Перелік контрольних питань для підготовки до практичного заняття.

Тема Фізіологія дихальної системи

1. Дихальна система складається з органів, які відповідають за забезпечення доставки

кисню в організм та виведення вуглекислого газу. Основні органи дихання включають
носову порожнину, гортань, трахею, бронхи та легені.

Дихання можна поділити на два етапи: зовнішнє та внутрішнє. Зовнішнє дихання відбувається в
легенях та включає поступальний обмін газів між атмосферою та кров'ю. Внутрішнє дихання
відбувається на клітинному рівні та включає окислювання глюкози в клітинах та вивільнення
енергії.

Основні етапи дихання:

Вдихання: процес вдиху повітря через носові ходи або ротову порожнину, який завершується
захопленням повітря легенями.

Газообмін: обмін кисню та вуглекислого газу між легенями та кровоносними судинами

відбувається через стінки капілярів та альвеол.

Видихання: процес випускання вуглекислого газу з легенів через носові ходи або ротову
порожнину.

Дихальна система допомагає організму отримувати необхідний кисень та виводити шкідливі

відходи від обміну речовин. Цей процес є життєвоважливим та забезпечує функціонування всіх
органів та тканин.

2. Зовнішнє дихання - це процес, за якого зовнішній середовищі (атмосфері) подається

повітря в легені, де відбувається газовий обмін між киснем та вуглекислим газом.

Основні показники зовнішнього дихання включають:

Частота дихання - кількість дихань за одну хвилину. Зазвичай вона складає 12-20 дихань за
хвилину у дорослих людей.

Об'єм подиху - кількість повітря, яку людина вдихає під час одного дихання. Зазвичай об'єм
подиху становить близько 500 мл у дорослих людей.

Мінутний об'єм дихання - кількість повітря, яку людина вдихає та видихає за одну хвилину. Цей
показник можна обчислити, помноживши частоту дихання на об'єм подиху.

Оцінювання зовнішнього дихання включає в себе аналіз цих показників, а також оцінювання
симптомів, таких як задишка, синюшність шкіри, гучне дихання тощо. Для оцінювання можуть
використовуватися спеціальні прилади, наприклад, спірометр, який дозволяє виміряти об'єм
повітря, який людина може видихнути за один раз, або пульсоксиметр, який вимірює
насиченість крові киснем. Крім того, лікар може проводити аускультацію (прослуховування)
легенів за допомогою стетоскопа, щоб перевірити наявність або відсутність хрипів, свисту
тощо.

3. Еластична тяга легень, негативний тиск в плевральній порожнині та сурфактант грають

ключову роль в здійсненні акту дихання.
Еластична тяга легень виникає завдяки пружності легеневої тканини і забезпечує повернення
легенів до їх вихідного стану після кожного подиху. Це допомагає забезпечити ефективне
вентиляцію легенів та обмін газів.

Негативний тиск в плевральній порожнині виникає за рахунок наявності рідини між внутрішнім
і зовнішнім шарами плеври, яка утворює зв'язок між легенями та грудною стінкою. Цей
негативний тиск допомагає забезпечити повітрянний потік в легені під час вдиху, оскільки
легені насамперед розтягуються в напрямку грудної стінки.

Сурфактант - це спеціальна речовина, яка виробляється в легенях та знижує поверхневий натяг

в них. Це допомагає запобігти згортанню альвеол під час видиху та забезпечує ефективну
вентиляцію легенів.

Таким чином, еластична тяга легень, негативний тиск в плевральній порожнині та сурфактант є
важливими компонентами, які забезпечують ефективне здійснення акту дихання та обміну
газів в легенях.

4. Газообмін - це процес перенесення кисню (О2) з повітря в легенях до крові та

перенесення вуглекислого газу (CO2) з крові до повітря в легенях. Цей процес
відбувається в альвеолах легень.

Склад повітря вдихуваного залежить від умов навколишнього середовища, але в середньому
склад повітря складається наступним чином: 78% азоту (N2), 21% кисню (O2), 0,04%
вуглекислого газу (CO2) та 0,96% інших газів (аргон, неон, гелій тощо).

Склад повітря, що виділяється після вдиху, майже такий же, як і склад повітря вдихуваного, але
з меншою кількістю кисню та більшою кількістю вуглекислого газу.

Склад альвеолярного повітря залежить від процесів газообміну, що відбуваються в легенях.

При глибокому вдиху альвеолярне повітря містить близько 14% кисню та 5% вуглекислого газу.
При поверхневому вдиху склад альвеолярного повітря більш схожий на склад повітря, що
вдихується.

5. Відносна постійність складу альвеолярного повітря забезпечується завдяки механізму

зміни обсягу легенів і вентиляції. При вдихуванні повітря має склад, подібний до складу
атмосферного повітря: близько 79% азоту, 21% кисню, менше 1% інших газів, таких як
аргон, водяна пара, вуглекислий газ та неон. При видихуванні кількість кисню у повітрі
зменшується, а кількість вуглекислого газу збільшується.

Альвеолярне повітря має свій склад через газообмін між кров'ю та повітрям в альвеолах. У
альвеолярному повітрі кисневий парціальний тиск (РО2) складає приблизно 100 мм рт.ст., а
парціальний тиск вуглекислого газу (РСО2) становить близько 40 мм рт.ст. Для порівняння, у
вуглекислому кровоносному газі РО2 складає близько 40 мм рт.ст., а РСО2 - близько 46 мм
рт.ст. Ці показники регулюються рівнем дихальних газів у крові та рівнем вентиляції легенів.

6. Обмін газів в легенях відбувається завдяки дифузії, яка є процесом переміщення

молекул газу від зони з більш високим парціальним тиском до зони з меншим
парціальним тиском. Гази переміщуються з високої концентрації до низької
концентрації, тому кисень з альвеолярного повітря переходить у кров, а вуглекислий
газ з крові - до альвеолярного повітря.

Механізм обміну газів у легенях включає наступні етапи:

Вдихання повітря через дихальні шляхи, включаючи носову порожнину, гортань, трахею та
бронхі.

Повітря потрапляє в альвеоли, маленькі мішечки повітря в легенях, де відбувається газообмін з

кров'ю.

Кисень з альвеолярного повітря переходить через стінки альвеол в капіляри, що оточують їх, і
зв'язується з гемоглобіном у червоних кров'яних клітинах.

Вуглекислий газ, що перебуває в крові, переходить у зворотному напрямку з крові до

альвеолярного повітря та виводиться з легенів при видихуванні.

Цей процес забезпечує доставку кисню до органів та тканин, а також виведення вуглекислого
газу з організму.

7. Анатомічний мертвий простір - це частина дихальних шляхів, яка не бере участі у газообміні
зовнішнього дихання. До анатомічного мертвого простору належать носова порожнина,
трахея, бронхи та їх гілки.

Фізіологічний мертвий простір - це кількість повітря, яка бере участь у газообміні зовнішнього
дихання, але не бере участі у газообміні з кров'ю. Фізіологічний мертвий простір складається з
анатомічного мертвого простору та деяких ділянок альвеолярних шляхів, в яких повітря не бере
участі у газообміні, наприклад, через порушення вентиляції легенів.

Величина фізіологічного мертвого простору залежить від рівня дихальної активності, здоров'я та
інших факторів. Наприклад, при зниженні дихальної активності (наприклад, при спокійному стані)
величина фізіологічного мертвого простору збільшується.

8. Транспорт кисню кров'ю - це процес перенесення кисню з легенів до тканин організму.

Кисень переноситься з легенів до крові за допомогою дифузії, а потім зв'язується з
гемоглобіном в еритроцитах крові. Киснева ємність крові - це кількість кисню, яку може
переносити кров за один раз.

Чинники, що впливають на утворення і дисоціацію оксигемоглобіну, включають:

Концентрація кисню в альвеолярному повітрі та в крові: підвищення концентрації кисню в

альвеолярному повітрі сприяє зв'язуванню кисню з гемоглобіном, а пониження концентрації -
дисоціації.

Концентрація вуглекислого газу в крові: підвищення концентрації вуглекислого газу сприяє

дисоціації оксигемоглобіну, а зниження - зв'язуванню.

pH крові: зменшення pH (збільшення кислотності) сприяє дисоціації, а підвищення -

зв'язуванню.

Температура: підвищення температури сприяє дисоціації, а зниження - зв'язуванню.

Наявність іонів 2+, зокрема іонів H+, CO2 та 2,3-бісфосфогліцерату: збільшення їх концентрації
сприяє дисоціації, а зменшення - зв'язуванню.

Крім того, гемоглобін може зв'язувати інші гази, такі як CO2 та NO, які також можуть впливати
на утворення і дисоціацію оксигемоглобіну.

9. Газообмін між кров'ю і тканинами відбувається в капілярах, що пронизують тканини.

Оксигенована кров з артерій переходить в капіляри, де відбувається дифузія кисню до
 тканин. Тканини віддають діоксид вуглецю в капіляри, який знову дифундує до крові.
Діоксид вуглецю переноситься кров'ю у формі бікарбонатних іонів та приєднується до
гемоглобіну в еритроцитах. Оксигенований гемоглобін переноситься кров'ю до тканин,
де він віддає кисень і забирає діоксид вуглецю. Цей процес забезпечує постачання
кисню тканинам та видалення відходів від метаболізму.

Важливим фактором, що впливає на газообмін між кров'ю та тканинами, є парціальний тиск

кисню та діоксиду вуглецю. У тканинах під час метаболічних процесів відбувається споживання
кисню та утворення діоксиду вуглецю, що знижує парціальний тиск кисню та збільшує
парціальний тиск діоксиду вуглецю. Це забезпечує відповідну взаємодію гемоглобіну з
оксигеном та діоксидом вуглецю під час транспорту крові до легень та від легень до тканин.

10. Дихальний центр розташований в медулі спинного мозку та складається з трьох

основних ядер:

Ядра підвищеної активності (розташовані в ретикулярній формації) - контролюють дихання в

станах підвищеної активності організму, таких як фізичні навантаження, емоційний стрес тощо.

Ядра пониженої активності (розташовані в піроподібній ямці) - контролюють дихання в станах

спокою та сну.

Ядра регуляції (розташовані в парахіпокампальній та міжмозковій зоні) - відповідають за

координацію роботи інших дихальних центрів.

Дихальний центр має різні типи нейронів, такі як інспіраторні, експіраторні та мішані нейрони.
Інспіраторні нейрони відповідають за стимуляцію дихальних м'язів для виконання вдиху,
експіраторні - за стимуляцію дихальних м'язів для виконання видиху, а мішані нейрони
забезпечують координацію між інспіраторними та експіраторними нейронами.

Крім того, дихальний центр взаємодіє з різними чутливими рецепторами, що контролюють

рівень вуглекислоти, кисню та pH в крові. За допомогою цих рецепторів дихальний центр може
регулювати глибину та частоту дихання, забезпечуючи оптимальний газообмін в організмі.

11. Діяльність дихального центру, зокрема ритм дихання, залежить від рівнів кисню,
вуглекислого газу та pH в крові. Коли рівень кисню в крові падає, або рівень
вуглекислого газу зростає, це стає стимулом для збільшення частоти дихання та
глибини подихів, щоб компенсувати дефіцит кисню та видалити надлишок
вуглекислого газу. Коли ж рівні газів в крові повертаються до нормального рівня, це
призводить до зниження дихальної активності. Цей механізм регуляції дихання
називається хеморецепторною регуляцією.

Крім того, дихальний центр може бути стимульований рецепторами в легенях та бронхах, які
реагують на розтягнення та роздратування. Наприклад, коли дихальні шляхи забруднені,
рецептори в легенях реагують на це та стимулюють дихальний центр для збільшення обсягу
подихів та видалення забруднень. Цей механізм називається пульмонарною регуляцією
дихання.

Узагальнюючи, діяльність дихального центру регулюється широким спектром сигналів, що

включають в себе рівні кисню, вуглекислого газу, pH, а також рецепторні відгуки з легенів та
бронхів. Ці сигнали регулюють ритм та глибину дихання, щоб забезпечити ефективний
газообмін між кров'ю та тканинами організму.
 12. Дифузія газів у легенях є процесом переміщення молекул газу з вищого
концентраційного градієнту до нижчого в процесі термічного руху. Фактори, що
впливають на швидкість дифузії газів у легенях, включають:

Поверхню дихальних шляхів: Збільшення поверхні для дифузії газів, як правило, збільшує
швидкість дифузії.

Розмір молекул газів: Молекули газів з меншою молекулярною масою (наприклад, кисень та
вуглекислий газ) дифундують швидше, ніж молекули з більшою молекулярною масою
(наприклад, азот).

Градієнт концентрації газів: Чим вищий концентраційний градієнт між альвеолярним повітрям
та кровою, тим більша швидкість дифузії газів.

Товщина бар'єру: Чим товще бар'єр для дифузії (наприклад, епітелій альвеолярних стінок та
капілярний ендотелій), тим повільніше відбувається дифузія газів.

Розчинність газів: Гази з вищою розчинністю у рідині (наприклад, вуглекислий газ) дифундують
швидше, ніж гази з меншою розчинністю (наприклад, кисень).

13. Дихальні шляхи включають носову порожнину, ротову порожнину, гортань, трахею,
бронхи та їх відгалуження. Фізіологічна роль дихальних шляхів полягає в забезпеченні
достатнього об’єму повітря для газообміну в легенях, зволоженні та прогріванні
повітря, а також у фільтрації, очищенні та захисті організму від потенційно небезпечних
забруднювачів, таких як пил, бактерії, віруси та інші іноземні тіла.

Регуляція просвіту дихальних шляхів здійснюється за допомогою різних механізмів, таких як

механічні, нейрогенні та хімічні. Наприклад, при вдиханні м’язи горла та трахеї
розслаблюються, що дозволяє їм розширитись та забезпечити потрібний об’єм повітря для
легенів. При виході з легенів, навпаки, м’язи горла та трахеї звужуються, зменшуючи просвіт
дихальних шляхів та допомагаючи утримувати повітря в легенях.

Хімічна регуляція просвіту дихальних шляхів здійснюється за допомогою різних рецепторів, що

реагують на зміни в газовому складі крові та тканин. Наприклад, збільшення вмісту
вуглекислого газу в крові може призводити до звуження дихальних шляхів, що допомагає
зберегти вуглекислий газ в легенях та підтримати його концентрацію в крові на потрібному
рівні.

14. Рецептори та вегетативна нервова система відіграють важливу роль у регуляції

дихання.

Рецептори, що регулюють дихання, можуть бути знайдені в легенях, дихальних шляхах, серці
та кровоносних судинах. Наприклад, спеціалізовані рецептори легеневих альвеол можуть
виявляти рівень вуглекислого газу та кисню в крові, а рецептори дихальних шляхів можуть
реагувати на різні подразники, такі як пил, дим та гази.

Вегетативна нервова система включає симпатичну та парасимпатичну гілки, які можуть

впливати на дихання. Наприклад, стимуляція симпатичної гілки може збільшити частоту та
глибину дихання, тоді як стимуляція парасимпатичної гілки може зменшити частоту та глибину
дихання.

Рецептори та вегетативна нервова система реагують на різні зміни в організмі, такі як зміни
рівня вуглекислого газу та кисню в крові, зміни рівня pH крові та збудження певних частин
мозку. Відповідь на ці зміни може бути збільшення або зменшення частоти та глибини
дихання, що дозволяє організму підтримувати відповідний газовий склад крові та забезпечити
достатній рівень кисню для всіх тканин.

15. Під час фізичного навантаження підвищується споживання кисню тканинами, що

потребує збільшення об'єму вдиху та частоти дихання. Це досягається через активацію
спеціальних рецепторів в легенях, м'язах та кровоносних судинах, які надсилають
інформацію до дихального центру в мозку.

Зокрема, під час фізичного навантаження активуються рецептори розтягнення легеневих

повітряних шляхів, що сприяє збільшенню об'єму вдиху. Також активуються рецептори
розтягнення та зміщення м'язів дихальної мускулатури, що збільшує частоту та глибину
дихання. Крім того, під час фізичного навантаження збільшується потреба тканин у кисні, що
призводить до збільшення вентиляції легенів та збільшення кількості перенесеного кисню з
легенів до тканин за рахунок збільшення кровообігу та кисневої ємності крові.

Вегетативна нервова система також впливає на регуляцію дихання під час фізичного
навантаження. Симпатична система збільшує вентиляцію легенів шляхом збільшення частоти
та глибини дихання, тоді як парасимпатична система зменшує дихальну активність.