Тема №1: СТРУКТУРА І ПРИНЦИПИ ФУНКЦІОНУВАННЯ

ІМУННОЇ СИСТЕМИ ЛЮДИНИ. ІМУННЕ ЗАПАЛЕННЯ. ВІКОВИЙ

ІМУНІТЕТ.

1. Актуальність теми: у роботі сучасного лікаря необхідні сучасні,

поглиблені знання основ імунного захисту та запального процесу.
Важливим є сучасне розуміння вікових відмінностей у процесах, які
лежать в основі формування імунної відповіді
2. Мета заняття:
- навчальна: студенти повинні вивчити основні сучасні дані про будову та
функцію усіх ланок імунної системи;
- професійно орієнтована:студенти повинні знати основні етапи імунної
відповіді та типи її регуляції
- виховна: сформувати у студентів почуття відповідальності за
своєчасність та правильність професійних дій.
3. Обладнання для проведення заняття: прозірки, фолії, схеми, таблиці,
імунограми, тести, ситуаційні задачі, гістологічні та цитологічні
препарати

4. Інтегративні зв'язки теми:

5.1. Внутрішньопредметна інтеграція: тема даного практичного заняття

пов'язана із темами, викладеними в курсі загальної імунології:
органи і клітини імунної системи, структура і функції імуноглобулінів,
види імунної відповіді, антигени, природжений і набутий імунітет

5.2. Міждисциплінарна інтеграція:

Дисципліни Знати Вміти
Біологія Еволюцію розвитку Оцінити особливості
імунної системи живих імунної системи різних
організмів тварин
Анатомія Органи імунної Описати будову органів
системи імунної системи
Гістологія Тканини і клітини Мікроскопічно
імунної системи розрізняти
імунокомпетентні
клітини та тканини
імунної системи
Фізіологія Основні функції Оцінити основні
імунної системи функції імунної системи
Біохімія Будова і функція Інтерпретувати рівні
імунозалежних білків основних
імунозалежних білків
Генетика Особливості Оцінити типи
успадкування ознак успадковування ознак
 Патофізіологія Види імунологічної Трактувати зміни
реактивності загальних
імунологічних
показників крові
(лейкограма,
протеїнограма) за умов
імунопатології
Пропедевтична терапія Особливості Пальпація, перкусія
обстеження органів органів імунної
імунної системи у системи, оцінка
дорослих та дітей результатів
загальнолабораторних
та інструментальних
методів їх обстеження

6. Зміст теми заняття:

6.1. Навчальні питання.

6.1.1. Структура імунної системи, її властивості та основні функції

6.1.2. Основні фактори природженого імунітету
6.1.3. Синергічна взаємодія факторів природженого імунітету
6.1.4. Антигени, алергени, гаптени: види, клінічне значення. Суперантигени
6.1.5. Набутий (адаптивний) імунітет
6.1.6. Популяції та субпопуляції лімфоцитів, їх функції в імунній відповіді
6.1.7. Імуноглобуліни, їх види та функції
6.1.8. Регуляція імунної відповіді людини
6.1.9. Етапи імунної відповіді.

Структура імунної системи, її властивості та основні функції

Імунна система – це сукупність лімфоїдних органів, тканин та клітин, що
забезпечують біохімічну, структурну та функціональну індивідуальність
організму шляхом елімінації з нього носіїв чужорідної генетичної інформації.
Основна функція імунної системи – імунний нагляд, тобто захист організму
від ендо- та екзоантигенів.
Структура імунної системи: центральні органи (тимус, кістковий
мозок); периферичні органи (селезінка, лімфовузли, клітини крові, лімфоїдна
тканина капсульована (пеєрові бляшки, мигдалики, аденоїди, апендикс) та
скупчення лімфоїдної тканини, асоційовані із слизовими - MALT, з бронхами –
BALT, з ШКК – GALT, з шкірою – SALT, з носом -NALT.
Властивості імунної системи: специфічність, пам'ять, мобільність,
репродуктивність, здатність передавати сигнал всередині системи, автономність.
Систему імунітету можна розділити на дві великі підсистеми, спільне
функціонування яких створює дуже потужний мультифакторний захист:
вроджений імунітет (фактори природньої резистентності) та набутий
адаптивний імунітет (забезпечення специфічного імунологічного нагляду),
які, в свою чергу, поділяються на клітинний та гуморальний.
Існують суттєві відмінності між природженим та набутим
імунітетом. Природжена відповідь є дуже швидкою (часом негайною) і не
потребує попередньої активації; рецептори на клітинах, які розпізнають
антигени мікроорганізмів, є незмінними на протязі життя особи; вона є
селективною (тобто не атакує власні антигенні структури), не залишає за собою
імунної пам'яті, розвивається незалежно від специфічної імунної відповіді.
Набута відповідь розвивається повільно, часом навіть кілька днів; рецептори, які
розпізнають антиген, формуються заново при кожній первинній імунній
відповіді; вона є специфічною (але можуть розвинутися аутореактивні процеси);
залишає за собою тривалу імунну пам’ять. Для її запуску завжди необхідна
активна робота вроджених факторів імунітету.Фактори вродженого імунітету
синергічно взаємодіють між собою.
До основних факторів вродженого імунітету відносяться:
1) механічні бар’єри та фізіологічні фактори (неушкоджена шкіра та слизові;
секрети, котрі вкривають епітеліальні тканини; війчатий епітелій, волосяний
покрив, рідкі середовища організму (слина, сльози, сеча, харкотиння); 2)
фізіологічні функції (чхання, кашель, блювота, пронос, гарячка, концентрація
кисню, ендокринний та нейрогенний статус); 3) хімічні та біохімічні реакції
(продукти життєдіяльності сальних залоз – жирні кислоти, які володіють
бактерицидними властивостями, антибактерицидні ферменти, оксидантні та
антиоксидантні системи, кисле pH секретів та рідких середовищ організму;
4) клітинна ланка вродженого імунітету (мононуклеарні фагоцити: моноцити,
тканинні макрофаги; гранулоцити (нейтрофіли, еозинофіли, базофіли
периферичної крові та тканинні); природні/натуральні кілерні клітини (НК),
просто кілерні клітини (К-клітини та лімфокін-активовані кілерні клітини (ЛАК);
- і -Т-лімфоцити; 5) гуморальна ланка природженого імунітету: природні
антитіла, гемаглютиніни, гемолізини, лізини, захистні ферменти, білки гострої
фази запалення, компоненти системи комплементу; 6) цитокіни (інтерлейкіни,
інтерферони, фактори росту, хемокіни, цитотоксини); 7) система адгезивний
молекул; 8) система шаперонів; 9) система Toll- like рецепторів.
Основними механізмами знищення антигенів, які реалізовуються
клітинами вродженого імунітету, є: фагоцитоз, секреція імунологічно активних
речовин, клітинна цитотоксичність та гострий запальний процес. Ведучу роль у
фагоцитозі та секреції імунологічно активних речовин відіграють мононуклеарні
фагоцити (моноцити, тканинні макрофаги); гранулоцити (нейтрофіли,
еозинофіли, базофіли/тучні клітини).
Функції моноцитів/макрофагів: локомоторні (міграція та хемотаксис);
секреторні (синтез цитокінів та інших імунологічно активних речовин);
фагоцитоз; презентація та процесінг антигену; спонтанна та антитілозалежна
цитотоксичність. Функції нейтрофільних гранулоцитів: фагоцитоз
(внутрішньоклітинний кілінг; позаклітинний цитоліз; регуляторна функція
(синтез хемоатрактантів, цитокінів, інших медіаторів); ініціація запальної
реакції; ініціація проліферації лімфоцитів мітогенами; участь в процесах
згортання крові. Функції еозинофільних гранулоцитів: знищення великих
паразитів типу гельмінтів, протиалергічна активність, хемотаксис, фагоцитоз.
Функції базофілів та тучних клітин: фагоцитоз, стимуляція та гальмування
процесів згортання крові, запуск калікреїн-кінінової системи, активація
тромбоцитів за рахунок продукції тромбоцитактивуючого фактору. Ці клітини
експресують на своїй поверхні рецептори для Fc-фрагменту IgЕ, який після
зв'язування з комплексом IgЕ-алерген приводить до дегрануляції клітин і
вивільнення біологічно активних компонентів алергії.
Фагоцитоз – це процес поглинання чужорідного матеріалу, його
руйнування та виведення з організму. Крім фагоцитозу (ендоцитозу)
(захоплення і переварювання поглинутого об'єкту в фаголізосомі
кисневозалежним чи кисневонезалежним механізмами за участю лізосомальних
ферментів) існує також екзоцитоз – процес, при якому вміст первинних та
вторинних лізосомальних гранул потрапляє в міжклітинний простір,
викликаючи пошкодження тканин та розвиток запалення.
Найбільше значення для імунного захисту має фагоцитоз патогенних
мікроорганізмів (бактерій, найпростіших, грибків). Початком фагоцитозу є
розпізнавання і зв΄язування гранулоцитами об΄єкту фагоцитування та оточення
його своїми цитоплазматичними виростами. Існують певні фактори, які
вкривають бактерійну клітину, полегшуючи фагоцитоз. Такий процес називають
опсонізацією. Найважливішими опсонінами є антитіла та компоненти
комплементу, для яких на поверхні гранулоцитів існують рецептори до Fc-
фрагменту імуноглобулінів та рецептори до компонентів комплементу.
Етапи завершеного фагоцитозу: 1) активація фагоцитуючої клітини, 2)
хемотаксис (просування до об'єкту, котрий викликав її активацію), 3)
прикріплення до даного об'єкту (адгезія), 4) поглинання об'єкту, 5)
перетравлення об'єкту. Лізосомальні ферменти моноцитів/макрофагів та
гранулоцитів можуть руйнувати патоген двома шляхами: 1) кисневонезалежним
– за допомогою таких ферментів, як протеїнази, катіонні білки, лізоцим,
лактоферин тощо; 2) кисневозалежним – за участю мієлопероксидази з
утворенням синглетного кисню, пероксиду водню, гідроксильних радикалів,
атомарного хлору. Ферменти, які забезпечують кисневозалежний шлях
руйнування патогену: реактивні форми кисню - редокс-системи (гідроксильні
групи та синглетний кисень - токсичний для бактерій, грибів, паразитів,
пухлинних клітин; пероксид водню - менш реактивний та швидко
інактивується). Внаслідок реакції, індукованої мієлопероксидазою (міститься
тільки в азурофільних гранулах нейтрофілів та меншою мірою в моноцитах),
утворюється кислота HOCl, яка вступає в реакцію з амінами, утворюючи
хлораміни. У зв’язку з тим, що реактивні форми кисню можуть ставати
потенційно токсичними для власних клітин, вони швидко дезактивуються
антиоксидантними ферментами супероксиддисмутазою, каталазою, глутатіоном
та тиреодоксинами. Ефективним індуктором утворення реактивних форм кисню
в макрофагах є IFN-γ, посилений IL-4. IFN-γ індукує в макрофагах синтез TNF,
IL-1 та оксиду азоту NO, який утворюється внаслідок реакції за участю NO-
синтетази, L-аргініну, кисню, НАДФ та тетрагідробіоптерину.
Кисневонезалежний шлях знищення патогенів полягає у активації ферментів із
протеолітичними та гідролітичними властивостями: BPI – бактеріовбивчий
фактор, що посилює проникливість клітинних стінок бактерій; катепсин G –
вбиває антигени безпосередньо або опосередковано, посилюючи дію лізоциму та
еластази; дефензини (катіонні білки) – діють антибактерійно, індукують
хемотаксис, регулюють активність комплементу, гальмують синтез
глюкокортикостероїдів, посилюють проліферацію лімфоцитів, нейтралізують
бактерійні токсини, гальмують фібриноліз, сприяють дегрануляції мастоцитів,
володіють протипухлинними властивостями.
Другою, не менш важливою функцією фагоцитів, є їх здатність до
синтезу біологічно активних речовин. Найбільш активними у цьому відношені є
макрофаги, активація яких сприяє синтезу понад 100 різних факторів: цитокінів
(IL-1, -6, -10, -12, -15, -18; хемокінів: CCL3, CCL4, CCL5 (RANTES), CXCL1,
CXCL8 (IL-8), CXCL-10 (IP10); інтерферонів ІFN-α та -β;
пухлинонекротизуючих факторів TNF; колонієстимулюючих факторів G-CSF,
GM-CSF, M-CSF; трансформуючих факторів росту TGF-α та TGF-β); ферментів
(колагеназа, аргіназа, активатор плазміногену, ліпази, фосфатази тощо);
інгібіторів ферментів (плазміну, α2-макроглобуліну); компонентів комплементу
(C1, C2, C3, C4, C5, факторів B та D, пропердину); реактивних форм кисню;
гострофазових протеїнів; інших речовин (неоптерин, фібронектин, фактор
активації тромбоцитів, ендотеліни, простагландин E2, лейкотрієни).
Антигенпрезентація – здатність до передачі інформації про структуру
антигену від антигенпрезентуючих клітин до Т-лімфоцитів.
Антигенпрезентуючі клітини - моноцити/макрофаги, В-лімфоцити, дендритні
клітини, ймовірно – тучні клітини; іноді під впливом TNF-α, IFN-γ ця функція
стає притаманною кератиноцитам, тиреоцитам і ендотеліоцитам.
Дендритні клітини (ДК) – клітини вродженого імунітету, які відносяться
до професійних антигенпрезунтуючих клітин, присутні в крові і в тканинах,
довготривало зберігають антигенну інформацію, презентують антиген Т-
лімфоцитам. До ДК відносяться внутрішньоепітеліальні макрофаги шкіри
(клітини Лангерганса), інтердигітальні клітини лімфатичних вузлів, тимуса,
лімфоїдних фолікулів/вузликів слизової оболонки. ДК - гетерогенна популяція
лейкоцитів (до 0,6%). Розрізняють мієлоїдні ДК (сприяють дозріванню Th1,
локалізовані в шкірі і слизових) і лімфоїдні ДК (індукують імунну відповідь за
участю Th2, містяться в Т-залежних зонах лімфоїдних тканин, здійснюють
спеціалізоване розпізнавання аутоантигенів і вірусів). Дендритні клітини
відіграють центральну регуляторну роль в імунній відповіді, функціонально
об’єднуючи механізми вродженого і набутого імунітету.
Клітинна цитотоксичність – це захисний механізм, який приводить до
апоптозу клітин-мішеней в основному аутологічного походження (клітин,
інфікованих внутрішньоклітинними патогенами, пухлинних клітин, клітин
трансплантатів, «старих» клітин тощо). Його реалізують: натуральні кілери
(НК), просто кілерні клітини (К) та лімфокінактивовані кілерні клітини (ЛАК).
Розрізняють спонтанну та антитілозалежну цитотоксичність.
Природні або натуральні кілери (НК) здійснюють функцію імунного
нагляду, лізуючи клітини-мішені самостійно без попередньої сенсибілізації. Цей
процес називається спонтанною клітинно-опосередкованою цитотоксичністю.
НК-клітини здійснюють регуляторну функцію, виділяючи різні імунологічно
активні речовини (цитокіни, простагландини, інгібітори протеаз) та
антитілозалежну клітинно-опосередковану цитотоксичність. Клітини НК
становлять кільканадцять процентів лімфоцитів периферичної крові людини,
більшість з них мають морфологічну будову великих гранулярних лімфоцитів з
фенотипом CD3-CD16+CD56+. Знищення клітин-мішеней відбувається за участю
перфоринів та гранзимів (серинових протеаз), які містяться в цитолітичних
зернах НК. Використовуються також інші механізми. Так, на НК-клітинах
ідентифіковані молекули FasL та TRAIL, за участю яких НК клітини можуть
індукувати апоптоз пухлинних клітин. Основні відмінності апоптозу та некрозу
вказані в таблиці 1.
Клітини - кілери (К) здійснюють антитілозалежну клітинно-
опосередковану цитотоксичність, приймають участь в розвитку аутоімунних
хвороб та в реакціях відторгнення трансплантату. Цим клітинам для реалізації
своїх цитотоксичних властивостей необхідна допомога специфічних антитілх
(без участі компонентів комплементу). Цей механізм називається антитіло-
залежною клітинно-опосередкованою цитотоксичністю. Популяція К-клітин є
гетерогенною (НК-клітини, Т-лімфоцити недиференційовані, моноцити і
макрофаги з цитотоксичною активністю).
ЛАК-клітини (лімфокінактивовані кілерні клітини) – звичайні лімфоцити,
які здійснюють кілінг та протипухлинний нагляд після їх активації IL-2.
Таблиця 1.
Порівняльна характеристика апоптозу та некрозу
Показник Апоптоз Некроз
Біологічне значення +++ -
Зміни клітинної Збереження цілісності, втрата Порушення
мембрани мікроворсинок, утворення цілісності
везикул
Зміни ядерного Конденсація хроматину, пікноз, Набухання
апарату фрагментація
Конденсація цитоплазми, Аутоліз
Зміни в цитоплазмі
деградація білків цитоскелету
Деградація ДНК, порушення Порушення
Причина смерті
енергетики клітини цілісності
клітини
мембрани
Від 10 сек. до 12 годин Впродовж 1
Швидкість розвитку
години
Енергозалежність + -
Зворотність процессу + -
Запальна відповідь - +

Гамма (-) і дельта (-) Т-лімфоцити відіграють центральну роль у

запуску захисних реакцій слизових оболонок; реагують на аутоантигени і
бактерійні компоненти з низькою афінністю без HLA-рестрикції і попередньої
сенсибілізації; реґулюють ріст епітеліальних клітин, сприяють реґенерації
слизових оболонок; продукують IL-10, TGF-β; антиґенна презентація для них
відбувається при участі білків теплового шоку (HSP). У периферичній крові
число - і -Т-лімфоцитів складає до 10%.
 Гострий запальний процес – захисна реакція організму, у якій задіяні
нейтрофіли, моноцити/макрофаги, базофіли/тучні клітини, тромбоцити.
Запалення - це каскад реакцій, які формують перший етап захисту організму.
Суть цього процесу полягає у виході з кров'яного русла імунокомпетентних
клітин, їх міграції в місце локалізації пошкоджуючого фактору, продукції ними
особливих білків та знищення/нейтралізацію патогену.
Першими у вогнище запалення поступають нейтрофіли, які виділяють
протеолітичні ферменти (нейтрофільну еластазу, катепсин G, мієлопероксидазу),
стимулюють синтез метаболітів арахідонової кислоти (в т.ч. лейкотрієни) та
фактор, активуючий тромбоцити (PAF), який посилює запальну відповідь. На
другу добу у вогнище запалення поступають макрофаги та дендритні клітини.
Активовані макрофаги при цьому синтезують речовини, які посилюють
фагоцитоз. Макрофаги і нейтрофіли продукують чисельні цитокіни IL-1, IL-6,
IL-12: TNF–α, хемокіни). Дендритні клітини виконують ендоцитоз, піноцитоз,
фагоцитоз; депонуються в лімфовузлах; синтезують цитокіни; презентують
антигени. Базофіли та тучні клітини виділяють гістамін, гепарин,
тромбоцитактивуючий фактор. Активовані тромбоцити виділяють
тромбоцитактивуючий фактор, а також серотонін. На третю-четверту добу у
вогнище запалення поступають Т-цитотоксичні лімфоцити і В-лімфоцити.
Метою гострої запальної реакції є не тільки спроба стримати розвиток інфекції,
а й створення умов для розвитку специфічної імунної відповіді.
Формування повноцінної імунної відповіді можливе тільки при
синергічній взаємодії факторів вродженого та набутого імунітету, Особливу роль
у цій взаємодії виконують Toll-like рецептори (TLR), які містяться на клітинах
вродженого імунітету, епітеліоцитах, ендотеліоцитах, адипоцитах та дендритних
клітинах. Ці рецептори служать для розпізнавання і зв'язування пептидогліканів,
ліпопротеїнів, нуклеїнових кислот бактерійних клітин, котрі після цього
підлягають фагоцитозу. TLR необхідні для примітивного розпізнавання
чужорідного антигена факторами вродженого імунітету, бо цей процес не є
прерогативою тільки Т- і В-лімфоцитів - клітин специфічного імунітету. Клітини
вродженого імунітету розпізнають молекулярні структури мікроорганізмів
(патоген-асоційовані молекулярні ділянки – РАМР – pathogen-associated
molecular patterns). До патернів-ділянок відносяться різні структури
мікроорганізмів, які складаються з вуглеводів, ліпідів, білків і нуклеїнових
кислот або їх сполук. Функції патерн-розпізнаючих рецепторів (PRRs) –
опсонізація, стимуляця фагоцитозу, активізації системи комплементу і
прозапальних сигнальних шляхів, індукукція апоптозу.
До гуморальної ланки природженого імунітету відносяться: система
комплементу, α- і β-аглютиніни крові; гемолізини; природні та видові антитіла;
β-лізин; білки гострої фази запалення; лізоцим; лактоферин і трансферин;
лактопероксидаза; редокс-система; оксид азоту; дефензини (α і β); пропердин;
цитокіни, в т.ч. інтерферони; система адгезивних молекул.
Система комплементу - це термолабільна система глікопротеїнових та
білкових факторів сироватки крові, котрі виконують наступні функції: цитоліз
та бактерицидність; утворення анафілатоксинів; володіють хемотактичним
впливом на нейтрофіли, еозинофіли, моноцити; забезпечують адгезію,
опсонізацію та фагоцитоз, противірусну резистентність; елімінацію імунних
комплексів; посилюють активність факторів згортання крові.
Система комплементу охоплює біля 35 білків, розчинених та фіксованих
на мембранах. Компоненти комплементу позначаються літерою С (complement)
і відповідними цифрами. При їх розщепленні утворюються субодиниці, які
позначаються літерами а-b (наприклад, С3а, С4b тощо). Компоненти
комплементу циркулюють у крові в неактивному стані, їх активація відбувається
трьома шляхами: класичним (імунний), альтернативним (пропердиновий) та
маннозов’язуючим (лектиновий).
1) Класичний шлях активації системи комплементу починається із С1 з
наступною послідовною активацією компонентів С4 → С2 → С3 → С5 → С6
→ С7 →С8 →С9 та формуванням мембран-атакуючого комплексу (C5b-C9).
Для активацією за цим шляхом необхідні специфічні IgG, IgM, які утворюють
імунні комплекси з антигеном. Для запуску цього шляху активації
комплементу необхідний певний час (5-6 днів).
2) Альтернативний шлях активації системи комплементу починається із С3 і
розвивається так: С3→ С5 → С6 → С7 →С8 →С9 → мембран-атакуючий
комплекс. У запуску ферментативно-каскадної реакції за цим механізмом
приймає участь пропердинова система (білок фактор В і фактор D), а для
активації С3 компоненту комплементу необхідна присутність бактерійних
ендо- чи екзотоксинів, полісахаридів, ліпополісахаридів, самих збудників
(вірусів, вірусних часток, паразитів), агрегованих імуноглобулінів. Цей шлях
активації комплементу спрацьовує відразу після потрапляння антигену і є
свого роду “швидкою допомогою” для негайного захисту, поки не утворилися
специфічні імуноглобуліни та імунні комплекси.
3) Маннозозв’язуючий шлях активації системи комплементу стартує
зв’язуванням лектину плазми крові із залишками цукрів на поверхні
мікроорганізмів (маннози, глюкози, фруктози). В результаті цього
активуються ферменти, які, в свою чергу, активують С1 компонент
комплементу. Надалі система комплементу активується за класичним
шляхом.
Біологічні наслідки активації системи комплементу: утворення
анафілатоксинів (С3а, С4а і С5а); утворення опсонінів (С3b тощо); утворення С3-
нефротичного фактору; утворення хемотактичних факторів для нейтрофілів (Ва
і Вb); утворення мембраноатакуючого комплексу (С5b6789) (таблиця 2).
Таблиця 2.
Найважливіші функції системи комплементу
Функція Компоненти комплементу
Опсонізація C3, C4

Хемотаксис і активація C5a, C3a, C4a

лейкоцитів
Знищення інфекційного Мембраноатакуючий комплекс (C5b-C9)
агента та інфікованих
клітин людини
 Посилення гуморальної C3b, C4b зв΄язуються комплексом антиген-
імунної відповіді антитіло і фіксуються через рецептор CR2 на
В-лімфоцитах
Розвиток імунної пам΄яті C3b, C4b зв΄язуються комплексом антиген-
антитіло і фіксуються через рецептори CR2
та CR3 на дендритних клітинах
Елімінація імунних C1q та фрагменти компонентів C3 та C4
комплексів
Знищення апоптичних C1q та фрагменти компонентів C3 та C4
клітин

Запальні білки (білки гострої фази запального процесу) - чотири групи

білків, які утворюють окремі фракції при електрофоретичному розділенні
сироватки α-1, α-2, β- і γ. Білки гострої фази (СРП, α2-макроглобулін,
серомукоїди, амілоїд А тощо) – це захисні білки, продукуються під час гострої
фази запального процесу; синтезуються гепатоцитами; активізують комплемент,
виступають у ролі опсонінів. Природні антитіла - це група молекул
мономерного Ig М, котра знаходиться на поверхні зрілих В-лімфоцитів, мають
полівалентну специфічність. Гемолізини – антитіла проти антигенів еритроцитів,
діляться на: гетеролізини (лізини проти чужорідних еритроцитарних антигенів);
ізолізини (лізини проти еритроцитарних антигенів свого виду); аутолізини
(лізини проти еритроцитарних антигенів свого організму). Гемаглютиніни – це
характерні компоненти багатьох вірусів, котрі in vitro неспецифічно зв'язуються
з мембраною еритроцитів, викликаючи їх аглютинацію і седиментацію. β-лізин
- білок, який вивільнюється з тромбоцитів при їх руйнуванні, володіє
антибактеріальними властивостями відносно грам (+) бактерій); лізоцим
(мурамідаза) - синтезується нейтрофілами, моноцитами, макрофагами; міститься
в слині, сльозах, спинно-мозковій рідині, грудному молоці, крові; сприяє
розщепленню стінки бактерій; лактоферин і трансферин – білки, які зв’язують
залізо, необхідне для метаболізму бактерій; дефензини (α і β) - ендогенні
пептиди-антибіотики; система ейкозаноїдів - похідних арахідонової кислоти;
простагландини і лейкотрієни володіють вазоактивним, хемотаксичним
впливом, викликають розширення артеріол і звуження венул; посилюють дію
біологічно-активних речовин алергії та проникливість судин; простациклін
синтезується ендотелієм, сприяє вазодилятації, зниженню агрегації тромбоцитів,
активується при запальному процесі; тромбоксан А2 синтезується
тромбоцитами, посилює агрегаційні властивості крові, викликає спазм судин;
система адгезивних молекул (селектини, адресини, інтегрини, надродина Ig).
Цитокіни – це спільна назва групи біологічно активних речовин
(факторів вродженого імунітету), котрі продукуються різними клітинами та
здатні стимулювати або пригнічувати диференціювання, проліферацію імунних
клітин, регулюючи міжклітинну взаємодію. Цитокіни поділяються на
інтерлейкіни, інтерферони, фактори цитолізу (тумор-некротизуючі фактори),
фактори росту, хемокіни.
Інтерлейкіни ( їх нараховують до 45): ІL-1 (лімфоцитатакуючий)
синтезується в основному моноцитами/макрофагами, та активізує проліферацію
сенсибілізованих антигеном Т- і В-лімфоцитів. ІL-1 - це багатофункціональний
цитокін, який приймає участь у формуванні запалення, впливає на ЦНС -
викликає сонливість, анорексію, гарячку, стимулює продукцію гострофазових
білків; прозапальний; ІL-2 (фактор росту Т-лімфоцитів), продукується Тh1,
посилює проліферацію лімфоцитів; сприяє дозріванню Т-цитотоксичних
лімфоцитів, проліферації і диференціації В-лімфоцитів, продукції антитіл;
посилює функцію НК, моноцитів, макрофагів; відіграє важливу роль у апоптозі;
його рівень підвищується при автоімунних та алергічних хворобах; знижується
– при онкопатології, імунодефіцитах (природжених і набутих), тяжких вірусних
інфекціях, опіках, травмах, лікуванні цитостатиками і ГКС; ІL-3
(колонієстимулюючий), стимулює проліферацію і диференціацію поліпотентних
клітин-попередників гемопоезу; ІL-4 (стимулює В-лімфоцити), продукується
Тh2, стимулює проліферацію активованих В-лімфоцитів, переключає синтез
IgG1 на синтез IgЕ; антизапальний; ІL-5 (еозинофільний фактор), продукується
Тh2, моноцитами, макрофагами, ендотеліальними клітинами; переключає синтез
IgG на IgЕ та сироваткового IgA на sIgA; стимулює антитілоутворення,
антизапальний; ІL-6 (фактор диференціації В-лімфоцитів), за дією подібний до
ІL-1; ІL-7 (головний В-клітинний лімфопоетин), продукується стромальними
клітинами кісткового мозку; ростковий фактор пре-В- і пре-Т-лімфоцитів,
активізує зрілі Т-лімфоцити; ІL-8 (нейтрофільний фактор), продукується
моноцитами, Т-лімфоцитами; виконує роль індуктору гострої запальної реакції,
стимулює адгезію і де грануляцію нейтрофілів; ІL-9 (фактор росту Т-хелперів),
стимулює проліферацію Т-лімфоцитів, модулює синтез IgD i IgE; аналогічна дія
до ІL-4; ІL-10 (супресивний фактор), володіє регуляторною функцією;
продукується Тh2 та Тh3, моноцитами; пригнічує синтез цитокінів, які
продукують Тh1 (інтерферонів, TNF, ІL1, ІL3, ІL12, хемокінів); антизапальний;
ІL-11 (тромбоцитарний фактор), стимулює тромбоцитопоез та
антитілоутворення; ІL12 – продукується моноцитами, макрофагами; підтримує
баланс між Тh1 і Тh2; посилює проліферацію Тh1, пригнічує проліферацію Тh2;
ІL-13 - продукується Тh2; його дія аналогічна до ІL-4; стимулює продукцію
колагену через систему фібробластів; ІL14 – фактор В-клітинної пам’яті; ІL-15 –
сприяє проліферації та диференціації Т-, В-лімфоцитів, NК (активованих); ІL-16
– продукується Т-цитотоксичних лімфоцитів, хемоаттрактант, фактор росту Т-
хелперів; ІL-17 – продукується Т-хелперами; посилює продукцію ІFN-γ, ІL-6, ІL-
8, CSF; ІL-18 – продукується макрофагами, клітинами печінки; посилює
продукцію ІFN-γ, активність NК. Існують цілі родини наступних інтерлейків ІL-
10, ІL-12, ІL-17.
Ростові фактори (відомо до 40 видів ростових факторів): G-CSF
(гранулоцитарний колонієстимулюючий фактор), M-CSF моноцитарний
колонієстимулюючий фактор), GМ-CSF (моноцитарно-гранулоцитарний
колонієстимулюючий фактор), TGF-β (трансформуючий фактор росту) -
негативний регулятор імунної реакції, сприяє регенерації ран, росту судин у
регенерованій тканині, стимулює утворення sIgA; еритропоетин – стимулятор
еритропоезу.
Цитотоксичні фактори - найбільш відомими є пухлинонекротизуючі
фактори/туморнекротичні фактори (TNF-α та TNF-β). Існує ціла родина
цитокіну TNF-α. Він є потужним прозапальним цитокіном, володіє
 цитостатичною, імуномодулюючою, противірусною, протипухлинною дією
(стимулює апоптоз). TNF-α називають ще кахектином, а TNF-β – лімфотоксином.
Хемокіни – цитокіни спеціального призначення, сприяють міграції
лімфоцитів та інших лейкоцитів з циркулюючої крові у вогнище патологічного
процесу. Розрізняють 5 субкласів, 60 видів хемокінів.
Інтерферо́ни (IFN) — білок, який продукується і нагромаджується в
клітинах крові, епітеліальних клітинах слизових оболонок тощо. Інтерферон є
важливою ланкою імунного захисту. Завдяки інтерферонам клітини стають
резистентними до чужорідних агентів. Класифікація інтерферонів:
1) IFN I типу (IFN-α, IFN-β, IFN-ω, IFN-τ, IFN-σ, IFN-κ, IFN-ε, IFN-
Ζ/limitin): кислотостійкі;
2) IFN II типу (IFN-γ): кислотолабільний;
3) IFN III типу (IFN-λ1/IL-29, IFN-λ2/IL-28A, IFN-λ3/IL-28B, IFN-λ4).
Ідентифіковано 24 гени, що кодують 24 ізотипи IFN-α (лейкоцитарного) та
по одному гену, які кодують інші: IFN-β (фібробластний), IFN-τ
(трофобластний), IFN-ω, IFN-σ, IFN-κ, IFN-ε, IFN-Ζ/limitin. IFN-α і IFN-ω
продукуються гемопоетичними клітинами; IFN-β - фібробластами,
гемопоетичними і епітеліальними клітинами; IFN-τ - трофобластом; IFN-κ і
IFN-ε – кератиноцитами; IFN-γ – NK-клітинами (СD16, CD56), дендритними
клітинами, Th1, CD8+-лімфоцитами, клітинами імунологічної пам'яті,
макрофагам і B-лімфоцитами при їх взаємодії з мітогенами та/або алергенами.
IFN-λ1,2,3,4 продукуються епітеліоцитами ШКК та респіраторного тракту.
Рецептори до І IFN-α, IFN-β присутні на всіх клітинах, їх кількість становить
150-5000/клітині. Кількість рецепторів до IFN -γ значно більша і становить – 100
000/клітина. Біологічна активність інтерферонів дуже висока: одна його
молекула може зробити одну клітину резистентною до вірусної інфекції. Для
знищення вірусу молекула IFN повинна діяти на клітину протягом як мінімум
4 годин. IFN на слизових діють як ад’юванти, посилюючи специфічну імунну
відповідь проти вірусів. Сильними інтерфероногенними властивостями
володіють віруси (в першу чергу РНК, меншою мірою ДНК) і бактеріальні
ендотоксини. Індукторами інтерферону виступають також бактеріофаги,
бактерії, хламідії, рикетсії, мікоплазми, найпростіші.
Існує ще підхід до групування цитокінів за їх імунологічними функціями: до
прозапальних цитокінів відносяться - ІL-1, ІL-2, ІL-6, TNF-α, ІFN-γ; до
антизапальних – ІL-4, ІL-5, ІL-9, ІL-10, ІL-13; до цитокінів, які сприяють
деструкції клітин – ІL-2, ІL-15, TNF-α, ІFN-γ; до цитокінів, які посилюють
синтез антитіл - ІL-4, ІL-5, ІL-9, ІL-10, ІL-13; до цитокінів, рівень яких
підвищується при алергічних хворобах - ІL-4, ІL-5, ІL-9, ІL-13; до цитокінів,
рівень яких підвищується при аутоімунних хворобах - ІL-1, ІL-2, ІL-6, TNF-α,
ІFN-γ.
Молекули клітинної адгезії (адгезивні молекули) – це біологічно активні
речовини, котрі сприяють прикріпленню (адгезії) однієї клітини до іншої при
виконанні своїх ункцій, діляться на три великі групи: суперсімейство
імуноглобулінів (ICAM-1, LFA-3, VCAM-1, N-CAM); інтегрини (LFA-1, VLA-1,
VNR, MAC-1); селектини (LECAM-1, GMP-140, ELAM-1, PECAM).
 Молекули клітинної адгезії (адгезивні молекули – селектини, інтегрини,
адресини, , суперсімейство імуноглобулінів (ІСАМ 1, 2, 3) – експресовані на
клітинах імунної системи та поверхні епітеліальних і ендотеліальних клітинах,
сприяють їх кооперації завдяки адгезії імунокомпетентних клітин до стінки
судини та їх проникненню у вогнище запалення). Перехід (хомінг) наївних Т-
хелперів у лімфатичні вузли здійснюється через взаємодію L-селектинів Т-
лімфоцитів з муцин-подібними адресинами судин ( CD34), які експресовані на
ендотеліальних клітинах. Хомінг клітин імунної системи в тканини проходить
за участі інтегрину LFA-1 і членів суперсімейства імуноглобулінів (ІСАМ 1, 2,
3).
Шаперони - білки-тілоохоронці, білки теплового шоку (HSP - heat shock
protein), присутні в клітинах абсолютно всіх організмів, утворюються в
екстремальних ситуаціях (стрес, підвищення температури, кисневе
голодування, дефіцит води, поживних речовин тощо). Відомі наступні білки
теплового шоку: HSP40, HSP60, HSP70, HSP90, HSP100 і т.д. Шаперони
володіють наступними властивостями: запобігають смерті клітини й організму
загалом; контролюють якість клітинних білків; захищають організм від
патогенів; посилають сигнал тривоги всім захисним факторам організму;
сприяють формуванню запальної захисної реакції, активуючи
антигенпрезентуючі клітини тощо.

Антигени, алергени та гаптени: види, клінічне значення. Суперантигени

Антигени - це речовини органічної природи, які можуть бути

розпізнані антитілами або антигенрозпізнаючим Т-клітинним рецептором,
можуть мати як екзогенне, так і ендогенне походження. Вони володіють двома
основними властивостями: імуногенністю (здатністю індукувати специфічну
імунну відповідь, в результаті чого продукуються антитіла чи антигенспецифічні
лімфоцити); антигенністю (здатністю специфічно реагувати з антитілами чи
клітинами, які продукувалися на введення даного антигену).
Епітоп (антигенна детермінанта) – це місце на антигені чи всередині його,
яке реагує з антитілом; бувають лінійні та конформаційні епітопи.
Алергени – це антигени чи гаптени, котрі здатні індукувати алергічні
реакції. Алергенними властивостями володіють речовини різної природи: від
простих сполук до складних (білкових та білково-полісахаридних комплексів),
всі алергени діляться на ендоалергени та екзоалергени.
Гаптени – це молекули з малою молекулярною масою, часто неорганічної
природи. За рахунок невеликих розмірів не здатні викликати імунну відповідь,
але при з'єднанні з білковим антигеном набувають імунологічних властивостей.
За ступенем чужорідності антигени поділяються на: аутологічні;
сингенні; алогенні; ксеногенні; секвестровані. За хімічним складом антигени
бувають білками; нуклеопротеїнами; глікопротеїнами; полісахаридами. За
приналежністю - на тимуснезалежні та тимусзалежні. Тимуснезалежними
називаються ті антигени, синтез антитіл до яких здійснюється В-лімфоцитами
без участі Т-лімфоцитів. Тимусзалежні – це антигени, імунна відповідь на які
здійснюється з обов'язковою участю Т-лімфоцитів-хелперів та макрофагів. Для
індукції імунної відповіді застосовують ад'юванти – це субстанції, які
посилюють експресію імуногенних молекул без зміни їх хімічних властивостей.

Набутий (адаптивний) імунітет

Набутий імунітет – це спосіб захисту, яким здійснюється процес
розпізнавання антигену, диференціювання свого від чужого та продукція антитіл
(імуноглобулінів), специфічних до антигену, котрий викликав їх утворення.
Набутий (адаптивний) імунітет поділяється на: гуморальний імунітет
(здійснюється за допомогою продукції антитіл В-лімфоцитами); клітинний
імунітет (представлений популяцією Т-лімфоцитів, серед яких виділяють
хелпери 1-го та 2-го типу, цитотоксичні, регуляторно-супресорні, пам'яті).
Особливість набутого імунітету – це наявність на Т- і В-лімфоцитах
спеціальних антигенрозпізнаючих рецепторів, за допомогою яких здійснюється
процес розпізнавання антигену, диференціювання “свого” від “чужого”. При
необхідності включаються механізми продукції антитіл – імуноглобулінів або Т-
лімфоцитів-цитотоксичних, специфічних до антигенів, котрі викликали їх
утворення. В міру стихання імунної реакції залишається специфічна
імунологічна пам'ять, існування якої дозволяє імунній системі набагато швидше
відреагувати при повторному потраплянні в організм вже “знайомого” антигену.
Популяції та субпопуляції лімфоцитів, їх функції в імунній відповіді.
Всі клітини імунної системи походять з єдиної попередниці –
гемопоетичної поліпотентної стовбурової клітини. Диференціація клітин
проходить під впливом різних ростових факторів. Клітини, які утворилися,
відрізняються між собою наявністю різних поверхневих антигенів – молекул, які
формують фенотип лімфоцита. CD-антигени називають кластерами
диференціації (cluster of differentiation), тобто молекулами, котрі можуть бути
ідентифіковані за допомогою певної групи специфічності моноклональних
антитіл. Так, наприклад, Т-лімфоцити мають на своїх мембранах наступні
молекули - CD2, CD3, CD4, CD5, CD6, CD7, CD8; Т-хелпери – CD4, Т-
цитотоксичні лімфоцити – CD8, NК – CD16 і CD56, В-лімфоцити – CD19, CD20,
CD21, CD22, CD23, CD24; активовані лімфоцити – CD69, CD25, CD71, CDHLA
DR; маркер апоптозу CD95 і т.д.
T- і B-лімфоцити несуть на своїй поверхні рецепторні молекули, які
розпізнають специфічні мішені. Рецептори представляють собою як би
«дзеркальний відбиток» певної частини чужорідної молекули і здатні
приєднуватися до неї. При цьому одна клітина може містити рецептори тільки
для одного виду антигенів. На Т-лімфоцитах експресований Т-клітинний
антигенрозпізнаючий рецептор (TCR), на В-лімфоцитах – В-клітинний
антигенрозпізнаючий рецептор, роль якого відіграє мономер IgМ.
Т-лімфоцити. Частина імунологічно незрілих стовбурових клітин мігрує
з кісткового мозку до тимусу, де під впливом тимічного мікрооточення
(епітеліальних клітин та гормонів тимусу тимозину, тимопоетину, тимічного
гуморального фактору, тимуліну) дозрівають до імунокомпетентних Т-
лімфоцитів. Після закінчення етапу антигеннезалежного диференціювання в
тимусі зрілі Т-лімфоцити через кровоплин розселяються в тимуснезалежних
зонах периферичних лімфоїдних органів. Після розпізнавання антигену для
реалізації повноцінної імунної відповіді Т-лімфоцит підлягає проліферації
(поділу), в результаті чого з одного Т-лімфоцита утворюється клон (група)
клітин, котрі мають ту ж специфічність, що і їх предки. T-лімфоцити
розпізнають чужорідні («не-свої») мішені, наприклад, патогенні мікроорганізми,
тільки після того, як антигени (специфічні молекули чужорідного тіла) будуть
оброблені та презентовані в поєднанні з власною («своєю») біомолекулою, яка
називається молекулою головного комплексу гістосумісності (HLA). T-
цитотоксичні лімфоцити (Т-ЦТЛ) розпізнають тільки антигени, які об'єднані з
молекулами HLA I класу, у той час як T-хелпери розпізнають тільки антигени,
розташовані на поверхні клітин у поєднанні з молекулами HLA II класу. Ця
різниця у презентації антигену відображає різні ролі зазначених двох типів T-
лімфоцитів. Іншим, менш поширеним підтипом T-клітин, є γδ T-клітини, які
розпізнають незмінені антигени, не пов'язані з рецепторами головного
комплексу гістосумісності.
Серед T-клітин розрізняють ряд типів (субпопуляцій), зокрема, Т-хелпери
(Th), Т-цитотоксичні лімфоцити (Т-ЦТЛ), регуляторні Т-клітини та Т-
лімфоцити пам'яті.
Функції Т-лімфоцитів: забезпечення формування клітинної ланки
імунітету; участь в регуляції клітинного і гуморального імунітету, регуляція
активації фагоцитів для більш ефективного руйнування мікроорганізмів
(відповідають хелперні та регуляторні субпопуляції та синтезовані ними
цитокіни); забезпечення противірусного, протипухлинного, трансплантаційного
імунітету (відповідають T-цитотоксичні лімфоцити).
Т-лімфоцити-хелпери (CD3+/CD4+). Функції Т-хелперів: стимулюють
перетворення В-лімфоцитів в плазматичні клітини, утворення Т-цитотоксичних
лімфоцитів, активацію макрофагів, формування реакції гіперчутливості
сповільненого типу. Т-хелпери регулюють реакції вродженого і набутого
імунітету і дозволяють визначати тип відповіді, який організм формує на
конкретний чужорідний матеріал. Ці клітини не виявляють цитотоксичності та
не беруть участь у знищенні інфікованих клітин або безпосередньо збудників.
Замість цього вони керують імунною відповіддю, спрямовуючи інші клітини на
виконання цих завдань.
T-хелпери володіють меншою чутливістю до комплексу молекули HLA та
антигену, ніж T-цитотоксичні лімфоцити, тобто для активації T-хелперам
необхідно зв'язування набагато більшої кількості його рецепторів (близько 200–
300) з комплексом молекули HLA та антигену, в той час як T-ЦТЛ можуть бути
активовані після зв'язування з одним таким комплексом. Активація T-хелперів
також вимагає більш тривалого контакту з антиген-презентуючою клітиною.
Активація неактивних T-хелперів веде до вивільнення ними цитокінів, які
впливають на активність багатьох видів клітин. Цитокінові сигнали зі сторони T-
хелперів посилюють бактерицидну функцію макрофагів та активність T-ЦТЛ.
Крім того, активація T-хелперів викликає зміни в експресії молекул на поверхні
T-клітин, зокрема ліганду CD40 (відомого під позначенням CD154), що створює
додаткові стимулюючі сигнали, зазвичай необхідні для активації синтезу антитіл
B-лімфоцитами/плазмоцитами.
Субпопуляції хелперів відрізняються між собою за спектром синтезованих
інтерлейкінів (IL), тобто за здатністю спрямовувати імунну відповідь у певному
напрямку. Залежно від продукції цитокінів Т-хелпери (Th) поділяють на
підтипи: Th1, Th2, Th3, Th9, Th17, Th22. Баланс між Th1 та Th2 підтримують
IL-12 та IFN-γ. Т-хелпери 1 типу (Th1) продукують переважно IL-2, ІFN-γ і TNF-
α. Ці цитокіни активують цитотоксичні Т-лімфоцити, макрофаги і природні
кілери, які є складовими клітинних реакцій імунітету. Т-хелпери 2 типу (Th2)
синтезують переважно IL-4, IL-5, IL-6, що призводить до активації гуморальної
ланки імунітету і синтезу антитіл. Th3 (на сьогодні це регуляторні клітини) -
продукують переважно IL-10 і TGF-β, які чинять фізіологічну імуносупресивну
дію і сприяють завершенню імунної відповіді. Т-хелпери 17 типу (Th17)
продукують IL-17, IL-6, TNF-α, IL-22, IL-26, ІFN, хемокін CCL-20,
транскрипційні фактори; здійснюють захист організму від внутрішньоклітинних
збудників, які не можуть елімінуватися за участі Th1 та Th2; асоціюють з
алергічними та аутоімунними хворобами, регулюють протипухлинний захист.
IL-17 та разом із Т-хелперами 1-го типу вважаються ко-ефекторами
аутоімунного пошкодження тканини. Т-хелпери 9 типу (Th9) синтезують IL-9,
сприяють продукції слизу, ініціюють тканинне запалення. Т-хелпери 22 типу
(Th22) синтезують IL-22, ініціюють тканинне запалення при аутоімунних
захворюваннях.
Т-цитотоксичні лімфоцити (CD3+/CD8+) - підгрупа T-лімфоцити,
функцією яких є руйнування власних клітин організму, інфікованих вірусами або
іншими патогенними внутрішньоклітинними мікроорганізмами, або атипових
клітин (наприклад, пухлинних клітин). Як і B-лімфоцити, кожна конкретна лінія
T-лімфоцитів розпізнає тільки один антиген. Т-цитотоксичні лімфоцити (T-ЦТЛ)
активуються при з'єднанні своїм T-клітинним рецептором (ТКР) зі специфічним
антигеном в комплексі з рецептором HLA I класу іншої клітини. Розпізнавання
цього комплексу рецептора гістосумісності з антигеном здійснюється при участі
допоміжного рецептора CD8, який розташований на поверхні T-ЦТЛ. При
контакті активованого T-ЦТЛ з антигеном він виділяє токсини, що утворюють
мікропори в цитоплазматичної мембрани клітин-мішеней, в результаті чого іони,
вода та токсин вільно переміщуються в клітку-мішень, яка гине. Активація T-
кілерів ретельно керується та вимагає дуже сильного сигналу активації від
комплексу білка гістосумісності з антигеном або додаткової активації факторами
T-хелперів.
Т-лімфоцити регуляторні (CD4+/CD25+) Описано дві субпопуляції Тrеg
клітин: 1) природні (натуральні) антиген-неспецифічні Тrеg клітини тимусного
походження; 2) адаптивні/індуковані антиген-специфічні Тrеg клітини, які
викникають у процесі імунної відповіді. Природні антиген-неспецифічні
CD4+CD25+Foxp3+ Тrеg клітини відіграють ключову роль у контролі
толерантності до власних антигенів через пригнічення аутореактивних Т-
лімфоцитів, попередженні аутоімунних процесів; обмежують інтенсивність
будь-якої імунної відповіді, обмежують активацію CD4 +- і CD8+-лімфоцитів;
Індуковані антигеном Тrеg клітини різняться між собою умовами
активації, фенотипом, механізмами супресивного впливу та не впливають на
формування нормальної імунної відповіді, однак здатні значно знизити
вираженість імунної реакції в умовах загрози масивного самопошкодження (при
надходженні великої дози антигену, поліорганній недостатності, при масивному
ураженні власних клітин, індукції аутоагресії). Серед цієї субпопуляції
виділяють: 1) адаптивні CD4+CD25+Foxp3+ Тrеg клітини, які за фенотипом і
механізмом впливу на клітини-мішені не відрізняються від природніх Тrеg; 2)
Тrеg1 - CD4+CD25-Foxp3- - володіють дистанційним супресивним впливом на
клітини мішені через синтез IL-10; 3) Тrеg 2 - CD4+CD25-Foxp3- (раніше
позначалися як Тh3) - володіють дистанційним супресивним впливом на клітини
мішені через синтез ТGF-β. Отже, імунна відповідь проти збудників інфекції
знаходиться під контролем спочатку натуральних CD4+CD25+Foxp3+, які
апріорно вже присутні в організмі, а згодом - індукованих у ході адаптивної
імунної відповіді на інфекцію CD4 +CD25-Foxp3-. Функції Т-регуляторних
лімфоцитів: гальмування активності аутореактивних Т-лімфоцитів;
забезпечення толерантності до антигенів, котрі потрапляють через ШКК (так
звана “харчова толерантність), толерантності до “змінених” антигенів, до
алогенних трансплантатів (наприклад, при вагітності); “інфекційна”
толерантність (перенесення толерантності від однієї особи до іншої).
Т-лімфоцити пам'яті (CD4+/CD40+) Продукція Т-лімфоцитів пам'яті
(Тm) індукується первинною імунною відповідю. Функції: розпізнавання
специфічного антигену; участь в анамнестичній (вторинній) імунній відповіді.
Т-лімфоцити пам'яті за фенотипом відносяться до CD4+/CD40+. Тривалість
життя – біля 40 років, проте ефективна память утримується 10-15 років, яку
можна продовжити додатковою імунізацією антигеном.
В-лімфоцити - функціональний тип лімфоцитів, що відіграють важливу
роль в забезпеченні гуморального імунітету. При контакті з антигеном або
стимуляції з боку T- клітин деякі B-лімфоцити трансформуються в плазматичні
клітини, здатні до продукції антитіл. Інші активовані B-лімфоцити
перетворюються у B-клітини пам'яті. Окрім продукції антитіл, В-лімфоцити
виконують безліч інших функцій: виступають у ролі антигенпрезентуючих
клітин, продукують цитокіни; виконують антибактеріальний та антитоксичний
захист. В-лімфоцити утворюються із стовбурової клітини в кістковому мозку, де
вони проходять процеси диференціювання і дозрівання. Диференціація В-
лімфоцитів умовно поділяється на дві стадії — антиген-незалежну (коли
відбувається перебудова генів імуноглобулінів та їх експресія) та
антигензалежну (коли відбувається активація, проліферація й диференціація в
плазматичні клітини). За кластерами диференціації В-лімфоцитів розрізняють
CD19, CD20, CD21, CD22, CD23, CD24 тощо. Зрілі В-лімфоцити відрізняються
від інших лімфоцитів тим, що на їх поверхні наявні мембранозв'язані форми
імуноглобулінів ( антитіл), які відіграють роль рецеторів до антигенів. На
поверхні кожного В-лімфоцита розташовується близько 1,5×105 молекул
антитіл, і всі вони мають абосолютно однакову антигенну специфічність. В-
лімфоцити за допомогою своїх іммуноглобулінових рецепторів можуть
розпізнавати не тільки пептиди, а й більш великі молекули білків, нуклеїнові
кислоти, вуглеводи, ліпіди, полісахаридні і ліпопротеїдні розчинні антигени.
Зрілі В-лімфоцити на відміну від Т-лімфоцитів не потребують презентації
чужорідних антигенів. Більш того, В-лімфоцити самі можуть виконувати
функцію антигенпрезентуючих клітин. Для цього В-лімфоцити мають на своїй
поверхні адгезійні і костимулюючі молекули, рецептори для імуноглобулінів,
компонентів комплементу та цитокінів. Додаткові сигнали активації В-клітини
отримують при взаємодії з Th2, які продукують і секретують відповідні
цитокіни: ІL-4, IL-5, IL-6. Синтез і секреція антитіл (специфічних
імуноглобулінів) В-лімфоцитами є завершальною стадією специфічної
гуморальної імунної відповіді на конкретний антиген. У динаміці імунної
відповіді відбувається перемикання синтезу антитіл, який починається з IgM, на
інші ізотипи: IgG, IgA або IgE. Перемикання індукується різними цитокінами при
взаємодії костимулюючих молекул (CD40-CD40L), які присутні на поверхні В-
лімфоцитів і Th2. Аномальна активність В-лімфоцитів може бути причиною
аутоімунних і алергічних захворювань.
Імуноглобуліни, їх види та функції. Імуноглобуліни виконують в
організмі функцію антитіл і синтезуються плазматичними клітинами.
Імуноглобуліни відносяться до поліфункціональних білків та реалізують основні
функції: специфічно розпізнають різноманітні антигени та гаптени; взаємодіють
з іншими імунокомпетентними клітинами, котрі мають до них відповідні
рецептори; активують систему комплементу. Мономерна одиниця
імуноглобуліну складається з двох ідентичних важких (Н) та двох ідентичних
легких (L) ланцюгів, котрі утримуються разом ковалентними та нековалентними
звязками. Легкі ланцюги можуть бути двох типів: лямбда ( λ )та каппа (κ ), а
важкі –5 типів: альфа (α ), мю ( μ ), гамма (γ ), дельта ( σ ), епсилон ( ς ). Важкі
ланцюги визначають клас імуноглобулінів (IgА, IgМ, IgG, IgD, IgЕ). Молекула
імуноглобуліну складається з двох видів фрагментів: Fab – антигензв'язуючого,
та Fc – кристалізуючого (константного). Специфічність імуноглобулінів
(антитіл) обумовлюється первинною послідовністю розташування амінокислот
у варіабельній області Fab-фрагменту, котра забезпечує зв'язок з антигеном і
вважається активним центром молекули імуноглобуліну. Здатність
імуноглобулінів зв'язуватися з антигенами забезпечується такими їх
властивостями: авідністю та афінітетом. Авідність – це сумарна сила, з якою
звязуються між собою складні антигенні молекули з усією популяцією антитіл,
котра виробилася на на всі епітопи (антигенні детермінанти), наявні на цій
антигенній молекулі. Афінність – це ступінь відповідності, котра визначає силу
зв'язку між епітопом та антигензв'язуючим центром, або місцями молекули
антитіла, яке синтезуваломя до цього епітопу (антигенної детермінанти). Крім
вище перелічених функцій імуноглобулінів, зв'язаних з їх біохімічною
структурою та здатністю звязувати антиген, виділяють групи антитіл за
функціональними особливостями щодо участі в різних імунологічних
процесах: аглютиніни, преципітини, опсоніни, гемолізини.
Ig М – 10% (0,4-2,2 г/л) - пентамер, період напіврозпаду – 4-5 днів;
малоспецифічний, бере участь у формуванні первинної імунної відповіді; не
проникає через судинну стінку та плаценту; активує систему комплементу за
класичним шляхом. До Ig М відносяться: бактеріолізини, цитолізини, резус-
фактор, ревматоїдний фактор, ізогемаглютиніни, антитіла проти грам(-)
бактерій, шигел. У дітей досягає норми дорослих осіб до кінця 1-го року життя.
IgG – 75% (7-18 г/л); існує 4 ізотипи (IgG1, IgG2, IgG3, IgG4) - мономер,
період напіврозпаду – 21-28 днів, бере участь у формуванні вторинної імунної
відповіді, активує систему комплементу за класичним шляхом, входить до
складу імунних комплексів. До цього класу відносяться: антитіла проти вірусів,
нейротоксинів, правця, грам-позитивних бактерій, малярійного плазмодія. У
дітей досягає норми дорослих осіб до кінця 2-го року життя.
 IgА – 15% (0,7-5 г/л); 2 ізотипи сироваткового імуноглобуліну (IgА1 і
IgА2), мономер, період напіврозпаду –5-6 днів активує систему комплементу за
альтернативним шляхом та формує секреторний IgА. Сироваткова форма IgА
властива антитілам проти вірусів і бактерій, ізогемаглютинінам. У дітей досягає
норми дорослих осіб у 5-7 років. Рівень антитіл підкласу IgAl в сироватці
становить 80-90% від загальної кількості IgA, а IgA2 присутній у просвіті ШКК,
де власне присутні різні протеази.
SIgА (секреторний IgА) – полімер (димер), не активує систему
комплементу, не проникає через плаценту, головний елемент захисту слизових
оболонок від мікроорганізмів. Організм дорослої людини з масою тіла 70 кг
виробляє за добу 3г IgG і 3,6-9,2 г IgA. Більшість sIgA виробляється місцево на
слизових оболонках і виділяється з слизово-серозними секретами, бере участь у
протиінфекційному імунітеті вже всередині епітеліальних клітин слизових, через
які він транспортується (трансцитоз) до просвіту органа (наприклад кишки).
IgЕ (0,02-0,04 г/л) – мономер, період напіврозпаду – 2-3дні, це антитіла
вогнища альтерації, активують макрофаги, базофіли/тучні клітини та
еозинофіли, посилюють фагоцитоз та активність нейтрофілів, забезпечують
антигельмінтний та антипаразитарний захист; не активують систему
комплементу, не проникають через плаценту. У дітей досягає норми дорослих
осіб у 14-15 років
Ig D (0,000001-0,0003 г/л) - мономер, період напіврозпаду – 3 дні, функція
повністю не відома, володіє антивірусною активністю, його рівень зростає при
вагітності та пухлинах; виявляється в тканині мигдаликів та аденоїдів; не активує
системи комплементу, є маркером зрілих В-лімфоцитів, бере участь у
формуванні місцевого імунітету.
Розрізняють два варіанти імунної відповіді, зумовленої продукцією антитіл:
 первинна імунна відповідь характеризуються тим, що біосинтез антитіл
починається не відразу після контакту з антигеном, а після деякого
латентного періоду (3-5 днів); швидкість синтезу антитіл відносно
невелика; титри синтезованих антитіл не досягають максимальних
значень; першими синтезуються антитіла класу IgM, а пізніше - IgG
(максимальна концентрація - на 21-28 день від оменту інфікування);
найпізніше з (і не завжди) - антитіла класів IgА та IgЕ
 вторинна імунна відповідь характеризується тим, що латентний період
дуже короткий, в межах кількох годин; швидкість накопичення антитіл
відбувається значно швидше, ніж при первинній імунній відповіді, має
логарифмічний характер; титри антитіл досягають максимальних значень
до 14-21 дня; синтезуються відразу високо специфічні антитіла класу IgG

Циркулюючі імунні комплекси (ЦІК). Однією з найбільш важливих

біологічних функцій імуноглобулінів є зв'язування з антигеном та утворення
імунного комплексу (ІК). Утворення ІК – один із компонентів нормальної
імунної відповіді, перманентно протікаючий в організмі людини та направлений
на підтримку стабільності його внутрішнього середовища. Формування та
біологічна активність ІК в першу чергу залежать від природи антитіл, антигену
та співвідношення між ними. У першу чергу мають значення: властивості антитіл
(клас, афінітет, валентність, здатність звязувати комплемент, швидкість
синтезу); властивості антигену (розмір, валентність, заряд, розчинність,
просторове розміщення та щільність епітопів – антигенних детермінант);
присутність в імунному комплексі компонентів комплементу (C3, C4, C1q).
Імунні комплекси транспортуються еритроцитами, фагоцитуються моноцитами
та макрофагами, депонованими в печінці, нирках, легенях, селезінці.
Гіперімунокомплексемія формується при: підвищеній швидкості утворення
імунних комплексів; зниженій здатності імунної системи до їх елімінації;
дефіциті компонентів комплементу; дефекті фагоцитозу. Помірна кількість
імунних комплексів стимулює імунну відповідь, надмірна кількість – пригнічує
імунну відповідь та сприяє формуванню імунного запалення; підвищує
проникливість судинної стінки, активує згортання крові, може спровокувати
розвиток ДВЗ-синдрому.
Регуляція імунної відповіді людини - здійснюється за допомогою багатьох
факторів. Відомі наступні види регуляції імунної відповіді: генетичний,
цитокіновий, гормональний, ідіотип-антиідіотипічний.
Генетична регуляція імунної відповіді. Суть генетичної регуляції:
трансплантаційні антигени детермінують міжклітинну кооперацію і
забезпечують реалізацію імунної відповіді; HLA-регіон визначає загалом
імунологічну реактивність організму та схильність до ряду захворювань.
Генетична регуляція імунної відповіді є однією з найважливіших. Цей тип
регуляції здійснюється молекулами головного комплексу гістосумісності (ГКГ)
- MHC (major histocompability complex). Це – комплекс генів на короткому плечі
6-ї хромосоми, який кодує молекули білків, частина з яких бере участь в
презентації антигенів при імунному розпізнаванні. Білки, котрі кодуються
генами ГКГ, відіграють надзвичайно важливу роль у формуванні імунної
відповіді. Ці антигени є маркерами “свого” (self) для імунної системи, за
допомогою яких імунна система розрізняє “своє”(self) від не-свого (non-self).
Розрізняють три класи молекул гістосумісності. Молекули ГКГ І класу присутні
на всіх ядерних клітинах організму і кодуються у людини переважно
“класичними” локусами A, B, C та “некласичні” локусами Е, F, Н, G. Антигени
ГКГ І класу беруть участь у презентації антигену Т-ЦТЛ (CD8+-лімфоцити).
Молекули ГКГ ІІ класу експресуються на антигенпрезентуючих клітинах –
макрофагах, В-лімфоцитах та дендритних клітинах і кодуються у людини
локусами DR, DP, DQ. Антигени ГКГ ІІ касу беруть участь в презентації
антигенів для Т- хелперів (CD4+-лімфоцити). Перший та другий клас молекул
ГКГ обєднаний спільною назвою – HLA-комплекс (Human Leukocyte Antigens).
Третій клас молекул головного комплексу гістосумісності приймає участь у
детермінації синтезу компонентів комплементу С2 та С4, фактору В, TNF-α, α2-
мікроглобуліну, ензиму цитохрому Р 450, білків теплового шоку HSP 70.
Цитокінова регуляція імунної відповіді. Цитокіни в імунній відповіді
можуть виявляти аутокринну дію, зв'язуючись з рецепторами на мембранах тих
самих цитокінпродукуючих клітин; паракринну дію, з'єднуючись з рецепторами
на клітинах-мішенях, котрі знаходяться безпосередньо біля
цитокінпродукуючих клітин та ендокринну дію, потрапляючи в циркуляцію і
зв'язуючись з віддаленими клітинами (таблиця 4).
Таблиця 4.
Регуляція цитокінами клітинної активності
 Функція цитокінів Цитокін Клітина- Дія
мішень
1. Плейотропність
Т-хелпер 2-го IL-4 В-лімфоцит Активація,
порядку IL-4 Тимоцит проліферація,
IL-4 Тромбоцит диференціювання
2. Надлишковість
Т-хелпер 1-го IL-2 В-лімфоцит Проліферація
порядку IL-4 В-лімфоцит Проліферація
Т-хелпер 2-го IL-5 В-лімфоцит Проліферація
порядку
Т-хелпер 2-го
порядку
3. Синергізм Переключення
Т-хелпер 2-го IL-4+IL- В-лімфоцит синтезу IgG на IgЕ
порядку 5
4. Антагонізм Блокування
Т-хелпер 2-го IL-4 В-лімфоцит переключення
порядку IFN-γ В-лімфоцит синтезу IgG на IgЕ
Т-хелпер 1-го
порядку

Гормональна регуляція імунної відповіді

Активація імунної Соматотропний гормон, вазопресин, окситоцин,

відповіді мелатонін, тимозин, тироксин, інсулін,
альдостерон, пролактин
Пригнічення імунної Адренокортикотропний гормон,
відповіді кортикостероїди, катехоламіни,
альфамеланоцитостимулюючий гормон,
гестагени, андрогени

Ідіотип-антиідіотипічна регуляція імунної відповіді. Ідіотип – це

ділянка амінокислотних послідовностей у межах варіабельного регіону антитіл
або Т-клітинного розпізнаючого рецептора, яка є для них специфічною і здатна
викликати продукцію антиідіотипічних антитіл. Ідіотип-антиідіопатична сітка –
це регуляторна взаємодія, котра грунтується на тому, що антиідіопатичні
антитіла та ідіотипи, котрі знаходяться на імуноглобулінах та Т-клітинних
розпізнаючих рецепторах, взаємодіють між собою та регулюють “вираженість”
імунної відповіді.
Етапи імунної відповіді. Виділяють наступні етапи імунної відповіді:
антигенна стимуляція; процесінг та презентація антигену; антигенспецифічна
диференціація Т-лімфоцитів; утворення субпопуляцій Т-лімфоцитів, продукція
цитокінів; передача антигенів В-лімфоцитам; антигенспецифічна диференціація та
проліферація В-лімфоцитів; утворення плазматичних клітин та синтез ними
імуноглобулінів; первинна та вторинна імунна відповідь; утворення імунних
комплексів; формування імунологічної пам'яті до антигену.
Особливості формування імунної відповіді в організмі дитини
(віковий імунітет). Період новонародженості має особливе значення, бо в цей
час розвиток імунологічних механізмів відбувається стрімко і визначає
функціонування імунної системи в майбутньому. Після народження лімфоїдна
тканина дитини отримує могутній стимул для розвитку: на організм
спрямовується потік антигенів через шкіру, дихальні шляхи, ШКК, котрі активно
заселяються мікрофлорою вже в перші години після народження. Результат такої
стимуляції – швидкий розвиток лімфоїдного апарату організму: швидке
заселення лімфоцитами периферичних лімфовузлів (особливо мезентеріальних
та брижейки); збільшення маси лімфовузлів; інтенсивний розвиток центрів
розмноження у лімфовузлах; ріст числа антитілоутворюючих плазматичних
клітин. До особливістей даного періоду відноситься загальна супресія реакцій
імунної системи дитини (незалежно від фенотипів клітин), метою якої є: 1)
попередження важкої імунокомплексної патології після контакту з величезною
кількістю антигенів, з якою зустрівся організм дитини після народження; 2)
попередження інтенсивного розвитку субпопуляції Т-хелперів, необхідного для
початку синтезу власних антитіл.
При формуванні імунної системи дитини спостерігаються п'ять критичних
періодів.
Перший критичний період - період новонародженості (0-30 днів), для
вродженого імунітету якого характерна незавершеність фагоцитозу; низький
рівень лактоферину та фібронектину; переважання активації комплементу за
альтернативним шляхом із схильністю до накопичення продуктів із
прозапальною дією; обмежена секреція цитокінів, особливо інтерлейкінів та
інтерферонів; знижена кількість натуральних кілерів. Найбільш ефективними у
даний період виявляються лізоцим та пропердин. Для набутого імунітету
характеррно: на 5-7 добу нейтрофільоз змінюється відносним та абсолютним
лімфоцитозом; значна кількість незрілих Т-лімфоцити та Т-цитотоксичних
лімфоцитів, які виконують супресорну функцію; кілерна здатність Т-ЦТЛ
ослаблена; кількість В-лімфоцитів у 4-5 разів вища, ніж у дорослих осіб, але
продукція ними антитіл дуже низька (особливо субкласів IgG4 та IgG2,
сироваткового та секреторного IgA та IgM), рівень IgЕ високий; реакція
бласттрансформації лімфоцитів на мітогени (РБТЛ) дуже низька; явища
імунного запалення посилені.
Для другого критичного періоду, який припадає на період 3-6 місяців,
характерні лімфоцитоз з активацією CD8+-лімфоцитів, транзиторна
гіпогамаглобулінемія (рівень материнських антитіл знижується, а власні
імуноглобуліни синтезуються недостатньо), знижений рівень IFN, секреторного
sIgA. Формування імунної відповіді відбувається за первинним типом через
синтез малоспецифічним антитіл класу IgM без формування імунологічної
пам’яті. Такий тип імунної відповіді формується після вакцинації проти правця,
дифтерії, кашлюка (АКДП), кору та поліомієліту; вторинна імунна відповідь з
утворенням антитіл класу IgG та формуванням імунологічної пам’яті
розвивається тільки після 2-3 ревакцинації.
 Третій критичний період формування імунної системи (2-3 роки)
характеризується тим, що на тлі первинної імунної відповіді підвищується
чутливість В-лімфоцитів до цитокінів (в першу чергу до інтерлейкінів),
активується система Т-хелперів - тобто супресорна скерованість імунологічних
механізмів змінюється на хелперну. Нормалізується синтез більш специфічних
антитіл класу IgG, однак синтез субкласів IgG2 і IgG4 затримується. Однак,
через знижену активність місцевого імунітету, який забезпечується sIgA, діти
цього віку чутливі до бактеріальних і вірусних інфекцій органів дихання та ЛОР-
органів.
У віці 4-6 років (четвертий критичний період) відбувається другий
перехрест числа лімфоцитів і нейтрофілів, починає активно формуватися
вторинна імунна відповідь через синтез IgG, розвиток імунологічної пам’яті,
однак залишається зниженою активність місцевого імунітету. Середня
концентрація IgM і IgG у крові дітей аналогічна їх концентрації в дорослих осіб;
рівень IgA у крові залишається зниженим; вміст IgE - збільшується. До 6-8 років
завершується становлення набутого специфічного імунітету, для якого
характерною є висока частота атопічних, паразитарних, імунокомплексних
хвороб.
Підлітковий вік є п΄ятим критичним періодом у розвитку імунної
системи людини (у дівчаток 12-13 років, у хлопчиків – у 14-15 років). Для цього
періоду характерно зменшення маси лімфоїдних органів. Активна лімфоїдна
тканина замінюється на жирову. Підвищується секреція статевих гормонів
(андрогенів, естрогенів), що призводить до пригнічення клітинної ланки імунної
системи і стимуляції гуморальної ланки. Частота розвитку атопічних хвороб
зменшується. Відзначається збільшення частоти хронічних запальних та
лімфопроліферативних хвороб. У хлопчиків зростає стимуляція секреції
статевих гормонів (андрогенів), що призводить до пригнічення клітинного
імунітету (підвищується чутливість до мікобактерій туберкульозу, інших
інфекцій, від яких захищає переважно клітинна ланка імунної системи -
вірусних, грибкових, паразитарних, гельмінтних); формування аутоімунних
хвороб через активацію гуморальної ланки. У дівчаток через недосконалу
регуляцію рівня естрогенів та прогестерону знижується супресорна функція Т-
лімфоцитів, підвищення імунорегуляторного індексу, характерний ускладнений
перебіг аутоімунних та алергічних хвороб.

Старіння імунної системи (60-65 років) має серйозні наслідки для

імунного захисту організму. Це - підвищена чутливість до інфекцій; хронізація
інфекційних хвороб (в цьому віці частіше спостерігаються
внутрішньошпитальні інфекції, нерідко виникають ускладнення у вигляді
пневмоній, циститів, пієлонефритів тощо); підвищення схильності до
формування пухлин, атеросклерозу, амілоїдозу, деменції, порушення функції
опорно-рухового апарату; підвищення частоти (більше, ніж у 50%) аутоімунних
процесів, поява аутоантитіл (до органоспецифічних антигенів – тиреоїдних,
інсулярних, мозкових та до органонеспецифічних – ДНК, ядерних гістонів,
імуноглобулінів); у жінок рівень аутоантитіл вищий, ніж у чоловіків, однак пік
їх активності в жінок спостерігається на 10 років пізніше. У міру старіння значно
пригнічується головна функція імунної системи – забезпечення генетичного
гомеостазу, у зв’язку з чим розпізнавання чужих антигенів та аутоантигенів стає
менш точним і ретельним. При вивчення окремих популяцій та субпопуляцій
лімфоцитів у старших встановлено: 1) значно знижується активність факторів
природженого імунітету, особливо лізоциму, загальної бактерицидності
сироватки крові; 2) рівень компонентів комплементу в чоловіків збільшується на
шостому десятку життя, у жінок - на 10 років пізніше, в подальшому
спостерігається його поступове зниження; 3) функціональна активність NK
клітин знижена на тлі нормального чи збільшеного їх числа; 4) кількісним та
якісним змінам підлягають Т-лімфоцити – Т-хелпери та Т-ЦТЛ; на цих клітинах
з’являються поверхневі антигени, які характерні для клітин пам’яті; вміст
“наївних” Т-лімфоцитів знижується; 5) у відповідь на активацію зменшується
продукція ІL-2, IFN-γ, TNF-α, TNF-β та збільшується продукція ІL-4, ІL-5, ІL-6
та ІL-10; 6) макрофаги та моноцити проявляють значно слабшу активність після
стимуляції: синтезують менше ІL-1, оксиду азоту та перекису водню.
Імунна система людини – одна із найбільш саморегулюючих та
скомпенсованих систем. Знання про іі основні функції та механізми є запорукою
правильного розуміння як фізіологічних, так і імунопатологічних процесів/

6.2. Контрольні питання:

6.2.1. Імунна система: структура, властивості, функції

6.2.2. Природжений імунітет: основні фактори, їх функції.
6.2.3. Антигени: їх види, властивості
6.2.4. Набутий (адаптивний) імунітет: види, функції
6.2.5. Популяції та субпопуляції лімфоцитів, їх значення в імунній відповіді.
6.2.6. Імуноглобуліни: види, структура, функції
6.2.7. Імунні комплекси
6.2.8. Регуляція імунної відповіді (генетична, цитокінова, гормональна,
ідіотипічна)
6.2.9. Критичні періоди формування імунної системи дитини
6.2.10. Особливості імунної відповіді у старшому віці

6.3. Практичні навички:

- скласти план оцінки природженого та набутого імунітету
- оцінити основні етапи імунної відповіді

6.4. План і організаційна структура заняття (3 академічних години або 135

хв.).

Основні етапи заняття, їх Рівні Методи Матеріали Час

функції та зміст засвоєння контролю і методичного в
навчання забезпечення хв.
1. Підготовчий етап I Фронтальне Тести 10
Організація заняття опитування Схеми
Учбові завдання Експрес-
опитування
 Контроль вхідного Тестовий
рівня знань, навичок: контроль
-органи імунної (вхідний)
системи
-антигени
-вроджений імунітет
-набутий імунітет

2. Основний етап Індивідуальне Таблиці 100

Формування опитування Схеми
професійних знань, (контрольні Карти
вмінь, навичок: питання) імунологічного
-описати структуру та II Професійний спостереження
функцію ланок тренінг у Типові
імунної системи вирішенні ситуаційнй
-сформувати II типових задачі
властивості імунної задач (“Крок- Гістологічні та
системи 2”) цитологічні
-проаналізувати III препарати,
функції всіх груп імунограми
факторів
природженого
імунітету
-оцінити функції III
клітинних та
гуморальних
факторів адаптивного
імунітету
-описати будову і
властивості імунних III
комплексів
-зобразити схеми
гормональної,
цитокінової регуляції
імунної відповіді
-відтворити суть
генетичної та ідіотип- IV
антиідіотипічної
регуляції імунної
відповіді
3. Заключний етап Тестування Схеми 20
Контроль і кореція (вихідний Тести
професійних знань, рівень) Нетипові
вмінь, навичок Індивідуальне ситуаційні
III опитування задачі
 -види імунної Вирішення
відповіді, зумовлені IV нетипових
продукцією антитіл ситуаційних
-етапи формування задач
імунної відповіді
Проведення підсумків 5
заняття.
Домашнє завдання для
наступної теми.

6.5. Висновки:
6.5.1. Опановані знання про структуру та функції імунної системи.
6.5.2. Сформоване розуміння вродженого та набутого (адаптивного) імунітету.
6.5.3. Сформоване початкове розуміння студентами основних видів регуляції
імунної системи
6.5.4. Набуте розуміння етапів імунної відповіді

6.6. Матеріали для контролю (додаток)

6.7. Завдання для самостійної роботи по даній темі

1/. Скласти перелік характерних вікових особливостей розвитку центральних та

периферичних органів імунної системи
2/. Розробити таблицю (схему) головних відмінностей у функціонуванні органів
та клітин імунної системи залежно від віку
3/. Сформувати основні особливості функціонування імунної системи в
старечому віці

7. ЛІТЕРАТУРА
Навчальна:
1. Андрейчин М.А., Чоп’як В.В., Господарський І.Я. Клінічна імунологія та
алергологія.- Тернопіль: Укрмедкнига. 2005.- 372 с.
2. Драннік Г.М. Клиническая иммунология и аллергология. К.: ООО «Полиграф
плюс». 2010, 552 с.
3. Змушко Е.И., Белозоров Е.С.. Митин Ю.А. Клиническая иммунология:
руководство для врачей.-СПб: Питер.-2001.-576с.
4. Казмірчук В.Є., Ковальчук Л.В. Клінічна імунологія та алергологія.-
Вінниця: НОВА КНИГА.-2006.-528с.
5. Кузнецова Л.В., Бабаджан В.М., Фролов В.М. Клінічна та лабораторна
імунологія (національний підручник) К.: ООО «Полиграф плюс». 2012, 922
с.
6. Клиническая иммунология: Учебник для студ. мед. вузов / Под ред.
Караулова А.В. М:.- Мед. информ. агенство.-1999.-604с.
7. Маянский А.Н. Лекции по иммунологии.- Нижний Новгород, изд-во
«НГМА».-2003.-272 с.
8. Рабсон А., Ройт А., Делвз П. Основы медицинской иммунологии: Пер. с анг.
- М.:Мир.-2006.-320с.
9. Хаитов Р.М., Игнатьева Г.А., Сидорович И.Г. Иммунология: Учебник.- М.:
Медицина.-2000.-432 с.
10. Golab J., Jakobisiak.M., Lasek W., Stoklosa T. Immunologia. Warszawa,
Wydawnictwo Naukowe PWN, 2007, 511 s.
11. Jorde L.B., Carey J.C., Bamshad M.J., White R.L. Medical Genetics /Mosby,
A Times Mirror Company, printed in the United States of America, 1999,
372 s. (Chapter 9 “Immunogenetics” s.188-203).
12. Lasek W. Immunologia (podstawowe zagadnienia I aktualnosci). Warszawa,
Wydawnictwo Naukowe PWN, 2005, 222 s.
13. Sigal L.H., Ron Y. Immunology and inflammation (Basic Mechanisms and Clinical
Consequences), New York, 1994, McGraw-Hill., Inc. USA, 805 s.
Наукова:
1. Бутенко Г.М. Иммунология старения // Імунологія та алергологія.-1998.-
№1-2, С. 26-29
2. Воробьëв А.А., Быковская С.Н., пашков Е.П., Быков А.С. Роль клеток-
регуляторов CD4+CD25+ в развитии хронических инфекционных
заболеваний/Вестник РАМН.-2006.-№10.-С.24-29
3. Пархоменко Л.К. Ювенологія (практикум з підліткової медицини). Харків,
“Факт”, 2004, 715 с.
4. Прамод Шривастава. Новые функции древних шаперонов // В мире науки.-
2008.-№10.-С.32-37
5. Стефани Д.В., Вельтищев Ю.Е. Иммунология и иммунопатология
детского возраста /М:Медицина.-1996.-383 с.
6. Чуклін С.М., Переяслов А.А. Интерлейкины. Львов, Лига-пресс, 2005, 480
с.
7. Blach-Olszewska Z. Features of innate immunity //Arch.Immunol. Ther. Exp. –
2005.-Vol 53.-N3.-P.245-253.

Тести до теми “Структура і функції імунної системи людини. Імунне

запалення. Віковий імунітет” (вхідний рівень)

1. Центральні органи імунної системи:

А. Кістковий мозок, тимус
Б. Аденоїди, шкіра
В. Лімфатичні вузли, пеєрові бляшки
Г. Мигдалики, кров
Д. Селезінка, апендикс.

2. Дозрівання Т-лімфоцитів проходить в:

А. Лімфатичних вузлах
Б. Мигдаликах
В. Селезінці
Г. Тимусі
Д. В усіх вищеперерахованих органах.

3. Дозрівання В-лімфоцитів проходить в:

А. Мигдаликах
 Б. Селезінці
В. Кістковому мозку
Г. Апендиксі
Д. Пеєрових бляшках.

4. До факторів вродженого імунітету не відносяться:

А. Шкіра та слизові оболонки
Б. Система комплементу
В. Природні антитіла
Г. Цитокіни
Д. В-лімфоцити.

5. Основні функції системи комплементу:

А. Бактеріолізис
Б. Нейтралізація вірусу
В. Участь у фагоцитозі (опсонізація)
Г. Участь в елімінації імунних комплексів
Д. Все вищеперераховане.

6. Які клітини є основним депо гістаміну, гепатину, серотоніну?

А. Еозинофіли
Б. Нейтрофіли
В. Базофіли
Г. Кілерні клітини
Д. Гранулоцити

7. Основні функції лізоциму:

А. Сприяє репаративним процесам
Б. Стимулює синтез антитіл
В. Має бактеріостатичну та бактеріолітичну дію
Г. Має противірусну дію
Д. Все вищеперераховане

8. Для фагоцитів властиві наступні функції:

А. Міграція та хемотаксис
Б. Адгезія та фагоцитоз
В. Цитотоксичність
Г. Секреція ферментів
Д. Все вищеперераховане.

9. Що не відноситься до етапів фагоцитозу:

А. Хемотаксис
Б. Адгезія
В. Агрегація
Г. Поглинання мікроорганізмів і включення їх у фагосоми
Д. Процесінг
 10. Які імуноглобуліни проникають через плаценту?
А. Ig M
Б. Ig G
В. Ig E
Г. Ig D
Д. Ig A

11.Великі гранулярні лімфоцити – це:

А. Т-клітини
Б. В-клітини
В. Т-хелпери
Г. Т-супресори
Д. Природні кілери (NK-клітини).

12.До опсонінів відносяться:

А. Природній фібриноген
Б. Компонент комплементу С3
В. Білки гострої фази
Г. Фібронектин
Д. Все вищеперераховане.

13. Біологічні функції природніх кілерів:

А. Контроль проліферації та диференціювання клітин
Б. Цитотоксичні реакції
В. Продукція цитокінів
Г. Продукція ферментів
Д. Все вищеперераховане.

14. Клітини, які НЕ бувають мішенями для природніх кілерів:

А. “Старі” клітини
Б. Лаброцити
В. Клітини пухлин
Г. Клітини, модифіковані вірусами
Д. Клітини трансплантату

15. Еозинофіли мають характерні особливості, якими відрізняються

від інших поліморфноядерних лейкоцитів:
А. Містять в гранулах білки з протиалергічною активністю
Б. В їх гранулах містяться катіонні білки та пероксидаза
В. На поверхні еозинофілів є рецептори до Fс-фрагментів
імуноглобулінів
Г. На поверхні еозинофілів є рецептори до активованого С3в
Д. Еозинофіли володіють здатністю до хемотаксису.
 Вихідний рівень
1. До особдивостей вторинної імунної відповіді відноситься:
А. Головним антитілом є IgM
Б. Для її індукції (синтезу IgG) потрібна мала доза антигену
В. Антитіла мають слабку авідність
Г. Час синтезу антитіл є коротким
Д. Час синтезу антитіл є продовженим.
2. Набутий (адаптивний) імунітет реалізується завдяки:
А. Синтезу специфічних антитіл та утворенню клону специфічних
лімфоцитів
Б. Синтезу специфічних антитіл
В. Синтезу цитокінів
Г. Активації системи комплементу
Д. Природнім гуморальним факторам
3. Яка з перечислених субстанцій за хімічною структурою відноситься до
найсильнішого антигену?
А. Ліпіди
Б. Вуглеводи.
В. Полісахарриди
Г. Білки.
Д. Нуклеїнові кислоти.

4. Яка з перечислених речовин є продуктом виключно специфічної імунної

відповіді:
А. Лізоцим
Б. IgM
В. С5а
Г. Лактоферин
Д. Гістамін.

5. Місце антигену, з яким звязується антитіло, називається:

А. Гаплотипом
Б. Ізотипом
В. Епітопом
Г. Ідіотипом
Д. Паратопом.

6. Продукти активації системи комплементу здатні:

А. Стимулювати НК-клітини.
Б. Стимулювати Т-лімфоцити.
В. Стимулювати синтез антитіл.
Г. Стимулювати виділення гранзимів та перфоринів цитотоксичними Т-
лімфоцитами
 Д. Стимулювати хемотаксис нейтрофілів.

7. До якого кластеру диференціації відносяться натуральні кілерні клітини?

А. CD2, CD3, CD5, CD7
Б. CD4
В. CD8
Г. СD22
Д. CD16, CD56

8. Який з перерахованих імуноглобулінів має період піврозпаду 21-26днів?

А.IgA
Б. IgM
В. IgG
Г. IgE
Д. IgD

9. Який з перелічених нижче процесів не вимагає участі компоненту

комплементу С3в ?
А. Бактеріоліз
Б. Опсонізація бактерій
В. Хемотаксис
Г. Гемоліз
Д. Спадковий ангіоневротичний набряк

10. Які клітини є антигенпрезентуючими?

А. Моноцити
Б. Макрофаги
В. Дендритні клітини
Г. В-лімфоцити
Д. Всі вище перераховані

11. β–інтерферон продукується:

А. Т-лімфоцитами
Б. В-лімфоцитами
В. Природніми кіллерами
Г. Фібробластами
Д. Всіма вищеперерахованими.

12. Субпопуляції лімфоцитів відрізняються між собою за:

А. Тривалістю життя
Б. Резистентністю до опромінення
В. Чутливістю до гормонів
Г. Чутливістю до цитостатиків
Д. Всім вищеперерахованим.

13. Які причини накопичення імунних комплексів в крові та тканинах?

А. Переважання швидкості утворення над швидкістю елімнації ЦІК
 Б. Порушення функції органів, через які відбувається елімінація ЦІК
В. Дефіцит окремих компонентів комплементу
Г. Дефіцит системи фагоцитозу
Д. Все вищеперераховане

14. Які фактори визначають цитотоксичну активність CD8 +-лімфоцитів?

А. Гранзими та перфорини.
Б. Трипсин та хімотрипсин.
В. C3b, C5b та пропердин.
Г. С3а, С5а.
Д. NO

15. Який фенотип характерний для регуляторних лімфоцитів?

А. CD3+CD4+
Б. CD4+CD40+.
В. CD16+CD56+.
Г. CD8+
Д. CD4+CD25+