1.

Конституційно-правовий статус людини і громадянина поняття та види

Конституційно-правовий статус людини і громадянина - це встановлена
конституцією та іншими законами система юридичних параметрів, яка визначає
фактичне становище людини і громадянина у суспільстві на конкретному етапі
суспільно-політичного розвитку держави.
Вирізняють кілька видів правового статусу:
1) загальний або конституційний статус людини і громадянина;
2) спеціальний або родовий статус окремих категорій громадян;
3) індивідуальний статус, який характеризує стать, вік, сімейне положення тощо;
4) статус фізичних і юридичних осіб;
5) статус іноземців, осіб без громадянства, осіб із подвійним громадянством,
біженців;
6) галузеві правові статуси (адміністративно-процесуальний, кримінально-
процесуальний тощо);
7) статус осіб, які працюють у різних сферах.
Загальний (конституційний) правовий статус — це статус особи як громадянина
держави, члена суспільства. Він визначається насамперед Конституцією держави і
не залежить від різних поточних обставин, наприклад сімейного стану, посади,
освіти . Цей статус є єдиним і однаковим для всіх, характеризується відносною
статичністю, узагальненістю. Змістом такого статусу є головним чином ті права й
обов’язки, які надані й гарантовані всім Конституцією. Сюди не входять численні
суб’єктивні права і обов’язки, які постійно виникають залежно від трудової
діяльності людей, характеру правовідносин, у які вони вступають, від інших
чинників. Загальний правовий статус є базовим, вихідним для всіх інших. Його не
можна змінити без внесення змін до Основного Закону.
Спеціальний, або родовий, статус відображає особливості становища окремих
категорій громадян (наприклад, студентів, військовослужбовців, пенсіонерів,
науковців, учителів, фермерів, селян, робітників, учасників війн тощо). Ці верстви
населення, базуючись на конституційному статусі громадянина, можуть мати
додаткові права, передбачені законодавством.
Індивідуальний статус відбиває конкретні дані про окрему особу (стать, вік,
сімейний стан, освіта тощо). Цей статус рухомий, динамічний, він змінюється разом
зі змінами, які відбуваються з особою в процесі її життєдіяльності.
Зазначені три статуси співвідносяться між собою як загальне, особливе і одиничне.
Вони тісно взаємопов’язані, практично нероздільні. Загальний, тобто
конституційний, правовий статус у всіх один. Спеціальних статусів — багато, а
індивідуальних — рівно стільки, скільки громадян.
Виходячи з цього, можна зробити висновок, що правовий статус іноземця, особи без
громадянства — це самостійні категорії. Але якщо вони формуються на основі
правового положення українського громадянства (за винятком іноземців, які мають
дипломатичний статус), є підстави говорити про правовий статус особи в цілому.
Необхідно розмежовувати поняття конституційного і конституційно-правового
статусу людини і громадянина: перший визначається лише конституцією держави, а
другий – як конституцією, так і іншими джерелами галузі конституційного права.

2. Структура конституційно-правового статусу людини і громадянина

Структура конституційно-правового статусу людини складається із соціально
допустимих і необхідних можливостей особи не просто як індивіда, а як
громадянина.
У структурі конституційного статусу особи виокремлюють такі елементи:
1) конституційні права, свободи та обов’язки людини і громадянина;
2) принципи правового статусу особи;
3) гарантії реалізації конституційних прав і свобод;
4) конституційна правосуб’єктність (правоздатність і дієздатність);
5) юридична відповідальність;
6) громадянство.
Базовим елементом правового статусу особи є конституційні права і обов’язки
людини, які безпосередньо визначають її становище в суспільстві, міру юридичної
свободи й відповідальності.
Основні (конституційні) права і свободи – це міри можливої поведінки особи у
суспільних відносинах, визнані суспільством і гарантовані державою. Соціальне
призначення основних прав і свобод громадян виявляється у тому, що вони
втілюють ідеали демократії, гуманізму і справедливості, сприяють всебічному
розвиткові особи, надають громадянам широкі можливості для активної участі в
управлінні суспільством і державою, функціонуванні державного й політико-
правового механізму, а також сприяють підвищенню рівня загальної та правової
культури особи, удосконаленню демократичного способу життя.
Основні (конституційні) обов’язки – це міри належної поведінки особи у
суспільних відносинах, визнані суспільством і гарантовані засобами державного
примусу. Вони відображають стан соціальної відповідальності особи перед
суспільством, міру суспільно необхідної, найбільш раціональної та доцільної
поведінки, спрямованої на задоволення інтересів суспільства і особи. Водночас
конституційні обов’язки являють собою морально-етичні вимоги суспільства до
людини спрямувати свою поведінку в русло суспільно необхідних вимог,
узгоджувати її з інтересами інших людей.
Конституції містять два види обов’язків: обов’язки держави та обов’язки індивіда.
Перші не є частиною правового статусу особи. Конституційний обов’язок — це
визначена конституцією вимога певної поведінки особи.
Загалом, можна сказати, що обов’язок є лише один: додержуватися конституції та
законів країни, усі інші обов’язки випливають з нього. У Конституції України його
закріплено в статті 68.
Одночасно в текстах конституцій традиційно визначають й інші обов’язки:
обов’язок шанувати державні символи (стаття 65 Конституції України);
обов’язок не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати
завдані збитки (стаття 66); обов’язок батьків утримувати своїх дітей до їхнього
повноліття (стаття 51 Конституції України, стаття 15 Конституції Угорщини,
стаття 47 Конституції Болгарії); обов’язок повнолітніх дітей піклуватися про
своїх непрацездатних батьків (стаття 51 Конституції України, стаття 15
Конституції Угорщини).
Принципи конституційно-правового статусу особи – це відображені у
національному законодавстві основоположні, вихідні ідеї, з яких виходить
законодавець при регламентації правового статусу особи.
Під гарантіями реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина
прийнято розуміти систему умов і засобів, юридичних механізмів забезпечення
належної реалізації визначених Конституцією та законами прав і свобод людини та
громадянина.
Конституційна правосуб’єктність за своїм юридичним змістом означає закріплену
законодавством здатність суб’єкта мати юридичні права, обов’язки й здійснювати їх
самостійно або через законних представників, або через органи, а також відповідати
за їх неправомірну реалізацію. Вона включає в себе правоздатність і дієздатність.
Правоздатність – це здатність фізичної особи бути носієм громадянських прав і
обов’язків, які допускаються правом даної держави.
Правоздатність набувається з народження і зникає зі смертю людини. За життя вона
може бути обмежена судом (наприклад, займатись якоюсь професійною діяльністю).
Дієздатність – це здатність громадянина своїми діями набувати та здійснювати
громадянські права, створювати для себе громадянські обов’язки й виконувати їх. В
Україні дієздатність громадянина в повному обсязі настає при досягненні ним віку
18 років. Громадянин не може бути обмежений у дієздатності інакше, як у випадках
і порядку, встановленому законом. Неповнолітні віком від 14 до 18 років, а також
малолітні віком від 6 до 14 років наділені частковою дієздатністю.
Юридична відповідальність є невід’ємною складовою правового статусу особи,
яка полягає у встановленому законодавством обов’язку правопорушника зазнати
певних негативних наслідків, позбавлення (обмеження) певних благ, належних йому
цінностей, особливо в контексті аналізу спеціального статусу посадової особи.
Наприклад, Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою
України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого
злочину (ч. 1 ст. 111 Конституції України).
Юридична відповідальність має вторинний характер, порівняно з іншими
складовими елементами правового статусу, оскільки реалізується у разі
невиконання чи неналежного виконання відповідною особою своїх повноважень,
вчинення правопорушення.
Важливим структурним елементом правового статусу особи є громадянство –
стійкий політико-правовий зв’язок між державою і особою, відповідно до якого на
неї розповсюджується суверенна державна влада як у межах держави, так і поза
ними. Громадянство створює взаємні права та обов’язки для людини і держави.
Саме з ним пов’язані найсуттєвіші наслідки для обох сторін – обсяг прав, обов’язків
і відповідальності для держави і людини.
За загальним правилом обсяг громадянських прав і свобод не залежить від
громадянства, тоді як обсяг політичних прав і значною мірою соціально-
економічних прав визначають наявністю громадянства. Наявність громадянства —
юридична передумова набуття особою різних правових статусів: громадянина,
іноземного громадянина, апатрида, що породжує різні правові наслідки, впливає на
сукупність прав і обов’язків особи, а отже, на її конституційно-правовий статус.

3. Принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина

Принципи конституційно-правового статусу особи – це відображені у
національному законодавстві основоположні, вихідні ідеї, з яких виходить
законодавець при регламентації правового статусу особи. Як правило, вони
знаходять своє закріплення в конституції і повністю відповідають загальновизнаним
світовим стандартам.
В Україні принципи правового статусу людини і громадянина прийнято поділяти на
загальні та спеціальні: перші стосуються всіх осіб незалежно від соціальних ознак,
другі – лише окремих соціальних категорій. Переважна більшість загальних
принципів правового статусу особи прямо закріплена у розділах I і II Конституції
України.
Серед загальних принципів конституційного-правового статусу особи в Україні
можна відзначити принципи:
 найвищої соціальної цінності людини;
 рівноправності;
 поваги до людської гідності;
 вільного розвитку особи;
 визнання міжнародно-правових стандартів у галузі прав людини;
 непорушності, невід’ємності й невідчужуваності основних прав людини;
 невичерпності основних прав і свобод;
 гарантованості основних прав і свобод;
 єдності прав, свобод та обов’язків; неприпустимості зловживання правами і
свободами.
У свою чергу, до спеціальних належать принципи:
 національного режиму іноземців в Україні;
 надання іноземцям притулку від політичних переслідувань;
 національно-культурної автономії національних меншин;
 рівного доступу громадян України до публічної служби;
 невидачі громадян України іноземним державам.
Так, принцип найвищої соціальної цінності людини передбачає безумовний
пріоритет прав і свобод людини в діяльності органів публічної влади. Жодна інша
мета не може слугувати підставою для обмеження чи скасування основних прав і
свобод особи. Органи публічної влади створюються й діють для забезпечення прав
людини, всі інші їх функції є похідними. Визначивши їх як найвищу соціальну
цінність, Конституція України приєдналася до європейського і світового бачення
цього питання, закріпила його загальнолюдське вирішення як обов’язкове для
держави і для всіх інших учасників суспільних відносин.
Принцип вільного розвитку особи чітко закріплений у ст. 23 Конституції. Даний
принцип покликаний забезпечити нормальну життєдіяльність суспільства і кожної
людини. Він надає особі свободу вибору і самовизначення і разом з тим визначає
межі такої свободи.
Принцип непорушності, невід’ємності й невідчужуваності основних прав і
свобод людини знайшов чітке втілення в ст. 21 Конституції України, згідно з якою
«усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є
невідчужуваними та непорушними». Характеризуючи основні права людини як
невідчужувані, Конституція України підкреслює неможливість і неприпустимість
позбавлення людини цих прав і свобод, а також неможливість їх скасування чи
звуження змісту та обсягу при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних
законів, а також їх невичерпний характер (ч. 1 ст. 22 Конституції).
Принцип єдності прав та обов’язків людини і громадянина (ст. 23 Конституції
України) полягає у тому, що не повинно бути прав без обов’язків, як не повинно
бути і обов’язків без прав. Даний принцип спрямований на поєднання публічних і
приватноправових засад у праві, узгодження інтересів різних соціальних груп,
громадян і держави в цілому. Сутність його полягає в тому, що праву користування
одним суб’єктом будь-яким соціальним благом кореспондує обов’язок іншого
суб’єкта виконати необхідні для суспільства дії. Носіями прав і обов’язків є
громадяни і їх об’єднання, посадові особи, державні органи і держава в цілому.
Заборона незаконного обмеження конституційних прав і свобод громадян
України як один із принципів конституційного статусу особи випливає з
гуманістичної сутності і призначення Конституції України, демократичних засад
конституційного ладу, проте вона не є абсолютною. Обмеження прав і свобод
людини і громадянина можливе, але лише за наявності підстав, визначених
Конституцією України. Так, ст. 64 Основного Закону встановлює, що конституційні
права і свободи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених
Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть діяти
окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Водночас і
в цих умовах не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені ст. 24, 25, 27,
28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України.
Окремі обмеження в реалізації прав і свобод містяться в статтях Конституції
України, що закріплюють основні права і свободи людини і громадянина. Так, у ч. 3
ст. 13 Конституції зафіксовано: «Власність не повинна використовуватися на
шкоду людині і суспільству»; у ст. 41 Основного Закону підкреслюється
непорушність приватної власності. Разом з тим встановлюється можливість
примусового відчуження об’єктів права приватної власності. Але це може бути
застосовано лише як виняток із мотивів суспільної необхідності та за умови
попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких
об’єктів із наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в
умовах воєнного чи надзвичайного стану. Частина 3 ст. 13 Конституції України
деталізується у ч. 7 ст. 41 Основного Закону у такий спосіб: «Використання
власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян,
інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі».
Конституція України проголошує принцип національного режиму щодо
здійснення прав, свобод і обов’язків іноземцями. У ст. 26 вказано, що іноземці та
особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах,
користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки,
як і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією України, законами
чи міжнародними договорами України. Зазначений принцип щодо здійснення прав,
свобод і обов’язків іноземцями закріплено і в Законі України «Про правовий статус
іноземців та осіб без громадянства» (ст. 3). Іноземці можуть реалізувати ці права та
обов’язки так само, як і громадяни України.
Принцип невидачі громадян України іноземній державі – випливає з ч. 2 ст. 25
Конституції України: «Громадянин України не може бути вигнаний за межі України
або виданий іншій державі». Із цього правила є винятки, зумовлені міжнародними
зобов’язаннями України. Обмеження щодо невидачі своїх громадян іншим
державам містяться у нормах кримінального права. Відповідно, громадянин
України, який учинив злочин за межами України, підлягає кримінальній
відповідальності за Кримінальним кодексом України. Але це не означає, що цей
громадянин не може бути притягнутий до відповідальності за місцем учинення
злочину, тобто за кордоном.

4. Особливості правового статусу іноземців та осіб без громадянства

Конституція України чітко розмежувала поняття «іноземець» та «особа без
громадянства», відносячи до перших лише іноземних громадян (ст. 26).
Відповідно до чинного законодавства іноземцем є особа, яка не перебуває в
громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа
без громадянства – особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не
вважає своїм громадянином
Іноземці можуть у встановленому порядку прибувати в Україну:
 на постійне проживання;
 для тимчасового проживання на території України;
 для тимчасового перебування на її території.
Прибуття в Україну чи залишення в Україні в установленому законом порядку
іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання визначається
українським законодавством як імміграція. Видача дозволу на імміграцію
здійснюється в межах квоти імміграції. Квота імміграції – гранична кількість
іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надавати дозвіл на імміграцію
в Україну протягом календарного року - встановлюється Кабінетом Міністрів
України у визначеному ним порядку за категоріями іммігрантів. Іноземці, які
іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування,
отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.
Іноземці, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими,
що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов'язані в порядку, що визначається
Кабінетом Міністрів України, зареєструвати свої національні паспорти або
документи, які їх замінюють, і виїхати з України після закінчення відповідного
терміну перебування.
Правовий статус іноземців в Україні визначають Конституція України, Закон
України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011,
Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або
тимчасового захисту» від 08.07.2011, Закон України «Про закордонних українців»
від 04.03.2004, інші нормативні акти і міжнародні договори України.
Основний принцип, на основі якого встановлюється правовий статус іноземців
в Україні, закріплено у ст. 26 Конституції України: іноземці та особи без
громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими
самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни
України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними
договорами України.
Іноземці та особи без громадянства користуються в Україні численними
економічними, соціальними та культурними правами і свободами. Як суб'єкти права
приватної власності вони можуть володіти, користуватись і розпоряджатися своєю
власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. У їхній власності
можуть перебувати житлові будинки, квартири, предмети особистого користування,
засоби виробництва, кошти тощо. Вони також є суб'єктами свободи
підприємницької діяльності, права на працю, права на страйк, права на відпочинок,
права на соціальний захист, права на житло, права на достатній життєвий рівень,
права на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, права на
сприятливе навколишнє середовище і екологічну безпеку.
Правовий статус різних категорій іноземців в Україні має певні особливості.
Це, зокрема, стосується:
 іноземців, які іммігрували в Україну на постійне проживання;
 іноземців, які іммігрували в Україну для тимчасового працевлаштування;
 політемігрантів (іноземців, яким надано притулок на території України);
 біженців;
 осіб, що потребують тимчасового чи додаткового захисту;
 закордонних українців;
 осіб, які користуються дипломатичними і консульськими привілеями та
 імунітетами;
 іноземців, які перебувають на території України на підставах, передбачених
міжнародними договорами України (наприклад, військовослужбовці інших
держав).
Статус особи без громадянства в Україні прирівнюється до статусу іноземця,
проте є відмінності, а саме: особа без громадянства, яка постійно проживає на
території України і вчинила злочин поза межами України, не може бути видана
іншій державі для притягнення до кримінальної відповідальності чи для виконання
вироку суду. Тобто українська держава бере під свій захист таку особу без
громадянства як власного громадянина. Також у випадках, коли особа без
громадянства, яка постійно проживає на території України, потребує
дипломатичного захисту за кордоном, українська держава його забезпечує як
власному громадянину.
Зазвичай у конституціях встановлюють національний режим, який передбачає
загалом зрівнювання іноземців у правах з власними громадянами — надання
іноземцям державою проживання, прав, пільг і привілеїв, рівних за обсягом до прав
власних громадян. Зазначений режим визначають відповідно до національних
законів майже всі сучасні держави, зокрема й Конституція України, де в статті 26
зазначено: «Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на
законних підставах, користуються тими самими правами та свободами, а також
несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими
Конституцією, законами чи міжнародними договорами України».
Однак національний режим не означає наявності в іноземців повного обсягу
однакових з власними громадянами прав, національне законодавство обмежує права
іноземців, зважаючи на національну безпеку, економіку та управління. Такі
обмеження здебільшого стосуються обіймання посад у державних структурах,
військової служби, права голосу. Так, відповідно до статті 70 Конституції України
«Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України». Крім того,
іноземці не можуть бути членами політичних партій, обіймати окремі посади або
займатися певною трудовою діяльністю, якщо вона пов’язана з належністю до
громадянства України. Наприклад, згідно зі статтею 127 Конституції України
суддею може бути тільки громадянин України, аналогійну вимогу містить і стаття
27 Закону «Про прокуратуру» щодо посади прокурора.
На сукупність прав та обов’язків іноземців впливає і той факт, до якої категорії вони
належать. Так, законодавство України розрізняє такі категорії іноземців: які
іммігрували в Україну на постійне проживання; які тимчасово проживають в
Україні (наприклад працюють на умовах контракту); які приїхали в Україну на
тимчасове перебування (відпочинок, наукова діяльність); нелегальних мігрантів
тощо. Найбільшим обсягом прав серед них користується перша категорія іноземців
— ті, що постійно проживають в Україні.
Так, згідно зі статтею 4 Закону України «Про вищу освіту», іноземці й особи без
громадянства, які постійно проживають в Україні, особи, яких визнано біженцями,
та особи, які потребують додаткового захисту, мають право на здобуття вищої
освіти нарівні з громадянами України. Усі інші іноземці й особи без громадянства
можуть здобувати вищу освіту коштом фізичних (юридичних) осіб, якщо інше не
передбачено міжнародними договорами України, згоду на обов’язковість яких
надала Верховна Рада України, законодавством або угодами між закладами вищої
освіти про міжнародну академічну мобільність. Іноземці також обмежені у праві
власності на землі сільськогосподарського призначення.
Щодо виконання обов’язків, то на іноземців поширюються ті ж самі обов’язки, що й
на громадян України, окрім захисту Вітчизни й військового обов’язку. У разі
здійснення протиправної поведінки іноземці несуть таку саму юридичну
відповідальність за нормами українського законодавства, як і громадяни України.
До того ж до них можуть бути застосовані й додаткові санкції: видача іноземній
державі, передача для відбування покарання, примусове видворення.
(ОБГ) становлять суттєву частину мешканців Україні, які постійно проживають у
країні, проте не мають можливості отримати громадянство України.
Апатри́ди — особи без громадянства, тобто особи, що не мають громадянства будь-
якої держави, їхнє правове становище визначається законодавством держави
перебування і, за деякими винятками, прирівнюється до правового статусу власних
громадян.
Подвійне громадянство (біпатризм, полігромадянство) — перебування особи
одночасно в громадянстві двох і більше держав. Цей стан виникає у разі колізії при
застосуванні законів про набуття громадянства.
Людина може стати апатридом в таких випадках:
 При народженні (зокрема від батьків-апатридів, якщо закони держави — місця
народження не мають на увазі набуття особою громадянства цієї держави).
 При позбавлення громадянства державою. Позбавлення громадянства з боку
держави може відбуватися з політичних, етичних мотивів або з міркування
безпеки.
 При втраті отриманих раніше привілеїв громадянства (наприклад, у випадку
громадянства, отриманого в шлюбі).
 При добровільній відмові від громадянства.
 У разі припинення існування держави.