ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ імені Г.С.

СКОВОРОДИ
НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

Узбек Костянтин Минович

УДК 165.63 “652”

АНТИЧНА МАТЕМАТИКА І СТАНОВЛЕННЯ

СИСТЕМНИХ ПІДВАЛИН
ФІЛОСОФСЬКОГО РАЦІОНАЛІЗМУ

09.00.09 – філософія науки

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора філософських наук

Київ – 2005
Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Центру гуманітарної освіти НАН України, м.

Київ

Науковий консультант – доктор філософських наук, професор

Соловей Леонід Антонович,
Київський Національний університет архітектури і будів-
ництва МОН України, професор.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Тягло Олександр Володимирович,
Харківський університет Міністерства внутрішніх справ,
завідувач кафедри;

доктор філософських наук, професор

Бичко Ада Корніївна,
Університет театру, кіно і телебачення ім. І.К.
Кар-пенка–Карого Міністерства культури і туризму Укра-
їни, професор;

доктор філософських наук, професор

Лобас Володимир Хомич,
Університет економіки і права “Крок”, професор кафедри.

Провідна установа –
Чернівецький національний університет
ім. Юрія Федьковича МОН України,
кафедра філософії, м. Чернівці.

Захист дисертації відбудеться “25” листопада 2005 року о 14 годині на

засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.01 в Інституті філософії
ім.Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001, Київ-1, вул. Трисвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту філософії НАН

України (01001, м. Київ-1, вул. Трисвятительська, 4).

Автореферат розісланий 14 жовтня 2005р.

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
канд. філос. наук Т.В. Гардашук

2
 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Кардинальні зміни: демократизація, глобалізація, інформатизація су-

часного суспільства – здійснюються на основі наукових та соціальних революцій і ведуть до якісно
нових співвідношень, раціонального та ірраціонального у різних сферах буття. Стратегічний на-
прям демократичного розвитку вільної України до європейського стилю життя обумовлює більш
досконале вивчення сучасних тенденцій західноєвропейського філософського раціоналізму, як в
аспекті його теоретичних підвалин, так і наукового розвитку. Наукові розробки в цьому напрямі
філософії науки потребують системно-методологічного дослідження першооснов становлення те-
оретичного філософського раціоналізму.
Особливість наукових завдань, спрямованості дослідження та загальнотеоретичної позиції
автора даної дисертації полягає в тому, що розкриваються системно-методологічні підвалини ста-
новлення і розвитку доказово раціоналістичного світогляду в античній математиці та філософії,
починаючи з аналізу системи емпіричних знань грецької цивілізації в крито-мікенський період.
Актуальність досліджень полягає у тому, що якісна зміна теоретичних форм західноєвро-
пейського раціоналізму у взаємопереходах від класичної науки до некласичної й постнекласичної,
від епохи класичного раціоналізму до сучасного постмодернізму нерідко супроводжується втратою
визначеності в світоглядній інтерпретації нових досягнень дедуктивних наук. Особливо це харак-
терно для багатоманітних форм сучасного філософського ірраціоналізму. Значною мірою феномени
містифікації реальної дійсності, міфологізація масової свідомості в багатополюсному соціаль-
но-політичному середовищі ведуть до руйнації самих основ і підвалин раціонально-теоретичного
буття людини в сучасній системі культури.
Це обумовлює теоретичну потребу й об’єктивну необхідність рефлексивного звернення до
взірців і еталонів раціонального в науці, які були вироблені ще в античні часи. При цьому сам
процес становлення філософського раціоналізму у системній взаємодії з математизованим приро-
дознавством трактується на засадах принципу неперервності розвитку, тобто враховується та об-
ставина, що саме становлення не може розглядатися як завершений процес на жодній із фаз куль-
турного розвитку цивілізації. Принцип неперервності становлення вимагає теоретич-
но-рекурсивного повернення до витоків раціонального цивілізованого суспільства в процесі за-
родження демократичних основ соціального буття. Раціоналістичні форми теоретизації знань в
античній науці сприяли розвитку цілісної системи західноєвропейської культури та філософії. Вони
можуть і мають бути ефективним чином використані для визначення раціональних стратегій роз-
витку також і сучасного демократичного суспільства. Взагалі, соціокультурний досвід переходу від
емпіричного до теоретичного рівнів наукового пізнання, динамічної організації в становленні і
розвитку нових форм теоретичної раціональності є надзвичайно актуальним і для сучасних інно-
ваційних трансформацій нашого суспільства.
Ступінь наукової розробленості теми. В сфері дослідження проблем сучасної філософії
науки та історико-філософського аналізу пізнавальної діяльності суб'єкта для нас є досить ваго-
мими наукові підходи і дослідження авторів Александрова Г.Ф., Асмуса В.Ф., Голосова В., Кессіді
Ф.Х., Копніна П.В., Мамардашвілі М.К., Мельвіля М.Н., Мобджана Х.Н., Ойзермана Т.І., Шинка-

3
рука В.І.; історико-математичні дослідження Башмакової І.Г., Ван дер Вардена Б.Л., Нейгебауера
О., Сабо А., Юшкевича А.П.; з проблеми співвідношення логіки і раціональності дисертант спи-
рався на дослідження Поповича М.В., Омельянчика В.І., Ішмуратова А.Т., Вяткіної Н.Я., Васильєва
С.А. та інших авторів.
З сучасних досліджень раціональності в системі науки, філософії, культури великий сти-
мулюючий вплив на вироблення авторської концепції мали праці: Артюха А.Т., Баженова Л.Б.,
Барабашева А.Г., Булатова М.О., Бурбакі Н., Бистрицького Е.К., Вебера М., Гайденка П.П., Гемпеля
К., Готта В.С., Йолона П.Ф., Карнапа Р., Кедровського О.И., Кизими В.В., Кисельова М.М., Крим-
ського С.Б., Крисаченка В.С., Кузнєцова В.І., Куна Т., Лакатоса І., Лобаса В.Х., Лук’янця В.С.,
Маркова О.О., Панфілова В.А., Парахонського Б.А., Полани М., Поппера К., Рузавіна Г.І., Рижка
В.А., Свириденка В.М., Семенюка Е.П., Солов’я Л.А., Стьопіна В.С., Стяжкіна Н.І., Тарського А.,
Тулміна С., Уйомова А.І., Урсула А.Д., Фейєрабенда П., Холтона Дж., Храмової В.Л., Швирьова
В.С.
Теоретична основа авторської концепції формувалася з урахуванням фундаментальних до-
сліджень Башляра Г., Богомолова А.С., Булатова О.М., Биховського Б.Е., Бичко А.К., Бичка І.В.,
Гайденка П.П., Гонсета Ф., Грекова Л.І., Григор’яна Б.Т., Гудмена Г., Давидова Ю.Н., Драча Г.В.,
Кравця А.С., Куайна У., Кушакова Ю.В., Лекторського В.О., Льюїса К., Любутіна К.Н., Мільві-
ля Ю.К., Мелюхіна С.Т., Митрохіна Л.Н., Нарського І.С., Ничика А.А., Піаже Ж., Селларса Р.В.,
Соловйова Е.Ю., Щученка В.А. і багатьох інших.
Велике значення у формуванні авторської концепції мали систематичні розробки христи-
янського платонізму Соловйова В., Флоренського П., Тихолаза А.Г., новаторські дослідження
Хюбнера К., класичні праці Віндельбанда, Рассела, Таннері і сучасних західних фахівців з історії
філософії античної науки Елліса Р., Халла М., Андерсена Ф., Коплстона Ф., Ес- ка Ж., Фаррін-
гтона К., Фішера К., Уолласа К., Майєра А., Патнема Х., Сухого Я., а також сучасні розробки з
типологізації раціонального: Алексєєва І.С., Гайденко П.П., Катасонова В.Н., Лекторського В.О.,
Нікіфорова А.Л., Пружиніна Б.І., Ракітова А.І., Рутманіса К.В., Смирно- ва Н.М., Швирьова
В.С.
Проблема визначення і дослідження форм раціональності в математиці і філософії має ти-
сячолітню історію, з часу зародження давньогрецької доказової математики і науки загалом. Саме
розвиток раціоналістичних форм і, насамперед, дедуктивних методів дослідження, у мілетській і
піфагорійській школах став основою розвитку математичної раціональності і створення умов за-
родження натурфілософських ідей і виходу філософії і науки з міфології. Поставивши розум замість
віри в науковому пізнанні, елейці на чолі з Парменідом вперше в античності порушили питання
розвитку раціональності у філософії і науковому пізнанні.
Велику увагу розвиткові раціональності приділяли мислителі афінського класичного пері-
оду, фактично філософські системи Демокріта, Платона, Арістотеля були частково також і філо-
софсько-математичними.
Своєрідні раціоналістичні форми розроблялися мислителями александрійського періоду.
Підсумком розвитку раціональності в математиці стали “Начала” Евкліда, інфінітезимальні методи
Архімеда й аналітичні методи Аполлонія. Раціоналізм еллінсько-римського періоду переслідував

4
переважно прагматичні цілі. Праці Герона Александрійського, Діофанта, Клавдія Птолемея, Боеція,
Страбона являли собою таблично-довідкові посібники для практичного користування.
Велику увагу розвиткові і розробці раціоналістичних методів приділяли учені епох Відро-
дження і Нового часу. Одним з фундаторів європейського раціоналізму був Р. Декарт, який поклав
розум і дедуктивний метод в основу побудови наукового знання. “Математичні начала натуральної
філософії” Ньютона, “Аналітична механіка” Лагранжа ознаменували особливий етап розвитку єв-
ропейського раціоналізму. Подальший розвиток наукового пізнання відбувався у тісному взаємоз-
в'язку з розвитком раціоналістично-методологічних методів. Цей процес поглиблюється й удоско-
налюється в зв'язку з широкою математизацією наукового пізнання і філософського його обґрун-
тування у наш час (Баженов Л.Б., Стьопін В.С., Добронравова І.С., Ратников В.С., Цехмістро І.З.,
Кедровський О.І., Лук’янець В.С., Рузавін Г.І., Соловей Л.А. та інші).
Велику увагу розробці проблеми розвитку сучасних форм раціональності приділяли росій-
ські дослідники, результати яких опубліковані у 2-х томній колективній монографії “Історичні типи
раціональності” за редакцією В.О. Лекторського і П.П. Гайденко.
Сучасним проблемам розвитку раціональності присвячені дослідження групи вітчизняних
учених, зокрема ці проблеми регулярно обговорюються на науково-теоретичних конференціях
“Проблема раціональності наприкінці ХХ століття” (Харківське міське товариство “Філософська
освіта”), “Проблеми раціональності” (Вінницький національний технічний університет) та інших.
Дослідженню проблем раціонального, взаємозв'язку історичного і логічного присвятили свої
праці вітчизняні вчені: Гнатенко П.І., Депенчук Н.П., Добронравова І.С., Лях В.В., Пікашова М.В.,
Попович М.В., Сидоренко Л.І., Уйомов А.І.; емпіричного і теоретичного: Булатов М.О., Бичко І.В.,
Бичко А.К., Губерський Л.В., Конверський А.Е., Костюк Н.Т., Кримський С.Б., ПоясовЮ.В., Рижко
В.А., Тарасенко М.Ф, Тихолаз А.Г., Чайковський Ю.В., Ярошовець В.І.; взаємозв’язку філософсь-
кого і математичного знання: Кедровский О.І., Лук’янець В.С., Панфі- лов В.О., Соловей Л.А.,
Цехмістро І.З.
Велику увагу розвиткові сучасних раціоналістичних ідей в історичному контексті приділяли
російські і європейські дослідники: Асмус В.Ф., Башмакова І.Г., Ван дер Варден Б.Л., Вейль Г.,
Веселовський И.Н., Вигодський М.Я., Гайденко П.П., Гердер І.Г., Гнеденко Б.В., Голосковер Я.Е.,
Гомперц Т., Жмудь Л.Я., Кессіді Ф.Х., Клайн М., Койре О.В., Колмогоров А.М., Купцов В.І., Лосєв
О.Ф., Лур'є С.Я., Маковельський А.О., Нейгебауер О., Овчинников М.Ф., Поппер К., Пригожин І.,
Рассел Б., Рожанський А.Д., Рожанський І.Д., Рузавін Г.І., Рибников К.О., Сабо А., Спенсер Н.,
Стройк Д.Я., Фоменко А.Т., Целлер Е., Чалоян В.К., Чанишев О.М. та інші.
Але у зазначених вище дослідженнях недостатня увага приділена розвиткові системної ос-
нови античної теоретичної раціональності в найсильніших і найбільш виразних формах її прояву, а
саме у античній математиці та філософії. Це і зумовило вибір мети й основних задач дисертаційного
дослідження.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дана дисертаційна робота
пов'язана з науковими програмами курсів філософії Донецького державного університету еконо-
міки і торгівлі ім. М.Туган-Барановського (ДонДУЕТ) і розроблялася як складова частина науко-
во-дослідної роботи кафедри філософських наук: “Діалектика соціального буття” (державний ре-

5
єстраційний номер “0102 U 007435), держбюджетної теми кафедри вищої і прикладної математики:
“Формування наукового світогляду студентів у процесі викладання циклу математичних дисцип-
лін” (номер Д. 2004 №9), а також пов'язана з науковими розробками кафедри філософії науки
Центру гуманітарної освіти НАН України: “Особливості сучасної філософсько-методологічної
культури” , номер державної реєстрації 01050000638. Раціоналізація наукового пізнання вивчається
в різних розділах фізико-математичних і технічних наук, ці питання раціональної побудови нау-
кового знання використовуються при побудові навчальних планів з філософії, вищої математики
ДонДУЕТу ім. М.Туган-Барановского, а також при читанні лекцій аспірантам і в студентських
наукових гуртках. У межах цих тем автор досліджував питання розвитку раціональності в різних
розділах філософії і математики.
Мета і задачі дослідження. Основна мета – здійснити філософсько-науковий епістемоло-
гічний аналіз становлення системних основ античного раціоналізму на основі порівняльного ана-
лізу еволюції системи математичних і системи філософських знань античної науки; простежити
розвиток раціональності, починаючи від її зародження в античній математиці і філософії і до за-
непаду її класичних форм у елліно-римський період з позицій сучасного осмислення тенденцій і
закономірностей розвитку західноєвропейського раціоналізму і новітньої проблематики в галузі
філософії науки на етапі переходу від ціннісно-культурних і цільових настанов “монізму” до плю-
ралізму.
Відповідно до поставленої мети сформульовано основні задачі дослідження:
– обґрунтувати існування давньогрецької емпіричної переднауки крито-мікенського періоду, у
якій зародилася наукова термінологія, мова науки, доказової математики і філософії;
– виявити емпірико-когнітивні і соціокультурні детермінанти генезису раціоналістичного світо-
гляду; перевірити на адекватність традиційне трактування історико-філософського переходу до
системи античного раціоналізму “від міфу – до логосу”;
– визначити системну єдність поняття “раціональне”, витоки зародження протилежності “раціо-
нальне – ірраціональне” у ранньогрецькій культурі і подальші шляхи еволюції цієї протилеж-
ності в процесі теоретизації математичної і філософської систем знання античної науки;
– проаналізувати системні підстави становлення і розвитку доказово-теоретичної форми антич-
ного раціоналізму (у розмаїтті основних шкіл і напрямів античної філософії) з погляду розвитку
доказово-теоретичної системи знань античної математики;
– виробити узагальнюючу концепцію становлення і розвитку системних підвалин античного ра-
ціоналізму з огляду на сучасні розробки в галузі дослідження джерел і сутності західноєвро-
пейського раціоналізму та з урахуванням переходів у розвитку науки від її класичного до не-
класичного і постнекласичного періодів історичного і теоретичного розвитку.
Мета й основні задачі дослідження, аналіз визначальних форм і етапів становлення основ
античного раціоналізму, його історичного і теоретичного розвитку визначили об'єкт, предмет, ме-
тоди і методологію, а також загальну логіку дослідження та структуру дисертаційної роботи.
Об'єктом дисертаційного дослідження є становлення і динаміка розвитку раціональності
від її зародження в системі ранньогрецької культури до занепаду в елліно-римський період.
Предметом дослідження є розмаїття форм раціональності та ірраціональності в античній

6
математиці і філософії, що розвивалися на основі двох протилежних і взаємодіючих систем знань:
емпірико-фактуальних і теоретично-доказових.
Метод дослідження обумовлений об'єктом, предметом, головною метою, сформульованими
задачами, загальною структурою і логікою дослідження. Він полягає у поєднанні традиційних ме-
тодів: історико-філософського дослідження джерел і сутності західноєвропейського раціоналізму.
При цьому загальнофілософська методологія і методи проведеного дослідження одержують конк-
ретизацію на підставі методів філософсько-наукового аналізу зазначених епістемологічних систем
знань в античній науці і культурі. Тому на завершальній фазі метод і методика проведеного дос-
лідження великою мірою набувають форму епістемологічного аналізу в контексті сучасної про-
блематики філософії науки, зокрема аналізу термінологічного і понятійного апарату науки класи-
чного, некласичного і постнекласичного етапів її історичного і теоретичного розвитку.
Загальною підставою застосування зазначених методів дослідження є виявлення форм вза-
ємозв'язку математики і філософії на різних фазах зародження, становлення і розвитку античного і
західноєвропейського раціоналізму в цілому. Це передбачає також дослідження, визначення і ви-
вчення інтертеоретичних відносин, системи взаємозв'язку між категоріально понятійними складо-
вими різних античних вчень і теорій, функціональних залежностей між елементами математичної
теорії і раціоналістично-теоретичною галуззю історичного розвитку античної філософії в цілому.
При цьому використовуються також методи структурно-функціонального аналізу мови науки з
метою встановлення тих змін, що відбувалися в науці, математиці і філософії в залежності від
процесів, що протікають в античному суспільстві, і виділення тих конкретних моментів, що сприяли
формуванню доказово раціоналістичного світогляду і теоретизації цілісної системи знань античної
науки.
Наукова новизна дослідження. Вироблено концепцію загальної логіки становлення і роз-
витку системних підвалин філософського раціоналізму, що формувалися у взаємодії якісно про-
тилежних систем знань античної науки – математики і філософії, що дозволяє розв’язати одну із
фундаментальних проблем філософії науки – проблему раннього генезису наукового раціоналізму в
аспекті осмислення тенденцій взаємодії раціонального та ірраціонального засобами сучасної фі-
лософії науки.
Основний зміст авторської концепції конкретизується у таких наукових положеннях, що
носять характер новизни і виносяться на захист:
– Обґрунтовано гіпотезу про існування (у ІІІ-ІІ тис. до н.е.) власне грецької системи фактуаль-
но-емпіричних знань крито-мікенської культури на основі зіставлення її зі знаннями інших
народів (шумерян, вавилонян, єгиптян). Цим пояснюється оригінальність наукової термінології,
понять і категорій давньогрецької математики і філософії, їх систематичне застосування упро-
довж усієї історії науки, аж до сучасності. Доведено закономірність виникнення методу доказу і
раціоналістичного світогляду саме на давньогрецькій соціокультурній і філософській основах
(мілетська натурфілософська школа). На основі μαυεμα зародилися грецька наукова терміноло-
гія, теоретична мова доказової математики та філософії.
– Виявлено концептуальну основу становлення античного раціоналізму, а саме:
встановлено, що загальним (збірно-родовим) поняттям про цілісну (недиференційовану)

7
 систему емпіричного було давньогрецьке поняття μαυεμα (знання, пізнання), яке складало
загально-понятійну основу і цільову настанову пізнання в період синкретичного стану знань
переднауки і протофілософії (передфілософії);
розкрито, що генетично вихідною формою протилежності раціонального й ірраціонального
було протиріччя між системою емпірико-фактуальних знань, що функціонують у соціальній
практиці ранньогрецької культури і міфологічним трактуванням першоначал світобудови (у
вигляді пантеону богів давньогрецької міфології). З розв’язанням цього протиріччя на ос-
нові, насамперед, тріадично-сполученої структури ідей: пошуку обґрунтованих моделей
світобудови, виведених з тих або інших першоначал, ідеї доказу можливості їх взаємопе-
ретворень, ідеї руху, що лежить в основі ранньої натурфілософської проблематики мілетців,
– було пов'язане виникнення раціоналістичного світогляду і науково-доказового способу
мислення, тобто науки, математики, філософії.
Показано, що поняття “раціональне” вже в античності має цілком визначену множину кон-
цептів: розум, доцільність, вирішення (задачі, проблеми), конструктивність (отриманого або
прийнятого рішення), оцінка ефективності тієї або іншої роботи, виду діяльності, міра її
майстерності, благо. Вони утворюють системно-семантичну єдність, що не може бути ре-
дукованою до окремо узятих, дискретних одиниць цілісного змісту цього поняття.
– Визначені основні закономірні фази становлення теорії і загальна логіка переходу від емпіри-
чного до теоретичного:
здійснена експлікація загальнозначущих змістів, що входять у поняття “λόγος” (більше 20
значеннєвих одиниць, розподілених по 6-ти основних сферах застосування); на цій підставі
уточнена загальновідома формула переходу до раціонального (від міфу – до логосу); по-
няттєво-логічним засобом такого переходу служила система емпірично-фактуальних знань
(μαυεμα), ідея першоначал, ідея доказу, ідея закономірних взаємоперетворень, тобто ідея
універсального саморуху матерії;
обґрунтовано, що “ядром” концептуального розмаїття форм античного раціоналізму, що
зароджувався, була семантична тріада понять: μίυος (переказ, міф) → μαυεμα (знання, пі-
знання) → теоретичний (гераклітів) λόγος;
показано, що наукова теорія виникає на основі синтезу методу діалектики і методу доказу;
отже, ні раціоналістична форма філософії, ні математика, узяті ізольовано одна від одної, не
здатні були здійснити стрибок до теоретичного способу мислення без їх синтезу;
теоретичне як історично перша форма наукової теорії взагалі має ряд закономірних ступенів
еволюції й розвитку; вузловим моментом цього розвитку був перехід від дискретної до ко-
нтинуальної наукової картини світу на основі категоріального розмежування раціонального
та ірраціонального (при нерозв'язності проблеми сумірності в математиці) і подальшому
вирішенні цієї проблеми (створення теорії неперервних відношень Евдоксом Кнідським),
завдяки чому в античну математику іманентним чином увійшов метод діалектики.
– Конкретизовано взаємозв'язок основних етапів становлення і розвитку раціоналістичної філо-
софії як доказової науки:
застосування принципу несуперечності і методу доказу в ізоляції від методу діалектики

8
 зупиняє розвиток теоретичного пізнання, яке зароджувалось на суто від’ємно-розумній
(антиномічній) фазі дослідження, як, наприклад, у елеатів;
синтез методів доказу і діалектики відкрив шлях до побудови перших теорети-
ко-філософських систем наукового пізнання і знання (елеати, Геракліт, Левкіпп-Демокріт,
Сократ, Платон, Арістотель, Епікур);
в еволюції математичного і філософського теоретичного раціоналізму основну функцію
виконували тріадичні структури ідей і проблем виду: “безмежне – подільність – межа”;
“дискретне – неперервне – нескінченне”; “атом – порожнеча – рух”; пізніше ця тріадична
структура самоорганізації знань в узагальненій логічній формі визначить семантичну стру-
ктуру доказового силогізму: “великий термін” → “малий термін”→ “середній термін”.
теоретична мова античного раціоналізму є тріадичною. Вона базується на семантичній
структурі триєдності концептуальних ідей – понять, і тільки встановлення сутнісного зв'язку
між ними у формі абсолютного відношення, тобто системи відносин, що мають “межу”,
встановлену діалектичним методом дослідження та доказом, приводив до теоретичної іс-
тини як образу цілісності досліджуваного предмета, сутності, процесу.
– На основі зіставлення трьох якісно різних форм атомізму – філософського, математичного, фі-
зичного, – показано, що вчення Левкіппа-Демокріта заклало основи філософії як доказової на-
уки, де вперше був досягнутий теоретичний синтез елементів діалектичного методу наукового
мислення та доказу.
– Доведено, що, прийнявши за першооснову матеріальні першоначала – атоми і порожнечу,
атомісти визнають атомістичну дискретність і принцип нескінченної подільності по порожнечі,
а межею чуттєвого сприйняття речей вони розглядали піфагорійське число, що являло собою
межу раціоналізації умопосяжних ідей, а саме, гранично-абстрактних, позбавлених чуттєвого
змісту, тобто суто абстрактних “математичних предметів”. При цьому ні міфологічне, ні боже-
ственне не приймалося і не виключалося як щось “ірраціональне”. У системі античного раціо-
налізму ірраціональним вважалося лише те, що не пізнане, не збагненне розумом, не виведене
аргументованим, логічним, математично-доказовим або теоретико-філософським чином. У цій
філософській системі розв’язувалися парадокси дискретного і неперервного, співмірного та
неспівмірного; об'єднувалася розсудочна (піфагорійська) і розумова (гераклітівська) форми
теоретичної раціональності. Атомісти заклали основи ейдетичної античної класики Платона й
Арістотеля, а в період Нового часу знайшли свій подальший розвиток в монадології Лейбніца.
– Показано, що шлях філософії як доказової науки, заснованої на синтезі методів діалектики і
доказу, відрізняє розробку нових теоретичних систем (етики, теорії ейдосів, логіки, метафізики
тощо) від перших раціоналістичних натурфілософських систем мілетців; розкрита їх істотна
відмінність не тільки в предметі пізнання, але й у методі, тобто, в теоретичному способі дос-
лідження постсократичних і наступних вчень та теорій античної філософії на відміну від напі-
вемпіричних схем доказових висновків мілетців.
– Розкрито взаємозв'язок античного раціоналізму з основними науковими і філософськими на-
прямами елліно-римського періоду; встановлено, що основна закономірність у трансформації
раціоналізму в цей час характеризується занепадом теоретичного і зародженням прикладного

9
 знання в математиці; і самозапереченням античної форми грецького (теоретичного) раціоналі-
зму, заміною його на нову форму теоретичної ірраціональності (передфілософією християнст-
ва).
– Обґрунтовано припущення про те, що арістотелева теорія каузальності містить прообраз май-
бутньої диференціації наук: класична, некласична і постнекласична. Якщо перша історична
форма науки ґрунтувалася на принципі жорсткого детермінізму (і однозначності опису), друга –
на ймовірнісному детермінізмі (і принципі багатозначності логіки і методології опису дослі-
джуваного предмета), то третя – на тому, що в античному раціоналізмі й арістотелевій метафі-
зиці розглядалося в термінах “виникнення” і “знищення”, у трьох змістах “несущого” і особ-
ливого виду каузації, що відбувається при випадковому збігу обставин і тлумачиться як само-
довільна організація матерії, що народжує нове.
Науково-теоретичне і практичне значення роботи. Матеріали дослідження можуть бути
використані в науково-теоретичних і методичних розробках при викладанні курсів філософії і ма-
тематики, при дослідженні проблем формування наукового світогляду в процесі викладання філо-
софії і математичних дисциплін, на лекціях, семінарах для аспірантів, студентів і у роботі студе-
нтських наукових гуртків.
Результати дослідження опубліковані в методичних посібниках “Формування наукового
світогляду в процесі викладання вищої математики” (I-IV частини). Донецький комерційний ін-
ститут, м. Донецьк, 1988–1991 рр.
Участь у госпдоговірній темі: “Формування наукового світогляду в процесі викладання ди-
сциплін математичного циклу”, ДонДУЕТ, м. Донецьк, 2001–2005 рр.
Апробація результатів дослідження. Результати досліджень, що лягли в основу дисертації,
пройшли апробацію на засіданнях і семінарах кафедр філософських наук та вищої і прикладної
математики ДонДУЕТу (м. Донецьк) і кафедри філософії науки Центру гуманітарної освіти НАН
України (м. Київ), а також на наукових конференціях і семінарах:
§ Міжнародна конференція “Устойчивость, управление и динамика твердого тела”, Інститут
прикладної математики і механіки НАН України, Донецьк, 1996 р.;
§ V Міжнародна конференція Сковородинських читань, Харківський державний університет, м.
Харків, 29-30 вересня,1998 р.;
§ II Міжнародна науково-практична конференція “Динаміка наукових досліджень”, Дніпро-
петровськ, Київ, Луганськ, 20-27 жовтня 2003 р.;
§ Міжнародна науково-теоретична конференція “Фундаментальне знання і нові виміри раціона-
льності”, Вінниця, 18-19 квітня 2003 р.;
§ VII Міжнародна конференція “Наука та освіта”, Дніпропетровськ, березень 2004р.;
§ Міжнародна конференція, “Наука і філософія в людському вимірі”, Приазовський державний
технічний університет, м. Маріуполь, 2004 р.
§ Міжнародна наукова конференція “Наука. Синергетика. Освіта”. Інститут філософії ім. Г. Ско-
вороди НАН України, Китївський національний університет ім. Т. Шевченка, Інститут вищої
освіти АПН України Сумський державний педагогічний університет ім. А.С. Макаренка 22-23
вересня 2005 р.

10
§ На наукових конференціях ДонДУЕТу, 1987-2005 рр.
Джерела дисертаційного дослідження. Джерелами дисертаційного дослідження є роботи
видатних філософів, математиків, істориків науки і представників інших галузей знання, а також
результати самостійних досліджень.
Структура дисертації. Загальна структура роботи обумовлена логікою дослідження раці-
оналізму як соціокультурного феномену людства, необхідністю кількаразового звертання до одних
і тих самих емпіричних і теоретичних даних на різних рівнях теоретичної рефлексії та під кутом
аналізу різних проблем філософії науки.
Дисертація загальним обсягом 382 сторінки складається зі вступу, семи розділів, висновків,
заключення, списку використаних джерел (386 найменувань) – 25 сторінок.
Основний зміст дисертації.
У вступі дане обґрунтування актуальності теми дослідження, встановлена ступінь її нау-
кової розробленості, виділені об’єкт, предмет, сформульовані метод, цілі і завдання дисертаційної
роботи, представлена наукова новизна дослідження, сформульовані концептуальні положення, що
виносяться на захист, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, їх апробація.
У першому розділі “Раціональне й ірраціональне в сучасній філософії й історії філософії
науки” проведено теоретико-аналітичний огляд існуючих концепцій і дискусій, що мають місце у
сучасній філософії науки з проблем модернізації змісту, значення і сутності раціонального; роз-
роблені і викладені концептуальні основи наукового підходу дисертанта до дослідження системних
основ античного раціоналізму в процесі становлення і в загальній логіці розвитку доказо-
во-теоретичного способу пізнання в античній науці, зокрема математиці та філософії.
У підрозділі 1.1. “Сучасна наукова й історико-філософська проблематика раціоналізму”
обґрунтована необхідність виявлення соціокультурних, епістемологічних і когнітивних витоків
розмаїття раціоналізму і їх тлумачення в античній математиці і філософії.
У підрозділі 1.2. “Наукова раціональність у контексті наступності античної мате-
матики і методології ХVII ст.” здійснено порівняльний аналіз провідних наукових підходів і
концепцій західноєвропейського раціоналізму періоду модерну і сучасних трактувань проблеми
раціонального в аспекті вирішення питання про адекватність, повноту аргументації і теоретичної
відповідності сучасних концептів “раціональностей” в сучасних дослідженнях.
У підрозділі 1.3. “Проблема типологізації історичних і сучасних форм раціональності”
аналізуються перші спроби застосувати системний підхід до вирішення проблеми раціонально-
го-ірраціонального. Викладається власна позиція автора, яка свідчить про необхідність урахування
принципу повноти в історичній еволюції математичної і філософської галузі розвитку античної
науки. По-новому ставиться і почасти вирішується завдання співвідношення емпіричного і теоре-
тичного (у крито-мікенський період), в еволюції ранніх фаз античного раціоналізму і формулю-
ються принципи аналізу загальної системи знань античної науки в соціокультурній динаміці сус-
пільства даного історичного періоду.
У другому розділі “Становлення доказової науки і філософії” виділяються і досліджу-
ються онтологічні і гносеологічні предметні сторони розвитку критичного ставлення до наукових і
духовних цінностей східного і грецького емпіричного передфілософського періоду та до існуючого

11
релігійно-міфологічного світогляду. Показано, що цей критицизм сприяв розвитку доказових форм
мислення і суджень. Народження грецького розуму, емпірії, доказової науки і філософії варто
пов’язувати з крито-мікенською цивілізацією, переходом у VIII-VIIст. до н.е. на нові соціаль-
но-політичні відносини, які заклали основи полісної системи і демократичних форм правління,
секуляризації суспільно-політичної думки, що сприяли зародженню і пануванню філософського
світогляду.
У підрозділі 2.1. “Передфілософський період розвитку раціональності” представлена
широка панорама процесів, що протікали у грецьких містах-державах у VIII-VI ст. до н.е. і мали
істотний вплив на розвиток критичного ставлення до емпіричної науки і релігійно-міфологічного
світогляду. Спочатку цей критицизм став виявлятися у народному епосі, у художніх пам’ятниках
Гомера “Іліаді” й “Одісеї”, у творах поета Гесіода “Труди і дні”, “Теогонія”, у вченнях орфіків,
Ферекіда, висловах “семи грецьких мудреців”.
Особлива увага приділена, з одного боку, порівнянню емпіричної математики Сходу з до-
казовою наукою Давньої Греції, зародження якої супроводжувалось виробленням наукових термі-
нів, які мали “суто грецьке” походження, з іншого, – релігійно-міфологічного світогляду з науко-
во-філософським, що тільки-но зароджувався. Вироблення наукової термінології на початковій
стадії становлення доказової науки варто віднести до емпіричного періоду, коли створювалася мова
науки, тому що вона у переважній своїй більшості мала предметно-практичне походження і до
моменту побудови теоретичної науки була в “готовому вигляді”, що давало можливість оперувати
цими термінами в різних розділах наукового знання і філософії.
У підрозділі 2.2. “Розвиток раціональності в мілетській школі” дається загальна харак-
теристика поглядів розвитку дедуктивних методів дослідження і побудови математики і натурфі-
лософії. Наводиться порівняльна характеристика і відмітні риси натурфілософії та дедуктивних
форм Фалеса з релігійно-міфологічним світоглядом і емпірією Сходу, характеризуються основні
концепції виникнення доказової науки й філософії. У цьому зв'язку аналізуються міфогенна і гно-
сеогенна концепції. Якщо в міфогенній концепції акцент робиться на грецькі міфологічні джерела
філософії (Г. Гегель, Ф. Корнфорт, А.Ф. Лосєв та ін.), то в гносеогенній концепції (Г.Спенсер, А.А.
Богданов та ін.) основний наголос робився на зв'язок філософії з дедуктивною математикою, аст-
рономією, натурфілософією Фалеса і конкретно-науковими знаннями Сходу. О.М.Чанишев до-
тримується гносеоміфогенної концепції, тому що виникнення філософії і становлення доказової
науки протікають одночасно у взаємозв'язку. Генезис філософії має, щонайменше, три джерела
виникнення: міфологічний світогляд, природничонаукове і математичне знання, повсякденна сві-
домість і моральність. Усі ці положення є першоджерелами зародження філософії, тому що ста-
новлення доказової математики й інших наук – результат розвитку внутрішньої логіки попередньої
емпірії, а виникнення філософії – результат розгортання внутрішньої логіки розвитку міфології і
доказового наукового знання. Загальний спосіб їх реалізації належить певній соціальній групі, ці
установки виражаються у світогляді видатної особистості – Фалеса Мілетського, що визначає
прогресивний розвиток світогляду даної історичної епохи. І міфологія, і знання органічно поєд-
нуються з індивідуально-соціальним фактором, що привело до формування нової форми мислення і
зародження наукового філософського світогляду.

12
 Фундаментальна проблема натурфілософії мілетців (Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена) –
визначення начал буття. Анаксімандр розширив поняття буття до поняття першоначала як субс-
танції, тобто того, що породжує сутність і лежить в основі його побудови, а також в універсальній
формі був сформульований рух як принцип пояснення процесів виникнення речей з єдиного пер-
шоначала.
Світогляд мілетців являє собою історично першу форму нового типу філософського світо-
гляду, основу якого складає доказове наукове знання, що протистоїть релігійно-міфологічному.
Найважливішою відмітною рисою цього світогляду є раціональність, антиавторитарність, критичне
ставлення до культурних досягнень Сходу, що у найбільш загальному вигляді можна визначити як
опору на силу розуму при вирішенні основних світоглядних і наукових проблем.
Історично вихідною рисою філософської раціональності є введення натурфілософського
знання, що спирається на спостереження і міркування. Конкретно наукова математична раціона-
льність як розумово-раціональне знання виявилася стійкішою, ніж інші види раціональності. Злиття
філософської і математичної раціональності дало подальший імпульс розвитку наукового світо-
гляду. Історично особливо яскраво вона проявилася у піфагорійській школі.
Третій розділ “Математика і філософія в ранньому і середньому піфагореїзмі” досліджує
піфагореїзм як самостійну течію, що оформилась в результаті діяльності Піфагора, його учнів і
послідовників.
У підрозділі 3.1. “Піфагор і ранні піфагорійці” розрізняються дві основні сторони діяль-
ності піфагорійської школи: практична – піфагорійський спосіб життя і теоретична – побудо- ва
наукового знання, що характеризує гармонійну картину світу.
При виконанні цих завдань Піфагор прагнув установити той гармонійний взаємозв'язок, ті
закономірності явищ, що існують у природі, суспільстві, людському організмі. Піфагорійці праг-
нули показати цю гармонію й у своїх теоретичних побудовах. Відповідно до коментарів давніх
авторів, Піфагор не ставив перед собою завдання безпосереднього вивчення і розвитку математики.
Його цікавило більш масштабне завдання – завдання вивчення закономірностей і порядку, що існує
у світобудові, природі, відкриття законів природи, природних явищ і суспільного розвитку: вихо-
вання гармонійно розвиненої особистості. Для досягнення поставленої мети йому необхідно було
виробити певний науковий апарат, за допомогою якого можна було б виконати це грандіозне за-
вдання. На думку Піфагора, для виконання цього завдання з усіх наукових знань більш повно могла
задовольняти цим вимогам математика, як найбільш універсальна й абстрактна наука. А в мате-
матиці на перше місце він ставив арифметику, тому що число, числова характеристика є основою
всього математичного і наукового знання. Ця ідея привела Піфагора до інтенсивного вивчення –
арифметики, і особливо – натурального ряду чисел. Він розділив математику на арифметику і ге-
ометрію, вважаючи їх самостійними дисциплінами. Але, разом з тим, він прагнув установити вза-
ємозв'язок між ними, між числами і геометричними об'єктами, а через їх посередництво – і об'єк-
тами світобудови. До математичних дисциплін Піфагор відніс ще астрономію і гармонію, чим
створив квадрирум: арифметику, геометрію, астрономію і гармонію. Це був обов'язковий курс для
вивчення у піфагорійській школі.
Установивши, що світовий простір вимірюється числом, числова характеристика стала се-

13
рцевиною усього його вчення. Усі закономірності природи, на його думку, можна описувати і ха-
рактеризувати за допомогою числа і його відносин. Ця числова абстракція Піфагора відтіснила на
задній план матеріальний світ і матеріальні першооснови мислителів мілетської школи.
Піфагорійці прагнули все наукове пізнання про природу, суспільство, людину і дух “втис-
нути в числові властивості та їх відносини”, вважаючи принципи чисел принципами речей. Вони
приписували числовим абстракціям більшу самостійність, ніж реальним предметам, вважаючи
числа сутністю речей. Але не з чисел піфагорійці складали об'єкти світобудови, а за допомогою
чисел, їх відносин і властивостей, які допомагають вивчати реальні речі. Піфагорійці приймають
числа не як елементи, з яких сконструйована світобудова, а з яких конструюють її модель: гармонію
небесних сфер, гармонію Землі і Неба, акустичну (музичну) гармонію, гармонію розвитку людсь-
кого суспільства, людського організму й особистості. Ця ідея гармонії і вивчення її за допомогою
математики привела Піфагора до постановки питання про вивчення й умоглядну теоретичну по-
будову математичних дисциплін, а також широкої диференціації і математизації всього античного
наукового пізнання.
Така струнка система побудови наукового знання в усіх напрямках і на базі його формування
філософського світогляду стали у найвищій мірі проявом античного раціоналізму. Здавалося, за
допомогою дедуктивної математики, математизованих наук можна вирішити будь-які поставлені
задачі і проблеми.
У підрозділі 3.2. “Філолай та інші середні піфагорійці” аналізується геометрична модель
світобудови піфагорійця Філолая, яка стала передвісницею геліоцентричної системи Аристарха
Самосського. Філолай у центрі Всесвіту помістив не Землю, як це зробили мілетці, а світовий во-
гонь, бо він йому представлявся більш досконалим, ніж Земля, тому він зробив його початком
усього сущого. При цьому Земля втратила свою винятковість і стала рядовою планетою. На думку
Філолая, Земля робить повний оберт навколо світового вогню за 24 години. Піфагору належить
здогадка про кулястість Землі, Місяця, Сонця і зірок; піфагорієць Екфант висловив гіпотезу про
добове обертання Землі навколо своєї осі. За висловленням Т.Гомперца, астрономічна теорія Фі-
лолая сплетена з вимислів і здогадок, але вона створювала струнку систему світобудови.
Піфагорійці дотримувалися суворої пропорційності і рівноваги при встановленні стану ор-
ганізму, пропорційності в дієтології, у режимному способі життя. Складається враження, що вони
заздалегідь усе прораховували, створюючи “піфагорійський спосіб життя”. Уся філософія життя
піфагорійців визначалася і контролювалася числом. Піфагорійська числова система встановлення
всіх життєвих процесів і природних явищ пронизала наскрізь їх самосвідомість, і вона виправдувала
б себе і далі, якби не протиріччя, що виникло у зв'язку з доказом теореми Піфагора в загальному
вигляді (квадрат гіпотенузи прямокутного трикутника дорівнює сумі квадратів його катетів
c 2 = a 2 + b 2 ). Прийнявши за основний принцип своєї дедуктивної математики і філософії принцип
несуперечності, при доказі цієї теореми вони зіштовхнулися з нерозв'язним протиріччям у числовій
філософії. Протиріччя виникло не в теоремі, а в її філософських підвалинах та узагальненнях.
Користуючись натуральними числами і їх відношеннями, вони пояснювали всі об'єкти сві-
тобудови і процеси, що протікають у ньому, висунувши девіз “усе погоджується з числом”. Але
2
ця залежність с = 2 у випадку a = b = 1 привела до нових чисел, що не могли бути представлені

14
 m
відношенням . У цьому зв'язку виникла теорема: не існує раціонального числа, квадрат якого
n
2
æmö
дорівнює двом ç ÷ ¹ 2 . Протиріччя полягало у тому, що геометричний об'єкт – відрізок
ènø
(гіпотенуза прямокутного трикутника) існує, але не існує такого раціонального числа, яке можна
було б поставити йому у відповідність. У піфагорійській математиці ще не були відкриті ірраціо-
нальні числа, що і привело до протиріччя: геометричний об'єкт є, а числа немає, відповідно до їх
теорії, якщо зустрічається протиріччя в теоретичних побудовах, то це приводить до заперечення
об'єкта.
Дотримуючись існуючої термінології, така невідповідність між існуючими геометричними
об'єктами (гіпотенузою) і неможливістю вираження її за допомогою раціональних чисел була на-
звана кризою основ математики і всієї піфагорійської числової філософії. До доказу цієї теореми
такої невідповідності не спостерігалося в жодному з напрямів у піфагорійській науці. Навіть теорія
музики, таке невловиме поняття, як звук, виявилось здатним втілюватися за допомогою числа, а
гіпотенуза прямокутного трикутника не завжди виражається числом.
Але протиріччя, пов'язане з установленням несумірності, не слід розглядати, як кризу пі-
фагорійської математики, її філософських основ, а радше – вичерпаністю можливостей піфагорій-
ської дискретної математики. Цей симптом вказував на перехід усієї математики, теоретичного
природознавства і філософії на континуальну геометричну основу. Такий перехід являв собою за-
міну однієї з форм раціональності з дискретної на континуальну, що привело до подальшого її ро-
звитку.
Четвертий розділ “Розвиток раціоналістичних методів досократиками, що співісну-
вали з піфагорійцями” висвітлює своєрідну реакцію на філософію і наукову діяльність піфаго-
рійців. Кожна з цих шкіл будувала свою наукову картину світу і проводила її філософське обґрун-
тування. Ці школи співіснували паралельно з піфагорійцями й опонували їм. У підрозділах цього
розділу розглянуті основні ідеї їх теоретичних побудов.
У Підрозділі 4.1. “Критицизм Ксенофана Колофонського” здійснено аналіз критики
Ксенофаном піфагорійського вчення. Він виступив із критикою вчення Піфагора про метемпсихоз
(переселення душ). У своєму вченні про бога Ксенофан висловив думку, що боги – творіння людини
і розкрив антропоморфні корені релігії. Він також критикував антропоморфні і політеїстичні уяв-
лення Гомера і Гесіода. Його Бог – це чистий розум, у нього немає фізичної сили, його сила в му-
дрості, він править світом без фізичних зусиль – однією лише силою думки. Ксенофан виступає як
пантеїст, його Бог виражає єдність Всесвіту.
У гносеологічному плані Ксенофан виступає обережно, він був переконаний у незбагнен-
ності всіх речей; відчуття оманливі, – за його словами, – а істини, якими ми володіємо, носять ви-
падковий характер. Але не слід відносити його концепцію до агностицизму, Ксенофан не запере-
чував можливості достовірного істинного знання про світ, він занадто підкреслював відносність
пізнавальних здібностей людини, а головне, він заперечує можливість достовірного знання про
істинне пізнання в силу випадковості істини.
Натурфілософія Ксенофана стала завершенням іонійської фізики, позитивною частиною

15
його світогляду була критика піфагорійської числової філософії, вчення про метемпсихоз, він
створив фізичну картину світу, позбавлену міфологізмів, що зміцнює раціоналізм у світогляді.
Продовжувачами Ксенофана щодо можливості одержання істинного знання були лікар-піфагорієць
Алкмеон та елеєць Парменід. Давні доксографи вважають Ксенофана засновником елейської
школи, а Парменіда – його учнем і послідовником.
У підрозділі 4.2. “Діалектичний раціоналізм Геракліта Ефесського” характеризується
реакція Геракліта на філософські побудови Гомера, Гесіода, Піфагора. У нього чітко виявляється
критична функція розумово-раціонального змісту і стосовно релігійно-міфологічного світогляду
Гомера і Гесіода, і по відношенню арифметико-раціональної світоглядної концепції Піфагора і
ранніх піфагорійців.
Геракліт є першим грецьким філософом, що вийшов за межі розумових натурфілософських
побудов мілетців, математизованих структур і релігійно-етичних шукань піфагорійців, і зосередив
свою увагу на розробці діалектичного розуміння дійсності, визначенні єдиної об'єктивно-логічної
закономірності (діалектики), що лежить в основі всякого процесу і стану.
Вихідним пунктом гераклітівського розуміння дійсності є принцип загальної, невпинної
мінливості, руху, розвитку. Як один з основоположників діалектики, Геракліт виділив зміну і роз-
виток як предмет філософського аналізу, а також порушив питання про джерело, причину загальної
зміни. Відповідаючи на ці питання, він розкриває визначальні риси основного закону діалектики –
закону єдності і боротьби протилежностей. На противагу піфагорійській несуперечливості дедук-
тивної теорії він висунув принцип протиріччя як джерела розвитку.
За першооснову Геракліт прийняв вічний, живий вогонь, у чому виявляється його космічний
гілозоїзм. У космогонічному і космологічному відношенні його вчення є матеріалістичним.
Центральне положення у вченні Геракліта посідає таке ємне поняття, як логос – слово, що нероз-
ривно пов'язане з думкою. Це – розумне поняття, що має множину концептів, і пізнання якого
складає мудрість.
Діалектична раціональність Геракліта формується через протиставлення піфагорійської ло-
гічно-числової раціональності. Геракліт по суті вводить розмежування між розсудом і розумом.
Водорозділ між ними проходить по тлумаченню співвідношення протилежностей, по співвідно-
шенню формально-логічного закону несуперечності – фундаментального для розсуду і діалектич-
ного закону єдності і боротьби протилежностей, основного для розуму. Під загальним логосом
Геракліт бачив загальну “приховану гармонію протилежностей”. Людська мудрість полягає в тому,
щоб розкрити цю гармонію. При цьому людська мудрість і загальний логос погоджуються між
собою, вони тотожні.
У підрозділі 4.3. “Раціоналізм мислителів елейської школи” аналізується діяльність фі-
лософів елейської школи: Парменіда, Зенона, Меліса.
Парменід – засновник елейської школи, який знаходився під впливом Ксенофана. Його по-
гляди продовжують систему поглядів Ксенофана на те, що варто розглядати як реакцію на вчення
Геракліта. Сталості боротьби протилежностей у природі і взаємний перехід їх одна в одну, постій-
ній мінливості Геракліта і натурфілософії мілетських мислителів він протиставив єдине, непере-
рвне, нерухоме і незмінне буття, ототожнене з думкою. У центр уваги Парменід поставив два

16
найголовніші філософські завдання: про відношення буття і небуття і питання про відношення
буття і мислення. Ці питання можуть бути вирішені тільки розумом. Розв’язуючи ці завдання,
Парменід підійшов до закону заперечення протиріччя – як головного закону мислення. Він визнавав
єдиний існуючий світ, що пізнається розумом, цей світ чуттєво не сприймаємо, відчуття – оманні.
Критерієм істини в пізнанні він визнавав розум. Вчення Парменіда про буття і сприйняття його за
допомогою розуму мало історичне значення в розвитку науки і філософії. Вважаючи критерієм
істини розум, він звільнив мислення від омани та побутових уявлень почуттів. Це положення Па-
рменіда стало основою античного раціоналізму, його по праву вважають “батьком” античного ра-
ціоналізму. Під незмінним, нерухомим буттям Парменід розуміє мислиме буття, чисту абстракцію,
але не світ різноманітних речей. Його поняття буття являє собою розумову конструкцію, але не
реальний простір. Меліс, у свою чергу, заповнював єдине буття речовинним простором, а небуття –
порожнечею.
Ф.Х. Кессіді відзначає подібність поглядів Парменіда і Геракліта: сталість і незмінність
буття Парменіда тісно пов'язані з постійною мінливістю Геракліта, що підлягає світовому постій-
ному закону – логосу. Цей гераклітівський постійний закон мінливості є своєрідним вирішенням
закону буття. Парменідівське поняття буття – більш абстрактне і менш речовинне поняття, ніж
вогонь-логос Геракліта й апейрон Анаксімандра, це поняття буття в порівнянні з гераклітівським
логосом є більш високою раціонально-логічною абстракцією, “очищеною” від “домішок” чуттєво
сприйманих речей. Суперечливість між абстрактно-логічним мисленням з речами, що піддаються
суттєвому сприйняттю, і явищами наочно показав Зенон Елейський своїми апоріями. Зенон, на-
слідуючи Парменіда, вважав, що істинним є лише те знання, яке погоджується з думкою, є дока-
зовим логічно і позбавлене протиріч.
Продовжуючи вчення Парменіда про істинність буття і його незмінність, Зенон ішов зво-
ротним шляхом від удаваного світу до світу істинного. Вважаючи світ суперечливим, відповідно до
вчення Геракліта, Зенон вважав, що істинним світом може бути тільки світ умоглядний, надчут-
тєвий, позбавлений протиріч.
У підрозділі 4.4. “Критицизм і раціоналізм софістів” характеризується діяльність софістів
як філософської течії.
У V ст. до н.е. у Стародавній Греції на зміну тиранії й аристократії приходить рабовласни-
цька демократія. У цьому зв'язку виникла необхідність розвитку виборних установ: народних зборів
полісу, суду, проведення виборів у політичних партіях. Для цього необхідно було виробляти ора-
торське мистецтво, виступати в суді, політичних диспутах тощо. Для підготовки мистецтва рито-
рики – мистецтва ведення суперечки, логічної побудови і висловлення своїх думок, виділився ряд
учителів, так званих софістів, що за певну платню готували своїх учнів до такої діяльності. Софісти
працювали над проблемою використання результатів науки серед народних мас і намагалися при-
стосувати їх до вирішення виникаючих проблем. Серед софістів не було представників фундамен-
тальних наук, а були популяризатори наукових досягнень. Але серед них були: перший дослідник
формальної логіки – Протагор, Горгій, Продик і Гіппій Еллідський – дослідники мови. У цей період
у Стародавній Греції встановився небувалий культ мови, культ слова. Вони вперше зробили пред-
метом аналізу мову як знаряддя впливу на свідомість, чим заклали основи філології. Поширюючи

17
наукові знання, вони стали першими просвітителями народу Стародавньої Греції.
Софісти своїми критичними виступами підривали підвалини релігії та рабства. Гіппій Ел-
лідський вважав, що рабство є протиприродним явищем. Антіфонт вважав, що джерела всіх лих – в
державних законах, які є ворожими природі і суспільству.
Софісти не створили своєї єдиної філософської школи, ця течія приводила до різного роду
логічних вивертів і перекручень. Ставилося питання досягнення істини і перемоги в суперечці за
будь-яку ціну. Софістика являла собою сукупність аргументацій, основаних на суб'єктивному ви-
користанні правил логічного висновку, при цьому математичним доказам і логічній послідовності
суджень відводили другий план, на перший план висувалися чуттєві сприйняття. Протагор, голова
софістів, прагнув відкинути умоглядні й абстрактні побудови математики, що привело б її до са-
моліквідації. Подальший розвиток їх ідей про непізнаваність, надмірне захоплення релятивізмом і
скептицизмом привели їх до агностицизму, а заперечення умоглядних побудов завдавало великої
шкоди теоретичним наукам і зводило їх до найпростішого емпіризму.
У підрозділі 4.5. “Зародження атомістичних вчень у Стародавній Греції” проведено
глибокий історико-математичний і методологічний аналіз атомізму.
У другій половині V ст. до н.е. одним з центрів наукової і філософської думки стає місто
Абдери, де протікало життя і наукова діяльність Левкіппа та його учня і друга Демокріта. Левкіпп
був учнем Зенона Елейського, але він не сприйняв ідею елеатів про єдину нерухому першооснову,
став послідовником мілетських натурфілософів. Прийнявши за першооснову нескінченне число
атомів, що рухаються у порожнечі, відповідно до його вчення, атоми і порожнеча складають основу
буття, а все, що нас оточує у світобудові, створюється відповідно до необхідності.
Поширюючи атомістичне вчення і на геометричні фігури, Демокріт і їх уявляє складеними з
атомів і порожнечі. Так, геометричні фігури (піраміда, конус, куля) можуть бути розсічені рівно-
біжними площинами, відстань між якими повинна бути не більше діаметра атома, отримані “про-
шарки” між площинами можуть бути розсічені на “лінії”, а лінії – на частини, що не перевищують
величину атома. Але при цьому варто мати на увазі, що в атомістичній теорії Левкіппа-Демокріта
передбачено, що атоми знаходяться в безперервному русі і завихренні в порожнечі, це їх природний
стан. Тому при такому поділі ми ніколи не потрапимо на атом, тому що він дуже малий за вели-
чиною і є абсолютно твердим і неподільним. З огляду на такий його стан, поділ завжди буде про-
ходити по порожнечі. Це положення в атомістичній теорії слід прийняти й у математичному ато-
мізмі. А якщо його прийняти, то вирішуються усі протиріччя, пов'язані з піфагорійською несумір-
ністю, дихотомічною подільністю Зенона, подільністю пірамід і конусів площинами, а якщо скла-
дати їх з отриманих шарів – не вийдуть ступенеподібні піраміди і конуси (якщо врахувати між
шарами матеріальну порожнечу, по якій здійснювалось раніше розсічення), а фігури з гладенькими
бічними гранями й утворюючими.
Створивши таку конструкцію, Левкіпп і Демокріт поєднали в одне єдине дискретне і непе-
рервне, що дало їм можливість вирішити всі протиріччя, що виникли в математичних теоріях, те-
оретичному природознавстві й філософії у мислителів попередніх поколінь. Невірно представляють
атомістичну теорію Демокріта ті філософи, що, розглядаючи подільність геометричних фігур,
враховують тільки число атомів, і якщо це число непарне, то вважають розподіл дихотомічно не-

18
можливим. На наш погляд, необхідно враховувати і порожнечу, а атоми розглядати як тільця, що
вільно переміщаються в цій порожнечі. Тоді не одержуватимемо ніякого протиріччя.
Концепція математичного атомізму Демокріта логічно послідовно обґрунтувала існування
математичних предметів і правомірність усієї системи теоретичної математики. Особливо слід за-
значити заслуги Демокріта як одного з фундаторів методу нескінченно малих. Цей математичний
атомізм став загальноприйнятим методом, він не обмежився періодом античності.
У його методології, – за твердженням О.О.Маковельського, – вперше в історії пізнання
формулюється раніше інтуїтивно використовуваний і недостатньо чітко усвідомлюваний аксіома-
тичний метод. Істотним доповненням до цього висновку є твердження дисертанта, що саме в фі-
лософії атомізму було досягнуто синтез методів, а саме: методу діалектики та методу доказу. З
цього починається розвиток філософії як доказової науки.
Аксіоматична побудова математики, дана Демокрітом, становила конкретизацію його ато-
містичного вчення з урахуванням специфіки математичного пізнання.
Атомістичне вчення Левкіппа-Демокріта стало своєрідним синтезом багатьох, якщо не всіх,
попередніх вчень. У ньому Демокріт поєднав вчення мілетських натурфілософів про першоначала,
гераклітівське вчення про безперервний рух і зміну, піфагорійське вчення про числа і порожнечу,
Анаксагора – про нескінченно малі, що привело до поняття диференціалу маси, простору і руху,
Емпедокла – про пори, про щільно утворюючі і розріджені речовини.
Але атомістична філософія і особливо математика Демокріта не одержали широкого ви-
знання. Математика класичного періоду розвивалася за методологічними принципами Платона й
Арістотеля. Невизнання ідей Демокріта обернулося трагедією для його наукової спадщини – уся
вона загинула, збереглися лише окремі фрагменти.
У п'ятому розділі “Афінський класичний раціоналізм у розвитку філософії і матема-
тики” показано, що на зміну атомістам у науці і філософії у Стародавній Греції приходить афін-
ський класичний період. В історії людства настає час, коли складаються такі умови, у яких наукові і
філософські думки випереджають час. Так відбулося й у Стародавній Греції, коли центром науко-
вого і духовного життя стають Афіни. Найвищого розквіту Афіни досягли у так зване “золоте сто-
ліття” – 479–431рр. до н.е., у роки правління Перікла.
У підрозділі 5.1. “Сократ і його філософські школи” характеризується початок діяльності
філософів афінського періоду. На авансцену філософської думки виступає афінський мудрець Со-
крат, який стоїть у центрі грецької культури. Він і його учні створили цілу мережу філософських
шкіл по всій Греції.
Сократ у своїй філософській системі предметом дослідження обрав чесноту. Цим він, – за
висловом Ціцерона, – звів філософію з небес і першим відкрив їй доступ у міста і будинки, він
змусив її вивчати життя і звичаї, добро і зло. Він вплинув на розвиток філософської думки, тому
історія філософії в Стародавній Греції поділяється на два періоди: на досократівський і сократів-
ський.
Сократ різко виступив проти софістів, їх традицій, що підривали основи суспільного по-
рядку, а також проти небезпечного об'єктивізму і радикалізму. Він вважав за необхідне на проти-
вагу індивідуальній думці протиставити загальнообов'язкову норму як у мисленні, так і в діяльно-

19
сті. Так як суспільна самосвідомість і пізнання – основа і передумова будь-якої істинної філософії,
вони базуються на шуканій тотожності знання і чесноти. Це і є ідея загального, яка стоїть вище
окремих думок. Вона приводить його до переконання положення про те, що всяке зло виникає від
недостатньої прозорливості. Усі чесноти є природним результатом однієї всеосяжної основної
чесноти – науки. Тому, – робить висновок Сократ, – чесноті можна навчитися, пізнаючи науки. Це
сократівське положення стало основою в його просвітительській діяльності. Але, незважаючи на
антропоморфну спрямованість своєї філософії, він прагнув робити висновки для пізнання суті ре-
чей.
Зробивши діалог основним методом знаходження істини, Сократ зробив своєрідний поворот
у стилі мислення, тим самим він одним з перших став досліджувати індуктивні прийоми і визна-
чення понять. Відомий сократівський метод “майєвтики” (“повивального мистецтва”) містив у собі
елементарні індуктивні прийоми доведення та діалектику. Ці теоретичні положення Сократа стали
основними при побудові будь-якої теоретичної системи, у створенні широкої мережі філософських
шкіл, його системи кініків, киренаїків, мегарської і елідо-еретрійської школи.
Кініки були представниками знедоленого населення Стародавньої Греції, засновником цієї
школи був Антисфен Афінський. Вони вважали, що бідність доброчесна, вона тягне людину у фі-
лософію, а багатство, нажите нечесним шляхом, – до тиранії, до диктатури особистої влади. Діоген
Сінопський своїм способом життя і вченням символізував кінічну філософію.
Кіренаїки не сприйняли аскетизм кініків, вони проповідували гедонізм – це естетичне вчення
про насолоду як вище благо. Їх вчення базувалося на сенсуалізмі; відчуття вони вважали єдиним
джерелом знання, закони природи вважали непізнаваними, хоча вони не заперечували об'єктивності
їх існування. Разом з тим, наслідуючи Сократа, кіренаїк Феодор визнавав вищою радістю задово-
лення в пізнанні, що приводить до істинного блага, він закликав до самовиховання, що звільняє
людину від поганих звичок. Засновником цієї школи був Арістіпп із Кірени.
Засновником мегарської школи був учень Сократа Евклід Мегарський. У центрі уваги фі-
лософів цієї школи були проблеми одиничного і загального. На відміну від кініків і кіренаїків, вони
вважали, що існує тільки загальне, протиставляючи його окремому. Під загальним вони розуміли
розум, ідею, добро, бога, що реально існують.
Елідо-еретирійська школа була створена учнем Сократа Федоном із Еліди і проіснувала в
IV–IIIвв. до н.е., вона мало відрізнялася від Мегарської, її представники віддавали перевагу етиці,
різноманітні чесноти вони зводили до одного блага, що осягається розумом. Продовжуючи традиції
Мегарської школи, еретрійці вважали, що благо єдине, і знаходиться воно в розумі, у гостроті ро-
зуму, за допомогою якого знаходиться істина. Ці основні філософські напрямки вчень сократичних
шкіл поширювалися по грецьких полісах.
У підрозділі 5.2. “Розвиток науки і філософії в Академії Платона” показано, що видатною
подією в науці і філософії Стародавньої Греції було створення у 387р. до н.е. Платоном Академії в
Афінах, яка була науковим і філософським центром для усього Середземномор'я протягом 915 ро-
ків. Вона заклала основи класичного розвитку наукового знання і сприяла зародженню наукових і
філософських шкіл в інших містах-державах.
Як і Сократ, Платон продовжує розкривати неспроможність вчень софістів у їх детерміно-

20
ваності. Він поставив завдання встановлення таких суспільних зв'язків у самій свідомості індивіда,
того абсолютного, незмінного, непорушного і загального початку, який у суспільстві існував у
формі загальноприйнятих вірувань і сформувався в систему звичаїв і загальноприйнятих положень.
Ця соціально-моральна і гносеологічна концепція лягла в основу всієї ейдетичної системи Платона.
Аналізуючи піфагорійське вчення про число і встановлюючи зв'язок з поняттями своєї фі-
лософії, Платон прагне установити визначену кількісну характеристику, межу, що вносить міру і
створює мірне відношення. Це відношення виникає зі “змішання” двох протилежних початків –
межі з безмежним, котре в піфагорійському вченні виражається числом.
Сприйнявши гераклітівську постійну плинність, рух і зміну для подальшого дослідження
чуттєвого сприйняття, відчуття, Платон поставив в основу наукового пізнання мислення. Такий
перехід від чуттєвих відчуттів і сприймань до розумового у Платона називається переходом від
становлення до буття. Кількісною оцінкою між двома сферами – становленням і буттям – виступає
міра, числова характеристика.
Розглядаючи число як єдність межі і безмежного, Платон відокремив його від чуттєвих
речей, розглядаючи його як розумову абстракцію, що виникла в результаті взаємозв'язку проти-
лежностей, збагненну тільки думкою, у той час як піфагорійці вважали числа – суттю речей.
Світ речей, що сприймається органами почуттів, він не вважає істинно існуючими, тому що
речі постійно виникають, змінюються і гинуть. Істинним буттям, що існує постійно і не зазнає ні-
яких змін, Платон вважає світ ідей. По відношенню до речей вони виступають як причини, образи
всіх речей. Крім речей і ідей, у проміжку між ними Платон установлює математичні об'єкти, що
відрізняються від чуттєвих речей тим, що вони вічні і нерухомі, а від ідей тим, що цих речей не-
зліченна безліч подібних одна до одної, у той час як ідея сама по собі тільки одна і недоступна аб-
солютно повному пізнанню. Будуючи свою філософську систему, Платон діє як художник, що во-
лодіє сильною уявою. Оперуючи ейдосами, ідеями, поняттями, як реальними об'єктами, і корис-
туючись дедуктивним методом як геометр, він будує ідеалізований світ.
Його філософія є дітищем свого часу, до цих ідей його привела сама грецька дійсність.
Гранична напруга духовних і фізичних сил кожного члена суспільства, доведення їх до абсолюту
приводило мислителів до ідеї створення абсолютних недосяжних ідей, на які спрямовувалися по-
гляди і думки членів суспільства.
Демокріт у своїй атомістичній системі йшов від землі до науки, а Платон у своїй ейдетичній
системі – від абсолютів науки до землі. Ейдетична філософія Платона стала основою для побудови
класичної математики і всього теоретичного природознавства.
У підрозділі 5.3. “Математичний раціоналізм афінської класики” показано, що в цей
класичний період раціоналізації наукового знання сприяла математика, яка активно розвивалася і
стала основою для розвитку природознавства і філософії. Ще в доафінський період відбувалися
спроби побудови систематичних курсів математики.
Але математика класичного періоду являла собою математику постійних величин, що
склалася з окремих розрізнених розділів, механіка ж як наука тільки зароджувалася. Але вже в цей
час ряд математиків: Гіппій Еллідський, Архіт Тарентський, Евдокс Кнідський, Менехм, – робили
спроби застосування механічних методів у математиці і, тим самим, вводили в математику рух і

21
змінні величини. Архіт, – за висловленням Ван дер Вардена, – перший досліджував механіку, за-
стосувавши математичні принципи, а в математичні побудови вводить рух. Усі його судження кі-
нематичні і знаходяться у суворій логічній залежності. При побудові розділів математики він
створює суворі логічні структури, що створювали основу в математичних доказах. Архіт прагнув
створити єдиний цілісний комплекс наукового знання: філософію, точні науки (математику, аст-
рономію, гармоніку, механіку), науку про виховання молоді, науку про державу.
Наукова творчість Евдокса Кнідського знаменна тим, що він розв'язав проблему несумір-
ності, завдяки його теорії пропорцій, теорії неперервних відносин математика перейшла на геоме-
тричну, континуальну основу. Це привело до введення в математиці геометричного поняття “ве-
личини” і вирішення так званої кризи основ математики. Завдяки об’єднанню в математиці дис-
кретного (раціонального) та безперервного (ірраціонального), до неї вперше увійшов метод діале-
ктики. Тільки об’єднання доказового методу і діалектики спромогло побудувати першу матема-
тичну теорію – теорію неперервних відносин.
Іншим, не менш важливим, відкриттям Евдокса Кнідського є створення методу вичерпу-
вання. Ці два методи лягли в основу побудови інфінітезимальних методів Архімеда.
Подальший розвиток теорії ірраціональності продовжили Феодор Кіренський, Теєтет
Афінський та інші. У цей період гостро було поставлене питання про систематизацію математики і
всього наукового знання. Цим питанням зайнявся Арістотель, створивши формальну логіку – тео-
рію силогістичних вчень.
У підрозділ 5.4. “Раціоналізація наукового знання у творчості Арістотеля” досліджу-
ється раціоналізм класичного періоду в Стародавній Греції, який досяг свого апогею в діяльності
Арістотеля. На його наукову і філософську творчість наклали свій відбиток східна емпірія і тео-
ретичні побудови мілетців, піфагорійців, елейців, атомізм Демокріта, ейдетична філософія Платона
і математика класичного періоду. Логічні побудови Арістотеля являють собою систематизацію і
подальший розвиток логічних вчень усіх його попередників. Проведений Арістотелем філософсь-
кий аналіз усієї математичної і філософської спадщини сприяв подальшому розвиткові раціоналі-
зму в науковому пізнанні Стародавньої Греції.
Основне значення у філософській спадщині Арістотеля мають поставлені ним проблеми
науковчення, що не одержали достатнього висвітлення в сучасній літературі. У загальному вигляді
воно може бути визначене, як вчення про науку, способи її визначення і побудови у вигляді системи
знання. Вищою формою наукознавства є метатеорія – теорія, що аналізує методи і властивості
якої-небудь іншої теорії – так званої предметної (або об'єктної) теорії. Найбільш розвинений ха-
рактер на даний час мають метатеорія логіки (металогіка) і метатеорія математики (метаматема-
тика).
У процесі філософського аналізу формувалися логічні форми і закони правильного мис-
лення, логічні судження і висновки. Усе це разом узяте привело до побудови систематичного курсу
формальної логіки – теорії доказу. Математика стала тією першопричиною в науковому пізнанні, у
якій найбільш рельєфно були виявлені і поставлені системно-структурні принципи побудови нау-
кового знання. Основне його досягнення в логіці – це створення теорії силогічного умовиводу, яка
стала основою в концепції доказу. Первісний силогізм складається із трьох членів за допомогою

22
одного посереднього терміну, який в структурній формі виник ще з попередніх вчень.
Силогізм є логіко-дедуктивна форма, у якій щось відмінне припускається і в результаті ло-
гічних переходів при необхідності випливає нове знання. Роль першооснов у силогістиці, як і в
математиці, відіграють первісні передумови, тобто аксіоми. Це суто дедуктивний підхід, яким ко-
ристувалися математики до створення формальної логіки за принципами побудови математики.
Дедуктивний метод побудови наукового знання став формою правильного логічного висновку як
способу перебування істини не тільки в математиці, але й у інших розділах наукового знання. З
огляду на широку застосовність формально-логічних побудов, Арістотель виділив формальну ло-
гіку в самостійну дисципліну, побудувавши тим самим струнку систему доказу, що у комплексі
логіко-гносеологічних проблем виступає важливим завданням у процесі доказового обґрунтування
науки.
Для побудови своєї філософської системи Арістотель як істинний систематизатор філософ-
ського і наукового знання переробив і систематизував логіко-категоріальний апарат своїх попере-
дників, розробив судження про категорії – найбільш загальні роди висловлення, що є основою
структурної побудови логічного вчення. Він поділяє категорії на групи, встановлює між ними
принципові розходження.
Категоріальний апарат Арістотеля сприяв встановленню і конкретизації предметності нау-
кового знання, визначення родової відмінності і встановлення залежності між видами і родами, що
сприяло подальшій раціоналізації і диференціації наукового знання.
У шостому розділі “Післяарістотелівський період розвитку античного раціоналізму”
розглядається діяльність афінських філософських шкіл Академії, Лікею й інших шкіл післякла-
сичного періоду, а також діяльність александрійського наукового центру. У цей період у філософії
спостерігається децентралізація, хоча Академія Платона і Лікей Арістотеля продовжують свою
діяльність, але вони втрачають лідерство. У різних містах Греції створюються нові школи, що
критикують і продовжують розвивати філософські ідеї своїх попередників. Найбільш представ-
ницькими були епікурійська школа, скептицизм, пірронізм, стоїцизм та ін.
У підрозділі 6.1. “Академіки” характеризується наукова і філософська діяльність Академії
Платона в післяарістотелівський період. Схолархами Академії після Платона стали Спевсіпп і
Ксенократ, Полімон, Кратет та ін. Спевсіпп відхиляється від платонівської ейдетичної системи і
більше схиляється до піфагорійсько-філолаївської числової філософії, визнаючи, що найбільш
прекрасне належить не початку, а тому, що породжено початком.
Ксенократ залишив найбагатшу наукову і філософську спадщину, наслідуючи піфагорійців,
за першооснову брав єдине, до фізичних елементів приєднав ефір. Полімон визнавав тези “…жити в
злагоді з природою”. Кратон був поетом-філософом, схилявся перед Гомером і Евріпідом, у філо-
софії був прибічником Платона. Останнім схолархом Давньої академії був Кратет, він залишив
численні праці, але вони не збереглися. Паралельно з Академією працював Лікей. Розглянемо дія-
льність основних його схолархів і вчених.
У підрозділі 6.2. “Лікей у післяарістотелівський період” характеризується наукова дія-
льность в Ліке, після смерті Арістотеля першим схолархом Лікею став Феофраст. За часів його
правління був узятий напрямок на посилення в розвитку наукового знання й ослаблення уваги до

23
філософії, на перший план висувається емпіризм, раціоналізм відсувається на задній план, особлива
увага надається дослідним даним, основним джерелом інформації він вважав органи почуттів.
Феофраста в історії науки фактично можна вважати творцем методу спостережень за природними
явищами.
У ряді філософських концепцій Феофраст розходиться з Арістотелем у визначенні місця тіла
в порожнечі, але саме “місце” також займає “місце” у порожнечі і так далі до нескінченності. Він
розглядає визначення “місця”, як “взаєморозміщення” і “взаємовідношення” тіл.
Феофраст критикував вчення Арістотеля про першодвигун, він піднімає у філософії
проблему про доцільність і випадковість. У логіці він разом з Евдемом Родосським розробляє
вчення про гіпотетичні і розділові силогізми, у теорію доказу він увів додаткові модуси.
Після Феофраста схолархами Лікею були великі вчені натуралістичного напрямку Дікеарх із
сицилійської Мессани і Стратон з Лампсака. Дікеарх, попередник Ератосфена, у побудові матема-
тичної географії, зробив спробу пояснити припливи і відливи, пов'язуючи їх з вітрами, що дують на
материк, не враховуючи впливу Місяця.
Стратон головну увагу приділяв фізиці, він відкинув арістотелівське вчення про “душу”, про
нерухомий першодвигун “мислення про мислення”, вважаючи, що все існуюче створене природою.
Він упритул підійшов до відкриття закону вільного падіння, визнавав зміни природних явищ у
результаті дії “тепла” і “холоду”. З кончиною Стратона закінчується наукова значимість Лікею.
Подальший розвиток матеріалістичних ідей Стратона знаходимо в школі Епікура, іменованої
“Садом Епікура”.
У підрозділі 6.3. “Раціоналістичний атомізм Епікура” характеризується філософія Епі-
кура, що є найбільшим матеріалістичним вченням цього періоду. Наріжним каменем його вчення
було чуттєве сприйняття, він переходить на позиції сенсуалізму, але визнає істинність і логічні
висновки, якщо вони несуперечливі і не суперечать чуттєвим сприйняттям. Філософію Епікур по-
діляє на три частини: етику, фізику і каноніку. У його вченні головним принципом є принцип збе-
реження матерії: ніщо не походить з неіснуючого, і ніщо не стає неіснуючим, – стверджує Епікур.
Наслідуючи атомістів Левкіппа і Демокріта, Епікур вважає, що Всесвіт складається з атомів і по-
рожнечі, вона безмежна і нескінченна. Атоми і порожнеча вічні, неподільні і незнищувані, у до-
повненні до вчення Демокріта Епікур визнає існування ваги атома. Він уводить новий діалектичний
принцип античного атомізму: самодовільне відхилення атому від лінійного падіння у порожнечі.
Поряд з доказовою наукою в пошуку істинного знання в грецькій науці і філософії в кожній
філософській школі зіштовхувалися з питаннями неможливості пізнання істини, що насторожувало
мислителів. Разом з активною пізнавальною діяльністю в різних галузях наукового знання й філо-
софії вироблялася тенденція обережності і непевності в істинності отриманих висновків. Таке по-
ложення О.Ф. Лосєв називає “досить неспокійним і нервозним”. Ця обережність і непевність в
одержанні істинного знання привела до зародження скептицизму.
У підрозділі 6.4. “Зародження скептицизму” дається характеристика вчення, що виража-
ють непевність народних мас у своєму сьогоденні і майбутньому, в одержанні істинного знання і
вирішенні пекучих питань життєдіяльності у період розпаду полісної системи і створення світових
імперій Олександром Македонським і римлянами.

24
 Основним представником цієї школи був Піррон з Еліди, що побудував своє філософське
вчення на помірності й незбагненності в пізнанні. Вихідним положенням філософії Піррона є
твердження про недостовірність людського знання, тому що і чуттєве сприйняття, і логічне мис-
лення не є підставою для твердження істинності висловлення, зважаючи на те, що йому завжди
можна протиставити суперечне висловлення. З огляду на це, скептик воліє утримуватися від ухва-
лення рішення в судженні.
Згідно з Секстом Емпіриком, скептицизм є філософським вченням, у якому представляється
не сама річ, а явище речі. Їх вчення ґрунтується на найбагатшому емпіричному матеріалі, загальним
принципом вчень усіх скептиків є їх критика догматизму у всіх формах його прояву, у всіх вченнях:
“проти фізиків”, “проти математиків”, “проти логіків” і т.д. Ця критика скептиків досягла свого
апогею в критиці Секста Емпірика свого ж вчення, за що згодом його вчення одержало назву аб-
солютного скептицизму. Подальше вчення скептицизму приводить до агностицизму, непізнавано-
сті світу.
У підрозділі 6.5. “Стоїцизм і множинність його підвалин” характеризується як одна із
складних філософських течій в елліністичний період Стародавньої Греції. У ньому поєдналися
елементи матеріалізму, ідеалізму, теїзму й атеїзму. Засновником стоїцизму вважається Зенон з Кі-
тона, з острова Кіпр. На формування поглядів Зенона вплинули академіки, перипатики, кініки,
епікурійці, скептики. Стоїки розділили філософське вчення на три частини: фізику, логіку й етику.
У логіці стоїки розрізняли доказове і недоказове, деякі міркування відносили до нерозв'яз-
ного. Фізика стоїків виникла в результаті критики фізики Геракліта й Арістотеля. Від Геракліта
вони сприйняли ідею походження світу з вогню і періодичності його запалення і згасання, яким
керує світовий закон – Логос. Це вчення зазнало різної критики з боку епікурійців. У свою чергу,
безліч атомів епікурійців вони протиставили єдність світу, а реально існуючій порожнечі – вчення
про світовий простір, заповнений пневмою. Цю єдність світу і простору, заповнених пневмою, вони
протиставили і вченню Арістотеля, у якому він встановлює зв'язок форми і матерії, що одержав
початок руху від “нерухомого першодвигуна” – світового розуму – “НУС” і осмислення “мислення
про мислення”.
Основним положенням етики стоїки вважали погодженість етичних положень із природою.
При цьому створюється певна гармонія людини з природою, а Логос кожної людини повинен уз-
годжуватися зі світовим Логосом. Стоїки закликали до загальної згоди між людьми, що привело їх
до космополітизму, до рівності всіх народів як природного явища у світовій державі.
Виникнення великого розмаїття філософських шкіл у Стародавній Греції у період еллінізму
пояснюється занепадом полісної системи, демократичних форм правління, уніфікацією життя,
встановленням військово-бюрократичних порядків. Це була теоретична реакція на обмеження
свободи думки в умовах жорсткої уніфікації соціальних законів буття в процесі формування рим-
ської імперії.
Але слід зазначити той позитивний фактор, що спостерігався в розвитку філософських шкіл
післякласичного періоду – це їх індивідуальність, розвиток самостійних філософських вчень і на-
прямів. Ця воля вибору в розвитку філософських напрямів являла собою індивідуальний раціона-
лістичний підхід до розвитку науки і філософського світогляду.

25
 У підрозділі 6.6. “Самозаперечення античного раціоналізму: еклектика” характери-
зується прагненням створити філософський плюралізм, що об'єднує вчення різних шкіл епікурійців
із стоїцизмом, скептицизмом. Еклектизм був покликаний обрати й об'єднати те краще, що було
створено цими школами. Але спроба обрання суперечливого, непоєднуваного і спроба створення
єдиної філософської течії не створила філософської системи, яка б відіграла роль нової методології
і що поєднувала б всі наукові філософські системи. Еклектизм як філософський синтез різних фі-
лософських течій виражав філософію пізнього еллінізму, утратив творчий дух різних філософських
шкіл: скептицизму, стоїцизму, перипатиків, академіків. Він характеризує занепад філософії піз-
нього еллінізму і стає передтечею зародження неоплатонізму.
У підрозділі 6.7. “Раціоналізм александрійської класики” характеризується розвиток науки
цього періоду. Незважаючи на множинність філософських напрямів у науковому пізнанні, у мате-
матиці і теоретичному природознавстві спостерігається небачений підйом.
До зовнішніх факторів варто віднести порівняно стійке економічне і зовнішньополітичне
положення царства Птолемеїв і особливий їх інтерес до науки, які виділяли певні фонди на її роз-
виток. Була створена наукова Бібліотека і Мусейон. Одним із джерел такого поповнення були ру-
кописи, що вилучалися з кораблів, які входили в александрійський порт, а замість їх видавалися
копії.
До внутрішніх факторів, що вплинули на розвиток александрійської математики, варто ві-
днести ту математичну спадщину, яку створювали вчені александрійського наукового центру.
Александрійську школу варто вважати спадкоємницею афінських наукових центрів Академії і Лі-
кею. Нетлінну славу александрійській науці принесла александрійська математична школа, вона
продовжила, розвинула і систематизувала наукові теорії всіх математиків попередніх поколінь.
У пункті 6.7.1. “Виникнення александрійської математики” досліджуються витоки цієї
школи у зв’язку з діяльністю Евкліда. Його основна праця “Начала” або “Елементи” залишила
глибокий відбиток на розвитку усієї європейської математики, науки і філософії. Евклід склав
“Начала” з розрізнених праць Гіппократа Хіосського, Архіта Тарентського, Евдокса Кнідського,
Теетета Афінського, удосконаливши їх і надавши незаперечні докази раніше відомих теорем. Він
завершив епоху побудови дедуктивної математики, що продовжувалася більше трьохсот років. У
методологічному плані формально-логічна система Арістотеля стала для неї теорією доказу і сис-
темно-структурною основою в побудові “Начал”.
Для доказу різних пропозицій теорії була обрана система аксіом – найпростіші самоочевидні
пропозиції, що використовувалися для доказу інших, більш складних і неочевидних положень і
тверджень. При цьому вона (система аксіом) повинна підкорятися ряду принципів: несуперечності,
повноти і незалежності.
При побудові “Начал” Евклід витримує логічну послідовність, поєднує “абстрактність і
змістовність, спільність з певним рівнем конкретності”. Розділи математики в “Началах” розта-
шовані у певному порядку, витримані принципи спрямованості, упорядкованості, предметної ло-
калізації, зберігається незалежність і самостійність розділів. У методичному плані весь матеріал він
розташовує за принципом спрямованості від відомого до невідомого, від простого до складного.
Завдяки суворості принципів побудови “Начала” Евкліда стали неперевершеним зразком матема-

26
тичної теорії. Гіпотеко-дедуктивный метод прийняв характер загальнонаукового методу.
У пункті 6.7.2. “Генезис теоретичного природознавства і математики змінних вели-
чин” характеризується досягнення александрійських математиків, які широко використовува- ли
їх у теоретичному природознавстві й у прикладних цілях. Винятковою універсальністю від- рі-
знявся Ератосфен Кіренський. Він займався математикою, хронологією, географією, астро- но-
мією, музикою, філологією, філософією. Його по праву варто вважати засновником наукової хро-
нології. У географічних дослідженнях Ератосфен перший став застосовувати математичні методи.
Когорту видатних учених александрійського періоду гідно представляв Архімед. У своїх
творах Архімед майстерно поєднує індуктивно-евристичний метод, який він називає механічним, з
суворим дедуктивним методом. Розвиваючи атомістичні ідеї Демокріта і використовуючи метод
вичерпності Евдокса Кнідського, Архімед розробляє інфінітезимальні методи, які передбачили
диференціальне й інтегральне обчислення математиків періоду Відродження і Нового часу. До-
слідження Архімеда відносилися до таких фундаментальних проблем, як визначення площ, обсягів,
поверхонь, центрів тяжіння, дотичних, екстремумів. Усі ці завдання зводяться до аналізу перервних
і неперервних величин, до дослідження понять прямого і кривого, скінченного і нескінченного й ін.
Уведення в математику механічних методів, руху і діалектики, випрямлення кривих, криволінійних
площ і поверхонь шляхом приведення їх до прямолінійних обрисів стало генеральною лінією в
теоретичних дослідженнях і побудовах.
Роботи Архімеда з математики доповнили “Начала” Евкліда дослідженням поверхонь і об-
сягів круглих тіл. У структурній побудові теоретичних положень він суворо дотримувався логічної
системи Арістотеля і дедуктивного доказу Евкліда. Але між Архімедом і Евклідом існує і розхо-
дження. Евклід більше дотримується старих настанов Платона й Арістотеля, досліджуючи застиглі
форми математики постійних величин. Архімед досліджує динамічні процеси, застосовує матема-
тику до завдань механіки, статики, гідростатики, кінематики.
Принципова відмінність механіки Архімеда від його попередників полягає в тому, що він
зумів осмислити елементарні механізми (важіль, гвинт, блок, ворот та ін.), якими людство корис-
тувалося протягом століть і тисячоліть на практиці і заклав основи теоретичної механіки, що стала
згодом вирішальним фактором у процесі матеріального виробництва.
Його механіко-математичні методи стали логічним завершенням атомізму Левкіп-
па-Демокріта, механіко-математичних методів Архіта і методу відносин і вичерпування Евдокса
Кнідського.
Розроблений Архімедом метод інфінітезимального обчислення однаково був придатний і до
завдань математики, і до завдань теоретичного природознавства. Але ці методи не одержали по-
дальшого розвитку в стародавні часи. У цей період Рим повністю завоював території Стародавньої
Греції. Римляни не ставили перед собою завдань розвитку науки. Був узятий курс на прагматизм,
практицизм, що призвело до остаточної ліквідації теоретичного знання. Наука набула утилітарного
значення і стала носити споживчий характер.
У пункті 6.7.3. “Розвиток аналітичних методів у математиці” аналізується одна з най-
важливіших галузей розвитку математики цього періоду – розвиток її аналітичних методів, рухи і
побудови різного роду кривих у процесі вирішення “трьох завдань стародавності”, яким приділяли

27
увагу багато видатних учених: Менехм, Арістей, Архіт, Евдокс, Евклід, Архімед. Але основну увагу
цьому розділові знань приділив Аполлоній Пергський. “Конічні перетини” виділилися в самостійну
тему. Аполлоній настільки повно розробив цю тему, що ніхто з наступних математиків не зміг ні
доповнити, ні виправити його теоретичних побудов. Аполлоній негласно оперує системою коор-
динат і вводить елементи аналітичної геометрії. Він складає рівняння кривих у цих координатах,
користуючись пропорційною або алгебраїчною залежністю. У результаті перетину конічної пове-
рхні площиною під різними кутами нахилу Аполлоній одержує три криві: параболу (παραβολα),
еліпс (ελλεφις) і гіперболу (ΰπερβολή), що виражають відповідно: рівність, недостатність, надлишок.
Представивши конічні перетини кривими другого порядку, як перетини конуса площиною під рі-
зним кутом нахилу, Аполлоній фактично представив ці перетини, як функції кута нахилу.
Учені александрійського періоду своїми новими раціоналістичними методами, розвиваючи
математичні теорії і теоретичне природознавство, сприяли побудові нової наукової картини світу.
Сьомий розділ “Розвиток ідеї античного раціоналізму в філософії римлян” повністю
присвячений розвиткові науки і філософії цього періоду.
Після Архімеда й Аполлонія в Александрії й інших наукових центрах настає цілковитий
занепад у розвитку теоретичної математики і природознавства. Він обумовлений загальними соці-
ально-економічними змінами, що відбулися в басейні Середземномор'я. Головною причиною була
завойовницька політика римлян, які не виявляли інтересу до фундаментальних наукових дос-
ліджень. Наукові центри були позбавлені державної підтримки. Пожежі в Мусейоні і Бібліотеці
Александрії завдали непоправної шкоди науці, але основний удар александрійській науці нанесло
християнство, яке, ставши державною релігією, повело запеклу боротьбу з язичництвом і наукою,
викорінюючи наукові теорії, що суперечать догматам християнських віровчень.
Але завоювання римлянами грецьких територій не привело до духовного завоювання.
Грецька наука, філософія, культура завоювала римлян духовно. Грецька мова в Римі була мовою
науки і культури. Філософія розкололася на два напрями: грецький і латинський. Римська філософія
базувалася на міфологізованому пантеїзмі. Але основні напрями філософії Римської імперії ви-
пливають з грецької філософії: епікуреїзму, стоїцизму, скептицизму, екліктицизму. Одними з
перших представників римської науки і філософії були Фігул, Варрон, Юлій Цезар, Ціцерон, Лук-
рецій, Сенека, Марк Аврелий та ін.
У підрозділі 7.1. “Перші філософські течії в Римській імперії” дається характеристика
основних напрямків їх розвитку. Ціцерон Марк Туллій прагне донести до римлян грецьку філосо-
фію, будучи прихильником цивільно-республіканської держави, він ставить на перше місце ті науки
і філософські вчення, що були корисні державі. Але, зустрівшись з труднощами в термінології,
вважав необхідним створення латинської філософської термінології. За своїми поглядами він був
противником епікурійського атомізму, був прихильником стоїчного вчення про доцільність і не-
обхідність. Головну увагу приділяв проблемам етики.
У науці і філософії Ціцерон був більше прихильником доказовості, ніж авторитаризму,
практичної і раціоналістичної філософії. Будучи критиком і супротивником забобонів, він визнавав
релігію могутнім фактором зміцнення державної влади, тому що вона цілком відповідала духу ра-
ціоналізму і практицизму. Цей практицизм і прагматизм давнього римлянина наскрізь пронизував

28
усе римське суспільство і державу, прагнучи в усьому знаходити практичну доцільність. В управ-
лінні державою Ціцерон дотримувався настанов Платона про те, що лише тоді звільняться держави
від зла, коли волею щасливою випадку зійдуться воєдино сильна влада, мудрість і справедливість.
Великим послідовником грецького атомізму був римський поет і философ-атоміст Тіт Лук-
рецій Кар. Основний його філософський твір – поема “Про природу речей”, присвячений атоміс-
тичному матеріалізмові Епікура. На початку поеми він говорить про елементи, з яких побудована
світобудова, виступає проти забобонів, що породжують страх, закликає до вивчення природних
явищ. Лукрецій вважає, що світи у Всесвіті народжуються не з волі Божої або світового розуму, а
стихійно, у результаті природних процесів, що протікають постійно. Вплив матеріалістичного
атомізму Лукреція на наступні покоління величезний. Воно мало сильний вплив на мислителів
епохи Відродження і Нового часу.
Представниками римського стоїцизму були Сенека, Епіктет, Марк Аврелій.
Сенека – послідовник грецького стоїка Посідонія. Серед філософських напрямів перевагу
віддавав етиці, вихованню, моралі. Закликав у своєму вченні керуватися етичними нормами та жити
в злагоді з природою. У світогляді він – пантеїст, ототожнює Бога з природою. У соціальному плані
Сенека вважає, що рабство – соціальне зло – усі люди народжуються вільними.
Епіктет був прибічником стоїцизму. Філософію, як і Сенека, поділяв на три частини: логіку,
фізику й етику. При цьому вважав, що логіка повинна служити фізиці й етиці, тому що вона лежить
в основі доказовості всіх цих наук.
Відповідно до об'єктивної дійсності і сталого державного ладу він закликає до смиренності і
покірності. У його поведінці відчувається утома вільновідпущеного раба, він не закликає до боро-
тьби з існуючими в імперії порядками. Його програмні положення були узяті християнством у свої
догматичні основоположення і віровчення.
До пізнього стоїцизму відноситься Марк Аврелій – римський імператор. У його творі, на-
писаному грецькою мовою, “До самого себе”, у якому він займається самонавіянням і говорить про
швидкоплинність часу й короткість людського життя, відчувається вплив пізнього стоїцизму і
платонізму. У цьому творі Аврелій виражає утому, яка відчувається в самому правлінні Римської
імперії і в загрозі кризи влади, моралі і всього язичництва, і, разом з тим, він говорить про зрос-
таючу роль християнства, що згодом стала державною релігією і привела до повного занепаду ан-
тичної науки, філософії і культури.
У підрозділі 7.2. “Раціоналізм Плотіна і неоплатоників” проводиться систематизація
суперечливих ідей і елементів філософії Платона та доповнень елементів до філософії Арістотеля у
зв'язку з тим, що в III ст. н.е. виникло філософське вчення “неоплатонізм”, засновником якого був
Плотін. У своєму вченні він стверджує, що у світі усе єдине, і тільки наш розум розділяє те, що
єдине. Він вважав, що метою людського життя є збагнення цього “Єдиного”. Плотін у своєму вченні
довів платонівський ідеалізм до такого абсолюту, у якому він цілком відрікся від тілесного і чут-
тєвого світу. Цей платонівський світ був прийнятий християнством. Його вчення приводить до
понадрухомості, до міфологізації. Але цей синтез філософії і міфології – діаметрально протилежних
світоглядів – являє собою самознищення самої філософії, відбувається повернення до більш вито-
нченої міфологізованої системи, яка зробила спробу спростувати і зруйнувати все те раціональне і

29
розумне, що створювали кращі розуми античності протягом останнього тисячоріччя.
Помітним представником неоплатоників був учень Плотіна Порфірій. Він упорядкував і
відредагував усі твори свого вчителя, розмістивши їх по “дев'ятках” (“енеадах”). У цих трактатах
дані чіткі формулювання вчень неоплатонізму, ознаки понять у логіці Арістотеля, такі як: рід, вид,
родове розходження, власна ознака і невласна випадкова ознака, – що характеризуються в трактаті
“Введення в категорії Арістотеля”.
На противагу філософії свого вчителя Плотіна, твори Порфірія були спрямовані проти хри-
стиянства. Він вважав, що це віровчення алогічне, суперечливе, є вірою невігласів.
Засновником сирійської школи неоплатонізму був Ямвліх – учень Порфірія. У своєму вченні
Ямвліх продовжує систему міфологізації філософії, розпочату Плотіном, але він зробив спробу
продовжити ідею свого вчителя Порфірія – політеїзацію язичників перед християнством, що на-
сувається і що завоювало всі життєві сфери в Римській імперії.
У цей період у західноримській філософії з'являється ряд мислителів – неоплатоників, чільне
місце серед них займає Боецій. Особливе місце серед його праць мають переклади і коментарі
грецьких вчених і філософів: “Категорії” Арістотеля з “Уведенням” Порфірія, “Про тлумачення”.
Боецій зробив переклад “Основ арифметики” Нікомаха і перших чотирьох книг “Начал” Евкліда без
доказу теорем, у вигляді довідкового посібника. Наука і філософія цього часу давно стали носити
прагматичний, довідковий характер.
Велике світоглядне значення мав твір Боеція, написаний у в'язниці, “Розрада філософією”. У
цьому творі, написаному в дусі песимізму й еклектики, Боецій намагався поєднати філософські
системи Платона, Арістотеля, неоплатонізму і стоїцизму з християнським віровченням. Він прагне
до пошуку істини, до з'ясування суті чесноти. Смерть Боеція у 524р. і є кінцем античної філософії.
У 529 р. імператор Східної Римської імперії Юстініан I закрив афінську Академію Платона.
Цю дату вважають кінцем античності. Християнство стало офіційною релігією Римської імперії,
наука і філософія стали підконтрольними церкві. Язичницькі вчені з Афін і Александрії втекли у
Візантію, що стала посередницею між Сходом і Заходом, між арабським світом і Грецією.
У підрозділі 7.3 “Прагматичний раціоналізм і християнський догматизм” розгля-
дається своєрідний раціоналізм римської сутності, заснований на використанні попередніх науко-
вих знань для практичних цілей.
Давньогрецька наука і філософія одержали свій подальший розвиток у Візантії й арабському
світі, але теоретичний розвиток наукового знання в римській період було припинено, відбувся рі-
зкий поворот до практицизму, до довідково-рецептуальних і табличних посібників з математики,
механіки, астрономії, географії й інших наук. Такі посібники для користування створили Герон
Александрійський з механіки і математики; Стратон і Ктесібей – з механіки; Клавдій Птолемей – з
астрономії; Діофант – з алгебраїчних рівнянь; Страбон – з географії.
Цей своєрідний раціоналізм поставив перед ученими суто практичні завдання. Необхідно
було широко використовувати науковий потенціал давніх еллінів з мінімальною витратою часу і
сил. Римляни були завойовниками, вони завоювали не тільки матеріальні, але ставили на службу
імперії також і духовні цінності поневолених народів. При цьому духовні традиції (іноді тексти)
тлумачилися та інтерпретувалися не завжди аутентично до оригіналів.

30
 Але слід зазначити і ряд позитивних факторів у римсько-християнському раціоналізмі.
Римляни в широкому плані стали впроваджувати в практику досягнення науки давніх еллінів, на
відміну від самих творців теоретичних знань. Значного розвитку набув римський правовий дер-
жавний устрій. Посилення централізованої влади за допомогою християнства, монотеїзму привело
до посилення державності й ефективного керування багатомільйонною державою.
Але, разом з тим, уся натурфілософія виявилася знову подавлена релігією, а її обґрунтування
знову повернуті до міфології. З наукових картин світу був обраний арістотелівсько-птолемеївський
геоцентризм, тому що на ньому тримався основний догмат християнства – догмат спокути. Цей
догмат стверджував, що Земля нерухома, знаходиться в центрі Всесвіту, а християнські служителі
церкви – намісники Бога на Землі. Це вимагало загальної слухняності і покори християнським ка-
нонам і віруванням.
Необхідний був тривалий історичний період з раннього до пізнього середньовіччя, щоб на-
ука і філософія, вступаючи у двобій із середньовічною схоластикою, витримали найжор- стокіший
терор інквізиції і знову відродили наукову і філософську спадщину давніх еллінів. Цю місію ви-
конали вже не давні римляни, а вчені арабського світу і великі італійці періоду Відрод- ження.
Раціоналізм великих італійців заклав основи для зародження європейської науки Нового
часу, що сприяло подальшому розвиткові європейської науки і філософії. Розпочато нову соціо-
культурну динаміку теоретичного раціоналізму в його закономірних переходах від класичної науки
до некласичної та сучасної (постнекласичної).
В підрозділі 7.4. “Перспективи розвитку теоретичного раціоналізму в сучасній філосо-
фії науки” здійснено теоретично-рефлексивне повернення до викладеної раніше дискусії про стан і
закономірності розвитку західноєвропейського раціоналізму у сучасній філософії, особливо у фі-
лософії науки.
Доводиться, що сучасний аналіз цих проблем в термінах концептуального розмаїття поняття
“раціональне” та “ірраціональне” не може бути достовірним без чіткої теоретичної фіксації пер-
шоджерел, витоків та закономірностей розвитку античного раціоналізму. Викладено основний зміст
виробленої дисертантом концепції загальної логіки становлення й розвитку системних підвалин
філософського раціоналізму, що формувався у взаємодії двох якісно протилежних систем знання та
пізнання античної науки: математики та філософії.
Відокремлюються з усього попереднього дисертаційного дослідження основні результати,
висновки, положення, що розкривають головний зміст авторської концепції та виносяться на за-
хист. При цьому ряд конкретних висновків та результатів, що мають певні ознаки оригінальності та
наукової новизни, все ж довелося залишити поза викладом основного змісту концепції. Зайва де-
талізація спричинила б переобтяження сприйняття загальної логіки та системності проведеного
дослідження.
Як припущення обґрунтовується теза, що в арістотелівській теорії каузальності міститься
прообраз майбутньої диференціації наук на класичну, некласичну, постнекласичну та головну ідею
сучасної синергетики – уявлення про самоорганізацію матерії. Наводяться тотожні та відмінні (до
власної концепції автора) роздуми видатних науковців різних сфер математики, філософії, науки
про перспективи теоретичного раціоналізму в сучасному соціокультурному прогресі постіндуст-

31
ріальної фази розвитку людства.

Висновки. Проведений історичний аналіз розвитку раціональності за більш ніж тисячоліт-

ній період античності – від її зародження, де вихідні форми раціонального мислення закладалися ще
в міфах Стародавньої Греції, показав, що накопичений емпіричний матеріал у шуме-
ро-вавилонський, єгипетський і крито-мікенський періоди розвитку сприяв виробленню терміно-
логічного апарату і мови науки, що стало основою в побудові наукових теорій і переходу від емпірії
до доказової науки в мілетській і піфагорійській школах.
На основі проведеного аналізу діяльності філософських і математичних шкіл античності
показано їх взаємозв'язок і раціональна діяльність у процесі їх розвитку.
Виявлена концептуальна основа становлення давньогрецького раціоналізму, розкрито ге-
нетичну основу протилежності раціонального й ірраціонального, було виявлене протиріччя між
системою емпірико-фактуальних знань і міфологічним трактуванням першоначал, пошуку обґру-
нтування моделей світобудови, введення ідеї руху й доказу, що лежать в основі давньогрецької
натурфілософії. Історично вихідною формою філософського раціоналізму є поява натурфілософії
мілетців та числової філософії піфагорійців, яка набула гранично абстрактної математичної форми,
яка привела до кризи піфагорійської філософії і переходу математики з арифметичної на геомет-
ричну основу .
Раціональний критицизм діяльності мілетської і піфагорійської шкіл та попередніх філо-
софських течій привів до зародження нових філософських вчень і напрямів: елеатів, діалектики
Геракліта Ефесського, атомістів, софістів, стоїків та ін.
Показано, що поняття ”раціональне” має багатоконцептну множину значень, які утворюють
системно-семантичну єдність, що не може бути редуковано до окремо узятих дискретних одиниць
цілісного змісту поняття. Визначені основні закономірні становлення теорії і загальна логіка пе-
реходу від емпіричного до теоретичного.
Доведено, що наукова теорія виникає на основі синтезу доказового методу й методу діале-
ктики. Історично перша наукова теорія виникає при розв’язані проблеми несумірності в математиці,
створення теорії неперервних відношень Євдоксом Кнідським, завдяки чому в математику, теоре-
тичне природознавство і філософію було введено діалектику і здійснено перехід на континуальну
основу.
Найвищого розквіту філософський раціоналізм досяг у творчості афінських філософів: Со-
крата, Платона, Арістотеля. У своїй філософській системі Платон об'єднав усі попередні філософ-
ські системи і течії на піфагорійсько-математичній основі: діалектичні протиріччя Геракліта, ато-
мізм Левкіппа-Демокріта, єдність і незмінність буття елеатів, індуктивний метод і визначеність
Сократа. Фактично вся наступна теоретична умоглядна наука була побудована за класичними ви-
могами Геракліта-Демокріта, Арістотеля, Платона.
Подальші форми раціоналізації античної класики представлені у формально-логічних по-
будовах Арістотеля, що одержали своє перше втілення у “Началах” Евкліда. Надалі ця формаль-
но-логічна система стала повсюдно застосовуватися в наукових побудовах учених наступних по-
колінь: Архімеда, Аполлония й ін. Вона стала класичною формою в побудові дедуктивних теорій.

32
 У елліно-римський період спостерігається спад у розвитку класичних форм раціональності
античності, відбувається повернення до довідково-табличних форм побудови наукового знання і
релігійно-міфологічного світогляду. Цей своєрідний римський раціоналізм мав суто прагматичні
цілі у використанні науки і релігії. З усієї античної наукової спадщини використовувалися лише
довідкові і табличні форми, а з політеїзму, багатобожжя був обраний монотеїзм – християнство, що
сприяло зміцненню централізованої державної влади.
Подальший розвиток науки і філософії перебував під контролем держави і церкви, що при-
вело до остаточного їх занепаду.
Нову форму раціонального розвитку антична наука і філософія одержали в період Відро-
дження і Нового часу, що і стало основою для зародження і розвитку європейської науки і філософії
аж до сучасності.

Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях:

1. Узбек К.М. Развитие рациональности в античной математике и философии. Монография.
– Донецк: ДонГУЭТ им. М.Туган-Барановского, 2003. – 357с.
2. Узбек К.М. Математическое наследие Эллады. Монография. –Донецк: МУЛЬТИПРЕСС,
1997. – 229с.
3. Кедровський О.І., Узбек К.М. Система принципов построения дедуктивных теорий. Моног-
рафия. –К.: Вища школа, 1990. – 132с.
4. Савченко О.Я., Узбек К.М. Пифагор, магия числа. Донецк: Лебедь, 1993. – 100с.
5. Узбек О.К., Узбек К.М. Архимед. Брошюра. – Донецк: Лебедь, 1997. – 107с.
6. Узбек К.М. Диофант //Вісник Харківського Національного університету ім. В.Н.Каразіна. Зб.
наук. статей №464. –Харків, 2000. – С. 228-235.
7. Узбек К.М. Піфагорійська гармонія в природі і математиці //Вісник Харківського Націона-
льного університету ім. В.Н.Каразіна. Зб. наук. статей №533. –Харків, 2001. –
С.76-87.
8. Узбек К.М. Раціоналізм мислителів Афінської Академії //Вісник Харківського Національ-
ного університету ім. В.Н.Каразіна. Зб. наук. статей №501. – Харків, 2001. – С.23-29.
9. Узбек К.М. Парадокс как стиль мышления древних //Спецвыпуск. Дніпропетровський На-
ціональний університет, Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України. Зб. наук.
Статей. – Дніпропетровськ, 2001. – С. 200-210.
10. Узбек К.М. Гармонія піфагорійської особистості //Український культорологічний центр. –
Схід. – №5. – Донецьк, 2001. – С. 60-64.
11. Узбек К.М. Істинність доказів (античний раціоналізм) //Український культорологічний
центр. – Схід. – №2. – Донецьк, 2002. – С. 51-55.
12. Узбек К.М. Логіко-дедуктивне обґрунтування програмування //Український культорологі-
чний центр. – Схід. – №5. – Донецьк, 2002. – С. 45-49.
13. Узбек К.М. Атомістичний раціоналізм Левкіппа–Демокріта //Український культорологічний
центр. – Схід. – №7. – Донецьк, 2002. – С. 26-30.
14. Узбек К.М. Філософія математики Аристотеля //Мультиверсум. Філософський альманах. Зб.

33
 наук. праць. – К.: Укр. Центр духовної культури. – Вип. 27, 2002. – С. 106-114.
15. Узбек К.М. Математичне мислення – основа раціональності філософії //Мультиверсум. Фі-
лософський альманах. Зб. наук. праць. – К.: Укр. Центр духовної культури. – Вип. 31. –
Київ, 2002. – С. 202-212.
16. Узбек К.М. Зародження вищої математики //Вісник Харківського Національного універси-
тету ім. В.Н.Каразіна. – Зб. наук. статей. – № 552-2. – Харків, 2002. – С.134-147.
17. Узбек К.М. Принципы построения “Начал” Евклида //Вісник Дніпропетровського Націона-
льного університету. – Зб. наук. статей. – Вип. 8. – Дніпропетровськ, – 2002. – С.
31-40.
18. Узбек К.М. Античні витоки взаємозв’язку філософії і математики Нового часу //Вінницький
державний технічний університет //Sententiae. Зб. наукових праць. Спілки дослідників мо-
дерної філософії (Паскалівського товариства). – Універсам - Вінниця V (1/2002). – С. 44-50.
19. Узбек К.М. Витоки і підвалини античної механіки //Український культурологічний центр. –
Схід. – №3. – Донецьк, 2003. – С. 63-66.
20. Узбек К.М. Раціоналізм науки пізнього еленізму та римського періоду //Мультиверсум. Фі-
лософський альманах. – Зб. наук. праць. – К.: Укр. Центр духовної культури. – Вип. 33.
– Київ, 2003. – С. 173-183.
21. Узбек К.М. Математичний раціоналізм мислителів класичного періоду //Вісник Харківсь-
кого Національного університету ім. В.Н.Каразіна. – Зб. Наук. статей. – №598. –
Харків, 2003. – С.34-38.
22. Узбек К.М. Піфагорійська гармонія в астрономії //Мультиверсум. Філософський альманах.
Зб. наук. праць. – Вип. 35. – Київ: Укр. Центр духовної культури, 2003. – С. 105-115.
23. Узбек К.М. Концептуальна характеристика дедуктивних теорій //Вісник Харківського На-
ціонального університету ім. В.Н.Карабіна. – Зб. наук. статей. – № 579. – Харків, 2003.
– С. 177-187.
24. Узбек К.М. Ейдетична основа математичної класики //Мультиверсум. Філософський аль-
манах. Зб. наук. праць. – Вип. 38. – Київ: Укр. Центр духовної культури, 2003. – С. 166–175.
25. Узбек К.М. Формирование научного мировоззрения в эпоху эллинизма //Тематичний збірник
наукових праць із соціально-філософських проблем. Інтелект. Особистість. Цивілізація.
Донецького державного універстету економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського. – Вип.
1. – Т. 2. – Донецьк, 2003. – С. 178-189.
26. Узбек К.М. Признаки исчерпанности математических теорий и их философское обоснование
//Тематичний збірник наукових праць із соціально-філософських проблем. Інтелект. Осо-
бистість. Цивілізація. Донецького державного універстету економіки і торгівлі ім. М. Ту-
ган-Барановського. – Вип. 2. – Донецьк, 2004. – С. 145-157.
27. Узбек К.М. Вплив математики і механіки на розвиток філософії //Український культороло-
гычний центр. –Схід. №2(60). – Донецьк, 2004. – С. 3–8.
28. Узбек К.М. Возникновение и развитие древнегреческой науки и культуры //Донецький
державний інститут штучного інтелекту, відділ у справах релігії Донецької обласної адмі-
ністрації. – Зб. наук. статей. – Донецьк, 2004. – С. 276–285.

34
29. Узбек К.М. Систематизация научных и философских знаний в сочинениях Аристотеля –
форма развития античной рациональности //Вісник Харківського Національного універси-
тету ім. В.Н. Каразіна. – №625-1. – Харків, 2004. – С. 20-25.
30. Узбек К.М. Аналитические методы древних геометров //Матеріали VII регіонального ме-
тодичного семінару “Застосування та удосконалення методики викладання математики”
Донецького державного універстету економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського.
– Донецьк, 2001. – С.69-70.
31. Узбек К.М. Античные истоки науки и философии Нового времени //Материалы II Между-
народной научной конференции. “Интеллект. Личность. Цивилизация”. – Донецк: Донець-
кий державний універстет економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського, 2003. –Т.1.
– С. 108-118.
32. Узбек К.М. Зарождение математики переменных величин //Матеріали VII Міжнародної на-
уково-практичної конференції “Наука і освіта”. – Дніпропетровськ, 2004. – С.61-63.
33. Узбек К.М. Зарождение основ высшей математики у Евдокса Книдского //Матеріали Х ре-
гіонального науково-методичного семінару Застосування та удосконалення методики ви-
кладання математики Донецького державного універстету економіки і торгівлі ім. М. Ту-
ган-Барановського. – Донецьк, 2004. – С.54-56.
34. Узбек К.М. Математика в народном хозяйстве //Збірник тез доповідей науково-методичної
конференції Донецького державного універстету економіки і торгівлі ім. М. Ту-
ган-Барановського. – Донецьк, 2000. – С. 319-321.
35. Узбек К.М. Математика в философии Платона //Материалы VI регионального методического
семинара Донецького державного універстету економіки і торгівлі ім. М. Ту-
ган-Барановського. – Донецк, 2000. – С.62-64.
36. Узбек К.М. Математичне мислення як компонент раціональності стародавньої грецької фі-
лософії //Матеріали V Харківських міжнародних Сковородинських читань. Харківське мі-
ське товариство “Філософська освіта”. – Харків: Харківський університет внутрішніх справ,
1998. – С.83-85.
37. Узбек К.М. Принципы дедукции //Тезисы докладов на Міждународной конференции.
–Донецк: Институт прикладной математики и механики НАН Украины, 1996. – С.110-111.
38. Узбек К.М. Проблемы современного просвещения //Материалы V регионального методи-
ческого семинара Донецького державного універстету економіки і торгівлі ім. М. Ту-
ган-Барановського. – Донецк, 1999. – С.3-4.
39. Узбек К.М. Пропорциональность в природе и математике //Тезисы доклада на IV региона-
льном методичном семинаре Донецкого государственного кооперативного института. –
Донецк, 1998. – С.3.
40. Узбек К.М. Развитие терминологии древнегреческой науки //Материалы I Международной
научной конференции Приазовського государственного технического университета. – Ма-
риуполь, 2004. –С. 190-193.
41. Узбек К.М. Системно-структурное построение математики древними //Матеріали VIII регі-
онального науково-практичного семінару: Застосування та удосконалення методики ви-

35
 кладання математики Донецького державного універстету економіки і торгівлі ім. М. Ту-
ган-Барановського. – Донецьк, 2002. – С.29-31.
42. Узбек К.М. Эйдетическая основа математики //Материалы ІІ Международной науч-
но-практической конференции “Динаміка наукових досліджень”. Днепропетровск – Киев –
Луганск, 2003. – С.63-64.
43. Узбек К.М. Солон: “Я принуждение с законом сочетал” //Международный литератур-
но-художественный, историко-просветительский и историко-религиозный журнал “Греки и
славяне: 1000 лет”. – Донецк, 1997. – С. 126-127.
44. Узбек К.М. Триадичність концептуальних ідей в теоретичній мові античного раціоналіізму
//Тези докладу на Міжнародній науковій конференції “Наука. Синергетика. Освіта”. Інсти-
тут філософії ім. Г. Сковороди НАН України. Київський Національний університет ім. Т.
Шевченка, Інститут вищої освіти АПН України, Сумський державний педагогічний уні-
верситет ім. А.С. Макаренка. Українське синергіячне товариство. – Суми, 2005 р.

Узбек К.М. Антична математика і становлення системних підвалин філософського ра-

ціоналізму. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю
09.00.09 – Філософія науки. Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України. Київ, 2005 р.
У дисертації вперше проведено науково-філософський епістемологічний аналіз становлен-
ня системних підвалин на основі порівняльного аналізу системи математичних і системи філо-
софських знань античної науки. Простежено розвиток раціональності, починаючи від її зарод-
ження в античній математиці і філософії і до занепаду її класичних форм у еліно-римський період.
У процесі дослідження були виявлені такі принципові положення в історії розвитку раціо-
налізму як перехід емпірико-фактуальної до доказової й дедуктивно-діалектичної побудови нау-
кового знання, й далі – перехід від дискретної математики до континуальної, перехід від класичної
математики – до математики неперервних величин. Синтез методів доказу і діалектики відкрив
шлях до побудови перших теоретико-філософських систем наукового пізнання елеатів, Геракліта,
Левкіппа-Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура. У цій послідовності і йшов розвиток
античного раціоналізму.
Серед розмаїття трактувань раціональності та її криз автор акцентує увагу на тому, що криза,
по суті, виявляє факти, які не укладаються у раніше сформовану систему принципів раціональності
і потребує її перегляду й переходу на нову систему. Це приводить до побудови нового теоретичного
знання і його філософського обґрунтування.
Ключові слова: раціоналізм, критицизм, практицизм, прагматизм, міфогенна і гносеогенна
концепції, діалектичний раціоналізм, класичний раціоналізм, довідково-рецептурний раціоналізм,
атомістичний раціоналізм.

Узбек К.М. Античная математика и становление системных оснований философского

рационализма. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук по специальности

36
09.00.09 – Философия науки. Институт философии им. Г.С.Сковороды НАН Украины. Киев 2005г.
В диссертации впервые проведен научно-философский, эпистемологический анализ станов-
ления системных оснований сравнительного анализа системы математических и системы философ-
ских знаний античной науки. Прослеживается развитие рациональности более чем за тысячелетний
период, начиная с ее зарождения в античной математике и философии и до упадка ее классических
форм в эллино-римский период. При этом разделяются ряд основных этапов: зарождение эмпирии и
выработка терминологии языка и науки; становление доказательной науки и связанного с ней фило-
софского мышления; построение основополагающих разделов научного знания и определение кате-
гориального аппарата философского знания; узко-прагматический подход к научному и фило- соф-
скому знанию в эллино-римский период. На основе исследования многообразия форм рацио- на-
льности сделано заключение, что она является одним из определяющих факторов общественного
прогресса.
В плане этой работы показана эволюция развития математической и философской мысли в их
взаимосвязи и развитии, борьба между научными и философскими школами и течениями: милетской,
пифагорейской, Гераклита Эфесского, элеатов, атомистов, афинской классики, александрийского и
римского периодов. Большое внимание в работе уделено рациональному построению философии и
математики афинского классического периода. Платон своей эйдетической философской системой
объединил все предшествующие философские системы: пифагорейскую идею числа, диалектический
метод Гераклита, атомизм Левкиппа-Демокрита, индуктивный метод и определенность Сократа. Этот
метод стал универсальным, и вся предшествующая многовековая эмпирия была переработана и пе-
рестроена в умозрительную науку по системе Платона.
Но математика и наука этого периода носили разрозненный бессистемный характер. Постро-
енная Аристотелем формальнологическая система с ее категориальным аппаратом явилась теорети-
ческой основой в построении дедуктивных теорий, а его философская система величественно заве-
ршила философию классического периода.
В математике и теоретическом естествознании таким итогом явились “Начала” Евклида, ко-
торые подвели итог научной деятельности греческих ученых более чем за трехсотлетний период ра-
ционального развития математики и философии.
Хотя в философии этого периода вводились движение и диалектика, в математике изучались
объекты постоянных величин, но в математике александрийского периода стали широко использо-
ваться механические и аналитические методы, что привело к зарождению инфинитезимальных ме-
тодов.
В процессе исследования были выявлены такие принципиальные положения развития рацио-
нализма как переход от эмпирико-фактуального к доказательной и дедуктивно-диалектическому по-
строению научного знания, с переходом от дискретной математики – к континуальной и, далее, в
переходе от классической математики – к математике переменных величин.
Синтез методов доказательства и диалектики открыл путь к построению первых теорети-
ко-философских систем научного элеатов, Гераклита, Левкиппа-Демокрита, Сократа, Платона, Ари-
стотеля, Эпикура. В этой последовательности шло и развитие античного рационализма.
Среди разнообразных форм рациональности, их кризисных ситуаций автор акцентирует вни-

37
мание на то, что кризисы, по сути, представляют собой выявленные факты, которые не укладываются
в сформулированную систему принципов рациональности, которая требует ее пересмотра и перехода
на новую систему. Это приводит к построению нового теоретического знания и его философского
обоснования.
Далее в работе показано, что в эллино-римский период в философии и науке наблюдается
поворот в сторону практицизма и прагматизма, научные теории не развивались, достаточно было
справочных пособий для практического пользования. Христианская религия, став государственной,
преследовала также чисто прагматическую цель – укрепление централизованной государственной
власти Римской империи. Вся наука и философия стали подвластными и подконтрольными христи-
анской церкви и государству. Это был своеобразный римский рационализм, наука и мировоззрение,
как и вся государственная система, должны были преследовать предельно полезные цели. В науке
произошел возврат к прагматизму и практицизму, а в мировоззрении – к религиозному мифологизму.
Это положение в философии и науке продолжалось вплоть до итальянского Возрождения.
Ключевые слова: рационализм, критицизм, практицизм, прагматизм, мифогенная и гносео-
генная концепции, диалектический рационализм, классический рационализм, справоч-
но-рецептурный рационализм, атомистический рационализм.

Uzbek K.M. Ancient mathematics and coming into being the system’s bases of philosophical
rationalism. – Manuscript.
Dissertation on competition for scientific degree of Doctor in Philosophy on speciality 09.00.09 –
Philosophy of Science. Institute of Philosophy named after G.S. Skovoroda of the National academy of
sciences of Ukraine. – Kyiv, 2005.
The topic of the dissertation is connected with the crisis of modern science and culture in the current
literature. Among the diversity of definitions of the term “crisis of rationality” the author focuses on the fact
that the essence of crisis is finding out the factors which do not match the fully formed system of the
rationality’s principles and which require revision. Determining the diversity of rationality’s forms begins
from systematical usage of the ideas of demonstration and natural explanation of nature phenomenon till
axiomical building up scientific knowledge.
The sequence of explanation reflects the stages of the development of rationality in Antiquity
beginning from the period of its formation both in mathematics and in philosophy up to its decline in the
period of Roman Empire and bearing of Christianity.
Basing on the relation between mathematics and philosophy, the author reveals different forms of
rationality in natural and scientific as well as humane knowledge.
Key words: rationalism, criticism, practicism, pragmatism, mythogenic and gnosiogenic
conceptions, dialectical rationalism, classical rationalism, reference and prescription rationalism, atomistic
rationalism.

38