Геодезичні прилади

1. Зорові труби геодезичних приладів. Елементи конструкції зорової труби: сітка ниток,
діафрагма, осі зорової труби, фокусувальні компоненти зорової труби, об’єктиви та окуляри
зорових труб. Збільшення зорової труби, поле зору та роздільна здатність зорової труби.
ТЕОДОЛIТ.Зорові труби, які застосовуються в геодезичних приладах, складаються з двох оптичних
систем: окуляра і об’єктива. Лінза з меншою фокусною віддаллю і меншим діаметром, яка
знаходиться в трубі , повернутій до ока спостерігача, називається окуляром. Лінза з більшим
діаметром і фокусною віддаллю, яка знаходиться в трубі повернутiй до предмета, називається
об’єктив. Пряма лінія, яка проходить через оптичні центри об’єктива і окуляра, називається
оптичною віссю . Лінія, яка служить віссю симетрії циліндра труби, називається геометричною
віссю труби. Збільшення зорової труби V = F/f. Частина простору, яка видна в трубі називається
полем зору труби. В зорових трубах прикріплена скляна пластинка, на якій нарізані тонкі взаємно
перпендикулярні лінії , вони називаються сіткою ниток. Точка перетину середньої горизонтальної
лінії з вертикальною називається центром сітки ниток. Лінія, яка сполучає центр сітки ниток і
задню головну точку об’єктива, називається візирною віссю труби.
КIПРЕГЕЛЬ. криві горизонтальних проекцій Д з коефіцієнтами 100 і 200 і криві перевищень, які
залежно від кута нахилу мають коефіцієнти К 10, 20, 100. В нижній частині поля зору труби
розташована початкова (основна) крива, від якої беруться відліки по рейці для визначення
горизонтальних проекцій і перевищень.
НIВЕЛIР. У нівеліра Н-3 збільшення зорової труби 31х , коефіцієнт віддалеміра 100, ціна поділки
циліндрич- ного рівня на 2 мм в секундах дуги 15, ціна поділки круглого рівня на 2 мм в мінутах
дуги 5 і найменша віддаль візування 2 м. За допомогою оптичної системи, розташованої над
циліндричним рівнем, зображання кінців рівня передається в поле зору труби нівеліра . В полі
зору труби одночасно видно бульбашку рівня , нівелірну рейку , сітку ниток .

2. Шкали геодезичних приладів, призначення та вимоги до них. Штриховий та шкаловий

мікроспопи. теодолітів. У залежності від типу теодоліта і призначення приладів для взяття відліків
по лімбу застосовуються верньєри, штрихові (мікроскопи-оцінювачі)і шкалові мікроскопи,
мікроскопи-мікрометри й оптичні мікрометри. В технічних теодолітах як відлікові пристрої
використовуються верньєри (в теодолітах старих конструкцій із металевими лімбами), штрихові і
шкалові мікроскопи (в оптичних теодолітах). Принцип дії зазначених відлікових пристроїв
ґрунтується на здатності ока з високою точністю сприймати збіг штрихів однієї шкали зі штрихами
іншої, а також оцінювати десяті частки проміжку між штрихами.
Мікроскоп-оцінювач (штриховий мікроскоп) – це відліковий пристрій, в якому інтервал між
молодшим штрихом і індексом оцінюється на око до десятих часток лімба (рис. 43). Зображення
шкал і індекс розглядають через окуляр мікроскопа, який знаходиться поруч з окуляром зорової
труби.В теодоліті Т30 в полі зору мікроскопа-оцінювача будуються одночасно зображення шкал
горизонтального і вертикального кругів із загальним індексом. Відліки беруть по одній стороні
кругів із точністю до 1'.
Шкаловий мікроскоп широко використовується в сучасних технічних і точних теодолітах з
одностороннім відрахуванням по лімбу. В полі зору такого мікроскопа спостерігаються
зображення лімба і шкали, довжина якої дорівнює зображенню найменшої (звичайно градусної)
поділки лімба. Індексом для відліку служить штрих лімба, розташований у межах шкали .

3. Основні частини і вузли теодолітів. Зорова труба: будова, осі, сітка ниток, збільшення і поле
зору. Встановлення труби для спостережень.
Основнi частини: 1 – гвинт кремальєра; 2 – діоптрійне кільце; 3 – кришка, яка закриває виправні
гвинти сітки ниток; 4 – коліматорний візир; 5 – вертикальний круг; 6 – закріпний гвинт
горизонтального круга; 7 – головка штатива; 8 – становий гвинт; 9 – виправні гвинти рівня; 10 –
закріпний гвинт алідади; 11 – циліндричний рівень; 12 – навідний гвинт горизонтального круга; 13
– окуляр мікроскопа; 14 – бокова кришка; 15 – кронштейн бусолі; 16 – закріпний гвинт зорової
труби; 17 – навідний гвинт зорової труби; 18 – навідний гвинт алідади; 19 – підставка; 20 –
підіймальні гвинти.
Зорові труби, які застосовуються в геодезичних приладах, складаються з двох оптичних систем:
окуляра і об’єктива. Лінза з меншою фокусною віддаллю і меншим діаметром, яка знаходиться в
трубі , повернутій до ока спостерігача, називається окуляром. Лінза з більшим діаметром і
фокусною віддаллю, яка знаходиться в трубі повернутiй до предмета, називається об’єктив. Пряма
лінія, яка проходить через оптичні центри об’єктива і окуляра, називається оптичною віссю . Лінія,
яка служить віссю симетрії циліндра труби, називається геометричною віссю труби. Збільшення
зорової труби V = F/f. Частина простору, яка видна в трубі називається полем зору труби. В
зорових трубах прикріплена скляна пластинка, на якій нарізані тонкі взаємно перпендикулярні
лінії , вони називаються сіткою ниток. Точка перетину середньої горизонтальної лінії з
вертикальною називається центром сітки ниток. Лінія, яка сполучає центр сітки ниток і задню
головну точку об’єктива, називається візирною віссю труби.
При наведенні труби на предмет необхідно одночасно бачити нитки сітки і предмет. Пересуваючи
окулярну трубку можна досягнути чіткого зображення сітки ниток. Це установка труби за оком
спостерігача. Для чіткого зображення потрібно крутити гвинт кремальєра. Це установка труби за
предметом.

4. Рівні: їх види і призначення. Вісь рівня, ціна поділки, чутливість.

Рівні служать для приведення ліній і площин в горизонтальне або вертикальне положення.Рівні
бувають циліндричні і круглі. Циліндричний рівень складається з скляної ампули , металевої
оправи. Радіуси бувають від 3,5 м до 200 м. Нанесені поділки через 2 мм. Точку О в центрі - нуль-
пункт рівня. Ціною поділки рівня називається центральний кут . Чутливість рівня залежить від
радіуса кривини внутрішньої поверхні рівня а також залежить від температури, довжини
бульбашки і складу рідини. Круглий рівень застосовують для приблизної установки приладу. В
цьому рівні верхня скляна поверхня кругла і відшліфована у вигляді сферичної поверхні з радіусом
від 0,5 м до 2,0 м. В ньому бульбашка кругла. Рівень має три виправні гвинти.

5. Відлікові пристрої теодолітів: штриховий і шкаловий мікроскопи.

В геодезичних приладах застосовують штрихові і шкалові мікроскопи. В площині мікроскопа
розташована пластина з індексом (штрихом) , за допомогою якого беруть відліки. Відлік часток
поділок беруть “на око”. Це штриховий мікроскоп. Для підвищення точності відліку застосовують
шкаловий мікроскоп. У площині мікроскопа розташована скляна пластинка, на якій нарізана
шкала . Інтервал “і” в один градус на лімбі дорівнює інтервалу на шкалі між крайніми штрихами.
ціна поділки шкали буде дорівнювати t=i/n=60’/60=1’. В даному випадку “на око” оцінюють десяті
частки мінут.

6. Будова, теодоліта Т5, Перевірки і юстування.

1 – подставка теодолита; 2 – подъемный винт; 3 – зажимной винт для закрепления теодолита в
подставке 4 – закрепительный винт алидады горизонтального круга;. 5 – наводящий винт алидады
горизонтального круга; 6 – цилиндрический уровень при алидаде горизонтального круга; 7 –
исправительный винт цилиндрического уровня; 8 – маховичок для перестановки горизонтального
круга; 9 – закрепительный винт зрительной трубы; 10 – наводящий винт зрительной трубы; 11 –
кольцо для фокусирования сетки нитей трубы; 12 – маховичок для фокусирования зрительной
трубы; 13 – оптический визир; 14 – зеркало для подсветки кругов; 15 – окуляр отсчетного
микроскопа; 16 – окулярная трубка оптического отвеса; 17 – пружинящая пластинка; 18 –
установочный винт цилиндрического уровня при алидаде вертикального круга; 19 – окно для
освещения уровня; 20 – поворотная призма
 НН1 – вісь рівня на алідаді горизонтального круга.
ZZ1 – вісь обертання інструмента.
hh1 – горизонтальна вісь теодоліта.
VV1 – візирна вісь зорової труби.

Перевірки і юстировки теодолітів

Взаємне розташування частин теодоліта повинно задовольняти
ряду геометричних умов, які витікають із принципу вимірювання
горизонтального і вертикального кутів. Для цього слід виконати
такі перевірки, додержуючись певної послідовності:
1. Вісь циліндричного рівня на алідаді горизонтального круга повинна бути перпендикулярною до
осі обертання інструмента, тобто НН1ZZ1 . Розташовують рівень за напрямом двох піднімальних
гвинтів і приводять рівень на середину. Після цього повертають алідаду на 180 і бульбашка рівня
не повинна відходити з нуль-пункту більше ніж на одну поділку. Якщо ця умова не виконується то
виконують юстування (виправлення) рівня. Для цього половина дуги відхилення виправляється за
допомогою підіймальних гвинтів, а друга половина за допомогою
виправних гвинтів рівня.Після цього перевірку повторюють.
Виконавши юстування, розташовують рівень в напрямі третього
підіймального гвинта і діючи цим гвинтом, виводять бульбашку
рівня на середину.

2. Візира вісь труби повинна бути перпендикулярною до осі

обертання труби, тобто hh1VV1 .
Кут “С” між фактичним положенням візирної осі і положенням яке
вона повинна займати за геометричною умовою, називається
колімаційною помилкою. Подвійна колімаційна помилка
дорівнює різниці відліків по горизонтальному кругу на одну і туж точку (М) при положенні
вертикального круга зліва і справа. 2С=КЛ-КПІ80. Величина 2С не повинна перевищувати
подвійної точності приладу.
Юстування виконують за допомогою виправних гвинтів сітки ниток. Для цього розраховують
вірний відлік за формулами КЛ-С або КП+С і за допомогою навідного гвинта алідади установлюють
на горизонтальному крузі розрахований відлік, в цей момент центр сітки ниток зміститься з точки
наведення, а за допомогою бокових виправних гвинтів сітки ниток переміщають центр сітки ниток
на точку наведення. Після цього перевірку повторюють.
 3. Горизонтальна вісь обертання труби повинна
бути перпендикулярною доосновної осі
обертання теодоліта, тобто hh1ZZ1 .
Для перевірки теодоліт установлюють на відстані
10-15 м від стіни будівлі .На стіні вибирають
високорозташовану точку А так, щоб кут нахилу
зорової труби до горизонту був не менше за 20,
візують на цю точку і проектують її вниз при двох положеннях вертикального круга і відмічають
проекції центра сітки а1 і а2 на стіні. Якщо точки а1 і а2 збігаються то умова виконана. Відстань
а1а2 не повинна перевищувати подвійної ширини бісектора сітки ниток. Якщо умова не
виконується то виправлення виконують в майстерні.

4. Горизонтальна нитка сітки повинна бути перпендикулярною до

вертикальної осі обертання теодоліта.
Перевірку можна виконати за допомогою виска, підвішеного на відстані
25-30 м . Якщо, після візування на нитку виска вертикальна нитка сітки
ниток суміститься з ниткою виска, то умову виконано. При невиконанні
умови необхідно зняти кришку, яка закриває виправні гвинти сітки
ниток, звільнити чотири кріпильні гвинти окуляра і повернути окуляр –
так, щоб вертикальна нитка сітки ниток сумістилась з ниткою виска.

5. Для вимірювання вертикальних кутів вигідно установити місце нуля вертикального круга рівним
або близьким до нуля. Наводять трубу на одну і туж точку при положенні вертикального круга
зліва, і справа і беруть відліки по вертикальному кругу. Перед наведенням на точку необхідно,
щоб бульбашка рівня на горизонтальному крузі теодоліта Т30 знаходилась на середині. Якщо вона
змістилась з середини тоді підіймальними гвинтами виводять бульбашку на середину. В
теодолітах Т5, 2Т5 перед взяттям відліків по вертикальному кругу навідним гвинтом алідади
вертикального круга 4 виводять бульбашку рівня на середину. Для виправлення МО обчислюють
кут нахилу за формулою =КЛ-МО=МО-КП і установлюють величину цього кута на вертикальному
крузі. В теодоліті Т30 цей відлік установлюється за допомогою навідного гвинта труби і
перестановкою сітки ниток в вертикальній площині, суміщають центр сітки ниток з точкою
візування. В теодолітах Т5, 2Т5 з рівнями при алідаді вертикального круга відлік =КЛ-МО=МО-КП
установлюють за допомогою навідного гвинта рівня при алідаді вертикального круга, а
виправними гвинтами рівня при алідаді вертикального круга приводять рівень на середину.

6. Компенсатор відлікової системи вертикального круга повинен забезпечувати незмінність відліку

на вертикальному крузі при нахилі осі обертання теодоліта, в межах 3 (перевірку оптичного
компенсатора виконують тільки для теодолітів Т5К, 2Т5К, 2Т5КП). Це означає, що при нахилі
вертикальної осі теодоліта в межах 3 і наведені труби на одну і туж точку, відлік по вертикальному
кругу не повинен змінюватись, тобто він повинен залишатись в межах точності відліку 0.1.
Приводять вертикальну вісь теодоліта в вертикальне положення за допомогою рівня на алідаді
горизонтального круга.
Наводять трубу на точку і беруть відлік по вертикальному кругу. Повертають теодоліт на 90
(циліндричний рівень на алідаді розташований перпендикулярно до напряму візирної осі зорової
труби) і нахиляють вертикальну вісь піднімальним гвинтом на 2-3 поділки рівня. Повертають
алідаду в попереднє положення, наводять зорову трубу на ту саму точку і беруть відлік по
вертикальному кругу. Потім знову нахиляють вертикальну вісь теодоліта ще на 2-3 поділки рівня, і
повторюють ті самі дії. Після цього двічі нахиляють вертикальну вісь теодоліта в протилежну
сторону. Різниця між п’ятьма відліками не повинна перевищувати 0.2. Якщо різниця перевищує
допуск, то виправлення виконують в майстерні.
7. Візирна вісь оптичного центрира повинна збігатися з віссю обертання теодоліта. Установлюють
теодоліт на штативі і приводять вертикальну вісь теодоліта в вертикальне положенням. Під
штативом горизонтально закріплюють аркуш міліметрового паперу і на ньому олівцем відмічають
точку, яка збігається з зображенням центра оптичного центрира. При повертанні алідади
зображення точки, відміченої на папері, не повинно зміщуватись з центра сітки оптичного
центрира більше 1 мм.
Така величина зміщення відповідає помилці центрування на місцевості, яка не перевищує 0.5 мм.
При більшій помилці зміщення необхідно виконати юстування. Юстування виконують в майстерні.

8. Візирні осі коліматорних візирів повинні бути паралельними до візирної осі зорової труби.
Перевірку виконують за допомогою предмета, розташованого на віддалі не менше 50 м. Якщо при
наведенні зорової труби на предмет коліматорним візиром зображення предмета в трубі буде
заміщене відносно центра сітки ниток зорової труби більше ніж 0.2 поля зору, то положення візира
рекомендується виправити. Для цього використовують чотири гвинти, які скріплюють візир з віссю
на 0.1-0.2 обороти і наводять зорову трубу на предмет. Повертають візир за азимутом до
суміщення його перехрестя з предметом, закріплюють гвинти і перевірку повторюють.

7. Будова, теодоліта Т30, 2Т30. Перевірки і юстування.

1– основа; 2 – виправний гвинт циліндричного рівня; 3,4 – закріпний і навідний гвинти алідади; 5 –
циліндричний рівень; 6 – навідний гвинт зорової труби; 7 – кремальєра; 8 – закріпний гвинт
зорової труби; 9 – вертикальний круг; 10 – окуляр зорової труби, над яким розташований приціл;
11 – окуляр відлікового мікроскопа; 12 – остов; 13 – підставка; 14 – закріпний гвинт лімба; 15 –
підйомний гвинт (3шт.)

8.Високоточні теодоліти, їх будова.

Високоточні теодоліти – це теодоліти, СКП вимірювання кутів яких mβ=0,5...1,0. Високоточні
теодоліти Т05 і Т1 використовують для вимірювання кутів у планових державних геодезичних
мережах 1-го й 2-го класів, а також як контрольно-вимірювальне обладнання для різних
дослідницьких і високоточних вимірювань, у будівництві й експлуатації особливо відповідальних
споруд. Найменша поділка круга лімба 10', ціна поділки відлікової системи 1".
10. Перевірки та дослідження високоточних нівелірів.
 Огляд нівеліра і рейок. При одержанні нівеліра і рейок виконавець повинен ретельно
оглянути і впевнитись у їх повній справності.
Під час огляду нівеліра звертають увагу на: справність всіх його частин; відсутність
хитань у підіймальних, закріпних і навідних гвинтах; відсутність іржі та раковин на
металічних частинах; видимі дефекти приладу.
Візуально перевіряють чистоту оптичних деталей зорової труби, контрастність і
чіткість одночасного зображення всіх ниток сітки, кінців бульбашки рівня і відлікового
барабану; плавність обертання окуляра і головки, яка переміщує фокусуючу лінзу;
можливість точного фокусування на вибраний предмет і на якість зображення, яке дає
труба.
Визначають справність дзеркала підсвітки рівня, якість роботи елеваційного гвинта і
механізму оптичного мікрометра, а також кріплення всіх рухомих частин нівеліра і
наявність стопорних гвинтів. Виправні гвинти повинні займати середнє положення.
Зміна нахилу зорової труби за допомогою елеваційного гвинта повинна бути плавною і
без зривів. Суміщення зображень кінців бульбашки повинно відбуватись поблизу
центральної частини віконця.
Барабан оптичного мікрометра повинен обертатись плавно і мати необхідне тертя, щоб
не сповзати при відліках 0 і 100.
Перевіряють справність штативу, оглядають, чи підходить становий гвинт до нівеліра.
Підтягують всі гвинти, гайки. Перевіряють стійкість штативу.
Повірка і регулювання обертання підіймальних гвинтів. При міцно закрученому
становому гвинті підіймальні гвинти підставки нівеліра повинні обертатись легко і
плавно. Якщо їх обертання затруднене чи навпаки – дуже легке, то необхідно
відрегулювати їх хід. Для цього:
- встановлюють нівелір на штативі, приводять у робоче положення і обертають
підіймальний гвинт доти, доки боковий зовнішній отвір підіймального гвинта не
суміститься з отвором внутрішньої гайки регулювання;
- шпилькою, яку вставляють у ці отвори, обертають весь гвинт до тих пір, доки його
обертання не буде нормальним. Після виправлення обертання першого підіймального
гвинта регулюють наступний. Регулювання підіймальних гвинтів здійснюють шляхом
деяких виправлень і проб ходу кожного гвинта.
Повірка плавності обертання нівеліра навколо вертикальної осі. Для визначення якості
обертання зорової труби нівеліра навколо вертикальної осі використовують
циліндричний рівень при трубі. Порядок виконання повірки такий:
- встановлюють нівелір на жорсткій основі і ретельно приводять його у робоче
положення по циліндричному рівню;
- приводять трубу у положення 1 і беруть відліки по кінцям бульбашки рівня;
- поступово обертають нівелір навколо вертикальної осі на 720˚. При цьому через кожні
60˚ беруть відліки на кінцях бульбашки рівня. Перед тим, як взяти відлік, рівню дають
заспокоїтись. У прямому ході трубу обертають за ходом годинникової стрілки, в
оберненому – проти. Розходження між відліками, одержаними у прямому і
зворотньому напрямах, на одних і тих же установках не повинні перевищувати 20 у
нівелірів типу Н-05.
Обертання нівеліра повинно бути легким і плавним, у протилежному випадку
необхідно провести чищення і змазування осей. Правила виконання чищення і
змазування осі нівеліра вказані в описі приладу. Необхідно лише пам’ятати, що:
- чищення і змазування вертикальної осі здійснюють у закритому чистому приміщенні,
запобігаючи потраплянню пилу і бруду на розібрані вісь і втулку нівеліра;
- вісь і втулку протирають тільки чистою, випраною матерією, трохи змоченою
очищеним бензином, а потім витирають насухо;
- вісь і втулку протирають годинниковим маслом. При температурах, нижчих ніж мінус
20˚С використовують годинникове масло для низьких температур чи зовсім залишають
без змазки.
Повірку і юстування круглого настановного рівня (чи двох циліндричних) здійснюють
таким чином:
- підіймальними гвинтами приводять бульбашку рівня у нуль-пункт;
- обертають нівелір навколо вертикальної осі на 180˚;
- якщо бульбашка (бульбашки) відхилились від середини більше ніж на 0,3 ділення
рівня, то його приводять у початкове положення, переміщуючи виправними гвинтами
рівня на половину дуги відхилення, а на іншу половину – підіймальними гвинтами;
- після цього знову обертають нівелір на 180˚;
- якщо бульбашка рівня знову зійде з нуль-пункта, то виконують повторне
виправлення. Як правило, після двох, трьох виправлень бульбашка рівня при повороті
на 180˚ залишається у нуль-пункті;
- після виправлень гвинти рівня повинні бути надійно закріплені.
Цю повірку виконують щоденно перед початком робіт.
Одна із ниток сітки повинна бути вертикальною. Повірку виконують у безвітряну
погоду або в приміщенні таким чином:
- на віддалі 10-15 м від виска встановлюють нівелір;
- ретельно приводять вертикальну вісь нівеліра по рівню у прямовисне положення;
- наводять вертикальну нитку сітки на нитку виска;
- якщо один кінець вертикальної нитки відходить від нитки виска більше, ніж на 0,5
мм, то виправляють установку сітки ниток. Попередньо необхідно від’єднати окулярну
частину від корпусу зорової труби;
- відкріпивши закріпні гвинти приблизно на один оберт, пластину з сіткою ниток
легенько повертають;
- після цього надівають окулярну частину на зорову трубу і провіряють положення
вертикальної нитки. Поступово добиваються того, щоб вертикальна нитка сітки строго
співпадала з виском;
- закріпивши гвинти, необхідно ще раз впевнитись, що положення вертикальної нитки
не порушилось. Після цього прикручують окулярну частину.
Перевірка встановлення осі бісектора. Вісь бісектора повинна бути перпендикулярна до
вертикальної осі. Порядок повірки такий:
- ретельно приводять вертикальну вісь обертання нівеліра у прямовисне положення;
- наводять точкою а горизонтальної нитки сітки на яку-небудь добре видиму точку, яка
розміщена на віддалі 10 м від нівеліра, точно сумістивши кінці бульбашки
циліндричного рівня і беруть відлік по барабану оптичного мікрометра з точністю 0,1
ділення. Відлік по барабану повинен бути близьким до 50;
- наводять точки б, в, г горизонтальної нитки бісектора на вибрану точку і беруть
відліки на барабані;
- розходження між півсумами (а-б)/2 не повинно перевищувати 1-2 ділення барабана.
Якщо розходження більше, то необхідно ще раз перевірити вертикальну нитку. При
розходженнях більше 2 ділень сітку ниток необхідно замінити.
^ До циліндричного рівня нівеліра Н-05 висувають дві вимоги:
- прямовисна площина, яка проходить через вісь рівня, повинна бути паралельною
прямовисній площині, яка проходить через візирну вісь зорової труби;
- величина кута ”i”, тобто проекції на прямовисну площину кута між віссю рівня і
візирною віссю труби, повинна бути менше 10˝.
Першу повірку у нівелірів Н-05 виконують перед виїздом на роботу. Її виконують
таким чином:
- встановлюють нівелір на віддалі 50 м від рейки, при цьому один підіймальний гвинт
повинен бути направлений у сторону рейки;
- ретельно приводять вертикальну вісь нівеліра у прямовисне положення;
- ретельно суміщують елеваційним гвинтом зображення кінців бульбашки рівня
циліндричного рівня і вводять у бісектор один зі штрихів рейки, записують відлік на
барабані;
- обертаючи підіймальні гвинти у різні сторони точно на два повних оберти кожним
гвинтом надають зоровій трубі боковий нахил. При цьому слідкують, щоб штрих
знаходився в бісекторі, а відлік на барабані мікрометра не змінювався;
- після цього нахиляють нівелір у другу сторону, обертаючи ті ж гвинти у протилежні
напрямки;
- якщо в обох випадках кінці бульбашки рівня не відхиляються або в двох випадках
зміщуються в одну сторону, то установка рівня правильна;
- коли при різних нахилах вони розходяться у протилежні боки більше ніж на одно
ділення, то виправляють установку циліндричного рівня боковими виправними
гвинтами. При виправленні поступово один гвинт обертають на вкручування, а другою
– на викручування. Юстування виконують методом наближень.
Приведемо приклад визначення паралельності прямовисних площин, які проходять
через вісь циліндричного рівня і візирну вісь зорової труби нівеліра.
Для контролю необхідно повторити всі виміри, закріпити горизонтальні виправні
гвинти і визначити, а якщо необхідно, то виправити кут i нівеліра. Другу точку,
визначення кута ”i”, виконують на початку польового сезону кожен день. Якщо на
протязі першого тижня виявиться, що юстування рівня не змінюється (зміна кута ”i”
менше 5″), то повірку виконують через 10-15 днів, при роботі у гірських районах і на
геодинамічних полігонах – через 7 днів.
Другу частину повірки можна виконувати трьома способами.
 У першому способі повірку кута ”і” виконують подвійним нівелюванням вперед з
кінців лінії довжиною 50 м. Для цього:
- на кінцях лінії забивають по одному костилю чи дерев’яному кілку з цвяхом;
- потім поряд з одним із костилів встановлюють нівелір, а на другому –рейку. Нівелір
встановлюють так, щоб окулярний кінець труби стояв від рейки на 2-3 см, при цьому
зорова труба повинна бути направлена на дальню рейку;
- приводять нівелір у робоче положення, встановлюють відліковий барабан мікрометра
на відліку 50 (при визначенні кута ”і” у нівеліра Н-05), наводять нівелір на більш
віддалену рейку, елеваційним гвинтом суміщають зображення кінців циліндричного
рівня і беруть відліки на основній і додатковій Досн і Ддод шкалам рейки. Відліки на
дальній рейці беруть по середній нитці нівеліра;
- після цього переносять нівелір до другого костиля і виконують аналогічні виміри.
Таким чином одержують відліки Досн, Ддод, Аосн, Адод. Перераховані дії складають
два півприйоми. Величину кута ”і” обчислюють за такими формулами
де А1, А2, Д1, Д2 - відповідно відліки на дальній і ближній рейках, одержані на першій
і другій точкам; L - віддаль між костилями (мм), виміряна віддалеміром нівеліра
При дослідженні нівелірів типу Н-05 виконують чотири півприйоми. Не знімаючи
нівелір, виконують всі обчислення і знаходять середнє значення кута ”і”. Розходження
між значеннями кута ”і”, одержані у півприйомах, не повинні перевищувати 3″ для
високоточних і 5″ для всіх решти типів нівелірів. Якщо середнє значення кута ”і”
більше 10″, то виправляють положення циліндричного рівня. Для цього елеваційним
гвинтом наводять бісектор на дальню рейку так, щоб був відлік, рівний
Повірку і виправлення виконують до того часу, доки величина кута ”і” не стане менше
10″. У випадку, якщо виправними гвинтами циліндричного рівня не можна зробити кут і
менше 10″, то його юстують, переміщуючи сітку ниток вверх-вниз вертикальними
виправними гвинтами. Юстування кута і у цьому випадку треба виконувати у майстерні.

11. Будова, перевірки і юстування нівелірів Н3, Н3К. Дослідження і перевірки рейок.
Перед виконанням перевірок нівеліра визначають: як працюють піднімальні, закріпні, навідні і
елеваційний гвинти нівеліра. Перевiрки:
1. Перевірка плавного обертання нівеліра навколо вертикальної осі. Нівелір повинен обертатись
навколо вертикальної осі вільно і плавно. Якщо умова не виконується, то верхню частину приладу
звільняють і знімають. Після цього чистять вісь і втулку і змащують вісь.

2. Вісь круглого рівня повинна бути паралельна до осі обертання нівеліра. Для перевірки цієї
умови установлюють круглий рівень у напрямі двох піднімальних гвинтів , і обертанням трьох
піднімальних гвинтів у протилежних напрямах приводять бульбашку рівня в нуль- пункт. Після
цього повертають верхню частину нівеліра на 180, бульбашка рівня повинна залишатись в нуль-
пункті, тобто умову виконано, якщо ні, то виправними гвинтами рівня зміщують бульбашку в нуль-
пункт на половину її відхилення. Другу половину відхилення бульбашки рівня зміщують
піднімальними гвинтами. Для контролю перевірку повторюють.

3. Перевірка правильності установки сітки ниток. Вертикальна нитка сітки повинна бути
паралельною до осі обертання нівеліра. Установлюють нівелір в робоче положення, а на віддалі
25–30 м від нівеліра підвішують висок і наводять на шнурок виска вертикальну нитку сітки, яка
повинна збігатися з ним, тоді умова виконується. Якщо умова не виконується, то виконують
юстування. Юстування рекомендується виконувати в майстерні, тому що завод гарантує виконання
цієї умови.

4. Головна перевірка геометричної умови. Візирна вісь труби повинна бути паралельною до осі
циліндричного рівня. (Визначення кута і). Перевірка виконується подвійним нівелюванням однієї
лінії методом “з середини” або “вперед” .

Для зменшення деформації рейок їх просушують і фарбують. всі рейки перед виконанням і в кінці
робіт підлягають дослідженню. Дослідженя:
1. Дослідження точності нанесення дециметрових поділок. Всі поділки на рейці повинні бути
нанесенні правильно. Помилка нанесення дециметрових інтервалів не повинна перевищувати
0,5 мм для нівелювання III класу і 1,0 мм для нівелювання ІV класу.
2. Визначення середньої довжини одного метра пари рейок. Дослідження виконують по
інтервалах рейок в прямому і зворотному напрямах. При зворотних вимірюваннях контрольну
лінійку повертають на 180.
3. Визначення різниці висот нулів чорної і червоної сторін рейок. На віддалі 30 м від нівеліра
забивають в землю башмак, або костиль, ставлять на нього рейку і беруть не менше чотирьох разів
відліки по чорній і червоній сторонах рейки. Потім утворюють різниці відліків по червоній і чорній
сторонах рейки і одержують різницю висот рейки.
4. Перевірка установки круглого рівня на рейках виконується за допомогою виска, кронштейна.

12. Кипрегель КН, його будова, перевірки.

Номограмний кіпрегель КН Основою кіпрегеля є широка лінійка до якої прикріплена допоміжна
лінійка . Допоміжна лінійка має паз, по якому пересувається масштабна лінійка для нанесення
знімальних точок. В колонці приладу прикріплений циліндричний рівень для приведення в
горизонтальне положення. Зорова труба дає пряме зображення предметів. Трубу фокусують
кремальєрним гвинтом. На колонці кіпрегеля закріплена осьова система. Нижня частина колонки
прикріплена гвинтами до основної лінійки приладу. На колонці розташований навідний гвинт
труби з закріпним гвинтом.
поле зору зорової труби кіпрегеля
Криві горизонтальних проекцій Д з коефіцієнтами 100 і 200 і криві перевищень, які залежно від
кута нахилу мають коефіцієнти К 10, 20, 100. В нижній частині поля зору труби розташована
початкова (основна) крива, від якої беруться відліки по рейці для визначення горизонтальних
проекцій і перевищень.
Перевірки
1. Скошений край лінійки кіпрегеля повинен бути прямою лінією, а її нижня поверхня – площиною.
2. Допоміжна лінійка кіпрегеля на різних віддалях від основної повинна бути паралельною до
скошеного краю основної лінійки.
3. Вісь циліндричного рівня на колонці кіпрегеля повинна бути паралельною до нижньої площини
лінійки.
4. Вертикальна нитка сітки повинна бути перпендикулярною
до осі обертання труби.
5. Візирна вісь зорової труби повинна бути
перпендикулярною до осі обертання труби.
6. Вісь обертання зорової труби повинна бути паралельною
до нижньої площини лінійки.
7. Колімаційна площина зорової труби повинна проходити
через скошений край лінійки або повинна бути паралельна
до нього.
8. Відлік перевищень по рейці за відповідними кривими
можна виконувати тільки після установлення місця нуля МО
вертикального круга в межах 1.
9. Вісь циліндричного рівня на трубі кіпрегеля повинна бути паралельною до візирної осі труби.
Дослідження коефіцієнта горизонтальних проекцій виконується так, як ниткового оптичного
віддалеміра.
13. Загальні відомості про електронні та лазерні нівеліри. Їх технічна характеристика та будова.
Нівеліри поділяються на : оптичні, електронні та лазерні. Електронні - сучасні багато функціональні
геод прилади зо поєднують функції високоточного оптичного нівеліра, електронного пристрою і
вбудованого програмного забезпечення для обробки отриманих вимірів. Основна відмінна
особливість електронних нівелірів це вбудований електронний пристрій для взяття відліків з
високою точністю. Застосування дозволяє виключати особисті помилки виконавця і прискорити
процес вимірювань. Ці нівеліри можуть використовуватись в несприятливих умовах. Для роботи
застосовують спеціальні рейки. Останнім часом на будівництві застосовують лазерні нівеліри і
прилади вертикального проектування тобто пристрої що використовують лазерний промінь
відносно якого можна здійснювати різні визначення і побудову.
Серед виробників таких нівелірів є : Leica, Sokkia, PLS, Adatec. Нівеліри поділяються на дві групи :
ротаційні, проекційні. Ротаційні- призначені для робіт на великих буд майданчиках з
використанням приймачів лазерного випромінювання. Радіус дії досягає 300м. Проекційні- з
видимим променем широко застосовується в будівельних і оздоблювальних роботах, вони
компактні та прості в роботі.
Середня квадратична помилка, визначення перевищення на 1 км ходу: 
1) з інварними рейками - 0.7мм
2)з складними рейками - 1.3мм
3) з складними шашковими - 2мм

Точність вимірювання віддалі: 

1) 25мм
2)30мм
3)0.3м=30см

Точність відліку за допомогою рейки :

1) висота - 0.1 м
2) віддаль - 10 мм
3) тривалість вимірювання - 2 сек

Зорова труба :
Збільшення - 25 карат 
Діаметр обєктива - 40 мм
Поле зору на 100 м - 2м

14. Загальні відомості про електронні та лазерні теодоліти. Їх технічна характеристика та будова.
Електронні теодоліти - теодоліти, оснащені мікропроцесором і дисплеєм для відображення всіх
отриманих даних. Ці теодоліти набагато простіше у використанні ніж оптичні. Вбудовані
обчислювальні функції спрощують і прискорюють роботу геодезиста. Більшість приладів
забезпечено датчиком кута нахилу, який автоматично компенсує нахил вертикальної осі. Сучасні
електронні теодоліти мають міцний водонепроникний корпус, що дозволяє працювати з
геодезичними приладами при несприятливих погодних умовах і в умовах сильної запиленості.
Теодоліти з лазерним покажчиком це ті ж електронні теодоліти, але з вбудованим лазерним
випромінювачем який спрощує наведення на ціль.
За точністю, на високоточні, із середньою квадратичною похибкою вимірювання кута одним
прийомом до 1 ", точні - 2-5" і технічні - 15-60 ". В основному теодоліти випускаються з
компенсаторами, що усувають помилки, викликані нахилом приладу під час роботи.
15. Загальні відомості про електронні тахеометри. Технічні характеристики віддалемірів різних
фірм. Будова тахеометрів, принцип роботи.Тахеометр — електронно-оптичний інструмент, що
використовується у сучасній геодезії, призначений для вимірювання горизонтальних і
вертикальних кутів, віддалей та перевищень, тобто для виконання планово-висотної зйомки
місцевості полярним способом.Тахеометри використовуються для визначення планових
координат і перевищень точок місцевості при топографичній зйомці місцевості, при розбивочних
роботах, виносі на місцевість планових координат і висот проектних точок. Сервопривідні
тахеометри можуть використовуватись для більш складних задач.Приклад такого тахеометра-
робота — Leica TS30 з кутовою точністю 0,5′, здатністю виконувати 5 000 вимірювань і здійснити
180°-й оборот зорової труби і алидады всього за одну . Nikon DTM-322 (кутова точність 5′): якісна
оптика, мала вага, одновісьовий компенсатор, замість акумуляторів можна використовувати
звичайні 1,5 V батарейки, найбільша дальність вимірювання в режимі призми 2 300 м. Більш
точний будівельний тахеометр Trimble M3 DR, кутовий з точністю до 5′, двухосевым
компенсатором, дальністю на рейку-відбивач 3 000 м, акумулятором на безперервну роботу
протягом 8 годин, наявність bluetooth .Класом вище йдуть інженерні тахеометри, приміром, Sokkia
SET1X: 1′ кутова точність, высокоразрядный кольоровий сенсорний дисплей, дальність
вимірювання на відбивач 5 000 м, двовісний компенсатор, два літієвих акумулятора на 14 годин
безперервної роботи, bluetooth, USB-порт, картридер, ОС Windows Принцип роботи електронного
тахеометра ґрунтується або на фазовому методі, або, у більш сучасних моделях, на імпульсному
методі. Перший метод полягає в різниці фаз між що проектується і поверненими променями,
другий — на час, за який лазерний промінь проходить від тахеометра до відбивачу і повертається
назад. Дистанція, на якій прилад здатний працювати в безвідбивному режимі, залежить від
офарблення поверхні, на яку проектується промінь — світлі і гладкі поверхні збільшують дистанцію
роботи тахеометра порівняно з темними в кілька разів, проте вона не перевищить 1 000 — 1 200 м.
Лінійна дальність вимірювання у відображає режимі — не менше 5 000 м.

16. Сутність GPS спостережень. Прилади для визначення координат точок.

GPS-приймач обчислює власне місцезнаходження, вимірюючи час проходження сигналу від GPS-
супутників. Кожен супутник постійно надсилає повідомлення, в якому міститься інформація про
час, точку орбіти супутника, з якої було надіслано повідомлення (ефемерида), та загальний стан
системи й приблизні дані орбіт усіх інших супутників системи GPS (альманах). Ці сигнали
розповсюджуються зі швидкістю світла в космосі (і з трохи меншою швидкістю — в атмосфері).
Приймач визначає час затримки в надходженні сигналу та обчислює відстань до супутників,
виходячи з якої, застосувавши метод трилатерації, визначає своє місце[1]. Отримані координати
перетворюються в наочну форму (широта та довгота чи положення на карті) та відображаються
користувачеві.
Теоретично для визначення власних координати достатньо визначити відстань до трьох
супутників. Однак для обчислення положення необхідно знати час із високою точністю. Щоб
усунути потребу в високоточному годиннику, отримують
інформацію з 4-х чи більше супутників, тобто, GPS-приймач
використовує чотири параметри для обчислення чотирьох
невідомих: x, y, z та t. У деяких окремих випадках можна
обійтися меншою кількістю супутників. Якщо заздалегідь
відома одна змінна (наприклад, висота над рівнем моря
човна в океані дорівнює 0), приймач може обчислити
положення, використовуючи дані з трьох супутників. Також
на практиці приймачі використовують різну допоміжну
інформацію для обчислення положення з меншою точністю
в умовах відсутності одразу чотирьох супутників

Геодезія.

1. Системи координат, які застосовуються в геодезії: географічні і прямокутні. Загальні відомості

про зональну систему плоских прямокутних координат Гаусса - Крюгера.
РР1 – вісь обертання Землі.
Місцезнаходження точки визначається географічними координатами: широтою і довготою. За
методом визначення географічні координати можуть бути астрономічними і геодезичними.
Географічною широтою називається кут, утворений прямовисною лінією в даній точці і площиною
екватора. Географічною довготою 9 називається двогранний кут, утворений площиною
географічного меридіана даної точки з площиною Грінвіцького меридіана.
Прямокутні координати. В системі координат беруть на площині дві прямі XX і УУ, які
перетинаються під прямим кутом, і їх називають осями координат.
Загальні відомості про зональну систему плоских прямокутних координат Гаусса-Крюгера. Гаусс
запропонував спроектувати поверхню Землі на циліндр. Застосовуючи проекцію Гаусса, поверхню
Землі поділяють меридіанами на частини, які називаються зонами. В нашій країні різниця довгот
на зони встановлена 6 і 3. Відлік зон ведуть на схід від нульового меридіана. Меридіани, які
проходять по- середині зон, називаються осьовими меридіанами. В проекції Гаусса кожна зона
проектується на циліндр окремо. Розгортають циліндр в площину вся зона вийде у вигляді
плоского зображення . Осьовий меридіан зони на площині відобразиться без спотворень. Лінія
екватора зони відобразиться на площині прямою лінією.

2. Види масштабів: числовий, лінійний і поперечний. Масштаби топографічних планів і карт.

Точність масштабів.
Чисельний.масштабом називається відношення довжини лінії на карті до довжини відповідної
лінії на місцевості. Наприклад: 1:25000, 1:10000, 1:5000. Зображення на карті більше, якщо
знаменник масштабу менший і навпаки. За допомогою чисельного масштабу на практиці
розв’язують дві наступні задачі:
1. Знаючи довжину лінії на місцевості, вирахувати ту довжину, яку вона повинна мати в даному
масштабі на плані.
2. Знаючи довжину лінії на плані, вирахувати її довжину на місцевості.
Лінійний масштаб. розв’язання двох попередніх задач не вдаються до множення та ділення, а
користуються спеціальною графічною
побудовою, яка називається лінійним
масштабом. Для побудови лінійного
масштабу беруть пряму лінію АВ і на
ній декілька разів, відкладають
відрізок АС, переважно 2 см. Це
відрізок основа масштабу. Перший
поділяють на десять рівних частин. За
допомогою такого масштабу сотні і
десятки метрів відраховуються
безпосередньо, а окремі метри
оцінюються приблизно. Якщо потрібно виміряти на карті віддаль між
точками А і В, то для цього вимірник прикладають до точок А і В карти, а потім прикладають
вимірник до лінійного масштабу. Поперечний масштаб. Щоб підвищити точність вимірювання
використовують поперечний масштаб. За допомогою поперечного масштабу можна не оцінювати
приблизно, а вимірювати і відкладати з точністю 0,01 основи масштабу.

3. Азимути прямий і зворотний. Зближення меридіанів.

Азимутом лінії місцевості в даній її точці називається кут, відрахований за ходом годинникової
стрілки від північного напряму географічного меридіана до напряму даної лінії місцевості.
Величина азимута змінюється від 0 до 360 за годинниковою стрілкою. Азимут лінії МN в точці М,
на початку лінії, називають прямим, а в точці N – зворотним азимутом лінії МN.
Кут  між меридіаном Пн1Пд1 і лінією Пн2Пд2 – називають зближенням меридіанів  = lsin. В
східній половині зони зближення меридіанів називається східним і супроводжується знаком плюс,
а в західній половині зони зближення меридіанів називається західним і супроводжується знаком
мінус.
 4. Дирекційний кут. Зв’язок поміж азимутом і
дирекційним кутом. Магнітний азимут. Зв’язок
поміж азимутом, магнітним азимутом і
дирекційним кутом напрямку. Румби.
Кут, утворений даною лінією з напрямом,
паралельним осьовому меридіану - дирекційний кут.
Дирекційний кут відраховують від північного напряму
осьового меридіана або лінії, паралельної до
осьового меридіана, за ходом годинникової стрілки від 0 до 360.
Румби. Кут, утворений даною лінією з найближчим напрямом осьового меридіана (або лінії,
паралельної осьовому меридіану), називається румбом. Величина румба обов’язково повинна
супроводжуватись назвою відповідного напряму. Назва румба і його величина пишуться разом.
Румби бувають прямі і обернені. Румб більше 90 не буває.

Зв’язок між азимутом і дирекційним кутом напряму. Дирекційний кут відрізняється від азимута
рівного на кут . Кут , який є різницю між азимутом лінії в якій-небудь точці і дирекційним кутом
цієї лінії, називається зближанням меридіанів.
Магнітний азимут. Магнітний азимут кут , утворений північним напрямом магнітного меридіана і
напрямом на дану точку. Магнітний азимут відраховують від північного напряму магнітного
меридіана за ходом годинникової стрілки.
Зв’язок між азимутом, магнітним азимутом і дирекційним кутом.

А = Ам + 
Ам =  – ( – )
 = Ам + ( – )
5. Загально-географічні та тематичні карти. Державний
масштабний ряд топографічних карт та планів.
Географічні карти за своїм призначенням, масштабом і змістом
поділяють на загальногеографічні і тематичні. На
загальногеографічних картах зображують фізико-географічні
елементи рельєфу, гідрографії, грунтово- рослинного покриття,
населені пункти, кордони, дороги. За масштабом топографічні карти
поділяють на: великомасштабні (1:2000, 1:5000, 1:10000);
середньомасштабні (1:25000, 1:50000, 1:100000); дрібномасштабні
(1:200000, 1:500000, 1:1000000).
6. Прямокутне розграфлення, розміри аркушів і номенклатура планів
1: 5 000, 1: 2 000, 1: 1 000, 1: 500.
1:5000 дiлять на 4 частини i отримують 1:2000. Кожна частина
позначається великими літерами азбуки А, Б, В, Г. Розміри квадрата 50
 50 см. 1:2000 дiлять на 4 частини i отримують 1:1000. Кожна частина
позначається I,II,III,IV . Розміри квадрата 50  50 см. 1:2000 дiлять на 16 частини i отримують 1:500.
Кожна частина позначається вiд 1 до 16. Розміри квадрата 50  50 см.

7. Основні форми рельєфу, його характерні лінії, точки, форми і стрімкість схилів. Горизонталі та
їх властивості. Висота перерізу рельєфу, закладення горизонталей. Підписи горизонталей, напів
горизонталі, бергштрихи.
Висоти називають додатними формами рельєфу(гора,сiдловина,горб,хребет), а впадини
від’ємними(улоговина,лощина,яр,долина).
Гора –конусоподібна висота. Найвища точка гори вершина. Бокові поверхнi схили.
Горб – невеличка гора з висотою до 200 м.
Хребет – висота, витягнута в одному напрямку.
Сідловина – знижена частина вододілу.
Улоговина – замкнута впадина.
Лощина – витягнуте заглиблення, яке знижується в одному напрямку.
Долина – це лощина з схилами і дном.
стрімкость схилу відрізняють – пологий схил, стрімкий і обривистий. Дуже стрімкий схил – обрив.
Місцевість ділять на рівнинну, горбисту і гірську. Рівнини характеризуються невеликим
коливанням висоти. Горбиста місцевість – рівнини з горбами до 200 м. Гори поділяють на: високі –
3000 м і більше; середні – до 2000 м; низькі – до 800 м.
Рельєф місцевості зображують горизонталями з умовними знаками. Горизонталлю називається
лінія, яка з’єднує точки однакової висоти. Де стрiмкiший схил там бiльше горизонталей. основні
висоти перерізу рельєфу: Масштаб: 1:2000 – 1:5000 – 0,5 м; 1,0 м; 2,0 м; 1:10000 – 1,0 м; 2,0 м;
1:25000 – 5,0 м; 10,0 м.

8. Встановлення теодоліта над точкою. Порядок вимірювання горизонтальних кутів та напрямів:

способом прийомів, способом кругових прийомів.
Перед вимірюванням горизонтальних кутів необхідно в кожній вершині кута установити теодоліт в
робоче положення, тобто виконати центрування, нівелювання і установити зорову трубу для
візування за оком спостерігача.
1. Центрування теодоліта. Точність центрування теодоліта залежить від точності вимірювання кутів
і регламентується відповідними інструкціями. Центрування теодоліта з точністю 0,3 см можна
виконати за допомогою виска. Для цього установлюють теодоліт над точкою (рис. 76) приблизно,
а потім пересувають основу приладу на штативі до точного збігу кінця виска з точкою і затискають
становий гвинт. Центрування теодоліта за допомогою оптичного центрира виконують в такій
послідовності:
а) установлюють штатив з теодолітом приблизно над центром пункту і закріплюють штатив у
землю;
б) не звертаючи уваги на рівень, за допомогою підіймальних гвинтів наводять центр сітки ниток
оптичного центрира на точку, яка фіксує центр пункту;
в) не зрушуючи штатив з місця і не рухаючи підіймальні гвинти підставки, а змінюючи тільки
довжину ніжок штатива, нівелюють теодоліт за допомогою рівня на алідаді горизонтального круга;
г) точно нівелюють теодоліт за допомогою підіймальних гвинтів і ліквідують неточне суміщення
сітки центрира з центром пункту невеликим переміщенням підставки приладу на штативі;
д) перевіряють точність центрування обертанням приладу навколо вертикальної осі на 180°.
2. Нівелювання теодоліта, тобто приведення основної осі теодоліта в вертикальне положення.
3. Установка труби для візування, тобто установлюють трубу за оком спостерігача і за предметом
(фокусування труби).
Спосіб прийомів
Під час вимірювання кута потрібно закріпити лімб і відкріпити алідаду, навести трубу на точку С,
закріпити алідаду і трубу, навідними гвинтами алідади і труби навести центр сітки ниток точно на
низ віхи (рис. 78, б). Перед точним наведенням центра ниток, акуратно фокусують трубу і
добиваються, щоб не було паралаксу сітки ниток. Наведення навідними гвинтами повинно
закінчуватись на вгвинчування. Після наведення беруть відлік за лімбом 1 і записують в журнал
(табл. 1). Відкріплюють алідаду, наводять трубу на точку А, тобто на задню точку, закріплюють
алідаду і трубу і навідними гвинтами на вгвинчування наводять центр сітки ниток на низ віхи і
беруть відлік за лімбом 2. Різниця відліків (1–2) дорівнює величині кута. Описані дії складають
один напівприйом. Для контролю і для вилучення інструментальних помилок кут вимірюють
двома напівприйомами. Для виконання другого напівприйому лімб переставляють на декілька
градусів і змінюють положення вертикального круга. Спостереження кута виконують в вище
описаній послідовності. Два напівприйоми, виконанні при положенні вертикального круга КЛ і КП,
складають один прийом. Із двох кутів, одержаних з напівприйомів, виводять середнє, якщо
різниця між напівприйомами не перевищує подвійної точності теодоліта (для теодоліта Т-30
допуск 1¢).
Спосіб кругових прийомів
Суть цього способу полягає в тому, що інструментом, установленим в точці Р (рис. 79), при
нерухомому лімбі вимірюють напрями РА, РВ, РС, РD, тобто наводять трубу послідовно на точки А,
В, С, D і беруть відліки. Різниці значень відліків на ці напрями будуть відповідати величинам кутів,
утворених цими напрямами. Напрямок, від якого починають спостереження, називається
початковим напрямом. Цим способом рекомендується вимірювати кути, якщо на пункті три і
більше напрямів. Спостереження переважно починають при крузі зліва (КЛ), за початковий напрям
вибирають найбільш віддалену точку, але добре видну. Установлюють на лімбі відлік, близький до
0°, і закріплюють алідаду, відкріплюють лімб і наводять центр сітки ниток на початкову точку.
Закріплюють лімб і беруть відлік. Відкріплюють алідаду, наводять трубу за годинниковою стрілкою
на точку В і виконують ті самі дії, потім наводять послідовно трубу на точки С і D і в кінці знову
наводять трубу на початковий пункт і беруть відлік.
Всі відліки записують в журнал (табл. 2). Повторне наведення на початкову точку називається
замиканням горизонту. Кожне наведення на точки потрібно виконувати навідним гвинтом алідади
при нерухомому лімбі на вгвинчування.
Різниця між першим відліком на початковий пункт і останнім не повинна перевищувати подвійної
точності відліку даного теодоліта. Описані дії складають напівприйом. Переводять трубу через
зеніт і виконують другий напівприйом. Наводять трубу на початкову точку А і спостереження
повторюють в тій же послідовності, але проти годинникової стрілки. Після закінчення прийому
обчислюють величину подвійної колімаційної помилки: 2С = КЛ – КП+-180° для кожного напряму.
Коливання значення 2С, D(Л – П) не повинно перевищувати подвійної точності відліку даного
теодоліта.

9. Державні геодезичні мережі, геодезичні мережі згущення. Планові і висотні знімальні

мережі: призначення, способи побудови, точність. Закріплення на місцевості точок Державної
геодезичної мережі.
Геодезичну мережу поділяють на державну, мережі згущення і знімальні мережі. Державну
геодезичну мережу поділяють на 1, 2 і 3 класи . Вона є головною геодезичною основою
топографічних зйомок. Геодезичні мережі згущення прокладають з метою згущення геодезичних
мереж до густоти. Знімальні мережі і мережі згущення є основою для знімання. Теодолітні ходи є
одним із видів побудови знімальних геодезичних мереж.
Планові знімальні мережі.
Планові знімальні мережі розвивають від пунктів державних геодезичних мереж і мереж
згущення. Пункти планових знімальних мереж визначають прокладанням теодолітних і
мензульних ходів, прямими, зворотніми, комбінованими засічками, побудовою знімальних
мікротріангуляційних мереж, а також, в разі необхідності, з допомогою GPS-спостережень.
Висотні знімальні геодезичні мережі. Подальше згущення висотних геодезичних мереж
здійснюється створенням висотних знімальних мереж. Створюють висотні знімальні геодезичні
мережі технічним або тригонометричним нівелюванням.
10. Сутність і призначення теодолітних ходів. Види теодолітних ходів. Складання проекту,
рекогностування і закріплення точок ходу.
Теодолітний хід – геодезична побудова, закріплена на місцевості у вигляді лінії з сторонами та
кутами повороту. Теодолітний хід бувае замкнутий(якщо точки повороту утворюють замкнутий
многокутник) і розімкнутий (навпаки). Розімкнуті теодолітні ходи повинні починатися і
закінчуватися точками, координати яких відомі. Для складання проекту теодолітних ходів на
картах використовують карти найбільших масштабів територii . Додержуються довжини ходів і
сторін . Теодолітні ходи повинні прокладатись в місцях, зручних для вимірювання ліній.
Рекогностування теодолітних ходів – вибір точок повороту ходу на місцевості і їх закріплення. Хід
може бути
зімкнутим, тобто коли перша точка ходу є водночас і останньою.
розімкнутим, хід починається з вихідної точки та напрямку, від якого будуть відкладатись кути, та
завершується на іншій точці з уже відомими координатами та ще одним напрямком.
висячим- хід закінчується на точці без відомих координат (не велика точність, застосовують на
малих територіях, до 300 м).
Ходи також можуть знаходитись в умовній системі координат, у такому разі не потрібно
прив'язуватись до опорних пунктів.
11.Вимірювання горизонтальних кутів, довжин ліній теодолітного ходу.
Прив’язка ходів до вихідних геодезичних пунктів.

Для зручності візування в точках А і С (рис. 78, а) установлюють віхи. Віхи

установлюють вертикально і в створі ліній. Порядок наведення труби на
точки А і С залежать від того, який кут будемо вимірювати – лівий чи правий
за ходом. При вимірюванні правого кута спочатку візують на передню точку
С, а потім на задню А, а при вимірюванні лівого за ходом кута спочатку
візують на задню точку А, а потім на передню точку С.
Під час вимірювання кута потрібно закріпити лімб і відкріпити алідаду,
навести трубу на точку С, закріпити алідаду і трубу, навідними гвинтами
алідади і труби навести центр сітки ниток точно на низ віхи (рис. 78, б).
Перед точним наведенням центра ниток, акуратно фокусують трубу і
добиваються, щоб не було паралаксу сітки ниток. Наведення навідними
гвинтами повинно закінчуватись на вгвинчування. Після наведення беруть
відлік за лімбом 1 і записують в журнал (табл. 1). Відкріплюють алідаду,
наводять трубу на точку А, тобто на задню точку, закріплюють алідаду і
трубу і навідними гвинтами на вгвинчування наводять центр сітки ниток на
низ віхи і беруть відлік за лімбом 2. Різниця відліків (1–2) дорівнює величині
кута. Описані дії складають один напівприйом. Для контролю і для
вилучення інструментальних помилок кут вимірюють двома
напівприйомами. Для виконання другого напівприйому лімб переставляють
на декілька градусів і змінюють положення вертикального круга.
Спостереження кута виконують в вище описаній послідовності. Два
напівприйоми, виконанні при положенні вертикального круга КЛ і КП,
складають один прийом. Із двох кутів, одержаних з напівприйомів, виводять
середнє, якщо різниця між напівприйомами не перевищує подвійної точності
теодоліта (для теодоліта Т-30 допуск 1).
13. Пряма і обернена геодезичні задачі, виведення формул, застосування.
суть ПГЗ полягає у визначенні координат другої точки по відомим координатам першої
точки, по відомій відстані і по відомому дирекційному куту. 

Прирости координат можуть бути додатні і від'ємні в залежності від чверті в якій
знаходиться лінія. Прирости координат і координат початкової точки можна
визначити кінцевої точки за формулою

Суть ОГЗ полягає у

визначенні
довжини відрізка
та дирекційного кута
за відомими координатами початкової і кінцевої точки. 

14. Обчислення приростів координат і їх нев’язок в теодолітних ходах. Абсолютна і відносна

нев’язки ходу, допуски. Зрівнювання приростів координат і обчислення координат вершин
ходу.
Обчислення приростів координат і лінійної нев’язки в приростах координат замкнутого
теодолітного ходу Х = dcos і Y = dsin, обчислюють прирости прямокутних координат. “fs“
називається абсолютною лінійною нев’язкою, а fx і fy – нев’язками в приростах координат. Fабс =
2 1
√f +f 2y. fвід величина не повинна перевищувати довжини ходу.
x
1000
Обчислення приростів координат і лінійної нев’язки в приростах координат розімкнутого теодолі
тного ходу та обчислення координат Прирости координат в розімкнутому теодолітному ході
обчислюють за формулами Х = dcos і Y = dsin. Знаючи практичну і теоретичну суми приростів
координат, обчислюють не’вязки в приростах координат за формулами: fx = ХП – ХТ; fy =
2 2 1
YП – YТ . Fабс = f x +f y . fвід ≤
√ .
1000
15. Поняття про геометричне і тригонометричне нівелювання. Державна нівелірна мережа, її
призначення і стисла характеристика. Закріплення нівелірних ліній.Нівелювання - це визначення
перевищень між точками земної поверхні, а також визначення висот точок відносно прийнятої
початкової поверхні. 
Геометричне нівелювання - це визначення висот точок горизонтальним променем, виконується за
допомогою нівеліра і нівелірних рейок. 
h=a-b
Тригономертичне нівелювання застосовують для визначення висот точок розміщених на великих
відстанях одна від одної на великих відстанях вигірській місцевості. Виконується за допомогою
теодоліта. Перевищення між точками знаходять з розв'язання прямокутного трикутника який
створений похилим променем. 
d=D*cos a
h=d*tg a

16. Нівелювання IV класу. Порядок роботи на станції: обробка журналів, посторінковий і

посекційний контроль.
Нівелювання ІV класу виконують для точностi нівелірної мережі ІІІ кл. При нівелюванні IV кл.
застосовують нівеліри із збільшенням труби 25х . Можуть застосовуватись нівеліри Н-3, Н-3К і інші
рівноточні . застосовують шашкові двосторонні рейки , у яких помилка не перевищує 1,0 мм.
Довжина ходу не повинна перевищувати 50 км . Помилка в ході (20 L ) мм. Висота візирного
променя над поверхнею землі повинна бути 0,2 м. Під час спостережень нівелір необхідно
закривати від сонячних променів. Послідовність спостережень на станції:
1. Установлюють нівелір посередині між рейками в робоче положення.
2. Наводять трубу нівеліра на чорну сторону задньої рейки, беруть відліки по віддалемірнiй і
середній нитці і усі відліки записують в журнал.
3. Наводять трубу нівеліра на чорну сторону передньої рейки і беруть відліки.
4. Повертають передню рейку червоною стороною до нівеліра і беруть відлік.
5. Наводять трубу на червону сторону задньої рейки і беруть відлік.
В кінці секції і в кінці ходу виконують контрольні обчислення.
Контроль на станції:
Обчислюють:
-віддаль до задньої і передньої рейок
-п’ятки передньої і задньої рейок
-перевищення по чорній і червоній сторонах рейок
-різницю п’яток рейок
-середнє перевищення.

17. Прив’язка нівелірних ходів, передача відміток через перешкоди. Зрівнювання перевищень і
обчислення відміток реперів нівелювання IV класу.
Передача висот через перешкодиДля передачі перевищень через перешкоди (ріки, озера, болота)
закладають два репери А і В . Перевищення між точками А і В визначають з двох станцій. Після
установки нівеліра беруть відліки по двох сторонах ближньої, а потім дальньої рейок. Після цього
переїжджають на другий берег. Установлюють нівелір на станції і беруть відліки. Різниця
перевищень між точками А і В, не повинна перевищувати 10 мм на кожні 100 м.
Прив’язка нівелірних ходів Якщо починають і закінчують секцію на
ґрунтових реперах, необхідно нівелювати ґрунтові репери, стінні
репери. Кожний раз роблять рисунок установки рейки в журнал.
Для прив’язки використовують підвісну рейку. Довжина підвісної
рейки 1 м. При відсутності підвісної рейки проектують
безпосередньо на стіну три горизонтальні нитки сітки зорової труби
нівеліра і одержані точки на стіні. Потім вимірюють рулеткою
віддалі. Результати записують в журнал.

18. Сутність тахеометричного знімання, застосування. Прокладання тахеометричних ходів,

контроль, допуски при вимірюванні кутів, ліній, перевищень.Для одержання плану місцевості з
рельєфом необхідно виконати горизонтальну зйомку тобто нанести на план всю ситуацію і
контури і вертикальну зйомку для одержання відміток точок, щоб провести горизонталь.
Тахеометрична зйомка виконується за допомогою теодоліта або тахеометра. Суть горизонтальної
зйомки в застосуванні полярного методу. При якому необхідно виміряти полярний кут і полярну
відстань. Полярні кути прийнято виміряти по напряму руху стрілки годинника. За величиною кута і
відстанню до точки будують на плані точки знімання за допомогою транспортира і вимірника. При
визначенні відміток цих точок вимірюють кути нахилу теодолітом при одному положенні
вертикального круга. 
Перевага- швидке знімання, мало польових робіт в порівнянні з камеральними. 
Недоліки- "кіт у мішку".
Тахеометрична зйомка може бути суцільною або маршрутною. Для тахеом.зйомки
використовують ДГМ якщо їх не достатньо то виконують згущення тобто збільшення кількості
пунктів

19. Знімання контурів і рельєфу при тахеометричному зніманні, запис і обчислення в журналі,
ведення абрису. Складання плану..Знімання місцевих предметів, контурів і рельєфу місцевості
проводять, як правило, полярним способом, а в деяких випадках - кутовими
засічками.Перевищення між тахеометричною станцією та точками місцевості визначають
тригонометричним нівелюванням. На рівнинній місцевості перевищення можна визначати
методом геометричного нівелювання, для чого візирну вісь труби теодоліта встановлюють у
горизонтальне положення. Горизонтальні й вертикальні кути вимірюють при одному положенні
вертикального круга - КЛ, відстані від приладу до рейкових точок визначають за допомогою
ниткового віддалеміра.Навколо кожної тахеометричної станції набирають рейкові (пікетні) точки.
Кількість таких точок залежить від характеру рельєфу, складності ситуації, масштабу знімання і
прийнятої висоти перерізу рельєфу.У графі "Примітка" журналу тахеометричного знімання
вказують місце розташування рейкової точки, характер рельєфу в даній точці та інші відомості,
необхідні при складанні плану. Якщо рейкова точка характеризує тільки контур предмета ситуації,
то при її зніманні відлік по вертикальному кругу не беруть.Для кожної рейкової точки за
допомогою мікрокалькулятора або тахеометричних таблиць визначають горизонтальне
прокладання і перевищення.У процесі знімання на кожній станції одночасно з польовим жур-
налом ведуть абрис - схематичне креслення місцевості. На абрис за горизонтальними кутами й
відстанями наносять усі рейкові точки й контури місцевості, між сусідніми рейковими точками
стрілками показують напрями схилів (стоку води), пунктирами - лінії вододілів та водозливів,
горизонталями відображають окремі чітко виражені форми рельєфу. Ситуацію на абрисах
показують умовними знаками з пояснювальними написами, приблизно дотримуючись масштабу
знімання. Для кожної станції абрис виконують на окремому аркуші паперу.

20.Суть мензульного знімання. Випадки застосування мензульної зйомки. Комплект приладів

для мензульного знімання. Мензула — це геодезичний інструмент у вигляді пристосування, що
стоїть на штативі з трьох або чотирьох ніг. . Це пристосування або планшет, зроблений з дошки, що
стоїть на штативі. Стіл покритий білим ватманом і кріпиться до штатива за допомогою мензульной
коробки. Забезпечується планшет пристосування візирним приладом у вигляді кипрегеля або
алидади, схилом і компасом. Верхній корпус мензули обертається на нижньому підставі з
допомогою закріплювальні і навідних гвинтів. Кипрегелем візують точки місцевості, будь то гора,
річка, перехрестя або озеро та інші. Мензульна зйомка виконується з пунктів опорної знімальної
мережі, яка створюється залежно від площі і масштабу зйомки побудовою аналітичних мереж або
прокладанням полігонометричних і теодолітних ходів. Висотна основа створюється прокладанням
ходів нівелювання ІУ класу і технічного. Мережу опорних точок згущують побудовою геометричної
мережі, прокладанням мензульних ходів і визначенням додаткових перехідних точок методом
прямих, зворотних і комбінованих засічок. Невеликі ділянки місцевості знімаються на основі
одного - двох виміряних базисів. Мензула встановлюється в необхідному місці на сталий штативі.
Коробка оснащена різними гвинтами. Вона називається мензульной, і в ній знаходяться: навідні
гвинти; підйомні; гвинти, що закріплюють мензулу і планшет. Для правильної побудови плану
місцевості необхідно не тільки провести підготовчі роботи, але і дотримати ряд умов при
складанні карти. Застосовуються при мензульной зйомки прилади і порядок виконання: Встановіть
мензулу над певною раніше крапкою. Ценрализируйте і орієнтуйте з допомогою мензульной
вилки і рівня.Нивелируйте, дивлячись на рівень на лінійці і використовуючи підйомні гвинти.
Зорієнтуйте по магнітному меридіану або ліній на плані. Позначте початкову криву,
використовуючи трубу кипрегеля. Розрахуйте відстань від початкової кривої до нової точки.
Отримаєте висоту точки за відповідною формулою. Додавши висоту нової точки до основної,
отримаєте нову позначку, яку можна зафіксувати на планшеті. Позначте напрямок на точку на
полях вашого планшета тонкою лінією.

21. Підготовка планшету до мензульного знімання. Визначення координат кутів рамок трапеції,
нанесення рамок і пунктів геодезичної основи, контроль накладки, допуски. Перед здійсненням
геодезичних робіт необхідно на планшет нанести пункти основи, сітку, кути рамки, зверху нанести
креслярську папір, сорочку, а потім прорізати вікна у місцях розташування мензули.. Наколи,
вироблені з допомогою вимірювача повинні бути дуже тонкими, ледь помітними. Всі зайві
олівцеві лінії повинні бути стерті без зволікання і плям бруду. Центрування над необхідної точкою
можна проводити мензульной виделкою. Особливо якщо більші масштаби 1:2000. Якщо параметр
менше, то його можна проводити на око. Нові напівавтоматичні кипрегели дозволяють наносити
точки на план, не переміщаючи його по місцевості. Їх колонки оснащені вертикальним кругом,
циліндричним рівнем, що дозволяє встановити прилад горизонтально, і трубою з 30-кратним
збільшувачем. Точки, з яких проводиться мензульная топографічна зйомка та зйомка, особливості
яких залежать від рельєфу і виду місцевості, називаються опорними пунктами при геодезичній
зйомці або мережами. Координати цих точок або вже відомі, або вони виходять за допомогою
розрахунків аналітично. Вони створюються за рахунок різних методів, але підсумок їх і результат
однаковий. Хоча умови розрахунків можуть бути різними. Різні методи служать для точного
визначення всіх вимірювань.

22. Встановлення мензули над точкою: нівелювання, центрування і орієнтування планшету,

точність.
Мензулу над точкою, з якої виконують зйомку, установлюють в такій послідовності:
1. Приблизно орієнтують планшет за сторонами світу.
2. Центрування планшета над точкою місцевості. Центрування планшетів виконують за допомогою
центрувальної вилки при великомасштабних зйомках.
3. Нівелювання планшета. Приведення верхньої площини планшета мензули в горизонтальне
положення.
4. Орієнтування планшета, тобто установлення його так, щоб лінії на планшеті були паралельні до
горизонтальних проекцій відповідних ліній місцевості.

23. Визначення положення точок на планшеті графічними способами: прямою, комбінованою і

оберненою засічками. Точність.
Пряма засічка для визначення на планшеті точки с, яка відповідає точці С місцевості, необхідно
мензулу установити над точкою А місцевості і нівелювати планшет. Орієнтують планшет за
напрямом АВ місцевості і, приклавши скошений край лінійки кіпрегеля до точки а на планшеті,
візують на точку С місцевості. Проводять лінію а–с. Переходять на точку В місцевості, центрують і
нівелюють планшет. Орієнтують планшет за напрямом ВА і проводять лінію b–с. Перетин a–c i b–с
визначає положення точки С місцевості на планшеті.
Комбінована засічка Комбінована засічка застосовується, коли одна із вихідних точок недоступна
для установлення мензули. Установлюють мензулу над точкою А , нівелюють планшет і орієнтують
за напрямом АВ і проводять лінію а–с. Переходять на точку С центрують планшет ,нівелюють
планшет і орієнтують за напрямом СА місцевості. Проводять лінію b–с. Перетин а–с і b–с визначає
положення точки С місцевості на планшеті.
Обернена засічка Сутність полягає у визначенні положення четвертої точки відносно трьох даних
точок А, В і С, які не знаходяться на одній прямій. Шукана точка відносно трьох відомих А, В і С
може займати одне із шістьох положень. Якщо точка знаходиться на одній із сторін трикутника
АВС, то її положення на планшеті визначають способом комбінованої засічки.

24. Знімання контурів і рельєфу при мензульному зніманні, вибір пікетних точок, нанесення їх
на планшет, визначення відміток, проведення горизонталей. Калька висот і контурів.
Знімання контурів і рельєфу виконується з точок знімальної основи, а також перехідних точок і
точок знімальних ходів. Виконують зйомку полярним способом, а висоти пікетів визначають
тригонометричним нівелюванням. При зніманні складної місцевості віддаль до пікетів зменшують,
але збільшують кількість перехідних точок. При великомасштабних зйомках середні помилки в
положенні на плані предметів і контурів місцевості з чіткими обрисами відносно найближчих
точок знімальної основи не повинні перевищувати 0,5 мм, в гірських і лісних районах – 0,7 мм, а на
забудованих територіях – 0,4 мм. Для знімання мензулу установлюють на одній із точок знімальної
основи і грубо орієнтують, центрують. Вимірюють висоту інструмента і записують в журналі
зйомки. При перерізі рельєфу через 0,5 м і 1,0 м висоти пікетів визначають горизонтальним
променем. При зйомці контурів необхідно вздовж контуру на його вигинах установлювати рейки,
визначити ці точки на планшеті. Для рисування рельєфу визначають ряд характерних точок –
вершини, перегини схилів, вододіли, сідловини, дно, улоговини. Елементи рельєфу, які не
зображуються горизонталями, зображуються умовними знаками і характеристиками. Під час
зйомки збирають необхідні відомості: назви населених пунктів, число господарств, характеристики
мостів, доріг і т. д.На планшеті мензульної зйомки в польових умовах складають кальки висот і
контурів. коли на планшеті контурів мало і рельєф нескладний, дозволяється суміщати обидві
кальки. Кальки висот і контурів складають, щоб уникнути помилок при камеральному
викреслюванні планів мензульної зйомки. Кальки складають щоденно в процесі зйомки . На
кальку копіюють координатну сітку, рамку трапеції, всі пункти планової і висотної опорної
геодезичної мережі. Біля пунктів державної геодезичної мережі дробом пишуть в чисельнику –
висоти марок центрів пунктів і реперів, а в знаменнику – висоти землі. На кальку висот виписують
номери і висоти всіх пікетів. На кальку контурів копіюють тушшю без пропусків і спотворень всі
зняті контури ситуації і елементи рельєфу.
25.Маркування точок при польовій підготовці аерофотознімків. Розпізнавання і
оформлення на знімках планових і висотних розпізнавальних знаків на лицевій та
зворотній сторонах знімку.
Польові роботи з планово-висотної підготовки аерознімків починають з рекогностування
місцевості, тобто з уточнення проекту геодезичного визначення координат планово-
висотних опознаків. Перевіряється наявність видимості з пунктів тріангуляції на
запроектовані опознаки або з опознаків на пункти тріангуляції, наявність на місцевості
пунктів тріангуляції, полігонометрії, нівелірних знаків і установлення віх. В проекті
прив’язки аерознімків, складеному на репродукціях накидного монтажу, червоними
кружками діаметром 5 мм позначають місця (зони) розташування майбутніх планових
опознаків. Ці зони у збільшеному розмірі нанесені на контактних відбитках аерознімків.
Розпізнавання точок полягає в визначенні на місцевості і на аерознімку контурної точки в
межах запроектованої на аерознімку зони і оформлення цієї точки на аерознімку і на
місцевості. Розпізнаванню підлягають всі запроектовані опознаки і пункти геодезичної
основи. Правильність розпізнавання контурної точки перевіряється за навколишніми
контурами. Якщо в запроектованій зоні неможливо вибрати контурну точку, то необхідно
в цій частині змінити проект, але при цьому не повинно порушуватись загальне правило
розташування опознаків. Контурна точка, яку приймають за опознак, повинна чітко
зображатися на аерознімку і на місцевості, щоб помилка в розпізнаванні не перевищувала
0,1 мм в плані. Переконавшись у правильності розпізнавання контурної точки, її
наколюють на аерознімку тонкою голкою. Помилка в розпізнаванні і наколюванні не
повинна перевищувати 0,2 мм. При наколюванні під аерознімок підкладають пластмасову
лінійку або трикутник. Наколена точка з лицьової сторони аерознімка обводиться
кружком радіусом 0,5 см червоною тушшю (рис. 154, а), якщо опознак плановий, і
чорною тушшю – якщо опознак висотний. Рис. 154 203

З правої сторони кружка пишуть дробом – в чисельнику номер опознака, який, як

правило, збігається з номером аерознімка, а в знаменнику – відмітка над рівнем моря
поверхні землі. Пункти тріангуляції і полігонометрії зображуються трикутником
червоною тушшю з сторонами 1 см. Репери і марки нівелювання зображують кружком
радіусом 0,5 см червоною тушшю, при цьому зліва пишуть назву пункту тріангуляції
або нівелірного знака – марка, ґрунтовий репер і їхній номер, а з правої сторони дробом
– в чисельнику відмітка знака червоною тушшю, а в знаменнику відмітка землі чорною
тушшю. Біля висотних опознаків праворуч від кружка дробом пишуть – в чисельнику
номер опознака чорною тушшю, а в знаменнику – відмітку землі чорною тушшю. Точки
на урізах води зображують кружками радіусом 0,5 см зеленою тушшю, з правої сторони
пишуть дробом – в чисельнику номер точки, в знаменнику відмітку врізу води, а дальше
дата визначення врізу води. Точки висотних ходів з’єднують між собою тонкими
чорними лініями. З оберненої сторони аерознімка олівцем наколювання обводять
кружком діаметром 3 мм, а збоку пишуть номер або назву розпізнаної точки (рис. 154,
б). Для планових опознаків збоку від наколювання олівцем зарисовують абрис відносно
найближчих до нього характерних контурів місцевості в таких тонах, як на аерознімку і
пишуть короткий опис розташування опознака. Абрис складають у збільшеному
масштабі. Він перерисовується з аерознімків і перевіряється на місцевості (рис. 154).
Для висотних опознаків абрис не складається, пишуть тільки короткі пояснення, що
розпізнано (кущ, стовп, стик доріг і т. п.) Всі зарисовки і підписи роблять простим
чорним олівцем. Всі планові опознаки, на період польових робіт, закріплюють
дерев’яними стовпами і окопують їх канавою. Для довготривалого закріплення планових
опознаків використовують спеціальні бетонні моноліти, які закопують на глибину 0,7 м,
 а зверху установлюють стовп з перекладиною знизу і окопують круглою канавою
радіусом 1 м.

26. Визначення координат розпізнавального знаку прямою засічкою, застосування засічки.

Польові та камеральні роботи. Допуски.
Визначення цим способом застосовують у відкритій місцевості і в тих випадках, коли на
розпознаку неможливо установити інструмент. виконується не менше ніж з трьох вихідних пунктів.
в трикутниках 12Р і 23Р теодолітом на пунктах тріангуляції, координати яких відомі вимірюють кути
1, 2, 3, 4. Використовуючи виміряні кути і координати пунктів тріангуляції обчислюють
координати ропознака. формули Юнга.

При допустимій різниці координат планових

опознаків, одержаних з двох обчислень, визначають середнє значення
координат розпознака.

27. Визначення координат розпізнавального знаку оберненою

засічкою, застосування сасічки. Польові та камеральні роботи.
Допуски.
Визначення цим способом є найбільш економічне і швидке. Обернена
засічка застосовується в відкритій місцевості, якщо є видимість на чотири пункти тріангуляції , а
відстань повинна бути не менша 0,8–1,0 км. Суть полягає в тому, що установлюємо теодоліт над
опознаком, вимірюємо горизонтальні кути між напрямами на пункти тріангуляції. За допомогою
виміряних кутів і 207 координат пунктів тріангуляції, обчислюють координати опознаків:
-За формулою Деламбра обчислюють дирекційний кут

-Визначають румб.
-Обчислюють дирекційні кути всіх напрямів

- За формулами Гаусса двічі обчислюють координати опознака.

28. Визначення координат розпізнавального знаку полярною,

застосування засічки. Польові та камеральні роботи. Допуски.

визначення координат застосовують коли опознак знаходиться близько

від пункту тріангуляції . Для визначення вимірюють віддаль b від пункту тріангуляції до розпознака
в прямому і зворотному напрямах, а на пункті вимірюють прилеглі кути 1 і 2 . Для контролю
вимірюють кути 1 і 3 між базисом і суміжними пунктами . Розв’язуючи обернені геодезичні
задачі, визначають дирекційні кути ліній 1–2 і 1–3 . Визначають
дирекційний кут виміряної лінії і обчислюють середнє значення

дирекційного кута .
Обчислюють прирости координат і координати опознака
29.Проектування висотних розпізнавальних знаків для різних перерізів
рельєфу. Методи і точність визначення висот розпізнавальних знаків в
залежності від фізико-географічних умов місцевості і висоти перерізу
рельєфу. Висотні ходи технічного і тригонометричного нівелювання.
 31. Небесна сфера. Основні кола, лінії і точки небесної сфери.
Небесна сфера — уявна сфера довільного радіусу з центром у точці
спостереження.
1.Точки та лінії, пов'язані з видимим обертанням небечної сфери. РР1 - вісь світу. Р і Р1 - південний
і північний полюси світу. Північний полюс світу знаходиться близько Полярної зірки. QRQ1 -
небесний екватор. PRP1 - круг схилення світила . Коло qq1 - добова паралель світила.

2. Точки і лінії, пов'язані з розташуванням спостерігача. Вискова лінія ZZ1

проходить через точку спостерігання. Z - точка зеніту. Z1 - точка надіру.
NWRSE - небесний горизонт. ZPZ1P1 - площина астрономічного меридіана.
Точки N i S - північ, південь. Е - схід. W - захід. ZWZ1W1 - вертикал.

3. Точки і лінії, пов'язані з видимим рухом Сонця по небесній сфері. Земля

обертається навколо Сонця по орбіті впродовж одного року.  - еліптика.
Площина еліптики нахилена до площина екватора на 23°27' . (Овен) і
(Терези).

32. Системи координат небесних світил: горизонтна, 1 і 2 екваторіальні.

1. Система горизонтальних координат. Положення визначається висотою
та азимутом. Висотою h називається дуга R круга висот від небесного
горизонту до даного світила  . Замість висоти h часто користуються
зенітною віддаллю. Азимутом називається дуга небесного горизонту від
точки півдня до вертикала. РР1 - вісь світу. Р і Р1 - південний і північний
полюси світу. Z - точка зеніту. Z1 - точка надіру.
2. Перша система екваторіальних координат. Положення визначається схиленням і годинним
кутом. Схиленням  називається дуга R круга схилення від небесного екватора до даного світила
 . Замість схилення світила іноді користуються його полярною віддаллю   P . Годинним кутом
світила називається дуга небесного екватора від астрономічного
меридіана до круга схилення світила.

3. Друга система екваторіальних координат. Положення

визначається схиленням і прямим сходженням. Схилення світила  є
координатою, спільною з першою системою екваторіальних
координат. Прямим сходженням називається дуга небесного
екватора від точки весняного рівнодення до круга схилення світила.
Пряме сходження, як і годинний кут першої системи екваторіальних
координат, вимірюється в часовій мірі.

33. Паралактичний (астрономічний) трикутник і його елементи. Зв’язок між

системами координат. Способи визначення азимута світила з рішення
астрономічного трикутника.
Якщо на небесній сфері побудувати круг схилення і вертикаль, які проходять
через дане світило  , то одержимо сферичний трикутник PZ . Сферичний
трикутник з вершинами в точках: полюс світу P , зеніт місця спостереження Z і
світило спостереження  , називається астрономічним або паралактичним
трикутником. Сторонами трикутника є: дуга меридіана PZ  90  ; дуга вертикала Z  90  h  Z
– зенітна відстань світила і дуга круга схилення P  90   – полярна відстань світила. Кутами
трикутника є: ZP  t – годинний кут світила, PZ  360 a , a – азимут світила, PZ  q –
паралактичний кут світила. Згідно з рис. 203 для визначення азимута напряму необхідно знати
азимут світила a . Азимут світила можна визначити з розв’язання паралактичного трикутника за
формулами сферичної тригонометрії, для цього необхідно знати три будь-які елементи
трикутника. Відомими елементами можуть бути: 1) сторона PZ  90  (широту вимірюють по
карті); сторона P  90 (схилення  вибирають із астрономічних таблиць) і сторона Z  90  h
(висоту h вимірюють теодолітом); 2) сторона PZ  90  ; сторона Z  90  h і годинний кут
світила ZP  t (його обчислюють за показами годинника під час спостереження світила). Залежно
від способу розв'язання паралактичного трикутника застосовують два способи визначення азимута
земного предмета: – за висотою світила; – за годинним кутом світила.

34. Визначення азимута за висотою Сонця. Польова робота. Журнал спостережень, контроль,
допуски. Обчислення, оцінка точності.
Застосовують коли необхідно одержати значення орієнтирних напрямів з середньою
квадратичною помилкою 30 . Азимут за висотою Сонця визначають , коли Сонце знаходиться
поблизу першого вертикала. Висота Сонця над горизонтом повинна бути не менше 10° і не більше
50°. Сонце спостерігають рано. Увечері спостереження виконують з 15 год. Сонце спостерігають
через темне скло. Перед спостереженням теодоліт повинен бути добре вивірений. Перед
початком спостережень в польовий журнал записують: дату спостереження, назву напряму,
широту і довготу точки спостереження, номер теодоліта, температуру повітря з точністю 5° С,
атмосферний тиск з точністю 5 мм рт. ст. і номер прийому.
Спостереження:
1. При КЛ або КП суміщають нуль алідади з нулем лімба, беруть відліки.
2. Повертаючи алідаду за азимутом, візують на Сонце. Спостерiгач спостерiгае , помiчник записуе.
3. Переводять трубу через зеніт і при другому крузі візують на Сонце.
4. Візують на місцевий предмет, беруть відліки.
Після закінчення спостережень - опрацювання журналу спостережень:
1. Обчислюють середнє значення з відліків А і В при наведенні на Сонце.
2. Обчислюють значення горизонтального кута Q між напрямами на земний предмет і на центр
Сонця: Q  А В .
3. Обчислюють середній момент спостереження.
4. Обчислюють середнє значення центра Сонця над горизонтом:
5. Визначають поправку за астрономічну рефракцію

35. Визначення азимута за годинним кутом Сонця. Найвигідніші умови спостережень. Поправка
годинника і її інтерполювання на момент спостереження. Польові роботи. Журнал
спостережень, контроль, допуски. Порядок обчислення, оцінка точності. Суть - вимірюється
горизонтальний кут між центром Сонця і земним предметом. За часом візування визначається
годинний кут і схилення . Можна спостерігати в ранішні і вечірні години. Щоб визначити азимут
вертикальну нитку сітки наводять на лівий I правий край . Середнє арифметичне буде відноситися
до центра Сонця. Спостереження:
1. Наводять зорову трубу теодоліта на земний предмет, беруть.
2. Точно наводять вертикальну нитку сітки на лівий край, беруть відлік часу.
3. Переводять трубу теодоліта через зеніт і роблять повторне спостереження при другому крузі.
4. Наводять зорову трубу теодоліта на земний предмет, беруть відліки.
Це один прийом.
Після закінчення спостережень - опрацювання журналу спостережень:
1. Поправку годинника .
2. Годинний хід годинника .
3. Обчислюють подвійну колімаційну помилку .
4. Обчислюють “середнє значення з відліків А ” і В.
5. Обчислюють значення горизонтального кута: Q  АВ .
6. Обчислюють середній час спостереження.

36. Загальні відомості про зйомку шельфу. Геодезична основа. Планова і висотна геодезичні
основи знімання шельфу. Рівневі пости. Спостереження за коливаннями рівня моря. Проблеми,
пов’язані з вивченням та освоєнням Світового океану постійно хвилюють людство, особливу
актуальність набуває питання про мілководні райони – континентальні шельфи. Відомо, що
Світовий океан покриває 70,8% поверхні Землі, а мілководдя, яке найбільш інтенсивно вивчається
і освоюється, займає 20,4% загальної площі Світового океану. Основна частина мілководдя (до
глибини 200 м) знаходиться в межах морів. Прибережна мілководна, переважно рівнинна, зона
Світового океану називається континентальним шельфом або просто шельфом. Топографо-
геодезичні роботи на шельфі – це сукупність робіт, які проводяться на березі і на борту одного або
декількох носіїв знімальної апаратури з метою зйомки рельєфу дна, підводної ситуації, донних
ґрунтів, геофізичних полів Землі (поле сили ваги і магнітне поле), флори і фауни. Зйомка шельфу
необхідна для складання топографічних карт шельфу, які використовуються для
загальногеографічного вивчення, забезпечення геолого-геофізичних розвідувань, експлуатації
підводних родовищ корисних копалин, будівництва інженерних гідроспоруд, а також як основа
для складання різних тематичних карт.
Геодезична основа шельфу – це сукупність пунктів на земній і водній поверхнях, для яких відоме
планове положення у вибраній системі координат і відмітки в прийнятій системі висот. Пункти
розташовують згідно складеного плану і відмічають спеціальними розпізнавальними знаками. На
березі призначена для забезпечення визначення координат місця судна. Геодезичною основою
зйомки шельфу в плановому відношенні є пункти державної планової геодезичної мережі 1, 2, 3 і
4 кл. і пункти геодезичних мереж згущення 1 і 2 розрядів. Висотною основою
зйомки шельфу є репери і марки державної нівелірної мережі І, ІІ, ІІІ і ІV кл.,
пункти державної геодезичної мережі 1, 2, 3 і 4 кл., геодезичні мережі
згущення 1 і 2 розрядів і знімальної основи. Густота планової основи залежить
від методу визначення місця судна.
Рівневі пости призначені для спостереження за зміною рівня поверхні води.
Рівневий пост складається з пристрою для вимірювання рівня води і висотної
основи. Пристрої для вимірювання рівня води складаються з рейки або самописця. Висотна
основа поста складається з двох реперів- основний, робочий. Основний репер використовується
для перевірки висоти робочого репера і закріплення на місцевості нуля поста, а робочий – для
систематичного визначення нівелюванням висотних відміток нуля водомірної рейки або
самописця. Рівневі пости поділяють на постійні, допоміжні і тимчасові. Постійними постами є
постійно діючі установки на станціях гідрометеорологічної служби. Допоміжними постами є
рівневі пости з періодом дії 3–6 місяців. Тимчасовими постами є рівневі пости, які установлюються
на період проведення робіт.

37. Засоби і методи визначення місця судна: пряма, обернена і комбінована засічки, полярний
спосіб.
Пряма засічка Пряма засічка – є найбільш точним візуальним способом визначення місця судна.
Суть способу полягає в одночасному вимірюванні теодолітами двох напрямів з опорних пунктів на
судно, для підвищення точності в деяких випадках; засічки виконують з трьох пунктів, при цьому
кут  повинен бути не менше 30° і не більше 150°. Виміряні кути передаються по радіо на судно
для прокладки на планшет. На лунограмі в момент подачі команди для засічки виконується
оперативна відмітка, біля якої підписується номер визначення. До недоліків відноситься: труднощі
в організації робіт, розподіл особового складу на берегову і судову групи, необхідність
радіозв’язку і залежність виконання робіт від метеорологічних умов.
Обернена засічка Обернена засічка поступається за точністю визначення місця судна прямій
засічці. В цьому випадку все зосереджено на одному місці – на судні. Недоліком способу є
залежність від метеоумов і необхідність в густішій мережі робочої основи, ніж при прямій засічці.
Суть способу оберненої засічки полягає в одночасному вимірюванні секстантами з судна двох
горизонтальних (суміжних або несуміжних) кутів між опорними пунктами, координати яких відомі.
.Визначення місця судна способом оберненої засічки має невизначене розв’язання в тому
випадку, коли вихідні і визначувані пункти розташовані на одному колі, яке називається колом
невизначеності. Для того, щоб уникнути попадання судна в положення, близьке до кола
невизначеності, його проводять на планшетах. Ознакою кола невизначеності (у випадку суміжних
кутів) є виконання наступного рівняння:     B 180. На практиці уникають користуватися
комбінацією опорних пунктів, для яких     B 180 20. Опорні пункти намагаються вибирати
так, щоб точка, яка визначається, знаходилась в трикутнику, утвореному вихідними пунктами, щоб
вихідні пункти були розташовані на одній прямій і щоб середній опорний пункт був ближче до
точки, координати якої визначаються, ніж крайні.
Комбінована засічка Під комбінованою засічкою розуміють такий спосіб визначення місця судна,
коли координати місця судна одержують вимірюванням різних геодезичних параметрів (рис. 187,
а). Найбільш широке розповсюдження в практиці знімальних робіт на шельфі одержав спосіб
одночасного вимірювання напряму теодолітом з берегового пункту і кута секстантом з борта
судна. Цей спосіб слід виконувати при неможливості вибору комбінації пунктів для оберненої
засічки і недостатньої кількості інструментів і спостерігачів для прямої засічки.
Полярний спосіб Полярний спосіб полягає у визначенні місця судна шляхом одночасного
вимірювання віддалі і напряму з берегового пункту на судно (рис. 187, в). Цей спосіб є
віддалемірно-теодолітною засічкою. Перевага полярного способу полягає в зосередженні
вимірювальної апаратури в одному місці, в можливості визначати місце судна з однаковою
точністю. Для застосування даного способу потрібна не часта опорна мережа. Недоліком методу є
залежність від метеорологічних умов і необхідність радіозв’язку між судном і берегом.

38. Засоби вимірювання глибин при зйомці шельфу: наметка, ручний лот, риболот, лунолот.
Вимірювання глибин виконується ручним лотом, рибалотом і лунолотом. Ручний лот і рибалот є
найпростішими вимірювальними приладами. Ручний лот – це свинцевий прилад підвішене на
металевому тросі. Ручним лотом вимірюють глибини від 2 до 20 м. Рибалотом вимірюють глибини
до 30–40 м. Він схожий за будовою ручному лотові і відрізняється більш важким грузилом.
Основним приладом для вимірювання глибин є лунолот. До складу лунолота входить
центральний прилад, випромінювач і приймач. Вимірювання глибин полягає у вимірюванні часу.

39. Причини старіння карт. Мета і задачі оновлення. Масштаби і способи оновлення.
Застарілою вважається карта, якщо в межах її рамок на місцевості з моменту знімання з’явились,
зникли або змінили конфігурацію і розміщення 25–30% елементів. Оновлення топографічних карт
проводиться з метою приведення їх змісту у відповідність з сучасним станом місцевості і
сучасними науково-технічними вимогами. Періодична система передбачає оновлення
топографічних карт через певні інтервали часу, залежно від фактичного старіння карт. За
періодичною системою топографічні карти оновлюються за 6–8 років на найбільш важливі обжиті
райони і 10–15 років на інші райони. Періодичне оновлення топографічних карт базується на новій
аерофотозйомці. Оновленні карти за точністю, змістом і оформленням повинні задовольняти
вимогам інструкції. Висота перерізу рельєфу при оновленні карт не змінюється. На ділянках
місцевості, де внаслідок господарської діяльності дуже змінились рельєф повинна бути проведена
нова зйомка. основними методами:
1. Шляхом камерального виправлення за допомогою аерознімків з подальшим польовим
обстеженням або без нього.
2. Шляхом виправлення (складання карти) за допомогою картографічних матеріалів більших
масштабів, отриманих в результаті нових зйомок або оновлень.
3. Шляхом виправлення безпосередньо в полі прийомами мензульної зйомки, як виняток, на
ділянках не покритих аерофото- зйомкою.
Основним способом оновлення карт є камеральне виправлення.

40. Суть та види вимірювань: прямі і посередні, необхідні та надмірні,

рівноточні і нерівноточні.Теорія помилок займається вивченням причин
виникнення помилок і їх закономірності. Вивченням найбільш подібного
результату вимірювань тобто найбільш імовірного значення виміряної
величини а також оцінкою точності в результаті вимірювань та визначенням необхідних допусків
при вимірюванні однієї і тієї ж величини. 
Непрямими вимірювання називаються вимірювання значення яких отримані шляхом
математичних обчислень. 
Рівноточні - вимірювання які одержані в однакових умовах і які мають однакову точність. В
протилежному випадку їх називають нерівнотояними.

41. Види помилок: грубі, систематичні та випадкові та методи зменшення їх впливу на

результати. При вимірюванні однієї і тієї ж величини декілька разів ми одержимо її величини
близькі за значенням, але вони будуть відрізнятися між собою, тобто ми одержимо кожне
вимірювання з деякою помилкою. Під помилкою  результату вимірювання l розуміють різницю
між цим результатом вимірювання і дійсним значенням X вимірюваної величини, тобто   l  X
або іншими словами – відхилення результату вимірювання величини від її дійсного значення
називається помилкою вимірювання. Помилки вимірювань залежно від джерела їх виникнення
поділяють на:
1. Інструментальні.
2. Особисті.
3. Зовнішні або помилки середовища.
Перші виникають від недосконалості інструментів, другі – від недосконалості органів відчуття
людини, треті – від впливу навколишніх умов – температури, вологості повітря, вітру, освітлення,
кривизни Землі, сили тяжіння тощо. За характером і властивостями помилки поділяють:
1. Систематичні помилки – помилки, які при повторних вимірюваннях, в однакових умовах,
входять в результати вимірювань за визначеним правилом, тобто зберігають величину і знак. До
таких відносяться інструментальні помилки за рахунок недосконалості інструментів або поганої
перевірки, помилки за зміну навколишніх умов і особисті.
2. Випадкові помилки – помилки, знак і величина яких не постійні, тобто не систематичні і не
можуть бути установлені заздалегідь.
3. Грубі помилки – це прорахунки і промахи при вимірюваннях, тобто відхилення значення
вимірюваної величини від дійсного більше допустимої величини для даного інструмента. Грубі
помилки виявляються повторними вимірюваннями і
помилкове вимірювання замінюється новим.

42. Оцінка точності результатів вимірювання: середня,

середня квадратична, абсолютна і відносна помилки.
1.Середня помилка вимірювань. Середня помилка - середнє арифметичне із абсолютних значень
випадкових помилок рівноточних вимірювань однієї і тієї ж величини. 
2.Середня квадратична помилка - її використовують для збільшення впливу окремих великих
помилок на результат оцінки точності ряду спостережень. 
3.Абсолютна та відносна помилки. Абсолютними називають випадкову середню квадратичну і
середню помилку. Відносною середньою квадратичною помилкою називається відношення
середньої квадратичної помилки до величини.

43. Арифметична середина, імовірні помилки.

Середня квадратична помилка арифметичної середини - вона служить критерієм
точності виведенням середнього даного ряду вимірювань.

Ймовірнішою помилкою називається різниця між найімовірнішим значенням

вимірюваної величини і даними результатом одержаної величини.
На практиці дійсні помилки невідомі тому замість дійсного значення вимірюваної
величини беруть середнє арифметичне з результатів вимірювань.
Якщо маємо ряд рівноточних вимірювань будь-якої величини, дійсне значення то дійсні помилки
кожного результату вимірювання будуть:
Арифметична середина із всіх рівноточних вимірювань однієї і тієї величини
дорівнювала б дійсному значенню, якби проводилось нескінченне число вимірювань.

44. Середня квадратична помилка арифметичної середини. Формула Бесселя.

Середня квадратична помилка арифметичної середини - вона служить критерієм
точності виведенням середнього даного ряду вимірювань. На практиці дійсні помилки
невідомі тому замість дійсного значення вимірюваної величини беруть середнє
арифметичне з результатів вимірювань. Середня квадратична помилка арифметичної
середини служить критерієм точності виведення середнього із даного ряду
вимірювань.
45.Порядок обробки результатів рівноточних вимірювань
46. Нерівноточні вимірювання. Загальна арифметична середина.
Рівноточні - вимірювання які одержані в однакових умовах і які мають однакову точність. В
протилежному випадку їх називають нерівнотояними.
Якщо одна і та ж величина вимірюється в різних умовах або різною кількістю прийомів, станцій, то
такі вимірювання будуть нерівноточними і характеризуються різними середньоквадратичними
помилками. маємо l1, l2, l3 середнє арифметичне

Цю величину виміряемо другий раз l4, l5 , середнє арифметичне:

, потім вимірюемо ще п’ять разів l6, l7, l8, l9, l10 середнє арифметичне:
L1 , L2 , L3 – арифметичні середини.

ФТГМ
1. Наземна фототопографічна (фототеодолітна) зйомка є одним із видів фототопографічних
зйомок. Після проведення наземної фототопографічної зйомки складають графічні плани (карти)
або визначають координати окремих точок місцевості по фотознімками, що отримані з поверхні
землі.
У наземній фототопографічній зйомці фотографування об'єктів виконують спеціальними
фотокамерами, що називаються фототеодолітами. Перевагою НФТЗ є застосування майже
ідеального випадку зйомки. Фотознімки завжди займають вертикальне положення,
фотографування виконується на скляних пластинах низької світлочутливості. Такі знімки не
деформуються і мають велику роздільну здатність. Час експонування практично необмежений. На
кожному фотознімку застосовується прямокутна система координат з початком в головній точці.
Осі координат - це прямі, що дають протилежні координатні мітки. При цьому горизонтальна - вісь
абсцис X, а вертикальна вісь - вісь аплікат Z . Так як об’єктив будує повернуте зображення -
геометричний негатив, то вісь абсцис направлена вліво, а вісь аплікат - донизу. Розмір фотознімка
частіше всього 13x18 см, причому довша сторона горизонтальна. Фотографування виконують з
двох сторін кінців базису, що пряні на місцевості.
Для топографічних цілей застосовують два види фотографування: нормальний – оптичні осі
об’єктива перпендикулярні базису знімання, і рівновідхилений – оптичні осі відхилені на певний
кут вліво або вправо.
Фототеодолітна зйомка для топографічних цілей застосовується складанні крупномасштабних
планів у високогірних районах. У цих же районах при складанні карт середніх і дрібних масштабів
фототеодолітну зйомку використовують для планово-висотної прив’язки аерофотознімків.
В інших районах цю роботу застосовують рідко, так як на знімках утворюються непроглядні місця
("мертва" зона), що закриті складками рельєфу і предметами місцевості.
Методи фототеодолітної зйомки поширено застосовують і для нетопографічних цілей - в
медицині, будівництві, геології, військовій і кримінальній справах, наукових вишукуваннях,
архітектурі тощо.
Існують різні види приладів для фототеодолітної зйомки, що виготовляються різноманітними
фірмами і умовно їх можна поділити на три групи:
1. Теодоліт, що скріплений з камерою і використовується сумісно.
2. Прилади, в яких фотокамера є зоровою трубою теодоліта, при цьому окуляр з сіткою
прикріплюється на об'єктив теодоліта.
3. Фототеодолітні комплекти, в яких на одній підставці із штативом можливо встановити теодоліт
або фотокамеру та заміняти один одним.
Елементи орієнтування фототопографічної зйомки формуються таким же чином, як і при
аерофотозйомці:
_елементи внутрішнього орієнтування - фокусна віддаль фотоапарату f і координати головної
точки знімка хo,zo;
Елементи зовнішнього орієнтування - це шість величин – три лінійних елементи: координати точки
фотографування XS, YS, ZS, (відмітка з урахуванням висоти приладу ZS= Н+і); і три кутових
елементи (а, ω,κ).

2. Предмет і задачі фотограмметрії. Зв'язок з іншими науками

Фотограмметрія — наука, котра вивчає явища, форми й положення різних предметів у просторі,
об'єкти та їх розміри шляхом вимірювань їх фотографічного зображення. Предметом цієї
дисципліни є вивчення властивостей фотозображення, методів його отримання і вимірювання,
розробка приладів для вимірювання і перетворення фотозображень.
Найбільш широке застосування фотограмметрія має в геодезії і топографії при картографуванні
земної поверхні, а також у космічних дослідженнях. Аерокосмічні знімання дають можливість
одержати необхідну інформацію в короткий термін. Так, знімки поверхні земної кулі за
допомогою штучних супутників Землі можна отримати за декілька діб. У будівництві методами
фотограмметрії виконують контрольні вимірювання при зведенні будівель і споруд, а також
визначають величини деформацій споруд у процесі їх експлуатації. В архітектурі фотограмметрія
застосовується з метою вивчення і реставрації будівель в першу чергу тих, які мають історичне
значення. За знімками, одержаними за допомогою мікроскопа, можна визначити розміри, форму
та інші характеристики об’єктів мікросвіту. У військовій справі на фотознімках визначають
координати орієнтирів і цілей, рубежі розташування військ та їх переміщення. Аерокосмічні
знімання дають можливість досліджувати діяльність вулканів, а також катастрофічні явища
природи. Широке застосування фотограмметрії для вирішення різноманітних задач пов’язане з
високою точністю вимірювань зображень об’єктів на фотознімках і використанням швидкодіючих
ЕОМ.
Фотограмметрія має безпосередні зв’язки з математикою, фізикою, хімією, геодезією,
картографією та іншими дисциплінами, а також точним приладобудуванням, радіоелектронікою,
авіацією і космонавтикою.
3. Навігаційне та аерофотознімальне обладнання. Стисла характеристика приладів для
аерозйомки.
Топографічне аерофотознімання виконується за допомогою навігаційного і фотознімального
обладнання. До аеронавігаційного обладнання відносяться автопілот, курсова система,
радіовисотомір і автомат програмного розвороту. Вони служать для стабілізації заданого курсу,
витримування висоти польоту і положення літака під час польоту, заходу на маршрут. Автопілот
має спеціальний компас, а курсова система забезпечує прокладання фотознімальних маршрутів в
заданому напрямі, радіовисотомір контролює задану висоту аерофотознімання. Радіовисотомір
визначає висоту фотографування за формулою

де с – швидкість поширення радіохвиль;

t – відрізок часу проходження радіохвилею віддалі від літака до точки місцевості і в зворотньому
напрямі.
Показування радіовисотоміра фіксуються на фотоплівці в момент відкриття затвора АФА.
Для визначення перепадів висоти фотографування між двома суміжними експозиціями служить
статоскоп. Цей прилад є рідинним барометром, вимірює тиск повітря, а по зміні тиску обчислює
величину зміни висоти. Показання статоскопа фіксуються в момент фотографування місцевості.
Типи і конструкції сучасних АФА різноманітні, але вони в своїй основі мають одну принципову
схему. Основними частинами аерофотоапарата (рис. 2.7) є корпус (1), конус (2), касета (3),
командний прилад (4) і аерофотоустановка (5). У верхній частині корпусу знаходяться прикладна
рамка, площина якої збігається з фокальною площиною об’єктива. У корпусі також розміщені
лічильник кадрів, годинник, рівень, числовий індекс фокусної відстані об’єктива АФА і т.ін.

Рис. 2.7 – Схема АФА

До нижньої частини корпусу прикріплюється конус (2), в якому розміщені оптична схема (об’єктив,
світофільтр та інші деталі), затвор і механізм управління роботою затвору.
Касета (3) призначена для розміщення фотоплівки і приведення її в площину прикладної рамки під
час експонування. Плівка перемотується з однієї котушки на другу на величину кадру і
притискується до прикладної рамки вирівнюючим столом. Вирівнювання плівки здійснюється
часто пневматично шляхом відкачування повітря між фотоплівкою і столом.
Командний прилад (4) забезпечує дистанційне керування механізмами АФА. Аерофотоустановка
(5) призначена для прикріплення аерофотоапарата, орієнтування його в просторі і запобігання дії
поштовхів та вібрацій.
Прикладна рамка має зубчаті виступи, які дають зображення координатних міток (рис. 2.8).
Координатні мітки визначають систему координат о’ху знімка.
Пряма, що проходить через вузлову точку об’єктива S і перпендикулярна до площини прикладної
рамки, називається оптичною віссю АФА або головним променем.
Перетин оптичної осі фотокамери з площиною прикладної рамки утворює головну точку о знімка.
4. Елементи орієнтування аерофотознімків, їх використання
 ЗОБРАЖЕННЯ НА ЗНІМКУ ЗМІНЮЄТЬСЯ В ЗАЛЕЖНОСТІ ВІД ВЗАЄМНОГО
РОЗТАШУВАННЯ МІСЦЕВОСТІ, ЦЕНТРА ПРОЕКЦІЇ І ФОТОЗНІМКА. ТОМУ ДЛЯ ВИЗНАЧЕННЯ ПО
ЗНІМКУ КООРДИНАТ ТОЧОК МІСЦЕВОСТІ НЕОБХІДНО ЗНАТИ ПОЛОЖЕННЯ ЦЕНТРА ПРОЕКЦІЇ
ВІДНОСНО ЗНІМКА І ПОЛОЖЕННЯ ЗНІМКА В ПРОСТОРІ В МОМЕНТ ФОТОГРАФУВАННЯ, ТОБТО
ЕЛЕМЕНТИ ВНУТРІШНЬОГО І ЗОВНІШНЬОГО ОРІЄНТУВАННЯ ЗНІМКА.

Елементами внутрішнього орієнтування називаються величини, які визначають

положення центра проекції відносно площини знімка.
До них належать:
1)величина фокусної відстані f;
2)координати головної точки о xo і yo в системі координат o' x' y' знімка.
Елементи внутрішнього орієнтування дають можливість відтворити зв’язку
проектуючих променів, що існували в момент фотографування.
Для цього необхідно на знімку побудувати осі x'y' по координатам xo  yo нанести
головну точку о, в ній поставити перпендикуляр до площини знімка і відкласти на ньому
фокусну відстань f. Для одержання зв’язки проектуючих променів точку   належить
з’єднати із зображеннями точок на знімку.
Використовують дві системи елементів зовнішнього орієнтування.
 1. 2.

Перша система має шість елементів зовнішнього орієнтування:

Xo Yo Zo –  координати центра проекції (передньої вузлової точки об’єктива в момент
знімання);
Ao – кут нахилу знімка – кут між віссю Z і головним променем;
t – кут лінії напряму зйомки – кут між віссю Х і слідом площини головного
вертикала;
æ – кут повороту знімка в своїй площині навколо головного променя So – кут між
віссю y і головною вертикаллю vv'  знімка.
В другій системі також шість елементів зовнішнього орієнтування, з яких три лінійні
і три кутові.
До лінійних величин відносяться координати центра проекції S: Xo Yo Zo , а до
кутових –   поздовжній кут нахилу знімка – кут між віссю Z і проекцією головного
проміння на площину XZ;
 - поперечний кут нахилу знімка – кут між головним променем і його проекцією на
площину XZ, розміщується в площині, яка проходить через вісь Y і головний промінь;
æ – кут повороту знімка в своїй площині навколо головного проміння – кут між
віссю y і слідом площини, яка проходить через вісь Y і головний промінь.
Отже, аерофотознімок має дев’ять елементів орієнтування: три елементи
внутрішнього і шість елементів зовнішнього орієнтування.

5. Польові фотолабораторні і фотограмметричні роботи. Накидний

монтаж і техніка його виконання. Оцінка якості зальоту.
7. Системи координат які застосовуються в фотограмметрії. Залежність між координатами точок
для горизонтального аерознімка і місцевості
За початок системи координат на аерознімку приймають головну точку аерознімка «О» яку
отримують якщо з’єднати прямими лініями протилежні координатні мітки на аерознімку.
Якщо розглядати спотворення точок на аерознімку або спотворення масштабу, тоді за початок
ситсеми координат приймають точку нульових спотворень «с».
Якщо визначають спотворення точок на аерознімку за рельеф місцевості за початок системи
координат приймають точку надіра «n»
Для горизонтального аерознімка координати будь-якої точки визначають, якщо провести
перпендикуляри з точки до вісей х, у.
На афз т.а має координати ха уа. Ці координати відповідають координатам т.А на місцевості (Ха Уа)
xa f k x ∗H y ∗H
∆ So a1 ∆ So A 1 ; = ; xA = a ; y A= a
xA H fk fk

10.Спотворення точок на аерофотознімках через його кут нахилу

- кут нахилу аерофотознімка α0 — визначається, як кут відхилення головного
променя So від прямовисної прямої Sn (кут NSO);
Вплив умов знімання на його результати називається спотворення. Спотворення, це
величина зміщення точки аерофотознімку з того положення, яке б вона займала при
ідеальних умовах знімання. Максимальні спотворення на аерофотознімках дають кут
нахилу і рельєф. Розглянемо зміщення точок аерофотознімку під впливом рельєфу.

Розглянемо спотворення за нахил аерофотознімку. Лінійне зміщення точок за кут

нахилу описується формулою:

де:

δα – спотворення за кут нахилу;

r – відстань до точки с;

α – кут нахилу аерофотознімку;

f – фокусна відстань камери;

φ – кут, відрахований по ходу годинникової стрілки від додатного напрямку

головної вертикалі до напрямку на точку.
Аналіз формули дає такі висновки:

1. Величина спотворення δα зростає, якщо

збільшується відстань від точки с (ближче до
країв аерофотознімку), при збільшенні кута
нахилу знімку α , коли значення кута φ
наближається до 0° або до 180° (на головній
вертикалі).
2. Величина спотворення δα зменшується, якщо
збільшується фокусна відстань камери, коли
значення кута φ наближається до 90° або до 270°.
3. У зоні, де значення кута φ коливається у межах 270°< φ <90° спотворення
δα від’ємне (δα < 0), точки зміщаються до точки с; у зоні, де значення кута φ
коливається у межах 90° < φ < 270° спотворення δα додатне (δα > 0 ), точки
зміщаються від точки с.
4. Значення δα = 0 у точці нульових спотворень с (r =0), у точках, що лежать на
горизонталі нульових спотворень hh’ – перпендикулярі до головної
вертикалі, проведеному через точку с (φ = 90°, φ = 270°), на
горизонтальному знімку, коли α = 0.

Викривлення напрямку ab внаслідок нахилу аерофотознімку на кут α описується

формулою:

де:

εα – спотворення за кут нахилу;

r – відстань до точки с;

α – кут нахилу аерофотознімку;

f – фокусна відстань камери;

λ – значення кута cab

11. Спотворення точок на аерознімках через рельєф місцевості

Вплив умов знімання на його результати називається спотворення. Спотворення,

це величина зміщення точки аерофотознімку з того положення, яке б вона
займала при ідеальних умовах знімання. Точки аерофотознімків зміщаються під
впливом:

 рельєфа місцевості;
 кута нахилу аерофотознімку;
 кута розвороту аерофотознімку;
 різномасштабності;
 дисторсії;
 швидкості руху носія;
 невирівнювання плівки;
Максимальні спотворення на аерофотознімках дають кут нахилу і рельєф.
Розглянемо зміщення точок аерофотознімку під впливом рельєфу.

Лінійне зміщення точок за рельєф описується формулою:

де:

δh – лінійне спотворення за рельєф;

r – відстань точки від точки надіра;

h – перевищення точки місцевості над середньою площиною;

Н – висота фотографування над середньою площиною

f – фокусна відстань аерофотоапарата.

Аналіз формули дає такі висновки:

1. Величина спотворення δh зростає, якщо збільшується перевищення над

середньою площиною h або відстань від точки надіра r (ближче до країв
аерофотознімку).
2. Величина спотворення δh зменшується, якщо збільшується висота
фотографування Н або фокусна відстань f.
3. При додатному (h > 0) перевищенні над середньою
площиною, точки зміщаються від точки надіра δh  > 0, при
від’ємному (h < 0) – до точки надіра δh < 0.
4. Значення δh  = 0 у точці надіра (r = 0) або у точках, які
лежать на середній площині (h = 0).

Викривлення напрямкуab внаслідок рельєфу

місцевості визначається за формулою:

де:

εh – лінійне спотворення за рельєф;

r – відстань точки від точки надіра;

h – перевищення точки A місцевості над середньою площиною;

Н – висота фотографування над середньою площиною

l0 – довжина лінії |a0b| ;

ψ – значення кута nab.

12. Маштаб горизонтального і нахиленого фотознімків аналіз формули горизонталям.

Для ненахиленого (горизонтального) аерофотознімка масштаб зображення обчислюється за
простою формулою: 1:m = f:Н . Але ж в реальності знімок є нахиленим, і тому масштаб його
змінюється при переході від однієї точки до іншої, і окрім цього залежить від напрямку лінії на
знімку. Тому слід під масштабом знімка розуміти відношення нескінченно малих відрізків на
знімку та на місцевості, тобто . Формула, яка дозволяє обчислити масштаб у будь-якій точці
знімка та по будь-якому напрямку на знімку має такий вигляд:

1 fk x
= ∗(1− ∗sinα ), де
m H fk
f k - фокусна відстань об’єктива АФА
Н- висота фотографування
m- знаменник мастштаба по будь якій горизонталі
α - кут нахилу АФЗ
х- відстань від горизонталі, по якій визначаемо масштаб до точки С (нульових спотворень)
Аналіз формули:
1 fk
1) Якщо АФЗ горизонтальний, тобто α = 0, підставим це значення в формулу, отримаємо =
m H
2) Масштаб по горизонталі, яка проходить через головну точку АФЗ «О», в формулу підставимо
значеня СО
α
х=со= f k∗tg
2

Після перетворень отримаємо формулу нахиленого знімка по горизонталі через точку «О»

1 f k∗cosα
= .
mh o h o H

Масштаб по горизонталі, яка проходить через головну точкуАФЗ «О» буде дрібніше, ніж масштаб
горизонтального АФЗ
3) Масштаб по горизонталі, яка проходить через точку надіра «n»
х=сn
Після перетворень отримуємо формулу
1 fk
= . Масштаб по цій горизонталі буде крупніше, ніж маш. АФЗ
m h nh n H∗cosα
4) Масштаб по горизонталі, яка проходить через точку С
Початок системи координат в т. С; визначаємо масштаб по горизонталі через т. С. Тому х=0, це
значення підставляємо у формулу
1 fk
= .
m h сh с H
Масштаб по цій горизонталі не спотворюється, тому ця горизонталь носить назву Лінія
неспотворених масштабів (hchc).
5) hchc проходить через точку С і має такий сенс:
Якщо з 1 центра фотографування отримані 2 АФЗ, то площини цих знімків перетнуться по лінії
неспотворених масштабів.
13. Штучний стереоефект, умови його отримання, стерео модель місцевості. Спосіб
вимірговання стерео моделі за допомогую уявної марки Штучний стереоефект– це відчуття
об’ємності (рельєфності) предмету, яке виникає при розгляданні площинного зображення. Для
отримання стереоефекту необхідно:
-мати два фотозображення (аерофотознімка), одного предмету, що отримані з кінців базису
фотографування,
-зображення повинне бути зорієнтоване по контурах;
-різномасштабність знімків не повинна перебільшувати 11%.
-кожне око повинно бачити зображення тільки одного із знімків.
Для цього застосовують різні способи розділення зорових осей очей: оптичний (лінзами,
призмами або дзеркалами), анагліфічний (зелено-червоними світлофільтрами), поляроїдний
(поляризацією світла у взаємно перпендикулярних площинах), растровий (диск, що швидко
обертається.)
Об’ємний вигляд предмета при досягненні штучного стереоефекту залежить від того, як будуть
розташовані знімки.

При розташуванні знімків перекриттям один до одного всі горби будуть бачитися
випуклими, а западини – вгнутими. Цепрямий штучний стереоефект.

При розташуванні знімків перекриттям один від одного всі горби будуть бачитися
вгнутими, а западини – випуклими. Цеобернений штучний стереоефект.

При розташуванні знімків перекриттям один до одного, але повернутими на 90°

штучного стереоефекту не буде. Ценульовий штучний стереоефект.

Об’ємне зображення, отримане через штучний стереоефект, називається

стерео моделлю. Залежно від того, якими проектуючи ми променями
будується об’ємне зображення модель може бути реальною або
позоровою. Позорова модель будується візирними проектуючи ми
променями, наприклад під лінзово-дзеркальним стереоскопом.
Реальна модель будується проектуючи ми променями (стрижнями) на
аналогових стереофотограмметричних приладах.
Для отримання штучного стереоефекту потрібна пара знімків
одного об’єкту (місцевості), з перекриттям більше 50%
отриманих із різних кінців базису фотографування. Така пара
називається стереоскопічною, або просто стереопарою.
Визначення координат точок на стереопарі здійснюється у
базисній системі або в системі лівого знімку. Система лівого
знімку має початок координат у центрі лівого знімку о л, її осі
Х і Y співпадають із відповідними осями лівого знімку, вісь Z -
із головним променем лівого знімку. Система складається із шести елементів: трьох лінійних, які
описують положення базису відносно лівого знімку b X, bY, bZ; та трьох кутових, які описують
положення правого знімку відносно лівого αп , ωп , κп . Ці елементи називаються елементами
взаємного орієнтування.

14. Основи визначення пари знімків

На показано ділянку земної поверхні, яка сфотографована з двох точок S1, і S2. У результаті
одержана пара знімків Р1 і Р2 (стереопара), на яких а1 і а2 – зображення точки А об’єкта, b1 і b2 –
відповідно зображення точки В.
Щоб одержати модель об’єкта достатньо придати знімкам те положення, яке вони займали один
відносно другого під час знімання, і відновити по ним зв’язки променів, що існували в момент
фотографування. Тоді кожна пара відповідних променів, наприклад, S1а1 і S2а2, а також S1b1 і
S2b2 буде перетинатися в точках А і В. В результаті такого перетину променів утворюється модель,
подібна до об’єкту.
Змінюючи відстань між вершинами S1 і S2, можна одержати модель в заданому масштабі.
На планшеті точка а, яка одержана в результаті ортогонального проектування точки А моделі,
показує положення відповідної точки об’єкта на карті. Метод вимірювання об’єктів, який
ґрунтується на використанні властивостей пари знімків, називається стереофотограмметричним.
Просторове сприйняття об'єкту при бінокулярному розгляді пари знімків, що одержані з різних
точок простору, називається стереоскопічним ефектом, асприймана при цьому уявна картина –
стереоскопічною моделлю.
Для отримання стереоефекту також необхідно щоб:
1. Різниця масштабів знімків стереопари не повинна перевищувати 16 %.
2. Кожним оком спостерігався тільки один із знімків.
3. Кут, перетину відповідних променів, не повинен перевищувати 16°.
4. Положення повинно бути узгодженим з очним базисом розташування знімків на лінії, яка
паралельна очному базису.
При розгляданні пари знімків можна одержати прямий, зворотний або
нульовий стереоефекти.
Стереоскопічний ефект прямий (природне сприйняття простору), якщо знімки складені
перекриттям всередину.
Стереоскопічний ефект зворотний (зворотне сприйняття опуклих і увігнутих форм), якщо
перекриття розкладене в різні боки.
Стереоефект нульовий, якщо знімки повернути на 90° в різні боки і об'єкт сприймається плоским
Для забезпечення умови отримання стереоефекту – спостереження кожним оком тільки одного зі
знімків використовують наступні способи: оптичний, анагліфічний, поляроїдів, мигань та ін.
Поздовжній і поперечний паралакси
При вимірюванні стереопари крім координат точок використовують різниці цих координат на обох
знімках, звані паралакс(Рис. 15). При стереозйомки точки об'єкта зображуються в різних частинах
лівого і правого знімків. Наприклад, на лівому знімку точка об'єкта зобразилася в точці m. В
системі координат o 'ЛxЛyЛ цього знімка вона матиме координати xЛ, yЛ. На правому знімку та ж
точка об'єкта зобразилася в точці m ', і в системі координат o'ПxПyП вона має координати xП, yП.
за координатами xЛ, yЛ завдамо на правому знімку положення точки m. Зміщення точки m
'відносно точки m уздовж координатних осей х і у є, відповідно,поздовжнім (літера р) іпоперечним
(літера q) паралакс. Їх величини розраховують за формулами: p = xЛ - xП, q = yЛ - yП.
Поздовжній паралакс р є базисом фотографування b в масштабі зйомки даної точки.
поздовжній паралакс р має змінну величину по площі знімка через зміни висоти фотографування
Н в залежності від рельєфу місцевості. Отже, вимірявши на стереопарі знімків поздовжні
паралакси, можна розрахувати висоти на місцевості.
Що стосується поперечного паралакса q, То він виникає через відмінності в величинах елементів
зовнішнього орієнтування лівого та правого знімків.
BX = XSп - XSл не змінює координат уП в порівнянні з координатами уЛ і, отже, не викликає появи
поперечного паралакса.
BY = YSп - YSл змінює ординати на правому знімку на величину .
BZ = ZSп - ZSл змінює масштаб правого знімка щодо лівого.
різниця кутів wЛ и wП, aЛ и aП, kЛ и kП викликають зміни координат на знімках відносно один
одного.
15. Трансформування аерофотознімків; мета та теорія та способи
трансформування
Трансформуванням називається перетворення нахиленого аерофотознімка
(аерофотонегатива) в зображення, що відповідає горизонтальному аерофотознімку
заданого масштабу. В процесі такого перетворення усувається зміщення точок, що
викликане нахилом аерофтознімка, і отримане зображення (яке
називається трансформованим)  при рівнинній місцевості рівнозначно плану. У
випадку нерівнинної місцевості, оскільки трансформоване зображення є
центральною проекцією, відрізняється від плану із-за зміщення точок за рельєф.
Зменшення цих зміщень до допустимої величини здійснюється шляхом
багатократного трансформування аерофотознімка з різним збільшенням
(трансформування по зонах).

Геометрична сутність трансформування полягає у відновлення зв’язки

проектуючи променів у тому вигляді, в якому вона була у момент
аерофотознімання. Якщо потім на шляху такої зв’язки розташувати
горизонтальний екран, то можна отримати практично горизонтальне
зображення місцевості. Регулюючи висоту розташування екрана – підібрати
масштаб зображення.
 Відповідно до способів відновлення зв’язки проектуючи променів існує
декілька видівтрансформування:

графічне -  виконується шляхом перенесення ситуації з аерофотознімків на

основу, за допомогою побудованих на них проективних сіток (побудова
виконується за допомогою простих креслярських приладів);

оптико-графічне - виконується на проекторі (фотозбільшувачі) і після побудови

трансформованого зображення його контури обводять на основі та отримують
графічний план місцевості;

фотомеханічне -  виконується на спеціальних приладах –

фототрансформаторах. У цьому випадку трансформують зображення з
аеронегативу і друкують його на фотопапері;

аналогове –  трансформування виконується на універсальних стереоскопічних

приладах шляхом горизонтування і масштабування стереомоделі.

Трансформування може виконуватися двома способами:

за установочними елементами - використовують вказані елементи, що

визначені за елементами зовнішнього орієнтування аерофотознімка;

за точками - визначають трансформаційні точки аерофотознімка,

положення яких на основі отримують, як правило, за допомогою
фототріангуляції.

16. Способі одержання цифрових знімків. Складові частини сучасної фотограмметрії. Зв'язок з
іншими системами
Негативний процес: Аерозйомка → проявить → промивка → фыксатор → промивка → сушка→
негатив (аерофільм)
Позитивний процес: фотодрук → проявить → промивка → фыксатор → промивка → сушка→
позитив (аерознімок)
17. Складові частини фотограмметрії. Лазерне сканування місцевості
Цей метод дозволяє будувати цифрову модель рельєфу; базується на лазерному вимірюванні
віддалі від приладу (в літаку) до точки місцевості. Фактично це система приладів, встановлених на
літаку і на землі, а також відповідне ПЗ.
На борту літака встановлюється потужний лазерний віддалемір, бортова GPS, ініціальна
навігаційна система, відеокамера, блок сканування, блок реєстрації даних. На землі повинні мати
наземну GPS, та робочу станцію для опрацювання даних, отриманих в польоті.
Найчастіше використовується лазерний віддалемір, що працює в інфрачервоному діапазоні і
висилає імпульси з частотою кілька тисяч на секунду. блок сканування відхиляє промені
перпендикулярно до лінії польоту, а за рахунок переміщення літака отримують сукупність полос.
Точність вимірювання віддалі складає 1 см.
Сумісна обробка всіх даних дозволяє створити цифрову модель рельєфу як сукупність точок.
Кількість точок складає до 100 000 на 1 км2, точність фіксації висот- 15-25 см (для рівнин), 50-70 см
(для гір). Швидкість сканування 100 км2 за 1 годину.
Переваги:
1) для сканування не є перешкодою рослинність
2) результат не залежить від освітленості
3) точність побудови ЦМР є досить високою
4) час отримання результату- 2-3 дні після польоту
5) кошти на побудову ЦМР є малі

18. http://helpiks.org/7-56636.html
-Навігаційно-цифрова ФТГМ;
-Космічна ФТГМ;
-Радарна інтерферометрія;
-Лазерне сканування місцевості; 
Слідом за сучасними комп’ютерними програмами та електронними геодезичними
приладами приходять інноваційні методи дослідження територій. Один з таких нових
способів отримувати більш точні і докладні дані при проведенні геодезичних робіт —
це лазерне сканування. З його допомогою можна віддалено вести зйомку певних
об’єктів або територій в тривимірній площині. Основна мета цієї процедури —
подальше створення тривимірних моделей об’єктів і ділянок, якы знымаються, з усіма
подробицями. 
Лазерне сканування
Для проведення 3D сканування об’єктів використовуються спеціальні прилади —
лазерні сканери. З їх допомогою можна отримувати координати точок, які передають
детальну інформацію про конкретну місцевість або на певному елементі. Лазерним
далекоміром проводяться вимірювальні процедури до всіх ключових точок
досліджуваного елемента. Сканером дуже легко управляти за допомогою портативного
комп’ютера, що значно спрощує процес роботи з ним. При цьому всі відомості
фіксуються у режимі реального часу — фіксація сигналу йде одночасно з його
одержанням.
Тривимірна площина дозволяє визначати точку не по двох координатах, а трьох. Це
значно підвищує точність відомостей. Дані, які отримані за допомогою лазерного 3D
сканера можна використовувати в будь-якій графічній програмі, наприклад AutoCad.
Використання лазерних сканерів ще не введено повсюдно. Не кожна компанія, яка
спеціалізується на наданні інженерно-геодезичних послуг, може запропонувати
послугу 3D сканування. Але в нашому розпорядженні є все необхідне обладнання для
виконання даної процедури. Проте не на всіх ділянках доцільно застосовувати
подібний спосіб дослідження. Є ряд об’єктів, на яких лазерне сканування значно
полегшує і прискорює роботу.
В першу чергу — це важкодоступні місця на об’єктах, небезпечні ділянки, роботу яких
треба контролювати і моніторити. За допомогою лазерного сканування можна
створювати тривимірні моделі цього складного для вивчення обладнання. А також на
основі даних сканування складати необхідну документацію для цих приладів та їх
елементів.
Використання 3D сканера доцільно в таких галузях, як важка промисловість,
нафтогазова галузь та інші подібні напрямки. У цьому випадку за допомогою
тривимірного сканування можна досліджувати родовища сировини, а також
розташування і стан трубопроводів. Лазерне сканування нагоді і в разі проектування
будівництва, реконструкції або капітального ремонту.
Інженерні конструкції — ще один напрямок, який охоплює сканування 3д. З його
допомогою можна контролювати будівельний процес, вносити корективи в проектну
документацію, а також здійснювати моніторинг у ході експлуатації інженерних систем.
Сканування доріг доречно при укладанні нового дорожнього полотна та інших роботах
на цих об’єктах.
За допомогою лазерного сканування можна не тільки складати топографічні плани
територій різних масштабів, але також і цифрові тривимірні моделі об’єктів або
місцевості, її рельєфу.
Цей метод дослідження має ряд переваг. В першу чергу — це оперативність. Це
найшвидший спосіб отримати повний набір інформації. Однак тут є і деякі труднощі.
Наприклад, коли мова йде не про наземне лазерне сканування, а про повітряне, то
процес може затягнутися через потреби в отриманні дозволів на зйомки з повітря. І,
звичайно ж, головною проблемою, яка перешкоджає масовому застосуванню 3D
сканера у геодезії — це його висока вартість і наявність в штаті фахівців, які працюють
 у цьому напрямку. В цьому плані компанія Геотоп має перевагу у вигляді наявності
професійного лазерного сканера і штату фахівців, які компетентні в даному напрямку.
19. Технічна характеристика цифрової знімальної камери 3-DAS-1

Для фотографування одночасно трьома АФА їх різним розташуванням можна користуватись

спеціально створеними для нього АФА. Один сер. фото градус вертикально, а два інших нахилені-
другий вперед, а третій назад.
Тоді одна і таж сама місцевість буде сфотографована з базису В і знімки придатні для просторових
вимірювань. Сам такий юазис розташований вздовж вісі літака.
Технічні характеристики 3-DAS-1
Параметр Одиниці виміру Значення
Висота польоту м 550-4400
Ширина смуги захвату м 360-2880
Дозвільна спроміжність на місцевості см 4.5-36
Число каналів - 3
кут між надірним та іншим каналом градус 16/26
Фокусна відстань мм 110

3-DAS-1 – це бортовий сканер, який призначений для високоточної аерозйомки з одночасним

складанням зображення місцевості трьома каналами.

20. Будова та призначення ЦФС "Дельта" складові програмного забезпечення ЦФС "Дельта"

21. Підготовчи роботи, внутрішнє, взаємне орієнтування растрових зображень

та знімків на ЦФС Дельта. Застосування ЦФС "Дельта"

22. GPS та навігація аерофотознімання.

Тим, хто займається аерофотозніманням, добре відомо, яка велика відповідальність лежить на
екіпажі аерознімального літака і яку високу майстерність мусять мати пілоти, штурмани та
бортоператори, щоб уникнути браку при аерозніманні, яке є досить дорогим видом робіт.
Особливо важко проводити аерознімання з малих висот, коли земля дуже швидко "втікає" під
бортом літака.
Навігаційні GPS якісно покращили процес аерознімання. Існує декілька варіантів застосування GPS,
використання яких залежить від поставлених задач. Найпростішою (стосовно вимог по точності) є
застосування недорогих навігаційних GPS для прокладання маршруту польоту. Це можуть бути
одночастотні приймачі, здатні фіксувати траєкторію польоту з точністю 150м і нижче. Фактично ця
ситуація спостерігається в керуванні літаком під час пасажирських та вантажних перевезень. 
В аерозніманні на сьогоднішній день застосування GPS значно і ширше, і точніше.
Аерофотокамери останнього покоління RMK TOP (Zeiss), RC20 i RC30 (Leica, LH-Systems) об'єднані з
GPS в єдині системи, які дозволяють повністю автоматизовувати аерознімальний процес. Ці
системи мають назви: CCNS-4, T-Flight (Zeiss), Ascot (Leica). В цих системах використовується
двочастотний GPS-приймач, який працює в режимі DGPS; тому в районі знімального об'єкту
встановлюється наземна базова станція. Саме диференційований режим дозволяє уникнути
неоднозначності у визначенні координат літака після відповідної математичної обробки.
Опустимо опис теоретичних і технічних деталей GPS-навігації і лише зазначимо, що сучасні
системи дозволяють фіксувати положення аерофотокамери з точністю 5-10 см, що задовільняє
вимоги навіть крупномасштабного картографування. Отже, застосування GPS при
аерофотозніманні дозволяє:
- прокладати аерознімальні маршрути згідно з проектом (координати точок маршрутів
попереднього задаються і вводяться в комп'ютер );
- оптимізувати процес заходу літака на аерознімальний маршрут (розвороти, зміна курсу, зміна
висоти польоту тощо);
- виводити літак в задану точку простору, звідки треба виконати аерознімання;
- фіксувати координати центра проекції підчас експозиції з високою точністю (як зазначалось, до 5-
10 см).
Остання з можливостей є дуже важливою і полягає в наступному. Якщо під час польоту зафіксовані
просторові координати центрів проекцій (лінійні елементи зовнішнього орієнтування), то це
суттєво впливає на технологію фотограмметричних робіт. Нами встановлено [9], що в цьому
випадку будувати блочну мережу фототріангуляції можна без опорних точок, тобто без польової
прив'язки знімків. Це здешевлює в цілому топографічні роботи та розширяє можливості
картографування недоступних територій.

Об'єднання GPS з інерціальними навігаційними системами (ІНС).

ІНС складається з гіроскопа (виконує кутову стабілізацію аерокамери підчас нахилу літака) та
акселерометра (визначає зміну швидкості польоту літака). Об'єднання GPS та ІНС суттєво
доповнюють одне одного. 
Відомо, що стабільність показів GPS є високою в доволі великому часовому періоді, але в коротких
проміжках часу можуть виникати певні труднощі, в основному через втрату сигналів від супутників
підчас навігаційного маневру. ІНС навпаки – дають добрі покази в коротких часових проміжках,
але у великих часових періодах спотворюються впливом т.зв. гіроскопічного ефекту та
систематичними похибками акселерометрів, що мають тенденцію до накопичення.
Об'єднання GPS та ІНС дає доповнюючий ефект: в короткочасових проміжках ІНС "поправляє" дані
GPS, а в довгих часових проміжках GPS компенсує систематичні похибки ІНС. 
Інтегровані навігаційні системи (GPS + ІНС), як згадувалось, є тепер невід'ємною частиною
цифрових аерознімальних комплексів. Вони дозволяють фіксувати кути нахилу знімальної камери
з точністю 10//-20//, що в багатьох випадках задовільняє розв'язання фотограмметричних задач.

Стримуючим фактором у широкому використанні таких систем є їх висока вартість та проблеми

інсталяції на невеликих (але економічних) літальних апаратах.
23. Космическая фотосъемка основные виды и назначение

Космическая фотосъемка производится с высот более 150 км. Космические фотоаппараты

разделяют на автоматизированные камеры, устанавливаемые на пилотируемых космических
кораблях и орбитальных станциях, и полные автоматы для съемок с беспилотных космических
средств, с последующим возвращением отснятой пленки на Землю.
Высокой геоинформативностью отличаются космические фотоснимки (КФС), получаемые
многозональными фотокамерами.

Прикладна Геодезія

1. Види інженерно-геодезичних робіт і послідовність їх виконання.Узагальнену схему

послідовності робіт по створенню споруди можна подати так: 1. Визначення економічної
доцільності будівництва споруди в даному місці 2. Проектування споруди 3. Інженерна підготовка
території 4. Будівельні роботи. Геодезичні роботи, як технологічний процес будівельного
виробництва, на всіх етапах створення об’єкта будівництва мають свої задачі і свій кінцевий
продукт. Тому в курсі інженерної геодезії розглядаються: - топографо-геодезичне забезпечення
інженерних вишукувань; - топографо-геодезичне забезпечення проектування споруд; - інженерно-
геодезичне забезпечення перенесення проектів на місцевість; - геодезичні методи детального
розмічування споруд на різних етапах будівництва; - геодезичні методи вивірки положення
конструкцій в плані, по висоті, по вертикалі; - виконавчі знімання зведених конструкцій і будов; -
геодезичні методи дослідження деформацій будівель і споруд.

2. Види і завдання інженерно-геодезичних вишукувань.

Види і завдання інженерних вишукувань для будівництва По-перше, що таке інженерні
вишукування?Під інженерними вишукуваннями для будівництва слід розуміти комплексний
виробничий процес, в результаті якого будівельне проектування забезпечується вихідними
даними про природні умови району чи окремої ділянки передбачуваного будівництва. Після
виконання вишукувань проектувальник отримує: - Топографічний план, що дає уявлення про
рельєф території та існуючих комунікаціях; Інженерно-геологічний звіт, що включає геологічна
будова району, геоморфологічні та гідрогеологічні умови площі, склад, стан і властивості грунтів,
прогноз можливих інженерно-геологічних та гідрогеологічних процесів; Звіт з екологічної оцінкою
природного середовища (грунтів, атмосферного повітря, підземних і поверхневих вод, геофізичних
полів) на ділянці розташування проектованого об'єкта.
Інженерні вишукування є вельми важливою складовою будівельної галузі, оскільки від їх
результатів багато в чому залежить вартість будівництва, а також надійність і довговічність
побудованих споруд. Це твердження особливо актуально для теперішнього часу, коли в силу
цілого ряду причин виникає необхідність будівництва інженерних споруд серед існуючої міської
забудови, на територіях, які раніше не були використані на увазі їх обмеженою придатності для
будівництва. При цьому, слід мати на увазі тенденцію проектування все більш складних
інженерних конструкцій, які вимагають більш надійної оцінки стану і властивостей основи цих
споруд, в тому числі зміна їх у часі.
Інженерні вишукування для будівництва поділяються на геологічні вишукування, геодезичні
вишукування, гідрометеорологічні дослідження та екологічні вишукування.
Інженерно-геологічні вишукування включають в себе вивчення грунтів, як середовища і підстави
споруд, особливості гідрогеологічного режиму території будівництва, пов'язаного з діяльністю
підземних вод, фізико-геологічних процесів і явищ, яскравими представниками яких є селі, зсуви
та обвали, а також карстово-суфозійних процеси і підтоплення території.
Інженерно-геодезичні вишукування відображають особливості поверхні території, призначеної
для будівництва, положення підземних і наземних комунікацій. Гідрометеорологічні дослідження
вивчають клімат території та особливості існуючих відкритих водотоків
Все більша увага останнім часом приділяється інженерно-екологічним дослідженням, метою яких
є оцінка радіологічної, санітарно-хімічної, санітарно-епідеміологічної та біологічної безпеки.

3. Стадії проектування інженерних споруд.

Ескізний проект (ЕП) розробляється з метою принципового визначення вимог до містобудівних,
архітектурних, художніх, екологічних і функціональних рішень об’єкту та підтвердження
можливості створення об’єкту цивільного призначення.

Техніко-економічне обґрунтування (ТЕО) розробляється для об’єктів виробничого призначення,

котрі вимагають детального обґрунтування відповідних рішень та визначення варіантів і
доцільності будівництва об’єкту.

Техніко-економічний розрахунок (ТЕР) використовується для технічно нескладних об’єктів

виробничого призначення.

ТЕО (ТЕР) обґрунтовує потужність виробництва, номенклатуру та якість продукції, кооперацію

виробництва, забезпечення сировиною, матеріалами, паливом, електро- та теплоенергією, водою
й трудовими ресурсами, включаючи вибір конкретної ділянки для будівництва, розрахункову
вартість будівництва та основні техніко-економічні показники.

Проектування доріг і споруд виконується в дві стадії: на першій складається технічний проект
дороги, а на другій — робочі креслення. Для великих і складних об'єктів у передпроектний період
виконують проблемні вишукування з техніко-економічного обґрунтування (ТЕО) доцільності
будівництва дороги, вибору напрямку й основних технічних параметрів для проектування.
Відповідно до такої організації проектування доріг, інженерні вишукування розділяються на
рекогносцирувальні, попередні, детальні і додаткові.
Для технічно нескладних об’єктів І та ІІ категорії складності проектування може здійснюватись:
· в одну стадію – робочий проект (РП);
· у дві стадії – для об’єктів цивільного призначення – ескізний проект (ЕП), а для об’єктів
промислового призначення – техніко-економічний розрахунок (ТЕР) та для обох – робоча
документація (Р).

Для об’єктів ІІІ категорії складності проектування здійснюється в дві стадії:

· проект (П);
· робоча документація (Р).

Для об’єктів ІV та V категорії складності проектування здійснюється в три стадії:

· для об’єктів цивільного призначення – ескізний проект (ЕП), а для об’єктів промислового
призначення – техніко-економічне обґрунтування (ТЕО);
· проект (П);
· робоча документація (Р).

4. Камеральне трасування лінійних споруд.Трасування лінійних споруд полягає у визначенні на

місцевості їх осі, планового та висотного положення, що характеризується планом та поздовжнім
профілем. В плані траса являє собою прямі відрізки різного напрямку, що спрягаються між собою
круговими або перехідними кривими. В поздовжньому профілі траса складається з ліній різного
уклону, що спрягаються вертикальними кривими. Уклони траси встановлюють залежно від
призначення та характеристик споруд. При складанні поздовжнього профілю вертикальний
масштаб в 10 і більше раз крупніший від горизонтального. Рельєф місцевості вздовж траси
характеризується поперечниками, що складають в однакових горизонтальному та вертикальному
масштабах.
Трасування лінійних споруд включає пошук на місцевості оптимального варіанта траси та
розміщення на ній споруд. Оптимальне розміщення траси на місцевості обирається в результаті
порівняння декількох доцільних варіантів на картах масштабу 1:1000000 – 1: 25000. Залежно від
призначення траси та етапу проектування трасування може бути камеральне або польове.

Камеральне трасування виконується на топографічних картах, на яких за матеріалами економічних

вишукувань визначають початковий, кінцевий та проміжні пункти траси. При виборі оптимального
напрямку траси застосовують метод динамічного програмування, що дозволяє проаналізувати всі
можливі варіанти траси та створити для них цифрові моделі місцевості. За критерій оптимальності
можуть бути прийняті мінімальні приведені витрати, мінімальний час будівництва, максимальна
експлуатаційна надійність. В складних умовах за альтернативними варіантами траси виконують
аеротопографічну зйомку. Автоматизація трасування за аерофотознімками може бути виконана за
допомогою приставок до стереофотограмметричних приладів диференціального та
універсального типів.

5. Польове трасування лінійних споруд.Трасування лінійних споруд полягає у визначенні на

місцевості їх осі, планового та висотного положення, що характеризується планом та поздовжнім
профілем. В плані траса являє собою прямі відрізки різного напрямку, що спрягаються між собою
круговими або перехідними кривими. В поздовжньому профілі траса складається з ліній різного
уклону, що спрягаються вертикальними кривими. Уклони траси встановлюють залежно від
призначення та характеристик споруд. При складанні поздовжнього профілю вертикальний
масштаб в 10 і більше раз крупніший від горизонтального. Рельєф місцевості вздовж траси
характеризується поперечниками, що складають в однакових горизонтальному та вертикальному
масштабах.

Трасування лінійних споруд включає пошук на місцевості оптимального варіанта траси та

розміщення на ній споруд. Оптимальне розміщення траси на місцевості обирається в результаті
порівняння декількох доцільних варіантів на картах масштабу 1:1000000 – 1:25000. Залежно від
призначення траси та етапу проектування трасування може бути камеральне або польове.

Польове трасування дозволяє уточнити на місцевості положення траси, а також вивчити природні
та економічні умови та узгодити напрямок траси із зацікавленими організаціями. Під час
польового трасування закріплюють пункти повороту траси та її ліній, проводять геодезичні
вимірювання, розроблюють схеми споруд та визначають об’єми будівельних робіт. За
результатами польового трасування складають проект лінійної споруди. Вздовж осі лінійної
споруди прокладають тахеометричний або теодолітно-нівелірний трасувальний магістральний хід.
Пікетаж розбивають через 100 м, а в місцях перегинів рельєфу місцевості та характерних
елементів ситуації відмічають плюсові точки. Кутові та лінійні вимірювання в трасувальному ході
виконують з точністю, яка забезпечує побудову ходу в масштабі вишукувального плану. На кутах
повороту траси розбивають елементи кривих. На характерних ділянках місцевості на пікетах або
плюсових точках будують поперечники, на яких розбивають пікетаж та виконують поперечне
нівелювання. Вздовж траси знімають рельєф та ситуацію. Практикується застосування
безпікетажного способу трасування, при якому обмежуються визначенням тільки рельєфних та
контурних плюсових точок, а пікети проектуються на поздовжньому профілі та їх позначки
визначаються інтерполюванням. За матеріалами польового трасування складаються поздовжній та
поперечний профілі, а також трасувальний план. На ділянках траси, де передбачається
будівництво інженерних споруд, виконують великомасштабну топографічну зйомку.

6. Сучасні технології вишукування і проектування лінійних споруд.В процесі вишукувань трас

розв'язуються дві основні задачі: 1) вибір оптимального варіанту траси, розташованої у
сприятливих умовах, яка потребує мінімальних витрат на будівництво і експлуатацію. 2) збирання
необхідних топографо-геодезичних, інженерно-геологічних, гідрологічних і інших матеріалів і
даних для складання проекту траси і всіх споруд на ній. Відповідно до прийнятих стадій
проектування для нових магістральних трас, розташованих в складних умовах місцевості,
розрізняють: а) допроектні рекогносцирувальні вишукування для техніко - економічного
обгрунтування (ТЕО) траси; б) проектні технічні вишукування для першої стадії проектування -
розробки технічного проекту траси; в) передбудівельні вишукування для другої стадії
проектування складання робочих креслень. Для нових трас у порівняно нескладних умовах,
проектні вишукування основне завдання інженерно-геодезичних вишукувань для проектування
споруд лінійного типу незалежно від їх призначення зводиться до визначення на місцевості осі
споруди (траси) у плані і по висоті. можуть вестися для однієї стадії проектування - техно-робочого
проекту. Спочатку на карті малого масштабу виконують камеральне трасування дороги, тобто
намічають у першому наближенні найбільш доцільне її направлення. Потім можливі варіанти
траси вивчають на планах великих масштабів (1:5000 - 1:10000) і обирають оптимальний варіант.

7. Геодезична планова та висотна основа розмічувальних робіт.На території міст, великих

промислових, енергетичних,гірнодобувних обєктах створюються спеціальні іеженерногеодезичні
планові і висотні мережі які являються геодезичною основою для виконання усіх видів інженерно
геодезичних робіт.Ці мережі існують основою для вишукування при виконанні розмічувальних
робіт на будівництві для спостереженням сідання і деформаціями основ
споруд.Інженерногеодезичні мережі створюються в умовній системі координат але з привязкою
до державної системи,вибір вигляду мережі залежить від типу обєкта, його форми площі
призначення мереж.Наприклад Триангуляцію застосовують на значних по площі обєктах у
відкритій і пересіченій місцевості,Полігонометрія в закритій місцевості або на забудованій
території, Лінійно кутові побудови при необхідності створення мереж підвищеної точності,
Трилатерація на невеликих обєктах де вимагається висока точність, Будівельна геодезична сітка на
промислових і будівельних майданчиках.

8. Геодезична будівельна сітка. При проектуванні великого комплексу споруд на незабудованій

території використовують умовну систему плоских прямокутних координат. В ній, осі абсцис і
ординат розташовують паралельно головним осям майбутніх споруд або червоним лініям.
Будівельна сітка є системою прямокутників і квадратів, вершини яких закріплені на місцевості
постійними знаками. Її проектують на будівельному генеральному плані. Для цього спочатку
будують дві взаємно перпендикулярні осі, паралельні головним осям проектованих споруд. Потім
на осях будують сітку квадратів з довжиною сторін 50-100-200 м. Для вершин квадратів
будівельної сітки визначають координати. Напрям осей координат вибирають паралельно лініям
будівельної геодезичної сітки, а початок координат - таким, щоб всі пункти мали позитивні
координати. Знаки сітки служать одночасно реперами висотного обгрунтування. Положення знаків
визначають з високою точністю. Для винесення в натуру сітки одну лінію її прив’язують до пунктів
геодезичної опори і закріплюють на місцевості. Потім будують в точці взаємно перпендикулярну
лінію і від цих ліній розбивають сітку.

9.Прилади для геодезичних вимірювань у будівництві. Прості геодезичні вимірювання на

будівництвах виконують нівелірами, теодолітами, сталевими мірними стрічками,
рулетками.Нівелір - геодезичний прилад для визначення відносної висоти точок або перенесення
горизонту на потрібні об'єкти. Основні частини нівеліра - зорова труба і циліндричний рівень або
компенсатор, з допомогою якого візирна вісь зорової труби наводиться в горизонтальне
положення.Теодоліт - оптичний прилад для вимірювання або отримання в натурі горизонтальних і
вертикальних кутів. Нівелірні рейки, розсувна і розкладне, являють собою дерев'яний брус
двотаврового перерізу шириною 10... 12 і товщиною 2...3 см. З двох сторін рейки нанесені шашкові
сантиметрові ділення: на одній стороні 2 чорні на білому тлі, на іншій - червоні 3. На стороні з
чорними мітками відлік починається з нуля від заснування (п'яти) рейки: цифрами зазначаються
дециметры. На стороні з червоними мітками відлік ведеться від довільного числа в залежності від
типу рейки.З допомогою нівелірів і рейок визначають висоти точок або перевищення однієї точки
над іншою.Металеві рулетки довжиною 2; 5; 10 і 20. м служать для вимірювання невеликих
відрізків, довжиною 20; 30 і 50 м - для розбивки осей будівель і споруд.
10.Способи виконання геодезичних розмічувальних робіт.

а –  прямокутних координат; б – полярних координат;в – кутових засічок; г – лінійних засічок;д,е –

створних засічок

Розмічування на місцевості проектних точок у плані виконується способами: прямокутних та

полярних координат, кутових та лінійних засічок, створною засічкою. Різниця полягає в тому, що
елементи кожного способу: кути, лінії, перевищення (позначки) визначаються по плану проекту
споруди, а потім на місцевості відкладаються від точок та ліній вихідної геодезичної основи, або
від твердих предметів і контурів місцевості. Наприклад: У способі прямокутних координат: 1) по
створу лінії АВ від точки А відкладають абсцису х, у отриманій точці  будують прямий кут ,
відкладають ординату у, отримуючи шукану точку 1 і т.д. У способі полярних
координат горизонтальні кути  відкладають за допомогою теодоліта від вихідної лінії
геодезичної основи АВ по ходу годинникової стрілки і вподовж отриманого напряму відкладають
проектні відстані d.У способі прямих кутових засічок шукану проектну точку 1 отримують на
перетині візирних осей одночасно з двох теодолітів встановлених у точках А та В  при відкладених
кутах 1 і 2.У способі лінійних засічок спочатку по створу лінії розмічають допоміжні точки а та б.
Від них одночасно двома рулетками визначають положення точки 1 на перетині проектних
відстаней d1 та d2.У створному способі треба мати передчасно закріплені створи І-І та ІІ-ІІ (рис.
6.11,б), АВ, СF, ED (рис. 6.11,е). По закріпленим створам
візують за допомогою зорових труб теодолітів
одночасно по кожному створу. У перетині візирних
осей і отримують проектне положення точки 1.

11. Генеральні плани промислових об’єктів.

Генеральний план обумовлює об'ємно-планувальні
рішення відд. елементів забудови, рішення
транспортних зв'язків підприємства, інженерну підготовку території, організацію системи госп. і
побутового обслуговування. Генеральний план правило, складається з: ситуаційного плану, плану
промислового майданчика, схеми вертикального планування, схеми суміщених інженерних мереж
та комунікацій, пояснювальної записки і розрахунків. Рішення Генерального плану залежить від
характеру вироб-ва, видів транспорту, планувальних рішень будівель і споруд. Ситуаційний план
показує розташування підприємства; рішення щодо розміщення підприємства в ув'язці з
населеним місцем та ін. пром. підприємствами, кооперування та спеціалізації з біля -
розташованими підприємствами, по раціональному і економічному використанню обраної
території; схеми примикання залізниць та автомобільних доріг до мереж загального користування;
інженерні пристрої; розселення жителів і т. п. На кресленні генерального плану показуються:
функціональне розподіл відд. ділянок територій з їх використання (виробничі, транспортні,
енергетичні адм.-госп. та інші об'єкти); розташування вданий і споруд у відповідності з
технологічним процесом і загальним об'ємно-просторовим рішенням; розташування та трасування
транспортних шляхів (ж. д., автомобільних доріг, безперервного транспорту) і транспортних
пристроїв; мережа внутрішньозаводських проїздів, входи та в'їзди на територію підприємства,
перетину шляхів і доріг у різних
рівнях. Генеральний план розробляється, як
правило, в дві стадії: проектне завдання і
робочі креслення.

12.Способи передачі позначки на дно

котловану. Осі, які закріплені створними
знаками або на огорожі, переносять на дно
перевіреного та прийнятого котлована по акту
за допомогою сталевих струн, висків або теодоліта.Для перенесення осей за допомогою сталевих
струн між мітками на огорожі натягують струни вздовж головних осей будівлі, точки перетину
струн проектують за допомогою виска на дно котлована.Точки проекції закріплюють шматками
арматури, кілочками та ін. Для контролю виконують вимірювання рулеткою відстані між
проектними точками. Ці відстані порівнюють з проектними, і в разі потреби вводять поправки,
переміщуючи кілочки. Перпендикулярність сторін чотирикутника перевіряють вимірюванням
діагоналей.

Порядок роботи:Становлять теодоліт на створний знак А´, наводять на створний знак В´. Від
створеного знаку А´ рулеткою відміряють відстань 10,0 м до осі споруди, підвішують висок до
рулетки і по команді виконавця виводять його на лінію візирування, проектуючи вісь споруди на
дно котлована. Осі закріплюють кілочками або шматками арматури. Перенесені осі контролюють
вимірюваннями відстаней між сусідніми осями.

13. Технологія відкладання проектної відстані. Лінію заданої довжини можна побудувати
способом редукування. При цьому враховують , що довжина проектної лінії задається в
горизонтальній проекції.
Тому при побудові на
місцевості, у значення
довжини треба вводити
поправку на ухил
місцевості. Похідні дані:
Місцеположення
початкової точки лінії,
напрям та проектне
значення довжини. Від
початкової точки А в заданому напрямі АВ за допомогою
рулетки відкладають наближене значення проектної відстані Dп і тимчасово фіксують кілком точку
В1. - Теодолітом вимірюють кут нахилу між точками A та В1 і обчислюють перевищення h.
Вимірюють температуру стрічки tв . - Обчислюють поправки до відкладеної на місцевості відстані.
При кутах нахилу менше 1°, а точність побудови лінії заданої довжини не перевищує 1 : 2000, то
поправку за ухил не враховують. - Сумарну поправку з протилежним знаком вводять у відстань
АВ1 - точкуВ1 зміщують на величину сумарної поправки і фіксують кілком точку В. Середня
квадратична похибка побудови в на натурі лінії заданої довжини.

14. Технологія відкладання проектного кута. Розбиваючи основні осі споруд, треба переносити
кути на натуру з більшою точністю, ніж цього можна досягти наявним теодолітом. Відомо
проектний кут βП = 38°47'20", необхідну точність побудови кута mβ =10" і точність теодоліта t = 30".
Побудову кута з заданою точністю виконують способом редукування в такій послідовності.
Проектний кут βП = 38°47'20" округлюють до мінут βП / = 38°47'. При одному положенні
горизонтального круга теодоліта будують на місцевості кут βП / , описаним вище способом, і
відмічають точку С0. Далі побудований кут вимірюють з підвищеною точністю способом кругових
прийомів або багаторазово необхідною кількістю прийомів: n = t2 /m2 β = 302 /102 = 9 разів. За
результатами вимірювань кута n прийомами обчислюють його середнє значення: βBC = (βП1 /+
βП2 /+ βП3 / + ....+ βПN / ). Кутова поправка, внесена у значення виміряного кута Δβ = βBC - βп =
38°47' - 38°47'20" = - 20". Вимірюють відстань АС0 = l = 119,47м і обчислюють лінійну поправку СС0
= Δl: Δl = lΔβ/ρ = 119,47 ∙ 20/206265 = - 12 мм. Далі за перпендикуляром від лінії AС0 точку С
переміщують у відповідний бік на величину Δl і визначають остаточний напрям АС. Точку С
фіксують кілком. Результати обчислень за оцінкою точності вимірювань кута наведені у табл. При
побудові проектного кута способом редукування його середня квадратична похибка.

14. Технологія відкладання проектного кута.

Побудовапроектногокута
Для побудови на місцевості проектного кута необхідно відшукати від заданої вихідної сторони AB
(рис. 257) напрям, який утворює з цією стороною кут . Установлюють в точці A теодоліт і
приводять його в робоче положення, наводять його візирну вісь на пункт B і беруть відлік за
лімбом (переважно біля 0°). Додають до цього відліку величину проектного кута і відкріплюють
алідаду, установлюють її на обчислений відлік. В створі візирної осі теодоліта
на проектній відстані фіксують на місцевості точку 1 C . Таку ж побудову виконують при другому
крузі теодоліта, відмічаючи точку C2 . Відстань 1 2 C C за допомогою лінійки ділять навпіл і
фіксують точку C . Для контролю кут BAC вимірюють і точку С остаточно фіксують кілком.

Якщо необхідно побудувати проектний кут з підвищеною точністю, то знайдений в першому наближенні
кут BAC вимірюють декількома прийомами. Кількість прийомів “ n ” розраховують за формулою:
n=t2/m2b
n ; де t – точність теодоліта, а 2
m – задана точність побудови кута.
Визначивши точне значення кута , утворюють різницю між проектним кутом і виміряним кутом ,
одержують поправку , яку необхідно ввести для уточнення побудованого кута.
.
Знаючи, що за проектом відстань AC d , обчислюють лінійну поправку CC l 0 (рис. 258). Величину l
обчислюють за формулою:
l=(Ɛ”/ρ”)*d

де – число секунд в радіані.

– може мати знак плюс або мінус і відповідний знак буде мати
величина “ l ”. Якщо величина “ l ” буде мати знак плюс, то кут
збільшують, а якщо мінус – то кут зменшують.
Відклавши на місцевості від точки C перпендикулярно по лінії AC величину l , фіксують точку 0 C кілком.
Кут 0 BAC буде дорівнювати проектному куту . Для контролю кут 0 BAC повторно вимірюють.
15.Технологія перенесення в натуру проектної висоти. Потрібно визначити на місцевості
положення проектної позначки точки. Задача вирішується при вертикальному плануванні, копанні
котлованів та траншей, будівництві фундаментів споруд та трубопроводів, при установці колон і
монтажі технологічного обладнання, виносі в натуру проектного контуру водосховища. Відомі
планове положення точки на місцевості та її проектна позначка Нп, а також місцеположення
репера і його позначка НR.Прилади та інструменти: нівелір Н-3, рейки РН-3, сокира та кілки.
Проектні позначки переносять на
натуру, як правило, геометричним
нівелюванням Якщо репер та
проектна точка нижче горизонту
приладу (НR < ГП > Нп) (рис. 9), то
нівелір встановлюють посередині
між репером та місцем
перенесення проектної позначки.
Беруть відлік а  по рейці,
встановленій на репері, і
обчислюють горизонт приладу, м, ГП = НR + а. (47) Обчислюють на рейці відлік b,  мм, при якому
задана точка розміщена на проектній позначці:b = ГП - НП. (48) Установлюють рейку в шуканій точці
і міняють положення її по вертикалі таким чином, щоб відлік на рейці дорівнював обчисленому
наченню b.  Місцеположення нижньої точки рейки буде відповідати проектному положенню
шуканої точки.Для контролю перенесення на натуру проектної позначки виконують нівелювання
від другого репера або за другою висотою приладу. Якщо похибка не перевищує допустимої, то
проектну позначку залежно від умов будівництва фіксують металевим стержнем. Якщо репер
нижче, а шукана точка вище горизонту приладу (НR < ГП < Нп), то горизонт приладу обчислюють за
формулою (47), а відлік на рейці, мм, за
формулою b = Нп - ГП. (49) Якщо репер та
шукана точка розміщені вище горизонту
приладу (НR > ГП < Нп), то відлік на рейці,
мм, обчислюють за формулою (49), а
горизонт приладу, м, за формулою ГП =
НR - а.  (50) Якщо репер розміщений вище
горизонту приладу, а шукана точка нижче
(НR > ГП > Нп), то горизонт приладу
обчислюють за формулою (50), а відлік по рейці - за формулою (48).Рейку в усіх випадках
необхідно ставити п'яткою з нуля на задану точку і на репер.

16.Передача осей на дно котловану та на монтажні горизонти. Потрібно перенести позначку на

дно глибокого котловану. Задача вирішується геометричним нівелюванням. Відомо планове
положення на місцевості проектної позначки котловану (Hк) і репера (НR)  (рис. 10). Прилади та
інструменти: один або два нівеліра Н-3, рейки РН-3, стрічка ЛЗ-20 або рулетка, сокира та кілки.

Рисунок 10 – Перенесення позначок у глибокий котлован

Підвішують рулетку з міліметровими поділками так, щоб нуль був угорі біля кронштейна,
встановленого на краю котловану. До рулетки підвішують вантаж, маса якого дорівнює масі
вантажу при компаруванні рулетки (5-10 кг) і опускають його в посудину з в'язкою рідиною. На
протилежному боці котловану встановлюють перший нівелір, а другий чи той самий після взяття
відліків - на дні котловану. Приводять нівелір у робоче положення і беруть відлік на рейці,
встановленій на репері, і на рулетці b.  Обчислюють горизонт першого нівеліра, який встановлений
на поверхні землі, м, ГП1 = НR + a. (56) Беруть відлік на рулетці С  другим нівеліром, встановленим
на дні котловану, і обчислюють горизонт приладу, м, ГП2 = ГП1 - (с - b). (57) Відлік на рейці,
встановленій на дні котловану, що відповідає проектній позначці котловану, мм,d = ГП2 – НК . (58)
Піднімаючи або опускаючи рейку, добиваються такого положення її нижньої п'ятки, щоб відлік у
зоровій трубі нівеліра дорівнював відліку d,обчисленому за формулою (55). Положення нижньої
п'ятки рейки фіксують на дні котловану.Середня квадратична похибка перенесення проектної

позначки в глибокий котлован, мм,  

(59)де mR, mф, m1, m2, ml - середні квадратичні похибки, мм, відповідно репера, фіксації проектної
позначки на дні котловану, перенесення позначки від репера на рулетку та з рулетки на дно
котловану, довжини рулетки в інтервалі між точками В  та С

17. Складання розмічувальних креслень.

Розмічувальні креслення– це схема в довільному масштабі винесення і закріплення на місцевості
основних або головних осей споруди, яка містить: розміщення пунктів геодезичної основи або
твердих предметів і контурів місцевості, елементи та методи геодезичних розмічувальних робіт.
Керуючись проектом геодезичної підготовки проекту споруди шляхом аналізу, з врахуванням
наявності геодезичних приладів, умов місцевості, вибирають найбільш оптимальні методи
розмічувальних робіт за дотриманням необхідної точності. Місця пунктів закріплення осей
вибирають за умов їх зберігання на період виконання будівельних робіт.
1.Графічний спосіб визначення координат, висот точок споруд та елементів розмічувальних робіт
застосовується коли запроектовані споруди технологічно не зв’язані з існуючими будівлями та
суміжними спорудами, що проектуються.Всі шукані елементи визначаються графічно по
топографічному плану.
2.В графоаналітичному способі при геодезичній підготовці проекту частину вихідних даних
( розміри існуючих будинків, інженерних комунікацій, координати твердих контурних точок,
відстані і т. д.) визначають графічно по топографічному плану. Інші вихідні дані для розмічування
обчислюють аналітично ( розміри і координати запроектованих будинків, споруд, комунікацій;
деякі кути і лінії і т. д. ).
3.В аналітичному способі всі дані для розмічувань визначають шляхом математичних
розрахунків.
Для складання креслень потрібно мати виконавчий план перенесення в натуру червоних ліній чи
пунктів будівельної сітки, а також план фундаменту чи першого поверху.При наявності будівельної
сітки проект прив'язують до її сторін. Винесення його в натуру роблять способом прямокутних
координат. Точність детальної розмічування складає 1-2 мм. Для забезпечення такої точності по
периметру споруди на відстані 3-5 м від неї роблять дерев'яну опалубку, на якій намічають осі
споруди. Вісь опалубки повинна бути паралельна осі споруди, сама опалубка може бути суцільною
або у вигляді секцій. Висота опалубки над поверхнею землі має бути 0,5-1,2 м. Вона повинна бути
прямолінійною .При встановленні обноски місце забивки стовпів потрібно виставляти по
теодоліту. Обноска встановлюється по висоті на певній відстані відносно будівельного нуля. На
обноску переносять всі будівельні осі. Після винесення основних точок і їх закріплення (цвяхом) на
обноску переносять всі решта осей.Для складання розмічувального креслення у ПЗ AutoCAD,
маючи будівельну сітку і будівлі, виношу їх головні осі. Також вказуємо розміри сторін будівель
.Таким чином з додатку Е складаю каталог координат розмічування будівель

18. Способи визначення координат точок проекту.

Различают три способа геодезической подготовки проекта: аналитический, графо-аналитический и
графический. 
При аналитическом способе все данные для разбивки находят путем математических вычислений,
причем координаты существующих зданий и сооружений определяют непосредственно
геодезическими измерениями в натуре, а размеры элементов проекта задают, исходя из
технологических расчетов. Этот способ применяют в основном при реконструкции и расширении
предприятий, в стесненных условиях застройки. При аналитическом расчете проекта решается ряд
типовых геодезических задач. Наиболее распространенными являются прямая и обратная
геодезические задачи. 

Чаще применяют графо-аналитический способ, когда положение исходных точек определяют

графически с топографического плана, а остальных точек, жестко связанных с исходными,-
аналитически. Например, для определения положения здания на местности по топографическому
плану находят координаты одного из углов здания и дирекционное направление на другой угол.
Далее по проектным размерам вычисляют координаты всех остальных углов здания. 
Если проект сооружения не связан с существующими строениями, то иногда применяют
графический способпроектирования, при котором все планировочные элементы определяются
графически по топографическому плану. Расчет проекта производят по графическим координатам
всех его главных точек. Чтобы уменьшить, по возможности, влияние деформации планов, до
определения графических координат измеряют действительные размеры квадратов координатной
сетки. Для крупномасштабных планов они должны быть равны 100 мм. При отклонении сторон
квадрата на величину, непревышающую 0,2 мм, координаты определяют следующим образом.
Через определяемую точку i проводят прямые, параллельные осям координат. Измеряют
расстояния а и b соответственно от южной и северной сторон квадрата координатной сетки до
определяемой точки, a1 и b2 - от западной и восточной сторон. Координаты точки вычисляют по
формулам: 
xi = x0 + a; yi = y0 + a1, 
где х0 и у0 - координаты юго-западного угла квадрата координатной сетки.

19. Детальна розмітка кругових кривих способом

прямокутних координатЯкщо необхідно на місцевості
закріпити точки кривої 1, 2, 3 .... через інтервал 
(Рис.240), то в цьому випадку, дотичну приймають за
вісь абсцис ( ), лінію за вісь ординат ( ), а точку
за початок координат.

Тоді розташування точок 1, 2, 3 ... на кривій можна

визначити прямокутними координатами ( , ), ( , ), ( , ) ... Для визначення
координат знаходять величину кута , який відповідає заданій дузі .

Із співвідношення:
;

Згідно з цим маємо:

Для зручності користування цими формулами складають спеціальні таблиці для розмічування
кривих. Точки 1, 2, 3... виносять на місцевість в такій послідовності:

Вздовж дотичної  відкладають абсциси , , ... і на кінцях цих відрізків будують

перпендикуляри, на яких відкладають ординати , , ... і т. д.

В таблицях кривих часто замість абсциси ( ) дається різниця “крива без абсциси” . В цьому
випадку кінець абсциси одержують, відклавши вздовж дотичної довжину відрізка кривої від
точки і назад різницю . Розмічування кривих виконують від початку і кінця кривої до
середини.

Цей спосіб дає точні результати, тому що розташування кожної точки визначають незалежно від
інших і тому немає нагромадження помилок. Цим способом користуються при детальному
розмічуванні кривих на рівних відкритих ділянках, де є можливість відходити в бік від кривої по
дотичній.

Таким самим способом виносять пікети з тангенсів на криву. В нашому

прикладі (Див. Рис.239) необхідно пікетні точки 10 і 11 перенести з тангенсів
на криву. Якщо на криву радіуса необхідно винести точку , яка
знаходиться на відстані від початку кривої (по дузі) (Рис.241), то для

цього можна побудувати прямокутні координати і відносно дотичної

(тангенса). З цього маємо:

; 

Якщо необхідно винести на криву ПК10 (Див. Рис.239), то для цього обчислюють координати  і
ПК10. Спочатку обчислюють величину кута . Для цього обчислюють відрізок .

м і при радіусі  м одержимо:

 м

20. Геодезичні роботи при будівництві нульового циклу будівельних робіт

У відповідності з проектними розмічувальними або іншими кресленнями на місцевості розмічають

основні або головні осі будівлі (див.п.4.2). Кожна розмічена ось позначається на місцевості не
менше чим чотирма знаками. Крайні з цих осьових знаків повинні розташовуватись поза зоною
будівельних робіт, зберігатись на весь період будівництва та забезпечувати в подальшому
передачу осей на монтажний горизонт (поверх, на якому ведуться будівельні роботи). Це вимагає,
щоб крайні осьові знаки розмічались на відстані від будівлі (1,5-2,0) Нб, де Нб – висота будівлі.

Для виконання геодезичного забезпечення будівництва розмічають у відповідності з проектом

контури котловану, а потім на відстані 3-5 м від межі котловану розмічають будівельну обноску.

Розмічення контурів котловану виконується відкладанням від основної осі будівлі відстані d
(рис.4.13).

d = a + b = a + Hк  n, (4.18)

де Нк – глибина котловану; 1 : n – крутизна укосу; a = 0,3 ¸ 0,5 м.

Рис. Розмічення контурів котловану

Обноска на будівельному майданчику найчастіше будується несуцільною, для кожної осі і являє
собою закопані у землю стовпи висотою 0,8-1,5 м з горизонтально прибитими до них дошками.
Вимоги, яких дотримуються при влаштуванні обноски наступні: сторони обноски повинні бути
прямолінійними і паралельними осям будівлі (непаралельність допускається не більше 30¢);
дошки обноски повинні горизонтальними і прибиті до стовпів, по можливості, на одній відмітці;
обноска повинна стійкою та зберігатись на весь період будівельних робіт нульового циклу і, по
можливості, не пошкоджуватись.

Візуючи теодолітом, встановленим на крайніх осьових знаках, на дошки обноски наносять основні
осі будівлі. Правильність розмічення осей на обновці контролюють проміром відомої проектної
відстані між ними компарованою рулеткою. Проміжні осі будівлі на обновці розмічаються
промірами рулеткою. Кожна осьова точка фіксується на дошці обноски цвяхом, стійкою фарбою
або олівцем і підписується.

При будівництві монолітних фундаментів для будівель зі складною конфігурацією та великим

числом закладних деталей влаштовують суцільну обноску.

Після або одночасно з облаштуванням обноски виконують геодезичні роботи для копання
котловану. На кілочках, що фіксують точки пересічення осей та інші точки будівлі з проекту
виписують робочі відмітки для копання котловану. Нівелюванням від реперів ведуть поточний
контроль при копанні котловану різними машинами та механізмами. Не допускається викопувати
котлован глибше, чим вказано у проекті. При зачистці дна котловану до проектної відмітки, наряду
з нівелюванням, широко використовують метод візирок. Точність зачистки дна котловану ± 50 мм.
Зачистка укосів котловану до проектних розмірів використовується з проведенням нівелювання,
використанням трикутників, лекал, шаблонів і т. ін.

21. Установка елементів висотних споруд по вертикалі

22. Вертикальне планування території міст, с пособи.
Існуючий рельєф території, яку вибирають для будівництва міста, не завжди відповідає усім
вимогам благоустрою.
Штучну зміну природного рельєфу з метою задоволення вимог міського будівництва
називають вертикальним плануванням.
При плануванні міст необхідно використовувати всі позитивні властивості природного рельєфу,
що сприяють мальовничому розташуванню міської забудови, не вдаючись до його корінної
зміни.
Завдання корінної зміни існуючого рельєфу виникає в разі потреби здійснення великих
інженерно-меліоративних заходів, наприклад, при суцільному підсипанні територій, що
затоплюються, при зрізаннях окремих височин та ін.
Загальним принципом при проектуванні вертикального планування є дотримання балансу
земляних мас, тобто рівності об'ємів насипів і виїмок. Головні завдання вертикального
планування:
- ефективне використання існуючого рельєфу способом утворення сприятливих умов для
висотного розміщення елементів міста;
- висотне розміщення вулиць міста, що задовольняє вимогам усіх видів міського транспорту
відносно швидкості й безпеки руху;
- забезпечення організованого відводу поверхневих вод;
- створення сприятливих умов рельєфу для висотного розміщення забудови вулиць і
внутрішньоквартальних територій;
- вирішення приватних завдань з висотного розміщення окремих унікальних будівель і споруд.
Методи проектування вертикального планування залежать від особливостей існуючого рельєфу і
стадій розробки проекту.
Головні методи вертикального планування:
1. Метод проектних профілів  застосовують головним чином при проектуванні лінійних
об'єктів: автомобільних доріг, залізниць, трамвайних шляхів, підземних мереж та ін. Як
правило, його використовують у поєднанні з іншими методами вертикального планування.
Метод полягає у відображенні проектної та існуючої поверхні території на поздовжніх і
поперечних профілях. Для вулиць і доріг поздовжній профіль будують по осі проїзної частини, а
поперечні профілі – на кожному пікеті і в характерних перерізах. Для залізниць і трамвайних
шляхів поздовжні профілі будують по головці рейки. Території спеціального призначення
розбивають на сітку квадратів, лінії якої визначають напрямок профілів. Відстань між
профілями приймають залежно від рельєфу і бажаної точності визначення проектних позначок
і підрахунку обсягів земляних робіт. При вертикальному плануванні окремих кварталів відстань
між профілями приймають 20 – 50 м; при плануванні великих територій ці відстані збільшують
до 100 – 200 м. У результаті проектування виходить сітка з позначками, що характеризують
майбутній рельєф (рис. 2.3).

Рис. 2.3 – Сітка профілів на ділянці проектування

Недоліком цього методу є відсутність
наочного зображення проектного рельєфу:
осей гребенів, тальвегів, граней проектних
поверхонь.
2. Метод проектних (червоних)
позначок  застосовують при розробці перших
етапів висотного вирішення вуличної
мережі, забудованих територій чи окремих
районів, а також при детальному
вертикальному плануванні в умовах
рівнинного рельєфу. Сутність цього методу
полягає в тому, що на плані проектованої ділянки визначають чорні позначки за існуючими
горизонталями. Позначки визначають на всіх перерізах осей вулиць і в характерних місцях:
місцях перелому рельєфу, біля штучних споруд, місцях, намічених значних виїмок чи насипів та
ін. Існуючі позначки визначають за горизонталями способом інтерполяції. Потім назначають
червоні позначки і між ними розраховують ухили (рис. 2.4).Цей метод також не дає наочного
зображення рельєфу.
Рис. 2.4 – Схема вертикального планування
методом проектних (червоних) позначок
3. Метод проектних горизонталей полягає
в зображенні проектованого рельєфу в нових
горизонталях з допустимими ухилами
поверхні, що дозволяє легко уявити собі
майбутній рельєф території (рис. 2.5).
Проектні горизонталі наносять через 0,10;
0,20; 0,25; 0,50 м залежно від складності
рельєфу і необхідної точності. На проектних
горизонталях надписують їхні позначки:
кратні метру горизонталі надписують цілком,
на інших проставляють тільки сантиметри.
Обриси проектних горизонталей залежать від форми запроектованої поверхні (рис. 2.6). Відстані
між горизонталями характеризують ухил. Злам горизонталей говорить про те, що поверхня має
кілька схилів. Кут, утворений горизонталлю і спрямований убік меншої позначки, означає
гребінь, убік більшої – лоток. Розриви і зміщення горизонталей біля планувальних елементів
показують вертикальну стінку, висота якої дорівнює різниці позначок двох горизонталей, що
примикають до стінки з різних боків. Концентрично розташовані замкнуті горизонталі з
позначками, що зменшуються від центра, означають пагорб, що збільшуються від центра –
улоговину.

Рис. 2.5 – Вертикальне планування методом проектних (червоних)

горизонталей

Метод проектних
горизонталей
відрізняється від інших
більшою наочністю,
можливістю сполучити
існуючий рельєф з
проектним. При цьому
відпадає необхідність у
побудові численних
профілів. Метод
застосовують при
детальному проектуванні.
4. Графоаналітичні
методи.
Область застосування цих
методів обмежують
великими територіями.
Графоаналітичні методи
різні, як різні й форми
рельєфу. Так, метод проф.
Є.Ф. Страментова полягає
у побудові площин
поверхні при
 зрівноваженні земляних мас у насипах і виїмках, тобто за принципом нульового балансу робіт
(1941 р.).
У методі проф. Відуєва і доц. В.П. Гржибовського спрощені обчислювальні роботи, властиві
аналітичним методам, графічними побудовами із застосуванням координатно-векторної
геометрії і номографії (1964 р.).
Оригінальним є графічний метод к.т.н. В.І. Лоскутникова, заснований на геометричних
прийомах визначення центрів ваги на поперечних профілях і побудові поздовжнього профілю
центрів ваги, на основі якого будуються поздовжній і поперечний профілі поверхні (1956 р.).

23. Закріплення осей споруд на місцевостіДля закріплення, а також для зручності використання
в процесі будівництва осі виносять на обноску. Обноска являє собою дошку, закріплену
горизонтально на стовпах на висоті 400 - 600мм від землі. Застосовують також інвентарну
металеву обноску. Осі на дерев'яної обноску фіксують цвяхом, на металевої - спеціальним
пересувним хомутом із прорізом. Відомі два види обноски: суцільна й створна.
Суцільну обноску встановлюють строго паралельно основним осям, що утворять зовнішній контур
будинку, на відстані, що забезпечує незмінність її положення в процесі будівництва. Суцільна
обноска повинна бути прямолінійної, щоб можна було відкладати по створі проектні відстані для
розбивки проміжних осей, і горизонтальної, щоб відкладати ці відстані без введення виправлень
за нахил. Суцільну обноску застосовують досить рідко через громіздкість і складність її побудови.
Крім того, вона заважає нормальній організації робіт на будівельному майданчику, особливо
застосуванню землерийних машин.

При сучасній організації будівельного майданчика більше раціональної є створна обноска. Вона
встановлюється лише в місцях закріплення осей (рис. 17.6) на довільній відстані від контуру
будинку.

Крім обноски, винесені в натуру осі закріплюють постійними й тимчасовими знаками. Постійними
знаками звичайно закріплюють головні й основні осі. Місця закріплення осей постійними знаками
вибирають на будгенплані з обліком довгострокової їхньої схоронності, а також забезпечення
безперешкодного ведення будівельно-монтажних робіт. Ці місця повинні бути зручними для
установки над знаком геодезичних приладів і виконання вимірів. Знаки встановлюють поза зоною
грабарств

Рис. 17.6. Створна обноска для закріплення осей будинку

місцях, вільних від складування будівельних матеріалів, розміщення тимчасових споруд і т.п.

Вибір конструкції знаків залежить від умов будівельної майданчика, наявності будівельних
матеріалів, застосовуваних методів розбивочних робіт. Конструкції постійних знаків можуть бути
різними. Найбільш часто для закріплення осей застосовують ґрунтові постійні знаки. У якості
постійних ґрунтових знаків використовують обрізки металевих труб або рейок, до нижньої частини
яких Приварюють металеві якори для закріплення в бетонному моноліті. До верхньої частини
знака приварюють квадратну металеву пластину, на якій за допомогою керна відзначають
положення точки закріплення осі. Реперні труби або рейки встановлюють у шпарі, пробуреної на
глибину не менш 0,5 м нижче глибини промерзання ґрунту. Після установки знака шпару
бетонують. Ґрунтові знаки закріплення осей обгороджують дерев'яної або металевої обноскою.
Обноска робиться квадратної або трикутної зі стороною 1,5 - 2,0 м. Як постійні знаки
використовують також забетоновані дерев'яні стовпи.
Для тимчасових знаків використовують дерев'яні коли, милиці, металеві штирі й трубки.
У сполученні із ґрунтовими знаками для закріплення створів осей широко застосовують кольорові
відкраски l (см. Рис. 27) на постійних і тимчасових будинках або спорудах. Відкраски являють
собою кольорові ризики, наносимі яркою незмивною фарбою.
Для швидкого відновлення осей на продовженні їхніх створів закріплюють по двох знака 2 з
кожної сторони будинку. Один зі знаків звичайно розташовують під обноскою.
Висотну розбивочну основу на будівельному майданчику також закріплюють постійними й
тимчасовими знаками. Умови закріплення реперів і вимоги, пропоновані до їхньої схоронності,
зручності використання, ті ж, що й до знаків закріплення осей.
Постійні репери можуть бути як ґрунтовими, що закладають нижче глибини промерзання, так і
стінними, що закріплюють у капітальних стінах і цокольних частинах прилеглих будинків.
В умовах масової забудови, де опорні репери необхідні тільки в період будівництва, широко
застосовують тимчасових реперів різних конструкцій. Використовують також відкраски на
возводимих будівельних елементах і тимчасових спорудах. Часто будівельні репери сполучають зі
знаками закріплення основних розбивочних осей.
Позначки будівельних реперів визначають від реперів державної або міської нівелірної мережі.

24. Інженерно-геодезичне проектування спорудІнженерно-геодезичне проектування входить в

комплекс робіт при складанні проектів споруд і складається із створення топографічної основи у
вигляді планів і профілів в необхідних масштабах, розробки генеральних планів споруд,
геодезичної підготовки проекту для винесення його на натуру, розв’язання задач горизонтального
та вертикального розмічування, підрахунок площ та об’ємів робіт.

25. Спеціальні інженерно-геодезичні мережі для виконання розмічувальних робіт.

Тунельная тріангуляція
Тоннельные триангуляции представляют собой обычно вытянутые вдоль трассы цепочки
треугольников, по форме близких к равносторонним. Связующие углы треугольников менее 40
допускать не следует.  [1]
Сети тоннельной триангуляции, создаваемые для строительства метрополитенов, включают в
себя удобно расположенные пункты городской триангуляции и опираются на них, если эти
пункты по точности определения координат могут быть использованы в качестве исходных
для тоннельной триангуляции.  [2]
Длины сторон  тоннельной триангуляции невелики, поэтому для вычисления поправок за
центрировки и редукции необходимо знать их с точностью до дециметра.  [3]
Отрекогносцированная сеть тоннельной триангуляции должна обеспечивать необходимую
точность определения координат пунктов и дирекционных углов. Поэтому после завершения
рекогносцировки и получения окончательной схемы триангуляции рекомендуется рассчитать
ожидаемую точность получения координат и дирекционных углов в наиболее слабых частях
сети.  [4]
Оценка проектов тоннельных триангуляции производится по общеизвестным формулам,
определяющим накопление погрешностей в сетях триангуляции.  [5]
Стороны сетей тоннельных триангуляции значительно короче, чем городских. Это
необходимо учитывать при выполнении угловых измерений, чтобы предотвратить появление
в сети недопустимых невязок.  [6]
В процессе уравновешивания сетей  тоннельных триангуляции желательно получить средние
квадратические ошибки определения координат всех пунктов, расположенных в
непосредственной близости к стволам и порталам, а также средние квадратические ошибки
определения дирекционных углов сторон, от которых ориентируют подземное геодезическое
обоснование.  [7]
При измерении углов в  тоннельных триангуляциях в значительной степени проявляется
боковая рефракция, сильно снижающая точность получаемых результатов.  [8]
В качестве базисов в сети  тоннельной триангуляции измеряют непосредственно стороны.
Каждая сеть должна быть обеспечена двумя базисами, расположенными на концах сети.  [9]
При строительстве метрополитенов центры пунктов тоннельных триангуляции на застроенной
территории закрепляют по правилам, установленным для пунктов городской триангуляции.  
[10]
Существенное значение при уравновешивании сетей  тоннельных триангуляции имеет выбор
высоты поверхности относимости.  [11]
После измерения всех углов в сети  тоннельной триангуляции следует подсчитать среднюю
квадратическую ошибку измерения угла по формуле Ферреро.  [12]
В горных районах при наблюдении пунктов тоннельных триангуляцииугол наклона визирного
луча может быть значительным, поэтому поправки за уклонения отвесных линий приобретают
существенное значение. В местах расположения длинных тоннелей, где предстоят
ответственные сбойки, необходимо производить специальные астрономические и
гравиметрические работы для определения уклонений отвесных линий.  [13]
Для увеличения надежности определения координат пунктов рекомендуется  тоннельные
триангуляции строить в виде цепочек геодезических четырехугольников.  [14]
Для этого, пользуясь результатами угловых измерений в сети  тоннельной триангуляции,
подсчитывают все свободные члены условий фигур, среднюю квадратическую ошибку
измеренного угла, а также свободные члены полюсных уравнений, возникающие в сети.  [15]
Мостова тріангуляція

Триангуляция - довольно распространенный вид построения мостовой разбивочной

сети. Форма ее может быть различной, но наиболее часто встречаются простой или
сдвоенный геодезический четырехугольник (рис. 25.14), а при наличии островов -
центральные системы. Длины сторон колеблются от 0,2 до 2,0 км. Угловые измерения
производят со средней квадратической ошибкой 1 - 2’’. При этом особое внимание
обращают на точность центрирования теодолита и визирных целей. Для контроля
масштаба сети измеряют не менее двух базисных сторон с ошибкой порядка 2 - 3 мм.
Уравнивается мостовая триангуляция строгим способом.

Трилатерация строится в основном тогда, когда метеоусловия не позволяют

производить угловые измерения в триангуляции с необходимой точностью. При
построении трилатерации на мостовых переходах, как и в триангуляции, основной
фигурой служит сдвоенный геодезический четырехугольник, все стороны которого
измеряются светодальномером соответствующей точности.

При линейно-угловых построениях на мостовых переходах измеряют стороны S1, S2,

  Сети подобного вида обладают рядом преимуществ. Отсутствие направлений вдоль

берегов позволяет измерять углы в примерно одинаковых внешних условиях, уменьшая
тем самым влияние боковой рефракции. Взаимная видимость между пунктами сети
обеспечивается без постройки высоких знаков. При сравнительно небольшом объеме
линейных и угловых измерений сеть обладает достаточной точностью и высокой
маневренностью в сложных условиях местности.

Полигонометрию применяют для мостов, строящихся на суходоле. Строят ее в виде

системы ходов. Продольные ходы проектируют параллельно оси мостового перехода и
располагают от нее на таком расстоянии, чтобы пункты не попадали в зону строительных
работ. Стороны в таких ходах измеряют со средней квадратической ошибкой 5 мм, а углы
- 2 - 3’’. После вычисления координат

МОГВ

1. Задачі математичної обробки вимірів. Виміри та їх похибки. Теорія ймовірностей –

математична наука, що вивчає кількісні закономірності випадкових явищ. Математична статистика
– наука, що займається методами обробки досліджених даних, отриманих у результаті
вимірювань над випадковими явищами. При виконанні геодезичних робіт одну й ту ж саму
величину вимірюють кілька разів. Тому необхідно вибрати з усіх цих результатів найкращий.
Звичайно, найкращий той, який найбільше приближений до точного, тобто серед всіх вимірювань
це значення буде ймовірним. Завдання теорії похибок можна записати так: 1. Знаходження
найбільш ймовірного значення величин, що визначаються та характеристика точності. 2. Оцінка
точності безпосередньо виконаних вимірювань та їхніх функцій. 3. Визначення законів розподілу
похибок вимірювань. 4. Встановлення допусків, що обмежують використання результатів
вимірювань у заданих межах точності.

2. Мережі вільні та залежні. Необхідність зрівняльних обчислень.

Як відомо, кінцева мета створення геодезичної мережі полягає в одержанні координат
пунктів. Для її досягнення в мережі тріангуляції необхідно мати одну вихідну сторону,
що визначає масштаб мережі, один вихідний дирекційний кут для її орієнтування й
один пункт з вихідними координатами. Ці необхідні вихідні дані можуть бути задані і
координатами двох вихідних пунктів. Якщо в мережі маються вихідні дані понад
необхідні, то вони є надлишковими.
Геодезична мережа, що складається тільки з необхідних вихідних даних, називається
вільною, а яка має дані понад необхідну-залежною. Геодезичні мережі, що підлягають
зрівноваженню, як правило, містять надлишкові вихідні дані.
Для визначення координат пунктів геодезичної мережі крім вихідних необхідно мати і
ряд виміряних величин, до яких відносяться напрямки (кути), довжини сторін і
азимути. Так, наприклад, у мережі тріангуляції для визначення координат пунктів С, D,
Е, F, Н при заданих А та В необхідно і достатньо виміряти в кожному трикутнику по
два кути (відзначені дугами), що будуть необхідними виміряними величинами.
Основною ж метою зрівнювання геодезичних мереж, як згадувалося вище, є
відшукування таких поправок у результати виміряних величин, які б усували нев'язки в
геометричних умовах мережі. Очевидно, що наслідком цього усунення буде рівність
між собою значень будь-якого елемента геодезичної мережі, обчисленого різними
способами (одержання координат пункту З по координатах вихідних пунктів А и В).
Також як і в тріангуляції в полігонометричних ходах і мережах крім необхідних
виконують виміри і надлишкових величин, наявність яких дозволяє поставити задачу
врівноваження.
При врівноваженні полігонометричних ходів відповідно до методу найменших
квадратів застосовують:
 строгі способи врівноваження, при цьому поправки знаходять під умовою
[pbn2b] + [psn2s] = min;
Нестрогі способи (роздільні), коли поправки в виміряні кути і прирости координат
одержують окремо, зневажаючи їх взаємною залежністю.
Строге врівноваження полігонометричних ходів виконують корелатним або
параметричним способами, а також їх комбінаціями. Вибір способу врівноваження
обумовлений максимально можливою економією трудових витрат при обчисленнях.
3. Принцип найменших квадратів.

4. Врівноваження системи ходів з однією вузловою точкою з оцінкою точності.

Зрівнювання системи нівелірних ходів з одною вузловою точкою виконують в такій

послідовності:

1. Складають схему нівелірних ходів, нумерують ходи і стрілками показують напрями

нівелювання.

2. На схему виписують суми перевищень по кожному ходу , довжини окремих нівелірних

ходів в кілометрах і відмітки вихідних точок.

3. Визначають величини нев’язок в перевищеннях по найбільш коротких ходах,

включаючи всі перевищення. Якщо нев’язки не перевищують допуски існуючих
інструкцій, то зрівнюють ходи.
4. Обчислюють висоти вузлової точки по кожному ходу.

5. Ваги ліній обчислюють за формулою   C – постійний коефіцієнт, його беруть

кратним 10 і з таким розрахунком, щоб вага лінії, як правило, знаходилася в межах від 1
до 10; n – число штативів в даній лінії. Якщо число штативів на 1 км ходу приблизно
однакове для всіх ліній системи, то ваги ліній обчислюють за формулою

 , L – довжина лінії в км.

6. Обчислюють найімовірніше значення відмітки вузлової точки.

7. Обчислюють поправки в перевищення по кожному ходу.

8. Виконують оцінку точності. Обчислюють середні квадратичні помилки:

а) одиниці ваги m : , де n – число ходів в системі

б) середню квадратичну помилку найімовірнішого значення відмітки H Д 

в) середню квадратичну помилку нівелювання на 1 км ходу: км 

9. Обчислюють відмітки всіх точок нівелірних ходів. Для цього кожний хід зрівнюють, як
окремий хід між двома твердими реперами. Величини поправок по кожному ходу
розподіляють з протилежним знаком пропорціонально довжинам секцій в ходу.

5. Врівноваження системи нівелірних ходів з кількома вузловими точками методом

послідовних наближень

На початку зрівнювання нівелірних ходів складають схему нівелірної мережі. На схемі

показують всі вихідні пункти з висотами, вузлові точки, напрями передачі висот по
кожному ходу, перевищення в ходах з номером і знаком, довжини холів, а також
обчислюють нев’язки в ходах, охоплюючи всі вимірювання. Після нього складають схему
зрівнювання нівелірних ходів. В графу 1 записують номери вузлових точок, відмітки яких
зрівнюються.

В графу 2 записують назви точок від яких будуть обчислюватися відмітки вузлових точок.

В графу 3 записують відмітки вихідних точок, а в графу 4 виписують суми перевищень по

кожному хочу в напрямі на вузлову точку. В графу 5 записують довжини ходів в км. За
формулою   обчислюють ваги кожного ходу, їх суми на вузлових точках і
записуюсь в графу 6. Для зручності наступних обчислень на кожній вузловій точні
обчислюють з точністю до 0.01 приведені ваги (графа 7) за

формулою:   ,

де   – сума ваг ліній, які сходяться в даній точці;

 – вага лінії з номером “   ”.

Правильність обчислення приведених ваг контролюється їх сумою,

тобто   . В графу 8 записують відмітки вузлових точок,

обчислених в першому наближенні

Обчислені відмітки вузлових точок в першому наближенні приймаємо за вихідні для

обчислення відміток вузлових точок кожного ходу в другому наближенні (графа 9),
додаючи перевищення до уже обчислених відміток в першому наближенні

Із обчислених трьох значень відміток першої вузлової точки в другому наближенні

обчислюють середнє вагове і результат записують в рядок   .

Такі обчислення виконують в другому наближенні для інших вузлових точок. Аналогічно
обчислюють відмітки вузлових точок в наступних наближеннях, беручи відмітки вузлових
точок попереднього наближення для обчислення відміток вузлових точок наступного
наближення.

Число наближень вважається достатнім, якщо розходження між результатами останнього і

передостаннього наближення збігаються. Значення відміток, які одержали в останньому
наближенні, вважаються зрівняними (найімовірнішими) відмітками вузлових точок. Після

цього обчислюють поправки “   ”, які слід ввести в перевищення кожної лінії (графа

13). Поправки “   ” обчислюють як різниці між зрівняними значеннями відміток

вузлових точок і тими числами в графі останнього наближення, із яких обчислено
значення зрівняних висот, як середнє вагове. Контролюють правильність обчислення

кінцевих відміток точок і поправок “   ” в

перевищення:   мм.

Оцінка точності за результатами зрівнювання полягає в обчисленні середньої

квадратичної помилки одиниці ваги “   ” і середньої квадратичної помилки

нівелюванню на 1 км ходу “   ”.

Для оцінки точності кожного ходу обчислюють величини   і їх суму для всієї
системи холів. Середня квадратична помилка одиниці ваги обчислюється за формулою:

де   – число ходів і   – число вузлових точок в мережі.

Середню квадратичну помилку нівелювання на один кілометр ходу обчислюють за

форму- лою:   . Якщо для обчислення ваг величину “   ”

6. Врівноваження системи нівелірних ходів «червоних чисел» з оцінкою точності.

Мережу нівелірних ходів називають незалежною, якщо вона не прив’язана до реперів

державної нівелірної мережі, або прив’язана тільки до одного репера. Такі мережі зручно
зрівнювати способом полігонів В.В.Попова.

Для цього складають схематичний рисунок мережі полігонів з зазначенням номерів

вузлових точок і полігонів, довжин ходів (в кілометрах), сум перевищень і числа штативів
(станцій) кожної ланки.
На рис. 3 - А – вихідна нівелірна марка; В, С, D – вузлові точки, які не мають

відміток;   – довжина ланок в кілометрах;   – число штативів; стрілками показано

напрями з додатними перевищеннями.

Безпосередньо, згідно з рисунком, підраховують нев’язки в сумах перевищень по

кожному полігону, визначаючи знаки нев’язок для напрямів, що збігаються з ходом
годинникової стрілки. Визначають якість виміряних перевищень шляхом порівняння
одержаних нев’язок з допустимими, обчисленими згідно з вимогами нівелювання ІV кл. за

формулою:   мм   .

В наведеній формулі   – довжина ходу, виражена в кілометрах.

Обчислені і допустимі нев’язки записують на рисунку в середині відповідних полігонів. 

7. Врівноваження систем ходів розрядної полігонометрії з кількома

вузловими точками.
Зміст лекції

1. Державні мережі полігонометрії врівноважують строгими методами – корелатним та

параметричним.
Окремі ходи полігонометрії врівноважують по стандартним формулам, які розробленні на
основі одного з вище названих методів. В цих випадках поправки в виміряні кути та довжини ліній
знаходять одночасно і одні залежать від інших, тому таке врівноваження називають сумісним.

Прості мережі полігонометрії врівноважують з застосуванням електронно-обчислювальних

машин по програмах, які розроблені на основі двох групового корелатного методу. При
врівноваженні суцільних мереж полігонометрії, створених на заміну мережі тріангуляції,
необхідно в кожному конкретному випадку розробити свою програму.

У будь-якому полігонометричному ході число надлишкових вимірів дорівнює трьом, що в

порівнянні із числом необхідних вимірів невелико. Отже, у результаті врівноваження не можна
очікувати помітного підвищення точності виміряних величин. Ця обставина дозволяє при
врівноваженні полігонометричних ходів малої точності застосовувати нестрогий (роздільний)
спосіб врівноваження, що зводиться до розподілу порівно в усі кути кутової нев'язки, що виникає в
ході. Після цього дирекційні кути сторін ходу, обчислені по виправлених виміряним кутах,
вважають врівноваженими. Потім по них і виміряним сторонах визначають прирости координат.
Виникаючі при цьому нев'язкі Wx і Wy розподіляють у прирости координат пропорційно довжинам
ліній, тобто

WS WS
ν Δx =− Si ν Δy =− Si
L L
n−1
∑ si
де L= i=1 - довжина ходу.
Це рівносильно послідовному рішенню наступних трьох умовних рівнянь поправок:
n
∑ ν i +W β
i=1 =0
n−1
∑ ν Δx i +W x
i=1 =0

n−1

∑ ν y +W y
i
i=1 =0

WS WS
ν Δx =− Si ν Δy =− Si
Вирішуючи умовне рівняння поправок L L під умовою [v2 ] = min і
приймаючи вагу поправки кута рівним одиниці, знаходимо з нормального рівняння корелат

nk1 + W = 0 коррелату k1= - W /n

Отже, обчислені в такий спосіб поправки  будуть рівними для всіх кутів

По корелатам одержимо шукані поправки в прирости координат

WS WS
ν Δx =− Si ν Δy =− Si
L L

Такий спосіб дає просте рішення, однак при цьому допускається не строгість рішення завдання,
тому що зрівнюються не виміряні величини  та s, а їхньої функції х і у.

Приведемо результати врівноваження полігонометричного ходу роздільним способом.

У теорії математичної обробки результатів геодезичних вимірів перший спосіб називається

корелатним (спосіб умов або умовних вимірів), другий - параметричним (спосіб необхідних
невідомих або посередніх (непрямих) вимірів – 8.9 вопросы типа