1. Біогеографія, як наука. Предмет і задачі біогеографії.

Програми біогеографічних
досліджень.
Біогеографія як наука – галузь науки, яка вивчає закономірності розподілу рослинного і
тваринного світу у різних частинах земної кулі, флористичні та фауністичні підрозділи
суходолу й океану, ареали рослин і тварин, особливості поширення грибів та прокаріот.
Предметами вивчення біогеографії є як поширення біоценозів, тобто географічно
обумовлених сукупностей живих організмів, так і характер фауни і флори окремих територій.
Задачі біогеографії:
- вивчення біорізноманіття та його збереження;
-підвищення біопродуктивності та пошук перспективних сільськогосподарських рослин і
тварин;
- охорона здоров'я та захист тварин і рослин;
- розвиток заповідної справи.

Структура біогеографії
-Загальна біогеографія
-Регіональна біогеографія
-Теорія біогеографії

Методи:
- порівняльно-описовий,
- картографічні,
- статистичні,
- історичного аналізу,
- спеціальні (фауністичних, флористичних досліджень),
- моделювання.

Біогеографічні програми:
Міжнародна програма “Людина і біосфера” пункт 6-Б “Вид та його продуктивність в ареалі” –
програма направлення на оптимізацію відносин “людина- біосфера”, збереження та охорону
рідкісних видів.
WWF – програма Міжнародного фонду охорони тварин “Природна спадщина”.
Vetlands – програма направлена на виявлення важливих для збереження водно-болотяних угідь
та їх охорони.
 2. Зоогеографічне районування суходолу. Загальний огляд
Два підходи зоогеографічного районування.
- При фауногенетичному підході, застосованому Ф.Склетером (1875), А.Уоллесом (1876), і ін.,
головну роль грають ендеміки і релікти, підкреслюючи самобутність і вік фауни конкретних
регіонів.
- Ландшафтно-зональний підхід заснований на вивченні тваринного населення, представники
якого зв'язані спільністю місцепроживань і екологічними стосунками як один з одним, так і з
компонентами фітоценозів. В даному випадку зоогеографічні регіони можуть збігатися з
ландшафтними зонами.
Царство Нотогея. Царство включає Австралію і суміжні острови. Для нього характерне
панування сумчастих і відсутність плацентарних (окрім деяких гризунів), простих
однопрохідних. Нотогею утворює одна область - Австралійська. У ній виділяються п'ять
підобластей.
1.Папуаська підобласть. Ця підобласть включає острови Нову Гвінею Сулавесі, Тимор і
прилеглі до них Молукські острова, архіпелаг Бісмарка, півострови Арнемленд і Кейп-Йорк на
півночі Австралії, а також суміжні з ними острови.
2.Австралійська підобласть. Займає материк, окрім тих, що входять в Папуаську підобласть
північних півостровів, і острів Тасманію. Для неї найбільш характерні сумчасті, які в більшості
своїй є ендеміками
3.Новозеландська підобласть. Окрім двох крупних островів Нової Зеландії підобласть включає
і ряд малих суміжних островів - Окленд, Кемпбелл, Антиподи і Чатем.
4.Полінезійська підобласть. Ця підобласть утворена островами субтропічних і тропічних
широт Тихого океану, окрім Гавайських і вже названих.
5.Гавайська підобласть. На тих, що входять в підобласть однойменних островах ендемічне
сімейство птахів квіткарок.
Царство Неогея. Царство охоплює в основному Центральну і Південну Америку. У ньому
відсутні однопрохідні, мешкають декілька видів сумчастих, майже повністю відсутні
комахоїдні ссавці з плацентарних і досить різноманітні неповнозубі. У неповнозубих
(мурав’їди, лінивці, броненосці) зуби не диференційовані, позбавлені емалі і коріння, немає
різців і іклів.
Царству відповідає одна - Неотропічна область. Фауна області, що займає Центральну і
Південну Америку, а також острови Вест-Ііндії, Галапагоські, Хуан-Фернандес, Вогненну
Землю і Фолклендські, дуже різноманітна.
Область ділиться на чотири підобласті: Центральноамериканську, Антільську, Бразильську,
Чилійську.
Царство Арктогея включає решту всієї суші - Північної Америки, Євразії з суміжними на
півдні островами, Африки і острова Мадагаскар. У нім повністю панують плацентарні і
абсолютно немає сумчастих. У царство входять три області.
Ефіопська область займає велику частину Африканського материка, окрім його північної
частини, і Мадагаскар з островами, що тяжіють до нього.
Область розділяється на чотири підобласті.
1.Західно-африканська підобласть.
2.Східно-африканська підобласть.
3.Південно-африканська підобласть.
4.Мадагаскарська підобласть.

Східна, або Індо-Малайська, область. Вона включає тропічну і субтропічну частини Південної
і Південно-східної Азії і Малайський архіпелаг. До неї відноситься південний схил Гімалаїв.
Область розділяється на дві підобласті.
1.Індійська підобласть. Вона утворена материковою частиною Східної області і островами
Шрі-Ланка, Хайнань, Тайвань і деякими іншими.
2.Малайська підобласть. Займає острівну частину Східної області і півострів Малакка.
Голарктична область. Фауна найбільшою з 7 областей, до складу якої входять вся Європа,
майже повністю Північна Америка, Азія (окрім територій, що відносяться до Східної області) і
Північна Африка, - молода, відносно бідна і не відрізняється своєрідністю.
Голарктична область підрозділяється на сім підобластей.
1.Арктична підобласть
2.Канадська підобласть.
3.Сонорськая підобласть.
4.Європейсько-Сибірська підобласть
5.Середземноморська підобласть.
6.Центральноазійська підобласть
7.Маньчжурско-Китайская область.

Антарктична область. Займає весь материк Антарктиду з прилеглими островами (Південні

Шетландські, Південні Оркнейські, Південна Георгія, Південні Сандвічеви, Кергелен, Буве,
Крозе і ін.). Фауна відрізняється крайньою бідністю і своєрідністю видового складу. Тут немає
сухопутних ссавців, прісноводих риб і комах, що літають. До небагатьох пов'язаних з
суходолом птахів належать три ендемічні види: біла сивка, що поїдає яйця пінгвінів,
антарктичний коник і качка Anthus georgiea, що мешкає на острові Південна Георгія.
Існують і інші ділення суходолу Землі за характером фауни. Зокрема, іноді виділяють четверте
царство - Палеогея, тоді до Арктогєї відносять одну Голарктичну область, а до Палеогеї -
Ефіопську і Індо-малайську. Мадагаскарській підобласті досить часто додають ранг області.
 3. Поняття про флору і фауну. Елементарна, або конкретна флора (фауна). Показники
оцінки флор і фаун. Типологія флор і фаун. Принцип гетерогенезису флор і фаун.
Флора (від лат. Флора – богин я к р а с и , в е с н и ) – історично складена сукупність видів
рослин певної території.
Фауна (від лат. Фавна – богиня лісів, полів, звірів) – історично складена сукупність видів
тварин певної території.
Конкретна, або елементарна флора (фауна) - історично складена сукупність видів рослин
(тварин) певної обмеженої території, або акваторії де присутні всі типи місцезнаходжень даної
природної ландшафтної зони (плакорні та вододільні, сухі та вологі, ділянки з різними типами
ґрунтів (РН, структура), рельєфу тощо).
Це найменша ділянка для якої використовуються вищевказані поняття. Ділянки для
рослинності min – 10х10 км, Для малорухомомих тварин – 25х25 км, рухомих - 50х50км.
Показники оцінки флор і фаун
1.Видове багатство (біорізноманіття).
2.Показники таксономічної (систематичної) структури, таксономічної насиченості.
3.Індекси (показники видової спільності).
4.Філогенетична структура (за гомологічними та аналогічними ознаками).
5.Показники острівного ефекту.

Типологія флор і фаун

1. За походженням: Сучасні, Викопні, Реліктові
2. За характером формування: А) природні штучні ортоселекційні;
Б) аборигенні (автохтонні), міграційні.
В) материкові, острівні, морські (океанічні).

3. За систематичною належністю Флора: Айстрових, Папоротеподібних, Голонасінних,

Однодольних, Мохоподібних.
Фауна: Воронових, Сивкоподібних, Теріофауна,
Герпетофауна, Іхтіофауна, Ентомофауна…

4. За історико- геологічними ознаками А) За місцем опису: Полтавська, Кемберлійська,

Тургайська.
Б) За викопними представниками : Гіпаріонова,
Мамонтова.
Принцип гетерогенезису
Будь-яка населена ділянка біосфери являє собою завжди складне сплетіння елементів,
неоднорідних за просторово-часовим генезисом, слід розглядати як найважливіший принцип
розвитку живого покриву, живої « тканини» нашої планети — принцип гетерогенезису.

За важливістю і загальністю принцип гетерогенезису співставимий з принципом

взаємовідносин енергії і речовини (матерії) в живій природі.

Кожна флора, або фауна гетерогенна.

Елементи фауни і флори України

-Аборигенні (автохтонні): східно-європейські, карпатські, середземноморські види.
-Міграційні: алтайські, сибірські, північноамериканські, південноазіатські, африканські,
східно-азійські, австралійськ
 4. Історія біогеографії як науки.

Розвиток біогеографії пов'язаний з розвитком біології і географії, але визначалося соціально

економічними умовами, суспільно-політичною системою. За О.Г.Вороновим (1987) існує п'ять
етапів розвитку біогеографії. Проте зараз виділяється шостий або сучасний етап.

Перший етап тривав від періоду становлення людини до ХVI ст. Для нього характерне
накопичення уривчастих відомостей про рослинність, тваринний світ і природні умови. Ці
знання не були систематизовані і узагальнені. Узагальнення інформації про життя на Землі
йшло відповідно до філософських уявлень, поширених в країнах стародавнього світу і
середньовіччя. Основні наукові праці цього періоду: Арістотель «Історія тварин», «Про
частини світу», Теофраст «Історія рослин», Страбона «Географія» (17 книг), Владимира
Мономах «Повчання», Плінія Старшого «Природна історія» (37 томів).
Епоха Відродження (ХІІІ-ХVI ст.) сприяла становленню наукового світогляду, дослідження
заглиблювали пізнання законів природи.

Другий етап: початок ХVI - кінець ХVIІІ. Продовження накопичень інформації про тваринний
і рослинний світ Землі в умовах панування біблейських знань про створення світу.
К. Лінней написав книгу «Система природи» - (1735 рік), де систематизував 4 тис. видів
тварин, «Віди рослин» (1761), де описав 7,5 тис. видів рослин. Він спростив біологічну
термінологію і ввів бінарну номенклатуру назв. Проте вплив релігії виявився і в біогеографії.
Так, К.Лінней вважав, що тваринний світ створений творцем в тропіках на острові - це єдиний
центр життя. Основні праці цього періоду: Ломоносов М.В. (1763) «Про шари землі»,
Ж.Бюффон «Природна історія», «Епохи природи» (1778). З появою теорії катастроф
Ж.Бюффона закінчився період накопичення інформації про тварину і рослинний мир,
відмічений пануванням біблейського міфу про творця.

Третій етап: кінець ХVIІІ - середина ХIХ ст. Відбувається узагальнення ботанікогеографічних
і зоогеографічних даних в світлі теорії катастроф.
Основні праці: Вільденов «Основи травознавства» (1792), А.Гумбольд «Космос» , Декандоль -
22 томи «Введення в природну систему царства рослин», Л.Шмарда «Географія
розповсюдження тварин» (1853) . Дж.Торрі і А.Грей «Флора Північної Америки». Після
публікації робіт Гумбольда ботанічна географія почала швидко розвиватися по чотирьох
напрямах:
По-перше, з'явилося значне число робіт по флорі різних районів земної кулі, зокрема 4-х томна
«Флора Росії» (1841-1853) К.Ф. Ледебура;
По-друге, отримало розвиток флористчне районування;
По-третє, в екологічному напрямі ботанічної географії стало обов'язковим вивчення впливу
чинників середовища на рослини;
По-четверте, почали розглядатися питання історичної ботанічної географії.
В середині ХІХ ст. теорія катастроф в геології почала втрачати своє значення. Ж.Б.Ламарк
висунув принципи актуалізму і історизму в трактуванні геологічних явищ. Зміна середовища -
причина видоутворення, а творець дає перший поштовх. Принцип актуалізму, розвиток наук
про Землю і органічне життя на ній в першій половині ХІХ століття привів до появи
еволюційного учення Ч. Дарвіна, що мло величезне значення в розвитку біогеографії.

Четвертий етап: друга половина ХІХ століття. Це бурхливий розвиток ботанікогеографічних,

зоогеографічних і екологічних досліджень, на основі теорії еволюції Ч.Дарвіна. У 1859 р.
вийшла праця Ч.Дарвіна «Походження видів», де він показав, що виникнення і відмирання
видів - природні процеси і їх причина - природний відбір, виживають найбільш пристосовані5 .
У цей період - в другій половині ХІХ ст. з'явилася самостійна наука екологія, в основі якої
лежали праці Геккеля. Подальший розвиток ботанічної і зоологічної географії був тісно
пов'язаний з еволюційною теорією Дарвіна.
З'явився ряд нових робіт: А.Н.Бекетов (1884) «Фітогеографічний нарис Європейської Росії»,
«Географія рослин», Н.А.Севєрцев (1873) «Вертикальний і горизонтальний розподіл тварин»
Туркестану, В.В.Докучаєв «Наші степи раніше і тепер» (1892), А.Ортман (1896) «Основи
морської зоогеографії» і ін. В цілому на розвиток біогеографії в другій половині ХІХ століття
величезний вплив зробило створення еволюційного учення Ч.Дарвіна.

П'ятий етап: перша половина ХХ ст. Здійснюється розробка вчення про рослинні
співтовариства, подальший розвиток екологічного і історичного напрямів ботанічній географії,
спроба створення єдиної біогеографії, формування вчення про біосферу.
Основні наукові праці цього періоду: Ч.Елтон «Екологія тварин», А.Вегенер (1912) -
сформулював теорію - мобілізма (дрейфу материків), В.І.Вернадський (1920-1930)
-«Биосфера». Л.С.Берг (1913) зробив доповідь «Предмет і завдання географії», де запропонував
термін «ландшафт» і ландшафтоведеніє стало наукою.
Вчення Л.С. Берга про географічні ландшафти і В.В.Докучаєва про природні зони Землі
сприяло становленню ботанічної географії і зоогеографії як географічних дисциплін,
пов'язаних з біологією. В цілому для першої половини ХХ ст. характерна паралельна розробка
фіто- і зоогеографічних проблем і становлення загальної біогеографії.

Шостий етап: середина ХХ ст. - наші дні. Відбувається розвиток єдиної біогеографії, її
екологізація, а також бурхливе зростання екологічних досліджень в світі, вивчення процесів,
що охоплюють біосферу в цілому.
Етап починається з 60-х років появою узагальнювальних біогеографічних робіт: С.Матвєєв
(1962) «Біогеографія Югославії», А.Г.Воронов (1963) «Біогеографія (з основами біології)»,
О.Г.Воронов (1987) «Біогеографія з основами екології», П.П.Второв, Н.Н.Дроздов (1974)
«Біогеографія материків», І.К.Лопатін (1989) «Зоогеографія», І.А.Толмачев (1989) «Вступ до
географії рослин».

На сучасному етапі біогеографія і екологія об'єднує зусилля географів, біологів і екологів у виконанні
міжнародної програми «Людина і біосфера». Загострення взаємин людського суспільства, що швидко
розвивається, і змінюваного їм географічного середовища виводить ці науки на передові рубежі
природознавства. У дослідженнях наростає тенденція до міжнародної співпраці для забезпечення
необхідною інформацією заходів щодо охорони природи. У біогеографії використовуються як
традиційні методи досліджень: описовий, картографічний, так і новітні: комп'ютерний,
аерокосмічний, радіаційний. Таким чином, ми розглянули основні етапи розвитку біогеографії.
5. Перешкоди і бар`єри розселення організмів. Свідоме і несвідоме завезення живих
організмів. Сегрегація і десегрегація.
Перешкоди:
Сегрегація – створення барьерів для розлеселля (штучні, природні)
- утворення ізоляції
- водна сегрегація – підтоплення, виверження вулканів
Десегрегація – це ламка барьерів
 6. Неарктичне біофілотичне царство
За своїми межами і кількості областей воно так само відповідає території Голарктичного
флористичного царства, що відноситься до Північної Америки. Виділені області (Канадська,
Місісипська, Кордільєрська і Сонорська) повністю відображають флористчне районування
Північно-Американського континенту.
У Голарктичному царстві налічують 30 ендемічніх родин судинних рослин, переважно
невеликих, які складаються часто з одного (монотипного) роду: гінгкові, евкомієві, адоксові,
шейхцерієві та ін.
Широко представлені тут родини магнолієвих, платанових, лаврових, жовтецевих,
барбарисових, березових, гвоздичних, лободевих, букових, гречкових, вербових, хресто-,
первоцвітів, мальв, молочайних, розоцвітих, зонтичних, тирличевих, шорстколистих,
ранникових, губо-, дзвонико-, складноцвітих, лілейних, ірисових, орхідейних, ситникоцвітих,
осокових, злакових.
З хвойних багато соснових і кипарисових, з папоротей переважають багатоніжки й аспленієві.
В межах цих родин є значна кількість ендемічних голарктичних родів і безліч ендемічних
видів
Ссавці представлені ендемічними родинами вилорогих (Північна Америка) з одним видом і
монотипною родиною гри зунів аплонодонтових (Aplonodontidae), що поширені також в
західних районах Північної Америки
Широко поширені в Голарктиці родини кротових, пищухових, заячих, білячих, мишівок,
хом’яків, полівок, кажанів, куницевих.
З родів широко поширені землерийки-бурозубки, зайці, ховрахи, бабаки, сірі полівки та ін.
Спільними видами для Північної Америки є бобер, вовк, бурий і білий ведмеді, горностай,
лось, благородний олень, сніжний баран та ін.
З птахів – ендемічні ряди гагароподібних, родини тетеревих, гагар і чистиків, а також
монотипна американська родина кропивникових синиць і північноєвроазійська родина
завирушкових.
З плазунів широко поширені прісноводні (Emididae) і сухопутні черепахи (Testudinidae),
сцинки, гекони (мало в неарктичних частинах Голарктики), веретінниці та ямкоголові змії
(більше в Північній Америці, ніж в Євразії).
Всій Голарктиці властиві безлегеневі саламандри, квакші, жаби і справжні жаби.
З риб загальними для Голарктики групами є щукові, осетрові, лососеві; в неарктичній частині
немає коропових.
Ендеміки з риб на рівні родин представлені переважно в Неарктичній частині Голарктики. У
Палеарктичній частині, за винятком риб голом’янок, ендемічних для Байкалу, немає інших
ендемічних родин. На рівні родів і видів ендемізм значно вищий, але все-таки він нижчий, ніж
в будь-якому іншому царстві.
З півночі на південь зростає своєрідність флори і фауни та їхнє багатство.
 7. Закони Блекмана і Тіннемана.
Кожен екологічний фактор може впливати на живі організми з різною силою. Посилення
впливу фактора може привести до того, що замість позитивного результату буде мати місце
негативний, і навпаки, наприклад підвищення температури спочатку робить благотворний
вплив на живі істоти, але надмірно висока температура погано переноситься багатьма видами
організмів.
Лімітуючий фактор\Обмежуючий фактор- фактор середовища, що виходить за межі
витривалості організму. Він обмежує любий прояв життєдіяльності організму. За допомогою
лімітуючих факторів регулюється стан організмів та екосистем.
Приклад Limiting factor : солоність води – голкошкірі в Чорноморському регіоні.
Закон Блекмана - загальний вплив лімітуючих факторів може перевищити сумарний
додатковий ефект інших факторів.
запропонував принцип обмежуючих (лімітуючих) чинників, згідно якого для організму
найвагомішим є той фактор, значення якого найбільше відхиляється від оптимальних
показників.
Закон дії факторів О.Тінемана ( або закон Мітчерліха-Тінемана-Бауле) - склад і структура
екосистеми визначається тим фактором середовища, який наближується до мінімуму.
сукупність факторів впливає сильніше всього на ті фази розвитку організмів, які мають
найменшу пластичність — мінімальну здатність до пристосування.
Закон дії факторів розширює закон мінімуму Лібіха на всю екосистему .
Закон мінімуму Юстаса Лібіха - існування і витривалість організму визначається слабким
місцем у ланцюзі його екологічних потреб. Згідно закону мінімуму життєві можливості
організмів лімітують ті екологічні фактори, кількість та якість яких близькі до необхідного
організму та екосистемі мінімуму.
Приклад : південний кордон вічної мерзлоти, є північним кордоном поширення змій, амфібій.
 8. Проблема доместіфікації. Синантропізація фауни. Доместіфікаційні форми. Показник
синантропізації. Форми синантропізації.
Синантроп (вид) — вид, який знайшов поблизу людських поселень особливо сприятливі для
себе умови життя
приклади: білий лелека, міська і сільська ластівки, чорний серпокрилець, хатня миша; сірий
пацюк, рудий тарган, постільний клоп, звичайна мухоловка, кам`яна куна).
Форми синантропії
а) облігантна — вид зустрічається лише в антропогенних умовах (щонайменше в одній із
кліматичних зон), тобто лише в зонах поселення людини; за їх межами його представники
елімінуються) ;
б) факультативна — в зоні людських поселень умови для існування виду є оптимальними,
хоча можуть утворюватися популяції за їх межами і відбуватися ре інт е грація в природні е
косис теми;
в) перманентна — життєвий цикл виду повністю протікає в антропоценозах ;
г ) тимчасова — видиперебувають в антропоценозах лише певну частину життєвого циклу,
решта протікає в природних екосистемах, де й утворюється репродуктивна популяція;
д ) часткова — види знаходяться в антропоценозах певну частину свого життєвого циклу,
утворюють тут репродуктивні популяції, але входять також до складу інших екосистем.

Масштаби синантропії.
Різні групи організмів залежать від антропогенного чинника неоднаковою мірою, починаючи
від тих, котрі цілковито не залежать від нього, і закінчуючи тими, які в дикій природі взагалі
не зустрічаються.
Для оцінки масштабів синантропії важливими є такі критерії (Д. Повольний, 1963; В. Тішлер,
1973):
- спонтанна присутність організмів у людських поселеннях;
- залежність життєдіяльності організмів від людини та результатів її праці.

Одома́шнення або доместика́ція (від лат. domesticus: слово domus — «дім») — процес
зміни популяції тварин або рослин за допомогою селекції, в результаті якого вони стають
пристосованими до утримання в неволі та використання людиною.
Процес проводиться людиною заради кількох цілей: отримання джерела їжі або інших
продуктів тваринництва (таких як вовна, бавовна або шовк), для використання для певних
робіт (транспорту або захисту), для утримання стад тварин або для утримання як хатніх тварин
або декоративних рослин.
Домашні тварини в містах мешкають у двох основних сферах: або власне у домівках, тобто
саме як "домашні' , або ж на "волі' , тобто здичавілі.
Від цього залежить багато чого: екологічний ефект для міста , поведінка тварин, їхня
чисельність тощо.
Найчастіше в містах трапляються ссавці (собаки, коти, хом'яки, миші, морські свинки, нутрії,
коні, інколи - леви, пантери, тигри, а також кози та домашні свині),
птахи (різні види папуг, канарейки, галки, деякі з хижих та свійських птахів),
рептилії (черепахи, вужі, гадюки, ящірки, пітони),
риби (декілька сот видів), інколи розводять павуків, тарганів та деяких інших безхребетних.

У домашніх умовах такі тварини практично ізольовані одні від одних , а

внутрішньопопуляційні відносини багато в чому визначаються людиною.
Відомо, однак, що багато з мешканців домівок часто-густо опиняються за їхніми межами,
випадково чи ні. Здичавілих котів чи собак у великих містах налічуються тисячі особин, тобто
це значні популяції, члени яко ї нері дко набувають агресивної поведінки, стають носіями
різних паразитів та патогенних мікроорганізмів.
Процес одомашнення диких тварин починається з штучної селекції окремих індивідів для
отримання потомства з певними ознаками, необхідними людині. Індивіди, як правило,
визначаються згідно з певним бажаним характеристикам, включаючи зниження агресивності
по відношенню до людини і представникам власного виду.
У цьому відношенні прийнято говорити про приборкання дикого виду. Метою одомашнення є
використання тваринного в сільському господарстві в якості сільськогосподарської тварини
або в якості домашнього вихованця. Якщо ця мета досягнута, вже можна говорити про
свійських тварин. Одомашнення тваринного сві ту докорінно змінює умови для подальшого
розвитку виду. Природний еволюційний розвиток замінюється штучною селекцією за
критеріями розведення. Таким чином у рамках одомашнення змінюються генетичні
властивості виду.
 9. Правило Уильяма Амоса. Закон В.Вольтера.
Правило Уільяма Амоса
• Для тварин островів характерні морфофізіологічні , поведінкові відхилення.
Нелітаючі, довірливі, багаточисельні.
• Островні популяції більш вразливі ніж материкові.

Рівня́ння Ло́тки — Вольте́рри або рівня́ння хижа́к — же́ртва — система двох звичайних
диференціальних рівнянь першого порядку, яка описує кінетику чисельності популяції з одним
типом хижаків і одним типом жертв.
Характерною особливістю рівннянь є те, що їхнім розв'язком є автоколивання.
Автоколива́ння — коливання, амплітуда і період яких залежать від властивостей самої системи
і не залежать від початкових умов, наприклад від початкового запасу енергії.
У рівняння входять такі процеси: розмноження жертв та їхня гибель в результаті поїдання
хижаками, розмноження та вимирання хижаків. Вважається, що розмноження хижаків
пропорційне кількості їжі, тобто, кількості потенційних жертв у популяції.
 10. Фактори що впливають на поширення живих істот суходолу.
Світло — це важливий фактор середовища, який визначає біологічні ритми (добові, місячні,
річні) у житті більшості тварин та здатність їх орієнтації у просторі.
За відношенням до світла рослини поділяються на три основні групи: світлолюбні, або
геліофіти, тінелюбні, або сциофіти, та тіневитривалі.
Світло впливає на біологічні ритми тварин, у зв'язку із адаптацією тварин до природних
джерел світла на поверхні планети. Добові зміни освітленості відзначаються високою
регулярністю, оскільки відбуваються завдяки астрономічним процесам — обертання Землі
довкола своєї осі, і спричинюють добові зміни активності поведінки тварин. Так само річні
зміни освітленості зумовлені кутом нахилу планети до своєї осі, і зумовлюють виникнення
річних біоритмів у тварин.
Температура є надзвичайно важливим екологічним фактором, і в першу чергу, через її вплив
на швидкість хімічних реакцій у широкому розумінні цього слова.
За відношенням до температури виділяють дві екологічні групи рослин: теплолюбні —
термофіли; холодолюбні — психрофіли. Теплолюбними називають рослини, що добре ростуть
і розвиваються в областях тропічного, субтропічного та помірного поясів в умовах високих
температур. До холодолюбних належать види, що живуть у полярних і високогірних областях,
або ті, що займають холодні екологічні ніші.
Вода/Вологість — це один із трьох найважливіших абіотичних екологічних факторів суходолу,
що мають визначальний вплив на живі організми.
Суходільні організми потребують постійного надходження води ззовні, тому вони розвинули
низку пристосувань для використання, економії та поповнення води у своєму внутрішньому
середовищі. Вологість повітря має визначальне значення для життєдіяльності та поширення
живих істот, і визначається абсолютним і відносним її показниками. 
Повітря як кліматичний фактор постійно впливає на рослини. Цей вплив викликаний рухом
повітря (вітром). Крім того, повітря є одним із джерел живлення рослин.
Хімічний склад повітря в різних зонах земної кулі досить одноманітний. Екологічно важливим
для рослин є наявність чистого повітря без різних домішок, багато з яких згубно впливають на
рослину. Це оксид сірки (IV), вихлопні гази, різні оксиди, похідні ацетилену, свинцеві сполуки
тощо.
Певну роль у житті рослин відіграє також рух повітря. Вплив вітру може бути прямим і
непрямим. Прямий вплив багатогранний, це перш за все механічна дія: вітролом, пошкодження
дерев і кущів. Формотворча роль вітру помітна на багатьох рослинах відкритих місць — тундр,
степів, напівпустель, пустель (прапороподібні, сланкі і карликові форми тощо). При побічному
впливі змінюється обстановка для зростання рослин: видування ґрунту, оголення коренів,
засипання рослин піском, снігові заноси, висушування надземної частини, температурні
перепади, зниження фотосинтезу тощо.
Ґрунт
Ґрунт є одним із компонентів наземних екосистем і природною основою їх функціонування, а
рослинність — важливим фактором ґрунтоутворення, проте ґрунт визначає досить часто тип
рослинності.
Всі рослини, залежно від наявності в ґрунтах поживних речовин, розділяють на три групи:
еутрофи, мезотрофи і оліготрофи.
Фізичні фактори
До фізичних факторів відносяться: шум, магнітні поля, теплопровідність і теплоємність,
радіоактивність, інтенсивність сонячного випромінення.
 11. Біоценотична класифікація, картографування та районування за аналогічними
ознаками.
Територіальними угрупованнями є будь-які комплекси організмів - біоценози, флори, фауни,
які існують на певній території. Їх класифікація базується на різних діагностичних
характеристиках тих чи інших угруповань. Звичайно виділяють два основних напрямки в
класифікації:
- за аналогічними ознаками, тобто за подібністю структури та функціонування угруповань:
- за гомологічними ознаками, тобто за подібністю походження та генезису окремих елементів
цих угруповань.
Відповідно до цієї класифікації і здійснюється певне біогеографічне районування - поділ
територій на ділянки з різним ступенем подібності угруповань організмів, що на них існують, а
також визначення їх рангу.
Якщо районування базується на конвергентній схожості таких характеристик угруповань, як
панівні життєві форми рослин і тварин, співвідношення біологічних груп, сезонна ритміка,
продуктивність, біомаса та інше в подібних кліматичних умовах, то воно називається
типологічним і стосується біоценозів. Якщо ж районування базується на філогенетичній
спорідненості різних елементів певного угруповання, то воно називається регіональним і
стосується флор і фаун або їх сукупностей (біофілот).
Відповідно розрізняють три форми біогеографічного районування:
1) біоценотичне;
2) флористико-фауністичне;
3) біофілотичне.

У класифікаційних біоценотичних категоріях визначальним є принцип схожості за еколого-

морфологічними особливостями едифікаторних видів рослин, які складають основу будь-якого
біоценозу. Класифікація біоценозів має вигляд ієрархічної послідовності таксонів від
найменшого (асоціація) до найвищого (біом, або тип рослинності). Саме біоми і є об'єктами
біоценотичного районування.
Під біомом розуміють клімаксовий зональний клас або тип формації, властивий регіону з
певними кліматичними особливостями. Територіально біоми відповідають фізико-
географічним, або природним зонам.
Основними біомами суші є такі біоценози:
- вічнозелені екваторіальні і тропічні дощові ліси (гілея);
- сезонні тропічні ліси;
- тропічні трав'янисті формації (савани);
- субтропічні вічнозелені ліси і чагарники;
- пустелі і напівпустелі;
-трав'янисті формації помірних широт;
- широколисті й мішані ліси (неморальні ліси);
- хвойні ліси — тайга (бореальні ліси);
- тундри і їх аналоги;
- полярні пустелі;
- високогір'я різних широт.

Флористико-фауністичне районування передбачає ієрархічну систему підпорядкованих

регіонів.
При флористичному районуванні за рангом виділяють такі регіони: царство (за A.JI.
Тахтаджяном їх шість) - область — округ—район—дільниця (елементарний район).
Крім того, є й проміжні категорії: підцарства, підобласті тощо. Кожний регіон виділяється за
наявністю або відсутністю в ньому певних систематичних таксонів рослинного світу.
Фауністичне районування звичайно розпочинається з областей, але іноді області об'єднуються
в царства, або геї.
Фауністичні царства мають ранг більш високий, ніж флористичні, а кількість їх значно менша
(за В. Г. Гептнером їх три, за І.К. Лопатіним чотири).
Так само більш високими за рангом є й фауністичні області, які майже відповідають
флористичним царствам.

Одним з основних критеріїв біофілотичного районування є наявність ендеміків, причому

враховуються не тільки кількісні показники, а і якісні, зокрема ранг таксону і співвідношення
систематичних таксонів різного рангу.
Так, біофілотичнецарство характеризується ендемічними рядами, родинами і багатьма ендемічними
родами, особливо з широкоареальних родин. Біофілотичні області характеризуються
ендемічними родами і багатьма ендемічними видами. Біофілотичні підобласті і провінції
характеризуються лише ендемічними видами.
Для картографування зоохоронів застосовується так званий метод синперат, який зводиться до
наступного. На карту наносять межі ареалів можливо більшого числа видів або родів. Смуги
згущування меж ареалів і називаються синператами. Якщо синперати збігаються з географічними
бар'єрами, встановлення меж між зоохоронами не викликає особливих утруднень. Складність може
виникати тільки при визначенні того, до якого вищого таксономічного рангу в зоогеографічному
районуванні віднести цю територію. На рівнинних територіях, на яких фізико-географічні умови
міняються поступово, синперати, як правило, відсутні і тоді межі проводять умовно або виділяють
перехідні області.
 12. Ефект групи і поняття про «масовий ефект».
Груповий ефект (цей тип коакцій означає зміни, пов'язані з об'єднанням тварин одного виду по
дві чи більше особин).
Груповий ефект (ефект групи) — це оптимізація фізіологічних процесів, яка веде до
підвищення життєздатності під час об'єднання тварин одного виду в групи.
Він проявляється як психофізіологічна реакція окремої особини на присутність інших особин
свого виду.
Спостерігається прискорення темпів росту тварин, підвищення їх плодючості, швидке
виникнення умовних рефлексів, збільшення середньої тривалості життя індивідуума. Поза
групою у деяких тварин навіть не реалізується плодючість.
Багато видів тварин нормально розвиваються тільки тоді, коли об'єднуються в досить великі
групи. Наприклад, баклани (Phalacrocarax bougainvillei) можуть існувати в групі, яка налічує не
менше 10000 особин і де на 1 м3 припадає не менше 3 гнізд. Життя в групі через нервову і
гормональну системи відбивається на протіканні багатьох фізіологічних процесів у організмі
тварини. Спостерігається тісне спілкування особин за допомогою запахів, звуків, специфіки
поведінки. Завдяки складній системі сигналізації в особин і їх взаємному обміну інформацією
зростає ефективність функціонування групи, спрямована на задоволення важливих життєвих
потреб усіх її членів. Оптимізація фізіологічних процесів, що веде до підвищення
життєздатності при спільному існуванні, і отримала назву «ефект групи».
Переваги
-Скупчення значної кількості особин істотно підвищує вірогідність завчасного виявлення
небезпеки.
-Підвищена ефективність активної оборони.
-Можливість передавати досвід шляхом імітації або прямого навчання.
-Поза групою у деяких тварин навіть не реалізується плодючість. Наприклад, голуби деяких
порід не відкладають яйця, якщо не бачать інших птахів. Досить поставити перед самкою
дзеркало, щоб вона почала яйцекладку.

Недоліки
-Чисельність гризунів припиняється більшою частиною через такі ефекти скупченості, як
підвищена агресивність, внаслідок посиленої секреції адреналіну,; млявості, пов'язаної з
пониженням цукру в крові.
-Брак їжі. Інфекції.
-Продукти обміну речовин можуть псувати наявні достатні запаси харчування.
-Висока щільність іноді призводить до канібалізму навіть у видів рослиноїдних, наприклад,
таких, як борошняний хрущ.

Масовий ефект - перенаселення середовища існування особинами одного виду. Масовий ефект
має негативні наслідки для тварин. Термін запропонував Грассі.
 13. Фактори, що впливають на поширення живих істот в Світовому океані.
Більшу частину земної кулі (2/3) займають та моря. Водойми є на континентах, островах і мають свої
риси та особливості.
Одним із факторів, що визначають життя в океані є тиск. З глибиною спостерігається зростання
атмосферного тиску (1100 атм. на глибині 11000 м). Океан, як відомо заселений і на дні. Отже, на
глибинах дна Світового океану живі організми мають приблизно такий же внутрішній тиск. Відомі
численні приклади еврибіонтних видів за відношенням до тиску. Так, морські їжаки можуть існувати
до глибини 4900 м, молюски від 35 до 4400 м.
Важливим фактором розподілу живих організмів є температура. Для температурного режиму
Світового океану характерна зональність. Різні райони океану відрізняються не лише середньорічними
температурами, але й амплітудами. Ця амплітуда невелика в тропічних і приполярних водах, де
складає 2ºС, у водах помірних широт вона значно більша і складає 6…10ºС. Тому в тропічних і
полярних водах присутні стенотермні організми. Евритермні види поширені від тропічних до
приполярних вод. Особливо значна кількість їх у водах помірного поясу.
Температура води знижується з глибиною. Глибше 3000 м температура залишається майже незмінною
(1,5…1, 8ºС), але може знижуватись і до 0ºС або й дещо нижче.
В окремих районах спостерігається підняття холодних вод на поверхню. Це явище називають
апвелінг. В більш холодній воді краще розчиняється кисень і тому зростає кількість дрібних морських
організмів, які є кормом для риби. В областях апвелінгу розташовані основні райони по вилову риби.
Важливе значення для морських організмів має солоність води. Середня солоність вод Світового
океану становить 35‰. Найбільші коливання солоності спостерігаються у верхньому шарі води від
30‰ в приполярних до 37,9‰ в тропічних широтах.
Зниження солоності морської води призводить до зменшення різноманітності морських організмів.
Так, корали не розвиваються поблизу гирл річок, де вода опріснена. Специфічні морські види
зникають в морях із зниженою солоністю і залишаються або евригамні види, які можуть існувати при
прирізних значеннях солоності, або навіть прісноводні.
Хребетні морські тварини, які поширені в морях, мають ряд пристосувань, що забезпечують
можливість їх існування в морській воді. Для підтримання постійного осмотичного тиску вони п’ють
морську воду, виділяючи при цьому надлишок солей при допомозі зябр і нирок. Деякі з них
забезпечують сталість осмотичного тиску завдяки не проникаючому покриву з рогових утворень або
інше.
Вміст кисню в океанічній воді досить однорідний, хоча може падати з глибиною. У морях, глибинні
води яких позбавлені кисню, а збагачені вуглекислим газом, або сірководнем відсутні не тільки
глибоководні види риб і безхребетних, але й риби, які живуть в поверхневих шарах води, а
розмножуються на значних глибинах.
Важливу роль в переміщенні організмів відіграє система теплих і холодних течій. Течії сприяють
розширенню ареалів багатьох морських організмів. На їх життя впливають також хвилі, оскільки
хвилювання може досягати штормової сили і приносити небезпеку для морських жителів узбережжя.
Вода поглинає в більшій кількості червоне проміння і краще пропускає синьо-фіолетове. У зв’язку з
цим зелені і бурі водорості, які находяться ближче до поверхні, змінюються на більших глибинах
червоними. Ще глибше, на глибинах 200…550 м сила світла послаб люється настільки, що
фотосинтезуючі рослини зникають повністю.
14. Біорізноманіття. Охорона угруповань та видів.
Біорізноманіття – це міра кількості, різнорідності і мінливості форм живих організмів. Вона
включає в себе різноманіття у рамках виду, різноманіття видів та екосистем. Вивчення
біорізноманіття також включає спостереження за його змінами в просторі і часі.
Біорізноманіття існує скрізь, – як у воді, так і на суходолі. Воно включає в себе всі організми:
від мікроскопічних бактерій до рослин і тварин зі складною будовою.
Біорізноманіття відіграє важливу роль у функціонуванні екосистем і в численних благах, які
вони забезпечують. Ці блага включають: поживні речовини і кругообіг води в природі,
ґрунтоутворення та снігозатримання, опір інвазивним видам, запилення рослин, регулювання
клімату, а також контроль за шкідниками та забрудненням. Для підтримання сталості ресурсів
екосистеми має значення, які види та в якій кількості поширені на певній території.
Практично всі екосистеми Землі різко трансформуються через людську діяльність і
продовжують перетворюватися з метою сільськогосподарської та інших видів експлуатації.
Сучасна втрата біорізноманіття та відповідні зміни у навколишньому середовищі зараз
відбуваються швидше, ніж будь-коли раніше в людській історії, і немає ніяких ознак
сповільнення цього процесу. Багато популяцій тварин і рослин скоротилися в чисельності,
географічному поширенні, або за обома показниками одночасно. Зникнення видів іноді
розглядається як природна частина історії Землі. Діяльність людини збільшила швидкість
зникнення видів, принаймні в 100 разів у порівнянні з гаданою природною швидкістю
Такі чинники, як: масова міграція населення, зміна клімату, штучна стимуляція споживання
та зростання впливу глобального капіталізму будуть і надалі спричиняти втрати в
біорізноманітті та посилювати експлуатацію екосистем у теперішньому темпі або навіть
швидше.
Утворення заповідних територій є невід’ємною частиною програм зі збереження
біорізноманіття, але самих їх буде недостатньо для захисту всього спектру біорізноманіття (в
силу взаємоп’язаності екосистем між собою). Крім того перепоною до їх створення може бути
протидія з боку капіталістичних інституцій зацікавлених в хижацькій експлуатації природних
ресурсів.
Заповідники — це ландшафти, де зберігаються, охороняються й вивчаються всі компоненти
екосистеми: повітря, ґрунти, гірські породи, природні води, рослинний І тваринний світ,
пам'ятки природи та культури.
Головними шляхами зупинки екологічної катастрофи є релокалізація господарської діяльності
(орієнтація виключно на місцеві ресурси і робочу силу), перехід в економіці від принципу
максимізації прибутку до принципу забезпечення базових потреб місцевого населення,
врахування неекономічних (екологічних, культурних, етичних) чинників при планування
господарчої діяльності, впровадження природо відповідних (зокрема пермакультурних)
методів в сільське господарство та лісівництво, використання природних матеріалів замість
штучних, відмова від штучного стимулювання споживання.
Основними заходами захисту лісів є такі:
 раціональне (з урахуванням екологічної ситуації) обмежене їх вирубування;
 висаджування нового лісу на місці вирубаного;
 повна переробка деревини й супутньої сировини з метою збільшення виходу продукції з
одиниці площі;
 раціональне збереження ягідних, кормових, лікарських, технічних рослин;
 проведення селекції та насіннєвих дослідів для створення видів лісової флори,
продуктивніших і стійкіших до хвороб і забруднень середовища;
 створення лісозахисних і водоохоронних лісосмуг, рекреаційних і заповідних лісових і
лісопаркових зон і масивів;
 боротьба з кислотними дощами;
 підвищення рівня екологічної освіти та виховання свідомого ставлення населення,
особливо молоді, до лісу.
Серед найважливіших заходів щодо охорони тваринного світу слід назвати такі:
 виховання з дитинства природоохоронної свідомості у людей;
 найсуворіша боротьба з браконьєрством, посилення інспекторського контролю в лісах,
охорона від епідемій і антропогенних забруднень;
 розселення в зручні для існування місця;
 контроль за кількістю хижаків.
 15. Передньоазіатський центр походження культурних рослин
До складу центру входять Закавказзя, Мала Азія (окрім побережжя), історична область
Західної Азії Палестина і Аравійський півострів.
Дуже низьке зволоження, високі температури (на відміну від Середньоазійського і
середземноморського центрів рідкісні негативні температури), тривалі посушливі періоди.
Зазнав впливу Середземноморського і Середньоазійського центру.
Введення в культуру диких хлібних злаків і становлення землеробства відбувалося незалежно
в різних районах західної частини Родючого півмісяця 10500-10000 років тому. Про те, як
йшов розвиток сільського господарства в східних районах, відомостей майже не було.
Недавні спільні дослідження німецьких та іранських археологів нарешті заповнили існуючий
пробіл. Проведені ними в іранських горах Загрос розкопки дозволили отримати дуже детальну
картину введення в культуру диких видів пшениці. Сталося це 9800 років тому, дещо пізніше,
ніж у західних районах «півмісяця»
Звідси походять пшениці, дворядний ячмінь, овес, первинна культура гороху, культурні форми
льону і пір’ястої цибулі, деякі види люцерни і динь.
Це первинний центр фінікової пальми, батьківщина айви, аличі, сливи, черешні і кизила.
Ніде в світі немає такої великої кількості видів дикої пшениці.
У Закавказзі завершився процес походження культурного жита із смітно-польової бур’янистої
рослини в сучасні посіви пшениці. У міру просування пшениці на північ озиме жито, як більш
зимостійка і невибаглива рослина, стало чистою культурою.
 16. Поняття про ареал. Конфігурація та структура ареалу. Ареалогічний аналіз.

Структура ареалу:
1. Зона оптимуму (висока чисельність, багаторічний баланс чисельності є позитивним);
2. Буферна зона (середня чисельність, багаторічний баланс чисельності є позитивним, або
близький до 0);
3. Зона песимуму (низька чисельність, багаторічний баланс чисельності є негативним).

Межі ареалів та причини, що їх зумовлюють

Незалежно від розмірів ареали можуть мати різні конфігурації. Межі і конфігурації ареалів
рослин зумовлюються різними причинами. Одними з них є:
 Кліматичні, коли вид займає певну територію, оскільки вона за своїми кліматичними
умовами відповідає потребам виду в теплі, вологості, світлі тощо. За межами цих умов
вид уже рости не може;
 Едафічні, або ґрунтові, коли відсутність відповідного ґрунту не дає можливості
розселятися даному виду, наприклад гранітні відслонення, вапнякові і крейдяні схили
тощо;
  Механічні – моря, океани, гори;
 Біотичні, коли причиною поширення видів є конкуренція між видами, рослинні ценози,
що не дають можливості проникати в них іншим рослинам. Степ – болото чи луг, степ –
ліс – степ;
 Історичні, коли рослини виникли за інших кліматичних умов, при іншому розподілі суші
і води, тобто в умовах, які тепер не існують;
 Антропічні, спричинені людиною, яка своєю господарською діяльністю заважає
природному поширенню виду.
Межі ареалів визначаються конкретним співвідношеннями умов, що регулюють поширення і
розселення рослин. Ці умови в кожному конкретному випадку можуть бути різними і
змінюватися в часі.
Межі ареалів можуть бути рухомими (транзитивними), прогресивними (ті, які розширюються)
або регресивними (ті, які звужуються) і стативними (тобто постійними). Рухомі границі
спостерігаються в тих випадках, коли вид ще не дійшов до природних границь ареалу, або ж
під впливом яких-небудь факторів площа ареалу скорочується.
Стативні границі формуються в тих випадках коли вид досягнув природних меж свого ареалу.
Їх положення в цих випадках визначається різними причинами. За певних умов границі ареалів
можуть бути пульсуючими, якщо спостерігається щорічне звуження або розширення на деякі
відстані. Пульсація меж пов’язана із змінами умов існування на території ареалів.

Ареали можна систематизувати за характером обрисів: суцільні та розривні (переривчасті,

роз’єднані, диз’юнктивні (лат. Disjunctio – роз’єднання).
Критерієм суцільного поширення виду в межах його ареалу є частота зростання цього виду на
відповідних для нього місцезростаннях. Так, види глечиків (Nuphar), латаття (Nymphaea) або
стрілолиста (Sagittaria) зустрічаються лише у водоймах (річках, старицях, озерах), а ялина
(Picea) і дуб (Quercus) – у лісах
Поширення виду буде переривчастим, або роз’єднаним (диз’юнктивним), якщо в межах свого
ареалу він зустрічається лише в окремих пунктах, настільки віддалених один від одного, що
повністю виключається можливість будь-якого зв’язку популяцій виду, що зростають у цих
пунктах.
Прикладом такого типу ареалу є поширення альдрованди пухирчатої (Aldrovanda vesiculosa) –
комахоїдної рослини, яка зустрічається окремими ділянками в Європі (на півдні Франції, в
Італії, Польщі, Білорусі, в Україні, в Курській і Воронезькій областях, пониззях Волги), на
Далекому Сході (Амурській області), в Японії, Східній Австралії і Центральній Америці,
печіночниці благородної (Hepatica nobilis) тощо.
Убіквісти (від латів.(латинський) ubique — всюди, скрізь), види тварин і рослин, що мешкають
в самих різних екологічних умовах, наприклад у всіляких грунтах, що відрізняються по
екологічних особливостях внутрішніх водоймищах, в різних наземних біотипах і тому подібне.
 17. Поняття про лімітуючий фактор. Правило Лібіха. Закони Одума.
Лімітуючий фактор\Обмежуючий фактор- фактор середовища, що виходить за межі
витривалості організму. Він обмежує любий прояв життєдіяльності організму. За допомогою
лімітуючих факторів регулюється стан організмів та екосистем.
Приклад: солоність води – голкошкірі в Чорноморському регіоні.

Закон мінімуму Юстаса Лібіха - існування і витривалість організму визначається слабким

місцем у ланцюзі його екологічних потреб. Згідно закону мінімуму життєві можливості
організмів лімітують ті екологічні фактори, кількість та якість яких близькі до необхідного
організму та екосистемі мінімуму.
Приклад : південний кордон вічної мерзлоти, є північним кордоном поширення змій, амфібій.

Закони Одума :
-1- організми можуть мати широкий діапазон толерантності по відношенню одного
екологічного фактору та низький по відношенню до іншого;
-2- організми з широким діапазоном толерантності по відношенню до всіх екологічних
факторів найбільш поширені;
-3- якщо умови по якому-небудь екологічному фактору неоптимальні , то діапазон
толерантності може звузитись і по відношенню до інших факторів;
-4- більшість факторів середовища можуть стати лімітуючими в критичні періоди життя
організмів.
 18. Індійський центр походження культурних рослин.
Індійський (Індостанський) центр охоплює півострів Індостан, виключаючи північно-західні
штати Індії, а також Бірму та індійський штат Ассам.
Характеризується досить високим зволоженням і високими температурами, а також тривалою
вегетацією.
Зазнав деякий вплив Індо-малайського центру (рис, цукровий очерет, цитрусові).
Півострів Індостан мав величезне значення в розвитку рослинництва стародавніх Єгипту,
Шумера і Ассирії.
Це батьківщина кулезерної пшениці, індійського підвиду рису, деяких сортів квасолі,
баклажана, огірка, джуту, цукрової тростини, конопель індійських.
У гірських лісах Гімалаїв звичайні дикі види яблуні, чайного дерева і банана.
ІндоГангська рівнина є величезною плантацією культурних рослин світового значення - рису,
цукрової тростини, джуту, арахісу, тютюну, кави (можливо), банана, ананаса, кокосової
пальми, олійного льону.
Деканське плоскогір'я відоме культурою апельсина і лимона.
 19. Акліматизація і реакліматизація. Явище інтродукції. Інтродуценти.
АКЛІМАТИЗАЦІЯ – це комплекс процесів, що ведуть до пристосування організмів до нових
умов існування, в які вони потрапляють природним шляхом або, частіше переносяться
навмисно чи випадково людиною.
Акліматизовані види України
-Риби: білий амур, товстолоб
-Ссавці: ондатра, олень плямистий, муфлон європейський
- Птахи: фазан, кеклик
- Рослини: гіркокаштан кінський, кукурудза, біла та жовті акації, різні види тополі, кленів,
ясену, бузок, аморфа кущова
Реакліматизація – штучне розведення або повернення в будь-яку місцевість раніше зниклого
там виду тварини чи рослини. Відбувається успішно, якщо умови середовища не зазнали
істотних змін або якщо природно чи завдяки людині вони стають такими, які були в цій
місцевості під час існування виду (відновлення чисельності, первинного ареалу зубрів в лісах
Європи та Кавказу, бобрів, оленів).
Розрізняють 4 ступені справжньої акліматизації:
1 - здатність деяких однорічних тропічних рослин (баклажани, червоний перець) розвиватись і плодоносити у
культурі або здатність субтропічних та тропічних тварин (австралійський страус) жити цілорічно у зоопарках
на відкритому повітрі в умовах помірного клімату.
2 – здатність переселених рослин або тварин жити постійно в нових природних умовах за ретельного догляду з
боку людини (катальпи бігнонієподібної, магнолій – у дендраріях; нутрії – в місцях, де її підгодовують,
захищають від хижаків).
3 – здатність рослин (клен червоний, чорнобривець амурський), або тварин (норка американська) розвиватись і
розмножуватись у нових умовах не гірше, ніж місцеві форми.
4 – здатність акліматизованого виду швидше розмножуватись у новому місці проживання, аж до витіснення
місцевих форм (елодея канадська, колорадський жук в Європі, єнотовидний собака в Україні).
Інтродукція — це вселення видів у нові для них ареали
Інтродукція може завершуватися (а може й не завершуватися) акліматизацією, тобто пристосуванням
тварин до нових для них умов існування. Якщо інтродукція не успішна, вона завершується згасанням
популяцій і вимиранням.
Інтродуценти - види живих організмів, що перебувають у складі неродинних їм угруповань, види за
межами своїх природних ареалів. Частіше за все термін вживається для видів, що навмисно або
випадково завезені на нове місце в результаті людської діяльності.
Часто інтродуковані види здатні істотно змінити екосистему регіону, і стають причиною значного
скорочення або навіть вимирання окремих видів місцевої флори і фауни.
В Україні інтродуценти: Товстолоб білий, Білий амур, Короп звичайний, Ящірка вірменська, єнот
уссурійський, лань європейська, вивірка телеутка (белка)
реінтродукція — повернення видів у колись заселені ними райони.
 20. Ефіопський центр походження культурних рослин
Або - Абісинський центр — автономний світовий осередок культурних рослин в околицях
ефіопського нагір'я: Ефіопія, південно-східний Судан, Еритрея.
Іноді його розширюють на всю тропічну Африку на південь від Сахари, але це досить спірно з
причини гірського клімату Ефіопії, який створив умови для первинного дуже давнього
проникнення землеробства в навколишні тропічні регіони.
Характеризується цілорічної вегетацією, дуже високими температурами і недостатнім
зволоженням (у тому числі ґрунтовими водами).
 Пшениці твердих сортів  Кунжут
 Сорго  Просо — місцеві різновиди
 Теф  Олійна пальма — Західна Африка
 Нуг  Вігна (коров'ячий горох)
 Кава  Бавовник — диплоїдні види
 Кола  Калебаса — вторинний осередок
 Енсета (абісинський банан)  Ківано
 Кавун  Сикомор
 Бамія (окра)  Мелотрія шорстка
 Ямс — деякі види  Цибуля шалот
 Рицина  Кат (рослина)

Також відносять цілу Африку

Африканський. Для нього характерна різноманітність природних умов від вологих
вічнозелених лісів до саван і пустель. У рослинництві спочатку використовувалися тільки
місцеві види, а потім вже занесені з Америки і Азії.
Африка - батьківщина всіх видів кавуна, центр обробітку рису і проса, ямсу, деяких видів кави,
олійної і фінікової пальм, бавовника і інших культурних рослин.
Викликає питання походження посудного гарбуза кулебаси, що вирожується в Африці
повсюдно, але невідомого в дикому стані.
Особлива роль в еволюції пшениці, ячменю і інших хлібних рослин належить Ефіопії, на
території якої не було їх диких предків. Всі вони були запозичені землеробами вже
окультуреними з інших центрів.
 21. Індонезійський центр походження культурних рослин
Або Індо-Малайський центр доповнює Індійський осередок походження культурних рослин,
включаючи весь Малайський архіпелаг, Філіппіни та Індокитай. Дуже високі вологість і
температура, цілорічна вегетація. Зазнав деякого впливу з боку Китайського та Індостанського
центрів.
Це центр багатьох культурних рослин - деяких сортів рису, бананів, хлібного дерева, кокосової
і цукрової пальм, цукрової тростини, ямсу, манільського прядива, найбільш крупних і
високорослих видів бамбука.
 Рис — первинний осередок  Чина — спірно
 Хлібне дерево  Лимон — вторинний осередок
 Банан  Помело
 Кокосова пальма  Бергамот
 Цукрова пальма  Лайм
 Сагова пальма  Помаранча
 Арека  Бетель
 Цукрова тростина —  Кардамон
 Помпельмус  Мангостан
 Дуріан  Гвоздика
 Абака  Чорний перець
 Ямс  Мускатник
 Таро  Лонган
 Пак чой  Трихозант
 Восковий гарбуз
 Кажура
 22. Географо-генетичний аналіз.
Синантроп (вид) — вид, який знайшов поблизу людських поселень особливо сприятливі для
себе умови життя (приклади: білий лелека, міська і сільська ластівки, чорний серпокрилець,
хатня миша; сірий пацюк, рудий тарган, постільний клоп, звичайна мухоловка, кам`яна куна).
Троглобіонти — мешканці тих місць, де спостерігаються більш-менш сталі природні умови:
підземних сховищ, льохів, печер, каналізаційних магістралей, підземних сховищ.
Епіліптні види — види, призвичаєні до життя в скелястих ландшафтах. Оскільки міський
ландшафт багато в чому подібний до скель (стрімкі стіни, вузькі укриття, перепад висот та ін.),
то деякі гірські види призвичаюються до постійного проживання в місті.
Головна частина міської троглобіонтної біоти формується або за рахунок реліктових видів, або
вселення у подібні екологічні ніші природних троглобіонтів — павуків, грибів, летючих мишей
та ін.
Реліктові вид - є залишком, уламком первісної фауни території. До них належить низка
ґрунтових організмів (на незабудованих ділянках), багато комах, деякі м'якуни. Спільним для
таких видів є те, що вони можуть більш- менш стабільно існувати на невеликій території
(крона дерева, озерце тощо) або нечисленними популяціями.
Адвентивні види заносяться до території з різними вантажами, транспортом, людьми, вітром
тощо. Звичайно, найлегше у місто потрапити, знову ж таки, дрібним тваринам — павукам,
тарганам, кліщам, гельмінтам, прямокрилим, жукам, блохам, а також: гризунам та птахам.
Середземноморські види мешкають у краях зі значно м'якшим кліматом, ніж на європейській
півночі. Однак бувають випадки, коли і там спостерігається, причому протягом значних
проміжків часу (декілька років), досить помірний клімат. Тоді південні види просуваються
північніше з наміром розширити свій ареал і освоїти нові екологічні системи. Таким чином, у
містах укорінилися коник-меконема, сонечко-епілахна, декілька видів павуків та червів.
Як вважають, саме з Середземномор'я десь тисячу років тому поширилися такі відомі комахи,
як домовий цвіркун та постільний клоп.
 23. Центральноамериканський центр походження культурних рослин.
Центральноамериканський осередок — південна Мексика, Центральна Америка, почасти
Антильські острови.
Переважно помірне зволоження (збільшується з північного заходу на південний схід), досить
високі температури, зі значними добовими і сезонними коливаннями, помірна тривалість
вегетації (сезон дощів).
У стародавній Мексиці розвивалося інтенсивне рослинництво з основною харчовою культурою
кукурудзою і деякими видами квасолі. Тут же були окультурені гарбуз, батат, какао, перець,
соняшник, топінамбур, махорка і агава. В наші дні в центрі зустрічаються дикі види картоплі.

 Кукурудза  Бавовник звичайний

 Квасоля звичайна  Агава
 Гарбуз — первинний осередок  Тютюн
 Батат  Махорка
 Ангурія (антильський огірок)  Папая — спільно з Американським
 Какао центром
 Перець овочевий  Пекан
 Соняшник  Помідор — вторинний осередок
 Топінамбур  Фізаліс
 Авокадо  Чайот
 Хікама
 24. Закон Бергмана. Закон Аллена.
Правило Бергмана
Якщо два систематично близьких види теплокровних тварин відрізняються розмірами, то
більш великі мешкають у більш холодному, а малі — в більш теплому кліматі. Оскільки втрата
тепла відбувається через поверхню тіла, то чим більша за розмірами тіла тварина, тим менше
відношення — поверхня/об'єм.
У геометричних фігур, що мають однаковий об'єм, найменшу поверхню має куля. Тваринам
вигідно мати масивне тіло, що наближається до кулі. Наприклад: найбільші за розмірами
пінгвіни (імператорський пінгвін, висота 1,2 м, вага 34 кг) мешкають в Антарктиді.
Найменший, 50 см заввишки, мешкає на Галапагоських островах під самим екватором.
Правило Бергмана має винятки, якщо види різняться іншими пристосуваннями до
терморегуляції.
Умови, за яких виконується:
- тварини гомойотерні.
- порівнюються тільки близькородинні види ( або підвиди одного виду)
Суть правила. Теплопродукція (виделення тепла клітинами організму) пропорціональна об`єму
тіла. Тепловіддача (втрата тепла, його передача в оточуюче середовище) пропорціональна
площі поверхні тіла. Із збільшенням об`єму площа поверхні зростає відносно повільно , що
дозволяє збільшувати відношення «тепловіддача/ тепловіддача» і таким чином компенсує
втрати тепла з поверхні тіла у холодному кліматі.
У геометричних фігур, що мають однаковий об'єм, найменшу поверхню має куля. Тваринам
вигідно мати масивне тіло, що наближається до кулі.
Наприклад: найбільші за розмірами пінгвіни (імператорський пінгвін, висота1,2 м, вага 34 кг)
мешкають вАнтарктиді.
Найменший, 50 см заввишки, мешкає на Галапагоських островах під самим
екватором. Правило Бергмана має винятки, якщо види різняться іншими
пристосуваннями до терморегуляції.
Правило Джоела Азафа Аллена.
У ссавців, що мешкають в районах з холодним кліматом, спостерігається значне зменшення
частин тіла, що виступають (вуха,хвіст, шия, лапи; тіло стає більш приземкуватим).
Наприклад: порівняйте за зовнішнім виглядом лисичку — фенека (мешкає в пустелях і
напівпустелях), руду лисицю (мешкає в наших широтах) та песця (мешкає на півночі). Песець
має більш короткі вуха, лапи, хвіст.
 25. Південноамериканський центр походження культурних рослин.
Південноамериканський (Перуано-Еквадор-Болівійський) центр охоплює гірські області і
плоскогір'я Колумбії, Еквадору, Перу, Болівії. Досить високі температури, недостатнє
зволоження. Зазнав деякий вплив Центральноамериканського центру (причому взаємно).
Анди - батьківщина давньоіндіанських видів картоплі і різних видів томатів, культур арахісу,
динного дерева, хінного дерева, ананаса, каучуконоса гевеї, суниці чилійської. У Південній
Америці виникла культура довговолокнистого бавовника. Тут багато диких видів тютюну
• Папая — • Квасоля лімська
• Картопля — • Гарбуз великоплодий (гарбуз
• Настурція бульбоносна лікувальний)
• Квасениця бульбоносна • Гарбуз мускатний
• Уллюко бульбоносний • Гарбуз фіголистий
• Якон • Кукурудза — вторинний центр
• Помідор — первинний центр • Щириця
• Тамарілло • Гігантська гранаділа
• Кока • Солодка гранаділа
• Арахіс • Жовта гранаділа
• Хінне дерево • Бананова гранаділа
• Гевея • Чулюпа
• Циклантера • Наранхіла
• Ананас • Кокона
• Аноа • Пепіно
• Бавовник перуанський • Лукума
• Фейхоа • Аракача
• Бразильський горіх • Мака перуанська
• Пасифлора
 26. Центри походження культурних рослин і тварин. Загальний огляд.
Центри походження культурних рослин. Найдавнішим центром походження культурних
рослин уважають регіон «Родючого півмісяця», названого так за силует цього регіону
відповідної форми на карті. Перехід до вирощування культурних рослин стався там приблизно
10-12 тисяч років тому. Усі інші центри походження рослин виникли пізніше.
Основні центри походження культурних рослин
Для виникнення крупного осередку походження культурних рослин Н.І.Вавілов вважав за
необхідну умову, окрім багатства дикорослої флори видами, придатними для вирощування,
наявність стародавньої землеробської цивілізації.
Учений дійшов висновку, що переважна більшість культурних рослин пов'язана з 7 основними
географічними центрами їх походження: Південно-Азійським тропічним, Східно-Азійським,
Південно-Західноазійським, Середземноморським, Ефіопським, Центральноамериканським і
Андійським

Походження ареалів домашніх тварин.

Центри приручення свійських тварин вивчено значно менше, ніж центри походження
культурних рослин. Причиною цього є на¬самперед те, що диких предків багатьох тварин
людина винищила.
Схему центрів приручення свійських тварин вперше розробила група фахівців під
керівництвом М. Вавилова 1934 року, а опубліковано 1938 року (В. Алексеев, 1984).
Дослідники припускають, що країни Близького Сходу й узбережжя Середземного моря були
батьківщиною великої рогатої худоби, кіз, овець, свиней, собак, ослів; степові райони Азії і
Європи - коней; Аравія - верблюдів; Індія - бика гояла і курей; Південна і Півден- но-Східна
Азія - буйвола і бика бантенга; Північна Азія - оленів; Африка - цесарок; Північна Америка -
індиків; Південна Америка - лам. Нижче подана коротка характеристика центрів приручення
свій¬ських тварин.
1. Китайсько-Малайський. З цього центру походять: золота рибка, кілька видів
шовкопряда, індійська бджола, кури, качки, китайські гуси, кілька видів свиней, ймовірно
собака.
2. Індійський. Тут приручено індійську бджолу, курей, павичів, собак, індійського кота,
зебу, азіатського буйвола, бика-гаяла.
3. Південно-західноазіатський. У цьому центрі приручено велику рогату худобу, кіня
східного типу, вівцю, козу, свиню, одногорбого верблюда-дромедара, голубів.
4. Середземноморський. З цього центру походять велика рогата худоба, кінь західного
лісового типу, вівця, коза, свиня, качки, гуси нільські, кролик, кіт, антилопа-газель.
5. Андійський. Тут приручено ламу, альпаку, мускусну качку, морську свинку.
6. Тібето-Памірськнй. В цьому центрі приручено яка.
7. Східнотуркестанський. Тут приручено двогорбого верблюда- бактріана.
8. Східносуданський центр є батьківщиною одногорбого верблюдадромедара.
9. Абісінськнй. Тут приручено нубійського осла, бджолу Адансона.
10. Південномексиканський центр - батьківщина індика.
11. У Саяно-Алтайському центрі приручені курдючна вівця та північний олень. Процес
одомашнення диких тварин продовжується. Зокрема, у перехідному стані, на стадії від диких
до свійських тварин перебувають плямисті олені, песці, соболі, норки, нутрії, олені-мара- ли,
лосі та ін. У цьому випадку центри їхнього приручення переважно збігаються з ареалами
сучасного поширення.
 27. Епілітні та троглобіонтні види.
Троглобіо́нти (від грец. trogle — печера + та bíos — життя) — тварини, які постійно мешкають
у печерах, тріщинах гірських порід, печерних водоймах або підземних водах.
Як правило, у троглобіонтів відсутня пігментація покривів тіла, тому забарвлення їх тіла
зазвичай біле або жовтувате. Органи зору переважно редуковані, але у них добре розвинений
дотик і нюх, а у риб — органи бічної лінії. Троглобіонтам притаманне аціклічне розмноження,
активність протягом всього року (без сезонних ритмів), а для хребетних представників групи
— ріст протягом всього життя.
Завдяки стабільності умов існування в печерах, серед троглобіонтів зустрічаються багато
представників древніх фаун. Більшість троглобіонтів є ендеміками.
Серед троглобіонти переважають різні ракоподібні — креветки, рачки гарпактициди, деякі
бокоплави. Набагато рідше серед них зустрічаються молюски, коловертки, п'явки, поліхети і
комахи.
У деяких печерах в районах з теплим кліматом мешкають кілька видів комах, павуки
(Neoleptoneta myopica), креветки (Palaemonias alabamae) та інші ракоподібні, саламандри і риби
(Amblyopsidae). До троглобіонтів також відносяться представники кількох рядів риб і деякі
земноводні. Наприклад, в печерах Куби мешкають 2 види риб родини бротулевих (Brotulidae),
інші представники якої живуть лише в морському середовищі.
Епіліптні види — види, призвичаєні до життя в скелястих ландшафтах. Оскільки міський
ландшафт багато в чому подібний до скель (стрімкі стіни, вузькі укриття, перепад висот та ін.),
то деякі гірські види призвичаюються до постійного проживання в місті.
Це особливо стосується птахів, зокрема хижих (сокіл сапсан, боривітер), голубів, сипухи, а
також ластівок та стрижів. З інших груп тварин в містах можуть стало мешкати летючі миші
(піддашки, дахи, щілини тощо), червононогі м'якуни, метелики та ін.
 29. Принципи флористичного і фауністичного, біофілотичного районування.
Фауністичне (зоогеографічне) районування суходолу та Світового океану — поділ
поверхні Землі й окремих її територій і акваторій на природні регіони, що відрізняються
рангом, ступенем ендемізму, особливостями історичного розвитку і розселення їхніх фаун.
Різні природні умови обумовлюють присутність різних біологічних видів на певній території,
бо окремі види еволюційно пристосовані до проживання у певних умовах довкілля й лише
деякі можуть пристосовуватись до існування в різних, не змінюючи при цьому власного
фенотипу.
Зоогеографічне районування припускає два підходи: фауногенетичний і ландшафтно-
зональний (зонально-кліматичний).
Ландшафтно-зональний підхід заснований на вивченні тваринного населення, представники
якого зв'язані спільністю місцепроживань і екологічними стосунками як один з одним, так і з
компонентами фітоценозів. В даному випадку зоогеографічні регіони можуть збігатися з
ландшафтними зонами. При обох підходах вельми важливим є встановлення меж між
регіонами різного таксономічного рангу - зоохоронами. Проблема обумовлена не стільки
міграцією тварин, скільки необхідністю визначення своєрідності фауністичних комплексів.
Прісноводна фауна загалом районується аналогічно зоогеографічним районам суходолу. Фауна
кожної області має спільну палеогеографічну історію й несе спільні риси, обумовлені нею. Так
фауна Голарктики, наймолодша, сформувалась в плейстоцені під час льодовикових епох;
фауна Австралії — найдревніша, несе на собі відбитки крейдової епохи
Флористичне районування — районування поверхні Землі на супідрядні регіони, що
відрізняються рангом, ступенем ендемізму, особливостями історії еволюційного становлення і
розвитку флористичного складу.
При флористичному діленні суші враховується перш за все розповсюдження квіткових
рослин, а потім голонасінних і папоротей. Палеонтологічний літопис квіткових почався в
ранній крейді. Рух літосферних плит і утворення океанів привели до географічної ізоляції
материків в різний
Англійський ботанік Роналд Гуд (1896—1992) ідентифікував шість флористичних царств,
пізніше цей поділ уточнив і деталізував радянський ботанік Армен Тахтаджян (1910—2009). У
найбільш поширеній системі районування Тахтаджяна виділяється 6 флористичних царств і 35
областей. Голарктичне, Палеотропічне, Неотропічне, Австралійське, Капське і Голантарктичне
Біофілотичне районування
Система сучасних флористичних і фауністичних регіонів, як було показано вище, відбиває
ареалогічну і географо-генетичну своєрідність вищих хребетних тварин і квіткових рослин.
Цілком зрозуміло, що еволюція тваринного і рослинного світу і географічне поширення
окремих видів і угруповань відбувалися взаємозалежно. Це обумовлює необхідність
районування не тільки окремих флор і фаун, а і їх сукупностей - біофілот. Система
біофілотичних регіонів має відбивати опосередкований результат поширення і географічного
генезису всіх організмів, і в першу чергу, нижчих представників рослинного і тваринного
світів — папоротей, голонасінних; червів, молюсків, членистоногих та ін.
Одним з основних критеріїв біофілотичного районування є наявність ендеміків, причому
враховуються не тільки кількісні показники, а і якісні, зокрема ранг таксону і співвідношення
систематичних таксонів різного рангу.
Так, біофілотичнецарство характеризується ендемічними рядами, родинами і багатьма
ендемічними родами, особливо з широкоареальних родин. Біофілотичні області
характеризуються ендемічними родами і багатьма ендемічними видами. Біофілотичні
підобласті і провінції характеризуються лише ендемічними видами.
Для характеристики біофілотичних регіонів часто не менш важливими є й інші географо-
генетичні групи, які не є ендеміками, але їх наявність допомагає вирішувати питання про
шляхи формування біофілот. Наприклад, наявність родини протейних або лептодактилід
вказує на дуже давні, гондванські зв'язки певних регіонів між собою, хоча для кожного з них ці
родини не є ендемічними.
 30. Закони константності (Вернадського), Григор`єва-Будико, Шелфорда
Закон толерантності (закон Шелфорда): відсутність або неможливість розвитку екосистеми
визначається не лише нестачею, але й надлишком будь-якого з факторів (тепло, світло, вода
тощо). Цей закон може бути виражений іншими словами: лімітуючим фактором процвітання
організму може бути як мінімум, так і максимум екологічного впливу, діапазон між якими
визначає ступінь витривалості (толерантності) організму до даного фактора.
Згідно з цим законом будь-який надлишок речовини чи енергії в екосистемі стає її ворогом,
забруднювачем. Надто багато хорошого — теж погано. Діапазон між двома величинами
складає межі толерантності, в котрих організм нормально функціонує і реагує на вплив
середовища.
Кордон толерантности (від лат. Tolerantio – терпіння) – діапазон екологічного фактору між
мінімальним та максимальним значенням, в межах якого можлива виживаємість організму.
Екологічна пластичність - ступінь витривалості організмів або їх угруповань до впливу
факторів середовища.
Закон константності (сформульований В.І. Вернадським): кількість живої речовини
біосфери, утвореної за певний геологічний час, є величиною постійною.
Цей закон тісно пов´язаний із законом внутрішньої динамічної рівноваги. За законом
константності будь-яка зміна кількості живої речовини в одному з регіонів біосфери неминуче
призводить до такої ж за обсягом зміни речовини в іншому регіоні, тільки зі зворотним знаком.
Наслідком цього закону є правило обов´язкового заповнення екологічних ніш.
ЗАКОН ПЕРІОДИЧНОЇ ГЕОГРАФІЧНОЇ ЗОНАЛЬНОСТІ (А. А. ГРИГОР’ЄВА – М. І.
БУДИКО) – зі зміною фіз.-геогр. поясів аналогічні ландшафтні зони та деякі їхні заг.
властивості періодично повторюються. Встановлена законом періодичність виявляється в
тому, що величини індексу сухості змінюються в різних зонах від 0 до 4-5, тричі між полюсами
та екватором вони наближаються до одиниці – цим значенням відповідає найвища біол.
продуктивність ландшафту.
 31. Східноазіатський центр походження культурних рослин.
Китайський (Східноазійський) центр
Китайський центр охоплює гірські області центрального та західного Китаю з прилеглими до
них низинними районами. Основа цього вогнища — області помірного поясу по річці Хуанхе.
Характеризується порівняно високим температурним режимом, дуже великим ступенем
зволоження, помірним вегетаційним періодом.
Світове рослинництво зобов'язане Східній Азії походженням багатьох культурних видів. Серед
них - рис, багаторядні і голозерні ячмені, просо, чумиза, голозерні вівси, квасоля, соя, редька,
багато видів яблунь, груш і цибулі, абрикоси, дуже цінні види сливи, східна хурма, апельсин
(можливо), тутове дерево, цукрова тростина китайська, чайне дерево, коротковолокнистий
бавовник.
• Рис — японський різновид • Кінкан
• Цінке або Цинке (тибетський ячмінь) • Хурма
— голозерний різновид • Лимонник
• Просо • Китайський гіркий гарбуз
• Чумиза • Унабі
• Гаолян • Чайне дерево
• Пайза • Тунгове дерево
• Адзукі або Квасоля незграбна • Біла Шовковиця (тутове дерево)
• Овес — голозерний різновид • Камфорний лавр
• Соя • Бамбук — деякі види
• Редька — Дайкон і Лоба • Женьшень
• Пекінська капуста (Brassica pekinensis) • Китайський артишок
• Китайська капуста (Brassica chinensis) • Цукрова тростина — місцеві
• Салат спаржевий (Lactuca asparagus) різновиди
• Батун • Мушмула японська (локва)
• Цибуля запашна • Канатник
• Бавовник коротковолокнистий • Малина пурпуровоплода
(деревна форма) — спірно • Лічі
• Буролистка однорічна • Восковниця червона
• Актинідія — первинний осередок
• Волоський горіх Також центр є первинним осередком
• Ліщина формоутворення підродин яблуневі та
• Апельсин — можливо вторинне мигдалеві та родів їх складових (не плутати
вогнище з вогнищами походження культурних
• Мандарин
рослин / одомашнення / окультурення), в їх • Вишня
числі: • Слива
• Яблуня • Мигдаль
• Груша • Персик
• Абрикос • Глід

32. Правила острівної біогеографії. Правила Майкла Бігона (1 та 2).

Правило Майкла Бігона 1 • Видове різноманіття населення знижується по мірі віддаленості
острова. По мірі збільшення відстані число видів на островах скорочується по
експотенціальному закону, зменшуючись приблизно через кожні 600 км вдвічі.
Правило Майкла Бігона 2
• Ізоляція островів сприяє прискоренню диференціації видів – утворенню ендеміків в
результаті ослаблення тиску хижаків.
• Деякі організми , що попадають на океанічний острів або в водойми тектонічного
походження в сприятливих умовах існування давали швидку і дуже багату радіацію нових
форм.
• Приклад: цихліди в озерах Африки (Ньяса, Танганьіка…)

!Не обязательно !
Правило Мак-Артура – Уилсона
• Острівні популяції відрізняються від материкових, що обумовлено як принципом засновника,
так і еволюцією в умовах ізоляції, зниження конкуренції, специфіки екологічних умов.
• Засновники несуть в собі настільки малий запас генетичного різноманіття, що заснована
ними популяція в вищій ступені підлягає небезпеці, пов`язаними з інбридингом. Положення
ще більш ускладнюється внаслідок однорідності умов існування на островах, що призводить
до одностороннього відбору
Правило Эрнста Майра
• На новоутворених островах знижується видове різноманіття (внаслідок вимирання). Для
багатьох видів тварин, острів опиняється придатним лише для небагатьох видів, і тільки коли
там наявні деякі інші види-супутники
Правило І.І.Шмальгаузена
Для островів характерний гігантизм рослин, птахів, рептилій; «карликовість» ссавців.
Правило Уільяма Амоса
• Для тварин островів характерні морфофізіологічні , поведінкові відхилення. Нелітаючі,
довірливі, багаточисельні.
• Островні популяції більш вразливі ніж материкові.
Правило Дарлінгтона
• На великих островах більше видове різноманіття (без урахування еволюційних перетворень).
• В різних фізико-географічних умовах зменшення площі острова в десять разів скорочує (але
не завжди) число живучих на ньому тварин (особливо рептилій та амфібій) вдвічі.
• На більшому просторі, як правило, зустрічаються більш різноманітні типи місцезнаходжень.
33. Середземноморський центр походження культурних рослин.
Середземноморський центр — Балкани, Греція, Італія і велика частина середземноморського
узбережжя. Характеризується не дуже тривалим вегетаційним періодом (особливо північні
його частини), достатнім зволоженням і помірними температурами. Зазнав впливу з боку
Передньоазійського центру.
З давніх часів тут вирощували абрикос, волоський горіх, фісташку, лох, мигдаль, гранат,
інжир, персик, виноград, дикі види яблунь. Тут же виникли деякі сорти пшениці, цибулі
ріпчастої, первинні типи моркви і дрібнонасінневі форми бобів (горох, чечевиця, кінські боби).
Стародавні жителі Согдіани (сучасний Таджикистан) вивели високоцукристі сорти абрикос і
винограду. Дика абрикоса і зараз удосталь росте в горах Середньої Азії. Сорти динь, виведені в
Середній Азії, - кращі в світі, особливо чарджоуські дині, що зберігаються в придатному для
їжі стані впродовж року.

• Овес — первинний осередок • Кабачок

• Люпин • Морква
• Чина — спірно • Петрушка — первинний осередок
• Льон — прядильні форми • Пастернак
• Конюшина — первинний осередок • Селера
• Оливкове дерево • Буряк
• Ріжкове дерево • Мангольд
• Лавр благородний • Редька
• Виноград — основне вогнище • Редис
• Дуб корковий • Ріпа — вторинний осередок
• Гірчиця біла • Бруква
• Капуста білокачанна • Турнепс
• Капуста червонокачанна • Скорцонера іспанська
• Кольрабі • Козелець
• Броколі • Цикорій
• Брюссельська капуста • Салат —
• Савойська капуста • Щавель кислий
• Листова капуста • Ревінь
• Ріпак — спірно • Спаржа
• Горох — • Артишок
• Біб кінський • Катран
• Меліса лікарська • Фенхель
• Гісоп лікарський • Кмин
• Змієголовник • Огіркова трава
• М'ята • Хрін
• Аніс • Сафлор
• Коріандр • Кріп

34. Явище вікарування. Вікаруючі види.

вікарування, тобто взаємозаміни
ВИДИ ВІКАРУЮЧІ — систематично близькі, біол. подібні види, що заміщують один одного
геогр. і мають суміжні ареали (геогр. вікаріат) або існують у межах одного ареалу, але в різних
екол. умовах — на різних субстратах, у різних угрупованнях тощо (екол. вікаріат).
ВІКАРУЮЧІ ВИДИ
вікарні види, заміщуючі види - споріднені види рослин або тварин, що заміщують один одного
в різних областях їхнього поширення (ареалах) або в межах одного ареалу, але в різних
екологічних умовах.
Прикладами В. в., що мають різні ареали, можуть бути бук лісовий, що росте в Зх. Європі, бук
східний, що заміщує його на Кавказі, і бук кримський - у Криму; соболь, поширений у
сибірських лісах, та куниця, що живе в європейських лісах.
Прикладами В. в. в межах одного ареалу є тимофіївка степова та тимофіївка лучна,
мохноногий тушканчик (живе в піщаних пустелях) та малий тушканчик (у глинистих
пустелях).
Термін вікаруючі види застосовується також для видів, які мають конвергентну подібність, але
таксономічно віддалені один від одного, відносяться до певної життєвої форми та займають
подібну екологічну нішу в біоценозах, наприклад кріт (Європа та Азія), златокріт (Африка),
сумчастий кріт (Австралія).
 35. Зоогеографічні особливості островів. Типологія острівних фаун і флор. Острівна
карликовість. Острівний гігантизм.
Різноманітність біоти острова залежить від його походження, віку, розмірів, віддаленості від
материка і властивих йому природних умов.
По своєму походженню острова в морях і океанах поділяються на дві основні групи -
материкові і океанічні.
Материкові є частиною континенту, що відокремилася в ту або іншу геологічну епоху. Вони
виступають над рівнем води в межах підводної околиці материків і складені зазвичай
корінними породами (Великобританія, Гренландія, Мадагаскар, Нова Зеландія Нова Каледонія,
Гавайські і ін.). Дрібні можуть утворюватися в результаті акумулятивної діяльності хвиль і
прибою.
Океанічні острови поширені в межах ложа океанів і на серединно-океанічних хребтах. До них
відносяться коралові (атоли і рифи) і вулканічні острови (Галапагоські, Кергелен,
Маськаренські, Канарські, Пасхи і ін.).
Між цими двома групами островів, материкових і океанічних, зустрічаються проміжні форми -
геосинклінальні острови, або острови перехідної зони і острівних дуг. Вони відрізняються
найбільшою різноманітністю природних умов і мають складнішу структуру ландшафтів - від
рівнинних до гірських територій.
Як правило, всі геосинклінальні острови формуються в архіпелаги або утворюють острівні
дуги (Великі Зондські, Філіппінські, Японські і ін.).
Умови для формування біоти на материкових і океанічних островах абсолютно різні.
1.Материкові острови відокремилися від континентів з тією видовою різноманітністю
рослинного покриву і тваринного населення, яка була властива цій ділянці континенту.
2.Океанічні острови заселялися тільки організмами, здатними подолати великі водні простори.
У першому випадку тип формування біоти може бути визначений як реліктовий, в другому - як
імміграційний.

Фауна і флора островів (оточені вони водами океану чи «морем» відрізної рослинності) мають
декілька особливостей, які відрізняють їх від фауни і флори материків.
Особливості острівних біот пояснюють три важливі взаємозалежні положення, а саме: у
відповідності між організмом і середовищем присутня історична складова; варіант
«досконалого організму», що відповідає даному типу умов існування, не обов'язково єдиний;
природний добір, впливаючи на зовсім різні організми, здатний приводити їх у відповідність із
однотипними умовами існування.
Попросту кажучи, фауна і флора островів мають дві відмінні риси: на островах менше видів,
ніж на материкових ділянках тих же розмірів; крім того, багато острівних видів злегка або
навіть істотно відрізняються від видів, які населяють найближчу ділянку материка.
Основних причин дві.
По-перше, фауна і флора острова обмежені формами, предки яких зуміли до цього острова
добратись; сила цього обмеження, звичайно, визначається віддаленістю острова від материка
або від інших островів і різна для різних груп організмів залежно від властивої цим організмам
здатності до розселення.
По-друге, через цю ж відособленість швидкість еволюційного перетворення острівної
популяції може виявитись достатньою для того, щоб подолати наслідки обміну генетичним
матеріалом з батьківською популяцією на материку.
Острівна́ ка́рликовість — результат зменшення розмірів тварин (переважно ссавців) у
ситуації, коли їхня популяція обмежена малим простором; переважно таке явище
спостерігається на островах.
Існують кілька можливих механізмів, що забезпечують виявлення даного ефекту, і можуть
діяти як поодинці, так і в комбінації. До них належать генетична відповідь на стресові умови
довкілля, процес природного добору, в ході якого особини маленького розміру мають перевагу
при виживанні в обмеженому просторі (що може виявлятись в кращому пристосуванні до
ситуації нестачі харчових ресурсів та об'єму необхідних для життя сховищ) і т. ін.
Острівний гігантизм - біологічний феномен, явище, при якому величина окремих видів
організмів, що мешкають на ізольованому острові, вкрай швидко збільшується з кожним
наступним поколінням.
явище, характерне для організмів: зміна по мірі збільшення глибини дрібних форм більшими.
Так, мізиди роду Amblyops на глибині 300- 1500 мають довжину 18 мм, на глибині 1900-2000 м
— 25 мм, на глибині 7 кілометрів і більше — 38-40 мм.
 36. Правило 10 % (Ліндемана).
Англійський мікробіолог Раймонд Ліндеман сформулював закон піраміди енергій, або закон
(правило) 10 %.
-З одного трофічного рівня екологічної піраміди переходить на інший її рівень в середньому не
більше 10 % енергії. Більший перехід енергії (або речовини в енергетичному вираженні) веде
до несприятливих для екосистеми (і трофічного рівня, який витрачає енергію) наслідків.
-від енергії, що утворилась на трофічному рівні, тільки її частина (10%) передається на
наступний трофічний рівень, так як більша частина енергії витрачається на енергетичні
потреби, тепло і розсіюється. Це пояснює обмеженість ланцюгів (рівнів) у харчових ланцюгах
(4-6) у біоценозах.

Закон дає змогу робити розрахунки необхідної земельної площі для забезпечення диких і
домашніх тварин, а також людини продовольством та інші еколого-економічні розрахунки.
Зворотний потік, пов'язаний зі споживанням речовин і продукованої верхнім рівнем
екологічної піраміди енергії більш низькими її рівнями, набагато менший. Цю закономірність
сформульовано в законі односпрямованості потоку енергії.
Харчова піраміда з п'яти рівнів дає тільки 10−5 первинної продукції. Отож верхній рівень
піраміди (найчастіше, це великі хижаки) може підтримуватися тільки за експлуатації
обширних територій — «популяція тигрів не може існувати на дуже маленькому острові»
 37. Біогеографічний аналіз на філогенетичній основі. Групи видів за походженням.
Адвентивні види.
Синантроп (вид) — вид, який знайшов поблизу людських поселень особливо сприятливі для себе
умови життя (приклади: білий лелека, міська і сільська ластівки, чорний серпокрилець, хатня миша;
сірий пацюк, рудий тарган, постільний клоп, звичайна мухоловка, кам`яна куна).
а) облігантна — вид зустрічається лише в антропогенних умовах (щонайменше в одній із
кліматичних зон), тобто лише в зонах поселення людини; за їх межами його представники
елімінуються) ;
б) факультативна — в зоні людських поселень умови для існування виду є оптимальними, хоча
можуть утворюватися популяції за їх межами і відбуватися ре інт е грація в природні е косис теми;
в) перманентна — життєвий цикл виду повністю протікає в антропоценозах ;
г) тимчасова — видиперебувають в антропоценозах лише певну частину життєвого циклу, решта
протікає в природних екосистемах, де й утворюється репродуктивна популяція;
д) часткова — види знаходяться в антропоценозах певну частину свого життєвого циклу, утворюють
тут репродуктивні популяції, але входять також до складу інших екосистем.
Троглобіонти — мешканці тих місць, де спостерігаються більш-менш сталі природні умови:
підземних сховищ, льохів, печер, каналізаційних магістралей, підземних сховищ.
Епіліптні види — види, призвичаєні до життя в скелястих ландшафтах. Оскільки міський ландшафт
багато в чому подібний до скель (стрімкі стіни, вузькі укриття, перепад висот та ін.), то деякі гірські
види призвичаюються до постійного проживання в місті.
Головна частина міської троглобіонтної біоти формується або за рахунок реліктових видів, або
вселення у подібні екологічні ніші природних троглобіонтів — павуків, грибів, летючих мишей та ін.
Реліктові вид - є залишком, уламком первісної фауни території. До них належить низка ґрунтових
організмів (на незабудованих ділянках), багато комах, деякі м'якуни. Спільним для таких видів є те,
що вони можуть більш- менш стабільно існувати на невеликій території (крона дерева, озерце тощо)
або нечисленними популяціями.
Адвентивні види заносяться до території з різними вантажами, транспортом, людьми, вітром тощо.
Звичайно, найлегше у місто потрапити, знову ж таки, дрібним тваринам — павукам, тарганам, кліщам,
гельмінтам, прямокрилим, жукам, блохам, а також: гризунам та птахам.
Адвентивні види стало укорінюються в місті, однак, лише деякі з них, причому перевагу мають ті,
екологічна ніша яких на старому місці більш-менш подібна до нових умов. Зрозуміло, що
адвентивними видами найчастіше стають види, вже адаптовані раніше саме до міського життя
Середземноморські види мешкають у краях зі значно м'якшим кліматом, ніж на європейській
півночі. Однак бувають випадки, коли і там спостерігається, причому протягом значних проміжків
часу (декілька років), досить помірний клімат. Тоді південні види просуваються північніше з наміром
розширити свій ареал і освоїти нові екологічні системи. Таким чином, у містах укорінилися коник-
меконема, сонечко-епілахна, декілька видів павуків та червів.
Як вважають, саме з Середземномор'я десь тисячу років тому поширилися такі відомі комахи, як
домовий цвіркун та постільний клоп.

38. Правило «ідеального континенту» Кеппена.

Термін ідеальний континент був запроваджений і вперше використаний В.Кеппеном у 1900
році. В своїй роботі „Досвід класифікації кліматів за їх відношенням до рослинного світу” він
виходить із поділу рослин на біологічні групи за їх відношенням до тепла і вологи, який був
запропонований А. де Кандолем у 1874 році.
Він виділяв:
1) мегатерми – рослини, які живуть при високих температурах без великих річних коливань і
при високій волгості;
2) ксерофіли (ксерофіти) – рослини, які живуть в посушливих умовах, при високих
температурах і значних їх коливаннях;
3) мезотерми – рослини, які поширені в районах помірно теплих і помірно вологих;
4) мікротерми – живуть при низьких температурах;
5) гекситотерми – мешкають в арктичній і антарктичній зонах, температури найменші.
Схема Кеппена показує, що поширення рослинних областей близьке до зонального, воно
порушується між 20 і 50 паралелями, де область ксерофілів, обмежена степами і пустелями,
вклинюється на західному узбережжі між областями мегатерм і мезодерм, розширюється вглиб
материка і пересікає в полярному напрямку область мезотермів.
Кеппен поділяв клімати, властиві п'яти перечисленим групам на 24 підгрупи за пануючою
рослинністю, за потребою рослин в теплі (велика, середня, мала та ін.), за тривалістю
вегетаційного періоду (довгий, середній, короткий та ін.) і за порами року, пов'язаним з
періодом вегетації

………………..
Наведений на схемі розподіл різних типів рослинності досить точно передає поширення
рослинності на поверхні Землі.
Крім широтної поясності, існує також висотна, властива гірським областям. Це основна
ботаніко-географічна закономірність вертикального розміщення рослинності в горах. Від
основи до вершини гір вертикальна зональність проявляється здебільшого в такій
послідовності:
- пояс широколистяних лісів — дуб, бук, ясен, граб, липа тощо;
- пояс мішаних лісів — сосна, ялина, ялиця, дуб, клен, липа тощо;
- пояс хвойних лісів — сосна, ялина, модрина, ялиця та інші;
- субальпійський пояс — зарості чагарників, криволісся, трав’янисті пустища, пустищні луки;
- альпійський пояс — низькі трав’янисті рослини, низькорослі чагарники і напівчагарники.
39. Правила острівної біогеографії. Правило Мак-Артура-Уілсона. Принцип засновника.
Правило Мак-Артура – Уилсона
• Острівні популяції відрізняються від материкових, що обумовлено як принципом засновника,
так і еволюцією в умовах ізоляції, зниження конкуренції, специфіки екологічних умов.
• Засновники несуть в собі настільки малий запас генетичного різноманіття, що заснована
ними популяція в вищій ступені підлягає небезпеці, пов`язаними з інбридингом. Положення
ще більш ускладнюється внаслідок однорідності умов існування на островах, що призводить
до одностороннього відбору.

ПРИНЦИП ЗАСНОВНИКА — поодинокі особини — засновники нової колонії, або популяції

— несуть у собі лише частину заг. ген. інформації, властивої виду. Екол. зміст цього
загальнобіол. принципу в тому, що скорочення чисельності особин виду, їхнього зникнення в
прир. острівцях (у разі виникнення інсулярності, розділення, острівного характеру місць
помешкання), у т. ч. відповідно до закону збіднення різновидів живої речовини в острівних її
згущеннях, а потім заселення цих острівців поодинокими піонерними особинами-
засновниками поступово веде до втрати ген. інформації. Врешті-решт може відбуватися
деградація видів та створення ними біотичних угруповань.
 40. Стратегії видів. Поєднання стратегій.
Л.Г. Раменського (1938), який запропонував розрізняти три основні типи рослин, названі
ним віолентами, патієнтами і експлерентами.
У 1979 р. британський еколог Філіп Грайм незалежно від Раменського запропонував поділ
видів на competitive (конкурентів), stress tolerant (стійких) та ruderal (види порушених
екосистем).
    Віоленти або  competitive (від латинського violentia - схильність до насилля, або
«силовики») – це види, що часто визначають загальний вигляд і характер угруповання. Вони
здатні пригнічувати конкурентів за рахунок більш інтенсивного росту та активній зміні умов
середовища (середовище пертворювальна активність). Зокрема, для рослин-віолентів є
характерною  потужна коренева система і добре розвинена надземна частина. Типові віоленти
– дереві рослини, особливо лісоутворюючі породи; домінуючі види трав'янистих рослин,
наприклад, мох сфагнум, чи очерет.
    Патієнти або stress tolerant  (від латинського patientia - терпіння, витривалість) – це види,
здатні виживати в несприятливих умовах, де більшість інших видів існувати не здатні.
Наприклад, за умов недостатнього освітлення, вологи, дефіциту мінеральних речовин або
засолення. До патієнтів належить багато рослин, які вважаються посухостійкими,
солелюбними. Хоч експериментально показано, що багато з них (хоч і не всі) за відсутності
конкурентів можуть існувати і добре почуватися в умовах більшої вологості, освітленості
тощо.
    Експлеренти або ruderal (від латинського explere - наповнювати, виповнювати) – це види,
що швидко розмножуються і швидко розселяються, з'являються там, де порушені корінні
угруповання. До типових експлерентів належать рослини, що поселяються на вирубках і
згарищах, наприклад іван-чай (Chamaenericon angustifolium) або осика (Populus tremula).
Зрозуміло, що запропонована концепція може бути застосована іне лише для рослин.
    У більшості випадків життєва стратегія виду є його біологічною характеристикою. Проте,
ступінь прояву окремих ознак таких стратегій відображує екологічну нішу виду в конкретному
угрупованні. Тому пластичні види в різних угрупованнях можуть реалізовувати різні життєві
стратегії. Так, сосна (Pinus sylvestris) є типовим віолентом у сосновому бору, але на болоті вона
виспупає патієнтом.
 Аналізуючи динаміку чисельності популяцій, Р.Макартур та Е.Вілсон у 1967 році виділили дві
протилежні стратегії існування популяцій, які отримали умовні назви r- та К- стратегії.
r логістичного рівняння – швидкості росту чисельності популяції або біотичного потенціалу;
та 
К – ємкості середовища.
r-стратеги характеризуються бурхливим темпом розмноження, швидким досягненням статевої
зрілості, коротким життєвим циклом, здатністю до швидкого поширення в нових біотопах, а
також здатністю до переживання несприятливих періодів у стані спокою. Ця стратегія
характерна для більшості комах та однорічних рослин. 
К- стратеги мають низький темп розмноження, але характеризуються тривалим терміном
життя. Їм властива підвищена захищеність від хижаків, різні форми турботи про нащадків.
Дана стратегія характерна для великих ссавців, деревних рослин.
41. Правила острівної біогеографії. Правило І.І. Шмальгаузена. Гігантизм рослин, птахів,
рептилій. Карликовість ссавців. Абісальний гігантизм.
Правило І.І.Шмальгаузена
Для островів характерний гігантизм рослин, птахів, рептилій; «карликовість» ссавців.
На багатьох океанічних островах чагарники за висотою не уступають деревам, але і що
важливо, їм не уступають деякі трави.
Острівна ́ карликовість — результат зменшення розмірів тварин в ситуації, коли їхня ніша
обмежена малим простором; переважно таке явище спостерігається на островах.
Сучасні:
• Карликова острівна лисиця (Urocyon littoralis) та, можливо зникла.
• Вимерлий в історичні часи вовк з острова Хонсю.
• Карликовий тигр.
• Карликовий єнот (Procyon pygmaeus)
• Карликова печерна коза (Myotragus balearicus), що вимерла після початку освоєння островів
людиною.
• Карликовий буйвол.
• Карликові олені з Філіпінських островів (наприклад, сумбар)
• Пастушок з острова Неприступний, або пастушок (Atlantisia rogersi) — найменший
нелітаючий птах на Землі — та Лайсанські пастушки.

Абісальний гігантизм — явище, характерне для організмів: зміна по мірі збільшення глибини
дрібних форм більшими. Так, мізиди роду Amblyops на глибині 300- 1500 мають довжину 18
мм, на глибині 1900-2000 м — 25 мм, на глибині 7 кілометрів і більше — 38-40 мм
На островах серед деяких груп тварин простежуються відхилення від типових форм, що не
можна пояснити правилами Бергмана і Аллена. Зокрема, особини великих ссавців здебільшого
менші, ніж на материку (поні, філіппінський буйвол та ін.). Для птахів і плазунів, навпаки,
характерний острівний гігантизм (варани на острові Комодо, черепахи на Галапагоських
островах). Природа цих явищ поки що не з’ясована. Найбільш ймовірно, що вони спричинені
локальними чинниками, наприклад, підвищеною радіоактивністю гірських порід або іншими
причинами.
Острівний гігантизм = Комодський варан або ж комодський дракон, сколопендра гігінтська,
паличник гігінтський індонезійський тощо
Для островів властиві нелітаючі форми птахів і комах. Це пояснюють відсутністю на таких
островах хижаків, які їх знищують. У природному доборі нелітаючих комах вирішальну роль
відіграють пошуки захищених місць на поверхні від знесення їх вітром в океан. Для багатьох
видів комах існує так звана рівновага між кількістю особин, знесених вітром, і кількістю
особин, принесених на острів, за умови, що острів є частиною архіпелагу.

42. Правила острівної біогеографії. Правило Ернста Майра. Правило Дарлінгтона

Правило Эрнста Майра
• На новоутворених островах знижується видове різноманіття (внаслідок вимирання). Для
багатьох видів тварин, острів опиняється придатним лише для небагатьох видів, і тільки коли
там наявні деякі інші види-супутники.
Правило Дарлінгтона
• На великих островах більше видове різноманіття (без урахування еволюційних перетворень).
• В різних фізико-географічних умовах зменшення площі острова в десять разів скорочує (але
не завжди) число живучих на ньому тварин (особливо рептилій та амфібій) вдвічі.
• На більшому просторі, як правило, зустрічаються більш різноманітні типи місцезнаходжень.
Ізоляція і віддаленість від материка є визначальними стосовно високого ендемізму флори і
фауни. Чим старший острів, тим більше ендемічних видів, які характерні для нього. Видовий
ендемізм флори, зокрема Нової Зеландії. Кергелену, Гавайських островів, досягає 70-80 %.
Якщо острови розташовані недалеко від материка (Великобританія, Сахалін, IIJpi-Ланка), то
ендемізм біоти виражений значно слабше
 43. Флористичні та фауністичні комплекси. ???
Фауністичний комплекс — це тваринний світ пов'язаний із певними рослинними
угрупованнями. Існують такі фауністичні комплекси як: лісові, степові, лучні, болотні, прісних
водойм тощо.
По В. В. Кучеруку (1959) і І. Л. Кулік (1972), фауністичний комплекс — це сукупність видів,
поширених тільки в певній природній зоні або тих, які мають у ній оптимум ареалу.
За Н. В. Тупіковою (1975), «фауністичний комплекс — це специфічний набір видів зі схожим
поширенням, пов'язаний спільністю розвитку з певними типами ландшафтів; як наслідок
спільної еволюції види пристосовані один до одного, до природно-територіальних
комплексів… знаходять тут оптимальні умови».
За М. Г. Олсуфьєвим (1980), фауністичний комплекс — це група видів, що мають схожі ареали
і екологію.
За Ю. О. Дубровським і І. Л. Кулік (1979), «фауністичні комплекси тварин… є одним з
компонентів біогеоценозів». Як пишуть ці автори, ці критерії «застосовні для оцінки
приналежності виду до фауністичного комплексу будь-якої ландшафтної зони».
Отже, будь-якій ландшафтній зоні властивий свій фауністичний комплекс. І для кожної зони
«розробляється» (Дубровский, Кулик, 1979) свій фауністичний комплекс.
 44. Поняття про ареал. Перешкоди і бар`єри розселення організмів. Конфігурація та
структура ареалу. Інвазії.
Залежно від таксономічної категорії виділяють ареал виду, ареал роду, ареал родини та ін. У
більшості випадків під поняттям ареал розуміють двовимірний простір, площу, ділянку, що
латинською мовою означає area, в межах якої трапляється певний вид чи біоценоз. Але жоден
вид не утворює суцільного ареалу, а приурочений лише до тих місцеположень, які найліпше
задовольняють його потреби. Водночас наявні ділянки, де вид трапляється дуже рясно, рясно,
рідко або одинично. Відмінності в поширенні виду стосовно різних умов середовища залежать
від його екологічної валентності та адаптивних можливостей. Вчення про ареал називають
ареалогією, або хорологією.
Ареал – область поширення на земній поверхні систематичної групи живих організмів
або угрупувань. Кордони сформувалися в процесі еволюції біосфери і залежать від умов
навколишнього середовища. Можуть змінюватися під впливом природних чинників
(збільшення чисельності виду), людської діяльності (вирубка лісів тощо)
Визначення меж ареалів не є особливо складним процесом за умови, що організми позбавлені
можливості активно рухатися (рослини) або ведуть осілий спосіб життя на певній обмеженій
території (деякі тварини). У таких випадках йдеться про прості ареали. Серед риб, птахів, і
ссавців є багато видів, які в різні періоди життєвого циклу або в різні сезони змінюють місце
свого перебування. В такому випадку район розмноження і район зимівлі (птахи), акваторія
нагулу до статевої зрілості і місце відкладання ікри (риби), місця літнього випасу і зимівлі
(деякі ссавці) разом з міграційними шляхами утворюють єдиний складний ареал.
Отже, ареали можуть бути простими і складними, суцільними й розірваними, різної величини
та форми. Вони є важливою характеристикою виду, роду та вищих таксономічних категорій
організмів і їхніх угруповань - біоценозів
Фактори що впливають на поширення організмів
Абіотичні – фізичні та хімічні (солоність води рН грунту, мікроелементи, насиченість води
киснем) перешкоди, фізичні явища та процеси (температура, тиск, прозорість води, вологість,
освітлення, повітряні маси тощо)
Біотичні – внутрішньо/міжвидові, біотопічні
Антропічні – (не)свідоме розселення, фізичне знищення, синантропізація та доместифікація,
окультурювання

Типи ареалів.
За конфігурацією виділяють:

крапкові розірвані
суцільні
(прості) (диз'юнктивні

стрічкові

убіквісти

космополітичні

1.Простий ареал має суцільну територію. Встановлення меж простих ареалів не складає
особливих труднощів, якщо організми позбавлені можливості активно переміщатися
(рослини), або ведуть осілий спосіб життя (деякі тварини).
2.Складний ареал має розірвану територію. Для птахів це може бути область розмноження,
зимівель, разом з міграційним шляхом. Серед тварин багато видів, які в різні періоди
життєвого циклу або сезони міняють область розповсюдження (птахи, ссавці).
3.Суцільний - це ареал, всі ділянки якого доступні для особин виду, що його займає.
Переміщення особин з однієї ділянки на іншу в межах суцільного ареалу здійснюється за
допомогою природних чинників розселення і не носить випадковий характер. Усередині
суцільного ареалу немає непереборних географічних бар'єрів, що розділяють його на окремі
ділянки. Всі прості ареали є суцільними. Ареали також бувають первинні і вторинні, причому
первинний ареал, в якому відбувається становлення виду, є суцільним.
4.Розірваний ареал (диз'юнктивний) - виникає при зміні умов існування виду: з'являються
гірські системи, змінюється клімат.
а) Гомогенна (однорідна) диз'юнкція, коли ділянки, що не граничать одна з одною, заселені
однією і тією ж формою виду (російська вихухоль).
б) Гетерогенна (різнорідна) диз'юнкція, коли розірвані ділянки заселені різними підвидами
одного виду, різними видами одного роду (дуб скельний, дуб монгольський), або різними
родами одного сімейства. Гомогенні розриви ареалу у віковому відношенні молодше
гетерогенних.
5.Виділяються типи ареалів залежно від займаної площі. Площа ареалу може бути співставна з
площею майже всієї суші або обмежуватися невеликою ділянкою. Залежно від розмірів
займаної території виділяють різні ареали вузьколокальні, локальні, субрегіональні,
регіональні, полірегіональні, космополітичні.
а) вузьколокальні - характерні для видів, що мають украй обмежену площу розповсюдження
(комахи, що не літають: жуки-бомбардири на 1-2 гірських хребтах Кавказу; мешканці печер:
кажани).
б) Локальні - за площею дещо більше вузьколокальних.
в) Субрегіональні - більше локальних.
г) Регіональні - більше субрегіональних. Якщо вид поширений по всій території регіону, його
вважають трансрегіональним. Під регіоном в даному випадку розуміють певну крупну
територіальну одиницю, як правило на одному материку.
д) Полірегіональні - ширші ареали, що включають регіони, розташовані на декількох, але не
більше ніж на трьох материках (біла куріпка). До полірегіональних відносяться ареали
наступних представників флори Євразії: євразійські види в межах помірної зони Євразії;
євросибірські види, що зустрічаються по всій Європі, в західному і Східному Сибіру до
Далекого Сходу. Для найменування полірегионального ареалу використовують назви регіонів,
в яких мешкає вид, рід і так далі.
е) Космополітичні ареали - характерні для таксономічних категорій, що мешкають не менше
чим на трьох материках. Вони властиві зазвичай водним і болотяним рослинам, нерідко
поширюваним перелітними птахами (очерет, ряска), бур'янам, багатьом морським тваринам,
деяким комахам. Космополітичні ареали часто обмежуються широтними межами і властиві
організмам, що розповсюджуються в певних физико-географических поясах або природних
зонах
структура ареалу:
1. Зона оптимуму (висока чисельність, багаторічний баланс чисельності є позитивним);
2. Буферна зона (середня чисельність, багаторічний баланс чисельності є позитивним, або
близький до 0);
3. Зона песимуму (низька чисельність, багаторічний баланс чисельності є негативним).
Динаміка меж ареалу:
1. Розширення ареалу (поступове і катастрофічне, експансії видів, інвазії).
2. Пульсація.
3. Звуження ареалу (регресії, регресивні види).
У зоології, ботаніці, екології та біогеографії інвазією нерідко називають вселення нових видів
на території, де вони раніше були відсутні, яке відбувається без свідомої участі людини.
Інвазійні види - алохтонни зі здатністю до експансії. Розповсюджуються природним шляхом
або за допомогою людини і є загрозою для флори й фауни певних екосистем, конкуруючи з
автохтонними видами за екологічні ніші, а також спричиняючи загибель місцевих видів.

45. Зоогеографічне районування Світового океану. Загальний огляд.

Бентос – сукупність організмів, що живуть на дні
Планктон - сукупність організмів водойм, які населяють товщу води, але не здатні протистояти
течії
Нектон – активно плаваючі водні тварини, які але здатні протистояти течії та переміщуватися
на значні відстані
Неретична зона – прибережна зона
Пелагічна зона – товща води, яка охоплює неретичну й океанічну зони
Фауністичне розділення літоралі:
Літора́ль (лат. litoralis — береговий) в океанології, літоральна зона або приливно-відливна
зона — ділянка берега, яка затоплюється морською водою під час припливу та осушується під
час відпливу. Розташовується між найвищим рівнем води у приплив і найнижчим у відплив.
А) тропический регион (большая часть Тихого и Индийского океанов) – гигантский альбатрос,
буревестник, дюгонь, множество рыб, ядовитые морские змеи, тюлени, морские львы,
галапагоский котик и тд. Області:
-Индо-Пацифическая - Включає території Індійського та Тихого, біля західного узбережжя
Південної Америки її кордон
- Тропико-Атлантическая области - Охоплює літораль західного та східного узбережжя
Центральної Америки та (в межах Атлантики)
Б) бореальный регион (северные части Атлантического и Тихого океанов) – моржи, тюлени,
нарвал, сивуч, тюлень-лысун, киты полярные, белый медведь, чайки, полярная камбала,
минтай и тд. Області:
- Арктическая область - Включає північні узбережжя Америки, Гренландії, Азії та Європи,
розташовані поза впливу теплих течій.
- Борео-Пацифическая - У її межі входять прибережні води Японського моря, а також
омивають зі сходу Камчатку, Сахалін
- Борео-Атлантическая - Об'єднує більшу частину Баренцевого моря, Норвезьке, Північне та
Балтійське моря, літораль східного узбережжя Гренландії
В) антибореальный регион (расположен к югу Тропического региона) – сивуч, морской слон,
пингвины и тд. Області:
- Антарктическая - Охоплює води Південного океану, що омивають береги Антарктиди та
прилеглих островів.
- Антибореальная области- Розташований на південь від тропічного регіону. Біля західного
узбережжя Південної Америки

Фауністичне розділення пелагіалі:

Пелагіа́ль (від грец. πέλαγος — відкрите море), також пелагі́чна зона — зона моря або океану,
що не знаходиться в безпосередній близькості від дна. Середовище проживання пелагічних
організмів - планктону, нектону, плейстону
А) тропический регион
-Атлантическая область (полосатик Брайда, макрели, угри, летучие рыбы, акулы, морские
коньки в Саргассовом морем)
-Индо-Пацифическая область (индийский полосатик, меч-рыба, парусник, морская змея,
электрический скат и тд)
Б) бореальный регион (холодные и умерено холодные воды северного полушария)
-Арктическая область (чайки, киты, полярная акула, восточная сельдь, беззубые киты и тд),
-Эвбореальная область (кит-горбач, кит-бутылконос, кит-бискайский, атлантическая сельдь,
дальневосточная сельдь, скумбрия, сардина, анчоус, меч-рыба, кета, горбуша, сифонофоры,
сальпы и тд)
В) антибореальный регион - южный кит, анчоус, нототении и тд)
-Антибореальная и Антарктическая области
 46. Зоогеографічне районування України.
1. Подобласть Бореальная Европейско-Сибирская
1.1. Европейско-Западносибирская лесная провинция, Центрально-Европейский округ,
Карпатский район
1.1.а. Западно-предгорный участок – лесостепной характер, лягушки, прыткая ящерица, эскулапов
полоз, кольчатая горлица сирийская, большой подковонос, ночница остроухая и тд
1.1.б. Восточно-предгорный участок – лиственные и смешанные леса, обыкновенный тритон,
жерлянка, галка, хохлатый жайворонок, буковинский слепыш, серый хомячок и тд
1.1в. Горно-лесной участок – буковые леса, хвойные с криволесьем, карпатский и альпийский
тритоны, пятнистая саламандра, глухарь, рябчик, горная трясогузка, рысь, лесной кот, бурый медведь
т тд
1.1.г. Полонинский участок – горные луга и сланцы, пятнистая саламандра, живородящая ящерица,
карпатский и альпийский тритоны, гадюка, альпийская завирушка, горный коняк и тд. Звери
представлены эндемиками зяц европейский, глухарь и тд.
1.2. Восточноевропейский округ, район смешанного, лиственного леса и лесостепи
1.2.а. участок восточноевропейского смешанного леса, включая зону Украинского Полесья – лесной
кот, соня, белка Кеслера, крот, рябчик, тетерева, белая куропатка, харьковская лесная мышь,
выхухоль, обыкновенный гребенчатый тритон, гадюка, остромордая лягушка, лось и тд
1.2.б. участок Восточноевропейского лиственного леса
1.2.б.а. правобережный подучасток – зеленая ящерица, суслик, красный коршун, сипуха и тд
1.2.б.б. левобережный – слепыш, земляная полевка, большой тушканчик, обыкновенный и
гребенчатый тритон, серая куропатка, орел-карлик, дубовый бражный и тд
2. Подобласть Аридная Средиземно-Центральноазиатская
2.1. Степная провинция, Придунайский округ, Притиссенский район – козодой, полевой жаворонок,
хохлатая синица, большой подковонос, ночница Иконникова, суслик, аскалаф и тд
2.2. Понтийский округ, Азово-Черноморский район
2.2.а. Западный степной участок – прыткая ящерица, желтобрюхий полоз, серая куропатка, козодой,
перепел, авдотка, степной журавль, белозубый слепыш, , гигантский ктырь
2.2.б. Восточный степной участок – разноцветная ящерица, крымская ящерица, орел, розовый скворец,
стрепет, ушастый еж, песчаный слепыш, малый суслик, курганчиковая мышь, корсак, степная дыбка
2.2.в. Азово-Черноморский участок – каравайка белая, желтая цапля, чайки, морские голубки,
четырехполосый полоз гребенчатый тритон, усатая синица, кулики, дунайская бурозубка,
тушканчики, тюлень-монах и тд
2.3. Средиземноморская провинция, Восточно-Средиземноморский округ, Эвксинский район
2.3.а. Южно-Крымский участок – много эндемиков; крымский геккон, нетопырь, средиземноморская
эмбия, сатир эвксинский, гребенчатый тритон, крымская скельная ящерица, дубоносые сайки,
малиновки, южный соловей, малая кутора, южный хомячок, крымская лисица и тд.\

47. Мадагаскарська фауністична область.

Охоплює острів Мадагаскар, належить до царства Палеогеї.
У цій дуже своєрідній і багатій ендеміками підобласті немає мавп, загін приматів
представлений сімействами лемурід (справжніх лемурів), індрі і руконіжками.
З комахоїдних слід назвати тенреків. Ендемічні мадагаскарські хом'яки, видрові землерийки і
декілька видів білозубок.
З хижаків є тільки віверри, серед яких найцікавіший фосса. Гризуни представлені сімейством
мишастих, а копитні - китицевухою (річковою) свинею.
З птахів-ендеміків типові пітти, ванги і пастушкові куріпки; у плейстоцені вимерли гігантські
епіорніси, що не літають, і додо.
Відсутні інші птахи Африканського континенту такі як страуси, дрохви, журавлі, птахи-
носороги, грифи, секретарі.
Немає також отруйних змій. Багато черепах, хамелеонів і геконів, є крокодили, ігуани і деревні
удави.
 48. Ефіопська фауністична область
Ефіопська область належить до царства Палеогеї, займає велику частину Африканського
материка, окрім його північної частини, і Мадагаскар з островами, що тяжіють до нього.
У фауні налічується 37 сімейств ссавців, з яких 9 (куниці, білки, кішки, землерийки,
порожньорогі, свині і ін.) поширені дуже широко.
Сім сімейств ссавців (людиноподібні мавпи, лемури, лорі, слони, носороги, оленьки і ящери)
мешкають і в Індо-Малайській області, але відсутні в Палеарктиці. Ендемічними або майже
ендемічними є лемури, руконіжки, стрибунки, щетинисті їжаки тенреки, видрові землерийки,
золотокроти, гієни, дамани, білки, бегемоти, жирафи і трубкозуби.
Найбільш різноманітні копитні: антилопи, зебри, жирафи, слони, носороги, бегемоти.
Абсолютно немає кротів, ведмедів, бобрів, тушканчиків, тапірів, верблюдів і оленів.
Птахи налічують 15 ендемічних сімейств: африканські страуси, цесарки, пастушкові куріпки,
китоглави, секретарі, деревні одуди і ін.
Як і в Індо-Малайській області, тут зустрічаються птахи-носороги, павичі, пітти, нектарники,
білоглазки.
Поширені рябки, турачі, дрохви і грифи. Дуже мало шпаків.
З плазунів численні варани, агами і сцинки. Хамелеони майже ендемічні.
Різноманітні гадюки. З удавів звичайні пітони, з крокодилів - справжні (нільський,
африканський узкорилий і болотний).
З амфібій відсутні хвостаті; жаби і справжні жаби представлені широко. Серед прісноводих
риб цікаві дводихаючі протептери.
Область розділяється на чотири підобласті.
1.Західно-африканська підобласть. Для неї характерні шимпанзе, горила, лемури макі, видрова
землерийка, карликовий бегемот, жираф окапі, оленьки і ін. З птахів найбагатше представлені
папуги і декілька лісових мешканців - птахи-носороги, павич. Ендемічни тупорилі крокодили.
Фауна дуже схожа з фауною Індо-Малайської області.
2.Східно-африканська підобласть. Вона величезною напівпідковою оздоблює Західно-
африканську підобласть. Відома величезними стадами антилоп, жирафів і слонів, багато
носорогів, бегемотів, гепардів, левів і страусів. Широко поширений трубкозуб.
З птахів багато турачів, цесарок, голубів, сизоворонок, рябків, дрімлюг(рус.козодой), стрижів,
горобців. 3.Південно-африканська підобласть. За її межі майже не виходять довгоніг і
золотокрот.
4.Мадагаскарська підобласть.

49. Типи рослинності.

Рослинністю називають сукупність рослинних угруповань земної кулі або її регіонів.
У межах України виділяють такі типи рослинності: ліси, чагарники, пустища, степи, луки,
болота і солончаки.
Рослинність поділяють за багатьма основами поділу. Наприклад, природна - антропогенна;
зональна - азональна; корінна - похідна та ін. Більшість геоботаніків вважають поняття
“рослинність” і “рослинний покрив” синонімами.
Зональна Азональна
Тундра, степова зона, савани Екстразональна Інтрзональна
та рідколісся
 (від екстра... і зона ) , (від лат. intra — всередині і
сукупність рослинних грец. — пояс, зона) —
співтовариств, що рослинність, що не утворює
відносяться до зональній самостійних зон, а є
рослинності якої-небудь включенням в зональну
зони, але що зустрічаються рослинність.
через певні умови за межами
цієї зони. На відміну від азональної
рослинності, І. р.
Е. р. зазвичай утворює зустрічається лише в певних
невеликі за площею зонах.
включення в рослинний
покрив, приурочені до До І. р. належать рослинні
нетипових для зони умов асоціації солонців і
(наприклад, діброви в зоні солончаків у степових і
степів — до балок, пустельних зонах, асоціації
Кунгурськая лісостеп — до сфагнових боліт у тундровій
виходів карбонатних порід в зоні га пн. частині лісової
підзоні південної тайги і т. зони тощо.
д.).
Термін «Е. р.» введений При переході від однієї зони
(1915) польським біологом до іншої І. р. змінюється, хоч
Ю. Пачоським . деякі особливості І. р.
відповідної зони
зберігаються.

Типи: пустельний, блукаючий, трав’янистий, деревний

50. Індо-Малайська фауністична область

Східна, або Індо-Малайська, область, належить до царства Арктогея. Вона включає тропічну і
субтропічну частини Південної і Південно-східної Азії і Малайський архіпелаг.
До неї відноситься південний схил Гімалаїв. Західна межа є широкою перехідною смугою
(пустеля Тар) до арідних областей Голарктичної області. Південно-східна межа з Нотогєєю є
предметом дискусій.
Загальних родів серед ссавців мало. Ендемічними сімействами з ссавців є довгоп’яти,
шерстокрили і тупайі, з птахів - деревні стрижі і широкороти.
Багато пітт, дрімлюг, жаборотів.
Плазунів також багато: варани, агами, сцинки, гекони, удави, сліпозмійки, черепахи,
крокодили (включаючи гавіала).
У області мешкає одна з гігантських змій світу - сітчастий пітон (завдовжки до 10 м), немало і
отруйних змій, включаючи королівську кобру і куфію.
Область розділяється на дві підобласті.
1.Індійська підобласть. Вона утворена материковою частиною Східної області і островами
Шрі-Ланка, Хайнань, Тайвань і деякими іншими.
У її фауні ендемічні тільки деякі роди з порожньорогих (чотирирога антилопа, нільгау),
ведмідь-губач і мавпа-гульман. Тигр займає східні райони півострова Індостан, лев - західні.
Багато мавп (включаючи гібонів). Різноманітні білки, серед яких крупні ратуфи.
З птахів звичайні фазани, ібіси, птахи-носороги, пітти, дятли, синій дрізд, ткачики, шпаки
(майна), синиці і кропив'яники. З рептилій часто зустрічається хамелеон. У річках живе
крокодил-гавіал. Звичайні очкові змії.
2.Малайська підобласть. Займає острівну частину Східної області і півострів Малакка.
По всій її території поширено лише небагато родів: макаки, тупайї, пальмові куниці, білки,
дикообрази, свині, олені, оленьки і деякі інші.
Орангутан, мавпа-носач, смугастий заєць незолагус, довгоп’ят мешкають тільки на одному або
декількох островах.
З птахів численні дятли, дронго, голуби, бородастики і птахи-носороги. Дуже красивий птах
фазан аргус живе на Яві.
З рептилій найбільш примітні летючі дракони і гігантський (завдовжки до 3 м) комодський
варан.
Іноді виділяють ще й Папуаську підобласть

51. Широтна зональність і висотна поясність

Широтна зональність – це природна зональність на рівнинах. Тобто позначає горизонтальну
геопросторову частину.
До горизонтального поділу біогеоценозу приурочені види, життєдіяльність яких пов’язана з
повітряним середовищем, водою, ґрунтом.
До широтної зональності належать зони:
 Тундра - Це безліса природна зона, що простягається в субарктичному поясі. Через брак
тепла дерева в тундрі не ростуть. Там поширені мохи і лишайники, осока, брусниця,
карликова береза, чагарникова вільха. Рослини низькорослі, стелються по землі,
 схиляючись від сильних вітрів. Серед тварин північний олень, песець, лемінг, біла
куріпка, біла сова.
 Тайга (північні хвойні ліси) - Ця зона займає північну частину помірного поясу. Територія
заболочена. Ґрунти — підзолисті і торф’яно-болотні. Ростуть хвойні ліси з ялини, ялиці,
сосни. Поширені також дрібнолистяні породи — береза й осика. Тваринний світ
різноманітний: лось, бурий ведмідь, вовк, лисиця, лісова куниця, тхір, ласка, заєць-біляк,
білка. Багато птахів. Поширені комахи-кровососи: комарі, мошки.
 Листопадні ліси помірного клімату - утворені дубом, буком, грабом, липою, кленом,
в’язом. Тварин: лось, благородний олень, косуля, кабан, вовк, борсук, лісова куниця,
заєць, білка. Із птахів — звичайні дятел, синиця, дрозд, зяблик, тетерук.
 Вічнозелені широколистяні субтропічні ліси - ліс поширений в субтропічних поясах
 Чаппараль - рослинне угрупування колючих чагарників, поширене перш за все в
Каліфорнії, США. Характерні дрібний каліфорнійський кролик, деревні щури, бурундуки,
ящірки, дрібні горобині і тауї.
 Степи, прерії - це — безліса зона помірного поясу. Натомість степи мають багатий
трав’яний покрив. Серед трав переважають злаки — ковила, типчак, тонконіг. Тварини —
здебільшого гризуни: ховрах, тушканчик, хом’як. 
 Саванни - це зона, де панують трави. Серед них ростуть поодинокі дерева або групи дерев.
Савани поширені в субекваторіальному поясі. Дуже різноманітні травоїдні й хижаки.
Водяться найбільші птахи — страуси. Поширені акації і колючі чагарники.
 Пустелі - це природні зони з різкою нестачею вологи й розрідженим рослинним покривом.
Кількість опадів там мізерна (200 мм на рік). Залежно від розташування є пустелі
тропічних, помірних, арктичних широт. тваринний світ багатший за рослинність. Там
живуть дрібні комахи, якими живляться павуки, скорпіони, ящірки, птахи, яких поїдають
хижаки — шакал, гієна. 
 Скреб - зарості низькорослих (1–2 м) вічнозелених ксерофітних чагарників у субтропічній
і частково тропічній південно-західній і центральній частинах Австралії.
 Тропічні дощові ліси - існують в басейні річки Амазонки, Центральної Америки, в
екваторіальній Африці. наявність 4-5 ярусів дерев, відсутність чагарників, велика
кількість епіфітів, епіфілів і ліан;переважання вічнозелених дерев з крупним вічнозеленим
листям

Вертикальна поясність (зональність) – природна зональність в горах, яка обумовлена

зміною природної системи в залежності від її висоти.
Висотна поясність пояснюється зміною клімату з висотою: на 1 км підйому температура
повітря знижується в середньому на 6 градусів Цельсія, зменшується тиск повітря, його
запиленість, зростає інтенсивність сонячної радіації, до висоти 2—3 км збільшується хмарність
і кількість опадів.
Виділяють таку вертикальну зональність:
 Пояс Альпійських лук - характерна специфічна, зазвичай низькоросла,
рослинність, а також рослинність, що утворює «трав'яні подушки»
 Пояс Субальпійського криволісся
 Пояс Хвойних лісів
 Пояс Листяних лісів

у Європі в Альпах розрізняють сім вертикальних поясів.

-У першому низькогірському поясі до висоти 800 м ростуть дубові ліси на бурих лісових
ґрунтах. Середньогірський пояс до висоти 1200 м займають букові ліси на гірських бурих
лісових ґрунтах.
-У верхньогірському поясі до висоти 1800 м ростуть хвойні ліси з ялини, модрини, сосни на
гірських підзолистих ґрунтах.
-Субальпійський пояс до висоти 2000 м займають криволісся з гірської сосни, рододендрони і
високотрав’я. До висоти 2800 м поширені альпійські високотравні луки.
-Вище — панує пояс скель і кам’янистих розсипищ, де майже немає рослинного покриву.
-У найвищому поясі лежать гірські льодовики.

52. Австралійська фауністична область.

Царство Нотогея. Царство включає Австралію і суміжні острови.
-Для нього характерне панування сумчастих і відсутність плацентарних (окрім деяких
гризунів), простих однопрохідних.
-До сумчастих відносяться найбільш примітивні з нині існуючих живородних ссавців, самки
яких мають виводкову сумку в складках шкіри.
-Плацентарні характеризуються найвищою серед живородящих ссавців організацією і эколого-
морфологическим різноманітністю.
-Однопрохідні (клоачні) - єдина серед ссавців група яйцеродних тварин (єхидна, качконіс), в
клоаку яких відкриваються кишечник, сечовий міхур і статеві протоки (звідси назва).
Нотогею утворює одна область - Австралійська. У ній виділяються п'ять підобластей.
1.Папуаська підобласть. Ця підобласть включає острови Нову Гвінею Сулавесі, Тимор і
прилеглі до них Молукські острова, архіпелаг Бісмарка, півострови Арнемленд і Кейп-Йорк на
півночі Австралії, а також суміжні з ними острови.
-Найбільш типова фауна підобласті представлена на Новій Гвінеї.
-З ендеміків тут мешкають рід проєхидна з сімейства ехиднових, два роди сумчастих і три роди
гризунів.
-Деякі ссавці (макаки, віверри, долгоп’ят, ящери і ін.) зосереджені в північній частині
підобласті, інші (сумчасті і примітивні гризуни) - в південній.
-Дуже різноманітні летючі собаки, декілька родів з яких ендемічні.
-З птахів широко поширені безкілеві казуари, смітні або великоногі кури, вінценосні голуби,
шалашники, райські птахи, папуги-какаду.
2.Австралійська підобласть. Займає материк, окрім тих, що входять в Папуаську підобласть
північних півостровів, і острів Тасманію.
-Для неї найбільш характерні сумчасті, які в більшості своїй є ендеміками. Саме вони
займають ті екологічні ніші, які на інших територіях зайняті плацентарними ссавцями.
Серед сумчастих широко поширені сумчасті мурав’їди, борсуки (вомбати), білки, соні, кроти,
коала, кенгуру. Сумчастий вовк, можливо, зник.
-З однопрохідних ендемічним є качконіс.
-Мешкають тут і плацентарні, проте вони представлені тільки гризунами з сімейства мишастих
і рукокрилими. Вселення собаки дінго і кролика пов'язано з людиною.
-Птахи різноманітні і належать до 50 сімейств (ему, казуари, лірохвости, смітні кури, папуги,
медоноси і ін.).
-Своєрідні також австралійські черепахи, ящірки (молох - кукабарра), змії, жаби, свистуни і
квакші. Крокодили зустрічаються тільки в північній частині материка. Слід відмітити, що
фауна Австралії значно змінена людиною.
3.Новозеландська підобласть. Окрім двох крупних островів Нової Зеландії підобласть включає
і ряд малих суміжних островів - Окленд, Кемпбелл, Антиподи і Чатем.
-Єдиний гризун, що мешкає тут, - маорійський (полінезійський) щур, очевидно, був завезений
мореплавцями.
-Ссавці представлені двома видами кажанів, один з яких - футлярокрил, який веде наземний
спосіб життя.
-Ендемічні птахи, що не літають: ківі, совина папуга (какапо), пастушок такахе (надзвичайно
рідкісний), з тих, що літають такими є новозеландські кропив'яники, сови, зозулі, голуби,
зимородки і різні гороб'ячі.
-На малих островах збереглося найбільш стародавніша з сучасних плазунів - гаттерія. З інших
рептилій представлені гекони і сцинки, з жаб ендемічна ліопельма.
4.Полінезійська підобласть. Ця підобласть утворена островами субтропічних і тропічних
широт Тихого океану, окрім Гавайських і вже названих.
-Тут переважають мандруючі форми – летючі собаки з ссавців, стрижі салангани з птахів.
-З наземних ссавців широко поширений полінезійський щур, з ящірок - гекони і сцинки, змій -
тихоокеанські удави.
5.Гавайська підобласть. На тих, що входять в підобласть однойменних островах ендемічне
сімейство птахів квіткарок.

53. Неотропічна зоогеографічна (фауністична) область.

Царство Неогея. Царство охоплює в основному Центральну і Південну Америку.
-У ньому відсутні однопрохідні, мешкають декілька видів сумчастих, майже повністю відсутні
комахоїдні ссавці з плацентарних і досить різноманітні неповнозубі.
-У неповнозубих (мурав’їди, лінивці, броненосці) зуби не диференційовані, позбавлені емалі і
коріння, немає різців і іклів.
Царству відповідає одна - Неотропічна область.
-Фауна області, що займає Центральну і Південну Америку, а також острови Вест-Ііндії,
Галапагоські, Хуан-Фернандес, Вогненну Землю і Фолклендські, дуже різноманітна. Вже
називалися представники неповнозубих.
-З ендемічних сімейств рукокрилих цікаві вампіри (листоносі).
-З сумчастих ссавців ендемічне сімейство ценолестових і майже ендемічне - опосумів, окремі
види яких проникли до Північної Америки.
-Численні мавпи, що відносяться до підряду широконосих.
-Багато гризунів: морські свинки з найбільшим в світі гризуном капібарою (водосвинка), агуті
(золотий заєць), цепкохвості дикообрази, нутрія, туко-туко, віскачі і шиншили.
-Мало комахоїдних, тільки в північній частині мешкають щілезуб, землерийки-бурозубки. На
півночі за межі області виходять тапіри (з копитних), тут же широко поширені свині пекарі.
Повсюдні лами (безгорбі верблюди) і мазамі (дрібні олені).
-Різноманітні хижі - ягуар, оцелот, гривистий вовк, чагарниковий собака, носухи, очковий
ведмідь.
-З птахів ендемічні страуси нанду, кракси (деревні кури), тінаму, гарпії, древолази, грифи-
кондори, тукани (перцеяди), гоацини. Неотропос - центр різноманітності колібрі. Звичайні
чаплі, ібіси, лелеки, качки, сови і інші хижі птахи, зозулі, папуги (ара), дятли, голуби і ін.
Південну Америку можна назвати континентом птахів.
-Проте тут немає журавлів, дрохв і птахів-носорогів, характерних для Старого Світу.
-З ящірок звичайні ігуани, змій - удави кораллус (деревинний) і анаконда, а також отруйні
жарараки, бушмейстер і гримучі змії. Різноманітні бокошийні черепахи.
-Справжні жаби зустрічаються тільки на півночі, широко поширені квакші, жаби і жаби піпи.
Ендемічни каймани, алігатори і подвійнодихаюча риба цератоу.
Область ділиться на чотири підобласті: Центральноамериканську, Антільську, Бразильську,
Чилійську. Своєрідність їх фауни визначається властивими цим територіям рослинними
формаціями, а також наявністю ендеміків і реліктів. Відзначимо тільки, що фауна
Центральноамериканської підобласті носить перехідний характер, сюди проникають
представники голарктичних родів - тхори, лисиці, рисі, зайці, ховрахи, полівки, землерийки,
бурозубки, летяги і ін.
54. Природна зона екваторіальних лісів.
Континент: північна частина Південної Америки (включая масив у басейні Амазонки) та
прилеглої до неї частини Центральної Америки; Західна екваторіальна Африка; Індо-
Малайський регіон
Ліси розміщені у вологих областях, де сума опадів 1500-12000 мм та вище. Рівний
температурний режим, середні місячні показники коливаються у межах 1-2 градуси.
Особливість флори:
-перважаюча група – фанерофіти, представлена гігроморфними та мегатермними деревами.
-Характерна особливість – різночасова зміна листя на пагоні одного й того ж дерева,
кругорічна плодоносність дерев або декілька разів на рік.
-Серед ліан розвинені деревні форми, проте зустрічаються й трав’янисті.
-Поширені епіфіти (з цистернами, де накопичують воду у розетках листя та епіфіти-бра,
гніздьові епіфіти – накопичують субстрат, який багатий на поживні речовини (наприклад,
папоротник «пташине гніздо»)), що оселяються на інших рослинах.
-Полуепіфіти, які пішли від ліан. Кустарниковий ярус майже відсутній. Число трав’янистих
родин менше, ніж деревних
У Африці гілеї формують деревовидні папороті, пальми, дерева з бобів, складноцвітих.
Предметом експорту є багато видів-едифікаторів: хлорофора, окотея і ін
Особливості фауни:
-характерна полідомінантна структра та цілорічне розмноження, без різких піків та спадів.
-Безхребетні – сколопендри, жужжелиці, кліщі, кровосисні комахи, мурахи.
-Амфібії та рептилії – голубі, зелені, червоні квакші, сумчасті квакші, червяги, ібіжара (біла
амфісбена), веслоногі лягушки, хамелеони, анаконда.
-Птахи – тукани, сорні кури, птиці-носороги, нектарниці, голуби, турако.
-Ссавці – лемури, лінивці, людиноподібні мапви, тапір тощо

55. Поняття про рослинний світ і тваринне населення. Сукцесії.

Флора (від лат. Флора – богиня краси, весни) – історично складена сукупність видів рослин
певної території
Фауна (від лат. Фавна – богиня лісів, полів, звірів) – історично складена сукупність видів
тварин певної території
Слід чітко розрізняти поняття - флора - рослинний покрив (рослинність) і фауна - тварина
населення. Фауна і флора - це видовий склад.
Рослинним покривом або рослинністю називають набір рослинних угруповань, властивих
тій чи іншій області Землі. Флора - це набір видів, а рослинність - набір фітоценозів. Ці
фітоценози відрізняються один від одного співвідношеннями видів, їх поєднаннями, а також
різними умовами проростання рослин. Так, прийнято говорити: рослинний покрив болота,
суходолу, широколистяні ліси (а не фауна).
Так само відрізняються поняття фауна і тваринне населення. термін тварина
населення відображає чисельність тварин, різне поєднання видів, характерних для тієї чи
іншої території (тварина населення Африки). Фауна ж просто список видів.
біогеоценоз ( «Біос» - життя, «гео» - земля, «ценоз» - спільнота) - це однорідний ділянка
земної поверхні з певним складом живих і неживих компонентів, об'єднаних обміном речовин і
енергії в єдину історично сформований комплекс. Частка «гео» показує, що в цей комплекс
входить і нежива відстала природа, яка також бере участь в обміні речовин і енергії (це
приземний шар атмосфери, сонячна енергія, грунт, гідрологічні умови). Вперше поняття
«біогеоценоз» запропоновано в 1940 р академіком Володимиром Миколайовичем Сукачова
(1880-1967гг).
біоценоз - Сукупність всіх особин всіх видів тварин і рослин, що населяють певну ділянку
Землі. Цей термін був введений набагато раніше - в 1877 р німецьким зоологом Мебіусом.
ареал - Частина земної поверхні, область распротраненіе будь-якого таксону (виду, роду,
родини, загону і т. Д.).
космополіти - Організми, поширені на великій частині населених територій, відсутні лише у
відносно обмежених областях (серед мешканців океану - це ластівка, серед сухопутних тварин
- кімнатна муха, горобині птахи, мишоподібні гризуни, серед рослин - кропива дводомна,
елодея).
ендеміки- Види і ін. Таксономические групи тварин і рослин, обмежені в своєму поширенні
частиною відносно невеликий географічної області: океанічні острови, гірські райони,
ізольовані водойми (качконіс - ендеміки Австралії, хохуля - ендемік Росії, мускусний вівцебик
- ендемік Аляски).
релікти - Форми тварин і рослин, організація і ареали яких знаходяться в явній
невідповідності з навколишнім їх неорганічної та органічної середовищем. Такі форми є
пережитками минулих століть, що збереглися в пригніченому вигляді всупереч умов, що
змінилися (анемона дібровна в ялинових лісах, ялина в лісостепових спільнотах, морошка в
Нижегородської області). Часто стоять на кордоні вимирання, у всякому разі - скорочують свої
ареали.
автохтони - Види місцевого локального походження, межі розповсюдження яких, обмежені
розглянутої областю (загін неполнозубих, сімейство Папуг ара в Південній Америці).
Сукцесії. Зміни одного біоценозу іншим одержали назву сукцесії. Реакція біоценозу на
послідовну зміну життєвого середовища є його особливо важливою властивістю. Під впливом
масштабної осушувальної меліорації Українського Полісся відбулося пониження рівня
грунтових вод, умов аерації, що відобразилося на кореневій системі насамперед вологолюбних
рослин. Це спричинило ценотичні зміни в біоценозі, кількість одних (здебільшого
гідрофільних) видів зменшується аж до їх зникнення, натомість відбувається поступове
проникнення нових мезофільних, а в окремих місцях і ксерофільних видів, що згодом веде до
виникнення нового біоценозу.
Направлена й безперервна поява і зникнення популяцій різних видів, зміна видового складу
біоценозу і є сукцесією, а окремі біоценози, що відповідають різним періодам розвитку,
називають стадіями або серіями сукцесій.
Розрізняють первинні і вторинні сукцесії. Первинні - це такі, які розвиваються на
субстратах, позбавлених життя (місця, звільнені від льодовикового покриву, побережжя озер і
морів, на яких понизився рівень води тощо). Заселення таких біотопів починається з
випадкового занесення вітром, водою чи іншим живим організмом насіння з натуралізованої
території. Вільна ділянка для занесеного насіння може бути сприятливою або несприятливою
для розмноження.
Вторинні сукцесії формуються на місці зруйнованих угруповань, де зберігся ґрунтовий
покрив, насіння, спори й деякі живі організми. Руйнацію біоценозів спричинюють урагани,
паводки, зсуви, тривалі засухи тощо. Вторинні сукцесії характерні для деградованих пасовищ,
вигорілого і вирубаного лісу, орних земель, які тривалий час не обробляють, та інших угідь.
За умови поступового природного розвитку як первинні, так і вторинні сукцесії підводять
біоценоз до відносно стійкого стану, в якому підтримується рівновага між організмами та між
організмами і життєвим середовищем. Такий стан американські вчені, автори теорії сукцесій -
Г. Коулс і Ф. Клементс - назвали клімаксовим.
Згідно з теорією Ф. Клементса, клімакс - термінальна стадія еволюції угруповань, якій
характерний відповідний стан грунту - педоклімакс. Сукцесії, що наближають біоценоз до цієї
стадії, називають прогресивними, а ті, що віддаляють його від цієї стадії, - регресивними.
Досягнення біоценозом клімаксового стану не означає припинення розвитку. Розвиток
продовжується, але темпи його дещо сповільнюються, а “траєкторія” стає більш
прогнозованою. Клімакс є завершальною стадією сукцесії, яка формує “зріле” угруповання

56. Голарктичне флористичне царство.

Голарктичне царство, або Голарктика (північна) - найбільше за площею царство, займає
Євразію, Північну Америку і Африку, розташоване в основному на північ від північного
тропіка.
Для нього властива чітко виражена широтна зональність (арктичні пустелі, тундра, лісотундра,
хвойні ліси, змішані хвойно-широколистяні ліси, широколистяні ліси, ліси лаврового типу,
лісостеп, степ і прерії, напівпустелі і пустелі помірного і субтропічного поясів).
Царство включає три підцарства: Бореальне, Древньосередземноморське і Мадреанське.
Бореальне підцарство.
1.Циркумбореальна, або Євросибірсько-Канадійська, область. До неї відносяться Аляска,
більша частина Канади, Європа, Кавказ, Урал, Сибір, Далекий Схід, Північний Сахалін,
Курильські острови на північ від острова Ітуруп і Алеутські острови.
-Ендемічних родів тут небагато. У їх числі лунник (Середня і Південно-Східна Європа),
бородінія (Східний Сибір), городковія (Північно-Східний Сибір), редовскія (Якутія),
сольданелла (Південна і Середня Європа), астранція (Європа), медунка, тілоріз, телекії (від
Середньої Європи ка Кавказу), купирь, снить, часничник.
-Найбільш поширеними родами є ялина, ялиця, модрина, тсуга і туя (Канада), дуб, бук, береза,
вільха, клен, граб, тополя, верба, ясен, в'яз, липа, волоський горіх, кизил, слива, вишня, глід,
груша, яблуня, горобина, калина, жимолость, бузина, жостір (крушина), ожина, брусниця,
чорниця, а також представники різнотравної, осокової і злакової рослинності лугів і боліт.
2.Східно-Азійська, або Японо-Китайська, область. До її складу входять східні райони Гімалаїв,
басейни р. Янцзи, Хуанхе і Ляохе, а також правобережжя Амура і його притоки Аргуні, Корея,
Південний Сахалін, Японія і острів Тайвань.
-Флора області неймовірно багата, це один з головних центрів еволюції вищих рослин
Голарктики і Палеотропіків, гігантський притулок стародавніх форм.
-Флора включає близько 20 ендемічних сімейств: гинкгові, головчато-тисові, сциадопітісові,
тетрацентрові, евкомієві та ін. Ендемічних видів понад 300, серед них кетелерія, катайя,
метасеквойя, кріптомерія, мікробіотз, акебія, псевдо тис (ложний тисс), аментотіс, маакія,
фелодендрон, екзохорда, паулонія, саза (бамбучок), ховенія і ін.
3.Атлантично-Північноамериканська область. Флора цієї області, що займає в основному
басейн р.Міссісіпі, схожа з флорою Східно-Азійської, яка все ж таки багатше і включає більше
примітивних форм.
-Тут тільки два ендемічні сімейства - лейтнерієві і гідрастідові, близько 100 ендемічних і
майже ендемічних родів, зокрема азиміна, гамамеліс, сарраценія, діонея (венеріна мухоловка),
дієрвіла, лівенворсія, гиленія, санквінарія.
-Характерними родами є хвойні (тиси, сосна, таксодіум) і квіткові (магнолія, липа, копитник,
кірказон, воронець, живокіст, жовтець, бородач, гравілат, тюльпанове дерево, спірея, береза,
горіх, крестовник, кінський каштан, золота різка, рододендрон, брусниця, смородина, бузок
(чубушник).
4.Область Скелястих гір, або Північно-Західноамериканська. У неї входять гірські системи
заходу Канади і США до Сан-Франциско. На півдні Великим Басейном вона розділена на дві
довгі пасма. Флора включає одне ендемічне сімейство печіночників - гіротірові і декілька
десятків ендемічних родів, зокрема дарлінгтонію, ванкуверію, маконелу, станлейю,
літофрагму, корділантус. У області ростуть найбільш багаті у видовому відношенні хвойні ліси
з тсуг, псевдотсуг, туй, секвойь, ялин, сосен, тисів, модрин і секвойядендронів (мамонтове
дерево).
Древньосередземноморське підцарство. Средіземноморья - океану Тетіс. Після альпійського
орогенезу територія висихаючого океану стала ареною переселення і змішення бореальних і
тропічних флор.
1.Макаронезійськая область. Її складають острови Азорські, Мадейра, Канарські і Зеленого
Мису.
-Флора включає близько 30 ендемічних родів і приблизно 650 ендемічних видів, серед яких
лавр азорський, клетра деревовидна, чагарниковий щавель, чагарникова капуста,
чагарниковий, деревовидний і кактусовий молочаї, драконове дерево, деревовидна волошка,
бузина мадейрська, бирючина, гостролист Канарський, подорожник, сосна Канарська і
фінікова пальма.
2.Середземноморська область. Вона розташована на побережжі і островах Середземного моря,
займає переважаючу частину Піренейського півострова до Піренеїв і Кантабрійських гір на
півночі.
-Відоме одне ендемічне сімейство - афілантові, зате кожен другий вид ендемічийн. Це єдина в
Європі дикоросла пальма хамеропс приземистий, сосна алепська, пінія, дуб кам'яний, лавр
благородний, суничне дерево, олеандр, деревовидний молочай, акант, мирт, філірія, сонцецвіт
іволистий, кипарис, ліквідамбар, ладанник і ін.
3.Сахаро-Аравійська область. До її складу входить вся позатропічна частина Сахари і
Аравійського півострова.
-Флора не дуже багата, ендемічних сімейств немає, родів мало, видовий ендемізм складає
близько 25%. З видів - ендеміків можна назвати нукуларію, фредолію, агатофору, мурікарію,
фредолію, зіллу.
4.Ірано-Туранська область. Займає внутрішні райони Анатолійського плоскогір'я, верхню
Месопотамію, бвльшу частину Іранського нагір'я, Східне Закавказзя, південні відроги
Гіндукушу, відроги Західних Гімалаїв, включаючи Казахстан і Середню Азію.
-Це в основному область степів, напівпустель і пустель помірного поясу, а також плоскогірь і
високих гірських систем. Для неї характерний високий родовий ендемізм, на видовий ендемізм
припадає близько 25%.
-Ендемічними родами є акантофілум, агріофілум, гамантус, нанофітон, самералія, страгоновія,
бунгея, паротія (залізне дерево), кумарчик, акація піщана, дельфініум, смольовка, лимон,
ферула, шавлія, ірис, ковила, волошка, підмаренник, кузінія, еремурус і ін.
Мадреанське, або Сонорське підцарство. У підцарстві тільки одна однойменна область, що
займає південно-західну частину Північної Америки і Мексиканське нагір'я (басейни
р.Колорадо і Ріо-Гранде) з жаркими пустелями від Нижньої Каліфорнії до Арізони.
-Флора цього підцарства розвивалася незалежно від флори Древньосередземноморського і
різко відрізняється від флори Бореального.
-Проте Мадреанське підцарство має ряд загальних з Древньосередземноморських родів, таких
як багрянник, суничне дерево, фісташка, ялівець, кипарис, платан, дуб, тополя, троянда, сосна,
глід, слива, малина, жостір (крушина).
-Ендемічні сімейства: крососомові, коєберлінієві, фукьєрієві, симондсієві. Родовий ендемізм
складає близько 10, видовий - 40%. Ендемічні роди: каліфорнійський лавр, анемопсіс,
хрізолепіс, ромнея, дендромекон, карнегия, секвойя, секвойядендрон і ін

57. Ендемізм та реліктовість.

Реліктові види (про що свідчить сама назва) є залишком, уламком первісної фауни території.
Реліктові — рослини та тварини, що входять до складу рослинного покриву або тваринного
світу тієї чи іншої країни або області як пережитки флори і фауни минулих геологічних епох, і
які перебувають у деякій невідповідності з сучасними умовами існування.
До них належить низка ґрунтових організмів (на незабудованих ділянках), багато комах, деякі
м'якуни. Спільним для таких видів є те, що вони можуть більш- менш стабільно існувати на
невеликій території (крона дерева, озерце тощо) або нечисленними популяціями.
Р. можуть зберігатися у тих районах, де умови відносно подібні до умов епохи їх
розповсюдження у минулому. У цьому разі вони мало змінюються та називаються
консервативними Р. Вони можуть також зберігатися і при змінених умовах існування, при
цьому
Р. більш або менш помітно змінюються, пристосовуючись до нових умов, і називаються
адаптивними. Р. розрізняють за віком, за походженням: середземноморські, туранські,
монгольські та інші, за екологічними особливостями: Р. мезофільні, ксерофільні, гігрофільні.
Сучасні види рослин і тварин, які колись мали великий ареал та під впливом руйнівної
діяльності людини розпадались на ізольовані ділянки зазвичай важкодоступних регіонів-
рефугіумів, називаються псевдореліктами. Серед тварин до псевдореліктових видів належать
носороги, гепарди, барси, тигри та інші, серед рослин — женьшень, тау-сагиз.
Ендеміки — види, роди, родини чи інші таксони рослин або тварин, що мешкають у межах
обмеженого простору, ізольованого географічно, екологічно від інших середовищ існування
історією видів.
Розвитку ендемізму сприяють географічна ізоляція, кліматичні та едафічні умови, біотичні
фактори (паразитизм, конкуренція та ін.).
Ендемізм - це стан виду, який є рідним для одного визначеного географічного розташування,
такого як острів, держава, нація, країна чи інша визначена зона; організми, корінні для певного
місця, не є його ендеміками, якщо вони також зустрічаються в інших місцях. 
Наприклад, мис цукровий птах зустрічається виключно на південному заході Південної
Африки і тому вважається ендеміком цієї конкретної частини світу. Крайньою протилежністю
ендемічного виду є вид з космополітичним поширенням , що має глобальний чи поширений
ареал

58. Новозеландська зоогеографічна область.

Окрім двох крупних островів Нової Зеландії підобласть включає і ряд малих суміжних
островів - Окленд, Кемпбелл, Антиподи і Чатем.
Єдиний гризун, що мешкає тут, - маорійський (полінезійський) щур, очевидно, був завезений
мореплавцями.
Ссавці представлені двома видами кажанів, один з яких - футлярокрил, який веде наземний
спосіб життя. зустрічаються лише 2 ендемічних вигляду кажанів
Птиць більше 200 видів, у тому числі багато ендеміків. Ендемічні птахи, що не літають: ківі,
совина папуга (какапо), пастушок такахе (надзвичайно рідкісний), з тих, що літають такими є
новозеландські кропив'яники, сови, зозулі, голуби, зимородки і різні гороб'ячі.
На малих островах збереглося найбільш стародавніша з сучасних плазунів - гаттерія.
З інших рептилій представлені гекони і сцинки, з жаб ендемічна ліопельма.
Найбільш характерний плазун — туатара.
Із земноводних є лише жаба роду ліопельм.
Прісноводі риби представлені дуже бідно (головним чином недавніми вселенцями з моря:
зустрічається 1 вид вугра, декілька видів сімейства Galaxiidae і ін.).
Фауна комах багата, наприклад метеликів близько 1000 видів, переважно нічних; повністю
відсутні скорпіони.
Багаточисельні наземні молюски; на основі їх видового складу можна передбачати існування
вельми древнього (до мезозою) континентального зв'язку островів з Австралією і деякими
островами Тихого океану, а також з Південною Америкою (через Антарктиду).
За останнє століття фауна Н. п. поповнилася великим числом акліматизованих видів ссавців
(олені, сарни, лисиці, кролики і ін.), птиць (зяблик, щиголь, зеленушка і ін.) і представників ін.
класів (форель), які частиною сильно розмножилися, сталі багаточисельні і витісняють місцеві
форми.

60. Мадагаскарське флористичне царство.

Мадагаскарське царство охоплює острів Мадагаскар, Маскаренські, Сейшельські, Амірантські,
Коморські острови.
З представників різних таксонів, що мешкають у Мадагаскарському царстві, одні - релікти
раніше широко поширених груп, інші - спадщина новіших зв’язків. характеризується високим
ендемізмом (85%)
У флорі царства налічують шість-дев’ять ендемічних родин квіткових рослин, у тому числі
Didiereaceae, охоплюючи сукулентні види чагарників і дерев. Кількість ендемічніх родів
становить не менше 450, а з близько 8500 судинних рослин ендемічніх є понад 80%, зокрема,
квіткових - близько 89%.
За кількістю видів перше місце серед родин посідають орхідні (понад 900 видів).
З ендемиків варто зазначити сейшельську пальму (Lodoicea sechellarum) з великими плодами-
двійнятами і “дерево мандрівників” (Ravenala madagascariensis), що належить до роду Ravenala,
другий вид якого (Ravenala guianense) іноді зачисляють до особливого роду (Phenakospermum),
що трапляється в Гвіані та північній Бразилії

61. Капське флористичне царство.

Капське царство утворене однією однойменною областю і є найменшим і самобутнім серед
флористчних царств Землі.
Царство займає південний край Африки і тривалий час знаходиться в географічній ізоляції
завдяки океанічним водним просторам, а також пустелям, напівпустелям і гірським системам
півдня Африки.
Не дивлячись на невеликі розміри царства, флора незвичайно багата: включає 7 тис. видів, з
яких 80% -ендеміки, 240 родів, з яких 210, - ендемічні, наприклад верес, соняшник, протея,
срібне дерево, пеларгоніум, крестовник, амариліс, фрізія, гербера, бовея, гладіолус, клівія,
плюмбаго, спаржа. Багато з них є красивими садовими і кімнатними рослинами, вирощується
як цінні оранжерейні культури.
Найпоширенішим типом рослинності тут є вічнозелені склерофільні чагарники, яких
називають “капським маквісом”, у складі котрих багато ендемічних видів.
Трапляються також окремі ділянки вічнозелених лісів з подокарпусів, оливкового дерева, а
також представників численних родин вересових, протейних, айстрових та ін.
Капська флора відома як всесвітній центр походження декоративних рослин, зокрема
цибулинних і бульбоносних.
Своєрідність капської флори пояснюють особливостями її формування та існування, адже саме
ця частина Африки належала до складу Гондвани, а згодом розвивалася в умовах ізоляції, що
наявна й понині.
Пустелі, що лежать на північ від Капського царства, є непереборним бар’єром для обміну між
сусідніми флорами півдня Африки.

62. Антарктичне біофілотичне царство.

Його межі близькі до меж флористичного царства Голантарктичного.
Вся його територія, не дивлячись на роз'єднаність окремих частин, є рештками колись єдиного
материка Гондвани. Виділяються чотири області: Магелланова, Хуан-Фернандеська,
Циркумполярна і Новозеландська, які в значній мірі відповідають флористичним областям.
До початку крейдяного періоду існував південний материк Гондвана, до складу якого
належали ділянки суходолу, які нині утворюють Антарктичне царство. Це насамперед
Магелланова область, що займає південну частину Південної Америки. Вона має тісні зв’язки з
Неотропічним царством. Біоти Хуан-Фернандеської, Циркумполярної та Новозеландської
областей мають острівний характер
Флора квіткових рослин Антарктичного царства складається з 11 ендемічніх родин,
здебільшого моно- або оліготипних. Крім того, є значна кількість мохоподібних і лишайників,
ареал яких охоплює простір від Магелланової до Новозеландської областей. З півночі в ці
області проникають представники родів, зокрема, калюжниця, жовтець, барбарис, зірочник,
щавель, крупка, гравілат, ломикамінь, калина, тирлич, валеріана, вероніка, очанка,
шолудивник, подорожник, ситник, ожика, тонконіг.
Фауна
Майже цілком Антарктичним царством обмежене поширення птахів загону пінгвінів, з 18
видів якого три виходять за межі царства. Тут є два ендемічних роди тинаму, безгорбі
верблюди роду лама (гуанако і вікуня).
З гризунів тут поширені більшість видів єдиного роду туко-туко, субендемічні мара і нутрія.
Ендемічні – деякі види переважно неотропічної родини броненосців.
У Хуан-Фернандеській області фауна не така оригінальна, як флора, ендемізм простежується
тільки на видовому рівні. Тут є близько 20 ендемічних видів наземних молюсків, ендемічні
колібрі й тиран (Anaertes fernandensis).
У Циркумполярній області панують морські птахи і ластоногі – вухаті й теперішні тюлені.
Найбільш оригінальна фауна Новозеландської області. З амфібій тут трапляються два-три види
лейопельми (Leiopelma), найближчі родичі яких належать до тієї ж давньої родини
лейопепьмових) водяться в Північній Америці.
З плазунів для цієї області характерна гатерія, або туатара (Sphenodon punctatus), єдиний
представник загону дзьобоголових (Rhynchocephalia), решта видів загону вимерла близько 100
млн років тому. Є два ендемічні роди геконів і декілька ендемічних видів сцинків

67. Флористичне районування України. Огляд одиниць степової зони.

Згідно з біотичним районуванням П. Второва і М. Дроздова (1978), територія України
розташована в межах Європейської області Голарктичного царства
Зональне розмежування території України (на зони й підзони) ґрунтується на видовому складі,
структурі та життєвих формах рослинного покриву з урахуванням домінуючих видів
тваринного населення та абіотичних умов довкілля
Україна розташована у зоні помірного клімату, у межах якої на території країни виділяють
Атлантико-континентальну і Континентальну кліматичні області.
Саме клімат і визначає виділення природних зон України:
 Полісся;
 Лісостеп;
 Степ;
 Гірський район Українських Карпат;
 Гірський район Кримських гір.

Перші три зони представляють горизонтальну, широтну зональність, яка є відображенням

зміни клімату при пересуванні з півночі на південь, а дві останні – вертикальну зональність.
На території сучасної України нараховують близько 5000 видів вищих рослин (природних і
завезених), більшість з яких (97,9 %) відноситься до покритонасінних. Більша частина флори
(63,15 %) – багаторічні трав’янисті рослини, великий відсоток однорічних (21,75 %) і
дворічних (7,27 %) рослин. Досить численні деревні породи – 1,68 %, чагарникові,
чагарничкові і напівчагарникові становлять 7,27 %.
Флора України відрізняється певною своєрідністю флористичних комплексів, які розділяють
на 14 груп.
-Найбільш багате видове різноманіття вищих рослин властиве степовій флороценоекологічній
групі. Тут нараховується 850 видів.
-Досить чисельна карпатська високогірна група – 500 видів та неморальна (широколистяних
лісів) – 700 видів.
-Значно менше видів у групі рівнинних і гірських лісів (270 видів) та кримських гірських лісів
(300 видів).
Степова зона
Більшу частину степової зони формують різнотравно-типчаково-ковилові степи із значною
участю деревно-чагарникових заростей-залишків пралісів. Цю північну частину І. Удра
називає Передстепом.
У Передстеповій підзоні виділено одну Сарматську провінцію, яку поділено на три
підпровінції: Північну Причорноморську з різнотравно-типчаковими степами на Правобережжі
Дніпра; а також дві на Лівобережжі (Придніпровсько-Донецько-Приазовську і Донську),
межею між якими є Сіверський Донець.
Для Придніпровсько-Донецько-Приазовської характерний платоподібний слабо розчленований
рельєф, вкритий в минулому різнотравно-ковиловими степами і байрачними дубовими лісами,
залишки яких збереглися дотепер.
У Донецькому окрузі, що займає Донецький кряж, вже проявляється вертикальна поясність. За
своєю природою він є типово лісостеповим.
Донська підпровінція характеризується ендемізмом.
У межах України представлена Сіверськодонецьким округом з двома районами.
Підзона справжніх степів в Україні представлена Понтичною провінцією, у межах якої
виділено дві підпровінції: Нижньодунайсько-Причорноморсько-Приазовську і Кримсько-
Керченську.
У Нижньодунайсько-Причорноморсько-Приазовській виділено Нижньодунайсько-
Нижньопридніпровський округ типчаково-ковилових степів із значним впливом
середземноморської флори й фауни та Нижньодніпровсько-Приазовський округ ковилових,
полиново-злакових степів та полів.
Кримсько-Керченська підпровінція типчаково-ковилових та полиново-злакових степів
збагачена середземноморськими та південнопонтичними видами різнотрав’я. В ній виділено
Північно-Кримський та Керченський округи.
До Понтичної провінції віднесено й гірську країну (Кримські гори) на рівні підпровінції.
Гірськокримська підпровінція найбагатша видовим різноманіттям біоти, вирізняється значним
ендемізмом та реліктовістю. Тут виділено Передгірський лісостеповий, Північно Кримський
гірсько-лісовий, Південно-Кримський гірсько-лісовий та Південнобережний округи.
Отже, біогеографічне (біотичне) районування України утворює ієрархічну систему з провінцій,
підпровінцій, округів та районів (поділ на райони ми не розглядали), що дає змогу
використовувати його для ренатуралізації біоти та оптимізації природоохоронної мережі.

68. Неогея. Загальний огляд царства (зоогеографічний поділ).

Царство охоплює в основному Центральну і Південну Америку.
У ньому відсутні однопрохідні, мешкають декілька видів сумчастих, майже повністю відсутні
комахоїдні ссавці з плацентарних і досить різноманітні неповнозубі.
У неповнозубих (мурав’їди, лінивці, броненосці) зуби не диференційовані, позбавлені емалі і коріння,
немає різців і іклів.
Царству відповідає одна - Неотропічна область.
Фауна області, що займає Центральну і Південну Америку, а також острови Вест-Ііндії, Галапагоські,
Хуан-Фернандес, Вогненну Землю і Фолклендські, дуже різноманітна.
- Вже називалися представники неповнозубих. З ендемічних сімейств рукокрилих цікаві вампіри
(листоносі).
-З сумчастих ссавців ендемічне сімейство ценолестових і майже ендемічне - опосумів, окремі види
яких проникли до Північної Америки.
-Численні мавпи, що відносяться до підряду широконосих.
- Багато гризунів: морські свинки з найбільшим в світі гризуном капібарою (водосвинка), агуті
(золотий заєць), цепкохвості дикообрази, нутрія, туко-туко, віскачі і шиншили.
-Мало комахоїдних, тільки в північній частині мешкають щілезуб, землерийки-бурозубки.
-На півночі за межі області виходять тапіри (з копитних), тут же широко поширені свині пекарі.
Повсюдні лами (безгорбі верблюди) і мазамі (дрібні олені).
-Різноманітні хижі - ягуар, оцелот, гривистий вовк, чагарниковий собака, носухи, очковий ведмідь.
-З птахів ендемічні страуси нанду, кракси (деревні кури), тінаму, гарпії, древолази, грифи-кондори,
тукани (перцеяди), гоацини. Неотропос - центр різноманітності колібрі. Звичайні чаплі, ібіси, лелеки,
качки, сови і інші хижі птахи, зозулі, папуги (ара), дятли, голуби і ін. Південну Америку можна
назвати континентом птахів.
-Проте тут немає журавлів, дрохв і птахів-носорогів, характерних для Старого Світу.
-З ящірок звичайні ігуани, змій - удави кораллус (деревинний) і анаконда, а також отруйні жарараки,
бушмейстер і гримучі змії. Різноманітні бокошийні черепахи. Справжні жаби зустрічаються тільки на
півночі, широко поширені квакші, жаби і жаби піпи.
-Ендемічни каймани, алігатори і подвійнодихаюча риба цератоу.
Область ділиться на чотири підобласті: Центральноамериканську, Антільську, Бразильську,
Чилійську.
-Своєрідність їх фауни визначається властивими цим територіям рослинними формаціями, а також
наявністю ендеміків і реліктів.
-Відзначимо тільки, що фауна Центральноамериканської підобласті носить перехідний характер, сюди
проникають представники голарктичних родів - тхори, лисиці, рисі, зайці, ховрахи, полівки,
землерийкибурозубки, летяги і ін.

69. Флористичне районування України. Гірські області.

Висотна поясність (ВП) — це зміна природних комплексів, що відбувається в гірських
масивах в напрямку від підніжжя до вершини. При переході рівнинної місцевості в гористу
широтні кліматичні зони змінюються на висотні, а на височинах вони мають риси обох.
Склад спектрів ВП залежить від міри видалення гористої місцевості від океанічного
узбережжя, тому їх розмежовують на приморський і континентальний:
-У прибережних зонах переважають гірничо-лісові ландшафти в передгір’ях і альпійські луки
на високих поясах,
-Континентальних — безлісні або пустельні біля підніжжя і лугові ближче до вершин.

Українські Карпати. Північно-східну частину Карпатської дуги, що розташована в межах

сучасної України, називають Українськими Карпатами. Ця гірська споруда витягнута в
субширотному напрямі і має довжину 280 км, ширину – до 100 км, а максимальну висоту –
2061 м н. р. м. (г. Говерла).
Виділяють у Карпатах п’ять висотних поясів рослинності:
-перед-гірський лісовий (450–550 м н. р. м.),
-нижній лісовий – до 1200–1300 м,
-верхній лісовий – до 1500 м,
-субальпійський – до 1800 м,
-альпійський – понад 1800 м.

Характерною особливістю рослинності високогір’їв Українських Карпат є те, що тут немає

верхнього поясу високогірної рослинності – субнівального. Це пояснюють тим, що тут немає
льодовиків.
-Головним типом рослинності Українських Карпат є лісова.
-Лісистість Карпат становить близько 40%.
-Понад половину лісової площі займають ялинові або смерекові ліси, домінантним видом яких
є смерека європейська (Picea abies) – близько 700 тис. га, які переважають у верхньому
лісовому поясі.
-Букові ліси переважають у нижньому лісовому поясі та на найвищих вершинах перед-гірських
височин. Вони покривають близько 30% території Карпат.
-Незначну площу займають ялицеві ліси з ялиці білої (Abies alba), яка (на відміну від бука і
смереки) утворює не чисті, а змішані ліси: дубово-буково-ялицеві, смереково-буково-ялицеві
та буково-ялицеві. Ці ліси не утворюють суцільного поясу, а трапляються окремими масивами
серед букових і смерекових лісів.
-Нижній пояс рослинності утворюють дубові й дубово-грабові ліси.Ще декілька століть тому
тут домінували букові та смерекові ліси.
-Пояс передгірських лісів складається переважно з дуба звичай-ного (Quercus robur) і дуба
скельного (Q. petraea).
-Дубові ліси з дуба звичайного поширені на Закарпатській низовині та в Передкарпатті,
зокрема в його західній частині, а з дуба скельного – в Закарпат-ському передгір’ї та
височинними ділянками спускаються в Закар-патську низовину до висоти 100 м, а в гори
піднімаються до висоти 500–600 м.
-Дуб утворює чисті високопродуктивні лісостани, де його звичним супутником є граб, явір,
клен гостролистий, а також бук і ялиця. У підліску трапляється ліщина, а у вологіших місцях –
крушина.
-Нижньолісовий пояс складається з високопродуктивних букових лісів, що покривають схили
на висотах від 600 до 1000–1200 м н. р. м.
-Бук лісовий (Fagus silvatica) поширений на обох макросхилах Карпат, особливо на південно-
західному макросхилі й приуро-чений до бурих гірсько-лісових ґрунтів.
-У межах поясу виділяють кілька підпоясів: чистих букових, поширених на нижньо- і
середньогірських схилах Полонинського хребта; ялицево-букових лісів, який займає нижні
частини північно-східних макросхилів Карпат; ялицево-смереково-букових лісів, що
приурочений до нижніх і середніх схилів Чорногори, Горган, Чивчин та високогір’їв Бескидів.
-У субальпійському поясі луки займають найбільшу площу. Вони чергуються з невеликими
масивами стелюхів, про які зазначали вище, та ділянками пустищ і несформованих угруповань
скель.
- У високогір’ї Карпат найбільше поширені біловусові луки, абсолютним домінантом яких є
білоус стиснутий (Nardus stricta).
-В альпійському поясі, який в Українських Карпатах займає об-межені площі вище від 1800 м
н. р. м., суцільні масиви рослинності є лише в Чорногорі та Мармарошських горах.
-В інших районах високогір’я альпійська рослинність представлена фрагментарно (Чивчини,
Свидовець).
-В альпійському поясі луки складаються з альпійських та арктоальпійських видів – осок
вічнозеленої та зігнутої, ситника три-роздільного, костриці приземистої.

71. Рослинний покрив Кривбасу.

-Рослинний покрив Криворіжжя сформувався внаслідок складної взаємодії кліматичних
зональних факторів, специфічних гірських порід та різноманітних антропогенних впливів. В
регіоні відмічається понад 1260 видів вищих рослин.
-Для території Криворізького регіону характерна направленість ландшафтогенеза за степовим
типом, починаючи з дофінського часу плейстоцену.
-Формування степової рослинності зумовлено гідрокліматичними факторами, рівнинністю
території, карбонатністю грунтів.
-Різнотравно-типчаково-ковилові степи, які переважають на території регіону, мають такий же
вік або дещо старші домінуючих грунтів. Вони сформувались у субантлантичну епоху
голоцену.
-Відсутність лісів на вододілах зумовлена успадкованими та сучасними особливостями інших
компонентів ландшафтів і ландшафтотвірних факторів (сухість клімату, карбонатність і
засоленість грунтів, дефіцит грунтового та атмосферного зволоження). Степова рослинність
більш пристосована до дефіциту вологи.
- На привододілах в північній частині регіону характерними видами є: ковила Лессінга, ковила
волосиста, костриця валіська, тонконіг вузьколистий, келерія гребінчаста.
+Із бобових зустрічається люцерна румунська, в'язіль барвистий, конюшина гірська і
альпійська, зіновать руська.
+Із різнотрав'я переважають молочай степовий, підмаренник руський, смілка зеленувата,
чабрець Маршалів і двовидний, гадючник звичайний, гвоздика вугільна.
На схилах зі змитими грунтами характерними є такі види: ковила волосиста, костриця валіська,
тонконіг бульбистий, шавлія поникла, бородач звичайний, зміївка болгарська, деревій благородний,
котяча м'ята дрібноквіткова, молочай Сегієрів і степовий, сухоребрик мінливий, полин австрійський.
В південній частині регіону серед злаків відмічаються більш ксерофітні види - ковила українська,
Лессінга, костриця валіська, стоколос прибережний.
+Серед різнотрав'я переважають пижмо деревієлисте, жабриця рівнинна, гвоздика
несправжньоармерійовидна. Збільшується кількість й рясність ефемерів та ефемероїдів: вероніка
весняна, переломник видовжений, веснянка весняна, зірочки червонясті
На дуже сухих південних та східних схилах повсюди сформувались безсмертки однорічні, житняк
гребінчастий, кринітарія волохата.
У верхів'ях балок та мікрозападинах із засоленими грунтами відмічаються гоніолімон татарський,
кермек широколистий, а на днищах балок - полин сантонінський , костриця східна та пирій повзучий.
Рослинність заплав дуже різноманітна, що зумовлено мозаїчністю фаціальної структури.
Найбільш сухі частини високих заплав займають степові луки на лучно-чорноземних грунтах, на яких
домінують костриця борозниста, стоколос безостий, конюшина повзуча.
На більш зволожених ділянках формуються луки високого рівня на чорноземно-лучних грунтах з
участю пирію повзучого, тонконогу лучного китника лучного (Alopecurus pratensis L.), конюшини
повзучої (Trifolium repens L.), пижмо звичайного (Tanacetum vulgare L.), різних видів осок.
Найбільш поширені у лісових насадженнях: дуб звичайний, ясен високий, клени татарський,
ясенелистий і польовий та акація біла.
 72. Флористичне районування Світу (за Тахтаджяном). Загальний огляд.
Своєрідність флори сучасних материків, що склалася еволюційно і географічно, береться до
уваги при флористичному (природному, фауністичному і біотичному) районуванні суходолу.
Вища таксономічна категорія - флористичне царство земної кулі, яке є найбільшим
об'єднанням споріднених за походженням флор, що склалося. У вітчизняній біогеографії
прийнятий наступний ряд нижчих таксономічних одиниць: підцарство, область, провінція,
округ. Найнижчі одиниці використовуються при великомасштабному районуванні невеликих
за площею територій.
Число царств, що виділяються різними біогеографами, неоднакове. Усе більшу популярність
завойовує флористична система регіонів, запропонована А.Л.Тахтаджяном (1978). Згідно цій
системі, виділяются шість царств - Голарктичне, Палеотропічне, Неотропічне, Австралійське,
Капське і Голантарктичне та 35 областей
Голарктичне царство- найбільше за площею царство, займає Євразію, Північну Америку і
Африку, розташоване в основному на північ від північного тропіка. Для нього властива чітко
виражена широтна зональність (арктичні пустелі, тундра, лісотундра, хвойні ліси, змішані
хвойно-широколистяні ліси, широколистяні ліси, ліси лаврового типу, лісостеп, степ і прерії,
напівпустелі і пустелі помірного і субтропічного поясів).
Царство включає три підцарства: Бореальне, Древньосередземноморське і Мадреанське.
Палеотропічне царство, або Палеотропос. Це царство тропіків Старого Світу (за винятком
Австралії) і всіх тропічних островів Тихого океану. Воно має дуже багату флору, що утворює
рослинні формації від тропічних пустель, твердолистих лісів і колючих чагарників до вологих
вічнозелених екваторіальних лісів. З ендемічних сімейств найбільш відомі непентесові,
діптерокарпові, бананові, флагеларієві і панданусові (пальмові види).
У флористчному відношенні царство у великій мірі диференційоване на безліч областей
(Гвінео-Конголезька, Судано-Замбезійська, Карру-Наміба, Островів Святої Олени і
Вознесіння, Мадагаскарська, Індійська, Малезійськая, Фіджі, Полінезійська, Гавайська і
Новокаледонськая), флора яких відома тільки фахівцям.
Неотропічне царство, або Неотропос. Воно повністю розташовується в тропіках Нового
Світу. Флора має загальне походження з флорою палеотропоса, про що говорить безліч
сімейств і родів з пантропічними ареалами. До таких сімейств, зокрема, відносяться анонові,
лаврові, перцеві, кропив'яні, бомбаксові, молочайні, різофорові, мирти, протейні, анакардієві,
сапіндові, арекові, орхідні, мальпігійові. Проте найбільш характерними для Неотропоса є
наступні сімейства: анонові, ебенові, гарбузові, ластовнові. Серед ендемічних сімейств
бромелієвих, рапатових і кактусових є представники і в Старому Світі.
Кожна з п'яти областей (Карібська, Гвіанського нагір'я, Амазонська, Центральнобразильська і
Андійська) має безліч (від 100 до 500) ендемічних родів.
Капське царство утворене однією однойменною областю і є найменшим і самобутнім серед
флористчних царств Землі. Царство займає південний край Африки і тривалий час знаходиться
в географічній ізоляції завдяки океанічним водним просторам, а також пустелям,
напівпустелям і гірським системам півдня Африки. Не дивлячись на невеликі розміри царства,
флора незвичайно багата: включає 7 тис. видів, з яких 80% -ендеміки, 240 родів, з яких 210, -
ендемічні, наприклад верес, соняшник, протея, срібне дерево, пеларгоніум, крестовник,
амариліс, фрізія, гербера, бовея, гладіолус, клівія, плюмбаго, спаржа. Багато з них є красивими
садовими і кімнатними рослинами, вирощується як цінні оранжерейні культури.
Австралійське царство. В нього входять материк Австралія, острів Тасманія і безліч малих
прибережних островів. Царство також відрізняється дуже самобутньою флорою, високим
ендемізмом. Разом з тим тут є загальні з Південною Америкою сімейства (араукарієві,
подокарпові, вінтерові, протейні, рестієві) і роди (південний бук (нотофагус), донатія).
Найбільш характерні акації, евкаліпти, казуаріни, банксія, мирти і протейні.
Розрізняються три флористчні області: Північно-Східно-Австралійська (переважно гірська з
лісовими районами), Південно-Західноавстралійська (вологі вічнозелені ліси, савани і
рідколісся) і ЦентральноАвстралійська (центральні пустелі, північні і східні савани,
рідколісся).
Голантарктичне царство, або Голантарктика. Утворене позатропічною частиною Південної
Америки, Новою Зеландією і іншими островами Антарктики, воно є найбіднішим зі всіх
флористичних царств Землі. Розквіт голантарктичної флори пов'язаний з тим часом, коли нині
розрізнені ділянки суші складали єдиний материк Гондвану. Найбільш характерні сімейства:
складноцвіті, осокові, злаки, боби, жовтці, хрестоцвітні, гвоздичні, норічникові, губоцвітні,
трояндоцвітні, березові, вербові, горіхові, таксодієві і ін., широко представлені мохи і
лишайники. В цілому для Голантарктики властиві субантарктична лісова, саванова, тундрова,
напівпустельна і полярно-пустельна рослинність. У лісах Південної Америки між 40-48° півд.
ш. панують вічнозелені дерева: нотофагуси, евкріфія, фіцройя і араукарія (на сході), в нижніх
ярусах - бамбук, протейні, дріміс, деревовидні папороті. На Новій Зеландії поширені
широколистяні і хвойно-широколистяні ліси; з голонасінних слід зазначити агатіс, араукарію,
подокарпус, дакрідіум. Островам Голантарктики властиві в основному трав'янисті
співтовариства.
У царстві виділяються чотири області: Хуан-Фернандеська, Патагонська, Субантарктичних
океанічних островів і Новозеландська, що мають достатньо високий видовий ендемізм.
 73. Капське біофілотичне царство
Капське царство охоплює південну околицю Африканського континенту.
-Межа царства пролягає від ріки Бюфелс на північному заході до пониззя ріки Грейт-Фіш на
південному сході. Північна межа йде ланцюгом хребтів Рох-хефелдберге, Нювефелдберге і
Сніуберге, які є вододілом між басейнами рік Оранжева (на півночі) і Дуринг, Хрут та ін. (на
півдні).
-Отже, територія Капського царства охоплює плоскогір'я Велике Карру, Мале Карру і Капські
гори.
Біофілота Капського царства відзначається дуже високим ендемізмом. Біофілота Капського
царства утворена як давніми гондванськими, автохтонними елементами, так і молодими
алохтонами — імігрантами з інших регіонів.
-Його флористична своєрідність безперечна. Що стосується фауни, то молодші групи,
особливо представники наземних хребетних, зокрема, широко рухомі ссавці і птахи, мають
значну афротропічну спорідненість і досить широко представлені в Капському царстві дуже
рідкісними видами та специфічними підвидами. Наземні безхребетні, які, як і рослини, мають
високий рівень ендемізму і пов’язані з давніми фаунами Неотропічного і Австралійського
царств.
-Флора надзвичайно багата (близько 7000 видів), незважаючи на малі розміри території царства. Вона
містить сім ендемічних родин (переважно, чагарники та напівчагарники), понад 210 родів, близько
90% ендемічних видів (від загальної кількості близько 7,5 тис. видів).
-Тут містяться центри різноманіття для родин протейних і рестієвих (інші центри різноманіття для цих
рослин знаходяться в Австралійському царстві), ластовнієвих, аїзоонових, родів вереск, пеларгонія,
видів алое та гастерія з лілійних тощо. Дане царство є центром походження понад 280 родів.
-У цілому флора Капського царства - дуже давній осередок, що зберіг у субтропічному рефугіумі
своєрідний комплекс рослин, який раніше був значно більш розповсюджений. Про це свідчать
біофілотичні зв'язки з Австралійським і Антарктичним царствами (спільні роди - лептокарпус з
родини рестієвих, бульбінела з лілійних, гунераацена з родини розоцвітих) і навіть з Палеарктикою
(рід еріка та ін.).
-Близька до фауни Суданської області Ефіопського царства, але відзначається сильним ендемізмом.
Ендемічних родин мало (всього дві родини сольпуг), а переважають ендеміки на родовому (серед
жужелиць, чорнотілок, довгоносиків, саранових) і видовому (синя сколопендра, шишкувата черепаха,
пучкоброва і карликова гадюки, папський землекоп, капський щур, коротковуха піщанка, південно-
африканський хом'як, чотирипала суриката, земляний вовк, великовуха лисиця та ін.) рівнях.
-Чимало ендемічних форм демонструють давні антибореальні зв'язки Капського царства з
Австралійським і Неотропічним (молюски акавіди та ритиди, галаксієві риби, родина перипатопсид з
первиннотрахейних).
-Більш молоді фауністичні зв'язки простежуються з Ефіопським (деякі аспідові та гадюкові змії,
птахи-миші, золотокроти, стрибунчики, довгоноги, копитні, зокрема численні антилопи, а також
веслоногі жаби) та Мадагаскарським (ящірки з родин герозаврів і поясохвостів) царствами.
-Такі групи, як родини золотокротові, стрибунчикові, жайворонкові, мають тут, мабуть, свої центри
різноманіття.
74. Новозеландська фауністична область
Окрім двох крупних островів Нової Зеландії підобласть включає і ряд малих суміжних
островів - Окленд, Кемпбелл, Антиподи і Чатем.
Єдиний гризун, що мешкає тут, - маорійський (полінезійський) щур, очевидно, був завезений
мореплавцями.
Ссавці представлені двома видами кажанів, один з яких - футлярокрил, який веде наземний
спосіб життя. зустрічаються лише 2 ендемічних вигляду кажанів
Птиць більше 200 видів, у тому числі багато ендеміків. Ендемічні птахи, що не літають: ківі,
совина папуга (какапо), пастушок такахе (надзвичайно рідкісний), з тих, що літають такими є
новозеландські кропив'яники, сови, зозулі, голуби, зимородки і різні гороб'ячі.
На малих островах збереглося найбільш стародавніша з сучасних плазунів - гаттерія.
З інших рептилій представлені гекони і сцинки, з жаб ендемічна ліопельма.
Найбільш характерний плазун — туатара.
Із земноводних є лише жаба роду ліопельм.
Прісноводі риби представлені дуже бідно (головним чином недавніми вселенцями з моря:
зустрічається 1 вид вугра, декілька видів сімейства Galaxiidae і ін.).
Фауна комах багата, наприклад метеликів близько 1000 видів, переважно нічних; повністю
відсутні скорпіони.
Багаточисельні наземні молюски; на основі їх видового складу можна передбачати існування
вельми древнього (до мезозою) континентального зв'язку островів з Австралією і деякими
островами Тихого океану, а також з Південною Америкою (через Антарктиду).
За останнє століття фауна Н. п. поповнилася великим числом акліматизованих видів ссавців
(олені, сарни, лисиці, кролики і ін.), птиць (зяблик, щиголь, зеленушка і ін.) і представників ін.
класів (форель), які частиною сильно розмножилися, сталі багаточисельні і витісняють місцеві
форми.
 75. Палеотропічне флористичне царство.
Це царство тропіків Старого Світу (за винятком Австралії) і всіх тропічних островів Тихого
океану. Воно має дуже багату флору, що утворює рослинні формації від тропічних пустель,
твердолистих лісів і колючих чагарників до вологих вічнозелених екваторіальних лісів. З
ендемічних сімейств найбільш відомі непентесові, діптерокарпові, бананові, флагеларієві і
панданусові (пальмові види).
У флористчному відношенні царство у великій мірі диференційоване на безліч областей 12
(Гвінео-Конголезька, Судано-Замбезійська, Карру-Наміба, Островів Святої Олени і
Вознесіння, Мадагаскарська, Індійська, Малезійськая, Фіджі, Полінезійська, Гавайська і
Новокаледонськая), флора яких відома тільки фахівцям.
Флора Африканського підцарства дуже своєрідна – чверть усіх квіткових рослин є
ендеміками. Саме тут, у пустелях Намібії, росте вельвічія дивна (Welwitchia mirabilis), яка
належить до однойменної родини ряду гнетових відділу голонасінних і є далекою родичкою
нашої ефедри того ж ряду гнетових.
У Суданській області налічують 25 ендемічних родів рослин. Деякі з них є спільними з
Мадагаскарським царством. Ендемом цієї області є баобаб.
Мадагаскарське підцарство (область) характеризується високим ендемізмом (85%). Тут є 9
ендемічних родин, 300 ендемічних родів і багато видів. За кількістю видів на першому місці
орхідні, потім айстрові і молочайні, значна кількість пальм, зокрема сейшельська, а також
дерево мандрівників .
Мадагаскарська флора має споріднені зв’язки з малазійською, що характеризується високим
ендемізмом і наявністю великої кількості давніх, примітивних форм квіткових рослин.
Індомалазійське підцарство характеризується надзвичайним багатством флори, за
специфікою якої його поділяють на п’ять областей. Тут трапляється 11 ендемічних родин і
дуже багато ендемічних родів і видів, кількість яких ще й досі не відома. родина дегенерієвих є
також.
Самобутньою є флора Полінезійського підцарства, до складу якого належать Гавайська й
Полінезійська області. Ця острівна флора характеризується досить високим родовим і дуже
високим видовим ендемізмом (до 90%). Ендемічних родин тут немає. Виявлено зв’язки з
індомалазійською й африканською флорами.
Новокаледонське підцарство (область). Це також острівна флора, що характеризується
високим ендемізмом. У її складі 5 ендемічних родин і понад 130 родів, багато не лише
ендемічних, а й примітивних видів. Саме тут трапляється 6 з 12 безсудинних родів квіткових.
На Новій Каледонії зростає близько 2700 видів, 90% з них є ендеміками. Найбільша кількість
ендемічних видів з родин пальмових, маренових, аралієвих, бобових, миртових та ін.
Ендемічною для цієї області серед хвойних є паразитна рослина паразитаксус з родини
подокарпових
 76. Структура біогеоценозу. Класифікація фітоценозів.
Біоценоз – сукупність рослин, тварин, грибів і мікроорганізмів, що заселяють певну ділянку
суші або водоймища (біотоп). Всі вони пов’язані як між собою, так і з абіотичними факторами
середовища.
Біоценоз – це динамічна, здатна до саморегуляції система, компоненти якої (продуценти,
редуценти і консументи) взаємозалежать один від одного. В біоценозі виділяють: зооценоз
(сукупність тварин), фітоценоз (сукупність рослин), мікоценоз (сукупність грибів), мікроценоз
(сукупність мікробів).
Структура:
Особливостями будь-якого біоценозу є видовий склад та структура.
Кожен біоценоз має чітко визначений видовий склад. Загальна кількість видів рослин і тварин,
властивих певному біоценозу, більш менш постійна, але між біоценозами різних типів досить
відрізняється.
Едифікатори – види, які визначають структуру біоценозу і специфічні умови існування в
ньому (ступінь затінення, умови росту, характер процесів кругообігу). Найчастіше
едифікаторами виступають рослини верхніх ярусів. Едифікатори завжди з числа домінантів,
але не завжди домінанти є едифікатором. Асектатори (види супутники), які завжди присутні в
біоценозі, але ніколи не бувають домінантними.
Просторова структура біоценозу (ярусність)
Розподіл видів рослин, тварин і мікроорганізмів в біоценозі залежить від умов їх місця
проживання і становить так звану просторову структуру (ярусність). Просторова структура –
це вертикальний розподіл фітоценозу в наземній та підземній частинах на окремі горизонти.
Тому розрізняють наземну і підземну структури біоценозу. Формування наземної структури
залежить від вимогливості рослин до світла, тепла, вологи, вітру тощо. Кожен ярус біоценозу
характеризується певними морфологічними, флористичними, екологічними та іншими
ознаками.
Горизонтальна структура біоценозу (мозаїчність)
Однорідність біотопу в межах біоценозу відносна. В межах біоценозу можуть існувати
відмінності у зволоженні ґрунту, засоленості, а також відмінності щодо рослинного покриву.
Навіть при повній однорідності біотопу можуть існувати відмінності у зв’язку з чергуванням
крон, щодо неоднакової освітленості і вологості.
Мозаїчність біоценозу 
проявляється в його поділі на окремі мікроценози, які відрізняються за видовим складом,
кількісним співвідношенням особин. Елементами горизонтального розчленування є також
синузії.
Синузії в межах фітоценозу об’єднують групи видів подібні за екологічними властивостями,
що належать до відповідних життєвих форм (сукупність – лишайників, ефемерів, гризунів).
Вперше термін "синузія" був вжитий шведським геоботаніком Рюбелем у 1917 р., потім
австрійським геоботаніком Гамсом у 1918 році.

У класифікаційних біоценотичних категоріях визначальним є принцип схожості за еколого-

морфологічними особливостями едифікаторних видів рослин, які складають основу будь-якого
біоценозу.
Класифікація біоценозів має вигляд ієрархічної послідовності таксонів від найменшого
(асоціація) до найвищого (біом, або тип рослинності). Саме біоми і є об'єктами біоценотичного
районування.
При класифікації біоценозів використовують такі одиниці: асоціація, група асоціацій,
формація, група формацій, клас формацій тип біомів.
Асоціація – найдрібніша одиниця, яка об’єднує ділянки земної по верхні з угрупованнями
подібними за будовою, тобто з однаковими едифікаторами і домінантами, однаковою
структурою, набором консорцій.
Група асоціацій – відносять всі асоціації, в яких більша частина ярусів, в тому числі головний,
однаковий, а один із другорядних ярусів – відмінний.
Формація – об’єднує всі групи асоціацій, які мають спільного домінанта головного ярусу (ліс
із ялини європейської, ліс із клена гостролистого).
Група формацій – це угруповання, едифікатори яких відносяться до однієї життєвої форми
(ліси широколистяні, дрібнолистяні, хвойні).
Клас формацій – включає угруповання, едифікатори яких належать до близьких життєвих
форм (листопадні листяні ліси, злакові степи). Класи формацій об’єднують в типи біомів – ліси
помірного поясу, тропічні ліси, степи, луки тощо.
Під біомом розуміють клімаксовий зональний клас або тип формації, властивий регіону з
певними кліматичними особливостями. Територіально біоми відповідають фізико-
географічним, або природним зонам.
Основними біомами суші є такі біоценози:
- вічнозелені екваторіальні і тропічні дощові - широколисті й мішані ліси (неморальні
ліси (гілея); ліси);
- сезонні тропічні ліси; - хвойні ліси — тайга (бореальні ліси);
- тропічні трав'янисті формації (савани); - тундри і їх аналоги;
- субтропічні вічнозелені ліси і чагарники; - полярні пустелі;
- пустелі і напівпустелі; - високогір'я різних широт.
-трав'янисті формації помірних широт;
 77. Австралійське біофілотичне царство.
Австралійське царство охоплює Материкову, Новогвінейську, Новокаледонську та Фіджійську
області.
Зокрема, А. Тахтадж’ян (1978) відносить Новогвінейську, Новокаледонську та Фіджійську
області (в різному ранзі) до Палеотропічного царства, з них Новокаледонську область виділяє в
особливе підцарство – Новокаледонське, а Фіджійську і Папуаську області відносить до Індо-
Мелазійського підцарства Орієнтального царства.
Флора австралійського царства охоплює понад десять ендемічних родин, у тому числі
Колокольчикоцветные, Цефалот, Platyzomataceae, Австробэйлия, Эмблингия, Аканиевые,
Тетракарпея, Гиростемоновые.
Найбільшу роль у флорі царства відіграють родини злакових, бобових, складноцвітих,
орхідних, лілейних, молочайних, осокових, рутових, миртів.
Немає представників родин вересових, бегонієвих, валеріанових, а також хвощів і бамбука.
Виняткову роль в австралійській флорі відіграють евкаліпти з миртів, акації (з бобів),
казуарини, протейні, особливо види роду банксія (Banksia).
Тут є 570 родів квіткових рослин, з яких одні (мирти, рутові, роди акація і казуарина),
пов’язані з тропічною флорою, інші (протейні) – з флорами південної півкулі.
Обмін флори через Антарктиду з південними районами Південної Америки тривав до початку
олігоцену. Зважаючи на це, є багато спільних між цими царствами родин – араукарієві, подо
карпові, вінтерові (Winteraceae), протейні, ресціонові, а також рід бука південного.
Фауна Австралійського царства надзвичайно своєрідна. Достатньо зауважити, що це єдине
царство, де є ендемічній підклас ссавців – однопрохідні, представлені качкодзьобом (один вид)
і єхидною (п’ять видів на материку і Новій Гвінеї).
Давні компоненти є в іхтіофауні прісних вод Австралії. Це передусім дводихаюча риба
рогозуб.
Тут поширені голантарктичні риби галаксиди, що трапляються також у Магеллановій області
Антарктичного царства та в Капському царстві.
Карпових і зубастих коропів немає.
Із земноводних у фауні царства переважають квакші та свистуни, ареал яких охоплює
Неотропічне царство, Південну Африку і Австралію.
Справжні жаби є на півночі царства і на островах Фіджі. З плазунів характерні дві ендемічні
родини; з черепах – двокігтеві, з ящірок – лусконогі.
Багато ендемічніх родів в родинах сцинкових, агамових, аспидових. Сюди не проникли
ігуанові (за винятком Фіджійської області), справжні ящірки, гадюкові. Тільки на півночі є
вужині.
В Новогвінейській і Континентальній областях палеотропічну підродину представляють
Pythoninae з псевдоногих, на сході є рід Candoia – тихоокеанський удав з неотропічної
підродини Boinae.
Фауна птахів характеризується високим ендемізмом на рівні родин. Зокрема, ендемічні родини
казуарів, ему, сміттєвих курей, птахів-лір, чагарникових птахів, ластівкових сорокопудів,
флейтових птахів, сорочачих жайворонків, райських птахів, що виходять за межі царства на
деякі острови.
Дуже багато ендеміків на рівні роду родини медоносів і папуг.
Із ссавців, окрім однопрохідних, є стародавня група сумчатих, які в інших царствах займають
екологічні ніші, зайняті плацентарними ссавцями.
Вони представлені сімома ендемічними родинами: хижих сумчатих, сумчатих мурашкоїдних,
сумчатих кротів, бандикутів, кускусів, вомбатів, кенгуру.
Плацентарні ссавці представлені тільки гризунами родини мишачих і рукокрилих. Собака
динго із собачих проник в австралійське царство в історичні часи разом з людиною.
 78. Зоогеографічне районування України. Одиниці лісостепової зони.
Поділяється на:
Поліський зоогеографічний район
Характерні: щур чорний, полівка пацюкоголова, мишівка північна, глушець, жовна чорна,
синиця чубата, чечевиця
Лісостеповий зоогеографічний район
Характерні: хохуля, ховрах (європейський і крапчастий)
Зоогеографічний район степу
Характерні: полівка суспільна, хом'ячок сірий, тушканчик великий, тхір степовий, бабак,
боривітер степовий, дрохва, гадюка степова
Карпатський зоогеографічний район
Характерні: бурозубка альпійська, ведмедь, кіт лісовий, дятел трипалий, горіхівка, шишкар,
снігур, золотомушка, тинівка лісова, саламандра, тритон (альпійський і карпатський), кумка
гірська
Закарпатський зоогеографічний район
Характерні: кажан-підковоніс великий, нічниця (триколірна і велика), дятел довгокрилий
сірійський, сорокопуд сірий, підкоришник короткопалий, жаба прудка
Зоогеографічний район Гірського Криму
Характерні: кажан-підковоніс, нічниця (гостровуха і триколірна), олень кримський, муфлон,
гриф чорний, стерв'ятник, мартин середземноморський, серпокрилець білочеревий, соловейко
західний, вівсянка чорноголова

Позазональні округи
Долини великих річок
Характерні: бобер, видpa, кулик-сорока, лежень, крячок (річковий і малий)
Заплави
Характерні: чапля (біла і жовта), баклан (великий і малий), коровайка, лебідь, синиця
вусата, вуж водяний
Піски Придніпров'я
Характерні: сліпак піщаний, тушканчик трипалий, кулик-довгоніг, ящірка піщана, полоз
жовточеревий
 Приморські солончаки
Характерні: мартин жовтоногий, мартин середземноморський, мартин тонкодзьобий,
крячок, галагаз, крех, пісочник

79. Голарктична фауністична область.

Голарктична область. Фауна найбільшою з 7 областей, до складу якої входять вся Європа,
майже повністю Північна Америка, Азія (окрім територій, що відносяться до Східної області) і
Північна Африка, - молода, відносно бідна і не відрізняється своєрідністю. На її формування
значний вплив зробили аридізація клімату в неогені і материкових заледеніннях в антропогенеі
По цих причинах стародавня тропічна фауна Євразії сильно збіднена і разом з тим їй властиві
філогенетичні молоді групи, що володіють сухо- і холодостійкістю.
Сімейств, властивих Євразії і Північній Америці, - 15. Це землерийки, кроти, ведмеді, куниці,
собаки, кішки, білки, бобри, миші, тушканчики, піщухи (сіноставки), зайці, свині, олені і
порожньорогі. Серед ссавців тільки два ендемічні сімейства: вихухолі і селевинії. Ендемічні
родів багато. З копитних до ендеміків належать сарна, косуля, верблюд.
Голарктична область підрозділяється на сім підобластей.
1.Арктична підобласть. До неї відносяться острови Північного Льодовитого океану, тундра
Євразії і Північної Америки.
Ссавці представлені лемінгами, білими ведмедями, вівцебиками (Гренландія і схід Північної
Америки), песцями, каланами і північними оленями, птахи - чайками, куликами, чистиками,
гусаками, особливо казарками, качками, включаючи гагу, пуночками, подорожниками,
тундровими і білими куріпками, полярними совами. Плазунів і земноводних майже немає.
2.Канадська підобласть. Своєрідності підобласті, що включає в основному територію Канади,
додають пума і колібрі, що мають панамериканське розповсюдження, а також сніжна коза, кріт
конділула і гризуни напівтушканчики, лісова напівмиша, гофери, деревний дикобраз поркупін,
який відсутній в Євразії. З птахів майже ендемічний рябчик дикуша, що зустрічається і на
Далекому Сході.
3.Сонорськая підобласть. Хоча її назва пов'язана з пустелею Сонора в Північній Америці,
територія підобласті значно ширша: вся південна половина США і північ Мексики, включаючи
Каліфорнію.
У складі фауни налічується декілька родів кротів, єнотів, гризунів. Характерною є вилорога
антилопа. З ендемічного сімейства аплодонтових цікавий єдиний вид гірський бобер - гризун,
близький до білячих. Багато ендеміків серед птахів: каліфорнійський гриф, каліфорнійська
перепелиця, земляна зозуля, спляча дрімлюга, деякі види колібрі. Тут же мешкають індички,
кракси, танагри, американські сорокопуди і ін. До освоєння європейцями прерій в них бродили
незліченні стада бізонів. Преріям властиві ендемічні лугові собачки, койоти (лугові вовки), з
птахів - луговий тетерук, лугові трупіали, каракари та ін. Рептилії представлені декількома
родами ігуан і ядозубів, змії - гремучникамі, а земноводні - сімейством сиренових.
4.Європейсько-Сибірська підобласть. У неї входять майже вся Європа, окрім південних
півостровів і середземноморського узбережжя, Урал, Сибір і Далекий Схід, виключаючи зону
тундри.
Не дивлячись на величезні простори, займані підобластю, фауна її украй бідна, особливо на
півночі. Ендеміків мало. З ссавців характерні зубр, лось, бурий ведмідь, рись, вовк, лисиця,
зайці, російська вихухоль, бобер, бурундук, горностай, ласка, куниця, руді полівки, хом'яки, з
птахів - глухар, тетерук, клести, дятли, кедрівка, сови і ін. Плазунів і земноводних мало.
5.Середземноморська підобласть. Окрім південних півостровів Європи і узбережжя
Середземного моря вона охоплює Північну Африку, значну частину Аравійського півострова і
Передню Азію, досягаючи долини Інду.
Фауна носить перехідний характер, в її склад проникають представники сусідніх Ефіопської
області і Центрально-азійської підобласті. Зустрічаються також представники тропічної фауни,
серед яких гієни, антилопи, верблюди, медоїди, мангусти, дамани, страуси.
Серед ссавців звичайні сліпиші, піщанки, хом'яки і земляні щури. У багатій фауні плазунів
багато сцинків, геконів, агам і ящірок. З рептилій зустрічаються вужі, полози, гадюки, очкова
змія, із земноводних - жаби, жаби, древесниці, саламандри, тритони.
6.Центральноазійська підобласть. Це одночасно пустинний, степовий і нагірний зоохорон. До
складу підобласті входять Прикаспійські, Волзько-уральські і Калмицькі степи, а також
Туркменістан. Східна межа з Маньчжурсько-китайською підобластю знаходиться у східного
краю центральноазійських пустель.
З ссавців поширені: як, сайга, трипалий ховрах, різноманітні тушканчики, кулан, джейран, кінь
Пржевальського, сніжний барс (ірбіс), сліпушонок, гірські полівки, хом'яки, піщанки, піщухи
(сіноставки), домашній двогорбий верблюд. З птахів примітні гірські індички, гірські в'юрки,
грифи, пустинна славка, саксаулова сойка, саджа.
7.Маньчжурско-Китайская область. Її територія включає східну частину материкової Азії і
Японські острови.
Фауна на півночі змішується з сибірською, на півдні зростає число індо-малайських видів.
З ссавців найбільш характерні стародавні і примітивні землерийки і кроти, безголковий їжак,
два роди панд, тигр, єнотовидний собака, червоний вовк, горал і оронго, декілька видів мавп
(зокрема японський макак), гімалайський ведмідь і ін. Птахи досить різноманітні: багато родів
і видів фазанів, зімородки, папуги (на півдні), білоглазки, тімелії, блакитна сорока,
мандаринка. З плазунів поширені гекони, варани. Земноводні представлені гігантською
саламандрою, жабами і деревісницями. Із змій звичайні полози і східний щитомордник
 80. Неотропічне біофілотичне царство
Неотропічне царство займає основну частину Південноамериканського материка, Центральну
Америку з островами Карибського архіпелагу, межуючи на півночі з Каліфорнією і Флоридою,
на півдні — з Антарктичним царством
У межах царства виділяють п'ять областей: Карибську - всі острови Карибського архіпелагу і
Панамський перешийок; Гвіанську - Гвіанське нагір'я; Амазонську - басейн ріки Амазонка;
Південно-Бразильську - Бразильське нагір'я і Гран-Чако; Андійську - Анди і Галапагоський
архіпелаг.
Біофілота Неотропічного царства є однією з найбагатших. їй притаманні надзвичайне
різноманіття, спільне існування давніх і «молодих» форм, широкі біофілотичні зв'язки з
іншими царствами, значний ендемізм.
Флора неотропічного царства характеризується такими рисами:
1. Велика кількість ендеміків; зокрема, тільки родин тут налічується близько 30 (мальзербієві,
пікродендрові, маркгравієві, циклантові, каннові, кактусові та ін.), ендемічних родів понад
1500.
2. Багатство рослин з пантропічними ареалами (родини анонових, лаврових, перцевих,
кропивних, баобабових, молочайних, ризофорових, міртових, анакардієвих, мальпігієвих,
протейних, орхідних, пальмових та ін.).
3. Найбільш різноманітні тут бромелієві (майже всі види, крім одного ендема гвінеї), рапатеєві
(до цього царства належить більшість родів), орхідні (8266 видів).
4. Різноманітні біофілотичні зв'язки: з Ефіопським царством (родини бромелієвих іражтеєвих;
рід симфонія, який є також на Мадагаскарі), Орієнтальним (орхідні), Капським і
Австралійським (протейні), а також з Неарктичним підцарством Голарктики (родина
кактусових, рід юка з родини агавових та ін.).
Фауна має такі характерні риси:
1. Південна Америка - найбагатший материк за кількістю видів як наземних, так і водних
тварин. Тут налічується, наприклад: птахів - 2500 видів (для порівняння нагадаємо, що в
Ефіопському царстві - 1700 видів, у Палеарктиці — 1100, в Орієнтальному царстві - 1000, в
Австралійському — 900, у Неаркти- ці - 750); ігуан - понад 500 видів, що перевищує 2/3 усіх
видів родини; риб - 2700 видів (лише в Амазонці — 1000 видів, у той час як у Дунаї - 70, у
решті річок Центральної Європи - менше 50); павуків-птахоїдів - близько 50 видів (тобто
третина всіх видів планети); метеликів з родини горбаток - 1300 видів (тобто більше половини
всіх видів родини).
2. Велика кількість ендеміків у тому числі високого рангу: 3 ряди, понад 60 родин.
Ендемічні ряди є в класі ссавців - неповнозубі (майже всі види) та в класі птахів -
нандуподібні, тинамуподібні (останні частково заходять у Патагонію в межах Антарктичного
царства). Серед ендемічних родин відзначимо: ссавців — понад 20 (ценолестові з ряду
сумчастих, з яких тільки один рід є ендеміком Магелланової області Антарктичного царства,
щілинозубі, 5 родин кажанів, чіпкохвості мавпи, або капуцини, ігрункові, лінивцеві,
мурахоїдові, броненосцеві - з останніх лише кілька видів є в Магеллановій області, свинкові,
водосвинкові, агутієві, нутрієві, пекарієві та ін.); птахів — понад 30 із загальної кількості 67
(паламедеї, гоацинові, кракси, арамові, трубачі, сонячні чаплі, серіємові, тодєві, мамотові,
гуахарові, туканові, якамарові, пухівкові, 9 родин з підряду кричущих — дереволазячі,
пічникові, мурахоловкові, гусеницеїдові, тиранові, манакінові, котингові та ін., 7 родин з
підряду співочих - квіткаркові, танагрові та ін.); плазунів - одна родина черепах з реліктовим
видом; земноводних — 1 родина короткоголових і 3 підродини з родини ропух (свистуни,
південноамериканські і носаті ропухи); риб - одна родина (панцирні соми); метеликів - 2
родини (геліконіди, морфіди); павукоподібних - 2 родини сінокосців і одна підродина
скорпіонів.
Дуже багато ендемічних родів і видів. Лише серед комах ендемічні роди становлять 60%
загальної кількості (понад 5 тисяч). Серед земноводних - 41 ендемічний рід із 48, поширених у
цьому царстві.
3. Багато представлені широкоареальні групи птахів із рядів лелекоподібних, гусеподібних,
пластинчастодзьобих, хижих, совоподібних, зозулеподібних, голубоподібних, папугоподібних,
дятлоподібних.
 81. Флористичне районування України. Лісова зона
Природна зона мішаних лісів займає рівнинну частину півночі України — це Полісся.
Розгалужена річкова мережа, багато боліт, невеличких озер, створена велика штучна водойма
— Київське водосховище.
Весна прохолодна. Літо тепле, вологе. Дощова осінь. Зима сніжна, з відлигами. Навесні, під
час танення снігів бувають тривалі повені.
У лісах чітко виділяється ярусність. Верхній ярус утворюють дерева, середній, підлісок, —
кущі, нижній — трав'янисті рослини, гриби.
У північній частині переважає сосна звичайна і дуб звичайний. Південніше частішають в лісах
граб, береза, липа, осика, клен, вільха.
Серед підліску зустрічається ожина, шипшина, барбарис, ліщина, малина. На заболочених
місцях поширені брусниця і чорниця.
Навесні в лісі першими зацвітають підсніжники, проліски, ряст, анемона. Пізніше — конвалія,
фіалки, купина, сон-трава. Влітку під деревами вегетують лише вологолюбиві, тіневитривалі
рослини — папороті, мохи, копитняк.
Інші трав'янисті рослини ростуть на галявинах і узліссях. Серед них: звіробій, деревій,
валеріана, ромашка, іван-чай. У мішаних лісах багато грибів. Восени дерева скидають листя,
більшість трав'янистих рослин відмирає.
Опале листя і відмерлі рослини утворюють лісову підстилку, яка затримує вологу в ґрунті.
 82. Полінезійська фауністична область.
Полінезійська підобласть , підобласть Австралійської зоогеографічної області суші.
До П. п. відносять всі багаточисельні острови і архіпелаги Тихого океану, лежачі до С. від
Новозеландській підобласті, к В. від Новоголландськой підобласті (власною Австралійською) і
Папуаській підобласті, за винятком Гавайських островів, що виділяються в Гавайську
підобласть (див. карту до ст. Зоогеографічне районіровсніє ).
Фауна П. і. носить яскраво виражений острівний характер, рясніючи ендемічними формами
(див. Острівна фауна ) .
З наземних ссавців є лише небагато дрібних гризунів, завезених людиною, і рукокрилі
(нічниці, довгокрилі, крилани).
Відносно багато представлені птиці; багато блакитний, багаточисельні водоплавающие (чайки,
альбатроси і т.д.), зустрічаються большеногие кури, папуги, зозулі, медососи, зимородки,
ластівки, салангани, кулики, сови, соколині.
Серед плазунів переважають ті, що розселяються на плавучих стволах дерев ящірки — гекони і
сцинки; в берегів — морські змії.
З прісноводих риб переважають прохідні форми (наприклад, угрі). Характерний наземний рак,
що розмножується в морі, — пальмовий злодій .
В західній частині П. п. (о-ва Меланезійської групи) фауна всілякіша, ніж в східній. Так, на
островах Таїті і Маркизських рукокрилі відсутні, хоча птиці і ящірки ще є.
Фауна о. Паски ще бідніші: окрім водоплавних птахів, вона включає декілька видів комах,
павуків і молюсків, випадково завезених людиною.
Відносне багатство фауни островів Меланезії пояснюється тим, що раніше вони, мабуть,
входили до складу суші, що тягнулася колись на Ст до о. Самоа.
Багато тварин як європейського, так і північноамериканського походження (кози, кішки, свині,
кролики) завезено в П. п. людиною.
 83. Природні зон тайги, тундри, арктичних і антарктичних пустель
Тайга. Цей біом поширений виключно в помірному поясі Північної півкулі й має
циркумбореальний ареал, утворюючи суцільну смугу на території Євразії та Північної
Америки. Максимальна ширина зони знаходиться в межиріччі Лени й Індигірки.
Біом тайги характеризується досить низькими температурами і досить великою зволоженістю.
Найбільш теплий місяць має середню температуру +10... 19 °С; найбільш холодному властиві
температури -9...52 °С (саме тут знаходиться полюс холоду). Тривалість періоду із середньою
температурою більше +10 °С становить 1—4 місяці. Отже, вегетаційний період досить
короткий.
Особливо суворий клімат східно-сибірської тайги і східної частини Північної Америки. Для
Східного Сибіру характерні мала кількість опадів (до 350 мм на рік) і холодна малосніжна
зима. Тут значно поширена багаторічна мерзлота.
Для тайги характерні підзолисті й болотяні ґрунти. Узимку ґрунти можуть сильно промерзати,
бо моховий покрив дуже вологоємний і в стані вологості стає теплопровідним. У таких умовах
формується промивний режим ґрунтів: розчини з кислою реакцією вимивають карбонати,
ґрунти бідні на мінеральні речовини.
Рослинність хвойних лісів має такі характерні риси:
1. Бідність ґрунтів на мінеральні речовини викликає утворення мікоризи - симбіоз корінців
дерев з грибами, які розкладають органічні речовини і мають, таким чином, найважливіше
значення в мінералізації відмерлої рослинної маси. При цьому елементи мінерального
живлення, минаючи ґрунт, відразу ж засвоюються рослинами. Плодові тіла багатьох грибів, що
утворюють мікоризу, їстівні (білий гриб, маслята, опеньки, підберезники, підосичники тощо).
2. Вертикальна структура фітоценозів дуже проста, малоярусна: у них звичайно можна
виділити лише 2-3 яруси (деревний, трав'янистий, моховий). Чагарники поодинокі й чітко
вираженого ярусу не утворюють.
3. Основними лісоутворюючими породами є ялина, модрина, ялиця, сосна.
4. Ліси, як правило, монодомінантні (ялинники, модринники, сосняки тощо).
Фауна. В межах біома бореальних лісів мало членистоногих в ґрунтовому ярусі, але багато
комах в корі мертвих дерев. Щільність хребетних невелика. Зустрічається благородний олень,
лось, лисиця, соболь, білка і ін. У Сибірській тайзі олень-марал, бурундук, даурський їжак.
Багатий склад прісноводих риб: омуль, бички, кета, горбуша, сьомга і ін. У лісах Канади
зустрічається американський лось, олень-карібу, лісовий бізон. У бореальних лісах
Півн.Америки багато зайців, дикі кролики, північний і білохвостий олені, ведмідь грізлі, рись,
пума, єнот, канадський бобер, ондатра.

Тундра. Тундри займають приполярні райони Євразії і Північної Америка. У Субарктиці - це

циркумполярна безлісна зона між лісами на півдні і полярними льодами на півночі, площею
приблизно 2 х 104 км2. У Субантарктиці на островах є аналогічні угруповання, які називаються
приполярними пустищами. Кліматичні умови суворі, але в регіонах Північної і Південної
півкуль не однакові.
Безлісся - це відмінна зональна риса тундри. Серед головних причин безлісості тундри
вказують наступні: низькі температури; вічна мерзлота; сильні вітри, а значить, високе
транспірування; фізіологічна сухість - висока витрата на транспірування при слабкому
засвоєнні холодної води корінням високостовбурних рослин (дерева гинуть від дефіциту
вологи, тоді як у низьких рослин провідний апарат справляється з подачею води, хоча
ксероморфоз спостерігається майже у всіх тундрових рослин); бідність азотного живлення або
пейноморфоз (при нестачі азоту у рослин порушується воднорегуляторний механізм, що
призводить до загибелі дерев).
Флора. Основу рослинності складають лишайники і зелені мохи, з якими асоціюється
різнотрав'я (куріп’яча трава, полярний мак, ломикамінь) Набувають помітної ролі осоки і злаки
(лисохвіст альпійський, щупак альпійський). На південь з'являються полярна верба, костяниця,
морошка, брусниця, багульник. Все це складається в строкаті рослинні асоціації. У замкнутих
западинах зустрічаються болотисті пушицеві і осокові тундри, по околицях яких звичайні
торф'яні горби - це прояв термокарсту. Болотиста тундра може мати і мочажинну структуру.
Фауна. Здалеку видно тундрових куріпок, що мають біле оперення. Оскільки лемінги і куріпки
складають основу живлення дрібних хижаків, тут же знаходяться білі полярні сови, в раціон
яких входять також горобціпуночки, цуцики песців. Чим більше лемінгів, тим більше сов і
песців. Крупних тварин зазвичай немає. Зрідка зустрічаються північні олені, та уздовж морського
узбережжя трапляються білі ведмеді, зв'язані харчовим ланцюгом з рибами і ластоногими. Тут же на
узбережжі мешкає безліч птахів: чайки, кайри і ін. Всі вони харчуються рибою і кубляться біля
океану, часто формуючи пташині базари. Впродовж 3-5 тижнів арктична тундра у фенологічному
сенсі живе дуже інтенсивно, але все швидко змінюється спокоєм при настанні холодів. Вже в серпні
починаються заморожування і снігопади, а потім коротка осінь переходить в довгу зиму з полярною
ніччю.

Полярні пустелі. Це найближча до полюсів циркумполярна зона. У Північній півкулі вона розміщена
на островах Північного Льодовитого океану (Гренландія, Шпіцберген, Канадський Арктичний
архіпелаг, усі острови Євразійського сектору Арктики), півострові Таймир, на південь до межі з
тундрою. В Антарктиді клімат ще суворіший: температури найтеплішого місяця завжди нижчі 0°С.
Рослинність полярних пустель відзначається двома найхарактернішими особливостями:
1. Відсутність суцільного рослинного покриву, рослинами зайнято не більш як 50-60% поверхні.
Рослинність утворює окремі плями на голому (щебнистому, кам’янистому) ґрунті, що обумовлює
специфічний полярно-пустельний тип рослинності.
2. Дуже бідний (ще бідніший, ніж у тундрі) видовий склад. Переважають лишайники і мохи (останні
домінують майже в усіх фітоценозах). З квіткових рослин зустрічаються: в Арктиці - мак полярний,
верба полярна, лисохвіст альпійський, луговик арктичний, жовтець сірчаний -, в Антарктиці - луговик
антарктичний, колобантус товстолистий (із гвоздичних).
Фауна переважно морська: морж, тюлень, улітку пташині базари (чистун, кайра, люрик). Наземна
фауна бідна: песець, білий ведмідь, лемінг, якими живляться песець, вовк. З льодовикового періоду
тут водиться вівцебик.
84. Природні зони пустель, степів, лісостепу, широколистяних за змішаних лісів.
Степи, прерії та пампи
Континент: Середньоконтинентальні регіони Північної Америки та Евразії
Для даних районів характерні континентальні типи кліматів, часто з суровою зимою, стійким
сніговим покровом. Осадки рівномірні. Літо посушливе у другій половині. Чорноземні та
каштанові грунти
■ Особливість фауни: пов’язана з гігрогеотермічним режимом. Поширені ящірки, змії,
гризуни, птахи – малий сокіл, луні, степний орел, ссавці – сурки, байбаки, сліпушонка,
гризуни роду гоферових, антилопи, ласка, лисиця, горностай, раніше можно було
зустріти в Евразії турів, тарпанов, степових зубрів, у північноамериканській пампі
поширені бізон, рівнинна вискаша, туко-туко, лугові собачки тощо. Із безхребетних
поширені різні саранчові, коникові, хижі мурахи, жуки-скакуни
■ Особливість флори: типові багаторічні ксерофільні злаки, що належать до родів ковила
(вузьколиста ковила, звичайна ковила), овсяниця, тонконіг, що є домінантами та
едафікаторами. В північноамериканських преріях є види роду бородач. Характерні також
корневищні злаки з одиничними пагонами на повзучих підземних кореневищах,
засухостійкі види костреця, пирій тощо. Присутнє степове різнотрав’я дводольних
рослин. В більш посушливих районах представлені ефемери (однорічні) та ефемероїди
(багаторічні). Кустарники: види спіреї, степової вишні тощо.
Широколистяні ліси помірних широт
Континент: ліси у широтах північної півкулі не утворюють єдиної зони та займають у Европі, Азії та
Північній Америці різні території з послабленою континентальністю
Клімат помірно-прохолодний, осадки рівномірні. Переривання вегетації пов’язане з зимовими
холодами. Зими можуть бути безморозними (приантлантичні райони Европи) чи зі стійкими
морозами. Зміна широколистяних лісів хвойними поступова, виділяється смуга мішаних хвойно-
широколистяних лісів. Тепле та вологе літо
Особливість флори: розрізняють моно- оліго- та полідомінантні ліси. Наприклад, види буку
утворюють монодомінантні деревостої. Ліан мало, представлені у Західній Азії, східній частині
приантлатичних лісів Північної Америки. Трав’яний покрив представлений багаторічними видами,
виділяється група мезофільних тіньолюбних трав з тривалим періодом вегетації. Частину площаді
лісів перетворені у сільськогосподарські угіддя. Основі лісоутворювачі – види бука, дуба. Є каштани,
гриб, ясень. У західних частинах представлені ліси з дуба черешчатого. В Азії окрім ліан,
кустарников, трав та дерев, є папоротники-епіфіти
Особливість фауни: пойкілотермні тварини зимою впадають в анабіоз. Гомойотермні мігрують у теплі
регіони, впадають у сплячку тощо.
Безхребетні – жуки-щелкуни, жук-олень, жуки-листоїди, майскі жуки, хрущі, шовкопряди тощо. Ссавці – руда
полівка, лісова та жовтогорла миша, благородний олень, марал, вапити, изюбрь, кабан, хижаки – лисиця, вовк,
горностай, ласка, раніше бурий ведмідь, енотовидна сообака (завезена), у Північній Америці барибал, дикий
лісний кіт, на Дальному Сході – харза. У південно-європейському секторі є лань, плямистий олень. Амфібії та
рептилії – бурі лягушки, тритони, саламандри, різноманітні у лісах Північної Америки ящірки та змії. Птахи –
дрізд, синиця, мухоловки, славки, у Північній Америці тірани замість мухоловок, американські славки