Білет №1

1. Поняття про тканини, основні види тканин

Ткани́на — сукупність клітин, не обов'язково

ідентичних, але є спільного походження, що
разом виконують спільну функцію. Тканинний
рівень — це рівень клітинної організації,
проміжний відносно клітин та усього організму.
Органи утворюються функціональним
об'єднанням тканин одного чи кількох видів.
Білет №2
Епітеліальна тканина: особливості будови,
розташування в організмі.

Епітеліа́льна ткани́на — шар клітин, що вистилає

поверхню (епідерміс) і порожнини тіла, слизові
оболонки внутрішніх органів, травної, дихальної,
сечостатевої системи. Склад з клітин, які щільно
розташовані одна біля одної, міжклітинної
речовини.
Епітеліальна тканина знаходиться на поверхні ,
на межі із зовн.середовищем. Вкриває тіло,
вистилає слизові оболонки, утв. більшість залоз.
Риси будови:
1.Розташування у вигляді пластів або тяжів.
2.Контакт із сполучною тканиною, з якою
епітеліальна тканина сполучається за
допомогою пластинчастогоутворення -
базальної мембрани.
3.Відсутність кровоносних судин.
Поділяють на 2 групи:
Покривний:
Одношаровий:
o Одно- і багаторядний
o Плоский, кубічний, призматичний
Багатошаровий:
o Плоский, призматичний, кубічний
o Зроговілий, незроговілий, перехідний
o Війчастий

1 - одношаровий плоский; 2 - одношаровий

кубічний; 3 - одношаровий циліндричний; 4 -
одношаровий миготливий; 5 - багаторядний
циліндричний; 6 - багаторядний миготливий; 7-8 -
багатошаровий епітелій.
Ф-ції покривного епітелію:
1.Розмежувальна
2.Транспортна
3.Захисна
4.Рецепторна
Залозистий:
Склад. із залозистих клітин –гландулоцитів
(клітини для синтезу, накопичення, виділення
секрету).

o Ендокринні і екзокринні
o Одно- і багатоклітинні
Ф-ції: 1. секреторна
Білет №3
3. Сполучна тканина: особливості будови, види,
розташування в організмі, значення.

Сполучна тканина, особливості будови, види,

розташування в організмі, значення. Здатність до
регенерації.

Сполучна́ ткани́на — тканина живого організму,

яка виконує опорну, захисну і трофічну функції.
Складається з декількох видів клітин; переважно
з фібробластів, волокон і основної тканинної
речовини. Міжклітинна речовина добре
виражена.
Функції Сполучна тканина виконує опорну,
захисну і трофічну функції.
Трофічна — бере участь в обміні речовин (кров,
лімфа, жирова), тому в таких видах сполучної
тканини багато міжклітинної речовини. Захисна
— клітини здатні до фагоцитозу і беруть участь в
процесах імунітету та зсідання крові Опорна —
утворює зв'язки, сухожилля, хрящі, [кістки] (в
таких видах сполучної тканини мало міжклітинної
речовини, або вона щільна, наприклад кісткова,
за рахунок наявності в ній солей, також в ній є
волокна) Бере участь у загоюванні ран, бо має
найвищу здатність до регенерації. Види Кількість
і вигляд клітин та волокон, а також кількість і
склад основної речовини у різних видів сполучної
тканини відрізняються залежно від їхніх функцій.
Розрізняють декілька видів сполучної тканини:
кісткову, хрящову, жирову та інші. До сполучної
тканини відносяться також кров та лімфа.
Сполучна тканина утворює строму практично всіх
органів.
Власне сполучна тканина складається з клітин
(фібробластів) і міжклітинної речовини (волокна з
білків колагену й еластину); її поділяють на пухку
та щільну. Пухка сполучна тканина з'єднує шкіру
зі структурами, які лежать під нею, вкриває
кровоносні судини та нерви. Щільна сполучна
тканина утворює дерму, сухожилки, зв'язки.
Сполучна тканина зі спеціальними функціями
представлена жировою тканиною і пігментними
клітинами. Жирова тканина складається з клітин
(ліпоцитів) і утворює жирові депо організму —
підшкірну жирову клітковину, сальники. Пігментні
клітини розсіяні в шкірі; вони містять пігмент
меланін, який захищає організм від
ультрафіолетового випромінювання.
Тверда сполучна тканина представлена
кістковою і хрящовою тканинами, а рідка —
кров'ю та лімфою.
Білет №4
4. М’язова тканина: особливості будови, види,
розташування в організмі, значення.
М'язова тканина: особливості будови, види,
розташування в організмі,значення.

Мязова тканина – це тканина, що становить

основну масу мязів і характеризується здатністю
до скорочення, що, в свою чергу, зумовлює
переміщення у просторі організму або його
частин.
Цій функції відповідає будова головних елементів
м’язової тканини, які мають подовжену форму і
поздовжню орієнтацію міофібрил, до складу яких
входять скоротливі білки - актин та міозин.
Вона поділ. на гладку та посмуговану м’язові
тканини.
Гладка:
 утворює м’язові оболонки внутрішніх органів
 наявність скоротливого апарату у вигляді
гладких міофібрил із веретеноподібною
формою
 повільне скорочення і здатність перебувати
протягом тривалого часу у стані
скорочення, затрачає відносно невелику к-сть
енергії (тонічне скорочення)
 інервується вегетативною нерв. систем.(не
підпорядкована нашій волі)
Посмугована:
Посмугована скелетна м’язова тканина:
 структурно-функціональна одиниця – м’язове
волокно, що являє собою симпласт
 скоротливий аппарат представлений
посмугованими міофібрилами
 основу феномена посмугованості міофібрил
складає чергування світлих та темних
ділянок з різноманітними фіз-хім та оптичними
властивостями
Посмугована серцева м’язова тканина:
 чергування темних і світлих проміжків
 побудована із клітин – кардіоміоцитів
 здатна до спонтанних ритмічних скорочень
Білет №5
5. Нервова тканина: особливості будови, види,
розташування в організмі, значення.
Нервова тканина: особливості будови, види,
розташування в організмі, значення.

Нерво́ва ткани́на — структурний компонент ЦНС

(ГМ і СМ).
ЗНАЧЕННЯ. сприймає подразнення,
трансформує в нервовий імпульс і швидко його
передає, зберіг інфу, продукує БАР і тому
нервова тканина пов’язана з діяльністю органів і
систем о-му.
БУДОВА. з нервових клітин – нейронів і клітини
нейроглії, які поділ на макроглію (гліоцити) і
мікроглію (гліальні макрофаги).
Нейрони- основні структурні елементи нервової
тканини, що сприймають подразнення,
виробляють і передають імпульс.

Розташування: є головним компонентом

головного мозку, спинного мозку, вентрального
нервового каналу безхребетних та соматичних
нервів.
В нейроні розрізняють тіло (сому) і
відростки(аксон і дендрити).
Аксон - довгий відросток нейрона, функція якого
полягає в проведенні збудження від тіла клітини
до других нейронів, або периферійних органів.
Дендрити – короткі багато численні відростки,
функція – прийняття імпульсів від інших нейронів
і проведення збудження до тіла нервових клітин.
Нейроглія – середовище існування нейронів.
Забезпечує трофічну, секреторну та захисну
функції.
Білет №6
6. Загальний план будови органа. Системи
органів та їх функції.
Загальний план будови органа. Системи органів
та їхні функції.

Орган – цілісний анатомічний утвір, який має

певні, притаманні лише йому форму, будову, ф-
цію, і положення в о-мі.
Орган побудований із всіх видів тканин. Але
основною є та, що викон основну ф-цію
органа(печінці, легенях, нирках, залозах –
епітеліальна тк; кістки – сполучна; мозку –
нервова тканина).
Системи органів –сукуп однорідних органів, які
подібні за буд, ф-цією, розвитком.
Апарати органів – мають різну будову і
походження, але викон спільну ф-цію.
Системи і апарати органів та їх функція.
1.опорно-руховий апарат – забезпеч опору,
захист і переміщ тіла та його частин у
просторі
2.травна сист – забезпеч перетравл і
всмоктув реч. які надходять в о-м ззовні та
вивед з о-му неперетравлених залишків
3.дихальна сист – забез обмін газів між кров’ю
і зовн середовищем
4.видільна – забез виведення з о-му
відпрацьованих продуктів
5.статева – слугує для збереж. виду
6.кровоносна – об’єднує серце і судини в яких
кров циркулює по всьому тілу
7.лімфатична – сист трубок, у яких з органів і
тканин лімфа тече до вен.
8.сист органів чуття – сприймає
подразнення зовн. та внутр. середовища
9.сист органів внутрішньої секреції, або
ендокринна сист – забезпеч хім. зв'язок і
регуляцію всіх процесів в о-мі.
10. нервова – забезпеч зв'язок органів і сист
між собою та із зовн середовищем.
Білет №7
7. Скелет: визначення, функції, структурно-
функціональна одиниця скелета – кістка. Кістка
як орган, її хімічний склад, окістя, види кісток.
Скелет: визначення, функції, структурно-
функціональна одиниця скелета — кістка.

Скелет - це система твердих, головним чином

кісткових і хрящових утворень, які становлять
основу тіла людини. ''Маса'' – 5-6 кг.
Функції:[ред.]
 Опорно-рухова
 Захист органів від мех. пошкоджень
 Обмін реч.(кістка – депо мін.солей –
фосфору,калію,кальцію,заліза)
 Кровотворна
Скелет людини поділ. на:[ред.]
1.Осьовий:
 Хребетний стовп
 Череп
 Грудна клітка
2.Додатковий:
 Пояс верхньої кінцівки
 Вільна верхня кінцівка
 Пояс нижньої кінцівки
 Вільна нижня кінцівка
Скелет людини утворюють понад 200 кісток:
 36-40 - непарні;
 23 кістки утворють череп;
 33-34 хребці утворюють грудну клітку;
 64 кістки входить до складу верхніх кінцівок
 62 - до складу нижніх кінцівок.
Розміри та пропорції скелета залежать від статі,
типових та індивідуальних особливостей. Скелет
жінки відрізняється від скелета чоловіка тоншими
і легшими кістками, більшим вигином у
поперековому відділі хребта, коротким та
широким крижем, низьким і широким тазом,
відносно більшою шириною та округлістю черепа,
вужчою та довшою грудною кліткою.
Білет №8
8. З’єднання кісток, види. Будова суглоба,
допоміжний апарат суглоба. Класифікація
суглобів, види рухів у суглобах.
З’єднання кісток, види. Будова суглоба,
допоміжний апарат суглоба. Класифікація
суглобів, види рухів у суглобах.

Артросиндесмологія – наука про з'єднання кісток.

З'єднання кісток об’єднують кістки скелета в
єдине ціле. Ці з'єднання мають різну будову,
фізичні власт(міцність, пружність, рухомість).
Види з'єднань між кістками:
1.Неперервні (синартрози) – між кістками є
прошарок сполучної тканини, хряща або
м’яза. Вони нерухомі або малорухомі.
2.Перервні (діарторози, суглоби) – між кістками
порожнина, більш рухомі.
3.Напівсуглоби (симфізи) – перехідна форма
між неперервними і перервними з'єднаннями.
В хрящі, що знаходиться між кістками, є
щілина.
Будова суглоба.
Суглоби утворюються тоді, коли є:
 наявність двох суглобових поверхонь
 капсула, або суглобова сумка (герметично
оточує суглобову порожнину)
 синовіальна рідина (змочує суглобові
поверхні для зменш тертя під час рухів)
 порожнина
Допоміжні апарати: допоміжні зв'язки, суглобові
губи, диски, меніски, сесамоподібні кістки,
синовіальні складки і ворсинки. Вони виник у
суглобах, на які припадає велике функціональне
навантаження.
Класифіккація суглобів:
1.за кількістю суглобових поверхонь:
 прості (якщо в утворенні суглоба бере участь
дві кістки) - між фалангові суглоби.
 складні (якщо в утворенні суглоба бере
участь більше ніж дві кістки) - ліктьовий суглоб
 комплексні (якщо всередині суглоба є диски,
меніски) - колінний суглоб
 комбіновані (суглоб склад з двох анатомічно
відокремлених суглобів, які функціонують
одночасно) – скронево-нижньощелепний
2.за функцією:
 одноосьові – коли в суглобі можливі рухи
навколо однієї осі. За формою поділяються на
блокоподібні та циліндричні.
 двохосьові – коли в суглобі можливі рухи
навколо двох осей. За формою поділяються на
еліпсоподібні, виросткові, сідлоподібні.
 багатоосьові – коли в суглобі можливі рухи
навколо трьох осей. За формою поділяються
на кулясті, плоскі, чашкоподібні
Види рухів у суглобах:
 фронтальні (рухи згинання, розгинання)
 сагітальні (приведення, відведення)
 вертикальні (обертання)
Коловий рух– послідовний рух навколо трьох
осей (кисть)
Велична об’єму рухів залежить від форми
суглоба, кількості та розташування зв'язок, що
укріплюють суглоб. від розташування та ступеня
розтягування м'язів, які оточують суглоб.
Білет №9
9. Скелет голови (череп): відділи та кістки, що їх
утворюють, особливості будови кісток черепа.
З’єднання кісток черепа. Вікові особливості
черепа.

Скелет голови (череп): відділи та кістки, що їх

утворюють, особливості будови кісток черепа.

Кістки голови в сукупності становлять череп, що є

вмістилищем для головного мозку, деяких органів
чуття (зору, нюху, смаку).
Кістки черепа є опорою для початкових відділів
дих.шляхів і трав. с-ми.
Череп поділ. на:
• Мозковий
 2 парні кістки (скронева, тім’яна)
 4 непарні (лобова, решітчаста, клиноподібна,
потилична)

1 — лобова кістка, 2 — тім'яна кістка, 3 —

клиноподібна кістка, 4 — скронева кістка, 5 —
потилична кістка, 6 — решітчаста кістка
• Лицевий
 6 парних кісток (верхня щелепа, носова,
слізна, вилична, піднебінна, нижня носова
раковина)
 2 непарні (нижня щелепа, леміш, під’язикова
кістка)

Кістки мають багато отворів і каналів, через які

проходять судини і нерви. Деякі кістки мають
всередині порожнини або комірки, які заповненні
повітрям (синуси).
Кістки мозкового черепа:
1. Потилична кістка має такі частини: луску,
основну і бічну частини. Всі ці частини
обмежовують великий потиличний отвір.

2. Тім’яна кістка - чотирикутна ввігнута кісткова

пластинка, має 4 краї (лобовий, потиличний,
лусковий, сагітальний), 4 кути (лобовий,
потиличний, клиноподібний, соскоподібний).

3. Лобова кістка склад. з луски, парних

очкоямкових частин і непарної носової. Кістка є
повітряносною, в ній міститься лобовий синус
(запалення – фронтит).
4. Решітчаста кістка лежить в глибині черепа,
бере участь в утвор. нос.порожнини і очних ямок.
Склад з перпендикулярної, очноямкової і
решітчастої пластинки.

5. Клиноподібна кістка розташ. між потиличною і

лобовою кістками на основі мозкового черепа.
Склад. з тіла і трьох парних відростків: великих
крил, малих крил, крилоподібних відростків. Між
малими і великими крилами розташована верхня
очкоямкова щілина , через яку проходять судини і
нерви.

6. Скронева кістка - парна кістка, яка входить до

складу основи і бічної стінки черепа.

У скроневій кістці вирізняють 3 частини: •

Лускова
• Барабанна
• Кам’яниста
У скроневій кістці містяться середнє і внутр. вухо.
Кістки лицевого черепа:
1. Нижня носова раковина – парна самостійна
кісткова пластинка, яка звисає в порожнину носа
з бічної його стінки. Склад. з тіла і 3 відростків.

2. Слізна кістка – парна тонка і крихка пластинка

чотирикутної форми, розташована на медіальній
стінці очної ямки. Бере участь в утвор. носо-
слізного каналу.

3. Носова кістка – парна, має форму витягнутої

чотирикутної пластинки. Утвор. кісткову основу
спинки носа.

4. Леміш – непарна кісткова пластинка

трапецієподібної форми. Бере участь в утвор.
нос.перегородки.

5. Піднебінна кістка – парна, склад. з

перпендикулярної і горизонтальної пластинок, які
беруть участь в утвор. стінок нос. І рот.
порожнини, очної ямки та крилоподібно-
піднебінної ямки.
6. Вилична кістка – з’єднує кістки мозкового і
лицевого черепа. Має бічну, скроневу, очну
поверхні і два відростки: лобовий і скроневий.

7. Верхня щелепа – парна кістка, має тіло і 4

відростки (лобовий, виличний, альвеолярний,
піднебінний).

8. Нижня щелепа – непарна,єдина кістка черепа,

яка рухається. Має тіло і дві гілки.

Білет №10
10. Скелет тулуба. Хребетний стовп, відділи.
Особливості будови хребців, з’єднання хребців.
Хребетний стовп в цілому: фізіологічні вигини
хребта, їх формування, значення.

Скелет тулуба
До скелета тулуба належить хребетний стовп та
кістки, що утворюють грудну клітку.
Хребетний стовп
Хребетний стовп виконує функцію опори тіла,
тобто він витримує тягар голови, тулуба та
верхніх кінцівок і переносить його на таз та нижні
кінцівки, є гнучкою віссю тулуба.
Форма хребта дорослої людини зумовлена
вертикальним положенням тіла.
У людини хребетний стовп складається з 33-34
хребців. Останні 9 хребців зростаються і
утворюють крижову та куприкову кістки.
Розрізняють такі відділи хребта; шийний
(складається з 7 хребців), грудний (з 12),
поперековий (з 5), крижовий (з 5), куприковий (з
4-5).
Будова хребців. Усі хребці, за винятком І та II
шийних, мають однакову будову, а саме: кожен
хребець має тіло, спрямоване вперед, від якого
відходить дуга. Тіло і дуга обмежовують
хребцевий отвір. При накладанні хребців один на
другий ці отвори формують хребетний канал, в
якому розташовується спинний мозок. Канал
сполучається з порожниною черепа через
великий потиличний отвір у потиличній кістці.
Дуга кожного хребця за допомогою ніжок дуги
хребця прикріплюється до тіла, де знаходяться
верхні та нижні вирізки. Останні утворюють мі-
жхребцеві отвори, через які проходять
спинномозкові нерви. Від дуги кожного хребця
відходять відростки: угору і униз – верхні та нижні
суглобові (парні), назад – остисті (непарні), в
сторони – поперечні (парні).

Шийні хребці. Характерною ознакою шийних

хребців є наявність отвору в поперечних
відростках, а остистий відросток розщеплений
(крім VII). Перший шийний хребець називається
атлантом, не має тіла і остистого відростка, а
лише дві дуги (передню і задню) та бічні маси, на
яких є суглобові ямки (верхня і нижня) для
зчленування з потиличною кісткою та II шийним
хребцем. II шийний хребець (осьовий) вже має
тіло, на якому розташований зуб (спрямований
угору) для зчленування з передньою дугою
атланта. VII шийний хребець (виступний) має
довгий, нерозщеплений остистий відросток.
Грудні хребці. Характерною ознакою грудних
хребців є наявність суглобових ямок на бічних
поверхнях тіла та поперечних відростках для
зчленування з головкою і горбиком ребра.
Поперекові хребці. Поперекові хребці мають
масивне тіло, тому що вони несуть велике
навантаження і мають додаткові відростки.
Крижові хребці отримали назву несправжніх, тому
що вони зрослися в одну крижову кістку. На ній
розрізняють: передню (тазову) і задню (спинну)
поверхні, основу (обернену угору), верхівку
(обернену униз) (рис. 4.36). На задній поверхні є
п'ять гребенів: серединний, парні медіальний та
латеральний. Вони утворилися внаслідок
зрощення остистих, поперечних та суглобових
відростків. На тазовій поверхні верхній край тіла І
крижового і нижній край тіла V поперекового
хребців утворюють виступ. Всередині крижової
кістки проходить канал, який утворився при
зростанні крижових хребців. Бічні частини
крижової кістки мають вушкоподібну суглобову
поверхню для зчленування з тазовою кісткою.
Куприкові хребці: куприковий відділ хребта
людини відповідає хвосту хребетних тварин.
Куприкові хребці теж зростаються в одну кістку –
куприк.
Хребет у цілому
Хребет дорослої людини має вигини.
Розрізняють вигини фізіологічні та патологічні. До
фізіологічних належать: 1) лордоз – вигин,
обернений опуклістю вперед. Лордоз є шийний і
поперековий. Вони виникають у дитини, коли
вона починає тримати голову і ходити; 2) кіфоз –
вигин, обернений опуклістю назад. Кіфоз є
грудний та крижовий. Вони виникають, коли
дитина починає сидіти.
У людей в нормі є також невеликий вигин хребта
вбік – сколіоз. Він виникає внаслідок більшого
розвитку мускулатури однієї половини тіла (у
правші – справа, у лівші – зліва). В старшому віці
збільшується грудний кіфоз. Вигини хребта
пом'якшують поштовхи та струси тіла при ходінні,
бігові, стрибках.
Незважаючи на незначну рухомість міжхребцевих
суглобів, в хребті в цілому можливі такі рухи, як
згинання і розгинання, відведення і приведення
(нахили в боки) та так зване скручування. Досить
рухомими є шийний та поперековий відділи
хребта. До якого рівня можна розвинути гнучкість
хребта, видно з досягнень гімнастів і циркових
артистів.
Грудна клітка. Грудна клітка формується 12-ма
парами ребер, непарною грудною кісткою
(грудниною) та грудними хребцями.
Ребра являють собою вузькі, довгі, вигнуті плоскі
кістки. Розрізняють справжні ребра (верхніх сім),
вони самостійно переднім кінцем прикріплюються
до груднини; несправжні ребра (VIII, IX, X) – вони
своїми хрящами з'єднуються з хрящем
попереднього ребра і лише тоді досягають
груднини; коливальні ребра (XI, XII) – їх передні
кінці вільно закінчуються в м'язах передньобічної
стінки живота.
У кожному ребрі розрізняють задню – кісткову
частину і передню – реберний хрящ. Кісткова
частина має головку, шийку і тіло. Між шийкою і
тілом у верхніх 10-ти парах ребер знаходиться
горбик ребра. На тілі розміщені зовнішня та
внутрішня поверхні, верхній і нижній краї. На
внутрішній поверхні нижнього краю помітна
борозна ребра, де прилягають судини і нерви.
Перше ребро, на відміну від усіх інших, має
верхню та нижню поверхні, зовнішній та
внутрішній краї. На верхній поверхні є
драбинчастий горбик (місце з прикріплення
драбинчастого м'яза). Позаду від горбика
знаходиться борозна підключичної артерії,
попереду – борозна підключичної вени.
Груднина – це плоска кістка, яка складається з
трьох частин – ручки (верхня частина), тіла та
мечоподібного відростка. Тіло з'єднане з ручкою
під тупим кутом. На верхньому краї ручки
знаходиться яремна вирізка, по боках від якої –
ключичні вирізки. На бічних краях ручки і тіла
груднини помітні реберні вирізки.
Будова груднини відрізняється від інших кісток
значним вмістом червоного кісткового мозку.
Грудна клітка в цілому. Грудна клітка обмежовує
грудну порожнину, в якій розташовуються
внутрішні органи: серце, легені, трахея,
стравохід, судини і нерви. Форма грудної клітки
залежить від статі, віку, будови тіла і фізичного
розвитку. Вона може бути широкою і короткою,
довгою і вузькою, але завжди, на відміну від
тварин, у людини передньо-задній розмір грудної
клітки менший від поперечного.
Верхній отвір грудної клітки обмежений тілом І
грудного хребця, першою парою ребер і верхнім
краєм ручки груднини. Нижній отвір обмежений
тілом XII грудного хребця, реберними дугами і
мечоподібним відростком. Він закритий
діафрагмою. У жінок грудна клітка коротша, ніжу
чоловіків.
Права і ліва реберні дуги утворюють
підгруднинний кут, відкритий донизу. Між
ребрами є міжреберні простори.
Рухи грудної клітки при диханні відбуваються
нерівномірно. Причиною є те, що нижні ребра
довші і більш вигнуті, а верхні – коротші і менш
вигнуті. У верхніх відділах грудної клітки
спостерігається так зване реберне дихання, коли
під час вдиху вона розширюється в сагітальному
напрямку. Одночасно з цим нижні відділи
розширюються в поперечному напрямку (черевне
дихання). Перше ребро взагалі дуже
малорухоме, а тому верхівки легень
вентилюються недостатньо.
Білет №11
11. Будова груднини, ребра, види ребер,
з’єднання ребер з грудниною та хребтом. Грудна
клітка в цілому, форми грудної клітки.

Будова груднини, ребра, види ребер, з’єднання

ребер з грудниною та хребтом. Грудна клітка в
цілому, форми грудної клітки.

Грудна клітка форм. 12 парами ребер, непарною

грудною кісткою(грудниною) та грудними
хребцями.

Ребра являють собою вузькі, довгі, вигнуті плоскі

кістки. Розрізняють справжні ребра (верхні
7), несправжні (8-10), коливальні (11-12).
Задня частина – кісткова частина, передня –
реберний хрящ.
Кісткова частина має головку, шийку, тіло. У
верхніх 10 ребрах між шийкою і тілом
знаходиться горбик ребра. На тілі роміщенні
зовн. і внутр.. поверхні, верхній і нижній краї. На
внутр. поверхні нижнього краю помітна борозна
ребра, де прилягають судини і нерви.
Перше ребро має верхню і нижню поверхні, зовн.
і внутр. краї. На верхній поверхні є драбинчастий
горбик, позаду від нього знаходиться борозна
підключичної артерії, попереду – борозна
підключичної артерії.

Груднина – плоска кістка, яка склад. з 3 частин

– ручки (верхня
частина), тіла та мечоподібного відростка. Тіло
з’єднане з ручкою під тупим кутом. На верхньому
краї ручки знаходь. яремна вирізка, по боках від
якої – ключичні вирізки. На бічних краях ручки
помітні реберні вирізки.

З’єднання кісток грудної порожнини:

Задніми кінцями (головками) ребра

зчленовуються з грудними хребцями і утв. суглоб
головки ребра. Горбики ребер зчленовуються з
поперечними відростками і утв. суглоб горбика
ребра.
7 пар верхніх ребер зчленовуються своїми
передніми кінцями з грудниною.
Перше ребро з грудниною утв. синхондроз,
останні 6 – діартрози (суглоби).
8-10 ребра з’єднуються мвж собою за допом.
синхондрозів і утв. реберну дугу.
Форма грудної клітки залежить від статі,
віку,будови тіла, фіз..розвитку.

Білет №12
12. Скелет верхньої кінцівки: скелет плечового
пояса та вільної верхньої кінцівки, сполучення
кісток

Скелет верхньої кінцівки: скелет плечового пояса

та вільної верхньої кінцівки, з’єднання кісток.

Скелет верхньої кінцівки склад. з пояса і вільної

верхньої кінцівки.
Пояс:
1. Ключиця
2. Лопатка
Вільна кінцівка:
1. Плече (плечова кістка)
2. Передпліччя (ліктьова і променева кістки)
3. Кисть:
• Зап’ясток
• П’ясток
• Фаланги пальців
Ключиця – s-подібно вигнута кістка, розміщ. між
ключичною вирізкою груднини і акроміальним
відростком лопатки. Розрізнять тіло і два кінці:
потовщений груднин ний і сплющенний
акроміальний.
Лопатка – плоска, трикутної форми кістка. Має
верхній, нижній, латеральний край, передню і
задню поверхні, медіальний, латеральний та
верхній краї.

На латеральному куті знаход. суглобова

западина для головки плечової кістки. У верхній
частині задньої поверхні розташ. ость.

З’єднання кісток ключового поясу:

Груднинний кінець ключиці зчленовується з
грудниною і утворює грудинно-ключичний суглоб
сідлоподібної форми. Зовн. кінець ключиці
з’єднується з акроміальним відростком лопатки
плоским малорухомим суглобом.
Плечова кістка:

• Тіло – спіралеподібно проходить борозна

променевого нерва
• Проксимальний кінець – головка, анатомічна
шийка, хірургічна шийка(місце найчастіших
переломів)
• Дистальний кінець – виросток (для з’єднання з
кістками передпліччя), два над виростки
(медіальний і латеральний)
Ліктьова кістка - розташована з медіальної
сторони передпліччя з боку мізинця. На
проксимальному кінці має два відростки
(ліктьовий і вінцевий, між ними розташов.
блокоподібна вирізка). Дистальний кінець –
головка і шилоподібний відросток.
[[
Променева кістка – розташ. з латеральной
сторони передпліччя, проксимальний кінець –
головка, під якою знаходь. шийка. Дистальний
кінець – зап’ясткова суглобова поверхня, ліктьова
вирізка, шилоподібний відросток.

Кістки зап’ястка – розташ. у 2 ряди.

Верхній (проксимальний) ряд: човникоподібна,
півмісяцева, тригранна, горохоподібна кістки.
Нижній (дистальний): кістка-трапеція, головчаста
і гачкувата кістки.
Кістки п’ястка – 5 кісток, кожна має основу, тіло,
головку.
Фаланги пальців – мають основу, тіло, головку.
Головка несе блокоподібну поверхню. Кожен
палець має 3 фаланги (проксимальна,
середня,дистальна), крім великого пальця (у
нього лише проксимальна і дистальна).
Кістки вільної верхньої кінцівки з’єднуються між
собою за допомогою суглобів:
Плечовий – утворений головкою плечової кістки
та суглобовою западиною лопатки.
Ліктьовий – утвор. плечовою, ліктьовою і
променевою кісткою. Складається з трьох
суглобів (плечоліктьового,
плечопроменевого,проксимального
променеволіктьового), які мають спвльну
капсулу.
Променево-зап’ясткоовий – утвор. шляхом
зчленування дистального кінця променевої кістки
з трьома кістками першого ряду зап’ястка.
Білет №13
13. Скелет нижньої кінцівки: скелет тазового
пояса, таз в цілому, статеві відмінності тазу.

Скелет нижньої кінцівки: скелет тазового пояса,

таз у цілому, статеві відмінності

Скелет нижньої кінцівки склад. з тазового пояса і

вільної кінцівки.
До пояса належить парна масивна тазова кістка.
До 16 років вона склад. з окремих кісток:
клубової, лобкової та сідничної. Після 16 років
вони зростаються своїми тілами і у цьому місці
формують кульшову суглобову западину, куди
входить головка стегнової кістки.
Клубова кістка – склад. з тіла і крила, яке
закінчується гребенем. На тазовій поверхні крила
є заглибина – клубова ямка, а позаду неї –
вушкоподібна суглобова поверхня для
зчленування з поверхнею крижової кістки.
Сіднична кістка – має тіло і гілку, яка утвор.
сідничний горб. Вище від гоба – сіднична ость.
Над ость – велика сіднична вирізка, під остю –
мала сіднична вирізка.
Лобкова кістка – має тіло, верхню та нижню гілку.
У місці, де гілки переходять одна в одну, утвор.
суглобова поверхня лобкового симфізу.
Тіла всіх трьох кісток обмежовують затульний
отвір.
Кістки тазового поясу з’єднані з крижовою кісткою
малорухомим парним крижово-клубовим
суглобом. Спереду утворюється непарний на
півсуглоб – лобковий симфіз, у якому лобкові
кістки з’єднані між собою за допом. хряща, у
товщі якого є невелика щілина, заповнена
рідиною.
Таз утворений тазовими та крижовою кістками,
куприком та їх зчленуваннями.
Розрізняють малий і великий таз. Межею між
ними є погранична лінія (від мису по дугоподібних
лініях клубових кісток, потім по верхніх гілках
лобкових кісток і верхньому краю лобкового
симфізу).
Великий таз утворений крилами тазових кісток.
Слугує опорою для внутр.. органів черевної
порожнини.
Малий таз утворений тазовими поверхнями
крижової кістки і куприка, сідничними та
лобковими кістками. Містить сечовий міхур,
прями кишку, внутр.. статеві органи.
Жіночий таз ширший і коротший, ніж чоловічий.
Під лобковий кут тупий (у чоловіків гострий),
крижова кістка коротка, широка, плоска.
Білет №14

Скелет вільної нижньої кінцівки: відділи,

з’єднання кісток.

Вільна кінцівка поділяється на стегно (стегнова

кістка), гомілку (велика і мала гомілкові кістки),
стопу(має 3 відділи: заплесно, плесно, фаланги
пальців).
Стегнова кістка – на верхньому кінці знаход.
головка, за нею – шийка, внизу та вгорі від якої
помітні великий та малий вертлюги. Задня
поверхня тіла кістки містить шорстку лінію.
Нижній кінець кістки потовщенний за рахунок
медіального і латерального виростків, між якими
спереду – надколінкові поверхня, а ззаду – між
виросткова ямка.

Наколінок – кістка округлої форми,на задній

поверхні – суглобова поверхня для зчленування
зі стегновою кісткою.
Великогомілкова кістка лежить медіально.
Верхній кінець несе медіальний і латеральний
виростки, на яких – суглобові поверхні для
зчленування зі стегновою кісткою. Тіло має
тригранну форму. Нижній кінець має нижню
суглобову поверхню (для зчленування з
надп’ятковою кісткою) і медіальну щиколотку.
Малогомілкова кістка лежить латерально. .
Верхній кінець несе головку з суглобовою
поверхнею (для зчленування з великогомілковою
кісткою). . Нижній кінець має латеральну
щиколотку,на якій знаход. суглобова поверхня
(для зчленування з надп’ятковою кісткою).

Кістки заплесна: надп’яткова,
п’яткова,кубоподібна,човникоподібна,клиноподібн
і кістки (медіальна і латеральна).
Надп’яткова кістка – має головку із суглобовою
поверхнею, за якою – шийка, а за нею – тіло. На
тілі зверху розташ. блок для зчленування з
великогомілковою кісткою, на нижній поверхні - .
суглобові поверхні для зчленування з п’ятковою
кісткою.
П’яткова кістка – лежить під надп’ятковою, має
тіло і шорсткий горб. На тілі розташ. суглобові
поверхні для зчленування з надп’ятковою та
кубоподібною кісткою.
Кістки плесна: плесно склад. з 5 коротких кісток, в
яких розрізняють головку, тіло та основу.
Фаланги пальців: кожен палець має 3 фаланги
(проксимальна, середня, дистальна) крім
великого (лише проксимальна і дистальна).
Кульшовий суглоб утвор. суглобовою поверхнею
головки стегнової кістки та кульшовою западиною
тазової кістки. За будовою – простий, за формою
– чашоподібний.
Колінний суглоб утвор. внаслідок зчленування
виростків великогомілкової та стегнової кістоок та
наколінки. За будовою – складний, за формою –
виростковий.
Верхні кінці великогомілкової і малогомілкової
кісток утворюють плоский малорухомий суглоб
тіла кісток і нижні кінці з’єднані за допомогою
синдесмозу (міжкісткової мембрани).
Надп’ятковийий суглоб
(гомілковостопний) утворений нижніми кінцями
кінці великогомілкової і малогомілкової кісток,
суглобові поверхні яких охоплюють надп’яткову
кістку. За будовою - складний, за формою –
блокоподібний.
Кістки заплесна зчленовуються суглобами,
капсули яких підкріплюються короткими зв’язками
із підошовної і дозальної поверхонь стопи.
Суглоб Шопара утворюють надп’ятково-
човникоподіюний і п’ятково-кубоподібний
суглоби.
Суглоб Лісфранка – суглоби між кістками
заплесна і основами кісток плесна.
Плесофалангові і між фалангові суглоби –
аналогічні до суглобів кисті.
Білет №15

Скелетні м’язи, розташування, значення, м'язові

групи. Будова м’яза як органа. Допоміжний
апарат м’язів.

Скелетнi волокна підрозділяються на фазні (вони

генерують ПД), тонiчнi (не спроможні генерувати
повноцінний потенціал дії здатний до
поширення).
Фазні волокна діляться на швидкі волокна (білі,
глiколiтичнi) і повільні волокна (червоні, окисні
волокна).
Тонічні волокна не спроможні розвивати «швидкі»
скорочення.
Скелетнi м'язи мають 2 типи волокон:
• Iнтрафузальне волокно знаходиться в середині
так званого м'язевого веретена - це
спеціалізований м'язевий рецептор, що
розташовується в товщі скелетного м'яза. Це
волокно необхідне для регуляції чутливостi
рецептора. Воно керується спеціальними
мотонейронами спинного мозку – гама-
мотонейронами.
• Всi м`язевi волокна, що належать даному м'язу і
не входять доскладу м'язевого веретена,
називаються екстрафузальними.
Скелетнi м'язи складають 40% від маси тіла і
забезпечують:
• пересування тіла в просторі,
• переміщення однієї частини тіла відносно іншої,
• підтримання пози,
• рух крові і лімфи,
• теплопродукцію,
• здійснення вдиху і видиху,
• рухову активність, яка є найважливішим
антиентропiйним і антистресовим чинником
• депонування води і солей,
• захист внутрішніх органів (наприклад, органів
черевної порожнини).
До скелетних м’язів належать м’язи кінцівок,
тулуба, дихальні. Ці м’язи легко збуджуються,
проводять збудження по м’язовому волокну з
великою швидкістю і швидко скорочуються.
М’язи мають складну будову. До їх складу
входять:
• м’язова і сполучна тканини,
• сухожилки
• нерви
• кровоносні та лімфатичні судини.
Посмуговані м’язи утворені з пучків м’язових
волокон, які обмежені прошарками сполучної
тканини.
Більшість м’язів кінцівок мають тіло (або черевце)
і два сухожилки. Один кінець при скороченні
м’яза залишається умовно нерухомим, його
вважають фіксованою точкою, другий – рухомим.
Білет №16

М’язи голови: мімічні та жувальні.

Мімічні м’язи – це тонкі м’язові пучки, які не

мають фасцій, вплітаються в шкіру.
1. Надчерепний м’яз – має широку сухожилкову
частину (сухожилків шолом), яка зростається з
шкірою, переднє (лобове) і заднє (потиличне)
черевця. Підіймає брови, зміщує шкіру навколо
чола вгору і назад, утворюючи на ньому складки.
2. М’яз –зморшувач брови – зводить брови.
3. Коловий м’яз ока – склад. з циркулярних
м’язових пучків, які оточують очну ямку і
вплітаються в шкіру повік. Він рошир. Слізний
мішок, зминає повіки, тягне брови униз, а шкіру
щоки – угору.
4. Коловий м’яз рота – у вигляді циркулярних
м’язових пучків під шкірою губ і навколо них.
Закриває рот, витягує губи у трубочку.
5. М’яз-опускач кута рота – тягне кут рота униз.
6. М’яз-підіймач кута рота – «м’яз доброго
настрою»
7. Щічний м’яз – утвор. бічну стінку
рот.порожнини, зростаючись із її слизовою. При
скороченні притискає щоку до зубів, бере участь
у акті смоктання.
8. Великий і малий виличний.
9. Гордіїв м’яз.
10. Підборідний м’яз.
Жувальні м’язи – представлены 4 парами.
Починаються на кістках черепа.
1. Жувальний м’яз – починається від виличної
дуги і прикріплюється до зовн. поверхні кута
нижньої щелепи. Підіймає нижню щелепу.
2. Скроневий м’яз – починається від скроневої
ямки і прикріплюється до вінцевого відростка
нижньої щелепи. Підіймає нижню щелепу, тягне
щелепу назад (акт жування).
3. Латеральний крилоподібний м’яз – лежить у
підскроневій ямці. Починається від клиноподібної
кістки і прикріплюється до суглобового відростка
нижньої щелепи. При двостороньому скороченні
– нижня щелепа висувається вперед, при
односторонньому – щелепа рухається в
протилежний бік.
4. Медіальний крилоподібний м’яз – починається
від ямки крилоподібного відростка і
прикріплюється до однойменної шорсткої
гористості на внутр.. поверхні кута нижньої
щелепи. Разом із жувальним м’язом утворює
м’язову петлю, що дає можливість міцного
притискання нижньої щелепи до верхньої.
Навігаційне меню
 Білет №17
17. М’язи шиї, класифікація.
Згідно з міжнародним стандартом Terminologia
Anatomica (TA) м'язи шиї діляться наступним
чином:
 Власні м'язи шиї;
 Надпід'язикові м'язи;
 Підпід'язикові м'язи;
 Підпотиличні м'язи.
Білет №18
18. М’язи спини, грудей, їх функції. Діафрагма,
функції.

М’язи спини, грудної клітки, їхні функції.

Діафрагма, функції.

М’язи спини поділяються на поверхневі та

глибокі.
Поверхневі м’язи спини:
1. Трапецієподібний м’яз – поч.. від потиличної
кістки, каркової зв’язки і остистих відростків усіх
грудних хребців. Прикріплюється до зовні.
Третини ключиці, акроміального відростка і ості
лопатки. Верхня частина м’яза – підіймає
лопатку, нижня – опускає її, середня – наближає
лопатку до хребта.
2. Найширший м’яз спини – поч.. від остистих
відростків шести нижніх грудних і всіх
поперекових хребців, прикріплюється до гребеня
малого горбика і плечової кістки. Тягне плече і
руку назад, обертаючи її всередину.
3. Ромбоподібні м’язи (великий і малий) – лежать
під трапецієподібним. Поч.. від остистих
відростків 2 нижніх шийних і 4 верхніх грудних
хребців і прикріплюється до медіального краю
лопатки. Піднімають лопатку,при одночасному
скорочені обох м’язів лопатки наближаються
одна до одної.
4. М’яз-підіймач лопатки – від поперечних
відростків 4 верхніх шийних хребців,
прикріплюється до верхнього кута лопатки.
Піднімає лопатку.
5. Задній верхній зубчастий м’яз – лежить під
ромбоподібним, поч. від остистих відростків 2
нижніх шийних і 2 верхніх грудних хребців.
Прикріплюється до II-V ребер. Піднімає ребра.
6. Задній нижній зубчастий м’яз – під найширшим
м’язом спини. Поч. від остистих відростків 2
нижніх грудних і 2 верхніх поперекових хребців.
Прикріплюється до 4 нижніх ребер. Опускає
ребра.
Глибокі м’язи спини утвор. латеральний та
медіальний тракти. Латеральний тракт (більш
поверхневий) формує м’яз, що випрямляє тулуб.
М’язи медіального тракту (поперечно- остисті)
лежать глибше і являють собою групи коротких
м’язових пучків.

М’язи грудей поділ. на 2 групи:

1) М’язи, що діють на суглоби плечового поясу
2) Власні м’язи грудей.
М’язи, що діють на суглоби плечового поясу:
1. Великий грудний м’яз – поч. від зовн. частини
ключиці, груднини і хрящів II-VII ребер.
Прикріплюється до гребеня великого горбика
плечової кістки. Приводить руку до тулуба,
обертаючи її всередину, піднімає руку вперед.
2. Малий грудний м’яз – поч. від II-V ребер,
прикріплюється до дзьобоподібного відростка
лопатки. Тягне лопатку вперед і вниз.
3. Підключичний м’яз – простягається від І ребра
до ключиці. Тягне ключицю вниз і медіально
4. Передній зубчастий м’яз – поч від 9 верхніх
ребер. Прикріплюється до нижнього кута і
медіального краю лопатки. Тягне лопатку уперед,
повертаючи її нижній кут назовні.
Власні м’язи грудей:

1. Зовнішні і внутрішні міжреберні м’язи (знаход.

в міжреберних проміжках). Піднімають і
опускають ребра при диханні.
Діафрагма – тонкий плоский м’яз, який
відокремлює грудну порожнину від черевної. Його
м’язові пучки по від груднини, ребер і
поперекових хребців. Має отвори, через які
проходить стравохід і аорта.
Діафрагма – головний дихальний орган. При
скороченні вона опускається, об’єм грудної клітки
збільш. І відбув. вдих. При розслабленні –
піднімається у вигляді купола, легені спадаються,
відбув. видих.
Білет №19
М’язи живота, функції їх. Біла лінія живота.
Пахвинний канал.

Живіт (abdomen) – це частина тулуба, що

розташована між грудьми і тазом. Верхньою
границею ділянки живота є лінія, що проходить
праворуч та ліворуч косо вниз і вбік від основи
мечоподібного відростка груднини вздовж
ребрової дуги і XII ребра до задньої пахвової
лінії. З боків межі живота проходять по задніх
пахвових лініях від XII ребра до клубового
гребеня. Нижня межа живота йде від нижніх точок
бічних границь вниз і присередньо вздовж
гребенів клубових кісток, пахвинних складок, що
відповідають пахвинним зв’язкам (див. нижче), і
верхніх гілок лобкових кісток.
Дві горизонтальні лінії розділяють ділянку живота
на 3 поверхи. Міжреброва лінія (linea bicostarum)
проходить між нижніми точками X ребер (місце
з’єднання ребрового хряща з ребровою кісткою),
що відповідає рівню верхнього краю тіла III
поперекового хребця. Міжостьова лінія (lіnea
bispinаrum) з’єднує верхні передні клубові ості
(рівень верхнього краю тіла II крижового хребця).
Отже, між підгруднинним кутом та ребровими
дугами вгорі і міжребровою лінією знизу
розташований верхній поверх – надчерев’я
(epigastrium). Міжреброва лінія вгорі і міжостьова
лінія знизу обмежовують середній поверх ділянки
живота – черев’я (mesogаstrіum). Нижче
міжостьової лінії розташоване підчерев’я
(hypogаstrium), що внизу обмежовано
пахвинними зв’язками і верхнім краєм лобкового
симфізу. Дві вертикальні лінії, що проходять
вздовж бічних країв прямих м’язів живота від
ребрової дуги вгорі до лобкового горбка знизу,
поділяють кожен поверх у свою чергу на 3
ділянки. У надчерев’ї виділяють праве і ліве
підребер’я, які ще називаються правою і лівою
підребровими ділянками (hypochondrium dextrum
et sinistrum; regіones hypochondricae dextra et
sinistra), а між ними розташована надчеревна
ділянка (rеgiо epigаstrica). У середньому поверсі
ділянки живота виділяють правий і лівий бік або
праву і ліву бічні ділянки (lates dextrum et
sinistrum; regiones laterales dextra et sinistra), між
якими розташована пупкова ділянка (rеgiо
umbilicаlis) з пупком (umbilicus) у центрі. У
підчерев’ї виділяють праву і ліву пахвину або
праву і ліву пахвинні ділянки (inguen dexter et
sinister; regiоnes inguinales dextra et sinistra). Між
ними над лобковим симфізом розміщена лобкова
ділянка (rеgiо pubica). Отже, в межах живота є 9
ділянок.
Внутрішні межі живота (черевної порожнини) не
збігаються з зовнішніми. Черевна порожнина
вгорі обмежована куполом діафрагми, що
виступає в грудну порожнину до рівня четвертого
міжребрового простору по правій
середньоключичній лінії і п’ятого міжребрового
простору по лівій середньоключичній лінії. Унизу
порожнина живота досягає дна порожнини таза,
утвореного м’язами і фасціями промежини.
Білет №20

М'язи верхньої кінцівки: м’язи плечового пояса,

м'язи вільної верхньої кінцівки.

М'язи верхньої кінцівки: м’язи плечового пояса,

м'язи вільної верхньої кінцівки.
М’язи плечового пояса оточують плечовий
суглоб, забезпечуючи рухи у ньому. М’язи цієї
групи поч. на кістках плечового пояса і
прикріплюються до плечової кістки.
1. Дельтоподібний м’яз – поч. від лопатки та
ключиці, прикріплюється до дельтоподібної
гористості плечової кістки. Відводить руку,
передні волокна виконують згинання, задні –
розгинання плеча.
2. Надостьовий м’яз – поч. в однойменній ямці
лопатки і прикріплюється до великого горбика
плечової кістки. Відводить руку.
3. Підостьовий м’яз – поч. в однойменній ямці
лопатки і прикріплюється до великого горбика
плечової кістки. Обертає плече назовні.
4. Малий круглий м’яз – поч. від тильної поверхні
лопатки і прикріплюється до великого горбика
плечової кістки. Обертає плече назовні.
5. Великий круглий м’яз – йде від нижнього кута
лопатки і прикріплюється до малого горбика
плечової кістки. Обертає плече всередину,
розгинає і приводить руку.
6. Підлопатковий м’яз – поч. в однойменній ямці
лопатки і прикріплюється до малого горбика
плечової кістки. Обертає плече всередину і
приводить руку.

М’язи вільної кінцівки под. на м’язи плеча,

передпліччя ікисті.
М’язи плеча под. на передню (згиначі) і задню
(розгиначі) групи.
До передньої групи належать:
1. Двоголовий м’яз плеча (біцепс) – поч. 2
головками – довгою (від верхнього краю
суглобової западини лопатки) і короткою (від
дзьобоподібного відростка
лопатки),прикріплюється до горбистості
променевої кістки. Згинає плече і передпліччя.
2. Плечовий м’яз – поч. від плечової кістки і
прикріплюється до горбистості ліктьової кістки.
Згинає передпліччя.
3. Дзьобо-плечовий м’яз – йде від
дзьобоподібного відростка лопатки і
прикріплюється до плечової кістки. Згинає і
приводить плече.
До задньої групи належать:

1. Триголовий м’яз плеча – має 3 головки –

медіальну, латеральну (вони поч. від плечової
кістки) і довгу (поч. від нижнього краю суглобової
западини лопатки).прикріплюється до ліктьового
відростка ліктьової кістки. Розгинає передпліччя.
2. Ліктьовий м’яз – розгинає передпліччя.

М’язи передпліччя под. на передню (згиначі) і

задню (розгиначі) групи.
М’язи передньої групи:

1. Поверхневі:
• Круглий пронатор
• Променевий згинач зап’ястка
• Ліктьовий згинач зап’ястка
• Поверхневий згинач пальців
• Довгий долонний м’яз
• Плечопроменевий м’яз
2. Глибокі:
• Глибокий згинач пальців
• Квадратний пронатор
• Довгий згинач великого пальця
М’язи задньої групи:

1. Поверхневі:
• Довгий і короткий променеві розгиначі зап’ястка
• Спільний розгинач пальців
• Ліктьовий розгинач зап’ястка
2. Глибокі:
• Супінатор
• Довгий відвідний м’яз великого пальця
• Короткий і довгий розгиначі великого пальця
• Розгинач вказівного пальця
М’язи кисті под. на:

1. М’язи підвищення великого пальця:

• Короткий згинач великого пальця
• Короткий відвідний м’яз підвищення великого
пальця
• Протиставний м’яз великого пальця
• Привідний м’яз великого пальця
2. М’язи підвищення мізинця:
• Привідний м’яз мізинця
• Короткий згинач мізинця
• Протиставний м’яз мізинця
3. Середня група (м’язи долонної западини):
• 4 червоподібні м’язи
• міжкісткові
Білет №21

21. М’язи нижньої кінцівки: м’язи тазу, м’язи

вільної нижньої кінцівки.
М'язи нижньої кінцівки: м’язи таза, м'язи вільної
нижньої кінцівки.

М’язи пояса под. на зовн. і внутр. групи.

Внутр. група м’язів таза:
1. Клубово-поперековий м’яз – склад. з 2 м’язів –
великого поперекового (поч. від поперековий
хребців) і клубового (поч. від однойменної ямки
тазової кістки), які з’єдн. в один м’яз, який
прикріплюється до малого вертлюга стегнової
кістки. Згинає стегно, тулуб.
2. Грушоподібний м’яз – поч. на тазовій поверхні
крижової кістки, виходить з порожнини таза через
великий сідничний отвір, под. його на два – над
грушоподібний і під грушоподібний.
Прикріплюється до великого вертлюга стегнової
кістки. Обертає стегно назовні.
3. Внутр. затульний м’яз – поч. від внутр. краю
затульного отвору, виходить через малий
сідничний отвір, прикріплюється до великого
вертлюга. Обертає стегно назовні.
Зовн. група м’язів таза:
1. Великий сідничний м'яз – поч. від зовн.
поверхні клубової кістки і прикріплюється до
сідничної гористості стегнової кістки. Розгинає
стегно, тулуб.
2. Середній і малий сідничні м'язи – лежать один
під одним. Поч. від зовн. поверхні клубової кістки
і прикріплюються до великого вертлюга.
Відводять стегно.
3. Зовн. затульний м'яз – поч. від зовн. краю
затульного отвору і прикріплюється до великого
вертлюга. Обертаж стегно назовні.
4. Квадратний м'яз стегна – поч. від сідничного
горба і прикріплюється до великого вертлюга.
Обертає стегно назовні.
5. М'яз-натягач широкої фасції – від передньо-
верхньої клубової ості і вплітається в потовщену
частину широкої фасції стегна. Натягує фасцію,
згинає стегно.

М'язи вільної кінцівки под. на м'язи стегна,

гомілки і стопи.
М'язи стегна под. на 3 групи:
1. Передня група стегна:
1) Чотириголовий м'яз стегна – склад. з 4 головок
(прямого м’яза, латерального, медіального і
проміжного широких м'язів). Поч. від предньо-
нижньої ості клубової кістки (прямий) та шорсткої
лінії стегнової кістки (латеральний, медіальний і
проміжнний широкі) і прикріплюється до
гористості великогомілкової кістки. Розгинає
гомілку, згинає стегно.
2) Кравецький м'яз – від передньоверхньої ості
клубової кістки і прикріплюється до гористості
великогомілкової кістки. Згинає гомілку і стегно.
2. Задня група:
1) Півсухожилковий і напівперетинчастий м'язи –
розташ. медіально, поч. від сідничного горба і
прикріплюються до великогомілкової кістки.
Розгинають стегно і згинають гомілку.
2) Двоголовий м'яз стегна – поч. 2 головками –
довгою (від сідничного горба) і короткою (від
стегнової кістки). Прикріплюється до головки
малогомілкової кістки. Розгинає стегно і згинає
гомілку.
3. Медіальна група:
1) Гребінчастий м'яз
2) Стрункий (ніжний) м'яз
3) Привідні (великий, довгий, короткий)
Усі вони поч. від лобкової і сідничних кісток і
прикріплюються до стегнової кістки (крім ніжного,
який прикріплюється до великогомілкової).
Приводять стегно.
М'язи гомілки под. на передню, задню,
латеральну групи. Всі вони прикріплюються на
стопі.
1. Передня група (розгинають стегно):
1) Передній великогомілковий
2) Довгий розгинач великого пальця
3) Довгий розгинач пальців
2. Задня група:
1) Триголовий м'яз литки – прикріплюється до
п’яткового горба, згинає стопу
2) Задній великогомілковий
3) Довгий згинач пальців
4) Довгий згинач великого пальця
3. Латеральна група (згинають стопу):
1) Довгий та короткий малогомілкові м'язи
М'язи стопи под. на тильну і підошвову групи.
Підошвова група – м'язи підвищення великого
пальця, м’язи підвищення малого пальця і м'язи
середньої групи.
1. М'язи підвищення великого пальця:
1) Відвідний м'яз
2) Привідний м'яз
3) Короткий згинач великого пальця
2. М’язи підвищення малого пальця:
1) Відвідний м'яз мізинця
2) Короткий згинач і протиставний м'яз мізинця
3. М'язи середньої групи:
1) Короткий згинач пальців
2) Квадратний м'яз підошви
3) 4 червоподібних мязи
Білет №22

Травна система, структури

травної системи, травний
канал, великі травні залози,
принцип будови стінки
травного каналу.
Травна система - є відкритою біологічною системою, яка
здійснює прийом їжі, механічне, хімічне та ферментативне
перетворення її, всмоктування продуктів розщеплення, а
також виведення залишків їжі, що не перетравилися. Таким
чином відбувається травлення, яке забезпечує організм
енергетичними та пластичними речовинами.
До складу травної системи входять такі органи:
• ротова порожнина
• зуби
• язик
• залози
• глотка
• стравохід
• шлунок
• кишечник (тонка й товста кишка)
• великі травні залози (печінка та підшлункова залоза)
Органи травної системи об’єднані в єдиний
морфофункціональний комплекс, який називають травним
 каналом. Його довжина у дорослої людини становить 8-12
м. Травний канал поч. ротовою порожниною і закінчується
відхідником.
У ротовій порожнині за допомогою зубів, ясен, язика та
слинних залоз їжа перетирається, зволожується секретом
слинних залоз та зазнає початкового ферментативного
перетворення. Ферментативне перетворення здійснюється
під впливом травних соків, які виділяють залози шлунка,
кишечника, печінки, підшлункової та слинних залоз.
Оскільки їжа має певний час перебувати в травному каналі,
поки не пройде ферментативної обробки, природа утворила
по його довжині спеціальні замикачі (сфінктери), які
регулюють проходження хімусу відділами травного каналу.
До них належать:
• стравохідно-шлунковий замикач
• воротарний замикач
• клубово-сліпокишковий замикач
• відхідниковий замикач

Навігаційне меню
 Ви не увійшли до системи
 Обговорення
 Внесок
 Створити обліковий запис
 Увійти
 Стаття
 Обговорення
 Читати
 Редагувати
 Переглянути історію
Пошук

 Головна сторінка
 Нові редагування
 Випадкова стаття
 Довідка
Інструменти
 Посилання сюди
 Пов'язані редагування
 Спеціальні сторінки
 Версія до друку
 Постійне посилання
 Інформація про сторінку
 Цю сторінку востаннє відредаговано о 20:40, 13 березня 2020.

Білет №23

Ротова порожнина, будова.

Органи ротової порожнини.
Ротова порожнина має 2 частини: присінок і власне
порожнина рота.

Присінок – це щілина, розташ. між губами і щоками ззовні, і

зубами і яснами зсередини.
Ротовий отвір обмежений верхньою та нижньою губами.
Губи утворені коловим м'язом рота, який ззовні покритий
шкірою, а зсередини – слизовою оболонкою. В ділянці
альвеолярних відростків слиз. Оболонка щільно
зростається з окістям, утворюючи ясна.
Власне ротова порожнина спереду і з боків обмежена
зубами і яснами, а ззаду – переходить у глотку. Верхню
стінку утворює м'яке і тверде піднебіння, нижню – діафрагма
рота. На нижній поверхні ротової порожнини лежить язик.
Під язиком по боках від середньої лінії знаход. сосочки, на
яких відкриваються протоки під нижньощелепної і
під’язикової слинних залоз.
Піднебіння склад. з 2 частин.
Передня частина – тверде піднебіння, утворене відростками
нижньої щелепи та піднебінної кістки. Задня частина – м'яке
піднебіння, утворене м'язами і фіброзною тканиною. Задній
край – вільно звисає вниз і має посередині виступ- язичок.
Піднебіння відділяє рот. порож. Від порожнини носа і глотки.
По боках піднебіння переходить у дужки. Між дужками в
заглибині розташ. піднебінні мигдалики. Ротова порож.
Сполучається за допомогою отвору – зіва.
Язик – це м’язовий орган, який бере участь у мех. Обробці
їжі, формуванні харч. Грудки, акті ковтання. Є органом
смаку і мови.

На язиці розрізняють тіло, верхівку, корінь. Верхня поверхня

– спинка, склад. з 2 частин (передня – в порожнині рота,
задня – спрямована до глотки), між ними ямка – сліпий
отвір. На слизовій оболонці язика розташовані сосочки.
М'язи язика под. на скелетні (підборідно-язиковий,
під’язиково-язиковий, щилоязиковий) і власні.
Зуби – розташовані в комірках альвеолярних відростків
верхньої і нижньої щелепи. Розрізняють молочні і постійні
зуби. Кожний зуб склад. з коронки(над яснами),
шийки(охоплюється яснами)і кореня(вставлений у зубну
альвеолу). Через отвір на верхівці кореня в зуб входять
судини і нерви. Всередині зуба – порож. заповнена
пульпою.

За формою коронки розрізняють :

• Різці – мають долотоподібну коронку і 1 корінь (по 4 на
кожній щелепі)
• Ікла – мають конусоподібну коронку і 1 корінь (по 2 на
кожній щелепі)
• Малі кутні – на жувальній поверхні мають 2 горбики і 1
корінь, який може бути роздвоєний (по 4 на кожній щелепі)
• Великі кутні – мають кубоподібну коронку, на жувальній
поверхні якої є 3-4 горбики, верхні – 3 корені, нижні – 2.
Прорізування молочний зубів поч. в 7 місяців. Перші –
медіальні нижні різці. До року прорізуються усі різці (8).
Закінчується прорізування молочних зубів на 2-му році
життя. Молочних зубів – 20. Формула – 2102
Після 6 років молочні зуби змінюються на постійні.
Закінчується в 12-13 років. Третій кутній зуб – зуб мудрості
(18-20 років). Формула – 2123 постійних зубів 32.

У слиз. оболонці порожнини рота є дрібні слинні залози

(губні, щічні, піднебінні, язикові). Крім цього, впорожнину
рота відкриваються протоки трьох пар великих слинних
залоз :
1. Привушна – на бічній поверхні обличчя, спереду і дещо
нижче вушної раковини й заповнює за нижньощелепну ямку.
Її вивідна протока – 6 см. Відкривається у присінок рота на
слиз. оболонці щоки на рівні другого верхнього великого
кутнього зуба.
2. Піднижньощелепна залоза – знаход. в під
нижньощелепному трикутнику, дещо нижче від тіла нижньої
щелепи. Відкривається у рот. порож. на сосочку під язиком.
3. Під’язикова залоза – лежить в під’язиковій складці на дні
порожнини рота.

Білет №24
Глотка, розташування,
стінки, відділи.
Глотка – частина травного каналу, яка з'єднує порожнину
рота із стравоходом, а також частина дихальної трубки, що
з'єднує порожнину рота з гортанню. У порожнині глотки
відбув. перехрест трав. і дих. шляхів. Лежить позаду нос.,
рот. порожнини та гортані і попереду основної частина
потиличної кістки і 6 шийних хребців.
Под. на 3 частини: носову(носоглотка), ротову (ротоглотка),
гортанну (гортаноглотка).

Порож. глотки сполучається:

• Порожниною носа через хоани
• Барабанною порожниною (середнє вухо) через отвори
слухових (євстахієвих) труб
• З порожниною рота через зів
• З гортанню через вхід у гортань
• Із стравоходом

Мигдалики – скупчення лімфоїдної тканини. Розташ. при

вході в горло і утвор. майже повне кільце (кільце Пирогова-
Вальдейера). Сюди належать глотковий, трубні(2),
піднебінні (2), язиковий мигдалики.
Основа стінки горла – фіброзна пластинка. Ззовні покрита
м'язами, зсередини – слиз. оболонкою.
М'язи гортані:
1. Поздовжні(піднімають горло):
• Шило-глотковий
• Піднебінно-глотковий
2. Циркулярні(м'язи-стискачі):
• Верхній
• Середній
• нижній

Білет №25
25. Стравохід, розташування, відділи, будова стінки.

Стравохід, розташування,
відділи, будова стінки.
Стравохід – це вузька довга трубка, довжиною 25 см, яка
з'єднує глотку зі шлунком. Поч. на рівні VI-VII шийних
хребців і закінчується в черевній порожнині на рівні ХІ
грудного хребця.
В стравоході розрізняють шийний, грудний і черевний
відділи.

Стравохід має анатомічні звуження:

1) На його початку (VI шийний хребець)
2) На рівні розгалуження трахеї (ІV грудний хребець)
3) При переході стравоходу через діафрагму
Стінка стравоходу складається зі слизової оболонки, яка
утвор. поздовжні складки, підслизової основи, м’язової
оболонки.
У верхній третині – посмуговані м'язи, у нижній – гладкі.
Білет №26
26. Шлунок, розташування, форми, відділи, будова стінки. Залози шлунка.

Шлунок, розташування,
форми, відділи, будова
стінки. Залози шлунка.
Шлунок – розширена частина травного каналу. Розташ. у
верхньому поверсі черевної порож. – в надчеревній та лівій
підреберній ділянках.

Мала кривизна – ввігнутий край, який спрямований вправо

і вгору.
Велика кривизна – опуклий край, спрямований вниз і вліво.
Частина шлунка, яка прилягає до місця входження в нього
стравоходу – кардіальна. Зліва від неї – дно
шлунка (склепіння). Середня частина – тіло шлунка.
Ділянка шлунка, яка переходить у дванадцятипалу кишку
– пілорична (воротарна) частина.
Форми шлунка:
1. Форма гачка – шлунок лежить майже вертикально,
пілорична частина спрямована вгору, вправо і назад.
2. Форма рога – лежить майже горизонтально.
3. Форма панчохи – лежить вертикально.
Стінка шлунка має такі шари: слизова оболонка, підслизова
основа, м’язова і серозна оболонки.
Види залоз шлунка:
1. Власні залози шлунка – розміщенні у ділянці тіла та дна
шлунка. Побудовані з 5 видів тканин, які секретують:
пепсиноген, хімозин, слиз, бар.
2. Кардіальні і пілоричні залози – розміщенні в однойменних
ділянках шлунка. Їх клітини продукують слиз та ферменти-
дипептидази.
М’язова оболонка має 3 шари: поздовжній, циркулярний,
косий.
Зовніш. шар шлунка – серозна оболонка (очеревина), якою
орган покритий з усіх сторін (інтраперитонеально).

Білет №27
27. Тонка кишка, розташування, відділи, будова стінки, особливості будови тонкої кишки.

Тонка кишка, розташування,

відділи, будова стінки,
особливості будови тонкої
кишки.
Поч. від пілоричного відділу шлунка на рівні І поперекового
хребця і закінч. У правій клубовій ямці, де переходить у
сліпу кишку. Довжина – 2,7 м. петлі тонкої кишки лежать
нижче шлунка і печінки, займаючи пупкову ділянку і
частково порожнину малого таза.
Тонка кишка ділиться на 3 відділи:
1) Дванадцятипалу кишку (25-30 см)
2) Порожню кишку
3) Клубову кишку
Дванадцятипала кишка – початковий відділ тонкої кишки. У
ній розрізняють такі частини: верхню, низхідну, нижню
горизонтальну і висхідну. На рівні І-ІІ поперекових хребців –
переходить у порожню кишку. Початковий і кінцевий відділи
покриті очеревиною з усіх боків, більша частина лежить
екстраперитонеально (покрита очеревиною лише спереду).
Порожню і клубову кишки об’єднують під назвою брижової
частини тонкої кишки. Покриті очеревиною з усіх боків.
Слизова оболонка тонкої кишки має бархатний вигляд
внаслідок наявності в ній ворсинок (вирости слиз. оболонки,
в центрі яких знаходиться лімфатичний синус, а по
периферії – кровоносні капіляри і окремі м'язові клітини).
У верхніх відділах слиз. оболонка товстіша. Навсій площині
вона утвор. циркулярні складки.
У висхідній частині дванадцятипалої кишки крім
циркулярних складок є одна поздовжня, яка закінчується
великим сосочком дванадцятипалої кишки (фатерів
сосочок). На ньому відкрив. Загальна жовчна протока і
протока підшлункової залози.
Слизова також містить залози, які виділяють кишковий сік.
М’язова оболонка склад. із зовнішнього поздовжнього і
внутрішнього циркулярного шарів гладких м’язових тканин.
Серозною оболонкою порожня і клубова кишки покриті
інтраперитонеально (з усіх боків).

Білет №28

Товста кишка,
розташування,
відділи,
особливості
будови.
Є безпосереднім продовженням
тонкої кишки. Довжина – 1,5-2 м.
Поч сліпою кишкою, яка знаход. в
правій клубовій ямці. від сліпої
кишки відходить червоподібний
відросток – апендикс. Вона
продовжується у ободову кишку,
яка має висхідний, поперечний та
низхідний відділи.

Низхідний відділ переходить у

сигмоподібну кишку і закінчується
прямою кишкою, яка відкривається
назовні анальним отвором.
Характерними ознаками товстої
кишки є: більший діаметр
(порівняно з тонкою), наявність
трьох стрічок, що утворені
поздовжніми волокнами м'язової
оболонки.
Внаслідок того, що довжина кишки
більша за довжину стрічок, на ній
утвор. випинання, які назив.
гаустрами. Протягом всієї товстої
кишки є відростки серозної
оболонки, що містять жир.
Слизова оболонка має півмісяцеві
складки і не має ворсинок.
М’язова оболонка побудована із
двох шарів: внутрішній
циркулярний і зовнішній
поздовжній, який утвор. три стрічки.
Сліпа кишка – ділянка товстої
кишки, яка розташована нижче
впадання в неї тонкої кишки в
правій клубовій ямці. Довжина – 6
см. Від внутрішньої поверхні
відходить червоподібний відросток
– апендикс. Він може займати різне
положення: 1) низхідне (його кінець
досягає входу в порожнину малого
таза), 2) латеральне (відхилений
латерально)

Навігаційне меню

Білет №29
Великі слинні залози, будова, місця відкриття
вивідних проток.
В порожнину рота відкрив. Протоки трьох великих травних залоз: привушної, під
нижньощелепної, під'язикової.
Привушна залоза лежить на бічній поверхні обличчя, спереду і дещо нижче вушної раковини і
заповнює за нижньощелепну ямку. Її вивідна протока довжиною 5-6 см проходить по зовн.
поверхні жувального м’яза, пронизує щічний і відкрив. У присінок рота на слиз. оболонці щоки
на рівні другого верхнього великого кутнього зуба.
Піднижньощелепна залоза знаход. в під нижньощелепному трикутнику, дещо нижче тіла
нижньої щелепи. Вивідна протока відкривається у власне ротову порожнину на сосочку під
язиком.
Під'язикова залоза лежить в під'язиковій складці на дні порожнини рота. Головна вивідна
протока проходить разом з протокою під нижньощелепної залози і відкривається поряд із нею
або спільним отвором. Малі вивідні протоки відкриваються безпосередньо в під'язиковій
складці.
Білет №30

Підшлункова залоза
Підшлунко́ва за́лоза — це залоза внутрішньої та зовнішньої секреції,
розташована позаду шлунка, складається з частини (головки), тіла і хвоста.
Це залоза змішаної секреції, що виробляє як травний сік (екзокринна
функція), так і гормони (ендокринна функція).[2][3]

Анатомія[ред. | ред. код]
Підшлункова залоза розташована в заочеревинному просторі.

Фізіологія[ред. | ред. код]
Містить острівці ендокринної тканини, які секретують
гормон інсулін, глюкагон, соматостатин. Панкреатичний поліпептид, ліпокаїн
і ін. Вона секретує ферменти, потрібні для процесу травлення. Протягом
доби вона виробляє понад 800 мл панкреатичного соку.
Підвищення секреції інсуліну веде до збільшення поглинання глюкози
клітинами тканин і відкладання в печінці та м'язах глікогену, зниженню
концентрацію глюкози в крові.
Підшлункова залоза також виробляє гормон глюкагон. Він діє
протилежно інсуліну — сприяє розчепленню глікогену до глюкози.
Підшлункова залоза відкриває свою протоку у фатерів сосок, що
розташований в дванадцятипалій кишці.

Білет №31

Печінка, розташування, будова (зовнішня,

внутрішня).
Печінка – залозистий орган масою 1500 г.

Ф-ції:
1. Травна (виробляє жовч)
2. Бар’єрна (нейтралізує отруйні продукти білкового обміну)
3. Фагоцитарна (знешкодження непотрібних для організму речовин, які всмоктуються в
кишечнику)
4. Обмінна (вуглеводи в печінці перетворюються в глікоген)
5. Кровотворна (виробляє еритроцити)
Печінка розташ. в правому підребер’ї, в надчеревній ділянці, незначна її частина – в лівому
підребер’ї.
Через загальну жовчну протоку жовч надходить у дванадцятипалу кишку.
Печінка має верхню (діафрагмальну) опуклу поверхню (прилягає до діафрагми) і нижню
(вісцеральну), яка обернена вниз (прилягає до органів).
У печінці розрізняють дві частки. Права – більша, ліва – менша, на діафрагмальній поверхні
вони відокремленні серпоподібною зв’язкою печінки. У вільній частині цієї зв’язки знаходиться
кругла зв’язка печінки.
На вісцеральній поверхні межею між правою і лівою частками є ліва поздовжня борозна, в якій
спереду лежить кругла зв’язка печінки, ззаду – венозна зв’язка.
Права частка на нижній поверхні правою поздовжньою і поперечними борознами ділиться на
квадратну і хвостату частки.
Поперечна борозна є воротами печінки , куди входять печінкова артерія, ворітна вена, нерви,
а виходять лімфатичні судини і загальна жовчна протока.
Відносно очеревини печінка лежить мезоперионеально (не покрита лише задня поверхня).
Структурно-функціональною одиницею печінки є печінкова часточка (мають форму
шестигранних призм із плоскою основою та опуклою вершиною).
Печінка отримує кров з двох великих судин, які входять у її ворота (ворітна вена і печінкова
артерія).
Ворітна вена приносить у печінку речовини, що всмокталися в кишках. Печінкова
артерія несе кров, багату на кисень.
Печінкові клітини – гепатоцити – становлять 60% усіх клітинних елементів печінки і беруть
участь у реалізації майже всіх її функцій.

Білет №32

Жовчний міхур, розташування, будова

стінки, функції. Жовчні протоки.
Жовчний міхур має грушоподібну форму. Він розташований в передньому відділі
правої поздовжньої борозни печінки.

Його розширена частина – дно дещо виходить з-під переднього краю печінки. Дно
продовжується у тіло міхура, яке звужується в його шийку. З шийки
виходить міхурова протока довжиною 3,5 см. Вона зливається з загальною
печінковою протокою, утворюючи загальну жовчну протоку. Остання відкривається у
низхідну частину дванадцятипалої кишки разом з протокою підшлункової залози, де
утвор. розширення – печінково-пішлункова ампула. Заг. жовчна протока має довжину
близько 7 см.
Циркулярний шар м’язових волокон стінки жовчної протоки утворює м'яз-стискач, який
регулює надходження жовчі в кишку.
В ділянці ампули є ще м'яз-стискач ампули.
Лише нижня поверхня жовчного міхура покрита очеревиною.
Стінку жовчного міхура становить також м’язів і слизовий шари.

Білет №33

Дихальна система, органи дихальної системи.

Ніс, будова, приносові пазухи, функції носа.
Дихальна система забезпечує насиченя організму киснем і виведення вуглекислоти.
До органів дихання належать:
1. Носова порожнина.
2. Гортань.
3. Трахея.
4. Бронхи.
5. Легені.
В дих. с-мі виділяють повітроносні шляхи (носова порожнина, гортань, трахея, бронхи) та
дихальну частину (респіраторний відділ), що представлена паренхімою легень, в альвеолах
легень відбувається газообмін між повітрям і кров'ю.
Дихальні шляхи можна поділити на верхні (нос.порож., носоглотка, ротоглотка)
та нижні (гортань, трахея, бронхи).
Дихальні шляхи – це система трубок, які мають хрящову основу, а слизова оболонка містить
миготливий епітелій. Хрящова основа попереджує спадання стінок дих. шляхів, а миготливий
епітелій виводить назовні разом із слизом сторонні частинки, що потрапляють в організм із
повітрям.
Зовнішній ніс має основу, корінь, спинку, кінчик і крила. Він сполучається із зовн. середовищем
через ніздрі.
Порожнина носа (внутр. ніс) виконує ф-ції проведення повітря і є органом нюху. Тут повітря
зволожується, очищується, зігрівається.
Перегородкою носова порожнина ділиться на 2 половини, які мають вхідний отвір
(грушоподібний) і вихідний (хоани).
Перегородка становить медіальну стінку порожнини носа. Є ще латеральна, верхня і нижня
стінки. Вони утворені кістками і хрящами і вистелені слиз. оболонкою. Найбільшими хрящами є
хрящ перегородки носа. Бічні хрящі та крилоподібні хрящі, що утворюють крила носа.
Із латеральної стінки звисають 3 носові раковини: верхня, середня і нижня. Між цими
раковинами знаходяться носові ходи: верхній носовий хід (між верхньою і середньою
раковинами), середній носовий хід (між середньою і нижніми раковинами), нижній носовий хід
(між нижньою носовою раковиною і твердим піднебінням).
У кожний із цих носових ходів відкриваються пазухи повітроносних кісток, а саме: у верхній –
задні та середні комірки решітчастої кістки і пазуха клиноподібної кістки, в середній – передні
комірки решітчастої кістки, лобова і гайморова пазухи (пазуха верхньої щелепи) пазухи, в
нижній – носослізний та різцевий канали.
Ділянка порожнини носа, яка відповідає верхньому носовому ходу, є нюховою. Тут закладені
нервові закінчення нюхового нерва – нюхові клітини, які становлять рецептор нюхового
аналізатора. Середній і нижній носові ходи є дихальними.

Білет №34

Гортань, топографія, будова, функції.

Гортань знаходиться в ділянці шиї на рівні IV-VI шийних хребців, нижче під'язикової
кістки. Спереду до гортані прилягають під'язикові м'язи і верхній полюс часток
щитоподібної залози. Позаду неї – глотка, по боках – судинно-нервовий пучок шиї.
Скелет гортані утворений парними і непарними хрящами. До непарних належать:
щитоподібний (утворює передньобічні стінки), перснеподібний (розташований у
нижньому відділі органа) та надгортанний (прикриває вгорі вхід у гортань) хрящі. У
чоловіків на щитоподібному хрящі виражений гортанний виступ – «адамове яблуко».
Ззаду знаходяться дрібніші парні хрящі: черпакуваті, ріжкуваті, клиноподібні. Всі хрящі
з’єднуються між собою суглобами та зв’язками.
Порожнина гортані зсередини вистелена слизовою оболонкою з війковим епітелієм і
ділиться на верхній, середній та нижній відділи.
Найскладніше побудований середній відділ, де на бічних знаходиться дві пари
складок: верхні (присінкові) і нижні (голосові). Між ними утворюється заглибина –
шлуночки гортані.

Білет №35

Трахея, топографія, будова, функції. Бронхи:

види бронхів, відмінності бронхів, бронхове
дерево.
Трахея – дихальне горло – є продовженням гортані і тягнется від VI шийного хребця до V
грудного, де ділиться на 2 головних бронхи. Це місце називається біфуркацією трахеї.
Довжина трахеї – 8-12 см.
Стінка трахеї складається з 16-20 хрящових півкілець, між якими знаходяться зв’язки.
Задня стінка перетинчаста, містить гладкі м'язові волокна. Слизова оболонка вистелена
миготливим епітелієм і багата лімфоїдною таниною.
У шийному відділі спереду до неї прилягає перешийок щитоподібної залози, ззаду – стравохід,
з боків – сонні артерії.
У грудному відділі спереду трахеї знаходиться груднина і великі судини.
Трахея на рівні V грудного хребця ділиться на 2 головні бронхи – правий і лівий, які підходять
до воріт легені. Правий бронх широкий, але коротший від лівого. В ньому нараховується 6-8
хрящових кілець, а в лівому – 9-12. Він має більш вертикальне положення.
Бронхіальне дерево
Головні бронхи, підходячи до воріт легень, відповідно до часток, поділяються на часткові:
лівий ділиться на два (верхній і нижній), а правий – на три (верхній, середній і нижній) бронхи.
Часткові бронхи в паренхімі легені поділяються на сегментарні бронхи, тому що вони
вентилюють певні ділянки легень, які назив. сегментами. В кожній легені 10 сегментів.
Сегментарні бронхи діляться дихотомічно (кожний на два) на дрібніші – часточкові бронхи.
Кожний часточковий бронх розгалужується всередині часточки на 16-18 кінцевих бронхіол,
які не мають вже хряща і залоз.
Бронхіальне дерево слугує для проведення повітря при вдиху і видиху.

Білет №36

Легені, розташування, будова (зовнішня

та внутрішня), структурно-функціональна
одиниця — ацинус.
Легені знаходяться в грудній порожнині по боках від серця, покриті серозною оболонкою
– плеврою, яка утворює навколо них два замкнених плевральних мішки.
В легенях виділяють три поверхні: реберну (опукла, прилягає до ребер),
діафрагмальну (основа, прилягає до діафрагми), середостінну (внутрішня, обернена
до органів, що розташовані в середостінні). На середостінній поверхні знаходяться
ворота легені , куди входять головний бронх, легенева артерія і нерви, а виходять дві
легеневі вени, лімфатичні судини. Всі ці утвори формують корінь легені.
Кожна легеня щілинами ділиться на частки. В лівій легені є одна коса щілина, яка
поділяє її на дві частки: верхню і нижню. В правій легені є дві щілини: коса і
горизонтальна. Вони поділяють праву легеню на три частки: верхню, середню, нижню.
На передньому краї лівої легені знаходиться серцева вирізка – місце прилягання
перикарда.
Альвеолярне дерево є функціонально-структурною одиницею легені (ацинус), де
відбувається газообмін між кров'ю, що знаходиться в капілярах легені, і повітрям, яке
заповнює легеневі альвеоли.
Ацинус складається з:
• дихальних (респіраторних) бронхіол, які є дихотомічним розгалуженням кінцевих
(термінальних) бронхіол
• альвеолярних ходів (відходять радіарно від кожної дихальної бронхіоли)
• альвеолярних мішечків (ними закінчуються дихальні ходи)
Стінки альвеолярних ходів і альвеолярні мішечки побудовані з міхурців – альвеол.
Внутрішня поверхня альвеол вистелена одношаровим плоским респіраторним
епітелієм, що ледить на базальній мембрані. З іншого боку до неї прилягають
кровоносні капіляри.
У легеню входить легенева артерія, яка несе венозну, бідну на кисень кров з правого
шлуночка серця. Легенева артерія галузиться в паренхімі легень відповідно до бронхів
і утворює капілярну сітку навколо альвеол. Тут відбувається газообмін. Кров
насичується киснем і стає артеріальною. Вона по легеневих венах прямує до лівого
передсердя.

Білет №37

Плевра, будова, листки. Плевральна

порожнина, плевральні синуси.
Плевра – серозна оболонка, яка покриває легені з усіх боків і в ділянці кореня переходить на
стінки грудної порожнини, утворюючи навколо легень замкнений плевральний мішок, окремий
для кожної легені.
Листок плеври, що вистеляє стінки грудної порожнини, має назву парієтального
(пристінкового) .
Розрізняють реберну, діафрагмальну і середостінну (медіастинальну) плевру.
Плевра, що покриває легені і зростається з їх поверхнею називається вісцеральною
(легеневою) плеврою .
Між цими двома листками знаходиться плевральна порожнина, в якій є 1-2 мл серозної рідини
для зменшення тертя між листками під час дихання.
В ділянках, де одна частина парієтальної плеври переходить в іншу,
утворюються синуси (простори) плеври: реберно-середостінний, реберно-діафрагмальний,
діафрагмально-середостінний. Вони заповнюються легеня при глибокому вдиху. Найбільшим
є реберно-діафрагмальний синус.

Білет №38

Нирки, розташування, будова (зовнішня і

внутрішня), функції.
Нирка – парний орган, який знаходиться в поперековій ділянці на задній стінці черевної
порожнини, розташований позаочеревинно.

Права та ліва нирки лежать на рівні ХІІ грудного – І-ІІ поперекових хребців. Права нирка
розташована дещо нижче від лівої.
Нирка має богоподібну форму. Вній розрізняють опуклу передню поверхню і плоску задню. На
медіальному краї знаходяться ворота нирки , через які в орган входять ниркова артерія,
нерви, а виходять сечовід, ниркова вена, лімфатичні судини. Всі ці утвори формують ниркову
ніжку , яка фіксує орган в певному анатомічному положенні. Крім неї, до фіксуючого апарату
належать: фіброзна оболонка, що прилягає до паренхіми нирки, за нею знаходиться жирова
капсула і ззовні – ниркова фасція, яка має передній та задній листки. Нирка лежить у
м’язовому ложі, що утворене великим поперековим м'язом і квадратним м'язом попереку.
В ділянці медіального краю нирки знаходиться ниркова пазуха . Вона заповнена судинами,
нервами, жировою клітковиною, тут є малі і великі чашечки , що відкриваються у ниркову
миску .
Паренхіма нирки побудована з кіркової речовини, що знаходиться по периферії, і мозкової, яка
має вигляд ниркових пірамід. Верхівки пірамід з’єднуються по дві або декілька і утворюють
підвищення – сосочки. В нирці є близько 12 сосочків, кожний з яких має отвори, через які сеча
виділяється в малі чашечки. Ниркова речовина заходить поміж піраміди і утворює ниркові
стовпи. Мозкова речовина заходить в кіркову в ділянці основи пірамід і утворює мозкові
промені.
Структурною морфо-функціональною одиницею нирки є нефрон . Він складається з ниркового
тільця, від якого відходить проксимальний відділ нефрона, петля нефрона, дистальний відділ.
Нефрон є місцем утворення сечі. Дистальні відділи нефрона впадають у збірні трубочки. Ці
канальці лежать у пірамідах і вони виводять сечу у малі чашечки. Далі вона потрапляє у великі
чашечки, з них – у ниркову миску. Миска продовжується у сечовід.
Артеріальну кров до нирки несе ниркова артерія, яка у воротах ділиться на 4-5 гілок. кожна
гілка кровопостачає певну ділянку, що має назву сегмента. Від цих гілок відходять міжчасткові
артерії, які на межі кіркової і мозкової речовини утворюють дуги. Від останніх починаються
короткі приносні судини, що утворюють клубочки капілярів. з кожного клубочка виходять
виносні судини, які навколо канальців формують капілярну сітку. з цієї сітки беруть початок
вени. вони йдуть поряд з однойменними артеріями, потім зливаються в ниркові вени, які
впадають в нижню порожнисту вену.

Білет №39

Сечоводи, сечовий міхур, розташування,

будова стінки.
Сечовід – трубка довжиною 30 см. Він починається від ниркової миски, йде вниз по задній
черевній стінці підходить під гострим кутом до дна сечового міхура.
Сечовід має черевну і тазову частини.
Стінка сечовода побудована із слизової, м'язової, зовнішньої сполучнотканинної оболонок.
М’язова оболонка складається з двох шарів: зовнішнього і внутрішнього (циркулярного). Їх
скорочення просуває сечу до сечового міхура.
Сечовий міхур – непарний порожнистий орган, який є резервуаром для сечі. Сеча виводиться
з нього через сечівник.
Порожній сечовий міхур лежить в порожнині малого таза за лобковим симфізом і
відокремленний від нього шаром пухкої клітковини. При наповнені сечею він піднімається
вище лобкового симфізу. Ззаду від сечового міхура у чоловіків знаходяться сім'яні міхурці та
пряма кишка, у жінок – матка і піхва.
У сечовому міхурі розрізняють такі частини: дно, тіло, верхівка.
Очеревиною міхур покритий екстраперитонеально.
Стінка сечового міхура складається з наступних оболонок: слизової, м'язової і адвентиційної.
Слизова оболонка утворює складки, які розправляються при наповненні сечового міхура.
М’язова оболонка має три шари, які формують м'яз, що виштовхує сечу. Циркулярні м'язові
волокна навколо сечівника утворюють стискач (сфінктор) сечового міхура.

Білет №40

Сечівник жіночий та чоловічий, будова

стінки, відмінності.
Сечівник — частина сечового шляху, призначена для періодичного виведення сечі з сечового
міхура назовні. Сечівник має різну будову у чоловіків та жінок.
Чоловічий сечівник - непарний орган, має форму нерівномірно розширеної трубки довжиною
близько 16-22 см з діаметром 0,5-0,7 см. Він слугує для виведення сечі й сімені. Сечівник
тягнеться від сечового міхура до його зовнішнього отвору на головці статевого члена.
В ньому розрізняють три частини: передміхурову (проходить через перешийок передміхурової
залози), перетинчасту (проходить через сечостатеву діафрагму) і губчасту.
Передміхурова частина сечівника, 2,5—3 см завдовжки -найширша частина сечівника. Вона
починається від внутрішнього отвору сечівника, перфорує передміхурову залозу і проходить її
товщу майже вертикально. Непосмуговані м'язові клітини передміхурової залози утворюють
другий стискач сечівника (перший розміщений на початку сечівника). В цю частину сечівника
відкриваються дві сім'явиносні протоки та численні (15—20) вивідні протоки передміхурової
залози.
Перетинчаста частина сечівника -найвужча і найкоротша (1—2 см) частина. Вона перфорує
сечостатеву діафрагму, а волокна останньої формують довільний м'яз — стискач сечівника
(третій стискач сечівника).
Губчаста частина сечівника — найдовша (15—20 см) частина, проходить вздовж печеристого
тіла і закінчується зовнішнім отвором сечівника.
Внутрішня стінка сечівника представлена слизовою оболонкою, яка утворює поздовжні
складки. В товщі її розміщені дрібні слизові залози. Ззовні слизову оболонку вкриває шар
непосмугованих м'язових клітин. Оточена губчастим тілом статевого члена передміхурова
частина є найширшою, а перетинчаста - найвужчою. Сечівник вигнутий s-подібно.
Жіночий сечівник являє собою трубку довжиною близько 3,5 см. Значно коротший за
чоловічий, прямий та широкий.
Зовнішній отвір сечівника відкривається в присінок піхви. Його стінки мають сполучнотканинну,
м'язову, підслизову і слизову оболонки. Слизова оболонка утворює поздовжні складки і
містить уретральні залози, протоки яких відкриваються по боках від зовнішнього отвору
сечівника. Починається в ділянці шийки сечового міхура внутрішнім отвором. В місці початку
непосмуговані м'язові клітини утворюють мимовільний стискач.
Стінка жіночого сечівника за будовою подібна до стінки чоловічого сечівника. Вона
складається із слизової, м'язової оболонок.

Білет №41
Чоловічі статеві органи, їх розміщення,
будова, функції.
Чоловіча статева система Чоловічі статеві органи поділяються на внутрішні та зовнішні
органи.До внутрцішніх належать яєчка,сім*явиносні протоки,сім*яні піхурці,передміхурова
залоза(простата),бульбоуретральні залози,а до зовнішніх -статевий член і калитка.

Яєчко -парний орган,знаходиться в калитці.В середньому його довжина становить 4см,ширина

- 3см,а вага 25г.В ньому розрізняють медіальну та латеральну поверхні,передній і задній
краї,верхній та нижній кінці.На задньому краї яєчка розташований придаток яєчка,в якому
розрізняють головку,тіло і хвіст.Яєчко ззовні покрите щільною фіброзною оболонкою-
білковою.На задньому краї ця оболонка утворює потовщення-середостіння яєчка.Від
середостіння відходять фіброзні перетинки,які розділяють яєчко на часточки.Паренхіма яєчка
складається із звивистих і прямих сім*яних трубочок.У звивистих трубочках продукуються
чоловічі статеві клітини-сперматозоїди.Крім сперматозоїдів ,яєчко виробляє чоловічі статеві
гормони ,які впливають на розвиток вторинних статевих ознак.
Сім*явиносна протока-довжиною близько 40 см,має форму трубку,яка входить до складу
сім*яного канатика.Підходить до передміхурової залози залози ,де утворює розширення-
ампулу сім*явиносної протоки.
Сім*яні піхурці-парні органи,що розташовані латерально від сім*явиносних проток,між сечовим
міхуром і прямою кишкою.Довжина кожного піхурця -близько 5см.Нижній загострений його
кінець переходить у вузьку вивідну протоку,яка з*єднується з сім*явиносною протокою й
утворює сім*явипорскувальну протоку,що проходить через товщу передміхурової залози і
відкривається в передміхурову частину сечівника.
Передміхурова залоза-залозисто-м*язовий орган,який охоплює початковий відділ сечівника.

Білет №42
Жіночі статеві органи, розташування,
будова, функції.
До внутрішніх жіночих статевих органів належать яєчники, маткові труби (яйцеводи),
матка, піхва.
До зовнішніх – великі та малі соромітні губи, клітор, лобок, дівоча перетинка,
цибулина присінка.
Яєчник – парний орган довжиною близько 2,5 см. Знаходиться в порожнині малого
таза, на задній поверхні широкої зв’язки матки. Належить до залоз змішаної секреції,
яка виділяє гормони, що впливають на розвиток вторинних статевих ознак, та жіночі
статеві клітини – яйцеклітини. В яєчнику розрізняють верхній (трубний) кінець,
обернений до маткової труби, і нижній (матковий), який з’єднаний з маткою за допом.
власної зв’язки; дві поверхні – медіальну і латеральну; два краї – вільний (задній) і
брижовий (передній).
Яєчник лежить у порожнині очеревини, але очеревиною не покритий, він покритий
шаром зародкового епітелію. Під епітелієм розташована сполучнотканинна капсула,
яка має назву білкової оболонки. Під нею знаход. кіркова реч. яєчника, в якій відбув.
дозрівання жіночих статевих клітин і виробляються жіночі статеві гормони. Глибше
розташована мозкова речовина, яка побудована в основному із сполучної тканини.
Маткова труба має форму трубки довжиною близько 11-12 см і знаходиться в
порожнині малого таза. В трубі розрізняють маткову частину, перешийок (звужена
частина), за ним іде розширена частина – ампула, яка продовжується у лійку. Краї
лійки мають відростки – торочки, один торочок сягає яєчника. Маткова труба має два
отвори – матковий і черевний. Стінка її побудована із таких оболонок: серозної (труба
покрита очеревиною інтраперитонеально), м'язової (з поздовжніми і циркулярними
волокнами), слизової з миготливим епітелієм. Частина широкої зв’язки матки, яка
звисає з маткової труби, має назву брижі маткової труби.
Матка – непарний порожнистий орган грушоподібної форми, що знаходиться в
порожнині малого таза між сечовим міхуром спереду і прямою кишкою ззаду. У ній
розрізняють дно (верхня опукла частина), тіло і шийку (звужена нижня частина матки),
яка зовнішнім своїм кінцем входить в піхву. Крім цього, у матці є передня (міхурова) і
задня (кишкова) поверхні та два краї (лівий і правий). Правильне положення матки –
антеверзіо (дно матки назилене вперед), антефлексіо (тіло матки з шийкою утворює
кут, відкритий вперед). Очеревиною матка покрита мезоперитонеально. По краях
матки очеревина з передньої та задньої поверхонь переходить на бічні стінки таза і
утв. широкі зв’язки матки.
Стінка матки складається з таких шарів:
1) Периметрій – серозна оболонка (очеревина)
2) Міометрій – м’язова оболонка, що складається із двох поздовжніх і одного
циркулярного шару
3) Ендометрій – слизова оболонка з миготливим епітелієм
В тій ділянці, де матка переходить у шийку, лежить приматкова жирова клітковина –
параметрій. У ній проходять судини, нерви, зв’язки матки та сечоводи.
Порожнина матки має трикутну щілиноподібну форму. На основі трикутника
відкриваються маткові труби, а на його верхівці порожнина матки переходить у канал
шийки. Це місце переходу назив. перешийок чи внутрішнє вічко матки. Канал шийки
відкрив. в порожнину піхви отвором – зовн. вічком матки.
Піхва – непарний орган у вигляді трубки, довжиною близько 8 см, який розташований
в порожнині малого таза між сечівником спереду і прямою кишкою ззаду. Верхнім
своїм кінцем піхва охоплює шийку матки, а нижнім відкривається в присінок пізви.
Очеревиною піхва покрита лише у верхній частині. Частина піхви, що охоплює шийку
матки – склепіння піхви. Стінки піхви мають сполучнотканинний, м’язів і слизовий
шари.
До жіночої соромітної ділянки відносять лобкове підвищення, великі та малі
соромітні губи, присінок піхви.
Великі соромітні губи – це складки шкіри, які містять багату жиром сполучну тканину.
Щілиноподібний простір між ними – соромітня щілина.
Спереду від лобкового симфізу є підвищеня, яке утворене жировою клітковиною і має
назву лобкового підвищення.
Малі соромітні губи теж утворені двома поздовжніми складками шкіри і знаходяться в
щілині між великими губами. Простір, який знаходиться між малими губами, є
присінком піхви. В присінок відкрив.: сечівник, піхва, великі бартолінові залози.
Цибулина присінка – густе венозне сплетіння, яке подібне до кавернозної тканини і
являє собою парний орган, що розташов. з обох боків піхви і сечівника.
Клітор є аналогом печеристих тіл статевого члена, довжиною 3 см. У нього
розрізняють тіло, головку і ніжки, які прикріплюються до нижніх гілок лобкових кісток.
Клітор покритий шкірою, яка містить численні нервові закінчення.
Білет №43

Загальна характеристика залоз

внутрішньої секреції. Гормони.
Залозами внутрішньої секреції, або ендокринними, називаються такі залози, які не
мають вивідних проток і секрет (інкрет, гормон) яких надходить безпосередньо в кров
чи лімфу.
Процес синтезу і виділення у внутр. середовище фізіологічно активних речовин
ендокриннимим залозами називають внутр. секрецією, а ці речовини – гормонами.
До ендокринних залоз відносять: гіпофіз, епіфіз, прищитоподібні, щитоподібна,
загруднинна, надниркові залози. Підшлункова та статеві залози є змішаними.
Крім ендокринних залоз існують паракринні залози і клітини, які розміщенні в органах
(шлунок, сечівник, нирки) серед інших тканин і секретують тканинні гормони.
Всі ендокринні залози поділ. на 4 групи:
1. Аденогіпофіз і залежні від нього ендокринні залози (щитоподібна, яєчко, яєчники,
кірковий шар надниркових залоз)
2. Незалежні від аденогіпофіза (паращитоподібні, загрудинна, мозкова речовина
надниркових залоз, панкреатичні острівці підшлункової залози)
3. Нервового походження (гіпоталамус, кишкові та шлункові клітини)
4. Нейрогліального походження (епіфіз, нейрогіпофіз)
Залежно від походження із різних видів епітелію ендокринні органи поділяють
на 5 груп:
1. Залози ентодермального походження, які розвиваються із епітеліальної вистилки
глоткової кишки – так звана бранхіогенна група (щитоподібна та прищитоподібна
залоза)
2. Залози ентодермального походження – із епітелію кишкової трубки – ендокринна
частина підшлункової залози (панкреатичні острівці)
3. Залози мезодермального походження – інтерреланова система, кіркова речовина
надниркових залоз та інтерстиціальні клітини статевих залоз.
4. Залози ектодермального походження – похідні переднього відділу нервової трубки –
неврогенна група (гіпофіз та шишкоподібне тіло (епіфіз мозку)).
5. Залози ектодермального походження – похідні симпатичної частини вегетативної
нервової системи (мозкова речовина надниркових залоз та параганглії).
Гормони – це фізіологічно активні речовини, які синтезуються спеціалізованими
клітинами ендокринних залоз. Вони надходять безпосередньо в кров і проявляють
свою дію лише на складні клітинні структури – клітинні мембрани, ферментні системи.
За хімічною структурою розрізняють стероїдні гормони (кортикостероїди,
андрогени, естрогени), білкові (інсулін, глюкагон), похідні тирозину (тироксин,
норадреналін), похідні жирних кислот (простагландини).
Білет №44

Щитоподібна залоза. Прищитоподібні

залози. Топографія, будова.
Щитоподібна залоза (лат. glandula thyroidea) — непарний орган ендокринної
системи,знаходиться в передній ділянці шиї на рівніV-VII шийних хребців,попереду гортані та
трахеї. Маса залози у дорослої людини становить 30-40г. Ужінок вона дещо більша ніж у
чоловіків. Залоза складається з 2х часток-правої і лівої,які з*єднуються між собою
перешийком.Залоза вкрита фіброзною капсулою ,від якої йдуть відростки,що ділять її на
часточки.Часточки складаються з численних міхурців-фолікулів,порожнина яких заповнена
в*язкою масою-колоїдом,що містить гормони ,які складаються в основному з білків та
йодовмісних амінокислот. Щитоподібна залоза продукує йодовані гормони(тироксин і
трийодтиронін) та кальцитонін.Утворення тироксину і трийодтироніну відбувається за
умови,що в організм людини надходить достатня кількість йоду. Йодовані гормони
стимулюють ріст і розвиток організму,статеве дозрівання і підвищують рівень усіх обмінних
процесів в організмі:обмін білків,вуглеводів,жирів,вітамінів,водно-електролітний
обмін,основний обмін.Під впливом цих гормонів зменшуються запаси глікогену в
печінці,внаслідок чого збільшується цукор в крові. Кальцитонін регулює обмін кальцію:знижує
рівень кальцію у крові й активує функцію остеобластів,які сприяють утворення кісткової
тканини з одночасних пригніченням діяльності остеокластів,що руйнують кісткову тканину.
Прищитоподібні залози -парний орган ендокринної системи,розташовані на задніх поверхнях
часток щитоподібної залози.Розрізняють дві верхні та дві нижні прищитоподібні залози.Форма
їх округла або овальна,а загальна маса становить близько 0.9г.Кожна прищитоподібна залоза
вкрита фіброзною капсулою. Прищитоподібні залози виробляють паратгормон,який є
антагоністом кальцитоніну щитоподібної залози.Вони регулюють обмін кальцію в
організмі.Паратгормон сприяє вивільненню кальцію із кісткової тканини.Концентрація
паратгормону,залежить від рівня кальцію в крові:при його зниженні продукція паратгормону
збільшується,а при підвищенні-зменшується.

Білет №45

Шишкоподібне тіло[ред. | ред. код]

Шишкоподібне тіло (лат. gl. pinealis, епіфіз, пінеальна залоза, верхній мозковий
придаток) — залоза, що розташована у хребетних під покровом голови або в
глибині мозку.[2][3] Функціонує як залоза внутрішньої секреції у деяких тварин як
сприймаючий світло орган, активність якої залежить від освітленості (в деяких
видів хребетних обидві функції суміщені).
У людини це утворення формою нагадує соснову шишку, звідки і одержало свою
назву (piphysis — шишка, наріст).
Диригент ендокринної системи[ред. | ред. код]
Один з дослідників, Вальтер П'єрпаолі, називає епіфіз «диригентом» ендокринної
системи, оскільки на підставі своїх досліджень прийшов до висновку про те, що
активність гіпофізу і гіпоталамусу керується шишкоподібною залозою.

Положення, розміри, будова[ред. | ред. код]

Епіфіз відноситься до проміжного мозку і розташовується в неглибокій борозні між
верхніми горбиками середнього мозку і над таламусом. Розвивається
в ембріогенезі зі зведення (епіталамусу) задньої частини
(діенцефалона) переднього мозку
Маса залози у дорослої людини близько 0,2 г, довжина 8—15 мм, ширина 6—
10 мм, товщина 4—6 мм.
Зовні шишкоподібне тіло покрите м'якою сполучнотканинною оболонкою мозку, яка
містить безліч анастомозуючих (таких, що з'єднуються між собою) кровоносних
судин. Клітинними елементами є спеціалізовані
залозисті клітини — пінеоцити та гліальні клітки — гліоцити.

Пінеальна і парапінеальна залози[ред. | ред. код]

У нижчих хребетних, наприклад у міног, можуть розвиватися дві аналогічні
структури. Одна, розташована з правої сторони мозку, носить назву пінеальної, а
друга, з лівої сторони, парапінеальної залози. Пінеальна залоза присутня у всіх
хребетних, за виключенням крокодилів і деяких ссавців, наприклад мурахоїдів і
броненосців. Парапінеальна залоза у вигляді зрілої структури є лише у окремих
груп хребетних, таких, як міноги, ящірки і жаби.

Функція[ред. | ред. код]
Основною функцією епіфізу є регуляція циркадних (добових) біологічних ритмів,
ендокринних функцій, метаболізму, пристосування організму до змінних умов
освітленості.
Риби[ред. | ред. код]
Там, де пінеальна і парапінеальна залози функціонують як орган, що сприймає
світло, вони здатні розрізняти лише різний ступінь освітленості, а не зорові образи:
вони можуть визначати деякі форми поведінки, наприклад вертикальну міграцію
глибоководних риб залежно від зміни дня і ночі.
Амфібії[ред. | ред. код]
У земноводних пінеальна залоза виконує секреторну функцію: вона виробляє
гормон мелатонін, який освітлює шкіру цих тварин, зменшуючи займану пігментом
площу в меланофорах (пігментних клітках).
Птахи і ссавці[ред. | ред. код]
Мелатонін виявлений також у птахів і ссавців; вважається, що у них він звичайно
надає гальмівний ефект, зокрема знижує секрецію гормонів гіпофізу. У перелітних
птахів епіфіз виконує роль навігаційних приладів при перельотах
Гормони епіфізу[ред. | ред. код]
Епіфіз виробляє в першу чергу серотонін і мелатонін, а також норадреналін,
гістамін. Пінеалоцити в світлий час доби виділяють серотонін, а в темний ці ж
клітини починають синтезувати інше похідне триптофану. Ця речовина в 1958 році
була ідентифіковано як гормон епіфізу — мелатонін. Припускають, що
шишкоподібна залоза виділяє і інші гормони. Інформація до органу про ступінь
зовнішнього освітлення поступає від сітківки по симпатичних волокнах.
Мелатонін визначає ритмічність гонадотропних ефектів, зокрема тривалість
менструального циклу у жінок. Цей гормон спочатку був виділений з
шишкоподібних залоз великої рогатої худоби, і, як з'ясувалося робить гальмуючий
вплив на функцію статевих залоз, точніше стримує соматотропін.
Після видалення епіфізу у курчат наступає передчасне статеве дозрівання. Той
самий ефект виникає і в результаті пухлини епіфізу.
У ссавців видалення шишкоподібного тіла викликає збільшення маси тіла; у
самців — гіпертрофію сім'яників і посилення сперматогенезу, а у самиць —
подовження періоду життя жовтих тіл яєчника і збільшення матки.
Надлишок світла гальмує перетворення серотоніна в мелатонін. У темряві,
навпаки, посилюється синтез мелатоніну.
Цим пояснюють підвищення статевої активності тварин і птахів весною і влітку,
коли в результаті збільшення тривалості дня, секреція епіфізу пригнічується.
Враховуючи, що епіфіз регулює цілий ряд важливих реакцій організму, а в зв'язку
із зміною освітленості ця регуляція циклічна, можна рахувати його регулятором
«біологічного годинника» в організмі.
Гормони епіфізу пригнічують біоелектричну активність мозку і нервово-психічну
діяльність, надаючи снодійний і заспокійливий ефект.
Мелатонін[ред. | ред. код]
Максимальна кількість мелатоніну виробляється вночі, пік активності припадає
приблизно на 2 годину ночі, а вже до 9 години ранку його вміст в крові падає до
мінімальних значень.
Експериментально встановлено, що мелатонін при прийомі всередину надає
снодійну дію не порушуючи фази сну, відмічений гіпотензивний ефект,
нормалізація імунних реакцій організму і нейтралізація дії гормонів стресу на
тканині.
Мелатонін виявився могутнім природним антиоксидантом і може
використовуватися для профілактики онкологічних захворювань. У літературі є
дані про ефективність його при бронхіальній астмі, глаукомі, катаракті, як
нешкідливий контрацептив.
Секреторна активність[ред. | ред. код]
По рівню секреторної активності виділяють три періоди.
Максимальна секреція мелатоніну відмічена в дитячому віці. У 11—14 років
зниження продукції мелатоніна епіфізом «запускає» гормональні механізми
статевого дозрівання. І ще одне значуще зниження активності залози збігається за
часом з настанням менопаузи.
При цукровому діабеті, при депресіях і онкологічних захворюваннях понижений
синтез мелатоніну, або порушений нормальний ритм його секреції. Прийом
гормону при цих захворюваннях приводив до позитивних результатів.
Крім цього досліджувалася дія чинників зовнішнього середовища на рівень
секреції ендогенного мелатоніна. Виявили, що синтез мелатоніну припиняється
при яскравому освітленні. Це відкриття послужило поштовхом до відродженню
фототерапії. І тепер світлолікування на Заході широке застосовується
хронобіологами для лікування десинхронозів.
Виявилось, що скорочення харчового раціону експериментальним тваринам на
60 % приводить до збільшення тривалості життя в 1.5 раз. І у людини
низькокалорійна дієта уповільнює процеси старіння, знижує вірогідність розвитку
всіх захворювань від яких найчастіше вмирають люди в розвинених країнах (рак,
хвороби серця інсульти, атеросклероз, діабет). При цьому спеціальними
дослідженнями встановлено, що на обмеження раціону реагує саме епіфіз,
підвищуючи секрецію мелатоніна. Тривалість життя пов'язана із загальною
кількістю гормону, що синтезується вночі. А робота ендокринної системи в цілому
дуже чуйно програмується в дитинстві, залежно від культури харчування.
З'ясовано також, що нормалізації порушеного ритму секреції мелатоніна добре
допомагають дозована гіпоксія і фізичні навантаження.
Можливо, що саме епіфіз здатний уловлювати зміну електромагнітного фону. На
це припущення наштовхує ряд фактів:

 Для перелітних птахів епіфіз є навігаційним приладом.

 При дії на організм людини електромагнітним полем тих, що працюють
побутових і промислових електроприладів достовірно пригноблюється
протипухлинний ефект мелатоніну.
 Кореляція нічного піку секреції мелатоніна з нічними імпульсами магнітного
поля Землі, близько 2 годин ночі.
 Позитивні результати при лікуванні різних захворювань локальним
дозованим опромінюванням проміжного мозку рентгенівськими променями.

Епіфізарний пісок[ред. | ред. код]

Піщинки за розміром бувають від 5 мкм до 2 мм, часто по формі нагадують тутову
ягоду, тобто мають фестончасті краї. Складаються з органічної основи — колоїду,
який вважається секретом пінеалоцитів, просоченого солями кальцію і магнію,
переважно фосфатами. Методом рентгенокристалографічного аналізу було
показано, що солі кальцію на дифрактограмах епіфізу аналогічні кристалам
гидроксиапатита. Мозкові піщинки в поляризованому світлі виявляють подвійне
променезаломлення з утворенням «мальтійського» хреста. Оптична анізотропія
указує що кристали сольових відкладень епіфізу не є кристалами кубічної сингонії.
Завдяки наявності фосфорнокислого кальцію, піщинки первинно флуоресціюють в
ультрафіолетових променях, як і крапельки колоїду, блакитно-білим свіченням.
Подібну ж, блакитну флуоресценцію дають міелинові оболонки нервових
стовбурів. Звичайно відкладення солей мають характер кілець-кульок, що
чергуються з шарами органічної речовини. Більшого про «мозкове піску» ученим
з'ясувати поки не вдалося.

Білет №46
 Підшлункова залоза[ред. | ред. код]
Підшлунко́ва за́лоза — це залоза внутрішньої та зовнішньої секреції,
розташована позаду шлунка, складається з частини (головки), тіла і хвоста.
Це залоза змішаної секреції, що виробляє як травний сік (екзокринна
функція), так і гормони (ендокринна функція).[2][3]

Анатомія[ред. | ред. код]
Підшлункова залоза розташована в заочеревинному просторі.

Фізіологія[ред. | ред. код]
Містить острівці ендокринної тканини, які секретують
гормон інсулін, глюкагон, соматостатин. Панкреатичний поліпептид, ліпокаїн
і ін. Вона секретує ферменти, потрібні для процесу травлення. Протягом
доби вона виробляє понад 800 мл панкреатичного соку.
Підвищення секреції інсуліну веде до збільшення поглинання глюкози
клітинами тканин і відкладання в печінці та м'язах глікогену, зниженню
концентрацію глюкози в крові.
Підшлункова залоза також виробляє гормон глюкагон. Він діє
протилежно інсуліну — сприяє розчепленню глікогену до глюкози.
Підшлункова залоза відкриває свою протоку у фатерів сосок, що
розташований в дванадцятипалій кишці.

Білет №47

Надниркові залози, топографія, будова.

Надниркова залоза (gl. suprarenalis) — парна залоза. Розташована в заочеревинному просторі
безпосередньо на верхньому кінці нирки. Своєю формою нагадує тригранну піраміду,
обернену верхівкою до діафрагми, а основою до нирки. її розміри в дорослої людини: висота 3
—6 см, поперечник основи близько 3 і ширина близько 4 — 6 см; маса 20 г. На передній
поверхні залози є ворота — місце входу та виходу судин і нервів. Залоза вкрита волокнистою
капсулою, яка є частиною ниркової фасції. Відростки капсули проникають в неї через ворота й
утворюють строму. На поперечному розрізі надниркова залоза складається із кори (cortex) і
мозку (medulla). Функція. Надниркові залози відіграють дуже важливу роль в організмі. Мозок
виділяє гормони (адреналін та ін.), які стимулюють функцію симпатичної частини автономної
нервової системи, звужують кровоносні судини, активізують процес розщеплення глікогену в
печінці тощо. Гормони, які виділяє кора (кортикостероїди), регулюють водно-електролітний,
ліпоїдний обмін і впливають на функцію статевих залоз. Вироблення кортикостероїдних
гормонів тісно взаємозв'язане з функціями гіпофіза і гіпоталамуса. В ембріогенезі кожна
надниркова залоза закладається у вигляді двох зачатків: кора розвивається із мезодерми між
первинними нирками (інтеррендльний орган); мозок — із симпатичних елементів
(ектодермального походження), що мігрують із гангліозної пластинки та інтенсивно
забарвлюються солями хромової кислоти (хромафінний орган). У нижніх хребетних і деяких
ссавців (кріль) ці частини надниркової залози існують окремо. Кровопостачання: гілки нижньої
діафрагмальної та ниркової артерій і черевної частини аорти; венозна кров відтікає по
однойменних венах. Іннервація: гілки блукаючого та великого нутряного нервів.

Білет №48

Тимус[ред. | ред. код]
Ти́мус або загрудни́нна за́лоза (лат. thymus) — належить до центральних залоз
імунного захисту, кровотворення, в якому відбувається диференціація Т-
лімфоцитів, що потрапляють сюди з током крові з кісткового мозку. Тут
виробляються регуляторні пептиди (тимозин, тимулін, тимопоетин), що
забезпечують розмноження та дозрівання Т-лімфоцитів у центральних і
периферійних органах кровотворення, а також низку біологічних активних речовин:
інсуліноподібний фактор, що зменшує рівень глюкози в крові,
кальцитоніноподібний фактор, що знижує рівень кальцію в крові, та фактор росту,
що забезпечує ріст тіла.

Топографія і будова[ред. | ред. код]

Топографічне розташування тимуса.

Розташований тимус у передній частині верхнього середостіння, позаду
ручки груднини і верхньої частини її тіла, у проміжку між правою і лівою
середостінними частинами пристінкової плеври. Місце розташування залози
збігається з проекцією на передню стінку грудної клітки верхнього
міжплеврального поля. Її утворюють дві асиметричні й дещо видовжені частки —
права й ліва, які посередині зрослися між собою. Кожна з часток загруднинної
залози має конусоподібну форму. Верхівки обох часток розташовані в межах
передньої ділянки шиї, позаду груднинно-під'язикового і груднинно-щитоподібного
м'язів. Позаду залози розташовані верхня частина серця, дуга аорти з великими
судинами, що відгалужуються від неї, ліва плечо-головна і верхня порожниста
вени.
Зовні тимус вкритий сполучнотканинною капсулою, від якої всередину органа
відходять перегородки, що поділяють орган на часточки. Часточка є структурною і
функціональною одиницею тимуса. Основа часточки утворена каркасом з клітин
зірчастої форми — епітеліоретикулоцитів, які лежать на базальній мембрані,
контактують відростками й утворюють сітчасту структуру. Проміжки між
епітеліоретикулоцитами заповнені переважно Т-лімфоцитами, меншою мірою —
макрофагами. Існує три типи епітеліоретикулярних клітин:

 секреторні, які синтезують регулюючі пептиди та біологічно-активні

речовини
 «клітини-няньки», які оточують активно проліферуючі Т-лімфобласти
 периваскулярні клітини, які присутні лише в кірковій речовині та входять до
складу гематотимусного бар'єру.

У часточці тимуса розрізняють:

 центральну ділянку, яка на гістологічних препаратах забарвлена світліше —

мозкова речовина
 периферійну ділянку, яка на гістологічних препаратах забарвлена
темніше — кіркову речовину

Кіркова речовина[ред. | ред. код]

Гістологічний мікрофотознімок нормальної тканини тимуса

Містить компактно розташовані малі та середні лімфоцити в оточенні макрофагів з
їх різновидом — дендритні клітини. Під капсулою розташовані Т-лімфобласти, що
переходять у кіркову речовину тимуса з червоного кісткового мозку. Під впливом
тимуліну, гемопоетину та тимозину, які виробляють секреторні
епітеліоретикулоцити, відбувається розмноження і диференціація Т-лімфобластів,
а також фагоцитоз частини новоутворених Т-лімфоцитів. Відібрані
(нефагоцитовані) Т-лімфоцити мігрують у мозкову речовину, звідки током крові
можуть надходити до периферійних органів лімфопоезу, де проходить їх
подальша проліферація та диференціація. Лімфоцити кіркової речовини тимуса
відмежовані від крові гематотимусним бар'єром, який запобігає доступу
надлишкової кількості антигенів із судинного русла до лімфоцитів кіркової
речовини. Він утворений ендотеліальними клітинами кровоносних капілярів з
базальною мембраною та суцільним пластом епітеліоретикулоцитів, які
обмежують перикапілярний простір і лежать на базальній мембрані.
Гематотимусний бар'єр непроникливий для тих лімфоцитів, які мають
циторецептори до власних антигенів організму, що запобігає розвитку аутоімунних
реакцій.
Мозкова речовина[ред. | ред. код]

Утворена невеликою кількістю малих, середніх і великих Т-лімфоцитів і Т-

лімфобластів, які оточені епітеліоретикулоцитами та макрофагами. Т-лімфоцити
мозкової речовини можуть виходити у периферійній кровообіг і повертатися назад
в тимус. У середній частині мозкової речовини розташовані тільця Гассаля —
концентричні нашарування епітеліальних ретикулоцитів, що є характерною
морфологічною ознакою тимуса. На гістологічних препаратах тільця забарвлені
оксифільно. Кількість тілець Гассаля у людини зростає до періоду статевого
дозрівання, потім їх кількість зменшується. Функція тілець остаточно не
встановлена.

Розвиток[ред. | ред. код]
Тимус формується у людини на п'ятому тижні ембріогенезу з епітелію 3-4 пар
зябрових кишень. Часточки утворюються на третьому місяці, і в них у цей період
розвитку можна помітити кіркову і мозкову речовини та тільця тимуса. Найбільшої
маси в 37,5 г тимус досягає в ранньому дитячому віці та до періоду статевого
дозрівання. У віці понад 16 років маса залози поступово зменшується. Вікова
інволюція проявляється поступовою заміною паренхіми жировою, пухкою
сполучною тканиною, також зменшенням кількості лімфоцитів, особливо в кірковій
речовині та збільшенням кількості тілець Гассаля в мозковій речовині. У віці 50-90
років маса органа становить 13,4 г. Навіть у старечому віці лімфоїдна тканина
загруднинної залози повністю не зникає, залишаючись у формі острівців, оточених
жировою тканиною. Ці процеси перебувають під контролем пучкової зони кори
наднирникових залоз — глюкокортикостероїдами.

Хвороби і патології[ред. | ред. код]

Відсутність інволюції тимуса — це прояв тяжкої патології, яку називають тиміко-
лімфатичним статусом. Її супроводжує дефіцит глюкокортикостероїдів кори
надниркових залоз; цей дефіцит проявляється зниженням опірності організму до
інфекцій та інтоксикацій, особливо збільшується ризик виникнення злоякісних
новоутворень. Під впливом несприятливих умов — травм, голоду, інтоксикацій,
інфекцій — в організмі людини має місце акцидентальна інволюція тимуса. При
стрес-реакції має місце викид Т-лімфоцитів у кров, набряк епітеліальних
ретикулоцитів і масова загибель лімфоцитів, особливо кіркової речовини. Через це
зникає різниця між кірковою і мозковою речовинами. Ця реакція тимуса є
морфологічним проявом захисних реакцій організму.

Кровопостачання[ред. | ред. код]
Кровопостачання тимуса здійснюють відгалуження внутрішньої грудної артерії,
вони є відгалуженнями плечо-головного стовбура. Вени тимуса впадають у
внутрішні грудні і плечо-головні вени.

Іннервація[ред. | ред. код]
Забезпечена гілками блукаючого нерва і відгалуженням шийно-грудного і першого
шийного вузлів симпатичного стовбура.

Гормони тимуса[ред. | ред. код]

Залоза утворює кілька гормонів:

 тимозин
 гомеостатичний тимусний гормон
 тимопоетин І
 тимопоетин ІІ
 тимусний гуморальний фактор

Усі вони є поліпептидами і відіграють велику роль в розвитку захисних

імунологічних реакцій організму, стимулюючи утворення антитіл.

Білет №49

Кровообіг[ред. | ред. код]
Кровоо́біг — процес постійної циркуляції крові в організмі, що забезпечує
його життєдіяльність. Кровоносну систему організму іноді об'єднують
із лімфатичною системою в серцево-судинну систему.
Кров приводиться в рух скороченнями серця і обертається судинами. Вона
забезпечує тканини організму киснем, поживними речовинами, гормонами і
постачає продукти обміну речовин до органів їх виділення. Збагачення
крові киснем відбувається в легенях, а насичення поживними речовинами —
в органах травлення. У печінці та нирках відбувається нейтралізація й
виведення продуктів метаболізму. Кровообіг регулюється гормонами
та нервовою системою. Розрізняють мале (крізь легені) і велике (крізь
органи і тканини) кола кровообігу.[1]
Кровообіг — важливий чинник життєдіяльності організму людини і тварин.
Кров може виконувати свої різноманітні функції тільки знаходячись в
постійному русі.
Кровоносна система людини і багатьох тварин складається з серця і судин,
якими кров рухається до тканин і органів, а потім повертається до серця.
Великі судини, якими кров рухається до органів і тканин,
називаються артеріями. Артерії розгалужуються на менші
артерії — артеріоли, і, нарешті, на капіляри. Судинами, які звуться венами,
кров повертається до серця.
Кровоносна система людини та інших хребетних належить до закритого
типу — кров за нормальних умов не покидає організм. Деякі
види безхребетних мають відкриту кровоносну систему.
Рух крові забезпечує різниця кров'яного тиску в різних судинах.

Історія дослідження[ред. | ред. код]

Ще античні дослідники припускали, що в живих організмах всі органи
функціонально пов'язані і впливають один на одного. Висловлювалися різні
припущення. Гіппократ — «батько медицини», і Арістотель —
найвизначніший із грецьких мислителів, що жили майже 2500 років тому,
цікавилися питаннями кровообігу і вивчали його. Проте античні уявлення
були недосконалі, а в багатьох випадках помилкові. Венозні і артеріальні
кровоносні судини вони уявляли як дві самостійні системи, не сполучені між
собою. Вважалося, що кров рухається тільки венами, в артеріях натомість,
знаходиться повітря. Це обґрунтовували тим, що під час
розтину трупів людей і тварин у венах кров була, а артерії були порожні, без
крові.
Це переконання було спростоване завдяки працям римського дослідника
і лікаря Клавдія Галена (130–200). Він дослідно довів, що кров рухається
серцем і артеріями, як і венами.
Після Галена аж до XVII століття вважали, що кров з правого
передсердя потрапляє в ліве якимсь чином крізь перегородку.
У 1628 році англійський фізіолог, анатом і лікар Вільям
Гарвей (1578 — 1657) оприлюднив свою працю «Анатомічне дослідження
про рух серця і крові у тварин», в якому вперше в
історії медицини експериментально показав, що кров рухається
від шлуночків серця артеріями і повертається до передсердя венами. Поза
сумнівом, обставиною, яка більше за інших спонукала Вільяма Гарвея до
усвідомлення того, що кров обертається, виявилася наявність у
венах клапанів, функціонування яких свідчить про
пасивний гідродинамічний процес. Він зрозумів, що це могло б мати сенс
тільки в тому разі, якщо кров у венах тече до серця, а не від нього, як
припустив Гален і як вважала європейська медицина до часів Гарвея.
Гарвей був також першим, хто кількісно оцінив серцевий викид у людини, і
переважно завдяки цьому, незважаючи на величезну недооцінку
(1020,6 г/хв, тобто близько 1 л/хв замість 5 л/хв), скептики переконалися, що
артеріальна кров не може безперервно створюватися в печінці, а, отже,
вона повинна циркулювати. Таким чином, ним була побудована сучасна
схема кровообігу людини й інших ссавців, що містить два кола.
Невиясненим залишалося питання про те, як кров потрапляє з артерій у
вени.
Саме в рік оприлюднення революційної праці Гарвея (1628)
народився Марчело Мальпігі, який за 50 років опісля, відкрив капіляри —
ланку кровоносних судин, яка сполучає артерії і вени, — і таким чином
завершив опис замкнутої судинної системи.
Найперші кількісні вимірювання механічних явищ в кровообігу були
зроблені Стівеном Хейлзом (1677 — 1761), який виміряв артеріальний і
венозний кров'яний тиск, об'єм окремих камер серця і швидкість витікання
крові з декількох вен і артерій, продемонструвавши таким чином, що велика
частина опору перебігу крові припадає на область мікроциркуляції. Він
вважав, що внаслідок пружності артерій перебіг крові у венах залишається
більш-менш сталим, а не пульсує, як в артеріях.
Пізніше, в XVIII і XIX століттях низка відомих гідромеханіків зацікавилися
питаннями циркуляції крові і зробили істотний внесок у розуміння цього
процесу. Серед них були Леонард Ейлер, Даніель Бернуллі (який був
насправді професором анатомії) і Жан Луї Марі Пуазейль (також лікар; його
приклад особливо показує, як спроба розв'язати часткове прикладне
завдання може привести до розвитку фундаментальної науки). Одним з
найвизначніших учених-універсалів був Томас Юнг (1773 — 1829), також
лікар, чиї дослідження з оптики, призвели до встановлення хвильової теорії
світла і розуміння сприйняття кольору. Інша важлива область досліджень
Юнга стосується природи пружності, зокрема властивостей і функції
пружних артерій; його теорія розповсюдження хвиль в пружних трубках досі
вважається фундаментальним коректним описом пульсового тиску в
артеріях. Саме у його лекції з цього питання в Королівському
товаристві в Лондоні міститься явна заява, що «питання про те, яким чином
і в якому ступені циркуляція крові залежить від м'язових і пружних сил серця
і артерій в припущенні, що природа цих сил відома, повинен стати просто
питанням найдосконаліших розділів теоретичної гідравліки».
Схема кровообігу Гарвея була розширена при створенні в XX
столітті схеми гемодинаміки Аринчиним Н. І. Виявилось, що
скелетний м'яз щодо кровообігу не лише протічна судинна система і
споживач крові, «утриманець» серця, але і орган, який,
самозабезпечуючись, є могутнім насосом — периферійним «серцем». За
тиском крові, що розвивається м'язом, він не лише не поступається, але
навіть перевищує тиск, підтримуваний центральним серцем, і служить
ефективним його помічником. Через те, що скелетних м'язів дуже багато,
понад 1000, їхня роль у просуванні крові у здорової і хворої людини, поза
сумнівом, велика.

Кола кровообігу людини[ред. | ред. код]

Рух крові крізь серце. Мале коло кровообігу проходить крізь праве передсердя, правий шлуночок,
легеневу артерію, судини легень, легеневі вени. Велике коло проходить крізь ліві передсердя і
шлуночок, аорту, судини органів, верхню і нижню порожнисті вени. Напрямок руху крові
забезпечується клапанами серця.

Кровообіг відбувається двома основними шляхами, званими

колами: малим і великим колами кровообігу.
Малим колом кров циркулює крізь легені. Рух крові цим колом починається
зі скорочення правого передсердя, після чого кров надходить у правий
шлуночок серця, скорочення якого штовхає кров в легеневий стовбур.
Циркуляція крові в цьому напрямку регулюється передсердно-шлуночковою
перегородкою і двома клапанами: тристулковим (між правим передсердям і
правим шлуночком), що запобігає поверненню крові до передсердя,
і клапаном легеневої артерії, що запобігає поверненню крові з легеневого
стовбура в правий шлуночок. Легеневий стовбур розгалужується до
мережі легеневих капілярів, де кров насичується киснем шляхом вентиляції
легень. Потім кров крізь легеневі вени повертається з легенів у ліве
передсердя.
Велике коло кровообігу постачає насичену киснем кров до органів та
тканин. Ліве передсердя скорочується одночасно з правим і штовхає кров
в лівий шлуночок. З лівого шлуночка кров надходить до
аорти. Аорта розгалужується на артерії і артеріоли, а також доповнена,
двостулковим (мітральним) клапаном і клапаном аорти.
Таким чином, кров рухається великим колом кровообігу від лівого шлуночка
до правого передсердя, а потім малим колом кровообігу від правого
шлуночка до лівого передсердя.
Також існують ще два кола кровообігу:
Серцеве коло кровообігу — Це коло кровообігу починається від аорти
двома коронарними серцевими артеріями, якими кров надходить у всі шари
і частини серця, а потім збирається по дрібних венах у венозний вінцевий
синус і закінчується венами серця, що впадають у праве передсердя.
Плацентарне — Відбувається по замкнутій системі, ізольованій від
кровоносної системи матері. Плацентарне коло кровообігу починається від
плаценти, яка є провізорним (тимчасовим) органом, через котрий плід
отримує від матері кисень, поживні речовини, воду, електроліти, вітаміни,
антитіла і віддає вуглекислий газ і шлаки.

Механізм кровообігу[ред. | ред. код]

Це твердження повністю справедливо для артерій і
артеріол, капілярів та вен в капілярах і венах з'являються допоміжні
механізми, про які нижче. Рух артеріальної крові шлуночками відбувається
до ізофігмічної точки капілярів, де відбувається викид води і солей в
інтерстиціальну рідину і розвантаження артеріального тиску до тиску в
інтерстіціальній рідині, величина якого близько 25 мм рт. ст.. Далі
відбувається реабсорбція (зворотне всмоктування) води, солей і продуктів
життєдіяльності клітин з інтерстіціальної рідини в посткапіляри під дією
всмоктувальної сили передсердь (рідинний вакуум — переміщення
атріовентрикулярних перегородок, АВП донизу) і далі — самопливом під
дією сил гравітації до передсердь. Переміщення АВП вгору призводить до
систоли передсердь і одночасно до діастоли шлуночків. Відмінність тисків
створюється ритмічною роботою передсердь і шлуночків серця, що
перекачує кров з вен в артерії.

Серцевий цикл[ред. | ред. код]

Докладніше: Серцевий цикл
Схема кровообігу

Права половина серця і ліва, працюють узгоджено. Для зручності

викладу тут буде розглянута робота лівої половини серця. Серцевий
цикл поділяється на загальну діастолу (розслаблення), систолу
(скорочення) передсердь, систолу шлуночків. Під час загальної діастоли
тиск в порожнинах серця близький до нуля, в аорті повільно знижується з
систолічного до діастолічного, в нормі у людини дорівнюють відповідно
120 і 80 мм рт. ст. Оскільки тиск в аорті вищий, ніж в шлуночку,
аортальний клапан закритий. Тиск у великих венах
(центральний венозний тиск, ЦВТ) становить 2...3 мм рт.ст., тобто трохи
вищий, ніж в порожнинах серця, таким чином кров надходить у
передсердя і, транзитом, в

Кровообіг в порожнинах серця

шлуночки. Передсердно-шлуночкові клапани в цей час відкриті. Під час

систоли передсердь циркулярні м'язи передсердь перетискають вхід з
вен в передсердя, що перешкоджає зворотному потоку крові, тиск у
передсердях підвищується до 8...10 мм рт.ст., і кров переміщується в
шлуночки. Під час наступної систоли шлуночків тиск в них стає вищим від
тиску в передсердях (які починають розслаблятися), що призводить до
закриття передсердно-шлуночкових клапанів. Зовнішнім проявом цієї
події є I тон серця. Потім тиск у шлуночку перевищує аортальний,
внаслідок чого відкривається клапан аорти і починається витіснення
крові з шлуночка в артеріальну систему. Розслаблене передсердя в цей
час заповнюється кров'ю. Фізіологічне значення передсердь головним
чином полягає в ролі проміжного резервуара для крові, що надходить з
венозної системи під час систоли шлуночків. На початку загальної
діастоли, тиск у шлуночку падає нижче від аортального (закриття
аортального клапана, II тон), потім нижче від тиску в передсердях і венах
(відкриття передсердно-шлуночкових клапанів), шлуночки знову
починають заповнюватися кров'ю. Об'єм крові, що викидається
шлуночком серця за кожну систолу становить 60...80 мл. Ця величина
зветься ударним об'ємом. Тривалість серцевого циклу — 0,8...1 с, що дає
частоту серцевих скорочень (ЧСС) 60...70 за хвилину. Звідси хвилинний
об'єм кровотоку, як неважко підрахувати, 3...4 л за хвилину (хвилинний
об'єм серця, ХОС).
Артеріальна система[ред. | ред. код]
Докладніше: Артерія
Артерії, які майже не містять гладких м'язів, але мають потужну
еластичну оболонку, виконують головним чином «буферну» роль,
згладжуючи перепади тиску між систолою і діастолою. Стінки артерій
пружно розтяжні, що дозволяє їм прийняти додаткову кількість крові,
що «вкидається» серцем під час систоли, і лише помірно, на
50...60 мм рт.ст., підняти тиск. Під час діастоли, коли серце нічого не
перекачує, саме пружне розтягнення артеріальних стінок підтримує
тиск, не даючи йому впасти до нуля, і тим самим забезпечує
безперервність кровотоку. Якраз, розтягування стінки судини,
сприймається як удар пульсу. Артеріоли мають розвинену гладку
м'язову тканину[2], завдяки якій здатні активно змінювати власний
просвіт і, таким чином, керувати опором кровотоку. Отже на артеріоли
доводиться найбільше падіння тиску, і саме вони визначають
співвідношення об'єму кровотоку та артеріального тиску. Відповідно,
артеріоли називають резистивними судинами.

Капіляри[ред. | ред. код]
Докладніше: Капіляр (біологія)
Капіляри характеризуються тим, що їх судинна стінка
представлена одним шаром клітин, так що вони високопроникні
для всіх розчинених у плазмі крові низькомолекулярних речовин.
Тут відбувається обмін речовин між тканинною рідиною і плазмою
крові. Під час проходження крові крізь капіляри, плазма крові 40
разів повністю оновлюється з інтерстиціальної (тканинної) рідини;
обсяг тільки дифузії через загальну обмінну поверхню капілярів
організму становить близько 60 л/хв або приблизно 85 000 л/добу;
тиск на початку артеріальної частини капіляра 37,5 мм рт. ст.;
ефективний тиск становить близько (37,5 – 28) = 9,5 мм рт. ст.;
тиск в кінці венозної частини капіляра, спрямований назовні
капіляра, становить 20 мм рт. ст.; ефективний реабсорбційний тиск
— близько (20 – 28) = – 8 мм рт. ст.

Венозна система[ред. | ред. код]

Докладніше: Вена
Від органів, кров повертається крізь посткапіляри у венули і
вени в праве передсердя, верхньою та нижньою порожнистими
венами, а також по коронарних венах (венах, що повертають
кров від серцевого м'яза). Венозне повернення здійснюється за
кількома механізмами. По-перше, базовий механізм — завдяки
перепаду тисків у кінці венозної частини капіляра, спрямований
назовні капіляра близько 20 мм рт. ст., в ТЖ — 28 мм рт. ст.) і
передсердь (близько 0), ефективний реабсорбційний тиск
близько (20 – 28) = – 8 мм рт. ст. [3] По-друге, для вен скелетних
м'язів важливо, що під час скорочення м'яза тиск «ззовні»
перевищує тиск у вені, так що кров «вичавлюється» з вен
скороченням м'язів. Присутність же венозних клапанів визначає
напрямок руху крові при цьому — від артеріального кінця до
венозного. Цей механізм особливо важливий для вен нижніх
кінцівок, оскільки тут кров венами піднімається,
долаючи гравітацію. По-третє, присмоктувальна роль грудної
клітки. Під час вдиху тиск у грудній клітці зменшується
нижче атмосферного (який ми приймаємо за нуль), що
забезпечує додатковий механізм повернення крові. Величина
просвіту вен, а відповідно і їх обсяг, значно перевищують
подібні показники артерій. Крім того, гладкі м'язи вен
забезпечують зміну їх обсягу в досить широких межах,
пристосовуючи їх ємність до мінливої кількості крові яка
обертається. Тому, з точки зору фізіологічної ролі, вени можна
визначити як «ємнісні судини».

Визначення показників роботи

серця[ред. | ред. код]
Ударний об'єм серця — обсяг, який лівий шлуночок викидає в
аорту (а правий — в легеневий стовбур) за одне скорочення. У
людини дорівнює 50...70 мл. Хвилинний об'єм

Метод магнітно-резонансної томографії серцево-судинної

системи: ангіографія (схематичний показ)

кровотоку (Vminute) — обсяг крові, що проходить крізь

поперечний переріз аорти (і легеневого стовбура) за хвилину. У
дорослої людини хвилинний об'єм приблизно дорівнює 5...7
літрів. Частота серцевих скорочень (Freq) — число скорочень
серця на хвилину. Артеріальний тиск — тиск крові в
артеріях. Систолічний тиск — найвищий тиск під час серцевого
циклу, що досягається до кінця систоли. Діастолічний тиск —
найнижчий тиск під час серцевого циклу, досягається в кінці
діастоли шлуночків. Пульсовий тиск — різниця між систолічним
і діастолічним. Середній артеріальний тиск (Pmean) найпростіше
визначити у вигляді формули. Отже, якщо артеріальний тиск під
час серцевого циклу є функцією від часу, то (2) де tbegin і tend —
час початку і кінця серцевого циклу, відповідно. Фізіологічний
сенс цієї величини: це такий еквівалентний тиск, що, якби він
був постійним, хвилинний об'єм кровотоку не відрізнявся би від
спостережуваного в дійсності. Загальний периферичний опір —
супротив, який судинна система надає кровотоку. Прямо, він
виміряним бути не може, але може бути обчисленим, виходячи
з хвилинного об'єму і середнього артеріального тиску. (3)
Хвилинний обсяг кровотоку дорівнює відношенню середнього
артеріального тиску до периферичного опору. Це твердження є
одним з центральних законів гемодинаміки. Опір однієї судини з
цупкими стінками визначається законом Пуазейля: (4) де η —
в'язкість рідини, R — радіус і L — довжина судини. Для
послідовно з'єднаних судин, опір складається: (5). Термін
послідовний опір, може застосовуватися щодо наявних
кровоносних судин у певному біологічному органі. Кожен орган
забезпечений великою артерією, меншими
артеріями, артеріолами, капілярами та венами, розташованими
послідовно. Загальний опір кровотоку, є сумою окремих опорів,
виражену наступним рівнянням: Rзагал = Raртерії + Raртеріоли
+ Rкапілярів. Найбільшу частку опору у цьому переліку,
становлять артеріоли. Для паралельних судин, складаються
провідності: (6). Кожен орган забезпечений артерією, яка
відгалужується від аорти. Загальний опір цієї паралельної
системи, виражається наступним рівнянням: 1 / Rзагал = 1 / Rн
+ 1 / Rп + ... 1 / Rі, де: Rн, Rп і Rі — опір ниркової, печінкової та
інших артерій відповідно. Спільний опір менше, ніж опір будь-
якої з окремих артерій. Таким чином, загальний периферичний
опір залежить від довжини судин, числа паралельно залучених
судин і їх радіусу. Зрозуміло, що не існує практичного способу
дізнатися всі ці величини, крім того, стінки судин не є цупкими,
а кров не поводиться як класична ньютонівська рідина з
постійною в'язкістю. В силу цього, як зазначав В. А. Ліщук в
«Математичній теорії кровообігу», «закон Пуазейля має для
кровообігу швидше показову, ніж конструктивну роль». Проте,
зрозуміло, що з усіх факторів, що визначають периферичний
опір, найбільше значення має радіус судин (довжина в формулі
стоїть в 1-у степені, радіус же — в 4-му), і що цей же фактор —
єдиний, здатний до фізіологічної регуляції. Кількість і довжина
судин постійні, радіус може змінюватися залежно від тонусу
еластичних судин, головним чином, артеріол. З урахуванням
формул (1), (3) і природи периферичного опору, стає зрозуміло,
що середній артеріальний тиск залежить від об'ємного
кровотоку, який визначається головним чином серцем (див. (1))
і тонусу судин, переважно артеріол.
↑ Деякі вчені вважають, що Андреа Чезальпіно був першим, ще
до Гарвея, який відкрив кровообіг — він описав велике коло
кровообігу. ↑ Арінчін Н. І., Борисевич Г. Ф. Мікронасосна
діяльність скелетних м'язів при їх розтягуванні. - Мн.: Наука і
техніка, 1986–112 с [1] ↑ Klinke R., Pape H-Ch., Silbernagle S.
Physiologie — Stuttgart, 2005, S. 155. ISBN 3-13-796005-3
Кількісні показники та їх взаємозв'язок[ред. | ред.
код]
Розрізняють системи низького та високого тиску. Система
низького тиску охоплює вени серцево-судинної системи, праве
серце, судини малого кола кровообігу, ліве передсердя і лише
під час діастоли, також і лівий шлуночок. Система високого
тиску залучає лівий шлуночок під час систоли, а також артерії й
артеріоли кровоносної системи. Система низького тиску містить
майже 85% обсягу крові.[4]
Якщо розмовною мовою говорити про кров'яний тиск, то мають
на увазі кров'яний тиск в артеріях, які перебувають в системі
кровообігу. Він коливається між систолою (фазою викиду серця)
та діастолою (фазою наповнення чотирьох порожнин серця) і
виражається як подвійне значення цих двох фаз. Спочатку
дається систолічне, а потім діастолічне значення. В середньому
ці показники становлять від 130 до 190 гПа (100-140 мм рт. ст.)
для систоли і від 80 до 120 гПа (60-90 мм рт. ст.) для діастоли.
Різниця між систолічним і діастолічним артеріальним тиском,
називається амплітудою пульсу, амплітудою артеріального
тиску або пульсовим тиском.
Ударний об'єм серця (Vcontr) — обсяг, який лівий шлуночок
викидає в аорту (а правий — в легеневий стовбур) за одне
скорочення. У людини дорівнює 50-70 мл.
Хвилинний об'єм кровотоку (Vminute) — обсяг крові, що
проходить крізь поперечний переріз аорти і легеневого
стовбура за хвилину. У дорослої людини хвилинний об'єм
приблизно становить 5-7 літрів.
Частота серцевих скорочень (Freq) — число скорочень серця
на хвилину.

Серцевий викид і центральний венозний тиск визначається на серцево-судинній

діаграмі як точка перетину кривої серцевої діяльності та кривої дії судин.

Артеріальний тиск — тиск крові в артеріях.

Систолічний тиск — найвищий тиск під час серцевого циклу,
що досягається до кінця систоли.
Діастолічний тиск — найнижчий тиск під час серцевого циклу,
досягається в кінці діастоли шлуночків.
Пульсовий тиск — різниця між систолічним і діастолічним.
Середній артеріальний тиск (Pmean) найпростіше визначити у
вигляді формули. Отже, якщо артеріальний тиск під час
серцевого циклу є функцією від часу, то

(2) 
де tbegin і tend — час початку і кінця серцевого циклу, відповідно.
Фізіологічний зміст цієї величини: це такий еквівалентний тиск,
що при постійності, хвилинний об'єм кровотоку не відрізнявся
би від спостережуваного в дійсності.
Загальний периферичний опір — опір, який судинна система
надає кровотоку. Безпосередньо не можна виміряти опір, але
його можна обчислити, виходячи з хвилинного об'єму і
середнього артеріального тиску.

(3) 
Хвилинний об'єм кровотоку дорівнює відношенню середнього
артеріального тиску до периферійного опору.
Це твердження є одним з центральних законів гемодинаміки.
Опір однієї судини з твердими стінками визначається законом

Пуазейля: (4) 

де   — в'язкість рідини, R — радіус і L — довжина судини.

Для послідовно залучених судин, опір визначається: (5) 

Для паралельних судин, вимірюється провідність: (6) 

Еволюція[ред. | ред. код]
 Згідно теорії еволюції, вперше серце як повноцінний орган
відзначається у риб: серце тут двокамерне, з'являється
клапанний апарат і серцева сумка.

Кровоносні системи поділяють на целомічні, судинні та
змішані.[5]

Кровоносні системи ракоподібних мають значне
різноманіття.[6]

Кровообіг у риб[ред. | ред. код]

Докладніше: Кровоносна система риб
Кровоносна система риб
проводить кров від серця крізь зябра та тканини тіла. На відміну
від серця інших хребетних, серце риб не пристосоване для
відокремлення (навіть часткового) збагаченої киснем крові від
незбагаченої. Структурно серце риб являє собою послідовну
вервечку з двох камер, заповнених деоксигенованою
(венозною) кров'ю: венозний синус, передсердя, шлуночок та
артеріальний конус. Камери серця розділені клапанами, які
дозволяють крові під час скорочення стінок серця, рухатись
лише в прямому напрямку (від венозного синуса до
артеріального конуса), але не навпаки.
Білет №50

Кровоносні судини[ред. | ред. код]

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
1 зміна у цій версії очікує на перевірку. Стабільну версію було перевірено 26 лютого 2021.
Перейти до навігаціїПерейти до пошуку
Кровоно́сні суди́ни (лат. vasa sanguinea) — складові серцево-судинної системи,
які забезпечують швидке доправлення крові до усіх органів тіла людини,
забезпечуючи

Основні кровоносні судини чоловіка

обмін речовин між кров'ю та навколишніми тканинами. Вивчення кровоносних
судин, нарівні з лімфатичними, здійснює розділ медицини — ангіологія.
Кровоносні судини утворюють:

 Макроциркуляторне русло — по якому кров рухається від серця до органів і

повертається до серця; охоплює артеріальні судини і венозні судини.
 Мікроциркуляторне русло — розташоване в органах, що забезпечує обмін
речовин між кров'ю та навколишніми тканинами;
охоплює капіляри, артеріоли, венули і артеріовенулярні анастомози.

Класифікація[ред. | ред. код]
За будовою та функцією:

 Артерії
 Вени
 Артеріоли (прекапіляри)
 Капіляри
 Венули (посткапіляри)
 Лімфатичні судини (хоч це і окрема система, нормальне функціонування
кровоносної системи (в тому числі кровоносних судин) неможливе без лімфи)

Загальна будова [1][ред. | ред. код]

Показ клапанної будови вен

Виконання кровоносними судинами загальної транспортної функції, проявляється
в подібному плані будови судин макроциркуляторного русла. Стінка судини
складається з трьох оболонок:
 внутрішньої — представлена ендотелієм (одношаровий плоский епітелій),
який побудований з витягнутих ендотеліоцитів, розташованих на базальній
мембрані, та підендотеліального шару, в основі якого лежить пухка
волокниста сполучна тканина;
 середньої — складається з циркулярних пучків гладеньких м'язових клітин із
прошарками еластичних волокон;
 зовнішньої — представлена пухкою волокнистою сполучною тканиною, яка
містить дуже багато кровоносних судин і нервових волокон.

Будова стінки судини залежить від гемодинамічних умов: швидкості

кровотоку, об'єму та тиску крові. Для артерій розташованих близько до серця,
притаманно переважання еластичних елементів, які здатні протидіяти високим
гемодинамічним показникам. По мірі віддалення від серця гемодинамічні величини
знижуються, зменшується калібр судин і в їх стінках збільшується кількість
м'язових елементів, які здатні створювати додаткову силу для проштовхування
крові в мережу найдрібніших судин.
Артерії, вени та капіляри[ред. | ред. код]
Артерії та вени мають три шари. Середній шар в артеріях товщій, ніж у венах:
Внутрішній шар (tunica intima), є найтоншим шаром. Це одиничний шар пласких
клітин (простий плаский епітелій), склеєний полісахаридним міжклітинним
матриксом, оточений тонким шаром субендотеліальної сполучної тканини,
переплетеної великою кількістю еластичних смуг, розташованих по колу, які
називаються внутрішньою еластичною плівкою. Тонка плівка з пружних волокон у
внутрішній оболонці проходить вздовж судини.
Середній шар оболонки — найгрубіший шар в артеріях. Він складається з
еластичного волокна, розташованого по колу, сполучної тканини, полісахаридних
речовин, другий і третій шари розділені іншою товстою пружною оболонкою, яка
називається зовнішньою еластичною плівкою. Середовище оболонки (особливо в
артеріях) може бути багатим на гладенькі м'язи, які керують просвітом судин.
Вени, не мають зовнішню еластичну плівку, а лише внутрішню. Середня оболонка
в артеріях товща, ніж у венах.
Зовнішній шар — (tunica adventitia) адвентиційна оболонка, є найтовщим шаром у
венах. Вона повністю складається зі сполучної тканини і також містить нерви, що
живлять судину, та поживні капіляри (vasa vasorum) у більших судинах.
Капіляри складаються з одного шару ендотеліальних клітин з опорним
субендотелієм, який містить базальну плівку та сполучну тканину.
Коли кровоносні судини з'єднуються, утворюючи область розсіяного
кровопостачання, це називається анастомозом. Анастомози забезпечують
найважливіші допоміжні шляхи течії крові у разі закупорення судин.
Вени ніг мають клапани, які запобігають зворотному потоку крові, що
перекачується проти сили тяжіння навколишніми м'язами[1].
Зміна розміру судин[ред. | ред. код]
Розмір кровоносних судин дуже різний. Їх діаметр коливається від 25 міліметрів
для аорти до всього 8 мікрометрів в капілярах. Це приблизно 3000-кратний розбіг.
[2]
Артерії — і певною мірою вени — можуть зменшувати або збільшувати власний
внутрішній діаметр за рахунок скорочення м'язового шару. Це змінює кровотік до
нижчих

Звужена судина
органів і визначається автономною нервовою системою. Розширення
(вазодилатація) і звуження (вазоконстрикція) судин також використовуються
організмом антагоністично в якості способів терморегуляції.
Вазоконстрикція — звуження кровоносних судин (зменшення просвіту чи площі
поперечного перерізу) за рахунок скорочення гладеньких м'язів в стінках судин,
регулюється судинозвужувальними засобами (агентами, що викликають звуження
судин). До них відносяться паракринні чинники (наприклад, простагландини), низка
гормонів (наприклад, вазопресин і ангіотензин)
і нейротрансмітери (наприклад, адреналін) нервової системи.
Вазодилатація — подібний процес але розширення кровоносних судин, який
здійснюється посередниками, що діють антагоністично. Найвидатнішим
судинорозширювальним засобом, є оксид азоту (з цієї причини його називають
розслаблювальним чинником ендотелію).

Походження[ред. | ред. код]
Судини ссавців у ембріональному розвитку мають мезодермне походження.
Процес появи нових судин з клітин попередників називається васкулогенез.
Процес росту й галуження судин називають ангіогенезом.[3] [4]

Захворювання судин[ред. | ред. код]

 Газова емболія
 Тромбоз
 Атеросклероз
 Облітеруючий тромбангіїт
 Тромбофлебіт
 Варикоз

Білет №51

Серце,розташування,загальні дані,будова
(зовнішня,внутрішня).Вінцеве коло кровообігу
Будова.

Судини,види судин,будова стінки судин.

Кровоносні судини-складові серцево-судиної системи,які забезпечують

швидкий транспорт крові до усіх органів тіла людини,забезпечуючи обмін
речовин між кровю та навколишніми тканинами.Вивченням кровоносних
судин,поряд із лімфатичними,займається розділ медицини-
ангіологія.Кровоносні судини утворюють:

Макроциркуляторне русло-по якому кров рухається від серця до органів і

повертається до серця.Включає в себе артеріальні судини і венозні судини.

· Мікроциркуляторне русло-розташоване в органах,що забезпечує обмін

речовин між кровю та навколишніми тканинами.Включає в себе
капіляри,артеріоли,венули і артеріовенулярні анастомози.

Артерії-судини,по яких кров тече від серця.Поділяють:мязові(середнього

та малого діаметру),мішані(середнього діа.),еластичні(великого діа.).Вени-
судини,по яких кров тече до серця.Містять венозну кров(окрім легеневої)

· Стінка вен тонша ніж у артеріях;

· Еластичні волокна розвинені слабо,переважно колагенові;

· Відсутня зовнішня еластична мембрана і слабо розвинена внутрішня;

· Наявність клапанів у деяких венах.

.Капіляри-найтонші судини.Стінки утв.одним шаром ендотелію.Тут

відбувається обмін речовин між кровю та тканинами.

Стінка кровоносної судини складається з декількох шарів:внутрішнього,що

містить ендотелій.Подендотеліа шар і внутрішню еластичну мембрану;
середнього-утв.гладкомязовими клітинами і еластичними волокнами;
зовнішнього представленою пухкою сполучною тканиною,в якій
знаходяться нервні сплетіння.Стінка кровоносної судини отримує
харчування за рахунок гілок,що відходять від головного стовбура цієїж
артерії.

Серце-(лат.-сог)-непарний м’язів орган,масою 250-300г;величину серця

порівнюють з розміром кулака даного індивідума.Воно має конусоподібну
форму і міститься в грудній порожнині у середньому середостінні.Серце
розташоване несиметрично-2/3 міститься зліва 1/3зправа.

У серці виділяють основу,яка направленна вгору і трохи

назад,і верхівку,що повернута наперед,униз і наліво.Серце має три
поверхні:передню,або грудинно-реберну,нижню-діафрагмову,легеневу.Та
 два краї правий-більш гострий та лівий більш тупий.Серце людини
чотирикамерне-складається з двох передсердь та двох
шлуночків.Повздовжною перегородкою,в якій виділяють дві
частки:міжпередсердну та міжшлуночкову,воно розділене на праву та ліву
половини,які не сполучаються між собою.У правій половині серця тече
венозна кров,у лівій-артеріальна.Перегородка між лівим та правим серцем
суцільна.У свою чергу кожна з половин серця поділяється ще на дві
частки:верхня має назву передсердя,а нижня-шлуночка.Між передсердями
та шлуночками знаходиться передсердно-шлуночкова перегородка.Праве
передсердя сполучається з правим шлуночком за допомогою правого
передсердно-шлуночкового отвору,а ліве передсердя з лівим шлуночком за
допомогою лівого передсердно-шлуночкового отвору.Зовнішніми
орієнтирами камер серця є вінцева борозна,передня міжшлуночкова
борозна і задня мвжшлуночкова борозна.У борознах знаходяться судини
серця та нерви.

Білет №52
Мале коло кровообігу[ред. | ред. код]
Мале́ ко́ло кровоо́бігу — шлях крові від правого шлуночка до лівого передсердя.
Венозна, бідна на кисень, кров потрапляє у праву частину серця. Скорочуючись,
правий шлуночок, викидає її в легеневу артерію. Двома гілками, на які ділиться
легенева артерія, ця кров тече до легень. Там гілки легеневої артерії,
розділяючись на дедалі дрібніші артерії, переходить у капіляри, що густо
обплітають численні легеневі пухирці (альвеоли), у яких є повітря. Коли кров тече
легеневими капілярами, до неї надходить кисень. Одночасно вуглекислий газ із
крові переходить у повітря, що заповнює легені, тобто в капілярах легень венозна
кров стає збагаченою на кисень — артеріальною. Потім вона збирається у вени,
які, зливаючись одна з одною, утворюють чотири легеневі вени, які впадають у
ліве передсердя.
Мале коло кровообігу починається легеневим стовбуром, що відходить від правого
шлуночка. По ньому кров доставляється в систему легеневих капілярів. Від легень
артеріальна кров відтікає по чотирьох венах, що впадає в ліве передсердя. Тут
закінчується мале коло кровообігу.
По всіх артеріях малого кола кровообігу тече кров, не насичена киснем (венозна
кров), а по венах — насичена киснем (артеріальна). Це відрізняє мале коло
кровообігу від великого.

Розвиток[ред. | ред. код]
Див. також: Кровообіг плода
У плода мале коло практично не функціонує, бо кисень надходить не з легень, а з
материнського організму через плаценту й пупкову вену. Кров з правого
передсердя йде не до правого шлуночка, а перенаправляється прямо в ліве
передсердя через овальний отвір у міжпередсердній перегородці (на його місці
потім утворюються овальні ямки). Та кров, що таки потрапила до правого
шлуночка і легеневого стовбура, перенаправляється в аорту через Боталлову
протоку, що сполучує місце біфуркації стовбура з дугою аорти.

Білет №53
Від дуги аорти відходять плечо-головний стовбур, ліва загальна сонна та
ліва підключична артерії; від грудної аорти — міжреберні та інші артерії;
від черевної аорти — черевна, брижові, ниркові та інші артерії.

Білет №54

Верхня порожниста вена[ред. | ред. код]

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігаціїПерейти до пошуку
Вена: Верхня порожниста вена

Верхня порожниста вена бере початок з лівої та правої плечеголовної

вени та впадає у праве передсердя

Латинська vena cava superior, vena

назва maxima

Збирає кров права та ліва Плечеголовна

від    вена
 Бере початок від Плечеголовна вена, Непарна
вена

Впадає в Праве передсердя

Верхня порожниста вена, скорочено ВПВ (лат. vena cava superior) — верхня з

двох порожнистих вен, великих венозних стовбурів, які повертають позбавлену
кисню кров з системи кровообігу до правого передсердя. Це вена великого
діаметру (24 мм) та короткої довжини, яка отримує венозну кров із верхньої
половини тіла, над діафрагмою. Венозний відтік з нижньої половини, нижче
діафрагми, протікає через нижню порожнисту вену. ВПВ знаходиться у правій
передній частині верхнього середостіння[1]. Це типове місце для центрального
венозного доступу через центральний венозний катетер, центральний катетер з
периферичним доступом або медичний порт.

Структура[ред. | ред. код]
Верхня порожниста вена утворена злиттям лівої та правої плечеголовних вен, які
збирають кров з верхніх кінцівок, очей та шиї, за нижньою межею першого
правого реберного хряща. Вона проходить вертикально вниз за першим
міжребер'ям. Безпосередньо перед тим, як ВПВ проходить крізь
фіброзний перикард навпроти другого правого реберного хряща, в неї
впадає непарна вена. Після чого ВПВ закінчується у верхній задній
частині венозного синусу у правому передсерді. Також відома як краніальна
порожниста вена в інших тварин. Ніякий клапан не відділяє верхню порожнисту
вену від правого передсердя.

Клінічне значення[ред. | ред. код]

Синдром верхньої порожнистої вени — це часткове або повне стиснення верхньої
порожнистої вени, як правило, в результаті злоякісних пухлин, таких як рак
легенів, метастатичний рак або лімфома. Непрохідність може призвести до
збільшення вен на голові та шиї, а також може спричинити задишку, кашель, біль у
грудях та утруднення ковтання. Ознака Пембертона може бути позитивною.
Пухлини, що викликають стиснення, можна
лікувати хіміотерапією та/або променевою терапією, щоб зменшити їх дію, а
також кортикостероїдами[2].
Жоден клапан не відділяє верхню порожнисту вену від правого передсердя. Як
результат, скорочення (правого) передсердя та (правого) шлуночка проводяться
у внутрішню яремну вену, тому їх можна спостерігати як тиск у яремній вені на
поверхні грудино-ключично-соскоподібного м'яза.