3

Повітря робочої зони

План
3.1. Параметри, що визначають мікроклімат
3.2. Нормування параметрів мікроклімату
3.3. Основні методи нормалізації мікроклімату
3.4.Шкідливі речовини повітря робочої зони

3.1 Параметри, що визначають мікроклімат

Мікроклімат виробничих приміщень – це умови внутрішнього
середовища у виробничому приміщенні, що впливають на тепловий обмін
працюючих з оточенням шляхом конвекції, кондукції, теплового
випромінювання та випаровування вологи і діють на людину у процесі праці, на
його робочому місці, у робочій зоні.
Робоче місце - територія постійного або тимчасового знаходження
людини у процесі праці. Постійне робоче місце - це, на якому працюючий
знаходиться понад 50% робочого часу або більше двох годин безперервно.
Непостійне робоче місце – місце, на якому працюючий знаходиться менше 50
% робочого часу або менше двох годин безперервно. Робоча зона – це простір,
в якому знаходяться робочі місця постійного або тимчасового перебування
працівників.
Параметри мікроклімату:
1) температура повітря Т, о С;
2) відносна вологість Y, %;
3) швидкість руху повітря
V, м/с;
4) інтенсивність теплового(інфрачервоного) опромінення;
5) температура поверхонь устаткування.
Значні коливання параметрів мікроклімату можуть привести до
порушення терморегуляції організму (здатності організму утримувати постійну
температуру), загальної слабкості та інших негативних проявів. За ступенем
впливу на тепловий стан людини мікрокліматичні умови поділяють на
оптимальні та допустимі. Параметри мікроклімату нормують відповідно до
вимог «Санітарних норм мікроклімату виробничих приміщень» ( ДСН
3.3.6.042-99).
Оптимальні – найбільш сприятливі, комфортні параметри мікроклімату,
які за тривалого, систематичного впливу на людину забезпечують нормальний
тепловий стан організму без напруги і порушення системи терморегуляції. Такі
умови створюють відчуття теплового комфорту і забезпечують умови для
високого рівня працездатності.
Допустимі – це такі параметри мікроклімату, які за тривалого,
систематичного впливу на людину можуть викликати зміни теплового стану
організму, що швидко минають і нормалізуються та супроводжуються
напруженням механізмів терморегуляції в межах біологічної адаптації. При
цьому не виникають ушкодження або порушення стану здоров’я, але можуть
спостерігатися відчуття дискомфорту та зниження працездатності.

3.2. Нормування параметрів мікроклімату

Параметри мікроклімату нормують для постійних та непостійних місць
залежно від наступних факторів: періоду року; категорії важкості робіт за
фізичним навантаженням. Розрізняють такі періоди: теплий (середньодобова
температура навколишнього повітря становить більше +10 о С та холодний
(середньодобова температура навколишнього повітря становить менше +10 о С)
періоди року.
Оптимальні умови мікроклімату встановлюють для постійних робочих
місць, на яких працівники знаходяться більше 50 % робочого часу. За таких
умов показники температури повітря в робочій зоні за висотою та за
горизонталлю, а також протягом робочої зміни не повинні виходити за межі
нормованих величин оптимальної температури для даної категорії робіт.
Температура внутрішніх поверхонь робочої зони (стіни, підлога, стеля),
технологічного обладнання, зовнішніх поверхонь технологічного
устаткування, конструкцій, що огороджують, не повинна виходити більш ніж
на 2 о C за межі оптимальних величин температури повітря для даної категорії
робіт.
Категорії важкості робіт за фізичним навантаженням та їх характеристика
показані у табл. 3.1.
При виконанні робіт операторського типу, пов'язаних з нервово-
емоційним напруженням в кабінетах, пультах і постах керування
технологічними процесами, в залах обчислювальної техніки та інших
приміщеннях повинні бути дотримані оптимальні умови мікроклімату
(температура повітря 22-24 оC, відносна вологість 60-40 %, швидкість руху
повітря не більш 0,1 м/с).
Допустимі величини мікрокліматичних умов встановлюють у випадках,
коли на робочих місцях не можна забезпечити оптимальні величини
мікроклімату за технологічними вимогами виробництва, технічною
недосяжністю та економічно обґрунтованою недоцільністю.
Величини показників, які характеризують допустимі мікрокліматичні
умови, встановлюють для постійних і непостійних робочих місць, Перепад
температури повітря за висотою робочої зони в умовах забезпечення
допустимих умов мікроклімату не повинен бути більше 3 оC для всіх категорій
робіт, а за горизонталлю робочої зони та протягом робочої зміни – виходити за
межі допустимих температур для категорії роботи, що виконують.
Таблиця 3.1 Категорії важкості робіт залежно від енерговитрат
Категорія робіт Характеристика робіт Енерговитрати
Дж/с (Вт)
Легкі фізичні Робота виконується сидячи і не потребує До 140
роботи : систематичного фізичного напруження (Іа)
Іа Робота виконується сидячи, стоячи чи
Іб пов’язана з ходьбою та супроводжуються 141-175
деяким фізичним напруженням (Іб)
Фізичні роботи Робота пов’язана з ходьбою, і
середньої важкості: переміщенням дрібних (до 1 кг) предметів в
ІІа, положенні сидячи або стоячи і потребує певного
ІІб фізичного навантаження (ІІа) 176-232
Роботи, що виконуються стоячи,
пов’язані з ходінням, переміщенням невеликих
вантажів (до 10 кг) та супроводжуються
помірнім фізичним навантаженням (ІІб) 233-290
Важкі Робота пов’язана з постійним 291-349
переміщенням, перенесенням значних вантажів
(понад 10 кг), які потребують великих фізичних
зусиль

Норми параметрів мікроклімату для постійних робочих місць наведено у

табл. 3.2.
Нормованим показником впливу інфрачервоних випромінювань є
гранично допустима густина потоку енергії від нагрітих поверхонь
технологічного устаткування (інтенсивність теплового опромінення – І ГД,
Вт/м2). Її встановлюють залежно від площі опромінення тіла людини: І ГД =
35,0 Вт/м2 – при опроміненні 50% та більше поверхні тіла, І ГД = 70 Вт/м2 – при
величині опромінюваної поверхні від 25 до 50 %, та 100 Вт/м 2 – при
опроміненні не більше 25 % поверхні тіла працюючого.
У разі наявності відкритих джерел випромінювання (нагрітий метал,
скло, відкрите полум'я) допускається інтенсивність опромінення до 140,0
Вт/м2 (величина опромінюваної площі не повинна перевищувати 25 %
поверхні тіла працюючого при обов'язковому використанні індивідуальних
засобів захисту (спецодяг, окуляри, щитки).
Для вимірювання температури у робочих приміщеннях застосовують
термометр, відносної вологості – психрометр, швидкості руху повітря –
анемометр, теплових випромінювань – актинометр.

3.3. Основні методи нормалізації мікроклімату та засоби захисту від

теплових випромінювань
Нормалізацію несприятливих мікрокліматичних умов здійснюють за
допомогою комплексу заходів та способів, які включають: будівельно-
планувальні, організаційно-технологічні, санітарно-технічні заходи
колективного захисту.
Таблиця 3.2 Оптимальні та допустимі параметри мікроклімату для
постійних робочих місць
 Період Категорія Оптимальні показники Допустимі показники
року робіт Температу Віднос Швид Темпера Відносна Швид-
ра повітря, на кість тура вологість,% кість
о
С воло- руху повітря, руху
гість,% повіт о
С повітря,
ря, м/с
м/с
Холодний Легка Іа 22-24 60-40 0,1 21-25 75 ≤ 0,1
Легка Іб 21-23 60-40 0,1 20-24 75 ≤ 0,2

Середньої 19-21 60-40 0,2 17-23 75 ≤ 0,3

важкості ІІа
Середньої 17-19 60-40 0,2 15-21 75 ≤ 0,4
важкості ІІб
Важка ІІІ 16-18 60-40 0,3 13-19 75 ≤ 0,5
Теплий Легка Іа 23-25 60-40 0,1 22-28 55 при 28 о С 0,1-0,2
Легка Іб 22-24 60-40 0,2 21-28 60 при 27 о С 0,1-0,3
Середньої 21-23 60-40 0,3 18-27 65 при 26 о С 0,2-0,4
важкості Іа
Середньої 20-22 60-40 0,3 15-27 70 при 25 оС 0,2-0,5
важкості ІІа
Важка ІІІ 18-20 60-40 0,4 13-26 75 при 24 о С 0,5-0,6

Для профілактики перегрівань та переохолоджень робітників

використовують засоби індивідуального захисту.
Нормовані параметри мікроклімату на робочих місцях повинні бути
досягнені, в першу чергу, за рахунок раціонального планування виробничих
приміщень і оптимального розміщення в них устаткування з тепло-, холодо- та
вологовиділеннями. Для зменшення термічних навантажень на працюючих
можуть бути застосовані максимальна механізація, автоматизація та
дистанційне управління технологічними процесами і устаткуванням.
У приміщеннях із значними площами засклених поверхонь необхідно
передбачати заходи щодо захисту від перегрівання під час попадання прямих
сонячних променів в теплий період року (орієнтація віконних прорізів схід -
захід, улаштування жалюзі), від радіаційного охолодження – в зимовий
(екранування робочих місць). У випадках, коли температура внутрішніх
поверхонь конструкцій, що огороджують, нижче або вище допустимих
величин, робочі місця повинні бути віддалені від них на відстань не менше 1
м. У виробничих приміщеннях із надлишком (явного) тепла використовують
природну вентиляцію (аерацію). У разі неможливості або неефективності
аерації встановлюють механічну загальнообмінну вентиляцію.
За наявності одиничних джерел тепловиділень обладнання
оснащують місцевою витяжною вентиляцією у вигляді локальних
відсмоктувачів, витяжних зонтів та ін. У замкнених і невеликих за об'ємом
приміщеннях (кабіни кранів, пости та пульти керування, ізольовані бокси,
кімнати відпочинку тощо) при виконанні операторських робіт використовують
системи кондиціонування повітря з індивідуальним регулюванням
температури та об'єму повітря, що подається.
В залежності від принципу дії теплозахисні засоби поділяють на:
- тепловідбивні – металеві листи (сталь, залізо, алюміній,цинк,
поліровані або покриті білою фарбою), одинарні або подвійні екрани із
загартованого скла з плівковим покриттям; металізовані тканини;
склотканини; плівковий матеріал;
- тепловбираючі – сталеві або алюмінієві листи або коробки з
теплоізоляцією з азбестового картону, шамотної цегли, повсті,
вермикулітових плит; сталева сітка (одинарна або подвійна з загартованим
силікатним склом);
- тепловідвідні – екрани водоохолоджувальні (з металевого листа або
сітки з водою, що стікає), водяні завіси та ін.;
- комбіновані.
У випадках, коли неможливо технічними засобами забезпечити
допустимі гігієнічні нормативи опромінення на робочих місцях
використовуються засоби індивідуального захисту (ЗІЗ) - спецодяг, спецвзуття,
ЗІЗ для захисту голови, очей, обличчя, рук.
В залежності від призначення передбачають такі ЗІЗ:
- для постійної роботи в гарячих цехах – спецодяг (костюм чоловічий
повстяний);
- при аварійних роботах – тепловідбиваючий комплект із
металізованої тканини;
- для захисту ніг від теплового випромінювання, іскор і бризок
розплавленого металу, контакту з нагрітими поверхнями – взуття шкіряне
спеціальне для працюючих в гарячих цехах;
- для захисту рук від опіків –рукавиці суконні, брезентові, комбіновані
з надолонниками з шкіри;
- для захисту голови від теплових опромінень, іскор та бризок металу –
повстяний капелюх, захисна каска з підшоломником, каски текстолітові або з
полікарбонату;
- для захисту очей та обличчя – щиток теплозахисний сталевара, з
приладнаними для нього захисними окулярами із світлофільтрами, маски
захисні з прозорим екраном, окуляри захисні, козиркові з світлофільтрами.
У виробничих приміщеннях, в яких на робочих місцях неможливо
встановити регламентовані інтенсивності теплового опромінення
працюючих через технологічні вимоги або технічну недосяжність,
використовують повітряне обдування або душування.
При тепловому опроміненні з інтенсивністю від 140 до 350 Вт/м2
необхідно збільшувати на постійних робочих місцях швидкість руху повітря на
0,2 м/с більше за нормовані величини; при тепловому опроміненні, що
перевищує 350 Вт/м2, доцільно застосовувати повітряне душування робочих
місць та спеціальний режим праці та відпочинку із регламентованими
перервами у роботі, частоту та тривалість яких встановлюють залежно від
ступеня перевищення вказаного значення.

3.4. Шкідливі речовини повітря робочої зони

Шкідливими є речовини, які при контакті з організмом людини
внаслідок порушення технологічного процесу викликають професійні
захворювання, виробничі травми або відхилення стану здоров'я. Шкідливі
речовини у повітря робочої зони (простір робочої зони обмежується висотою
до 2м над рівнем підлоги чи площадки, де розміщено робоче місце)
поступають у вигляді пару, газів та пилу. Вплив на організм людини залежить
від хімічного складу, розміру (дисперсності), форми часток та їх кількості у
одиниці об’єму. Найбільш небезпечним є високодисперсний пил з розміром
часток менше 5 мкм.
Високодисперсний пил найбільш глибоко проникає та затримується у
легенях. Газові та парові забруднення повітря, як правило, не можна визначити
візуально і в багатьох випадках вони не мають запаху, але за ступенем впливу
на організм людини можуть бути більш небезпечними, ніж пил. За ступенем
небезпеки всі шкідливі речовини поділяють на 4 класи:
- надзвичайно небезпечні – ГДКр.з. < 0,1 мг/м3 (свинець, ртуть);
- високо небезпечні – ГДКр.з. = 0,1 -1 мг/м3 (хлор, бром, йод);
- помірно небезпечні – ГДКр.з.=1 - 10 мг/м3 (оксид цинку, калію хлорид);
- малонебезпечні – ГДКр.з.> 10 мг/м3 (пари спирту, бензину, ацетону).
Відповідно до ГОСТ 12.1.005-88 «Загальні санітарно-гігієнічні вимоги до
повітря робочої зони» нормують гранично допустиму концентрацію (ГДК)
шкідливих речовин у повітрі робочої зони.
ГДК шкідливої речовини у повітрі робочої зони - така максимальна
концентрація (мг/м3), вплив якої на організм людини при щоденній роботі
протягом 8 годин або іншій тривалості (40 годин у тиждень) протягом всього
робочого стажу ще не викликає захворювань або відхилень у стані здоров'я в
період трудової діяльності та в наступний період життя, а також не справляє
негативного впливу на здоров’я нащадків. Фактичні концентрації шкідливих
речовин в повітря робочої зоні не повинні перевищувати встановлених ГОСТ
12.1.005-88 значень ГДК. За наявності у робочій зоні суміші шкідливих речовин
при нормуванні враховують характер їх сумісної дії: незалежна сумісна дія,
однонаправлений ефект впливу (сумація дії), синергізм ( підсилення сумісної
дії).
Основними способами та заходами підтримання санітарно-гігієнічних
вимог до стану атмосферного повітря виробничих приміщень є:
1.Запобігання проникненню шкідливих речовин у повітря робочої зони за
рахунок герметизації обладнання, ущільнення люків та отворів, удосконалення
технологічних процесів.
 2.Видалення шкідливих речовин, що потрапляють у повітря робочої
зони , за рахунок вентиляції (місцевої витяжної) або аспірації.
У випадку коли наведені способи не забезпечують виконання
нормативних вимог до стану повітря допускається використання засобів
індивідуального захисту (ЗІЗ) органів дихання, до яких належать респіратори,
промислові протигази та ізолюючі дихальні апарати. За призначенням ЗІЗ
органів дихання поділяються на:
протипилові – для захисту від аерозолів ( респіратори ШБ-1, «Лепесток»,
«Снежок» «Астра» та ін.);
протигазові - (респіратори типу РПГ та протигази марок А, В, КД, СО та
ін.);
комбінованого типу – пило газозахисні (респіратори фільтруючі РУ-60М,
«Снежок- ГП», «Леп
(5.3)
де a - кут мiж напрямком світлових променів та нормаллю до
освітлюваної поверхні.
До основних якісних показників, що визначають умови зорової роботи,
відносяться фон, контраст, та пульсація освітленості. Фон – це поверхня, яка
прилягає до об’єкту розрізнення, характеризується коефіцієнтом відбиття
світлових променів від освітлюваної поверхні
Фвідб
ρ=
Ф пад (5.4)
де Фвідб і Фпад - відбитий і падаючий світловий потік, лм.
Фон вважають темним якщо ρ<0 . 2 ; середнім при ρ=0.2...0.4 ; світлим – за
ρ>0 . 4 .
Контраст об’єкту з фоном К, характеризують співвідношенням яскравості
освітлення об’єкту, що розрізняється, та фону і визначають за виразом:
( Lфон −Lоб )
K=
Lфон (5.5)
Контраст вважають великим за K >0 . 5 , середнім при K=0. 2.. .0.5 і малим,
якщо K <0 . 2 .
Для визначення рівня пульсації освітленості використовують показник
пульсації К п , який визначає співвідношення між максимальним та мінімальним
рівнем освітленості:
E max −E min
К п= ⋅100
2⋅E сер ,% (5.6)
Блискіт – це підвищена яскравість освітлених поверхонь, що погіршує
видимість об’єктів.
Об'єкт розрізнення - предмет, що розглядається, окрема його частина або
дефект, що розрізнюється (крапка, лiнiя, товщина шрифту літер i та ін.).

5.2. Класифiкацiя видів та систем виробничого освітлення.

 Виробниче освітлення може бути природним, штучним та суміщеним,
коли до недостатнього природного освітлення додають штучне.
Природне освітлення обумовлено прямими сонячними променями та
розсіяним світлом небосхилу, змінюється в залежності від географічної
широти, ступеню хмарності, часу діб від сотих частин люкс вночі до десятків
тисяч люкс вдень. Системи природного освітлення: бокова – через вікна у
зовнішніх стінах; верхня– через ліхтарі та світлові прорізи у дахах , комбінована
(бокове та верхнє природне освітлення.
Штучне освітлення створюють штучні джерела світла. Воно може бути
загальним та комбінованим (загальне та місцеве). Загальне освітлення
використовують при виконанні однотипних зорових робіт, світильники
розміщують у верхній зоні (не нижче 2,5м над підлогою) рівномірно або у
зонах розташування обладнання (загальне локалізоване освітлення). Місцеву
систему освітлення як самостійну на виробництві не застосовують.
За функціональним призначення виділяють такі види штучного
освітлення: робоче, аварійне, евакуаційне, охоронне та чергове.
Робоче освітлення використовують для всіх виробничих приміщень без
виключення, а також дільниць на відкритих територіях, призначених для
проходу людей.
Найменша освітленість робочих поверхонь при аварійному режимі
роботи повинна складати 5% освітленості, нормованої для робочого освітлення.
Евакуаційне освітлення у будинках, де працює понад 50 осіб, дає змогу
своєчасно вивести людей при аварійному відключенні робочого освітлення,
його мінімальний рівень має складати 0,5лк.
Світильники аварійного та евакуаційного освітлення мають живитися
від автономного джерела.
Рівень охоронного освітлення має становити 0,5 лк на сходах та 0,2 лк –
на території.
У неробочий час частину світильників штучного освітлення
використовують для чергового освітлення.

5.3.Принципи нормування виробничого освітлення

Природне освітлення виробничих приміщень може здійснювати світло
неба або пряме сонячне світло через світлові прорізи (вікна) в зовнішніх стінах
або через аераційні ліхтарі, що встановлені на покрівлях виробничих будівель.
Залежно від цього і вимог технологічного процесу можуть бути застосовані такі
види природного освітлення: бокове одностороннє або двостороннє, верхнє,
коли світлові отвори (ліхтарі) знаходяться у верхньому перекритті будівель;
комбіноване, коли застосовують одночасно бокове і верхнє освітлення. Згідно з
вимогами ДБН В.2.5-28-2006 «Природне та штучне освітлення» (із змінами та
доповненнями у 2008 та 2012 р.р.) в приміщеннях із постійним перебуванням
людей повинно бути природне освітлення.
Нормованою величиною природного освітлення є КПО – коефіцієнт
природної освітленості. КПО визначають відношенням виміряної освітленості
на робочому місці у виробничому приміщенні Евн до одночасно виміряної
освітленості зовні приміщення Е зовн у горизонтальній площині при відкритому
небосхилі (щоб ніщо не затінювало фотоелемент люксметра) і дифузному світлі
(сонце закрите хмарою). Оскільки ця величина відносна, то її виражають у
відсотках:
Евн
ε =КПО= ⋅100
Е зовн ,% (3.7)
Нормування природного освітлення виконують залежно від розряду
зорових робіт, який визначають мінімальним розміром об’єкту розрізнення, r
min, мм. Встановлено 8 розрядів зорових робіт: І – найвищої точності (r min ˂ 0,15
мм), ІІ – дуже високої точності (r min = 0,15-0,3 мм), ІІІ – високої точності (r min
=0,3 - 0,5 мм), IV – середньої точності (r min =0,5- 1 мм), V – малої точності
(r min -більше 1мм до 5 мм включно), VІ- груба (дуже малої точності, r min > 5мм ),
VІІ - робота з матеріалами, які світяться, і виробами в гарячих цехах (r min > 5мм
), VІІІ- загальне спостереження за ходом виробничого процесу (r min не
обмежено).
У випадку однобічного бокового освітлення нормування виконують для
робочого місця, розташованого на відстані 1 м від стіни, найбільш віддаленої
від світлових отворів. При верхньому та комбінованому освітленні нормують
середнє значення КПО.
Нормування штучного освітлення виконують також залежно від
розряду зорових робіт, але його визначають мінімальним розміром об’єкту
розрізнення, r min, мм з урахуванням прилеглого фону та контрасту об’єкту з
фоном. ). Слід відзначити, що перші п’ять розрядів поділені на підрозряди з
урахуванням показників фону та контрасту.
Нормованим параметром суміщеного освітлення є також КПО.
Найменша освітленість робочих поверхонь у виробничих приміщеннях
регламентована ДБН В.2.5-28-2006 (табл. 5.1).
Для І-го розряду зорових робіт обов’язковим є використання суміщеного
освітлення. Для І-V розрядів використовують комбіноване та загальне штучне
освітлення, а для VІ-VІІІ розрядів – тільки загальне освітлення.

5.4. Основні вимоги до робочого освітлення.

Освітлення робочих місць повинно відповідати характеру виконуваних
зорових робіт, тобто розряду зорових робіт. Оптимальний рівень освітленості
збільшує продуктивність праці на 15%.
На робочій поверхні мають бути відсутні різкі тіні, що спотворюють
розміри та форму об'єктів розрізнення.
В полі зору не повинно бути прямого та відбитого блискоту, що
призводить до погіршення видимості об’єктів.
Величина освітленості має бути постійною у часі. Для цього стабілізують
напругу живлення, жорстко кріплять світильники, застосовують спеціальні
включення світильників. Допустимий коефіцієнт пульсації газорозрядних ламп
не повинен перевищувати 20%
Для створення правильної кольоропередачi необхідно обирати джерела
світла з спектром, близьким до природного.
Необхідно виключити або звести до мінімуму шум, теплові виділення,
небезпеку враження струмом.
Слід забезпечити пожежо- та вибухобезпеку світильників.
Освiтлювальнi установки мають бути надiйними, зручними, простими в
експлуатації, економічними та естетичними.

5.5. Джерела штучного освітлення

На підприємствах у якості джерел світла широко використовують
газорозрядні лампи, у приміщеннях з тимчасовим перебуванням працівників
та для місцевого освітлення – лампи розжарювання. З метою енергозбереження
застосовують сучасні світлодіодні лампи.
Основними характеристиками джерел штучного освітлення є
гарантований термін служби (год), потужність (Вт), напруга живлення (В),
світловіддача (лм/Вт).
На теперішній час лампи розжарювання вважають малоефективними,
тому що 95 % енергії йде на нагрів самої лампи, а 5 % – на освітлення, строк
служби таких ламп становить не більше 1000 год (1 рік експлуатації), світлова
віддача складає (7 -20) лм/Вт.
Удосконаленим варіантом лампи розжарювання є галогенна лампа, в якій
кварцова колба наповнена інертним газом з добавкою галогенів. Така лампа
економить до 30 % енергії, має високу світловіддачу, стабільне, яскраве світло
та тривалість служби 2000-5000 год (умовно 5 років).
Більш ефективною ніж галогенна вважають газорозрядну люмінесцентну
лампу. Циліндрична трубка такої лампи містить певну кількість ртуті. Під дією
електричного розряду пари ртуті випромінюють ультрафіолетові промені, що
змушують нанесений на стінки трубки люмінофор випромінювати видиме
світло.
Люмінесцентна лампа економить до 80 % енергії , слугує до 10000 год (до
10 років), має високу світловіддачу (40 -110 лм/Вт) та різноманітність кольорів.
Але до недоліків лампи слід віднести пульсацію світлового потоку, стійку
роботу тільки за температур вище +10 о С, складність включення, інерційність
та стробоскопічний ефект ( виникнення зорової ілюзії нерухомості предмета або
його уявного руху при переривчастому візуальному спостереженні).
 13

Таблиця 5.1 Норми освітленості для окремих розрядів робіт

Характе- Наймен- Розряд Підрозряд Контраст Характе- Штучне освітлення Природне Суміщене
ристика ший або зорової зорової об'єкта з ристика бокове бокове
зорової еквіва- роботи роботи фоном фону освітлення освітлення
Освітленість, лк
роботи лентний
розмір
об'єкта при системі при КПО, ен, %
розріз- комбінованого системі
нення, мм освітлення загального
всього у т. ч. від освітлення
загального
Найвищої Менше І а Малий Темний 5000 500 –
точності 0,15 4500 500
б Малий Середній 4000 400 1200
Середній Темний 3500 400 1000 – 2
в Малий Середній 2500 300 750
Середній Великий
Великий 2000 200 600
г Середній Світлий 1500 200 400
Великий Світлий
Великий Середній 1250 200 300
Середньої Більше 0,5 IV а Малий Темний 750 200 300 1,5 0,9
точності б Малий Середній 500 200 200
Середній Темний
в Малий Світлий 400 200 200
Середній Середній
Темний
г Середній Середній – – 200
Великий Великий
Великий Великий
Груба Більше 5 VI Незалежно від харак- – – 200 1 0,6
(дуже малої теристик фону і конт-
точності) расту об'єкта з фоном
 28

Найефективнішими з існуючих видів ламп є світлодіодні, принцип роботи

яких заснований на явищі електролюмінесценції – холодного світіння
напівпровідників під час проходження струму. Світлодіодні лампи мають
ресурс роботи 20-50 тис. годин та світлову віддачу, що перевищує 90 лм/Вт.
Значна вартість поки що не дозволяє широко застосовувати їх на виробництві.
Лампи розжарювання звичайно передбачають для місцевого освітлення, а
також для освітлення приміщень з тимчасовим перебуванням людей. Для
загального освітлення виробничих приміщень, як правило, передбачають
газорозрядні лампи.

Запитання для самоконтролю

1.Що таке освітленість?
2.На які види поділяють штучне освітлення за функціональним
призначенням?
3.Яким вимогам має відповідати штучне освітлення?
4.Які недоліки мають люмінесцентні лампи ?
5.Назвіть найменше значення освітленості для штучного освітлення.
6.За якою формулою визначають коефіцієнт відбиття світла?

Тестові питання
1. Поверхня, безпосередньо прилегла до об'єкта розрізнення
називається: а) робочим столом; б) фоном; в) видимістю; г) блискотом.
2. Освітлення, яке використовують у будь-якому виробничому
приміщенні, називають : а) робочим; б) аварійним; в) локалізованим; г)
черговим.
3. Нормованою величиною штучного освітлення є: а) мінімальна
освітленість; б) яскравість; в) КПО; г) середня освітленість.
4. Які джерела світла є найефективнішими? а) лампи розжарювання; б)
галогенні лампи; в) світлодіодні лампи; г) люмінесцентні лампи.
5. Визначте КПО, якщо Е зовн. = 5000 лк, а Е вн. = 50 лк: а) 1%, б) 0,01%, в)
0,1%, г) 10%.
6. Який з показників не використовують для встановлення розряду
зорових робіт при штучному освітленні: а) r min, мм; б) фон; в) контраст; г)
коефіцієнт пульсації.
7. Вкажіть систему штучного освітлення а) бокове; б) верхнє; в)
загальне; г) суміщене.
8. Який вид освітлення використовують у разі виконання І-го розряду
зорових робіт? а) природне; б) суміщене; в) верхнє ; г) місцеве.
9. Вкажіть кількість розрядів зорових робіт: а) 4; б) 6; в) 8 ; г) 10.
 10. Визначте розряд та підрозряд зорової роботи, якщо r min=0,6 мм, фон
–світлий, контраст – середній: а) І а; б) IV б ; в) IV в ; г) V.

Лекція 7
Електpобезпека

План
7.1. Дiя електричного струму на організм людини
7.2. Чинники, що впливають на наслідки ураження електричним струмом
7.3. Класифікація приміщень та електроустаткування за
електронебезпекою
7.4. Захист від ураження електричним струмом

7.1. Дiя електричного струму на організм людини

Електроустановками називають сукупність машин, лiнiй, допоміжного
обладнання, яке призначено для виробництва, передачі, розподілу
електроенергії та перетворення її в iншi види енергії.
Недотримання вимог електробезпеки під час роботи на
електроустановках, як правило, призводить до електротравм.
Електротpавма – це порушення цілісності організму в разі дії
електричного струму або електричної дуги.
Виникнення електротравм може бути викликано:
- дотиком до частин, що проводять струм;
- дотиком до обладнання, що знаходиться в аварійному стані;
- попаданням під напругу кроку;
- наближенням до апаратів високої напруги (враження електричною
дугою).
Протікання електричного струму через тіло людини супроводжується
термічним (опіки), хiмiчним (зміни складу крові), механічним (розрив тканин)
та бiологiчним (подразнення живих тканин організму) ефектами.
Розрізняють три види електротравм: місцеві, загальні і змішані. На
місцеві припадає біля 20 % електротравм, загальні – 25 % і змішані – 55 %.
Характерними місцевими електричними травмами є електричні опіки,
електричні знаки, металізація шкіри, механічні ушкодження та
електрофтальмія.
Найбільш небезпечним видом електротравм є електричний удар, який у
більшості випадків (близько 80 %) призводить до смерті потерпілого.
Електричний удар — це збудження живих тканин організму
електричним струмом, що супроводжується судомним скороченням м'язів.
Залежно від наслідків ураження електричні удари можна підрозділити на
чотири ступеня:
I – судомні скорочення м’язів без втрати свідомості;
 II - судомні скорочення м’язів з втратою свідомості без порушення
дихання і кровообігу;
III – втрата свідомості з порушенням серцевої діяльності чи дихання або
серцевої діяльності і дихання разом;
IV – клінічна смерть, тобто відсутність дихання і кровообігу.
Клінічна смерть — це перехідний період від життя до смерті, що настає з
моменту зупинки серцевої діяльності та легень і триває 6-8 хвилин, доки не
загинули клітини головного мозку. Після цього настає біологічна смерть,
внаслідок якої припиняються біологічні процеси у клітинах і тканинах
організму і відбувається розпадання білкових структур.
Якщо у разі клінічній смерті негайно звільнити потерпілого від дії
електричного струму та терміново розпочати надання необхідної допомоги
(штучне дихання, масаж серця), то існує висока імовірність щодо збереження
його життя.

7.2. Чинники, що впливають на наслідки ураження електричним

струмом
Характер дії електричного струму на організм людини та важкість
ураження залежать від таких основних факторів: сили струму, що протікає
через тіло людини, тривалості його дії, роду й частоти струму, шляху струму в
тілі людини, індивідуальних особливостей людини.
Сила струму, що проходить через тіло людини, (I ч) є головним чинником,
що обумовлює наслідок ураження. За характером дії на організм виділяють
(табл.7.1).:
- відчутний струм – викликає значні подразнення;
- невідпускальний струм – викликає непереборні судомні скорочення
м’язів руки, у якій затиснутий провідник;
- фібриляційний струм – викликає фібриляцію серця (хаотичні
скорочення серцевого м’язу, за яких серце перестає працювати, як насос).
Таблиця 7.1 Порогові значення струму під час впливу на людину

Порогові значення струму Змінний струм, мА (50Гц) Постійний струм, мА

Відчутний 0,6 – 1,5 5–7
Невідпускальний 6 – 10 50 – 80
Фібріляційний 80 – 100 300
За якого миттєво > 5000 > 5000
зупиняється серце
Рід та частота струму також впливають на наслідки ураження. Найбільш
небезпечним є електричний струм частотою 20 – 1000 Гц.
Опір тіла людини (Rч) визначають як опір внутрішніх органів R вн та опір
зовнішніх шкіряних тканин Rз, Сз, причому опір шкіри становить основну
частку загального опору. Найбільший опір має верхній шар шкіри (епідерміс) –
десятки кОм. Опір внутрішніх тканин тіла людини незначний і дорівнює 300 –
500 Ом.
 Опір шкіри різко знижується в разі ушкодження її рогового шару,
наявності вологи на її поверхні, збільшення потовиділення, забруднення. Зі
збільшенням величини напруги, струму й часу його дії опір шкіри, а також і
тіла в цілому знижується. Опір тіла людини залежить також від статі й віку: у
жінок він менший, ніж у чоловіків, у дітей менший ніж у дорослих, у молодих
людей менший, ніж у літніх. Ця різниця обумовлена товщиною і ступенем
огрубіння верхнього шару шкіри. Характер дії струму залежить від маси
людини, її фізичного розвитку та темпераменту, а також від стану організму.
Так, у стані стомлення і сп’яніння люди більш чутливі до дії струму. Фізично
здорові люди переносять електричні удари легше, ніж хворі.
Враховуючи багатофункціональну залежність опору тіла людини від
великої кількості чинників, під час оцінки умов небезпеки ураження людини
електричним струмом опір тіла людини вважають стабільним, який дорівнює
1000 Ом.
Напруга дотику (Uдот.) впливає на наслідки ураження. Напругою дотику
називають напругу між двома точками електричного ланцюга, до яких
одночасно торкається людина. У табл. 7.2 наведені граничнодопустимі
значення напруги дотику.
Таблиця 7.2. Граничнодопустимі значення напруги дотику
Рід струму Напруга дотику, В Сила струму, мА
Змінний частотою 50 Гц 2 0,3
Змінний частотою 400 Гц 3 0,4
Постійний 8 1

Тривалість дії електричного струму в багатьох випадках є чинником, від

якого залежать наслідки ураження струмом: зі збільшенням тривалості впливу
електричного струму загальний опір людини зменшується, тому небезпека
ураження зростає. Значення показників струму та напруги дотику у аварійному
режимі роботи електроустаткування залежно від часу дії струму наведені в
табл.7.3.
Таблиця 7.3. Залежність силу струму та напруги дотику від тривалості дії
струму
Вид току Показник Гранично допустимі рівні за тривалості впливу, с
0,1 0,5 0,7 1,0 Понад 1,0
Перемінний Сила 500 100 70 50 6
З частотою струму, мА
50 Гц Напруга 500 100 70 50 36
дотику, В
Постійний Сила 500 250 230 200 15
струму, мА
Напруга 500 250 230 200 40
дотику, В

Шлях струму через тіло людини суттєво впливає на наслідки ураження.

Найбільш небезпечно, якщо струм проходить через життєво важливі органи –
серце, легені, головний мозок та безпосередньо на них діє. Можливі шляхи
струму через тіло людини називають петлями струму: “рука – рука”, “голова –
ноги” , “рука – ноги” та ін. Серед випадків із тяжкими й смертельними
наслідками найчастіше спостерігаються петлі “рука – рука” (40 %), “права рука
– ноги” (20 %), “ліва рука – ноги” (17 %). Особливо небезпечними є петлі
“голова – руки” і “голова – ноги”, але такі випадки трапляються досить рідко.
Результат ураження людини електричним струмом залежить від струму,
що проходить через тіло людини Ih, напруги дотику Uh, типу мережі та її
параметрів.
Розрізняють: двофазний  дотик (одночасно до двох фазних провідників
електроустановки, що діє); однофазний  дотик (до провідника однієї фази  
електроустановки, що діє); непрямий дотик до відкритих провідних частин, що
опинилися під напругою в результаті пошкодження ізоляції
Розрахунок величини сили струму, який проходить через тіло людини,
наприклад,у разі двофазного дотику проводять за формулою :
U л Uh√3
I h= =
Rh Rh (7.1.)
де Uл = Uh √ 3 – лінійна напруга; Uh – значення фазної напруги діючої
мережі; Rh –опір тіла людини. 
З виразу (7.1.) випливає, що в разі двофазного дотику людина
потрапляє під лінійну напругу мережі незалежно від параметрів мережі. 
Така схема включення людини в електричний ланцюг  являє собою
найбільшу небезпеку.

7.3. Класифікація приміщень та електроустаткування за

електронебезпекою
Відповідно до «Правил улаштування електроустановок» (ПУЕ)
приміщення за небезпекою електротравм поділяють на три категорії:
- без підвищеної небезпеки;
- із підвищеною небезпекою;
- особливо небезпечні.
До чинників підвищеної небезпеки належать:
- температура в приміщенні, що впродовж доби перевищує 35 о С;
- відносна вологість більша 75 %, але менша повного насичення (100 %);
- струмопровідна підлога – металева, цегляна, бетонна, земляна тощо;
- струмопровідний пил;
- ймовірність одночасного доторкання людини до металічних корпусів
електрообладнання і металоконструкцій, що мають контакт із землею.
За наявності одного з названих чинників приміщення вважають
підвищено небезпечним щодо електротравм.
До чинників особливої небезпеки електротравм належать такі:
- відносна вологість, близька до насичення ( ~100 %);
- хімічно активне середовище, що пошкоджує ізоляцію;
 - одночасна наявність двох і більше умов підвищеної небезпеки.
У приміщеннях без підвищеної небезпеки відсутні умови, які створюють
підвищену чи особливу небезпеку.
Умови поза приміщеннями прирівнюють до особливо небезпечних.
Відповідно до ПУЕ електричні мережі розподіляють:
- за напругою: до 1000 В (220 В; 380 В) та більше 1000 В (10, 35, 110,
220 кВ );
- за кількістю фаз: однофазні та багатофазні;
- за кількістю проводів: одно, дво-, три-, чотирипровідні;
- за режимом нейтралі трансформатора напруги: з ізольованою та
заземленою нейтраллю трансформатора напруги.

7.4. Захист від ураження електричним струмом

Запобігти небезпеці під час експлуатації електрообладнання можна за
допомогою комплексу заходів, які поділяють на три класи:
1. Технічні захисні заходи, які унеможливлюють дотик людини до
струмопровідних частин, що знаходяться під напругою.
2. Технічні захисні заходи, які знижують ступінь ураження людини в разі
дотику до струмопровідних частин, що знаходяться під напругою.
3. Організаційні захисні заходи.
До технічних заходів, які не допускають людину в зону з небезпечними
та шкідливими виробничими факторами, відносяться: огорожі, високо
розміщені неогороджені струмопровідні частини, ізоляція струмопровідних
частин, блокування, зорова інформація про небезпеку.
Технічними захисними заходами, що знижують ступінь ураження людини
в разі дотику до струмопровідних частин, є: використання малих напруг,
захисне занулення, захисне заземлення, захисне відключення, застосування
електрозахисних засобів та запобіжних пристроїв.
Ізоляція струмопровідних частин забезпечує технічну працездатність
електроустановок, зменшує вірогідність потраплянь людини під напругу,
замикань не землю і на корпус. Види ізоляції:
– робоча – забезпечує нормальну роботу електроустановок і захист від
ураження електричним струмом;
– додаткова – забезпечує захист на випадок пошкодження робочої
ізоляції;
– подвійна складається з робочої і додаткової;
– підсилена – поліпшена робоча ізоляція, яка забезпечує такий рівень
захисту, як і подвійна.
Відповідно ПУЕ опір ізоляції має бути не меншим за 0,5 МОм.
Малі напруги використовують для живлення електричних споживачів
малої потужності (ручний дриль, інструмент), для місцевого освітлення в
приміщеннях з підвищеною та особливою небезпекою ураження електричним
струмом. Джерелами малої напруги є батареї гальванічних елементів,
акумулятори, перетворювачі частоти, випрямлячі, що з’єднані з понижуючим
трансформатором. Широкому розповсюдженню даного заходу перешкоджає
складність здійснення протяжної мережі малої напруги, тому джерело малої
напруги повинно бути максимально наближено до споживача. Використовують
такі малі напруги: 2,5 В, 6 В, 12 В, 36 В, 42 В. Для постійного струму малі
напруги обмежують 110 В.
Занулення – навмисне з'єднання неструмопровідних металевих частин
електричного обладнання, які можуть знаходитись під напругою, із заземленою
точкою джерела живлення через нульовий провід і є одним із основних заходів
захисту в трифазних чотири-провідних мережах напругою до 1000 В із
заземленою нейтраллю.
Принцип дії занулення заснований на тому, що замикання фази на корпус
перетворюється на однофазне коротке замикання, яке забезпечує
спрацьовування пристроїв максимального струмового захисту (плавких
запобіжників та автоматичних вимикачів) та автоматично відключає установку
від мережі живлення (рис.7.1).
Передбачено також повторне заземлення нульового провідника на
випадок обриву нульового дроту на ділянці, близькій до нейтралі. У випадку
такого заземлення струм стікає у землю, звідки потрапляє в заземлення
нейтралі, по ньому – в усі фазні дроти, у тому числі й той, що має пробиту
ізоляцію, далі йде на корпус. Таким чином, утворюється контур короткого
замикання.
Загальний опір занулення повинен бути таким, щоб задовольнити умови
для напруги дотику
Uгр.доп. £ Uдот. (7.2)
де U гр.доп. - гранично допустимий рівень напруги.

Рис. 7.1. Схема занулення в трифазній чотирипровідній мережі із

заземленою нейтраллю: 1— трансформатор; 2 — мережа; 3 — запобіжник; 4
— обмотки електродвигуна; 5— корпус електродвигуна; 6— провідник, що
занулює; 7— нульовий захисний провідник; 8 – опір заземлення нейтралі.

Захисне заземлення – навмисне електричне з'єднання

неструмопровідних металевих частин електрообладнання, які можуть
знаходитись під напругою, із землею або її еквівалентом (рис. 7.2).
 Рис. 7.2. Схема захисного заземлення в мережі з ізольованою
нейтраллю:
1— трансформатор; 2 — мережа; 3 — корпус струмоприймача; 4—
обмотки електродвигуна; 5—заземлювач; 6—опір заземлення (умовно)

Як і занулення захисне заземлення усуває небезпеку ураження людей

електричним струмом у разі появи напруги на конструктивних частинах
електрообладнання, тобто під час замикання на корпус. Захисне заземлення є
обов'язковим заходом захисту в мережах напругою до 1000 В із ізольованою
нейтраллю та в мережах із заземленою нейтраллю за напруги змінного струму
380 В та вище, за напруги більше 42 В у приміщеннях із підвищеною
небезпекою, особливо небезпечних, а також зовнішніх електроустановках. У
вибухонебезпечних приміщеннях заземлення електроустановок має бути за
будь-якої напруги живлення. У мережах напругою понад 1000 В захисне
заземлення використовують незалежно від режиму нейтралі.
Принцип захисту засновано на зменшенні потенціалу
електроустаткування та вирівнювання потенціалу устаткування та землі.
За наявності заземлення внаслідок стікання струму на землю напруга
дотику зменшується і, отже, струм, що проходить через людину, менший, ніж у
незаземленій установці. Щоб напруга на заземленому корпусі устаткування
була мінімальною, обмежують опір заземлення. В установках 380/220 В він
повинен бути не більше 4 Ом, в установках 220/127 В – не більше 8 Ом. Якщо
потужність джерела живлення не перевищує 100 кВА, опір заземлення може
бути в межах 10 Ом.
Як заземлюючі пристрої електроустановок у першу чергу повинні бути
використані природні заземлювачі. Можливе застосування залізобетонних
фундаментів промислових будівель і споруд. За відсутності природних
заземлювачів дозволено використовувати переносні, наприклад, сталеві труби,
стрижні, кутики, які вгвинчують у землю.
Категорично заборонено використовувати як заземлювачі трубопроводи
з горючими рідинами й газами.
Захисне відключення – швидкодіючий захист, що забезпечує
автоматичне відключення електроустановки в разі виникнення небезпеки
ураження електричним струмом. Така небезпека може бути наслідком
замикання фази на корпус електрообладнання, зниження опору ізоляції фаз
відносно землі, нижче встановленої межі, дотику людини до струмопровідної
частини, що знаходиться під напругою.
Захисне відключення (рис.7.3) застосовують у тих випадках, коли інші
види захисту (заземлення, занулення) ненадійні або до безпеки обслуговування
електроустановок висувають підвищені вимоги.

Рис. 7.3.Принципова схема пристроїв захисного відключення (ПЗВ):

1–корпус; 2– автоматичний вимикач; КО – котушка, що відключає; Н –
реле напруги максимальне; Rз – опір захисного заземлення; Rв – опір
допоміжного заземлення

У цьому випадку принцип захисту людини полягає в обмеженні часу

проходження через тіло людини небезпечного струму. Основними частинами
пристрою захисного відключення є прилад захисного відключення та
автоматичний вимикач – сукупність окремих елементів, які реагують на зміни
будь-якого параметра електричної мережі й дають сигнал на відключення
автоматичного вимикача. Автоматичний вимикач – пристрій, що слугує для
відключення ланцюгів, які знаходяться під навантаженням, та в разі короткого
замикання. Він реагує на сигнал, який надходить від ПЗВ.
Перед дотиком людини до фази струм дорівнює нулю, а під час дотику –
значенню струму, що проходить через тіло.
Основні вимоги до пристрою захисного відключення - швидкодія (0,2с),
надійність, селективність, чутливість.
Електрозахисні засоби та запобіжні пристрої (ЕЗЗП)– переносні та
пересувні вироби для захисту людей, які працюють із електроустановками, від
ураження електричним струмом, впливу електричної дуги та електромагнітного
поля. Вони доповнюють основні засоби, розглянуті вище. ЕЗЗП поділяють
ізолюючі, огороджувальні та допоміжні.
Ізолюючі засоби поділяють на основні та допоміжні. Основні мають
ізоляцію, з їхньою допомогою дозволено торкатися струмопровідних частин
електроустаткування ( ізолюючі штанги, електровимірювальні кліщі, слюсарно-
монтажний інструмент з ізолюючими рукоятками, діелектричні рукавиці.)
Допоміжні засоби володіють недостатніми ізолюючими властивостями, тому їх
застосовують для підсилення захисної дії основних засобів (діелектричні
килимки, калоші, ізолюючі підставки).
Огороджувальні засоби призначені для тимчасового огородження
струмопровідних частин, що знаходяться під напругою (щити, бар’єри,
тимчасові переносні заземлення).
Для захисту персоналу від випадкового падіння з висоти, світлового,
теплового та хімічного впливу електроструму застосовують допоміжні засоби
(запобіжні пояси, пазурі, захисні окуляри, щитки, рукавиці).
Організаційні захисні заходи полягають:
- у навчанні, інструктажі та допуску до роботи з електроустановками осіб,
які пройшли медичний огляд;
- дотриманні ряду технічних вимог під час проведення робіт із
відключенням напруги в діючих електроустановках чи поблизу них;
- дотриманні особливих вимог під час роботи на струмопровідних
частинах, які знаходяться під напругою.
До роботи на електроустановках допускають осіб з 18 років, які пройшли
інструктаж із техніки безпеки (ТБ), перевірку знань правил ТБ та інструкцій
відповідно до посади, яку вони обіймають, а також роботи, яку виконують із
присвоєнням певної кваліфікаційної групи з ТБ (I–IV).
Організаційними заходами, які убезпечують процес виконання робіт у
електроустановках є: оформлення роботи, допуску до роботи, нагляд під час
роботи, оформлення перерв та переведень на інші види робіт.
Відповідальними за безпеку роботи можуть бути: особа, яка видає наряд
або розпорядження, що допускає до робіт; керівник робіт, спостерігач та члени
бригади. Видачу нарядів та розпоряджень проводять особи, відповідальні за
електрогосподарство підприємства, які мають кваліфікацію не нижче четвертої
групи для електроустановок до 1000 В.

Запитання для самоконтролю

1.Які чинники впливають на важкість електротравматизму?
2.Чому дорівнює опір тіла людини під час оцінки умов небезпеки
ураження людини електричним струмом?
3. Охарактеризуйте приміщення з особливою небезпекою ураження
електричним струмом.
4.Яка схема включення людини в електрично коло є найбільш
небезпечною?
5.В чому полягає суть захисного заземлення?
6.Кого допускають до роботи на електроустановках?

Тестові запитання

76.Вкажіть умови, за наявності яких приміщення відносять до особливо

небезпечного:
 а) наявність підвищеного атмосферного тиску; б) наявність низької
температури повітря; в) наявність підвищеної температури повітря; г) наявність
високої вологості і струмопровідного пилу.
2. За якого значення змінного струму настає миттєва зупинка серця? а)
20 мА; б) 400мА; в) 1000 мА; г) 5000 мА.
3. Який з перелічених шляхів струму через тіло людини є найбільш
безпечним? а) рука-рука; б) голова–права рука; в) права рука–ліва нога;
г) нога-нога.
4. Чому дорівнює сила струму, який проходить через тіло людини у разі
двофазного дотику : а) Ih= Uh √ 3 /Rh; б) Ih= Uh √ 3 ; в) Ih= Rh/ Uh √ 3 ; г) Ih= Uh.
5. Навмисне з'єднання неструмопровідних металевих частин
електрообладнання, які можуть знаходитись під напругою, із землею або її
еквівалентом – це: а) занулення; б) захисне відключення; в) заземлення;
г) використання малих напруг.
6. Вкажіть максимально допустиму напругу дотику у мережі змінного
струму: а) 8 В; б) 2 В; в) 36 В; г) 42 В.
7. Вкажіть розрахункове значення опору тіла людини: а)5 кВ; б)1000 В;
в) 1к Ом; г) 5 кОм.
8. Відповідно до ПУЕ опір захисного заземлення складає: а) 4 Ом; б) 4
кОм; в) 4 МОм; г) 0,4 Ом.
9. Відповідно до ПУЕ опір ізоляції становить не менше: а) 5 Ом; б) 5 кОм;
в) 0,5 МОм ; г) 0,5 Ом.
10. Вкажіть величину змінного струму, який при зводить до фібриляції
серця: а) 1 А; б) 1000 мА; в) 10мА ; г) 100 мА.

Лекція 8
Основи пожежної безпеки

План
8.1. Загальні відомості про горіння. Пожежа
8.2. Характеристика речовин за пожежо- й вибухонебезпекою
8.3. Класифікація приміщень за вибухо- та пожежонебезпекою
8.4.Вогненестiйкiсть будинків та споруд. Заходи пожежної безпеки
8.5. Способи та засоби гасіння пожеж

8.1. Загальні відомості про горіння. Пожежа

Пожежа на підприємствах являє собою серйозну небезпеку і є причиною
нещасних випадків, спричиняє величезні матеріальні збитки.
Пожежа – неконтрольований процес горіння, який супроводжується
знищенням матеріальних цінностей і створює небезпеку для життя людей.
В основі явищ, що відбуваються під час пожежі, лежить горіння –хімічна
реакція окиснення, що характеризується швидким перебігом та інтенсивним
виділенням теплоти та світла.
 Для виникнення горіння необхідна одночасна наявність трьох чинників –
горючої речовини, окисника та джерела запалювання.
Горіння може бути повним і неповним. Для повного горіння необхідна
достатня кількість кисню, щоб забезпечити повне перетворення речовини на її
насичені оксиди (продукти реакцій – Н 2О, N2, CO2). За недостатньої кількості
кисню окислюється тільки частина горючої речовини (неповне горіння).
Залишок розкладається з виділенням великої кількості диму. У цих умовах
утворюються токсичні речовини (спирти, кетони, альдегіди), серед яких
найбільш поширений продукт неповного згоряння – оксид вуглецю (СО), він
може призвести до отруєння людей.
Горіння може бути гомогенним та гетерогенним залежно від агрегатного
стану учасників горіння. За гомогенного горіння речовини, що вступають у
реакцію окиснення, мають однаковий агрегатний стан. Якщо вихідні речовини
знаходяться в різних агрегатних станах, таке горіння називають гетерогенним.
Для пожеж переважно характерне гетерогенне горіння.
За швидкістю поширення полум’я виділяють такі види горіння:
дефлаграційне – швидкість полум’я становить декілька метрів за секунду;
вибух – надзвичайно швидке хiмiчне перетворення речовини, що
супроводжується виділенням енергії та утворенням стиснутих газів, швидкість
полум’я досягає сотень метрів за секунду;
детонація – це горіння, яке поширюється з надзвуковою швидкістю, а
теплота передається від шару до шару за рахунок ударної хвилі.

8.2. Характеристика речовин за пожежо- й вибухонебезпекою

У процесі визначення рівня пожежної безпеки та вибору засобів та
заходів профілактики й гасіння враховують температури займання, спалаху та
самозаймання, групи горючості речовин, нижню та верхню межі займання.
Температура спалаху (Тсп) – це найменша температура горючої
речовини, за якою над її поверхнею утворюються паpа або газ, здатні
спалахнути в повiтрi в разі наявності джерела запалювання, при цьому
швидкості утворення пари або газів ще недостатньо для виникнення стійкого
горіння.
Температура займання – це найменша температура, за якої речовина
виділяє таку кількість пари або газів і з такою швидкістю, що вони спалахують
від джерела запалювання та продовжують стійко горіти.
Самозаймання може бути тепловим, мікробіологічним та хiмiчним.
Температура самозаймання – найменша температура речовини, за якої
відбувається різке збільшення екзотермічних реакцій, що призводять до
виникнення горіння полум’ям.
Виділяють 3 групи горючості речовин: негорючі, важкогорючі та
горючі.
Негорючі – речовини, які не здатні горіти в повiтрi нормального складу
за темпеpатуpи до 900 о С.
 Важкогорючі – речовини, що загоряються під дією джерела запалювання
в повiтрi нормального складу, але не здатні до самостійного горіння без нього.
Горючі – речовини, здатні спалахувати від джерела запалювання в
повiтрi нормального складу та самостійно горіти без нього. Розрізняють
Серед горючих речовин розрізняють:
- легкозаймисті – здатні займатися від короткочасного впливу джерела
запалювання з низькою енергією: полум’я сірника, іскри. Рідини за
займистістю поділяють на легкозаймисті (ЛЗР з Тсп˂61оС) та горючі (ГР з
Тсп>61оС);
- середньозаймисті (здатні займатися від тривалого впливу джерела
запалювання з низькою енергією);
- важкозаймисті (здатні займатися тільки під дією потужного джерела
запалювання).
Нижня та верхня концентраційні межі поширення полум’я ( відповідно
НКМПП та ВКМПП ) – це мінімальна та максимальна об’ємні (масові) частки
горючої речовини в суміші з окиснювачем, за яких можливе займання
(самозаймання) суміші від джерела запалювання з подальшим поширенням
полум’я по суміші на будь-яку відстань від джерела запалювання.
Суміші, що містять горючу речовину нижче НКМПП чи вище ВКМПП,
горіти не можуть: у першому випадку внаслідок недостатньої кількості
горючої речовини, а в другому – окиснювача. Наявність зон негорючих
концентрацій речовин і матеріалів дає можливість обирати такі умови їх
зберігання, транспортування та використання, за яких виключена можливість
виникнення пожежі чи вибуху. Горючі пари й гази з НКМПП до 10 % за
об’ємом повітря становлять особливу вибухонебезпеку.

8.3. Класифiкацiя приміщень за вибухо- та пожежонебезпекою

Відповідно до НАПБ Б.03.002-2007 приміщення за вибухопожежною та
пожежною небезпекою залежно від хаpактеpистик речовин, що знаходяться
(обертаються) в них поділяють на 5 категорій: А, Б, В, Г та Д.
Категорія А (вибухопожежонебезпечна) – горючі гази (ГГ),
легкозаймисті рідини (ЛЗР) з температурою спалаху не більше 28 о С у такій
кількості, що можуть утворювати вибухонебезпечні газопароповітряні суміші, у
разі займання яких розвивається розрахунковий надлишковий тиск вибуху у
приміщенні, який перевищує 5 кПа.
Речовини і матеріали, здатні вибухати і горіти при взаємодії з водою,
киснем повітря або один з одним, у такій кількості, що розрахунковий
надлишковий тиск вибуху в приміщенні перевищує 5 кПа
Категорія Б (вибухопожежонебезпечна) – горючий пил, волокна,
легкозаймисті рідини з температурою спалаху більше 28 о С, горючі рідини (ГР)
в такій кількості, що можуть утворювати вибухонебезпечні пилоповітряні або
пароповітряні суміші, у разі займання яких розвивається розрахунковий
надлишковий тиск вибуху у приміщенні, що перевищує 5 кПа.
 Категорія В (пожежонебезпечні) – виробництва, де використовують
горючі гази (ГГ), легкозаймисті, горючі і важкогорючі рідини, а також
речовини та матеріали, які здатні при взаємодії з водою, киснем повітря або
один з одним вибухати і горіти або тільки горіти; горючий пил і волокна, тверді
горючі та важкогорючі речовини і матеріали, за умови, що приміщення, в яких
вони знаходяться (обертаються), не відносяться до категорій А, Б і питома
пожежна навантага для твердих і рідких легкозаймистих та горючих речовин на
окремих ділянках1 площею не менше 10 м2 кожна перевищує 180 МДж/м2..
Категорія Г – негорючі речовини і матеріали у гарячому, розпеченому
або розплавленому стані, процес обробки яких супроводжується виділенням
променистого тепла, іскор та полум'я; горючі гази (ГГ), рідини та тверді
речовини, що спалюються або утилізуються як паливо
Категорія Д – Речовини і матеріали, що вказані вище для категорій
приміщень А, Б, В (крім горючих газів) у такій кількості, що їх питома
пожежна навантага для твердих і рідких горючих речовин на окремих ділянках
площею не менше 10 м2 кожна не перевищує 180 МДж/м2, а також, негорючі
речовини і/або матеріали в холодному стані, за умови, що приміщення, в яких
знаходяться (обертаються) вищевказані речовини і матеріали, не відносяться до
категорій А, Б і В.

8.4.Вогненестiйкiсть будинків та споруд. Заходи пожежної безпеки

Межа вогнестійкості конструкції – це показник вогнестійкості

конструкції, який визначають часом (хвилини) від початку вогневого
випробування за стандартного температурного режиму до втрати конструкцією
несучої, теплоізолювальної здатності, або цілісності.
Відповідно до ДБН В.1.1.7-2002 будинки та споруди розподіляють на 5
ступенів вогнестійкості: I, II, III, IIIа, IIIб, IV, IVа, V, які визначаються
мінімальними межами вогнестійкості основних будівельних конструкцій та
максимальними межами розповсюдження по них вогню. (табл.8.1).
Щоб попередити пожежі проводять організаційні, технічні,
експлуатаційні та режимні заходи.
До організаційних заходів належать навчання працівників пpавилам
пожежної безпеки, пpоведення інстpукцій, бесiд, лекцiй. До технічних –
дотримання протипожежних пpавил та ноpм під час влаштування опалення,
вентиляцiйного обладнання. До експлуатаційних – пpавильні експлуатацiя
машин, обладнання, тpанспоpту, утримання будинкiв та території. До
режимних заходів належать заборона паління у невстановлених мiсцях,
проведення зварювальних робіт у пожежонебезпечних зонах.

Таблиця 8.1. Ступені вогнестійкості будівель

Ступінь Конструктивні характеристики

вогне-
стійкості
Будинки з несучими та огороджувальними конструкціями з природних або
І, ІІ штучних кам'яних матеріалів, бетону, залізобетону із застосуванням листових і
плитних негорючих матеріалів
Будинки з несучими та огороджувальними конструкціями з природних або
штучних кам'яних матеріалів, бетону, залізобетону. Для перекриттів
дозволяєтеся застосовувати дерев'яні конструкції, захищені штукатуркою або
III негорючими листовими, плитними матеріалами або матеріалами груп горючості
Г1, Г2. До елементів покриттів не висуваються вимоги щодо межі
вогнестійкості, поширення вогню, при цьому елементи горищного покриття з
деревини повинні мати вогнезахисну обробку
Будинки переважно з каркасною конструктивною схемою. Елементи каркаса – з
металевих незахищених конструкцій. Огороджувальні конструкції – з металевих
ІІІа
профільованих листів або інших негорючих листових матеріалів з негорючим
утеплювачем або утеплювачем груп горючості Г1, Г2
Будинки переважно одноповерхові з каркасною конструктивною схемою.
Елементи каркаса – з деревини, підданої вогнезахисній обробці. Огороджувальні
конструкції виконують із застосуванням деревини або матеріалів на її основі.
ІІІб
Деревина та інші матеріали груп горючості ГЗ, Г4 огороджувальних конструкцій
мають бути піддані вогнезахисній обробці або захищені від дії вогню та високих
температур
Будинки з несучими та огороджувальними конструкціями з деревини або інших
горючих матеріалів, захищених від дії вогню та високих температур
штукатуркою або іншими листовими, плитними матеріалами. До елементів
IV
покриттів не висуваються вимоги щодо межі вогнестійкості та межі поширення
вогню, при цьому елементи горищного покриття з деревини повинні мати
вогнезахисну обробку
Будинки переважно одноповерхові з каркасною конструктивною схемою.
Елементи каркаса – з металевих незахищених конструкцій. Огороджувальні
ІVа
конструкції – з металевих профільованих листів або інших негорючих матеріалів
з утеплювачем груп горючості ГЗ, Г4
Будинки, до несучих і огороджувальних конструкцій яких не висуваються
V
вимоги щодо межі вогнестійкості та межі поширення вогню

8.5. Способи та засоби гасіння пожеж

Щоб припинити горіння, необхідно не допустити проникнення в зону
горіння окиснювача (кисню повітря), а також горючої речовини; охолодити цю
зону нижче температури займання (самозаймання); розбавити горючі речовини
негорючими; інтенсивно загальмувати швидкість хімічних реакцій у полум'ї
(інгібуванням); механічно зірвати полум'я.
На зазначених методах засновані відомі способи й прийоми гасіння
пожеж.
До вогнегасних речовин належать: вода, хімічна й повітряно-механічна
піна, водні розчини солей, інертні й негорючі гази, водяна пара, галогеновмісні
вогнегасні сполуки й сухі вогнегасні порошки.
 Вода – найбільш поширений і доступний засіб гасіння. За потрапляння в
зону горіння, вона нагрівається й випаровується, поглинаючи велику кількість
теплоти, що сприяє охолодженню горючих речовин. Під час її випаровування з
1 л води утворюється більше 1700 л пари, яка обмежує доступ повітря до
осередку горіння. Воду застосовують для гасіння твердих горючих речовин і
матеріалів, важких нафтопродуктів, а також для створення водяних завіс і
охолоджування об'єктів, що знаходяться поблизу осередку пожежі. Дрібно
розпиленою водою гасять навіть легкозаймисті рідини. Не можна гасити водою:
електроустановки під напругою; алюмінійорганічні сполуки (реагують із
вибухом); літійорганічні сполуки, карбіди лужних металів, магній, цинк,
хлориди кальцію та алюмінію (розкладання із виділенням горючих газів);
сірчану кислоту та тетрахлорид титану (сильний екзотермічний ефект); бітум,
жири, масла (підсилення горіння за рахунок розбризкування).

Хімічна піна утворюється під час взаємодії лужного й кислотного

розчинів за наявності піноутворювачів.
Повітряно-механічна піна – суміш повітря (90 %), води (9,7 %) і
піноутворювача (0,3 %). Розтікаючись по поверхні рідини, що горить, вона
блокує осередок, припиняючи доступ кисню повітря. Піною можна гасити
тверді горючі матеріали.
Інертні й негорючі гази (діоксид вуглецю, азот, водяна пара) знижують
концентрацію кисню в осередку горіння. Ними можна гасити будь-які пожежі,
у тому числі електроустановки. Виняток становить діоксид вуглецю, який не
можна застосовувати для гасіння лужних металів, оскільки при цьому
відбувається реакція його відновлення.
Водні розчини солей – солі хлоридів кальцію і амонію, глауберова сіль,
випадаючи в осад з водного розчину, утворюють ізолюючі плівки на поверхні.
Галогеновмісні вогнегасні засоби дозволяють гальмувати реакції
горіння. До них належать: тетрафтордибромметан (хладон 114В2), бромистий
метилен, трифторбромметан (хладон 13В1). Ці сполуки мають низькі
температури замерзання, тому їх можна використовувати саме за низьких
температур. За допомогою них можна гасити будь-які пожежі, в тому числі
електроустановки, що знаходяться під напругою. Слід зазначити значну
токсичність та корозійну активність таких речовин, їх використання потребує
застосування ЗІЗ.
Вогнегасні порошки є дрібнодисперсними мінеральними солями з
різними добавками, що перешкоджають їх злежуванню й грудкуванню. Їх
вогнегасна здатність у декілька разів перевищує здатність галогеновмісних
вогнегасних засобів. Вони універсальні, оскільки пригнічують горіння металів,
які не можна гасити водою. До складу порошків входять: бікарбонат натрію,
діамонійфосфат, амофос, силікагель тощо.
Усі види пожежної техніки поділяють на такі групи:
- пожежні машини (автомобілі й мотопомпи);
- установки пожежогасіння;
 - вогнегасники;
- засоби пожежної сигналізації;
- пожежні рятувальні пристрої;
- пожежний ручний інструмент;
- пожежний інвентар.
Кожне промислове підприємство повинно бути оснащене певним числом
видів пожежної техніки відповідно до загальнодержавних і відомчих норм.
Первинні засоби пожежогасіння призначені для ліквідації невеликих
загорянь. До таких засобів належать пожежні стволи, що діють від
внутрішнього пожежного трубопроводу, вогнегасники, сухий пісок,
азбестові ковдри.
Вогнегасники - надійний засіб гасіння займань до прибуття пожежних
підрозділів. Застосовують наступні типи вогнегасників: пінні, вуглекислотні,
порошкові і аерозольні. Вогнегасники маркують буквами, що характеризують
вид вогнегасника, і цифрами, що позначають їх місткість.
Вогнегасники пінні призначені для гасіння пожеж вогнегасною піною:
хімічною (вогнегасник ВХП) чи повітряно-механічною ( вогнегасник ВВП).
Хімічну піну одержують з водних розчинів кислот і лугів, повітряно-механічну
утворюють з водних розчинів і піноутворювачів потоками робочого газу:
повітря, азоту чи вуглекислого газу.
Хімічна піна складається з 80 % вуглекислого газу, 19,7 % води і 0,3 %
піноутворюючої речовини, повітряно-механічна піна –з 90 % повітря, 9,8 %
води і 0,2 % піноутворювача.
Пінні вогнегасники застосовують для гасіння загорянь майже всіх
твердих речовин, а також горючих і деяких легкозаймистих рідин на площі не
більше ніж 1 м2. Гасити піною електричні установки і електромережі, що
знаходяться під напругою, не можна, оскільки вона є провідником
електричного струму. Крім того, пінні вогнегасники не можна застосовувати
під час гасіння лужних металів натрію і калію, тому що вони за взаємодії з
водою, що знаходиться в піні, виділяють водень, який підсилює горіння, а
також гасіння спиртів, оскільки вони поглинають воду і за попадання на них
піна швидко руйнується. До недоліків пінних вогнегасників також відноситься
вузький температурний діапазон застосування (+5 °С – +45 °С), висока
корозійна активність заряду, можливість пошкодження об’єкту гасіння,
необхідність щорічної перезарядки.
З хімічних пінних вогнегасників найбільше застосування отримали
вогнегасники: ВХП-10, ВП-М і ВП-9ММ (густопінні хімічні), ВХПП-10
(повітряно-пінний хімічний). Хімічний пінний вогнегасник типу ВХП-10 є
сталевим зварним корпусом з горловиною, закритою кришкою із замочним
пристроєм. Замочний пристрій, що має шток, пружину і гумовий клапан,
призначений для того, щоб закривати вставлений всередину вогнегасника
поліетиленовий стакан для кислотної частини заряду вогнегасника. Кислотна
частина є водною сумішшю сірчаної кислоти з сірчанокислим окисним залізом.
Лужна частина заряду (водний розчин двовуглекислого натрію з cолевим
екстрактом) залита в корпус вогнегасника.
Для приведення вогнегасника в дію повертають рукоятку замочного
пристрою на 180°, перевертають вогнегасник догори дном і направляють сопло
у вогнище загоряння. При повороті рукоятки клапан, що закриває горловину
кислотного стакана підіймається, кислотний розчин вільно виливається із
стакана, змішується з розчином лужної частини заряду. Вуглекислий газ, що
утворився в результаті реакції, інтенсивно перемішує рідину, обволікається
плівкою з водного розчину, утворюючи пухирці піни. 
Ручні вуглекислотні вогнегасники ВВ-2, ВВ-5, ВВ-8, ВВ-10 і ВВ-25
призначені для гасіння невеликих початкових осередків спалахування
займистих речовин і електроустановок. Являють собою стальні балони ємністю
2, 5, 8, 10 і 25 л. У горловині кожного встановлено запірний вентиль з
сифонною трубкою, вентиль має запобіжний пристрій, що спрацьовує при
перевищенні тиску. Вага вогнегасників – від 7 кг.
Щоб привести вогнегасник у дію, необхідно закрутити маховичок
вентилю проти годинникової стрілки до відмови. Розтруб, із якого викидається
вуглекислий сніг і газ, спрямовують на палаючий предмет ще до відкривання
вентиля. Дальність подачі струменю - 1,5-3,5 м. Час дії 25-30 секунд або 35-40
секунд. Вогнегасник слід тримати за ручку для уникнення обмороження рук;
зберігати подалі від тепла для запобігання саморозрядження.
Вуглекислотою можна гасити електрообладнання, що знаходиться під
напругою, а також горючі і тверді речовини. Неможна гасити спирт і ацетон,
тому що вони розчиняють вуглекислоту, а також терміт, фотоплівку, целулоїд,
які горять без доступу повітря.
Порошковий вогнегасник ВП-1 застосовують для гасіння невеликих
займань лужних металів, електроустановок, що знаходяться під напругою,
легкозаймистих і горючих рідин. Вогнегасник складається з циліндричного
корпусу з похилою горловиною, що забезпечує розпилення порошку. Заряд
складається із порошків ПСБ і ПС-1, що видаляють кисень із зони горіння;
порошки не електропровідні. При гасінні відкривають кришку вогнегасника і
енергійним струшуванням висипають порошок на вогонь так, щоб він утворив
хмарку над полум'ям.
Аерозольні бромметилові вогнегасники типу ВА і ВУБ застосовують
для гасіння горючих і тліючих матеріалів (бавовни, текстилю), а також
електроустановок, що знаходяться під напругою до 380 В.
Для приведення вогнегасника в дію необхідно звільнити запор
кронштейна і піднести вогнегасник до вогнища пожежі, узятися лівою рукою
за рукоятку вогнегасника, правою рукою відкрити вентиль, обертаючи
маховичок проти годинникової стрілки до відмови та спрямувати струмінь на
місце найбільш інтенсивного горіння.
На виробництвах категорій А, Б, та В застосовують стаціонарні
установки пожежогасіння, у яких усі елементи змонтовані й постійно готові до
дії. Вони можуть бути автоматичними або дистанційними.
 Найбільше поширені спринклерні установки. Вони являють собою
мережу водопровідних труб, розташованих під перекриттям і постійно
заповнених водою. У трубах через певні відстані вмонтовані зрошувальні
головки – спринклери. За звичайних умов отвір у спринклерній головці
закритий легкоплавким замком-клапаном. У разі підвищення температури до
70–80 0С замок плавиться й відкидається, вода поступає в головку, вдаряється
об розетку й розбризкується (один спринклер зрошує 9–12 м 2 площі підлоги).
Проте спринклерам притаманна інерційність – вони розкриваються через 2-3
хв. після підвищення температури в приміщенні.
Якщо воду треба подавати відразу на всю площу, то застосовують
дренчерні установки, в яких замість спринклерної головки встановлений
дренчер. Отвір у ньому відкритий, тому установку запускають дистанційним
клапаном, подаючи воду відразу в усі труби.
Крім водяних застосовують пінні спринклерні і дренчерні установки. Для
створення піни їх обладнують спеціальними зрошувачами й генераторами.
На підприємствах використовують також стаціонарні установки
пожежогасіння – парові, повітряно-пінні, аерозольні й порошкові.
Вогнегасники призначені для гасіння загорянь і пожеж на початковій
стадії їх розвитку. Розрізняють повітряно-пінні, хімічні пінні, рідинні,
вуглекислотні, аерозольні й порошкові вогнегасники.

Завдання для самоконтролю

1.Наведіть класифікацію горіння за швидкістю поширення полум’я
2.Які продукти реакцій утворюються при повному та неповному горінні?
3.На які категорії поділяють приміщення за вибухо-, пожежонебезпекою?
4.Назвіть основні організаційні заходи попередження пожеж
5.Які види дії на горіння чинить вода?
6. Які засоби можна застосовувати для гасіння електроустановок, що
знаходяться під напругою?

Тестові завдання
1. Речовини, що загоряються під дією джерела запалювання в повiтрi
нормального складу, але не здатні до самостійного горіння без нього:
а) негорючі; б) горючі; в) важкозаймисті; г) важкогорючі.
2.За якого надлишкового тиску у приміщенні може статися вибух?
а) ≤ 5 Па; б) ≥ 5 кПа; в) ≥ 5 Па; г) ≤ 5 кПа.
3. Заборону паління у невстановлених мiсцях відносять: а) до
організаційних заходів; б) технічних заходів; в) експлуатаційних заходів;
г) режимних заходів.
4. Які засоби не можна використовувати для гасіння
електроустановок під напругою до 1000 В? а) вуглекислоту; б) хладон; в)
порошок; г) повітряно-механічну піну.
5. За якого виду горіння у приміщенні утворюється велика кількість
чадного газу: а) за дефлаграційного; б) повного; в) неповного; г) детонації.
 6. До якого групи речовин відноситься етиловий спирт (Тсп=130С): а)
ЛЗР; б) ГР; в) важкогорючі; г) важкозаймисті.
7. Для якої категорії приміщення з пожежо-вибухонебезпеки
використовують показник пожежної навантаги: а) А; б) Б; в) В; г) Г.
8. У яких одиницях вимірюється ступінь вогнестійкості будівель: а)
хвилинах; б) кПа; в) МДж/м2; г) оС.
9. Які речовини можна застосовувати для гасіння пожежі за низьких
температур зовнішнього повітря: а) вода; б) розчини солей; в)
галогеновуглеводні; г) азот.
10. Вкажіть речовину, горіння якої не можна припинити водою: а)
папір; б) машинне масло; в) деревина; г) поліетилен.