Модуль «Клінічна імунологія та алергологія»

Теми 3. Природжені та набуті імунодефіцитні захворювання.

Тема 4. Основи трансплантаційного імунітету.
Імунологія репродукції. Імунозалежні форми безпліддя.
Варіант 3
1. Основні підходи до лікування набутих iмунодефiцитних
захворювань.

Етапи лікування і імунореабілітації хворих з вторинними імунодефіцитами:

1. Усунення етіологічного чинника.
2. Антимікробна терапія.
3. Замісна імунотерапія.
При ураженні клітин моноцитарно-макрофагальної системи застосовуються;
лікопід . При найбільш тяжких формах ураження використовуються препарати
гранулоцитарно-макрофагальних колонієстимулюючих факторів: молграмостим
(лейкомакс); філграстим (нейпоген). Для замісної терапії використовується
лейкомаса.
При дефектах клітинної ланки імунітету застосовується один із таких
препаратів: поліоксидоній; тактивін; тимоптин; тималін.
При порушенні синтезу антитіл В-лімфоцитами показані: мієлопід;
поліоксидоній.
При порушенні гуморального імунітету (альфа- або гіпогаммаглобулінемії)
проводиться замісна терапія препаратами імуноглобулінів: сандоглобулін;
октагам; інтраглобін; імуноглобулін нормальний людський для в/в; біавен.
Замісна підтримуюча терапія проводиться в режимі насичення (рівень
імуноглобуліну G не менше 400 мкг/мл) під контролем лікаря-імунолога.
4. Профілактика інфікування.
Застововують протибактеріальну, противовірусну, протигрибкову терапії.
Вибір препаратів залежить від виду мікрофлори і особливостей вторинного
імунодефіциту. Проте часто необхідна комплексна терапія через наявність
асоціацій мікроорганізмів. Противірусні препарати, перешкоджаючи реплікації
вірусів, звільняють їх нуклеїнові кислоти для індукції інтерферонів, а капсидні
білки для активації антитілогенезу.
5. Імунокоригуюча терапія.
При Т-клітинних вторинних імунодефіцитах застосовують : інтерферони α, γ,
лейкінферон, віферон-1, Т-міметики – тактивін, тималін, тимоген, імунофан,
галавіт, Т-цитокіни, поліоксидоній.
При В-клітинних вторинних імунодефіцитах застосовують : імуноглобуліни
(антитіла) при важкому перебігу внутрішньовенно: IgG-вмісні: сандоглобулін;
октагам; інтраглобін; імуноглобулін нормальний людський. IgM-вмісні:
пентаглобін.
Імунодефіцит з комбінованим Т-, В-лімфоцитопенічним синдромом застосовують:
тактивін; метилурацил у терапевтичному дозуванні; лікопід;
вітамін Е у терапевтичній віковій дозі.
При фагоцитарних імунодефіцитах: Імуностимулятори широкого спектру:
поліоксидоній; лікопід. Препарати гранулоцитарно-макрофагальних
колонієстимулюючих чинників: молграмостим (лейкомакс); філграстим
(нейпоген); граноцит (ленограстим); мікроелементи у послідовності: цинк, мідь,
селен; вітаміни А, Е, В; рибомуніл.
6. Протирецидивна імунокорекція та імунореабілітація.
- Адаптогени (женьшень, елеутерокок та ін.);
- імуностимулятори рослинного походження (імунофан та ін.);
- санаторно-курортне лікування;
- фізіотерапія;
- імуностимулюючі вакцини широкого спектру (рібомунил, респіброн).

2. Імунодіагностика природжених імунодефіцитних захворювань.

До основних методів дослідження відносять:
1) Загальний аналіз крові дозволяє виявити анемію, лейкопенію або
тромбоцитопенію. Загальне число нейтрофілів у нормі повинне бути не
менше 1800 мкл–1, лімфоцитів – 1000 мкл–1, у дітей молодше за 2 роки
число лімфоцитів у нормі повинно бути не менше 2800 мкл–1.
2) Кількісне визначення IgG, IgM і IgA. Нормальним вважається рівень
імуноглобулінів, що знаходиться у межах двох стандартних відхилень від
середнього значення для даного віку.
3) Визначення загального рівня IgE у сироватці дозволяє відрізнити алергічне
захворювання від імунодефіциту.
4) Визначення ізогемаглютинінів дозволяє оцінити рівень IgM у сироватці.
5) У дітей обов’язково визначають рівень хлору в поті та оцінюють
екзокринну функцію підшлункової залози.
6) Оцінку клітинного імунітету проводять за допомогою шкірних проб,
заснованих на алергічних реакціях сповільненого типу.
7) Гемолітична активність комплементу дозволяє оцінити функціональну
активність компонентів класичного шляху його активації (C1-C9).
До додаткових методів дослідження відносять:
1) Дослідження гуморального імунітету:
o Визначення числа В-лімфоцитів за допомогою проточної цитофлюориметрії
засноване на виявленні імуноглобулінів, що фіксовані на поверхні клітин,
CD19 і CD20.
o Визначення титру антитіл. (Антитіла до білкових антигенів. Антитіла до
полісахаридних антигенів. Оцінка первинної і вторинної гуморальної імунної
відповіді. Природні антитіла (ізогемаглютиніни, антитіла до стрептолізину O,
гетерофільні антитіла, наприклад антитіла до еритроцитів барана) у нормі
присутніу сироватці майже всіх людей.)
o Визначення підкласів IgG. Визначення IgA.
o Біопсія лімфовузлів та кишечника.
2) Дослідження клітинного імунітету:
o Дослідження поверхневих антигенів T-лімфоцитів за допомогою проточної
цитофлюоріметрії дозволяє вивчити їх дозрівання, диференціювання і
активацію.
o Реакція бласттрансформації лімфоцитів (РБТЛ).
 o Змішану культуру лімфоцитів застосовують для оцінки здатності T-
лімфоцитів розпізнавати антигени HLA алогенних В-лімфоцитів і
моноцитів.
o Біохімічні дослідження. ( При підозрі на комбіновану недостатність
гуморального і клітинного імунітету визначають активність
аденозиндезамінази і пуріннуклеозидфосфорілази).
o Скануюча електронна мікроскопія виявляє T-лімфоцити, на поверхні яких
немає мікроворсинок, що характерно для синдрому Віскотта-Олдріча.
o Біопсія тимусу, лімфовузлів.
o Дослідження фагоцитозу (Тест відновлення нітросинього тетразолія,
Хемілюмінесценція).

3.Механiзми вiдторгнення алотрансплантату: надгострий, гострий та

хронічний.

Надгостре відторгнення трансплантату (хвилини, години) обумовлене

взаємодією антитіл реципієнта з антигенами HLA донора, що знаходяться на
ендотелії трансплантату. Імунні комплекси, що утворилися, активують
комплемент, який ушкоджує ендотелій і тромбоцити, приводячи до тромбозу
судин трансплантату. Позитивний лімфоцитотоксичний тест.

Гостре (клітинне) відторгнення трансплантату – «класична» клітинно-

опосередкована реакція морфологічно характеризується лімфоїдно-клітинною
інфільтрацією тканини алотрансплантату. Вимагає імуносупресії.

Хронічне відторгнення трансплантату характеризується повільним

розвитком, реалізується за рахунок механізмів, пов’язаних з активацією Т-
хелперів1-го типу, обумовлене появою в організмі реципієнта цитотоксичних T-
лімфоцитів, спрямованих проти антигенів донорського органу.
Відторгнення трансплантованих нирок через 2 або навіть 3 роки
нормального функціонування обумовлено однією з форм «хронічного
відторгнення». У таких нирках розвивається нефросклероз з проліферацією
внутрішньої оболонки ниркових судин, фіброзом, помітним зменшенням просвіту
судин і розвитком облітеруючого ендартеріїту судин трансплантованої нирки.
У результаті цих змін можливі ішемія нирок, гіпертензія, поширена атрофія
канальців, інтерстиціальний фіброз і атрофія клубочків, що приводять зрештою до
розвитку ниркової недостатності.