РОЗДУМИ НАД КНИЖКОЮ

12’2020

БЛИЗЬКОСХІДНІ КОНТАКТИ НАДДНІПРЯНЦІВ:

НОВИНИ З МИНУЛОГО

В идано нову книгу професо-

ра КНУ ім. Тараса Шевчен-
ка Костянтина Тищенка – солід-
арабісти В. Рибалкін, Ю. Кочубей,
О. Богомолов, іраніст Х. Курба-
нов, тюркологи Н. Ксьондзик,
ний, понад дяв’ятсотсторінковий І. Черніков, тибетолог О. Огнєва,
том. Він підсумовує двадцять ро- китаїсти В. Величко, В. Седнєв,
МОВОЗНАВСТВО

ків досліджень українських мов- японіст Б. Яценко та ін.). Інститут

них контактів від залишених у відродив репресований журнал
мові їхніх найраніших ознак і до «Східний Світ», створив першу
сьогодення. Пізнавальні зусилля в історії України спеціалізовану
автора спрямовані на пошуки про- докторську спецраду (присуджу-
галин дописемної історії. Ці про- вала наукові ступені з мов та іс-
галини – довгострокові наслідки торії народів Сходу). У перші
відставання східних досліджень в роки в ній працювали академіки
Україні, штучно створеного за ра- О. Пріцак (голова ради), О. Мель-
дянського часу. В міру прояснення ничук, В. Русанівський, члени-ко-
забутих ділянок минулого постає Тищенко К. 42 епохи україн- респонденти НАНУ А. Не­покуп­
нова концепція цілої галузі знань. ських мовних контактів: ний, О. Ткаченко та ін. Згодом
Випереджаючи зачудовані пи- енциклопедія 3000 запозичених до її робо­ ти долучився й автор
тання читача стосовно того, звід- реалій античності й середньо- рецензо­ваної праці поліглот проф.
ки взагалі могла з’явитися така віччя у мові, прізвищах і топо- К. Тищенко. За чверть століття
підсумкова праця, мусимо відсту- німах. – Київ–Броди: Просвіта, рада присуди­ ла наукові ступені
пити від класичного жанру від- 2020. – 912 с. сотням учених-сходознавців, фі-
гуку й дати стислий історичний екскурс про лологів, істориків, відновила цілі вирубані сек-
сучасний етап відродження східних студій в тори на­укових кадрів для Криму.
Україні. При цьому принагідно нагадаємо і про У Київському національному універси-
те, як автор видання доформовував у них схід- теті ім. Тараса Шевченка завдяки зусиллям
не крило свого фаху, а потім і про його внесок проф. Ю. Жлуктенка (1915–1990) від 1970-х рр.
до цих студій. до 1990 р. зі східних мов викладали арабську
*** (М. Волков, Л. Петрова), японську (В. Різа­
Доля сучасного сходознавства в Україні ненко), перську (С. Хміль), проте у статусі не-
пов’я­зана з діяльністю акад. А. Кримського профільних або факультативних дисциплін.
(1871–1942). До війни під його керівництвом Щорічні ініціативи проф. О. Семенця перед Мі-
діяли сходо­ знавчі кабінети й комісії ВУАН, ністерством освіти увінчалися 1990 р. створен-
видано перші в Україні граматики арабської ням спеціалізованої кафедри теорії та практики
(Т. Кезма) й турецької (Т. Грунін) мов. У 1932 р. перекладу східних мов, яку очолив В. Рибалкін.
усі ці установи було ліквідовано, частину схо- Однак нагальні потреби розбудови сходознавчої
дознавців репресовано. Заклади для підготов- освіти в Україні вимагали масштабніших органі-
ки дипломатів і торговельних кадрів, об’єднані заційних заходів. Тому в Інституті сходознавства
від 1926 р. у Всеукраїнську наукову асоціа- 1992 р. було створено ініціативну групу на чолі з
цію сходознавства (ВУНАС), також закрито О. Пріцаком, до якої ввійшли професори І. Бич-
1933 р. Припинено випуск журналів «Бюлетень ко, В. Рибалкін, К. Тищенко, Б. Яценко. Голов-
ВУНАС» (1926–1928), «Східний Світ» (1927– ною метою групи було підготувати проєкт засну-
1931), не видано підготовані словники: азербай- вання в Київському університеті ім. Тараса Шев-
джансько-український, вірменсько-український ченка окремого факультету сходознавства. Адже
(за ред. П. Тичини), грузинсько-український, в перші роки Незалежності в усіх відроджуваних
розсипано готовий до друку підручник осман- галузях науки гостро постало питання фахових
ської палеографії В. Дубровського. кадрів. На жаль, тоді ініціатива отримала лише
Відновлення сходознавства в незалежній паліативну реалізацію: керівництво університету
Україні в 1990-х рр. започаткував аспірант обмежилося започаткуванням відділення схо-
А. Кримського О. Пріцак (1919–2006). За спри- дознавства у складі двох кафедр. Очільником
яння та всебічної підтримки Президента НАНУ од­нієї з них було призначено саме К. Тищенка.
Б. Патона 1991 р. було створено Інститут схо- Водночас за сумісництвом у 1993–2001 рр. він
дознавства ім. А. Кримського НАНУ (від по- працював і провідним науковим співробітником
чатку тут працювали сходознавці за освітою Інституту сходознавства НАНУ.
– 24 –

Свій міжнародний фаховий рівень проф. Ти-
щенко вкотре підтвердив на XXXV світовому кон-
гресі сходознавців (ICANAS; Будапешт, 1997), де
від незалежної України було виголошено три до-
повіді. Вони засвід­чили перед світовою наукою
історичний факт перших жнив – шестирічних
зусиль щодо відродження сходознавства в нашій
країні. Зокрема доповідь К. Тищенка мала на­
зву «Іраністичні аргументи на користь концепції
центральнослов’янсь­ких мов» (текст оприлюднено
в 1998 і 2006 рр.).
***
Отже, етапний характер теперішньої рецензо-
ваної праці зобов’язав нас нагадати, що її автор
активно долучив до базової освіти з романісти-
ки й загально­го мовознавства нову для себе га­­
лузь іраністики по захисті докторської дисертації
(1992). Ставши іра­ністом уже в зрілі роки, К. Ти-
щенко здобув далі в цій галузі звання професо-
ра (1995) кафедри Близького Сходу та пі­дв ­ ищив
сходознавчу кваліфікацію при Тегеран­сь­кому уні-
верситеті (1996).
Мовно-історичні факти розглядуваної тепер
енциклопедичної праці вченого упорядковані на
підставі концепції проф. В. Мартинова (Мінськ),
відповідно до якої кількість пережитих мовою
епох зумовлена кількістю сусідніх мов, з якими
вона контактувала. Перш ніж укласти теперішній
енциклопедичний том, автор присвятив окремі мо-
нографії та їхні частини вивченню мовних ознак
історичних контактів наших предків з кельтами
(2006, 2008), ґотами (2015), арабами й скандинава-
ми (2011), а також південним впливам елліністич-
ного й ранньохристиянського часу (2016). Низка
недавніх статей висвітлює арабські й вірменські
мовні контакти (2020). Усі ці напрями студій тепер
зібрані й різною мірою відображені в обговорюва-
ному томі. Отже, якщо раніші монографії автора
пропонували частини нової пізнавальної моделі
(схеми) української мовної історії, то в цій праці
унаочнено вже цілу впорядковану галузь знань, її
великі блоки й низку їхніх складників.
Унаслідок фронтального багаторічного обсте-
ження мов історичних сусідів предків українців ав-
тору вдалося з’ясувати, що між загальновизнаними
24 шарами проникнень (із балтійського, фінського,
фракійського субстратів) і запозичень (із давньо-
перської, грецької, латинської, ґотської, кельтських
мов) – існує кільканадцять (!) епох-прогалин.
Ці нововиявлені пласти мовних фактів уперше
потрактовані належним чином у книгах 2016–
2020 рр. – зокрема, як єгиптизми, коптизми, ара-
меїзми, пахлавізми, вірменізми та ін.
Розрізнення проникнень і запозичень вияви-
лося для книги принциповим. Як зазначала свого
часу проф. Н. Клименко, «залучені автором іран-
ські, ґотські й грецькі мовні факти нерідко мають
ознаки субстратних, а не контактних, – адже справ-
– 25 –
12’2020
ді дають проникнення (термін і поняття, послідовно
запроваджені В. Мартиновим. – В. Р.), а не запози-
чення. Даремно упереджена критика силкувалася
це підважити. Дослідник не відступив і вийшов те-
пер на нові рубежі» (с. 11). Лише тривалою копіт-
кою працею можна було зібрати стільки наведених
у томі самодостатніх фактів. Без перебільшення,
із сотень таких, спочатку переважно емпіричних,
знахідок складається нова книга. Спираючись на
них, учений спромігся запропонувати далі сучас-
не на­укове бачення топоніміки станом на початок
ХХІ ст.
Книга складається з 42 розділів. Зрозуміло, що
наявність у нашій мові історичного сліду контактів
із чотирма десятками народів-сусідів неможливо
уявити собі як наслідок одночасного впливу. Ціл-
ком очевидно, що на цілі епохи історичних зустрі-
чей пішло багато століть. Така ціна етно- і глото-
генезу на пристепових і степових теренах. Ці дані
відрізняють українське минуле й від середовища
мов острівних народів з обмеженими контактами
(пор. 6 пластів запозичень у японській або 5 – в
алеутській, с. 19), і від минулого таких народів, як
цигани Ломбардії (синти), які на «разовому марш-
руті» свого історичного шляху з Індії назбирали
9 різномовних пластів запозичень.
Епохи прожитих мовних контактів об’єднано у
книзі за п’ятьма історико-географічними вектора-
ми: Прадавній Світ; Давній Захід; Давній Південь;
Давній Степ; Правова Європа. На початку кожно-
го з 42 розділів книги міститься стисла довідка про
певну епоху. Визначальним для розділу є алфавіт-
ний масив статей з етимологіями топонімів України
від іншомовних основ. Незалежними свідченнями
того ж вектору контактів стають етимологічні статті
про словникові запозичення з тієї самої етномови
(«синхоричні») та пов’язані так само з нею іншо-
мовні основи прізвищ українців. На відміну від
книги 2018 р. із чотирма суцільними алфавітними
масивами (топоніми, лексика, прізвища, позамовні
аргументи), у теперішній праці К. Тищенка кожна з
42 частин має по три алфавітні підрозділи. Разом у
книзі 3243 статті (с. 904). Із них одна половина про
топоніми, а друга половина – про прізвища, запози-
чення й позамовні (екстралінгвістичні) аргументи.
Відомості останнього типу зібрані наприкінці
тому в довіднику (с. 825–889). Він має назву «На-
ука, вчені, методи: пізнавальний контекст книги».
Тут виділено 5 окремих рубрик: «Мовні контакти
й етимологія», «Часто цитовані дослідники», «Ме-
тод», «Дотичні питання історії», «Генетична апро-
бація мовних контактів». У підсумках (с. 890–894)
викладено нову пізнавальну модель української іс-
торії у світлі мовних контактів. Книгу завершують
покажчик усіх статей, список літератури (с. 905–
911) і біографічна довідка про автора (с. 912).
Із теперішньої праці випливає, що не лише гід-
ронімія, а також і ойконімія зберігає ознаки тяг-
12’2020

лості заселення України. Роль словникових запо- Можна уявити підводну частину цих студій,
зичень у цій концепції вторинна: автор долучає їх верхівкою яких став том обсягом близько 57 дру-
як підтвердження контактів, документованих топо- кованих аркушів тексту. Вагомість східномовного
німією. Про це не слід забувати, ознайомлюючись фактажу, що його зібрав К. Тищенко, можна пока-
із кожним розділом видання. Це ж пояснює й від- зати на прикладі етимології двох гідронімів Ірклíй
сутність окремих розділів про контакти з носіями – (1) л. Дніпра і (2) п. Тясмину п. Дніпра з варі-
французької, амеріндіанських, африканських мов: антами Арклій (1658), Herkla (1737) (СГУ, 223).
не існує системного сліду тих контактів у топонімії За «досі чинними уявленнями 1968 р.», «Ирклей
України і серед прізвищ українців, адже контакти (в Среднем Поднепровье) – тюрк. гидроним, со-
були не прямі, а опосередковані. гласно этимологии Стрижака» (Трубачов 1968).
Академікові Г. Півтораку належить влучний ви- Відповідальність перекладе­ но на О. Стрижака
слів про те, що в топонімічних працях К. Тищенку некритично. Адже О. Стрижак лише «пристав до
вдалося знайти не «нові сторінки історії України, класиків», про що вчений писав сам: «ІРКЛІЙ...
а... її загублені томи» (с. 10). У світлі цієї оцінки О. Шахматов (1919) та О. Яблонський (1897) без
2016 р. автор метафорично потрактував розділи будь-яких етимологічних пояснень відносять назву
нової книги 2020 р. як своєрідні «томи». Серед них до тюркських. Очевидно, Ірклій< *Īrьkli (*Īrełkli);
справді є й відомі, і нововіднайдені (як-от сирій- пор. ...казах. иир ‘зви­вини, петлі річки або доро-
ський/арамейський або коптський). ги... В. Ляскоронський (1903) вказує...» і т. д.
Також не раз відзначеним рецензентами досяг- (Стрижак 1963, 44–45).
ненням К. Тищенка стало виявлення вченим коре- Як тепер виявляється, цей історично зумовле-
ляції двох стратиграфій (2005) – уперше окресле- ний самозахисний «пієтет до застарілих праць» мав
ної О. Трубачовим стратиграфії гідронімів України наслідком затримання вітчизняної топоніміки на
(К. Тищенко долучив до неї й ойконіми) та стра- рубежах, ще віддаленіших від сучасності наукових
тиграфії лексичних запозичень. Далі сюди додано і подій, а саме – у колі наукових уявлень ХІХ ст.
стратиграфію прізвищ українців (2017). із наївною вірою в «ботанічно-довкільні» народні
Так поступово з’ясувалося, що три незалежні етимології (пор. Д. Яворницький, Л. Похиле­ вич
масиви мовних даних (запозичені слова, топонімія, та ін.). Прийнятий тоді в наших наукових публіка-
прізвища) становлять «мовно-знакову» (лекси- ціях східний контекст був синонімом тюрксь­кого,
ко-ономастичну) стратиграфію України. Її очевид- бо інші були невідомі. Водночас топоніміка ХХ ст.
ну об’єктивність зміцнює відповідність цих трьох мала ближчі їй і зрештою досяжніші цілі: завдяки
масивів четвертій незалежній групі фактів із галузі топонімістам, зокре­ма О. Стрижаку, зібрано тисячі
біології – Y-гаплогрупам. За З. Россер і С. Крав- документованих свідчень назв, що буде нагода оці-
ченком, серед українців поширені дві основні Y-га- нити за кілька рядків: 1608 Вырклій; 1616 Арклій,
плогрупи (I, R1a) і сім малих (E1b1b, G, J, N, Q, Арклійов; 1649 сотня Арклийская, Оркле­евская.
R1b, T). Як уперше показав автор (2011), цей на- В атмосфері повоєнної філології з поваги до
бір відповідає генетичній належності давніх носіїв рятівних здобутків ХІХ ст. грецьку етимологію
мов-донорів. Так, скажімо, топонімам із пехлевій- гідроніма Ірклій у ХХ ст. так ніхто й не наважив-
ськими основами (Узруй, Аршуки, Дейнеки, Волфи- ся висловити, хоча для неї були і є чимало мож-
не, р. Іртиця/Альта) відповідають в українському ливих прототипів, очевидних для елліністів: ім’я
словнику локальні пехлевізми (хата, волхви, гри- дгр. Hρακλh̃ς (Геракл), ойконіми дгр. Ηρακλεĩον
ва, гривня, призьба, паркан, посіпака, патякати) і (‘Гераклея’) у Малій Азії, Сирії, Єгипті (ар. Abu
синхоричні прізвища українців (Дейнека, Карабан, Qir) та ін.
Дронь, Дрига, Стахурська, Зарванський, Підопри- К. Тищенкові належить пріоритет спочатку
гора), а з іншого боку – наявність Y-гаплогрупи «просто» грецької етимології, а потім і виходу на
R1а у третини обстежених українців, біологічних справжній неодномовний контекст цих гідронімів.
нащадків іранських народів степу (с. 22; нахзац). Як лише тепер стає зрозумілим, це передбачало по-
Як згадано, шлях автора до вивчення про- переднє ознайомлення не тільки з елліністичним
блем Сходу почався з перської мови. Внесок мовним матеріалом: «(У Анатолії) “місцеві грець-
проф. К. Тищенка до іраністики відзначала, зокре- кі топоніми часто відомі у двох формах – ранішій
ма, чл.‑кор. НАНУ проф. Н. Клименко: «Недарем- (арабській) і пізнішій (турецькій). Так, наприклад,
но освіту романіста і прикладного лінгвіста автор ...Гераклея спочатку стала Hirak.lah, а у ближчий
сполучив з іраністикою. Двадцятирічні досягнення до нас час Arâkliyah” [Le Strange, 19]» (с. 430).
його в цій галузі вже помітні: мовний слід сатрапії, Оце ж вам і Herkla (1737), і Арклійов (1658). Від-
ґабрів, джихаду; низка етимологій, зокрема, слів найдені прототипи відповідають своїм реплікам
волхви, капирі, потала, посіпака, призьба, паркан; поскладово! Говорячи про праці Ґі Лестренджа з
прізвищ Передерій, Копирсако, Сколота, Перога- історичної топонімії Халіфату, треба окремо наго-
нич; топонімів Передеріївка, Зарваниця, Копирів кі- лосити важливість і подальшу методологічну роль
нець» (с. 11). ділянок мовних контактів, що їх виявив К. Тищен-
– 26 –

ко. Виходить, обидва ці гідроніми в Україні лише
видаються «просто собі грецизмами». Насправді
перший зберігає слід арабського мовного середо-
вища візантійського часу (є й таке; це дослідив
проф. І. Шагид: «танухиди, саліхиди, гасаніди»),
а другий – тюркського. Такий урок сходознавства
для вивчення українських мовних контактів. По-
біжно остаточно з’ясовується, що це не наївні «бо-
танічно-довкільні», а таки ж історичні прототипи, і
отже, в кінцевому підсумку має рацію автор книги.
Ще не час аналізувати, щó в цих студіях вело,
а щó було веденим, але найістотніше – результат:
відтворено картину минулого зі справжнім Схо-
дом. Вона досконаліша від контурного малюнка
ХІХ ст., несміливого й аматорського (1. «мабуть,
тюркізм?»). Етап очевидного для фахівця загаль-
ного розв’язку своєчасно не відбувся (2. «просто»
грецизм із неминучою довгою полемікою з тюр-
кологами). Автор не лише його надолужив, а й
закрив проблему, навівши самодостатні етимони
(3. «візантійський грецизм зі слідом впливів араб-
ської і турецької мов», а ці мови справді причетні
до історії і Візантії, і України).
Після таких подій подальша дискусія зайва; теза
«просто» грецизма застаріла; тюркологічну гіпоте-
зу здано в архів. Крім геґелівських «тези/антитези»
тут, нарешті, видно, чого бракувало для «синтезу».
І бракувало б досі без здійсненого О. Пріцаком з
однодумцями (за сприяння Б. Патона). Поза від-
родженим фаховим простором Сходу не було б
сходознавчих студій, автор книги далі викладав би
французьку, а обидва Ірклії далі були б річчю в собі.
Тут не можна втриматися від аналогії. Автор
сотні наукових праць, фінознавець і топоніміст
О. Попов був за базовою освітою фізиком і пер-
шу половину життя займався виключно фізикою:
кандидат фізико-математичних наук (1938), далі
кандидат (1945) і доктор (1947) історичних наук,
професор (1949–1969) за фахом «фіно-угорська
філологія».
Пояснимий недолік книги – нерівномірний об-
сяг окремих її «томів». Найбільші розділи – про
пехлевізми (90 с.) і коптизми (60 с.). По 50 сто-
рінок відведено праслов’янському шару, ґотизмам,
арабізмам. Інші розділи менші (латинізми й кель-
тизми по 26 сторінок, полове­цькі тюркізми – 30).
Метафорі «том» гостро суперечать малі розділи
– по 4–8 сторінок (ін­доіранізми, ілліризми, бакт­
ризми, мадяризми, полонізми, валахизми...). Однак
попри різний обсяг ці розділи таки дають нове ба-
чення цілого, і це бачення – справді системне.
Окремий інтерес рецензента викликав матеріал
28-го тому – «Сорочинці – часи сарацин (агарян)»
(с. 443–491). Досліджені тут арабізми не обмежено
фактами, зібраними у словниках, а чи не вперше
системно екстрапольовано на арабські за походжен-
ням основи українських прізвищ (с. 449–458) та
арабські топооснови (с. 458–491). Масив арабізмів,
– 27 –
12’2020
зібраних у «томі», значно перевищує кількість тра-
диційно фіксованих у словниках та енциклопедіях
(див., наприклад, мою статтю «Арабізм» в енцикло-
педії «Українська мова»), до того ж його тематично
впорядковано за рубриками: арабський світ, науки,
торгівля, рослини і страви, розваги та ін. Наведено
відповідності в європейських мовах (природно, і в
українській) відсутніх у них специфічних арабських
звуків (гортанних, емфатичних). У результаті цього
значна частина етимологічних ланцюгів, що їх за-
пропонував К. Тищенко, постають прозорішими.
Водночас деякі лексичні одиниці (як-от слово
‘чумак’, с. 449), на мій погляд, не мають достат-
ніх підстав, аби залічити їх до арабських за похо-
дженням. Більш прямим відповідником топоніма
САМБУРки (с. 483) в арабській мові, очевидно, ви-
ступає основне значення цієї лексеми ‘сосна’, а не
похідна від неї речовина ‘смола’, як зафіксовано в
рецензованій енциклопедії. Звідси зрозуміло, чому
подібні топоніми фігурують в оточенні таких назв,
як Соснівка, Лісовичі тощо.
У логічно доцільній для праці К. Тищенка ру-
бриці «Арабські джерела з відомостями про геогра-
фію Халіфату» (с. 459) допущені окремі орфогра-
фічні неточності в написанні арабських імен: Хадж
Халфа (потрібно Хаджі Халіфа), Ібн-аль-Факіх
(треба Ібн аль-Факиг), Ібн Машкувей (треба Ібн
Міскавейг або Ібн Міскавейгі) та ін. При користу-
ванні європейськими, а не автохтонними арабськи-
ми джерелами таких прикростей нікому апріорі
уникнути не вдавалося.
Незважаючи на окремі недоліки в деталях, у
книзі системно й послідовно викладено в за­ га­
льних рисах нову пізнавальну модель української
мовної історії у світлі мовних контактів. Водночас
ця одноосібна ен­ ци­
клопедія є докором сучасній
науці, адже проблематикою такого масштабу мали
б займатися цілі наукові колективи. Автор свідо-
мий того й самокритично завершує книгу саме на
цій ноті: «Ці го­ри стоголосих знань народів-сусідів
про наше минуле, послідовно розчищені сизифо-
вою працею, – справжній епохальний дарунок від
поколінь учених... Ці гори знань варті більшої ува-
ги су­спільства, що коло них живе, бо це його гори.
Вони чекають на подальший пошук, всебічне осво­
єння, перевірку і врахування зібраного у деталь-
ніших і численніших студіях та для освіти нових
поколінь. Як і у вас складається схожий висновок
з книги, то мета її досягнута» (с. 894).
Новий Opus Magnum К. Тищенка – його видат-
ний внесок до науки. Ця енциклопедична праця
знайде своїх читачів не лише серед філологів та іс-
ториків, а й у ширшому інтелектуальному середо-
вищі, серед усіх цікавих до українського минулого.
Валерій РИБАЛКІН, доктор філологічних наук,
професор кафедри східної філології Київського
національного лінгвістичного університету