6CПривіт завербовані стають дендритними клітинами, які мігрують до
лімфатичних вузлів. Моноцити LY6CПривіт розвиваються в дендритні клітини

СХ3CR1+D14+. Докласичні дендритні клітини стають CD103+.

Коли запалення відбувається в шкірі шляхом опромінення ультрафіолетовим світлом,

моноцити LY6CПривіт Вони потрапляють в епідерміс і розвиваються в клітини з
характеристиками клітин Лангерганса. Ці клітини також зазвичай знаходяться в
слизовій епітеліальній лінії вагінальної та ротової порожнин.

Дендритні клітини вагінального епітелію відновлюються клітинами-попередниками

кісткового мозку. В умовах запалення вони знову заселяються моноцитами LY6C Привіт.

Особливості

Роль моноцитів в інфекції

У здорових людей моноцити в периферичній крові складаються на 90% з класичних

моноцитів (CD14++CD16++). Решта 10% - це моноцити CD16+ (проміжний CD14++CD16+)
та некласичні моноцити (CD14+CD16+).

Під час будь-якої інфекції або травми нейтрофіли швидко реагують (протягом
декількох годин). Однак моноцити модулюють запалення, виробляючи цитокіни, такі
як IL-1β, IL-6, TNF-α та індуцибельна синтаза оксиду азоту. Кожен тип моноцитів по-

різному реагує на подразники.

Наприклад, під час зараження Candida albicansкласичні моноцити індукують імунну
відповідь Th7. Перебуваючи в інфекції з Aspergillus fumigatus, класичні моноцити та
CD16+ вони мають подібні можливості фагоцитозу, а класичні моноцити пригнічують
проростання конідій.

В умовах зараження кількість моноцитів CD16+ збільшується. Це спостерігалося у

вагітних жінок з малярією (Плазмодій spp.) та заражених ВІЛ. Моноцити можуть
зменшувати кількість паразитів, фагоцитуючи заражені еритроцити через опсонічний
або неопсоновий фагоцитоз.

Однак моноцити можуть сприяти важким проявам малярії, яка впливає на фізіологічні
функції господаря та призводить до появи патологій. Моноцити, дендритні клітини та
макрофаги також відіграють вирішальну роль у патогенезі ВІЛ.

Роль моноцитів в ангіогенезі та атерогенезі

Моноцити накопичуються в стінці судин, що ростуть, що свідчить про те, що вони

сприяють атерогенезу. Вони не утворюють судинних мереж, але імітують
ендотеліальні клітини, за допомогою яких вони поділяють фенотипові характеристики

та поверхневі маркери.

Коли моноцити в периферичному кровообігу мігрують із судинного в позасудинний

відділ, вони дозрівають до макрофагів. Зокрема, М2-макрофаги мають проангіогенні
функції: вони сприяють ремоделюванню судин під час відновлення тканин.

Характерною ознакою утворення атеросклеротичного нальоту є накопичення

ліпопротеїдів в області інтими артерії, що супроводжується відбором моноцитів із
кровообігу.

Моноцити мігрують у субендотеліальний простір і взаємодіють з компонентами

позаклітинного матриксу, такими як колаген I, основний компонент стінки артерій.
Налагоджується сильна взаємодія між позаклітинним матриксом і моноцитами.

Ліпопротеїди низької щільності (ЛПНЩ), що утримуються протеогліканами у

позаклітинному матриксі, захоплюються макрофагами. Матричні металопротеїнази
(ММП) важливі для утворення атероклеротичних бляшок. Макрофаги відповідають за
вироблення урокінази, яка активує ММР.

Роль моноцитів у запаленні

Моноцити підмножують маркери багатьох запальних станів, таких як гострий інфаркт

міокарда, інсульт, сепсис, ревматоїдний артрит, ВІЛ та гемодіаліз. Наприклад, пацієнти
з інфарктом міокарда та аневризмою шлуночків мають набагато більше моноцитів,

ніж особи без цих патологій.

Моноцити та макрофаги є основним джерелом цитокінів, які служать міжклітинними

вісниками та регулюють проліферацію, диференціацію та міграцію клітин.
Найважливішими цитокінами, що беруть участь у серцевій недостатності, є фактор
некрозу пухлини (ФНО) та інтерлейкін IL6.

Дослідження запальних процесів у пацієнтів із серцевою недостатністю показало, що

TNF, TNFR1 та TNFR2 є предикторами смертності в досліджуваній популяції. IL6 не є
маркером запалення, але має прямий шкідливий вплив на міокард.

Терапевтична модуляція системи цитокінів у клінічних випробуваннях не мала успіху у

людей. Іншою стратегією є використання карведилолу, неселективного антагоніста
бета-адренорецепторів, який зменшує продукцію ФНО моноцитами.

Фенофібрат, похідне фібринової кислоти, суттєво пригнічує вивільнення цитокінів, що

походять від моноцитів, таких як IL1, IL6 та MCP-1.

Рівень моноцитів у крові

Кількісний аналіз різних типів лейкоцитів у крові вказує на такі нормальні значення:
форма смуг (нейтрофільні гранулоцити), 3–5%; сегментовані (нейтрофільні
гранулоцити), 40–75%; еозинофіли (гранулоцити), 2–4%; базофіли (гранулоцити), 0–1%;

лімфоцити, 25–40%; моноцитів, 2–8%.

Нормальна кількість моноцитів у крові становить від 0 до 800 клітин / мкл, а

нормальне середнє значення становить 300 клітин / мкл (0,3 х 10 9 клітини / л). Хронічні
запальні процеси пов’язані з моноцитозом, тобто збільшенням кількості моноцитів.
Абсолютне значення перевищує 800 клітин / мкл (> 0,8 х 109 клітини / л).

Деякі порушення, пов’язані з моноцитозом, є запальними захворюваннями, такими як

туберкульоз, сифіліс та підшкірний бактеріальний ендокардит, гранулематоз /
аутоімунний, системний вовчак ериматозний, ревматоїдний артрит та тимчасовий
артеріїт.

До злоякісних розладів, що викликають моноцитоз, належать прелейкемія,

німфоцитарний лейкоз, гістіоцитоз, хвороба Ходжкіна, неходжкінська лімфома та
карциноми.
Моноцитопенія - це зменшення кількості моноцитів (менше 200 клітин / мкл; 0,2 х
109 клітини / л). Це відбувається у відповідь на стрес, ендотоксемію та після введення
глюкокортикоїдів, інтерферону альфа та TNF-альфа.

Деякі порушення, пов'язані з моноцитопенією, - це хронічний лімфолейкоз, циклічна

нейтропенія та серйозні термічні пошкодження.

Супутні захворювання: рак

Моноцити, крім того, що грають важливу роль у вродженій імунній системі для
захисту господаря від патогенних мікробів, також беруть участь у патогенезі та
прогресуванні таких захворювань, як атеросклероз, розсіяний склероз та

метастазування пухлини.

Запальні макрофаги М1 беруть участь у елімінації непотрібних пухлинних клітин, але

асоційовані з пухлиною макрофаги (ТАМ) М2 можуть інгібувати протипухлинну
реакцію, збільшуючи ріст пухлини та сприяючи метастазуванню.

Через це наявність та кількість ТАМ корелюють із низькою тривалістю життя пацієнта.

У мишей, у яких видалена селезінка, вони виявляють зменшення кількості ТАМ, саме
тому спостерігається знижений ріст пухлини та метастазування.

В гіпоксичному середовищі пухлини на ТАМ сильно впливає секреція сигнальних

молекул, клітин імунної системи та клітин пухлини. Інвазивні ТАМ виробляють такі
фактори росту, як EGF, які сприяють росту пухлини.

Крім того, ТАМ виробляє такі фактори, як VEGF, які сприяють росту та метастазуванню
кровоносних судин. Іншим фактором, що виробляється ТАМ, є VEGFR1, який бере
участь у формуванні преметастатичної ніші.

Питання 1.5.Фізіологічна та морфологічна характеристика лімфоцитів.

Лімфоцити - головні клітини імунної системи. Вони координують і здійснюють імунну
відповідь за рахунок продукування запальних цитокінів та антигенспецифичних
зв'язують рецепторів, відповідають за формування специфічного імунітету,
здійснюють функцію імунного нагляду в організмі, забезпечують захист від усього
чужорідного, зберігаючи генетичне сталість внутрішнього середовища. Лімфоцити -
нефагоцітірующіе лейкоцити, не мають ферментативно-рецепторного апарату
фагоцитозу, що використовується для диференціювання лімфоїдних і мієлоїдних
клітин-попередниць.

Розрізняють В-, Т-і NK - лімфоцити. У периферичної крові є збірна група (нульові - ні

Т-, ні В-лімфоцити), що не мають ознак Т-і В-лімфоцитів (незрілі лімфоцити, які ще не
коммітірованних у В-або Т-лінію).

В-лімфоцити диференціюються в кістковому мозку, є попередниками плазмоцитів -

антітелопродуцентов. Вони відповідають за біосинтез антитіл. Популяція В-
лімфоцитів порівняно недовговічна. Ці клітини живуть не більше 10 днів (якщо не
активуються).

В-лімфоцити, що не зазнали впливу антигену і утворюються в кістковому мозку

імунологічно незрілі. Ранні стадії їх диференціювання характеризуються експресією
ферменту ТДТ (термінальна дезоксинуклеотидтрансфераза). Цей фермент відсутній
в нелімфоідних клітинах, що використовується для диференціальної діагностики в
практичній гематології.

До В-лімфоцитам відносяться антітелообразующіе клітини плазматичного ряду. Після

зустрічі з антигеном В-лімфоцити мігрують в кістковий мозок, селезінку, лімфатичні
вузли, де проліферують і трансформуються в плазматичні клітини, які є
продуцентами антитіл - імуноглобулінів. Кінцевими їх стадіями є: плазмобласти,
проплазмоціт, плазмоціт. Ці клітини продукують велику кількість іммуноглобулінових
молекул строго певної специфічності. Стимульовані В-лімфоцити стають В-клітинами
довготривалої пам'яті, зберігають інформацію про раніше зустрічайте антигене,
швидко проліферують і при повторній зустрічі з відомим антигеном продукують
імуноглобуліни. В-лімфоцити здійснюють гуморальний імунітет, беруть участь у всіх
видах гіперчутливості негайного типу, у всіх антітелоопосредованних формах
імунітету (нейтралізація токсинів і вірусів, опсонізація при фагоцитозі та ін.) Вони
опосередковують аутоімунні та аутоаллергичні реакції, здатність до яких передається
сироваткою сенсибилизированного донора. Крім того, В-лімфоцити здатні
«виготовляти» гомотела - імунологічні копії екзогенних і ендогенних біологічно
активних сполук, наприклад, гормонів.

Т-лімфоцити, утворюються зі стовбурових клітин кісткового мозку, диференціюються

в тимусі в результаті чого формуються зрілі функціонально повноцінні Т-клітини, що
здійснюють клітинний імунітет. Важливе значення в стимуляції їх росту і дозрівання
мають цитокіни ІЛ-2; ІЛ-3; ІЛ-4.

Т-лімфоцити - довгоживучі клітини. Їх індивідуальне існування може тривати до 20

років і більше. Велика частина з них не покидає тимуса, гине там внаслідок апоптозу
(як і В-лімфоцити); останки їх використовуються для синтезу інших лімфоцитів.
Апоптоз настає в тому випадку, якщо в лімфоцитах не відбулася перебудова генів
рецепторів або, якщо вони стають аутореактівнимі. Деяка кількість Т-лімфоцитів
покидає тимус і циркулює по організму переходячи з лімфи і крові в тканини і назад
(рециркуляція). Вони можуть трансформуватися в імунобласти. Т-лімфоцити
виконують ряд функцій: є носіями імунологічної пам'яті, передаючи її В-лімфоцитам;
вступають в реакції клітинного типу (відторгнення трансплантата, реакції
"трансплантат проти господаря", реакції гіперчутливості уповільненого типу);
впливають на пухлини і клітини, інфіковані вірусами.

Виділяють такі типи Т-лімфоцитів:

- Т-кілери (обумовлюють реакцію відторгнення трансплантата і відіграють певну роль

в протипухлинному імунітеті);
- Т-хелпери (приймають участь у всіх імунних реакціях - гуморальних і клітинних -
продукують різні цитокіни, необхідні як для гуморального, так і клітинного імунної
відповіді, тобто є «помічниками» в імунних реакціях, але самі антитіл не утворюють);

- Т-супресори (блокують процес продукування антитіл В-клітинами, впливають на їх

рецептори і перешкоджають їх контакту з антигенами);

- NК - лімфоцити (природні кілери) утворюються в кістковому мозку з попередників

лімфоїдних клітин; беруть участь в неспецифічної цитотоксичності по відношенню до
внутрішньоклітинно розташованим патогенів; проявляють цитотоксичність без
попередньої антигенної стимуляції; атакують аномальні клітини (пошкоджені клітини,
клітини інфіковані вірусом, ракові клітини); виділяють цитотоксичні гранули, здатні
вбивати безпосередньо або за рахунок антителозависимой клітинно-опосередкованої
цитотоксичності.

Стан, що характеризується збільшенням кількості лімфоцитів в крові - абсолютного

(більше 5000. 109 / л) або відносного (понад 40%) - лімфоцитоз.

Фізіологічний лімфоцитоз спостерігається на 4 - 5-ий день після народження (за

кількістю лімфоцити переважають над гранулоцитами - «перший перехрест») і триває
до 4-5 років, коли відбувається вирівнювання відносного вмісту лімфоцитів і
нейтрофілів на рівні 40 - 45% («другий перехрест»).

Відносний лімфоцитоз може зберігатися до 8-10 років. Він затягується при

залізодефіцит, рахіті, гіпотрофії. У дошкільнят число лейкоцитів у нормі не перевищує
9000. 109 / л, у дітей шкільного віку - 7200. 109 / л.

Патологічний лімфоцитоз обумовлюється імунною відповіддю на інфекційний або

неінфекційний антиген або імуностимулятор. Спостерігається при вірусних інфекціях
(герпес, вітряна віспа, свинка, коклюш, оперізуючий лишай, вірусний гепатит та ін.) а
так само при невірусних (хвороба «котячих подряпин" - доброякісний
лимфоретикулез, лістеріоз, токсоплазмоз), а також при хронічно протікають інфекціях
(туберкульоз, сифіліс), при деяких ендокринопатіях (тіреоідізм, мікседема,
євнухоїдизм, акромегалія), при неврастенії та інших захворюваннях центральної
нервової системи, при аліментарній дистрофії. Лікарські лімфоцитоза можуть
виникнути при прийомі Паско, новарсенола, атофану та ін Відносний лімфоцитоз
відзначається при черевному тифі, грипі, імунному агранулоцитозе, переважно
вуглеводному харчуванні.

Стан, при якому в периферичної крові міститься менше 1,5. 109 / л лімфоцитів -
лімфопенія. Якщо число лімфоцитів менше 1. 109 / л, говорять про вираженому
імунодефіциті. Лімфопенія розвивається при пригніченні лімфоцітопоеза, прискореної
загибелі лімфоцитів, порушення міграції або при поєднанні цих чинників. Обмеження
процесів утворення лімфоцитів настає найчастіше при дефіциті білків, наприклад, при
голодуванні, зокрема, при квашиоркор. Зниження в крові вмісту лімфоцитів нижче 1,2.
109 / л вважається абсолютною ознакою дефіциту білка в організмі, якщо немає
інших причин лимфопении. Обмеження лімфопоезу буває при костномозговой
недостатності, променевому ураженні, застосуванні імунодепресантів, спадкових
змішаних і Т-клітинних імунодефіцитах, лімфогранулематозі, мієлоїдних лейкемоідних
реакціях, викликаних дією цитокінів. Прискорена загибель лімфоцитів буває при
вражаючих їх інфекціях (лімфотропні віруси - коровий, ПОЛІОМІЄЛІТНОЇ, вірус
імунодефіциту людини); при дії цитостатиків; дії антилімфоцитарними антитіл
(колагенози); втрата лімфоцитів відзначається при свищах і дренуванні грудного
лімфатичного протоку, ексудативних ентеропатіях, важкої застійної серцевої
недостатності . Порушення міграції лімфоцитів може спостерігатися при стресі і
гиперкортицизме, коли відбувається перехід їх в тканини і посилюється апоптоз
лімфоїдних клітин.
Питання 2.Лейкоцитарна формула. Лейкоцитоз. Види лейкоцитозу. Вікові особливості
лейкоцитарної формули (перехрест).

Лейкоцитарна формула

Лейкоцитарна формула – процентне співвідношення різних видів лейкоцитів в мазку

крові. Традиційно в лабораторному аналізі
визначають: нейтрофіли, лімфоцити, моноцити, еозинофіли й базофіли. Також фахівці-
лаборанти відзначають наявність форм лейкоцитів, нехарактерних для віку пацієнта, а
також зміни в структурі клітин. Лейкоцитарна формула, переважно, не встановлюється
окремо; її визначають разом із іншими показниками у загальному клінічному аналізі крові.

Лейкоцити суттєво відрізняються від решти клітин крові, адже вони мають ядро, тоді як
еритроцити та дрібні тромбоцити позбавлені цього клітинного елементу. Всі лейкоцити
розділяють за двома загальновизнаними схемами:

Перша схема зародилась давно і спирається на дослідження їхньої структури, яку можна
роздивитись під мікроскопом. Згідно її правилам лейкоцити поділяють
на гранулоцити та агранулоцити. Гранулоцити мають велике ядро, поділене на 2 та
більше сегментів, та містять в цитоплазмі гранули. До гранулоцитів належать:

 нейтрофіли ‒ від двох до п'яти сегментів у ядрі дорослих клітин, дрібна

зернистість;
 еозинофіли ‒ два сегменти в ядрі, досить крупна зернистість;
 базофіли ‒ у ядрі два або три сегменти, дуже великі зерна, щільні, перекривають
ядро.

Агранулоцити характеризуються округлим несегментованим ядром і цитоплазмою без

включень:

 лімфоцити ‒ ядро ексцентричне, з насиченим забарвленням, природні кілери (NK-

клітини) містять в цитоплазмі невеликі окремі зерна із цитотоксином для атаки,
решта ліфмоцитів не мають жодних гранул;
 моноцити ‒ велика клітина, ядро неправильної форми, гранули відсутні.
В загальному аналізі крові користуються саме цією схемою, оскільки вона ідеально
пристосована для дослідження мазків крові та підрахунку різних форм лейкоцитів.

Друга схема спирається на особливості кровотворення (гемопоезу). За цією схемою

лейкоцити поділяються на групи залежно від клітин кісткового мозку, які були їхніми
попередниками. Таких груп дві: мієлоїдні клітини (нейтрофіли, еозинофіли, базофіли та
моноцити) та лімфоїдні клітини (всі лімфоцити). В аналізі лейкоцитарної формули ця
схема не використовується.

Коротка інформація про типи лейкоцитів, які входять у лейкоцитарну формулу

Назва Призначення Тривалість життя

Гранулоцити
Від 6 годин до
декількох днів
Безпосередньо знешкоджують бактерії та грибки,
Нейтрофіли (протягом днів
видаляють власні омертвілі клітини
зберігаються в
селезінці та тканинах)
Атакують великих паразитів, керують алергійної 8–12 днів (тривалість
Еозинофіли реакцією, як відповіддю на чужорідні мікро- та циркуляції в крові 4-5
макроорганізми та тіла годин)
Виділяють гістамін в процесі відповіді організму на Від декількох годин до
Базофіли
чужорідні організми та тіла декількох днів
Агранулоцити
В-лімфоцити:


В-клітини пам’яті ‒ запам'ятовують антиген і при
повторній його появі виробляють специфічні
антитіла, чим забезпечують тривалий імунітет
 Решта В-лімфоцитів, включно з плазматичними
клітинами приймають участь у вироблені антитіл
для підтримки різних ланок імунітету Роки для В-клітин
Лімфоцити пам’яті, тижні для
Т-лімфоцити: Основна ланка клітинного імунітету, решти
забезпечують розпізнавання та атаку на клітини, які
містять чужорідні білки, підсилюють дію лейкоцитів,
які безпосередньо здійснюють атаку, приймають
участь у синтезі імуноглобулінів

Природні кілери (NK-клітини) ‒ знешкоджують

клітини, які уражено вірусами та клітини пухлин
Переходять з крові у тканини, де перетворюються на
макрофаги ‒ клітини, що самостійно пересуваються та Від декількох годин до
Моноцити
захоплюють мікроорганізми, залишки клітин, дрібні декількох днів
стороні тіла та інш.
Як і для більшості клітин крові, наприклад еритроцитів, нормальна кількість окремих видів
лейкоцитів, яка встановлюється при підрахунку лейкоцитарної формули, змінюється з
віком. Норма лейкоцитарної формули для немовлят значно відрізняються від аналогічних
значень для дорослих:

Вміст, %
Клітини 4
при народженні 1 день 2 тижня дорослі
дня
Мієлоцити 0,5 0,5 – – –
Метамієлоцити 4 4 2,5 1,5 –
Нейтрофіли паличкоядерні 27 26 7 3 1-5
Нейтрофіли сегментоядерні 34 34 39 25 40-70
Лімфоцити 22,5 24 36,5 55 20-45
Моноцити 8 9,5 11 11,5 3-8
Еозинофіли 3 2 3,5 3 1-5
Базофіли 0,75 0,25 – 0,5 0-1
Плазмоцити 0,25 0,25 0,5 0,5 –

Для дітей також характерні певні відмінності в лейкоцитарній формулі у порівнянні з

дорослими пацієнтами. По основних видах лейкоцитів у лейкоцитарній формулі
спостерігається така зміна їх норми для дітей (вік від 1 до 15 років, нейтрофіли
приводяться в сумарному вмісті - паличкоядерні та юні форми разом із
сегментоядерними):

Вік
Нейтрофіли % Еозинофіли % Моноцити % Лімфоцити %
роки
1-2 34,5 2,5 11,5 50,0
2-3 36,5 1,5 10,0 51,5
3-4 38,0 1,0 10,5 49,0
4-5 45,0 1,0 9,0 44,5
5-6 43,5 0,5 10,0 46,0
6-7 46,5 1,5 9,5 42,0
7-8 44,5 1,0 9,0 45,0
8-9 49,5 2,0 8,5 39,5
9-10 51,5 2,0 8,0 38,5
10-11 50,0 2,5 9,5 38,0
11-12 52,0 2,0 8,0 36,0
12-13 53,5 2,5 8,5 35,0
13-14 56,5 2,5 8,5 32,0
14-15 60,5 2,0 9,0 28,0
Кількість базофілів для дітей не перевищує одного відсотка й становить у середньому 0,5
%. Плазматичні клітини – від 0% до 0,1 %.

Зміни в лейкоцитарній формулі відповідають багатьом захворюванням і не можуть

трактуватися як ознака конкретної хвороби. Проте, значення цього дослідження дуже
велике в діагностиці, оскільки воно дає уявлення про важкість стану пацієнта та
ефективність проведеного лікування. При гемобластозах – пухлинних захворюваннях
кровоносної й лімфатичної тканини, дослідження лейкоцитарної формули нерідко
дозволяє встановити клінічний діагноз.

При аналізі результатів підрахунку лейкоцитарної формули слід пам'ятати, що цей метод
не дуже точний. На результати впливає маса факторів, частину з яких неможливо
повністю усунути – помилки при взятті крові, приготуванні й фарбуванні мазка, людську
суб'єктивність при визначенні типу клітин. Деякі види лейкоцитів, особливо моноцити,
еозинофіли й базофіли, розподіляються в мазку абсолютно нерівномірно.

Вперше сучасний погляд на фарбування мазків запропонував у 1879 Пауль Ерліх (Paul
Ehrlich), який використав суміш з двох барвників ‒ кислотного (фуксин) та лужного
(метиленовий синій). У 1891 році Дмитро Романовській розробив метод фарбування, в
якому використовував суміш еозину (кислотний барвник) та модифікованого
метиленового синього (азуру), подібно до способу Ерліха. Використання цієї суміші
давало чудові кольори, які відрізнялись для різних внутрішньоклітинних елементів клітин.

Оскільки суміш Романовського була нестійка, у 1902 році Джеймс Райт (James Wright)
та Вільям Лейшман (William Leishman), ім’ям якого названа група хвороб ‒
лейшманіозів, запропонували у якості розчинника використовувати метанол, якій також
застосовували для фіксації мазка. Нарешті, у 1904 році німецький вчений Густав
Гімза (Gustav Giemsa) остаточно вдосконалив метод і стандартизував суміш для
фарбування, а також підвищив її стабільність додаванням гліцерину. Популярною також є
суміш за Райтом-Гімза, яка складається з еозину, азуру, метиленового синього та, іноді,
інших барвників.

При проведенні цього аналізу зазвичай підраховується 100 клітин – лейкоцитів, розподіл
яких і є лейкоцитарною формулою. При лейкопеніях – малому вмісті лейкоцитів у крові,
деякі лабораторії підраховують менше 100 клітин. Іноді підрахунок ведеться для 200 або
більше клітин. Якщо було враховувалось число клітин відмінне від 100 – це повинне бути
відображено в бланку результатів.

Найменш трудомістким способом є підрахунок 100 лейкоцитів на мазку. Проте, багатьма

дослідженнями було достовірно показано, що цей метод має значну похибку.
Диференційний підрахунок сотні клітин не є достатньо чутливим для прийняття рішень
при лікуванні пацієнтів; він надає точні відомості лише про загальну кількість нейтрофілів.

Одне дослідження показало, що на мазку слід визначати щонайменше 300 лейкоцитів.

Більшість експертів погодились з цим твердженням. Помилка, обумовлена випадковістю,
виникає тоді, коли наша оцінка кількості різних типів лейкоцитів, загальне число яких
надзвичайно велике, базується на вивченні лише декількох їхніх представників. Навіть
коли відсутні помилки у техніці підрахунку або інтерпретації даних, помилка випадковості
неминуча.
Наприклад, було показано, що в ідеально зробленому та пофарбованому мазку, який
містив точно 20% лімфоцитів, при підрахунку стандартним способом (на 100 клітин)
точний результат одержали лише у 10% спроб. Похибка лейкоцитарної формули
обернено пропорційна квадратному кореню від кількості підрахованих клітин. На основі
цих та інших експериментів зроблено висновок про те, що необхідно відрахувати
принаймні 400 клітин, щоб отримати достовірні результати. Національний комітет з
клінічних лабораторних стандартів (National Committee for Clinical Laboratory Standards)
також рекомендує 400-клітинний підрахунок лейкоцитарної формули.

Підрахунок лейкоцитарної формули здійснюється вручну та автоматизованими

методами. З цього приводу триває дискусія щодо обставин, за яких слід застосовувати
автоматизовані системи або використовувати працю лікаря-лаборанта. Загалом, слід
прийняти до уваги наступне: ручний підрахунок лейкоцитарної формули ‒ тривалий
та виснажливий процес. Є відомості, що фахівець протягом робочого дня може із
достатньою увагою та точністю підрахувати лейкоцитарну формулу лише на 30 мазках
(100 клітин на кожному). Така значна тривалість виконання аналізу є наслідком того,
що фахівець не тільки здійснює підрахунок лейкоцитів та визначає їхній тип, але і
відмічає наявність змін в структурах клітин, шукає внутрішньоклітинних паразитів,
а також фіксує зміни еритроцитів. Ці дії досі недоступні для автоматизованих
систем. Пошук та інтерпретація внутрішньоклітинних змін залежить виключно від
кваліфікації лікаря-лаборанта.

З іншого боку, автоматизовані системи можуть підраховувати тисячі лейкоцитів при

встановленні лейкоцитарної формули. Це призводить до суттєвого збільшення
точності, порівняно із ручним методом, навіть якщо ним порахували 400
клітин. Кількість та швидкість обробки зразків вражає ‒ деякі системи здатні
обробляти до 120 зразків на годину. Ще однією перевагою є підвищена безпечність, яку
надають автоматизовані аналізатори, оскільки співробітники лабораторії мінімально
контактують із зразком крові. Впродовж двох останніх десятиліть розроблені різні методи,
спрямовані на автоматизацію підрахунку лейкоцитарної формули. З цією метою
використовують: електричний імпеданс, QBC-аналіз, розпізнаванні клітинних шаблонів,
проточну цитометрію, електромагнітну провідність та їхні комбінації.

Таким чином, слід зробити висновок, що для рутинного аналізу великих кількостей
проб, наприклад в скринінгових дослідженнях, слід використовувати
автоматизовані системи підрахунку. Якщо виявлена патологія, або пацієнт
перебуває в лікарні із діагнозом, який передбачає зміни внутрішньоклітинної
структури клітин крові, то необхідний підрахунок лікарем-лаборантом, який
уточнить та розширить межі діагностування.

При багатьох важких інфекціях, септичних і гнійних процесах лейкоцитарна формула

змінюється за рахунок збільшення кількості паличкоядерних нейтрофілів, метамієлоцитів
і мієлоцитів. Така зміна зветься зсувом вліво; збільшення кількості сегментноядерних і
полісегментиоядерних форм називається зсувом вправо. Ступень зсуву ядер нейтрофілів
оцінюють індексом зсуву (ІЗ).
де М – мієлоцити, ММ – метамієлоцити, П – паличкоядерні нейтрофіли, С –
сегментноядерні нейтрофіли. Нормальна величина ІЗ коливається між 0,05 і 0,08.
Величина ІЗ – важливий критерій, що визначає важкість перебігу гострої інфекції й
загальний прогноз. При ІЗ=1,0 і більше – важка форма, 0,3-1,0 – середній ступінь
важкості, менше 0,3 – легкий ступінь.

Широке поширення для оцінки виразності інтоксикації одержав лейкоцитарний індекс

інтоксикації (ЛІІ) за формулою Кальф-Каліфа:

де мц. – мієлоцити, ю. – юні (метамієлоцити), п. – паличкоядерні нейтрофіли, с. –

сегментноядерні нейтрофіли, пл.кл. – плазмоцити, лімф. - лімфоцити, мон. - моноцити, е.
- еозинофіли.

В подальшому ця формула спрощувалась, і для розрахунку на нашому калькуляторі

лейкоцитарних індексів також використана формула Островського (дивись нижче). Цей
індекс окремими дослідниками вважається більш достовірним, так як не використовує
додаткових коефіцієнтів, що, ймовірно, більш об’єктивно відображає суть
процесів. Норма ЛІІ знаходиться в межах від 1,0 до 1,6.

При легкій інтоксикації ЛІІ становить від 1,7 до 2,8; середня важкість відповідає середнім
значенням ЛІІ 4,3, якщо ж ЛІІ більше за 8,1 - це важка форма інтоксикації.

Підвищення ЛІІ до 4-9 свідчить про значний вплив бактеріальних токсинів на загальну
інтоксикацію, помірне підвищення ( до 2-3) – або про обмеження інфекційного процесу,
або про інтоксикацію продуктами розпаду власних тканин. Лейкопенія з високим ЛІІ –
тривожна прогностична ознаку.

Крім ЛІІ в модифікації Островського ми виділяємо модифікацію РВН - реактивна відповідь

нейтрофілів, яка також розраховується на калькуляторі лейкоцитарних індексів. В нормі
РВН становить до 15, від 15 до 25 вказує на компенсацію інтоксикації, 26-40 -
субкомпенсацію та більше 40 - декомпенсацію (тривожна ознака).

Розрізняють дві основні групи лейкоцитів: гранулоцити (зернисті)

і агранулоцити (незернисті). Гранулоцити підрозділяються на наступні види: нейтрофіли
(мієлоцити, юні, палочкоядерні й сегментноядерні), еозинофіли, базофіли. До
агранулоцитів належать лімфоцити й моноцити.

В гугле в вкладках
https://uchis.com.ua/lejkocitarna-formula-krovi-rozshifrovka-u-ditej-norma-u-tablici-rezultativ-analiziv/
3.Вроджений імунітет. Механізми природженого імунітету: бар’єрні системи, клітинні
(моноцити-макрофаги, нейтрофіли, базофіли, еозинофіли, NK-кіллери) та гуморальні
(лізоцим, система комплементу, інтерферон-α, С-реактивний білок, лактоферин, білки гострої
фази та інш.) фактори.
Вроджений імунітет (неспецифічний, природний, спадковий) — захисний фактор в тілі
людини, що був сформований еволюційно і допомагає боротися з чужорідними
антигенами. Також даний вид захисту зумовлює видову несприйнятливість людини до
захворювань, які притаманні тваринам, рослинам.

Формування вродженого імунітету

Неспецифічний захист є у кожної людини, він закріплений генетично, здатний передаватися у
спадок від батьків. Видовою особливістю людини є те, що вона не сприйнятлива до ряду
хвороб, характерних для інших видів. Для формування вродженого імунітету важливу роль
відіграє внутрішньоутробний розвиток і грудне вигодовування після народження. Мати
передає дитині важливі антитіла, які закладають основу його перших захисних сил.

Фактори вродженого імунітету

Сукупність загальних факторів вродженого імунітету покликані створити певну лінію
захисту організму від чужорідних агентів. Дана лінія складається з декількох захисних
бар’єрів, які вибудовує організм на шляху патогенних мікроорганізмів:

Епітелій шкіри, слизові оболонки — первинні бар'єри, які мають колонізаційну

резистентність. Внаслідок проникнення патогена розвивається запальна реакція.

Лімфатичні вузли — важлива захисна система, яка бореться з патогеном до впровадження

його в систему кровообігу.
Кров — при попаданні інфекції в кров розвивається системна запальна відповідь, при якій
задіюються спеціальні формені елементи крові. Якщо мікроби не гинуть в крові — інфекція
поширюється на внутрішні органи.

Властивості вродженого імунітету

Основною властивістю вродженого імунітету є постійна наявність в організмі природних
антитіл, що забезпечують первинний захист на вторгнення патогенних організмів. Внаслідок
цієї реакції організм отримує інформацію про чужорідні клітини, які потрапили до організму.
Завдяки цій властивості вродженого імунітету створюється вже набутий імунітет, який при
подальшому зіткненні з аналогічними патогенами вже буде готовий для ліквідації схожих
чужорідних організмів, без залучення інших факторів захисту(запалення, фагоцитозу тощо).
Біологічні бар'єри
Бар'єрними пристроями є фізіологічні механізми неспецифічного захисту організму від дії
хвороботворних агентів. Бар'єрні системи організму є спеціалізовані органи і тканини або певні їх
структури, що впливають на проникнення клітин, макро- і мікромолекули. Бар'єрні системи ділять на
внутрішні (гістогематичні бар'єри, мембрани клітин і клітинних органел) і зовнішні (шкіра і слизові).
Крім бар'єрних систем, які впливають на проникнення речовин, велике значення в імунітеті мають
органи, що виконують бар'єрну функцію, поглинаючи з крові шкідливі речовини і знешкоджуючи або
видаляючи їх (печінка, нирки, система мононуклеарних фагоцитів).
Зовнішні бар'єри
Зовнішніми бар'єрами є шкіра і її придатки, а також слизові оболонки з наявними в них залозами.
Шкіра має важливе значення в резистентності організму. Її бар'єрна функція полягає в наступному:
1. Шкіра є механічною перешкодою для багатьох мікроорганізмів. Багатошаровий ороговіваючий
епітелій, який покриває шкіру, оберігає організм від механічних, хімічних та інфекційних агентів.
2. Злущування поверхневого рогового шару сприяє очищенню шкіри і перешкоджає накопиченню
бактерій, які можуть проникати через пошкоджену шкіру, потові і сальні залози.
3. Виділяються на поверхню шкіри секрети потових і сальних залоз, змивають мікроби і тим самим
перешкоджають проникненню інфекційних агентів до організму.
4. Шкіра має бактерицидні властивості, які обумовлені кислому рН (3,3–5), а також жирними
кислотами секрету сальних залоз. Відомо, що черевнотифозна паличка і холерний вібріон на чистій
шкірі гинуть протягом декількох хвилин або декількох годин.
5. При дії на шкіру механічних, хімічних та термічних факторів завдяки її чутливому апарату, що є
початковою ланкою рефлекторної дуги, спрацьовує захисний руховий рефлекс, в результаті чого тіло
може усуватися від чинного шкідливого агента.
Слизові оболонки кон'юнктиви очей, носоглотки, дихальних шляхів, травного тракту, сечовидільної та
статевої системи, покриті епітелієм, виконують бар'єрну функцію, завдяки якій запобігається
проникнення хвороботворних агентів в організм.
1. Слизові оболонки очищаються від мікробів завдяки миготливого епітелію і секрету.
2. Очищенню слизових оболонок сприяє кашель і чхання, коли повітря рухається зі швидкістю до 50
м/с, тягнучи пил і слиз.
3. Рухом повік очищається кон'юнктива очного яблука.
4. Бактерицидні властивості слизових обумовлені ферментами, які руйнують мікроорганізми,
антитілами секреторного типу (зокрема IgA) і лейкоцитами, які постійно емігрують на поверхню
слизових. Із ферментів добре вивчена мурамідаза, яка міститься в сльозах, слині, кишковому соку, а
також у крові і лейкоцитах. Слизові виробляють також фермент антивазин, який інактивує мікробну
гіалуронідазу.
5. Секрет, що виробляється слизовою оболонкою шлунка, має виражену стерилізуючу дію, завдяки
чому більшість мікроорганізмів, що знаходяться в їжі, гине.
Бактерицидна дія шлункового соку обумовлена соляною кислотою і протеолітичними ферментами. У
кишках лужне середовище сприяє розвитку численної мікрофлори. Однак кишковий епітелій і
потужна лімфатична система кишечника, поряд з іншими факторами імунітету (мурамідазою,
фагоцитами, секреторними IgA, протеолітичними, амілолітичними і ліполітичними ферментами), в
нормальних умовах забезпечують захист від патогенної флори.
6. Нормальна сапрофітна флора кишок перешкоджає розмноженню патогенних мікроорганізмів,
зокрема стрептококів і стафілококів.
7. Подразнювальні речовини нерідко знешкоджуються та вимиваються з тканин за допомогою
ексудатів. Ексудатом можуть вимиватися бактерії і токсини, які викликають у даній області запальну
реакцію. При проникненні патогенного агента у внутрішнє середовище організму через зовнішні
бар'єри (шкіру та слизові оболонки) захист організму здійснюється внутрішніми бар'єрними
пристроями.
Внутрішні бар'єри
Серед внутрішніх бар'єрів виділяють органи-бар'єри і гістогематичні бар'єри, що розділяють кров і
тканини. Органи-бар'єри – це печінка, нирки, селезінка, лімфатичні вузли, плацента. Бар'єрна функція
печінки полягає в наступному:
1. Знешкодження продуктів метаболізму (шляхом утворення парних глюкуронових та ефірно-сірчаних
кислот, що виводяться потім через нирковий фільтр).
2. Нейтралізація кислот і лугів.
3. Знешкодження багатьох токсичних продуктів (у тому числі мікробного походження), обумовлених
наявністю в печінці макрофагальних елементів.
4. Затримка важких металів, отрут, бактерій, які можуть виводитися в кишечник разом із жовчю. 5.
Бактерицидні властивості жовчі сприяють елімінації інфекційних агентів.
6. Численні функції печінки необхідні для підтримки нормальної діяльності інших систем, у тому числі
імунологічно компетентної тканини.
7.Нирки виконують функцію бар'єру, який захищає організм від дії хімічних речовин і продуктів
обміну.
Бар'єрна функція нирок полягає в наступному:
1. Знешкодження деяких продуктів обміну внаслідок утворення нешкідливої гіпурової кислоти з
бензойної кислоти і глікоколу (у деяких видів тварин).
2. Участь у процесах дезамінування. 3. Виведення з сечею багатьох токсичних продуктів, особливо в
умовах патології, коли в сечі з'являються мікробні токсини і навіть деякі інфекційні агенти (в клінічних
умовах з метою дезінтоксикації використовується "форсований діурез"). Селезінка і лімфатичні вузли
забезпечують бар'єрну функцію завдяки наявності клітин системи мононуклеарних фагоцитів. При
вагітності плацента виконує деякі бар'єрні функції щодо низки інфекційних агентів, хімічних речовин і
продуктів обміну, оберігаючи тим самим плід від дії патогенних факторів.
Гістогематичні бар'єри
До гістогематичних бар'єрів можуть бути віднесені всі без винятку бар'єрні утворення між кров'ю і
органами. Функціональна характеристика бар'єрів залежить від біологічних і морфологічних
особливостей окремих органів і тканин. Особливістю кожного внутрішнього бар'єра є його виборча
(селективна) проникність. У даний час виділяють декілька гістогематичних бар'єрів:
1. Неспеціалізований гістогематичний бар'єр (власний гістогематичний бар'єр) – бар'єр між кров'ю і
позаклітинної рідиною.
2. Спеціалізовані гістогематичні бар'єри – бар'єри між кров'ю і тканинами органів:
– гематоенцефалічний бар'єр – бар'єр між кров'ю і тканинами мозку;
– плацентарний бар'єр – бар'єр між кров'ю матері й організмом плоду;
– офтальмологічний бар'єр – бар'єр між кров'ю і тканинами і рідинами очей.
Пошкодження і порушення функції бар'єрів передує розвитку будьякого патологічного процесу. Для
патогенезу захворювання має значення не тільки спосіб впливу патогенного фактора і обсяг
ушкодження, але й здатність різних бар'єрів, локалізованих у межах інтактних тканин, брати участь у
розвитку захисних і компенсаторних реакцій.

Система комплементу (лат. complementum — доповнення) — група білків сироватки

крові, що складається з протеаз та їхніх активаторів, є важливою частиною
гуморального імунітету хребетних тварин. Термін «комплемент» запроваджений
у 1899 році німецькими вченими П. Ерліхом та Ю. Моргенротом.

Властивості
Система комплементу активується, якщо в організм потрапляють бактерії, віруси, деякі токсини або
утворюються модифіковані клітини, при цьому клітини-мішені руйнуються, а віруси та токсини
знешкоджуються. Комплемент складається з 9 компонентів, які позначаються від С '1 до С'9, причому
С '1 складається з 3 субодиниць. С '1 є ейглобуліном, С '2 та С '3 – мукоглобуліном, С '4 – вуглеводом.
Комплемент міститься у різних кількостях у сироватці крові, в залежності від виду тварин, віку, умов
живлення та інших фізіологічних факторів. У людини вміст комплементу доволі постійний та може
змінюватись внаслідок деяких захворювань, отруєння та дії алкалоїдів.
При ревматизмі, малярії, сифілісі ЦНС, та шизофренії кількість його значно зменшується. Крім
сироватки крові комплемент міститься у ексудатах у місцях запалення та у різних рідинах організму.

Комплемент термолабільний, він руйнується при 55°С протягом 30 хвилин, але може
тривалий час зберігатись у висушеному стані при низьких температурах. Швидко руйнується
під дією прямих сонячних променів та рентгенівського опромінення. Бактерицидна дія
зменшується під дією пепсина та кислот. Деякі речовини, наприклад сахароза, глюкоза, що
пригнічують денатурацію білка, підвищують стійкість комплементу до негативних факторів.
Під час активації комплементу проходить ряд послідовних реакцій специфічно обмеженого
ферментативного протеолізу, під час яких компоненти комплементу переходять у активний
стан, внаслідок відщеплення пептидних фрагментів. Останні мають фізіологічну активність
та можуть виступати анафілотоксинами (викликають скорочення гладенької мускулатури),
підвищують проникність судин, є факторами хемотаксису та фагоцитозу, медіаторами
реакцій імунної відповіді, беруть участь у активації макрофагів та лейкоцитів, регуляції
синтезу антитіл тощо. Фрагменти активованих компонентів комплементу керують також
біосинтезом інтерлейкинів, простагландинів та лейкотриєнів. Активація комплементу
включає етапи ініціації, ампліфікації (підсилення) та клітинної атаки. Існують три основні
шляхи активації — класичний, альтернативний і лектиновий.

Класичний шлях
Класичний та альтернативний шлях активації комплементу

При такому шляху у активації беруть участь 9 компонентів (С'1-С'9). Вона проходить на
комплексах антиген-антитіло, які утворені імуноглобулінами класів G та M. Після утворення
таких комплексів структура імуноглобулінів змінюється таким чином, що вони отримують
змогу зв'язувати С1q-компонент комплементу. До них приєднується C1r та C1s, далі цей
комплекс перебудовується та перетворюється на С1-естеразу, яка розщеплює С4, при цьому
утворюється С4а та С4b, який входить до складу комплексу, до якого потім
приєднується С2 який після взаємодії з С1s розкладається на С2b та С2a. С2b (колись цей
фрагмент називали С2a) теж входить до комплексу. Такий комплекс називають «С3-
конвертаза» (С4b2b) класичного шляху. Потім подібна реакція перетворення проходить з
білком С3 (утворюється «С5-конвертаза» (C4b2b3b) класичного шляху) та білком С5. Після
цього приєднуються білки С6, С7 та С8. Цей конгломерат отримує здатність приєднати дві
молекули С9, внаслідок чого формується трансмембранний канал (діаметр близько 10нм),
через який вільно проходять іони та вода, внаслідок чого в клітині підвищується осмотичний
тиск, який призводить до розриву оболонки та загибелі клітини.

Альтернативний шлях
Цей шлях відрізняється від класичного тим, що для його активації не потрібно утворення
імунних комплексів з імуноглобулінами. Активація починається з утворення С3b з С3 на
поверхні патогену під дією полісахаридів бактеріальної клітини, вірусних частинок, клітин
пухлин. Реакція проходить в присутності іонів магнію, також беруть участь специфічні білки
(фактори D та B). В результаті кількох перетворень утворюється комплекс С3bBb3b - «С5-
конвертаза» альтернативного шляху, далі процес проходить аналогічно класичному шляху.
Альтернативний шлях працює завжди та дуже активно, що забезпечує швидку неспецифічну
відповідь на появу у організмі патогенів.

Лектиновий шлях
Здійснюється за рахунок лектинів — білків, що зв'язують вуглеводи бактеріальних клітинних
стінок. До лектинів належить манозозв'язувальний протеїн сироватки крові. Приєднуючись
до бактерії, він активує манозозв'язувальну протеїн-асоційовану серинову протеазу, яка
розщеплює С2 і С4 компоненти комплементу. Таким чином, утворюється С3-конвертаза, і
надалі каскадна реакція активації комплементу проходить класичним шляхом.
Регуляція системи та її значення у клінічних
дослідженнях
У регуляції системи комплемента беруть участь специфічні інгібітори, які регулюють
швидкість роботи ферментів ключових реакцій. Крім того більшість компонентів системи
активні тільки у складі комплексу на поверхні патогенну дуже короткий час, якщо за цей час
вони не зустрінуться з наступним компонентом, комплекс втрачає активність.
Збільшення або зменшення кількості комплемента у крові спостерігається при багатьох
захворюваннях (запалення, аутоімунні та онкологічні захворювання). Препарати
комплементу (сироватка крові морської свинки)використовують у діагностиці при проведенні
реакції зв'язування комплементу – визначення кількості антитіл у крові (зокрема реакція
Васермана).
3.1. Фізіологічні особливості моноцитарно-макрофагальної системи (ретикулоендотеліальної
системи), поняття про фагоцитоз.
Система мононуклеарних фагоцитів (грец. monox один + лат. nucleos ядро: грец.
рhagos пожирає, поглинаючий + гистол. суtus клітина; синонім: макрофагальная
система, моноцитарно-макрофагальная система) - фізіологічна захисна система
клітин, що володіють здатністю поглинати і перетравлювати чужорідний
матеріал. Клітини, що входять до складу цієї системи, мають спільне
походження, характеризуються морфологічною і функціональною подібністю і
присутні у всіх тканинах організму.
Основою сучасного уявлення про систему мононуклеарних фагоцитів є
фагоцитарна теорія, розроблена І.І. Мечникова наприкінці 19 ст. і вчення
німецького патолога Ашоффа (К. А.L. Aschoff) про ретикулоендотеліальної
системи (РЕС). Спочатку РЕЗ була виділена морфологічно як система клітин
організму, здатних накопичувати вітальний барвник кармін. За цією ознакою до
РЕЗ були віднесені гістіоцити сполучної тканини, моноцити крові, клітини
Купфера печінки, а також ретикулярні клітини кровотворних органів,
ендотеліальні клітини капілярів, синусів кісткового мозку і лімфатичного
вузлів. По мірі накопичення нових знань та удосконалення морфологічних
методів дослідження стало ясно, що уявлення про ретикулоендотеліальної
системи розпливчасті, не конкретні, а в ряді положень просто помилкові. Так,
наприклад, ретикулярних клітин та ендотелію синусів кісткового мозку і
лімфатичних вузлів тривалий час приписувалася роль джерела
фагоцитирующих клітин, що виявилося хибним. В даний час встановлено, що
мононуклеарні фагоцити відбуваються циркулюючих моноцитів крові.
Моноцити дозрівають у кістковому мозку, потім надходять у кров'яне русло,
звідки мігрують у тканини і серозні порожнини, стаючи макрофагами.
Ретикулярні клітини виконують опорну функцію і створюють так зване
мікрооточення для кровотворних і лімфоїдних клітин. Ендотеліальні клітини
здійснюють транспорт речовин через стінки капілярів. Безпосереднього
відношення до захисної системи клітин ретикулярні клітини і ендотелій судин
не мають. У 1969 р. на конференції в Лейдені, присвяченій проблемі РЕЗ,
поняття «ретикулоэндотелиальная система» було визнано застарілим. Замість
нього прийнято поняття «система мононуклеарних фагоцитів». До цієї системи
відносять гістіоцити сполучної тканини, клітини Купфера печінки (зірчасті
ретикулоэндотелиоциты), альвеолярні макрофаги легень, макрофаги
лімфатичних вузлів, селезінки, кісткового мозку, плевральні та перитонеальні
макрофаги, остеокласти кісткової тканини, микроглию нервової тканини,
синовиоциты синовіальних оболонок, клітини Лангергаиса шкіри, безпігментні
гранулярні дендроциты. Розрізняють вільні, тобто переміщаються по тканинам,
і фіксовані (резидентні) макрофаги, що мають відносно постійне місце.
Макрофаги тканин і серозних порожнин, за даними скануючої електронної
мікроскопії, мають форму, близьку до сферичної, з нерівною складчастою
поверхнею, утвореної плазматичної мембраною (цитолеммой). В умовах
культивування макрофаги распластываются на поверхні субстрату і набувають
уплощенную форму, а при переміщенні утворюють численні поліморфні
псевдоподии. Характерним ультраструктурным ознакою макрофага служить
наявність в його цитоплазмі численних лізосом і фаголизосом, або травних
вакуолей. Лізосоми містять різні гідролітичні ферменти, що забезпечують
перетравлювання поглиненої матеріалу. Макрофаги - активні секреторні
клітини, які звільняють в навколишнє середовище ферменти, інгібітори,
компоненти комплементу. Основним секреторним продуктом макрофагів є
лізоцим. Активовані макрофаги секретують нейтральні протеїнази (эластазу,
коллагеназу), активатори плазміногену, фактори комплементу, такі як С2, С3,
С4, С5, а також інтерферон.
Клітини система мононуклеарних фагоцитовобладают ряд функцій, в основі
яких лежить їх здатність до ендоцитозу, тобто поглинання і перетравлення
чужорідних часток і колоїдних рідин. Завдяки цій здатності вони виконують
захисну функцію. За допомогою хемотаксису макрофаги мігрують у вогнища
інфекції і запалення, де здійснюють фагоцитоз мікроорганізмів, їх умертвіння і
перетравлення. В умовах хронічного запалення можуть з'являтися особливі
форми фагоцитів - эпителиоидные клітини (наприклад, в інфекційній
гранульомі) і гігантські багатоядерні клітини типу клітин Пирогова - Лангханса
і типу клітин чужорідних тел. які утворюються шляхом злиття окремих
фагоцитів в поликарион - многоядерную клітку. В гранулемах макрофаги
виробляють глікопротеїд фібронектин, який приваблює фибробласгы і сприяє
розвитку склерозу.
Клітини система мононуклеарних фагоцитів беруть участь в імунних процесах.
Так, неодмінною умовою розвитку спрямованого імунної відповіді є первинне
взаємодія макрофага з антигеном. При цьому антиген поглинається і
переробляється макрофагом в імуногенну форму. Імунна стимуляція лімфоцитів
відбувається при безпосередньому контакті їх з макрофагом, несучим
перетворений антиген. Імунний відповідь в цілому здійснюється як складний
багатоетапний взаємодія Г - і В-лімфоцитів з макрофагами.
Макрофаги мають протипухлинну активність і виявляють цитотоксичні
властивості відносно пухлинних клітин. Ця активність особливо виражена у так
званих " імунних макрофагів, які здійснюють лізис пухлинних клітин-мішеней
при контакті з сенсибілізованими Т-лімфоцитами, несучими цитофильные
антитіла (лімфокіни).
Клітини система мононуклеарних фагоцитів беруть участь у регуляції
мієлоїдного і лімфоїдного кровотворення. Так, острівці кровотворення в
червоному кістковому мозку, селезінці, печінці і желточном мішку ембріоні
формуються навколо особливої клітини - центрального макрофага,
організуючого еритропоез эритробластического острівця. Клітини Купфера
печінки беруть участь у регуляції кровотворення шляхом вироблення
еритропоетину. Моноцити і макрофаги виробляють фактори, що стимулюють
продукцію моноцитів, нейтрофілів та еозинофілів. В вилочковій залозі (тимусе)
і тимусзависимых зонах лімфоїдних органів виявлені так звані
интердигитирующие клітини - специфічні стромальні елементи, які також
відносяться до cистемs мононуклеарних фагоцитів, відповідальні за міграцію і
диференціювання лімфоцитів.
Обмінна функція макрофагів полягає в їх участі в обміні заліза. В селезінці і
кістковому мозку макрофаги здійснюють эритрофагоцитоз, при цьому в них
відбувається накопичення заліза у формі гемосидерину і феритину, яке пітом
може реутилизироваться эритробластами.
Фагоцитоз – це активне поглинання і перетравлювання клітинами-
фагоцитами твердого матеріалу.

Поворотним моментом в історії вчення про запальну реакцію стала створена І. І.

Мєчніковим фагоцитарна теорія запалення. Його дослідження були розпочаті в
1865 р. в Гессені, де він вивчав війчастого хробака і з’ясував, що травлення в
хробаків відбувається внутрішньоклітинно, як у найпростіших тварин, а не в
спеціальній травній порожнині, як у вищих тварин. Клітини, у яких відбувався
травний процес, були мезодермальними і відрізнялися деякою рухливістю.

У 1882 р., тобто через 17 років, протягом яких продовжувалися ці дослідження,

у І. І. Мєчнікова виникла гіпотеза про роль внутрішньоклітинного травлення в
захисті організму від мікробів. Спостерігаючи під мікроскопом за життям
рухливих клітин у прозорої личинки морської зірки, він припустив, що подібні
клітини повинні протидіяти шкідливим впливам в організмі:«... Якщо моє
припущення справедливе, то скалка, вставлена в тіло личинки морської зірки,
повинна бути за короткий термін оточена рухливими клітинами, що
налізають на неї, подібно до того, як це спостерігається у людини, яка загнала
в палець колючку...». Так з’явилася думка про фагоцитарну теорію запалення.

Проти теорії фагоцитозу виступили Р. Кох, П. Ерліх та ін. П. Ерліх, зокрема,

обґрунтував гуморальну теорію імунітету, що надалі одержала повне
підтвердження.

Ця теорія здавалась у той час природним протиставленням фагоцитарній і

гуморальній теоріям. Тому Нобелівська премія 1908 р. була присуджена двом
дослідникам: І. І. Мечнікову і П. Ерліху. На прохання І .І .Мєчнікова віденський
зоолог Р. Клаус переклав грецькою мовою словосполучення «пожираючі
клітини», так народилося слово «фагоцит». Усі фагоцитуючі клітини І. І.
Мєчніков розподілив на мікро-і макрофаги.

До мікрофагів належать поліморфно-ядерні лейкоцити (нейтрофіли,

еозинофіли, базофіли). Клітини малих розмірів, рухливі, локалізуються
переважно в судинах, мають сегментоване ядро, секретують протеолітичні
ферменти. Вони фагоцитують мікроорганізми.

До макрофагів належить система мононуклеарних фагоцитів (моноцити,

гістіоцити). Клітини великих розмірів мають велике ядро, секретують
ліполітичні ферменти, містяться як у судинах, так і у тканинах, які багаті на
судини, передають антигенну інформацію, необхідну для утворення антитіл.
Макрофаги поглинають більш великі частки, в тому числі й клітини та їхні
уламки.
Зберігається певна послідовність виходу різних форм лейкоцитів при гострому
запаленні: спочатку емігрують нейтрофіли, пізніше моноцити. До еміграції
здатні також еозинофіли, базофіли й активовані лімфоцити. До системи
фіксованих у тканинах макрофагів належать макрофаги, що утворюються з
моноцитів крові. Основним місцем еміграції лейкоцитів є посткапілярні венули.

Еміграція (від лат. emigrare – виселятися, переселятися) – вихід лейкоцитів із

судин у тканину.

Нейтрофільні лейкоцити – перші лейкоцити, що інфільтрують зону запалення,

забезпечують ефективний захист від бактеріальних і грибкових інфекцій. Це
високодиференційовані рухливі клітини, які живуть недовго, швидко знаходять
свої мішені і починають їхнє поглинання (фагоцитоз), пов’язане з
респіраторним вибухом, утворенням фагосоми та дегрануляцією.

Якщо рана не інфікована, вміст нейтрофілів у ній починає швидко знижуватися

і вже через 2-3 доби серед лейкоцитів осередку запалення переважають
макрофаги.

Макрофаги осередку запалення утворюються з моноцитів крові, що починають

емігрувати з мікроциркуляторних судин на кілька годин пізніше за нейтрофіли.

Моноцити крові – відносно незрілі клітини, що диференціюються в різні типи

макрофагів уже після свого надходження в тканині. В осередку запалення вони
перетворюються в дуже активні так звані запальні макрофаги. Подібно до
нейтрофілів, запальні макрофаги – рухливі клітини, що захищають організм від
інфекційних агентів, що проникли в нього, за допомогою фагоцитозу. Вони
здатні секретувати лізосомні ферменти і кисневі радикали.

Однак макрофаги відрізняються від нейтрофілів багатьма властивостями, які

роблять ці клітини особливо важливими на більш пізніх стадіях гострого
запалення та у механізмах загоєння рани. Серед цих властивостей насамперед
необхідно відзначити значно більшу, ніж у нейтрофілів, тривалість життя
макрофагів у осередку запалення. У макрофагів вона виміряється місяцями, тоді
як у нейтрофілів – 1-2 доби. Макрофаги мають здатність розпізнавати, а потім
поглинати ушкоджені нежиттєздатні клітини власного організму, в тому числі й
нейтрофіли. З цим пов’язана їхня надзвичайна роль у «збиранні» запального
ексудату.

Макрофаги – головні клітини, що беруть участь у розчиненні і видаленні з

осередку запалення ушкодженої сполучної тканини, що необхідно для
наступної реконструкції тканин. Вони синтезують і секретують нейтральні
протеази, що руйнують зовнішньоклітинні колагенові й еластинові волокна
сполучної тканини: еластазу, колагеназу, активатор плазміногену. Ферменти
утворюються в результаті позаклітинного протеолізу сполучнотканинного
матриксу, поглинаються потім макрофагами за допомогою спеціальних
рецепторів і розкладаються внутрішньоклітинно із залученням лізосомальної
системи.

Макрофаги відіграють одну з ключових ролей у загоєнні ран. У тварин,

позбавлених мононуклеарних фагоцитів в експерименті, рани не гояться. Це
зумовлено, зокрема, тим, що макрофаги секретують фактори росту для
фібробластів та інших мезенхімальних клітин, продукують фактори, що
збільшують синтез колагену фібробластами, та є джерелом факторів, керуючих
різними етапами ангіогенезу – реваскуляризації ушкодженої тканини.

Нарешті, активовані макрофаги продукують поліпептидні гормони, що є

медіаторами «відповіді гострої фази»: інтерлейкін-1, фактор некрозу пухлин,
інтерлейкін-6. Еміграція лейкоцитів зумовлена появою в осередку запалення
спеціальних медіаторів – хемоатрактантів.

Хемоатрактанти – речовини, що викликають позитивний хемотаксис

лейкоцитів, тобто активний рух лейкоцитів у напрямку найбільшої концентрації
цих речовин. Роль хемоатрактантів виконують речовини, які продукуються
бактеріями, клітинами, що беруть участь у запаленні (тромбоцитами, тучними
клітинами, клітинами судинного ендотелію, фібробластами і самими
лейкоцитами), а також утворюються з білків і міжтканинної рідини.

Послідовність залучення різних хемоатрактантів у процес еміграції лейкоцитів

досить складна і залежить від багатьох факторів (Д. М. Маянський). Багато
хемоатрактантів впливають на різні форми лейкоцитів. Існують, однак, і
специфічні хемоатрактанти, що впливають на будь-яку одну форму лейкоцитів.

До найсильніших хемоатрактантів бактеріального походження належать

ліпополісахариди – унікальний клас речовин, що входить до складу
бактеріальних ендотоксинів. Іншу групу хемоатрактантів бактеріального
походження утворюють пептиди, аналогом яких є синтетичний пептидний
хемоатрактант – форміл-метіоніл-лейцил-фенілаланін (ФМЛФ).

До найбільш сильних ендогенних хемоатрактантів належать фрагменти

комплементу, який активується при запаленні, особливо фрагмент С5а,
лейкотрієн В, фактор активації тромбоцитів (ФАТ), калікреїн.

Одна з найважливіших функцій лейкоцитів, що вийшли із судин в осередок

запалення – фагоцитоз.
Значення фагоцитозу в механізмах стійкості організму до дії різних патогенних
бактерій було вперше оцінене і сформульовано І .І. Мєчніковим. Однак слід
відзначити, що не всі клітини, що вийшли в осередок запалення, здатні до
фагоцитозу (облігатні фагоцити). Функції інших клітин (нейтрофіли, моноцити,
макрофаги, еозинофіли) взагалі різні, але є і спільні, наприклад, здатність
генерувати агенти, що окиснюються, до «обробки» ними клітин-мішеней.

У ході фагоцитозу розрізняють 4 стадії: наближення (хемотаксис), прилипання,

поглинання, перетравлення.

Хемотаксис – процес активного руху лейкоцитів до хімічних подразників

(наприклад, до продуктів протеолізу тканин).

Одним з головних «пускових» механізмів хемотаксису вважають переміщення

лейкоцитів за градієнтом концентрації речовин, які з’являються в осередку
запалення. У результаті біохімічних досліджень були отримані нові дані про те,
що цей процес істотно регулюється речовинами, які знаходяться в плазмі та
ексудаті і чинять на пересування клітин, зокрема нейтрофілів, як стимулюючу,
так і інгібуючу дію. У процесі вироблення цих речовин анаероби продукують
інгібітор хемотаксису, що зумовлює тяжкий перебіг інфекційних хвороб.
Розрізняють хемотаксис позитивний (рух до об’єкта фагоцитозу) та негативний
(рух фагоцита від об’єкта фагоцитозу).

Позитивний хемотаксис викликають мікроби, мікробні продукти та інші

хемотропні речовини (лейкотаксин, аденілові нуклеотиди).

Негативний хемотаксис спричиняють речовини, подібні до хініну.

Прилипання, або атракція. Доторкнувшись до об’єкта, фагоцит

прикріплюється до нього. Основним механізмом прилипання є опсонізуючий
ефект плазми. Він зумовлюється тим, що існуючі в плазмі імуноглобуліни
однією частиною своєї молекули зв’язані з поверхнею мікроба, а іншою – з
поліморфно-ядерними лейкоцитами, у результаті чого і відбувається фіксація
мікроба на поверхні нейтрофіла. Сироваткові фактори, які називаються
опсонінами та «підготовлюють» бактерії до поглинання їх лейкоцитами та
макрофагами, виділили на початку віку A. Wrіghtта S. Dayglas (1903). За
відсутністю опсонінів фагоцитоз виявляється менш ефективним або взагалі не
відбувається. У наш час найбільш важливими сироватковими опсонінами, що
сприяють фагоцитозу бактерій поліморфно-ядерними лейкоцитами і
моноцитами, є система комплементу й імуноглобуліни.

Захоплення, чи занурення об’єкта у фагоцит. Розрізняють два механізми

занурення:
1. Об’єкт фагоцитозу в місці контакту з фагоцитом втягується в клітину, а вільні
краї мембрани стуляються над об’єктом. Утворюється вакуоль, стінкою якої є
інвагінована ділянка зовнішньої мембрани; всередині вакуолі – фагоцитована
частка.

Утворення псевдоподій, що обволікають об’єкт фагоцитозу і стуляються над

ним таким чином, що, як і в першому випадку, фагоцитована частка виявляється
у вакуолі усередині клітини. Існує точка зору, що фагоцити здатні поглинати
об’єкт обома способами. Забезпечення механізму поглинання відбувається
внаслідок зміни фазового стану ектоплазми, що зумовлює зниження пружності
мембрани в місці контакту з поглиненим об’єктом, а також за рахунок
біологічно активних речовин, що знаходяться в плазмі й ексудаті.

Внутрішньоклітинне перетравлення тісно пов’язане з двома процесами:

продукцією активних метаболітів кисню і дегрануляцією. Продукція активних
метаболітів кисню – головних бактерицидних речовин фагоцитів – починається
після контакту фагоцитів з опсонізованими бактеріями. Саме в цей час
фагоцити, що за звичайних умов використовують для поповнення енергії
анаеробний гліколіз, починають посилено поглинати кисень. Виникає так
званий респіраторний вибух (Д. М. Маянський, 1989).

Виникнення респіраторного вибуху пов’язано з активацією цитоплазматичної

НАДФ, ОН-оксидази й утворенням різних токсичних продуктів (гіпохлорит,
токсичні хлораміни та ін.). Встановлено, що висока концентрація всіх продуктів
респіраторного вибуху створюється всередині фагосоми, тоді як цитоплазма
фагоцита запускається від ушкоджувальної дії цих речовин ферментами
супероксиддисмутазою і каталазою.

Значна частина внутрішньоклітинних перетворень поглиненого при фагоцитозі

об’єкта пов’язана з дегрануляцією – переходом вмісту цитоплазматичних
гранул фагоцитів усередину фагосоми. Цитоплазматичні гранули всіх
облігатних фагоцитів містять велику кількість БАР – переважно ферментів, що
беруть участь у «вбивстві» – наступному ушкодженні інших поглинених
об’єктів.

Основним механізмом внутрішньоклітинного перетравлення є дія кислих

гідролаз, що містяться у лізосомах і переміщених у травну вакуоль під час
контакту (вакуоль, що містить фагоцитований об’єкт і лізосоми).

У залежності від результатів внутрішньоклітинного перетравлення розрізняють

фагоцитоз завершений (повне руйнування об’єкта) і незавершений (мікроби
можуть залишитися життєздатними, зруйнувати об’єкт і навіть використовувати
його як середовище розмноження). Частки, що не можуть бути перетравлені
фагоцитами, тривалий час залишаються в клітинах, де обволікаються тонкою
мукополісахаридною плівкою. Після загибелі клітини такі частки піддаються
повторному фагоцитозу або виводяться видільними органами. Фагоцитоз
відбувається в широкому інтервалі рН: від 6,5 до 8.

Підвищення фагоцитозу спостерігається при гіперемії, лихоманці, імунізації,

підвищенні реактивності організму. Зниження фагоцитозу відзначене при
гіпотермії, гіповітамінозах, дефіциті статевих гормонів, гіпотиреозі та ін.
Порушення фагоцитозу можливе при спадковій патології фагоцитів (порушенні
метаболізму полісахаридів у лейкоцитах (хвороба Альдера), порушенні
дозрівання фагоцитів (хвороба Чедіака-Хігаші) та ін., а також у результаті
набутої недостатності фагоцитозу (променева хвороба, білкове голодування,
старечий вік, тривала гормональна терапія та ін.).

Отже, можна з повним правом стверджувати, що І. І. Мєчнікову належить

відкриття, детальна розробка і загальнобіологічна інтерпретація центральної
ланки запальної реакції і фагоцитозу. З утвердженням фагоцитарної теорії
вперше до традиційної оцінки запальної реакції як синоніма хвороби
приєдналося принципово інше її трактування, відповідно до якого запалення
розглядається не як основний прояв хвороби, а як захисна реакція організму
проти неї.

3.2. Роль нейтрофілів та макрофагів в розвитку імунних реакцій організму людини.

Нейтрофільний лейкоцитоз.
4.1. Поняття про центральні та периферичні органи імунної системи. Головний комплекс
гістосумісності. Поняття про цитокіни, класифікація та основні функції.
2 ворд файла