1.

Біологічне значення дихання

Дихання— це сукупність процесів, у результаті яких відбувається
використання організмом кисню і виділення вуглекислого газу.
Дихання включає такі процеси: а) обмін повітря між зовнішнім
середовищем і альвеолами легень {легенева вентиляція); б) обмін
газів між альвеолярним повітрям і кров'ю {дифузія газів у легенях); в)
транспорт газів кров'ю; г) газообмін між кров'ю, тканинами і
клітинами; д) використання кисню клітинами і виділення ними
вуглекислого газу{тканинне або клітинне дихання).
Крім газообміну, дихання є важливим фактором теплорегуляції. Легені
виконують функцію виділення, оскільки через них виводиться
вуглекислий газ, аміак і деякі леткі сполуки.
Під час відхаркування разом із слизом видаляються продукти обміну:
сечовина, сечова кислота, солі мінеральних речовин, частинки пилу і
мікроорганізми
Майже всі складні перетворення речовин в організмі відбуваються з
обов'язковою участю кисню. Без кисню неможливий обмін речовин, і
для збереження життя необхідне постійне надходження кисню.
Дихання, як і кровообіг, надзвичайно важливе для забезпечення
гомеостазу організму. Порушення дихання призводить не тільки до
зміни газового складу внутрішнього середовища організму, а й до
глибоких змін у всіх реакціях обміну, в усіх процесах життєдіяльності.

2. Загальна будова органів дихання (носова порожнина, носоглотка,

гортань, трахея, бронхи, легені)
До органів дихання входять повітропровідні шляхи {носова
порожнина, носоглотка, гортань, трахея, бронхи) талегені.
Дихальна система починається носовою порожниною,  яка
ділиться хрящовою перегородкою на дві половинки, кожна з яких
ще поділяється носовими раковинами на нижній, середній і верхній
носові ходи. У перші дні життя у дітей дихання через ніс утруднене.
Носові ходи у дітей вужчі, ніж у дорослих, і формуються до 14-15
років.
Стінки порожнини носа вкриті слизовою оболонкою з миготливим
епітелієм, війки якого затримують і виводять слиз і мікроорганізми,
які осідають на слиз оболонки. Слизова, оболонка має густу сітку
кровоносних судин і капілярів. Кров, що тече по цих судинах,
зігріває або охолоджує повітря, яке вдихає людина. Слизова
 оболонка носової порожнини містить рецептори, які сприймають
запахи і обумовлюють нюх.
Порожнина носа сполучається з порожнинами, які знаходяться в
кістках черепа: гайморовою, лобною, клиноподібними
пазухами.  Повітря, яке надходить у легені через носову
порожнину, очищається, зігрівається і знешкоджується. Це не
відбувається при диханні через ротову порожнину. Носова
порожнина ззаду через отвори — хоани сполучається з
носоглоткою. У слизові носової порожнини є лейкоцити, які
виходять на поверхню слизової оболонки з кровоносних судин.
Завдяки фагоцитарній здатності, лейкоцити знищують
мікроорганізми, що потрапляють у носову порожнину з вдихуваним
повітрям. Згубно діє на мікроорганізми наявна в складі слизу
речовина — лізоцим.
Дихальні шляхи у дітей значно вужчі, ніж у дорослих. Це сприяє
легшому проникненню інфекції в організм дитини. Під час
запальних процесів у носі слизова оболонка набухає, внаслідок
чого утворюється або ж і зовсім стає неможливим дихання через ніс,
тому діти змушені дихати через рот. А це сприяє охолодженню
дихальних шляхів аж до легень і проникненню у них
мікроорганізмів та частинок пилу.
Носоглотка— верхня частина глотки. Глотка — м'язова трубка, в
яку відкривається порожнина носа, рота і гортані. У носоглотку
відкриваються слухові трубки, які сполучають порожнину глотки з
порожниною середнього вуха.
Носоглотка у дітей широка і коротка, слухова труба знаходиться
низько. Захворювання верхніх дихальних шляхів нерідко усклад-
нюється запаленням середнього вуха, бо інфекція легко проникає в
середнє вухо.
У 4-10 річних дітей утворюється так звані аденоїдні розрощення,
тобто розрощення лімфатичної тканини у ділянці глотки, а також у
носі. Крім того, аденоїдні розрощення можуть негативно впливати
на загальний стан здоров'я і на працездатність дітей.
Із носоглотки повітря попадає в ротоглотку, а потім у гортань.
Гортань— розташована у передній частині шиї і зовні її частину
видно як підвищення, яке називається кадиком (рис. 1). Скелет
гортані утворений кількома хрящами, сполученими між собою
суглобами, зв'язками, м'язами. Найбільший з них — щитоподібний
хрящ. Зверху вхід у гортань покривається надгортанником, який
перешкоджає надходженню їжі в гортань і дихальні шляхи.
Порожнина гортані вкрита слизовою оболонкою з миготливим
епітелієм, яка утворює дві пари складок, що затуляють вхід у
гортань під час ковтання. Нижня пара складок вкриває голосові
зв'язки, простір між якими називається голосовою щілиною. Під час
звичайного дихання голосові зв'язки розслаблені і щілина між ними
звужується. Видихуване повітря, проходячи через вузьку щілину,
примушує коливатися голосові зв'язки — виникає звук. Від ступеня
натягу голосових зв'язок залежить висота тону і при натягнутих
зв'язках звук вищий, при розслабленні — нижчий. Крім голосових
зв'язок у звукоутворенні беруть участь язик, губи, щоки, порожнина
носа, резонатори (глотка та порожнина рота). У чоловіків голосові
зв'язки довші, чим пояснюється більш низький голос.
 
Гортань у дітей коротша, вужча і найінтенсивніше росте в 1-3 роки
життя і в період статевого дозрівання.
У 12-14 років у хлопчиків починає рости кадик на місці сполучення
пластинок щитоподібного хряща. Пройшовши гортань, повітря
попадає в трахею.
Трахея— нижній відділ гортані довжиною 10-13 см, усередині вона
вкрита слизовою оболонкою (рис. 1). Трахея складається із 16-20
неповних хрящових кілець, з'єднаних між собою зв'язками. Задня
стінка трахеї перетинчаста, в ній є гладенькі м'язові волокна, і вона
прилягає до стравоходу, що створює сприятливі умови для
проходження їжі по ньому.
На рівні 4-5 грудних хребців трахея поділяється на правий і лівий
бронхи, які є головними (рис.1). Вони входять у ворота відповідної
легені, де розподіляються на часткові бронхи. Часткові бронхи в
легенях розгалужуються на дрібнішісегментарні бронхи, які, в свою
чергу, дихотомічно (кожний на два) розділяються (до 18-го
порядку) до часточкових бронхів (діаметр до 1 мм) і закінчуються
кінцевими бронхіолами (0,3-0,5 мм в діаметрі). Вся система
розгалуження бронхів, починаючи від головних і закінчуючи
кінцевими бронхіолами, називається бронхіальним деревом.
У новонароджених трахея приблизно 4 см, у 14—15 років —
приблизно 7 см. У дітей трахея і бронхи розвиваються поступово.
Вони ростуть, в основному, паралельно з ростом тулуба. Просвіт
трахей і бронхів у дітей значно вужчий, ніж у дорослих, хрящі їх ще
не зміцніли. М'язові еластичні волокна розвинені слабо. Слизова
оболонка, що вистилає трахею і бронхи, дуже ніжна і багата на
кровоносні судини. Тому трахея і бронхи у дітей легше
ушкоджуються, ніж у дорослих.
Бронхіоли закінчуються альвеолярними ходами, на стінках яких є
пухирці — альвеоли, які вкриті густою сіткою кровоносних
капілярів, де відбувається газообмін. У легенях дорослої людини
нараховується 300-700 млн. альвеол, з загальною площею поверхні
60-120 м2. Така величезна поверхня забезпечує велику швидкість
газообміну в легенях.
Легенірозташовані в грудній порожнині, по боках серця (рис. 2).
Основними структурно-функціональними одиницями
легенів є альвеоли. Альвеоли (від лат. alveolus — міхурець) —
мікроскопічні міхурці легенів, де відбувається газообмін між кров'ю та
вдихуваним повітрям. У просторі між легенями, який
називається середостінням, розміщені трахея, стравохід, зобна залоза,
серце, великі судини, лімфатичні вузли і деякі нерви.
Права і ліва легеня неоднакові як за розмірами, так і формою. Права
легеня складається з трьох часток, ліва — з двох. На внутрішній
поверхні легень знаходяться ворота легень, через які проходять
бронхи, нерви, легеневі артерії, вени, лімфатичні судини. Кожна легеня
вкрита серозною оболонкою, яка називається плеврою. У плеври є два
листки (вісцеральний і парієтальний). Один щільно зрісся з легенями,
другий приріс до грудної клітки. Між листками є щілина, заповнена
серозною рідиною. Ця рідина зволожує поверхні плеври, обернені одна
до одної, і цим зменшує тертя між ними під час дихальних рухів. Повітря
в щілині плеври немає, тиск — негативний — нижчий атмосферного на
6-9 мм рт.ст. (0,8-1,2 кПа). Тиск в середині легенів дорівнює
атмосферному, що забезпечує нормальну функцію легенів: вони не
відходять від стінок грудної клітки при вдиху і розтягуються при
збільшенні об'єму грудної клітки. Негативний внутрішньоплевральний
тиск сприяє збільшенню дихальної поверхні легенів при вдиху,
поверненню крові до серця і, таким чином, покращенню кровообігу та
лімфовідтоку.
Легені у дітей розвинені ще недостатньо, альвеоли малі, слабо
розвинена в них еластична тканина. Кровонаповнення легень у дітей
підвищене. До 3 років у дітей посилено ростуть легені, кількість
альвеол до 8 років досягає кількості альвеол дорослої людини. У віці
від 3 до 7 років темпи росту знижуються. Після 12 років енергійно
ростуть альвеоли. Об'єм легень до 12 років збільшується в 10 разів,
порівняно з об'ємом легенів новонародженого, а до кінця статевого
дозрівання — у 20 разів.

3. Дихальні рухи
Дихальний цикл  складається з двох фаз: вдиху і видиху. Завдяки
актам вдиху і видиху, які здійснюються ритмічно, відбувається обмін
газів між атмосферним повітрям і альвеолярним, яке міститься в
легеневих міхурцях. Активна роль в акті вдиху належить дихальним
м'язам.
Під час вдиху відбувається збільшення грудної клітки, завдяки
опусканню діафрагми і підніманню ребер. Діафрагма — утвір, що
відмежовує грудну порожнину від черевної, має вигляд поперечно-
розміщеної куполоподібної м'язово-сухожильної пластинки, краї якої
прикріплені до стінок грудної клітки. Опускання діафрагми здійснюється
за рахунок скорочення смугастих м'язових волокон. Ребра під час вдиху
піднімаються догори, передніми кінцями відсувають груднину вперед,
що супроводжується збільшенням грудної порожнини і завдяки
скороченню зовнішніх міжреберних м'язів, які прикріплюються косо від
ребра до ребра.
У процесі вдиху беруть участь міжхрящові м'язи трахеї, бронхів.
Глибокий вдих викликається одночасним скороченням міжреберних
м'язів, діафрагми, м'язів грудей і плечового пояса. При цьому
переборюється ряд перепон: еластична тяга легень, опір реберних
хрящів, маса грудної клітки, що піднімається вгору, опір черевних
нутрощів та стінок живота.
Між грудною стінкою і поверхнею легень (між парієтальним і
вісцеральним листками плеври) лежить щілина з негативним тиском.
Плевральна щілина закрита герметично, тому під час розширення
грудної клітки слідом за її стінками ідуть і легені, які завдяки
еластичності їх тканини легко розтягуються. В розтягнутих легенях тиск
повітря падає нижче від атмосферного. Грудна порожнина герметично
закрита і з навколишнім середовищем сполучається тільки через
дихальні шляхи. Тому при наявності різниці тиску між атмосферним і
легеневим повітрям зовнішнє повітря заходить у легені, тобто
відбувається вдих.
Після закінчення вдиху м'язи розслабляються і грудна клітка
повертається до вихідного положення (видих). Спокійний видих
відбувається пасивно, без участі м'язів. У глибокому видиху беруть
участь м'язи живота, внутрішні міжреберні та інші м'язи. Коли
розслабляються м'язи діафрагми, купол її під тиском черевних органів
піднімається і стає опуклішим, що зменшує грудну порожнину у
вертикальному напрямі. Зменшення розмірів грудної порожнини
приводить до зменшення об'єму легень, до збільшення тиску в легенях,
внаслідок чого частина повітря виходить з легень назовні, поки тиск
повітря в легенях не зрівняється з атмосферним.
У людини у диханні можуть брати участь або м'язи діафрагми, або
міжреберні м'язи. У випадку переважання участі міжреберних м'язів
кажуть про грудний тип дихання, якщо переважають діафрагмальні
м'язи, то таке дихання називається черевним.
У новонароджених переважає діафрагмальне дихання з незначною
участю міжреберних м'язів. Діафрагмальний тип дихання зберігається
до другої половини першого року життя. В міру розвитку міжреберних
м'язів і росту дитини грудна клітка опускається вниз і ребра набирають
косого положення. Дихання немовлят стає грудочеревним із перевагою
діафрагмального.
У віці від 3 до 7 років у зв'язку з розвитком плечового пояса все більше
починає переважати грудний тип дихання і до 7 років він стає
виражений. У 7-8 років починаються статеві відмінності в типі дихання:
у хлопчиків переважає черевний тип дихання, у дівчаток — грудний.
Доросла людина робить приблизно 15-17 дихальних рухів за хвилину і
за один вдих вдихає приблизно 500 мл повітря. Співвідношення частоти
дихання і серцевих скорочень дорівнює 1:4-1:5. При м'язовій роботі
дихання збільшується в 2-3 рази. При захворюваннях частота та
глибина дихання змінюються.
При глибокому диханні альвеолярне повітря вентилюється на 80-90%,
що забезпечує більшу дифузію газів. При неглибокому — більша
частина вдихуваного повітря залишається в мертвому просторі — но-
соглотці, ротовій порожнині, трахеї, бронхах.
Дихання новонародженої дитини 48-63 дихальних рухів за хвилину,
часте, поверхове. У дітей першого року при неспанні — 50-60, під час
сну 35-40, у дітей 4-6 років — 23-26 циклів за хвилину, у дітей
шкільного віку 18-20 разів за хвилину.

4. Газообмін у легенях і тканинах. Регуляція дихання

Роблячи навперемінно вдих і видих, людина вентилює легені, підтримуючи в
альвеолах відносно сталий газовий склад.

Людина дихає атмосферним повітрям з вмістом кисню 21%, вуглекислого

газу — 0,03%, а видихає — 16%, вуглекислого газу — 4%. В альвеолярному
повітрі кисню — 14,2%, вуглекислого газу — 5,2%. Альвеолярне повітря
відрізняється від вдихуваного і видихуваного. Це пояснюється тим, що при
вдихові в альвеоли надходить повітря повітроносних шляхів, а при видиху
— навпаки, до видихуваного повітря домішується атмосферне повітря, яке
знаходиться в тих же повітроносних шляхах.

У легенях кисень із альвеолярного повітря переходить у кров, а вуглекислий

газ із крові надходить у легені. Рух газів відбувається законами дифузії,
згідно з якими газ поширюється із середовища з високим парціальним
тиском у середовище з меншим тиском (схема 1). Парціальним
тиском називають частину загального тиску, яка припадає на цей газ у
газовій суміші.
Газообмін у легенях дітей тісно пов'язаний з особливостями регуляції у
них кислотно-лужної рівноваги. Навіть при незначному зрушенні
рівноваги у бік підкислення у дітей виникає задишка.

Багато речовин, зокрема наркотики (ефір, хлороформ, спирти),

гальмують процеси дихання. Небезпечною отрутою є чадний газ, який
утворюється в результаті неповного згорання дров, вугілля тощо. При
вдиханні чадного газу в легені він дифундує в кров і утворює стійку
хімічну сполуку з гемоглобіном, внаслідок чого гемоглобін втрачає
здатність приєднувати кисень і його надходження до тканин
утруднюється. Досить людині вдихнути 1 л чадного газу, як настає
смерть від припинення тканинного дихання.

5. Особливості дихання під час спокою та фізичної роботи. Захисні

дихальні рефлекси
Важке фізичне навантаження на організм супроводжується підвищеним
(у 15-20 разів) споживанням кисню, що може становити 5 л/хв проти
300 мл/хв у спокійному стані. Така істотно напружена реакція організму
повинна б супроводжуватися зростанням концентрації і напруги Рсо2 в
крові. І, дійсно, у венозній крові Рсо2 підвищується досить значно.
Проте в артеріальній крові (а саме вона забезпечує дихальний центр
головного мозку кров'ю) PCO2 не тільки не підвищується, а й
знижується. Виникає запитання, хто ж активує систему дихання під час
виконання фізичної роботи? Висловлюється думка, що перед фізичною
роботою кора і гіпоталамус запускають передстартовий стан, що
проявляється збудженням дихального центру, розвитком
гіпервентиляції, насиченням крові і м'язів великою кількістю кисню,
тобто підготовкою їх до очікуваної роботи. Це припущення
підтверджується терміновим і суттєвим приростом вентиляції на початку
роботи м'язів, ще до появи зміни хімічного складу крові.

Важливу роль у регуляції дихання при фізичній роботі відіграють

моторні центри кори і стовбура мозку, які надсилають інформацію не
тільки до спінальних мотонейронів, а й одночасно до дихального і
гемодинамічного центрів. З початком роботи інформація від
пропріорецепторів м'язів, суглобів, яка надходить до моторних центрів,
також активує дихальний центр. І значно пізніше починає
 напрацьовуватись молочна кислота, яка призведе до накопичення іонів
Н+, що впливають на центральні та периферичні механізми регуляції
дихання. Швидкість повернення показників до рівня спокою в період
відновлення залежить від хімічних факторів крові.
У повітроносних шляхах виникають захисні дихальні рефлекси.
При вдиханні повітря, яке містить подразнювальні речовини, виникає рефлекторне
ураження і зменшення глибини дихання. Одночасно звужується голосова щілина і
скорочується гладка мускулатура бронхів.

При подразненні іррітантних рецепторів епітелію слизової гортані, трахеї, бронхів,

імпульси від них надходять по аферентних волокнах верхньогортанного,
трійчастого і блукаючого нервів до інспіраторних нейронів дихального центру.
Відбувається глибокий вдих.

Потім м’язи гортані скорочуються і голосова щілина змикається. Активуються

експіраторні нейрони і починається видих. А оскільки голосова щілина зімкнута, то
тиск в легенях наростає.

У певний момент голосова щілина відкривається і повітря з великою швидкістю

виходить з легенів. Виникає кашель. Всі ці процеси координуються центром кашлю
довгастого мозку. При впливі пилових частинок і подразнюючих речовин на чутливі
закінчення трійчастого нерва, які знаходяться в слизовій оболонці носа, виникає
чхання. При чханні, також, спочатку активується центр вдиху. Потім відбувається
форсований видих через ніс.

Розрізняють мертвий простір:

 анатомічний;
 функціональний;
 альвеолярний.
Анатомічним називається об’єм повітроносних шляхів:

 носогорло;
 гортані;
 трахеї;
 бронхів;
 бронхіол.
У ньому не відбувається газообміну. До альвеолярного мертвого простору
відносять об’єм альвеол які не вентилюються або в їх капілярах немає кровотоку.
Отже вони також не беруть участь у газообміні.
Функціональним мертвим простором є сума анатомічного і альвеолярного
простору. У здорової людини об’єм альвеолярного мертвого простору дуже
невелика. Тому величина анатомічного і функціонального просторів практично
однакова і становить близько 30% дихального об’єму.

В середньому він становить 140 мл.

6. Особливості будови носової порожнини, придаткових пазух у дітей

Порожнина носа (cavum nasi) розташовується між порожниною рота і
передньої черепної ямкою, а з бічних сторін - між парними верхніми
щелепами і парними гратчастими кістками. Носова перегородка розділяє
її сагиттально на дві половини, що відкриваються кпереди ніздрями і
вкінці, в носоглотку, хоанами. Кожна половина носа оточена чотирма
воздухоносними навколоносових пазух: верхньощелепної, гратчастим
лабіринтом, лобової і клиноподібної, які повідомляються на своєму боці
з порожниною носа. Носова порожнина має чотири стінки: нижню,
верхню, медіальну і латеральну; кзади порожнину носа за допомогою
хоан сполучається з носоглоткою, спереду залишається відкритою і
повідомляється із зовнішнім повітрям через отвори (ніздрі).

Придаткові пазухи
Приносові пазухи у новонароджених недорозвинені і формуються в
процесі розвитку лицьових кісток і зростання дитини. При
народженні у дитини є дві приносові пазухи: достатньо добре
розвинена решітчаста і рудиментарна верхньощелепна. Лобові,
клиноподібні пазухи і задні клітини решітчастого лабіринту
знаходяться в зачатковому стані. До 6-7 років приносові пазухи
ростуть дуже повільно. Після 6 років спостерігається їх інтенсивний
ріст з досягненням остаточних розмірів до 12-14 років, але вони
можуть рости і в подальші роки.
Решітчаста пазуха у новонародженого вже сформована, вона є
групою дрібних, неправильної форми осередків, що містять повітря,
вистлані слизовою оболонкою з рихлим підслизовим шаром.
У новонароджених достатньо добре розвинені передні і середні
клітини, задні починають формуватися з 2 років разом з
клиноподібною пазухою. Вони відшнуровуються від сліпого кінця
верхнього носового ходу, ростуть догори, до даху носової
порожнини, і вже до 4 років бувають достатньо добре виражені. У
подальші роки відбувається інтенсивне зростання решітчастих кліток
назад і завширшки, у бік очної ямки. Остаточна їх пневматизація
закінчується до 7-8 років.
Подальше збільшення об’єму клітин відбувається за рахунок
стоншування і часткової резорбції кісткових перегородок з
утворенням невеликих додаткових бухт.
Повний розвиток закінчується до 12-14 років, коли решітчасті
клітини приймають остаточний вигляд. Решітчастий лабіринт
вважається як би організуючим центром усіх приносових пазух.
Верхньощелепна пазуха у новонародженого є вузькою щілиною
(дивертикул слизової оболонки порожнини носа), розташованою у
внутрішнього кута очної ямки в товщі спонгіозної кістки верхньої
щелепи, завдовжки 8-10 мм і заввишки 2-3-мм; довжина пазухи
переважає над шириною і висотою.
Верхня (очноямкова) стінка верхньощелепної пазухи найбільш
виражена, дуже тонка, довго залишається хрящовою; до неї щільно
прилежить слизова оболонка.
Велика частина внутрішньої стінки пазухи знаходиться значно вище
по відношенню до нижнього носового ходу, ніж у дорослих,
відповідає середньому носовому ходу; її нижній край розташований
вище місця прикріплення нижньої носової раковини або на одному
рівні з нею. У зв’язку з цим у новонароджених не можна проникнути
в пазуху через нижній носовий хід.

7. Аденоїди. Зміни типу дихання у дітей з віком. Формування

правильного дихання у дітей. Влив фізичного навантаження на
показники зовнішнього дихання у дітей та підлітків.
Аденоїди (аденоїдні вегетації) - гіпертрофія глоткової мигдалини, яка
виникає при певних обставинах. Спостерігають частіше у дітей у віці 2-
10 років.
Глоточная мигдалина як частина лимфоидного глоткового кільця
Вальдейера-Пирогова, володіючи всіма властивостями
імунокомпетентних органів, виконує важливу захисну і імунологічну
функцію при адаптації організму до факторів зовнішнього середовища.

Основною структурною одиницею легені у дитини, як і у дорослого, є

ацинус. У новонароджених ацинус слабко диференційований, його
формування відбувається ще довгий час після народження. Так,
наприклад, у новонародженого число альвеол 24 млн, а їх діаметр -
0,05 мм, що в 12 разів і відповідно в 4 рази менше, ніж у дорослих.
Легені дитини бідні еластичними волокнами, особливо в окружності
альвеол і в стінках легеневих капілярів, між часточками легенів і
альвеолами рясно розвинена пухка сполучна тканина, багата
кровоносними судинами. До 3 років відбувається посилена
диференціювання окремих елементів легенів, від 3 до 7 ліг її темп
сповільнюється, до 7-8 років закінчуються процеси формування
бронхів.

Посилений ріст і вдосконалення органів дихання спостерігається в

пубертатному періоді. Протягом цього вікового періоду носові ходи,
гортань, трахея і загальна поверхня легенів досягають максимального
розвитку. Збільшується просвіт трахеї та бронхів, розвиваються їх
м'язові та еластичні волокна, збільшується об'єм легенів за рахунок
збільшення розміру альвеол (їх кількість досягає рівня дорослого до 8
років, але об'єм легенів і поверхня альвеол на початку пубертатного
періоду значно менше, ніж у дорослих).

У підлітковому і юнацькому віці продовжується розвиток легень,

життєва ємність наближається до рівня такої у дорослих. Збільшуються
довжина і діаметр трахеї і бронхів. Під дією чоловічого статевого
гормону - тестостерону - істотно змінюється будова гортані у хлопчиків
(розвивається система гортанних хрящів і голосових зв'язок).
Відбувається мутація голосу - він стає низьким. У 16-18 років між
системою дихання та іншими системами життєзабезпечення
встановлюється скоординоване взаємодія.

З віком відбувається формування функціональної діяльності дихального

центру, змінюється його чутливість до вмісту кисню, досягаючи в
шкільному віці приблизно рівня дорослого. Вже до 11 років повноцінної
стає можливість мимовільного пристосування дихання до різних умов
життєдіяльності. Однак у період статевого дозрівання в організмі
підлітків відбуваються тимчасові порушення регуляції дихання,
відзначається менша, ніж у дорослої людини, стійкість до гіпоксії.

У процесі онтогенезу велику роль у функціональному вдосконаленні

регуляції дихання відіграє розвиток рухового аналізатора. У міру росту і
розвитку дитини і підлітка розвивається опорно-руховий апарат і рухові
реакції, удосконалюються пропріорецептивних механізми, стає більш
тонким аналіз інформації, яка надходить у головний мозок від
проприорецепторов м'язів і сухожиль, удосконалюється взаємозв'язок
рухового і дихального центрів головного мозку, оптимізується
забезпечення киснем рухової активності організму. Скоординоване
взаємодія між системою дихання та іншими системами
життєзабезпечення встановлюється до 16-18 років.

З віком дихання все краще піддається управлінню, з'являється

можливість довільно змінювати дихання (припинити або підсилити
дихальні руху, які забезпечують вентиляцію легенів). Така регуляція
здійснюється через кору великих півкуль головного мозку, пов'язана з
розвитком другої сигнальної системи і виявляється з розвитком мови.

У дитини першого року життя у зв'язку зі слабкістю міжреберних м'язів

дихання здійснюється переважно за рахунок руху діафрагми (черевний
тип дихання). У період з 1 року до 3 років у міру зростання грудної
клітки і розвитку міжреберних м'язів дихання стає грудобрюшная,
частота його зменшується до 35-40 циклів на хвилину. У віці 5-6 років
вона становить близько 25 дихальних рухів у хвилину, в 10 років - 18-
20, у дорослих - 15-16, а ставлення частоти дихання до частоти пульсу
у новонароджених - 1: 2,5-3, у дітей 6-7 років - 1: 3,5-4, у дорослих -1:
4.

У віці 6-7 років відбувається інтенсивний ріст ребер і змінюється їх

положення. Довші ребра змінюють форму грудної клітки - її передня
частина опускається вниз. Міжреберні м'язи починають відігравати
провідну роль в організації вдиху і видиху. Резервний об'єм помітно
збільшується, що створює сприятливі умови для роботи легенів,
особливо при фізичному навантаженні. У молодшому шкільному віці
відбувається подальше збільшення дихальних об'ємів, що розширює
можливості організму в умовах фізичного навантаження та адаптації.

У 7-8 років починають проявлятися, а до 14-17 років остаточно

формуються статеві відмінності в типі дихання: у хлопчиків переважає
черевний тип дихання, а у дівчаток - грудний. Надалі тип дихання може
змінюватися в залежності від спортивної діяльності.

Вікові зміни показників дихання мають велике значення для оцінки

фізіологічного стану організму, його адаптивних можливостей. Такими
показниками є обсяг дихального повітря (кількість повітря, вдихуваного
і видихуваного за одне дихальне рух), хвилинний об'єм дихання
(кількість повітря, яке вдихає людина в 1 хвилину), максимальна
довільна вентиляція легенів (максимальний об'єм повітря, який людина
може вдихнути і видихнути за 15 с). У міру росту і розвитку організму ці
показники зазнають значних змін. Обсяг дихального повітря (ДО) у
дитини в 1 місяць становить 30 мл, в 1 рік - 70, в 6 років - 156, в 10 -
230, в 14 років - 300 мл і лише до 16-17 років досягає величини
дорослої людини. Хвилинний об'єм дихання (МОД) у новонародженого
становить 650-700 мл, до кінця першого життя - 2700, до 6 років -
3500, у дорослої людини - 5000-6000 мл. Значення максимальної
довільної вентиляції легень (МПВ) з віком збільшується, досягаючи до
16-17 років рівня дорослої людини. Приблизно з 11 років приріст МПВ у
дівчаток починає відставати від такого у хлопчиків. МПВ у дошкільнят в
10 разів більше, ніж МОД; в пубертатному періоді в 13 разів; в
середньому у дорослого - в 20-25 разів. Це показує, що в процесі росту
і розвитку організму резерви зовнішнього дихання збільшуються.
Життєва ємність легень (ЖЕЛ) - максимальний об'єм повітря, що
видихається після найглибшого вдиху, - доступна вимірюванню за 4-6
років. В значній мірі вона залежить від фізичного розвитку, віку, статі та
ін. З віком ЖЕЛ збільшується, причому найбільший приріст
відзначається в 12-17 років (період статевого дозрівання), досягаючи
до 17 років величини для дорослої людини.
Важке фізичне навантаження на організм супроводжується підвищеним
(у 15-20 разів) споживанням кисню, що може становити 5 л/хв проти
300 мл/хв у спокійному стані. Така істотно напружена реакція організму
повинна б супроводжуватися зростанням концентрації і напруги Рсо2 в
крові. І, дійсно, у венозній крові Рсо2 підвищується досить значно.
Проте в артеріальній крові (а саме вона забезпечує дихальний центр
головного мозку кров'ю) PCO2 не тільки не підвищується, а й
знижується. Виникає запитання, хто ж активує систему дихання під час
виконання фізичної роботи? Висловлюється думка, що перед фізичною
роботою кора і гіпоталамус запускають передстартовий стан, що
проявляється збудженням дихального центру, розвитком
гіпервентиляції, насиченням крові і м'язів великою кількістю кисню,
тобто підготовкою їх до очікуваної роботи. Це припущення
підтверджується терміновим і суттєвим приростом вентиляції на початку
роботи м'язів, ще до появи зміни хімічного складу крові.

Важливу роль у регуляції дихання при фізичній роботі відіграють

моторні центри кори і стовбура мозку, які надсилають інформацію не
тільки до спінальних мотонейронів, а й одночасно до дихального і
гемодинамічного центрів. З початком роботи інформація від
пропріорецепторів м'язів, суглобів, яка надходить до моторних центрів,
також активує дихальний центр. І значно пізніше починає
напрацьовуватись молочна кислота, яка призведе до накопичення іонів
Н+, що впливають на центральні та периферичні механізми регуляції
дихання. Швидкість повернення показників до рівня спокою в період
відновлення залежить від хімічних факторів крові.

8. Значення рухової активності для розвитку дихальної системи

Якщо серце являє собою насос, перекачувальний кров і що забезпечує
її доставку до всіх тканин, то легкі - головний орган дихальної системи -
насичують цю кров киснем. Щоб ясніше уявити собі функціональні і
резервні можливості дихальної системи, пригадаємо анатомо-
фізіологічні особливості апарату дихання. Він складається з
воздуховодних шляхів і легких. Повітро-водні шляхи включають в себе
носоглотку, гортань, трахею, бронхи і бронхиоли, що доставляють
атмосферне повітря в альвеоли, безліч яких і складає власне легеневу
тканину. Альвеоли - це тонкостенние, наповнені повітрям пухирці, густо
обплетені кровоносними легеневими капілярами. Підраховано, що легкі
містять біля 600-700 млн. альвеол. Площа їх поверхні при видиху
дорівнює 30 м 2, а при глибокому вдиху, т. е. при розтягненні, досягає
100-120 м 2. Нагадаємо, що поверхня всього тіла складає біля 2 м 2.
Виявляється, фізичні навантаження збільшують число альвеол в легких,
вдосконалюючи тим самим дихальний апарат і збільшуючи його
резерви.

Завдяки дослідженням А. Г. Ейнгорна (1956) було встановлено, що у

спортсменів кількість альвеол і альвеолярних ходів збільшена на 15-
20% в порівнянні з такими у незанимающихся спортом.

Це значний анатомічний і функціональний резерв. Дихання

здійснюється послідовним чергуванням вдиху і видиху.

У нормі здорова доросла людина в спокої робить в середньому 15-18

вдихів і видихів в хвилину, причому за один вдих в легкі поступає
приблизно 500 мл повітря. Ця величина називається дихальним
об'ємом, або дихальним повітрям. Таким чином, вентиляція легких в
одну хвилину становить 7.5-9 л. Після звичайного вдиху зусиллям волі
можна додатково вдихнути якась кількість повітря, він називається
додатковим. Точно так само після звичайного видиху можливо ще
видихнути деяку кількість повітря, його називають резервним. Сума
дихального, додаткового і резервного повітря складає життєву ємність
легких.

Фізичні вправи впливають великий чином на формування апарату

дихання. У спортсменів, наприклад, життєва ємність легких досягає 7 л і
більш. Спортивні лікарі збірних команд країни по баскетболу і лижам
зареєстрували величини, рівну 8100 і 8700 мл.

Звісно, спортсмени - це люди, як правило, з спочатку хорошими

фізичними даними. Але фізичні навантаження розвивають будь-який
організм. Обстеження школярів одного віку і з однаковими
антропометричними даними показали, що основні параметри
зовнішнього дихання, кисневого пульсу (кількість кисня, що
використовується організмом за одне скорочення серця), об'єму серця,
максимального споживання кисня, працездатність була вище в
середньому на 20-27% у тих з них, хто займався спортом.

При максимальних фізичних навантаженнях частота дихання може

зрости до 50-70 в хвилину, а хвилинний об'єм дихання до 100-150 л, т.
е. в 10-15 раз перевищити цей показник, що відмічається в спокої.
Добре розвинений дихальний апарат - надійна гарантія повноцінної
життєдіяльності кліток. Адже відомо, що загибель кліток організму в
кінцевому результаті пов'язана з недоліком в них кисня. І навпаки,
численними дослідженнями встановлено, що чим більше здатність
організму засвоювати кисень, тим вище фізична працездатність людини.
Тренований апарат зовнішнього дихання (легкі, бронхи, дихальні м'язи)
- це перший етап на шляху до поліпшення здоров'я. При використанні
регулярних фізичних навантажень максимальне споживання кисня, як
відмічають спортивні фізіологи, підвищується в середньому на 20-30%.

У тренованої людини система зовнішнього дихання в спокої працює

більш економно. Так, частота дихання знижується до 8-10 в хвилину,
при цьому дещо зростає його глибина. З одного і того ж об'єму повітря,
пропущеного через легкі, витягується більша кількість кисня.

Зростаюча при мишечной активності потреба організму в кисні

«підключає» до рішення енергетичних задач незадіяні до цього резерви
легеневих альвеол. Це супроводиться посиленням кровообігу у тканині,
що вступила в роботу і підвищенням аерації (насиченість киснем)
легких. Вважають, що цей механізм підвищеної вентиляції легких
зміцнює їх. Крім того, добре «легенева тканина, що провітрюється» при
фізичних зусиллях менш схильна до захворювань, ніж ті її дільниці, які
аерировани слабіше і тому гірше забезпечуються кров'ю. Відомо, що
при поверхневому диханні нижні частки легких в малій мірі беруть
участь в газообміні. Саме в місцях, де легенева тканина знекровлена,
частіше за все виникають запальні вогнища. І навпаки, підвищена
вентиляція легких надає цілюща дія при деяких хронічних легеневих
захворюваннях.

При фізичних навантаженнях зростання легеневої вентиляції пов'язане

з амплітудою рухів діафрагми, що посилилася. Цей факт сприятливо
відбивається і на стані інших внутрішніх органів. Так, скорочуючись при
вдиху, діафрагма давить на печінку і інші органи травлення, сприяючи
стоку з них венозній крові і надходженню її в праві відділи серця. При
видиху діафрагма підіймається, полегшуючи притоку артеріальної крові
до органів брюшной порожнини і поліпшуючи їх живлення і роботу.
Таким чином, діафрагма є як би допоміжним апаратом кровообігу для
органів травлення.

Саме цей механізм - своєрідний м'який масаж - мають на увазі фахівці

лікувальної фізкультури, рекомендуючи деякі вправи дихальної
гімнастики для лікування органів травлення. Проте, індійські йоги з
давніх часів лікують захворювання шлунка, печінки і кишечника
дихальною гімнастикою, емпірично встановивши цілющу її дію при
багатьох недуг брюшной порожнини.

Періодичне підвищення і пониження внутригрудного тиску в акті

дихання істотно відбивається і на кровоснабженії самого серця. Під час
вдиху при збільшенні об'єму грудної клітки створюється присасивающая
сила негативного тиску, яка посилює притоку крові з порожнистих
посагів і легеневої вени до серця. При цьому, що особливо важливо,
розширяється просвіт живильних серце коронарних артерій, і серце
отримує більше кисня. Можна нагадати, що зниження кровотока саме в
цих судинах створює загрозу виникнення стенокардії і інфаркту
міокарда - хвороби номер один сучасного суспільства.

До регулюючого ефекту глибокого дихання багато які хворі вдаються

інтуїтивно. Пацієнти розказували, як вони навчилися купировать
приступ пароксизмальной тахикардії (хворобливо учащенное
серцебиття), що починається, використовуючи глибокий вдих з
невеликим натуживанием. Фізіологи вважають, що посилений вдих
впливає на серцеву кровоток, а також на блукаючий нерв, який здатний
регулювати роботу серця.

У той же час недостатньо розвинений апарат зовнішнього дихання може

сприяти розвитку різних хворобливих порушень в організмі, бо
недостатнє надходження кисня спричиняє за собою підвищену
стомлюваність, падіння працездатності, зниження опірності організму і
зростання ризику захворювань. Такі поширені хвороби, як ішемічна
хвороба серця, гіпертонія, атеросклероз, порушення кровообігу
головного мозку, так або інакше пов'язані з недостатнім надходженням
кисня.

Наскільки важливо підвищити використання кисня, настільки ж важливо

виробити стійкість організму до гипоксії, т. е. до кисневого голодування
тканин. Тому що виникаючі при цьому несприятливі зміни, які спочатку
є оборотними, потім ведуть до захворювань. При гипоксії страждає
насамперед центральна нервова система: порушується тонка
координація рухів, з'являються головний біль, сонливість, втрачається
апетит. Потім знижуються обмінні процеси, пригноблюються функції
внутрішніх органів. Наступають швидка стомлюваність, слабість, падає
працездатність. Будь-яка робота, особливо розумова, вимагає великих
зусиль. Тривалий вплив гипоксії часто приводить до безповоротних змін
в серці, печінці, прискореному розвитку атеросклерозу, ранньому
старінню.

Як виробити стійкість організму до нестачі кисня? Рецепт колишній -

тренуванням. Відмінний тренуючий ефект дає тривале перебування в
горах на висоті біля 2000-2500 м, де вміст кисня (парциальное тиск) в
атмосферному повітрі знижений. Організм поступово звикає до нестачі
кисня, перебудовуючи свої функції і мобилизуя захисні резерви. Але
всіх бажаючих потренироваться неможливо переселити в гори. Отже,
потрібні способи створення штучної гипоксії. Одним з таких способів є
дихальна гімнастика, в яку включаються вправи з вольовою затримкою
дихання (до речі, після неправильного використання саме таких вправ
ми спостерігали дихальний дискомфорт).

Найкращим же засобом є знов-таки фізичні навантаження. М'язи, що

Активно скорочуються різко збільшують кисневий «запит», іноді більш
ніж в 100 раз. Сердечно-судинна система не в змозі відразу
забезпечити доставку такої великої його кількості до тканин. Виникає
киснева заборгованість (стан гипоксії), яка зникає в різні терміни після
зменшення навантаження в залежності від величини кисневого боргу.
Систематичний вплив фізичних навантажень певної потужності створює
в тканинах гипоксию, яку організм ліквідовує, постійно включаючи
захисні механізми, все більш і більш тренуючи їх. У результаті виникає
стан високої стійкості до нестачі кисня.

9. Вплив паління на органи дихання

В основному потоці тютюнового диму містяться понад 400 газоподібних
інгредієнтів. Багато з них (акролеїн, аміак, ціановодородна кислота,
оксиди азоту, ацетон, ацетальдегід, мурашина кислота і ін.) Надають
цылыатоксичну дію, що виявляється ушкодженням миготливого епітелію
дихальних шляхів. При викурюванні 15 сигарет в день рухова
активність війок миготливого епітелію припиняється, в результаті чого
порушується мукоциліарний кліренс і відбувається швидке обсіменіння
слизової оболонки дихальних шляхів бактеріальною флорою. Тривала
дія тютюнового диму призводить до метаплазії дихального епітелію,
морфологічним і функціональних змін клітин Клара. Останні втрачають
здатність до біотрансформації хімічних компонентів тютюнового диму і
найбільшою мірою схильні до переродження в ракові клітини.

Оксиди азоту, що входять до складу тютюнового диму, також мають

подразнюючу дію на слизові оболонки органів дихання. При контакті їх
з вологою поверхнею легких утворюються азотистая і азотна кислоти,
що вражають легеневу тканину і сприяють розвитку емфіземи. Курять
більшою мірою схильні до запальних захворювань бронхолегеневої
системи, ніж некурящі. Найбільшу роль в цьому процесі відіграє діоксид
азоту. Він пригнічує також імунний захист і знижує опірність організму
курців (в тому числі пасивних) бактеріальних і вірусних інфекцій. Оксид
азоту, що надходить з тютюновим димом, і гіпоксія порушують синтез
ендогенного оксиду азоту, який бере участь в регуляції просвіту судин і
дихальних шляхів. В результаті відбувається їх звуження на тлі
тютюнопаління. Слід зазначити, що оксиди азоту підсилюють також
абсорбцію нікотину в дихальних шляхах.

Вдихання часток деяких металів (хром, нікель і ін.), Виявлених в

тютюновому димі, провокує розвиток обструктивних захворювань
органів дихання, в тому числі бронхіальної астми. З інгаляційним
впливом нікелю пов’язаний також підвищений ризик розвитку
бронхіоліту.

Активне куріння посилює тяжкість перебігу бронхіальної астми у дітей і

дорослих. Куріння жінки під час вагітності так само, як і куріння членів
сім’ї в будинку після народження дитини збільшує ризик розвитку у
нього бронхіальної астми або свистячих хрипів.

Тютюнопаління – основний фактор ризику хронічної обструктивної

хвороби легень (ХОЗЛ). У некурящих людей з віком ОФВ1 зменшується
в середньому на 20 мл на рік (за 50 років життя – на 1 л). У курців
тютюну щорічне зниження цього параметра функції зовнішнього
дихання може досягати 50 мл і більше. Інтенсивність падіння ОФВ1
обумовлює тяжкість перебігу ХОЗЛ. Припинення куріння – найбільш
ефективний спосіб зниження ризику розвитку ХОЗЛ і запобігання
прогресування захворювання (рівень доказовості А).

При курінні зростає ризик обструктивних порушень дихання (апное,

гіпопное) під час сну, що мають безпосереднє відношення до синдрому
раптової смерті. Володіючи переважно центральну дію, нікотин
викликає нестабільність дихального центру і призводить до
дисрегуляции функціонування глоткової мускулатури.

У курців значно вище ризик розвитку туберкульозу органів дихання та

смертності від нього в порівнянні з некурящими. Куріння знижує
ефективність лікування туберкульозу, посилює його перебіг і погіршує
прогноз. Доведено, що тютюнопаління – фактор прогресування
вторинного туберкульозу легень. Так, у курців тютюну переважає
фіброзно-кавернозний туберкульоз, у які ніколи не курили –
туберкулома і Посттуберкулезний фіброз легенів.

В даний час доведено багаторазове збільшення ризику розвитку раку

легенів у курців чоловіків і жінок в порівнянні з некурящими.
Встановлено лінійна залежність доза – ефект між величиною ризику
раку легкого, інтенсивністю і тривалістю тютюнопаління.

10. Дихальна гімнастика. Вентиляція шкільних приміщень

Діти більш охоче виконують дихальну гімнастику, якщо вона йде в
музичному супроводі. Весь комплекс необхідно перетворити на гру. Всі
основні правила виконання вправ даються в ігровій формі. Наприклад,
для тренування гранично активного і галасливого, різного і короткого
вдиху можна дати дітям ігрові завдання: «Гаром пахне! Звідки? Тривога!
Нюхайте!» або «Нюхайте швидко, як оплеск в долоні!», «Накачуйте
легені, як шини!» і так далі Всі вправи мають ігрові назви, наприклад,
«Кішка», «Насос» і так далі.

Для виконання дихальної гімнастики необхідна мотивація. У дітей

дошкільного та молодшого шкільного віку відсутня мотивація
збереження і зміцнення власного здоров'я, тому ввідна бесіда про
важливість цих вправ може бути така: «Хлопці! Наші пращури, що жили
в печерах, щомиті нюхали повітря: «Хто може з'їсти мене? Кого можу
з'їсти я?» Так поступають всі дикі тварини. Інакше – не вижити, тому що
лише нюх допоможе виявити ворога, що заховався. І ми тренуватимемо
вдих предків, різкий, як оплеск в долоні. А видих виконуємо самостійно,
ми не звертаємо на нього уваги».

Вміст дихальної гімнастики потрібно періодично оновлювати за рахунок

різноманітності виконуваних вправ. При цьому усувається нудьга і
підвищується інтерес до зарядки. Як показала практика, діти швидко
засвоюють комплекс дихальної гімнастики і надалі виконують його з
великим задоволенням, виявляючи емоційний підйом.

Важлива умова ефективності такої гімнастики в тому, що її потрібно

виконувати регулярно, без перерв. Тому переконуємо дітей робити
вправи комплексу і у вихідні, і в святкові дні.
Важливість вентиляції в школі
Хороша вентиляція в навчальних закладах це важлива складова
навчального процесу, який вимагає підвищеної концентрації уваги і,
звичайно ж, гарного самопочуття дітей. Видихуваний вуглекислий газ
за короткий час досягає максимальної концентрації, що негативно діє на
здоров'я дітей. Можуть спостерігатися не тільки втома і головні болі, але
також сонливість і непритомність. Тому чисте повітря і достатній рівень
кисню в класах важлива необхідність. У шкільних приміщеннях повинен
бути добре налагоджений повітрообмін. Для цього потрібно зробити
якісний проект вентиляції.
Естественная вентиляцияЯк правило, в приміщеннях школи -
навчальних класах, аудиторіях - застосовується вентиляція природного
типу.

Природний тип вентиляції являє собою природне потрапляння свіжого

повітря в приміщення через вікна, кватирки, відкриті двері, а також в
малій кількості через різного роду пори, нещільності, щілини і тріщини.
Повітря переміщається в приміщення виходячи з різниці температур
повітряних потоків і відповідно їх природного тиску - як правило, більш
холодний вуличне повітря витісняє більш теплі маси з аудиторії, таким
чином наповнюючи приміщення. На переміщення повітряних мас
впливає також сила вітру на вулиці.

Кількість і швидкість переміщення повітряних мас з вулиці в аудиторію

або інше подібне приміщення залежить також від розміру вікна або
кватирки. Наприклад, за правилами, для шкільних приміщень площа
віконної кватирки повинна становити 1/50 щодо площі самого
приміщення. Звідси можемо порахувати, що виходячи із середньої
стандартної площі шкільного класу, за встановленими правилами і
нормам, розмір кватирки повинен бути рівним приблизно 1 м2. Також, у
встановлених нормах охорони праці сказано, що в приміщенні школи,
такому як аудиторія або клас, повинні бути встановлені мінімум 3 вікна,
і при цьому в цих вікнах сумарно повинні бути мінімум 2 кватирки для
хорошого провітрювання.

Все ж, не в одиничних випадках, для забезпечення всіх умов комфорту і

безпеки здоров'я учнів і педагогів, необхідно вдаватися до
використання вентиляції штучного типу. Адже вітер на вулиці є не
завжди, і в перехідний тепле весняно-осінній час досить часто
температура зовнішнього повітря буває високою, внаслідок чого
повітряні маси переміщаються дуже слабо. Плюс до того, враховуючи
необхідність виключення утворення протягів, які теж досить часто
можуть впливати на самопочуття та здоров'я персоналу, що знаходиться
в аудиторії, (особливо у вітряну і холодну погоду), часто доводиться
уникати природного провітрювання.
 11. Причини розладів дихання та перша допомога при них. Перша
допомога при зупинці дихання: у разі утоплення, ураження
електричним струмом, блискавкою
2.1. ЗадишкаТреба знати, що в нормальних умовах частота дихання у
здорової людини становить від 14 до 20 за 1 хв. Під задишкою
розуміють зміну частоти, глибини, ритму дихання, порушення
співвідношення фаз вдиху і видиху, яке супроводжується звичайно
суб'єктивним відчуттям нестачі повітря. Задишка може
супроводжуватися різким прискоренням дихання (тахіпное) і його
уповільненням (брадипное) аж до повної зупинки дихання (апное).

Причина виникнення задишки у більшості випадків пов'язана зі зміною

газового складу крові — підвищеним вмістом вуглекислого газу і
зниженим — кисню, що супроводжується порушенням рН крові в кислий
бік, наступним подразненням центральних та периферичних
хеморецепторів, збудженням дихального центру і зміною частоти
дихання.

2.2. Ядуха— це раптовий приступ сильної задишки.

Невідкладна допомога при раптовій появі у хворого задишки або ядухи

полягає в таких заходах: надати хворому підвищеного положення за
допомогою функціонального ліжка або застосування підголівника,
обкладання хворого подушками; звільнити грудну клітку від тісного
одягу; забезпечити доступ свіжого повітря, подачу кисню; створити
хворому повний фізичний та психічний спокій; негайно викликати
лікаря.

Визначають частоту дихання (по рухам грудної клітки або черевної

стінки) непомітно для хворого (в цей час за допомогою своєї руки
можна імітувати визначення частоти пульсу або достатньо покласти
руку в ямку під грудьми).

2.3. Кашель — це складний рефлекторно-захисний акт, під час якого

організм звільняється від залишків, що утворилися внаслідок
патологічного процесу в легенях (слиз, гній, кров) і сторонніх часточок
(пил, їжа тощо), які потрапили туди із зовнішнього середовища.
Виникає кашель внаслідок подразнення слизової оболонки гортані,
трахеї, бронхів та при ураженні плеври. Кашель може бути постійним,
періодичним, приступоподібним. Виникає звичайно при захворюваннях
органів дихання, але може виникнути і при застої крові в малому колі
кровообігу (при вадах серця).

Розрізняють кашель сухий і вологий (з виділенням харкотиння).

Наприклад, при бронхіальній астмі харкотиння буває слизисте,
безбарвне, в'язке, при бронхопневмонії — слизисто-гнійне, при прориві
абсцесу легені у просвіт бронха або при бронхоектазах — гнійне.

2.4. Кровохаркання— це виділення крові або харкотиння з кров'ю з

дихальних шляхів при кашлі. Виділення крові може бути незначним, у
вигляді прожилок. Значне ж виділення крові спостерігається при
легеневій кровотечі. Внаслідок цього створюється загроза життю
хворого, смерть якого може настати протягом кількох хвилин.

Існує ціла низка причин виникнення кровохаркання. Це можуть бути

бронхіт, бронхоектатична хвороба, абсцес, рак і туберкульоз легенів,
пневмонія, стеноз мітрального отвору, тромбоз легеневої артерії,
первинна легенева гіпертензія, набряк, травма легенів тощо.

Легеневу кровотечу треба відрізняти від стравохідної та шлункової.

Кров, яка виділяється при кашлі, змішана з харкотинням, яскраво-
червоного кольору, піниста. Кров при шлунковій кровотечі виділяється
з блювотними масами, вона подібна до кавової гущі, має кислу реакцію.
В ній трапляються рештки їжі.

При виникненні кровохаркання хворий потребує невідкладної допомоги.

В першу чергу йому слід надати підвищеного положення. Щоб кров не
потрапила в бронхи, хворого повертають на уражений бік, його
заспокоюють, забороняють розмовляти, бо це може підсилити
кровотечу. На ділянку грудної клітки прикладають міхур з льодом,
дають ковтати невеликі (діаметром 0,5—1 см) грудки льоду. Це
викликає рефлекторну спазму судин і зменшує наповнення легенів
кров’ю. При значній кровотечі на верхні та нижні кінцівки накладають
джгути на 1-2 год. Негайно викликають лікаря.
3. Ларингіт. Це захворювання частіше зустрічається у дітей старшого
дошкільного віку. Як правило, гостре запалення гортані поєднується з
ураженням вище і нижлежащих дихальних шляхів. Причиною
захворювання може бути перенапруження голосу, вдихання холодного,
запорошеного повітря через рот, холодне пиття під час гри при
розпаленому тілі. З виникненням гострого процесу дитину турбує ,
печія, відчуття чужорідного тіла в горлі. Розвивається охриплість, сухий
кашель, трохи підіймається температура. Слизова оболонка глотки
червоніє, гортань набрякає. Голосові складки набухають, судини їх
розширюються. Слизова оболонка голосових зв'язок і гортані
покривається густими слизисто-гнійними виділеннями. Через декілька
днів дитина відкашлює мокроту, дихання не змінюється. Якщо через
добу підвищується температура і посилюється кашель, то це свідчить
про розповсюдження процесу на трахею і бронхи. Іноді гостре
запалення гортані викликає парез м'язів голосових зв'язок, що
приводить до неповного їх зімкнення. Між голосовими складками при
вимові звуків залишається овальна щілина, в результаті голос хворого
змінюється.

При гострому ларингіті для попередження ускладнень забороняється

дитині голосно розмовляти, кричати. Рекомендується тепле часте пиття.
Дітям старшого віку призначають содові і масляні інгаляції, а також
препарати, які заспокоюють кашель і відхаркувальні. Повітря в кімнаті
повинне бути теплим і вологим. Для попередження повторних
захворювань необхідно проводити загальнозміцнююче лікування і
загартовуючі процедури.

4. Гострий бронхіт є гострим запаленням слизової оболонки бронхів. Це

одне з частих захворювань органів дихання. Сприяючими чинниками є
кліматично-погодні умови, вологість, переохолодження або перегрів
організму, різкий контраст температур, надмірно сухе повітря,
забруднене і запорошене повітря міст, осередкові інфекції носоглотки,
порушення носового дихання, ін.

За походженням розрізняють бронхіти:

1) інфекційні: а) вірусні, б) бактеріальні, в) вірусно-бактеріальні;

2) обумовлені фізичними і хімічними чинниками;

3) змішані (поєднання інфекцій і фізичних і хімічних чинників);

4) неуточненої природи.

Розвиток гострого бронхіту може відбуватися протягом декількох годин,

а також декількох днів, що звично і спостерігають вихователі у дітей
ясельного, і дошкільного віку. Частіше за все цьому передують
симптоми гострого респіраторного захворювання.

При бронхіті самопочуття дитини погіршується розвивається слабкість,

з'являються озноб і гарячка. Одночасно з симптомами бронхіту можуть
з'явитися і інші ознаки гострого респіраторного захворювання: нежить,
болі в горлі при ковтанні, осиплість голосу, а також болі за грудиною
між лопаток. Основним симптомом, що визначає розвиток гострого
бронхіту, є стійкий сухий кашель, який з'являється із самого початку і
тримається протягом всієї хвороби, зникаючи останнім при одужанні
дитини. При приєднанні уражень гортані кашель набуває гавкаючого
відтінку. Через декілька днів з початку захворювання сухий кашель
змінюється більш м'яким і вологим внаслідок відділення мокроти
слизового або слизово-гнійного характеру.

При важкій інтоксикації і загрозі ускладнення гострою пневмонією хвору

дитину доцільно госпіталізувати. Залежно від походження
захворювання лікарями призначаються медикаментозні засоби:
жарознижуючі, протизапальні, болезаспокійливі, антибактеріальні та ін.
При гострих бронхітах для полегшення загального самопочуття, зняття
неприємних відчуттів в області трахеї, для гарного потовиділення
призначаються гірчичники на область грудини, парові інгаляції,
потогінні і грудні збори. Дуже важливо забезпечити часте пиття:
гарячий чай з лимоном, медом, малиновим варенням, чай з липового
цвіту, з сухої малини, теплі лужні мінеральні води. При прийомі
антибіотиків слід обов'язково збільшити дозу вітаміну С (1 мг на кожні
100 тис. од. антибіотика).

У період відновлення проводяться загальнозміцнюючі, оздоровчі,

гартуючі процедури, дихальна і звукова гімнастика і загальне
опромінювання ультрафіолетовим промінням. Дітей рекомендується
направляти в заміські і спеціалізовані кліматичні санаторії (місцеві
санаторії, Південний берег Криму та ін.).

5. Гостра пневмонія у дітей розвивається, як правило, на фоні гострих

респіраторних вірусних інфекцій і в більшості випадків має вірусно-
бактеріальне походження, що дозволяє розглядати це захворювання як
інфекційне.

По типу гострі пневмонії розрізняють, як осередкові, сегментарні

(сегмент як анатомо-фізіологічна одиниця легені), інтерстеціальні. По
тяжкості виділяють 3 форми: легка, середньої тяжкості і важка. Перебіг
хвороби буває гострим, затяжним, рецидивуючим, з ускладненнями або
без них.

Особливу увагу необхідно приділяти дітям, які входять в групу

підвищеного ризику розвитку інфекційно-запальних захворювань. Як
правило, діти з ознаками зрілості організму і незрілості легенів хворіють
частіше, у них виникають рецидиви в більш старшому віці, перебіг
пневмонії у них характеризується великою тяжкістю і тривалістю.
Виділяють 3 групи дітей підвищеного ризику:

1) діти, у яких порушені процеси адаптації у внутрішньоутробному

періоді і ранньому постнатальному (після народження);

2) діти у стані незрілості організму;

3) діти з природженою або генетично обумовленою патологією.

Серед чинників, які сприяючих виникненню і розвитку гострих

пневмоній серед дитячого населення, виділяють 5 інформативних
комплексів ризику:

1. Несприятливе мікросоціальне середовище.

2. Обтяжений сімейний анамнез (несприятливий вплив спадковості,
алкоголізм батьків).

3. Часті гострі респіраторні захворювання.

4. Одно- або багатократні захворювання пневмонією.

5. Наявність хронічних захворювань і захворювань у момент

обстеження.

Пневмонія звичайно починається на 3-5-й день гострого респіраторно-

вірусного захворювання. В цей період змінюється поведінка дитини
(спостерігається підвищена збудливість). Підвищується температура,
з'являється задишка, ціаноз (синюшність) носо-губного трикутника, у
дітей раннього віку іноді виникає піна біля рота. Всі ці прояви говорять
про можливість розвитку пневмонії. З’являється також кашель, часте
поверхневе напружене дихання, роздуваються крила носа, втягуються
поступливі місця грудної клітки, виникають хрипи на фоні жорсткого
або ослабленого дихання.

Як правило, дітей з гострою пневмонією госпіталізують. Лікар довіряє

лікування дитини сім'ї тільки тоді, коли є впевненість в чіткому
виконанні всіх його рекомендацій. Дуже важливо почати лікування в
ранні терміни, оскільки від цього значно залежить ефективність
подальшого лікування і подальший перебіг хвороби.

Завдання вихователів полягає в тому, щоб вчасно помітити перші

ознаки захворювання у дитини і якнайскоріше організувати йому
лікарську допомогу. Неповноцінне і запізніле лікування хворих навіть з
легким ступенем перебігу хвороби може привести до її затяжного
характеру і до розвитку хронічної форми.

Лікування гострої пневмонії визначається правильним лікувальним

режимом, раціональним харчуванням, лікарською терапією,
фізіотерапією і в період відновлення санітарно-курортним лікуванням.
Відновлення порушених функцій після хвороби триває від 4 до 8 тижнів.
У дітей в цей період залишаються симптоми астенії, дратівливість,
підвищена стомлюваність. Часто порушується сон, знижується апетит,
спостерігається кашель. Для повного одужання цим дітям необхідні
додаткові оздоровчі заходи. Рекомендується масаж грудної клітки або
загальний масаж, який покращує функцію дихання, лімфо- і кровообіг,
процеси обміну, серцеву діяльність, підвищує тонус дитини. Корисні
гімнастичні вправи, лікувальні ванни, фізіотерапевтичні процедури.
Необхідне повноцінне живлення і поступове збільшення перебування
дітей на повітрі. Одночасно призначається лікування хронічних
осередків інфекції (аденоїдиту, отиту, тонзиліту, синуситу та ін.).
Рекомендується і санаторне лікування.

6. Бронхіальна астма - важке алергічне захворювання, що виявляється

нападами задухи з різко утрудненим видихом, свистячими хрипами в
результаті звуження просвіту дрібних бронхів. Залежно від причин, що
викликають захворювання, розрізняють дві форми бронхіальної астми:
неінфекційно-алергічну та інфекційно-алергічну.

Неінфекційно-алергічна, або екзогенна, форма бронхіальної астми

частіше зустрічається у дітей до 3 років життя. В основі її лежить
підвищена чутливість (сенсибілізація) організму дитини до зовнішніх
чужорідних речовин - алергенів. До їх числа може відноситися
побутовий пил, шерсть домашніх тварин, пилок рослин, лікарські
препарати, деякі харчові продукти (яйця, молоко, шоколад, риба,
цитрусові, цибуля, горох, горіхи та ін.).

Встановлено, що в походженні цієї форми захворювання важливу роль

грає спадкова схильність до алергічних захворювань - алергічна
конституція, або алергічний діатез.

Інфекційно-алергічна форма бронхіальної астми зустрічається

переважно у дітей старших за 3 роки, що пов'язане з сенсибілізацією
організму, викликаною попередніми захворюваннями. У дитини виникає
підвищена чутливість до бактерій, вірусів, продуктів їх життєдіяльності і
розпаду. Найбільш часто вона буває у дітей, які страждають повторними
респіраторними захворюваннями.
Виникненню інфекційно-алергічної форми бронхіальної астми часто
передує астматичний бронхіт, який розглядається як передастма, або
перша стадія бронхіальної астми. Він виявляється у дітей
нападоподібним, іноді кашлюкоподібним кашлем і незначним
утрудненням видиху. Астматичний бронхіт продовжується протягом 2-3
тижнів, має схильність до повторних проявів і часто виникає у дітей, які
страждають ексудативно-катаральним діатезом, алергічною нежиттю.
Раннє виявлення і своєчасно почате лікування астматичного бронхіту
може попередити його перехід в бронхіальну астму.

Провідним симптомом бронхіальної астми є напад ядухи, якій іноді

передує період передвісників. До їх числа відноситься зміна поведінки
дитини (збудження або млявість, сонливість), нежить алергічного
характеру, подразнення в носі, чхання або нав'язливий кашель,
задишка.

За наявності в групах дошкільних установ дітей, страждаючих

астматичним бронхітом або астмою, вихователь повинен особливо
уважно стежити за їх станом і у разі появи передвісників нападу
терміново показати дитину лікарю.

Під час нападу у дитини внаслідок спазму гладенької мускулатури

бронхів, набухання і посилення секреції їх слизової оболонки утрудняє
видих. Цей стан супроводжується чутними на відстані свистячими
хрипами. Напад супроводжується блідістю шкірних покривів,
почастішанням дихання і деяким розширенням зіниць. При кашлі
виділяється слизиста, часто склоподібного вигляду мокрота. В кінці
нападу, який віднімає у дитини багато сил, дихання стає вільнішим,
відбувається більш легке відділення мокроти, поступово зникають
хрипи.

Напад може продовжуватися від декількох хвилин до декількох годин,

залежно від тяжкості захворювання. Проміжки між нападами також різні
по тривалості. У важких випадках напади можуть повторюватися кілька
разів в день і декілька днів підряд, іноді з тривалими перервами (тижні,
місяці). На перебіг хвороби чинять вплив повторні захворювання
дихальних шляхів, аденоїдні розростання, хронічні тонзиліти,
несприятливі матеріально-побутові умови, нераціональне харчування.
При наданні допомоги дитині під час нападу необхідно забезпечити
приток свіжого повітря, розстібнути комірець, зробити гарячу ножну
ванну або помістити руки дитини в гарячу воду. Дитину необхідно
заспокоїти, відвернути її увагу іграшками і терміново викликати лікаря.

Профілактикою захворювань органів дихання є комплекс організаційних

епідеміологічних, санітарно-гігієнічних і медичних заходів.

Перш за все необхідна стимуляція неспецифічних захисних

властивостей організму, для чого рекомендується сезонне опромінення
ультрафіолетовим промінням, вітамінізація організму, систематичне
проведення загартування, що підвищує опірність організму дітей як до
низьких температур, так і до інфекційних захворювань. В приміщеннях
дошкільних установ важливо стежити за чистотою повітря, суворо
дотримуватись режиму провітрювання. Дітям необхідно правильно
підбирати одяг, який не викликав би ні перегріву, ні переохолодження
тіла дитини як в приміщенні, так і на прогулянках в різні пори року.
Сприятливо впливають на організм прогулянки в зеленій зоні міста.

Вихователям та іншим працівникам дошкільних установ необхідно вести

постійну роз'яснювальну роботу з батьками зі всіх перерахованих вище
питань.

При ураженні електричним струмом необхідно якомога швидше

звільнити потерпілого від струмопровідних частин обладнання. Дотик до
струмопровідних частин (мережі під напругою) у більшості випадків
призводить до судом м’язів, тобто людина самостійно не в змозі
відірватися від провідника. Тому необхідно швидко відключити ту
частину електрообладнання, до якої доторкається людина. Будь-яке
зволікання при наданні допомоги, а також невміння того, хто допомагає,
надати кваліфіковану допомогу, призводить до загибелі людини, яка
знаходиться під дією струму.
При звільненні потерпілих від струмопровідних частин або проводу в
електроустановках напругою до 1000 В відключають струм,
використовуючи сухий одяг, палицю, дошку, шапку, сухі рукавиці,
рукав одягу, діелектричні рукавиці. Провідники перерізають
інструментом з ізольованими ручками, перерубують сокирою з
дерев’яним сухим топорищем.

Потерпілого можна також відтягнути від струмопровідних частин за

одяг, уникаючи дотику до навколишніх металевих предметів та до
відкритих частин тіла потерпілого. Відтягуючи потерпілого за ноги, не
можна торкатися його взуття, оскільки воно може бути сирим і стає
провідником електричного струму. Той, хто надає допомогу, повинен
одягнути діелектричні рукавиці або обмотати їх шарфом, натягнути на
них рукав піджака або пальта. Можна також ізолювати себе, ставши на
гумовий килимок, суху дошку тощо.
Після звільнення потерпілого від дії струму потрібно відразу ж надати
йому необхідну медичну допомогу. Виділяють три стани людського
організму внаслідок дії електроструму:
– I стан – потерпілий при свідомості. Слід забезпечити повний спокій, 2-
3 годинне спостереження, виклик лікаря.
– II стан – потерпілий непритомний, але дихає. Людину покласти
горизонтально, розстебнути комір і пасок, дати нюхати нашатирний
спирт, викликати лікаря.
– III стан – потерпілий не дихає або дихає з перервами, уривчасто.
Роблять штучне дихання і непрямий масаж серця.

Якщо потерпілий після звільнення від дії електричного струму і надання

медичної допомоги прийшов до тями, його не слід одного відправляти
додому або допускати до роботи. Такого потерпілого слід доставити в
лікувальний заклад, де за ним буде встановлено спостереження, так як
наслідки від впливу електричного струму можуть проявитися через
кілька годин і привести до більш важких наслідків.

При утопленні
Якщо у потерпілого відсутнє серцебиття, важливо паралельно з
штучним диханням робити непрямий масаж серця. Для цього необхідно
покласти долоню на відстані двох пальців від підстави грудини і
накрити другою. Потім досить сильно, використовуючи вагу свого тіла,
натиснути 4-5 разів і зробити вдування. Швидкість натискань повинна
залежати від віку постраждалого. Грудним дітям натискання роблять
двома пальцями зі швидкістю 120 надавлювань за хвилину, дітям до 8-
ми років зі швидкістю 100 разів на хвилину, а для дорослих – 60-70
разів на хвилину. При цьому грудина дорослої людини повинна
прогинатися на 4-5 сантиметрів, а у дитини до 8-ми років — 3-4 см, у
немовляти — 1,5-2 див.

Проводити реанімацію необхідно до тих пір, поки не відновиться

самостійно дихання і пульс або поки не з’являться незаперечні ознаки
смерті, як, наприклад, задубіння або трупні плями. Однією з
найчастіших помилок при наданні першої допомоги є передчасне
припинення реанімаційних заходів.

Зазвичай при проведенні штучного дихання з дихальних шляхів

виділяється вода, яка потрапила туди під час утоплення. У такій ситуації
необхідно повернути голову потерпілого на бік, так, щоб дати воді
витекти і продовжити реанімацію. При правильно проведеної реанімації
вода витече з легких самостійно, тому видавлювати її або піднімати
потерпілого догори ногами не має ніякого сенсу.
12. Інфекційні захворювання у дітей:
Риніт - риніт як поширена хвороба характеризується запаленням, часто
супроводжується набряками, слизових покривів носа. З-за схожої
симптоматики його нерідко плутають з синуситом, об’єднуючим ще
кілька патологій – етмоїдит, фронтит, гайморит, а також сфеноидит. При
їх розвитку уражаються навколоносові пазухи.
У класифікації виділяють інфекційний і вазомоторний риніт.

Фарингіт - запалення слизової оболонки та лімфоїдної тканини глотки.

Часто є симптомом захворювань респіраторної системи. Одною з
причин фарингіту вважають вдихання холодного чи забрудненого
повітря, вплив хімічних подразників (спирт, тютюн).
Ларингіт – стан першіння, печіння, сухості з болючим відчуттям в горлі,
пов'язане з втратою голосу в медицині називають запальним захворюванням
слизової гортані або ларингіт. Процес протікає з підвищенням температури,
«гавкаючим» кашлем і болем при ковтанні. При хвороби відзначають збільшення
зв'язок, набряк слизової горла, хрипкий і грубий голос.

Трахеїт - запалення трахеї. Попри те, що трахея належить до нижніх

дихальних шляхів, МКХ відносить трахеїт до захворювань верхніх
дихальних шляхів. Зрідка трахеїт проходить ізольовано, найчастіше він
приєднується до риніту, фарингіту, ларингіту, бронхіту, утворюючи
ринофаринголаринготрахеїт, ларинготрахеїт, трахеобронхіт, якій буває
найчастіше. Причиною трахеїту є та сама інфекція, що спричинює риніт,
фарингіт, ларингіт: віруси, стафілококи, стрептококи тощо.
Гострий бронхіт - запалення верхніх дихальних шляхів, зазвичай після
ГРЗ. Зазвичай це вірусна інфекція, хоча іноді бактеріальна інфекція;
хвороботворні організми виявляються рідко. Найбільш часті симптоми
гострого бронхіту - кашель з мокротою або без і / або лихоманка. У
пацієнтів з ХОЗЛ також можуть бути кровохаркання, пекучий біль у
грудній клітці та гіпоксемія.
Хронічний бронхіт - дифузне прогресуюче запалення слизової оболонки
бронхів і глибших шарів бронхіальної стінки, пов'язане з тривалим
подразенням їх різними шкідливими факторами (паління, вдихання
пилу, диму, невеликих концентрацій подразнюючих парів і газів тощо)
та впливом респіраторної інфекції (віруси грипу, парагрипу, РС-віруси
(респіраторно-синцитіальні), риновіруси, гемофільна паличка, рідше
стафілококи, пневмококи, а також їхні асоціації, які виділяються більш
ніж у половині випадків).
Пневмонія - хвороба, для якої характерне запалення легень, яке
відбувається перш за все у повітряних міхурцях, що називаються
альвеолами. Зазвичай виникає при інфікуванні бактеріями, значно
рідше — вірусами та іншими мікроорганізмами, ураженні деякими
медичними препаратами, ураженні легень при автоімунних
захворюваннях тощо. Зазвичай при захворюванні спостерігають
наступні симптоми: кашель, біль у грудях, гарячка, ускладнене
дихання.
ГРВІ - кожна з групи вірусних інфекцій, яка характеризується загальним
інтоксикаційним синдромом і переважним ураженням слизових
оболонок дихальних шляхів, інфекційна хвороба верхніх дихальних
шляхів, яка легко поширюється.
Бронхіальна астма - поширене хронічне запальне захворювання
дихальних шляхів легень. Типові симптоми включають хрипи, кашель,
стиснення у грудях та задишку.