Гуманітарний відділ

Миронівський ТГ
ОЗО«Миронівський академічний ліцей №3»

«Шевченко від А до Я»

Автор проєкту:
Учень 9-А класу
ОЗО«Миронівський Академічний ліцей №3»
Прокопенко Антон
Керівник проєкту:
Учитель української мови та літератури
ОЗО«Миронівський Академічний ліцей №3»
Мовчан Наталія Миколаївна

А.
Тарас Шевченко народився 25 лютого 9 березня 1814 року в селі Моринці,
нині Звенигородського району Черкаської області, Україна. Був третьою
дитиною селян-кріпаків Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни
Бойко після сестри Катерини 8  листопада 1804 — близько 1848 та брата
Микити 16 травня 1811 — близько 1870.
За родинними переказами, Тарасові діди й прадіди з батьківського боку
походили від козака Андрія, який на початку XVIII століття прийшов
із Запорізької Січі. Батьки його матері, Катерини Якимівни Бойко, були
переселенцями з Прикарпаття.
1816 року сім'я Шевченків переїхала до села Кирилівка Звенигородського
повіту (нині Шевченкове Звенигородського району), звідки походив Григорій
Іванович . Дитячі роки Тараса пройшли в цьому селі. 12  травня 1816 року
народилася Тарасова сестра Ярина, 26 січня 7 лютого 1819 року — сестра
Марія а 8  березня 1821 року народився Тарасів брат Йосип.
Восени 1822 року Тарас Шевченко почав учитися грамоти
у дяка Совгиря. Тоді ж ознайомився з творами Григорія Сковороди.

Б.
«Букварь южнорусскій» («Буквар південноруський») — книжечка,
укладена Тарасом Шевченком і видана його коштом у 1861 році для
початкового навчання грамоти дорослих українців рідною мовою в
безплатних недільних школах.
Буквар містить абетку друкованих і рукописних літер, традиційні тексти для
читання по складах, поетові переспіви окремих Псалмів Давидових, п’ять
щоденних молитов, цифри й таблицю множення до 100. Другу половину
книжечки займають думи про Олексія Поповича, про Марусю Богуславку, а
також 13 народних прислів'їв.
«Буквар южнорусскій» має такі розділи: азбука, склади, цифри, лічба,
текстовий матеріал, на якому вчаться читати. Його справедливо можна
вважати новаторським, бо він значно відрізняється від букварів того часу
(Шейковського, Гаццука, Золотова), що націлювали дітей на вивчення
незрозумілих складів, назв, букв, і заохочує учнів до свідомого читання,
осмислення прочитаного. Буквар містив фольклорні твори: приказки та
прислів’я, народні думи, на яких Т. Г. Шевченко прагнув формувати юні
душі майбутніх освічених земляків.
Основну частину тиражу Шевченко надіслав своїм приятелям в Україну для
продажу учням недільних шкіл Києва, Полтави, Чернігова та інших міст.

В.
Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду,
змальовував статуї. Улітку 1836 року під час одного з нічних рисувальних
сеансів у Літньому саду він познайомився зі своїм земляком —
художником Іваном Сошенком, а через нього — з Євгеном
Гребінкою, Василем Григоровичем і Олексієм Венеціановим, які
познайомили Тараса з упливовим при дворі поетом Василем Жуковським.
Сошенко вмовив Ширяєва відпустити Шевченка на місяць, щоб той
відвідував зали живопису Товариства заохочення художників. Комітет цього
товариства, «розглянувши рисунки стороннього учня Шевченка», ухвалив
«мати його на увазі на майбутнє».
Аполлон Мокрицький (1810—1870), художник, учень Брюллова і приятель
Шевченка, що взяв на себе ініціативу залучити Брюллова для справи
визволення Тараса від кріпацтва, зазначив у своєму «Щоденнику», що в
середу, 31 березня 1837 р., він показав Брюллову вірш Шевченка. Брюллов
був ним «дуже задоволений і, побачивши в ньому думки й почуття молодого
чоловіка, вирішив витягти його з податного (кріпацького) стану» З цього
бачимо, що в березні 1837 р. Шевченко вже писав вірші, яких не стидався
показувати знайомим і знавцям. Шевченко почав вправлятися у віршуванні
під враженням своєї зустрічі з українськими творами у Гребінки (липень
1836 р.).
Навесні 1838-го Карл Брюллов і Василь Жуковський вирішили викупити
молодого поета з кріпацтва. Енгельгардт погодився відпустити кріпака за
великі гроші — 2500 рублів. На той час ця сума була еквівалентною 45
кілограмам чистого срібла. Щоб здобути такі гроші, Карл Брюллов
намалював портрет Василя Жуковського — вихователя спадкоємця престолу,
і портрет розіграли в лотереї, у якій взяла участь імператорська родина.
Лотерея відбулася 22 квітня (4 травня) 1838, а 25 квітня (7 травня)
Шевченкові видали відпускну. 

Г.
Друга подорож Україною 31 березня (12 квітня) 1845 року Шевченко виїхав
із Петербурга через Москву до Києва. У Москві зустрівся з Михайлом
Щепкіним і оглянув Кремль. На шляху до Києва Шевченко
проїхав Подольськ, Тулу, Орел, Кроми, Есмань, Кукуріківщину.
Весну, літо й осінь 1845 року Шевченко провів у Мар'їнському на
Полтавщині (Миргородський повіт) на запрошення маршалка шляхти
Миргородського повіту Олександра Лук'яновича. Жив у окремому від панів
приміщенні, малював портрети й краєвиди. Тут поет здружився з селянами,
охоче з ними зустрічався У вересні він гостював у своїх родичів у Кирилівці,
відвідав сестру Катерину в Зеленій Діброві, побував у Княжому.
Ставши співробітником Київської археографічної комісії, Шевченко багато
подорожував Україною, збирав фольклорні й етнографічні матеріали та
змальовував історичні й архітектурні пам'ятки Восени та взимку 1845 року
Шевченко написав такі твори: «Єретик», «Сліпий», «Великий
льох», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Холодний Яр»,
«Давидові псалми». Тяжко захворівши, наприкінці 1845-го написав вірш Як
умру… Через яскраво антиімперський характер більшість нових поетичних
творів не могли бути надруковані, але вони розповсюджувались у списках.
Навесні 1846 року Шевченко прибув до Києва й оселився в будинку
(тепер — Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка) в
колишньому провулку «Козине болото». В той час написано
балади «Лілея» та «Русалка». У квітні Тарас пристав до Кирило-
Мефодіївського братства — таємного товариства, заснованого з
ініціативи Миколи Костомарова. 27 листопада (9 грудня) 1846 року
Шевченко подав заяву на ім'я попечителя Київського навчального округу про
зарахування на посаду вчителя малювання в Київському університеті
Святого Володимира, на яку його затвердили 21 лютого (5 березня) 1847-го.
Однак працювати вчителем не довелося. У березні того року після доносу
почалися арешти кирило-мефодіївців.

Д.
Перша подорож Україною 13 (25) травня 1843 року Шевченко
з Петербурга виїхав до України. Завітав до поета Віктора Забіли на його
хуторі Кукуріківщина під Борзною. Зупинився у Качанівці на Чернігівщині, у
маєтку поміщика Григорія Тарновського). У червні побував у Києві, де
познайомився з Михайлом Максимовичем і Пантелеймоном Кулішем.
На Полтавщині відвідав Євгена Гребінку в його Убіжищі. 29 червня (11
липня) 1843-го — у день св. Петра і Павла — відвідав разом із ним пишну
гостину в хрещеної матері Гребінки, вдови-генеральші Тетяни Вільхівської в
її «українському Версалі» в Мойсівці, де познайомився з
поетом Олександром Афанасьєвим-Чужбинським та офіцером Яковом де
Бальменом (пізніше присвятив йому поему «Кавказ»). У липні 1843 року
в Ковалівці Шевченко відвідує Олексія Капніста — учасника
руху декабристів, сина автора «Оди на рабство» і комедії «Ябеда» Василя
Капніста. Обидва поїхали до Яготина, до Миколи Рєпніна-Волконського,
щоб оглянути галерею картин і на замовлення Григорія Тарновського
зробити копію з портрета Миколи Рєпніна. Там Шевченко познайомився
з Варварою Рєпніною. Того літа він відвідував своїх нових
знайомих: Закревських у Березовій Рудці, Якова де Бальмена
в Линовиці, Петра Селецького в Малютинцях, Олександра Афанасьєва-
Чужбинського в Ісківцях,
Ревуцьких в Іржавці, Ґалаґанів у Сокиринцях та Дігтярях. 20 вересня (2
жовтня) 1843 року гостював у рідному селі Кирилівці, Звенигородського
повіту, на Київщині в сестри та братів.
Протягом жовтня — грудня 1843 року жив у Яготині в Рєпніних, де на
замовлення Олексія Капніста виконав дві копії з портрета Миколи Рєпніна
(роботи швейцарського художника Й. Горнунга)..
Е.
Арешт 5 (17) квітня 1847 Шевченка заарештували на дніпровській переправі,
відібрали папери, зокрема книгу «Три літа» й під конвоєм відправили до
Петербурга. На допитах у казематі Третього відділу імператорської
канцелярії (тепер вул. Пестеля, 9) поет не виказав нікого з членів товариства.
Перебуваючи близько двох місяців за ґратами, Шевченко написав вірші, які
згодом об'єднав у цикл «В казематі». Шевченка звинуватили в написанні
віршів, з якими могли посіятись і згодом укоренитися думки про вигадане
блаженство часів Гетьманщини, про щастя повернути ці часи й про
можливість Україні існувати як окремій державі Участі поета в Кирило-
Мефодіївському товаристві слідство не довело. Шевченка як наділеного
міцною будовою тіла призначили рядовим в Оренбурзький окремий корпус із
забороною писати й малювати.
Зауважимо, що Т. Шевченко був середнього зросту. У "Формулярному
списку 1-го лінійного батальйону за 1854 рік вказано: Від народження 39
років. зростом 2 аршини і 5 вершків. 
Ж.
Третя подорож Україною (1859) Ще перебуваючи на засланні, Шевченко
всіми помилсами хотів повернутися на «сердешну Україну», до рідного
народу. «О моя бідна, мія прекрасна, моя мила батьківщина! Чи скоро я
зітхну твоїм цілющим, солодким повітрям?» — писав він в останній рік
заслання в Новопетровському укріпленні. Але спочатку через тяганиною з
цензурою щодо видання його Поезій, він не зважувався починати клопотання
про дозвіл поїхати в Україну. Тільки 5 травня 1859 року він подав заяву в
Академію мистецтв з проханням дати йому «вид» на проїзд
у Київську, Чернігівську і Полтавську губернії строком на п'ять місяців для
«поліпшення здоров'я і малювання етюдів з натури». Того ж дня віце-
президент Академії Ф. Толстой надіслав листа міністру імператорського
двору В. Адлербергу з проханням надати пропуск Шевченку в Україну, але
його канцелярія, у віданні якого перебувала Академія мистецтв, не
поспішала. Через деякий час канцелярія надіслала подання президенту
Академії мистецтв великій княгині Марії Миколаївні, на що та дала згоду: 12
травня на ньому з'явився запис: «Згодна. Марія». Однак коли подання
повернулося з резолюцією президента Академії, канцелярія імператорського
двору раптом згадала, що 1847 року Шевченко притягався до слідства у
справі кирило-мефодіївців, і запропонувала послати запит до III відділу щодо
дозволу опальному поету виїхати в Україну. 23 травня 1859 року начальник
III відділу В. Долгоруков повідомив міністерству імператорського двору, що
заперечень проти виїзду Шевченка на Україну немає. Ф. Толстой, аби
прискорити видачу Шевченкові подорожньої, написав безпосередньо обер-
поліцмейстеру Петербурга П. Шувалову. 25 травня Тарас Григорович
одержав посвідчення на вільний проїзд в Україну і того ж дня виїхав. А тим
часом тяганина розгляду цензурою творів Шевченка ще тривала. Ще 25
березня 1859 року у листі до М. Максимович Тарас Григорович висловлював
сподівання, що до травня закінчить справи з цензурою і тоді поїде в Україну,
але його сподівання виявилися марними. Офіційний дозвіл на відвідання
України надійшов у Академію мистецтв тільки 28 травня, коли поет був уже
в дорозі. У «цілком таємному» листуванні жандармерії пропонувалося
встановити за Шевченком найпильніший нагляд, як за «політичним
злочинцем», якого уряд весь час вважав «небезпечним». 23 травня III відділ
спеціально повідомляв жандармське управління в Києві про подорож
Шевченка і нагадував про заходи — «для належного з вашого боку
спостереження за художником Шевченко під час перебування його в
Київській губернії».
З.
Заслання до Орська. Аральська описова експедиція. (1847—1850) В Орській
фортеці, усупереч нелюдській забороні (Трибунал під головуванням самого
Сатани не міг би проголосити такого холодного нелюдського
присуду), Шевченко потай малював і писав вірші. 1847 року він написав
поеми «Княжна», «Варнак», «Іржавець», «Чернець», «Москалева криниця»,
завершив цикл поезій «В казематі», заново переписав поему «Осика»
(згодом — «Відьма»), балади «Русалка» й «Лілея» (з «Другого Кобзаря»,
запланованого перед арештом).
Восени 1847 року в Орській фортеці Шевченко занедужав
спершу ревматизмом, а згодом ще й на люту цингу, про що написав у листах
до Андрія Лизогуба (11 грудня) та Михайла Лазаревського (20 грудня)
До люльок, смороду і зику став я потрохи привикать, а тут спіткала мене
цинга лютая, і я тепер мов Іов на гноїщі, тілько мене ніхто не провідає.
З весни 1848 року Шевченко брав участь в Аральській експедиції під
командуванням лейтенанта Олексія Бутакова. Перебування на
острові Косарал стало дуже продуктивним у творчості митця. Окрім
виконання численних малюнків, сепій та акварелей, Шевченко написав
поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і понад 70 поезій, у яких
відбито емоційний стан поета. За чотири роки (1847—1850) йому вдалося
створити й зберегти чотири рукописні книжечки без назв, відзначених на
титульних сторінках роками: 1847, 1848, 1849, 1850. Після повернення з
Аральської описової експедиції, в Оренбурзі, Шевченко зблизився з
учасниками польського повстання 1830—1831 рр., і заприязнився з
польськими письменниками Броніславом Залеським та Едвардом
Желіговським, з якими пізніше листувався.
И.
Другий арешт. Заслання на півострів Мангишлак. (1850—1857) У квітні 1850
року Шевченка заарештували й після піврічного ув'язнення
на гауптвахті відправили до Новопетровського укріплення (нині
місто Форт-Шевченко) на півострові Мангишлак. Там він карався сім років.
Умови укріплення були жахливими: місцева вода була солонувата, харчі
здебільшого сухі та теж солоні — через це солдати страждали на цингу, від
якої дуже страждав і Шевченко. Цинга була спільним лихом усіх степових
укріплень, особливо взимку. Щороку від хвороб, породжених тяжкими
побутовими умовами, виснажливої муштри, фортифікаційних робіт,
нещасних випадків (переважно під час навчальних стрільб) — гинули
солдати. Так, у 1852 році в укріпленні з різних причин померло одинадцять
солдатів, а двох було вбито під час стрільб. Будні укріплення для Шевченка
були огидними — своїм безглуздям, одноманітністю, пияцтвом та
аморальною поведінкою деяких офіцерів. Зрідка, щоправда, виникала
потреба послати загін на боротьбу з войовничими бандами хівинців, які
грабували мирні казахські аули. За словами Шевченка — «найбідніший,
найжалюгідніший прошарок у нашій православній відчизні. У нього
відібране все, чим тільке життя красне: сімейство, родина, свобода, одним
словом, все». Через важку долю солдати знаходили хвилинну розраду в
горілці. Шевченко не відокремлював себе від солдат, жив просто, декого з
них потайки навчав грамоти. Бачачи в поетові культурну людину, цінуючи
його людяність і товариськість, солдати оберігали його від негативного
впливу солдатського побуту. Шевченко був одним з небагатьох солдатів, які
провели в укріпленні найбільш тривалий час — сім років без перерви.
Переводячи Шевченка до Новопетровського укріплення, командир
корпусу В. О. Обручов дав наказ начальникові 23-ї піхотної
дивізії О. О. Толмачову, який створив для поета умови, які мало чим
відрізнявся від в'язничних. Наказ передбачав, окрім спостереження за
поведінкою Шевченка з боку самого ротного командира, доручити
найближчий нагляд за ним благонадійним унтерофіцерові і єфрейторові, які
повинні були суворо стежити за всіма його діями. У випадку якщо ці чини
помічали непокору та щось підозріле з боку Шевченка, то ротний командир
повинен був негайно доповідати секретними листами про це Обручову. У
випадку послаблення нагляду за Шевченком ці чини піддавалися суворій
відповідальності перед самим Обручовим.
І.
Повернення. Подорож від Астрахані до Москви. (1857—1858) 5 серпня, після
триденної подорожі морем і рукавами волзької дельти, Шевченко прибув
до Астрахані. Скінчилося дуже тяжке для поета й художника десятиліття,
сповнене образ, принижень, муштри, дальніх походів з небезпечними
ситуаціями (як це видно з щоденника начальника Аральської експедиції). Він
постарів, посивів, втратив здоров'я. З Астрахані Шевченко планував
пароплавом дістатися Волгою до Нижнього Новгорода, але відразу ж
з'ясувалося, що доведеться чекати два тижні, доки прийде й навантажиться
рейсовий пароплав компанії «Меркурій». Перші дні Шевченко віддав
пошукам тимчасового житла й оглядові міста. Спочатку воно видалося йому
дуже непривітним. Місто дуже не сподобалося Шевченку, у свому
щоденнику він назвав його «сірою купою сміття»: брудні трактири, жодного
готелю, нема де купити харчів на майбутню тривалу подорож. На щастя, у
місті цього часу перебував у справах товариш Шевченка по службі з
Новопетровського укріплення плац-ад'ютант Л. О. Бурцев, який і дав йому
притулок. Між першими невідкладними справами були листи, які Шевченко
надіслав друзям, оповіщаючи їх про визволення. Невдовзі довелося шукати
нове житло, Бурцев мав одружуватися. Після тривалих пошуків Тарас
Григорович знайшов комірчину біля каналу — темну й незатишну.
Виявилося, що у тому ж будинку, де було пристановище — мешкав
Г. Ф. Муравський, колишній студент Київського університету, який
познайомившись із Шевченком, розповів про нього своєму колезі
С. А. Незабитовському, колишньому киянинові, а також учителеві в
Астраханській гімназії І. П. Клопотовському та випускникові того ж
університету Томашу Зброжеку. Астраханські «кияни» захоплено привітали
звільненого поета. Того ж дня увечері від Зброжека про його перебування в
місті дізнався астраханський рибопромисловець-мільйонер
О. О. Сапожников, якого ще хлопчиком Тарас Григорович вчив малюванню,
наступного ранку він запросив поета до себе, запропонував йому кімнату в
своєму будинку й каюту на пароплаві «Князь Пожарський». Таким чином, в
Астрахані поет опинився у колі прогресивної флотської інтелігенції.
Ї.
Погляди щодо релігії Уся творчість Тараса Шевченка, його листи й записи
в «Щоденнику» всіяні зверненнями до Бога, пронизані християнським
світосприйняттям та зацікавленням до тем церкви й віри. Водночас
Шевченкова творчість не дає однозначної відповіді, як він ставився до Бога,
до церкви й до релігії загалом. Тож оцінки релігійності митця варіюють від
образу упокореного християнина до суперечності його зовнішньої
набожності «епікурейському» способу життя й аж до оцінок постаті
Шевченка як «богохульника» Російською православною церквою та
як «атеїста» комуністичною ідеологією Радянського Союзу.
Однак позиція українського духовенства кардинально суперечить позиції
РПЦ та радянської ідеології. Так, перекладач Біблії українською мовою
митрополит Іларіон (Огієнко) присвятив Шевченку працю «Релігійність
Тараса Шевченка», в якій дійшов висновку, що «більшість Шевченкової
науки можна повторювати в церкві на проповідях, так ніби цитати з якого
церковного твору» і що українському духовенству варто його частіше
цитувати. Перший митрополит УАПЦ Василь (Липківський) часто цитував
поета і присвятив йому дві проповіді.
Нині більшість дослідників уважають Шевченка щирим християнином,
котрий, однак, часто виступав з антиклерикальними поглядами (особливо
щодо російського православ'я) та «претензіями» до Бога за свій народ, які
хибно трактувалися як атеїзм. Схожі претензії знаходимо й у текстах
біблійних пророків.
К.
Останні роки життя (1859—1861) До останніх днів свого життя поет
перебував під таємним наглядом поліції. Одначе він створив багато нових
творів. Уважають, що поема «Марія» становить вершину творчості поета
після заслання. Шість раніше написаних і заборонених у царській Росії поезій
Шевченка видано за кордоном у Лейпцигу 1859-го. У
друкарні Пантелеймона Куліша 1860 року вийшло друком нове
видання «Кобзаря», яке, однак, охоплювало тільки незначну частину
Шевченкових поезій. Того ж року надруковано й «Кобзар» у перекладі
російських поетів, а в січні 1861-го випущено окремою книжкою Шевченків
«Буквар» (Букварь южнорусскій) — посібник для навчання в недільних
школах України, виданий коштом автора та накладом 10 000 примірників.
У Петербурзі Шевченко вирішив зайнятися гравюрою, бо цей вид мистецтва
можна було тиражувати. У квітні 1859 року Шевченко, подаючи деякі зі
своїх гравюр на розгляд ради Імператорської академії мистецтв, просив
надати йому звання академіка чи задати програму на здобуття цього
звання. 16 квітня рада постановила визнати його «призначеним в академіки й
задати програму на звання академіка з гравіювання на міді». 2
вересня 1860 року разом з іншими митцями Тараса Шевченка визнано
академіком гравюри «на повагу майстерності та пізнань у мистецтвах».
Уже хворим Шевченко взяв участь у підготовці першого числа
часопису «Основа», яке вийшло ще за його життя. Перед смертю записав
олівцем на офорті автопортрета 1860 року свій останній вірш «Чи не
покинуть нам, небого». Український літературознавець Павло Зайцев назвав
цей твір незрівнянним поетичним документом боротьби безсмертної душі з
тлінним тілом перед обличчям фізичної смерті.
Л.
Література та творчість Тарас Шевченко у власній творчості відтворив саме
ті думки й настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те,
що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій
половині XIX — на початку XX століття чи не єдиною книжкою в більшості
сільських хат України був «Кобзар», вірші з якого вчили напам'ять, і за ним
училися читати.
В історичному розвитку України Шевченко — явище незвичайне своїм
місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та
відомістю Шевченко — виняткове явище також у світовій літературі. З 47
років життя поет пробув 24 роки в кріпацтві, 10 — на засланні, а решту — під
наглядом жандармів. Шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній
формі І. Франко. Багатогранна творчість Шевченка була і залишається одним
із головних чинників формування національно-політичної свідомості
українців. З новою силою відчутний тепер її вплив на різні боки духовного
життя української нації.
Шевченко був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і
видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Його
літературна спадщина обіймає велику збірку поетичних творів
(«Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і два уривки з інших п'єс; дев'ять
повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки
історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), чотири статті
та понад 250 листів.
М.
Кирило-Мефодіївське товариство У квітні 1846 року Шевченко приєднався
до Кирило-Мефодіївського товариства. Відомий історик Дмитро
Багалій вказував «що поет, вступивши до таємного товариства, став чи не
найактивнішим його діячем, поширюючи своїми творами революційні ідеї
серед народу». Шевченко справляв на товариство величезний вплив своїми
революційно-демократичними переконаннями, безсумнівними доказами
цього стали таки революційні твори, як «Кавказ», «Сон», «Великих льох», «І
мертвим, і живим, і ненародженим…». Саме ці твори Шевченка пізніше
стали одним із найвагомішим доказом проти учасників товариства, коли їх
заарештували. Український вчений Михайло Драгоманов говорив, що
«Шевченко стояв попереду вивчених приятелів, київських слов'янофілів, і
гарячою громадською думкою, й таким же українством».
Н.
Рання творчість Упродовж першого періоду літературної діяльності
(1837−1843) написав багато високохудожніх поетичних творів, у яких —
поряд із версифікаційними й стилістичними засобами народнопісенної
поетики — було й чимало нових, оригінальних рис, що ними поет значно
розширив і збагатив виражальні можливості українського вірша (складна й
гнучка ритміка, уживання неточних, асонансних і внутрішніх рим,
використання цезури й перенесення (анжамбеман), майстерність алітерацій,
звукової інструментації та поетичної інтонації, астрофічна будова вірша
тощо). Новаторство прикметне й для Шевченкових епітетів,
порівнянь, метафор, символів та уособлень. Керуючись власним художнім
чуттям і не оглядаючись на панівні тоді літературні канони, Шевченко
знаходив відповідну поетичну форму для втілення нових тем та ідей, які
підказувала йому тогочасна дійсність. Одним словом, Тарас Шевченко
спочатку наслідував найкращі зразки народно-поетичної творчості. Скажімо,
перші його твори написані коломийковим віршем, що чітко вказує на зв'язок
із українською народнопісенною творчістю, насамперед із піснями, які
виконувалися у жанрі коломийки.
До ранньої творчості Шевченка
належать балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841),
що мають виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою й
основними мотивами вони близькі до народної поезії. Поетичним вступом до
«Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої», у якому, висловлюючи свої
погляди на зв'язок поезії з дійсністю, Шевченко підкреслив нерозривну
єдність поета зі своїм народом. Із цим віршем тематично споріднена поезія
«Перебендя», у якій відобразилися думки молодого Шевченка про місце
поета в суспільстві. Особливе місце серед ранніх творів посідає соціально-
побутова поема «Катерина» — зворушлива розповідь про трагічну долю
української дівчини, яку знеславив російський офіцер. У розвитку подій цей
ліро-епічний твір відзначається високою драматичною напруженістю.
Визвольна боротьба українського народу проти загарбників і поневолювачів
є основним мотивом у таких ранніх творах, як «Тарасова ніч» (1838), «Іван
Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842).
О.
Особисте життя Першим коханням молодого Шевченка була Оксана, його
ровесниця. Родичі та знайомі закоханих були впевнені, що молоді
одружаться, щойно досягнуть відповідного віку. Але надії були марними —
Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусив поїхати до Вільна.
Розлука була несподіваною й довгою. Усе своє життя Шевченко згадував ту
дівчину, яку колись кохав.
Наступною дівчиною, яку він кохав, була віленська швачка Дзюня
Гусіковська.
1843 року Шевченко поїхав в Україну й зустрів там Варвару Рєпніну, якій
присвятив поему «Тризна», Ганну Закревську, якій згодом присвятив вірш
«Г. З.». В родині князя Миколи Рєпніна виховувались її зведені
сестри Глафіра, Олександра і Тетяна Псьол. Глафіра вчилась у Полтавському
інституті шляхетних дівчат, отримала хорошу освіту. Живопису навчалася
вдома. Намалювала портрет Шевченка, який не зберігся.
Наступними жінками, котрі мали місце в серці поета, були Агата Ускова,
дружина коменданта Новопетровського Укріплення Іраклія Ускова, та 16-
річна актриса Катерина Піунова, майже на тридцять років молодша від
нього. Останнім коханням поета була 19-річна петербурзька
наймичка Ликера Полусмакова, якій Шевченко присвятив вірші «Ликері»,
«Л. Поставлю хату і кімнату…»
П.
У Новопетровському укріпленні Шевченко написав вісім повістей
російською
мовою: «Наймичка» (1853), «Варнак» (1853), «Княгиня» (1853), «Музикант» 
(1855), «Нещасний» (1855), «Капітанша» (1855), «Близнюки» (1855), «Худож
ник» (1856) і «Прогулянка з задоволенням і не без моралі» (1858), яку
Шевченко розпочав в укріпленні та завершив під час перебування у
Нижньому Новгороді. Свої повісті Шевченко підписував псевдонімом
«Кобзар Дармограй», через неможливість виступати під власним прізвищем
та задля відмежування прози від поезії у його творчості. У повістях
Шевченка висловлюється революційно-демократична і волелюбна ідеологія,
так само, як і в його поезії. У трьох з них використані сюжети відомих
поем — «Наймичка», «Варнак», «Княжна»; інші цілком оригінальні, в них
письменник викривав самодержавство, жорстокість кріпосників,
аморальність царських офіцерів. У той же час Шевченко-прозаїк з великою
теплотою вивів позитивні характери трудових людей, представників світу
мистецтв, продемонстрував їх шляхетні й гуманні ідеали, прагнення до
освіти.
У повісті «Наймичка» використано фабулу однойменної поеми. В цьому
творі Шевченко продовжив розробляти тему трагічної долі зведеної
представником вищого суспільного стану жінки з народу, поширену у
світовій, зокрема й російській та українській, літературі кінця XVIII —
перших десятиліть XIX століть. Одна з центральних тем Шевченкової
творчості (поеми «Катерина», «Слепая», «Відьма», «Марина», повість
«Капитанша») — тема покритки в «Наймичці» розкривається в новому
аспекті: зображенні морально-психологічної драми матері позашлюбної
дитини, змушеної заради її щастя приховувати своє материнство.
Сюжет повісті «Варнак» близький до сюжету однойменної поеми, створеної
на засланні 1848 року. Дія повісті відбувається в Оренбурзькому краї та на
Волині. Шевченко як очевидець розповідає про ці місцевості й побут людей.
На початку твору подано характеристику Оренбурзького краю, відзначено
деякі риси побуту уральських козаків, розповідається про Ілецьку (Соляну)
Защиту — місто на Оренбуржчині, в якому поет побував, очевидно, восени
1850 року, згадано деякі інші реалії місцевого колориту. У повісті відбилися
також враження Шевченка від поїздки по Волині та Поділлю за завданням
Тимчасової комісії для розбору давніх актів у Києві (Київської
археографічної комісії) восени 1846 року.
Р.
По-новому звучать мотиви визвольної боротьби у творах Шевченка періоду
«Трьох літ» (1843–1845). Провівши вісім місяців в Україні, Шевченко вповні
визначився зі своїм покликанням будителя України. Перехід до нового
періоду літературної діяльності позначився в поезіях «Розрита
могила» (1843), Чигрине, Чигрине… (1844), і поемі «Сон» (1844). Поет
написав ці твори під безпосереднім враженням від тогочасної дійсності в
Україні. У комедії «Сон» («У всякого своя доля») автор
з сарказмом змалював жорстокість російського імперіалізму й закликав до
його знищення. Поема «Сон», один із найвизначніших взірців світової
сатири, має спільні типологічні риси з поемами «Дзяди» Адама Міцкевича,
«Німеччина. Зимова казка» Генріха Гайне та «Божественною
комедією» Данте. Сатиру помітно також в інших політичних
поемах Шевченка 1845 р.: «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і
живим…» та вірші «Холодний Яр».
У поемі-містерії «Великий льох», що складається з трьох частин («Три душі»,
«Три ворони», «Три лірники») й епілогу («Стоїть в селі Суботові»),
Шевченко втілив свої роздуми про історичну долю України в алегоричних
образах, що зазнали в літературознавстві особливо тенденційної
інтерпретації (Шевченкова наскрізь негативна оцінка Переяславської
угоди різко суперечить так званим «Тезам про 300-річчя возз'єднання
України з Росією»). У творі «Кавказ», що поєднує жанрові ознаки лірично-
сатиричної поеми, політичної медитації та героїчної оди, Шевченко із
сарказмом виступив проти гнобительської політики Російської імперії й
закликав пригноблені народи до революційної боротьби. Ця поема Шевченка
мала значний вплив на розвиток самосвідомості не тільки в Україні.
Шевченкове послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам
моїм…» — вдумливий поетичний аналіз тогочасного суспільно-політичного
й національно-культурного життя в Україні, що мала служити дороговказом
на шляху національного, соціального й культурного відродження
українського народу. У поезії «Холодний Яр» Шевченко відкинув
негативний погляд історика Аполлона Скальковського на гайдамацький рух і,
назвавши Миколу І «лютим Нероном», гостро картав ту частину українського
панства, що покірно плазувала перед російським імперіалізмом.
У грудні 1845 вперше в Україні з блискучим успіхом переклав народною
мовою десять біблійних псалмів. Цикл поезій під назвою «Давидові
псалми» — перлина Шевченкової лірики.
С.
Листи До наших днів збереглося 237 приватних листів, 15 офіційних та 4
колективних листи, підписані Шевченком. Це листи майже 22-річного
періоду: від 15 листопада 1839 року (дата найранішого відомого листа,
адресованого братові Микиті Шевченку) до 24 лютого 1861 року (дата
буквально передсмертного листа Івану Мокрицькому). Зі слів самого
Шевченка, відомо що він любив листуватися, а в період заслання це було
однією з найбільших потреб, засобом не тільки самовираження, а й зв'язку із
зовнішнім світом. За словами літературознавця Ієремії Айзенштока,
незвичайна комунікабельність поета та закладений у ньому величезний
інтерес до людей і здатність швидко сходитись з ними, робили його
листування особливо цікавим і цінним не тільки для історика літератури, але
й для звичайного читача. Залишилися свідчення про надзвичайну
пунктуальність Шевченка у веденні листування. Слова героя повісті
«Прогулка с удовольствием и не без морали»: «Я маю благородну звичку
відповідати зразу ж на отриманий лист» — повною мірою стосуються й
самого автора. Отримавши послання, як це згадувала дружина коменданта
Новопетровського укріплення, Агата Ускова, Шевченко буквально увесь
мінявся, очі спалахували вогнем. Поет листувався з родичами, друзями,
товаришами по засланню; українськими, російськими та польськими
письменниками і вченими, художниками та акторами.
Т.
Художня творчість Збереглося 835 творів, що дійшли до нашого часу в
оригіналах і частково в гравюрах на металі й дереві російських та граверів з
інших країн, а також у копіях, що їх виконали художники ще за життя
Шевченка. Уявлення про мистецьку спадщину Шевченка доповнюють
відомості про понад 270 втрачених і досі не знайдених робіт. Натомість у
літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписувано йому
чимало творів живопису й графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі
твори). Живописні й графічні твори за часом виконання датують 1830—1861
роками й територіально пов'язані з Росією, Україною й Казахстаном. За
жанрами — це портрети, композиції на міфологічні, історичні та побутові
теми, архітектурні пейзажі й краєвиди. Виконано їх у техніці олійного
письма на полотні, а також аквареллю, сепією, тушшю, свинцевим олівцем та
в техніці офорта на окремих аркушах білого, кольорового та тонованого
паперу різних розмірів, а також у п'ятьох альбомах. Значну частину
мистецької спадщини Шевченка становлять завершені роботи, але не менш
цінними для розуміння творчого шляху й розкриття творчого методу
художника є і його численні ескізи, етюди, начерки та навчальні студії. З усіх
творів лише незначна частина має авторські підписи, написи і ще менша —
авторські дати.
У.
Перепоховання в Україні Після того, як п'ятдесят вісім днів прах Шевченка
перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за
клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу у квітні
того ж року, перевезено в Україну й перепоховано на Чернечій
горі біля Канева. 26 квітня (8 травня) 1861 року домовину викопали,
перенесли через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу
й залізницею перевезли до Москви.
Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми,
Дмитровськ[i], Севськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Боброви
цю, Бровари до Києва. Випрігши коней із воза, студенти Університету
Святого Володимира провезли труну Ланцюговим мостом і далі набережною
до церкви Різдва Христового на Подолі.
У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть
думка, яку підтримували й родичі поета, поховати його в Києві. Та Григорій
Честахівський обстоював думку про поховання в Каневі, бо Шевченко ще за
життя мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева».
8 (20 травня) 1861 року на пароплаві «Кременчук» останки Кобзаря
перевезено з Києва до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському
соборі, а 10 (22 травня), після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли
на Чернечу гору. уди ж перенесли дерев'яний хрест і встановили на могилі.
Ф.
Етичні та філософські погляди Етико-філософські погляди ґрунтувалися на
ментальності національних ідей українського народу. Філософські ідеї поета
є складними, вони полягають у поважному ставленні до такої тріади, як
любові, віри та надії. Це пов'язано з непростим життям Шевченка: смерть
матері та жебракування, ненависть та побої мачухи, смерть батька та
кріпацтво. Також серед філософської проблематики у творчості Шевченка
порушується тема смерті та життя, котрі відіграють не меншу роль.
На любові до своєї батьківщини — України, ґрунтувалася філософія
Шевченка щодо пробудження гідності людей, волі та протесту. Про любов
поет говорив, що життя стає сумним коли тобі немає кого любити. Надія же
допомогла вижити Шевченку в атмосфері ненависті, неволі та підозр, нею ж
просякнута вся його творчість. Надія у долі Шевченка розпочинає свій шлях
з часів його кріпацтва. Шевченко вважав, що саме кріпацтво одна з основних
причин економічних та соціальних проблем. Діяч у свої творіннях вказує на
те, що незламність українського, людського духу виявляється у тому, що
співців свободи народжували у найстрашніші часи та їхній дух залишався
незламним. В творчості поета велика роль приділяється свободі саме, як
невіддільної передумови людського добробуту, щастя та поступу. Особливо
в Кобзарі якомога детальніше розкривається ця філософська ідея Шевченка,
ідея цієї книги полягає в безмежному прагненні до омріяної свободи. Його
творчість розкриває віру в незламність та незнищенність українського духу,
віру в те, що рабство буде подолано та людство здобуде нарешті очікувану
свободу.
Тарас Шевченко також мав етичні ідеї, що мали визначний вплив на
українську етичну думку. Він входив до Кирило-Мефодіївського товариства,
моральним покликанням якого була просвіта та відродження національної
свободи народу. Філософський характер шевченківської творчості полягає в
народності, у ній кожна подія у житі розглядається очима самого народу і
оцінюється такими мірками, як народна мораль, чистота та незайманість
трудової людини. Саме завдяки цій народності проявляється й власне
оригінальне бачення Шевченка світу Ідеї, погляди та творчість поета
здійснили величезний, визначний вплив подальшого розвитку культури
українського народу. А його філософія посідає вагоме місце у історії
філософської думки на Україні..
Ч.
«На́ймичка» — соціально-побутова поема видатного українського
поета Тараса Шевченка. Автограф – в альбомі «Три літа», де твір датовано
«13 ноября 1845, в Переяславі». «Наймичка» належить до тих небагатьох
творів Шевченка періоду «Трьох літ», які були опубліковані ще за його
життя. Уперше поему надруковано в збірнику «Записки о Южной Руси» (т. 2.
СПБ, 1857) без зазначення автора, оскільки Шевченко перебував тоді на
засланні й друкувати його твори було заборонено. Щоб обійти цензуру,
видавець збірника П. Куліш подав у передмові до публікації версію, ніби
поему виявлено випадково й без зазначення прізвища її автора в альбомі
панночки-хуторянки. Вдруге за життя поета твір надруковано
в «Кобзарі» 1860. Композиція поеми виявляє характерні
риси жанрового різновиду романтичної ліро-епічної поеми. Вона
відкривається неясним, загадковим "Прологом", у якому дія відбувається у
суто романтичних обставинах — на могилі серед поля, в тумані, якому
невідома "молодиця молодая" звіряється своїм горем. У той же час мова
героїні не літературно-романтична, а пісенно-розмовна: спершу це
своєрідний покаянний монолог, який далі змінюється піснею про вдову-
дітозгубницю. Пісня розкриває ту альтернативу, що грізно постала перед
молодою матір'ю-покриткою, і якої вона не прийняла. "Пролог" служить
настроєвою увертюрою, створюючи сумовитий настрій очікування розгадки.
Дальша дія складається з ланцюжка вершинних, найбільш значущих епізодів,
кожному з яких присвячено окремий розділ, яких є вісім. Це розповідь у
стилі казкового зачину ("Був собі дід та баба...") про долю бездітної люблячої
пари.
Щ.
Щоденник Починаючи з 12 червня 1857 року, після отримання звістки про
можливе звільнення з заслання Шевченко почав вести у Новопетровському
укріпленні щоденник, де описував події що відбувалися навколо нього,
власне солдатське життя та свої спогади і думки. Щоденник був відкритий
для друзів Шевченка і писався російською мовою, щоб деякі з них могли
його зрозуміти. 13 липня 1858 року в Петербурзі щоденник, який складався зі
102 аркушів, був завершений, коли Шевченко подарував його М.
Лазаревському з нагоди його дня народження. Надалі цей твір сприяв
розумінню науковцями літературної й мистецької спадщини Шевченка, його
світогляду, філософських і політичних переконань. Існує гіпотеза, що
щоденник допоміг Шевченку пережити перехід від стану неволі до вільного
життя.
Ь.
На засланні: Орськ, Аральська експедиція, Оренбург  важких умовах
заслання 1847—1857 років Тарас Шевченко, попри імператорську заборону
писати та малювати, виконав величезну кількість мистецьких творів, які
ввійшли до скарбниці образотворчого мистецтва українського народу.
Визначних успіхів досяг Шевченко в цей час у галузі портретного мистецтва.
Про це свідчать такі твори, як «Автопортрет» 1847 року (олівець),
«Автопортрет» 1849 року (сепія), «Портрет невідомого з гітарою» 1848—
1849 років та кілька портретів різних осіб, виконаних в Оренбурзі в 1849—
1850 роках. Близькі до портретів, створених в Україні, вони відзначаються
більш глибокою психологічною характеристикою і тонким моделюванням
форм засобами світлотіні.
Більшість творів періоду заслання 1847—1850 років складають акварелі та
малюнки, які Шевченко виконав як художник Аральської експедиції під час
переходу з Орської фортеці до укріплення Раїм, в Раїмі, під час першого
плавання по Аральському морю, зимівлі на Кос-Аралі, другого плавання по
Аральському морю та в період перебування в Оренбурзі.
Прикомандирований до Аральської експедиції як художник, Шевченко
зобов'язаний був виконувати завдання О. І. Бутакова. Однак художник
вийшов далеко за межі поставлених вимог. Під час експедиції, широко
розкрився його талант як майстра реалістичного пейзажу. Пам'ятаючи
настанову свого вчителя К. П. Брюллова «не копіюй, а вдивляйся», Шевченко
розвинув у собі здатність глибокого пізнання природи.
Це виявилось у таких його акварельних пейзажах, як «Пожежа в степу»,
«Форт Кара-Бутак», «Дустанова могила», «На березі Аральського моря»,
«Шхуни біля форту Кос-Арал» й інші. На відміну від пейзажів, виконаних в
Україні до заслання, твори часу Аральської експедиції глибше передають
просторові далі; деякі з них більш стримані в колориті та значно багатші
тональністю. Як художник-реаліст, Шевченко не міг утриматись від того,
щоби не вводити у свої пейзажі образи людей та окремі риси їх побуту.
Ц.
Мар'яна-черниця — поема Тараса Шевченка. Вступ має авторську дату:
«Санкт-Петербург, ноября 22, 1841 року».
Автограф Шевченко надіслав разом з віршем «Вітер з гаєм розмовляє»
(«Човен») 1842 року головному редакторові альманаху «Сніп» О. Корсуну,
але друга книжка альманаху не вийшла з друку, і автограф залишився в архіві
видавця[1].
Вперше частину поеми в чорновій редакції без вступу надруковано в
журналі «Основа» (1861, № 5) під назвою «Черниця Мар'яна» з авторськими
поправками П. Куліша. Вступ, який вважали самостійним твором і протягом
тривалого часу публікували окремо від поеми, вперше надруковано без дати
в журналі «Основа» (1861, № 3).
Поема разом із вступом з'явилась вперше в «Кобзарі» видавництва «Деятель»
(Санкт-Петербург, 1914) за копією, зробленою українською поетесою,
знайомою Шевченка О. Псьол.
«Мар'яна-черниця» є соціально побутовим твором.
В основі її сюжету — нещасливе кохання заможної дівчини й убогого
сироти. Розповідь у творі ведеться від імені сліпого кобзаря, який передає
історію свого юнацького кохання. Про долю героїні поеми можна
здогадатися з назви твору: Мар'яна не погодилася одружитися з старим
багатим сотником і пішла в черниці.
Шевченко присвятив поему подрузі дитинства О. Коваленко: «Оксані К…ко.
На пам'ять того, що давно минуло».
Віршованою присвятою Оксані Коваленко є і вступ до поеми.
Долею героїв Шевченко асоаціативно пов'язував із своєю долею і долею
Оксани.
На думку літературознавців, на поемі позначився вплив народної творчості.
Зокрема, пісня «Ой гоп не пила» є вільною стилізацією народно-пісенних
мотивів.
Музику до окремих частин твору писали М. В. Лисенко, П. Сениця та ін.
На полях рукопису поеми «Мар'яна-черниця» Шевченко залишив ряд своїх
рисунків.
Я.
Політико-правові погляди Характерною ознакою політико-правових поглядів
Шевченка є глибоке несприйняття, засудження самодержавства. Для
Шевченка не існувало «добрих» царів. У поемі «Сон» Шевченко із сарказмом
розвінчує образ імператора як помазаника божого на землі, у творі
«Юродивий» називає його «фельдфебелем на троні», верховодою зграї
насильників і кровожерних поміщиків-нелюдів. В історії експлуататорських
держав Шевченко бачив сатрапів, тиранів-царів, цезарів, імператорів, які
правили, спираючись на церкву, що освячувала свавілля й насильство над
людиною. У творі «Царі» поет розкриває й рішуче засуджує злочинну
сваволю самовладців-деспотів. Феодально-самодержавна Росія
змальовується у творах Шевченка поділеною на два соціальні полюси:
визискуване селянство й визискувачі-поміщики з імператорами на чолі. Івана
Грозного він називав «мучителем», різко викривав гнобительську політику
Петра І та засуджував антинародний характер правління Катерини II.
Ненависть і політичне неприйняття у Шевченка було не лише до російського
імперіалізму, а й до українських експлуататорів. Гетьмани для поета — таке
ж зло, як і імператорські чиновники. Він із презирством писав про тих
українських діячів, які багато говорять про «неньку Україну», про її «долю-
волю», а насправді заодно з російськими поміщиками та імперіалізмом
«деруть шкуру» з селян, «праведную кров із ребер, як водицю, точать».
Світле майбутнє України поет пов'язував не з буржуазно-правовим ладом, а
з самоуправлінням народу, з громадською, колегіальною формою реалізації
влади як засторогою від свавілля правителів. В основу самоуправління
народу він поклав суспільну власність і насамперед власність на землю.
Шевченко дав глибоку й нищівну критику російського законодавства,
організації суду та судочинства, першим в історії революційної думки в
Україні показав злочинну суть тодішніх законодавчих актів, висловив
рішучий протест проти імператорських законів та юридичного їх трактування
як способу пригнічення трудової людини. Він писав, що ці закони «катами
писані», що «правди в суді немає». Його ідеалом була трудова демократична
республіка.
Політичним ідеалом Шевченка була сила «праведного закону», як він
неодноразово наголошував. Шевченко вказував, що закон, прийнятий
експлуататорською владою, не можна сприймати як «справедливий», тому
що він не відповідає людським цінностям. Для Т. Г. Шевченка соціально
справедливим є рівномірний розподіл землі між членами суспільства,
ліквідація станового поділу громадян, уведення юридичної рівності,
обов'язкова праця всіх членів суспільства, усунення експлуатації.

Х.
Як умру, то поховайте…
Заповіт — програмний вірш Тараса Шевченка у формі послання,
написаний 25 грудня 1845 року в Переяславі.
Вірш є закликом до визвольної боротьби українського народу від
поневолення Російською імперією, мав і має великий вплив на українську
культуру, зокрема був покладений на музику багатьма композиторами.
[1] Перекладений близько 150 мовами народів світу. 18 квітня 2008 року в
будинку, де Шевченко написав «Заповіт», відкрито Музей «Заповіту».
Листопад 1845 року видався мокрий, вітряний і холодний. Шевченкові ця
погода дошкуляла дужче, ніж зазвичай, бо тоді він, працюючи в
складі Археографічної комісії, мусив увесь час їздити по селах і містах,
змальовувати старовинні церкви, монастирі, незвичайні будівлі.
Вранці поет виїхав із села В'юнище до Андрушіва, у дорозі змок до нитки.
Весь день його морозило, і надвечір він повернувся до В'юнища зовсім
хворим. Довелося злягти в чужій хаті.
Думи роєм носилися в голові, просилися на папір. Хворіючи, поет написав
своє посланіє «І мертвим, і живим, і ненародженим…», «Минають дні,
минають ночі» і ще кілька ліричних творів.
Ш.
Садок вишневий коло хати. «Садо́к вишне́вий ко́ло ха́ти…» — вірш Тараса
Григоровича Шевченка із циклу «В казематі». Вважається перлиною
української та світової ліричної поезії. Тарас Григорович написав вірш
упродовж 19 — 30 травня 1847 року, коли перебував у казематі ІІІ відділу
Імператорської канцелярії в Санкт-Петербурзі. «Садок вишневий коло
хати…» вперше надрукували 1859 року в журналі «Русская беседа» під
назвою «Вечір», а в журналі «Народное чтение» його було надруковано в
російському перекладі Л. Мея.
Збереглося п'ять автографів твору: три — серед автографів усього циклу (на
окремому аркуші паперу, в «Малій книжці» і в «Більшій книжці») і два
окремі — один під назвою «Весенній вечір», без дати, і другий — під назвою
«Майський вечір», датований 28 листопада 1858.